Зло не мае влади
Марина и Сергей Дяченко


Ключ вiд королiвства #3
«Зло не мае влади» – останнiй роман трилогii про пригоди школярки-семикласницi Лiни Лапiноi (до трилогii також входять романи «Ключ вiд Королiвства» i «Королiвська обiцянка»). Ця трилогiя вийшла в новiй серii видавництва «Фолiо» «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», у якiй будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською та чудово iлюстрованi. Також у цiй серii 2017 року вийшов друком роман «Страта».

Що чекае Королiвство, мешканцi якого забули свого короля? Звiсно, воно приречене на загибель та запустiння. Тим бiльше коли його осаджуе Сарана – жахлива стонога i сторука навала змiтае й витоптуе все на своему шляху, i немае вiд неi порятунку. У Лiни, мага дороги, е лише три днi, щоб урятувати Королiвство…





Марина та Сергiй Дяченки

Зло не мае влади





Роздiл перший

Король дзвонив минулого тижня


Я сидiла на дерев’яних мостинах, бовталася ногами у водi. Здавалось, я взута в цю течiю – на ногах черевички зi струменистоi прохолоди. І якщо встану – зможу пройти водною гладiнню, перебратися на iнший берег, де смакують травицю три корови – одна чорно-бiла та двiйко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висiли бабки, кожна над своiм застиглим вiдображенням. Я сидiла на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькiй тiнявiй плямочцi, й пляминка та раз по раз посувалася, задкувала вiд води. Невдовзi я опинюсь на сонцi – а там спека, спека…

Уже десять днiв я в таборi. Нiчого особливого: дерев’янi будиночки в рiденькому лiсi, до рiчки тупцяти хвилин iз двадцять. Нiхто нас особливо не розважае, але й не виховуе теж. Скiльки завгодно можна сидiти на березi, качатися по травi, бовтатись у мiлкiй рiчечцi, споглядаючи корiв i бабок, дивитися старi фiльми на касетах, розмахувати ногами увечерi на лавi, нудьгувати, поки дiвчиська переказують плiтки…

Першi днi менi подобалося – пiсля цiлого лiта в курному мiстi. Поруч був Макс Овчинiн: вiн три тижнi провiв на морi, повернувся засмаглий i веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув iз якоiсь там скелi. Ця скеля в його розповiдях дедалi вищала, тож зрештою виявилось: Овчинiн мало не з Ай-Петрi шугонув…

Менi швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися новi друзi, якiсь старшi хлопцi, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамницi по пиво. Я пива терпiти не можу. Овчинiн теж його не любить. (Яку тiльки гидоту не вливатимеш у себе, аби тiльки сподобатися дорослим друзям…)

Я побовтала ногами у водi, й моi «рiчковi черевички» перетворилися на зграю пухирцiв. Зрештою Макс – непоганий хлопець, нема помiж нас жодноi кривди… А якщо е – то з моеi провини, бо я далеко не «цукрова» дiвчинка…

Дiвчиська засмагали на березi, на розстеленiй ковдрi. Далi за течiею, у водi по колiно, серйозний хлопчак рокiв дванадцяти рибалив, i в нього за спиною сидiли рядочком двое смугастих котiв; iх неможливо було розрiзнити – неначе близнята. Сонце припiкало; незабаром доведеться тiкати з берега у табiр. Я вляглася на розсохлi дошки мiстка та насунула кепку на очi.

Я – маг дороги… Що не день – цей хист мiй блiдiшае, робиться дедалi примарнiшим. Скоро й сама повiрю, що всi моi пригоди – вигаданi (пережитi неначе увi снi чи в мрiях).

За останнi кiлька мiсяцiв я виросла зi всього старого одягу. І менi часом здаеться, що я з Королiвства виростаю теж. Я досi пам’ятаю кожну свою пригоду – докладно, але вiдсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха прилипла до носа. Я вiдмахнулась, вона для годиться злетiла й вiдразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спiймати ii в кулак – мухи й слiд прохолов. Цi комахи безмозкi, зате чудово вiдчувають, коли вiд них просто вiдмахуються, а коли не на жарт намiряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тiм бережку дзенькав дзвiночок – глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб вiдмахуватися вiд мух…

Складно уявити, що мое Королiвство – таке ж реальне, як цi корови, як вода, як жорсткий козирок на моiх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрiмала.

– Лапiна!

Дуже гучний голос – схвильований, рiзкий… Я сiла, стягнувши з голови кепку. Просто передi мною стояли важкi черевики, з них вивищувався до неба охоронець – знайомий, з табору. «Сек’юрiтi» в таборi було двое – вони стерегли по черзi й були вже доволi лiтнi та опасистi. (На щастя, нiхто на нашу безпеку не зазiхав.)

– Лапiна! Ти чуеш?!

Я пiдвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений – поспiшав пiд сонцем усю дорогу вiд табору (це з його задишкою!). І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

– Там про тебе… запитують. Мерщiй до начальника табору! Ну ж бо!

Щось… трапилося вдома?!

Мама дала менi з собою мобiльник, вчора ввечерi ми розмовляли – усе начебто було добре. А вранцi, збираючись на пляж, я вимкнула телефон i залишила в директорському сейфi – ми всi так робили, у нас же на будиночках замки зовсiм умовнi…

– Що таке?

– Нiчого не знаю. Швидко!

Дiвчиська попiдводились на лiктях та зацiкавлено витрiщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув iз води крихiтну плiточку – вона зблиснула на сонцi…

Я застромила мокрi ноги в спортивнi тапцi. Пiд п’яту потрапив гострий камiнчик, кольнув, нiби голкою. Я засичала крiзь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, пiдтюпцем побiгла стежкою геть вiд берега – до табору.

Бiля адмiнiстративного корпусу стояло авто – синiй «Опель». Бiля лави тупцяв Макс Овчинiн iз бiлим пластиковим кульком у руках. Але менi було не до Овчинiна; я збiгла бетонними сходами ганку. Начальником табору працював пенсiонер – не дуже старий (ранiше вiн служив на будiвництвi виконробом). До нас директор ставився дуже непогано, з гумором принаймнi. Але зараз я його не впiзнала.

Вiн стояв посеред свого маленького кабiнету – рештки волосся стали сторчма, обличчя поблiдло, губи мiцно стиснутi. Коли я вбiгла в розчиненi дверi (не стукаючи, мушу зiзнатися) в пом’ятих шортах, у тапцях i з ногами, по колiна припалими пилом, вiн втупився в мене так, нiби вперше бачив. Начебто щойно дiзнався, що я не дiвчисько, а перевертень-терорист.

– Здрасьте, Ігорю Борисичу… Що сталося?

– Ось вона, – сказав начальник дуже холодно й зовсiм не менi.

Тодi лише я помiтила, що бiля вiкна в крiслi сидить ще один чоловiк – проти свiтла, тож я бачила тiльки силует. Гладко зачесане волосся. Вуха щiльно прилягли до голови. Дуже пряма постава (як у вiйськових зi старих кiнофiльмiв).

– Оце Лапiна Олена. Я так розумiю, необхiдна присутнiсть батькiв? Адвоката? Адже ж так, якщо за законом?

У начальника тремтiв голос. (Здавалося, вiн розлючений. Або навпаки: що дуже переляканий i насилу приховуе страх.)

– Адвоката? – перепитала я тупо. – Що трапилось? Моя мама дзвонила?

– Та що ти корчиш iз себе дурненьку! – раптом вибухнув начальник, i таким роздратованим я нiколи ще його не бачила. – Не розумiеш, так? Узяли твою подiльницю, з якою ти квартири чистила! Вона на тебе навела, пiд час обшуку все знайшли!

– Якого ще… обшуку?

Я вiдчула, що у мене мiзки перевертаються… Напевно, перегрiлася. Лежу оце зараз на березi, навколо квокчуть переляканi дiвчиська… А я знепритомнiла саме тоi митi, коли менi примарилося, нiби мене гукнув охоронець…

– До нас приiхав оперуповноважений у справах неповнолiтнiх, – глухо сказав начальник. – От iз ним i розбирайся.

Я подивилася на темний силует проти вiкна. Чоловiк був у цивiльному. Як i ранiше, я не могла розгледiти його обличчя.

– То що, дзвонити батькам? – так само глухо запитав начальник.

– Спершу ми поговоримо з громадянкою Лапiною, – сказав чоловiк бiля вiкна. – Є у вас вiльне примiщення?


* * *

Бiблiотека о цiй порi була порожня. Але там виявилося дуже спекотно, до того ж тхнуло старими запилюженими книжками. Кватирка з трiснутим склом ледь-ледь цiдила перегрiте повiтря.

– Дякую, – сказав оперуповноважений начальниковi табору. – Можете йти.

Той пом’явся та й вийшов, причинивши за собою дверi. Я нарештi глянула в обличчя цьому оперовi.

Вiн був дуже блiдий. З дуже бiлявим волоссям. Із чорними, незвично чорними очима на вузькому обличчi. У чорному костюмi й чорнiй сорочцi, перехопленiй на шиi чорною краваткою.

Вiн був молодий. Дивно молодий, як для опера, хай навiть i в справах неповнолiтнiх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався вiн так, начебто мав уже кiлькадесят рокiв робочого стажу.

І вiн був чимось наче знайомий…

Хвилину ми дивилися одне на одного. (Я знала його, я його ранiше бачила!.. За якихось не дуже приемних обставин…)

– Ти не змiнилася. Це добре.

Я намацала стiлець i сiла.

Минуло чотири мiсяцi з часу мого останнього вiзиту в Королiвство. Там час швидше спливае.

– Скiльки тобi рокiв?!

– Маги поза вiком, Лiно. Не муч себе пiдрахунками.

– Максимiлiан… – простогнала я.

Це був вiн – хлопчисько-маг! Некромант, якого я кiлька разiв рятувала вiд смертi. Який i мене колись порятував, але опiсля – зрадив, покинув на неминучу загибель i навiть не поморщився. Оце такого гiнця з Королiвства нiколи не хотiлося б менi тут побачити…

Вiн посмiхнувся кутиками тонкого рота.

– Що, не рада?

– Нi!

– Дарма. Бо ти – небезпечна неповнолiтня злочинниця i твоя доля в моiх руках.

– Бреши, та не забрiхуйся, некроманте.

– Ти як розмовляеш зi старшими? – вiн посмiхнувся ширше, блиснув бiлими гострими зубами.

Я стисла кулаки. Пiд час нашоi минулоi зустрiчi вiн був ледь молодший за мене, але вже тодi смертельно небезпечний. Чого тепер вiд нього очiкувати, та ще й тут, у моему повсякденному свiтi – я не мала жодного уявлення.

– «Оперуповноважений у справах неповнолiтнiх»… – я говорила навмисне повiльно, викроюючи собi час на роздуми. – Така посада в природi iснуе? Ти впевнений?

– Головне, щоб вони, – Максимiлiан кивнув на дверi, – були впевненi. – А я вмiю переконувати, – i знову посмiхнувся.

Я набрала в груди повiтря – i не знайшла, що вiдповiсти. Надто раптово звалилася ота халепа, ще пiвгодини тому я мирно дрiмала над рiчкою… Що некромант може менi заподiяти? Як захищатися?

Як вiн сюди потрапив?!

Тiльки досвiдчений, могутнiй маг може ходити мiж свiтами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тiльки у свiй свiт завжди легко повертатися», – казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максимiлiана. Ось кого мусить боятися самозваний «опер»!

– Його величнiсть не попередив, що ти з’явишся, – сказала я недбало. – Що йому передати?

У нього щось змiнилося в очах. Менi на мить здалося, що згадка про Оберона протверезила некроманта, i тепер вiн не посмiе бiльше з мене знущатися. Однак – нiчого подiбного! Максимiлiан задер пiдборiддя:

– Не попередив? Ще б пак! Його величнiсть взагалi нiчого тобi не повiдомляе про справи у Королiвствi. Бо не вважае за потрiбне.

Некромант поцiлив у болiсну точку. Я часто ображалася на Оберона за його (як менi здавалося) байдужiсть. Варто менi лишень опинитись у своему свiтi, як про мене забувають: спасибi, Олено, вiльна, можеш iти.

– А стосовно «що передати», – провадив Максимiлiан, iз задоволенням спостерiгаючи за мною, – таж король тобi не телефонуе! І у тебе нема зв’язку з ним. Вiн великий чарiвник, ходить помiж свiтами, як ти мiж ванною i кухнею. Хотiв би – залишив би ниточку.

На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, – сказав колись Максимiлiан. – Де ти бачила, щоб некроманти були янголами?» (Не варто вiрити чужим ядучим словам. Навiть коли вони здаються справедливими.)

– Навiщо ти прийшов?

– Побачити тебе.

– Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодiйкою… Не думай, що це тобi так минеться.

Вiн звiв брови.

– Авжеж! – сказала я виклично. – Тут тобi не… не замок принца-деспота! У тебе й документiв нема, ти самозванець! У будь-якому вiддiленнi мiлiцii тебе розкусять, мов трухлявий горiшок!

– Ти впевнена?

– Подивимось!

Я силкувалася бути зухвалою та спокiйною, але насправдi боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамi. Розповiв усю цю маячню. І мама зiрветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моiм словам повiрить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що я не злодiйка… Стривайте, а що вiн там про обшук торочив?!

– Ти брехав про обшук?

– А ти як гадаеш?

– Брехав… – сказала я, i голос у мене затремтiв. А що коли нi? Якщо некромант приборкав невiдомi сили в моему власному свiтi? І зараз удома в нас i справдi тривае обшук, i в мене з-пiд светрiв у шафi витягають викраденi чужi речi?!

– Твоя подiльниця – учениця вашоi школи, – вкрадливо сказав Максимiлiан. – Ти виймала ключi з кишень пальт у гардеробi, а потiм ви разом iшли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нiкого нема. І клали ключi на мiсце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарештi не побачила сусiдка…

– Це маячня i неправда – це легко перевiрити!

– Легко, – вiн кивнув. – Сусiдка тебе впiзнае. А ця дiвчинка, з якою ти здiйснювала крадiжки, Зайцева Людмила…

– Зайцева?!

Я зрозумiла, що наступноi митi зареву. Вiн громадив брехнi та наклепи, але робив це так спокiйно та вправно, що я помалу стала сумнiватись – може, це правда? Некромант на таке здатен…

– Якби у нас був обшук – мати б уже прибiгла сюди…

– А якщо вона дае свiдчення й не може вiдлучитися? Дзвонить тобi… Де твiй мобiльник – вимкнений?

Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, – таке не гiдне мого звання. А Максимiлiан був близький до цього. Дуже близький.

– Я тобi не вiрю! Ти… Чого тобi треба?!

У нього були чорнi очi-провалля. Дуже чорнi на бiлому обличчi.

– Лiнко, ти потрiбна в Королiвствi. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.

– Що?! Та ти що!.. Пiшов ти до дiдька!

– Слухай-но, справи дуже кепськi. Наближаеться навала Сарани – це такi пустельнi варвари. Їх сотнi тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на каменi не залишать.

Вiн говорив дуже серйозно, дивлячись менi просто у вiчi.

– Що ти… знову брешеш, так?!

– Нi.

– А Оберон?…

– Із Обероном – особлива iсторiя. Вiн… його немае вдома. Замiсть нього нинi Гарольд. Я пропоную Гарольдовi пiдтримку, а вiн не хоче.

– Бо ти ошуканець i негiдник!

– Нi, бо я некромант. А в Гарольда – забобони.

– Просто вiн розумнiший!

– Гарольд? Розумнiший? Не смiши мене… Вiн дивиться на свiт отак, – Максимiлiан склав з долонь щось на кшталт кiнських шор. – Ти потрiбна в Королiвствi. По-перше – як союзник, а по-друге – щоб переконати твого друга Гарольда: я гiдний довiри.

– Ти? Гiдний довiри?! Пам’ятаеш, що ти зробив зi мною? Ти ж…

– Ходiмо у Королiвство – зараз! Повернемося – все буде виправлено.

– Ось, – я тицьнула йому в пику дулю. – Отак я купилася на твою брехню…

– Даремно. Бо я кажу правду. А Сарана – вже за три переходи вiд столицi.

– Не вiрю!

– Що, не йдеш у Королiвство?

– Нi!

– А якщо я запроторю тебе в колонiю для неповнолiтнiх?

Я болiсно ковтнула глевтяк.

– Знайди собi здохлого пацюка та й залякуй! А менi на тебе начхати, Максимiлiане. Я й ранiше тебе перемагала – отримаеш i зараз!

– Овва!

– Іди пiд три чорти…

– Шкода… – вiн вiдвернувся. – Тебе як по батьковi? Василiвна?

– Олександрiвна!

– Щасти тобi.

Вiн смикнув на себе рипучi дверi бiблiотеки. Миттю вискочив iз кабiнету начальник табору. Я чула, як Максимiлiан говорить iз ним у коридорi.

– Помилка вийшла, – сказав Максимiлiан. – Приношу вибачення вiд iменi всiеi мiлiцii. Та дiвчинка – Лапiна Олена Вiкторiвна, а ця – Олександрiвна. Бувае. Прикре непорозумiння. До побачення.

І пiшов собi, залишивши остовпiлого начальника.

Лише через кiлька секунд, коли внизу вже чмихнув мотор авто, начальник отямився й заволав:

– Та як же так можна?! Та це ж… Я ж ii батькам уже подзвонив! Ви що робите!

Машина загула. Пригальмувала у воротах, аби пропустити бiлi «Жигулi», – це примчала до табору моя матуся…


* * *

Вона так волала на начальника, що менi навiть стало шкода його. Мати вимагала, щоб вiн назвав iм’я, прiзвище та по батьковi опера, номер його посвiдчення, ще щось, а начальник нiчого цього не пам’ятав, хоча опер – це абсолютно точно! – показував йому документи. Мама кричала, що ii ледь не вхопив iнфаркт, що вона поiхала з роботи, заплатила водiевi, що вона все це вiдшкодуе iз начальниковоi зарплатнi, а ще й дитинi завдано моральноi травми… Збiглися всi хлопцi й дiвчатка (як на те, ще й Макс Овчинiн теж став свiдком дурного скандалу…).

– Знаеш, тебе впiзнати не можна було, коли ти до корпусу пiдбiгала, – вiн чомусь здавався винуватим. – Я перелякався, слово честi.

– Розмову чув?

– Нi… А опера бачив. Дивний якийсь. Весь у чорному – i блiдий-блiдий… Знаеш, вiн на вампiра схожий…

– Майже вгадав, – визнала я невесело, – вiн некромант…

– Хто?

І тут нас перервали – мама заявила, що забирае мене додому. Я хотiла була заперечити, однак передумала: до кiнця змiни лишилося два днi, а мама так рознервувалася через цю дурну iсторiю, що не хотiлося з нею ще й сперечатись. Начальник сопiв, мов побитий пес; йому, людинi чеснiй i вiдповiдальнiй, перепало нi за що нi про що… Але як його втiшити – я не знала…

Хлопцi й дiвчиська так жалкували, що я iду, менi аж якось приемно стало. Історiя про те, як недоумок-мент спершу звинуватив мене в пограбуваннi цiлоi купи люду, а потiм сказав, що помилився, – розбурхала й куховарок, i прибиральниць, i вихователiв, i фiзрука. А я кидала речi у валiзу, нiби в уповiльненiй зйомцi, та все намагалася змiркувати: це було насправдi? Менi не наснилося? Невже Максимiлiан?!


* * *

Вiрити некромантовi не можна, навiть якщо вiн правду каже.

За десять днiв у таборi я встигла вiдвикнути вiд власного дому. Кiмната здалася меншою, кухня, навпаки, бiльшою; близнята-брати пiдросли i навiть, здаеться, порозумнiшали. Звичний свiт обступив мене, начебто бажаючи вiдволiкти, розрадити, витиснути у мене з голови всi думки про Максимiлiана та Королiвство.

Що там торочив цей блiдий дистрофiк?

«Насуваеться навала Сарани – це такi пустельнi варвари. Їх сотнi тисяч, вони все сплюндрують i каменя на каменi не залишать…»

Чарiвному Королiвству час вiд часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пiрати… розбiйники… вороги. На те в Королiвствi е воiни, е стражники, е маги дороги… А ще король Оберон, великий чарiвник, який умiе лiтати й ходити помiж свiтами. З ним нiчого не страшно, будь-якi вороги розбiгаються вiд самого лише його iменi. Нехай насуваеться Сарана – Оберон що-небудь придумае…

«Вiн вiдлучився в особистiй справi…»

Немае в Оберона нiяких особистих справ! Коли Королiвству загрожуе небезпека – Оберон не може його залишити! Це просто неможливо!

Брехав некромант, брехав! Ось тiльки навiщо? Навiщо йому пробиратися в наш свiт, шукати мене, влаштовувати отакий цирк? Тiльки аби познущатися?!

Я кволо розбирала валiзу, прислухаючись до крикiв близнюкiв, якi грали на балконi в настiльний хокей. Раптом наткнулася на залiзний браслет, через який менi заздрили всi дiвчиська в таборi. Браслет подарувала менi Стелла – як я могла про неi забути?!

Стелла й Сашко одружилися в травнi, Сашко ледве не провалив весняну сесiю. Вiн – студент авiацiйного iнституту, закiнчив третiй курс; батьки спершу не надто радiли з його «реактивного» одруження, та Стелла iм так сподобалася, що вони прийняли ii, мов рiдну.

Я босонiж потупцяла в коридор, зняла слухавку й набрала номер по пам’ятi.

– Добрий день. Можна Стеллу? Це ii знайома…

– Добрий день… Стеллочко, тебе до телефону!

Я почула далекi веселi голоси й дзенькiт посуду. В Сашка дуже добрi, простi батьки; вони уявлення не мають, що iхня невiстка – казкова принцеса з Королiвства, а син – пiдмiнений у дитинствi принц! Це не заважае iм жити дружно та щасливо у трикiмнатнiй квартирi.

– Алло, – озвалася Стелла. Важко уявити: зовсiм недавно вона й гадки не мала про те, що таке телефон.

– Привiт, це я, Лiна, – пробурмотiла я, про всяк випадок прикриваючи слухавку долонею. Петрик i Дмитрик зовсiм уже розгаласувалися на балконi.

– Привiт! – Стелла зрадiла. – А ми були на морi! Знаеш, там пароплави на електричних моторах!

– Ага, – сказала я, – чудово… Скажи, з Королiвства нема звiсток?

– А ще там маленький замок над урвищем – зовсiм крихiтний, але справжнiй, а пiд ним… Із Королiвства?

– Ну, звiсно.

– Ну… Його величнiсть дзвонив минулого тижня. Просив передати тобi привiт. Я тобi передзвонювала кiлька разiв, але тебе не було вдома. А мобiльний не вiдповiдав…

Мобiльний не вiдповiдав…

Ну, звiсно… Поки я сидiла по горло в теплiй водi, поки засмагала на травичцi, слухаючи неквапне подзенькування дзвiночка, мобiльник у сейфi начальника табору лежав вимкнений…

– Лiно? Ти слухаеш? Його величнiсть хотiв iз тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти вiдпочиваеш.

Оберон хотiв зi мною поговорити…

– Лiно? Ти чого мовчиш?

– У Королiвствi щось трапилося?

– Нi, що ти… У них усе гаразд.

У них усе було гаразд минулого тижня. За мiрками Королiвства – кiлька мiсяцiв тому.

– Зрозумiло, – я проковтнула гiрку слину. – Дякую, Стелло.

– Лiно, ти засмутилася, чи що? Вiн ще передзвонить!

– Звичайно, – сказала я дуже глухо. – Передзвонить… Будь здорова, Стелло. Привiт Сашковi.




Роздiл другий

Кепськi новини


Оберон не залишив менi телефонного номера. Жодного способу, в який iз ним можна було б зв’язатися в разi потреби! Хоч вiн i великий маг i ходить помiж свiтами, як я iз кухнi до ванноi… Ущипливi слова Максимiлiана засiли в менi, немов iржавий цвях.

Некромантам вiрити не можна!

А що робити, коли виявиться, що Максимiлiан не збрехав? А раптом Королiвство справдi оточене ворогами, а Оберона чомусь немае на мiсцi?!

Вiн сказав: «Сарана за три переходи вiд столицi…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто мчало геть вiд табору, поки я теревенила зi Стеллою… У Королiвствi час швидше спливае… За цi кiлька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварiв розкачала ii на колоди, залишилося саме камiння та пилюга. Все пропало, Королiвства бiльше немае!

Якоiсь митi менi зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кiлька разiв у життi. Нi про що бiльше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик i Дмитрик – я не чула…

Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максимiлiан! Коли маг переходить iз одного свiту в iнший – у його рiдному свiтi час завмирае. Якщо Максимiлiан ще тут, у нас, – у Королiвствi застигли комашки на льоту, завмерли рiчки й вiтер, i наступна мить усе нiяк не наблизиться…

А отже, е шанс.

Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цiлком певна, що це некромант. Зрозумiло, йому вiрити не можна, але…

– Алло! Лiнко?

Веселий хриплуватий голос у слухавцi. (Ритка, подружка й однокласниця.)

– Менi Макс дзвонив! Що там у тебе за iсторiя з недоумком опером?

– Та так… – промимрила я.

– Слухай, я зараз у парк iду! Пiшли зi мною, га?

Я затисла телефон плечем, пiдiйшла до вiкна в кухнi. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагiдне, й до смерку було ще далеко. На всiх лавах сидiли парочки, малята облiпили дитячий майданчик, немов мурахи медовий торт.

– У парк? Е-е-е… Знаеш, у мене якось… треба валiзу розбирати, прання…

– Облиш! Не втече твоя валiза годинки за двi!

Зрозумiло, можна нiкуди не ходити, цiлий вечiр сидiти вдома та сумувати за Королiвством, думати: збрехав некромант чи нi. Можна битися головою об стiну – либонь, рiшення знайдеться саме. Можна ще раз подзвонити Стеллi… Якщо вона не пiшла куди-небудь у кiно зi своiм дорогоцiнним Сашком.

– Лiно? Ти заснула?

– Нi, – я прокашлялася. – То кажеш, у парк?


* * *

У парку було чудово, свiжо, але я майже вiдразу пожалкувала, що дозволила Ритцi себе умовити. Їй, бачте, купили новий мобiльник, вона наклацала сотню фоток i взялася менi показувати всi пiдряд. Ритка, ii брат, квiти, жуки на пiску, якiсь незнайомi люди, знову Ритчин брат – менi швидко все набридло, але сказати про це я не наважувалася. Ритка теревенила, робила круглi очi, давала менi прослухати мелодii, переглянути вiдео, яке сама зняла, – непоганi клiпи, але дуже довгi. Ритка пояснила, що в ii мобiльнику е чiп iз додатковою пам’яттю i можна знiмати майже справжнiй фiльм…

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупiт.

Вони налетiли ззаду – двое пацанiв, обом – десь по шiстнадцять. Один свиснув менi просто в обличчя, другий цiеi митi вихопив у Ритки мобiльник. Вона закричала (в тому криковi було бiльше обурення, анiж переляку), а грабiжники вже мчали далi алеею, i, як на грiх, нiкого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогiн. Добiгли до мiсця, де алеi розходилися вiялом, i зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жiнка пiдiйшла, запитала, що трапилося; довiдалась i заходилася лаятись на всi заставки. Вона бачила, виявляеться, хлопцiв, якi бiгли, вони перестрибнули через живоплiт у кiнцi алеi – iх уже й слiд давно прохолов.

У парку темнiшало. Закоханi цiлувалися на лавах, компанii пили пиво, на нас дивилися зацiкавлено й спiвчутливо, та допомогти нiчим не могли. Навiть не намагалися.

Ми сiли й собi. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала – було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душi через власну безпораднiсть.

Якби оце в Королiвствi хтось посмiв пограбувати мою подругу! Там у мене був посох, я вмiю вбивати поглядом… Напевно, вмiю, правда, не пробувала. Принаймнi оглушити ворога менi до снаги. А тут… Я навiть нiчим втiшити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цiеi митi я побачила, що алеею ще хтось прогулюеться. Попри теплий вечiр, вiн був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застiбнутим комiром. Чорнi вельветовi штани. Чорнi кросiвки. Вiн зупинився навпроти нашоi лави та вдав, начебто щойно помiтив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

– Добрий вечiр, дiвчата… Що трапилося?

Я обiмлiла. Я, виявляеться, дуже чекала, щоб вiн з’явився знову, й тепер страшенно зрадiла… i злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максимiлiана…

– Мобiльник вiдiбрали, – сказала я якомога байдужiше. – У Рити.

Вiн сiв поруч – iз Ритчиного боку:

– А номер ти пам’ятаеш?

Номер був простий i стильний – Ритка ним пишалася. Перш нiж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максимiлiановi десять цифр; вiн витяг iз кишенi свiй старенький телефон i, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звiдки в нього телефон? Звiдки вiн узагалi знае, що таке мобiльник?!

– Навiщо? – я хотiла промовчати, але не втрималася. – Вони вже вимкнули слухавку! У кращому разi – тебе пошлють…

– Куди? – зацiкавився Максимiлiан.

– Пояснити?

– Не треба… Як говорив один чоловiк, нiхто не може мене послати – це я посилаю… Як гадаете – вони в парку чи втекли вже?

Я розтулила рота, аби сказати, що грабiжники не тiльки втекли, а й устигли здати телефон своему перекупниковi. І цiеi митi в глибинi парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою аж пiдстрибнули!

Перехожi витягнули голови. Дехто злякався. Максимiлiан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летiв алеею з витрiщеними очима та волав як несамовитий. Намагався зiрвати з себе футболку й на бiгу роздер ii майже навпiл, а за ним i другий мчав – схоже, його нудило. Вони пробiгли повз нас, один врiзався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, тодi пiдхопивсь, i обидвое помчали кудись iз тупотом та воланнями.

– Невже… вони? – не вiрячи собi, запитала Ритка. – Тi самi… А що з ними?

Ми з Максимiлiаном перезирнулися.

– У них проблеми… – вкрадливо сказав некромант. – Лиходiiв покарано, але телефон, на жаль, не повернути. Лiно, уже пiзно… Чи не провести вас додому, дiвчата?


* * *

Ритка взагалi-то зовсiм не дурепа. Але, здаеться, вона закохалась у Максимiлiана за тi двадцять хвилин, що ми йшли вiд парку до нашого двору. Забуто вже було навiть про мобiльник: Максимiлiан вiшав Ритцi локшину на вуха, а вона радо сприймала все це й сама щось теревенила (навiть, по-моему, цитувала якiсь вiршi). На мене Максимiлiан взагалi не дивився.

На щастя, у дворi нам зустрiлася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобiльник не вiдповiдав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела ii додому, лаючи та спiвчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох iз Максимiлiаном.

– Присядемо? – вiн кивнув на лаву перед пiд’iздом. Пам’ятна лава: на нiй я розмовляла з Обероном, i вiн уперше розповiв менi про Королiвство. На нiй зустрiла Гарольда, молодого королiвського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер – Максимiлiан.

– Що ти зробив… у парку?

– Та просто перетворив на блощицю той нещасний мобiльник! Знаеш, на таку велику блощицю, за вагою i розмiром – один в один… – Макс презирливо скривився.

– Отже, ти можеш перетворити мобiльник на блощицю… Що ж iще ти можеш? Тут, у нашому свiтi?

– Дещо можу, – йому було приемно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зi страхом. – Я ж бо дуже серйозний маг, Лiнко. Гарольдовi поруч зi мною просто нема чого робити.

– Ти в чужому свiтi…

– Я скрiзь у своему свiтi. Менi скрiзь добре. Тiльки за Вiдьминою Печаткою менi було зле, та звiдтiля ж я з твоею допомогою вибрався…

– І вiддячив… – сказала ядуче я.

– Ну, пробач… – вiн посмiхнувся й вiдразу зробився таким чарiвним, лагiдним – плюшевий зайчик, а не некромант. – Я хотiв вiдразу тебе переконати. Без цих ось прохань i вмовлянь… Я думав, буде смiшно. А ти чомусь не поцiнувала гiдно.

Вiн посмiхався на весь рот, i, дивлячись на нього, я зрозумiла: вiн справдi вважае свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим i вдалим жартом!

– Якщо ти такий серйозний маг, чому б тобi не знайти телефон i не повернути Ритцi? – запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щiльноi тканини з двома нагрудними кишенями. – Якщо ти такий… крутий?

– Бо це нудно, Лiно. Правильно й нудно. Крiм того, якби всi вкраденi мобiльники перетворювалися на великих блощиць, хiба це не було б зрештою справедливо? Хiба це не правосуддя?

Я щораз бiльше впiзнавала колишнього Максимiлiана. Менi було незатишно поряд iз ним на лавi.

– Що ти там казав… про Сарану?

– Ага, ти все-таки згадала… Королiвству загрожуе небезпека, причому цього разу – смертельна. Сотнi тисяч воякiв, верхи на стоногах, на чолi князь Саран, i, наскiльки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

– А воiни, варта? Армiя Королiвства?

– Ти ж бачила цю армiю, – вiн поблажливо посмiхнувся. – У Королiвствi кiлька десяткiв стражникiв. Це для мирного часу. У випадку вiйни солдатiв доводиться набирати з-помiж селян, ремiсникiв, злодiiв, котрi бажають прославитися, та iншого наброду. Гарольд уже закликав пiд прапори всiх, хто здатен тримати зброю… Але що ця купка ополченцiв супроти вiйська Сарани? Метикованi люди розбiгаються з мiста замiсть того, щоб вийти на бiй i неминуче загинути.

– Ти брешеш… – у мене пересохло в ротi.

– «Брешеш» i «не хочу вiрити» – рiзнi речi, Лiно.

– Я тобi не довiряю!

Вiн зiтхнув:

– Отакоi… В один голос iз Гарольдом. Вiн теж менi, бачся, не довiряе i не шукае союзу зi мною. Вiн послав гiнцiв до славного короля Уйми Першого, бажае залучити його в союзники…

– Уйма – король?

– Звiдтодi, як його татусь Охра Кiсткогриз на смерть вдавився вареною рiпою.

У мене вiд серця вiдлягло – трiшечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довiряла йому, як собi. Вiн людина надiйна (хоч у минулому й людожер).

– Гарольд мае рацiю, – сказала я некроманту. – Уйма приведе пiдмогу! Людожерiв… себто тих, що були людожерами.

Максимiлiан хитро посмiхнувся:

– От-от. Король Оберон свого часу пояснив iм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран – i звiльнить iх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти кого захочуть. І як гадаеш, на чий бiк водномить стануть цi ледацюги?

– Уйма не дозволить.

– Звичайно. Тому Уйму з’iдять першим.

Був безвiтряний серпневий вечiр. Хлопчиська грали в настiльний тенiс – пiд лiхтарем, у плямi свiтла, можна хоч i цiлу нiч цокати целулоiдним м’ячиком. Ромка iз другого поверху сидiв з гiтарою просто на травi. Вiкна свiтилися – люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрiзь так тихо…

– А Оберон? Ти сказав…

– Оберона немае в Королiвствi.

– Чому?

– По качану! Якби вiн був на мiсцi – гадаеш, я б зважився по тебе йти?!

Я струснула головою. Максимiлiан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселi. Слiд було зiбрати думки докупи; я не маленька дiвчинка проти дорослоi людини – я маг дороги (правда, проти iншого мага, некроманта). У нас розмова на рiвних, i я не дозволю збити себе з пантелику…

– По-перше, – я взялася загинати пальцi, – Оберон нiколи не покине Королiвство без нагляду. По-друге: якщо Оберон перебувае в iншому свiтi – в Королiвствi зупиняеться час. По-трете: Гарольд – головний королiвський маг, i вiн, коли Оберона немае, може приймати рiшення без чужоi пiдказки. Четверте: Уйма – вiрний союзник Королiвства, а ти некромант, людина, яка не заслуговуе на довiру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?

– Шосте: вже забула, як я тебе потiм витяг?

Вiн, здаеться, розсердився. Мене це трохи заспокоiло: вiчна його посмiшечка дратувала, як скрегiт залiза по склу. Коли вiн гнiвався, то здавався молодшим. Зараз, у лiхтарному свiтлi, я розгледiла, що вiн – не такий вже й дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повiрив, що хлопець рокiв сiмнадцяти може бути старшим оперуповноваженим! Напевно, Максимiлiан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.

– Перше, – вiн дивився на мене спiдлоба, – Оберона в Королiвствi нема. Друге: оскiльки вiн не пiшов до iншого свiту, то й час не зупинився.

– Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до мiста пiдступають вороги?!

– Нi! Зараз же я в iншому свiтi (а я став частиною Королiвства). Так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую краденi мобiльники – там час не тече. Коли ти будеш у Королiвствi – зупиниться час тут, у тебе вдома.

– Я знаю.

– Всезнайко! – вiн гмукнув. – Я прошу тебе про одне: ходiмо в Королiвство. Сама все побачиш…

Вiдчинилося вiкно у нас на кухнi. Визирнула мама, глибоко зiтхнула та втупилася в нас iз Максимiлiаном.

– Лiно! – здаеться, мама навiть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?

Це означало: «З ким це ти сидиш? Вiн не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блiдий, мабуть, наркоман!»

– Іду! – гукнула я. – Зараз!

Мама причинила вiкно, але не пiшла – все на нас поглядала. Максимiлiан здавався iй пiдозрiлим. (Добре хоч, що вона не знае, хто вiн такий насправдi.)

– Максимiлiане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повiвся мерзотно. Просто сьогоднi. І пiсля цього хочеш, щоб я тобi довiряла?!

– Не довiряй, – вiн вiдвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довiряй, залишайся вдома. А я можу сховатись i пересидiти. Королiвство менi не рiдне, навiщо я стараюся?

– Куди подiвся Оберон?

– Іди в Королiвство й про все довiдаешся.

– Король i великий маг не може провалитися, наче голка в щiлину!

– Ходiмо зi мною – сама побачиш.

– Ти мене заманюеш. Не пiду!

Вiн обернувся до мене. У його очах була така злiсть, що я аж вiдсахнулася.

– Ну й нехай! Поговорили – тепер iди вечеряй! Завтра вранцi, коли прокинешся, Королiвство лежатиме в руiнах. Бувай!

Вiн пiдвiвся й пiшов до виходу з двору. І було цiлком зрозумiло, що цього разу вiн не повернеться…

– Максе! – гаркнула я йому в спину.

Вiн навiть вухом не повiв.

– Зажди!

Вiн вийшов на вулицю. Мама знову вiдчинила вiкно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бiгцем кинулася за Максимiлiаном (уявляю, який вигляд це мало збоку, але тiеi митi менi було начхати, хто що подумае).

– Стiй, некроманте!

Сусiдка, тiтка Свiтлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максимiлiан повернув голову, але кроку не сповiльнив. Я пiшла з ним поряд; щоки в мене пашiли.

– Гаразд. Проведи мене у Королiвство – зараз! І якщо ти обдурив мене або ще обдуриш, або утнеш якусь штуку… начувайся!




Роздiл третiй

Катастрофа


У Королiвствi теж був лiтнiй вечiр. Я замружилася: пiсля сутiнкiв мого рiдного свiту призахiдне сонце слiпило очi. Ми з Максимiлiаном стояли на пагорбi; пiд ногами вгиналася смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожi на фей, i феi, схожi на коникiв. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, сплiталися гiллям грубезнi дуби, i стовбури iхнi здавалися бородатими вiд буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, i гiлки, серед густого зела яскравими плямами палахкотiли квiти. Попереду височiв замок, впираючись шпилями в самiсiньке небо, а нижче, в долинi, широко розкинулося мiсто: воно вдвiчi побiльшало звiдтодi, як я востанне його бачила. Згори, з пагорбiв, спускалася широка рiчка, що мала наймення Ланс. Вона впадала в море, вкрите бiлими баранцями, а мiж мiстом i морем гомонiв величезний порт.

Мое Королiвство… Як же я за тобою скучила!

Максимiлiан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Нiздрi в нього тремтiли, начебто вiн принюхувався. Цiеi митi вiн мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирiшила повернути собi посох.

– Ідеш у замок? – некромант немовби прочитав моi думки. – Іди. Пройдися мiстом. Поговори зi старими знайомими. Повiр своiм вухам i очам. Тiльки ж врахуй: часу замало.

Вiн так дивно посмiхнувся, що в мене серце защемiло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподiванка.

– Авжеж, i поговори з Гарольдом, – Максимiлiан не зводив з мене чорних неклiпних очей. – Поручися за мене. Скажи: я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо! І ще одне: добре б, якби Максимiлiан зараз вiдчепився…

– Я не пiду з тобою, – сказав вiн, вiдповiдаючи на мiй погляд. – Усе розумiю: у вас iз Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала своi нiяковiсть i страх: здавалося, вiн читае моi думки. У всякому разi, Максимiлiан, побачивши мое обличчя, розреготався.

– Чого тобi смiшно?

– Та нiчого… Просто радiю, що ти нарештi в Королiвствi! Тепер справи пiдуть веселiше… Ну, йди.

– Де тебе потiм знайти? – запитала я повiльно.

– Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І посмiхаючись, вiн пiдстрибнув… i ось уже великий чорний птах здiйняв крильми вiтер i полетiв кудись на захiд.


* * *

От же ж гад! Вiн ще й птахом навчився перекидатись! Чи й ранiше вмiв? Я ж таки й не знала, що некромант може, а чого не може – навiть коли вiн був хлоп’яком рокiв дванадцяти. Чого ж тепер очiкувати?

Сонце спускалося дедалi нижче. Я рушила до замку – широкими кроками, донизу схилом пагорба. На менi були джинси, кросiвки, сорочка з короткими рукавами – як я гуляла з Риткою в парку, так i брела нинi помiж сосен.

А тим часом вечiр похолоднiшав…

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотiлося побачити Оберона… От було б класно, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабiнет… А вiн пiдвiвся б назустрiч (i навiть пацюк у фартушку – Дора, на мить перестала б мести стiльницю мiтелкою зi зв’язаного пiр’я). Вiн сказав би: «Здрастуй, Лiно!» І вся Максимiлiанова маячня виявилася би брехнею…

Або навiть нехай i так: некромант не брехав – до мiста дiйсно пiдступають полчища Сарани. Оберон справдi кудись вiдлучився… Але вчасно довiдався про це та повернувся. Тодi ми станемо плiч-о-плiч, як багато разiв ставали, i вiдiб’емося хоч вiд Сарани, хоч вiд колорадського жука!

Хто такi стоноги, на яких пересуваються пустельнi воiни? Забула запитати в Максимiлiана. (І, якщо чесно, не надто й хочеться знати…)

Лiс навколо шелестiв, щебетав, витрiщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводжав мене поглядом. Пташки завбiльшки з метеликiв перепурхували над головою, а метелики завбiльшки з великих птахiв завмирали на квiтках iз розпластаними крильми. Я була зовсiм сама й почувалася не магом дороги, а просто дiвчинкою, що заблукала в лiсi баби-яги.

Раптом я помiтила зачаену темну постать у чагарнику: хтось бородатий, укритий шерстю, об’iдав iз куща червонi ягоди. Я зупинилася, ладна втiкати або ж битися, однак любитель ягiд не звернув на мене жодноi уваги – навiть кошлатоi голови не повернув, а так само ласував собi, тихенько бурмочучи пiд нiс.

Я пiшла далi, раз у раз оглядаючись, i за кiлька хвилин вибралася на битий шлях.


* * *

Я ввiйшла до мiста через пiвнiчну браму. Ранiше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нiкого – нi у воротах, анi на найближчих вулицях. Мiсто, таке поважне, обжите, нинi виявилося майже порожнiм. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, нiж мiг би налякати десяток Максимiлiанiв.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто менi здався п’яним. Хтось крався, не пiднiмаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив i смiявся. Менi зустрiлося кiлька вiзкiв, навантажених домашнiм майном, – люди, якi правили кiньми, не пiдiймали погляду вiд круглякiв брукiвки. Всi вони прямували до нижньоi частини мiста, до виходу на битий шлях (а може, до порту).

Я вийшла на центральний майдан i зупинилася перед Храмом Обiцянки. Я встигла забути, який вiн великий. Яскравий купол майже не потьмянiв за минулi роки, зараз вiн виблискував червоним i золотим, вiдбиваючи призахiдне сонечко.

Але ж королiвську обiцянку давно виконано. Чому й досi цей храм стоiть?

Широченну браму було розкрито. Входу нiхто не стерiг. Я зiйшла на кам’яний ганок; просто на сходах було викарбувано якiсь слова. Я придивилася.


«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха моi, а не очi сказали менi, що всерединi нема нiкого. Там панувала особлива тиша дуже великого примiщення. Пахло пилом i вологою, було зовсiм темно. Я замружилася, закликаючи нiчний зiр, а коли розплющила очi, вся величезна зала постала передi мною в сiро-брунатному свiтлi – без барв, але дуже виразно. Я могла розрiзнити кожну плиточку на мозаiчнiй пiдлозi, кожну краплю вологи на бронзовому свiчнику. Це дiйсно був музей, i я зроду не бачила нiчого подiбного.

У центрi височiв макет палацу – точний, у найдрiбнiших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один iз них я впiзнала: повз руiни, що подекуди встають iз пiску, йшов караван. Попереду iхала людина на бiлому крилатому конi. Це Королiвство в дорозi, а на чолi його – Оберон (менi страшенно схотiлося побачити короля просто зараз…).

Я придивилася. Ранiше, коли гобелен висiв у палацi, вiн мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмянiли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрiбних деталях, а тепер його й розiбрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нiчним зором?

І на iнших гобеленах був лiтопис того давнього походу: як ми iхали повз озера та поля, як iшли лiсом i якi на нас кидалися хижi тварини. Для Королiвства це стало iсторiею, адже звiдтодi спливли роки; для мене все це було зовсiм недавно. Я навiть не встигла до пуття подорослiшати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозi ж таки, захищаючи свое Королiвство. Якiсь гобелени збереглися краще, якiсь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердiше переконувалась: iх неправильно зберiгали! Що за музей, де так вогко?!

А потiм я побачила i свiй портрет: у повному спорядженнi мага дороги iз посохом напереваги iхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужне обличчя на цьому гобеленi, що я кiлька хвилин не могла повiрити: невже правда? Це дiйсно мiй портрет – у музеi Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла пiдкотилася грудка. Я озирнулася, змахуючи з вiй випадковi сльозинки, побачила iншi експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вiтринах: щити, мечi, якесь дикунське вбрання, обвугленi залiзнi грати, стоптанi чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помiстилася у вiтринi й висiла просто в повiтрi, на висотi двох людських зростiв…

А потiм я побачила… свiй посох!

Колись менi його подарував Оберон – видав як iменну зброю. Мiй посох стояв у високiй склянiй шафцi, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозумiла, навiщо прийшла в музей – не своiм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не вiдчинялася – у неi навiть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мiй посох пiд скло, припускав, що експонат залишиться там навiчно.

Я вiдступила до сусiднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зi шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слiд було пам’ятати, але скло вiн розтрощив iз одного удару – дощенту. Посипалися скалки, застрибало вiдлуння пiд величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свiй посох i одразу вiдчула себе дужою. Розправила плечi та вийшла з храму-музею, зупинившись на сходах, озирнулась; раптом начебто мене пiд лiкоть штовхнули – я обернула посох навершям на захiд…

Звiдтiля насувалася така величезна небезпека, що посох сiпнувся й ледь не випав iз рук.


* * *

Дорогою до палацу я зустрiла мародерiв. Двое жевжикiв тягали речi з покинутого будинку: один передавав другому крiзь розбите вiкно вузлик, iз якого звисали рукави й холошi. Другий стояв на каменi, затискаючи в однiй руцi великий мiдний чайник, а iншою намагався взяти вузол iз одягом. Я вдарила посохом – зашипiв зелений промiнь, злiтаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був iззовнi, кинувся навтьоки вздовж вулицi, не випускаючи чайник, i зник у пiдворiттi. Другий вистрибнув iз вiкна, випер раму широкими плечима, приземлився рачки, пiдхопився та кинувся навздогiн за подiльником. Я встигла-таки пiдпалити цьому другому штани – коли вiн завертав за рiг…

За мить усе стихло. Вузол iз одягом валявся пiд вiкном. Я зазирнула в дiм: там було порожньо, слiди чи то поквапливого вiд’iзду, чи грабунку, а може, того й iншого разом…

Якби Оберон залишився в мiстi – хiба таке було б можливе?


* * *

Ось де виявилося повнiсiнько люду – перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королiвства та ополченцi з сусiднiх сiл. Тут зiбралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свiй дiм замiсть того, щоб дати драла. Загiн копачiв iз лопатами кудись вирушав пiд командуванням мого старого знайомого – канцлера. Гачконосий не помiтив мене. Вiн усiм своiм виглядом демонстрував, що застарий для вiйськових операцiй, i, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замковоi брами. І тут мене впiзнали вперше. Вусатий стражник протер очi:

– Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщiй до пана Гарольда! Вiн знае про вас? Йому вже доповiли?!

Йому не доповiли. Тому коли я стала – в джинсах i з посохом – на порозi його кабiнету, вiн ледь стола не перекинув – так рвучко пiдхопився.

Вiн теж постаршав. Отакоi! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сiмнадцять, i вiн був менi як брат. Пiд час нашоi минулоi зустрiчi йому було вже добряче за двадцять, вiн був одружений, мав сина… А тепер вiн вiдростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрiлий, мiцний чолов’яга…

– Лiно! Це точно ти?

Вiн недовiрливо на мене витрiщився. Потягнувся навiть до посоха, який стояв поряд, обiч крiсла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моiм проводирям:

– Ви вiльнi! І зачинiть дверi!

Його рiзкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: вiн звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

– Це справдi ти? – повторив вiн вимогливо.

– Це я. Не мара, не привид.

– Звiдки ти взялася?

– Мене привiв Максимiлiан.

– Некромант?!

Я зцiпила зуби. Здавалося, передi мною зовсiм незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

– Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.

Вiн помовчав. Потiм з силою провiв рукою по чолу:

– Вибач. Бачиш, що дiеться…

Цей жест нагадав менi Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.

– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.

Вiн пiдвiв очi. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

– Лiнко…

Вiн щось хотiв сказати, але не наважувався. І ця його нерiшучiсть сипонула менi морозом по шкiрi.

– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтiв, – друже… Ти так вирiс, я тебе не впiзнаю… А як твiй син?

Вiн помотав головою i знову сiв за стiл. Поставив поруч посох. Кивнув менi, пропонуючи крiсло для гостей.

– Лiнко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобi мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твiй свiт… Обiцяеш подбати про нього?

– Що?!

Вiн дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.

– Ми збираемося гiдно загинути тут i дати можливiсть нашим жiнкам вiдiйти якомога далi… Моему синовi п’ять iз половиною, у нього е власний меч, вiн хоче йти у бiй… Слухай, забудь. Я нiчого тобi не казав…

Я вдавилася невимовленими словами. Менi не раз доводилося виконувати в Королiвствi небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала вiд мого доброго, прекрасного Королiвства…

І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:

– Де Оберон? Де його величнiсть?

Вiн ледь зсунув брови:

– Хто?

– Оберон!

Вiн дивився, начебто пригадуючи. Потiм владно пiдняв руку:

– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусiв. За пiвгодини – вiйськова рада… Уйма ще не прибув?

– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася вiд обурення. – Де Оберон? Менi хоча б можеш сказати? Вiн живий? Що з ним?

– Я не знаю, про кого ти запитуеш, – зiзнався вiн, i в голосi почулося роздратування.

У мене пiдлога захиталася пiд ногами.

– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон мiг зробити, аби ти його так…

– Я не розумiю, про кого ти говориш! – вiн уже гнiвався. – Я не можу пам’ятати всiх твоiх знайомих!

– Гарольде! Я говорю про Оберона!

Вiн рвучко пiдвiвся:

– Все, годi. Я мушу готуватися до наради. Ходiмо.


* * *

Кiлька хвилин пiсля цiеi розмови я нiчого не чула, крiм гулу у вухах. Навколо бряжчало залiзо, тупотiли чоботи, ляскали дверi. Весь замок шумiв, наче лiс у бурю. Мене впiзнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у вiдповiдь, нi слова не розумiючи.

Далi почала пiдходити до всiх, кого пам’ятала, i запитувати: «Де король? Де Оберон?»

Вони дивилися на мене, нiчого не розумiючи, нiби зроду не чули цього iменi!

Все було, як у страшному снi. Я сiла на сходинку i вкусила себе за палець. Схотiлося прокинутись. Я в Королiвствi, де немае Оберона! Де нiщо про нього навiть не нагадуе!

Це була пастка. Якесь iнше, змiнене Королiвство. Максимiлiан привiв мене сюди обманом. Виходить, Гарольд – не Гарольд?… Замок – не замок?… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мiй портрет на гобеленi – теж не мiй портрет?!

Люди розбiгаються з мiста. Мародери грабують покинутi будинки. Гарольд просить мене вiдвести його сина в мiй свiт i врятувати… Вони всi з’iхали з глузду! Збожеволiли – й забули Оберона!..

Зовсiм розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однiеi з веж. Вiтражне вiкно було розчахнуте навстiж – на захiд. Там палахкотiла вечiрня зоря, червона й золота, химернi довгастi хмари свiтилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вiрилося, що у свiтi, де е такий захiд сонця, Оберон мiг зникнути назавжди. Це якiсь лихi чари; може, ще не все втрачено?

Захiд перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вiкна. Я вiдсахнулася. Птах присiв на пiдвiконня. Заскреготiли по мармуру пазурi й тоi ж митi перетворилися на пальцi, що вчепились у край вiкна. Максимiлiан завис iззовнi, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.

– Переконалася? Усе зрозумiла?

У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висiв за вiкном, нiхто не помiчав. Я з острахом дивилася на нього: пiд нами було метрiв двадцять прямовисноi стiни, а далi – ще й рiв, утиканий загостреними кiлками.

– Чому ти менi не сказав?…

– А ти б повiрила?

Я притисла до себе посох, немов улюблену iграшку.

– Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?

– Розповiм усе, що знаю… згодом. Починаеться вiйськова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники…

І вiн розтулив пальцi. Я захлинулася: чорне тiло Максимiлiана полетiло вниз, на льоту скулилось i обернулося птахом. Птах летiв до заходу, каркнув щось у мiй бiк i подався геть.


* * *

Бальна зала, де святкували колись весiлля вiдразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу вiйськовоi наради. Королiвський трон стояв порожнiй. Я глянула на нього – й вiдразу вiдвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стiн тислися стражники та придворнi. Швидким кроком увiйшов Гарольд i сiв праворуч вiд порожнього трону.

– Його величнiсть король Уйма Перший Вегетарiанець! – проголосив слуга надтрiснутим, але гучним i врочистим голосом.

Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслi бородами кошлатi дикуни в одязi iз грубо вичиненоi шкiри, з браслетами й намистом зi звiриних зубiв, а де в кого телiпався на шиi пташиний череп. Обличчя iхнi вкривали шрами (хiба що на чолi в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозумiло).

Далi ввiйшла тубiлка. Якась островитянська красуня: у ряснiй спiдницi з пальмового листя, в хутрянiй накидцi, прикрашенiй голками дикобраза (у всякому разi, так менi здалося). Їi чорне волосся стирчало догори – не знаю вже, яким чином його закрiпили, але завдяки цьому тубiлка нагадувала жорстку щiтку, поставлену сторчма. На босих ногах у неi дзвякали браслети з дзвiночками, руки, оголенi до самих плiч, були розмальованi вiзерунками. У кожному вусi блищало по величезному дорогоцiнному каменю, праву нiздрю прикрашав камiнчик, трохи менший. Обличчя жiнки, розфарбоване бiлою та чорною фарбами, здалося менi дивно знайомим…

Останнiм увiйшов Уйма. Сурми заревли зовсiм уже пронизливо. Уйма був гладенько виголений, охайно пiдстрижений i вбраний у якусь шовкову хламиду, чорну зi срiблом. А в iншому – вiн не змiнився.

А коли вiн став бiля острiв’янки, вона недбало сперлася на його лiкоть. Гарольд пiдвiвся та привiтав iх обох – i я впiзнала… Фiлумену – пiдступну й примхливу принцесу, яку вiддали замiж за дикуна (видно, це iй пiшло на користь…).

Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я пiдiйшла. Уйма озирнувся, i його жовтi очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.

Вiн нiчого не сказав. Ми обiйнялися на очах усiеi зали. Фiлумена, звичайно, теж упiзнала мене й вичавила якусь подобу посмiшки.

– Ти справдi вегетарiанець, Уймо?

– Я створюю новий образ, – вiн вищирив жовтавi гострi зуби. – Головне в полiтицi – правильно себе поставити. Жритраву!

І вiн так хвацько пiдморгнув, що менi вiдлягло вiд серця.

– Уймо, ти пам’ятаеш Оберона?

Запитання зiрвалося з губiв перш, нiж я встигла його втримати.

Вiн не встиг i рота розтулити, а я вже прочитала вiдповiдь у очах.

– Це хтось iз ваших?

Тягар, який ледь послабшав пiсля його посмiшки, знову налiг на плечi – в стократ важчий.


* * *

Почалася вiйськова нарада. Як на мене, тут було забагато люду; радитися посеред великоi зали з юрбою не надто зручно.

Канцлер, демонстративно тримаючись за поперек, доповiв про пiдготовку замку до оборони. Стiльки-то викопано ровiв, таких-то завглибшки, таких-то завширшки. Стiльки-то забито кiлочкiв, аби стоноги об них спотикалися. Стiльки-то приготовано кам’яних ядер, стiльки-то катапульт встановлено на стiнi. Стiльки-то крупи, буряка й солоного м’яса запасено в замку. Його нудна, дуже докладна доповiдь раз у раз перемежовувалася скаргами на те, що людей замало, коштiв бракуе, замок – це житло, а не фортеця (тобто не оборонна споруда), i вiн, канцлер, стара хвора людина: як вiн може в таких умовах за щось вiдповiдати?

Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носi, й згадувала, як цей-таки канцлер допитував мене, перелякану до смертi, коли я вперше потрапила в Королiвство. Потiм вiдвiв до короля… Менi схотiлося затулити вуха руками: нiби тисячi голосiв кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»

Уйма тим часом повiдомив, що привiв двi тисячi бiйцiв. Я згадала, що говорив про цих бiйцiв Максимiлiан: «Уйму вони з’iдять першим…» Треба було заговорити про Максимiлiана, але я нiяк не наважувалася розтулити рота.

– Лiно, ти хочеш сказати щось? – уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера – вiн говорив дуже рiзко й сухо.

Я почала, намагаючись триматися якомога спокiйнiше. Щоправда, довго просторiкувати не довелося.

– Нашi люди не боротимуться поруч iз некромантом, – обiрвав мене Гарольд. – Говорити про це не треба. Далi…

– Стривай, – я мiцнiше стисла посох, – чому говорити про це не треба? Якщо наше становище таке сутужне – чому не прийняти допомогу вiд…

Уйма скосив на мене жовте око. Гарольд дуже повiльно повернув голову. Обпiк мене поглядом, нiби окропом.

– Молодший магу дороги! – промовив, наголошуючи на словi «молодший». – Зараз нема часу, щоб пояснювати тобi загальновiдомi речi. Якщо в цьому мiстi залишився хтось, кому ти довiряеш, iди та розпитай у нього… Поки ми вирiшимо дуже важливi питання: з боеприпасами, з водою i з тим, хто буде займатися пораненими на полi бою!

«Якщо в цьому мiстi залишився хтось, кому ти довiряеш». Мене рiзонули, мов бритвою, цi його слова: «загальновiдомi речi»… Я мiцнiше стисла свiй посох, пiдвелася i вiдiйшла. Нехай радяться.

Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помiтила Ельвiру, принцесу: вона дуже змiнилася за тi кiлька рокiв, що я ii не бачила. Поруч iз нею стояв принц Олександр – тiльки я у всьому Королiвствi знала, що вiн знайда, пiдмiнений у колисцi, а справжнiй син Оберона – той самий Сашко, що закiнчив третiй курс i одружився зi Стеллою… Цi двое теж забули короля?

Я вийшла iз зали й зупинилася на сходах. Власне, ось i все. Прохання Максимiлiана (чи то було доручення?) я не виконала. Вiйсько Сарани стоiть за три днi просування до мiста. Оберона немае. Таке враження, що нiхто не чув його iменi.

Я знову присiла була на сходинку, але цiеi митi перед замком гримнули сурми – не хрипко, як при появi Уйми, а повнозвучно й дуже грiзно. Я пiдскочила; звук змiнився рiвномiрним тупотiнням людей, котрi злагоджено крокували. Збiгаючи донизу сходами, я пiдняла посох; здавалося, що небезпека скрiзь.

Знизу назустрiч менi бiгцем пiдiймався хлопчик рокiв шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях i з маленьким мечем при боцi. Пробiг повз мене, потiм озирнувся й глянув уважнiше. Вiн був викапаний маленький Гарольд…

– Що там? – запитала я.

Вiн насупився, начебто вирiшуючи, чи гiдна я довiри.

– Я Лiна Лапiна, – сказала я.

Вiн посмiхнувся – широко й недовiрливо.

– Що там? Хто сурмив?

– Це принц-деспот, – сказав хлопчик, не перестаючи посмiхатися. – Вiн привiв велике вiйсько!


* * *

Вiйськова нарада продовжилася по нетривалiй паузi – в новому складi. Принц-деспот щиро зрадiв, коли побачив мене. Це був високий, ставний чорнявий чоловiк; коли я побачила, що вiн на волi й, бiльше того, привiв Гарольдовi пiдкрiплення, мене ледь правець не вхопив…

Ось вiн – мiй давнiй ворог… Пiд час минулоi нашоi зустрiчi перемога дiсталася менi (щиро кажучи, менi надзвичайно поталанило). Я знала, що вiн не пропустить нагоди вiдплатити, хоч би й сто рокiв довелося вичiкувати. Оберон чудово розумiв це й тому не збирався його випускати зi зручноi, гарно вмебльованоi в’язницi. А тепер Оберона нема, й принц-деспот на волi.

– Кого я бачу! Маг дороги, Лiна Лапiна власною персоною! Ви чудово збереглися, панно, i, схоже, не пiдросли нi на вершок…

– У нашому свiтi час iде повiльнiше, – зронила я крiзь зуби. Принц-деспот дивився на мене чiпким поглядом… Цей погляд змушував цiпенiти… Я силкувалася не повернутись до нього спиною.

Гарольд зробив огляд вiйськ. Вони вишикувалися перед замком – три тисячi солдатiв, усi в залiзних обладунках, зi списами напереваги, i на кожному списi – опертя. (Це щоб зупиняти вершникiв на стоногах, пояснив принц-деспот.) За його командою перша шеренга наiжачилася списами, затим вперла iх у землю.

– Гарно, – мовив Гарольд, i нiздрi його розширилися. – Сарана вдавиться нашим Королiвством, тут вони зустрiнуть вiдсiч, якоi не бачили нiде й нiколи! Зупинимо iх!

– Зупинимо! – заревли вiйська. Гарольд задер пiдборiддя й закричав, пiдносячи руку до неба. Вiн горлав, що Сарана захлинеться, що ii буде вiдкинуто, розчавлено, – й очi в нього були такi самi, як тоi митi, коли вiн просив мене вивести з Королiвства його сина…

Вiн не вiрить у перемогу, зрозумiла я. Всi цi вiйська, можливо, дадуть змогу протриматися кiлька днiв… Але у Сарани – незчисленнi полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброених чоловiкiв, я непомiтно повернулася в замок. (Принаймнi хотiлося вiрити, що мене не помiтили.) Верхнi поверхи ще зберiгали хоча б зовнiшнiй порядок – не громадились як попало меблi, не лiтали пiдхопленi протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених курячих кiсток. Я шукала кабiнет Оберона, i я його знайшла – хоча вiн мав зовсiм не той вигляд, як запам’ятався менi.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкiльну. На дерев’яному ослонi лежала картата шкiра (я згадала, Оберон називав ii шкiрою бебрика). На нiй добре було грати в шахи…

У стiнi темнiла напiвкругла нора. Видно було, що й там нiхто не жив – отвiр затягло павутинням. (Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з пiдв’язаним до спини хвостом?…)

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон? Що ж тут трапилося – хто менi вiдповiсть на це запитання?!

Я опустилася на колiна, доторкнулася щокою до шкiри й погладила ii тремтячою рукою. Дуже хотiлося виплакатись, сльози повзли вже до самого носа; я на превелику силу опанувала себе.

Швидко смеркло. З вiкна мiсто було як на долонi. Темне мiсто, тiльки десь палала пожежа. Останнi вiдблиски заходу вiдбивалися на куполi храму-музею. Я з натугою вiдчинила раму, розчахнула вiкно.

Майже вiдразу, не чекаючи запрошення, на пiдвiконня опустився чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кiмнату, зiслизнув з пiдвiконня всередину й обернувся Максимiлiаном.

– Вiн не хоче тебе в союзники, – сказала я без вступу. – Або ти менi тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Вiн i оком не змигнув.

– Бачила, хто прийшов?

– Так…

– Тепер-то Гарольд мене точно не прийме… У нього е iнший, гарний i приемний союзник – принц-деспот. – Максимiлiан недбало почесав носа.

– Вiн збожеволiв… – пробурмотiла я. – Гарольд схибнувся…

– Лiно, зiзнайся: Гарольд нiколи не був надто розумним.

– Зате вiн завжди був шляхетним… – я хотiла додати: «на вiдмiну вiд тебе», але стрималася. Впiймала себе на тiм, що розмовляю з некромантом як iз другом, адже вiн единий з усiх пам’ятав Оберона! І вiн не укладав, подiбно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разiв намагався мене вбити й ще спробуе. Вiн начебто став якийсь… людянiший.

– Хто випустив принца-деспота з в’язницi? – запитала я рвучко.

– Нiхто. Вiн утiк. Треба сказати, принцеса Розiна вмить розiрвала iхнiй шлюб i втекла з якимось пiратом.

– Як Оберон допустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася. – Слухай-но, я не можу бiльше чекати! Якщо ти знаеш, що з ним трапилося, – говори!

Вiн охоче кивнув:

– Я тебе на те й покликав… Давай подамося до мене в замок.

– У тебе е замок?!

– Ну… маленький. Це недалеко, тiльки туди треба летiти.

Я пiдстрибнула. Зависла над пiдлогою, повiльно опустилася. Вiд думки про те, що доведеться лiзти у вiкно й злiтати (вперше пiсля тривалоi перерви) просто над прiрвою, над ровом iз забитими кiлками, робилося дуже незатишно.

– Що я забула у твоему замку? Хiба ми тут не можемо поговорити?

– У моему замку, по-перше, спокiйно, й нiхто не завадить. По-друге, там повно смачноi iжi та питва. По-трете… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боiшся ночувати з ним пiд одним дахом?

Вiн сидiв у отворi вiкна, влаштувавшись так зручно, що вiд погляду на нього теж хотiлося сiсти, розвернутися, розслабитися. Унизу, в темрявi ночi, яка пiдкрадалася все ближче, горiли багаття, тупотiли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. – Я нiчого не боюся – так i знай!

– Тодi полетiли, – вiн перекинув ноги через пiдвiконня, звiсив iх iз вiкна. – Тримайся за мною, зараз темно, нiхто нас не помiтить…

І зiсковзнув з пiдвiконня.

У мене занило в животi. Я згадала, як востанне ми лiтали з Обероном; я трималася за його руку: спершу висiла, як мiшок, а далi налаштувалася…

Коли зважуешся на щось, якоiсь митi слiд переставати думати. Прийняв рiшення – вперед! Я видерлася на пiдвiконня. На менi, як i ранiше, були кросiвки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночi у небi я змерзну…

На обрii збиралися низькi хмари. З них наполовину виглянув мiсяць – величезний, мов купол храму-музею. У його свiтлi кружляв чорний птах – широко розпластаний у повiтрi, вiн чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дiдько! Скiльки злiтаю – стiльки й боюся. Душа в п’яти провалюеться…

– Обероне, – прошепотiла я, дивлячись на мiсяць. Зiбрала в кулак усю свою волю й ледь пiднялася над пiдвiконням – сантиметрiв на два. Вiдчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував мене назовнi, назустрiч мiсяцевi, наче я була струмочком диму…

І я полетiла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летiла з розчепiреними руками й ногами, начебто хапаючись за повiтря. У правiй руцi стискала посох, i його навершям пробiгали iскри – червонi й зеленi. У небi виявилося не так холодно, як я очiкувала, але все одно шкiра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотiли.

Птах летiв попереду, вказуючи шлях. Летiв уперед – i повертався, кружляв очiкуючи. Я додавала й додавала швидкостi, й незабаром вiтер засвистiв у вухах, а поли сорочки заляпали, як вiтрила; я трохи заспокоiлась i наважилася глянути вниз.

Пiдi мною пропливали скелi. Я бачила iх нiчним зором – сiрi й брунатнi хребти, порослi лiсом, обплетенi струмками, як людська рука – синiми венами. Ми летiли геть вiд моря й вiд мiста. Повiтря дедалi холоднiшало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло й почав знижуватись. І на березi цього озера, у неприступнiй мiсцинi замаячiв недоладний, настовбурчений гострими кутами чорний замок зi шпичаком на даху.




Роздiл четвертий

У гостi до некроманта


– Це вхiд.

Замок обступав мур iз височенних скель.

Двi з них, вищi за решту, п’ялися верхiвками в небо, мiж ними темнiв прохiд, такий приблизно завширшки, як в’iзд у гараж. Дорогу перепиняло залiзне пруття з загостреними шпичаками, що стирчали, мов лiс, у багато рядiв.

– Ну от, увiйди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих – пiсля польоту щоки пашiли й тремтiли руки.

– Нiчого не пробуватиму! Нам дорога кожна секунда, вiдчиняй!

Вiн клацнув пальцями. Залiзний «лiс» втягся в землю – був, i не стало.

– Ти мене притяг розважати, чи говоритимемо про справу? – процiдила я крiзь зуби.

– Ти мiй перший гiсть, – сказав вiн трiшки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш похизуватися.

І вiн рушив вузьким проходом, уздовж якого горiли смолоскипи на чорних стовпах. Це вражало, але було трохи моторошно; я йшла за ним, здивована. «От як матимеш власний замок…» Але ж непогана думка! Я не вiдмовилася б вiд замку, тiльки зводила б його не серед гiр, а на березi моря, щоб були пiщанi пляжi й…

Максимiлiан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч i лiворуч темнiли нiшi, вирубанi в каменi. Я розгледiла залiзнi кiльця, вмурованi в стiну, та уривки ланцюгiв.

– Це навiщо?

– Тут у мене будуть кiстяки, – сказав Максимiлiан, трохи знiтившись. – Два такi великi, праворуч i лiворуч, аби вiдчиняли-зачиняли дверi, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

– Справдi? – я прокашлялась. – А чому… чому iх зараз нема?

– Не встиг. Не все вiдразу, зрозумiла?… Ну, ласкаво просимо.

Дверi зарипiли. Я стримала посмiшку: змалку Максимiлiан боявся всiляких там мерцiв просто панiчно. Виявляеться, iз вiком його страх не минув. (Добре, що я знаю його таемницю.)

Тим часом дверi вiдчинилися, вiдкриваючи напiвкруглий отвiр, i ми ввiйшли.

Максимiлiан позував, кажучи: «маленький замок». Зсередини вiн здавався куди бiльшим, нiж iззовнi. І вигляд мав досить лиховiсний – особливо якщо дивитися нiчним зором.

Попiд високим чорним склепiнням бiгали iскринки. Повiтря було напрочуд свiжим, як пiсля грози. Слiдом за некромантом я зiйшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор i знову опинилася пiд вiдкритим небом – у внутрiшньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепiреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з мiцними незнайомими рослинами – блiдi квiти подекуди зацвiтали, подекуди осипалися, а плоди, що дозрiвали натомiсть, нагадували волохатi кулаки.

Максимiлiан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбiльшки iз футбольний м’яч. Навколо посвiтлiшало.

– Що ти iстимеш? – Максимiлiан кивнув менi на крiсло з високою спинкою.

Я сiла. (Їсти хотiлося жахливо!)

– Я не iм жаб, летючих мишей, хробакiв та iншоi гидоти…

Максимiлiан лагiдно посмiхнувся:

– А як щодо млинчикiв iз варенням?

– Млинчики я iм, – повiдомила я поблажливо.

Максимiлiан свиснув. Згори – менi здалося, з неба – спустився на павутиннi великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повiльно вiн розгойдувався, важив, бiдолаха, кiлограмiв iз п’ять.

– Накрити на стiл, – наказав йому Максимiлiан. – Млинчики, варення, фрукти, чай.

На ходу згортаючи павутину, той нечутно ковзнув у вiдчиненi дверi. Я провела його поглядом. Максимiлiан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я зачула голоси гiр навколо. Десь – дуже далеко – зривався зi скелi водоспад. Шумiв лiс на неприступному схилi. Нiчний птах спiвав тонким i чистим голосом – схожим на перегук дзвiночкiв.

– А сюди ж Сарана не дiстанеться… – сказала я з якогось дива.

– Можливо.

– Тодi навiщо? Навiщо набиватися Гарольдовi в союзники? Навiщо пертися до iншого свiту й витягати мене? Ти ж i так пересидиш тут, за кам’яною стiною, жуючи млинчики!

– Шукаеш, у чому мiй зиск?

Я глибоко зiтхнула. Повiтря тут було, як молочний коктейль.

– Максимiлiане… де Оберон i що з ним трапилося?

Вогненна куля повiльно оберталася в повiтрi. Їi поверхнею перебiгали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максимiлiан примружено дивився на вогонь.

– Його забули, Лiно…

– Де вiн?!

– Я не знаю. Може, сам пiшов. Може, його витиснули з цього свiту… як вода витiсняе надувний м’ячик. Але вже цiлком зрозумiло, що Королiвство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максимiлiан кивнув, начебто сам iз собою погоджуючись.

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не згасала. Тiнi вiд альтанки, вiд крiсел, вiд квiтiв тремтiли та стрибали.

– Розпадаеться тонкий свiт, – провадив некромант. – Руйнуеться чарiвна оболонка звичних речей. Звичайний, буденний свiт iще не встиг закостенiти, вiн хилитаеться, втрачае стiйкiсть. А коли свiт втрачае стiйкiсть – завжди приходить Сарана…

При свiтлi вогненноi кулi його блiде обличчя здавалося жовтим; передi мною сидiв похмурий, дорослий, повнолiтнiй некромант.

– Сарана… я погано розумiю, що це таке. Одне знаю точно: вона змете тут усе! Зрiвняе з землею будiвлi разом iз мешканцями. Всi землi, до яких встигло дотягтися Королiвство, – острови з колишнiми людожерами, далекi береги, угiддя цих кумедних тварин – бебрикiв… Усе спустошиться, i простiр почне стискатись, як мiхур, iз якого потроху виходить повiтря. І зiллеться в точку, – Максимiлiан стис великий i вказiвний пальцi, начебто давлячи мiж ними комара.

Я застигла, вiн же глянув на мене – й раптом засмiявся.

– Авжеж, так буде… І бiдолашному некромантовi залишиться тiльки втiкати назад за Вiдьмину Печатку. А там погано, Лiнко, ти знаеш. Там тепер царюе принц-чума.

Із темного отвору дверей вибiг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були, як надто туго натягнутi струни iграшковоi балалайки.

– Тому будь-що-будь слiд викручуватися, – бадьоро завершив Максимiлiан. – Перш нiж ми сядемо за стiл, я тобi хочу показати дещо.

Вiн пiдiйшов до клумб. Твердi стебла завмерли, мов неживi. Максимiлiан узяв дозрiлий плiд, схожий на волохатий кулак, i той охоче вiддiлився вiд куща.

– Що це таке, по-твоему?

Я знизала плечима. Максимiлiан струснув плiд – почувся глухуватий стукiт насiнинок.

– Це насiнинки правди, – сказав Максимiлiан iз торжеством. – Я знайшов у себе одне й виростив, зiбрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаеш, як вони дiють?

Я розламала суху оболонку плоду й побачила десяток круглячкiв, схожих на горошинки, – жовтих, зелених i сiрих.


* * *

Трапеза чекала на нас у великiй чорнiй залi. Вогненнi кулi висiли в повiтрi, начебто величезнi ялинковi iграшки, й полум’я перетiкало в них, як вода – тiльки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом – пiд стелю, прикрашену тонким рiзьбленням.

Перш нiж сiсти, я нiби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

– Боiшся, що отрую?

Вiд цього Максимiлiана нiчого не сховаеш…

– Звичка, – вiдповiла я коротко.

Йому не було сенсу труiти мене. Але ж некроманти полюбляють чинити капостi без будь-якоi вигоди для себе – просто так…

Млинчики мали чудовий вигляд – тонкi, мов мереживо, маслянисто-нiжнi, вони категорично не в’язалися з похмурою обстановкою замку. Максимiлiан вiдразу кинувся до iжi – з таким завзяттям, начебто не було нiякоi Сарани, а Оберон, як i ранiше, нiби нiчого й не сталось, правив у своему замку.

Нам нiхто не прислуговував – ми самi накладали з великоi тарiлки млинцi, а з вазочок – варення, i це було чудово: по-перше, я взагалi не люблю, коли менi хтось подае. По-друге, здоровенний павук, який снував при столi, як обслуга, здатен зiпсувати будь-який апетит – навiть отакий вовчий, що розгорiвся цiеi хвилини. А млинчики танули на язицi, iхнiй смак тiшив i нiс, i гортань, i навiть, здаеться, вуха. Варення було ледь кислувате (я такого зроду не iла).

– Дякую, – сказала я, переводячи подих.

– На здоров’я, – Максимiлiан iще жував, пiдборiддя в нього замастилося маслом i варенням.

Я подумала: як дивно, я ж оце щойно довiдалася про такi страшнi речi. Просто неможливi – я iх i збагнути до кiнця не можу. А от сиджу, наминаю собi млинчики i намагаюся вгадати (наче це таке важливе): варення порiчкове чи все-таки кизилове?

– Годi об’iдатися, – сказала я похмуро, – розповiдай, що знаеш.

І вiн розповiв.


* * *

Коли Макс проник до Королiвства крiзь Вiдьмину Печатку, то забрався в гори й сидiв тихо, як миша. Оберон, зрозумiло, знав, що в околицях мiста шастае некромант, але, оскiльки Максимiлiан не пхався на люди, Оберон не квапився його вiдловлювати.

Максимiлiан потроху посмiливiшав i взявся, за його висловом, хазяйнувати. Певна рiч, вiн не збирався одразу будувати для себе замок – це йому було не пiд силу. Тепла домiвка замiсть вогкоi печери – ось що вiн хотiв (але й будинок не можна було звести без зосереджених магiчних зусиль).

Максимiлiан «узявся за дiло» й по тривалому вправляннi вже здобув владу над комахами. У горах, особливо влiтку, повнiсiнько метеликiв, бджiл, жукiв, мурах, – i всi вони (по завершеннi свого короткого життя) потрапляли пiд оруду некроманта. Щоправда, довго слугувати йому вони не могли, та й користi вiд них було не надто багато.

Некромант (Максовi тодi виповнилося чотирнадцять) жив у печерi бiля пiднiжжя гiр. Якось, гуляючи берегом озера, вiн надибав… дракона. Ранiше некромант нiчого подiбного не бачив i перелякався не на жарт. Але дракон був молодий, нерозважливий i (як потiм зрозумiв Максимiлiан) безнадiйно тупоголовий.

Вiн довго забивав хлопчиськовi голову всiлякими дурними загадками, ребусами та iншими каверзними запитаннями, але Максимiлiан (так принаймнi вiн менi розповiдав) був кмiтливим i вiдповiдав правильно. Тодi дракон розохотився й запропонував якусь цiкавiшу гру. Максимiлiан погодився й виграв у дракона здiйснення «бажання».

Отодi вiн i побажав… справжнiй замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озерi та плювався окропом, але не мав куди подiтися. Максимiлiан накреслив план (як умiв, похапцем) iз безлiччю нiш, таемних пiдземних хiдникiв i закапелкiв для нежитi, яку збирався згодом там поселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максимiлiана не узгоджуеться з фiзичними законами.

– Вiн ще менi буде патякати про закони фiзики! – обурювався Максимiлiан, копилячи губи й одразу перетворюючись на бiлявого хлопчиська, яким був колись. – Ось ти, примiром, умiеш поглядом каменi перевертати?

– Поки що нi. Потiм навчуся.

– А вiн перевертав так, що пилюка стовпом стояла! Моi немiчнi здохлi комахи розлiталися навсiбiч… А потiм вiн виплавив ключа i вручив менi. Щоправда, забув охолодити… – Максимiлiан потер долонi. – Ондечки вiн, цей ключ, на стiнi висить.

Я повернула голову. Ключ був завбiльшки, як ракетка для бадмiнтону, на вигляд – важкенький…

– Розповiдай далi, – зажадала я.

І вiн продовжив.

Коли Максимiлiан став господарем замку, то ще дужче осмiлiв. Дракон його не турбував – уся драконова родина, що жила в скелях, кудись перебралася (некромант не знав, куди). Максимiлiан вiдчув себе господарем цих земель загалом. Одного чудового дня вiн обернувся чорним птахом i полетiв у мiсто – розвiдати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки пiсля нашого трiумфального повернення з-за Вiдьминоi Печатки й чотирьох весiль, справлених одночасно. Принцеси вийшли замiж: Розiна – за принца-деспота, Ортензiя – за принца-бранця, Алiсiя за принца-саламандру, а Фiлумена – за Уйму, колишнього людожера. Ортензiя з чоловiком виiхали майже вiдразу: тривале ув’язнення в замку принца-деспота пiдiрвало здоров’я бранця. Вони оселилися в якомусь вiддаленому селi й там, «на лонi природи», були цiлком щасливi.

Алiсiя народила двiйню, i дiтки вдалися в батька – принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного камiння, збiгалося ледь не все Королiвство. Вразливi дами млiли. А дiти, на жаль, часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз i чхав. Зрештою ця родина теж виiхала – на далекi острови, у такi теплi краi, де опiвднi на розiгрiтому камiннi можна смажити яечню.

Уйма чудово налагодив стосунки зi злющою стервозною Фiлуменою. Вона у нього ходила в дикунському вбраннi, спiвала людожерських пiсень, стрибала довкола багаття й корилася не просто слову людожера, а навiть кожному поруховi його брови. (Дивно, але й цi жили в любовi та злагодi.)

І оскiльки Уйма iз Фiлуменою оселилися у себе на островах, у мiстi залишилися тiльки принц-деспот зi своею дружиною Розiною. Принц-деспот жив у зручнiй, гарно вмебльованiй в’язницi, й Оберон звелiв начальниковi варти не спускати з нього очей. (Я добре розумiла мiркування короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скiльки рокiв вiн мордував у темницi рiдного брата!)

Про все це Максимiлiан довiдався, вештаючись мiстом, надовго «зависаючи» на базарi, гуляючи в порту. Мiсто в тi днi вирувало: великi кораблi приходили i вiдходили щодня, чимчикували дорогами обози й каравани, з навколишнiх сiл хмарою сунув люд, i щомiсяця виникав новий мiський квартал.

І ще: в тi днi король видав указ про перетворення колишнього Храму Обiцянки на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Ранiше величезна будiвля стояла порожня – тiльки час вiд часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максимiлiан став свiдком того, як iз палацу переносили гобелени, як теслi й склярi майстрували вiтрини й полицi, а скульптори – модель королiвського замку. Кожен мешканець мiста мiг принести в музей «важливу рiч» – зрозумiло, слiд було довести, що вона справдi важлива…

Максимiлiана вабило бурхливе життя Королiвства. Йому було замало кружляння над мiстом у пташинiй подобi, бракувало присутностi за столиком у тавернi. Хоч вiн i дiзнався вже все про це мiсто – йому хотiлося, щоб мiсто дiзналося про нього. Дiзналось – i здригнулося.

Вiн подався на мiсцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, рiс разом iз мiстом) i там пiзньоi ночi вирiшив попрактикуватися в некромантii. У розповiдi Максимiлiана все це мало досить лиховiсний вигляд: вiн огледiвся, прилаштувався, вирiшив, хто з небiжчикiв може бути найкориснiшим, та й узявся до своеi темноi практики (якоi, утiм, так i не довiв до кiнця, бо з’явився Оберон).

У цьому мiсцi своеi розповiдi Максимiлiан зробив паузу (неначе щоб сьорбнути компоту). Але ж я бачила, як у нього тремтiли пальцi. Вiн, звичайно, не розповiв усього, але, знаючи Максимiлiана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максимiлiан страшенно боявся мерцiв. І соромився цього страху. У п’ятнадцять вiн напився до нестями (у його розповiдi згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед дiйством на цвинтарi). І так, п’яний як чiп, заявився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалi, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

– Ми загалом гарно побалакали… – Максимiлiан поставив на стiл кухоль з-пiд узвару. – Вiн мене… переконав, що в цьому Королiвствi – вiн головний… Я й ранiше це знав, – некромант пригнiчено посмiхнувся. – Вiн узагалi такий… Твоя правда – вiн великий король…

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечерi, приготованоi павуками, ми обое згадували Оберона. Про те, як багато вiн для нас значить (для нас обох, виявляеться). І про те, що його бiльше нема…

– І що було далi? – запитала я нетерпляче.

– Далi… багато всього трапилося. Я ж бо пiсля зустрiчi з Обероном сидiв у себе в замку… вiдпочивав, – Максимiлiан зiтхнув. – Налагодив собi вивiдницьку мережу… з кажанiв здебiльшого (вони, щоправда, безмозкi, але деякi новини до мене доходили). Оберон поiхав у гостi до принца-саламандри та його родини. А начальник варти прогавив принца-деспота, i той утiк iз в’язницi. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навiть мене до вiдповiдi потяг. Я йому пояснив, що я тут – нi до чого. Дай Гарольдовi волю – вiн би причепився, як реп’ях (дуже, бач, йому не до вподоби, що я некромант). Але, схоже, Оберон йому звелiв не чiпати мене… А потiм…

Максимiлiан щiльнiше сплiв руки на грудях. Насупився. Вогненнi кулi вiдбивалися в його чорних очах.

– Я сам до кiнця не зрозумiв, як воно все вийшло. Я ж сидiв у замку, вирощував насiннячко правди, практикувався в магii… потроху. А потiм прилiтаю до мiста й бачу – все змiнилося. Геть-чисто! Ходять чутки про Сарану, яка плюндруе далекi землi, але начебто щораз ближче до нас. І нiхто – нiхто! – не пам’ятае Оберона – нiби його й не iснувало!

– А ти…

– Я спочатку вирiшив почекати. Мало там що могло бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував?

– Дуже мудро… – в голосi моему вчувалася жовч.

– А ти вважаеш, я мусiв ходити, як мiський божевiльний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»?

– Ну, далi…

– Що ближче пiдступала Сарана, то страшнiшими робилися чутки. Гарольд посилав розвiдникiв – тi не поверталися. Гарольд згадав нарештi, що вiн маг, сам подався на розвiдку, а коли повернувся, закликав на захист мiста всiх здатних тримати зброю… Але рiзнi люди, яким вдалося побачити вiйсько Сарани хоча б здаля, сходяться на одному: здолати його неможливо.

– Гарольд теж так думав, – сказала я обережно. – Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привiв… Ополченцi…

– …по-твоему, щось змiнять?

– Не знаю, – зiзналась я. – Замок все-таки укрiплений… Нехай у чистому полi Сарану нiхто не здолав – стiн на ii шляху поки що не зустрiчалося?

– Ти все доiла? – дiловито запитав Максимiлiан.

– Так, – я подивилася на порожню тарiлку, забруднену варенням. – А що?

– Ти маеш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, а вдень вiдпочивають… Зараз вони знялися з мiсця. Перший перехiд iз тих трьох, якi iм лишилися до мiста.

Я повернула свiй посох навершям на захiд.

Звiдтiля сунула, мов гарячий вiтер, навiть не небезпека – смерть…




Роздiл п’ятий

Сарана


Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, – i з пiр’я в нього зiскакували синявi iскри.

Я навчилася не вiдставати. Вiтер бив у обличчя, дер як наждаком, сльозилися очi. Я летiла, витягнувшись у струну, притискаючи посох до грудей, вiдчуваючи, як блискавично змiнюються шари теплого й холодного повiтря. Ми пролетiли над широкою лукою, над смужкою степу, де бiлiло камiння та кiнськi черепи. Далi почалися пiски. Я дивилася нiчним зором, i добре, що мiсяць втонув у хмарах. У цiлковитiй темрявi менi вiдкривалися застиглi гребенi пiщаних пагорбiв – сiрi, брунатнi, як на виразнiй старовиннiй фотографii.

– Ще далеко?

Я могла б i не запитувати. Вiтер свистiв у вухах, несучи назад моi слова та сльози, що зiрвалися з вiй. А Максимiлiан у подобi чорного птаха не вмiв розмовляти. Треба й менi навчитися обертатись на щось летюче… Скажiмо, на дракона… Або хоч на сокола…

У свист вiтру вплiвся тепер iнший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозумiти, що воно таке. Збавила швидкiсть, дозволяючи Максимiлiановi вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небi.

Звук… нiби глухе рокотання. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду наче м’яка, вона виявилася твердiшою за дерево. І дуже холодною.

І вона тремтiла.

Уся земля здригалася. Гребенi дюн повiльно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтiла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетiла знову, струшуючи пiщинки. Мiй посох неначе врiс у долоню. Попереду, на обрii, струменiло повiтря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максимiлiан, заходився кружляти надi мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летiла вперед. Якби сама була – напевно, повернулася б. (Але виявитися боягузкою в очах Максимiлiана – не погоджуся нiколи в життi!)

Ми знову полетiли. Знову засвистiв вiтер. Мое обличчя аж пашiло, я вiдчувала, як скочуються по спинi краплi i сорочка прилипае до тiла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)

Однак – нi. В таких – не бували…

Заграва дедалi яскравiшала. Невдовзi я вже розрiзняла окремi вогнi… вони насувались. Це були смолоскипи, свiтильники, кожен – завбiльшки iз величезне багаття.

Земля тремтiла, цей гуркiт поглинав тепер усi звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогнi тяглися навсiбiч – праворуч, лiворуч, уперед – скiльки сягало око. Вся пустеля свiтилася, рокотiла й посувалася – повiльно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмовi, неухильно, нестримно.

Я вiдчула, що зараз упаду. Вогнi були вже просто пiдi мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зiрвати з висоти. Раптово запаморочилася голова, вогнi сунули назустрiч. Я вчепилась у посох, силою волi сповiльнила падiння, – балансуючи, наче на дротi, неначе знову розучилась лiтати.

Я зависла на висотi десь, напевно, п’ятого поверху. Пiдi мною йшли, гуркочучи панцирами, якiсь тварюки, схожi одночасно й на бикiв, i на величезну гусiнь. Згори я не бачила, скiльки нiг вони мають; спини iхнi, високi кiстянi гребенi, погойдувались, у сiдлах сидiли вершники (однаковi, немовби iх розмножили на ксероксi). У них не було ший: круглi, ледь сплюснутi голови виростали просто з широких плечей, i за спиною в кожного була зброя. Їхнi смолоскипи нагадували рухливе багаття. У свiтлi полум’я блищали зазубренi леза, вiстря, списи, хвилястi клинки, триграннi шпичаки. Ой, лишенько! Я вже падала згори прямiсiнько на голову якому-небудь варваровi!

І тоi митi мене помiтили.

Ритм походу не збився нi на секунду. Замiсть голiв я побачила закинутi до неба пласкi обличчя. У гуркiт крокiв уплiвся радiсний крик, зiрвалися з плiч арбалети, у мене прицiлилися одночасно десятки стрiл… Я ще не встигла й отямитись, але рвонула вгору – свiчкою.

Вони встигли вистрiлити – у ту цятку, де я висiла мить тому. Я рвалася, мов корок iз пляшки, вгору, вгору, i море вогнiв пiдi мною дедалi тьмянiло. Багаття смолоскипiв перетворилося на вогники, далi – на iскорки. Пустеля пiдi мною свiтилася вiд краю до краю – тiльки на сходi, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася й опинилась у липкому туманi. Виявилося, що це хмара; втiкаючи вiд стрiл, я забралася надто високо. Вуха моi вiдразу ж перетворилися на крижинки, в головi зашумiло – забракло повiтря. Не вистачало тiльки знепритомнiти i накрити кiлькох варварiв своiм невдатним тiлом, звалившись iз неба!..

Мене пiк сором. Його змiнила лють i врештi-решт перемогла страх. Я перекинулась у повiтрi, почала знижуватися. Ага, ви хотiли вiйни? Ви ii зараз отримаете!

Знову наростав рокiт. Іскорки ставали вогнями, вогнi росли й росли, полум’я смолоскипiв рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сiдлах вершники. Менi назустрiч повернулися сотнi пласких облич – вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моему животi, пiднявся до грудей, побiг по лiвiй руцi, нiби по каналу, перелився в посох. Назустрiч здiйнялася сотня стрiл; я вдарила у вiдповiдь потоком трiскучого, злого полум’я. Крикiв не почула, все поглинало рокотiння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кiлька вершникiв вивалилися iз сiдел. Я вдарила ще раз, метнулася вбiк, ухиляючись вiд стрiл, i знову вдарила. Якийсь стонiг став дибки (виявився заввишки як триповерховий будинок), я побачила, як мiсять повiтря його важкi ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись iз ритму. Над тими, що впали, зiмкнулися голови, плечi, броньованi панцири. Стоноги йшли плiч-о-плiч, один за одним, нiкого не хвилювала доля збитих i поранених – iх пiдiм’яли, розтоптали й пiшли далi. Сарана ступала по тiлах своiх же, не вiдчуваючи нi страху, нi жалю, текла, як броньована череда, як вiйсько роботiв. Я вiдчула себе комахою, що б’еться в лобове скло автомобiля…

Втiкаючи вiд стрiл, пiднялася вище, розвернулась i полетiла на схiд.


* * *

Я довго летiла над темними пiсками, поки не стихло рокотiння вiд крокiв Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мiй змок чи то вiд поту, чи вiд роси, пальцi занiмiли. Вiд втоми я не могла бiльше триматися в повiтрi, земля почала притягувати мене, опиратися польотовi. Я спускалася дедалi нижче, поки не зачерпнула кросiвками пiсок i не гепнулася на верхiвку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заходi тривав хiд Сарани. Я тепер чудово розумiла Гарольда: вiн готуеться стати на шляху цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримае замку й мiста, що неодмiнно загине, – i все-таки йшов i вiв людей за собою.

Повернутися б зараз у мiсто, увiйти в замок… Узяти маленького Елiна (недарма Гарольд на мою честь назвав сина). Вивести його до нашого свiту – подалi вiд Сарани…

Не тiльки в Гарольда е дiти. Я уявила, як повертаюся додому, обвiшана дiтлахами… А потiм вони виростуть, i я пояснюватиму iм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батькiв напередоднi останньоi битви, бо вони все одно були приреченi, й байдуже, боролась я поряд iз ними чи нi.

А може, й Гарольд нехай iде? Тодi час у Королiвствi спиниться, й Сарана нiколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Але де вiн зараз – Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пiсок поруч звалився Максимiлiан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанiв. По приземленнi вiн ретельно заправив ii як слiд.

– Розвiдник iз тебе… химерний, Лiно. Ти iх навмисно дражнила, чи що?

– Вибач, – пробурмотiла я знiчено, – я думала…

– Ти думала: разiв зо два торохнеш блискавкою iз посоха – й вони розбiжаться?

– Вони першi напали…

– Інодi менi здаеться, що ти думаеш не головою, а навершям посоха… – Максимiлiан глузливо посмiхнувся. – Ну чого ти? Годi, я пожартував…

Я вiдвернулася. Вiн мав рацiю; у пустелi панувала тиша, наче в склепi, й тiльки земля ледь здригалася. Чи менi здавалось?

– Максимiлiане, а що як зупинити час у Королiвствi?

– Назавжди? – вiн мiркував дуже швидко. – І комусь iз магiв перейти до вас?

– Ну… тобi ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправдi менi зовсiм не хотiлося, щоб Максимiлiан залишався в нашому свiтi назавжди. (Краще б вiн знайшов собi якесь iнше мiсце…)

– Менi, припустiмо, не однаково… Ну, гаразд: скажiмо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

– Це краще, нiж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.

– Не вийде, Лiно.

– Чому?

– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

– Вона перестала бути частиною Королiвства…

– От i думай.

Вiн мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупiстю ученицi. Я вiдчула, як червонiють вуха: авжеж, маг, який утiк напередоднi випробувань, недовго залишиться частиною Королiвства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому свiтi – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до мiста…

– Добре, Максимiлiане. Я все зрозумiла, – язик у ротi здавався чужим i шорстким, як наждак. – Схоже, немае iншоi ради… Я стану з усiма на стiнах. Разом iз Гарольдом. Якийсь час протримаемося.

– Ідiотка… – сказав вiн здивовано.

– Що?

– Нiчого, це я так, – вiн посмiхнувся. – Це тебе не стосуеться.

– Не стосуеться?!

Вiн примирливо пiдняв руку:

– Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарнi манери, це правда.

Я нацiлилася посохом некромантовi в груди.

– Тихо, тихо, я ж вибачився! – вiн знову посмiхався, дуже задоволений. (Було б чим тiшитися…)

Пiсок хрустiв на зубах. Здiймався слабкий вiтер, дюнами повзли звиваючись змiйки летючих пiщинок. Схоже, наближався свiтанок; я тiльки тепер вiдчула, що смертельно стомлена… Не те що злетiти – на ноги звестися не змогла б…

– Ти хочеш героiчно загинути – чи всiх порятувати? – дiловито поцiкавився Максимiлiан.

– Певна рiч, загинути… – я вiдвернулася.

Максимiлiан зачерпнув жменю пiску. Пiдняв руку – пiсок посипався з кулака тоненьким струмочком.

– Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому пiдлого чаклунства. Його всi забули…

Я не втрималася:

– Вiн привiв нас сюди! Вiн збудував мiсто й замок! Як вони могли?!

Максимiлiан знову зачерпнув жменю пiску:

– Якщо вони виннi – вiдплата не за горами.

Я мимоволi озирнулася. Глянула на захiд, звiдки неухильно насувалося вiйсько Сарани.

– Мене iнше цiкавить, – провадив Максимiлiан. – Чому ми з тобою його не забули?

Я пiдвела голову:

– Що?

– Коли я просувався мiж свiтами, – роздумливо промовив Максимiлiан, – мене цiкавило одне: чи пам’ятаеш ти Оберона?

– Я його не забуду нiколи.

Ми довго мовчали. Максимiлiан схрестив ноги, пiсок випливав iз його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарештi розiйшлися хмари, показуючи клаптик мiсяця.

– Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привiв мене сюди. У тебе е план чи що? Ти знаеш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Вiн глянув скоса:

– Ти вишивати вмiеш?

– Що?!

– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класi, я справдi трохи вишивала. Мама купувала менi клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слiд було тiльки понаставляти хрестикiв кольоровими нитками «мулiне»…

– До чого тут вишивання?

– До того, що у свiту, як i в рукодiлля, е «лице» i е зворотний бiк – виворiт. Усi це вiдчувають, але дехто знае. І вже зовсiм одинаки можуть туди пробратися.

– На виворiт свiту?!

Я уявила свое дитяче вишивання зi звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «виворотi свiту» те саме неподобство?

– Оберон тобi нiчого не розповiдав про виворiт? – запитав Максимiлiан, спостерiгаючи за моiм обличчям.

«Оберон менi багато чого не розповiдав», – подумала я сумно.

Вiтер посилювався. Я могла вже не дивитися нiчним зором: попереду над пiсками здiймалася заграва, зiрки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскiльки менi вiдомо – ти не з боязких, – сказав Максимiлiан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходiмо, – вiн пiдвiвся. – Треба дiстатися до замку ранiше, нiж почнеться спека.

Я спробувала встати – й знову сiла на холодний пiсок.

– Не можу. Зачекай…

– Довоювалася? – запитав вiн в’iдливо. – Налiталася в небеснiй високостi?

На його мiсцi Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою i подiлилися власною силою. Максимiлiан же вдав, нiби уявлення не мае про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справдi не знав (так чи iнакше – просити у нього допомоги я не збиралася).

Я подумки прикинула вiдстань до замку – над пiсками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, вiдчуваючи, як струменiють пiщинки мiж пальцями. Нi, не долетiти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навiть баклаги…

– Так i будемо сидiти? – Максимiлiан широко позiхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелi, пiд сонцем, пiд носом у Сарани!

– Нi, – я гарячково мiркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мiй свiт. Тут час зупиниться… А ми вiдпочинемо, вiдiспимося… i ти менi розповiси докладнiше про «виворiт свiту».


* * *

«Мамо, це Максимi… Максим. Йому нема де ночувати, можна вiн переночуе у нас – тiльки сьогоднi?»

Я проторохкотiла би все це, дивлячись у пiдлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.

Тiльки втома змусила мене послухатися Максимiлiана та з’явитися додому пiд ручку з незнайомим хлопцем. Першi кiлька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зiтхнула, подивилася на мене, за мою спину… i раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець рокiв п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Вiн позадкував, начебто злякався, i скоромовкою пробурмотiв:

– Нi, вибачте… Лiн, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалi…

У мами розслабилося обличчя. Несподiвано для мене вона раптом посмiхнулася:

– Ну чому ж нi? Бувають у життi всiлякi випадки… Щоправда, у нас тiснувато, але можна поставити розкладачку на кухнi – буде зручно…

Брати, Петрик i Дмитрик, витрiщалися на Максимiлiана з роззявленими ротами. Я пройшла в кiмнату, стягла з себе одяг i впала на лiжко; все провалилося в яму, варто було тiльки заплющити очi. А коли я iх розплющила, за вiкном високо стояло сонце, i кiлька секунд я була абсолютно впевнена: це сон – дивний, страшний, iдiотичний…

Раптом я рвучко сiла на лiжку.

На кухнi… розмовляли! Я впiзнала Максимiлiанiв голос – стишений i доволi м’який, вiн дзюркотiв, неначе струмочок. Щось казала мама, лагiдно смiялася. Далi вона мовила: «Петю, давай чашку» (виходить, Петрик i Дмитрик теж на кухнi… Але якiсь незвично тихi…).

Я протерла очi. Кiнець серпня, сонце за вiкном, незабаром у школу…

Це не сон. Про Оберона забули в Королiвствi…

Із дзеркала у ваннiй на мене глянуло блiде розпатлане страховисько. Я згаяла кiлька хвилин на те, щоб дати собi лад. Постояла, прислухаючись до голосiв; Максимiлiан брехав так, що будь-який соловей утопився б вiд заздрощiв. Мама у нього – головний бухгалтер на якiйсь там фiрмi, батько – комп’ютерний дизайнер. Оце зараз батьки в Криму, а вiн повернувся з Англii (де був за обмiном), там бiлки з чорними хвостами, ворони, полiсмени… а вiн загубив ключi на вокзалi… доведеться iхати у Крим до батькiв…

Не можу сказати, що вiн брехав уже зовсiм неправдоподiбно. Я зазирнула в кухню: Максимiлiан у чорнiй футболцi й джинсах сидiв на найкращому мiсцi за столом (вiтчимовому) спиною до дверей. Мама, Петрик i Дмитрик дивилися на нього, мов зачарованi, – я бачила, як у них палають, рожевiють щоки й вуха. Їм наче показували улюблене кiно – такi вони були захопленi й задоволенi!

Менi стало якось мулько. У моему свiтi (у мене вдома!) некромант морочив голови моiм рiдним – i морочив дуже вправно…

– Максиме!

Вiн озирнувся: посмiшка вiд вуха до вуха, ямочки на щоках, на носi тi самi тоненькi окуляри:

– Доброго ранку, Лiно!

– Доброго ранку, – розслаблено пiдхопила мама. – Ти вже вмилася, доню? Сiдай снiдати, курка холоне…

Максимiлiан дивився на мене, як i ранiше, посмiхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд вiд утоми: як можна було привести в рiдний дiм… некроманта?!

– Нам iз Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.

– Куди це? Ти ще не iла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Лiна сяде… А Максим нехай погостюе ще, дочекаеться батькiв iз Криму…

Я запихала в себе гарячi шматочки курки, тушкованоi з картоплею, i слухала, як Максимiлiан втираеться в довiру до моiх рiдних. Втiм, у довiру вiн втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином вiн вiдчув, якi саме слова iй будуть приемнi, й раз за разом влучав у яблучко:

– Знаете, дуже люблю читати… Не розумiю цих геймерiв – усе б сидiти носом в екран… Спина горбом, сколiоз виробляеться…

– Цiлком правильно, – мама дивилася на нього, наче вiн був ii улюбленим сином. – У наш час…

Я запила картоплю мiцним гарячим чаем. Мигцем глянула на стiнний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у лiжку…)

– Ото було життя, – некромант зiтхнув. – Не було цiеi шаленоi бiганини, не доводилося крутитись, як бiлцi в колесi: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишаеться…

Я роззявила рота: Максимiлiан повторював власнi маминi слова, якi вона, бувало, втомившись говорила сусiдкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.

– А отой гламур, – провадив в’iдливо Максимiлiан, дивлячись мамi у вiчi, – ця вульгарнiсть… Неможливо стало ввiмкнути телевiзор…

– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пiшли.

– Лiно, куди спiшити? – мама насупилася (Петрик i Дмитрик нишком перекидалися курячими кiсточками у неi за спиною).

Я виразно глянула на Максимiлiана.

– Вибачте, Євгенiе Павлiвно, – Максимiлiан пiдвiвся. – Менi треба сьогоднi здати книгу в бiблiотеку. Просто зараз.


* * *

– Нiколи не смiй так робити!

– Як?

– Не смiй чаклувати в моему домi! Не смiй знущатися з моiх рiдних!

– Знущатися? Чаклувати?! Лiно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…

– Ти зрозумiв, про що я кажу? – вiдрубала я. – І годi вже!

У пустелi розвиднялося. Ще не занесло пiском нашi вчорашнi слiди; втiм, якi ж вони вчорашнi? (Адже тут, у пустелi, бiля кордонiв Королiвства, час не зрушився нi на мить…)

Сарана ще закiнчуе нiчний перехiд. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табiр, – удень варвари вiдпочивають, ховаючись вiд сонця в наметах.

– Годi – то й годi, – пробурмотiв Максимiлiан, обернувся чорним птахом i злетiв у небо.

Я злетiла за ним – важкувато, але впевнено. Летiти назустрiч свiтанку приемно; з-за обрiю виткнувся краечок сонця. Я примружилась. Вiтром мене пiдкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гiр, пiски внизу змiнилися луками, далi – перелiсками…

Яке воно гарне, мое Королiвство… Якi синi гори, якi жовтi й барвистi луки… Як мальовничо бiжать струмки по камiнню – мов намальованi. Якими яскравими бiлими стрiчками снуеться прибiй уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усiм цим нависла…

Замок некроманта наiжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кiнчик пальця. Перевела подих.

Яскрiло пiд сонцем озеро. Вода при березi хвилювалась. Я придивилася й розгледiла велетенське бiле черево, яке то спливало, то знову пiрнало на глибину.

– Що воно там?

– Риба-зомбi, – Максимiлiан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув пiдошвами кросiвок об кам’яний зубець. – Страж озерних ворiт.

– Чому догори черевом?

– Тому що здохлий!

– Де ти взяв цю гидоту?

– Де взяв – там бiльше нема!

Донизу з вежi вели вузькi сходи. Зi стiн праворуч i лiворуч стирчали сталевi штирi.

– А це навiщо?

– Тут у мене будуть прикутi мерцi-зомбi…

– А як тодi розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусi в годину пiк?

– Прикутi мерцi потрiбнi не для зручностi, а щоб зупиняти ворогiв. І лякати васалiв.

– У тебе е васали?

– У мене й мерцiв поки що немае… – миролюбно погодився Максимiлiан. – І годi менi дорiкати – ти ж бо знаеш, хто я такий, i все одно зi мною товаришуеш!

«А що менi лишаеться…» – подумала я тоскно, та вголос нiчого не сказала.




Роздiл шостий

Обiрванi нитки


Ми спустилися в залу для бенкетiв. Стояв сонячний ранок; вогненнi кулi згасли. Свiтло пробивалося крiзь вiтражi вiкон – вузьких, мов кольоровi стрiчечки. На мозаiчнiй пiдлозi, якщо придивитись, можна було розгледiти орнамент iз черепiв i кiсток.

– Снiдати будемо?

– Ти в моеi мами пiвхолодильника спустошив! А тепер нема нi хвилини зайвоi!

– Гаразд, – Максимiлiан сiв на трон iз високою чорною спинкою, закинув ногу на пiдлокiття. – По-перше: виворiт – не iнший свiт. Це частина нашого свiту. А значить, коли ми пiдемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотiтиме й до пiслязавтрашнього ранку стане бiля замку.

– Ясно… – пробурмотiла я.

– По-друге: на виворотi можна вiдшукати загубленi нитки. Забутi, поплутанi. Якщо десь i можна знайти слiди Оберона – то тiльки на виворотi.

– Ага… – вiдгукнулась я з куди бiльшим ентузiазмом.

– По-трете: довго залишатися на виворотi не можна. Псуеться вдача.

– Та невже? – я не стримала нервовий смiшок. – А якщо в когось уже зiпсована?

– Той сам собi – злiсний домовик, – вiдгукнувся Максимiлiан без посмiшки. – Якщо довго пробути на виворотi життя – геть усе починае здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинаеться у власнiй жовчi.

– Весело… – сказала я ошелешено.

– Тому будемо входити на виворiт i повертатися назад так швидко, як тiльки зможемо.

– Згодна.

Максимiлiан погойдав ногою в чорнiй кросiвцi:

– Для того щоб пройти на виворiт i повернутися, потрiбнi двое. Два маги.

Я кивнула. Авжеж: якби Максимiлiан мiг обiйтися без мене – обiйшовся б…

– Ти готова?

– Хоч зараз, – сказала я так рiшуче й упевнено, як тiльки змогла.

Вiн пильно глянув менi у вiчi. Погляд був ще той – аж мороз по шкiрi…


* * *

За пiвгодини ми приземлилися на широкому запиленому пiдвiконнi Оберонового кабiнету. Я б не знайшла його серед багатьох вiкон замку, але Максимiлiан, здаеться, бував тут не раз. Вiн птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рiв iз гострим кiллям, затим лаючись полiзла у вiкно.

У кiмнатi було, як i ранiше, порожньо. Темнiла щуряча дiра в пiдлозi. Штора, що прикривала книжкову шафу, бiлiла розмитими плямами (вапно чи що?).

– Почнемо звiдси, – Максимiлiан хижо огледiвся. – Вилазь на ослiн.

– Навiщо?

– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максимiлiан. – Ось так.

Перш нiж видертися на ослiн, я вiдгорнула край картатоi шкiри, щоб не забруднити. Менi не хотiлося нiчого псувати в кабiнетi Оберона – навiть тепер, коли кабiнет розорено, а король зник. Стала кросiвками на свiтле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свiй замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкiряна куртка, короткi штани, м’якi чоботи вище колiн – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ крiпився пiд горлом чорною емалевою застiбкою.

– У чорнiм-пречорнiм лiсi… – пробурмотiла я з нервовим смiшком. – На чорнiй-пречорнiй галявi…

– Що?

– Нiчого…

– Боiшся?

– Хто – я?!

– Ну от i чудово…

Вiн стояв передi мною, i тепер ми справдi були одного зросту. Максимiлiан пiдняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зi мною в «ладусi». Я повторила його жест, i нашi долонi зiйшлися. Я мимоволi здригнулась: у некроманта були дуже холоднi руки…

– Коли вiдчуеш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотiв Максимiлiан. – Усе мае виворiт, Лiно. Все мае зворотний бiк…

Його блiде обличчя попливло, неначе вiдображення у водi, нiби марево над багаттям. У мене зашумiло у вухах: шкiра в Максимiлiана темнiшала, очi свiтлiшали, волосся з бiлого робилися темно-русявим…

Я упiзнала вiдображення. Це ж я сама стояла перед собою, i моi руки торкалися моiх же долонь!..

Я ступнула наперед – i звалилася з ослона…


* * *

Ми опинилися посеред тiеi ж таки кiмнати – Оберонового кабiнету. Начебто й того, але неабияк змiненого: пiдлогу було застелено щiльним килимом iз кольорових хвостикiв переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману – хисткого, нерiвного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вiкнами».

Я глянула на Максимiлiана. Всупереч моiм побоюванням, некромант залишився колишнiм (принаймнi на когось не перетворився). Напевно, i в мене моi патли не вiдросли…

– Шукаймо, – сказав Максимiлiан, – ось шафа.

З-пiд портьери, що прикривала книжкову шафу, тяглися цiлi грона, джгути яскравих ниточок, якi мерехтiли в туманi. Максимiлiан зiрвав тканину ранiше, нiж я встигла крикнути: «Обережно!» Здiйнялася хмара пилу, але бiльших неприемностей, на щастя, не сталося: вiдкрилися книги на полицях – обплутанi, пронизанi нитками.

– Ось вони, виворiтнi зв’язки, – пробурмотiв некромант. – Давай розбиратися.

Вiн заходився знiмати з полиць том за томом. Яскравi нитки тяглися за книгами, тьмянi рвалися, наче згнилi тонкi корiнцi. Максимiлiан брав у руки одну вервечку за iншою, обмацував iх, намагаючись вiдокремити вiд загальноi плутанини. Нитки ворушилися, мов струменi диму в повiтрi, нiби волосся потопельника пiд водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути. Менi стало якось незатишно…

Я взялася за посох, вiдчула його в долонях i трохи осмiлiла. Навершя мерехтiло червоним. Невиразна небезпека чигала звiдусiль.

Я озирнулася. По всьому кабiнету, вздовж стiн i по стелi тяглися нитки – грубi й тонкi, цiлi й обiрванi. Здавалося, тут порпався електрик або божевiльний павук. Нитки здебiльшого були зiбранi в пучки й протягнутi акуратно – напевно, тому, що укази й рiшення, котрi ухвалювалися в цьому кабiнетi, були правильними та справедливими. І тiльки навколо книжковоi шафи панувала плутанина. Можливо, до цього були причетнi автори книг? Або читачi, що колись витлумачили iхню мудрiсть неправильно?

Три чи чотири легенькi нитки, схожi на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моеi шиi. Рухатися не заважали. Я взялася за них – вiд дотику вони потоншали й зникли, але варто було менi розтулити руку – з’явилися знову.

Я трохи освоiлася в кiмнатi й визирнула у вiкно. «Виворiтне» Королiвство здавалося бляклим, похмурим, зовсiм не таким, як справжне. Я бачила людей, що метушилися на фортечнiй стiнi, знала, що кожен iз них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледiти iх на такiй вiдстанi було неможливо…

– Ти будеш допомагати чи нi?!

Максимiлiан вивантажив iз полиць уже половину книг – великих i малих, у шкiряних палiтурках i переплетених тканиною. Я не вiдразу змусила себе взятися за нитки, що свiтилися; на дотик вони виявилися дуже рiзними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк. Деякi пульсували, нiби трубочки з гарячою водою; iншi розповзалися в руках, немов зогнилi травинки. Це були причини, наслiдки, уривки мiцних колись зв’язкiв. Двi книги – однаково великi й грубi, виявилися мiцно прицурованими одна до одноi – автор однiеi був учнем автора iншоi – обидва жили в давнину…

Пiдсвiчуючи собi навершям посоха, я зазирнула в глиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкiряна палiтурка подекуди начебто розтанула, з-пiд неi проглядала то картонна (зовсiм проста), то мiдна з прозеленню, то жовта – з незрозумiлого матерiалу. Вся книга здавалася злiпленою з фрагментiв i шматочкiв (дивно, як усе це трималося купи).

– Книга-перевертень, – сказав Максимiлiан. – Зiпсована.

Вiн безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули двi-три старi нитки, iншi потяглися за книжкою, мов лазернi променi, – звiдкiлясь зi стелi, з пiдлоги, вiд дверей…

– Ого! – сказав Максимiлiан.

Вiн плюнув на палець i потер обкладинку. Чорна шкiряна палiтурка на мить зробилася сiрою i знову повернула собi колишнiй колiр, картоннi «латки» стемнiли. Проступила назва – «Горище Свiту», частково витиснута золотом, частково видрукувана фарбою на картонi. Зовсiм недавнiй спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’ятi – i зник ранiше, нiж я встигла його схопити.

– Тут свiжi нитки, – пробурмотiв Максимiлiан. – Молодець, Лiнко.

І вiн заходився гортати сторiнки – то жовтi, то бiлi, прикрашенi старовинними гравюрами та незграбними дитячими iлюстрацiями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звiрину шкуру, бiкiнi й рясу. Вiд кожноi сторiнки тяглися нитки, вони плуталися, звивалися в клубок, рвались…

Але одна вирiзнялася з-помiж решти. Вона прошивала книгу, тримала на собi весь поплутаний клубок iнших ниток i навiть на дотик була тугою, мов струна. Максимiлiан спритно вiддiлив ii, схопився, ковзаючи по нитцi пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», i зникала в туманi.

– Початок е, – пробурмотiв Максимiлiан. – Давай розплутувати далi.


* * *

Коли ми вибрались на «лице свiту», то кiлька хвилин сидiли на пiдвiконнi, дивлячись на сонце й нiчого не роблячи. Все-таки приемно усвiдомлювати, що справжнiй свiт (не виворiт) такий яскравий i свiтлий…

– Ти ранiше бував на виворотi?

– Нi, – знехотя зiзнався Максимiлiан. – Щоб туди ввiйти, треба в комусь вiдобразитися.

– І щоб вибратися – теж?

– Обов’язково.

– А можна вийти на виворiт – i заблукати, не зумiти звiдти повернутися?

Максимiлiан помовчав, дивлячись на фортечну стiну. Там зблискувала криця, час вiд часу вимогливо ревла сурма.

– Там люди принца-деспота…

– На виворотi?

– На стiнi… Все можна, звичайно. Можна посковзнутися на гнилiй сливi й шию звернути…

– Тьмяно, сiро й заплутано, – я зiщулилась. – Бридке мiсце для прогулянок.

Максимiлiан крутив у руках книгу. При сонячному свiтлi вона мала ще безглуздiший вигляд: iз неi стирчало пiр’я та неохайне клоччя, зате корiнець гордовито виблискував золотом: «Горище Свiту. 9861 рiк». Я згадала, як багато ниток тяглося до цiеi книги на виворотi – i старих, i нових, i рiвних, i заплутаних.

– Це книга-перевертень, – сказав Максимiлiан. – Я бачив одну таку – давно-давно, у свого дiда. Це був томик романтичних вiршiв, що перетворювався на лiкарський довiдник iз малюнками. На мiсцi поеми «Томлiння пристрастi» з’являвся трактат про кривавий пронос.

– Тьху… Яка гидота… – сказала я кривлячись.

– Ну звiсно. Мiй дiд був iще тим некромантом… А ця книга давно зiпсувалася. Не розумiю, навiщо Оберон ii зберiгав.

– Люди зберiгають дорогi iм речi.

– Авжеж, – Максимiлiан кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподiвано з ним погодилася. Купол храму-музею горiв на сонцi; скiльки вже там зберiгалося коштовних незабутнiх речей, i жодна з них не завадила всiм забути Оберона.

– Усе не так i погано, – я намагалася не втрачати оптимiзму. – Тепер у нас е нитка.

– Ага, – Максимiлiан поморщився ще кислiше. – Якби нам ще мiсяць-два часу, я сказав би невдовзi, що справу зроблено.

Я покосувала оком на некроманта. Вiн криво посмiхався.

– Тодi не гаймо часу! – спохопилась я.

Начебто пiдтверджуючи моi слова, на стiнi проспiвала сурма – цього разу мелодiйно та владно.

– Ходiмо! – я зiскочила з пiдвiконня. – Тiльки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом – не потрапляй йому на очi.


* * *

– Де тебе носить? – Гарольд не гнiвався. Просто був смертельно втомлений i, як менi здалося, байдужий. Навiть розмовляючи не дивився на мене – навкруг було безлiч речей, котрi привертали його увагу.

– Я лiтала дивитися на Сарану.

– Подивилася?

– Гарольде…

– Нема часу для розмов. Якщо вирiшиш iти у свiй свiт – я тобi слова не скажу. Якщо битимешся – готуйся. Ми наповнюемо дiжки смолою, iх доведеться пiдпалювати на льоту.

– Добре.

– Ти вмiеш змiцнювати стiни? Щитами?

– Менi не доводилося…

– Лiкувати ти точно вмiеш. За тяжкi рани не берись, тiльки легшi – так, щоб воiн мiг одразу повернутися в стрiй.

– А тяжкопораненi нехай гинуть? – не втрималась я.

Гарольд нарештi пiдвiв на мене погляд.

Ми розмовляли перед ворiтьми замку; на схiд уздовж берега йшов останнiй караван бiженцiв. Плентались жiнки й дiти. Я впiзнала Гарольдову матiр: вона пiдсаджувала на вiзок якихось дiвчаток, а тi ридали. Потiм жiнка нахилилася, щоб пiдсадити хлопчика – я впiзнала маленького Елiна. Вiн був одягнений просто, як усi дiти, меча при собi не мав. Та коли бабуся спробувала всадовити його на вiз, Елiн вирвався й кинувся до батька.

– Облиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонiв про морський шлях, що так, мовляв, легше й дешевше; сивовусий i згорблений начальник варти звелiв йому «стулити пельку». Висока жiнка в темнiй хустцi наздогнала хлопчика, схопила його пiд пахви (я насилу впiзнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кiлька разiв). Щось втовкмачуючи на ходу, жiнка несла сина до вiзка; Гарольд подивився на них – потiм на мене. У свiтлi полудневого сонця обличчя в нього здавалося сiрим.

«Ми всi загинемо, – говорили його запалi, збудженi очi. – Але ми будемо боротися до останнього…»

Я потупилася. Може, в глибинi душi Гарольд сподiвався, що хтось потiм напише про цей бiй героiчну пiсню; вiн не знав того, що знала я. Пiсля поразки не буде кому спiвати. Королiвства не стане.

– Добре, я лiкуватиму, – ледве чутно погодилась я.

– Постарайся згадати все, що знаеш i вмiеш, та добре вiдпочити. Вони будуть тут пiслязавтра на свiтанку.

– Гарольде…

– Що?

– Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильнi, кожен зi своею термiновою справою, гуркотiв наспiх склепаним панциром начальник ополченцiв, розштовхував усiх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було нi секунди, щоб попрощатися зi своею родиною, а я тицяла йому пiд нiс потворну книжчину, в денному свiтлi зовсiм непоказну! Чи варто було дивуватися, що вiн роздратовано вiдштовхнув мою руку?

– Годi! Не надокучай менi з дурницями!

Вiдсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почет побiг за ним. Я залишилася на мiсцi, зiперлась на посох. Повз мене пропливали вiзки, поряд iшли чоловiки (найхоробрiшi намагалися жартувати). Я бачила, як Гарольд наздогнав вiзок, на якому iхали його рiднi, обiйняв дружину й матiр… Син кинувся йому на шию, а далi iх заступила юрба.

У затiнку перекинутого, знятого з колiс воза на мене чекав некромант – чорний на чорнiй землi, зiщулений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максимiлiан пiдвiвся. Нашi долонi зiткнулися.

– Усе мае виворiт…

Я побачила, як його обличчя перетворилося на мое, i ступнула вперед.

На виворотi смердiло. Туман сягав пояса, в сплетiннi кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не заплутуються ноги. Нитки мiж тими, що йшли, й тими, хто залишався, з трiском рвалися. Звук був неголосний, але хотiлося заткнути вуха.

Вiд книги в моiй руцi, як i ранiше, тяглася червона нитка. Ми з Максимiлiаном вчепилися за неi одночасно. Нитка провела нас кiлька крокiв у напрямку замку й знову зникла в спiльному клубку (висмикнути ii звiдти нiяк не вдавалося…).

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Пiдвелася, обтрушуючись, намагаючись вiдсапатися. Люди на виворотi були виснаженi, блiдi, вони йшли, наче не помiчаючи мене. Якоiсь митi менi здалося, що вони мертвi – ходячi мерцi…

– Виходимо! – кинув Максимiлiан, i я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли пiд сонцем… Гуркотiли вiддалiк колеса, кричали люди, плакала дитина…

– Лiно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королiвство вважало сином Оберона, теж змiнився та постарiшав.

– Ваша високосте, – я вклонилася.

– Хто це з тобою? Некромант?!

Максимiлiан криво посмiхнувся:

– Доброго ранку, принце.

Я квапливо стала мiж ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосункiв…)

– Ваша високосте, – я дивилася принцовi у вiчi, – принцеса Ельвiра поiхала?

Принц глянув менi за спину. Я озирнулася. Бiля Максимiлiана стояла принцеса – в яскраво-лазуровiй, мереживнiй, зухвало святковiй сукнi.

– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не пiдiйшла привiтатися.

– Пробачте, – сказала я. – Рiч у тiм…

Ельвiра не змiнилася. Як i ранiше, молода, як i ранiше, осяйна, зi знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до ii блакитних очей; у мене промайнула божевiльна думка: уже ж оця нiколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а вiн пробачив. Таке не забуваеться…

На ходу намагаючись приборкати надiю, я простягла принцесi книгу:

– Ви не знаете, що це? З нею мае бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…

– Ви, Лiно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливiстю. – Це старезна книга-перевертень, вона вмiла перетворюватися на чотири… навiть, здаеться, на п’ять рiзних томiв. Найчастiше вона перетворювалася на «Горище Свiту» – дитячий пiдручник, за яким i мене колись учили. Де ви взяли цю ветхiсть?

– У кабiнетi Оберона… – вирвалося в мене.

Некромант звiв очi до неба. Я не вiдриваючись дивилася на Ельвiру. Вона трохи насупилася (на коротку мить менi здалося, що вона от-от пригадае…).

Ельвiра вдала, що не дочула. Зате принц вирiшив продемонструвати освiченiсть:

– Оберон – це щось iз iсторii?

Я мало не заплакала.


* * *

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я вiдчула острах, коли побачила iх так зблизька – й у такiй неймовiрнiй кiлькостi! Якоiсь митi ледь не повернула назад: можливо, Максимiлiан i мав рацiю. (Вiн же не терпiв Уйму i, як на мене, дотепер його боявся…)

Димiли багаття, складенi з порубаних парканiв. Із щiлин брукiвки стирчали увiткнутi в землю кривi клинки, списи, вила. Намети з рiзнобарвних шкур стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно примiряли забутий одяг: хто пов’язував голову жiночою шовковою сорочкою, хто нацупив на могутнi плечi полотняний каптан з вiдiрваними для зручностi рукавами, хто походжав у гарних шкiряних чоботях iз залiзними пiдковами. Портовi вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла i вiдчувала на собi прискiпливi, нiби оцiнюючi погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Вiд запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала пiдсмажена шкiрка, жир капав у вогонь, i краплi його димiлися на льоту. На мене мружилися очицi, що втопали в патлах, – багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем…

Я вище пiдняла посох. По навершю пробiгла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повiдверталися – щоб вiдразу, за моею спиною, збуджено проковтнути слину.

Оберон навчав iх, що iсти людей – недобре. Але Оберона тепер забуто – хто чи що втримае цих величезних, волохатих, хижих острiв’ян вiд звичного заняття?

Намет Уйми стояв перед головним причалом. При входi нудьгував, бавлячись кiстяною рогаткою, стражник iз бородиськом аж до пупа. (З бороди й шкiряних штанiв складалося все його вбрання.)

– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетарiанець?

– Ти хлопець чи дiвка? – бородатий почухався.

– А тобi що до того? – наiжачилась я.

У широкiй посмiшцi борода його розгорнулася, нiби вiяло:

– Знати потрiбно. От. Завжди треба знати.

– Уймо! – погукала я, пiдвищуючи голос.

Із намету нiхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс i пiшов на мене, ворушачи волохатими пальцями:

– Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надiйно вкритi бородою груди i шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задимiло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – i раптом простяг лапу, намiряючись вiдняти посох:

– Ану давай сюди!

Я вдарила його сильнiше, вiн вiдлетiв, вiдкинутий поштовхом, i завив, але не жалiбно, а люто. Вiдразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли плiч-о-плiч, iхнi голi плечi лиснiли, а жили звивалися, мов змii, на грубих руках.

– М’ясо! – ревiв бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

Юрба вiдповiла йому завиванням iз десяткiв горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету вiдкинулося, й нарештi з’явився Уйма. Таким розлюченим я його нiколи не бачила.

– Жритраву! – вiд звуку його голосу людожери аж присiли. – Кровососи, порву, принишкнiть усi!

Вiн ревiв i гуркотiв, та водночас у його голосi чулося змiiне шипiння (Уйма звик розмовляти i видихаючи, й вдихаючи).

– Дiвка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревiв зовсiм уже нелюдським голосом. Бородатий вiдступив i пригнувся, втягнув голову в плечi. Юрба швидко порiдшала – на тих, що забарились, Уйма репетував i блискав очима, тож серед цiеi юрби людожерiв вiн здавався, звичайно, найстрашнiшим, найлютiшим i найнебезпечнiшим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий вiдступив подалi, п’ятiрнею розчiсуючи рештки бороди, мимохiдь нарiкаючи на долю. Уйма менi кивнув i вiдслонив запинало намету.


* * *

Усерединi смердiло пiдгорiлим салом. У темрявi серед бiлого дня горiла лампа. Бiля неi за грубим верстатом сидiла принцеса Фiлумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумiлою i пихатою. Тепер вона в шкiряних штанях i хутряному верху постукувала каменем по залiзному стрижню – карбувала щось на мiднiй пластинi.

– Привiт, Фiлумено, – сказала я.

Вона схилила голову:

– Мiй володар дозволить менi говорити?

– Говори, – дозволив Уйма. Вiн ще й досi здавався розлюченим.

– Здрастуй, Лiно, – мовила Фiлумена, не пiдiймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’iли? (Хiба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на свiт iз людожерськоi точки зору.)




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/marina-i-sergey-dyachenko/zlo-ne-ma-vladi