Вiдьмак. Час погорди
Анджей Сапковський


Вiдьмак #4
З останнiм сподiванням дивились королiвства на з’iзд чародiiв на островi Танедд. Хиткою була надiя, що вiн покладе край братовбивчiй вiйнi, бо i серед магiв не було миру, а лише марнославство та погорда. Йеннефер i Геральт намагалися знайти в школi чарiвниць в Аретузi безпечний прихисток для своеi вихованки – i потрапили в саме пекло заколоту, у якому майже всi виявилися зрадженими: настали новi часи, коли магiя е безсилою проти полiтичних iнтриг i людських пiдступiв. Полонена Йеннефер зникае, напiвживого Геральта рятують дрiади в лiсi Брокiлон. А Цiрi кличе до себе таемнича ельфiйська Вежа Чайки, силу якоi не змогли пiдкорити наймогутнiшi чарiвники нових часiв…

Обережно! Ненормативна лексика!





Анджей Сапковський

Вiдьмак. Час Погорди



© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014

© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016


* * *


Кров на твоiх, Фалько, руках,

кров на твоiй сукнi.

Гори, Фалько, за свiй злочин.

Згори, сконай у муцi.

    Дитяча пiсенька, що спiваеться пiд час спалення ляльки Фальки в переддень Саовiну

Ведимани, чи вiдьмаки, серед Нордлiнгiв (див.) таемнича й елiтарна каста жерцiв-войовникiв, найправдоподiбнiше – рiзновид друiдiв (див.). Маючи в народнiй уявi магiчну силу й надлюдськi здiбностi, В. мали ставати до битви проти злих духiв, потвор i всiляких злих сил. У реальностi, як майстри у володiннi зброi, В. використовувалися володарями Пiвночi в племiнних битвах, що точилися помiж ними. У бою В. впадали в транс, що викликався, як вважаеться, автогiпнозом чи засобами одурманювальними, билися вони зi слiпою енергiею, залишаючись абсолютно невразливими для болю i навiть для серйозних поранень, що пiдсилювало перекази про iхнi надприроднi сили. Теорiя, згiдно з якою В. мали бути продуктом мутацii чи генетичноi iнженерii, не знайшла пiдтвердження. В. е популярними героями численних оповiсток Нордлiнгiв (пор. Ф. Делано, «Мiфи й легенди народiв Пiвночi»).

    Еффенберг i Тальбот, Encyclopaedia Maxima Mundi, том XV






Роздiл 1


Для того щоб заробляти на життя як кiнний гонець, – говорив зазвичай Аплегатт молодикам, якi вступали на службу, – потрiбно двi речi: золота голова й залiзна дупа.

Золота голова е необхiдною, – повчав молодих гiнцiв Аплегатт, – бо пiд вбранням, у пласких, прив’язаних до голих грудей шкiряних саквах гонець возить тiльки вiдомостi малого значення, якi без побоювання можна довiрити зрадливому паперу чи пергаменту. Насправдi важливi, секретнi звiстки, такi, вiд яких багато залежить, гонець мае запам’ятати й повторити кому треба. Слово в слово, а iнколи це непростi слова. Вимовити важко, не те що запам’ятати. Аби запам’ятати, аби не помилитися, повторюючи, треба мати воiстину золоту голову.

А що дае залiзна срака – ого, про те кожен гонець швидко з’ясовував сам. Коли доводилося йому перебувати в сiдлi три днi й три ночi, труситися миль сто-двiстi гостинцями, а iнколи, якщо треба, й бездорiжжям. Ха, напевне, не увесь час сидить вiн у сiдлi, часом злазить, вiдпочивае. Бо людина багато що витримае, кiнь – менше. Але коли пiсля вiдпочинку знову треба на кульбаку[1 - Кульбака – застарiле: сiдло.], дупа, здаеться, кричить: «Рятуйте, вбивають!»

А кому зараз потрiбнi кiннi гiнцi, пане Аплегатте, – дивувалися iнколи молодi. З Венгерберга до Визiми, наприклад, нiхто не доскаче швидше нiж за чотири, а то й п’ять днiв, нехай би й на найшвидшому жеребчику скакав. А чарiвниковi з Венгерберга скiльки треба, аби магiчну звiсточку передати до чарiвника у Визiмi? З пiвгодини, або й того менше. У гiнця може кiнь ногу збити, або грифон його роздерти може. Був гонець – i немае гiнця. А чорнокнижницька звiстка завжди дiйде, дороги не втратить, не запiзниться i не загубиться. Навiщо гiнцi, якщо всюди чародii, при кожному королiвському дворi? Не потрiбнi вже гiнцi, пане Аплегатте.

Якийсь час Аплегатт i сам так думав, що вже нiкому вiн не потрiбен. Мав вiн тридцять шiсть рокiв, був малим, але сильним i жилавим, роботи не боявся i мав, зрозумiло, золоту голову. Мiг знайти собi iнше заняття, аби прогодувати й себе, й дружину та вiдкласти трохи грошви на посаг для двох незамiжнiх iще дочок, ще й допомагати тiй, замiжнiй, чиему чоловiковi, безнадiйному тюхтiевi, все ще не щастило в справах. Але Аплегатт не хотiв i не уявляв собi iншоi роботи. Був вiн королiвським кiнним гiнцем.

І раптом, пiсля довгого забуття i принизливоi бездiяльностi, Аплегатт знову став потрiбним. Гостинцi й лiсовi тропи знову загули вiд копит. Гiнцi, як i в давнi часи, знову заходилися вимiрювати край, несучи звiстки вiд мiста до мiста.

Аплегатт знав, чому воно так сталося. Знав багато, а чув iще бiльше. Вiд нього очiкували, що змiст переданоi звiстки вiдразу забуде, зiтре з пам’ятi так, щоб не могти ii пригадати навiть пiд тортурами. Але Аплегатт пам’ятав. І знав, чому королi раптом перестали зв’язуватися мiж собою за допомогою магii i магiв. Звiстки, якi перевозили гiнцi, мали залишатися таемницею для чародiiв. Королi раптом перестали довiряти магам, перестали звiряти iм своi секрети.

Що було причиною раптового охолодження приязнi мiж королями та чародiями, Аплегатт не знав, i його це не обходило. Бо ж королi, як i маги, були з його точки зору особами незрозумiлими, непередбачуваними у вчинках – особливо коли часи ставали важкими. А те, що наставали важкi часи, неможливо було не помiтити, мiряючи краiну вiд мiста до мiста, вiд замку до замку, вiд королiвства до королiвства.

На шляхах було повно вiйська. Щокроку зустрiчалися колони пiхоти чи вершникiв, а кожен зустрiчний комендант був заклопотаним, знервованим, нелюб’язним i настiльки пихатим, наче доля всього свiту залежала вiд нього одного. Так само й мiста iз замками були повними збройного люду, день i нiч тривала там гарячкова метушня. Зазвичай невидимi бургграфи й каштеляни зараз безперервно лiтали по стiнах i подвiр’ях, злi, наче оси перед грозою, дерлися, лаялися, вiддавали накази й роздавали копняки. До фортець i гарнiзонiв цiлими днями тягнулися обважнiлi колони навантажених возiв, оминаючи колони, що поверталися, iдучи швидко, легко й порожньо. Курилися шляхами табуни неспокiйних трилiток – прямо з полонин. Незвиклi до вудил чи до вершника в обладунку, коники весело користалися останнiми днями волi, завдаючи конюхам чимало додатковоi роботи, а iншим подорожнiм – чимало клопоту.

Коротко кажучи, у гарячому, нерухомому повiтрi висiла вiйна.

Аплегатт пiдвiвся у стременах, роззирнувся навколо. Внизу, бiля пiднiжжя гори, блищала рiчка, рiзко звиваючись серед лук та куп дерев. За рiчкою, на пiвднi, простягалися лiси. Гонець погнав коня. Час квапив.

Вiн був у дорозi вже два днi. Королiвський наказ i пошта дiсталися до нього у Хагге, де вiн вiдпочивав пiсля повернення з Третогору. Залишив фортецю вночi, галопуючи шляхом уздовж лiвого берега Понтару, перетнув кордон iз Темерiею на свiтанку, а тепер, опiвднi наступного дня, був уже над берегом Ісмени. Якби король Фольтест був у Визiмi, Аплегатт доставив би йому послання ще цiеi ночi. На жаль, короля у столицi не було – перебував на пiвднi краiни, у Марiборi, вiддаленому вiд Визiми десь двомастами милями. Аплегатт знав про це, тому бiля Бiлого Мосту полишив шлях, що вiв на захiд, i поiхав лiсами, у напрямку Елландеру. Трохи ризикував. У лiсах усе ще гуляли бiлки, бiда тому, хто потрапляв iм до рук чи пiдставлявся пiд лук. Але королiвський гонець мае ризикувати. Така вже служба.

Легко форсував рiчку – вiд червня не було дощiв, вода в Ісменi значно знизилася. Тримаючись краечку лiсу, вiн дiстався до шляху, що вiв вiд Визiми на пiвденний схiд, у сторону гномських гут, кузень та осель на Масивi Магакаму. Шляхом тягнулися вози, часто попереду йшли кiннi роз’iзди. Аплегатт зiтхнув iз полегшенням. Там, де було людно, скойа’таелiв не було. Кампанiя проти ельфiв, якi билися iз людьми, тривала в Темерii уже понад рiк, переслiдуванi по лiсах командо подiлилися на меншi групки, а меншi групки трималися подалi вiд уторованих шляхiв i не влаштовували на них засiдок.

До вечора вiн уже був на захiдному кордонi князiвства Елландер, на розстанi поблизу селища Завада, звiдки мав пряму й безпечну дорогу до Марiбору – сорок двi милi битим, людним трактом. На розстанi була корчма. Вiн вирiшив дати спочинок собi й коню. Знав, що якщо вирушить на зорi, то, навiть не пiдганяючи коня, ще до заходу сонця побачить срiбно-чорнi прапорцi на червоних дахах веж марiборського замку.

Вiн розсiдлав конячку й сам вiдвiв ii, наказавши пахолковi йти геть. Вiн був королiвським гiнцем, а королiвський гонець нiкому не дозволяе торкатися свого коня. З’iв солiдну порцiю яечнi iз ковбасою i чвертю петльованого хлiба, запив квартою пива. Послухав плiтки. Рiзнi. У корчмi стояли подорожнi з усiх кiнцiв свiту.

У Дол Ангра, довiдався Аплегатт, знову дiйшло до iнцидентiв, знову загiн лирiйськоi кавалерii рубався на кордонi iз нiльфгардським роз’iздом, знову Мева, королева Лирii, голосно звинуватила Нiльфгард у провокацii i закликала на допомогу короля Демавенда з Едiрну. У Третогорi вiдбулася публiчна страта реданського барона, котрий потаемно кумався з емiсарами нiльфгардського iмператора Емгира. У Кедвенi об’еднанi у великий загiн командо скойа’таелiв влаштували рiзанину в фортi Лейда. Як реванш за ту рiзанину люднiсть Ард Каррайгу вчинила погром, замордувавши десь iз чотири сотнi нелюдей, якi жили в столицi.

У Темерii, розповiдали купцi, якi iхали з пiвдня, панують смуток i жалоба серед цiнтрiйських емiгрантiв, яких зiбрано пiд штандартами фельдмаршала Вiссегерда. Бо ж пiдтвердилася страшна новина про смерть Левеняти, княжни Цiрiлли, останньоi з кровi королеви Каланте, яку звали Левицею з Цiнтри.

Розповiли також трохи страшних, зловiсних плiток. У кiлькох селах на околицях Альдерсберга дiйнi корови раптом почали порскати кров’ю з вименi, а на свiтанку в iмлi бачили Дiву Мору, провiсницю страшноi погибелi. У Брюгге, бiля лiсу Брокiлон, забороненого королiвства лiсових дрiад, з’явилося Дике Полювання, галопуючий по небесах почет примар, а Дике Полювання, як всюди вiдомо, завжди провiщае вiйну. З пiвострова Бремерворд бачили корабель-привид, а на борту його – примару: чорного рицаря у шоломi, оздобленому крилами хижого птаха…

Гонець не прислухався довше – був занадто втомленим. Пiшов до спiльноi нiчлiжноi кiмнати, звалився на лежанку й заснув наче колода.

На зорi вiн устав. Коли вийшов на подвiр’я, трохи здивувався – не був першим, хто готувався у дорогу, а таке бувало рiдко. Бiля криницi стояв осiдланий чорний жеребчик, а поряд, бiля корита, мила руки жiнка в чоловiчому одязi. Почувши кроки Аплегетта, жiнка повернулася, мокрими долонями зiбрала й вiдкинула за спину буйне чорне волосся. Гонець уклонився. Жiнка легенько кивнула.

Заходячи до стайнi, вiн мало не зiткнувся iз другою ранньою пташкою, якою була молода дiвчина в оксамитовому беретi, яка саме виводила назовнi кобилу в яблука. Дiвчина терла обличчя i позiхала, спираючись на бiк своеi конячки.

– Йой, – муркнула, минаючи гiнця. – Засну, може, на конi… Точно засну… Уаауаауа…

– Холод тебе збадьорить, коли розженеш кобилку, – гречно сказав Аплегатт, стягуючи з притолоки сiдло. – Щасливоi дороги, панянко.

Дiвчина повернулася i глянула на нього, наче тiльки зауваживши. Очi вона мала великi й зеленi, наче смарагди. Аплегатт накину на коня чапрак.

– Щасливоi дороги зичу, – повторив. Зазвичай-то вiн не був анi вiдвертим, анi говiрким, але тепер вiдчував потребу у спiлкуваннi iз ближнiм, навiть якщо ближнiм тим була звичайна заспана шмаркачка. Може, цьому сприяли днi самотностi на шляху, а може, те, що шмаркачка трохи нагадувала його середню доньку.

– Хай вас боги бережуть, – додав, – вiд нещасливого випадку й злоi пригоди. Удвох ви лише, до того ж жiнки… А часи зараз недобрi. Усюди небезпека на шляху чигае…

Дiвчина ширше розплющила зеленi очi. Гонець вiдчув холод на спинi, пройняли його дрижаки.

– Небезпека… – озвалася раптом дiвчина дивним, змiненим голосом. – Небезпека – вона тиха. Не почуеш, коли прилетить на сiрих пiр’ях. Я мала сон. Пiсок… Пiсок був гарячим вiд сонця…

– Що? – Аплегатт завмер iз сiдлом, зiпертим на живiт. – Що ти говориш, панянко? Який пiсок?

Дiвчина сильно здригнулася, витерла обличчя. Кобила в яблука труснула головою.

– Цiрi! – рiзко крикнула чорноволоса жiнка з подвiр’я, поправивши попругу й в’юки на чорному жеребчику. – Поспiшай!

Дiвчина позiхнула, глянула на Аплегатта, заклiпала вiями, як нiби була здивованою його присутнiстю у стайнi. Гонець мовчав.

– Цiрi, – повторила жiнка. – Ти там заснула?

– Уже йду, панi Йеннефер!

Коли Аплегатт нарештi осiдлав коня i вивiв його на подвiр’я, за жiнкою i дiвчинкою не було вже й слiду. Когут заспiвав протяжно й хрипко, розгавкався собака, серед дерев вiдiзвалася зозуля. Гонець заскочив у сiдло. Пригадав раптом зеленi очi заспаноi дiвчини, ii дивнi слова. Тиха небезпека? Сiре пiр’я? Гарячий пiсок? Та дiвчина, мабуть, несповна розуму. Багацько зараз таких е, пришелепуватих дiвчат, скривджених у днi вiйни мародерами та iншими гультяями… Так, точно несповна розуму. А може, просто заспана, вирвана зi сну, не прокинулася ще? Дивовижно, якi люди iнколи нiсенiтницi плетуть, коли на свiтанку все ще мiж сном та дiйснiстю перебувають…

Знову пройняли його дрижаки, а мiж лопатками стрельнуло болем. Вiн помасажував кулаком плечi.

Коли вже був на марiборському трактi, дав коневi п’ятами й перейшов у галоп. Час пiдганяв.

У Марiборi гонець вiдпочивав недовго – й дня не минуло, а вiтер знову свистiв у нього у вухах. Новий кiнь, шпакуватий жеребчик iз марiборських стаень, iшов швидко, витягаючи шию i замiтаючи хвостом. Миготiли придорожнi верби. На груди Аплегатту давили сакви iз дипломатичною поштою. Дупа болiла.

– Тьху, аби ти в’язи собi скрутив, лiтуне засраний! – крикнув йому вслiд вiзник, натягуючи вiжки запряжки, сполоханоi шпакуватим, що промайнув поряд кар’ером. – Ич, як гонить, наче смерть його за п’яти лиже! А жени, жени, дурбецелу, вiд кирпатоi все одно не втечеш!

Аплегатт витер око, що сльозилося вiд скачки.

Учора вiн передав королю Фольтесту листи, а тодi процитував таемне послання короля Демавенда.

– Демавенд до Фольтеста. У Дол Ангра все готове. Ряженi чекають наказу. Попереднiй строк: друга липнева нiч пiсля нового мiсяця. Люди мають висадитися на другому березi на два днi пiзнiше.

Над шляхом лiтали зграi вороння, каркаючи рiзко. Летiли на схiд, у напрямку Магакаму й Дол Ангра, у напрямку Венгерберга. Їдучи, гонець повторював подумки слова секретного послання, яке, за його посередництвом, король Темерii слав королю Едiрну.

Фольтест до Демавенда. Перше: Стримаймо акцiю. Мудрили скликають з’iзд, мають зустрiтися i радитися на островi Танедд. Той з’iзд може все змiнити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Пiдтвердилося. Левенятко мертве.

Аплегатт ударив шпакуватого жеребчика п’ятами. Час квапив.

Вузьку лiсову дорогу було забито возами. Аплегатт сповiльнився, спокiйно пiдклусував до останньоi iз довгоi колони повозок. Зразу ж зорiентувався, що крiзь затор не пропхаеться. Про те, щоб повертатися не могло бути й мови – занадто великою була б витрата часу. В’iжджати ж у багнисту гущавину, щоб об’iхати затор, також не дуже його тiшило, тим бiльше що вже сутенiло.

– Що тут сталося? – запитав вiн у вiзникiв останнього транспорту в колонi, у двох дiдуганiв, iз яких один, здавалося, дрiмав, а другий – не жив. – Напад? Бiлки? Кажiть! Бо я поспiшаю…

Ранiше, нiж хтось iз дiдуганiв зумiв вiдповiсти, з голови колони, невидимоi серед лiсу, долунали крики. Вiзники в поспiху застрибували на фургони, репiжили коней i волiв пiд акомпанемент вишуканих прокльонiв. Колона важко рушила з мiсця. Дрiмаючий дiдуган отямився, ворухнув бородою, цмокнув на мулiв i шмагонув iх по задах вiжками. Дiдуган, який здавався мертвим, ожив, вiдсунув солом’яного бриля з очей i подивився на Аплегатта.

– Гляньте на нього, – сказав. – Поспiшае вiн. Ич, синку, пощастило тобi. Саме ти вчасно доскакав.

– Вiрно, – ворухнув бородою другий старець i пiдiгнав мулiв. – Вчасно. Якби ти ополудень пiд’iхав, стояв би разом iз нами, чекав би, як проiзд звiльниться. Усi ми поспiшали, але довелося чекати. Як поiдеш, коли тракт закритий?

– Тракт був закритий? Яким то чином?

– Жахливий людожер там, синку, об’явився. На лицаря напав, що самудвох iз пахолком по тракту iхав. Лицарю, кажуть, довбешку разом iз шоломом вiдiрвав, коню кишки випустив. Пахолок зумiв звiятися, говорив, що жах там, що начебто увесь гостинець червоним вiд юшки був…

– Що то був за монстр? – запитав Аплегатт, стримуючи коня, аби продовжити розмову iз вiзниками возу, що повз не поспiшаючи. – Дракон?

– Не, не дракон, – сказав другий старець, той, у солом’яному брилi. – Казали – мандигора чи якось так. Пахолок говорив, що летюча бестiя, жах яка велика. А завзята! Думали ми – зжере собi лицаря та й полетить – та де там! Сiла на дорозi, курва ii мати, й сидить, сичить, зубиськами блискае… Ну й заткнула шлях, наче корок фляжку, бо хто пiд’iхав та потвору побачив, вiз кинув – та гайда назад. Стало там тодi возiв iз пiвмилi, а навколо, сам бачиш, синку, гущавина й баюри, анi об’iхати, анi завернути. Тож стали ми…

– Хлопiв хоч дупою iж, – пирхнув гонець. – А стояли наче барани! Було б сокири узяти та палюгами й вигнати тварюку з дороги, або й убити!

– Ага, кiлько спробували, – сказав дiдуган за вiжками, цмокаючи на мула, бо колона рушила швидше. – Трiйко гномiв з купецькоi охорони, а iз ними ще четверо новобранцiв, якi до Каррераса в фортецю йшли, до вiйська. Гномiв тварюка жахливо пошматувала, а новобранцi…

– Дременули! – закiнчив другий дiдуган, пiсля чого соковито й далеко сплюнув, точно влучивши у вiльний простiр мiж задами мулiв. – Дременули, ледь оту мандигору побачили. Один, кажуть, у штани надристав. О, дивися, дивися, синку, то вiн! Оночки вiн!

– Та що ви менi тут, – трохи занервував Аплегатт, – засранця хочете показати? Не цiкаво менi…

– Не тее! Потвора! Потвора вбита! Вояки ii на фуру кладуть! Бачте?

Аплегатт пiдвiвся на стременах. Незважаючи на сутiнки та на роззяв, якi стовбичили навколо, вiн роздивлявся пiдняте солдатами величезне блiдо-жовте тiло. Нетопиринi крила й скорпiонiв хвiст потвори безвладно волоклися по землi. Крикнувши хором, вояки пiдняли труп вище й звалили його на вiз. Запряженi в нього конi, видно занепокоенi смородом кровi й стерва, заiржали, смикаючи дишлом.

– Не зупинятися! – крикнув дiдуганам десятник, який командував солдатами. – Далi iхати! Проiзд не забивати!

Дiдуган пiдiгнав мулiв, вiз пiдскочив на колii. Аплегатт штурхнув коня п’ятами, порiвнявся iз ними знову.

– Вояки, видко, бестiю затовкли?

– Де там, – заперечив дiдуган. – Вояки, як прийшли, тiльки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобi стiй, то тобi вперед, то се, то те. До потвори не поспiшали. Послали за вiдьмаком.

– За вiдьмаком?

– Так було, – запевнив другий дiдуган. – Комусь згадалося, що на селi вiдьмака бачено, тож по нього й послали. Проiжджав потiм вiн повз нас. Волосся бiле, морда паскудна та ще й страшний меч на спинi. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде iхати, бо вiдьмак бестiю уконтрапупив. Тодi ми й рушили нарештi, а тут, синку, акурат i ти пiд’iхав.

– Ха, – сказав Аплегатт замислено. – Стiльки я рокiв дорогами ганяю, а вiдьмака ще не зустрiчав. Бачив хто, як вiн iз потворою тiею справився?

– Я бачив! – закричав хлопець iз розкуйовдженою чуприною, пiд’iхавши з iншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. – Усе я бачив! Бо бiля солдат був, на самiсiнькому передку!

– Гляньте на шмаркача, – сказав дiдуган, який правив возом. – Молоко пiд носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?

– Та нехай уже, батьку, – втрутився Аплегатт. – Скоро розстань, я на Каррерас поiду, а ранiше знати хотiлося б, що там iз тим вiдьмаком було. Кажи, малий.

– А було так, – почав швидко хлоп, iдучи ступою поряд iз возом, – що прибув отой вiдьмак до вiйськового коменданта. Сказав, що зветься Герант. А комендант на те: як звешся – так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Вiдьмак пiдiйшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зi стайе чи й бiльше навiть, але вiн тiльки здаля глянув i вiдразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна i що вб’е ii, якщо йому двiстi крон дадуть.

– Двiстi крон? – аж захлинувся на те другий дiдуган. – Що вiн, здурiв геть?

– Те саме й пан комендант сказав, тiко шо трохи грубше. А вiдьмак на те: стiльки воно й коштуватиме, а йому – все’дно, нехай потвора на дорозi хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стiльки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А вiдьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й вiдлетить, то скоро назад повернеться, бо то ii ловецька теро… терет… теретор…

– А ти, шмаркачу, не теревень тут! – розiзлився дiдуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальцi, у яких одночасно тримав вiжки. – Кажи-но, як воно було!

– Я ж i кажу! Вiдьмак так мовив: не вiдлетить потвора, а буде собi цiлу нiч лицаря убитого iсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те пiдiйшли купцi й ну вiдьмака вмовляти, так i сяк, що з-помiж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А вiдьмак iм на те, що – ач, бестiя мантикором зветься i надто небезпечна, тож сто крон можуть собi в дупу всадити, вiн шкiрою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь i сказав, що така вже то собача й вiдьмача доля: шкiрою ризикувати i що вiдьмаки саме для тогось i е, яко ота дупа для срання. А купцi, видко, боялися, що вiдьмак також розсердиться i геть пiде, бо на сто п’ятдесят вмовилися. І вiдьмак меча добув i гостинцем пiшов до того мiсця, де потвора сидiла. А комендант знак вiд зурочення йому вслiд зробив, на землю поплював i сказав, що таких пiдмiнцiв пекельних земля невiдомо як носить. Один купець на те: якби, каже, вiйсько замiсть по лiсах за ельфами ганяти страшидла з дорiг прогонило, то у вiдьмаках i потреби б не було, i що…

– Не плети, – перебив дiдуган. – Тiльки що бачив кажи.

– Я, – похвалився хлопець, – вiдьмацького коня стерiг, кобилку-каштанку зi стрiлкою бiлою.

– Та пес iз нею, iз кобилкою! А як вiдьмак потвору вбивав, ти бачив?

– Еее… – затяг хлопак. – Не бачив… Мене назад запхали. Усi вголос верещали, й конi сполошилися, тодi…

– А я казав, – презирливо сказав дiдуган, – що гiвно вiн там бачив, шмаркач.

– Але я вiдьмака бачив, як той повернувся! – заперечив хлопець. – А комендант, який усе бачив, блiдий був на лице й тихесенько солдату сказав, шо то чари магiчнi, або ельфiйськi фокуси, що звичайна людина так швидко мечем вправлятися не може… А вiдьмак вiд купцiв грошву взяв, на кобилку сiв та й поiхав собi.

– Гммм… – пробурмотiв Аплегатт. – А поiхав куди? Трактом до Каррерасу? Раз так, то я його, може, наздожену, хоча б подивлюся на нього…

– Нi, – вiдповiв хлопчина. – Вiн з розстанi в бiк Дорiану рушив. Спiшив дуже.

Вiдьмаку рiдко щось снилося, та й навiть тих нечастих снiв вiн нiколи не пам’ятав, коли просинався. Навiть якщо були то кошмари – а зазвичай це кошмари й були.

Того разу це також був кошмар, але того разу вiдьмак запам’ятав принаймнi його фрагмент. Зi склубоченого виру якихось неясних, але тривожних постатей, дивних, але зловiсних сцен i незрозумiлих, але таких, що пробуджували жах слiв i звукiв, виокремився раптом виразний i чистий образ. Цiрi. Не схожа на ту, яку вiн пам’ятав по Каер Морену. Попелясте волосся ii, розвiяне в галопi, було довшим – таким, яке носила вона, коли зустрiлися вони вперше, у Брокiлонi. Коли проiздила вона поряд iз ним, хотiв вiн крикнути, але не видобув iз себе голосу. Хотiв побiгти за нею, але здавалося, що до середини стегон вiн занурений у застиглу смолу. А Цiрi, здавалося, його не бачила, галопувала далi, у нiч, мiж потворними вербами й вiльхами, що, наче живi, вимахували суччям. А вiн побачив, що за нею – гонитва. Що слiдом за нею чвалуе чорний кiнь, а на ньому вершник у чорному обладунку, у шоломi, декорованому крилами хижого птаха.

Вiн не мiг ворухнутися, не мiг крикнути. Мiг тiльки дивитися, як крилатий рицар наздоганяе Цiрi, хапае за волосся, стягуе з сiдла й галопуе далi, волочачи ii слiдом. Мiг тiльки дивитися, як обличчя Цiрi синiшае вiд болю, а з губ ii зриваеться безголосий крик. Прокинься, – наказав вiн собi, не в силах знести кошмару. – Прокинься! Прокинься негайно!

Вiн прокинувся.

Довго лежав нерухомо, намагаючись забути сон. Потiм устав. Витягнув з-пiд подушки капшук, швидко перерахував десятикронiвки. Сто п’ятдесят за вчорашню мантикору. П’ятдесят за iмляка, якого вiн убив за дорученням вiйта з села пiд Каррерасом. І п’ятдесят за вовкулака, на якого найняли його поселенцi з Бурдорффу.

П’ятдесят за вовкулака. Забагато, бо робота була легкою. Вовкулак не захищався. Загнаний у печеру, з якоi не було виходу, вiн встав навколiшки й чекав удару меча. Вiдьмаковi було його шкода.

Але вiн потребував грошей.

Не минула й година, як вiн уже мандрував вулицями мiста Дорiан, шукаючи знайомий завулок i знайому вивiску.

Напис на вивiсцi проголошував: «Кодрiнгер i Фенн, правовi консультацii i послуги». Втiм Геральт занадто добре знав, що те, що робили Кодрiнгер i Фенн, за визначенням мало надзвичайно мало спiльного iз правом, а самi ж партнери мали багато причин, аби уникати контакту як iз правом, так i з його представниками. Також вiн серйозно сумнiвався, щоб хоч хтось iз клiентiв, якi з’являлися у конторi, знав, що значить слово «консультацiя».

На нижньому поверсi будиночку входу не було – були тiльки солiднi замкненi ворота, що, напевне, вели до каретного сараю чи стайнi. Аби дiстатися до вхiдних дверей, треба було пройти на задвiрки, увiйти на брудне, повне качок та курей подвiр’я, звiдти на сходи, потiм по вузькiй галерейцi й темним коридорчиком. І тiльки тодi ти опинявся перед солiдними, окутими дверима, з червоного дерева, iз великим мiдним кнокером у формi лев’ячоi голови.

Геральт постукав, пiсля чого швидко вiдiйшов убiк. Знав, що вмонтований у дверi механiзм може вистрелити з прихованих серед окуття отворiв довгими, дюймiв на двадцять залiзними шипами. Теоретично, шипи вистрiлювали з дверей, тiльки якщо хтось намагався манiпулювати iз замком або якщо Кодрiнгер чи Фенн натискали на спусковий механiзм, але Геральт уже неодноразово переконувався, що немае безпечних механiзмiв i що кожен iз них часом дiе, навiть коли дiяти не повинен. І навпаки.

Напевне, в дверях був якийсь механiзм, що iдентифiкував гостей, скорiше за все – чародiйський. Бо пiсля стукоту зсередини нiхто нiколи не розпитував i не вимагав назватися. Дверi вiдчинялися, i ставав у них Кодрiнгер. Завжди Кодрiнгер, нiколи Фенн.

– Привiт, Геральте, – сказав Кодрiнгер. – Заходь. Не треба так притискатися до одвiрка, бо я розмонтував захист. Пару днiв тому щось у ньому зiпсувалося. Спрацював i нi з грушки, нi з петрушки продiрявив лоточника. Заходь смiливо. Маеш до мене справу?

– Нi, – вiдьмак увiйшов до широкого темнуватого передпокою, у якому, як завжди, трохи смердiло котом. – Не до тебе. До Фенна.

Кодрiнгер голосно зареготав, переконуючи вiдьмака в пiдозрах, що Фенн е постаттю стовiдсотково мiфiчною, такою, що служить для окозамилювання прево, бейлiфам, збiрникам податкiв та iншим ненависним Кодрiнгеру особам.

Вони увiйшли до контори, у якiй було свiтлiше, бо це була верхня кiмната – вiкна iз солiдними гратами дивилися на сонце бiльшу частину дня. Геральт зайняв крiсло, призначене для клiентiв. Навпроти, за дубовим столом, усiвся у вистеленому крiслi Кодрiнгер, людина, яка наказувала звати себе «адвокатом» i для якоi не було неможливих речей. Якщо хтось мав труднощi, клопоти, проблеми – iшов до Кодрiнгера. І тодi той «хтось» швидко отримував на руки докази нечесностi й зловживань спiльника по справах. Отримував банкiвський кредит без забезпечень i гарантiй. Єдиний iз довгого списку кредиторiв, отримував кошти вiд фiрми, яка проголошувала банкрутство. Отримував спадок, хоча багатий дядечко погрожував, що не дасть й мiдяка. Вигравав процес по спадщинi, бо навiть найзавзятiшi родичi несподiвано вiдмовлялися вiд претензiй. Син його виходив з ями, звiльнений вiд звинувачень на пiдставi беззаперечних доказiв або через брак таких, бо якщо докази були, то вони таемничо зникали, а свiдки наввипередки вiдкликали попереднi зiзнання. Мисливець за приданим, який крутив iз дочкою, раптом переключався на iншу. Коханець дружини чи спокусник дочки в результатi нещасного випадку отримував складний перелам трьох кiнцiвок i щонайменше однiеi верхньоi. А затятий ворог чи будь-яка iнша незручна особа переставала заважати – найчастiше зникав за нею будь-який слiд i поголос. Так, якщо хтось мав проблеми, вiн iхав у Дорiану, швиденько бiг до фiрми «Кодрiнгер та Фенн» i колотив у дверi з червоного дерева. У дверях ставав «адвокат» Кодрiнгер, невисокий, худий i шпакуватий, iз нездоровою шкiрою людини, яка рiдко перебувае на свiжому повiтрi. Кодрiнгер вiв до контори, сiдав у крiсло, брав на колiна великого бiло-чорного кота й гладив його. Обидва – Кодрiнгер i кiт – мiряли клiента дурним, недобрим поглядом золотисто-зелених очей.

– Я отримав твого листа, – Кодрiнгер i кiт змiряли вiдьмака жовто-зеленими поглядами. – Вiдвiдав мене також i такий собi Любисток. Проiздив вiн через Дорiан кiлька тижнiв тому. Розповiв менi дещо про твоi тарапати. Але сказав дуже мало. Замало.

– Правда? Ти мене здивував. Це був перший вiдомий менi випадок, коли Любисток не сказав забагато.

– Любисток, – Кодрiнгер не посмiхнувся, – сказав небагато, бо вiн небагато знае. А сказав менше, нiж знав, бо ти про деякi справи заборонив йому говорити. Звiдки в тебе та вiдсутнiсть довiри? Причому до колеги по професii?

Геральт трохи обурився. Кодрiнгер удав би, що не зауважив того, але не мiг, бо зауважив кiт. Широко розкривши очi, вишкiрив бiлi iколка й майже безголосно засичав.

– Не дражни мого кота, – сказав адвокат, заспокоюючи тваринку пещенням. – Тебе обурило звернення «колега»? Але ж це правда. Я також вiдьмак. Я також звiльняю людей вiд потвор i вiд потворних клопотiв. І також роблю те за грошi.

– Є певна рiзниця, – пробурмотiв Геральт, усе ще пiд неприязним поглядом кота.

– Є, – погодився Кодрiнгер. – Ти вiдьмак анахронiчний, а я вiдьмак новочасний, який iде в ногу iз духом часу. Тому ти скоро будеш без роботи, а я процвiтатиму. Стриг, виверн, ендрiаг i вовкулакiв скоро зовсiм не буде на свiтi. А сучi сини будуть завжди.

– Але ж ти звiльняеш вiд клопотiв саме сучих синiв, Кодрiнгере. Бiдняки, якi мають клопоти, заплатити тобi не зумiють.

– На твоi послуги бiднякiв також не стачить. Бiднякiв на таке завжди не стачуе, саме тому вони й бiдняки.

– Надзвичайно логiчно. А нове настiльки, що аж дихання спирае.

– Є тут iстина, от i спирае. А власне iстиною е те, що база й фундамент наших професiй – це сучi сини. Тiльки й того, що твоi – уже майже релiкти, а моi – реальнi й зростають у силi.

– Добре, добре, перейдiмо до справ.

– Саме час, – кивнув Кодрiнгер, гладячи кота, який напружився i голосно замуркотiв, втикаючи йому пазурi в колiно. – І станемо вирiшувати тi справи вiдповiдно до iерархii iхньоi важливостi. Перша справа: мiй гонорар, колего вiдьмаче, складае двiстi п’ятдесят новiградських крон. Ти маеш таку суму? Чи, може, й тебе зарахувати до бiднякiв, якi мають клопоти?

– Спершу переконаемося, чи напрацював ти на таку ставку.

– Переконання, – холодно сказав адвокат, – обмеж виключно власною особою, до того ж – поспiши. А коли вже переконаеш ii, поклади грошi на стiл. Тодi ми перейдемо до iнших, менш важливих речей.

Геральт вiдв’язав вiд поясу мiшечок i з брязкотом кинув його на стiл. Кiт рiзким стрибком зiскочив з колiн Кодрiнгера й утiк. Адвокат сховав капшук до шухляди, не перевiряючи вмiсту.

– Ти налякав мого кота, – сказав вiн iз неудаваним докором.

– Вибачаюся. Я думав, що брязкiт грошви – останне, що може налякати твого кота. Говори, про що ти довiдався.

– Той Рiенс, – почав Кодрiнгер, – який так тебе цiкавить, особа досить таемнича. Менi вдалося лише встановити, що вiн два роки навчався у школi чародiiв у Бан Ардi. Витурили його звiдти, впiймавши на мiлких крадiжках. Пiд школою, як завжди, чекали вербувальники з кедвенськоi розвiдки. Рiенс дав себе завербувати. Що вiн робив для розвiдки Кедвену, встановити менi не вдалося. Але пiна зi школи чародiiв зазвичай учиться на вбивць. Пiдходить?

– Як влитий. Кажи далi.

– Наступна iнформацiя походить iз Цiнтри. Пан Рiенс сидiв там у ямi. За правлiння королеви Каланте.

– За що сидiв?

– Уяви собi – за борги. У буцегарнi був недовго, хтось його викупив, сплативши його борги разом iз вiдсотками. Трансакцiя вiдбулася за посередництвом банку, зi збереженням анонiмностi доброчинця. Я намагався вистежити, вiд кого надiйшли грошi, але здався пiсля чотирьох чергових банкiв. Той, хто викупив Рiенса, був професiоналом. І йому дуже важила анонiмнiсть.

Кодрiнгер замовчав, закашляв важко, прикладаючи хустку до губ.

– І раптом, одразу пiсля закiнчення вiйни, пан Рiенс з’явився у Содденi, в Ангренi, в Брюгге, – продовжив за мить, витираючи губи й дивлячись на хустку. – Змiнений так, що й не впiзнати, принаймнi якщо йдеться про поведiнку й кiлькiсть готiвки, якою вiн розпоряджався i яку витрачав направо-налiво. Бо якщо йдеться про iм’я, то наглючий сучий син не напружувався: надалi вживав iм’я Рiенса. І як Рiенс почав здiйснювати iнтенсивнi пошуки певноi особи – чи, скорiше, особочки. Вiдвiдав друiдiв з ангренського Кругу, тих, якi опiкувалися сиротами вiйни. Тiло одного з друiдiв знайшли через якийсь час у лiсi неподалiк, знiвеченого, зi слiдами тортур. Потiм Рiенс з’явився у Зарiччi…

– Знаю, – перебив Геральт. – Знаю, що вiн зробив iз хлопською родиною iз Зарiччя. За двiстi п’ятдесят крон я розраховував на бiльше. Як на цей час, единою новиною для мене була iнформацiя про школу чародiiв i кедвенську розвiдку. Решту я знаю. Вiдаю, що Рiенс – безжальний убивця. Вiдаю, що вiн нахабний лобур, що навiть не силиться вигадувати фальшивi iмена. Вiдаю, що працюе вiн за чиiмось дорученням. За чиiм, Кодрiнгере?

– За дорученням якогось чародiя. Це чародiй викупив тодi його з ями. Ти сам мене iнформував, а Любисток те пiдтвердив, що Рiенс використовуе магiю. Справжню магiю, не тi фокуси, якi мiг би знати жак, вигнаний з академii. Тому хтось його пiдтримуе, забезпечуе амулетами, скорiше за все – таемно навчае. Деякi з офiцiйно практикуючих магiв мають таких секретних учнiв i фактотумiв[2 - Фактотум (лат. facere – робити, totum – все) – довiрена особа, яка виконуе будь-якi дорученi завдання.] для вирiшення нелегальних або брудних справ. На жаргонi чародiiв щось таке зветься «працювати на шворцi».

– Дiючи на чародiйськiй шворцi, Рiенс використовував би камуфлюючу магiю. Але вiн не змiнюе анi iменi, анi зовнiшностi. Навiть не позбувся опiку шкiри, який поставила Йеннефер.

– Саме це пiдтверджуе роботу на шворцi, – Кодрiнгер закашлявся, витер губи хусткою. – Бо чародiйський камуфляж – це аж нiяк не камуфляж, тiльки дилетанти застосовують щось таке. Якби Рiенс ховався пiд магiчною заслоною чи iлюзорною маскою, про це вiдразу сигналiзував би кожен магiчний алярм, а такi алярми на сьогоднi е чи не в будь-якiй мiськiй брамi. А чародii вiдчувають iлюзорнi маски безпомилково. У найбiльшому скупченнi людей, у найбiльшi юрбi Рiенс привертав би до себе увагу будь-якого чародiя, наче з вух його валило полум’я, а зi сраки – клуби диму. Повторюю: Рiенс працюе за дорученням чародiя i працюе так, щоб не привертати до себе уваги iнших чародiiв.

– Дехто вважае його за нiльфгардського шпигуна.

– Я про те знаю. Так, наприклад, вважае Дiйкстра, шеф розвiдки Реданii. Дiйкстра рiдко коли помиляеться, тож можна припустити, що й цього разу вiн правий. Але одне не виключае iншого. Фактотум чародiя може одночасно бути нiльфгардським шпигуном.

– Що означало б, що якийсь офiцiйно практикуючий чародiй шпигуе для Нiльфгарду за посередництвом тайного фактотуму.

– Дурня! – Кодрiнгер закашлявся, уважно роздивився хусточку. – Чародiй мав би шпигувати для Нiльфгарду? З яких причин? Для грошей? Смiшно. Розраховуючи на велику владу пiд рукою переможного iмператора Емгира? Ще смiшнiше. Це не таемниця, що Емгир вар Емрейс тримае пiдлеглих йому чародiiв у чорному тiлi. Чародii у Нiльфгардi так само функцiоналнi, як от, наприклад, стайничi. Й влади мають не бiльше нiж стайничi. Чи хтось iз наших бундючних магiкiв вирiшив би боротися за перемогу iмператора, при якому вiн був би стайничим? Фiлiппа Ейльгарт, яка диктуе Вiзiмiру Реданському королiвськi звернення та едикти? Сабрiна Глевiссiг, яка уривае промови Генсельта з Кедвену, молотячи кулаком по столу й наказуючи, щоб король заткнув пельку й слухав? Вiльгефорц з Роггевену, який нещодавно вiдповiдав Демавенду з Едiрну, що поки не мае для нього часу?

– Коротше, Кодрiнгере. То як там iз Рiенсом?

– Звичайно. Нiльфгарська розвiдка намагаеться дiстатися до чародiя, втягуючи до спiвпрацi фактотума. З того, що менi вiдомо, Рiенс не знехтував би нiльфгардським флореном i зрадив би свого майстра без вагань.

– А зараз це ти розповiдаеш дурню. Навiть нашi бундючнi магiки вiдразу б зорiентувалися, що iх зрадили, а розшифрований Рiенс затанцював би на шибеницi. Якби йому пощастило.

– Ти наче дитина, Геральте. Розшифрованих шпигунiв не вiшають, а використовують. Фарширують дезiнформацiею, намагаються перетворити на подвiйних агентiв…

– Не знуджуй дитину, Кодрiнгере. Мене не цiкавлять закулiси працi розвiдки чи полiтика. Рiенс наступае менi на п’яти, тож я хочу знати – чому й за чиiм дорученням. Виходить, що за дорученням якогось чародiя. Хто той чародiй?

– Я ще не знаю. Але скоро знатиму.

– Скоро, – процiдив вiдьмак, – це для мене запiзно.

– Я аж нiяк того не виключаю, – серйозно сказав Кодрiнгер. – Ти впакувався у паскуднi проблеми, Геральте. Добре, що ти звернувся до мене, я умiю витягати з проблем. У принципi, я вже тебе витягнув.

– Справдi?

– Справдi. – Адвокат приклав хусточку до губ i закашляв. – Бо, бач, колего, окрiм чародiя i, може, Нiльфгарду, у пригодi цiй е i третя сторона. Провiдали мене, уяви собi, агенти таемних служб короля Фольтеста. Мали вони клопiт. Король наказав iм вiдшукати певну княжну, яка зникла. Коли виявилося, що це не так просто, агенти вирiшили залучити до спiвпрацi спецiалiста з непростих справ. Викладаючи проблему, доповiли спецiалiсту, що про розшукувану княжну чимало може знати один вiдьмак. Може навiть знати, де та е.

– І що вчинив спецiалiст?

– Спочатку здивувався. Здивувало його, скажiмо, що пойменованого вiдьмака не посаджено до ями, аби там традицiйним способом довiдатися про все, що вiн знае, i навiть багато про що з того, чого не знае, але вигадае, щоб задовольнити тих, хто розпитують. Агенти вiдповiли, що iхнiй шеф це заборонив. Вiдьмаки, пояснили вони, мають настiльки вразливу нервову систему, що пiд впливом тортур вiдразу вмирають, чи ж, як образно вони висловилися, жилка в них у мозку лопаеться. У зв’язку iз тим iм доручено за вiдьмаком слiдкувати, але й це завдання виявилося не з легких. Спецiалiст похвалив агентiв за розсудливiсть i наказав iм прийти через два тижнi.

– Вони погодилися?

– Аякже! Тодi спецiалiст, який уже вважав тебе клiентом, передав агентам неспростовнi докази, що вiдьмак Геральт не мав, не мае i не може мати нiчого спiльного iз розшукуваною княжною. Бо спецiалiст знайшов безпосереднiх свiдкiв смертi княжни Цiрiлли, онуки королеви Каланте, дочки принцеси Паветти. Цiрiлла померла три роки тому в таборi бiженцiв в Ангренi. Вiд дифтерii. Дитинка страшенно страждала перед смертю. Не повiриш, але темерськi агенти мали сльози на очах, коли слухали звiт моiх безпосереднiх свiдкiв.

– Я також маю сльози на очах. Темерiйськi агенти, думаю, не могли чи не захотiли сплатити тобi бiльше двохсот п’ятдесяти крон?

– Твiй сарказм ранить мое серце, вiдьмаче. Я витягнув тебе з проблем, а ти замiсть дякувати раниш мое серце.

– Дякую i вибачаюся. Навiщо кроль Фольтест наказав агентам розшукувати Цiрi, Кодрiнгере? Що iм наказали вчинити, коли ii знайдуть?

– А ти настiльки нетямущий? Убити, ясна рiч. Їi вважають претенденткою на трон Цiнтри, а стосовно того трону iснують iншi плани.

– Це не тримаеться купи, Кодрiнгере. Трон Цiнтри згорiв разом iз королiвським палацом, мiстом й усiею краiною. Зараз там править Нiльфгард. Фольтест чудово про те знае, iншi королi – також. Яким чином Цiрi може претендувати на трон, якого немае?

– Ходiмо, – Кодрiнгер устав. – Спробуемо спiльно знайти вiдповiдь на те запитання. Принагiдно дам тобi привiд для довiри… Що тебе так цiкавить у тому портретi, можу запитати?

– Вiн подiрявлений, наче дятел його дзьобав кiлька сезонiв, – сказав Геральт, дивлячись на малюнок у золоченiй рамi, що висiв на стiнi навпроти адвоката. – І те, що зображуе вiн виняткового iдiота.

– Це мiй небiжчик батько, – Кодрiнгер трохи скривився. – Винятковий iдiот. Я повiсив портрет тут, аби завжди мати його перед очима. Як пересторогу. Ходiмо, вiдьмаче.

Вони вийшли в передпокiй. Кiт, який лежав посерединi килиму й зосереджено вилизував задню лапу, витягнуту пiд дивним кутом, при видi вiдьмака вiдразу чкурнув у темряву коридору.

– Чому коти так тебе не люблять, Геральте? Чи це мае щось спiльне iз…

– Так, – вiдрiзав вiн. – Мае.

Панель червоного дерева на стiнi вiдсунулася безшелесно, вiдкриваючи секретний прохiд. Кодрiнгер пiшов першим. Панель, безсумнiвно пiд магiчним контролем, зачинилася за ними, але в темрявi вони не опинилися. З глибин таемного коридору долинало свiтло.

У примiщеннi наприкiнцi коридору було холодно й сухо, а в повiтрi стояв важкий, задушливий запах куряви й свiчок.

– Познайомишся iз моiм спiвробiтником, Геральте.

– Із Фенном? – посмiхнувся вiдьмак. – Бути не може.

– Може. Признайся, ти ж пiдозрював, що Фенна не iснуе?

– Чого б то?

Помiж шафами й полицями iз книжками, що сягали стелi, пролунав скрип, а за мить звiдти виiхав дивний вiзок. Було це високе крiсло iз колесами. На крiслi сидiв карлик iз величезною головою, посадженiй – без шиi – на непропорцiйно вузьких плечах. У карлика не було обох нiг.

– Знайомтеся, – сказав Кодрiнгер. – Якуб Фенн, учений законник, мiй спiльник i неоцiненний спiвробiтник. А це наш гiсть i клiент…

– Вiдьмак Геральт iз Рiвii, – iз посмiшкою закiнчив калiка. – Неважко здогадатися. Я працюю над замовленням уже кiлька мiсяцiв. Прошу за мною, панове.

Вони рушили за поскрипуючим крiслом у лабiринт мiж полицями, що згиналися пiд тягарем томiв, яких не посоромилася б й унiверситетська бiблiотека в Оксенфуртi. Інкунабули, як оцiнив Геральт, мали збирати кiлька поколiнь Кодрiнгерiв i Феннiв. Вiн був радий з виказаного доказу довiри, радiв, познайомившись нарештi iз Фенном. Утiм не сумнiвався, що постать, хоча й стовiдсотково реальна, частково залишалася мiфiчною. Мiфiчного Фенна, постiйне альтер-его Кодрiнгера, часто бачили в мiстi, а прикутий до крiсла вчений законник ймовiрно нiколи не полишав будинку.

Середина примiщення була надзвичайно добре освiтлена, стояв тут низький, доступний iз крiсла на колесах пюпiтр, на якому громадилися книжки, сувоi пергаменту й велену, папери, пляшки iз чорнилами й тушшю, жмутки пер i маса загадкового приладдя. Загадковим, утiм, було не все. Геральт розпiзнав форму для фальшування печаток i дiамантову стирачку для усування записiв з урядових документiв. На серединi пюпiтру лежав невеличкий кульовий арбалет-репетер, а поряд з-пiд оксамитовоi тканини визирали великi лiнзи, зробленi зi шлiфованого гiрського кришталю. Лiнзи такi були рiдкiстю i коштували цiлу купу грошви.

– Ти дiзнався про щось нове, Фенне?

– Небагато, – калiка посмiхнувся. Посмiшку вiн мав добру й вiдкриту. – Я звузив список потенцiйних працедавцiв Рiенса до двадцяти восьми чародiiв…

– Поки це облишимо, – швидко сказав Кодрiнгер. – Поки цiкавить нас дещо iнше. Поясни Геральтовi причини, через якi зникла княжна Цiнтри е об’ектом обширних пошукiв агентiв Чотирьох Королiвств.

– Дiвчина мае у жилах кров королеви Каланте, – сказав Фенн, нiби здивований необхiднiстю пояснювати настiльки очевиднi речi. – Вона остання з королiвськоi лiнii. Цiнтра мае чимале стратегiчне й полiтичне значення. Зникла, залишаючись поза сферою впливiв, претендентка на корону – невигiдна, а може, навiть небезпечна, якщо потрапить пiд не той вплив. Наприклад, пiд вплив Нiльфгарду.

– Наскiльки я пам’ятаю, – сказав Геральт, – у Цiнтрi право не дозволяе жiнкам спадкувати.

– Це правда, – пiдтвердив Фiнн i знову посмiхнувся. – Але жiнка завжди може стати чиеюсь дружиною i матiр’ю нащадка чоловiчоi статi. Служби розвiдки Чотирьох Королiвств довiдалися про проведенi Рiенсом гарячковi пошуки княжни й упевнилися, що саме про це йдеться. Тож вирiшено було унеможливити варiант, коли княжна стала б дружиною i матiр’ю. Простим, але результативним способом.

– Але княжна мертва, – швидко сказав Кодрiнгер, бачачи, якi змiни на обличчi Геральта викликають слова усмiхненого карлика. – Агенти довiдалися про те й припинили пошуки.

– Поки що припинили, – вiдьмак насилу зберiг спокiй i холодний тон. – Проблема iз брехнею у тому, що вона вилiзае назовнi. Крiм того, королiвськi агенти – це тiльки одна зi сторiн, що беруть участь у цiй грi. Агенти, й ви самi це сказали, вистежували Цiрi, щоб перекреслити плани iнших переслiдувачiв. А тi iншi можуть виявитися менш пiддатливими на дезiнформацiю. Я вас винайняв, аби ви знайшли спосiб, що убезпечить дитину. Що ви пропонуете?

– У нас е одна концепцiя, – Фенн кинув оком на спiльника, але не знайшов на його обличчi наказу мовчати. – Ми хочемо дискретно, але широко розповсюдити думку, що не тiльки княжна Цiрiлла, а навiть ii можливi нащадки чоловiчоi статi не мають жодних прав на трон Цiнтри.

– У Цiнтрi кужiль не спадкуе, – пояснив Кодрiнгер, змагаючись iз новим приступом кашлю. – Спадкуе там виключно меч.

– Саме так, – пiдтвердив учений законник. – Геральт мить тому сам про те сказав. Це старовинний закон, навiть тiй дияволицi Каланте не вдалося його вiдмiнити, а вже вона – намагалася.

– Хотiла повалити закон за допомогою iнтриги, – переконливо сказав Кодрiнгер, витираючи губи хусткою. – Нелегальноi iнтриги. Поясни, Фенне.

– Каланте була единою донькою короля Дагорада й королеви Адалii. Пiсля смертi батькiв вона протистояла аристократii, яка бачила в нiй виключно дружину для нового короля. Хотiла вона панувати нероздiльно, погодившись для проформи й для пiдтримання династii на iнститут князя-чоловiка, який би сидiв бiля неi, але значив би не бiльше, нiж лялька-мотанка на весiллi. Старi роди тому опиралися. Каланте мала на вибiр або громадянську вiйну, або вiдмову вiд трону на користь iншоi лiнii, або ж замiжжя iз Ройгнером, князем Еббiнга. Обрала вона те трете рiшення. Правила краiною, але поряд iз Ройгнером. Зрозумiло, не дала себе уярмити чи випхати на бабську половину. Була вона Левицею iз Цiнтри. Але панував Ройгнер, хоча Левом його не титулував нiхто.

– А Каланте, – додав Кодрiнгер, – щосили намагалася завагiтнiти й народити сина. Нiчого з того не вийшло. Народила доньку, Паветту, потiм двiчi були викиднi, i стало зрозумiло, що бiльше дiтей у неi не буде. Всi плани беркицьнулися. От бабська доля. Величнi амбiцii перехрещуе зруйнована матка.

Геральт скривився.

– Ти огидно тривiальний, Кодрiнгере.

– Знаю. Правда також була тривiальною. Бо Ройгнер почав видивлятися молоду королеву iз вiдповiдно широкими стегнами, краще з роду, що пiдтверджував свою плодовитiсть аж до прабабки. А в Каланте земля стала тiкати з-пiд нiг. Кожна страва, кожен келих вина могли мiстити смерть, кожне полювання могло скiнчитися нещасним випадком. Багато що свiдчить про те, що Левиця iз Цiнтри в той час перехопила iнiцiативу. Ройгнер помер. У краiнi тодi лютувала вiспа, i смерть короля нiкого не здивувала.

– Я починаю розумiти, – сказав вiдьмак, удавано байдуже, – на що спиратимуться вiдомостi, якi ви маете намiр дискретно, але широко розповсюдити. Цiрi стане онукою отруйницi та вбивцi чоловiка?

– Не випереджуй фактiв, Геральте. Кажи далi, Фенне.

– Каланте, – посмiхнувся карлик, – врятувала життя, але корона вiдсувалася усе далi. Коли пiсля смертi Ройгнера Левиця потягнулася за абсолютною владою, аристократiя знову твердо сказала «нi» ламанню закону й традицii. На трон Цiнтри мав сiсти король, не королева. Справу поставили ясно: щойно мала Паветта почне хоча б трохи нагадувати жiнку, належить видати ii замiж за когось, хто стане новим королем. Повторне замiжжя безплiдноi королеви в гру не входило. Левиця iз Цiнтри зрозумiла, що може розраховувати, найбiльше, на роль королеви-матерi. До того ж чоловiком Паветти мiг стати хтось, хто й зовсiм вiдсунув би тещу вiд владарювання.

– Я знову буду тривiальним, – застерiг Кодрiнгер. – Каланте зволiкала iз виданням Паветти замiж. Спочатку знищила проект мар’яжу, коли дiвчинi було десять, а тодi й другий, коли стало тiй тринадцять. Аристократiя випередила тi плани й захотiла, щоб п’ятнадцятий день народження Паветти був останнiм народженням панни. Каланте мусила дати згоду. Але спочатку вона добилася того, на що розраховувала. Паветта задовго залишалася панною. Почало iй свербiти так, що вона допустила до себе першого-лiпшого приблуду, до того ж – заклятого на потвору. Були в тому якiсь надприроднi обставини, якiсь пророцтва, чари, обiтницi… Якесь Право Несподiванки? Вiрно, Геральте? Що сталося потiм, ти, напевне, пам’ятаеш. Каланте закликала до Цiнтри вiдьмака, а вiдьмак набешкетував. Не знаючи, що ним управляють, вiн зняв прокляття з потворного Єжака, зробивши можливим його мар’яж iз Паветтою. Тим самим вiдьмак полегшив Каланте збереження трону. Зв’язок Паветти iз вiдчарованою потворою був для вельмож настiльки великим шоком, що вони погодилися на раптове замiжжя Левицi iз Ейстом Турсехом. Ярл iз островiв Скеллiге видався усiм кращим за приблуду Єжака. Таким чином Каланте й далi правила краiною. Ейст, як i всi острiв’яни, надмiрно шанував Левицю iз Цiнтри, аби в чомусь iй суперечити, а вiд королювання його нудило. Вiн цiлком передав правлiння у ii руки. А Каланте, фаршируючи себе медикаментами й елiксирами, тягнула чоловiка в ложе удень i вночi. Хотiла народити до самих останнiх своiх днiв. Бо якщо вже королева-мати – то власного сина. Але, як я уже говорив, великi амбiцii, але…

– Ти вже говорив. Не повторюйся.

– Натомiсть принцеса Паветта, дружина дивного Єжака, вже пiд час шлюбноi церемонii мала на собi пiдозрiло вiльну сукню. Каланте змiнила плани. Якщо не ii син, думала, то нехай це буде син Паветти. Але Паветта народила доньку. Прокляття, чи що? Втiм, принцеса ще могла народити. Чи – могла б. Бо стався загадковий нещасливий випадок. Вона й отой дивакуватий Єжак зникли в незрозумiлiй морськiй катастрофi.

– Ти не занадто довго, Кодрiнгере?

– Намагаюся прояснити ситуацiю, нiчого бiльше. Пiсля смертi Паветти Каланте зламалася, але не на довго. Останньою надiею ii була онука. Дочка Паветти, Цiрiлла. Цiрi, шалiюче по королiвському бургу втiлене дияволятко. Для декого – улюблениця, особливо для тих, хто у вiцi, бо так вона нагадувала Каланте, коли та була дитиною. Для iнших… пiдмiнник, дочка потворного Єжака, на яку, до того ж, пред’являв права якийсь вiдьмак. А тепер ми доходимо до сутi справи: пестунка Каланте, яку, очевидно, та готувала як наступницю, яку сприймали наче друге втiлення ii, Левеня iз кровi Левицi, навiть тодi вважалася деякими усунутою вiд права на трон. Цiрiлла була неправого народження. Паветта пiшла на мезальянс. Змiшала королiвську кров iз низькою кров’ю приблуди незрозумiлого походження.

– Хитро, Кодрiнгере. Але воно не так. Батько Цiрi аж нiяк не був низького походження. Був принцом.

– Та що ти кажеш? Я про те не знав. З якого королiвства?

– З якогось на пiвднi… З Маехту… так, саме з Маехту.

– Цiкаво, – пробурмотiв Кодрiнгер. – Маехт здавна нiльфгардська марка. Входить до складу Провiнцii Метiнна.

– Але вiн е королiвством, – втрутився Фенн. – Пануе там король.

– Пануе там Емгир вар Емрейс, – вiдрiзав Кодрiнгер. – Хто б не сидiв там на тронi, сидить вiн з ласки й за рiшенням Емгира. Але якщо ми вже про те, то перевiр, кого Емгир зробив там королем. Я не пам’ятаю.

– Уже шукаю, – калiка попхнув колеса свого крiсла, вiд’iхав, скриплячи, до книжковоi шафи, стягнув з неi товсту кипу сувоiв i почав iх переглядати, кидаючи переглянутi на пiдлогу. – Гммм… Уже маю. Королiвство Маехт. На гербi срiбнi риби й корони промiннi на полi блакитно-червоному чотиридольному…

– Плюнь на геральдику, Фенне. Король, хто там король?

– Гоет, на прiзвисько Справедливий. Обраний через елекцiю[3 - Елекцiя – вибори монарха в Польщi й Гетьманськiй Украiнi голосуванням можних родiв.]…

– …Емгиром з Нiльфгарду, – холодно договорив Кодрiнгер.

– …дев’ять рокiв тому.

– Не той, – швидко пiдрахував адвокат. – Цей нас не цiкавить. Хто був перед ним?

– Хвилиночку. Маю. Акерспаарк. Помер…

– Помер вiд гострого запалення легенiв, пробитих стилетом посiпаками Емгира чи того Справедливого, – Кодрiнгер знову виказав свою здогадливiсть. – Геральте, чи отой Акерспаарк породжуе у тобi якихось асоцiацiй? Вiн мiг бути татусем нашого Єжака?

– Так, – пiдтвердив вiдьмак, трохи подумавши. – Акерспаарк. Пам’ятаю, Данi саме так звав свого батька.

– Данi?

– Таке вiн носив iм’я. Був принцом, сином того Акерспаарка…

– Нi, – перебив його Фенн, вдивляючись у сувоi. – Тут про всiх сказано. Легальнi сини: Орм, Горм, Торм, Хорм i Гонзалез. Легальнi доньки: Алiя, Валiя, Нiна, Пакулiна, Мальвiна й Аргентина…

– Вiдкликаю свiй наклеп на Нiльфгард i на Справедливого Гоета, – поважно заявив Кодрiнгер. – Того Акерспаарка не вбили. Вiн просто затрахався на смерть. Бо напевне мав вiн i позашлюбних, га, Фенне?

– Мав. Чимало. Але жодного на iм’я Данi я тут не бачу.

– Я i не сподiвався, що ти побачиш. Геральте, твiй Єжак не був нiяким принцом. Навiть якщо й насправдi вилодив його десь на сторонi той ходок Акерспаарк, вiд права на такий титул його, окрiм Нiльфгарду, вiддаляла холерно довга черга легальних Ормiв, Гормiв й iнших Гонзалезiв iз iх власними, напевне численними, дiтлахами. З формальноi точки зору Паветта вдалася до мезальянсу.

– А Цiрi, дитя мезальянсу, не мае прав на трон?

– Браво.

Фенн прискрипiв до пюпiтру, штовхаючи колеса крiсла.

– Це аргумент, – сказав, задираючи велику голову. – Виключно аргумент. Не забувай, Геральте, ми не змагаемося анi за корону для княжни Цiрiлли, анi за позбавлення ii корони. З розпущеноi плiтки мае випливати, що дiвчину не можна використовувати для загарбання Цiнтри. Що коли хтось таку спробу зробить, то легко буде поставити ii пiд сумнiв. Дiвчина перестане бути в полiтичнiй грi фiгурою, а стане тiльки неважливим пiшаком. А тодi…

– Дозволять iй жити, – спокiйно докiнчив Кодрiнгер.

– З формального боку, – запитав Геральт, – наскiльки серйозний це аргумент?

Фенн глянув на Кодрiнгера, потiм на вiдьмака.

– Не дуже серйозний, – визнав. – Цiрiлла – все ж кров Каланте, хай i трохи розбавлена. За нормальних умов може й вiдсунули б ii вiд трону, але умови ненормальнi. Кров Левицi мае значення полiтичне…

– Кров… – Геральт потер чоло. – Що значить Дитя Старшоi Кровi, Кодрiнгере?

– Не розумiю. Хтось, говорячи про Цiрiллу, уживав таке визначення?

– Так.

– Хто?

– Неважливо хто. Що це значить?

– Luned aep Hen Ichaer, – сказав раптом Фенн, вiд’iжджаючи вiд пюпiтру. – Дослiвно це було б не Дитя, але Дочка Старшоi Кровi. Гммм… Старша Кров… Я зустрiчав таке визначення. Не пам’ятаю точно… Хiба йдеться про якесь ельфiйське вiщування. У деяких версiях тексту ворожби Ітлiни, тих, що старiшi, е, як менi здаеться, згадки про Старшу Кров Ельфiв, чи ж Ен Ген Іхер. Але ми тут не маемо повного тексту ворожби. Треба б звернутися до ельфiв…

– Облишмо це, – перебив його холодно Кодрiнгер. – Не забагато розмов за раз, Фенне, не забагато сорок за хвiст, не забагато вiщувань та таемниць. Поки що дякуемо тобi. Бувай, плiдноi працi. Геральте, ходiмо. Повертаемося до контори.

– Замало, вiрно? – упевнився вiдьмак, щойно вони повернулися й усiлися в крiсла, адвокат за столом, а вiн навпроти. – Занизький гонорар, вiрно?

Кодрiнгер пiдняв зi столу металевий предмет у формi зiрки й кiлька разiв крутнув його в пальцях.

– Занизький, Геральте. Копирсання в ельфiйських вiщуваннях для мене диявольськи обтяжливо, це втрата часу й коштiв. Потрiбно пiд час пошукiв iти до ельфiв, бо, окрiм них, нiхто не в змозi зрозумiти iхнiх записiв. Ельфiйськi манускрипти в бiльшостi випадкiв – якась складнюща символiка, акровiршi, iнколи майже шифри. Старша Мова завжди щонайменше двозначна, а коли записана – може мати хоч i десять значень. Ельфи нiколи не були схильнi допомагати нiкому, хто хотiв розкусити iхнi вiщування. А тепер, коли в лiсах тривае кривава вiйна iз бiлками, коли доходить до погромiв, до них небезпечно наближатися. Ельфи можуть прийняти тебе за провокатора, люди – звинуватити в зрадi…

– Скiльки, Кодрiнгере?

Адвокат мовчав хвильку, безустанно граючись металевою зiркою.

– Десять вiдсоткiв, – сказав нарештi.

– Десять вiдсоткiв вiд чого?

– Не глузуй з мене, вiдьмаче. Справа стае серйозною. Стае усе менш ясно, про що тут iдеться, а коли невiдомо, про що йдеться, то напевно йдеться про грошi. Тодi менi милiший вiдсоток, анiж звичайний гонорар. Даси менi десять вiдсоткiв вiд того, що матимеш, мiнус уже сплачена сума. Пишемо угоду?

– Нi. Я не хочу наражати тебе на збитки. Десять вiдсоткiв вiд нуля дають нуль, Кодрiнгере. Я, дорогий мiй колего, не матиму з того нiчого.

– Повторюю, не глузуй з мене. Не вiрю, щоб ти робив це без зиску. Не вiрю, що не криються за тим…

– Мало мене обходить, у що ти вiриш. Не буде жодноi угоди. Й жодних вiдсоткiв. Окресли розмiр гонорару за збирання iнформацii.

– Будь-кого iншого, – закашлявся Кодрiнгер, – я б викинув геть, будучи впевненим, що мене намагаються надурити. Але до тебе, анахронiчний вiдьмаче, якось дивно пасуе шляхетна й наiвна незацiкавленiсть. Це твiй стиль, це чудово й патетично старомодно… дати себе вбити задарма…

– Не втрачаймо часу. Скiльки, Кодрiнгере?

– Ще стiльки ж. Разом п’ятсот.

– Шкода, – Геральт качнув головою, – але мене не вистачить на таку суму. Принаймнi, не в цю хвилину.

– Поновлюю пропозицiю, яку я колись тобi зробив, на початку нашого знайомства, – сказав повiльно адвокат, усе ще граючись зiркою. – Вiзьми вiд мене роботу, й тобi вистачатиме. На iнформацiю й iншу розкiш.

– Нi, Кодрiнгере.

– Чому?

– Ти не зрозумiеш.

– Цього разу ти раниш менi не серце, але професiйну гордiсть. Бо я собi лещу, вважаючи, що насправдi я все розумiю. В основу наших професiй закладено пiдлiсть, але ти все-таки постiйно вiддаеш перевагу анахронiчному перед новочасним.

Вiдьмак усмiхнувся.

– Браво.

Кодрiнгер знову зайшовся кашлем, витер губи, глянув на хустку, потiм пiдвiв жовто-зеленi очi.

– Ти ж кинув погляд у список магiчок та магiв, який лежав на пюпiтрi? У список потенцiйних роботодавцiв Рiенса?

– Кинув.

– Я не дам тобi списку, поки все не перевiрю. Не керуйся тим, що пiдгледiв. Любисток говорив менi, що Фiлiппа Ейльгарт, скорiше за все, знае, хто стоiть за Рiенсом, але iз тобою тим знанням не подiлилася. Фiлiппа не захищала б будь-кого. За тим негiдником стоiть якась по-справжньому важлива фiгура.

Вiдьмак мовчав.

– Стережися, Геральте. Ти в серйознiй небезпецi. Хтось веде iз тобою гру. Хтось точно передбачае твоi ходи, хтось ними майже керуе. Не пiддайся зухвалостi та нахабству. Той, хто iз тобою грае, це не стрига чи вовкулак. Це не брати Мiшле. Це навiть не Рiенс. Дитя Старшоi Кровi, прокляття. Наче мало було трону Цiнтри, чародiiв, королiв i Нiльфгарду, так ще на додаток й ельфи. Припини цю гру, вiдьмаче, вийди з неi. Перекресли плани, роблячи те, на що вiд тебе нiхто не сподiваеться. Обiрви той шалений зв’язок, не дозволь, щоб згадували тебе поряд iз Цiрiллою. Залиш ii Йеннефер, а сам повертайся до Каер Морену й не вистромлюй звiдти носа. Заховайся у горах, а я попорпаюся в ельфiйських манускриптах, спокiйно, без поспiху, докладно. А коли вже матиму iнформацiю про Дитя Старшоi Кровi, коли буду знати iм’я чародiя, який у те замiшаний, ти зумiеш зiбрати грошву й ми зробимо обмiн.

– Я не можу чекати. Дiвчина в небезпецi.

– Це правда. Але менi вiдомо, що тебе вважають перешкодою на шляху до неi. Перешкодою, яку належить беззаперечно усунути. У зв’язку iз тим це ти – в небезпецi. Вiзьмуться за дiвчину, тiльки коли покiнчать iз тобою.

– Або коли я припиню гру, усунуся i заховаюся у Каер Моренi. Я занадто багато заплатив тобi, Кордiнгере, щоб ти давав менi такi поради.

Адвокат крутнув у пальцях сталеву зiрку.

– За суму, яку ти сьогоднi менi заплатив, я активно дiяв уже якийсь час, вiдьмаче, – сказав вiн, стримуючи кашель. – Порада, яку я тобi дав, е цiлком обдуманою. Заховайся у Каер Моренi, зникни. Й тодi тi, якi шукають Цiрi, отримують ii.

Геральт примружив очi й усмiхнувся. Кодрiнгер не зблiд.

– Я знаю, що кажу, – сказав, витримавши й усмiшку, й погляд. – Переслiдувачi твоеi Цiрi знайдуть ii i зроблять iз нею, що захочуть. А тим часом i вона, й ти – будете в безпецi.

– Поясни, прошу. В мiру швидко.

– Я знайшов одну дiвчину. Шляхтанку iз Цiнтри, повоенну сироту. Вона пройшла крiзь табiр для бiженцiв, зараз мiряе лiктем i кроiть тканини, прийнята суконником з Брюгге. Не вирiзняеться вона нiчим особливим. Окрiм одного. Вона дуже схожа на малюнок з певноi мiнiатюри, на якiй зображено Левенятко iз Цiнтри… Хочеш побачити ii портретик?

– Нi, Кодрiнгере. Не хочу. Й не погоджуюся на таке рiшення.

– Геральте, – адвокат прикрив очi. – Що тобою керуе? Якщо бажаеш врятувати ту твою Цiрi… Менi здаеться, що зараз для тебе погорда – розкiш. Нi, я погано висловився. Для тебе погорда погордою – розкiш. Надходить Час Погорди, колего вiдьмаче, час великоi, безмежноi погорди. Ти маеш пристосуватися. Те, що я тобi пропоную, – це проста альтернатива. Хтось помре, щоб хтось мiг жити. Хтось, кого ти любиш, уцiлiе. Умре iнша дiвчинка, якоi ти не знаеш, якоi ти нiколи не бачив…

– До якоi я можу ставитися iз погордою? – перебив вiдьмак. – Маю за те, що я люблю, заплатити погордою до самого себе? Нi, Кодрiнгере. Залиш ту дитину в спокоi, нехай i надалi мiряе сукно лiктем. Портретик ii – знищ. Спали. А за моi двiстi п’ятдесят важко зароблених крон, якi ти кинув у шухляду, дай менi дещо iнше. Інформацiю. Йеннефер i Цiрi залишили Елландер. Я упевнений, що ти про це знаеш. Я упевнений, що знаеш, куди вони прямують. Я упевнений, що знаеш, чи хтось iде по iхньому слiду.

Кодрiнгер побарабанив пальцями по столу, закашлявся.

– Вовк, попри застереження, бажае полювати й далi, – констатував. – Не бачить, що це на нього полюють, що лiзе вiн просто мiж прапорцями, поставленимиi на нього справжнiм мисливцем.

– Не будь банальним. Будь конкретним.

– Якщо бажаеш. Неважко здогадатися, що Йеннефер iде на з’iзд чародiiв, що скликаний на початок липня у Гарштангу на островi Танедд. Вона вмiло петляе i не користуеться магiею, тому ii важко вислiдити. Тиждень тому вона була ще в Елландерi, за моiми розрахунками, за три-чотири днi добереться вона до мiста Горс Велен, вiд якого до Танедду – один крок. Їдучи до Горс Велену, вона мае проiхати селищем Анхор. Вирушивши оце зараз, ти матимеш шанс перехопити тих, хто iде за нею. Бо за нею iдуть.

– Сподiваюся, – Геральт паскудно усмiхнувся, – що то не якiсь там королiвськi агенти?

– Нi, – сказав адвокат, дивлячись на металеву зiрку, якою вiн грався. – Це не агенти. Але це й не Рiенс, який мудрiший за тебе, бо пiсля бою iз Мiшле затаiвся у якiйсь дiрi й не висувае звiдти носа. За Йеннефер iдуть трое найманих горлорiзiв.

– Я так здогадуюся, що ти iх знаеш?

– Я усiх знаю. І тому дещо тобi запропоную: залиш iх у спокоi. Не iдь до Анхору. А я використаю своi знайомства й зв’язки. Спробую пiдкупити головорiзiв, перекупити контракт. Іншими словами – натравлю iх на Рiенса. Якщо вдасться…

Раптом обiрвав себе, сильно замахнувся. Сталева зiрка завила в польотi й з трiском ударила в портрет, просто в чоло Кодрiнгера-старшого, дiрявлячи полотно й майже до половини втикаючись у стiну.

– Добре, га? – широко посмiхнувся адвокат. – Це зветься орiон. Заморський винахiд. Тренуюся уже з мiсяць, влучаю майже завжди. Може придатися. На тридцять футiв ця зiрочка вбивча й не пiдводить, а сховати ii можна в рукавичцi чи за стрiчкою капелюха. Вже рiк орiони введенi в озброення нiльфгардських спецслужб. Ха-ха, якщо Рiенс шпигуе для Нiльфгарду, буде кумедно, якщо знайдуть його iз орiоном у скронi… Що ти на те?

– Нiчого. Це твоя справа. Двiстi п’ятдесят крон лежать у твоiй шухлядi.

– Ясно, – кивнув Кордiнгер. – Сприймаю твоi слова як розв’язання менi рук. Помовчiмо хвильку, Геральте. Вшануймо скору смерть пана Рiенса хвилиною скорботи. Чому ти, най тебе диявол, кривишся? Не маеш пошани до маестату смертi?

– Маю. Занадто велику, щоб слухати iдiотiв, якi з неi смiються. Чи ти думав колись про власну смерть, Кодрiнгере?

Адвокат важко закашляв, довго дивився на хустку, якою заслоняв рота. Потiм пiдвiв очi.

– Аякже, – сказав тихо. – Думав. Причому iнтенсивно. Але що тобi до моiх думок, вiдьмаче? Поiдеш до Анхору?

– Поiду.

– Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобi говорять цi iмена?

– Нi.

– Усi трое – непоганi на мечах. Кращi за Мiшле. Я б рекомендував би надiйнiше, далекобiйну зброю. Наприклад, тi нiльфгардськi зiрочки. Хочеш, я продам тобi кiлька? Маю iх багацько.

– Не куплю. Непрактично. Шумлять у польотi.

– Свист дiе психологiчно. Може паралiзувати жертву страхом.

– Можливо. Але може й попередити. Я зумiв би вiд того ухилитися.

– Якби бачив, що в тебе кидають – беззаперечно. Я знаю, ти зумiеш ухилитися вiд стрiли чи арбалету… Але ззаду…

– Ззаду також.

– Брешеш.

– Закладемося, – холодно сказав Геральт. – Я повернуся обличчям до портрету твого тата-iдiота, а ти кинеш у мене тим орiоном. Попадеш у мене – ти виграв. Не попадеш – програв. Якщо програеш, розшифруеш ельфiйськi манускрипти. Отримаеш iнформацiю про Дитя Старшоi Кровi. Швидко. У кредит.

– А якщо виграю?

– Також здобудеш ту iнформацiю i запропонуеш ii Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.

Кодрiнгер вiдчинив шухляду й витягнув другий орiон.

– Розраховуеш на те, що я не прийму закладу, – констатував, не запитав.

– Нi, – усмiхнувся вiдьмак. – Я впевнений, що ти його приймеш.

– Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совiстi немае.

– Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш iз прогресом i духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронiчнiй наiвностi, й цього разу ризикну не без надii на зиск. То що? Закладемося?

– Закладемося, – Кодрiнгер взяв сталеву зiрку за один з променiв i встав. – Цiкавiсть завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необгрунтоване милосердя. Повертайся.

Вiдьмак повернувся. Глянув на густо подiрявлене обличчя на портретi й на орiон, що там стирчав. А потiм закрив очi.

Зiрка завила й ударила в стiну за чотири пальцi вiд рами портрету.

– Ясна холера! – крикнув Кодрiнгер. – Навiть не здригнувся, сучий ти сину!

Геральт повернувся й усмiхнувся. Надзвичайно паскудно.

– А чого б менi було здригатися? Я чув, що ти кидаеш так, аби не поцiлити.

У заiздi було порожньо. В кутку, на лавi, сидiла молода жiнка iз кругами пiд очима. Сором’язливо вiдвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловiк, дрiмав поряд, спершись спиною на стiну. У тiнi за пiччю сидiв ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темрявi кiмнати чiтко.

Господар пiдвiв голову, побачив Аплегатта, помiтив його вбрання i бляху iз гербом Едiрну на грудях i моментально спохмурнiв. Аплегатт призвичаiвся уже до таких привiтань. Був вiн королiвським гiнцем, мав беззастережне право пiдводи. Королiвськi декрети були чiткими: гонець мав право в кожному мiстi, у кожному селi, у кожному заiздi й у кожному трактирi зажадати свiжого коня – i бiда тим, хто б йому вiдмовив. Зрозумiло, гонець залишав власного коня, а нового брав пiд розписку – власник мiг звернутися до старости й отримати компенсацiю. Але iз тим бувало по всякому. Тому на гiнця завжди дивилися нелюб’язно i з острахом – зажадае чи не зажадае? Забере назавжди нашого Злотка? Нашу вигодувану вiд жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт уже бачив заплаканих дiтей, якi чiплялися у засiдланого улюбленця i товариша по iграх, коли того виводили зi стайнi, й неодноразово дивився на обличчя дорослих, поблiдлi вiд вiдчуття несправедливостi й безсилля.

– Свiжого коня менi не треба, – сказав вiн жорстко. Здалося йому, що господар зiтхнув iз полегшенням.

– Поiм, бо на шляху – зголоднiв я, – додав гонець. – Є що в горнятку?

– Юшки трохи залишилося, вiдразу подам, сiдайте. Заночуете? Уже сутенiе.

Аплегатт задумався. Два днi тому зустрiвся вiн iз Гансомом, знайомим гiнцем, i, вiдповiдно до наказу, обмiнявся iз ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерiю i Магакам у Венгербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Вiзiмiра з Реданii, поiхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проiхати йому треба було бiльше трьохсот миль.

– Поiм та поiду, – вирiшив. – Мiсяць у повнi, а шлях рiвний.

– Ваша воля.

Суп, що йому налили, був водянистий i без смаку, але гонець не зважав на такi дрiб’язки. Смакував вiн удома куховарство дружини, а на шляху iв, що давали. Сьорбав повiльно, незграбно тримаючи ложку в пальцях, загрубiлих вiд вуздечки.

Кiт, що дрiмав на припiчку, раптом пiдвiв голову, засичав.

– Королiвський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидiв у тiнi, iз якоi вiн тепер вийшов, стаючи поряд iз гiнцем. Волосся мав бiле, наче молоко, стягнуте на чолi шкiряною пов’язкою, чорна куртка – набита срiбними заклепками, високi чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголiв’я перекинутого через спину меча.

– Куди дорога веде?

– Куди королiвська воля пожене, – холодно вiдповiв Аплегатт. На подiбнi питання нiколи не вiдповiдав iнакше.

Бiловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гiнця. Мав вiн ненатурально блiде обличчя i дивнi темнi очi.

– Королiвська воля, – сказав вiн нарештi неприемним, трохи хрипким голосом, – напевне наказуе тобi поспiшати? Напевне, треба тобi в дорогу?

– А вам що до того? Хто ви е, щоб мене пiдганяти?

– Я нiхто, – бiловолосий усмiхнувся паскудно. – Й тебе не пiдганяю. Але на твоему мiсцi я б поiхав звiдси якнайшвидше. Не хотiлося б, щоб iз тобою сталося щось погане.

На такi заяви Аплегатт також мав випробувану вiдповiдь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокiйну – але таку, що точно нагадувала, кому служить королiвський гонець i що загрожуе тому, хто гiнця б вiдважився образити. Але в голосi бiловолосого було щось, що стримало Аплегатта вiд звичайноi вiдповiдi.

– Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може двi.

– Розумiю, – кивнув бiловолосий, пiсля чого пiдвiв голову, прислухаючись, здавалося, до голосiв, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тiльки цвiрiнькання.

– Тодi вiдпочивай, – сказав бiловолосий, поправляючи ремiнець меча, що йшов навскоси через груди. – Але не виходь на подвiр’я. Що б не вiдбувалося – не виходь.

Аплегатт утримався вiд питань. Інстинктивно вiдчував, що так буде краще. Схилився над мискою i вiдновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супi. Коли ж пiдвiв голову, бiловолосого в залi не було.

За хвильку на подвiр’i заiржав кiнь, застукали копита.

До заiзду увiйшло трое чоловiкiв. При iхньому виглядi корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жiнка iз немовлям ближче присунулася до чоловiка, який дрiмав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи пiдтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс i корд.

Чоловiки пiдiйшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцiнюючи гостей. Ішли вiльно, побрязкуючи острогами й зброею.

– Вiтаю мосьпанство, – корчмар вiдкашлявся. – Чим можу служити?

– Горiлкою, – сказав один, низький i кремезний, iз довгими, наче в мавпи, руками, озброений двома зеррiканськими шаблями, що навхрест висiли за спиною. – Ковтнеш, Професоре?

– Позитивно охоче, – погодився другий чоловiк, поправляючи насадженi на гачкуватий нiс окуляри зi шлiфованих, забарвлених у синь кристалiв, оправлених у золото. – Тiльки б трунок не був фальшованим жодними iнгрiдiенцiями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтiли. Чоловiки сперлися попереками на шинквас, без поспiху потягували з глиняних чарочок.

– Мосьпане господарю, – вiдiзвався раптом той, в окулярах. – Супоную, що проiздили тут недавно двi дами, iнтенсивно прямуючи в бiк Горс Велену?

– Туди багацько хто iде, – буркнув господар.

– Інкримiнованих дам, – сказав без поспiху очкарик, – не могли ви не зауважити. Одна з них е чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посiдае вороного жеребчика. Друга, молодша, свiтловолоса й зеленоока, вояжуе на кобилi в яблука. Були тут?

– Нi, – випередив корчмаря Аплегатт, раптом вiдчуваючи холод по спинi. – Не було.

Сiро-пiр’яна небезпека. Гарячий пiсок…

– Гонець?

Аплегатт кивнув.

– Звiдки й куди?

– Звiдки й куди королiвська воля пожене.

– Жiнок, про яких я розпитував, на трактi ти акцедентально не зустрiчав?

– Нi.

– Щось швидко ти заперечуеш, – гарикнув третiй чолов’яга, високий i худий, наче тичка. Волосся вiн мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. – І не здаеться менi, щоб ти сильно згадував.

– Облиш, Гаймо, – махнув рукою очкарик. – Це гонець. Не чини суб’екцiй. Як зветься ця станцiя, господарю?

– Анхор.

– До Горс Велену яка дистанцiя?

– Га?

– Скiльки миль?

– Я миль не мiряв. Але буде зо три днi iзди…

– Кiнно?

– Колесно.

– Гей, – упiвголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись i виглядаючи на подвiр’я через широко вiдчиненi дверi. – Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…

Очкарик також визирнув на подвiр’я, й обличчя його раптом скорчилося.

– Так, – просичав. – Це позитивно вiн. Пощастило нам.

– Почекаемо, поки зайде?

– Вiн не зайде. Бачив наших коней.

– Знае, що ми…

– Замовкни, Яксо. Вiн щось говорить.

– Маете вибiр, – пролунав з подвiр’я трохи хрипкий, але сильний голос, який Аплегатт вiдразу упiзнав. – Один iз вас вийде й скаже менi, хто вас найняв. Тодi поiдете без клопотiв. Або ви вийдете всi втрьох. Чекаю.

– Сучий сину… – гарикнув чорноволосий. – Знае. Що робимо?

Очкарик повiльним рухом вiдставив чарку на шинквас.

– Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, ворухнув пальцями й добув меч. На те двiйко iнших також оголили клинки. Господар вiдкрив рота, щоб крикнути, але швиденько закрив його пiд холодним поглядом з-над синiх окулярiв.

– Сидiти тут усiм, – просичав очкарик. – І нi мур-мур менi. Гаймо, коли почнеться, намагайся зайти з тилу. Ну, хлопцi, з фартом. Виходимо.

Почалося вiдразу, як вийшли. Крики, тупiт нiг, брязкiт зброi. А потiм крик. Такий, вiд якого волосся стае дибки.

Господар побiлiв, жiнка iз кругами пiд очима скрикнула глухо, обiруч притискаючи сосунчика до грудей. Кiт на запiчку скочив на рiвнi ноги, вигнув хребет, хвiст його наiжачився, наче щiтка. Аплегатт швидко вiдсунувся iз стiльцем у куток. Корд тримав на колiнах, але не витягав його iз пiхов.

З подвiр’я – знову стукiт нiг об дошки, свист i брязкiт клинкiв.

– Ах ти… – крикнув хтось дико, а в крику тому, що хоча й закiнчився мерзотним словом, було бiльше розпачу, анiж лютi. – Ти…

Свист клинка. Й вiдразу пiсля того високий, пронизливий вереск, що, здавалося, рвав повiтря на шматки. Стукiт, наче на дошки впав мiшок iз зерном. Вiд конов’язi стукiт копит, iржання переляканих коней.

По дошках знову стукiт, важкi, швидкi кроки людини, що бiжить. Жiнка iз сосунчиком притулилася до чоловiка, господар втиснувся спиною у стiну. Аплегатт вийняв корд, усе ще ховаючи зброю пiд столом. Людина, яка бiгла, прямувала просто до заiзду, було зрозумiло, що за мить вона стане в дверях. Але ранiше, нiж вiн став у дверях, прошипiв клинок.

Чоловiк закричав, а зразу пiсля того вкотився усередину. Здавалося, що впаде на порозi, але не впав. Ступив кiлька невпевнених, повiльних крокiв i тiльки тодi важко впав на середину кiмнати, збиваючи куряву, що зiбралася у шпарках пiдлоги. Впав обличчям донизу, безвладно, на руки й пiдiбгавши ноги в колiнах. Кришталевi окуляри зi стукотом упали на дошки, потовклися на синю кашу. З-пiд нерухомого тiла почала розливатися темна, лискуча калюжа.

Нiхто не рухався. І не крикнув.

До залу увiйшов бiловолосий.

Меч, який вiн тримав у руцi, вмiло сунув у пiхви на спинi. Наблизився до шинквасу, навiть погляд не кинувши на труп, що лежав на пiдлозi. Господар скорчився.

– Недобрi люди… – сказав хрипко бiловолосий. – Недобрi люди померли. Коли прийде бейлiф, може виявитися, що за iхнi голови була винагорода. Нехай зробить iз нею те, що вважатиме за необхiдне.

Господар квапливо покивав.

– Може також статися, – продовжив за мить бiловолосий, – що про долю цих недобрих людей стануть розпитувати iхнi друзi чи поплiчники. Тим скажи, що покусав iх Вовк. Бiлий Вовк. І додай, щоб частiше озиралися. Одного дня вони озирнуться i побачать Вовка.

Коли через три днi Аплегатт добрався до брам Третогору, було вже добряче за пiвнiч. Розлючений, бо затримався бiля рову й зiрвав горло – варта безбожно спала й зволiкала iз вiдкриттям ворiт. Вiн лаяв iх i матюкав сумлiнно, до сухоi нитки й до третього поколiння включно. Пiзнiше iз задоволенням прислухався, як розбуджений командир варти навiшуе новi епiтети, якi вiн сам надав матерям, бабцям i прабабцям кнехтiв. Вочевидь про те, щоб дiстатися до короля Вiзiмiра вночi, не можна було навiть марити. Його це, зрештою, влаштовувало пiдодило – вважав, що виспиться до утренi, до ранiшнього дзвону. Помилявся. Замiсть вказати йому мiсце вiдпочинку, його без зволiкання доставили в кордегардiю. У кiмнатi чекав на нього не градодержець, а той другий, товстий. Аплегатт знав його – був то Дiйкстра, повiрений короля Реданii. Дiйкстра – гонець про те знав – був уповноважений вислуховувати вiдомостi, призначенi виключно для вух короля. Аплегатт вручив йому листи.

– Усне послання маеш?

– Маю, пане.

– Кажи.

– Демавенд до Вiзiмiра, – процитував Аплегатт, прикривши очi. – Перше: ряженi готовi на другу нiч пiсля липневого молодика. Допильнуй, щоб Фольтест не пiдвiв. Друге: з’iзду мудралiв на Танеддi власною присутнiстю не вшаную i тобi те саме раджу. Трете: Левеня мертве.

Дiйкстра легенько скривився, стукнув пальцями об стiл.

– Ось тобi листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош вуха й напруж пам’ять. Повториш твоему королевi слово в слово. Тiльки йому, нiкому iншому. Нiкому, зрозумiв?

– Зрозумiв, пане.

– Звiстка така: Вiзiмiр до Демавенда. Перевдягнених необхiдно притримати. Хтось зрадив. Пломiнь зiбрав армiю у Дол Ангра й тiльки чекае приводу. Повтори.

Аплегатт повторив.

– Добре, – кивнув Дiйкстра. – Вирушиш, щойно сонце зiйде.

– Я п’ять днiв на трактi, вельможний пане, – гонець потер сiдницi. – Поспати б хоча до полудня… Дозволите?

– А твiй король, Демавенд, спить зараз вночi? Чи я сплю? Саме за таке питання треба брати за шкiрки, хлопче. Поiсти тобi дадуть, потiм – трохи розiгни костi в сiнi. А перед сонечком – вирушай. Я наказав дати тобi чистокровного жеребчика, побачиш – несе, наче вихор. І не кривися. На тобi ще капшук з екстра-премiею, щоб ти не говорив, що Вiзiмiр – скупердяй.

– Дякую, пане.

– Коли будеш у лiсах над Понтаром, стережися. Бачили там бiлок. Та й звичайних розбiйникiв там не бракуе.

– О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кiлька днiв тому…

– Що бачив?

Аплегатт швидко доповiв про пригоду в Анхорi. Дiйкстра слухав, схрестивши потужнi руки на грудях.

– Професор… – сказав у замисленнi. – Гаймо Кантор i Короткий Якса. Уконтропупенi вiдьмаком. В Анхорi, на трактi, що веде до Горс Велену, iнакше на Танедд, до Гарштангу… Але Левенятко мертве?

– Що кажете, пане?

– Неважливо, – Дiйкстра пiдвiв голову. – Принаймнi для тебе. Вiдпочивай. А на свiтанку – у путь.

Аплегатт з’iв, що йому принесли, полежав трохи, вiд втоми так i не змруживши очi, перед свiтанком уже був за брамою. Жеребчик був i справдi швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.

На спинi, мiж лiвою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербiло, мабуть, блоха його вкусила, поки вiн дрiмав у стайнi. А почухати було нiяк.

Жеребчик затанцював, заiржав. Гонець дав йому острогою i перейшов у галоп. Час пiдгонив.

– Gar’ean, – просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гiлки дерева, з якого вiн спостерiгав за гостинцем. – En Dh’oine aen evall a strаede!

Торувiель зiрвалася з землi, пiдхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевiнна, який дрiмав поряд, спершись на стiнку ями. Ельф зiрвався, засичав, обпiкшись гарячим пiском, на який вiн сперся долонею.

– Que suecc’s?

– Вершник на дорозi.

– Один? – Яевiнн пiдняв лук i колчан. – Кайрбре? Тiльки один?

– Один. Наближаеться.

– То вiзьмемо його. На одного д’ойне менше.

– Заспокойся! – Торувiель схопила його за рукав. – Навiщо нам те? Ми повиннi провести розвiдку, а потiм приеднатися до командо. Ми повиннi вбивати цивiльних на дорогах? Чи так виглядае битва за свободу?

– Саме так. Посунься.

– Якщо на дорозi залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проiде, пiднiме тривогу. Вiйсько почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тодi мати проблеми iз переправою!

– По цiй дорозi мало хто iздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.

– Той вершник вже далеко, – сказав з дерева Кайрбре. – Замiсть патякати, треба було стрiляти. Зараз ти вже в нього не потрапиш. Тут десь двiстi крокiв.

– Із мого шестидесятифунтового? – Яевiнн погладив лук. – Тридцятидюймовою флейтою? Крiм того, тут двохсот крокiв немае. Тут е сто п’ятдесят, найбiльше. Mire, que spar aen’le.

– Яевiнне, облиш…

– Thaess aep, Toruviel.

Ельф розвернув шапку так, аби хвiст бiлки, до неi прип’ятий, йому не заважав, швидко натягнув лук, сильно, до вуха, докладно прицiлився i вiдпустив тятиву.

Аплегатт стрiли не почув. Була то стрiла «тиха», спецiально споряджена довгим вузьким сiрим пiр’ям, iз жолобкуватим для збiльшення жорсткостi й зменшення ваги древком. Трилезовий, гострий, наче бритва, наконечник з розмаху вдарив гiнця у середину спини, мiж лопатками й хребтом. Леза були поставленi пiд кутом – уп’явшись у тiло, наконечник провернувся i вкрутився, наче шуруп, рвучи тканини, розтинаючи кровоноснi судини й ламаючи кiстки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня i зiслизнув на землю, безвладний, наче мiшок iз вовною.

Пiсок дороги був гарячим, нагрiтим сонцем так, що аж обпалював. Але гонець уже того не вiдчув. Помер вiдразу.

Казати, що я ii знав, було б перебiльшенням. Вважаю, що, крiм вiдьмака й чародiйки, нiхто ii насправдi не знав. Коли я уперше ii побачив, загалом вона не справила на мене великого враження, навiть не зважаючи на несамовитi обставини, якi те супроводжували. Я знав i таких, хто твердив, що вiдразу, вiд першоi зустрiчi, вiдчували подих смертi, що крокував за тiею дiвчиною. Утiм, менi вона здалася зовсiм звичайною, а я ж знав, що звичайною вона не була, – тому посилено намагався видивитися, вiдкрити, вiдчути в нiй незвичнiсть. Але я нiчого не видивився i нiчого не вiдчув. Нiчого, що могло б стати сигналом, передчуттям чи попередженням про пiзнiшi, трагiчнi подii. Тi, для яких вона була причиною. І тi, якi сама спричинила.

Любисток. Пiвстолiття поезii




Роздiл 2


Одразу бiля розстанi, у мiсцi, де закiнчувався лiс, вбито в землю дев’ять стовпiв. До верхiвки кожного стовпа пласко причеплено колесо вiд возу. Над колесами клубочилися ворони й круки, дзьобаючи й шарпаючи трупи, прив’язанi до спиць i втулки. Висота стовпiв i сила птаства дозволяли, щоправда, лише припускати, чим саме були не розпiзнаванi рештки, що спочивали на колесах. Але були вони трупами. Не могли бути нiчим iншим.

Цiрi вiдвернулася i з огидою зморщила носа. Вiтер вiяв з боку стовпiв, млосний дух напiврозкладених трупiв висiв над розстанню.

– Чарiвна декорацiя, – Йеннефер нахилилася у сiдлi й сплюнула на землю, забуваючи, що цiлком недавно за подiбний плювок вона рiзко ганила Цiрi. – Мальовнича й пахуча. Але чому тут, на краю пущi? Зазвичай щось таке ставлять одразу пiд мiськими стiнами. Я ж права, добрi люди?

– Це бiлки, шляхетна панi, – поспiшив iз поясненням один iз мандрiвних торговцiв, яких наздогнали на розстанi, стримуючи запряженого в двоколку рябого коника. – Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стовпи в лiсi стоять. Іншим бiлкам для перестороги.

– Чи це значить, – чародiйка глянула на нього, – що взятих живцем скойа’таелiв привозять сюди…

– Ельфiв, панi, рiдко вдаеться живцем узяти, – перебив торговець. – А навiть як когось вояки схоплять, то до мiста йго везуть, бо там осiлi нелюди живуть. І як отi страти на ринку побачать, так враз iз них охота сходить, аби до бiлок приставати. Але коли в бою яких ельфiв уб’ють, то трупи на розстань везуть i на стовпи вiшають. Не раз здаля привозили iх, довозять уже засмердiлими…

– Подумати тiльки, – гарикнула Йеннефер, – що нам заборонено некромантськi практики через пошану до величностi смертi й тлiнних останкiв, якi потребують вшанування, спокою, ритуального i церемонiального погребiння.

– Що ви кажете, панi?

– Нiчого. Рушаймо звiдси скорiше, Цiрi, аби подалi вiд цього мiсця. Тьфу, менi здаеться, що я вже вся просякнула тим смородом.

– Я теж, буеее, – сказала Цiрi, риссю об’iжджаючи навколо упряжку торговця. – Поiдемо галопом, добре?

– Добре… Цiрi! Галопом, але не карколомним!

Скоро вони побачили мiсто, велике, оточене мурами, наiжачене вежами зi шпилястими, блискучими дахами. А за мiстом видно було море, зелено-сине, iскристе в променях уранiшнього сонця, поцятковане там i тут бiлими плямами вiтрил. Цiрi затримала коня на краю пiщаного обриву, пiдвелася на стременах, жадiбно втягнула носом вiтер i запах.

– Горс Велен, – сказала Йеннефер, пiд’iжджаючи й стаючи бiк у бiк. – Нарештi доiхали. Повертаймося на гостинець.

На гостинцi знову пiшли легким галопом, залишивши позаду кiлька волових запряжок й обвiшаних в’язанками дров пiших. Коли випередили вони усiх i залишилися самi, чародiйка сповiльнилася i жестом притримала Цiрi.

– Пiд’iдь ближче, – сказала. – Ще ближче. Вiзьми вiжки й поведи мого коня. Менi потрiбнi обидвi руки.

– Для чого?

– Вiзьми вiжки, я просила.

Йеннефер вийняла з в’юкiв срiбне дзеркальце, протерла його, пiсля чого тихо промовила закляття. Дзеркальце вислизнуло з ii долонi, пiднялося i зависло над кiнським карком, точно навпроти обличчя чародiйки.

Цiрi зiтхнула з подиву, облизала губи.

Чародiйка видобула з в’юкiв гребiнь, зняла берет i наступнi кiлька хвилин енергiйно розчiсувала волосся. Цiрi зберiгала мовчанку. Знала, що пiд час розчiсування волосся Йеннефер не можна було заважати чи розпитувати. Мальовничий i начебто недбалий безлад ii кручених i буйних локонiв з’являвся як наслiдок довготривалих старань i вимагав чимало зусиль.

Чародiйка знову потягнулася до в’юкiв. Уп’яла у вуха дiамантовi сережки, а на обох зап’ястках застiбнула браслети. Зняла шаль i розстiбнула блузку, вiдкриваючи шию i чорну оксамитку, оздоблену зiркою з обсидiану.

– Ха! – не стрималася нарештi Цiрi. – Я знаю, чому ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми iдемо до мiста! Я здогадалася?

– Здогадалася.

– А я?

– Що ти?

– Я теж хочу гарно виглядати! Розчешуся…

– Надягни берет, – сказала гостро Йеннефер, усе ще вдивляючись у дзеркальце, що висiло мiж вухами коня. – На те само мiсце, де вiн був. І сховай пiд нього волосся.

Цiрi гнiвно пирхнула, але послухала миттево. Вже давно навчилася розрiзняти барви й вiдтiнки голосу чародiйки. Знала, коли можна намагатися сперечатися, а коли нi.

Йеннефер, уклавши нарештi локони на чолi, видобула з в’юкiв маленьку баночку iз зеленого скла.

– Цiрi, – сказала лагiднiше. – Ми подорожуемо таемно. І подорож наша ще не скiнчилася. Тому ти маеш ховати волосся пiд беретом. У кожнiй мiськiй брамi е тi, яким платять за докладне й пильне спостереження за подорожнiми. Розумiеш?

– Нi, – вiдповiла нахабно Цiрi, натягуючи вiжки чорного жеребчика чародiйки. – Ти причепурилася так, що в тих спостерiгачiв у брамi очi повилазять! Нiчого собi – таемнiсть!

– Мiсто, до брам якого ми прямуемо, – посмiхнулася Йеннефер, – це Горс Велен. Я не мушу камуфлюватися у Горс Веленi, а зовсiм, я б сказала, навпаки. Із тобою – iнша справа. Тебе нiхто не повинен запам’ятати.

– Тi, якi витрiщатимуться на тебе, помiтять i мене!

Чародiйка вiдкоркувала баночку, з якоi запахло бузком й агрусом. Зануривши в баночку вказiвний палець, втерла собi пiд очi трохи ii вмiсту.

– Сумнiваюся, – сказала, все ще загадково посмiхаючись, – щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд вершникiв i возiв, а перед брамою товклися подорожнi, очiкуючи своеi черги на контроль. Цiрi обурилася i забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утiм Йеннефер випросталася у сiдлi й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожнiх – тi ж швиденько розступалися, давали мiсце, кланяючись iз пошаною. Стражники в довгих кольчугах також вiдразу помiтили чародiйку й проклали iй вiльну дорогу, не жалiючи держакiв списiв, якими пiдганяли тих, хто противився чи був занадто повiльним.

– Туди, туди, вельможна панi, – закричав один зi стражникiв, витрiщаючись на Йеннефер i змiнюючись на виду. – Сюди заiжджайте, прошу ласкаво! Розступiться! Розступiться, хами!

Поспiшно викликаний командир варти виплив з кордегардii набурмосений i злий, утiм, при видi Йеннефер почервонiв, широко вiдкрив очi й рота, зiгнувся у низькому поклонi.

– Смиренно вiтаю у Горс Веленi, ясна панi, – пробелькотiв, випростуючись i витрiщаючись. – Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможнiй? Ескорт дати? Провiдника? Може викликати когось?

– Не треба, – Йеннефер випросталася на кульбацi, глянула на нього згори. – Пробуду в мiстi недовго. Їду на Танедд.

– Зрозумiло… – жовнiр переступив з ноги на ногу, не вiдводячи погляду вiд обличчя чародiйки. Як й iншi стражники. Цiрi гордо випрямилася i задерла голову, але констатувала, що на неi не дивиться нiхто. Начебто ii зовсiм не iснувало.

– Зрозумiло, – повторив командир варти. – На Танедд, так… На з’iзд. Ясно, зрозумiло. Тодi зичу…

– Дякую, – чародiйка погнала коня, явно натякаючи, що iй байдуже, що там хотiв зичити комендант. Цiрi послiдувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проiжджала повз, а ii i далi не удостоювали i поглядом.

– Навiть про iм’я вiн тебе не запитав, – пробурмотiла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюцi вулицi колiй. – Анi про те, звiдки ми iдемо! Ти iх зачарувала?

– Не iх. Себе.

Чародiйка повернулася, а Цiрi зiтхнула голосно. Очi Йеннефер горiли фiолетовим вогнем, а обличчя випромiнювало вроду. Слiпучу. Дику. Грiзну. Й неприродну.

– Зелена баночка! – вiдразу здогадалася Цiрi. – Що там було?

– Гламур. Елiксир, а скорiше – мазь для спецiальних випадкiв. Цiрi, ти мусиш в’iжджати у кожну калюжу на дорозi?

– Хочу помити коневi бабки!

– Уже з мiсяць не було дощу. Це все – помиi та кiнська сеча, не вода.

– Ага… Скажи, навiщо ти застосувала той елiксир? Аж так сильно тобi важило…

– Це Горс Велен, – перебила ii Йеннефер. – Мiсто, яке своiм добробутом значною мiрою завдячуе чародiям. А точнiше – чародiйкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародiйок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я е. Хотiла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком – повертаемо лiворуч. Ступою, Цiрi, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.

– А навiщо ми сюди приiхали?

– Я уже тобi говорила.

Цiрi пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зiштовхнувшись iз запряжкою, що iх минала. Вiзниця встав на козлах i намiрився ударити ii фурманським прутом, але, узрiвши Йеннефер, швидко всiвся i зайнявся прискiпливим аналiзом стану власних черевикiв.

– Ще один такий вибрик, – процiдила Йеннефер, – i ми розгнiваемося. Поводишся, наче незрiла коза. Соромиш мене.

– Ти хочеш вiддати мене до якоiсь школи, так? Я не хочу!

– Тихiше. Люди дивляться.

– На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодноi школи! Ти менi обiцяла, що завжди будеш зi мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!

– Не будеш сама. У школi багато дiвчат твого вiку. Будеш мати багато колiжанок.

– Я не хочу колiжанок. Хочу бути з тобою i з… Я думала, що…

Йеннефер рiзко повернулася до неi.

– Що ти думала?

– Я думала, що ми iдемо до Геральта, – Цiрi iз викликом задерла пiдборiддя. – Я добре знаю, про що ти думаеш усю дорогу. І чому вночi – зiтхаеш…

– Досить, – просичала чародiйка, i вигляд ii палаючих очей змусив Цiрi сховати обличчя у гривi. – Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобi, що час, коли ти могла менi опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоеi власноi волi. Тепер ти маеш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозумiла?

Цiрi кивнула.

– Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати моi доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приiхали.

– Це та школа? – забурчала Цiрi, зводячи очi на величний фасад будинку. – Це вже…

– Анi слова бiльше. Злiзай. І поводься, як належить. Це не школа, школа – в Аретузi, не в Горс Веленi. Це банк.

– А навiщо нам банк?

– Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того е слуги. Знiми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для iзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирiвняй комiрець. Вирiвняйся. Не знаеш, що робити iз руками? Тодi нiчого iз ними не роби.

Цiрi зiтхнула.

Слуги, якi виточилися з ворiт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були гномами. Цiрi дивилася на них iз цiкавiстю. Хоча так само низькi, кремезнi й бородатi, нiчим вони не нагадували ii товариша, Ярпена Зiгрiна, чи його «хлопцiв». Слуги були старшими, однаково одягненими, нiякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопцiв» у жодному разi було неможливо сказати.

Вони увiйшли всередину. Магiчний елiксир усе ще дiяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттевого й чималого заворушення, бiганину, уклони, подальшi смиреннi вiтання i декларацii готовностi до послуг, кiнець чому поклала з’ява неймовiрно товстого, достойно одягненого бiлобородого гнома.

– Шановна Йеннефер! – загудiв гном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньоi шиi значно нижче бiлоi бороди. – Що за несподiванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабiнету! А ви – не стiйте та не витрiщайтеся! До роботи, до рахiвниць! Вiльфлi, мигцем до кабiнету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаеш, якого року. Швиденько, одна нога тут, iнша – там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радiсть тебе бачити. Виглядаеш… Ех, зараза, аж дихання спирае!

– Ти також, – посмiхнулася чародiйка, – непогано тримаешся, Джанкардi.

– Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабiнету. Але ж нi, нi, панi вперед. Ти ж знаеш дорогу, Йеннефер.

У кабiнетi було темнувато й приемно прохолодно, у повiтрi висiв запах, який Цiрi пам’ятала з вежi писарчука Ярре, – запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубовi меблi, гобелени й старi книжки.

– Сiдайте, прошу, – банкiр вiдсунув вiд столу важке крiсло для Йеннефер, кинув на Цiрi зацiкавлений погляд. – Гммм…

– Дай якусь книжку, Мольнаре, – недбало сказала чародiйка, зауваживши погляд. – Вона любить книжки. Сяде собi в кiнцi столу й не заважатиме. Правда, Цiрi?

Цiрi вирiшила, що пiдтвердження непотрiбне.

– Книжку, гм-гм, – задумався гном, пiдходячи до комоду. – Що тут у нас е? О, прибутково-видаткова книжка… Нi, це нi. Мита й портовi збори… Теж нi. Кредит i рамбурс? Нi. О, а це звiдки взялося? Холера його знае… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дiвчинко.

Книжка мала назву «Physiologus» i була дуже старою й дуже подертою. Цiрi обережно перегорнула обкладинку й кiлька сторiнок. Праця та ii зацiкавила вiдразу, бо в нiй iшлося про загадкових потвор та бестiй i було повно гравюр. Наступних кiлька хвилин вона намагалася дiлити цiкавiсть мiж книжкою i розмовою чародiйки й гнома.

– Маеш для мене якiсь листи, Мольнаре?

– Нi, – банкiр налив вина Йеннефер i собi. – Жодних нових не було. Останнi – десь мiсяць тому – я передав, як було домовлено.

– Я iх отримала, дякую. А чи часом… нiхто тими листами не цiкавився?

– Тут нi, – посмiхнувся Мольнар Джанкардi. – Але цiлишся ти у вiрний бiк, моя дорогенька. Банк Вiвальдi проiнформував мене, що листи намагалися вiдслiдковувати. Їхня фiлiя у Венгерберзi також викрила спробу вiдслiдковувати операцii на твоему приватному рахунку. Один iз працiвникiв виявився нелояльним.

Гном замовк, глянув на чародiйку з-пiд кущистих брiв. Цiрi нашорошила вуха. Йеннефер мовчала, граючись своею обсидiановою зiркою.

– Вiвальдi, – продовжив банкiр, понизивши голос, – не мiг чи не хотiв проводити слiдство в цiй справi. Нелояльний i податливий на пiдкуп клерк упав з п’яних очей у рiв i втонув. Нещасливий випадок. Шкода. Надто швидко й необачно…

– Мала шкода й короткий жаль, – пiдiбгала губи чародiйка. – Я знаю, кого цiкавили моi листи й рахунок, слiдство у Вiвальдi не було сенсацiйним.

– Якщо ти так вважаеш… – Джанкардi почухав бороду. – Ти iдеш на Танедд, Йеннефер? На той загальний з’iзд чародiiв?

– Авжеж.

– Щоб вирiшувати долю свiту?

– Не перебiльшуй.

– Рiзнi плiтки ходять, – сухо сказав гном. – І рiзнi речi вiдбуваються.

– Якi ж, якщо не таемниця?

– З минулого року, – сказав Джанкардi, гладячи бороду, – я спостерiгаю дивнi рухи в податковiй полiтицi… Я знаю, тебе воно не цiкавить…

– Кажи.

– Подвоено розмiр поголовного та гiберни, податкiв, якi стягують безпосередньо вiйськовою владою. Усi купцi й пiдприемцi додатково мусять платити в королiвську скарбницю «десятий грош», цiлком новий податок, один грош з кожного нобля обiгу. Гноми, ельфи, половинчики й гноми платять, крiм того, збiльшено пiльгове та подимне. Якщо проводять вони торгiвельну чи ремiсницьку дiяльнiсть, обтяженi зверху того обов’язковою «нелюдською» донацiею, у розмiрi десять зi ста. Таким чином, я вiддаю у скарбницю понад шiстдесят вiдсоткiв прибутку. Мiй банк, враховуючи усi фiлii, дае Чотирьом Королiвствам шiстсот гривень щорiчно. До твого вiдома: це майже в три рази бiльше, нiж можний герцог чи граф платять кварти з чималоi королiвщини.

– Люди донацiею на вiйсько не обтяженi?

– Нi. Платять лише гiберну й поголовне.

– А тому, – покивала чародiйка, – це гноми й iншi нелюди фiнансують кампанiю проти скойа’таелiв, яка точиться у лiсах. Я сподiвалася на щось таке. Але що податки мають спiльного зi з’iздом на Танеддi?

– Пiсля ваших з’iздiв, – пробурмотiв банкiр, – завжди щось вiдбуваеться. Зрештою, цього разу сподiваюся, що буде навпаки. Розраховую на те, що з’iзд ваш приведе до того, що вiдбуватися перестане. Дуже був би я радий, наприклад, якби припинилися цi дивнi стрибки цiн.

– Кажи яснiше.

Гном розлiгся у крiслi й сплiв пальцi на прикритому бородою черевi.

– Я працюю у моiй галузi пару-другу рокiв, – сказав. – Достатньо довго, щоби навчитися пов’язувати деякi рухи цiн iз деякими фактами. А останнiм часом дуже зросли цiни на дорогоцiнне камiння. Бо на нього е попит.

– Перетворюють готiвку на дорогоцiнностi, щоб уникнути втрат через стрибки курсiв i паритету монет?

– Це теж. Камiння мае i ще одну чималу перевагу. Капшучок дiамантiв на кiлька унцiй, що помiщаеться у кишенi, вiдповiдае вартостi якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монетi важить двадцять п’ять фунтiв i займае чималий мiшок. Із капшуком у кишенi тiкаеться значно швидше, анiж iз мiшком на плечi. Й обидвi руки тодi вiльнi, що теж мае значення. Однiею рукою можна тримати дружину, а другою, якби була така необхiднiсть, можна комусь ввалити.

Цiрi стиха пирхнула, але Йеннефер вiдразу вгамувала ii грiзним поглядом.

– А тому, – пiдвела вона голову, – е такi, хто вже заздалегiдь готуються до втечi. А куди, цiкаво?

– Найбiльше котуеться далека Пiвнiч. Генгфорс, Ковiр, Повiсс. По-перше, це по-справжньому далеко, по-друге, цi краiни нейтральнi й мають iз Нiльфгардом добрi стосунки.

– Розумiю, – злостива усмiшка не зникнула з губ чародiйки. – Тож дiаманти до кишенi, дружину за руку й на Пiвнiч… Чи не зарано? Хоча, хай йому. Що ще дорожчае, Мольнаре?

– Човни.

– Що?

– Човни, – повторив гном i вишкiрив зуби. – Усi шкутники з узбережжя роблять човни, замовленi квартирмейстерами армii короля Фольтеста. Квартирмейстери добре платять i постiйно роблять новi замовлення. Якщо маеш вiльний капiтал, Йеннефер, iнвестуй у човни. Золоте дно. Робиш човник з кори й очерету, виставляеш рахунок на баркас iз першосортноi сосни, прибуток дiлиш iз квартирмейстером наполовину…

– Не жартуй, Джанкардi. Кажи, про що йдеться.

– Тi човни, – неохоче сказав банкiр, дивлячись на стелю, – транспортують на пiвдень. До Соддену й Брюгге, до Яруги. Але з того, що я знаю, iх не застосовують для вилову риби на рiчцi. Ховають iх у лiсах над правим берегом. І кажуть, що вiйсько годинами тренуеться на посадку й висадку. Поки що – на сушi.

– Ага, – Йеннефер закусила губу. – Але чому комусь так спiшно хочеться на пiвнiч? Яруга ж на пiвднi.

– Існуе обгрунтоване побоювання, – буркнув гном, дивлячись на Цiрi, – що iмператор Емгир вар Емрейс не буде радий звiстцi, що вищезгаданi човни спущено на воду. Дехто вважае, що таке приводнення може Емгира розiзлити, й що тодi краще опинитися подалi вiд нiльфгардського кордону… Холера, аби до жнив протриматися. Як буде вже по жнивах, я зiтхну iз полегшенням. Якщо щось мае статися, станеться до жнив.

– Врожай буде в коморах, – повiльно сказала Йеннефер.

– Вiрно. Коней важко пасти на стернi, а фортецi iз повними коморами довго облягати… Погода сприяе землеробам, а врожай мае бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце грiе, шулiки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Ангра дуже мiлка… Легко ii перейти вбрiд. В обидва боки.

– Чому Дол Ангра?

– Сподiваюся, – банкiр погладив бороду, окинувши чародiйку швидким поглядом, – що можу тобi довiряти?

– Завжди мiг, Джанкардi. Й нiчого не змiнилося.

– Дол Ангра, – повiльно сказав гном, – це Лирiя й Едiрн, якi е у вiйськовому союзi iз Темерiею. Ти ж не вважаеш, що Фольтест, який купуе човни, мае намiр скористатися ними сам?

– Нi, – повiльно сказала чародiйка, – Не вважаю. Дякую за iнформацiю, Мольнаре. Хтозна, може, ти й правий? Може, на з’iздi нам i справдi вдасться вплинути на долю свiту й людей, якi в цьому свiтi мешкають?

– Не забудьте про гномiв, – пирхнув Джанкардi. – Й про iхнi банки.

– Намагатимемося. І якщо ми вже про це…

– Слухаю тебе уважно.

– Маю витрати, Мольнаре. А якщо знiму щось iз рахункiв у Вiвальдi, знову хтось може втопитися, тож…

– Йеннефер, – перебив гном, – ти маеш у мене необмежений кредит. Погром у Венгерберзi був дуже давно. Може, ти забула, але я не забуду нiколи. Нiхто з родини Джанкардi не забуде. Скiльки тобi треба?

– Тисячу п’ятсот темерiйських оренiв, переказом на фiлiал Джанкардi в Елландерi, на рахунок храму Мелiтеле.

– Зроблено. Хороший переказ, грошi для храмiв не оподатковуються. Що ще?

– Скiльки коштуе рiчна оплата в школi в Аретузi?

Цiрi нашорошила вуха.

– Тисяча двiстi новiградських крон, – сказав Джанкардi. – Для новоi адептки – ще й сплата зарахування у школу, десь бiля двохсот.

– Подорожчало, зараза.

– Усе подорожчало. Адепткам не жалiють нiчого, живуть в Аретузi наче принцеси. А з них половина мiста живе: кравцi, шевцi, цукерницi, постачальники…

– Знаю. Сплати двi тисячi на рахунок школи. Анонiмно. Із зазначенням, що йдеться про зарахування до школи й завдаток на оплату… За одну адептку.

Гном вiдклав перо, глянув на Цiрi, посмiхнувся iз розумiнням. Цiрi, вдаючи, що гортае книгу, слухала уважно.

– Це все, Йеннефер?

– Ще триста новiградських крон для мене, готiвкою. Для з’iзду на Танеддi я потребуватиму принаймнi три сукнi.

– Навiщо тобi готiвка? Я тобi банкiвський чек дам. На п’ятсот. Цiни iмпортованих тканин також холерно зросли, а ти ж не одягаешся у вовну й льон. А якщо ти чогось потребуеш, для себе чи для майбутньоi адептки школи в Аретузi, моi лавки й склади – вiдчиненi.

– Дякую. На який вiдсоток ми домовимося?

– Вiдсоток, – гном пiдвiв голову, – ти заплатила родинi Джанкардi авансом, Йеннефер. Пiд час погрому у Венгерберзi. Не будемо вже про те говорити.

– Я таких боргiв не люблю, Мольнаре.

– Як i я. Але я – купець, гном справи. Я знаю, що таке зобов’язання. Знаю його вартiсть. Повторюю, не будемо ми про те говорити. Справи, про якi ти просила, можеш вважати залагодженими. Справу, про яку ти не просила, – також.

Йеннефер пiдвела брiв.

– Один близький тобi вiдьмак, – захихотiв Джанкардi, – нещодавно вiдвiдав мiсто Дорiан. Доповiли менi, що вiн заборгував там лихварю сто крон. Лихвар працюе на мене. Я скасую той борг, Йеннефер.

Чародiйка глянула на Цiрi, сильно скривила губи.

– Мольнаре, – сказала холодно, – не пхай пальцiв у тi дверi, бо в них завiси попсувалися. Сумнiваюся, щоб вiн усе ще вважав мене близькою, а якщо довiдаеться про скасування боргу, то зненавидить мене повнiстю. Ти ж його знаеш, вiн мае заскок на гонорi. Давно вiн був у Дорiанi?

– Якихось днiв десять тому. Потiм бачили його в Малiй Балцi. Звiдти, як менi доповiдали, поiхав вiн у Гiрундум, бо мав доручення вiд тамтешнiх фермерiв. Як завжди, якась потвора для убивства…

– А за вбивство, як завжди, заплатять йому грошi, – голос Йеннефер трохи змiнився. – Яких, як завжди, ледь вистачить на сплату лiкування, якщо потвора його зачепить. Як завжди. Якщо ти й справдi хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то пiдключися до цього. Сконтакутй з фермерами iз Гiрундума й пiдвищи нагороду. Так, аби вiн мав за що жити.

– Як завжди, – пирхнув Джанкардi. – А якщо вiн нарештi про це довiдаеться?

Йеннефер глипнула на Цiрi, яка приглядалася i прислухалася, навiть не намагаючись удавати зацiкавленiсть «Psyhologus».

– А вiд кого, – процiдила вона, – вiн мав би про те довiдатися?

Цiрi вiдвела погляд. Гном посмiхнувся зi значенням, погладив бороду.

– Перш нiж подасися на Танедд, виберешся до Гiрундуму? Випадково, зрозумiло?

– Нi, – чародiйка вiдвернулася. – Не виберуся. Змiнимо тему, Мольнаре.

Джанкардi знову погладив бороду, глянув на Цiрi. Цiрi опустила голову, закашлялася i закрутилася на стiльцi.

– Слушно, – пiдтвердив. – Час змiнити тему. Але твоя пiдопiчна, схоже, нудиться за книжкою… i нашою розмовою. А те, про що я зараз хотiв би iз тобою порозмовляти, знудить ii ще бiльше, як я пiдозрюю… Долi свiту, долi гномiв цього свiту, долi iхнiх банкiв – яка ж це нудна тема для молодих дiвчат, майбутнiх студенток Аретузи… Випусти ii трохи з-пiд крил, Йеннефер. Нехай пройдеться мiстом…

– Ой, так! – крикнула Цiрi.

Чародiйка обурилася i вiдкрила рота, аби запротестувати, але раптом змiнила намiр. Цiрi не була впевненою, але iй здалося, що вплив на те мало незначне пiдморгування, що супроводжувало пропозицiю банкiра.

– Нехай-но собi дiвчина подивиться на чарiвнi красоти старовинного мiста Горс Велен, – додав Джанкардi, широко посмiхаючись. – Потрiбно iй трохи свободи перед… Аретузою. А ми тут собi ще погомонимо про певнi справи… гмм… особистi. Нi, я не пропоную, аби дiвча ходило самотне, хоча це й безпечне мiсто. Дам iй товариша й опiкуна. Одного з моiх молодших клеркiв…

– Вибач, Мольнаре, – Йеннефер не вiдповiла на посмiшку. – Але менi не здаеться, що в теперiшнi часи, навiть у такому безпечному мiстi, товариство гнома…

– Менi б i в голову таке не прийшло, – обурився Джанкардi, – щоб це був гном. Клерк, про якого я кажу, е сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. А ти вважала, що я наймаю сюди тiльки гномiв? Гей, Вiльфлi! Поклич менi сюди Фабiо, швиденько!

– Цiрi, – чародiйка пiдiйшла до неi, легенько нахилилася, – тiльки без усiляких дурощiв, щоб менi не було соромно. Й тримай перед клерком язика за зубами, розумiеш? Пообiцяй менi, що зважатимеш на вчинки й слова. Не кивай. Обiцянки дають у повний голос.

– Я обiцяю, панi Йеннефер.

– Слiдкуй iнколи ще й за сонцем. У полудень повернешся. Пунктуально. А якщо… Нi, не думаю, щоб тебе хтось упiзнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто приглядаеться до тебе…

Чародiйка сягнула до кишеньки, дiстала невеличкий, позначений рунами хризопраз, вiдшлiфований у формi клепсидри.

– Сховай його в капшук. Не загуби. У разi потреби… Закляття пам’ятаеш? Тiльки обережно, активацiя дае сильне вiдлуння, а амулет, як почне дiяти, висилае хвилi. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магii, ти вiдкриешся замiсть того, щоб замаскуватися. Ага, ось тобi ще… Якщо ти захочеш щось собi купити.

– Дякую, панi Йеннефер, – Цiрi поклала амулет i монети до капшука, iз цiкавiстю глянула на хлопця, який забiг до кабiнету. Хлопець був веснянкуватий, хвилясте каштанове волосся падало йому на високий комiрець сiроi унiформи клерка.

– Фабiо Сахс, – представив його Джанкардi. Хлопець гречно вклонився.

– Фабiо, це панi Йеннефер, наш достославний гiсть i шанована клiентка. А ця панна – ii вихованка, вона мае бажання провiдати мiсто. Станеш ii супроводжувати, послужиш провiдником й опiкуном.

Хлопець уклонився знову, на цього разу – явно до Цiрi.

– Цiрi, – сказала холодно Йеннефер. – Устань, прошу.

Вона встала, трохи здивована, бо розумiлася у звичаi настiльки, щоб знати, що той такого не вимагае. І вiдразу зрозумiла. Клерк, щоправда, виглядав ii ровесником, але був на голову вiд неi нижчим.

– Мольнаре, – сказала чародiйка. – Хто ким мае опiкуватися? Ти не мiг би делегувати на те завдання когось iз трошки значнiшими габаритами?

Хлопець почервонiв i запитливо глянув на принципала. Джанкардi кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.

– Вельможна панi, – випалив вiн плавно й без нiяковостi. – Може, я i не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю мiсто, передмiстя й усi околицi. Буду опiкуватися цiею панною, найкраще як умiю. А коли я, Фабiо Сахс Молодший, син Фабiо Сахса, роблю так, як умiю краще, то… То жоден велетень менi не дорiвнюватиме.

Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потiм повернулася до банкiра.

– Дякую, Мольнаре, – сказала. – Ти вмiеш пiдбирати працiвникiв. Будеш у майбутньому тiшитися своiм молодшим клерком. Воiстину, добра порода дзвенить, коли по нiй ударити. Цiрi, iз повною довiрою ввiряю тебе пiд опiку Фабiо, сину Фабiо, бо ж то е чоловiк поважний i гiдний довiри.

Хлопець почервонiв аж до коренiв каштанового волосся. Цiрi вiдчула, що також зарум’янилася.

– Фабiо, – гном вiдкрив шкатулку, попорпався у ii брязкiтливому вмiстi. – На тобi пiвнобеля i три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якiсь бажання. Якщо не матиме – принесеш назад. Ну, можете йти.

– У полудень, Цiрi, – нагадала Йеннефер. – Нi хвилиною пiзнiше.

– Пам’ятаю, пам’ятаю.

– Мене звуть Фабiо, – сказав хлопець, щойно вони збiгли сходами й вийшли на залюднену вулицю. – А тебе ж звуть Цiрi, так?

– Так.

– На що хочеш подивитися у Горс Веленi, Цiрi? Головну вулицю? Завулок Срiблярiв? Морський порт? А може, ринок i ярмарок?

– Усе.

– Гмм… – задумався хлопець. – Ми маемо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми пiдемо на ринок. Нинi торговий день, там можна буде побачити багацько цiкавих речей! А спершу давай зiйдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острiв Танедд. Як тобi?

– Ходiмо.

Вулицею з туркотiнням котилися вози, чалапали конi та воли, бондарi котили дiжки, всюди панували галас i поспiх. Цiрi була трохи приголомшена рухом i розгардiяшем – незручно зiступила з дерев’яного тротуару й по кiсточки занурилася у грязюку й гнiй. Фабiо хотiв узяти ii пiд руку, але вона вирвалася.

– Я сама вмiю ходити!

– Гмм… Ну так. Тодi ходiмо. Тут, де ми е, – головна вулиця мiста. Зветься вона Кардо й поеднуе обидвi брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратушi. Бачиш ту вежу iз золотим пiвником? То, власне, ратуша. А там, де висить отой кольоровий щит, там корчма «Пiд Розстiбнутим Корсетом». Але туди… гм… туди ми не пiдемо. Пiдемо он туди, скоротимо собi дорогу через рибний базар, що на вулицi Окружнiй.

Вони звернули в провулок i вийшли прямо на плацик, стиснутий стiнами будинкiв. Плацик було заповнено ятками, дiжками й дiжами, з яких бив сильний рибний запах. Тривала жвава й галаслива торгiвля, торговки й покупцi намагалися перекричати чайок, що крутилися вгорi. Пiд муром сидiли коти, удаючи, що риба iх цiкавить найменшою мiрою.

– Твоя панi, – сказав раптом Фабiо, лавiруючи помiж ятками, – дуже сувора.

– Знаю.

– Вона ж не твоя родичка, вiрно? Це вiдразу видно!

– Так? З чого?

– Вона дуже вродлива, – сказав Фабiо iз жорстокою, обеззброюючи-вiльною щирiстю молодоi людини.

Цiрi розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабiо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув ii помiж вiзками, дiжками i ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком мае назву Злодiйськоi, що камiння, яке узято для ii будови, походить iз морського дна, й що дерева, що пiд нею ростуть, звуться платанами.

– Але ж ти страшенно маломовна, Цiрi, – ствердив вiн раптом.

– Я? – удала вона здивування. – Нiчого подiбного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповiдаеш дуже цiкаво, знаеш? Я саме хотiла тебе запитати…

– Слухаю, питай.

– А чи далеко звiдси до… до мiста Аретуза?

– Нi, зовсiм близько! Бо Аретуза це нiяке не мiсто. Зiйдемо на мур, покажу тобi. Оно, там сходи.

Мур був високим, а сходи стрiмкими. Фабiо спiтнiв i задихався, i не було в тому нiчого дивного, бо увесь час – патякав. Цiрi довiдалася, що мур, який оточував мiсто Горс Велен, – конструкцiя недавня, набагато молодша за саме мiсто, збудоване ще ельфами, що в нiй тридцять п’ять футiв висоти й що це – так званий мур казематний, зроблений iз тесаного камiння i необпаленоi цегли, бо такий матерiал краще протистоiть ударам таранiв.

На верху привiтав iх й овiяв освiжаючий морський вiтер. Цiрi iз радiстю дихала ним пiсля густоi i нерухомоi задухи мiста. Сперла лiктi на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий вiд вiтрил.

– Що то, Фабiо? Що воно за гора?

– Острiв Танедд.

Острiв був, здавалося, дуже близько. Й острiв – не нагадував. Виглядав, наче вбитий у морське дно гiгантський кам’яний стовп, величезний зикурат, обведений спiральним шляхом, зигзагами сходiв i терасами. Тераси зеленiли вiд гаiв та садiв, а iз зеленi, прилiпленi до скель, наче гнiзда ластiвок, стирчали бiлi стрiлчастi вежi й оздобленi куполи, що вiнчали комплекси будинкiв, огороджених галереями. Будинки тi аж нiяк не здавалися вибудуваними. Здавалося, що iх вирiзали на схилах цiеi морськоi гори.

– Це все збудували ельфи, – пояснив Фабiо. – Кажуть, що за допомогою ельфiйськоi магii. Утiм з незапам’ятних часiв Танедд належить чародiям. Близько до вершини, там, де отi блискучi куполи, розташований палац Гарштанг. Там за кiлька днiв розпочнеться великий з’iзд магiв. А отам, глянь, на самiсiнькому вершечку, та висока самотня вежа iз бланками, це Тор Лара, Вежа Ластiвки…

– Чи туди можна дiстатися по сушi? Це ж близенько.

– Можна. Є мiст, який поеднуе берег Затоки iз островом. Ми його не бачимо, бо закривають дерева. Бачиш тi червонi дахи бiля пiднiжжя гори? То палац Локсiя. Туди веде мiст. Тiльки через Локсiю можна дiйти до шляху, що веде на верхнi тераси…

– А там, де отi красивi галереi i мiстки? Й сади? Як воно тримаеться на скелi й не падае? Що воно за палац?

– Це, власне, i е Аретуза, про яку ти питала. Там славетна школа для молодих чародiйок.

– Ах, – Цiрi облизнула губи. – Значить, це там… Фабiо?

– Слухаю.

– Ти ж часом бачиш молодих чародiйок, якi вчаться у тiй школi? У тiй Аретузi?

Хлопець глянув на неi, явно здивований.

– Нi, нiколи! Нiхто iх не бачить! Їм не можна покидати острiв i виходити до мiста. А на терени школи нiкому немае доступу. Навiть для бургграфа й бейлiфа, якщо мають справу до чародiйок, iти можуть тiльки до Локсii. На найнижчий рiвень.

– Я так i думала, – Цiрi кивнула, задивившись на лискучi дахи Аретузи. – Це не школа, а в’язниця. На островi, на скелi, над прiрвою. В’язниця, та й усе.

– Трохи так, – визнав Фабiо, подумавши. – Звiдти непросто пiти… Але нi, це не так, як у в’язницi. Адептки – це ж молодi дiвчата. Їх треба стерегти…

– Вiд чого?

– Ну… – хлопець затикнувся. – Ти ж знаеш…

– Не знаю.

– Гммм… Думаю… Ох, Цiрi, iх же нiхто не тримае у школi насильно. Вони самi хочуть…

– Ну, напевне, – Цiрi змовницьки усмiхнулася. – Хочуть – i сидять у тiй своiй в’язницi. Якби не хотiли, то не дали б себе там закрити. Нiякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо пiсля може виявитися непросто…

– Як це? Утiкати? А куди б вони мали…

– Вони, – перебила вона, – певне, не мали б куди. Бiдолашнi. Фабiо? Де мiсто… Гiрундум?

Хлопець глянув на неi, упiйманий зненацька.

– Гiрундум – це не мiсто, – сказав. – Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочi й фрукти усiм мiстам навколо. Також е там ставки, у яких вирощують коропiв й iншу рибу…

– Як далеко звiдси до Гiрундума? Й куди? Покажи менi.

– А навiщо це тобi знати?

– Покажи менi, прошу.

– Бачиш ту дорогу, що веде на захiд? Там, де тi вози? Власне тим шляхом i iдуть до Гiрундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лiсами.

– П’ятнадцять миль, – повторила Цiрi. – Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобi, Фабiо.

– За що ти менi дякуеш?

– Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обiцяв.

– Ходiмо.

Такоi штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цiрi не бачила ще нiде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порiвняннi iз ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гiгантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбiльше, зумiють тiльки здаля подивитися на нього, бо щоб дiстатися на територiю ярмарки не можна було й мрiяти. Втiм Фабiо смiливо вдерся у збитий натовп, тягнучи ii за руку. Цiрi одразу запаморочилася голова.

Торговки дерлися, покупцi дерлися ще голоснiше, погубленi в штовханинi дiти вили й лементували. Бидло ревiло, вiвцi бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Гномськi ремiсники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли валiння, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кiлькох точок торговища чулися флейти, гуслi та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики. На додачу хтось невидимий у натовпi безустанно дув у мiдяну сурму. І точно, музикою вiн не був.

Цiрi вiдскочила з дороги свинi, що, пронизливо кувiкаючи, бiгла пiдтюпцем, i наштовхнулася на клiтки iз курами. Коли ii вiдштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона вiдскочила, ледь розминувшись iз копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

– Що то було? – простогнала вона, вирiвнюючись. – Фабiо?

– Верблюд. Не бiйся.

– Я не боюся! Теж менi!

Роздивлялася iз цiкавiстю. Глянула на роботу половинчикiв, якi на очах у публiки виробляли баклаги з козиноi шкiри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятцi пара напiвельфiв. Подивилася на вироби з малахiту i яспису, якi виставив на продаж похмурий i буркотливий гном. Із iнтересом i знанням справи обдивилася мечi в лавцi зброяра. Поспостерiгала за дiвчатами, якi плели кошики з лози, й дiйшла висновку, що немае нiчого гiршого, нiж праця.

Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.

– Що воно так смаковезно пахне?

– Пончики, – Фабiо помахав капшуком. – Хочеш з’iсти один?

– Хочу з’iсти два.

Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак i видав чотири мiдяки, з яких один переломив навпiл. Цiрi, потроху набуваючи впевненостi, приглядалася до операцii ламання, жадiбно поглинаючи перший пончик.

– Чи це звiдси, – запитала, беручись за другий, – походить прислiв’я «гроша ламаного не вартий»?

– Звiдси, – Фабiо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, нiж грiш, немае. Чи там, звiдки ти походиш, пiвгрошей не вживають?

– Нi, – Цiрi облизала пальцi. – Там, звiдки я походжу, уживали золотих дукатiв. І крiм того, все те ламання не мало сенсу й було непотрiбне.

– Чому?

– Бо я маю бажання з’iсти третього пончика.

Наповненi сливовим повидлом пончики подiяли як чудодiйний елiксир. У Цiрi покращився настрiй, а вируюча площа перестала лякати, навiть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабiо волiк ii за собою, сама потягнула його в найщiльнiший натовп, до мiсця, де хтось промовляв, залiзши на зiставлену з бочок iмпровiзовану трибуну. Промовцем був пiдстаркуватий товстун. По голенiй головi й бурим шатам Цiрi розпiзнала мандрiвного жерця. Бачила вже таких, iнколи провiдували вони храм Мелiтеле в Елландерi. Мати Неннеке нiколи не говорила про них iнакше, нiж «цi фанатичнi дурнi».

– Єдиний е закон на свiтi! – гарчав товстий жрець. – Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля i все, що на землi тiй живе! А чари й магiя закону тому противнi! Тож проклятi чарiвницi, й близько вже день гнiву, коли вогонь iз небес знищить iхнiй мерзотний острiв! Упадуть тодi мури Локсii, Аретузи й Гарштангу, за якими й збираються цi язичники, щоб обмислювати своi iнтриги. Впадуть мури цi…

– І тре’ буде iх, псяча iх мати, заново ставити, – пробурмотiв мулярський челядник в убабляному вапном кiлтi, що стояв поруч.

– Заклинаю вас, люди добрi й набожнi, – верещав жрець, – не вiрте чарiвникам, не звертайтеся до них анi за порадою, анi iз проханням! Не дайте звабити себе анi видом iхнiм чарiвним, анi мовою гладкою, бо iстинно скажу вам, що е тi чародii, наче гроби повапленi: зверху красивi, всерединi ж гнилизни сповненi та кiсток спорохнявiлих!

– Бачили його, – сказала молода жiночка iз кошиком, повним моркви. – Який балакучий. На магiв гавкае, бо завидки його беруть, та й усе.

– Напевне, так, – погодився муляр. – У самого, гляньте, макiтра, наче яйце, полисiла, а черево на колiна звисае. А чародii – вродливi, анi товстунiв мiж ними, анi лисунiв… А вже чародiйки, ха – сама краса…

– Бо дияволу душу вони за красу ту продали! – крикнув низький мосьпан iз шевським молотком за поясом.

– Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрi панi з Аретузи, ти б давно iз торбою пiшов! Їм дякуючи маеш що жерти!

Фабiо потягнув Цiрi за рукав, вони знову занурилися у натовп, який понiс iх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голоснi крики, що закликали до тишi. Натовп вгамовуватися i не думав, але крикуну на дерев’яному пiдвищеннi це анiскiльки не заважало. Мав вiн мiцний, тренований голос i вмiв ним користуватися.

– Цим сповiщаеться, – загорлав, розгорнувши сувiй пергаменту, – що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-пiд права вийнятий, бо злочинним ельфам, якi бiлками себе кличуть, у домi своему дав нiчлiг i гостинну. Так само Юстiн Інвар, коваль, за родом гном, який безчесним отим наконечники для стрiл кував. Сим бургграф на обох них слiд оголошуе i наказуе iх переслiдувати. Хто схопить iх, тому нагорода: п’ятдесят крон готiвкою. А якщо хто дасть iм страву чи переховування, то за спiльника вини iхньоi стане вважатися, i ту само кару йому, як i iм, вiдмiряно буде. А якщо на хуторi чи у селi iх упiймано буде, увесь хутiр чи село дадуть плату…

– Та хто ж би, – крикнув хтось iз натовпу, – половинчика переховувати б став? По iхнiх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усiх iх, нелюдiв, до ями!

– На шибеницю, а не до ями!

Глашатай заходився читати подальшi розпорядження бургграфа й мiськоi ради, але Цiрi втратила iнтерес. Вона саме мала намiр виборсатися з натовпу, коли раптом вiдчула руку на сiдницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмiлу.

Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цiрi навчалася у Каер Моренi, як рухатися у мiсцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушнi. Молодий жрець, який стояв бiля неi iз оголеною головою, усмiхнувся нахабною, завченою усмiшкою. Ну й що, – говорила та усмiшка, – що ти зараз зробиш? Зарум’янишся чарiвно, й на тому рум’янцi все скiнчиться, вiрно ж?

Жрець, мабуть, нiколи не мав справи iз ученицями Йеннефер.

– Лапи тримай при собi, ти, лиса падлюко! – крикнула Цiрi, блiднучи вiд лютi. – За власну жопу себе схопи, ти… Ти, гроб поваплений!!!

Користуючись тим фактом, що ув’язлий у натовпi жрець не мiг рухатися, мала намiр його копнути, але цьому перешкодив Фабiо, вiдтягнувши ii подалi вiд жреця i мiсця пригоди. Бачачи, що вона аж труситься вiд злостi, заспокоiв ii, запропонувавши кiлька посипаних меленим цукром оладкiв, побачивши якi Цiрi миттю забула про iнцидент. Вони стали бiля прилавка, у мiсцi, звiдки було видно ешафот iз загiнчиком. У загiнчику, втiм, не було жодного злочинця, а сам ешафот був декорований гiрляндами квiтiв i прислужився групцi вдягненим, наче папуги, мандрiвних музик, якi голосно бряжчали на гуслях i попискували на дудках та флейтах. Молода чорноволоса дiвчина у вишитому цехiнами сердачку спiвала й танцювала, трусячи тамбурином i весело тупотячи маленькими туфельками.

Шла магiчка через греблю, вкусили ii змii.

Усi гади передохли, а магiчка жие!

Згромаджений навколо ешафоту натовп реготав до знемоги й плескав у ритм. Продавчиня оладкiв кинула в киплячу олiю чергову порцiю. Фабiо облизнув пальцi й потягнув Цiрi за рукав.

Яток було безлiч, i всюди пропонували щось смачненьке. Вони з’iли ще по тiстечку iз кремом, пiзнiше – за компанiю – в’яленого вугрика, пiсля чого пiдправилися чимось дуже дивним, смаженим i насадженим на патик. Пiзнiше затрималися бiля дiжок iз квашеною капустою й удали, що куштують, аби купити бiльше. А коли об’iлися i не купили, торговка назвала iх засранцями.

Пiшли собi далi. На решту грошей Фабiо купив кошик грушок-бергамоток. Цiрi глянула на небо, але вирiшила, що ще не полудень.

– Фабiо? А що то за намети й будки, там, пiд муром?

– Рiзнi розваги. Хочеш подивитися?

– Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловiки, у пiднесеннi переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.

– «Чорношкiра Лейла… – Цiрi насилу прочитала кривий напис на полотнищi, – видасть у танцi всi секрети свого тiла…» Дурня якась! Якi там секрети…

– Ходiмо далi, ходiмо далi, – пiдiгнав ii Фабiо, трохи почервонiвши. – О, глянь, оце щось цiкаве. Тут приймае ворожка, яка вiщуе майбутне. У мене е ще саме два грошi, цього вистачить…

– Шкода монет, – пирхнула Цiрi. – Теж менi провiщення – за два гроша! Щоб вiщувати, треба бути вiщункою. Вiщування – це чималий талант. Навiть серед чародiйок найбiльше одна зi ста мае такий…

– Моiй найстаршiй сестрi, – втрутився хлопець, – ворожка наворожила, що та вийде замiж – i воно так i сталося. Не кривися, Цiрi. Ходiмо, поворожимо собi…

– Я не хочу виходити замiж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не пiду туди. Якщо хочеш – iди сам, я почекаю. Не знаю тiльки, навiщо тобi вiщування? Що б ти хотiв знати?

– Ну… – промовив Фабiо. – Найсильнiше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотiв би подорожувати. Побачити увесь свiт…

Буде, подумала раптом Цiрi, вiдчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих бiлих вiтрильниках… Добереться до краiн, яких нiхто ранiше не бачив… Фабiо Сахс, вiдкривач… Його iменем назвуть пiвострiв, краечок континенту, який тепер ще не мае назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре вiн, далеко вiд дому й близьких… Вiд хвороби, яка нинi ще не мае назви…

– Цiрi! Що iз тобою?

Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринае з води, що пливе до поверхнi з дна глибокого, крижано-холодного озера.

– Це нiчого… – пробурмотiла, роздивляючись й опритомнюючи. – Щось у мене в головi запаморочилося… Це через спеку. Й через тi пахощi з намету…

– Скорiше через ту капусту, – серйозно сказав Фабiо. – Даремно ми стiльки з’iли. У мене також у черевi бурчить.

– Та зi мною – нiчого! – Цiрi зухвало задерла голову, й справдi почуваючи себе краще. Думки, що пролiтали iй через голову наче вихор, розвiялися i загубилися у забуттi. – Ходiмо, Фабiо. Ходiмо далi.

– Хочеш грушку?

– Та певно що хочу.

Пiд муром група пiдлiткiв грала на грошi в дзигу. Дзигу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком вiдправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цiрi вигравала в дзигу в бiльшостi хлопцiв у Скеллiге, також виграла в усiх адепток у храмi Мелiтеле. Вона вже обдумувала концепцiю входження у гру й виграшу в босякiв не тiльки мiдякiв, але й полатаних порткiв, коли увагу ii раптом привернули гучнi крики.

Бiля самого кiнця ряду наметiв i будок, утиснута пiд мур i кам’янi сходи, стояла дивна напiвкругла загорожа, зроблена iз полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Мiж двома тичками був вхiд, який закривав високий, вiспуватий чоловiк, одягнений у гамбезон[4 - Гамбезон – одяг, що вдягався пiд обладунок для амортизацii ударiв.] й смугастi штани, заправленi в матроськi боти. Перед ним товклася групка людей. Пiсля вкидання у руку рябого кiлькох монет люди по черзi зникали пiд полотнищем. Рябий ховав грошi до чималоi кружки, подзвонював нею i покрикував хрипло.

– До мене, добрi люди! До мене! На власнi очi побачите найстрахiтливiше створiння, яке створили боги! Жах i тремтiння! Живий василiск, отруйний страх зеррiканських пустель, диявол утiлений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в життi таку потвору не бачили! Тiльки-но схоплений, з-за моря на кораблi привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василiска на власнi очi, бо такого нiколи й нiде ви вже не побачите! Остання можливiсть! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби iз дiтьми – за два п’ятаки!

– Ха, – сказала Цiрi, вiдганяючи ос вiд грушок. – Василiск? І живий? Мушу його побачити. Досi я бачила лише гравюри. Ходiмо, Фабiо.

– Я вже не маю грошей…

– Я маю. Заплачу за тебе. Ходiмо, смiливiше.

– Шiсть треба, – рябий глянув на кинутi йому в руку мiдяки. – Три п’ятаки з особи. Дешевше тiльки баби iз дiтьми.

– Вiн, – Цiрi вказала грушкою на Фабiо, – дитина. А я – баба.

– Дешевше тiльки баби iз дитиною на руках, – забурчав рябий. – Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звiдси й пропустiть iнших. Поспiшiть, люди! Ще тiльки три мiсця вiльнi!

За загородою з полотнища товклися мiщани, оточуючи щiльним кiльцем збитий з дощок помiст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клiтка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачiв, рябий заскочив на помiст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повiяло падлом i неприемним гадячим смородом. Глядачi зашумiли й трохи вiдступили.

– Вiрно робите, добрi люди, – заявив рябий. – Не тра’ близько, бо воно небезпечно.

У клiтцi, помiтно для нього тiснiй, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клiтку тичкою, гад зашамотiвся, заскреготiв лускою об пруття, витягнув довгу шию i пронизливо засичав, демонструючи гострi, бiлi, конiчнi зуби, що сильно контрастували iз майже чорною лускою навколо пащi. Глядачi голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся рiзким гавкотом – його тримала на руках жiнка, з вигляду торговка.

– Дивiться уважно, добрi люди, – крикнув рябий. – І радiйте тому, що подiбне страхiття у ваших краях не живе! Ото потворний василiск iз далекоi Зеррiканii! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча вiн замкнений у клiтцi, самим диханням своiм може вас отруiти!

Цiрi й Фабiо пропхалися урештi наперед глядачiв.

– Василiск, – коментував рябий з пiдвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, – це найотруйнiйша бестiя на свiтi! Бо василiск королем усiх гадiв е! Якби було василiскiв бiльше, пропав би свiт цiлком i повнiстю! На щастя, дуже рiдкiсна то повтора, бо народжуеться вiн з яйця, пiвнем знесеним. А ви ж i самi знаете, людоньки, що не кожен пiвень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка iншому пiвню дупу пiдставляе.

Глядачi хоровим смiхом вiдреагували на масний – якщо не сказати «намащений» – жарт. Не смiялася тiльки Цiрi, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася i билася об пруття клiтки й кусала ii, даремно намагаючись розвернути покалiченi перетинки крил.

– Яйця, таким пiвнем знесенi, – продовжував вiспуватий, – мусять сто й одна отруйна змiя висидiти! А коли з яйця проклюнеться василiск…

– Це не василiск, – заявила Цiрi, гризучи бергамотку. Вiспуватий глянув на неi скоса.

– …коли василiск проклюнеться, кажу, – продовжив, – тодi всiх змiй у гнiздi повижере, поглинувши iхню отруту, але шкоди нiякоi вiд того не зазнае. А сам отрутою так насититься, що не тiльки зубом зможе вбивати, не тiльки дотиком навiть, але й диханням самим! А коли кiнний рицар вiзьме й списом василiска проб’е, то отрута по держаку уверх пiде, заразом i коня, i вершника на мiсцi вбиваючи!

– Це неправдива неправда, – голосно сказала Цiрi, випльовуючи кiсточку.

– Правда найправдивiша! – запротестував рябий. – Уб’е коня i вершника уб’е!

– Аякже!

– Стихни, паняночко! – крикнула торговка iз песиком. – Не заважай! Хочемо подивуватися i послухати!

– Цiрi, припини, – прошепотiв Фабiо, штовхнувши ii убiк. Цiрi пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

– Перед василiском, – рябий почав говорити голоснiше в шумi, який здiйняли глядачi, що почали грiзно бурчати, – будь-яка тварина тiкае, щойно шипiння його почуе. Кожен звiр, навiть дракон, та що я там, кокодрил навiть, а кокодрил – неможливо страшенний, хто бачив його, той знае. Тiльки одне звiрятко не лякаеться василiска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелi, то бiгцем до лiсу скоренько бiжить, там тiльки iй однiй зiлля знане знаходить i з’iдае його. Тодi отрута василiска вже куницi нестрашна, й тодi та загризти його на смерть може…

Цiрi пхикнула смiхом i зiмiтувала губами протяжний, майже непристойний звук.

– Гей, мудрило! – не витримав вiспуватий. – Якщо тобi щось не до смаку, то виходь! Не примушую анi дивитися тебе на василiска, анi слухати про нього!

– Це нiякий не василiск.

– Так? А що воно, панi премудра?

– Виверна, – заявила Цiрi, вiдкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальцi. – Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тiльки. На Старшiй Мовi – вiверн.

– Ач, гляньте! – крикнув вiспуватий. – Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобi…

– Гей-гей! – вiдiзвався свiтловолосий молодик в оксамитовому беретi й позбавленому герба вамсi зброеносця, який тримав пiд руку тоненьку й блiденьку дiвчину в сукнi кольору абрикоса. – Тихiше, пане звiролове! Не погрожуйте шляхтичцi, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось менi тут обманом запахло!

– Яким обманом, молодий пане лицарю? – аж захлинувся вiспуватий. – Бреше та шмар… Хтiв сказати: помиляеться та шляхетно народжена панна! Це – василiск!

– Це виверна, – повторила Цiрi.

– Яка там верна! Василiск! Гляньте тiльки, який страшний, як шипить, як клiтку кусае! Якi зубиська мае! Зубиська, кажу, як у…

– Як у виверни, – скривилася Цiрi.

– Як ти зовсiм з розуму впала, – вiспуватий увiткнув у неi погляд, якого не постидався б й автентичний василiск, – то наблизься! Пiдiйди, аби вiн на тебе дихнув! Ураз усi побачать, як ти копита вiдкинеш, вiд отрути посинiвши! Ну, пiдiйди!

– Прошу, – Цiрi вишарпнула руку з хватки Фабiо й ступила крок уперед.

– Не дозволю того! – крикнув свiтловолосий зброеносець, кинувши свою абрикосову подружку й загороджуючи Цiрi шлях. – Не може того бути! Занадто ти, мила дамо, ризикуеш.

Цiрi, яку ще нiхто так не титулував, трохи почервонiла, глянула на юнака й затрiпотiла вiями так, як багато разiв випробовувала на писарчуку Ярре.

– Немае нiякого ризику, шляхетний рицарю, – посмiхнулася звабливо, всупереч пересторогам Йеннефер, яка й далi часто нагадувала iй приказку про дурня i сир. – Нiчого зi мною не станеться. Оте нiбито отруйне дихання – то бздури.

– Утiм, хотiв би я, – молодик поклав руку на рукiв’я меча, – бути поряд iз тобою. Для охорони й оборони… Чи дозволиш?

– Дозволю, – Цiрi не знала, чому вираз лютi на обличчi абрикосовоi панни дае iй таке задоволення.

– Це я ii охороняю та захищаю! – Фабiо задер голову й глянув на зброеносця iз викликом. – І я також iз нею йду!

– Панове! – Цiрi нашорошилася i задерла нiс. – Бiльше гiдностi. Не штовхайтеся. Усiм вистачить.

Кiльце глядачiв захвилювалося i забурчало, коли вона смiливо наблизилася до клiтки, майже вiдчуваючи дихання обох хлопцiв у себе на зашийку. Виверна люто засичала й зашамотiлася, у нiс ударив змiiний запах. Фабiо голосно засопiв, але Цiрi не вiдступила. Пiдiйшла ще ближче й простягнула руку, майже торкаючись клiтки. Потвора кинулася на пруття, гризучи тi зубами. Натовп знову захвилювався, хтось скрикнув.

– Ну й що? – Цiрi обернулася, гордовито взявши руки в боки. – Померла я? Отруiла мене ота нiбито отруйна потвора? Такий з неi василiск, як з мене…

Перервала, побачивши раптову блiдiсть, що покривае обличчя зброеносця i Фабiо. Блискавично розвернулася i побачила, як два прути клiтки розлазяться пiд напором розлюченого ящера, вириваючи з рами заiржавленi гвiздки.

– Тiкайте! – зайшлася з усiх сил. – Клiтка розпадаеться!

Глядачi iз криками кинулися до виходу. Кiлька намагалося пробитися крiзь полотнище, але тiльки заплутали в нiй себе й iнших, поперекидалися, утворюючи верескливий клубок. Зброеносець схопив Цiрi за плече саме тодi, коли вона намагалася вiдскочити, в результатi чого обое вони спiткнулися, заточилися i впали, перекинувши також i Фабiо. Кудлатий песик торговки почав лаяти, вiспуватий – мерзотно лаятися, а цiлковито дезорiентована абрикосова панна – перелякано пищати.

Пруття клiтки виламалися iз трiском, виверна вирвалася назовнi. Вiспуватий зiскочив з помосту й намагався втримати ii тичкою, але потвора вибила ту одним ударом лапи, скрутилася i шмагнула його хвостом iз колючками, перетворюючи вiспувату щоку на криваву кашу. Сичучи й розпростовуючи покалiченi крила, виверна злетiла з помосту, кинувшись на Цiрi, Фабiо й зброеносця, якi все намагалися пiднятися з землi. Абрикосова панна зомлiла й упала на мiсцi навзнак. Цiрi напружилася для стрибка, але зрозумiла, що не зумiе.

Врятував iх кошлатий песик, який вирвався з рук торговки, яка впала, заплутавшись у шести своiх спiдницях. Тоненько гавкаючи, собацюра кинувся на потвору. Виверна засичала, пiдвелася, наступила на песика кiгтями, скрутилася змiiним, несамовито швидким рухом i уп’яла йому зуби в зашийок. Песик заскавчав дико.

Зброеносець зiрвався на колiна, сягнув до боку, але вже не знайшов рукiв’я, бо Цiрi була швидшою. Блискавичним рухом вихопила меч iз пiхов, пiдскочила ближче в пiвобертi. Виверна пiдвелася, вiдiрвана голова песика звисала з ii зубастоi пащi.

Усi вивченi в Каер Моренi рухи, як здалося Цiрi, виконалися самi, майже без ii волi й участi. Вона тяла заскочену зненацька виверну в черево й вiдразу закрутилася, ухиляючись, i ящiр, що кинувся на неi, упав на пiсок, бризкаючи кров’ю. Цiрi перескочила над ним, умiло уникаючи свистячого хвоста, певно, точно й сильно рубанула потвору в зашийок, вiдскочила, рефлекторно виконала непотрiбне вже ухиляння i вiдразу додала ще раз, тепер перерубавши хребцi. Виверна скрутилася i стала нерухомою, тiльки вузлуватий хвiст iще тремтiв i звивався, розкидаючи навколо пiсок.

Цiрi швидко тицьнула зброеносцю скривавлений меч у руку.

– Уже все! – крикнула до натовпу, що все ще тiкав i до глядачiв, якi продовжували виплутуватися з полотнища. – Потвору вбито! Той мужнiй рицар зарубав ii на смерть…

Раптом вiдчула тиск у горлi й вирування у шлунку, в очах iй потемнiшало. Щось зi страшною силою гепнуло ii у сiдницi, так, що аж зуби клацнули. Вона роззирнулася невпевнено. Те, що ii ударило, – було землею.

– Цiрi… – прошепотiв Фабiо, стоячи бiля неi на колiнах. – Що з тобою? Боги, ти блiда, наче труп…

– Шкода, – пробурмотiла вона, – що ти себе не бачиш.

Люди товклися навколо. Кiлька штурхали тiло виверни киями й коцюбами, кiлька обдивлялося вiспуватого, решта вiтала героiчного зброеносця, безстрашного драконозабiйцю, единого, хто зберiг холоднокровнiсть i запобiг рiзанинi. Зброеносець приводив до тями абрикосову панну, все ще iз легким остовпiнням споглядаючи на клинок свого меча, покритий розмазаними смугами кровi, що вже пiдсихала.

– Мiй герою… – абрикосова панна опритомнiла й закинула зброеносцевi руки за шию. – Мiй рятiвнику! Мiй коханий!

– Фабiо, – сказала Цiрi слабким голосом, побачивши мiських стражникiв, якi пропихувалися мiж натовпом, – допоможи менi встати й забери мене звiдси. Швидко.

– Бiднi дiти… – товста мiщанка в чепцi глянула на них, коли вони потихеньку вибиралися iз збiговиська. – Ой, пережили ви. Ой, якби не безстрашний рицарьок, очi вашi матерi виплакали б!

– Визнайте, в кого отой молодик зброеносцем е! – крикнув ремiсник у шкiряному фартусi. – Вартий вiн за той вчинок поясу й острогiв!

– А звiролова в дибу! Батогiв йому, батогiв! Таку потвору до мiста, мiж людей…

– Води, скорiше! Панна знову зомлiла!

– Бiдолашна моя Мушка! – завила раптом торговка, схилившись над тим, що залишилося вiд кудлатого песика. – Собацюрка моя нещасна! Людииии! Хапайте ту дiвку, ту шельму, що дракона розiзлила! Де вона? Хапайте ii! То не звiролов, то вона в усьому винна!

Мiськi стражники, яким допомагали численнi добровольцi, почали пропихуватися через юрму й роззиратися. Цiрi справилася iз запамороченням.

– Фабiо, – прошепотiла. – Роздiляемося. Зустрiнемося за хвильку на тiй вулицi, по якiй ми прийшли. А якщо хто тебе затримае i розпитуватиме про мене, то ти мене не знаеш i не вiдаеш, хто я така.

– Але… Цiрi…

– Іди!

Вона стиснула в кулацi амулет Йеннефер i пробурчала закляття активiзацii. Чари подiяли миттево, а час був найважливiшим. Стражники, якi вже проштовхувалися в ii напрямку, зупинилися, дезорiентованi.

– Що за лихо? – здивувався один iз них, дивлячись, здавалося, прямо на Цiрi. – Де вона? Я ж тiльки-но ii бачив…

– Там, там! – крикнув iнший, вказуючи в протилежному напрямку.

Цiрi повернулася i пiшла собi, все ще трохи ошелешена й ослаблена ударом адреналiну й активiзацiею амулета. Амулет дiяв так, як повинен був дiяти – абсолютно нiхто ii не помiтив i нiхто не звертав на неi увагу. Абсолютно нiхто. В результатi ранiше, нiж вона вийшла з натовпу, ii безлiч разiв штовхнули, копнули та понаступали на ноги. Чудом вона уникнула скинутоi з возу скринi. Мало не вибили iй око вилами. Закляття, як виявилося, мало своi добрi й поганi сторони – стiльки само переваг, скiльки й вад.

Дiя амулета не тривала довго. Цiрi не мала досить сили, аби його опанувати й продовжити тривалiсть закляття. На щастя, чари перестали дiяти в слушний момент – коли вибралася з натовпу й побачила Фабiо, який чекав ii на вуличцi.

– Ой-йей, – сказав хлопець. – Ой-йей, Цiрi. Ти тут. Я непокоiвся…

– Не треба було. Ходiмо, швидше. Полудень уже минув, мушу повертатися.

– А ти непогано справилася iз тiею потворою, – хлопець глянув на неi iз подивом. – І швидко ж ти дiяла! Де ти тому навчилася?

– Чому? Виверну вбив зброеносець.

– Неправда. Я бачив…

– Нiчого ти не бачив! Прошу тебе, Фабiо, анi слова нiкому. Нiкому. А особливо панi Йеннефер. Ой-йей, ото ж би вона менi дала, якби взнала…

Вона замовкла.

– Тi там, – вказала за себе, у бiк ринку. – Вони мали рацiю. То я роздратувала виверну… То через мене…

– То не через тебе, – заперечив переконано Фабiо. – Клiтка була гнилою та й збитою абияк. Могла розтрiскатися будь-якоi митi, через годину, завтра, пiслязавтра… Краще воно, що вийшло сьогоднi, бо ти врятувала…

– Зброеносець врятував! – крикнула Цiрi. – Зброеносець! Убий це собi, нарештi, в голову! Кажу ж тобi, якщо видаси мене, перетворю тебе на… На щось жахливе! Я знаю чари! Зачарую тебе…

– Еге ж, – пролунало з-за ii спини. – Годi вже!

Одна з жiнок, якi йшли за ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучi очi й вузькi губи. Носила напнутий на плечi короткий плащик iз фiолетовоi камки[5 - Камка – шовкова тканина iз кольоровими вiзерунками.], облямований хутром iз сонь.

– Чому ти не в школi, адептко? – запитала холодним, звучним голосом, мiряючи Цiрi пронизливим поглядом.

– Зачекай, Тiссае, – сказала друга жiнка, молодша, свiтловолоса й висока, у зеленiй, сильно декольтованiй сукнi, – я ii не знаю. Вона, може, не е…

– Є, – перебила ii темноволоса. – Я впевнена, що це одна з твоiх дiвчат, Рито. Ти ж не знаеш усiх. Це одна з тих, що вибралися з Локсii пiд час бардаку при змiнi кiмнат. І тепер вона сама нам у тому признаеться. Ну, адептко, я чекаю.

– Що? – нахмурилася Цiрi.

Жiнка стиснула вузькi губи, поправила манжети рукавичок.

– У кого ти вкрала камуфлюючий амулет? А може, хтось тобi його дав?

– Що?

– Не випробовуй моеi терплячостi, адептко. Твое iм’я, клас, iм’я прецепторки. Швидко!

– Що?

– Удаеш дурнувату, адептко? Ім’я! Як тебе звуть?

Цiрi стиснула зуби, а очi ii запалали зеленим жаром.

– Анна Інгеборга Клопшток, – процiдила нахабно.

Жiнка пiдняла руку, й Цiрi вiдразу зрозумiла всю величину своеi помилки. Йеннефер тiльки раз, зморена довгим зволiканням ученицi, продемонструвала iй, як дiють паралiзуючi чари. Враження було винятково паскудне. Так само, як i тепер.

Фабiо глухо крикнув i кинувся до неi, але друга жiнка, свiтловолоса, схопила його за комiр i втримала на мiсцi. Хлопець бився, але рука жiнки була наче iз залiза. Цiрi ж не могла навiть поворухнутися. Мала враження, що потроху вростае у землю. Темноволоса нахилилася i втупила в неi блискучi очi.

– Я не любителька тiлесних покарань, – сказала льодяним голосом, знову поправивши манжети рукавичок, – але постараюся, аби тебе вiдшмагали, адептко. Не за неслухнянiсть, не за крадiжку амулета й не за прогули. Не за те, що ти носиш недозволену одежу, що ходиш iз хлопцем i розмовляеш iз ним про справи, про якi говорити тобi заборонено. Будеш вiдшмагана за те, що не вмiеш розпiзнавати архимайстриню.

– Нi! – крикнув Фабiо. – Не кривди ii, вельможна панi! Я – клерк у банку пана Мольнара Джанкардi, а та панянка е…

– Стули пельку! – крикнула Цiрi. – Сту…

Закляття, що закрило iй рот, було накладено швидко й брутально. Вона вiдчула на вустах кров.

– Ну? – пiдiгнала Фабiо свiтловолоса, вiдпускаючи й пестливим рухом розгладжуючи комiр хлопця. – Кажи. Ким е ця горда панянка?

Маргарита Ло-Антiль з плюскотом випiрнула з басейну, розбризкуючи воду. Цiрi не могла стриматися, аби не придивитися. Бачила голу Йеннефер не раз i не вважала, що хтось може мати кращу фiгуру. Помилялася. Побачивши голу Маргариту Ло-Антiль, вiд заздростi почервонiли б навiть мармуровi статуi богинь i нiмф.

Чародiйка схопила цеберце холодноi води й вилила його собi на бюст, надзвичайно при тому лаючись й обтрушуючись.

– Гей, дiвчино, – кивнула Цiрi. – Будь ласка, подай менi рушника. Ну, припини нарештi на мене дутися.

Цiрi стиха пирхнула, все ще ображена. Коли Фабiо видав, хто вона така, чародiйки волокли ii силою через половину мiста, виставляючи на посмiховисько. У банку Джанкардi справа, зрозумiло, вiдразу прояснилася. Чародiйки вибачилися перед Йеннефер, пояснивши свою поведiнку. Йшлося про те, що адептки з Аретузи були тимчасово переведенi до Локсii, бо примiщення школи вiддали для учасникiв i гостей з’iзду чародiiв. Скориставшись iз замiшання при переводi, кiлька адепток вибралися з Танедду й утекли в мiсто. Маргарита Ло-Антiль i Тiссая де Фрьес, попередженi активацiею амулета Цiрi, прийняли ii за одну з утiкачок.

Чародiйки вибачилися перед Йеннефер, але жодна не подумала про те, аби вибачитися перед Цiрi. Йеннефер, вислухавши вибачення, дивилася на неi, i Цiрi вiдчувала, як горять ii вуха. А найгiрше було Фабiо – Мольнар Джанкардi вилаяв його так, що в хлопця сльози стояли на очах. Цiрi було його шкода, але вона й гордилася ним – Фабiо дотримав слова й навiть не писнув про виверну.

Йеннефер, як виявилося, чудово знала Тiссаю i Маргариту. Чародiйки запросили ii у «Срiбну Чаплю», найкращий i найдорожчий заiжджий двiр у Горс Веленi, де Тiссая де Фрьес затрималася по приiздi, з тiльки iй вiдомих причин зволiкаючи з поiздкою на острiв. Маргарита Ло-Антiль, яка виявилася ректоркою Аретузи, прийняла запросини старшоi чародiйки й тепер на якийсь час дiлила iз нею помешкання. Заiжджий двiр i справдi був розкiшний: мав у пiдвалах власну лазню, яку Маргарита й Тiссая найняли виключно для себе, заплативши за те неймовiрнi грошi. Йеннефер i Цiрi, зрозумiло, були запрошенi користуватися лазнею – i в результатi усi поперемiнно плавали в басейнi й пiтнiли в пару вже кiлька годин, безустанно при тому плiткуючи.

Цiрi подала чародiйцi рушник. Маргарита делiкатно ущипнула ii за щоку. Цiрi знову пирхнула й з плюсканням скочила у басейн, у воду, що пахла розмарином.

– Плавае, наче малий тюлень, – засмiялася Маргарита, простягаючись бiля Йеннефер на дерев’яному лежаку. – А зграбна, наче наяда. Даси менi ii, Йеннефер?

– Для того я ii сюди й привезла.

– На який рiк я маю ii прийняти? Знае основи?

– Знае. Але нехай почне як усi, з яслiв. Їй то не зашкодить.

– Мудро, – сказала Тiссая де Фрьес, зайнята поправлянням розставлених бокалiв на мармуровому, вкритому шаром роси вiд пару столi. – Мудро, Йеннефер. Дiвчинi буде легше, якщо розпочне разом з iншими новачками.

Цiрi вискочила з басейну, всiлася на краю, вiджимаючи волосся i бовтаючи ногами у водi. Йеннефер i Маргарита лiниво плiткували, час вiд часу витираючи обличчя змоченими в холоднiй водi серветками. Тiссая, скромно замотана в простирадло, не втручалася у розмову, справляючи враження людини, яка поглинута наведенням порядку на столi.

– Смиренно вибачаюся, вельможнi дами! – крикнув раптом зверху невидимий хазяiн заiзду. – Прошу мене вибачити за те, що посмiв заважати, але… Якийсь офiцер прагне зараз же бачити панi де Фрьес! Говорить, що не потерпить тяганини!

Маргарита Ло-Антiль захихотiла, пiдморгнула Йеннефер, пiсля чого обидвi як по командi вiдкинули зi стегон рушники й прибрали досить вишуканих i дуже визивних поз.

– Нехай офiцер увiйде! – крикнула Маргарита, стримуючи смiх. – Запрошуемо! Ми готовi!

– Наче дiти, – зiтхнула Тiссая де Фрьес, крутячи головою. – Накрийся, Цiрi.

Офiцер увiйшов, але витiвка чародiйок виявилася нi до чого. Офiцер при iхньому виглядi не збентежився, не почервонiв, не роззявив рота й не вибалушив очi. Бо офiцер був жiнкою. Високою стрункою жiнкою iз товстою чорною косою i мечем при боцi.

– Панi, – сухо промовила жiнка, iз хрустiнням кольчуги трохи вклоняючись Тiссаi де Фрьес, – доповiдаю, що я виконала твое доручення. Прошу дозволити повернутися до гарнiзону.

– Дозволяю, – коротко вiдповiла Тiссая. – Дякую за супровiд i за допомогу. Щасливоi дороги.

Йеннефер усiлася на лежаку, дивлячись на чорно-золото-червоний бант на ременi воiтельки.

– Я тебе знаю?

Воiтелька вклонилася злегка, витерла спiтнiле обличчя. У лазнi було гаряче, а вона мала на собi кольчугу та шкiряний каптан.

– Я часто бувала у Венгерберзi, – сказала. – Панi Йеннефер, звуся Райлою.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Кульбака – застарiле: сiдло.




2


Фактотум (лат. facere – робити, totum – все) – довiрена особа, яка виконуе будь-якi дорученi завдання.




3


Елекцiя – вибори монарха в Польщi й Гетьманськiй Украiнi голосуванням можних родiв.




4


Гамбезон – одяг, що вдягався пiд обладунок для амортизацii ударiв.




5


Камка – шовкова тканина iз кольоровими вiзерунками.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/sapkovs-kiy_andzhey/v-d-mak-chas-pogordi