Кайдашева сiм'я
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

КАЙДАШЕВА СІМ’Я





I


Недалеко од Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’еться гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’еться оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.

На високих гривах гiр кругом зеленiе старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високоi гори на той лiс, i здаеться, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяе, а в долинах чорнiе. Над долинами стоiть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.

Пiд однiею горою, коло зеленоi левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.

Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь в воротях повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки.

Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.

Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i наставала возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.

Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.

Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.

— Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.

— Сватай, Карпе, Палажку. Кращоi од Палажки нема на всi Семигори.

— То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.

— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!

— Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

— То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка.

— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить.

— То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка грае, а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврiн.

— Коли в Химки очi, як у сови, а своiм кирпатим носом вона чуе, як у небi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такi викрутаси виробляе…

Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухаться. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли без дiла й базiкали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг з стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постить; вiн понедiлкував i постив дванадцять п’ятниць на рiк, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважае. Кайдаш не iв од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в водi потопати.

— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? — загомонiв Кайдаш до синiв. — Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаете, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи не потопатиме в водi i не вмре наглою смертю.

— В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiно, — сказав Карпо.

— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то i в калюжi втопишся, — сказав батько.

— Хiба з корчми йдучи… — сердито сказав Карпо i тим натякнув батьковi, що батько любить часто ходити до корчми.

— Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiкаеш менi гiркими словами…

Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь.

Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; в неi щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить.

— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криницi.

Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неi лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, — сказав Лаврiн i засмiявся.

— Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в неi неначе чорт сiм кiп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з’iси, поки кругом обiйдеш, а як iде…

Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки.

Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

— Господи! чи в вас Бога нема в серцi, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви стоiте, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi.

— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвати, а ми вам нiчого не кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречаноi вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять.

— Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, — сказав веселий Лаврiн.

— Менi аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу донку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неi й серце з перцем, — сказав Лаврiн.

Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його своiми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло ii лице з рум’янцем на всю щоку, як бiлiли ii дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вглядiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.

— Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? — спитав Лаврiн.

Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його.

Сонце почало повертать на вечiрнiй пруг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана, куди ii взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер ii брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од iх трохи панства. До неi прилипла якась облесливiсть в розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать iх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панi частували ii в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину. Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природноi звичайностi украiнськоi селянки в неi пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неi спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

— А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! — крикнула Кайдашиха тонким голосом.

Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.

— Карпе! йди, серденько, полуднувать! Кидай роботу. Омельку, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло.

— Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, — обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови.

Сини з матiр’ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тiеi п’ятницi i не пiшов полуднувати.

Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.

На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви.

— Омельку! Омельку! — гукнула Кайдашиха тонким голосом. — Не забудь зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чуеш?

— Та чую, чую! — обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви.

— Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп’еш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок — знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам’яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев’яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.

Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю…

Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабницi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати iх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.

Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не iв цiлий день. Голод затяг йому живiт. «Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить», — подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.

— Оце, куме, так натомився, аж спина болить, — промовив Кайдаш. — Що ж ти таке важке робив? — спитав його кум.

— Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

— То застав синiв трохи розкопати шлях, — сказав кум.

— А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

— Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, — обiзвався чоловiк, — а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще так трошки навскоси.

— Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, — сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

— Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоiть стара груша, та до чагарника, — сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. — От i вози були б цiлi.

— Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, — сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку, — Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоiй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.

— Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не iдь, то все пiдпирай воза спиною, — сказав кум, — всю спину поколов iк бiсовому батьковi.

— Та, здаеться, куме, i ти сам котився з тiеi гори з своею Ганною, вертаючись з хрестин? — обiзвався з кутка чоловiк.

— І як тi люди iздили з такоi гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, — говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п’яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спати, як батько застукав у дверi.

— Жiнко, одчиняй! — закричав Омелько й почав лупить з усiеi сили кулаком у дверi.

— А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха з хати. — Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

— Одчини, бо вiкна поб’ю! — репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

— Як поб’еш, то й повставляеш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, — обiзвалась з хати жiнка.

Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив ii, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками. Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

— Жiнко! де ти у вражого сина дiла дверi? — кричав Кайдаш. — Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п’ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

— Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, — сказала Кайдашиха.

— А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! Їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, — говорив Кайдаш сам до себе, — оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

— Яка це iродова душа кидаеться горшками? Марусю! та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелi, кинулася до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату й полився через одчиненi дверi в сiни.

— О! кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра… я тобi оддячу!

І з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, iз iх текла патьоками вода. На землi, з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

— Побила мене лиха година та нещаслива! — загомонiла Кайдашиха. — 3 чим же ти поiдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настае возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаеш женить сина.

— Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, — сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. — Дулю вiзьмеш, а не грошi.

— От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглоi смертi помирать, — обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

— А ти чого обзиваешся? Матерi твоiй сторч та в борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, — сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

— І годi вже тобi! Ще мало того крику, — спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.




II


Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поiхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видко тiльки край бiлоi стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлоi стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

— Будь здорова, чорноброва! — сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

— Будь здоров, нечорнобровий! — обiзвалась Мотря.

— А йди лишень сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

— Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi з вершечка було трохи рудувате.

— А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, — сказав Карпо.

Мотря стояла пiд хатою проти бiлоi стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум’яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум iз завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало ii з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиi.

— Мотре! чи дома твiй батько та мати? — спитав Кайдашенко з-за ворiт.

— Нема, поiхали на ярмарок. А тобi нащо?

— Так собi питаю, — сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

— Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, — сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

— Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! — сказав Карпо, подаючи iй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв ii за руку вище од лiктя i здавив так, що Мотря крикнула на увесь двiр.

— Оцього я вже не люблю! — крикнула Мотря.

— Мотре! хто тобi купив отi червонi кiсники?

— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, — задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

— Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо i хотiв однять од неi драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

— Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, — сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

— Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, — сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

— Мотре! хто це тобi купив таке гарне намисто? — спитав Карпо.

— Та вже ж не ти, — сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

— А якби я купив тобi намисто, що б ти сказала?

— Не знаю, що б я сказала, — промовила Мотря. Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже призьби не було.

— Вставай, бо зiпхну! — крикнула Мотря.

— Ану пхни, чи подужаеш? — промовив Карпо й осмiхнувся.

— Тiкай, бо, iй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, — крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотився з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п’ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

— Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! — крикнула Мотря на ввесь двiр. — Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

— Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiеi червоноi глини за цiлого п’ятака, — промовила Мотря жалiбним голосом.

— Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

— Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила в землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа.

— Не сердься: найму завтра музики, — промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяеться до неi, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

— Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком iдуть з ярмарку.

Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитоi глини i два глиняники, що качалися серед двору.

— А це, дiвко, що таке? — крикнула мати з воза. — Чи ти п’яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

— Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним, а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, та й поперевертав обидва глиняники, — говорила Мотря.

— Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакае через тини, як собака, — промовила мати. — Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? — говорила мати, ввiйшовши в хату.

— Оце, господи! Чом та чом? — крикнула й собi Мотря. — Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, — казала Мотря, осмiхаючись до стiни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

— Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

— Через яку гору? — спитав Карпо, не дивлячись на батька.

— А через оту-о! Хiба не бачиш? — сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. — Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна.

— Хiба я здурiв, щоб гори розкопував? — сердито обiзвався Карпо.

— А як же ми возитимемо снопи? — сказав батько.

— Так, як i возили, — знехотя сказав Карпо.

— А хiба ж мало осiв ми там поламали?

— То ще з одну або зо двi поламаемо. Цiлий куток iздить через гору, а я буду ii розкопувать. Оце справдi штука!

— А хто ж ii розкопае, як ми не почнемо? Комусь треба почати, — сказав батько.

— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, — сказав Карпо i пiшов у хату.

— І я так само, — обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

— Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, — бубонiв сам до себе Кайдаш.

На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнувать два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались iхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякоi роботи. але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав’язанi в хустцi квiтки та стрiчки i розсипала iх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап’янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотоi парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другоi так, що над лобом було видко пружок од кожноi стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

— Нащо це ти, Мотре, так прибираешся? — спитала в неi мати. — Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваеш всi квiтки та стрiчки?

— Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, — сказала Мотря, але в неi була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неi найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.

Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiточками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руку бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ii голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр’я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з’iжджали два вози з снопами, неначе два стiжки котилися з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи iх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi.

— Карпе! Держи-бо цабе! — крикнув батько на сина. — Поминай колесом отой каторжний горбок.

— Цабе, сiрий! Цабе, моругий! — крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами.

Але саме в той час вiн глянув униз. Проз iх двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, червоний, як жар, пояс, — усе блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбок.

— Держи цабе! — крикнув не своiм голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiз нахиляеться на один бiк. — Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе!

Карпо не мiг одiрвати очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав’язло в рiвчаку.

— Ой, лиха моя година та нещаслива! — крикнув Кайдаш. — Це ж мене покарала свята недiля. І нащо було сьогоднi iхати по снопи?

Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся.

Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видно увесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись.

— Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля i свята п’ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! — говорив Кайдаш i трохи не плакав.

— Вас, тату, все карае, як не п’ятниця, так недiля, — сказав Карпо насмiшкувато.

— Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити! — бiдкався старий Кайдаш.

— Кидаймо снопи та ходiм до церкви, — сказав Карпо.

В старого батька i справдi була така думка, йому хотiлось одмолитись за свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат.

Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

Вже задзвонили на «достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз. Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй грiх. За ним слiдком пiшов i Карпо, щоб подивиться на Мотрю.

Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу ii гострi, як нiж, очi, вхопив ii блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та зеленого листя.

Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Їi довгi стрiчки маяли на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря затулила губи хустиною, але зараз iх одтулила й смiливо спитала:

— Чи вийдеш по обiдi на музики?

— Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?

— Вийду, хоч би мати й не пускала, — одказала Мотря i побiгла на греблю та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим листом.

«Ой важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона моею: в’еться, як в’юн в руках, та коли б не вислизнула з рук», — подумав Карпо та й пiшов у хату.

По обiдi на вулицi вдарили троiстi музики i пiшли через все село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчались, наставав вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла коло одноi греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Всi дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однiеi Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на Мотрю, як на ii плечах манячили довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях ii червонi чоботи, як бряжчало на шиi добре намисто з дукачами.

Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступав до неi, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали розходиться. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав ii й пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i задимлений верх. Вони пiшли греблею.

— Чого це ти, парубче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й вилае, — сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.

— А як я свисну за садком, чи вийдеш?

— Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть.

— Чому ж так?

— Хто тебе знае, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смiешся. Ще й слави на все село наробиш. Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря й собi стала.

— Я не гордий, я не пишний й гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю i з тебе не смiюся.

Мотря стала якось добрiша й ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула Карповi просто в вiчi. Їi блискучi очi неначе легка роса присипала.

— Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! — сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко, що ii стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом.

«Ой ти, дiвчино, з кучерявоi рути-мяти звита та з гостролистоi шельвii!» — подумав Карпо i повернув назад додому.

Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася Карпа.

На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з своею жiнкою до Довбишiв в гостi. Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями.

Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом. Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi. ЇЇ руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд ii руками, як сучка, дрiбно та голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в ii руцi, неначе лисичий хвiст.

— Добридень, моя дитино! Боже, поможи! — промовила Кайдашиха до Мотрi тоненьким голосом.

— Доброго здоров’я! Спасибi! — обiзвалась Мотря з садка, i ii руки не переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i знов спустила очi на терницю.

— Чи батько та мати дома? — спитала Кайдашиха.

— Дома. Вони в хатi, — обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок.

Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i накинув на себе свиту.

Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка попросила iх у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазяiнами.

Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцiлувала й знов поклала на стiл.

— Як вас, свахо, Бог милуе? Чи живi, чи здоровi, мое серденько? — говорила Кайдашиха тонким голосом тавсе пишала губи.

— Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити Бога. Сiдайте, свахо, щоб старости сiдали, — просила хазяйка.

— Та дай же, Боже, щоб старости сiдали. Як дасть Господь милосердний, то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, — говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не було.

— Чи це ви, свахо, запилились? — спитала в Кайдашихи хазяйка.

— Еге, мое серденько. Надворi душно, неначе серед лiта. — сказала

— Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила причепуритись i держала себе дуже чисто. Все на iй було чистеньке, неначе нове.

Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазяiном.

— Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! — просила хазяйка. Кайдашиха пересiла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на службi в панiв, вона набралась од iх чимало пишання.

— Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви, свату, чого це стоiте? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi спротивляться.

Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась на лавi до стола й очi опустила додолу.

— Оце, Господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви у тяки ж наша сваха! — припрошувала хазяйка Кайдашиху.

Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою i посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату.

— Де це моя Мотря? Оце загаялась за тiею роботою. Вже й час полуднувать, — говорила хазяйка, вештаючись по хатi.

— Та й робоча ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильнуе коло роботи, що й не розгинаеться. Ото, мое серце, гарну невiсточку матиму, коли дасть Господь милосердний довести дiло до ладу, — заговорила Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi.

Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату й стала коло порога. Мати загадала iй зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка накраяла хлiба, а хазяiн внiс з хижки бокату пляшку горiлки й поставив на стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла.

Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю ii душу. Їi очi з м’якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати.

— Спасибi тобi, мое серце кохане, що ти нас вiтаеш, — промовила Кайдашиха до Мотрi, i знов на ii уста прилинув осмiх, а з словами неначе полилась патока з уст.

Кайдашиха сидiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилась й прийшла з церкви.

Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патоку своiм пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi.

Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягти яечню. Мотря почала поратись коло печi. Хазяiн налив чарку перцiвки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався.

Хазяiн пiдняв чарку вгору i почав приказувать: «Даруй же, Боже, нам щастя й здоров’я, а помершим пошли, Господи, царство небесне. Поможи нам, Боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко, будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, буде твоя голiвонька веселенька».

Хазяiн випив усю чарку до самого дна, щоб не зосталось на сльози, знов налив й подав Кайдашевi. Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у рот горiлку. Хазяiн знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату.

— Даруй же, Боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошли тобi, Боже, вiк веселий, як рибi в морi.

Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч й любила горiлочку.

Кайдаш глянув на жiнку i подумав: «І на якого нечистого вона розпустила язика!» Йому дуже заманулось випити по другiй.

— Що це ви, свахо, так мало випили? — припрошувала хазяйка.

— Ой буде, буде! — залепетала Кайдашиха. — Така гiрка, як полин! Я не знаю, як тi п’яницi ii п’ють.

— Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставляете стiльки на сльози? — просила хазяйка.

Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та не хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дуже скривила губи.

— Та випийте-бо, свахо, повну! — знов просила хазяйка.

— Ой буде, мое серденько! Коли б не впиться, — сказала Кайдашиха i оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом.

Довбиш налив чарку й покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше ii одвела, неначе губи чаркою попекла, й одвернулась, втираючись рукавом. Гостi й хазяiни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала розказувать, як ii шанували пани та попи.

— Оце недавно, серденько мое, просили мене готувать обiд аж у Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний! Наiхало гостей повнiсiнькi хати, а я на всiх настачила. Вже як пороз’iздились гостi, а матушка й кличе мене в покоi, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiдае зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибi iй, та все припрошуе: та випийте-бо, панi Марусю, та iжте-бо, панi Кайдашихо. Їй- богу, правду кажу, проше вас.

Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того проше смiялись по всьому селi й дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею.

— Коли б менi тiльки Господь вiку продовжив, а я вже доведу до пуття тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi!

Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум на всiх. Кайдашиха примiтила тее i звернула на iншу стежку.

— А що вже за своiх синiв, то, iй-богу, грiх буде не хвалити iх. У мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене орлиними крилами. Хвалити Бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а вiн лежить — анi писне. Моi сини неначе пахучi васильки на городi.

Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та щоб хазяiн наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не видержав.

— І годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова своiх дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? — сказав Кайдаш.

— Авжеж, що правда, то не грiх, — притакнула Довбишка й неначе пiдлила масла в вогонь.

— Я не хвалю своiх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немае таких хлопцiв, як моi. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай, Боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.

Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав не тiльки ii, але навiть батька, а покiрним вiн не був навiть малим хлопцем.

Мотря напрягла яечнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повнiй не кривила рота й губiв не витирала хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi тiльки червоний стручок. В Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха спiткнулась на порозi.

— Дасть Бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, — сказав Кайдаш, виходячи за ворота. — В мене синами не поле засiяно. Лаврiн зостанеться в моiй хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.

— І то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! — сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.

— Де вже, щоб моi сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких слухняних дiтей, як моi сизоперi орли! — хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на вулицю.

— Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за вашу ласкавiсть! — прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.




III


Пiсля другоi пречистоi Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.

В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха прокинулась i збудила невiстку.

— Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, мое серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп, то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.

Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить ii розкладать дрова в печi, неначе ii й того мати не навчила. Мотря встала, розпалила в печi й приставила чавун з водою.

— Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! — застогнала на печi Кайдашиха, укриваючись рядном.

В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видоiла корову, процiдила на цiдилок молоко й погнала до череди корову. Вертаеться вона в хату, а свекруха спить на печi, аж хропе.

— Чи одiгнала до череди? — спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. — Вiзьми ж, мое серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я ось зараз встану та покажу тобi, як борщ накладать.

Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, стала перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi, бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху й постерегла той косий погляд.

Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невiстку, як наливать борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi, наче осавула, на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду.

— Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала на вишкварки до кашi, — знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать.

Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за ii руками. «Але чом оце свекруха не береться до роботи?» — подумала вона.

Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада, що взяла в свою хату добру робiтницю, й почала залежуватись. В печi зашкварчав горщик.

— Мотре! — крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. — чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч собакам виллять.

Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi.

— Якби я могла розiрваться надвое, то я б i сiни мела,i коло печi стояла, — промовила Мотря неласкавим голосом.

В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать обiд. Мотря подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом, неначе в гостях.

— Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, — сказала Кайдашиха й почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу.

По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала вишкрiбать вiнця старого засаленого горшка. Горщик завищав пiд ножем, наче цуценя.

— Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, — сказала Кайдашиха.

— А як же його шкребти, щоб не було чуть! — не видержала Мотря й пiдняла свiй твердий голос.

— Не дуже дави ножем, мое серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав’язла в тину.

Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.

По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених вподовж ночовок. Вона догадалась, що ii свекруха недобра i що пiд ii солодкими словами ховаеться гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських, щоб комусь покорятись.

Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб, посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тiльки ложку вмочила й не iла борщу.

— Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало збiгло, — сказала Кайдашиха.

— Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а тiльки двi, — одрiзала Мотря. — Хто видав так говорить матерi! — сказала Кайдашиха навчаючим голосом. — Коли не вмiеш гаразд, то треба вчитись. І я не вмiла, але пани вивчили мене на економii.

— Я, хвалить Бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, — знов одрубала Мотря.

Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не змовчуватиме.

Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та й сiла собi коло вiкна старi орочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала стiни, обмазала комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка помазала.

— Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а так, мое серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, — сказала Кайдашиха Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки де-не-де було знать вiхоть.

— Матерi, було, все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, — несмiливо обiзвалась невiстка.

— Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панськi покоi, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собi навчишся, — сказала Кайдашиха та й знов сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.

— Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? — обiзвався Кайдаш. — Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.

Кайдашиха замовкла, iй було сором перед невiсткою.

Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала iй робити роботу, третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря насилу здержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.

Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi почали вставати вдосвiта прясти.

— Мотре! — кричала з печi Кайдашиха. — Вставай прясти. Чи ти не чуеш? Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?

Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м’яти коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела.

Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару, вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. «Не буду замiтать хати, — подумала вона, — ану, чи вимете свекруха».

Вже сiли за обiд, а хата була незаметена.

— Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? — сказала Кайдашиха. — Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись?

Мотря натомилась коло роботи. Їi взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю.

— Легеньку руку маеш! Легенько ставиш, невiстко! — крикнула Кайдашиха на Мотрю. — Однi ночви маемо, а ти й тi розбий.

— Як розiб’ю, то купите другi, — одрубала Мотря. Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неi. Їi саму взяла злiсть.

Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.

— Чому це в вас i досi хата неметена? — спитав Карпо, увiйшовши в хату.

— Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, — сказала вже сердито Кайдашиха.

— Не знаю, кого напали перелоги, — ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi.

— Якого це ти нечистого так ляпаеш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, — крикнула Кайдашиха. — Чом ти своiй жiнцi нiчого не скажеш? — сказала Кайдашиха до Карпа. — Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухае та дiла не робить.

— А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, — крикнула й собi Мотря.

— Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? — промовив Карпо до жiнки.

— Не замела, бо гуляю од самоi пiвночi. Ось вже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, — промовила Мотря.

— Та чого це ти кричиш, як на батька! — крикнула Кайдашиха. — Менi вух не позакладало: чую.

— Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм’ю сама.

— А хiба ж ти робиш сама? — спитала Кайдашиха.

— А хто ж менi помагае, коли хата й досi не заметена, — крикнула Мотря.

— Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, — обiзвався Карпо.

— Мала розум, а в вас, мабуть, оце згубила, — сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.

Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.

— Ти, Карпе, не потурай своiй жiнцi, а то вона мене не слухае, ще й лае. Вона мене зовсiм не мае за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi стоiть неметена?

— Не три днi-бо, а тiльки один день, — сказав Карпо.

— Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в своiй хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме.

Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.

Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала iх на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена.

«Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, — думала Кайдашиха, стоячи коло печi, — не одпочину я на старiсть од роботи». І Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.

Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.

— Геть! — крикнула Кайдашиха. — Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся!

Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.

— Чого це ви гризетесь? — обiзвався старий Кайдаш. — Чи вже не помиритесь коло однiеi печi? Ти-бо Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, — почав навчать старий батько, — треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть Бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити…

Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять.

— Годi тобi, дочко, гнiватись, — знов почав батько, — сiдай та вечеряй, бо ти натомилась.

Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить своi очi веселим вогнем. Всi встали з-за стола, подякували Боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм’i. Карпо сiв на лавi й насупив своi рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь.

В хатi стало тихо, як в вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться Богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись в темрявi. Мотря чула, що на ii душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на ii очах.

Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чуе вона, Кайдашиха говорить надворi з якоюсь жiнкою та все за неi. Мотря виглянула крадькома з сiней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неi за ворiтьми стояла ii кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр’я.

— От, мабуть, Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, — говорила кума, — ще й ти, кумо, забагатiеш за невiсткою.

— Де там, мое серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менi повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиняе при менi своеi скринi; мабуть, тим, що порожня.

— Чи робоча ж твоя невiстка? — спитала кума. — Чи тямить хоч трохи в хазяйствi?

— Хлiб iсти добре тямить, — сказала Кайдашиха. — Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчити невiстку. Та то, мое серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не iдять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив ii сам Довбиш укупi з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе…

— Од кобили чую! — крикнула Мотря, висунувши голову з сiней. — Ще й однiеi сорочки менi не справили, а судите на все село.

Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась.

Мотря поралась в хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi.

— Постривай же, свекрухо! — говорила голосно Мотря сама до себе, розвiшуючи сорочки по тину. — Будеш ти в мене циганськоi халяндри скакати, а не я в тебе.

На другий день вдосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:

— Мотре! вставай вже прясти! Мотреi чи ти чуеш? Мотря прокинулась, але не обзивалась.

— Мотре! вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай в печi трiски.

— Ох-ох-ох! — застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. — Так у мене болять крижi, що я i з постелi не встану.

Кайдашиха впiзнала Мотрину кумедiю й розсердилась.

— Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаеш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй.

— Мамо! годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! — крикнула й собi Мотря з полу. — А я трошки покачаюсь!

— Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од своiх дiтей, — промовила Кайдашиха. — Карпе! штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устае до роботи.

В хатi всi спали, аж хропли.

— Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

Кайдашиха прикусила язика, але ii розбирала злiсть.

— Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! — крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. — Чи ти чуеш, що витворяе твоя невiстка?

Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночi голоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червоними очима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапи кочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червоними огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати, висолопивши язика на пiв-аршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своiм голосом. Сини повскакували з постелi й кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться i собi повставали. Карпо перекинув батька на бiк, i вiн тiльки тодi прокинувся й опам’ятався.

— Тату! чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? — питав батька Карпо.

Кайдаш пiдвiвся, сiв на лавi й довго протирав очi. Страшний сон перелякав його. Вiн устав з лави, почав, молитись Богу перед образами. Йому все здавалось, що його карае свята п’ятниця за те, що вiн не додержував посту в п’ятницi й ввечерi в шинку напивався горiлки.

Такий несподiваний випадок зав’язав рота свекрусi й невiстцi. Вони обидвi кинулись до роботи, але Мотря не вимiтала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на вiник, то на невiстку, а далi витягла з скринi сорочку й сiла коло вiкна шити. Мотря одiмкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собi сiла латать коло другого вiкна.

Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару, дув бульки й клекотiв вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невiстку спiдлоба й промовила:

— Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба ти не бачиш що в печi обiд недоварений, а хата стоiть i досi не метена?

— Та вже ж бачу, не повилазили, — обiзвалася Мотря, затягуючи нитку в вушко.

— Гляди лиш, щоб тобi й справдi не повилазили. Сядеш собi шити по обiдi, як упораешся.

— Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, — почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.

— Дражнись, дражнись! — сказала свекруха. — Кидай лишень сорочку та вимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а не ти. Роби те, що тобi загадують.

— А я вам, мамо, не наймичка. Я й в своеi матерi не була наймичкою. Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робить дiло пополовинi. Поганять i в мене стало б хисту, аби було кого.

— Не видумуй чорт зна чого. Як була я в панiв, то робила за двох таких, як ти: варила обiд на дванадцять душ; а ти й на п’ять душ не попнешся.

— Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.

— Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як вiзьму кочергу, то й зуби визбираеш, — крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця.

— Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не маете права й вибивать. В коцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас.

— Карпе! чи ти чуеш, що твоя жiнка витворяе? Чом ти iй нiчого не скажеш?

Карпо слухав всю ту розмову й не знав, що iм казать.

В хату ввiйшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку.

— І хто нараяв нам брати невiстку з тих багатирiв? — крикнула Кайдашиха. — Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею.

— Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлiбом з сiллю не ходила, порогiв ваших не оббивала.

Ви самi до мене прийшли, — сказала Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра.

Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на неi гримать.

— Мотре! коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж до нас привезена. Наш хлiб iси, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати.

— Хiба ж я дурно iм ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…

— А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та я тобi не подивлюся в зуби! — крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали: вiн замахнувся на Мотрю рукою.

— Тату, в Мотрi е чоловiк, — сказав понуро Карпо, — ви не дуже на неi махайте кулаками. Кайдаш спахнув полум’ям.

— А ти чого оступаешся за своею жiнкою? — крикнув вiн на Карпа. — Коли хочеш, то я й тобi носа втру.

— Ба не втрете! Я вже не маленький, — одрубав Карпо.

Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.

— Що ви менi цвiкаете в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько? Хiба менi не можна в своiй хатi порядок дати?

— Тату! не махайте на мене руками, бо й в мене руки е! — сказав Карпо й собi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно.

— Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менi покорятись.

— Тату! оступiться, прошу вас, — сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, — бо й я налигача знайду.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/nechuy-levic-kiy_-van/kaydasheva-s-m-ya