Не озирайся i мовчи
Макс Кiдрук


Уявiть, що на Землi iснуе мiсце, яке нiби застигло в часi. Мiсце, здатне сховати будь-кого, хто прагне втекти вiд реальностi. Уявiть, що для того, аби туди потрапити, достатньо не озиратися й мовчати. Є лише одна проблема: в такому мiсцi часом з’являються речi, страшнiшi за те, вiд чого ховаешся.

Обережно! Ненормативна лексика!





Макс Кiдрук

Не озирайся i мовчи



© Макс Кiдрук, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017



Дякуемо компанii Emoji® за дозвiл на використання смайлiв у текстi книжки

У текстi використано стiкери «Персик», «Навчальнi буднi» (автор – Олена Савченко), «Споттi» (автор – Андрiй Яковенко)



Обережно! Ненормативна лексика!


* * *




Не озирайся i мовчи


He’s walking like a small child

But watch his eyes burn you away.

    Iron Maiden. Children Of The Damned, 1982[1 - Вiн ступае неначе дитя, / Та стережись: його очi пропалюють наскрiзь (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Дiти проклятого», 1982.) – Тут i далi прим. авт.]




1


– Ти як?

Марк знизав плечима та пiдтягнув ковдру до пiдборiддя. Круглi скельця окулярiв пiдкреслювали темнi западини довкола очей, роблячи хлопчака схожим на маленького витрiшкуватого лорi[2 - Лорi (лат. Lorisidae) – родина нiчних приматiв пiдряду Мокроносi, що поширенi у Пiвденно-Схiднiй Азii та Африцi. Мають характернi для нiчних звiрiв великi очi, спрямованi вперед.].

– Нормально.

Дiд ковзнув швидким поглядом по книжцi на столi, здогадався, що за вечiр ii не розгортали, зиркнув на вимкнений планшет, край якого вистромлювався з-пiд подушки, пiсля чого перевiв очi на онукове обличчя. Пухкi щоки, крихiтна ямка на м’якому пiдборiддi, шовковисте й тонке, злегка закучерявлене на кiнцях русяве волосся. Товстуном Марк не був, принаймнi поки що, хоча пухова перина i не приховувала восковоi м’якостi й податливостi його тiла. Стегна були широкими, плечi вузькими, на тендiтних руках – жодного натяку на м’язи, зате на шиi, коли хлопчак втискав голову мiж плiч, з’являлися виразнi складки. На вiдмiну вiд Яни, Марковоi мами, Арсен Грозан не переймався надмiрною вагою онука. Причин бити на сполох вiн не бачив: порiвняно з iншими дiтьми Марк не був аж таким фiзично пасивним. Окрiм того, Арсен десь читав, що у пiдлiткiв таке трапляеться: органiзм накопичуе запаси перед стрибком зросту.

Хай там як, Марковi таки справдi не завадило би трохи пiдрости. Хлопчак був малим – мiнiатюрним, заледве не крихiтним. Наступного тижня хлопцю виповнюеться чотирнадцять, однак у школi навiть молодшi на рiк семикласники мiцнiшi за нього.

Марк сторожко блимав з-за скелець, й Арсен раптом змiркував, що нi, не лорi, хлопчак схожий радше на набундючене совеня. Марк здавався надмiру зосередженим, проте чоловiк знав, що це лиш захисний механiзм: насторожена вдумливiсть приховувала розгубленiсть i переляк.

– Якщо не хочеш, можеш завтра до школи не йти. За батькiв не хвилюйся, я все владнаю. І записку напишу.

Фраза прозвучала недоладно, майже безглуздо, й Арсен це усвiдомлював. Просто не знав, що ще сказати. За останнi десять хвилин, попри всi намагання, вiн не видобув iз себе жодного слова, що могло би пiдбадьорити чи допомогти. Щойно народившись, слова кудись провалювалися, тонули в мозку, неначе камiння. Та й узагалi говорити було важко – в буквальному сенсi, – так наче хтось заморозив м’язи навкола рота.

Марк насупився та мотнув головою.

– Нi, я пiду, все нормально.

Арсен вiдвернув голову та глянув у вiкно. Сонце сiло, проте на горизонтi, затиснута мiж землею та рваними зимовими хмарами, ще яскрiла червона смужка, фарбуючи рожевим захiдну околицю Рiвного. Будинок, у якому вони трохи бiльше нiж пiвроку тому придбали квартиру, розташовувався в центрi мiста, на тихiй i короткiй, завдовжки iз сотню метрiв, вулицi Квiтки-Основ’яненка. Поруч багатоповерхiвок не було, тож iз висоти восьмого поверху шiстдесятисемирiчний Арсен бачив нiчне мiсто немов на долонi.

Тим часом Марк не зводив прискiпливого погляду з дiда, i поступово на хлоп’яче обличчя поверх старанно приховуваноi розгубленостi свiжими мазками лягало здивування. Дiд не мав вигляду нi змарнiлого, нi пригнiченого – жилава фiгура досi нагадувала пророслий на сухому грунтi бур’ян, – однак шкiра на кутастому лицi здавалася присипаною пилом, а риси обважнiлими вiд думок, якi вiн марно намагався витравити з пам’ятi. Мабуть, чи не вперше Марк не помiчав задерикуватих вогникiв у обведених зморшками дiдових очах, вогникiв, що виявляли абсолютне, майже мiстичне розумiння того, як працюе цей свiт i як ухилятися вiд його ударiв. Хлопець не мiг збагнути, чому його дiд, який завжди знаходив вiдповiдi на будь-якi запитання, якому кiлькома словами вдавалося вирiшити будь-яку проблему, мае вигляд якийсь… невпевнений. Це заливало груди огидним почуттям безсилля. І ще – розчаровувало. Марк пригадав, як на початку минулого лiта, за тиждень до переiзду до новоi квартири, вiн разом iз найкращим другом Тiмою (хоча навряд чи слово «найкращий» тут доречне, оскiльки справжнiх друзiв у Марка не було) пiдпалили знайдену в дворi пластикову пляшку з-пiд кока-коли. Хлопець на мить заплющив очi, згадуючи, як пляшка розм’якала й зминалася пiд вогнем, а потiм звiв погляд на засмагле, ледь видовжене обличчя дiда i подумав, що спостерiгае щось подiбне, тiльки не з пластиком, а з плоттю. Арсеновi губи залишалися стиснутими, проте лiнiя пiдборiддя втрачала чiткiсть.

– Мама дуже знервована, – сказав Арсен. – Їй уже тричi телефонували батьки Гришиноi.

– Я чув.

«Ще б пак ти не чув». Пiд час третього дзвiнка Яна, завжди привiтна та врiвноважена, не стрималася i почала кричати у вiдповiдь. Вiктор, Арсенiв син, гримнувши дверима, зачинився у спальнi, а сам Арсен стояв, переминаючись з ноги на ногу, i не знав, що робити. Вiн розумiв, як пiсля того, що сталося з Юлею Гришиною, почуваються ii батьки, усвiдомлював, що Яна, в принципi, не мае права пiдвищувати голос, але водночас не мiг збагнути, якого дiдька батьки тiеi бiдолахи хочуть вiд його невiстки та сина. Так наче Яна чи Вiктор могли чим-небудь зарадити. Так наче його онук винен, що опинився бiля того будинку.

– Батько ще читае або вдае, нiби читае, а мама вже лягла, я переконав ii дати тобi спокiй. – Привид розгубленоi посмiшки майнув стомленим обличчям. – Сподiваюсь, до завтра вона трохи вгамуеться, та й ти прийдеш до тями.

Марк знову кивнув (голова опустилася – нiс на секунду сховався за краечком ковдри – i повiльно пiднялася). Потiм повторив утрете:

– Все нормально, дiду.

Хоча, певна рiч, нi, все було далеким вiд нормального. Вони обое це усвiдомлювали.

Широко розплющенi зеленкувато-сiрi очi хлопця не вiдлипали вiд дiдового лиця.

– Мене тепер називають Малюк Мордор, – ледь чутно зронив вiн.

– Хто?

– Адрiан… Орест… ну, iншi теж. Навiть дiвчата.

– Вони зачiпали тебе? Казали в обличчя?

– Нi, але я чув, як вони говорили мiж собою.

– Це через того другого хлопця… – Арсен поводив губами з боку на бiк, згадуючи прiзвище, – …через Шпакевича?

– Так, i через Тоху теж.

Чоловiк похитав головою. Хто ж знав, що так складеться?

– Але ж ти розумiеш, що це лише збiг.

– Так, – промовив Марк, – я розумiю, – i стримався, щоб не закiнчити: зате вони не розумiють.

– Тодi не зважай. Поговорять i заспокояться.

– Я не зважаю.

І вони замовкли.

Арсен знову втупився у вiкно. Нiч розчавила червону смужку над горизонтом, i тепер пiдсвiчене вогнями мiсто мовби зависло в чорнотi. Марк лежав, склавши пiд ковдрою руки на грудях, i чекав на запитання про те, що вiн робив у будинку на Мiцкевича… до того, як натрапив на Гришину. Пiсля чого – вiн знав – доведеться все розповiсти. Хлопець нiколи не обманював дiда, та й зараз вiдчував, що не зможе, попри те що мусить. Тобто потреби обманювати не було, але й сказати правду вiн не мiг. Соромився. Якби перед ним сидiли мама та батько, Марк ще якось би викрутився. Не через те, що батьки бiльш довiрливi чи менш проникливi, зовсiм нi, просто його стосунки з дiдом були особливими. Винятковими, як казала бабуся. Вiдтодi як Марк почав усвiдомлювати себе, нi на що iнше в питаннях пiзнання свiту вiн не покладався так, як на судження дiда, а тому розумiв: збрехавши, вiн бiльше не зможе спокiйно дивитися в дзеркало, вважатиме себе кiнченим зрадником чи щось таке. Ставало бридко вже вiд того, що така думка з’явилася в головi.

Утiм, Арсен нiчого не запитав – iм обом не подобалася ця розмова. Того вечора, розмовляючи, вони почувалися так, наче опускалися на дно замуленого озера, тож, коли Арсен пiдвiвся, незграбно побажав на добранiч i вийшов з кiмнати, обое – i дiд, i онук – вiдчули полегшення.

Чи не вперше в життi вони вiдчули полегшення, залишаючи один одного на самотi.




2


Довго потому, як Арсен пiшов, Марковi не вдавалося заснути. Нiчних кошмарiв вiн не боявся: два роки тому, коли хлопцю виповнилося дванадцять i вiн тiльки почав набирати вагу, дiдусь у звичнiй ненав’язливо-виваженiй манерi пояснив, що таке смерть. Чому дiдусь, а не батько? Вiктор Грозан нiколи не знаходив часу на сина, i що гiрше – нiколи надто не переймався тим, що не може його знайти. Це було однiею з причин, чому в сiчнi 2010-го, пропрацювавши десять рокiв старшим помiчником на ролкерi[3 - Ролкер – велике вантажне судно для перевезення колiсноi технiки та вантажiв, яке завантажують i вивантажують через носовi, бортовi чи кормовi ворота за допомогою автонавантажувачiв чи спецiальних тягачiв. В англiйськiй термiнологii «ролкер» також позначають roll-on/roll-off ship (корабель класу «вкотився/викотився») чи vehicle carrier (дослiвно – «машиновоз»).] «H?egh Trotter» i так не дочекавшись посади капiтана, Арсен Грозан не став продовжувати контракт iз норвезькою компанiею «H?еgh Autoliners». Бачачи, як його син повторюе тi самi помилки, яких вiн сам припускався у молодостi, Грозан-старший вирiшив повернутися до Украiни. Ранiше, ще на посадi третього помiчника контейнеровоза невеликоi роттердамськоi компанii «Langbroek Seaways BV», Арсен захопився популярною наукою. Все почалося з «Короткоi iсторii часу» Стiвена Гокiнга та «Космосу» Карла Сагана, якi вiн узяв почитати в одного з капiтанiв «Langbroek Seaways». Пiсля них заходився шукати подiбнi книжки в кожному порту. Тож пiсля повернення до Рiвного, не маючи навичок спiлкування з дiтьми та навiть приблизного плану, як завоювати прихильнiсть онука, Арсен Грозан узявся пiдкидати Марку науково-популярнi книги. Спочатку простi – про технiку, Землю, Сонячну систему, в яких картинок було бiльше, нiж тексту, а згодом складнiшi – про розвиток науки, космологiю, еволюцiю, будову людського тiла та навiть теорiю вiдносностi. Чоловiк ретельно вiдбирав те, що давав читати онуку: дбав, щоби книги не мiстили математики чи чогось такого, що може вiдлякати пiдлiтка, i водночас були достатньо складними, щоб поступово розвинути у хлопця правильне з науковоi точки зору розумiння природи та всесвiту.

Утiм, жодна з тих книжок не давала вiдповiдi на запитання, що вiдбуваеться, коли дражлива пауза мiж ударами серця розтягуеться до безкiнечностi, а тому пiзньоi осенi 2014-го, на другий день пiсля похорону бабусi Валi, Арсеновоi дружини, Марк попросив дiда пояснити: що стаеться з людиною пiсля смертi. Хтозна-як Арсен вiднайшов у собi сили вiдповiсти. Сьогоднi Марк не пам’ятав i половини тiеi розмови, та все ж пригадував, що дiд розповiдав, як зупиняеться серце, як пiсля зупинки кровообiгу до нейронiв – крихiтних структурованих шматочкiв плотi, з яких складаеться мозок людини, – припиняеться надходження кисню, як нейрони гинуть вiд гiпоксii, пiсля чого на електроенцефалограмi зникають коливання та залишаються прямi лiнii, що вказуе на те, що думки, пам’ять, свiдомiсть – усе, що робить людину людиною, – безслiдно зникають. Вуаля – ось це i е смерть. Дванадцятирiчний Марк посоромився уточнити, що таке електроенцефалограма, проте того, що зрозумiв, вистачило, щоб сформувати у нього непритаманне його вiковi, цiлковито позбавлене мiстичностi усвiдомлення смертi. Тож хлопець не боявся тiней, що пiднялись iз закуткiв кiмнати, коли останнi кволi променi призахiдного сонця сповзли за горизонт. Вимкнувши свiтло, вiн лежав iз заплющеними очима та длубався у спогадах про день, що минув.

Ближче до пiвночi хмари стоншилися, а згодом розiйшлися. Марк розплющив очi та почав розглядати срiблястий вiнець довкола мiсяця. Що було дивно – дивно навiть для нього самого, – вiн думав не про Юлю, не про розпростерте, неприродно скорчене тiло, з дико викрученими кiнцiвками, бiля своiх нiг. Чомусь думки завертали до iнциденту, що трапився мiсяць тому, коли вiн iз батьками повертався з вiдпочинку в Львовi. Вiктор обiцяв звозити iх до аквапарку ще за мiсяць до того, як вони перебралися до новоi квартири, проте нiяк не мiг знайти час. На початку 2015-го батько влаштувався на нову роботу – керiвником мережi меблевих салонiв «Затишна кiмната» у Рiвненськiй i Волинськiй областях – i впродовж року зi шкiри пнувся, щоб виконати перший план. Лише наприкiнцi сiчня 2016-го йому вдалося вирватися з роботи. П’ятничного вечора вони виiхали машиною з Рiвного (Арсен, сказавши, що за життя достатньо надивився на воду, залишився вдома), переночували у львiвському готелi, пiсля чого всю суботу провели в аквапарку «Пляж».

Назад вирушили в сутiнках. Марк сидiв на пасажирському сидiннi праворуч вiд Вiктора, Яна напiвлежала на задньому. Кiлометрiв за двадцять вiд Львова погода зiпсувалася: з обважнiлих, навислих низько над дорогою хмар повалив мокрий лапатий снiг. Якийсь час снiг танув, не долiтаючи до землi, проте температура неухильно падала, i невдовзi дорогу почало замiтати. Перед Бродами снiгопад посилився, i видимiсть погiршилася так, що Вiктор – попри те що його «Nissan X-TRAIL» непогано тримався нечищеноi, вже цiлковито бiлоi дороги, – був змушений скинути швидкiсть до 80 км/год.

Одразу за Бродами потягнувся лiс. Пониклi вiд налiпленого снiгу дерева обтискали трасу з обох бокiв, неначе намагаючись розчавити ii, виштовхати з-помiж себе. Вiдтодi як проминули мiсто, зустрiчних машин не було. Вiктор почувався розслабленим i, мабуть, саме тому прогавив темний клубок, що вигулькнув у розмазаному снiгопадом свiтлi фар праворуч вiд дороги. Марк виявився уважнiшим. Уловивши невиразний силует, що вiдокремився вiд найщiльнiших тiней у пiдлiску та метнувся наперерiз машинi, хлопець сiпнувся й навiть устиг гукнути:

– Тату!

Та було вже пiзно. Кросовер струсонуло так, наче пiд капотом розiрвалася граната. Яна перелякано скрикнула, Вiктор iнстинктивно вдарив по гальмах, учепившись руками в кермо. Марка пiдкинуло над сидiнням, а потiм пожбурило вперед. Якби хлопець не був пристебнутим, то, майже напевно, розбив би лоба об передню панель. «Nissan» занесло. Втiм, Вiктор швидко повернув контроль над машиною: зняв ногу з гальма та викрутив кермо в напрямку заносу. Кросовер вирiвнявся та через кiлька секунд плавно зупинився на узбiччi.

– Що це було? – перелякано блимнув хлопчак.

Вiктор мовчки вiдстебнув ремiнь безпеки та прочинив дверцята. Тiеi самоi секунди за ручку своiх узявся Марк.

Яна гримнула:

– Не виходь!

Проте хлопець ii не послухався. Вони з батьком одночасно вискочили з машини на снiг, обiйшли авто й стали перед капотом.

Номерний знак висiв на мiсцi, фари – цiлi, взагалi особливих пошкоджень не було, лише в нижнiй частинi залiпленого снiгом бампера проступала вертикальна трiщина завдовжки п’ять сантиметрiв, з якоi стирчав жмут сiрувато-коричневоi шерстi.

– Бампер у нормi? – наелектризованим вiд адреналiну голосом озвався хлопець. Його трусило чи то з ляку, чи то з холоду.

Вiктор не вiдповiв. Вiн начебто й не помiчав сина поряд. Потiм, упершись долонями в колiна, нахилився, зблизька обстежив жмут шерстi та промимрив:

– Схоже на пiську.

Затиснута в щiлинi шерсть справдi нагадувала… те, що назвав Вiктор.

Марк пирснув. Батько скоса глипнув на хлопця.

– Я це вголос сказав?

– Ага.

Судомна, занiмiла посмiшка.

– Не говори матерi.

– Не буду.

Із внутрiшньоi поверхнi бампера на снiг скапувала кров. Вiктор став на колiно та зазирнув пiд машину. Днище також було темним вiд кровi, де-не-де до захисноi панелi поприлипали крихiтнi, вимащенi кров’ю шматки шкiри й шерсть, але поза тим – бiльше нiчого. Хай там кого вони збили, iстоту проволокло пiд машиною, i тепер вона лежала на дорозi, десь позаду машини.

Хекнувши – з рота вилетiла хмарка пари, – Вiктор пiдвiвся. Марк сховав руки пiд пахвами й тремтiв, аж зубами вицокував.

– Ну що? – запитав у батька.

Чоловiк витягнув шию та понад дахом кросовера обмацав поглядом дорогу. Мотор приглушено працював. За кузовом пiдсвiчена червоними габаритними вогнями у повiтря здiймалася пара з вихлопноi труби. Далi починалася пiтьма. Жодних лiхтарiв на узбiччi, жодних машин – нi ззаду, нi попереду. За десять метрiв вiд автомобiля дерева обабiч дороги, снiг i навiть сама траса зникали, неначе провалюючись у наповнену завиванням вiтру чорноту.

Чоловiк подивився на сина й кивнув на «Nissan».

– Пiшли, ти змерз.

Вони повернулися до салону. Опустившись у водiйське крiсло, Вiктор механiчно защебнув пас безпеки та поклав руки на кермо. Яна нахилилася до переднiх сидiнь. Їi лице було блiдим.

– Що там?

– Трiщина в бамперi, – скупо прокоментував чоловiк. – Але нiчого серйозного.

– Кого ми збили? – хукаючи на долонi, запитав хлопець.

Вiктор знизав плечима.

– Можемо розвернутись i поглянути.

Нiхто не заперечив. Навiть Яна промовчала. Так нiби це могло щось змiнити. Так нiби це було аж так необхiдно. Вiктор секунду повагався, пiсля чого вiдтиснув стоянкове гальмо, зиркнув у бокове дзеркальце, переконавшись, що позаду немае машин, i почав розвертатися. Злегка пробуксовуючи, «Nissan» перетнув невидиму пiд снiгом роздiлювальну лiнiю та розвернувся на 180°.

Щойно свiтло фар витяглося вздовж осi дороги, Яна оглушливо кавкнула й затулила обличчя руками.

– Сука! – вихопилося у Вiктора. – А-а… – верхня губа iнстинктивно задерлась, оголивши верхнi зуби.

«На хрiна було розвертатися?!»

Фари висвiтили довжелезний закривавлений слiд, що, наче подряпина, червонiв на снiгу. На його кiнцi здригалась у конвульсiях жахливо понiвечена iстота завбiльшки з великого собаку.

– Не дивися! – Мама стиснула Маркове плече.

Хлопець вiдсмикнув плече та хотiв огризнутися, сказати щось на кшталт: «Мам, менi не п’ять рокiв!», але слова зав’язли в зубах. Вiн не мiг вiдвести погляду вiд мiсця, де темрява затирала контури дороги. Тварина лежала на краю освiтленоi пласкими променями дiлянки, впершись гостроносою мордою в снiг; розсiяне свiтло та пiтьма дивовижно переплiталися, вiд чого складалося враження, мовби у звернених на машину очах розгоряеться яскраве полум’я. Те, що Вiктор спершу сприйняв за конвульсii, насправдi було спробами пiдвестися. Переднi лапи тварини вже вiдмовили – безпорадно телiпалися вздовж тулуба, – зате заднi вiдчайдушно загрiбали снiг, штовхаючи вкрите срiблястим хутром тiло в бiк лiсу.

– Паскудство, – прошипiв Вiктор, спостерiгаючи те, як пiд час черговоi спроби встати iз розiрваного живота на побурiлий вiд кровi снiг, паруючи, вивалюються нутрощi.

– Розвертайся! – Яна сховала голову за сидiнням. – Господи, на що ти чекаеш?! Поiхали звiдси!

– Тату, хто це? – Марковi здалося, начебто хтось, почавши аж iз низу, вiд кишечника, здавлюе шлунок, помалу пiдiймаючи нагору його вмiст – достоту так, як ми витискаемо зубну пасту з майже порожнього тюбика. Тремтяча рука iнстинктивно потяглася до рота.

– Борсук. – Вiктор чiтко розрiзняв характерну морду: маленькi вуха, двi паралельнi чорнi смуги вiд очей до крихiтного носа, бiла шерсть на одутлих щоках. Із пащi витiкала спiнена кров. Чоловiк струснув зацiпенiння, викрутив кермо та натиснув на педаль газу, проте кросовер не рушив з мiсця – переднi колеса iз сичанням забуксували в снiгу. – Твою маму! Блядський борсук!

– Вiку! – хрипнула Яна. Без косметики ii тендiтне, лиш недавно позначене зморшками обличчя стало схожим на дитяче. – Стеж за мовою!

Марк позеленiв, спробував вдихнути, проте легенi як склеiлися. Шокований, поглядом не вiдлипав вiд борсука. Хлопець нiколи нiчого подiбного не бачив: тваринi кiнець, це однозначно, проте життя, що трималося на волосинi, виявляло якусь iррацiональну впертiсть. Якась безрозсудна стiйкiсть, слiпе бажання жити були сильнiшими за плоть, примушуючи борсука напруженими поштовхами просуватися до узбiччя, пiд захист лiсу.

Вiктор здав назад, пiсля чого спробував звiльнитися iз замету. «Nissan» зрушив на пiвметра й знову застряг.

– Бляха!

– Вiкторе!

– Та добре, добре!

Нарештi чоловiк здогадався перемкнути фари на ближне свiтло – конаючий борсук зник у пiтьмi, – i тiеi самоi митi X-TRAIL, смикнувшись, вискочив iз виритих колесами вибоiн. Через секунду вони вже мчали на пiвнiч.

Марк не мав проблем iз усвiдомленням смертi як явища, натомiсть його дивувало, якою рiзною може бути реакцiя на смерть. Тiеi суботи, дорогою зi Львова, вiд вигляду борсука iз розкиданими на снiгу нутрощами вiн ледве не виблював, пiзнiше, вже вдома, довго не мiг заснути, а коли зрештою заснув, йому до ранку снилися кошмари. Справжнi, чорт забирай, жахiття! І тепер хлопцю не давав спокою дивний факт: з якого боку не поглянь у стократ жахливiша загибель однокласницi майже не викликала емоцiй. Вiн перелякався, коли побачив Юлю Гришину, проте жалю чи вiдрази не вiдчув. Нi тодi, нi зараз. І власна байдужiсть залишала по собi дошкульне, нiби кiстка в горлi, вiдчуття дискомфорту.

Марк знову прокрутив у головi подii того дня аж вiд початку. Уранцi вiн похапцем поснiдав i вибрався з дому на чверть години ранiше нiж зазвичай. Пройшов – майже пробiг – повз Обласне управлiння нацiональноi полiцii. Вулицею Пушкiна спустився до школи, проте не заходив – до урокiв було ще пiвгодини, – натомiсть Пластовою, що закiнчувалася глухим кутом, пiднявся до готелю «Мир», повз готель вийшов до Мiцкевича i перескочив на iнший бiк. За пiвсотнi крокiв на пiвнiч вiд «Миру» пнулась до неба пошарпана часом дванадцятиповерхiвка. Хлопець пiдступив до дверей единого пiд’iзду та по черзi натиснув на домофонi 5 та 8.

Дверi майже вiдразу вiдчинилися.

У пiд’iздi було темно, повiтря здавалося важким вiд вологи та просякнутих цвiллю пiдвальних запахiв. До лiфта Марк не звернув. Лiфт був старим, як i будинок, i гнiтюче тiсним – достоту як труна. Одного разу Марк уже застряг, просидiв недовго, тiльки п’ять хвилин, але цього вистачило, щоб вiдбити бажання заходити до роздовбаноi й погано освiтленоi кабiни. Двiчi зупиняючись, щоби перевести подих, хлопець пiднявся на десятий поверх сходами.

Нiка чекала бiля прочинених дверей. Середнього зросту, з округлими стегнами, чорним, стягнутим у гульку волоссям i великими мигдалеподiбними очима.

– Привiт, – усмiхнулася вона. – Принiс?

Намагаючись погамувати хекання, Марк скинув iз плеча рюкзак i дiстав два акуратно складенi аркушi у клiтинку.

– Ось.

Запах дешевих парфумiв лоскотав нiздрi.

– Клас! – Дiвчина схопила аркушi, розгорнула, пробiглася очима по написаному. – Це все?

– Ага.

– Так багато!

– Там одна задача на теорему, обернену до теореми Пiфагора… ем-м, я розв’язав ii двома способами, можеш вибрати, який тобi бiльше сподобаеться.

– Ага. Добре.

– Якщо хочеш, я поясню, який з них…

– Та нi, не треба.

Нiка вiдмахнулась, пiрнула до кухнi та почала квапливо – не сiдаючи, лише ледь схилившись над столом, – переписувати рядки символiв i цифр iз Маркових аркушiв у свiй зошит. Хлопець нiяково тупцяв у коридорi. Вiн знав, що вони самi – батько Нiки жив окремо, матiр працювала на «Рiвнеазотi»[4 - ВАТ «Рiвнеазот» – один iз найбiльших заводiв хiмiчноi промисловостi Украiни.] й рано виходила на роботу, – та попри це почувався незручно. Як, у принципi, завжди. Щоразу коли вiн приходив до неi додому, Нiка оточувала себе аурою привiтноi неприступностi. Марк сконфужено спостерiгав за дiвчиною та мiркував, що вона зовсiм не схожа на ту Нiку, з якою вiн вечорами переписуеться у VK, що це нiби як двi рiзнi людини. Глибоко в душi хлопець усвiдомлював, що це твердження недалеке вiд iстини, проте лякався цих думок i вперто виштовхував iх зi свiдомостi. А дарма. Нiцi не подобалися його приходи. Одначе мусила терпiти. Щоразу перед тим вона натякала, що можна було би сфотографувати завдання на планшет чи на телефон, а потiм переслати iй, i щоразу Марк що-небудь вигадував, щось цiлковито безглузде – то камера не працюе, то Інтернет повiльний, – напрошуючись прийти до Нiки додому.

Тож вiн стирчав на килимку в порозi та крадькома позирав на дiвчину. Нiка була в джинсах i бiлiй футболцi, що ефектно напиналася на акуратних грудях. Вона начебто навмисно нахилилася так, щоб Марк дивився просто на заглибину помiж ними. І хлопець дивився, не мiгши вiдiрвати погляду – уявляв, наче бачить темнi набряклi соски, – i вiдчував млосну слабкiсть, немовби щойно здав кров на станцii переливання.

– Який у тебе перший урок? – запитала дiвчина.

– Е… – Марк стрепенувся. – Історiя… по-моему.

Нiка кинула на нього погляд i м’яко проказала:

– Якщо запiзнюешся, то можеш iти.

– Але я… – вiн боягузливо потупився, – можу почекати.

– Нi, не хочу тебе затримувати. – Дiвчина облишила списування та пiдступила до Марка. – Бiжи! Я ще маю зiбратися, i всяке таке. Тобi буде нудно, – вона торкнулася до його плечей i всмiхнулася. – Дякую! Спишемося ввечерi.

– Обов’язково!

Придумуючи виправдання ii холодностi, Марк збiгав сходами, коли несподiвано у переходi мiж дев’ятим i восьмим поверхами наштовхнувся на Юлю Гришину. Невисока бiлявка з круглим обличчям, коротеньким каре та брекетами на верхнiх зубах, якi, втiм, iй навiть трохи личили. Марк не вважав Юлю красунею, проте знав щонайменше трьох старшокласникiв, якi впадали за нею. Хлопець i дiвчина зупинилися, поглянули один на одного: Марк – зi здивуванням i притлумленим соромом, так начебто однокласниця могла прочитати його думки, Юля – якимось олов’яним, заглибленим у себе поглядом.

Десятки разiв пропускаючи через м’ясорубку пам’ятi цей епiзод, Марк намагався пригадати, чи не вловив чого-небудь дивного. Чи не мала Юля зацькованого вигляду? Чимось розчарованою? Бiльш засмученою, нiж зазвичай? Безрезультатно. Хай як намагався, хлопцевi не вдавалося вiдновити у пам’ятi нiчого, що могло би насторожити його. Тiеi митi вiн зациклився на одному: Гришина не повинна дiзнатися, що вiн приходив до Нiки Терлецькоi.

– Ти куди? – вихопилось у нього.

Пауза.

– Нагору.

Хiба що голос. Їi голос був дивним. Схожим на шкрябання напiврозчавленоi комахи.

– Добре.

І вони розiйшлися.

На сьомому поверсi Марк зупинився, прислухався, проте Гришина не повернула до квартири Нiки, а продовжувала пiдiйматися.

Надворi хлопець викинув однокласницю з голови. Кiлька секунд постояв на ганку перед пiд’iздом, тамуючи тремтiння в колiнах, а ще мiркуючи, чи не варто було виявити настирливiсть i напроситися на чай або – у нього занило в паху вiд такоi думки – запросити Нiку в кiно, а тодi рушив у бiк готелю.

Вiн не ступив i п’яти крокiв. Високо вгорi щось дренькнуло, а потiм – дивний шурхiт. Марк задер голову й побачив, як щось летить повз балкони, як йому тодi здалося, просто на нього. Наступноi митi тiло Юлi Гришиноi врiзалося в землю за пiвтора метри вiд нього. Хлопець iнстинктивно вiдсахнувся i, певна рiч, не вiдразу зрозумiв, що то Гришина. Спершу подумав, що то з одного з балконiв випав якийсь чи то килим, чи то мiшок iз одягом, а потiм помiтив великi трапецiеподiбнi окуляри – понiвеченi до невпiзнання, – крiзь скельця яких хвилину тому Гришина дивилася на нього несфокусованим апатичним поглядом, i кров, що розповзалася вологим асфальтом.

Виступ багатоповерхiвки затуляв iх вiд проспекту Миру, де завжди людно та постiйно шмигають машини. На Мiцкевича, як на зло, на ту мить нiкого не було, тож единим, крiм Марка, свiдком падiння виявився огрядний таксист, який сидiв у припаркованому на розi готелю Lanos’i. Чоловiк вийшов з авто, проте переходити дорогу не став. Якийсь час вiн перелякано глипав на Марка та на розпростерте бiля його нiг тiло, пiсля чого схопився за мобiлку й узявся викликати швидку.

Марк пригадував мляве, напрочуд невиразне вiдчуття важкостi в животi, нiби переiв i от-от почнеш блювати, але поза тим – нiчого. Вiн витрiщався на кучугуру м’яса, яка нещодавно була його однокласницею, i не вiдчував нiчого, крiм отупiлого подиву. Не було того пекучого вiдчаю, як тодi, на затиснутiй лiсом дорозi за Бродами, коли здавалося, начебто пiд тобою горить земля i ти нiчого iз цим не можеш удiяти.

Хлопець остовпiв, розгубився, не знав, що робити.

Стояти й чекати?.. Але кого?

Пiти геть?.. Це, мабуть, теж не зовсiм правильно.

Марк побачив таксиста, який, затинаючись, несамовито горлав у телефон на iншому боцi вулицi, i нарештi знайшов, за що вчепитися. Дiстав iз задньоi кишенi джинсiв китайський смартфон «Meizu» i зателефонував единiй на свiтi людинi, якiй мiг зателефонувати в такiй ситуацii.

– Дiду, – сказав вiн, коли коротка вiбрацiя сповiстила про налагодження з’еднання, – Гришина з мого класу загинула. По-моему, вона зiстрибнула… вона викинулася з… з даху дванадцятиповерхового будинку, що бiля «Миру»… Нi, дiду, нi, ти не зрозумiв: вона лежить бiля моiх нiг.




3


На ранок Марк почувався радше iнакше, нiж краще. На календарi була п’ятниця, 26 лютого. Того дня першою в розкладi 8-А стояла бiологiя, проте ще вчора клас попередили, що уроку не буде. Вчителька захворiла, iнша, що могла би вийти на замiну, сидiла вдома з хворою дитиною, а в просякнутому панiкою, метушливому бедламi, на який перетворилася 15-та школа пiсля звiстки про самогубство Гришиноi, не знайшлося нiкого, хто хотiв би паритися перестановкою урокiв.

Жахи Марку не снилися, та вiн однаково не виспався. Якийсь час хлопець крутився в лiжку, мiркуючи, чи не поспати довше, але зрештою вилiз з-пiд ковдри та вирiшив iти снiдати разом iз батьками.

Почистивши зуби, Марк пройшов до кухнi. Тоскно зиркнув на вiвсянку, перевiв очi на тарiлку з нарiзаними фруктами посеред столу, подумав, що не хоче навiть iх. Тодi сiв за стiл.

– Доброго ранку! – Мама поставила перед хлопцем чашку з паруючим чаем.

Пiднявши очi на сина, Вiктор мовчки кивнув. Маркiв батько – опасистий чоловiк середнього зросту з невиразним, неначе вилiпленим iз м’якоi глини пiдборiддям, блискучою залисиною, що здавалася продовженням блiдого лоба, та крихiтними долонями – був зовсiм не схожим на жилавого Арсена та мав вигляд значно старшого вiд своiх рокiв. Улiтку, коли звикле до пiвденного сонця обличчя старого моряка миттево вкривалося засмагою, сорокаоднорiчного Вiктора та його шiстдесятисемирiчного батька можна було сприйняти за однолiткiв. Лиш очi – неспокiйнi кружальця кольору спресованого льоду – вказували на те, що вони члени однiеi родини.

Арсен спробував усмiхнутися.

– Привiт, малий!

Усi четверо вдавали, наче це звичайний ранок, наче невидимi нитки, що тягнуться в минуле, можна просто так узяти й обрубати.

Марк розгладив пальцями мiшки пiд очима – вiн був без окулярiв – i буркнув щось невиразне у вiдповiдь.

Яна сiла за стiл, узялася за кашу, проте майже вiдразу вiдклала виделку, нервовим жестом заправила волосся за вухо й озвалася:

– О котрiй учора почалися уроки?

Запитання прозвучало неприродно. Вона добре знала, коли в сина починаються заняття.

– О восьмiй тридцять. – Хлопець сидiв, понуро втупившись у тарiлку.

Яна коротко гмикнула. Вiктор наступив iй на ногу пiд столом, одначе дружина сигнал проiгнорувала. Легке тремтiння голосу виказувало, як серйозно вона ставиться до наступного запитання.

– Марку, можеш менi пояснити… – у грудях раптом закiнчився кисень, однак жiнка швидко опанувала себе, – я би дуже хотiла, щоб ти пояснив, що робив бiля того будинку о восьмiй ранку.

Марк, не пiдводячи голови та не рухаючись, почав повiльно набирати в легенi повiтря. Погляд лишався притуманеним, одначе мозок гарячково працював. Запитання поставила мама, вiдповiдатиме вiн мамi, а отже, – технiчно – брехатиме iй, а не батьковi чи дiду.

Вiн тихо почав:

– Я заходив до… – й аж зубами клацнув iз розпачу. Вiн хотiв сказати, що заходив до друга, та надто пiзно збагнув, що пiсля переiзду друзiв у цiй частинi Рiвного в нього ще не з’явилося.

– До кого? – Яна намагалася посмiхатися, та попри це мала такий вигляд, нiби проковтнула павука й тепер чекае на вiдповiдь, чи був вiн отруйним.

Марк звiв очi. Мамин погляд тиснув, як приставлений до лоба палець. Раптом щось чорне зринуло в його грудях i звузило погляд. Хлопець насупився i труснув головою так, нiби у вухо потрапила вода.

– Нi до кого! – несподiвано для самого себе вiн гаркнув так голосно, що Яна вiдсахнулася. Їi долоня смикнулася, зачепила виделку, i та, гучно дзенькнувши, впала на пiдлогу.

– Марку? – Брови здибилися дугами.

– Вiдчепись вiд мене! – закричав хлопець. – Чого ти пристала?! Я нi до кого не ходив!

Жiнка розгублено заклiпала. Шукаючи пiдтримки, подивилася на Вiктора. Чоловiк сердито втупився у сина, проте не озвався та з якимось дивним виразом – чи то подиву, чи то роздратування – на лицi перевiв його на Арсена. Дiд продовжував жувати вiвсянку так, наче нiчого не вiдбулося. Наче взагалi сидiв на кухнi сам.

Янина розгубленiсть швидко поступилася гострому невдоволенню.

– Це що таке?!

Марк вiдсунув тарiлку з кашею та пiдхопився. Чорна хвиля спала, зi щiк на шию поповзли червонi плями – вiн сам не знав, що це таке.

– Менi треба до школи, – зiщулившись, зронив хлопець.

– Стiй! – гукнула Яна.

Марк не послухався i, ще дужче втиснувши голову мiж плiч, вискочив iз кухнi.

Яна штрикнула роздратованим поглядом чоловiка.

– Чому ти мовчав? Вiн же твiй син також!

– Я не… – Вiктор розвiв руками, а потiм повернув голову до коридору i гримнув: – Марку! – голосно, проте непереконливо. Марк не озвався. Момент було втрачено, i вони обое це розумiли.

На кiлька секунд у кухнi стало тихо.

– Вiн не поiв, – зрештою тихо промовив Арсен.

Яна звела брови.

– Ви не чули, яким тоном вiн розмовляв зi мною?

Арсен махнув рукою.

– Та годi тобi! Вiн ходив до якоiсь дiвчини. До однокласницi чи до когось iз паралельного класу. І не хоче в цьому зiзнаватися.

– Ходив до дiвчини? – Яна ледь наморщила носа, нiби здогадка про те, що ii син може «пiти до дiвчини», обпекла ii нутрощi.

– Якщо це тебе аж так непокоiть, я випитаю в нього, до якоi саме, хоча не думаю, що в цьому е потреба.

– Марк ходив до дiвчини? – перепитав Вiктор.

Арсен пiднiс до носа чашку з кавою, втягнув нiздрями кислуватий запах, зробив невеликий ковток. Загалом невiстка йому подобалася – зважаючи на вiдсутнiсть пiдтримки Вiктора, вона непогано давала раду онуковi, – проте було дещо, що дратувало: приготована Яною кава незмiнно скидалася на вiдвар iз кам’яного вугiлля. І все було б не так погано, якби щоранку, сiдаючи за стiл, це не нагадувало Арсеновi про те, яку запаморочливо смачну каву готувала його Бiбi. Вiн досi так про себе називав дружину. Слово причепилося до язика давно, ще в 70-х, коли Грозан проходив строкову службу старшиною 2-i статтi на одному з кораблiв 8-i Тихоокеанськоi ескадри, що курсувала бiля берегiв Танзанii. Бiбi – так на суахiлi шанобливо звертаються до лiтнiх жiнок. Очевидно, що вживати Бiбi стосовно дружини Арсен узявся на кiлька десятилiть пiзнiше, наприкiнцi 90-х, коли на ролкерах «H?egh Autoliners» почав ходити до портiв Дар-ес-Саламу чи Момбаси[5 - Дар-ес-Салам – найбiльше мiсто (населення – 2,5 млн мешканцiв) i порт у Танзанii. Момбаса – друге за величиною мiсто Кенii, населення – бiльше нiж 1 млн мешканцiв, великий порт. І в Кенii, i в Танзанii суахiлi е державною мовою.]. На початку 2000-х, коли Арсену та його Валентинi перевалило за п’ятдесят, напiвжартiвливе Бiбi приклеiлося до останньоi. Втiм, Бiбi не ображалася, iй це навiть подобалося.

Сьогоднi Янина кава була звично препаскудною, тож дiдове принюхування виявляло не так бажання насолодитися терпким ароматом, як притлумлене роздратування. Арсен зиркнув на Вiктора i подумав, що мiг би подiлитися iз сином припущеннями стосовно того, що Марк робив у тiеi дiвчини, та припустив, що це, напевно, не сподобаеться онуковi. Вiн так i не вiдповiв.

Тим часом Марк, нашвидкуруч одягнувшись, прошмигнув повз кухню й, тихо причинивши дверi, вислизнув iз квартири.

– Я поговорю з ним пiсля школи, – мовив Вiктор.

«Не поговориш», – подумав Арсен.

– Вiн нiколи ранiше на пiдвищував на мене голос, – усе ще викривленим вiд образи голосом промовила Яна.

Старий моряк зiтхнув. Вони починали дратувати його.

– Хлопцю ще немае чотирнадцяти. Останнi два роки вiн росте й змiнюеться. І я зараз не про фiзiологiчне зростання. – Вiн пригадав розмитi контури неоковирноi фiгури пiд периною i додав: – Точнiше, не лише про фiзiологiчне.

Яна штрикнула його сердитим поглядом.

– Ви хочете, щоб я йому подякувала за те, що вiн роззявив на мене рота?

– Нi. Але ти могла би подякувати за те, що пiдлiтковий перiод почався два роки тому, а вiн зiрвався лише зараз.

Вона розвела руками.

– Ми не можемо лишити це просто так!

– Можете й лишите, – вiдкарбував дiд. – Ви самi як малi дiти! Вiн же не намагався допекти й не робив наперекiр! Ви що, не усвiдомлюете, що це особливостi вiку? Пацан зараз на пiку пубертатного перiоду, а ще вiн дуже розумний, у нього надлишкова вага й вiн перейшов до iншоi школи. Спробуйте уявити, як йому хочеться мати вигляд дорослого, бути, як усi, як хочеться бути прийнятим, а не вiдкинутим. І що-небудь змiнити у ставленнi до цього вiн не може. Навiть якщо захоче! Зате ви, – вiн по черзi тицьнув пальцем у сина та невiстку, – можете змiнити свое ставлення до нього.

Яна супилася, наче людина, що намагаеться вставити нитку у вушко голки.

– Натякаете, що я винна?

Арсен так не вважав, однак уголос не вiдповiв.

Вiктор пiдвiвся.

– Менi час на роботу. – Вiн не сприймав таких розмов, не бачив у них сенсу.

Арсен провiв його тоскним поглядом, а потiм повернувся до невiстки.

– Яно, це друга смерть за два тижнi. У школi сьогоднi буде пекло. Перевiрятимуть усе – вiд пiдвалу до бiблiотеки, в усiх, вiд прибиральниць до директора, хiба що мазкiв iз задницi не братимуть. Марк, попри те що нi до чого не причетний, мусить через це пройти. Невже так важко зрозумiти? – Яна, опустивши очi, хитала головою. Чоловiк карбував далi: – Я кажу вам не втручатися не тому, що переконаний, начебто пасивнiсть що-небудь змiнить. Я кажу не втручатися, бо сподiваюся, що через цю пасивнiсть, – дiд показав рукою в бiк дверей, за якими зник хлопець, – коли Марк зрозумiе, що, нагримавши на тебе, помилився (а вiн зрозумiе, повiр), вiн не матиме вас за найлютiших ворогiв.

Яна пiдвелася та почала прибирати зi столу тарiлки.

– Ви завжди стаете на його бiк, – ображено зауважила вона.

– Нi. Я лише вказую найкоротший шлях до вирiшення проблеми. – Арсен також устав з-за столу. – Залиш, я приберу.

Вiн повикидав недоiдки та поскладав посуд до посудомийки. Потiм узявся прибирати на кухнi – чи радше iмiтувати прибирання, – аж поки Вiктор, а за ним i Яна не пiшли на роботу. Коли дверi за невiсткою зачинились, Арсеновi рухи спершу сповiльнилися, нiби в iграшки, в якоi закiнчився завод, а потiм вiн – усе ще з рiвною спиною, анiтрохи не згорблений у своi шiстдесят сiм – важко опустився на стiльчик i застиг обличчям до вiкна. Ореол упевненостi, який огортав його, неначе димова завiса, безслiдно зник.

Арсен був поганим батьком i завжди це знав. Наприкiнцi 70-х, пiсля народження Вiктора, Бiбi постiйно дорiкала йому, просила придiляти синовi бiльше уваги, i вони часто сварилися. Арсен дратувався: вважав, що чоловiк повинен заробляти грошi, а теревенi про те, що цукерковi обгортки слiд викидати у смiтник чи як правильно сякатися в носовичок, – це прерогатива жiнок. У 80-х вiн працював другим помiчником капiтана на контейнеровозi Чорноморського пароплавства «Композитор Кара Караев», який здiйснював регулярнi рейси з Одеси до В’етнаму. Невдовзi чоловiк таки схаменувся, збагнувши, що в його домi пiдростае цiлковито незнайома для нього iстота чоловiчоi статi, та було вже пiзно. Арсен i його син перетнули невидиму межу, за якою руйнувався причинно-наслiдковий зв’язок, i вiдтодi, що дорожчi подарунки Арсен привозив, що бiльше часу намагався провести iз сином, то менше отримував. На початку 90-х розвалився Союз, i роботи не стало. Арсен Грозан чотири роки пропрацював на турецькому суховантажi. Умови були жахливими, рейси тривали по десять мiсяцiв, зате його сiм’я принаймнi не бiдувала. А потiм, одного дня, вже пiсля пiдписання контракту з норвежцями, коли життя нiбито почало налагоджуватися, Арсен повернувся до Украiни i не застав Вiктора вдома. Впродовж 2000-х вони зустрiчалися лiченi рази, завжди в кав’ярнях, нiколи не вдома, i пiсля кожноi зустрiчi Арсен почувався так, наче бачився iз привидом. Вiн не впiзнавав сина. Перед ним сидiв ласий до грошей, дрiб’язковий i до скрипу зубовного непривiтний чоловiк.

2010-го, коли добiгав кiнця другий термiн у «H?egh Autoliners», Грозан успiшно пройшов медогляд i мiг без проблем продовжити контракт. 2011-го «H?egh Trotter», на якому вiн плавав пiд командуванням капiтана Сольберга, порiзали на металобрухт, а сам Сольберг вийшов на пенсiю. Арсен iще тодi, 2010-го, розумiв: якби залишився, то, майже напевно, за рiк отримав би пiд свое командування один iз найновiших H?egh’iвських ролкерiв. Утiм, спостерiгаючи, як Марковi спроби знайти взiрець для власноi поведiнки розбиваються об Вiкторовi черствiсть i байдужiсть, старий моряк вирiшив повернутися.

Пiсля смертi Бiбi Арсен продав iхню квартиру та переiхав жити до сина та невiстки. За вирученi з продажу житла та накопиченi впродовж роботи на норвежцiв грошi сiм’я купила нову чотирикiмнатну квартиру в центрi Рiвного, куди й перебралася минулого лiта.

Арсен не жалкував. Нi за чим.

Хiба що було трохи гiрко усвiдомлювати, що вiн, не вагаючись, зрiкся кар’ери заради онука, а Марк – попри все – любив батька бiльше за нього.




4


Марка тiпало всю дорогу до школи. У ротi стояв гiркий присмак, наче слова, що так невчасно зiрвалися з язика за снiданком, були вимащенi гiрчицею iз димедролом. Сльози олов’яною поволокою застилали очi. Вiн не плакав, нi, почувався радше розгубленим, однак предмети у полi зору поставали розмазаними, нiби в туманi.

Уже на шкiльному ганку хлопець згадав, що першого уроку немае, i здригнувся вiд спалаху роздратування, короткого, мовби виблиск металу, i водночас достатньо сильного, щоб усвiдомити, що нiчого подiбного ранiше не вiдчував. Тепер доведеться невiдь-де тинятися аж годину. Втiм, злiсть швидко минула. На кiлька секунд вiн застиг у нерiшучостi (вiд думки про те, щоб пiти додому, пiд серцем засмоктало), потому, склавши руки на грудях, розвернувся спиною до школи. І тодi зауважив: усi, хто пiднiмався ганком, кидали на нього скоса настороженi погляди й старанно обходили стороною. Це було особливо помiтно, бо Марк стовбичив за крок вiд дверей.

Іще гiрше за сторожкi погляди дошкуляло перешiптування. Попiд будiвлею 15-i школи – i з боку Пластовоi, i з боку Пушкiна – вишикувалось зо два десятки машин, до входу неперервним потоком стiкалися учнi, проте звуки затихали, вичахали пiд ганком, як мов iх глушили невидимим силовим полем. До Марка долiтав лише жовчний шепiт, iз якого було годi вирiзнити слово. Хлопець нервовим жестом поправив окуляри й почав дивитися поверх голiв. Зачепився поглядом за ватагу семикласникiв, якi, штовхаючись i регочучи, перетинали перехрестя, проте вони затихли, щойно побачили, що Марк на них дивиться.

Зрештою Марк спустився зi шкiльного ганку та зайшов за клумбу, краем ока спостерiгаючи, як його проводжають очима. Зупинився, все ще не знаючи, як бути. У животi бурчало – вiн не встиг поiсти, – ступнi помалу пробирало холодом (до школи вiд iхнього будинку менш як п’ятсот метрiв, тож Яна, коли не було дощу, дозволяла Марковi пiти на уроки в кедах).

Зателенькав дзвiнок. Двое десятикласникiв неквапливою ходою клигали до школи. За перехрестям один озирнувся, тицьнув пальцем у Марка та щось проказав. Другий повернув голову й скривився – чи то презирливо, чи то з вiдразою. Марк провiв понурим поглядом обох, аж поки вони не зникли за дверима, а тодi вiдчув, як у грудях розростаеться пекуча образа i якась безформна, несфокусована злiсть. Вiн злостився нi на кого та водночас на всiх. Арсен мав рацiю: у новiй школi, в якiй за пiвроку Марк так i не змiг освоiтися, хлопцю важливо було почуватися прийнятим, не залишитися на узбiччi. Натомiсть упродовж останнiх мiсяцiв Марка, по сутi, перестали помiчати. Спочатку, ще у вереснi, хлопця зустрiли зi сторожкою цiкавiстю, як зрештою i будь-якого новачка, проте цiкавiсть доволi швидко згасла. Невдовзi Марка почали штрикати насмiшками, промацуючи порiг чутливостi, з’ясовуючи, як далеко новачок дасть iм змогу зайти. Втiм, знущання завмерли, по сутi, в зародку. На початку жовтня раптом стало зрозумiло, що невисокий круглолиций новачок розумнiший не лише за решту учнiв 8-А, але й за окремих учителiв, i замiсть пiдлабузнюватися завжди намагаеться учителям опонувати. Що особливо здивувало Маркових однокласникiв i що, ймовiрно, остаточно вберегло його вiд цькувань – хлопець навчався майже не докладаючи зусиль. Марк Грозан не був зубрилкою, радше навпаки – через дивовижну здатнiсть засвоювати все на льоту вiн практично не вчив. Для пiдготовки до контрольноi йому достатньо було прогорнути кiлька сторiнок у пiдручнику на перервi перед уроком. Зiграло роль також i те, що хлопець завжди радо давав списувати.

Ще одна причина появи довкола Марка захисного бар’еру стосувалася його батька. Або якщо говорити бiльш точно: зарплатнi його батька. Одним iз завучiв 15-i школи працювала Марина Єзерська. Їi дочка, Леся, була старостою 8-А. Наприкiнцi червня 2015-го молодший Маринин брат, двадцятисемирiчний Олексiй Яцик, влаштувався бухгалтером у рiвненський офiс «Затишноi кiмнати». Бухгалтером Яцик виявився нiкудишнiм, тож через мiсяць його вигнали. Та все ж вiн устиг дещо дiзнатися та розповiв сестрi, що Вiктор Грозан, його бос, за перший мiсяць лiта отримав тридцять шiсть тисяч зарплатнi. І це без премiальних. Невдовзi про це було вiдомо Лесi, а вiд Лесi – всьому 8-А. Нiхто iз класу не мiг збагнути, що такого може робити людина в Рiвному – звичайна людина, iз плотi та кровi, не програмiст i не бандит, – щоб заробляти тридцять шiсть тисяч гривень на мiсяць. Таким чином частина таемничоi Вiкторовоi аури нiби передалася його синовi, й вiдтодi Марка Грозана не займали, згадуючи про новачка лише пiд час контрольних робiт.

За невеликим винятком. Позаминулоi середи, 17 лютого, на якийсь час про Марка заговорила вся школа. Це сталося пiсля раптовоi смертi десятикласника Тохи Шпакевича.

Сьомим уроком тiеi середи була фiзкультура. Марк чергував, тому затримався, наводячи лад у кабiнетi географii, та прийшов до роздягальнi останнiм. Його це влаштовувало: вiн соромився своiх стегон i живота, тож за можливостi волiв перевдягатися наодинцi. Єдиним, кого хлопець побачив у роздягальнi, був Тоха Шпакевич iз 10-Б: у 10-Б сьомим уроком також стояла фiзкультура. Марк прослизнув повз старшокласника, крадькома розглядаючи його. Гострий борлак, худi ребристi груди, кiстлявi руки, обплетенi, немов мотузками, товстими венами. Високий, як жердина, Тоха впродовж двох останнiх рокiв грав на позицii атакувального захисника у шкiльнiй баскетбольнiй командi. Тоха Шпакевич чи не единий зi спортсменiв-старшокласникiв не кошмарив за першоi-лiпшоi нагоди хлопцiв iз молодших класiв, тож Марк почувався вiдносно розслабленим.

– Привiт, малий! – кинув iз лави Тоха.

– Привiт, – вiдповiв Марк.

– Як справи?

– Добре.

Тоха закiнчував перевдягатися. Марк пройшов до вiльного вiшака, без поспiху витягнув iз наплiчника спортивнi штани та футболку. Сiв на лаву, почав розв’язувати шнурiвки. За кiлька метрiв вiд нього Тоха Шпакевич також присiв, схилившись над кросiвкою.

Марк не квапився стягувати джинси, чекаючи, поки Тоха пiднiметься та вийде iз роздягальнi, проте старшокласник завмер i не ворушився. Марк виждав кiлька секунд, а тодi обережно, спiдлоба, зиркнув на Шпакевича. Побачив кистi рук, якi, химерно вивернувшись, лежали на пiдлозi, пiсля чого вiдверто вирячився. Тоха застиг, налiгши тулубом на ногу та звiсивши руки вздовж гомiлки. Вкрита каштановими кучерями голова безсило прихилилася до колiна. Здавалося, хлопець заснув, зав’язуючи шнурiвки на правiй кросiвцi.

Маркове серце вкрилося кригою.

– Ей, ти чого?

Нiякоi реакцii. Хлопець пiдвiвся, пiдступив до лави, на якiй, скорчившись у химернiй позi, закляк старшокласник, i схилився над ним.

– Тоха? – Тiеi митi Марк подумав, що нiколи ранiше не звертався до Шпакевича на iм’я. Про всяк випадок буркнув: – Ти з мене приколюешся? – i поторсав десятикласника за плече. Голова сповзла з колiна, слiдом посунувся тулуб, i через секунду Тоха Шпакевич мiшком повалився на пiдлогу.

Марк не чiпав його. Вирiшивши, що юнак знепритомнiв, побiг по фiзрука. Той, лише приклавши вухо до грудей Шпакевича, зрозумiв, що з хлопцем скоiлося дещо гiрше за втрату свiдомостi. Далi фiзрук дiяв правильно: двох дiвчат послав по медсестру, ще одну, з 8-А, – по завуча, товаришевi Шпакевича iз 10-Б наказав викликати швидку, а потiм до приiзду медикiв з осатанiлим вiдчаем робив юнаковi штучне дихання та непрямий масаж серця. Усе правильно, проте врятувати Тоху не вдалося. Лiкарi приiхали за чверть години й констатували смерть.

Марк зiтхнув i пригадав дiдовi слова: «…ти ж розумiеш, це збiг». Певна рiч, збiг! Тоха нахилився, щоб зав’язати шнурiвку, а потiм чи то якийсь клапан усерединi нього закрився, чи то якийсь запобiжник не спрацював, i хлопець гигнув. Присiв i сконав. Отак просто. А Марк випадково опинився поряд. Але багато хто так не вважав, особливо тепер, пiсля самогубства Гришиноi. Батьки Шпакевича дали дозвiл на розтин синового тiла, та, попри те що минув уже тиждень, причину смертi досi не з’ясували. Тоха був здоровий як вiл, не курив, не зловживав алкоголем, нi на що не скаржився, не мав проблем iз серцем, узагалi майже не хворiв, тiеi середи нi з ким не сварився та не нервував. Нiхто не розумiв, що мало трапитися, щоб отак по-брутальному швидко спровадити його на той свiт.

Марк кинув тоскний погляд на будiвлю школи за спиною. Пiвроку його не помiчали, i це дошкуляло, тепер усе склалося навпаки, проте вiд цього тiльки погiршало.

Учора було трохи легше. Кiлька разiв iз заднiх парт долiтало притишене «Малюк Мордор». Однак учора подробицi того, що вiдбулося з Юлею Гришиною, знали лише Марковi однокласники, ну, максимум – кiлька учнiв iз 8-Б. Зате ввечерi й уночi, поки хлопець лежав, заплющивши очi, i пригадував борсука з паруючими нутрощами, учнi переписувалися, дiлилися припущеннями – iнформацiя ширилася мережею немов пожежа сухим степом, – i сьогоднi про нього говорила вся школа. Кожен, хто ступав на шкiльний ганок, не мiг вiдвести вiд Марка очей, так наче того було вiдлито iз золота, i водночас старанно обходив хлопця, так нiби вiн мiг ужалити поглядом.

Марк опустив очi на бiлi носаки кедiв «Converse». Пальцi на ногах задубiли так, що вiн iх уже не вiдчував. А потiм гiрко посмiхнувся. Це ж треба: двое людей мусило вмерти, щоб вiн став знаменитiстю.




5


– Марк?

Хлопчак скинув голову й iнстинктивно скулився, сховавши пiдборiддя за комiром куртки. Над ним нависав Адрiан Фесенко iз 9-Б. Плечистий, чорнявий, iз причепливими карими очима. За тi кiлька секунд, поки наважувався дивитися дев’ятикласнику в очi, Марк устиг помiтити глибоку подряпину над лiвою бровою, а потiм вiдвiв погляд. Руки Адрiан тримав на кермi нового – заледве не стерильного, – цiлковито чорного велосипеда «Ghost Kato X», поставленого так, щоб двадцятивосьмидюймовим колесом перекривати Марку шлях до вiдступу вгору по Пушкiна. Марк здивовано клiпнув: по-перше, вiн нiколи не бачив, щоби хтось катався на ве?лику такоi ранньоi весни, а по-друге, ще вчора Адрiановi батьки привозили його до школи на чорному Land Cruiser’i з тонованими вiкнами та чотирма вiсiмками на номерному знаковi. Якби Марковi було вiдомо, скiльки коштуе «Ghost», вiн би не дивувався, проте хлопчака не цiкавили велосипеди, i вiн не знався на них. Праворуч i позаду Адрiана, заштовхавши долонi до кишень джинсiв, стримiли Єгор Лямчик та Олег Бо?жко з 8-Б, за ними – Орест Мрозович, единий серед усiх Маркiв однокласник. Трiйця обступила Марка лiворуч, притискаючи хлопця до клумби.

– Здоров, – привiтався Адрiан.

– Здоров. – Марк кинув боязкий погляд на дев’ятикласника, вiдзначивши, що той зирить немовби крiзь нього.

– Що робиш?

– Чекаю на початок урокiв.

– Уже ж був дзвiнок.

– У нас сьогоднi немае першого, – сплюнувши пiд ноги, кинув Орест. Мрозович був невисоким, як Марк, i таким худим, що шкiра на прищавому обличчi аж свiтилася, а долонi нагадували щурячi лапки. Мiшкуватий зимовий одяг мовби заковтував його. Орест слухав важку музику, погано вчився та був единим iз 8-А, хто так i не припинив чiплятися до Марка за першоi-лiпшоi нагоди.

– А. – Через лоб, над подряпиною, пролягла зморшка. Адрiана бентежив насичений зелений колiр Маркових очей, вiн намагався збагнути, якого дiдька цей товстозадий шкет iз 8-А припхався на годину ранiше та пасе всiх, хто заходить до школи. Що бiльше ймовiрних причин зринало в головi, то бiльше Адрiан жалкував, що наважився на цю розмову.

– Чого тобi? – ховаючи переляк, Марк намагався говорити виклично, проте голос зрадливо ламався та тремтiв.

– Хотiв спитати, це правда? Ти з нею бачився? – слова наче вмирали перед тим, як вилетiти з рота. – Ну, перед тим, як вона стрибнула?

– Так.

– Щось казав?

Марк зцiпив зуби так, що на округлих вилицях виступили жовна.

(ти куди?)

(нагору)

(добре)

Що iм до того, про що вони говорили? Невже це що-небудь змiнить? Невже е слова, якими можна виправдати безглуздiсть Юлиноi смертi, полегшити страждання близьких, слова, почувши якi, ii батьки витруть сльози, похитають головами та скажуть: «А, тепер iнша рiч, тепер усе зрозумiло». Пожираючи очима Адрiана та хлопцiв, що переминалися за його спиною, Марк дратувався й тому мав вигляд значно старшого. А може, вони справдi такi тупi, що вважають, начебто Гришинiй за хвилину до смертi вiдкрилася якась вселенська iстина, i вона подiлилася нею з однокласником, якого майже не знала?

– Так. Казав.

– І що?

– Нiчого. Я запитав, куди вона йде.

– А вона?

– Вiдповiла, що нагору.

– Нагору… – Адрiан поворушив губами, неначе пробуючи, яке воно на смак: останне слово перед смертю. – І все?

– Ага.

Запитувати про Тоху Шпакевича вiн не наважився. Мовчки викрутив кермо та покотив велик до шкiльного входу. Олег, Єгор та Орест подрiботiли слiдом, останнiй вискочив наперед i вiдчинив перед Адрiаном дверi. Дев’ятикласник переiхав через порiг переднiм колесом, а тодi повернув голову.

– Блядь, малий, ти стрьомний! – Вiн говорив голосно, щоби Марк почув, але звучав так, наче щойно отримав копняка пiд зад. – Нi, я тобi серйозно кажу, ти, на хер, стрьомний. І ти iз цим краще зав’язуй.

«Зав’язуй iз чим?» – подумав Марк.

Орест ступнею притримував дверi, поки решта заходили. Марк розглядав металевий ланцюжок iз кулоном «Asking Alexandria» у формi гiтарного медiатора на його шиi.

– Не дивись на мене, – зашипiв однокласник. Марковими грудьми iнстинктивно здiйнялася хвиля холоду, разом з тим щось утримало його вiд того, щоб опустити очi. Орест спершу отетерiв вiд такоi зухвалостi, проте за секунду пополотнiв, зiщулився пiд поглядом. – Бля, я сказав, не дивись! – i зник за шкiльними дверима.




6


Have you ever talked to someone,

And you feel you know what’s coming next?

    Iron Maiden. Deja Vu, 1986[6 - Ти колись розмовляв iз кимось, / почуваючись так, нiби знаеш, що вiн скаже далi? (англ.) (Iron Maiden, пiсня «Дежавю», 1986.)]

Наступноi п’ятницi, 4 березня, Марковi виповнилося чотирнадцять. Вiтати хлопця почали ще в лiжку, розбудивши на п’ять хвилин ранiше, нiж зазвичай. Поки вiн тер очi й сонно посмiхався, Яна з Вiктором вручили синовi Hous’iвський свiтшот iз велетенським зображенням черепа на грудях i написом «NO REGRETS: LIVE YOUNG, DIE FAST[7 - НІЯКОГО ЖАЛЮ: ЖИВИ ШВИДКО, ПОМИРАЙ МОЛОДИМ (англ.).]», який iще тиждень тому навiдрiз вiдмовилися купувати. Пiсля них прийшов Арсен i подарував онуковi книгу Браяна Грiна «Структура космосу. Простiр, час i текстура реальностi». Книгу Марк вiдклав, а у свiтшотi того самого дня пiшов до школи.

Повернувшись зi школи, Марк швидко впорався iз домашнiм завданням i засiв за «Героiв Меча та Магii V» – п’яту частину популярноi покроковоi стратегii вiд компанii «Ubisoft». З огляду на день у календарi хлопець вважав, що мае повне право просидiти до ночi за улюбленою комп’ютерною iграшкою.

Утiм, склалося по-iнакшому. Марк щойно вибрав фракцiю (як завжди – Лiга Тiней) i ледве встиг розпочати кампанiю, коли дверi кiмнати розчинилися та на порозi виросла худорлява постать дiда.

– Знову залип у своi стрiлялки? – вдавано сердито мовив Арсен.

Марк вiдiрвався вiд монiтора, повернув голову.

– Це не стрiлялка, дiду!

– А матерi хто допомагати буде?

– Але…

– Пiди викинь смiття.

Хлопець гукнув достатньо голосно, щоб його було чути на кухнi.

– Ма-а, що це за незнайомий мужик у нашiй квартирi?

Яна не вiдповiла, Арсен стримав посмiшку.

– Не намагайся викликати пiдмогу.

– У мене сьогоднi день народження! – в голосi проступили нотки образи.

– Марш викидати смiття!

– Ну, дiду, хоча б сьогоднi…

– Не хочу нiчого чути!

«Та що з тобою таке?» – Марк поставив «Героiв» на паузу та неохоче сповз iз крiсла.

Яна Грозан працювала вчителем украiнськоi мови в однiй iз загальноосвiтнiх шкiл мiкрорайону Пiвнiчний i того дня мала лише три уроки.

Ще до Маркового повернення зi школи жiнка почала готувати страви для завтрашньоi вечiрки. У коридорi, перед вхiдними дверима, на хлопця чекав великий чорний пакет зi смiттям.

Демонстративно суплячись, Марк узяв пакет у праву руку, взув капцi, вiдчинив дверi й переступив порiг. Наступноi митi пакет зi смiттям вислизнув з руки. На бетонну пiдлогу посипалися яечна шкаралупа, картопляне лушпиння, блискуча вiд жиру кришка консервноi бляшанки, проте хлопець нiчого цього не помiчав – немов заворожений вiн дивився просто перед себе.

– Що це? – Марк обернувся.

Дверi розчахнуто навстiж. Дiд – у проходi. Мама, витираючи руки рушником, визирае з-за одвiрка.

– Телескоп, – награно буденним тоном проказала Яна. – Такий, як ти хотiв? Чи нi?

Хлопець уже встиг зрозумiти, що перед ним. Вiн давно просив у батькiв телескоп. Крiм того, достатньо добре орiентувався в рiзних моделях, щоби збагнути: перед ним не той телескоп, який вiн хотiв. Прилад здiймався над пiдлогою на пiвтора метра, майже повнiстю перегороджував сходовий майданчик i на вигляд важив не менше як п’ятнадцять кiлограмiв. Марк ковзнув поглядом по блискучiй стiйцi й зупинив його на чорнiй оптичнiй трубi. Вона була короткою та дуже товстою. Схема Шмiдта-Кассегрена[8 - Одна з оптичних схем телескопiв, у якiй застосовують i рефракцiю, i вiдбиття зiбраного лiнзою свiтла. Дае змогу отримати чiткiше зображення та в рази скоротити довжину оптичноi труби.]. Мiсяцiв зо три тому дiд пояснював йому ii дiю. Хлопчак спробував на око – з того мiсця, де стояв, бо пiдходити не наважувався, так нiби телескоп мiг зникнути вiд необережного поруху, – визначити дiаметр. Сантиметрiв двадцять, не менше, тобто апертура9 бiльша, нiж потрiбно для спостереження за планетами Сонячноi системи. Марк не мiг повiрити у те, що бачить: телескоп був крутiшим, потужнiшим i дорожчим за будь-що, про що вiн мiг тiльки мрiяти.

– «Celestron». – Вiд тихого дiдового голосу спиною Марка пробiглися мурашки.

– Це… ми… – Хлопчак рiзко крутнув головою та подивився на дiда, наче на оповите iскристою аурою божество. Вiн знав, що це Арсен постарався. Вiктор навряд чи купив би такий дорогий (i, на його думку, безглуздий) подарунок без тривалих умовлянь.

– Крiзь нього можна спостерiгати за об’ектами вiддаленого космосу.

– За галактиками?

– Галактиками, туманностями, масивними зiрками. За тепла виберемося за мiсто, можливо, навiть iз наметами. Кудись, де не таке засвiчене небо. Якщо пощастить, розгледимо рештки якоi-небудь надновоi.

– Нереально круто! – прошепотiв хлопець. На очi мимоволi наверталися сльози.

– Так i будеш тут стояти? – пiдсмiюючись, поцiкавився дiд.

Марк нарештi наважився пiдiйти й обережно провiв рукою по металевiй U-подiбнiй стiйцi, чиi масивнi «лапи» втримували трубу.

– Але ж ми можемо щось роздивитися крiзь нього навiть у мiстi? – йому кортiло якнайшвидше випробувати телескоп у дii.

– У ньому е комп’ютерне наведення. Ось контро?лер збоку. Треба розiбратися. Думаю, за ясноi погоди навiть iз нашого даху можна буде спостерiгати за планетами.

– Кла-а-а-с!

Арсен розплився в задоволенiй посмiшцi.

– Я хотiв, щоб ти побачив його вже складеним, – прогудiв вiн. – Вирiшив, це ефектнiше, нiж дарувати в коробцi. – Старий моряк поклав руку на товсту оптичну трубу. – Зараз треба занести до квартири. Я тобi допоможу. – І враз посерйознiшав: – Але спершу – прибери цей срач, який розвiв тут на палубi, й викинь нарештi смiття!




7


У суботу Марк прокинувся за чверть до сьомоi. Попри те що просидiв за «Героями» майже до першоi ночi, вискочив iз лiжка, ледве встигнувши продерти очi. Березень нетерпляче стукав у груди землi: за нiч температура пiднялася до +10 °C, а небо за вiкном затягнув одноманiтний сiрий серпанок. Марк похнюпився: про спостереження за зоряним небом не могло навiть iтися.

Пiсля снiданку хмари стали легшими, на сходi в молочно-сiрiй товщi з’явилися першi блiдо-блакитнi прогалини. Оскiльки вiкна Марковоi квартири виходили винятково на захiд, хлопчак щогодини вибiгав на дах багатоповерхiвки та промацував очима схiдний горизонт, неначе сподiвався, що вiд його сердитого погляду хмари розбiгатимуться швидше.

Пiсля полудня з пiвдня подув теплий вiтер, помалу розчищаючи небо.

По четвертiй почали сходитися гостi. Першими прийшли Марковi хрещенi батьки, за ними – Янинi колеги зi школи, трохи пiзнiше пiдтягнулися Вiкторовi друзi з попередньоi роботи. Дiтей не було, лише дорослi. По сутi, Марковий день народження був тiльки приводом зiбратися. Хоча сам хлопець анiтрохи не переймався вiдсутнiстю однолiткiв. Вiн чемно вислуховував привiтання, дякував за подарунки, посмiхався, проте думками перебував на даху, добираючи мiсце для подарованого Celestron’а.

Сонце зайшло вiдразу пiсля шостоi. Хмари все ще затуляли пiвнiчну частину неба, що, втiм, Марка не зупинило. Одягнувшись, вiн захопив iз собою потужний лiхтар, ковдру, планшет, щоб пiдглядати в iнструкцiю, карти зоряного неба, затиснув пiд пахвою важенну коробку з телескопом i поволiк усе на дах.

Багатоповерхiвка, в якiй оселилися Грозани, якщо дивитися на неi згори, мала форму перекинутоi та злегка нахиленоi на захiд лiтери Г: коротше крило витягнулося в напрямку захiд-пiвдень-захiд, довше – на пiвнiч-пiвнiч-захiд. На даху, приблизно посерединi довшого крила та ближче до захiдного краю коротшого, височiли двi однаковi цеглянi надбудови. У тiй, що на довшому, була котельня, до iншоi бiгли якiсь кабелi.

Марк довго не мiг вибрати мiсце для телескопа. Спочатку вирiшив поставити його вiдразу бiля виходу на дах, посерединi мiж надбудовами, проте швидко зрозумiв, що це не найкраща iдея. За сотню метрiв на пiвдень вiд багатоповерхiвки сяяла вогнями Соборна – головна вулиця Рiвного. Кав’ярня «Шоколад», 39-те вiддiлення Ощадбанку, пiцерiя «Сiеста», якiсь магазини – що бiльше темряви наповзало зi сходу, то яскравiшою здавалася вулиця. Зрештою хлопець розмiстився на пiвнiчному краi довшого крила. Надбудова захищала його вiд вiтру та свiтла iз Соборноi, крiм того, на пiвнiчному сходi, враз за багатоповерхiвкою, починався приватний сектор, який пролягав практично до Пiвнiчного. Майже всi будинки були одноповерховими, тож свiтла видавали мало.

Хлопець розстелив ковдру та встановив телескоп. Хмари час вiд часу пролiтали над головою, та не затримувалися надовго, i зорi щохвилини проступали чiткiше. Марк увiмкнув контро?лер, розкрив планшет i поринув у читання iнструкцii.

5 березня було не найкращим днем для спостереження. Ще вчора ввечерi Марк вiдшукав сайт, який моделював зоряне небо залежно вiд розташування та вибраного часу, й роздрукував карти нiчного неба над Рiвним з iнтервалом у годину, починаючи з 19:00. О сьомiй ще можна було побачити Венеру та Марс – обидвi планети знаходилися в сузiр’i Дiви на заходi, – та вони швидко прямували до горизонту й невдовзi пiсля 21-i мали зникнути. Марк мiг би спробувати навести на них телескоп, одначе поки що в тiй частинi неба громадилися хмари. Юпiтер, який хлопцевi страшенно кортiло роздивитися, мав з’явитися на пiвденному сходi лише пiсля 22-i. Навряд чи батьки дозволять йому сидiти на даху так довго. Залишалися зорi.

Марк розклав на ковдрi роздрукованi карти й почухав потилицю. До появи Арктура – найяскравiшоi у Пiвнiчнiй пiвкулi зорi – чекати ще пiвтори години. Хлопець прикинув, що, мабуть, ще не менше як двi години спливе, допоки Арктур пiднiметься достатньо високо для спостереження за ним. Денеб[9 - Денеб – бiлий надгiгант, найяскравiша зоря в сузiр’i Лебедя.] i Поллукс[10 - Поллукс – помаранчевий гiгант, найяскравiша зiрка в сузiр’i Близнят i одна з найяскравiших зiрок неба.] були значно менш яскравими. Марк зупинився на Капеллi[11 - Капелла – жовтий гiгант, найяскравiша зоря в сузiр’i Вiзничого, шоста за яскравiстю на небi.]: зоря не надто поступалася яскравiстю Арктуру, та найважливiше – в цей час повинна була висiти просто над головою.

Марк не здивувався, виявивши Капеллу в налаштуваннях Celestron’ового контро?лера. Телескоп мав вбудований GPS-локатор, тож достатньо було вибрати вiдповiдний пункт меню, щоб механiзм налаштування розвернув «лапи» й самостiйно навiв телескоп на зiрку. Проте хлопець захотiв потренуватися та вiдшукати Капеллу вручну. Вiн узявся вводити координати, коли раптом з-за спини долинув сухий притишений шурхiт. Марк вiдiрвався вiд контро?лера й нашорошив вуха. Плаский дах багатоповерхiвки вкривав шар чорного бiтуму, де-не-де присипаний камiнцями та бетонною крихтою, залишеними ще вiд будiвництва. Характерне похрускування вказувало на те, що хтось пiднявся на дах. Дуги Маркових брiв напружилися та пiднялися над перенiссям. Хлопець нахилився, та однаково не бачив, хто то: всю пiвденну частину даху затуляло громаддя котельнi. За кiлька секунд вiн зрозумiв, що це не дiд i не батьки, iнакше його б уже погукали. Тодi хто? Кому може знадобитися лiзти на дах десятиповерхового будинку о пiв на восьму вечора?

Спливла хвилина. Човгання та шурхiт не припинялися. Що було дивно: звуки не вiддалялися й не наближалися. Хтось тупцяв – чи то кружляв, чи то вовтузився – на одному мiсцi неподалiк виходу з пiд’iзду.

Марк вимкнув лiхтар, поклав його на роздрукованi карти зоряного неба та пiдвiвся. Безшумно пройшов попiд стiною котельнi й обережно визирнув з-за краю надбудови.

Брови полiзли ще вище. Спершу вiн подумав: якась притрушена. Геть вiдбита. Посеред даху, розкинувши руки й нахиливши голову до правого плеча, кружляла дiвчина. У легкому осiнньому пальто, зимовiй шапцi з балабоном, довжелезному в’язаному шарфi й коричневих нубукових черевиках. Дiвчина стояла на пальцях, нiби пiдставляючи лiве вухо до чогось, що мало ввiллятися в нього з неба, й повiльно оберталася навколо вертикальноi осi, практично не сходячи з мiсця. «Що з нею таке?..» – замислився Марк, але вже за мить спину хлопця пробрало морозом. Темний дах, кволi вiдблиски з пiвдня, iз Соборноi, тихе шемрання вiтру й поскрипування бетонноi крихти пiд ногами дiвчини – було щось iз бiса моторошне в постатi, що кружляла перед ним. Хлопець повнiстю вистромив голову з-за стiни й придивився – зауважив опущенi, немов на розп’яттi, кистi та напiвприкритi повiки, – пiсля чого серце наче шматком льоду прохромило. «Вона стрибне! Бляха муха, ще одна прибацана готуеться стрибнути! – Марк ледь не застогнав. – Тiльки не це!» Пiсля третьоi смертi вiн i сам повiрить, що з ним щось не гаразд.

Юнак розгубився. Пiти з даху вiн не мiг: незнайомка стояла помiж ним i спуском до пiд’iзду, крiм того, за надбудовою лишався телескоп. Ловити ii, коли вона помчить стрибати, також не здавалося розумною iдеею. Замiсть затримати вiн тiльки шугне за тiею притрушеною з десятого поверху.

Несподiвано дiвчина помiтила Марка. Їi очi розширилися; здригнувшись, вона зупинилася. Потiм висмикнула з вуха навушники та сердито втупилася в хлопця.

– Ти що тут робиш? – запитала дiвчина таким тоном, як нiби Марк зазирнув до ii спальнi.

– Ди… – Марковi вiд серця вiдлягло, вiн упiзнав ii: дiвчина навчалася у паралельному класi, у 8-Б. – Дивлюсь на зорi.

– Це не твiй дах!

«Я ж тут живу!» – заклiпав хлопець.

– Але й не твiй! – спробував огризнутись. – Я теж тут живу, i дах, вiн же для всiх, i я можу… – Хлопець, недоговоривши, здувся. Що вiн, у бiса, може? Що вiн узагалi хотiв сказати?

Їi першим пориванням було пiти геть. Однак уже за мить дiвчина передумала. Хвиля обурення затопила груди: це ii дах, це вiн iй заважае, а не вона йому, тож нехай сам забираеться! Вона зняла шапку та неусвiдомленим порухом розправила руками рудувато-каштанове волосся.

Марк вийшов з-за надбудови, проте не наближався, знiяковiло розглядаючи дiвчину. Їi слова про дах (i ще бiльше – ii зверхнiй тон) розлютили його, проте хлопець не бачив сенсу зчiплятися. Помовчавши, вiн промовив спокiйнiше:

– Пробач, якщо я тобi заважаю… тобто ти тут крутилася, а я…

– Я танцювала. – Вона труснула дротами з навушниками-крапельками на кiнцях.

– О’кей, ти танцювала. І я не хотiв заважати. Просто вчора менi подарували телескоп, а сьогоднi безхмарна нiч, тому…

– Нiч не безхмарна.

Марк задер голову та прикусив губу. Над будинком повзла глуха сiра хмара, зiр не виднiлося.

– Ну майже безхмарна! – Вiн сердито махнув рукою. – Коротше: менi подарували телескоп, i я хочу спробувати навести його на одну з планет.

Дiвчина раптом збагнула, якими безглуздими були ii попереднi фрази. Зашарiлася, знову подумала про те, щоби пiти, та не рушила з мiсця. Були нюанси. По-перше, невисокий товстуватий хлопчак iз зеленкувато-сiрими очима викликав дивне почуття цiкавостi. По-друге, вiн сказав, що в нього е телескоп, крiзь який можна (напевно, можна, так?.. вона нiколи не бачила телескопiв) подивитися на зорi. По-трете, дiвчина впiзнала його. Перед нею Малюк Мордор iз 8-А! Упродовж двох минулих тижнiв вiн почергово бачив двi смертi. Дехто говорив, що Мордор не лише бачив, але й доклав до них руку, та дiвчина в таке не надто вiрила. Подумати тiльки: двi людськi смертi! Найбiльшим мертвяком, якого iй доводилося бачити зблизька, був хом’ячок Марти, ii однокласницi й вiдносно близькоi подруги, та й той здох вiд старостi – нiчого, блiн, цiкавого. Їi бабусi й дiдусi були порiвняно молодими, нiхто з родичiв умирати не планував, а маленька однокiмнатна квартира не дозволяла тримати вдома тварин, щоби зрештою спостерiгати за тим, як вони помирають.

Високо задертi краечки брiв повiльно опустилися.

– У тебе справдi е телескоп? – голос поки що залишався наiжаченим.

– Вiн он там. – Марк махнув рукою за спину. – Хочеш глянути?

Вона подумала, що, певна рiч, хоче, проте з губiв злетiло категоричне:

– Нi.

Марк сконфужено потупився.

– Ну добре, – знизав плечима. – Як хочеш.

Розвернувся та пiшов.

«Ти куди? – Краечки брiв знов задерлися. – Я не те мала на увазi!»

Марк зник за надбудовою. Суплячись, дiвчина потупцяла на мiсцi, потiм згорнула навушники та, буркнувши сердите «блiн», подалася слiдом за ним. З’явившись з-за котельнi, зупинилася. Марк, закинувши голову, сидiв навпочiпки перед масивним телескопом i свердлував напруженим поглядом навислу над багатоповерхiвкою хмару. Ближче пiдходити дiвчина не стала. Згорнула руки на грудях i сперлася спиною на стiну котельнi.

Почувши шарудiння, хлопець озирнувся, змiряв ii поглядом, але нiяк не вiдреагував.

Кiлька хвилин обое мовчали.

Дiвчина озвалася першою:

– На тебе кажуть Малюк Мордор, ти в курсi?

Марк напружився. Вiдчував, що iй кортить розпитати про Гришину. Впродовж минулого тижня 15-ту школу перевiряли представники Мiського центру соцiальних служб для сiм’i, дiтей та молодi, iнспектори Служби у справах неповнолiтнiх i навiть ювенальний прокурор. Полiцейськi слiдчi допитували Юлиних однокласникiв, учителiв, батькiв i двiчi – у присутностi мами та шкiльного психолога – самого Марка. До Марка навiть спробували причепитися журналiсти з каналу «Рiвне 1». Щодня, коли Марк одягався перед виходом до школи, навалювалося таке вiдчуття, наче збирався на похорон, i позбувся вiн його лише вчора, на свiй день народження. Тож хлопець дуже не хотiв повертатися до цiеi теми. Марк замислився. Якщо раптом дiвчина, як i Адрiан, запитае про останнi Юлинi слова, тодi вiн… Вiн що?.. Прожене ii? Певна рiч, нi. Марк криво посмiхнувся – це ж «ii дах» – i вирiшив: якщо дiвчина почне розпитувати, вiн складе телескоп i пiде додому.

– Нi, – збрехав вiн.

Дiвчина в задумi похитала головою.

– Хоча це не так i погано, як на мене.

Хлопець повернувся до неi.

– Я Марк.

Вона зашарiлася. Марк сконцентрувався на телескопi й удав, що не помiтив.

– А я Соня. З 8-Б.

– Знаю.

Вони знову вмовкли.

Коли Марк озирнувся наступного разу, Соня вiдiйшла вiд стiни та стояла за метр вiд нього, зацiкавлено розглядаючи телескоп.

– Крiзь нього справдi можна спостерiгати за планетами?

– Так.

– Прикольно.

Вiн вирiшив, що пiсля стiлькох спроб зав’язати розмову не може лишатися нечемним, i поцiкавився:

– Ти часто танцюеш на даху?

– Нi. Просто лiфт не працюе. І менi нiкуди пiти.

Хлопець не зрозумiв, що вона мала на увазi, та перепитувати не став.

– А якщо хмара не пройде, що будеш робити? – запитала дiвчина.

Марк пiдвiвся та сховав руки до кишень куртки. Соня опинилася зовсiм поряд. Вона виявилася на кiлька сантиметрiв вищою за нього. З такоi вiдстанi вiн також розгледiв ластовиння, що вкривало нiс i щоки, i свiтло-карi очi.

Райдужки вражали яскравiстю та глибиною.

– Вона пройде, – впевнено заявив вiн.

Тепер обое дивилися на небо. Пiвденний вiтер поступово розчленовував хмару, вiдкриваючи погляду зiрки.

– Думаеш, вона зараз там? – ледь чутно озвалася Соня.

– Нi.

Дiвчина насупилася.

– Ти думаеш, вона потрапила до пекла?

– Нi. Вона не там i не в пеклi.

– А де?

Марк зiтхнув.

– Нiде.

Соня опустила голову, прискалила одне око.

– Ти не вiриш у Бога?

– Мiй дiдо каже, щоб я не квапився. Треба спочатку багато прочитати й дiзнатися, а потiм вирiшити для себе, чи потрiбна сила, яка б стояла за цим усiм.

Соня вирiшила, що вiн говорить, як учитель фiзики. Не з iхньоi школи, а такий собi умовно-iдеальний учитель. Їй раптом стало некомфортно, вона знову вiдчула легку шпильку невдоволення через те, що хтось зайняв ii дах.

– Значить, не вiриш…

Хмари то набiгали, то розходилися. Марк помалу втрачав надiю побачити сьогоднi хоч щось.

Соня штовхнула його лiктем.

– Ти в курсi, що вчора з’ясували причину смертi Шпакевича?

Хлопець здригнувся. Про Шпакевича вiн також розмовляти не хотiв, утiм дiзнатися причину смертi не завадило б.

– Нi, я нiчого не чув.

– У нашому класi весь день про це гудiли. Вiн умер через СНД.

Марк звiв брову.

– Це ще що таке?

– Це-е… чекай. – Соня затисла шапку пiд пахвою, витягла з кишенi пальто смартфон i подивилася у записник. – Ой, нi, не так. Через СНСД.

– Що це таке? – повторив запитання хлопець.

– Синдром несподiваноi смертi дорослих. – Вона багатозначно зиркнула на Марка. – Моя мама працюе медсестрою в Перинатальному, i вона сказала, що це просто завуальований спосiб записати, що причину смертi не встановлено.

– Так не бувае.

– Як бачиш, бувае. Лiкарi нiчого не знайшли. Шпакевич просто помер, i все.

«Ес-ен-ес-де… Ес-ен-ес-де… – подумки повторив хлопець. – Треба розпитати дiда», – а вголос буркнув:

– Погано шукали.

Вони знову вмовкли. Вiтер помалу стихав. Марк дивився на захмарене небо, Соня спочатку розглядала залляте вогнями та притихле мiсто, потiм, як це наскучило, також вперла погляд у хмари.

Хвилин за п’ять вона почала знову:

– Ну, але погодься, це однаково не просто так.

Марк спiдлоба зиркнув на неi. Не просто так що? Зорi на небi? Чи те, що впродовж двох тижнiв вiн став свiдком двох смертей? Вiн вирiшив не вiдповiдати.

Соня пiдступила на крок.

– А раптом i я пiсля спiлкування з тобою помру?

Певна рiч, вона говорила жартома: в ii голосi не було страху. Та це швидко змiнилося.

– Хiба що я скину тебе з даху.

Марк сам здивувався, як буденно й водночас неочiкувано моторошно прозвучав його голос. Сонинi очi покруглiшали. Хлопець тут-таки ввiмкнув заднiй хiд:

– Ей, я пожартував! Ти ж не розкажеш, що я…

– Дебiл! – процiдила Соня.

Марк вiдвернувся.

– А моi предки вiрять… у багато що, – озвалася дiвчина.

– У Бога?

Вона ледь усмiхнулася.

– Якраз стосовно Бога я не впевнена. Мiй старий постiйно читае газету «Секретнi матерiали». Вiн вiрить майже в усе, що там написано.

– А ти?

– Я – що?

– Ти таке читаеш?

– Інодi пiсля нього переглядаю. Там бувають прикольнi статi про НЛО. В останньому випуску прочитала про таемну американську лабораторiю пiд Чорнобилем. І ще про те, що американцi не лiтали на Мiсяць: вiдзняли все в Сахарi.

Марк пирхнув.

– Це маячня. І НЛО, i лабораторiя, i зйомки в Сахарi. Особливо зйомки в Сахарi. Уявляеш, скiльки людей треба було примусити мовчати, якби все знiмали в Сахарi?

– Може, й так. Але погодься, читати таке цiкаво.

Хлопець рiшуче замотав головою.

– Нi! Як маячня може бути цiкавою?

– Маячня завжди цiкава. А от наука – нудна.

– Неправда! Так говорять лише тi, хто нiчого не знае про науку. От, наприклад, ти знаеш… – Марк наморщив лоба, пригадуючи щось найбiльш цiкаве й фундаментальне з того, що розповiдав Арсен, – ти знаеш, що таке Сонце?

– Думаеш, я не знаю, що таке Сонце?

– То поясни менi!

– Ну це… це типу…

Соня теж розсердилася: «З якого дива я мушу вiдповiдати?»

– От бачиш, ти не знаеш!

Проте вiдступати не мала намiру.

– Знаю! Це центр Сонячноi системи!

– Неправильно! – на радощах сплеснув руками Марк. – Сонце розташоване в центрi Сонячноi системи, проте це не пояснюе, що воно таке. – Вiн почухав указiвним пальцем перенiсся пiд окулярами, потiм тицьнув у небо над головою. – Там е Юпiтер. Вiн, зрозумiло, менший за Сонце, але теж великий. І як Сонце впливае на Юпiтер, так само Юпiтер впливае на Сонце, вiн нiби тягне його за собою, через що виходить, що Сонце та Юпiтер крутяться довкола спiльного центру. Говорити, що Сонце розташоване в центрi Сонячноi системи, неправильно, бо Сонце не стоiть в однiй точцi.

Зморщивши носик, Соня дивилася на Марка, як на роздутого вiд трупних газiв здохлого щура.

– Я зараз виблюю.

Маркова щелепа вiдвисла.

– Тiльки не на ковдру. – Потiм до нього дiйшло, що дiвчина пожартувала, i вiн стулив рота. Та за секунду, випнувши щелепу, зарозумiло повторив: – То що таке Сонце?

Соня закотила очi, спершу вирiшивши не вiдповiдати, а тодi дещо згадала. Їi обличчя просяяло.

– Це зiрка. Сонце – це зоря! Це всiм вiдомо.

Хлопчак пiдняв кутики губ.

– Тодi що таке зоря?

Завдяки Арсену Марк дуже рано засвоiв: знати, як це називають, i знати, що це таке, – цiлковито рiзнi речi.

Сонi закортiло його вдарити. Не так через змiст запитання, як через тон, яким його було поставлено. Їi бiльше не дивувало, чому з ним нiхто не спiлкуеться, дивувало радше, яким чином за весь рiк у 8-А його досi нiхто не поколошматив.

– Ти щодня бачиш Сонце, коли йдеш до школи, – не вгавав Марк, поблажлива усмiшка не сходила з округлого лиця. – Хiба нецiкаво, чим воно е насправдi? Невже нiколи не хотiлося дiзнатися, що ховаеться за оцими всiма «кругле», «слiпуче», «грiе», «пече»?

Насправдi Сонi не було нецiкаво. Вона нечасто замислювалася над суттю речей, одначе коли вже щось застрягало у свiдомостi, жувала його довго й наполегливо. І пiсля Маркових слiв у дещо невпорядкований клубок думок у ii головi вплелася нова нитка: а й справдi, що воно в бiса таке, наше Сонце? Напевно, запитання мулятиме iй не один вечiр, але на цю мить бажання зацiдити у нахабний писок хлопця, що копирсався в телескопi за кiлька крокiв вiд неi, було бiльшим за цiкавiсть. О так, незрiвнянно бiльшим.

Марк не чекав на заохочення та взявся збуджено пояснювати:

– Зоря – це куля з водню. Вона стискаеться… пiд дiею сили тяжiння стискаеться так, що всерединi дуже розiгрiваеться. Ми ще цього не вчили на фiзицi, але якщо щось дуже стиснути, воно нагрiеться.

– Знаю, – буркнула дiвчина.

– От. Усерединi, там великий тиск, i температура п’ятнадцять мiльйонiв градусiв, i через це водень спалахуе й свiтить. – Хлопець експресивним жестом зобразив спалах.

Соня дивилася на нього, скептично вигнувши брову. Їй було зручнiше думати про зорi як про зорi, а не як про чортiвню, всерединi якоi щось стискаеться й спалахуе.

– Глянь, – Марк пiдняв руку, спрямувавши палець у темне, де-не-де засотане сивими хмарами небо. – Уяви: кожна iз цих цяток отам – це гiгантська сфера, всерединi якоi горить водень. Мiльярди тонн водню! – У нього аж нiздрi роздулися. – Наука не може бути нудною!

– Ти задрот! – видала Соня.

Рука опустилася. Марк наiжачився.

– Та ну тебе.

– Але ти задрот, задрот, задрот! Я ще не бачила таких задротiв!

Хлопець вiдвернувся, щоб не показувати, як його зачепили Сонинi слова.

– Пробач. Я не хотiла образити.

Марк схилився над телескопом, мовчки почав його розбирати.

– Уже хочеш iти?

– Так, – вiдрубав хлопець. – Однаково хмарно. Нiчого не видно.

Витримавши паузу, дiвчина примирливо запитала:

– Звiдки ти так багато всього знаеш?

Марк зняв оптичну трубу зi стiйки й акуратно вклав ii до коробки.

– Дещо прочитав, – неохоче вiдповiв вiн, – але бiльшiсть – вiд дiда.

У Сонi аж занiмiло лице.

– Це розповiв тобi дiд?

– Ага.

– Твiй дiд сидiв iз тобою i це все розповiдав?

– Ну, не все. Вiн ранiше жив окремо, тому бiльше радив книжки. Ми недавно сюди переiхали, i тепер вiн живе з нами. Хоч я завжди мiг пiдiйти до нього й розпитати про все, що мене цiкавить, – вiн спiдлоба зиркнув на дiвчину. – Вiн моряк i багато всього знае. Ми вдома iнодi навiть експерименти рiзнi робимо.

– І якщо ти попросиш, вiн пояснить? – з недовiрою та якоюсь прихованою, боязкою настороженiстю в голосi перепитала Соня. – Не накричить?

– А чому вiн мае кричати? – здивувався Марк.

Дiвчина смикнула плечима.

– Не знаю… – потупилась. – Я свого бачу раз на рiк. І, схоже, вiн не дуже хоче зi мною розмовляти.

– Ну то в тебе ж е батько. Чи мама. Хiба вони не пояснюють усiлякi штуки, якi ти не розумiеш?

– Нi, – вiдрiзала Соня.

– Чому?

Вона не вiдповiла, сховала очi. Марк розiбрав стiйку, склав усi деталi до коробки та закрив ii. Соня зловила себе на думцi, що не хоче, щоби вiн iшов.

– Зачекай. Може, ще рознесе. – Вона тицьнула у прогалину мiж хмарами на сходi, над Покровським собором. – І розкажи ще про зорi.

Хлопець глипнув на неi, але потiм, недовго провагавшись, сiв на ковдру й по-турецьки пiдiбгав пiд себе ноги.

– Сiдай, – усе ще трохи ображено запропонував дiвчинi. Соня вмостилася поруч, i тодi Марк запитав: – Знаеш, що стаеться, коли в зорi згоряе весь водень?

– Нi.

– Пiсля того як водень згорiв, залишаеться лише гелiй, а гелiй уже горiти не може. І зоря стискаеться в маленьку кульку, – Марк гарячковими жестами спробував зобразити, як верхнi шари зiрки зминають нижнi, – вона бiльше не свiтить i охолоджуеться в космосi. Такi кульки називають бiлими карликами. – Хлопець пiдвiв погляд. – Їх так не видно, бо вони малi, але в потужний телескоп можна побачити. Їх реально багато. – Вiн обережно глянув на дiвчину, намагаючись iз виразу обличчя збагнути, чи справили його слова хоч якесь враження. – Наше Сонце теж колись перетвориться на бiлого карлика, хоча до цього ще ду-у-у-же довго.

Обмiзкувавши почуте, Соня наморщила лоба.

– Я не про те. Розкажи краще, як за зорями складають гороскопи.

Марк застогнав.

– Що? – звела брови дiвчина. – Це, типу, так складно?

– Ти вiриш у гороскопи?

– А ти не вiриш?

Хлопець затулив обличчя долонями. Стогiн перерiс у театралiзоване передсмертне хрипiння. Вiн навiть висолопив язика.

– Як можна вiрити в гороскопи?!

– А що в цьому такого? Вони всюди!

– То й що, що всюди?!

Соня насупилася та махнула рукою.

– Зачекай, я поясню. – Марк шморгнув носом. Не далi як мiсяць тому вони дискутували на цю тему з Арсеном, тож хлопчак, вважай, повторював його слова: – Сузiр’я – це все вигадки. Це ми iх вигадали, вони не е чимсь реальним. І зiрки в сузiр’ях зовсiм-зовсiм нiчим не пов’язанi. Вони далеко одна вiд однiеi, ну, нiби як у рiзних частинах галактики, й опиняються поруч, тiльки коли ми дивимося на них iз Землi. І ще – всi сузiр’я далеко вiд нас. Вони не можуть впливати на нас iз такоi вiдстанi. Взагалi нiяк не можуть. Тому гороскопи… ну… вони нi про що.

Соня почувалася так, наче розмовляе iз кимось значно старшим за неi. Вона дивилася на Марка вже не сердито, а радше здивовано. Його мiстичне розумiння сутностi речей водночас i дратувало, i заворожувало ii.

– Але в гороскопи вiрять так багато людей! Як вони можуть помилятися?

– Бажання вiрити не е доказом. – Іще одна поцуплена в дiда фраза. Соня, певна рiч, цього не знала, а Марка аж розпирало вiд гордостi. – Навiть якщо мiльйони людей у свiтi вiрять у гороскопи, це не означае, що гороскопи правдивi.

– От педал! Ти хоч у щось вiриш?

Хлопець заперечно мотнув головою. Дiд якось розповiдав йому, що наука не потребуе вiри, що вона пояснюе сутнiсть речей, розказуе, як працюе цей свiт. На вiдмiну вiд релiгii вiрити в неi не потрiбно. Проте розтулити рота Марк не наважився, розумiючи, що йому не вдасться сформулювати думку так переконливо, як Арсен.

– По-твоему, вiрити в гороскопи – це погано? – напосiдалася Соня.

– Це тупо!

– І вiрити в Бога теж погано?

Марк не вагався.

– Так!

Соня не вважала себе вiруючою. Їi батьки не вiдзначалися релiгiйнiстю, i за все свое життя дiвчина жодного разу не була в церквi. Водночас Маркова категоричнiсть якось дивно зрезонувала в нiй, приглушивши подив i пiдсиливши роздратування.

– Нi, не так! – Вона тупнула ногою. – Навiть якщо сам не вiриш, ти не маеш права так казати, ти не маеш права казати, що це погано. Вiра нiкому не шкодить!

– А от i нi! – заперечив вiн. – Із вiри в те, чого насправдi немае, починаеться все найгiрше в iсторii. Згадай хоча б полювання на вiдьом у середнi вiки! Або згадай… згадай iще…

Марк напружив лоба так, що занило в скронях. Здалося би згадати Орвеллiвську антиутопiю «1984», та хлопець ii не читав. Або нагадати, що сталося, коли мiльйони нiмцiв перейнялися палкими промовами Йозефа Геббельса й повiрили у вищiсть нiмецького та нижчiсть еврейського народiв; або пригадати СРСР пiсля того, як Сталiн захопив усю повноту влади; або зрештою навести приклад, як за лiченi роки в сучаснiй Росii критичне мислення впало до найнижчого вiд часiв Середньовiччя рiвня, як унаслiдок цього росiяни повiрили, що в сусiднiй Украiнi пануе анархiя i украiнцiв вiдтепер потрiбно ненавидiти, – проте хлопець цього всього не знав, десь чув, щось вiдчував, але не осягав усвiдомлено. Йому було лише чотирнадцять i не завжди вдавалося вилiплювати переконливi твердження з кашi, що нуртувала в головi. Марк гарячкував, тож так i не спромiгся видати жодного iншого доказу на захист закладеного дiдом переконання, що вiра у фантоми та несформованiсть критичного мислення завжди спричиняють жахливi соцiальнi наслiдки.

– Це було давно! І всi визнали, що це неправильно. Зате подумай, скiльки поганого зробила наука!

У хлопця вiдвисла щелепа. Вiд несподiванки вiн побуряковiв.

– Поганого?! Про що ти говориш?! Усе, що ми маемо, це завдяки науцi! Лiки, машини, комп’ютери, оцей будинок пiд нами. Їх же не священики придумали!

Соня ледь нахилила голову.

– А атомнi бомби?

Марк стулив рота так, що клацнули зуби. Дiвчина продовжила:

– Скажи менi, для чого було придумувати iх? – Хлопець стояв, потупившись. Соня прошивала його поглядом бурштинових очей. – Ти говориш, яка погана релiгiя i яка хороша наука, але це не священики придумали атомну бомбу, i не священики скинули ii на людей.

Марк, спантеличений i знiяковiлий, переминався з ноги на ногу. Кiлька секунд Соня переможно дивилася на нього, потiм надягла шапку й кинула:

– Я змерзла. Бувай!

І, не чекаючи на вiдповiдь, пiшла.

Хлопець провiв ii знiченим поглядом, потому присiв i почав згортати ковдру.

– Ну подумаеш, атомна бомба…




8


О пiв на дванадцяту, коли Вiктор i Яна нарештi випровадили гостей, Арсен допомiг невiстцi прибрати зi столу, поскладав бруднi тарiлки й бокали до посудомийноi машини, а потому зазирнув до Марка.

– Ще не спиш?

Хлопець звiвся на лiктях.

– Нi, заходь.

Чоловiк пройшов до кiмнати, ввiмкнув настiльну лампу й сiв у крiсло навпроти лiжка.

– Щось побачив? – кивнув на вiкно.

– Не-а. Хмари постiйно набiгали, i я не встигав налаштовуватися. Зате розiбрався в контро?лерi.

– Нiчого, ще встигнеш.

У жовтавому свiтлi, яке накладало на обличчя м’якi тiнi та розгладжувало зморшки, дiдовi очi здавалися Марку перебiльшено яскравими – немов полакованими. Їхнiй блиск виказував, що Арсен випив бiльше, нiж зазвичай, утiм не понад мiру, бо сп’янiлим не був. Видовжене обличчя зберiгало звичний вираз незворушностi й легкого зацiкавлення.

Несподiвано Арсен Грозан прискалив око.

– Бачив, що ти був не сам.

– Де? – дурнувато вирячився Марк.

– На даху.

«Де ж iще?»

Хлопчак спершу насупився, а потiм зашарiвся.

– Коли ти там був?

– Години двi тому. Пiднiмався, щоб глянути, як ти, хотiв ще торта принести, потiм почув, як ти i твоя по?дружка щось жваво обговорюете, i вирiшив не заважати.

– Але ми не цей… – вiдмахнувся хлопець, iще бiльше наливаючись фарбою. – Вона не подружка!

– Не подружка?

– Нi.

– Це ж Соня з дев’ятого поверху?

– Так.

– І ви не друзi?

– Нi!

– Тобто ви там, – Арсен тицьнув пальцем угору, – три години сварилися?

Марк закотив очi.

– Можеш не вiрити, але так. Вона прийшла на дах одразу пiсля того, як я поставив телескоп. Побачила мене, розсердилася, захотiла пiти, але потiм типу передумала, i… ми почали сперечатися.

– Про що?

Арсен ледь нахилився вперед, опустив мiж колiн руки. Марк лише зараз помiтив, що в однiй iз долонь дiд стискае напiвпорожнiй келих iз вином.

– Про науку й релiгiю. – Без окулярiв хлопчак час вiд часу беззахисно мружився. – І про критичне мислення.

Арсен прикусив губу. Можливо, якби в головi не шумувало вино, онукова вiдповiдь не здалася би смiшною, а так вiн мусив докладати зусиль, щоб не пирснути. Проковтнувши клубок, що лоскотав горлянку, Арсен спробував пригадати, про що говорив iз дiвчатами у своi чотирнадцять. Чорт забирай, напевне не про науку та науковий метод! Вiн збовтав вино у келиху, вiдпив ковток i, безгучно пiдсмiюючись, вирiшив, що наступного мiсяця замiсть книги Хейзена про iсторiю Землi купить онуковi кiлька номерiв украiнського «Playboy».

– І до чого досперечалися?

– Якщо коротко: Соня каже, що наука – погана, бо вiд неi бiльше лиха, нiж добра. Каже, що релiгiя потрiбнiша, бо не шкодить. І ще вона сказала, що священики не займаються розробленням атомних бомб. На вiдмiну вiд учених.

Арсен поставив келиха на стiл. Вiн усе ще дивувався, що чотирнадцятирiчнi пiдлiтки не знайшли цiкавiших тем для розмови, проте подив поступово вiдходив на другий план. Старий моряк вiдчув непевнiсть у внуковому голосi й ретельно зважував, що вiдповiсти. Спочатку в злегка затуманеному мозковi одна за одною зринули думки про радикалiв з ІДІЛ, готових в iм’я свого бога втопити свiт у кровi, про рiзанину в Сребреницi, про пiдтримку папою Пiем ХІ нацистiв, однак Арсен не мав звички доводити правильнiсть своеi позицii, вказуючи, що е неправильного в iнших.

– Не бачу пiдстав для суперечки, – зрештою мовив вiн. Марк здивовано витрiщився. Вiн сподiвався, що дiд стане на його бiк. – Дiвчина мае рацiю: релiгiя не шкодить, принаймнi зараз, у наш час. Релiгiя, як на мене, дещо безпiдставно претендуе на звання теорii, здатноi пояснити свiтобудову та походження всесвiту, але якщо вiра в надприроднi сили, що нiбито створили наш свiт i можуть вирiшувати нашу долю без нашоi участi, слугують комусь моральною опорою та дають змогу мiцнiше стояти на ногах, то хто ми з тобою такi, щоб наполягати на непотрiбностi релiгii?

– Я не про те, – замотав головою хлопець.

Арсен ледь пiдняв посивiлi, проте все ще кошлатi брови.

– Атомнi бомби?

– Так. Пам’ятаеш, ми разом стежили за приземленням «SpaceX» (ну, тобто ступенi, що повернулася з орбiти) i ти сказав, що тiльки завдяки науцi люди стали тим, ким е, i що лише завдяки науцi ми зможемо вижити в майбутньому… Але атомну бомбу теж створено завдяки науцi!

Насмiшкуватий вираз зник з Арсенового лиця.

– Що ви зараз проходите на фiзицi? – поцiкавився вiн.

– Закон Ома, закон Джоуля-Ленца. – Марк зморщив носа. – Нудота!

– Не нудота, то вам викладають нудно, та не суть. – Чоловiк умовк, цеглинка за цеглинкою збираючи в головi вiдповiдь. – Знаеш, як працюе атомна бомба?

Запитання було риторичним: Арсен усвiдомлював, що його онук iще надто малий, щоб знатися на термоядерному синтезi чи розпадi важких атомiв, а тому вiдразу продовжив:

– Мало хто розумiе, що iснуе два рiзновиди атомноi зброi – ядерна й термоядерна. Бiльшiсть же з тих, хто розумiе, навряд чи пояснить, чим вiдрiзняеться перша вiд другоi. Ядернi бомби вибухають за рахунок енергii, що видiляеться пiд час розпаду важких елементiв. От уяви, що в нас е атом урану, масивний i нестабiльний. – Чоловiк сплiв пальцi так, нiби утримував мiж долонями бiльярдну кулю. – Якщо в цей атом потрапляе нейтрон, вiн розбивае його на два легшi елементи, як-от на криптон i барiй. – Арсен розчепив долонi, кожну окремо стиснув у кулак i розвiв у рiзнi боки, демонструючи, як криптон i барiй розлiтаються пiсля подiлу. – Пiд час цього видiляеться енергiя й утворюються новi нейтрони. Цi нейтрони влучають в iншi атоми урану, розщеплюють iх, утворюючи ще бiльше нейтронiв, якi розбивають iще бiльше атомiв, i так далi. Реакцiя проходить блискавично, за долi секунди в крихiтному об’емi видiляеться колосальна енергiя, в результатi чого вiдбуваеться вибух. Ухопив iдею?

– Ага.

Марк не зводив очей з дiда. До ледь захриплого вiд вина голосу хотiлося притулитись.

– У термоядерних бомбах усе навпаки: легкi елементи, зазвичай iзотопи водню, зливаються у важчi. Ти маеш уже трохи знати про це – така сама реакцiя проходить у надрах Сонця, де ядра водню, страшенно розiгрiтi й стиснутi, зливаються, формуючи гелiй.

Хлопець кивнув.

– Вiдмiннiсть мiж ядерними й термоядерними бомбами в тому, що для ядерних iснуе обмеження за потужнiстю: неможливо створити як завгодно великий заряд, бо якась частина здетонуе, решту просто рознесе вибухом, – правив далi Арсен. – Для термоядерних такого обмеження немае. Тобто теоретично можливо виготовити термоядерну бомбу, якоi вистачить, щоб пiдiрвати континент. Або планету. – Чоловiк помовчав, даючи онуковi час осмислити почуте. – Першими з’явились ядернi бомби. Припускаю, ти розумiеш чому: простiше придумати, як «пiдпалити» уран, нiж забезпечити умови, як у надрах Сонця, для злиття легких ядер. І загалом ти маеш право запитувати: навiщо? Для чого було iх створювати? Проте тут не все так просто. Перш нiж накидатися на вчених, ти повинен зважити обставини, що примусили iх узятися за розробку ядерноi зброi: початок сорокових, Друга свiтова в самому розпалi, нiмцi перемагають на всiх фронтах i працюють над розробленням власноi ядерноi бомби. Уяви, яким був би свiт, якби нацистам вдалося приборкати атом? Зрештою нiмцi програли, проте бомба вже була готова. Американцi скинули двi, не дуже великоi потужностi, на Хiросiму й Нагасакi, а за кiлька рокiв першу бомбу випробував Радянський Союз.

Марк хотiв озватися, проте Арсен жестом попросив зачекати, показуючи, що ще пояснюватиме.

– Насправдi на тому все могло та мало би закiнчитись, якби не Едвард Теллер – американський учений угорського походження. Ядерну бомбу розробили й випробували, Нiмеччина та Японiя капiтулювали, вiйна завершилася, проте Теллер продовжив наполягати на створеннi «суперзброi» для залякування Радянського Союзу. Вiн був у буквальному сенсi одержимий термоядерною зброею. Зрештою Теллер переконав американських полiтикiв, що простих ядерних бомб iм недостатньо: термоядерну бомбу створили й успiшно випробували. За десять рокiв термоядернi заряди вже стояли на озброеннi пiвдесятка краiн. І лише через багато десятилiть iще один американський учений, Карл Саган… ти його знаеш, у тебе е його книги… так от, Саган прорахував наслiдки повномасштабного термоядерного конфлiкту. Логiчно, що в разi ядерноi вiйни основними мiшенями стануть мiста, якi пiсля ядерних ударiв буквально випаруються. Це призведе, за розрахунками Сагана, до викиду в атмосферу такоi кiлькостi диму та пилу, що Земля мiнiмум на кiлька рокiв порине в пiтьму. Тодi вперше заговорили про ядерну зиму, а також про те, що вона робить беззмiстовними розмови про ядерне стримування, ядерний паритет i превентивнi ядернi удари. Тепер розумiеш?

– Не зовсiм.

Арсен поворушив губами.

– Поява звичайних ядерних бомб зумовлена iсторичною необхiднiстю. Я не кажу, що це добре, я кажу, що за тих обставин iнакше бути не могло. Поява ж термоядерних – результат одержимостi однiеi людини. І iхне iснування повнiстю безглузде: хто б не скинув таку бомбу першим, загинуть усi. Хмари пилу накриють планету, температура впаде, i людство за лiченi роки загине вiд голоду. Такому ми завдячуватимемо винятково Теллеру та його колегам. Зрозумiв? – повторив запитання Арсен. – Якби проектувальники термоядерноi бомби мислили критично, бомбу не створювали б, оскiльки единий можливий наслiдок ii застосування – це зникнення цивiлiзацii. Тому стверджувати, що наука погана, неправильно. Наука – це лише знаряддя, iнструмент. Нерозумно звинувачувати iнструмент в аморальностi, забуваючи про руку, що його тримае.

– Розумiю…

Марк i його дiд одночасно позiхнули.

– Така вiдповiдь тебе влаштовуе?

– Абсолютно.

– Тiльки не раджу поновлювати цю суперечку з тiею кароокою бестiею з дев’ятого поверху.

– Чому? – звiв брови Марк.

– Та! – махнув рукою дiд. – Ти однаково ii не переконаеш. А так ви ще, дивись, i потоваришуете.

– Ми не потоваришуемо!

– Ну, це ми ще побачимо. – Арсен пiдморгнув онуковi. – А тепер спи.

Забрав келиха та вийшов з кiмнати.




9


Марк не кривив душею, вiдповiдаючи дiдовi, що навряд чи вони iз Сонею потоваришують. Вiн справдi думав, що вони бiльше не перетнуться, а якщо й перетнуться, то не заговорять. Та вiн помилився.

Хлопчак майже спав, коли залишений бiля вiкна планшет коротко завiбрував. Марк навпомацки стягнув гаджет iз пiдвiконня, поклав бiля голови на лiжко та розплющив одне око: хтось постукався в друзi у «ВКонтактi». Останнiм часом таке траплялося вкрай рiдко, тож вiн розкрив запит i з цiеi митi остаточно прокинувся. Соня Марчук пропонувала дружбу. Марк натиснув кнопку «Додати в друзi». Планшет одразу клацнув, сповiщаючи про надходження нового повiдомлення.



Соня 23:55

Привiт!

це я






та, що весь вечiр заважала дивитися на зорi








Марк 23:55

привiт!

не заважала

все одно хмарно було








Соня 23:56

мабуть

але я пишу не через те

до мене тiльки зараз дiйшло, що телескоп тобi подарували на день народження

i менi стало соромно, що я тебе не привiтала






Марк вiдписав:



Марк 23:56

нiчого страшного



Хоча, певна рiч, йому було приемно. Хлопець не ховав дату народження, публiчно виставивши ii на своiх сторiнках у «ВКонтактi» та «Facebook», також мав у друзях чимало однокласникiв (i колишнiх, i теперiшнiх, iз 15-i школи), проте за весь учорашнiй день його нiхто не привiтав. Крiм дорослих, звiсно.



Соня 23:56

то я тебе вiтаю!








Марк 23:56

дякую!)

менi дуже приемно))



Соня 23:56

па-па)



Марк 23:56

бувай!



Хвилину хлопець почекав – раптом вона напише знову, – потому вiдклав планшет, лiг на iнший бiк, одначе сон як рукою зняло. Вiн намагався пригадати, чи часто вони iз Сонею перетиналися в школi, чи вона не намагалася з ним заговорити. Спроби виявилися марними: вiн майже не пам’ятав Соню, здебiльшого тому, що до сьогоднiшнього вечора не звертав на неi уваги.

Марк перекрутився на iнший бiк. Зрештою, нiчого особливого не сталося: вона просто додалася в друзi, побачила дату народження та привiтала його. Хлопець подумки повторив це разiв iз десять, неначе мантру, та однаково не змiг заспокоiтися.




10


If I said, I’d take you there,

Would you go, would you be scared?

Time is always on my side,

Time is always on my side.

Don’t be afraid, you’re safe with me,

Safe as any soul can be… honestly,

Just let yourself go.

    Iron Maiden. Caught Somewhere In Time, 1986[12 - Якби я сказала, що вiзьму тебе туди, / Ти б пiшов чи ти злякався б? / Час завжди на моему боцi, / Час завжди на моему боцi. / Не бiйся, зi мною ти в безпецi, / В безпецi, як i будь-яка iнша душа… справдi, / Просто наважся пiти (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Спiйманий у часi», 1986.)]

Вони побачилися знову через три днi, у вiвторок, 8 березня.

Пiсля обiду Марк зайшов до Нiки Терлецькоi з 8-Б i звично простовбичив на килимку в коридорi, доки дiвчина списувала домашне завдання з алгебри. Неповнi квадратнi рiвняння та теорема Вiета – нiчого складного. Марк, особливо не напружуючись, розв’язав усi вправи вчора на великiй перервi пiсля четвертого уроку (вiн мiг би дати списати на наступнiй перервi, проте звично напросився принести завдання Нiцi додому).

О пiв на третю хлопець вийшов iз пiд’iзду та, стараючись не дивитися на темну пляму за кiлька крокiв вiд ганку, закрокував до пiшохiдного переходу. З пiвнiчного боку до готелю «Мир» тулилися одноповерховi фастфуд-ресторанчик «Тандир хаус» i мiнiмаркет «Кошик». Пропускаючи автомобiлi, Марк пробiгся очима по вiтринах i на розi за «Кошиком» наштовхнувся поглядом на Соню. Поруч неi стояла довгокоса шатенка у джинсовiй куртцi та спiдницi до землi – Марта з 8-Б. Марк поправив окуляри та примружився. Нi, йому не здалося: дiвчата курили.

Коли хлопець перейшов на iнший бiк, подруги попрощалися, i Марта рушила вгору по Мiцкевича. Соня теж намiрилася йти, проте помiтила Марка. Вона швидко викинула цигарку й стала чекати.

Минулi три днi стояла гарна погода, вдень повiтря прогрiвалося до +15 °C, тож Соня була вдягнена в легку кофту та двобiчну жилетку зi штучного хутра з капюшоном; iржаво-каштанове волосся зiбране у хвостик пiд потилицею.

– Привiт!

Соня заштовхала руки до кишень жилетки й виставила лiктi, перегороджуючи шлях до Пластовоi. Хлопець зупинився.

– Як справи?

– Нормально. Як твiй телескоп?

– У вихiднi хочу знову витягти на дах.

Кiлька секунд вони й дивилися, й не дивились один на одного: ковзали поглядами по обличчях, уникаючи зазирати в очi. Вiдчувалося, що Сонi щось крутиться на язиковi. Зрештою вона озвалась:

– Це було там? – кивнула в бiк облупленоi дванадцятиповерхiвки.

Марк не став озиратися та дурнувато перепитав:

– Що саме?

– Адрiан привселюдно наклав у штани! – Соня закотила очi. – Не тупи! Ти знаеш, про що я.

– Там, – насупившись, буркнув хлопець.

– Було страшно?

Марк промовчав. На мить йому закортiло вiдiпхнути дiвчину й пiти, проте в головi все жахливо змiшалося: як завжди зваблива й недосяжна Терлецька, нещодавне Сонине привiтання iз днем народження, спогади про Гришину. Ноги мовби приросли до землi.

Не дочекавшись вiдповiдi, дiвчина продовжила:

– Дуже нервував у слiдчого?

– Нi. Обидва рази зi мною була мама. Полiцiя не мае права допитувати неповнолiтнiх без дозволу батькiв. На першому допитi з нами ще Пап’е-Маше сидiла. І ще шкiльний психолог. Це бiльше тупо було, нiж страшно.

Через надмiрне захоплення тональними кремами й пудрою заступницю директора, завуча з навчально-виховноi роботи сорокавосьмирiчну Аллу Іванiвну Горщар у школi називали Пап’е-Маше. Шкiра на ii обличчi незмiнно нагадувала пожований папiр для аплiкацiй.

– А слiдчий був чоловiк чи жiнка? Вiн запитував, чи це не ти ii скинув iз даху?

Марк утягнув щоки та закотив очi – невже так складно зрозумiти? – потiм ступив убiк, щоб обiйти дiвчину.

– Не хочу про це говорити.

Соня розчаровано зiтхнула.

– Пробач. Ти додому?

Хлопець витримав паузу, потiм, уже на ходу, кинув через плече:

– Ага.

– Я теж.

Дiвчина розвернулася та поруч Марка попростувала Пластовою в напрямку школи. Хвилину обое не озивалися, проте Соню аж розпирало зсередини: вона щойно розмовляла з Мартою, дiзналася багато цiкавого й просто не могла мовчати.

– Знаеш, чому вона зiстрибнула?

Пiсля повторного допиту (як сказали його матерi: для уточнення обставин) Марк доклав зусиль, щоб викинути Гришину з голови, i направду не хотiв знати, що стало причиною самогубства.

– Послухай, я не маю…

– Вона зустрiчалася з Центнером, – видала Соня.

Марк зупинився так рiзко, неначе налетiв на невидиму стiну.

– Із Центнером?! Ти гониш!

Артем Бродовий на прiзвисько Центнер був найкращим другом Тохи Шпакевича. Вони вчилися в рiзних класах, навiть однолiтками не були (Бродовий навчався у 9-Б, Тоха був на рiк старшим), однак жили неподалiк, товаришували ледь не з пелюшок i разом грали у шкiльнiй баскетбольнiй командi. Центнером Артема обiзвали з очевидних причин: у своi п’ятнадцять вiн не поступався Шпакевичу в зростi та важив дев’яносто п’ять кiлограмiв. Словом, кабан був iще той.

– Анiтрохи! Це правда!

– То Юля… – Марк не стримався й скривився, – стрибнула через нього?

Йому не вдавалося уявити iх поряд. Тендiтна, мiнiатюрна Гришина – коротке каре, окуляри, срiблястi брекети, що ледь проступали пiд блукаючою посмiшкою, – й дебелий Центнер iз кучмою кучерявого волосся, чорного й цупкого, немов бичача шерсть, i всiяним прищами пiдборiддям. Було неймовiрно важко змиритися з думкою, що така мила бiлявка пiшла з життя через того примата.

– Напевно, так, – вiдповiла Соня, – там ще не все зрозумiло. Зараз у полiцii вивчають iхню переписку, проте вони зустрiчалися, це однозначно. Марта говорить, що в них навiть дiйшло до сексу.

Маркова щелепа вiдвисла.

– Центнер ii згвалтував?

– Нi! – Соня аж пiдскочила на мiсцi. – Господи! Дурень! Дослухай. У них дiйшло до сексу, вони роздяглися, а потiм Гришина побачила його член i злякалася. – Марк знову роззявив рота, постояв кiлька секунд iз роззявленим, пiсля чого стулив, нiчого не запитавши. Дiвчина придушила недоречну посмiшку. – Ну, ти зрозумiв, це ж Центнер. І Гришина. Уявив? Вона не члена злякалася, вона злякалася, що буде боляче, i втекла. Пiсля того Центнер почав ii гнобити, писав у приват бридоту всяку, писав, що вона товста корова та що вiн усiм про це розкаже.

– Вiн дебiл, – серйозно констатував Марк.

– Та це й без того зрозумiло, – погодилася Соня.

Марк пригадав кругле Юлине обличчя.

– І вона не товста!

– Ну, це дуже вiдносно. Вона, може, й думала, що не товста, проте коли хлопець каже тобi в обличчя, що ти товста корова, то…

– Але хiба це причина для того, щоб покiнчити з життям?

– Це не все. Гришина згодом передумала та спробувала помиритися. Запропонувала Центнеру спробувати ще раз. Пообiцяла, що зробить усе, як вiн хоче. А вiн iз неi посмiявся, i почав мутити з Терлецькою.

Марковi здалося, наче хтось узявся пiдпалювати запальничкою нервовi закiнчення внизу живота. Вiн вiдвiв погляд, потiм скоса зиркнув на Соню, намагаючись вловити, чи зауважуе вона бiль i розчарування на його обличчi. Дiвчина зберiгала спокiй, вдаючи, що не помiчае Марковоi раптовоi блiдостi.

– І що? – витиснув хлопець.

– Вони не по-справжньому мутили, просто зависали разом, тiльки щоб побiсити Гришину. Центнер спецiально повiв Терлецьку додому, роздягнувся до пояса, зробив iз нею селфi пiд ковдрою та скинув Гришинiй, – голос Сонi раптом нiби сплющився. – У тiй самiй кiмнатi, з якоi вона втекла… Це було в середу ввечерi, 23-го. Всю нiч Гришина сидiла у VK i лазила по групах про самогубство, всякi цi «Синi кити», ну, ти чув, коротше… Що сталося наступного ранку, ти знаеш краще за мене.

Марк довго не вiдповiдав. Потiм тихо мовив:

– Це неправильно. Так не мало бути.

Марковi, як i Сонi, багато чого не було вiдомо. Наприклад, що Оксанi Гришинiй, Юлинiй мамi, у груднi виповнилося тридцять два, тобто, що вона народила Юлю у вiцi, коли материнський iнстинкт постiйно конфлiктуе з iншими почуттями, коли слово «матiр» не завжди видаеться важливiшим за слово «жiнка» та в разi вимушеного вибору мiж жертвуванням часу для дитини та уриванням його собi гормони нерiдко схиляють до останнього; що рiдний батько покинув Юлю за день до ii третього дня народження, а вiтчим, iз яким Оксана одружилася через рiк, не переймався вихованням зовнi тихоi й слухняноi падчерки; що Юля не мала друзiв, окрiм якихось дивних, далеких i часто фейкових акаунтiв у мережi, i що дiвчина вже майже пiвроку «зависала» у спiльнотах i групах, де самогубство проголошували актом звiльнення, заледве не героiчним кроком до таемничоi, бiльш досконалоi форми буття.

– Марта говорить, що Юля перед стрибком записала на вiдео послання до Центнера. Проте нiхто не знае, що в ньому. Телефон зараз у слiдчих.

Вони продовжували стояти, розмiрковуючи кожен про свое, приблизно посерединi мiж готелем «Мир» i 15-ю школою.

Несподiвано Соня подивилася назад, на багатоповерхiвку на Мiцкевича, й озвалася:

– Не роби iй домашнiх завдань.

Спочатку червонi плями з’явилися на шиi. Пiд вилицями вони зiйшлися й суцiльним фронтом поповзли на щоки, пiднявшись аж до скронь. За мить Марковi вже здавалося, наче вiд жару, яким спалахнула шкiра голови, ворушиться волосся. Упродовж кiлькох секунд хлопець зважував, чи варто вiднiкуватися, проте швидко збагнув, що Соня чудово розумiе, про що каже.

– Чому? – хрипко запитав вiн.

– Не треба.

– Чому? – пiдвищив голос Марк. Так нiби вiд того, як грiзно вiн повторить запитання, залежало, мае вiн рацiю чи нi.

– Про це не напишуть у книжках про зорi, але бiльше не роби. Вона це не цiнуе.

Марк розвернувся та подався в бiк школи.

– Їй на тебе насрати! – кинула Соня навздогiн.




11


Увечерi Марк довго не мiг заснути – не йшла з голови Сонина розповiдь. Хлопець намагався критично оцiнювати почуте, бо очевидно, що Марта не була першоджерелом. Їй хтось розповiв iсторiю, вона переповiла ii Сонi, а Соня потiм переповiла йому. І майже напевно, кожен оповiдач щось додавав вiд себе, та й узагалi не факт, що першоджерело мало доступ до перевiреноi iнформацii. Втiм, Марк вiдчував, що загалом iсторiя правдива. Реальнi сумнiви викликала лише частина про надiслане Гришинiй селфi. Це було якось по-кiношному безглуздо. Крiм того, якби фотографiю справдi було зроблено, слiдчi, однозначно, взялися б за Нiку також. Пiсля загибелi Юлi Гришиноi полiцiя вiдкрила кримiнальну справу, його самого допитували двiчi, тож Марк розумiв: поки в результатi розслiдування з перелiку ймовiрних причин смертi не буде виключено вбивство чи доведення до самогубства, цю справу не закриють. Сьогоднi хлопець пробув у Нiки майже двадцять хвилин, однак не помiтив, щоби дiвчина мала переляканий або чимось дуже стурбований вигляд.

І це дивувало. Навiть якщо селфi в лiжку – вигадка, як можна вдавати, мовби нiчого не сталося, продовжувати жити звичайним життям, знаючи, що твоя дурнувата витiвка призвела до самогубства дiвчини з паралельного класу? Марк силувався уявити, що вiдчувае Нiка. Що вiдбуваеться в ii головi? Чи жалкуе вона про скоене? А в головi Центнера? Упродовж тижня гевал не показувався в школi. Принаймнi Марк його не бачив.

Хлопець почувався пригнiченим. Вiн прокрутився на лiжку до першоi, зрозумiв, що заснути, не спрямувавши увагу на що-небудь iнше, не вдасться, пiсля чого ввiмкнув лампу, взяв подаровану дiдом книжку та спробував зосередитись на читаннi.

На якийсь час це допомогло. Хлопець iз головою поринув у розповiдь Грiна про еволюцiю людських уявлень про простiр та час i просидiв за книгою бiльше як годину, коли раптом перед очима, немов написана на папiрцi, зринула думка: а чому б не спитати саму Нiку? Чи було якесь фото? Чи вiдомо про нього полiцii?

Марк загорнув книгу, поклав на колiна планшет, запустив його. Зайшов на свiй акаунт у «ВКонтактi» й вiдкрив роздiл «Повiдомлення».

Нiка Терлецька – акаунт «Nika Notty» – була не в мережi, i Марк завагався. А раптом уся iсторiя вигадана? Що тодi Нiка про нього подумае? Ну не могла вона поводитися так незворушно й розслаблено, навiть якби нiякого селфi не було. Дiвчина, напевно, образиться та бiльше з ним не розмовлятиме.

Зненацька планшет клацнув, сповiщаючи про нове повiдомлення. Вiд несподiванки Марк здригнувся.



Соня 02:30

ти не спиш?



Хлопець зиркнув на годинник у лiвому верхньому кутi – о пiв на третю – i вiдписав:



Марк 02:31

нi)



Соня 02:31

чому?



Марк 02:31

читаю



Соня 02:31

о третiй ночi? 






Марк 02:31

так))

а ти чого не спиш?








Кiлька секунд дiвчина не вiдповiдала. Потiм унизу екрана вигулькнуло:



Соня 02:31






не можу заснути

а що читаеш?



Марк 02:31

дiд подарував на день народження книгу Браяна Грiна

Структура космосу: простiр, час i текстура реальностi

дуже велика

i крута)



Соня 02:32

задрот)))








Марк 02:32






вона цiкава!

зараз читаю, як змiнювались нашi уявлення про реальнiсть вiд Ньютона до Ейнштейна






а другий роздiл про те, що таке час



Соня 02:32

все зрозумiв?



Марк 02:32

не все)

виписую, що треба завтра запитати в дiда

але загалом шизiю з того, скiльки всього може пояснити наука



Соня 02:32

все одно е речi, якi наука пояснити не може



Хлопець пригадав дiдове «не раджу поновлювати суперечку», секунду повагався, потiм рiшуче вiдстукав по цифровiй клавiатурi:



Марк 02:32

немае таких речей








Соня 02:32

е 






Марк 02:33

не хочу сперечатись, але ти помиляешся

те, що е явища, суть яких ми не розумiемо,

не значить, що iх не можна зрозумiти в принципi



Соня 02:33

нi, це ти помиляешся!

я можу довести, що такi явища е



Дивлячись на екран, Марк усмiхався.



Марк 02:33

наприклад?

телепатiя?

духи померлих?














Соня 02:34

блiн, заткнися! не телепатiя!

я знаю дещо…

можу дещо показати

i ти переконаешся, що iснуе iнший свiт

типу як паралельний вимiр чи щось таке

про який твоя наука нiчого не знае



Марк 02:34








Соня 02:34

що?



Марк 02:34

нiчого))



Соня 02:34

що нiчого?








Марк 02:35

розказуй, як плануеш переконувати задрота)



Вiдповiдь не надходила двi хвилини. Марк вирiшив, що Соня образилася чи, може, заснула, i хотiв вiдкласти планшет, коли внизу екрана з’явилося нове повiдомлення:



Соня 02:37

добре)

я скажу тобi, що треба робити



Марк 02:37

треба робити для чого?



Соня 02:37

для того щоб переконатися, що паралельнi свiти iснують!!!



Марк 02:37

серйозно?



Соня 02:37

ага



Марк 02:37

ти реально думаеш, що зможеш переконати мене?



Соня 02:37

так!!!



Хлопець виборсався з-пiд легкоi ковдри й сiв, пiдклавши пiд спину подушку. Вiд бажання вдруге виступити руйнiвником мiфiв i похизуватися логiчними прийомами, котрих навчився вiд Арсена, засвербiло мiж лопатками. Звiсно, Марк розумiв, що йому не вдасться розправитися iз Сониними забобонами так невимушено й ефектно, як це зробив би його дiд, але все ж вiн не сумнiвався, що не залишить вiд ii фантазiй мокрого мiсця. Хлопець узявся гарячково друкувати:



Марк 02:38

я уявляю, як це виглядатиме

ми залiземо в якусь покинуту будiвлю за мiстом

покуримо косяк

i перенесемось до паралельного свiту

вгадав?














Соня 02:38






даун! я не курю траву (((



Марк 02:39

я теж

але я бачив тебе з Мартою бiля Кошика



Соня 02:39

то була проста сигарета!

i я не в затяжку ((



Марк 02:40

ну добре)

тодi ми залiземо в покинуту будiвлю за мсiтом

*мiстом

ти помедитуеш кiлька хвилин

iз закритими очима

а потiм почнеш переконувати

що вiдчуваеш присутнiсть iстот з iншого свiту



Соня 02:40

я казала, що ти задрот?

забудь

ти кончений



«Сама ти кончена!» – подумав хлопець.



Марк 02:41

просто менi недостатньо розказати, що ти там щось вiдчуваеш

щоб переконатися, я мушу вiдчути сам, шариш?








Марк 02:41

тобто ти мала б показати щось, що я зможу повторити

не знаю…)

якусь процедуру, яку я повторю, коли захочу,

i вiдчую все на власнiй шкурi



Соня 02:42

ти вiдчуеш)

я гарантую..



Марк 02:42

ок)



Сонина затятiсть не насторожила хлопця: вiн не повiрив у ii серйознiсть. Вiн же не маленький у таке вiрити. Аж поки не вискочили два наступнi повiдомлення:



Соня 02:42

я доведу тобi просто зараз

можеш вийти до пiд’iзду?



Марк 02:43

що?



Соня 02:43

ти можеш вилiзти зi свого лiжка та на пiвгодини вийти до пiд’iзду??



Тепла хвиля, що затопила Марковi груди вiд усвiдомлення власноi, значною мiрою iлюзорноi iнтелектуальноi переваги, поступово вiдринула, натомiсть дивне вiдчуття – Марк не мiг визначити, добре воно чи погане – холодною змiею заповзло в серце. Хлопець виждав чверть хвилини, а тодi вiдстукав по клавiатурi:



Марк 02:44

зараз?








Соня 02:44

ага



Марк 02:44

навiщо?



Соня 02:44

щоб переконатися!!!



Марк почав набирати «переконатися в чому?», проте стер повiдомлення. Що за дурня? Чого вона добиваеться?

На екранi висвiтилось:



Соня 02:45

злякався?








Марк 02:45

нi



Хлопець супився та неспокiйно покусував нижню губу. «Обов’язково саме зараз – посеред ночi?»



Соня 02:45

то що?



Не випускаючи планшета з рук, Марк зiсковзнув з лiжка i пiдступив до вiкна. З висоти восьмого поверху було видно всю захiдну частину Рiвного. Мiсто спало, тiльки по Пушкiна у бiк Соборноi пiднiмався бiлий «седан» – фари гнали перед машиною хвилю жовтавого свiтла. Марк не розумiв, що замислила Соня, i через це почувався невпевнено, пiдсвiдомо вишукуючи в ii словах пiдступ, хитромудру пастку, замасковану показною доброзичливiстю. Що iй насправдi потрiбно? Водночас внутрiшнi органи неначе розiгрiвалися вiд хмiльного передчуття. Було щось непереборно заманливе в iдеi вислизнути посеред ночi з квартири, щоб зустрiтися з дiвчиною.

Вiн поклав планшет на пiдвiконня.



Марк 02:45

не знаю… батьки можуть почути (



Соня 02:45






то вислизни так, щоб не почули!



Марк 02:45

куди ми пiдемо?



Соня 02:45

не бiйся, ми не будемо виходити з пiд’iзду



Марк прикинув, чи зможе вийти з квартири, не розбудивши батькiв. Це не здавалось аж такою проблемою. Проблема полягала в iншому. Вроджена обережнiсть укупi iз прищепленою Арсеном передбачливiстю пiдказували, що тато чи мама можуть будь-якоi митi прокинутися – наприклад, щоби сходити до туалету – й мимохiдь зазирнути до його кiмнати. Що тодi? Що вiн говоритиме, коли повернеться? «Тату, мамо, ми iз Сонею мандрували паралельними свiтами»?

Планшет клацнув, сповiщаючи про надходження чергового повiдомлення.



Соня 02:46

чого замовк?



Марк кiлька секунд, не клiпаючи, витрiщався на екран. Зрештою тепло, що лоскотало нутрощi, переважило.



Марк 02:46

ти ненормальна

але добре

я виходжу



Соня 02:46

ок, зустрiчаемося бiля лiфта на першому поверсi



Соня 02:47

i тiльки спробуй не прийти!



Хлопець нечутно надягнув футболку, вскочив у джинси, вимкнув планшет. Кiлька секунд постояв перед кiмнатними дверима – згадав про мобiлку, озирнувся, але, помiркувавши, вирiшив не брати ii iз собою, – пiсля чого обережно прочинив дверi. Клацання ручки у в’язкiй тишi квартири пролунало пiстолетним пострiлом. Марк затамував подих i на кiлька секунд заплющив очi, вiдчуваючи, як у грудях неспокiйно перекидаеться серце. Спливло пiвхвилини – жодного звуку. Вiн розплющив очi та навпомацки пiдкрався до батькiвськоi спальнi. Дверi було зачинено. Марк притулив до дерев’яноi поверхнi вухо, почув ритмiчне Вiкторове сопiння та заспокоiвся. Сплять. Потому розвернувся та навшпиньки рушив до виходу з квартири. Приблизно посерединi вiтальнi, коли до вхiдних дверей залишалося п’ять крокiв, Марк почув, як у пiд’iздi запрацював лiфт. Серце спочатку пiдскочило до горла, а спина мiж лопатками й долонi вкрилися сиротами – якого лисого Соня поiхала лiфтом?! – але за мить Марку стало соромно. То й що, що поiхала? Нiхто не зриваеться глупоi ночi просто тому, що хтось у будинку скористався лiфтом.

Намагаючись не торкатися шафи для одягу, хлопець узувся, прочинив вхiднi дверi та вислизнув на сходовий майданчик.

Вiн не став викликати лiфт i збiг на перший поверх сходами.




12


Соня вже чекала на нього.

– Чого так довго?

– Зовсiм не довго! Я пiшки. Не хотiв iх побудити.

Вони перемовлялися пошепки, сховавшись вiд огляду з квартир першого поверху на сходах одразу за лiфтом.

– Ти готовий? – лампа, що висiла над щитком з електролiчильниками, заповнювала сходовий майданчик першого поверху мутним жовтуватим свiтлом, вiд чого цятки ластовиння на зосередженому Сониному лицi тонули в жовтизнi й воно здавалося восковим.

Марк пiднявся на сходинку, щоб iхнi голови стали на одному рiвнi. На першому поверсi було трохи холодно, шкiра на руках почала вкриватися пухирцями.

– Так, – хлопець зарозумiло всмiхнувся, – показуй.

Соня тицьнула пальцем у стiну за його спиною.

– Це лiфт. І одночасно це… ну… нiби як портал.

За стiною, на яку вона вказала, знаходилась лiфтова шахта.

«Ну так, звiсно», – подумав Марк. Хлопець раптом збагнув, як сильно хоче спати. Вiдчуття таемничостi, котре виманило його з лiжка, швидко вичахало, залишаючи по собi легкий налiт розчарування. Ну якi паралельнi свiти? Як вiн мiг на таке повестися?

– Слухай, завтра рано в школу, i я трохи сонний, тому…

Соня мовби не чула його.

– Треба повторити певнi дii з лiфтом, i це перенесе тебе на той бiк.

– На той бiк чого?

– Побачиш. – Соня простягнула руку. На долонi лежала зiм’ята смужка паперу. – Ось, тримай.

Марк узяв папiрець i розгорнув його, стискаючи краi пальцями. Послiдовнiсть цифр, вiдмежованих стрiлками. Передостанню – п’ятiрку – видiлено червоним i обведено.








– Звiдки це?

– Сама написала. Щоб ти не заплутався. Я першi рази постiйно забувала. – У Марковiй головi сколихнулася пiдозра, що Соня божевiльна. Не навiжена, ненормальна чи пiдiрвана, а по-справжньому безумна. У Тiми, його товариша, з яким вiн не зустрiчався вiд часу переiзду iз мiкрорайону Пiвнiчний до центру, була бабуся, цiлком притомна, на перший погляд, бабуся, котра любила вночi дристати пiд себе, а потiм вимащувати стiну над лiжком рiдким лайном. Малювала всiлякi iероглiфи: Тiмi навiть кiлька разiв вдалося iх сфотографувати до того, як мати вiдмила стiну. Вiн потiм показував iх у школi, говорив, що то послання вiд iнопланетян… А раптом Соня така сама? Не в сенсi лайна на стiнах, а в сенсi неадекватностi. Ну не може вона вiрити в паралельнi свiти! На якомусь етапi цей фарс обов’язково обiрветься, i тiеi митi хлопець засумнiвався, що дiвчина це усвiдомлюе. Соня тим часом продовжила: – Значить так, ми зараз на першому поверсi. Тобi треба викликати лiфт. Потiм зайдеш до кабiни i поiдеш на четвертий поверх.

– А ти?

– Ти маеш бути сам, це обов’язкова умова. – Марк не зводив погляду зi складки мiж ii бровами. Чого вона так напружилася? Вiд ii прискiпливого погляду в ньому щось заворушилося. – На четвертому з кабiни не виходь, щойно дверi вiдчиняться, рушай на другий. З другого, так само не виходячи, пiднiмайся на шостий. Потiм iз шостого – назад на другий, звiдти – вгору на восьмий, а з восьмого – знову на другий. Пiсля того тобi треба виiхати на десятий. Усе, як на папiрцi, бачиш? – Вона тицьнула пальцем у папiрець. – Четвертий-другий, шостий-другий, восьмий-другий, i наприкiнцi – десятий.

– Для чого це?

Соня проiгнорувала запитання.

– Якщо раптом на якомусь iз поверхiв наткнешся на когось iз мешканцiв, доведеться вийти з лiфта й почати все спочатку. Це зрозумiв? Тебе нiхто не повинен бачити, й ти маеш постiйно бути у кабiнi. Інакше нiчого не вийде.

Марк зiжмакав папiрець.

– Соню, що за фiгня? У тебе наче щось вселилося.

Дiвчина пiдсунулася, ледь не торкнувшись своiм носом Маркового, i нервово зашепотiла:

– Слухай уважно: на п’ятому поверсi… – хлопець спочатку вирiшив, що змiнилось освiтлення: на щоках дiвчини знову проступило ластовиння. Знадобилося трохи часу, щоби вiн збагнув, що лампа свiтить, як свiтила, а насправдi то зблiдла шкiра пiд веснянками, – …перед тим, як лiфт зупиниться, ти мусиш стати спиною до дверей.

Щось таке було в ii голосi, вiд чого спиною Марка пробiглися мурахи. Вiн стулив рота, потiм розтулив, але слова не йшли.

– На п’ятому дверi вiдчиняться, i там… може нiкого не бути. У такому разi ти можеш вийти з кабiни та почати все заново, а можеш, якщо хочеш, поiхати додому й лягти спати… Можливо, на п’ятому на лiфт чекатиме хтось iз сусiдiв. Ти дiзнаешся. Просто постiй трохи, не рухайся кiлька секунд, i тебе обов’язково покличуть. У жодному разi не здумай повертати голову до того, як почуеш людський голос. – Соня нервово облизала губи. Веснянки тепер здавалися чорними, а голос обгорнутим важким оксамитом. – Але якщо ти зробив усе правильно, якщо правильно проiхав поверхи, то на п’ятому на тебе чекатиме… i… iс… iс-тота, – вона аж затнулася вiд хвилювання. – По-моему, то дiвчинка. Молодша за мене на кiлька рокiв. Десь так. Тобто вона здаеться менi дiвчинкою, але насправдi я не знаю, що воно таке, бо на неi не можна дивитися. Можливо, це реально дiвчинка, просто вона… нiби не зовсiм жива чи щось таке. І ще вiд неi дуже тхне.

«Усратися менi на мiсцi, – проскочило у Марковiй головi, – вона хвора… Не зовсiм жива дiвчинка? Вiд якоi дуже тхне?.. Бляха-муха, та вона хвора на всю голову!» Йому було трохи страшно, проте саме це примарне та невиразне вiдчуття – чи то пак нерозумiння, що породило скупу тривогу, котра лоскотала груди зсередини, – примусило його затриматися.

– Чим тхне?

Соня замислилася. Нiздрi розширилися, так наче вона пригадувала запах.

– Землею. І… чимось кислим.

Марк похитав головою. Треба валити, лягати спати й бiльше до неi не наближатися. Вiн почав розвертатися, щоб пiднятися сходами на другий поверх, та Соня схопила його за плечi. Дiвчина стояла так близько, що Марк шкiрою ловив ii дихання. Їi руки були холодними.

– А тепер найважливiше. Менi пофiг, що ти думаеш про те, що почув, просто запам’ятай одну рiч: що б не сталося, не озирайся i мовчи. – Соня мiцнiше стиснула тоненькi пальцi. – Не озирайся i мовчи. Зрозумiв?

– Ага, – на автоматi кивнув Марк.

– Добре. – Вона опустила руки. – Дверi зачиняться, i ти можеш почати розвертатися.

«От ти й попалася!»

– У нашого лiфта дверi не зачиняються, поки хтось е в кабiнi.

– Вони зачиняться, – вiдрiзала Соня. – Якщо на п’ятому на тебе чекатиме вона, повiр менi, дверi зачиняться, i лiфт стоятиме на мiсцi.

Марк знову подумав про те, що йому краще пiти. У мозку неначе червона лампочка спалахнула. Водночас вiн усвiдомлював: Сонинi слова сколихнули думки, не прикiнчивши якi, вiн не вгамуеться, не засне до ранку та, ймовiрно, не спатиме ще багато ночей потому. Замiсть розвернутися й рушити сходами на восьмий поверх, вiн насторожено спитав:

– Що далi?

– Ця iстота ч… ч… чи дiвчинка може видавати дивнi звуки, але ти не зважай. Пiсля того як дверi зачиняться, вона почне обходити тебе: лiворуч чи праворуч, пiд стiною кабiни. І тодi тобi треба розвертатися. Якщо iстота посуне праворуч, повертайся через лiве плече, – Соня на пiдкрiплення сказаного повела лiвим плечем назад, – якщо вона протискатиметься лiворуч, тодi – через праве, – дiвчина вiдвела праве плече, – так, щоб постiйно бути до неi спиною. Не бiйся, якщо не дивитимешся, вона тебе не чiпатиме.

Марк тримав спину рiвно, нiби жердину проковтнув. Соня правила далi:

– Коли станеш обличчям до дверей лiфта, натискай кнопку першого поверху.

– А що буде, якщо я натисну яку-небудь iншу?

Дiвчина насупилася.

– Не знаю. Я нiколи не пробувала. І тобi не раджу. Маеш натиснути «одиницю». Якщо лiфт поiде вниз, значить, щось пiшло не так, i на першому – щойно вiдчиняться дверi – тiкай. Вискакуй з лiфта й бiжи геть iз пiд’iзду. Не озирайся. І не говори. Якщо замiсть спускатися, лiфт поiде вгору, значить, ти все зробив правильно. Кабiна зупиниться на десятому поверсi, iстота за спиною зникне, й ти опинишся… в тому мiсцi, про яке я розповiдала. Ти будеш не тут, не в цьому будинку, взагалi не в цiй реальностi.

– Це дурня якась. – Маркове лице виражало обережне здивування. – Ти з мене смiешся.

– Ти хотiв процедуру, яка би тебе переконала? – виговорившись, Соня трохи заспокоiлася. – Яку ти мiг би повторити й вiдчути все на власнiй шкурi?

– Так, але…

– Тодi чого чекаеш?

Пронизлива – наче на днi океану – тиша облягла iх з усiх бокiв. Спливло кiлька секунд, i безмовнiсть почала здаватись Марку несправжньою: за нею, мовби за тьмяним склом, щось крилося. Якась незрима сила навалювалася на його плечi та спину, заливала туманною важкiстю мозок. Хлопець приглядався до Сонi, шукаючи в бурштинових очах чи то приховане глузування, чи то божевiльне мерехтiння, проте нiчого не знаходив. Дiвчина лишалася серйозною. Чекала.

Марк нехотячи спустився зi сходiв i зупинився перед лiфтом. «Зрештою, що я втрачаю?» – вiн усе ще не усвiдомлював, чого домагаеться Соня. Що такого вона може зробити? Знiме на телефон, як вiн катаеться лiфтом з поверху на поверх? Але хiба це аж такий крутий прикол, що над ним реготатиме вся школа?

Начепивши на обличчя найбiльш презирливу посмiшку з усiх, на якi був здатен у своi чотирнадцять рокiв, хлопець натиснув кнопку виклику. Лiфт стояв на першому – розсувнi дверi вiдразу, глухо гуркочучи, роз’iхалися.

– Ти не вiриш менi, – сказала Соня.

І знову – мурашки по шкiрi вiд ii голосу. От тiльки не млосне поколювання, що розбiгаеться тiлом, коли холодного осiннього ранку ще сонний стаеш пiд гарячий душ, а радше вiдчуття, неначебто шкiру дряпнули цупкою взуттевою щiткою.

Марк повернув голову.

– Соню, ти ж знаеш: там нiчого немае. Лiфт нiкуди не веде. Я можу до ранку кататися вгору i вниз, але вiд того нiчого не змiниться: на десятому поверсi буде десятий поверх. Я не розумiю, навiщо ти…

– Нi, нi, – заперечила вона, не вiдводячи очей i не поворухнувши головою. Марк устиг подумати, що це якось… не по-дiвчачому. – Не треба. Я знаю, що ти не вiриш. Якби повiрив, ти б запитав, як звiдти повернутися.

Цiеi митi щось безгучно накренилось у Марковому животi. Чи повiрив вiн, що на десятому поверсi може виявитися не десятий поверх? Певна рiч, що нi. Зате вiн злякався. Почувався як не надто вправний плавець, який раптом збагнув, що заплив задалеко.

– Я не…

Дверi лiфта зачинилися, обiрвавши фразу. Соня показала пальцем на кулак, у якому Марк усе ще стискав ii папiрець.

– Усе так само, тiльки у зворотному порядку: з десятого – на другий, з другого – на восьмий, з восьмого – на другий, з другого – на шостий, з шостого – на другий, з другого – на четвертий, а тодi з четвертого – на перший. – Мляве електричне свiтло висiкало на ii обличчi моторошнi тiнi. – Якщо пiсля четвертого замiсть опускатися на перший поверх лiфт посуне вгору, мусиш натиснути будь-яку кнопку, щоб зупинити його, обов’язково до того, як вiн доiде до десятого, а потiм почати все спочатку: з десятого – на другий, з другого – на восьмий, i так далi, поки не потрапиш на перший. На першому поверсi, до того як виходити з лiфта, поглянь довкола. Ти повинен переконатися, що опинився у своему свiтi. Якщо яка-небудь дрiбниця, найменша деталь – вiдсутнiсть подряпини на поштовiй скриньцi, iнакший колiр стiни – видасться пiдозрiлою, не виходь, залишайся у кабiнi. У такому разi треба повернутися на десятий i почати все спочатку.

Марк дивився на неi широко розплющеними очима й ловив кожне слово. Єхидна посмiшка давно щезла, губи – геть як у дiда – злипалися в ледь видиму рожеву риску. А Соня дивилася на хлопця.

– Ну що, спробуеш?

«Ти ненормальна, ти… бляха…»

– Ага.

– Усе зрозумiв?

– Так.

Марк удруге натиснув кнопку виклику лiфта, вступив до кабiни, розвернувся. Соня стояла навпроти. Чверть хвилини вони мовчки дивились один на одного.

– Уперед, – зрештою промовила дiвчина.

Марк натиснув «четвiрку». Останне, що вiн побачив перед тим, як дверi зачинилися, було ii обличчя – все ще блiде, неначе щойно видерте iз землi корiння. А потiм, коли лiфт рушив угору, з-за дверей долинув напружений, заледве не благальний голос:

– Обернися спиною на п’ятому! І пiсля того, що б не трапилося: не озирайся i мовчи!




13


Четвертий поверх зяяв пусткою. Марк не вистромлювався з лiфта. Лише трохи почекав, отупiло розглядаючи щиток iз лiчильниками електроенергii на стiнi навпроти, а потому натиснув «двiйку».

«Що я роблю?.. Навiщо це?..»

На другому поверсi – так само порожньо. Дверi прогуркотiли, i лiфт поiхав на шостий.

У коридорi шостого поверху не виявилося свiтла, i Марк мусив напружитися, щоб приглушити зойк, який рвався крiзь горлянку. Вiн раптово зрозумiв, що його нерви натягнутi до дзенькоту. Хлопець похапцем натиснув «двiйку» та поiхав донизу.

По-справжньому страшно стало, коли кабiна iз другого поверху почала пiднiматися на восьмий. Тiеi митi Марк повнiстю осягнув сутнiсть сказаного Сонею: якби ти повiрив, ти б запитав, як повернутися.

(як звiдти повернутися?)

Хлопець спробував уявити, що вона зараз робить. Чекае на першому поверсi? Пiшки пiднiмаеться до себе на дев’ятий? Дурня якась! Невже вона не розумiе: якщо вiн проiде всi цi поверхи й у результатi нiчого не станеться, то лише глузуватиме з неi. Марк пригадав обличчя дiвчини: вона не насмiхалася з нього й однозначно не очiкувала на насмiшки над собою. Соня вiрила в те, що розповiдала.

Страх ковзнув стiнками грудноi клiтини, забився, наче пташка у клiтцi.

Лiфт досягнув восьмого поверху, дверi вiдчинилися, i Марк вiдсахнувся, вдарившись спиною об стiну кабiни. Та вже наступноi митi тiло залило вiдчуття полегшення. У коридорi, за дверима лiфта, загорнувшись у кошлатий махровий халат кремового кольору, стояв Арсен.

– Марку?

– Дiду?

Кiлькасекундна мовчанка. Марка тiпало вiд холоду та переляку. Хлопцю кортiло кинутися вперед й затиснути дiда в обiймах, але вiн знав, що Арсен фiзично неспроможний обiйматися. Хлопець лише ковтнув слину та винувато клiпнув. Арсен не клiпав i зрештою, ледь вигнувши брову, озвався:

– Я можу поцiкавитись, чому ти о третiй ночi доламуеш лiфт у нашому пiд’iздi?

Виходячи з квартири, Марк так i не вирiшив, що говоритиме, коли його заскочать, тож зараз, бачачи дiда перед собою, не вигадав нiчого кращого, крiм ляпнути:

– Нi, не можеш.

А тодi, збагнувши, як по-дурному прозвучала вiдповiдь, пирснув.

На Арсеновiм обличчi не ворухнувся жоден м’яз, вiн тiльки нахилив голову та безбарвним тоном проказав:

– Зрозумiв.

Марк посерйознiшав.

– Дiду, тут таке… я просто не… ми типу це, ну…

«Ми?» – подумав Арсен. Потому вiдступив вiд лiфта й махнув рукою в бiк квартири.

– Шуруй у лiжко. Завтра зранку поговоримо.

Утягнувши голову, хлопець прошмигнув до своеi кiмнати, мигцем скинув футболку та джинси й пiрнув пiд ковдру. Серце калатало, втiм, Марк мусив закусити ковдру, щоб не розреготатися.

(я можу поцiкавитись, чому ти о третiй ночi доламуеш лiфт?)

(нi, не можеш)

Арсен не квапився повертатися до спальнi. Не вмикаючи свiтла, зайшов до кухнi, вiдкрив холодильник, дiстав пакет iз томатним соком, налив пiвсклянки. Потому повернувся до вхiдних дверей i, зробивши ковток, став чекати. За хвилину з горища долинуло розмiрене гудiння електричного двигуна – лiфт почав опускатися. Кабiна зупинилась на першому поверсi й за мить посунула назад. Арсен вiдчинив дверi квартири та, не переступаючи порiг, вистромив голову – так, щоби бачити цифрове табло над лiфтовими дверима, на якому, блимаючи, змiнювалися зеленi цифри: 5… 6… 7… 8… Лiфт зупинився на дев’ятому.

Арсен виждав, поки Соня зайшла до своеi квартири, i тiльки тодi тихо причинив за собою дверi.

Бувае, люди витискають усмiшку губами, залишаючи очi серйозними, а брови, нiс чи пiдборiддя – напруженими. Посмiшка тодi мае вигляд несправжньоi, неначе намальованоi на приклееному до пiдборiддя папiрцi. Коли Арсен, тримаючи в долонях запiтнiлу склянку iз соком, крокував темним коридором до спальнi, все було якраз навпаки: тонкi губи злипалися в безкровну риску, зате решта обличчя – свiтло-синi очi, ледь роздутi нiздрi та дужки неглибоких зморшок довкола рота – всмiхалася.

За снiданком вiн жодним словом не обмовиться про нiчну пригоду.




14


Спав Марк як убитий, тож у середу вранцi, попри те що прокинувся на пiвгодини ранiше, нiж було потрiбно, почувався вiдпочилим. За вiкном накрапав дощ i було темно. У квартирi панувала тиша.

Свiтло не вмикав. Продерши очi, запустив планшет. «Nika Notty» була офлайн, проте, покопирсавшись у собi, хлопець збагнув: що-небудь писати iй бажання немае. Сонi Марчук у мережi також не було.

Марк прогнав у головi подii сьогоднiшньоi ночi. Переляк, який огорнув його за мить до зустрiчi з дiдом, тепер – пiд теплою ковдрою в затишнiй кiмнатi – видавався абсолютно необгрунтованим. Що його так настрашило? Як узагалi можна бути таким наiвним? Особливо пiсля всiх книжок, подарованих Арсеном. Що бiльше Марк про це мiркував, то бiльший сором вiдчував. Як можна було повiрити в казки того дiвчиська? Хлопець похитав головою: дiд, напевно, цiлий тиждень глузуватиме з нього, як дiзнаеться, що його онук робив у лiфтi. Марк спробував вигадати, що казатиме дiдовi про нiчну вилазку, проте нiчого на думку не спадало, натомiсть у головi постiйно проскакувало виникле ще вночi запитання: на що, чорт забирай, Соня розраховувала?

Хлопець потягнувся до джинсiв i видобув iз кишенi смужку паперу з акуратно виведеними цифрами.

Це скидалося на якийсь розiграш. Марк покрутив папiрець у руцi й дещо придумав. Узявся за планшет, розкрив «Google» та почав вводити у пошуковому рядку рiзнi комбiнацii слiв «розiграш», «лiфт», «паралельний», «свiт». Утiм, на жоден iз запитiв нiчого притомного не з’явилося.

Потiм Марк вирiшив спробувати англiйською. Вiн знав ii достатньо, щоби без допомоги перекладача набрати в рядку пошуку «elevator to parallel world[13 - Лiфт до паралельного свiту (англ.).]». Цього разу сталося навпаки: перше ж посилання насторожило. Знайдена пошуковим сервером стаття мала назву «The Most Dangerous Games: Elevator to Another World[14 - Найнебезпечнiшi iгри: лiфт до iншого свiту (англ.).]». Марк клацнув по нiй мишею i заходився читати. Раз за разом доводилося перемикатися на вкладку з «Google Translate» – тексту було багато, i вiн був складним. У мiру просування статтею хлопцевi губи судомно стискалися, вуха червонiли, а очi застилало вологою плiвкою.

Марк вважав, що готовий до чогось такого, проте помилявся. У статтi йшлося про корейську гру, взяту з якогось чи то присвяченого жахам сайту, чи то щомiсячного комiксу, яка нiбито давала змогу за допомогою лiфта потрапити до iншого свiту. Умови були не такими, як описала Соня, проте подiбними: з першого на четвертий, потому на другий, звiдти на шостий, потiм знову на другий, звiдти на десятий. 1–4—2—6–2—10. У статтi також не знайшлося жодного слова про iстоту, що може зайти до кабiни на п’ятому поверсi. Наприкiнцi автор розповiдав, що паралельний свiт майже не вiдрiзнятиметься вiд звичайного, за винятком того, що свiтло не буде працювати, а едине, що буде видно крiзь вiкна, – невеликий червоний хрест удалинi.

Марк вiдкинув планшет – яка дурня! – i прикусив губу. Вiн сам не розумiв, чому це аж так його зачепило. Вiн думав, що Соня iнакша. Вона привiтала його iз днем народження, першою заговорила, тож хлопець пiдсвiдомо очiкував на iнакше ставлення до себе. Очiкував, що вона ставитиметься до нього хоча б як до приятеля, а не як до ходячоi енциклопедii, до якоi можна пiдсiсти пiд час контрольноi чи попросити списати домашку.

– Не роби iй домашнiх завдань… я доведу, що паралельнi свiти iснують… – Марк шморгнув носом i скреготнув зубами. Потiм сповз пiд ковдру, накрився з головою та з гiркотою витиснув крiзь зуби: – Я тебе ненавиджу.




15


Марк додав статтю до обраних i вискочив iз дому ранiше, нiж зазвичай, о 7:40, майже за годину до початку урокiв. Яна спробувала розпитати, куди вiн так рано, проте Марк лише вiдмахнувся. Спустився до перетину з провулком Хвильового, зупинився на перехрестi й, склавши руки на грудях, став чекати. Час вiд часу з його багатоповерхiвки хтось виходив – хлопець скрадливо визирав з-за бетонного паркану, навколо подвiр’я Обласного управлiння полiцii, – проте щоразу то був хтось iнший, не Соня. Марк прочекав до 8:20, а тодi, вирiшивши, що дiвчина невiдь-чому подалася з дому ранiше за нього, пiдтюпцем побiг до школи.

На перервi пiсля першого уроку Марк попрямував до вестибюля, де висiв розклад. Другим уроком у 8-Б стояла геометрiя, 214 кабiнет. Ігноруючи схвильоване шепотiння, що шлейфом пливло за ним куди б вiн не подався, хлопець вибiг на другий поверх i заходився тинятися туди-сюди коридором. Дверi 214-го було напiвпрочинено. Марк зупинився за кiлька крокiв i заглянув до кабiнету. Бiля другоi парти середнього ряду зiбралося кiлька дiвчат, якi щось обговорювали, та Сонi серед них не було.

Хлопець простовбичив там усю перерву. До класу сходилися Сонинi однокласники. Бо?жко та Лямчик, надимаючись вiд власноi крутостi, на якийсь час вiдiгнали Марка до сходiв, але згодом хлопчак повернувся. О 9:25 продеренчав дзвiнок, за хвилину до кабiнету прийшла вчителька, сердито зиркнула на Марка, що самотньо стримiв пiд вiкном, проте нiчого не сказала та причинила за собою дверi.

Сонi Марк так i не побачив. Вiн розчаровано пiдiбгав губи: схоже, з якоiсь причини дiвчини не було в школi взагалi.

Пiзнiше того дня Соня все ж прийшла. На великiй перервi Марк брiв до iдальнi, щоб перекусити, i несподiвано в галасливiй юрмi старшокласникiв, якi сунули коридором першого поверху, зауважив рудувато-каштанове, зiбране в тугий хвiст волосся.

– Соню! – Марк витягнув шию.

Вона не почула його. Чи то пак вдала, що не почула, оскiльки двое десятикласниць, якi стояли бiля виходу до вестибюля на п’ять метрiв далi коридором, озирнулися на Маркiв вигук. Хлопець пришвидшив крок i наздогнав дiвчину.

– Ти все вигадала! – голос звучав ображено й грубо. Марк досi страшенно злостився, що дозволив себе так обманути. – Я знаю, звiдки ти взяла iсторiю про лiфт. Я знайшов ii в Інтерне… – Пауза. – Ого!

Марк застиг iз роззявленим ротом. Соня повернула обличчя, i на кiлька секунд вiн немовби оглухнув, витрiщившись на неi наче на здохлу рибину. Обидва ii ока розпухли вiд синцiв. Праве запливло повнiстю, здавалося, нiби пiд посинiлi повiки запхали розбухлий вiд вологи горiх. Лiве – крихiтний бурштиновий кришталик – зацьковано виблискувало крiзь щiлину завбiльшки iз соняшникову насiнину.

– Що з тобою? – прошепотiв Марк.

Соня вiдвернула голову.

– Хто це зробив?

Дiвчина мовчала. Їх оминали старшокласники, кидали косi погляди, проте не втручалися.

– Ти… ти… – Вiн розгубився.

Соня стояла до нього впiвоберту, пiдсвiдомо намагаючись заховати лице, та не йшла. Не рухалася. У зiв’ялих рисах застиг такий сум, що Марковi хотiлося завити.

– Соню, що з тобою сталося?

Хлопець зробив пiвкроку вперед. Вiн не мав намiру торкатися, погладити чи обiйняти ii, лише хотiв наблизитися, змiркувавши, що iй не доведеться озиватися на повен голос, якщо стоятиме поряд, i тодi, можливо, вона розповiсть.

Соня вiдсахнулася так рiзко, що збоку могло видатися, мовби Марк щосили штовхнув ii.

– Вiдчепися вiд мене! – крикнула дiвчина й заквапилася геть.

Хлопець розгублено клiпав iй услiд.

Соня зникла, розчинилася в натовпi, а Марк усе ще стояв, збентежено втупившись у невидиму точку за кiлька крокiв вiд себе, коли хтось грубо штурхнув його лiктем у спину.

Хлопець вiдступив i водночас розвернувся. Повз нього простував Мрозович.

– Мордо-о-ор! – загорлав вiн ламким гавкаючим голосом. – Це ти ii так? Чи ти шукаеш новоi жертви? – Марк, не клiпаючи, витрiщався на нього. – Не дивись на мене, чмошник! Ботан занюханий! – Орест скорчив гримасу. – Я сказав: не дивись!




16


Марк вирiшив дочекатися Соню пiсля урокiв за школою. Не на ганку – не хотiв, щоб iх бачили разом, – а трохи вище, на Пушкiна, де починалися приватнi будинки. Марк не знав, що говоритиме, i навiть не був певен, що волiе говорити, проте якесь невиразне, невикiнчене, не остаточно оформлене почуття важким клубком засiло у грудях i втримувало його на мiсцi.

Чекати довелося довго – у 8-Б того дня було вiсiм урокiв, – i Марк устиг задубнути й змокнути пiд мжичкою, що час вiд часу сiялася з низько навислих хмар, перш нiж за десять до четвертоi приглушений шкiльними стiнами дзвiнок сповiстив про закiнчення уроку. Соня з’явилась на ганку останньою. Худорлява постать вiдокремилася вiд кущiв, що росли пiд стiнами школи, коли решта школярiв уже розбрелася хто куди. Опустивши голову та вчепившись руками в лямки наплiчника, дiвчина закрокувала в бiк Обласного управлiння нацполiцii.

Помiтивши Марка, Соня перейшла на протилежний бiк вулицi. Хлопець виждав, поки вона порiвняеться з ним, а тодi також перейшов дорогу. Вiн тупцяв назирцi, тримаючись на вiдстанi випростаноi руки, проте Соня не озиралася та поводилася так, нiби не впiзнавала його.

Коли вони опинилися на мiсцi, де у вулицю Пушкiна впираеться провулок Миколи Хвильового, Марк оббiг дiвчину та зупинився посеред дороги.

– Почекай, будь ласка. Не вдавай, що нiчого не сталося. Не тiкай.

Соня дивилася повз нього. Крихiтна чорна зiниця, майже непомiтна за побагровiлими напiвопущеними повiками, зацьковано металася, перескакуючи з точки на точку, та погляд не фокусувався нi на Марковому лицi, нi на будiвлях чи парканах уздовж вулицi. Соня перебувала десь не тут, в якому-небудь iншому, лише iй видимому свiтi, й хтозна, що iй ввижалося в тiнях, якi на ту мить оточували ii звiдусiль.

– Я хочу допомогти, – сказав Марк, пiсля чого набрав у груди повiтря та зробив те, на що нiколи ранiше не наважувався: взяв ii за руку.

– Не торкайся мене, – немов обпечена, прошипiла дiвчина. Марк вiдпустив долоню, проте дорогу не звiльнив, i тодi Соня вигукнула так голосно, що хлопцевi заклало вуха: – НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!

Марк вiдсахнувся. За його спиною височiла будiвля Облуправлiння полiцii, тож метрiв за двадцять далi по Хвильового, на стоянцi навпроти чорного входу, стояло четверо чоловiкiв i жiнка – всi в унiформi. Двое чоловiкiв курили. Марк зиркнув на них, замлiв, бо всi п’ятеро спрямували погляди просто на нього, пiсля чого, доки вони не подумали, начебто це вiн поставив Сонi синцi, вiдступив iз тротуару.

Дiвчина, ще дужче втиснувши голову мiж плiч, задрiботiла геть. Не досягнувши чорного входу, кинулася бiгти, за кiлька секунд досягла перехрестя та, пiрнувши праворуч, зникла з поля зору.

Марк, утупившись пiд ноги, не наважуючись не те що зиркнути, а навiть подумки потягнутися в бiк полiсменiв, посунув слiдом.

За хвилину хлопець зайшов до свого пiд’iзду. Металевi дверi спружинили та м’яко зачинилися. Вiд сходiв, що вели до лiфтового майданчика першого поверху, Марк почув тихий шурхiт. Звук долинав згори та лiворуч. Хлопець задер голову й побачив носак синьо-зеленоi кросiвки «Nike», що стричав з-за труби смiттепроводу. Соня. Чомусь вона не поiхала додому, а сховалася у переходi мiж першим i другим поверхами.

Марк наблизився до лiфта й натиснув кнопку виклику. Соня точно звихнута. Кiлька секунд хлопець вагався, чи не пiдiйти до дiвчини, та зрештою вирiшив, що не варто – досить iз нього на сьогоднi. Вiн дочекався лiфта й поiхав до себе на восьмий.

Пiзнiше Марк намагався пригадати, коли саме почав вслухатися й рахувати поверхи. Вiн зайшов до квартири, сiв на пуфик, зняв кеди. Гукнув маму, проте в квартирi нiкого не було. Потiм подався на кухню, зазирнув до холодильника в пошуках чим пiдживитися. За цей час лiфт спустився з восьмого на перший, хтось зайшов до кабiни та рушив нагору.

Усерединi лiфта понад панеллю з кнопками е невелике цифрове табло, що показуе поверхи, повз якi рухаеться кабiна. Марк за бiльше нiж пiвроку користування лiфтом знав, як швидко змiнюються цифри, а тому, подумки рахуючи, мiг визначити, на якому поверсi зупиниться лiфт (стiни всерединi багатоповерхiвки нетовстi, тож, якщо телевiзор у кухнi вимкнений, звук лiфта чути добре). Нишпорячи очима по холодильнику, хлопець став знiчев’я рахувати: один… два… три… За мить пiсля трiйки розмiрене гудiння обiрвалось характерним «тцуф-ф-ф». Лiфт зупинився.

«На четвертому», – неуважно вiдзначив Марк.

Поки вiн дiставав iз холодильника банани, плавлений сирок, пластикову коробочку з йогуртом, лiфт поповз далi. Цього разу Марк не встиг дорахувати навiть до двох – тцуф-ф – i лiфт знову зупинився.

«Шостий?» – подумав хлопець.

Мав би бути шостий. Хто iхатиме лiфтом iз четвертого на другий?

Утiм, звук вiдчинених дверей здався пiдозрiло тихим.

Пiсля цього Марк почав прислухатися осмислено.

Дверi зачинилися, лiфт рушив.

«Один… два… три…»

Тцуф-ф-ф…

Зупинка.

Марк вiдiрвав вiд в’язки банан i взявся механiчно очищувати його вiд шкiрки. Лiфт проминув чотири поверхи, не бiльше. Якби кабiна стартувала з шостого, то зараз мусила би бути на десятому, втiм, останне «тцуф» долинуло знизу – не згори. Кабiна не пiдiймалася вище вiд восьмого поверху! Хлопець насупився ще дужче. Отже, лiфт вiдчалював iз другого.

Але… хто спускатиметься лiфтом iз четвертого на другий?

Знову гудiння.

«Один… два… три…»

Тцуф-ф…

Лiфт унизу.

«На другому?»

Щось холодне сколихнулося в животi. Марк поклав банан i повернувся до коридору. Примружився правим оком, лiвим притулився до вiчка вхiдних дверей.

«Один… два… три… чотири… п’ять…»

Тцуф-ф!

Крiзь вiчко Марк побачив, як на пiдлозi сходового майданчика та протилежнiй до лiфта стiнi виник прямокутник свiтла, – лiфт зупинився на восьмому. Марк був готовий до цього, та однаково здригнувся. По-справжньому його пробрало морозом пiсля того, як iз кабiни нiхто не вийшов, дверi зачинилися й лiфт посунув униз.

Хлопець вiдчинив дверi, навпомацки встромив ноги в кеди та, не зашнурувавши, вилетiв у коридор. Із роззявленим ротом зупинився навпроти лiфта. Ядучо-зеленi цифри на темному табло понад дверима розмiрено змiнювались.

5… 4… 3…

Тцуф-ф!

Лiфт зупинився на другому.

На Марковому обличчi застиг вираз обережного здивування, проте зуби стиснулися так, що вiдстовбурчилися вуха. Як там було? Перший – четвертий – другий – шостий – другий – восьмий – другий… Усе збiгалося.

Соня?

Невже вона?

Звiсно, вона, вiн уже не сумнiвався. Важливим було iнше:

– Що вона робить? – прошепотiв хлопець. – Що намагаеться зробити?

Дверi лiфта зачинилися, i кабiна посунула вгору. Марк не вiдривав погляду вiд табло.

2… 3… 4…

Перший – четвертий – другий – шостий – другий – восьмий – другий… Що далi? У свiдомостi поступово зринало поплямоване тiнню напружене обличчя Сонi, обдертi стiни першого поверху, приглушений шум сплячого мiста, що протискався крiзь дверi пiд’iзду. Хлопцевi не доводилось напружуватися, щоб вiдтворити це в пам’ятi.

– Вона iде на десятий…

Марк сходами рвонув нагору. Незашнурованi кеди ляскали по п’ятах, як шльопки.

Вибiгши на десятий поверх, хлопець загальмував перед лiфтом i прикипiв очима до табло над двостулковими дверима. Цифра сiм змiнилася вiсiмкою. Марк зиркнув на кнопку виклику лiворуч вiд дверей – вона непiдсвiчена, тобто лiфт нiхто не викликав, i кабiна не може бути порожньою, – а тодi дещо пригадав.

(ти маеш бути сам, це обов’язково)

(якщо наткнешся на когось iз мешканцiв, нiчого не вийде)

Щось наче штурхнуло його зсередини, i Марк вискочив на сходи до горища. Сховався за рогом, притулившись спиною до стiни.

За мить лiфт зупинився та дверi, поскрипуючи, роз’iхалися.

Марк затамував подих. Почув тихе «клац» вiд натиску на кнопку, потiм почекав, доки дверi зачиняться, i зiскочив назад на майданчик. Кабiна опускалася та приблизно через десять секунд зупинилася на п’ятому поверсi.

Запанувала така тиша, що Марк чув ошалiле вистукування власного серця.

(на п’ятому на тебе чекатиме iстота)

Останнi сумнiви розвiялися: в кабiнi була Соня, i зараз вона… вона що?

Хлопець неспокiйним, гарячковим поглядом уп’явся в табло. Секунди повiльно скрапували у минуле, нiчого не вiдбувалося. Марк прикипiв очима до зеленоi п’ятiрки. Спробував уявити, що зараз робить дiвчина. Напевно, вийшла з лiфта, бо дверi кабiни не можуть зачинитися, поки хтось е всере…

На горищi тихо заквилив електродвигун, i через секунду на мiсцi зеленоi п’ятiрки виникла шiстка. Лiфт рушив нагору.

Марк дихав так часто, що в головi запаморочилося; повiтря, мов вата, прилипало до легень. Хлопець глипнув на кнопку праворуч вiд дверей. Неактивна. Якщо лiфт не зупиниться на якому-небудь iз нижчих поверхiв, отже, його нiхто не викликав, а в кабiнi обов’язково мае хто-небудь iхати. Багатоповерхiвку, в якiй Грозани купили квартиру пiвроку тому, збудували не так давно, 2010-го чи 2011-го, а вiдтак лiфт у нiй був вiдносно новим. На вiдмiну вiд бiльш примiтивних лiфтiв у старiших будинках вiн не реагував на натискання кнопок у кабiнi за вiдсутностi пасажира. Ба бiльше, лiфтовий контро?лер запрограмували скасовувати будь-якi команди й зупиняти лiфт у разi, коли пасажир раптово вискакуе з кабiни – до того як дверi зачинилися. Марк не раз переконувався в цьому на власному досвiдi: натискав кнопку, потiм згадував, що щось забув, i прослизав у щiлину мiж дверима, пiсля чого лунало легке «клац», i дверi автоматично розходилися. Лiфт нiкуди не iхав. Хлопець не вiдривався вiд табло. Якщо лiфт пiднiметься на десятий, якщо вiн не зупиниться деiнде, всерединi хтось мусить бути! Обов’язково!

Проте як? Дверi на п’ятому зачинилися i бiльше не вiдчинялися.

7… 8…

Цього разу Марк не став ховатися. Серце нетерпляче калатало об ребра, проте хлопець нiчого не помiчав. Чекав, мимоволi вiдступивши на крок вiд дверей.

9…

Лiфт досяг десятого поверху й зупинився.

Дверi вiдчинилися. Жмут млявого свiтла випорснув з-помiж стулок, м’яко лiг на обличчя, спроектував на протилежну стiну Маркiв силует. Хлопець спробував видихнути, проте повiтря смолою застрягло у грудях. Бiдолаха зацiпенiв: не ворушився, не дихав, боявся навiть клiпнути.

У кабiнi нiкого не було.

Як? Як таке можливо?

Марку здалося, мовби в його живiт хтось вкинув пригорщу холодних тарганiв, якi почали розповзатися тiлом.

Хлопець, заспокоюючись, глибоко вдихнув, а потому спробував розкласти все по поличках. Дiвчина приiхала на десятий. Вона була в кабiнi, вiн не сумнiвався, бо чув, як натискала кнопку, посилаючи лiфт донизу. Лiфт зупинився на п’ятому, дверi розчинилися та зачинилися, пiсля чого кабiна скiлькись часу (десять секунд?.. двадцять?.. напевно, не менше нiж пiвхвилини) простояла на п’ятому поверсi. Цього разу в кабiнi нiкого не могло бути, адже дверi iхнього лiфта не зачиняються, поки хтось достатньо важкий перебувае всерединi. Проте потiм лiфт рушив нагору. Його нiхто не викликав, але вiн виiхав на десятий поверх. Порожнiй.

Дверi зачинилися.

«Може, це якийсь збiй», – сконфужено припустив Марк. Вiн усвiдомлював, що пiдганяе факти пiд очiкування та що це загалом дуже неправильно. У будь-якому разi Соня мусила би залишитися на п’ятому поверсi.

Хлопець пiдступив до сходiв i зазирнув у пролiт. Прислухався. Нiхто не пiднiмався й не спускався. Якщо тiльки Соня не зачаiлася на п’ятому, то де вона зараз? Марк зiйшов сходами на дев’ятий поверх, почекав трохи й зрештою повернувся до квартири.

Вiн узяв до рук планшет, вiдкрив роздiл «Повiдомлення» у «ВКонтактi». Соня Марчук була офлайн. Марк розкрив Facebook’iвський «Messenger». Результат той самий – Соня Марчук не в мережi.

Вона не з’являлася в мережi до пiзнього вечора.




17


You can’t blame a madman if you go insane.

    Iron Maiden. Gates Of Tomorrow, 2003[15 - Не звинувачуй безумця в тому, що сам з’iхав з глузду (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Ворота завтрашнього дня», 2003.)]

Марк напiвлежав, тримаючи на колiнах розгорнуту книгу. Читав або радше намагався вчитатися у «Структуру космосу» Браяна Грiна. Роздiл, на якому вiн застряг, мав назву «Замерзла рiчка». За майже сорок хвилин хлопець просунувся вiд початку аж на чотири сторiнки. Грiн писав дивовижнi речi. Наприклад, що класичне – буденне – уявлення про час як про рiчку, що несе нас вiд одного моменту до iншого, е хибним. Акуратнi роздуми, заснованi переважно на загальнiй теорii вiдносностi Ейнштейна, вели до уявлення про простiр-час як про монолiтну брилу льоду iз намертво вмороженими в неi моментами. Марк раз за разом перечитував вiдточенi до блиску аргументи, одначе нiяк не мiг освоiтися, змиритися iз твердженням про те, що минуле, теперiшне та майбутне – це лиш iлюзii. Що подii, якi складають «замерзлий» блок простору-часу, е «позачасовими», вони просто iснують, i все, як-от iснують його школа чи будинок, у якому вони купили квартиру. Вiдповiдно, як похiд зi школи додому не знищуе школу та не створюе багатоповерхiвку, так i рух iз минулого в майбутне не руйнуе минулого та не формуе майбутнього! Хлопець знову – мабуть, учетверте – перечитав Грiновi докази. Протирiч не виявив, але й не розiбрався в них остаточно. І рiч не в тiм, що йому не вистачало знань. Завдяки ранiше прочитаним книгам Марк у своi чотирнадцять загалом розумiв теорiю вiдносностi. Проблема полягала в iншому: за кулiсами в головi незмiнно товклися думки, що вiдволiкали. Чому Соня ховалася, коли вiн зайшов до пiд’iзду? Не хотiла його бачити чи не хотiла, щоб вiн побачив те, що вона робитиме? Чому в лiфтi, якого нiхто не викликав, але який пiднявся на десятий поверх, нiкого не було? Чи може бути правдою розказане дiвчиною? Марк морщив лоба: факти вказували на те, що не може. Вона все вигадала, прочитала в Інтернетi й вирiшила над ним позбиткуватися. А потiм вiн переводив погляд на розгорнуту книгу та морщився ще бiльше. Авторитетний фiзик, професор Колумбiйського унiверситету доводив, що плин часу – чи не найбiльш фундаментальне серед iнтуiтивних уявлень людини про свiт, яке донедавна здавалося хлопцю абсолютно непохитним, – це фiкцiя. Обман. Чуттева iлюзiя.

Тi думки були наче сверблячка помiж лопаток.

Дверi тихо рипнули, й до кiмнати зазирнув Арсен.

– Як минув день, книгогризе?

– Нiчого. Як завжди.

Хоча яке там «як завжди». У хлопця чухався язик вiд бажання розповiсти про слiди побоiв на Сониному обличчi та, певна рiч, про лiфт.

Дiд переступив порiг i застиг, упершись плечем у стiну. Вiн мав утомлений вигляд, i Марк iз жалем вирiшив, що поговорити сьогоднi не вдасться.

– У школi все нормально?

– Так.

– Добре. Домашку зробив?

– Ага.

Із того як Марк затримав погляд i як розтягнуто, знехотя промовив свое «ага», Арсен збагнув, що онуковi щось муляе. З пiвусмiшкою, що ледь пiдсвiтила втомлене лице, вiн присiв на край лiжка. Марк згорнув «Структуру космосу» та пiдiбгав ноги пiд себе.

– Як книга? Не заскладна? – запитав Арсен.

Тiлом хлопця прокотилася тепла лоскiтлива хвиля, наче хтось розтер зведенi судомою мязи. Вiн радiв, що дiд залишився, i з насолодою всотував тепло та шовковисту важкiсть його голосу.

– Не складна, – вiдповiв. – А ти читав ii?

– Так.

– І ти вiриш, що рух часу – iлюзiя?

Арсенова посмiшка проступила виразнiше.

– Уявляю, як важко заштовхати в голову таку iдею, але я думаю, що так. Точнiше – я не маю чого заперечити. Тут, – вiн тицьнув пальцем у книгу, – немае вичерпноi вiдповiдi на запитання, що таке час. Проте Грiн переконливо доводить, що наше сприйняття часу суб’ективне та неправильне, що час – це щось значно бiльше, нiж здаеться iз повсякденного досвiду.

– Але як таке може бути?

Арсен узяв книгу до рук, розгорнув, перегорнув кiлька сторiнок.

– Ну, е така рiч, як ентропiя. Боюсь, ти поки що не зрозумiеш, що це таке, проте…

Марк випнув пiдборiддя.

– Чому не зрозумiю?

– Бо це складно.

Хлопець гмикнув.

– Складнiше за теорiю вiдносностi?

Дiд ствердно хитнув головою.

– Я сам усвiдомив, що таке ентропiя, лише коли менi перевалило за тридцять. Але гаразд: по-простому, ентропiя – це мiра безладу в системi. От уяви… – Вiн зиркнув на онука. – Що ви зараз читаете на зарубiжнiй?

– Екзюперi, «Маленький принц».

– Ага. От уяви, що ти роздрукував «Маленького принца» на принтерi, отримав триста сторiнок i акуратно склав iх у пачку за порядком – вiд першоi до трьохсотоi. На початку пачка повнiстю впорядкована, а отже, ентропiя «Маленького принца» мiнiмальна. Тепер уяви, що ти взяв i пiдкинув пачку так, щоб аркушi розлетiлися кiмнатою, – Арсен змахнув руками, показуючи, як розлiтаються аркушi, – пiсля чого, не сортуючи, згрiб iх докупи. Аркушi змiшаються, пачка вже не буде впорядкованою, хоча окремi фрагменти тексту все ще залишатимуться читабельними. Якщо ти ще раз розкидаеш i збереш аркушi, пачка стане ще бiльш невпорядкованою. Із кожним пiдкиданням «Маленький принц» ставатиме все бiльш безладним, аж поки аркушi не змiшаються так, що наступнi пiдкидання просто переставлятимуть iх мiсцями, але не посилюватимуть безладу. У такому разi говорять, що система досягла максимальноi ентропii, розумiеш?

Марк кивнув.

– У природi дiе фундаментальний закон, – продовжив Арсен, – за яким усi процеси у всесвiтi вiдбуваються лише в бiк збiльшення ентропii, тобто в бiк зростання безладу. – Вiн поклав книгу на лiжко. – Як це пов’язано з часом? Ентропiя дае змогу пояснити, чому ми старiемо, але нiколи не молодiемо, чому чашка падае зi столу й розбиваеться на друзки, але друзки нiколи не склеюються та не залiтають назад на стiл. І через це виникае iлюзiя стрiли часу. Ентропiя робить неможливими певнi зворотнi процеси, а тому нам здаеться, нiби час мае напрям – вiд минулого до майбутнього. Проте розумiння, що якiсь процеси можуть вiдбуватися, а якiсь не можуть, не е доказом того, що час плине.

– Це якась фантастика, дiду.

– Нiхто не обiцяв, що буде легко, – засмiявся Арсен, та посмiшка майже вiдразу провалилася у позiх; вiн ледве встиг прикрити рота долонею. – Як щось не розумiтимеш – питай. Книга непроста, проте там не знайдеться нiчого непiдйомного, ти розберешся.

Хлопець кивнув. На кiлька секунд вони замовкли. Арсен уже налаштувався йти, коли Марк, тручи перенiсся, озвався:

– Дiду…

– Що?

– А паралельнi свiти iснують?

Арсен поводив кiстлявими, з ледь припухлими вiд артриту пальцями по потилицi.

– Це абстрактне запитання. Спершу треба з’ясувати, що ми називаемо паралельним свiтом. Що робить такий свiт iнакшим i вiдрiзняе вiд нашого?

Марк насупився.

– Ну, не знаю, наприклад… – затнувся хлопець, здивовано виявивши, що не мае уявлення, чим iз точки зору науки паралельна реальнiсть повинна вiдрiзнятися вiд непаралельноi.

– Свiт, у якому дiють iншi фiзичнi закони? – припустив Арсен.

– Можливо.

– Прихованi просторовi вимiри?

Марк двiчi поспiль смикнув плечима.

– Не знаю, дiду.

– Ти, мабуть, уявляеш паралельнi свiти подiбними до нашого, проте трохи iнакшими. У якомусь замiсть 15-i школи ти ходиш, наприклад, до 12-i, в iншому – замiсть телескопа ми подарували тобi на день народження велосипед. Так?

– Десь так, – погодився Марк.

– Навряд чи такi свiти iснують. Особисто я в це не вiрю. Не тому, що це безглуздо (е теорii, в яких iдеться про iснування таких свiтiв), а тому, що немае навiть гiпотетичноi можливостi пiдтвердити чи спростувати iхне iснування. Тобто розмови про них – марнування часу. Я би швидше повiрив у паралельнi вимiри, в те, що простiр довкола нас не три-, а чотиривимiрний, а то й iз ще бiльшою розмiрнiстю, а ми з якоiсь причини не взаемодiемо з цими вимiрами. Бо якщо такi вимiри iснують i всерединi них щось е, ми могли б це з’ясувати.

Марк нашорошив вуха.

– Як?

Арсен нахилився до столу, попорпався в шухлядi, витягнув блокнот i вирвав iз нього аркуш.

– Подай менi яблуко, – тицьнув на червоне яблуко на пiдвiконнi бiля Марка. – Тепер дивись: уяви, що ми з тобою двовимiрнi iстоти й живемо у двовимiрному просторi. Ось тут. – Вiн показав онуковi аркуш, тримаючи його горизонтально. – Усi процеси нашого свiту розгортаються в межах цього аркуша: у нас е лише лiворуч-праворуч, вперед-назад, але немае вгору-вниз, тобто ми не маемо жодного уявлення про тривимiрну реальнiсть навколо нас. Тепер вiзьмемо яблуко з тривимiрного свiту. – Вiльною рукою Арсен пiдняв фрукт до аркуша, поставив навпроти. – Припустимо, 3D-яблуко вiльно протинае наш двовимiрний простiр. – Вiн поводив яблуком угору-вниз поруч iз аркушем, показуючи, як воно могло би проходити крiзь нього. – Подумай i скажи: що пiд час руху яблука крiзь блокнотний аркуш бачитимуть мешканцi аркуша?

– Кружечок, – вiдповiв Марк. – Вони бачитимуть зрiз!

– Так. Але не простий кружечок. Для мешканцiв двовимiрного свiту яблуко матиме вигляд плоского об’екта приблизно круглоi форми, який, по-перше, виник iз нiзвiдки, а по-друге, в мiру свого просування крiзь папiрець спочатку бiльшатиме, розростатиметься, а потiм зменшуватиметься, аж доки не зникне. Схопив iдею?

– Ага.

– Добре. А тепер аналогiчний уявний експеримент проведемо для нашого свiту. Наш простiр – тривимiрний. Ми припускаемо, що iснуе додатковий, четвертий, вимiр, про який нам нiчого не вiдомо, а в ньому, вiдповiдно, iснують чотиривимiрнi тiла. Якщо раптом чотиривимiрне тiло потрапить у наш простiр, то, як i в ситуацii з яблуком, ми бачитимемо зрiз. От тiльки у нашому випадку вiн буде тривимiрним чимось, що безперервно змiнюе своi розмiри та форму. – Арсен зiжмакав блокнотний аркуш i вклав яблуко в онукову долоню. – На жаль, до цього часу нiхто нiчого подiбного не бачив.

– Тобто наука заперечуе iснування паралельних вимiрiв? – запитав Марк.

Арсен заперечно помотав головою.

– Наука не заперечуе того, чого не знае. Якщо хтось коли-небудь стикнеться iз паралельним свiтом, завданням науки буде пiзнати й описати його. Нiщо не впораеться iз цим краще за науковий метод. Але, повторюсь, допоки нiхто з такими свiтами не стикався.

Якийсь час Марк переварював почуте, потiм заговорив знову:

– Тодi ще одне запитання: наш лiфт може пiдiйматися без пасажира?

– Якщо його викликають – звiсно. Вiн же виiжджае на поверх порожнiм.

– А якщо його нiхто не викликав?

– Не розумiю тебе.

Марк потер пальцем перенiсся.

– Уяви ситуацiю: хтось натиснув на кнопку зсередини, хоч насправдi всерединi лiфта пусто. Вiн поiде?

– У деяких старих лiфтах таке можливо. Можна, не заходячи до кабiни, нахилитися, натиснути кнопку й послати порожнiй лiфт на будь-який поверх. У нових – бiльш досконалi програми. Наприклад, iз нашим лiфтом таке не пройде.

Марк ледь скривився. Це не зовсiм те, чого вiн хотiв. Коли лiфт стояв на п’ятому, дверi були зачиненi. Хлопець напевне знав: нiхто не нахилявся з коридору, щоб натиснути кнопку з «десяткою», проте не знав, як пояснити це дiдовi.

– Нi, це трохи не те…

Онук недооцiнив дiда.

– Ти маеш на увазi iз зачиненими дверима? Тобто чи поiде лiфт, якщо натиснути кнопку зсередини, коли дверi вже зачинилися, але щоб нiби як нiкого не було в кабiнi?

– Так!

– Хех, – Арсен замислився. – Думаю, нi, не поiде.

– Думаеш чи впевнений?

– Невпевнений, – зiзнався чоловiк. – Але, в принципi, можна перевiрити. Ти ж пам’ятаеш, як працюе наука.

– Пропонуе гiпотези, якi потiм пiдтверджуються або спростовуються експериментом, – скоромовкою проговорив Марк.

– Правильно. – Дiд прискалив око. – Якщо це тобi так важливо, можна органiзувати якийсь експеримент i перевiрити, поiде лiфт чи нi.

– Це важливо, – закивав головою Марк.

Арсен уважно подивився на онука.

– Чому?

Хлопець не мав на метi щось приховувати, просто на той момент i розказувати, в принципi, не було чого.

– Ну-у так, просто цiкаво.

– Тодi я до вихiдних щось придумаю.

Дiд побажав на добранiч i пiшов, а Марк радiв розмовi з ним. В Арсена все було чiтко, просто й основне – обгрунтовано. Не пiдкопаешся. Втiм, щось не давало спокою. Навiщо Соня все це придумала? Який сенс у ii витiвцi? Якщо вона вигадала затiю з лiфтом, для чого сама повторювала «ритуал»? Вона не могла знати, що Марк на слух розпiзнае ii катання мiж поверхами й стежитиме за нею. Чи все-таки могла? Й куди вона, врештi-решт, щезла?..

Соня з’явилася в мережi за чверть до пiвночi. Хвилин п’ять Марк телющився в екран, борючись iз бажанням написати. Вiн досi почувався трохи винним, що не пiдтримав ii, проте вiдклав планшет, не ввiвши жодного символа. Вiн не хотiв нав’язуватися. Та навiть якби й хотiв, то не знав, що написати. Привiт, як справи? О, слухай, стосовно синцiв у тебе пiд очима – так i не подiлишся, звiдки вони прилетiли? Чи – не скажеш, де була сьогоднi мiж четвертою дня та одинадцятою вечора?..

Засинаючи, вже майже впавши в обiйми сну, Марк ще раз прокрутив у головi розмову з Арсеном. Ту ii частину, що стосувалася паралельних свiтiв i вимiрiв. Обривки фраз, набувши дивних вiзуальних форм, спливали перед його внутрiшнiм зором.

(якщо паралельний свiт вiдшукають, завданням науки буде пiзнати його)

(нiщо не впораеться iз цим краще за науковий метод)

(на жаль, до цього часу нiхто нiчого подiбного не бачив)

Нiхто нiчого подiбного не бачив…

А що як таки бачив?

Що як – це, звiсно, нереально, та все ж – його дiд помиляеться?




18


П’ятдесятитрирiчного Владислава Бродового, батька Центнера, вважали одним iз найуспiшнiших пiдприемцiв Рiвного. Йому належали Коршiвський м’ясопереробний завод, пiвдесятка бутикiв спортивного одягу в торгових центрах «Екватор», «Покровський» i «Злата Плаза», невiдома кiлькiсть обмiнних пунктiв у Рiвному, велика сучасна пекарня «Паляниця», а також мережа магазинiв «Хлiбна хата», котра на початок 2016-го налiчувала чотири десятки точок продажу в Рiвненськiй, Волинськiй i Львiвськiй областях.

Марта та Соня не вигадували, розповiдаючи про зроблене Центнером селфi. Фото справдi було. Владислав Бродовий, коли побачив його вперше, добряче всипав синовi. Наступного дня, дiзнавшись про вiдкриття кримiнального провадження, побив сина ще раз. У молодостi Бродовий займався вiльною боротьбою, а зараз важив сто сорок кiлограмiв, тож мiг не зважати на Артемовi габарити. Надалi Владислав звернувся до юриста. Адвокат, iз яким вiн працював упродовж попереднiх рокiв, заспокоiв пiдприемця, пояснивши, що в разi самогубства кримiнальну справу вiдкривають завжди – такий порядок згiдно з чинним КПК[16 - Кримiнальний процесуальний кодекс.], – у цьому немае нiчого страшного чи дивного. Потому, пробiгши очима переписку, що потрапила до рук полiцii, й поглянувши на те злощасне селфi з Нiкою, правник запевнив Бродового: причин хвилюватися немае взагалi. Нi Артем, нi Нiка не мали злого умислу, нiхто не мав намiру навмисно доводити Гришину до самогубства, вiдтак кримiнальне покарання нiкому не загрожуе. Оскiльки допитувати дiтей дозволено лише за згоди батькiв, адвокат порадив Владиславу вiдмовити правоохоронцям у допитi сина та на тиждень-пiвтора забрати Артема зi школи. Бродовий-старший послухався. Через це Центнера не допитали у справi самогубства Юлii Гришиноi жодного разу.

Артем Бродовий повернувся до школи у четвер, 3 березня, проте до 10 березня вони з Марком Грозаном не перетиналися.

Того дня, вирiшивши за допомогою дiда спершу розiбратися з лiфтом, Марк не шукав зустрiчi з Сонею. На перервi пiсля другого уроку вiн випадково побачив дiвчину в коридорi третього поверху, проте пiдходити не став – зауважив здаля, що набряки зiйшли, а синцi проступили виразнiше, – пiсля чого розвернувся та заквапився на свiй урок.

Пiд час великоi перерви хлопчак спустився до iдальнi. На нього все ще зиркали косо, а тому, купивши булку з цукром й рушивши в бiк вестибюля, Марк не вiдразу помiтив, що на нього дивиться Центнер. Лише бiля дверей iдальнi, випадково глипнувши лiворуч, вiн угледiв, що дев’ятикласник свердлуе його понурим поглядом.

Марк зупинився, iхнi погляди зчепилися. Центнер стояв сам, спиною до вiкна, наiжачившись i сховавши руки до кишень темно-синьоi толстовки. Вiн пiдстригся – мабуть, уперше вiд початку навчального року Артемова зачiска здавалася трохи акуратнiшою за покинуте вороняче гнiздо. Не блимаючи, Марк тупився в темнi очi, посадженi так близько, що виникало враження, наче голову Центнера стиснули в лещатах, i вiдчував, як нутрощi обпiкае холодом. Певна рiч, Бродовий був переростком, що самим лише виглядом наганяв страху на всiх, хто молодший за нього, та цього разу в застиглих, обрамлених сiрими колами очах мерехтiв особливий вогник. Центнер дивився на Марка так, наче намагався закарбувати кожну лiнiю його обличчя. Вiн нiби промовляв: я тебе бачу, товстозадий, я тебе запам’ятав, i тепер ти не просто восьмикласник, якого я можу штурхнути на перервi й через секунду забути про це. Нi, тепер я тебе не забуду.

Химерне вiдчуття – щось середне мiж страхом i подивом – жадiбно висмоктувало думки iз Маркового мозку. Хлопчак несамохiть зiщулювався, неначе на плечi тиснуло мокре рядно. Хтось пройшов повз нього, вiдштовхнувши вiд дверей iдальнi, проте вiдiрвати погляд вiд Центнера вдалося лише пiсля того, як у кишенi дзенькнув телефон, сповiщаючи про нове повiдомлення у Viber’i. Марк витягнув смартфон i, не зиркнувши на екран, вислизнув до вестибюля.

Писала Нiка.








Марк механiчно вiдповiв:








Терлецька не вiдписала, i хлопець, туплячись пiд ноги, поплiвся коридором першого поверху. За хвилину Нiка наздогнала його.

– Привiт, – захекано привiталася. – У вас на фiзицi вже була лабораторна з опору?

Вiд погляду на неi в Марка звично зашумiло у вухах i пришвидшилося серцебиття. На дiвчинi були вилинялi джинси й сорочка в клiтинку. Доглянуте чорне волосся блискучою хвилею лягало на праве плече. Нiка стояла перед Марком i говорила до Марка, проте ii погляд ковзав по хлопцях, що йшли коридором за його спиною.

– Була.

– Ти вже порахував ii?

– Ще нi. – Хлопчак намагався не опускати очi нижче вiд лiнii пiдборiддя, щоби дiвчина не подумала, що вiн витрiщаеться на ii груди. – Нам же здавати аж у…

– А до понедiлка порахуеш?

Марк клiпнув, спробував вiдвести погляд, однак очi неначе приклеiлися до обличчя чорнявки. Вiн вирiшив розповiсти, що вони з дiдом запланували експеримент на вихiднi, коли раптом хвиля роздратування затопила мозок – чому вона розмовляе зi мною, а дивиться на когось iншого? – i все ще роз’ятрений вiд вихлюпнутого хвилину тому в кров адреналiну хлопець на одному подиху проказав:

– Я бiльше не буду давати тобi списувати!

На мить губи Терлецькоi злиплися в тонку лiнiю, а риси загострилися, так наче iй зсудомило вилицi, i вона запитала цiлковито новим для Марка сиплим голосом:

– Чому?

– Я бiльше нiчого не буду для тебе робити.

Та вже наступноi секунди посмiшка повернулася на обличчя дiвчини.

– Я не просила в тебе списувати, – з легкими нотками образи, проте без докору в голосi промовила Нiка. – Я хочу, щоб ти менi допомiг. Ти мiг би зайти до мене в п’ятницю пiсля урокiв.

Марк уже починав жалкувати про сказане, та щось пiдбурювало його не вiдступати.

– Я не прийду, – червонiючи, пробубнiв вiн.

– Чому? – повторила вона.

– Бо ти… – язик як нiби занiмiв, – ти цього не цiнуеш.

Нiка потупилася. Щоби приховати хвилювання, Марк вiдкусив булочку та зосередився на жуваннi. Це було тупо, проте з набитим ротом хлопець почувався впевненiше.

– Пробач, – зрештою попросила чорнявка. Провела рукою по волоссю, вiдкинула його за спину, а тодi розвернулася й повiльно пiшла коридором.

Марку здалося, що замiсть булки вiн заштовхав до стравоходу клубок шерстi. Щоки палали, а ноги ледве тримали його. Вiн подумки вже картав себе за те, що образив невинувату дiвчину.

Наступноi митi коридор заповнило оглушливе деренчання шкiльного дзвiнка. Марк кiлька секунд розгублено озирався, пригадуючи, який у нього наступний урок (який зараз узагалi урок за рахунком?), пiсля чого, згадавши, на ватяних ногах посунув до сходiв.

За кiлька крокiв до кiнця коридору хлопець вiдчув, як завiбрував телефон. Вiн витягнув його, поглянув на екран.








Тремтячими пальцями Марк надрукував:








Вiдповiдь Нiки заскочила його на майданчику мiж першим i другим поверхами.








Марк заштовхував до рота рештки булки, через що наступне повiдомлення Нiки надiйшло до того, як вiн устиг вiдписати.








Марк ледь не вдавився. Тобто вiн спершу подумав, що ледь не вдавився, а потiм спробував ковтнути повiтря та зрозумiв, що таки вдавився. Непережованi шматки булки потрапили в горлянку, i хлопець закашлявся так, що шматки розжованого тiста вистрелювали з нiздрiв разом зi шмарклями.

Оговтавшись, вiн узявся набирати довжелезне повiдомлення про те, що давно хотiв запросити ii в кiно, проте не наважувався, i що iй не варто перейматися тiею лабораторною, там розрахункiв на п’ять хвилин, вiн допоможе iй в суботу перед виходом, але, перечитавши, стер усе й вiдписав:








Вiдповiдь з’явилася, коли Марк пiдiйшов до дверей класу.








У нього паморочилося в головi.




19


Як i обiцяв, до вихiдних Арсен придумав експеримент iз метою з’ясувати, чи зможе iхнiй лiфт рухатися без пасажира. У суботу, чверть години пополуднi, дiд та онук зiбралися на майданчику мiж восьмим i дев’ятим поверхами, неподалiк смiттепроводу й дверей до пожежноi драбини. Арсен уже пiдготувався: попiд стiною на них чекали три новi десятилiтровi пластиковi вiдра (всi з водою), а також старий триногий штатив з окремим регулюванням кожноi з опор (штатив залишився ще вiдтодi, як Вiктор цiкавився фотографiею, а вiдра Арсен купив учора на ринку). Крiм того, iз собою вони принесли трубу з тонкого пластику дiаметром десять сантиметрiв i завдовжки трохи бiльше як метр, будiвельнi ножицi, плоскогубцi, скотч, моток алюмiнiевого дроту, двi порожнi пiвторалiтровi пляшки з-пiд мiнералки, канцелярський нiж, котушку капронових ниток, пластмасову чашку-мензурку, два виструганi рогачi (гiлки iз розгалуженням на кiнцi: одна сантиметрiв iз вiсiмдесят, друга – вдвiчi коротша), шило, два невисокi пiдсвiчники, а також пластмасовий тазик. Усе склали на розстелену бiля вiдер клейонку.

Пiдозрiло оглянувши заготовлений дiдом реманент, Марк поцiкавився:

– Це все нам знадобиться?

– Так, – кивнув Арсен.

– І цi рогатки? – показав хлопець на рогачi.

– Усе, – повторив дiд, – нам знадобиться усе.

Арсен присiв навпочiпки бiля штатива й узявся витягувати опорнi лапи триноги на повну довжину.

– Що менi робити? – запитав Марк.

– Розрiж пластиковi пляшки. Одну навпiл, можна навiть ближче до горлечка, другу бiля дна, так щоб розрiз проходив сантиметрiв за п’ять вiд отих випуклостей на днi.

– Добре.

– Отже, що нам потрiбно? – почав пояснювати Арсен. – Ми хочемо дiзнатися, чи iхатиме лiфт у гiпотетичнiй ситуацii, коли кнопку в кабiнi натиснуто, проте в нiй нiкого немае. Так?

– Так, – пiдтвердив Марк.

– Спочатку я прикинув, що достатньо натиснути кнопку самому, а тодi спробувати вистрибнути з кабiни до того, як дверi зачиняться, та це не спрацювало. По-перше, встигнути важко, а по-друге, навiть як устигаеш, натиснута кнопка гасне, дверi автоматично розходяться, i лiфт нiкуди не iде.

Марк не стримав усмiшку.

– Ти вискакував iз лiфта?

– А ти як гадав? – вигнув брову Арсен. – Ти маеш мене за якогось старого пердуна чи що? Що я не можу вистрибнути з лiфта на ходу? І хiба я скупляв би все це барахло, – вiн обвiв рукою розкиданi на клейонцi речi, – не переконавшись, що простiшi варiанти не працюють?

Хлопець уявив, як широкоплечий, по-моряцькому клишоногий i незграбний дiд раз за разом намагаеться проскочити мiж дверима лiфта, поки вони не зачинилися, й пирснув.

– Ну ти даеш, дiду!

– Насправдi це дало менi змогу остаточно зрозумiти, що в нашому лiфтi е захисний механiзм: якщо пасажир зникае з кабiни до того, як дверi зачинилися, програма припускае, що вiн мiг зробити це в единий спосiб – рвонути на вихiд, тож лiфт треба зупинити, а дверi автоматично розсунути.

– Я це й так знав. Я сам так не раз робив!

– О’кей, i що? Це ж не означае, що лiфт не поiде, якщо кнопку натиснути без пасажира та iз зачиненими дверима, правда?

– Правда.

Дiд продовжив:

– Тодi я почав думати так: як лiфт дiзнаеться, що в ньому людина? Ну, це просто. У пiдлозi передбачено датчики; коли пасажир заходить, його вага створюе тиск на пiдлогу, датчики спрацьовують, i якщо зафiксоване ними значення перевищуе певну величину, програма вважае, що в кабiнi хтось перебувае. Розумiеш?

– Ага.

– Я спробував зняти тиск iз пiдлоги, впираючись руками й ногами в стiни пiд час руху лiфта. Кабiна в нас не дуже широка, тому я змiг протриматися… Чого ти iржеш, парнокопитний? Що я такого сказав?

Заливистий Марковий смiх розлетiвся пiд’iздом. Таке навiть уявити було важко: шiстдесятисемирiчний Арсен, розкарячений, як павук, мiж стiнами лiфта.

– Припини реготати, – з незворушним виглядом виголосив дiд. – У не дуже застарiлих лiфтах це спрацьовувало. У будинку, де жили ми з Бiбi, всiлякi шмаркачi так ховалися в кабiнi: ставали на металевий плiнтус, що тягнувся по периметру (цього було достатньо, щоб зняти вагу з датчикiв), чекали, поки дверi зачиняться, а потiм лякали тих, хто викликав лiфт. Хоча я зразу зрозумiв, що з нашим лiфтом таке не пройде, наш iнакший. Стiни жорстко з’еднано з пiдлогою, бо тиск однаково передавався на датчики. Коротше, я протримався секунд п’ять, i лiфт продовжував iхати. Тому знайти вiдповiдь на твое запитання не так легко. Спершу нам треба натиснути кнопку, коли в кабiнi е вага, а потiм, коли дверi зачиняться i лiфт поiде, що-небудь зробити, щоб ця вага з кабiни зникла.

Арсен говорив так, мовби вони планували складати в лiфтi прилад для телепортацii. Марк удруге, тепер уже з недовiрою озирнув купу розкиданих на клейонцi речей.

– І що ти придумав?

– Ти розрiзав? – Дiд тицьнув на пляшку в онукових руках. – Уставляй бiльший обрiзок у менший. Заштовхуй, отак, щоб нiби як подвiйне дно було… Добре… А тепер примотай скотчем. Мiцно обмотуй, не шкодуй скотчу, щоб гарно тримало.

Марк устромив пляшки одна в одну – дно до дна – i з дiдовою допомогою зафiксував мiсце з’еднання скотчем. Потому Арсен шилом проколов двi дiрки з бокiв нижньоi пляшки, просунув крiзь них алюмiнiевий дрiт i закрiпив кiнцi дроту на штативнiй головцi. Тринога з витягнутими опорами пiдносилася над пiдлогою на пiвтора метра. Арсен обрав таку довжину дроту, щоб розрiзана пластикова пляшка з подвiйним дном вiльно оберталася у вертикальнiй площинi пiд штативною головкою.

– Тепер слухай, що твiй дiдо придумав, – облизавши губи, мовив вiн. – Спочатку ми з’ясуемо мiнiмальну вагу, на яку реагуе лiфт.

– Мiг би глянути в Інтернетi, – перебив його онук.

– Як такий розумний, то мiг би глянути сам, – пробурчав Арсен. З Інтернетом дiд не дуже ладнав. – Може, заодно вичитав би, чи лiфти порожнi iздять. – Марк усмiхнувся й вiдвiв очi. Арсен правив далi: – Я прикинув, це десь двадцять п’ять кiлограмiв. Не бiльше як тридцять. Ти почав кататися сам, щойно тобi виповнилося вiсiм. Саме тому я приготував три вiдра з водою. У кожному – по десять лiтрiв, разом це дае нам тридцять кiлограмiв. Ідея така: ми помiстимо в кабiну води якраз достатньо, щоб спрацювали датчики, й на жоден грам бiльше. І частина цiеi води буде тут. – Вiн постукав гачкуватим пальцем по розрiзанiй пляшцi з подвiйним дном.

– Але ж вона виллеться. – Марк перекинув розрiзану пляшку догори дном, показуючи, що та вiльно обертаеться.

– Не виллеться, – заперечив дiд. – Дай скотч. – Марк подав. – Ми прикрiпимо край пляшки до штативноi головки. Ось тут, з одного боку. Накладемо достатньо смужок, щоб вони втримали пляшку разом iз водою вертикально.

Разом з онуком Арсен закрiпив скотчем край розрiзаноi пляшки, що втримувало ii приблизно вертикально, зрiзом догори. Потому поверх першоi смужки вони приклеiли ще одну.

Дiд пiдставив пiд штатив пластмасовий тазик.

– Бери мензурку, – наказав онуковi, – i наливай у пляшку воду з вiдра, тiльки повiльно, а я буду притримувати.

Марк узявся наливати. Арсен пальцями притискав мiсце крiплення скотчу до зрiзаного краю пластиковоi пляшки. Коли обрiзок був майже повний, смужки скотчу, потрiскуючи, вiдклеiлися.

– Почекай, треба приклеiти ще, – не прибираючи долонi, проказав дiд.

Марк вiдклав мензурку, вiдрiзав ще одну клейку смужку й акуратно наклав ii поверх попереднiх. Пiсля того хлопець долив води, а Арсен акуратно прибрав пальцi. Примотана дротом i зафiксована скотчем пластикова пляшка гойднулася, проте втрималася.

Дiд залишився задоволеним.

– Добре, е! Тепер твое завдання вставити рогачi в пiдсвiчники. Пiдстругай iх ножем.

– Я зверху ще скотчем обмотаю, щоб мiцнiше було.

– Можна й скотчем. А я тим часом пiдготую ринву.

Арсен узяв у лiву руку пластикову трубу та, пройшовшись з обох бокiв будiвельними ножицями, розрiзав ii на приблизно однаковi частини, отримавши двi вiдкритi ринви, схожi до тих, що тягнуться вздовж даху та приймають воду пiд час зливи.

Дiд вiдклеiв скотч, який фiксував край обрiзаноi пляшки, й злив воду в тазик.








– Цю ринву поставимо на рогачi, – сказав вiн. Марк якраз закiнчив крiпити гiлки в пiдсвiчниках i подав iх дiдовi. Арсен поклав на V-подiбнi розгалуження одну з ринв. – Обмотуй ii скотчем. – Вiн почекав, доки онук закрiпить ринву клейкою стрiчкою, пiсля чого пiдсунув усю конструкцiю до штатива з прикрученою дротом пляшкою. – Ринву розташуемо скраю вiд штативноi головки, так щоби пляшка, коли вiдклеiться скотч, упала просто на ii край.

– Це щоб вiдвести воду, – чи то спитав, чи то ствердив хлопець.

– Так, щоб вiдвести воду.

Арсен перевiрив, як падатиме обрiзана пляшка, знову надав iй вертикального положення, зафiксував смужками скотчу та налив у неi води. Насамкiнець перемiстив тазик iз-пiд штативноi головки до зовнiшнього краю ринви, якою мала стiкати вода.

– Ну все, ми готовi до тестовоi прогонки, – потер руки Арсен.

Вiн пiдчепив ножицями смужки скотчу, що втримували пляшку. Негучно рипнувши, скотч вiдклеiвся, обрiзана пляшка впала на край похилоi ринви, i за пiвтори секунди вся вода збiгла ринвою до тазика.

– Прекрасно! – задоволено крекнув Арсен.

Марк iз цiкавiстю розглядав конструкцiю.

– О’кей… – невпевнено зронив вiн. Хлопець поки що не схоплював сутi експерименту.

– Бери штатив, я вiзьму вiдра. Понесли все до лiфта. Зараз усе зрозумiеш.

За другим разом вони перенесли на коридор свого поверху конструкцiю з похилою ринвою, трете вiдро та решту iнструментiв. Арсен викликав лiфт.

– Дивися, – сказав дiд, коли кабiна пiднялася на восьмий поверх i дверi роз’iхалися. – Спочатку визначимо, скiльки треба ваги, щоби дверi не зачинялися.

Старий моряк зайшов до кабiни зi штативом. Поставив його бiля задньоi стiни так, щоби мiсце на штативнiй головцi iз прикрiпленим скотчем було спрямоване до виходу. Прокрутив зрiзану пляшку, заново зафiксував ii край скотчем, а тодi озирнувся на онука.

– Подай рогачi.

Марк простягнув дiдовi хистку конструкцiю з ринвою, яку той розташував посеред лiфта. Верхнiй край ринви опинився бiля триноги, в тому мiсцi, куди мала впасти обрiзана пляшка, коли вiдклеiться скотч, а нижнiй практично доходив до краю кабiни.

– Злий воду з тазика у вiдро й тягни всi вiдра сюди. – Дiд показав на вiльне мiсце з бокiв ринви.

Вони перенесли вiдра всередину кабiни. Два поставили лiворуч вiд ринви, ще одне – праворуч, ближче до триноги. Черпаючи воду мензуркою, Арсен наповнив прив’язану пiд штативною головкою пластикову пляшку. Переконавшись, що скотч утримуе пляшку вiд перевертання, дiд вийшов з лiфта. У збудованому ще за Союзу панельному будинковi, в якому старий моряк жив iз Бiбi до ii смертi та до переiзду iз сином до новоi квартири, лiфт сповiщав про спрацювання «вагових» датчикiв глухим клацанням. Зайшов до кабiни – «клац», вийшов – знову «клац». Оскiльки лiфт у багатоповерхiвцi на Квiтки-Основ’яненка був вiдносно новим, кабiна, коли до неi заходили, не клацала. Програма сигналiзувала лише про перевищення допустимоi ваги, коли всередину лiфта набивалося бiльше як п’ятеро людей. Щоб перевiрити, чи в кабiнi набралося достатньо ваги для спрацювання датчикiв, Арсен мусив вийти й почекати.

Спливло десять секунд, дверi не рухалися, i дiд задоволено буркнув:

– Прекрасно.

Потому забрав iз кабiни одне з вiдер. За п’ять секунд дверi почали зачинятися: ваги речей i води, що залишилися в лiфтi, стало недостатньою для спрацювання датчикiв ваги. Арсен притримав дверi рукою та поставив вiдро назад.

– При тридцяти з чимось спрацьовуе, а при двадцяти – нi. Зараз визначимо точно. Давай тазик.

Марк пiдсунув тазик до дiда. Той присiв бiля входу в лiфт, пiдтягнув одне з вiдер до себе (проте не виймав його з кабiни), взяв у праву руку мензурку й почав вичерпувати воду.

Тiеi митi прочинилися дверi однiеi з квартир лiворуч коридором й у дверному отворi виникло блiде й зморшкувате обличчя. То була сусiдка Грозанiв iз однокiмнатноi квартири – Веронiка Федорiвна Климчук. Майже однакового з Арсеном вiку жiнка мала вигляд щонайменше на п’ятнадцять рокiв старшоi. Глибоко схованi в драглистому, неначе пiддутому лицi очицi лиховiсно блискали з-за товстих лiнз. Немите волосся тонкими пасмами спадало на лоба, химернi жмутки стирчали з-пiд окулярних дужок. Веронiка Федорiвна сама-одна: не мала нi чоловiка, нi дiтей, що з вiком позначилося на психiцi. Поза тим що дiставала сусiдiв iз найменшого приводу, жiнка вже рокiв п’ять не оплачувала комуналку й iгнорувала будь-якi спроби напоумити ii. На початку зими 2015-го вона облила власною сечею двох працiвникiв ЖЕКу, що прийшли довiдатися про причини заборгованостi за водопостачання та опалення. Потiм сама ж викликала полiцiю та заявила, що ЖЕКовi виконавцi намагалися вдертися до ii квартири. Ще одна ii улюблена забава полягала в тому, щоб викликати швидку, пiсля чого не пускати лiкарiв до квартири чи, впустивши, через десять хвилин вигнати, репетуючи про iхню некомпетентнiсть i погрожуючи судом.

– Що ви тут робите? – прокаркала жiнка.

Арсен незлюбив Федорiвну з першого дня, щойно переселився до сина. Вiн iще не знав ii, не чув жодноi iсторii про неi, та лише поглянувши на зсутулену, засмикану постать, сказав, що «ця стара вiдьма трiпатиме всiм нерви, поки не здохне». Не встаючи, старий моряк повернув до неi голову й поважно виголосив:

– Встановлюемо у лiфтi сральник.

Веронiка Федорiвна сконфужено блимнула.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Вiн ступае неначе дитя, / Та стережись: його очi пропалюють наскрiзь (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Дiти проклятого», 1982.) – Тут i далi прим. авт.




2


Лорi (лат. Lorisidae) – родина нiчних приматiв пiдряду Мокроносi, що поширенi у Пiвденно-Схiднiй Азii та Африцi. Мають характернi для нiчних звiрiв великi очi, спрямованi вперед.




3


Ролкер – велике вантажне судно для перевезення колiсноi технiки та вантажiв, яке завантажують i вивантажують через носовi, бортовi чи кормовi ворота за допомогою автонавантажувачiв чи спецiальних тягачiв. В англiйськiй термiнологii «ролкер» також позначають roll-on/roll-off ship (корабель класу «вкотився/викотився») чи vehicle carrier (дослiвно – «машиновоз»).




4


ВАТ «Рiвнеазот» – один iз найбiльших заводiв хiмiчноi промисловостi Украiни.




5


Дар-ес-Салам – найбiльше мiсто (населення – 2,5 млн мешканцiв) i порт у Танзанii. Момбаса – друге за величиною мiсто Кенii, населення – бiльше нiж 1 млн мешканцiв, великий порт. І в Кенii, i в Танзанii суахiлi е державною мовою.




6


Ти колись розмовляв iз кимось, / почуваючись так, нiби знаеш, що вiн скаже далi? (англ.) (Iron Maiden, пiсня «Дежавю», 1986.)




7


НІЯКОГО ЖАЛЮ: ЖИВИ ШВИДКО, ПОМИРАЙ МОЛОДИМ (англ.).




8


Одна з оптичних схем телескопiв, у якiй застосовують i рефракцiю, i вiдбиття зiбраного лiнзою свiтла. Дае змогу отримати чiткiше зображення та в рази скоротити довжину оптичноi труби.




9


Денеб – бiлий надгiгант, найяскравiша зоря в сузiр’i Лебедя.




10


Поллукс – помаранчевий гiгант, найяскравiша зiрка в сузiр’i Близнят i одна з найяскравiших зiрок неба.




11


Капелла – жовтий гiгант, найяскравiша зоря в сузiр’i Вiзничого, шоста за яскравiстю на небi.




12


Якби я сказала, що вiзьму тебе туди, / Ти б пiшов чи ти злякався б? / Час завжди на моему боцi, / Час завжди на моему боцi. / Не бiйся, зi мною ти в безпецi, / В безпецi, як i будь-яка iнша душа… справдi, / Просто наважся пiти (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Спiйманий у часi», 1986.)




13


Лiфт до паралельного свiту (англ.).




14


Найнебезпечнiшi iгри: лiфт до iншого свiту (англ.).




15


Не звинувачуй безумця в тому, що сам з’iхав з глузду (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Ворота завтрашнього дня», 2003.)




16


Кримiнальний процесуальний кодекс.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/k-druk_maks/ne-oziraysya-movchi