Убивство у Мюнхенi. По червоному слiду
Сергiй Плохiй


Новий твiр Сергiя Плохiя – «Убивство у Мюнхенi. По червоному слiду». Автор на основi архiвних матерiалiв та протоколiв суду пише iсторiю одного з найвiдомiших агентiв КДБ, вбивцi Степана Бандери i Лева Ребета, Богдана Сташинського. Детально i вичерпно описаний день, коли був убитий провiдник ОУН, а також слiдство, що велося пiсля подii.

Автор пропонуе новий погляд на долю Сташинського, чия iсторiя е головною у цьому творi. Це драма людини, яку держава змусила зрадити власну сiм’ю, народ, навчила вбивати спiввiтчизникiв. Переконавши себе в тому, що служить вищiй метi, Сташинський пiднявся на вершину кiлерськоi iерархii, здобув визнання на найвищому рiвнi, але постав проти держави, яка контролювала його протягом усього життя.





Сергiй Плохiй

Убивство у Мюнхенi. По червоному слiду








Видаеться з дозволу Basic Books, an imprint of Perseus Books LLC. (США) та лiтературного агентства Олександра Корженевського (Росiя)

Перекладено за виданням

Plokhy S. The Man with the Poison Gun. A Cold War Spy Story / Serhii Plokhy. – New York: Basic Books, A Member of the Perseus Books Group, 2016 – 384 p.



© Serhii Plokhy, 2016

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб сiмейного дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016




Передмова


Восени 1961 року, коли радянськi й американськi танкiсти напружено дивилися у прицiл через новий кордон мiж двома Берлiнами, британський оперативник Дейвiд Корнвел, якого свiт знае пiд псевдонiмом Джон Ле Каре, задумував свiй перший роман – «Шпигун, що прийшов з холоду», – а захiднонiмецька полiцiя допитувала радянського шпигуна.

Худорлявий тридцятирiчний чоловiк мав паспорт на iм’я Йозефа Лемана, громадянина Нiмецькоi Демократичноi Республiки, але назвався Богданом Сташинським i сказав, що вiн громадянин Радянського Союзу. На допитi чоловiк зiзнався, що вистежив i убив у Мюнхенi двох провiдних дiячiв украiнськоi емiграцii, Лева Ребета i Степана Бандеру. Інструментом убивства стала нова, спецiально розроблена зброя: пiстолет-спрей, який стрiляв рiдкою отрутою i не лишав слiдiв. Степана Бандеру вважав особистим ворогом сам Микита Хрущов – до того, як стати на чолi СРСР, вiн багато рокiв пропрацював в Украiнi i розумiв, що до чого. Комiтет державноi безпеки не раз намагався iх лiквiдувати, i врештi-решт це зробив Сташинський.

Свiдчення Сташинського, з яких випливало, що Кремль причетний до полiтичних убивств за кордоном, стали сенсацiею, справжнiм шоком для свiту мiжнародноi полiтики i шпiонажу. Справа Сташинського вплинула на тактику Радянського Союзу в холоднiй вiйнi i змусила КДБ вiдмовитися вiд широкомасштабноi практики убивств за кордоном. Вона ж зруйнувала кар’еру Александра Шелепiна, який плекав надiю заступити Микиту Хрущова й Леонiда Брежнева на вершинi влади. Крiм того, iсторiя Сташинського серйозно вплинула на юридичну практику в Захiднiй Нiмеччинi – нiмецькi суди почали по-iншому ставитися до справ проти нацистських злочинцiв. Спираючись на прецедент Сташинського, пiдсуднi будували захист на тому, що вони просто виконували накази, а головнi винуватцi – тi, хто цi накази вiддавав. Врештi-решт, законодавцi змiнили закон, щоб нацистськi злочинцi не могли розiгрувати «партiю Сташинського».

У Сполучених Штатах справу Сташинського розглядав окремий пiдкомiтет Сенату, i ii матерiали було враховано у висновках комiсii Ворена з розслiдування вбивства Джона Кенедi. Багато прихильникiв теорii змови досi впевненi, що Лi Гарвi Освальд отримав пiдготовку в КДБ, так само як Богдан Сташинський.

Історiя Сташинського полонила уяву захiдного свiту. Розлогу статтю цiй справi присвятив журнал «Лайф»; вона фiгуруе в незмiнно популярнiй книжцi «Великi шпигунськi iсторii», яку упорядкував колишнiй голова ЦРУ Ален Далас. У романi Яна Флемiнга «Людина iз золотим пiстолетом» Джеймс Бонд, дезорiентований радянськими спецслужбами, стрiляе у свого ж начальника з пiстолета-спрея, зарядженого цiанiдом. Теле- i радiопередачi про Сташинського йшли по всьому свiту. Про нього написано багато книжок, знято кiлька документальних фiльмiв, е як мiнiмум два романи, двi п’еси i художнiй кiнофiльм.

Десятилiттями КДБ заперечував будь-який зв’язок зi Сташинським, десятилiттями ЦРУ не мало абсолютноi впевненостi, що ця iсторiя правдива. Навiть сьогоднi деякi автори стверджують, що Сташинського спецiально вiдправили на Захiд з дезiнформацiею, щоб прикрити реальних агентiв, якi й виконали смертоносне завдання.

Цю книгу написано на основi нових, ранiше недоступних джерел, якi дають нарештi змогу розiбратися з рiзними теорiями i чутками про справу Сташинського. Його iсторiю показано в широкому контекстi холодноi вiйни – запеклоi боротьби двох iдеологiй, культур i систем – i внутрiшньоi полiтики авторитарноi радянськоi держави, яка чинила руйнiвний вплив на суспiльство по схiдний бiк залiзноi завiси.

Бiльшiсть iз того, що ми знаемо про Богдана Сташинського, його злочин i кару, зводиться до матерiалiв судового процесу в Карлсруе в жовтнi 1962 року. Тепер цi вiдомостi можна доповнити щойно розсекреченими архiвними матерiалами Центрального розвiдувального управлiння США, Комiтету державноi безпеки СРСР i польських спецслужб, а також спогадами й iнтерв’ю колишнiх працiвникiв КДБ. Окремi епiзоди iсторii Сташинського знайшли пiдтвердження в берлiнських цвинтарних реестрах, а завдяки iнтерв’ю, яке менi пощастило провести з колишнiм керiвником пiвденно-африканськоi полiцii, вдалося простежити шлях Сташинського у ПАР. Не виключено, що Сташинський i досi живе там, звиклий постiйно озиратися через плече.














Пролог


П’ятнадцяте жовтня 1959 року випало на четвер. У Мюнхенi стояв сонячний ранок. Минула одинадцята година. Трамвай з центру зупинився на мосту Людвiга через рiчку Ізар.

– «Нiмецький музей», – оголосив кондуктор.

Нiмецький музей науки i технологiй мав до вiйни найбiльшу у свiтi колекцiю наукових артефактiв. Головний корпус музею розташовувався на островi – йти вiд зупинки зовсiм близько. На фасадi досi виднiються слiди бомбардувань – в останнi роки вiйни авiацiя союзникiв перетворила центр Мюнхена на порох. Туристам вiдкриваеться й картина повоенного вiдновлення: старе музейне примiщення вiдбудували, а прямо через рiчку, на розбомбленiй Цепелiнштрасе звели новi корпуси. Дверi трамвая вiдчинилися.

Худорлявий чоловiк рокiв тридцяти, який стояв на мосту Людвiга, iнтересу до трамвая не виявив. Пропустив вiн i трамвай у протилежному напрямку в бiк Карлспляц i Гауптбангоф – центрального залiзничного вокзалу. Заходити в музей вiн теж не збирався. Стояв собi на мосту й дивився на рiчку i Цепелiнштрасе. Потiм пiшов по вулицi до будинку № 67, пiд яким запаркувався синiй «Опель-капiтан». Пiдiйшов на вiдстань, з якоi можна роздивитися номер, потiм повернувся на мiст i далi спостерiгав за машиною i будинком. Нарештi десь опiвднi сталося те, що вiн, очевидно, хотiв побачити, – з будинку вийшов чоловiк рокiв п’ятдесяти з молодшою жiнкою, i вони сiли в авто. Машина поiхала по Цепелiнштрасе вiд мосту. Спостерiгач провiв авто очима. Щойно «Опель» зник з поля зору, вiн сiв на перший-лiпший трамвай у бiк центру.

За чверть години молодик з моста Людвiга вже був на iншому кiнцi мiста, зiйшовши з трамвая на Масманплятц. Пройшов до рогу найдовшоi в Мюнхенi Дахауерштрасе i коротшоi Зандштрасе. Потiм повернув праворуч i пiшов по Крайтмайрштрасе в бiк собору Св. Бенно в кiнцi вулицi. Проходячи повз новий будинок за номером 7, вiн зазирнув в арку, яка вела у двiр до гаражiв, але сподiваного не побачив: синього «Опеля-капiтана» там не було. Чоловiк повернувся на Дахауерштрасе i знову пiшов по Крайтмайрштрасе, час вiд часу поглядаючи на годинник. Нарештi вiн побачив, як «Опель-капiтан» повернув з-за рогу Дахауер i Зандштрасе. Номер збiгався – М-DA 105.

Машина заiхала в арку будинку № 7, i молодик теж пiшов у тому напрямку. Вiн дiстав з кишенi цилiндричний предмет, загорнутий у газету. Авто стояло перед вiдкритими воротами гаража, водiй щось вивантажував. Чоловiк пiдiйшов до дверей у будинок i вiдкрив iх ключем. Потiм замкнув дверi зсередини i трохи пiднявся по сходах – вiн вирiшив почекати, поки власник «Опеля-капiтана» увiйде у будинок. Раптом згори залунав жiночий голос:

– До побачення! – Хтось почав спускатися сходами.

Молодик занервувався. Що робити? Пiти назад означае натрапити на власника авто. Вiн вирiшив повернутися на перший поверх i стати обличчям до лiфта так, щоб випадковий свiдок його не розгледiв. Натиснув кнопку лiфта. За кiлька секунд почулися кроки – судячи за стукотом пiдборiв, це була жiнка. Вона вiдчинила дверi й вийшла на вулицю. Чоловiк повернувся на попередню позицiю на сходи мiж першим i другим поверхами, звiдки його не було видно. Невдовзi вiн почув, як вiдчинилися дверi. Це був власник «Опеля» з Цепелiнштрасе. Вiн був сам.

Молодик не вперше був у цьому будинку. Кiлька мiсяцiв тому вiн знайшов iм’я власника авто в мюнхенському телефонному довiднику, воно ж значилося на двернiй табличцi – Стефан Попель, квартира 7. Вiн стежив за Попелем багато разiв, одного разу навiть бачив, як той ставить машину пiд гаражем. Хотiв пiдiйти, але востанне не наважився. Кiлька разiв пробував увiйти в будинок i почекати Попеля там, але дверi були зачиненi, i вiн навiть зламав ключ, намагаючись вiдкрити iх силою. Тепер вiн мав правильнi ключi – вхiднi дверi проблемою не були.

Вiн довго готувався до цього моменту. І ось вiн прийшов. Стефан Попель, невисокий приземкуватий чоловiк iз залисинами, стояв прямо перед ним, висмикуючи ключ iз замка. Вiн стискав ключ у лiвiй руцi i притримував дверi ногою. Лiктем утримував якiсь пакети. Один був вiдкритий – у ньому лежали помiдори. Молодик нахилився, нiби зав’язуючи шнурки, – вiн розумiв, що ця поза здаеться штучною, але не хотiв пiдходити до Попеля, поки дверi вiдчинено. У голову лiзли сумнiви: а раптом момент непiдходящий? Потiм встав, наблизився до дверей i спитав:

– Щось не гаразд? – Свiй же голос здався чужим i далеким.

– Тепер все добре, – вiдповiв чоловiк.

Молодик взявся за дверну ручку лiвою рукою. Вiн був готовий вийти на вулицю. У цей момент його права рука з предметом, загорнутим у газету, випрямилася. Вiн спрямував предмет в обличчя Попеля. Хлопок. Попель раптом вiдхилився вбiк i назад. Як вiн упав, молодик уже не бачив. Вiн вийшов надвiр i зачинив за собою дверi… Повернув налiво i пiшов по Ерцгiсерайштрасе. Потiм повернув на Нiмфенбургерштрасе i пiшов у бiк центру. Поклав цилiндричний предмет у кишеню, дiстав носовичка i продихався через нього. Нарештi вiн це зробив. Сташинський виконав завдання[1 - Richard Deacon and Nigel West, Spy! Six Stories of Modern Espionage (London, 1980), 127; Karl Anders, Murder to Order (New York, 1967), 51–54; Московськi вбивцi Бандери перед судом, ред. Данило Чайковський (Мюнхен, 1965), 194–198 [Цитати зi стенограм суду, опублiкованих в цьому виданнi, подано за сучасним правописом, осучаснено також слововжиток. – Прим. пер.].].






Бiйцi Украiнськоi повстанськоi армii. Галичина, 1948 р. Повстанцi УПА, вiдомi як «бандерiвцi», не припиняли органiзованоi збройноi боротьби проти радянськоi окупацii протягом бiльш нiж десяти рокiв пiсля вторгнення Червоноi армii в Захiдну Украiну

(Фото: Павло Гранюк / Центр дослiджень визвольного руху [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/photoarchive/%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96-%D0%B1%D0%BE%D0%B9%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8)






Богдан Сташинський (праворуч). Львiв, лютий 1951 р. У квiтнi 1950 року його було завербовано радянськими спецслужбами для агентурноi роботи проти УПА. 19-рiчний Сташинський, який до цього часу активно допомагав пiдпiллю, погодився на спiвпрацю, щоб уникнути арешту. На фото, зробленому таемною камерою, вiн зображений пiд час зустрiчi зi знайомим. Держбезпека пiдозрювала його в подальшiй спiвпрацi з пiдпiллям. За кiлька тижнiв Сташинський долучиться до боiвки УПА i видасть ii командира Івана Лабу та iнших повстанцiв

(Фото: Справа оперативноi розробки агента «Тарас» / Архiв Служби зовнiшньоi розвiдки Украiни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fp=5402.html) https://was.media/2017-03-23-delo-bogdana-stashinskogo/)






Членський квиток товариства «Динамо», виписаний Богдану Сташинському (на пiдставне iм’я Григорiя Мороза) пiд час його навчання в Киiвськiй школi держбезпеки, де вiн перебував з 1952 по 1954 р. Крiм стрiльби, керування машиною та умiння уникати стеження, Сташинського посилено навчали нiмецькоi мови

(Фото: Справа оперативноi розробки агента «Тарас» / Архiв Служби зовнiшньоi розвiдки Украiни [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fp=5402.html) https://was.media/2017-05-19-kak-gotovili-ubijcu-bandery/)






Восени 1954 р. Богдан Сташинський прибув до Кралсгорсту, передмiстя Схiдного Берлiна, де перебував апарат уповноваженого Комiтету державноi безпеки – КДБ СРСР у Нiмеччинi. Працiвники апарата (частина з них у довготермiновому вiдрядженнi з Украiни) вели агентурну вiйну проти центрiв украiнськоi емiграцii в Захiднiй Нiмеччинi, не зупиняючись перед такими методами, як залякування, викрадення людей та терористичнi акти проти керiвникiв емiграцii. Зупинка мiськоi електрички Берлiн – Карлсгорст

(Фото автора, сiчень 2014 р.)






Першою жертвою Сташинського став керiвник опозицiйного до Степана Бандери крила ОУН, головний редактор газети «Украiнський самостiйник» та колишнiй в’язень Аушвiцу Лев Ребет. Розрахунок КДБ – у вбивствi звинуватять Бандеру та його прихильникiв, i це спричинить подальший розкол в емiграцii

(Фото / Центр дослiджень визвольного руху [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B6%D1%8F-%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B2-%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%D1%94%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%83)






Сташинський iде сходами назустрiч Леву Ребету, витягаючи з кишенi загорнуту в газету таемну зброю – заряджений цiанiдом металевий цилiндр, який стрiляе отруйними парами i вбивае, не залишаючи слiду. Нiмецькi лiкарi дiйшли висновку, що Ребет помер вiд серцевого нападу

Фото iнсценiзацii вбивства Ребета з архiву Мюнхенськоi кримiнальноi полiцii, вересень 1962 р.

(Московськi вбивцi Бандери перед судом: збiрка матерiалiв / за ред. Данила Чайковського. – Мюнхен, 1965.– 695 с., збiрка фотографiй пiсля с. 695)






Наступною жертвою Сташинського радянськi керiвники обрали Степана Бандеру, який пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни залишився в емiграцii. Бандера був символом нацiоналiстичного спротиву радянському режиму. Сташинський вперше побачив Бандеру пiд час його виступу на панахидi за вбитим радянськими спецлужбами засновником ОУН – Євгеном Коновальцем. Роттердам, травень 1958 р.

(Фото / Центр дослiджень визвольного руху. – Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/taxonomy/term/31/0?page=4)






Вхiднi дверi мюнхенського будинку, у якому на третьому поверсi мешкав Степана Бандера з родиною. Сташинський кiлька разiв пiдбирав ключi до вхiдних дверей. 15 жовтня 1959 р. за допомогою виготовленоi у Карлсхорстi вiдмички вiн легко вiдкрив дверi й чекав на прибуття Бандери у пiд’iздi

(Фото автора, 2013 р.)






Сташинський на сходах поправляе взуття, чекаючи, поки Бандера, який тiльки-но зайшов у пiд’iзд, зачинить за собою дверi. У правiй руцi – загорнутий у газету новий удосконалений отруйний прилад

Фото iнсценiзацii вбивства Бандери з архiву Мюнхенськоi кримiнальноi полiцii. Вересень, 1962 р.

(Московськi вбивцi Бандери перед судом: збiрка матерiалiв / за ред. Данила Чайковського. – Мюнхен, 1965.– 695 с., збiрка фотографiй пiсля с. 695)






Удосконалений отруйний пiстолет, яким Сташинський вбив Степана Бандеру. Замiсть одного зарядженого цилiндра вiн мав два, щоб вбити не тiльки Бандеру, а й охоронця, якщо той трапиться поруч. Сташинський натиснув на два спусковi гачки водночас. Залишки цианiду в легенях Бандери дозволили лiкарям припустити, що ця смерть, на вiдмiну вiд смертi Ребета, не була природною

Фото з архiву Мюнхенськоi кримiнальноi полiцii. Вересень, 1962 р.

(Московськi вбивцi Бандери перед судом: збiрка матерiалiв / за ред. Данила Чайковського. – Мюнхен, 1965.– 695 с., збiрка фотографiй пiсля с. 695).






Степан Бандера у трунi. Його смерть i похорон 20 жовтня 1959 р., всупереч розарахункам Кремля, не спричинили нових розколiв в ОУН, змiцнивши натомiсть солiдарнiсть мiж рiзними групами емiграцii

(Фото / Центр дослiджень визвольного руху. – Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/taxonomy/term/31/0?page=4)






Фото весiлля Сташинського та Інге Поль. Схiдний Берлiн, квiтень 1960 р. За вбивство Бандери Сташинського було нагороджено орденом Бойового червоного прапора, але головне – вiн переконав голову КДБ Олександра Шелепiна дозволити йому одружитися з громадянкою Схiдноi Нiмеччини, Інге Поль, яка невдовзi переконае Сташинського втекти на Захiд. Подружжя перетнуло кордон мiж Схiдним i Захiдним Берлiном ввечерi 12 серпня 1961 р., усьго за кiлька годин перед початком будiвництва Берлiнськоi стiни

(Richard Deacon and Nigel West. Spy! Six Stories of Modern Espionage. London, 1980, с. 125 р.)






На допитах у захiдно-нiмецькiй полiцii Сташинський розповiв про обставини скоених ним злочинiв. Вiн назвав iмена офiцерiв КДБ з якими вiн був на зв’язку, зокрема свого куратора з Карлсгорсту Олексiя Деймона (на фото), якого вiн знав як Сергiя Деймона. У листопадi 1959 р. за успiшне здiйснення «особливо важливого завдання» пiдполковник Деймон був достроково представлений до звання полковника

(Фото з особистоi справи Олексiя Деймона / Архiв Служби безпеки Украiни, ф. 12, спр. 17587)






Наступник Деймона у Карлсгорстi пiдполковник Олександр Святогоров був вiдповiдальний за Сташинського пiд час втечi останнього iз Схiдного Берлiна в серпнi 1961 р. Разом з iншими офiцерами КДБ Святогорова вiдкликали до Москви, заарештували i пiсля кiлькох мiсяцiв у слiдчому iзоляторi Луб’янки й понизили у званнi й звiльнили з КГБ

(Фото з архiву Служби безпеки Украiни)






Частина перша. Таемний агент



1. Викликае Кремль

Микита Хрущов, вайлуватий, але дивовижно енергiйний майбутнiй керiвник Радянського Союзу, якраз виступав перед викладачами i студентами львiвських вишiв, коли на трибуну передали записку з проханням негайно зателефонувати до Москви. На календарi було 1 грудня 1949 року.

Львiв був на особливому рахунку у Москвi. До Другоi свiтовоi вiйни мiсто належало Польщi, але 1939-го пiсля пакту Молотова – Рiббентропа увiйшло до складу СРСР. Радянсько-нiмецька дружба протривала недовго – вже в червнi 1941-го Захiдну Украiну окупували нiмцi, але в липнi 1944-го радянська влада повернулася. Вiдтодi вона активно утверджувалася в регiонi й переконувала мiсцеве населення прийняти переваги соцiалiзму, що було непросто, адже украiнцi продовжували боротьбу за власну державу. За кiлька тижнiв до виступу Хрущова украiнське нацiоналiстичне пiдпiлля лiквiдувало письменника-комунiста Ярослава Галана, чiльного пропагандиста нового режиму. Хрущов поставив справу на особистий контроль i приiхав у Львiв ознайомитися з ходом слiдства. Один iз убивць виявився студентом, i Хрущов вирiшив виступити перед освiтянами i партактивом з доповiддю про небезпеки нацiоналiзму.

Прохання подзвонити в Москву заскочило Хрущова зненацька. Вiн закiнчив промову, закликав студентiв рiшуче боротися з нацiоналiзмом i антирадянським пiдпiллям, вийшов iз зали i зателефонував у Москву. Хрущова з’еднали Георгiем Маленковим, пiдручним Сталiна, який вiдповiдав у ЦК за кадрову полiтику. Маленков велiв йому повертатися в Москву.

– Наскiльки термiново? – спитав Хрущов.

– Як тiльки зможеш. Прилiтай завтра, – вiдповiв Маленков[2 - Див.: Nikita Sergeevich Khrushchev, with an introduction, commentary, and notes by Edward Crankshaw, translated and edited by Strobe Talbott, Khrushchev Remembers (Boston, 1970), 262. (рос. видання: Никита Хрущов, Время, люди, власть. Воспоминания в 4-х кн. (М.: Моск. новости, 1999)); Дмитрий Веденеев и Сергей Шевченко, «Признался!.. Забирайте!», 2000, 14 февраля 2002; Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: ABorderland City Between Stalinists, Nazis and Nationalists (Ithaca, NY, 2015), 242–248; Юлiя Кисла, «Пост iменi Ярослава Галана». Осiннiй атентат у Львовi, Украiна модерна, 6 сiчня 2014, http://uamoderna.com/blogy/yuliya-kisla/kysla-galan.].

Хрущов гадав, який же сюрприз чекае на нього цього разу. Три роки тому Сталiн начебто у покарання за те, що Хрущов просив у Москви допомоги пiд час голоду 1946–1947 рокiв, перевiв його з посади першого секретаря ЦК компартii Украiни на менш впливову посаду голови Ради мiнiстрiв УРСР. Про те, щоб допомогти голодним людям, зменшивши план хлiбозаготiвель, i мови не було. Прохання Хрущова Сталiна дратували, i вiн замiнив його на Лазаря Кагановича, одного з органiзаторiв голоду 1932–1933 рокiв, вiд якого в Украiнi померло до 4 мiльйонiв осiб. Хрущов зрозумiв лiнiю партiю, повернувся у стрiй i без жалю вичавлював iз виснаженого селянства план хлiбозаготiвель. Унаслiдок повоенного голоду померло до мiльйона людей. У кiнцi 1947 року Сталiн повернув Хрущова на посаду першого секретаря[3 - William Taubman, Khrushchev: The Man and His Era (New York, 2004), 179–207.].

Але чого Сталiн хотiв цього разу? Невже виклик у Москву пов’язаний з убивством Галана i неспроможнiстю Хрущова придушити украiнське пiдпiлля? Украiнських партизан зазвичай називали «бандерiвцями» – за iменем Степана Бандери провiдника найрадикальнiшого крила Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. Судячи зi спогадiв Хрущова, вiн уперше почув про Бандеру 1939 року, коли Захiдна Украiна увiйшла до складу Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки, якою вiн керував. Бандера вiдбував пожиттеве ув’язнення за участь у вбивствi мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi 1934 року. Пiсля нападу Нiмеччини i СРСР на Польщу йому вдалося вийти на волю i не потрапити до рук чекiстiв. «Тодi його дii нам iмпонували, – згадуватиме Хрущов, – вiн виступив проти мiнiстра внутрiшнiх справ у реакцiйнiй польськiй державi. […] Але цi акцii були здiйсненi групами, якi не були друзями Радянського Союзу, а були його противниками, нацiоналiстами, якi ненавидiли радянський лад, тож нам слiд було це врахувати».

Коли Сталiн домовився з Гiтлером про розподiл сфер впливу у Схiднiй Європi i забрав собi Захiдну Украiну i Захiдну Бiлорусiю, а потiм прибалтiйськi краiни, Буковину i Бессарабiю, у старому керiвництвi ОУН стався розкол, i фракцiя Бандери зробила ставку на Нiмеччину. Сподiвання бандерiвцiв на швидкоплинну нiмецько-радянську вiйну здiйснилися з неймовiрною швидкiстю. 22 червня 1941 року нiмецька армiя перейшла радянський кордон i почала стрiмкий наступ на схiд – Червона армiя вiдступила iз Захiдноi Украiни. 30 червня 1941 року, через тиждень пiсля нападу нiмцiв на колишнiх союзникiв, бандерiвцi проголосили незалежну украiнську державу.

Однак незалежна Украiна в плани нiмцiв не входила: вони прагнули здобути «життевий простiр» – звiльнити цю територiю вiд мiсцевого населення для нiмецьких колонiстiв. Гестапо заарештувало провiд бандерiвськоi фракцii й вимагало вiдкликати декларацiю. Бандера вiдмовився й бiльшу частину вiйни провiв у нiмецькому концтаборi Заксенгаузен. Два його брати загинули в Освенцимi. «…Коли Бандера побачив, що нiмцi i не думають виконувати обiцянку створити незалежну Украiну, вiн повернув своi загони проти них, – згадував Хрущов, – але при цьому не перестав ненавидiти Радянський Союз. Пiд кiнець вiйни вiн воював i проти нас, i проти нiмцiв»[4 - Див.: Khrushchev, Khrushchev Remembers, 146–147.].

Пiсля звiльнення iз Заксенгаузена Бандера втiк до Австрii. Збройну боротьбу очолювали iншi люди, якi iнодi жодною мiрою не стосувалися далекого лiдера, але iм’я Бандери лишилося символом пiдпiлля. Хрущов згадував: «Пiзнiше ми стикнулися з Бандерою, i вiн завдав нам дуже багато неприемностей. Ми втратили тисячi людей уже пiсля вiйни, коли розгорнулася запекла збройна боротьба украiнських нацiоналiстiв проти радянськоi влади». Станом на 1944 рiк, коли Бандера сидiв у таборi, украiнськi нацiоналiсти мали стотисячну Украiнську повстанську армiю, але радянська влада продовжувала називати цих воякiв бандерiвцями. І добрi, i непригляднi сторони руху опору асоцiювалися з Бандерою – i самопожертва молодих людей в iм’я незалежноi Украiни, i етнiчнi чистки полякiв у Захiднiй Украiнi, i участь окремих осiб у Голокостi, i жорстокi вбивства радянських колаборантiв, як-от Ярослава Галана[5 - Див.: Khrushchev, Khrushchev Remembers, 228. Grzegorz Motyka, Ukrainska partyzantka, 1942–1960 (Warsaw, 2006); Володимир В’ятрович, Друга польсько-украiнська вiйна (K., 2012).].

Радянська влада кинула на боротьбу з повстанцями десятки тисяч солдат регулярноi армii, спецiальнi загони НКВД i мiсцеву мiлiцiю. За офiцiйними повiдомленнями, у 1944–1946 роках було вбито понад 100 000 «бандитiв», близько 250 000 осiб заарештовано. Із Захiдноi Украiни до Сибiру i Казахстану депортували кiлькасот тисяч людей. Командування Украiнськоi повстанськоi армii, яка зменшилася до 5000 бiйцiв, переключилося на тактику дрiбних нападiв на радянськi установи й вiйськовi застави та iндивiдуальний терор проти представникiв влади i мiсцевих «колаборантiв». Повстанцi розумiли, що у вiдкритому бою шансiв немае. Вони хотiли вижити й сподiвалися, що незалежна украiнська держава виникне в ходi новоi свiтовоi вiйни, цього разу мiж Сполученими Штатами i Радянським Союзом.

Поступово операцii проти повстанцiв i терор проти мiсцевого населення давали результат. Станом на 1948 рiк рух опору ослаб настiльки, що радянська влада взялася до колективiзацii сiльського господарства – це був головний елемент соцiалiстичних перетворень. Радянська агентура проникала в повстанськi загони i прагнула вийти на канали зв’язку мiж мiсцевими боiвками й нацiоналiстичною емiграцiею в Мюнхенi, столицi американськоi окупацiйноi зони. Однак радянськi спецслужби досi не могли нi дотягнутися до командування УПА, нi запобiгти убивствам прихильникiв режиму, як-от Ярослава Галана[6 - Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine: The Land and Its Peoples (Toronto, 2010), 696–700 [укр. вид.: Павло Робер Магочiй. Історiя Украiни (К.: Критика)]; Jeffrey Burds, “Agentura: Soviet Informants’ Networks & the Ukrainian Underground in Galicia, 1944–48”, East European Politics and Societies 11 (1997): 89–130; Yuri M. Zhukov, “Examining the Authoritarian Model of Counter-Insurgency: The Soviet Campaign Against the Ukrainian Insurgent Army,” Small Wars and Insurgencies 18, no. 3 (2007): 439–466.].

Хрущов був знайомий з Галаном особисто. У 1946 роцi Галан працював кореспондентом вiд украiнськоi преси на Нюрнберзькому трибуналi i вимагав видати Степана Бандеру з американськоi окупацiйноi зони. Повернувшись додому, вiн писав полум’янi памфлети проти украiнських нацiоналiстiв. Галан також нападався на Украiнську греко-католицьку церкву. Радянська влада заарештувала була ii iерархiв, а священикiв змусили перейти в юрисдикцiю Росiйськоi православноi церкви – все це було елементом боротьби з iноземними полiтичними, релiгiйними й культурними впливами на пiдрадянських територiях. Чимало вiрян греко-католикiв пiшло в пiдпiлля. Нападки Галана на церкву не лишилися не помiченими у Ватиканi – у липнi 1949 року папа Пiй ХІІ вiдлучив його вiд церкви. Галан вiдповiв новим памфлетом, написавши «Я плюю на папу». Можливо, саме цим вiн i пiдписав собi смертний вирок: повстанцi зазвичай були греко-католиками i не схильнi були терпiти наруги над переслiдуваною церквою[7 - Bohdan R. Bociurkiw, The Ukrainian Greek Catholic Church and the Soviet State (1939–1950) (Edmonton, 1996); Веденеев и Шевченко, «Признался!.. Забирайте!»; Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv, 240–242; Кисла, «Пост iменi Ярослава Галана».].

Про смерть Галана негайно доповiли Хрущову, вiн зi свого боку проiнформував про львiвськi подii Сталiна. Старому диктатору, який жив у параноiдальнiй атмосферi пiдозр, це явно не сподобалося. З цього вбивства випливав висновок, що через п’ять рокiв пiсля завоювання Захiдноi Украiни, через чотири роки по тому, як над рейхстагом у Берлiнi замайорiв червоний прапор, радянська супердержава не може впоратися з купкою повстанцiв. І то не десь на далеких окраiнах комунiстичного свiту, а в европейськiй частинi краiни, пiд самим захiдним кордоном СРСР. Сталiн розпорядився надiслати до Украiни найкращих спецiалiстiв по боротьбi з пiдпiллям. Їх поiнформували, що товариш Сталiн дуже не задоволений роботою органiв у Захiднiй Украiнi, наказали знайти убивць Галана i на коренi знищити все, що лишилося вiд руху опору[8 - Pavel Sudoplatov and Anatoli Sudoplatov, with Jerrold L. and Leona P. Schecter, Special Tasks: The Memoirs an Unwanted Witness – ASoviet Spymaster (New York, 1995), 253 (hereafter Sudoplatov, Special Tasks). [Спогади Судоплатова витримали багато перевидань росiйською i е також в iнтернетi. – Прим. пер.]].

Хрущов розумiв, що Кремль пильно стежить за ситуацiею в республiцi. Ось чому вiн особисто приiхав у Львiв перевiрити хiд слiдства i привiз iз собою цiлу команду людей, якi мали простежити за роботою мiсцевих кадрiв: мiнiстра внутрiшнiх справ, секретарiв ЦК КП(б)У, навiть першого секретаря ЛКСМУ. Хрущов вимагав вiд пiдлеглих зробити Львiв твердинею радянськоi влади. За деякими даними, вiн був готовий на дуже радикальнi заходи, аби лиш позбавити пiдпiлля соцiальноi бази: вiдправляти молодих людей працювати i вчитися на Донбас, а то й запровадити в регiонi систему окремих внутрiшнiх паспортiв, що перетворило б Галичину на величезну в’язницю поза сферою радянського законодавства. Хрущов неохоче вiдмовився вiд цих планiв – надто багато ризикiв. Один iз радникiв у цiй справi вважав, що подiбнi заходи тiльки пiдштовхнули б украiнську молодь iти в лiси до повстанцiв[9 - Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv, 243; Sudoplatov, Special Tasks, 254.].

Пiсля дзвiнка з Кремля Хрущов вiдклав усi справи i вилетiв до Москви. «Я не знав, у якому статусi повернуся в Украiну i чи повернуся взагалi», – згадуватиме вiн. Поiздка виявилася доленосною: його не заарештували, не винесли догану, а пiдвищили. Сталiн хотiв, щоб Хрущов був пiд рукою в Москвi, i призначив його боротися з внутрiшнiми ворогами у московськiй мiськiй парторганiзацii. Генсек вичищав iз партii справжнiх i уявних прихильникiв так званоi «ленiнградськоi групи» – вона нiбито збиралася утворити окрему росiйську комунiстичну партiю, що гiпотетично кидало виклик загальносоюзнiй ВКП(б) i владi Сталiна. Хрущов, давнiй керiвник Украiнськоi РСР, здавався природним союзником у боротьбi з росiйським партикуляризмом, який пiдривав iмперiю.

У Хрущова вiдлягло на серцi. «Я, звiсно, подякував за довiру. Сказав, що охоче приiду в Москву, бо був задоволений своею попередньою роботою у столицi», – згадуватиме вiн. Хрущов повернувся до Украiни закiнчити справи i мав переiхати в Москву перед пишним святкуванням сiмдесятилiття Сталiна 21 грудня 1949 року. На святковому обiдi Сталiн посадив Хрущова обiч себе, по iншу руку генсека сидiв Мао Цзедун.

Так почався шлях Хрущова на вершину радянськоi iерархii. Але вiн нiколи не забув страху вiд несподiваного виклику в Москву i всiх тих проблем, якi створювало йому на посадi першого секретаря республiки украiнське пiдпiлля й людина, яка уособлювала спротив, – Степан Бандера[10 - Див.: Никита Хрущов, Время, люди, власть.].


2. Суперубивця

Провiвши Хрущова до Москви, його колишнi пiдлеглi в Украiнi продовжили полювання на лiдерiв руху опору. Багато кому довелося провести в Захiднiй Украiнi чимало часу й зустрiчати новий тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рiк у Львовi, а не в Киевi чи в Москвi. Зокрема, й генералу Павлу Судоплатову. Цього чекiста-високопосадовця вiдрядили з Москви у Львiв iз завданням зламати збройний опiр i знищити керiвництво пiдпiлля. Вiн, власне, спецiалiзувався на лiквiдацii провiдникiв украiнських нацiоналiстiв.

Вперше подiбне завдання Судоплатов отримав ще в листопадi 1937 року, будучи тридцятирiчним оперативником служби зовнiшньоi розвiдки. Його викликали до народного комiсара внутрiшнiх справ Нiколая Єжова, а потiм провели до Сталiна. Судоплатов народився в Украiнi i вiльно говорив украiнською; йому розробили легенду емiсара украiнського пiдпiлля, що дiе в Радянському Союзi, i доручили проникнути в емiгрантське середовище в Європi. Сталiна цiкавили стосунки мiж лiдерами рiзних украiнських органiзацiй, i вiн захотiв особисто зустрiтися iз Судоплатовим. Судоплатов доповiв, що взаемини емiграцiйних лiдерiв не безхмарнi, iдуть усобицi довкола складу майбутнього уряду незалежноi Украiни, але найнебезпечнiша людина – Євген Коновалець, голова Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, яка знайшла пiдтримку в абвера, нiмецькоi розвiдки.

«Якi вашi пропозицii?» – спитав Сталiн. Конкретних iдей у Судоплатова не було. Сталiн дав йому тиждень на пiдготовку плану протидii Коновальцю i його органiзацii. Через тиждень Судоплатов у кабiнетi Сталiна запропонував план проникнення в абвер через радянських агентiв в органiзацii Коновальця.

Та Сталiн явно мав на увазi не це. Вiн запропонував висловитися присутньому на зустрiчi Григорiю Петровському, старому бiльшовику, одному з провiдникiв Украiнськоi РСР. Як згадував потiм Судоплатов, Петровський «урочисто оголосив, що на Украiнi Коновальця заочно засудили до смертноi кари за тяжкi злочини проти украiнського пролетарiату» (у перекладi з полiтичноi мови це означало: Коновальця треба лiквiдувати). Петровський згадав участь Коновальця у придушеннi бiльшовицького повстання у Киевi 1918 року, коли Коновалець був офiцером збройних сил украiнськоi республiки. Сталiн прокоментував слова Петровського: «Це не акт помсти, хоч Коновалець i е агентом нiмецького фашизму. Наша мета – знешкодити рух украiнського фашизму напередоднi вiйни i змусити цих бандитiв знищувати один одного в боротьбi за владу».

Сталiн явно мав на увазi лiквiдацiю Коновальця, ще коли вперше викликав Судоплатова: вiн просто не хотiв першим казати про вбивство. А коли Судоплатов не вгадав думки вождя, Сталiн висловив цю iдею i виправдав ii устами Петровського. Пропозицiя явно йшла вiд Сталiна, а не вiд Петровського – за кiлька днiв до спiльноi зустрiчi, Судоплатов бачився з Петровським сам на сам, i той нiчого подiбного не говорив. Тепер, коли iдею лiквiдувати керiвника ОУН було по сутi затверджено, Сталiн хотiв перевести справу в практичну площину. «А якi смаки, слабкостi, уподобання Коновальця? Постарайтеся iх використати», – сказав Сталiн. Судоплатов не раз зустрiчався з Коновальцем, коли працював за кордоном, i розповiв Сталiну, що, куди б вони не iздили, той першим дiлом завжди купував шоколаднi цукерки: «Коновалець дуже любить шоколаднi цукерки». Сталiн запропонував обмiркувати цей момент.

Перед прощанням Сталiн спитав майбутнього убивцю, чи усвiдомлюе вiн полiтичне значення довiреного йому завдання. Судоплатов запевнив, що все розумiе i готовий вiддати життя батькiвщинi. Сталiн побажав йому успiху й потис руку. Запланований акт терору в полiтичному й iдеологiчному планi виправдовували дiяльнiстю Коновальця пiд час революцii, його зв’язками з абвером i «фашистським» характером нацiоналiстичного руху. Звинувачення у «фашизмi» стали головною зброею радянськоi влади для дискредитацii украiнських нацiоналiстiв. Останнi справдi сповiдували крайнi правi iдеi, але фашистами iх називали тiльки в СРСР. Сталiн готувався до вiйни з Нiмеччиною i хотiв внести розлад у лави ворогiв. Коновалець мусив померти.

Радянськi спецслужби пiдхопили iдею Сталiна й вирiшили зiграти на слабостях Коновальця. Інженери-чекiсти розробили бомбу, замасковану пiд коробку шоколадних цукерок. Якщо перемiстити коробку з вертикального положення у горизонтальне, запускався годинниковий механiзм i через пiвгодини бомба детонувала. 23 травня 1938 року Судоплатов зустрiвся з Коновальцем у ресторанi готелю «Атланта» в центрi Роттердама i презентував йому коробку цукерок. Пiсля зустрiчi убивця зайшов у магазин одягу на сусiднiй вулицi i купив шляпу i свiтлий плащ, щоб замаскуватися. Невдовзi пiсля полудня вiн почув звук хлопка i побачив як люди бiжать у тому напрямку, де вiн лишив Коновальця. Судоплатов поспiшив на вокзал i сiв на поiзд у Париж. «Подарунок вручено. Посилка зараз у Парижi, а шина автомобiля, на якому я подорожував, лопнула, поки я ходив по магазинах», – надiслав вiн телеграму з Парижа у Москву[11 - Sudoplatov, Special Tasks, 24–38.].

З газет Судоплатов дiзнався, що Коновалець загинув на мiсцi. Одразу пiсля замаху Судоплатова почав мучити гострий головний бiль, але вiн нiколи не шкодував про свiй вчинок. Вiн писав, що навеснi 1938 року пахло вiйною, i чекiсти знали, що Коновалець воюватиме на боцi нiмцiв. Цю операцiю вивчали у КДБ i вважали класикою жанру: елегантна, ефективна, полiтично доцiльна. Як i планував Сталiн, пiсля смертi Коновальця в нацiоналiстичному пiдпiллi почалася боротьба за владу. Через два роки пiсля вбивства молодий i амбiцiйний Степан Бандера очолив радикальну групу, яка виступила проти давнього соратника i наступника Коновальця полковника Андрiя Мельника. Бандерi вдалося вiдколоти й повести за собою бiльшу частину органiзацii, але усобицi мiж двома фракцiями, якi вилилися у вiдкритий конфлiкт, що тривав десятилiттями, послабили нацiоналiстичний табiр[12 - Myroslav Yurkevich, “Organization of Ukrainian Nationalists”, in Encyclopedia of Ukraine, vol. 3 (Toronto, 1993); Roman Wysocki, Organizacja ukrainskich nacjonalistоw wPolsce wlatach, 1929–1939: Geneza, struktura, program, ideologia (Lublin, 2003).].

Ця операцiя зробила Судоплатова знаменитiстю в НКВС i дала потужний iмпульс його кар’ерi. Статус Судоплатова утвердився пiд час вiйни – вiн вiдповiдав за диверсiйнi й терористичнi операцii в нiмецькому тилу. Попит на його знання i вмiння не зник i пiсля вiйни. У вереснi 1946 року вiн здiйснив ще одну операцiю проти украiнського дiяча. Цього разу жертвою був Олександр Шумський, нарком освiти Украiнськоi СРР у 1920-х роках, якого звинуватили були в украiнському нацiоналiзмi, заарештували й вiдправили у заслання в Саратов. Шумський давно вимагав, щоб йому дозволили повернутися до Украiни. Разом iз Судоплатовим до Саратова поiхав полковник Григорiй Майрановський, начальник токсикологiчноi лабораторii НКВС, яка розробляла отрути. Вони ввели Шумському отруту, i зовнi все було схоже на серцевий напад. Розтин тiла екс-наркома нiчого не виявив – Майрановський використав кураре, отруту рослинного походження.

Наступною жертвою Судоплатова i Майрановського став епископ Мукачiвськоi епархii (окремоi вiд Львiвськоi митрополii греко-католицькоi церкви) Теодор Ромжа. Вiн очолював церкву в Закарпаттi, яке до Другоi свiтовоi вiйни належало Чехословаччинi. За словами Судоплатова, у 1947 року радянська розвiдка отримала iнформацiю, що Ватикан пiдштовхуе Сполученi Штати i Велику Британiю пiдтримати украiнських католикiв i iхнiх союзникiв в нацiоналiстичному пiдпiллi. Галицьких епископiв греко-католицькоi церкви на чолi з митрополитом Йосипом Слiпим радянська влада затримала ще 1945 року, тому Ромжу вважали найнебезпечнiшим iерархом. У лютому 1947 року украiнськi чекiсти запропонували Москвi лiквiдувати Ромжу. Перший замах на нього органiзували в кiнцi жовтня 1947 року, влаштувавши дорожньо-транспортну пригоду, але Ромжа вижив, його вiдправили в мiсцеву лiкарню. Справу завершили Судоплатов i Майрановський – пiдiслана чекiстами медсестра ввела епископу отруту, яку дав Майрановський.

Судячи зi спогадiв Судоплатова i радянських архiвiв, усi цi вбивства було органiзовано з особистоi санкцii Сталiна. Нiхто iнший не мав влади розпоряджатися долею жертв судоплатовськоi команди. Але пропозицiю лiквiдувати ту чи iншу людину могли висловлювати й iншi члени радянського керiвництва. За словами Судоплатова, на лiквiдацii Шумського i Ромжi наполягав Микита Хрущов, який нiбито зустрiчався з Майрановським, коли той iхав в Ужгород. Судоплатов заявляв, що був свiдком телефонноi розмови генерала Сергiя Савченка, мiнiстра держбезпеки УРСР, з Хрущовим, пiд час якоi перший секретар дав остаточну згоду на лiквiдацiю Ромжi. Правда це чи нi, але немае сумнiвiв, що початковий план замаху на Ромжу розробляли в Киевi, а не в Москвi, i без особистоi санкцii Хрущова не обiйшлося[13 - Sudoplatov, Special Tasks, 249–253, 378; Никита Петров, «Штатный государственный убийца (реабилитированный): Два дня из жизни Павла Судоплатова», Новая газета, 7 августа 2013; Никита Петров, «Мастер индивидуального террора: Портрет Ейтонгона, коллеги Судоплатова», Новая газета, 26 февраля, 2014.].

У груднi 1949-го Судоплатову видали нове завдання: знайти й лiквiдувати командувача Украiнськоi повстанськоi армii Романа Шухевича. Сорокадворiчний Шухевич мав за плечима досвiд командування спецiальним батальйоном абвера «Нахтiгаль», створеним 1941 року, а пiсля ув’язнення Бандери в Заксенгаузенi та переходу ОУН у пiдпiлля поступово перебрав на себе керiвництво бандерiвською фракцiею ОУН. Судоплатов i заступник мiнiстра держбезпеки УРСР генерал Вiктор Дроздов пiдняли на пошуки Шухевича цiлу армiю чекiстiв. Перелом у ходi операцii стався на початку березня 1950 року, коли колишнiй член пiдпiлля викрив зв’язкову Шухевича, двадцятип’ятирiчну Дарiю Гусак. Судоплатов особисто допитував Гусак, але вона не зрадила Шухевича. Тодi чекiсти пiдсадили ii в камеру до жiнки, через яку Гусак спробувала передати Шухевичу записку в село Бiлогорщу пiдi Львовом. На пошуки керiвника опору туди негайно прибули понад шiстсот бiйцiв НКВС.

Чекiсти оточили будинок, у якому перебував Шухевич, вiн спробував вирватися з оточення, але загинув у бою. «Дроздов вимагав вiд Шухевича скласти зброю – у такому разi йому гарантували життя. У вiдповiдь прозвучала автоматна черга. Шухевич, намагаючись прорвати кiльце оточення, кинув з укриття двi гранати. Зав’язалася перестрiлка, в результатi якоi вiн загинув», – згадував Судоплатов у мемуарах. Судячи з характеру ран Шухевича, у ходi перестрiлки вiн убив себе, щоб не даватися в руки чекiстам. У кожному разi Судоплатов мiг доповiсти в Москву, що завда4ння виконано. Ще одного лiдера украiнського руху лiквiдовано[14 - Sudoplatov, Special Tasks, 255–256; Дмитро Веденеев, «Як загинув Шухевич i що могло статися з його тiлом», Історична правда, 8 серпня 2011; Олеся Ісаюк, Роман Шухевич (Х., 2015).].

Пiсля загибелi Шухевича колосально виросла роль Бандери як лiдера пiдпiлля й символу руху опору, вiн здавався куди масштабнiшою фiгурою в украiнських справах, нiж був у реальностi. Убивство пiдпiльниками радянського пропагандиста Ярослава Галана тiльки змiцнило позицii Бандери у списку ворогiв радянськоi влади. Хрущов вимагав його голови. За деякими свiдченням, ще восени 1949 року Верховний суд СРСР винiс смертний вирок Степану Бандерi. Судоплатов згадував, що коли Хрущов був у Москвi, то просив його розробити план лiквiдацii бандерiвського керiвництва украiнського «фашистського» руху в Захiднiй Європi, яке шкодить Радянському Союзу[15 - Александр Пронiн, «Ликвидация Волка», Столетие, 25 марта 2014; Андрей Сидорчук, «Палач для террориста: Убийцу Бандеры наградили орденом», Аргументы и факты, 12 марта 2014; Микола Посiвнич, Степан Бандера: iсторiя нескорених (Х.: КСД, 2015), 216; Sudoplatov, Special Tasks, 378.].


3. Новачок

Квiтневим вечором 1950 року у дверi нiчим не прикметноi хати в селi Борщовичi пiдi Львовом постукав мiлiцiонер у штатському. Там жила родина Сташинських, люди в селi шанованi й поряднi. Батько родини працював теслею, усi знали, що вiн дуже любить книжки, а мати глядiла господарство. У них було трое дiтей юнацького вiку – двi доньки i син[16 - Див. матерiали суду над Сташинським, Московськi вбивцi, 127.].

Хоч сiм’я була малоземельна, менше гектара землi, комунiстичний режим iм не подобався. Вони були щирими патрiотами, саме в iхньому домi багато сусiдiв вперше почули гiмн «Ще не вмерла Украiна» i побачили тризуб. До 1939 року регiон належав Польщi, тож спiвати украiнський гiмн i тримати в хатi украiнський герб зовсiм не вважалося безневинними проявами мiсцевого патрiотизму. Пiсля того як Захiдна Украiна увiйшла до складу СРСР, родина Сташинських вiдчула на собi бiльшовицький терор. У жовтнi 1940 року чекiсти заарештували iхнього близького родича, тридцятишестирiчного Петра Сташинського, активiста i члена Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. У червнi 1941-го його розстрiляли у львiвськiй в’язницi за кiлька днiв, якщо не за кiлька годин до вiдступу Червоноi армii зi Львова. Така доля спiткала десятки тисяч украiнських патрiотiв. Родина дуже важко переживала арешт i загибель Петра.

Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинськi щиро пiдтримували ОУН. Чоловiкiв, якi могли пiти в УПА, у родинi не лишилося, але вони допомагали лiсовим братам, чим могли. Сусiдка згадувала: «До Сташинських часто навiдувалися “бандерiвцi”. Часом прийдуть 20–30 хлопiв, i треба було iх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчi». Сестри Богдана, Марiя й Ірина, були зв’язковими пiдпiлля, а родина числилася у списку пiдозрiлих. «Коли iх замельдували, то вiдвезли в тюрму до Яричева. І так побили, що Марiйка через калiцтво не вийшла замiж. Казала: “Кому я потрiбна, така знищена?..”», – розповiдали сусiди[17 - Ігор Дерев’яний, «Розстрiли в’язнiв в червнi–липнi 1941 р. Як це було», Украiнська правда, 24 червня 2011; Леся Федiв, «Вiн убив Бандеру», Щоденний Львiв, 22 травня 2008; Іван Фарiон, «Якби могла, сама убила б убивцю Бандери…», Високий замок, 14 жовтня 2015.]. Ірину звiльнили з учительськоi роботи у школi. Батько завжди тримав напоготовi запас сухарiв на випадок арешту й заслання.

І от тепер мiлiцiонер хотiв поговорити з дев’ятнадцятирiчним Богданом Сташинським. Сiм’я пишалася ним – вiн першим з родини вступив до iнституту. Подобався Богдан i мiсцевим дiвчатам – худорлявий стрункий хлопець з вiдкритим овальним обличчям, виразний нiс, складка на пiдборiддi, густе м’яке волосся, завжди акуратний. Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року. До школи пiшов при поляках, 1939 року в село прийшла радянська влада, анексувавши Галичину пiсля пакту Молотова – Рiббентропа, 1941-го край окупували нiмцi, 1944-го радянська влада повернулася. За полякiв у школах вчилися польською мовою, за нiмцiв i при Союзi – украiнською. З iнших мов вiн учив у школi нiмецьку, потiм росiйську. 1945 року вiн переiхав з рiдного села у Львiв, щоб закiнчити там школу-десятирiчку. Сташинський хотiв учитися на лiкаря, але до медiнституту не вступив i 1948 року став студентом педiнституту. Для бiдного студента це були важкi часи. Щокiлька днiв вiн електричкою зайцем iздив додому по харчi – квиток коштував задорого для нього.

Мiлiцiонер у штатському велiв Богдану прийти у залiзничне вiддiлення мiлiцii, щоб розiбратися з безквитковим проiздом, на якому Богдана спiймали за кiлька днiв до того, – записавши iм’я i адресу, контролери тодi його вiдпустили. Тепер мiлiцiя хотiла з ним поговорити. З огляду на репутацiю сiм’i i зв’язки з пiдпiллям, такий виклик здавався дрiбницею. Йому могли висунути набагато серйознiше звинувачення.

Вiд львiвських друзiв Богдан знав, що пiсля вбивства Ярослава Галана чекiсти звертають пильну увагу на студентство. Один iз убивць, вiсiмнадцятирiчний Іларiй Лукашевич, був студентом лiсотехнiчного iнституту. Майже одразу було заарештовано або виключено з iнституту всiх студентiв, якi мали хоч якийсь зв’язок iз Лукашевичем. Влада посилила iдеологiчну роботу з молоддю. Кампанiею особисто керував перший секретар ЛКСМУ i майбутнiй голова КДБ Володимир Семичастний. У жовтнi–листопадi 1949 року чекiсти заарештували понад сто студентiв i працiвникiв унiверситету. Невдовзi пiсля виступу Хрущова, перерваного дзвiнком iз Москви, зi львiвських iнститутiв виключили п’ятдесят студентiв. За той рiк зi львiвськоi полiтехнiки виключили 344 особи, вiсiм вiдсоткiв вiд усiх студентiв iнституту. Загалом пiд чистки потрапило до двох вiдсоткiв львiвських студентiв, майже всi вони були уродженцями Захiдноi Украiни[18 - Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv, 245–253; Роман Генега, «Участь львiвського студентства в русi опору в другiй половинi 1940-х – на початку 1950-х», Украiнський iсторичний журнал, № 3 (2007): 97–112; Ирина Лисниченко, «Щербицкий постоянно твердил Семичастному», Факты, 19 января 2001.].

Водночас чекiсти почали активнiше вербувати iнформаторiв серед студентiв, чиi батьки жили в селах, де дiяло пiдпiлля. Хтось переводився в iншi навчальнi заклади, щоб уникнути уваги спецслужб, хтось переходив на заочну форму навчання i повертався зi Львова в рiдне село до батькiв. Так, улiтку 1950 року мусив поiхати зi Львова вiдомий в майбутньому iсторик Микола Ковальський. Восени 1949-го його звiльнили з посади голови студентського профкому, у березнi 1950-го змусили вступити до комсомолу, а влiтку, наприкiнцi навчального року, вiн зiбрав своi речi i написав заяву про переведення на заочну форму навчання. Рiшення поiхати з мiста вiн пов’язував з нестерпною атмосферою iдеологiчного i полiтичного терору проти захiдноукраiнськоi молодi в останнi роки життя Сталiна. Найближчому друговi Ковальського i теж майбутньому iсториковi Зенону Матисякевичу пощастило менше. Його взагалi виключили з унiверситету. Нi Ковальський, нi Матисякевич стосунку до пiдпiлля не мали[19 - Володимир Овсiйчук, «Пiвстолiття тому…», Осягнення iсторii: Збiрник на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-рiччя (Острiг, 1999), 13–17; Вiталiй Яремчук, «Студентськi роки М. П. Ковальського», там само, 18–29; Евгений Чернов, «Н. П. Ковальский: О времени и о себе», Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник, т. 1 (Днiпропетровськ, 1997), 11.].

Богдану Сташинському теж не пощастило. Богдан пройшов iз мiлiцiонером на станцiю. На його подив, там уже чекав старший офiцер.

– Капiтан Ситняковський, – вiдрекомендувався вiн.

Вiн був цiлком приязний i, здавалося, бiльше цiкавився студентським життям, нiж безквитковим проiздом. Капiтан розпитував про навчання, сiм’ю, батькiв. Але головне, вiн хотiв говорити про пiдпiлля i стосунок Богдановоi родини до руху опору. Здавалося, що вiн все знае. «Ситняковський знав про спiвпрацю моеi сестри з пiдпiллям i орiентувався у вiдносинах у нашому селi», – згадуватиме Сташинський. Не лишалося сумнiву, що капiтан хоче його завербувати. «Вiн запропонував менi вибирати: або я сам викручуся з цього становища i допоможу своiм батькам, або мене заарештують i засудять на 25 рокiв в’язницi, а моiх батькiв зашлють на Сибiр», – розповiдав вiн про цю другу зустрiч. Сташинський розумiв, що справа серйозна, це не iграшки. Спецслужби карали людей за куди меншi «злочини», нiж у Сташинських[20 - Матерiали суду. Московськi вбивцi, 130–131.]. Сташинський був наляканий. Згiдно з протоколом допиту, зустрiч тривала чотири години, з 9:30 вечора 21 квiтня до 1:30 ночi 22-го. Богдан зiзнався у зв’язках з пiдпiллям i розповiв все, що знав про його членiв i симпатикiв, назвав iмена i деталi операцiй, про якi чув, або до яких був причетний[21 - Звiт капiтана Ситняковського полковнику Чоботову, 22 квiтня 1950, дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 25–26, Служба зовнiшньоi розвiдки Украiни <http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fcat=33.html>; Московськi вбивцi, с. 130–131; Протокол допроса Богдана Сташинского капитаном Ситняковским, 21 и 22 апреля 1950, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. (тут i далi: лист) 32–38.].

Капiтан Ситняковський пояснив, що опiр не мае сенсу. Сташинський не заперечував. Вiн розумiв, що пiти в лiс означае винести самому собi смертний вирок: дев’ять з десятьох оунiвцiв спiймають або уб’ють чекiсти. Що робити: погодитися на спiвпрацю i врятувати себе i свою сiм’ю? Вiдмовишся – i можеш забути про мрiю здобути освiту. Мало того, на горизонтi виднiлася в’язниця – i тебе посадять, i всiх родичiв. Як згадував Сташинський, капiтан не вимагав негайноi вiдповiдi, дав час подумати i обставив вибiр так, щоб молодий чоловiк не почувався зрадником. Щоб врятувати своiх родичiв, вiн мав стежити за ними. «Я знав, що коли прийму цю пропозицiю, то розсварюся з моiми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було зрозумiло, що менi краще буде прийняти його пропозицiю. Я вiрив, що таким чином менi вдасться оберегти моiх батькiв вiд Сибiру, а моiх сестер вiд тюрми». Вiн сказав «так». Задоволений Ситняковський доповiсть про успiшну вербовку ще одного агента[22 - Звiт капiтана Ситняковського полковнику Чоботову, 22 квiтня 1950, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 25–26.].

Хороша новина полягала в тому, що Сташинського вiдпустили; коли затримали були знайому Марii Сташинськоi по пiдпiллю, то капiтан Ситняковський бив арештантку i тримав пiстолет бiля голови, розiгруючи розстрiл[23 - Див. матерiали суду. Московськi вбивцi, 125–127; Фарiон, «Якби могла, сама б убила вбивцю Бандери…»]. Сташинський не зiзнався вдома про розмову iз Ситняковським. Вiн переконав себе, що рятуе сiм’ю, навiть якщо це йде всупереч ii волi. Вiн рятував i себе. Йому виповнилося дев’ятнадцять рокiв, вiд полiтики хлопець був далекий – усе життя попереду. Наступна зустрiчi iз Ситняковським вiдбувалася на квартирi капiтана.

Новому агенту видали кодове iм’я «Олег». Так вiн мав пiдписувати своi повiдомлення. Спершу вiн просто переказував чекiстам те, що дiзнавався про пiдпiлля вiд сестри Марii, ii друзiв i родичiв у селi. Село Борщовичi, у якому жили Сташинськi, стояло серед лiсiв, де дiяв партизанський загiн УПА. Ним командував чоловiк iз сусiднього села на iм’я Іван Лаба, псевдо «Кармелюк». Лаба приеднався до нацiоналiстичного руху у 1941 року, невдовзi по тому, як нiмцi змусили бандерiвцiв пiти у пiдпiлля. Як багатьох iнших украiнських нацiоналiстiв, його схопили гестапiвцi i вiдправили до Освенцима, звiдки Лабi вдалося вийти живим. У кiнцi вiйни вiн повернувся до боротьби i став одним з мiсцевих лiдерiв руху опору[24 - Олександра Андрейко, «Нарис про iсторiю села Пикуловичi». Офiцiйний сайт села Пикуловичi, http://пикуловичi. укр].

Чекiсти будь-що хотiли захопити Лабу, живим чи мертвим. Щоб виправдати себе в очах радянськоi влади й захистити сiм’ю, сказав Ситняковський, Богдан мае допомогти спiймати або лiквiдувати небезпечного ватажка. Лаба таемно навiдував Богданову сестру Марiю i хотiв з нею одружитися. Ситняковський розробив план: вночi Богдан мав подати свiтловий сигнал, коли до них прийде Лаба, а в кущах довкола хати ховатимуться чекiсти i схоплять або уб’ють Марiiного жениха. Операцiя провалилася. Сташинський, який погодився на спiвпрацю, але, здаеться, намагався переграти своiх кураторiв, повiдомляв про прихiд Лаби та iнших повстанцiв постфактум, плутав мiсця, i, врештi-решт, Ситняковський запiдозрив його у подвiйнiй грi. На кону знову стояла його свобода i добробут сiм’i[25 - Автобiографiя Богдана Сташинського, 14 жовтня 1952, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 3–11, тут 8–9; «План проведения операции по поимке и уничтожению бандбоевки районного провода ОУН “Кармелюк”», подготовил капитан Ситняковский, одобрил полковник Чоботов, 15 сентября 1950, там же, л. 62–63.].

Сташинський мав довести свою благонадiйнiсть, i вiн ii довiв. Спецслужби розпустили чутку, що Сташинського от-от заарештують за зв’язки з пiдпiллям. За ним нiбито стежили. Сташинський повернувся зi Львова в село i сказав родичам, що за ним можуть прийти. На сiмейнiй радi постановили, що iншого варiанта не лишаеться – треба тiкати в лiс до партизанiв.

Марiя вiдправила партизанам у лiс вiстку, i 10 березня 1951 року Іван Лаба особисто прийшов забрати Богдана. Дехто з партизанiв запiдозрив, що дiло нечисте, але Марiя наполягала, i Лаба iй повiрив. Вiн зробив це всупереч наказам керiвництва пiдпiлля, яке вимагало, щоб усi новi члени проходили перевiрку й випробувальний термiн. Лаба повнiстю довiряв Сташинському, зрештою, це був брат його нареченоi, член родини.

Сташинський зрадив довiру. Двiчi вiн надсилав листи Ситняковському з планами засади на Лабу i його товаришiв. Листи були написанi морзянкою, яку Лаба прочитати не мiг, вiн був упевнений, що Сташинський листуеться з дiвчиною, яку зустрiв у Львовi на навчаннi. Лаба не хотiв втручатися у любовнi справи свого майбутнього шурина. Саме за планом Сташинського 14 червня 1951 року чекiсти влаштували засiдку i вбили Лабу та ще одного повстанця. Їхнi тiла виставили привселюдно, щоб залякати мiсцеве населення. Через два днi Сташинський подав докладний агентурний звiт[26 - Автобiографiя Богдана Сташинського, 14 жовтня 1952, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 3–11, тут 9–11; «Агентурное донесение» Сташинского Ситняковскому, 27 января 1951, там же, л. 241–241 об.; «План мероприятий по внедрению агента “Олега” в бандбоевку провода ОУН “Кармелюк”», подготовил капитан Ситняковский, одобрил полковник Чоботов, 27 февраля 1951, там же, л. 65–67; «Агентурное донесение». Источник: “Олег”. 16 июня 1951, л. 71–101; письма Сташинського Ситняковскому, там же, л. 249–259.].

В одному з листiв-морзянок Сташинський повiдомляв Ситняковському, що зустрiв убивцю Ярослава Галана, замах на якого так розлютив Сталiна i налякав Хрущова, що радянська влада почала наступ на пiдпiлля по всiх фронтах. Убивцю звали Михайло Стахур. Не минуло й мiсяця пiсля вбивства Лаби, як спецiальний загiн МДБ заарештував Стахура. Чекiсти змусили лiтню родину, яка передавала повстанцям харчi, пiдсипати в компот снодiйний порошок. Коли порошок подiяв, Стахура i трьох iнших партизан схопили. Одним iз них виявився Ярослав Качор, кiлька мiсяцiв тому саме вiн радив Лабi не брати Сташинського. Стахура судили i в жовтнi 1951 року стратили. Його спiльника Лукашевича розстрiляли ще в березнi, коли Сташинський ще був у лiсах[27 - Сташинский Ситняковскому, 16 апреля 1951, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 253; Московськi вбивцi, с. 135–137; Свiтлана Вороз, «Його вчинкам немае виправдання», Голос народу, 23 листопада 2013; Роман Василько, «Злочин: Хто гострив сокиру?» ОУН-УПА, http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html; Веденеев и Шевченко, «Признался!.. Забирайте!».].

Убивство Лаби i арешт Стахура викрили Богдана – сумнiвiв, що вiн дiяв за наказом чекiстiв, не лишилося. Новина стала шоком для родини Сташинських, iх почали уникати односельцi, серед яких було багато прихильникiв пiдпiлля. Тi самi люди, яких Богдан хотiв урятувати, пiшли проти нього – сiм’я, по сутi, вiдмовилася вiд сина i брата. У липнi сестра Ірина знайшла його у Львовi i сказала, що родина, особливо мати й Марiя, не хочуть бiльше його бачити i знати. Колишнiй свiт Сташинського було зруйновано. Вiн лишився на волi, отримав змогу продовжити навчання, але без пiдтримки сiм’i вижити було дуже важко. Студенти, якi не могли розраховувати на допомогу родини, iнодi жили по шестеро в однiй кiмнатi, харчувалися найдешевшими харчами, а картопля була святом[28 - Овсiйчук, «Пiвстолiття тому»; Михаил Кравченко, «Трезубец в петле», Русское воскресение, www.voskres.ru/army/publicist/kravtshenko.htm.].

Утiм, чекiсти дотримали слова. Хоч на основi iнформацii Богдана було заарештовано шестеро людей, Сташинських арешти не зачепили. До того ж чекiсти запропонували Богдановi вибiр: продовжити навчання в педiнститутi або працювати у спецслужбi iз зарплатню 800–900 карбованцiв на мiсяць, що було втричi бiльше вiд зарплати сiльського бiблiотекаря, за студентськими мiрками – вели чезна сума. Сташинський згадував, що це була просто пропозицiя, теоретично, вiд неi можна було вiдмовитися, але вiн вiдчував, що шляху назад немае. І справдi, йому не було куди йти. Вiн врятував родину, зрадивши ii. Новою сiм’ею i новим домом стали для нього спецслужби[29 - Московськi вбивцi, С. 137; «Характеристика на агента-боевикаУМГБ Львовской области “Олег”», подписано: лейтенант Чингилян, ст. лейтенант Ежов. 26 июля 1951 / Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 54–56; Донесение подполковнику Бурлаченко, 19 февраля 1952, там же, л. 140–140 об.; Справка по делу формуляр № 15895 на Сташинскую Марию Николаевну, 28 марта 1952, там же, л. 142–143.].


4. Парашутист

Богдана Сташинського зачислили у спецiальний загiн Львiвського управлiння Мiнiстерства державноi безпеки, перед тим це вiдомство називалося Народним комiсарiатом внутрiшнiх справ, а потiм Комiтетом державноi безпеки. Загiн був утворений з колишнiх пiдпiльникiв, якi добровiльно або пiд примусом погодилися спiвпрацювати з владою.

Вперше такi загони було створено 1944 року, коли Червона армiя вiдвоювала Захiдну Украiну у нiмцiв. Одягненi пiд бiйцiв Украiнськоi повстанськоi армii, вони вчиняли теракти, саботаж, скоювали навiть злочини проти цивiльного населення – все, що створювало пiдпiллю негативний образ i вiдбивало у мiсцевого населення бажання допомагати повстанцям. Усього чекiсти-«пiдпiльники» убили понад тисячу осiб i заарештували вдвiчi бiльше. Дехто з членiв загону дiяв собi на умi i повертався у лiс, розповiдаючи про контррозвiдувальнi методи МДБ справжнiм повстанцям. Принаймнi в одному випадку до повстанцiв у лiс перейшов цiлий загiн чекiстiв у повному складi, розповiвши про тактику спецслужб. Але бiльшiсть бiйцiв таких загонiв почувалися, мов у пастцi, i робили, що накажуть: заплямувавши руки у кровi землякiв, – iм, як i Сташинському, не було куди йти[30 - Дмитро Веденеев i Геннадiй Биструхiн, Двобiй без компромiсiв: Протиборство спецпiдроздiлiв ОУН та радянських сил спецоперацiй, 1945–1980-тi рр. (К., 2007), с. 288–303, 392–409; «Заключение об использовании агента “Олега” в агентурно-боевой группе “Тайфун” при управлении МГБ Львовской области», подписано: лейтенант Чингилян, ст. лейтенант Ежов, 26 июля 1951, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 57–58.].

На момент, коли Сташинський пiшов працювати в МБД, на службi числилося близько 150 таких оперативникiв, вони подiлялися на маленькi групи чисельнiстю до десяти осiб. Львiвське управлiння держбезпеки мало три такi групи – «Грiм», «Метеор» i «Тайфун» (в останньому i служив Сташинський). У iхньому розпорядженнi був весь арсенал таемних лабораторiй чекiстiв: замаскованi бомби дистанцiйноi дii, тюбики з-пiд зубноi пасти, зарядженi отруйним газом, розчинний снодiйний порошок пiд назвою «Нептун-47», який за хвилину-другу «вимикав» людину.

Група Сташинського набила руку на проведеннi операцiй з елементами iнсценiзацii. Коли затриманий чекiстами повстанець навiть пiд тортурами нiчого не казав, його передавали бiйцям загону Сташинського, одягненим у радянську форму, – нiбито, щоб перевезти в iнше мiсце. Дорогою iхня машина несподiвано ламалася пiд хутором, на якому сидiла в засiдцi решта загону, тiльки вже у формi повстанцiв. Зав’язувався бiй, друга група нападала на першу i нiбито «звiльняла» в’язня. Ясна рiч, сутичку було iнсценiзовано: обидвi сторони стрiляли холостими, а для ран «загиблi» чекiсти заготовлювали курячу кров.

Далi справа дiставала несподiваний поворот. «Повстанцi» заявляли, що знайшли протоколи допитiв звiльненого в’язня, з яких випливае, що вiн здав секрети пiдпiлля. Вони погрожували розстрiляти чоловiка за зраду, якщо той не доведе, що не винен, розповiвши все, що знае про пiдпiлля. Якщо людину не попереджував хтось iз «акторiв» – колишнiх членiв пiдпiлля – вона майже завжди здавала все, що знала. Одразу пiсля допиту, нова група чекiстiв, знову одягнених у радянську форму, нападала на «повстанцiв» i знову брала у полон партизана, який уже нiчого геть не розумiв. Його чекала в’язниця, справжнi зiзнання лягали у справу, а Сташинський з колегами iхали у Львiв на вiдпочинок[31 - John L. Steele, “Assassin Disarmed by Love: The Case of a Soviet Spy Who Defected to the West,” Life, September 7, 1962, 70–77, reprinted in Allen Dulles, ed., Great True Spy Stories (New York, 1968), 419–435; here, 421–422; матерiали суду, Московськi вбивцi, 137.].

Ігор Купрiенко, куратор подiбних «вистав», згодом писав, що його оперативники пiдготували i розiграли всю п’есу, мов справжнi актори. Сам Купрiенко вiдiграв важливу роль в епiзодi, який змiнить життя Сташинського. Усе почалося в червнi 1951 року, якраз коли Сташинський залишив лiсових братiв i пiшов працювати в держбезпеку. Того мiсяця спецзагiн МДБ, сформований з колишнiх пiдпiльникiв, встановив контакт з чоловiком, якого чекiсти називали «Майським». Його справжне iм’я було Мирон Матвiейко, вiн був начальником служби безпеки ОУН-б i вiд недавнього часу британським агентом.

Британцi покладали великi сподiванням на групу Матвiейка. Влiтку 1949 року Радянський Союз здобув власну атомну бомбу, через кiлька мiсяцiв в Китаi перемогли комунiсти, i британцi з американцями готувалися до можливоi вiйни в Європi. Вважалося, що тiльки монополiя США на ядерну зброю стримувала чисельно сильнiшу Радянську армiю в Європi. Захiд на випадок вiйни потребував якомога бiльше розвiдувальних даних про радянський блок. Британська розвiдка МІ6 збирало iнформацiю про радянську армiю, ii технiчнi можливостi й iнфраструктуру. У вiдповiдь на технiчну допомогу i припаси британцi хотiли контролювати цiлу партизанську мережу в Украiнi. З цiею метою 15 травня 1951 року британцi закинули Матвiейка в Украiну, i ця висадка парашутистiв мала бути не останньою[32 - Stephen Dorril, MI6: Inside the Covert World of Her Majesty’s Secret Intelligence Service (New York, 2000), рр. 223–248.].

Матвiейко народився в сiчнi 1914 року в австро-угорськiй Галичинi, на момент пiдготовки до висадки йому було тридцять сiм рокiв. У бандерiвцiв його знали пiд прiзвиськом «Усмiх», британськi iнструктори дали йому псевдо «Moоdy». Початковий план передбачав засилання Матвiейка в Украiну разом з Бандерою, який мав очолити групу, але за кiлька тижнiв до початку операцii план змiнили. Британцi не захотiли брати Бандеру, адже в разi провалу операцii iх могли звинуватити не просто у шпiонажi проти СРСР, а в цiлiй змовi з метою скинути законний уряд у ключовiй радянськiй республiцi i поставити на його мiсце лiдера найбiльшоi антирадянськоi органiзацii на Заходi. Не хотiли вони й брати вiдповiдальностi за безпеку Бандери – надто високi ризики. Матвiейку довелося летiти в Украiну без шефа.

У травнi 1951 року Степан Бандера iздив у Лондон попрощатися з Матвiейком i видати йому останнi iнструкцii. Для Бандери головним питанням лишалося керiвництво органiзацiею. Вiн хотiв, щоб Матвiейко переконав Василя Кука, командувача Украiнськоi повстанськоi армii i голову ОУН в Украiнi, пiдтримати Бандеру в боротьбi за владу в украiнськiй емiграцii. Матвiейко мав також з’ясувати обставини загибелi попереднього командувача повстанцiв Романа Шухевича. Ходили чутки, що Кук був причетним до провалу Шухевича. Якщо Кук вiдмовиться пiдтримати Бандеру, то Матвiейко мав наказ перебрати на себе командування партизанськими загонами i, якщо потрiбно, лiквiдувати «зрадника»[33 - Степан Бандера у документах радянських органiв державноi безпеки (1939–1959), ред. Володимир Сергiйчук (K., 2009), 3: 69–77, 95–96, 105.].

Сьомого травня 1951 року Матвiейку i п’ятьом членам його команди видали британськi мундири, дали документи на польськi iмена i переправили вiйськовим лiтаком на Мальту. Полiт в Украiну вiдклали через погану погоду i вони цiлий тиждень провели на Мальтi, чекаючи сприятливих умов для висадження. Врештi-решт ввечерi 14 травня група Матвiейка пiднялася з британськоi бази i шiсть годин летiла через Грецiю, Болгарiю i Румунiю – приблизно тим самим шляхом шiсть рокiв тому Рузвельт з Черчiлем летiли в Ялту на переговори зi Сталiним. Для маскування лiтак летiв над Болгарiею i Румунiею дуже високо, люди на борту сидiли в кисневих масках. У разi екстреноi посадки парашутисти мали вистрибнути з лiтака i добиратися на мiсце пiшки. Пiлотiв проiнструктували казати у разi затримання, що вони просто заблукали i про парашутистiв нiчого не знають. Перед посадкою групу обшукали з метою переконатися, що тi не мають при собi нiчого, що може видати британцiв. На випадок провалу органiзацiя Бандери мала iнший план: членам ОУН видали ампули з цiанiдом[34 - Степан Бандера у документах, 3: 28–29, 37.].

О п’ятнадцятiй на першу ночi 15 травня лiтак пролетiв над долиною Днiстра, високi пагорби ховали його вiд радянських радарiв, i висадив парашутистiв на украiнську землю. Потiм повернув на захiд i висадив ще одну групу над Польщею. Радянськi радари таки засiкли порушення повiтряного простору, але британський лiтак не перехопили.

Радянськi спецслужби знали про групу Матвiейка задовго до вiдльоту з Мальти. Одним iз джерел iнформацii був Кiм Фiлбi, офiцер зв’язку мiж МІ6 i ЦРУ i подвiйний агент, завербований радянською розвiдкою у 30-тi роки. Оперативники Мiнiстерства державноi безпеки чекали в засiдках: на пошук парашутистiв було пiднято чотирнадцять лiтакiв i майже тисячу сто офiцерiв i солдатiв.

Але Мирону Матвiейку пощастило. Висадка пройшла точно за планом, група нiкого не втратила. Їм вдалося знайти один одного на землi i втекти вiд переслiдувачiв. Парашутисти були озброенi iспанськими пiстолетами Llama, британськими Sten, мали чималi суми готiвкою в рублях та iнвалютi, багато консервiв i могли дуже довго протриматися в лiсах, не потребуючи контакту з мiсцевими жителями.

Наприкiнцi травня Матвiейку доповiли, що вдалося встановити контакт з Василем Куком, лiдером украiнського опору – найпотрiбнiшою людиною. Люди, що выдрекомендувалися посланцями Кука, привели Матвiейка у штаб одного з мiсцевих командирiв. Пiсля рокiв емiграцii Матвiейко дуже хотiв зустрiтися з побратимами по той бiк лiнii фронту. Та й вони були радi побачити емiсара iз Заходу. Вони разом поiли, випили i збиралися викурити цигарку-другу, аж пiсля слiв «закуримо» раптом напали i скрутили Матвiейка. Вiн не мав сили опиратися – у воду, яку вiн щойно пив, було домiшано снодiйний порошок «Нептун-47». «Повстанцi» виявилися агентами радянських спецслужб, у такому ж загонi кiлька мiсяцiв тому почав служити Сташинський[35 - Д. Веденеев i Ю. Шаповал, «Мальтiйський сокiл, або Доля Мирона Матвiейка», Дзеркало тижня, № 30 (11 серпня 2001).].

Несподiвано для Матвiейка агентом МДБ виявився один з членiв його групи – Євген Гура, вiдомий в украiнському пiдпiллi пiд псевдо Славко. Саме вiн здав точну iнформацiю, яка дозволила спiймати Матвiейка. Гура, двадцятисемирiчний кур’ер, який обiйшов усi перешкоди минулого року i доправив Бандерi важливi листи вiд Василя Кука, був насправдi агентом польськоi комунiстичноi контррозвiдки. Вiн воював у складi УПА на украiнських територiях, якi за Ялтинськими угодами вiдiйшли Польщi. Польськi спецслужби заарештували його в результатi зради командира загону. Гуру завербували в обмiн на гарантii свободи йому i його сестрi, яку теж затримали поляки. Гура погодився i пiзнiше перейшов пiд крило МДБ. У квiтнi 1950 року вiн зустрiчався з лiдерами опору в Украiнi, а в жовтнi того року його разом з iншим кур’ером вiдправили у Нiмеччину. Того ж мiсяця вiн дiстався Мюнхена з листами вiд Кука. У листах, сфальшованих чекiстами, Кук пропонував Бандерi вiдправити свого представника в Украiну, щоб обговорити проблеми в стосунках мiж рiзними фракцiями нацiоналiстичноi емiграцii.[36 - Степан Бандера у документах, 2: 384–413.].

У Мюнхенi Гуру сприймали як героя, вiн погодився долучитися до групи Матвiейка i поiхав в Англiю на спецпiдготовку. З Лондона йому вдалося повiдомити МДБ про десант. Пiсля висадки Гура мав встановити контакт мiж Матвiейком i Куком. З цiею метою йому дозволили залишити групу в лiсi i поiхати у Львiв. Гура зайшов у буфет на залiзничному вокзалi випити чарку й перекусити i одразу потрапив на око iнформаторцi МДБ. Уся мiсцева мережа iнформаторiв чекала на нього кiлька тижнiв. Невдовзi Гура зустрiвся iз самим заступником голови республiканського МДБ – його iнформацiя була надзвичайно важливою. На пошуки групи Матвiейка вiдправили команду iз дев’ятнадцяти спецагентiв. Вони використали традицiйний прийом МБД у боротьбi з iзольованими групами украiнських нацiоналiстiв – видали себе за партизанiв i вийшли на табiр Матвiейка з фальшивим листом вiд Кука. Справжнiсть цих партизанiв засвiдчив кур’ер Матвiейка Євген Гура. І от 5 червня 1951 року Матвiейко опинився в руках МДБ. Невдовзi затримали й решту його групи[37 - Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, с. 394–395; Лiтопис УПА. Тактичний вiдтинок УПА 28-й: Данилiв – Холмщина i Пiдляшшя. Документи i матерiали (К., 2003), с. 915–917; Adam Kaczynski, “Spadochroniarze OUN. Historia desantоw z 14 maja 1951 r.”, Wiedza i Zycie. Inne oblicza historii <http://ioh.pl/artykuly/pokaz/spadoch…-maja-r,1071/>; Igor Halagida, Prowokacja Zenona (Warsaw, 2005), p. 161.].

Матвiейко вважав, що гру закiнчено, але спецслужби думали iнакше – з iхнього погляду гра тiльки починалася. Матвiейко – безжальний начальник служби безпеки ОУН-б, яка, попри iнше, залякувала, катувала й знищувала ворогiв органiзацii, – розумiв, що МБД вмiе змусити говорити. І заговорив. Генерал МДБ Павло Судоплатов наказав перевезти Матвiейка в Москву й особисто допитував його. Судоплатов вразив Матвiейка обiзнанiстю в украiнських справах i щодо людей у керiвництвi ОУН-б. У мемуарах Судоплатов згадував, що Матвiейко вирiшив спiвпрацювати, усвiдомивши, що радянська розвiдка знае про бандерiвцiв усе, хiба що крiм iмен другорядних виконавцiв. Можливо? за згодою на спiвпрацю стояли й iншi резони. Матвiейка спiймали у статусi командира групи «британських шпигунiв» – навряд чи справа для нього закiнчилася б табором. Не пiди Матвiейко на спiвпрацю – його, поза сумнiвом, розстрiляли б.

Отже, Матвiейко вiдкрився радянським спецслужбам. Емiсар Бандери мав стати ключовою фiгурою в радiогрi МДБ з британською розвiдкою i нацiоналiстами-бандерiвцями. Вiн мав працювати пiд контролем МДБ i пiд диктовку вiдправляти радiограми в Лондон i Мюнхен. У його повiдомленнях була дещиця правди i маса дезiнформацii для британцiв i Бандери. Матвiейко доповiдав про вигаданi успiхи i справжнi проблеми украiнського пiдпiлля, яке у виглядi органiзованого руху доживало своi останнi днi. Британцi й Бандера iнформували Матвiейка – читай МДБ – про запланованi висадки.

Радiогра почалася всерйоз наприкiнцi червня 1951 року, через мiсяць пiсля того, як його заслали, i три тижнi, як спiймали. МДБ створило пiдставну партизанську групу, яка поширювала чутки, що з ними е особистий посланець Бандери. Вони створили базу, з якоi Матвiейко й передаватиме радiограми за кордон. Протягом року МДБ надiслало 32 радiограми у британський центр в Кельнi i отримало 29 радiограм з iнструкцiями з Лондона.

Британцi й бандерiвцi були дуже задоволенi: нарештi спорадичнi, через кур’ерiв, контакти з рухом опору стали регулярними. Вони отримували, судячи з усього, достовiрну, хай i не першокласну iнформацiю. Радянськi спецслужби трiумфували. МДБ отримало унiкальну нагоду дiзнаватися про плани ворога, годувати його дезiнформацiею, шкодити йому прямо в центрi. Радянськiй розвiдцi так i не вдалося переконати Бандеру приiхати до Матвiейка до Украiни, але дезiнформацiею вона поглибила розкол мiж рiзними нацiоналiстичними фракцiями[38 - Sudoplatov, Special Tasks, 257–259; Дмитро Веденеев i Юрiй Шаповал, «Мальтiйський сокiл: або доля Мирона Матвiейка», Дзеркало тижня, 11 серпня 2001; Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, 392–399.].

Прибуття Матвiейка до Украiни, його свiдчення, iнформацiя, отримана в радiо грi, пiдтвердили, що органiзацiя Бандери вiдiграе важливу роль у боротьбi, яку вели залишки УПА в Захiднiй Украiнi. Допитуючи Матвiейка, Судоплатов звертав особливу увагу на звички Бандери, умови життя, адреси, маршрути, зв’язки в украiнськiй емiграцii. Матвiейко керував службою безпеки й особистою охороною Бандери, тому добре знав його вдачу. Вiн розповiв Судоплатову, що люди Бандери крадуть грошi органiзацii й уникають вiдповiдальностi, бо особисто вiдданi Бандерi. В украiнському пiдпiллi за таке розстрiлювали на мiсцi, але в Мюнхенi це сходило з рук. Матвiейко також вважав, що Бандера вiдправив його в Украiну хитрiстю: сказав, що вони поiдуть разом, i не лишив керiвниковi безпеки вибору – той мусив супроводжувати шефа. Матвiейко пiдозрював, що за вiдмовою британцiв закинути Бандеру в Украiну стоять iнтриги провiдника[39 - Sudoplatov, Special Tasks, pp. 275–59; Степан Бандера у документах, 3: 71–77, 95–96.].

Завдяки Матвiейку, закордоннi оперативники МДБ отримали новi данi, що мали допомогти iм знайти i лiквiдувати Бандеру, i Богдан Сташинський, новачок у спецслужбi, вiдiграе важливу роль у цих планах.

Влiтку 1952 року, пiсля того як Сташинський прослужив у спецзагонi близько року, його перевели у Киiв для навчання у спецшколi МБД i пiдготовки до роботи за кордоном. Сташинський, очевидно, виявився добрим агентом. Начальство характеризувало його як «дисциплiнованого, смiливого, кмiтливого та iнiцiативного». Вiн мав кращу освiту, нiж товаришi по службi, – бiльшiсть iз них були сiльськими хлопцями, якi нiчого в життi не бачили, крiм гiр, i не знали мiського життя. Мало в кого був атестат про середню освiту. Навiть серед офiцерiв МДБ i оперативникiв пiд прикриттям вищу освiту мали всього 13 вiдсоткiв особового складу, менше половини мало закiнчену середню освiту. Сташинський з кiлькома курсами iнституту за плечима був радше винятком.

Пропозицiю переiхати до Киева на навчання вiн, очевидно, прийняв з полегшенням – бiльше не треба було зраджувати родину i ризикувати життям у сутичцi з повстанцями. Вiн погодився, почав пiдготовку, i траекторii його життя i життя Степана Бандери почали зближатися.


5. На вулицях Мюнхена

Холодна вiйна розгоралася, головним ворогом Радянського Союзу вважалися Сполученi Штати, але лiнiя фронту у цiй вiйнi проходила по Європi, зокрема по Нiмеччинi. Радянський Союз прагнув розгорнути широку розвiдувальну мережу за кордоном i готував для цього кадри[40 - Леонид Шебаршин, Рука Москвы: Записки начальника советской разведки (M., 1996), 150–152.].

Два роки в Киевi Богдан вивчав шпигунське ремесло – фотографiя, водiння, стрiльба, конспiрацiя, стеження, прийоми самооборони. Готуючись до роботи в Нiмеччинi, вiн вивчав нiмецьку мову з репетитором, польську й неодмiнно iсторiю партii. Пiсля випуску влiтку 1954-го Сташинському видали документи на iнше iм’я, потiм на ще одне.[41 - Полковник Слон, КГБ УССР, A. С. Панюшкину, начальнику Первого главного управления КГБ СССР, 31 марта 1954, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 2, л. 222–227.].

Тепер вiн офiцiйно працював у КДБ, у березнi 1954-го службу перейменували, i саме пiд цiею абревiатурою вона стане вiдомою на весь свiт. Пiсля смертi Сталiна у березнi 1953-го, боротьбу за владу в Кремлi виграв Микита Хрущов, колишнiй перший секретар Украiнськоi СРСР. Вiн заручився пiдтримкою Полiтбюро i знешкодив свого головного конкурента Лаврентiя Берiю, керiвника держбезпеки. У липнi 1953 року Берiю заарештували, а у груднi розстрiляли. В опалу потрапили й люди Берii, зокрема генерал Павло Судоплатов, що кiлька рокiв вiн просидiв у в’язницi. Роль суперубивцi лишилася в минулому, завдання лiквiдувати Бандеру дiсталося новому поколiнню чекiстiв та iхнiх агентiв. Саме до цього поколiння належав Сташинський, вiн тепер мав протидiяти антирадянськiй украiнськiй емiграцii за кордоном.

Шлях Сташинського з Украiни в Нiмеччину вiв через Польщу. Богдан перетнув радянсько-польський кордон на захiднiй Львiвщинi влiтку 1954 року. Прикордонники на одну годину вiдкрили кордон. Шлагбаум було пiднято, i машина з Богданом i його куратором спокiйно без перевiрок перетнула кордон. Вони проiхали через усю краiну в колишне нiмецьке мiсто Штеттин, яке за рiшенням Потсдамськоi конференцii 1945 року вiдiйшло Польщi. Кiнцева зупинка – стародавне померанське мiстечко Штаргард, чий середньовiчний центр було вщент зруйновано пiд час вiйни. Мiсце нiмецького населення зайняли поляки, депортованi iз Захiдноi Украiни i Бiлорусii, та украiнцi, примусово переселенi з прикордонних районiв пiвденно-схiдноi Польщi, щоб позбавити УПА народноi пiдтримки.

У Штаргардi Богдану видали новi документи. У Киевi вiн жив пiд прiзвищем Мороз, тепер вiн став Бронiславом Качором. Його передали працiвнику польських спецслужб, i п’ять мiсяцiв «Бронiслав» вчив легенду, пiд якою вiн мав жити в Нiмеччинi. Йозеф Леман, народився 4 листопада 1930 року в нiмецько-польськiй родинi у Схiднiй Польщi. Дата народження збiгалася зi справжньою, тiльки Сташинський був на рiк старший. Леману придумали заплутану бiографiю, до переiзду у Схiдну Нiмеччину вiн жив в Украiнi i Польщi. Це мало пояснити акцент – рiдною мовою для нього була украiнська i польська. У Польщi Богдан вiдвiдав мiсця, де нiбито жив Леман. Коли Сташинський досконало засвоiв свою нову бiографiю i побачив «знайомi» мiсця, чекiсти переправили його у Схiдну Нiмеччинi. Вночi вiн перейшов кордон по мосту через Одер. Сташинський здав документи на iм’я Бронiслава Качора i став Йозефом Леманом.

Саме на кордонi зi Схiдною Нiмеччиною Сташинський вперше зустрiвся зi своiм новим куратором, той вiдрекомендувався старшим лейтенантом Сергiем Олександровичем Деймоном. Насправдi Сергiя Деймона звали Олексiй. Вiн був не старшим лейтенантом, а майором Шостого вiддiлу КГБ у Схiднiй Нiмеччинi, яке вело роботу з емiграцiею. Деймон займався украiнцями. Вiн сам був украiнцем, вiльно говорив украiнською i росiйською, народився на Донбасi i пiшов служити в НКВС у 1939 роцi, з керiвноi посади на шахтi. Його спецiальнiстю в НКВС б6уло розслiдування економiчного саботажу. На листопад 1940 року його зусиллями було заарештовано першу людину.

Пiд час вiйни Деймон воював пiд Сталiнградом, готував розвiдникiв i диверсантiв до засилання в нiмецький тил. Із контррозвiдки переквалiфiкувався у розвiдники, взяв участь у кiлькох зухвалих спецоперацiях, дiстав поранення i медаль за хоробрiсть. У Деймона були всi пiдстави ненавидiти нiмцiв: навеснi 1942 року нацисти убили його матiр, яка лишилася на окупованiй територii. Вiн був одружений, але дiтей не мав. Пiсля вiйни Деймон лишився працювати в украiнському апаратi спецслужб, iз Киева його вiдрядили до Чехословаччини боротися з украiнським пiдпiллям.

За дiяльнiсть, спрямовану проти бандерiвцiв та украiнських нацiоналiстiв з iнших фракцiй, Деймон мав нагороди i пiдвищення по службi. Зокрема його вiдзначили чехословацькою медаллю за хоробрiсть та iменною зброею. Начальство вважало Деймона енергiйним i розумним оперативником, добре обiзнаним зi свiтом украiнських нацiоналiстичних органiзацiй, де дiяло чимало його агентiв. У вереснi 1954 року Деймона перевели в Берлiн керувати вiддiленням по роботi з украiнською емiграцiею. Сташинський стане першим агентом, якого Деймон пiдготуе i виховае. Вiдтепер вони мали працювати у зв’язцi. Сташинський завжди називав свого наставника i керiвника Сергiем[42 - Московськi вбивцi, 138–141; Личное дело № 301: майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев; Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, фото полковника Олексiя Деймона пiсля с. 504; О. Деймон, «В окупованому Киевi», З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Науковий i документальний журнал 12, № 1 (2000): 245 прим.; Санников, Большая охота, 18.].

Вони разом поiхали в закритий радянський квартал у Схiдному Берлiнi. Так Богдан вперше потрапив у Карлсхорст – квартал площею пiвтора квадратних кiлометра було оточено триметровим парканом, охороняв усе спецiальний пiдроздiл КДБ. Верховне командування, цивiльнi працiвники i шпигуни не тiльки працювали, а й жили у Карлсхорстi. Так само робили певний час i деякi схiднонiмецькi керiвники – Карлсхорст здавався iм куди безпечнiшим мiсцем, нiж звичайнi будинки в Берлiнi. Схiднi нiмцi, якi жили або працювали у кварталi, були об’ектом гострого iнтересу захiдних розвiдок i постiйного нагляду радянських контррозвiдникiв.

У 1954 роцi подiлений Берлiн був епiцентром холодноi вiйни, единою щiлиною i залiзнiй завiсi, якi дiлила Європу на схiд i захiд. Формально мiсто все ще подiлялося на чотири окупацiйнi зони – американську, радянську, британську i французьку, але значення мав тiльки подiл мiж радянською i захiдними зонами. Нi парканiв колючого дроту, нi Берлiнськоi стiни ще не iснувало. З Берлiна радянськi агенти роз’iжджалися по цiлому свiтi. Берлiн був свiтовою базою радянськоi розвiдки, зокрема це стосувалося i дiяльностi проти США. Зi Схiдного Берлiна можна було легко добратися на аеродром Темпельгоф у захiднiй частинi мiста, а звiдти по всьому свiту.

Берлiнська «щiлина» була двосторонньою. Дiстатися iз Захiдного Берлiна у Схiдний було не складнiше; десятки, якщо не сотнi захiдних агентiв вели шпiонаж проти Радянського Союзу та схiдного блоку, спостерiгали за вiйськовими украпленнями й промисловими об’ектами. На головних вулицях iснували пропускнi пункти, але люди спокiйно пересувалися в обох напрямках, у метро взагалi контролю не було. Словом, Берлiн був iдеальним мiсцем для розвiдки, i вона на повну потужнiсть використовувала всi можливостi

Сташинський прожив у Карлсхорстi близько мiсяця, потiм йому дозволили оселитися неподалiк. Вивченоi у Киевi нiмецькоi виявилося недостатньо для незалежного життя: Сташинський мiг читати, але погано розумiв на слух. Рiздво 1954 року вiн провiв у готелi в Схiдному Берлiнi: самотнi свята для молодого чоловiка, вчорашнього хлопчини iз села, у чужiй краiнi. Родина лишилася далеко, власне родиною йому став Комiтет державноi безпеки.

Першi мiсяцi 1955 року Сташинський провiв за вивченням мови i нiмецького життя. А у квiтнi куратор вирiшив, що вiн готовий до самостiйноi дороги. Його вiдправили у Цвiкау працювати у спiльному радянсько-схiднонiмецькому пiдприемствi. Планували, що вiн вестиме конторську роботу, але нiмецькоi мови Сташинського i на це не стало, i його призначили простим робiтником. Деймон нiчим тут не мiг зарадити. Вiн i сам знав нiмецьку поганенько. Брав уроки в Карлсхорстi, але викладач, не задоволений вiдсутнiстю прогресу, доповiв начальству, що Деймон вчиться погано i не докладае зусиль. Вiн мiг читати, але не опанував граматику i майже не вмiв говорити – перевiряй, не перевiряй. Провчившись три семестри, Деймон кинув цю справу[43 - Личное дело № 301: майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев.].

Сташинський кинути не мiг. Вiн мусив вивчити мову i вивчив. Йозеф Леман незабаром став справжньою людиною зi справжньою роботою, першим записом у трудовiй книжцi, першими справжнiми печатками в документах. Восени 1955 року Сташинський повернувся до Схiдного Берлiна пiсля вiдпустки на Чорному морi, яку йому органiзував КДБ. Вiн винайняв кiмнату в мiстi, вiдркоемендувавшись Йозефом Леманом, працiвником мiнiстерства зовнiшньоi торгiвлi НДР. Базою дiяльностi Сташинського став Схiдний Берлiн, але вектор його роботи був спрямований на Захiдну Нiмеччину, зокрема на Мюнхен, де жили Степан Бандера, Лев Ребет та iншi лiдери украiнського нацiонального руху.

На початку 1956 року Деймон вперше вiдправив Богдана в Мюнхен. Вiн мав зустрiтися з агентом КДБ на iм’я Надiйчин. Справжне iм’я Надiйчина – Іван Бисага. Вiн народився 1919 року в родинi украiнських селян на Закарпаттi, яке щойно увiйшло було до складу новоi чехословацькоi держави. Бисага виiхав з рiдних краiв 1939 року, коли Закарпаття захопили угорцi. Вiн був членом ОУН, вступив у дивiзiю СС «Галичина», але пiсля розгрому дивiзii Червоною армiею влiтку 1944 року потрапив до рук радянськоi контррозвiдки. Саме тодi, за даними служби безпеки ОУН-б, Бисага почав спiвпрацювати з чекiстами. Пiсля вiйни вiн пройшов розвiдувальну пiдготовку у Киевi, а 1953-го з’явився в Австрii як бiженець. ЦРУ допитало Бисагу i вiдпустило, спершу вiн оселився у Франкфуртi пiд iменем Іван Бард. 1954-го, коли Сташинський-Леман почав пiдготовку у Польщi, Бисага переiхав у Мюнхен. Першi спроби зав’язати контакт з бандерiвцями не вдалися – вони запiдозрили в ньому чекiста (як i у всiх, хто приiздив з Украiни пiсля 1945 року). Але Бисага зумiв втертися в довiру конкурентiв Бандери, якi проiгнорували застереження бандерiвцiв – стосунки двох фракцiй дедалi гiршали. Врештi-решт Бисага почав працювати в газетi «Украiнський самостiйник», яку редагував сорокачотирирiчний юрист i журналiст Лев Ребет[44 - Дмитро Лиховiй i Леся Шовкун, «Демократ в ОУН i перша жертва КГБ», Украiнська правда, 12 жовтня 2011.].

Лев Ребет жив у Мюнхенi з дружиною Дарiею, журналiсткою i активiсткою украiнського руху, у них було двое дiтей – син Андрiй i донька Оксана. Лев i Дарiя Ребети очолювали «двiйкарiв», опозицiйне крило ОУН, яке вiдкидало принцип вождiвства i проголошувало вiдданiсть принципам демократii. Вони мали складнi стосунки з Бандерою. Бандерiвцi звинувачували iх у спiвпрацi з ЦРУ.

Сташинського зробили зв’язковим мiж Карлсхорстом i Бисагою. Вiн довiдався, що Бисага мав пiдготувати викрадення й переправлення Ребета у Схiдний Берлiн, щоб використати у пропагандистськiй вiйнi iз Заходом. Сташинський обговорював з Бисагою план пiдмiшати щось Ребету в iжу, щоб знерухомити його й полегшити викрадення. Бисага прямо не вiдмовлявся, але й не хотiв iти на такий ризик. Вiн сказав Сташинському, що недостатньо близький з Ребетом i нiяк не зможе виконати це завдання. Син Лева Ребета Андрiй пригадував потiм, що коли вiн, тринадцятирiчний, приходив iз сестрою Оксаною (iй було чотири) до батьковоi редакцii, Бисага виказував дiвчинцi особливу увагу. Це, можливо, подобалося Ребету, але його дружина Дарiя з пiдозрою ставилася до Бисаги. Вiн так i не став другом родини[45 - Московськi вбивцi, 141–146; Андрiй Ребет, «Лев i Дарiя Ребет: моi батьки», виступ, виголошений 24 червня 1998 р в Украiнському вiльному унiверситету в Мюнхенi. Рукопис у розпорядженнi автора, с. 13.].

Сташинський мав не тiльки привозити Бисазi грошi й забирати звiти про ситуацiю в украiнськiй емiграцii у Мюнхенi, а й пiдтримувати агента морально. Чекiсти пiдозрювали, що, крiм неспроможностi наблизитися до Ребета, з Бисагою були й iншi проблеми. Пiд психологiчним тиском подвiйного життя вiн ламався, йому здавалося, що за ним стежить не тiльки бандерiвська служба безпеки, а й американська i захiднонiмецька розвiдки. Врештi-решт Сташинський допомiг Бисазi виiхати у Схiдний Берлiн. КДБ, як завжди, використала фактичний провал агента на Заходi в пропагандистських цiлях. Радянська преса надрукувала лист Бисаги, який начебто був правовiрним нацiоналiстом, але прозрiв i покаявся, звинувативши лiдерiв украiнськоi емiграцii в усiх смертних грiхах[46 - Іван Бисага i Василь Галаса, За велiнням совiстi (K., 1963); Степан Мудрик-Мечник, ОУН в Украiнi i за кордоном пiд проводом С. Бандери (Причинки до iсторii, спогад) (Львiв, 1997), 128–129; Московськi вбивцi, 145, 616–617.].

Хотiв вiн того чи нi, але Сташинський успадкував об’ект стеження Бисаги. На початку весни 1957 року Деймон показав йому фотографiю лисого мужчини в круглих окулярах – це був Лев Ребет. Куратор охарактеризував цього чоловiка як iнтелектуального лiдера украiнських нацiоналiстiв. Його статтi, мовляв, паплюжать образ Радянського Союзу, надихають украiнських емiгрантiв вести боротьбу проти СРСР i застерiгають не повертатися на батькiвщину. Чекiсти знали, що Ребет працюе в центрi Мюнхена, але хотiли переконатися, де той живе. Сташинський у Мюнхенi мав перевiрити адреси. У квiтнi через аеропорт Темпельгоф у Захiдному Берлiнi вiн вилетiв у Мюнхен.

Сташинський заповнив реестрацiйну картку в готелi «Грюнвальд»: Зiгфрiд Драгер, живе в Есен-Гаарцопфi, народився 29 серпня 1930 року в Ребрюке пiд Потсдамом. Ім’я й адреса були вигаданi. Документи на iм’я Драгера йому дав Деймон; сказав, що папери фальшивi, але запевнив у iхнiй якостi. Бракувало тiльки пiдпису. Сташинський пiдписався. Реальний Зiгфрiд Драгер справдi колись жив в Есенi i перед тим, як вилетiти в Мюнхен, Сташинський вiдвiдав Есен, щоб ознайомитися з мiстом i подивитися на «свiй» будинок. З’iздити туди спонукала обережнiсть. Якби полiцiя в разi арешту спитала про мiсто чи вулицю, вiн мiг дати правдоподiбну вiдповiдь.

Новий гер Драгер виявився великим цiнителем мюнхенськоi архiтектури й любителем гуляти на свiжому повiтрi. Вiн годинами блукав центром мiста, оглядаючи будинки i людей. Виявилося, що йому особливо до вподоби Швабiнг, район на пiвночi Мюнхена. За iнформацiею КДБ, саме там жила родина Ребетiв. У Карлсхорстi Сташинському дали адресу – Франц-Йозеф-штрасе, 47. Дверi в будинок були вiдчиненi, Драгер-Сташинський оглянув усi поверхи i всi таблички на дверях. Іменi Ребета нiде не значилося, але це ще нiчого не означало. Наступнi кiлька днiв вiн намагався точно з’ясувати, де живе Ребет. Спостерiгав за будинком i вулицею з 7 до 10 ранку, в обiд i з 15 до 17. Ребет йому не зустрiвся. Сташинський сходив на недiльну службу в греко-католицьку церкву, сподiваючись застати Ребета там, але марно.

Тодi вiн перенiс спостережний пост у центр Мюнхена. Йому особливо подобалося «гуляти» по знаменитiй Карлспляц. Інше вподобане мiсце – початок найдовшоi вулицi Мюнхена Дахауерштрасе. Згiдно з iнформацiею КДБ, Ребет мав контори за обома адресами. На Карлсплятц спостерiгачевi пощастило бiльше. Одного дня вiн побачив знайоме за фотографiями обличчя – об’ект виходив з будинку номер 8. Ребет пiшов на трамвайну зупинку i сiв у трамвай. Агент зайшов слiдом. Трамвай iхав у Швабiнг, добре вiдомий агентовi район. Сташинський сiв одразу за об’ектом спостереження. Заспокоiтися було непросто. Вiн не мiг зметикувати, який квиток купувати. Цiна залежала вiд вiдстанi, а вiн не знав, наскiльки далеко зiбрався Ребет, може, той узагалi мав проiзний i не мусив купувати квитка. А якщо купити квиток за 25 пфенiгiв, а Ребет поiде в наступну зону… Є ризик, що зайде контролер i вiн приверне до себе увагу. Трохи подумавши, вiн купив квиток за 30 пфенiгiв. Потiм завважив, що вiн единий пасажир у трамваi в сонячних окулярах. Вiн носив iх за порадою iнструкторiв КДБ, щоб приховати обличчя. День був сонячний, i окуляри згодилися, але у трамваi iх нi в кого не було. Окуляри вiн зняв.

Потiм йому здалося, що за ним стежать. Вiн пересiв далi вiд Ребета, не випускаючи його з поля зору. Ребет вийшов на зупинцi Мюнхенер Фрайгайт, неподалiк входу в Англiйський сад. Сташинський не наважився пiти за ним i поiхав далi. Наступного дня вiн вилетiв у Берлiн. Вiн мав наказ перебувати у Мюнхенi не бiльше десяти днiв, а вони вже спливли. У кожному разi вiн провiв час iз користю. Сташинський повертався у Карлсхорст з конкретною iнформацiею, хай навiть скромною. Стару адресу у справi на Ребета можна було смiливо виправляти. КДБ знало, яким трамваем вiн iздить на роботу.

У червнi Сташинський повернувся в Мюнхен зiбрати додаткову iнформацiю про об’ект. Як i минулого разу, вiн оселився в «Грюнвальдi», попросивши кiмнату з вiкнами на Дахауерштрасе. Там була контора Ребета. Тепер Ребет дорогою на роботу мав проходити повз вiкна агента. Простежити його маршрут з однiеi контори в iншу, а потiм додому було неважко. Вiн проiхав за Ребетом до зупинки Мюнхенер Фрайгайт, а потiм пройшов до сусiдньоi вулицi Окамштрасе. Цього разу вiн сiв в iнший вагон i не одягав окуляри. Але нерви все одно були напруженi. Вiн вважав, що дiе непомiтно. Дiйшовши до Окамштрасе, Ребет повернув в арку на правiй сторонi вулицi, яка вела до кiнотеатру. Звернувши за ним в арку, Сташинський несподiвано побачив Ребета – той стояв i нiбито роздивлявся афiшi. Побачивши його, Ребет одразу вийшов з арки.

Сташинський побачив, як Ребет заходить у будинок на розi вулицi. Втрачати було нiчого, вiн пiшов за ним i побачив табличку з прiзвищем Ребета бiля дверей будинку. Побачили його чи нi, але вiн тепер знав, де живе Ребет. Наступного дня вiн туди повернувся, почекав, поки Ребет сяде на трамвай, i сфотографував табличку з iменами мешканцiв. Завдання було виконано. Оперативники КДБ у Карлсхорстi були задоволенi: «Зiгфрiд Драгер» виявив, де живе Ребет i як iздить на роботу. Сташинський думав, що на цьому справу закiнчено, але в липнi його знову послали в Мюнхен пiдтвердити отриману iнформацiю i з’ясувати, чи е в будинку поштовi скриньки.

Сташинський не знав, якi плани мае КДБ на Ребета, а розпитувати у чекiстiв було не заведено. Вiн знав, що Івана Бисагу залучали до розробляння операцii викрадення Ребета, але Бисага тепер був у СРСР. Мiж тим Сташинському дали нове завдання – стежити за видавцем газети «Украiнський самостiйник», у якiй працював Ребет. Здавалося, що на цьому, принаймнi для Сташинського, справа Ребета завершилася[47 - Московськi вбивцi, 154–160; Karl Anders, Murder to Order (London, 1965), 25–28.].


6. Секретна зброя

Шпигунське життя Богдана Сташинського потроху увiйшло у звичну колiю. Воно було цiлком спокiйне, навiть комфортабельне, хоч i не позбавлене стресiв. Вiн iздив у Мюнхен стежити за емiграцiйними дiячами, закладав тайники з грошима й iнструкцiями для агентури, спостерiгав за вiйськовими об’ектами. Але так тривало не довго. У вереснi 1957-го Деймон запросив Сташинського в контору КДБ у Карлсхорстi, попередивши, що вони зустрiнуться з важливим гостем iз Москви. І додав, що час настав. Що це означае, Сташинський зрозумiв, тiльки коли гiсть – його iм’я лишилося в секретi – показав йому видовжений цилiндр iз запобiжником i курком.

Московський гiсть сказав, що це зброя, i показав, як вона працюе. Цилiндр мiстить ампулу з рiдиною. Коли натискаеш курок, бойок запускае в дiю пороховий заряд, ампула з отрутою розбиваеться i розбризкуеться з цилiндра. Рiдина майже одразу випаровуеться. Цилiндр слiд наставляти майже впритул, щоб жертва могла вдихнути отруту пiсля вистрiлу. Вiдтак вона знепритомнiе. Ефект, додав Деймон, схожий на придушення. Смерть вiд серцевого нападу, продовжив московський гiсть, настае впродовж двох-трьох хвилин. «Пiсля випаровування рiдина не лишае слiдiв; через хвилину пiсля смертi вени повертаються до попереднього стану, i насильницьку смерть констатувати неможливо». Деймон додав, що для стрiлка зброя абсолютно безпечна[48 - Московськi вбивцi, 161–164.].

Такий поворот заскочив Сташинського зненацька. Вiн не мав часу отямитися. Єдине, що вiн зрозумiв, – вони хочуть, щоб вiн став убивцею; якщо нi, то вони нiколи б не показували йому нiякоi секретноi зброi i нiчого б не пояснювали. З розмови стало зрозумiло, що це не перше використання пiстолета-спрея. Такий уже використовували ранiше. Судячи з усього, це був удосконалений варiант нiмецькоi моделi часiв Другоi свiтовоi.

Московський гiсть хотiв показати, як вiн працюе, зарядив ампулу з водою, зняв iз запобiжника i вистрелив. Пiстолет виплюнув порцiю води в рушник, що висiв на стiнi на вiдстанi метра. Звук пострiлу нагадував сплеск у долонi. Вода лишила пляму на рушнику дiаметром сантиметрiв двадцять. Москвич пояснив, що ампула з отрутою стрiляе на пiвметра далi i пляма буде бiльшою, бо отрута легша за воду. Вiн дiстав iз валiзки iнструмент, викрутив гвинти з цилiндра, почистив зброю й перезарядив. Вистрелив ще кiлька разiв. Потiм вiником змiв з пiдлоги крихiтнi уламки скла, розмiром не бiльше мiлiметра – бiльшiсть скляних бусинок лишилися на рушнику.

Експеримент закiнчився, iнструкцii – нi. Московський гiсть пояснив, що стрiлок теж ризикуе вдихнути отруйнi випари, але е два способи цьому запобiгти. По-перше, треба прийняти пiгулку за годину-пiвтори до пострiлу. Вона перешкоджае звуженню кровоносних судин i дiе чотири-п’ять годин. По-друге, вжити спецiальну ампулу з протиотрутою одразу пiсля пострiлу. Слiд роздушити ампулу, завернувши ii в тканину, i вдихнути газ, який з неi пiде. Протиотрута настiльки сильна, пояснював iнструктор, що, коли ii дати жертвi через хвилину пiсля пострiлу, людина виживе. Найбезпечнiше вжити пiгулку до стрiльби i протиотруту пiсля. Московський гiсть запропонував показати Сташинському, як пiстолет-спрей стрiляе справжньою отрутою, а не водою. Той не заперечував. Вони вирiшили випробувати зброю на собацi i домовилися зустрiтися, коли все буде готове. На цьому розмова закiнчилася[49 - Там само, 164–165.].

Деймон зголосився вiдвезти Сташинського в мiсто i привiтав його з таким почесним завданням. Той емоцiй не виказував i сидiв мовчки. Деймон спитав, чи розумiе вiн, яку велику довiру виказала йому держава. Сташинський потiм згадував, що Деймон поводився, нiби вони були рятiвниками краiни. Сташинський натомiсть був збентежений. Що б вiн не робив свого часу у лiсi видаючи повстанцiв, вбивати, тим бiльше неозброену людину йому не хотiлося. Богдан вирiс у родинi, яка шанувала християнськi заповiдi i не сприймала подiбних учинкiв. Але й вiд завдання вiдмовитися не мiг. Перевiрка пiстолета-спрея на собацi нiяк не полегшила душевних мук агента, радше навпаки – загострила iх. Деймон i московський гiсть купили маленького дворнягу на мiсцевому ринку. Забрали Сташинського у мiстi й поiхали в лiс на озерi Мугельзее за Схiдним Берлiном. Москвич дав Богдановi пiгулку. Вони прив’язали собаку до дерева i почекали, заки подiе пiгулка – якогось помiтного впливу на органiзм не вiдчувалося. Москвич дав агенту заряджений цилiндр. Сташинський не мiг дивитися на собаку, йому було шкода безневинне створiння. Коли вiн пiдiйшов до собаки, той узявся лизати йому руку. Сташинський вiдвернувся i натиснув на курок. Рiдина вкрила морду. Собака впав i засмикав лапами. За кiлька хвилин вiн був мертвий. «Моя перша жертва», – подумав Сташинський. Вiн розумiв, що будуть iншi. Хтось роздушив ампулу з протиотрутою – всi трое вдихнули з неi газ. Потiм сiли в машину й повернулися у Схiдний Берлiн. Експеримент було визнано вдалим[50 - Там само, 166–167.].

Сташинський здогадався, хто стане його наступною жертвою. Ще на першiй зустрiчi з москвичем Деймон дав зрозумiти, що мова йде про його давнього «знайомого». Ім’я в присутностi москвича не називали, але агент не сумнiвався, що це Ребет. Бисаги не було, своiх людей в оточеннi Ребета чекiсти не мали, тож вирiшили його убити, а не викрасти. Попри те, що цю таемну зброю нiбито використовували й ранiше, у чекiстiв не було певностi, що убивство не виявлять. Вони припускали, що факт насильницькоi смертi буде одразу встановлено, але пiдозри впадуть на ворогiв Ребета – бандерiвцiв. Наступники Сталiна сподiвалися, що вбивство Ребета, як i вбивство Коновальця, загострить усобицi в таборi нацiоналiстiв.

«Лiквiдацiя» вождiв украiнськоi емiграцii, якi нiбито не дозволяли своiм послiдовникам йти на компромiс з радянським режимом i повертатися на батькiвщину, була звичайною темою розмов в емiграцiйному вiддiлi КДБ у Карлсхорстi. Але Сташинський не думав, чи то пак не хотiв думати, що це означае на практицi. Тепер вiн повертався подумки до слiв Деймона, якi доти здавалися порожнiм звуком. Коли вiн розповiдав Деймону, наскiльки близько стояв до Ребета у трамваi, коли стежив за ним уперше, той сказав, що проблему може розв’язати простий укол. Сумнiвiв не лишалося – вiн мав на увазi укол отрути. Стало також зрозумiло, чому Деймон хотiв знати, де в коридорi Ребетового будинку стоять поштовi скриньки. Ймовiрно, КДБ розглядав ще один варiант розправитися з украiнським журналiстом – бомба в посилцi. Але поштових скриньок у будинку не виявилося, i це, можливо, визначило долю i Ребета, i Сташинського[51 - Московськi вбивцi, с. 155–162; Anders, Murder to Order, pp. 25–28.].

Сташинського роздирала дилема. Вiн не хотiв i не мiг уявити себе в ролi вбивцi невинноi людини. Але й не пiдкоритися наказу не мiг. Наслiдки непослуху були цiлком очевиднi. Кiлька рокiв перед тим, прочитавши в газетах про втечу на Захiд Нiколая Хохлова, iншого кiлера КДБ, який вiдмовився виконувати наказ, Сташинський спитав Деймона, хто це такий i яку посаду той обiймав у КДБ. Деймон назвав Хохлова авантюристом i морально розкладеною людиною. «Рано чи пiзно ми дiстанемо його», – закарбувалося в пам’ятi Богдана. Деймон не жартував. Московський гiсть, який привiз пiстолет-спрей, можливо, брав участь у ще одному науковому «експериментi» – замах на Хохлова, якого в вереснi 1957-го, тому самому мiсяцi, коли Сташинський вперше познайомився iз секретною зброею КДБ, пригостили у Франкфуртi кавою, «присмаченою» радiоактивним талiем. КДБ тримав слово i карав зрадникiв, де б вони не сховалися. Врештi-решт Сташинський почав думати про свое завдання в категорiях полiтичноi доцiльностi i в цьому шукав заспокоення. Наказ йому дав куратор, а вбивство однiеi людини вiдкрие шлях додому багатьом iншим. В операцii КДБ проти Ребета пiд кодовою назвою «Доктор» наставала вирiшальна фаза «особливих заходiв»[52 - Anders, Murder to Order, p. 115; Николай Хохлов, Право на совесть (Frankfurt, 1957), с. 113–138; «Шпион, который был отравлен КГБ, но выжил», АПН Нижний Новгород, 12 января 2006 http://www.apn-nn.ru/contex_s/26820.html; Boris Volodarsky, The KGB’s Poison Factory: From Lenin to Litvinenko (Minneapolis, Minn., 2010), p. 184; Алексей Деймон, «Справка по делу “Скорпион”», 14 мая 1968, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 7, л. 191–195.].


7. Вiтання з Москви

Дев’ятого жовтня 1957 року стюарди «Ер Франс» зареестрували на рейс Захiдний Берлiн – Мюнхен пасажира на iм’я Зiгфрiд Драгер. У кишенi в нього лежав ще один документ з фотографiею на iм’я Йозефа Лемана. Драгер-Леман-Сташинський мав при собi бiльше тисячi захiднонiмецьких марок, у багажi лежало двi банки франкфуртських сосисок. Вiн був готовий до будь-якоi несподiванки, навiть якби Схiдна Нiмеччина напала на Захiдну i в гастрономах зникла iжа.

Документи, грошi й сосиски йому видали у Карлсхорстi. Там же йому велiли летiти в Захiдну Нiмеччину по захiднонiмецькому паспорту, а далi показувати схiднонiмецький. На випадок провалу вiн мав назватися схiднонiмецьким громадянином, що пiдвищувало шанси повернутися в соцiалiстичний блок. Найнебезпечнiшим предметом багажу були двi жерстянi банки. Сосиски були тiльки в однiй. В iншiй технiчнi фахiвцi КДБ сховали зброю – пiстолет-спрей, привезений минулого мiсяця з Москви. Пiстолет обгорнули ватою i сховали у спецiальний металевий цилiндр, схований, вiдповiдно, у жерстянцi з-пiд сосисок, наповненiй водою. Зброю i цилiндр було зроблено з алюмiнiю, вага i зовнiшнiй вигляд справжньоi i фальшивоi банки сосисок були абсолютно однаковi – iх вiдрiзняла тiльки спецiальна позначка.

За первiсним планом пiстолет мали переправити в Захiдну Нiмеччину по дипломатичних каналах. Працiвник схiднонiмецького дипкорпусу мав привезти зброю у Мюнхен i там передати ii агентовi. Дипломатiв не перевiряли на митницi, i чекiсти вважали цей шлях безпечним. Але хтось завважив, що за дипломатом може простежити захiднонiмецька контррозвiдка, iснуе ризик, що через нього вийдуть на агента i схоплять його зi зброею на гарячому. Врештi-решт постановили, що агент вiзьме зброю з собою. А якщо його спiймають i спитають, що це i звiдки, то, за легендою, незнайомий чоловiк у Схiднiй Нiмеччинi заплатив Драгеру i попросив провезти банку у Мюнхенi та передати якiйсь жiнцi в барi «Максим». А якби його затримали i знайшли зброю пiсля завдання, то агент мав сказати, що просто знайшов цей предмет на сходах.

На кордонi його не перевiряли, i вiн спокiйно прилетiв у Мюнхен у середу 9 жовтня. Як завжди, на все про все йому вiдвели десять днiв. Інструктори хотiли, щоб вiн виконав завдання в конторському будинку на Карлсплятц, 8. Якщо це буде неможливо, то в iншiй конторi на Дахауерштрасе або вдома в об’екта на Окамштрасе. Сташинський прийняв першу захисну пiгулку близько 8 ранку в четвер 10 жовтня. Загалом на десять днiв мюнхенського завдання у нього було десять пiгулок i двi ампули – мало вистачити. Усе було готово, зброя в кишенi. Вiн загорнув пiстолет-спрей у газету i зробив дiрку для курка i запобiжника. Банку з-пiд зброi викинув у смiтник в Англiйському саду.

О 8:30 вiн стояв на вулицi, спостерiгаючи за будинком по Карлсплятц, 8. Там розташовувалися рiзнi контори, зокрема кабiнети лiкарiв. На випадок арешту пiд час завдання агент мав вiдрекомендууватися схiднонiмецьким туристом: милувався собi архiтектурою, аж раптом розболiлися зуби i от, мовляв, прийшов сюди до лiкаря. А якщо хтось застане його одразу пiсля подii, то слiд сказати, що ось лежить людина на пiдлозi i вiн намагаеться iй допомогти. Того дня вiн прочекав до 10:30, але об’ект не з’явився. Не було його i ввечерi. Не з’явився вiн i наступного дня. Всякий раз агент вiдчував полегшення, але загальний душевний тягар вiд цього тiльки зростав. Найскладнiше було у вранiшнi години, вiдведенi на смертельну справу. Вдень ставало трохи легше. Сташинський блукав вулицями мiста у спробi розвiятися, але наступного дня все повторювалося. Може, виконати завдання i е найлегший спосiб скинути камiнь з душi й повернутися до нормального життя? Щодня тиск вiдчувався все бiльше[53 - Московськi вбивцi, с. 170–172; Anders, Murder to Order, рр. 35–36.].

Лев Ребет зазвичай не ходив у контору у вихiднi i працював удома: читав, писав, редагував. У суботу 12 жовтня вiн зробив виняток iз розпорядку. Минулого вечора вiн лiг пiзно – читав недавно опублiковану автобiографiчну кiноповiсть Олександра Довженка «Зачарована Десна». Знаменитий режисер помер торiк у Москвi. Сталiн не дозволяв Довженку жити й працювати в Украiнi, i його останнiй твiр був сповнений ностальгii за дитинством, яке минуло в мальовничому украiнському селi. Лев Ребет теж народився в селi i давно жив поза Украiною; попри всю iдеологiчну рiзницю мiж украiнським нацiоналiстом i радянським режисером-комунiстом. Ця книжка цiлком могла промовляти до його серця. Ребет за суворими традицiями украiнських селян рiдко виказував теплi почуття до дiтей, але вранцi 12 жовтня вперше за багато мiсяцiв поцiкавився фортепiанними уроками сина Андрiя i навiть погладив його по головi. Коли вольова i владна Дарiя Ребет гукнула з кухнi, щоб вiн не затримувався на роботi i не спiзнився на обiд, чоловiк вiдповiв, що не певен, чи взагалi туди дiйде. Членам родини постфактум здалося, що Лев Ребет передчував щось недобре[54 - Інтерв’ю автора з Андрiем Ребетом, 1 липня 2012.].

Тiеi суботи, 12 жовтня 1957 року, невдовзi по дев’ятiй Сташинський-Леман-Драгер стояв на спостережному пунктi на Карлсплятц. Був погожий сонячний день. Вiн залишив плащ у готелi i прогулювався в костюмi. Як завжди нервувався. Прийняв заспокiйливе i протиотрутну пiгулку. Лiки не дiяли. Напруження, яке вiн намагався опанувати, зростало – об’ект мiг вийти в будь-який момент. По дев’ятiй напруження поступово спало. Стрiлка годинника пiдiйшла до десятоi, а Ребета все не було. Аж раптом вiн побачив людину, яку впiзнав би з тисячi iнших. Ребет вийшов з трамваю i йшов прямо на мисливця. Агент озирнувся i пiшов до дверей будинку номер 8. Усе складалося якнайкраще. «Я почувався, нiби увi снi», – згадуватиме вiн потiм. «Довкiлля, люди, рух на вулицi – свiдомiсть всього цього не помiчала. Усе це було нiби в тiнi, пiдсвiдомостi»[55 - Anders, Murder to Order, р. 32.].

Пiгулка на нього вплинула чи бажання скинути давнiй тягар, але вiн був налаштований рiшуче. Перед входом у будинок вийняв загорнутий у газету цилiндр i взяв його у праву руку.

Пiднявся на другий поверх i став там. Потiм зняв пiстолет-цилiндр iз запобiжника, намацавши його через газету, i був готовий зустрiти мiшень. Зачувши звук вхiдних дверей, вiн почав спускатися, тримаючись стiни. Назустрiч пiднiмався чоловiк, Сташинський його упiзнав. Коли вони порiвнялися на сходах, вiн пiдняв цилiндр i нажав на курок, намагаючись не дивитися у напрямку жертви. Пiсля пострiлу краем ока побачив, що чоловiк нахилився вперед. Що було далi, вiн не бачив.

Сташинський поклав цилiндр у кишеню, розчавив за iнструкцiею протиотрутну ампулу i вдихнув ii випари. Мало не знепритомнiв. Вiн вiдчував запаморочення чи то вiд стресу, чи то вiд отруйних випарiв своеi зброi.

Вiн вийшов iз будинку, повернув лiворуч i ще раз лiворуч. Лише через десять-п’ятнадцять хвилин вiн почав повертатися до тями. Пiшов на Людвiгштрасе, шумну мюнхенську вулицю, перейшов ii й опинився в Гофгартенi, колишньому королiвському парку, насадженому на початку сiмнадцятого столiття при баварському курфюрстi Максимiлiанi І. Сташинський вийшов на край парку i на мiстку через струмок Кегельмюльбах кинув зброю у воду. Попри непевне самопочуття, вiн тримався букви iнструкцiй – втопити зброю слiд було саме тут.

Вийшовши з Гофгартена, вiн вирiшив повернутися в готель. Аж раптом подумав, що собака може взяти його слiд, сiв на трамвай i проiхав кiлька зупинок. Усi злочинцi подумки повертаються на мiсце подiй – так i вiн. Дорогою в готель вiн перейшов Карлсплятц i подивився на будинок 8. Пiд ним стояв натовп людей i полiцiя. Чоловiк вiдвернувся i заспiшив у готель. Зiбрав речi (уже без франкфуртських сосисок), поклав у кишеню захiднонiмецький паспорт на iм’я Зiгфрiда Драгера, оплатив рахунок i поiхав на Гауптбангоф. Інструкцii велiли одразу виiхати з мiста[56 - Московськi вбивцi, с. 172–174; Anders, Murder to Order, рр. 35–37.].

Лева Ребета знайшли на сходах будинку, де вiн працював десь мiж 10:20 i 10:45 ранку. Вiн був ще живий i змiг видертися на сходи другого поверху. Люди вийшли на звук його стогону, викликали лiкарiв i полiцiю. Патруль зафiксував виклик одразу по одинадцятiй: «Чоловiк упав на сходах». Через хвилину iм повiдомили, що вiн помер. Доктор Вальдемар Фiшер, якого викликали на допомогу, констатував, що смерть настала приблизно об одинадцятiй десять, i припустив серцевий напад. Покликати дружину i дiтей не могли, адже Лев Ребет не мав удома телефону. Але працiвники редакцii зателефонували iхньому сусiду-украiнцю. Той був удома i переказав новини Дарii Ребет. Вiн же вiдвiз ii на Карлсплятц.

Дарiя Ребет була шокована – чоловiк нiколи не скаржився на серце. Але через два днi доктор Вольфганг Шпан з Інституту судовоi медицини при Мюнхенському унiверситетi провiв розтин i пiдтвердив дiагноз доктора Фiшера. Унiверситетськi фахiвцi не знайшли жодних пiдозрiлих ознак – усе вказувало на природну смерть. Артерii були помiтно звуженi, що вказувало на серцевий напад. Родинi i друзям Ребета нiчого не лишалося, як змиритися з цим висновком. Але глибоко в душi засiла думка: а раптом КДБ почало операцiю проти всiх них[57 - Московськi вбивцi, 174, 248–249, 615; iнтерв’ю автора з Анатолем Камiнським, близьким спiвробiтником Дарii Ребет, 27 липня 2012; Memorandum for the Record, Subject: Meeting with AECASSOWARY 2 [Mykola Lebed] and 29 [Fr. Mykhailo Korzhan], April 3, 1962, 1, Aerodynamic: Contact Reports, vol. 45, National Archives and Records Administration [NARA], RG 263, E ZZ-19, B 23.]?

Удень 12 жовтня 1957 року, коли полiцiя, лiкарi й родина з’ясовували, що сталося з Левом Ребетом, черговий готелю «Континенталь» у Франкфуртi зареестрував нового гостя. Його звали Зiгфрiд Драгер, зупинився вiн всього на одну нiч. Наступного дня вiн вилетiв у Берлiн, перетнув кордон схiдноi частини мiста i поiхав додому на Марiенштрасе в центрi, де винаймав мебльовану кiмнату.

Господарка фрау Штранек знала пожильця пiд iменем Йозеф Леман, судячи з акценту, фольксдойче зi сходу. Вiн казав господарцi, що працюе перекладачем у мiнiстерствi торгiвлi Схiдноi Нiмеччини i час вiд часу iздить у справах. Схоже було, що вiн якраз повернувся з вiдрядження. Йозеф Леман вчасно платив за кiмнату i не створював жодних проблем. Спокiйний ввiчливий чоловiк – мрiя будь-якоi господарки.

Уранцi понедiлка, 14 жовтня Сташинський спершу подзвонив у Карлсхорст i доповiв своему куратору Сергiю Деймону. Той спитав, чи все гаразд. Сташинський вiдповiв ствердно. Вони домовилися зустрiтися в мiстi. Крiм усноi розповiдi, Богдан склав пiсля зустрiчi два письмовi звiти. У першому значилися дати поiздки, вiдвiданi мiсця, готелi й авiалiнii. Другий звiт мав iнший характер: «У домовленому мiстi я зустрiв вiдому особу й привiтав ii. Я впевнений, що привiтання вдалося. Пiдпис». Деймон пояснив, що цей звiт не будуть друкувати на машинцi, вiн iснуватиме в одному рукописному примiрнику. Сташинський не мiг знати, що мiсяцем пiзнiше, 15 листопада 1957 року начальник управлiння зовнiшньоi розвiдки КДБ Александр Сахаровський подасть Микитi Хрущову таемний звiт про «заходи, здiйсненi в Нiмеччинi». Звiт було написано вiд руки в одному примiрнику, тiльки для Хрущова.

Для Деймона успiшна лiквiдацiя Ребета означала новий етап кар’ери. Тепер його призначили заступником начальника П’ятого вiддiлу апарату КДБ в Карлсхорстi, який вiдповiдав за роботу в Захiднiй Нiмеччинi. У листопадi 1957-го йому винесли подяку вiд iменi голови КДБ у Москвi за успiшне виконання «важливих спецiальних завдань», яких саме – не уточнювалося. Того ж мiсяця начальство пiдписало подання на присвоення йому звання пiдполковника. Його хотiли представити до ордена Червоного прапора, але Москва вирiшила, що достатньо буде й медалi «За бездоганну службу» першого ступеня[58 - Дмитрий Прохоров, Сколько стоит продать родину (СПб., 2005), с. 255; Личное дело № 301: майон Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архiв СБУ, Киiв.].

Сташинський, якого за операцiю з лiквiдацii Ребета нагородили фотоапаратом фiрми «Контакс», сподiвався, що бiльше подiбного робити не доведеться. Шок пiсля вбивства минув, але на душi лежав новий камiнь – вiн убив людину всупереч своiм переконанням. «…Пiсля того, що сталося, – згадуватиме вiн, – менi здавалося, що я пiд кожним оглядом пропащий. Пiзнiше, коли багато часу проминуло, я пробував собi сказати – це сталось раз, це не повториться, може, були ще iншi причини для цього доручення, яких я не знаю». Вiн знову почав шукати полiтичного виправдання своему вчинку. Куратор та iншi чекiсти охоче йому в цьому допомагали. Вони часто говорили, що якщо емiгрантськi лiдери не розумiють вимог часу, то iх слiд «лiквiдувати». Вiн втiшав себе тим, що вбивство не було жорстоким: зброя не вимагала точно цiлитися в мiшень – досить було просто натиснути на курок[59 - Московськi вбивцi, 174; Anders, Murder to Order, 10–11, 38–39, 57; Дмитрий Прохоров, Сколько стоит продать родину (СПб., 2005), 255.].




Частина друга. Ідеальне вбивство



8. Червона площа

Життя вдалося. Богдан Сташинський рухався вгору. У квiтнi 1959 року Деймон сказав, що Богдана викликають до Москви i, можливо, вiн зустрiнеться iз самим головою КДБ. За що саме йому випала така честь, Сташинський ще не знав, але невдовзi справдi отримав квиток на московський поiзд i документи.

У Радянський Союз вiн завжди iздив по радянському паспорту на iм’я Олександра Крилова. Порiвняно з попередньою поiздкою тепер валiза була суттево важчою – начальство планувало, що Сташинський пробуде в СРСР як мiнiмум до лiта. Прикордонники й митники зазвичай ретельно обшукували пасажирiв: iх цiкавила, наприклад, натуральна кава або iншi товари, якi в СРСР були в дефiцитi або не дотягували якiсно до захiдних. Та багаж пасажира Крилова iх не зацiкавив. На його документах стояла печатка вiйськовоi частини, яку прикордонники чудово знали: номер 42601 означав КДБ[60 - Московськi вбивцi, 188–189.].

У Москвi його зустрiв спiвробiтник КДБ, видав радянськi грошi i поселив у готелi «Украiна» – одному iз семи знаменитих сталiнських хмарочосiв. Цей будинок (тепер там готель «Редiсон Роял») почали будувати 1953-го, у рiк смертi диктатора, i закiнчили через чотири роки. Саме в той час на вершинi радянськоi влади утвердився Хрущов, давнiй намiсник Сталiна в Украiнськiй РСР. Готель офiцiйно вiдкрили у травнi 1957 року, на той час це був найвищий готель у Європi – висота споруди, включаючи шпиль, становила 206 метрiв. Фасад прикрашали символи радянськоi влади: зiрки, серпи й молоти. Готель стояв на початку фешенебельного (за радянськими мiрками) Кутузiвського проспекту, де жило багато вiдомих радянських дiячiв[61 - Московськi вбивцi, 184–185; Anders, Murder to Order, 44–45; “Семь сестер Сталина, или Как строились первые советские небоскребы”, Факт, 12 февраля 2011, www.magazinefact.com/articles/72-figures-and-faces/751-qseven-sistersq-of-stalin-or-how-the-first-soviet-skyscrapers-were-built.].

Через день у номер до Сташинського зайшов чоловiк, який вiдрекомендувався Георгiем Авксентiйовичем. Сташинський нiколи не знав нi його прiзвища, нi посади у спецслужбах. Вiн згадував: «У колах КДБ заведено так, що, говорячи з людиною, ви достеменно не знаете, яку посаду вона обiймае». Куратор у Схiдному Берлiнi попереджав, що з ним зустрiчатиметься «сам начальник КДБ». Може, це вiн, хто зна? Хто б це не був, вiн справив сильне враження на Сташинського. Йому було трохи за сорок, на звичайного чекiста схожий не був. «Я дивився на нього весь час як на аристократа, вiн був такий спокiйний, сидiв коло мене, висловлював своi думки таким незворушним тоном, що немислимо було заперечувати. Дуже самовпевнено… Можна було легко помiтити, що вiн звик давати накази, що вiн обiймав у КДБ одне з перших мiсць», – розповiдав Сташинський[62 - Московськi вбивцi, 185–187.].

Згiдно з розсекреченими бiографiями працiвникiв КДБ, людину, яка справила на Сташинського таке враження, звали Григорiй Іщенко. На вигляд вiн був молодшим за свiй вiк: у його особовiй справi роком народження значився 1910-й. За кiлька мiсяцiв пiсля цiеi зустрiчi йому виповнилося п’ятдесят. Походження вiн був звичайного, жодноi блакитноi кровi. Іщенко народився в робiтничiй сiм’i у станицi Кримська на Кубанi. Попри украiнське прiзвище, вiн вважав себе росiянином – у цьому, можливо, вiдлунила радянська нацiональна полiтика: на початку 30-х Сталiн позакривав усi украiнськi установи на Кубанi й викорiнював украiнський дух. Це вiдбувалося у розпал голоду 1932–1933 рокiв, який боляче вдарив по украiнському населенню Кубанi. Голод списали на опiр селян радянськiй владi, нiбито iнспiрований нацiоналiстами. Невдовзi всiх кубанських украiнцiв почали записувати росiянами.

Аристократичнi манери Іщенка маскували його сирiтське минуле. Батько Іщенка помер 1919 року пiд час громадянськоi вiйни, коли сину виповнилося всього дев’ять рокiв. У той час Кубань була оплотом Бiлоi армii генерала Денiкiна. У дванадцять рокiв Георгiй почав сам заробляти на хлiб. Ще пiдлiтком вiн опанував ремесло чоботаря, але школу змiг закiнчити аж у двадцять шiсть рокiв. На той час вiн уже був комунiстом i робив кар’еру. Пiд час голоду Іщенко навчався в партiйнiй школi у Ставрополi. Пiсля партiйноi школи Іщенко лишився у Ставрополi i працював головою профспiлки м’ясокомбiнату.

Кар’ерний стрибок Іщенка припав на 1937 рiк – у сталiнських чистках тодi загинули десятки тисяч управлiнцiв рiзного рiвня. Репресii вiдкрили дверi нагору молодому поколiнню радянських дiячiв. Саме тодi почали свiй шлях у партiйнiй iерархii Леонiд Брежнев, Володимир Андропов i Костянтин Черненко, якi вийшли на першi ролi у 60–70-х роках. Так само й Іщенко. За рiк вiн пiднявся вiд iнструктора обкому партii до секретаря з iдеологii П’ятигорського мiськкому партii, змiнивши поступово чотири посади. У 1939-му успiшного функцiонера перевели на роботу до наркомату внутрiшнiх справ, невдовзi вiн очолив п’ятигорське мiське управлiння НКВС. Восени 1942-го, коли мiсто окупувала нiмецька армiя, Іщенко евакуювався на схiд, але вже на початку 1943-го повернувся у звiльнене мiсто. Пiсля вiйни його вiдправили в Литву боротися з нацiоналiстичним пiдпiллям. В останнi роки правлiння Сталiна Іщенко очолював апарат НКВС на рiднiй Кубанi. Пiсля смертi диктатора його вiдправили працювати в Угорщину, згодом через нього встановлювали зв’язок мiж КДБ i угорськими спецслужбами. Вiн брав активну участь у придушеннi угорськоi революцii 1956 року i працював у зв’язцi з головою КДБ генералом Іваном Серовим, якого теж вiдправили до Угорщини[63 - “Ищенко Георгий Авксентиевич” в кн.: Никита Петров, Кто руководил органами госбезопасности, 1941–1954. Справочник (М., 2010), с. 430–431.].

Іщенко справдi належав до верхiвки спецслужб, але його посада в центральному апаратi не була аж настiльки важливою, як це уявлялося Богдановi i Деймону, його берлiнському кураторовi. У квiтнi 1959-го полковник Георгiй Іщенко четвертий мiсяць як керував Дев’ятим вiддiлом Першого головного управлiння КДБ, що вiв зовнiшню розвiдку. Конкретно Дев’ятий вiддiл опiкувався емiграцiею. Іщенко прагнув проявити себе на новiй посадi i, можливо, розраховував на генеральськi погони.

Полковник розпитував Сташинського про його останне завдання: стеження за Степаном Бандерою, лiдером найбiльшоi i, на переконання радянськоi влади, найнебезпечнiшоi групи украiнськоi емiграцii. Сташинський розповiв усе, що знав про Бандеру.

Навеснi 1958 року Деймон попросив його з’iздити у книгарню в Захiдному Берлiнi й пошукати там книжок автора на прiзвище Попель. Так Богдан уперше почув це iм’я. Єдина книжка, опублiкована пiд цим iменем, вийшла у Львовi 1943 року i називалася «Початки шахiста». Їi написав украiнський шахiст Степан Попель. Пiсля вiйни маестро Попель виграв багато турнiрiв у Парижi, а переiхавши у 50-х роках до США, тричi поспiль вигравав чемпiонат штату Мiчиган. Не дивно, що в захiднонiмецькiй книгарнi влiтку 1958 року рiдкiсна украiнська книжка Попеля не продавалася. Сташинський доповiв, що нiчого не знайшлося, i Деймон бiльше до цiеi теми не повертався[64 - Московськi вбивцi, 182–183; Романтик шахiв та його епоха: Степан Попель, упор. Іван Яремко (Львiв, 2009).].

Невдовзi Сташинський знову почув це прiзвище. У травнi 1958-го украiнська емiграцiя в Європi вiдзначала двадцять п’ятi роковини загибелi засновника ОУН полковника Євгена Коновальця, якого вбив за наказом Сталiна Павло Судоплатов. За iронiею долi, саме вбивство Коновальця вiдкрило шлях Степану Бандерi до керiвництва найрадикальнiшим i найчисельнiшим крилом ОУН. Пам’ятний захiд, куди з’iхалися лiдери украiнських нацiоналiстiв з усього свiту, вiдбувся 25 травня 1958 року на цвинтарi Кроосвейк у Роттердамi, де поховали Коновальця. Церемонiю вiдвiдали й конкуренти в боротьбi за владу в ОУН – Степан Бандера та Андрiй Мельник. Деймон вiдправив Сташинського в Роттердам з фотоапаратом, щоб сфотографувати лiдерiв нацiоналiстiв[65 - Інтерв’ю генерал-лейтенанта Васiлiя Хрiстофорова, начальника архiвного управлiння ФСБ РФ у телефiльмi Тайны разведки: Ликвидация Степана Бандеры (2012).].

Попри жорсткi заходи безпеки, Богдану вдалося не тiльки потрапити на цвинтар, а й зняти учасникiв траурноi церемонii. Вiн стояв дуже близько до могили Коновальця i добре бачив промовцiв. Один низенький i непоказний чоловiк привернув найбiльше уваги присутнiх i виголосив найдовшу промову. Сташинський промовця не знав, але запримiтив його авто – темно-синiй «Опель-капiтан». Пiсля повернення в Берлiн Деймон показав Сташинському емiгрантську газету з текстами промов на цвинтарi. Найдовша промова належала Степановi Бандерi. Так Сташинський здогадався, хто цей промовець i чие це авто.

Деймона цiкавили не тiльки фотографii йi гостi церемонii, а й опис цвинтаря i мiсцевiсть довкола могили Коновальця. Вiн спитав чи можна там щось сховати. Богдану здалося, що цiлком. Але коли вiн зрозумiв, що йдеться про бомбу, i не в коробцi шоколаду, а в могилi Коновальця, то сказав, що навряд. Сташинський уточнив, що мiсця замало й вибух зачепить не тiльки провiд нацiоналiстiв, а й жiнок та дiтей. Деймон до цiеi теми бiльше не повертався, але явно думав про замах на Бандеру[66 - Див.: Степан Бандера, “Над могилою Євгена Коновальця”, Степан Бандера, Перспективи украiнськоi революцii (K., 1999), 587–591.].

Чергове завдання куратор дав Богдану на початку сiчня 1959-го: поiхати в Мюнхен i з’ясувати адресу Бандери. Тодi Сташинський вдруге почув iм’я Степана Попеля. Сергiй Деймон сказав, що Бандера найiмовiрнiше живе пiд цим прiзвищем. КДБ знав попередню адресу Бандери, але ii треба було перевiрити. Сташинський вилетiв до Мюнхена з новими документами на iм’я Ганса Йоахiма Будайта. Вiн швидко з’ясував, що людина, яку вiн бачив у Роттердамi, за вiдомою чекiстам адресою не живе.

Формально завдання було виконано. Богдан мiг повертатися до Берлiна, але останньоi митi проявив iнiцiативу i подивився телефонний довiдник Мюнхена. Там справдi значився телефон i адреса якогось Стефана Попеля – Крайтмайрштрасе, 7. Невже це той самий Попель? Наступного ранку Сташинський був на Крайтмайрштрасе. В арцi будинку номер 7 вiн побачив знайомий «Опель-капiтан» i чоловiка, який порався бiля машини. У списку мешканцiв будинку значилося iм’я Стефан Попель. Пiзнiше Сташинський побачив те саме авто бiля будинку украiнських нацiоналiстiв на Цепелiнштрасе. Сумнiвiв не лишилося: Стефан Попель з Крайтмайршрасе, 7 – це Степан Бандера. Деймон не мiг повiрити. «Нарештi ми вийшли на слiд Бандери», – радiсно сказав вiн Сташинському.

Полковник Іщенко слухав дуже уважно, хоч знав цю iсторiю майже напам’ять. Перш нiж послати навеснi 1958 року Сташинського в Берлiн по новi публiкацii Стефана Попеля, Деймон майже мiсяць провiв у Москвi, консультуючись з начальством про операцii в Карлхорстi. Бандера в КДБ проходив пiд кодовим iм’ям «Полiтик». Убивство називалося «спецiальним заходом»[67 - Личное дело № 301: Майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев; Алексей Деймон, “Справка по делу “Скорпион”, 14 мая 1968, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 7, л. 191–195.].

Вислухавши Сташинського, Іщенко сказав, що прийнято рiшення «лiквiдувати» об’ект так само, як два роки тому Сташинський лiквiдував Ребета. Богдан застерiг, що, на вiдмiну вiд Ребета, Бандера озброений i мае охоронця. Полковник вiдповiв, що йому видадуть вдосконалену модель пiстолета з двома стволами. Якщо виникне потреба, Сташинський зможе лiквiдувати й охоронця. «На моi заперечення вiн не звернув уваги. Я мав це зробити, як саме – це моя справа. Вiн сказав, що замах менi вдасться», – згадував Сташинський. Вони випили шампанського за успiх. Сташинському згадався схожий епiзод з популярного радянського фiльму про долю розвiдника[68 - Московськi вбивцi, 186–187; Anders, Murder to Order, 45.].

Іщенко сказав Сташинському, що не годиться, побачивши Захiдну Європу, не подивитися Москву. КДБ часто перед вiдправленням за кордон влаштовувало агентам екскурсii символiчними мiсцями – Червона площа, Кремль, мавзолей Ленiна. Перед поiздкою до Франкфурта для лiквiдацii Георгiя Околовича Нiколая Хохлова зводили в мавзолей подивитися на мумiю засновника комунiстичноi парii i радянськоi держави. Іщенко дав Сташинському пропуск на першотравневий парад на Червонiй площi. Вiн бачив паради в Киевi i Львовi, але столичний був набагато масштабнiший. Сташинського особливо вразила демонстрацiя новоi вiйськовоi технiки. Вiн стояв на трибунi проти мавзолею i добре бачив Микиту Хрущова, людину, яка нiяк не могла забути Бандеру. Тепер доля i обставини об’еднали iх в однiй справi: убити Бандеру[69 - Московськi вбивцi, 185–187; Николай Хохлов, Право на совесть (Франкфурт, 1957) <http://www.litmir.net/br/?b=103224&p=108>.].


9. Гер Попель

Перед вiд’iздом iз Москви Сташинському видали новий удосконалений пiстолет-спрей. Зброя мала два стволи, стрiлок мiг прибрати не тiльки об’ект завдання, а й охоронця. Полковник Іщенко, чекiст-аристократ, сказав Богдану повертатися до Берлiна й чекати наказу. Сташинський повернувся у свою кiмнату на Марiенштрасе i почав пити. Наказ прийшов у серединi травня. Москва хотiла лiквiдувати Бандеру якомога швидше. Сташинський отримав вiд Деймона документи на iм’я Будайта, нову зброю, пiгулки й ампули з протиотрутою. Куратор дав набiр вiдмичок для вiдмикання дверей будинку Бандери. Пiд’iзд – iдеальне мiсце для операцii, сказали йому в Москвi. Але якщо дозволятимуть обставини, то двiр будинку теж годиться – все на розсуд агента.

Кiлька днiв у Мюнхенi минули для Богдана досить монотонно. Вранцi вiн стояв пiд будинком Бандери, а близько одинадцятоi години переходив на Цепелiнштрасе, де Бандера працював. Вiн кiлька разiв бачив об’екта, переважно у супроводi охоронця. Та якось вiн спостерiг, як Бандера повертаеться додому сам. «Опель-капiтан» проiхав бiля Богдана по Крайтмайрштрасе до сьомого будинку, повернув в арку до гаражiв. Сташинський вийняв зброю з кишенi i зiбрався виконати завдання, але в останнiй момент передумав. Щоб вiдрiзати собi шлях, вiн вистрiляв пiстолет у землю i викинув його у той самий струмок у Гофгартенi, де втопив зброю, з якоi пiвтора роки тому вбив Ребета.

Сташинський, мабуть, вiдчув полегшення, не виконавши наказ i не убивши Бандеру. Однак iснували причини i для нервування: вiн мусив якось пояснити в Карлсхорстi, чому наказ не виконано. Не виключено, що за ним стежив iнший агент, який мiг бачити, як вiн викидае пiстолет у воду. В одному Сташинський був упевнений: навiть якщо за ним стежили, то не бачили, що вiдбулося у дворi будинку Бандери. Богдан вирiшив сказати Деймону, що помiтив когось чужого у дворi бiля гаражу i вирiшив вiдкласти справу. Вiн доклав додаткових зусиль, щоб показати, що старався, але потрапити в будинок, початкове мiсце запланованого замаху, мовляв, виявилося непросто. Вiдкриваючи дверi вiдмичкою, Сташинський зламав ii. Потiм спробував вiдкрити ключем вiд своеi берлiнськоi квартири, i теж зламав.

Деймону новини не сподобалися, але що вiн мiг удiяти. Чекiсти не могли одразу провести операцiю вдруге без вiдповiдного наказу з Москви. У серпнi Сташинський поiхав до Радянського Союзу у вiдпустку. Деймон теж поiхав у вiдпустку до Кисловодська на Пiвнiчному Кавказi, а потiм вiдвiдав Киiв, де обговорив з колегами в украiнському КДБ берлiнськi операцii. Там йому доповiли, що Сташинський проiгнорував вимогу здати фальшивi документи перед тим, як iхати у рiдне село. Утiм, це розцiнили як дрiбне порушення дисциплiни з боку доти дуже акуратного агента.

Повернувшись до Берлiна 23 вересня 1959 року, Деймон сказав Сташинському, що той мусить ще раз поiхати до Мюнхена й зробити ще одну спробу лiквiдувати Бандеру. Богдан вилетiв до Мюнхена 14 жовтня iз зарядженим пiстолетом, протиотрутою i новим набором ключiв вiд будинку Бандери. Сташинський мав провести у Мюнхенi сiм-десять днiв, як завжди, i повернутися незалежно вiд результату[70 - Ст. лейтенант Безуглый, “Оперативная заметка”, 18 агуста 1959; там же, “Справка”, 22 сент. 1959, Дело оперативной разработки. Кличка «Тарас», т. 5, л. 132, 136; Личное дело № 301: Майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев.].

15 жовтня став його першим «робочим» днем. Сташинський на цей день багато не планував i хотiв тiльки почати спостереження. Але вранцi прийняв протиотруту i, загорнувши пiстолет у газету, поклав його у внутрiшню кишеню пiджака. Бандера вже поiхав з дому, i Сташинський вирушив у контору на Цепелiнштрасе. Спостережним пунктом вiн обрав мiст Людвiга бiля Нiмецького музею i трамвайноi зупинки. Перехожi могли помiтити чоловiка рокiв тридцяти, який тинявся без дiла, поглядаючи на Цепелiнштрасе. Спершу вiн помiтив машину Бандери, припарковану бiля будинку 67. Десь опiвднi вiн побачив, як з будинку вийшли чоловiк i жiнка, сiли в машину й поiхали.

Робочий день, схоже, закiнчився. Бандера був не сам, завдання не виконаеш. Але Сташинський вирiшив поiхати трамваем до будинку Бандери i якийсь час там почекати, щоб нi в кого не виникло пiдозри, що вiн недостатньо стараеться, на той випадок, якщо за ним стежать. Приiхавши на Крайтмайрштрасе i не побачивши нi Бандери, нi машини, вiн вирiшив почекати до першоi години. Дивлячись на годинник, чи не пора вже йти, вiн раптом побачив «Опель-капiтан». Бандера був сам.

Коли авто заiхало в арку, Сташинський рушив у напрямку до будинку. Машина стояла перед вiдкритим гаражем, водiй вивантажував щось iз багажника. Ключ, виданий у Карлсхорстi, без проблем вiдкрив дверi будинку. Сташинський зайшов всередину. Усе йшло за планом. Бандера наближався до входу, аж раптом Сташинський почув жiночi голоси з верхнiх поверхiв. Вiн не знав, що робити. Виходити з будинку? Але тодi вiн зiштовхнеться з Бандерою. А вiн не хотiв, щоб Бандера його побачив. Тодi Сташинський зробив вигляд, що чекае лiфта i натиснув кнопку. Спрацювало. Жiночий голос лишився десь у сторонi. Вiн не бачив ii, вона не бачила його.

Сташинський мав змогу дiяти за планом. Вiн повернувся до початковоi позицii на сходах мiж першим i другим поверхами, непомiтний iз входу в будинок. Потiм почув, як хтось намагаеться вiдчинити дверi. Було зрозумiло, що це Бандера. Сташинський почав спускатися сходами, пiстолет, загорнутий у газету, тримав у правiй руцi. Вiн мав вистрелити в Бандеру, коли вони порiвняються на сходах, точно так само як це було з Ребетом. Аж тут виникла запинка. Бандера тримав пакет з овочами i не мiг однiею вiльною рукою дати собi раду з дверима: ключ застряг у замку. Притискаючи пакет правою рукою, Бандера ногою тримав дверi, а лiвою рукою дiставав iз замка ключ. Одразу в нього не виходило.

У Сташинського виникли сумнiви: може, момент непiдходящий? Але вiн не вiдступив. Вiн спитав Бандеру, що з дверима, а коли той вiдповiв, що все в порядку, пiдняв загорнуту в газету зброю i вистрелив йому в обличчя. Згодом вiн зiзнаеться, що нервувався i вистрелив з обох стволiв, а не з одного. Хлопок. Сташинський вийшов з будинку, зачинив за собою дверi i повернув налiво в бiк Ерцгiсерейсштрасе. Потiм пiшов у центр мiста. Розгорнув газету, сховав невеличкий цилiндр у кишенi, вийняв хустинку, приклав ii до обличчя i продихався. За двi години вiн сидiв в експресi на Франкфурт.

Сташинський хотiв якомога швидше виiхати iз Захiдноi Нiмеччини, але поки вiд дiстався до Франкфурта, останнiй рейс у Захiдний Берлiн уже вилетiв. Вiн купив квиток на наступний день i зарееструвався в готелi «Вiсбаден», кiмната 53. Цей готель працюе i сьогоднi, а готельна реклама каже, що звiдти всього десять хвилин до центру мiста i п’ятнадцять хвилин до аеропорту. Сташинського цiкавило друге. Коли наступного дня вiн приiхав в аеропорт, у кiосках вже були газети з повiдомленнями про загадкову смерть Степана Бандери, якого сусiди знали пiд iменем Стефана Попеля. Так Сташинський вперше отримав пiдтвердження, що «об’ект» мертвий. Прибувши до Берлiна, вiн зателефонував Деймону. Куратор вже знав про результат операцii й привiтав Сташинського з успiхом. Вони зустрiлися в кафе «Варшава» у схiднiй частинi мiста, i Сташинський розповiв деталi. Вiн знову написав два звiти: перший про те, де i коли був, другий – про те, що передав привiтання «знайомому», як i у випадку з убивством Ребета[71 - Московськi вбивцi, 198–199; Steele, “Assassin Disarmed by Love”, 430.].


10. Смерть у швидкiй

У квартирi на третьому поверсi будинку по Крайтмайрштрасе, 7 Ярослава Бандера, для сусiдiв фрау Попель, як завжди, чекала чоловiка на обiд. Зачувши звук машини у дворi, вона визирнула з балкона, побачила «Опель-капiтан» перед гаражем i вiдчинила дверi квартири. Дружинi Бандери, матерi трьох iхнiх дiтей, було сорок два роки; вона передчувала продовження неприемноi вранiшньоi сварки. Йшлося про iншу жiнку.

Роками вона пiдозрювала, що чоловiк iй зраджуе, i робила все, аби цьому завадити. За словами охоронцiв Бандери, вона постiйно дзвонила йому на роботу, перевiряла, коли вiн iде додому. Звiльняла домашнiх робiтниць, бо пiдозрювала, що чоловiк намагаеться iх звабити. Врештi-решт заборонила приймати в гостях жiнок, та й гостей-чоловiкiв не любила, адже Бандера зголошувався вiдвезти iх додому i зникав на тривалий час. Але всi, хто знав Ярославу Бандеру, вважали, що вона дуже любить свого чоловiка.

Степан Бандера старався поменше бувати вдома навiть у вихiднi. Приходив на роботу ранiше за всiх i йшов останнiм, нерiдко аж пiсля десятоi вечора. Вiн справдi був небайдужий до жiнок, особливо до молодих. Друзi й колеги знали, що вiн зустрiчаеться з жiнкою, рокiв на десять молодшою, i що цей зв’язок тривав навiть пiсля того, як вона вийшла замiж. Тепер Ярослава Бандера пiдозрювала, що вiн спокушае молоду служницю сусiдiв, яка доглядае трьох дiтей родини Вейнерiв, що жила на першому поверсi iхнього будинку. Знайомi Бандери вважали, що вiн справдi втратив голову – шукав кожноi нагоди побачитися з цiею жiнкою, стерiг ii пiд дверима квартири. Його дружина вiдчувала, що тут щось не те, i припiкала ту жiнку гострими поглядами щоразу, як вони стикалися в будинку. Ярослава вимагала пояснень вiд чоловiка, саме про це вони сварилися того ранку. Роздратований Бандера вийшов з дому ранiше, нiж зазвичай. Останнi слова, якi вiн чув вiд дружини: «Пiдожди, як прийдеш на обiд, то я тобi ще докiнчу свою “молитву”».

Ярослава Бандера, мабуть, чекала, що вони закiнчать вранiшню розмову, коли вiн пiднiметься у квартиру. Але у вiдкритi дверi вона почула шум внизу i голос Хаi Гамзе, сусiдки з першого поверху: «О Господи!». Хая та ii чоловiк Мелах втратили здоров’я в нацистських таборах. Ярослава подумала, що з кимось iз них щось трапилося. Потiм вона побачила, як гер Гамзе пiднiмаеться сходами i подумала, що вiн хоче скористатися iхнiм телефоном, та вiн попросив ii спуститися – ii чоловiк лежить на першому поверсi. Вона взяла ключi вiд квартири i спустилася. На пiдлозi мiж лiфтом i дверима в квартиру Вейнерiв лежав Степан Бандера. З рота, носа i вух текла кров, але вiн був живий, вiдкрив i закрив очi. З горла йшов хриплий звук.

Над ним схилилася Магдалена Вiнкльман, служниця Вейнерiв, з якою, на думку Ярослави Бандери, у чоловiка був роман; вона витирала кров з його обличчя, схоже, що вiн тримав ii руку у своiй. Довкола зiбралися й iншi люди, зокрема сусiди Вейнерiв гер i фрау Гамзе, вони й покликали Ярославу Бандеру спуститися вниз. Гамзе збиралися обiдати, коли почули шум у коридорi. Першою з квартири визирнула фрау Гамзе, вона побачила як iхнiй сусiд Стефан Попель лежить на пiдлозi. Разом з Магдаленою, яка вийшла з квартири Вейнерiв, вони перевернули Бандеру на бiк, щоб вiн не задихнувся вiд кровi, яка йшла ротом. Фрау Гамзе дiзналася про цей медичний прийом у концтаборi.

Ярослава скрикнула й осiла на пiдлогу. Вона тримала Степанову голову i торсала його: «Степане, що сталося? Степане, скажи, що сталося?» Гер Гамзе подзвонив у швидку допомогу, яка приiхала за кiлька хвилин. Ярослава пiдозрювала, що в чоловiка серцевий напад. Вона зателефонувала в контору на Цепелiнштрасе сказати, що стався нещасний випадок: Степан упав на сходах, i йому потрiбна допомога лiкарiв. У неi був явний стрес. Чоловiк, з яким вона говорила по телефону, за кiлька днiв згадував, що жiнка говорила нескладно: вiн зрозумiв тiльки, що сталося щось недобре, хтось упав, якiсь сходи. Вiн пообiцяв негайно прийти. Ярослава поiхала разом з чоловiком у лiкарню на Лазаретштрасе, що неподалiк iхнього будинку[72 - “Delving Behind the Scenes of the Death of Stefan Bandera”, CIA report, July 14, 1960, Stephen Bandera Name File, vol. 2, National Archives and Records Administration (NARA), RG 263, E ZZ-18, B 6, 15; “Ivan Kashuba’s Comments Regarding Bandera’s Last Moments of Life”, CIA, January 4, 1960, Attachment D, ibid., 1; Wieslaw Romanowski, Bandera: Terrorysta zGalicji (Warsaw, 2012), 5–8.].

Спiвробiтники Степана Бандери, що примчалися з Цепелiнштрасе, швидку допомогу вже не застали. Вони поговорили з його донькою, вона сказала, що в батька, напевно, був серцевий напад. Тодi вони розпитали подружжя Гамзе. На пiдлозi бiля вхiдних дверей i бiля лiфта була кров. Бiля дверей стояв пакет з помiдорами, здавалося, що, перш нiж впасти, Бандера поставив його на пiдлогу. Коли засмученi колеги Бандери пiшли, фрау Гамзе i Магдалена Вiнкльман взяли вiник, швабру, вiдро води i прибрали в пiд’iздi. За кiлька хвилин не лишилося й слiду, що тут щось сталося. Гер Гамзе прибрав пакет з помiдорами[73 - Московськi вбивцi, 23–24, 33, 42; Romanowski, Bandera, 8.].

Дорога вiд дому до лiкарнi була нетривалою, але Стефан Попель, як Бандеру записали в лiкарнi, не вижив. Черговий лiкар оглянув тiло й констатував смерть вiд серцевого нападу. Впавши зi сходiв, гер Попель розбив голову, з носа, рота i вух текла кров. Жодних ознак насильства на тiлi не виявили – схоже було на нещасний випадок. Шкода, звiсно, але таке трапляеться, лiкарi й медсестри не раз бачили подiбнi випадки.

Колеги пана Попеля, якi одразу приiхали в лiкарню, трималися iншоi думки. Судячи з того, як вони говорили про його смерть, Попель був iхнiм начальником. Важко сказати, який бiзнес вiв цей чоловiк, але його пiдлеглi були приблизно того ж вiку – рокiв п’ятдесят. Усi добре одягнутi, говорили нiмецькою iз сильним слов’янським акцентом. Мiж собою вони теж говорили якоюсь слов’янською мовою. Хтось спитав, чи е шанси повернути пана Попеля до життя якими-небудь уколами чи кисневими масками. Почувши «нi», чоловiк спитав, чи може це бути вбивством. Лiкарю так не здалося: сходи – рiч небезпечна, можна перечепитися i забитися на смерть на рiвному мiсцi. Колегам пана Попеля довелося змиритися з вердиктом медикiв – смерть вiд серцевого нападу[74 - Московськi вбивцi, с. 24–25.].

Вони повернулися в контору й почали власне розслiдування подiй того дня. Ранок 15 жовтня в будинку на Цепелiнштрасе, 67, де квартирували рiзнi вiддiлення ОУН-б, нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших днiв. Степан Бандера прийшов близько восьмоi в супроводi свого охоронця Василя Сколоздри, вiдомого в емiграцii пiд псевдо «Нiновський». Бандера пройшов у кабiнет, а Нiновський вийшов у друкарню газети «Шлях перемоги», яка розташовувалася на першому поверсi будинку.

Конторськi працiвники почали збиратися близько дев’ятоi. Того ранку до Бандери приходили три працiвники, всiх потiм допитала полiцiя i служба безпеки ОУН-б. Близько одинадцятоi тридцяти Бандера вийшов iз кабiнету i спустився в редакцiю газети, де працювала його близька знайома, дружина колишнього шефа служби безпеки ОУН-б, закинутого 1951 року в Украiну, Мирона Матвiейко, Євгенiя. Вiн спитав, чи не хоче вона пiд’iхати до ринку й купити фруктiв, але Євгенiя вiдмовилася. Згiдно зi звiтом ЦРУ про обставини смертi Бандери, складеному через кiлька мiсяцiв, «вона вiдмовилася тричi, пославшись на те, що не в настроi i нiчого не хоче». У тому ж звiтi зазначено, що «Бандера наполягав i сказав, щоб вона поiхала просто за компанiю. Вона погодилася, тiльки коли попросили й iншi працiвники».

Вони почали спускатися на перший поверх, аж Бандера згадав, що залишив у кабiнетi свiй берет. Задумавшись на мить, вiн сказав панi Матвiейко, що забере його пiсля обiду. Бандера зазвичай обiдав удома й вирiшив купити овочiв i фруктiв на Гросмарктгале. Усi знали, що вiн любить роль господаря, домашнi клопоти, сам купуе продукти i любить смачно поiсти. Інша пристрасть Бандери – автомобiль. Вiн дуже дбайливо ставився до своеi машини, мив ii годинами i сам, без механiка, розбирався з дрiбними несправностями. Бандера з Матвiейко вийшли з будинку, сiли в синiй «Опель-капiтан» i поiхали на Гросмарктгале на iнший берег Ізара.

На ринку Бандера купив винограду, слив i помiдорiв, ймовiрно, для засолювання. Пара склала пакунки з покупками в машину й поiхала назад на Цепелiнштрасе. Бандера висадив Євгенiю Матвiейко неподалiк контори. Вона захотiла забрати свiй пакунок з горiхами, але Бандера сказав, що принесе його пiсля обiду – вiн лежав у багажнику пiд його покупками. Бандера поспiшав. «Почекай хвильку. Я скажу Василю Нiновському супроводити тебе додому», – запропонувала Євгенiя. Але Бандера часто нехтував iнструкцiями охорони i не послухав: «Поки Нiновський спуститься, я вже буду вдома. До зустрiчi». Про останнi години життя Бандери його колегам бiльше нiчого з’ясувати не вдалося.

Медперсонал подзвонив у крiпо (кримiнальну полiцiю): лiкарi дiяли суто за iнструкцiею, окремих пiдозр смерть пана Попеля не викликала. Оглядаючи тiло, лiкарi виявили пiд правою пахвою кобуру з «Вальтером-ППК» калiбра 7,65 – маленький пiстолет, розроблений для нiмецькоi полiцii, його було зручно носити пiд одягом. Носити зброю в Нiмеччинi було справою незвичною i формально протизаконною, медперсонал мусив у таких випадках доповiдати в полiцiю.

Та полiцiя не надто зацiкавилася цим випадком – ця смерть злочином не пахла. Вирiшили вiдправити тiло на розтин в Інститут судовоi медицини в Унiверситетi Людвiга Максимiлiана. Розтин призначили на наступний день, тож слiдство мусило почекати. Начальник вiддiлу убивств Герман Шмiдт i старший iнспектор Адрiан Фухс причин поспiшати не мали.

Розтин вiдбувся у п’ятницю 16 жовтня пiсля обiду. Його проводили чотири лiкарi пiд керiвництвом директора Інституту судовоi медицини, шiстдесятилiтнього професора Вольфганга Лавеса. Вiн очолював iнститут з 1945 року i мав значний досвiд. Лавесу допомагав молодший колега доктор Вольфганг Шпан. Розтин тривав двi години, i його результат здивував полiцiю.

Начальник «убiйного» вiддiлу Герман Шмiдт повернувся в контору весь блiдий i шокований. Коментарiв пресi не дав. Потiм, як з’ясували журналiсти, вiн скликав iнспекторiв i зателефонував у баварське вiддiлення Федеральноi служби захисту конституцii. Шмiдт досить довго провисiв на телефонi iз працiвниками служби, яка по сутi виконувала роль захiднонiмецькоi контррозвiдки. Новини, якими вiн не хотiв дiлитися з журналiстами, занепокоiли «захисникiв конституцii». Журналiсти, нiчого не добившись вiд Германа Шмiдта, переключилися на начальника мiськоi полiцii Антона Хайгеля. Але теж нiчого суттевого не дiзналися. Хайгель вiдповiв, що звiтiв про цю справу ще не отримував i вона його мало цiкавить.

Коментар шефа полiцii розчарував, не додавши нових фактiв, за якими полювали журналiсти. Єдина заява полiцii, зроблена до розтину, зводилася до того, про що журналiсти i так знали: Стефан Попель, який помер 15 жовтня на сходах своеi квартири, не той, за кого себе видавав. «Смерть у результатi нещасного випадку», – йшлося у заявi полiцii. «Удень 15 жовтня 1959 року п’ятдесятирiчний журналiст без громадянства Стефан Попель, справжне прiзвище Бандера, упав на сходах свого будинку у захiднiй частинi мiста. Вiн помер вiд ушкоджень дорогою в лiкарню. У справi почато слiдство».

Прiзвище «Бандера» вперше прозвучало у зв’язку з випадком на Крайтмайрштрасе близько десятоi вечора 15 жовтня, коли мюнхенське агентство «Баерiшер Рундфунк» передало повiдомлення: «Один з лiдерiв украiнськоi емiграцii Степан Бандера, п’ятдесят рокiв, помер сьогоднi в Мюнхенi. Повiдомляють, що вiн упав на сходах свого будинку i помер дорогою до лiкарнi. Точнi обставини його смертi полiцii наразi невiдомi». У кiнцi було кiлька слiв про минуле Бандери: «Як украiнський нацiоналiст, до Другоi свiтовоi вiйни i пiд час неi сидiв у польських та нiмецьких в’язницях, точнiше концентрацiйних таборах»[75 - Московськi вбивцi, с. 33–34, 466.].

Преса мала всi пiдстави копати цю справу. Розтин тiла Бандери проводили в Інститутi судовоi медицини, i полiцiя явно щось ховала вiд преси. Мюнхенська газета «Абендцайтунг» пояснювала допитливiсть журналiстiв: «Мюнхен став мiсцем змагання агентiв, шпигунiв i емiгрантiв зi Сходу. Пересiчнi громадяни зазвичай не здогадуються про тiньову й таемну дiяльнiсть таких людей. Лише коли здiйснено злочин проти особи, якiй Федеральна Республiка дала полiтичний притулок, над цими зловiсними справами пiднiмаеться завiса». Іншi мюнхенськi газети теж написали про загадкову смерть Бандери, але жодноi певностi в тому, що iнцидент невипадковий, не було[76 - Московськi вбивцi, 465–466; Romanowski, Bandera, 9.].

У понедiлок 19 жовтня журналiсти нарештi отримали те, за чим полювали. Стало зрозумiло, чому начальник вiддiлу убивств Герман Шмiдт здавався стурбованим i минулоi п’ятницi нiчого не сказав. Судячи iз заяви мюнхенського крiпо, розпочатий у п’ятницю розтин тiла Степана Бандери продовжили в суботу i дiйшли несподiваних висновкiв. «Розтин, проведений 17 жовтня в Інститутi судовоi медицини з метою встановити причини смертi, показав, – йшлося у заявi, – що Бандера помер вiд отруення цiанiдом. Слiдство з’ясовуе, було це самогубство чи вбивство».

У п’ятницю асистент професора Лавеса виявив запах мигдалю у шлунку померлого. Подальше розслiдування показало слiди цiанiду. Нiяких натякiв на капсулу з отрутою або цiанiду у кiлькостi, спроможнiй убити людину, не виявили, але не лишалося сумнiвiв, що справа саме в цiанiдi – якось вiн потрапив у шлунок покiйного. Полiцiя вирiшила оприлюднити iнформацiю про отруення, але не вдавалася в деталi. (Результати ретельного дослiдження хiмiчних елементiв, виявлених у шлунку Бандери, будуть готовi тiльки в груднi.) Того самого дня новину передав «Рейтерс» та iншi агентства. Нiмецькi газети написали про це 20 жовтня, у день похорон Бандери на мюнхенському цвинтарi Вальдфрiдгоф[77 - Московськi вбивцi, 249; M?nchener Merkur, October 20, 1959; пор.: Московськi вбивцi, 26; Rossolinski-Liebe, Stepan Bandera, 349.].

Новина про отруення Степана Бандери шокувала все його оточення: i тих, хто встиг повiрити у нещасний випадок, i тих, хто був упевнений, що провiдника вбили. Отруення цiанiдом без слiдiв насильства вказувало радше на самогубство, але колеги Бандери не могли повiрити, що незламний борець за високу справу непомiтно перетворився на депресивну й розчаровану людину, яка чомусь вирiшила вкоротити собi вiку. Утiм, iнших переконливих варiантiв лiкарi й слiдчi запропонувати не могли.

Професор Лавес не сумнiвався в самогубствi. Вiн запевнив фрау «Попель» i колег ii чоловiка, що не раз бачив самогубства «борцiв за свободу» i проводив сiм чи вiсiм подiбних розтинiв. «Борцi за свободу», казав вiн, живуть пiд постiйним тиском, потерпають через погрози родин i шантаж та часом вибирають смерть; це, мовляв, «професiйнi ризики». Лавес добре розбирався в судово-медичнiй експертизi, але бiльше мав справу зi звичайними самогубцями, нiж iз «борцями за свободу». Один його, правда заочний, клiент наклав на себе руки в кiнця квiтня 1945 року, i звали його Адольф Гiтлер.

Лавес дiйшов висновку, що отрута потрапила у шлунок Бандери пероральним шляхом не ранiше, нiж за три години до смертi. Та фрау Бандера i соратники провiдника вперто не вiрили в суiцид, – не той характер мав покiйник, – i в професора урвався терпець: «Тодi хто його убив? Привид?»[78 - David Irving, The Secret Diaries of Hitler’s Doctor (London, 2005), 108, 119, 138, 242–243, 247, 269, 280; Gilbert Shama, “Pilzkrieg: The German Wartime Quest for Penicillin,” Microbiology Today 30 (August 2003): 120–123; Московськi вбивцi, 34–36.].


11. Похорон

На похорони Степана Бандери мали з’iхатися «борцi за свободу» з усього свiту, тож мюнхенська полiцiя i Служба захисту конституцii готували додатковi заходи безпеки. Хоч професор Лавес i припускав, що вчорашнi комбатанти болiсно реагують на душевнi кризи, мюнхенська полiцiя чекала не масових суiцидiв. Їi непокоiло, що комунiстична влада може влаштувати новi замахи на впливових полiтичних бiженцiв.

20 жовтня на цвинтарi Вальдфрiдгоф прогулювалося чимало полiцейських у цивiльному. Траурну процесiю знiмали на плiвку, причому не тiльки полiцiя: були й оператори зi сходу, переважно зi Схiдноi Нiмеччини, i люди з Радянського Союзу. Крiм дипломатiв i журналiстiв, серед публiки були й керiвники фольклорного ансамблю з УРСР, який щойно почав гастролi в Мюнхенi. Оунiвцi дивилися на «совiтiв» з неприхованою пiдозрою.

На похорони Бандери прийшло близько двох тисяч людей, кiнооператорам навряд чи доводилося знiмали бiльшу траурну процесiю. Надворi 20 жовтня було холодно. Усе це було схоже на державний похорон, хоча покiйний був одним з лiдерiв по сутi бездержавного народу. Процесiя вирушила о п’ятнадцятiй тридцять вiд цвинтарноi каплицi – заупокiйну вiдслужили одинадцять священикiв греко-католицькоi церкви, до якоi належав Бандера. Бiля них стояли два православних священики вiд найбiльшоi украiнськоi конфесii на батькiвщинi. Того дня це була вже третя заупокiйна. Першу вiдслужили о дев’ятiй ранку в греко-католицькому соборi Івана Хрестителя неподалiк центру мiста. Попри ранню годину й буднiй день, церква не змогла вмiстити всiх охочих. Люди приходили на цвинтар Вальдфрiдгоф задовго до початку церемонii. На третю годину на цвинтарi зiбралося бiльше пiвтори тисячi людей – у траурнiй тишi вони проводжали труну вiд каплицi до мiсця поховання.

На чолi процесii йшов чоловiк середнього вiку з Бельгii, вiн нiс великий хрест. За ним iшли священики й церковний хор. Потiм несли жовто-блакитнi украiнськi прапори i червоно-чорнi оунiвськi. Далi два чоловiки несли невеличкi урни на червоних подушках. В однiй була земля з Украiни, в iншiй – вода з Чорного моря. Усi розумiли символiчне значення цих предметiв – Бандера поклав життя у боротьбi за незалежну i соборну Украiну вiд Карпат до Чорного моря. Чорного моря нi Бандера, нi бiльшiсть оунiвцiв нiколи не бачили: вони виростали в польський частинi Украiни, вiдрiзанiй вiд моря радянським кордоном. Їхнi юнацькi роки минули у Другiй Речi Посполитiй, яка активно прагнула здобути, а потiм утримати вихiд на Балтику, i вони вважали, що Украiна теж мусить мати вихiд до моря. Солону морську воду привiз у Мюнхен товариш Бандери з Туреччини, единоi причорноморськоi краiни, не вiдгородженоi залiзною завiсою.

Дубову труну Бандери несли шiсть його побратимiв – люди одного з ним вiку i схожоi долi, багато рокiв тому вони разом почали боротьбу в Украiнi. За труною йшли вдова Ярослава Бандера i трое iхнiх дiтей[79 - Московськi вбивцi, 471–475.].

Першим слово над могилою Бандери виголосив Петро Голинський, голова украiнських греко-католикiв у Нiмеччинi i сам недавнiй бiженець з Украiни. Отець Голинський почав з того, що iм’я покiйного «вiдоме кожнiй найменшiй украiнськiй дитинi там на Рiднiй Землi й у розсiяннi по всьому свiтi, вiдоме не тiльки приятелям, але куди бiльше ворогам, голосне межи всiми народами». Вiн нагадав, що Бандера «малощо не четвертину свого зрiлого життя перебував у в’язницях, тюрмах та концентрацiйних таборах чужинецьких держав, що намагались поневолити нашу Батькiвщину. А й тi так званi роки на волi були для нього часто прикрiшi вiд тюремного вiдокремлення, бо завжди i всюди переслiдуваний мусiв скриватися, тiкати з мiсця на мiсце, ба навiть жити пiд чужим iменем. А все це тiльки тому, що усiм своiм еством любив свою Батькiвщину – Украiну i з готовiстю на велику жертву бажав вибороти для неi найцiннiший скарб: свободу i незалежнiсть»[80 - Московськi вбивцi, 481.].

Попрощатися з Бандерою прийшли не тiльки украiнцi. У траурнiй процесii взяли участь «кавказцi, грузини i бiлоруси, угорцi i литовцi, – писав кореспондент «Франкфуртер альгемайне цайтунг». – Це був зрiз усiеi схiдноi емiграцii». Прийшли лiдери антирадянських емiграцiйних органiзацiй, якi належали до задуманого Бандерою Антибiльшовицького блоку народiв, створеного пiд час вiйни в украiнських лiсах. Як i бандерiвцi, вони вступили у Другу свiтову, сподiваючись на допомогу нiмцiв у боротьбi за звiльнення своiх краiн, а закiнчили у таборi захiдних союзникiв. Слово вiд угорського визвольного руху виголосив над труною генерал Ференц Фаркаш де Кiшбарнак, вiн згадав спiльну з Украiнською повстанською армiею боротьбу. Фаркаш де Кiшбарнак говорив про подii осенi 1944-го року, коли Шоста угорська армiя стримувала наступ радянських вiйськ у Карпатах. Наприкiнцi вiйни де Кiшбарнак здався генералу Джорджу Патону i виступав зв’язковим мiж командуванням американськоi армii й угорськими вiйськовополоненими та бiженцями на Заходi.

Пiсля угорця виступили представники словацьких, хорватських i румунських громад, потiм – лiдери украiнських органiзацiй. Дехто з цих дiячiв, особливо лiвi, не спiвпрацювали з Бандерою, але все одно прийшли на знак солiдарностi з полiтичним опонентом: напад на Бандеру вважали нападом на всiх. Усi вони почувалися мiшенями i пам’ятали, як два роки тому Лева Ребета, колишнього соратника Бандери, який розiйшовся з ним у поглядах i став на чолi демократичноi фракцii колишнiх бандерiвцiв, знайшли мертвим на сходах редакцii партiйноi газети. Задовiльних пояснень смертi Ребета так i не з’явилося. Багатьом це здалося нещасним випадком, а не початком полювання на лiдерiв украiнськоi емiграцii. Але тепер виникали сумнiви. Мозок присутнiх свердлило питання «Хто наступний?». «Атентат дослiвно висiв у повiтрi», – писав репортер газети «Дас грюне блат»[81 - Там само, 27, 471–473, 481, 487–488; Memorandum for the Record, November 18, 1959, Subject: Contact with AECASSOWARY 2 [Mykola Lebed] on October 22 and 23, 1959, 1, Aerodynamic: Contact Reports, vol. 44, f. 2, NARA, RG 263, E ZZ-19, B 23.].

Подii 15 жовтня стали не тiльки емоцiйним i полiтичним ударом по бандерiвцях, а й свiдчили про безпрецедентний провал у системi безпеки. Усi кивали на охорону Бандери, яка не впоралася зi своею роботою. Пiсля того як у травнi 1951 року Мирона Матвiейка закинули в Украiну, охороною Бандери опiкувалися заступник Матвiейка Іван Кашуба i помiчник останнього Степан Мудрик, обидва досвiдченi конспiратори. Охоронцi зi свого боку перекладали провину на самого Бандеру. Мудрик розповiв нiмецькiй полiцii, що не раз застерiгав провiдника i його оточення поводитися обережнiше, але його, мовляв, не слухали i безпекою нехтували, от i закiнчилося бiдою.

Цi слова були слушними. Бандера був природженим конспiратором i вважав, що зумiе сам себе захистити. Саме при ньому нацiоналiстичне пiдпiлля на початку 30-х рокiв перетворилося на дiеву терористичну органiзацiю. За тривалi роки пiдпiлля у Бандери притупилося вiдчуття небезпеки, i, живучи пiд Мюнхеном, вiн навiть брав попутникiв дорогою до мiста. Вiн iгнорував правила, встановленi охороною, i дуже погано ставився до тiлохранителiв – через це багато охоронцiв вiдходили i вiд Бандери, i вiд ОУН-б. Бандера бiльше довiряв своему пiстолету, анiж охоронцям. Врештi-решт було ухвалено формальне рiшення, що Бандера сам вiдповiдатиме за свою безпеку. Восени 1959 року в його охоронi була одна особа – функцii охоронця, водiя i кур’ера виконував Василь Нiновський, колишнiй старшина УПА[82 - Степан Бандера в документах, 3: 85–92; Romanowski, Bandera, 27.].

За два тижнi до смертi Бандери Кашуба отримав новину, яка таки змусила Бандеру звернути увагу на безпеку i заопiкуватися змiною псевдонiма, – це питання вже давно потребувало якихось дiй. На той момент Бандера вже майже десятилiття жив пiд iменем Стефан Попель. Тривожна iнформацiя йшла вiд Степана Мудрика, заступника Кашуби, який виконував розвiдувальнi функцii. Мудрик був ровесником Кашуби, але мав бiльше професiйного досвiду. Вiн починав 1940 року з ролi кур’ера мiж штаб-квартирою Бандери в окупованому нiмцями Краковi i пiдрадянською Украiною. Влiтку 1941 року, подiбно до багатьох iнших симпатикiв Бандери, Мудрик перейшов на нелегальне становище, але через два роки його вистежило i заарештувало гестапо. Мудрика пересилали з одного концтабору в iнший, аж у квiтнi 1945 року його звiльнила британська армiя. Пiсля вiйни Мудрик служив комендантом табору дi-пi в Захiднiй Нiмеччинi, а потiм керував службою безпеки ОУН-б в Аугсбурзi. Пiсля засилання Матвiейка Мудрика ввели у керiвництво органiзацii й доручили опiкуватися розвiдкою. Формально його посада не пiдлягала вiдомству Кашуби, але на практицi вони працювали разом i всi сприймали Мудрика як заступника Кашуби[83 - Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, с. 474–75.].

Другого жовтня 1959 року Мудрик зателефонував у мюнхенську штаб-квартиру Бандери з Дюсельдорфа, куди поiхав у вiдрядження, i попросив покликати Бандеру або Кашубу. Їх на мiсцi не виявилося, i, явно схвильований, Мудрик передав спiврозмовниковi, щоби той переказав Бандерi бути особливо обережний. Вiн також сказав, щоб Кашуба змiнив свiй традицiйний маршрут дiм – робота – дiм. Ще Мудрик попросив скликати позачергове засiдання проводу органiзацii на понедiлок п’ятого жовтня, коли вiн повернеться до Мюнхена. Заснути в нiчному поiздi Мудрик так i не змiг – новина, яку належало донести до керiвництва, надто занепокоiла i стривожила його. Вранцi п’ятого жовтня всi зiбралися в кабiнетi Бандери, зокрема прийшли Ярослав Стецько, голова нетривалого украiнського уряду в 1941 роцi, i Кашуба, начальник служби безпеки ОУН-б. Мудрик сiв у центрi проти Бандери, решта розсiлися пiвколом.

Скуйовджений i втомлений пiсля важкоi ночi в поiздi Мудрик розповiв, що 2 жовтня зустрiвся в Дюсельдорфi з подвiйним агентом, який працював i на КДБ, i на Мудрика. Цей агент щойно повернувся зi Схiдного Берлiна, де зустрiчався зi своiми кураторами, i повiдомив Мудрику, що в Москвi на найвищому рiвнi ухвалено рiшення лiквiдувати Бандеру i його найближчих соратникiв, i це може статися будь-якоi митi. На цю операцiю видiлено значнi технiчнi ресурси, i свiт, мовляв, навiть не пiдозрюе, якi iнструменти е в розпорядженнi радянських спецслужб. За нову iнформацiю агент хотiв грошей. Грошей у Мудрика не було, але вiн вважав, що до iнформацii слiд поставитися серйозно. Краще Бандерi виiхати з мiста, наприклад до Іспанii, де за режиму каудильйо Франко кадебiстам буде важче його знайти.

Кашуба теж висловлював незадоволення заходами безпеки довкола Бандери й переконував його виiхати до Іспанii. Але Бандера вiдмовлявся збiльшувати кiлькiсть охорони, посилаючись на брак коштiв, i казав, що не може надовго залишити Мюнхен. Мудрик погрожував вiдставкою, але ii не прийняли. Здавалося, що керiвництво проiгноруе новини, привезенi з Дюсельдорфа, i все лишиться, як ранiше. Але 13 жовтня Кашуба викликав Мудрика й доручив йому завдання, прямо пов’язане з дюссельдорфською зустрiччю. Бандера поiхав на кiлька днiв вiдпочити в Альпи, позбирати грибiв i доручив Мудрику зустрiтися в Боннi з впливовим нiмецьким полiтиком та попросити його виправити Бандерi з родиною новi документи. Стефан Попель мав перетворитися на когось iншого, збивши зi слiду чекiстських мисливцiв. Мудрик знову сiв на нiчний поiзд i вранцi 15 жовтня почав таемну роботу в захiднонiмецькiй столицi.

Справи в мiнiстерствi розтягнулися на цiлий день i навiть захопили наступний. Пiд час обiдньоi перерви вiн подзвонив у штаб-квартиру ОУН, щоб поговорити з Бандерою, але розминувся з ним на кiлька хвилин: той щойно вийшов на обiд. Наступного ранку Мудрик зателефонував дружинi i вiд неi дiзнався, що можна повертатися додому: людина, якiй вiн мав добути новi документи, мертва. Першою реакцiею Мудрика був гнiв: провiд органiзацii знав про загрозу, але нiчого не зробив. Мудрик добре пам’ятав розмову в кабiнетi провiдника: цiкаво, чи згадав Бандера в останнi моменти життя про його попередження[84 - Степан Мудрик, У боротьбi проти московськоi агентури (Мюнхен, 1980), розд. 14; Ярослав Сватко, Мiсiя Бандери (Львiв, 2003), 57–59; Московськi вбивцi, 22, 39; Rossolinski-Liebe, Stepan Bandera, 350.]?

Важко сказати, наскiльки можна вiрити цiй iсторii, переказанiй пiзнiше Мудриком. Вiн дуже старався якось вигородити себе у спогадах, приватному листуваннi й iнтерв’ю. Охоронець Бандери Василь Нiновський, вiд послуг якого Бандера в день загибелi вiдмовився, був психологiчно знищений тим, що трапилося в його змiну. Через десятилiття пiсля подiй дружина Нiновського все ще розповiдала його родичам в Украiнi, що ii чоловiк нi в чому не винний. За ii словами, 15 жовтня 1959 року Василь Нiновський нiбито лежав у лiкарнi, врятувавши провiдника пiд час попереднього замаху на його життя, коли невiдомий автомобiль врiзався в машину Бандери. Якби Нiновський був у той день на службi, Бандера не загинув би, переповiдала сiмейна легенда[85 - Мудрик, У боротьбi, розд. 14; Іван Фарiон, “Щоб врятувати Бандеру, удар авта прийняв на себе…”, Високий замок, 28 грудня 2008.].

У тiнi пiдозр опинився й Іван Кашуба – вiн безпосередньо вiдповiдав за безпеку Бандери. Особливо насторожувало те, що Кашуба одразу й безапеляцiйно повiрив у версiю самогубства. Це суперечило офiцiйнiй лiнii керiвництва ОУН-б, що Бандера загинув смертю героя, i не збiгалося з дедалi впевненiшою думкою нiмецьких слiдчих, що тут убивство, а не самогубство. Кашуба вважав, що Бандера наклав на себе руки через нероздiлене кохання до жiнки, яка доглядала сусiдських дiтей.

«У Степана Бандери був роман з нiмецькою жiнкою, через неi вiн не одну нiч провiв без сну, – розповiдав Кашуба. – Вiн був без тями у неi закоханий i цiлими днями тiльки про неi думав. Шукав будь-якоi нагоди з нею перетнутися й поговорити, пiд будинком або бiля дверей квартири. Можливо, вiн зустрiчався з нею вечорами потай вiд дружини i роботодавцiв жiнки». Кашуба твердив, що Бандера свiдомо пiшов з життя бiля квартири, де працювала його кохана, – вона останньою тримала його руку перед тим, як вiн перестав дихати. Кашуба стверджував, що в ОУН знали про цей роман. Чому Кашуба тримався версii любовного самогубства, сказати важко: чи то справдi у неi вiрив, чи хотiв вiдвернути увагу вiд своiх професiйних провалiв, чи мав якiсь iншi таемнi мотиви[86 - Munich [base of operations] to Director [CIA], November 24, 1959, IN 11793, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Random Notes, The Role of Ivan Kashuba, May 2, 1960, ibid.; “Delving Behind the Scenes,” 17; “Ivan Kashuba’s Comments,” 1.].

Тi, хто прийшли попрощатися з Бандерою, на похоронi 20 жовтня 1959 року мали про що хвилюватися i перешiптуватися. Раннiй осiннiй вечiр запав над Вальдфрiдгофом, силуети людей зливалися з хрестами й деревами, останнi учасники процесii залишали цвинтар. Пiшли й кiнооператори зi Схiдноi Нiмеччини. У кiнцi мiсяця вони пiдготують кiножурнал про похорони Бандери. Мюнхенська полiцiя могла порадiти – усе минуло спокiйно: нiхто не стрiляв, жодних iнцидентiв. Полiцейський загiн, який стояв напоготовi у внутрiшньому дворi каплицi, невдовзi розiйшовся по домiвках.


12. Американцi

Пiд кiнець вiйни Мюнхен потрапив в американську окупацiйну зону, у травнi 1949 року вона увiйшла до складу новоi Федеративноi Республiки Нiмеччини. Центр мiста вщент зруйнувала авiацiя союзникiв. Дах готичноi Фрауенкiрхе, головноi туристичноi принади мiста, обвалився, а одну вежу було серйозно пошкоджено. З уцiлiлих веж вiдкривався апокалiптичний пейзаж – вiд будинку старого магiстрату i сусiднiх кварталiв лишилася суцiльна пустка. 30 квiтня 1945 року солдати 42-i пiхотноi дивiзii армii США, звiльнивши попереднього дня концтабiр Дахау, продерлися через гори уламкiв у центр Мюнхена. Опору вони не зустрiли. Жителi мiста, в пивницях якого двадцять рокiв тому зароджувався нацистський рух, охоче здавалися американцям. На Марiенпляц, центральнiй площi Мюнхена, нiмецька полiцiя здавала зброю в обмiн на квитанцii, що iх видавала американська адмiнiстрацiя. Альтернатива – вiдступити на схiд i потрапити в радянський полон – здавалася набагато гiршою[87 - Charles Hawley, “The US Soldier Who Liberated Munich Remembers Confronting the Nazi Enemy,” Spiegel International, April 29, 2005 <http://www.spiegel.de/international/remembering-world-war-ii-the-us-soldier-who-liberated-munich-recalls-confronting-the-nazi-enemy-a-354029.html>.].

Едвард Пейдж-молодший приiхав до Мюнхена 1956 року. Вiйна давно закiнчилася, завдяки американським грошам iшла жвава вiдбудова мiста – план Маршала мав убезпечити Захiдну Європу вiд комунiзму i поставити знищенi вiйною краiни на ноги. Досвiдчений дипломат почав службу за кордоном ще 1930 року – двадцятип’ятилiтнього Пейджа призначили у Харбiн, китайське мiсто у Маньчжурii, яку через рiк захоплять японцi. Уся дипломатична кар’ера Пейджа пройшла в гарячих точках Другоi свiтовоi, а потiм холодноi вiйни. Пiсля Харбiна його вiдправили до Риги, на кордон з Радянським Союзом. Потiм вiн служив у Москвi, повернувся у Вашингтон i знову в Москву. У радянськiй столицi вiн працював iз Джорджем Кенаном, чiльним американським советологом часiв Холодноi вiйни. 1945-го брав участь в роботi Ялтинськоi i Потсдамськоi конференцiй, на яких було формовано повоенну карту Європи. Перед приiздом до Мюнхена Пейдж служив у Римi й Берлiнi. Вiн обiймав посаду генерального консула Сполучених Штатiв i опiкувався переiздом консульства в нове примiщення на Кьонiгiнштрасе, 5 бiля знаменитого Англiйського саду[88 - Information bulletin. Frankfurt, Germany: Office of the US High Commissioner for Germany. Office of Public Affairs, Public Relations Division, APO 757, US Army, August 1951, p. 50.].

Захiдна Нiмеччина була ареною холодноi вiйни мiж Заходом i СРСР, а Едвард Пейдж-молодший став справжнiм фахiвцем у радянських справах. Це почалося же до його дипломатичноi служби. Вiн вирiс у заможному районi Вест Ньютона в Масачусетсi, частина його рiднi походила зi Схiдноi Європи. Його батько Едвард Пейдж-старший очолював Новоанглiйську компанiю вугiлля й коксу i походив з американськоi аристократii – його предки через шлюб були пов’язанi з другим президентом США Джоном Адамсом. А мати Ольга фон Бендлер народилася у Схiднiй Європi i мала слов’янське корiння. Старша сестра Едварда Луiза Пейдж Морiс була партнеркою i конфiденткою Джея Лавстоуна, еврея-емiгранта з Литви, який у 20-тi роки став лiдером американськоi компартii. Лавстоун ненавидiв Сталiна i захоплювався його конкурентом за владу в партii Нiколаем Бухарiним. Пiсля того як дядько Джо (так називали Сталiна американцi на Ялтинськiй конференцii) усунув вiд справ, а потiм лiквiдував Бухарiна, Лавстоун i Луiза стали хрестоносцями антикомунiзму i союзниками ЦРУ в боротьбi з червоною загрозою по всьому свiту. У 50–60-тi роки Луiза iздила на грошi ЦРУ усiм свiтом i виконувала справи, якi американський уряд не мiг доручати своiм громадянам вiдкрито.

У Мюнхенi Едвард Пейдж мав багато вiльного часу. Головнi подii розгорталися далеко – у Москвi i Вашингтонi. У вереснi 1959-го Микита Хрущов, iмпульсивний та енергiйний керiвник радянськоi держави, на запрошення президента Ейзенхауера здiйснив безпрецедентний за масштабом державний вiзит у США. Поiздка пройшла з великим успiхом. Двi супердержави останнi роки стояли на межi ядерноi вiйни i тепер зробили крок назад. Хрущов з Ейзенхауером навiть заявили про готовнiсть розв’язати нiмецьке питання. Проблема полягала в Берлiнi: пiсля вiйни союзники подiлили нiмецьку столицю на сектори, але захiднi краiни не мали вiльного доступу до Берлiна – мiсто розташовувалося у глибинi радянськоi зони окупацii, з якоi створили Нiмецьку Демократичну Республiку. На початку 50-х рокiв Пейдж був у складi керiвництва комiсii союзникiв у Берлiнi i добре знав, як важко утримувати на плаву захiдний острiвець у комунiстичному океанi. УМюнхенi було набагато спокiйнiше, але й тут виникали проблеми, коли йшлося про радянськi справи. В Ялтi Пейдж працював перекладачем при держсекретарi Едвардi Стетiнiусi i був свiдком пiдписання радянсько-американського договору про вiйськовополонених – радянська влада домагалася «репатрiацii» iз захiдноi окупацiйноi зони сотень тисяч «своiх» бiженцiв. Усi цi люди тiкали на Захiд вiд комунiстичноi влади. У Мюнхенi Пейдж бачив багатьох «жертв Ялти», яким пощастило уникнути гiркоi долi, – пiсля вiйни нiчого доброго в Радянському Союзi цих людей не чекало.

Радянська сторона домагалася, щоби iй видали цих людей, i вважала iх зрадниками батькiвщини. Бiженцi категорично вiдкидали цi звинувачення – Радянський Союз не був iхньою батькiвщиною. Сталiн претендував на повернення бiженцiв з територiй, завойованих пiд час вiйни, – Захiдноi Украiни i Захiдноi Бiлорусii, якi до вiйни належали Польщi; Прибалтики; Буковини i Бессарабii, якi були у складi Румунii; Закарпаття, яке належало Чехословаччинi. Американцi спершу видавали людей проти iхньоi волi, але згодом дозволили бiженцям лишатися на Заходi. Бiльшiсть цих людей переiдуть до США, Британii, Канади й Австралii. Але хтось не прийме нового громадянства i лишиться в Нiмеччинi. У кiнцi 50-х рокiв у Мюнхенi жило близько вiсiмдесяти тисяч бiженцiв зi Сходу. Бiльшiсть становили украiнцi з колишньоi Польщi[89 - John Fiehn, “Munich: New Center of Spy Intrigue,” Chicago’s American, January 17, 1960; Marta Dyczok, The Grand Alliance and Ukrainian Refugees (New York, 2000), 42–169.].

Про Степана Бандеру, лiдера Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, найбiльшоi полiтичноi групи украiнських бiженцiв у Нiмеччинi, в американському консульствi у Мюнхенi знали. За кiлька мiсяцiв до смертi вiн подавався на американську вiзу. Бандера планував поiхати до США навеснi 1959 року, але не був певен, що його впустять у краiну; так принаймнi казав його старий друг, що жив у Нью-Йорку. У заявцi на отримання тримiсячноi вiзи вiн назвався Стефаном Попелем, але у графах про дружину i дiтей вказав прiзвище Бандера. З Попелем-Бандерою розмовляв Кермiт Мiдтан, молодий працiвник консульства, який ранiше служив у Федеральному бюро розслiдувань. Мiдтана заявка Бандери насторожила. Вiн сильно сумнiвався, що його органiзацiя (ii «формальна» назва – Закордоннi частини ОУН), сповiдуе принципи демократii, якi американцi утверджували в повоеннiй Європi[90 - Munich [General Consulate] to Secretary of State, Department of State, 10490, October 16, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Степан Бандера – Осипу Бандерi, 1 листопада 1955, у кн. Посiвнич, Степан Бандера, 191–194; Степан Бандера – Ярославу Падох, 7 лютого 1959, Jaroslaw Padoch Collection, no. 208, Ukrainian Museum and Library, Stamford, Connecticut.].

Бандера не надто зважав на пiдозри Мiдтана. Вiдповiдь на питання, як органiзацiя Бандери встановлюватиме демократiю, коли прийде до влади в Украiнi, розчарувала колишнього фебеерiвця. Демократiя, за словами Бандери, неминуче йтиме поруч iз нацiональною самореалiзацiю. Вiн пообiцяв прислати Мiдтану оунiвську лiтературу, щоб той мiг скласти враження про демократичний характер органiзацii. Невдовзi консульство отримало вiсiм брошур з критикою рiшень останнього з’iзду КПРС, розповiдями про ГУЛАГ, закликами боротися за незалежнiсть Украiни i програмовими документами ОУН[91 - Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999 (New Haven, CT, 2004), 154–178; John-Paul Himka, “Ukrainian Collaboration in the Extermination of the Jews During the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjectural Factors,” in The Fate of the European Jews, 1939–1945: Continuity or Contingency, ed. Jonathan Frankel (Oxford, 1997), 170–189; Alex J. Motyl, “The Ukrainian Nationalist Movement and the Jews: Theoretical Reflections on Nationalism, Fascism, Rationality, Primordialism and History,” in Polin: Studies in Polish Jewry, ed. Anthony Polonsky and Yohanan Petrovsky-Shtern, vol. 26 (Oxford, 2014): 275–295.].

Брошури переслали у Вiддiл збирання й поширення iнформацii. Мiдтан не мав натхнення або часу iх читати. Зрештою, не вiн i навiть не Пейдж вирiшував, давати Бандерi вiзу чи нi. Диктатори бандерiвцi чи демократи, терористи чи борцi за свободу – це рiшення полiтичне, i його ухвалювали у високих вашингтонських кабiнетах.

Одразу пiсля вiйни Вiддiл контррозвiдки американськоi армii, який опiкувався безпекою американськоi окупацiйноi зони, спiвпрацював з групою Бандери, виявляючи радянських агентiв у таборах дi-пi. Та невдовзi в ЦРУ, створеному 1947 року, виникли серйознi застереження стосовно бандерiвцiв. Американцi вважали, що, домагаючись одноосiбноi влади в ОУН i утверджуючи ii позицii в середовищi украiнських бiженцiв, Бандера використовуе надто жорстку тактику, вдаеться до залякувань i насильства. А встановивши в емiграцii мало не диктатуру, вiн охоче перенесе ii в Украiну, щойно змiниться геополiтична ситуацiя в Європi. Бандерiвцi були затятими антикомунiстами i не любили росiян, але одразу пiсля Другоi свiтовоi це не мало такого значення, як пiд час холодноi вiйни.

Вiддiл контррозвiдки, а потiм ЦРУ не бачили в бандерiвцях i якоiсь особливоi оперативноi користi. Бандерiвське крило ОУН являло собою централiзовану й дисциплiновану групу, нею керували професiйнi конспiратори, загартованi в партизанськiй боротьбi з нiмцями i радянською владою. Американська контррозвiдка не дуже розумiла, як ii використовувати i тим бiльше, як нею керувати, адже досвiду спiвпрацi зi схiдноевропейськими партизанами американцi майже не мали. Бандерiвцi встановили контакт з оперативниками Вiддiлу контррозвiдки, але водили iх за нiс i не дали жодноi корисноi iнформацii, хiба що про радянську дiяльнiсть у таборах украiнських бiженцiв. Вони тримали своi секрети при собi, натомiсть вели всякого роду незаконну дiяльнiсть: прибирали зрадникiв i незгодних з партiйною лiнiею та фiнансували своi операцii фальшивими доларами.

Радянська влада домагалася, щоби iй видали Степана Бандеру, який лишався символом антирадянськоi боротьби в Украiнi. Десятки тисяч бiйцiв УПА й далi воювали з Червоною армiею i загонами НКВД у Карпатах. Для радянськоi влади всi вони були «бандерiвцi», багато хто справдi вважав Степана Бандеру верховним командувачем опору. Радянський Союз вiдправляв в американську зону агентiв з метою викрасти Бандеру, але той пiшов у пiдпiлля, мiняв iмена й адреси.

Врештi-решт американцi вирiшили задовольнити радянськi вимоги й видати Бандеру. Працiвники Управлiння стратегiчних служб побачили в радянському запитi зручну нагоду позбутися незручного й таки небезпечного дiяча. Проблема полягала в тому, що й вони не могли його знайти. В американськiй розвiдувальнiй мережi були прихильники Бандери, якi давали хибну iнформацiю про його схованки. Крiм того, Бандерi щастило. Одного разу його авто зупинили американцi, але вiдпустили, побачивши журналiстське посвiдчення. Бандера справдi випускав оунiвську газету i прикривався журналiстським посвiдченням до кiнця життя. Врештi-решт пошуки припинили. Невдовзi американо-радянськi вiдносини погiршилися настiльки, що будь-яку спiвпрацю забули. Бандера дiстав змогу лишитися в Баварii[92 - Richard Breitman and Norman J. W. Goda, Hitler’s Shadow: Nazi War Criminals, U.S. Intelligence, and the Cold War (Washington, DC, 2010), 77–80; Степан Бандера у документах, 3:115–225; Анатоль Камiнський, Пролог у холоднiй вiйнi проти Москви: Продовження визвольноi боротьби iз-за кордону (Гадяч, 2009), 40–58.].

Армiйський вiддiл контррозвiдки передав роботу з бiженцями Центральному розвiдувальному управлiнню. ЦРУ не збиралося ловити й видавати Бандеру, але добре розумiло, хто вiн такий i що таке його органiзацiя. Бандера вiв свою дiяльнiсть передусiм в американськiй окупацiйнiй зонi, але почав спiвпрацювати з МІ6, британською вiйськовою контррозвiдкою. Британцi краще розбиралися в нацiональному питаннi та спокiйнiше ставилися до iдеологiчного забарвлення й тактики своiх клiентiв. У британському звiтi про Бандеру було сказано: «…професiйний пiдпiльник з терористичним минулим i жорсткими уявленнями про правила гри… Можна сказати, бандит з гострим вiдчуттям патрiотизму, яке служить етичним фоном i виправданням його бандитизму. Не кращий i не гiрший за iнших людей цього типу…». Британцi вважали, що з-помiж усiх росiйських i схiдноевропейських органiзацiй бандерiвцi мають найширшу i найкращу мережу, корисну для розвiдувальноi роботи в Радянському Союзi[93 - Hitler’s Shadow, p. 80–82, 40–58; Stephen Dorril, MI6: Inside the Covert World of Her Majesty’s Secret Intelligence Service (New York, 2000), pp. 231–235.].

Американцi в цьому планi мали певнi сумнiви: вони вважали, що радянськi спецслужби глибоко проточили бандерiвську мережу. ЦРУ встановило контакт з конкурентами Бандери по нацiоналiстичному табору. На 1947 рiк бандерiвське крило ОУН розкололося. Альтернативну групу очолив Микола Лебедь, колишнiй начальник Служби безпеки ОУН – пiсля арешту Бандери в липнi 1941 року саме вiн очолив переслiдувану нiмцями органiзацiю. На його рахунок можна записати виживання ОУН i героiчну боротьбу з нацистами. При ньому ж 1943 року почалася польська рiзанина на Волинi, хоча вiдомо, що Лебедь виступав проти етнiчних чисток. 1944 року, пiсля наступу радянських вiйськ на Украiну, Лебедя вiдрядили на Захiд представляти iнтереси украiнського нацiоналiстичного руху. Вiн мав розбiжностi з Бандерою в питаннях влади в органiзацii i зв’язкiв iз захiдними розвiдками. Бандера нiбито розпорядився прибрати Лебедя, але колишнiй шеф служби безпеки з допомогою ЦРУ втiк у США. Звiдти вiд керував фракцiею ОУН, яка називалася Закордонне представництво Украiнськоi головноi визвольноi ради.

Бандерiвськi Закордоннi частини ОУН спiвпрацювали з британцями, а Закордонне представництво Лебедя давало людей для таемних операцiй ЦРУ в Радянському Союзi. У травнi 1951 року МІ6 i ЦРУ координували засилання агентiв на територiю СРСР. Британську групу спорядили через Бандеру, а американську через Лебедя. Їх по черзi закинули на парашутах в украiнськi лiси. Першi новини були обнадiйливi: групи безпечно приземлилися i вийшли на радiозв’язок. Але згодом i американцi, i британцi запiдозрили, що ситуацiя здаеться надто успiшною, щоб бути правдою.

Сумна реальнiсть полягала в тому, що бiльшiсть агентiв невдовзi опинилася в руках КДБ i працювала тепер пiд контролем. Американцi й британцi рiк за роком втрачали агентiв i врештi-решт вирiшили припинити засилання з повiтря. ЦРУ почало використовувати людей Лебедя у психологiчнiй вiйнi з СРСР. Станом на 1954 рiк МІ6 припинило стосунки з Бандерою i його фракцiею. Захiднi спецслужби погоджувалися в одному. Як iшлося в однiй британськiй шифровцi, «попри наше одностайне бажання “заспокоiти” Бандеру, слiд вжити заходiв, щоб радянська сторона не викрала або не вбила його… за жодних обставин не можна допустити, щоб Бандера став мучеником»[94 - Breitman and Goda, Hitler’s Shadow, 82–83, 85–88; Камiнський, Пролог у холоднiй вiйнi проти Москви.].

З такою репутацiею в очах захiдних спецслужб, а особливо американцiв Бандерi було нелегко отримати вiзу до Америки. Долучилися до проблем з вiзою i його конкуренти з групи Лебедя, якi не хотiли приiзду Бандери до США. Так чи iнакше, в американському консульствi у Мюнхенi, мабуть, вже забули про подання Бандери на вiзу, аж раптом прогримiла новина: Бандера мертвий.

Близько четвертоi пополуднi 16 жовтня пiсля наради й аналiзу доступноi iнформацii про смерть Бандери генеральний консул Едвард Пейдж надiслав телеграму керiвниковi американськоi дипломатii держсекретарю Крiстiану Гертеру, який кiлька мiсяцiв тому заступив на цiй посадi куди вiдомiшого Джона Фостера Далеса. Телеграма, отримана в Держдепi близько полудня за мiсцевим часом, повiдомляла: «Стефана Бандеру, лiдера украiнськоi емiгрантськоi органiзацii ОУН-б знайшли мертвим на сходах його будинку в Мюнхенi по обiдi 15 жовтня за обставин, якi мюнхенська преса вважае загадковими. Схоже на смерть вiд падiння, але полiцiя не виключае убивства. Звiт надiшлю. Пейдж»[95 - Munich [General Consulate] to Secretary of State, Department of State, 10490, October 16, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Page, “Mysterious Poisoning of Stefan Bandera”; Telegram from the Embassy in the Soviet Union to the Department of State, October 13, 1962, Foreign Relations of the United States [FRUS], 1961–1963, vol. 5, no. 245.].

Телеграму послали й дипломатичним представникам США у Москвi, Боннi, Франкфуртi й Парижi. Повiдомили й ЦРУ. Пейдж, напевно, припускав, що розвiдка вже знае про смерть Бандери.


13. Мюнхенська база

Вiльям Гуд, тридцятидев’ятилiтнiй начальник бази ЦРУ в Мюнхенi, повiдомив Вашiнгтон про смерть Степеана Бандери у той же день, 15 жовтня. Телеграму адресували директору ЦРУ Алену Далесу з позначкою «термiново». Вона проходила пiд кодами «Redwood» (це мало привернути негайну увагу радянського вiддiлу ЦРУ, який вiв операцii проти СРСР) i «Lcimprove» (увага: дiяльнiсть радянськоi розвiдки за кордоном). Телеграму надiслали близько пiвночi за мюнхенським часом, ii текст був аж надто коротким: «15 жов[тня]. Т[ема]: повiдомляють, що Стефан Бандера мертвий. Деталi згодом. Кiнець». За двi години до того мюнхенське радiо повiдомило, що Бандера забився на сходах, але, судячи з телеграми Гуда, ЦРУ мало свое джерело iнформацii[96 - Munich to Director, IN 37607, October 15, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6.].

Вiльям Гуд особисто знав Алена Далеса. Наприкiнцi вiйни вiн служив пiд командуванням Далеса в Управлiннi стратегiчних служб – «прото-ЦРУ» – у Бернi. Далес i його працiвники налагоджували зв’язок з командувачем вiйськ СС в Італii генералом Карлом Вольфом, домагаючись капiтуляцii нiмецьких вiйськ на Апеннiнах. Новини про сепаратнi переговори дiйшли до Сталiна i розгорiвся мiжнародний скандал – йшли першi шпигунськi репетицii холодноi вiйни, згодом iх у дещо викривленому свiтлi покажуть у радянському серiалi «Сiмнадцять миттевостей весни».

1949 року Вiльям Гуд перейшов на роботу у створене за два роки до цього Центральне розвiдувальне управлiння. Його вiдрядили у Вiдень, де Гуд мав перевербувати майора Петра Попова з радянськоi вiйськовоi розвiдки. У Мюнхенi Гуд очолював мiсцеву базу ЦРУ, а таемними операцiями в цiлiй Нiмеччинi керувало вiддiлення у Франкфуртi. Гуд приiхав у Баварiю разом з дружиною Корделiею Додсон, теж офiцером ЦРУ, вона була на сiм рокiв старша за чоловiка. Мiсiс Гуд вiльно говорила французькою i нiмецькою, вчилася у Греноблi i Вiднi та почала працювати на американську розвiдку ще до вiйни. Пiд час вiйни вона працювала iз секретними матерiалами про код «Енiгма» i допомагала переправляти нелегалiв у нейтральну Швейцарiю. Мiсiс Гуд мала блискучий розум i, як дехто вважав, розвiдницькими талантами перевершувала чоловiка[97 - Sheridan Sansegundo, “William Hood: Of Moles and Double Agents,” South Hampton Star, June 9, 2005; “Cordelia Dodson Hood, 1913-July 14, 2011,” Portland Press Herald/Maine Sunday Telegram, July 22, 2011.].

Робота на мюнхенськiй базi потребувала активноi допомоги i дружини, i пiдлеглих Гуда. За деякими свiдченнями, йому добре вдавався джеймс-бонд стиль, життя на широку ногу, але не повсякденна рутина. Джону Шервуду, оперативнику ЦРУ, який зустрiчав Гуда в Мюнхенi, не подобалися аристократичнi манери боса. «Вiн поправляв ваш одяг, – згадував Шервуд. – На вечiрках йому не було рiвних. Вiн грав у шахи, любив шаради, добре грав у бадмiнтон, вживався в роль i нiколи не працював «у полi» – нiколи». Хоч пiдлеглi мали про Гуда Рiзнi думки, Вiльям Гуд вважався молодою зiркою управлiння i закiнчив службу у 70-тi роки на дуже високих посадах у штаб-квартирi ЦРУ у Вашiнгтпонi. Жовтень 1959-го був передостаннiм мiсяцем його роботи в Мюнхенi; на початку грудня Гуда переведуть на посаду начальника бази ЦРУ в Захiдному Берлiнi – набагато вiдповiдальнiша й престижнiша посада, зважаючи на роль роздiленого мiста у холоднiй вiйнi. Можна припустити, що в останнi днi роботи в Мюнхенi вiн не хотiв ризикувати новим призначенням. Можливо, саме тому вiн i його пiдлеглi тримали вашингтонське начальство в курсi загадковоi загибелi Степана Бандери вiд першого дня пiсля його смертi[98 - Joseph J. Trento, The Secret History of the CIA (New York, 2005), pp. 177–78.].

Але для такого докладного iнформування були й iншi, бiльш поважнi причини. Про лiдера украiнських нацiоналiстiв добре знали у Вашiнгтонi, а не так давно вiн навiть вiв переписку зi штаб-квартирою у його справi. 5 жовтня 1959 року, за якихось десять днiв до смертi Бандери, Гуд писав начальству, щоб посприяти Бандерi в отриманнi американськоi вiзи – тiеi самоi, яку мiсяцями не видавали Едвард Пейдж i консульськi працiвники в Мюнхенi. Записку Гуда супроводжував бiльш детальний лист агента ЦРУ в нiмецьких спецслужбах пiд кодовим iм’ям «Гердаль». «Гердаль» вважав, що Бандера вiдмовився вiд надто жорсткоi тактики, бо намагаеться втримати свою органiзацiю i цiлу украiнську громаду пiд контролем. Гуд запевнив агента, що «штаб-квартира дуже зацiкавлена в цiй справi, особливо з огляду на те, що Бандера “змiнився”, i може становити оперативну користь у майбутньому».

Формально Бандера подався на тримiсячну американську вiзу, щоб вiдвiдати родичiв. Справжня причина полягала в iншому. Вiн планував зустрiтися з послiдовниками й надихнути iх на продовження боротьби. За нiмецькими оцiнками, чисельнiсть украiнськоi емiграцii, контрольованоi прихильниками Бандери, становила вiд трьохсот до чотирьохсот тисяч. Крiм того, з Пiвнiчноi Америки Бандера отримував фiнансову пiдтримку: у 1953–1958 роках звiдти надiйшло близько 900 000 доларiв. Бандера також хотiв зустрiтися з представниками американського уряду й обговорити можливу спiвпрацю. «УВ принципi, – пiдсумовував Гуд повiдомлення агента, – сьогоднi Бандера в оперативному планi може запропонувати бiльше, нiж будь-яка iнша росiйська емiгрантська група на Заходi». Гуд мав на увазi шпiонаж за залiзною завiсою – захiднi спецслужби дуже хотiли знати, що там вiдбуваеться[99 - CIA Memorandum, “Meeting with UPHILL Representatives,” May 26, 1961, 1, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Chief of Base, Munich, to Chief, S[oviet] R[ussia Division], October 5, 1959, DOI 70–17, ibid.; Munich to Director, IN 38209, October 18, 1959, ibid.; “Delving Behind the Scenes,” 4; Chief of Base, Munich, to chief S[oviet] R[ussia], DOI 70–17, October 5, 1958, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; “Visit of Bandera to the USA,” Attachment to EGMA 45003, August 27, 1959, ibid.; Райнгард Гейдейройтер [Reinhard Heydenreuter], “Пiдготовка та здiйснення замаху на Степана Бандеру 1959 р. в дзеркалi мюнхенських полiцiйних актiв”, Украiнський визвольний рух 11 (Львiв, 2007): 217.].

Коли мюнхенська база отримала повiдомлення про смерть Бандери, вiдповiдь на запит про вiзу з Вашiнгтона ще не надiйшла. Наступного дня пiсля першоi короткоi телеграми Гуд вiдправив у Вашингтон посутнiшу iнформацiю. 16 жовтня вiн написав Далесу, що, за словами «суб’екта», «близько мiсяця тому Бандера отримав анонiмного листа з погрозами. З цiеi причини та з мiркувань загальноi безпеки вiн перебував пiд захистом СБ. Утiм, з невiдомоi причини Бандера 15 жовтня поiхав з контори на Цепелiнштрасе додому на обiд сам. Подзвонив у дверi з вулицi, вiдчинила дружина. Далi вiн пiднiмався сходами на третiй поверх. Дружина почула крик на другому поверсi й падiння. Викликали швидку. Приiхавши до лiкарнi, Бандера помер. Що е причиною травми голови – падiння чи щось iнше, досi не з’ясовано. Люди Бандери пiдозрюють убивство. Полiцiя веде слiдство. Розтин проведено вранцi 16 жовтня». «Суб’ект» Гуда – «Гердаль» або хтось iнший – очевидно, мав доступ до попереднiх результатiв слiдства. Телеграма закiнчувалася на тривожнiй нотi i обiцяла новi подробицi: «Результати повiдомлю».

У недiлю 18 жовтня до того, як стали вiдомi результати розтину, Гуду довелося вiдкласти шахи i шаради i знову телеграфувати у Вашингтон новини вiд «Гердаля»: «Попереднi результати розтину свiдчать, що смерть Бандери не була природною. Ознаки отруення». Гуд також повiдомив до Вашiнгтона, що за день до смертi Бандери «Гердаль» з ним обiдав i той був у «доброму здоров’i i гуморi». Шеф мюнхенськоi бази нiчого не писав про суiцид. Вiн пiдозрював убивство[100 - Munich to Director, IN 37607, October 16, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Munich to Director, IN 38209, October 18, 1959, ibid.].

Головне джерело iнформацii Гуда про смерть Бандери, агент «Гердаль» обiймав впливову посаду у захiднонiмецькому Федеральному розвiдувальному управлiннi (Bundesnachrichtendienst, БНД), яке було створено 1956 року й пiдпорядковувалося безпосередньо канцлеру. Конрад Аденауер хотiв, щоб нова шпигунська органiзацiя звiтувала йому особисто. Аденауер задумав БНД спiльно з Центральним розвiдувальним управлiнням, яке протягом десяти рокiв фiнансувало нiмецьких контррозвiдникiв й керувало попередницею БНД, т. зв. «органiзацiею Гелена» (найчастiше ii називали просто «Орг»). У документах ЦРУ за кiнець 50-х рокiв БНД фiгурувало пiд кодовою назвою «Стрибок» (Upswing), згодом – «Пiдйом» (Uphill). ЦРУ пiдтримувало тiсний зв’язок з новою органiзацiею, але бiльше не вiдповiдало за ii фiнансування i щоденну роботу. Це стало сходинкою вгору i для генерала Гелена, який очолив БНД i керував ним наступнi двадцять два роки[101 - E. H. Cookridge, Gehlen: Spy of the Century (New York, 1972); James H. Critchfield, Partners at the Creation: The Men Behind Postwar Germany’s Defense and Intelligence Establishments (Annapolis, MD, 2003), 200–218.].

Пiд час вiйни генерал-майор Гелен вiдповiдав у генштабi вермахту за вiйськову розвiдку на Схiдному фронтi. Пiсля вiйни вiн запропонував архiв свого вiддiлу й частину людей до послуг американськоi армii в Баварii. Вiдмовитися вiд такоi щедроi пропозицii американська розвiдка не могла – вона щойно починала роботу на радянському напрямi. Мало того, Гелен запропонував американському командуванню iнформацiю про членiв комунiстичноi партii в лавах Управлiння стратегiчних служб, попередника ЦРУ. Цiлий рiк Гелена i його людей допитували у Сполучених Штатах. Влiтку 1946-го iх випустили на свободу, вони повернулися до Нiмеччини й почали працювати проти СРСР та його схiдноевропейських союзникiв.

Гелен набирав на роботу колишнiх офiцерiв вiддiлу схiдноi розвiдки нiмецького генштабу, абвера i, попри формальну заборону, СД – служби безпеки СС i нацистськоi партii. Бiльшiсть людей, запрошених в «органiзацiю Гелена», у квiтнi 1956-го перейшли у БНД. Створення новоi захiднонiмецькоi розвiдки, по сутi, звелося до легалiзацii «органiзацii Гелена». Той факт, що у БНД працювало досить багато колишнiх нацистiв, був подарунком радянським спецслужбам i пропагандистськiй машинi. Колишнi нацисти були легкою мiшенню для шантажу, перевербування й нападок у пресi. Пiсля смертi Бандери радянська i схiднонiмецька пропаганда одразу накинулася на БНД. Багато офiцерiв БНД особисто знали Бандеру за часiв вiйни, коли вони спiвпрацювали з нацiональними частинами у складi нiмецькоi армii.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Прикiнцевi примiтки





1


Richard Deacon and Nigel West, Spy! Six Stories of Modern Espionage (London, 1980), 127; Karl Anders, Murder to Order (New York, 1967), 51–54; Московськi вбивцi Бандери перед судом, ред. Данило Чайковський (Мюнхен, 1965), 194–198 [Цитати зi стенограм суду, опублiкованих в цьому виданнi, подано за сучасним правописом, осучаснено також слововжиток. – Прим. пер.].




2


Див.: Nikita Sergeevich Khrushchev, with an introduction, commentary, and notes by Edward Crankshaw, translated and edited by Strobe Talbott, Khrushchev Remembers (Boston, 1970), 262. (рос. видання: Никита Хрущов, Время, люди, власть. Воспоминания в 4-х кн. (М.: Моск. новости, 1999)); Дмитрий Веденеев и Сергей Шевченко, «Признался!.. Забирайте!», 2000, 14 февраля 2002; Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: ABorderland City Between Stalinists, Nazis and Nationalists (Ithaca, NY, 2015), 242–248; Юлiя Кисла, «Пост iменi Ярослава Галана». Осiннiй атентат у Львовi, Украiна модерна, 6 сiчня 2014, http://uamoderna.com/blogy/yuliya-kisla/kysla-galan.




3


William Taubman, Khrushchev: The Man and His Era (New York, 2004), 179–207.




4


Див.: Khrushchev, Khrushchev Remembers, 146–147.




5


Див.: Khrushchev, Khrushchev Remembers, 228. Grzegorz Motyka, Ukrainska partyzantka, 1942–1960 (Warsaw, 2006); Володимир В’ятрович, Друга польсько-украiнська вiйна (K., 2012).




6


Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine: The Land and Its Peoples (Toronto, 2010), 696–700 [укр. вид.: Павло Робер Магочiй. Історiя Украiни (К.: Критика)]; Jeffrey Burds, “Agentura: Soviet Informants’ Networks & the Ukrainian Underground in Galicia, 1944–48”, East European Politics and Societies 11 (1997): 89–130; Yuri M. Zhukov, “Examining the Authoritarian Model of Counter-Insurgency: The Soviet Campaign Against the Ukrainian Insurgent Army,” Small Wars and Insurgencies 18, no. 3 (2007): 439–466.




7


Bohdan R. Bociurkiw, The Ukrainian Greek Catholic Church and the Soviet State (1939–1950) (Edmonton, 1996); Веденеев и Шевченко, «Признался!.. Забирайте!»; Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv, 240–242; Кисла, «Пост iменi Ярослава Галана».




8


Pavel Sudoplatov and Anatoli Sudoplatov, with Jerrold L. and Leona P. Schecter, Special Tasks: The Memoirs an Unwanted Witness – ASoviet Spymaster (New York, 1995), 253 (hereafter Sudoplatov, Special Tasks). [Спогади Судоплатова витримали багато перевидань росiйською i е також в iнтернетi. – Прим. пер.]




9


Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv, 243; Sudoplatov, Special Tasks, 254.




10


Див.: Никита Хрущов, Время, люди, власть.




11


Sudoplatov, Special Tasks, 24–38.




12


Myroslav Yurkevich, “Organization of Ukrainian Nationalists”, in Encyclopedia of Ukraine, vol. 3 (Toronto, 1993); Roman Wysocki, Organizacja ukrainskich nacjonalistоw wPolsce wlatach, 1929–1939: Geneza, struktura, program, ideologia (Lublin, 2003).




13


Sudoplatov, Special Tasks, 249–253, 378; Никита Петров, «Штатный государственный убийца (реабилитированный): Два дня из жизни Павла Судоплатова», Новая газета, 7 августа 2013; Никита Петров, «Мастер индивидуального террора: Портрет Ейтонгона, коллеги Судоплатова», Новая газета, 26 февраля, 2014.




14


Sudoplatov, Special Tasks, 255–256; Дмитро Веденеев, «Як загинув Шухевич i що могло статися з його тiлом», Історична правда, 8 серпня 2011; Олеся Ісаюк, Роман Шухевич (Х., 2015).




15


Александр Пронiн, «Ликвидация Волка», Столетие, 25 марта 2014; Андрей Сидорчук, «Палач для террориста: Убийцу Бандеры наградили орденом», Аргументы и факты, 12 марта 2014; Микола Посiвнич, Степан Бандера: iсторiя нескорених (Х.: КСД, 2015), 216; Sudoplatov, Special Tasks, 378.




16


Див. матерiали суду над Сташинським, Московськi вбивцi, 127.




17


Ігор Дерев’яний, «Розстрiли в’язнiв в червнi–липнi 1941 р. Як це було», Украiнська правда, 24 червня 2011; Леся Федiв, «Вiн убив Бандеру», Щоденний Львiв, 22 травня 2008; Іван Фарiон, «Якби могла, сама убила б убивцю Бандери…», Високий замок, 14 жовтня 2015.




18


Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv, 245–253; Роман Генега, «Участь львiвського студентства в русi опору в другiй половинi 1940-х – на початку 1950-х», Украiнський iсторичний журнал, № 3 (2007): 97–112; Ирина Лисниченко, «Щербицкий постоянно твердил Семичастному», Факты, 19 января 2001.




19


Володимир Овсiйчук, «Пiвстолiття тому…», Осягнення iсторii: Збiрник на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-рiччя (Острiг, 1999), 13–17; Вiталiй Яремчук, «Студентськi роки М. П. Ковальського», там само, 18–29; Евгений Чернов, «Н. П. Ковальский: О времени и о себе», Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник, т. 1 (Днiпропетровськ, 1997), 11.




20


Матерiали суду. Московськi вбивцi, 130–131.




21


Звiт капiтана Ситняковського полковнику Чоботову, 22 квiтня 1950, дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 25–26, Служба зовнiшньоi розвiдки Украiни <http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fcat=33.html>; Московськi вбивцi, с. 130–131; Протокол допроса Богдана Сташинского капитаном Ситняковским, 21 и 22 апреля 1950, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. (тут i далi: лист) 32–38.




22


Звiт капiтана Ситняковського полковнику Чоботову, 22 квiтня 1950, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 25–26.




23


Див. матерiали суду. Московськi вбивцi, 125–127; Фарiон, «Якби могла, сама б убила вбивцю Бандери…»




24


Олександра Андрейко, «Нарис про iсторiю села Пикуловичi». Офiцiйний сайт села Пикуловичi, http://пикуловичi. укр




25


Автобiографiя Богдана Сташинського, 14 жовтня 1952, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 3–11, тут 8–9; «План проведения операции по поимке и уничтожению бандбоевки районного провода ОУН “Кармелюк”», подготовил капитан Ситняковский, одобрил полковник Чоботов, 15 сентября 1950, там же, л. 62–63.




26


Автобiографiя Богдана Сташинського, 14 жовтня 1952, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 3–11, тут 9–11; «Агентурное донесение» Сташинского Ситняковскому, 27 января 1951, там же, л. 241–241 об.; «План мероприятий по внедрению агента “Олега” в бандбоевку провода ОУН “Кармелюк”», подготовил капитан Ситняковский, одобрил полковник Чоботов, 27 февраля 1951, там же, л. 65–67; «Агентурное донесение». Источник: “Олег”. 16 июня 1951, л. 71–101; письма Сташинського Ситняковскому, там же, л. 249–259.




27


Сташинский Ситняковскому, 16 апреля 1951, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 253; Московськi вбивцi, с. 135–137; Свiтлана Вороз, «Його вчинкам немае виправдання», Голос народу, 23 листопада 2013; Роман Василько, «Злочин: Хто гострив сокиру?» ОУН-УПА, http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html; Веденеев и Шевченко, «Признался!.. Забирайте!».




28


Овсiйчук, «Пiвстолiття тому»; Михаил Кравченко, «Трезубец в петле», Русское воскресение, www.voskres.ru/army/publicist/kravtshenko.htm.




29


Московськi вбивцi, С. 137; «Характеристика на агента-боевикаУМГБ Львовской области “Олег”», подписано: лейтенант Чингилян, ст. лейтенант Ежов. 26 июля 1951 / Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 54–56; Донесение подполковнику Бурлаченко, 19 февраля 1952, там же, л. 140–140 об.; Справка по делу формуляр № 15895 на Сташинскую Марию Николаевну, 28 марта 1952, там же, л. 142–143.




30


Дмитро Веденеев i Геннадiй Биструхiн, Двобiй без компромiсiв: Протиборство спецпiдроздiлiв ОУН та радянських сил спецоперацiй, 1945–1980-тi рр. (К., 2007), с. 288–303, 392–409; «Заключение об использовании агента “Олега” в агентурно-боевой группе “Тайфун” при управлении МГБ Львовской области», подписано: лейтенант Чингилян, ст. лейтенант Ежов, 26 июля 1951, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 1, л. 57–58.




31


John L. Steele, “Assassin Disarmed by Love: The Case of a Soviet Spy Who Defected to the West,” Life, September 7, 1962, 70–77, reprinted in Allen Dulles, ed., Great True Spy Stories (New York, 1968), 419–435; here, 421–422; матерiали суду, Московськi вбивцi, 137.




32


Stephen Dorril, MI6: Inside the Covert World of Her Majesty’s Secret Intelligence Service (New York, 2000), рр. 223–248.




33


Степан Бандера у документах радянських органiв державноi безпеки (1939–1959), ред. Володимир Сергiйчук (K., 2009), 3: 69–77, 95–96, 105.




34


Степан Бандера у документах, 3: 28–29, 37.




35


Д. Веденеев i Ю. Шаповал, «Мальтiйський сокiл, або Доля Мирона Матвiейка», Дзеркало тижня, № 30 (11 серпня 2001).




36


Степан Бандера у документах, 2: 384–413.




37


Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, с. 394–395; Лiтопис УПА. Тактичний вiдтинок УПА 28-й: Данилiв – Холмщина i Пiдляшшя. Документи i матерiали (К., 2003), с. 915–917; Adam Kaczynski, “Spadochroniarze OUN. Historia desantоw z 14 maja 1951 r.”, Wiedza i Zycie. Inne oblicza historii <http://ioh.pl/artykuly/pokaz/spadoch…-maja-r,1071/>; Igor Halagida, Prowokacja Zenona (Warsaw, 2005), p. 161.




38


Sudoplatov, Special Tasks, 257–259; Дмитро Веденеев i Юрiй Шаповал, «Мальтiйський сокiл: або доля Мирона Матвiейка», Дзеркало тижня, 11 серпня 2001; Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, 392–399.




39


Sudoplatov, Special Tasks, pp. 275–59; Степан Бандера у документах, 3: 71–77, 95–96.




40


Леонид Шебаршин, Рука Москвы: Записки начальника советской разведки (M., 1996), 150–152.




41


Полковник Слон, КГБ УССР, A. С. Панюшкину, начальнику Первого главного управления КГБ СССР, 31 марта 1954, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 2, л. 222–227.




42


Московськi вбивцi, 138–141; Личное дело № 301: майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев; Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, фото полковника Олексiя Деймона пiсля с. 504; О. Деймон, «В окупованому Киевi», З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Науковий i документальний журнал 12, № 1 (2000): 245 прим.; Санников, Большая охота, 18.




43


Личное дело № 301: майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев.




44


Дмитро Лиховiй i Леся Шовкун, «Демократ в ОУН i перша жертва КГБ», Украiнська правда, 12 жовтня 2011.




45


Московськi вбивцi, 141–146; Андрiй Ребет, «Лев i Дарiя Ребет: моi батьки», виступ, виголошений 24 червня 1998 р в Украiнському вiльному унiверситету в Мюнхенi. Рукопис у розпорядженнi автора, с. 13.




46


Іван Бисага i Василь Галаса, За велiнням совiстi (K., 1963); Степан Мудрик-Мечник, ОУН в Украiнi i за кордоном пiд проводом С. Бандери (Причинки до iсторii, спогад) (Львiв, 1997), 128–129; Московськi вбивцi, 145, 616–617.




47


Московськi вбивцi, 154–160; Karl Anders, Murder to Order (London, 1965), 25–28.




48


Московськi вбивцi, 161–164.




49


Там само, 164–165.




50


Там само, 166–167.




51


Московськi вбивцi, с. 155–162; Anders, Murder to Order, pp. 25–28.




52


Anders, Murder to Order, p. 115; Николай Хохлов, Право на совесть (Frankfurt, 1957), с. 113–138; «Шпион, который был отравлен КГБ, но выжил», АПН Нижний Новгород, 12 января 2006 http://www.apn-nn.ru/contex_s/26820.html; Boris Volodarsky, The KGB’s Poison Factory: From Lenin to Litvinenko (Minneapolis, Minn., 2010), p. 184; Алексей Деймон, «Справка по делу “Скорпион”», 14 мая 1968, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 7, л. 191–195.




53


Московськi вбивцi, с. 170–172; Anders, Murder to Order, рр. 35–36.




54


Інтерв’ю автора з Андрiем Ребетом, 1 липня 2012.




55


Anders, Murder to Order, р. 32.




56


Московськi вбивцi, с. 172–174; Anders, Murder to Order, рр. 35–37.




57


Московськi вбивцi, 174, 248–249, 615; iнтерв’ю автора з Анатолем Камiнським, близьким спiвробiтником Дарii Ребет, 27 липня 2012; Memorandum for the Record, Subject: Meeting with AECASSOWARY 2 [Mykola Lebed] and 29 [Fr. Mykhailo Korzhan], April 3, 1962, 1, Aerodynamic: Contact Reports, vol. 45, National Archives and Records Administration [NARA], RG 263, E ZZ-19, B 23.




58


Дмитрий Прохоров, Сколько стоит продать родину (СПб., 2005), с. 255; Личное дело № 301: майон Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архiв СБУ, Киiв.




59


Московськi вбивцi, 174; Anders, Murder to Order, 10–11, 38–39, 57; Дмитрий Прохоров, Сколько стоит продать родину (СПб., 2005), 255.




60


Московськi вбивцi, 188–189.




61


Московськi вбивцi, 184–185; Anders, Murder to Order, 44–45; “Семь сестер Сталина, или Как строились первые советские небоскребы”, Факт, 12 февраля 2011, www.magazinefact.com/articles/72-figures-and-faces/751-qseven-sistersq-of-stalin-or-how-the-first-soviet-skyscrapers-were-built.




62


Московськi вбивцi, 185–187.




63


“Ищенко Георгий Авксентиевич” в кн.: Никита Петров, Кто руководил органами госбезопасности, 1941–1954. Справочник (М., 2010), с. 430–431.




64


Московськi вбивцi, 182–183; Романтик шахiв та його епоха: Степан Попель, упор. Іван Яремко (Львiв, 2009).




65


Інтерв’ю генерал-лейтенанта Васiлiя Хрiстофорова, начальника архiвного управлiння ФСБ РФ у телефiльмi Тайны разведки: Ликвидация Степана Бандеры (2012).




66


Див.: Степан Бандера, “Над могилою Євгена Коновальця”, Степан Бандера, Перспективи украiнськоi революцii (K., 1999), 587–591.




67


Личное дело № 301: Майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев; Алексей Деймон, “Справка по делу “Скорпион”, 14 мая 1968, Дело оперативной разработки. Кличка “Тарас”, т. 7, л. 191–195.




68


Московськi вбивцi, 186–187; Anders, Murder to Order, 45.




69


Московськi вбивцi, 185–187; Николай Хохлов, Право на совесть (Франкфурт, 1957) <http://www.litmir.net/br/?b=103224&p=108>.




70


Ст. лейтенант Безуглый, “Оперативная заметка”, 18 агуста 1959; там же, “Справка”, 22 сент. 1959, Дело оперативной разработки. Кличка «Тарас», т. 5, л. 132, 136; Личное дело № 301: Майор Деймон, Алексей Филимонович, ф. 12, д. 17587, Архив СБУ, Киев.




71


Московськi вбивцi, 198–199; Steele, “Assassin Disarmed by Love”, 430.




72


“Delving Behind the Scenes of the Death of Stefan Bandera”, CIA report, July 14, 1960, Stephen Bandera Name File, vol. 2, National Archives and Records Administration (NARA), RG 263, E ZZ-18, B 6, 15; “Ivan Kashuba’s Comments Regarding Bandera’s Last Moments of Life”, CIA, January 4, 1960, Attachment D, ibid., 1; Wieslaw Romanowski, Bandera: Terrorysta zGalicji (Warsaw, 2012), 5–8.




73


Московськi вбивцi, 23–24, 33, 42; Romanowski, Bandera, 8.




74


Московськi вбивцi, с. 24–25.




75


Московськi вбивцi, с. 33–34, 466.




76


Московськi вбивцi, 465–466; Romanowski, Bandera, 9.




77


Московськi вбивцi, 249; M?nchener Merkur, October 20, 1959; пор.: Московськi вбивцi, 26; Rossolinski-Liebe, Stepan Bandera, 349.




78


David Irving, The Secret Diaries of Hitler’s Doctor (London, 2005), 108, 119, 138, 242–243, 247, 269, 280; Gilbert Shama, “Pilzkrieg: The German Wartime Quest for Penicillin,” Microbiology Today 30 (August 2003): 120–123; Московськi вбивцi, 34–36.




79


Московськi вбивцi, 471–475.




80


Московськi вбивцi, 481.




81


Там само, 27, 471–473, 481, 487–488; Memorandum for the Record, November 18, 1959, Subject: Contact with AECASSOWARY 2 [Mykola Lebed] on October 22 and 23, 1959, 1, Aerodynamic: Contact Reports, vol. 44, f. 2, NARA, RG 263, E ZZ-19, B 23.




82


Степан Бандера в документах, 3: 85–92; Romanowski, Bandera, 27.




83


Веденеев i Биструхiн, Двобiй без компромiсiв, с. 474–75.




84


Степан Мудрик, У боротьбi проти московськоi агентури (Мюнхен, 1980), розд. 14; Ярослав Сватко, Мiсiя Бандери (Львiв, 2003), 57–59; Московськi вбивцi, 22, 39; Rossolinski-Liebe, Stepan Bandera, 350.




85


Мудрик, У боротьбi, розд. 14; Іван Фарiон, “Щоб врятувати Бандеру, удар авта прийняв на себе…”, Високий замок, 28 грудня 2008.




86


Munich [base of operations] to Director [CIA], November 24, 1959, IN 11793, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Random Notes, The Role of Ivan Kashuba, May 2, 1960, ibid.; “Delving Behind the Scenes,” 17; “Ivan Kashuba’s Comments,” 1.




87


Charles Hawley, “The US Soldier Who Liberated Munich Remembers Confronting the Nazi Enemy,” Spiegel International, April 29, 2005 <http://www.spiegel.de/international/remembering-world-war-ii-the-us-soldier-who-liberated-munich-recalls-confronting-the-nazi-enemy-a-354029.html>.




88


Information bulletin. Frankfurt, Germany: Office of the US High Commissioner for Germany. Office of Public Affairs, Public Relations Division, APO 757, US Army, August 1951, p. 50.




89


John Fiehn, “Munich: New Center of Spy Intrigue,” Chicago’s American, January 17, 1960; Marta Dyczok, The Grand Alliance and Ukrainian Refugees (New York, 2000), 42–169.




90


Munich [General Consulate] to Secretary of State, Department of State, 10490, October 16, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Степан Бандера – Осипу Бандерi, 1 листопада 1955, у кн. Посiвнич, Степан Бандера, 191–194; Степан Бандера – Ярославу Падох, 7 лютого 1959, Jaroslaw Padoch Collection, no. 208, Ukrainian Museum and Library, Stamford, Connecticut.




91


Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999 (New Haven, CT, 2004), 154–178; John-Paul Himka, “Ukrainian Collaboration in the Extermination of the Jews During the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjectural Factors,” in The Fate of the European Jews, 1939–1945: Continuity or Contingency, ed. Jonathan Frankel (Oxford, 1997), 170–189; Alex J. Motyl, “The Ukrainian Nationalist Movement and the Jews: Theoretical Reflections on Nationalism, Fascism, Rationality, Primordialism and History,” in Polin: Studies in Polish Jewry, ed. Anthony Polonsky and Yohanan Petrovsky-Shtern, vol. 26 (Oxford, 2014): 275–295.




92


Richard Breitman and Norman J. W. Goda, Hitler’s Shadow: Nazi War Criminals, U.S. Intelligence, and the Cold War (Washington, DC, 2010), 77–80; Степан Бандера у документах, 3:115–225; Анатоль Камiнський, Пролог у холоднiй вiйнi проти Москви: Продовження визвольноi боротьби iз-за кордону (Гадяч, 2009), 40–58.




93


Hitler’s Shadow, p. 80–82, 40–58; Stephen Dorril, MI6: Inside the Covert World of Her Majesty’s Secret Intelligence Service (New York, 2000), pp. 231–235.




94


Breitman and Goda, Hitler’s Shadow, 82–83, 85–88; Камiнський, Пролог у холоднiй вiйнi проти Москви.




95


Munich [General Consulate] to Secretary of State, Department of State, 10490, October 16, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Page, “Mysterious Poisoning of Stefan Bandera”; Telegram from the Embassy in the Soviet Union to the Department of State, October 13, 1962, Foreign Relations of the United States [FRUS], 1961–1963, vol. 5, no. 245.




96


Munich to Director, IN 37607, October 15, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6.




97


Sheridan Sansegundo, “William Hood: Of Moles and Double Agents,” South Hampton Star, June 9, 2005; “Cordelia Dodson Hood, 1913-July 14, 2011,” Portland Press Herald/Maine Sunday Telegram, July 22, 2011.




98


Joseph J. Trento, The Secret History of the CIA (New York, 2005), pp. 177–78.




99


CIA Memorandum, “Meeting with UPHILL Representatives,” May 26, 1961, 1, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Chief of Base, Munich, to Chief, S[oviet] R[ussia Division], October 5, 1959, DOI 70–17, ibid.; Munich to Director, IN 38209, October 18, 1959, ibid.; “Delving Behind the Scenes,” 4; Chief of Base, Munich, to chief S[oviet] R[ussia], DOI 70–17, October 5, 1958, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; “Visit of Bandera to the USA,” Attachment to EGMA 45003, August 27, 1959, ibid.; Райнгард Гейдейройтер [Reinhard Heydenreuter], “Пiдготовка та здiйснення замаху на Степана Бандеру 1959 р. в дзеркалi мюнхенських полiцiйних актiв”, Украiнський визвольний рух 11 (Львiв, 2007): 217.




100


Munich to Director, IN 37607, October 16, 1959, Stephen Bandera Name File, vol. 2, NARA, RG 263, E ZZ-18, B 6; Munich to Director, IN 38209, October 18, 1959, ibid.




101


E. H. Cookridge, Gehlen: Spy of the Century (New York, 1972); James H. Critchfield, Partners at the Creation: The Men Behind Postwar Germany’s Defense and Intelligence Establishments (Annapolis, MD, 2003), 200–218.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ploh-y_serg-y/ubivstvo-u-myunhen-po-chervonomu-sl-du