Чари
Данiела Стiл


Романтична та пристрасна iсторiя про чари Парижа й магiю кохання.

Вишуканий вечiр в одному з наймальовничiших куточкiв Парижа несподiвано став для цих трьох пар початком нового життя.

Пристрасний Грегорiо покидае красуню-дружину заради коханки, та… залишаеться один, з новонародженою донечкою на руках.

Жан-Фiлiп iде на рiк працювати до Китаю i змушений залишити кохану дружину Валерi в Парижi. Невдовзi пiсля його вiд’iзду до Валерi починае виявляти увагу заможний чоловiк…

Удова Шанталь не вiрила, що може покохати знову. Але ii увагу привернув привабливий юнак. Та чи щирi його почуття?





Данiела Стiл

Чари



© Danielle Steel, 2016

© DepositPhotos.com / anyaberkut, encrier, michaeljung, обкладинка, 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017




Чари


Моiм любим чудовим дiтям!

Нехай у вашому життi завжди буде мiсце для чарiв!

Шукайте iх!

Вiрте в них!

Плекайте iх!

Ви – чарiвнiсть мого життя!

Люблю вас усiм серцем i душею.

    Мама




Роздiл 1


Бiла вечеря – це справжня любовна поема, присвячена дружбi, радостi, витонченостi й чарiвним пам’яткам Парижа. І щороку вечiр цiеi подii стае незабутнiм. Іншi мiста по всьому свiтовi намагалися вiдтворити ii, але без особливого успiху. Існуе лише один Париж, а подiя ця настiльки шанована, обожнювана та бездоганна у виконаннi, що важко уявити ii в будь-якому iншому мiстi.

Все почалося близько тридцяти рокiв тому, коли морський офiцер i його дружина вирiшили вiдсвяткувати з друзями свою рiчницю у незвичний, творчий спосiб, бiля одного з улюблених монументiв Парижа. Вони зiбрали близько двадцяти друзiв, i всi були вдягненi в бiле. Прибули на мiсце зi складаними столиками та стiльцями, столовими скатертинами, срiблом, кришталем, порцеляною, можливо, квiтами. Принесли iз собою вишукану iжу, накрили столи i влаштували гостям пишний бенкет. Тiеi ночi чари розпочалися.

Подiя увiнчалася таким успiхом, що наступного року вони повторили ii в iншiй, але не менш визначнiй мiсцевостi. І вiдтодi Бiла вечеря перетворилася на щорiчну традицiю, до якоi долучалося все бiльше й бiльше людей, аби вiдсвяткувати так само: червневого вечора, в усьому бiлому з голови до п’ят.

Участь у подii досi беруть лише запрошенi гостi – традицiя, яку поважають усi. За довгi роки мiсце проведення заходу стало однiею з найбiльш шанованих таемниць Парижа. Досi обов’язковою е вимога бути в усьому бiлому, включно зi взуттям, i кожен докладае чималих зусиль, аби вдягнутись елегантно i за усталеною традицiею. Щороку Бiла вечеря вiдбуваеться перед iншою пам’яткою паризькоi архiтектури – а вибiр у Парижi безмежний. Перед Собором Паризькоi Богоматерi, Трiумфальною аркою, бiля пiднiжжя Ейфелевоi вежi в «Трокадеро», на площi Згоди, мiж пiрамiдами бiля Лувру, на Вандомськiй площi. На сьогоднiшнiй день Бiла вечеря змiнила безлiч мiсць проведення, одне краще за iнше.

Упродовж рокiв Бiла вечеря набула таких масштабiв, що тепер вiдбуваеться одразу в двох мiсцях, а загальна кiлькiсть запрошених гостей сягае майже п’ятнадцяти тисяч. Важко уявити собi, що стiльки людей можуть поводитися пристойно, з’являтися в елегантному вбраннi й дотримуватися усiх правил етикету, але якимось дивом вони це роблять. «Бiлi страви» i наiдки заохочуються, але передусiм iжа на столах мае вiдповiдати подii (нiяких хот-догiв, гамбургерiв чи бутербродiв). Кожен мае подати справжню вечерю, накрити стiл бiлою скатертиною, iсти срiбними приборами, пити зi справжнiх кришталевих келихiв i порцелянових чашок, як у ресторанi або в домi, де приймають почесних гостей. Усе, що приносять iз собою, мае вмiщуватися до вiзка, i наприкiнцi вечора все смiття й вiдходи мають бути складенi до бiлих смiттевих пакетiв та прибранi до останнього недопалка. Жодного слiду вiдпочивальникiв не повинно лишитися в прекрасному iсторичному мiсцi, обраному цього року для Бiлоi вечерi. Люди мають поводитись i йти звiдси так само пристойно, як i приходять.

Полiцiя закривае очi на цю подiю, хоча нiхто не бере на неi дозволу, незважаючи на величезну кiлькiсть учасникiв (отримання дозволу зiпсувало б увесь сюрприз). Варто зауважити, що тут не бувае незваних гостей. Запрошення на Бiлу вечерю чекають з нетерпiнням i зустрiчають, як свято, але тi, кого немае у списку запрошених, нiколи не приходять i не намагаються заявляти, що вони в ньому е. Жодних неприемних iнцидентiв чи ворожих сутичок пiд час подii не траплялося. Це вечiр чистоi радостi, пiдкрiпленоi повагою до iнших гостей i любов’ю до мiста.

Розвага наполовину полягае в тому, що нiхто не знае, де саме вiдбудеться святкування цього року. Формально це таемниця, яку ревно оберiгають шестеро органiзаторiв. І де б не вiдбувалася подiя, гостей запрошують парами, i кожна пара мае принести iз собою складаний стiл i два стiльцi обумовленого правилами розмiру.

Тi шестеро органiзаторiв сповiщають своiх «заступникiв» про перше мiсце, де мають зiбратися учасники. Усi запрошенi повиннi прибути з вiзками, столиками та стiльцями на один з таких пунктiв приблизно о восьмiй п’ятнадцять вечора. Двi групи вечерятимуть у двох рiзних мiсцях. Радiсне хвилювання розпочинаеться, коли стають вiдомими першi мiсця – про них вiдпочивальникiв сповiщають лише в другiй половинi призначеного дня. Це дозволяе зробити грубе припущення, де, власне, вiдбудеться вечеря, але все це лише здогадки, адже зазвичай е кiлька чарiвних мiсцин, куди вiд пункту збору можна легко дiйти пiшки. Весь день люди намагаються вгадати, де саме вечерятимуть. Гостi швидко збираються в означеному мiсцi – в бiлому вбраннi й з усiм необхiдним для вечора. Друзi знаходять один одного в юрбi, перегукуються, захоплено довiдуючись, хто саме тут е. Пiвгодини у пунктi збору пануе пiднесений настрiй, а рiвно о восьмiй сорок п’ять розкриваеться остаточне мiсце святкування – не далi як за п’ять хвилин ходи.

Щойно його оголошують, усiм парам виокремлюють мiсця вiдповiдно до розмiру iхнiх столикiв, за якими вони i мають розташуватися, утворивши довгi рiвнi ряди. Часто збираються цiлi компанii друзiв, якi роками вiдвiдували захiд, i вечеряють плiч-о-плiч за власними столиками, що вливаються в довжелезнi ряди.

На дев’яту годину сiм тисяч людей уже досягли показних iсторичних мiсць – щасливих обранцiв цього вечора. І щойно вони прибувають i довiдуються про визначене мiсце, вимiряне до дюйма, до сантиметра, – столики розкладаються, стiльцi розставляються, скатертини розгортаються, дiстаються пiдсвiчники. Вечеря накриваеться, як для весiлля. За п’ятнадцять хвилин гостi вже за столом, розливають вино, щасливо всмiхаючись у передчуттi грандiозного вечора в колi старих i нових друзiв. Вiд веселого хвилювання i нарештi розкритоi таемницi про мiсце проведення заходу учасники почуваються наче дiти на iмениннiй вечiрцi iз сюрпризами. І о дев’ятiй тридцять святкування вже в розпалi. Немае нiчого краще.

Вечеря починаеться десь за годину до заходу сонця, а коли сонце сiдае, на столах запалюють свiчки. І пiсля настання темряви вся площа чи яке iнше мiсце бенкету освiтлено свiчками, i сiм тисяч вiдпочивальникiв, вдягнених у бiле, виголошують мiж собою тости, пiдiймаючи блискучi кришталевi келихи, а на столах виблискують срiбнi пiдсвiчники, радуючи око. Об одинадцятiй вечора дiстаються й запалюються бенгальськi вогнi. Пiввечора грае оркестр, додаючи веселощiв. У Соборi Паризькоi Богоматерi б’ють дзвони, i священик, що править службу, виголошуе благословення з балкона. І рiвно за пiвгодини пiсля опiвночi вся юрба збираеться i зникае, наче зграя мишей розсiюеться вночi, не залишивши жодного слiду своеi присутностi. Лишаються тiльки незабутнi спогади про добре проведений час, новi друзi й особлива нагода, що зiбрала всiх разом.

Ще одним цiкавим аспектом подii е те, що жодних грошей не передаеться з рук у руки. Нiякоi плати за запрошення не береться, не треба нiчого купувати або за щось платити. Кожен приносить власну iжу, i нiхто не може купити мiсце на Бiлiй вечерi. Органiзатори запрошують тих, кого обрали, тож подiя лишаеться незаплямованою. Іншi мiста намагалися отримати зиск, влаштовуючи такi самi учти, й одразу ж усе руйнували, допускаючи на них грубiянiв, що не вписувалися у товариство, але готовi були потрапити сюди за будь-якi грошi – i псували вечiр усiм присутнiм. Натомiсть Бiла вечеря в Парижi не вiдступала вiд початкових принципiв, i це дае дивовижнi результати. Всi з нетерпiнням чекають ii, i що ближче призначений день, то сильнiше. І за всi тридцять рокiв таемниця мiсця проведення бенкету жодного разу не просочилася, зберiгши розвагу в усiй повнотi.

Цiлий рiк люди чекають на Бiлу вечерю i нiколи не повертаються з неi розчарованими. І незмiнно цей вечiр стае незабутнiм – з першоi хвилини до останньоi. Спогади про нього довго плекають тi, кому пощастило бути запрошеним. І кожен погодиться: тут дiють справжнi чари.



Жан-Фiлiп Дюма вiдвiдував Бiлу вечерю вже десять рокiв, вiдколи йому було двадцять дев’ять. І як друг одного з органiзаторiв мiг запросити дев’ять пар, зiбравши групу з двадцяти осiб, що сидiтимуть поряд за окремими, тiсно зсунутими столиками. Щороку вiн ретельно обирав своiх гостей, i, окрiм добрих друзiв, яких вже запрошував ранiше, намагався залучити кiлькох нових друзiв, якi, на його думку, поважатимуть правила заходу, добре порозумiються з iншими гостями й отримають задоволення. Його пiдхiд до складання списку запрошених не був анi безладним, анi буденним. Вiн дуже серйозно ставився до справи, i якщо до його списку потрапляв той, хто не оцiнив вечерi, чи той, з ким було нудно, чи той, хто сприйняв цю подiю як можливiсть розширити зв’язки, якою вона однозначно не була, наступного року вiн запрошував замiсть них iнших друзiв. Але здебiльшого приводив постiйних гостей, якi щороку благали запросити iх знову.

Вiдколи сiм рокiв тому Жан-Фiлiп одружився, його дружина-американка Валерi полюбила Бiлу вечерю не менше за нього, i тепер щороку вони старанно пiдбирали гостей разом.

Жан-Фiлiп працював у вiдомiй фiрмi в галузi iноземних iнвестицiй. Валерi познайомилася з ним за два тижнi пiсля того, як переiхала до Парижа. Тепер, у своi тридцять п’ять, вона була помiчником редактора французького «Вог» i головною претенденткою на мiсце шеф-редактора, яке мало звiльнитися за два роки пiсля виходу нинiшнього редактора на пенсiю. Вiсiм рокiв тому Жан-Фiлiп закохався в неi з першого погляду. Вона була висока, струнка, з довгим прямим темним волоссям, i розумна. Вона вмiла бути елегантною, i при цьому не надокучливою, мала чудове почуття гумору i любила його друзiв. Вона iдеально влилася до iхньоi компанii, i мiж нею й Жаном-Фiлiпом панувало дивовижне розумiння. Пiсля одруження в них за шiсть рокiв народилося трое дiтей: двое хлопчикiв i дiвчинка. Вони були парою, з якою всi прагнули дозвiлля. Вона любила жити в Парижi й не уявляла собi життя будь-де в iншому мiсцi. Довелося докласти чималих зусиль, аби заради коханого опанувати французьку, що стало в пригодi й на роботi теж. Тепер вона могла спiлкуватися з фотографами, стилiстами та дизайнерами. Вона мала сильний американський акцент, через який ii постiйно дражнили, та все ж вiльно володiла французькою. Щолiта вони возили дiтей до ii родини в штатi Мен, аби дiти спiлкувалися з американськими двоюрiдними братами й сестрами. Але для самоi Валерi Францiя вже стала рiдним домом. Вона бiльше не сумувала анi за Нью-Йорком, анi за тамтешнiм мiсцем роботи i вважала Париж найкращим мiстом у свiтi.

Коло iхнiх друзiв було широким, в життi було все гаразд. Мешкали вони в хорошiй квартирi, часто влаштовували розваги й iнодi готували страви для друзiв або наймали кухаря для неформальних вечiрок. Усi дуже чекали запрошень вiд них, особливо – на Бiлу вечерю.

З Бенедеттою i Грегорiо Марiанi Валерi познайомилася на Тижнi моди в Мiланi одразу пiсля того, як почала працювати в паризькому «Вог». Вони миттево здружилися, i Жан-Фiлiп теж полюбив iх. Вони запросили нових друзiв на Бiлу вечерю ще до одруження, коли Жан-Фiлiп з Валерi тiльки зустрiчалися. Вiдтодi подружжя Марiанi стали постiйними гостями на Бiлiй вечерi i щороку прилiтали заради неi з Мiлана. Цього року Бенедетта була в бiлiй в’язанiй сукнi власного дизайну, яка пiдкреслювала ii iдеальну фiгуру, i в туфлях на високих пiдборах, тодi як Грегорiо був у бiлому костюмi, пошитому на замовлення в Римi, з бiлою шовковою краваткою, у бездоганно бiлiй сорочцi та винятково бiлих замшевих туфлях. Грегорiо i Бенедетта завжди мали такий вигляд, нiби щойно зiйшли зi сторiнок модного журналу. Обое походили з родин, столiттями пов’язаних iз модою, i зумiли поеднати своi таланти на користь обом домам. Родина Бенедетти виробляла трикотаж i спортивний одяг, вiдомий по всьому свiтовi, i зараз, завдяки ii дизайнерському таланту, справи в них йшли навiть краще, нiж до того. У свою чергу, родина Грегорiо протягом двохсот рокiв виготовляла найкращi в Італii тканини. Вони були одруженi двадцять рокiв, i весь цей час Грегорiо працював разом iз дружиною, тодi як його брати керували родинними фабриками i постачали iм бiльшiсть тканин. Подружжя було трохи старше за Жана-Фiлiпа i Валерi: Бенедеттi було сорок два, а Грегорiо сорок чотири, i з ними завжди було цiкаво. Дiтей вони не мали – з’ясувалося, що Бенедетта нездатна завагiтнiти, а вiд iдеi всиновлення вони вiдмовилися. Натомiсть усю свою любов, час i енергiю жiнка вкладала в iхню справу, працюючи плiч-о-плiч з Грегорiо, що давало вражаючi результати.

Єдиним болiсним моментом iхнього шлюбу була слабинка Грегорiо до гарненьких жiнок i перiодичнi скандальнi зв’язки, що привертали увагу преси. І хоча вона оплакувала його невiрнiсть, Бенедетта давно вирiшила не звертати на це уваги, адже його захоплення зазвичай швидко минали й нiколи не призводили до чогось серйозного. Вiн нiколи не закохувався в жiнок, з якими мав iнтрижки, i справляв враження не гiрше, нiж чоловiки багатьох ii iталiйських подруг. Їй не подобалось, коли вiн заводив коханку, вона жалiлася на це, але Грегорiо завжди каявся i запевняв, що пристрасно ii кохае, а вона завжди пробачала. До того ж вiн дотримувався правила: нiколи не спати з жiнками друзiв i подругами Бенедетти.

Грегорiо безнадiйно вабило до моделей, особливо – юних, i Бенедетта намагалася не влаштовувати йому сцен з цього приводу. Якщо когось на життевому шляху пiдстерiгають спокуси, то в його випадку це було зайве – адже вiн з легкiстю знаходив iх сам. Здавалося, бiля нього завжди в’еться якесь дiвча, захоплено зазираючи йому до рота, на що його дружина давно закривала очi. Але нiщо не виказувало подружньоi зради, коли вони разом виходили у свiт. Грегорiо залишався вiдданим чоловiком, який обожнював свою дружину. Вiн був вражаючим красенем, вони двое були дуже привабливою парою, i з ними нiколи не бувало сумно. Обое сяяли вiд захвату, стоячи на площi Дофiна разом iз Жаном-Фiлiпом i друзями, з нетерпiнням чекаючи, коли оголосять мiсце проведення сьогоднiшньоi вечерi. Кожен висловлював власнi здогадки, i Жан-Фiлiп припускав, що це буде Собор Паризькоi Богоматерi.

Як з’ясувалося, вiн мав рацiю, i коли рiвно за чверть до дев’ятоi мiсце було оголошено, зойки захвату, радiснi вигуки та оплески прокотилися юрбою. Для кожного це було одне з найулюбленiших мiсць. На той час решта iхнiх друзiв вже пiдiйшли, i вони готовi були вирушати на вечерю.

Шанталь Жiвернi, ще одна з найближчих друзiв Жана-Фiлiпа, була постiйним гостем щорiчного бенкету. У своi п’ятдесят п’ять вона була лише трохи старша за iнших гостей i впродовж багатьох рокiв успiшно працювала сценаристом. Володарка двох «Сезарiв», номiнантка на американськi премii «Оскар» i «Золотий глобус», вона завжди створювала щось нове. Їi iгровi фiльми виходили дуже сильними, iнодi вона робила документальне кiно на глибокi теми, зазвичай пов’язанi з жорстокiстю та несправедливiстю до жiнок i дiтей. Саме зараз вона писала сценарiй, але нi за що в свiтi не пропустила би Бiлу вечерю. Вона була однiею з улюблених гостей Жана-Фiлiпа i його довiреним другом. Якось на званiй вечерi вони познайомилися й швидко потоваришували. Друзi часто обiдали разом, i вiн завжди питав у неi поради. Жан-Фiлiп безмежно довiряв ii судженням, i iхня дружба i час, проведений разом, були неоцiненним даром для них обох.

Коли вiн i Валерi побралися, Шанталь була в захватi i вважала, що вони iдеально пiдходять одне одному. Вона стала хрещеною матiр’ю iхнього первiстка, Жана-Луi, якому тепер було п’ять рокiв. Сама вона мала трьох дорослих дiтей, нiхто з яких не жив у Францii. Овдовiвши, вона цiлком присвятила себе дiтям, на той час iще маленьким, i Жан-Фiлiп знав, як нелегко було iй тепер, коли вони мешкали так далеко. Вона виховала iх незалежними i навчила безстрашно слiдувати за своiми мрiями, що вони й робили. І тепер Ерiк, ii найменший син, був художником у Берлiнi, старший син Поль знiмав незалежне кiно в Лос-Анджелесi, а донька Шарлотта вступила до Лондонськоi школи економiки, отримала ступiнь магiстра бiзнесу в Колумбii i тепер була банкiром у Гонконгу. І жоден з них не був зацiкавлений повертатися до Францii, тож Шанталь лишилася сама. Вона надто добре виконала свiй обов’язок. Їi дiти розлетiлися хто куди.

Вона завжди казала, що вдячна за роботу, яка не дае iй сидiти без дiла. Час вiд часу вона вiдвiдувала своiх дiтей, але не хотiла бути нав’язливою. Вони жили своiм життям й очiкували, що й вона житиме своiм. Вона шкодувала лише про те, що настiльки присвятила себе дiтям, настiльки опiкувалася ними, що не зробила жодноi спроби знайти чоловiка i побудувати з ним серйознi стосунки, доки вони були дiтьми. І дотепер, пiсля всiх цих рокiв вона так i не зустрiла того, хто мiг би ii зацiкавити. Тож вона працювала важче, нiж могла би, якби роздiлила з кимось життя або якби ii дiти мешкали поряд. Але вона була зайнята й щаслива i нiколи не скаржилася на свою самотнiсть, хоча Жан-Фiлiп хвилювався за неi i хотiв, щоб вона зустрiла когось, аби не лишитися самотою. Часом вона зiзнавалась йому, як самотньо почуваеться тому, що ii дiти тепер так далеко. Але бiльшiсть часу ii розраджували друзi, вона зберiгала позитивне ставлення до життя i до кожноi подii привносила розваги та iнтелектуальноi витонченостi.

Решта iхньоi сьогоднiшньоi групи теж уже бували на Бiлiй вечерi як гостi Жана-Фiлiпа та Валерi, за винятком приемного iндiйця, з яким вони познайомилися в Лондонi рiк тому. Дгарам Сiнг був з Делi, один з найуспiшнiших людей в Індii, генiй технологiй. Провiднi фiрми в галузi новiтнiх технологiй по всьому свiтовi зверталися до нього за консультацiями. А ще вiн був чарiвним, скромним, дуже привабливим чоловiком. Вiн казав, що у червнi його чекають справи в Парижi, тож вони запросили його на вечерю – спецiально для Шанталь, адже вона не мала чоловiка, який би ii супроводжував, i iй потрiбен був компаньйон за столом. Жан-Фiлiп був упевнений, що вони порозумiються, хоча, здаеться, Дгараму бiльше припадали до смаку вродливi юнi дiвчата. Принаймнi подружжя Дюма не сумнiвалося, що Дгарам i Шанталь чудово складуть компанiю одне одному за вечерею i взаемно зацiкавляться.

Дгараму було п’ятдесят два роки, вiн був розлучений i мав у Делi двох дорослих дiтей. Його син працював разом iз ним, а донька була одружена з найбагатшим чоловiком в Індii, мала трьох дiтей i була напрочуд вродливою жiнкою. Бiлий костюм Дгарама, пошитий його кравцем у Лондонi, надавав йому дуже гарного й екзотичного вигляду зараз, коли вiн сидiв напроти Шанталь. Вона принесла скатертину та столовi прибори, а також iжу, а вiн додав до столу срiбну миску кав’яру, шампанське й вишукане бiле вино.

Того вечора Шанталь була привабливою i, як завжди, молодшою за свiй вiк з ii пiдтягнутою фiгурою, досi юним обличчям i довгим бiлявим волоссям. Вони з Дгарамом заглибилися в розмову про кiновиробництво в Індii, насолоджуючись товариством одне одного. Тим часом вiн вiдкорковував шампанське. Ще одну пляшку вiн принiс для Валерi й Жана-Фiлiпа. Вони роздiлили iжу на кiлька столiв, i скрiзь панувала сердечна, святкова атмосфера. Подумати лише – сiм тисяч людей насолоджуються вишуканою вечерею i приемно проводять час. О дев’ятiй тридцять всi були за столом, i бенкет йшов повним ходом: лилося вино, передавалися закуски, вiднаходилися старi друзi й здобувалися новi.

Поряд iз ними за сусiднiм столиком сидiла молодь, серед якоi були гарненькi дiвчата – iх уже встигли помiтити Грегорiо i Дгарам, але вдали, що не помiчають, зосередившись на своiх компаньйонках. Жан-Фiлiп i Валерi зiбрали разом привабливу, жваву компанiю, якi явно чудово проводили час – усi смiялися, всiм було весело. Сонце повiльно сiдало, останнi променi вiдбивалися у вiтражах Собору Паризькоi Богоматерi. Вишукане видовище. Майже одразу з iхньою появою задзвонили церковнi дзвони, вiтаючи гостей. А на балконi з’явився священик i помахав рукою на знак того, що радий усiх бачити.

За пiвгодини сонце сiло, i по всiй площi перед Собором спалахнули вогники – на кожному столi запалали свiчки. Жан-Фiлiп прогулювався вздовж рядiв, переконуючись, що всiм гостям добре. Вiн зупинився поговорити з Шанталь, i лише на мить вона побачила серйозний вираз його очей, який стурбував ii.

– Усе гаразд? – прошепотiла вона, коли вiн нахилився ii поцiлувати. Вона добре знала його.

– Я тобi завтра зателефоную, – вiдповiв вiн так, щоб нiхто бiльше не чув. – Пообiдаемо разом, якщо зможеш.

Вона кивнула, завжди готова знайти для нього час, якщо була йому потрiбна, або ж просто для дружнього обiду, щоб побалакати i посмiятися. Вiн подався до iнших гостей, i в цей час у Грегорiо задзвонив телефон. Той вiдповiв iталiйською i миттево перейшов на англiйську. Бенедетта не зводила з нього стривожених очей. Вiн поспiхом устав i вiдiйшов, аби спокiйно продовжувати розмову, а Бенедетта приедналася до бесiди Дгарама i Шанталь за сусiднiм столиком, намагаючись триматися невимушено.

Шанталь бачила бiль в ii очах. Вона пiдозрювала, що справа в останньому романi Грегорiо. Той уже тривалий час не повертався, i Дгарам невимушено залучив Бенедетту до розмови. Вiн саме вмовляв Шанталь вiдвiдати Індiю i пропонував мiсця, якi варто подивитися. І серед них – Удайпур з його вежами та палацами, який вiн називав найромантичнiшим мiсцем у свiтi. Шанталь не стала казати, що iй нема з ким поiхати – це було б жалюгiдно з ii боку. А вiн був приголомшений, дiзнавшись, що й Бенедетта так само нiколи не була в Індii. Вiн усе продовжував заманювати iх обох, коли пiвгодини по тому за стiл повернувся Грегорiо, кинув стурбований погляд на дружину i щось таемничо промовив iталiйською.

За вiдсутностi Грегорiо Дгарам невимушено пiдливав вина всiм трьом. На хвилину Бенедетта трохи розслабилася – до тiеi митi, як повернувся чоловiк. І хутко вiдповiла йому iталiйською. Вiн щойно повiдомив, що мае йти. Говорив вiн тихо, аби решта не почули. Тим часом Шанталь i Дгарам були захопленi розмовою i явно не прислухалися.

– Зараз? – спитала його Бенедетта рiзким дратiвливим тоном. – Хiба це не може почекати?

Останнi пiвроку були для неi складними, i iй не подобалося, що тепер вони не можуть спокiйно проводити час у дружньому колi, особливо сьогоднi. Хоча вона знала, що iхня ситуацiя давно нi для кого не секрет i вже встигла облетiти всi таблоiди. Але нiхто з людей не виявився настiльки грубим i жорстоким, щоб згадувати про це в ii присутностi.

– Нi, не може, – рiзко вiдповiв Грегорiо. Останнi вiсiм мiсяцiв у нього тривав роман з двадцятитрирiчною росiйською супермоделлю. Пiвроку тому дiвчинi вистачило дуростi завагiтнiти. Вона виношувала двiйню. Аборт робити вiдмовилася. Грегорiо вже мав романи, багато романiв, але нiяких позашлюбних дiтей. А зважаючи на нездатнiсть Бенедетти зачати, сам факт вагiтностi дiвчини завдавав iй болю. Це був найгiрший рiк у ii життi. Чоловiк присягався iй, що це лише прикра помилка, що вiн не закоханий в Аню, i щойно вона народить, вiн порве з нею. Але Бенедетта не знала, чи сама дiвчина захоче так легко вiдпустити його. Три мiсяцi тому вона переiхала до Рима, аби бути ближче до Грегорiо, i всi цi мiсяцi вiн мотався мiж двома мiстами. Усе це зводило Бенедетту з розуму.

– Вона народжуе, – додав вiн. Йому нестерпно було обговорювати це тут iз нею. Якщо це правда, збагнула Бенедетта, це сталося на три мiсяцi ранiше визначеного строку.

– Вона в Римi? – з болем у голосi спитала Бенедетта.

– Нi. Тут, – продовжував вiн iталiйською. – Вона працювала тут цього тижня. Їi щойно доправили до лiкарнi, годину тому, на раннiй стадii пологiв. Менi прикро залишати тебе, та, боюся, я маю йти. Вона там зовсiм сама, ще й налякана.

Вiн був ладен згорiти вiд сорому, пояснюючи дружинi все це до болю незручне, на мiсяцi розтягнуте становище, на яке з радiстю накинулися папарацi. Бенедетта трималася з гiднiстю, чого не можна було сказати про росiянку. Та постiйно телефонувала Грегорiо, хотiла бути з ним у ситуацiях, коли це було абсолютно неможливо. Вiн був одруженим i не збирався цього змiнювати, вiн казав iй це iз самого початку. Але тепер вона опинилась у паризькiй лiкарнi зовсiм сама, з пологами, якi на три мiсяцi випереджали свiй час. Вiн вiдчував, що не мае iншого вибору, окрiм як негайно iхати до неi. Зрештою, вiн був благородною людиною, попри жахливу ситуацiю як для нього, так i для його дружини – вiн знав, що бути покинутою серед Бiлоi вечерi ii аж нiяк не влаштуе.

– Хiба не можна зачекати, доки це скiнчиться?

Аня iстерично схлипувала в телефон, але вiн не хотiв пояснювати це Бенедеттi. Вона вже й так знала достатньо.

– Не думаю, що це можливо. Менi справдi шкода. Я просто тихенько пiду. Можеш сказати iм, що я зустрiв друзiв за iншим столиком. Нiхто не помiтить, що мене немае.

Звичайно ж, помiтять. А найгiрше – вона знала, що вiн iде, знала куди, з ким буде i чому. У цю мить радiсть вiд вечора для неi скiнчилася. Вона досi намагалася прийняти той факт, що в нього народиться двое дiтей вiд iншоi жiнки, коли вони вдвох зовсiм не мають дiтей.

Вiн устав, не бажаючи сперечатися, але сповнений рiшучостi пiти. Яким би нещасливим не виявився зв’язок з Анею, ii вагiтнiсть, вiн не хотiв полишати ii в лiкарнi пiд час пологiв, в панiцi й саму. Бенедетта була впевнена, що це лише хитрiсть, аби виманити його до себе, i все обернеться фальшивою тривогою.

– Якщо з нею все гаразд, будь ласка, повертайся!.. – промовила вона з напруженим обличчям, i вiн кивнув. Їй було нiяково вiд того, що доведеться вигороджувати чоловiка, щойно його зникнення помiтять – а вони обов’язково помiтять. А тим часом вона сидiтиме за столом сама й пiде сама, коли вечеря скiнчиться.

– Я намагатимусь, – вiдповiв вiн, досi розмовляючи iталiйською. Вiн кинув на неi знiяковiлий погляд, а тодi, не промовивши нi слова господарям i гостям, зник у юрбi людей, що блукали вiд столу до столу, мiж змiною страв вiдвiдуючи друзiв. Мить – i його вже не було, а тим часом Бенедетта намагалася триматися так, нiби нiчого не сталося i вона не була засмучена. Шанталь i Дгарам досi розмовляли мiж собою, i трохи згодом Шанталь вибачилася, щоб привiтатися з кимось знайомим за iншим столом. Бенедетта намагалася заспокоiтися пiсля спiшноi втечi Грегорiо, коли обернувся Дгарам i турботливо глянув на неi.

– Ваш чоловiк пiшов? – обережно спитав вiн, намагаючись не здатись нав’язливим.

– Так… вiн мав термiнову справу… з другом стався нещасний випадок, i вiн поiхав вiдвiдати його в лiкарнi, – промовила вона, ковтаючи сльози i намагаючись при цьому говорити невимушено. – Не хотiв прощатися, щоб не псувати вечiр.

Дгарам бачив, як вони обмiнювалися напруженими поглядами, бачив, що вона засмучена, i тепер робив усе можливе, аби пiдбадьорити ii.

– Як дивовижно. Це, мабуть, доля, – вiдповiв вiн. – Я весь вечiр безуспiшно намагаюся заволодiти вами. І ось тепер можу беззаперечно залицятися до вас, без жодних перешкод з його боку! – вiн широко посмiхнувся, i жiнка розсмiялася. – У такiй романтичнiй обстановцi, коли вiн повернеться, ми вже маемо бути нестямно закоханi.

– Не думаю, що вiн повернеться, – сумно промовила вона.

– Чудово. Боги сьогоднi зi мною. Давайте негайно складемо план. Коли ви приiдете вiдвiдати мене в Індii? – вiн дражнив ii, намагаючись пiдняти настрiй, але насправдi був захоплений нею сильнiше, нiж посмiв би зiзнатися за iнших обставин. Жiнка хихикнула, коли вiн простягнув iй бiлу троянду з вази Шанталь на iхньому столi. Вона з посмiшкою прийняла в нього троянду, i в цю саму мить перед церквою заграв оркестр.

– Хочете потанцювати? – спитав вiн. Насправдi вона не дуже хотiла, знаючи, що Грегорiо пiшов i що саме вiдбуваеться в цю мить. Але вона не хотiла бути нечемною з Дгарамом, адже вiн був такий добрий до неi. Вона встала, i вiн повiв ii за собою на танцмайданчик, тримаючи в юрбi за руку. Вiн виявився чудовим танцюристом, i, танцюючи з ним, жiнка на деякий час викинула з голови всi своi клопоти. Вона посмiхалася, коли вони двое повернулися за стiл i побачили, що Шанталь поринула в розмову з Жаном-Фiлiпом. Помiтивши iх, вiн пiдняв очi.

– Де Грегорiо? – спитав вiн Бенедетту, i Дгарам вiдповiв за неi.

– Я заплатив двом хлопцям, щоб тi зв’язали його i прибрали звiдси, аби я мiг спокусити його дружину. Вiн ставав справжньою занозою, – промовив Дгарам, i всi розсмiялися, навiть Бенедетта посмiхнулась. І Жан-Фiлiп миттево вiдчув, що далi розпитувати про друга не слiд. Вираз очей Бенедетти явно свiдчив про те, що трапилася неприемнiсть, i Дгарам намагався розрадити ii. Жан-Фiлiп гадав, чи подружжя, бува, не посварилося, через що Грегорiо розлютився i втiк. Якщо так, то це проминуло повз увагу Жана-Фiлiпа, але вiн бачив, як Грегорiо влаштовував сцени ранiше. А зi слiв Валерi вiн знав, що мiж подружжям не все спокiйно на цю мить.

Історiя вагiтноi супермоделi облетiла весь модний свiт, особисто вiн чув ii вiд Валерi ще кiлька мiсяцiв тому. Але Жан-Фiлiп нiколи не згадував про це в розмовах iз Грегорiо чи Бенедеттою. Лише сподiвався, що вони переживуть це, як бувало ранiше, коли Грегорiо зв’язувався з молоденькими дiвчатами. Приемно було, що вони погодились прийти сьогоднi на вечерю, але, на жаль, особливо для Бенедетти, ii чоловiк не зостався. Жан-Фiлiп був вдячний своему iндiйському друговi, що той допомiг Бенедеттi зберегти обличчя i врятувати вечiр. Доки Дгарам жваво розмовляв з Бенедеттою i Шанталь, Жан-Фiлiп вiдiйшов, щоб перевiрити, як почуваються iншi гостi. Усiм начебто було весело.

Увесь вечiр Дгарам знiмав на камеру свого телефону, аби потiм показати дiтям, який чудовий був бенкет. Вiн дуже радiв, що прийшов. Усi радiли. Навiть Бенедетта, дякувати Дгараму з його добротою та почуттям гумору. Вiн пригощав ii вiдмiнним шампанським, аби пiдняти настрiй. Вони з Шанталь обидвi чудово проводили час разом з ним та iншими гостями. Тим часом принесли кiлька смачних десертiв i безлiч вина та шампанського. Хтось щедро подiлився дивовижно смачним шоколадом iз величезноi коробки, а з iншого столу передали смачнi бiлi macarons вiд П’ера Ерме[1 - Macarons – французьке печиво з мигдалевого борошна, цукровоi пудри та яечних бiлкiв. П’ер Ерме – видатний французький кондитер, вiдомий новаторським пiдходом до приготування десертiв.].

І рiвно об одинадцятiй Жан-Фiлiп роздав гостям традицiйнi бенгальськi вогнi, i раптом усю площу осяяли спалахи, iскристi вогники, що здiймалися й гойдалися над столами, – Дгарам не припиняв фотографувати. Вiн знiмав хронiку усiеi подii, роблячи фотографii та вiдеозаписи. Шанталь була зворушена, коли вiн сказав, що робить це для дiтей. Вона не уявляла, щоб сама надсилала фотографii власним дiтям. Вони були дуже незалежнi й не цiкавилися, чим вона займаеться. Мабуть, вони вважали би дурiстю з ii боку, якби вона надiслала iм знiмки з Бiлоi вечерi. Мабуть, питали б себе, що вона там робить. Вони уявляли ii людиною, яка проводить весь час удома за роботою i не мае, окрiм них, нiякого приватного життя. Як наслiдок вона дуже небагато розповiдала iм про себе, а вони здебiльшого й не питали. Їм це навiть на думку не спадало. Власнi справи непокоiли iх значно бiльше, нiж материнi. То було не зi зла – вони просто не бачили в нiй особи, чие життя могло становити для них якийсь iнтерес. Тодi як Дгарам просив усiх позувати, щоб надiслати знiмки синовi й доньцi, переконаний, що все це буде iм цiкаво. Його обличчя сяяло, коли вiн згадував про дiтей.

Бенкет був у розпалi, люди мандрували вiд столика до столика, все бiльше перемiшуючись мiж собою. І коли Шанталь обернулася, щоб привiтатися зi знайомим оператором, з яким разом працювала над документальною стрiчкою в Бразилii, i ще одним сценаристом, то помiтила симпатичних молодих людей за столиком позаду. Вони роздавали паперовi лiхтарики з величезноi коробки. Один iз чоловiкiв за столом показував усiм, як iх запускати. Кiлька лiхтарикiв вiн передав гостям Жана-Фiлiпа. Вони були трохи менше метра заввишки i мали внизу маленький пальник, який запалювали сiрником. Маленьке полум’я розгорялося, наповнюючи паперовий лiхтар теплим повiтрям. І коли той уже наповнювався ущерть, вiн пiдiймав його високо над головою i вiдпускав. Присутнi спостерiгали, як лiхтарик здiймаеться в небо, а вогник усерединi продовжуе палахкотiти. З iнших бокiв мiста видно було, як вiн пропливае в нiчному небi, пiдхоплений вiтром, яскраво палаючи, наче зiрка, що падае. Це було дуже вишукано, i гостi навколо почали запалювати своi. Чоловiк, який роздавав лiхтарики, радив, перш нiж вiдпустити iх, загадати бажання, щойно запалае вогник i лiхтарик наповниться теплим повiтрям. Видовище було прегарне. Шанталь була зачарована iхньою досконалою красою, а тим часом Дгарам знiмав вiдео i допомагав Бенедеттi запалити ii лiхтарик. Вiн нагадав iй про бажання, коли вони розгорнули, а потiм вiдпустили нiжний лiхтарик у нiчне небо.

– Ви загадали добре бажання? – серйозним тоном спитав Дгарам, коли лiхтарик здiйнявся над головами, i вона кивнула, але не сказала яке – з побоювання, що не збудеться. Вона загадала, щоб ii шлюб знову був таким, як до появи в iхньому життi Анi.

Іншi були зайнятi запалюванням власних лiхтарикiв, а тим часом чоловiк, який роздавав iх, допомагав кожному, а тодi обернувся й побачив Шанталь. На довгу мить iхнi очi зустрiлися. Це був симпатичний чоловiк у бiлих джинсах i бiлому светрi, з пишною гривою темного волосся, i на вигляд йому було приблизно стiльки ж рокiв, скiльки й Жану-Фiлiпу, далеко за тридцять. Дiвчата за його столом були вродливi й помiтно молодшi – рокiв за двадцять, як ii донька.

Вiн звернувся прямо до неi, не вiдводячи очей.

– Ви вже такий запускали?

Вона похитала головою. Не запускала. Надто зайнята була, спостерiгаючи, як Дгарам i Бенедетта запускають своi, а Жан-Фiлiп був одним з перших.

Тодi молодий чоловiк пiдiйшов до Шанталь i передав iй лiхтарик. Вiн запалив його для неi, i вони зачекали, доки той наповниться повiтрям. Вiн сказав, що це останнiй. Здавалося, тепло наповнило його швидше, нiж решту, i жiнка дивувалася, як багато тепла вiд такого маленького вогника.

– Тримаймо його разом, i загадайте бажання, – швидко промовив чоловiк, тримаючи лiхтарик разом iз нею, щоб не вiдпустити завчасно. І коли лiхтарик був готовий, вiн iз зосередженим поглядом обернувся до неi.

– Загадали бажання?

Вона кивнула, i тодi вiн скомандував вiдпускати. І в мить, коли вони випустили його, той зiрвався у небо, наче ракета, прямо до зiрок. Вона стояла i пильно дивилася йому вслiд, мов дитина, що стежить за повiтряною кулькою, захоплена до нестями. А вiн стояв поряд, стежачи за лiхтариком разом iз нею. Вони бачили, як палае вогник у нижнiй частинi, доки той майже не зник з очей. А тодi чоловiк з усмiшкою обернувся до неi.

– Мабуть, це було добре бажання. Дуже сильне – прямо до небес злетiв.

– Сподiваюся, що так, – вiдповiла вона i посмiхнулась у вiдповiдь. Це був один з тих виняткових моментiв, про якi знаеш, що нiколи не забудеш. І таким був весь вечiр. Як завжди на Бiлiй вечерi. – Дякую вам. Це було прекрасно. Дякую, що зробили це разом зi мною i вiддали менi останнього.

Вiн кивнув i повернувся до своiх друзiв, а трохи згодом вона знов упiймала на собi його погляд, i вони обмiнялися посмiшками. Вiн сидiв iз гарненькими молодими дiвчатами i вродливою жiнкою напроти.

Наступна година минула для всiх надто швидко, i о дванадцятiй тридцять Жан-Фiлiп нагадав гостям, що час згортатися. І для сiмох тисяч Попелюшок настав час покидати бал. З’явилися бiлi пакети для смiття, i все, що треба було, опинилося там. Решту поклали до вiзкiв: столове срiбло, вази, келихи, залишки вина та iжi. За лiченi хвилини все приладдя зникло, скатертини, столики та стiльцi згорнули, елегантнi столовi серветки зникли, i сiм тисяч людей у бiлому безшумно покинули площу перед Собором Паризькоi Богоматерi, востанне озирнувшись через плече туди, де вiдбувалися чари. Шанталь знову пригадала прекраснi лiхтарики, чиi спалахи прокреслювали на небi м’якi лiнii, i побачила, що люди, якi роздавали iх, уже пiшли. На той час лiхтарики в небi зникли, вiднесенi вiтром туди, де iх побачать iншi й питатимуть себе, звiдкiля тi взялися.

Жан-Фiлiп розпитував усiх, переконуючись, що кожен може дiстатися додому. Шанталь планувала взяти таксi. Дгарам запропонував Бенедеттi пiдвезти ii до готелю, оскiльки вони зупинилися в тому самому мiсцi. Усi iншi теж мали на чому пiд’iхати. Жан-Фiлiп пообiцяв зателефонувати Шанталь уранцi, аби домовитись зустрiтися за обiдом, а вона подякувала йому за ще один незабутнiй вечiр. Бiла вечеря була ii улюбленим днем року – як i в кожного, кому пощастило побувати тут. І, побачивши, як прекраснi лiхтарики злiтають до небес, вона подумала, що сьогоднiшнiй вечiр був найчарiвнiшим з усiх.

– Я прекрасно провела час, – сказала Шанталь Жану-Фiлiпу, цiлуючи його на прощання. Вiн допомiг iй сiсти в таксi разом з ii вiзком, столиком i стiльцями, i попросив водiя допомогти iй, коли той довезе ii додому.

– Я теж, – сказав Жан-Фiлiп, усмiхаючись iй, а Валерi помахала рукою вслiд, завантажуючи речi до iхньоi машини. Дгарам i Бенедетта саме сiдали в таксi, щоб iхати до готелю «Георг П’ятий». А решта прямували до своiх таксi й машин або до найближчоi станцii метро. Гiдне завершення iдеально зрежисованого заходу.

– Побачимось завтра, – гукнув вiн услiд Шанталь, коли ii таксi рушило з мiсця i вона махнула рукою з вiкна. І раптом Шанталь спитала себе, чи справдиться ii бажання. Вона мала надiю, що справдиться, та, навiть якщо й нi, вечiр видався бездоганним i незабутнiм. Всю дорогу додому вона посмiхалася.




Роздiл 2


Дгарам проявив себе бездоганним джентльменом, провiвши Бенедетту до ii номера i перенiсши туди ii складаний столик i стiльцi, доки вона котила за собою вiзок з продуктами. Прикраси на стiл вона привезла з Італii, тарiлки та столове срiбло позичила в готелi. Вiн спитав, чи не хотiла б вона випити в барi внизу, але жiнка волiла зачекати в номерi, доки зателефонуе Грегорiо. Розмову з чоловiком вона не хотiла вести на людях. Тож вiдповiла Дгараму, що втомилася, i вiн зрозумiв. Сказав, що завдяки iй вечiр пройшов дивовижно, i що вiн надiшле iй фотографii та вiдео, а електронну адресу вiзьме в Жана-Фiлiпа – не хотiв зараз турбувати ii з цього приводу. Тепер, коли вечiрка була позаду, вiн бачив, що жiнка стривожена, i розради на це не було. Вочевидь, щось трапилося в ii чоловiка, якщо вiн отак зник. І так само очевидно було, що вона засмучена через це. Жiнка знову подякувала йому за допомогу й за те, що був добрим до неi весь вечiр, а тодi попрощалася.

Залишившись наодинцi, вона лягла на лiжко. Перевiрила мобiльний телефон – жодних SMS чи голосових повiдомлень. Увесь вечiр вона акуратно перевiряла його час вiд часу. Жодноi звiстки вiд чоловiка не було. А сама вона не хотiла телефонувати йому, щоб не захопити в незручний момент, коли той не зможе говорити. Вона лежала в очiкуваннi дзвiнка й о третiй ночi, так нiчого й не дочекавшись, заснула.



Грегорiо приiхав до лiкарнi незадовго до десятоi вечора, коли Аня вже поступила до палати в пологовому вiддiленнi. Лежачи в лiжку, вона схлипнула i миттево простягнула до нього руки. Пологи були в латентнiй фазi, розкриття ще не розпочалося, але перейми були регулярнi й сильнi. Крапельниця з магнезiею, яку iй поставили годину тому, iх не зупинила. Лiкарiв непокоiло, що дiти ще занадто маленькi й недостатньо розвиненi для появи на свiт. Обидва лiкарi погодилися, що якщо вони народяться зараз, шанси на iхнiй порятунок невеликi – через стадiю дозрiвання плода i той факт, що вони були навiть меншi, нiж звичайнi немовлята, адже iх було двое. Почувши iхнi слова, Аня впала в iстерику.

– Нашi немовлята помруть! – верещала вона, а Грегорiо тримав ii в обiймах. На такий сценарiй вiн не розраховував. Вiн сподiвався, що все мине гладко i в належний час, i вiн зможе елегантно пiти з ii життя, забезпечивши грошову пiдтримку iй i двiйнятам. Вiн нiколи не хотiв, щоб вона народжувала i взагалi вагiтнiла. Через свою звичайну грайливу нерозважливiсть вiн втрапив у ситуацiю, в якiй нiколи не бував i не хотiв бути. А тепер стало навiть гiрше.

Акушер вiдверто казав, що дiти, швидше за все, помруть або залишаться iнвалiдами, тож йому доведеться мати справу з можливою трагедiею, а не лише з iхньою небажаною появою на свiт. А ще вiн хвилювався через дружину. Вiн не мiг вiдiйти вiд Анi, щоб зателефонувати Бенедеттi й заспокоiти ii. Лишалося тiльки уявляти, в якому станi вона тепер. Ранiше вона терпеливо зносила всi його походеньки, але теперiшнiй випадок принiс iй незрiвнянно бiльше горя. Вiд нього нiколи нiхто не вагiтнiв. А тепер з’являться двое дiтей, яких вiн не хотiв, вiд дiвчини, яку вiн ледве знав i яка благала його залишити дружину заради неi, про що не могло бути й мови. Вiн нiколи не обманював своiх подружок, завжди казав iм, що кохае дружину. І жодна нiколи не просила ii кинути. Але, завагiтнiвши, Аня одразу стала цiлком залежною вiд нього, наче сама була дитиною, а для Грегорiо не пiд силу був тягар, який вона звалила йому на плечi. Це були кошмарнi шiсть мiсяцiв, а iмовiрнiсть, окреслена лiкарями того вечора, сповнила його жахом. Йому шкода було Аню, яка схлипувала в його обiймах, але вiн не кохав ii, не настiльки, щоб це щось вирiшувало. Вони вдвох опинилися в цiй ситуацii, i вислизнути з неi було неможливо. Вiн мусив пройти крiзь це. На кону були життя двох крихiтних iстот, якi, якщо виживуть, залишаться тяжко хворими, що також передбачало величезну вiдповiдальнiсть. Вiн не уявляв, як впораеться з цим Аня у своi двадцять три роки, а з погляду моральноi зрiлостi – не старша шiстнадцяти. Тiеi ночi вона горнулася до нього, мов дитина, i вiн нi на мить не полишав ii. Ситуацiя була жахливою. Грегорiо був приголомшений не менше.

Перейми трохи послабилися, але опiвночi пiдсилилися знов, i шийка матки почала розкриватися. Їй уводили стероiди внутрiшньовенно, намагаючись змiцнити легенi немовлят, якщо вони народяться, але було ще занадто рано, й о четвертiй ранку лiкарi повiдомили, що, вочевидь, зупинити пологи не вдасться. Викликали спецiальну неонатальну бригаду, лiкарi невсипно вiдстежували стан дiвчини. Почалася активна фаза пологiв, але замiсть радостi передчуття, зазвичай пов’язаноi з народженням дитини, в палатi панувала атмосфера жаху та приреченостi. Що б не трапилося тепер, усi знали, що доброго кiнця не буде. Єдиним питанням було лише, наскiльки погано все скiнчиться i чи виживуть немовлята.

Аня була налякана i кричала вiд кожного нападу болю. Жодних лiкiв для полегшення переймiв iй не давали, щоб не ризикувати життям немовлят, але, врештi-решт, щоб послабити бiль, зробили iй епiдуральну анестезiю. Все це здавалося Грегорiо жорстоким. Дiвчина була скрiзь обкладена трубками та монiторами, i в мiру того, як просувалися пологи, обое немовлят почали виявляти ознаки нездужання, але шийка матки остаточно розкрилася, тож iй сказали, що можна тужитися. Грегорiо з жахом дивився, як вона все це терпить, але стiйко лишався бiля неi. Нарештi вiн остаточно забув про свою дружину. Все, про що вiн мiг думати, це бiдолашна нещасна дiвчина, яка з жахом тулилася до нього, схлипуючи мiж переймами. У цьому станi ii було майже не впiзнати. Це була вже не та яскрава квiтуча дiвчина, з якою вiн познайомився i з якою спав задля розваги.

Першим, о шостiй ранку, народився iхнiй син. Вiн з’явився на свiт зовсiм синiм – крихiтне тiльце було не до кiнця сформованим i мало боротися за свiй перший вдих. Тiеi ж митi, коли перерiзали пуповину, його забрали, поклали до кувеза i покотили коридором в супроводi двох лiкарiв i медсестри до вiддiлення iнтенсивноi терапii для новонароджених. Уже на мiсцi малюк в апаратi штучного дихання продовжував боротися за життя. Його шкiра була така тонка, що крiзь неi просвiчували вени. За годину пiсля народження в нього зупинилося серце, але медична бригада реанiмувала його. Грегорiо сказали, що шанси на виживання невеликi. І коли вiн слухав iх, сльози котилися по його щоках. Вiн не очiкував, що народження первiстка, ще й у такому важкому станi, настiльки розчулить його. Малий був схожим на iстоту з якогось iншого свiту, його широко розчахнутi очi благали про допомогу. Дивлячись на нього, Грегорiо не мiг стримати слiз, а Аня мiж тим не тямила себе вiд болю.

Двадцятьма хвилинами пiзнiше народилася дiвчинка, трохи бiльша за свого братика й iз сильнiшим серцем. Кожне з немовлят важило менше кiлограма. Але легенi дiвчинки були так само недорозвиненi, як i в хлопчика. Їi поклали до кувеза, i друга медична бригада забрала ii геть. Пiсля другого народження в Анi почалася кровотеча, знадобився час i два переливання кровi, щоб зупинити ii. Грегорiо бачив, що обличчя дiвчини набуло сiрого вiдтiнку. Нарештi лiкарi змилостивилися й дали iй лiки, щоб заснула пiсля пережитоi травми, ще раз попередивши, що немовлята можуть не вижити. Обидвое були в критичному станi, i мав знадобитися довгий час, перш нiж iхнi життя будуть у безпецi, якщо тiльки вони житимуть. Усе вирiшиться в наступнi днi. Пiсля того як Аня заснула пiд дiею медикаментiв, лiкарi ще раз поговорили з Грегорiо. Вiн пiшов глянути на малюкiв, що лежали в кувезах, i лише стояв i плакав. Вiн був настiльки зворушений цими крихiтними створiннями, його дiтьми. Нiч видалася важкою i для нього, а найгiрше було попереду. Вiн гадки не мав, що тепер казати Бенедеттi. Усе виявилося набагато складнiше, нiж вiн мiг собi уявити. Вiн гадав, що все якимось чином владнаеться, тепер же стало зрозумiло, що цього не буде. Принаймнi ще довгий час. Не можна втекти вiд дiйсностi й оминути наслiдки власних вчинкiв.

Медсестра сказала йому, що пiсля уколу Аня проспить кiлька годин, i вiн збагнув, що може повернутися до готелю. Була восьма ранку, а вiн усю нiч не телефонував Бенедеттi. Просто не мав можливостi. А коли Аня прокинеться, вiн, певно, знову не зможе полишити ii. У неi не було родичiв у Захiднiй Європi, лише мати в Росii, яку вона роками не бачила. Бiльше нiхто не мiг iй допомогти. Лише вiн. А тепер було ще двое немовлят, про яких треба дбати. Вiн був приголомшений тим, як миттево до них прив’язався.

Вiн узяв таксi до готелю й увiйшов до «Георга П’ятого», почуваючись так, нiби щойно повернувся з iншоi планети. Все тут здавалося нормальним, таким, як минулого вечора, коли вони вдвох вирушили на Бiлу вечерю. Дивно було спостерiгати навколо себе таке буденне життя. Людей, що вiдбувають на зустрiчi, йдуть снiдати, блукають вестибюлем, рееструються бiля стiйки адмiнiстратора. Вiн пiднявся в номер i знайшов Бенедетту за столом. Жiнка сидiла, обхопивши голову руками, i застиглим поглядом дивилася на свiй телефон. Вона була у вiдчаi i майже не спала тiеi ночi, чекаючи вiд нього дзвiнка. Вiн i досi був вдягнений, як на вчорашньому бенкетi. Чоловiк помiтив кров на своiх бiлих туфлях, i йому стало зле вiд згадки, як вона туди потрапила. Коли Аня народжувала, кров була скрiзь. Їй зробили два переливання. Видовище було жахливим.

– Пробач, що не зателефонував тобi минулого вечора, – глухо промовив вiн, увiйшовши до кiмнати. Вона обернулася до нього iз сумiшшю гнiву i страху на обличчi й побачила трагiчний вираз його очей. – Я не мiг.

– Що трапилося? – вона була сама не своя.

– Дiти народилися двi години тому. Вони можуть не вижити. Це найгiрше, що я бачив у своему життi. Може, за такоi ранньоi появи iх узагалi не врятують. Лiкарi роблять усе, що в iхнiх силах. Дiти навiть з вигляду не сформованi, не готовi до появи на свiт. І обое важать менше кiлограма.

Вiн поводився так, нiби очiкував, що Бенедетта горюватиме разом iз ним. А вона лише дивилася на його розпач.

– І що ти тепер робитимеш? – в ii очах застигла мука. Тепер вiн мав двох дiтей вiд iншоi. І видно було, що для нього це по-справжньому. Вона не очiкувала цього.

– Я маю повернутися туди. У неi бiльше нiкого немае. І я не можу просто покинути iх. Малi борються за життя й можуть померти будь-якоi митi. Я маю бути там, заради неi i заради них, – вiн тримався на подив благородно, i Бенедетта кивнула, нездатна щось казати. Вона почувалася iзольованою вiд того, що коiлося з ii чоловiком. Це був найтяжчий день у ii життi.

– Я зателефоную тобi пiзнiше i повiдомлю, як справи, – говорячи до неi, вiн виймав одяг iз шафи i перевдягався в неi на очах. Вiн не гаяв часу на те, щоб прийняти душ i поiсти, – все, чого вiн хотiв, це повернутися туди.

– Менi тут зачекати? – безбарвним тоном спитала вона.

– Не знаю. Скажу пiзнiше, – Грегорiо розумiв, що до його повернення до лiкарнi все може бути скiнчено. Вiн поклав гаманець до кишенi штанiв й iз сумом глянув на Бенедетту.

– Пробач. Менi справдi шкода. Якось ми з цим упораемося, даю тобi слово. Я виправлюся.

Хоча вiн гадки не мав, як це зробити, та й вона не уявляла, як це йому вдасться. Якщо двiйнята виживуть, вiн матиме двiйко дiтей. Вiн пiдiйшов, щоб поцiлувати ii, та вона вiдвернулася. Уперше в iхньому подружньому життi вона не могла дивитися в обличчя чоловiковi. Можливо, вона нiколи йому не пробачить. Цього вона ще не знала.

– Я зателефоную тобi, – хрипло промовив вiн i спiшно покинув номер. І щойно вiн зник за дверима, жiнка розридалася. Вона повернулася в лiжко й плакала, доки не заснула. На той час Грегорiо вже повернувся до лiкарнi й сидiв мiж двох кувезiв, стежачи за тим, як його новонародженi малята борються за життя, оточенi цiлою армiею людей, що клопоталися над ними, утиканими трубками з усiх бокiв.

Коли за годину йому повiдомили, що Аня прокинулася, вiн повернувся до ii палати i цiлий день утiшав ii. І щоразу, як гадав, що може полишити ii на кiлька хвилин, вiн iшов провiдати немовлят. Уже майже о шостiй вiн згадав, що треба зателефонувати Бенедеттi, але нi ii мобiльний, нi телефон у готельному номерi не вiдповiдали.

Вона вийшла на прогулянку i, виходячи з готелю, зустрiла Дгарама. Їi волосся було зiбрано у хвiст, на нiй були джинси та туфлi на пласкiй пiдошвi, i вона була зовсiм розбитою з вигляду. Вiн миттево вiдчув до неi жаль, та намагався не виказувати цього. Покидаючи разом iз ним готель, вона говорила про якiсь несуттевi стороннi речi, а вiн обернувся, аби ще раз глянути на неi. Вона була нижчою, нiж вiн пригадував – чоловiк збагнув, що минулого вечора вона була на високих пiдборах. Легка i тендiтна, зараз вона здалася йому напрочуд вразливою, з великими сумними очима, вiд яких обличчя здавалося зовсiм крихiтним.

– З вами все гаразд? – м’яко спитав вiн. Йому не хотiлося бути нав’язливим, але вiн хвилювався за неi. Таке враження було, нiби сталося щось жахливе. Вiн гадав, чи пов’язано це з учорашнiм несподiваним зникненням ii чоловiка. На вiдмiну вiд Жана-Фiлiпа й Валерi, вiн нiчого не знав про плiтки зi свiту моди i про роман Грегорiо з росiйською моделлю.

– Зi мною… так… нi, – вона почала брехати йому, але не змогла – по щоках покотилися сльози, i вона лише захитала головою. – Пробачте… Я тiльки збиралася подихати свiжим повiтрям.

– Вам потрiбна компанiя чи хочете побути на самотi?

– Не знаю… – жiнка була розгублена, i вiн не мiг допустити, щоб вона пiшла з готелю сама. Вона перебувала в такому розпачi, що покидати ii здавалося небезпечним. Не в тому вона була станi, щоб блукати вулицями на самотi.

– Можна менi з вами? Нам не обов’язково розмовляти. Не думаю, що вам слiд гуляти самiй.

– Дякую, – кивнула Бенедетта. Вiн вийшов iз готелю слiдом за нею i пiшов поряд. Вони проминули кiлька кварталiв, перш нiж жiнка наважилася заговорити. І тодi вона глянула на нього зневiреними очима, наче всьому свiтовi настав кiнець – а для неi особисто так i було.

– Кiлька мiсяцiв тому мiй чоловiк почав зустрiчатися з однiею моделлю. Таке з ним уже бувало ранiше, як не прикро це казати, але вiн завжди повертався до тями i швидко клав цьому край. Цього ж разу дiвчина завагiтнiла, двiйнятами. Вона народила iх на три мiсяцi ранiше, це сталося сьогоднi вранцi. І тепер мiй чоловiк з головою зав’яз в усiй цiй iсторii з двома малюками при смертi та дiвчиною, яка без нього не може. Цi дiти – його первiстки. Самi ми дiтей не маемо. Усе це неймовiрно заплутано, i я не уявляю, як ми це переживемо. Це ж може тривати мiсяцями. Не знаю, що тепер робити. Вiн з нею в лiкарнi, – слова виривалися з неi, а сльози все лилися. Дгарам спокiйно слухав, хоча i був приголомшений.

– Може, вам слiд поiхати додому, – тихо сказав вiн. – Це могло би бути краще, нiж чекати новин у готелi на самотi. Потрiбен деякий час, аби все вляглося. Неможливо розiбратися з цим просто зараз.

Усе, що вiн казав, не було позбавленим сенсу. Жiнка замислилася, чи мае вiн рацiю. Зрештою, це проблема Грегорiо, вiн i мае ii залагодити – не вона. Принаймнi не тепер. Спочатку мае з’ясуватися, чи виживуть малюки. Потiм уже вони в усьому розберуться i вирiшать, що буде з iхнiм шлюбом.

– Гадаю, ви маете рацiю, – сумно промовила вона. – Усе це було так жахливо. І всi знають. Усi iталiйськi газети про це писали. Папарацi фотографували ii щодня, вiдколи вона переiхала до Рима. Ще нiколи його захоплення не були такими глибокими й такими публiчними, – сказала вона, все намагаючись ставати на бiк Грегорiо, хоча вже не розумiла навiщо. – Гадаю, я поiду до Мiлана.

– Там е люди, якi вас пiдтримають? – спитав вiн, стурбований ii станом. Жiнка кивнула.

– Моя родина i його. Усi дуже злi на нього, що вiн заварив цю кашу. І я теж, – вона глянула на Дгарама очима, сповненими всесвiтньоi скорботи, i вiн кивнув, заспокоений тим, що вдома вона не буде самотньою.

– Воно й не дивно. Схоже, ви мали неабияке терпiння, якщо ви й досi з ним.

– Я гадала, що все минеться, але цього не сталося. Принаймнi поки що. А тепер через усi цi негаразди з передчасним народженням дiтей, чие життя пiд серйозною загрозою, не думаю, що найближчим часом стане краще. Менi шкода його, але себе менi теж шкода, – чесно зiзналася Бенедетта, i вiн знову кивнув.

– Схоже, деякий час вам буде нелегко, – погодився з нею Дгарам. – Чи можу я зателефонувати вам i спитати, як вашi справи? Просто як друг. Хочу бути впевненим, що з вами все гаразд.

– Дякую, – iй було до смертi нiяково дiлитися з ним своiми негараздами, але вiн виявився чуйною людиною. – Пробачте, що розповiдаю вам усi цi паскуднi речi. Історiя вкрай неприемна.

– Так, але це життя, – промовив вiн зi спiвчуттям, але без потрясiння. – Інодi люди потрапляють у жахливi ситуацii. Моя дружина покинула мене заради iншого п’ятнадцять рокiв тому, i це було в усiх газетах. Вiн був вiдомим iндiйським актором. Усi були нажаханi, а менi було гидко, що мое особисте життя опинилось у пресi. Зрештою, галас припиняеться, i люди про все забувають. Ми витримали. Дiти залишилися зi мною, i нам було чудово. Тодi менi здавалося, що я цього не переживу, але все минулося, – вiн посмiхнувся iй. – Ви б здивувалися, скiльки може перетерпiти людина. З часом усе владнаеться. Ви теж переживете. Вiн каже, що хоче одружитися з нею?

– Каже, що нi, – тихо вiдповiла Бенедетта. Пiсля розмови з ним iй стало легше. Вона радiла, що натрапила на нього у вестибюлi, i, хоча це й було принизливо – розповiдати малознайомiй людинi про своi проблеми, але вiн був добрим до неi i зумiв втiшити. Це допомогло iй об’ективно побачити ситуацiю. – Гадаю, це була звичайна iнтрижка, що вийшла з-пiд контролю. І тепер йому непереливки.

– Це вже точно, – уiдливо зауважив Дгарам, i Бенедетта посмiхнулася. Годину тому вона навiть не уявляла, що посмiхатиметься, але це було краще, нiж ридати в готельному номерi. Присутнiсть Дгарама надавала iй вiдчуття спокою i захисту, i йому небайдуже було до ii становища. Вона була невинною жертвою ситуацii, а вiн пережив розлучення. І зараз вiн запитував себе, чи дiйде в неi до цього ж, чи вона пробачить Грегорiо. Судячи з ii слiв, вона, вочевидь, мирилася з його невiрнiстю. Але теперiшня ситуацiя загострила все до краю.

Неспiшним кроком вони повернулися до готелю, i вiн сказав, що наступного ранку iде до Лондона, а за кiлька днiв повертаеться в Делi.

– Давайте менi знати про себе, – сказав вiн, коли вони знов повернулися до вестибюля «Георга П’ятого», щедро заставленого рожевими й пурпуровими орхiдеями. Цей готель був вiдомий своiм показним оформленням квiтами у виконаннi iхнього вiдомого американського дизайнера. – Я хотiв би знати, якщо ви повернетеся до Мiлана.

Вона кивнула й подякувала йому за доброту, знову вибачилася, що обтяжуе його своiми проблемами.

– Для цього й iснують друзi, навiть новi, – промовив вiн, дивлячись на неi теплим поглядом. – Зателефонуйте менi, якщо я можу чимось вам допомогти.

Вiн простягнув iй вiзитiвку зi своiм контактним номером, i вона знову подякувала йому, ховаючи картку до кишенi. Вiн мав плани на вечiр i думав, чи не запросити ii iз собою на вечерю. Але пiдозрював, що жiнка надто засмучена, щоб йти до ресторану чи взагалi iсти. Тож вiн м’яко обiйняв ii i за кiлька хвилин пiшов. Вона пiднялася нагору, а вiн вийшов на вулицю до машини, що чекала на нього, аби вiдвезти на вечерю. Всю дорогу до ресторану вiн думав про неi. Йому було надзвичайно шкода Бенедетти. Чудова жiнка, вона не заслуговувала на те, що зараз коiлося в ii життi. Вiн сподiвався, що все налагодиться i буде так, як вона хоче. І дуже радiв, що познайомився з нею вчора ввечерi.

Повернувшись до номера, Бенедетта лягла на лiжко, а за кiлька хвилин зателефонував Грегорiо. Вiн говорив стривожено i дуже квапився, казав, що не може розмовляти довго. Казав, що дiти досi в тяжкому станi, але живi, що Аня в iстерицi. Казав, що цього вечора нiяк не зможе повернутися до готелю. Вiн опинився в ситуацii життя або смертi – доля його малят висiла на волосинi. Бенедетта слухала його, заплющивши очi. Ще нiколи вiн так iз нею не розмовляв. Усе, про що вiн зараз мiг говорити й думати, це немовлята. Для неi вiн не мав нi часу, нi спiвчуття.

– Вранцi я збираюся поiхати до Мiлана. Немае сенсу сидiти тут, чекаючи вiд тебе дзвiнка, – ii голос лунав сумно, але спокiйнiше, нiж вiн очiкував. Вiн би не витримав, якби дружина теж втратила самовладання. Принаймнi вона мала чуйнiсть – так вiн сприйняв ii слова i тон, яким вони були сказанi. Грегорiо гадки не мав, який розпач охопив ii, коли вiн сказав, що не знае, як можна покинути Аню й малят у Парижi, i не хоче цього робити. Про це навiть не йшлося. І тодi Бенедетта збагнула: вiн може затриматися тут надовго, з огляду на все, що вiдбуваеться. Лiкарi казали, що якщо немовлята виживуть, то пробудуть у лiкарнi щонайменше три мiсяцi – до тiеi дати, коли орiентовно мали з’явитися на свiт. І зараз вона не мала бажання допитуватися, як довго вiн сам плануе залишатися в Парижi.

– Я телефонуватиму тобi й розповiдатиму, що вiдбуваеться тут, – похмуро обiцяв вiн. Для нього було полегшенням знати, що дружина iде додому. Надто важко було змушувати ii чекати на нього в готелi. Грегорiо не хотiв мати пiдстав хвилюватися ще й за неi. – Пробач, Бенедетто, я не очiкував, що все обернеться ось так.

Вона не знала, як вiдповiсти. Цього взагалi не мало статися, але тепер, коли вже сталося, лишалось тiльки пливти за течiею й дивитись, куди iх винесе. Важко було уявити, що коли-небудь вони знов повернуться до колишнiх стосункiв, але жiнка не була впевнена, що вiн це вже зрозумiв. Все, про що вiн мiг думати, це Аня i двое дiтей у кувезах. Про Бенедетту вiн не думав узагалi.

Поклавши слухавку, Бенедетта спакувала валiзу й нарештi розпорядилася принести iжу в номер. Вона не iла цiлий день i замовила салат, а також попросила забронювати iй квиток на завтрашнiй лiтак до Мiлана. Консьерж спитав, чи синьйор Марiанi полетить разом iз нею, i вона вiдповiла, що нi.

Назавтра вона прокинулась о шостiй ранку i о восьмiй покинула готель. Думала зателефонувати i сказати про це Дгараму, але було ще дуже рано. Натомiсть вона надiслала йому SMS, ще раз подякувавши за вчорашнiй вияв доброти. І коли водiй машини вiз ii до аеропорту, вона думала про Грегорiо в лiкарнi i гадала, що вiдбуваеться. Вона знала, що телефонувати не можна.



Немовлята пережили нiч, i Грегорiо заснув у крiслi поряд з iхнiми кувезами. Вiн миттево закохався у двох крихiток, але нiчого не мiг вдiяти, окрiм як молитися, аби тi залишилися живими. Несподiвано для себе вiн став батьком. Ще нiколи його серце так не повнилося любов’ю i болем водночас. Єдине, що тепер мало для нього значення, – це iхне здоров’я. І коли вiн спостерiгав за ними, сльози радостi та горя котилися по його щоках. Вони з Анею годинами просиджували бiля дiтей, тримаючись за руки, i це було вперше, коли вiн усвiдомив, що закоханий у неi. Ще нiколи вiн не вiдчував нiчого подiбного. Вона зробила йому найбiльший подарунок з усiх. Те, чого вiн нiколи не мав з Бенедеттою. Раптом ця дiвчина стала для нього людиною з iншого життя. Серце його було зараз тут, iз дiтьми, i Аня набула в його життi зовсiм новоi, священноi ролi – матерi його дiтей. Вiдтак iз випадковоi молодоi коханки вона перетворилася на жiнку, сповнену величi й життевоi ваги. І тепер, дивлячись на неi, вiн бачив зовсiм iншу людину, вже не ту дiвчину, якою вона була ранiше. За нiч вони стали близькi одне одному – згорьованi батьки, що молилися за виживання своiх дiтей. Тiеi ночi Аня заснула, сидячи поряд iз ним, пiд гудiння кувезiв i пiкання монiторiв, i тепер, коли ii голова спочивала в нього на плечi, останнiм, про що вiн думав, була Бенедетта. Принаймнi зараз, у всесвiтi любовi й жаху, в який його жбурнула доля, його дружини бiльше не iснувало. Тепер його супутницею була Аня, мати його двiйнят.




Роздiл 3


Як i обiцяв, Жан-Фiлiп зателефонував Шанталь вранцi пiсля Бiлоi вечерi. Минулого вечора опiкувався гостями i майже не мав часу поговорити з нею. Як завжди, вiн хотiв переконатися, що всiм весело i вечiр проходить добре. А ще вiн хвилювався за Бенедетту, щойно помiтив зникнення ii чоловiка – що розцiнив як грубiсть з боку Грегорiо. Але, на щастя, Дгарам взяв жiнку пiд свое крило, навiть танцював iз нею, i, схоже, вона все ж непогано провела час. Жан-Фiлiп завжди переймався через своiх гостей i хотiв бути впевненим, що жоден не лишився без уваги. І вiн бачив, як Шанталь вiталася з кiлькома знайомими за iншими столиками, i як iншi люди пiдходили привiтатися з нею. Вiн сподiвався, що Дгарам знайде ii привабливою, – вiн був такою цiкавою, чуйною людиною. Жан-Фiлiп гадав, що вони вподобають одне одного. Але, схоже, його iндiйського друга значно бiльше приваблювала Бенедетта. Шанталь начебто не зважала, вiн явно не цiкавив ii в планi романтичних стосункiв. Такi речi завжди важко передбачити, але Жан-Фiлiп пiдготував усе якнайкраще. Іскра, що проскакуе мiж чоловiком i жiнкою, така ефемерна i невловима. Це або трапляеться, або нi.

– Який чудовий вечiр, – натхненно промовила Шанталь, почувши його голос у телефонi. – Дякую, що запросив мене. Гадаю, це була найкраща вечеря за всi часи. Лiхтарики наприкiнцi зробили ii особливою, вони були чарiвнi. Дуже мило було з боку тих людей подiлитися з нами.

Вiн вiд душi погодився, а тодi прокоментував передчасне зникнення Грегорiо.

– Певно, щось трапилося з тiею дiвчиною, з якою вiн сплутався. Я не хотiв питати про це Бенедетту. Вона не тямиться вiд того, що мае все це терпiти. Валерi каже, в модних журналах тiльки й розмови, що про це. Схоже, цього разу вiн-таки вляпався по-справжньому.

– Гадаеш, вiн покине Бенедетту заради неi? – спитала Шанталь, спiвчуваючи подрузi.

– Я сказав би, що буде з точнiстю до навпаки. Можливо, це вона його покине. Грегорiо й ранiше не був зразковим чоловiком. Вiн же привабливий, як чорт, а вона з усiм мирилася. А ще вони керують величезною бiзнес-iмперiею, яку збудували разом. Але одного дня вона може втомитися вiд його походеньок. Учора ввечерi менi було ii шкода. Їй було нiяково, що вiн утiк ще до початку вечерi. Добре, що Дгарам втрутився.

– Вiн приемний чоловiк, – погодилася Шанталь. Розмова з Дгарамом принесла iй задоволення. Вiн справляв враження дуже обдарованоi людини, i разом з тим скромноi в усьому, що стосувалося його досягнень. Зi слiв Жана-Фiлiпа, вiн навчався у Штатах в Массачусетському технологiчному iнститутi й був живою легендою у своiй краiнi.

– Але вiн не для тебе? – спитав Жан-Фiлiп, переходячи одразу до сутностi. Вiн завжди сподiвався, що Шанталь зустрiне когось, хто захищатиме i дбатиме про неi. Працювала вона наодинцi, i вiн знав, як самотньо iй бувае тепер, без ii дiтей. Хотiв би вiн познайомити ii з гiдним чоловiком.

– Не думаю, що хтось iз нас вiдчув мiж нами iскру, – чесно вiдповiла вона, – але я б iз радiстю зустрiлася з ним знову, як iз другом. Певно, я надто стара для нього.

Вiн був разюче гарний i мав екзотичний шарм, а ще вiн був розумний i лише на кiлька рокiв молодший за неi. Але мiж ними не виникло жодного потягу, i жiнка вiдчувала, що Дгарам вважае так само. Здавалося, його значно бiльше зацiкавила Бенедетта. Чи, може, вiн просто вiдчув жаль до неi i тримався по-лицарськи. Шанталь не знала напевне. Але вона точно не приваблювала його як жiнка, та й вiн сам не змушував ii серце битися швидше. Але це все вигадав Жан-Фiлiп, не вона, тож iй не було чого розчаровуватися. Насправдi, вона й не чекала вже зустрiти свого чоловiка. Вона починала усвiдомлювати, що все вже в минулому. До того ж усi добрi чоловiки серед ii знайомих були одруженi. Французи рiдко розлучаються, навiть коли нещасливi у шлюбi. Цього разу вони мають помiркованi «зв’язки» на сторонi, що аж нiяк не приваблювало Шанталь. Вона не мала на метi здобути чоловiка i вже точно не посягнула б на чужого. У цьому полягала одна з причин, чому ii любили iншi жiнки: вона була вiдвертою, чесною i благородною людиною.

– Дуже прикро за Дгарама. Вiн такий чудовий хлопець. Якщо ти коли-небудь завiтаеш до Індii, вiн тебе там з усiма познайомить. Торiк ми з Валерi вiдвiдали його в Делi й дивовижно провели час. Всi люблять його. Навiть дiти в нього чудовi, того ж вiку, що й у тебе, – тому вiн i вважав, що вони будуть гарною парою, але доля вирiшила iнакше. Мiж ними явно не виникло жодного потягу. Й обое розумiли, що цього не сплануеш i не нав’яжеш силою. – Отже, пообiдаемо сьогоднi? Менi потрiбна твоя порада.

– Щодо нового кольору вiтальнi чи про щось серйозне? – пiддражнила жiнка. Вони про все радилися мiж собою, i Жан-Фiлiп цiнував ii думку. За дванадцять рокiв iхньоi дружби вiн обговорював iз нею безлiч питань, аж до одруження з Валерi сiм рокiв тому. Шанталь усiм серцем схвалювала його вибiр i дотепер не змiнила своеi думки. Вона вважала iх iдеальною парою, i вони були дуже щасливi у шлюбi. То було правильне рiшення.

– Серйозне, – таемничо вiдповiв вiн.

– По справах чи особисте? – спитала вона.

– Розповiм за обiдом. Той самий час, те саме мiсце? – вони регулярно обiдали разом, принаймнi раз на тиждень, у тому самому простенькому бiстро в сьомому окрузi на Лiвому березi, неподалiк вiд ii помешкання. За цi роки вони вiдвiдували й iншi ресторани, але надавали перевагу цьому.

– Чудово. Побачимося там, – згодилась вона.

Вiн уже сидiв за iхнiм звичним столиком на терасi, коли з’явилась вона, у червоному светрi, джинсах i туфлях на пласкiй пiдошвi, якi французи називають балетками, за аналогiею з балетними пуантами. З довгим бiлявим волоссям, стягнутим червоною стрiчкою у хвiст, вона була вродливою i свiжою. Жан-Фiлiп прийшов просто з офiсу в дiловому костюмi, знявши й сховавши краватку до кишенi. Вiн замовив бiфштекс, а вона – салат, а ще вiн попросив принести кожному по келиху вина. Нечасто вiн пив вино за обiдом – для неi це був сигнал, що вiн чимось стурбований i напружений. Вона бачила це по його очах, доки вони вели звичайну свiтську розмову про Валерi, i про дiтей, i про вчорашню вечерю.

– То що сталося? – нарештi спитала вона, не витримуючи бiльше цiеi загадковостi. Часом вiн поводився, як справжнiй француз, i довго тягнув час, перш нiж дiбратися до сутностi, обираючи кружний шлях замiсть прямого. Лише п’ять днiв тому вона так само обiдала з ним, i вiн анi словом не згадав, що потребуе ii поради iз серйозного питання. Отже, що б не трапилось, це мало статися зовсiм нещодавно. Мить вiн вагався, перш нiж вiдповiсти.

– Я маю проблему. Чи незабаром матиму. Бiзнес iде не дуже добре, економiчнi умови жахливi. Половину европейських краiн лихоманить, нiхто не робить у нас великих iнвестицiй. Французи роками боялися демонструвати своi статки через податок на багатство й особисте майно. Інвестують за кордон, скiльки можуть, i скрiзь, де можуть, ховають вiдомостi про своi чистi прибутки. Останне, чого хочуть французи, – це iнвестувати у Францii, наражаючись на бiльш високi податки. Люди не довiряють урядовi.

– Тебе звiльняють? – раптом занепокоiлася вона. Їй вiдомо було, що справи у нього в iнвестицiйнiй фiрмi йдуть непогано, але великих грошей вiн не заробляв, а вiн мав утримувати дружину та трьох дiтей, забезпечуючи всiм комфортний рiвень життя. А ще вона знала, який щедрий вiн був iз Валерi й полюбляв купувати iй красивi речi, жити в достатку i возити дружину в дивовижнi вiдпустки. Дiти починали ходити до приватних шкiл, родина мешкала в гарнiй квартирi у шiстнадцятому окрузi – найбiльш вишуканому районi Парижа. Втрата роботи зараз стала б для них неабияким випробуванням i привнесла би болючi змiни до iхнього життя. Валерi мала чудову роботу в «Вог», але заробляла менше, нiж вiн, оскiльки в журналах подiбних зарплат не було навiть близько. Родина покладалася на його заробiток. У своi тридцять п’ять i тридцять дев’ять подружжя мало забезпечувати себе коштами, щоб пiдтримувати звичний спосiб життя, i це робив вiн.

– Нi, мене не звiльнюють. Але, якщо бути реалiстом, я нiколи не зароблятиму бiльше, нiж отримую зараз, хiба що станеться грандiозний переворот в економiцi, а його не передбачаеться. Принаймнi в найближчi десять рокiв. Менi грiх скаржитися, я отримую цiлком пристойну платню, але я нiколи не матиму можливостi вiдкладати справжнi грошi на майбутне моеi родини, а зараз усе дорого коштуе. І, поглянемо правдi у вiчi: коли маеш трьох дiтей i живеш iз комфортом, це все додатковi витрати. Я просто не бачу тут для себе жодних перспектив. Хай там як, дiти зростатимуть, а з ними й витрати, а жодних додаткових надходжень менi не свiтить, якщо тiльки не зважитись на певнi радикальнi змiни. Я думав про це протягом останнього року, але не мiг знайти рiшення. До цього моменту. Як то кажуть, остерiгайтеся власних бажань. Три днi тому менi запропонували неймовiрну роботу iз фантастичною можливiстю заробити справжнi грошi. Такi грошi, про якi тут я можу лише мрiяти.

– То в чому пiдступ? – Шанталь знала, що пiдступ завжди е. І в його випадку вiн явно був, iнакше Жан-Фiлiп не був би таким стурбованим i не чекав би вiд неi поради. Якби йшлося лише про перехiд до iншоi фiрми, яка запропонувала йому значно бiльше, вiн би так i сказав, i це був би привiд вiдсвяткувати.

– Я отримав пропозицiю вiд однiеi дуже поважноi фiрми, яка займаеться венчурними iнвестицiями. Вони мають партнерiв в Америцi й роблять шаленi грошi. Я зможу працювати з ними i заробляти дуже пристойнi суми. Початкова зарплатня просто фантастична, але участь у проектi, який менi пропонують, видаеться ще бiльш привабливим. Це саме те, що менi потрiбно, якщо я хочу заробити справжнi грошi й пiдтримувати мою родину в майбутньому. Це мiй безцiнний шанс.

Але напруження не полишало його. Тим часом офiцiант принiс замовленi страви й пiшов, а Шанталь чекала, доки вiн розповiсть, що саме зупиняе його.

– То чому ми не замовляемо шампанське, щоб вiдсвяткувати це? – спитала вона, i вiн кинув на неi нещасливий погляд.

– Робота в Китаi. Там сьогоднi робляться великi грошi. Вони хочуть, щоб я переiхав до Пекiна на три-п’ять рокiв. Жити там непросто. Не думаю, що Валерi захоче перевезти туди дiтей. Вона закохана в Париж i любить свою роботу. Тут у неi кар’ера, одного дня вона, можливо, стане головним редактором французького «Вог», але ми нiколи не проживемо на ii заробiток, i вона це знае. Такий шанс трапляеться не щодня, i якщо я вiд нього вiдмовлюся, iншого може не бути. І, мабуть, менi доведеться гарувати наступнi двадцять рокiв, намагаючись звести кiнцi з кiнцями i заощаджувати при цьому грошi. Якщо ми поiдемо до Пекiна, я зможу заробити грошей i забезпечити наше майбутне. Гадаю, вона зненавидить мене, якщо ми туди поiдемо i iй доведеться вiдмовитися вiд кар’ери. Або ж менi доведеться проковтнути те, що вона позбавила мене й усiх нас цiеi можливостi, що теж буде невесело. Жахлива ситуацiя, – зi скорботним обличчям пiдсумував вiн. Шанталь ретельно обмiрковувала його слова. Це буде нелегке рiшення, i вона погоджувалася з ним, що Валерi засмутиться. Через це iй доведеться покинути кар’еру. І вона не зможе зробити паузу в роботi на три чи п’ять рокiв. Їi мiсце посяде хтось iнший. У модних журналах панувала жорстка конкуренцiя.

– Ти вже розмовляв з нею? – тихо спитала Шанталь, подумки зважуючи всi «за» i «проти». Але якщо вiн намагався заробити грошi, потрiбнi його родинi, аргументи на користь Китаю однозначно переважували.

– Три днi тому вони лише телефонували менi, а вчора я мав iз ними зустрiч. До мiста прибули iхнi американськi партнери, а вчора була Бiла вечеря. До минулоi ночi я не мав часу сiсти й поговорити з нею. Але маю якнайшвидше розповiсти iй про це. Вони хочуть отримати вiдповiдь у наступнi кiлька тижнiв i чекають мене там до вересня.

Вiн повiдомив Шанталь назву фiрми, i вона була вражена – як i назвою американськоi компанii, з якою вони спiвпрацювали. Це була серйозна пропозицiя вiд важливих партнерiв.

– Коли ти збираешся iй розповiсти?

– Сьогоднi. Завтра. Вже скоро. Шанталь, як гадаеш, що менi робити?

– Отакоi, – тихо промовила вона, дивлячись йому в очi, i вiдкинулася в крiслi, забувши про iжу. – Важке питання. Хтось мае на цьому втратити – принаймнi до цього йде. Ти або вона – в найближчiй перспективi, або ж усi ви – у довготривалiй, якщо вiдмовишся вiд пропозицii.

– Не уявляю, як я можу це зробити, – чесно зiзнався вiн, – та що, як вона на це не пристане? Що, як вона покине мене? – кажучи це, вiн панiкував, i Шанталь спiвчувала йому. Чому безцiннi шанси завжди мають зворотний бiк? Нiщо не даеться просто, принаймнi коли йдеться про великi грошi. Наразi Пекiн мав стати нарiжним каменем. Шанталь не уявляла собi, щоб Валерi пiшла на це з легким серцем чи навiть добровiльно. Доведеться силомiць тягнути ii до Пекiна. Або ж вона може вiдмовитися iхати, покинувши кар’еру, хай навiть менш зисковну, нiж у чоловiка. Робота чимало важила для неi, вона працювала в iндустрii моди i в «Вог» у двох краiнах понад дванадцять рокiв, ще з коледжу. Для неi буде великою жертвою кинути роботу. Але те ж стосувалося i роботи, пропонованоi ii чоловiковi.

– Не покине. Вона кохае тебе, – спробувала заспокоiти його Шанталь. – Звiсно, вона засмутиться.

Це було незаперечним, вони обое знали про те.

– І ти не можеш ii за це винуватити. Вона наполегливо працюе у «Вог», i зараз iй свiтить велика й бажана посада, щойно головний редактор паризького видання пiде на пенсiю. А ти не мiг би поiхати до Пекiна на менший термiн? На рiк чи, може, два, а не на три й не на п’ять?

Це був великий термiн, щоб зважитися. Але вiн лише похитав головою у вiдповiдь.

– Я мiг би обмежитися трьома роками, принаймнi спочатку, але не менше. Вони хочуть, щоб я iхав до Пекiна. Хлопець, який працюе в них зараз, звiльняеться. Вiн пробув на цiй посадi чотири роки, вiдкривав там iхнiй офiс.

– Ти знаеш, чому вiн звiльняеться?

– Його дружина ненавидить Пекiн. Рiк тому вона повернулася до Штатiв, – сумно промовив вiн, i обое розсмiялися.

– Що ж, завдяки цьому нам тепер вiдомо все, що треба, так? – iз посмiшкою промовила Шанталь. – Гадаю, якщо ти це зробиш, то просто маеш знати, що буде нелегко, але досягнення мети варте кiлькох затрачених рокiв. Інодi, щоб здобути бажане, ми маемо робити неприемнi речi. Для тебе це вдалий кар’ерний крок. Валерi теж зрозумiе, – але вона не гiрше за нього знала, що Валерi не зможе пiти з роботи i повернутися трьома-чотирма роками пiзнiше. На той час вони знайдуть iншого головного редактора, i це буде не вона. А вона так довго на це чекала.

– Не впевнений, що Валерi зрозумiе чи навiть захоче зрозумiти. Усе, що вона почуе, це що ii кар’ерi настане кiнець i доведеться пiти з «Вог», аби переiхати до жалюгiдного мiсця, де, як кажуть в один голос, життя нестерпне, та ще й з трьома малими дiтьми. Я зовсiм не впевнений, що вона виявить розважливiсть. Швидше, анiтрохи.

– Ти повинен бiльше iй довiряти. Вона розумна жiнка, i з економiчного погляду все цiлком зрозумiло. Якщо вона хоче забезпеченого життя в майбутньому, це воно. І, в усякому разi, ти маеш розповiсти iй i все обговорити, навiть якщо спочатку вона погано сприйме цю новину. Вона передумае, i, може, вам вдасться дiйти певного розумного компромiсу.

Але вона не бачила тут можливого компромiсу, як не бачив i вiн. Доведеться або прийняти пропозицiю, або вiдхилити. А Валерi мае або поiхати з ним, або нi. Все було до болю просто, ключовi слова – «до болю».

Вони розмовляли про це весь обiд, а потiм на тротуарi перед рестораном Шанталь попрощалася з ним.

– Зателефонуй, коли поговориш iз нею, i розкажи, як усе вiдбулося.

Валерi була розсудливою жiнкою, i вона кохала Жана-Фiлiпа. Що б не сталося, Шанталь була впевнена, що iхнi стосунки це витримають, навiть якщо спочатку все вiдбуватиметься бурхливо – а вона не мала сумнiву, що так i станеться.

– Наступного тижня я буду тут, а на вихiдних iду до Берлiна провiдати Ерiка, – вона казала про свого молодшого сина. – Я не бачила його з лютого. Вiн працював над новим твором i не хотiв, щоб його переривали. Готуеться до виставки.

Справи в нього йшли непогано, хоча його концептуальнi iнсталяцii були для неi надто смiливi, але вiн користувався повагою серед молодих художникiв, а його твори добре розходилися. Вона пишалася ним i любила бувати в нього у гостях. Вiн мешкав у Берлiнi три роки i чудово почувався в тамтешньому свiтi мистецтва. А ще Ерiк мав нову дiвчину, яку хотiв познайомити з матiр’ю. До його життя вона мала бiльше доступу, нiж до життя його брата й сестри – до того ж вони були надто далеко. Але навiть при тому, що Ерiк жив у Берлiнi, вона бачила його лише кiлька разiв на рiк. Вiн був надто зайнятий своiм мистецтвом, щоб зустрiчатися з нею частiше, i тепер щороку повертався до Парижа лише на Рiздво, як i решта.

Вона виховала дуже незалежних дiтей, нiхто з яких не побажав жити у Францii. І в цьому, як казала вона Жану-Фiлiпу, полягало ii нещастя. Усi трое були винятково працьовитими, як i матiр, i справи в них рухалися непогано, але вони знаходили iншi краiни бiльш придатними для себе. Шарлотта мешкала в Гонконгу, вiдколи п’ять рокiв тому в Колумбii отримала диплом магiстра, i вiльно володiла мандаринським дiалектом.

А старшому синовi, Полю, полюбилося життя у Сполучених Штатах, i вiн став справжнiм американцем – типовiшим за хот-доги i яблучний пирiг. Вiн знайшов собi дiвчину-американку, яка не подобалась Шанталь, але з якою вiн жив уже сiм рокiв. Молодший син, Ерiк, покинув родинне гнiздо останнiм три роки тому, i для неi настали роки самотностi, в чому жiнка не зiзнавалася нiкому, окрiм Жана-Фiлiпа. Їi дiти були талановитi й вели плiдне життя, але не мали часу для неi.

Пiсля обiду з Жаном-Фiлiпом Шанталь повернулася додому i кiлька днiв не мала вiд нього жодноi вiсточки, що було нетипово – зазвичай вiн часто телефонував iй дiзнатися, як справи. Вiдколи роз’iхалися дiти, вiн певною мiрою замiнив iй родину. Шанталь не мала нi братiв, нi сестер, не мала батькiв, тож, окрiм дiтей i друзiв, у неi нiкого не було. Вона поринала в роботу на кiлька днiв i тижнiв поспiль i зараз писала вкрай глибокий сценарiй про групу жiнок, якi зумiли вижити в концентрацiйному таборi Другоi свiтовоi вiйни.

Вона пiдозрювала, що дружина Жана-Фiлiпа погано сприйняла повiдомлення щодо запропонованоi йому роботи, i не хотiла телефонувати сама i втручатися в iхнi справи. Усi вихiднi вона працювала i була задоволена результатом, а вранцi в понедiлок зателефонував вiн.

– Як вiдбулося? – спитала вона, щойно почувши його голос.

– Як ти й казала, – втомлено промовив вiн. Це були довгi й напруженi вихiднi – Шанталь чула це з його голосу. – Вона була шокована, засмучена й розгнiвана тим, що я взагалi про це думав. Проплакала всю недiлю. Добре, хоч на розлучення не подала, – вiн жартував, але Шанталь була впевнена, що ця новина, наче справжня бомба, розiрвала iхне налагоджене за сiм рокiв життя. Їм пощастило бiльше, нiж багатьом: вони мали щасливих дiтей, безтурботнi днi, добре здоров’я, чудових друзiв, улюблену роботу i гарненький будинок у мiстi, яке обожнювали. Тепер же за одну нiч перед ними постав складний вибiр: один з них мав втратити щось i чимось пожертвувати. Шанталь не заздрила iм, хоч вони й кохали одне одного i iхнiй шлюб був мiцним – що стане iм опорою, яким би не було iхне рiшення.

– Гадаеш, вона погодиться переiхати до Пекiна? – спитала Шанталь.

– Просто зараз – нi, не думаю. Але все може змiнитися. Вона поки що мiркуе, а я маю три тижнi, щоб прийняти рiшення.

Це будуть довгi три тижнi для нього.

У середу вони пообiдали разом, i вiн був дуже знервованим. Доки Валерi щось не вирiшить, вiн не мав чого додати. Для Жана-Фiлiпа рiшення було цiлком очевидним. Вiн вважав, що треба iхати – з усiх тих причин, наведених Шанталь тиждень тому. Вони заговорили про iнше, i чоловiк розповiв, що, за словами Валерi, новини про двiйнят Грегорiо розлетiлися по всiх газетах, i що малi лежать у паризькiй лiкарнi, в критичному станi через передчасну появу на свiт.

– Бiдолашна Бенедетта, – з почуттям промовила Шанталь. На той час вони вже збагнули, що дiти народилися в нiч Бiлоi вечерi, ось чому Грегорiо пiшов так рано. – Цiкаво, чим це все обернеться. Не впевнена, що була б такою поблажливою, як вона.

– Може, цього разу ii поблажливiсть скiнчиться. Для неi, мабуть, страшенне потрясiння – знати, що тепер вiн мае двох дiтей вiд iншоi, коли сама вона нездатна народити.

Бенедетта нiколи до цього не приховувала свого жалю, хоча й мирилася з ним багато рокiв. Але тепер, коли вiн мав дiтей, а вона нi, обое питали себе: чи здобуде росiйська модель вагомого значення в його життi. Ранiше вiн з легкiстю позбавлявся своiх захоплень i нiколи з ними не затягував, але тепер для нього вiдкривався справжнiй новий вимiр. Шанталь спiвчувала Бенедеттi, а Жан-Фiлiп вважав, що Грегорiо поводився, як iдiот, i нарештi догрався. Вiн не схвалював його романiв – сам завжди був вiрним своiй дружинi, на що Грегорiо, схоже, був нездатний.

Пiсля обiду Шанталь пiшла до продуктового залу в «Бон-Марше» купити кiлька смаколикiв, якi полюбляв Ерiк. Вона завжди намагалася привезти синовi французькоi iжi, якоi йому бракувало, – вiн казав, що в Нiмеччинi живе на сосисках i шнiцелях. Тож зараз вона наповнила кошик консервованою фуа-гра i рiзноманiтними делiкатесами, його улюбленими тiстечками, французькою кавою й усiм, що на ii пам’ятi вiн полюбляв iсти. Це був жест материнськоi любовi, яку вiн завжди цiнував i був вдячний, коли мати приiздила до Берлiна з повною сумкою вишуканих французьких наiдкiв. А «Бон-Марше» було найкращим мiсцем, де можна було все це знайти. Щойно вона вкинула пачку його улюблених тiстечок у кошик на руцi, як побачила в проходi мiж полицями чоловiка, що вiдбирав сорти чаю i невiдривно дивився на неi. Вiн здався iй знайомим, але Шанталь не могла пригадати, де бачила його, i пройшла далi.

Вони знову перетнулися бiля каси, i його обличчя вже не виходило з ii голови. Вона не могла збагнути: чи вiн лише незнайомець, вже бачений нею ранiше, – можливо, тут, в «Бон-Марше», з типовим, схожим на будь-яке обличчям, чи вони справдi десь зустрiчалися – що було малоймовiрно, iнакше вона б запам’ятала. Вiн був гарний, трохи молодший сорока. На ньому були джинси, чорний светр i легкi замшевi туфлi. Вiн стояв за нею у черзi, i коли вона вже забула про нього й викинула з голови, за спиною пролунав чоловiчий голос.

– Ваше бажання вже здiйснилося?

Почувши цi слова, вона обернулася, щоб глянути на нього, i цього разу збагнула, хто вiн. То був той самий чоловiк, що принiс на Бiлу вечерю прекраснi паперовi лiхтарики, а один передав iй i порадив загадати бажання. Вона посмiхнулася, впiзнавши незнайомця i пригадавши, де саме вони зустрiчалися.

– Поки що нi. Це може зайняти певний час, – просто сказала вона, i вiн посмiхнувся теж.

– А одне з таких бажань. Схоже, заради нього варто почекати.

Жiнка кивнула, а вiн кинув оком на ii кошик, вражений асортиментом делiкатесiв, якi вона обрала. Важкуватий кошик для ii руки.

– Схоже, у вас намiчаеться вечiрка.

Вона поклала до кошика ще двi пляшки червоного вина, що додало ваги i святкового вигляду.

– Я везу це все синовi до Берлiна.

– Щасливий хлопчик. У нього гарний смак i чудова мати, – промовив незнайомець, помiтивши фуа-гра i вино.

– Вiн голодний митець, йому остогидли сосиски й пиво.

Вiн розсмiявся над ii словами, i тут пiдiйшла ii черга на касi. Пiдписавши квитанцiю, вона наостанок озирнулася на чоловiка, що стояв за спиною.

– Ще раз дякую вам знов за бажання i за гарненький лiхтарик. Ви зробили цей вечiр особливим для всiх нас, – вона посмiхнулася йому й помiтила, що в нього глибокi карi очi й вiн дивиться просто на неi. Було щось дуже сильне в його поглядi – так, наче крiзь неi пропустили електричний струм. Шанталь пригадала, що бачила цi очi ще на Бiлiй вечерi, коли вiн простягнув iй лiхтарик i порадив загадати бажання. Тодi, перед польотом лiхтарика, в його голосi лунала наполегливiсть, i зараз вiн мав той самий напружений вигляд. У нього було гарне серйозне обличчя.

– Радий, що вам сподобалося. Менi теж. Сподiваюся, ваше бажання збудеться. І приемно вам провести час iз вашим сином.

– Дякую, – сказала вона й пiшла. Зо хвилину вона думала про нього, про те, який вiн привабливий, – а потiм забула й пiшла назад до своеi квартири. Там вона спакувала до валiзи iжу для Ерiка. Вона не могла дочекатися, коли побачить його. Минуло стiльки часу. Чотири мiсяцi, якi вона чекала цiеi зустрiчi, здавалися iй вiчнiстю. Довгий промiжок часу мiж зустрiчами з дiтьми був однiею з причин, чому вона стiльки працювала. Їй подобалося писати, але через це ii життя повнилося вигаданими персонажами, якi в процесi творчостi ставали для неi реальними. Робота над сценарiями для iгрового кiно i перiодично для документальних стрiчок, присвячених важливим для неi темам, – усе це наповнювало ii життя, i результати були блискавичнi. В усе, що робила, вона вкладала серце й душу: у своi сценарii, дружбу, в дiтей, коли тi дозволяли. Очiкування побачення з Ерiком у Берлiнi приемно хвилювало ii.




Роздiл 4


Коли того вечора Валерi повернулася з роботи, напруження у квартирi вiдчувалося таке, що, здавалося, можна ножем рiзати. Вiдколи Жан-Фiлiп розповiв iй про Пекiн, вона з ним майже не розмовляла. Вклавши дiтей спати, вони повечеряли разом, та якщо зазвичай вони iз задоволенням розмовляли пiсля робочого дня, останнiм часом вона не промовляла нi слова. Вiн почувався так, нiби дружина вирiшила покарати його, але вона казала, що iй лише потрiбен час усе обмiркувати. І водночас не хотiла обговорювати це з ним. Їй вiдомi були всi «за» i «проти». Але ii роздуми над пошуком рiшення виключали будь-якi iншi теми для розмови.

Їхнi дiти були надто малi, щоб зрозумiти цю гнiтючу атмосферу, але iнстинктивно вiдчували напруження мiж батьками. Остаточне рiшення неминуче мало вплинути i на малят. Ростити захiдних дiтей у Пекiнi аж нiяк не здавалося iй iдеальним варiантом. Як мiнiмум, iшлося про страшенно забруднене середовище i жахливi умови проживання. Бiльшiсть приiжджих iз Заходу не брали iз собою в Пекiн маленьких дiтей. Їхнiм малюкам було п’ять, три i два роки. Вона непокоiлася навiть, чи будуть ii дiти забезпеченi медичною допомогою i чи не iснуе там ризику захворювань. Для Валерi проблема полягала не лише в тому, щоб покинути роботу i поставити пiд удар кар’еру – можливо, назавжди, але також у добробутi ii дiтей. Жан-Фiлiп наполягав, що iншi родини переiхали туди, i що це змалку розширить кругозiр iхнiх дiтей, а це, безумовно, пiде iм на користь.

Але для Валерi було також очевидно, що свiт моди – безжальне середовище i вона не зможе з легкiстю повернутися до нього пiсля трьох чи п’яти рокiв. На той час усе могло бути скiнчено, а вона не хотiла кидати свою справу. Часом вона питала себе, як узагалi може Жан-Фiлiп думати про таке. І хоча намагалась не сердитися на нього, та все одно сердилася – за те, що вiн хотiв перевернути iхне життя з нiг на голову.

Кiлька разiв пiсля iхньоi першоi розмови вiн намагався поговорити з нею про це, та вона вiдмовлялася.

– Чому ми не можемо принаймнi обговорити це? – спитав вiн, благаючи.

– Бо я цього не хочу. Не хочу, щоб ти тиснув на мене чи намагався якось вплинути на мое рiшення. Я маю обмiркувати все без того, щоб ти мене смикав.

Вiдколи постала ця тема, Валерi зробилася запальною, i це було на неi не схоже.

– Я не збираюся тиснути на тебе чи до чогось примушувати, – розважливо сказав Жан-Фiлiп, але вона не повiрила i навiть слухати не стала. Вiн хотiв прийняти пропозицiю з Пекiна. Вiн чiтко дав це зрозумiти. – Це також i твое рiшення.

– Невже? – вона вiдiрвалася вiд вечерi й обернулася до нього, поклавши виделку на стiл. Їi очi палали. – Чи ти лише хочеш, щоб я сказала «гаразд» i не звинувачувала тебе за те, що ти зруйнував мою кар’еру? Це не мое рiшення, Жане-Фiлiпе. Ти поставив мене перед неможливим вибором. Поiхати з тобою до мiсця, яке ми всi зненавидимо, i послати свою кар’еру пiд три чорти, або залишитися, щоб ти на все життя зненавидiв мене, бо я вiдiбрала в тебе таку можливiсть. Ти заробляеш бiльше грошей, нiж я, тож, гадаю, врештi-решт, твiй голос вагомiший. Просто я вважаю, що це нечесно – все звалювати на мене. А що станеться, коли ми зненавидимо те мiсце, чи нашi дiти захворiють, чи я нiколи не отримаю iншоi роботи, чи ти не заробиш грошей, на якi розраховуеш? Що тодi?

– Тодi ми повернемося додому, – тихо сказав вiн.

– На той час для мене може бути вже надто пiзно. Я майже тринадцять рокiв витратила, щоб опинитися на своiй теперiшнiй посадi у «Вог». Чому я повинна кидати ii? Лише тому, що ти заробляеш бiльше, нiж я, чи тому, що ти чоловiк?

– Ми зробимо це заради родини, Валерi. Заради нашого майбутнього. Тут я не можу заробити таких грошей, i це великий крок для мене, – це була правда, i вона теж це знала. – Треба дiяти зараз, поки на iхньому ринку гаряче. Можна заробити шаленi грошi.

– Нам не потрiбнi шаленi грошi, – серйозно вiдповiла вона. – Нам чудово вистачае того, що ми маемо.

– Тодi, може, ми все ж приймемо рiшення разом. Менi лише подобаеться перспектива заробити бiльше i трохи заощадити. Можливо, одного дня ми дуже зрадiемо цим заощадженням. І я не можу заробити таких грошей у Францii чи навiть у Штатах, – хоча вiн нiколи не замислювався про роботу в Штатах. Обидва не уявляли життя без Францii i любили ii.

– Чому грошi мають керувати нашим життям? Ти нiколи ранiше так не поводився. Це одна з причин, чому я обожнюю жити тут. Справа не лише в гонитвi за грошима, справа в якостi нашого життя. А яку якiсть життя ми матимемо в Пекiнi? Ми не китайцi. Це зовсiм iнша культура для кожного з нас, i життя там нелегке. Усi так кажуть. Ти хочеш пожертвувати всiм, аби лише заробити грошей? Не впевнена, що я до цього готова.

– Тодi ми не поiдемо, – засмучено промовив чоловiк. Вiн вiдчував, що не може нiчого протиставити ii доводам, та й сам чудово розумiв усi зворотнi боки такоi перспективи, особливо в тому, що стосувалося дiтей. Вiн не мiг цього заперечити i не хотiв брехати iй. Вiн усвiдомлював велику ймовiрнiсть того, що вони зненавидять тамтешне життя i навiть мiнiмальний термiн у три роки виявиться для них занадто довгим.

Вона ще працювала, сидячи за комп’ютером, коли вiн лiг спати. Вона навiть не побажала йому добрих снiв. За кiлька днiв вона жодного разу не поцiлувала його, раптом перетворившись на мегеру, готову в усьому винуватити свого чоловiка. Ще нiколи з нею цього не траплялося. Але вона почувалася так, нiби все iхне життя опинилося пiд ударом, а тепер ще й непокоiлася за iхнiй шлюб. Що станеться, якщо там вони будуть нещасливi й боротимуться iз цим усе життя? Пропозицiя з Пекiна не влаштовувала ii геть нiчим, але Жан-Фiлiп вiдчайдушно прагнув прийняти ii. Вона знала це. І тому мiж ними розiгралася справжня вiйна, отруюючи собою все. Обом здавалося, наче свiт розлiтаеться на шматки. Із союзникiв i найкращих друзiв вони миттево перетворилися на ворогiв, що було дивним пiсля семи рокiв легкого та щасливого життя. І на який би шлях вони тепер не звернули, яке б рiшення не ухвалили, один з них програе – а може, i вся родина.



Коли у п’ятницю по обiдi Шанталь сiдала на лiтак до Берлiна, усе, про що вона могла думати, – хвилююче наближення зустрiчi з ii найменшим дитям. Вона везла йому улюблену iжу, два новi светри (вона була впевнена, що вiн iх носитиме, адже на час iхньоi минулоi зустрiчi весь його одяг був у дiрах) i кiлька книжок, якi, на ii думку, вiн iз задоволенням прочитае. Щоразу, вiдвiдуючи сина, вона помiчала в його квартирi речi, якi потребували замiни. Вона навiть привезла iз собою свiй набiр iнструментiв, щоб вiдремонтувати деякi дрiбницi. Ерiк нiколи не звертав на них уваги або ж не прагнув робити це самотужки. Вона була мамою на всi руки, i ii дiти завжди дражнили ii через це. Ерiк був единим, хто цiнував маминi зусилля i любив, щоб вона клопоталася навколо нього. Їй просто не пощастило, що свiт мистецтва у Берлiнi виявився бiльш авангардним, нiж у Парижi, i в професiйному планi вiн був тут щасливiший. Ерiк вiдчував, що заради свого мистецтва мае бути в Берлiнi, i це було втратою для неi.

Їi стосунки iз Шарлоттою, другою дитиною, завжди були набагато складнiшими, i Шарлоттi подобалося жити на iншому кiнцi свiту вiд матерi. А Поль закохався у Штати, коли поiхав до школи кiно та телебачення при Унiверситетi Пiвденноi Калiфорнii, й вирiшив залишитися, що не здивувало ii. Зараз йому було тридцять один, i пiсля тринадцяти рокiв проживання в Америцi вiн здавався бiльше американцем, нiж французом. Ерiк був ii малям, милим хлопчиком, який насолоджувався маминим товариством i був iз нею цiлком вiдвертий. Їм завжди було весело разом. Йому було лише три роки, коли помер батько, i мати виховала його сама. І саме за Ерiком вона тепер сумувала найбiльше. Навiть будучи двадцятишестирiчним чоловiком, вiн зберiг тi самi милi риси й досi здавався iй маленьким хлопчиком.

Зустрiвши Шанталь бiля зони отримання багажу, Ерiк стиснув ii у богатирських обiймах. Вiн позичив автiвку друга, щоб вiдвезти ii до своеi квартири, – вiн завжди наполягав, аби мати зупинялася в нього. Ерiк любив, щоб вона була поряд i вранцi, коли вони прокидалися, снiдала разом iз ним. Насправдi його митецького заробiтку вистачало на життя – щоправда, мати допомагала йому час вiд часу, але потрiбно йому було небагато. Вiн мешкав ув окрузi Фрiдрiхсгайн i сплачував мiзерну орендну платню за квартиру, схожу на барлiг. Але вiн любив ii i в тому ж будинку винаймав студiю, де створював своi iнсталяцii. Для неi вони досi не мали сенсу, але такi твори знаходили свое мiсце на ринку, i вiн виставлявся в однiй з найбiльших галерей концептуального авангардного мистецтва в Берлiнi. Вона пишалася сином, хоча й не розумiла його творчостi. Але Шанталь захоплювалася його вiдданiстю своiй справi i тим, як багато ця справа значила для нього. А ще, будучи в Берлiнi, вона любила зустрiчатися з його друзями i спостерiгати середовище, в якому вiн мешкав. Вiдвiдувати його завжди було справжньою пригодою.

Коли вони приiхали до його квартири, вона вiддала синовi наiдки, придбанi для нього в «Бон-Марше», i вiн був у захватi. Одразу ж вiдкрив фуа-гра, а вона приготувала йому у старезнiй духовцi, якою вiн нiколи не користувався, тости. Вона знов почувалася матiр’ю, просто перебуваючи поряд iз ним, слухаючи його розповiдi, смiючись над чимось разом iз ним i розмовляючи про сценарiй фiльму на тему Другоi свiтовоi вiйни, над яким працювала. Вiн завжди виявляв цiкавiсть до ii робiт. Це знов нагадало, як сильно вона скучила за ним i яким порожнiм було ii життя тепер, коли усi вони були не вдома. Але час не можна було повернути назад до тiеi пори, коли вони були дiтьми. Тi днi минули, i все, що тепер лишилося, – радiти зустрiчам, коли вони знаходили для неi час, як би рiдко це не траплялося, як би далеко вони не жили.

Це було справжне мистецтво – бути матiр’ю дорослих дiтей, i воно давалося iй нелегко. Поiхавши, вони лишили болiсну порожнечу в ii життi, про що вона нiколи iм не казала. Не було причин змушувати iх почуватися винними за те, що виросли, як би важко вона це не переживала. Їi завданням було навчитися жити з цим, i вона робила все, що могла. А побачення з молодшим сином завжди дарувало iй душевний пiдйом, що зберiгався тижнями. У нього вона почувалася бажаним гостем, i вiн так щиро був радий проводити з нею час. Будучи з дiтьми, Шанталь завжди вiдкладала роботу, аби вся ii увага належала тiльки iм.

Того вечора вони запросили на вечерю його нову дiвчину Анналiзу. Це була мила дiвчина зi Штутгарта, студентка-художниця, яка просто боготворила Ерiка. Вона вiдверто вважала його генiем, i Ерiк був злегка збентежений ii нестримним обожнюванням, але дуже радiв, що дiвчина сподобалася Шанталь. Схоже, мати схвалила його вибiр, незважаючи на численнi татуювання на тiлi дiвчини i пiрсинг на обличчi. На цей час Шанталь вже звикла до подiбноi зовнiшностi, типовоi серед його друзiв. Лише була вдячна, що вiн сам такого не мае.

Їi завжди забавляло, як сильно ii дiти вiдрiзнялися одне вiд одного. Шарлотта була найбiльш консервативною в родинi й завжди заперечувала проти сумнiвного вигляду друзiв-митцiв молодшого брата i самого способу його життя. Вона навiть звинувачувала матiр в богемностi й очiкувала, що та належно вдягатиметься для вечерi, коли Шанталь приiздила вiдвiдувати ii в Гонконзi. Поль же засвоiв кожен аспект життя у Сполучених Штатах, не на жарт захопившись бодiбiлдингом i важкими тренуваннями, а ще вiн роками був веганом. Вiн завжди повчав матiр щодо ii дiети i завжди, коли вона бувала в Лос-Анджелесi, водив iз собою до спортзалу займатися кардiотренуванням i пiлатесом. Вона розповiдала Жану-Фiлiпу, що останнього разу це ледь не вбило ii, i попереджала про божевiльнi захоплення, яких можуть нахапатися його дiти, коли пiдростуть. Але вона трималася молодчиною i завжди видихала з полегшенням, коли поверталася додому i знов могла робити, що хоче, iсти, що хоче, одягатися, як iй подобаеться, i час вiд часу навiть курити, якщо iй так хотiлося. Єдиною перевагою самотнього життя було те, що вона сама обирала, що iй робити. Але то була вкрай незначна компенсацiя за те, що вона так мало бачила своiх дiтей.

Коли ввечерi в недiлю Шанталь покидала Берлiн, вона вже встигла наповнити холодильник Ерiка його улюбленою iжею, замiнити всi перегорiлi лампочки у квартирi, прибрати в нiй, як тiльки могла, вiдремонтувати двi полицi в його студii за допомогою набору iнструментiв, замiнити розбиту лампу, поводити його по улюблених ресторанах, нагодувавши вдосталь, i провести досить часу з його новою дiвчиною, аби краще пiзнати ii, хоча б поверхово. У суботу вони разом пiшли до «Гамбургер Бангоф», одного з улюблених музеiв Шанталь. Ерiку з Анналiзою там теж сподобалося.

В аеропорту вона пригорнула його й мiцно обiйняла на прощання. Всiма силами вона стримувала сльози, аби Ерiк не здогадався, як тяжко вона сумуватиме за ним найближчими днями. Час, проведений разом iз ним, був для неi дорогоцiнним, i так було завжди. З важким серцем вона сiдала на лiтак до Парижа.

Коли лiтак знявся у повiтря, вона сидiла i скорботним поглядом дивилася з вiкна на Берлiн, що танув унизу. І досi тужила за сином, коли приземлилася в Парижi й пiшла отримувати свiй багаж. З набором iнструментiв ii валiза важила ледь не тону, але Шанталь завжди радiла, що захопила його. Щоразу, як вона вiдвiдувала Ерiка, цей набiр ставав iй у пригодi. А ще вона зробила десятки фотографiй сина на свiй телефон i збиралася роздрукувати iх, вставити в рамки i розвiсити у вiтальнi, коли повернеться додому. Вона завжди так робила пiсля вiдвiдин когось зi своiх дiтей – наче намагалася сама собi довести, що вони досi iснують, навiть якщо вона бiльше не бачила iх щодня.

Вона саме знiмала валiзу з конвеерноi стрiчки аеропорту, коли наштовхнулася на людину, що стояла позаду. Жiнка обернулась, щоб вибачитись, i опинилася вiч-на-вiч iз чоловiком, який запускав лiхтарики i якого вона бачила в «Бон-Марше», коли купувала iжу для Ерiка. Побачивши ii, чоловiк здивувався не менше i запропонував пiднести ii валiзу, принаймнi доки вона не знайде вiзок.

– Нi, правда, все гаразд. Я впораюся.

Вiн сам ледве мiг пiдняти валiзу – настiльки вона була важкою, а жiнцi не хотiлося казати йому, що всерединi набiр iнструментiв.

– Дякую все одно.

– Жодних проблем. Я винесу ii назовнi, на тротуар, щоб вам не було важко. У мене багажу немае.

Усе, що вiн мав при собi, – то дипломат, а ще вiн був вдягнений у костюм i мав цiлком респектабельний вигляд. Вона ж подорожувала в джинсах i светрi i не потребувала iншого одягу, коли вiдвiдувала Ерiка в Берлiнi.

– Побачилися iз сином? – невимушено спитав вiн, пiдносячи ii валiзу, i вона знову вибачилася, що та була такою важкою.

– Так, побачилася. Щойно прилетiла назад.

– Вiн зрадiв усiй тiй iжi, що ви йому привезли? – Чоловiк посмiхнувся. – Моя мати нiколи не купувала менi нiчого подiбного. Пощастило вашому малюковi.

Вiн уявляв собi ii сина студентом, адже вона була не надто старою на вигляд.

– Що ви привезли iз собою? – спитав вiн, хитро примружившись. – Набiр для боулiнгу?

Вона розсмiялася цьому запитанню i помiтно збентежилася.

– Мiй набiр iнструментiв. У квартирi сина завжди треба щось вiдремонтувати.

Раптом здалося, що вiн дуже зворушений ii словами. Тепер вiн зрозумiв, яка вона мати i як, мабуть, сильно тужить за хлопчиком, який живе у Берлiнi.

– Можете в будь-який час зазирнути до мене. Ви добре ремонтуете?

– Дуже, – гордо сказала вона.

– До речi, я Ксав’е Тома, – представився вiн, простягаючи руку, коли нарештi дiйшов до тротуару i поставив ii валiзу.

– Шанталь Жiвернi, – вiдповiла жiнка, i вони потиснули руки.

– Де ви живете? – чемно спитав вiн.

– Вулиця Бонапарта, в шостому окрузi.

– Я живу неподалiк вiд вас. Чому б нам не взяти одне таксi?

Секунду вона вагалася, а потiм кивнула. Дивно було, як вона постiйно натрапляла на нього. У таксi вiн подiлився з нею власним поясненням.

– Гадаю, тут замiшана сама доля. Коли випадково зустрiчаете когось тричi поспiль, це недарма. Спочатку на Бiлiй вечерi. Того вечора там було сiм тисяч чотириста людей. Ви могли сидiти за будь-яким столом, i ми нiколи б не зустрiлися. Натомiсть ви опинилися по сусiдству зi мною. Потiм у продуктовому залi в «Бон-Марше», i ось тепер в аеропорту. Мiй рейс з Мадрида спiзнився на двi години. Якби вiн вiдбувся вчасно, ми б розминулися одне з одним. Натомiсть ми тут, i в цьому вам страшенно пощастило, бо не знаю, як би ви дотягли цю непiд’емну валiзу самi.

Вона розсмiялася.

– Тож очевидно: нам призначено було зустрiтися знову. З пошани до цього i до вищих сил, якi звели нас разом, чи не повечеряете ви сьогоднi зi мною? Є одне бiстро, яке я люблю i ходжу туди, як до iдальнi.

Вiн назвав бiстро, в якому вона регулярно обiдала з Жаном-Фiлiпом. Це була i iхня iдальня також. Схоже, вони жили у свiтi, повному збiгiв. Вона вже збиралася сказати йому, що втомилася i хоче додому, а потiм вирiшила – навiщо? Вiн здавався приемним. Чому б не повечеряти разом iз ним? На вигляд вiн був молодий i вочевидь не намагався спокусити ii, лише виявляв люб’язнiсть. А попереду ii чекав вечiр самоти. Без Ерiка. Вона завжди почувалася пригнiчено, повертаючись до своеi тихоi порожньоi квартири пiсля вiдвiдин дiтей.

– Гаразд.

Вiн посмiхнувся, явно задоволений.

– Але давайте спочатку закинемо додому вашу валiзу. Не хочу тягнути ii назад iз ресторану пiсля вечерi, хай навiть це непогана фiзична вправа. Сподiваюся, в Берлiнi за вас ii тягав ваш син.

– Так. Вiн гарний хлопчик, – вона гордо посмiхнулася.

Невдовзi вони дiсталися ii будинку, i вона пiднялася з речами на лiфтi, доки вiн чекав ii внизу. За мить вона повернулася, затримавшись рiвно настiльки, щоб причесатися i пiдфарбувати губи. Вона почувалася справжньою нечупарою поряд iз цим чоловiком у бездоганному дiловому костюмi. Дорогою до ресторану вiн пояснив, що вiдвiдував клiента в Мадридi i пробув там лише день. Сказав, що вiн адвокат, що спецiалiзуеться на мiжнародному захистi авторських прав i iнтелектуальноi власностi. Вiн iздив до французького письменника, який проживае в Іспанii i е його давнiм клiентом. Шанталь, у свою чергу, зiзналася, що вона сценаристка, пише сценарii для документального кiно та iгрових фiльмiв.

– Я подумав: ваше iм’я бринить, мов дзвiн, – сказав вiн, коли вони прибули до ресторану i вiн попросив столик на терасi. Поряд iз тим, де зазвичай сидiла вона з Жаном-Фiлiпом. Власник закладу впiзнав ii, а потiм Ксав’е.

– Часто тут буваете? – спитав той, коли вони сiли i вiн сховав дипломат пiд стiл. Вона кивнула. – Я теж. Можливо, ми бачили одне одного тут ранiше.

Це й справдi було можливим, i вона спитала себе, чи мав вiн рацiю, що iхнi шляхи повиннi були перетнутися. Їй самiй це здавалося не бiльш як приемним збiгом.

За вечерею вiн спитав ii про дiтей, i вона розповiла, а потiм вiн почав у подробицях розпитувати про ii роботу. Вiн був знайомий з ii фiльмами i бачив кiлька з них, у тому числi два документальнi, нагородженi премiями, що неабияк вразили його. Вiн справляв враження дещо розслабленоi, цiкавоi особистостi, яка не зациклюеться на собi й насолоджуеться ii товариством. Вона теж розпитувала про його роботу. Вiн спитав, чи була вона замiжня, i вона вiдповiла, що овдовiла, коли дiти були маленькi, i вдруге замiж так i не вийшла. А вiн сказав, що нiколи не був одружений. Зiзнався, що жив iз жiнкою протягом сiмох рокiв, i торiк вони розсталися.

– Нiчого драматичного не сталося, нiякоi трагедii. Вона не втекла вiд мене з моiм найкращим другом. Ми обое надто тяжко працювали i, зрештою, розiйшлися, кожен у свiй бiк. Коли ми почали набридати одне одному, то обое погодилися, що настав час для змiн. Ми досi добре ладнаемо. Просто нашi стосунки вичерпалися.

– І ви були достатньо розумнi, щоб збагнути це. Бiльшiсть людей – нi. Тримаються разом, роками ненавидячи одне одного.

– Я не хотiв, щоб дiйшло до цього, – тихо сказав вiн. – Так ми залишилися друзями. Усе вийшло якнайкраще. Вона зараз шалено закохана у хлопця, якого зустрiла пiвроку тому. Гадаю, вони одружаться. Їй тридцять сiм, i вона вiдчайдушно бажае дiтей. У цьому завжди була найбiльша рiзниця мiж нами. Не впевнений, що я вiрю в шлюб, але цiлком упевнений, що не хочу дiтей.

– Одного дня ви можете передумати, – сказала вона материнським тоном, i вiн посмiхнувся.

– Менi тридцять вiсiм, i я стверджую, що нiколи до сьогоднi iх не хотiв, i, ймовiрно, нiколи вже не захочу. Я казав iй це iз самого початку. Гадаю, вона вважала, що змусить мене передумати. Не вийшло. На той час, коли вона пiшла, ii бiологiчний годинник уже цокав дуже голосно – ще одна вагома причина, чому ми це припинили. Я не хотiв позбавляти ii шансу мати дiтей, якщо iй це справдi треба, – вiн говорив як чесна людина, розважлива i практична. – Я нiколи не прагнув бути батьком. Краще витратити час i зусилля на те, щоб побудувати стосунки з коханою жiнкою. Дiти все одно не будуть поряд назавжди. Вкладаеш у них всю любов, весь час, а згодом вони тiкають. Принаймнi е надiя, що кохана залишиться.

– Дуже обачно з вашого боку, – посмiхнулася Шанталь. – Нiхто нiколи менi цього не пояснював, i ось тепер я тут, а моi дiти розлетiлися по свiту. Справи в них йдуть чудово, але я iх ледве бачу, що для мене не так уже й весело. Вони живуть у Берлiнi, Гонконгу й Лос-Анджелесi.

– Ви, мабуть, непогано попрацювали, якщо тепер вашим дiтям вистачае впевненостi розправити крила.

Цiкаво, що вiн це так прокоментував. Жан-Фiлiп завжди казав те саме.

– Або загнала iх так далеко, як тiльки можна, – сказала вона зi смiхом, але вiн сумнiвався, що це справдi було так. Вона здавалася доброю людиною, i вiн мiг з упевненiстю сказати, що своiх дiтей вона любила – просто з того, як вона говорила про них. Схоже, Шанталь сприймала iх такими, якi вони е, а не якими, на ii думку, вони мали бути. І це справило на нього враження.

– Мiй дiдусь i мiй батько були адвокатами й очiкували, що ми з братом теж пiдемо цим шляхом. Брат став музикантом, тож я почувався вдвiчi бiльш зобов’язаним пiдтримувати сiмейну традицiю. І тепер я лiтаю на недiлю в Мадрид на зустрiч iз клiентом. Та принаймнi менi подобаеться робота, якою я займаюся. Я хотiв бути адвокатом iз кримiнальних справ, та, якщо не брати рiдкiснi важливi злочини, робота ця марудна й не дуже цiкава, тож я зайнявся iнтелектуальною власнiстю. А ще менi по-справжньому подобаються моi клiенти. До батьковоi фiрми я так i не приеднався. Вони займалися податковим правом i зачинилися, коли батько вийшов на пенсiю. Менi б там було нудно до слiз. Схоже, вашi дiти працюють на цiкавих роботах.

– Так. Коли вони зростали, я казала iм, що треба йти за власною мрiею. Вони менi повiрили i так i зробили. Банкiр, кiнорежисер i художник, – кажучи це, вона посмiхнулася, i вiн побачив, як вона пишаеться дiтьми.

– Ви зробили iм безцiнний подарунок замiсть того, щоб силувати до роботи, яку вони ненавидять.

– Життя занадто довге, щоб робити те, що не подобаеться, – це була цiкава точка зору. – Я спочатку була журналiсткою, i я ненавидiла це. Знадобився час, аби я збагнула, що люблю писати. Було неабияк важко, коли я втратила чоловiка i мала заробляти своею творчiстю на життя. Певний час мене це лякало, але вийшло все на краще. Менi приемно займатися цим.

– І вам це чудово вдаеться, – зауважив вiн.

Вони натхненно розмовляли протягом усiеi вечерi, i було вже за одинадцяту, коли вiн нарештi провiв Шанталь до ii дому, до якого було рукою подати.

– Я би з радiстю якось пообiдав з вами або ще раз повечеряв, якщо вас це влаштуе, – з надiею промовив вiн, i Шанталь не могла збагнути, чи вiн лише поводиться, як друг, чи зацiкавлений в нiй як у жiнцi, – останне здавалося малоймовiрним, зважаючи на вiкову рiзницю. Вiн не запитував ii, але ця рiзниця була очевидною, з огляду на вiк ii дiтей. Очевидно було, що вона суттево старша за нього. Фактично iх роздiляло сiмнадцять рокiв, навiть якщо вона з вигляду не вiдповiдала своему вiковi. Але вона не лестила собi, що вiн намагаеться запросити ii на побачення, та не було причини, чому б iм не стати друзями. Зазвичай вона не вечеряла з незнайомцями, але iхнi шляхи перетиналися вже досить часто, щоб ii це не бентежило. Особливо пiсля зустрiчi на Бiлiй вечерi.

– Із задоволенням, – вона невимушено посмiхнулася йому. Тодi вiн простягнув iй свою вiзитiвку i попросив зателефонувати або надiслати SMS, щоб у нього зберiгся ii номер.

– Давайте незабаром зробимо це ще раз, – сказав вiн, посмiхаючись iй, – щоб не довелося знову стикатися в продуктових магазинах чи аеропортах.

Вона засмiялася. Це був приемний, легкий вечiр.

– І я точно не хочу чекати цiлий рiк аж до наступноi Бiлоi вечерi.

– Я теж, – запевнила вона, – хоча й сподiваюся, що ви прийдете i принесете ще лiхтарикiв, i знову сидiтимете поряд iз нами. Ви зробили цей вечiр особливим для нас усiх.

– Ви для мене теж, – сказав вiн i раптом глянув прямо iй у вiчi своiми загадковими темно-карими очима. У них таiлося щось бiльше, нiж дружнi почуття. Раптом вона вiдчула, наче електричний струмiнь пробирае ii, i сказала собi, що то лише плiд ii уяви. Вiн мав дуже виразнi очi i тримався дуже по-чоловiчому. Погляд, яким вiн глянув на неi, нiяк не обходив iхньоi вiковоi рiзницi й не скидався на теплi, дружнi, братнi погляди, якi дарував iй Жан-Фiлiп. Ксав’е Тома був чоловiком, що розмовляв iз жiнкою, – байдуже, скiльки iй було рокiв. Шанталь питала себе, чи вiн не донжуан, але то було навряд. У ньому не було нiчого вiд фривольноi поведiнки Грегорiо. Ксав’е лише здавався прямим i вiдвертим i не приховував, що вона йому подобаеться. І це приваблювало ii. Вiн видавався дуже щирим, i вона мала вiдчуття, що Жану-Фiлiпу вiн би сподобався. А це було для неi важливо – вона поважала думку свого друга. Можливо, вони могли би якось пообiдати разом, усi трое.

Вона ще раз подякувала Ксав’е за вечерю, коли вiн залишив ii бiля дверей будинку, i помахала рукою, набираючи код. А тодi прошмигнула за дверi й зникла. Всю дорогу до своеi квартири Ксав’е посмiхався на ходу.




Роздiл 5


Першi днi в Мiланi, куди повернулася Бенедетта пiсля паризькоi Бiлоi вечерi, минули гiрше, нiж вона боялася. Хтось устиг повiдомити пресу про народження дiтей Грегорiо, i тепер папарацi постiйно чатували бiля лiкарнi, сподiваючись хоч крадькома побачити його, Аню чи малюкiв, що боролися за життя в кувезах. І коли до лiкарнi iх не допустили, не надавши при цьому жодноi iнформацii, вони почали переслiдувати Бенедетту в Мiланi, фотографувати, коли вона йшла на роботу i з роботи, пiдстерiгати бiля дому. Вiдтак iм лише вдалося отримати знiмок Грегорiо, коли той з похмурим обличчям заходив до готелю «Георг П’ятий», повернувшись узяти деякий одяг. З жодних iнших причин вiн не полишав Аню в лiкарнi. Їм надали кiмнату в пологовому вiддiленнi, в якiй вони фактично жили, кожну годину проводячи в палатi iнтенсивноi терапii новонароджених зi своiми малятами, спостерiгаючи за призначеними iм процедурами, стежачи, як розкриваються й закриваються крихiтнi долоньки, розтискаються пальчики. Двiйнята й досi мали недорозвиненi легенi та проблеми iз серцем i перебували пiд постiйним ризиком. І перед лицем можливоi втрати одного з них чи навiть iх обох Аня миттево подорослiшала. Вона сидiла поряд, не змикаючи сумних очей, а пiзно ввечерi, пiсля годин вiдвiдування, молилася за дiтей у лiкарнянiй каплицi. Грегорiо постiйно був поряд. Вiн перетворився на люблячого батька, яким нiколи в життi не був, i вiдданого чоловiка, яким мав би бути для своеi дружини. Мука, якоi зазнавали вони двое, з кожним днем все бiльше прив’язувала його до Анi. Вiн досi збирався повернутися до Бенедетти, але не уявляв коли i жодного разу не казав про це дiвчинi, зважаючи на постiйний жах, який вони переживали.

Спочатку вiн намагався частiше телефонувати Бенедеттi, але кожен новий день поставав як проблема, що потребувала вирiшення, як перешкода, яку мали долати малюки. Двiйню назвали Клаудiя i Антонiо, i Грегорiо наполiг, щоб лiкарняний священик охрестив iх, що також просочилося у пресу. Коли Бенедетта прочитала це, iй стало зле. Тепер Грегорiо мав цiле життя окремо вiд неi, з двома дiтьми i жiнкою, яка взагалi нiколи не повинна була трапитися на його шляху. І щоразу, як вiн телефонував iй, усе, про що вiн мiг говорити, – це Аня i малюки, ув’язненi у стiнах паризькоi лiкарнi. Бiльше нiкого у його всесвiтi не iснувало. Бенедетту почали жахати його дзвiнки. Усе ж вiн постiйно обiцяв повернутися до неi, як тiльки зможе, що тепер здавалося далеким майбутнiм. Ймовiрно, найближчими мiсяцями цього не станеться. Зараз вiн нiс вiдповiдальнiсть за Аню й малюкiв. Хтось сказав би, що це благородно з його боку, але вiн мав дружину в Мiланi, якiй клявся у коханнi i яку, з його слiв, не хотiв втрачати.

А тим часом Бенедетта намагалася самотужки впоратися з веденням бiзнесу, тривогою обох родин i папарацi, що осадили ii в Мiланi. Минули тижнi вiд народження двiйнят, а преса й досi переслiдувала ii i друкувала фотографii ii засмученого обличчя, бо не могли дiстати фотографiй Грегорiо, Анi чи малюкiв.

Родина Грегорiо була засмучена не менше за ii власну, читаючи цi iсторii. Його батько був розгнiваний на нього, а мати щодня телефонувала Бенедеттi, бажаючи знати, коли вiн повернеться додому, i все, що могла вiдповiсти на це Бенедетта, що гадки не мае. Стан малюкiв трохи покращився порiвняно з тим, в якому вони народилися, але було ще зарано казати, чи виживуть вони i наскiльки недужi залишаться, якщо виживуть. Його мати постiйно ридала у телефонну слухавку про ганьбу, якою вiн укрив iх усiх, про сором, i Бенедеттi доводилося втiшати ще й ii. Їi ж мати казала, що бiльше бачити його не хоче i що вiн зрадив iх усiх.

Бенедетта була настiльки зайнята, опiкуючись ними всiма, що iй майже не вистачало часу подумати. Їхнiй бiзнес одна за одною спiткали кризи. На фабриках почалися проблеми з постачанням шовку, що загальмувало випуск сотень одиниць одягу. В одного iз постачальникiв сталася пожежа в Китаi, знищивши три фабрики, а це означало, що вони не зможуть виконати велике замовлення зi Штатiв. Водночас почалися страйки в iталiйських портах, i закупленi ними товари нiяк не могли потрапити на берег.

Життя Бенедетти перетворилося на постiйне коло страждань i негараздiв, яких було не залагодити. Вона очолювала команду дизайнерiв, але оскiльки Грегорiо був недосяжний у Парижi, iй довелося звалити собi на плечi ще й його частину роботи i приймати всi важкi бiзнесовi рiшення, чим зазвичай займався чоловiк. Дотепер вони були единою командою. Один з його братiв намагався допомогти iй, але вiн мав залагоджувати проблеми на фабриках i не мiг взяти на себе роль Грегорiо. Попри повну безвiдповiдальнiсть в особистому життi, Грегорiо мав гостре дiлове чуття i завжди вмiв вiдвернути катастрофу, перш нiж вона настане. Але не цього разу. Бенедетта почувалася так, нiби на неi навалилося цунамi, коли наприкiнцi червня iй зателефонувала Валерi. Вона не стала випитувати жодних подробиць – лише хотiла, аби Бенедетта знала, що вона думае про неi i шкодуе, що все це сталося. Чутки про проблеми на фабриках доходили до неi, але про це вона теж згадувати не стала. Вона уявляла, що Бенедеттi вже сповна вистачае клопотiв i без розпитувань вiд друзiв.

– Я просто хотiла сказати, що ми тебе любимо i що колись усе найгiрше лишиться позаду i все це буде схожим на жахливий сон, – ось i все, що вона змогла вигадати, аби пiдтримати подругу.

– Це справжнiй кошмар, – голос Бенедетти зривався. День видався особливо невдалим. Контейнерне судно з конче потрiбними iм товарами затонуло бiля узбережжя Китаю внаслiдок шторму. І це обернулося довгою низкою катастроф, кожна з яких лягала на ii плечi. – Усе пiшло шкереберть, що тiльки могло. А тим часом вiн сидить у Парижi з тiею дiвкою та iхнiми дiтьми, i ми не можемо навiть зателефонувати йому. Вiн не хоче, щоб його турбували. Це просто божевiлля, – ситуацiя була вкрай неймовiрною, i Бенедетта говорила, як людина, готова от-от зiрватися. Вперше за двадцять рокiв вона вiдчувала, що бiльше не мае чоловiка. Вiн вже зраджував ii ранiше, i вони пережили це, але ще нiколи його пригоди не сягали такого масштабу. Народження дiтей змiнило все, особливо зважаючи на критичнi обставини, за яких вони народилися.

– Вiн казав що-небудь, – обережно спитала Валерi, – стосовно того, коли зможе повернутися додому?

Вона виходила з того, що вiн усе ж плануе повертатися. Не мiг же вiн бути таким телепнем, щоб покинути дружину заради двадцятитрирiчноi росiйськоi модельки, з двiйнею чи без. Грегорiо поводився жахливо, але дурнем не був, до того ж iхнi сiмейнi бiзнеси настiльки переплелися мiж собою, що неможливо було розiрвати союз, який проiснував понад столiття. Таке рiшення могло знищити iхню справу i iхнi родини, а нiхто з них не хотiв цього.

– Усе, що вiн каже, – це що не може покинути Аню саму в Парижi, а iй бiльше нема з ким бути. Досi невiдомо, чи виживуть немовлята. Вони мають проблеми iз серцем та легенями, бо народилися передчасно. Ось i все, про що вiн говорить, коли телефонуе менi. Поводиться так, нiби це нашi дiти, i начхати йому на бiзнес.

– Хотiла б я тобi допомогти. Ти маеш просто триматися. Рано чи пiзно вiн повернеться додому i до тями, i тодi ти все владнаеш.

– Це я постiйно собi й кажу. Але хто знае, наскiльки вiн збожеволiв тепер? Вiн геть втратив здоровий глузд, – Бенедетту розпирало вiд обурення.

– Спробуй зберiгати спокiй, наскiльки це можливо, – м’яко сказала Валерi.

– Намагаюся, – зiтхнула вона, – але це нелегко. Я тижнями не сплю. Просто лежу без сну i непокоюся цiлу нiч.

Окрiм бiзнесу, яким доводилося керувати за його вiдсутностi, вона мала тi ж самi клопоти, що й будь-яка жiнка, чий чоловiк прижив двох дiтей з майже на двадцять рокiв молодшою за неi коханкою. Вона починала думати, що вiн може залишитися з iншою i взагалi не повернутися додому.

– А як щодо тебе? У Парижi все гаразд?

Вона гадала, що так. Валерi i Жан-Фiлiп мали таке впорядковане життя. Вони були iдеальною парою, мали трьох чарiвних дiтей, добру роботу, чудових друзiв та бездоганний будинок. Вони були прикладом для всiх, i Бенедетта заздрила iм. І не очiкувала отримати у вiдповiдь те, що почула.

– Не зовсiм. У нас самих певна криза. Жан-Фiлiп мае прийняти рiшення щодо своеi роботи, а це завдасть удару вже моiй кар’ерi. Чи нашому шлюбу. Не знаю ще, чому саме. Можливо, iм обом.

Бенедетта була приголомшена цiею звiсткою.

– Менi шкода. Я можу чимось допомогти?

– Нi, ми маемо владнати це самi. Це перша по-справжньому серйозна проблема, яку ми маемо за весь час.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Macarons – французьке печиво з мигдалевого борошна, цукровоi пудри та яечних бiлкiв. П’ер Ерме – видатний французький кондитер, вiдомий новаторським пiдходом до приготування десертiв.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/st-l_dan-ela/chari