Провiдник Свiтлана Румянцева Молодий хлопець Роман i його вiрний пес на прiзвисько Лакi нарештi повертаються додому, у затишний маленький район, батькiвський будинок. Однак iхня радiсть досi затьмарена тими сумними подiями, якi змусили iх колись покинути рiдну домiвку. Роман та Лакi – нерозлучнi друзi, що волею долi залишились на самотi, i в яких нiкого бiльше немае. Однак Лакi iнодi зникае з поля зору, щоб провести час з iншими, рiдними його серцю людьми, батьками Романа. Нiби нiчого незвичайного, аби не одне «але»: батько та мати хлопця загинули понад рiк тому. Таким чином собака стае своерiдним Провiдником мiж двома паралельними свiтами. Вiн чуе, про що говорять люди, i все розумiе. Саме завдяки своiй кмiтливостi та винахiдливостi вiн навiть влаштовуе особисте щастя Романа, знайомлячи його з Майею. Свiтлана Румянцева ПРОВІДНИК – Лакi! Лакi! Великий чорно-рудий собака з шаленою швидкiстю бiгав сквером, махаючи вiд задоволення довгим пухнастим хвостом. Складалося враження, що вiн тривалий час сидiв вдома пiд замком, i от нарештi йому дозволили вдосталь погуляти. Насправдi, як i всi iншi собаки, таку радiсну нагоду вiн мав щодня, тому надто радiти зi звичайноi прогулянки не було причини. Але сьогоднi був особливий день. Вiн почувався задоволеним i схвильованим одночасно, адже знов повернувся у рiднi мiсця, знайомi йому з дитинства, у свiй улюблений парк, що навеснi та влiтку потопав у яскраво-зелених кольорах. Собака на свiй манер привiтався з крислатими старими кленами та дубами-велетнями, обстежив кожен бузковий кущ. Он там, у затiнку, стоiть широка лава зi спинкою, з нiжками, схожими на левовi лапи, бiля яких собака часто спочивав, ховаючись вiд спекотного полуденного сонця. А на цьому мiсцi пiсля дощу завжди утворювалася велика, брудна i така спокуслива калюжа. О, як йому дiставалося вiд хазяiв через ту калюжу! Якщо iншi собаки меланхолiйно пiдходили до неi, нiбито для того, щоб попити води, а насправдi помилуватися своiм вiдображенням, то йому, красеню, розумнику та володарю загадкового й найщасливiшого у свiтi iменi, вся ця маячня була нi до чого. Вiн просто розбiгався i з особливою насолодою щодуху перетинав калюжу, полохаючи мiсцевих голубiв та оббризкуючи перехожих роззяв… – Лакi! Куди ж ти побiг? Час вертатися! – знов пролунав приемний юнацький голос. Собака зробив останне шалене коло, на хвильку затримався бiля улюбленого дубу й з переможним виглядом пiдбiг до хазяiна. Молодий хлопець схвально поплескав собаку по спинi. – Молодець, Лакi. Дякую тобi за пiдтримку. Я теж дуже радий. Ходiмо вже додому. Шлях, що веде до рiдноi домiвки, яким би довгим вiн не був, завжди приемний. Принаймнi, так стверджують фiлософи. Хлопець i собака йшли повiльно, бажаючи вдосталь насолодитися п’янкими запахами та неповторними звуками природи, що тiльки-но прокинулася пiсля зимовоi тишi. Пес трохи притих, вiн вже не гасав по дорозi, проте продовжував пильно придивлятися. У парку майже нiчого не змiнилось, та й що могло змiнитися за пiвтора роки? Хiба що кущi набули iншоi форми та трохи пiдросли дерева. Так, дерева пiдросли. Он той маленький каштан ранiше не утворював тiнi. Друзi вийшли з парку та попрямували неширокою дорогою, що пролягала уздовж затишного спального району, розташованого в пiвденнiй частинi мiстечка. Вулиця, попри своi незначнi розмiри, слугувала для тутешнiх мешканцiв основною життево-необхiдною магiстраллю, а через свою вiддаленiсть вiд мiськоi метушнi, була тихою i часом малолюдною. Немов молодий весняний струмок, що взявся невiдомо звiдки, вулиця грайливо, майже кокетливо звивалася, повертаючи то лiворуч, то праворуч, потiм зненацька випрямлялася, немов натягнута струна, i далi пролягала рiвною широкою стрiчкою. З обох ii «берегiв» в оточеннi фруктових дерев стояли одно- та двоповерховi цеглянi будинки з просторими подвiр’ями, якi господарi використовували на свiй смак i розсуд. Двори вiддiлялися один вiд одного невисокими дерев’яними парканами чи живоплотом, що мальовниче виглядав навеснi та влiтку. Мешканцi району мали рiзнi професii та уподобання, але незвична природна тиша вабила сюди людей творчих. Недарма тут проживали письменники, художники, поети та iншi митцi. Подейкували, що повiтря тут було якесь особливе, розряджене, як у горах, насичене киснем та настiльки просякнуте якимось творчим потенцiалом, що звичайнi трудяги (а були серед них i пожежники, i продавцi, i поштарi) рано чи пiзно починали захоплюватися мистецтвом. Неквапливо крокуючи вулицею, юнак та його чотирилапий друг завважили неподалiк кумедного дядечка, який iз особливим натхненням поливав iз великоi лiйки своi квiти, мурликаючи собi пiд нiс. Якiсь молодики у спортивному одязi та навушниках здiйснювали ранкову пробiжку й теж щось приспiвували у такт музицi, яку чули лише вони. На одному iз яскраво-зелених ганкiв порсалася лiтня жiночка. Вона витягала з горшикiв квiтучу розсаду i висаджувала ii у землю. Раз у раз вона пiдiймала голову та замрiяно прислухалася до звукiв фортепiано, що лунали iз сусiднього будинку. – Вiтаю тебе, Романе! – весело промовила жiнка, пiднiмаючись з колiн та повiльно розгинаючи затерплу спину. – Привiт, Лакi, мiй любчику! – Доброго ранку, панi Лiдiе! – привiтався хлопець, пiдходячи до паркану, а собака тим часом жваво пролiз у прочинену хвiртку, нахабно вибрався на квiткову клумбу, де щойно кипiла робота, i заходився обнюхувати садовi приладдя. – Як ваше здоров’я? Погода сьогоднi гарна. – Тримаемось, – бадьоро вiдповiла стара панi, поправляючи неслухняне пасмо сивого волосся, що вибилося з-пiд хустинки. – А погода, ти ж знаеш, у нас завжди чудова. Вони ще трохи потеревенили, не помiчаючи (а може й не бажаючи помiчати) того, як Лакi повiльно, але з методичною наполегливiстю копирсався у вологiй землi й вже встиг вирити лапами неглибоку ямку. – Уявляеш, Романе, той старий будинок, що стоiть майже навпроти вашого, досi порожнiй, – зауважила панi Лiдiя. – Дивно. Мене особисто вiн завжди приваблював. Невже досi нiкому не спав на око? – розмiрковував хлопець. – Я любив бавитися на його подвiр’i, адже товаришував з дiтьми господарiв. – Так, але дiти виросли та роз’iхалися в рiзнi боки, батьки подалися в iнше мiсто доглядати старих родичiв, а будинок чи то продали чи передали в оренду якiйсь агенцii з нерухомостi. – Я пам’ятаю, але це було давно. Невже досi нiхто не цiкавився будинком? – Чому ж нi? – зi знанням справи вiдповiла панi Лiдiя. – Ранiше часто приiжджали на оглядини, але так нiхто й не оселився. Вона злегка зiтхнула, замислившись про щось особисте. Ще трохи постояли. Збираючись iти, хлопець нахилився ближче до сусiдки та зазирнув iй у вiчi. – Дякую вам, панi Лiдiе, що весь цей час доглядали за нашим садочком, – мовив вiн. – Та що ти, любий! – похопилася жiнка. – Менi це зовсiм не складно i дуже приемно. Я цiлими днями порсаюсь на городi, бувае залишаеться зайва розсада, то я й до вашого квiтника саджаю. Мiй старий цiлком схвалюе. Роман кивнув головою на знак розумiння, проте знав, що нiчого зайвого у панi Лiдii не водиться. Вони з чоловiком живуть дуже скромно i не мають можливостi купувати абищо заради розваги. – А я привiз вам подарунок. Випадково зайшов у кафе, побачив iх i одразу згадав про вас, – сказав хлопець i дiстав iз сумки невелику коробку з вафельними тiстечками у формi трикутника. – А твоi ласощi вдома, – звернувся вiн до собаки, побачивши зацiкавлення в його очах. – Дякую, але нащо, синку? – сором’язливо прощебетала панi Лiдiя. – Ви ж допомагаете нам. – Але… – Панi Лiдiе, попереджаю, я привiз iх iз «мiста». Пiсля цих слiв старенька ледi, що майже боготворила «мiсто» (так називали мешканцi району гучний адмiнiстративний центр) i все, що з ним пов’язано, ще раз щиро подякувала i уже без вагань взяла пакунок. Роман попрощався та пiшов далi вулицею. Собака з брудною вiд вологоi землi мордою попрямував за ним. На пiвдорозi Лакi ще раз заздрiсно i тужливо озирнувся на пакуночок з вафлями, що досi тримала у руках панi Лiдiя, потiм труснув головою, нiби скидаючи з себе ману, i весело побiг вперед. За мить вiн вже повнiстю перемкнув свою уяву на бiльш важливi, на його думку, речi. Адже молодостi притаманно вмiння швидко забувати. * * * Неширока вулиця, уздовж якоi цим погожим суботнiм ранком прямували хлопець та собака, нарештi привела iх до охайного двоповерхового будинку. Вiн був не новим, однак виглядав дуже пристойно, особливо у порiвняннi з iншими старожилами, що залишилися ще з минулого столiття. За своею архiтектурою будинок практично нiчим не вiдрiзнявся вiд сусiдських, та було в ньому щось особливе, рiдне, навiть загадкове. Принаймнi для Романа та Лакi, якi знали i любили його з дитинства. Навколо будинку розкинувся невеликий садочок, де пiд тiнню фруктових дерев стояла широка гойдалка з м’яким матрацом замiсть сидiння та навiсом iз нiжно-зеленоi матерii. Роман штовхнув рукою хвiртку i впевнено ступив на кам’яну дорiжку, що бiгла прямiсiнько до вхiдних дверей. Обабiч вже почала прокльовуватись молода трава, а квiткова клумба, оформлена у виглядi пелюсток, майорiла весняними первiстками – рiзнобарвними крокусами та бiлими конвалiями. Пройшовши знайомою стежиною, Роман пiднявся на першу сходинку парадного входу i на хвильку зупинився. Потiм неквапливо розвернувся, розправив широкi плечi i жадiбно вдихнув велику порцiю весняного повiтря, настiльки свiжого та чистого, що у хлопця трохи запаморочилося в головi. Вiн присiв на ганку. Вдавалася взнаки моральна та фiзична втома: вони з Лакi лише вчора ввечерi приiхали додому, й, не маючи сил i бажання пiднятися сходами нагору, де розмiщувалася спальня, буквально впали на диван, що стояв посеред вiтальнi. Так, напiвлежачи, у важкiй напiвдрiмотi, вкрившись лише м’яким пледом та обiймаючи собаку, що мiцно спав, Роман провiв цю неспокiйну нiч. Вiн роззирнувся. Навколо панувала неймовiрна тиша, адже бiльшiсть мешканцiв ще вiдсипалися за весь довгий робочий тиждень. Та чи може взагалi тиша бути цiлковитою? Природа нiколи не дрiмае. З настанням свiтанку заснували туди й назад по своiх чисельних справах маленькi трудiвники, яких i не побачиш на землi з висоти людського зросту; птахи, сидячи на тонкому гiллi, виспiвували завченi серенади; молоде весняне листя колихалося вiд найменшого подиху вiтру, а новi трав’янi паростки, немов маленькi голочки, з шурхотом пробивалися з-пiд землi. Роману з його творчою та чутливою натурою навiть здалося, що вiн чуе, як несе своi темнi води велична рiка, яка не так давно звiльнилася вiд ненависних крижаних кайданiв. Але все це було лише в його уявi, адже набережна була далеко звiдси. Отак сидячи на сходинках, хлопець дiстав iз кишенi куртки зв’язку ключiв на довгому ланцюжку i почав несвiдомо перебирати iх пальцями, неначе чотки. Сонце на декiлька хвилин зникло за хмарами, але згодом засяяло з бiльшою силою, зiгрiваючи своiм жовтогарячим промiнням оселi маленького мiстечка, яке потроху прокидалося. Лакi теж не збирався так швидко, а головне, безславно, закiнчувати вранiшню прогулянку, тому не квапився заходити до оселi. Нащо позбавляти себе радостi ще трохи побiгати подвiр’ям i побайдикувати? Спостерiгаючи за невимушеною поведiнкою собаки, його хаотичними та непередбачуваними рухами, безкiнечними намаганнями спiймати все те, що повзало чи лiтало, юнак посмiхнувся. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/rumyanceva_sv-tlana/prov-dnik