Зелена миля
Стiвен Кiнг


Пол Еджкомб – колишнiй наглядач федеральноi в’язницi штату Луiзiана «Холодна гора», а нинi – мешканець будинку для лiтнiх людей. Бiльш нiж пiвстолiття тому вiн скоiв те, чого досi не може собi вибачити. І тягар минулого знову й знову повертае його до 1932 року. Тодi до блоку Е, в якому утримували засуджених до смертноi кари злочинцiв, прибули «новенькi». Серед тих, на кого чекала сумнозвiсна Зелена миля – останнiй шлях, що проходить засуджений до мiсця страти, – був Джон Коффi. Його визнали винним у згвалтуваннi та вбивствi двох сестер-близнючок Кори й Кетi Деттерик. Поволi Пол усвiдомив, що цей незграбний велетень, який скидався на сумирну дитину, не може бути монстром-убивцею. Але як врятувати того, хто вже ступив на Зелену милю?

Обережно! Ненормативна лексика!





Стiвен Кiнг

Зелена миля






Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018



Перекладено за виданням: King S. The Green Mile: A Novel / Stephen King. – London: Orion, 2005. – 480 p.

Переклад з англiйськоi Олени Любенко

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

Електронна версiя створена за виданням:

Кiнг С. К41 Зелена миля: роман / Стiвен Кiнг; пер. з англ. О. Любенко. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018. – 432 с.



© Stephen King, 1996

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018




Вступ


У мене перiодично бувають напади безсоння (людей, що читали хронiку пригод Ральфа Робертса[1 - Персонаж роману Стiвена Кiнга «Безсоння». (Тут i далi прим. перекл.)], цей факт нiтрохи не здивуе), тож для тих ночей, коли сон мене вперто не бере, я намагаюся тримати напохватi якусь iсторiйку. Я розповiдаю iх собi, коли лежу в темрявi, записую подумки так само, як писав би на машинцi чи текстовому процесорi: часто повертаюся, замiнюю слова, додаю думки, витираю пiдряднi речення, складаю дiалоги. Щоночi, перш нiж забутися сном, я починаю спочатку й просуваюся трохи далi, нiж напередоднi. На п’яту чи шосту нiч я вже зазвичай маю в головi чималi кавалки прози, вивченi напам’ять. На перший погляд, це трохи божевiльно, проте насправдi заспокоюе… а як спосiб згаяти час, то й узагалi дасть неабиякоi фори пiдрахунку овець.

Історii цi врештi-решт зношуються, так само, як книжка, перечитана десятки разiв. («Викинь це й купи собi нове, Стiвене, – бувало, радила менi мати, кинувши роздратований погляд на мiй улюблений комiкс чи книжку в паперовiй обкладинцi. – Це вже пошарпане ганчiр’я».) Отодi настае час шукати нову iсторiю, i пiд час чергового кола без сну я лежу й сподiваюся, що вона скоро вигулькне, бо безсоннi години – то довгi години.

1992-го чи 93-го я трудився над казкою на нiч, що називалася «Обман зору». Йшлося в нiй про чоловiка, засудженого на смерть, чорношкiрого велетня, який iз наближенням дати виконання вироку раптом починае впритул цiкавитися всiлякими фокусами й жонглюванням. Оповiдь мала йти вiд першоi особи, старого тюремного «активiста»[2 - В’язень, що користуеться довiрою адмiнiстрацii та виконуе рiзнi доручення.], який пхав свiй вiзок iз книжками в’язничними корпусами, а ще продавав цигарки, рiзний дрiб’язок i маленькi цiкавинки на зразок тонiка для волосся й лiтачкiв iз воскованого паперу. Наприкiнцi оповiдки, перед самою його стратою, я хотiв, щоб велетенський в’язень, Люк Коффi, показав фокус iз самозникненням.

Ідейка була добра, але щось менi в тiй iсторii муляло. Я й так до неi пiдходив, i сяк, сотню рiзних способiв перепробував, але все одно було щось не те. Приписав оповiдачу ручну мишу, що каталася верхи на його вiзку, думав, це допоможе, але не допомогло. Найкращий там був початок: «Це сталося 1932 року, коли тюрма штату ще була в Еванс-Нотчi… й електричний стiлець там, звiсно, був теж. Ув’язненi звали його Старим Іскруном». Менi здавалося, що це добре, а все iнше – нi. Нарештi я покинув Люка Коффi та його зникомi монетки на користь оповiдки про планету, де люди чомусь перетворювалися на канiбалiв, коли дощило… i вона менi досi в кайф, тому руки геть, чуете?

А потiм, десь за пiвтора року, iдея зi смертником повернулася до мене, тiльки вже пiд iншим кутом – а що, подумав я, коли цей здоровань буде якимсь цiлителем, а не фокусником-початкiвцем, – простаком, засудженим до смертi за вбивства, яких вiн не тiльки не скоював, а навпаки – намагався вбитих оживити?

Та iсторiя була надто гарна, щоб прокручувати в головi перед сном, хоч я й почав ii в темрявi – вiдродив перший абзац майже слово в слово, а перший роздiл розповiв подумки, перш нiж засiсти за писання. Оповiдач замiсть активiста став наглядачем камер смертникiв, Люк Коффi перетворився на Джона Коффi (знiмаючи капелюха перед Вiльямом Фолкнером, чия Христова фiгура – Джо Крiстмас), а миша стала… ну, Мiстером Джинглзом.

Оповiдка була добра, я це вiд самого початку знав, але писати ii було надзвичайно важко. У моему життi вiдбувалися iншi подii, з якими було наче легше (одна з них – сценарiй для мiнi-серiалу «Сяйво»), i за «Зелену милю» я тримався кiнчиками пальцiв. Вiдчуття було таке, наче створюю свiт майже з нуля, бо я практично нiчого не знав про життя в камерах смертникiв на крайньому Пiвднi в часи Великоi депресii. Зарадити цьому, звiсно, можна було – узявшись збирати iнформацiю, але я подумав, що це може вбити крихке вiдчуття дива, яке я вiдкрив у своiй оповiдi. Якась частка мого ества вiд самого початку знала, що насправдi менi потрiбна була не реальнiсть, а мiф. Тож я наполегливо простував далi, накопичував слова й сподiвався iскри, розпалу, осяяння, будь-якого рiзновиду банального чуда.

Диво прийшло факсом вiд Ральфа Вiчiнанзи, мого агента з продажу авторських прав за кордон, який порозмовляв iз британським видавцем про форму роману в частинах, яку експлуатував столiття тому Чарльз Дiккенс. Ральф запитав – поблажливим тоном людини, яка не вiрить у те, що iдея буде плiдною, – чи не цiкавить мене нагода випробувати перо в такому. Чорт, я аж пiдскочив. Ухопився руками й ногами. Бо миттю зрозумiв, що, погодившись на такий проект, нiде не дiнуся й муситиму закiнчити «Зелену милю». Отож, почуваючись римським солдатом, який пiдпалюе мiст через Рубiкон, я зателефонував Ральфовi й попросив його укласти угоду. Вiн уклав, решту ви знаете. Джон Коффi, Пол Еджкомб, Брутал Говелл, Персi Ветмор… – усi вони перебрали на себе владу i вдихнули в цю iсторiю життя. Це було невимовно круто.

«Зелену милю» зустрiли з таким магiчним ентузiазмом, якого я нiколи не сподiвався; власне, я вважав, що з комерцiйного погляду вона може виявитися провальною. Вiдгуки читачiв були чудовi, i цього разу iм вторували майже всi критики. Гадаю, значну частку популярностi цiеi книжки зумовили проникливi поради моеi дружини, а комерцiйним успiхом великою мiрою завдячую сумлiннiй працi людей у видавництвi «Datton Signet».

Однак сам досвiд писання був моiм, i лише моiм. Я працював, як каторжний, намагаючись вкластися в божевiльний видавничий графiк i водночас вибудувати книжку так, щоб кожна частина мала власну мiнi-кульмiнацiю, сподiваючись, що всi сюжетнi лiнii зiйдуться, i знаючи, що iнакше мене повiсять. Раз чи два стало цiкаво, чи Чарльз Дiккенс у тi часи так само просто сподiвався, що всi питання, порушенi в сюжетi, розв’яжуться самi. Менi здаеться, так. На щастя для нього, Бог чимало зерна пiдсипав старенькому Чарльзу на нивi таланту.

Пам’ятаю, раз чи два я подумав, що засмiчую землю позаду себе обурливими анахронiзмами, але iх виявилося на диво небагато. Навiть той «гаряченький комiкс» iз моряком Попаем та Олiв Ойл був щирою правдою: одразу пiсля публiкацii частини 6-i хтось надiслав менi копiю точно такого комiксу, виданого десь 1927 року. На однiй пам’ятнiй смузi Вiмпi шпiлить Олiв i водночас жере гамбургер. Чорт, людськiй уявi немае меж, правда?

Пiсля успiшноi публiкацii «Зеленоi милi» почалися обговорення, чи не видати ii окремим романом. Друкування частинами для мене й деяких читачiв було доволi накладним, бо цiна, як за зiбрання в м’яких обкладинках, надто кусалася: близько дев’ятнадцяти доларiв за всi шiсть випускiв (якщо купувати в комiсiйнiй крамницi, то набагато дешевше). Тож коробковий набiр нiколи не здавався iдеальним варiантом. А ця книжка, комерцiйне видання в паперовiй обкладинцi, доступне за бiльш розумною цiною, здавалася iдеальною. Отож, ось вона – практично без змiн пiсля першоi публiкацii (хоча той момент, де Персi Ветмор у гамiвнiй сорочцi пiднiмае руку, щоб стерти пiт з обличчя, я все-таки виправив).

На певному етапi я хотiв повнiстю ii переглянути, перетворити на роман, яким вона не змогла стати в цьому форматi, й перевидати. Та доки той час не настав, досить i цього. Я тiшуся, що так багато читачiв уподобали цю книжку. І, ви знаете, непогана казочка на нiч вийшла, врештi-решт.



    Стiвен Кiнг
    Бенгор, штат Мейн
    6 лютого 1997 року




Передмова. Лист


27 жовтня 1995 року



Дорогий Постiйний читачу!

Життя – примхлива рiч. Історiя, що починаеться в цiй маленькiй книжечцi, iснуе в такому виглядi завдяки випадковiй ремарцi агента з продажу нерухомостi, якого я нiколи не бачив на власнi очi. Це сталося рiк тому, на Лонг-Айлендi. Ральф Вiчiнанза, мiй давнiй друг i бiзнес-партнер (вiн переважно продае права на iноземнi публiкацii моiх книжок i оповiдань), щойно орендував там будинок. Рiелтор зауважив, що будинок «наче зiйшов зi сторiнок роману Чарльза Дiккенса».

Та ремарка все не йшла Ральфу з голови, коли вiн запросив до себе першого гостя, британського видавця Малкольма Едвардса. Вiн повторив ii Едвардсу, i вони розбалакалися про Дiккенса. Едвардс згадав, що багато своiх романiв Дiккенс публiкував частинами: або як вкладення в журнали, або окремо, книжечками (це слово, книжка-менша-за-середню, завжди озивалося в менi вiдчуттям камерностi й дружньоi приязнi). Деякi романи, додав Едвардс, було насправдi написано й переглянуто вже напередоднi публiкацii; романiстом, який явно не боявся дедлайнiв, – ось ким був Чарльз Дiккенс.

Дiккенсовi романи з продовженням були шалено популярнi; власне, iхня популярнiсть була така величезна, що один iз них спричинив трагедiю в Балтиморi. Великий гурт фанатiв Дiккенса скупчився на пристанi, очiкуючи прибуття англiйського судна з примiрниками останньоi частини «Крамницi старожитностей» на борту. Історiя мовить, що кiлька нездалих читачiв у тиснявi попадали у воду й потопилися.

Не думаю, що Малкольм чи Ральф хотiли, аби хтось утопився, але iм було цiкаво, що буде, якщо перенести формат серiйноi публiкацii в сучаснi умови. Тiеi митi жоден iз них не здавав собi справи, що таке вже траплялося (насправдi пiд сонцем немае нiчого нового) принаймнi двiчi. Том Вулф опублiкував першу чернетку свого роману «Багаття марнославства» в журналi «Роллiнг Стоун», а Майкл Макдавелл («Амулет», «Позолоченi голки», «Елементали» i сценарiй фiльму «Бiтлджус») надрукував роман «Чорна вода» частинами в паперових обкладинках. Той роман – горор про пiвденну сiмейку з не надто приемною фамiльною рисою (вони перетворювались на алiгаторiв) – був не найкращим твором Макдавелла, але все одно мав чималий попит i принiс успiх видавництву «Ейвон Букс».

Двое чоловiкiв i далi розмiрковували над тим, якими можуть бути наслiдки, якщо автор популярних романiв спробуе видати роман у частинах, книжечками – маленькими пейпербеками[3 - Слово походить вiд англ. paperback – книжка в паперовiй обкладинцi.], якi можна продавати по фунту-два в Британii чи, може, по три долари в Америцi (де бiльшiсть пейпербекiв нинi продають по 6,99 чи 7,99 долара). Такий письменник, як Стiвен Кiнг, мiг би успiшно провернути такий експеримент, сказав Малкольм, i на тому розмова перейшла до iнших тем.

Ральф практично забув про цю iдею, але вона повернулася до нього восени 1995 року пiсля вiдвiдин Франкфуртського книжкового ярмарку, мiжнародноi галузевоi виставки, де кожен день – нiби вирiшальна битва для таких, як Ральф. Вiн привiз менi задум втiлення роману в частинах/книжечках разом з iншими пропозицiями, бiльшiсть яких я автоматом вiдхилив.

Проте iдея книжечок не потрапила разом з iншими пiд автоматичний нiж. На вiдмiну вiд iнтерв’ю для японського «Плейбоя» чи туру «все включено» балтiйськими республiками, вона розпалила в моiй уявi палахкотливу iскру. Я не вважаю себе сучасним Дiккенсом – якщо такий письменник iснуе, то це, напевно, Джон Ірвiнг чи Салман Рушдi, – але я завжди любив iсторii, розказанi епiзодами. Це формат, на який я вперше натрапив у журналi «Сетедей Івнiнг Пост», i вiн менi сподобався, бо в кiнцi кожного епiзоду читач стае повноправним спiвавтором поряд iз письменником – у вас е цiлий тиждень на те, щоб вгадати, яким буде наступний вигин тiла змii. А також менi здавалося, що людина читае й переживае цi iсторii бiльш напружено, бо вони порцiйнi. Ви не можете проковтнути книжку, навiть якщо вам дуже цього хочеться (а коли оповiдка цiкава, ви так i робите).

А що найкраще – вдома ми часто читали iх уголос: одного вечора мiй брат Девiд, iншого я, третього – мама, потiм, знов по колу, брат. То була рiдкiсна нагода порадiти писаному твору так, як ми радiли фiльмам, на якi ходили в кiно, i телепрограмам («Сирицева шкiра», «Бонанца», «Шосе № 66»[4 - «Сирицева шкiра» (англ. Rawhide), «Бонанца» (англ. Bonanza) – американськi серiали-вестерни 1960-х рокiв, «Шосе № 66» – пригодницький серiал.]), якi переглядали разом; вони були сiмейною подiею. І лише багато рокiв потому я дiзнався, що романи Дiккенса були такою самою втiхою для тогочасних сiмей, от тiльки iхнi спiвпереживання бiля сiмейного вогнища над долею Пiп та Олiвера й Девiда Коперфiлда розтягувалися на роки, а не на кiлька мiсяцiв (навiть найдовшi серiйники «Пост» рiдко мiстили бiльше восьми випускiв).

Був у тiй iдеi ще один момент, який менi особисто iмпонував, принада, яку, пiдозрюю, може вповнi оцiнити лише автор саспенсу й моторошних оповiдок: коли iсторiю видають частинами, письменник здобувае над читачем владу, якою в iншому разi тiшитися б не змiг: простiше кажучи, Постiйний читачу, ти не зможеш прогортати наперед i пiдглянути, чим там усе закiнчилося.

Досi пам’ятаю, як зайшов був у нашу вiтальню, коли менi було дванадцять чи десь так, i побачив, як мама, сидячи у своему улюбленому крiслi-гойдалцi, пiдглядае в кiнець пейпербеку Агати Крiстi, тримаючи пальцем те мiсце, на якому зупинилася, на сторiнцi 50-й. Мене це шокувало, я так iй i сказав (не забувайте, менi було дванадцять, а в цьому вiцi хлопцi тiльки починають невиразно усвiдомлювати свое всезнайство), бо ж читати детектив iз кiнця – це те саме, що виiсти бiлу речовину з середини печива «Орео», а самi печивка викинути. Мама розсмiялася своiм прекрасним безжурним смiхом i вiдповiла, що, може, воно й так, але часом вона просто не здатна опиратися спокусi. Поняття «пiддатися спокусi» було для мене вже не чужим; у мене й своiх спокус було повно, навiть у дванадцять. Але ось, нарештi, е цiкавi лiки вiд тiеi спокуси. Доки остання частина не з’явиться в книгарнях, нiхто не знатиме, чим закiнчилася «Зелена миля»… може, й зi мною включно.

Та мить, коли Ральф Вiчiнанза запропонував iдею роману в частинах (хоч вiн сам i не мiг нiяк про це знати), була найсприятливiшою для мене з психологiчного погляду. Я виношував iдею оповiдки на тему, до якоi рано чи пiзно мав дiйти: електричний стiлець. Старий Іскрун зачаровував мене вiдтодi, коли я вперше подивився фiльм iз Джеймсом Кегнi[5 - «Янголи з брудними обличчями», фiльм 1938 року.], а першi розповiдi про смертникiв, якi я прочитав у життi (у книжцi пiд назвою «Двадцять тисяч рокiв у Сiнг-Сiнгу» авторства начальника тюрми Льюiса Е. Ловза), розпалили темний бiк моеi уяви. Менi цiкаво було, як воно – пройти тi останнi сорок ярдiв до електричного стiльця, знаючи, що на ньому ти й помреш? Або, якщо вже на те пiшло, що вiдчувае людина, яка мусить прив’язувати засудженого до страти… чи вмикати рубильник? Яку частку душi вiдбирае ця робота? Чи ще лячнiше – якими рисами вона тебе нагородить?

Цi основоположнi задуми я випробовував (завжди нерiшуче) за останнi двадцять-тридцять рокiв по-рiзному. Я написав одну вдалу повiсть, де дiя вiдбуваеться у в’язницi («Рита Гейворт i втеча з Шоушенку»), а потiм уже наче й вирiшив, що годi з мене, коли раптом виплив цей новий пiдхiд до задуму. Менi вiн багато в чому подобався, але найбiльше – за голос принципово порядного оповiдача: скромний, чесний, можливо, трохи наiвний, типово кiнгiвський оповiдач, до нутра кiсток. Отож я взявся до роботи, але боязко, раз у раз спиняючись. Бiльшу частину другого роздiлу було написано, коли над стадiоном Фенвей-Парк[6 - Бейсбольний стадiон, де тренуеться i грае «Бостон Ред Сокс», улюблена бейсбольна команда Стiвена Кiнга.] задощило!

Коли подзвонив Ральф, я вже мав нотатник, заповнений сторiнками «Зеленоi милi», i усвiдомлював, що пишу роман, тодi як мушу витрачати час на те, щоб розчистити стiл для вже написаноi книги («Безнадiя» – скоро ти ii побачиш, Постiйний читачу). На тому роздорiжжi, до якого я пiдiйшов iз «Милею», звичайно е лише двi можливостi вибору: вiдкласти книжку (i, ймовiрно, бiльше нiколи за неi не братися) або покинути все й рвонути до фiналу.

Ральф запропонував можливу третю альтернативу: iсторiю, яку слiд писати так, як i читати, – випусками. Елемент канатоходiння в нiй менi теж сподобався: не впораешся iз завданням, не дiйдеш до кiнця, i враз мiльйони читачiв завиють на мiсяць, жадаючи твоеi кровi. Нiхто не знае цього краще за мене, хiба що моя секретарка, Джулiанн Юглi; щотижня ми отримуемо десятки сердитих листiв iз вимогами наступноi книжки з циклу «Темна вежа» (терпiння, послiдовники Роланда, ще рiк чи два, i ваше чекання скiнчиться, обiцяю). В одному з таких листiв лежав полароiдний знiмок: плюшевий ведмедик, закутий у ланцюги, а бiля нього – анонiмка, вирiзана з газетних заголовкiв i обкладинок журналiв. «НЕГАЙНО ВИДАЙТЕ НАСТУПНУ КНИГУ ТЕМНОЇ ВЕЖІ, АБО ЦЕЙ ВЕДМІДЬ ПОМРЕ». Я повiсив ii на стiну в кабiнетi, щоб нагадувала про мою вiдповiдальнiсть, а також про те, як це прекрасно, коли людям справдi не байдуже (трохи) до витворiв чиеiсь уяви.

У будь-якому разi я вирiшив публiкувати «Зелену милю» низкою книжечок у м’якiй обкладинцi, на манiр дев’ятнадцятого столiття, i сподiваюся, ти прочитаеш ii та розкажеш менi, (а) чи сподобалась тобi ця iсторiя, (б) чи сподобалась тобi нечасто вживана, проте досить-таки кумедна система доставки. Завдяки iй, безперечно, писання просувалося швидше, хоча на цю мить (дощового вечора в жовтнi 1995 року) iсторiя ще далека вiд завершення, навiть у виглядi чернетки, i розв’язка ще пiд сумнiвом. Але не знати, чим усе закiнчиться, – це ж складова всiх веселощiв. На цьому етапi я iду крiзь густий туман, втиснувши педаль газу в пiдлогу.

Але насамперед хочу сказати от що: якщо тобi бодай наполовину буде так цiкаво читати цю книжку, як менi писати, то вважай, ми обое у виграшi. Насолоджуйся… а ще – чом би не почитати вголос, разом iз другом? Хай там як, а це допоможе скоротати час до того, як на газетнiй розкладцi чи в мiсцевiй книгарнi з’явиться наступний випуск.

А тимчасом шануйтеся й будьте добрими одне до одного.



    Стiвен Кiнг




Частина перша

Двi мертвi дiвчинки








1


Це сталося 1932 року, коли тюрма штату ще була в «Холоднiй горi». Електричний стiлець там, звiсно, був теж.

В’язнi жартували над стiльцем – так люди завжди глузують iз тих страшних речей, вiд яких не вийде вiдкараскатись. Вони називали його Старим Іскруном i Великим Шарахом. Сипали дотепами про рахунки за електрику i про те, як начальник тюрми Мурз готуватиме собi тiеi осенi вечерю на День подяки, бо його жiнка, Мелiнда, надто хвора, щоб стояти коло плити.

Але для тих, кому насправдi свiтило на той стiлець сiдати, весь гумор iз ситуацii вивiтрювався вмить. За час своеi служби в «Холоднiй горi» я головував на сiмдесяти восьми стратах (цiеi цифри я не сплутаю нiколи, пам’ятатиму й на смертному ложi) й думаю, що до бiльшостi тих людей правда остаточно доходила тiльки тодi, коли iхнi щиколотки приковували ременями до мiцних ножищ «Старого Іскруна». Тiеi митi на них сходило усвiдомлення (видно було, як воно холодним жахом пiдiймаеться в iхнiх очах), що iхнi ноги скiнчили свою кар’еру. У них ще текла кров, м’язи досi були мiцними, та все одно iм настав кiнець; вони бiльше нiколи не протупцяють ще одну милю сiльською мiсцевiстю й не затанцюють iз дiвчиною на гоцанках у клунi. До клiентiв Старого Іскруна усвiдомлення неминучостi iхньоi смертi приходило через щиколотки й пiдiймалося вище. Була ще чорна шовкова торбинка, яку надiвали iм на голови пiсля того, як вони договорювали своi белькотливi та здебiльшого беззв’язнi останнi слова. Вважалося, що це задля них, але я завжди думав, що насправдi це для нас: щоб ми не бачили того жаского припливу переляку в iхнiх очах, коли вони усвiдомлювали, що помруть iз зiгнутими колiньми.

У «Холоднiй горi» не було камери смертникiв. Був лише блок Е, окремий вiд iнших чотирьох корпусiв i приблизно на три чвертi вiд них менший; цегляний, а не дерев’яний, пiд жахливим голим металевим дахом, що оком маячного хворого несамовито виблискував пiд лiтнiм сонцем. Шiсть камер усерединi, по три на кожному боцi широкого центрального проходу, кожна майже вдвiчi бiльша за камери в iнших чотирьох корпусах. Усi – одиночнi. Розкiшне житло як на в’язницю (особливо в тридцятi роки), але його мешканцi з радiстю помiнялися б на камеру в будь-якому з iнших чотирьох блокiв. Повiрте, вони б помiнялися.

За всi роки моеi служби головним наглядачем цього блоку жодного разу не траплялося так, щоб усi шiсть камер були зайнятi одночасно, – дяка Боговi за маленькi дива. Щонайбiльше разом сходилося четверо, бiлих i чорних (у «Холоднiй горi» мiж ходячими мерцями сегрегацii не чинили), i то був шматочок пекла. Одна була жiнка, Беверлi Маккол. Чорна, як виновий туз, i прекрасна, як грiх, на який вам не стало духу наважитись. Вона шiсть рокiв мирилася з тим, що чоловiк ii духопелить, але жодного зайвого дня не побажала терпiти, коли вiн плигнув у гречку. Того ж вечора, коли дiзналася, що вiн зраджуе, вона стала в очiкуваннi безталанного Лестера Маккола, вiдомого своiм друзякам (а ще, напевно, коханцi, зв’язок iз якою був украй коротким) пiд прiзвиськом Рiзун, на горiшньому майданчику сходiв, що вели до помешкання над його цирульнею. Вона дочекалася, коли вiн наполовину скине пальто, а тодi випустила його зрадливi кишки на двоколiрнi туфлi. Зробила це однiею з Рiзунових власних бритв. За двi ночi до того, як ii мали всадовити на Старого Іскруна, вона покликала мене у свою камеру й сказала, що до неi увi снi приходив африканський дух-батько. Вiн наказав iй зректися рабського iменi й померти пiд прiзвищем вiльноi – Матуомi. Таке було ii прохання: щоб смертний вирок iй зачитали на прiзвище Беверлi Матуомi. (А iменi дух-батько iй чи то не назвав, чи то вона його не розчула.) Я сказав: «Так, згода, гаразд». Якщо за роки служби головним вертухаем я чогось i навчився, то це без крайньоi потреби нiколи не вiдмовляти страченцям. Хоча у випадку Беверлi Матуомi це погоди не робило. Наступного дня близько третьоi по обiдi зателефонував губернатор i повiдомив про пом’якшення ii вироку – Беверлi перевели в пенiтенцiарний заклад для жiнок «Трав’яниста долина». Сама пенiтенцiя, i нуль потенцii, жартували ми в тi часи. І, скажу я вам, я був дуже радий, що кругленька дупця Бев поверне лiворуч, а не праворуч, коли опиниться поряд зi столом чергового.

За тридцять п’ять рокiв чи десь так (не менше тридцяти п’яти минуло, напевно) я побачив це iм’я на сторiнцi некрологiв у газетi, пiд фотографiею чорношкiроi жiнки з худорлявим обличчям, обрамленим хмарою сивого волосся, в окулярах зi стразами в кутиках. То була Беверлi. Останнi десять рокiв вона прожила на волi, повiдомляв некролог, i практично власними силами рятувала бiблiотеку маленького мiстечка Рейнз-Фоллз. Також вона вчителювала в недiльнiй школi, i в тiй тихiй глушинi ii дуже любили. «БІБЛІОТЕКАРКА ПОМЕРЛА ВІД СЕРЦЕВОГО НАПАДУ» – таким був заголовок. А пiд ним дрiбнiшим шрифтом, ледве не запiзнiлою думкою: «Бiльше двадцяти рокiв вiдсидiла у в’язницi». Лише очi, широко розплющенi, несамовитi за скельцями окулярiв зi стразами в кутиках, були тi самi. Очi жiнки, яка навiть у сiмдесят iз гаком рокiв без вагань би витягла бритву iз синього слоiка з дезiнфекцiйним розчином, якби потреба видалася нагальною. Убивцю ви впiзнаете, навiть коли вона доживае вiку старенькою бiблiотекаркою в сонному малому мiстечку. Принаймнi, якщо стiльки ж часу проведете, наглядаючи за вбивцями, як я. Лише одного разу я засумнiвався в слушностi своеi роботи. Мабуть, тому я зараз i пишу цi рядки.

Широкий коридор посерединi блока Е був застелений лiнолеумом кольору прив’ялого лайма, а тому те, що в iнших в’язницях називали Останньою милею, у «Холоднiй горi» звалося Зеленою милею. Вона простягалася на шiстдесят довгих крокiв iз пiвдня на пiвнiч, з ближнього до дальнього кiнця. На пiвденному кiнцi була гамiвна кiмната. На пiвнiчному – Т-подiбна розвилка. Поворот лiворуч означав життя – якщо можна так назвати те, що вiдбувалося на запеченому пiд сонцем подвiр’i для прогулянок; а для багатьох то й було життя; багато хто роками так жив, без помiтноi шкоди для себе. Злодii, пiдпалювачi й гвалтiвники – усi походжали, чесали язиками й провертали своi маленькi оборудки.

Однак поворот праворуч – цей був iнакший. Спершу ви потрапляли в мiй кабiнет, де килим був також зелений (я все збирався його помiняти, та так руки й не дiйшли), проминали мiй письмовий стiл, обрамлений американським прапором злiва й прапором штату справа. На дальньому боцi кабiнету було двое дверей. Однi вели в маленький ватерклозет, яким користувалися ми з наглядачами блока Е (а часом i сам начальник Мурз); iншi ж вiдчинялися в примiщення, що нагадувало великий сарай для зберiгання сiльськогосподарських знарядь. Там усе й закiнчувалося, коли ви проходили Зеленою милею.

Дверцята тi були маленькi. Менi, щоб пройти, доводилося пригинати голову, а Джон Коффi, той i поготiв мусив присiсти та протиснутися навприсядки. Ви потрапляли на невеличкий майданчик, потiм спускалися трьома бетонними сходинками на дощану долiвку. Убога кiмната без опалення, пiд металевим дахом, таким самим, що й на корпусi, до якого прилягала. Узимку там стояла така холоднеча, що видно було, як паруе вiддих, а влiтку мучила нестерпна задуха. Коли страчували Елмера Манфреда (в липнi чи серпнi 30-го це було, здаеться), у нас знепритомнiли дев’ятеро свiдкiв.

На дальньому боцi сараю – знову – було життя. Інструменти (усi замкненi в ящиках i хрест-навхрест перев’язанi ланцюгами, наче карабiни, а не лопати й мотики), сухий крам, мiшки з насiнням для весняноi сiвби на тюремних городах, коробки туалетного паперу, палети, навантаженi порожнiми заготовками для тюремноi майстернi, де виготовляли номернi знаки… навiть пакети з вапном для розмiтки бейсбольного дiаманта й футбольноi сiтки – в’язнi грали на так званому Вигонi, i осiннiх пообiдь у «Холоднiй горi» чекали з великим нетерпiнням.

Праворуч – iще раз – смерть. Старий Іскрун власною персоною височiв на дощанiй платформi в пiвденно-схiдному кутку комори: могутнi дубовi ноги, широкi дубовi бильця, що всотали в себе пiт жаху безлiчi людей в останнi хвилини iхнiх життiв, i металевий шолом, що зазвичай висiв собi недбало на спинцi крiсла, наче шапочка якогось дiтиська-робота в комiксi про Бака Роджерса. З нього виходив електричний шнур i крiзь ущiльнену дiрку зникав у шлакобетоннiй стiнi поза крiслом. Трохи збоку стояло оцинковане бляшане вiдро. Якби ви зазирнули всередину, то побачили б кружальце губки, вирiзане за розмiром металевого шолома. Перед стратою його вимочували в соляному розчинi, щоб краще проводило прямий струм, який бiг через дрiт, крiзь губку й потрапляв у мозок приреченого.




2


1932-й був роком Джона Коффi. Подробицi мали зберегтися в газетах. Вони й досi там е для тих, хто завдасть собi клопоту пошукати, – у кого сил бiльше, нiж в одного дуже старого дiдугана, який тихо доживае вiку в джорджiйському притулку для лiтнiх. Як зараз пам’ятаю, осiнь була спекотна. А коли по правдi, то дуже спекотна. Жовтень майже як серпень, i начальникова дружина Мелiнда на якийсь час лягла в iндiанольську лiкарню. Тiеi осенi я страждав вiд найгiршоi iнфекцii сечових шляхiв за все свое життя. Не такоi важкоi, щоб мене самого прикути до лiкарняного лiжка, але досить сильноi, щоб я мрiяв померти щоразу, коли вiдливав. То була осiнь Делакруа, миршавого напiвголомозого французика з мишею, тiею, що прийшла влiтку й умiла виконувати потiшний трюк iз котушкою. Але головно то була осiнь, коли Джон Коффi прийшов у блок Е, засуджений до смертi за згвалтування й убивство близнючок Деттерик.

Кожноi змiни у блоцi працювало четверо-п’ятеро наглядачiв, але серед них було багато «лiтунiв». Дiн Стентон, Гаррi Тервiллiгер i Брутус Говелл (його прозивали «Бруталом», але жартома, вiн би й мухи не скривдив, якби не довелося) – всi вони вже повмирали, i Персi Ветмор теж – от хто насправдi був брутальним… не кажучи вже про те, що дурним. Персi не було чого робити в блоцi Е, де бидляча вдача була зайвою, а часом i небезпечною, але, як родича губернатора за шлюбом, його тримали на роботi.

Персi Ветмор i був тим наглядачем, який провiв Джона Коффi у блок, вигукуючи буцiм традицiйне «Мрець iде! Ось iде мрець!»

Жарко було, як бiля ворiт пекла, хоч жовтень – це осiнь. Дверi, що вели на прогулянкове подвiр’я, вiдчинилися, впускаючи досередини потiк осяйного свiтла й найкремезнiшого чоловiка з усiх бачених мною в життi (крiм хiба що кiлькох баскетболiстiв, яких показують по телевiзору в «Ресурснiй» цього дому для заблукалих слинькiв, де я опинився наприкiнцi життя). Вiн був закутий у ланцюги: вони оповивали йому руки й дiжкоподiбнi груди; на ногах бряжчали кайдани, ланцюг мiж ними пересипався каскадом монет, тягнучись по лаймовому лiнолеуму мiж камерами. Персi Ветмор iшов з одного боку вiд нього, худорлявий коротун Гаррi Тервiллiгер – з iншого, i разом вони були наче дiти, що ведуть полоненого ведмедя. Навiть Брутус Говелл – i той поряд iз Коффi здавався пiдлiтком, а в Бруталi було понад шiсть футiв зросту, i плечi вiн мав широчезнi, як той нападник в американському футболi, який грав у командi УШЛ[7 - Унiверситет штату Луiзiана.], доки не провалився на iспитах i не вилетiв додому, в гори.

Джон Коффi був чорним, як i бiльшiсть чоловiкiв, що приходили ненадовго до нас у блок Е, щоб умерти на колiнах у Старого Іскруна, i височенним – шiсть футiв i вiсiм дюймiв[8 - 207 см.]. Однак гнучким, як телебаскетболiсти, його не назвеш – широкий у плечах i з глибокою грудною клiткою, оброслий м’язами, куди не кинь оком. Йому видали найбiльшi джинси, якi тiльки знайшлися на складi, i все одно манжети штанiв доходили йому тiльки до середини пучкуватих, укритих шрамами литок. Сорочка вiдкривалася нижче грудей, а рукава закiнчувалися десь на серединi лiктiв. Кепку вiн тримав у велетенськiй ручищi, але то було й на краще; на його лисiй коричнево-червонiй кулястiй головi вона б скидалася на капелюшок мавпи катеринщика, тiльки синiй, а не червоний. Вигляд у Коффi був такий, наче вiн порве ланцюги, що його стримували, так само легко, як ви б розiрвали стрiчки на рiздвяному подарунку, та коли б ви подивилися йому в обличчя, то зрозумiли б, що нiчого подiбного вiн не утне. Воно було не тупим (хоча так вважав Персi; мине зовсiм небагато часу, i Персi почне кликати його iдьйотом), а розгубленим. Велетень усе розглядався навколо, наче не мiг розiбрати, де це вiн опинився. А може, навiть збагнути, хто вiн такий. Перше, про що я подумав, – вiн схожий на чорношкiрого Самсона… тiльки пiсля того, як Далiла поголила йому голову, зробивши ii гладенькою, мов ii зрадлива ручка, i забрала в нього все найцiкавiше.

– Мрець iде! – трубно просурмив Персi, тягнучи людину-ведмедя за наручник, немов справдi вiрив, що може його зрушити, якщо раптом Коффi вирiшить, що сам вiн iти бiльше не хоче. Гаррi не сказав нiчого, тiльки подивився збентежено. – Мрець…

– Та годi тобi вже, – увiрвав його я, сидячи на лiжку в камерi, де мав оселитися Коффi. Я знав, що його ведуть, звiсно. Зайшов, щоб привiтати й узяти над ним нагляд, але я навiть не пiдозрював про його справдешнi габарити, аж доки не побачив на власнi очi. Персi нагородив мене поглядом, у якому ясно читалося, що всi вони знають, яке я мудило (усi, крiм цього великого опудалища, ясний пень, яке тiльки й знало, як гвалтувати й мордувати малих дiвчаток), але змовчав.

Утрьох вони стали перед дверима камери, розсунутими на рейках. Я кивнув до Гаррi, й той сказав:

– Начальнику, ти точно хочеш там з ним бути?

Нечасто менi доводилося чути в голосi Гаррi Тервiллiгера нервовi нотки – вiн стояв зi мною плiч-о-плiч пiд час тюремних заколотiв шiсть чи сiм рокiв тому й нi на мить не завагався, навiть коли поповзли чутки, що в когось iз в’язнiв може бути зброя. Але тiеi митi Гаррi помiтно нервувався.

– Здорованю, в мене будуть iз тобою неприемностi? – спитав я, сидячи на лiжку й щосили напускаючи на себе бравий вигляд (той уретрит, про який я вже згадував, розгулявся ще не так сильно, як згодом, та все одно за вiдчуттями то була далеко не прогулянка на пляжi, можете менi повiрити).

Коффi звiльна хитнув головою – влiво, вправо, знову до центру. Коли його очi зупинилися на менi, iх погляд бiльше не вiдривався.

В однiй руцi Гаррi тримав планшетку з паперами на Коффi.

– Дай йому, – розпорядився я. – Вклади в руку.

Гаррi так i зробив. А великий бовван узяв, повiльно, як сновида.

– А зараз принеси менi, здорованю, – наказав я, i Коффi понiс, дзеленькаючи ланцюгами. Тiльки щоб увiйти до камери, йому довелося пригнути голову.

Я подивився на нього знизу вгору, для того, аби пересвiдчитись, що його зрiст – це факт, а не оптична iлюзiя. Але все було насправдi – шiсть футiв вiсiм дюймiв. Його вагу записали як двiстi вiсiмдесят, але, по-моему, цифра була лише приблизною; у ньому було триста двадцять, а може, й усi триста п’ятдесят фунтiв. У полi «Шрами й особливi прикмети» друкованими лiтерами рукою Магнуссона, старого активiста на реестрацii, було виведено одне слово: «БАГАЦЬКО».

Я пiдвiв погляд. Коффi, човгаючи ногами, вiдiйшов трохи вбiк, i менi тепер було видно Гаррi – вiн стояв на протилежному боцi коридору перед камерою Делакруа (на момент прибуття Коффi француз був единим iншим ув’язненим у нашому блоцi). Дел був хирлявим лисiючим чоловiчком iз вiчно стривоженим лицем бухгалтера, який знае, що розтрату вже зовсiм скоро викриють. Ручна миша сидiла в нього на плечi.

Персi Ветмор прихилився до одвiрка камери, яка щойно стала камерою Джона Коффi. Вiн витяг свiй пекановий кий iз саморобного чохла, в якому його носив, i постукував собi по долонi. Так робить людина, коли мае забавку, якою iй кортить гратися. І раптом менi стало нестерпно вiд того, що вiн поряд. Може, причиною цього була неприродна спека, а може, iнфекцiя сечових шляхiв розiгрiвала менi пах i через це пiд фланелевою бiлизною свербiло так, що я ледве тримався; а може, дошкуляло знаття про те, що штат прислав менi чорношкiрого за-п’ять-хвилин-iдiота, щоб я його стратив, а в Персi помiтно чухалися рученята вiд бажання iх до новоприбулого прикласти. Ймовiрно, усе це зiйшлося докупи. Хай там що, ненадовго мене геть перестали турбувати його зв’язки в полiтицi.

– Персi, – сказав я. – Там лазарет переносять.

– Бiлл Додж тим усiм керуе.

– Я знаю. Іди допоможи йому.

– Це не моя робота, – огризнувся Персi. – Моя робота – оце мугирило.

«Мугирило» – фiрмове кумедне слiвце, яким Персi називав здорованiв, сумiш «мугиря» i «здоровила». Високi люди його бiсили. Персi не був худорлявим, як Гаррi Тервiллiгер, але вiн був коротуном. Пiвник-задирака, з тих, що люблять уплутуватися в бiйки, особливо коли розподiл сил на iхню користь. І дуже пишався своiм волоссям. Руки так i тяглися себе пригладжувати.

– Тодi ти свою роботу виконав, – сказав я. – Переходь до лазарету.

Персi вiдкопилив нижню губу. Бiлл Додж i його люди переносили коробки й стоси простирадл, навiть лiжка тягали; весь лазарет переiжджав у нову каркасну будiвлю на захiдному боцi тюрми. Робота в спеку, пiдйом вантажiв. Персi Ветмор не хотiв бути причетним нi до того, нi до iншого.

– Їм вистачае рук, – не здавався вiн.

– Тодi йди покомандуй, – пiдвищив голос я. Гаррi скривив гримасу, але я не звернув уваги. Якщо губернатор накаже начальнику Мурзу мене звiльнити за те, що не те пiр’ячко скуйовдив, то кого Гел Мурз поставить на мое мiсце? Персi? Не смiшiть. – Менi, Персi, зовсiм не цiкаво, що ти робитимеш. Ти, головне, зроби так, щоб я тебе тут не бачив.

Спершу я подумав, що зараз вiн упреться рогом i будуть справжнi проблеми з Коффi, який стовбичив на мiсцi, наче найбiльший у свiтi зупинений годинник. Та потiм Персi загнав кийка в саморобний чохол (дурна клята данина його марнославству) i з гордовитим виглядом покрокував коридором. Я не пам’ятаю, хто з наглядачiв того дня сидiв за столом чергового (пiдозрюю, що один з «лiтунiв»), але Персi, мабуть, не сподобалось, як той на нього глянув, бо вiн прогарчав: «Ану прибери цю хрiнову посмiшку, бо я з тебе ii приберу», – коли проходив повз стiл. Забряжчали ключi, з прогулянкового подвiр’я на мить увiрвалося досередини вибухове гаряче сяйво сонця, i Персi Ветмор зник, принаймнi на якийсь час. Миша Делакруа, посiпуючи вусиками-ниточками, перебiгла з одного плеча французика на iнше.

– Мiстере Джинглз, тихо бути, – сказав Делакруа, i мишка зупинилася на його лiвому плечi, наче зрозумiла слова. – Просто дуже тихо бути, анiчичирк.

Слово «анiчичирк», промовлене з мелодiйним кейдженським акцентом Делакруа, вийшло екзотичним та iншомовним – «анiтчичир».

– Деле, iди лягай, – рiзко наказав я. – Вiдпочинь собi. Не твое це дiло теж.

Вiн послухався мене. Делакруа згвалтував молоденьку дiвчину й убив ii, а потiм скинув тiло за квартирним будинком, де вона жила, покропив вугiльною нафтою й пiдпалив, десь у надрах сплутаноi свiдомостi надiючись позбутися доказiв злочину. Але вогонь перекинувся на сам будинок, охопив його весь, i загинули ще шестеро людей, а серед них – двое дiтей. Інших злочинiв за ним не водилося, тож тепер то був лише сумирний чоловiчок зi стривоженим обличчям, лисою макiвкою й довгим сплутаним волоссям, що розсипалося ззаду на комiрцi його сорочки. Вiн трохи посидить на Старому Іскрунi, й Іскрун його прикiнчить… але те, що пiдштовхнуло до скоення того жахливого злочину, вже покинуло чоловiка, i тепер вiн лежав на своему лiжку, дивлячись, як маленький спiвкамерник бiгае попискуючи по його долонях. У якомусь розумiннi це було найгiрше; Старий Іскрун нiколи не спалював того, що сидiло в них усерединi, та й лiки, якi iм вводять у цi днi, те «щось» не присипляють. Воно покидае тiло, перескакуе на когось iншого, а нам залишае вбивати порожнi оболонки, вже й без того не надто живi.

Я знову звернув свою увагу на велетня.

– Якщо я дозволю Гаррi зняти з тебе цi пута, ти будеш слухняним?

Коффi кивнув. Його кивок був подiбним до його заперечного хитання головою: вниз, догори, знову в центр. Дивнi очi подивилися на мене. В них плавав спокiй, але не такий, якому я напевне мiг би довiряти. Я пальцем поманив Гаррi, той пiдiйшов i вiдiмкнув ланцюги. Страху вiн не виказував, навiть коли став навколiшки мiж товстелезними ногами-стовбурами Коффi, щоб вiдiмкнути кайдани на ногах, i вiд цього менi трохи полегшало. Нервувався Гаррi через Персi, а чуйцi Гаррi я довiряв. Я довiряв чуйцi всiх своiх людей у блоцi Е. Всiх, крiм Персi.

У мене була заготовка невеличкоi промови, яку я завжди виголошував перед новенькими в блоцi, але перед Коффi я вагався, бо вiн здавався таким аномальним, i рiч була не лише у зростi.

Коли Гаррi вiдступив назад (пiд час усiеi церемонii вiдмикання Коффi залишався незворушним, спокiйним, як першерон[9 - Французька порода коней-ваговозiв.]), я пiдвiв погляд на свого нового пiдопiчного, постукав по планшетцi великим пальцем i сказав:

– Здорованю, ти можеш говорити?

– Так, начальнику, я говорити можу. – Голос у нього був глибоким i тихо гуркотiв у грудях. Вiн нагадував менi щойно вiдлагоджений двигун трактора. Коффi не розтягував слова на пiвденний манiр – казав «я», а не «йааа», – проте була в його мовi якась пiвденнiсть речень, яку я помiтив тiльки згодом. Так, неначе вiн був з Пiвдня, але не за походженням. Вiн говорив не як неписьменний, але й не як освiчений. Його мова, як i багато iнших рис, була загадкою. Але найбiльше мене турбували очi – та сумирна вiдстороненiсть у них, неначе вiн плавав десь далеко-далеко звiдти.

– Тебе звати Джон Коффi.

– Так, начальнику. Як напiй, тiльки пишеться iнакше.

– То ти навчений грамоти? Писати й читати вмiеш?

– Лиш iм’я свое, начальнику, – спокiйно вiдказав вiн.

Зiтхнувши, я виголосив йому скорочену версiю заготовленоi промови. Я вже вирiшив, що проблем вiн не створюватиме. Щодо цього я одночасно мав рацiю й помилявся.

– Мене звати Пол Еджкомб, – вiдрекомендувався я. – Я головний у блоцi Е. Головний вертухай. Коли чогось вiд мене хочеш, поклич мене на iм’я. Якщо мене нема, гукай цього чоловiка – це Гаррi Тервiллiгер. Або можеш покликати мiстера Стентона чи мiстера Говелла. Ти це розумiеш?

Коффi кивнув.

– Та тiльки не сподiвайся отримати бажане, якщо ми вирiшимо, що тобi це не треба. Тут тобi не готель. Тямиш?

І знову вiн кивнув.

– У нас тут тихо, здорованю. Не так, як у рештi тюрми. Тут лише ти й Делакруа. Працювати тобi не доведеться, просто сидiтимеш. Тобi дають шанс про все подумати. – Забагато часу, як на бiльшiсть iз них, але вголос я цього не сказав. – Бувае, ми вмикаемо радiо, якщо все в порядку. Любиш радiо?

Коффi кивнув, але з сумнiвом – так, наче не знав, що воно таке, те радiо. Згодом я дiзнався, що, в принципi, так i було; Коффi впiзнавав речi, коли iх бачив, але в промiжках про них забував. Персонажiв мильноi радiоопери «Наша дiвчинка Недiля»[10 - «Our Gal Sunday» – радiосерiал, який транслювався з 1937 по 1959 рiк; мильна опера про сироту з Колорадо, яка виходить замiж за британського аристократа.] вiн знав, але його спогади про те, що вони робили в останнiй серii, були дуже розмитi.

– Якщо будеш слухняний, то iстимеш за розкладом, нiколи не побачиш iзсередини одиночноi камери в кiнцi коридору й не муситимеш носити полотняну сорочку, яка застiбаеться на всi гудзики на спинi. З четвертоi до шостоi щодня тебе випускатимуть погуляти на подвiр’я, крiм субот, бо по суботах решта населення тюрми грае у прапорбол[11 - Рiзновид американського футболу, в якому замiсть штовхати суперника потрiбно його тягти за прапорець, причеплений до паска.]. Вiдвiдувачiв до тебе пускатимуть у недiлю по обiдi, якщо в тебе е кому вiдвiдувати. Є такi, Коффi?

Вiн хитнув головою.

– Нiкого нема, начальнику, – сказав вiн.

– Ну, тодi твiй адвокат.

– Вiн показав менi спину. Його менi й так позичили. Навряд чи вiн найде дорогу сюди, в гори.

Я подивився на нього уважно, не розумiючи, жартуе вiн чи серйозно говорить. Але схоже було, що не жартував. А я насправдi й не чекав iншого. Апеляцii були не для таких, як Джон Коффi, особливо в тi часи; iх на день приводили в суд, а потiм свiт забував про них, доки в газетi не проскакувала коротенька замiтка про те, що один парубок прийняв близько пiвночi дозу електрики. Але чоловiка, в якого е дружина, дiти чи друзi й вiн сподiваеться зустрiчi з ними в недiлю по обiдi, легше контролювати, якщо ти очiкуеш проблем. Утiм, цього разу проблем не було, на щастя. Бо вiн був таким колосом, трясця йому.

Я трохи посовався на лiжку, потiм вирiшив, що треба встати – так унизу буде комфортнiше. Тож я встав. Коффi шанобливо вiдступив на кiлька крокiв назад i склав руки перед собою.

– Перебування тут може стати легким чи важким, здорованю. Все залежить тiльки вiд тебе. Я маю тобi сказати, що ти можеш полегшити роботу нам усiм, бо врештi-решт усе закiнчуеться однаково. Ми будемо ставитися до тебе так, як ти цього заслуговуватимеш. У тебе е запитання?

– А ви свiтло перед сном не вимикаете? – випалив вiн так швидко, наче тiльки й чекав, коли пiдвернеться нагода.

Я клiпнув на нього. Новоприбулi до блока Е вже ставили менi силу-силенну дивних запитань (один навiть поцiкавився, який у моеi жiнки розмiр цицьок), але такого – ще нiколи.

Коффi всмiхнувся, трохи збентежено, наче знав, що здасться нам дурником, але це було понад його силу.

– Бо менi, коли темно, бувае трiшечки страшно, – сказав вiн, – у незнайомих мiсцях.

Я подивився на нього – на цю людину-гору – i раптом вiдчув якесь дивне розчулення. Знаете, вони справдi розчулювали; бо ви не бачили iх у розпал жахiття, коли вони розмахували молотом кошмару, наче демони в кузнi.

– Тут усю нiч дуже свiтло, – запевнив я. – Половина лампочок уздовж Милi горять iз дев’ятоi вечора до п’ятоi ранку. – І тут я зрозумiв, що вiн поняття зеленого не мае, про що я йому говорю. Вiн не вiдрiзнить Зеленоi милi вiд мiссiсiпськоi грязi. Тому я показав пальцем. – У коридорi.

Коффi полегшено кивнув. Я не був певен, чи вiн розумiе, що таке коридор, але лампочки на 200 ватiв у загратованих плафонах йому було добре видно.

А тодi я зробив таке, чого доти нiколи не робив iз жодним в’язнем. Я простягнув йому руку. Досi не знаю, чому. Може, так подiяло те, що вiн про свiтло спитав. Гаррi Тервiллiгер, повiрте менi на слово, аж заклiпав. Мою руку Коффi взяв напрочуд обережно, i майже вся вона зникла в його руцi. І на тому було все. У мою вбивчу пляшку залетiла ще одна нетля. Ми закiнчили.

Я вийшов iз камери. Гаррi зачинив розсувнi грати й замкнув на обидва замки. Коффi ще кiлька секунд постояв на тому ж мiсцi, так, мовби не знав, що робити далi, а тодi сiв на лiжко, зчепив гiгантськi руки мiж колiнами й похилив голову, наче сумував чи молився. А потiм промовив щось своiм дивним, майже пiвденним голосом. Я розчув усе абсолютно чiтко. І хоча на той час я не знав, що вiн скоiв (щоб годувати чоловiка й доглядати, доки не настане час сплачувати борг, вам не потрiбно знати про його злочини), та все ж по спинi пробiг холодок.

– Начальнику, було вже не помогти, – ось що вiн сказав. – Я пробував усе повернути, але було запiзно.




3


– Ти собi нажив проблем iз Персi, – зауважив Гаррi, коли ми йшли коридором до мого кабiнету. Дiн Стентон, мiй нiби як другий заступник (насправдi в нас таких посад не було, хоча Персi, коли б його воля, вмить би це виправив), сидiв за моiм письмовим столом i робив те, до чого в мене нiколи не доходили руки, – вписував новi данi в справи. Коли ми зайшли, вiн ледь глянув на нас, тiльки поправив кiнчиком великого пальця окуляри на носi та знову з головою поринув у паперову роботу.

– У мене з цим дятлом проблеми ще з того самого дня, як вiн тут з’явився, – сторожко вiдповiв я, вiдтягуючи штани вiд паху й кривлячись. – Ти чув, що вiн кричав, коли вiв коридором того здоровила?

– Як же не чути, – мовив Гаррi. – Я ж там був.

– Я в нужнику сидiв i дуже добре чув. – Дiн пiдтягнув до себе аркуш паперу, подивився крiзь нього на свiтло, що й менi стало видно кружальце вiд кави поряд iз надрукованим текстом, i вкинув його в кошик для смiття. – «Мрець iде». Десь, видно, вичитав у тiй своiй макулатурi, без якоi жити не може.

Швидше за все, так. Персi Ветмор обожнював читати «Аргосi», «Стег» i «Чоловiчi пригоди»[12 - «Argosy», «Stag», «Men’s Adventure» – американськi журнали, що належать до категорii жовтоi преси.]. Там у кожному номерi, здавалося, друкували оповiдку про в’язницю, i Персi, наче дослiдник, що провадить наукову роботу, жадiбно поглинав iх усi. Враження складалося таке, що вiн шукае вказiвок, як дiяти на роботi, й думае, що iнформацiя про це мiститься в тих журналах. Вiн прийшов до нас працювати одразу по тому, як ми вколошкали Ентонi Рея, убивцю з томагавком, i ще жодного разу не брав участi у справжнiй стратi, хоча за однiею вже спостерiгав крiзь вiконце щитовоi.

– У нього е знайомства, – сказав Гаррi. – Зв’язки. З тебе спитають за те, що вiдпровадив його з блока, а ще бiльше спитають, бо маеш нахабство розраховувати, що вiн тобi робитиме якусь справжню роботу.

– Я на це не розраховую, – вiдказав я. І то була правда… хоча надii в мене жеврiли. Бiлл Додж був не з тих, хто дозволяе чоловiкам стояти й витрiщатися на те, як iншi гнуть спини. – Мене поки що бiльше цiкавить наше здоровило. Чекати нам вiд нього неприемностей чи нi?

Гаррi рiшуче хитнув головою.

– У судi, там, в окрузi Трапiнгус, вiн був тихий i покiрний, мов те ягня, – озвався Дiн. Знявши маленькi окуляри без оправи, вiн узявся протирати iх об жилет. – На ньому, звiсно, було бiльше ланцюгiв, нiж Скрудж побачив на привидi Марлi, але вiн мiг усiм такого дикунса показати, якби захтiв. Так, це каламбур.

– Зрозумiв, – сказав я. Хоча насправдi не зрозумiв. Просто терпiти не мiг, коли Дiн Стентон брав надi мною гору.

– Ох i здоровий же ж бугай, правда? – спитав Дiн.

– Еге, – погодився я. – Монстрячо здоровенний.

– Доведеться Старого Іскруна поставити в режим «Суперпiчка», щоб його сраку засмажити.

– Ти за Іскруна не переживай, – неуважно сказав я. – Вiн великих робить малими.

Дiн стиснув кiнчиками пальцiв боки носа, де проступили двi сердитi червонi плями вiд окулярiв, i кивнув.

– Угу. Щось у цьому е, точно.

Я спитав:

– А хтось iз вас знае, звiдки вiн узявся? Де був до того, як з’явився в… Тефтонi? Це ж у Тефтонi було, так?

– Ага, – пiдтвердив Дiн. – Тефтон, на пiвночi округу Трапiнгус. А нiхто не знае, де вiн був, доки не показався тут i не зробив те, що зробив. Я думаю, вештався собi десь. Якщо тобi дiйсно цiкаво, можеш поритися в газетах, вони в тюремнiй бiблiотецi е. Їх ще до наступного тижня не перевозитимуть. – Тут вiн не стримався й вишкiрив зуби в посмiшцi. – Але муситимеш слухати, як твiй друзяка там нагорi пихкае i стогне.

– Все одно зазирну, – сказав я. І пiд вечiр того дня так i зробив.

Бiблiотека розташовувалася в заднiй частинi будiвлi, яку мали перетворити на тюремну автомайстерню – принаймнi задум був такий. Я пiдозрював, що це хтось вирiшив собi руку нагрiти. Але був розпал Великоi депресii, i своi пiдозри я тримав при собi. Так само я мав би тримати рота на замку й не заiдатися з Персi, але бувають такi моменти, коли чоловiк просто не здатен стулити рота. Найчастiше язиком чоловiк наживае собi бiльше неприемностей, нiж прутнем. Автомайстерню так i не вiдкрили – наступноi весни сама в’язниця переiхала за шiстдесят миль далi, до Брайтона. Ще бiльше темних оборудок, так я гадаю. Ще хтось собi кишенi напхав. Але що менi з того?

Адмiнiстрацiю перевели в новий корпус на схiдному боцi подвiр’я; лазарет саме перевозили (в чию селюцьку довбешку стрелила iдея влаштувати лазарет на другому поверсi – ще одна велика загадка життя); бiблiотеку ще недоукомплектували, хоч вона й так нiколи не могла похвалитися великим комплектом, i того дня вона стояла порожня. Стара будiвля була задушливою коробкою, обшитою вагонкою, яку з обох бокiв затискали блоки А та В. З iхнiх туалетiв усе стiкало до неi, тож навколо будiвлi завжди витав ледь вiдчутний сморiд сцяк, i це була чи не едина слушна причина для переiзду. Примiщення бiблiотеки було Г-подiбним i не набагато бiльшим за мiй кабiнет. Я пошукав очима вентилятор, але iх усi забрали. Усерединi було сто градусiв[13 - За Фаренгейтом; близько 38° за Цельсiем.], не менше. Сiдаючи, я вiдчув, як розливаеться пахом гарячий бiль. Наче хворий зуб озвався. Я розумiю, що це нiсенiтниця, з огляду на те мiсце, про яке ми зараз говоримо, але це едине, з чим я можу те вiдчуття порiвняти. Пiд час вiдливання (а саме це я зробив перед тим, як пiти в бiблiотеку) та вiдразу пiсля нього ставало стократ гiрше.

Одна людина там усе-таки була – миршавий старий активiст Гiббонз. Вiн дрiмав у кутку з розгорнутим на колiнах романом про Дикий Захiд i насунутим на очi капелюхом. Спека його не турбувала, втiм, як i стогони, гуркiт i зрiдка – матюки з лазарету на горiшньому поверсi (там мало бути градусiв на десять спекотнiше, i я сподiвався, що Персi Ветмор насолоджуеться). Я старого теж не потривожив, просто пiшов до короткого вiдрогу лiтери Г, туди, де тримали газети. Думав, що iх могли забрати разом iз вентиляторами, хай там що казав Дiн. Але газети були на мiсцi, i знайти в них усе у справi близнючок Деттерик було досить легко; новини про них незмiнно друкували на перших сторiнках iз дня скоення того злочину в червнi аж до самого судового процесу в кiнцi серпня – на початку вересня.

Уже зовсiм скоро я геть забув i про спеку, i про гуркiт на другому поверсi, i про хропiння старого Гiббонза. Думка про тих маленьких дев’ятирiчних дiвчаток, з iхнiми пухнастими бiлявими голiвками та чарiвливими усмiшками, близнюкiв Боббсi, у поеднаннi з темним громаддям Джона Коффi була неприемною й невiдчепною. Враховуючи його габарити, легко уявлялось, як вiн iх пожирае живцем, нiби той велет у казцi. Але те, що скоiв вiн, було ще гiршим. І насправдi Коффi пощастило, що його не лiнчували на мiсцi, на березi рiки. Звiсно, якщо вважати щастям очiкування походу Зеленою милею й сидiння на колiнах у Старого Іскруна.




4


Короля Бавовну на Пiвднi скинули з трону за сiмдесят рокiв до всiх цих подiй, i стати королем йому бiльше не свiтило нiколи, але в тридцятi роки вiн переживав невеличке вiдродження. Бавовняних плантацiй бiльше не було, але в пiвденнiй частинi нашого штату процвiтало сорок-п’ятдесят бавовняних ферм. Однiею з них володiв Клаус Деттерик. За мiрками п’ятдесятих рокiв його можна було вважати багатiем, бо вiн сплачував рахунки в крамницi наприкiнцi бiльшостi мiсяцiв i мiг без сорому подивитися в очi президентовi банку, коли вони випадково зустрiчалися на вулицi. Сама ферма була чистою i просторою. Крiм бавовни, там ще водилися кури й кiлька корiв. Клаус iз дружиною мали трьох дiтей: Говарда, якому було рокiв дванадцять чи десь так, i дiвчаток-близнючок. Кору й Кетi.

Одного теплого червневого вечора того року дiвчатка попросилися й одержали дозвiл на те, щоб переночувати на обтягненiй сiткою верандi, яка простягалася вздовж усiеi стiни будинку. Для них то була неабияка розвага. Мама поцiлувала iх на добранiч за кiлька хвилин до дев’ятоi, коли на небi догорiло останне свiтло. Наступного разу вона побачила iх уже в трунах, коли найгiршi ушкодження замаскував гробар.

Сiльськi родини в той час рано влягалися спати – «як ото пiд столом стемнiе», казала, бувало, моя мама, – i спали мiцно. Тiеi ночi, коли викрали близнючок, Клаус, Марджорi та Говi Деттерики спали безпробудним сном. Клаус би неодмiнно прокинувся, якби загавкав Баузер, великий старий коллi-напiвкровка. Але Баузер не загавкав. Анi тiеi ночi, анi вже нiколи.

Клаус прокинувся на свiтанку, щоб подоiти корiв. Веранда прилягала до будинку з дальнього вiд хлiва боку, тому Клаусовi навiть на думку не спало подивитись, як там дiвчатка. Те, що Баузер до нього не прийшов, теж не заронило жодних пiдозр. Собака вiдверто зневажав корiв та курей, тому переховувався в себе в будi, поки люди порались по господарству, – якщо його не гукали… до того ж наполегливо.

Марджорi спустилася вниз за чверть години по тому, як ii чоловiк натягнув чоботи в сiнях i потупцяв до хлiва. Вона поставила на вогонь кавник, потiм виклала смажитися бекон. Пахощi снiданку виманили з кiмнати пiд стрiхою Говi, але не дiвчаток iз веранди. Розбиваючи яйця на жир, що шкварчав на плитi, Марджорi вiдправила Говi iх привести. Клаус неодмiнно скаже iм пiти позбирати свiжi яйця, коли всi поснiдають. От тiльки того ранку в домi Деттерикiв не снiдав нiхто. Говi повернувся з веранди блiдий, мов стiна, з широко розплющеними, спухлими пiсля сну очима.

– Їх там нема, – повiдомив вiн.

Марджорi, радше роздратована, нiж стривожена, пiшла на веранду сама. Потiм вона скаже, що подумала (якщо вона взагалi тодi про щось думала), буцiмто дiвчатка вирiшили прогулятися й назбирати на свiтаннi квiтiв. Або ще якусь дитячо-дiвчачу дурницю втнути. Але одного погляду вистачило, щоб мати зрозумiла, чому так поблiд Говi.

Вона закричала, гукаючи Клауса, – захлинулася пронизливим вереском, – i Клаус прибiг щодуху, в побiлiлих вiд розлитого напiвповного вiдра з молоком чоботях. Побачене на верандi перетворило б на драглi ноги найхоробрiшого батька. Ковдри, в якi дiвчатка мали кутатися, коли нiч насувалася й холоднiшала, валялися в кутку. Сiтчастi дверi було зiрвано з петель, i вони п’яно вихилилися на подвiр’я. А на дошках веранди й схiдцях ганку при нiй, за скалiченими дверима, були бризки кровi.

Марджорi благала чоловiка не йти на пошуки дiвчат самому й не брати з собою сина, якщо вже вiн усе-таки надумае йти. Але марно. Клаус зняв зi стiни сiней дробовика, якого тримав якнайвище, подалi вiд маленьких рученят, а Говi дав рушницю 22-го калiбру, яку вони приберегли на його день народження, що мав бути в липнi. А потiм вони пiшли, не звертаючи нi крихти уваги на жiнку, яка кричала, i схлипувала, i вимагала сказати iй, що вони робитимуть, якщо наткнуться на банду мандрiвних волоцюг чи злiсних нiгерiв, якi втекли з ферми в Ладуку. Тут, я думаю, чоловiки вчинили правильно. Кров уже загусла, проте була ще липка, i колiр ii був ближчий до ясно-червоного, а не до густо-малинового, як тодi, коли кров уже добре висохне. Викрадення сталося порiвняно недавно. Мабуть, Клаус подумав, що в його донечок ще е шанс i вiн не може собi дозволити його втратити.

Вистежувати по слiдах не вмiв жоден iз них – вони були збирачами, а не мисливцями, чоловiками, якi йдуть у лiс на енота й оленя не тому, що iм дуже хочеться, а тому, що вiд них цього сподiваються. А подвiр’я перед будинком було втоптаним клаптем землi, який вкривали безладно переплутанi найрiзноманiтнiшi слiди. Клаус iз сином обiйшли хлiв i одразу ж побачили, чому Баузер (поганий кусака, та добрий гавкотун) не здiйняв тривоги. Пес лежав, наполовину вивалившись iз буди, збитоi з дощок, якi лишилися вiд спорудження хлiва (над вигнутою дiркою спереду була табличка зi словом «Баузер», акуратно виведеним фарбою, – я бачив фотографiю в газетi), i голова в нього була розвернута майже на сто вiсiмдесят градусiв. Щоб зробити таке з великою твариною, треба бути силачем, сказав потiм обвинувач присяжним на судi над Джоном Коффi… i довго та виразно подивився на одоробло, що сидiло на мiсцi звинувачуваного, опустивши додолу очi, в новiсiнькому казенному комбiнезонi, що сам по собi скидався на вирок. Бiля собаки Клаус i Говi знайшли шматок вареноi сосиски. Гiпотеза (цiлком розумна, я в цьому не сумнiваюся) була така, що Коффi спершу привабив пса гостинцем, а потiм, коли Баузер доiдав останнiй шматок, простягнув руки й одним потужним порухом зап’ясткiв зламав псовi шию.

За хлiвом простягався пiвнiчний вигiн Деттерикiв, де того дня не пастимуться корови. Пасовище було мокре вiд ранковоi роси, i на ньому, по дiагоналi на пiвнiчний захiд, чiтко виднiлася протоптана людськими ногами стежина.

Навiть у тому своему напiвiстеричному станi Клаус Деттерик завагався, перш нiж нею рушити. Не вiд страху перед людиною чи людьми, якi викрали його доньок; то був страх згаяти час i пiти шляхом, яким викрадач прийшов… пiти в протилежному напрямку, тодi як дорога була кожна секунда.

Дилему розв’язав Говi. З куща, що рiс бiля краю заднього подвiр’я, вiн зняв клаптик жовтоi бавовняноi тканини. Цей самий клаптик Клаусу показали, коли вiн сидiв на мiсцi для свiдкiв, i вiн розплакався, бо впiзнав у ньому шматок трусикiв, у яких спала його донька Кетi. А за двадцять ярдiв далi, на вистромленiй гiлцi ялiвцю, вони знайшли клапоть блiдо-зеленоi тканини, що нагадував сорочечку, в яку була одягнена Кора, коли цiлувала маму з татом на добранiч.

Деттерики, батько й син, припустили ледве не бiгом, тримаючи зброю перед собою, наче солдати пiд важким обстрiлом на спiрнiй землi. Якщо мене й дивуе котрась iз подiй того дня, то ось вона – як тому хлопчиковi, що вiдчайдушно квапився, аби не вiдстати вiд батька (коли батько мiг будь-якоi хвилi взагалi лишити його далеко позад себе), вдалося нi разу не впасти й не всадити кулю Клаусовi Деттерику в спину.

На фермi був телефон (для сусiдiв – ще одна ознака того, що в такi важкi часи Деттерики не бiдують), i Марджорi через Центральну обдзвонила якомога бiльше телефонiзованих сусiдiв, розповiла iм про лихо, що вдарило, мов грiм серед ясного неба, знаючи, що всi дзвiнки камiнцями, вкинутими в тихий став, викличуть брижi на водi. А потiм пiдняла слухавку востанне й промовила слова, що стали фiрмовим знаком раннiх телефонних мереж того часу, принаймнi на сiльському Пiвднi: «Алло, Центральна, ви на лiнii?»

Центральна була на лiнii, але кiлька секунд не могла вимовити й слова, так збурило почуте ту достойну жiнку. Зрештою вона вичавила з себе: «Так, мем, мiсiс Деттерик, я на лiнii, о Господоньку Ісусе, я тут молюся, аби тiльки з вашими дiвчатками все було гаразд…»

– Так, дякую, – сказала Марджорi. – Але попросiть Господа зачекати, доки ви зв’яжете мене з офiсом старшого шерифа округу в Тефтонi.

Старший шериф округу Трапiнгус був старим чоловiком iз червоним вiд частого зловживання вiскi носом, черевом завбiльшки з балiю й кучмою сивого волосся, такого тонкого, що нагадувало йоржик для прочищення труб. Я добре його знав; багато разiв вiн навiдувався в «Холодну гору», щоб провести «своiх хлопцiв», як вiн iх називав, у велику далечiнь. Свiдки страти сiдали на тi самi складанi стiльцi, на яких могли раз чи два сидiти й ви: на похоронах, церковних обiдах чи фермерському бiнго (ми самi такi стiльчики позичали в асоцiацii фермерiв «Мiстичний зв’язок № 44»), i щоразу, коли шериф Гомер Крайбус сiдав, я очiкував сухого трiску, що сигналiзував би про колапс. Я боявся цього дня й сподiвався на нього – усе водночас. Але цей день так i не настав. Невдовзi (через одне лiто пiсля викрадення дiвчат Деттерик, не бiльше) з ним стався серцевий напад, у його ж кабiнетi, очевидно, пiд час траху з сiмнадцятирiчною Дафне Шартлефф. Поголос про це не вщухав iще довго, бо шериф так хизувався дружиною й шiстьма синами, усiм iх показував гордовито, коли надходили вибори. У тi часи для тих, хто хотiв на когось балотуватися, побутувала приказка: «Або ти баптист, або ти за бортом». Але, знаете, люди люблять лицемiрiв – свояк свояка здалеку бачить. Та й потiм, збiса ж приемно, коли когось упiймають зi спущеними штаньми й пiднятим прутнем, i це не ти.

Вiн був не просто лицемiром, а лицемiром некомпетентним, iз тих, що фотографуються з кiшечкою якоiсь дами, тодi як хтось iнший (наприклад, заступник шерифа Роб Мак-Гi) ризикував зламати собi ключицю, доки лiз на дерево, де сидiла панi Кiшечка, i зносив ii додолу.

Хвилини зо двi Мак-Гi слухав белькотiння Марджорi Деттерик, потiм увiрвав потiк ii слiв чотирма-п’ятьма запитаннями – швидкими й точними, мов тi удари, такi непомiтнi й сильнi, що кров рине ще до того, як вiдчуеш рiзкий бiль. А коли почув вiдповiдi, сказав:

– Я дзвоню Бобо Марчанту. В нього е собаки. Мiсiс Деттерик, ви будьте вдома. Як прийдуть чоловiк i син, то i iх утримуйте вдома. Хоч спробуйте.

Чоловiк i син тим часом пройшли стежкою викрадача три милi на пiвнiчний захiд, але там його слiд полишив вiдкрите поле й заглибився в сосновий бiр, тож вони його втратили. Як я вже казав, вони були фермерами, а не мисливцями, а вже на той час знали, що йдуть за звiром. Дорогою вони знайшли жовту маечку, що була до пари трусикам Кет, та ще один шматок Кориноi сорочечки. Обидва предмети були мокрi вiд кровi, та нi Клаус, нi Говi бiльше не поспiшали так, як вiд самого початку; на той час у iхнi гарячi сподiвання вже просочувалася холодна певнiсть i важкою крижаною водою стiкала донизу.

Вони кинулися в лiс, шукаючи знакiв. Не знайшли жодного, побiгли в iнше мiсце – з тим самим неуспiхом. Потiм у трете. Цього разу знайшли краплини кровi, вiялом розбризканоi по глицi ладанноi сосни. Вони трохи пройшли в напрямку, в якому вказувала кров, а потiм знову почали безладно метатися. На той час стрiлки годинника вже пiдiбралися до дев’ятоi ранку, i десь позаду лунали крики чоловiкiв i гавкiт собак. Доки шериф Крайбус тiльки допив би першу чашку кави, пiдсолодженоi брендi, Роб Мак-Гi зiбрав аматорський загiн. О чверть на десяту вони приедналися до Клауса та Говi Деттерикiв. Цi двое у вiдчаi тупцяли на узлiссi. Невдовзi чоловiки знову вирушили навздогiн за викрадачем – тепер iх вели собаки Бобо. Мак-Гi дозволив Клаусу й Говi пiти з ними, бо тi однаково б не повернулися, навiть якби вiн iм наказав, хоч i страшенно боялися того, що могли побачити. Мак-Гi напевно це розумiв. Але розрядити зброю вiн iх примусив. Решта вчинили так само, пояснив Мак-Гi; так безпечнiше. Та тiльки вiн iм не сказав (iншi так само промовчали), що лише Деттерикiв попросили здати набоi помiчниковi шерифа. У тому своему розгубленому станi, бажаючи лише одного – пройти весь кошмар до кiнця й покiнчити з ним, – вони пiдкорилися. Коли Роб Мак-Гi змусив Деттерикiв розрядити гвинтiвки й вiддати йому набоi, вiн, iмовiрно, врятував Джоновi Коффi його жалюгiдну подобу життя.

Гавкаючи й дзявкаючи, собаки потягли iх через двi милi соснового пiдлiска, весь час у тому самому напрямку – строго на пiвнiчний захiд. З лiсу загiн вийшов на берег рiчки Трапiнгус, яка в тому мiсцi була широка й текла повiльно, несучи своi води на пiвденний схiд крiзь низькi лiсистi пагорби, де родини з прiзвищами Робiнетт i Дюплессi досi робили собi овочерiзки й випльовували гнилi зуби, орючи землю; сiльська глушина, де чоловiки були схильнi брати до рук змiй у недiлю вранцi[14 - Традицiя, поширена в деяких церквах.] та злягатися зi своiми доньками в недiлю вночi. Знав я тi родини. Бiльшiсть час вiд часу надсилала Іскруновi харч. Чоловiкам iз загону було видно, як на протилежному березi рiчки зблискуе на сталевих рейках Пiвденноi залiзницi червневе сонце. Приблизно за милю вниз течiею праворуч вiд них через кам’яновугiльний басейн Вест-Грiн було перекинуто залiзничний мiст.

Тут вони знайшли широку витоптану дiлянку трави й чагарникiв. Там було стiльки кровi, що багато чоловiкiв мусили прожогом бiгти в лiс i вже там звiльняти шлунки вiд снiданку. На тому ж таки кривавому клаптi землi вони знайшли решту Кориноi нiчноi сорочки. Саме тодi Говi, який доти тримався на диво добре, похилився на батька й ледь не зомлiв.

І саме на тому мiсцi собаки Бобо Марчанта вперше й востанне за весь день не погодилися мiж собою. Загалом iх було шестеро: два бладгаунди, два блутик-гаунди й пара тер’ероподiбних дворняг, яких пiвденцi кличуть кунгаундами. Куни хотiли бiгти на пiвнiчний захiд, угору за течiею вздовж Трапiнгуса; решта тягли в протилежний бiк, на пiвденний схiд. Вони всi переплуталися повiдками, i хоч газети про цей епiзод мовчали, я мiг собi уявити той потiк добiрноi лайки, якою нагородив iх Бобо, коли руками (безперечно, найосвiченiшими своiми органами) розплутував усю ту мiшанину. Свого часу я знав декiлькох власникiв мисливських собак, i з власного досвiду можу сказати, що майже всi вони вiдповiдають типажу.

Бобо вкоротив iм повiдцi, зiбрав у зграю й поводив попiд носами подертою нiчнушкою Кори Деттерик, щоб нагадати iм, нащо вони взагалi кудись подалися в такий день, коли температура вже опiвднi сягне дев’яноста п’яти градусiв[15 - 35° за Цельсiем.], а довкола чоловiчих голiв кружляють хмари мошви. Куни понюхали ще раз, вирiшили голосувати, як усi, i з гучним гавкотом зграя побiгла вниз за течiею.

Не минуло й десяти хвилин, як чоловiки спинилися, зачувши, що до собачого дзяволiння приеднуеться iнший голос. Не гавкiт, а таке виття, на яке не здатен був жоден пес у свiтi, навiть у передсмертнiй агонii. Такого виття нiхто з чоловiкiв нiколи не чув од жодноi iстоти, але вони зрозумiли одразу ж, усi вони, що вие людина. Так вони розповiдали потiм, i я iм повiрив. Думаю, я б теж таке розпiзнав. Бо я чув, як кричать люди дорогою до електричного стiльця. Небагато, бiльшiсть опановують себе й iдуть або мовчки, або жартуючи, наче на свiтський пiкнiк. Але дехто вие. Зазвичай це тi, хто вiрить у реальнiсть пекла i знае, що воно чигае на них у кiнцi Зеленоi милi.

Бобо знову вкоротив повiдцi своiм псам. Вони були цiнними, i вiн не мав жодного намiру iх втрачати через психопата, що завивав i белькотiв щось нечленороздiльне десь там вiддалiк. Решта чоловiкiв перезарядили гвинтiвки й захряснули iх. Те виття на них усiх нагнало холоду, i крижаний пiт струмками потiк пiд пахвами та по спинах. А коли чоловiки отак холонуть, iм потрiбен той, хто iх поведе, якщо вони мають iти далi. І iх повiв заступник шерифа Мак-Гi. Виступивши наперед, вiн енергiйно покрокував (хоча я впевнений, що почувався вiн тiеi митi аж нiяк не енергiйно) до вiльховоi смуги, що росла на узлiссi праворуч, а решта важко й нервово рушила за ним, за п’ять крокiв позаду. Зупинився вiн лише раз, для того, щоб жестом показати Сему Голлiсу, найкремезнiшому серед них, – мовляв, тримайся поближче до Клауса Деттерика.

На iншому боцi вiльховоi смуги до лiсу праворуч тяглася ще одна дiлянка вiдкритого простору. Лiворуч до рiчки м’яко, положисто спускався ii берег. Усi стали, мов укопанi, враженi побаченим. Я думаю, вони багато б вiддали, аби не бачити того, що вiдкрилося iхнiм очам. І нiхто з них до кiнця життя вже побаченого б не забув. То було нiчне жахiття, нiчим не прикрите i майже задимлене пiд сонцем, з тих, що криються за лаштунками та умеблюванням гарного пересiчного життя: за церковними обiдами, прогулянками сiльськими дорiжками, чесною працею, поцiлунками кохання в лiжку. В кожнiй людинi е череп, i, кажу вам, життя кожноi людини теж мае свiй череп. Вони побачили його того дня, тi чоловiки, – побачили те, що часом шкiриться за усмiшкою.

На березi рiчки у вицвiлому й заплямованому кров’ю комбiнезонi сидiв найбiльший здоровань з усiх бачених ними ранiше – Джон Коффi. Його велетенськi пласкостопi ноги були босi. На головi була пов’язана червона бандана, як та хустка, якою прикривае голову селянка, йдучи до церкви. Довкола нього чорною хмарою кружляла мошкара. На згинi лiктя кожноi руки вiн тримав тiльце голоi дiвчинки. Їхне бiляве волосся, колись кучеряве й легеньке, мов пух кульбаби, червоними смугами прилипло до голiв. Чоловiк, що тримав iх, сидiв i голосив, здiйнявши голову до неба, як зачароване мiсяцем теля. Його темно-коричневi щоки блищали вiд слiз, а обличчя спотворила монструозна гримаса горя. Вiн уривчасто вдихав повiтря, груди здiймалися, туго напинаючи шлейки комбiнезона, а потiм той вдих виривався з нього неосяжним виттям до неба. Так часто пишуть у газетах: «Убивця не виказував ознак каяття», але тут був зовсiм не той випадок. Джона Коффi по-живому роздирало те, що вiн накоiв… але вiд цього вiн не вмер. А от дiвчатка – так. Їх роздерло непоправним чином.

Нiхто, здавалося, не знав, скiльки часу вони так простояли, дивлячись на виючого велетня, який, своею чергою, дивився через велику непорушну гладiнь рiчки на поiзд, що мчався по рейках на тому боцi, через мiст, який перетинав рiчку. Здавалося, що вони дивляться годину чи вiчнiсть, та все ж поiзд анiтрохи не просунувся далi, вiн мчався наче на одному й тому самому мiсцi, як дитина, що б’еться в iстерицi, i сонце не заходило за хмару, i те видиво не зникало з iхнiх очей. Воно було вiдразу перед ними, реальне, як собачий укус. Чорношкiрий чоловiк гойдався вперед i назад; Кора й Кетi гойдалися разом iз ним, як ляльки в руках велетня. Вкритi плямами кровi м’язи на здоровенних голих руках того чоловiка стискалися i розпружувались, стискалися i розпружувались, стискалися i розпружувались.

Нiму сцену розбив Клаус Деттерик. З пронизливим криком вiн кинувся на чудовисько, яке згвалтувало й убило його доньок. Сем Голлiс свою роботу знав i намагався ii виконати, але не змiг. Вiн був на шiсть дюймiв вищий за Клауса i щонайменше на сiмдесят фунтiв важчий, але Клаус, здавалося, легким порухом плечей розiрвав його залiзну хватку. Вмить подолавши вiдкритий простiр, Клаус копнув Коффi з розмаху носком чобота в голову. Робочий чобiт, укритий кiркою розлитого молока, що вже скисло вiд спеки, вцiлив у лiву скроню Коффi, але той наче й не вiдчув. Просто сидiв, голосив, розгойдувався, дивився на протилежний берег рiчки; як я собi цю сцену уявляю, то вiн наче зiйшов iз картинки про церковну службу п’ятдесятникiв у сосновому бору, вiрний послiдовник Христа, що пильно вдивляеться в землю Гошен… якби не трупи в нього на руках.

Охопленого iстерикою фермера вiд Коффi вiдтягали четверо дужих чоловiкiв. І то вдалося iм це не одразу – спершу вiн вiдважив велетню хтозна-скiльки добрячих стусанiв. Але Коффi це наче й не зачiпало зовсiм; вiн усе дивився через рiчку й голосив. Що ж до Деттерика, то весь бойовий запал у ньому вичах, коли його зрештою вiдтягнули. Немовби крiзь тiло чорношкiрого велета проходив якийсь дивний гальванiчний струм (вибачайте, але в мене в головi й досi електричнi метафори), i коли контакт Деттерика з тим джерелом струму було нарештi розiрвано, вiн обм’як, наче його вiдкинуло вiд оголеного дроту. Вiн упав на широко розставленi колiна на березi рiчки, затулив обличчя руками й заридав. До нього долучився Говi, й вони обiйнялися, тулячись лоб до лоба.

Двое чоловiкiв наглядали за ними, а решта взяли в озброене кiльце чорношкiрого, що розгойдувався й завивав. Здавалося, до нього досi не дiйшло, що на березi рiчки е ще хтось, крiм нього самого. Мак-Гi виступив уперед, нерiшуче потупцяв на мiсцi, переступаючи з ноги на ногу, а тодi присiв навпочiпки.

– Мiстере, – тихо мовив вiн, i Коффi одразу ж принишк. Мак-Гi подивився в очi, налитi кров’ю вiд плачу. З них досi текли сльози, немовби хтось усерединi забув перекрити кран. Тi очi плакали, та чомусь лишалися вiдстороненими… далекими й незворушними. Менi вони здавалися найдивнiшими очима з усiх, якi я бачив у своему життi, й Мак-Гi дiстав практично те саме враження. «Як очi тварини, яка нiколи не бачила людей», – скаже вiн репортеровi Гаммерсмiту вже перед судом.

– Мiстере, ви мене чуете? – спитав Мак-Гi.

Дуже повiльно Коффi кивнув. Але своiх невимовно страшних ляльок не вiдпустив, i далi тримав iх на зiгнутих руках. Їхнi пiдборiддя були опущенi на груди, так, що не видно було облич, – милiсть Господня, одна з небагатьох, якими Вiн вважатиме за потрiбне обдарувати людей того дня.

– У вас е iм’я? – спитав Мак-Гi.

– Джон Коффi, – вiдповiв той хрипким вiд слiз голосом. – Коффi, як напiй, тiльки пишеться iнакше.

Мак-Гi кивнув, а потiм показав великим пальцем на нагрудну кишеню комбiнезона Коффi, з якоi щось випиналося. Мак-Гi здалося, що там може лежати зброя, – хоча такому громаддю, як Коффi, не потрiбна була зброя, щоб накоiти великого лиха, якби вiн вирiшив зiрватися.

– Що там усерединi, Джоне Коффi? Щось вогнепальне? Пiстолет?

– Нi, сер, – вiдказав Коффi своiм хрипким голосом. І тi дивнi очi – по вiнця налитi слiзьми, на поверхнi зболенi, та вiдстороненi й на диво спокiйнi пiд сподом, наче справжнiй Джон Коффi перебував десь-iнде, вдивлявся в якийсь iнший краевид, де замордованi маленькi дiвчатка не вартували того, щоб через них здiймати бучу, – не полишали очей заступника шерифа Мак-Гi. – Це лише мiй пiдобiдок.

– О, це ж треба. Пiдобiдок? – перепитав Мак-Гi, i Коффi кивнув та сказав: «Так, сер», а його очi плакали i з носа висiли довгi шмарклi. – А де ж такi, як ти, Джоне Коффi, беруть собi пiдобiдок?

Вiн спитав це, силуючи себе зберiгати спокiй, хоча на той час уже чув запах дiвчат i бачив мух, якi сiдали й куштували хоботками мокрi мiсця на них. Найгiршим було iхне волосся, скаже вiн пiзнiше… у жоднiй газетi цього не написали; це вважалося надто чорнушним для читання в колi сiм’i. Нi, про це я почув вiд репортера, який ту статтю написав. Мiстера Гаммерсмiта. Я знайшов його пiзнiше, бо на той час Джон Коффi перетворився для мене на якусь одержимiсть.

Так от, Мак-Гi розказав цьому Гаммерсмiту, що iхне бiляве волосся бiльше не було бiлявим. Воно стало бурим. Кров стiкала з нього iхнiми щiчками донизу, наче фарба пiд час невдалого фарбування. І не треба було бути лiкарем, аби зрозумiти, що iхнi черепи розтрощили, зiштовхнувши разом силою тих могутнiх ручищ. Мабуть, вони плакали. Мабуть, вiн хотiв, щоб вони замовкли. Якщо дiвчаткам пощастило, це сталося до згвалтування.

Дивлячись на це все, людинi було важко думати. Навiть людинi, так рiшуче налаштованiй виконати свiй обов’язок, як заступник шерифа Мак-Гi. А необдуманiсть учинкiв могла призвести до помилок чи навiть подальшого кровопролиття. Мак-Гi глибоко вдихнув повiтря й заспокоiв себе. Спробував, принаймнi.

– Я, сер, того вже направду й не пам’ятаю, хай менi грець, – здушеним вiд слiз голосом промовив Коффi, – але то пiдобiдок, так, семмiчi i, ма’ть, огiрочок.

– Я не вiдмовлюся сам подивитись, якщо ти не проти, – сказав Мак-Гi. – Не рухайся, Джоне Коффi. Не рухайся, хлопче, бо на тебе стiльки гвинтiвок дивляться, що тiльки пальцем смикни – зрешетять усього вище пояса.

Коффi дивився на протилежний берег рiчки й не рухався, доки Мак-Гi обережно засунув руку в нагрудну кишеню його комбiнезона й витяг звiдтiля щось загорнуте в газету й перевите м’ясницьким мотузком. Мак-Гi розiрвав мотузку й розгорнув пакунок, хоча вже зрозумiв, що Коффi не обдурив. То справдi був його пiдобiдок – сендвiч iз беконом i помiдором, конвертик iз варенням усерединi. А ще – солоний огiрок, загорнутий окремо, у сторiнку з комiксом, якого Джон Коффi нiколи б не змiг прочитати. Сосисок не було. Сосиски з пiдобiдку Джона Коффi отримав Баузер.

Мак-Гi передав згорток через плече одному з чоловiкiв, не зводячи очей iз Коффi. Вiн сидiв навпочiпки й був надто близько, аби бодай на секунду втратити пильнiсть. Обiд, знову щiльно загорнутий i для певностi перев’язаний, зрештою опинився в Бобо Марчанта, а той поклав його собi в наплiчник, до смаколикiв для собак (i не здивуюсь, якщо наживки для риболовлi). Як доказ у судi його не представляли – правосуддя в цих краях швидке, але за псуванням сендвiчiв iз беконом i помiдором воно все одно не встигае. Натомiсть були його фотознiмки.

– Що тут сталося, Джоне Коффi? – низьким серйозним тоном спитав Мак-Гi. – Розкажеш менi?

І Коффi сказав Мак-Гi та iншим майже те саме, що й потiм менi; то були останнi слова, якi прокурор промовив, звертаючись до присяжних у судi над Коффi.

– Було вже не помогти, – промовив Джон Коффi, тримаючи на руках замордованих, згвалтованих дiвчаток. По його щоках знову заструменiли сльози. – Я пробував усе повернути, але було запiзно!

– Хлопче, тебе заарештовано за вбивство, – сказав Мак-Гi. І плюнув Джону Коффi в обличчя.

Присяжнi радилися сорок п’ять хвилин. Рiвно стiльки, щоб самим пiдобiдати. Дивно, як iм узагалi шматок у горло полiз.




5


Ви ж розумiете, що про все це я довiдався не за один той спекотний день у жовтнi, сидячи в тюремнiй бiблiотецi, яку скоро мали перевозити, з однiеi пiдшивки старих газет, складених у парi ящикiв з-пiд апельсинiв «Помона». Але я довiдався достатньо, щоб тiеi ночi вiд мене втiк сон. О другiй встала дружина. Вона знайшла мене на кухнi (я пив маслянку й курив самокрутку з тютюном «Баглер») i спитала, що таке, а я збрехав iй – i то був один iз небагатьох разiв, коли я iй брехав, за весь наш довгий шлюб. Я сказав, що знову погризся з Персi Ветмором. То, звiсно, була правда, але не через це дружина знайшла мене на кухнi так пiзно. Звичайно я був здатен залишити все, пов’язане з Персi, на роботi.

– Так, забудь оте гниле яблуко, ходiмо в лiжко, – сказала вона. – В мене е те, що поможе тобi заснути. Можеш брати досхочу.

– Це добре, але краще не треба, – вiдповiв я. – Щось у мене коiться з сечовиком, не хочу, щоб тобi передалося.

Вона вигнула брову.

– З сечовиком, треба ж таке. Скажи краще, що не з тiею вуличною дiвчиною закрутив останнього разу, коли був у Батон-Ружi.

Я нiколи не був у Батон-Ружi, а вуличних дiвчат i пальцем не торкався, i ми обое це добре знали.

– Це просто звичайний уретрит. Мама колись казала, що до хлопцiв вiн чiпляеться, коли вони до пiвнiчного вiтру ходять.

– А ще твоя мати сидiла весь день удома, коли розсипле сiль, – зауважила моя дружина. – Доктор Седлер…

– Е нi, – здiйняв руку я. – Вiн змусить мене пити сульфу, а я вiд неi блюватиму в кожному кутку кабiнету вже до кiнця тижня. Воно саме мине, але до того часу краще нам триматися подалi вiд грального майданчика.

Вона поцiлувала мене в лоб одразу над лiвою бровою, вiд чого в мене завжди бiгли по тiлу мурашки… i Дженiс добре це знала.

– Бiдося-котик. Наче того гада Персi Ветмора не досить. Приходь у лiжечко.

Я так i зробив. Але спершу вийшов на заднiй ганок вiдлити (а перед тим перевiрив напрямок вiтру, послинивши палець, – батькiвськi настанови дитинства нiколи не лишаються без уваги, хай би якими дурними вони насправдi були). Пiсяти надворi – одна з радощiв сiльського життя, яку так i не оспiвали у своiх вiршах поети. Але тiеi ночi то був не мед; рiдина, що з мене витiкала, була пекуча, наче цiвка пiдпаленоi вугiльноi нафти. Однак, за моiми вiдчуттями, удень було наче гiрше, а два-три днi тому – точно гiрше. У мене зажеврiла надiя на те, що, може, я почав одужувати. Та нiколи ще надiя не була такою марною. Нiхто менi не сказав, що часом та бактерiя залазить усередину, туди, де мокро й тепло, i перечiкуе день-два перед тим, як знову вшкварити. Я б здивувався, якби таке почув. А ще бiльше здивувався б, якби почув, що мине якихось п’ятнадцять-двадцять рокiв – i з’являться пiгулки, якi можна випити й за рекордний час вигнати цю iнфекцiю зi свого тiла… вiд цих пiгулок тобi може бути трохи млосно чи в кишках почнуться танцi, але майже нiколи ти вiд них не блюватимеш так, як вiд сiрчаних таблеток доктора Седлера. Тодi, у 32-му, не було на те ради – ти мiг тiльки чекати й намагатися не звертати уваги на вiдчуття, нiби хтось тобi в пiсюн налив вугiльноi нафти, а потiм пiднiс запаленого сiрника.

Я докурив цигарку, пiшов у спальню й нарештi заснув. А снилися менi дiвчатка з сором’язливими усмiшками й закривавленим волоссям.




6


Наступного ранку на столi в мене лежала рожева записка з проханням якнайшвидше зайти в кабiнет начальника. Я знав, у чому рiч. У нашiй грi iснували неписанi, проте дуже важливi правила, i минулого дня я ненадовго припинив за ними грати. Тому я вiдтягував цю зустрiч, скiльки мiг. Так само, як вiдвiдини лiкаря зi своею сечостатевою проблемою. Я завжди вважав, що всi цi заклики «зроби вже нарештi й забудь» трохи переоцiнюють.

У будь-якому разi, до кабiнету начальника Мурза я не поспiшав. Спочатку зняв iз себе вовняний формений пiджак, повiсив на спинку стiльця й увiмкнув вентилятор у кутку – днина знову видалася гаряча. Потiм сiв i проглянув нiчний звiт Брутуса Говелла. Нiчого тривожного в ньому не знайшов. Делакруа трохи поплакав пiсля вiдбою (вiн плакав майже щоночi, бiльше себе було шкода, нiж людей, яких вiн живцем спалив, не сумнiваюся), а потiм витяг мишу, Мiстера Джинглза, iз сигарноi коробки, в якiй той спав. Це заспокоiло Дела, i до ранку вiн проспав, як немовля. Мiстер Джинглз ту нiч, найпевнiше, провiв на пузi в Делакруа, обкрутивши хвостом лапи, дивлячись незмигно. Неначе Господь Бог вирiшив, що Делакруа потребуе ангела-охоронця, але у Своiй безмежнiй мудростi постановив, що для такого щура-людиновбивцi, як наш друзяка з Луiзiани, згодиться лише миша. У звiтi Брутала цього всього, звiсно, не було, але я вiдтрубив достатньо нiчних змiн, щоб читати мiж рядкiв. Була там i коротка нотатка про Коффi: «Лежав без сну, не шумiв, можливо, трохи поплакав. Я пробував його розговорити, але Коффi кiлька разiв щось невиразно буркнув, i я дав йому спокiй. Може, Полу чи Гаррi бiльше пощастить».

«Розговорити» насправдi було центральним елементом нашоi роботи. Тодi я цього не знав. Але, озираючись назад iз оглядового майданчика свого дивного старечого вiку (мабуть, старечий вiк завжди видаеться дивним людям, якi мусять його витримувати), я розумiю, що так воно й було. А тодi я не бачив того, що було таким важливим для нашоi роботи – як дихання для життя. «Лiтунам» не обов’язково було добре вмiти «розговорити», але це було життево необхiдним для мене, Гаррi, Брутала й Дiна… i саме тому Персi Ветмор був такою ходячою катастрофою. Його ненавидiли в’язнi, ненавидiли наглядачi… усi його ненавидiли, крiм впливових знайомих, самого Персi i, можливо (але тiльки можливо), його матерi. Вiн був як доза бiлого миш’яку, яким посипали весiльний торт. І менi здаеться, я вiд самого початку знав, що з ним буде лихо. Вiн був нещасним випадком, якому дуже кортить статися. Що ж до iнших, то ми б зневажливо скривилися, якби хтось нам сказав, що найбiльше користi вiд нас – не як вiд наглядачiв над страченцями, а як вiд iхнiх психiатрiв. (Десь там, усерединi, менi й досi хочеться зневажливо скривитися.) Але розговорювати ми вмiли… а без розмов люди, що постали перед Старим Іскруном, мали бридку звичку з’iжджати з глузду.

Унизу пiд звiтом Брутала я зробив позначку – поговорити з Джоном Коффi (принаймнi спробувати) – i перейшов до записки вiд Кертiса Андерсона, головного асистента начальника. У нiй було написано, що вiн, Андерсон, чекае ДАС для Едварда Делакроа (Андерсон зробив помилки в обох словах; насправдi засудженого звали Едуард Делакруа) найближчим часом. ДАС розшифровувалося як дата страти. Якщо вiрити записцi, авторитетне джерело повiдомило Кертiсовi, що французик вирушить у похiд незадовго до Гелловiну. 27 жовтня, на його здогад, а здогади Кертiса Андерсона завжди були дуже iнформованими. Але перед тим ми могли очiкувати нового пожильця, на iм’я Вiльям Вортон. «Вiн той, кого ти б назвав “проблемною дитиною”, – писав Кертiс своiм нахиленим улiво й чомусь манiрним почерком. – Люто скажений i пишаеться цим. Останнiй рiк чи десь так швендяв по всьому штату й нарештi попався. Пiд час збройного нападу вбив трьох людей, серед них одну вагiтну. Четвертого прикiнчив при спробi втечi. Патрульного штату. Черницi й слiпого в списку бракуе». Тут я несамохiть усмiхнувся. «Вортону 19 рокiв, на верхньому л. передплiччi в нього витатуйовано “Малюк Бiллi”. Раз чи два тобi доведеться дати йому по носi, я тобi гарантую, але обережнiше з цим. Цьому типу просто до всього байдуже». Цю останню думку вiн пiдкреслив двiчi, а тодi завершив: «А ще вiн може зависнути надовго. Подае апеляцii, до того ж вiн неповнолiтнiй».

Божевiльний пiдлiток, подае апеляцii, цiлком може затриматися. Ой, до чого ж «приемно» було це все читати. Зненацька день здався менi ще гарячiшим, i я бiльше не мiг вiдкладати вiзит до начальника Мурза.

За час моеi роботи наглядачем у «Холоднiй горi» в нас змiнилося три начальники; Гел Мурз був останнiм i найкращим iз них. Причому без жодних зусиль. Чесний, прямий, позбавлений навiть рудиментарноi дотепностi, як у Кертiса Андерсона, зате надiлений достатньою полiтичною здогадливiстю, щоб зберегти роботу в тi похмурi часи… та досить чесний, щоб не пiддатися спокусi вступити в гру. Вище вiн пiднятися не мiг, але це, здавалося, його й не турбувало. У тi часи йому було п’ятдесят вiсiм чи дев’ять рокiв. Його порiзане глибокими зморшками обличчя нагадувало мисливського пса. Бобо Марчанту бiля нього було б затишно, як удома. Волосся в нього було все сиве, а руки дрижали вiд якогось парезу, але вiн був ще дужий. За рiк до того на прогулянковому подвiр’i до нього кинувся в’язень iз заточкою, вирiзьбленою з планки дерев’яного ящика. Мурз не здригнувся: вхопив лайдака за зап’ястя й викрутив так сильно, що кiстки поламалися з таким трiском, як сухi галузки в багаттi стрiляють. Лайдак, забувши про всi своi претензii, впав навколiшки на землю й завищав, кличучи маму. «Я не вона, – культурним голосом пiвденця сказав Мурз, – але якби нею був, пiдiбрав би спiдницю й посцяв на тебе з того самого лона, яке привело тебе на свiт».

Коли я переступив через порiг його кабiнету, вiн хотiв було пiдвестися, та я махнув рукою: мовляв, не вставай. Потiм сiв у крiсло навпроти нього й почав iз того, що поцiкавився станом його дружини… тiльки в наших краях говорять не так. «Як там твоя красунечка?» – ось що я спитав, наче Мелiнда прожила всього сiмнадцять лiт, а не шiстдесят два чи три. Мое запитання йшло вiд щирого серця – вона була такою жiнкою, яку я сам мiг би покохати й узяти за дружину, якби лiнii нашого життя збiглися, – але й трошки вiдвернути його увагу вiд основноi проблеми я теж був не проти.

Вiн глибоко зiтхнув.

– Не дуже добре, Поле. Зовсiм недобре.

– Знову головнi болi?

– Цього тижня тiльки раз, але цей раз був найгiрший, позавчора майже на цiлий день ii в лiжко вклав. А тепер у неi з’явилася кволiсть у руцi… – Вiн здiйняв свою власну, поцятковану старечою «гречкою» праву руку. Ми обидва секунду-двi дивились, як вона тремтить над бюваром, потiм вiн знову ii опустив. Я бачив, що вiн би все вiддав, аби не розповiдати менi того, що розповiдав, а я вiддав би приблизно стiльки ж, аби тiльки цього не чути. Голова в Мелiнди почала болiти навеснi, i все те лiто лiкар запевняв ii, що це «мiгренi вiд нервовоi напруги», спричиненi, мабуть, стресом вiд виходу Гела на пенсiю. От тiльки вони обое дочекатися вже не могли, коли вiн вийде на пенсiю, а моя дружина сказала менi, що мiгрень – хвороба не старих, а молодих; на той час, коли страждальцi вiд неi досягають вiку Мелiнди Мурз, мiгренi зазвичай iдуть на спад, а не навпаки. Тепер ще ця слабкiсть руки. Менi це зовсiм не нагадувало нервову напругу; менi це нагадувало триклятий iнсульт.

– Доктор Гейверстром хоче, щоб вона лягла в лiкарню в Індiанолi, – сказав Мурз. – Зробила якiсь аналiзи. Рентген голови вiн мае на увазi. І ще хтозна-що. Вона налякана до смертi. – Помовчавши хвилю, вiн додав: – Якщо по правдi, то я теж.

– Так, але обов’язково все зробiть. Не вiдкладайте в довгий ящик. Якщо там щось таке, що видно буде на знiмках, то, може, це можна вилiкувати.

– Так, – погодився вiн. І на одну мить, лише на одну за всю ту частину нашоi розмови, наскiльки я пригадую, нашi погляди зустрiлися. І виникло те оголено-досконале порозумiння мiж нами, яке не потребуе жодних слiв. Так, мiг бути iнсульт. Але також мiг бути рак, що рiс у ii мозку. А в такому разi стрiмко прямували до нуля шанси на те, що лiкарi в Індiанолi зможуть чимось зарадити. Не забувайте, йшов 32-й рiк, коли навiть щось таке порiвняно просте, як iнфекцiя сечових шляхiв, лiкували двома способами: або сульфа i смерди, або страждай i жди.

– Поле, дякую тобi за небайдужiсть. А зараз поговорiмо про Персi Ветмора.

Я застогнав i накрив очi долонями.

– Менi сьогоднi вранцi був дзвiнок зi столицi штату, – рiвним тоном повiдомив начальник в’язницi. – І ти можеш собi уявити, який сердитий був той дзвiнок. Поле, губернатор такий одружений, що майже розчинився, якщо ти розумiеш, про що я. А в його дружини е брат, а у брата – едина дитина. І ця дитина – Персi Ветмор. Учора ввечерi Персi зателефонував татовi, а тато Персi зателефонував тiтцi Персi. Далi розказувати чи ти сам додумаеш?

– Нi, – сказав я. – Персi наскаржився. Наче шкiльна ябеда, яка доповiла вчительцi, що Джек i Джилл лизалися в роздягальнi.

– Угу, – погодився Мурз, – якось так i було.

– Ти ж знаеш, що Персi зробив з Делакруа, коли того привезли? – спитав я. – Своiм клятим пекановим кийком?

– Так, але…

– І ти знаеш, як вiн любить водити ним по гратах, просто щоб усiх доводити до сказу. Вiн злий i дурний, i я не знаю, скiльки ще зможу його терпiти. Отаке.

Ми з Гелом були знайомi п’ять рокiв. Сила-силенна часу для чоловiкiв, якi добре один з одним ладнають, особливо коли частина роботи – мiняти життя на смерть. Я хочу сказати, вiн зрозумiв, що я маю на увазi. Звiльнятись я не збирався; за стiнами тюрми пантрувала Велика депресiя – мов небезпечний злочинець, якого не посадиш у клiтку, як наших пiдопiчних. Кращi за мене чоловiки подалися на заробiтки, чiпляючись за товарнi вагони знизу, пiд дном. Я був щасливчиком i добре це розумiв. Дiти виросли, закладна на будинок, той двохсотфунтовий блок мармуру, вже два роки як не тисла менi на груди. Але чоловiковi треба щось iсти, i його дружинi теж. А ще ми звикли надсилати доньцi з зятем двадцять баксiв, коли могли собi це дозволити (а часом i коли не могли, якщо в листах Джейн звучав особливо страшний вiдчай). Їi чоловiк був учителем iсторii, втратив роботу, а якщо таке не розцiнювати як чистий вiдчай у тi часи, тодi це слово взагалi не мае значення. Тож нi, людина не могла вiдмовитися вiд стабiльноi зарплати, такоi, як моя… холоднокровно не могла, себто. Але моя кров тiеi осенi холодною не була. Температура надворi трималася не за сезоном висока, а iнфекцiя, що причаiлася й кишiла в мене всерединi, пiдкручувала ручку термостата ще бiльше. А коли чоловiк опиняеться в такiй ситуацii, то що ж, iнодi його кулак виходить з-пiд контролю. А зацiдивши людинi зi зв’язками, такiй, як Персi, один раз, ти вже можеш не стримуватись i гамселити ii далi, бо вороття не буде.

– Потерпи, – тихо мовив Мурз. – Я тебе покликав, щоб це сказати. Я дiзнався вiд авторитетноi людини, власне, вiд тоi людини, яка сьогоднi вранцi менi дзвонила, що Персi подав заяву на перехiд у Браяр i ii приймуть.

– Браяр, – повторив я. Браяр-Рiдж, одна з двох лiкарень штату. – Що цей хлопець робить? Пустився в турне державними установами?

– Це адмiнiстративна посада. Платня там краща, а робота – перекладати папiрцi, а не тягати лiкарнянi лiжка в розпал спекотного дня. – Вiн скоса до мене посмiхнувся. – Знаеш, Поле, а ти мiг би вже його здихатися, якби не вiдправив у щитову з Ван Хеем, коли була черга Вождя.

Раптом його слова здалися менi такими дивними, що я гадки не мав, до чого вiн хилить. Або не хотiв ту гадку мати.

– А куди я ще мiг його вiдправити? – спитав я. – Господи, та вiн i в блоцi не знае, що робити! Поставити його в активну команду страти разом з iншими…

Я не договорив. Не мiг договорити. Потенцiал косякiв здавався нескiнченним.

– Незважаючи на це, для тебе ж буде краще, якщо поставиш його на Делакруа. Звiсно, якщо хочеш його позбутися.

Я дивився на нього, вiд подиву опустивши щелепу додолу. Але зрештою спромiгся-таки ii пiдiбрати, щоб можна було говорити.

– Ти про що взагалi? Вiн хоче подивитися страту зблизька, з того мiсця, де добре чутно запах пiдсмажених яець?

Мурз знизав плечима. Погляд його очей, що з такою нiжнiстю дивилися, коли вiн говорив про дружину, раптом став жорстким i твердим, як кремiнь.

– Яйця Делакруа пiдсмажаться незалежно вiд того, буде Ветмор у командi чи нi, – вiдзначив вiн. – Правильно?

– Так, але вiн може накосячити. Взагалi, Геле, вiн майже напевно накосячить. Перед тридцятьма чи бiльше свiдками… репортерами аж iз самоi Луiзiани…

– Ви з Брутусом Говеллом потурбуетеся про те, щоб не накосячив, – сказав Мурз. – А якщо це все-таки станеться, то йому все впишуть у справу, i цей запис лишатиметься там ще довго по тому, як зникнуть його полiтичнi зв’язки. Ти це розумiеш?

Я розумiв. Це викликало в мене страх i нудоту, але я розумiв.

– Вiн, може, й на Коффi забажае лишитися. Але якщо нам пощастить, то вiд Делакруа вiн отримае все, що йому треба. Тiльки ти обов’язково постав його в команду страти.

Я планував знову запхати Персi в щитову, а потiм вiдправити в тунель, супроводжувати каталку, яка вiдвезе Делакруа до труповозки, припаркованоi через дорогу вiд тюрми. Але всi цi плани я без найменшого вагання викинув через плече. І кивнув. Менi вистачало кебети, щоб зрозумiти, в яку авантюру я вплутуюся. Але було байдуже. Я б самого диявола за носа вщипнув, якби це допомогло спекатися Персi Ветмора. Нехай вiзьме участь у стратi, надiне шолом, а потiм подивиться крiзь грати й накаже Ван Хею давати другу; хай подивиться, як французик осiдлае блискавку, яку вiн, Персi Ветмор, випустив iз пляшки. Хай зловить свiй гиденький кайфик, якщо його так тiшить убивство, санкцiоноване державою. А тодi хай переводиться у Браяр-Рiдж, де в нього буде власний кабiнет i вентилятор, щоб його охолоджував. А якщо його дядько за шлюбом вилетить з посади пiсля наступного голосування на виборах i йому доведеться спiзнати, що таке праця в жорстокому, загартованому свiтi пiд невблаганним палючим сонцем, де не всi поганцi сидять, замкненi за гратами, а часом i тобi самому можуть по пицi з’iздити, що ж, тим краще.

– Гаразд, – сказав я, пiдводячись. – Я поставлю його на Делакруа. А доти пiдтримуватиму мир.

– Добре, – Гел i собi встав. – До речi, як твоя проблема?

Вiн делiкатно вказав пальцем на мiй пах.

– Та наче вже краще трохи.

– Це добре. – Вiн провiв мене до дверей. – А до речi, що там Коффi? З ним проблеми будуть?

– Не думаю. Поки що вiн сумирний, наче мертвий пiвень. Дивний вiн, очi в нього дивнi, але тихий. Але ми будемо тримати руку на його пульсi. Про це не хвилюйся.

– Ти, звiсно, в курсi, що вiн скоiв.

– Так.

Вiн вивiв мене в приймальню, де стара мiс Ханна лупила по клавiшах свого «Андервуда», як, здавалося, i щодня з кiнця останнього льодовикового перiоду. Ішов я з легкою душею. Загалом було таке вiдчуття, що я легко вiдбувся. І приемно було знати, що зрештою в мене е шанс пережити Персi.

– Вiдправ Мелiндi цiлий кошик моеi любовi, – сказав я. – Але не купуй собi зайвого ящика хвилювань. Зрештою ще може виявитися, що там нiчого такого, просто мiгрень.

– Авжеж, – сказав вiн, i губи пiд зболеними очима розтяглися в усмiшцi. Це поеднання було замало не упирячим, чорт забирай.

Що ж до мене, то я подався до себе в блок Е, щоб розпочати новий день. Там чекали папери (прочитати й написати), пiдлоги (вимити), iжа (подати), графiк чергувань на наступний тиждень (скласти) – сотнi справ, про якi треба було подбати. Але найбiльше там було чекання – у в’язницi його завжди багато, так багато, що не переробиш. Чекання на час, коли Едуард Делакруа пiде Зеленою милею, чекання, коли з’явиться Вiльям Вортон з його вишкiром i татуюванням «Малюк Бiллi», але понад усе – чекання, коли ж Персi Ветмор нарештi забереться геть з мого життя.




7


Миша Делакруа була однiею з Божих загадок. До того лiта я ще нi разу не бачив у блоцi Е жодноi мишi, i бiльше не бачив жодноi пiсля тiеi осенi, коли Делакруа покинув наше товариство однiеi спекотноi грозовоi ночi в жовтнi – покинув таким невимовно страшним робом, що я насилу наважуюся це все пригадувати. Делакруа стверджував, що це вiн видресирував ту мишу, яка розпочала свое життя серед нас пiд кличкою Пароплав Вiллi. Але насправдi, думаю, було якраз навпаки. Дiн Стентон теж так вважав, i Брутал. Вони обидва були на чергуваннi тiеi ночi, коли миша з’явилася вперше. І, як сказав Брутал, «миша вже прийшла напiвручна. І вдвiчi розумнiша за того кейджена, який вважав себе ii власником».

Ми з Дiном були в моему кабiнетi, переглядали коробку з документами за останнiй рiк, готувалися писати листи-запити свiдкам п’яти страт, а потiм – запити про запити свiдкам iнших шести, назад у минуле аж до 29-го року. В цiлому нас цiкавило тiльки одне: чи були вони задоволенi обслуговуванням? Я розумiю, це звучить гротескно. Але то був важливий фактор. Як платники податкiв, вони були нашими клiентами. Але дуже особливими. Чоловiк чи жiнка, ладнi приiхати в тюрму опiвночi, щоб подивитись, як хтось помирае, мають особливу, нагальну для цього причину, особливу потребу. І якщо страта – це належне покарання, то цю потребу необхiдно задовольнити. Вони пережили жахiття. Мета екзекуцii – показати iм, що те жахiття скiнчилося. Може, це навiть працюе. Інодi.

– Хлопцi! – погукав Брутал з-за дверей. Вiн якраз сидiв за столом на початку коридору. – Гей, ви двое! А йдiть-но сюди!

Ми з Дiном перезирнулися. На обличчях в обох був написаний однаковий вираз тривоги. Ми подумали, що там щось сталося: або з iндiанцем iз Оклахоми (його звали Арленом Бiттербаком, але ми кликали його Вождем… а у випадку Гаррi Тервiллiгера – Вождем Козячим Сиром, бо Гаррi стверджував, що саме так тхне вiд Бiттербака), або з нашим так званим Президентом. Та потiм Брутал розсмiявся, i ми притьмом побiгли дивитися, що ж там таке. Смiх у блоцi Е звучав десь приблизно так само неправильно, як смiх у церквi.

Перед тим у нас побував Старий Ту-Ту, активiст, який у тi часи пхав по в’язницi свiй чарiвний вiзок iз харчами та iншими нiштячками, i Брутал затарився на довгу нiч – три сендвiчi, двi газованки, пара «Мiсячних пирогiв»[16 - Популярне на пiвднi США тiстечко – кругле печиво з прошарком маршмелоу, вкрите шоколадом. Винайдене 1917 року. Його часто запивають «колою Royal Crown» (скорочено – RC).]. А ще на гарнiр – картопляний салат, який Ту-Ту, безсумнiвно, потягнув iз тюремноi кухнi, куди за правилами йому заходити було зась. Перед Бруталом лежав розгорнутий журнал чергового, i просто диво, що вiн ще нiчого не розлив i не розсипав на сторiнки. Хоча, звiсно, вiн лише почав харчуватися.

– Що? – спитав Дiн. – Що таке?

– Рада штату, хоч-не-хоч, а розв’язала калитку й усе-таки найняла нам цього року ще одного вертухая на пiдмогу, – не перестаючи смiятися, вiдповiв Брутал. – Дивiться-дивiться, оно туди.

Вiн показав, i ми побачили мишку. Я теж засмiявся, до мене приеднався Дiн. Стриматись було годi, бо та миша походжала точнiсiнько як наглядач, що робить обхiд щочверть години: крихiтний наглядач у шубцi, перевiряе, чи не намагаеться, бува, хтось утекти чи скоiти самогубство. Продрiботiвши трохи до нас Зеленою милею, вона повертала голову з боку на бiк, неначе заглядала в камери. По тому робила наступний ривок уперед. Ми чули, як дають хропака обидва нашi тодiшнi в’язнi, замiсть того, щоб надривати животи зо смiху, i вiд цього нам чомусь було ще смiшнiше.

То була цiлковито звичайна бура миша, якщо не зважати на те, як вона, здавалося, перевiряла камери. В одну чи двi вона навiть зайшла, спритно прошмигнувши мiж нижнiми гратами. Уявляю, як би iй позаздрили в’язнi, колишнi й тодiшнi. От тiльки нашi в’язнi завжди хотiли вискочити назовнi, а не пролiзти всередину, звичайно.

У жодну iз зайнятих камер миша не зайшла; ii цiкавили тiльки порожнi. Мало-помалу просуваючись уперед, вона майже дiсталася того мiсця, де були ми. Я все чекав, коли ж вона чкурне геть. А вона не чкурнула. Жодних ознак страху перед нами вона не виказувала.

– Це ненормально, щоб миша отак спокiйно пiдходила до людей, – трохи знервовано прокоментував Дiн. – А що, як вона скажена?

– О Господи, – сказав Брутал iз повним хлiба й консервованоi яловичини ротом. – Великий мишачий експерт. Мишознавець. Ти бачиш, щоб у неi з рота скрапувала пiна, мишознавцю?

– Я взагалi в неi рота не бачу, – вiдповiв Дiн, i це змусило нас усiх знову розсмiятися. Я теж не бачив у тiеi мишi рота, але темнi крихiтнi краплинки ii очей було добре видно, i вони зовсiм не здавалися менi божевiльними чи скаженими. У них був розумний i зацiкавлений вираз. Менi доводилося умертвляти людей – людей iз буцiмто безсмертними душами, – якi здавалися дурнiшими за ту мишку.

Так вона продрiботiла Зеленою милею до мiсця, вiд якого лишалося менше трьох футiв до нашого столу… якщо уява намалювала вам якийсь чудернацький стiл, то ви помилилися: нiчого особливого в ньому не було, звичайний собi письмовий стiл, як в учителя старших класiв у якiй-небудь окружнiй школi. От на тому мiсцi миша й спинилася. Вона огорнула лапи хвостиком, стримано, неначе старенька ледi поправила спiдницi.

Ураз я перестав смiятися. Моею шкiрою пробiг мороз i пробрав усю плоть аж до кiсток. Хотiв би я сказати, що не знаю, звiдки взялося те вiдчуття (нiкому не подобаеться зiзнаватися в тому, що виставить iх смiховинними блазнями), але, звiсно ж, я знаю. І якщо вже розказувати правду про все iнше, то про це, мабуть, теж можна. На секунду я уявив себе тiею мишею: зовсiм не наглядачем, а просто ще одним засудженим злочинцем там, на Зеленiй милi. Засуджений i приречений, вiн усе ж знайшов у собi сили вiдважно подивитися на стiл чергового, який, певно, здавався йому височезним, багато миль заввишки (саме таким, поза всiлякими сумнiвами, нам здаватиметься одного судного дня престол Господнiй), i на гучноголосих велетнiв у синiй формi, що за ним сидiли. Велетнiв, що вбивають йому подiбних iз пневматичних гвинтiвок, розплющують мiтлами, ставлять на них пастки, що переламують iм хребти, коли вони обережненько прокрадаються через слово «ПЕРЕМОЖЕЦЬ», щоб погризти трохи сиру на мiднiй пластиночцi.

Бiля столу чергового не було мiтли – зате стояло вiдро зi шваброю, затиснутою в ролику; незадовго до того, як засiсти за архiвний ящик iз Дiном, я вишурував нею зелений лiнолеум i всi шiсть камер. Я побачив, що Дiн збираеться взяти швабру й замахнутися нею. Але щойно його пальцi зiмкнулися на тонкому дерев’яному держаку, я торкнувся його зап’ястя.

– Нехай, – сказав я.

Знизавши плечима, вiн прибрав руку. Було в мене вiдчуття, що йому хочеться ту мишу прибити не бiльше, нiж менi.

Брутал вiдламав кутик вiд свого яловичого сендвiча i, делiкатно тримаючи двома пальцями, виставив перед столом. Миша подивилася вгору, i в ii оченятах спалахнула, здавалося, ще бiльша цiкавiсть, наче вона точно знала, що то таке. А може, й знала; я бачив, як сiпаються ii вусики, як морщиться нiс.

– Ой, Брутале, нi! – вигукнув Дiн i подивився на мене. – Поле, не дозволяй йому! Якщо вiн зараз пiдгодуе це кляте створiння, то ми вiд них потiм не вiдкараскаемося.

– Я просто хочу побачити, що вона робитиме, – сказав Брутал. – Ну, якби для наукового iнтересу.

Вiн глянув на мене – я був начальником, i моя думка важила навiть у таких дрiбних вiдступах вiд звичного порядку, як цей. Обмiркувавши все, я знизав плечима, наче це не мало особливого значення, так чи iнакше. Та насправдi я й сам хотiв побачити, що робитиме миша.

Ну, вона з’iла. А як iнакше? То ж були часи Великоi депресii. Але те, як вона iла, зачудувало нас усiх. Миша пiдiйшла до шматочка сендвiча, обнюхала його з усiх бокiв, потiм сiла перед ним, наче пес, що показуе трюки, взялася лапами й розтулила хлiб, щоб дiстати м’ясо. Усе це вона проробляла ретельно й зi знанням справи, як людина, що береться всмак повечеряти ростбiфом в улюбленому ресторанi. Я нiколи не бачив, щоб тварина так iла, навiть добре видресируваний домашнiй пес. І весь той час, доки вона iла, не спускала з нас своiх очей. «Ця миша чи дико розумна, чи пекельно голодна», – зауважив чийсь голос. Бiттербак. Вiн прокинувся i стояв тепер бiля грат камери, голий, у самих сiмейних трусах iз вiдвислим задом. Мiж другою i третьою кiсточками правоi руки в нього стирчала самокрутка, а сиве, як сталь, волосся спадало на плечi – колись, мабуть, м’язистi, але тепер уже трохи обвислi, – парою кiс.

– Вождю, а в тебе е якiсь iндiанськi прислiв’я про мишок? – спитав Брутал, спостерiгаючи, як iсть миша. Ми всi були в захватi вiд того, як охайно вона тримала шматочок консервованоi яловичини в переднiх лапках, зрiдка перевертаючи його чи поглядаючи на нього захоплено i вдячно.

– Не, – вiдповiв Бiттербак. – Знав я одного смiливця, той хвалився своею парою рукавичок, казав, що з мишачоi шкiри вони. Але я не вiрив!

Вiн розсмiявся, наче все це було якимсь жартом, i вiдiйшов вiд грат. Ми почули, як рипнуло пiд ним лiжко, коли вiн знову лiг.

А для мишi це пролунало наче сигнал забиратися геть. Вона доiла те, що було в лапах, обнюхала залишки (здебiльшого хлiб iз жовтими плямами просоченоi гiрчицi), а потiм озирнулася на нас, наче хотiла запам’ятати нашi обличчя на випадок, якщо знову здибаемося. Потiм розвернулася й почухрала назад тим самим шляхом, яким прийшла, тiльки цього разу не зупиняючись на огляд камер. Їi поспiх нагадав менi Бiлого Кролика з «Алiси в Краiнi Див», i я усмiхнувся. Бiля дверей, що вели в гамiвну кiмнату, миша не зупинилась, а пiрнула одразу пiд них. У гамiвнiй кiмнатi були м’якi стiни, спецiально для людей, у яких трохи розм’як мозок. Ми тримали там прибиральне знаряддя, коли кiмнату не потрiбно було використовувати за призначенням, а ще – кiлька книжок (здебiльшого то були вестерни Кларенса Мадфорда, але одна, яку видавали на руки тiльки в особливих випадках, мiстила щедро проiлюстровану iсторiю, в якiй Попай, Блуто й навiть фанат гамбургерiв Вiмпi по черзi чпокали Олiв Ойл). Ще там зберiгалися предмети для творчостi, разом з олiвцями, якi Делакруа пiзнiше застосуе для доброi справи. Але вiн ще не був нашою проблемою; не забувайте, що це вiдбувалося ранiше. А ще в гамiвнiй кiмнатi лежала сорочка, яку нiхто не бажав надiвати, – бiла, зроблена з подвiйного прошитого полотна, з гудзиками, застiбками й пряжками вздовж спини. Ми всi знали, як умент закувати проблемне дитя в шори тiеi сорочки. Вони нечасто бушували, нашi загубленi хлоп’ята, та коли вже розiйдуться, то можна було не чекати, що ситуацiя владнаеться сама собою.

Брутал засунув руку в шухляду столу над отвором для колiн i витяг звiдти велику книгу в шкiрянiй палiтурцi зi словом «ВІДВІДУВАЧІ», витисненим сухозлiткою спереду на обкладинцi. Зазвичай та книга вiд початку одного мiсяця до iншого залишалася в шухлядi. Коли до когось iз в’язнiв приходили вiдвiдувачi (крiм адвоката i священика), вiн iшов у кiмнату бiля великоi iдальнi, видiлену спецiально для цiеi мети. «Аркада», так ми ii називали. Не знаю, чому.

– Ти що це, чорт забирай, надумав? – спитав Дiн Стентон i подивився понад краем окулярiв на те, як Брутал розгортае книгу й урочисто перекидае сторiнки з iменами та прiзвищами вiдвiдувачiв, що роками приходили до людей, нинi вже покiйних.

– Виконую наказ дев’ятнадцять, – пояснив Брутал, знайшовши поточну сторiнку. Потiм узяв олiвця й лизнув кiнчик – неприемна звичка, вiд якоi його нiяк не могли вiдучити, – i приготувався писати. У наказi дев’ятнадцять було сказано просто: «Кожен вiдвiдувач блока Е мае показати жовту перепустку вiд адмiнiстрацii й зарееструватися в журналi вiдвiдувань».

– Вiн з глузду зсунувся, – сказав менi Дiн.

– Перепустки вiн нам не показав, але так i бути, заплющу на це очi, – Брутал лизнув кiнчик олiвця ще раз, на удачу, i записав 21:49 у графу пiд заголовком «ЧАС ВХОДУ».

– Авжеж, чому нi, для мишей начальство робить поблажки, – сказав я.

– Звiсно, робить, – погодився Брутал. – У мишей нема кишень.

Вiн озирнувся, щоб подивитися на годинник, що висiв на стiнi за столом, i вписав 22:01 в графу «ЧАС ВИХОДУ». Довший промiжок мiж цими двома цифрами називався «ІМ’Я ТА ПРІЗВИЩЕ ВІДВІДУВАЧА». Хвильку помiркувавши (мабуть, збирав докупи своi обмеженi граматичнi можливостi, бо iдея в нього з’явилася ще ранiше, я в цьому впевнений), Брутус Говелл ретельно написав «ПАРОПЛАВ ВІЛЛІ». Так у тi часи бiльшiсть людей називали Мiккi Мауса. Це через той перший звуковий мультик, де вiн пiдкочував очi, вихляв стегнами й гудiв у гудок у рубцi пароплава.

– Ось так, – Брутал з виляском згорнув книгу й повернув ii в шухляду, – все чудово й рiзнокольорово.

Я розсмiявся, але Дiн, який завжди до всього ставився серйозно, навiть коли розумiв жарт, насупився й почав несамовито протирати окуляри.

– Якщо хтось побачить, тобi перепаде. – Повагавшись, вiн додав: – Хтось не той. – Знову повагався, короткозоро оглянувся навколо, немов очiкував побачити, як на стiнах виростають вуха, i тiльки тодi закiнчив: – Наприклад, хтось такий, як Персi Поцiлуй-Мене-В-Зад-І-Вйо-До-Раю Ветмор.

– Ха, – сказав Брутал. – Того дня, коли Персi Ветмор вмоститься своiми вузькими булками за цим столом, я подам рапорт на звiльнення.

– Тобi й не доведеться, – запевнив його Дiн. – Тебе звiльнять за жартики в книзi вiдвiдувань. Якщо Персi нашепоче що треба кому треба. А вiн може. Ти ж знаеш.

Брутал сердито зиркнув на нього, але промовчав. Менi подумалося, що тiеi ж ночi вiн витре все, що написав. А якщо не витре, це зроблю я.

Наступного вечора, зводивши спершу Бiттербака, а тодi Президента до блока Д у душ для в’язнiв пiсля того, як звичайних мешканцiв тюрми позамикали, Брутал спитав мене, чи не слiд нам пошукати Пароплава Вiллi в гамiвнiй кiмнатi.

– Та, мабуть, варто, – погодився я. Напередоднi ввечерi ми порядно посмiялися через ту мишку, але я розумiв, що коли ми з Бруталом знайдемо ii там, у гамiвнiй кiмнатi (а особливо якщо знайдемо гнiздо, яке вона влаштувала собi в повстяних стiнах), ми ii приплеснемо. Краще вбити розвiдника, навiть якщо вiн такий кумедний, нiж потiм жити з паломниками. А ще, мабуть, не варто й казати, що жоден iз нас не бридився вбивством якоiсь мишi. Вбивати щурiв було, зрештою, нашим прямим обов’язком, за який нам платила держава.

Але ми не знайшли Пароплава Вiллi (якого згодом перейменують на Мiстера Джинглза): анi в повстяному стiнному гнiздi, анi за рiзним мотлохом, який ми повитягали заради пошукiв у коридор. Мотлоху було чималенько, бiльше, нiж я думав, бо гамiвною кiмнатою ми не користувалися вже бозна-скiльки. З появою Вiльяма Вортона це змiниться, але, звiсно, тодi ми ще про це не знали. Щасливчики.

– Куди вона подiлася? – зрештою спитав Брутал, стираючи з шиi пiт великою синьою банданою. – Нi дiрки, нi трiщинки… е оце, але… – Вiн показав на зливний отвiр у пiдлозi. Пiд решiткою, крiзь яку могла пролiзти миша, була густа сталева сiтка, куди навiть муха б не просочилася. – Як вона сюди потрапила? Як утекла?

– Не знаю, – вiдповiв я.

– Але ж вона сюди забiгла, правда? Тобто ми всi втрьох ii бачили.

– Угу, прямо пiд дверi. Трохи мусила протискатися, але пролiзла.

– Йой, – сказав Брутал, i вiд такого гевала це слiвце прозвучало дивно. – Добре, що зеки не можуть такими крихiтними стати, правда ж?

– Ще б пак. – Я востанне пробiг поглядом уздовж повстяних стiн, шукаючи дiрку, трiщину, що завгодно. Але нiчого не було. – Все. Ходiмо.

Пароплав Вiллi знову показався через три вечори, коли за столом чергового сидiв Гаррi Тервiллiгер. Персi теж був на чергуваннi – й погнався за мишею по Милi з тiею самою шваброю, яку подумував використати Дiн. Гризун легко уникнув Персi, прослизнувши повним переможцем у шпарину мiж пiдлогою та дверима гамiвноi кiмнати. Матюкаючись на повен голос, Персi вiдiмкнув тi дверi й знову повитягав усю хрiнь. Дивитися на це було смiшно i страшно водночас, розповiдав потiм Гаррi. Персi присягався, що зловить кляту мишу й вiдiрве iй заражену довбешку. Але, звiсно, не зловив. Спiтнiлий i скуйовджений, з полами сорочки, що вибилися зi штанiв i висiли ззаду, вiн повернувся до столу чергового за пiвгодини, вiдгорнув п’ятiрнею волосся з очей i сказав Гаррi (який протягом усього гармидеру незворушно читав книжку), що вiн приклеiть на дверi внизу iзоляцiйну стрiчку; це владнае справу з гризунами, проголосив вiн.

– Персi, роби, як вважаеш за потрiбне, – сказав Гаррi, перегортаючи сторiнку ковбойського роману, який читав. Вiн подумав, що Персi забуде перекрити шпарку пiд тими дверима, й не помилився.




8


Наприкiнцi тiеi зими, коли описанi подii вже були в минулому, Брутал пiдiйшов до мене однiеi ночi, коли нас було тiльки двое, блок Е тимчасово стояв порожнiй, а решту наглядачiв на якийсь час розподiлили по iнших корпусах. Персi вже був у Браяр-Рiджi.

– А йди-но сюди, – дивним, здавленим голосом покликав Брутал, i це змусило мене рвучко озирнутися на нього. Я щойно зайшов досередини знадвору, де панувала холоднеча i сльота, та обтрушував краплини дощу з пальта перед тим, як його повiсити.

– Сталося щось? – спитав я.

– Нi, – вiдповiв вiн, – просто я знайшов, де жив Мiстер Джинглз. Ну, тодi, коли ще тiльки прийшов, до того, як його Делакруа взяв. Хочеш побачити?

Ще б я не хотiв. Слiдом за ним я пiшов Зеленою милею до гамiвноi кiмнати. Усе, що ми там тримали, вже лежало в коридорi; Брутал явно скористався затишшям у потоцi клiентiв, щоб трохи поприбирати. Дверi стояли навстiж, i я побачив усерединi наше вiдро зi шваброю. Пiдлога, того самого хворобливого вiдтiнку лайму, що й сама Зелена миля, висихала смугами. Посеред кiмнати стояла пересувна драбина, та, яку ми тримали в коморi, що, так уже вийшло, слугувала останньою зупинкою для засуджених державою до страти. Позаду драбини, ближче до вершечка, видавалася вперед полиця – щоб робiтник мiг поставити на неi, наприклад, ящик з iнструментами чи вiдро з фарбою. Зараз на нiй лежав лiхтарик. Брутал передав його менi.

– Лiзь нагору. Ти нижчий за мене, тому доведеться майже до кiнця пiднятися, але я потримаю твоi ноги!

– Я лоскоту боюся, – попередив я, ступаючи на першу сходинку. – Особливо пiд колiньми.

– Запам’ятаю.

– Добре, – сказав я, – бо поламане стегно – завелика цiна за те, щоб дiзнатися походження однiеi-единоi мишi.

– Га?

– Та то я так. – Моя голова вже була бiля лампочки пiд сiткою в центрi стелi, i я вiдчував, як похитуеться пiд моею вагою драбина. Надворi вистогнував зимовий вiтер. – Ти просто тримай мене.

– Тримаю, не хвилюйся.

Брутал мiцно стиснув обома руками моi литки, i я пiднявся ще на одну сходинку. Моя макiвка на ту мить опинилася менш нiж за фут вiд стелi, i я бачив павутиння, що його кiлька пiдприемливих павукiв сплели бiля хрестовин, там, де сходилися докупи крокви стелi. Я посвiтив лiхтариком довкола, однак не побачив нiчого вартого ризику перебування на драбинi.

– Нi, – сказав Брутал. – Поле, ти надто далеко дивишся. Глянь лiворуч, туди, де двi крокви сходяться. Бачиш iх? Одна трохи вицвiла.

– Бачу.

– Посвiти на стик.

Я так i зробив. І майже одразу побачив те, що Брутал хотiв менi показати. Крокви були скрiпленi мiж собою кiлочками, пiвдюжиною кiлочкiв, i одного не було, а натомiсть чорнiла кругла дiра з четвертак завбiльшки. Я глянув на неi, потiм iз сумнiвом озирнувся через плече на Брутала.

– То була маленька мишка, – сказав я. – Але щоб настiльки маленька? Нi, друже, я не думаю.

– Але вона туди й ховалася, – наполягав Брутал. – Я впевнений на всi сто.

– Не бачу, з чого така певнiсть.

– Нахилися ближче – не бiйся, я тримаю – i понюхай.

Я зробив так, як вiн просив, намацавши лiвою рукою одну з iнших крокв i вiдчувши себе трохи впевненiше з таким опертям. Надворi знову зiрвався вiтер; з тiеi дiрочки менi в обличчя вiйнуло повiтрям. Я вiдчув разючий подих зимовоi ночi на крайньому Пiвднi… а разом з ним – ще дещо.

Запах перцевоi м’яти.

«Не дозвольте, щоб iз Мiстером Джинглзом щось погане сталося», – почув я голос Делакруа, що зрадницьки тремтiв. Почув голос i вiдчув тепло Мiстера Джинглза, коли француз передав його менi, звичайну собi мишу, розумнiшу за багатьох своiх родичiв, це безсумнiвно, та все одно просто мишу. «Не дозвольте тому паскудi скривдити мою мишку», – попросив вiн, i я пообiцяв, так, як завжди обiцяв iм наприкiнцi, коли похiд Зеленою милею бiльше не був мiфом чи гiпотезою, а ставав для них реальнiстю. Вiдправите цього листа моему братовi, якого я не бачив двадцять рокiв? Обiцяю. Прокажете п’ятнадцять разiв «Богородице Дiво» за упокiй моеi душi? Обiцяю. Дасте менi померти пiд духовним iм’ям i вкажете його на надгробку? Обiцяю. Завдяки цьому iх можна було переконати слухняно пiти, провести iх до крiсла при здоровому глуздi. Звичайно, всiх цих обiцянок я дотримати не мiг. Але ту, яку дав Делакруа, виконав. Що ж до самого француза, то його розплата була пекельною. Паскуда скривдив Делакруа, дуже сильно скривдив. Ой, та я знаю, що той скоiв, але нiхто не заслуговуе на те, що сталося з Едуардом Делакруа, коли вiн упав у сталевi обiйми Старого Іскруна.

Запах перцевоi м’яти.

І ще дечого. Дечого в глибинi тiеi нiрки.

З нагрудноi кишенi я витяг ручку, правою рукою, все ще тримаючись за крокву лiвою, бiльше не переймаючись тим, що Брутал несамохiть полоскоче моi надчутливi колiна. Пальцями однiеi руки я вiдкрутив iз ручки ковпачок, проштовхнув перо всередину i щось там пiдчепив. То була крихiтна скалка дерева, розфарбованого в жовтогарячий колiр, i я знову почув голос Делакруа, цього разу так чiтко й виразно, наче його привид з’явився бiля нас у тiй камерi – камерi, де Вiльям Вортон провiв так багато часу.

«Гей, хлопцi! – цього разу сказав голос – розсмiяний, веселий голос чоловiка, який забув, бодай ненадовго, де вiн i що на нього чекае попереду. – Адiть подивiтися, що вмiти виробляти Мiстер Джинглз!»

– Господи, – прошепотiв я. Зненацька стало важко дихати, наче мене вдарили в сонячне сплетiння й вибили дух.

– Ще одну знайшов? – спитав Брутал. – Я три чи чотири витяг.

Спустившись, я посвiтив лiхтариком на його велику розкриту долоню. По нiй розсипалося кiлька скалок дерева, наче палички для гри ельфiв. Двi були жовтi, як i та, яку я знайшов. Одна зелена, i одна – червона. Вони були не пофарбованi, а розфарбованi, восковими олiвцями «Крайола».

– О Боже, – проказав я тихим тремтячим голосом. – О нi, стривай. Це ж уламки тоi котушки, так? Але чому? Чому там, нагорi?

– Малим я був не таким громилом, як зараз, – сказав Брутал. – Це я такий вимахав мiж п’ятнадцятьма й шiстнадцятьма роками. А до того часу був шибздиком. І коли вперше пiшов до школи, почувався малим, як… та чого там, малим, як миша, так можна сказати. Страшно було до смертi. І знаеш, що я зробив?

Я похитав головою. На наш корпус знову налетiв вiтер. У кутках, утворених кроквами, затрiпотiло тендiтне павутиння, загойдалося гнилим мереживом. Ще нiколи я не бував у мiсцi, де б так наполегливо вiдчувалася присутнiсть привидiв. І саме тодi, коли ми стояли на тому мiсцi, дивлячись на скалки, що лишилися вiд котушки, яка наробила такого лиха, мiй розум почав усвiдомлювати те, що серце зрозумiло одразу ж, як Джон Коффi пройшовся Зеленою милею. Я бiльше не мiг залишатися на тiй роботi. Депресiя, не Депресiя, а я бiльше не мiг дивитись, як люди перетинають мiй кабiнет, iдучи на смерть. Навiть однiеi я бiльше б не витримав.

– Я попросив у мами один з ii носовичкiв, – сказав Брутал. – І коли вiдчував, що пiдступають сльози, коли почувався маленьким, я тайкома витягав його, вдихав ii парфуми, i менi трохи легшало.

– Ти що, думаеш… миша вiдгризла кiлька шматкiв од тiеi розмальованоi котушки на згадку про Делакруа? Що миша…

Вiн пiдвiв погляд. Менi здалося, що в його очах на мить зблиснули сльози, але, мабуть, я помилився.

– Поле, я нiчого не кажу. Але я найшов iх там угорi, запахло перцевою м’ятою, так, як i тобi. Не заперечуй. І я бiльше так не можу. Я бiльше не можу це робити. Якщо побачу ще одного в тому крiслi, мене це розчавить. У понедiлок подаю заяву на переведення до хлоп’ячоi колонii. Як встигну перевестися до наступного, добре буде. А як нi, то звiльнюся й пiду у фермери.

– А що ти вирощував у життi, крiм камiння?

– Це не важливо.

– Я знаю, – сказав я. – Мабуть, подам заяву разом iз тобою.

Брутал уважно подивився на мене, переконався, що я не беру його на кпини, i кивнув, наче справу було залагоджено. Новий порив вiтру струсонув дах так, що крокви пiддалися й зарипiли. Ми обидва занепокоено озирнулися на повстянi стiни. На мить нам причувся Вiльям Вортон (не Малюк Бiллi, нi, не вiн, а той Дикий Бiлл, яким вiн став для нас iз першого ж дня в блоцi). Вiн верещав, i смiявся, i казав нам, що ми ох якi радi будемо його здихатися, казав, що ми його нiколи не забудемо. Щодо цього всього вiн не помилявся.

Що ж до того, про що ми з Бруталом домовилися тiеi ночi в гамiвнiй кiмнатi, то все саме так i вийшло. Наче ми урочисто заприсяглися на тих крихiтних скалочках розмальованого дерева. Жоден iз нас бiльше не взяв участi в стратi. Джон Коффi був останнiм.




Частина друга

Миша на Милi








1


Будинок для лiтнiх людей, де я креслю риски над своiми останнiми жмутами лiтер «т» i розставляю крапки над останнiми купками «i», зветься «Сосни Джорджii». Вiд нього приблизно шiстдесят миль до Атланти i двiстi свiтлових рокiв до життя, яким його знае бiльшiсть людей… скажiмо так, людей вiком до вiсiмдесяти. Ви, той, хто це читае, будьте обережнi, щоб i вас таке мiсце не спiткало в майбутньому. Життя тут не жорстоке здебiльшого: е кабельне ТБ, годують добре (хоча пожувати ти годен збiса мало), – але по-своему це така сама вбивча пляшка для комах, якою був блок Е в «Холоднiй горi».

Тут навiть е один тип, який трохи нагадуе менi Персi Ветмора, котрого взяли працювати на Зелену милю, бо вiн був родичем губернатора штату. Я сумнiваюся, що цей, тутешнiй, з якимсь великим цабе породичався, хоч вигляд вiн робить саме такий. Бред Долан, так його звуть. Вiн завжди зачiсуе свое волосся, як Персi колись, i в заднiх кишенях у нього завжди стирчить щось почитати. У Персi то були журнали на зразок «Аргосi» та «Чоловiчих пригод»; у Бреда – книжечки в паперових обкладинках, «Чорнушнi анекдоти» й «Гидкi анекдоти». Вiн вiчно чiпляеться до людей iз питаннями, чому француз перейшов дорогу, скiльки полякiв треба, щоб вкрутити лампочку, чи скiльки людей нестиме домовину на похоронi в Гарлемi. Як i Персi, Бред – недоумок, який смiшними вважае тiльки лихi жарти.

Нещодавно менi навiть здалося розумним те, що сказав Бред, хоч я не схильний приписувати це йому; як у прислiв’i мовиться, навiть зупинений годинник двiчi на день показуе правильний час. «Ти, Полику, щасливчик, що в тебе Альцгеймера нема», – ось що вiн сказав. Терпiти не можу, коли вiн зве мене «Поликом». Але вiн не вгамовуеться; я вже втомився просити його, щоб перестав. Є також iншi вислови (не зовсiм прислiв’я), якi можна застосувати до Бреда Долана. Один iз них – «Можна привести коня до водопою, але не можна змусити його напитися». А iнший – «Як свиню не вбирай, а в ресторан не поведеш». Тупоголовiстю вiн теж схожий на Персi.

Свою ремарку про Альцгеймера вiн видав, коли мив пiдлогу на сонячнiй терасi, де я саме переглядав уже написанi сторiнки. Їх багацько, а коли я закiнчу, то буде набагато бiльше.

– Той Альцгеймер, знаеш, що воно таке?

– Нi, – вiдповiв я, – але не сумнiваюся, що ви менi розкажете, Бреде.

– То СНІД, тiльки для старих, – сказав вiн i розреготався, «хака-хака-хака-хак!», як пiсля тих своiх iдiотських анекдотiв.

Але я не розсмiявся, бо сказане зачепило мене за живе. Не те щоб у мене був Альцгеймер; хоча тут, у «Соснах Джорджii», цього видовища вдосталь, дивись досхочу, але я маю звичайнi старечi проблеми з пам’яттю. Здаеться, я бiльше плутаюся з часом, нiж iз подiями. Передивляюся дотепер написане й думаю, що пам’ятаю всi подii 32-го року. Але iх порядок у моiй головi часом перемiшуеться. Однак, якщо буду уважний, то, мабуть, зможу все залагодити. Бiльш-менш.

Джон Коффi прибув у блок Е та на Зелену милю в жовтнi того року, засуджений до страти за вбивство дев’ятирiчних близнючок Деттерик. Це моя основна вiха. Якщо не губити ii з очей, я з усiм упораюся. Вiльям «Дикий Бiлл» Вортон прийшов пiсля Коффi; Делакруа – до нього. Так само, як i мишеня, те, яке Брутус Говелл (для друзiв Брутал) назвав Пароплавом Вiллi, а Делакруа потiм перейменував на Мiстера Джинглза.

Називайте ii як хочете, а миша прийшла першою, ще до Дела. Вона показалася ще влiтку, коли в нас на Зеленiй милi було двое iнших ув’язнених: Вождь, Арлен Бiттербак, i През, Артур Фландерс.

Та миша. Та бiсова миша. Делакруа любив ii, але Персi Ветмор, звiсно, нi.

Персi зненавидiв ii з першого погляду.




2


Миша повернулася через три днi пiсля того, як Персi вперше погнався за нею по Зеленiй милi. Дiн Стентон i Бiлл Додж обговорювали полiтику… а в тi часи це означало, що обговорювали вони Рузвельта й Гувера – Герберта, не Дж. Едгара. Вони хряцали крекерами «Рiтц» iз коробки, яку Дiн прикупив у старого Ту-Ту десь iз годину тому. Персi стояв у дверях кабiнету, тренуючись спритно витягати свого обожнюваного кийка, i наслухав. Вiн витягав палицю з того смiшного вручну змайстрованого чохла, який десь роздобув, потiм робив нею оберт (чи то пак намагався; найчастiше вона просто гепалася б у нього на пiдлогу, якби не сирицевий шнурок, яким була прив’язана до зап’ястка). Потiм знову ховав у чохол. Я тiеi ночi був вихiдний, але наступного вечора отримав повний звiт вiд Дiна.

Миша прийшла Зеленою милею точнiсiнько так само, як i ранiше: пiдстрибом просуваючись уперед, потiм зупинялася й зазирала в порожнi камери. А за хвильку знову плигала, нiтрохи не засмучена, немов наперед знала, що пошуки будуть довгими, i була морально готова.

Президент цього разу не спав, стояв бiля дверей камери. Той хлопець був жевжиком ще тим. Навiть у тюремнiй робi примудрявся мати франтуватий вигляд. Ми за самою його зовнiшнiстю визначили, що вiн не створений для Старого Іскруна, i вцiлили в яблучко. Менш нiж за тиждень пiсля другоi гонитви Персi за мишею Презу пом’якшили вирок до пожиттевого й вiн влився в загальну популяцiю тюрми.

– Слухайте! – вигукнув вiн. – Та тут миша! Хлопцi, та що у вас за шарага тут така?

Вiн наче пiдсмiювався, та Дiн сказав, що в його голосi лунали нотки обурення, нiби звинувачення в убивствi не стерло з його душi приналежностi до мiжнародноi освiтньоi органiзацii «Кiванiс». Вiн був регiональним головою установи пiд назвою «Асоцiацiя рiелторiв Середнього Пiвдня» i вважав себе розумнiшим за iнших. Думав, що зможе викинути напiвмаразматичного батька з вiкна третього поверху й отримати виплату в подвiйному обсязi за пожиттевим страховим полiсом. Тут вiн прорахувався, та, мабуть, не сильно.

– Заткайся, мугирило, – гаркнув Персi, але скорiше на автоматi. Вiн не зводив очей iз мишi. Перед тим уже сховав було кийка й витяг журнал, але тепер кинув журнал на стiл чергового i знову вийняв палицю. І недбало почав постукувати нею по кiсточках пальцiв лiвоi руки.

– Охрiнiти, – зачудовано промовив Бiлл Додж. – Я ще тут мишей не бачив.

– Ой, та вона симпатюлька, – озвався Дiн. – І зовсiм не боiться.

– А ти як знаеш?

– Та приходила вже недавно. Он Персi бачив. Брутал ii назвав Пароплавом Вiллi.

Персi на це тiльки посмiхнувся глузливо, але нiчого не сказав. Лише почав швидше постукувати кийком по тильному боцi долонi.

– Ану дивiться, – сказав Дiн. – Вона вже пiдходила аж сюди, до столу. Хочу побачити, чи ще раз пiдiйде.

Миша наблизилася, обходячи десятою дорогою Преза, наче iй не подобався запах нашого батьковбивцi. Вона зазирнула у двi порожнi камери, навiть збiгла нагору одним iз голих лiжок без матрацiв, обнюхала, а потiм повернулася на Зелену милю. А Персi все стояв i стояв, постукував i постукував, не балакав, на диво, хотiв, щоб миша пошкодувала про свое повернення. Хотiв ii провчити.

– Добре, що вам, хлопцi, не треба садовити ii на Іскруна, – мимоволi зацiкавившись, прокоментував Бiлл. – Бо це ж здохнути можна, поки на нiй усе позастiбуеш i шолома вдiнеш.

Персi все ще мовчав, але дуже повiльно взяв i затиснув кийка пальцями – так хтось мiг би тримати добру сигару.

Миша спинилася на тому ж мiсцi, що й ранiше, не бiльш як за три фути вiд столу чергового, i подивилася на Дiна поглядом звинувачуваного перед судом присяжних. Мигцем глянувши на Бiлла, вона знову звернула всю увагу на Дiна. Персi миша наче й не помiтила.

– Хоробрий маленький задрипанець, не вiдняти, – сказав Бiлл i трохи пiдвищив голос: – Гей! Гей! Пароплаве Вiллi!

Миша трохи здригнулася, ii вуха затрiпотiли. Але вона не втекла й навiть жодних ознак бажання тiкати не виявила.

– А зараз дивiться, – сказав Дiн, згадавши, як Брутал годував мишу сендвiчем iз консервованою яловичиною. – Не знаю, чи iстиме, але…

Вiн вiдламав шматочок вiд крекера «Рiтц» i кинув його на пiдлогу перед мишею. Та лише дивилася розумними чорними очицями на оранжевуватий уламок секунду чи двi. Тонесенькi вусики сiпалися в такт iз нюханням. Потiм миша простягнула лапи, взяла крекер, сiла й почала iсти.

– А хай мене пофарбують! – вигукнув Бiлл. – Їсть акуратно, як вiкарiй на парафiяльнiй вечерi в суботу!

– Менi бiльше нагадуе те, як нiгер кавун жере, – ввернув Персi, але нiхто з наглядачiв не звернув на нього уваги. Вождь i През також, до речi. Миша доiла крекер, але й далi сидiла, неначе балансуючи на пружинцi свого талановитого хвоста, й дивилася на велетнiв у синьому.

– Дайте я спробую. – Бiлл вiдламав ще кавалок крекера, перехилився через стiл i обережно впустив на пiдлогу. Миша понюхала, однак не торкнулася.

– Ха, – сказав Бiлл. – Наiлася, мабуть.

– Та нi, – вiдповiв Дiн. – Вона знае, що ти лiтун.

– Лiтун я, кажеш? Менi це подобаеться! Та я тут майже стiльки само, як Гаррi Тервiллiгер! А може, й довше!

– Охолонь, старожиле, охолонь, – посмiявся Дiн. – Але подивись i скажи, що я неправий.

Вiн бомбою скинув на пiдлогу ще один шматочок крекера. І авжеж, миша пiдняла його й знову заходилася iсти, а пропозицiю Бiлла Доджа проiгнорувала повнiстю. Та не встигла вона вiдкусити бодай раз чи двiчi, як Персi шпурнув у неi кийком, запустивши його в повiтря, наче спис.

Миша була маленькою цiллю, i слiд вiддати тому чорту належне – кидок був збiса влучним. Якби реакцiя у Вiллi не була гострою, як уламки скла, вiн би знiс йому голову. Миша пригнулася – саме так, наче людина, – i впустила кусник крекера. Важкий пекановий кий просвистiв у неi над головою та хребтом так близько, що загойдалися шерстинки (це так Дiн розказував, а я за що купив, за те й продаю, хоча сам не знаю, чи можна йому до кiнця вiрити), потiм гепнувся об зелений лiнолеум i вiдскочив вiд грат порожньоi камери. Миша не стала перевiряти, чи це часом була не помилка. Вочевидь, згадавши про термiновi справи, якi чекали на неi десь-iнде, вона розвернулася i блискавкою шугнула по коридору до гамiвноi кiмнати.

Персi аж загарчав од розчарування (вiн же бачив, як близько пролетiв кий) i погнався слiдом. Знову. Бiлл Додж ухопив його за руку. Мабуть, вiн дiяв за велiнням чистого iнстинкту, але Персi вирвався. Та все одно, розповiдав Дiн, це врятувало Пароплаву Вiллi життя, бо той був на волосину вiд загибелi. Персi хотiв не просто вбити ту мишу, а розчавити ii, тому вiн бiг великими комiчними стрибками, як олень, гупаючи важкими чорними черевиками. Останнiх двох стрибкiв Персi миша ледве уникла, метнувшись зигзагом спершу в один бiк, потiм в iнший. Вiдтак пiрнула пiд дверi, наостанок майнувши кiнчиком довгого рожевого хвоста, i бувай, незнайомцю, – тiльки ii й бачили.

– Бля! – вилаявся Персi й безсило гупнув кулаком у дверi. А потiм почав гарячково перебирати ключi, щоб зайти в камеру й продовжити гонитву.

Дiн пiшов коридором услiд за ним, навмисне повiльно ступаючи, щоб узяти пiд контроль суперечливi емоцii. Йому було смiшно з Персi, розповiдав вiн менi, але водночас хотiлося й ухопити його, розвернути пикою на себе, притиснути до дверей гамiвноi кiмнати й вiдгаратати так, щоб маму рiдну забув. А найбiльше вiдчувався, звiсно, переляк; нашим завданням у блоцi Е було зводити гармидер до мiнiмуму, а в Персi гармидер був практично другим iм’ям. Працювати з ним було те саме, що намагатися знешкодити бомбу, коли в тебе за спиною хтось стоiть i вряди-годи невимушено б’е в цимбали. Неспокiйно, одним словом. Дiн сказав, що побачив той неспокiй в очах Арлена Бiттербака… навiть в очах Президента, хоча той джентльмен якраз був завжди холодним i незворушним, як огiрок у коморi.

Але до цього домiшувалося ще дещо. Десь у своiй душi Дiн уже почав вважати ту мишу… ну, нехай i не другом, зате часткою життя в блоцi. І через це вчинок Персi та його намiри були неправильними. Хай навiть вiн хотiв учинити так iз якоюсь там мишею. Персi б нiколи й нiзащо не зрозумiв, чому його вчинок неправильний, i саме це було чудовим прикладом того, чому Персi не годився для роботи, яку вiн, на власне переконання, виконував.

На той час, коли Дiн досяг кiнця коридору, вiн знову опанував себе i зрозумiв, як усе владнати. Персi абсолютно не мiг терпiти одного – коли його виставляють дурнем. Ми всi про це добре знали.

– Лишенько, знову втекла, – сказав вiн, злегка всмiхаючись, глузуючи з Персi.

Той зиркнув на нього сердито й вiдкинув волосся з лоба.

– Думай, що кажеш, Чотириокий. Я злий. Не роби гiрше.

– То що, знов переiзд сьогоднi буде? – спитав Дiн без усмiшки… самi тiльки очi смiялися. – Слухай. Коли все повитягаеш, ти не мiг би протерти там пiдлогу?

Персi зиркнув на дверi. Зиркнув на ключi. Подумав про те, як довго, спекотно й без жодного зиску вовтузитиметься в кiмнатi з повстяними стiнами, доки вони стоятимуть над ним i дивитимуться… всi, з Вождем i Презом включно.

– Чорт забирай, я не розумiю, що в цьому такого смiшного, – пробурчав вiн. – Нам тут мишей не треба. І так паразитiв у камерах вистачае, мишей ще бракувало.

– Нi, Персi, це на твiй розсуд, – пiдняв руки долонями догори Дiн. І на секунду йому здалося, розповiдав вiн менi наступного вечора, що Персi може накинутися на нього.

Але тiеi митi пiдiйшов Бiлл Додж i згладив шорстку ситуацiю.

– Ось, це твое, – простягнув вiн Персi пеканового кийка. – На дюйм нижче, i ти зламав би малому засранцевi хребет.

Груди Персi роздулися.

– Ага, непоганий кидок був, – погодився вiн, дбайливо ховаючи свою дубину в дурнуватий чохол. – Я в старших класах пiтчером був. Двiчi провiв гру без хiтiв.

– Та що ти кажеш? – сказав Бiлл, i шанобливого тону в його голосi (хоча коли Персi вiдвернувся, Бiлл пiдморгнув Дiновi) вистачило, щоб до кiнця знешкодити вибухову ситуацiю.

– Угу, – пiдтвердив Персi. – У Ноксвiллi всiм наваляв. Тi мiськi пiжони не знали, звiдки iм прилетiло. Двiчi пройшовся. Ідеальна могла бути гра, якби амп[17 - Суддя в бейсболi – ампайр.] не був таким мугирилом.

На тому Дiн мiг би все й залишити. Але вiн був старшим над Персi, а робота старшого частково полягае в тому, щоб навчати. І то був час (до Коффi, до Делакруа), коли вiн ще думав, що Персi пiддаеться навчанню. Тому вiн простягнув руку й узяв молодшого за зап’ястя.

– Раджу тобi добре подумати над тим, що ти зараз робиш, – сказав Дiн. Пiзнiше вiн менi розкаже, що хотiв, аби його слова прозвучали серйозно, але без осуду. Без великого осуду, принаймнi.

Та тiльки з Персi цей номер не пройшов. Вiн був нездатен чогось навчитися… зате зрештою урок отримали ми.

– Ти чого, Чотириокий? Я знаю, що роблю. Хочу зловити того мишака! Ти що, слiпий?

– А ще ти перелякав на смертяку Бiлла, мене i iх, – Дiн показав у напрямку Бiттербака i Фландерса.

– І що з того? – весь пiдiбравшись, спитав Персi. – Якщо ти не помiтив, вони не в ясельнiй групi. Хоч ви з ними й няньчитеся.

– Я не люблю, коли мене лякають, – прогримiв Бiлл, – а я тут працюю, Ветморе, якщо ти не помiтив. Я тобi не твое мугирило.

Персi нагородив його поглядом звужених очей, у якому читалася, проте, крихта непевностi.

– Ми не маемо iх лякати бiльше, нiж це необхiдно, бо вони дуже напруженi, – промовив Дiн. Вiн досi говорив стишеним голосом. – А люди, що дуже напруженi, можуть не витримати й зiрватися. Зашкодити собi. Зашкодити iншим. А iнодi таким, як ми, проблеми створити.

Почувши чарiвне слово, Персi скривив рота. «Проблеми» мали над ним владу. Самому створювати проблеми було о’кей. Вляпуватися в них – нi.

– Наша робота в тому, щоб розмовляти, а не горлопанити, – сказав Дiн. – Наглядач, який кричить на в’язня, – це наглядач, який втратив над собою контроль.

Персi було вiдомо, хто склав цей заповiт. Я. Бос. Мiж Персi Ветмором i Полом Еджкомбом теплих почуттiв не було. Та й не забувайте, це сталося ще влiтку – задовго до того, як почалися справжнi веселощi.

– Буде краще, – вiв далi Дiн, – якщо ти вважатимеш це мiсце лiкарняною палатою iнтенсивноi терапii. Лiпше дотримуватися тишi…

– Я вважаю це мiсце вiдром сцяк, у якому топлять щурiв, – гарикнув Персi, – от i все. Пусти мене.

Вiн скинув iз себе Дiнову руку, пройшов мiж ним та Бiллом i з похиленою головою покрокував коридором. Персi пройшов трохи заблизько до камери Президента – так близько, що Фландерс мiг простягнути руки, схопити його й натовкти довбешку улюбленим пекановим кийком Персi, якби Фландерс був iз тих людей. Та вiн був iншим, а от Вождь, мабуть, мiг. Вождь, якби йому дали шанс, мiг влаштувати Персi таку головомийку, просто аби провчити. Тi слова, що iх сказав менi на цю тему Дiн, коли розповiдав усю ту iсторiю наступного вечора, залишилися в моiй пам’ятi назавжди, бо виявилися пророчими.

– Ветмор геть не розумiе, що в нього над ними влади нема нiякоi, – сказав Дiн. – Що гiрше вiн iм уже не зробить, хай там що. Стратити електричним струмом iх можуть лише раз. І поки вiн своiм розумом до цього не дiйде, то буде небезпечний i для себе, i для всiх у цьому корпусi.

Персi зайшов у мiй кабiнет i демонстративно хряснув дверима.

– От уже, – сказав Бiлл Додж. – Який же вiн чиряк на яйцi.

– Ти навiть не уявляеш, – мовив Дiн.

– Але шукай у всьому позитив, – просяяв Бiлл. Вiн так часто радив людям шукати в усьому позитив, що хотiлося дати йому кулаком у нiс щоразу, коли ця порада зривалася в нього з язика. – Зате ваша дресирована миша втекла.

– Так, але ми бiльше ii не побачимо, – сказав Дiн. – Менi здаеться, цього разу клятий Персi Ветмор злякав ii назавжди.




3


Думка була логiчною, але хибною. Миша повернулася наступного ж вечора. Зовсiм випадково то виявився перший iз двох вихiдних Персi Ветмора перед тим, як вiн мав заступити на нiчне чергування.

Пароплав Вiллi показався годинi о сьомiй. Я був на роботi й став свiдком його повторноi появи; Дiн також. І Гаррi Тервiллiгер. Гаррi якраз сидiв за столом. Я вже мав пiти додому, але затримався, щоб провести зайву годинку з Вождем, чий час наближався. Зовнi Бiттербак тримався стоiчно, у традицiях свого племенi. Але я бачив, що у нього в душi, як отруйна квiтка, розпукуеться страх перед кiнцем. Тому ми розмовляли. З ними можна було говорити й у денний час, але користi з того було мало, бо знадвору, з прогулянкового подвiр’я, долинали крики й звуки балачок (не кажучи вже про кулачнi розборки вряди-годи), стук-стук-стук штампувальних пресiв у майстернi, де виготовляли номернi знаки, крики наглядачiв, щоб хтось поклав ту мотику чи пiдняв сапку, чи просто тягни свою сраку сюди, Гарвi. Пiсля четвертоi години ставало трошки краще, а пiсля шостоi – ще краще. Час iз шостоi до восьмоi був оптимальним. Пiсля того було видно, як у iхнi голови знову закрадаються важкi думки (пiсляполуденними тiнями вони зринали в iхнiх очах), i краще було вже припиняти розмову. Вони ще чули, що ти iм кажеш, але вже не розумiли. Пiсля восьмоi вони готувалися до нiчних годин i уявляли, як вiдчуватимуть той шолом, коли його застiбнуть у них на головi, i як пахнутиме повiтря в чорнiй торбинi, яку натягнуть на спiтнiле обличчя.

Але я застав Вождя в доброму гуморi. Вiн розповiв менi про свою першу дружину, про те, як вони разом будували вiгвам у Монтанi. То були найщасливiшi днi його життя, сказав вiн. Вода була такою чистою i такою рiзучо-холодною, що обпiкала рот.

– Послухайте, мiстере Еджкомб, – сказав вiн. – А як ви гадаете, от якщо людина щиросердо розкаеться в тому, що накоiла, вона може повернутися в тi часи, коли була найщасливiшою, i жити там вiчнi вiки? Може, такий насправдi рай?

– Я десь так само собi його й уявляв, – вiдповiв я. То була брехня, але я нiтрохи про це не пошкодував. Про всi цi справи з вiчнiстю я довiдався, ще коли на маминому гарненькому колiнi сидiв. І моi уявлення були достеменно такими, як сказано у Великiй Книзi про вбивць: для них не буде життя вiчного. Я думаю, вони вирушають прямiсiнько в пекло, де горiтимуть у муках, аж доки Господь нарештi не дасть Гавриiлу вiдмашку, щоб просурмив у Трубу Апокалiпсису. А коли це станеться, грiшники блимкнуть i згаснуть… та, мабуть, зрадiють, що можна вже пiти. Однак у бесiдах iз Бiттербаком, як i з ними всiма, я навiть натяком на своi вiрування не прохопився. Гадаю, в душi вони знали. «Де твiй брат, голос крови брата твого взивае до мене з землi»[18 - Тут i далi цитати з Бiблii подано за перекладом І. Огiенка.], – сказав Господь Каiну. Сумнiваюся, що цi слова стали для тiеi проблемноi дитини несподiванкою; авжеж, вiн чув, як на кожному його кроцi Авелева кров волае до нього з землi.

Коли я виходив iз камери, Вождь усмiхався. Певно, згадував свiй вiгвам у Монтанi й свою дружину, що лежала з голими грудьми у свiтлi вогнища. Невдовзi вiн ступить у гарячiше полум’я. В цьому я не сумнiвався.

А потiм пiшов коридором до столу чергового, де Дiн розповiв про свою сварку з Персi напередоднi ввечерi. Думаю, вiн чекав цiеi нагоди, тому я уважно вислухав. Я завжди слухав уважно, коли йшлося про Персi, бо на сто вiдсоткiв погоджувався з Дiном – вважав Персi людиною, яка може чималого лиха накоiти, як нам усiм, так i собi самому.

Коли Дiнова розповiдь пiдходила до завершення, нагодився старий Ту-Ту зi своiм червоним вiзком, який вкривали писанi вiд руки бiблiйнi цитати («ПОКАЙТЕСЯ, бо розсудить ГОСПОДЬ Свiй народ», Повторення Закону, 32:36, «А тiльки Я буду жадати вашу кров iз душ ваших», Буття, 9:5, та iншi веселi вислови, що надихали й викликали пiднесення), i продав нам кiлька сендвiчiв i бляшанок газованки. Дiн саме шукав у кишенях дрiб’язок i жалiвся на те, що ми бiльше не побачимо Пароплава Вiллi, бо той бiсовий Персi Ветмор вiдстрашив його назавжди, коли старий Ту-Ту спитав: «А шо тодi ононо таке?»

Ми всi звернули погляди туди, куди вiн показував, i побачили героя дня власною персоною, який спокiйненько стрибав собi до нас серединою Зеленоi милi. Вiн долав маленький вiдрiзок, зупинявся, роззирався навколо своiми розумними очима-краплинками i скакав далi.

– Гей, мишко! – гукнув Вождь. Миша спинилася i глянула на нього, посмикуючи вусиками. Кажу вам, таке враження, наче та бiсова iстота знала, що ii кличуть. – Ти якийсь дух-провiдник?

Бiттербак кинув мишi шматочок сиру, що лишився вiд його вечерi. Вiн приземлився просто перед Пароплавом Вiллi, але той не удостоiв його навiть поглядом, а поплигав собi далi, уперед Зеленою милею, зазираючи в порожнi камери.

– Начальнику Еджкомб! – покликав Президент. – Як ви гадаете, цей малий паскудник знае, що Ветмора сьогоднi нема? Їй-богу, я так думаю!

У мене теж було таке вiдчуття… але говорити про це вголос я не збирався.

Пiдтягуючи штани, як вiн завжди це робив пiсля кiлькох освiжаючих хвилин у нужнику, у коридор вийшов Гаррi, та так i закляк, витрiщивши очi. Ту-Ту теж вирячився, i вiдвисла в посмiшцi щелепа бридко окреслила м’яку й беззубу нижню половину його обличчя.

Миша спинилася на мiсцi, яке вже стало звичним для неi, огорнула лапи хвостиком i подивилася на нас. Це знову нагадало менi баченi картини: суддi, що виносять вирок безталанним ув’язненим… та чи поставав колись перед судом в’язень, настiльки малий i безстрашний, як цей? Звiсно, в’язнем його назвати не можна було; вiн мiг приходити i йти, коли йому заманеться. Та все ж ця думка не йшла менi з голови. І знову подумалося, що бiльшiсть iз нас почуватимуться такими ж дрiбними, коли наблизяться до судного престолу Господнього по завершеннi життя, але мало хто зможе дивитися так само безстрашно.

– А щоб менi, – промовив Старий Ту-Ту. – Осьдо вiн сидить, здоровецький, як не знаю шо.

– Ту-Ту, це ти ще нiчого не бачив, – сказав Гаррi. – Дивись.

З нагрудноi кишенi вiн витяг шматочок цукрового яблука[19 - Інша назва екзотичного фрукта – аннони лускатоi.], загорнутий у воскований папiр. Вiдламав краечок i кинув на пiдлогу. Фрукт був сухий i твердий, тому я подумав, що гостинець поскаче повз мишу. Але наш гiсть простягнув лапку, недбало, наче людина, що знiчев’я ловить муху, i прибив той кавалочок до пiдлоги. Вiд захвату й подиву ми всi розсмiялися, та так гучно, що миша мала б шаснути з переляку геть. Але нiчого подiбного – вона й не ворухнулася. Тiльки взяла шматочок сушеного яблука в лапи, кiлька разiв лизнула, а тодi впустила на пiдлогу й глянула на нас знизу вгору, наче питала: «Непогано, що ще у вас е?»

Ту-Ту вiдчинив свiй вiзок, витяг сендвiч, розгорнув його й вiдiрвав шматок болонськоi ковбаси.

– Все одно не iстиме, – сказав Дiн.

– Як це не iстиме? – обурився Ту-Ту. – Та нi одна миша нi в жисть не вiдкажецця вiд болонськоi ковбаси! Дурний ти!

Але я знав, що Дiн не помиляеться, i на обличчi Гаррi теж було написано, що вiн це знае. У нас були «лiтуни» i були постiйнi працiвники. Та миша якось iх розрiзняла. Божевiлля, але правда.

Старий Ту-Ту скинув iй шматочок ковбаси, i, ясна рiч, миша не схотiла ii й торкатися. Тiльки раз нюхнула й вiдступила на крок назад.

– А хай менi трясця, сучому сину, – ображено промовив Старий Ту-Ту.

Я простягнув руку.

– Дай менi.

– Що? Той самий семмiч?

– Той самий. Я заплачу.

Ту-Ту дав його менi. Я пiдняв верхню скибку хлiба, вiдiрвав лусточку ковбаси й кинув ii перед столом чергового. Миша пiдiйшла одразу. Взяла в лапи й стала iсти. Ковбаса щезла швидше, нiж ви б устигли промовити «Джек Робiнсон».

– А хай менi чорт! – закричав Ту-Ту. – Йоханий бабай! Дай сюди!

Вiн вихопив у мене з рук сендвiч, вiдiрвав тепер уже бiльший шматок ковбаси (не дрiбку, а пелюстку) i кинув на пiдлогу так близько до мишi, що в Пароплава Вiллi ледь не з’явився ковбасний капелюх. Миша знову вiдступила, понюхала (жоднiй мишi, принаймнi в нашому штатi, у часи Великоi депресii не вдавалося зiрвати такий джекпот), а тодi подивилася на нас знизу вгору.

– Їж давай! – заохотив Ту-Ту, ображений понад усяку мiру. – Ти чого-о-о?

Дiн узяв сендвiч i теж кинув шматочок ковбаси. На той час це вже нагадувало якесь дивне причастя. Миша пiдняла його вмент i втоптала. А тодi розвернулася й пострибала назад коридором до гамiвноi кiмнати, зупинившись дорогою, щоб зазирнути в пару порожнiх камер i заскочити на коротку розвiдувальну екскурсiю до третьоi. Менi знову подумалося, що миша когось шукае, i цього разу я вже повiльнiше вiдсовував убiк цю думку.

– Я про це нiкому не розповiм, – сказав Гаррi – напiвжартома, напiвсерйозно, як менi здалося. – По-перше, нiкому не буде дiла. А по-друге, однаково менi не повiрять.

– Хлопцi, вона тiки у вас iла, – пожалiвся Ту-Ту. Вiн зневiрено похитав головою, потiм iз зусиллям нахилився, пiдiбрав те, чим погордувала миша, i вкинув у свою беззубу пащу. Та одразу ж почав перемелювати щелепами. – Чого то вона так?

– А ще цiкавiше, – сказав Гаррi, – звiдки вона знала, що в Персi вихiдний?

– Вона не знала, – вiдповiв я. – Це просто випадковий збiг, що миша прийшла знов сьогоднi.

Та тiльки повiрити в це ставало дедалi важче. Минали днi, а миша показувалася лише тодi, коли Персi був вихiдний, на iншiй змiнi чи в iншiй частинi в’язницi. Ми: Гаррi, Дiн, Брутал i я – вирiшили, що вона мусила розпiзнавати голос Персi чи його запах. І старалися не обговорювати занадто активно саму мишку – мишачка. Бо наче без жодного слова домовилися мiж собою, що це може зiпсувати нам те дивне щось – особливе i прекрасне в силу своеi чудернацькостi та делiкатностi. Зрештою, Вiллi нас обрав, хоча яким чином, я не розумiю ще й досi. Може, найточнiше це зумiв передати Гаррi, коли сказав, що iншим людям казати не слiд, нiчого доброго з цього не вийде – не тому, що не повiрять, а тому, що iм буде байдуже.




4


Потiм настав час страти Арлена Бiттербака, не вождя в дiйсностi, а першого старiйшини племенi в резервацii Вашiта i члена Ради черокi. Вiн убив чоловiка по-п’яному – i п’яними були обидва. Вождь проломив тому чоловiковi череп бетонним блоком. Предметом суперечки була пара черевикiв. Тож сiмнадцятого липня того дощового лiта моя рада старiйшин збиралася позбавити його життя.

Для бiльшостi ув’язнених у «Холоднiй горi» години вiдвiдувань були негнучкими, як сталевi балки. Але на наших хлопцiв у блоцi Е це не поширювалося. Тому шiстнадцятого числа Бiттербаковi дозволили пiти в довгу кiмнату, що прилягала до iдальнi, – Аркаду. Прямо посерединi вона була роздiлена сiткою, в яку були вплетенi пасма колючого дроту. Там Вождя мали вiдвiдати друга дружина й тi дiти, якi ще бажали мати з ним справу. Настав час прощатися.

Його вiдвели туди Бiлл Додж i двое iнших «лiтунiв». У решти наглядачiв була робота – одна година, в яку нам треба було втиснути принаймнi двi репетицii. Або три, якщо вдасться.

Персi не дуже й протестував, коли на стратi Бiттербака його заслали в щитову до Джека Ван Хея; надто зелений вiн був, щоб розрiзняти, добре йому мiсце видiлили чи погане. Вiн тiльки знав, що зможе дивитися у прямокутне вiконце, затягнуте сiткою. Може, йому й не подобалося, що це вигляд на стiлець ззаду, а не спереду, та все одно вiн мав бути досить близько до нього, щоб побачити, як летять iскри.

Бiля того вiконця ззовнi на стiнi висiв чорний телефон, без жодноi ручки чи набiрного диска. Той телефон мiг лише приймати дзвiнки, та й то тiльки з одного мiсця: кабiнету губернатора. За всi цi роки я передивився багацько фiльмiв про тюрми, в яких офiцiйний телефон дзеленчить за мить до того, як якомусь невинному бiдоласi мають врубати струм, але наш телефон не дзвонив за час моеi роботи в блоцi Е, жодного разу. У кiно порятунок дешевий. Як i невинуватiсть. Ти платиш четвертак, на четвертак i отримуеш. Реальне життя коштуе значно дорожче, i вiдповiдi в ньому здебiльшого зовсiм iншi.

Для поiздки до катафалка ми тримали в тунелi кравецький манекен. Для всього iншого був Старий Ту-Ту. За тi роки Ту якось непомiтно перетворився на традицiйний замiнник страченцiв, так само перевiрений i освячений часом, як той гусак, яким ви вечеряете на Рiздво, навiть якщо не любите гусятини. Бiльшiсть iнших вертухаiв були до нього прихильнi, iх розважав його смiшний акцент – теж французький, але радше канадський, нiж кейдженський (за роки ув’язнення на Пiвднi вiн пом’якшився i став дуже своерiдним). Навiть Брутал – i той угорав вiд Старого Ту. Але не я. Менi вiн здавався старiшою i тьмянiшою версiею Персi Ветмора, людиною, що бридиться сама вбивати здобич i готувати з неi обiд, зате з радiстю нюхатиме пахощi барбекю.

Ми всi зiбралися на репетицiю, так само, як усi мали зiбратися на головну подiю. Брутус Говелл був «за головного», як ми це називали. Це означало, що вiн надiне шолом, монiторитиме телефонну лiнiю губернатора, покличе лiкаря, який стоятиме бiля стiни, якщо це буде необхiдно, i дасть наказ «Давай на два», коли для цього настане час. Якщо все пiде як слiд, нiкому не припишуть жодних заслуг. Коли ж щось пiде не так, у цьому свiдки звинуватять Брутала, а начальник в’язницi – мене. Але нiхто з нас не скаржився; зиску з цього все одно не було б нiякого. Планета крутиться, от i все. Ти можеш триматися й крутитися разом iз нею або виступити з протестом i к бiсовiй матерi з неi злетiти.

Дiн, Гаррi Тервiллiгер i я пiшли до камери Вождя на першу репетицiю; не минуло ще й трьох хвилин пiсля того, як Бiлл i його загiн забрали Бiттербака з блока й повели в Аркаду. Дверi камери були вiдчиненi, i Старий Ту-Ту сидiв на лiжку Вождя. Його тонке бiле волосся розвiював протяг.

– Тут осьо-во плями сперми на простинi, – звернув нашу увагу Ту-Ту. – Злити, ма’ть, хотiв, поки ви, хлопцi, не закип’ятили ii.

І вiн гиденько захихотiв.

– Ту-Ту, заткайся, – сказав Дiн. – Давайте грати серйозно.

– Добре, – сказав Ту, моментально набравши виразу передгрозовоi серйозностi. Але його очi поблискували. Старий Ту нiколи не був таким жвавим, як тодi, коли вдавав мерця.

Я зробив крок уперед.

– Арлене Бiттербаку, як представник суду i влади штату бла-бла, я маю ордер на бла-бла, страту мае бути виконано о дванадцятiй нуль однiй бла-бла, пiдведiться, будь ласка, i вийдiть уперед.

Ту встав iз лiжка.

– Я вихожу вперед, вихожу вперед, вихожу вперед, – залопотiв вiн.

– Розвернiться, – наказав Дiн, i коли Ту-Ту повернувся, оглянув його рясно вкриту лупою макiвку. Наступноi ночi Вождю мали поголити голову, i Дiн перевiрятиме, чи не треба чогось там пiдправити. Щетина вповiльнить проходження струму, перешкоджатиме провiдностi. Усе, що ми робили того дня, мало на метi полегшити день наступний.

– Гаразд, Арлене, ходiмо, – сказав я Ту-Ту, i ми рушили.

– Я йду по коридору, я йду по коридору, я йду по коридору, – торочив Ту. Я йшов лiворуч вiд нього, Дiн – праворуч. Гаррi крокував одразу за ним. На початку коридору ми повернули праворуч, геть вiд життя, яким жили на прогулянковому дворику, назустрiч смертi, якою помирали в коморi. Ми зайшли в мiй кабiнет, i Ту впав на колiна, не чекаючи, коли його попросять. Вiн знав сценарiй, може, навiть краще за будь-кого з нас. Господи, та вiн довше за нас усiх у тiй тюрмi пробув.

– Я молюся, молюся, молюся, – Ту-Ту пiднiс вузлуватi покоцюрбленi руки догори. Вони були схожi на ту знамениту гравюру, ви, мабуть, ii знаете. «Господь то мiй Пастир i теде i тепе».

– А хто буде у Бiттербака? – спитав Гаррi. – Ми ж не викличемо якогось шамана вiд черокi, щоб вiн нам тут хрiном своiм трусив?

– Взагалi-то…

– Досi молюся, досi молюся, досi контачу з Ісусом, – перебив мене Ту.

– Та замовкни вже, старий пень, – сказав Дiн.

– Я молюся!

– То молися про себе.

– Хлопцi, чого ви так довго? – прокричав iз комори Брутал. Їi вже звiльнили для наших потреб. Ми знову опинилися в зонi вбивства; ii буквально нюхом можна було вчути.

– Не жени коней! – крикнув йому у вiдповiдь Гаррi. – Чого ти такий нетерплячий, чорт забирай?

– Молюся, – Ту вишкiрився неприемною беззубою посмiшкою. – Молюся про терпець, трошечки клятого терпцю.

– Взагалi-то Бiттербак – християнин, так вiн каже, – повiдомив я, – i його цiлком влаштуе той баптист, який приходив до Тiлмана Кларка. Шустер його прiзвище. Менi вiн теж подобаеться. Все робить швидко, не накручуе iх. Пiдводься, Ту. Достатньо вже для одного дня намолився.

– Іду, – сказав Ту. – Знов iду, знов iду, так, сер, iду по Зеленiй милi.

Навiть такий коротун, як вiн, мусив трохи пригнути голову, щоб зайти у дверi на дальньому боцi кабiнету. А всiм нам довелося пригинатися ще нижче. Зi справжнiм ув’язненим то був непростий момент. Я подивився на платформу, де стояв Старий Іскрун, i побачив Брутала з пiстолетом напоготовi. І вдоволено кивнув. Усе так, як треба.

Ту-Ту спустився донизу схiдцями i спинився. Складанi дерев’янi стiльцi, усього близько сорока, вже були розставленi. Бiттербак пiде до платформи пiд кутом, завдяки якому триматиметься на безпечнiй вiдстанi вiд глядачiв, що сидiтимуть на стiльцях. Для певностi присутнi будуть ще шестеро наглядачiв. Ними командуватиме Бiлл Додж. У нас ще нiколи засуджений до смертi не погрожував жодному свiдковi, незважаючи на те, що ситуацiя начебто сприяла. Я планував, щоб так було й надалi.

– Хлопцi, готовi? – спитав Ту, коли всi в зборi були вже коло пiднiжжя сходiв, якi вели донизу з мого кабiнету. Я кивнув, i ми рушили до платформи. Наша процесiя, часто думалося менi, була схожа на групу прапороносцiв, якi десь той прапор посiяли.

– А менi що робити? – гукнув Персi з-за дротяноi сiтки мiж коморою та щитовою.

– Дивитися i вчитися, – гукнув я у вiдповiдь.

– І не теребонькай собi там, – пiд носа пробурчав Гаррi. Але Ту-Ту його почув i пирхнув зо смiху.

Ми провели його пiд вартою до платформи, i Ту самостiйно розвернувся – старий ветеран у дii.

– Сiдаю, – сказав вiн, – сiдаю, займаю мiсце на колiнах у Старого Іскруна.

Я опустився на праве колiно перед його правою ногою. Дiн став на лiве колiно перед його лiвою ногою. У ту мить ми самi ставали найвразливiшими до нападу, якщо засуджений до смертi раптом сказиться… а вони час вiд часу казилися. Ми обидва повернули виставленi колiна трохи всередину, щоб захистити область паху. Опустили пiдборiддя для захисту горла. І, авжеж, рухались якомога швидше, щоб зафiксувати щиколотки й нейтралiзувати небезпеку. На останньому променадi Вождь буде в шльопанцях, але «могло бути й значно гiрше» – не надто велика втiха для людини з розiрваною гортанню. Чи для людини, яка звиваеться на пiдлозi з розпухлими яйцями завбiльшки зi слоiки для консервацii, на очах у сорока з гаком глядачiв (i серед них багато джентльменiв iз преси), якi сидiтимуть на тих фермерських стiльцях, споглядаючи все дiйство.

Ми застiбнули ременi на щиколотках Ту-Ту. З Дiнового боку хомут був трохи товщий, бо вiн проводив струм. Коли наступноi ночi Бiттербак сяде на стiлець, лiва литка в нього буде поголена. В iндiанцiв зазвичай дуже мало волосся на тiлi, але ризикувати ми не збиралися.

Доки ми вовтузилися коло щиколоток Ту-Ту, Брутал закрiпив його правий зап’ясток. Гаррi безшумно ковзнув уперед i пристебнув лiвий. Коли вони впоралися, Гаррi кивнув Бруталу, а Брутал гукнув до Ван Хея:

– Давай на один!

Я почув, як Персi питае Джека Ван Хея, що це таке (аж не вiрилося, що вiн може так мало знати, так мало засвоiти за час своеi роботи в блоцi Е), а Ван Хей у вiдповiдь бурмоче пояснення. Того дня «Давай на один» не означало нiчого, та коли вiн почуе це вiд Брутала наступноi ночi, Ван Хей поверне регулювальну ручку, якою запускали тюремний генератор за блоком Б. Свiдки почують лише рiвномiрне тихе дзижчання, та ще лампочки по всiй в’язницi засяють яскравiше. Ув’язненi в iнших корпусах побачать це свiтiння й подумають, що все вже вiдбулося, екзекуцiя скiнчилася. Тодi як насправдi вона лише починалася.

Брутал вийшов уперед з-за стiльця i став так, щоб Ту мiг його бачити.

– Арлене Бiттербаку, вас засуджено до страти на електричному стiльцi. Вирок винесли присяжнi, рiвнi вам за станом, i ухвалив суддя, шанований у цьому штатi. Хай Бог береже народ цього штату. Чи маете ви що сказати перед тим, як вирок буде виконано?

– Ага, – очi в Ту виблискували, губи розлiзлися в беззубiй радiснiй посмiшцi. – Хоцу смаженоi курятини з пiдливкою i бульбою, хоцу насрати тобi в капелюх i хоцу, аби Мей Вест[20 - Мей Вест (1893–1980) – американська актриса й секс-символ, одна з найскандальнiших зiрок свого часу.] сiла монi на лице, бо iбтися дузе сильно хоцу!

Брутал щосили намагався втримати серйозний вираз обличчя, але це було неможливо. Тому вiн закинув голову назад i вiд душi розсмiявся. Дiн упав на краю платформи, як пiдстрелений, опустив голову мiж колiна й завив койотом, притискаючи долоню до лоба, наче щоб утримати мозок там, де йому належить бути. Гаррi стукався головою об стiну й заходився смiхом – ха-ха-ха, – наче йому в горлi застряг кавалок iжi. Навiть Джек Ван Хей, чоловiк, який не грiшив почуттям гумору, i той смiявся. Менi й самому кортiло, звiсно, але якось я зумiв себе стримати. Наступноi ночi все мало бути насправдi, i на тому мiсцi, де сидiв Ту-Ту, помре людина.

– Брутале, цить, – наказав я. – Ти теж, Дiне. Гаррi. А ти, Ту, ще раз таке ляпнеш – i це будуть твоi останнi слова. Я попрошу Ван Хея врубати справжню другу.

Ту тiльки вишкiрився до мене: мовляв, чудовий жарт, начальнику Еджкомб, незрiвнянний. Та коли побачив, що я не всмiхнувся у вiдповiдь, його усмiшка поблякла й на змiну iй прийшло збентеження.

– Ви чого-о? – ображено спитав вiн.

– Це не смiшно, – вiдказав я. – Ось чого. А якщо тобi не вистачае кебети, щоб це зрозумiти, то краще не розтуляй пельку.

Проте насправдi це було кумедно, по-своему кумедно. Гадаю, саме це мене так i розлютило.

Я роззирнувся й побачив, що на мене дивиться Брутал. На його губах досi грала легка усмiшка.

– Бля, – сказав я, – застарий я вже для цiеi роботи.

– Та ну, – вiдмахнувся вiд мене Брутал. – Поле, ти в розквiтi сил.

Але це була неправда; нi я, нi вiн не давали вже ради з тiею клятою роботою, i ми обидва це знали. Однак на ту мить важливо було, що напад смiху минувся. І це було добре, бо не вистачало менi ще, щоб завтра вночi хтось згадав дико дотепну ремарку Ту й заiржав. Але неможливо, скажете ви, щоб наглядач реготав до всирачки, ведучи страченця на електричний стiлець повз свiдкiв. Та коли в людей стрес, усяке може статися. А про таку, без перебiльшення, подiю потiм просторiкуватимуть ще рокiв двадцять, як не бiльше.

– Ту, ти сидiтимеш тихо? – спитав я.

– Так, – мовив вiн i вiдвернувся, усiм своiм виглядом вдаючи найстарiшу й найображенiшу у свiтi дитину.

Я кивнув Бруталу, щоб продовжував репетицiю. З мiдного гачка на спинцi стiльця Брутал зняв маску й натягнув ii на голову Ту-Ту, щiльно запнувши внизу на горлi, вiд чого на макiвцi на весь свiй дiаметр вiдкрився круглий прорiз. Брутал нахилився, витяг iз вiдра мокре кружальце губки, притиснув до неi палець, потiм лизнув кiнчик пальця. Виконавши цi дii, вiн поклав губку назад у вiдро. В нiч страти цього не буде. В нiч страти вiн вкладе ii в шолом, що висiв зараз на спинцi стiльця. Але не сьогоднi. Мочити голову Ту потреби не було.

Сталевий шолом iз поворозками, що телiпалися обабiч, скидався на шолом рядового пiхотинця. Брутал насадив його на макiвку Старому Ту-Ту, нещiльно припасувавши над отвором у чорному накриттi для голови.

– Надiвають шолом, надiвають шолом, надiвають шолом, – проторохкотiв Ту-Ту, тепер уже не тiльки притлумленим, а й здавленим голосом. Ремiнцi майже не давали його щелепi рухатися. Я пiдозрюю, що Брутал затягнув iх дещо тугiше, нiж вимагала репетицiя.

Брутал зробив крок назад, повернувся обличчям до порожнiх стiльцiв i промовив:

– Арлене Бiттербаку, зараз вашим тiлом пройде електричний струм, i так триватиме доти, доки ви не помрете, згiдно з чинним законодавством штату. Нехай Господь змилуеться над вашою душею.

Брутал повернувся до вiконця, затягнутого сiткою.

– Позицiя два.

Старий Ту, в якому спалах генiя комедii згас, але не до кiнця, затрiпотiв i забився на стiльцi в конвульсiях, хоча справжнi клiенти Старого Іскруна майже нiколи такого не робили.

– Я шкварчу! – заволав вiн. – Шварчу! Шкварчууу! Гиаааа! Я засмажений гиндик!

Гаррi й Дiн, як я побачив, зовсiм не дивилися на все це дiйство. Вони вiдвернулися вiд Іскруна, i iхнi погляди були спрямованi на iнший бiк комори, до дверей мого кабiнету.

– А бодай менi, – зачудовано протягнув Гаррi. – Один свiдок прийшов на день ранiше.

У дверях, акуратно обгорнувши лапи хвостиком i позираючи чорними, наче краплинки нафти, очима-намистинами, сидiла миша.




5


Страта минула добре. Якщо можна так сказати (у чому я особисто дуже сумнiваюся), то екзекуцiя Арлена Бiттербака, старiйшини ради черокi з резервацii Вашiта, була «вдалою». Вiн погано заплiв собi коси – руки тремтiли надто сильно, щоб зробити все до ладу, – тож його доньцi, жiнцi тридцяти з гаком лiт, дозволили iх виплести гарними й рiвними. Вона хотiла ще вплести на кiнчиках пiр’iни, пух яструба, його птаха, але я не дозволив. Пiр’я могло зайнятися i спалахнути. Жiнцi я цього, звiсно, не сказав, викрутившись тим, що це суперечить правилам. Вона не протестувала, тiльки похилила голову й приклала руки до скронь, показуючи невдоволення й несхвалення. Та жiнка трималася з великою гiднiстю, i це практично гарантувало, що ii батько поводитиметься так само.

Коли час настав, Вождь покинув свою камеру без жодних заперечень i зволiкань. Бувало й таке, що нам доводилося силомiць розтискати iхнi пальцi, якi чiплялися за грати (сам я свого часу зламав один-два таких пальцi й нiколи не забуду того глухого трiску), але, дякувати Богу, Вождь був не з таких. На твердих ногах вiн пройшовся Зеленою милею до мого кабiнету, а там опустився навколiшки, щоб помолитися з братом Шустером, який приiхав з баптистськоi церкви «Небесне свiтло» на своiй тарадайцi. Шустер проспiвав Вождю кiлька псалмiв, а коли дiстався до того, де про «бiля тихоi води мене оселить»[21 - Псалом 22: «Господь то мiй Пастир, тому в недостатку не буду, на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить!»], iндiанець розплакався. Але нiчого страшного, без iстерики, вiн плакав тихо. Менi здалося, що вiн згадав тиху воду, таку чисту й таку рiзучо-холодну, що з кожним ковтком обпiкала рот.

Насправдi менi навiть подобаеться, коли вони трохи плачуть. Хвилюватись я починаю, коли в них нема слiз.

Багато хто пiсля молитви не може самостiйно пiдвестися з колiн, але у Вождя з цим усе було гаразд. Спочатку його злегка хитнуло, наче голова запаморочилася, i Дiн простягнув руку, щоб вiн сперся. Але Бiттербак уже сам вiдновив рiвновагу, тому ми пiшли далi.

Майже всi стiльцi були зайнятi. Люди бурмотiли й перешiптувалися, немов чекаючи, коли розпочнеться весiлля чи похорон. Тiльки того единого разу Бiттербак затнувся. Не знаю, що його розтривожило: якась одна людина чи всi вони разом, – але я почув, як глибоко в горлi у нього народжуеться стогiн, i враз та рука, за яку я його тримав, налилася опором. Краем ока я помiтив, як Гаррi Тервiллiгер виступае вперед, вiдрiзаючи Вождю шлях до вiдступу на той випадок, якщо Бiттербак зненацька надумае все ускладнити.

Я мiцнiше стиснув його лiкоть i пальцем постукав по внутрiшньому боцi руки.

– Вождю, спокiйно, – не ворушачи губами, краем рота промовив я. – Бiльшiсть цих людей запам’ятае тебе таким, яким ти йшов, тому покажи iм щось гiдне. Покажи iм, як iдуть черокi з Вашiти.

Вiн тiльки скоса зиркнув на мене й ледь помiтно кивнув. А потiм узяв одну з кiс, якi заплела йому донька, й поцiлував. Я глянув на Брутала, який стояв у стiйцi «вiльно» за стiльцем, величний i розкiшний у своiй параднiй синiй унiформi: всi гудзики кiтеля вiдполiрованi й блискучi, кашкет iдеально рiвно сидить на великiй головi. Я злегка йому кивнув, i вiн миттю вiдбив подачу – вийшов наперед, щоб допомогти Бiттербаковi пiднятися на платформу, якщо знадобиться допомога. Але не знадобилась.

Менше хвилини минуло з тiеi митi, як Бiттербак сiв на стiлець, до тiеi, як Брутал негучно через плече дав команду «Позицiя два!» Лампи знову потьмянiли, але зовсiм трохи; ви б i не помiтили, якби спецiально не вдивлялися. Це означало, що Ван Хей потягнув за рубильник, до якого невiдомий дотепник прилiпив напис «ЕЛЕКТРИЧНИЙ ФЕН МЕЙБЛ». З-пiд шолома долинуло тихе гудiння, i тiло Бiттербака рвучко вигнулося вперед, натягуючи хомути й пасок на грудях. Бiля стiни за цим беземоцiйно спостерiгав тюремний лiкар, тiльки губи все стискалися i стискалися, аж доки рот не став суцiльним бiлим швом. Жодних метань i кидань на стiльцi, якими iх зображав на репетицii Ту-Ту. Тiльки той потужний кидок тiла вперед – так вигинае спину чоловiк, охоплений сильним оргазмом. Синя сорочка Вождя напнулася на всiх гудзиках, i мiж ними виникли маленькi силуванi усмiшки плотi.

А ще був той запах. Сам по собi не бридкий, але неприемний через асоцiацii, якi породжував. Я так жодного разу й не змiг спуститися в пiдвал будинку своеi онуки, коли мене до нього пiдводили. Хоча саме там iхнiй синочок тримав свою електричну залiзницю «Лайонел», яку так мрiяв показати прадiдусевi. До поiздiв я ставлюся нормально, як ви вже, певно, здогадалися. Але не зношу трансформатора. Того, як вiн гуде. І як смердить, коли розжарюеться. Навiть по стiлькох роках той сморiд навiюе менi спогади про «Холодну гору».

Ван Хей дав йому тридцять секунд, потiм вимкнув струм. Лiкар вiддiлився вiд стiни й послухав через стетоскоп. Свiдки бiльше не гомонiли. Лiкар випростався й подивився крiзь сiтку. «Нерiвномiрно», – оголосив вiн i покрутив пальцем, наче провертав ручку. Вiн почув кiлька ударiв серця в грудях Бiттербака, хай навiть вони були вже беззмiстовними, як останнi конвульсii знеголовленоi курки, але краще було не ризикувати. Нам не треба було, щоб на серединi тунелю вiн раптом сiв на каталцi й загорлав, що весь горить.

Ван Хей перевiв рубильник у третю позицiю, i Вождя знову кинуло вперед. Пронизаний електрикою, вiн трохи повигинався з одного боку в iнший. Коли док послухав цього разу, то кивнув. Усе було позаду. Ми вкотре успiшно знищили те, чого не змогли б створити. Дехто в глядацькiй залi почав знову розмовляти тихим голосом; бiльшiсть сидiли, похиливши голови, втупившись у пiдлогу, наче приголомшенi. Чи присоромленi.

Гаррi та Дiн прийшли з ношами. Насправдi тримати iх за один кiнець було роботою Персi, але вiн цього не знав, а повiдомити йому нiхто не завдав собi клопоту. Вождя, ще й досi в чорному шовковому каптурi, повантажили на ношi ми з Бруталом. А потiм притьмом винесли його у дверi, що вели до тунелю, так швидко, як тiльки могли, не переходячи на бiг. З отвору у верхнiй частинi маски курився дим, забагато диму. І сморiд був нестерпний.

– Ой, чорт! – закричав Персi, i голос у нього зрадницьки тремтiв. – Що це так тхне?

– Заберися з дороги, не плутайся пiд ногами, – гримнув Брутал i метнувся повз нього до стiни, на якiй висiв вогнегасник. Старий, з тих хiмiчних, якi треба накачувати. Дiн тим часом стягнув iз Вождя маску. Але все виявилося не так погано, як могло бути; то тлiла, як купа мокрого листя, лiва коса Бiттербака.

– Не займай його, – сказав я Бруталу. Менi не хотiлося зчищати хiмiчний слиз з обличчя покiйника перед тим, як повантажити його в труповозку. Тому я поплескав долонями по головi Вождя (весь цей час Персi витрiщався на мене широко розплющеними очима), поки волосся не припинило нарештi димiти. По тому ми знесли тiло донизу дванадцятьма дерев’яними сходинками. У тунелi було прохолодно й вогко, як у пiдземеллi. Десь глухо крапала вода – ляп-ляп. Пiдвiшенi лампочки з грубими бляшаними плафонами (iх склепали в тюремному ремонтному цеху) освiтлювали цегляну трубу, яка тяглася вперед на тридцять футiв пiд автострадою. Стеля була заокруглена й волога. Щоразу, коли доводилося йти через той тунель, я почувався персонажем оповiдання Едгара Алана По.

Унизу вже чекала каталка. Ми переклали на неi тiло Бiттербака, i я востанне подивився, чи не горить у нього волосся. Та коса добряче обвуглилася, i шкода було бачити, що кокетливий вигин iз того боку голови перетворився на почорнiлу грудку.

Персi дав мертвому ляпаса. Виляск пролунав такий, що ми всi аж пiдскочили. Персi озирнувся на нас. На губах у нього грала самовдоволена посмiшечка, очi поблискували.

– Адiос, Вождю, – сказав вiн. – Хай тобi там у пеклi гаряче буде.

– Не роби цього, – голос Брутала у крапотливому тунелi пролунав глухо й бундючно. – Вiн розплатився сповна. Вiддав своi борги. Не чiпай його.

– Ой, та пiшов ти, – сказав Персi, але настрахано вiдступив, коли Брутал посунув до нього. Тiнь велетня здiйнялася перед ним, наче тiнь орангутана в оповiданнi про вулицю Морг. Але, замiсть ухопити Персi, Брутал узявся за ручки каталки й повiльно повiз Арлена Бiттербака до дальнього кiнця тунелю, де вже чекало на нього останне авто, припарковане на грунтовому узбiччi автостради. Твердi гумовi колеса вiзка стогнали на дошках; його тiнь, то наростаючи, то меншаючи, iхала по опуклiй цеглянiй стiнi; Дiн i Гаррi взялися за простирадло в ногах i натягнули Вождевi на обличчя, що вже потроху набувало воскових знеособлених рис усiх мертвих облич, як невинних, так i винуватих.




6


Коли менi було вiсiмнадцять, мiй дядько Пол (той, на честь якого мене назвали) помер вiд серцевого нападу. Батьки взяли мене в Чикаго, на похорон i до родичiв з боку тата. Багатьох iз них я нiколи в життi не бачив. Ми поiхали майже на мiсяць. Щось у тiй поiздцi було й доброго, необхiдного й цiкавого, але, з iншого боку, вона була жахлива. Розумiете, я був по вуха закоханий, у молоду жiнку, яка мала стати моею дружиною через два тижнi пiсля того, як менi виповниться дев’ятнадцять. Однiеi ночi, коли нестерпний потяг до неi вогнем випiкав менi серце, голову (ну так, гаразд, i яйця теж), я написав iй листа, що здавався нескiнченним. У ньому я вилив усю свою душу, не перечитуючи того, що вже написав, адже боявся, що боягузтво примусить мене спинитися. Я не спинився. І коли голос у головi заволав, що це безум – надсилати такого листа, що я вручу iй свое голе серце на долонi, то я проiгнорував його з дитячим недбальством i байдужiстю до наслiдкiв. Я часто потiм загадувався, чи зберегла Дженiс того листа, але нiколи так i не набрався духу спитати. Напевно я знаю одне – в ii речах пiсля похорону я його не знайшов. Хоча насправдi це ще нiчого не означае. А не питав я, пiдозрюю, тому, що боявся. Боявся почути, що для неi та вогненна епiстола мала куди менше значення, нiж для мене.

Лист вийшов завдовжки чотири сторiнки. Тодi я думав, що в життi бiльше нiчого такого довгого не напишу, i погляньте-но на це. На все це, i кiнця-краю ще не видно. Якби я знав, що iсторiя аж так затягнеться, то й не починав би. Я не усвiдомлював, що акт писання насправдi вiдмикае стiльки дверей. Стара чорнильна ручка мого тата неначе й не ручка взагалi, а якийсь дивний ключ-скелет. Мабуть, найбiльш промовистий приклад того, що я маю на увазi, – Пароплав Вiллi, Мiстер Джинглз, миша на Милi. Доки не сiв писати, я не розумiв, який вiн (так, вiн) насправдi важливий. Те, наприклад, як вiн, здавалося, шукав Делакруа до того, як Делакруа з’явився. Менi це нiколи й на думку не спадало, свiдомо принаймнi, поки не почав писати i згадувати.

І ось що хочу сказати. Я не усвiдомлював, що менi доведеться повернутися далеко в часi, щоб розповiсти вам про Джона Коффi, чи що муситиму залишити його в камерi, такого здорованя, чиi ноги не просто стирчали за край лiжка, а звисали з нього до пiдлоги. Я не хочу, щоб ви про нього забували, згода? Я хочу, щоб ви бачили, як вiн лежить i дивиться в стелю камери, тихо плаче й затуляе обличчя долонями. Я хочу, щоб ви чули його, тi стогони, що виривалися з грудей тремкими зiтханнями, слiзнi охкання час вiд часу. То були не спалахи агонii та каяття, якi ми зрiдка чуемо в блоцi Е, пронизливi викрики зi скабками жалю; як i його сльози, тi звуки були чомусь далекi вiд болю, з яким ми звикли мати справу. У якомусь розумiннi… це може здатися нiсенiтницею, я знаю, авжеж, знаю, але нема сенсу братися до писання, якщо не зможеш висловити все, що в тебе на серцi… у якомусь розумiннi вiн наче переживав скорботу за весь свiт, щось занадто величезне, аби колись цей тягар можна було зняти повнiстю. Інодi я сiдав i розмовляв iз ним, як i з ними всiма (здаеться, я вже казав, що розмови були нашим найбiльшим, найважливiшим завданням), i намагався його втiшити. Вiдчуваю, що менi це нi разу не вдалося, i десь у душi я трохи радiв, що вiн страждае, розумiете? Вважав, що вiн заслуговуе на страждання. Бувало, я навiть подумував зателефонувати губернатору (чи сказати Персi, щоб зателефонував, – чорт забирай, вiн же був клятим дядьком Персi, а не моiм) i попросити вiдтермiнувати страту. «Ще рано його спалювати, – сказав би я. – Його ще мучить те, що вiн скоiв, вгризаеться в нього, накручуе кишки на гарненький гостренький шпичак. Дайте йому ще три мiсяцi, ваша честь, сер. Нехай сам вiдчувае тi муки, яких ми не зможемо йому завдати».

Оце той Джон Коффi, якого я попрошу вас тримати десь у закапелках пам’ятi, доки я у своiй розповiдi досягну того мiсця, звiдки розпочав. Той Джон Коффi, що лежить на лiжку, той Джон Коффi, що боявся темряви i, мабуть, небезпiдставно, бо хiба в темрявi на нього не могли чигати двi фiгури з бiлявими кучериками, не дiвчатка бiльше, а спраглi помсти гарпii? Той Джон Коффi, чиi очi завжди спливали слiзьми, наче кров’ю з рани, що нiколи не загоiться.




7


Отож, Вождь згорiв, Президент пiшов. Але недалеко – до блока С, домiвки для ста п’ятдесяти пожиттевикiв у «Холоднiй горi». Пожиттеве для Преза протривало двадцять рокiв. 1944 року його втопили в тюремнiй пральнi. Не в «Холоднiй горi»; «Холодна гора» закрилася 1933-го. Навряд чи для в’язнiв це мало якесь особливе значення. Стiни е стiни, як вони кажуть, а Старий Іскрун, пiдозрюю, був достоту такий самий смертоносний у своiй кам’янiй кiмнатцi, як i в коморi «Холодноi гори».

Що ж до Преза, то хтось пхнув його обличчям у казан iз рiдиною для хiмiчного чищення i потримав. Коли наглядачi витягли його звiдти, обличчя в нього майже не було. Довелося впiзнавати за вiдбитками пальцiв. Загалом йому краще було б на Іскруна сiсти… але тодi вiн би не прожив цi зайвi двадцять рокiв, правда ж? Хоча сумнiваюся, що вiн був про них дуже високоi думки в останнi хвилини свого життя, коли його легенi вчилися дихати «Гекслайтом» i iдким лугом.

Того, хто з ним таке вчинив, так i не знайшли. На той час я вже полишив роботу в пенiтенцiарнiй системi, але менi написав Гаррi Тервiллiгер i розповiв.

«Вирок йому пом’якшили, бо вiн був бiлий, – писав Гаррi, – але врештi-решт воно нiде вiд нього не дiлося. Перiод очiкування страти затягнувся, та й усе, так я собi думаю».

Коли През пiшов, у нашому блоцi Е запанувала тиша. Гаррi й Дiна тимчасово перевели в iншi блоки, i на Зеленiй милi якийсь час працювали тiльки я, Брутал i Персi. Тобто насправдi я i Брутал, бо Персi тримався осторонь. Кажу вам, той молодик генiально вмiв знаходити, що б такого не зробити. Час вiд часу (але тiльки коли поряд не було Персi) до нас навiдувалися хлопцi, на «всмак побалакати», як називав це Гаррi. Часто разом iз ними з’являвся й мишачок. Ми годували його, i вiн iв сидячи, урочистий, наче цар Соломон, i поглядав на нас своiми яскравими очицями – краплинками нафти.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Персонаж роману Стiвена Кiнга «Безсоння». (Тут i далi прим. перекл.)




2


В’язень, що користуеться довiрою адмiнiстрацii та виконуе рiзнi доручення.




3


Слово походить вiд англ. paperback – книжка в паперовiй обкладинцi.




4


«Сирицева шкiра» (англ. Rawhide), «Бонанца» (англ. Bonanza) – американськi серiали-вестерни 1960-х рокiв, «Шосе № 66» – пригодницький серiал.




5


«Янголи з брудними обличчями», фiльм 1938 року.




6


Бейсбольний стадiон, де тренуеться i грае «Бостон Ред Сокс», улюблена бейсбольна команда Стiвена Кiнга.




7


Унiверситет штату Луiзiана.




8


207 см.




9


Французька порода коней-ваговозiв.




10


«Our Gal Sunday» – радiосерiал, який транслювався з 1937 по 1959 рiк; мильна опера про сироту з Колорадо, яка виходить замiж за британського аристократа.




11


Рiзновид американського футболу, в якому замiсть штовхати суперника потрiбно його тягти за прапорець, причеплений до паска.




12


«Argosy», «Stag», «Men’s Adventure» – американськi журнали, що належать до категорii жовтоi преси.




13


За Фаренгейтом; близько 38° за Цельсiем.




14


Традицiя, поширена в деяких церквах.




15


35° за Цельсiем.




16


Популярне на пiвднi США тiстечко – кругле печиво з прошарком маршмелоу, вкрите шоколадом. Винайдене 1917 року. Його часто запивають «колою Royal Crown» (скорочено – RC).




17


Суддя в бейсболi – ампайр.




18


Тут i далi цитати з Бiблii подано за перекладом І. Огiенка.




19


Інша назва екзотичного фрукта – аннони лускатоi.




20


Мей Вест (1893–1980) – американська актриса й секс-символ, одна з найскандальнiших зiрок свого часу.




21


Псалом 22: «Господь то мiй Пастир, тому в недостатку не буду, на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить!»


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/k-ng_st-ven/zelena-milya