Як народжуються емоцii
Лiза Фельдман Барретт


Ви колись думали про те, що таке емоцii? Чому дотепний жарт викликае смiх, а скоена помилка – почуття прикростi? Що вiдбуваеться всерединi нас, коли по обличчю течуть сльози або коли очi розширюються вiд здивування? Ще з часiв Аристотеля загальноприйнятою е думка про те, що емоцii виникають автоматично й неконтрольовано, вони нiби «вшитi» в нас. Але Лiза Барретт доводить, що це не так. Їi дослiдження, яке спираеться на найновiшi науковi докази, розвiнчуе застарiлi уявлення про природу емоцiй i показуе: емоцii конструюються в нашiй свiдомостi за певними зразками, набутими в результатi свiтопiзнання. «Вони [емоцii] реальнi в тому самому розумiннi, в якому реальнi грошi», – робить несподiване порiвняння дослiдниця. Інтригуе? Так, це справжня наукова революцiя!





Лiза Фельдман Барретт

Як народжуються емоцii




Вiдгуки про книгу. «Як народжуються емоцii»



Ця ретельно пiдготована, добре обгрунтована й глибоко продумана книжка дае iнформацiю про нашi емоцii – що вони собою являють, звiдки беруться, чому виникають. Для всiх, хто давно прагнув примирити мозок i серце, ця книга стане справжнiм скарбом, бо в нiй наукове пояснення не шкодить гуманiзму предмета обговорення.

    Ендрю Соломон,
    автор бестселерiв «Далеко вiд яблунi» та «Полуденний демон»



Блискуча й оригiнальна наукова книга про емоцii вiд найглибшоi дослiдницi теми з часiв Дарвiна.

    Денiел Гiлберт,
    автор бестселера «Спотикаючись об щастя»



Усе, що ви начебто знали про своi почуття та iхнi причини, виявляеться приголомшливо неправильним. Лiза Барретт вiдкривае захопливу нову науку про нашi емоцii, пропонуючи реальнi приклади ii важливостi в таких рiзних царинах, як здоров’я, батькiвство, кохання та нацiональна безпека.

    Пеггi Оренстейн,
    авторка книги «Дiвчата i секс»



Прочитавши «Як народжуються емоцii», я вже нiколи бiльше не думатиму про емоцii як ранiше. Лiза Барретт вiдкривае цiлковито новi терени боротьби з гендерними стереотипами та ведення кращоi полiтики.

    Анна-Марiя Слотер,
    авторка книги «Незавершена справа»



А якщо все, що ви нiбито знали про жагу, гнiв, жаль i радiсть, було хибним? Лiза Барретт належить до наймудрiших та найбiльш творчих учених у галузi психологii, а ii теорiя конструйованих емоцiй радикальна й захоплива. Завдяки наочним поясненням i чiткому, зрозумiлому викладу книжка «Як народжуються емоцii» утверджуе новий, революцiйний погляд на базовi аспекти людськоi природи.

    Пол Блум,
    автор книжок «Проти емпатii» та «Як працюе задоволення»



Лiза Барретт чiтко й дохiдливо говорить про те, що емоцii пов’язанi не лише з вашими вродженими якостями, а й iз тим, як ваш мозок компонуе вiдчуття, причому авторка стверджуе, що ви можете долучитися до цього процесу. Вона розповiдае надзвичайно переконливо.

    Джозеф Леду,
    автор книжок «Стривожений» та «Синаптичне я»



Книжка «Як народжуються емоцii» пропонуе абсолютно нове розумiння емоцiй: що вони таке, звiдки беруться i (найважливiше) чим вони не е. Наука про мозок далека вiд iнтуiтивного розумiння, але Лiза Барретт мае дивовижну здатнiсть робити такий матерiал зрозумiлим. Ця книга змусить вас ляснути себе по лобi, дивуючись, чому на формування такого уявлення про мозок пiшло так багато часу.

    Стюарт Фаерстейн,
    автор книжок «Невдача: чому наука така успiшна» та «Невiгластво: як воно рухае науку»



«Як народжуються емоцii» – провокативний, проникливий та захопливий аналiз цiкавих способiв, якими мозок творить наше емоцiйне життя. Найсучаснiшi неврологiчнi дослiдження переконливо пов’язанi в нiй iз повсякденними емоцiями. Прочитавши цю важливу книжку, ви вже не зможете дивитися на емоцii по-старому.

    Денiел Л. Шектер,
    автор книжки «Сiм грiхiв пам’ятi»



Лiза Барретт майстерно поеднуе вiдкриття науки про афекти, неврологii, соцiальноi психологii та фiлософii, щоб осмислити рiзноманiтнi емоцii, якi ви переживаете й спостерiгаете щоденно. Ця книжка допоможе вам перебудувати свое життя, запропонуе новий погляд на знайомi емоцii та почуття, вiд тривоги до кохання, – абсолютно iнакший.

    Барбара Фредрiксон,
    авторка книжок «Позитивнiсть» та «Любов 2.0»



Книжка «Як народжуються емоцii» позначае собою змiну парадигми в науцi про емоцii. Поза тим, вона блискуче передае суть новоi неврологii емоцiй у зрозумiлий спосiб, до того ж надзвичайно добре написана. Значення роботи Лiзи Барретт (яка «всього лиш» кидае виклик припущенням про мозок, що панували впродовж двох тисячолiть) просто приголомшуе. Ще бiльше приголомшуе те, якого надзвичайного успiху вона досягла.

    Ненсi Гертнер,
    старший викладач права Гарвардськоi школи права та колишня суддя Федерального окружного суду штату Массачусетс.


Присвячуеться Софii







Вступ. Припущення, якому двi тисячi рокiв


14 грудня 2012 року в початковiй школi Сендi-Гук у Ньютаунi, штат Коннектiкут, сталася найжахливiша шкiльна стрiлянина в iсторii США. Двадцятьох шiстьох осiб, двадцятеро з яких дiти, по-звiрячому вбив стрiлець-одинак. Через кiлька тижнiв пiсля цього жахiття я дивилася щорiчну промову «Про стан штату» губернатора Коннектiкуту Деннела Меллоя по телебаченню. Першi три хвилини вiн говорив сильним i жвавим голосом, дякуючи окремим людям за iхню службу. А потiм згадав ньютаунську трагедiю:



Ми всi пройшли разом дуже довгий i дуже сумний шлях. Те, що випало на долю Ньютауна, видавалося взагалi неможливим у жодному з прекрасних мiст чи мiстечок Коннектiкуту. Проте в один iз найгiрших у нашiй iсторii днiв ми побачили також найкраще, що е в нашому штатi: вчителiв та шкiльного лiкаря, якi пожертвували своiм життям, захищаючи учнiв.


Коли губернатор промовляв цi останнi два слова – «захищаючи учнiв», – його голос ледь затремтiв. Якщо не прислухатися, цього можна було б i не помiтити. Але це легесеньке тремтiння просто спустошило мене. Мiй шлунок миттево скрутився вузлом. Очi наповнилися слiзьми. Телекамера показала натовп – дехто з людей теж почав схлипувати. Що ж до губернатора Меллоя, то вiн замовк i опустив очi.

Емоцii, на кшталт наших iз губернатором, здаються первiсними – глибоко «вшитими» в нас, рефлекторними, спiльними з усiма iншими людьми. Коли вони виникають, то, здаеться, розгортаються в кожному приблизно однаково. Мiй смуток був подiбний до смутку губернатора Меллоя, а його – схожий на смуток натовпу.

Людство сприймало смуток та iншi емоцii таким чином понад двi тисячi рокiв. Водночас, якщо ми й засвоiли щось зi столiть наукових вiдкриттiв, то це те, що речi не завжди е такими, якими видаються на перший погляд.

Освячена часом розповiдь про емоцii звучить приблизно так: ми всi маемо емоцii, «вшитi» в нас вiд народження. Вони е чiткими, впiзнаваними явищами всерединi нас. Коли у свiтi щось вiдбуваеться – чи то пiстолетний пострiл, чи кокетливий погляд, – емоцii виникають у нас швидко й автоматично, неначе хтось клацае вимикачем. Ми транслюемо емоцii на своi обличчя за допомогою усмiшок, насуплених брiв, злих поглядiв та iнших характерних виразiв, якi будь-хто може легко розпiзнати. Нашi голоси демонструють емоцii через смiх, крики та плач. Нашi тiла виказують почуття кожним жестом та позою.

Сучасна наука дотримуеться думки, що вiдповiдае цьому уявленню, яке я називаю класичним поглядом на емоцii. Згiдно з ним, тремтiння в голосi губернатора Меллоя запустило ланцюгову реакцiю, що почалася в моему мозку. Почав дiяти особливий набiр нейронiв – назвiмо його «схемою смутку», – який змусив мое обличчя й тiло реагувати певним специфiчним чином. Я наморщила лоб, насупила брови, схилила плечi й заплакала. Ця схема також запустила в дiю певнi фiзичнi процеси в моему тiлi, змушуючи пульс та дихання прискоритись, потовi залози активуватись, а кровоноснi судини звузитись.[1 - Коли я вживаю в цiй книжцi слово «тiло», то не включаю в нього мозок, як, наприклад, у реченнi «Ваш мозок наказуе тiлу рухатися». Говорячи про все тiло, включно з мозком, я пишу «анатомiчне тiло». (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)] Цей набiр рухiв усерединi та ззовнi мого тiла нагадуе такий собi «вiдбиток пальця», що унiкально iдентифiкуе смуток, дуже подiбно до того, як вашi власнi вiдбитки унiкально iдентифiкують вас.

Класичний погляд на емоцii стверджуе, що в мозку кожного з нас багато таких схем емоцiй i кожна викликае окремий набiр змiн – певний вiдбиток. Скажiмо, надокучливий колега запускае вашi «нейрони гнiву», тому ваш тиск пiдвищуеться; ви супитеся, кричите й вiдчуваете гарячу хвилю лютi. Тривожне повiдомлення в новинах активуе вашi «нейрони страху», тому у вас калатае серце, ви цiпенiете й вiдчуваете напад жаху. Оскiльки ми сприймаемо гнiв, радiсть, подив та iншi емоцii як чiткi й упiзнаванi стани буття, здаеться цiлком розумним припустити, що в основi кожноi емоцii е певна схема, наявна в мозку й тiлi.

Згiдно з цим класичним поглядом, нашi емоцii е витворами еволюцii, що протягом тривалого часу були корисними для виживання, а сьогоднi стали невiд’емним складником нашоi бiологiчноi природи. Вони унiверсальнi: люди будь-якого вiку, будь-якоi культури в будь-якiй частинi свiту вiдчуватимуть смуток приблизно так само, як ви, i приблизно так само, як нашi людиноподiбнi пращури, що блукали африканською саванною десь iз мiльйон рокiв тому. Я кажу «приблизно», бо нiхто не вважае, що обличчя, тiло та мозкова дiяльнiсть мають абсолютно такий самий вигляд щоразу, як хтось засмучуеться. Вашi пульс, тиск i дихання не завжди змiнюватимуться однаково. Вашi брови можуть супитися трохи бiльше або менше, залежно вiд обставин.

Отже, емоцii вважаються якимось рiзновидом тваринного рефлексу, що дуже часто суперечить здоровому глузду. Примiтивна частина вашого мозку хоче, щоб ви сказали своему начальниковi, що вiн бовдур, але розважливiсть наполягае: такий учинок призведе до звiльнення, тому ви стримуетеся. Така внутрiшня боротьба мiж емоцiями i здоровим глуздом е однiею з особливостей захiдноi цивiлiзацii. Вона допомагае визначити вас як людину. Без здорового глузду ви е просто емоцiйною твариною.

У тих чи iнших формах такий погляд на емоцii пануе тисячолiттями. Одну з його версiй утверджував Платон. Вiрили в нього й Гiппократ, Аристотель, Будда, Рене Декарт, Зигмунд Фройд i Чарльз Дарвiн. Навiть видатнi мислителi сьогодення, такi як Стiвен Пiнкер, Пол Екман та Далай-лама, пропонують описи емоцiй, що походять iз цього класичного погляду. Його можна знайти практично в кожному унiверситетському посiбнику зi вступу до психологii та в бiльшостi журнальних i газетних статей, де йдеться про емоцii. У дошкiльних закладах усiеi Америки висять плакати iз зображеннями усмiшок, насуплених брiв та опущених кутикiв губ, що вважаються унiверсальною мовою обличчя для розпiзнавання емоцiй. Фейсбук навiть запровадив набiр символiв на позначення емоцiй, навiяних працями Дарвiна.

Цей класичний погляд усталився також у культурi. Телесерiали на кшталт «Теорii брехнi» та «Шибайголiв» базуються на уявленнi, що пульс чи мiмiка вiдображують найпотаемнiшi почуття людини. «Вулиця Сезам», як i пiксарiвський мультик «Думками навиворiт», навчають дiтей, що глибоко захованi в нас емоцii тiльки й чекають нагоди, аби виразно проявитися в обличчi й тiлi. Компанii на кшталт Affectiva та Realeyes пропонують пiдприемствам допомогу у визначеннi почуттiв iхнiх споживачiв за посередництвом «аналiтики емоцiй». Пiд час вiдбору до Нацiональноi баскетбольноi асоцiацii клуб Milwaukee Bucks оцiнюе «психологiчнi, характернi та особистiснi якостi» й визначае «командну хiмiю» за виразами облич гравцiв. А Федеральне бюро розслiдувань (ФБР) США впродовж кiлькох десятилiть частково базувало на цьому класичному поглядi посилену пiдготовку своiх агентiв.

Ще важливiше, що класичний погляд на емоцii мiцно вбудований у нашi соцiальнi iнституцii. Американська правова система мае за основу те, що емоцii е частиною вродженоi тваринноi природи i змушують нас коiти безглуздi й навiть жорстокi дii, якщо не контролювати iх розумом. У медицинi дослiдники вивчають оздоровчi ефекти гнiву, маючи на увазi, що ця назва описуе едину схему змiн у тiлi. Людей, що потерпають вiд рiзноманiтних психiчних хвороб, аж до дiтей та дорослих iз дiагностованим розладом аутичного типу, вчать розпiзнавати мiмiку пiд час переживання тих чи iнших емоцiй, начебто щоб допомогти iм налагодити спiлкування та стосунки з оточенням.

Проте, незважаючи на солiдну iнтелектуальну спадщину класичного погляду на емоцii та його величезний вплив на нашу культуру й суспiльство, iснуе дуже багато наукових доказiв того, що цей погляд не може бути правильним. Навiть пiсля цiлого столiття зусиль науковi дослiдження не виявили жодних фiзичних «вiдбиткiв» хоча б однiеi емоцii. Коли вченi прикладають до обличчя людини електроди та вимiрюють фактичний рух мiмiчних м’язiв пiд час переживання якоiсь емоцii, вони виявляють величезне розмаiття, а нiяк не однаковiсть. Таке саме розмаiття – вiдсутнiсть «вiдбиткiв» – вони виявляють, коли вивчають тiло та мозок. Людина може вiдчувати гнiв зi стрибком кров’яного тиску або без нього. Можна вiдчувати страх з участю мозочковоi мигдалини – дiлянки мозку, яку iсторично вважають «оселею страху», – або без того.

Звiсно, сотнi експериментiв пропонують якiсь докази на користь цього класичного погляду. Але сотнi iнших пiддають цi докази сумнiву. На мою думку, единий обгрунтований науковий висновок полягае в тому, що емоцii не е тим, чим ми звикли iх вважати.

А чим насправдi? Якщо вiдкласти класичний погляд i просто звернути увагу на наявнi данi, на свiтло вийде зовсiм iнше пояснення емоцiй. По сутi, ми виявимо, що нашi емоцii не «вшитi» в нас, а створюються з базових частин. Вони не е унiверсальними, а рiзняться залежно вiд культури. Ми iх не запускаемо, а створюемо. Вони виникають як поеднання фiзичних властивостей нашого тiла, гнучкого мозку, що пристосовуеться до будь-якого середовища, в якому розвиваеться, та нашоi культури й виховання, якi забезпечують це середовище. Емоцii реальнi, але не в тому об’ективному розумiннi, в якому реальнi молекули чи нейрони. Вони реальнi в тому самому розумiннi, в якому реальнi грошi, – тобто е не iлюзiею, а радше продуктом людськоi домовленостi.

Такий пiдхiд, який я називаю теорiею конструйованих емоцiй, пропонуе зовсiм iнакшу iнтерпретацiю подiй пiд час виступу губернатора Меллоя. Коли голос Меллоя затремтiв, це не запустило в дiю якусь мозкову «схему смутку» всерединi мене, спричинивши характерний набiр змiн у тiлi. Радше я вiдчула в цей момент смуток тому, що була вихована в певнiй культурi й вiддавна знала: саме «смуток» виникае, коли певнi вiдчуття тiла збiгаються з жахливою втратою. Використовуючи частинки минулого досвiду, як-от моi знання про стрiлянину та смуток щодо цiеi подii, який виник ранiше, мiй мозок швидко передбачив, що мае робити тiло, реагуючи на цю трагедiю. Його передбачення й спричинили мое серцебиття, палаюче обличчя та вузол у шлунку. Вони спрямували мене до плачу – дii, що мала заспокоiти мою нервову систему. І саме вони стали причиною сприйняття емоцiй, що виникли в результатi, як випадку смутку.

Таким чином, мiй мозок сконструював мiй досвiд емоцii. Моi конкретнi рухи та вiдчуття не були якимось вiдбитком смутку. За iнших передбачень моя шкiра була б холодною, замiсть того щоб палати, а шлунок лишався б у спокоi, однак мозок усе одно мiг би перетворити вiдчуття, якi я пережила, на смуток. Навiть бiльше: серцебиття, розпашiле обличчя, скручений вузлом шлунок та сльози могли б замiсть смутку бути розпiзнанi як iнша емоцiя, наприклад гнiв чи страх. А в зовсiм iншiй ситуацii, на кшталт святкування весiлля, тi самi вiдчуття могли би перетворитися на радiсть чи вдячнiсть.

Якщо це пояснення поки що не дуже переконливе чи навiть суперечить iнтуiцii, повiрте, я вас розумiю. Пiсля виступу губернатора Меллоя, коли я оговталася, витираючи сльози, це стало нагадуванням: попри все, що я знаю про емоцii як учений, я великою мiрою переживаю iх за класичними шаблонами. Мiй смуток вiдчувався як чiтко впiзнавана хвиля змiн та вiдчуттiв у тiлi, що переповнювали мене у вiдповiдь на нагадування про трагедiю i втрату. Якби я не була дослiдницею, котра використовуе експерименти з метою продемонструвати, що емоцii насправдi створюються, а не запускаються в дiю, то теж довiрилася б своему безпосередньому досвiду.

Попри всi докази проти нього, класичний погляд на емоцii залишаеться непереборним здебiльшого тому, що е iнтуiтивним. Вiн також дае втiшнi вiдповiдi на глибокi, фундаментальнi питання на кшталт: звiдки ми походимо в еволюцiйному розумiннi? Чи вiдповiдальнi ми за своi дii, коли переживаемо емоцii? Чи точно вiдображують нашi вiдчуття навколишнiй свiт?

Теорiя конструйованих емоцiй вiдповiдае на цi та подiбнi питання iнакше. Це iнша теорiя людськоi природи, що допомагае вам побачити себе та iнших у новому, бiльш науковому свiтлi. Теорiя конструйованих емоцiй може не вiдповiдати тому, як ви зазвичай переживаете емоцii, i фактично цiлком може суперечити вашим найглибшим уявленням про роботу свiдомостi, походження людей та причини, з яких ми дiемо й вiдчуваемо саме так, а не iнакше. Але ця теорiя послiдовно прогнозуе та пояснюе науковi докази щодо емоцiй, зокрема багато таких, якi намагаеться осмислити класичний погляд.

Чому вас мае цiкавити, яка теорiя емоцiй правильна? Тому що дотримання класичного погляду шкодить вашому життю в такий спосiб, про який ви можете навiть не здогадуватись. Згадайте, коли ви востанне проходили перевiрку в аеропорту, де мовчазнi спiвробiтники транспортноi безпеки просвiчували ваше взуття та оцiнювали вас на предмет терористичноi загрози. Ще не так давно програма пiдготовки пiд назвою SPOT (Screening Passengers by Observation Techniques – перевiрка пасажирiв за допомогою технiк спостереження) вчила цих спiвробiтникiв виявляти шахрайство та оцiнювати ризик на основi дрiбних рухiв обличчя й тiла – згiдно з теорiею, що такi рухи видають нашi найпотаемнiшi почуття. Але виявилося, що ця програма не працюе, хоч вона й коштувала платникам податкiв 900 мiльйонiв доларiв. Маемо навчитися трактувати емоцii з науковоi точки зору, щоб агенти служби безпеки нiколи не затримали нас – або не пропустили того, хто справдi несе загрозу, – на основi хибноi iнтерпретацii емоцiй.

Тепер уявiть, що ви – в кабiнетi лiкаря, де скаржитеся на важкiсть у грудях та задишку, що можуть бути симптомами серцевого нападу. Якщо ви жiнка, то у вас, найпевнiше, дiагностують тривожнiсть i вiдправлять додому, тодi як у чоловiка, дуже ймовiрно, визначать захворювання серця й пропишуть йому профiлактичне лiкування. Як результат, жiнки у вiцi, старшому за шiстдесят п’ять, помирають вiд iнфарктiв частiше, нiж чоловiки. Сприйняття лiкарiв, медсестер та самих пацiенток формуються класичними переконаннями, що жiнки здатнi без серйозних пiдстав виявляти емоцii на кшталт тривожностi й що вони вiд природи бiльш емоцiйнi, нiж чоловiки… i це мае фатальнi наслiдки.

Слiпе дотримання класичного погляду може навiть спричинювати вiйни. Вiйна у Перськiй затоцi в Іраку спалахнула почасти тому, що зведений брат Саддама Хусейна, переконаний у своiй здатностi читати емоцii американських перемовникiв на iхнiх обличчях, повiдомив Саддама, що Сполученi Штати не налаштованi всерйоз атакувати. А потiм була вiйна, що забрала життя 175 тисяч iракцiв та сотень воякiв коалiцiйних сил.

Я вважаю, що ми наразi переживаемо революцiю в розумiннi емоцiй, розуму та мозку – революцiю, що може змусити нас радикально переглянути такi базовi для нашого суспiльства речi, як пiдхiд до лiкування психiчних i фiзичних хвороб, розумiння особистих стосункiв, виховання дiтей i, зрештою, нашi уявлення про самих себе. Іншi науковi дисциплiни вже бачили подiбнi революцii, кожна з яких мала наслiдком надзвичайно важливий вiдхiд вiд переконань попереднiх епох. Фiзика перейшла вiд iнтуiтивних iдей Ісаака Ньютона про час та простiр до релятивiстських поглядiв Альберта Ейнштейна, а згодом i до квантовоi механiки. У бiологii вченi подiляли свiт живоi природи на незмiннi види, кожен iз яких мав конкретну форму, доки Чарльз Дарвiн не запровадив поняття природного добору.

Науковi революцii зазвичай починаються не з раптового вiдкриття, а з формулювання кращих питань. Як виникають емоцii, якщо вони не е просто реакцiями, що iх запускае органiзм? Чому вони так сильно рiзняться й чому ми так довго вважали, що вони мають характернi «вiдбитки»? Цi питання можуть бути надзвичайно цiкавими для роздумiв уже самi собою. Але отримання задоволення вiд невiдомого – бiльше, нiж просто привiлей науки. Це частина того духу пригод, який робить нас людьми.

На сторiнках нижче я запрошую вас роздiлити цю пригоду зi мною. Роздiли 1–3 презентують нову науку про емоцii: ми поговоримо про те, як психологiя, неврологiя та спорiдненi дисциплiни вiдходять вiд пошуку «вiдбиткiв» емоцiй, натомiсть порушуючи питання про особливостi iх конструювання. Роздiли 4–7 пояснюють, як саме народжуються емоцii. Роздiли ж 8-12 розглядають практичне, реальне значення цiеi новоi теорii емоцiй для наших пiдходiв до здоров’я, емоцiйного iнтелекту, виховання дiтей, особистих стосункiв, правових систем i навiть самоi людськоi природи. Завершальний роздiл цiеi книги, 13-й, розкривае, як наука про емоцii трактуе одвiчну таемницю створення людським мозком людського розуму.




1. Пошук «вiдбиткiв» емоцiй


Колись давно, у 1980-х, я думала, що стану клiнiчним психологом. Я вступила до аспiрантури Унiверситету Ватерлоо, сподiваючись оволодiти основами професii психотерапевта й колись у майбутньому лiкувати пацiентiв у стильному, зi смаком обставленому кабiнетi. Я збиралася стати споживачем науки, а не виробником. І точно не мала жодного намiру долучитися до революцii з метою спростувати базовi переконання про розум, що iснували ще з часiв Платона. Але часом життя пiдкидае нам маленькi сюрпризи.

В аспiрантурi у мене вперше виникли сумнiви стосовно класичного погляду на емоцii. У той час я дослiджувала витоки низькоi самооцiнки й те, як вона спричиняе тривожнiсть або депресiю. Численнi експерименти показали, що люди впадають у депресiю, коли не можуть досягти власних iдеалiв; а коли вони не вiдповiдають стандартам, встановленим iншими, то вiдчувають тривогу.

У своему першому експериментi в аспiрантурi я прагнула просто вiдтворити це добре вiдоме явище, перш нiж будувати на ньому перевiрку власних гiпотез. У ходi цього експерименту я опитувала велику кiлькiсть добровольцiв про те, тривогу чи депресiю вони вiдчувають, користуючись для цього добре обгрунтованими контрольними перелiками симптомiв.

На старших курсах я вже проводила й складнiшi експерименти, тому розраховувала, що цей складеться легко й просто. Натомiсть усе розвалювалось. Моi добровольцi не повiдомляли про вiдчуття тривоги чи депресii за очiкуваною схемою. Тодi я спробувала вiдтворити iнший, опублiкований ранiше експеримент, але вiн також провалився. Я пробувала знов i знов, витрачаючи на кожен експеримент довгi мiсяцi, але все, чого я досягла за три роки, – невдачi, вiсiм разiв поспiль. У науцi експерименти часто не вiдтворюються, але вiсiм послiдовних невдач – це вражае. Мiй внутрiшнiй критик зловтiшно хихотiв: не кожному дано бути вченим.

Однак, уважнiше придивившись до зiбраних свiдчень, я помiтила щось послiдовно дивне, що проходило через усi вiсiм експериментiв. Багато моiх об’ектiв, схоже, не бажали або не могли розрiзнити на рiвнi вiдчуттiв тривогу й депресiю. Вони повiдомляли, що переживають те й друге разом або не вiдчувають нiчого, тодi як про щось одне говорили дуже рiдко. Нонсенс. Усi знають, що тривога i депресiя – емоцii, безперечно, рiзнi. У випадку тривоги ви почуваетеся збудженими, знервованими, очiкуете, що може статися щось лихе. У депресii ж ви нещаснi й млявi; усе навколо здаеться жахливим, а життя сприймаеться як суцiльна боротьба. Цi емоцii вводять тiло в цiлком протилежнi фiзичнi стани, а тому iх мае вiдчувати по-рiзному й легко розрiзняти будь-яка здорова людина. Однак зiбранi данi говорили про те, що об’екти мого дослiдження до цього не здатнi. Виникло питання: чому?

Як виявилося, моi експерименти все ж таки не були цiлковито невдалими. Мiй перший «халтурний» експеримент насправдi принiс вiдкриття, що люди часто не розрiзняють вiдчуттiв тривоги й депресii. Наступнi сiм теж не провалились, а лише пiдтвердили слушнiсть результатiв першого. Я почала помiчати той самий ефект, прихований у даних iнших учених. Пiсля отримання ступеня доктора фiлософii та посади викладача унiверситету я продовжила працювати над цiею загадкою. Очолила лабораторiю, спiвробiтники якоi попросили сотнi людей вести записи про своi емоцii протягом тижнiв чи й мiсяцiв звичайного життя. Мене й моiх студентiв цiкавило широке розмаiття емоцiйного досвiду, а не лише переживання тривоги та депресii, – ми хотiли переконатися, що зроблене вiдкриття мае загальний характер.

Цi новi експерименти виявили дещо, нiколи не документоване ранiше: усi об’екти наших дослiджень використовували для опису своiх переживань тi самi назви емоцiй, на кшталт «злий», «сумний» та «наляканий», але не обов’язково в тотожному значеннi. Однi легко розрiзняли своi вiдчуття, характеризуючи iх за допомогою слiв, наприклад, описували смуток i страх якiсно по-рiзному. Іншi ж звалювали слова на кшталт «сумний» i «наляканий», «тривога» i «депресiя» в одну купу, маючи на увазi «менi кепсько» (або, бiльш науково, «я вiдчуваю дискомфорт»). При цьому в описi приемних емоцiй, як-от радостi, спокою чи гордостi, спостерiгалася та сама тенденцiя. Дослiдивши вiдповiдi понад семисот американцiв, ми вiдкрили, що люди надзвичайно вiдмiннi за здатнiстю розрiзняти своi емоцiйнi переживання.

Досвiдчений дизайнер iнтер’ерiв може поглянути на п’ять вiдтiнкiв синього й розрiзнити блакить, кобальт, ультрамарин, яскраво-синiй та цiан. А мiй чоловiк назвав би iх усi синiми. Разом зi своiми студентами я виявила подiбне явище в сприйняттi емоцiй i схарактеризувала його як емоцiйну гранулярнiсть.

Ось де на сцену виходить класичний погляд на емоцii. Емоцiйна гранулярнiсть, iз класичних позицiй, мае бути пов’язана з точним прочитанням людиною своiх внутрiшнiх емоцiйних станiв. Тi, хто розрiзняе почуття, доцiльно використовуючи такi слова, як «радiсть», «смуток», «страх», «вiдраза», «хвилювання» та «благоговiння», мабуть, розпiзнають i фiзичнi пiдказки або реакцii для кожноi емоцii та iнтерпретують iх правильно. Особа ж, яка демонструе нижчу емоцiйну гранулярнiсть i використовуе слова «тривога» i «депресiя» як взаемозамiннi, мабуть, не здатна розпiзнавати цi пiдказки.

Я почала гадати, чи могла б допомогти людям покращити емоцiйну гранулярнiсть, натренувавши iх точно розпiзнавати своi емоцiйнi стани. Ключовим словом тут е «точно». Яким чином учений може сказати, чи точний той, хто каже: «Я радiсний» або «Я стривожена»? Зрозумiло, менi потрiбен був якийсь засiб для об’ективного вимiрювання емоцiй, а потiм iх порiвняння з повiдомленнями людей. Якщо людина повiдомляе про вiдчуття тривоги i об’ективнi критерii вказують на те, що вона перебувае в станi тривоги, можна твердити, що вона точно розрiзняе своi емоцii. З iншого боку, якщо об’ективнi критерii вказують, що вона перебувае в депресii, зла чи сповнена ентузiазму, тодi очевидно, що вона неточна. Маючи пiд рукою об’ективний тест, решту можна було б здiйснити без особливих труднощiв. Я запитувала б людей, як вони почуваються, i порiвнювала б вiдповiдi з iхнiми «справжнiми» емоцiйними станами. Я б виправляла будь-якi iхнi очевиднi помилки, навчаючи iх краще розпiзнавати пiдказки, що вiдрiзняють одну емоцiю вiд iншоi та покращують емоцiйну гранулярнiсть.

Як i бiльшiсть студентiв-психологiв, я читала, що кожна емоцiя повинна мати чiтку схему фiзичних змiн, щось на зразок вiдбитка пальця. Щоразу, як ви беретеся за ручку дверей, залишенi вами вiдбитки пальцiв можуть бути рiзними залежно вiд сили стискання, рiвностi поверхнi, теплоти та м’якостi вашоi шкiри на той момент. Однак вiдбитки щоразу достатньо схожi, аби iдентифiкувати саме вас. За аналогiею, i «вiдбиток» емоцii так само мае бути достатньо схожим у всiх випадках та у всiх людей, незалежно вiд вiку, статi, особистостi чи культури. Науковцi в лабораторii повиннi мати змогу сказати, сумний хтось, щасливий чи стривожений, просто оцiнивши фiзичнi параметри обличчя, тiла та мозку людини.

Я була переконана, що цi «вiдбитки» можуть дати об’ективнi критерii, потрiбнi менi для вимiрювання емоцiй. Якщо наукова лiтература говорить правду, то оцiнювання емоцiйноi точностi людей – справа легка. Але не так сталося, як гадалося.


* * *

Згiдно з класичним поглядом, нашi обличчя дають ключ до об’ективного й точного оцiнювання емоцiй. Основою для цiеi iдеi стала праця Чарльза Дарвiна «Вираження емоцiй у людини i тварин», де вiн стверджував, що емоцii та iх прояви е надзвичайно давньою частиною унiверсальноi людськоi природи. Усi люди скрiзь у свiтi начебто демонструють та розпiзнають емоцii за допомогою виразiв обличчя взагалi без будь-якоi пiдготовки.

Тому я подумала, що моя лабораторiя повинна мати змогу аналiзувати мiмiку, рухи обличчя, оцiнювати справжнiй емоцiйний стан об’ектiв дослiдження, порiвнювати його з iхнiми вербальними повiдомленнями про емоцii та робити вiрогiднi висновки про iхню точнiсть. Якщо, наприклад, об’екти в лабораторii опускали кутики губ, але не повiдомляли про вiдчуття смутку, ми могли б навчати iх розпiзнавати смуток, який вони, мабуть, вiдчували. От i все, крапка.

Обличчя людини з кожного боку помережане сорока двома дрiбними м’язами. Рухи обличчя, якi ми щодня бачимо один в одного – клiпання й моргання, усмiшки й гримаси, пiдняття й зведення брiв, – вiдбуваються за рахунок скорочення та розслаблення комбiнацiй мiмiчних м’язiв, що змушують рухатися сполучну тканину й шкiру. Навiть коли ваше обличчя здаеться зовсiм нерухомим, м’язи все одно скорочуються i розслабляються.






Рис. 1.1. М’язи людського обличчя



Згiдно з класичним поглядом, кожна емоцiя проявляеться на обличчi у виглядi конкретноi схеми рухiв – «виразу обличчя». Коли ви щасливi, то, найiмовiрнiше, усмiхаетеся. Коли злi, то, дуже вiрогiдно, супите брови. Цi рухи вважаються частиною «вiдбиткiв» вiдповiдних iм емоцiй.

Ще в 1960-х роках психолог Сiльван С. Томкiнс i його протеже Керрол E. Ізард та Пол Екман вирiшили перевiрити це в лабораторii. Вони створили набори ретельно розроблених постановочних фотографiй, на кшталт зображених на рис. 1.2, для демонстрацii шести так званих базових емоцiй, якi, на iхню думку, мали бiологiчнi «вiдбитки»: гнiву, страху, вiдрази, подиву, радостi та смутку. Цi фото, для яких позували детально проiнструктованi актори, мали стати найчiткiшими прикладами виразiв обличчя для цих емоцiй. (Вам вони можуть здатися трохи перебiльшеними або штучними, але то навмисне, бо Томкiнс вважав, що так вони посилають якнайсильнiшi, якнайчiткiшi сигнали емоцiй.)






Рис. 1.2. Фото облич iз дослiдження за методом базових емоцiй



Використовуючи подiбнi постановочнi фото, Томкiнс та його команда застосували експериментальну технiку для вивчення того, наскiльки добре люди «розпiзнають» емоцiйнi прояви або, точнiше, наскiльки добре вони сприймають рухи обличчя як прояви емоцiй. Цей метод був використаний уже в сотнях опублiкованих експериментiв i досi вважаеться золотим стандартом дослiджень. Об’ектовi дослiдження дають фотографiю та набiр назв емоцiй, як зображено на рис. 1.3.

Пiсля цього об’ект обирае слово, що найкращим чином вiдповiдае виразу обличчя. У цьому випадку доречне слово «подив». Або, за трохи iншого пiдходу, об’екту дослiдження дають два фото й короткий опис ситуацii, як на рис. 1.4, пiсля чого вiн вибирае обличчя, що найкраще вiдповiдае цiй ситуацii. У цьому випадку потрiбне обличчя – праворуч.






Рис. 1.3. Метод базових емоцiй: вибiр слова, що вiдповiдае виразу обличчя



Така технiка дослiдження (назвiмо ii методом базових емоцiй) здiйснила справжню революцiю в наукових дослiдженнях, якi група Томкiнса називала «розпiзнаванням емоцiй». Використовуючи цей метод, ученi показали, що люди в усьому свiтi здатнi послiдовно вибирати для облич на фото однi й тi самi назви емоцiй (перекладенi мiсцевими мовами). В одному вiдомому дослiдженнi Екман з колегами вiдвiдав Папуа – Нову Гвiнею, провiвши експерименти з мiсцевим населенням, народом форе, який мало контактував iз захiдним свiтом. Навiть представники цього далекого племенi були здатнi послiдовно вибирати обличчя для заданих назв емоцiй та iсторiй. У наступнi роки вченi провели подiбнi дослiдження в багатьох iнших краiнах, наприклад у Японii та Кореi. У кожному випадку об’екти легко добирали зображення насуплених брiв, опущених кутикiв губ, усмiшок тощо до запропонованих назв емоцiй або описiв ситуацiй.






Рис. 1.4. Метод базових емоцiй: вибiр обличчя, що вiдповiдае описанiй ситуацii



На базi цих доказiв ученi зробили висновок, що розпiзнавання емоцiй е унiверсальним: хоч де ви народилися й виросли, ви маете бути здатними розпiзнавати вирази облич в американському стилi, на кшталт зображених на фото. Наступне мiркування полягало в тому, що цi вирази можуть унiверсально розпiзнаватися лише якщо вони унiверсальнi, а отже, вирази обличчя мають бути надiйними, дiагностичними вiдбитками емоцiй.

Однак iнших учених турбувало, що цей метод базових емоцiй надто непрямий та суб’ективний для виявлення вiдбиткiв емоцiй, бо висновки робляться на основi людських суджень. Бiльш об’ективна технiка пiд назвою «електромiографiя (ЕМГ) обличчя» повнiстю виключае людське сприйняття. Пiд час ЕМГ обличчя на поверхнi шкiри розмiщуються електроди, якi вловлюють електричнi сигнали, що змушують рухатися мiмiчнi м’язи. Це дае змогу дуже точно iдентифiкувати частини обличчя: коли тi рухаються, наскiльки сильно i як часто. У типовому дослiдженнi електроди розмiщують над бровами, на лобi, щоках та щелепi об’екта, пiсля чого вiн переглядае фiльми чи свiтлини, згадуе або уявляе якiсь ситуацii, що викликають рiзноманiтнi емоцii. Ученi рееструють електричнi змiни м’язовоi активностi та обчислюють ступiнь руху кожного м’яза пiд час переживання кожноi емоцii. Якщо люди рухають тими самими мiмiчними м’язами за тiею самою схемою щоразу, як переживають задану емоцiю, – супляться в гнiвi, усмiхаються в радостi, опускають кутики губ у смутку тощо, – i лише тодi, коли переживають цю емоцiю, то цi рухи можна вважати вiдбитками емоцiй.

Як з’ясувалося, ЕМГ обличчя кидае класичному погляду на емоцii серйозний виклик. Було проведено чимало дослiджень, у ходi яких виявлено, що рухи м’язiв не вказують надiйно, коли хтось злий, сумний чи наляканий, – не формують передбачуваних вiдбиткiв для кожноi емоцii. У найкращому разi ЕМГ обличчя виявляло, що цi рухи розрiзняють приемнi й неприемнi переживання. Ще гiрше, рухи обличчя, зареестрованi в цих дослiдженнях, не спiввiдносилися надiйно з постановочними фото, зробленими для методу базових емоцiй.

Тепер зробiмо невелику паузу й помiркуймо про значення цих вiдкриттiв. Сотнi експериментiв показали, що люди по всьому свiту здатнi спiввiдносити назви емоцiй з так званими проявами емоцiй, що iх зображують актори, якi насправдi цих емоцiй не вiдчували. Та цi прояви не можна послiдовно й конкретно виявити шляхом об’ективного вимiрювання рухiв мiмiчних м’язiв, коли люди насправдi переживають емоцii. Звiсно, ми всi постiйно рухаемо нашими мiмiчними м’язами i, коли дивимось одне на одного, без зусиль бачимо емоцii в деяких iз цих рухiв. Однак iз суто об’ективноi точки зору, коли вченi вимiрюють просто рухи м’язiв як такi, цi рухи не вiдповiдають емоцiям на фотографiях.






Рис. 1.5. Електромiографiя обличчя



Цiлком можливо, що ЕМГ обличчя надто обмежена, аби вловити всi значущi змiни в обличчi пiд час переживання емоцiй. Учений може розмiстити лише близько шести електродiв на кожному боцi обличчя, перш нiж об’ект дослiдження почне почуватися незручно, а цього замало для належного охоплення всiх сорока двох мiмiчних м’язiв. Тому вченi використовують також альтернативну технiку пiд назвою FACS (facial action coding – система кодування лицьових рухiв), за якоi спецiально пiдготованi спостерiгачi старанно класифiкують окремi рухи обличчя об’екта. Ця технiка менш об’ективна, нiж ЕМГ обличчя, оскiльки покладаеться на людське сприйняття, але, мабуть, бiльш об’ективна, нiж вибiр слiв для характеристики зображень облич за методом базових емоцiй. Хай там як, рухи, що спостерiгаються пiд час дослiджень за цiею технiкою, теж не завжди вiдповiдають постановочним фото.

Тi самi невiдповiдностi виявляються й у дiтей. Якби вирази обличчя були унiверсальними, то немовлята ще з бiльшою ймовiрнiстю, нiж дорослi, проявляли б гнiв, суплячись, а смуток – надуваючи губи, бо вони ще надто малi, щоб засвоiти правила поведiнки в суспiльствi. Проте коли вченi спостерiгають за дiтьми в ситуацiях, що мають викликати певнi емоцii, дiти не демонструють очiкуваних проявiв. Так, спецiалiсти з психологii розвитку Лiнда A. Камрас та Гаррiет Остер з колегами фiльмували немовлят iз рiзних культур, лякаючи iх iграшковою горилою, що гарчить (щоб викликати страх), або утримуючи iх за руку (щоб викликати гнiв). Використовуючи FACS, Камрас та Остер виявили, що рухи облич немовлят в обох ситуацiях неможливо розрiзнити. Однак коли цi вiдео дивилися дорослi, вони якимось чином iдентифiкували дiтей у ролику з горилою як наляканих, а дiтей у ролику з утриманням за руку – як злих, навiть коли Камрас та Остер прикривали обличчя немовлят кубиками! Дорослi вiдрiзняли страх вiд гнiву за контекстом, узагалi не бачачи лицьових рухiв.

Зрозумiйте мене правильно: рухи обличчя новонароджених та малих дiтей дуже виразнi. Вони демонструють багато характерних рухiв обличчя, коли з ситуацii очевидно, що вони зацiкавленi, спантеличенi, вiдчувають стрес у вiдповiдь на бiль чи огиду у вiдповiдь на неприемний запах i смак. Але новонародженi не демонструють диференцiйованi, дорослого типу прояви, як на фотографiях з методу базових емоцiй.

Подiбно до Камрас та Остер, iншi вченi також продемонстрували, що величезний обсяг iнформацii люди отримують iз супровiдного контексту. Вони поеднували фотографii облич i тiл iз рiзних ситуацiй, на кшталт приеднання злого насупленого обличчя до тiла, що тримае брудний памперс, i учасники дослiдження майже завжди iдентифiкували емоцiю, що вiдповiдала тiлу, а не обличчю (в описаному випадку – вiдразу замiсть гнiву). Обличчя постiйно рухаються, тому ваш мозок покладаеться водночас на багато рiзних чинникiв: позу, голос, ситуацiю, загалом ваш життевий досвiд, – аби визначити, якi рухи мають значення i що саме вони означають.

Коли йдеться про емоцii, обличчя не говорить саме за себе. Фактично вирази облич iз методу базових емоцiй не було вiдкрито шляхом спостережень у реальному свiтi. Ученi обумовили цi вирази обличчя, навiянi книгою Дарвiна, i попросили спецiально найнятих акторiв iх зобразити. А тепер цi обличчя просто подаються як унiверсальнi прояви емоцiй.

Але вони не унiверсальнi. Аби продемонструвати це, ми у своiй лабораторii провели дослiдження, використовуючи фото справжнiх експертiв з емоцiй – досвiдчених акторiв. Цi фото було взято з книги «В образi: акторська гра», в якiй актори зображують емоцii, пiдлаштовуючи вирази облич пiд сценарii. Ми подiлили наших американських об’ектiв дослiдження на три групи. Перша група читала лише сценарii, наприклад: «Вiн щойно став свiдком стрiлянини в його тихому кварталi у Бруклiнi». Друга бачила тiльки вирази облич, на кшталт зображеного актором Мартiном Ландау для сценарiю зi стрiляниною (рис. 1.6, у центрi). Третя ж група бачила i сценарii, i обличчя. У кожному випадку ми вручали об’ектам короткий перелiк назв для категоризацii емоцiй, якi вони бачили.

Вiзьмiмо сценарiй зi стрiляниною, який я щойно згадала. 66 % опитаних, що лише читали сценарiй або бачили i сценарiй, i обличчя Ландау, оцiнювали його як реакцiю на страшну ситуацiю. Але з респондентiв, якi бачили лише обличчя Ландау поза контекстом, лише 38 % оцiнювали його як таке, що виражае страх, тодi як 56 % бачили на ньому подив. (на рис. 1.6 поряд iз Ландау подано для порiвняння фото з методу базових емоцiй для «страху» та «подиву». Який же вигляд мае Ландау, наляканий чи здивований? Чи, може, обидва водночас?)






Рис. 1.6. Фото актора Мартiна Ландау (в центрi) та свiтлини з методу базових емоцiй, що позначають страх (лiворуч) i подив (праворуч)



При цьому способи зображення страху iншими акторами разюче вiдрiзнялися вiд того, який спостерiгаемо в Ландау. В одному випадку актриса Мелiсса Лео зобразила страх для ось такого сценарiю: «Вона намагаеться вирiшити, чи слiд iй сказати чоловiковi про плiтки щодо ii сексуальноi орiентацii, перш нiж вiн почуе iх вiд когось iще». На фото ii рот закритий, губи загнутi донизу, а брови злегка насупленi. Майже три чвертi наших опитуваних, якi бачили лише ii обличчя, оцiнювали його як сумне, але пiсля ознайомлення зi сценарiем 70 % респондентiв оцiнювали ii обличчя як таке, що виражае страх.

Така мiнливiсть оцiнок була характерна для всiх емоцiй, якi ми вивчали. Як i «Страх», та чи iнша емоцiя мае не одне-едине вираження, а рiзноманiтну сукупнiсть рухiв обличчя, що рiзняться залежно вiд ситуацii.[2 - У цiй книжцi я використовую великi лiтери та лапки для позначення якоiсь емоцii загалом, наприклад «Страх» на противагу одиничному випадку страху.] (Подумайте про таке: коли востанне якийсь актор отримував «Оскара» за опущенi кутики губ пiд час зображення смутку?)

Це стане очевидним, якщо ви зробите паузу й пригадаете власний емоцiйний досвiд. Коли ви переживаете якусь емоцiю, на кшталт страху, то можете рухати своiм обличчям у найрiзноманiтнiшi способи. Зiщулившись у своему крiслi пiд час перегляду фiльму жахiв, ви можете заплющувати очi або прикривати iх руками. Якщо ви хвилюетесь, чи не скривдить вас особа, яка стоiть перед вами, ви можете примружити очi, аби краще роздивитися ii обличчя. Якщо ви гадаете, що за наступним поворотом на вас чигае небезпека, вашi очi можуть розширюватись, аби покращити периферiйний зiр. Страх не набувае якоiсь единоi фiзичноi форми. Нормою е мiнливiсть. Аналогiчно й радiсть, смуток, гнiв та будь-яка iнша емоцiя, яку ви тiльки знаете, е багатогранною категорiею з широкими варiацiями рухiв обличчя.

Якщо рухи обличчя мають таку значну мiнливiсть у межах емоцiйноi категорii «Страху», вас може зацiкавити, чому нам видаеться природним переконання, що обличчя з широкими очима е унiверсальним вираженням страху. Вiдповiдь полягае в тому, що це стереотип, символ, який вiдповiдае добре вiдомiй темi «Страху» в нашiй культурi. Дошкiльнi заклади прищеплюють дiтям стереотипи: «Люди, якi супляться, – злi. Люди, якi опускають кутики губ, – сумнi». Це культурнi маркери, умовнi позначки. Ви бачите iх у мультфiльмах, рекламах, обличчях ляльок, смайликах – у нескiнченному вирi зображень та iлюстрацiй. Пiдручники вкладають цi стереотипи в голови студентiв-психологiв. Психiатри й невропатологи «збагачують» ними своiх пацiентiв. ЗМІ широко розповсюджують iх по всьому захiдному свiту. «А отут зачекайте, – можете подумати ви. – Вона що, хоче сказати, що наша культура створила цi прояви, а ми всi iх засвоiли?» Власне… так. А класичний погляд увiчнюе цi стереотипи, нiби вони е автентичними вiдбитками емоцiй.

Звiсно, обличчя е iнструментом соцiальноi комунiкацii. Однi рухи обличчя мають значення, iншi нi, але наразi ми дуже мало знаемо про те, як люди iх розрiзняють, нам хiба вiдомо, що важливим е контекст (мова тiла, соцiальна ситуацiя, культурнi очiкування та iн.). Коли рухи обличчя (скажiмо, пiдняття брiв) передають якесь психологiчне повiдомлення, ми не знаемо, чи завжди це повiдомлення емоцiйне й навiть чи е його значення щоразу однаковим. Якщо звести всi науковi свiдчення разом, ми однаково не зможемо стверджувати з якоюсь обгрунтованою впевненiстю, що кожна емоцiя мае свiй дiагностичний вираз обличчя.


* * *

У моему пошуку унiкальних вiдбиткiв емоцiй явно було потрiбне бiльш надiйне джерело, нiж обличчя, тому я вирiшила придивитися до людського тiла. Можливо, якiсь промовистi змiни пульсу, тиску та iнших функцiй органiзму дадуть-таки необхiднi вiдбитки, щоб навчити людей точнiше розпiзнавати iхнi емоцii.

Однi з найвагомiших експериментальних пiдтверджень iснування вiдбиткiв у тiлi людини походять з вiдомого дослiдження Пола Екмана, психолога Роберта В. Левенсона та iхнього колеги Воллеса В. Фрiзена, опублiкованого в журналi Science у 1983 роцi. Вони пiдключили об’ектiв дослiдження до апаратiв для вимiрювання змiн в автономнiй нервовiй системi: мiнливостi пульсу, температури та теплопровiдностi шкiри (мiри пiтливостi). Вони також вимiрювали мiнливiсть напруженостi рук, якою керуе скелетомоторна нервова система. Пiсля цього вони використовували експериментальну технiку, щоб викликати гнiв, смуток, страх, вiдразу, подив та радiсть, i спостерiгали фiзичнi змiни пiд час переживання кожноi емоцii. Проаналiзувавши отриманi данi, Екман з колегами зробили висновок, що вони вимiряли чiткi й вiдповiднi змiни цих реакцiй тiла, прив’язуючи iх до конкретних емоцiй. Це дослiдження, схоже, встановило об’ективнi, бiологiчнi вiдбитки в тiлi для кожноi з вивчених емоцiй, i сьогоднi воно залишаеться класичним у науковiй лiтературi.

У цьому вiдомому дослiдженнi 1983 року емоцii в учасникiв експерименту викликали у цiкавий спосiб – змушуючи людей створювати й утримувати на обличчi той чи iнший вираз iз методу базових емоцiй. Щоб викликати смуток, наприклад, дослiджуваного просили впродовж десяти секунд супитися. Щоб викликати гнiв, вiн мав хмурити брови. У процесi такого створення виразiв обличчя об’екти дослiдження могли користуватися дзеркалом й отримували настанови щодо руху конкретних мiмiчних м’язiв вiд самого Екмана.

Ідея про те, що такий «штучний» вираз обличчя може спричинити певний емоцiйний стан, вiдома як гiпотеза мiмiчного зворотного зв’язку. Суть ii полягае в припущеннi, що викривлення обличчя в конкретну конфiгурацiю викликае специфiчнi фiзiологiчнi змiни, пов’язанi з цiею емоцiею в тiлi людини. Спробуйте самi. Насупте брови та опустiть кутики губ на десять секунд – чи вiдчуете ви смуток? Широко усмiхнiться. Чи вiдчуете ви себе щасливiшими? Гiпотеза мiмiчного зворотного зв’язку дуже суперечлива, адже багато хто не згодний з тим, що таким чином можна викликати повноцiнне переживання емоцiй.

По сутi, у дослiдженнi 1983 року Екман та його колеги спостерiгали за змiнами в тiлi в мiру того, як люди зображували заданi мiмiчнi конфiгурацii. І зробили дивовижне вiдкриття: просте вiдтворення певного виразу обличчя змiнювало активнiсть периферичноi нервовоi системи об’ектiв дослiдження, навiть коли тi зручно сидiли не рухаючись на стiльцi. У ходi зображення сердитого вигляду (гнiву) в них теплiшали кiнчики пальцiв. Коли вони зображували переляк (страх) зi зморшками на чолi й виряченими очима, а також опускали кутики губ (смуток), серце в них билося частiше, нiж коли вони вiдтворювали на обличчi вирази радостi, подиву та вiдрази. За впливом на iншi два показники – електропровiднiсть шкiри та напруженiсть рук – мiмiчнi конфiгурацii не вiдрiзнялися.

Навiть якщо так, потрiбно зробити деякi додатковi кроки, перш нiж можна буде стверджувати, що ви знайшли вiдбитки емоцiй у тiлi людини. Перш за все, треба показати, що реакцiя на одну емоцiю, скажiмо гнiв, вiдрiзняеться вiд реакцii на iншi, тобто е специфiчною для випадкiв гнiву. Тут у дослiдженнi 1983 року виникли труднощi. Воно показало певну специфiчнiсть для гнiву, але не для iнших дослiджуваних емоцiй. Це означае, що реакцii тiла на рiзнi емоцii були надто подiбними, аби бути чiткими вiдбитками.

Крiм того, слiд показати, що отриманi результати неможливо пояснити в жоден iнший спосiб. Тодi й тiльки тодi можна буде стверджувати, що ви знайшли фiзичнi вiдбитки гнiву, смутку та решти емоцiй. З цiеi точки зору дослiдження 1983 року мае альтернативне пояснення, бо його учасникiв iнструктували щодо того, як змiнювати вираз обличчя. Об’екти з краiн Заходу цiлком могли iдентифiкувати за цими iнструкцiями бiльшiсть цiльових емоцiй. Саме це розумiння й могло спричинити прискорення серцебиття та iншi фiзичнi змiни, що iх спостерiгали Екман з колегами, хоча на час проведення дослiдження цей факт був невiдомий. Таке альтернативне пояснення пiдтвердив пiзнiший експеримент iз племенем мiнангкабау на Захiднiй Суматрi. У його добровiльних учасникiв, якi погано розбиралися в емоцiях захiдноi культури, не спостерiгалися тi самi фiзичнi змiни, що в об’ектiв на Заходi; вони також значно рiдше повiдомляли про переживання очiкуваних емоцiй.

У наступних дослiдженнях емоцii викликали за допомогою iнших рiзноманiтних методiв, але вiдтворити первиннi фiзiологiчнi вiдмiнностi, помiченi в 1983 роцi, не вдалося. Доволi багато дослiджень, щоб викликати конкретнi емоцii, використовують фiльми жахiв, сльозливi мелодрами та iнший подiбний матерiал, поки вченi вимiрюють пульс, дихання та iншi функцii тiла об’ектiв. Багато таких дослiджень виявили значну мiнливiсть фiзичних показникiв, що свiдчить про вiдсутнiсть чiткоi схеми змiн у тiлi, яка давала б можливiсть розпiзнавати емоцii. В iнших експериментах ученим вдавалося встановити певнi характернi схеми, але рiзнi дослiдження часто виявляли рiзнi схеми, навiть у разi використання тих самих фiльмiв. Іншими словами, коли й вдавалося зафiксувати прояви гнiву, смутку i страху, вони не завжди були iдентичними в рiзних експериментах – способи вираження гнiву, смутку та страху, виявленi в одному дослiдженнi, вiдрiзнялися вiд тих, якi спостерiгалися в iншому.

Маючи перед собою цiлу низку рiзноманiтних експериментiв, на кшталт цiеi, важко зробити з них один несуперечливий висновок. На щастя, вченi мають технiку, що дае змогу проаналiзувати всi отриманi данi разом i вивести спiльний знаменник. Ідеться про так званий метааналiз: ученi прочiсують велику кiлькiсть експериментiв, проведених рiзними дослiдниками, комбiнуючи iхнi результати статистично. Наведемо простий приклад. Уявiть, що ви хотiли перевiрити, чи е прискорений пульс частиною тiлесного вiдбитка щастя. Замiсть того щоб проводити власний експеримент, ви могли б здiйснити метааналiз iнших дослiджень, якi вимiрювали пульс у момент переживання щастя хоча б побiжно (наприклад, дослiдження могло стосуватися зв’язку мiж статтю i частотою iнфарктiв, не маючи прямого стосунку до емоцiй). Ви розшукали б усi вiдповiднi науковi статтi, зiбрали б iз них вiдповiднi статистичнi данi й проаналiзували б iх загалом для перевiрки потрiбноi гiпотези.

Якщо йдеться про емоцii та автономну нервову систему, то за останнi два десятилiття було проведено чотири значнi метааналiзи, найбiльший з яких охоплював понад 220 фiзiологiчних дослiджень та майже 22 тисячi об’ектiв. Жоден iз цих чотирьох метааналiзiв не виявив послiдовних i специфiчних вiдбиткiв емоцiй у тiлi. Натомiсть з’ясувалося, що в моменти переживання радостi, страху та решти емоцiй оркестр внутрiшнiх органiв може зiграти багато рiзних симфонiй.

Цю мiнливiсть можна легко спостерiгати в експериментальнiй процедурi, яку використовують лабораторii всього свiту. Об’ект дослiдження виконуе завдання, на кшталт якомога швидшого зворотного вiдлiку вiд тринадцяти або виступу на суперечливу тему, типу абортiв чи релiгii, на тлi загального висмiювання. Поки вiн мучиться, експериментатор сварить його за погану роботу, висловлюючи критичнi й навiть образливi зауваження. Чи всi об’екти дослiдження при цьому зляться? Нi, не всi. Але найцiкавiше, що тi, хто вiдчувае гнiв, демонструють рiзнi схеми змiн у тiлi. Однi люди просто палають вiд лютi, iншi кричать. Деякi стають тихими й пiдступними. Іншi просто замикаються в собi. Кожна модель поведiнки (лють, крик, пiдступнiсть, замикання) пiдтримуеться в тiлi iншою фiзiологiчною схемою, що давно вiдомо фiзiологам, якi вивчають тiло загалом. Навiть незначнi змiни положення тiла, на кшталт вiдведення тулуба назад порiвняно з нахилом уперед зi схрещеними руками, можуть повнiстю змiнити фiзiологiчну реакцiю злостi.

Коли я звертаюся до слухачiв на рiзних конференцiях та презентую цi результати метааналiзiв, деякi люди ставляться до них скептично: «Ви що, хочете сказати, що в ситуацii, яка розчаровуе й принижуе людину, не всi злитимуться до закипання кровi, пiтнiння долонь та палання щiк?» Я ж вiдповiдаю: «Так, саме це я й хочу сказати». Фактично, ранiше, коли я вперше виступала з цими iдеями, рiзнi варiацii гнiву можна було спостерiгати просто на прикладi слухачiв, яким справдi не подобалися цi докази. Інодi вони совалися на своiх мiсцях. Іншим разом хитали головами на знак мовчазноi незгоди. Якось один колега навiть почав кричати на мене, побуряковiвши та наставивши вгору палець. Інший колега запитав мене спiвчутливим тоном, чи вiдчувала я колись справжнiй страх, бо якби я хоч раз серйозно постраждала, то нiколи не запропонувала б таку безглузду iдею. Ще один колега сказав, що розповiсть моему родичевi (соцiологу, з яким вiн знайомий), що я дискредитую науку про емоцii. Мiй улюблений приклад пов’язаний зi значно старшим колегою, мiцним, як дуб, i вищим вiд мене на голову, який стиснув кулаки, запропонувавши натовкти менi пику, щоб показати справжнiй гнiв. (Я тодi всмiхнулась i подякувала йому за глибокодумну пропозицiю.) Цiкаво, що в згаданих прикладах моi колеги продемонстрували мiнливiсть гнiву значно наочнiше, нiж моя презентацiя.

Про що ж свiдчить той факт, що чотири метааналiзи, пiдсумовуючи сотнi експериментiв, не виявили жодних послiдовних, специфiчних вiдбиткiв рiзних емоцiй в автономнiй нервовiй системi? Це не означае, що емоцii е якоюсь iлюзiею чи що реакцii тiла випадковi. Це означае, що в рiзних випадках, рiзних контекстах, рiзних дослiдженнях як в одного iндивiда, так i в рiзних, одна й та сама категорiя емоцiй передбачае рiзнi реакцii тiла. Нормою е саме мiнливiсть, а не однаковiсть. Цi результати вiдповiдають тому, що фiзiологам вiдоме вже понад сорок рокiв: рiзнi форми поведiнки передбачають рiзнi схеми пульсу, дихання i т. iн. для пiдтримання своiх унiкальних рухiв.

Попри величезнi витрати часу та коштiв, дослiдження не виявили в тiлi певних вiдбиткiв навiть для однiеi-единоi емоцii.


* * *

Моi першi двi спроби знайти об’ективнi вiдбитки емоцiй – в обличчi та тiлi – привели лише до того, що я наткнулася на замкненi дверi. Але, як то кажуть, коли зачиняються дверi, iнодi вiдчиняеться вiкно. Моiм «вiкном» стало несподiване усвiдомлення того, що емоцiя – це не якась певна незмiнна рiч, а цiла категорiя випадкiв, причому будь-яка емоцiя як категорiя мае надзвичайно розмаiтi прояви. У гнiву, наприклад, значно бiльше варiацiй, нiж передбачае чи може пояснити класичний погляд на емоцii. Коли ви злi на когось, то кричите й лаетесь чи тихо закипаете? Чи, може, дiймаете дошкульними зауваженнями? Як щодо розширення ваших очей та здiймання брiв? У таких випадках ваш тиск може пiдскакувати, падати або залишатися без змiн. Ви можете вiдчувати, як серце калатае в грудях, або не вiдчувати. Вашi руки можуть ставати холодними й вологими на дотик або залишатися сухими – залежно вiд того, що найкраще готуе ваше тiло до дiй у такiй ситуацii.

Як же ваш мозок створюе та вiдстежуе всi цi рiзновиди гнiву? Як вiн знае, який iз них найкраще вiдповiдае конкретнiй ситуацii? Якби я запитала, як ви почуваетесь у кожному випадку, чи дали б ви детальну вiдповiдь на кшталт «сердитим», «роздратованим», «обуреним» або «мстивим» – автоматично, з мiнiмумом зусиль? Чи ви в будь-якому разi вiдповiли б: «Я злюся» або просто: «Менi зле»? Як ви взагалi знаете вiдповiдь? Усе це загадки, яких класичний погляд на емоцii не сприймае всерйоз.

Ранiше я цього не знала, але, розмiрковуючи про категорii емоцiй в усьому iх розмаiттi, мимоволi застосовувала стандартний для бiологii хiд думок пiд назвою популяцiйне мислення, запропонований Дарвiном. Та чи iнша категорiя, на кшталт виду тварин, е популяцiею унiкальних членiв, що вiдрiзняються один вiд одного, без жодних вiдбиткiв у iхнiй основi. Цю категорiю на груповому рiвнi можна описати лише абстрактними, статистичними термiнами. Так само як жодна американська родина не складаеться з 3,13 особи, жоден випадок гнiву зовсiм не обов’язково мае мiстити якусь середню схему гнiву (яку ми могли б чiтко iдентифiкувати). Не зобов’язаний жоден випадок i нагадувати якийсь невловимий вiдбиток гнiву. Те, що ми називаемо вiдбитком, може бути просто стереотипом.

Щойно я засвоiла принцип популяцiйного мислення, це змiнило весь мiй науковий свiтогляд. Я почала сприймати мiнливiсть не як помилку, а як нормальну й навiть бажану рiч. Я продовжила шукати об’ективний спосiб розрiзнення емоцiй, але це вже не був той самий пошук. З дедалi бiльшим скептицизмом менi лишалося шукати вiдбитки емоцiй лише в одному мiсцi. Настав час звернутися до мозку.[3 - Стислий огляд термiнологii, пов’язаноi з мозком (нейронiв, часток та iн.), див. у додатку A.]

Науковцi здавна вивчали людей з рiзними церебральними порушеннями (ураженнями головного мозку), намагаючись визначити локалiзацiю тiеi чи iншоi емоцii в конкретних мозкових дiлянках. Якщо раптом людина з ураженням конкретноi дiлянки мозку мала проблеми з переживанням або сприйняттям якоiсь конкретноi емоцii й лише ii, це вважалося свiдченням того, що емоцiя специфiчно пов’язана з нейронами в цiй дiлянцi. Це трохи схоже на з’ясування того, якi саме автомати захисту мережi у вашому будинку контролюють певнi частини електричноi системи. Спочатку всi автомати ввiмкненi й ваш будинок функцiонуе нормально. Коли ж ви вимикаете один автомат (по сутi, завдаете вашiй електричнiй системi ушкодження) i бачите, що в кухнi свiтло у вас бiльше не горить, то вiдкриваете призначення цього автомата.

Повчальним прикладом е пошук у мозку страху, бо протягом багатьох рокiв науковцi вважали його хрестоматiйним випадком вiднесення емоцii до однiеi-единоi дiлянки мозку – а саме мозочковоi мигдалини, групи ядер, виявлених глибоко в скроневiй частцi мозку.[4 - Насправдi ми маемо двi мигдалини, по однiй у лiвiй та правiй скроневих частках.] Уперше мигдалину пов’язали зi страхом у 1930-х роках, коли двое вчених, Генрiх Клювер та Поль Бюсi, видалили скроневi частки мозку макак резусiв. Позбавленi мигдалини, цi макаки без вагань наближалися до об’ектiв та тварин, що загалом мали б iх лякати, на кшталт змiй, незнайомих мавп тощо, яких до операцii вони уникали. Клювер та Бюсi пояснили таку поведiнку «вiдсутнiстю страху».

Невдовзi пiсля того iншi вченi почали вивчати людей з ураженням мигдалини, щоб побачити, чи продовжуватимуть цi пацiенти переживати та сприймати страх. Найглибше було вивчено випадок жiнки, вiдомоi як СМ, котра мала генетичне захворювання, що поступово знищуе мигдалину в дитячому та пiдлiтковому вiцi, пiд назвою хвороба Урбаха – Вiте. Загалом СМ була (i залишаеться досi) психiчно здоровою людиною з нормальним iнтелектом, але пiд час лабораторних тестiв у неi було виявлено доволi незвичайнi «стосунки» зi страхом. Ученi показували iй фiльми жахiв, на кшталт «Сяйва» та «Мовчання ягнят», пiдносили до неi живих змiй та павукiв, навiть провели ii крiзь будинок iз привидами, але не виявили в неi жодного сильного вiдчуття страху. Коли СМ показали мiмiчнi конфiгурацii з широко розплющеними очима з набору фото методу базових емоцiй, вона не змогла вiдразу iдентифiкувати iх як прояв переляку. При цьому iншi емоцii СМ переживала та сприймала цiлком нормально.

Науковцi безуспiшно намагалися навчити СМ вiдчувати страх, використовуючи процедуру, вiдому пiд назвою «засвоення страху». Вони показували iй якусь картинку, а потiм одразу вмикали корабельну сирену потужнiстю в сто децибелiв, щоб ii налякати. Цей звук мав на метi спричинити реакцiю страху СМ, якщо вона ii взагалi мала. Водночас ученi вимiрювали електропровiднiсть шкiри СМ, бо це явище багато хто вважав показником страху й пов’язував з активнiстю мозочковоi мигдалини. Пiсля багаторазових демонстрацiй картинки, за якими йшло ревiння сирени, експериментатори показували СМ саму лише картинку й вимiрювали ii реакцiю. Люди з неушкодженою мигдалиною навчилися б пов’язувати картинку зi страшним звуком, тож пiд час споглядання самоi лише картинки iхнiй мозок передбачав би ревiння сирени й електропровiднiсть шкiри рiзко пiдскакувала б. Але хоч скiльки разiв дослiдники поеднували картинку з гучним звуком, електропровiднiсть шкiри СМ пiд час демонстрацii картинки без звукового супроводу анi на крихту не збiльшувалась. Експериментатори зробили висновок, що СМ не змогла навчитися боятись нових об’ектiв.

Загалом СМ здавалася безстрашною, причиною чого, схоже, була ii уражена мигдалина. На базi цього та iнших подiбних свiдчень ученi зробили висновок, що мозковим центром страху е функцiональна мозочкова мигдалина.

Але потiм сталася дивна рiч. Науковцi виявили, що СМ здатна бачити страх у положеннях тiла та чути його в голосах людей. Вони навiть знайшли спосiб змусити СМ вiдчувати жах, просячи ii вдихати повiтря, додатково насичене вуглекислим газом. Позбавлена нормального рiвня кисню, СМ панiкувала. (Не хвилюйтеся, небезпека iй не загрожувала.) Отже, СМ усе ж могла чiтко вiдчувати й сприймати страх за певних обставин, навiть без участi мигдалини.

У мiру розвитку дослiджень патологiй мозку були виявленi й протестованi iншi люди з ураженнями мигдалини, i попереднi уявлення про чiткий та специфiчний зв’язок мiж страхом i мигдалиною просто розсипалися. Мабуть, найважливiший контрдоказ дала пара однояйцевих близнючок, якi внаслiдок хвороби Урбаха – Вiте повнiстю втратили начебто пов’язанi зi страхом частини своiх мигдалин. Обидвi дiзналися про свiй дiагноз у дванадцять рокiв, мали нормальний iнтелект i успiшно закiнчили школу. Попри iхнi iдентичнi ДНК, аналогiчне ураження мозку та спiльне середовище iснування в дитячому та дорослому вiцi, цi близнючки демонстрували цiлком рiзне ставлення до страху. Одна з них, БГ, дуже нагадувала СМ: вона мала вже описанi порушення, пов’язанi зi страхом, однак вiдчувала страх пiд час вдихання повiтря, насиченого вуглекислим газом. Інша близнючка, AM, зазвичай проявляла нормальнi реакцii на страх: вiдсутню в неi мигдалину компенсували iншi дiлянки мозку. Отже, маемо однояйцевих близнючок з iдентичними ДНК, з iдентичним ураженням мозку, якi жили в дуже подiбних умовах, з яких одна мала певнi пов’язанi зi страхом проблеми, а друга не мала жодних.

Цi вiдкриття пiдривають iдею про те, що мозочкова мигдалина е осередком схеми страху. Натомiсть вони наводять на думку, що мозок повинен мати багато iнструментiв створення страху, а отже, категорiю емоцiй «Страх» не можна чiтко вiднести до якоiсь конкретноi дiлянки мозку. Крiм страху, вченi вивчали у пацiентiв з ураженнями мозку й iншi категорii емоцiй, i результати дослiджень варiювалися подiбним чином. Дiлянки мозку, на кшталт мозочковоi мигдалини, зазвичай важливi для сприйняття та прояву емоцiй, але не е анi необхiдними, анi достатнiми для них.

Це одна з найдивнiших речей, якi я засвоiла вiдтодi, як почала вивчати неврологiю: та чи iнша психiчна подiя, на кшталт страху, не створюеться лиш одним набором нейронiв. Навпаки, випадки страху можуть створюватися комбiнацiями рiзних нейронiв. Неврологи називають цей принцип дегенерацiею. Дегенерацiя означае «багато до одного»: багато комбiнацiй нейронiв можуть давати один i той самий результат. Для тих, хто намагаеться скласти мапу вiдбиткiв емоцiй у мозку, дегенерацiя е заспокiйливим холодним душем реальностi.

Моя лабораторiя спостерiгала дегенерацiю в процесi сканувань мозку добровольцiв. Ми показували iм навiювальнi фото, наприклад стрибкiв з парашутом або закривавлених тiл, i питали, наскiльки сильне тiлесне збудження вони вiдчувають. Вiдчуття збудження, про яке повiдомляли чоловiки й жiнки, було рiвнозначним, причому в представникiв обох статей спостерiгалася пiдвищена активнiсть у двох дiлянках мозку – передньому острiвцi та первиннiй зоровiй корi. Проте вiдчуття збудження в жiнок були сильнiше пов’язанi з переднiм острiвцем, тодi як у чоловiкiв – iз зоровою корою. Це свiдчення того, що однакове переживання (вiдчуття збудження) може бути пов’язане з рiзними схемами нейронноi активностi, – приклад дегенерацii.

Іншою дивною рiччю, яку я усвiдомила пiд час навчання на невролога, крiм iснування явища дегенерацii, е те, що багато частин мозку мають бiльш нiж одну функцiю. Мозок складаеться з основних систем, що беруть участь у створеннi широкого розмаiття психiчних станiв. Одна-едина основна система може бути задiяна в мисленнi, запам’ятовуваннi, прийняттi рiшень, баченнi, слуханнi, а також переживаннi та сприйманнi рiзноманiтних емоцiй. Основна система дiе за принципом «один до багатьох»: одна-едина дiлянка чи мережа мозку задiяна в багатьох психiчних станах. Натомiсть згiдно з класичним поглядом на емоцii вважаеться, що конкретнi дiлянки мозку виконують спецiалiзованi психологiчнi функцii, тобто дiють за принципом «один до одного». Основнi системи, таким чином, е антитезою нейронних вiдбиткiв.

Зрозумiйте мене правильно. Я не стверджую, що всi нейрони в мозку виконують абсолютно однаковi функцii або що кожен нейрон може замiнити всi iншi. (Такий погляд називаеться еквiпотенцiйнiстю, i вiн давно спростований.) Я кажу, що бiльшiсть нейронiв е багатоцiльовими, виконують бiльш нiж одну функцiю, як-от борошно та яйця на вашiй кухнi можуть бути використанi в багатьох рецептах.

Реальнiсть основних систем пiдтверджено практично кожним експериментальним методом у неврологii, але найлегше ii побачити за допомогою технiк томографii, що дають можливiсть дослiдити мозок у дii. Найпоширенiший iз таких методiв називаеться функцiональною магнiтно-резонансною томографiею (фМРТ) i полягае в тому, що голови живих людей, якi переживають емоцii або сприймають iх в iнших, просвiчують (цiлком безпечно), рееструючи змiни магнiтних сигналiв, пов’язаних зi збудженими нейронами.

При цьому вченi використовують фМРТ для пошуку вiдбиткiв емоцiй по всьому мозку. Якщо якась конкретна цятка на зображеннi мозку демонструе пiдвищену активнiсть в момент переживання конкретноi емоцii, дослiдники вважають це доказом ii зв’язку з цiею емоцiею. Спочатку вченi фокусували своi томографи на мозочковiй мигдалинi, намагаючись з’ясувати, чи мiстить вона нейронний вiдбиток страху. Одне з ключових свiдчень надiйшло вiд об’ектiв дослiдження, якi, перебуваючи в томографi, дивилися на фото так званих виразiв страху з методу базових емоцiй. Активнiсть iхнiх мигдалин пiдвищувалась порiвняно з тим, коли цi люди споглядали обличчя з нейтральними виразами.

Проте в мiру продовження дослiджень було виявлено деякi аномалii. Так, активнiсть мигдалин пiдвищувалась, але тiльки в певних ситуацiях, як-от коли очi людини на фото пильно дивилися просто на глядача. Якщо ж очi дивилися кудись убiк, рiвень збудження нейронiв мигдалини майже не змiнювався. Крiм того, якщо об’екти дослiдження дивилися на той самий стереотипний вираз страху знов i знов, активацiя iхньоi мигдалини щоразу слабшала. Якби мигдалина справдi була осередком схеми страху, таке звикання не спостерiгалося б – схема набувала б стану збудження щоразу, стикаючись зi стимулом, що активiзуе страх. Завдяки цим суперечливим результатам для мене (а згодом i для багатьох iнших учених) стало очевидним, що мигдалина зовсiм не е вмiстилищем страху в мозку.

У 2008 роцi спiвробiтники моеi лабораторii разом iз неврологом Крiсом Райтом продемонстрували, чому мигдалина пiдвищуе активнiсть, реагуючи на вирази страху з методу базових емоцiй. Активнiсть пiдвищуеться у вiдповiдь на будь-яке обличчя – налякане чи нейтральне, – якщо тiльки воно нове (тобто об’ект дослiдження не бачив його ранiше). Оскiльки виряченi, повнi страху мiмiчнi конфiгурацii з методу базових емоцiй зустрiчаються в повсякденному життi нечасто, вони е новими, коли об’екти дослiдження дивляться на них в експериментах з використанням томографii мозку. Цi та iншi подiбнi вiдкриття пропонують альтернативне пояснення перших експериментiв: мигдалина не обов’язково мае бути мiсцем зосередження страху в нашому мозку.

Протягом останнiх двох десятилiть така зворотно-поступальна траекторiя, з доказами, що змiнюються контрдоказами, виникала в дослiдженнi кожноi дiлянки мозку, яку хоч раз iдентифiкували як нейронний вiдбиток емоцii. Тому ми у своiй лабораторii вирiшили з’ясувати, чи справдi цятки на зображеннi мозку е вiдбитками емоцiй, раз i назавжди. Ми перевiрили всi опублiкованi дослiдження з нейровiзуалiзацii гнiву, вiдрази, радостi, страху та смутку, пiддавши статистично придатнi з них метааналiзу. Загалом цей аналiз охоплював близько 100 опублiкованих дослiджень за участi близько 1300 об’ектiв за перiод майже 20 рокiв.

Щоб розiбратися в такому великому обсязi даних, ми вiртуально подiлили людський мозок на крихiтнi кубики пiд назвою вокселi – 3D-версii пiкселiв. Потiм для кожного вокселя мозку для кожноi емоцii, що ii вивчали в кожному експериментi, ми реестрували наявнiсть чи вiдсутнiсть повiдомлень про пiдвищення активацii. Пiсля цього ми вже могли обчислити ймовiрнiсть того, що кожен воксель продемонструе пiдвищення активацii в ходi переживання або сприйняття кожноi емоцii. Коли ця ймовiрнiсть була вищою за випадкову, ми називали ii статистично значущою.






Рис. 1.7. Людський мозок, подiлений на вокселi



Наш усеосяжний метааналiз мало що виявив на пiдтримку класичного погляду на емоцii. Мозочкова мигдалина, наприклад, справдi демонструвала вiдповiдне пiдвищення активностi для дослiджень страху – бiльше, нiж можна було очiкувати, – але лише у чвертi дослiджень переживання страху та приблизно в 40 % дослiджень сприйняття цiеi емоцii. Цi цифри не вкладаються в очiкуванi результати для того чи iншого нейронного вiдбитка. Навiть бiльше, мигдалина демонструвала вiдповiдне пiдвищення активностi й пiд час дослiджень гнiву, вiдрази, смутку та радостi, i це вказуе на те, що хоч якi функцii вона виконуе в деяких випадках страху, вона виконуе такi самi функцii i в деяких випадках iнших (зокрема щойно згаданих) емоцiй.

Цiкаво, що активнiсть мигдалини пiдвищуеться аналогiчним чином i пiд час подiй, якi зазвичай вважаються неемоцiйними, наприклад коли ви вiдчуваете бiль, дiзнаетеся про щось нове, знайомитеся з новими людьми або приймаете рiшення. Цiлком можливо, що вона пiдвищуеться просто зараз, коли ви читаете цi рядки. Фактично кожна нiбито емоцiйна дiлянка мозку задiяна також у створеннi неемоцiйних подiй, таких як думки та сприйняття.

Загалом ми виявили, що жодна дiлянка мозку не мiстить вiдбитка жодноi, хоча б якоiсь, емоцii. Так само вiдбитки емоцiй не було виявлено за одночасного розгляду багатьох сполучених мiж собою дiлянок (мережi мозку) або стимуляцii окремих нейронiв електричним струмом.

Тi самi результати отримано й в експериментах з iншими тваринами, що нiбито мають схеми емоцiй, такими як мавпи та щури. Емоцii продукують збудженi нейрони, але жоднi нейрони не призначенi виключно для продукування емоцiй. Як на мене, цi вiдкриття стали останнiм, вирiшальним цвяхом у трунi iдеi про вiднесення емоцiй до окремих частин мозку.


* * *

Сподiваюся, ви вже зрозумiли, що протягом дуже довгого часу люди дотримувалися хибного погляду на емоцii. Багато наукових дослiджень стверджують, що виявили фiзичнi вiдбитки, якi вiдрiзняють одну емоцiю вiд iншоi. Проте цi дослiдження розчиняються в значно ширшому науковому контекстi, що не пiдтримуе класичного погляду.[5 - Інколи я чую вiд дослiдникiв емоцiй, якi дотримуються класичного погляду: «Як щодо iнших п’ятдесяти дослiджень iз тисячами об’ектiв, що демонструють неспростовнi докази на користь вiдбиткiв емоцiй?» Так, iснуе багато таких дослiджень, якi пiдтверджують класичну iдею про iснування вiдбиткiв емоцiй, але наукова теорiя повинна пояснювати всi докази, а не лише ту частину, що ii пiдтримуе. Не можна розглядати п’ятдесят тисяч чорних собак як доказ того, що всi собаки чорнi.]

Деякi вченi могли б сказати, що дослiдження, якi заперечують класичний погляд, просто хибнi. Зрештою, проводити експерименти з емоцiями доволi складно. Певнi дiлянки мозку справдi важко побачити. На пульс впливають усi типи чинникiв, i деякi з них геть не пов’язанi з емоцiями, як-от: скiльки об’екти дослiдження спали минулоi ночi, чи споживали вони кофеiн упродовж останньоi години, а також сидять вони, стоять чи лежать. Проблематично також змусити учасникiв експерименту переживати емоцii за командою. Намагання викликати моторошний страх або лютий гнiв суперечать правилам: усi унiверситети мають Комiсiю з бiомедичноi етики, що не дозволяе таким людям, як я, викликати в безневинних добровольцiв надто сильнi емоцiйнi прояви.

Але якщо взяти до уваги всi цi застереження, класичний погляд ставлять пiд сумнiв значно бiльше експериментiв, нiж ми могли б пояснити випадковiстю чи навiть застосуванням неадекватних експериментальних методiв. Дослiдження за допомогою методу ЕМГ обличчя демонструють, що на певний випадок iз тiеi самоi категорii емоцiй мiмiчнi м’язи людей реагують багатьма рiзними способами. Масштабнi метааналiзи дали пiдстави для висновку, що одна й та сама категорiя емоцiй передбачае рiзнi реакцii тiла, а не едину, чiтко визначену. Схеми мозку працюють за принципом дегенерацii – «багато до одного»: випадки тiеi самоi категорii емоцiй, на кшталт страху, обробляються рiзними схемами мозку в рiзний час i в рiзних людей. І навпаки, тi самi нейрони можуть брати участь у створеннi рiзних психiчних станiв («один до багатьох»).

Сподiваюся, ви вже вловили правило: нормою е мiнливiсть. «Вiдбитки емоцiй» – це мiф.

Якщо ми хочемо справдi зрозумiти природу емоцiй, то починати слiд iз серйозного сприйняття цiеi мiнливостi. Ми маемо враховувати, що назви емоцiй, такi як «гнiв» тощо, вiдсилають не до конкретноi реакцii з унiкальним фiзичним вiдбитком, а до групи дуже рiзних випадкiв, прив’язаних до конкретних ситуацiй. Те, що ми звикли називати емоцiями, такими як гнiв, страх та радiсть, краще вважати категорiями емоцiй, бо кожна з них е сукупнiстю рiзноманiтних випадкiв. Так само як випадки категорii «кокер-спанiель» рiзняться своiми фiзичними властивостями (довжиною хвоста, носа, густотою шерстi, швидкiстю бiгу тощо) бiльше, нiж можуть пояснити самi лише гени, так i випадки «Гнiву» можуть варiюватися своiми фiзичними проявами (рухами обличчя, частотою пульсу, рiвнем гормонiв, гучнiстю голосу, активнiстю нейронiв тощо), i ця мiнливiсть може бути пов’язана з умовами середовища чи контекстом.

Коли ви приймаете принципи мiнливостi та популяцiйного мислення, то так званi «вiдбитки емоцiй» поступаються мiсцем кращим поясненням. Ось приклад того, що я маю на увазi. Деякi вченi, використовуючи технiки штучного iнтелекту, можуть налаштувати комп’ютерну програму для розпiзнавання дуже багатьох сканiв (результатiв сканування) мозку людей, якi переживають рiзнi емоцii (скажiмо, гнiв та страх). Ця програма створюе статистичну схему, що пiдсумовуе кожну категорiю емоцiй, а потiм – ось що класно – може, по сутi, проаналiзувати новi скани й визначити, до якоi сумарноi схеми вони ближчi: гнiву чи страху. Ця технiка, вiдома як класифiкацiя образiв, працюе так добре, що ii iнодi називають «нейронним читанням думок».

Деякi з цих учених стверджують, що статистичнi висновки вiдображують нейроннi вiдбитки гнiву та страху. Але це величезна логiчна помилка. Статистична схема страху насправдi е не картиною, що вiдображуе реальний стан мозку, а лише абстрактним резюме багатьох випадкiв страху. Цi вченi неправильно сприймають за норму середне арифметичне.

Разом зi своiми спiвробiтниками я застосувала класифiкацiю образiв до нашого метааналiзу дослiджень емоцiй за допомогою томографii мозку. Наша комп’ютерна програма класифiкувала скани приблизно зi 150 рiзних дослiджень. Ми виявили по всьому мозку схеми, якi краще за слiпий випадок передбачали, чи переживають об’екти в конкретному дослiдженнi гнiв, вiдразу, страх, радiсть або смуток. Однак цi схеми не е вiдбитками емоцiй. Схема гнiву, наприклад, складаеться з набору вокселiв по всьому мозку, але вона не обов’язково мае з’являтися в кожному окремому сканi мозку для гнiву. Ця схема е абстрактним резюме. По сутi, жоден окремо взятий воксель не з’являвся в усiх сканах гнiву.

У разi належного застосування класифiкацiя образiв е прикладом популяцiйного мислення. Як ви, можливо, пам’ятаете, вид являе собою сукупнiсть рiзноманiтних iндивiдiв, тому може бути узагальнений лише з точки зору статистики. Таке резюме е абстракцiею, якоi не iснуе в природi, – воно не описуе жодного окремого представника виду. Те саме справджуеться й щодо емоцiй: у рiзних ситуацiях та в рiзних людей рiзнi комбiнацii нейронiв можуть створювати випадки тiеi чи iншоi категорii емоцiй, на кшталт гнiву. Навiть коли два переживання гнiву здаються вам однаковими, вони можуть мати рiзнi мозковi схеми, з огляду на дегенерацiю. Але ми все одно здатнi узагальнити багато мiнливих випадкiв гнiву, щоб описати, яким чином, з абстрактноi точки зору, iх можна вiдрiзнити вiд усiх мiнливих випадкiв страху. (Аналогiя: немае двох однакових лабрадорiв-ретриверiв, але всiх iх можна вiдрiзнити вiд золотистих ретриверiв.)

Довгий пошук вiдбиткiв в обличчi, тiлi та мозку привiв мене до усвiдомлення, якого я не очiкувала: нам потрiбна нова теорiя емоцiй та iх походження. У наступних роздiлах я ознайомлю вас iз цiею новою теорiею, що пояснюе всi висновки класичного погляду, як i всi невiдповiдностi, якi ви щойно побачили. Вiдiйшовши вiд вiдбиткiв та дотримуючись фактичних свiдчень, ми пошукаемо краще та бiльш науково виправдане розумiння не лише емоцiй, а й самих себе.




2. Емоцii конструюються


Будь ласка, подивiться на чорнi плями на рис. 2.1.






Рис. 2.1. Загадковi плями



Якщо ви бачите цi плями вперше, зрозумiти, що це, вашому мозку не так просто. Нейрони вашоi зоровоi кори обробляють лiнii та краi. Мозочкова мигдалина швидко збуджуеться через новизну вхiдноi iнформацii. Іншi дiлянки мозку просiюють ваш попереднiй досвiд, щоб визначити, чи зустрiчалися ви з чимось подiбним ранiше, i спiлкуються з вашим тiлом, аби пiдготувати його до поки що не визначених дiй. Найiмовiрнiше, ви перебуваете в станi досвiдноi слiпоти, бачачи лише чорнi плями невiдомого походження.

Щоб вилiкувати свою досвiдну слiпоту, подивiться на зображення в додатку Б, а потiм повернiться до цiеi сторiнки. Пiсля цього ви вже точно бачитимете не якiсь безформнi плями, а знайомий об’ект.

Що тiльки-но вiдбулось у вашому мозку, змiнивши ваше сприйняття цих плям? Мозок додав iнформацiю з повного фото до величезного масиву свого попереднього досвiду i сконструював знайомий об’ект, який ви тепер бачите в цих плямах. Нейрони вашоi зоровоi кори змiнили свое збудження, додавши уявнi лiнii, що пов’язують цi плями в обриси, яких фiзично там немае. Ви, якщо можна так висловитися, галюцинуете. Не в страшному розумiннi галюцинацiй, коли варто лягти до лiкарнi, а в цiлком буденному: мозок, власне, i створений для таких дiй.

Приклад iз рис. 2.1 iлюструе кiлька цiкавих моментiв. Тон вашим теперiшнiм вiдчуттям задае попереднiй досвiд – безпосереднiх зустрiчей, фото, фiльмiв, книжок. Крiм того, весь процес конструювання е невидимим для вас. Хоч як ви будете намагатися, не зможете поспостерiгати за собою або вiдчути, як саме конструюете тi чи iншi образи. Для демонстрацii факту такого конструювання нам потрiбен спецiальний приклад. Ви свiдомо переживаете перехiд вiд невiдомого до вiдомого, тому що бачили рис. 2.1 як до, так i пiсля отримання вiдповiдних знань. Процес конструювання е настiльки звичним, що ви можете вже нiколи бiльше не побачити цей рисунок як безформнi обриси, навiть якщо дуже старатиметеся забути його й вiдновити досвiдну слiпоту.

Цей маленький фокус мозку е настiльки поширеним i нормальним, що психологи вiдкривали його знову й знову, перш нiж зрозумiли, як вiн працюе. Ми називатимемо його моделювання. Це означае, що за вiдсутностi вхiдних сенсорних сигналiв ваш мозок змiнив тип збудження своiх сенсорних нейронiв. Моделювання може бути зоровим, як у випадку з нашою картинкою, або охоплювати будь-якi iншi чуття. У вас нiколи не звучала в головi пiсенька, якоi ви нiяк не могли позбутися? Така слухова галюцинацiя також е моделюванням.

Згадайте останнiй раз, коли хтось простягав вам соковите червоне яблуко. Ви тягнетесь до нього, вiдкушуете шматочок i вiдчуваете в ротi терпкий смак… У такi моменти збуджуються нейрони сенсорних та рухових дiлянок вашого мозку. Руховi нейрони активiзуються для породження рухiв, а сенсорнi – для обробки сигналiв органiв чуття: про колiр яблука – червоного з зеленавим бочком, його гладеньку поверхню у вашiй долонi, свiжий аромат, гучний хрумкiт, коли ви його кусаете, та багатий смак iз вiдтiнком солодкостi. Іншi нейрони змушують ваш рот зволожитися, щоб видiлити ферменти й розпочати травлення, виробляють кортизол, щоб пiдготувати тiло до метаболiзму цукрiв яблука, а також, можливо, змушують трохи попрацювати шлунок. Але ось що цiкаво: просто зараз, коли ви прочитали слово «яблуко», ваш мозок вiдреагував певною мiрою так, неначе яблуко справдi було. Ваш мозок поеднав частинки знань про яблука, якi ви бачили й куштували ранiше, i змiнив тип збудження нейронiв у сенсорних та рухових дiлянках для створення психiчноi моделi концепту «яблуко» – за допомогою сенсорних та рухових нейронiв змоделював вiдсутне яблуко. Моделювання вiдбуваеться так само швидко й автоматично, як серцебиття.

На дванадцятирiччя моеi доньки ми скористалися силою моделювання, влаштувавши вечiрку з «вiдразливою iжею», щоб трохи повеселитися. Коли до неi прийшли гостi, ми подали iм пiцу, в яку пiдмiшали зелений харчовий барвник, аби сир був схожий на плiсняву, та персикове желе, помережане шматочками овочiв, що дуже нагадувало блювотиння. Серед напоiв подали бiлий виноградний сiк у пластикових баночках для аналiзу сечi. Усi вiдчули нестримну вiдразу (як на дванадцятирiчних, то був просто iдеальний гумор), а декiлька гостей навiть не змогли змусити себе доторкнутися до iжi, бо мимоволi змоделювали у своiй уявi гидотнi смаки та запахи. Проте основною стравою була гра, в яку ми грали пiсля обiду: простий конкурс iз визначення наiдкiв за iхнiм запахом. Ми використовували пюре, схоже на дитяче харчування, – персики, шпинат, яловичина i т. iн., – вигадливо вимастивши ним памперси, так що на вигляд воно було точнiсiнько як дитячi випорожнення. Навiть попри те, що гостi знали, що то iжа, декого мало не вивернуло вiд змодельованого запаху.

Моделювання е припущеннями вашого мозку щодо подiй у свiтi. Кожноi митi, коли ви не спите, ви стикаетеся з неоднозначною, строкатою iнформацiею вiд ваших очей, вух, носа та iнших органiв чуття. Мозок використовуе ваш попереднiй досвiд для створення якоiсь гiпотези – моделювання – i порiвнюе ii з какофонiею, що надходить вiд ваших органiв чуття. Так моделювання дае змогу вашому мозку вкласти в цей галас якесь значення, вибираючи вiдповiдне та iгноруючи решту.

Вiдкриття моделювання наприкiнцi 1990-х провiстило нову еру в психологii та неврологii. Було науково доведено: все, що ми бачимо, чуемо, вiдчуваемо на дотик, смак та запах, здебiльшого е продуктами моделювання свiту, а не реакцiями на нього. Далекогляднi мислителi заявляють, що моделювання е спiльним механiзмом не лише сприйняття, а й розумiння мови, а також емпатii, спогадiв, уяви, сновидiнь та багатьох iнших психологiчних явищ. Наш здоровий глузд може декларувати, що мислення, сприйняття та сновидiння е рiзними психiчними подiями (принаймнi для представникiв захiдних культур), однак усi iх описуе один загальний процес. Моделювання – це «режим за замовчуванням» для всiеi розумовоi активностi. Воно також е ключем до таемницi створення мозком емоцiй.

Окрiм мозку, моделювання може викликати вiдчутнi змiни й у вашому тiлi. Спробуймо здiйснити маленький експеримент iз творчого моделювання з нашою бджолою. Побачте своiм внутрiшнiм зором бджолу, що злегка погойдуеться на пелюстцi запашноi бiлоi квiтки або гуде, зависнувши над нею в пошуках пилку. Якщо вам до вподоби бджоли, то швидкi коливання уявних крилець просто зараз змушують вашi нейрони пiдготувати тiло до того, щоб пiдiйти ближче, аби уважнiше ii роздивитися: серце готуеться битися швидше, потовi залози – наповнитись, а кров’яний тиск – знизитись. А якщо в минулому вас сильно вжалила бджола, ваш мозок може готувати тiло тiкати або вiдмахуватися, виробляючи якусь iнакшу схему фiзичних змiн. Щоразу, як мозок моделюе сенсорний сигнал, вiн готуе автоматичнi змiни в тiлi, що здатнi змiнити вашi вiдчуття.

Вашi пов’язанi з бджолою моделювання походять зi сформованого у вашiй психiцi уявлення про бджолу. Це уявлення охоплюе не лише вiдомостi про бджолу як таку (яка вона на вигляд, який звук видае, що з нею робити, якi змiни у вашiй автономнiй нервовiй системi дають можливiсть щось iз нею робити тощо), а й iнформацiю, що мiститься в iнших пов’язаних iз бджолами уявленнях та поняттях («луг», «квiтка», «мед», «жало», «бiль» тощо). Уся ця iнформацiя iнтегруеться з вашим уявленням про поняття «бджола», визначаючи те, як ви моделюете бджолу в цьому конкретному контекстi. Отже, уявлення (наприклад, про бджолу) насправдi е зiбранням у вашому мозку нейронних схем, що вiдображують попереднiй досвiд. Мозок комбiнуе цi схеми в рiзнi способи для сприйняття та гнучкого спрямування ваших дiй у нових ситуацiях.

Використовуючи сформованi у вас уявлення, мозок групуе разом однi речi й роздiляе iншi. Базуючись на своiй системi уявлень, ви можете подивитися на три купи гною i сприйняти двi з них як «пагорби», а одну як «гору». У процесi конструювання свiт можна порiвняти з розкатаним тiстом, а вашi уявлення – з формочками для печива, що визначають межi не тому, що цi межi природнi, а тому, що вони кориснi або бажанi. Щоправда, цi межi мають своi обумовленостi – ви б нiколи не сприйняли гору за озеро. Не все вiдносно.

Вашi уявлення е першочерговим iнструментом вашого мозку для продукування здогадiв про значення вхiдних сенсорних сигналiв. Наприклад, уявлення надають значення змiнам звукового тиску, тому ви й чуете iх як слова чи музику, а не як випадковий шум. У захiднiй культурi бiльшiсть музичних творiв базуеться на октавi, подiленiй на дванадцять рiвно рознесених пiвтонiв, – рiвно темперованiй шкалi, складенiй Йоганном Себастьяном Бахом у XVII столiттi. Усi люди захiдноi культури з нормальним слухом мають уявлення про цю шкалу, навiть якщо й не можуть ii точно описати. Проте цю шкалу використовуе не вся музика. Коли представники захiдного свiту вперше чують музику iндонезiйського гамелану, яка базуеться на семи пiвтонах в октавi з мiнливим звучанням, вона нагадуе iм якийсь гармидер. Мозок, налаштований на сприйняття дванадцятитональноi шкали, не мае уявлення про цю музику. Особисто я геть не сприймаю дабстеп, хоча моя донька-пiдлiток явно мае свое уявлення про нього.

Уявлення також надають значення хiмiчним речовинам, що створюють смаки та запахи. Якщо я подам вам рожеве морозиво, ви можете очiкувати (моделювати) смак полуницi, але якщо воно матиме смак риби, то, мабуть, видасться вам дисгармонiйним, можливо, навiть огидним. Якщо ж я представлю його як охолоджений лососевий мус, аби належним чином попередити ваш мозок, той самий смак ви сприймете як вишуканий (за умови, що вам до вподоби лосось). Ви можете думати про iжу як про те, що iснуе у фiзичному свiтi, але фактично поняття «iжа» е значною мiрою культурним. Звiсно, iснують певнi бiологiчнi обмеження, адже не можна, скажiмо, iсти леза для бритви. Але ж iснують i деякi iдеально iстiвнi речовини, якi не всi ми сприймаемо як iжу, на кшталт гачиноко, японського делiкатесу з личинок бджiл, вiд якого бiльшiсть американцiв рiшуче вiдмовилися б. Причиною такоi культурноi вiдмiнностi якраз i е уявлення.

У кожну мить життя ваш мозок використовуе уявлення для моделювання навколишнього свiту. Без уявлень ви досвiдно слiпi, як у випадку з бджолою. З ними ж ваш мозок моделюе так непомiтно й автоматично, що зiр, слух та iншi чуття здаються вiдображеннями, а не конструкцiями.

Тепер помiркуйте ось над чим: що, як ваш мозок використовуе той самий процес для визначення сенсу вiдчуттiв, що походять iзсередини вашого тiла, – хвилювання, що виникае вiд вашого серцебиття, дихання та iнших внутрiшнiх рухiв?

З точки зору вашого мозку, ваше тiло е просто ще одним джерелом сенсорних сигналiв. Вiдчуття вiд серця, легень, метаболiзму, змiн температури тощо схожi на нечiткi плями на рис. 2.1. Цi суто фiзичнi вiдчуття всерединi тiла не мають жодного об’ективного психологiчного значення. Проте, щойно на сцену виходять вашi уявлення, цi вiдчуття можуть набувати додаткового значення. Якщо ви вiдчуваете спазм у шлунку, коли сидите за обiднiм столом, то можете сприйняти його за прояв голоду. Якщо ж наближаеться сезон грипу, можете розцiнити те саме вiдчуття як нудоту. Якщо ви – суддя в залi суду, то можете iнтерпретувати цей спазм як iнтуiтивне вiдчуття, що вiдповiдачевi не можна вiрити. У конкретний момент у конкретному контекстi ваш мозок використовуе своi уявлення, щоб надати значення вiдчуттям – внутрiшнiм (тiлесним) i зовнiшнiм (вiд свiту), i то водночас. З неприемних вiдчуттiв у шлунку мозок конструюе випадок голоду, нудоти або недовiри.

Тепер подумайте про той самий спазм у шлунку, якщо ви нюхаете памперс, важкий вiд пюре з ягнятини, як робили друзi моеi доньки на вечiрцi з вiдразливою iжею в день ii народження. Ви можете розцiнити його як прояв вiдрази. Або якщо до кiмнати щойно зайшла людина, яку ви кохаете, ви можете iнтерпретувати цей спазм як муки сильного бажання. Якщо ж ви в кабiнетi лiкаря очiкуете на результати медичного обстеження, то можете сприйняти його за симптом тривоги. У згаданих випадках вiдраза, бажання й тривога, активованi у вашому мозку, е втiленнями iдеi емоцii, поняття «емоцiя». Як i ранiше, мозок створюе значення з ваших вiдчуттiв у шлунку, беручи до уваги також вiдчуття вiд свiту навколо вас, конструюючи окремий випадок певного поняття.

Випадок емоцii.

Саме так, мабуть, i утворюються емоцii.


* * *

Коли я навчалася в аспiрантурi, один хлопець iз моеi програми з психологii запросив мене на побачення. Я не дуже добре його знала й не хотiла йти, бо, чесно кажучи, вiн менi не надто подобався, але я так довго скнiла того дня в лабораторii, що погодилася. Коли ж ми сидiли разом у кав’ярнi, на свiй подив, я вiдчула, як пiд час розмови до мого обличчя кiлька разiв приливала кров. У животi наче запурхали метелики, i подекуди менi навiть важко було зосередитися. Що ж, я усвiдомила, що помилялася. Вiн менi таки подобався. Ми розпрощалися десь за годину – пiсля того як я погодилася пiти з ним на побачення знову, – i я попрямувала додому, доволi сильно заiнтригована. Я дiсталася до квартири, впустила ключi на пiдлогу, i мене почало трусити. Наступнi сiм днiв я провалялася в лiжку з грипом.

Той самий нейронний процес конструювання, що моделюе бджолу з плям, створюе й вiдчуття симпатii з пурхання в животi та розчервонiлого обличчя. Та чи iнша емоцiя е витвором вашого мозку з того, що означають вiдчуття вашого тiла стосовно того, що вiдбуваеться навколо. З давнiх-давен фiлософи, вiд Рене Декарта в XVII столiттi до Вiльяма Джеймса (якого вважають батьком американськоi психологii) у ХІХ, стверджували, що наш розум осмислюе тiло у свiтi. Однак, як буде показано нижче, сьогоднi неврологiя демонструе нам, як цей процес (i багато iнших) вiдбуваеться в мозку, миттево створюючи емоцii. Я називаю це пояснення теорiею конструйованих емоцiй:



Кожноi митi, коли ви не спите, ваш мозок використовуе минулi переживання, органiзованi як уявлення, щоб спрямовувати вашi дii та надавати значення вашим вiдчуттям. Коли задiянi уявлення про емоцii, ваш мозок конструюе випадки емоцiй.


Якщо пiд дверима вашого будинку гуде рiй бджiл, а серце гупае в грудях, попередне знання вашого мозку про жалючих комах надае значення вiдчуттям вашого тiла, а також зоровим образам, звукам, запахам та iншим враженням вiд навколишнього свiту, моделюючи рiй, дверi та випадок страху. В iншому контекстi, на кшталт перегляду цiкавого фiльму про приховане життя бджiл, точнiсiнько тi самi вiдчуття в тiлi можуть конструювати випадок захоплення. Або ж, побачивши зображення усмiхненоi мультяшноi бджоли в дитячiй книжцi, що нагадуе вам про улюблену племiнницю, яку ви водили в кiно, ви могли б подумки сконструювати бджолу, племiнницю й випадок приемноi ностальгii.

Мiй досвiд у кав’ярнi, де я вiдчула симпатiю, коли насправдi мала грип, можна було б назвати помилкою або неправильним приписуванням у класичному виглядi, але це не бiльша помилка, нiж побачити бджолу в нагромадженнi плям. Вiрус грипу в моiй кровi спричинив високу температуру й пашiння, i мiй мозок створив значення з цих вiдчуттiв у контекстi побачення, конструюючи щире вiдчуття симпатii у звичайний спосiб, як мозок конструюе будь-який iнший психiчний стан. Якби я мала в тiлi такi самi вiдчуття, коли лежала вдома в лiжку з термометром, мiй мозок, використовуючи той самий технологiчний процес, мiг би сконструювати випадок «хворобливостi». (Натомiсть, згiдно з класичним поглядом, для отримання рiзних тiлесних вiдбиткiв, запущених рiзними мозковими схемами, потрiбнi вiдчуття симпатii та нездужання.)

Емоцii не е реакцiями на свiт, а ви – не пасивний отримувач сенсорних сигналiв, а активний конструктор власних емоцiй. Із сенсорних сигналiв та попереднього досвiду ваш мозок конструюе значення та прописуе дii. Якби ви не мали уявлень, що вiдображують ваш попереднiй досвiд, усi сенсорнi сигнали були би просто порожнiм галасом. Ви не знали б, анi що це за вiдчуття та що iх викликало, анi як, з огляду на них, слiд поводитись. Маючи ж певнi уявлення, ваш мозок створюе з вiдчуттiв значення, й iнодi цим значенням е та чи iнша емоцiя.

Теорiя конструйованих емоцiй i класичний погляд на емоцii розповiдають дуже рiзнi iсторii про те, як ми сприймаемо свiт. Класичний погляд е iнтуiтивним. Згiдно з ним, подii у свiтi запускають у дiю емоцiйнi реакцii всерединi нас. Його iсторiя зображуе знайомих персонажiв, таких як думки та вiдчуття, що живуть у конкретних дiлянках мозку. Теорiя ж конструйованих емоцiй натомiсть розповiдае iсторiю, що не спiввiдноситься з вашим повсякденним життям: ваш мозок непомiтно конструюе все, що ви переживаете, включно з емоцiями. У цiй iсторii дiють незнайомi персонажi, такi як моделювання, поняття й дегенерацiя, i вiдбуваеться вона в усьому мозку одночасно.

Ця незнайома iсторiя створюе проблему, бо люди чекають iсторii зi знайомими структурами. Кожна iсторiя про супергероя повинна мати свого лиходiя. Кожна романтична комедiя вимагае привабливоi пари, з якою стаються кумеднi непорозумiння, та зрештою все мае закiнчитися добре. Наша ж проблема в тому, що динамiка мозку та створення емоцiй не дотримуються лiнiйного, причиново-наслiдкового сюжету. (Ця проблема часто трапляеться в науцi; наприклад, у квантовiй механiцi вiдмiннiсть мiж причиною й наслiдком не мае значення.) Однак кожна книжка мае розповiдати якусь iсторiю, навiть про нелiнiйний предмет на кшталт роботи мозку. Моя ж час вiд часу муситиме кидати виклик звичнiй лiнiйнiй схемi людських оповiдань.

Наразi моею метою е просто дати вам певне уявлення про конструювання емоцiй i те, чому це наукове пояснення мае сенс. Нижче ми побачимо, що ця теорiя базуеться на найсучаснiшому нейрологiчному розумiннi роботи мозку, i це пояснюе значну мiнливiсть переживання та сприйняття емоцiй у повсякденному життi. Вона може допомогти нам зрозумiти, як випадки радостi, смутку, гнiву, страху та iнших категорiй емоцiй конструюються тим самим механiзмом мозку, що сконструював бджолу з плям, соковите яблуко та запах випорожнень iз дитячого пюре, причому без жодноi участi схем чи iнших бiологiчних вiдбиткiв емоцiй.


* * *

Я не перша, хто стверджуе, що емоцii створюються. Теорiя конструйованих емоцiй е складовою ширшоi науковоi традицii пiд назвою конструктивiзм, яка базуеться на тому, що ваш досвiд i поведiнка моментально створюються бiологiчними процесами у вашому мозку та тiлi. Ця традицiя базуеться на дуже старому наборi iдей, вiдомих iз часiв Давньоi Грецii. Ще фiлософ Гераклiт писав: «Не можна двiчi ввiйти в ту саму рiчку», – бо лише розум сприймае швидкоплинну рiчку як конкретну масу води. Сьогоднi конструктивiзм охоплюе багато тем, серед них пам’ять, сприйняття, психiчнi хвороби i, звiсно, емоцii.

Конструктивiстський пiдхiд до емоцiй мае кiлька базових iдей. Одна з них полягае в тому, що категорii емоцiй, наприклад гнiв чи вiдраза, не мають жодних унiверсальних вiдбиткiв. Один випадок гнiву не повинен мати вигляду iншого або вiдчуватися як iнший, як i спричинюватися тими самими нейронами. Нормою е мiнливiсть. Дiапазон вашого гнiву не обов’язково схожий на мiй, хоча якщо ми росли у схожих умовах, то певнi збiги можливi.

Інша базова iдея полягае в тому, що емоцii, якi ви переживаете i сприймаете, не е неминучим наслiдком дii ваших генiв. Неминуче лише те, що ви матимете певний тип уявлень для iнтерпретацii сенсорних сигналiв вiд вашого тiла у свiтi, бо, як ви дiзнаетесь iз роздiлу 5, ваш мозок мае «схему» для реалiзацii цiеi мети. Навiть одноклiтиннi тварини здатнi осмислювати змiни умов середовища свого iснування. Але конкретнi поняття, як-от «Гнiв» та «Вiдраза», не зумовленi генетично. Вашi уявлення про емоцii е «вбудованими» лише тому, що ви виросли в конкретному соцiальному контекстi, де цi уявлення мають значення i е корисними, тож мозок застосовуе iх поза вашою свiдомiстю для конструювання вашого досвiду. Пульс змiниться неминуче, а от його емоцiйне значення може бути дуже рiзним. Рiзнi культури роблять iз тих самих сенсорних сигналiв зовсiм рiзнi висновки.

Теорiя конструйованих емоцiй об’еднуе iдеi з кiлькох напрямiв. Один з них, пiд назвою «соцiальне конструювання», вивчае роль соцiальних цiнностей та iнтересiв у визначеннi того, як ми сприймаемо свiт i дiемо в ньому. Прикладом може бути питання, чи е планетою Плутон, вiдповiдь на яке базуеться не на постулатах астрофiзики, а на культурних настановах. Сферичнi кам’янi кулi рiзноманiтних розмiрiв у космосi об’ективно iснують, але iдея «планети» як конкретноi комбiнацii потрiбних властивостей – витвiр людей. Розумiння свiту кожним iз нас е прийнятним, але не обов’язково правильним у якомусь абсолютному, об’ективному сенсi. Там, де йдеться про емоцii, теорii соцiального конструювання порушують питання, як на вiдчуття та сприйняття впливають нашi соцiальнi ролi чи переконання. Наприклад, на мое сприйняття впливають тi факти, що я жiнка, мати, атеiстка, у культурному планi еврейка та доволi свiтлошкiра для краiни, що колись поневолювала людей лише за бiльший, нiж у мене, вмiст меланiну в iхнiй шкiрi. Проте соцiальне конструювання зазвичай iгноруе бiологiю як неважливу для емоцiй. Натомiсть його теорii стверджують, що запуск емоцiй у дiю залежить вiд соцiальноi ролi людини. Виходить, що теорii соцiального конструктивiзму враховують насамперед соцiальнi умови навколишнього свiту, не зважаючи на вплив цих обставин на схему мозку.

Інший напрям, вiдомий як психологiчне конструювання, переносить центр уваги всередину. Вiн стверджуе, що вашi сприйняття, думки та почуття самi конструюються з певних базових частин. Деякi фiлософи ХІХ столiття розглядали розум як великий «хiмiчний набiр», у якому простiшi вiдчуття комбiнуються в думки та емоцii так само, як атоми комбiнуються для створення молекул. Іншi вважали розум набором багатоцiльових частин, на кшталт деталей конструктора Lego, що сприяють виникненню рiзноманiтних психiчних станiв, зокрема уявлень та емоцiй. Вiльям Джеймс стверджував, що нашi надзвичайно рiзноманiтнi емоцiйнi досвiди конструюються зi спiльних iнгредiентiв. «Емоцiйнi мозковi процеси, – писав вiн, – не лише нагадують звичайнi сенсорнi мозковi процеси, але, по сутi, i е рiзноманiтними iх комбiнацiями». У 1960-х роках психологи Стенлi Шехтер та Джером Сiнгер вводили об’ектам дослiдження адреналiн (потай вiд об’ектiв) i спостерiгали прояви загадкового збудження у формi гнiву або ейфорii, залежно вiд контексту. В усiх таких спостереженнях причиново-наслiдковi механiзми конкретних випадкiв гнiву або пiднесеного настрою не були очевиднi – помiтний контраст iз класичним поглядом, згiдно з яким кожна емоцiя мае спецiалiзований механiзм у мозку, причому i механiзм, i його продукт називаються одним словом (наприклад, «смуток»). В останнi роки нове поколiння вчених розробляе психологiчнi конструктивiстськi теорii для розумiння емоцiй та iхньоi роботи. Не всi цi теорii узгоджуються мiж собою, але загалом вони единi в тому, що емоцii створюються, а не запускаються в дiю, дуже мiнливi, не мають вiдбиткiв i, в принципi, не вiдрiзняються вiд вiдчуття та сприйняття.

Можливо, ви будете здивованi, дiзнавшись, що тi самi принципи конструювання, схоже, справджуються й для фiзичноi архiтектури мозку. Вони знайшли втiлення в iдеi нейроконструювання. Уявiть два нейрони, сполученi синапсом. Зрозумiло, що цi мозковi клiтини об’ективно iснують. Але не iснуе жодного об’ективного способу визначити, чи е цi два нейрони частиною единого ланцюжка – «схеми» або «системи», чи кожен з них належить до окремоi схеми, де один «регулюе» другий. Вiдповiдь цiлком залежить вiд точки зору людини. Так само i взаемозв’язки вашого мозку не е наслiдками дii самих лише генiв. Сьогоднi ми знаемо, що важливим чинником е попереднiй досвiд. Вашi гени «вмикаються» й «вимикаються» в рiзних контекстах, зокрема й гени, що формують схему вашого мозку. (Науковцi називають це явище пластичнiстю.) Це означае, що деякi вашi синапси в буквальному розумiннi виникають тому, що iншi люди поговорили з вами або виявили до вас певне ставлення. Іншими словами, конструювання сягае клiтинного рiвня. Макроструктура вашого мозку здебiльшого визначаеться наперед, але мiкросхема – нi. Як наслiдок, попереднiй досвiд допомагае визначити ваш майбутнiй досвiд i сприйняття. Нейроконструювання пояснюе, як людськi дiти, що народжуються без здатностi розпiзнавати обличчя, можуть розвинути цю здатнiсть протягом перших кiлькох днiв пiсля народження. Воно також пояснюе, як перший культурний досвiд (наприклад, те, як часто вашi доглядальники фiзично контактували з вами i де ви спали – самi в колисцi чи в родинному лiжку) диференцiйно формуе з’еднання мозку.

Теорiя конструйованих емоцiй об’еднуе елементи всiх трьох напрямiв конструювання. Із соцiального конструювання вона запозичила iдею про важливiсть впливу культури та уявлень. Із психологiчного – постулат, що емоцii конструюються основними системами мозку та тiла. А з нейроконструювання – висновок, що досвiд формуе зв’язки в мозку.


* * *

Теорiя конструйованих емоцiй вiдкидае базовi припущення класичного погляду. Наприклад, згiдно з класичним поглядом, радiсть, гнiв та iншi категорii емоцiй мають характернi тiлеснi вiдбитки. У теорii конструйованих емоцiй нормою е мiнливiсть. Коли ви злi, то можете супитися, злегка чи сильно, кричати, смiятись або навiть завмирати в моторошному спокоi, залежно вiд того, що найкраще працюе в конкретнiй ситуацii. Ваш пульс так само може прискорюватися, сповiльнюватися або залишатися без змiн, залежно вiд того, що потрiбно для пiдтримання дiй, якi ви виконуете. Коли ви сприймаете як злого когось iншого, вашi вiдчуття варiюються аналогiчно. Таким чином, назви емоцiй, як-от «гнiв», позначають цiлу сукупнiсть рiзноманiтних випадкiв, кожен з яких конструюеться для найкращого спрямування дiй у конкретних обставинах. Мiж гнiвом i страхом немае жодноi вiдмiнностi, бо не iснуе жодного окремого «Гнiву» чи окремого «Страху». Цi iдеi походять вiд Вiльяма Джеймса, який багато писав про мiнливiсть емоцiйного життя, та революцiйноi думки Чарльза Дарвiна, що бiологiчна категорiя, така як вид, е популяцiею унiкальних iндивiдiв.

Категорii емоцiй можна описати за аналогiею з печивом, що бувае хрумким, в’язким, солодким, пряним, великим, дрiбним, пласким, кулястим, закрученим, подвiйним, виробленим iз борошна або без нього тощо. Представники категорii «Печиво» надзвичайно рiзнi, але мають спiльне призначення – стати смачним перекусом або десертом. Печиво не мае бути однаковим на вигляд чи створюватись за одним рецептом; воно е сукупнiстю рiзноманiтних випадкiв. Навiть усерединi вужчоi категорii, як-от «Печиво зi шматочками шоколаду», все одно зберiгаеться рiзноманiтнiсть, створювана варiюванням типiв шоколаду, кiлькостi борошна, спiввiдношення коричневого й бiлого цукру, вмiсту жиру в маслi та часу, витраченого на охолодження тiста. Так само й будь-яка категорiя емоцiй – «Радiсть», «Провина» чи iнша – мае найрiзноманiтнiшi прояви.

Теорiя конструйованих емоцiй заперечуе наявнiсть вiдбиткiв не лише в тiлi, а й у мозку. Вона уникае питань, що передбачають iснування нейронних вiдбиткiв, на кшталт «Де розташованi нейрони, що запускають у дiю страх?» У слово «де» вбудоване припущення, що якийсь конкретний набiр нейронiв активуеться щоразу, як ви або будь-хто iнший на планетi почуваеться наляканим. Згiдно з теорiею конструйованих емоцiй, жодна категорiя емоцiй, чи то смуток, страх, а чи гнiв, не мае чiткоi локалiзацii в мозку i кожен випадок емоцiй е станом усього мозку, який потрiбно вивчити й зрозумiти. Вiдповiдно, ми питаемо не де створюються емоцii, а як. Бiльш нейтральне питання: «Яким чином мозок створюе випадок страху?» – передбачае, що реальним i вартим вивчення е не якийсь нейронний вiдбиток за кадром, а лише переживання та сприйняття страху.

Якщо випадки емоцiй подiбнi до печива, тодi мозок являе собою щось на зразок кухнi, напханоi спiльними для багатьох страв iнгредiентами, такими як борошно, вода, цукор та сiль. На кухнi з цих складникiв ми можемо створювати рiзноманiтнi вироби: печиво, хлiб, торти, кекси, бiсквiти. Так само ваш мозок мiстить базовi «iнгредiенти», якi в роздiлi 1 ми називали основними системами. Вони комбiнуються в складний спосiб, приблизно подiбний до описаних у рецептах, для створення рiзноманiтних випадкiв радостi, смутку, гнiву, страху тощо. Самi цi «iнгредiенти» багатоцiльовi й не призначенi для «виготовлення» конкретних емоцiй, а лише беруть участь у iх конструюваннi. Випадки двох рiзних категорiй емоцiй, таких як страх i гнiв, можуть бути створенi з аналогiчних iнгредiентiв, так само як печиво i хлiб мiстять борошно. І навпаки, два випадки однiеi категорii емоцiй, на кшталт страху, рiзнитимуться в iнгредiентах, так само як деякi види печива мiстять горiшки, а iншi нi. Це явище, по сутi, – наша давня подружка дегенерацiя за роботою: рiзнi випадки страху конструюються рiзними комбiнацiями основних систем по всьому мозку. Ми можемо описати випадки страху единою схемою мозковоi активностi, але ця схема е статистичним резюме й не обов’язково описуе той чи iнший конкретно взятий випадок страху.

Моя аналогiя з кухнею, як i всi аналогii в науцi, мае своi обмеження. Мережа мозку, його основна система не е чимось конкретним, на кшталт борошна чи солi. Це зiбрання нейронiв, яке ми розглядаемо як едину одиницю, але в той чи iнший конкретний момент працюе лише частина цих нейронiв. Кожен iз десяти випадкiв страху, що охоплюють конкретну мережу мозку, може охоплювати рiзнi нейрони з цiеi мережi.[6 - Якщо ви вiддаете перевагу спортивним аналогiям, та чи iнша мережа схожа на бейсбольну команду. У конкретний момент участь у грi беруть лише дев’ять iз двадцяти п’яти членiв команди, i ще дев’ять можуть у будь-який час вийти на замiну, однак ми говоримо, що виграла чи програла саме «команда».] Це – дегенерацiя на рiвнi мережi. Крiм того, печиво й хлiб – окремi фiзичнi об’екти, тодi як випадки емоцiй е моментальними знiмками неперервноi мозковоi дiяльностi, i ми лише сприймаемо цi знiмки як окремi подii. Однак аналогiя з кухнею може бути корисною для уявлення про те, як мережi у взаемодii породжують рiзноманiтнi психiчнi стани.

Основнi системи, що конструюють розум, взаемодiють складним чином, без жодного «центрального адмiнiстратора» чи «начальника», який керував би процесом. Однак цi системи не можна зрозумiти незалежно одну вiд одноi, так само як розiбранi деталi машини або так званi модулi чи органи емоцiй. А все тому, що iхнi взаемодii створюють новi властивостi, яких не мають окремi деталi. Аналогiчно, коли ви випiкаете хлiб iз борошна, води, дрiжджiв та солi, новий вирiб виникае зi складного хiмiчного взаемозв’язку iнгредiентiв. Хлiб мае власнi несподiванi властивостi, на кшталт хрумкостi та в’язкостi, яких немае в його iнгредiентах. Якщо ви спробуете iдентифiкувати за смаком готового хлiба всi його iнгредiенти, це буде дуже непросто. Вiзьмiмо сiль: хлiб не здаеться солоним на смак, навiть попри те, що сiль е абсолютно невiд’емною його складовою. Аналогiчно й вiдчуття страху не можна звести до простих iнгредiентiв. Страх – це не якась там схема в тiлi (так само як хлiб – не борошно); вiн виникае iз взаемодiй мiж основними системами. Випадок страху мае несподiванi властивостi, не виявленi в окремих iнгредiентах, такi як переживання дискомфорту (коли у вашоi автiвки на слизькiй дорозi вiдмовляють гальма) або приемне вiдчуття (на вiражах «американських гiрок»). Не можна обернено спроектувати рецепт для випадку страху, виходячи з конкретного переживання страху.

Навiть якби ми знали iнгредiенти емоцiй, але розглядали iх окремо, то не змогли б точно визначити, яким чином вони разом конструюють емоцii. Якщо ми вивчатимемо окремо сiль, пробуючи ii на смак та зважуючи, то не зрозумiемо, як вона сприяе створенню хлiба. А все тому, що пiд час випiкання сiль взаемодiе з iншими iнгредiентами, контролюючи пiдiймання дрiжджiв, пiдтримуючи в тiстi рiвень глютену i, найважливiше, покращуючи смак. Щоб зрозумiти роль солi у створеннi хлiба, треба поспостерiгати за ii роботою в контекстi. Так само й кожен iнгредiент емоцii слiд вивчати в контекстi решти мозку, що на неi впливае. Ця фiлософiя, вiдома як голiзм, пояснюе, чому я отримую рiзнi результати щоразу, коли печу хлiб у своiй кухнi, навiть використовуючи той самий рецепт. Я ретельно зважую кожен iнгредiент. Вимiшую тiсто протягом того самого часу. Виставляю духовку на ту саму температуру. Рахую кiлькiсть розпилювань води в духовцi, щоб зробити хлiб хрумким. Усе це повторюеться раз у раз, але хлiб у результатi однак виходить то легшим, то важчим, то солодшим. А все тому, що випiкання мае додатковий контекст, про який не згадуеться в рецептi, – це i сила, яку я застосовую пiд час вимiшування, i рiвень вологостi в кухнi, i точна температура, за якоi пiдходить тiсто. Голiзм пояснюе, чому хлiб, спечений у мене вдома, в Бостонi, нiколи не смакуе так, як спечений у будинку моеi подруги Анни в Берклi, штат Калiфорнiя. Буханець iз Берклi мае кращий смак через iншi дрiжджi, що природним чином витають у повiтрi, та висоту над рiвнем моря. Цi додатковi змiннi здатнi сильно вплинути на кiнцевий продукт, i досвiдченi пекарi про це знають. Голiзм, несподiванi властивостi та дегенерацiя е повною антитезою вiдбиткiв.

Пiсля iдеi вiдбиткiв у тiлi та нейронах ми вiдкидаемо наступне основне припущення класичного погляду на емоцii – iдею про те, як вони еволюцiонували. Класичний погляд стверджуе, що ми маемо такий собi «подарунковий» мозок тварин – переданi вiд тварин-пращурiв древнi схеми емоцiй, укритi оболонкою унiкальних людських схем, що забезпечують рацiональне мислення, подiбно до глазурi на тортi. Такий погляд часто рекламуеться як «едина» еволюцiйна теорiя емоцiй, тодi як насправдi вона е лише однiею з багатьох.

Конструювання враховуе найновiшi науковi вiдкриття стосовно дарвiнiвського природного добору та популяцiйного мислення. Наприклад, принцип дегенерацii «багато до одного» – здатнiсть багатьох рiзних наборiв нейронiв давати той самий результат – забезпечуе бiльшу витривалiсть i сприяе виживанню. Принцип «один до багатьох» – те, що будь-який окремий нейрон може сприяти бiльш нiж одному результату, – е метаболiчно ефективним i пiдвищуе операцiйну потужнiсть мозку. Такий тип мозку створюе гнучкий розум без жодних вiдбиткiв.

Останне базове припущення класичного погляду полягае в тому, що певнi емоцii вродженi й унiверсальнi; iх нiбито вiдтворюють та розпiзнають усi здоровi люди по всьому свiту. Теорiя конструйованих емоцiй натомiсть стверджуе, що емоцii не е вродженими, а якщо й мають риси унiверсальностi, то лише через спiльнiсть уявлень людей. Насправдi унiверсальною е здатнiсть формувати поняття, що роблять нашi фiзичнi вiдчуття значущими, вiд захiдного «Смуток» до голландського Gezellig (специфiчне вiдчуття комфорту пiд час спiлкування з друзями), яке не мае чiткого перекладу.

Звернiмося до аналогii. Уявiть собi капкейки й мафiни. Цi два типи випiчки мають однакову форму й базуються на однаковому наборi iнгредiентiв: борошно, цукор, жир та сiль. Обидва мають подiбнi додатковi iнгредiенти, такi як родзинки, горiшки, шоколад, морква та банани. Мафiн неможливо вiдрiзнити вiд капкейка за його хiмiчним складом, як борошно вiд солi чи бджолу вiд птаха. Проте один е стравою до снiданку, а другий – десертом. Основна вiдмiннiсть мiж ними – час доби, коли iх споживають. Ця вiдмiннiсть е цiлковито культурною, набутою, а не фiзичною. Вiдмiннiсть мiж мафiнами i капкейками е соцiальною реальнiстю: об’екти фiзичного свiту, на кшталт випiчки, набувають додаткових функцiй у результатi соцiальноi угоди. Так само соцiальною реальнiстю е й емоцii. Та чи iнша фiзична подiя, як-от змiна пульсу, тиску чи дихання, стае досвiдом емоцii лише коли ми, виходячи iз засвоених нами зi своеi культури понять та уявлень про емоцii, надiляемо це вiдчуття додатковими функцiями за рахунок соцiальноi угоди. У розширених очах друзiв ми можемо бачити страх або подив, знову ж таки залежно вiд уявлень, на якi спираемося. Не треба плутати фiзичну реальнiсть, таку як змiна пульсу або розширенi очi, iз соцiальною реальнiстю емоцiйних концептiв.

Соцiальна реальнiсть стосуеться не лише слiв – вона пронизуе наше тiло. Дослiдження засвiдчують, що ваше тiло перетравлюе ту саму випiчку по-рiзному залежно вiд того, сприймаете ви ii як декадентський «капкейк» чи як корисний для здоров’я «мафiн». Так само слова й культурнi уявлення допомагають формувати вашу мозкову схему та фiзичнi змiни в тiлi пiд час переживання емоцiй.

Тепер, коли ми вiдкинули стiльки припущень класичного погляду, нам потрiбен для обговорення емоцiй новий словник. Знайомi фрази, на кшталт «вираз обличчя», здаються практичними, але в сутi своiй передбачають, що вiдбитки емоцiй iснують i що обличчя передае емоцii. Ви, можливо, помiтили, читаючи роздiл 1, що я вигадала бiльш нейтральний термiн – мiмiчна конфiгурацiя, бо в нашiй мовi немае слова на позначення «набору рухiв мiмiчних м’язiв, що його класичний погляд сприймае як узгоджену одиницю». Я також усунула неоднозначнiсть поняття «емоцiя», яке прийнято вживати як щодо окремих випадкiв, скажiмо, у значеннi «вiдчуття радостi», так i на позначення цiлоi категорii – «Радiсть». Коли йдеться про конструювання кимось власного емоцiйного досвiду, я називаю це випадком емоцii. Загалом я розглядаю страх, гнiв, радiсть, смуток i т. iн. як категорii емоцiй, бо кожне з цих слiв е назвою сукупностi рiзноманiтних випадкiв, точнiсiнько як назвою сукупностi рiзноманiтних кондитерських виробiв е слово «печиво». Якби я була дуже суворою, то взагалi викинула б iз нашого словника слово «емоцiя», бо ми не маемо на увазi ii об’ективне iснування в природi, а завжди говоримо про випадки й категорii. Але це вже трохи занадто по-орвеллiвськи, тому я просто вказуватиму, коли маю на увазi випадок, а коли категорiю.

Так само ми не «розпiзнаемо» або не «виявляемо» емоцiй iнших людей. Цi термiни передбачають, що якась категорiя емоцiй мае вiдбиток, котрий iснуе в природi незалежно вiд того, хто його сприймае, очiкуючи на момент, коли вiн буде проявлений. Будь-яке наукове питання про «прояв» емоцii автоматично передбачае певний тип вiдповiдi. Згiдно з конструктивiстським способом мислення, я говорю про сприйняття випадку емоцii. Сприйняття – складний психiчний процес, що не передбачае iснування за емоцiею якогось нейронного вiдбитка, випадок емоцii просто якимось чином вiдбуваеться. Я також уникаю висловiв на кшталт «запуск у дiю емоцii» та «емоцiйна реакцiя» чи «емоцii вiдбуваються з вами». Така редакцiя передбачае, що емоцii е об’ективними сутностями. Навiть коли ви не вiдчуваете, що переживаете емоцiю, як це часто бувае, ви однак е активним учасником цього переживання.

Я також не говорю про «точне» сприйняття чужих емоцiй. Випадки емоцiй не мають жодних об’ективних вiдбиткiв в обличчi, тiлi та мозку, тому про наукову «точнiсть» тут не йдеться. Вони мають соцiальне значення – ми, безумовно, можемо запитати, чи згоднi двое людей у своему сприйняттi емоцii або чи вiдповiдае те чи iнше сприйняття якiйсь нормi. Але сприйняття iснуе всерединi тiеi людини, яка сприймае.

Цi лiнгвiстичнi особливостi спершу можуть здатися дещо надуманими, але я сподiваюся, згодом ви зрозумiете iхню важливiсть. Цей новий словник надзвичайно важливий для розумiння емоцiй i того, як вони створюються.


* * *

На початку цього роздiлу ви дивилися на набiр плям, застосували добiрку понять, i у вас матерiалiзувалося зображення бджоли. Це був не фокус вашого мозку, а демонстрацiя того, як ваш мозок працюе постiйно, – ви берете активну участь у визначеннi того, що бачите, i найчастiше не маете про це жодноi гадки. Тi самi процеси, що конструюють значення з простих зорових сигналiв, забезпечують розгадку головоломки людських емоцiй. Провiвши в моiй лабораторii сотнi експериментiв та переглянувши тисячi звiтiв про експерименти iнших дослiдникiв, я дiйшла абсолютно неiнтуiтивного висновку, який подiляе дедалi бiльше моiх колег. Емоцii не проявляються в обличчi чи вихорi всерединi вашого тiла. Вони не походять iз якоiсь конкретноi частини мозку. Жодна наукова iнновацiя не виявить дивовижним чином бiологiчного вiдбитка якоiсь емоцii. А все тому, що нашi емоцii не е чимось вбудованим, що очiкуе прояву. Вони створюються. Нами. Ми не розпiзнаемо i не iдентифiкуемо емоцiй – ми миттево конструюемо в разi потреби власнi емоцiйнi переживання та сприйняття емоцiй iнших людей через складний взаемозв’язок мiж системами. Люди не покладаються на мiфiчнi схеми емоцiй, захованi глибоко всерединi анiмалiстичноi частини нашого дуже розвиненого мозку, – ми е архiтекторами власного досвiду.

Цi iдеi не вiдповiдають нашим вiдчуттям у повсякденному життi, де емоцii, здаеться, виникають, немов маленькi бомбочки, що пiдривають усе, про що ми думали або що робили за хвилину до того. Так само, коли ми дивимося на обличчя й тiла iнших людей, вони, здаеться, сповiщають про те, що вiдчувають iхнi власники, без жодних сигналiв чи зусиль з нашого боку, навiть коли самi цi власники про те й не здогадуються. А поглянувши на наших собак, що гарчать, та котiв, що муркочуть, ми, здаеться, зможемо виявити i iхнi емоцii теж. Але цi суб’ективнi вiдчуття, хоч якими переконливими вони здаються, розкривають процес створення мозком емоцiй анiтрохи не бiльше, нiж наш досвiд спостереження за рухом сонця по небосхилу пiдтверджуе, що воно обертаеться навколо Землi.

Якщо ви новачок у конструюваннi, то iдеi на кшталт «поняття емоцiй», «сприйняття емоцiй» та «мiмiчнi конфiгурацii», мабуть, iще не стали для вас другою натурою. Щоб справдi зрозумiти емоцii – у спосiб, який вiдповiдае сучасним знанням про еволюцiю та вiдкриттям неврологii, – слiд вiдмовитися вiд деяких глибоко вкорiнених способiв мислення. Аби допомогти вам на цьому шляху, в наступному роздiлi я ознайомлю вас iз практикою конструювання. Ми ретельно розглянемо вiдому наукову тезу про емоцii, яку багато людей вважають фактом i яка впродовж п’яти десятилiть просувала класичний погляд на чiльне мiсце у психологii. Ми розберемо ii з точки зору конструювання й побачимо, як упевненiсть перетворюеться на сумнiв. Пристебнiть паски безпеки!




3. Мiф про унiверсальнi емоцii


Подивiться на жiнку на рис. 3.1, яка кричить вiд жаху. Бiльшiсть людей, що народилися й виросли в захiднiй культурi, можуть без зусиль побачити цю емоцiю на ii обличчi, навiть без жодного iншого контексту на фотографii.

Ось тiльки… вiдчувае вона не жах. Насправдi на цiй фотографii зображена Серена Вiльямс одразу пiсля перемоги над своею сестрою Вiнус у фiнальнiй серii Вiдкритого чемпiонату США з тенiсу 2008 року. Вiдкрийте додаток В, аби побачити повне фото. У контекстi ця мiмiчна конфiгурацiя набувае нового значення.






Рис. 3.1. Сприйняття жаху на обличчi жiнки



Якщо обличчя Вiльямс трохи змiнилося перед вашими очима, щойно ви дiзналися про контекст, то ви в цьому не самотнi. То цiлком звичайне явище. Як же у вашому мозку вiдбулася така змiна? Перша назва емоцii, яку я використала, – «жах» – змусила ваш мозок змоделювати мiмiчнi конфiгурацii, якi ви ранiше спостерiгали в людей, що вiдчували страх. Ви майже напевне не пiдозрювали про цi моделювання, але вони сформували ваше сприйняття обличчя Вiльямс. Коли ж я розкрила контекст фото – перемога в дуже важливому тенiсному матчi, – ваш мозок застосував своi уявлення про тенiс i перемоги, щоб змоделювати мiмiчнi конфiгурацii, якi ви бачили в людей, що переживали трiумф. Цi моделювання знову вплинули на ваше сприйняття обличчя Вiльямс. У будь-якому разi, вашi уявлення про емоцii допомогли вам певним чином iнтерпретувати зображення.

У реальному життi ми зазвичай маемо справу з обличчями в контекстi, приеднаними до тiл i пов’язаними з голосами, запахами та iншими супутнiми деталями. Цi деталi дають вашому мозку сигнал використати конкретнi уявлення для моделювання та конструювання вашого сприйняття емоцiй. Ось чому на повному фото Серени Вiльямс ви бачите трiумф, а не жах. По сутi, ви залежите вiд своiх уявлень про емоцii щоразу, коли сприймаете емоцii iншоi людини. Щоб сприймати опущенi кутики губ як смуток, потрiбно мати уявлення про категорiю «Смуток», щоб сприймати розширенi очi як переляк – про категорiю «Страх» i т. д.

Згiдно з класичним поглядом, вам не потрiбнi жоднi попереднi уявлення, щоб сприймати емоцii, бо останнi начебто мають унiверсальнi вiдбитки, якi всi люди у свiтi здатнi розпiзнавати вiд самого народження. Дуже скоро ви переконаетесь зовсiм в iншому. Застосовуючи теорiю конструйованих емоцiй у поеднаннi з дрiбкою оберненого проектування, ви побачите, що уявлення е ключовим iнгредiентом для сприйняття емоцiй. Ми почнемо з найкращоi експериментальноi технiки для демонстрацii того, що певнi емоцii унiверсальнi, – методу базових емоцiй, використовуваного Сiльваном Томкiнсом, Керролом Ізардом та Полом Екманом (див. роздiл 1). Далi систематично зменшуватимемо обсяг уявлень про емоцii, доступних нашим об’ектам дослiдження. Якщо iхне сприйняття емоцiй дедалi гiршатиме, це пiдтвердить наше припущення, що уявлення е надзвичайно важливим iнгредiентом для конструювання сприйняття емоцiй. Ми також дiзнаемося, як емоцii можуть виявлятись унiверсально пiзнаваними за певних умов, вiдкриваючи дверi до нового, кращого розумiння того, як вони створюються.


* * *

Як ви, можливо, пригадуете, метод базових емоцiй було розроблено для вивчення механiзму «розпiзнавання емоцiй». У кожному експериментi дослiдження об’ект бачить фотографiю якогось обличчя, ретельно вiдтвореного спецiально пiдготованим актором, що зображуе так званi прояви певних емоцiй: усмiхнене – для радостi, насуплене – для гнiву, з опущеними кутиками губ – для смутку i т. д. Фото супроводжуеться невеличким набором назв емоцiй, зображених на рис. 3.2, i об’ект дослiдження обирае слово, яке, на його думку, найкраще вiдповiдае цьому обличчю. В одному випробуваннi за iншим з’являються тi самi слова. В iншiй версii методу базових емоцiй учасник експерименту обирае одну з двох чи трьох свiтлин, що, як вiн вважае, найкраще вiдповiдае короткiй iсторii або опису на кшталт: «Їi мати померла, i вона почуваеться дуже сумною».

Об’екти дослiдження з усього свiту (Нiмеччини, Францii, Італii, Англii, Шотландii, Швейцарii, Швецii, Грецii, Естонii, Аргентини, Бразилii та Чилi) вибирають очiкуване слово чи обличчя в середньому приблизно у 85 % випадкiв. У культурах, що менш схожi на Сполученi Штати, таких як Японiя, Малайзiя, Ефiопiя, Китай, Суматра й Туреччина, об’екти спiввiдносять обличчя i слова трохи гiрше, даючи очiкувану вiдповiдь приблизно в 72 % випадкiв. У сотнях наукових дослiджень цi результати використано для висновку, що вирази обличчя е унiверсально впiзнаваними, а отже, унiверсально створюваними, навiть людьми в далеких культурах, що мало контактують iз захiдною цивiлiзацiею. Урештi-решт, цi результати дослiджень iз «розпiзнавання» емоцiй так добре вiдтворювалися протягом останнiх кiлькох десятилiть, що унiверсальнi емоцii, схоже, квалiфiкуються вже як один iз тих рiдкiсних «залiзних» наукових фактiв, що не пiдлягають спростуванню, на кшталт закону всесвiтнього тяжiння.

Рiч у тiм, що унiверсальнi закони мають прикру звичку втрачати свою унiверсальнiсть. Закон всесвiтнього тяжiння Ньютона вважався унiверсальним лише доти, доки теорiя вiдносностi не продемонструвала, що вiн таким не е.

Подивiться, що станеться, якщо внести зовсiм незначнi змiни в метод базових емоцiй. Просто приберемо перелiк назв емоцiй. Тепер опитуванi мають вiльно позначити тi самi фотографii однiею з десяткiв (чи навiть сотень) назв емоцiй, якi вони знають (як у дослiдженнi, в якому використовувався рис. 3.3), замiсть вибирати вiдповiдь iз короткого перелiку можливостей, як це було в експериментi з рис. 3.2. Коли ми це робимо, рiвень успiшностi об’ектiв рiзко падае. В одному з перших дослiджень iз вiльним позначенням емоцiй об’екти позначали обличчя очiкуваними назвами (або iхнiми синонiмами) лише в 58 % випадкiв, а в наступних експериментах результати були ще нижчими. Якщо ж сформулювати бiльш нейтральне запитання, без посилання на емоцiю взагалi: «Яке слово найкраще описуе те, що вiдбуваеться в душi цiеi людини?» – результати виходять iще гiршими.






Рис. 3.2. Метод базових емоцiй: вибiр слова, що вiдповiдае виразу обличчя



Чому така невелика змiна зумовлюе таку велику вiдмiннiсть? Тому що короткий перелiк назв у методi базових емоцiй (технiка «примусового вибору») е мимовiльною шпаргалкою для об’ектiв дослiдження. Цi назви не лише обмежують доступнi варiанти вибору, а й спонукають учасникiв моделювати мiмiчнi конфiгурацii для вiдповiдних емоцiй, готуючи iх побачити однi емоцii, а не iншi. Такий процес називаеться скеровуванням. Коли ви вперше поглянули на обличчя Серени Вiльямс, я скерувала вас подiбним чином, сказавши, що ця жiнка «кричить вiд жаху». Ваше моделювання вплинуло на те, як ви категоризували сенсорнi сигнали вiд ii обличчя, щоб розпiзнати вираз. Так само об’екти дослiдження, яким дають перелiк назв емоцiй, скеровуються вiдповiдними уявленнями про емоцii (тобто моделюють iх), коли вiдносять до певних категорiй вирази обличчя, якi бачать. Вашi уявлення е ключовим iнгредiентом для розпiзнавання емоцiй iнших людей, i назви емоцiй активують цей iнгредiент. При цьому вони мають нести основну вiдповiдальнiсть за створення того, що подаеться як унiверсальне сприйняття емоцiй у сотнях дослiджень, де використовуеться метод базових емоцiй.






Рис. 3.3. Метод базових емоцiй з прибраними назвами емоцiй



Вiльне позначення зменшило роль такого iнгредiента як уявлення, але не надто. У своiй лабораторii ми пiшли на крок далi й прибрали всi назви емоцiй, надрукованi або вимовленi. Якщо теорiя конструйованих емоцiй правильна, тодi ця невеличка змiна мала погiршити сприйняття емоцiй ще бiльше. У кожному випробуваннi експерименту ми демонстрували об’ектам двi фотографii без слiв поруч одну з одною (рис. 3.4) i питали: «Чи переживають цi люди однакову емоцiю?» Очiкуваною вiдповiддю було просто «так» або «нi». Результати цього експерименту iз зiставленням облич виявилися промовистими: об’екти iдентифiкували очiкуваний збiг лише в 42 % випадкiв.






Рис. 3.4. Метод базових емоцiй без жодного слова взагалi. Чи вiдображують цi обличчя однакову емоцiю?



Пiсля цього наша команда урiзала iнгредiенти ще бiльше. Ми активно перекривали своiм дослiджуваним доступ до iхнiх уявлень про емоцii, використовуючи одну просту експериментальну технiку. Ми змушували iх знову i знову повторювати назву якоiсь емоцii, наприклад «гнiв». Рано чи пiзно це слово стае для об’екта просто набором звукiв («гнi-iв»), психiчно вiдокремленим вiд свого значення. Ця технiка мае такий самий ефект, як i створення тимчасового ураження мозку, але вона абсолютно безпечна й тривае менш нiж секунду. Одразу пiсля цього ми, як i перед тим, показували об’ектам два обличчя без слiв поруч одне з одним. Успiшнiсть учасникiв експерименту падала до гнiтючих 36 %: близько двох третин iхнiх вiдповiдей були неправильними!

Ми також тестували людей iз постiйними ураженнями мозку, якi страждали на нейродегенеративну хворобу пiд назвою «семантична деменцiя». Такi пацiенти мають проблеми iз запам’ятовуванням слiв та понять, зокрема й для емоцiй. Ми роздавали iм 36 фотографiй: шiсть акторiв, кожен з яких демонстрував мiмiчнi конфiгурацii шести рiзних базових емоцiй (посмiшки зображували радiсть, опущенi кутики губ – смуток, насупленi брови – гнiв, вибалушенi очi – страх, зморщений нiс – вiдразу, плюс нейтральний вираз). Пiсля цього вони мали посортувати фотографii, розкладаючи iх у стосики будь-яким чином, що був для них значущим. Дослiджуванi були нездатнi згрупувати всi насупленi обличчя у стосик гнiву, всi обличчя з опущеними кутиками губ – у стосик смутку i т. д. Натомiсть вони створювали лише позитивнi, негативнi та нейтральнi стосики – компонування, яке просто протиставляе приемнi вiдчуття неприемним. На цьому етапi ми й отримали вагомий доказ того, що уявлення про емоцii просто необхiднi для того, аби бачити емоцii на обличчях.

Нашi вiдкриття пiдкрiплюються дослiдженням з малими дiтьми та немовлятами, чиi уявлення про емоцii ще не розвиненi повною мiрою. Низка експериментiв психологiв Джеймса A. Рассела та Шеррi К. Вайден продемонстрували, що дво- й трирiчнi дiти, коли iм показують мiмiчнi конфiгурацii базових емоцiй, нездатнi вiльно позначати iх, не маючи чiтко диференцiйованих уявлень про такi поняття, як «гнiв», «смуток», «страх» та iн. У такому вiцi дiти по черзi використовують слова на кшталт «сумний», «шалений» та «наляканий», як i дорослi, що демонструють низьку емоцiйну гранулярнiсть. Це не питання розумiння назв емоцiй – навiть коли цi дiти засвоюють значення потрiбних слiв, iм однак складно поеднати два обличчя з опущеними кутиками губ, хоча вони доволi легко поеднують цi обличчя зi словом «сумний». Результати для немовлят не менш промовистi. Немовлята у вiцi вiд чотирьох до восьми мiсяцiв, наприклад, здатнi вiдрiзнити усмiхненi обличчя вiд насуплених. Проте виявилося, що ця здатнiсть не пов’язана з емоцiями як такими. В експериментах, про якi йдеться, обличчя, що представляли радiсть, показували зуби, а тi, якi зображали гнiв, – нi, що й було причиною вибору малечi.

З цiеi низки експериментiв: прибирання перелiку назв емоцiй, використання фотографiй без слiв, тимчасового вiдключення уявлень про емоцii, потiм тестування пацiентiв з ураженням мозку, якi бiльше не могли обробляти поняття емоцiй, i, нарештi, тестування немовлят, якi ще не опанували чiтких емоцiйних понять, – випливае одна важлива iдея. У мiру того як поняття емоцiй вiддаляються, люди дедалi гiрше розпiзнають емоцii, якi начебто демонструють запропонованi стереотипи. Така прогресiя е вагомим доказом того, що люди бачать на обличчi якусь емоцiю лише якщо мають вiдповiдне уявлення про неi, бо потребують цього знання для конструювання ii сприйняття.

Щоб по-справжньому вiдчути силу уявлень про емоцii, працiвники моеi лабораторii вiдвiдали представникiв однiеi далекоi культури в Африцi, майже не знайомих iз захiдними практиками та нормами. Через швидкий наступ глобалiзацii наразi таких iзольованих культур залишилося дуже небагато. Моя аспiрантка Марiя Гендрон та когнiтивний психолог Дебi Робертсон вирушили до Намiбii для вивчення сприйняття емоцiй у представникiв племенi, вiдомого як гiмба. Вiдвiдання гiмба було непростим завданням. Марiя та Дебi дiсталися лiтаком до Пiвденноi Африки, а потiм близько дванадцяти годин iхали автiвкою до свого базового табору в Опуво, що на заходi Намiбii. Звiдти Дебi, Марiя та iхнiй перекладач мандрували ще багато годин, аби дiстатися до окремих селищ поблизу ангольського кордону, обережно просуваючись на позашляховику крiзь чагарники та орiентуючись за горами й сонцем. Уночi вони спали в наметi, напнутому на даху джипа, щоб уникнути змiй та скорпiонiв, яких там було чимало. На жаль, я не змогла до них приеднатися, тому вони взяли iз собою супутниковий телефон та генератор, аби ми могли спiлкуватися там, де вдавалося зловити зв’язок.

Життя серед гiмба зовсiм не схоже на захiдне. Цей народ живе переважно просто неба й у спiльних помешканнях, зроблених iз молодих деревець, багна та гною. Чоловiки день i нiч випасають худобу, тодi як жiнки готують iжу та доглядають дiтей. Дiти пасуть бiля помешкань кiз. Розмовляють гiмба дiалектом очигереро, а писемностi не мають.

Реакцiя гiмба на команду дослiдникiв була доволi стриманою. Дiти виявляли цiкавiсть i рано-вранцi перед початком щоденноi роботи крутилися довкола. Деякi жiнки спочатку були не впевненi, чи Марiя жiночоi статi, оскiльки вона носила (на iхнiй погляд) хлопчачий одяг, що призвело до нетривалого перешiптування та пiдсмiювання. Чоловiки, проте, мабуть, не сумнiвалися в тому, що вона жiнка, бо один iз них якось запропонував iй стати його дружиною. Намiбський перекладач Марii обрав простий i ефективний спосiб вiдмови, ввiчливо пояснивши залицяльнику на очигереро, що Марiя «вже мае iншого чоловiка з дуже великою рушницею».

Марiя використовувала експеримент iз сортування тридцяти шести зображень облич. Вiн узагалi не передбачае використання слiв, не кажучи вже про назви емоцiй, тому чудово працював, попри всi мовнi та культурнi бар’ери. Ми зробили набiр фото, використовуючи темношкiрих акторiв, бо нашi оригiнали представляли захiднi обличчя, геть не схожi на членiв племенi гiмба. Як ми й сподiвалися, нашi об’екти дослiдження одразу ж зрозумiли завдання й почали спонтанно сортувати обличчя за акторами. Коли ж iх попросили сортувати обличчя за емоцiями, гiмба продемонстрували чiтку вiдмiннiсть вiд мешканцiв Заходу. Вони складали всi усмiхненi обличчя в один стосик, а бiльшiсть облич iз розширеними очима – в iнший, а потiм робили багато рiзних стосикiв iз сумiшшю решти облич. Якби сприйняття емоцiй було унiверсальним, об’екти з племенi гiмба мали б чiтко розкласти фотографii на шiсть стосикiв. Коли ми попросили наших дослiджуваних вiльно позначити iхнi стосики, усмiхненi обличчя виявилися не «радiсними» (оганге), а «такими, що смiються» (онджора). Обличчя з розширеними очима були не «наляканими» (окутiра), а «такими, що дивляться» (тарера). Іншими словами, учасники експерименту категоризували рухи обличчя як поведiнку, а не як прояви психiчних станiв або почуттiв. Загалом нашi об’екти з числа гiмба не дали жодних доказiв унiверсальностi сприйняття емоцiй. А оскiльки ми опустили у своiх експериментах усi посилання на англiйськi поняття, що позначають емоцii, цi поняття е головним пiдозрюваним у тому, чому метод базових емоцiй начебто свiдчить про унiверсальнiсть.

Однак залишалася ще одна загадка: кiлькома роками ранiше плем’я гiмба вiдвiдала iнша група дослiдникiв на чолi з психологом Дiзою А. Саутер, яка повiдомила про знайденi докази унiверсального «розпiзнавання» емоцiй. Саутер з колегами запропонували гiмба метод базових емоцiй, використовуючи замiсть фотозображень облич аудiозаписи (смiх, бурчання, пирхання, зiтхання тощо). У своему експериментi вони представляли короткi емоцiйнi iсторii (у перекладi на очигереро) i просили учасникiв вибрати, яке з двох звучань вiдповiдае кожнiй iсторii. Гiмба робили це достатньо добре для того, аби Саутер з колегами дiйшли висновку, що сприйняття емоцiй е унiверсальним. Нам не вдалося вiдтворити цi результати з iншою групою учасникiв iз племенi гiмба, навiть використовуючи опублiкований метод i того самого перекладача, що й Саутер. Марiя також просила iншу групу гiмба вiльно позначати прослуханi аудiозаписи без супровiдних iсторiй, але, знову ж таки, очiкуваним чином були категоризованi лише звуки смiху (хоча iх i позначали як «такi, що смiються», а не «радiснi»). То чому ж Саутер зi своею командою спостерiгали унiверсальнiсть сприйняття емоцiй, а ми нi?






Рис. 3.5. Марiя Гендрон (праворуч) працюе з об’ектом iз племенi гiмба в Намiбii пiд тентом, прикрiпленим до ii машини



Наприкiнцi 2014 року Саутер з колегами мимоволi розкрили цю таемницю. Вони обмовилися, що в експериментi був iще один додатковий крок, не описаний у iхнiй першiй публiкацii, – крок, що збагачував поняттевий апарат дослiджуваних. Пiсля того як учасники чули якусь емоцiйну iсторiю, але до того, як вони прослуховували ту чи iншу пару аудiозаписiв, iх просили описати, як почуваеться головний герой iсторii. Щоб допомогти iм у розв’язаннi цього завдання, Саутер з колегами «дозволяли учасникам прослуховувати конкретну iсторiю в записi кiлька разiв (у разi потреби), допоки вони не зможуть описати потрiбну емоцiю своiми словами». Щоразу, як гiмба описували щось вiдмiнне вiд звичних для англiйцiв уявлень про певну емоцiю, вони отримували негативний вiдгук i прохання спробувати ще. Об’екти дослiдження, якi були нездатнi дати очiкуваний опис, просто виключалися з експерименту. По сутi, гiмба не давали прослуховувати жодних аудiозаписiв (тим паче вибирати з них тi, що вiдповiдають iсторii), допоки вони не засвоять вiдповiднi англiйськi уявлення про емоцii. Коли ж ми намагалися вiдтворити експеримент Саутер та ii колег, то використовували лише методи з опублiкованоi ними статтi, без додаткового, не описаного кроку, тому нашi об’екти дослiдження з племенi гiмба не мали нагоди засвоiти англiйськi поняття на позначення емоцiй перед прослуховуванням звукiв.

Була й iще одна вiдмiннiсть мiж нашим експериментальним методом i тим, який використовували Саутер з колегами. Як тiльки той чи iнший учасник задовiльно пояснював сутнiсть якоiсь емоцii, скажiмо смутку, команда Саутер давала йому прослухати пари звукiв, на кшталт плачу й смiху, i об’ект вибирав iз них найкращий вiдповiдник для смутку. Потiм вiн прослуховував iще пари звукiв, у кожнiй з яких був плач: можливо, плач i зiтхання, потiм плач i крик i т. iн. З кожноi пари вiн мав вибрати один звук – найкращий вiдповiдник смутку. Якщо на початку цих випробувань учасники не були впевненi в iснуваннi зв’язку мiж плачем i смутком, то пiд кiнець сумнiвiв у них не залишалося. Нашi експерименти давали змогу уникнути цiеi проблеми. У кожному випробуваннi Марiя читала емоцiйну iсторiю (через перекладача), давала прослухати пари аудiозаписiв, а потiм просила учасника вибрати з них найкращий вiдповiдник. Випробування проводились у випадковому порядку (наприклад, пiсля смутку йшов гнiв, далi – радiсть i т. д.), що е стандартним способом уникнути призвичаення в експериментах такого типу. Так от, ми не виявили жодних доказiв унiверсальностi сприйняття емоцiй.

Існуе лиш одна категорiя емоцiй, яку люди, схоже, здатнi сприймати без впливу будь-яких уявлень про емоцii, – радiсть, щастя. Незалежно вiд використовуваного експериментального методу, представники дуже багатьох культур були згоднi в тому, що усмiхненi обличчя та звуки смiху виражають щастя. Тому поняття «щасливий» («радiсний») може виявитись найближчим до унiверсальноi категорii емоцiй з унiверсальним вираженням. А може, й нi. Перш за все, «Радiсть» зазвичай виявляеться единою приемною категорiею емоцiй, протестованою за допомогою методу базових емоцiй, тому об’ектам зовсiм не складно вiдрiзнити ii вiд емоцiй негативних категорiй. Крiм того, ось вам цiкавий факт: iсторичнi записи дають пiдстави припустити, що давнi греки та римляни не усмiхалися спонтанно, коли радiли. Слова «усмiшка» навiть не iснуе в латинi чи давньогрецькiй мовi. Усмiшки – винахiд Середньовiччя, а широкi, «на всi 32» (зi зморшками в кутиках очей, якi Екман назвав «усмiшкою Дюшена»), стали популярними лише у XVIII столiттi, з поширенням та здешевленням послуг стоматологii. Фахiвець з античностi Мерi Бiрд пiдсумовуе нюанси цього моменту так:



Не можна сказати, що римляни нiколи не вигинали кутики губ угору в такий спосiб, що мiг би здатися нам усмiшкою; звiсно, вони це робили. Але таке вигинання не мало великого значення в ряду важливих соцiально-культурних жестiв у Римi. І навпаки, iншi жести, якi для нас важили б небагато, були сповненi значущостi.


Можливо, усмiшка стала унiверсальним, стереотипним жестом, що символiзуе радiсть, лише в останнi кiлькасот рокiв.[7 - Якийсь прихильник класичного погляду на емоцii мiг би припустити, що до появи стоматологii люди стримували своi вродженi усмiшки радостi як соцiально неприйнятнi.] А може… усмiшка в момент переживання щастя просто не е унiверсальною.


* * *

Уявлення про емоцii е секретним iнгредiентом, що стоiть за успiхом методу базових емоцiй. Цi уявлення змушують певнi мiмiчнi конфiгурацii здаватися унiверсально впiзнаваними як емоцiйнi прояви, тодi як, по сутi, вони ними не е. Натомiсть ми всi конструюемо сприйняття емоцiй один одного. Ми сприймаемо iнших як радiсних, сумних або злих, застосовуючи нашi власнi уявлення про емоцii до рухiв iхнiх обличчя й тiла. Ми так само застосовуемо уявлення про емоцii до голосiв i конструюемо досвiд сприйняття емоцiйно забарвлених звукiв. Ми моделюемо з такою швидкiстю, що уявлення про емоцii працюють непомiтно, i нам здаеться, що емоцii передаються вiд обличчя, голосу чи будь-якоi iншоi частини тiла, а ми iх просто розпiзнаемо.

На цьому етапi ви могли б абсолютно логiчно запитати: як ми з колегами насмiлюемося стверджувати, що жменька наших експериментiв спростовуе сотнi iнших, якi довели, що емоцii е унiверсально пiзнаваними в iхнiх проявах? За словами психолога Дейчера Кельтнера, наприклад, «iснуе безлiч даних, що пiдтверджують точку зору Екмана».

Вiдповiдь полягае в тому, що бiльшiсть iз цiеi безлiчi експериментiв використовують метод базових емоцiй, котрий, як ви щойно бачили, дiе на основi прихованих уявлень про емоцii. Якби люди справдi мали вроджену здатнiсть розпiзнавати емоцiйнi прояви, прибирання з методу назв емоцiй нiчого б не змiнювало… але воно змiнюе, причому щоразу. Залишаеться дуже мало сумнiвiв у тому, що назви емоцiй мають потужний вплив на результати експериментiв, що одразу ж ставить пiд сумнiв висновки всiх будь-коли проведених дослiджень, де використовувався метод базових емоцiй.

На сьогоднi моя лабораторiя здiйснила двi експедицii до Намiбii та одну до Танзанii (вiдвiдавши групу мисливцiв-збирачiв пiд назвою гадза) й отримала зiставнi результати. Нашi результати вiдтворив в iзольованiй культурi на островах Тробрiан у Новiй Гвiнеi i соцiальний психолог Хосе-Мiгель Фернандес-Долс. Отже, наука тепер мае розумне альтернативне пояснення тiеi «безлiчi даних». Метод базових емоцiй просто спонукае людей конструювати сприйняття емоцiй у захiдному стилi. Себто сприйняття емоцiй е не вродженим, а конструйованим.

Уважно подивившись на першi мiжкультурнi експерименти 1960-х рокiв, ви зможете побачити ознаки того, що елементи уявлень усерединi методу базових емоцiй пiдштовхували результати в напрямку образу унiверсальностi. Із семи прикладiв залучення до експериментiв об’ектiв дослiдження з далеких культур чотири, що використовували метод базових емоцiй, дали вагомi докази на користь унiверсальностi, але решта три використовували вiльне позначення й не продемонстрували ознак унiверсальностi.

Цi три приклади, що суперечили концепцii унiверсальностi емоцiй, були опублiкованi не в профiльних журналах, а лише як книжковi роздiли – нижча форма публiкацiй у науковому свiтi – i цитуються геть нечасто. Як результат, чотири приклади, що пiдтверджують унiверсальнiсть емоцiй, розхваленi як прорив у дослiдженнi нашоi глибинноi людськоi природи й дали початок лавинi майбутнiх дослiджень. Сотнi наступних дослiджень застосовували метод базових емоцiй з примусовим вибором переважно в культурах, знайомих iз культурними практиками та нормами Заходу, не ставлячи унiверсальнiсть головною умовою в планi експерименту, але все одно вважаючи ii доконаним фактом. Це пояснюе, чому сьогоднi багато вчених та представникiв громадськостi абсолютно неправильно розумiють наявнi данi про «емоцiйнi прояви» та «розпiзнавання емоцiй» з науковоi точки зору.

Який вигляд могла б мати сьогоднi наука про емоцii, якби хтось зробив iншi висновки з тих перших дослiджень? Уявiть собi звiт Екмана про його першi вiдвiдини племенi форе в Новiй Гвiнеi:



Я просив iх вигадати якусь iсторiю про кожен вираз обличчя [фотографiю]. «Розкажiть менi, що вiдбуваеться зараз, що сталося ранiше, змусивши цю людину продемонструвати такий вираз обличчя, i що станеться далi». Це було схоже на виривання зубiв. Не знаю, чи то через труднощi перекладу, чи тому, що вони геть не уявляли, що я хочу вiд них почути або навiщо я прошу iх це зробити. Можливо, форе просто нiколи не вигадували iсторiй про незнайомцiв.


Може, Екман i правий, але можливо також, що форе не розумiли або не приймали поняття «виразу» обличчя, яке передбачае наявнiсть внутрiшнього вiдчуття, що шукае виходу в наборi рухiв обличчя. Не всi культури розумiють емоцii як внутрiшнi психiчнi стани. Уявлення про емоцii гiмба та гадза, наприклад, схоже, бiльше сфокусованi на дiях. Це також справджуетсья для певних японських уявлень про емоцii. Іфалуки з Мiкронезii розглядають емоцii як взаемодii мiж людьми. Для них гнiв – це не вiдчуття лютi, сердитий вигляд, стиснутий кулак чи гучний пронизливий голос (усе в межах тiла однiеi людини), а ситуацiя, у якiй двое людей задiянi в якомусь дiйствi – танцi, якщо хочете, – навколо спiльноi мети. На думку iфалукiв, гнiв не «живе» всерединi того чи iншого учасника взаемодii.

Якщо подивитися на розвиток та iсторiю методу базових емоцiй, вiдкриваеться дивовижний простiр для науковоi його критики. Понад двадцять рокiв тому багато суперечливих питань окреслив психолог Джеймс A. Рассел. Пам’ятайте також, що «шiсть базових виразiв обличчя» не були якимось науковим вiдкриттям; iх обумовили захiднi творцi методу базових емоцiй, зобразили актори, а наука була побудована навколо них уже згодом. Жодного обгрунтування цих конкретних мiмiчних зображень не було надано, а дослiдження, якi використовують бiльш об’ективнi методи, на кшталт ЕМГ обличчя та мiмiчного кодування, не знайшли доказiв того, що люди регулярно демонструють такi рухи в реальному життi пiд час епiзодiв емоцiй. Однак науковцi продовжують використовувати метод базових емоцiй. Адже вiн дае дуже зiставнi результати.

Щоразу, як розвiнчуеться той чи iнший науковий «факт», це виводить на новi горизонти для вiдкриттiв. Фiзик Альберт Майкельсон отримав у 1907 роцi Нобелiвську премiю за спростування iдеi Аристотеля, що свiтло передаеться крiзь порожнiй простiр завдяки гiпотетичнiй субстанцii пiд назвою люмiнофорний ефiр. Його по-справжньому детективна робота заклала пiдвалини теорii вiдносностi Альберта Ейнштейна. У нашому випадку ми пiддали великому сумнiву докази на користь унiверсальних емоцiй.

Вони лише здаються унiверсальними за певних умов – коли ви даете людям хоча б крихiтну частинку iнформацii про захiднi уявлення щодо емоцiй, навмисно чи нi. Цi та iншi подiбнi спостереження заклали пiдвалини новоi теорii емоцiй, про яку ви скоро дiзнаетеся. Таким чином, Томкiнс, Екман та iхнi колеги справдi долучилися до дивовижного вiдкриття. Просто це було не те вiдкриття, якого вони очiкували.

Багато мiжкультурних дослiджень, де використовуеться метод базових емоцiй, вказують iще на один цiкавий момент: уявлення про емоцii можна легко передати через культурнi кордони, навiть ненавмисно. Таке едине для всього свiту розумiння емоцiй могло б бути надзвичайно корисним. Якби тiльки зведений брат Саддама Хусейна був знайомий з американською моделлю вираження емоцii гнiву, вiн розпiзнав би гнiв державного секретаря Джеймса Бейкера, що могло б вiдвернути першу вiйну в Перськiй затоцi, врятувавши тисячi життiв.

З огляду на те, як легко можна випадково передати уявлення про емоцii, iснуе також небезпека використання в культурних дослiдженнях захiдних стереотипiв емоцiй. Наприклад, автори низки поточних дослiджень пiд назвою «Проект унiверсальних проявiв» прагнуть задокументувати все унiверсальне щодо проявiв емоцiй в обличчi, тiлi та голосi. Наразi вони вже iдентифiкували «приблизно 30 виразiв обличчя та 20 голосових проявiв, дуже подiбних по всьому свiту». От тiльки пастка в тому, що цей проект використовуе лише метод базових емоцiй, а отже, дослiджуе унiверсальнiсть за допомогою iнструмента, геть не здатного надати такi докази. (Також дослiдники просять людей зобразити те, що вони вважають своiми культурними проявами, а це зовсiм не те саме, що спостерiгати фактичнi рухи тiла безпосередньо пiд час переживання емоцiй.) Ще важливiше те, що коли проект досягне своеi мети, всi у свiтi можуть засвоiти захiднi стереотипи емоцiй.

За великим рахунком, дуже схоже на те, що прихильники методу базових емоцiй серед учених допомагають створювати унiверсальнiсть, про яку думають, що вiдкрили ii.

А тепер ближче до сутi. Якщо люди вважатимуть, що емоцii демонструе саме лише обличчя, це може призвести до серйозних помилок зi шкiдливими наслiдками. Одного разу ця переконанiсть змiнила хiд президентських виборiв у США. У 2003–2004 роках губернатор штату Вермонт Говард Дiн прагнув стати кандидатом на посаду президента Сполучених Штатiв вiд демократiв – честь, якоi врештi-решт був удостоений сенатор Джон Керрi вiд штату Массачусетс. Пiд час тiеi кампанii виборцi побачили багато негативу, причому найбiльший дезорiентацiйний вплив мало одне вiдео, зняте пiд час промови Дiна.

У фрагментi, що став «вiрусним», було показано саме лиш обличчя Дiна, без контексту, i здавався вiн там розлюченим. Але якщо переглянути все вiдео в контекстi, стае очевидним, що Дiн був не розгнiваний, а збуджений, запалюючи натовп своiм ентузiазмом. Той фрагмент обiйшов усi новини, набув значного поширення, i врештi-решт Дiн зiйшов з перегонiв. Можна лише здогадуватися, як усе обернулося б, якби глядачi розумiли, як створюються емоцii, коли переглядали тi оманливi кадри.


* * *

Керуючись конструктивiстським пiдходом, ученi продовжують вiдтворювати вiдкриття моеi лабораторii в iнших культурах (багатообiцяльними наразi видаються данi з Китаю, Схiдноi Африки, Меланезii та iнших регiонiв). У мiру цього ми прискорюемо переорiентацiю парадигми на нове розумiння емоцiй, що виходить за межi захiдних стереотипiв. На якийсь час можна вiдкласти питання на кшталт «Наскiльки точно ви здатнi розпiзнати страх?», натомiсть дослiдити розмаiття рухiв обличчя, якi люди справдi демонструють, переживаючи страх. Можна також спробувати зрозумiти, чому люди взагалi дотримуються стереотипiв щодо мiмiчних конфiгурацiй та в чому може полягати iхня користь.

Метод базових емоцiй сформував науковий ландшафт i вплинув на суспiльне розумiння емоцiй. Тисячi наукових дослiджень стверджують, що емоцii е унiверсальними. Популярнi книги, журнальнi статтi, радiо- i телепередачi мимохiть змушують думати, що у створеннi та розпiзнаваннi проявiв емоцiй усi орiентуються на однаковi мiмiчнi конфiгурацii. Ігри та книги допомагають дошкiльнятам засвоювати цi нiбито унiверсальнi прояви. Стратегii мiжнародних полiтичних та бiзнесових перемовин так само базуються на цьому припущеннi. Психологи оцiнюють та лiкують дефiцит емоцiй у людей, що потерпають вiд психiчних хвороб, використовуючи аналогiчнi методи. Зростання iндустрii гаджетiв та додаткiв iз читання емоцiй також передбачае наявнiсть унiверсальностi, неначе читати емоцii з обличчя або схем змiн тiла за вiдсутностi контексту так само легко, як слова на сторiнцi. Кiлькiсть часу, зусиль та грошей, що витрачаються на цi розробки, просто неймовiрна. Але що, коли факт унiверсальностi емоцiй узагалi не е фактом?

Що, як це е свiдченням чогось зовсiм iншого… наприклад, нашоi здатностi використовувати уявлення для формування сприйняття? Ось що головне в теорii конструйованих емоцiй: повноцiнне альтернативне пояснення таемницi людських емоцiй, що не покладаеться на якiсь унiверсальнi вiдбитки. Наступнi чотири роздiли будуть присвяченi деталям цiеi теорii та науковим доказам на ii пiдтримку.




4. Походження вiдчуттiв


Згадайте останнiй раз, коли ви були сповненi задоволення. Це не обов’язково мае бути сексуальне задоволення, можливо, просто якiсь буденнi радощi: споглядання яскравого сходу сонця, склянка холодноi води, коли спекотно й змучила спрага, або насолода короткою миттю спокою наприкiнцi метушливого дня.

А тепер порiвняйте це з неприемними вiдчуттями, на кшталт останнього разу, коли ви були застудженi, або просто сварки з близькою подругою. Задоволення й незадоволення вiдчуваються якiсно по-рiзному. Ми з вами можемо не погоджуватися щодо того, задоволення чи незадоволення викликае якась конкретна рiч або подiя, – менi, наприклад, дуже смакують волоськi горiхи, а мiй чоловiк називае iх злочином проти природи, – але кожен iз нас здатен у принципi вiдрiзнити одне вiд iншого. Цi вiдчуття е унiверсальними, навiть якщо емоцii на кшталт радостi та гнiву такими не е, i вони пронизують кожну мить вашого життя, коли ви не спите.

Простi приемнi та неприемнi вiдчуття виникають iз безперервного процесу всерединi вас, що називаеться iнтероцепцiею. Інтероцепцiя – це вiдображення вашим мозком усiх вiдчуттiв ваших внутрiшнiх органiв i тканин, рiвня гормонiв у вашiй кровi та стану вашоi iмунноi системи. Подумайте про те, що вiдбуваеться всерединi вашого тiла просто в цю мить. Вашi нутрощi перебувають у постiйному русi. Серце проштовхуе кров по ваших венах та артерiях. Легенi наповнюються й порожнiють. Шлунок перетравлюе iжу. Ця iнтероцептивна активнiсть створюе цiлий спектр базових вiдчуттiв – вiд приемних до неприемних, вiд спокiйних до нервових i навiть абсолютно нейтральних.

Інтероцепцiя е фактично одним з основних iнгредiентiв емоцiй, так само як борошно та вода е основними iнгредiентами хлiба, але тi вiдчуття, що походять вiд iнтероцепцii, значно простiшi за повномасштабнi переживання емоцiй на кшталт радостi та смутку. У цьому роздiлi ви дiзнаетесь, як iнтероцепцiя працюе i як вона сприяе переживанню й сприйняттю емоцiй. Але спершу нам буде корисна невелика розповiдь про мозок загалом i про те, як вiн розподiляе енергiю нашого тiла для пiдтримання життя й здоров’я. Це пiдготуе вас до розумiння сутi iнтероцепцii, яка е витоком вiдчуттiв. Пiсля цього ми розглянемо несподiваний i, щиро кажучи, приголомшливий щоденний вплив iнтероцепцii на нашi думки, рiшення та дii.

Незалежно вiд того, чи ви загалом спокiйна людина, що безтурботно пливе в потоцi рiвноваги, поза впливом життевих негараздiв, чи бiльш реактивна, яка постiйно борсаеться у хвилях запалу, легко «заводячись» вiд найменшоi змiни в оточеннi, а чи щось середне мiж цими двома крайнощами, наука, що стоiть за iнтероцепцiею, вкорiнена в схемi вашого мозку, допоможе вам побачити себе в новому свiтлi. Вона також продемонструе, що ви не залежите вiд ласки емоцiй, якi на власний розсуд керують вашою поведiнкою. Ви самi е архiтектором цих переживань. Може здаватися, що рiка почуттiв несе вас, мов ту трiску, але насправдi ви – ii джерело.


* * *

Протягом бiльшоi частини людськоi iсторii найосвiченiшi представники нашого виду просто жахливо недооцiнювали можливостi людського мозку. Це й зрозумiло, якщо взяти до уваги, що мозок займае лише близько 2 % маси нашого тiла й нагадуе грудку химерного сiрого желе. Давнi египтяни взагалi вважали його непотрiбним органом i виймали в померлих фараонiв через нiс.

Урештi-решт мозок таки посiв належне йому мiсце як умiстилище розуму, але його дивовижнi можливостi все одно не мали гiдного визнання. Дiлянки мозку вважалися головним чином «реактивними», такими, що проводять бiльшу частину часу в станi спокою, а збуджуються лише коли з’являеться стимул iз зовнiшнього свiту. Такий погляд з точки зору «стимул – реакцiя» е простим та iнтуiтивним. По сутi, нейрони у ваших м’язах саме так i працюють, сидячи спокiйно аж до стимуляцii, а потiм збуджуючись, аби змусити м’язовi клiтини реагувати. Тому вченi й припускали, що нейрони в мозку дiють аналогiчно. Коли шлях вам раптом перетне величезна змiя, цей стимул запустить у вашому мозку ланцюгову реакцiю. Збудяться нейрони сенсорних дiлянок, викликаючи збудження нейронiв когнiтивних або емоцiйних дiлянок, що потягне за собою збудження нейронiв рухових дiлянок, пiсля чого ви зреагуете. Така думка типова для класичного погляду: з появою змii «схема страху» у вашому мозку, яка зазвичай перебувае в положеннi «вимкнено», нiби переходить у положення «увiмкнено», зумовлюючи наперед заданi змiни у вашому обличчi та тiлi. Вашi очi розширюються, ви кричите й тiкаете.

Проте, попри свою iнтуiтивнiсть, модель «стимул – реакцiя» е помилковою. 86 мiльярдiв нейронiв вашого мозку, з’еднанi в розгалужену мережу, нiколи не перебувають у станi спокою, очiкуючи на запуск вiд зовнiшнього джерела. Вашi нейрони завжди стимулюють один одного, iнодi в цих процесах одночасно задiянi мiльйони. Маючи достатньо кисню та поживних речовин, цi величезнi каскади стимуляцii, вiдомi як внутрiшня мозкова дiяльнiсть, продовжуються вiд народження аж до смертi. Ця активнiсть не мае нiчого спiльного з реакцiею, що запускаеться зовнiшнiми стимулами. Вона бiльше нагадуе дихання – процес, що не вимагае жодного зовнiшнього каталiзатора.

Внутрiшня активнiсть вашого мозку не е випадковою; вона структурована сукупностями нейронiв, що послiдовно збуджуються разом i називаються внутрiшнiми мережами. Цi мережi дiють у чомусь подiбно до спортивних команд. Та чи iнша команда мае запас гравцiв. У будь-який конкретний момент однi грають, а iншi сидять на лавi, готовi вступити в гру в разi потреби. Так само й внутрiшня мережа мае запас доступних нейронiв. Щоразу, як мережа виконуе свою роботу, рiзнi групи ii нейронiв грають (збуджуються) синхронно, щоб заповнити всi необхiднi позицii в командi. Ви можете розпiзнати цю поведiнку як дегенерацiю, оскiльки рiзнi набори нейронiв у мережi виконують однакову базову функцiю. Внутрiшнi мережi вважаються одним iз найбiльших вiдкриттiв неврологii минулого десятилiття.

Вас, можливо, цiкавить, якими е досягнення цього джерела неперервноi внутрiшньоi активностi, крiм пiдтримання биття вашого серця, дихання легень та безперебiйного виконання iнших внутрiшнiх функцiй. Фактично внутрiшня мозкова дiяльнiсть е джерелом снiв, мрiй, уяви, польотiв думки та фантазiй, якi в роздiлi 2 ми називали моделюванням. Крiм того, вона так чи iнакше створюе всi вашi вiдчуття, зокрема iнтероцептивнi, якi е джерелом ваших найбiльш базових приемних, неприемних, спокiйних та нервових переживань.

Щоб зрозумiти, чому так вiдбуваеться, на мить погляньмо на це з точки зору вашого мозку. Подiбно до тих мумiфiкованих давньоегипетських фараонiв, мозок проводить вiчнiсть, замкнений у темнiй тихiй коробцi. Вiн не може вийти назовнi й насолоджуватися дивами свiту безпосередньо; вiн дiзнаеться, що вiдбуваеться, лише опосередковано, завдяки уривкам iнформацii вiд свiтла, вiбрацiй та хiмiчних речовин, якi стають видовищами, звуками, запахами тощо. Ваш мозок мусить з’ясовувати значення цього мерехтiння та вiбрацiй, а його головними пiдказками е ваш попереднiй досвiд, який вiн складае в певнi моделi всерединi своеi величезноi мережi нейронних з’еднань. Ваш мозок засвоiв, що один-единий сенсорний подразник, як-от гучний звук «бах», може мати багато рiзних причин: грюкання дверей, лускання повiтряноi кульки, плескання в долонi, пострiл. Вiн розрiзняе, яка з цих рiзних причин найбiльш адекватна, лише за iхньою ймовiрнiстю в рiзних контекстах. Вiн питае: «Яка комбiнацiя моiх попереднiх переживань дае найближчий вiдповiдник цього звуку, враховуючи цю конкретну ситуацiю iз зоровими образами, запахами та iншими вiдчуттями, що ii супроводжують?»

Отак, ув’язнений усерединi черепа, керуючись лише набутим досвiдом, ваш мозок робить передбачення. Зазвичай ми уявляемо передбачення як твердження про майбутне, на кшталт: «Завтра буде дощ», «Моя команда виграе чемпiонат з футболу» або «Ви зустрiнете високого чорнявого незнайомця». Але тут я фокусуюся на передбаченнях у мiкроскопiчному масштабi мiльйонiв нейронiв, що спiлкуються мiж собою. Цi нейроннi «розмови» намагаються передбачити кожен фрагмент зорового образу, звуку, запаху, смаку та дотику, якi ви вiдчуваете, та кожноi дii, яку виконуете. Цi передбачення е найкращими здогадами вашого мозку про те, що вiдбуваеться у свiтi навколо вас, i про те, як, з огляду на це, слiд учинити, щоб зберегти життя та здоров’я.

На рiвнi мозкових клiтин передбачення означае, що нейрони тут, у цiй частинi вашого мозку, штурхають нейрони там, у тiй частинi вашого мозку, не потребуючи жодних стимулiв iз зовнiшнього свiту. Внутрiшня мозкова дiяльнiсть – це мiльйони й мiльйони безупинних передбачень.

Через передбачення ваш мозок створюе свiт, який ви вiдчуваете. Вiн комбiнуе дрiбнi фрагменти вашого минулого й оцiнюе, наскiльки кожен iз цих фрагментiв можна застосувати у поточнiй ситуацii. Так було, коли ви моделювали бджолу в роздiлi 2: щойно ви побачили повну фотографiю, ваш мозок отримав нове джерело досвiду i тому змiг одразу ж сконструювати бджолу з плям. Та й просто зараз, з кожним словом, яке ви читаете, ваш мозок передбачае, яким буде наступне, на основi ймовiрностей iз вашого досвiду читання. Якщо коротко, ваш досвiд у цю мить передбачений вашим мозком секунду тому. Передбачення е настiльки фундаментальною дiяльнiстю людського мозку, що деякi вченi вважають його первинним режимом мозковоi роботи.

Передбачення не лише прогнозують сенсорнi сигнали ззовнi черепа, а й пояснюють iх. Щоб побачити, як це працюе, проведiмо експеримент зi швидкого мислення. Не заплющуючи очей, уявiть червоне яблуко, точнiсiнько так, як ви робили в роздiлi 2. Якщо ви схожi на бiльшiсть людей, то не матимете жодних проблем з викликанням образу круглого червоного об’екта у своiй уявi. Ви бачите це зображення, бо нейрони у вашiй зоровiй корi змiнили схеми свого збудження, аби змоделювати яблуко. Якби ви зараз опинились у фруктовому вiддiлi супермаркету, тi самi збудженi нейрони стали б зоровим передбаченням. Ваш попереднiй досвiд у цьому контекстi (вiддiл супермаркету) пiдводить ваш мозок до передбачення, що ви побачите саме яблуко, а не червону кульку чи клоунський нiс. Щойно передбачення пiдтверджуеться справжнiм яблуком, воно, по сутi, iнтерпретуе вашi зоровi вiдчуття як яблуко.

Якщо ваш мозок передбачае iдеально (скажiмо, ви передбачили яблуко сорту Макiнтош, помiтивши його краем ока), то фактичний зоровий сигнал цього яблука, вловлений вашою сiткiвкою, не несе жодноi новоi iнформацii за межами передбачення. Цей зоровий сигнал просто пiдтверджуе, що передбачення е правильним, тому його не треба передавати кудись далi в мозок. Нейрони вашоi зоровоi кори вже збудженi, як i мае бути. Цей ефективний процес передбачення е основним способом вашого мозку орiентуватись у свiтi й iнтерпретувати його. Вiн генеруе передбачення для сприйняття та пояснення всього, що ви бачите, чуете, вiдчуваете на смак, запах та дотик.

Ваш мозок також використовуе передбачення для породження рухiв вашого тiла, на кшталт простягання руки, щоб узяти яблуко, або втечi вiд змii. Цi передбачення вiдбуваються ще до того, як у вас з’являеться певне усвiдомлення або намiр щодо руху вашого тiла. Неврологи та психологи називають це явище «iлюзiею свободи волi». Слово «iлюзiя» трохи неточне, бо мозок не дiе у вас за спиною. Вiн – це ви, i цiлий каскад подiй зумовлюеться здатнiстю мозку до передбачення. Це називаеться iлюзiею, бо рух вiдчуваеться як двокроковий процес – спершу рiшення, а потiм рух, – тодi як фактично ваш мозок видае моторнi передбачення для руху вашого тiла задовго до усвiдомлення вами намiру рухатись. І навiть до того, як ви насправдi побачите яблуко (чи змiю)!

Якби ваш мозок був просто реактивним, вiн був би надто неефективним для збереження вашого життя. Вас увесь час бомбардують тi чи iншi сенсорнi сигнали. Сама тiльки сiткiвка людини щомитi, коли ви не спите, передае таку саму кiлькiсть зоровоi iнформацii, як i повнiстю завантажена комп’ютерна мережа. А тепер помножте це на всi своi сенсорнi канали. Реактивний мозок просто «зависав» би, як це вiдбуваеться з вашим iнтернет-з’еднанням, коли забагато сусiдiв водночас дивляться фiльми онлайн. Реактивний мозок був би також надто витратним з метаболiчноi точки зору, бо вимагав би бiльшоi кiлькостi взаемозв’язкiв, анiж здатен пiдтримувати.

Еволюцiя буквально змонтувала ваш мозок для ефективного передбачення. Ілюстрацiею цього монтажу е рис. 4.1, де показано, як ваш мозок передбачае значно бiльше зорових сигналiв, анiж приймае.

Помiркуйте над тим, що це означае. Подii зовнiшнього свiту, як-от пiдповзання змii до ваших нiг, просто налаштовують вашi передбачення, приблизно так само, як ваше дихання налаштовуеться фiзичними вправами. Просто зараз, коли ви читаете цi слова й розумiете, що вони означають, кожне слово злегка бентежить вашу масштабну внутрiшню активнiсть, немов камiнчик, що стрибае на високих океанських хвилях. В експериментах з використанням томографii мозку, коли ми показуемо об’ектам дослiдження фотографii або просимо iх виконати певнi завдання, лише невелика частка сигналу, який ми вимiрюемо, пов’язана з цими фото й завданнями; бiльша частина сигналу вiдображуе внутрiшню активнiсть мозку. Ви, можливо, думаете, що ваше сприйняття свiту керуеться подiями у свiтi, але насправдi вони заякоренi у ваших передбаченнях, якi потiм перевiряються на тлi тих маленьких камiнцiв вхiдних сенсорних сигналiв.






Рис. 4.1. Ваш мозок мiстить повнi мапи вашого поля зору. Одна мапа розташована у вашiй первиннiй зоровiй корi, вiдомiй як V1. Якби мозок просто реагував на свiтловi хвилi, що б’ють по вашiй сiткiвцi й передаються до первинноi зоровоi кори (V1) через таламус, то вiн мав би багато нейронiв для перенесення цiеi зоровоi iнформацii до V1. Але вiн мае iх значно менше, нiж можна було б очiкувати (верхне зображення), зате в десять разiв бiльше проекцiй iдуть в iншому напрямку, несучи зоровi передбачення вiд V1 до таламуса (центральне зображення). Так само 90 % усiх з’еднань, що йдуть до V1 (нижне зображення), несуть передбачення вiд нейронiв в iнших частинах кори. Лише невелика частина iх несе зоровi сигнали вiд свiту.



Шляхом передбачення та корекцii ваш мозок безперервно створюе й переглядае вашу психiчну модель свiту. Це величезне поточне моделювання конструюе все, що ви сприймаете, визначаючи вашi дii. Але передбачення не завжди правильнi, якщо порiвняти iх iз фактичними сенсорними сигналами, i мозку доводиться вносити поправки. Інодi й камiнчика бувае достатньо для великого сплеску. Подумайте над таким реченням:



Жила собi колись у чарiвному королiвствi, далеко за найдальшими горами, вродлива принцеса, яка померла вiд втрати кровi.


Чи не видаються вам останнi чотири слова несподiваними? А все тому, що ваш мозок передбачив неправильно на основi накопичених ним знань про казки (припустився помилки передбачення), а потiм миттево скоригував свое передбачення, зваживши на цi останнi слова – кiлька камiнцiв зоровоi iнформацii.

Той самий процес вiдбуваеться, коли ви помилково сприймаете незнайомця за когось, кого знаете, або сходите з рухомоi дорiжки в аеропорту й дивуетесь змiнi своеi швидкостi. Ваш мозок хутенько обчислюе помилки передбачення, порiвнюючи його з фактичними сенсорними сигналами, а потiм швидко й ефективно зменшуе цi помилки. Наприклад, ваш мозок може змiнити передбачення: незнайомець не схожий на вашого друга; рухома дорiжка закiнчуеться.

Помилки передбачення не е проблемами. Це звичайна частина робочих iнструкцiй мозку, коли вiн приймае сенсорнi сигнали. Без помилок передбачення життя було б до сказу нудним. У ньому не було б нiчого дивного чи незвичайного, а отже, ваш мозок не засвоював би нiчого нового. Найчастiше, принаймнi в дорослому вiцi, вашi передбачення не надто хибували б. У цьому разi ви йшли б по життю, супроводжуванi вiдчуттям постiйного страху, непевностi… або галюцинацiями.

Колосальну, нескiнченну бурю передбачень та виправлень вашого мозку можна уявити у виглядi мiльярдiв крихiтних краплинок. Кожна краплинка е такою собi монтажною схемою, яку я називаю петлею передбачення (див. рис. 4.2). Ця схема розташовуеться на багатьох рiвнях по всьому вашому мозку. Нейрони беруть участь у петлях передбачення разом з iншими нейронами. Дiлянки мозку беруть участь у петлях передбачення разом з iншими дiлянками. Величезна кiлькiсть ваших петель передбачення задiяна в масштабному паралельному процесi, що тривае невпинно впродовж усього вашого життя, створюючи зоровi образи, звуки, запахи, смаки й дотики, що формують вашi вiдчуття й визначають дii.






Рис. 4.2. Структура петлi передбачення. Передбачення стае моделюванням вiдчуттiв та руху. Це моделювання порiвнюеться з фактичними сенсорними сигналами вiд свiту. Якщо вони збiгаються, то передбачення е правильним i моделювання стае вашим досвiдом. Якщо ж вони не збiгаються, мозок мае виправити помилки.



Уявiть, що ви граете в бейсбол. Хтось кидае у вашому напрямку м’яч, ви тягнетесь i ловите його. Найiмовiрнiше, ви сприйняли б це як двi подii: спершу ви м’яч побачили, а потiм зловили. Проте якби ваш мозок справдi реагував би таким чином, бейсбол просто не мiг би iснувати як спорт. У звичайнiй грi ваш мозок мае приблизно пiвсекунди, аби приготуватися зловити м’яч. Цього недостатньо для обробки зорових сигналiв, обчислення мiсця приземлення м’яча, прийняття рiшення рухатися, координацii всiх м’язових рухiв та посилання рухових команд для переходу в положення для ловiння.

Передбачення ж робить цю гру можливою. Ваш мозок запускае передбачення задовго до того, як ви усвiдомлюете, що бачите м’яч, точнiсiнько так само, як вiн передбачае червоне яблуко в супермаркетi, базуючись на вашому попередньому досвiдi. У мiру того як кожне передбачення проходить крiзь мiльйони петель передбачення, ваш мозок моделюе зоровi образи, звуки та iншi вiдчуття, що репрезентують передбачення, як i вашi дii, спрямованi на те, щоб зловити м’яч. Пiсля цього мозок порiвнюе результати моделювання з фактичними сенсорними сигналами. Якщо вони збiгаються… успiх! Передбачення е правильним, i сенсорнi сигнали вже не передаються далi в мозок. Тепер ваше тiло готове зловити м’яч, а рухи базуються на вашому передбаченнi. Урештi-решт ви свiдомо бачите м’яч i ловите його.

Ось що вiдбуваеться, коли передбачення е правильним, – нiби я кидаю бейсбольний м’яч своему чоловiковi, котрий мае певнi навички в спортi. З iншого боку, коли вiн вiдбивае м’яч до мене, передбачення мого мозку не дуже точнi, бо я не вмiю грати в бейсбол як слiд. Моi передбачення стають моделюваннями того, як я сподiваюся впiймати м’яч, але коли вони порiвнюються з iнформацiею, яку я насправдi отримую вiд свiту, то не збiгаються. Це i е помилка передбачення. Пiсля цього мiй мозок виправляе своi попереднi передбачення так, щоб я змогла (в теорii) зловити м’яч. Весь процес петлi передбачення повторюеться, прогнозування й корекцiя змiнюють одне одного багато разiв, поки м’яч зi свистом летить до мене. Уся ця активнiсть вiдбуваеться в якiсь мiлiсекунди. Урештi-решт, найiмовiрнiше, я усвiдомлюю, що м’яч пролiтае повз мою простягнуту руку.

Помилки передбачення мозок загалом може виправити двома способами. Перший, як ми щойно бачили на прикладi моеi невдалоi спроби зловити м’яч, полягае в тому, що мозок може виявити гнучкiсть i змiнити передбачення. У цiй ситуацii моi руховi нейрони виправили б рухи мого тiла, а сенсорнi нейрони змоделювали б iншi вiдчуття, якi привели б до наступних прогнозiв за участю петель передбачення. Наприклад, я могла б кинутись за м’ячем, коли вiн буде в iншому мiсцi, нiж я очiкувала спочатку.

Альтернативна стратегiя мозку – виявити впертiсть i стiйко триматися першого передбачення. Вiн фiльтруе сенсорнi сигнали так, щоб вони збiгалися з передбаченням. У цiй ситуацii я могла б стояти на бейсбольному полi, але мрiяти (передбачаючи та моделюючи), поки м’яч летить до мене. Навiть попри те, що м’яч перебував би в полi мого зору, я не помiчала б його, доки вiн не вдариться об землю бiля моiх нiг. Інший приклад – наповненi iжею памперси на вечiрцi в день народження моеi доньки: передбачення наших гостей щодо запаху дитячих випорожнень домiнували над iхнiми фактичними сенсорними сигналами про морквяне пюре.

Якщо коротко, мозок не е простою машиною, що реагуе на стимули зовнiшнього свiту. Вiн складаеться з мiльярдiв петель передбачення, якi створюють внутрiшню мозкову активнiсть. Зоровi, слуховi, смаковi, дотиковi, нюховi та руховi передбачення передаються по всьому мозку, обмежуючи одне одного та впливаючи одне на одного. Цi передбачення стримуються сенсорними сигналами вiд зовнiшнього свiту, якi ваш мозок може розставити за прiоритетами або iгнорувати.

Якщо iдея про передбачення та коригування здаеться iнтуiтивно незрозумiлою, подивiться на це iнакше. Ваш мозок працюе як науковець. Вiн завжди робить численнi передбачення, так само як учений висувае гiпотези. Подiбно до вченого, ваш мозок використовуе знання (попереднiй досвiд) для оцiнювання того, наскiльки впевненими ви можете бути в правильностi цих передбачень. Пiсля цього мозок перевiряе своi прогнози, порiвнюючи iх iз вхiдними сенсорними сигналами вiд свiту, як учений порiвнюе гiпотези з даними експерименту. Якщо ваш мозок передбачае добре, то сигнали вiд свiту пiдтверджують його передбачення. Проте зазвичай трапляються помилки прогнозування, i мозок, подiбно до вченого, мае кiлька варiантiв реагування. Вiн може бути вiдповiдальним дослiдником i скоригувати своi прогнози вiдповiдно до отриманих даних. А може виявитись тенденцiйним i брати до уваги лише тi данi, що збiгаються з його гiпотезами, iгноруючи решту. Ваш мозок може також бути нерозбiрливим ученим й iгнорувати iнформацiю ззовнi взагалi, твердо наполягаючи на тому, що реальнiстю е саме його передбачення. Або в моменти навчання чи вiдкриття ваш мозок може бути допитливим ученим i фокусуватися на зовнiшнiх сигналах. Нарештi, як представник «чистоi науки», ваш мозок може проводити експерименти, щоб уявити свiт, навiть не встаючи з крiсла: чисте моделювання без сенсорних сигналiв або помилки передбачення.

Баланс мiж передбаченням i помилкою передбачення, вiдображений на рис. 4.3, зумовлюе те, якою мiрою ваш досвiд проростае iз зовнiшнього свiту, а не з вашоi голови. Як можна побачити, у багатьох випадках зовнiшнiй свiт не мае великого значення для нашого досвiду. У певному сенсi наш мозок налаштований на iлюзiю: через постiйнi передбачення ми живемо у свiтi власного виробництва, що контролюеться свiтом вiдчуттiв. Якщо нашi прогнози достатньо точнi, вони не лише створюють нашi сприйняття та дii, а й пояснюють вiдчуття. Для людського мозку це е режимом за замовчуванням. При цьому наш мозок дивовижним чином не просто передбачае майбутне – вiн може за бажанням уявляти його. Наскiльки нам вiдомо, на це не здатний мозок жодноi iншоi тварини.






Рис. 4.3. Розмаiття психiчних явищ можна зрозумiти як комбiнацiю передбачень i сенсорних сигналiв


* * *

Наш мозок зайнятий прогнозуванням щомитi, а його найважливiшою мiсiею е передбачення енергетичних потреб тiла для збереження життя та здоров’я. Виявляеться, що цi надзвичайно важливi передбачення та пов’язанi з ними помилки прогнозування – ключовий iнгредiент утворення емоцiй. Упродовж сотень рокiв науковцi вважали, що емоцiйнi «реакцii» спричиняються певними дiлянками мозку. Як ви тепер вiдкриваете для себе, цi дiлянки мозку роблять цiлком протилежне тому, чого всi очiкували, – допомагають створювати емоцii в спосiб, що перевертае столiття наукових переконань з голови на ноги. І знов iсторiя починаеться з руху – не великомасштабних рухiв гри у бейсбол, а внутрiшнього руху вашого тiла.

Будь-який рух вашого тiла супроводжуеться рухом у вашому тiлi. Коли ви швидко змiнюете положення, аби зловити м’яч, то мусите глибше дихати. Щоб ви втекли вiд отруйноi змii, ваше серце швидше жене кров розширеними судинами, доправляючи глюкозу до м’язiв, що прискорюе ваш пульс i змiнюе тиск. Ваш мозок вiдображуе отриманi вiд цього внутрiшнього руху вiдчуття. Це вiдображення, як ви, можливо, пам’ятаете, називаеться iнтероцепцiею.

Внутрiшнi рухи вашого тiла та iхнi iнтероцептивнi наслiдки вiдбуваються в кожну мить життя. Мозок мусить пiдтримувати биття вашого серця, прокачування кровi, дихання легень та обмiн глюкози, навiть коли ви не граете в iгри й не тiкаете вiд змii, та навiть коли спите. Інтероцепцiя, отже, е безперервною, так само як завжди працюе механiка слуху та зору, навiть коли ви не слухаете й не дивитесь активно на щось конкретне.

З точки зору вашого мозку, замкненого всерединi черепа, ваше тiло е лише iншою частиною свiту, який вiн мусить пояснювати. Серце, що жене кров, легенi, якi розширюються, мiнливi температура й метаболiзм увесь час посилають до вашого мозку сенсорнi сигнали, галасливi й неоднозначнi. Один-единий iнтероцептивний сигнал, такий як тупий бiль у животi, може означати проблеми зi шлунком, голод, напругу, затiсно затягнутий пасок або сотню iнших речей. Ваш мозок мусить пояснювати вiдчуття тiла, робити iх значущими, i головним його iнструментом для цього е передбачення. Отже, вiн моделюе свiт iз точки зору людини з вашим тiлом. Так само як мозок передбачае зоровi образи, запахи, звуки, дотики та смаки зовнiшнього свiту, спiввiдносячи iх з рухами вашоi голови та кiнцiвок, вiн передбачае й сенсорнi наслiдки рухiв усерединi тiла.






Рис. 4.4. Кортикальнi дiлянки iнтероцептивноi мережi. Дiлянки розподiлу бюджету тiла забарвленi в темно-сiрий колiр, а первинна iнтероцептивна кора позначена своею технiчною назвою – «заднiй острiвець». Субкортикальнi дiлянки цiеi мережi не показано. Інтероцептивна мережа охоплюе двi мережi, загальновiдомi як мережа виявлення значущостi та мережа пасивного режиму роботи мозку. Зорова кора позначена для довiдки.



Бiльшу частину часу ви не усвiдомлюете мiнiатюрного виру руху всерединi вас. (Коли ви востанне думали: «Гм, моя печiнка, здаеться, виробляе сьогоднi забагато жовчi»?) Звiсно, в деяких випадках ви напряму вiдчуваете головний бiль, переповнений шлунок або калатання серця в грудях. Але ваша нервова система створена не для того, щоб ви вiдчували все це з точнiстю, що й на краще, бо iнакше цi вiдчуття забивали б вашу увагу.

Зазвичай ви переживаете iнтероцепцiю лише в загальних рисах – у тих простих вiдчуттях задоволення, незадоволення, збудження або спокою, якi я згадувала ранiше. Проте iнодi переживаете моменти iнтенсивних iнтероцептивних вiдчуттiв як емоцii. Це е ключовим елементом теорii конструйованих емоцiй. Щомитi, коли ви не спите, ваш мозок певним чином визначае вашi вiдчуття. Деякi з них е iнтероцептивними, в результатi чого вони можуть iнтерпретуватися як випадки емоцiй.

Щоб зрозумiти, як створюються емоцii, вам треба трохи розбиратися в деяких ключових дiлянках мозку. Інтероцепцiя, по сутi, – процес, у якому задiяний весь мозок, але декiлька дiлянок працюють разом особливим чином, надзвичайно важливим для iнтероцепцii. Моя лабораторiя вiдкрила, що цi дiлянки утворюють iнтероцептивну мережу всерединi вашого мозку, схожу на мережi для зорових, слухових та iнших чуттiв. Ця iнтероцептивна мережа видае передбачення щодо тiла, порiвнюе результати моделювання з сенсорними сигналами вiд нього й оновлюе модель мозку щодо вашого тiла у свiтi.

Щоб суттево спростити нашу розмову, я опишу цю мережу як таку, що мае двi загальнi частини з чiткими функцiями. Одна е набором дiлянок мозку, якi посилають тiлу передбачення для здiйснення контролю над його внутрiшнiм середовищем: щодо прискорення серцебиття, сповiльнення дихання, бiльшого видiлення кортизолу, посиленого метаболiзму глюкози тощо. Називатимемо iх дiлянками бюджетування (розподiлу бюджету) тiла.[8 - Також вiдомi як «лiмбiчнi», або «вiсцемоторнi», дiлянки. Щоб не вдаватися до надмiрноi деталiзацii (мозок е складною структурою), ми зосередимося лише на дiлянках розподiлу ресурсiв тiла в корi головного мозку. За межами кори можна знайти й iншi, наприклад центральне ядро мигдалини. Я також використовую слово «кора» в значеннi «кора головного мозку».] Друга ж частина мережi – це дiлянка, що представляе вiдчуття всерединi вашого тiла й мае назву первинна iнтероцептивна кора.

Цi двi частини вашоi iнтероцептивноi мережi задiянi в петлi передбачення. Щоразу, як вашi дiлянки розподiлу бюджету тiла передбачають якусь рухову змiну на кшталт прискорення серцебиття, вони також передбачають сенсорнi наслiдки цiеi змiни, як-от вiдчуття гупання в грудях. Цi сенсорнi передбачення називаються iнтероцептивними передбаченнями, i вони плавно переходять у вашу первинну iнтероцептивну кору, де моделюються звичайним чином. Первинна iнтероцептивна кора також приймае сенсорнi сигнали вiд серця, легень, нирок, шкiри, м’язiв, кровоносних судин та iнших органiв i тканин у мiру того, як вони виконують своi звичайнi обов’язки. Нейрони вашоi первинноi iнтероцептивноi кори порiвнюють це моделювання iз вхiдними сенсорними сигналами, обчислюючи будь-якi важливi помилки передбачення, завершуючи петлi i, врештi-решт, створюючи iнтероцептивнi вiдчуття.

Дiлянки розподiлу бюджету тiла вiдiграють важливу роль у збереженнi життя. Щоразу, як ваш мозок рухае будь-якою частиною вашого тiла, всерединi чи ззовнi, вiн витрачае певнi запаси енергii: ресурси, якi вiн використовуе для забезпечення роботи органiв, метаболiзму та iмунноi системи. Ви поповнюете запаси тiла, коли iсте, п’ете й спите, а витрати зменшуете, коли розслабляетеся з коханими, навiть займаючись сексом. Для контролю всiх цих витрат i поповнень ваш мозок мусить постiйно передбачати енергетичнi потреби вашого тiла, наче «плануючи його бюджет». Так само як фiрма мае фiнансовий вiддiл, що стежить за надходженнями й видатками та перемiщуе грошi мiж рахунками, аби ii загальний бюджет лишався збалансованим, ваш мозок мае схему, що переважно вiдповiдае за бюджет вашого тiла. Ця схема розмiщуеться всерединi вашоi iнтероцептивноi мережi. Дiлянки розподiлу бюджету тiла роблять передбачення для оцiнювання запасiв, щоб зберегти ваше життя та здоров’я, орiентуючись на попереднiй досвiд.

Чому це важливо для емоцiй? Бо кожна дiлянка мозку, що вважаеться вмiстилищем емоцiй у людей, е дiлянкою бюджетування тiла всерединi iнтероцептивноi мережi. Проте цi дiлянки не реагують у моменти переживання емоцiй. Вони взагалi не реагують. Вони, по сутi, створюють прогнози для регулювання бюджету вашого тiла. Вони видають передбачення для зорових образiв, звукiв, думок, спогадiв, уяви i (саме так!) емоцiй. Ідея про iснування емоцiйноi дiлянки мозку – iлюзiя, породжена застарiлою вiрою в реактивний мозок. Неврологи сьогоднi це розумiють, але до багатьох психологiв, психiатрiв, соцiологiв, економiстiв та iнших фахiвцiв iз вивчення емоцiй це розумiння поки що не прийшло.

Щоразу, як ваш мозок передбачае якийсь рух, чи то вставання з лiжка вранцi, чи вiдсьорбування кави, дiлянки розподiлу ресурсiв тiла коригують його бюджет. Коли ваш мозок передбачае, що тiлу знадобиться рiзкий сплеск енергii, цi дiлянки дають вашим наднирковим залозам указiвку видiлити гормон кортизол. Люди називають кортизол «гормоном стресу», але це помилка. Кортизол видiляеться щоразу, як вам потрiбен приплив енергii, i до цих моментiв можуть (але не обов’язково мусять) належати моменти, коли ви перебуваете пiд впливом стресу. Головна його мета – наповнити кровоток глюкозою для негайного забезпечення клiтин енергiею, що дае змогу, наприклад, м’язовим клiтинам розтягуватись i скорочуватись, аби ви могли втекти. Дiлянки розподiлу бюджету тiла також змушують вас глибше дихати, щоб збiльшити кiлькiсть кисню в кровотоку, та розширюють вашi артерii, аби цей кисень швидше потрапив до м’язiв i тiло могло рухатися. Весь цей внутрiшнiй рух супроводжуеться iнтероцептивними вiдчуттями, хоча ви й не запрограмованi переживати iх глибоко. Таким чином, ваша iнтероцептивна мережа контролюе ваше тiло, плануе бюджет запасiв енергii та репрезентуе внутрiшнi вiдчуття, причому робить усе це одночасно.

Видатки бюджетування тiла не вимагають фактичного фiзичного руху. Уявiть, що до вас наближаеться начальник, учитель або бейсбольний тренер. Ви знаете, що вiн оцiнюе все, що ви говорите й робите. Навiть попри те, що жоднi фiзичнi рухи в цiй ситуацii, здаеться, не потрiбнi, ваш мозок передбачае, що тiлу буде потрiбна енергiя, i дае розпорядження щодо «видаткiв iз бюджету» – видiлення кортизолу та заповнення вашого кровотоку глюкозою. Ви також переживаете сплеск iнтероцептивних вiдчуттiв. Зупинiться й подумайте про це на хвилинку. Хтось просто пiдходить до вас, коли ви спокiйно стоiте, а ваш мозок передбачае, що вам потрiбне пальне! Таким чином, будь-яка подiя, що суттево впливае на бюджет вашого тiла, стае для вас персонально значущою.

Нещодавно моя лабораторiя оцiнювала портативний пристрiй для монiторингу роботи серця. Цей пристрiй мав подавати сигнал щоразу, як пульс його носiя прискорюватиметься, зростаючи на 15 % понад норму. Одна з моiх аспiранток, Ерiка Сiгел, надiвши його, спокiйно працювала за своiм столом, i протягом деякого часу пристрiй мовчав. А потiм до кiмнати зайшла я. Коли Ерiка повернулась i побачила мене (свого наукового керiвника), пристрiй гучно запищав, вiд чого вона знiтилась i здивувалась, а решта спiвробiтникiв розвеселилася. Пiзнiше того дня вже я сама придiлила час носiнню цього пристрою, i пiд час зустрiчi з Ерiкою вiн запищав кiлька разiв, коли я отримувала повiдомлення вiд грантовоi агенцii (тодi вдосталь насмiялася вона).

Моя лабораторiя (як i iншi лабораторii ранiше) сотнi разiв експериментально продемонструвала розподiльчi зусилля мозку, спостерiгаючи, як ресурси тiла перемiщуються згiдно зi схемою планування його бюджету, а iнодi i як бюджети тiла коливаються на межi балансу. Ми просили добровольцiв сидiти абсолютно нерухомо перед екраном комп’ютера й дивитися на зображення тварин, квiтiв, немовлят, наiдкiв, грошей, пiстолетiв, серферiв, парашутистiв, автокатастроф та iнших об’ектiв i сцен. Цi зображення впливали на бюджет iхнiх тiл: пульс прискорювався, тиск змiнювався, кровоноснi судини розширювалися. Цi бюджетнi змiни, що готують тiло до бiйки або втечi, вiдбувалися навiть попри те, що добровольцi не рухались i не мали свiдомого плану рухатися. Спостерiгаючи за нашими добровольцями пiд час перегляду ними зображень в ходi експерименту з використанням фМРТ, ми з’ясували, що цi рухи всерединi тiла контролюють iхнi дiлянки розподiлу бюджету тiла. І навiть попри те, що нашi об’екти лежали абсолютно нерухомо, вони моделювали рухи на кшталт бiгу та серфiнгу, а також вiдчуття вiд руху м’язiв, суглобiв i сухожиль. Цi зображення також змiнювали вiдчуття наших добровольцiв у мiру того, як моделювались i коригувались iнтероцептивнi змiни в iхнiх тiлах. Цi та сотнi iнших дослiджень дали нам вагомi докази того, що наш мозок передбачае реакцii тiла, залучаючи попереднiй досвiд зустрiчi з подiбними ситуацiями та об’ектами, навiть коли фiзично ми неактивнi. І результатами цих передбачень е iнтероцептивнi вiдчуття.

Щоб порушити ваш бюджет, не потрiбна навiть присутнiсть iншоi людини чи об’екта. Ви можете просто уявити начальника, вчителя, тренера або когось (чи щось) iншого, хто е важливим для вас. Незалежно вiд того, стае воно емоцiею чи нi, кожне моделювання впливае на бюджет вашого тiла. Як виявилося, люди витрачають щонайменше половину свого часу, коли не сплять, моделюючи, замiсть того щоб звертати увагу на свiт навколо них, i це чисте моделювання потужно керуе iхнiми вiдчуттями.

Коли йдеться про управлiння бюджетом, мозок не мусить займатися цим сам. Бюджет вашого тiла регулюють також iншi люди. Коли ви взаемодiете з друзями, батьками, дiтьми, коханими, товаришами по командi, лiкарем чи iншими близькими людьми, то синхронiзуете з ними дихання, серцебиття та iншi фiзичнi сигнали, що стае в результатi помiтним. Коли ви тримаетесь за руки з коханими чи навiть просто тримаете iхне фото на своему робочому столi, це зменшуе активацiю ваших дiлянок розподiлу бюджету тiла й робить вас менш уразливими до болю. Якщо ви стоiте бiля пiднiжжя пагорба з друзями, вiн здаеться менш крутим i легшим для пiдйому, нiж якщо ви самi. Якщо ви зростаете в бiдностi – ситуацii, що призводить до хронiчного дисбалансу бюджетування тiла та гiперактивноi iмунноi системи, – цi проблеми зменшуються в разi наявностi у вашому життi людини, яка вас пiдтримуе. Натомiсть коли ви втрачаете близькi, любовнi стосунки та почуваетесь фiзично хворими через це, причиною почасти е те, що вашi коханi бiльше не допомагають регулювати ваш розподiл. Ви почуваетесь так, наче втратили частину себе, бо в певному розумiннi так i е.

Кожна людина, з якою ви зустрiчаетесь, кожне передбачення, яке робите, кожна iдея, яку уявляете, i кожен зоровий образ, звук, смак, дотик та запах, якi вам не вдаеться спрогнозувати, – усе це мае бюджетнi наслiдки та вiдповiднi iнтероцептивнi передбачення. Ваш мозок мусить боротися з цим неперервним, мiнливим потоком iнтероцептивних вiдчуттiв вiд передбачень, що зберiгають ваше життя. Інодi ви iх усвiдомлюете, iнодi нi, але вони завжди е частиною моделi свiту вашого мозку. Вони е, як я вже говорила, науковою основою для простих вiдчуттiв задоволення, незадоволення, збудження та спокою, якi ви переживаете щодня. Для декого цей потiк схожий на вузький, спокiйний струмочок. Для iнших вiн як бурхлива рiчка. Інодi вiдчуття трансформуються в емоцii, але, як ви тепер засвоiли, навiть перебуваючи на задньому планi, вони впливають на те, що ви робите, думаете та сприймаете.


* * *

Коли ви прокидаетеся вранцi, то почуваетесь свiжими чи розбитими? У серединi дня ви виснаженi чи сповненi енергii? Подумайте над тим, як почуваетесь просто зараз. Спокiйними? Зацiкавленими? Активними? Знудженими? Стомленими? Роздратованими? Це простi вiдчуття, якi ми обговорювали на початку роздiлу. Науковцi називають iх афектом




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Коли я вживаю в цiй книжцi слово «тiло», то не включаю в нього мозок, як, наприклад, у реченнi «Ваш мозок наказуе тiлу рухатися». Говорячи про все тiло, включно з мозком, я пишу «анатомiчне тiло». (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)




2


У цiй книжцi я використовую великi лiтери та лапки для позначення якоiсь емоцii загалом, наприклад «Страх» на противагу одиничному випадку страху.




3


Стислий огляд термiнологii, пов’язаноi з мозком (нейронiв, часток та iн.), див. у додатку A.




4


Насправдi ми маемо двi мигдалини, по однiй у лiвiй та правiй скроневих частках.




5


Інколи я чую вiд дослiдникiв емоцiй, якi дотримуються класичного погляду: «Як щодо iнших п’ятдесяти дослiджень iз тисячами об’ектiв, що демонструють неспростовнi докази на користь вiдбиткiв емоцiй?» Так, iснуе багато таких дослiджень, якi пiдтверджують класичну iдею про iснування вiдбиткiв емоцiй, але наукова теорiя повинна пояснювати всi докази, а не лише ту частину, що ii пiдтримуе. Не можна розглядати п’ятдесят тисяч чорних собак як доказ того, що всi собаки чорнi.




6


Якщо ви вiддаете перевагу спортивним аналогiям, та чи iнша мережа схожа на бейсбольну команду. У конкретний момент участь у грi беруть лише дев’ять iз двадцяти п’яти членiв команди, i ще дев’ять можуть у будь-який час вийти на замiну, однак ми говоримо, що виграла чи програла саме «команда».




7


Якийсь прихильник класичного погляду на емоцii мiг би припустити, що до появи стоматологii люди стримували своi вродженi усмiшки радостi як соцiально неприйнятнi.




8


Також вiдомi як «лiмбiчнi», або «вiсцемоторнi», дiлянки. Щоб не вдаватися до надмiрноi деталiзацii (мозок е складною структурою), ми зосередимося лише на дiлянках розподiлу ресурсiв тiла в корi головного мозку. За межами кори можна знайти й iншi, наприклад центральне ядро мигдалини. Я також використовую слово «кора» в значеннi «кора головного мозку».


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/barrett_l-za/yak-narodzhuyut-sya-emoc