Іловайськ. Розповiдi про справжнiх людей
Євген Положiй


Євген Положiй (м. Суми), 47 рокiв – вiдомий журналiст i письменник. У видавництвi «Фолiо» вийшли його романи «Потяг», Мерi та ii аеропорт», «Дядечко на iм’я Бог», «Вежi мовчання», «Юрiй Юрiйович, улюбленець жiнок», «Риб’ячi дiти».

«Іловайськ» – книга про мужнiсть неймовiрний героiзм i людянiсть украiнських солдат i офiцерiв, бiйцiв добровольчих батальйонiв, батальйонiв теробороны, всiх тих, хто опинився в кiнцi серпня 2014 року в «Іловайському котлi», що став найбiльшою поразкою украiнськоi армii в ходi вiйни на сходi. Це чесна книга про вiйну, яка, як вiдомо, нiкого ще не зробила краще, натомiсть, серед кровi, вогню та залiза люди залишаються людьми.

Автор почув iсторii близька сотнi учасникiв Іловайськоi трагедii, книга побудована на реальних подiях. Тим не менше, просимо вважати всi збiги iмен, прiзвищ та позивних випадковими.





Євген Вiкторович Положiй

Іловайськ

Розповiдi про справжнiх людей





Передмова


Наша книга виходить у рiчницю подiй, що вiдбулися в серпнi-вереснi 2014 року пiд час украiнсько-росiйськоi вiйни на сходi Украiни. Один рiк – занадто короткий термiн, щоб достеменно розiбратися в причинах «Іловайського котла» – майже всi люди, що приймали тодi ключовi рiшення, живi й займають високi посади в армii та урядi, а бiльша частина iнформацii, в тому числi, й щодо кiлькостi загиблих, зниклих безвiсти та поранених, утаемничена. Тому в романi немае – та й не може бути – прямоi вiдповiдi на запитання, хто винен у цiй трагедii. Шукати таку вiдповiдь мусять вiйськова прокуратура, слiдча комiсiя Верховноi Ради та iсторики-документалiсти.

Однак 365 днiв достатньо для того, щоб записати та переказати iсторii солдат i офiцерiв, що вижили в «Іловайському котлi». Деякi з цих iсторiй читач легко впiзнае – вони звучали в медiа. Та ще бiльше страшних та героiчних iсторiй не потрапили анi в медiа, анi в книгу – трагедiю i бiль тих днiв неможливо вмiстити в жоден роман.

Книжка писалася двома мовами, украiнською та росiйською, в залежностi вiд того, на iсторiю якого бiйця спирався автор, створюючи ту чи iншу главу. Якщо респондент говорив украiнською мовою – глава створювалася украiнською, якщо респондент говорив росiйською – то росiйською. Глави, написанi росiйською, перекладалися украiнською i, вiдповiдно, навпаки. Таким чином, вийшло двi рiвноцiннi авторськi версii роману: украiнська та росiйська.

«Іловайськ» – художнiй текст, роман, побудований на реальних подiях, у якому серед героiв, що мають реальних прототипiв, живуть, здiйснюють подвиги та помирають вигаданi персонажi. І якщо учасники тих подiй знайдуть у текстi деякi невiдповiдностi зi своiми спогадами, ми просимо взяти до уваги, що це – не документальна повiсть, хоча автор i намагався бути максимально точним. У цьому йому допомагали бiйцi добровольчих батальйонiв «Донбас», «Днiпро-1», «Миротворець», «Херсон», 39-го («Днiпро-2»), 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонiв територiальноi оборони, солдати та офiцери 17-i танковоi бригади, 51-i, 92-i, 93-i бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону.

Без них ця книжка нiколи б не вiдбулася. Вони та iхнi подвиги – i е ця книга. Думаю, буде правильно, якщо ми присвятимо ii бiйцям, полеглим в «Іловайському котлi».




Подяки


– бiйцям добровольчих батальйонiв «Донбас», «Днiпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-го, 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонiв територiальноi оборони, солдатам та офiцерам 17-i танковоi бригади, 51-i, 92-i, 93-i бригад ЗСУ, прикордонникам Сумського пересувного загону;

– рiдним та близьким загиблих та зниклих безвiсти, якi знайшли в собi сили говорити та згадувати;

– людям, якi допомагали збирати iнформацiю та шукати учасникiв подiй: Андрiю Букiну, Надiйцi Вовк, Тетянi Голуб, Максу Гусеву, Юрiю Коваленку, Юлii Левкiвськiй, Володимиру Пошвi, Тетянi Репiнiй, Олексiю Сiкорському, Валентину Терлецькому, Олександру Чижу, Юлii Чешцi, Олексiю Шухардiну;

– моiм колегам-журналiстам, чиi тексти та вiдео допомагали зрозумiти сутнiсть подiй: Юрiю Бутусову, Єгору Воробйову, Маринi Данилюк-Єрмолаевiй, Олегу Зайченку, Іннi Золотухiнiй, Сонi Кошкiнiй, Максу Левiну, Ростиславу Шапошникову, Артему Чапаю й багатьом iншим;

– Юрiю П’ятаченку, який зробив притомною украiнську частину тексту;

– моiй дружинi Аннi, яка, допомагаючи з перекладами, встигала виховувати двох маленький дiтей i народити пiд час роботи над текстом третього.


* * *


Матiр Божа поперед,

Синку Божий позаду,

Янголи по сторонам,

Що буде менi, то й буде вам.


Коли прощаетесь, обiйми мусять бути мiцними. Тодi ви нiби-то залишаетесь поруч iз близькою людиною. Вона збереже на своему тiлi вiдбиток вашого тiла так надовго, наскiльки здатна вас пам’ятати – так, буцiмто ви нiкуди i не йшли. Лiпше за всiх це розумiють пристрасно закоханi жiнки – вони завжди намагаються пригорнутися якомога щiльнiше. Матерям мiцнi обiйми необов’язковi, вiдбитки тiл iхнiх дiтей назавжди закарбованi всерединi кожноi. Вони носять своiх дiтей у собi все життя. Батькам цього нiколи не зрозумiти. Те, чого так часто не вистачае синам, – це мiцних чоловiчих обiймiв своiх батькiв на прощання.




Коли прощаешся, Грегу


Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапiр опускали в рiдину тремтячою невпевненою рукою, i фотограф-аматор боявся, що пiнцет вислизне i цiнний знiмок розчиниться назавжди. Грег розумiв, що зображення не може водночас i з’являтися, i зникати, але саме зараз так i вiдбувалося. Крiзь туман у головi й гуркiт двигуна вантажiвки вiн намагався зосередитись i згадати, де вiн мiг бачити цю картинку ранiше: мама у святковiй красивiй сукнi, вiн – ще пiдлiток рокiв одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах i свiтлiй сорочцi з коротким рукавом, i батько, на обличчi якого камера зафiксувала безтурботну посмiшку, яку вони зазвичай так рiдко бачили. На мiсцi фiгури батька контуром чорнiв негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посмiхався, але за яких обставин зроблений знiмок, випало з пам’ятi. Дуже хотiлося пити, i вiн подумав, що якби той чоловiк, який всю дорогу поправляе йому бинти, дав хоча б кiлька крапель води або просто змочив губи, то вiн би згадав. Йому захотiлося облизати губи, але язик наче збiльшився вдвiчi й не хотiв слухатися. Чиiсь пальцi, що смердiли соляркою та порохом, уклали пiд язика, наче пiгулку вiд спраги, шматок пожованоi вологоi марлi. Вантажiвка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здаеться, помер ще один важкопоранений боець, i Грег крiзь пелену знеболювального почув чужi незадоволенi голоси. Вiн мрiяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузовi пiдкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопцi лежали майже один на одному, i тi, хто ще не втратив свiдомiсть, мiцно трималися за борти та за своiх напiвживих товаришiв. Греговi захотiлося вiдкрити очi, щоб подивитись, що там вiдбуваеться i хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, i вантажiвка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася i поiхала, набираючи швидкiсть. Першим зник негатив, що сховав у собi усмiшку батька, потiм зникла мамина сукня i сама мама – Грег хапався подумки за ii зображення з останнiх сил, але мама вислизнула, зникла зi свiдомостi, як i хвалькуватий пiдлiток поруч. Вантажiвку пiдкинуло на ямi, i по бiлому прямокутнику фотопаперу пiшли дрiбнi брижi, перетворюючись на хвилi, кожна з яких била по пiвкулях мозку, спричиняючи нестерпний бiль. Бiль – бiльше Грег нiчого не знав.



Батько помер у серединi березня. Вiн довго-довго хворiв. Однак залишався таким же енергiйним i владним старим, намагаючись не випускати з-пiд контролю жодноi домашньоi дрiбницi. Хiба що мiль тепер, вилiтаючи з шафи, не запитувала у нього дозволу – батько майже не вставав iз крiсла. Телевiзор його дратував, iнтернетом вiн не користувався, сучаснi газети вважав убогим читанням для дебiлiв, тому новини сприймав лише з маленького чорного радiоприймача з довгою антеною. Тiльки там, вважав вiн, ще залишилися працювати справжнi професiонали, хоча взимку i навеснi 2014 року i тих коротких ефiрних новин було вдосталь, щоб спокiй i сон утратила навiть здорова людина.

Почуте вiн обговорював iз дружиною, а коли приходив Григорiй, то i з сином, дозволяючи собi випити категорично забороненi п’ятдесят грамiв гарного вiрменського коньяку. Батько добре знався i на життi, й на коньяку – визнавав лише «п’ять зiрок», жив за гамбургсько-вiрменським рахунком, як частенько дозволяв собi жартувати, але й так само добре розумiв, що i першого, i другого йому вiдпущено мало.

Останнi мiсяцi батько полюбив розмовляти. Ранiше вiн вiддавав повну перевагу дii – його колюча владна енергiя гучно ляскала, наче батiг табунника, вiдраховуючи кар’ернi висоти, чи не на всiх важливих будiвельних майданчиках мiста, але нинi спiлкування лишилося единою функцiею, де хвороба не обмежила його фiзично. Спiврозмовникiв обирав ретельно: «Йдуть люди, дрiбнiшае народ!» – часто пiдкреслював марнiсть амбiцiй теперiшнього часу перед величчям минулого. Алкоголь, наркотики, неробство, розпад родини – загинав iзсохлi кiстлявi пальцi батько, тавруючи виразки постсоцiалiстичного суспiльства, торкаючись чарчини вишуканого коньяку i позираючи на Грега поверх окулярiв вицвiлими очима. Скiльки ще потрiбно нарахувати апокалiптичних прикмет сьогодення i як його можна порiвнювати з досягненнями iндустрiалiзацii та народного господарства? Про альтернативну енергiю, айфони або електромобiлi батько, звiсно ж, i чути не хотiв – такi речi виробляли десь там, за океаном, а тут iдеться про територiю, на якiй вони iснують. Однак справа навiть не в територii – батько категорично не вiрив у нинiшнiх людей, у iхню здатнiсть створювати масштабнi проекти, органiзовуватися в креативнi групи, конструктивно i послiдовно проводити змiни. Йому подобалося ставити сильнi, справжнi, в повний зрiст, глобальнi запитання i спостерiгати, як син шукае переконливi аргументи у вiдповiдь. З роками в дискусii починаеш цiнувати не перемогу, а процес.

Звiсно, Грег категорично вiдмовлявся брати за аксiому батькiвський масний хрест на своему поколiннi i, як наслiдок, на краiнi. Вiн дивився на свiт i мету свого iснування зовсiм iншими очима: жив виключно для себе i своеi родини, а не для держави, давно успiшно займався бiзнесом – тримав фiрму з установки систем безпеки. Всi матерiальнi труднощi, на якi вiн добровiльно себе прирiк, коли одружився i з’iхав вiд батькiв в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звiсно ж, бажали, щоб все сталося навпаки – спочатку потрiбно стати на ноги, а потiм одружуватися, але Грег такi рiшення не обговорював. Тепер, десять рокiв по тому, вони з дружиною створили свiй дiм: мали улюблену справу, жили в великiй трикiмнатнiй квартирi з вражаючим око видом на Днiпро, донька ходила до гарноi школи з англомовним ухилом, i нiщо, здавалося, не могло похитнути iхнього безхмарного майбутнього.

З батьком у Грега стосунки складалися по-рiзному, певне, як i у всiх батькiв та синiв, однак останнi два-три роки у важкохворого батька з’явилося багато вiльного часу, i iхнi розмови стали значно довiрливiшими i теплiшими. Та тепер все перевернулося, i вже Грег постiйно поспiшав, говорив по телефону, вирiшував своi дiловi справи, а батько терпляче чекав на нього, як колись вiн, маленький хлопчик, iз нетерпiнням прислуховувався до крокiв по схiдцях вiчнозеленого пiд’iзду й до обертiв ключiв у дверному замку. Але нинi, за кiлька мiсяцiв, а може, i тижнiв до смертi батька, незважаючи на всi розбiжностi в поглядах, вони стали нарештi справжнiми друзями. «Ти зрозумiй ключовий момент, синку: от ми нинi з тобою сваримося до пiни на губах, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле, – говорив батько. – Однак проблема ж в iншому – це конфлiкт не мiж минулим, як ти вважаеш, i майбутнiм, нi. Проблема в тому, що конфлiкт помiж нами – це конфлiкт мiж сьогоденням i сьогоденням. Сьогоденням, Григорiй, а не майбутнiм! Розумiеш, сину, цей тонкий момент? Ви, ваше поколiння, нiчого не створюете для майбутнього, а це значить, що рано чи пiзно за це доведеться заплатити!»

Мама та дружина пiд час бурних чоловiчих дебатiв про долю краiни та свiту пили каву та обговорювали сукнi й зачiски, але Грег знав, що вони – на його боцi. Проте в дискусii вони не втручалися, вважаючи своiм головним завданням вчасно запропонувати розiйтися по домiвках. Але й звiдти – телефоном – лунали суперечки. Батько говорив, що майбутне проростае з минулого i тримаеться на союзi з Росiею, i там – наше щастя, а Грег вважав, що минуле нехай собi там i лежить, де лежало пiд перегуки патрiархальних дзвонiв, а рухатися потрiбно до Європи. Вiн об’iздив цю «стару даму» вздовж i впоперек – вiд Дублiна до Бухареста, пам’ятав рiзко збiднiлу, нiкому не потрiбну Польщу 90-х, натомiсть бачив, як зросла економiчно ця краiна тепер, i мрiяв, щоб в Украiнi люди жили хоча б так. Батько, звiсно ж, сучасноi Польщi не бачив. Вiн агiтував за те, що пам’ятав сам, за ту краiну, де йому та його родинi жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Вiн стверджував, що Росiя нiколи не вчинить з украiнцями нiчого поганого, i за неi потрiбно триматися мiцнiше, обома руками: там нафта, там газ, там нашi брати. «Нам немае чого боятися, синку, – стверджував вiн. – Нiхто не посмiе зiштовхнути лобами два братнi народи! А iсторiя… що було, те загуло! Жити потрiбно сьогоднi, дбаючи про завтра». І ця iхня суперечка до часу «Х» не мала однозначноi правильноi вiдповiдi для обох дискутантiв.

На Майдан Грег не ходив. Сидiв на диванi, тупотiв ногами, писав гнiвнi пости в Фейсбуцi проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькiй площi, себе потрiбним не вiдчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока i знервовано запропонував допомогу:

– Якщо потрiбно, Григорiю, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндii всiх бандерiвцiв не перестрiляють!

– Так-так, дякую, Вiталiку, зачекай, не клади слухавки! Я вiкна фанерою затулю, – розiзлився не на жарт Грег. – Ми ж iз Мариною росiйською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б’ють!

– І це в Днiпропетровську! – здивувався, не оцiнивши iронii, шурин. – Що ж тодi в Киевi коiться?! – Марина з ним посварилася на полiтичнi теми одразу ж, не вiдходячи вiд телефону.

А через кiлька днiв на вулицi Інститутськiй у центрi Киева розстрiляли майданiвцiв – Небесну сотню, а Янукович утiк до Росii. Майдан вистояв – i перемiг. Однак радостi вiд перемоги не вiдчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на киiвському Майданi труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтiкалася по Украiнi жалiбна пiсня «Пливе кача». Мiста i села багатотисячними похоронами прощалися зi своiми героями. Горе та розпач розлилися по краiнi.

Коли Росiя «вiджала» Крим, Грег заметушився по квартирi, не знаходячи собi мiсця. Маринка намагалася його заспокоiти, вiдправити з донькою в кiно або на роледром, та вiн нiяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотiвся з ними, нишпорив iнтернетом, видивлявся новини по телевiзору.

– Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зiзнавайся!

Грег вiдмовчувався.

– Батьку, – подзвонив вiн у недiлю ввечерi в день кримського референдуму, – тобi не здаеться, що пора йти Батькiвщину захищати? – Грег не запитував дозволу, вiн шукав поради.

– Нi, – гаряче вiдповiдав батько. – Там усе домовлено! Подивися, за Крим же нiхто не воюе! – i помер наступного дня. Але помiж вiдповiддю синовi й смертю старий встиг змiнити вiру. Вiн зрiкся минулого, розiрвав його i викинув на смiтник разом iз нiкому не потрiбним, але ретельно захованим у шухлядi квитком члена КПРС.

Мамi Грег пообiцяв, що не пiде добровольцем у найближчi сорок днiв – заради пам’ятi про батька. Однак вiн знайшов, чим себе зайняти: в мiстi органiзовувалися патрулi, чоловiки стояли з палками i мисливською зброею на блокпостах, чергували в штабi добровольчого батальйону «Днiпро-1», що тiльки починав формуватися. А в цей час на сходi краiни вже вирував сепаратизм: у мiстах i селищах Донецькоi та Луганськоi областей над адмiнiстративними будинками чи не кожного дня пiдiймалися росiйськi триколори та прапори самопроголошених республiк «денеер» та «еленер», у Слов’янську вже сидiв «некiй» Ігор Стрелков i сповiщав про неминучу перемогу «росiйськоi весни», лунали заклики до створення «Новоросii». Пiд шумок там почали грабувати магазини, «вiджимати» автомобiлi, стали зникати люди, яких потiм знаходили мертвими зi слiдами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднiшими.

Свою заяву добровольця Грег вiднiс до вiйськкомату на початку травня, i мiсяць чекав, коли його викличуть. Перiодично вiн дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у спiвробiтникiв вiйськкомату завжди знаходилися причини не видавати йому вiйськовий квиток. Свiй перший, той самий, що дають у шiстнадцять рокiв, Грег давно загубив – всi проблеми з проходженням вiйськовоi служби тодi вирiшилися шляхом стандартного хабара iз наступним записом: «До проходження вiйськовоi служби за станом здоров’я не здатен». І ось, потрiбно ж такому статися у життi – тепер вiн сам буквально взяв в облогу вiйськкомат iз вимогою зарахувати у лави вiйськовозабов’язаних. У вiйськкоматi на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажаннi зрубати бабла в добровольчих батальйонах i небажаннi служити в лавах регулярноi армii. Ось тут военкомiв Грег розумiв добре – план мобiлiзацii руйнувався на очах. Тим бiльше були не зрозумiлi такi бюрократичнi затримки, i Грег страшенно лютував, але вся його злiсть зникала, коли вiн бачив очi солдат, якi повернулися з АТО – байдужих до всього вояк у бруднiй формi, що приiжджали пiд iхнiй штаб у кузовах вантажiвок разом iз «двохсотими», упакованими у великi чорнi целофановi мiшки.

– Я йду на вiйну, – нарештi в серединi лiта сказав вiн матерi.

Дружина вже давно змирилася з майбутнiм вiд’iздом, вона вважала, що вiйна – це таке рiшення, яке чоловiк знаходить сам.

– Синку, – сказала мама, – всяка робота – небезпечна, на всякiй роботi можуть вбити. Ця робота просто трохи небезпечнiша, нiж тi, що ти мав ранiше. Я завжди говорила батьковi, що за незалежнiсть Украiнi доведеться повоювати. Не йому, так дiтям. Вiн до найостаннiшого дня не вiрив. Ну ось… Просто так нiчого не даеться людям.

Так що йшов Грег на фронт легко. У штабi батальйону, де бiйцi з самого ранку до пiзнього вечора чекали на вiдправку до зони АТО, приiхали попрощатися двоюрiднi сестри, якi збиралися через тиждень до Нiмеччини – бiлявки-близнючки подарували класний нiмецький нiж, сусiд порадував новим бронечохлом, куди Грег перекинув своi бронеплити, а пiд вечiр дружина привезла щойно отриманi на замовлення американськi берцi, саме такi, про якi вiн мрiяв – водостiйкi, iз пластиковою пiдошвою, iх можна не знiмати п’ять днiв, i для нiг буде о’кей.

Тепер вiн був готовий до вiйни. Наразi вiн тодi так вважав.

У шерензi на плацу на ранковiй повiрцi стояли майже всi, з ким Грег останнi два тижнi пiдвищував свою вiйськову квалiфiкацiю у тренувальному таборi. І якщо для тих, хто займався спортом, наприклад, як Грег – страйкболом, крос десять кiлометрiв лiсом – звична справа, то для багатьох добровольцiв незвичнi фiзичнi навантаження стали серйозним iспитом. Але нiкуди не втiк i стояв у строю Бодя з Бердичева, сорокачотирьохрiчний iнженер iз хворими колiнами; стояв i Слава Снiжок – тому що зi Снiжного – тридцятирiчний вчитель росiйськоi мови та лiтератури, який залишив удома, пiд сепаратистами, дружину i двох дiтей; стояв тут i колишнiй вевешник iз Днiпропетровська, i колишнiй охоронець iз П’ятихаток; стояв Вiталик iз Жовтих Вод, учитель з бойового гопака; багато рiзних та цiкавих людей стояли в той день у лавах бiйцiв «Днiпра-1», «Самооборони» i «Правого сектора». Автомат, чотири магазини, розгрузка, каска – аптечку, хто змiг, той купив сам – ось i все знаряддя бiйця, не дуже-то й багато як задля триденного вiдрядження в зону бойових дiй.

Їхали довго, зате весело i з пiснями. У Слов’янську водiй автобуса, озирнувшись, раптом сумно запитав:

– Мужики, серед вас водii е? – хтось закивав головою в дзеркало заднього виду. – Якщо мене вб’ють, сядете за кермо.

– «А не спеши ты нас хоронить, – заспiвали в салонi, – а у нас еще здесь дела!» Одна з найулюбленiших пiсень екатеринбурзького гурту «Чайф» чомусь викликала у Грега досаду. Пiдспiвувати не хотiлося.

У Старобешево прибули близько другоi години ночi й одразу заснули. Десь о пiв на п’яту почали працювати «гради», i Грег спросоння лише через кiлька секунд пiсля початку обстрiлу зауважив, що кудись бiжить. Куди, вiн не знав, однак бiг вiн дуже швидко, наче молодий тарган. Такими ж молодими тарганами неслися ховатися за товстими стiнами i всi iншi новобранцi. Це було по-справжньому страшно. Нестерпно захотiлося додому: в тишу, пiд ковдру, пiд бiк до сплячоi дружини – пiт по спинi рiкою стiкав у штани. Як висловився потiм Славко: «…Ми какали ось такими цеглинами!» – i показував цеглину розмiром з чималу каменюку. Повернувшись на свое мiсце, Грег побачив, що практично всi бiйцi, що ранiше вже бували пiд обстрiлами, мирно сплять, i здивувався iхнiй витримцi.

«Яка там витримка? – пояснював йому Макс, коли вони на ранок очiкували команди на штурм пiд Кутейниковим. – Просто коли ти пiд обстрiлами не перший раз, то сам вже чуеш – i звiдки стрiляють, i куди летить. Так що нiякоi хоробростi, звичайний розрахунок».

– Увага! – урвала розмову команда. – Зараз пiдемо у розвiдку боем!

– Блiн! – рознервувався Макс. – А розумнiше нiчого вони не придумали? – Вiн, очевидно, добре знав, що таке розвiдка боем: ти йдеш у наступ, а по тобi веде вогонь противник, вогнянi точки якого мае знешкодити пiд час розвiдки ваша артилерiя. Питання тiльки в тому, хто кого ранiше знищить: противник – атакувальникiв чи арта – противника.

Надiйшов наказ витягнути з мобiльних телефонiв акумулятори i не торкатися на дорогах стороннiх предметiв. «Бачиш щось пiдозрiле – краще вiдiйди подалi й стрiляй туди, – порадив Макс. – Завжди вiрний спосiб залишитися живим, повiр менi на слово!» Вперед пiшли беемпе, за ними – бiйцi, за якими iхали бiлi броньованi мiнi-автобуси iз зеленими написами «Приватбанк», за мiнi-бусами тягнули «рапiри». «Сепари думають, – жартували хлопцi, – що це в «приватiвських» бусiках нам грошi вiд Бенi везуть. За кожного сепара – по десять тисяч баксiв!»

У цих мiсцях зовсiм нещодавно йшли боi: з асфальту стирчали хвостики мiн, на узбiччях валялися рештки тiл, вiд яких на спекотному сонцi йшов жахливий трупний сморiд. У полях, здалеку схожi на апарати Єлiзарова, можна було побачити остови касетних боеприпасiв, нерозiрваних снарядiв «ураганiв» та «смерчей». Коли проходили повз мiнометну батарею, мiнометники вирiшили трохи полякати ворога i дали залп, на який необстрiляна частина батальйону вiдреагувала миттево – як на команду «лягай!» Усвiдомивши, що вони дарма падали мордякою в пилюку, новачки здiймалися на ноги i, поправляючи автомати, знiяковiло посмiхалися й обтрушували камуфляжi. Бiйцi, якi залишилися на ногах, гучно реготали, особливо самi мiнометники: мовляв, нiчого, хлопцi, до всього призвичаетесь!

Бiля мосту Грег побачив зрешечену i прошиту наскрiзь кулями й осколками «газельку», яка уткнулася бiлим капотом у бетонну палю. Через скло крiзь «снiжинки» вiд куль вiн нарахував усерединi не менше дев’яти трупiв – незрозумiло, чи то сепаратисти, чи то мирнi мешканцi потрапили пiд обстрiл. Поруч стояло розбите на друзки срiблясте «шевроле-авео» – в ньому три людини сидiли, схиливши голови одна на одну, немов п’янi; водiй, обсипаний дрiбними бризками скла, лежав головою на кермi. Грегу стало зле. Вiн нiколи не уявляв собi вiйни з цього боку, i йому не хотiлося думати про те, що пiд кулями чи бомбами можуть гинути мирнi люди. Вiн чiтко знав, для чого i чому вiн тут, i що зобов’язаний робити, щоб вiйна не прийшла в його рiдне мiсто i не вбила його рiдних – вiн повинен прийти сюди зi зброею в руках i змусити тих, хто бажае його краiнi та його родинi зла, капiтулювати. Загинуть вороги чи втечуть, або здадуться в полон, його мало цiкавило, вiн прийшов сюди захищати свiй дiм. Однак такi моменти, як срiблястий «шевроле-авео» та бiла «газелька», повнi небiжчикiв, не вписувалися в удавану картинку. «Там, усерединi, – заспокоював вiн себе, – могли ж бути i сепаратисти, хто знае?» Хто знае взагалi, як i за якими критерiями проводити цю межу: мiж сепаратистами зi зброею в руках i тими, хто iх пiдтримуе? Мiж тими, хто iх пiдтримуе морально, i тими, кому байдуже? Мiж тими, кому байдуже, i тими, хто таемно вiрить, що Украiна повернеться на Донбас? Як вiдокремити винних вiд невинних? Грег не мав вiдповiдi на цi запитання.

– Нiчого страшного, – пiдбадьорював його Макс, який пройшов балканську вiйну, – звикнеш. Вiйна – це бруд i кров, ще й не таке тут побачиш. Просто викинь з голови все, що ти уявляв собi про вiйну вдома, так легше. А невинних тут немае.

Свiй перший штурм Грег запам’ятав на все життя. За внутрiшнiми вiдчуттями та переживаннями – це як перший секс, тiльки по тобi стрiляють i можуть убити. Попереду, прямо на дорозi, перед ними знаходився гарно укрiплений блокпост сепарiв. Спочатку по ньому вiдпрацював танк, разiв п’ять-шiсть безрезультатно гахнувши по масi бетонних плит. Бiгти в лобову атаку на такий мiцний укрiпрайон – самогубство, тому надiйшла команда вiдходити, i Грег спiймав себе на думцi, що дуже втомився за цю добу, так утомився, що готовий прямо тут упасти i заснути, аж пiдгиналися ноги. Таку надiю – на закiнчення робочого дня – потайки мали багато бiйцiв, однак iм наказали не возькатись i обiйти поле ближче до посадки, де на них вже чекали «урал» i два танки. Грег зручно розмiстився на гарячiй бронi, сховавшись за баштою, i коли танк рушив, посеред божевiльного реву двигуна i чорного вихлопного диму, якi намертво вiдсiкали вiд реальностi, йому здалося, що тут вiн надiйно захищений – i в цю ж мить над головою просвистiло кiлька трасуючих помаранчево-червоних черг, кулi зацокотiли по бронi зовсiм поруч. Грег, не пам’ятаючи як, скотився, нi – злетiв iз танка на тверду, як камiнь, дорогу, одним стрибком здолав вiдстань до поля соняшникiв, краем ока намагаючись не загубити товаришiв: вiн чiтко зафiксував Макса i командира роти Чипса, якi сидiли, спираючись одним колiном на землю, мiцно стискаючи в бiлих, як крейда, долонях автомати. Рота зачаiлася серед високих соняшникiв i тiльки й слухала, як свистять кулi, зрiзуючи головки з недозрiлим бiлим насiнням, i з рацii лунае бiй. «Ми схожi на це насiння», – промайнуло недоречне порiвняння, але Грег прогнав вiд себе цю думку, всi зайвi думки, i зосередився на тому, що вiдбувалося довкруж. Потроху оговтавшись, бiйцi почали озиратися, намагаючись оцiнити ситуацiю: навколо все гримiло i свистiло, хтось наступав i бiг вперед, хтось падав i лежав, а вони сидiли в соняшниках i на щось чекали.

– Агов, Чипсе,… твою… – грубо звернувся Макс до командира. – Ти той, давай, командуй! Кажи, що робити нам далi?

– Я не можу командувати, – раптом просипiв не своiм голосом ротний. – У мене горло болить.

Грег виматюкався. Чипса, капiтана-мента у вiдставцi, iхнього командира, а в учебцi – iнструктора, вiн терпiти не мiг за конфлiктнiсть та iнтриги з першого ж дня. Та вiн просто усрався зараз!

– Ви що тут, охрiнiли зовсiм!? – на бiйцiв здивованно-дико дивилися круглими очима два бiйця сумiжного батальйону, якi тут невiдомо як i звiдки взялися. – Сидите тут, дупи грiете вже сорок хвилин. Ану давайте бiгом, гармати розвертати нiкому!

Грег, не роздумуючи, зiрвався з мiсця. Розвертати гармати – це все ж таки хоча б щось робити, хоча б якось воювати, а не сидiти в кущах! Поки вони бiгли по зритому снарядами полю, петляючи вiд мiн, iх прикривав вiд кулеметiв танк iз заклиненою баштою. Грег подумав, що якби вони мали нормальну карту мiсцевостi, розвiдку i якiсний зв’язок, то легко б зараз обiшли ворожий блокпост з iншого боку i закрили iх там, як мишей у мишоловцi. Мiни виривали i пiдкидали високо вгору шматки м’якоi землi, лягали, ухкаючи, зовсiм поруч – уххх, пуххх, пкухх! – деякi навiть не розривалися. «Якщо б мiни падали настiльки ж близько бiля мене на твердiй дорозi, мене вбило б першою з них!» – оцiнював, як у лихоманцi, ситуацiю Грег i дивувався своiй фартовостi. Пробiгаючи повз танк iз вiдваленою гусеницею, Грег побачив першого «двохсотого» зi свого батальйону – людина лежала пiд бронею без половини обличчя. Здаеться, це був Снiжок.

У перший день штурму в батальйонi загинуло трое. Вони загинули не тому, що погано пiдготувалися до сутички, не виконали наказу або були боягузами, просто кулi та осколки потрапили саме в них. Така неперебiрливiсть смертi, напевне, бiльш за все вразила Грега в його перший день вiйни. Ранiше вiн думав, що гине той, хто щось робить неправильно, а на практицi виходило, що гине той, хто опинився в непотрiбному мiсцi в непотрiбний час. Кому не пощастило. Ось бiжить поруч людина – раз, i немае ii, вiдiрвало голову. А могло вiдiрвати й тобi, якби осколок летiв трохи праворуч. І не важливо, яка в тебе каска чи бронежилет, як гарно ти стрiляеш i як швидко долаеш смугу перешкод. Ось i вся логiка смертi на вiйнi. Перед сном вiн поговорив по черзi з мамою та дружиною по телефону i пошкодував, що не може подiлитися своiми спостереженнями з батьком. Грег думав про останнi години, якi той прожив, про думки, якi тривожили його сиву голову. Напевне, батько вiдчув справжнiй шок пiсля анексii Криму, не мiг до кiнця повiрити у вiйну мiж Росiею та Украiною, усвiдомити цей факт, тому i серце не витримало, можливо, i тому, що не хотiв бачити цiеi вiйни i знати, чим вона закiнчиться. Це вiйна мiж його молодiстю, його життям – i життям його дiтей та онукiв, i вiн, зрештою, став на iхнiй бiк. Батько визнав, що помилявся, але цiна, яку вiн заплатив, була занадто високою. Грег уявив собi, як би почувався батько, якби той був нинi живий, якщо б дiзнався про його, Грега, загибель? У Славка Снiжка в Снiжному залишилася дружина i двое дiтей, i Грег подумав, що вони, напевне, дуже нескоро зможуть отримати тiло, якщо взагалi отримають. Що б вiдчувала його одинадцятирiчна донька? Як би жила без нього? Греговi стало страшно. Краще не думати про це. Краще казати собi, що ми воюемо заради того, щоб нашi дiти не знали вiйни i жили в мирнiй краiнi. Так завжди кажуть по обидва боки фронту. Грег глибоко зiтхнув i провалився в темний сон, який iнколи безшумно розривали червонi смуги трасерiв.

– Ха! Та коли «денеерiвцi» цiлять, я взагалi не боюся! – гучно говорив, навiть не пригинаючись пiд свистячими над головами мiнами, незнайомий боець. – Однак не влучать! – мiни дiйсно хаотично падали метрiв за двiстi-триста вiд колони.

Ранком батальон пiдвезли пiд Іловайськ iз боку села Виноградне, через блокпост 40-го тербату «Кривбас», що бiля села Зелене, i поставили завдання увiйти в мiсто. Спочатку брали Виноградне: вiдпрацював танк, потiм пострiляли з тiльки-но виданих агеесiв, пiсля чого батальйон без утрат зайшов у село. Швидко зачистили вулицi, в деяких будинках навiть залишились люди.

– Берiть яблучка, пригощайтеся, – говорили селяни i простягали спiлi жовтi яблука.

– Стара влада повернулася! – вiдповiдали бiйцi на запитання, хто вони такi.

Пiд час зачистки в одному з дворiв Грег знайшов снаряд вiд «граду», величеньку таку «градинку», щоправда, без боеголовки. Снаряд сиротливо прикрили ганчiркою i напевне ж, готували здати на металобрухт.

– Що, сюрприз прилетiв? – запитав вiн iз усмiшкою в господаря обiйстя, худого довгого дядька у несвiжiй майцi-алкоголiчцi i рваних спортивних штанях. Мужик, гучно дихаючи перегаром i порпаючися руками в кишенях, замукав щось про едину Украiну, «денеер» i Путiна.

У передмiстi Іловайська, бiля церкви, батальйон знову наскочив на гарно укрiпленi позицii. За словами мiсцевих, сепари чекали тут штурму вже кiлька тижнiв. Десь поруч воювали «Азов» i «Шахтарськ», i, як чув Грег по рацii, знову зазнали втрат. Вiддiлення Грега розосередилось, ховаючись вiд прицiльного мiнометного вогню, напевне десь поруч працював корегувальник. Нiчого не залишалося робити, як викликати вогонь прикриття, пiсля чого Грег раптом побачив, як по iншому боцi вулицi стрiмголов бiжить товстий чоловiк у бронежилетi, напевне, той самий «денеерiвський» навiдник. Вiд несподiванки Грег iз напарником навiть не встигли вистрелити, як мiж iхнiми головами пройшла автоматна черга, i сепаратист зник за бетонним парканом. Вони вiдпрацювали вслiд двома довгими чергами, однак тiльки дарма потурбували бетон. «Агов, – подумав Грег, – це ж справжне Боже провидiння! Пощастило, як Джексону в “Кримiнальному чтивi”». І тут же поруч упала мiна – уаа! – за нею наступна – уаа! уаа! – над головою засвистiли осколки. Почався щiльний мiнометний обстрiл, i довелося вiдходити назад до Виноградного.

На нiч розташувалися в недобудованих будинках на околицях села. Перед сном, долаючи дику втому, бiйцi заклали вiкна шлакоблоками. Дуже хотiлося iсти, спальних мiшкiв нiхто з собою не брав, тому спали на дерев’яних пiддонах та дошках, притискаючись один до одного, щоб не замерзнути, не забуваючи вiдпускати вiдповiднi жарти щодо того стану, в якому опинилися вночi голоднi самотнi чоловiки в порожнiй хатi.

На ранок привезли снiданок – десять банок свинячоi тушонки. Для сотнi бiйцiв, серед яких були й мусульмани, це виявилося, м’яко кажучи, замало, i Грег iз товаришами пiшли спустошувати городи i льохи. Вони з’iли усi помiдори та огiрки i навiть не зовсiм доспiлий виноград, якого тут – вiдповiдно до назви села – виявилося чимало. Коли бiйцi вже зовсiм розслабилися i заварили чай, почався мiнометний обстрiл, i з чаюванням довелося зачекати. Знищити мiнометний розрахунок противника украiнська артилерiя не змогла. Як пояснив потiм полковник-штабiст, через те що батальйоннi координацiйнi сiтки не збiгалися з координацiйними сiтками артилеристiв. Вiдступали хаотично, пiд свист мiн, страх плутав ноги та мозок, але цього разу обiйшлося без утрат. Поруч вiдходили «Шахтарськ» i «Азов». Цi батальйони просунулися трохи далi, до самого блокпосту, i при намаганнi штурму втратили побратимiв. Бiйцi поверталися без настрою, очевидно, що вся ця iсторiя з хаотичним штурмом Іловайська iм не подобалася. В той же вечiр «Азов» i «Шахтарськ» завантажили важке озброення i виiхали на своi бази.

Настроi на базi в Старобешевому в батальйонi «Днiпро-1» пiд вечiр також важко було назвати бойовим. Для багатьох бiйцiв вiйна з дому видавалася зовсiм iншою, та й мало хто мiг уявити, що iм, мiлiцейському, по сутi, пiдроздiлу, доведеться штурмувати блокпости та ходити в атаку. Їх учили iншому: охороняти об’екти, зачищати мiсто пiсля того, як його вiзьмуть вiйськовi, нести службу на блокпостах. Багато хто з бiйцiв вiдверто виказували небажання повертатися на позицii.

На шикуваннi полковник, розумiючи, що ситуацiя в пiдроздiлi загострилася i моральний дух бiйцiв не на висотi, сказав:

– Ви – добровольцi. Змушувати воювати я вас не можу i не буду. Бо далi стане ще тяжче – ми заходимо до Іловайська. Тому тих, хто зараз хоче повернутися додому до Днiпропетровська, прошу зробити два кроки вперед.

Грег мав свiй чiткий план i розумiння ситуацii, що склалася. Боковим зором вiн бачив, як заворушилася, подалася вперед майже вся шеренга, пiддаючись першому iмпульсу, i через паузу зi строю почали виходити люди. Вiн рахував: один, два, три, чотири, п’ять… Оба-на! – так це ж Чипс, iхнiй командир вийшов! От же сука боягузлива! Шiсть, сiм, вiсiм… Долiчивши до п’ятнадцяти i побачивши, що бiльше нiхто не виходить, Грег, перезирнувшись з товаришами, нахилив голову i зробив не два, а три чiтких кроки вперед. За ним рушило, згiдно з домовленiстю, все вiддiлення, десятеро бiйцiв.

«Цiкаво, що б сказав з цього приводу батько?»




Снiданок на червонiй землi


Люблю снiдати i дивитися у вiкно. Але тiльки якщо це не вiкно автобуса, до якого в будь-який момент може щось прилетiти. Град, наприклад. Або дощ, розмазуючи краплями по склу пейзаж. Та про дощ, хоча б маленький, сьогоднi годi й мрiяти – спека стоiть неймовiрна, градусiв тридцять п’ять, не менше. А ось про «град» мрiяти не варто, хоча багато хто з нас знае, що таке справжнiй обстрiл, хiба що з роликiв на ютубi. Тут, на Донбасi, в серпнi клiмат зовсiм не такий, до якого звик удома: днi спекотнi й задушливi, вночi – дуже холодно, пробирае аж до кiсток. Тут, на Донбасi, багато що зовсiм не так, як в iншiй Украiнi. Інколи навiть складаеться враження – не через погоду, а через людей та iхнi звички, що всi двадцять три роки незалежностi ми жили в рiзних державах.

Ми iдемо вузькою дорогою. Колона з кiлькох мiкроавтобусiв та легкових машин. З-пiд колiс клубочить пилюка, i якби не вiйна, то можна було б подумати, що колона здiйснюе екскурсiйний автопробiг шляхами Донбасу. Себто, ми i е «Донбас», добровольчий батальйон. «Вдаримо автопробiгом по бездорiжжю!» – цитуе класикiв Шева i широко посмiхаеться, виблискуючи бiлозубо. Вiн сидить поруч, завжди готовий до бою: в касцi, затягнутий у бронежилет, i не випускае зi засмаглих жилавих рук автомат. Я вже кiлька разiв радив йому зняти «броник», як учинив давно сам, однак Шева лише пiтнiе i жартуе: «Такоi команди не надходило!» Вiн завжди такий – правильний. Коли я вперше його побачив на нашiй базi в Петрiвцях, то подумав, що вiн або стоматолог, або американець, бо в нашiй краiнi такi бiлi зуби можуть мати тiльки вони. Як не дивно, Шева – звичайний пiдприемець з Хмельницького. А зуби… як-небудь я запитаю, чому в нього такi бiлi зуби, чим вiн iх чистить. Такi ж бiлi, як у Франко. Ось вiн – справжнiй американець, однак, якщо послухати його й деяких наших, то Франко – куди справжнiший громадянин Украiни, нiж iншi, можу закласти власну голову на спiр. Скiльки разiв йому пропонували зайняти командирську посаду, а вiн завжди тiльки посмiхався на всi своi бiлi тридцять два i вiджартовувався. А спробуйте запропонувати комусь iз наших спiввiтчизникiв керiвну посаду, скiльки людей з десятка вiдмовиться? Я скажу сам – жодного. Його справжне iм’я – Марко Паславський, вiн справдi – громадянин США, нащадок украiнських емiгрантiв. Про це можна вже казати, про нього вже стiльки розповiдали по телевiзору, що це далеко не секрет. Однак вiн – не найманець, не «дикий гусак», а провiдний фiнансист-консультант, багата людина, яка обертаеться в найвищих колах, i, здавалося б, потрiбна йому та наша вiйна? Однак вiн тут. Проста вiдкрита людина з приемною посмiшкою i душею патрiота, одним словом, прагматичний романтик, як i бiльшiсть наших добровольцiв. Пам’ятаю, як Франко говорив Фiларету, заступнику комбата: «Коли ми переможемо, я стану головою Нацiонального банку Украiни i поламаю всi схеми олiгархiв. А я iхнi схеми за час роботи в Украiнi добре вивчив, повiр менi, Фiле!»

Небо над нами – сине, а сонце – невблаганне. Дуже хочеться пити, однак ми економимо воду i дозволяемо собi зробити лише кiлька ковткiв. Час вiд часу колона зупиняеться в населених пунктах, щоб уточнити в мiсцевих дорогу. Нiчого не можу сказати про iхнi настроi, крiм того, що всi вони змучено нам посмiхаються. Шева каже, що це через те, що iм насправдi байдуже – Украiна чи Росiя, «еленер/денеер» – аби тiльки iх не чiпали i платили зарплатнi та пенсii. Вони хочуть прожити свое життя без потрясiнь. Удень копати городи, ввечерi подивитись передачi по телевiзору, який-небудь НТВ або «Росiя-24», поговорити по телефону з дiтьми та онуками, дiзнатись, що у них все добре. Вони не прагнуть нiчого, окрiм гарноi пенсii та гарного врожаю. За своею сутнiстю, стверджуе Шева, вони дуже добрi люди, але iхня доброта – як родинна релiквiя, вона належить тiльки iм та iхнiм родичам, ii в жодному разi не можна виносити з дому. Вони ретельно оберiгають свою доброту вiд стороннiх i економлять, коли нею користуються, як европейцi економлять газ i електроенергiю, начебто доброта також стоiть на лiчильнику i за неi може прийти квитанцiя з величезним рахунком – «за доброту». Подiбних людей у будь-якiй краiнi – вiдсоткiв сiмдесят, вважае Шева, iх називають «пересiчними», i в мирний час iм цiни немае, але iсторiю роблять найбiльш активнi десять вiдсоткiв громадян. Тi, хто готовий ризикнути життям. Ось ми i е якась частина з тих десяти вiдсоткiв. Тут, у колонi, нас чоловiк двiстi, можливо, трохи бiльше, можливо, трохи менше – нiхто з рядового складу батальйону не знае точноi кiлькостi бiйцiв, постiйно хтось приеднуеться або вiд’еднуеться.

На Іловайськ iде не тiльки «Донбас», а й «Днiпро-1» i кiлька хлопцiв iз «Правого сектора». Ми хочемо замкнути Донецьк у кiльце, перекрити комунiкацii, перекрити всi дороги i покiнчити, нарештi, з цiею вiйною. Через тиждень (сьогоднi 17 серпня), максимум, через два, сподiваюся, ми вже всi будемо вдома. Десь поруч, паралельними курсами, йдуть нашi сумiжники – батальйони «Азов» i «Шахтарськ». Ми мусимо дiяти злагоджено. Чи е у нас план? Ми всi сподiваемося, що вiн е у наших командирiв. Наразi, вiдомо, що напередоднi вони збиралися з цього приводу в Урзуфi, на базi «Азова». Але мене трохи бентежить, що тиждень тому, 10 серпня, вже була спроба штурму Іловайська: чотирьох бiйцiв iз «Донбасу», в тому числi й заступника Семенченка, вбили на мiстку бiля Многопiлля. Семен каже, що iх розстрiляла росiйська диверсiйно-розвiдувальна група. Сам вiн у цей час поiхав до села в магазин за водою. Батальйон, дiставшись до мiста, змушений був вiдступити пiд сильними мiнометними обстрiлами противника. Праворуч вiд «Донбаса» тодi працювали «Азов» i «Шахтарськ», вони також зазнали втрат. Наше вiддiлення в тому штурмi участi не брало – ми охороняли артилеристiв у зовсiм iншому мiстi, так що судити про той штурм менi складно. Хлопцi кажуть, правильно зробили, що вiдiйшли.

Не обiйшлося й без ексцесiв iз мiсцевим населенням. Грiм розповiдав: «Спостерiгаемо таку картину: сидять бiйцi «Шахтарська» колом, а посерединi – ящик горiлки. Заiжджаемо в село, заходимо до крамницi, а продавчиня – в сльози: «Допоможiть, – каже, – ящик горiлки забрали!» Так що мiсцевим, думаю, е вiд чого перейматись, вiйна на людей впливае по-рiзному, як правильно хтось сказав: «…вiйна, на жаль, не виховуе в людинi найкращих якостей», – i це свята правда. Так що взагалi-то незрозумiла iсторiя вийшла з тим першим штурмом: i люди загинули, i штурму як такого не сталося. Та ми сподiваемося, що в штабах зробили правильнi висновки, i цього разу справа пiде краще. Наше завдання – за день-два зачистити мiсто i передати територiю вiйськовим. Сепаратистiв там, кажуть, не дуже багато. Тiльки одного не можу зрозумiти: якщо сепаратистiв там не дуже багато i все так просто, то чому мiсто не взяли 10 серпня? І звiдки тут росiйська ДРГ?

Пiд Старобешево ми приiжджаемо пiзно вночi, втомленi й голоднi. Лунае команда «вiдбiй», i хлопцi кидають на пiдлогу речi, кладуть зброю i майже падають самi. Тут тiсно лежать поруч десятки незнайомцiв, яких я знаю лише з позивних – у батальйонi не заведено цiкавитись без вагомого приводу, хто ти i звiдки. Але сьогоднi немае в свiтi бiльш близьких менi людей, нiж вони. Ось спить Артист, високий худорлявий мiцний чолов’яга з уважними сiрими очима, старшина у вiдставцi. Вiн iз-пiд Донецька, багатодiтний батько, нещодавно вивiз родину в Днiпропетровську область. Артист завжди готовий прийти на допомогу, i сам часто вголос дякуе Боговi. Ймовiрно, для того щоб Той змiг його краще почути i не забував. Чому Артист? Не можу сказати, ми нiколи не говорили з ним про це.

У позивних е щось пацаняче, несерйозне. У дворах i на вулицях нашого дитинства кожен хлопець мав прiзвисько: Лисий, Зеля, Фома, Джон, Биря. І водночас позивний – начебто як вiдголосок шпигунського серiалу, таемноi пiдпiльноi боротьби, пелена секретностi, яка покривае твое життя. Хоча взагалi-то позивнi потрiбнi, перш за все, для особистоi безпеки i безпеки родин – у батальйонi багато хлопцiв iз самого Донбасу. У них на окупованiй територii залишилися родини, майже в кожного – батьки. Так що позивний – це не просто гра, вiн – як вузлик, що зв’язуе двi мотузочки, два наших життя: мирне й военне.

У батальйонi з першого ж дня ти дiйсно починаеш жити iнакше. Нiколи не думав, що в Украiнi набереться стiльки людей, якi готовi битися за ii свободу. Натхнених вiрою, дивовижно справжнiх людей, якi можуть жертвувати собою. Ось спить Мирний, зовсiм хлопчисько, не знаю навiть, скiльки йому рокiв, на вигляд – не бiльше двадцяти двох, таке в нього беззахисне обличчя, як у ангела. Вiн родом iз Кривого Рогу, програмiст, у батальйонi – з травня, свiй позивний взяв, можна сказати, з географiчноi мапи – його бабуся живе в однойменному селi Одеськоi областi. Що привело Мирного i сотнi таких же, як вiн, хлопчакiв, сюди? Менi важко об’ективно вiдповiсти на це запитання, для себе ж я маю просту i зрозумiлу вiдповiдь – ми тут, щоб захищати свою краiну. І це – правда. Іншi мотиви – другоряднi. Можливо, наш мотив видаеться комусь недостатнiм, мовляв, що дала вам ця держава за двадцять три роки свого iснування, крiм постiйноi боротьби за виживання i людську гiднiсть? Але знаете, що я вам скажу? Ми не озираемося назад, ми дивимося вперед. І тому ми тут, добровольчi батальйони. Смiшна iсторiя трапилася з позивним Фiларета. Вiн сам – з Луганська, афганець, офiцер запасу, йому 56 рокiв. Чомусь позивний, який вiн хотiв узяти, був Кирило.

– Ти що, охрiнiв? – закричав на нього Дiд. – Ти хоча б знаеш, хто такий Кирило?

– Хто? – здивувався майбутнiй Фiларет. Можливо, вiн хотiв узяти собi позивний на честь казкового героя Кожум’яки, але про це iсторiя умовчуе.

– Кiнь у пальтi! Точнiше, в рясi!

– Ох, а й не подумав про це, я…

– Значить, будеш Фiларетом! – постановив Дiд.

Ось так iнколи трапляеться – навiть iз боротьби церков та iх нiх напрямкiв народжуються позивнi. Дiд загинув пiд Карлiвкою, прикриваючи вiдхiд загону з оточення. Шева каже, геройський був мужик, шiстдесят чотири роки, вiдстрiлювався до останнього патрона, в полон здаватися вiдмовився. А Фiларет став через деякий час заступником комбата. У нашого комбата – найоригiнальнiший позивний у свiтi – Семен Семенченко. Не довго думаючи, вiн узяв собi iнше iм’я та прiзвище, натягнув на голову балаклаву – i все, шукай, хто це такий i звiдки. Ким був Семен до того, чому створив батальйон, ми не знаемо i, чесно кажучи, не хочемо знати. Головне, що батальйон iснуе, як бойова одиниця, виконуе серйознi завдання, тут товариська атмосфера, сюди йдуть служити люди. А все iнше, що виходить за межi наших позивних i часу, в яких вони iснують, нас не цiкавить. Детально про те, як боець жив, яка у нього родина, скiльки дiтей залишилося сиротами, ким працював, ми дiзнаемося, як правило, тiльки на його похоронах. Там, серед родичiв i знайомих, тi з нас, кого вiдправляють на прощання, проводять своерiдний iнформацiйний обмiн: вони розповiдають, як служив i як загинув боець, а iм – яким вiн був до того, як отримав свiй позивний.

Дуже простий позивний у Шеви.

– Шевченко – в Украiнi найбiльш розповсюджене прiзвище, так що анонiмнiсть менi точно гарантована, – як завжди iронiзуе мiй товариш. Вiн молодший од мене на сiм рокiв, але значно краще пристосований до вiйни. – Це однаково, що Мюллер у Нiмеччинi або Смiт в Англii.

– Або Рабинович в Ізраiлi! – жартуе хтось.

– Не знаю, не бував! – парируе Шева.

– Або Іванов у Росii!

– Я там двох, як мiнiмум, знаю! – похмуро вiдповiдае Шева, натякаючи на вiдомi пики з керiвництва Росiйськоi Федерацii.

Шева – не балагур i не душа компанii, вiн говорить лише тодi, коли у нього запитують щось конкретне. Але його поважають у батальйонi i дослуховуються до думки, хоча Шева – звичайний рядовий боець. Вiн середнього зросту, не богатир, але дуже витривалий i сильний. Менi часто хочеться запитати, де вiн працював, де служив, звiдкiля це вмiння працювати зi зброею? Та навiть нашi дружнi стосунки не дають менi права ставити такi запитання. Захоче людина – розповiсть сама. Коли Шева хмурить чоло, то стае схожим на свого тезку – поета з вiдомого портрета, тiльки без вусiв i шапки, i ти так i чекаеш, коли вiн скаже: «Встане правда!» І коли Шева це дiйсно каже, тобто цитуе Тараса Григоровича Шевченка, при тому, що наш Шева – абсолютно росiйськомовна людина – менi здаеться, що поруч iз нами справдi воюе реiнкарнований Кобзар.

Ранком збираемося зовсiм швидко. Дивно, але пiсля майже безсонноi ночi ми сповненi сил. Можливо, це нервове. Батальйон вантажиться в автобуси i машини, i ми оминаемо Іловайськ стороною, щоб ударити там, де на нас не чекають. З нами йдуть декiлька «коробочок» 17-i танковоi бригади, ними командуе капiтан Апiс, широкоплечий мiцний чоловiк. Наш план – обiгнути укрiпрайон противника. Бiля села Грабське помiчаемо кiлька небiжчикiв, одягнутих у дивну форму.

– Козачки, – пояснюе Шева. – «Велике Вiйсько Донське». Бачиш, як придуркувато вдягненi? Папахи, штани з лампасами, начебто в цирк виступати приiхали. Вояки з них нiякi, зате мародери – знатнi.

У Грабському ще з початку серпня, коли iз наших тут ще нiкого й близько не стояло, тримають оборону на блокпостi (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територiальноi оборони, i хлопцi з 17-i танковоi. Як вони витримують тут постiйнi обстрiли й атаки сепарiв, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройськi тримае оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всi основнi магiстралi до Іловайська. На одному з цих блокпостiв хлопцям зовсiм тяжко. У них поранено i госпiталiзовано командира, потрiбна броня, але нiякоi бронi iм, звiсно, не дають, взагалi нiчого не дають i нiчого не кажуть, окрiм матюкiв по рацii та оптимiстичноi, але тупоi команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопцiв, починаеш поважати свою краiну. В серединi серпня нашi бiйцi допомагали iм зачищати село, з тiеi пори ситуацiя з обстрiлами мало змiнилася, щоправда, тепер вони вiдповiдають обстрiлами на обстрiли i тримають сепаратистiв на дистанцii. Через Грабське йтиме постачання харчiв та боекомплекту пiдроздiлам, якi зайдуть сьогоднi в Іловайськ, тому вiд мужностi хлопцiв iз 40-го тербату, 17-i танковоi та iнших пiдроздiлiв, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успiх операцii. Нас вiтае молодий лейтенант-танкiст iз позивним Глiб, поруч iз ним пес iз позивним Полковник ганяеться за куркою з позивним Прапор. Капiтан Апiс i летьоха Глiб пiдуть на штурм разом iз нами. Прапор i Полковник залишаться на блокпосту i згодом геройськи загинуть.

В Іловайськ ми входимо з боку села Кобзарi пiдозрiло легко, без жодного пострiлу. Як i казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли i зачистили кiлька кварталiв приватних будинкiв, батальйон закрiплюеться i розставляе дозори по периметру. Штаб i базу розташовуемо в школi. Ми не зустрiли тут поки що жодного сепаратиста, а всi мiсцевi мешканцi сидять у погребах i не наважуються навiть голови пiдняти, не кажучи вже про вийти надвiр – постiйно тривають обстрiли з обох бокiв.

Шева ривком вiдкривае дверi погреба, я кричу вниз:

– Всiм вийти з пiднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руцi – граната. Якщо вiдчую щось пiдозрiле, я обов’язково кину ii вниз.

З погреба виходять тiльки жiнки, дiти i бабусi. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателi, бандерiвська наволоч.

– Усiх, кому за шiстдесят, ви розстрiляете, – абсолютно серйозно розповiдае про нашi плани мила бабуся в бiлiй хустинцi. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудовi табори Коломойського.

Проте вони щиро здивованi тим, що майже всi «карателi» говорять росiйською, i не готовi сприйняти цей факт, як очевидну данiсть, пiдозрюючи нас у лiнгвiстичному шахрайствi.

– Ви звiдки самi? Навiщо до нас прийшли? – кидають у нас мирнi запитання, як шматки багнюки. Вони голоднi та злi.

Деякi бiйцi називають мiста i селища Донбасу, звiдки вони родом, показують своi паспорти з реестрацiею, i мiсцевi починають потихеньку розслаблятися, ще кiлька хвилин спiлкування – i крига скресае, i вони вже беруть iжу, яку ми пропонуемо.

– Вони, якщо не всi, то вiдсоткiв на вiсiмдесят – точно проти нас, – каже Шева, розкладаючи сухпай перед тим, як лягти вiдпочивати. Це наш перший прийом iжi сьогоднi, мiй перший снiданок на червонiй землi Донбасу. Звiсно, не така вона вже й червона, але й не така i чорна, як у нас однозначно. Проте ночi тут – наче вугiлля, чорнiше «Чорного квадрата».

– Навiщо нам це мiсто? Ця земля? Це просякле випарами повiтря? Що нам тут робити? На нас тут нiхто не чекае. Вони ж не люди, вони – телеглядачi, у них – Кiсiльов головного мозку! – дiлюся я враженнями пiсля спiлкування з мiсцевими мешканцями.

– Перевиховувати, – зло каже Шева i пробивае дiрку в консервах скумбрii. Звiдти, шиплячи, б’е фонтан олii. – Тiльки так – таборами Коломойського. А якщо серйозно, то лiкувати «лiкарською» ковбасою, задобрювати гарними зарплатнями, одурманювати наколотими апельсинами i давати закусювати цукерками Порошенка – в прямому i кривому сенсах. Телеглядачi – вони також люди, вони смачно попоiсти хочуть. І це – наша земля, i неважливо, якого вона кольору. Через пару днiв побачимо, що ти заспiваеш!

Насправдi це не смiшно – тут, на украiнськiй землi, нас, громадян Украiни, бiльшiсть мiсцевих вважають ворогами. Та парадокс у тому, що саме через таких, як вони, ми й знаходимося тут. Якесь замкнуте коло. Шева зi мною не погоджуеться. Позiхаючи, вiн каже, що я намагаюся перекласти вiдповiдальнiсть за вiйну на якусь окремо взяту групу людей, а це неправильно.

– Нiчого я не намагаюся перекладати, – не погоджуюся я, – хiба що оцей наплiчник пiд головою.

– І автомат.

– Так. І автомат.

«Добре, – думаю я, – побачимо, що ти заспiваеш через пару днiв, коли земля дiйсно стане червоною…»




Штурм. Помiж вiрою i знанням


Що може зробити маленькi мiста або села всесвiтньовiдомими? Древнiсть iхнiх храмiв, як Маалююля i Саiдная, або генii, що народилися в них, як Зальцбург. Легендарнi фестивалi, що проходили в iхнiх передмiстях, такi, як, наприклад, Вудсток. Священнi рiки, що протiкають через них, як у iндусiв – Варанасi, або священнi гори, що височiють поруч, як у китайцiв, або смертоноснi вулкани, якi iх убивають i засипають попелом, як Помпею. Та найкоротший та найвiрнiший шлях для мiстечок i селищ до всесвiтньоi слави – вiйна. Хто знав про Аустерлiц, Бородiно чи Ватерлоо до вiдомих битв, якi сталися поруч? Хто чув про Конотоп або Аламо? Або Перл-Харбор? Що ми знали про Іловайськ до того, як прочитали в Вiкiпедii, окрiм того, що це – невеличке мiстечко неподалiк вiд кордону з Росiею? До того, як прийшли сюди?

«Мiсто районного значення. Донецька область, Харцизська районна рада. Заснований в 1869 р. Мiсто з 1938 р. Площа 10,8 км. Висота центру 195 м. Офiцiйна мова – украiнська, росiйська. Населення – 16 143 людини (2011). Щiльнiсть – 1632 люд. км


. Телефонний код 6257. Поштовий iндекс 86793…

…Іловайськ заснований… як роз’iзд № 17 на залiзничнiй лiнii Харкiв – Таганрог. Названий за iм’ям Іловайських, по родових землях яких у цих мiсцях прокладена залiзнична дорога. Пiсля побудови Другоi Єкатерининськоi залiзничноi дороги (Долганцево – Волноваха – Іловайськ – Дебальцево) в 1902–1904 рр. Іловайськ став вузловою станцiею…»

Тепер, коли ми нарештi тут, ми знаемо про це маленьке мiсто значно бiльше. Ми знаемо, що Іловайськ роздiлений на двi приблизно рiвнi частини глибоким яром i залiзницею. Ми знаемо, що великий мiст пiдiрвали сепаратисти, i тепер на другий бiк людям можна потрапити лише вузьким пiшохiдним мiстком або пiд ним через залiзницю, а технiцi – тiльки в об’iзд. Ми знаемо, що на нашому боцi мiста, який ми зайняли вчора, знаходяться депо, майстернi, управлiння залiзницi, iншi ще недостатньо нами вивченi об’екти. Тут е дитячий садочок, куди ось-ось мусить зайти батальйон «Днiпро-1», i е школа, де базуеться наш батальйон «Донбас». Ми також точно знаемо, що сил самостiйно захопити й утримувати все мiсто у нас недостатньо. Однак ми вiримо у власну вдачу, вона ще жодного разу не покидала нас на цiй вiйнi. Та iнколи помiж вiрою та знанням виринае нездоланна мiстична прiрва або ж звичайна залiзнична колiя.



Першим загинув Посмiшка. Вiн завжди посмiхався, навiть у найскладнiших ситуацiях нiколи не падав духом. Коли зачищали депо, Посмiшка заховався за залiзними воротами, але крупнокалiберна куля пробила наскрiзь i ворота, i шолом.

«Їхня» частина мiста розташована на висотi, i хоча це й не дае вирiшальних стратегiчних переваг, обстрiлювати з важкоi та реактивноi артилерii згори завжди набагато приемнiше, анiж переховуватися вiд обстрiлiв унизу.

Окоп – ось найнебезпечнiше мiсце сьогоднi, 19 серпня 2014 року, в Іловайську. Тут, на розi, iх два: один маленький, як шпаринка, другий довгий, як ковбаса, i значно глибший. Це пост № 5. Тут удень i вночi чергують чотири бiйцi. Їх завдання – тримати периметр i не давати противнику пройти через посадку i залiзницю. В окоп складно влучити з «градiв», тому, трохи звикнувши, Бусiл, наприклад, навiть не просинаеться пiд час обстрiлiв: вiдкрие очi, послухае звук снарядiв – i спить собi далi. Значно небезпечнiший обстрiл касетними бомбами: чуеш хлопки, дивишся, як на тебе насуваеться стiна вогню, i навiть щiлинки в нiй немае. Однак окоп рятуе, окоп – це цар оборони. Час вiд часу пост № 5 обстрiлюють iз мисливськоi рушницi, невмiло та вкрай неточно. Грiм вважае, що стрiляе людина, яка погано володiе зброею, можливо, пiдлiток або дiдуган, але швидше за все це якийсь п’яниця i тому в обстрiлах i немае точностi й регулярностi. Для порядку бiйцi кiлька разiв провели зачистку будинкiв на сусiднiх вулицях, але нiкого, окрiм збожеволiлого голодного пса на ланцюгу в найближчому з дворiв, не знайшли.



Штурмовий загiн – близько сiмдесяти людей – на той бiк поведе невисокого зросту мiцний досвiдчений боець з позивним Бiшут, «подвiйний пострiл». Цей чоловiк iз попiльним волоссям стрiляе дiйсно дуже влучно i швидко. Витримати важкий уважний погляд Бiшута складно будь-кому, як i манеру командувати, яка не терпить заперечень, але волелюбнi бiйцi, тим не менш, виконують iх без зайвих розмов. Секрет простий – бо вони чiткi й точнi. Бiшут не говорить багато, в його минулому вiдчуваеться вiйна, таке важко приховати. Штурмовий загiн складаеться з двох взводiв, якими командують Артист i Шульц. Цi хлопцi намагатимуться прорватися до будинку мiськоi адмiнiстрацii прямо. Перед розвiдниками, якими командуе Скiф, офiцер-афганець, кавалер ордена Червоноi Зiрки, поставлено завдання вирахувати вогневi точки противника. Операцiя ретельно продумана, i якщо все пiде за планом, то скоро центр мiста буде нашим. З хвилини на хвилину ми чекаемо на пiдкрiплення, два добровольчих батальйони повиннi вдарити по Іловайську з флангiв i розтягнути оборону ворога, вiдволiкти його сили вiд нашого удару в саме серце. Без них ми не впораемося.

Комбата, на жаль, з нами знову немае. Коли зранку Семен iз Бiшутом та комбатом «Днiпра-1» Березою бiля пiшохiдного мосту доопрацьовували план операцii, то потрапили пiд мiнометний обстрiл. Осколками мiни поранило кiлькох бiйцiв i самого комбата, який, хапаючи повiтря ротом, упав прямо на карту Іловайська, розкладену на землi. В школi санiтари надали Семену першу допомогу, пiсля чого його вивезли з мiста й евакуювали на вертольотi в Днiпропетровську лiкарню iм. Мечникова.

Вiд пiшохiдного мiстка до адмiнiстративного центру Іловайська по прямiй – метрiв п’ятсот. Наша штурмова група швидко перебiгла через мiсток i заглушила вогневу точку в одному з приватних будинкiв на самому початку вулицi.

– Увага! – Бiшут раптом зупинився i пiдняв руку, прислуховуючись до рацii. Говорили з «секрету», який висунувся трохи вперед. – Увага! В нашому напрямку рухаеться мiкроавтобус iз людьми!

Через кiлька хвилин бусик безтурботно, начебто i не йшла вiйна, вискочив прямо на бiйцiв, якi закричали що було сили: «Стояти!» – i дали кiлька черг у повiтря – ми готовi були вiдкрити вогонь на ураження будь-якоi митi. Автобус рiзко зупинився, i з нього з похмурими обличчями, кидаючи зброю на землю, почали виходити люди.

– Хто такi? – запитав Бiшут.

– Катаемося ми тут… – невизначено вiдповiв сивий чоловiк, схожий круглим обличчям на моську, намагаючись, очевидно, зрозумiти, до кого вони потрапили в полон. Вiн говорив росiйською з акцентом, точнiше, одразу з двома акцентами: росiйською з типово росiйським аканням i з якимось европейським.

– Документи е? Обшукайте iх.

Сивий чоловiк iз обличчям злоi моськи виявився росiйським поетом iз Вiдня з позивним Австрiяк. Вiн приiхав до Украiни повоювати на боцi «Новоросii», набратися тут, на вiйнi, натхнення, коротше кажучи, вiн вважав своiм громадянським обов’язком мочити украiнських фашистiв. Важко передати його подив та жах, коли вiн дiзнався, що опинився в полонi украiнського добровольчого батальйону.

– Ненавиджу хохлiв! – з викликом, комiчно вiдкидаючи головою назад сиве волосся, сказав росiйський поет.

– Ах ти ж сука! – розiзлився снайпер Сiмка i з усiеi сили врiзав прикладом СВД полоненому спочатку по ребрах, а потiм по нозi. Пiдстрибуючи i згинаючись вiд болю, Австрiяк присiв.

– Полонених не чiпати! – приглушив емоцii Бiшут. – Везiть iх до школи.

Іншi дев’ятеро полонених були невизначеного походження. Документiв вони не мали, говiр видавав у них росiян, а постава – вiйськове минуле або теперiшне.

На цьому сюрпризи не закiнчилися. Через два квартали на штурмову групу звiдкiлясь вискочив зелений «уаз» iз мiнометом. За кiлька секунд, прошита кулями, машина врiзалася на повнiй швидкостi в стовп, на ходу з неi випали два вже мертвих сепаратисти. Бiйцi зняли мiномет i заховали в найближчому сараi, тягати його з собою було б занадто важко. Пiсля повороту направо зачистили ще одне «гнiздо». Противник, щоправда, встиг зробити в наш бiк три незграбних пострiли з ручного протитанкового гранатомета, але стрiляти з ерпеге по людях однаково, що з гармати – по горобцях. Двое гранатометникiв цiлили по черзi й ховалися в каналiзацiйний люк – одного ми поранили, другий утiк неушкодженим. Ближче до центру по нас почав стрiляти снайпер, i Бiшут дав команду перемiститися на iнший бiк вулицi, в мертву для обстрiлу зону. Ми стояли вже практично бiля мети: поруч – магазин АТБ, навпроти – адмiнiстрацiя. Ми хотiли встановити на нiй украiнський прапор.

Раптом, прострiлюючи наскрiзь вулицю i площу, звiдкiлясь упритул запрацював крупнокалiберний кулемет.

Бiйцi залягли вздовж будинкiв, а Бiшут iз групою з двох кулеметникiв i кiлькох стрiлкiв, проскочивши пiд вогнем, просунувся ближче до магазину. Вони стрiляли i кидали гранати навмання, наослiп – через дерева i будинки важко було розiбратися, де знаходяться кулеметник i снайпер. Однак кулемет також лупив услiпу, кришачи бетоннi стiни i викошуючи траву не гiрше газонокосарки.

Поки ми сидiли i думали, що робити далi, iз «зеленки» в наш бiк почали працювати ще кiлька автоматникiв. Ситуацiя iз непростоi перетворилася на дуже складну – нашу штурмову групу противник роздiлив на двi частини i позбавив iнiцiативи. Ми не могли просуватися анi вперед, анi назад, ми могли тiльки лежати i чекати пiд шквальним вогнем кулемета, коли нарештi снайпер спiймае когось iз нас на мушку i пристрелить.

Нiхто так досi й не зрозумiв, навiщо Шульц вибiг iз укриття. Можливо, знаючи, що надзвичайно ризикуе, вiн вiрив у свою щасливу зiрку, тому i побiг, можливо… Комвзводу рвонув через вiдкритий простiр, але не встиг пробiгти i кiлькох метрiв, як у нього поцiлив снайпер. Шульц скрикнув i впав. Вiн ще лишався живим, i я одразу хотiв кинутися до нього, щоб вiдтягти в укриття, хто знае, може, його ще можна було врятувати. Але Шева мiцно схопив мене за руку:

– Не ворушись!

Я з подивом подивився на товариша. Той прошепотiв, бризкаючи вiд гнiву слиною:

– Лежи тихо! Снайпер вичiкуе, поки хтось жалiсливий, типу тебе, побiжить витягувати Шульца. Рахуй: один, два, три…

На рахунок «чотири», переконавшись, що нiхто не поспiшае за пораненим, снайпер добив Шульца пострiлом у голову. Я побачив, як стиснув автомат Артист, як iншi бiйцi, не бажаючи вiрити, що iх комвзводу, один iз найдосвiдченiших i найавторитетнiших людей в батальйонi, загинув, iз вiдчаем дивилися один на одного. В iх очах я не бачив страху, але ми всi добре розумiли, що сьогоднi щось пiшло не так.

Щоби продовжувати наступ, нам потрiбно було дiзнатися, де знаходяться кулеметник та снайпер. Бiшут дав по рацii команду Скiфу i його розвiдникам обiйти дев’ятиповерхiвку праворуч, ймовiрно, сказав вiн, звiдти ви зможете iх засiкти. Цей маневр виявився останнiм для славного солдата Скiфа. Не встигли розвiдники вийти з-за будинку, як його смертельно прошило з кулемета, майже всi його бiйцi також отримали поранення рiзноi тяжкостi.

Бiльшiсть бiйцiв iз основноi групи так i залишалися в мертвiй для обстрiлiв снайпера i кулемета зонi, але ми не знали, як i куди пересуваеться противник, наскiльки довго наше укриття залишатиметься безпечним. Термiново потрiбно було щось робити, i Бiшут i ще трое бiйцiв, незважаючи на безперевний обстрiл, перебiгли ще ближче до адмiнiстрацii. Вони вiдпрацювали по «зеленцi», намагаючись заглушити там стрiлкiв, i одночасно видивлялися снайпера. Бiшут уже розумiв, який у того сектор обстрiлу, i мiг сповна оцiнити, наскiльки грамотно побудована оборона противника: задiявши не так уже й багато ресурсiв, вони контролювали майже весь простiр у центрi мiста. Тут, незрозумiло яким чином, але до Бiшута проскочила медсестра Алiна, притягнувши на собi ще живого Скiфа. Алiна тампувала йому рани, але Скiф уже не дихав. Звiдкiлясь з’явився ще один розвiдник – у запалi бою вiн вибiг на вiдкритий простiр – i отримав кулю в ногу, просто пощастило, снайпер, певне, в цей час кусав пирiжок. Розвiдник катався по травi й голосно стогнав, хтось iз бiйцiв намагався пiдбiгти до нього, але знову був зупинений гнiвним окриком командира. «Один, – почав рахувати Бiшут, – два, три, чотири…» – Вiн закрив очi, чекаючи контрольного пострiлу в голову розвiдника, подумки прощаючись iз товаришем. Однак пострiл чомусь не пролунав. Бiшут iз подивом вiдкрив очi – вiн знав, що див не бувае, i майже одразу, виглянувши на мить з-за рогу, у вiкнi горища багатоповерхiвки помiтив рух, зовсiм маленьке ворушiння, практично невловиме для ока.

– Агов, гранатометнику! – покликав вiн через вулицю. – Давай сюди швидше, – i показав рукою, як по дузi можна обiгнути зону обстрiлу.

Гранатометник, молодий хлопчина з позивним Мороз, уважно спостерiгав за тим мiсцем, куди показував командир.

– Нелегко буде влучити!

– Так ти ж снайпером хотiв бути! – усмiхнувся Бiшут. – Давай, пробуй.

Перший пострiл пiшов трохи вище, зате другий розвалив горище дощенту. Снайпер, судячи з усього, припинив стрiляти i жити назавжди.

– Кулеметники, прикрийте! – І обидва нашi кулеметники, якi вже втомились вiд бездiяльностi й безнадiйностi, почали яро навалювати по сепарах, прикриваючи «газельку», яка проскочила мертву зону i пiд’iхала до Бiшута. Бiйцi завантажили туди Скiфа i Шульца – той ще дивився затуманеними очима в небо, але з кожною миттю життя стрiмко залишало його, i Бiшут закрив товаришу очi – потiм швидко пiдняли в кузов пораненого в ногу розвiдника i вiдправили транспорт у тил.

Бiй продовжувався ще близько двох годин. Вогонь противника пiдсилювався, туди пiдходило пiдкрiплення, але нашi сумiжники – два батальйони, якi повиннi прорватися в мiсто з флангiв – все не йшли i не йшли, навiть не було чутно звукiв бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому iх i досi немае, але до останньоi секунди вiрили i чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Алiна, яка не захотiла повертатися на базу разом iз пораненими, пiд кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут е пораненi. Це був виразний материнський крик iз проханням про милосердя i вимогою спiвчуття. Але про якi милосердя i спiвчуття може йти мова в жорстокому бою? Алiна поводилася мужньо, дивуючи нас: звiдкiля в такому маленькому створiннi стiльки вiдчайдушноi смiливостi? Їi свiтла голова з’являлася то тут то там – скрiзь, де пораненi потребували допомоги. Вона не боялася обстрiлiв, працювати на очах у ворога – i Бог ii берiг.

Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тодi однiеi «коробочки» i пiвгодини часу. Всього пiвгодини – i ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали анi «коробочки», анi навiть десяти хвилин – боекомплект закiнчувався, а сили противника з кожною годиною збiльшувалися. Артист iз кiлькома бiйцями намагалися пройти крiзь двори i знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстрiл так i не змогли пiдняти голiв.

– Вiдходимо! – нарештi дав команду Бiшут. Сидiти й очiкувати, коли тебе застрелять – безглузде заняття навiть на вiйнi. – Швидко, швидко! – Бiшут залишався останнiм, прикриваючи вiдхiд. Вiн би встиг вiдiйти також, якби не куля, яка потрапила йому в голову – бац! Командир на мить утратив свiдомiсть i впав, а коли оговтався, побачив, що куля пробила наскрiзь його новенький шолом. Однак нiмецька якiсть кевлару врятувала Бiшуту життя – куля, розвернута металом, вдарила в череп пласким боком i тiльки розбила голову i сильно контузила. Але дорогоцiннi митi для вiдступу вiн утратив. На площу вискочив ворожий бетеер, iз новою силою почав лупити кулемет. Бiля Бiшута залишився тiльки поранений у ногу Нiкiтос, який допомiг командиру пiднятися i заховатися в пiд’iздi жилого дому. Вдвох вони опинилися в оточеннi, i бiльше в Іловайську ми iх не бачили i не чули, i не знали, що з ними сталося надалi: чи потрапили вони в полон, чи вони живi i чи iм далося якимось дивом вийти з мiста. Їхня рацiя мовчала.

Усiх поранених та загиблих ми вивезли до пiшохiдного мiстка на трофейнiй «газелi», навiть не знаю, що б ми без неi робили. Коли ми вранцi йшли в наступ, то на кожному перехрестi залишали кулеметникiв, якi тепер прикривали наш вiдхiд. Бiля мiстка чергувало вiддiлення Занози, де серед iнших бiйцiв вiдхiд штурмовоi групи забезпечував i Франко. Йшли через низ, через залiзницю – мiст прострiлювали вже з кiлькох сторiн. Франко допомагав носити поранених i, пригинаючись вiд мiнометних мiн, кiлька разiв перебiгав на той бiк i повертався. Їм залишалося протриматися зовсiм трохи, можливо, кiлька хвилин, коли поруч упала мiна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, – шепотiв вiн, – так боляче дихати…» Ми хотiли вiрити, що його можна врятувати, але знали, що це – неможливо.




Кордон. Вторгнення


– Тиша на кордонi, – стверджуе Карацупа, – найнебезпечнiша рiч.

Але ви цьому не вiрте. Найнебезпечнiша рiч на кордонi – це коли пропускний пункт, на якому ви чергуете, криють мiнометами чотири години поспiль. А найхрiновiшi вiдчуття виникають тодi, коли в День Незалежностi твоеi краiни колони вiйськовоi технiки покидають бойовi рубежi й похмуро вiдступають тобi за спину.

– Агов, Нацгвардiя, – гукаемо мужикiв на бронi, – вiдступаеш?

– Вiдходимо на заздалегiдь пiдготовленi позицii, – вiдповiдають хлопцi осиплими голосами. Утомленi порожнi очi цих солдатiв забути неможливо, таких очей не бувае в живих людей.

Оглушливо ревуть танки, брязкають по червонiй твердiй, як камiння, землi гусеницi, здiймаючи в розпеченому серпневому повiтрi суху, дрiбну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькi беемпе i бетеери. На нашу технiку без слiз не глянеш – уся побита, багато йде на зчiпцi, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з бронi мехводи з кувалдами та монтировками i поспiшають усунути негаразди – нiхто не хоче затримуватися тут довше, нiж передбачено швидкiстю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шiстдесят шостi «газони-шишарики» i сто тридцять першi «зiли», завантаженi по самiсiнькi борти боекомплектом, i майже в кожнiй машинi, всупереч iнструкцiям та здоровому глузду, сидять, лежать прямiсiнько на ящиках з мiнами та патронами люди. Пiднявши капоти, втомленi та знервованi водii, згнiтивши серце, поливають водою iз пластикових пляшок бензонасоси – тонкими-тонкими цiвками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звiдусiль – з бронi, з кузовiв, з люкiв – на нас дивляться пустi зiницi, в яких на тлi вицвiлоi байдужостi тлiють помаранчевi вогники радостi. Вони вирвалися з пекла, iм пощастило – вони йдуть, а це означае що, можливо, вони залишаться живими, на вiдмiну вiд тих, хто зараз там, на Савур-Могилi.

Ми проводжаемо чергову колону поглядом. Украiнська армiя залишае «Сектор Д».

Ще декiлька днiв тому ми спостерiгали, як нашi збройники пiсля ротацii йшли на Саурку – бадьорi та веселi, сповненi ентузiазму, а сьогоднi вони повзуть назад – побитi, страшнi, розгубленi.

– Там капкан, – каже суворий танкiст. – Розстрiл. – У нього майже немае брiв i обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горiв!» – жартуе вiн без усмiшки, без емоцiй, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, i не жартуе зовсiм.

Вони йдуть – ми залишаемось. Ми – це пересувний прикордонний загiн, 48 чоловiк, добровольцi-контрактники. Нас непогано пiдготували й озброiли, поганяли на полiгонах, навчили стрiляти з агеес i «мух», а потiм посадили на три «газони», перефарбованi в захисний зелений колiр, якi, вочевидь, у мирному життi розвозили продукти в сiльськi магазини, i в серединi червня вiдправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайна – добовi та деннi наряди для кулеметникiв i снайперiв, iншi бiйцi – в «секретах» або на пропускному пунктi. Перевiряемо документи, патрулюемо мiсцевiсть, iнколи затримуемо порушникiв, останнiм, три днi тому, взяли наркомана з Ростова – весь у наколках, вени – в дiрках, iхав до нас воювати, одуд. Загалом, нiчого складного, i коли б не мiномети, якi почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мiнометами – нi, жити не можна. Лiкарi не дозволяють.

На висотку над Григорiвкою щоденний наряд – десять чоловiк. Висотка, як-то кажуть, панiвна, звiдси росiйська територiя – як на долонi. Ми бачимо, як заходять на позицii, швидко розвертаючи бойовi розрахунки, росiйськi «гради», i довбають по Савур-Могилi. Це видовище, особливо вночi, крутiше, нiж останнiй епiзод «Зоряних вiйн» у кiнотеатрi 5Д – смертоноснi феерверки пролiтають майже над нашими головами. Звiдси добре видно багнет гранiтного пам’ятника солдатам Великоi Вiтчизняноi на курганi – нiщо його не бере. Там ще вчора майорiв украiнський прапор, сьогоднi ми бачимо там прапор «Новоросii».

Мiж Мар’iнкою i Савур-Могилою – з Росii – тягнеться глибокий i довгий яр, iдеальне мiсце для проходу важкоi технiки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, iх легко розпiзнати по характерному звуку (нашi кричать так, що вуха закладае), а цi – модифiкованi, бурчать тихо – збройники встигли вiдiйти, не приймаючи бою, i передали координати артилерii – накрили рясним вогнем.

– У нас е наказ вiдступати? – задаемо самi собi питання, вiдповiдь на яке знаемо заздалегiдь.

– У нас немае наказу вiдступати! – звучить патрiотично, але на душi скребуть чорнi коти. Дуже хочеться вiрити, що нас не кинули тут напризволяще.

– А який у нас е наказ?

– Наказ охороняти державний кордон.

Але де вiн, цей кордон? Його немае в тому строгому розумiннi, до якого ми звикли по фiльмах або, можливо, хтось по службi в Радянськiй армii: смугастi стовпи з назвами держав, демаркацiйна лiнiя, колючий дрiт; нi, це звичайна пересiчена мiсцевiсть без жодних маркувань. Тому на картi ми можемо лише приблизно провести олiвцем умовну межу – ось, бачите, це кордон мiж Украiною i Росiею. По сутi, ознаки i символи державного кордону тут – це пропускнi пункти з державними прапорами. І користь вiд цих ПП хiба що в тому, щоб отримати в паспортi штамп i мiграцiйну карту, якщо перетинаеш кордон офiцiйно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистiв i прикордонникiв, катайся туди-сюди скiльки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всi своi – i погранцi, i контрабандисти, а «контрабасу» у всi часи на всiх вистачало.

Обидва прикордоннi загони – i мiсцевий, стацiонарний, i наш, пересувний – базуються в Амвросiiвцi, майже в центрi мiста. Мiстечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працюе в Росii, що й не дивно – до кордону рукою подати, гарному танку – пiвгодини ходу. «Іронiя долi, – говорить Академiк, – пiвроку тому я буквально за п’ятисот метрiв вiд цiеi застави, на сусiднiй вулицi, вiдкривав фiлiю нашоi аграрноi академii. А тепер сиджу тут iз автоматом у руках». Ми, як i ранiше, ходимо в наряди i «секрети», але на ПП «Успенка» нiкого вже немае. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немае.

Спершу росiяни туди для остраху закинули мiн тридцять-сорок, нiби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, i все, заспокоiлися. Стрiляли метрiв iз чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за росiйського пропускного пункту, навiть не ховаючись, бо знали, що у вiдповiдь вогню не буде. Коли мiни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стрiляли пiд кутом мало не 90 градусiв: ти чуеш пострiл – пух! – i тут же – шшшшшшшш – коли мiна вже падае.

До того, як почалися масованi обстрiли, декiлька днiв пiдряд мiсцевий люд виходив до Росii. Черги на пропускному пунктi стояли в декiлька кiлометрiв, товпилися, квапилися, в останнiй день людей взагалi вивозили «уралами», немов перед землетрусом.

Інколи ми намагалися з тими, хто iде, розмовляти про любов до Батькiвщини i священний борг кожного чоловiка. Академiк молодиковi говорить так ввiчливо, ставлячи штамп у паспорт:

– У тебе ж удома вiйна. Ти ж чоловiк, куди ти виiжджаеш? Ми от зi всiеi Украiни сюди приiхали…

– Тобi треба, ти i воюй! – вiдповiдае той i плюе собi пiд ноги. Добре, що не в морду Академiку.

Така от розмовапро нероздiлену любов та священний борг.

Ми iх усiх пропускали, росiяни iх приймали без проблем, а потiм рiзко, в один день – нi фур, нi машин, нi людей. Щось знали. Всi щось знали. Лише ми нiчого не знали.

Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залiзна коробка з бетонною пiдлогою. Коли ввечерi почався обстрiл, ми вiдiйшли далi, в окопи, якi викопали напередоднi вночi. Земля там, як глина: тверда, ламаеться, кришиться, все, що завгодно, тiльки не копаеться – це в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камiнь лопаткою довбеш. Мiнометнi обстрiли ми роздiляемо на двi категорii: «дискотека» – це 82-мiлiметровими шмаляють, так, пустощi, i «рамштайн» – це вже 120 мiлiметрiв, серйозна зброя. Мiнометники у росiян стрiляють, як снайпери – кладуть мiни з другого пострiлу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сидiли, так прямо в рядок клали, як пiд ниточку. Врятувало те, що ми вирили собi, як кроти, в стiнках окопу дiагональнi нори, там i перечекали. Що кожен собi сам в цiй норi думав у цю нiч – нiхто не дiлився враженнями, та й не хотiлося, якщо чесно.

Наступного ранку, як тiльки стихло, проiхалися поглянути на «Успенку» – ангар весь у дiрках, можна замiсть решета використовувати. Стояв пропускний пункт – i немае пропускного пункту, немае державного прапора, немае кордону – заходь, дорогий брате.

Удень, вочевидь, для рiзноманiття, вiдразу пiсля обiду, почали обстрiлювати з «василькiв». Пiсля четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку iм потрiбно секунд тридцять, нiяк не менше, – якраз час, щоб пробiгти триста метрiв до покинутоi ферми: там вагова, а пiд нею – бетонна яма. Там ми i сховалися. Як з’ясувалося, в нашому загонi всi чудово бiгають, не те, що на тренувальних кросах. Настрiй був вiдмiнний, бойовий: сидiли, жартували, трохи випивали, а без ста грамiв обстрiл новачку важко пережити. А ми всi – новачки, всi сорок вiсiм чоловiк – нiхто бойового досвiду не мае. Нi Американець – це такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистiв у полон, його б по «Лайфньюс» показали Кореспондент: «Який ваш позивний?» Американець: «Американець». Кореспондент: «Як бачите, це не просто чутки про американських найманцiв!»); нi старшина, позивний Старшина, зрозумiло чому; нi Автобус, наш кращий водiй; нi Академiк, кандидат наук, тому й Академiк; нiхто iнший, хоча рiзнi люди е тут – i за вiком, i за досвiдом, i за спецiальностями, але нiхто з нас до цього в живих людей не стрiляв i по нам теж до цього дня навiть з пiстолета Макарова не стрiляли. Але це все з галузi психологii бiльше, а так е у нас хлопцi дуже непогано пiдготовленi. У того ж Академiка брат двоюрiдний – гранатометник ручних протитанкових гранатометiв, профiльний фахiвець, цiлий рiк на строковiй службi по двiчi на тиждень на деннi й нiчнi стрiльби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цiкаво все у нас влаштовано: тут, у загонi, вiн призначений командиром вiддiлення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От i зрозумiй наше командування, його глибоку стратегiчну задумку!

Мали ми i броню – два наших танки поруч стояло. Правда, вони з мiсця не могли зрушити – в одного коробку передач вибило, в другого – рульове заклинило. Збройники, коли зi Снiжного вiдходили, поспiшали дуже, ну i залишили iх тут, нiбито як колону прикривати, а потiм забули, напевно. А ми не встигли цi танки пiдiрвати, дуже швидко росiяни в Григорiвку ввiйшли. Чуемо лише по рацii:

– Що? Колона валить? Все, з…я звiдси! Швиденько! Лiки тiльки заберiть!

Рацii, до речi, геть непридатнi – «Кордон», нiчого не чути вже в радiусi одного кiлометра. Ранiше, казали, «Моторолами» користувалися, але потiм тендери-швендери, Литвин Литвина крие здалека, ну, зрозумiло, що до чого, як завжди це у нас вiдбуваеться. Тепер «Моторола» – це не рацiя, а рудий карлик-манiяк по той бiк вiйни.

Вранцi нарештi дали i нам наказ – евакуюватися iз зони обстрiлу. Та у нас би i боеприпасiв на три ворожi танки максимум вистачило, якщо б почалося…

Амвросiiвський прикордонний загiн складаеться переважно з мiсцевих контрактникiв. Їх трохи бiльше ста чоловiк, небагато, якщо взяти до уваги протяжнiсть дiлянки. Серед них, природно, е люди, якi пiдтримують сепаратистiв, не вiдкрито, звiсно, але й особливо не приховують своiх поглядiв. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в iдальнi не на жарт зачепився – до бiйки справа дiйшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскае: «Сепар!» – «Фашист!» – «Кацап!» – «Бандерiвець!» – словом, поговорили по душах, весь срiбний столовий набiр пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли iх по кутках. Тiльки заспокоiлися, як ще один свiй п’ятак мочае, Петренко, здаеться, прiзвище:

– У мене сiм’я в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!

Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на мiсце. Командир вiдправив iх кудись подалi вiд нас служити, ми iх i не бачили бiльше. В кожного ж зброя, жили в блiндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежностi, чим активнiше ставали обстрiли, тим контрактникiв на заставi ставало все менше. Куди вони дiвалися, незрозумiло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки бiльшiсть, як i ми, продовжували нести службу в «секретах» i нарядах, залишившись вiрними присязi.

Учора бiля Лисичого вiдбувся серйозний бiй, в якому поранило Сергiя Кабана i Андрiя Лепьоху, це нашi першi втрати. Разом iз Нацгвардiею наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобiлiв, сепарiв поклали не менше сорока – багато кавказцiв, але багато i росiян – тiла в наколках «Росiйська православна армiя», хрести, лики Ісуса i таке iнше, одним словом, «русский мiр», що несе вiру i добро на повен зрiст. Зiбрали трофеiв багато; ну i записники, звiсно, карти, рацii, телефони – все склали в рюкзак i передали командиру застави пiдполковнику Волинському, як годиться. У нас утрат немае, окрiм поранених, у Нацгвардii хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, вiн зi свого агееса половину колони спалив. З Амвросiiвськоi районноi лiкарнi всiх наших «трьохсотих» наступного дня евакуювали, окрiм Серьоги Кабана – лiкарi кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрiзна в живiт – не жарти, дуже велика втрата кровi.

Стосунки з мiсцевим населенням склалися в нас своерiднi. Тут нiхто вiдкрито не виказуе ворожостi, навпаки, прагнуть посмiхатися, як в американських фiльмах, хiба що якось бабця йшла по вулицi й нишком кулак нашому патрулю показала. А так – суцiльна люб’язнiсть. Стоiш у черзi в магазинi – пiдiйдуть, пляшку горiлочки обов’язково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопцi, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Полiтика у них така, щоб ми якомога бiльше бухали – i полiтика правильна, оскiльки бухали, по правдi, багато, i побачити на вулицi Амвросiiвки п’яного украiнського вiйськового – простiше простого. Ну, i яке ставлення буде до нас пiсля цього?

Ти двi доби стовбичиш у нарядi, повертаешся на заставу о восьмiй ранку, ноги вiдвалюються, хочеш спати, а твiй змiнник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваешся, снiдаеш – i знову в поле. Так i служили. Ти йому: «Не бухай!», а вiн через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому вiдправити, у в’язницю посадити? Реакцiя командира – нi хрiна нiкого не чiпати. «Досить бухати!» – накаже командир i сам пiде пити пиво.

А якщо дiвки потрiбнi були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, i якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумнiваюся. Деякi з мiсцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу i картоплю пiдвозив, i овочi, i фрукти, але такий вiн один був, хто не боявся. А так якщо хто i допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жiнка на велосипедi, кине патрулю пакет iз салом так, щоб нiхто не побачив – напевно, краще про ставлення мiсцевих до украiнських вiйськових i не скажеш. Але все одно даремно старалися – всi продукти зi сторони викидалися, проносу i так вистачало, а медикаментiв мало. Тут на Донбасi якiсть води така, що мимоволi оцiниш ту воду, яку тобi вдома у водогiн подають. Плюс умови життя i якiсть сухпайкiв: проколюеш ножем консерви сардини, а вона фонтануе пiною, тому що на вулицi +40 за Цельсiем. Але сардини – це ще бiльш-менш iстiвне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на дев’яносто вiдсоткiв складаеться з води, i лише на денцi баночки шматочок м’яса сиротливо плавае. Сардину, до речi, з сухпайка прибрали потiм, дорого, бачте, iм обходиться. А банка води зi шматком жили i написом «Консерви з яловичини» – недорого?

Дивне все-таки у нас командування – ми тиждень передаемо iнформацiю про пересування росiйських вiйськ, про незаконний перетин державного кордону численними колонами технiки, про можливе оточення – нуль реакцii. Вранцi 25-го повернулися нашi наряди вiд кордону, кажуть, усе – збройникiв немае, Нацгвардii немае, залишилася, по ходу, тiльки застава. Командир нашого пересувного загону майор Буряк, вiдставний мент, дав команду завантажити боекомплект i вишукувати всю технiку вбiк Кутейникового й Іловайська (туди нашi колони вiдходили) – i виставити дозори по периметру Амвросiiвки. Так, про всяк випадок. Ну i все, розслабон: до обiду вiдвiдали Серьогу Кабана в лiкарнi, а потiм хтось бухати почав, хтось поспати вклався, Академiк затiяв прання. Автобус, як завжди, бiля машин порпався. Близько 16.00 з боку Іловайська так загуло, нiби десять громiв одночасно вдарило. Ну, думаемо, ось це нашi воюють там! І тут команда:

– По машинах!

Зiрвалися всi рiзко, як нiколи. Академiк так узагалi в трусах вибiг – не встигла форма просохнути. Зробили перекличку – трьох не вистачае. Де вони? Начебто на периметрi, але точно нiхто не знае. Буряк наказав знайти iх по рацii – якщо на периметрi, значить, мусять вийти на зв’язок. І тут, як на прогулянцi, пiдходить до нас командир застави пiдполковник Волинський, вже в цивiльному одязi, але з автоматом на плечах – ми так здивовано на нього дивимося – i видае таку промову:

– Товаришi прикордонники! Ми повнiстю оточенi. Для збереження життя особового складу наказую зброю закопати, вiйськовi квитки спалити i виходити невеликими групами, бажано разом iз бiженцями. Йти рекомендую до залiзничного полотна, а там прориватися на пiвдень, до Марiуполя. Таке ваше завдання! – сказав, сам сiв в «уазик-патрiот» i покотив у невiдомому напрямку. А ми залишилися стояти на мiсцi, як укопанi, i лише ковтали пил з-пiд колiс. Офiгiвши, м’яко кажучи.

– Хлопцi, нас просто здали тiльки що, як тару! – це Автобус перший сказав.

А потiм понеслася:

– Особисто я вiйськовий квиток палити не буду!

– Я зброю не здам!

– Пiшов вiн на хер зi своiм наказом! Вiн, сука, продав сепарам нас i змився в цивiльному. А ми як пiдемо? У тебе паспорт е? А у мене от немае, лише вiйськовий квиток. Навiть якщо е паспорт, зупинять тебе сепари: прописка не мiсцева! Де живеш? Що тут робиш? Покажи плече – ага, ось вони, синячки-то вiд автомату!

– Виходити треба, намагатися прорватися!

– Не можна йти, потрiбно оборону на заставi тримати!

– Так i ляжемо тут усi нi за хрiн собачий! Який сенс, якщо ми в кiльцi?

Що цiкаво, жодноi панiки не спостерiгалося, i при всiй рiзноманiтностi варiантiв, парадоксальностi аргументiв i запальностi суперечок жодна людина не запропонувала слiдувати наказу командира застави пiдполковника Волинського. Така дивна в нас армiя, iншоi такоi в свiтi точно немае – зiбралася, як ртуть, за лiченi тижнi зi звичайних цивiльних людей-добровольцiв, дурних наказiв не слухае, воюе, як умiе, добре або погано – це вже iнше питання, але воюе ж. І годуе-одягае-взувае ii теж не Мiнiстерство оборони, а звичайнi добрi люди, яких тепер називають волонтерами.

Зрештою домовилися залишити все зайве i прориватися на однiй бесi, двох «уазах» i чотирьох «шишариках» зi всiм боекомплектом. Хай що буде, але не в полон же здаватися?

– Сидоренко, Лiхута i Соколов на зв’язок вийшли? – мова про тих трьох бiйцiв, якi загубилися на периметрi.

– Нi, товаришу майоре.

– Ну тодi тут питання таке: загине сорок п’ять чоловiк або трое? Чекатимемо?

– А якi ще е у нас варiанти?

– Немае у нас варiантiв, – в очi один одному нiхто не дивиться, але добре, е чим зайнятися. – Треба iхати!

– Тодi по машинах: Академiку, сiдай до Автобуса в кабiну, очолите колону. Загальний напрямок – Марiуполь.

– Товаришу майоре, що значить: «загальний напрямок»? У нас же навiть карти немае! Куди iхати?

– Ось карта, погляньте. На нiй все одно нiчого не розiбрати, – розкрив командир на планшетцi непримiтний листок паперу, покреслений суцiльними i пунктирними лiнiями. – Дороги так намальованi, що швидше до Москви по нiй заiдеш, нiж до Марiуполя. Поiхали, Автобус вивезе, у нього досвiд великий.

Автобус дiйсно мужик бувалий; дядьку за п’ятдесят, не п’е, не палить, спортом займаеться, мiцний не по роках. Все життя бублик крутив, служив ще в Радянськiй армii в автобатi на Кушцi – найпiвденнiша точка СРСР, хто не знае – в учебцi, де готували водiiв для Афгану, був iнструктором. І якщо наряд везе Автобус, то в загонi всi знають: буде порядок – машина не зламаеться, в дорозi не загубимося, в ямi не застрягнемо. Порiвняно з ним iншi водii – аматори, хоч Автобус iх, звичайно, трохи пiдтягнув. Ось i вiдрядив його майор Буряк-редиска в голову колони разом iз кандидатом економiчних наук Академiком iз розрахунку на сплав практики i теорii, майстерностi i науки – дорогу вгадувати. І треба сказати, не помилився. Хоча, якщо чесно, тодi ми думали, все, кiнець нам: два кiльця, два кiнцi, а посерединi – цвях. У труну. І найгiрше: анi подзвонити, анi есемес вiдправити додому – третю добу мобiльнi телефони не працюють, зв’язок глушать щiльно.

Академiковi навiть у кабiнi «шишарика» тiсно. Вiн зростом за метр дев’яносто, високий жилавий хлопець, руки-ноги довжелезнi, долонi – з лопату, йому б у волейбол грати або плаванням займатися. На Грушевського, кажуть, узимку був одним iз кращих метальникiв коктейлю Молотова. Дуже важко уявити його за написанням дисертацii, проте ж – кандидат, дiючий викладач вишу, хоча студенти його навряд чи люблять – дуже правильний i хабарiв, напевно, не бере. Про що говорити, якщо вiн навiть на заставу подшиву для комiрця узяв: мовляв, у статутi написано. Дисциплiнований до нудоти, але такий же i витривалий, чортяка, може три доби в «секретi» сидiти i, головне, не бухае. Що за людина?! Хоча, якщо чесно, на таких, як Академiк i Автобус, та Серьога Кабан, та ще десятка пiвтора-два бiйцiв, вся служба й тримаеться, не в образу iншим сказано. Не тому що вони смiливiшi або чимось кращi, просто бiльш пiдготовленими виявилися до позаштатних ситуацiй i стiйкiшi до рутини.

– Ну що, – запитуе Автобус в Академiка, коли той в кабiну втиснувся, – тобi карту командир дав?

– Лише подивитися, але i дивитися там немае на що.

Рушили: чотири «газ-66», два «уази», одна беха. Напрямок начебто зрозумiлий – на Іловайськ – Кутейникове, але по якiй дорозi конкретно iхати – велике питання.

– Менi Ашот розповiдав усе достатньо детально, – говорить Автобус. – Я з ним ще вчора цю тему перетер. Я зрозумiв, звичайно, але не все запам’ятав.

– Розберемося.

Тiльки виiхали з Амвросiiвки, як почали мiнометами крити. Не те щоб дуже близько, але i не дуже далеко. Поiхали на Кутейникове, i по всiй трасi, близько 30 км, де блокпости нашi стояли i колони йшли – все випалено, то тут, то там трупи бiйцiв лежать: то голова, то рука, то гора кишок. Швидше за все, розбили iх напередоднi, розвалили всiх, хто йшов перед нами, але запаху пороху ми чомусь не вiдчували. Там поля, i дороги практично не видно, пiсля обстрiлу все випалено, двадцять сантиметрiв попелу, а вони все кладуть своi мiни – то там вибухи, то там, пристрiляли всi дороги, ось i довбають. А ми п’ять хвилин iдемо – п’ять хвилин поливаемо водою бензонасоси.

– Дали шкарбани булки розвозити по сiльпо – тримайте, хлопцi, воюйте! Казав же iм: давайте нормальнi машини! – лаеться Автобус, у нього через попiл i землю вичавний пiдшипник заклинило. Дуже нервуе, вiдчувае свою вiдповiдальнiсть. – Вiйськовий «камаз» витримуе 15 хвилин пiсля дiрки в колесi, компресор повiтря докачуе, борти броньованi, стрiлецькою зброею не дiстанеш, а чимось важким ще влучити потрiбно. А що ми? У мене в кузовi, окрiм нас двох, ще дванадцять чоловiк i повний боекомплект! Зловимо хоч iз пiстолета кулю в ящик – i все, розлетимося, як хлопавки!

Дорога така, що на задушевнi розмови не налаштовуе, потрiбно вперед дивитися i по сторонах поглядати – куди iхати, де ворог. Але говорять.

– А знаеш, я до вiйни практично комунiстом був, – Автобус веде вантажiвку впевнено, вiдчуваеться рука майстра. – За Росiю страшенно переживав, та й брат у мене там живе, у Владику. Я Путина iдеальним керiвником вважав, а тепер я його, як би це… ненавиджу, напевно. Ти на Майданi, Академiк, стояв?

– І на Майданi, i на Грушi.

– А я на Майдан зi сторони дивився. Не вiрив я в цi розмови про здачу Украiни. Але коли Крим вiджали, стало зрозумiло, куди воно хилиться. Мiсця собi не знаходив…

– А тепер?

– А тепер знайшов – ось мое мiсце, за цим бубликом.

Стали на перехрестi – не дуже зрозумiло, куди далi рухатися: i туди правильно, i сюди начебто правильно. Стали дзвонити Ашоту – немае зв’язку. Години двi вже пройшло, як виiхали. Якщо не бiльше, час так дивно плине: то конякою скаче, то тягнеться, як жуйка. Нарештi, незрозумiло якою дорогою, але Автобус вивiз нас до Кутейникового, пам’ятник йому поставити. Зупинив свiй «шишарик», зiстрибнув на землю i сказав, що далi першим не поiде:

– У командирiв карти е, хай вони i ведуть колону.

З усiх машин до головноi пiдтягнулися сержанти i офiцери – вирiшувати, що робити далi, куди iхати.

Академiк же висунув у вiкно свою бiляву голову i якимсь дивним голосом сказав:

– Хлопцi, ми Серьогу Кабана в лiкарнi забули.

У майора Буряка, здаеться, у цей момент навiть вуса дибки встали.

– Як забули?! – хоча сам чудово розумiе, як саме – просто в метушнi у всiх iз голiв повилiтало, що товариш наш у лiкарнi залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.

– Проклацали ми Серьогу, мужики…

– Твою мать!

– Ей, а де беха наша подiлася? Нiхто не бачив?

– Та вона начебто праворуч за посадкою завернула бiля розбитоi колони, а ми лiворуч пiшли. Рацiя, б…, не вiдповiдае, шипить тiльки!

– Ну як так можна воювати?!

Ну, якось воюемо. Тiльки дiйсно незрозумiло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпiлотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випаленi поля бачимо i чорний пил. І людськi останки. Коли вiтер дме в наш бiк, попiл залiтае у вiдкритi вiкна автомобiлiв, осiдае на обличчi, руках, одязi. Вiдводимо очi вiд страшних картин: з чорних огаркiв стирчать бiлi, як цукор, людськi кiстки; об’iжджаемо згорiлi машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорiем.

Колону тепер веде майор Буряк. Вiн мав рацiю щодо своеi карти i власних здiбностей – то туди заiхали, то туди – вже пiзнiй вечiр, а ми все крутимося на одному мiсцi.

Нарештi наважилися в село заiхати, Осикове, у мешканцiв дорогу запитати. Зустрiли дiда:

– Тут вашi хлопцi е, украiнськi, – каже. – В погребах ховаються. – І дорогу, як на Тельманове правильно проiхати, показав. Сподiваемося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Вашi хлопцi, украiнськi», – нiби сам вiн iз Кабо-Верде.

Зiбрали ми по погребах чоловiк двадцять збройникiв. Тiнi, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академiка в кабiну хлопчину пiдсадив рокiв двадцяти, хотiв розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, i iх шестеро зi штурмовоi роти зi ста вiсiмдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина i великими сiрими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрiлянину не реагував, лише на тишу (можливо, i була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знае) – тремтiв весь, беззахисний, як немовля. Бог знае, що йому довелося пережити.

І тут раптом iз путiвця лiворуч виiжджае наша беха, що загубилася, – жива-здорова, навiть украiнський прапор на вiтрi майорить. Виявилось, коли вони помилково завернули не в той бiк, то хотiли зрiзати кут через поле, але тiльки розвернулися через посадку – стоять на перехрестi два росiйських бетеери. Москалик висунувся з люка i запитуе:

– Ей, зьома! А чо ти з украiнським прапором мотаешся?

– Так ми ж по украiнськiй територii iздимо! Був наказ замаскуватися, – не розгубилися нашi.

– А нам нiчого не сказали. От б…! У вас зайвого немае? – дивно, але в бесi ще один прапорець знайшовся, здаеться, туди склали всi прапори з застави. Пiд’iхали ближче, не зупиняючись, кинули на броню росiянам украiнський прапор i на всiй швидкостi понеслися свiт за очi. Так i проскочили. Пощастило. А десь бiля Кутейникового на перехрестi залишився стояти росiйський бетеер, на якому майорить украiнський стяг.

Якось одразу разом iз сутiнками нас накрила дика втома, у посадках почали ввижатися ворожi танки; такi дивнi напiвгалюцiнацii. Не можна сказати, що ми вiдчували страх або ненависть, горiли бажанням вступити в бiй або припинити це все негайно, втекти, сховатися вдома – швидше, переважали фонова тривога i рефлекси самозахисту, а страх – хiба що вiд невизначеностi: як далеко зайшли росiяни? Що вiдбуваеться? Це вже справжня вiйна почалася чи поки що нi? Що буде далi? Чи взяли вони Марiуполь?

– Дивися, Автобус, бехи стоять! – тихо кричить Академiк, показуючи вперед, на перехрестя, прикрите деревами. – Зброю до бою! – передае сигнал по рацii. – Гальмуй!

– Пiзно зупинятися, iдемо!

Проiжджаемо, а це всього лише гiлки i тiнi, а здалеку здаеться, що беха стоiть. Смiялися. І лише Льоха не смiявся, тiльки краечки губ тремтiли. А потiм i нам стало не до смiху. Бачимо виразно – стоять росiйськi танки, п’ять або шiсть штук Т-72, тi самi, модифiкованi, бурчать, i мiнометна батарея, буквально за триста метрiв уздовж дороги. Окопалися, зброя напоготовi, для повного щастя не вистачае лише команди «вогонь!» – але солдати чомусь махають нам радiсно руками, чи то вiтають, чи то прощаються. Чому вони не стрiляли? Чому не знищили нас? Для всiх це досi секрет. Швидше за все, не могли подумати, що з iх глибокого тилу може прийти така колона – чотири вантажiвки з людьми, беха, два «уази» – звiдки тут украiнськi вiйськовi, якщо всi вони давно мусять лежати, розмазанi i спаленi на полях i дорогах? Автобус вiзьми, та й посигналь iм ще.

– Ей, Академiку, постав, де узяв! – це Автобус просить Академiка не чiпати автомат. – Нас же зараз за хвилину на вiнегрет покришать.

– Руки сверблять.

– Так почухай своi руки, а автомат постав!



До Марiуполя прибули вранцi. Нiхто на нас тут не чекав:

– Звiдки ви взялися? – дивуються в штабi. – То хiба вашу заставу не знищили?

Тут зв’язок працював – всi швиденько подзвонили додому, правда, нiхто в подробицi не вдавався, та i складно про таке розповiдати мирним людям. Це якщо б по всiй краiнi вiйна вирувала, тодi нас хтось би мiг зрозумiти, а так навiть i не розкажеш, що саме сталося. Хтось додзвонився в Амвросiiвку, новини нас вразили:

– Сепари розстрiляли Ашота. Прямо у центрi, привселюдно, за допомогу окупантам, тобто нам, прикордонникам. А казарми нашi гранатами закидали – озвiрiли зовсiм сепари, думали, що не встигнемо ми пiти, хотiли за ту колону помститися, що двадцять третього ми разом iз Нацгвардiею розхерячили. Трое наших, що там залишилися, в полон потрапили. Хана iм тепер.

– А що Кабан?

– Кажуть, зник кудись iз лiкарнi, наче крiзь землю провалився. Сепари на нього полювання вiдкрили, з нiг збилися, але знайти не можуть.

Розташували нас, поставили на харч i тиждень не чiпали. Автобус Льоху зi штурмовоi роти 93-i аеромобiльноi бригади мiцно пiд свою опiку взяв, так той його iнакше, нiж «дядько Сергiй», i досi не називае. Якось сидiли ми ввечерi, пили чай iз коньяком, дивилися новини по кретиноскопу, якраз про «Іловайський котел» розповiдали. Тут Льоха i заговорив. Не знаю, вiрити чи нi його словам до кiнця, у страху, як кажуть, очi великi, але, схоже, що розповiдав хлопець правду. Говорив вiн уривчасто, не завжди зрозумiло, але, в цiлому, з тим, що ми чули про «Іловайський котел» ранiше, сходиться:

«20 серпня нас, першу штурмову роту в складi 180 бiйцiв вiдрядили на пiдмогу 51-й бригадi, в район Кутейникового – Осикового. Неподалiк, здаеться, Дзеркального, на старiй фермi, в бетонному ангарi був облаштований склад РАО. Нас розмiстили трохи ближче до кордону, ми щiльно засiли в «зеленцi», нам сказали: «Чекайте наказу». Цього дня було вiдносно тихо, обстрiл вiвся, але нерегулярний i вкрай неточний, ми навiть не пригиналися. Мiни лягали далеко, i ми жартували: мовляв, сепари зовсiм стрiляти не вмiють, з ким там воювати?

24 серпня, на День Незалежностi, о 5.30 ранку почався дуже потужний i купчастий мiнометний обстрiл. «Гради» били з територii РФ, ми зазнали перших втрат. Щiльнiсть вогню була дуже високою, i в результатi прямого влучення почав вибухати склад РАО. Нашi ж снаряди i мiни стрiляли в нас самих протягом години, не менше, i вiд цих вибухiв у радiусi 400–500 метрiв загинуло багато людей. Особисто я бачив, як загинули два наших медики, якi побiгли на допомогу пораненим. Всi, хто встиг, сховалися в окопи i вижили, а тих, хто бiг, порвало осколками. Поранених ми забрати не змогли, так там i залишили. Товариш мiй, Сашко Чернов, також загинув.

Коли РАО перестало вибухати, припинився i обстрiл. Хто залишився живий, пiшов збирали шматки хлопцiв, замполiт складав iх у купки i намагався упiзнавати. Ми з самого початку просили дозволити стрiляти у вiдповiдь, але такоi команди зi штабу так i не надiйшло, а потiм вже стало пiзно – всi нашi вогневi системи знищили.

Удень 25-го, через пару годин пiсля закiнчення чергового обстрiлу, почалася зачистка: двi колони росiян зайшли з двох бокiв, узявши нас у кiльце: близько 120 одиниць технiки, у тому числi броня, десь до 20 «камазiв» з особовим складом (десь по 40 чоловiк у кожнiй машинi зазвичай), не менше. Йшли танки i беемде, за ними – пiхота. Змiтали все на своему шляху, нiкого не жалiли. Бачив сам, як Т-72 крутився на блiндажi з нашими пораненими, поранених у полi дострiлювали двома пострiлами – в груди i в голову – я сидiв у посадцi бiля ставка i все це бачив на власнi очi, хоча мозок вiдмовлявся вiрити в те, що вiдбуваеться.

Багато наших бiйцiв намагалися виiхати на технiцi, що залишилася, втекти, не прийнявши бою. Командирiв наших я не бачив i не чув, де вони. Бiйцi з 51-i проклинали чи то Пивоварова, чи то Пивоваренка, не пам’ятаю, вiн у них числився виконувачем обов’язки командира, кричали, що той зрадник. Загалом, залишився з нами лише старшина – не знаю нi iменi, нi прiзвища, не бачив його нi в полонi, нi пiсля полону – вiн органiзував оборону, лише шiстнадцять бiйцiв погодилися з ним залишитися тримати коридор для вiдступаючих. Вiдстрiлювалися з пезеерка, були беемпе, танк. Нас оточили: хтось загинув, а хто встиг, тi здалися в полон. Росiйськi солдати поводилися нахабно, кричали: «Ми – миротворцi, ми прийшли сюди навести лад!» – i хотiли розстрiляти нас одразу ж, прямо там, в окопах, але росiйський майор не дав. Вивели на дорогу, там кавказцi, тварюки: знущалися, били, зв’язували руки i клали на асфальт обличчям униз, заводили беемде i пiд’iжджали, хотiли розчавити живцем. Урятував той самий росiйський майор: «Смертей полонених тут не буде!» Потiм тримали в окопах – шiстнадцять чоловiк нас було: п’ятнадцять – з 51-i бригади, i я один – з 93-i – в полi за Осиковим, не годували i не поiли, вночi дико холодно, спали, обнявшись, багато поранених. Наступного ранку, нiчого не сказавши, росiяни пiшли. Ми, як могли, дiсталися до Осикового, нас нагодували мiсцевi й заховали по погребах. Там ви нас i пiдiбрали…»

Ми сидiли нi живi нi мертвi. Звичайно, ми розумiли, пам’ятаючи розбитi колони на дорозi й кiлькiсть трупiв, з якого пекла нам вдалося вискочити, але розповiдь людини, яка це пережила особисто, нас потрясла. Автобус пiсля цього вiд Льохи нi на крок не вiдходив, боявся, що той вчинить iз собою що-небудь погане. Психологiчний стан у хлопця i справдi був не дуже добрий, але нiчого, нинi воюе десь пiд Щастям.

Прохолоджувалися ми недовго. У штабi, як завжди, народили генiальну iдею – залучити пересувний прикордонний загiн до патрулювання мiста. Але ми ж все-таки прикордонники, а не менти, у нас iншi завдання. Зiбрали делегацiю – майор Буряк, двiйко офiцерiв, старший сержант Автобус, сержант Академiк – i пiшли до генерала: мовляв, так i так, вiдправляйте на ротацiю, хочемо трохи побути вдома i служити далi за квалiфiкацiею.

– Не час для вiдпочинку! Марiуполь у небезпецi! Ось ваш командир, пiдполковник Волинський, на ротацiю не проситься, хоча вивiв колону з оточення цiлою i неушкодженою.

– Яку колону? – бiйцi так i присiли.

– Як яку? Вашу колону! Вивiв, прибув, доповiв, як водиться. Штаб його до нагороди представив – ордена Богдана Хмельницького третьоi ступенi, хочемо у вiйськовому званнi пiдвищити…

– Добре, що не Героя Украiни дали, – пожартував Автобус.

– У сенсi? – не зрозумiв генерал.

– А рюкзак iз документами i мобiльними телефонами з розбитоi сепарськой колони вам Волинський передавав?

– Якоi колони? – тут настала черга генерала присiдати.

Довго довелося йому розтлумачувати, що до чого, але в результатi наступного дня наш прикордонний загiн вiдправився на мiсце постiйноi дислокацii, а пiдполковник Волинський служить досi, правда, в тому ж самому званнi. Трьох наших товаришiв випустили з полону через чотири мiсяцi, обмiняли пiд ялиночку.

Так ми дивом i майже без утрат проскочили «Іловайський котел». А Серьога Кабан потрапив до моргу.




Життя та смерть Сергiя Кабана


Чому Кабан? Тут вiдповiдь очевидна, вiн за фiзичними параметрами – найбiльший у загонi боець. Але в кожному позивному, в кожнiй новiй назвi людини, яка змiнюе спосiб життя i приймае вiйну, а разом iз новим способом життя i вiйною – змiнюе i ставлення до життя i смертi, е не лише звучання, зовнiшня сторона, спостереження товаришiв або дитячi мрii – Серьога Кабан виявився людиною до неможливостi впертою. І коли iх, харкiвських добровольцiв, якi написали заяву до батальйону територiальноi оборони, в травнi, як останнiх, турнули з Кiровограда, пославшись на формальностi, по прибуттю додому вiн написав довгу петицiю на сайт державноi прикордонноi служби: мовляв, Батькiвщина що, не потребуе прикордонникiв, якi мають досвiд служби?

З’ясувалося, що якраз тепер i потребуе, але Харкiвський прикордонний загiн вже повнiстю сформований.

– А який ще несформований? – запитав, ледь стримуючись, щоб не зарядити в нахабну пику, у вiйськкоматi.

– Зараз формуеться новий пересувний загiн для несення служби в зонi антитерористичноi операцii. Поiдете на навчання?



– Хоч так уб’ють, хоч так, – жартував Сiрий в окопах пiд обстрiлами мiнометiв за контрольно-пропускним пунктом «Успенка», згадуючи слова дружини: «Повернешся, я тебе вб’ю!»

Про намiр пiти добровольцем вiн повiдомив кохану в момент, коли останне з необхiдного – нiж i ложка – пакувалося в наплiчник. Вiн сидiв навпочiпки перед диваном, розклавши речi з шафи i шухляд, i дивувався, скiльки за тридцять чотири роки життя накопичилося усiлякого непотрiбного барахла. На стiнi цокав великий годинник iз гирьками. Ходики Кабан любив. Йому подобалося врiвноважувати iхнiй хiд, витирати пил iз ланок довгого звисаючого мiдного ланцюжка, розглядати малюнок – гiрський пейзаж iз рогатими оленями – на циферблатi. Зозуля, щоправда, давно зламалася, та Кабан вирiшив, що так навiть краще.

– Ти куди це зiбрався? – запитала дружина, заглядаючи до кiмнати. З ранку вона ходила у своiх справах i повернулася не в кращому настроi. – Обiдати будеш?

– До армii, – не вiдриваючи погляду вiд годинника, вiдповiв Кабан.

– До якоi армii?

– Украiнськоi, якоi ж iще.

– Коли?

– Автобус через годину.

– А чого ти про повiстку нiчого не сказав? З дочкою хоча б попрощався!

– Так я попрощався вже. Зранку. Не було нiякоi повiстки.

– Що, сам напросився?

– Сам, – Кабан розумiв, що неправий, але не хотiв турбувати дружину завчасно, заводити зайвi розмови: та що, та як, та куди? Почне вiдмовляти, телефонувати матерi. Натомiсть зараз все ясно i конкретно, i розмова коротка.

– Я зрозумiла. Повернешся, Сiрий, – я тебе вб’ю! Сiдай обiдати, на автобус запiзнишся.

Термiнову службу Кабан проходив пiвтора десятки рокiв тому, однак бойовi навички не втратив – у деяких прикордонних частинах, на вiдмiну вiд багатьох iнших в украiнськiй армii, традицii ще шанували, i служити вчили по-справжньому. Зустрiли в загонi нормально, одягли-взули, озброiли – i вiдправили на полiгон, де бiйцям задали такого жару, що Кабан розiрвав камуфляж до непридатностi i до кровi збив руки. Та на службу нiхто не нарiкав, нiхто не скиглив i не пiшов звiдти. Тут обстрiлювалися дорослi чоловiки, всi – добровольцi, якi чудово розумiли, що одна година важких тренувань на хвилину подовжуе життя в бою. Отже, готувалися серйозно, а коли отримали завдання вiдправлятися в зону АТО в Донецьку область на пункт пропуску «Успенка», зрозумiли, що все тут повторювалося i вивчалося не дарма. Кабан тяготи служби переносив спокiйно. Як i бiльшiсть кремезних людей, вiн мав добросердий характер, але коли його щось чiпляло, ставав упертюхом i стояв до кiнця, а якщо брався за щось, то тягнув, скiльки мiг.

В учебцi Кабан освоiв нову спецiальнiсть. Кулеметник – робота в будь-якiй армii привiлейована. Завжди – особливе завдання, особлива вiдповiдальнiсть, у будь-якому бою кулеметник стрiляе i вбивае – за визначенням – бiльше iнших бiйцiв. За кулеметниками полюють, по кулеметних гнiздах цiлеспрямовано ведуть вогонь iз мiнометiв, гранатометiв i танкiв. Отже, кулеметники у всi часи i на всiх вiйнах – бажана мiшень. Кулеметникiв i снайперiв, якi потрапили в полон, сепаратисти, як правило, не щадять. Катують, знущаються, можуть розстрiляти, а якщо ж i обмiнюють, то в останню чергу. Іншими словами, в бою i полонi у них шанси вижити – мiнiмальнi. Та якщо снайперами стають за бажанням чи здiбностями, то кулеметниками часто – через комплекцiю. Кулемет значно важчий за автомат або снайперську рушницю, тягати його на собi може тiльки фiзично мiцна людина. Ось i виходило, як у дитинствi в дворi – найменшого пiд час гри у футбол ставили на ворота, а в армii – найбiльшому дають до рук кулемет. Сiрий i справдi мав вiд природи неабияку фiзичну силу, стрiляв на полiгонi влучно, купчасто, зате бiгати не любив. Тому, коли запропонували стати кулеметником, не вiдмовився: лежиш, стрiляеш, а носити – не проблема. Про полон, природно, вiн думки не допускав. Ну, який може бути полон? На заставi – пiвтораста озброених, добре пiдготовлених бiйцiв. Правда, далеко не всi з них будуть вiрнi присязi. Станься що, той самий Топоров-сепаратист, з яким Кабан зчепився в iдальнi, або Петренко з Донецька здадуть, але бiльшiсть прикордонникiв – справжнi патрiоти, якi прийшли сюди виконати свiй обов’язок i повернутися додому з перемогою.

До 23 серпня все йшло до того, що лягти смертю хоробрих Сiрому доведеться одразу пiсля дембеля на порозi рiдного дому вiд сковорiдки або качалки дружини, бо пара мiнометних обстрiлiв, пiд якi вiн потрапляв, – ще не привiд гинути на вiйнi. Багатьом iз пересувного прикордонного загону мiн i снарядiв з того боку – вiд сепарiв – дiсталося куди бiльше, але бiйцi щасливо уникали навiть поранень. З пропускного пункту «Успенка» через безперервний мiнометний обстрiл довелося вiдiйти до Амвросiiвки, але, окрiм утрати контролю над ПП i змiни дислокацii, в роботi загону нiчого не змiнилося: «секрети», наряди, патрулi.

Сьогоднi на висотку над Григорiвкою наряд – десять чоловiк. Висотка, як то кажуть, панiвна, звiдси росiйська територiя – як на долонi; чудово видно, як заходять на позицii, швидко розгортаючи бойовi розрахунки, росiйськi «гради», i довбуть по Савур-Могилi. Це видовище, особливо вночi, крутiше, нiж дивитися останнiй епiзод «Зоряних вiйн» в кiнотеатрi 5Д – смертоноснi феерверки пролiтають майже над головами. Наряду видно всi ключовi перехрестя дорiг, але зараз скрiзь тихо – мiсцевi або виiхали до Росii, або зачаiлися по хатах, збройники i Нацгвардiя вiдiйшли убiк Кутейникового й Іловайська, залишивши лише один добре укрiплений блокпост на перехрестi бiля Лисичого.

Сiрому того дня дiстався наряд на висотцi неподалiк. Йшли всiмох на службу з тривогою на серцi – довкола вiдбувалися незрозумiлi речi: збройники i Нацгвардiя вiдступають вiд Савур-Могили i кордону. Кордон з Росii щодня перетинають колони з машинами, напакованi озброеними людьми i зникають у лiсосмугах i населених пунктах. Вчора бачили, як у Григорiвку зайшло п’ять чужих танкiв. Що буде далi – незрозумiло, мобiльного зв’язку немае, оперативноi iнформацii немае. Прикордонники остерiгалися оточення, безглуздоi загибелi. Розмови в загонi ходили рiзнi, але командири мовчали i чекали розпоряджень зi штабу, проте штаб на донесення не реагував.

– Агов, – сказав Дiма Анишкiн, – ви подивiться, там колона! – i протер тканиною бiнокль, нiбито це могло допомогти змiнити картинку на дорозi. Колону вже можна було добре розгледiти i без оптики. Кабан устиг нарахувати з десяток одиниць технiки, коли надiйшла команда вiдiйти в посадку i колону пропустити. Попереду йшов бетеер iз украiнським прапором i двома бiлими смугами – маркуванням украiнськоi армii, але такого бетеера Кабан не пам’ятав (вся тутешня технiка Нацгвардii й десантури вже давно засвiтилася на заставi), так що бетеер був однозначно не мiсцевий. А якщо вiн не мiсцевий, тодi чий вiн? З тiеi територii вiд кордону всi украiнськi пiдроздiли вийшли ще позавчора. Заблукали? За бетеером йшла беха, потiм важкi «урали» i «камази», навантаженi, вочевидь, боекомплектом, заправники, жовтi автобуси з людьми, пара легкових автiвок.

– Синусе, прийом. Карацупа на зв’язку.

– Прийом.

– З боку Калинового вiд кордону в наш бiк рухаеться колона, одиниць сорок: один бетеер, одна беха, вантажiвки з боекомплектом, автобуси з людьми. На бетеерi – украiнський прапор. Спостерiгаемо, нам наказано пропустити. Зустрiчайте. Це вашi?

– Косинусе, прийом. Це Синус, – сьогоднi рацiя звучить гарно, пощастило. Синус i Косинус – це позивнi двох командирiв пiдроздiлiв Нацгвардii. Вони обое закiнчували киiвський полiтех – от i бавляться, щоб геометрiю не забути. – Вiзьми до уваги.

– Нi, це не нашi.

– Може, збройники?

– Командире, запитай заставу, що нам робити?

– Застава наказуе себе не виказувати i продовжувати спостереження.

– Синусе, Косинусе, не вимикайте рацiю. Тримайте нас у курсi, – колона зникае за рогом. До блокпоста Нацгвардii – близько п’яти кiлометрiв, та якщо навпростець полем, то ближче. – Не вимикайте рацiю!

Усiм лячно. Хочеться, щоб це йшли своi, просто заблукали, але Кабану iнстинкт пiдказуе, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у цьому бетеерi з украiнським прапором е чуже.

Рацiя оживае:

– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку, – рацiя шипить та плюеться. – Колона виiхала з путiвця на центральну дорогу, зупинилася. Двое вийшло з автобуса бiля шлагбаума, за формою не можу визначити приналежнiсть, знакiв розрiзнювання немае. Є, е, е! Вони зривають украiнський прапор зi шлагбаума, ламають стовпчик!

Умикаеться Косинус:

– Та в iхнiх автобусах «денеерiвськi» прапорцi. Вогонь, хлопцi!

І як пiшла вода в хату!

– Прикордонники, хто поруч, допомагайте, – це Синус. – Закрийте iм «зеленку» ззаду!

Поле перебiгти – не життя прожити, особливо Кабану з його комплекцiею i кулеметом. Полем, полем, бiгом-бiгом-бiгом, вiд блокпоста чутно, як валить автоматичний гранатомет, вибухають бензобаки, стрекочуть автомати i бахкають гранати. Треба швидше, швидше, але тяжко, вiдстав трохи, задихнувся, але тут пощастило – пiдскочив бетеер з пiдмогою, пiдiбрали.

Пiдоспiли в самий розпал – бетеер i беха сепаратистiв, не зробивши жодного пострiлу, рвонули в бiк, за ними двi чи три вантажiвки i декiлька машин iз хвоста колони пiшли на Лисиче. Пара вантажiвок вже горiло, пiдбитi автобуси похилилися набiк, поруч лежали мертвi; живi, зайнявши оборону, запекло вiдстрiлювалися. Як i просив Синус, прикордонники пiдперли сепаратистiв iз тилу, тут якраз РКК Кабана став у великiй пригодi. Прикордонник залiг у «зеленцi» i щiльним вогнем зустрiчав усiх, хто намагався уникнути вогню агеес та кулемета нацгвардiйцiв i сховатися серед дерев. Кабан уперше в життi стрiляв не в мiшенi, а в живих людей, але дивно, вiн не вiдчував жодних докорiв сумлiння, в першу хвилину навiть не виникало вiдчуття вбивства, просто натиснув акуратно на гашетку, i кулемет вiдгукнувся слухняною чергою. Коли темно-зеленi фiгури, якi швидко бiгли полем, почали падати – хто чудернацьки розкинувши руки, хто втискаючись у землю в надii сховатися вiд шквального перехресного вогню, Кабан раптово вiдчув гiркий присмак у ротi. Вiн змiнив кут обстрiлу, перезарядився i знову почав ретельно обробляти свою дiлянку: метр за метром, як i вчили на стрiльбах.

Позицii в нацгвардiйцiв та прикордонникiв мали вiдчутну перевагу, але швидкоi перемоги не вийшло – занадто багато людей i технiки iхало в колонi. Отямившись вiд раптового нападу, сепари спробували контратакувати; над головами раптово задзижчав безпiлотник, i в цю хвилину квадрат, де розгорнувся бiй, почали поливати з мiнометiв.

– Вони ж своiх можуть замочити, – здивувався Кабан. – Чому вони стрiляють?

– Тому що такi дрiбницi росiян не бентежать. На цiй вiйнi у них немае своiх, тут всi для них – чужi, – сказав справжнiй украiнець Дiма Анишкiн.

– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку! У вас там беха е? Допоможiть витягти поранених, нашу беху пiдбили! Ми до них без бронi дiстатися не можемо, сепари не дають! Пропадають хлопцi!

– Кабане, ти куди? Ти ж кулеметник! – та Кабан слiдом за Дiмою вже заскочив на броню, за якою вже з обох бокiв прилаштувалося по чотири бiйцi.

– Агов, броня, баштою крути! – бетеер енергiйно обстрiлював «зеленку», i всi, хто перемiщався на ньому i поруч iз ним, також вели iнтенсивний вогонь, перезаряджаючись по черзi.

– Прикрий, Дiмоне, я перезаряджу, ми вже поруч! Все, готовий, давай! Фiгач, щоб i голiв, падли, пiдняти не змогли! – але вогонь у вiдповiдь, однак, не припинявся, i по бронi перiодично цокотiли кулi.

Гуркiт бою неможливо передати достеменно. Потiк звукiв, що хаотично видае стрiлецька зброя, робота автоматичних гранатометiв i пiдствольникiв, вибухи гранат, рик двигунiв танкiв та iншоi технiки, крики людей – живих i поранених, стогiн помираючих – iз цiеi какофонii кожен боець обирае для себе тiльки найважливiшi, найголовнiшi, тi що мають значення тiльки для нього, звуки. Звуки, якi можуть урятувати або забрати його життя. Це може бути тiльки один звук, що мае вирiшальне значення саме в цю мить, тiльки один, найголовнiший.

– Дiмоне, здаеться, в мене влучили! – Кабан почув необхiдний для нього звук надто пiзно через брак досвiду, замiсть звичного «цок-цок-цок» – «хлоп-хлоп-хлоп» по бронежилету.

Вiн засунув руку пiд «броник», помацав живiт – тiльки пiт, кровi немае, захист витримав. Тiею ж рукою смикнув магазин на перезарядку – розбитий i прострелений:

– Сука! – адреналiн зашкалював. Прокричав у башту: – Ану, гупни туди!

– Не можу, братан, башту заклинило! – як завжди, у найпотрiбнiший момент.

– Та хоч чимось насип на них! – у цей момент з бетеера щодуху затарабанив кулемет.

Кабан, щоб прикрити спину, щiльно притиснувся до вiдкритоi кришки люка. Можливо, саме це i врятувало його вiд смертi в той момент. Цок-цок-цок-цок-цок – щiльна черга. «Чому ззаду, звiдки сепари взялися звiдтiль? – майнула думка. – Чому сепари i спереду, i позаду?» Розвернувся подивитися – i тут же отримав чергу з автомата, яка влучила в бронежилет, помiж лопаток. Огледiвся, намагаючись побачити, вгадати, звiдки стрiляють, вiдповiсти, i в мить отримав тупий удар у лiвий бiк, в незахищене мiсце.

– Дiмоне, в мене влучили!

Анишкiн схопив Кабана за руку i рiзким, вправним рухом скинув його з бронi. Удару вiд падiння Кабан не вiдчув. Приземлився, зробив два поштовхи ногами – подалi вiд бехи, пiд кущ за пагорб, i тiльки там засунув руку пiд бронежилет i влiз у липку кров. Подивився на червону долоню – болю не вiдчував, вiдчував лише бiй – полетiли гранати, застрочив кулемет нацгвардiйцiв, тiльки вже чомусь по самих нацгвардiйцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника i гранатометника, закидавши гранатами, а зараз з iх же позицiй атакували украiнцiв. Кабан гостро вiдчував свою потребу в дii. Вiн не думав нi про рану, нi про смерть. Вiн мав тiльки два виразних бажання: покурити i взяти до рук кулемет. А краще i те й iнше одночасно, але вiн не мiг навiть поворухнутися, щоб дiстати iндивiдуальний пакет – лiва сторона тiла занiмiла. Знову почув вибухи гранат, пiсля чого кулемет заглох. Одразу до нього пiдскочили Анишкiн i ще хтось:

– Куди тебе?

– А я знаю? Десь тут, – Кабан тицьнув пiдборiддям у лiвий бiк.

Розстiбнули «броник», розiрвали майку:

– Жити будеш! Здаеться, навилiт пройшла, – наклали бинти. – Тримай мiцно, кровi багато втрачаеш! У плече двiчi вкололи знеболювальне. – Тiльки не засинай, Кабане!

Кабан почувався дивно. Лежав, лiвою рукою притримував бинти, правою – сигарету, дивився в небо i слухав бiй. Прислухаючись до звукiв, розгадував, чи своi беруть гору, чи не вистачило в сепарiв часу для органiзацii оборони i вiдступу, i чи насправдi нацгвардiйцям i прикордонникам дуже пощастило, що ворожi бетеер i беха з украiнським прапором звалили на самому початку. Якби вони втяглися в бiй, хто знае, чим би справа закiнчилася. «Нi, звичайно, ми б перемогли, але своiх тут залишили б також немало», – розмiрковував, мiцно затягуючись, Кабан. Небо виглядало по-вранiшньому свiжим, з помаранчевими, гарними i швидкими хмарками. За формою хмаринки нагадували оленiв з пейзажу на циферблатi настiнного домашнього годинника. Кабан просто лежав i курив, не вiдчуваючи болю, i в цьому був якийсь свiй особливий кайф. Вiн ловив кожен подих вiтру, а кожна синя травинка того ранку рельефно викарбувалася в його пам’ятi. Сiрий ще пiдмiтив, що на деревах багато iржавого, пiд колiр землi та кровi, листя. Кров швидко витiкала з його великого тiла, але кровi вiн мав багато. Так що за кров Кабан не переймався, бiльше турбувала нездатнiсть поворухнутися. «Може нерв який перебило? А якщо в хребет зайшло?»

Поруч загуркотiв бетеер, iз люка висунувся командир екiпажу:

– «Трьохсотi» е? – побачив Кабана, здивувався. – Сiрий, йопересете? Як же так? От суки! Сiрий, ми iх там усiх замочили! Агов, давайте його сюди!

Хтось пiдскочив, потягнув прикордонника вгору, закректiв i заматюкався:

– Б…, ну, важелезний же, кабан!

Кабана насилу пiдняли i запхали всередину бетеера, де вже лежав один прикордонник. Йому посiкло плече осколками, коли вiн витягав з-пiд обстрiлу поранених нацгвардiйцiв.

– Давайте, женiть до Амвросiiвки. Ми зараз на заставу передамо, щоб лiкарiв викликали, – кричав на повну силу Дiмон. – Знаеш, де лiкарня?

«А що iх викликати? – подумав Кабан. – Зараз ранок, всi на роботi».

Отямився вiн в операцiйнiй. На нього поверх маски здивовано дивився високий худорлявий лiкар.

– Ти не кашляти не можеш? – приемним голосом запитав лiкар. – Я вже третiй раз тобi рану висушую, а ти кашляти починаеш, i кров, як з поросяти, хлюпае. Там у тебе дiрка велика, я мушу на нутрощi подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?

– Я спробую, – не своiм голосом прохрипiв Кабан. – Курити дуже хочеться.

– В операцiйнiй курити заборонено, сам розумiеш.

Лiкар з медсестрою знову розпочали манiпуляцii, а Кабан завмер i затамував подих, але вже через хвилину не змiг утримати спазм, розкашлявся, а з рани фонтаном бризнула кров.

– Нi, дорогенький, так не пiде. По-перше, тебе сюди не одного привезли – усiх лiкувати треба, а по-друге, якщо будеш кашляти, рану ми тобi не зашиемо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобi кажу! – лiкар не нервував, просто говорив наполегливо i лагiдно. Голос його звучав приемно, i Кабану дуже хотiлося не кашляти, але вiн не мiг утриматися – кашель стиснув груди, розiдрав гортань i вийшов сиплим звуком через горло i чавканням кровi в боцi.

– Кури! – чиiсь руки встромили до рота сигарету – дотик пальцiв до губiв був однозначно жiночим – i пiдкурили. Кабан затягнувся, в головi на мить запаморочилося, i бiль, який тягнув увесь лiвий бiк, притих. Вiн вiдкрив очi i з подивом зрозумiв, що досi лежить в операцiйнiй на столi – i курить. Сигарету пiдносила невеличка повненька медсестра.

– Ти диви, дiйсно не кашляе! Пощастило тобi, в сорочцi народився – всерединi все цiле, тiльки м’язи дебело розiрвало на пузi, а воно в тебе чимале, ха-ха. Зараз зашиемо, не переймайся, докури. Сестра, не смiтiть попелом, будь ласка, це ж не крематорiй. Принаймнi, поки я тут головний лiкар, ха-ха.

У палатi Кабан лежав iз важкопораненим з нацгвардii, також кулеметником. Осколок вiд гранати застряг у хлопця в головi, i вже другу добу вiн не приходив до тями, операцiю тут робити не ризикнули. Поруч стояло лiжко Андрiя Лiпеховського, того самого прикордонника, з яким Кабана везли сюди у бетеерi. Андрiевi зробили перев’язку, i вiн почувався бiльш-менш добре. Ранком 24-го приiхали хлопцi з застави: привезли сигарет, сухпай, показали Кабану його пробитий телефон (друг Бiлаш вiддав свою простеньку «Нокiа» покористуватися в лiкарнi), розповiли про розбитi вщент магазини вiд кулемета, а Кабан дiстав вiйськовий квиток i з подивом виявив, що навiть той не пожалiла ворожа куля. На «бронику» товаришi нарахували шiстнадцять вiдмiтин.

– Як ти живим залишився, зовсiм не втямлю! – сидiли, палили прямо в палатi й дивувалися. – З колони розгромили двадцять одиниць, а скiльки всього iх iшло, точно невiдомо, може, тридцять, може, бiльше. «Двохсотих» сепарiв – сорок два, в нацгвардii – двое, у нас, слава богу, немае; лише ти – важкий, i Андрюху ось посiкло, – розповiдали хлопцi. – Всi iх документи, телефони, карти ми зiбрали в наплiчник i передали на заставу пiдполковнику Волинському. Отже, ти не даремно постраждав, Кабане, велику справу зробили.

– Ви лише моiм домашнiм, якщо раптом додзвоняться, нiчого не кажiть, – попросив Кабан. – День-два, оклигаю, а там сам придумаю, що розповiсти.

Увечерi приходило ще декiлька чоловiк iз застави. Принесли три футболки на змiну, темно-синiй спортивний костюм i гумовi капцi, якi виявилися трохи малуватi. Але Кабановi було не до прогулянок – вiдчував вiн себе гидотно, будь-який рух завдавав сильного болю. Олексiй Іванович, головний лiкар, хiрург, який оперував Кабана, знявши маску, на вигляд здавався молодим чоловiком рокiв тридцяти п’яти з приемним вiдкритим обличчям i приемною усмiшкою, але, судячи зi зморшок на шиi, був старшим рокiв на десять-п’ятнадцять. Першi днi вiн виявляв до Кабана велику увагу, заходив по кiлька разiв на день. Док казав, що рана життю не загрожуе, але достатньо неприемна i болiсна, плюс велика втрата кровi, тому Кабан мусить лежати i якомога менше рухатися.

Пiд вечiр приiхала «швидка» евакуювати поранених у вiйськовий госпiталь. Точнiше, приiхав «газ-66», переобладнаний пiд «швидку», з одним лежачим мiсцем, куди поклали тяжкопораненого нацгвардiйця. Андрiй Лiпеховський, поранений у плече, влаштувався iхати сидячи, а намiр двох санiтарiв усадити Кабана в iнвалiдне крiсло закiнчився провалом. Кабан не мiг навiть злегка зiгнутися, не те що сидiти, i будь-яка спроба зрушити його з мiсця закiнчувалася дикими криками – жахливий бiль роздирав усе черево, i вiн перiодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:

– Залиште мене, хлопцi, залиште! Я зi своiми вийду!

Пiсля того, як усiх поранених вивезли, i в палатi залишився один Кабан, з лiкарнi зняли охорону. Кабан iз цього приводу не турбувався – вiд кого тут його охороняти, вiд медсестер? Весь наступний день 25 серпня вiн чекав товаришiв iз застави – хлопцi обiцяли принести блок сигарет i сухпай, бо годували в лiкарнi погано, точнiше, те, що давали, iжею назвати складно: так, щось рiденьке на перше, ложка незрозумiлоi кашi разом iз котлетою з хлiба на друге, особливо не «попразнуеш». Але Кабан не вiдчував голоду, вiн вiдчував бiль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!» – в думках наспiвував вiн дворову пiсеньку, коли вже зовсiм хотiлося курити. В обiд забiгли двое друзяк: сигарет не принесли, залишили тiльки пару штук, довго не засиджувалися i на всi запитання Кабана про ситуацiю на кордонi й заставi вiдповiдали якось невизначено. Було видно, що вони i самi достеменно нiчого не знають, що буде далi – всi збройники пiшли, Нацгвардiя пiшла, у застави команди вiдступати немае, тому розосередилися по мiсту, зайнявши стратегiчно важливi точки. Потiм пiсля крапельницi Кабан заснув i прокинувся лише надвечiр. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи бiль, у верхнiй шухлядi – сигарет нiде не виявив. Зате iз здивуванням побачив, що в палатi знову не сам – двi пари насторожених очей уважно спостерiгали за ним.

– Привiт, зьома.

«Дивно так вiтаються, не по-нашому».

– Привiт.

– Ти погранець?

– Ага, контрактник. З Харкiвськоi застави, – люди Кабановi вiдразу не сподобалися, i вiн вирiшив розповiсти про себе що-небудь нейтральне i не витiювате. – Ось учора зачепило, чи то мiнометний осколок, чи то стрiлецький. Там бiй iшов на перехрестi, а ми на заставу вiдходили, як по менi влучило, нiяк не збагну…

– Та нас самих там накрило. Ми в колонi йшли, з Росii, мусили вашiй заставi вiдхiд закрити з боку Кутейникового, оточити, а замiсть цього самi в халепу втрапили.

– А ви звiдки самi? – Кабан напружився.

– Ну, Петруха з Ростовськоi областi, а я з Донецька, клич мене Іллiч. Позивний такий.

– Це на честь Ленiна, чи що?

– Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?

– А в мене немае позивного. Ми ж контрактники, у нас всi за iм’ям i прiзвищами. Сергiем мене звати, – Кабан подумав, що, може, даремно вiн свiй «макаров» учора хлопцям вiддав, може, згодився б?

– Ну, будемо знайомi, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старостi у вiйнушку погратися, та не пощастило – iхав на «газонi» й прямо пiд дупу гранатометом дало, весь зад розiрвало, тепер ось на животi лише лежати можу, мучуся.

– А мене пiд пiдбитим укропським бетеером дiстало, – вiдгукнувся Петруха. Йому, як i Іллiчу, було пiд п’ятдесят, не менше. – Гранату спiймав, все плече i спину розiрвало осколками. Теж на животi лежу.

– Вiн iз «Росiйськоi православноi армii», iдейний борець з фашизмом.

– А, – невпевнено вiдгукнувся Кабан.

– У лiкарню сюди вашi ж нас i привезли, зглянулися.

– Фашисти е фашисти, – не в тему вставив Петруха.

– Колона у нас велика йшла, – розговорився Іллiч, – сорок одиниць. Так укропи розфiгачили бiльше половини, до п’ятдесяти «двохсотих», при нас рахували. Думаю, нас навмисно своi ж i пiдставили, злили, як гарматне м’ясо, щоб позначити, де бандери зачаiлися. Бачив, як нас iз Росii своi ж мiнометами крили?

«Непогано, непогано ми попрацювали, – думав i радiв Кабан, ледве стримуючи посмiшку, – потрiбно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».

– А нас iз-пiд Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потiк людей, кажуть, збiльшився, потрiбне пiдкрiплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке… лихе в живiт залетiло.

– Людей правильно евакуювали, правильно – тепер грандiозна операцiя почнеться по звiльненню Донбасу вiд окупантiв, мирних потрiбно поберегти.

– Так, – додав Петруха, – ти правильно мiркуеш, Іллiчу. Вiйна скiнчиться, тут буде Новоросiя, люди повернуться, сiятимуть хлiб, роститимуть дiтей…

– У вас закурити немае?

– У нас нiчого немае. У мене ось навiть пiвдупи немае, – пожартував Іллiч.

«Та-ак, – подумав Кабан, – цiкава iсторiя. Коли ж моi прийдуть?»

Наговорившись, пiсля уколiв Іллiч i Петруха позасинали. Кабановi дуже хотiлося курити, хотiлося подзвонити на заставу i дiзнатися, що вiдбуваеться, але мобiльний зв’язок, як i ранiше, лежав, телефон мовчав i лише показував час: 17.58.

– Можна? – В палату, прочинивши дверi, заглянула медсестра.

«О, та сама, що на операцii сигарету менi пiдкурила», – пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, свiтлi очi. Симпатична дiвчина.

– Мене Нюсею звати.

– Сергiй, можна Сiрий. У тебе сигаретки не знайдеться? – запитав Кабан найголовнiше.

– Знайдеться, тiльки тут палити не потрiбно, сьогоднi я на чергуваннi. Головний, якщо запах почуе, то i тобi випише, i менi – по саме не хочу. Сiрий, в Амвросiiвку пiвгодини тому сепари зайшли.

Кабан ледь не вискочив з лiжка, але рiзкий бiль повернув його назад:

– Не може бути! А нашi де?

– А вашi вже двi години, як виiхали.

– Як виiхали?

– На машинах, як же ще? Сепари осатанiли зовсiм: Ашота заарештували, який вам на заставу харчi возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злi через учорашню колону, вони вас розраховували оточити, замiсть цього ось – показали на двох сплячих сепаратистiв.

– Нюся, що робити?

– Я не знаю!

– Як же ти не знаеш. А хто знае? Менi ж хана!

– Хана, якщо знайдуть. Я на чергуваннi сьогоднi. На пропускному – Вiкуся, подруга моя. Заховаемо тебе де-небудь, не бiйся.

– Та я i не боюся, – сказав Кабан неправду. Насправдi вiн боявся, вiн дуже боявся потрапити в полон, бо в полонi йому не жити, а страждати i помирати повiльною страшною смертю. І нiчого вiн зробити зараз не мiг, оскiльки лежав знесилений i нерухомий, хiба що попросити Нюсю ввести у вену кiнську дозу снодiйного. Розгублено дивився на стiну, що дуже давно фарбували в блакитний колiр, – фарба поблякла, порепалася i роздулася, вiд чого Кабановi стало ще бiльш бридко i холодно, хоча на вулицi з самого ранку припiкало до тридцяти i в палатi з обiдньоi пори стояло, без жодного поруху, розпечене повiтря.

Повiльно, наскiльки дозволяли сили, Кабан витягнув з-пiд лiжка сумку, дiстав звiдти синiй, з двома бiлими смужками спортивний костюм i чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму i берцi склав назад у торбу. Увечерi Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку i порадила виспатися. І правильно порадила.

А рано-вранцi, не було ще i шостоi, вона смерчем увiрвалася в палату:

– У нас гостi! Тебе шукають, вони знають, що ти тут!

Петруха i Іллiч солодко спали, похропуючи, на животах.

– Що робити? – Кабан прокинувся миттево. Невiдомо, звiдки у нього взялися сили, вiн пiдвiвся з лiжка i повiльно-повiльно пораненим равликом поповз по стiнi до виходу.

– Веди мене в операцiйну, вони туди не зайдуть.

– Ти що, Сiрий, яка операцiйна? Наш головлiкар – головний сепаратист в Амвросiiвцi, вiн учора тут цiлий вечiр площею з прапором «денеер» скакав!

– Так вiн же мене оперував! Я ж кричав ще, пам’ятаеш, поки наркоз не взяв: «Як ми iм дали, козлам!» – розповiдав, як я з кулемета сепарiв мочив!

– Ну, як лiкар i людина вiн нормальний, але не на нашому боцi. Сам вiн доповiдати про тебе не пiде, але якщо запитають, вiн правду скаже.

– Але тодi менi хана!

– Але i допомагати тебе шукати вiн не буде, не така людина. Отже, не переймайся, шанс е.

Вся ця розмова вiдбулася, поки Кабан, якого пiдтримувала Нюся, добирався по стiночцi до лiфта, який опустив iх униз. Вони вийшли через чорний хiд на вулицю, i, повiльно переходячи вiд кущiв до стiни, вiд стiни до паркану, вiд паркану – до дерева, пiдiйшли до дуже дивноi споруди, точнiше, не споруди, а звичайного залiзничного вагона, наполовину закопаного в землю.

– Це що?

– Давай швидше. Морг.

– Морг?

Вхiдних дверей у вагон не виявилось, як i схiдцiв, – вiд землi поклали дошки, по яких вони спустилися в тамбур, вхiд виявився низьким, Кабановi довелося злегка пригнутися. Нюся дiстала ключi й вiдкрила дверi, з темноти дмухнув неприемний затхлий запах.

– На, тримай, – дала Кабановi двi маски на обличчя, хлюпнула на них якоiсь медичноi рiдини, щоб не так вiдчувався трупний запах, швидко дiстала з купе провiдникiв двi ковдри i посвiтила перед собою лiхтариком. У проходi, за метр-пiвтора вiд дверей, один на одному лежало з десяток трупiв.

– Хапай за краi пiдстилки, – всi небiжчики мали пiд собою якiсь ганчiрки або ковдри. Не вiдчуваючи болю, Кабан схопив жовте чи то вiд iржi, чи то вiд кровi простирадло пiд трупом у камуфляжi.

– Посувай, тiльки акуратно, – скомандувала Нюся.

– Ти ж не хочеш сказати, що я…

– Так, ми зараз iх розсунемо, ти ляжеш униз, а я привалю тебе згори iншими.

Трупи вже заклякли, тому посунути iх виявилося легше, нiж думав Кабан. На вигляд небiжчики в камуфляжi вiддавали жовтизною, неначе iх накачали парафiном, i виглядали роздутими, вони були важчi. Натомiсть два дiдусi й старесенька бабця виявилися легкими, як пушинки, маленькими, зморщеними, висохлими, немов мумii. Нюся прагнула спорудити над Кабаном щось типу халабуди таким чином, щоб небiжчики не торкалися прикордонника, i вiн мав унизу невеликий простiр для того, аби перевертатися зi спини на правий бiк i мати можливiсть мiняти бинти на ранi. З цих старань мало що виходило – небiжчики все одно навалювалися на Кабана, i вiн, вiдбиваючись здоровою рукою i ногами вiд закляклих кiнцiвок, лише встигав вiдповiдати на запитання Нюсi, зручно йому чи не дуже. Вся ця операцiя по зведенню сховища з трупiв зайняла не бiльше п’яти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленiй на пiдлозi ковдрi й раз у раз ухилявся вiд жовтоi руки з роздробленим синiм нiгтем на великому пальцi, яка метлялась перед обличчям, i дивувався, як така з вигляду слабка жiнка так вправно впоралася з таким непростим завданням.

– Я ж украiнська медсестра, я все можу! – усмiхнулася Нюся.

Нарештi, прихований пiд тiлами, вiн улаштувався, якщо це можна так назвати, зручнiше, лiг на правий бiк, щоб не турбувати рану, i накрився другою, неабияк порваною, ковдрою, примостивши собi до очей i носа двi дiрочки для повiтря та огляду. Не видно, правда, було нiчогiсiнько – лише чорнi берцi, босi блiдi ноги i нижню частину вхiдних дверей.

– Довго менi тут лежати? – пробубонiв вiн звiдти.

– Звiдки ж я знаю. Я навiдаюся, як тiльки буде можливiсть.

– Ти тiльки про мене не забудь, а то змiна закiнчиться, пiдеш додому, а я тут. І коли вiдкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.

– У тебе, Сiрий, якщо жити хочеш, iншого виходу немае, нiж лежати, як труп. Я гiмн Украiни спiватиму, хочеш?

– Краще що-небудь iнше.

– Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е…». А якщо не сама прийду – усяке трапляеться, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.

Дверi зачинилися, i Кабан залишився в напiвтемрявi. «Найголовнiше – це чимось вiдволiктися, не наганяти незрозумiлих страхiв, – роздумував вiн про свое кепське становище. – І потрiбно якось упоратися iз запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаеш».

Морг у порiвняннi з лiкарняною палатою мав одну незрiвнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан нi на хвилину не мiг розслабитися, спав нервово, епiзодами, вiд чого рана болiла ще бiльше, незважаючи на димедрол з анальгiном, а тут вiн вiдключився за п’ять хвилин. «Тиша, – пригадав вiн цитату з давнього кiно. – І лише мертвi з косами стоять». Розбудив його звук дверей, якi вiдкривали, i гучнi владнi чоловiчi голоси. Вiн знав iх природу. Такi голоси народжуються у людей, якi взяли в руки зброю i стрiляють з неi на ураження, саме вона додае iх тембру владного звучання, яке не сплутаеш з жодним iншим звучанням людського голосу. Людина зi зброею звучить завжди по-особливому. Крiзь вузькi просвiти мiж босими ногами i ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжi i двi – в синiх докторських штанях. Усi ноги стояли в отворi дверей i обговорювали небiжчикiв.

– Хто тут знаходиться? Опис е? – запитала людина зi зброею.

– Так, е опис. Ось, дивiться, – вiдповiдав голос беззбройний, певно, санiтар або лiкар у синiх штанях. – Сiм комбатантiв i трое цивiльних осiб.

– Кого?

– Комбатантiв, учасникiв бойових дiй. Начебто всi вашi, загинули в одному мiсцi, привезли 21-го вранцi. Обiцяли забрати, але нiхто так i не приiхав.

– А з якого пiдроздiлу?

– Я не знаю, це вам потрiбно в головного лiкаря запитати, Олексiй Іванович, напевно, в курсi.

– А цивiльнi?

– Цi свiжi, буквально вчора-сьогоднi привезли. Дiдусi й бабця мiсцевi, через хвороби, за вiком.

Кабан не знав, скiльки трупiв лежить разом iз ним, тому в головi у нього промайнули рiзнi варiанти. Варiант перший: його теж вписали в комбатанти, i якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небiжчикiв у берцях, то iх повинно бути чотирнадцять. Хоча якi берцi, вiн же в гумових капцях?! Це означае, його ноги повиннi йти в облiку разом iз ногами цивiльних небiжчикiв, тобто таких нiг мусить бути шiсть, це варiант другий. Але единий правильний варiант – вiн не значиться в списках мешканцiв даноi установи взагалi: анi в комбатантах, анi в мiсцевих старих, – i його ноги – хай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях – не врахованi. А це означае, якщо почнуть рахувати, вiдразу виявлять, що одна пара нiг – зайва. «Ще нiколи Штiрлiц не був так близько до провалу!» – чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому нiколи не подобався. «Головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, – повторював вiн собi, i вiдчував, як пiт i кров течуть по животу. – Це едине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»

– Гаразд, закривай свою богадiльню. Пiдемо до головного. Ну i запах тут! – сказав камуфляж.

– Розумiете, на холодильник у лiкарнi грошей немае, а кондицiонер зламався. Приватний пiдприемець Рома, який нам його ставив, в ополчення пiшов, а бiльше нiхто вiдремонтувати не може. Мiсто у нас маленьке, фахiвцiв мало, самi розумiете…

Дверi зачинилися, i Кабан тихо видихнув. Все, що вiн хотiв у цей момент – перевернутися i почухатися. А потiм закурити.

Страху вiн не вiдчував. Кабан чiтко для себе вирiшив, що в полон вiн нi за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собi сили пiднятися i по стiнцi доповзти до моргу, значить, зможе чинити опiр, розсердити ворогiв, довести iх до стану ненавистi, щоб застрелили тут, прямо в лiкарнi. Вiн не мiг собi уявити, як вiн сидить у пiдвалi, i щодня до нього приходять виродки i ламають залiзною трубою кiстки, прострiлюють колiна, давлять клiщами пальцi, дзвонять додому дружинi, доньцi, матерi – це найскладнiше випробування, найболiснiше, – i змушують благати про помилування. З такими думками Кабан вiдключився.

Розбудила його Нюся. Увiйшла тихо, покликала: «Сiрий, Сiрий!» – Кабан розплющив очi й усмiхнувся, побачивши крiзь сплетiння пожовтiлих та посинiлих кiнцiвок живi, усмiхненi очi.

– Фартовий ти, Сiрий. Пiшли вони. Пiвлiкарнi перевернули, на медсестер i лiкарiв накричали, а тi й самi не втямлять, куди ти подiвся: був ось п’ять хвилин тому, лежав на лiжку – i немае! Тобi б потрiбно на процедури сходити, не можна лiкування переривати, сам ти не скоро одужаеш. Я тут недалеко мiсцину обладнала, але потрiбно в лiкарню повернутися.

– А тут нiяк?

– Тут лише тi, кому процедури вже не допоможуть. Тепер безпечно, я ж кажу – пiшли вони. Якщо повернуться, менi з санпропускника подзвонять.

– Скажи, а ти чому менi допомагаеш?

– Я всiм солдатам допомагаю. Сюди багато украiнцiв потрапляло, стiльки вас вже бачила, бiдолашних. І кум у мене прикордонник, в Амвросiiвському загонi контрактник, пiшов учора на Марiуполь. Руслан Дейнека, ти повинен знати.

– Ми з мiсцевими прикордонниками рiдко перетиналися. А ти за «денеер» чи за Украiну?

– За Украiну, звичайно.

– І багато людей у лiкарнi за Украiну?

– Двое. Я i подруга моя Вiкуся, бiльше нiкого. Може, ще Женя-iнтерн, вiн завжди за того, за кого i Вiкуся.

З цiеi митi життя Кабана устаткувалося: ночував вiн у морзi, на дальнiй нижнiй поличцi, подалi вiд входу, де вiкна входили в землю чи не повнiстю, а вдосвiта заповзав пiд гору трупiв i перечiкував уявнi i реальнi облави – сепаратисти не втомлювалися його шукати днiв сiм-вiсiм. Ближче до обiду приходила Нюся, Вiкуся або закоханий в неi iнтерн Женя. Вони приносили скромний лiкарняний харч i забирали на процедури – спочатку за ширму пiд сходи, а потiм i в колишню палату, звiдки вже виписали Іллiча i Петруху, але iз заздрiсною регулярнiстю поставляли нових поранених сепаратистiв. У палатi Кабан знаходився недовго, двi-три години на день пiд час крапельниць, не хотiв ризикувати сам i наражати на небезпеку своiх рятiвниць. Тим бiльше, що в морзi вiн обжився – правду кажуть, що людина звикае до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, – думав Кабан. – От усiлякi мiсця проживання мiг собi уявити, але не таке. Цiкаво, кому в голову прийшла свiтла думка звичайнiсiнький плацкартний вагон пристосувати пiд морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрiбно, а коштiв – немае, тобто небiжчики – е, а моргу – немае? А так дешево i сердито – списаний, напевно ж, вагон, судячи з облуплених стiн i обiдраноi обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондицiонер – i будь ласка, йдемо, точнiше, iдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахiдливий головний лiкар розстарався».

У перший день пiсля крапельницi сам спуститися вниз вiн не змiг, дуже ослаб. Вiкуся й Ольга вiдтягли його на собi вниз, i Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небiжчикiв, заповз на свое мiсце. До вечора вiн то провалювався в напiвзабуття, то широко розплющував очi й дивився крiзь небiжчикiв у вiкно, через каламутне скло якого в морг слабо пробивалося свiтло. Вiдчував Кабан себе дуже погано, можливо, навiть гiрше, нiж у перший день, рана болiла вiд постiйного руху, вiд незручноi пози, i, хоча вiн планував на нiч вилiзти на поличку, забувся сном на пiдлозi, пiд трупами, де i знайшов себе на свiтанку, коли прокинувся вiд сильного холоду. Мабуть, саме тодi Кабан повнiстю усвiдомив безпораднiсть свого становища. Виповз iз-пiд купи зовсiм недавно ще живих людей, роззирнувся – i зрозумiв, що тепер вiн деякий час житиме серед мерцiв. Кабан не був особливо вразливою людиною, швидше, навпаки, але навiть для нього така компанiя здалася трохи невеселою. В головi постiйно кружляли думки, як вибратися, як зв’язатися з рiдними, вiн перебирав рiзнi варiанти – i тут же iх вiдкидав, зваживши на свою повну нетранспортабельнiсть. Що б вiн не придумав, що б не вигадали, припустiмо, його рiднi або друзi, все зводилося до того, що спочатку необхiдно хоча б трохи стати на ноги.

Близько одинадцятоi прийшов Женя i забрав Кабана на процедури. Пiсля нiчноi кризи дихалося вiльнiше, i дорога через подвiр’я далася йому легше. В палатi, куди його завiв iнтерн, лежали новi пораненi сепаратисти, але розмов вiн прагнув уникати. «Скажеш, що мiсцевий, лежиш на денному стацiонарi, якщо питатимуть. Сепари все одно не амвросiiвськi», – порадила Вiкуся.

А ось пiсля крапельницi його накрило по повнiй – сильно захотiлося спати, полежати на зручному лiжку, на чистiй постелi з подушкою, нiкуди не хотiлося йти, Кабан вiдчував приемну слабкiсть, безвiлля, байдужiсть до своеi долi. Інтерн його пiдганяв щосили, i Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи вiд болю в черевi, обповз гору трупiв i, знехтувавши небезпеку, завалився на найближчу полицю. Пахло там краще, принаймнi, i вмоститися можна зручнiше, i не висить над пикою рука з вiдбитим синiм нiгтем. Прийшов до тями Кабан вiд того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не внизу? – гострим болем у живiт пронизала думка, i холодний пiт виступив на лобi. – Я пропав!»

– Сiрий, даремно ти тут лежиш, – не розплющуючи очей, вiн упiзнав Нюсю радше через солодкий квiтковий аромат парфумiв, нiж по голосу. – А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речi, знову тебе шукали. Поки iх командир з Олексiем Івановичем розмовляв, трое iнших усi палати прошелестiли. Ти ввечерi i вночi можеш на поличцi спати, ось там, у тому кiнцi вагона, а вранцi i вдень краще тут, унизу. Зрозумiв?

Кабан слухняно мотнув головою i запитав:

– Сумка?

– Сумку твою з формою я Женi додому вiддала. Залишили тобi лише туалетне приладдя – я пiдкупила трохи на першi днi, i футболки свiжi в пакетi. У тумбочцi лежать. Пiднiмайся, на процедури час.

– А що, вже ранок?

– Одинадцята година.

– Нiчого собi, оце я поспав. А число?

– 28 серпня.

Ранками Кабан почував себе значно бадьорiше, нiж удень або увечерi. «Якщо тiкати звiдси, то вранцi, годинi о шостiй-сьомiй, поки е сили, щоб до обiду встигнути до своiх». Але як бiгти, яким чином? І куди бiгти? Де лiнiя фронту, хоч би умовна, нi Вiкуся, нi Нюся сказати не могли, та й пробиратися самому через територiю, зайняту сепаратистами, – добровiльна здача в полон. Найближче звiдси – до росiйського кордону, двадцять кiлометрiв, але вiн наслухався цих iсторiй про украiнських вiйськових, що потрапили на територiю Росiйськоi Федерацii – там iх заарештовували i саджали у в’язницi або передавали сепаратистам. Так що нi, теж не варiант. На самому свiтанку, перед тим, як залiзти на свое мiсце, сiвши поруч на полку, Кабан хвилини двi розглядав тих, хто переховував його вiд смертi. У купi, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небiжчикiв у вiйськовiй формi – камуфляжнi штани, майки, берцi, i трое цивiльних – двое чоловiкiв i одна жiнка, лiтнi люди, видно, час iх уже прийшов i померли вони своею смертю. На сепаратистах Кабан вiзуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тiла вже порозпухали, тому, можливо, отвори стали просто непомiтними. У будь-якому разi, померли вони точно не вiд епiдемii. П’яти небiжчикам було на вигляд рокiв по п’ятдесят, не менше. Кабановi вони всi видалися на одне лице, як брати: середнього зросту, худорлявi; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами i глибокими ямами в яснах замiсть зубiв, металевими фiксами, зi сплутаним темним, iз сивиною, волосся (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях – банi церков, якорi, якiсь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостий – не набагато старший за Кабана, рокiв пiд сорок, такий же мiцний кремезний чоловiк зi смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною клiткою, м’язистими руками i здоровезними кулаками. Вiн лежав, закинувши голову, зi спокiйним виразом на обличчi, немов спав, ледве прикривши повiки. Створювалося моторошне враження, що вiн пiдглядае, i Кабан знайшов у собi сили пiдiйти i перевернути чоловiка обличчям униз. Сьомим виявився зовсiм хлопчисько, рокiв тринадцяти-чотирнадцяти, не бiльше. Кабан спочатку навiть не повiрив, що хлопчак – бойовик, поки не роздивився на плечi синяк вiд прикладу i натертостi вiд ременя автомата. «Як же так, – Кабан несподiвано вiдчув хвилю незнайомоi жалостi, – як же так? Ти ж зовсiм хлопчисько! Навiщо тобi це було потрiбно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подiяли лiки, але вночi йому наснилося, що п’ятеро худорлявих рiжуться за столом у першому купе в секу, загорнувшись, як у плащi, в ковдри, i запрошують його зiграти разом:

– Давай, зьома, сiдай. У карти перекинемося!

– Дякую, мужики, щось не хочеться.

– Так ми ж не просто так звемо, ми на iнтерес.

– А який iнтерес?

– Та дуже простий iнтерес, цiкавий: якщо ти виграеш – живим залишаешся, якщо ми – з нами вирушаеш. Бо не дiло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.

– Не слухай ти iх, – до столика пiдсiв шостий, той самий кремезний чоловiк iз густим чорним волоссям. – Вони поговорять-поговорять – i заткнуться. Давай краще покуримо i вип’емо.

– Тут палити не можна, – Кабан узяв у руки пляшку горiлки, яку дав йому чорнявий. – Мене Нюся попереджала.

– Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? – Чорнявий пiдморгнув. – Вона нас з Артемкою приймала, – кивнув вiн у бiк хлопчиська. – Дуже сильно плакала, гарне дiвча.

– А як вас сюди занесло? – Кабан ковтнув iз горла, передав пляшку чорнявому i закурив. У головi спочатку помутнiло, а потiм прояснилося. «Ось це – кайф!» – подумав Кабан.

– Смiляков мое прiзвище, Володя. Колись був боксером, чемпiоном Донецькоi областi, напiвтяж, навiть у збiрну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потiм у бiзнес пiшов.

Кабан знизав плечима:

– Я боксом мало цiкавлюся, я «Формулу» дивлюся.

– Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою iхали того ранку на нашiй «шiстцi», а тут цi п’ятеро назустрiч на джипi. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по картi звiрятися, щось по рацii передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробицi, як iм правильно доiхати, i лише ми зiбралися в машину сiдати, як мiна прилетiла, а за нею друга i третя. Нас iз Артемкою вiдразу накрило, а потiм i цих. А хто стрiляв, звiдки стрiляли – невiдомо, та i яка тепер рiзниця? Мертвi ми.

Кабан зробив великий ковток, набрався смiливостi й запитав:

– Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечi синцi бачив…

– А, це! – посмiхнувся Воха. – Так мисливцi ми. Я сина з дитинства до зброi привчав, скрiзь iз собою брав. Вiн знаеш, як стрiляе? О-ого! Ти дивися, якщо раптом цi п’ятеро зекiв будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми iх швидко притиснемо.

– А чому ви всi зараз розмовляете, як живi, а синочок твiй – нi?

– Розумiеш, засмутився вiн дуже, що так рано помер, цiлий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.

– А чому вас не забирають?

– Ех, Сiрий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що вiйна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти – не вийти. Дружина у мене там залишилася, i дочка молодша, сiм рокiв.

– У мене теж дочка, тiльки старша трохи.

– Сiрий, а ти ж – укроп? – вiдгукнулися знову картярi. – Укропище! Бандерiвець! Ну, i де ти залишив свiй кулемет, Кабане? Навiщо прийшов сюди вбивати мирних людей?

– Я за те, щоб людей не вбивали i в мiй дiм не лiзли.

– Ага, i тому ти тут у мирних громадян стрiляеш?

– Я не стрiляю.

– А нам все одно, аби пенсii платили, – звiдкiлясь iз темного кута вагона вiдгукнулися два дiдусi й бабця. – Хоча, звичайно, ми за Путiна. Але тепер нам, звичайно, однаково.

Кабан прокинувся, стiкаючи холодним потом. Всi десятеро небiжчикiв лежали на своiх мiсцях, покiрно в купцi, як i належить, але бiля дверей чулося пiдозрiле ворушiння i дзвiн ключiв.

– Ось свiдоцтво про смерть, подивiться, будь ласка. Я за Антонiною Федорiвною Полозковою, 1923 року народження, – почувся чоловiчий голос без зброi.

Кабан у панiцi, тримаючись за бiк, кинувся в укриття, прошмигнув мiж трупiв зi спритнiстю повiтряного гiмнаста, притиснувся до пiдлоги i причаiвся пiд ковдрою. Поспiшаючи, вiн не встиг надiти маску, i рiзкий трупний запах буквально розiдрав нiздрi. Захотiлося встати i вийти на вулицю проблюватися. Дверi вiдкрилися, i морг залило незвичним денним свiтлом, слiдом за яким приемно потягло свiжим уранiшнiм повiтрям. Кабановi зразу ж захотiлося чхнути.

– Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивiться, де ваша мама, – сказав уже знайомий голос, i в отворi дверей промайнули синi лiкарнянi штани.

– Що ж вони всi у вас так у купi лежать? І запах… – другий голос належав сiрим, з блискучим вiдливом, бездоганно вiдпрасованим брюкам.

– На холодильник грошей немае, а кондицiонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? – запитали синi лiкарнянi штани.

– Нi, я суддя, – вiдповiли сiрi з вiдливом.

– Шкода.

– Я суддя господарського суду! – вагомо, з викликом, уточнили сiрi випрасуванi брюки.

– Я спiвчуваю, – парирували синi лiкарнянi.

– Що? Я не зрозумiв.

– Я глибоко спiвчуваю вашiй втратi.

– Так, це моя мама. Ось вона.

– Добре, давайте покличемо поховальникiв.

По тамбуру загуркотiли важкi черевики, i в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.

– Ось цей… ця людина, лiтня жiнка, мама, – не вiдразу знайшов правильнi слова суддя. – Злiва, пiд тим вiйськовим, вона в темнiй хустцi. Як ви можете так зберiгати небiжчикiв? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете iх принаймнi по полицях? Це просто обурливо!

Кабановi здалося, що синi штани навiть гмикнули вiд задоволення:

– І це ви менi кажете?

Поховальники, особливо не панькаючись, вiдсунули одного з п’ятьох вояк убiк i почали дiставати Антонiну Федорiвну. Кабан вiдчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого свiтла, а потiм байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антонiни Федорiвни зiсковзнула чорна хустка.

– Обережнiше, – зашипiв суддя. – Кладiть на носилки i виносьте. Заради бога, обережнiше!

Жiнку, нарештi, винесли, i синi штани закрили дверi на ключ. «Цiкаво, синi штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», – подумав Кабан.

Найгiрше було з куривом. Нюся найсуворiшим чином заборонила палити в морзi: «Помiтять одразу, i тодi i тобi, i менi кiнець. Тебе хоч розстрiляють, а ось що менi буде…» Пiдвести Нюсю Кабан нiяк не мiг, тому боровся з бажанням закурити як мiг. Найсильнiше накривало зранку, коли кашель упритул пiдступав до горлянки i стискував залiзною хваткою, душив грудну клiтку, а рука сама тяглася до единоi пачки сигарет. Якби у цей момент хто-небудь зайшов, Кабан не мiг би гарантувати, що витримае i не закашляе. Першу сигарету вiн випалював, коли його вели на процедури через двiр лiкарнi. Стежинку добре було видно з вiкон i навiть, як стверджувала Нюся, з кабiнету головного лiкаря, але вони йшли манiвцями: пiд стiнками, за кущами, перечiкували пiд розлогим старим кленом i за старою господарською, колись давно побiленою спорудою, пiд дахом якоi було викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан зупинявся i викурював, блаженно затягуючись, свою першу за день сигарету. Нюся i Женя не палили, зате Вiкуся димiла, як паровоз, розумiла його горе i завжди дозволяла викурити ще одну сигарету, яку вiн пiдкурював одразу вiд попередньоi. Та ж iсторiя повторювалася по дорозi назад.

Друга проблема, з якою Кабан зiткнувся, – гiгiена. Умивався, чистив зуби i ходив у туалет за великою потребою вiн тепер виключно перед процедурами. На все про все йому видiляли десять хвилин, але людина, як уже влучно вiдзначили кiлька тисячолiть тому, швидко звикае до всього, i Кабан служив цiй тезi найяскравiшим пiдтвердженням. Для iншого справно слугувала пластикова пляшка, яку принесла Нюся в перший же день. Мочився Кабан нестерпно важко i незручно – потрiбно вилiзти з халабуди, влаштуватися у вагонi так, щоб нiхто, випадково проходячи повз, не змiг помiтити у вiкнi мерця, який пiсяе стоячи навколiшках, приспустити однiею рукою спортивнi штани i тiею ж рукою зробити так, щоб усе сталося точно й акуратно. Першi рази Кабан настраждався, тому вважав за краще довго терпiти, але такий пiдхiд також не давав потрiбного результату – поспiшиш, як свiдчить народна мудрiсть, людей обiсциш. Але з часом Сiрий пристосувався, навiть, можна сказати, натренувався, i здiйснював цю непросту дiю з деякою навiть витонченiстю.

Інколи вечорами, коли на вулицi темнiло, до Кабана заходили в гостi Нюся, Вiкуся або Женя. Виявилось, що Нюся замiжня i в той же час нi: три роки тому чоловiк виiхав на заробiтки до Росii i пропав – чи то обзавiвся новою родиною, чи то прирiзали де – невiдомо, але ознак життя вiн не подавав. Нюся залишилася з чотирирiчною дочкою, зарплатню в лiкарнi не платили з червня, власне, як тiльки бойовi дii впритул наблизилися до мiста i кордону. Зводила кiнцi з кiнцями, як могла, брала додатковi чергування, одним словом, самотня мати, звичайна картина. Вiкуся була молодшою за Нюсю на три роки, i жила зовсiм iншим життям. Любила ризик, рiзкi стосунки з чоловiками, iнколи – не з одним. Зачiску носила грайливу, для цих мiсць нетипову – фарбований в рiзнi кольори чубок, поголена потилиця; у кожному вусi – по два кiльця, смiшна i смiшлива, коли в настроi; смутна, неговiрка, якщо щось iде не так або, наприклад, не подобаеться погода. За ними двома майже завжди ходив Женя – ще зовсiм хлопчисько, iнтерн на практицi. Худий, гостроносий, окуляри не носив, хоча зiр мав слабкий, бiгав кожен ранок на турник, його хлоп’яче серце горiло бажанням i коханням до Вiкусi, вiн слухався ii беззаперечно, i за один поцiлунок, не говорячи вже про два, мiг продати не лише Батькiвщину.

Вони всi разом намагалися придумати, як i коли Кабановi вибиратися на свободу. Прикордонник на четвертий-п’ятий день став вiдчувати себе значно краще, i, мабуть, був готовий через пару днiв вирушати в дорогу. Далi тут залишатися було небезпечно, довго приховувати перебування Кабана в морзi неможливо – вiн двiчi на день ходив через подвiр’я лiкарнi, його бачив медперсонал, вiн приймав процедури, для нього брали порцii в iдальнi, вiн ходив коридорами лiкарнi до своеi палати i назад. Рано чи пiзно хтось би вистежив i подзвонив сепаратистам, i тодi б нi нейтральна позицiя головлiкаря, нi винахiдливiсть Нюсi не врятували б його вiд полону. Навiть нинi було дивом, що його нiхто досi не знайшов, хоча ще двiчi приходили з перевiрками й обшуками, запитували конкретно про украiнського прикордонника, тобто знали, що вiн досi десь тут ховаеться, лiкуеться, харчуеться, значить, чекали, шукали, але, певно, не до нього нинi – довкола кипить вiйна. Нюся казала, що Олексiй Іванович, головлiкар, навiть показував сепарам його iсторiю хвороби, де останнiй запис датований 25 серпня: «Так, – вiдповiдав головлiкар, – я теж чув, що украiнський прикордонник десь ховаеться. Але не впевнений, що саме в моiй лiкарнi, особисто я його не бачив давно. Можливо, вiн ховаеться десь у мiстi, але менi про це нiчого не вiдомо. Якщо я його побачу, то обов’язково вам подзвоню».

Що вiдбувалося в свiтi, Кабан знав лише з розповiдей медсестер i iнтерна – все дуже погано, але нiчого достеменно не вiдомо. З уривкiв фраз, якi чув у коридорi вiд хворих i лiкарiв, вiн усвiдомлював, що в Украiну зайшла росiйська армiя, укропи в оточеннi, всiх iх уб’ють, тут буде «денеер», Путiн нас урятуе. Вiд таких новин Кабан став значно бiльше хвилюватися за дружину i доньку, нiж за себе: що з ними буде, коли росiяни окупують рiдне мiсто? Вiн попросив Нюсю подзвонити дружинi з локального телефону i повiдомити, не вдаючись до подробиць, де вiн знаходиться i що з ним усе гаразд. Пiсля 1 вересня перiодично почав з’являтися мобiльний зв’язок, i вiн сам двiчi говорив iз дружиною i матiр’ю по телефону. Дружина зовсiм не сердилася i навiть не буде убивати, як обiцяла, коли вiн повернеться, а, навпаки, буде любити i берегти, що Кабана, звичайно, дуже потiшило. Рiднi зв’язалися з Головним управлiнням прикордонних вiйськ, командуванням вiйськовоi частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрiзь вiдповiдали, що нинi ситуацiя в районi Іловайська критична, i найближчим часом iм нiчим допомогти не можуть.

Говорити без шумiв i перешкод мобiльним телефоном можна було лише з четвертого поверху лiкарнi, пiд самiсiньким дахом. Лiфтом тут користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан маленького закритого простору – вiдкриваються дверi, а там, як у кiно, стоять сепари i посмiхаються: «Де ти заховав свiй кулемет, Кабан?» – або можна з кимось зiштовхнутися небажаним нiс до носа, наприклад, iз головним лiкарем. Навiщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, i кожен дзвiнок додому йому давався на пiвгодини лише вгору, не менше, i сiмома потами. На свiй номер дзвонити вiн, природно, забороняв, бо це всiм вiдомо – невчасний дзвiнок може коштувати життя. Вечорами Кабан у думках шукав шляхи порятунку, але вiрних варiантiв як i ранiше, не знаходив. Якось, коли вiн повертався з процедур, у коридорi його схопив за руку чоловiчок iз паскудною пикою, у запраних штанях i дранiй сiрiй футболцi:

– Чуеш, погранцю, не квапся. Справа е, зайди сюди, – i потягнув за собою в палату. – Сядь на лiжко.

Кабан обережно присiв.

– Чуеш, погранцю, ти додому хочеш? – зашепотiв паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облiзле вухо спiвбесiдника, енергiйно кивнув. Розмова йому не подобалася. – Так той, мiй братело, вiн той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дiвки, водять, а що з того? Прийдуть нашi, знайдуть тебе – кiнчать, як пити дати. Давай, бiйцю, двадцять тисяч гривень – i ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «дев’яточку» – i поiдемо. Я виведу, не сци.

– Двадцять тисяч? Та звiдки такi грошi?

– Я знаю? Хай удома збирають i передадуть. Життя – така рiч, воно дорожче коштуе, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обiд почекаю, там, де ти куриш iз медсестрою, усiк? Тiльки грошi тут, на мiсцi, передоплата, ги.

Кабан не став одразу вiдмовлятися – iнших варiантiв вiн, однак, не мав, тому вирiшив подзвонити дружинi, порадитися, як учинити. Та i рiзка вiдмова могла потягти за собою небажанi наслiдки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталi, пошукати слабкi мiсця, можливо, вiн дiзнаеться щось важливе для себе, для майбутньоi втечi. З iншого боку, iдея вискочити звiдси так швидко i так безболiсно видавалася настiльки привабливою, що, повернувшись униз, Кабан вже був готовий i погодитися, але вiн нiяк не мiг собi уявити одного – як говорить дружинi, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзi, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Вiдчуття внутрiшнього протесту заважало йому переступити через цей бар’ер, i вiн вирiшив залишити такий варiант на крайнiй випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:

– А як поiдемо?

– Через блокпости поiдемо, вночi, напрям – до Харкова. Так швидше.

– Не вийде.

– Та я виведу, не сци!

– У мене паспорта немае, – збрехав Кабан, який мав звичку паспорт i права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам бiс через блокпости не провезе.

– Тодi дай тридцятку, я грошей людям дам – виiдемо!

– Немае стiльки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрiбно днiв п’ять, ти пiзнiше пiдiйди, добре?

На тому i вирiшили.

Кабан залишився задоволений таким фiналом розмови. Вiн не вiдрiзав усi мотузки i мiг у будь-який момент звернутися за допомогою, i в той же час зберiгав себе для паскуднопикого як потенцiйного грошового клiента, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таемницею в лiкарнi, i пiсля першого вересня до нього в коридорi звернулася молода огрядна жiнка з поглядом оцiнщика нерухомостi, з тих, на яких тримаеться якщо не свiт, то життя в маленьких мiстечках i великих родинах:

– Солдатику, а зайди на хвилинку.

– Навiщо?

– Рятувати тебе будемо.

Кабан зайшов в жiночу палату, i в нього одразу втупилося декiлька пар очей. Не знижуючи голосу, рятiвниця змовницьки виголосила:

– Сiмнадцять!

– Що? Не зрозумiв?

– Тисяч. Сiмнадцять тисяч, i мiй чоловiк довезе тебе до кордону з Бiлгородською областю!

– Так хiба Донецька з Бiлгородською межують?

– Через Росiю.

– Спасибi, я поговорю з дружиною, може, i зберемо стiльки.

З цiеi розмови Кабан зробив для себе лише один невтiшний висновок – його перебування в лiкарнi стало загальновiдомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися – про мiсце, де вiн ховаеться. Але рано чи пiзно, як засвiдчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахуе, звiдки вiн приходить i куди повертаеться, було б бажання. Кабан не вiрив у добрi намiри людей, але вiн вiрив у iхню iнертнiсть i байдужiсть до навколишнього свiту, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер i поведiнка, за його спостереженнями, бiльшостi мiсцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потiм ставленням до украiнських вiйськових, Украiни, «денеер», Росii i всього iншого. Хоча Росiя все ж у головах бiльшостi посiдала домiнантну позицii – Росiя свiтилася мрiею, як якесь Ельдорадо, що подаруе щастя пiсля здiйснення мiнiмальних зусиль, а можливо, навiть i без зусиль узагалi. Цi люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу – з iншого свiту – людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в бiду, i на цiй бiдi, раз уже чужак тут, не грiх i заробити – з нього не убуде, а родинi користь. У лiкарнi годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скiльки б разiв вiн не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню iжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навiть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався i не чекав вiд них допомоги. Все, що вiн хотiв вiд цих людей – мовчання, за яке вiн платив iм надiею на швидкий i легкий заробiток. Зберiгати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвiдомлював. Через декiлька днiв вони зрозумiють, що вiн просто тягне кота за хвiст, тягне час, i тодi пастка закриеться – вiн стане нiкому не цiкавий, бiльш того, на нього будуть злi, як на скриню, яка виявилася порожньою.

Уже який день, лежачи пiд небiжчиками, вiн закривав очi i впадав у напiвзабуття: згадував доньку, дружину, батькiв, друзiв. Вiн iдеалiзував картини повернення i майбутнього життя, мрiяв про те, як усi разом вони зберуться за одним столом i добре погуляють. Кабан розмiрковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотiла другу дитину, а вiн не погоджувався, зате тепер вiн двома руками, двома ногами, ну i всiм iншим, що ворушиться у чоловiка – «за». Через дiрочку в ковдрi, що пропахла медичним розчином i мертвеччиною, iз запахом якоi вiн так i не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вiрити сну – Артемки. Хлопчик лежав бiля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усiх так, як почув уночi), закинувши руки над головою, нiби дiйсно спав. Його дитяча шкiра мiсцями порепалася i посинiла, обличчя розпухло, але вiд цього стало ще безневиннiшим i беззахиснiшим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очi, як вiн говорить, як смiеться, як грае у футбол, як ходить iз батьком на рибалку i полювання. Тут уява Кабана запротестувала, вiн не хотiв уявляти дитину зi зброею в руках. Нi, вiн не став пацифiстом, i його бажання воювати i знищувати ворогiв нiкуди не зникло, незважаючи на всi неприемностi, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося в душi, i вiн дуже добре це вiдчував i усвiдомлював.

Сергiя Петровича й Єгора Георгiйовича, обох дiдусiв, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвенiли ключi, забахкали в тамбурi черевики працiвникiв похоронки, зацокали пiдбори, вiдчинилися дверi, i до вагона увiйшли синi лiкарнянi штани i довга темна сукня, пiд якою вгадувалися молодi стрункi мiцнi ноги.

– Я за дiдусем, – сказали довгi ноги.

– Як прiзвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, синi лiкарнянi.

– Демидов Сергiй Петрович.

– Рiк народження? – сьорбнули слиною синi штани.

– Тисяча дев’ятсот двадцятий.

– Пожив ваш дiдусь!

– Так, три вiйни пройшов.

– Три?

– Ну, так, три: фiнську, Вiтчизняну i японську.

– Дев’ятсот п’ятого? – спробували пожартувати синi лiкарнянi.

– Давайте до справи, – довгi молодi ноги пiд темною сукнею не оцiнили жарту. – Ми з головлiкарем по телефону домовлялися, що привести дiдуся до ладу можна прямо тут. Я тiльки-но приiхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нiкому, так що ми швиденько додому – попрощатися, а потiм вiдразу на кладовище.

«Тiльки не це, – подумав Кабан, – не кашлянути, нi. Де вони будуть це робити?»

– Ну, не знаю, наскiльки буде зручно, тут запах не дуже, самi вiдчуваете – кондицiонер не працюе, виправити нiкому, а на холодильник у лiкарнi грошей немае, – якось невпевнено сказали синi штани. «Щось несхоже на них», – вiдзначив Кабан.

– У мене теж немае, – темна сукня не була налаштована на довгi розмови.

– Чого немае?

– У мене теж – на ремонт кондицiонера i новий холодильник для вашого вагономорга – грошей немае, – уточнила, дратуючись, сукня.

– Але добровiльний внесок…

«А, ось чому синi брюки заiкаються – грошей хочуть», – збагнув Кабан.

– Скiльки?

– Заради бога, це ж добровiльний внесок, хто скiльки дасть. Зазвичай дають триста.

– Гривень? – уточнила сукня.

– Ну, поки що не рублiв, – уточнили синi лiкарнянi.

Сукня клацнула сумочкою i вiддала грошi, синi лiкарнянi задоволено схлипнули:

– Ось на тiй поличцi розмiщуйте дiдуся, будь ласка. Заходьте, хлопцi, тягнiть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна пiдняти, якщо потрiбно.

– Скiльки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобрiла.

– Хвилин тридцять, не бiльше, – вiдповiли чорнi штани з похоронного.

– Добре, я на вулицi почекаю. Тут кафе поруч е? Менi б випити чого-небудь, бажано, мiцного. Ну i запах тут у вас.

– А ходiмо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, синi лiкарнянi. – В холодильничку.

– А ходiмо! – молодi загорiлi ноги рiзко розвернулися на пiдборах до виходу, i Кабан побачив пружнi блискучi гомiлки. – День попереду важкий.

– І спекотний, – пiдтакнули синi лiкарнянi.

Кабановi здалося, що вiн навiть вiдчув, як у синьоштанього санiтара вiд передчуття коньячного задоволення заворушилися пальцi нiг.

– Чуеш, Греку, а нащо ти дiвцi про пiвгодини гнав? Тут же роботи – на сiм хвилин. Дiд цiлком нормальний, раз-два пiдправити – i готовченко.

– Ага, братан, а по пiвштуки вона нам за сiм хвилин, думаеш, вiдвалить? А от за пiвгодини – вiдвалить. Отже, дiставай причандалля, давай дiда фарбувати.

Мужики заметушилися довкола Сергiя Петровича, дiстали iнструменти i взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рiдше дихати i думати про щось свое.

Раптом вiн почув характерний шелест целофану сигаретноi пачки i клацання запальнички, в морзi миттево запахло мiцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися i не шумiти, i ледве стримав стогiн – палити захотiлося неймовiрно.

– Агов, ти щось чув? – поховальник вiдiрвався вiд обличчя старого.

– Що чув? – другий зосереджено вiдкорковував чекушку.

– Ну, начебто гикнув хтось.

– Я не гикав, – «шпок» – вiдкоркувалася чекушка.

– Тобто, це не ти гикав?

– Та нi, тобто так – це не я гикав. Тобто, нi. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!

– Так тихiше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закiнчив дiдуся прикрашати.

– Буде тобi, давай вже.

Кабан почув, як мужики вiдсьорбують з пляшки – полицю, де лежав Сергiй Петрович, вiн не бачив, i що там вiдбувалося, мiг реконструювати лише за звуками. «Як слiпий могiканин уночi в прерiях», – подумав Кабан, колись у дитинствi вiн зачитувався Фенiмором Купером.

– Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?

– Так нiкому. Вони начебто i не нашi, але в той же час начебто i нашi, а забрати нiкому.

– Це як?

– Ну, не мiсцевi вони, росiяни, з Уралу звiдкись, типу розвiдка «Новоросii». Невдало зайшли.

– Всi семеро?

– Не. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, мiсцевий, iловайський, а хлопчисько – син його. Попали пiд мiномети, iх усiх разом i накрило.

– Бля, укропи – фашисти! Дiтей не жалiють!

– Та хiба ж вони кого пошкодують? Всiм кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росiя показуе?

Кабан зачаiвся щосили, розумiючи, що один необережний рух, одне зiтхання зараз його видасть, i всi зусилля останнiх днiв i ночей, вся його пруха закiнчиться – здадуть iз потрухами. Вiн набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, i спробував зосередитися на обличчi доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчiсуе перед дзеркалом, карi очi, але несподiвано перемкнувся на свiй загiн. А як там хлопцi? Вiн раптом усвiдомив, що за весь цей час запитання про долю товаришiв лише пару разiв виразно звучало в його головi. Вiд дружини вiн знав, що хлопцi вийшли до Марiуполя i начебто без утрат, але що i як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумiв причину – вiн жене вiд себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Нi, як вiйськова людина вiн розумiв, що життя сорока чотирьох бiйцiв, цiлого загону, важливiша, нiж доля трьох прикордонникiв, яких узяли в Амвросiiвцi в полон пiсля вiдходу загону, тим бiльше, важливiша, нiж життя i свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалi жодних iнших шансiв, нiж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже можна було подзвонити звичайним телефоном у вiддiлення… Кабан не знаходив вiдповiдi, але для себе вирiшив на хлопцiв зла не тримати, врятуеться – тодi й запитае, як було дiло. Вiн не вiрив у злий намiр, надто багато хороших товаришiв у нього залишалося в загонi. По тамбуру зацокали пiдбори, i Кабан знову побачив знайомi ноги i край темноi сукнi. Схоже, ногам i сукнi в гостях у синiх лiкарняних штанiв сподобалося, бо пiдбори цокали дзвiнко.

– Ну, що, хлопчики, впоралися?

– Готовий ваш дiдусь.

– Виносьте, машина чекае.

– Так а…

– …грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставцi на мiсце, нiякого самовивозу.

– Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!

– Все отримаете. Але по факту, як i домовлялися.

Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краi ковдри i потягли Сергiя Петровича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовнi, знайти i докурити бички. Мабуть, його зупинило лише вiдчуття самозбереження – у половинках каламутних вiкон раз у раз миготiли чиiсь ноги, та й останнiй дiдусь, судячи з усього, саме сьогоднi чекав депортацii.

Приблизно за годину синi лiкарнянi штани привели яскраво-синi, з бiлоснiжними потертостями, з легким кльошем за модою сiмдесятих, джинси, якi належали, наскiльки Кабан мiг визначити по голосу, людинi рокiв п’ятдесяти.

– Я за батьком. Селiванов Єгор Георгiйович, тисяча дев’ятсот тридцятого року народження.

– Так-так, я в курсi, Андрiю Єгоровичу.

– Спасибi, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибiрська. Через Москву летiв, потiм поiздом, а тут – вiйна… Чортзна-що.

– Це головному лiкарю спасибi, це вiн ваших родичiв у Херсонi знайшов.

– Так, старшого брата… Вiн документами зараз займаеться, теж тут.

– На котру похорони?

– На дванадцяту, так що треба поспiшити. А хто це в камуфляжi? Вiйськовi?

– Важко сказати напевно, Андрiю Єгоровичу. У нас тепер так: сьогоднi вiйськовий – завтра цивiльний, а пiслязавтра – знову з автоматом по посадках бiгае.

– Що тi душмани.

– Ну, можна i так сказати.

Кабан лежав i дивувався – перший раз на його пам’ятi синi лiкарнянi штани нормально розмовляють iз людиною, нiчого вiд неi не хочуть, не баламутять i не конючать грошей. Певно, якась особливо шанована людина цей Андрiй Єгорович, хоча, ймовiрно, i не мешкае тут уже давно.

– А що це у вас таке з моргом? Небiжчики – в залiзничному вагонi, як на станцii.

– Так, по сутi, якщо подумати, станцiя i е, – вiдповiли синi штани.

– Що? – не зрозумiли джинси.

– Найбiльш дешевий варiант, не на вулицi ж iм лежати. Грошей держава зовсiм мало дае, ось бачите, довелося ставку спiвробiтника моргу скоротити – нiкому навiть по полицях розкладати. На холодильник у лiкарнi теж грошей немае, а кондицiонер зламався, полагодити нiкому…

– Так, а загалом, яка небiжчикам рiзниця? – погодився поважний гiсть. – День-два перекантуватися – i в дальнiй путь… Хлопцi, заходьте, ось вам по сотнi одразу i по двi дам потiм – виносьте обережно, кладiть у машину. Труна дома, там тата обмиемо й одягнемо. Дякую вам i головному лiкарю ще раз, до побачення!




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/polozh-y_-vgen/lovays-k-rozpov-d-pro-spravzhn-h-lyudey