Титан
Теодор Драйзер


Трилогiя бажання #2
Теодор Драйзер (1871–1945) – вiдомий американський письменник i громадський дiяч, чиiми творами вже понад сто рокiв захоплюються читачi в усьому свiтi. «Титан» (1914) – друга частина циклу «Трилогiя бажання», в основу якого покладено iсторiю життя американського мiльйонера Чарлза Йеркса.

Френк Ковпервуд, вийшовши iз фiладельфiйськоi в’язницi, разом з Ейлiн переiжджае до Чикаго, де знову намагаеться створити власну iмперiю. Низка вдалих спекуляцiй пiд час бiржовоi панiки робить його мiльйонером. В особистому життi Френк вiддаляеться вiд Ейлiн, змiнюе безлiч коханок, поки не закохуеться у Беренiс Флемiнг – юну красуню з гарними манерами. Людина, яка добилася успiху в життi, накопичивши мiльйони, людина, яка не зупиниться нi перед чим, добиваючись вищих щаблiв влади, людина, яка мае магнетичну харизму, що пiдкорюе всiх, хто зустрiчаеться на ii шляху… – саме таким постае в романi «Титан» Френк Ковпервуд.





Теодор Драйзер

Титан





1. Нове мiсто


Коли Френк Алджернон Ковпервуд вийшов iз фiладельфiйськоi виправноi колонii, то збагнув, що з колишнiм життям у рiдному мiстi доведеться розпрощатися. Молодiсть минула, а разом iз нею зiйшли на пси i його першi зухвалi фiнансовi задуми. Доведеться все починати спочатку.

Не варто повторювати розповiдь про те, як нова панiка, що настала за грандiозним банкрутством фiрми «Джей Кук i Ко», принесла Ковпервудовi новi статки. Пiсля цього успiху його жорстокiсть дещо вляглася. Сама доля, здавалося, опiкувалася чоловiком. Однак кар’ера бiржового спекулянта вселяла в нього тепер непереборну огиду, i пiдприемець вирiшив забути про неi раз i назавжди. Краще зайнятися чимось iншим: мiськими залiзницями, купiвлею земельних дiлянок – словом, вмiло використати всi безмежнi можливостi, якi обiцяе Захiд. Фiладельфiя йому обридла. Нехай Френк вiльний i знову заможний, але ж лихослiв’я лицемiрiв не уникнути, так само, як не проникнути в фiнансовi та свiтськi кола мiсцевоi громади. Вiн мае пiти своiм шляхом сам-один, нi на кого не розраховуючи, бо якщо хтось iз старих друзiв i захоче допомогти йому, то краще зробить це таемно i буде стежити за його дiями вiддалiк. Усi цi мiркування спонукали Ковпервуда виiхати. Його чарiвна коханка – iй заледве виповнилося двадцять шiсть рокiв – проводжала його на перонi. Ковпервуд iз задоволенням дивився на дiвчину. Вона була уособленням тiеi краси, що завжди хвилювала його в жiнках.

– Ну, бувай, люба, – сказав вiн iй iз бадьорою посмiшкою, коли пролунав сигнал про вiдправлення. – Скоро всi нашi негаразди скiнчаться. Не журися. Через два-три тижнi я повернуся, або ти приiдеш до мене. Я б i зараз узяв тебе з собою, але ще не знаю, як вiн виглядае, той захiд. Ми вирiшимо, де нам оселитися, i тодi ти побачиш, чи вмiю я заробляти грошi. Не вiчно ж нам жити як плебеi. Я доб’юся розлучення, ми одружимося, й усе буде гаразд. Із грiшми не пропадеш.

Вiн поглянув у вiчi коханоi спокiйним, допитливим поглядом, а вона, стиснувши долонями його обличчя, запевнила:

– Як я буду сумувати без тебе, Френку! Адже ти для мене – все!

– Через два тижнi повернуся або пришлю телеграму, – посмiхаючись, повторив Ковпервуд, коли потяг рушив. – Будь розумницею, дитинко.

Вона вiдповiла йому поглядом, сповненим обожнювання. Розпещене дитя, загальна улюблениця в родинi, особа пристрасна, палка та вiддана, Ейлiн належала до такого типу жiнок, який не мiг не подобатися настiльки сильнiй особистостi, як Ковпервуд. Потiм вона похитала копицею рудувато-золотистого волосся, послала йому навздогiн повiтряний поцiлунок i, круто розвернувшись, пiшла широким, упевненим кроком, легко похитуючи стегнами. Всi зустрiчнi чоловiки задивлялися на цю кралю.

– Бачив? – кивнув один станцiйний службовець iншому. – Та сама, донька старого Батлера. Нам би з тобою таку, еге ж?

То була мимовiльна данина захопленню, яку заздрiсть i бажання незмiнно платять здоров’ю та красi. А пристрастi цi правлять свiтом.

До цiеi поiздки Ковпервуд нiколи не бував на заходi далi Пiтсбурга. Фiнансовi операцii, якими вiн займався, не зважаючи на розмах, переважно протiкали у вiдсталому й обмеженому свiтi фiладельфiйських функцiонерiв, вiдомому своею кастовiстю, домаганнями першого мiсця в соцiальнiй iерархii та на керiвну роль у комерцiйному життi краiни, своiми традицiями, успадкованим багатством, нудотною респектабельнiстю i тими смаками та звичками, якi з усього цього випливають. Вiн майже завоював цей манiрний свiт, майже проник у його свята святих, уже був усюди прийнятий, аж вибухнула катастрофа. Тепер же вiн – колишнiй каторжанин, усiма зацькований, хоча i мiльйонер. «Але начувайтесь! У перегонах перемагае той, хто найспритнiший, – твердив вiн собi. – У боротьбi найкращий – найспритнiший i найсильнiший. Ще подивимося, хто кого здолае. Не так просто мене розтоптати».

Чикаго вiдкрився його погляду раптово – наступноi доби. Ковпервуд провiв двi ночi серед строкатоi розкошi пульманiвського вагона тих часiв, в якому незручностi компенсувалися плюшевими оббивками та надлишком дзеркал. Нарештi пiд ранок стали з’являтися першi вiдокремленi форпости столицi прерiй. Шляхiв ставало все бiльше i бiльше, а павутина дротiв, що мерехтiла в вiкнi на телеграфних стовпах, робилася все густiшою та щiльнiшою. На пiдступах до мiста там i тут стирчали самотнi будиночки робiтникiв – житло якогось пiдприемливого смiливця, котрий поставив свою халупу на голому мiсцi в надii нехай на маленький, але певний прибуток, що принесе йому цей клаптик землi, коли мiсто розростеться.

Навколо стелилася гладенька, як скатертина, рiвнина з мiзерною поростю порудiлоi торiшньоi трави, що слабо ворушилася на ранковому вiтрi. Але мiсцями пробивалася i молода зелень – ознака наступаючого оновлення та провiсник весни. Повiтря цього дня було надзвичайно прозоре, i крiзь його чистий кришталь химернi контури далекого мiста проступали вигадливими обрисами, хвилюючи мандрiвника тонкою вишуканiстю рисунка. Колекцiя картин, зiбрана Ковпервудом i потiм пущена з молотка у Фiладельфii, принесла йому стiльки радощiв i прикрощiв, що вiн пристрастився до живопису, вирiшив стати справжнiм знавцем i навчився розумiти красу, коли зустрiчав ii в життi.

Залiзничнi колii розгалужувалися все ширше. На шляхах стояли тисячi товарних вагонiв – жовтих, червоних, синiх, зелених, бiлих, пригнаних сюди з усiх закуткiв краiни. У Чикаго, згадалося Френковi, немов меридiани до полюса, сходяться тридцять залiзничних лiнiй. Низенькi дерев’янi одноповерховi та двоповерховi халупи, так виглядае, недавно вiдбудованi та часто навiть ще нетинькованi, були вже покритi густим шаром кiптяви, а часом i бруду. Бiля переiздiв, де скупчувалися вагони конки, фургони та фiакри з налиплою на колеса глиною, увагу Ковпервуда привернули прямi, немощенi вулицi, нерiвнi, в ямах i вибоiнах тротуари. Тут – сходинки й акуратно утрамбований майданчик перед будиночком, там – довгий настил iз дощок, кинутих прямо в багнюку незайманоi прерii. Ну й мiсто! Раптово з’явився рукав брудноi, зарозумiлоi та самовпевненоi рiчечки Чикаго. Їi чорною маслянистою водою, форкаючи, бадьоро снували буксири, уздовж берегiв височiли червонi, брунатнi та зеленi елеватори, величезнi жовто-рудi штабелi лiсу та чорнi гори антрациту.

Життя тут вирувало – прибулець це вiдчув одразу. Будуеться мiсто, вируе та кипить. Навiть повiтря тут, здавалося, було насичене енергiею, i Ковпервудовi це припало до душi. Як тут усе не схоже на Фiладельфiю! Те мiсто також по-своему гарне, i колись Френк вважав його величезним чарiвним свiтом, але цей незграбний молодий велетень за всiеi своеi незграбностi був незрiвнянно кращим. У ньому вiдчувалися сила та зухвалiсть юнi. Потяг зупинився, поки розводили мiст, аби пропустити в обидва кiнцi з десяток завантажених лiсом i зерном важких барж, i в яскравому блиску вранiшнього сонця, що лилося в просвiт мiж двома купами кам’яного вугiлля, Ковпервуд побачив пiд стiною складу дерева купку iрландських вантажникiв, котрi вiдпочивали на березi. Бронзовi вiд засмаги, могутнi здорованi в червоних i синiх камiзельках, пiдперезанi широкими ременями, з короткими люльками в зубах – вони були прекраснi. «Чим це вони менi так сподобалися?» – дивувався Ковпервуд. Кожен куточок цього необлаштованого, брудного мiста був мальовничим. Усе тут, здавалося, спiвало. Свiт був молодим. Життя створювало щось нове. То чи варто було взагалi iхати далi на пiвнiчний захiд? Утiм, це вiн вирiшить пiзнiше.

А поки що йому треба навiдати кiлькох впливових чиказьких функцiонерiв, до котрих у нього були рекомендацiйнi листи. Потрiбно зустрiтися i погомонiти з тутешнiми банкiрами, гендлярами хлiбом та комiсiонерами. Френка цiкавила чиказька фондова бiржа. Всi тонкощi бiржових махiнацiй вiн знав досконало, а в Чикаго укладалися найбiльшi угоди на хлiб.

Погримiвши закапелками непоказних будиночкiв, потяг нарештi зупинився бiля одного з численних дощатих перонiв. Пiд гуркiт вивантаження скринь i валiз, сопiння паротягiв, гомiн пасажирiв, котрi метушилися туди й сюди, Ковпервуд вибрався на Канал-стрит i гукнув кеб. Вони стояли тут цiлою шеренгою як свiдчення того, що Чикаго – мiсто аж нiяк не провiнцiйне. Ковпервуд наказав вiзнику завезти його в «Гранд-Пасифiк». Це був найдорожчий готель, де зупинялися лише заможнi люди, i тому вiн уже заздалегiдь вирiшив обрати саме його. Дорогою вiн уважно розглядав вулицi, немов картини, якi хотiв би придбати. Назустрiч траплялися жовтi, блакитнi, зеленi, бiлi та брунатнi вагончики конки. Їх тягли, побрязкуючи дзвiночками, заморенi, худi, як скелети, шкапи, i це видовище втiшило Ковпервуда.

Вагончики були геть поганi. Просто яскраво розмальованi великi фанернi скринi з вставленими в них скельцями та прилаштованими подекуди блискучими мiдними дрiбничками. Але чоловiк розумiв, що, коли мiсто розростеться, на концi можна буде нажити мiльйони. Мiськi залiзницi були його покликанням. Нi маклерськi операцii, нi банкiрська справа, нi навiть велика гра на бiржi не вабили його так, як мiськi залiзницi, що вiдкривали широкi можливостi для хитрих манiпуляцiй.




2. Розвiдка


Чикаго – мiсто, з розвитком якого так нерозривно надалi буде пов’язана доля Френка Алджернона Ковпервуда. Кому дiстануться лаври завойовника цiеi Флоренцii захiдних штатiв? Мiсто, подiбне на розпалене багаття, мiсто – символ Америки, мiсто-поет у штанях iз оленячоi шкiри, суворий, неотесаний Титан серед мiст! На березi мерехтливого озера лежить цей гранд-король у лахмiттi та латках, мiсто-мрiйник, ледачий халамидник, з якого складаються легенди, бурлака з дерзанням Цезаря, з творчою силою Еврипiда. Мiсто-бард – про великi сподiвання та великi досягнення спiвае воно, загрузнувши грубими черевиками в трясовинi буднiв. Пишайся своiми Афiнами, о Грецiе! Італiе, вихваляй свiй Рим! Перед нами – Вавилон, Троя та Нiневiя нового столiття! Сюди, дивуючись усьому, сповненi надiй, йшли переселенцi зi захiдних i схiдних штатiв. Тут голоднi та холоднi трудiвники полiв i фабрик, носячись iз мрiею про незвичайне та нездiйсненне, створили собi столицю, що виблискуе зарозумiлою розкiшшю серед бруду.

Із Нью-Йорка, Вермонта, Нью-Гемпшира, Мена стiкався сюди дивний i рiзношерстий люд. Рiшучi, терплячi, наполегливi, ледь торкнутi цивiлiзацiею, всi цi приблуди жадали чогось, але не вмiли осягнути справжньоi цiнностi того, що iм давалося, прагнули слави та величi, не знаючи, як iх досягти. Сюди йшов фантазер-мрiйник, котрий утратив свiй родовий маеток на пiвднi, сповнений надiй вихованець Єльського, Гарвардського або Принстонського унiверситетiв, волелюбний рудокоп Калiфорнii та Скелястих гiр, з мiшечком срiбла або золота в руках.

Уже стали з’являтися й розгубленi iноземцi – угорцi, поляки, шведи, нiмцi та росiяни. Збентеженi незнайомою мовою, боязко зиркаючи на свого сусiду чужоi нацiональностi, вони селилися колонiями, щоб жити серед своiх.

Тут водилися повii, шахраi, шулери, шукачi пригод par excellence.[1 - Насамперед (франц.).] Це мiсто заселяли покидьки з усiх мiст свiту, серед котрих тонула жалюгiдна купка мiсцевих уродженцiв. Слiпучо спалахували вогнi будинкiв розпусти, дзвенiли банджо, гiтари та мандолiни в барах. Сюди, як на бенкет, стiкалися найсмiливiшi мрii та найницiшi жадання столiття i бенкетували всмак у цьому диво-мiстi – центрi захiдних штатiв.



У Чикаго Ковпервуд насамперед вирушив до одного з найудатних функцiонерiв – голови правлiння найбiльшого в мiстi банку, «Лейк-сiтi Нейшнл», вклади якого перевищували чотирнадцять мiльйонiв доларiв. Банк розташувався на Дiрборн-стрит, в Мунро, всього за два-три квартали вiд готелю, де зупинився Френк.

– Дiзнайтеся, хто цей чоловiк, – наказав Джуд Едiсон, голова правлiння, своему секретаревi, побачивши Ковпервуда, котрий входив до приймальнi.

Кабiнет був облаштований так, що пан Едiсон, не встаючи з-за свого письмового столу, мiг бачити крiзь внутрiшне вiкно кожного, хто входив до нього в приймальню, перш нiж той бачив його самого, i вольова, енергiйна постать Ковпервуда вiдразу привернула до себе увагу банкiра. Френк у будь-яких обставинах умiв триматися впевнено та невимушено, чому немало сприяло його тривале та тiсне спiлкування зi свiтом банкiвських та iнших фiнансових махлярiв. Для своiх тридцяти шести рокiв вiн був на диво проникливий i навчений життевим досвiдом. Люб’язний, ввiчливий, вiн разом iз тим завжди вмiв наполягти на своему. Особливо звертали на себе увагу його очi – гарнi, як очi ньюфаундленда або шотландського вiвчура, такi ж яснi та привабливi. Погляд iх був то м’який i навiть ласкавий, сповнений спiвчуття та розумiння, то раптом твердiв i, здавалося, сипав блискавками. Оманливi очi, непроникнi, в той же час вони чимось вабили до себе найрiзноманiтнiших людей.

Секретар, виконавши розпорядження боса, повернувся з рекомендацiйним листом, а слiдом за ним увiйшов i сам Ковпервуд. Пан Едiсон мимоволi пiдвiвся – вiн робив це далеко не завжди.

– Радий познайомитися з вами, пане Ковпервуд, – чемно сказав вiн. – Я звернув на вас увагу, як тiльки ви увiйшли до приймальнi. У мене тут, бачите, вiкна влаштованi так, щоб я мiг усе бачити. Сiдайте, будь ласка, не вiдмовитеся вiд смачного яблучка? – вiн висунув лiву шухляду столу, вийняв звiдти кiлька блискучих червоних плодiв i простягнув один iз них Френковi. – Я щоранку з’iдаю по яблуку.

– Нi, дякую, – чемно вiдмовився Ковпервуд, уважно придивляючись до спiврозмовника, намагаючись розпiзнати характер цього чоловiка та глибину його розуму. – Нiколи не iм мiж снiданком та обiдом, але щиро вдячний. У Чикаго я проiздом, однак вирiшив, не гаючи часу, з’явитися до вас iз цим листом. Вважаю, що ви не вiдмовите менi розповiсти коротко про ваше мiсто. Я шукаю, куди б зi зиском помiстити свiй капiтал.

Поки Френк промовляв, Едiсон, огрядний, кремезний, червонопикий, iз посивiлими каштановими бакенбардами, що пишно розрослися аж до самих вух, i колючими сiрими блискучими очима, добропорядний, самовдоволений i солiдний, жував яблуко та задумливо розглядав вiдвiдувача. Едiсон, як це часто бувае, звик iз першого погляду складати собi думку про ту чи iншу людину та пишався своiм знанням людей. Як не дивно, але цей розважливий махляр iз дивною для нього легковажнiстю вiдразу зачарувався Ковпервудом, особистiстю куди складнiшою, нiж вiн сам. І не тому, що Дрексел писав про нього як про «безперечно талановитого фiнансиста», котрий, влаштувавшись у Чикаго, зможе принести користь мiсту. Нi, Едiсона загiпнотизували незвичайнi очi Френка. Незважаючи на його зовнiшню сухiсть, у Ковпервуда було щось привабливе, i банкiр не залишився до цього нечутливим. Обидва вони, по сутi, були, що називаеться, собi на умi.

Тiльки фiладельфiець був надiлений розумом, далекогляднiстю та пiдступнiстю в незрiвнянно бiльших розмiрах. Едiсон, сумлiнний парафiянин своеi церкви та зразковий громадянин, на думку мiсцевих обивателiв, був, просто кажучи, лицемiром. Ковпервуд же завжди гидував носити таку маску. Кожен iз них прагнув узяти вiд життя все, що мiг, i кожен на свiй лад був жорстоким i нещадним. Але Едiсон не мiг змагатися з Френком, бо ним завжди володiв страх: вiн боявся, аби життя не викинуло з ним якоiсь каверзи. Його спiврозмовнику цей страх був невiдомий. Едiсон помiрно займався благодiйнiстю, зовнi в усьому дотримувався буденноi, загальноприйнятоi рутини, удавав, що кохае свою дружину, котра йому давно остогидла, i потай вiддавався незаконним утiхам. А чоловiк, котрий сидiв зараз перед ним, не дотримувався жодних усталених правил, не дiлився своiми думками нi з ким, крiм близьких йому осiб, котрi цiлковито перебували пiд його впливом, i дiяв тiльки так, як йому заманеться.

– Бачите, пане Ковпервуд, – сказав Едiсон, – ми тут, у Чикаго, такоi високоi думки про нашi можливостi, що часом боiшся сказати те, що думаеш, остерiгаешся, як би тебе не вважали занадто самовпевненим. Наше мiсто – нiби як молодший син у сiм’i, упевнений, що вiн усiх зможе заткнути за пояс, та не хоче пробувати своi сили завчасу. Його не можна назвати красенем – вiн незграбний, як усi пiдлiтки, але ми знаемо, що вiн ще вирiвняеться. Кожнi пiвроку цей молодик виростае зi своiх штанцiв i черевикiв, зi свого картуза та курточки i тому не може виглядати чепуруном, але пiд непоказною одежею у нього е мiцнi кiстки та пружнi м’язи, i ви незабаром переконаетесь у цьому, пане Ковпервуд, як тiльки придивитесь до нього уважнiше. І зрозумiете, що зовнiшнiсть суттевоi ролi тут не вiдiграе.

Круглi очi пана Едiсона звузилися, погляд його на мить став ще колючiшим. У голосi зазвучали металевi нотки. Френк зрозумiв, що Едiсон справдi закоханий у свое мiсто. Чикаго було йому дорожчим за будь-яку коханку. Навколо очей банкiра пробiгли променистi зморшки, рот обм’як, а обличчя розпливлося в усмiшцi.

– Буду радий подiлитися з вами всiм, що знаю, – продовжував вiн. – У мене е що розповiсти.

Ковпервуд заохочувально посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн став розпитувати про розвиток рiзних галузей промисловостi, про стан торгiвлi та ремесел. Ситуацiя тут була iнша, нiж у Фiладельфii. У Чикаго вiдчувалося бiльше розмаху, бiльше простору. Прагнення до зростання, до використання всiх мiсцевих можливостей було типовим для захiдних штатiв, що вже само по собi подобалося Френковi, хоча вiн ще не вирiшив, чи варто взяти участь у цьому життi. Але так чи iнак, подii сприяли його планам. Ковпервудовi ще належало позбутися тавра колишнього арештанта, а також позбутися дружини i двох дiточок. Себто юридично, звiсно, у нього не було намiру кидати iх напризволяще.

Дiяльний, молодий i смiливий Середнiй Захiд швидше мiг пробачити йому ту зухвалiсть, iз якою вiн iгнорував сучасний кодекс моралi та вiдмовлявся йому коритися.

«Моi бажання – насамперед» – було девiзом Ковпервуда, але щоб жити згiдно з цим девiзом, необхiдно було долати забобони iнших i вмiти iм протистояти. Френк вiдчув, що банкiр, котрий сидить перед ним, якщо i не став ще воском у його руках, то все ж схильний вступити з ним в дружнi та дуже кориснi для нього взаемини.

– Ваше мiсто справило на мене дуже приемне враження, пане Едiсон, – помовчавши, сказав Ковпервуд, чудово усвiдомлюючи, втiм, що його слова не надто вiдповiдають iстинi. Вiн не був упевнений, що у нього колись вистачить духу влаштуватися серед цих будiвельних риштувань i котлованiв. – Я бачив його лише з вiкна вагона, але менi сподобалося, що життя тут б’е ключем. Гадаю, що у Чикаго – велике майбутне.

– Ви, наскiльки я розумiю, прибули через форт Вейн, отже, бачили гiршу частину мiста, – сказав пан Едiсон гордовито. – Дозвольте менi показати вам упорядкованiшi квартали. До речi, де ви зупинилися?

– У «Гранд-Пасифiк».

– І довго розраховуете пробути в Чикаго?

– Два днi, не бiльше.

– Даруйте, – пан Едiсон вийняв iз кишенi годинник. – Ви не вiдмовитеся, сподiваюсь, познайомитися з деким iз найвпливовiших людей нашого мiста? Ми всi зазвичай снiдаемо в клубi «Юнiон-лiг». У нас там е свiй кабiнет. Якщо не маете нiчого проти, то гайда зi мною. Я збираюся туди на першу годину дня, i ми, без сумнiву, застанемо там когось iз наших комерсантiв, впливових пiдприемцiв, суддiв чи адвокатiв.

– От i добре, – одразу погодився фiладельфiець. – Ви дуже люб’язнi. Я неодмiнно буду сьогоднi в клубi «Юнiон-лiг». Але до цього менi хотiлося б побачитися ще з деким… – Ковпервуд пiдвiвся i зиркнув на свiй годинник.

– Мiж iншим, не могли б ви пояснити менi, де розташована контора «Арнiл i К


»?

Почувши iм’я цього багатiя, гуртового гендляра м’ясом i одного з найбiльших вкладникiв його банку, Едiсон схвально закивав. У цьому молодиковi – Френк був щонайменше рокiв на вiсiм молодший за нього самого – банкiр одразу ж вiдчув майбутнього фiнансового магната.

Пiсля побачення з паном Арнiлом – поважним, величним, насторожено-неприязним, i бесiди зi спритним i хитрим директором бiржi Ковпервуд вирушив у клуб «Юнiон-лiг». Там вiн застав доволi строкате товариство: люди рiзного вiку – вiд тридцяти п’яти до шiстдесяти п’яти рокiв – снiдали за великим столом в окремому кабiнетi, обставленому масивними рiзьбленими меблями з чорного горiха. Зi стiн за ними спостерiгали портрети знаменитих чиказьких городян, а вiкна ряснiли кольоровими вiтражами – своерiдний замах на художнiй смак. Серед тих, хто сидiли за столом, були люди огряднi та худi, високi та приземкуватi, чорнявi та бiлявi. Обрисом вилиць i розрiзом очей декотрi нагадували тигра або рись, iншi – ведмедя, а ще iншi – лисицю. Траплялися й похмурi фiзii бульдогiв й обличчя поблажливо-зверхнi, що нагадували морди англiйських догiв. Тiльки слабких i лагiдних у цiй компанii обраних не було.

Пан Арнiл i пан Едiсон – проникливi, спритнi та цiлеспрямованi пiдприемцi – сподобалися Ковпервудовi. Крiм них, його зацiкавив Енсон Меррил – маленький, сухорлявий, вишукано ввiчливий чоловiчок, витончений вигляд котрого, здавалося, свiдчив про розгульне життя кiлькох поколiнь i мимоволi наводив на думку про маетки та лакеiв у лiвреях. Едiсон шепнув Ковпервудовi, що це – знаменитий мануфактурний король i найбiльший гуртово-роздрiбний гендляр у Чикаго.

Інша знаменитiсть, котра привернула увагу Френка, був пан Рембо, залiзничний магнат i зачинатель цiеi справи в Чикаго. Звертаючись до нього, Едiсон сказав iз веселою посмiшкою:

– Пан Ковпервуд прибув сюди з Фiладельфii, палаючи бажанням залишити у нас частину свого капiталу. Ось вам добра нагода збути з рук ту нiкчемну землю, яку ви скупили на Пiвнiчному Заходi.

Рембо, блiдий, худорлявий, iз чорною борiдкою та швидкими точними рухами, одягнений, як устиг помiтити Ковпервуд, вишуканiше за iнших, уважно глянув на нього i чемно усмiхнувся стриманою та непроникною посмiшкою. У вiдповiдь вiн зустрiв погляд, що надовго закарбувався у його пам’ятi. Очi Ковпервуда промовляли красномовнiше за його слова. І пан Рембо, замiсть того, щоб вiдбутися буденним жартом, вирiшив розповiсти йому щось про Пiвнiчний Захiд. Може, це зацiкавить фiладельфiйця.

Для людини, котра щойно вибралася з важкоi сутички з життям, зазнала на собi всi прояви добрих намiрiв i нещиростi, спiвчуття та вiроломства з боку тих, хто в кожному американському мiстi вершить всi справи, – для такого чоловiка ставлення до нього верховодiв iншого мiста означае i дуже багато, i майже нiчого. Ковпервуд уже давно дiйшов думки, що людська природа, незалежно вiд клiмату й усiх iнших умов, скрiзь однакова. Найвизначнiшою рисою роду людського було, на його думку, те, що однi й тi ж люди, залежно вiд часу й обставин, могли бути i величними, i нiкчемами. У рiдкiснi хвилини дозвiлля Френк – якщо тiльки вiн i тут не занурювався у практичнi розрахунки – любив помiркувати над тим, чим, по сутi, е життя. Якби вiн не був фiнансистом за покликанням i до того ж спритним пiдприемцем, то мiг би стати фiлософом украй суб’ективiстського напрямку, хоча заняття фiлософiею неминуче мали здаватися людинi його штибу доволi нiкчемними. Покликання Ковпервуда, як вiн його розумiв, було в тому, щоб манiпулювати матерiальними цiнностями, або, точнiше, iхнiми фiнансовими еквiвалентами, i таким шляхом наживати собi грошi. Вiн прийшов сюди з метою вивчити основнi потреби Середнього Заходу. Іншими словами, з метою прибрати до рук, якщо вдасться, джерела багатства та могутностi i тим самим змiцнити власне становище. Вiд функцiонерiв, iз котрими вiн зустрiвся вранцi, Френк устиг почерпнути потрiбнi йому вiдомостi про чиказькi скотобiйнi, про прибутки залiзничних i пароплавних компанiй, про надзвичайне здорожчання земельних дiлянок i всiлякоi iншоi нерухомостi, про величезнi масштаби спекуляцii зерном, про зростаючi зиски власникiв готелiв i крамниць, що продають реманент. Вiн почув про дiяльнiсть рiзних промислових компанiй: одна з них будувала елеватори, iнша – вiтряки, третя випускала вагони, четверта – сiльськогосподарськi машини, п’ята – паротяги. Будь-яка нова галузь промисловостi знаходила для себе родючий грунт у Чикаго. З бесiди з одним iз членiв правлiння Торговоi палати, до якого у нього також був рекомендацiйний лист, Ковпервуд дiзнався, що на бiржi Чикаго майже не ведуть операцii з мiсцевими акцiями. Угоди укладалися головним чином на пшеницю, кукурудзу й iншi зерновi. Акцiями ж пiдприемств схiдних штатiв мiсцевi махлярi оперували тiльки на нью-йоркськiй бiржi, використовуючи для цiеi мети орендованi телеграфнi лiнii.

Придивляючись до цих людей – всi вони були надзвичайно чемнi та люб’язнi, i кожен, приховуючи своi великi задуми та плани, обмежувався лише загальними, нi до чого не зобов’язуючими зауваженнями, – Френк думав про те, як його приймуть у цiй компанii. На шляху чоловiка стояло чимало перешкод. Нiхто з цих панiв, котрi були з ним такi уважнi, не знав, що вiн недавно вийшов iз в’язницi. Якою мiрою могла ця обставина вплинути на iхне ставлення до нього? Нiхто з них не знав також, що вiн залишив дружину i двох дiтей i домагався розлучення, щоб одружитися з привабливою молодою особою, котра вже привласнила собi фактично роль його дружини.

– То ви серйозно маете намiр побувати на Пiвнiчному Заходi? – з неприхованим зацiкавленням запитав наприкiнцi снiданку пан Рембо.

– Так, маю намiр з’iздити туди, як тiльки облаштую тут справи.

– У такому разi, дозвольте познайомити вас iз людьми, котрi можуть стати вашими супутниками. Бiльшiсть iз них – тутешнi жителi, але е й кiлька прибульцiв iз схiдних штатiв. Ми iдемо в четвер спецiальним вагоном, однi – до Фарго, iншi – до Дулута. Буду дуже радий, якщо приеднаетеся до нас. Сам я iду в Мiннеаполiс.

Ковпервуд прийняв пропозицiю та подякував. Потiм вiдбулася грунтовна бесiда про пшеницю, худобу, будiвельний лiс, вартiсть земельних дiлянок, про необмеженi можливостi для вiдкриття нових пiдприемств – словом, про все, чим вабив до себе махлярiв Пiвнiчний Захiд. Розмова вертiлася головним чином навколо Фарго, Мiннеаполiса та Дулута, обговорювалися перспективи промислового зростання цих мiст i подальше розмiщення капiталiв. Пан Рембо, котрому належала залiзниця, що вже змережила вздовж i впоперек цей край, твердо вiрив у його майбутне. Френк, iз пiвслова вловлюючи та затямлюючи все, що могло стати йому в нагодi, отримував дуже цiнну iнформацiю. Мiськi залiзницi, газ, банки та спекуляцiя земельними дiлянками – ось що завжди й усюди особливо привертало до себе його увагу.

Нарештi гiсть пiшов, позаяк ще мав кiлька дiлових зустрiчей, але враження, яке справила його особистiсть, не стерлося з вiдходом чоловiка. Наприклад, пан Едiсон i пан Рембо були щиро переконанi в тому, що такого цiкавого пiдприемця iм давно не доводилося зустрiчати. А вiн майже нiчого не казав – лише слухав.




3. Вечiр у Чикаго


Вiдвiдавши Едiсона в банку та пообiдавши потiм по-простому в нього вдома, Ковпервуд дiйшов висновку, що з цим фiнансистом не варто кривити душею. Едiсон був людиною впливовою, з великими зв’язками. До того ж вiн справдi подобався Ковпервудовi. Й ось, побувавши, за порадою пана Рембо в Фарго, Френк на шляху до Фiладельфii знову заiхав у Чикаго i наступного ж дня вранцi вирушив до Едiсона, щоб розповiсти йому, пом’якшивши, певна рiч, фарби, про своi фiладельфiйськi пригоди. Вiд Ковпервуда не приховалося враження, справлене ним на банкiра, i вiн сподiвався, що пан Едiсон дивитиметься на його минуле крiзь пальцi. Гiсть розповiв, як фiладельфiйський суд визнав його винним у розтратi й як вiн вiдбув термiн у Схiднiй виправнiй колонii. Згадав також про майбутне свое розлучення та про власний намiр вступити в новий шлюб.

Едiсон, людина не настiльки сильноi волi, хоча по-своему також доволi наполеглива, здивувався смiливостi Ковпервуда та його вмiнню володiти собою. Сам вiн нiколи не наважився б на таку вiдчайдушну авантюру. Ця драматична оповiдь схвилювала його уяву. Вiн бачив перед собою чоловiка, котрий, мабуть, ще так недавно був принижений i втоптаний у багно. Й ось вiн уже знову на ногах – сильний, рiшучий i впевнений у собi. Банкiр знав у Чикаго багатьох дуже поважних i шанованих городян, чие минуле не витримало б занадто пильного вивчення. Однак нiкого таке не турбувало. Декотрi з цих людей належали до найдобiрнiшого свiту, iншi не мали до нього доступу, але все ж мали певну вагу та вплив. Чому ж не дати Ковпервудовi можливостi почати все знову? Банкiр знову уважно поглянув на вiдвiдувача – мiцний торс, вродливе, випещене обличчя з маленькими вусиками, холодний погляд… Пан Едiсон простягнув гостевi руку.

– Пане Ковпервуд, – сказав вiн, ретельно добираючи слова, – не можу висловити, наскiльки я задоволений довiрою, яку ви щодо мене виявили. Я все зрозумiв i радий, що ви звернулися до мене. Не варто бiльше тлумачити про це. Коли я вперше побачив вас у себе, то вiдчув, що ви – особистiсть непересiчна. Тепер я в цьому переконався. Вам не потрiбно виправдовуватися передi мною. Я, як-не-як, недарма п’ятий десяток живу на свiтi – життя мене дечому навчило. Ви завжди будете бажаним гостем у моему будинку та почесним клiентом у моему банку. Подивимося, як складуться обставини, майбутне само пiдкаже нам, що слiд зробити. Був би радий, якби ви оселилися в Чикаго, хоча б через те, що вiдразу припали менi до душi. Якщо вирiшите влаштуватися тут, я впевнений, що ми будемо кориснi один одному. А тепер – не думайте бiльше про минуле, я ж, зi свого боку, нiколи i за жодних обставин не буду про нього згадувати. Вам ще належить поборотися, тож бажаю вам успiху i готовий надати всiляку пiдтримку, скiльки це в моiх силах. Отже, забудьте про те, що менi розповiли, й як тiльки вашi сiмейнi справи улагодяться, приiжджайте в гостi та познайомте з вашою дружиною.



Залагодивши справи, Френк сiв у потяг, що йшов до Фiладельфii.

– Ейлiн, – сказав вiн своiй коханiй, котра зустрiчала його на вокзалi, – по-моему, Захiд – це те, що нам iз тобою потрiбно. Я проiхав аж до Фарго i побував навiть у його околицях, але нам, мабуть, не варто залазити аж так далеко. Крiм пустельних прерiй та iндiанцiв, менi нiчого не вдалося там знайти. Що б ти сказала, Ейлiн, – додав вiн жартома, – якби я поселив тебе в дощанiй халупi i годував гримучими змiями на снiданок i ховрашками на обiд? Припало б тобi це до смаку?

– Безперечно! – весело вiдповiдала вона, мiцно стискаючи руку коханого. – Якби ти це витримав, то витримала б i я. З тобою поiду хоч на край свiту, Френку. Я замовлю собi гарний iндiанський стрiй, весь заквiтчаний намистом i шматочками шкiри, i головний убiр iз пiр’я. Ну, знаеш, такий, як вони носять, i…

– Так я i знав! Ти – себе не зраджуеш! Головне – шмаття, навiть у дощанiй хижi. Нiчого з тобою не вдiеш.

– Ти б дуже скоро розлюбив мене, якби я не турбувалася, у що вдягтися, – смiялася Ейлiн. – Ох, яка я рада, що ти повернувся!

– Бiда в тому, – посмiхаючись, продовжив Ковпервуд, – що мiсця оцi не видаються менi настiльки ж багатообiцяючими, як Чикаго. Доведеться нам, мабуть, оселитися в цьому мiстi. Правда, частину капiталу я розмiстив у Фарго. Отже, час вiд часу доведеться навiдуватися i туди, але базуватимемося будемо все ж таки в Чикаго. Не хочу нiкуди бiльше iздити сам. Менi це набридло, – вiн стиснув руку дiвчини. – Якщо нам не вдасться незабаром домогтися розлучення, я просто представлю тебе в свiтi як свою дружину, i край.

– А вiд Стеджера досi немае звiсток? – спитала Ейлiн.

Стеджер, адвокат Френка, домагався у панi Ковпервуд згоди на розлучення.

– Нi, жодного слова.

– Погана ознака, чи не так? – зiтхнула Ейлiн.

– Нiчого, не засмучуйся. Могло бути й гiрше.

Френковi згадалися днi, проведенi у фiладельфiйськiй в’язницi, й Ейлiн подумала про те ж. Потiм вiн почав розповiдати iй про Чикаго, i вони вирiшили за першоi ж нагоди переселитися туди, у це захiдне мiсто.

Про подальшi подii в життi Ковпервуда розповiмо коротко. Минуло близько трьох рокiв, перш нiж вiн, залагодивши, нарештi, всi своi справи у Фiладельфii, остаточно переселився в Чикаго. Цi роки були заповненi поiздками зi схiдних штатiв у захiднi i назад. Спочатку Ковпервуд бував головним чином у Чикаго, але потiм став усе частiше навiдуватися у Фарго, де Волтер Велплi, його секретар, керував розбудовою торгового кварталу, прокладанням лiнii мiськоi залiзницi й органiзацiею ярмарку. Всi цi Рiзноманiтнi справи об’еднувалися в одному пiдприемствi, названому «Будiвельною та транспортною компанiею», на чолi якоi стояв Френк Алджернон Ковпервуд. На пана Гарпера Стеджера, фiладельфiйського представник Ковпервуда, було покладено складання контрактiв.

Оселившись на якийсь час у Чикаго, Френк зняв номер у готелi «Тремонт», обмежуючись поки що, з огляду на невизначене становище Ейлiн, лише короткими дiловими зустрiчами з тими впливовими особами, з котрими вiн познайомився, коли приiжджав уперше. Вiн уважно придивлявся до бiржових маклерiв Чикаго, пiдшукуючи впливового партнера, котрий уже мае свою контору, людину не надто вибагливу та честолюбну, котра погодиться посвятити його в справи чиказькоi бiржi й ii очiльникiв, i ввiв би в курс мiсцевого дiлового життя. Якось прямуючи у Фарго, Ковпервуд узяв iз собою Ейлiн, i вона зверхньо, з безтурботною та знудженою мiною дивилася на молоде мiсто, що стрiмко розбудовуеться.

– Нi, ти тiльки поглянь, Френку! – вигукнула Ейлiн, побачивши просту дерев’яну будiвлю чотириповерхового готелю.

Довга, непоказна вулиця в торговому кварталi, де склади цегли понуро перемежовувалися зi складами лiсоматерiалiв, справила на неi гнiтюче враження. Не кращими були й iншi частини мiста. Уздовж небрукованих вулиць зяяли порожнечею каркаси недобудованих будинкiв.

– Невже ти всерйоз думав оселитися тут? – Ейлiн, виряджена, як завжди, напоказ, пихата, самовпевнена, в модному барвистому костюмi, дивно контрастувала зi стурбованими, суворими, байдужими до своеi зовнiшностi жителями цього мiста.

Ейлiн дивувалася, де ж вона покаже весь свiй блиск, коли нарештi проб’е ii година? Припустiмо навiть, що Френк страшенно розбагатiе, стане куди заможнiшим, нiж був колись. Яка iй вiд цього користь тут? У Фiладельфii до свого банкрутства, коли нiхто ще не пiдозрював про ii зв’язки з ним, ii коханий почав було влаштовувати блискучi прийоми. Якби вона була в той час його дружиною, ii б з вiдкритими обiймами прийняв фiладельфiйський вищий свiт. Але тут, в цьому мiстечку… Боже милий! Ейлiн iз огидою зморщила свiй гарненький носик.

– Яка огидна дiра! – бiльше у неi не знайшлося що сказати про наймолодше, найкипучiше мiсто Заходу.

Зате Чикаго, з його гучним i з кожним днем усе метушливiшим життям, припало iй до душi. Ковпервуд, хоча i був цiлком поглинутий своiми фiнансовими махiнацiями, все ж не забував i про Ейлiн. Вiн дбав про те, щоб його кохана не нудьгувала на самотi. Просив ii iздити по крамницях i купувати все, що заманеться, а потiм розповiдати, що вона бачила. Й Ейлiн робила це з превеликим задоволенням – роз’iжджала мiстом у вiдкритому екiпажi, чепурна, вродлива, в крислатому коричневому капелюсi, що вигiдно вiдтiняв ii бiло-рожеву шкiру та руде золото волосся. Інодi вечорами Ковпервуд возив ii на шпацир головними вулицями мiста. Коли Ейлiн уперше побачила простори та багатство Прерi-авеню, Норс-Шор-драйв, Мiчиган-авеню i новi, оточенi зеленими газонами особняки на бульварi Ешленд, вона точно так само, як i ii коханий, вiдчула, що по жилах у неi пробiг вогонь, – мрii, надii, дерзання цього мiста запалили ii кров. Усi цi розкiшнi палаци були вiдбудованi зовсiм нещодавно. Там усi верховоди Чикаго, котрi, як i ii Френк, лише нещодавно стали багатiями. Ейлiн начебто навiть забула про те, що вона – ще не дружина Ковпервуда, i почувалася його законною половиною. Вулицi облямованi гарними тротуарами з жовтувато-коричневих плит, обсадженi молодими деревцями. Зеленi, гладенько пiдстриженi газони. Сiрi, посипанi скрипучою галькою дороги. Мереживнi фiранки у вiкнах ледь хитав червневий вiтерець, вони були захищенi вiд сонця строкатими полотняними маркiзами. Все це хвилювало уяву Ейлiн. Якось вони iздили берегом озера, i вона, задивившись на молочно-блакитну iз зеленуватим вiдливом воду, на чайок, вiтрила, що бiлiють вiддалiк, i новi ошатнi будинки вздовж берега, мрiяла про те, що колись стане господинею одного з таких чудових особнякiв. О, як поважно буде вона триматися тодi, як розкiшно одягатися! Вони побудують собi шикарний будинок, в сто разiв кращий за той, що був у Френка у Фiладельфii. Будинок-палац, iз розкiшною бальною залою та величезною iдальнею. І вони з Френком будуть давати в ньому бали й обiди i як рiвнi серед рiвних приймати у себе всiх чиказьких багатiiв!

– Як гадаеш, Френку, буде у нас колись такий же гарний будинок? – спитала вона, знемагаючи вiд заздрощiв.

– Ось послухай, що я надумав, – розповiдав Ковпервуд. – Якщо тобi подобаеться цей район, то купимо дiлянку на Мiчиган-авеню, але будуватися ще не будемо. Однак щойно в Чикаго у мене з’являться мiцнi зв’язки й я зважу, чим менi тут зайнятися, ми побудуемо собi прекрасний будинок, не турбуйся. Насамперед потрiбно залагодити цю справу з розлученням i тодi вже починати нове життя. А до того часу, якщо хочемо влаштуватися тут, краще не привертати до себе уваги. Погоджуешся зi мною?

Час наближався до шостоi години, слiпучий лiтнiй день ще не почав згасати, але спека спала, тiнь вiд будинкiв на захiднiй сторонi вулицi лягла на брукiвку, i повiтря було тепле й ароматне, як пiдiгрiте вино. Дорогою довгою вервечкою котилися чепурнi екiпажi – iзда була улюбленою втiхою чиказького «свiту», а для багатьох – чи не единою можливiстю похизуватися своiми статками (соцiальнi прошарки мiста визначилися ще не достатньо чiтко).

У побрязкуваннi упряжi – металевоi, срiбноi i навiть iз накладним золотом – чувся голос успiху або сподiвання на успiх. З цiеi вулицi, однiеi з головних артерiй мiста, – Вiа Аппiа, його пiвденноi частини, поспiшали додому з дiлових кварталiв, фабрик i контор завзятi мисливцi за наживою. Багатi городяни лише зрiдка зустрiчалися один iз одним на дiловому грунтi, обмiнювалися люб’язними поклонами. Пишно одягненi дами та молодi фертики, доньки та сини чиказьких багатiiв, або iхнi красунi-дружини в кабрiолетах, вiзках i новомодних ландо прямували з дiловоi частини мiста, щоб вiдвезти додому чоловiкiв чи батькiв, друзiв чи родичiв, котрi потомилися за копiткий день. Тут панувала атмосфера успiху, надiй, безпечностi та того самозаспокоення, що породжуеться матерiальними благами, володiнням ними. Слухнянi випещенi чистокровнi рисаки проносилися, обганяючи один одного, довгою, широкою, облямованою газонами вулицею, повз розкiшнi особняки, самовдоволених чванькiв, котрi виставляють напоказ свое багатство.

– О-о! – вигукнула Ейлiн, побачивши всiх цих сильних, впевнених у собi чоловiкiв, вродливих жiнок, елегантних паничiв i привабливих панночок, усмiхнених, веселих, котрi обмiнюються поклонами, – всього цього дивного i, як iй здавалося, такого романтичного свiту. – Я б хотiла жити в Чикаго. Менi здаеться, що тут навiть краще, нiж у Фiладельфii.

При згадцi про мiсто, де вiн, незважаючи на всю свою спритнiсть, зазнав краху, Ковпервуд мiцно стиснув зуби, i його випещенi вусики, здавалося, набули ще зухвалiшого вигляду. Пара коней, якою вiн правив, була таки незрiвнянна – тонконогi, нервовi тварини, розпещенi та примхливi. Френк терпiти не мiг жалюгiдних непородистих шкапин. Коли вiн правив, тримаючись дуже прямо, в ньому можна було впiзнати знавця та любителя коней, а його зосереджена енергiя наче передавалася тваринам.

Ейлiн сидiла поруч iз чоловiком, також горда, пихата та самовдоволена.

– Правда, гарна? – зауважила одна з дам, коли фiакр Ковпервуда порiвнявся з ii екiпажем.

«Що за красуня!» – думали чоловiки, а декотрi навiть висловлювали цю думку вголос.

– Бачила цю жiнку? – захоплено спитав один пiдлiток у своеi сестри.

– Будь спокiйна, Ейлiн, – сказав Ковпервуд iз такою залiзною рiшучiстю, що не допускае i думки про поразку, – ми також знайдемо свое мiсце тут. Вiр менi, у тебе в Чикаго буде все, що забажаеш, i навiть бiльше.

Усе його ество в цю мить, здавалося, випромiнювало енергiю, i вона, немов електричний струм, передавалася вiд кiнчикiв його пальцiв через вiжки коням, змушуючи iх бiгти щораз швидше. Конi хвилювалися i пирхали, закидаючи голови.

В Ейлiн аж груди розпирало вiд бажань, надiй i марнославства, що охоплювали ii. О, хутчiше б стати панi Френк Алджернон Ковпервуд, господинею розкiшного особняка тут, у Чикаго! Розсилати запрошення, якими нiхто не посмiе знехтувати, запрошеннями, рiвносильними наказам!

«Ех, якби… – зiтхнула вона про себе. – Якби все це вже збулося… Скорiше б!»

Так життя, звiвши людину на вершину благополуччя, i там продовжуе дражнити й мучити ii. Попереду завжди залишаеться щось недосяжне, велика спокуса та вiчна невдоволенiсть. О, життя, надii, юнi роки! Мрii крилатi! Все згине без слiду.




3. «Пiтер Лафлiн i К


»


Компаньйон, котрого нарештi пiдшукав собi Ковпервуд в особi досвiдченого старого маклера Торговоi палати Пiтера Лафлiна, не залишав бажати нiчого кращого.

Лафлiн, довгий, мов жердина, сухорлявий старий, бiльшу частину життя провiв у Чикаго, де вiн з’явився ще зовсiм хлопчиськом зi штату Мiссурi. Це був типовий чиказький маклер староi школи, дуже нагадував обличчям покiйного президента Ендрю Джексона, i такий же довготелесий, як Генрi Клей, Девi Крокет i «Довгий Джон» Вентворт.

Ковпервуда з юностi чомусь захоплювали диваки, та й вони горнулися до нього. За бажання вiн мiг пристосуватися до будь-якоi людини, навiть якщо вона вирiзнялася надмiрною дивакуватiстю. В часи своiх перших паломництв на Ла-Саль-стрит Френк рознюхував на бiржi про кращих агентiв i, бажаючи до них придивитися, давав iм рiзнi дрiбнi доручення. Таким чином вiн натрапив якось на Пiтера Лафлiна, комiсiонера з продажу пшеницi та кукурудзи. У старигана була власна невелика контора неподалiк вiд бiржi. Вiн спекулював зерном i акцiями схiдних залiзниць i виконував подiбнi операцii за дорученнями своiх клiентiв. Лафлiн, кмiтливий, скупуватий американець, предки якого, ймовiрно, були вихiдцями з Шотландii, володiв усiма типово американськими недолiками: вiн був неотесаний, брутальний, любив лихословити i жував тютюн. Ковпервуд iз першого ж погляду зрозумiв, що Лафлiн мае бути в курсi справ усiх хоча б трохи вiдомих чиказьких комерсантiв i що вже тiльки через це старий для нього – знахiдка. Крiм того, по всьому було видно, що людина вiн прямодушна, скромна, невибаглива, – а цi якостi Ковпервуд цiнував у компаньйонах понад усе.

За останнi три роки Лафлiну двiчi дуже не пощастило, коли вiн намагався особисто органiзувати «корнери». Тому на бiржi склалася думка, що маклер боiться, простiше кажучи, став боягузом. «Ось такий менi i потрiбен!» – вирiшив Френк i одного ранку вирушив до Лафлiна, щоб вiдкрити у нього невеликий рахунок.

Входячи в його простору, але запущену i пропилену контору, Ковпервуд почув, як старий пояснював зовсiм ще юному i надзвичайно зосередженому та похмурому на вигляд клерку – на рiдкiсть невiдповiдному помiчнику для Пiтера Лафлiна:

– Сьогоднi, Генрi, вiзьмеш менi акцiiв Пiтсбург-Ірi.

Помiтивши Ковпервуда, котрий стояв у дверях, Лафлiн повернувся до вiдвiдувача:

– Чим можу служити?

«Вiн каже “акцiiв”. Непогано! – подумав Ковпервуд i посмiхнувся. – Стариган починае менi подобатися».

Френк представився як приiжджий iз Фiладельфii i сказав, що цiкавиться чиказькими пiдприемствами, охоче купить якiсь надiйнi папери, що мають шанси на пiдвищення, але особливо хотiв би придбати контрольний пакет якоiсь компанii – переважно пiдприемств громадського ужитку, розмах дiяльностi яких iз ростом мiста буде, безсумнiвно, розширюватися.

Лiтнiй Лафлiн, йому вже стукнуло шiстдесят, член Торговоi палати та власник капiталу в тисяч двiстi щонайменше, з цiкавiстю поглянув на Ковпервуда.

– Якби ви, пане, заявилися сюди так рокiв iз десять чи п’ятнадцять тому, вам легко було б вступити в будь-яку справу. Тут i газовi спiлки засновували – iх прибрали до рук тi спритники Отвей i Аперсон, – тут i конку тодi проводили. Я сам напоумив Едi Паркiнсона взятися за будiвництво лiнii на Пiвнiчнiй Стейт-стрит, довiв йому, що на нiй можна купу грошей заробити. Вiн менi пообiцяв тодi пачку акцiiв, якщо справа вигорить, та так нiчого i не дав. Я, втiм, на це й не сподiвався, – розсудливо додав вiн i покосився на Ковпервуда. – Я – стрiляний горобець, мене на половi не проведеш. А тепер i його самого звiдти витiснили. Зграя Майкла та Кеннедi обдерла його, як липку. Так, рочкiв десять-п’ятнадцять тому можна було хутко конку до рук прибрати. А зараз i думати годi. Зараз акцii продаються по сто шiстдесят доларiв кожна. Ось так, паничу!

Френк люб’язно посмiхнувся.

– Одразу видно, пане Лафлiн, що ви вже давно на бiржi Чикаго. Ви добре обiзнанi навiть про те, що тут вiдбувалося десятки рокiв тому.

– Зi самого тисяча вiсiмсот п’ятдесят другого року, пане, – вiдказав старий.

Густе жорстке волосся стирчало у нього над чолом на зразок пiвнячого гребеня. Довге та гостре пiдборiддя сильно видавалося вперед назустрiч великому з горбинкою носу. Вилицi рiзко виступали над запалими та жовтими, як пергамент, щоками. А очi були пильнi та пронизливi, як у рисi.

– Чесно кажучи, пане Лафлiн, – вiв далi Ковпервуд, – головна мета мого приiзду в Чикаго – пiдшукати собi компаньйона. Я сам займаюся банкiвськими та маклерським операцiями на Сходi. У мене е власна фiрма в Фiладельфii, я – член нью-йоркськоi та фiладельфiйськоi фондових бiрж. Є у мене певнi справи i в Фарго. Будь-яка банкiрська контора дасть вам вичерпну iнформацiю про мене. Ви – член тутешньоi Торговоi палати i, цiлком iмовiрно, ведете операцii на нью-йоркськiй i фiладельфiйськiй бiржах. Нова фiрма, якщо тiльки забажаете увiйти зi мною в спiлку, могла б займатися всiм цим тут, безпосередньо на мiсцi. У Чикаго я – людина нова, але маю певний капiтал i взагалi думаю тут облаштуватися. Не погодитеся ви стати моiм партнером? Ми, мабуть, уживемося в однiй конторi, як гадаете?

Коли Ковпервуд хотiв комусь сподобатися, вiн мав звичку поеднувати долонi та постукувати кiнчиками пальцiв один об iнший. При цьому чоловiк усмiхався, точнiше сказати, сяяв усмiшкою – стiльки тепла й напускноi приязнi свiтилося в його очах.

А Пiтер Лафлiн на старiсть почав перейматися своею самотнiстю i дуже бажав, аби хтось прийшов до нього з такою пропозицiею. Так i не зважившись довiрити жоднiй жiнцi турботу про свою настiльки своерiдну персону, вiн залишився неодруженим. Жiнок вiн не розумiв, усi його взаемини з ними обмежувалися ницою та жалюгiдною розпустою, що купуеться за грошi. А на такi витрати Лафлiн нiколи не був особливо щедрим. Жив вiн у захiднiй частинi мiста на Гаррiсон-стрит, займав три крихiтнi кiмнатки i, траплялося, сам варив собi iсти. Єдиним його другом i товаришем був маленький спанiель, невибаглива та вiддана тваринка, сучка на прiзвисько Дженнi, що завжди спала у нього в ногах. Дженнi була дуже тямущою, лагiдною та слухняною. Весь день вона терпляче просиджувала в конторi, чекаючи старого, а ввечерi вони разом вирушали додому. Лафлiн розмовляв зi своiм спанiелем зовсiм як iз людиною – часом навiть дуже вiдверто, вважаючи за вiдповiдi вiдданий погляд собачих очей i виляння хвостом. Вiн не любив довго нiжитися в лiжку i зазвичай вставав годинi о п’ятiй, а то i четвертiй ранку, натягував на себе штани (ванну вiн уже давно вiдвик приймати, приурочивши миття до стрижки в перукарнi) i починав розмову з Дженнi.

– Уставай, Дженнi, – закликав вiн. – Час пiдiйматися. Зараз ми з тобою зваримо кави i сядемо снiдати. Гадаеш, я не бачу, що ти давно прокинулася i тiльки прикидаешся, наче спиш? Вставай, годi валятися. Не пiзнiше за мене вчора лягла.

А Дженнi розчулено косувала на нього, постукувала хвостиком по лiжку i трохи ворушила вухом. Коли ж Лафлiн був зовсiм готовий – вмитий, одягнений, його стара скручена в мотузок краватка пов’язана вiльним i зручним вузлом, а волосся ретельно зачесане догори, Дженнi стрiмко зiскакувала з лiжка i заходилася бурхливо стрибати по кiмнатi, немов кажучи: «Дивись, як я швидко».

– Ну, звiсно, – удавано бурчав Лафлiн. – Завжди остання. Хоч би раз ти, Дженнi, пiднялася першою. Так нi, нехай, мовляв, дiдуган спочатку встане.

У сильнi холоди, коли заклякали вуха та пальцi, а колеса конки пронизливо вищали на поворотах, Лафлiн, одягнувши заношене драпове пальто старовинного крою та насунувши на брови шапку, садовив Дженнi в темно-зелений мiшок, де вже лежала пачка акцiй, якi становили на цей день предмет його роздумiв i турбот, i iхав у мiсто. Інакше Дженнi не впустили б у вагон. Але зазвичай стариган iшов пiшки зi своiм песиком: прогулянка давала йому задоволення. В контору вiн приходив рано, о пiв на восьму чи о восьмiй, хоча робота починалися тiльки з дев’ятоi, i просиджував там до п’ятоi години вечора. Якщо вiдвiдувачiв не було, вiн читав газети або щось собi обчислював i пiдраховував, а iнколи, свиснувши Дженнi, йшов шпацирувати або заходив до когось зi знайомих пiдприемцiв. Бiржа, контора, вулиця, вiдпочинок удома та вечiрня газета – ось усе, чим вiн жив. Театр, книги, картини, музика його не цiкавили взагалi, а жiнки цiкавили тiльки дуже однобiчно. Обмеженiсть кругозору цього чоловiка була настiльки очевидною, що для такого шанувальника дивакiв, як Ковпервуд, вiн справдi був знахiдкою. Але Френк тiльки користувався слабкостями таких людей, – вникати в iхне душевне життя йому було нiколи.

Як Ковпервуд i припускав, Лафлiн був чудово обiзнаний у всьому, що стосувалося фiнансового життя Чикаго, махлярiв та угод, вигiдних комбiнацiй, можливостей вкладення капiталу, а те, чого стариган не знав, як завжди потiм виявлялося, i знати не було варто. Природжений комерсант, вiн, однак, був цiлковито позбавлений органiзаторських та адмiнiстративних здiбностей i тому не мiг витягти для себе жодноi користi з власних знань i досвiду. До зискiв i збиткiв Лафлiн ставився з холодним серцем. Утративши грошi, вiн тiльки клацав пальцями i повторював: «Ет, дiдько, не треба було менi вплутуватися!» А залишившись у виграшi або твердо розраховуючи на такий, блаженно посмiхався, жував тютюн i в розпалi торгу раптом зауважував: «Поспiшайте, хлопцi! Користайтеся з нагоди!» Його важко було втягнути у якусь дрiбну бiржову спекуляцiю. Вiн вигравав i втрачав, тiльки коли гра була крупною i йшла у вiдкриту, або коли вiн проводив якусь хитрющу комбiнацiю власного винаходу.

Ковпервуд i Лафлiн згоди дiйшли не вiдразу, хоча загалом доволi швидко. Дiдуган хотiв гарненько подумати, незважаючи на те, що молодик сподобався йому з першого погляду. Власне кажучи, вже з самого початку було ясно, що вiн стане жертвою i слухняним знаряддям Френка. Вони зустрiчалися день у день i обмiзковували подробицi угоди, поки, нарештi, Лафлiн, вiрний своiй природi, не зажадав собi рiвноi частки в справi.

– Ну, годi! Я ж знаю, що ви це говорите несерйозно, Лафлiне, – м’яко зауважив Ковпервуд.

Розмова вiдбувалася в кабiнетi Лафлiна наприкiнцi дiлового дня, i старий iз захватом жував тютюн, вiдчуваючи, що йому сьогоднi треба буде розв’язати вельми цiкаве завдання.

– У мене мiсце на нью-йоркськiй бiржi, – продовжував Френк, – воно одне вже коштуе сорок тисяч доларiв. Потiм е ще мiсце на фiладельфiйськiй, яке цiнуеться вище, нiж ваше тут. Це, як ви самi розумiете, основний актив фiрми. Вона буде оформлена на ваше iм’я. Але я не стану скупитися. Замiсть третини, яка вам по совiстi належиться, я дам вам сорок дев’ять вiдсоткiв, i фiрму назвемо «Пiтер Лафлiн i К


». Ви менi подобаетеся, я впевнений, що ви будете менi дуже кориснi. Не турбуйтеся, зi мною ви заробите бiльше, нiж заробляли без мене. Я мiг би, природно, знайти собi компаньйона серед цих молодих шалапутiв на бiржi, але не хочу. Словом, вирiшуйте, i ми негайно беремося до працi.

Лафлiн був надзвичайно задоволений тим, що Ковпервуд захотiв взяти його в компаньйони. Стариган останнiм часом усе частiше помiчав, що молоде поколiння маклерiв – цi вичепуренi самовдоволенi вiтрогони – дивляться на нього, як на старого дивака, котрий з’iхав iз глузду. А тут – смiливий, енергiйний, молодий функцiонер зi схiдних штатiв, рокiв на двадцять молодший за нього i не менше, а бiльш спритний, нiж вiн, як боязко подумав Лафлiн, пропонуе йому дiлову спiвпрацю. Крiм цього, Ковпервуд був настiльки наповнений енергiею, настiльки впевнений у собi i такий наполегливий, що на дiдугана немов вiйнуло весною.

– Та я за iм’ям не дуже й женуся, – вiдказав Лафлiн. – Це як собi хочете. Але якщо вам вiддати п’ятдесят один вiдсоток, то господарем справи будете ви. Ну гаразд, я людина поступлива, сперечатися не стану. Я свого також не втрачу.

– Отже, вирiшено! Тiльки примiщення доведеться змiнити, пане Лафлiн. Тут у вас аж надто похмуро.

– А це вже залежить лише вiд вас, пане Ковпервуд. Менi байдуже. Змiнити – то й змiнити.

Через тиждень усi формальностi були залагодженi, а ще через два тижнi над дверима розкiшного примiщення на нижньому поверсi будинку на розi вулиць Ла-Саль i Медiсон, у самому центрi дiловоi частини мiста, з’явилася вивiска: «Пiтер Лафлiн i К


, хлiботоргiвельна та комiсiйна контора».

– Ось i збагни того старого Лафлiна! – зауважив один маклер iншому, прочитавши назву фiрми на важких бронзових дощечках, прибитих по обидва боки дверей, що виходили на рiг, та обводячи поглядом величезнi дзеркальнi вiкна. – Я думав, старий зовсiм на пси зiйшов, а вiн дивися як розвернувся. Хто ж цей його партнер?

– Не знаю. Кажуть, якийсь зайда зi схiдних штатiв.

– У гору пiшов, нiчого не скажеш. Якi вiкна поставив!

Так почалася фiнансова кар’ера Френка Алджернона Ковпервуда в Чикаго.




5. Про справи родиннi


Той, хто вважае, що Ковпервуд дiяв поспiшно чи необачно, вступаючи в компанiю з Лафлiном, погано розумiе тверезу та розважливу природу цього чоловiка. За тринадцять мiсяцiв, проведених у фiладельфiйськiй в’язницi, Френк мав час як годиться про все зважити, перевiрити своi погляди на життя, на те, кому належиться панувати в суспiльствi, i раз назавжди обрати собi лiнiю поведiнки. Вiн може, мае i буде панувати сам-один. Нiкому i за жодних обставин вiн не дозволить розпоряджатися собою й якщо iнодi i опуститься до прохання, то прохачем не стане нiколи! Доволi того, що вiн уже раз жорстоко поплатився, зв’язавшись у Фiладельфii зi Стiнером. Вiн на голову вищий за всiх цих бездарних i боягузливих фiнансистiв i махлярiв, i зумiе це довести. Люди мають обертатися навколо нього, як планети навколо Сонця.

Коли в Фiладельфii перед ним зачинилися усi дверi, чоловiк зрозумiв, що, з точки зору так званого добiрного товариства, репутацiя його забруднена, i невiдомо, чи вдасться йому хоч колись ii поновити. Мiркуючи про це мимохiдь, вiн дiйшов висновку, що треба шукати собi союзникiв не серед багатоi та впливовоi верхiвки, просякнутоi духом кастовостi та снобiзму, а серед початкiвцiв, талановитих фiнансистiв, котрi тiльки-но вибилися або ще вибиваються в люди i не мають надii потрапити у вищий свiт. Таких було чимало. А якщо йому пощастить i вiн доб’еться фiнансовоi могутностi, тодi вже можна буде диктувати свою волю суспiльству. Індивiдуалiст до мозку кiсток, котрий не хоче рахуватися нi з ким i нi з чим, Ковпервуд був далеким вiд справжнього демократизму, а разом iз цим люди з народу були ближчi його серцю, нiж представники привiлейованого класу, i вiн краще розумiв iх. Цим, можливо, i пояснювалося почасти те, що Френк узяв собi в компаньйони такого самобутнього та дивакуватого чоловiка, як Пiтер Лафлiн. Вiн вибрав його, як вибирае хiрург, приступаючи до операцii, потрiбний йому iнструмент. І тепер старому Лафлiну при всiй його прозорливостi належало бути всього лише знаряддям у спритних i сильних руках Ковпервуда, простим виконавцем задумiв iншого, на рiдкiсть спритного та гнучкого розуму. До пори до часу Ковпервуда цiлком влаштовувало працювати пiд маркою фiрми «Пiтер Лафлiн i Ко». Це дозволяло, не привертаючи до себе уваги, в тишi обмiрковувати та розробити два-три майстерних ходи, за допомогою яких вiн сподiвався утвердитися в дiловому свiтi Чикаго.

Однак для успiху фiнансовоi кар’ери Ковпервуда та свiтськоi кар’ери його i Ейлiн у новому мiстi необхiдно було перш за все домогтися розлучення. Гарпер Стеджер, адвокат Френка, зi шкiри пнувся, намагаючись здобути прихильнiсть панi Ковпервуд, котра так само мало довiряла адвокатам, як i своему верткому чоловiковi. Тепер це була суха, строга, доволi безбарвна дама, котра зберегла, проте, слiди колишньоi, дещо збляклоi краси i свого часу полонила Френка. Тонкi зморшки залягли у неi навколо очей, носа та рота. На обличчi ii завжди були написанi осуд, покiрнiсть долi, усвiдомлення своеi приреченостi й образа.

Вкрадливо-люб’язний Стеджер, котрий ледачою своею грацiею нагадував манери ситого кота, що неквапливо пiдстерiгае мишу, якнайкраще пiдходив для призначеноi йому ролi. Навряд чи деiнде знайшовся б iнший пiдступнiший i безпринципнiший чолов’яга. Здавалося, його заповiддю було: промовляй м’яко, iди нечутно.

– Моя люба панi Ковпервуд, – переконував вiн свою жертву, сидячи котрогось весняного вечора в скромнiй вiтальнi ii помешкання в захiднiй частинi Фiладельфii. – Менi нема потреби вам казати, що чоловiк ваш – неабияка особистiсть i що боротися з ним – марна справа. Вiн багато в чому перед вами винен, не заперечую, дуже багато в чому, – при цих словах панi Ковпервуд нетерпляче стенула плечима, – але менi здаеться, ви занадто вимогливi до нього. Ви ж знаете, що за людина ваш чоловiк, – Стеджер безпорадно розвiв своiми тонкими, пещеними руками, – силою його нi до чого не змусиш. Це – особистiсть виняткова, панi Ковпервуд. Людина посередня, переживши стiльки, скiльки пережив вiн, нiколи не змогла б так стрiмко пiднятися. Послухайте дружню пораду: вiдпустiть його на всi чотири сторони! Дайте йому розлучення. Вiн готовий забезпечити вас i дiтей, вiн щиро цього прагне. Я впевнений, що вiн подбае про iхне майбутне. Але його дратуе ваше небажання юридично оформити розрив. І якщо ви станете наполягати, то боюся, що справа може бути передана до суду. Так ось, поки до цього не дiйшло, менi б щиро хотiлося досягти прийнятноi для вас угоди. Ви знаете, як засмутила мене вся ця iсторiя, й я не перестаю шкодувати про те, що трапилося.

Тут пан Стеджер iз скорботним виглядом закотив очi, немов жалкуючи про те, що все настiльки мiнливе i непостiйне в цьому свiтi.

Панi Ковпервуд терпляче – вп’ятнадцяте чи навiть удвадцяте – вислухала його. Френка все одно не повернеш. Стеджер ставиться до неi не гiрше i не краще за будь-якого iншого адвоката. До того ж вiн такий ввiчливий та уважний. Незважаючи на його макiавеллiвський фах, панi Ковпервуд готова була повiрити цьому правнику. А Стеджер м’яко, обережно продовжував викладати все новi i новi аргументи. Нарештi – а це були двадцять першi його вiдвiдини – вiн зi засмученим виглядом повiдомив iй, що Ковпервуд вирiшив припинити оплату ii рахункiв i зняти iз себе всi матерiальнi зобов’язання, поки суд не визначить, скiльки вiн мае iй виплатити. Сам же Стеджер вiдмовляеться вiд подальшого ведення цiеi справи. Панi Ковпервуд зрозумiла, що настав час поступитися, i виставила своi умови. Якщо чоловiк видiлить iй i дiтям двiстi тисяч доларiв (такою була пропозицiя самого Ковпервуда), а в майбутньому, коли пiдросте iхнiй единий син Френк, прилаштуе його до якоiсь справи, – вона згодна.

Панi Ковпервуд йшла на розлучення дуже неохоче. Що не кажи, але це означало перемогу Ейлiн Батлер. Утiм, ця огидна жiнка навiки зганьблена. Пiсля скандалу в Фiладельфii ii нiхто i на порiг не пустить. Лiлiан пiдписала складений Стеджером документ, i завдяки старанням цього медоточивого джентльмена мiсцевий суд швидко та без зайвого розголосу розглянув справу. А через пiвтора мiсяця три фiладельфiйськi газети коротко повiдомили про розiрвання шлюбу. Прочитавши цi кiлька рядкiв, панi Ковпервуд навiть здивувалася, що преса придiлила так мало уваги цiй подii. Вона побоювалася, що iхне розлучення наробить багато галасу. Лiлiан i не пiдозрювала, скiльки спритностi проявив меткий адвокат ii чоловiка, щоб задобрити пресу та правосуддя. Коли Френк в один зi своiх приiздiв у Чикаго, переглядаючи фiладельфiйськi газети, прочитав тi самi кiлька рядкiв, у нього вирвалося зiтхання полегшення. Нарештi! Тепер вiн одружуеться з Ейлiн. Вiн тут же послав iй вiтальну телеграму, змiст якоi могла зрозумiти тiльки вона. Коли жiнка прочитала послання, то аж затремтiла вiд радощiв. Отже, скоро вона стане законною дружиною Френка Алджернона Ковпервуда, новоявленого чиказького фiнансиста, i тодi…

– Невже це правда? Нарештi я буду панi Ковпервуд! Яке щастя! – твердила вона, читаючи та перечитуючи телеграму.

А панi Френк Алджернон Ковпервуд номер перший, згадуючи все – зраду чоловiка, його банкрутство, тюремне ув’язнення, карколомну операцiю, яку вiн провiв у момент краху «Джея Кука i Ко», та його теперiшнi фiнансовi успiхи, дивувалася, чому так дивно влаштоване життя. Адже е ж Бог на свiтi! У Бiблii про це написано чорним по бiлому. І чоловiк ii, при всiх своiх вадах, не такий уже й поганий, вiн добре забезпечив сiм’ю, i дiти його люблять. І вже, певна рiч, коли його запроторили у в’язницю, вiн був не гiршим за багатьох iнших, котрi розгулювали на волi. Але його засудили. Жiнка жалiла свого чоловiка i завжди буде жалiти. Вiн – розумний, хоча й безсердечний. Чому ж усе так вийшло? Нi, в усьому винна ця бридка, порожня, пихата Ейлiн Батлер! Вона його спокусила, а тепер, звiсно, одружуе на собi. Але Ісус ii покарае. Неодмiнно покарае. І панi Ковпервуд по недiлях стала ходити до церкви, намагаючись вiрити, що, як би там не було, а все в цьому свiтi виходить на краще.




6. Ейлiн сходить на престол


Того дня, коли Ковпервуд та Ейлiн одружилися, для здiйснення церемонii вони зiйшли з потяга в глухому мiстечку Дальтон, не доiжджаючи до Пiтсбурга, вiн сказав iй:

– Зрозумiй, кохана, ми з тобою починаемо тепер зовсiм нове життя. А як воно обернеться – залежить тiльки вiд нас самих. Гадаю, що на перших порах у Чикаго нам краще триматися скромнiше. Де з ким ми, безперечно, будемо зустрiчатися. Це – неминуче. Едiсони, наприклад, давно хочуть познайомитися з тобою, я i так занадто довго вiдкладав цю зустрiч. Але вважаю, що дуже розширювати коло знайомств наразi не варто. Почнуться розпитування, розмови. Краще трохи потерпiти, а тим часом побудувати собi хороший будинок, який не доведеться потiм перебудовувати. Навеснi, якщо все складеться добре, поiдемо в Європу, подивимося, як там будуються, i, може, запозичимо якусь iдею. Хочу, щоб у нашому будинку була велика картинна галерея. До слова, будемо пiдшукувати пiд час мандрiвки цiкавi полотна й антикварнi речi.

Ейлiн одразу ж загорiлася цiею iдеею.

– Ти просто дивовижний, Френку! – захоплено вирвалося в неi. – Ти завжди прагнеш отримати все, чого бажаеш!

– Ну, припустiмо, не завжди, – заперечив вiн, – iнодi одного бажання замало. Багато що, Ейлiн, залежить i вiд удачi.

Вона стояла перед ним, поклавши, як часто це робила, своi пещенi, оздобленi перснями руки йому на плечi, i дивилася не вiдриваючись у його холоднi свiтлi очi. Інший чоловiк, настiльки ж верткий, як Ковпервуд, але менш сильний i владний, не витримав би цього допитливого погляду. Але Френк на цiкавiсть i недовiру оточуючих вiдповiдав такою позiрною щирiстю та дитячою простодушнiстю, що вiдразу ж усiх обеззброював. Пояснювалося це тим, що вiн вiрив у себе, тiльки в себе, i тому мав смiливiсть не зважати на думки iнших. Ейлiн дивувалася йому, але розгадати не могла.

– Знаеш, Френку, ти схожий на тигра, – зауважила вона, – або на величезного страшного лева. У-у-у, боюся тебе!

Вiн жартiвливо ущипнув ii за щоку й усмiхнувся. «Бiдолаха Ейлiн, – подумав вiн. – Де iй розгадати його, якщо вiн сам для себе – загадка».

Одразу ж пiсля шлюбноi церемонii Ковпервуд та Ейлiн поiхали в Чикаго, де на перших порах зайняли один iз найкращих номерiв у готелi «Тремонт». Небавом вони почули, що на розi Двадцять третьоi вулицi та Мiчиган-авеню здаеться на один-два сезони невеликий особняк iз повною обстановкою i навiть iз власним виiздом. Вони негайно пiдписали контракт, найняли дворецького, прислугу й обзавелися всiм, що потрiбно для «гарного будинку». Та не для того, щоб повести наступ на чиказьке вище товариство, це Ковпервуд вважав передчасним i наразi нерозумним, а просто з обов’язку ввiчливостi.

Вiн запросив Едiсона i ще двох-трьох, хто, на його глибоке переконання, не вiдмовляться прийти: голову правлiння «Чиказькоi пiвнiчно-захiдноi залiзницi» Александра Рембо з дружиною й архiтектора Тейлора Лорда. До останнього Френк незадовго перед тим звертався за порадою i визнав, що той – людина доволi свiтська. Лорд, як i Едiсон, був прийнятий у товариствi, але великоi ваги там не мав.

Чи варто казати, що Ковпервуд усе передбачив i влаштував якнайкраще. Сiрий кам’яний особнячок, який вiн зняв, був чарiвним. Гранiтнi сходи з фiгурними поручнями вели до широких парадних дверей, розташованих в арцi. Завдяки вдалому поеднанню кольорового скла у вестибюль проникало приемне м’яке свiтло. Будинок, на щастя, був обставлений iз великим смаком. Турботу про меню обiду та сервiрування столу Ковпервуд поклав на одного з найкращих рестораторiв, тож Ейлiн залишалося лише одягтися i чекати гостей.

– Ти сама розумiеш, – сказав iй Ковпервуд уранцi, збираючись iхати до себе в контору, – як менi хочеться, дитинко, щоб ти сьогоднi була особливо гарна. Тобi необхiдно сподобатися Едiсоновi та Рембо.

Цього натяку для Ейлiн було бiльш нiж достатньо, а втiм, i його, мабуть, потрiбно не було. Пiсля приiзду в Чикаго вона пiдшукала собi камеристку-француженку. І хоча Ейлiн привезла iз собою з Фiладельфii цiлу купу одягу, вона все ж таки замовила у найкращоi та найдорожчоi чиказькоi кравчинi, Терези Донован, ще кiлька вечiрнiх суконь. Тiльки напередоднi iй принесли зелене мереживне плаття зi золотисто-жовтою шовковою накидкою, що дивовижно гармонiювала з ii волоссям кольору червоного золота i молочно-бiлими плечима та шиею. У день обiду будуар Ейлiн був буквально завалений шовками, мереживом, бiлизною, гребенями, косметикою, коштовностями – словом, усiм, до чого вдаеться жiнка, щоб здаватися чарiвною. Для Ейлiн пiдбiр гарнiтуру завжди був пов’язаний зi справжнiми творчими муками. Нею опановувала бурхлива енергiя, занепокоення, вона гарячково метушилася, так що ii камеристка Фадетта ледве встигала за господинею. Прийнявши ванну, Ейлiн – струнка, бiлошкiра Венера – хутко одягла шовкову бiлизну, панчохи та черевички i приступила до зачiски. Фадетта зробила свою пропозицiю:

– Не могли б ви, мадам, випробувати нову зачiску, яку я нещодавно бачила?

Мадам не заперечувала. Вони обидвi почали укладати важкi пасма, що вiдливали золотом, то одним, то iншим способом, але чомусь усе виходило не так, як хотiла Ейлiн. Спробували було заплести коси, але й вiд цiеi думки довелося вiдмовитися. Нарештi на чоло були спущенi два пишних валики, пiдхопленi перехресними темно-зеленими стрiчками, якi посерединi скрiплювала дiамантова зiрка. Ейлiн у прозорому, облямованому мереживами пеньюарi з рожевого шовку пiдiйшла до дзеркала i довго уважно себе розглядала.

– Добре, – сказала вона нарештi, повертаючи голову то в один, то в iнший бiк.

Тепер настала черга сукнi вiд Терези Донован. Вона ковзала i шарудiла в руках. Одягаючи плаття, Ейлiн сумнiвалася, чи воно буде iй личити. Фадетта метушилася, пораючись iз незлiченними застiбками та припасовуючи сукню до корсажу та вирiвнюючи на плечах.

– О, мадам, charmant![2 - Чудово (франц.).] – вигукнула вона, коли все було готово. – Це так пасуе до вашого волосся. І так пишно, багато тут, – i вона вказала на мереживну баску, що оповила стегна. – О, це дуже, дуже мило!

Ейлiн зашарiлася вiд задоволення, але обличчя ii залишалося серйозним. Вона була стурбована. За свое вбрання вона не особливо турбувалася, але Френк сказав, що його кохана мае неодмiнно сподобатися гостям. А пан Едiсон – такий заможний чоловiк, прийнятий у вищому товариствi, та й пан Рембо також займае високе становище. Як би не вляпатися в грязюку обличчям – ось чого вона боялася. Недостатньо справити враження на цих чоловiкiв своею зовнiшнiстю, iх треба ще зайняти розмовою, та до того ж дотримуватися правил хорошого тону, а це – зовсiм не легко. Хоча в Фiладельфii Ейлiн i була оточена багатством i розкiшшю, iй не доводилося нi бувати в свiтi, нi приймати у себе якихось поважних гостей. З усiх людей, iз котрими вона досi зустрiчалася, Френк був найвизначнiшим. У пана Рембо дружина, ймовiрно, сувора, мае старозавiтнi погляди. Про що з нею розмовляти? А панi Едiсон? Вiд тiеi, природно, нiщо не сховаеться, вона все помiтить i все засудить. Ейлiн настiльки заглибилася в своi думки, що мало не почала втiшати себе вголос, не перестаючи, втiм, чепуритися перед дзеркалом.

Коли Ейлiн, наказавши Фадеттi поприбирати розкиданi речi гарнiтуру, нарештi зiйшла вниз, поглянути, чи все готово в iдальнi та залi, вона була слiпуче гарною. Не можна було не замилуватися ii досконалою фiгурою, зодягненою в зеленувато-жовтий шовк, ii розкiшним волоссям, шовковистою гладкiстю ii плечей i рук, округлiстю стегон, витонченою шиею. Вона знала, настiльки вона вродлива, але все одно хвилювалася. Що скаже Френк? Ейлiн зазирнула в iдальню: квiти, срiбло, золото, кришталь, розставленi вмiлою рукою метрдотеля на бiлоснiжнiй скатертинi, надавали столу схожiсть iз купою коштовного камiння на бiлому атласi дорогого футляра. «Немов опали, що м’яко переливаються всiма барвами веселки», – подумалося Ейлiн.

Звiдти вона пройшла у залу. На рожевому з позолотою роялi лежав заздалегiдь приготований стосик нот. Ейлiн вирiшила блиснути своiм единим талантом i з цiею метою вiдiбрала романси та п’еси, якi iй найкраще вдавалися. По сутi, вона була доволi посередньою пiанiсткою. Сьогоднi ж уперше в життi Ейлiн почувалася не дiвчинкою, а замiжньою жiнкою, господинею дому i розумiла, яку це накладае на неi вiдповiдальнiсть i як важко iй буде впоратися зi своею новою роллю. Чесно кажучи, Ейлiн завжди помiчала в життi тiльки суто зовнiшнiй, показний, псевдоромантичний бiк, i всi ii здогади були настiльки туманнi та розпливчастi, що вона нi в чому не була впевнена, нi на чому не вмiла зосередитися. А вмiла тiльки мрiяти – палко та нестримно. Було вже близько шостоi години вечора, ключ клацнув у замку, й увiйшов усмiхнений, спокiйний Френк, вносячи з собою атмосферу впевненостi.

– Добре! Дуже добре! – вигукнув вiн, розглядаючи Ейлiн, освiтлену теплим сяйвом сотень свiчок, що горiли в золочених бра. – Та це ж лiсова фея завiтала до нас сюди! Я просто не смiю до тебе торкнутися. Це що, плечi у тебе так сильно напудренi?

Вiн пригорнув ii до себе, а вона з вiдчуттям полегшення пiдставила губи для поцiлунку. З усього було видно, що чоловiк вважае ii чарiвною.

– Обережно, милий, ти зараз i сам весь будеш у пудрi. Втiм, тобi все одно треба перевдягнутися, – i Ейлiн обвила його шию повними сильними руками.

Ковпервуд був задоволений i гордий: ось таку i треба мати дружину – красуню! Намисто з бiрюзи вiдтiняло матову бiлизну ii шиi, а красу ii рук не псували перснi, одягненi по два i по три на кожен палець. Цi руки все ж таки були прекраснi. Вiд ii шкiри виходив тонкий аромат чи то гiацинта, чи лаванди. Френковi сподобалася ii зачiска, але ще бiльше – пишнiсть вбрання, блиск зеленуватого шовку, що свiтився крiзь густу сiточку зелених мережив.

– Чарiвно, дитинко. Ти перевершила саму себе. Але цiеi сукнi я ще не бачив. Де ти ii придбала?

– Тут, у Чикаго.

Ковпервуд стиснув теплi пальцi Ейлiн i змусив дружину повернутися, щоб роздивитися шлейф.

– Так, тебе вчити не треба. Ти, бачу, могла б бути законодавицею мод.

– Отже, все гаразд? – кокетливо спитала Ейлiн, але в глибинi душi вона ще сумнiвалася: чи зумiе догодити чоловiковi.

– Чудово! Краще й вигадати годi. Чудово! Ейлiн змiцнилася духом.

– Добре, якби й твоi друзi були тоi ж думки. Ну, а тепер пiди перевдягнися.

Ковпервуд пiднявся до себе нагору. Ейлiн послiдкувала за ним, мимохiдь ще раз зазирнувши в iдальню. Тут принаймнi все гаразд. Френк вмiе приймати гостей.

О сьомiй годинi почувся стукiт колiс пiд’iжджаючого екiпажу, i дворецький Луiс поспiшив вiдчинити дверi. Спускаючись униз, Ейлiн трохи хвилювалася: а раптом вона не зможе розважити гостей? І напружено вигадувала, що б таке iм сказати приемне. За нею слiдував Ковпервуд, котрий навпаки, був упевнений у собi i напрочуд бадьорий. У своему майбутньому вiн нiколи не сумнiвався, не сумнiвався i в тому, що влаштуе майбутне Ейлiн, варто йому лиш захотiти. Важке сходження крутими сходами суспiльноi драбини, яке так лякало Ейлiн, нiтрохи не турбувало його.

Із точки зору кулiнарii та сервiрування обiд вдався на славу. Френк завдяки рiзнобiчностi своiх iнтересiв вмiло пiдтримував жваву бесiду з паном Рембо про залiзницю, а з Тейлором Лордом – про архiтектуру. Правда, це було на такому рiвнi, на який здатен студент, котрий розмовляе з професором. Розмова з дамами також не була важкою для нього. Однак Ейлiн, на жаль, почувалася скуто, але не тому, що була дурнiшою або поверховiшою за присутнiх, а тому, що мала лише дуже туманне розумiння життя. Багато що залишалося для неi закритою книгою, багато було лише неясним вiдгомоном, що нагадував про щось, що iй довелося почути мимохiдь. Про лiтературу вона не знала майже нiчого i за все свое життя прочитала лише кiлька романiв, якi людям iз хорошим смаком здалися б вульгарними. У живописi все ii пiзнання обмежувалися десятком iмен знаменитих художникiв, почутих колись вiд Ковпервуда. Але всi цi недолiки компенсувалися ii бездоганною вродою, тим, що сама вона була наче витвiр мистецтва, що випромiнюе свiтло та радiсть. Навiть холодний, розважливий i стриманий Рембо зрозумiв, яке мiсце мае займати Ейлiн у життi такого чоловiка, як Ковпервуд. Такою жiнкою вiн i сам не проти був би заволодiти.

У сильних особистостей потяг до жiнки зазвичай не згасае, а часом лише притлумлюеться стоiчною помiрнiстю. «Захоплюватися, як вiдомо, можна без кiнця, але навiщо? Не варте це клопотiв», – вирiшуе дехто. Однак Ейлiн була настiльки блискучою, що в Рембо озвалося чоловiче честолюбство. Вiн дивився на неi майже з сумом. Колись i вiн був молодим. Але, на жаль, йому нiколи не траплялося схвилювати уяву настiльки прекрасноi жiнки. Тепер, милуючись Ейлiн, Рембо шкодував, що така удача не випала на його долю.

Поруч iз яскравим i пишним вбранням Ейлiн скромне сiре шовкове плаття панi Рембо з високим, трохи не до вух, комiром, виглядало строго, навiть якось докiрливо, але панi Рембо трималася з такою гiднiстю, настiльки люб’язно та привiтно, що це враження трохи згладжувалося. Уродженка Новоi Англii, вихована на фiлософii Емерсона, Торо, Чаннiнга, Фiллiпса, вона вирiзнялася великою терпимiстю. До того ж iй подобалася господиня будинку й уся ii дещо екзотична пишнiсть.

– У вас чарiвний будиночок, – сказала вона Ейлiн iз лагiдною усмiшкою. – Я давно звернула на нього увагу. Адже ми живемо неподалiк i, можна сказати, майже сусiди з вами.

Очi Ейлiн засяяли вдячнiстю. Хоча вона й не могла цiлковито оцiнити панi Рембо, однак та iй подобалася: в нiй було щось привабливе, й Ейлiн розумiла ii швидше чуттям, нiж розумом. Такою, iмовiрно, була б ii мати, якби отримала освiту. Коли всi рушили до зали, дворецький доповiв про Тейлора Лорда. Ковпервуд, узявши архiтектора пiд руку, пiдвiв його до дружини i гостей.

Лорд, кремезний, високий чоловiк iз розумним i серйозним обличчям, пiдiйшов до господинi дому.

– Панi Ковпервуд, – сказав вiн, iз захопленням дивлячись на Ейлiн, – дозвольте менi з-помiж iнших вiтати вас у Чикаго. Пiсля Фiладельфii вам на перших порах багато чого буде бракувати тут, але я впевнений, що з часом ви полюбите наше мiсто.

– О, я не сумнiваюся, – посмiхнулася Ейлiн.

– Колись i я жив у Фiладельфii, правда, дуже недовго, – додав Лорд. – І ось також перебрався сюди.

Ейлiн на мить зам’ялася, проте швидко опанувала себе. До таких випадковостей треба бути завжди готовою, iй можуть зустрiтися й гiршi несподiванки.

– Чим же поганий Чикаго? – поспiшила вона продовжити розмову. – Менi подобаеться це мiсто. Життя тут вируе, не те що в Фiладельфii.

– Радий це чути. Я сам закоханий у Чикаго. Може, тому, що менi тут вiдкрилося широке поле дiяльностi.

«Для чого такiй красунi освiта», – мiркував Лорд, милуючись розкiшним волоссям i плечима Ейлiн. Вiн одразу ж визначив, що вона не належить до розвинутих i розумних жiнок.

Дворецький доповiв про нових гостей, i подружжя Едiсон увiйшло в залу. Едiсон, не замислюючись, прийняв запрошення Ковпервуда: становище його в Чикаго було достатньо мiцним, i тому вони з дружиною могли приходити, коли iм заманеться.

– Як справи, Френку? – спитав вiн по-дружньому, кладучи руку на плече господаря будинку. – Дуже мило, що запросили нас. Чи вiрите, панi Ковпервуд, ось вже скоро рiк, як я кажу вашому чоловiковi, щоб вiн привiз вас сюди. Вiн не казав вам?

Едiсон ще не посвятив свою дружину в iсторiю Ковпервуда й Ейлiн.

– Ну, певна рiч, казав, – весело вiдповiдала Ейлiн, бачачи, що ii врода справила враження на Едiсона. – А як я рвалася сюди! Це його провина, що я так довго не приiжджала.

«Дивовижно гарна, – думав тим часом Едiсон, розглядаючи Ейлiн. – Так ось що стало причиною розлучення Ковпервуда з першою дружиною. Нiчого дивного. Чудове створiння». Вiн мимоволi порiвнював ii зi своею дружиною i, звiсно, не на користь останньоi. Панi Едiсон нiколи не була така гарна, так ефектна, зате здорового глузду у неi набагато бiльше. Ах, дiдько забирай, якби i йому обзавестися такою кралею! Життя знову заграло б яскравими барвами. В Едiсона бували любовнi пригоди, але вiн ретельно iх приховував.

– Дуже рада познайомитися з вами, – провадила тим часом панi Едiсон, гладка ледi, обвiшана коштовностями, звертаючись до Ейлiн. – Нашi чоловiки вже встигли стати друзями, нам також треба буде частiше зустрiчатися.

Панi Едiсон продовжувала невимушено базiкати про рiзнi дрiбницi, й Ейлiн здавалося, що вона непогано справляеться зi своею роллю господинi. Безшумно увiйшов дворецький i поставив на столик у кутку тацю з винами та закусками. За обiдом розмова стала ще жвавiшою, заговорили про зростання мiста, про нову церкву, яку будував Лорд на тiй же вулицi, де жили Ковпервуди. Потiм Рембо розповiв кiлька кумедних iсторiй про шахрайство iз земельними дiлянками. Товариство розвеселилося. Ейлiн докладала всiх зусиль, аби зблизитися з обома жiнками. Панi Едiсон здавалася iй приемнiшою, ймовiрно, тому, що з нею було легше пiдтримувати розмову. Ейлiн не могла не розумiти, що панi Рембо i розумнiша, i сердечнiша, але якось побоювалася ii. Втiм, дуже скоро Ейлiн видихалася i мала вдатися до допомоги Лорда. Архiтектор iз лицарською галантнiстю прийшов iй на допомогу i став базiкати про все, що йому спадало на гадку. Всi чоловiки, крiм Ковпервуда, думали про те, яку досконалу фiгуру мае Ейлiн, яка у неi слiпуча шкiра, якi округлi плечi, яке розкiшне волосся!




7. Газовi пiдприемства Чикаго


Старий Лафлiн, помолодiлий i натхнений смiливими задумами Ковпервуда, посилено сприяв процвiтанню фiрми. Вiн повiдомляв своему компаньйоновi бiржовi чутки та плiтки, а також власнi, часом дуже тонкi, здогади про те, що затiвае та чи iнша група або той чи iнший бiржовик. І Френк обертав на свою користь цю iнформацiю.

На ранок пiсля майже безсонноi ночi в своему самотньому лiжку стариган нерiдко казав Ковпервудовi:

– Я, здаеться, здогадався, куди цi молодики гнуть. Це все та ж банда зi скотобоень орудуе. (Пiд бандою вiн мав на увазi впливових бiржових спекулянтiв на кшталт Арнiла, Генда, Шрайхарта й iнших.) Знову всю кукурудзу скупити хочуть. Або я бiльше вже нiчого не тямлю, або нам також потрiбно негайно купувати про запас. Як ви на це дивитеся, Френку?

Ковпервуд уже осягнув багато невiдомих йому ранiше вивертiв мiсцевих пiдприемцiв i з кожним днем набував усе бiльшого досвiду, зазвичай тут же приймав рiшення.

– Ну що ж, ризикнемо на сотню тисяч бушелiв. Менi здаеться, що залiзничнi «Нью-Йорк сентрал» впадуть пунктiв на два найближчими днями. Давайте продавати iх на пункт нижче курсу.

Лафлiн дивувався, як це Ковпервуд ухитряеться так швидко орiентуватися в мiсцевих справах i не менш хутко, нiж вiн сам, приймати рiшення. Коли справа стосуеться акцiй та iнших цiнностей, що котируються на схiдних бiржах, – це зрозумiло, але як вiн примудрився так стрiмко осягнути всi тонкощi бiржi чиказькоi?

– Звiдки ви це знаете? – спитав вiн якось у Френка, дуже заiнтригований.

– Та дуже просто: вчора, коли ви були на бiржi, сюди заходив Антон Вiдер (один iз директорiв хлiботоргового банку), вiн усе й розповiв менi, – вiдверто пояснював Ковпервуд, i зi слiв Вiдера змалював Лафлiну бiржову кон’юнктуру.

Лафлiн знав Вiдера, багатого, пiдприемливого поляка, котрий за останнi роки помiтно пiшов угору. Просто вражае, як Ковпервуд легко сходиться з багатiями, як швидко здобувае iхню довiру. Лафлiн розумiв, що з ним Вiдер нiколи не був би таким вiдвертим.

– Гм! Ну, якщо Вiдер сказав – то це справдi так. Треба дiяти.

І Лафлiн дiяв, а фiрма «Пiтер Лафлiн i К


» виявлялася у виграшi.

Та хоча хлiботоргова i комiсiйна справи й обiцяли кожному компаньйону тисяч двадцять рiчного доходу, Ковпервуд дивився на це лише як на джерело iнформацii. Боячись розпорошувати кошти, щоб не опинитися в такому ж скрутному становищi, як у часи чиказькоi пожежi, Френк пiдшукував собi справу, яка з часом могла б приносити вiдчутний i постiйний прибуток. Йому вдалося зацiкавити своiми планами невелику групу чиказьких функцiонерiв – Джуда Едiсона, Александра Рембо, Мiларда Бейлi й Антона Вiдера. Хоча це були не бозна-якi магнати, але всi вони мали вiльнi кошти. Ковпервуд знав, що вони охоче вiдгукнуться на будь-яку серйозну пропозицiю.

Найбiльше цiкавили Френка газовi пiдприемства Чикаго. Тут була можливiсть захопити нишком невичерпне джерело наживи – заволодiти нiким ще не зайняту галузь i встановити там свое безроздiльне панування. Отримавши концесiю (яким шляхом, читач здогадаеться сам), вiн мiг так само, як Гамiлькар Барка, котрий проник у саме серце Іспанii, або Ганнiбал, котрий пiдступив до ворiт Риму, постати перед мiсцевими газопромисловцями та зажадати капiтуляцii й роздiлу награбованого.

У той час освiтлення мiста перебувало в руках трьох газових компанiй. Кожна з них обслуговувала свiй район або, як казали в Чикаго, «сторону» – Пiвденну, Захiдну та Пiвнiчну. Найбiльшою та процвiтаючою була «Чиказька газова, освiтлювальна та коксова компанiя», заснована 1848 року в пiвденнiй частинi мiста. «Загальна газова, освiтлювальна та коксова», що забезпечувала газом Захiдну сторону, виникла на кiлька рокiв пiзнiше i зобов’язана була своею появою на свiт дурнуватiй самовпевненостi засновникiв i директорiв «Пiвденноi компанii», котрi вважали, що вони повсякчас зумiють отримати дозвiл мунiципалiтету на прокладання газогону в iнших частинах мiста. Та вони нiяк не очiкували, що захiдний i пiвнiчний райони почнуть так хутко заселятися. Третя компанiя – «Пiвнiчно-чиказька газова» – була заснована майже одночасно iз «Захiдною» i в силу таких же причин, бо тi виявилися настiльки ж завбачливими, як i «Пiвденна». Втiм, при отриманнi концесiй всi засновники заявляли, що припускають обмеження своеi дiяльностi лише тiею частиною мiста, де вони проживають.

Спочатку Ковпервуд мав намiр скупити акцii всiх трьох компанiй i злити iх в одну. З цiею метою вiн став з’ясовувати фiнансове та суспiльне становище акцiонерiв. Пiдприемець вважав, що, запропонувавши за акцii втричi або навiть вчетверо бiльше, нiж вони коштували за курсом, вiн зумiе заволодiти контрольними пакетами. А потiм, пiсля об’еднання компанiй, можна буде випустити новi акцii на величезну суму, розплатитися з кредиторами i, знявши багатий урожай, залишитися на чолi справи самому. Передусiм Френк звернувся до Джуда Едiсона, вважаючи його найбiльш пiдходящим партнером для здiйснення свого задуму. Втiм, Едiсон був потрiбен йому не стiльки як компаньйон, скiльки як вкладник.

– Ось що я вам скажу, – уважно вислухавши його, заявив Едiсон. – Ви напали на блискучу iдею. Навiть дивно, як це досi нiкому таке не спало на гадку. Але якщо не хочете, щоб вас хтось випередив, то тримайте язика на припонi. У нас у Чикаго не бракуе спритникiв. Менi ви iмпонуете, ви це знаете, на мене можете розраховувати. Правда, вiдкрито брати участь у цiй справi менi не годиться, але я подбаю, щоб вам вiдкрили кредит. Дуже непогана думка – заснувати компанiю-тримача або трест пiд вашим головуванням. Впевнений, що ви з цим впораетеся. Але повторюю: буду брати участь у справi винятково як вкладник, а вам доведеться пiдшукати ще двох-трьох достойникiв, котрi б разом зi мною гарантували потрiбну суму. Є у вас хтось на прикметi?

– Так, безумовно. Просто я насамперед звернувся до вас, – вiдповiдав Ковпервуд i назвав Рембо, Вiдера, Бейлi й iнших.

– Ну що ж, буде дуже добре, якщо зумiете iх залучити, – закивав головою Едiсон. – Але я навiть i в цьому випадку ще не впевнений, що вам удасться вмовити акцiонерiв i директорiв старих компанiй розлучитися зi своiми акцiями. Це – не звичайнi акцiонери. Вони дивляться на свое газове пiдприемство, як на родинну справу. Вони його створили, звиклися з ним. Вони будували газгольдери та прокладали труби. Все це не так просто, як вам здаеться.

Едiсон мав рацiю. Ковпервуд скоро переконався, що не так легко змусити директорiв i акцiонерiв старих компанiй пiти на якусь реорганiзацiю. Бiльш пiдозрiлих i незговiрливих людей йому ще не доводилося зустрiчати. Вони навiдрiз вiдмовилися вiдступити йому своi акцii, навiть за цiною, що втричi i навiть вчетверо перевищувала iхнiй бiржовий курс. Акцii газових компанiй котирувалися вiд ста сiмдесяти до двохсот десяти доларiв, i в мiру того, як мiсто росло i потреба в газi збiльшувалася, зростала i вартiсть акцiй. До того ж пропозицiя об’еднати компанii виходила вiд нiкому невiдомоi особи, i вже це здавалося всiм пiдозрiлим. Хто вiн такий? Чиi iнтереси представляе? А Френк хоча i мiг довести, що мае в своему розпорядженнi значний капiтал, але розкрити iмена тих, хто дiяв iз ним заодно, не хотiв. Директори та члени правлiння однiеi фiрми пiдозрювали в цих порухах пiдступи iнших директорiв i членiв правлiнь, а також вважали, що все це пiдлаштовано з единою метою: домогтися контролю, а потiм витiснити всiх конкурентiв. З якого дива продавати своi акцii? Навiщо гнатися за великими прибутками, коли iм i так не бракуе? Ковпервуд був новачком у Чикаго, зв’язкiв iз тутешнiми великими пiдприемцями ще не встиг зав’язати, отож йому не залишалося нiчого iншого, як вигадати новий план наступу на газовi товариства. Вiн вирiшив створити для початку кiлька компанiй у передмiстях. Такi передмiстя, як Лейк-В’ю i Гайд-парк, мали власнi мунiципалiтети, якi користувалися правом надавати акцiонерним компанiям, зареестрованим вiдповiдно до законiв штату, концесii на прокладку водогону, газових труб i лiнiй мiських залiзниць. Френк розраховував, що, заснувавши окремi, нiбито незалежнi одна вiд одноi компанii в кожному з таких передмiсть, вiн зумiе роздобути концесiю i в самому мiстi, а тодi вже старi акцiонернi товариства впадуть на колiна i вiн почне диктувати iм своi умови. Все зводилося до того, щоб отримати дозвiл та концесii до того, як схаменуться конкуренти.

Складнiсть полягала ще й у тому, що Ковпервуд був абсолютно незнайомий iз газовими пiдприемствами, не мав нi найменшого поняття про те, як виробляеться газ, як забезпечуеться ним мiсто, i нiколи ранiше цими питаннями не цiкавився. Інша рiч – конка, цю галузь мiського господарства вiн знав, як своi п’ять пальцiв, i до того ж вважав найприбутковiшою. Однак тут, у Чикаго, поки що, мабуть, не було нiякоi оказii прибрати до рук це найспокусливiше для нього джерело прибуткiв. Усе це Ковпервуд ретельно обмiркував, зважив, почитав певну лiтературу про виробництво газу, а потiм йому, як зазвичай, пощастило – пiдвернулася потрiбна людина.

З’ясувалося, що поряд iз «Чиказькою газовою освiтлювальною та газовою компанiею» на Пiвденнiй сторонi колись, дуже недовго, iснувала iнша, не така велика компанiя, заснована таким собi Генрi де Сото Сiппензом. Цей Сiппенз за допомогою якихось складних махiнацiй роздобув концесiю на виробництво газу та постачання ним дiловоi частини мiста, але його так допiкали всiлякими позовами, що, врештi-решт, вiн був змушений покинути цю справу. Тепер у нього була контора з продажу нерухомостi в Лейк-В’ю. Пiтер Лафлiн його знав.

– Ну, це акула! – вiдгукнувся про нього дiдуган. – Був час, коли я думав, що вiн на газi статок зробить, та ось схопили його за горло, i довелося йому таки випустити цей ласий шматочок. Тут у нього на рiчцi газгольдер пiдiрвали. Гадаю, вiн хутко втямив, чиiх це рук справа. Та хоч би там як було, але вiд своеi затii вiн вiдмовився. Щось давненько я про нього не чув.

Ковпервуд послав старого до Сiппенза дiзнатися, що той зараз робить, i спитати, чи не хоче вiн знову зайнятися газом. І ось через кiлька днiв у контору «Пiтер Лафлiн i К


» з’явився Генрi де Сото Сiппенз власною персоною. Вiн виявився маленьким чоловiчком рокiв п’ятдесяти, у височенному жорсткому фетровому капелюсi, куцiй коричневiй маринарцi (яку вiн улiтку змiнював на полотняну) i в черевиках iз тупими носками. Вiн був схожий чи то на сiльського аптекаря, чи на букiнiста, але було в ньому щось i вiд провiнцiйного лiкаря чи нотарiуса. Манжети пана Сiппенза вилазили з рукавiв дещо бiльше, нiж слiд, краватка була, мабуть, занадто довгою, а капелюх занадто зсунутий на потилицю. В iншому ж вiн мав вигляд хоча i своерiдний, але цiлком пристойний i навiть не позбавлений шарму. Обличчя Сiппенза прикрашали рудувато-каштановi бачки, шо войовничо стовбурчилися, i кущистi брови.

– Ви начебто займалися свого часу газом, пане Сiппенз? – ввiчливо звернувся до нього Ковпервуд.

– Так, i вже принаймнi я не менше за iнших тямлю в цiй справi, – дещо зухвало вiдповiдав Сiппенз. – Я з ним возився не рiк i не два.

– Так ось, пане Сiппенз, я надумав вiдкрити невелике газове пiдприемство в одному з тутешнiх передмiсть. Вони так швидко ростуть, тож менi здаеться, що ця справа може стати доволi прибутковою. Сам я мало петраю у технiцi газового виробництва i хотiв би запросити хорошого фахiвця, – при цих словах Ковпервуд багатозначно та дружелюбно поглянув на Сiппенза. – Я чув про вас як про досвiдченого експерта, котрий добре знае тутешнi умови. У разi, якщо менi вдасться створити компанiю з достатнiм капiталом, може, ви погодитеся зайняти в нiй посаду керiвника?

«Тутешнi умови менi навiть занадто добре вiдомi. І нiчого з цього не вийде», – хотiв було вiдповiсти Сiппенз, але передумав.

– Що ж, якщо менi запропонують пристойну винагороду, – сказав вiн обережно. – Ви ж, мабуть, уявляете, з якими труднощами вам доведеться зiткнутися?

– Приблизно уявляю, – з посмiшкою вiдповiв Ковпервуд. – Але що ви називаете «пристойною винагородою»?

– Тисяч шiсть на рiк i певна частка в прибутках компанii. Скажiмо, половина або близько до того – тодi ще можна було б подумати, – вiдповiдав Сiппенз, маючи намiр, мабуть, вiдлякати Ковпервуда своiми непомiрними вимогами. Контора з продажу нерухомостi приносила йому близько шести тисяч на рiк.

– А якщо я вам запропоную по чотири тисячi в кiлькох компанiях – це складе загалом тисяч п’ятнадцять – i, скажiмо, десяту частку вiд прибуткiв?

Сiппенз подумки зважував зроблену йому пропозицiю. Цiлком очевидно, що сидить перед ним не якийсь там легковажний гультяй. Вiн кинув допитливий погляд на Ковпервуда i по всьому його вигляду зрозумiв, що цей махляр готуеться до серйозноi сутички. Ще десять рокiв тому Сiппенз розгадав, якi величезнi можливостi ховають у собi газовi пiдприемства. Вiн уже пробував своi сили на цiй нивi, але його затягали по судах, замучили штрафами, позбавили кредиту й урештi-решт пiдiрвали газгольдер. Вiн не мiг цього забути i завжди гiрко шкодував, що не в силах помститися своiм супротивникам. Сiппенз уже звик вважати, що час боротьби для нього минув, а тут перед ним сидiла людина, котра замислила план грандiозноi битви. Слова Френка прозвучали для нього, як заклик мисливського рогу для старого гончака.

– Що ж, пане Ковпервуд, – вже з меншим запалом i дружелюбнiше вiдповiв вiн, – непогано було б познайомитися з вашою пропозицiею ближче, бо у газових справах я – тертий калач. Усе, що стосуеться машинного обладнання, прокладки труб, отримання концесiй, я знаю назубок. Я будував газовий завод у Дайтонi, штат Огайо, i в Рочестерi, штат Нью-Йорк. Приiхати б менi сюди трохи ранiше, i я був би тепер заможною людиною, – в його голосi прозвучала нотка жалю.

– Ось вам, пане Сiппенз, i чудова нагода надолужити згаяне, – спокушав Ковпервуд. – Мiж нами кажучи, в Чикаго створюеться нове та дуже велике газове пiдприемство. Старим компанiям скоро доведеться поступитися своiми iнтересами. Ну як? Це вас не вабить? У грошах у нас нестачi не буде. Та й не в них зараз справа: нам потрiбен органiзатор, пiдприемець, фахiвець, котрий мiг би будувати заводи, прокладати труби й усе iнше.

Френк раптом пiднявся на повний зрiст – звичайний його виверт, коли хотiв справити на когось враження. Тепер вiн стояв перед Сiппензом, як уособлення сили, боротьби та перемоги.

– Тож вирiшуйте!

– Я згоден, пане Ковпервуд! – здався Сiппенз. Вiн теж схопився й одягнув капелюх, сильно зсунувши його набакир. У цю мить вiн був дуже схожий на задерикуватого когута.

Ковпервуд потиснув простягнуту йому руку.

– Приводьте до ладу справи у себе в конторi. Ваше першочергове завдання – виклопотати менi концесiю в Лейк-В’ю i приступити до будiвництва заводу. Необхiдна допомога та пiдтримка вам будуть наданi. Через тиждень, щонайбiльше за десять днiв, я все для вас пiдготую. Нам, очевидно, буде потрiбен хороший адвокат, а може, навiть i двiйко.

Виходячи з контори, Сiппенз усерединi радiв, i на обличчi його сяяла торжествуюча посмiшка. Хто б мiг подумати, що зараз, через десять рокiв… Тепер вiн покаже цим шахраям! Тепер вiн не сам: iз ним поруч справжнiй боець, такий же загартований, як i вiн сам. Ну, а бiйка буде – тiльки тримайся. Але хто ж цей чоловiк? Давно вiн таких не зустрiчав. Треба якось дiзнатися про нього. Проте Сiппенз уже зараз готовий був за Ковпервуда йти i у вогонь, i в воду.




8. Вiйськовi дii розпочалися


Коли Френк, зазнавши невдачi в своiх перемовинах iз газовими компанiями, виклав Едiсону новий план – органiзувати конкуруючi компанii в передмiстях, – банкiр глянув на нього з неприхованим захопленням.

– Добре придумано! – вигукнув вiн. – О, та у вас добра хватка! Ви iх здолаете.

Едiсон порадив Ковпервудовi заручитися пiдтримкою найвпливовiших посадовцiв у примiських мунiципалiтетах.

– Щодо чесностi – всi вони там один одного вартi, – сказав вiн. – Але е два-три запеклих шахраi, на котрих можна розраховувати бiльше, нiж на iнших. Вони i роблять погоду. Адвоката вже запросили?

– Нi. Я ще не знайшов вiдповiдну людину.

– Це, як ви самi розумiете, дуже важливо. Є тут один старий, генерал Ван-Сайкл. Вiн добре набив руку на таких справах. На нього, мабуть, можна покластися.

Поява на сценi генерала Джадсона Ван-Сайкла кинула тiнь на все пiдприемство. Старий вояка, – тепер йому було за п’ятдесят, – Ван-Сайкл у Громадянську вiйну командував дивiзiею. Як правник вiн набув слави тим, що фабрикував фiктивнi документи на право володiння на землю в Пiвденному Іллiнойсi, а потiм, щоб узаконити шахрайство, подавав до суду, в якому засiдали його друзi та спiльники, i вигравав справу. Тепер вiн був бiльш-менш успiшним адвокатом, котрий стягував iз своiх клiентiв достатньо вагомий гонорар, але до процвiтання генералу все ж було далеко, бо до нього зверталися тiльки у сумнiвних справах. Своiми звичками вiн нагадував барана-провокатора на скотобiйнi, який вiв перелякане стадо своiх побратимiв, що вперто впиралися, пiд нiж, i доволi тямущого, щоб завжди вчасно вiдстати й урятувати власну шкуру. Старий крутiй i пройдисвiт, на чиiй совiстi лежало багато пiдроблених заповiтiв, порушених зобов’язань, двозначних контрактiв та угод, котрий пiдкупив на своему вiку стiльки суддiв, присяжних, членiв мунiципалiтету та законодавчих зборiв, що й не злiчити. Вiн постiйно вигадував щоразу новi юридичнi виверти та каверзи. Вважалося, що у генерала е мiцнi зв’язки серед полiтикiв, суддiв, адвокатiв, котрим вiн надавав добрi послуги в минулому. Брався вiн за будь-яку справу – головним чином тому, що це було якесь заняття, що позбавляе його вiд нудьги. Взимку, якщо хтось iз клiентiв наполягав на зустрiчi з ним, генерал натягував на себе стару пошарпану шинель сiрого сукна, знiмав iз вiшалки засмальцьований, що втратив будь-яку форму, фетровий капелюх i, низько насунувши його на тьмянi сiрi очi, пускався в дорогу. Влiтку його костюм завжди мав такий вигляд, нiби вiн тижнями спав у ньому не роздягаючись. До того ж генерал майже безперестану курив. Ван-Сайкл обличчям трохи нагадував генерала Гранта: така ж скуйовджена сива борiдка та вуса, таке ж розхристане сиве волосся, що звисае пасмами на чоло. Бiдолашний вояка! Вiн не був нi дуже щасливий, нi дуже нещасний. Фома Невiрний, вiн байдуже ставився до долi людства, не покладав на нього жодних надiй i нi до кого не був прив’язаний.

– Ви й не уявляете, що таке мунiципальнi ради в передмiстях, пане Ковпервуд, – багатозначно зауважив Ван-Сайкл, коли з попереднiми перемовинами було покiнчено. – Мiський мунiципалiтет – поганий, а цi i того гiршi. Без грошей до таких дрiбних шахраiв i ходити нiчого. Не суджу людей строго, але ця братiя… – i вiн скрушно похитав головою.

– Розумiю, – вiдгукнувся Ковпервуд. – Вони не вмiють бути вдячними за надану iм послугу.

– Так, на них покластися не можна, – продовжував генерал. – Здаеться, про все домовилися, все вирiшили, а у них на гадцi одне: як би дорожче тебе продати. Їм нiчого не варто переметнутися на бiк тiеi ж «Пiвнiчноi компанii» i вiдкрити iм усi вашi карти. Тодi знову плати, а конкурент ще накине, i пiшло-поiхало… – тут генерал зобразив на своiй фiзii крайнiй смуток. – Втiм, i серед цих панiв е один-два таких, iз котрими можна домовитися, – додав вiн. – Певна рiч, якщо iх зацiкавити. Маю на увазi пана Дьюнiвея i пана Герехта.

– Бачите, генерале, менi зовсiм не важливо, як це буде зроблено, – приемно посмiхаючись, зауважив Ковпервуд. – Головне – щоб усе було зроблено хутко i без зайвого галасу. У мене немае нi часу, нi бажання вникати в усi подробицi. Скажiть, чи можна отримати концесii, не привертаючи до себе особливоi уваги, i у що це обiйдеться?

– Треба розкинути мiзками, бо так одразу сказати важко, – задумливо вiдповiв генерал. – Може обiйтися i в чотири тисячi, може i в усi сорок чотири, а то й бiльше. Бог його знае. Треба гарненько роздивитися, дещо розвiдати, – старому хотiлося випитати у Ковпервуда, скiльки той мае намiр витратити на цю справу.

– Гаразд, не будемо наразi цього торкатися. Я не жадiбний. Я запросив сюди Сiппенза, голову «Газово-паливноi компанii Лейк-В’ю», вiн скоро мае прийти. Вам iз ним разом доведеться працювати.

За кiлька хвилин з’явився Сiппенз. Отримавши розпорядження всiляко пiдтримувати один одного i в дiлових перемовинах у жодному разi не згадувати iменi Ковпервуда, вони разом покинули кабiнет свого нового боса. Дивна це була пара: досвiдчений старий флегматик-генерал, до всього байдужий, опустився i нi в що не вiрить, i чепурний, бадьорий Сiппенз, котрий мрiяв помститися своему давньому вороговi – могутнiй «Пiвденнiй газовiй компанii» – i використати як знаряддя помсти скромну на перший погляд компанiю, що створювалася на пiвнiчнiй околицi мiста. Хвилин через десять вони вже були заодно: генерал посвятив Сiппенза в те, який скнара та нечупара у своiй громадськiй дiяльностi радник Дьюнiвей i, навпаки, який обов’язковий е Джейкоб Герехт, звiсно, аж нiяк не задарма. Але що вдiеш – таке життя!

Узявши собi за правило не ставити все на одну карту, Ковпервуд вирiшив запросити для «Газовоi компанii Гайд-парку» ще одного юриста, а як ii голову залучити ще одну пiдставну особу. Це зовсiм не означало, що вiн мае намiр вiдмовитися вiд послуг де Сото Сiппенза, котрого передбачалося залишити технiчним консультантом всiх трьох або навiть i чотирьох компанiй. Френк якраз пiдшукував потрiбних людей, коли такий собi Кент Берроуз Мак-Кiбен, молодий правник, единий син колишнього члена верховного суду штату Іллiнойс Маршалла Скеммона Мак-Кiбена, привернув до себе його увагу.

Мак-Кiбену виповнилося тридцять три роки. Вiн був високий на зрiст, атлетичноi тiлобудови i загалом дуже статечний. Вiн напрочуд вправно вiв своi справи, але при цьому був людиною цiлком свiтською i часом тримався навiть дещо гордовито. У нього була власна контора в одному з кращих будинкiв на Дiрборн-стрит, куди вiн, замкнутий i холодний, бiльше схожий на багатого дендi, нiж на пiдприемця, приходив щоранку о дев’ятiй годинi, якщо тiльки якась важлива справа не вимагала його присутностi в дiловiй частинi мiста ще ранiше. Сталося так, що компанiя з продажу нерухомостi, в якiй Ковпервуд придбав земельнi дiлянки на Тридцять сьомiй вулицi i на Мiчиган-авеню, доручила Мак-Кiбену скласти угоду про купiвлю-продаж. Приготувавши документи, вiн вирушив у контору Френка дiзнатися, чи не забажае той внести у них якiсь доповнення. Секретарка запровадила Мак-Кiбена в кабiнет. Ковпервуд окинув гостя гострим допитливим поглядом, i адвокат одразу йому сподобався: вiн був у мiру стриманий i в мiру вишуканий. Френковi сподобалося, як вiн одягнений, сподобався його скептично-непроникний вигляд i свiтська невимушенiсть. Мак-Кiбен, своею чергою, вiдзначив костюм Ковпервуда, дорогу обстановку кабiнету та зрозумiв, що мае справу з фiнансистом великого польоту. На Ковпервудовi був свiтло-коричневий iз iскрою костюм i витримана в таких же тонах краватка. В манжети замiсть запонок були протягнутi двi маленькi камеi. Покритий склом письмовий стiл виглядав суворо та переконливо. Панелi та меблi були з полiрованого вишневого дерева, на стiнах у строгих рамах висiли гарнi гравюри, що зображували сцени з iсторii Америки. На чiльному мiсцi стояла друкарська машинка – тодi вони ще були новинкою, а бiржовий телеграф, також новинка, невгамовно вiдстукував останнi бiржовi курси. Секретаркою у Ковпервуда слугувала молоденька полька, Антуанетта Новак, симпатична брюнетка, стримана i, мабуть, дуже метка.

– До речi, якi справи ви зазвичай ведете, пане Мак-Кiбен? – нiби мiж iншим, запитав Ковпервуд. І, вислухавши вiдповiдь, недбало зауважив: – Зазирнiть до мене наступного тижня. Може, у мене знайдеться щось, що вам сподобаеться.

Пропозицiя, зроблена таким недбалим тоном, ймовiрно, зачепила б самолюбство Мак-Кiбена, якби вона виходила вiд iншоi людини, але тут вiн був навiть задоволений. Цей махляр так вразив уяву молодого юриста, що його зрадила звичайна безпристраснiсть. Коли вiн наступного разу прийшов до Ковпервуда i той розповiв йому, якого штибу послуг вiн чекае вiд нього, Мак-Кiбен миттево клюнув на приманку.

– Доручiть це менi, пане Ковпервуд, – бадьоро сказав вiн, – я хоч нiколи i не займався подiбними справами, але впевнений, що впораюся. Я живу в Гайд-парку i знаю майже всiх членiв мунiципальноi ради. Гадаю, що менi вдасться на них вплинути.

Ковпервуд у вiдповiдь схвально посмiхнувся.

Так була заснована друга компанiя, на чолi якоi Мак-Кiбен поставив своiх людей. До неi, без вiдома старого генерала Ван-Сайкла, залучили де Сото Сiппенза як технiчного консультанта. Потiм було написано клопотання про надання концесii, i Кент Берроуз Мак-Кiбен поволi повiв тонку пiдготовчу роботу на Пiвденнiй сторонi, поступово завойовуючи довiру одного члена мунiципалiтету за iншим.

Пiзнiше з’явився й третiй адвокат – Бертон Стiмсон, наймолодший i, можливо, найспритнiший з усiх трьох. Це був блiдий темноволосий юнак iз запальним поглядом, справжнiсiнький тобi шекспiрiвський Ромео. Вiн iнодi виконував певнi дрiбнi доручення Лафлiна. Френк запропонував йому працювати на Захiднiй сторонi, де загальне керiвництво було покладено на старого Лафлiна, а технiчними питаннями вiдав також де Сото Сiппенз. Стiмсон, однак, був аж нiяк не мрiйливим Ромео, а вельми енергiйним i заповзятливим молодиком iз дуже незаможноi сiм’i, котрий пристрасно прагнув вибитися в люди. Йому була властива та гнучкiсть розуму, що могла вiдлякати кого завгодно, та тiльки не Ковпервуда, бо останньому були потрiбнi розумнi слуги. Вiн давав iм роботу, вишукано та чемно поводився з ними i щедро винагороджував, але у вiдповiдь вимагав рабськоi вiдданостi. І Стiмсон, правда, зберiгаючи незалежний i самовпевнений вигляд, всiляко запобiгав перед Ковпервудом. Так уже складаються людськi стосунки.



І ось на пiвнiчнiй, пiвденнiй i захiднiй околицях Чикаго почалося якесь дивне пожвавлення, зустрiчi, таемнi перемовини. У Лейк-В’ю старий генерал Ван-Сайкл i де Сото Сiппенз радилися зi спритним членом мунiципалiтету, аптекарем Дьюнiвеем i районним босом – гуртовим гендлярем м’яса Джейкобом Герехтом, – люб’язними, але доволi вимогливими джентльменами. Цi панове приймали вiдвiдувачiв у заднiх кiмнатах своiх крамниць, де розмовляли з ними вiдверто, оцiнюючи мало не за прейскурантом власнi послуги i послуги своiх поплiчникiв.

У Гайд-парку Кент Берроуз Мак-Кiбен, напомаджений i вишукано одягнений, майже лорд Честерфiлд серед адвокатiв, а також Дж. Дж. Бергдол, довговолосий, неохайний наймит «iз благородних», пiдставний голова «Газово-паливноi компанii Гайд-парку», засiдали разом iз членом мунiципалiтету Альфредом Девiсом, фабрикантом плетених виробiв, i Патриком Джiлгеном, шинкарем, заздалегiдь розподiляючи акцii, зиски, привiлеi й iншi блага. У селищах Дуглас i Вест-парк на Захiднiй сторонi, бiля самоi межi мiста, довготелесий дивакуватий Лафлiн i Бертон Стiмсон укладали такi ж угоди.

Супротивник (три роз’еднанi мiськi газовi компанii) був захоплений зненацька. Коли до них дiйшли чутки, що в примiськi мунiципалiтети надiйшли клопотання про надання концесiй, компанii негайно запiдозрили одна одну в загарбницьких намiрах, зрадi та грабунку. Вони спорядили в найближчi мунiципалiтети своiх чiпких правникiв, але директори компанiй усе ще не здогадувалися, хто стоiть за маленькими примiськими компанiями i чим це iм загрожуе. Однак, перш нiж вони встигли заявити протест i надумали сунути кому треба пристойний хабар, аби зберегти за собою прилеглi до iхнiх територiй передмiстя, перш нiж встигли почати юридичну боротьбу, пропозицii про роздавання концесiй уже були внесенi на розгляд мунiципалiтетiв. І пiсля першого ж читання й одного вiдкритого, як того вимагае закон, обговорення, прийнятi майже одноголосно. Деякi дрiбнi примiськi часописи, яких обдiлили при подiлi нагород, спробували було зчинити гармидер. Але впливовi чиказькi газети поставилися до звiстки прохолодно, позаяк мова йшла про далекi передмiстя. Вони вiдзначили лише, що передмiстя, мабуть, успiшно йдуть слiдами мiського мунiципалiтету, який загруз у корупцii.

Прочитавши в ранкових газетах, що мунiципалiтети затвердили концесii, Ковпервуд усмiхнувся. А найближчими днями вiн уже iз задоволенням вислуховував повiдомлення Лафлiна, Сiппенза, Мак-Кiбена i Ван-Сайкла про те, що старi компанii пiдсилають до них своiх агентiв, пропонуючи купити у них контрольнi пакети акцiй або дати iм вiдступного за концесii. Разом iз Сiппензом вiн розглядав проекти майбутнiх газових заводiв. Треба було приступати до випуску та розмiщення облiгацiй, до продажу акцiй на бiржi, укладання угод на всiлякi поставки, будiвництва резервуарiв, газгольдерiв, прокладання труб. Не менш важливо було заспокоiти розбурхану громадську думку. В усiх цих справах де Сото Сiппенз виявився незамiнним. Користуючись порадами Ван-Сайкла, Мак-Кiбена та Стiмсона, котрi дiяли кожен у своему районi, вiн коротко доповiдав Ковпервудовi про своi плани й, отримавши у вiдповiдь схвальний кивок, купував дiлянки, рив котловани i будував. Френк був настiльки ним задоволений, що вирiшив залишити його при собi i на майбутне. Де Сото, своею чергою, був задоволений тим, що йому випала нагода звести старi порахунки i почати оборудки великими справами, i тому був вiд душi вдячний Ковпервудовi.

– Із цими шахраями матимемо ще чимало метушнi, – не без зловтiхи заявив вiн якось своему босу. – Ось побачите, вони почнуть нам дошкуляти всiлякими кляузами. Хто iх знае, вони можуть i об’еднатися. Того й дивись, завод у нас пiдiрвуть, як свого часу пiдiрвали у мене газгольдер.

– Нехай пiдривають, пiдривати i ми вмiемо i судитися також. Я – не проти. Ми iх так прикрутимо, що вони у нас вовком завиють, – в очах Ковпервуда заграли веселi вогники.




9. У гонитвi за успiхом


Тим часом i Ейлiн у новiй для себе ролi господинi будинку також де в чому досягла успiху. Бо хоча й усiм було ясно, що Ковпервуда в свiтi не вiдразу приймуть, але статки цих людей не дозволяли нехтувати знайомством iз ними. Прихильнiсть Френка до дружини змушувала багатьох поблажливо ставитися до Ейлiн. Їi вважали простакуватою та не досить вихованою, але погоджувалися, що з таким чоловiком i наставником, як Ковпервуд, можна всього досягти. Такою була, наприклад, думка панi Едiсон i панi Рембо. Мак-Кiбен i Лорд мiркували приблизно так само. Якщо Френк кохае Ейлiн, а це, мабуть, так i е, то вiн, природно, зумiе «просунути» ii в свiт. Ковпервуд справдi по-своему любив дружину. Вiн не мiг забути, що вона зовсiм ще дiвчинкою знайшла в собi сили знехтувати умовностями й усiм для нього пожертвувала, хоча знала, що вiн – одружений, що у нього е дiти, знала, який це буде удар для ii рiдних. Як палко, як вiддано вона його покохала! Вона не манiрилася, не хитрувала i не вагалася. Вiн iз самого початку був «ii Френком», та й тепер вона любила його не менше, нiж у тi давнi незабутнi днi iхньоi першоi близькостi. Ковпервуд завжди це вiдчував. Ейлiн могла з ним сваритися, вередувати, гнiватися, сперечатися, пiдозрювати, докоряти його в тому, що вiн заглядаеться на iнших вродливиць, але якесь швидкоплинне захоплення не стривожило б ii. Так, у всiлякому разi, вона переконувала. Правда, у неi не було пiдстав сумнiватися в ньому. Жiнка готова пробачити йому все, абсолютно все, запевняла вона, i сама в це щиро вiрила, якщо тiльки вiн буде, як i ранiше, кохати ii.

– Ах ти, халамиднику, – казала вона жартiвливо. – Я тебе наскрiзь бачу. Гадаеш, я не помiчаю, як ти заглядався на жiнок? Ця стенографiсточка у тебе в конторi – дуже непогана. Мабуть, ти вже до неi залицяешся.

– Чи я дурний, Ейлiн? – вiдмахувався Ковпервуд. – Ну, навiщо говорити вульгарностi? Ти чудово знаеш, що я нiколи не пов’яжу свое життя з якоюсь стенографiсткою. Контора – невiдповiдне мiсце для флiрту.

– Невiдповiдне? Не замилюй менi очi. Нiби я тебе не знаю. Для тебе будь-яке мiсце пiдходяще.

Ковпервуд смiявся, а за ним реготала й Ейлiн. Вона нiчого не могла з собою вдiяти. Надто вже його кохала. У нападках ii не було реальноi гiркоти. Часто, заколисуючи ii на колiнах, як дитину, i нiжно цiлуючи, вiн шепотiв iй: «Моя крихiтко! Моя руда лялько! Ти все ще мене любиш? Тодi поцiлуй мене». Вони обидва палали якоюсь первiсною пристрастю. І поки життя не вiддалило iх одне вiд одного, Френк навiть уявити собi не мiг кращого союзу. Вони не вiдали того холоду пересиченостi, що нерiдко переходить у взаемну огиду. Ейлiн завжди була бажаною для нього. Чоловiк кепкував над дружиною, пустував, лащився, знаючи наперед, що вона не вiдштовхне його вiд себе манiрнiстю або пiсною мiною ханжi та лицемiрки. Незважаючи на ii гарячий i химерний характер, Ейлiн завжди можна було зупинити та напоумити, якщо вона не мала рацii. Дружина ж, зi свого боку, не раз давала Ковпервудовi слушнi поради, пiдказанi ii жiночим чуттям. Усi iхнi помисли займало тепер чиказьке товариство i новий будинок, який вони вирiшили побудувати в сподiваннi змiцнити таким чином свое становище й увiйти в коло обраних. Майбутне являлося Ейлiн тiльки в рожевому свiтлi. Чи е в свiтi жiнка, щасливiша за неi? Френк такий гарний, такий великодушний i такий нiжний! У ньому немае нiчого дрiб’язкового. Нехай вiн навiть iнодi задивляеться на iнших жiнок, то й що з того? В душi вiн iй вiрний, i не було ще випадку, щоб вiн ii зрадив. Хоча Ейлiн знала Ковпервуда доволi добре, вона все ж навiть не уявляла, як спритно вiн вмiе викручуватися та брехати. Але поки що вiн справдi кохав ii i справдi був iй вiрним.

Френк вклав уже близько ста тисяч доларiв у газовi компанii i вважав свое майбутне забезпеченим. Концесii були виданi на двадцять рокiв, до кiнця цього термiну йому не виповниться й шiстдесяти, а за цей час вiн або придбае контрольнi пакети старих компанiй, або об’еднаеться з ними, або з великою вигодою перепродасть iм свою справу. Зростання Чикаго вiщувало йому успiх. Тому вiн вирiшив вкласти до тридцяти тисяч доларiв у картини, якщо знайде щось путне, i замовити портрет Ейлiн, поки вона ще така гарна. Ковпервуд знову став цiкавитися живописом. У Едiсона було чотири чи п’ять хороших полотен – Руссо, Грез, Вуверман i Лоуренс, якi той невiдомо де розкопав. Ковпервуд чув, що у такого собi Колларда, власника готелю та гендляра нерухомiстю та мануфактурою, е чудова колекцiя. Едiсон розповiв йому, що Девiс Траск, король залiзяччя, також колекцiонуе картини. І багато заможних родин у Чикаго вже почали збирати твори мистецтва. Отже, час почати i йому.

Як тiльки концесii були затвердженi, Ковпервуд посадив Сiппенза у себе в кабiнетi i тимчасово передав йому всi справи. У передмiстях, поблизу вiд заводiв, що будувалися, були вiдкритi маленькi контори з незначним штатом. Тепер старi компанii дошкуляли новим компанiям усiлякими позовами, вимагаючи, щоб суд «заборонив», «скасував», «присiк» тощо. Але Мак-Кiбен, Стiмсон i генерал Ван-Сайкл вiдбивали всi атаки ворога зi спокоем i хоробрiстю захисникiв Троi. Це було веселе видовище. Однак про Ковпервуда майже нiхто нiчого не знав. Вiн усе ще залишався в тiнi. У зв’язку з цими справами його iм’я навiть i не згадувалося. Газети щодня прославляли iнших людей, i в Ковпервуда це будило досаду i заздрiсть. Коли ж настане його черга? Тепер вже, мабуть, скоро.

У червнi Френк та Ейлiн, веселi та життерадiснi, вирушили до Європи, маючи намiр насолодитися вповнi своею першою великою мандрiвкою. Це була чудова поiздка! Едiсон, зi звичною для нього люб’язнiстю, телеграфував у Нью-Йорк, аби для панi Ковпервуд на пароплав були доставленi квiти. Мак-Кiбен надiслав путiвники. Френк, не знаючи напевно, чи згадае хтось про квiти, замовив два чудових кошики, тож коли Ейлiн пiднялася на горiшню палубу, на неi чекали там аж три кошики квiтiв, кожен iз приколотою до них карткою.

Дехто з присутнiх за капiтановим столом намагався зав’язати знайомство з Ковпервудами. Їх запрошували на аматорськi концерти або просили скласти партiю за картярським столиком. Але море було весь час бурхливе, й Ейлiн почувалася не надто добре. Гарно виглядати, коли страждаеш вiд морськоi хвороби, – нелегке завдання, i тому вона волiла здебiльшого залишатися в каютi. Трималася Ейлiн iз усiма гордовито, навiть холодно, а в розмовi з тими, для кого вона робила виняток, зважувала кожне слово. Панi Ковпервуд раптом вiдчула себе поважною ледi.

Перед вiд’iздом iз Чикаго Ейлiн майже спустошила ателье Терези Донован. Бiлизна, пеньюари, костюми для прогулянок, амазонки, вечiрнi сукнi – все це вона везла з собою у величезнiй кiлькостi. На грудях у неi був захований мiшечок, в якому вона зберiгала на тридцять тисяч доларiв рiзних коштовностей. А вже черевичкам, капелюшкам, панчiшкам та iншому причандаллю дамського гарнiтуру просто не було мiри. І це змушувало Френка пишатися Ейлiн. Скiльки в нiй енергii, скiльки в нiй життя! Лiлiан, його перша дружина, була блiдою анемiчною жiнкою, а в Ейлiн життя вирувало. Вона постiйно щось наспiвувала, жартувала, одягалася, кокетувала. Є такi особистостi, котрi живуть сьогоднiшнiм днем, не впадаючи у зайвi роздуми i не заглиблюючись у себе. Наша планета з ii багатовiковою iсторiею якщо й iснувала для Ейлiн, то як щось дуже туманне й абстрактне. Можливо, вона i чула, що колись на землi жили динозаври та крилатi потвори, але особливого враження на неi це не справило. Хтось там сказав, нiби ми походимо вiд мавп, – яка дурня! А втiм, може, так воно й е. Зеленуватi гори хвиль, що ревiли у просторах океану, вселяли в Ейлiн повагу та страх, але не той побожний трепет, який вони будять у душi поета. Пароплав – цiлком надiйний. Капiтан, у синьому мундирi з золотими гудзиками, такий люб’язний i шанобливий, сам повiдомив про це за столом. Ейлiн покладалася на капiтана. Крiм цього, бiля неi завжди був Ковпервуд, насторожений, але без страху, дивився вiн на величне видовище стихii i жодним словом не обмовився про те, якi думки вона йому накидала.

У Лондонi завдяки листам, якими iх надiлив Едiсон, Ковпервуди отримали кiлька запрошень в оперу, на званi обiди, в Гудвудi – провести кiнець тижня i побувати на кiнних перегонах. Вони iздили у фiакрах, фаетонах i кабрiолетах. На недiлю новi знайомi запросили Ковпервудiв у свiй плавучий будиночок на Темзi. Господарi-англiйцi, котрi дивилися на це знайомство як на спосiб встановити зв’язок iз фiнансовими колами Америки, були з ними чемнi, але й тiльки. Ейлiн цiкавило все: придивившись до манер людей, до порядкiв у домах, до слуг, вона вiдразу ж розчарувалася в Америцi. Там усе не так, все потребуе докорiнних змiн.

– Нам доведеться прожити з тобою в Чикаго ще багато рокiв, Ейлiн, тож не захоплюйся, – застерiгав ii Ковпервуд. – Невже ти не бачиш, що цi люди терпiти не можуть американцiв? Повiр, якби ми жили тут постiйно, вони б нас до себе i на порiг не пустили. В усiлякому разi, зараз. Ми тут проiздом, тiльки тому вони з нами такi люб’язнi.

Френковi це було абсолютно ясно. А у Ейлiн зовсiм замакiтрилося в головi. Вона тiльки й знала, що перевдягатися. У Гайд-парку, де вона iздила верхи та кермувала кабрiолетом, у «Кларiджi», де Ковпервуди зупинилися, на Бонд-стрит, де вона ходила по крамницях, чоловiки дивилися на неi пильно, а манiрнi, консервативнi, скромнi в своiх смаках англiйки тiльки здiймали очi до неба. Френк усе це бачив, але мовчав. Вiн кохав Ейлiн i поки що не бажав для себе кращоi дружини. Як не глянь, вона дуже приваблива. Якщо йому вдасться змiцнити ii становище в чиказькому свiтi, цього на перших порах буде досить.

Провiвши три тижнi в Лондонi, де Ейлiн вiддала данину всьому, чим здавна славиться i пишаеться стара Англiя, Ковпервуди вирушили в Париж. Тут Ейлiн опанував уже майже дитячий захват.

– Ти знаеш, – серйозно заявила вона Френковi наступного ж ранку, – я тепер переконалася, що англiйцi зовсiм не вмiють одягатися. Навiть найелегантнiшi з них тiльки наслiдують французiв. Вiзьми хоча б тих чоловiкiв, котрих ми бачили вчора в «Кафе дез Англе». Жоден англiець не зрiвняеться з ними.

– У тебе, люба, екзотичний смак, – вiдказував Ковпервуд, пов’язуючи краватку. Вiн покосував на дружину з поблажливою усмiшкою. – Французька елегантнiсть – це вже майже фiглярство. Пiдозрюю, що дехто з цих жевжикiв був у корсетах.

– Ну i що ж такого? Менi це подобаеться. Якщо вже хизуватися, то без мiри.

– Знаю, що це – твоя теорiя, дитинко, але в усьому мiру треба знати. Інодi корисно виглядати i скромнiшим. Не годиться дуже вже вiдрiзнятися вiд тих, хто тебе оточують, навiть у вигiдний бiк.

– Знаеш що, – сказала вона раптом, глянувши на чоловiка, – ти колись станеш страшенним консерватором, не гiршим за моiх братiв.

Вона пiдiйшла до Ковпервуда, поправила йому краватку та пригладила волосся.

– Комусь iз нас треба бути консерватором для блага сiм’i, – жартiвливо зауважив вiн.

– А втiм, я ще не впевнена, що це будеш ти, а не я.

– Який сьогоднi чудовий день. Поглянь, якi гарнi цi бiлi мармуровi скульптури. Куди ми поiдемо – в Клюнi, Версаль чи Фонтенбло? Увечерi треба було б сходити у Французьку комедiю, подивитися Сару Бернар.

Ейлiн була щаслива та весела. Яке блаженство мандрувати з Френком як його законна дружина!

У цю поiздку жага задоволень, iнтерес до мистецтва та тверда рiшучiсть заволодiти всiм, що може дати йому життя, прокинулася в Ковпервуда з новою силою. У Лондонi, Парижi та Брюсселi вiн познайомився з вiдомими антикварами. Його розумiння староi школи живопису i великих майстрiв минулого значно розширилося. Один лондонський гендляр, вiдразу розпiзнавши у Френковi майбутнього клiента, запросив його й Ейлiн переглянути певнi приватнi збiрки та репрезентував «iноземця, котрий цiкавиться живописом», декому з художникiв – лорду Лейтону, Данте Габрiелю Россеттi, Вiстлеру. Для них Ковпервуд був лише самовпевненим, стриманим, чемним паном iз дещо старомодними смаками. Вiн же, своею чергою, вiдзначив, що цi люди – неврiвноваженi та самозакоханi, з ними йому близько нiколи не зiйтися, й едине, що може iх пов’язувати, – це купiвля-продаж. Вони шукають захоплених шанувальникiв, а вiн мiг бути тiльки щедрим меценатом. Отже, Френк вiдвiдував галереi, майстернi, розглядав картини та мiркував – чи скоро вже збудуться його мрii про велич.

У Лондонi вiн придбав портрет пензля Реберна, в Парижi «Орача» Мiлле, маленьку дрiбничку Яна Стена, батальне полотно Мейссонье та романтичну сцену в палацовому саду Ізабе. Так вiдродилося колишне захоплення Ковпервуда живописом, i було покладено початок колекцii, що зайняла в подальшому настiльки значне мiсце в його життi.

Пiсля повернення в Чикаго Френк та Ейлiн iз захопленням вiддалися розбудовi нового будинку. Надивившись старовинних замкiв у Францii, вони вирiшили взяти iх собi за зразок. І Тейлор Лорд не забарився представити iм архiтектурний проект, що вiдтворював щось на кшталт такого замку. Лорд вважав, що знадобиться рiк або навiть i пiвтора, щоб завершити всi роботи, але Ковпервуди особливо i не поспiшали. Поки все це буде будуватися, вони змiцнять своi свiтськi зв’язки та до дня його закiнчення зможуть увiйти в коло обраних.

У тi часи чиказьке вище товариство було дуже строкатим. Були тут люди, котрi раптово розбагатiли пiсля довгих рокiв негараздiв i ще не забули нi свою сiльську церкву, нi своi провiнцiйнi звички та погляди. Були й iншi, котрi отримали капiтал у спадок або перебралися сюди зi схiдних штатiв, де великi статки iснують здавна. Цi вже вмiли жити на широку ногу. І, нарештi, пiдростали доньки та синочки новоявлених багатiiв. Вони вiдчували потяг до розкошi, що вже мiцнiла в Америцi, i сподiвалися згодом до неi долучитися. Молодь ця наразi тiльки мрiяла про танцi у Кiнслi, де влаштовувалися благодiйнi базари та вечори, про лiтнi розваги на европейський лад. Але до цього iм було ще далеко. Перша група, найбагатша, користувалася, незважаючи на свое невiгластво i тупiсть, найбiльшим впливом, бо вищим мiрилом тут були грошi. Їхнi розваги вражали своею дурiстю: все зводилося до того, щоб на людей подивитися i себе показати. Цi скоробагатьки боялися, як вогню, якоiсь свiжоi думки чи якого нововведення. Тiльки шаблоннi думки й учинки, тiльки рабська покора умовностям i допускалися в iхньому середовищi. Запросити в будинок акторку, як це часто робилося в схiдних штатах чи в Лондонi, боронь Боже! Навiть на спiвакiв i художникiв вони дивилися косо. Аби чогось не трапилося. Але якби з Європи в Чикаго випадково заiхав якийсь князь чи граф – чого, зазвичай, нiколи не бувало – мiсцевi магнати зi шкiри пнулися б, що, до слова кажучи, вони i робили щоразу, коли в iхньому мiстi проiздом зупинявся якийсь махляр зi схiдних штатiв.

Ковпервуд затямив це вiдразу, як тiльки приiхав, але йому здавалося, що коли вiн стане заможним i впливовим, збудуе розкiшний особняк, то йому з Ейлiн, можливо, вдасться розворушити це стояче болото. На жаль, Ейлiн занадто гарячкувала, надто вже явно шукала нагоди утвердитися в свiтi та домогтися визнання. Як дикун, не пристосований до самозахисту, котрий повнiстю перебувае пiд владою стихiйних сил, вона тремтiла навiть вiд думки про можливу невдачу. Дуже скоро жiнка збагнула, що iснуе категорiя свiтських жiнок, зовсiм чужих iй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамницi дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, i та здалася iй занадто манiрною та холодною. Панi Меррил вважала себе жiнкою розумною та високоосвiченою, i не сумнiвалася, що в Чикаго для неi немае вiдповiдного товариства. Вона виховувалася в схiдних штатах, у Бостонi, не раз iздила в Лондон i навiть була прийнята в тамтешньому вищому свiтi. Чикаго видавався iй просто брудною дiрою, мiстом гендлярiв. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашингтон, але була змушена жити тут. З тими, кого панi Меррил ушановувала своею увагою, вона трималася поблажливо-пихато i мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вii та болiсно пiднявши брови, даючи цим зрозумiти, яке нестерпне iй усе це оточення.

На панi Меррил Ейлiн вказала така собi панi Гадлстоун, чоловiк котроi був власником миловарнi. Гадлстоуни жили по сусiдству з Ковпервудами i також не належали до числа обраних. Але панi Гадлстоун почула, що Ковпервуди – люди заможнi, що вони товаришують iз Едiсонами i намiряються будувати особняк, який обiйдеться iм в двiстi тисяч (чутки завжди все перебiльшують). Цього виявилося досить. Як сусiдка вона визнала можливим провiдати Ковпервудiв i залишити свою вiзитiвку, а Ейлiн, котра радiла кожному новому знайомству, поспiшила з вiзитом у вiдповiдь. Панi Гадлстоун була маленькою, доволi непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.

– Ви, безперечно, чули про панi Меррил. Он вона стоiть бiля прилавка з шовками, – зауважила панi Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумiлу та манiрну. – Гляньте, як вона тримае лорнет.

Ейлiн озирнулася та критично оглянула з голови до нiг цю великосвiтських даму, вiд котроi так i вiяло холодом.

– Ви з нею знайомi? – запитала вона з цiкавiстю, продовжуючи розглядати панi бiля прилавка.

– Нi, вони живуть на Пiвнiчнiй сторонi, а у нас кожен обертаеться в своему колi, – з гiднiстю заявила панi Гадлстоун.

Насправдi ж найпомiтнiшi родини вважали своею заслугою саме те, що вони вищi за будь-який подiл на касти й обирають собi друзiв iз усiх трьох сторiн.

– Ти диви! – зауважила Ейлiн iз удаваною байдужiстю. Потай вона була розчарована тим, що панi Гадлстоун вважала за потрiбне показати iй панi Меррил, нiби та була якоюсь знаменитiстю.

– Менi здаеться, вона пiдфарбовуе брови, – шепнула панi Гадлстоун, заздрiсно розглядаючи дружину мануфактурника. – Я чула, що ii чоловiк – не найвiрнiший у подружжi. У нього, кажуть, е дама серця, якась панi Гледенс, вона живе по сусiдству з ними.

– Он воно як! – обережно вiдповiла Ейлiн. Пiсля своiх фiладельфiйських пригод вона вирiшила бути напоготовi й остерiгатися будь-яких плiток. Стрiли лихослiв’я легко могли потрапити i в неi.

– Але панi Меррил, безумовно, належить до вищого свiту, – не могла не визнати супутниця Ейлiн.

З того часу мрiею Ейлiн стало познайомитися з цiею дамою та потрапити в число ii друзiв. Вона не знала, що ii честолюбнiй мрii нiколи не судилося збутися, хоча, може, в глибинi душi панi Ковпервуд i боялася цього.

Але серед жителiв Чикаго знайшлися i такi, котрi приходили до Ковпервудiв iз вiзитами, ледь тi влаштувалися в мiстi, а з деким Ковпервуди i самi зумiли зав’язати знайомство. У них стали бувати рiзнi люди. Як-от Сандерленд След, директор служби руху однiеi з пiвденно-захiдних залiзниць, що проходили через мiсто, чоловiк освiчений, не позбавлений смаку та доволi заможний, зi своею дружиною – честолюбною нiкчемою. Волтер Райз Коттон, комiсiонер iз гуртового продажу кави, вiдомий бiльше як автор дописiв на теми свiтського життя, та його дружина, котра закiнчила жiночий коледж Вассарра. Норi Сiмс, секретар i скарбник кредитноi й ощадноi спiлки «Дуглас», особа вельми впливова, але не в тих фiнансових колах, якi представляли Едiсон i Рембо. Ковпервуди познайомилися сiм’ями i з багатим хутровиком Станiславом Гоксемом, i з гуртовим продавцем борошна Двейном Кiнгслендом, з гендлярем м’ясом, експортером Вебстером Ізраельсом, i ювелiром Бредфордом Кендою. Всi цi родини мали певну вагу в свiтi. Всi вони мали непоганi особняки та непоганi прибутки, з ними доводилося рахуватися. Рiзниця мiж Ейлiн i бiльшiстю цих дам була приблизно така ж, як мiж реальнiстю й iлюзiею. Але це вимагае певного пояснення. Щоб зрозумiти умонастроi жiнок того часу, слiд подумки повернутися до перiоду середньовiччя, коли чiльна роль належала Церквi i талановитi, але далекi вiд життя поети оточували жiнку мiстичним ореолом. З того часу панночки та дами вдають, що вони створенi з iншого, благороднiшого матерiалу, нiж чоловiки, що iхне покликання – надихати й облагороджувати другу половину роду людського i що iхня прихильнiсть – безцiнний дар свiту. Цей рожевий романтичний серпанок, що не мае нiчого спiльного з поняттям особистоi чесноти, призвiв до самовозвеличення певних жiнок, котрi уявили себе мало не святими i згори вниз споглядали на чоловiкiв, а часом i на iнших жiнок.

В атмосферу, наскрiзь просочену такою безглуздою iлюзiею, i потрапила Ейлiн у Чикаго. Ледi, з котрими вона познайомилася, витали у вигаданому ними свiтi. Вони вважали себе неземними iстотами, на зразок тих, котрих увiчнили релiгiйний живопис i поезiя. У своiх чоловiках вони прагнули бачити зразок моральностi, втiлення iдеалу, вiд iнших жiнок вимагали незаплямованоi чистоти.

Ейлiн, палка та безпосередня, взяла б iх на кпини, якби iй дано було це зрозумiти. Але вона зовсiм нiчого не тямила та почувалася в присутностi цих жiнок нiяково та невпевнено.

Вiзьмемо, наприклад, панi Сiмс, гарячу шанувальницю панi Меррил. Отримати запрошення до Меррилiв на обiд, чай чи снiданок, проiхатися мiстом iз панi Меррил було вершиною блаженства для панi Сiмс. Вона любила повторювати bon mots[3 - Гострi слiвця (франц.).] свого кумира, мiркувати про ii дивовижну освiченiсть, подейкувати, як люди начебто вiдмовлялися вiрити, що вона – дружина такоi посередностi, як Енсон Меррил. Словом, всi тi прийнятi в свiтi вульгарностi, початок яким, iмовiрно, було покладено ще жiнками Стародавнього Єгипту та Халдеi. Сама панi Сiмс була пересiчною, нiчим не примiтною кар’еристкою – достатньо спритною, достатньо миловидною й елегантною. Двi маленькi доньки Сiмс, вiдповiдно до вимог того часу, були вже навченi всiм тонкощам свiтських манер. Вони тiшили батькiв умiнням набувати витончених поз, мило всмiхатися, грацiйно присiдати. Приставлена до них няня ходила в одностроi, а гувернантка була надзвичайно поважною. Сама панi Сiмс вела себе дуже зухвало, рахувалася тiльки з тими, хто стояв вище за неi на соцiальнiй драбинi, i вiд щирого серця зневажала той пересiчний свiт, в якому змушена була животiти.

Запросивши Ковпервудiв на обiд, панi Сiмс тут же спробувала вивiдати в Ейлiн щось про ii минуле: чи не знала вона в Фiладельфii Артура Лi та його дружину, подружжя Дрейкiв, Роберту Вiлiнг i родину Вокерiв? Панi Сiмс сама з ними знайома не була, але чула про них вiд панi Меррил. Це була цiлком достатня причина, щоб пустити цi iмена в хiд. Ейлiн одразу ж насторожилася i, заради порятунку, стала брехати, що знайома з усiма цими людьми. Втiм, якоюсь мiрою це було правдою: до того, як поширилася чутка про зв’язок Ейлiн iз Ковпервудом, вони з нею розкланювалися. Таке повiдомлення трохи заспокоiло панi Сiмс.

– Я неодмiнно розповiм про це Неллi, – запевнила вона, називаючи панi Меррил зменшувальним iм’ям, аби показати, як близько вони знайомi.

Ейлiн дуже боялася, що коли так пiде далi, то скоро все мiсто дiзнаеться, що Ковпервуд сидiв у в’язницi, що, перш нiж стати його дружиною, вона була його коханкою та фiгурувала в його шлюборозлучному процесi як вiдповiдач, хоча ii iм’я й не згадувалося. Врятувати Ейлiн могли тiльки ii врода та грошi Френка, бiльше iй не було на що сподiватися.

Якось на обiдi у Кiнгслендiв панi Кенда спитала Ейлiн – як тiй здалося, вельми багатозначно, – чи не була вона знайома в Фiладельфii з ii приятелькою, панi Шюлер Еванс? Ейлiн не на жарт перелякалася.

– Тобi не здаеться, що панi Кенда, а може, i не вона одна, забагато знае про нас? – поцiкавилася вона в Ковпервуда дорогою додому.

– Цiлком можливо, а втiм, не знаю, – вiдповiдав вiн, подумавши. – На твоему мiсцi я не став би особливо тривожитися. Якщо будеш постiйно про це думати та хвилюватися, вони швидше запiдозрять, що у нас щось негаразд. Я, в усiлякому разi, не приховував i приховувати не буду, що сидiв у Фiладельфii у в’язницi. Це все було пiдлаштовано. Нiхто не мав права запроторювати мене туди.

– Ну, звiсно, любий! – погодилася Ейлiн. – Навiть якщо тут щось i пронюхали – бiда невелика. Що тут такого особливого, врештi-решт? Хiба мало у кого що було до шлюбу?

– Все зводиться до того, чи приймуть вони нас у свое коло, чи вiдкинуть. Ну що ж, нiчого не вдiеш. Нам треба добудувати будинок i дати iм можливiсть проявити свою доброзичливiсть. А не захочуть – е й iншi мiста. У Нью-Йорку з грiшми ми доб’емося чого завгодно, вiр менi. Ми можемо i там збудувати собi палац i всiх змусити з собою рахуватися. Для цього потрiбнi тiльки грошi. А грошi у нас будуть, про це турбуватися нема чого, – додав вiн пiсля недовгого мовчання. – Я наживу тут мiльйони, подобаеться iм це чи нi, а потiм… Потiм побачимо. Тож не турбуйся. Немае такоi бiди у свiтi, якiй не можна зарадити грошима, в цьому я давно переконався.

І Френк мiцно стиснув зуби, як робив це завжди, приймаючи безповоротне рiшення. Втiм, це не завадило йому взяти руку Ейлiн та ласкаво ii потиснути.

– Не турбуйся, – повторив вiн. – Хiба немае iнших мiст, крiм Чикаго? А рокiв через десять ми з тобою будемо аж нiяк не злидарями. Не сумуй! Усе влаштуеться, iнакше i бути не може.

Ейлiн дивилася на освiтлену вогнями Мiчиган-авеню, кiнець якоi ховався вдалинi, i на безмовнi особняки, повз якi вони проiжджали. Бiлi кулi лiхтарiв мерехтiли в темрявi, перетворюючись удалинi на ледь помiтнi цятки. Було темно, приемно вiяло прохолодою. О, якби на грошi Френка можна було купити доступ у цей звабливий свiт i доброзичливе ставлення до себе! Ейлiн не усвiдомлювала, як багато залежало вiд неi самоi в цiй майбутнiй боротьбi.




10. Випробування


Новосiлля в особняку на Мiчиган-авеню Ковпервуди справляли наприкiнцi листопада 1878 року. Минуло близько двох рокiв, як вони переселилися в Чикаго, i цi два роки не пропали даремно. На перегонах, званих обiдах, на прийомах у клубах «Юнiон-лiг» i «Келюмет», куди Едiсон ввiв Ковпервуда, вони зустрiчалися з новими людьми, зав’язували знайомства i тепер могли вже розiслати бiльше трьохсот запрошень на свое свято. Правда, в числi цих трьохсот гостей мали бути i люди iм незнайомi – друзi Мак-Кiбена та Лорда. На запрошення вiдгукнулося десь двiстi п’ятдесят осiб. Френк вiв своi справи в Чикаго настiльки вправно, примудряючись весь час залишатися в тiнi, що нiхто не зацiкавився його минулим. Вiн був заможний, добре вихований, не позбавлений чарiвностi. Функцiонери, котрi зустрiчалися з ним у товариствi, вважали його приемним i недурним. Ейлiн була гарна, з удячнiстю вiдгукувалася на найменшу увагу, й iй охоче вiддавали належне. Проте вищий свiт Ковпервуда не визнавав. Вiдомо, що за належного такту та спритностi можна, не посiдаючи жодного становища в товариствi, створити собi цiлком надiйну репутацiю. У тi часи в Чикаго iснував тижневик, в якому друкувалася свiтська хронiка, i Френк за посередництва Мак-Кiбена змусив його служити своiм iнтересам. Представити сумнiвне бездоганним – не легке завдання в будь-яких умовах, але якщо зовнi у вас все йде доброчинно, якщо ви тримаетеся впевнено, володiете достатнiм шармом, а головне – маете капiтал, то це все набагато спрощуе справу. Мак-Кiбен знав редактора Гортона Бiгерза. Це був жалюгiдний цинiк рокiв сорока п’яти, котрий опустився, iз сивим волоссям i сумною фiзiею – не людина, а якийсь губчастий нарiст чи полiп, що виявляв показне пожвавлення та зацiкавленiсть тiльки там, де цього вимагала вигода. У тi днi редактори свiтськоi хронiки ще були вхожi в привiлейованi доми – у ролi гостей, а не репортерiв. Утiм, i тодi вже iх приймали не дуже охоче. Мак-Кiбен, бажаючи прислужитися Ковпервудовi, котрий давав йому роботу i до котрого вiн був дуже прихильний, якось сказав Бiгерзу:

– Ви ж знаете Ковпервудiв?

– Нi, – вiдповiв редактор. – А хто вони такi?

Як i кожен дармоiд, вiн прислуговував тiльки представникам вищих кiл.

– Ну як же? Ковпервуд – банкiр. У нього е контора на Ля-Саль-стрит. Вони – з Фiладельфii. Панi Ковпервуд – красуня, молода й таке iнше. Вони будують собi особняк на Мiчиган-авеню. Вам би годилося з ними познайомитися. Гадаю, що вони будуть прийнятi в кращих домах. Едiсони з ними дружнi. Якщо ви тепер присвятите цим людям увагу, вони вас не забудуть. Ковпервуд – людина щедра й узагалi хороший чолов’яга.

Бiгерз нагострив вуха. Свiтська хронiка – небагата пожива, а нагода заробити також випадае не часто. Тим, хто хотiв отримати схвальний вiдгук преси, щоб змiцнити власне становище в свiтi або проникнути туди, доводилося передплачувати його видання i грошей не шкодувати. Незабаром пiсля цiеi розмови Френк отримав пiдписаний бланк iз контори «Сетердей ревю» i негайно послав чек на сто доларiв пану Гортону Бiгерзу особисто. Слiдом за цим родини, що не мали особливоi ваги в чиказькому свiтi, стали помiчати, що коли вони запрошують на званий обiд Ковпервудiв, «Сетердей ревю» помiщае звiт, а в тих випадках, коли Ковпервудiв не бувае, немае i звiтiв. Мабуть, iз цими Ковпервудами краще пiдтримувати знайомство. Але все ж, хто вони такi?

Будь-яка увага преси, будь-який, навiть найскромнiший успiх у товариствi, легко може перетворити людину на мiшень для лихослiв’я. Той, хто хоч трохи видiлився з навколишнього середовища, миттево привертае до себе увагу свiтських кiл: хто вiн, звiдки взявся, ким е? Ейлiн вклала в свiй перший прийом у новому будинку всю душу, Френк – весь свiй смак i винахiдливiсть, тому не дивно, що новосiлля стало чимось незвичайним, а цього, з огляду на вiдомi обставини, Ковпервудовi i не слiд було робити. Чиказьке товариство, як ми вже розповiдали вище, вирiзнялося безнадiйною вiдсталiстю, на всiлякi нововведення дивилося несхвально та мирилося з ними дуже неохоче. Вторгтися в це вузьке коло i приголомшити всiх пишнiстю та небаченим блиском було щонайменше необачно. Найобережнiшi, навiть якщо i не прийдуть зовсiм, то про все дiзнаються i також винесуть свiй вирок.

Урочистостi розпочалися о четвертiй годинi. Гостi продовжували з’iжджатися до пiв на сьому. О дев’ятiй вiдкрився бал, для якого був запрошений знаменитий чиказький струнний оркестр. Танцi перемежовувалися виступами бiльш-менш вiдомих артистiв, а об одинадцятiй годинi подали розкiшну вечерю. Гостi сидiли за маленькими столиками в трьох залах першого поверху, ефектно освiтлених гiрляндами китайських лiхтарикiв. На довершення всього Френк вивiсив у картиннiй галереi не тiльки найкращi полотна, привезенi з-за кордону, а й останне придбання – чудового Жерома, котрий тодi перебував у зенiтi своеi дещо екзотичноi слави. Картина зображала голих одалiсок бiля басейну, викладеного рiзнобарвною мозаiкою. Для Чикаго таке мистецтво було занадто фривольним. Люди, котрi мало тямлять у живописi, визнали цю роботу непристойною, тодi як освiченiшi не могли побачити в нiй нiчого поганого. Але так чи iнак, цей твiр безперечно оживляв галерею.

Тут же висiв i нещодавно присланий iз Європи портрет Ейлiн роботи голландського художника Яна Ван-Беерса, з котрим Ковпервуди познайомилися минулого лiта в Брюсселi. Вiн написав портрет за дев’ять сеансiв i створив доволi ефектну рiч, в яскравiй кольоровiй гамi. Ейлiн була зображена на тлi лiтнього ландшафту, в глибинi виднiвся ставок, оточений низьким кам’яним парапетом, крило голландського замiського будинку червоноi цегли, куртини з тюльпанами та блакитне небо в пухнастих хмарках. Ейлiн сидiла на увiгнутому пiдлокiтнику кам’яноi лавки, тримаючи над головою рожеву, оздоблену мереживом парасольку. Бiля ii нiг зеленiла трава, шовковий костюм у бiлу та блакитну смужки – за останньою паризькою модою – облягав ii сильне, квiтуче тiло, солом’яний брилик iз м’якими широкими крисами, зав’язаний блакитною стрiчкою, кидав тiнь на очi, що iскрили життям i веселощами. Художнику вдалося передати характер Ейлiн – смiливiсть, самовпевненiсть, зухвалiсть, властивi особам неглибоким, котрi ще не зазнали поразок. Соковитий фарбами, хоча i дещо викличний, як i все, пов’язане з Ейлiн, портрет здатен був викликати заздрiсть у тих, кого природа нагородила не настiльки щедро. Якби це була жанрова рiч, портрет мiг би вважатися чудовим. У м’якому свiтлi газових рiжкiв Ейлiн на цьому полотнi здавалася особливо блискучою – доступна, безтурботна, розбалувана красуня, котру завжди пестили та берегли. Багато вiдвiдувачiв затримувалися бiля портрета, чимало лунало на його адресу зауважень – дехто промовляв голосно, а дехто – пошепки.

Із самого ранку Ейлiн мучили неспокiй i невпевненiсть. За наполяганнями Френка вона завантажила секретарку, юне i старанне дiвчисько, котра розсилала запрошення, сортувала вiдповiдi, виконувала усiлякi доручення i часом могла навiть дати слушну пораду. Фадетта, камеристка-француженка, зовсiм збилася з нiг, поспiшаючи все вчасно пiдготувати для своеi панi, котра мала сьогоднi одягнути два гарнiтури – один вдень, а iнший – мiж шостою i восьмою годинами вечора. Розшукуючи стрiчку, що кудись подiлася, або старанно начищаючи брошки та пряжки, вона так i сипала своiми mon dieu i parbleu.[4 - Боже мiй, звiсно (франц.).] Ейлiн, як зазвичай, чимало помучилася, перш нiж погодилася, що все гаразд. Особливо важким був вибiр сукнi. Портрет, що висiв у картиннiй галереi, немов кидав iй виклик. Ейлiн здавалося, що сьогоднi ввечерi iй призначено з’явитися на суд усього суспiльства. Врештi-решт, вона все ж таки не послухалася поради кращоi чиказькоi кравчинi Терези Донован i зупинила свiй вибiр на паризькому платтi вiд Борта з важкого брунатного оксамиту iз золотистим вiдливом. Воно дуже пасувало до ii волосся та кольору обличчя i вигiдно облягало струнку фiгуру жiнки. У тон сукнi були i коричневi шовковi панчохи та бронзовi черевички з червоними емалевими гудзиками. Кульчики Ейлiн спершу одягла аметистовi, але потiм замiнила iх топазовими.

Бiда Ейлiн полягала в тому, що вона не вмiла все це проробляти зi спокiйною впевненiстю свiтськоi левицi. Вона не стiльки керувала обставинами, скiльки обставини – нею. В iнших випадках ii виручали тiльки спокiй, витримка та такт Ковпервуда. Якщо чоловiк був бiля неi, вона почувалася шляхетною ледi, котра вмiе триматися невимушено в будь-якому товариствi. Але варто було iй залишитися однiй, i жiнка негайно втрачала мужнiсть, хоча боязкiсть аж нiяк не була iй властива. Ейлiн нiяк не могла забути про свое минуле.

О четвертiй годинi Кент Мак-Кiбен, елегантний i самовпевнений, окинувши швидким, не дуже схвальним поглядом всю цю пишнiсть, зупинився у великiй вiтальнi з Тейлором Лордом, котрий, востанне оглянувши весь будинок, вже зiбрався було йти, щоб повернутися ввечерi, та затримався, помiтивши адвоката. Якби Лорд i Мак-Кiбен були знайомi ближче, вони, ймовiрно, узялися б обговорювати майбутнiй прийом i шанси Ковпервуда на успiх, але зараз, не наважуючись розмовляти вiдверто, тiльки обмiнювалися загальними фразами, що нiчого не означали. В цю мить в усiй своiй красi у вiтальнi з’явилася Ейлiн. Кент Мак-Кiбен подумав, що вона нiколи ще не була така гарна, як сьогоднi. Що не кажи, а порiвняно з цими пихатими кокетками, яких так багато зустрiчаеш в свiтi, з цими хитрими, злими, розважливими кар’еристками, котрi вмiло спекулюють своiм суспiльним становищем, Ейлiн була просто чудова. Шкода тiльки, що iй бракуе впевненостi в собi, iй би слiд бути трохи стриманiшою, трохи холоднiшою, дуже вже вона простодушна та привiтна. І все ж за пiдтримки Френка вона може досягти багато чого.

– Чарiвно! Все тут абсолютно чарiвно! – запевнив вiн Ейлiн. – Я якраз казав пану Лорду, що в захватi вiд вашого особняка.

Почувши таку похвалу вiд Мак-Кiбена, людини свiтськоi, так ще й у присутностi Тейлора Лорда, також прийнятого вищим товариством, Ейлiн була надзвичайно задоволена. Вона аж сяяла вiд задоволення.

Одним iз перших прибули панi Вебстер Ізраельс, панi Бредфорд Кенда i панi Волтер Райз Коттон. Вони обiцяли допомогти Ейлiн приймати гостей. Дами цi пишалися своею проникливiстю й умiнням розбиратися в людях, але навiть не пiдозрювали про те, якому ризику пiддають свою репутацiю. Їх спантеличила розкiш, якою оточила себе Ейлiн, зростаюча популярнiсть Ковпервуда в фiнансових колах i пишнiсть нового будинку. У панi Вебстер Ізраельс був такий дивний рот, що Ейлiн, зустрiчаючись з нею, щоразу дивувалася: «До чого ж вона схожа на рибу!» Однак панi Ізраельс не можна було назвати потворною, а цього дня пожвавлення надавало iй навiть певноi миловидностi. Панi Бредфорд Кенда в блiдо-рожевiй сукнi зi срiблясто-сiрими вставками, що частково скрадала ii худорлявiсть, була ще доволi приваблива, незважаючи на свою сухоребрiсть. Вона брала у всьому найгарячiшу участь, вважаючи, що присутня на знаменнiй подii. Панi Волтер Райз Коттон, помiтно молодша, нiж двi iншi дами, за роки свого перебування в коледжi набралася модноi вченостi та вважала себе «вищою вiд забобонiв». Вона iнстинктивно вгадувала, що Ковпервуди, мабуть, не належать до вершкiв товариства, але вони стрiмко просувалися вгору суспiльною драбиною i, чого доброго, можуть обiгнати решту. А тому з ними треба бути люб’язною.

У життi бувае iнодi так, як на картинах Монтiчеллi: окремi предмети, фiгури, особи втрачають свою вiдособленiсть, зливаються в барвисту еднiсть, i окремiшнiсть зникае в загальному блиску. Новий особняк Ковпервудiв iз величезними, до пiдлоги, вiкнами першого поверху, з висiченими з каменю важкими гiрляндами квiтiв по фасаду, з рiзьбленими дубовими дверима пiд’iзду, прихованими у глибокiй нiшi, незабаром заповнився строкатим рухливим потоком гостей. Багатьох Френк та Ейлiн бачили вперше. Це були гостi, запрошенi Мак-Кiбеном i Лордом, котрих вони тут же представляли господарям. Майданчик бiля пiд’iзду та сусiднi провулки були вщерть забитi сучасними екiпажами та кiньми, що нетерпляче гризли вудила. Всi, з ким Ковпервуди були бiльш-менш знайомi, приiхали ранiше та залишалися довше за iнших, бачачи, що тут е на що подивитися i чим помилуватися. Ресторатор Кiнслi надiслав цiлу маленьку армiю вишколених офiцiантiв, котрих дворецький Френка розставив навколо столу. Їдальня, витримана в червонувато-брунатних тонах, що були улюбленими в стародавнiй Помпеi, виблискувала кришталем, вражаючи погляд пишнiстю сервiрування. Сукнi жiнок – тут були представленi всi вiдтiнки сiрого, бузкового, коричневого та зеленого кольорiв, модних тiеi осенi, – ефектно поеднувалися з коричневими тонами вестибюля, темно-сiрими з позолотою стiнами вiтальнi, суриком iдальнi, бiлого з позолотою забарвлення музичноi кiмнати i нейтральноi сепii картинноi галереi.

Ейлiн не втрачала сили духу завдяки присутностi Френка, котрий переходив iз iдальнi в бiблiотеку, з бiблiотеки в картинну галерею, розмовляючи то з однiею, то з iншою групою чоловiкiв. Вона стояла бiля входу в залу, виблискуючи своею марнославною вродою, чудова, але гiдна жалю, – втiлення марноти всього показного та жорстокого: «мати i не мати». Цей розцяцькований натовп, в якому було бiльше цiкавостi, нiж дружньоi уваги, бiльше заздрощiв, нiж доброзичливостi, бiльше прискiпливостi, нiж поблажливостi, з’явився сюди тiльки задля того, щоб усе вивiдати i все розкритикувати.

– Навiть не розумiю, чому, але ваш будинок, панi Ковпервуд, нагадуе менi вернiсаж, – наче мiж iншим, зауважила панi Сiмс.

Ейлiн вловила шпильку, але не знайшлася, що вiдповiсти, а тiльки спалахнула вiд образи й уiдливо спитала:

– Ви так гадаете?

Задоволена досягнутим ефектом, панi Сiмс гордовито рушила далi в супроводi закоханого в неi молодого художника, котрий завжди йшов за нею по п’ятах.

Це зауваження, як, втiм, i багато iншого, показало Ейлiн, що вона ще далеко не «своя» людина у вищому свiтi. Поки що нi ii, нi Ковпервуда в свiт приймати не бажали. Вона майже зненавидiла недалеку панi Ізраельс, котра стояла бiля неi в цю мить i чула зауваження панi Сiмс. І все ж таки панi Ізраельс була хоч кимось: панi Сiмс вiдзначила ii легким кивком i доволi поблажливим: «Як ся маете?».

Поява Едiсонiв, Следiв, Кiнгслендiв, Гоксемiв та iнших уже нiчого не могла виправити: Ейлiн втратила душевну рiвновагу. Але коли пiсля обiду молодь на чолi з Мак-Кiбеном – вiн був розпорядником на балу – почала танцювати, Ейлiн знову, незважаючи на свою невпевненiсть, опинилася на висотi. Вона була веселою, смiливою, чарiвною. Кент Мак-Кiбен, котрий мав славу великого мастака i знавця всiх таемниць i тонкощiв полонезу, вiв ii в першiй парi цiеi грацiозноi, святковоi ходи, а за ними другою парою слiдував Ковпервуд iз панi Сiмс. Ейлiн, у бiлiй атласнiй сукнi, шитiй срiблом, у дiамантових сережках, дiадемi, намистi та браслетах, заслiплювала майже екзотичною розкiшшю. Вона виблискувала в буквальному сенсi слова. Мак-Кiбен був абсолютно скорений i розсипався в комплiментах.

– Яка насолода танцювати з вами, – шепотiв вiн, нахиляючись до жiнки. – Ви гарнi, як сама мрiя!

– Але мрiя аж нiяк не безтiлесна, в цьому, знаете, легко переконатися, – вiдказувала Ейлiн.

– О, якби менi випало таке щастя! – жартiвливо бiдкався вiн.

Ейлiн зрозумiла натяк i у вiдповiдь глянула на нього з дражливою посмiшкою. Панi Сiмс, котру посилено розважав Френк, скiльки не намагалася, так i не змогла розчути iхньоi бесiди.

Пiсля полонезу Ейлiн, оточена гучним, легковажним натовпом розв’язноi «золотоi молодi», повела всiх дивитися на свiй портрет. Люди старшого поколiння засуджували надмiрну кiлькiсть вина, оголених жiнок на картинi Жерома, що висiла в одному кiнцi галереi, зухвало яскравий портрет Ейлiн в iншому ii кiнцi, i саму господиню будинку, за котрою дуже старанно упадали декотрi вiтрогони. Панi Рембо, дама добра та доброзичлива, сказала своему чоловiковi, що Ейлiн, як iй здаеться, «занадто поспiшае жити». Панi Едiсон, вражена кричущою розкiшшю та розмахом святкування, влаштованого Ковпервудом i захмарнiстю, якщо не багатолюднiстю та респектабельнiстю, то блиском усiх вечорiв у iхньому будинку, зауважила чоловiковi:

– А Ковпервуд, мабуть, наживае скаженi грошi.

– Так, адже вiн – природжений фiнансист, Елло, – повчально пояснив Едiсон. – Вiн спекулюе на бiржi i, певна рiч, наживае i буде наживати великi грошi. А ось чи приймуть iх у свiтi – не знаю. Будь вiн один, без дружини, було б простiше. Вона – дуже вродлива, але Френковi вона – не пара, не така йому потрiбна дружина. Вона якось аж занадто гарна.

– Маеш рацiю. Менi вона подобаеться, але боюся, що вона сама може собi нашкодити. А жаль.

Якраз у цю мить Ейлiн, з розпашiлим вiд лестощiв i комплiментiв щасливим обличчям, проходила повз них у супроводi двох усмiхнених шалапутiв. Ковпервуди вiдвели пiд танцi музичну кiмнату та вiтальню, i тепер усi кинулися в цю iмпровiзовану бальну залу. Назустрiч Ейлiн мчали звуки музики, запах квiтiв, багатоголосий гомiн. Схвильована, вона зупинилася на порозi, окидаючи поглядом рухомий, блискучий, галасливий натовп.

– Давно я не бачив таких краль, як панi Ковпервуд, – зауважив Бредфорд Кенда редактору свiтськоi хронiки Гортону Бiгерзу. – Вона, мабуть, навiть занадто гарна.

– А яке вона, по-вашому, справила враження? – допитувався обережний Бiгерз.

– Чарiвна жiнка, тiльки боюся, що вона недостатньо стримана i недостатньо розумна. Їй би треба триматися поважнiше. Вона надто захоплюеться. Нашi зрiлi красунi не захочуть у них бувати, поруч iз нею вони всi будуть здаватися старими бабегами. Якби панi Ковпервуд була не настiльки молода i не настiльки вродлива, до неi поставилися б краще.

– Я також так гадаю, – сказав Бiгерз. Насправдi ж вiн зовсiм так не думав i взагалi нездатний був до подiбних узагальнень. Але тепер вiн був твердо в цьому переконаний, бо так сказав Бредфорд Кенда.




11. Плоди смiливих починань


Наступного дня за ранковою кавою в Сiмсiв i в багатьох iнших чиказьких оселях тiльки i було розмов, що про новосiлля у Ковпервудiв i про те, будуть вони прийнятi в товариствi чи нi.

– Як хочеш, але панi Ковпервуд зовсiм не вмiе себе тримати, – зауважила панi Сiмс своему чоловiковi. – І взагалi вони влаштували не новосiлля, а якийсь балаган. Треба ж додуматися: в одному кiнцi галереi повiсити ii портрет, а в iншому – цього Жерома! А сьогоднiшня замiтка в «Прес»! Немов вони i справдi якесь цабе.

Панi Сiмс пiдозрювала тепер, i небезпiдставно, що дала себе одурити своiм приятелям Тейлору Лорду та Кенту Мак-Кiбену, котрi познайомили ii з Ковпервудами, i це дратувало.

– А що ти скажеш про гостей? – спитав пан Сiмс, намазуючи маслом булочку.

– Всi цi люди – без респекту. Крiм нас, по сутi, i назвати нiкого. Дуже шкодую тепер, що ми поiхали. Хто такi цi Ізраельси та Гоксеми? А та нестерпна жiнка (вона мала на увазi панi Гоксем)! Замучила мене своею пришелепкуватою балаканиною.

– Я вчора розмовляв з видавцем «Прес» Гейгенiном, – зауважив пан Сiмс. – Вiн стверджуе, що Ковпервуд приiхав сюди пiсля того, як збанкрутував у Фiладельфii, i що проти нього там буцiмто висували кiлька позовiв. Ти щось про це чула?

– Нi. Але панi Ковпервуд каже, що була там знайома з Дрейками та Вокерами. Я все збиралася спитати у Неллi. Менi завжди здавалося дивним, що вони виiхали з Фiладельфii, коли справи у нього йшли там добре. Щось тут не те.

Сiмса дратувало, що Френк уже встиг завоювати вагоме становище в фiнансових колах Чикаго, i вiн заздрив йому. До того ж Ковпервуд, без сумнiву, був вельми не дурний i дуже енергiйний, а це зазвичай викликае в людях заздрощi, якщо тiльки вони не розраховують на твою доброчиннiсть або самi не досягли успiху в якiйсь iншiй галузi. Тепер Сiмсам захотiлося з’ясувати, хто такий Ковпервуд, i дiзнатися всю його таемницю.



Але не встигло ще чиказьке товариство виголосити свiй вирок Ковпервудам, як вiдбулися подii, якоюсь мiрою навiть важливiшi для iхнього майбутнього в Чикаго, хоча Ейлiн i не усвiдомлювала цього. Стосунки мiж новими та старими газовими компанiями все бiльше загострювалися. Стурбованi акцiонери старих компанiй стали дошукуватися, хто ж це стоiть за цими новими компанiями, що так нахабно зазiхають на iхнi права та привiлеi. Такому собi Парсонсу, адвокатовi «Пiвнiчно-чиказькоi газовоi», було доручено протидiяти махiнацiям де Сото Сiппенза та старого генерала Ван-Сайкла. Дiзнавшись, що мунiципальна рада Лейк-В’ю ухвалила дозволити концесiю i що апеляцiйний суд мае намiр цю постанову затвердити, Парсонс напав на вдалу думку: вiн запропонував висунути проти новоi компанii звинувачення в таемнiй змовi та поголовному пiдкупi членiв мунiципалiтету. Вдалося розкопати чимало доказiв, що пiдтверджували, що Дьюнiвей, Джейкоб Герехт та iншi члени мунiципалiтету Лейк-В’ю отримали хабарi, i, порушивши справу, можна було вiдтягнути остаточне вирiшення питання про видачу концесii з тим, аби виграти час i дати можливiсть старiй компанii ще щось вигадати та зробити. Уважно стежачи за кожним кроком Сiппенза i генерала Ван-Сайкла, Парсонс встановив, що один i другий – усього лиш пiдставнi особи, а справжнiй натхненник усiеi цiеi афери – Ковпервуд або ще якiсь пiдприемцi, котрих вiн, своею чергою, представляе. Парсонс якось зайшов навiть у контору до Ковпервуда в сподiваннi погомонiти з ним i щось у нього вивiдати, але хитрiсть не вдалася. Тодi вiн почав ще стараннiше вивiдувати про минуле Френка та його дiловi зв’язки. Завершилися всi цi розшуки i розслiдування тим, що в окружному судi наприкiнцi листопада було порушено справу за звинуваченням Френка Алджернона Ковпервуда, Генрi де Сото Сiппенза, Джадсона Ван-Сайкла й iнших у таемнiй змовi. Майже одночасно «Захiдна» та «Пiвденна» компанii зi свого боку також звернулися до суду. І тi, й iншi вказували, що за новими пiдприемствами стоiть Ковпервуд, котрий мае намiр примусити старi компанii вiдкупитися вiд нього. Газети не забарилися опублiкувати iсторiю, що сталася з Френком у Фiладельфii, правда, не в усiх подробицях, а лише те, що вiн сам незадовго до того вважав за потрiбне iм повiдомити.

«Таемна змова» i «пiдкуп» – слова неблагозвучнi, проте звинувачення, сфабрикованi адвокатом конкурента, ще зовсiм нiчого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навiть газети згадували про все це лише побiжно та дуже обережно, збурили загальний iнтерес i привернули увагу до Ковпервуда та його дружини. Френка попросили дати iнтерв’ю, i вiн заявив, що не е пайовиком нових компанiй, а всього лише iхнiм фiнансовим агентом, i що висунутi проти нього звинувачення – чистiсiнькоi води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога бiльше заплутати справи. Вiн навiть погрожував подати в суд за наклеп. Судовi позови нi до чого не призвели (Ковпервуд умiв ховати кiнцi у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явленi, i Френк став вiдомим, як спритний, верткий махляр iз доволi сумнiвним минулим.

– Про Ковпервуда починають писати в газетах, – сказав якось Енсон Меррил дружинi за снiданком. На столi перед ним лежав номер «Таймс», i вiн зиркнув на заголовок, розмiщений за тодiшньою модою пiрамiдою, що проголошував: «Чиказькi громадяни звинувачуються в таемнiй змовi. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрi де Сото Сiппенза й iнших». Далi йшли подробицi. – А я думав, що вiн – звичайний маклер.

– Я знаю про них лише те, що менi розповiдала Белла Сiмс, – пiдтримала розмову дружина. – А що про нього пишуть?

Енсон Меррил простягнув iй часопис.

– Менi завжди здавалося, що вони – вискочки, – проголосила панi Меррил. – Нiколи ii не бачила, але кажуть, що вона – зовсiм нестерпна.

– Цей фiладельфiець непогано починае, – посмiхнувся Меррил. – Я бачив його в клубi. Вiн справляе враження людини дуже розумноi. Йому пальця в рот не клади.

Точно так само i пан Норман Шрайхарт, котрий неодноразово помiчав Ковпервуда в залах клубiв «Келюмет» та «Юнiон-лiг», але дотепер нiскiлечки ним не цiкавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, i надзвичайно енергiйний, вiн був прямою протилежнiстю знiженому Мерриловi. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрiвши якось у клубi Едiсона, пiдсiв до нього на велику шкiряну канапу.

– Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стiльки пишуть у газетах? – запитав вiн банкiра. – Ви ж усiх знаете, Едiсоне, i, пригадую, навiть якось знайомили мене з ним.

– Авжеж, як же, – весело вiдповiдав Едiсон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був загалом задоволений формою, якоi набула його справа.

Пристрастi розгорiлися, а це свiдчило про те, що Ковпервуд дiе доволi спритно, i головне – що вiн зумiв вiдвернути пiдозру вiд махлярiв, котрi стояли за його спиною.

– Вiн – уродженець Фiладельфii. Кiлька рокiв тому перебрався сюди i вiдкрив хлiботоргову та комiсiйну контору. Тепер вiн – банкiр. Розумний чоловiк, як менi здаеться. І достатньо багатий.

– Газети пишуть, що тисяча вiсiмсот сiмдесят першого року вiн збанкрутував у Фiладельфii, заборгувавши мiльйон доларiв. Це правда?

– Наскiльки я знаю, це так.

– І вiн справдi сидiв у в’язницi?

– Так, наче сидiв. Але, наскiльки я розумiю, жодних злочинiв вiн не вчиняв, а просто чогось не подiлив iз мiсцевими фiнансистами та полiтиками.

– І йому всього лиш сорок рокiв?

– Щось близько цього. А чому це вас цiкавить?

– Та так. Достатньо смiливий у нього план – обдерти старi газовi компанii. Гадаете, йому це вдасться?

– Ну, цього я не знаю. Адже менi вiдомо тiльки те, що я прочитав у газетах, – обережно вiдповiв Едiсон. Йому взагалi не хотiлося продовжувати цю розмову. Ковпервуд через пiдставних осiб намагався якраз цiною певних поступок дiйти згоди й об’еднати всi компанii. Але справа поки не дуже клеiлася.

– Гм! – вимовив Шрайхарт, сам дивуючись iз того, що нi вiн, нi Меррил, нi Арнiл, нi iншi функцiонери не додумалися досi зайнятися виробництвом газу або скупити акцii у старих компанiй.

Із цiею думкою вiн i пiшов iз клубу, а наступного ранку у нього вже виник власний план. Як i Ковпервуд, Шрайхарт був хитрий, холодний i розважливий пiдприемець. Вiн твердо вiрив у майбутне Чикаго й усi починання, пов’язанi з ростом мiста. Коли дiяльнiсть Френка привернула його увагу до газових пiдприемств, Шрайхарт хутко зметикував, якi можливостi в них закладенi. Мабуть, i зараз ще не пiзно вступити в боротьбу. Якщо дiяти достатньо спритно, то не виключено, що вдасться вихопити з-пiд носа супротивникiв цей ласий шматок. А якщо нi, то можна спробувати перетягти на свiй бiк Ковпервуда.

Людина владна, Шрайхарт не любив брати участь у справах як молодший компаньйон або дрiбний вкладник. Якщо вже вiн за щось брався, то бажав розпоряджатися та керувати. Вiн вирiшив запросити до себе Френка i побесiдувати з ним. Секретар написав за його вказiвкою лист, в якому Ковпервуда достатньо зрозумiлими виразами просили зайти «у важливiй справi».

Френк нинi вважав свое становище у фiнансовому свiтi Чикаго достатньо мiцним, однак вiн ще не забув, як зовсiм нещодавно його чорнили всi кому не лiньки. Усе це разом узяте змушувало чоловiка ставитися з неприхованим презирством до всього людства – як до бiдних, так i багатих. До того ж вiн добре пам’ятав, що Шрайхарт, котрому вiн був представлений, нiколи ранiше не вiдзначав його навiть найменшою увагою.

«Пан Ковпервуд просить повiдомити, – писала пiд його диктовку секретарка Антуанетта Новак, – що вiн зараз дуже зайнятий, але буде щасливий бачити пана Шрайхарта в будь-який час у себе в конторi».

Самовпевнений i владолюбний Шрайхарт лютував, отримавши цей лист, але потiм розсудив, що вiд побачення з Ковпервудом шкоди не буде, а користь воно принести може, й якось пiд вечiр пiшов до нього в контору, де був прийнятий дуже люб’язно.

– А, пан Шрайхарт, як ся маете? – привiтав його Ковпервуд, простягаючи руку. – Дуже радий вас бачити. Ми, наскiльки я пам’ятаю, зустрiчалися з вами лише раз, кiлька рокiв тому.

– Так, так, пригадую, – вiдповiдав Шрайхарт, широкоплечий, з квадратним обличчям, коротко пiдстриженими вусиками над упертою верхньою губою та жорсткими, пронизливими чорними очима. – Судячи з газет, якщо тiльки iм можна вiрити, – приступив вiн безпосередньо до справи, – вас цiкавлять мiсцевi газовi пiдприемства, так?

– На газети нiколи не слiд особливо покладатися, – чемно заперечив Ковпервуд. – Але, можливо, ви будете ласкавi спершу пояснити менi, що змушуе цим цiкавитися вас?

– Бачите, правду кажучи, – вiдповiдав Шрайхарт, дивлячись упритул на Френка, – я сам цiкавлюся газом. Це достатньо вигiдна сфера для вкладання капiталу, а крiм цього, до мене нещодавно звернулися дехто з членiв правлiння старих компанiй i просили допомогти iм об’еднатися (Шрайхарт брехав). Загалом менi хотiлося б знати, невже ви справдi розраховували домогтися таким шляхом якогось успiху?

Ковпервуд посмiхнувся.

– Перш нiж обговорювати це питання, я хотiв би отримати вичерпнiшу iнформацiю про вашi намiри та зв’язки. Ви кажете, що до вас звернулися акцiонери старих компанiй i просили допомогти iм дiйти якоiсь згоди. Я правильно вас зрозумiв?

– Так.

– І ви думаете, що вам вдасться iх об’еднати? А на яких умовах?

– Менi здаеться, що найпростiше було б заснувати компанiю тримачiв, i за кожну стару акцiю видати акцiонерам по двi або три нових. Тодi можна було б обрати одне правлiння, мати одну контору та припинити всi цi позови, вiд чого всi тiльки виграли б.

Вiн промовляв недбалим, поблажливим тоном, немов i не пiдозрюючи, що все це було давно обдумано самим Ковпервудом, i той не мiг не надивуватися спокiйному нахабству, з яким цей вправний чиказький махляр, котрий ще недавно навiть не вважав за потрiбне з ним вiтатися, тепер пiдносить йому його ж власний план.

– А на яких умовах думаете ви залучити до цiеi справи новi компанii? – обережно поцiкавився Ковпервуд.

– Та на таких же, як i всi iншi, якщо тiльки капiтал у них – не дуже розпорошений. Про подробицi я ще не думав. Гадаю, що двi або три акцii за одну, залежно вiд того, який реально вкладений капiтал. Треба ж узяти до уваги i претензii старих компанiй.

Ковпервуд мiркував. Варто чи не варто обговорювати цю пропозицiю? Випадала оказiя швидко i без особливого клопоту заробити купу грошей, продавши своi акцii старим компанiям. Але тодi левова частка зиску вiд всiеi цiеi комбiнацii дiстанеться вже не йому, а Шрайхарту. А вичекавши, може, й удасться домогтися вiд старих компанiй вигiднiших умов, навiть якщо Шрайхарт i зумiе iх об’еднати. Важко сказати. Нарештi вiн спитав:

– А який пакет акцiй залишиться у вас на руках чи на руках засновникiв – пiсля того, як ви розрахуетеся зi старими та новими компанiями?

– Вiдсоткiв тридцять п’ять, може, сорок вiд усiх акцiй. Треба ж щось отримати за свою працю, – з люб’язною посмiшкою пояснив Шрайхарт.

– Цiлком справедливо, – пiдтвердив Ковпервуд i посмiхнувся, – але оскiльки я зрiзав палицю, якою ви тепер збираетеся збити це соковите яблучко, левова частка мае дiстатися i менi, як вважаете?

– Що ви хочете цим сказати?

– Нiчого, крiм того, що сказав. Новi пiдприемства, без яких нi про яке об’еднання не могло бути й мови, заснував я. Ваш план нiчим не вiдрiзняеться вiд того, що вже давно був запропонований мною. Правлiння та директори старих компанiй злi на мене, вони вважають, що я зазiхаю на якiсь iхнi особливi права та привiлеi. Якщо лише з цiеi причини вони вважають за краще мати справу з вами, а не зi мною, це зовсiм не означае, що менi не належиться значна частка засновницького прибутку. Моi особистi капiталовкладення в новi компанii не такi вже й великi. Я швидше виступаю тут у ролi фiнансового агента.

Це не вiдповiдало iстинi, але Ковпервуд волiв, аби Шрайхарт думав саме так. Гiсть усмiхнувся.

– Але ви забуваете, шановний, – пояснив вiн, – що я забезпечу майже весь необхiдний капiтал.

– А ви забуваете, – перебив його Ковпервуд, – що я – не новачок в дiловому свiтi. Якщо хочете, то я сам гарантую весь капiтал i дам вам додатково хорошу премiю за послуги. Заводи та концесii старих i нових компанiй чогось та й вартi. Ви випускаете з поля зору, що Чикаго росте.

– Усе це менi вiдомо, – ухильно вiдповiв Шрайхарт, – але знаю також, що вас чекае ще тривала боротьба, на яку ви змарнуете силу-силенну грошей. Обставини склалися так, що у вас немае жодних шансiв домовитися зi старими компанiями. Наскiльки я розумiю, вони не бажають вести з вами справи. Об’еднання ж може провести тiльки котрась незацiкавлена особа на зразок мене, i неодмiнно людина впливова або, вiрнiше, та, котра давно живе в Чикаго й особисто знайома з усiма цими людьми. А у вас же немае нiкого, хто б мiг це зробити краще, нiж я.

– Чому ж, дуже можливо, що менi й удасться когось знайти, – чемно заперечив Ковпервуд.

– Навряд чи. Принаймнi не за таких обставин, що склалися зараз. Старi компанii не пiдуть вам назустрiч, а зi мною вони готовi мати справу. Чи не краще вам погодитися на мою пропозицiю i скорiше з усiм цим покiнчити?

– На таких умовах – нi, – вiдрубав Ковпервуд. – Ми занадто глибоко проникли на територiю противника та забагато вже зробили. Три або чотири акцii за одну – хоч скiльки б там отримали акцiонери старих компанiй, – це найменше, на що я можу погодитися щодо нових акцiй. А потiм половина того, що залишиться, мае пiти менi. Адже менi доведеться дiлитися з iншими (це також не було правдою).

– Нi, – Шрайхарт вперто захитав великою головою, – неможливо. Ризик – дуже великий. Я б мiг ще, мабуть, дати вам четверту частину. Та й то треба все зважити.

– Половина або нiчого, – рiшуче наполiг Ковпервуд. Шрайхарт пiднявся.

– Це ваше останне слово?

– Останне.

– Боюся, що ми з вами не домовимося. Шкода. Боротьба може виявитися тривалою й обiйдеться вам дуже дорого.

– Я це передбачив, – вiдказав фiнансист.




12. Новий союзник


Незабаром пiсля того, як Ковпервуд так рiшуче вiдмовив Шрайхарту, йому довелося переконатися, що той, хто з мечем прийшов, вiд меча i загине. Справдi, не минуло й кiлькох днiв, як його всюдисущий адвокат, старий генерал Ван-Сайкл, котрий пильно стежив за всiм, що дiялося в законодавчих зборах штату, де рееструвалися новi акцiонернi компанii, в мiському та примiських мунiципалiтетах, у судах та iнших людних мiсцях, провiдав про серйозний контрудар, який готував супротивник. Вiн перший i повiдомив Ковпервудовi, що компанiя на Пiвнiчнiй сторонi щось затiвае. Якось надвечiр Ван-Сайкл з’явився до Френка у своiй засмальцьованiй розхристанiй шинелi та м’якому капелюсi, настовбурченому на кущистi брови, i, не вiдповiдаючи на привiтання останнього: «Доброго дня, генерале, чим можу служити?», з похмурим виглядом опустився в крiсло.

– Готуйтеся до шторму, капiтане! (Так вiн завжди називав Ковпервуда.)

– А що сталося? – запитав той.

– Поки що нiчого, але може трапитися. Хтось, не знаю ще хто, хоче об’еднати всi три старi компанii. Засновуеться нова компанiя «Чиказька об’еднана газова та паливна». У законодавчi збори вже надiйшла заява про реестрацiю, а в кредитнiй спiлцi «Дуглас» директори радяться мало не щодня. Менi про це розпатякав Дьюнiвей, а вiн дiзнався про це вiд своiх приятелiв.

Френк за своею старою звичкою розмiрено постукував кiнчиками пальцiв один об iнший.

– Кредитна та позикова спiлка «Дуглас», кажете? Головуе там пан Сiмс. Ну, вiн недостатньо хитрий, аби вигадати таку штукенцiю. А хто ж засновники?

Генерал простягнув йому записку з чотирма iменами. Жоден iз цих людей не мав нi найменшого стосунку до правлiнь старих компанiй.

– Всi – пiдставнi особи, – коротко сказав Ковпервуд i, помовчавши, додав: – Але ж я, здаеться, знаю, хто там орудуе. Але ви не турбуйтеся, генерале, хай об’еднуються, нiчого вони з нами вдiяти не можуть. Рано чи пiзно iм усе одно доведеться або продати нам своi акцii, або купити нашi.

Проте вiн був дуже роздратований, що Шрайхарт зумiв переконати газовi компанii об’еднатися. Вiн сам якраз збирався пiдiслати до них Едiсона з аналогiчною пропозицiею. Мабуть, Шрайхарт почав дiяти вiдразу ж пiсля розмови з ним. Френк негайно вирушив у «Лейк-сiтi Нейшнл», аби здибатися з Едiсоном.

– Чули новину? – озвався банкiр, ледь Ковпервуд переступив порiг його кабiнету. – Вони об’еднуються. Це все Шрайхарт. Якраз те, чого я боявся. Сiмс iз кредитноi спiлки «Дуглас» буде у них фiнансовим агентом. Я дiзнався про це десять хвилин тому.

– Й я також, – з холодним серцем вiдповiв Ковпервуд. – Нам слiд було дiяти рiшучiше, але що про це тепер балакати. А на яких умовах вони об’еднуються?

– Вони отримують три нових акцii за одну стару. Близько тридцяти вiдсоткiв акцiй компанii тримачiв залишаеться Шрайхарту, котрий мае право продати iх або залишити собi на власний розсуд. Вiн гарантуе iм певний вiдсоток на вкладений капiтал. І це ми для нього все пiдготували – загнали йому дичину прямо в пастку.

– Так чи iнак, йому все одно доведеться мати справу з нами, – мiркував Френк. – Я ось що думаю: треба зараз же звернутися в мiський мунiципалiтет i просити концесiю на все мiсто. Цього можна домогтися. А якщо ми таку концесiю отримаемо, то поставимо iх на колiна. Ми будемо в кращому становищi, нiж вони, оскiльки у нас е компанii в передмiстях. А самi з собою ми вже зумiемо об’еднатися.

– Це нам обiйдеться недешево.

– Але не так уже й дорого. Швидше за все, нам зовсiм не треба буде нi прокладати труби, нi будувати заводи. Цi джентльмени вiдразу ж прибiжать з пропозицiею скупити нашi акцii, продати своi або об’еднатися. Тодi й будемо диктувати iм своi умови. Дозвольте менi дiяти. До речi, ви часом не знайомi з цим Мак-Кентi, вiд котрого тут у вас у Чикаго так багато залежить, Джоном Дж. Мак-Кентi? Гравець, власник широкоi мережi будинкiв розпусти, таемний пайовик численних пiдрядних контор i спiввласник пивних закладiв, без участi котрого не обирався жоден мер i жоден депутат, Мак-Кентi був янголом-охоронцем i захисником рiзномастого кримiнального наброду Чикаго, негласним ватажком полiтичних лаштункiв, i природно, що у всiх справах i починаннях, де була потрiбна санкцiя мунiципалiтету та законодавчих зборiв штату, з ним хочеш не хочеш – доводилося рахуватися.

– Нi, я з ним не знайомий, але можу дiстати вам листа до нього, – вiдповiв Едiсон. – А що ви надумали?

– Поки що не питайте. Дiстаньте тiльки солiдну рекомендацiю.

– Я це зроблю сьогоднi ж i пришлю вам, – пообiцяв Едiсон.

Ковпервуд розпрощався i пiшов, а банкiр став зважувати цей новий маневр. На Ковпервуда можна покластися. Вiн уже зумiе викопати яму конкуренту. Едiсон часто дивувався винахiдливостi цього спритника i не сперечався, коли той робив щось дуже смiливе та зухвале.

Чоловiк, про котрого в цю важку хвилину згадав Френк, був вельми барвистою та цiкавою фiгурою, типовою для Чикаго та захiдних штатiв того часу. Завжди усмiхнений, люб’язний, ввiчливий i вкрадливий, Мак-Кентi чарiвнiстю та пiдступнiстю нагадував Ковпервуда, але вiдрiзнявся вiд нього вiдомою брутальнiстю та примiтивiзмом, що не позначалося, правда, на його зовнiшностi. Вирiзнявся грубiстю, невластивою i навiть чужою Ковпервудовi. Щось у натурi Мак-Кентi вабило до нього людський гомiн великого мiста, весь цей темний злочинний свiт, що був схожий на його душу. Є такi люди, без художнiх нахилiв i духовних iнтересiв, котрi не мають потягу до чутливостi i ще менше – до фiлософii. Та все ж завдяки своiй життевiй силi вони володiють якоюсь дивною привабливiстю. Вони самi е наче згустком життя, не свiтлого, не дуже темного i багатошарового, як агат. Мак-Кентi потрапив в Америку трирiчною дитиною – батьки його емiгрували з Ірландii пiд час голоду. Дитинство хлопчика минуло на пiвденнiй околицi Чикаго, в жалюгiднiй халупi з глиняною долiвкою, яка стояла бiля перехрестя залiзничних колiй, що сплiталися тут у густу мережу. Батько Мак-Кентi працював на залiзницi чорноробом-поденником i лише пiд старiсть був призначений десятником. Дiтей у сiм’i було восьмеро, i Джону з раннiх рокiв довелося самому здобувати собi кусень хлiба. Спочатку його помiстили хлопчиком у крамницю, потiм вiн служив розсильним на телеграфi, пiдмiняв офiцiанта в корчмi i, нарештi, влаштувався барменом. З цього, власне, i почалася справжня кар’ера Джона Мак-Кентi. На нього звернув увагу один прозорливий полiтичний дiяч, порадив йому вивчити закони i з часом висунути свою кандидатуру в законодавчi збори штату. Ще зовсiм хлопчиськом Мак-Кентi багато чого дiзнався – вiн був свiдком i фальшування виборчих бюлетенiв, i купiвлi голосiв, i розкрадання бюджету, i всевладдя полiтичних лiдерiв, котрi розподiляли теплi мiстечка, а також хабарництва, кумiвства, використання людських слабкостей – словом, усього, з чого в Америцi складаеться (або складалося) полiтичне та фiнансове життя.

У горiшнiх шарах суспiльства iснуе якась упереджена думка, нiби на соцiальному днi не можна чогось навчитися. Якби можна було зазирнути в душу Мак-Кентi, що так багато в себе вмiстила i навiть органiзувала в певну гармонiю, нас передусiм вразили б своерiдна мудрiсть i ще своерiднiшi нашарування його природи – жорстокiсть i нiжнiсть, помилки та вади, що служили йому не тiльки джерелом страждань, але i насолод. Ми побачили б жадiбне, суворе життя первiсноi iстоти, що керуеться тiльки своiми iнстинктами та потребами. І при всьому цьому у нього були манери та зовнiшнiсть джентльмена.

Тепер, у сорок вiсiм рокiв, Джон Дж. Мак-Кентi був вельми впливовою особою. У його великому особняку на розi Гаррiсон-стрит та Ешленд-авеню можна було в будьякий час зустрiти фiнансистiв, пiдприемцiв, чиновникiв, священикiв, шинкарiв – словом, всю ту рiзношерсту публiку, з якою неминуче бувае пов’язаний кожен дiяльний i хитрий полiтикан. У скрутних випадках всi вони йшли до Мак-Кентi, знаючи, що той порадить, вкаже, влаштуе, виручить, i платили йому за це хто чим мiг – iнодi навiть тiльки вдячнiстю та визнанням. Полiцейськi чиновники й агенти, котрих вiн частенько рятував вiд заслуженого звiльнення. Матерi, котрим вiн повертав синiв i доньок, визволяючи iх iз в’язницi. Власники будинкiв розпусти, котрих вiн захищав вiд надмiрних апетитiв хабарникiв iз мiсцевоi полiцii. Полiтикани та шинкарi, котрi боялися розправи розгнiваних городян. Усi вони з надiею дивилися на його гладке, майже натхненне обличчя, що сяяло вiдкритiстю. В скрутну хвилину вiн здавався iм якимсь променистим посланцем небес, таким собi чиказьким напiвбогом, всемогутнiм, всемилостивим i всеблагим. Але були, звiсно, i невдячнi, були непримиреннi або моралiсти та реформатори, котрi бажали здобути собi популярнiсть, були суперники, котрi копали пiд нього i замислювали пiдступи. Для таких вiн ставав жорстоким i нещадним супротивником.

До послуг Мак-Кентi була цiла зграя пiдлабузникiв, котрi товпилися навколо трону свого володаря i за першим же словом кидалися виконувати його накази. Мак-Кентi одягався просто, смаки мав дуже невибагливi, був одружений i, мабуть, щасливий у сiмейному життi, вважався зразковим католиком, хоча нiколи особливоi побожностi не виявляв. Коротко кажучи, це був якийсь Будда, зовнi спокiйний i навiть м’який, могутнiй i загадковий.

Ковпервуд уперше зустрiвся з Мак-Кентi весняного вечора у нього вдома. Затягнутi сiтками вiкна великого особняка були прочиненi навстiж, i завiси ледь-ледь похитувалися вiд легкого вiтерця. Разом iз ароматом паросткiв, що розпускаються, у кiмнату часом вривалося смердюче дихання чиказьких скотобоень.

Френк попередньо вiдправив Мак-Кентi два рекомендацiйних листи – той, що дiстав Едiсон, та iнший, видобутий Ван-Сайклом в одного вiдомого суддi, – i отримав вiдповiдь iз запрошенням приiхати. Коли той з’явився, Ковпервудовi запропонували вина, сигару, представили панi Мак-Кентi, котра нiде не показувалася i рада була хоча б хвилиннiй зустрiчi зi знаменитiстю з вищого, недоступного для неi свiту, а потiм провели в бiблiотеку. Дружина Мак-Кентi, огрядна бiлявка рокiв п’ятдесяти, чимось дуже нагадувала Ейлiн, але тiльки Ейлiн вже в роках i дуже перезрiлу, що, ймовiрно, не забув би зауважити Ковпервуд, якби думки його не були зайнятi iншим. Вона зберегла, проте, слiди давньоi викличноi краси i для колишньоi повii трималася доволi тактовно. Сталося так, що Мак-Кентi цього вечора був у чудовому настроi. Жоднi полiтичнi турботи не хвилювали його. Стояли першi днi травня. На вулицi вже зазеленiли дерева, горобцi та зорянки цвiрiнькали та заливалися на всi лади. Фiолетовий серпанок огортав мiсто, i кiлька раннiх комарикiв билися об сiтки, що захищали вiкна та балконнi дверi.

Френк, незважаючи на його турботи, що переймали його, також був налаштований доволi позитивно. Вiн любив життя з усiма його труднощами та складнощами, можливо, навiть бiльше за все любив саме цi перепони та проблеми. Природа, певна рiч, гарна, часом прихильна до людини, але перешкоди, якi треба подолати, iнтриги та пiдступи, якi треба передбачити, розгадати, зруйнувати, – ось заради чого справдi варто було жити!

– Отже, пане Ковпервуд, – почав Мак-Кентi, коли вони увiйшли в прохолодну, затишну бiблiотеку, – чим можу бути корисним?

– Бачите, пане Мак-Кентi, – сказав Френк, зважуючи кожне слово i пускаючи в справу всю свою спритнiсть i ввiчливiсть, – мое прохання не таке вже й суттеве, але для мене те, про що буду вас просити, мае велике значення. Менi потрiбна концесiя вiд чиказького мунiципалiтету, й я хочу, щоб ви допомогли менi отримати ii. Ви спитаете, чому я не звертаюся безпосередньо в мунiципалiтет. Я б так i вчинив, але боюся, що знайдуться люди, котрi будуть намагатися використовувати ваш вплив проти мене. А я впевнений, що ви не заперечуватимете, якщо я скажу, що вважаю вас свого роду арбiтром у всiх скрутних справах, пов’язаних iз полiтикою чиказького мунiципалiтету.

Мак-Кентi посмiхнувся.

– Дуже слушна думка, – сухо зауважив вiн.

– Я людина нова в Чикаго, – чемно продовжував Ковпервуд, – i живу тут тiльки другий рiк. Я – з Фiладельфii. Як фiнансовий агент i як пайовик пов’язаний iз кiлькома газовими компанiями, що були заснованi в Лейк-В’ю, Гайд-парку й iнших мiсцях за межами мiста, про що ви, ймовiрно, знаете з газет. Чесно кажучи, я – не власник цих компанiй. Значна частина вкладеного в них капiталу належить не менi. Я навiть не керiвник, бо здiйснюю лише загальне керiвництво. Швидше мене можна назвати iнiцiатором цiеi справи й ii поборником. Так на це дивляться моi компаньйони й я сам.

Мак-Кентi розумiюче кивнув головою.

– Так ось, пане Мак-Кентi, незабаром пiсля того як я зробив кроки, щоб отримати концесii в Лейк-В’ю та Гайд-парку, менi довелося вiдчути спротив з боку осiб, котрi очолюють старi компанii. Їм, як ви самi розумiете, було дуже небажано, щоб ми отримали дозвiл на прокладку газогонiв будь-де в межах округу Кук, хоча, по сутi, ми не зазiхаемо на iхню територiю. З того часу вони дошкуляють менi судовими переслiдуваннями, приписами, звинуваченнями в пiдкупi та таемнiй змовi.

– Так, я дещо чув про це, – вставив Мак-Кентi.

– Не сумнiваюся, – вiв далi Ковпервуд. – Зустрiвши таку протидiю, я запропонував iм злити старi та новi компанii в одну, отримати нове свiдоцтво й об’еднати все газопостачання мiста в одних руках. Вони на це не пiшли – менi здаеться, головним чином тому, що я в Чикаго – людина прийшла. Через якийсь час iнша особа, а саме пан Шрайхарт (Мак-Кентi знову кивнув), чоловiк, котрий газовими пiдприемствами мiста нiколи не цiкавився, звернувся до них iз такою ж пропозицiею. Його план нiчим не вiдрiзняеться вiд мого, якщо не брати до уваги те, що в подальшому, об’еднавши старi компанii, вiн явно мае намiр проникнути на нашу територiю й очистити нашi кишенi або ж, отримавши нарiвнi з нами концесii в передмiстях, змусити нас продати своi акцii. Як ви знаете, ведуться розмови про те, щоб злити цi передмiстя з мiстом Чикаго, а тодi мiськi концесii будуть дiйснi там поряд iз нашими. Що ж нам залишаеться робити? Або маемо негайно продати iм нашi акцii, спробувавши вигадати якнайбiльше, або продовжувати боротьбу з достатньо значними для себе витратами, або, врештi, звернутися в мiський мунiципалiтет i просити концесiю в самому мiстi – загальну концесiю на постачання газом Чикаго поряд iз старими компанiями – виключно з метою самозахисту, як каже один iз моiх службовцiв, – з посмiшкою додав Френк.

Мак-Кентi також усмiхнувся.

– Розумiю, – сказав вiн. – Але ж це – нелегка справа, пане Ковпервуд, клопотати про новi концесii. Невiдомо, як подивляться на це нашi виборцi. Багато хто може i не втямити, навiщо мiсту потрiбна ще одна газова компанiя. Правда, старi компанii не дуже балували споживачiв. Я б не сказав, наприклад, щоб у мене в будинку газ був особливо хорошоi якостi.

І вiн невизначено посмiхнувся, приготувавшись слухати далi.

– Так ось, пане Мак-Кентi, я знаю, що ви – людина дiлова, – продовжував Френк, не звертаючи уваги на зауваження спiврозмовника, – й я також людина дiлова. І прийшов до вас сюди не за тим, аби просто подiлитися своiми бiдами у сподiваннi, що ви зi спiвчуття захочете менi допомогти. Я чудово розумiю, що звернутися до мунiципальноi ради Чикаго з цiлком законною пропозицiею – це одне, а домогтися, щоб вона була прийнята i затверджена мiською владою, – зовсiм iнше. Менi потрiбнi порада та пiдтримка, але я не прошу благодiйностi. Загальномiська концесiя, якщо я ii отримаю, дасть менi дуже хорошi грошi. Адже з таким козирем на руках я можу вигiдно продати акцii нових компанiй, в життездатностi яких нiхто не сумнiваеться, та й старим компанiям мене тодi вже не проковтнути. Словом, концесiя менi необхiдна, щоб мати можливiсть боротися та захищати своi iнтереси. Я чудово знаю, що нiхто з нас не займаеться полiтикою або фiнансами заради розваги. Концесiя на мiй погляд варта того, щоб заплатити за неi тисяч триста, може, чотириста, тобто чверть або навiть половину тiеi суми, яку я сподiваюся на нiй заробити (тут Ковпервуд знову дещо кривив душею), безумовно, в разi, якщо план iз об’еднанням старих i нових компанiй здiйсниться. Менi нема чого вам пояснювати, що в моему розпорядженнi буде достатнiй капiтал. Це забезпечуеться вже самим фактом отримання концесii. Коротко кажучи, менi хотiлося б знати, чи згоднi ви надати менi пiдтримку, пустити в хiд свiй вплив i брати участь зi мною в цьому пiдприемствi на тих умовах, якi я тiльки-но вам виклав. Я повiдомлю вам заздалегiдь, хто моi компаньйони. Розкрию перед вами всi карти, викладу всi данi, щоб ви самi могли судити, як iдуть справи. І якщо вам видасться, що я ввiв вас в оману, то, звiсно, ви будете вiльнi в будь-який момент розiрвати нашу угоду.

Повторюю, – сказав на закiнчення Ковпервуд, – не прошу благодiйностi. Менi нема чого приховувати або про щось замовчувати, применшуючи значення, яке мае для нас ця концесiя. Навпаки, хочу, щоб ви знали все. Хочу, щоб ви погодилися допомогти менi на таких умовах, якi вважаете прийнятними для себе та справедливими. Адже я потрапив в таке становище тiльки тому, що до тутешнiх, так би мовити, вершкiв товариства я не належу. Будь я напомадженим фертиком, усе давно було б залагоджено. Цi джентльмени охоче погоджуються на реорганiзацiю, якщо проводити ii буде Шрайхарт, а мене вони i знати не бажають, тому що я – людина порiвняно нова в Чикаго i не прийнята в iхне коло. Якби я був з iхнього кола, – тут Ковпервуд розвiв руками, – не думаю, щоб менi довелося сидiти тут сьогоднi i просити вашого сприяння, хоча я дуже радий нашому знайомству й узагалi щасливий був би з вами працювати. Просто обставини склалися так, що нам дотепер не довелося зустрiтися.

Усю цю розлогу промову Ковпервуд виклав, дивлячись на Мак-Кентi уважно з найпростодушнiшим виглядом. А господар, слухаючи вiдвiдувача, думав, який же це непересiчний, спритний i сильний чоловiк. Вiн не виляв, не лицемiрив, як iншi, i разом iз тим у кожному його словi вiдчувався тонкий розрахунок, i це найбiльше подобалося Мак-Кентi. Кинуте Френком нiби мимохiть зауваження про «вершки товариства», якi не бажали з ним знатися, i потiшило Мак-Кентi, i лестило йому. Вiн чудово зрозумiв, що хотiв сказати Ковпервуд i з якою метою це було сказано, Ковпервуд уособлював собою новий i ближчий йому за духом тип фiнансиста. Очевидно, його пiдтримують впливовi люди, якщо вiрити тим, хто так палко його рекомендував. Френк знав, що Мак-Кентi особисто не зацiкавлений у старих компанiях, i пiдозрював, що вiн нiякоi особливоi симпатii до них не мае, хоча Мак-Кентi i не обмовився про це жодним словом. В його очах вони були звичайними фiнансовими корпорацiями, що приносили данину полiтичнiй машинi й очiкували замiсть цього вiдомих послуг. Мало не щотижня iхнi представники були в мунiципалiтетi, випрошували концесii на прокладку то однiеi, то iншоi лiнii (наполягаючи на особливих привiлеях при прокладцi труб певними вулицями), домагалися прибутковiших контрактiв на вуличне освiтлення, всiляких пiльг на рiчкових пристанях, зниження податкiв тощо. Такого роду «дрiбницями» Мак-Кентi, здебiльшого, сам не займався. Для цього у нього в мунiципалiтетi сидiв вельми впливовий помiчник, такий собi Патрик Даулiнг, здоровенний i вельми енергiйний iрландець, справжнiй сторожовий пес партiйноi машини, котрий наглядав за дiями мера, мiського скарбника, податкового iнспектора, та й узагалi всiх чиновникiв мунiципалiтету, пильно стежачи за тим, щоб i справи вирiшувалися, i хабарi розподiлялися як належиться. За винятком двох директорiв «Пiвденноi компанii», з котрими Мак-Кентi доводилося iнодi зустрiчатися, вiн нiкого з правлiння газових компанiй не знав. А цi двое не викликали в нього жодних симпатiй. На чолi старих компанiй стояли махлярi, котрi вважали полiтикiв такого типу, як Мак-Кентi та Даулiнг, мало не породженням пекла, що не заважало iм, однак, користуватися послугами цих людей i платити iм вiдступнi – iншого виходу у них не було.

– Що ж, – вiдповiдав Мак-Кентi, задумливо перебираючи тонкий золотий ланцюжок вiд годинника, – це ви непогано вигадали. Безперечно, старим компанiям ваше прохання про паралельну концесiю навряд чи сподобаеться, але пiсля того, як ви ii отримаете, заперечувати вже буде важко.

Вiн усмiхнувся. Мак-Кентi промовляв дуже чисто, нiщо в його говiрцi не видавало iрландця.

– В одному тiльки ця справа може виявитися не дуже приемною. Вони неодмiнно здiймуть галас, хоча самi про iнтереси населення турбуватися нiколи не вважали за потрiбне. Втiм, якщо ви пропонували iм об’еднатися, якi ж можуть бути тепер образи? Згодом вони на цьому зароблять не менше за вас. А вам це дасть можливiсть iз ними поторгуватися.

– Цiлком справедливо, – погодився гiсть.

– І ви кажете, що у вас е достатньо коштiв, щоб прокласти труби по всьому мiсту та боротися з компанiями за клiентуру, якщо вони не пiдуть на поступки?

– Так, достатньо, а якщо забракне – я знайду ще, – заявив Ковпервуд.

Пан Мак-Кентi схвально поглянув на Френка. Обидва вони вже розумiли один одного i вiдчували взаемну приязнь, але егоiстичнi iнтереси змушували кожного до пори до часу приховувати власнi почуття. Ковпервуд зумiв зацiкавити Мак-Кентi: не часто зустрiнеш пiдприемця, котрий, пропонуючи хабар, не прикриваеться пишномовними фразами, не фарисействуе та не викручуеться.

– Ось що я вам скажу, пане Ковпервуд, – сказав вiн нарештi. – Я про це подумаю. Заждiть хоча б до понедiлка. Розумiю, що зараз е пiдстави просити про загальномiськi концесii, бо пiзнiше це буде вже важче зробити. Ви наразi складiть проект i надiшлiть його менi. Подивимося, як поставляться до нього iншi джентльмени з мунiципальноi ради.

При словi «джентльмени» Френк насилу стримав посмiшку.

– Проект концесii у мене з собою, – сказав вiн.

Така дiловитiсть здивувала Мак-Кентi та сподобалася йому. Рiшучiсть i наполегливiсть цього махляра припали йому до душi, тим бiльше, що сам Мак-Кентi трудився не в фiнансах, а в полiтицi, i бiльшiсть дiячiв, iз котрими йому доводилося стикатися, були боязкi та зарозумiлi.

– Залиште менi це, – сказав вiн, беручи у Ковпервуда папку. – А наступного понедiлка, якщо вас влаштуе, ласкаво прошу.

Френк устав.

– Я вирiшив, що найкраще зустрiтися та перебалакати з вами особисто, пане Мак-Кентi. І тепер дуже радий, що зробив це. Якщо ви вiзьмете на себе обов’язок розглянути мiй проект, то переконаетеся, що все вiдбуваеться саме так, як я вам виклав. Справа ця, загалом кажучи, дуже прибуткова, але для ii реалiзацii потрiбен час, i вiдразу вона, звiсно, грошей не дасть.

Мак-Кентi чудово зрозумiв, для чого це було сказано.

– Так, певна рiч, – з готовнiстю погодився вiн.

Обмiнюючись ручканням, вони зазирнули в вiчi один одному.

– Менi здаеться, що вам спала на гадку хороша думка, – заохочувально сказав на закiнчення Мак-Кентi. – Дуже навiть хороша. Приходьте в понедiлок, i я дам остаточну вiдповiдь. І взагалi приходьте будь-коли, якщо я вам знадоблюся. Завжди буду радий вас бачити. Дивовижний вечiр, – додав вiн, провiвши гостя до вхiдних дверей. – А мiсяць який! – на небi сяяв тонкий серпик мiсяця. – На добранiч!




13. Жереб кинуто


Результати цього побачення не забарилися. У вищих сферах дiлового свiту так чи iнак усi один iз одним пов’язанi. Тепер, коли увага Мак-Кентi була привернута до газових пiдприемств, вiн почав старанно розвiдувати ситуацiю, намагаючись з’ясувати – чи не вигiднiше буде домовитися з Шрайхартом, або вигадати якусь iншу комбiнацiю. Врештi-решт, вiн дiйшов висновку, що план Ковпервуда з полiтичних мiркувань легше здiйснити. Цi полiтичнi мiркування полягали головним чином у тому, що група Шрайхарта, не потребуючи поки що послуг депутатiв, проявила недалекогляднiсть i не зрозумiла потреби пiдмазати про всяк випадок зграю бандитiв, що засiла в ратушi.

Коли Ковпервуд знову прийшов до Мак-Кентi, його зустрiли дуже радо.

– Ну що ж, – сказав господар пiсля звичайних привiтань, – я поцiкавився деталями. Ваша пропозицiя достатньо обгрунтована. Створюйте свою компанiю i дiйте, як задумали. Потiм подавайте в мунiципалiтет прохання, i подивимося, що можна буде зробити.

Вони довго та докладно обговорювали, як мають бути подiленi новi акцii, якi вирiшено було депонувати в банку, якому особливо довiряв Мак-Кентi, до того часу, поки не вiдбудеться злиття зi старими газовими компанiями або з новою об’еднаною, пiсля чого Ковпервудовi доведеться виконати своi зобов’язання перед Мак-Кентi. Все це було далеко не просто, i Френк не цiлком вдовольнився угодою. Але все ж вона його влаштовувала, бо дозволяла взяти гору над своiми супротивниками. Генерал Ван-Сайкл, Генрi де Сото Сiппенз, Кент Берроуз Мак-Кiбен i права рука Мак-Кентi – депутат Даулiнг чимало попiтнiли, перш нiж усе було, нарештi, приведено в готовнiсть для рiшучого удару.

Й ось у четвер, коли чиказький мунiципалiтет, як зазвичай, займався такого роду питаннями, проект був внесений на його розгляд, а в понедiлок вже був схвалений i затверджений. Така поспiшнiсть не залишала часу для публiчного обговорення, а цього якраз i домагалися Мак-Кентi з Ковпервудом. Наступного дня, пiсля того як проект був оприлюднений i по всьому було видно, що його затвердять, Шрайхарт вiдправив своiх представникiв i директорiв старих компанiй у редакцii чиказьких газет, де вони в один голос заявили, що це – грабунок серед бiлого дня. Але вже нiчого не можна було вдiяти. Щоб налаштувати проти Ковпервуда громадську думку, часу майже не залишалося. Правда, газети, корячись впливовiшiй фiнансовiй групi, яку представляв Шрайхарт, слухняно заговорили про те, що «зi старими компанiями поводяться безчесно», що двi конкуруючi фiрми – зайвi та непотрiбнi i що одна компанiя цiлком забезпечить усi потреби мiста в газi. Однак населення, яке всiляко обробляла агентура Мак-Кентi, не дуже вiрило часописам. Старi компанii не так уже й дбали про своiх споживачiв, тому споживачi не вважали за потрiбне надто завзято iх вiдстоювати.

У понедiлок ввечерi, коли мунiципалiтет прийняв постанову про концесii, пан Семюел Блекмен, голова газовоi компанii Пiвденноi сторони, маленький миршавий чоловiчок iз бакенбардами, схожими на щiтки шевця, стоячи бiля дверей зали засiдань, репетував:

– Це – пiдла махiнацiя! Якщо мер пiдпише постанову, його треба вiддати пiд суд! Усi вони там – пiдкупленi, всi до одного! Ну i порядки завелися у нас у Чикаго: розбишакують серед бiлого дня. На що це схоже? Роками будуеш справу, працюеш не склепивши повiк, а завтра тебе витiснить якийсь пройдисвiт.

– Ви маете рацiю, ви абсолютно правi, – жалiбно повторював його слова пан Джордан Джулс, голова компанii Пiвнiчноi сторони, коротконогий товстун iз жорсткими блакитними очима та голомозою головою, прикрашеною вузькими френзлями волосся та схожою на яйце, звернене гострим кiнцем угору. – Все пiдлаштував цей мерзотник iз Фiладельфii. Вiн у всьому винен! Чиказьким функцiонерам, котрi себе поважають, давно час зрозумiти, що це за птаха, i прогнати його звiдсiля. Згадайте тiльки, що вiн накоiв у Фiладельфii. Там, правда, здогадалися засадити його в каземат, не завадило б i у нас зробити те ж саме.

Бiля Джордана Джулса стояв високий сухорлявий чоловiк – пан Гадсон Бейкер, голова «Захiдноi чиказькоi компанii». Всi вони прибули сюди, щоб заявити свiй протест. Бейкер – гарячий прихильник Шрайхарта – прийшов прямо вiд нього i також бурхливо обурювався.

– Це – справжнiй пройдисвiт, – запевняв вiн Блекмена. – Вiн веде нечесну гру. Йому не мiсце серед порядних людей.

Однак, незважаючи на всi цi протести й обуренi вигуки, рiшення про надання концесii було прийнято. Пан Норман Шрайхарт, пан Норi Сiмс i всi тi, хто, на свое нещастя, вплутався в цю гру, отримали жорстокий урок. Делегацiя вiд трьох старих компанiй вiдвiдала мера, але той – слухняне знаряддя в руках Мак-Кентi – спалив мости i пiдписав рiшення. Френк отримав концесiю, i його знiченим супротивникам залишалося тепер тiльки йти до нього на уклiн. Шрайхарт, проте, розумiв, що його порахунки з Ковпервудом ще не зведенi i що зiткнення з ним на будь-якому iншому грунтi неминуче. Але надалi вiн буде розумнiший i в боротьбi з ворогом використае його ж зброю. А поки Шрайхарт, як людина далекоглядна, вирiшив пiти на певнi поступки.

Намагаючись за можливостi приховати свою досаду, вiн шукав нагоди зустрiтися з Ковпервудом в одному з клубiв, але той, вичiкуючи, поки вляжеться шум, навмисно там не з’являвся. Тому позаяк гора не йшла до Магомета, то Магометовi довелося йти до гори. Тож задушливого червневого дня пан Шрайхарт вирушив до контори Френка, натягнувши для цього випадку новий, бездоганно зшитий костюм сталевого кольору i солом’яний бриль. Із нагрудноi кишенi у нього, за тамтешньою модою, визирала акуратно складена шовкова хустинка з блакитною облямiвкою, на ногах блищали новесенькi черевики.

– Я через кiлька днiв вiдбуваю в Європу, пане Ковпервуд, – наче нiчого не сталося, сказав вiн, – i ось вирiшив до вiд’iзду зазирнути до вас. Може, нам вдасться все ж таки домовитися. Директорам старих компанiй, звiсно, небажано мати конкурента, а вам, гадаю, зовсiм нецiкаво вести виснажливу тарифну вiйну, вiд якоi всiм лиш збитки. Пригадую, ви тодi пропонували подiлити контрольний пакет навпiл. Ви ще не вiдмовилися вiд цiеi iдеi?

– Сiдайте, пане Шрайхарт, сiдайте, будь ласка, – привiтно запропонував Ковпервуд, широким жестом вказуючи вiдвiдувачевi на крiсло бiля столу. – Радий вас бачити. Природно, тарифна вiйна менi абсолютно нi до чого. Навпаки, я дуже хочу уникнути ii, але, як ви самi розумiете, з часу нашоi з вами розмови багато що змiнилося. Засновники «Новоi загальномiськоi газовоi компанii» вклали своi грошi в справу i прагнуть – я б сказав навiть палають бажанням – розвинути ii до солiдного пiдприемства. Вони не сумнiваються в успiху, й я цiлком подiляю iхню точку зору. Угода мiж старими та новими компанiями може бути досягнута, але вже не на тих умовах, якi я тодi готовий був прийняти. За цей час було засновано нову компанiю, випущенi акцii та витраченi великi грошi (Ковпервуд брехав). За будь-яких обставин цi акцii мають обмiнюватися на рiвних засадах iз iншими. Вважаю злиття компанiй вельми бажаним, але за неодмiнноi умови, щоб всi акцii – незалежно вiд того, скiльки нових акцiй ми будемо давати за одну стару – двi, три або чотири – розцiнювалися за iхньою номiнальною вартiстю, а не за курсом.

У Шрайхарта витягнулося обличчя.

– А вам не здаеться, що це забагато? – сказав вiн похмуро.

– Ну що ви, що ви! – заперечив Ковпервуд. – Ви ж знаете, що ми пiшли на такi витрати не з власноi волi.

Пан Шрайхарт вловив приховану в цих словах iронiю, однак змовчав.

– Згоден, але оскiльки вашi акцii тепер узагалi нiчого не вартi, ви маете бути задоволенi, якщо iх приймуть за номiналом, а для iнших же треба виходити з реального курсу.

– Чому ж? Плани на майбутне у нас – фантастичнi, – розповiдав Френк. – Нi, тут мае бути дотриманий принцип рiвностi, або ми з вами так нi до чого i не домовимося. Але мене цiкавить iнше: яку частину акцiй нового товариства ви плануете зберегти в портфелi пiсля того, як задовольните претензii старих акцiонерiв?

– Як думав i ранiше: тридцять-сорок вiдсоткiв вiд усього випуску, – вiдповiв Шрайхарт, усе ще сподiваючись щось виторгувати. – Менi здаеться, що таке вдалося б провернути!

– А кому цi акцii дiстануться?

– Засновникам, безумовно, – ухильно вiдповiв Шрайхарт. – Вам, менi…

– А як ви маете намiр iх подiлити? Порiвну, як передбачалося ранiше?

– Гадаю, що це було б справедливо.

– Нi, мене це вже не влаштовуе, – рiзко заперечив Ковпервуд. – Пiсля нашоi розмови менi довелося взяти на себе певнi зобов’язання й укласти угоди, яких я тодi не передбачав. Найменше, на що я можу погодитися тепер, – це на три чвертi акцiй, що залишаються.

Шрайхарт гнiвно випростався. Вiн був обурений. Яке нахабство! Яке нечуване зухвальство!

– Це неможливо, пане Ковпервуд, – зарозумiло зауважив вiн. – Ви i так хочете нам нав’язати занадто багато макулатури. Акцii старих компанiй, як вам добре вiдомо, котируються зараз по сто п’ятдесят – двiстi десять доларiв. Вашi ж нiчого не вартi. А ви хочете за кожну з них отримати по двi, по три акцii, та ще понад те три чвертi залишку. Я на таку угоду нiколи не пiду. Це означатиме розпорошення капiталу i поставить вас на чолi всiеi справи. Всьому, знаете, е межi. Єдине, що я можу ще запропонувати акцiонерам старих компанiй, – це розполовинити залишок акцiй. Усе одно вони не погодяться на жодну комбiнацiю, що дасть вам контроль над газовими пiдприемствами, це я вам заздалегiдь кажу, хочете – вiрте, хочете – нi. Всi дуже обуренi та занадто лихi на вас. Вони не поступляться, а ви будете змушенi вести тривалу боротьбу, яка вам дуже дорого коштуватиме. Якщо у вас е якась розумна пропозицiя, я охоче ii вислухаю. Інакше боюся, що нашi перемовини нi до чого не приведуть.

– Усi акцii за номiналом i три чвертi залишку, – твердо повторив Ковпервуд. – Я зовсiм не женуся за тим, щоб прибрати до своiх рук цi газовi компанii. Якщо акцiонерам хочеться мене позбутися, нехай приймають моi умови та готують грошi, я продам iм своi акцii. Єдине, що менi потрiбно, – це отримати певний прибуток на вкладений у справу капiтал, й я його отримаю. Не беруся говорити за своiх компаньйонiв, але поки я е iхнiм представником, вiд цих умов не вiдступлюся i не обдурюватиму iхнi очiкування.

Шрайхарт пiшов, грюкнувши дверима. Вiн був розлючений. Ковпервуд хоче обдерти iх як липку. Шрайхарт вирiшив, що якщо запахне смаленим, вiн порве зi старими компанiями, продасть своi акцii та залишить iх боротися з Ковпервудом, як самi знають. Але поки вiн мае хоч якийсь стосунок до газу, Ковпервудовi на чолi цiеi справи не бути. Краще вже спiймати його на словi, роздобути грошенят i скупити у нього всi акцii, нехай навiть утридорога. Тодi старi газовi компанii знову зможуть тихо та мирно продовжувати свое здирництво. От вискочка! Оце бандюга! Й який вiн зробив хитрий i блискавичний крок! Шрайхарт не тямив себе вiд злостi.

Врештi обидвi сторони пiшли на компромiс i домовилися, що Френк отримуе половину засновницьких акцiй iз нового загального випуску i по двi акцii за одну випущену його компанiями, продае все старим компанiям i сам виходить з гри. Операцiя була надзвичайно вигiдною, i Ковпервуд щедро розплатився не тiльки з Мак-Кентi й Едiсоном, а й з усiма, хто дiяв з ним заодно. «Блискуча операцiя», – погоджувалися Мак-Кентi й Едiсон. Покiнчивши з газом, Френк став думати, за яку прибуткову справу йому б тепер узятися, що б таке ще прибрати до рук.

Але перемога на цьому теренi спричинила за собою невдачi на iншому: тепер пiд загрозу було поставлено становище Ковпервуда й Ейлiн у чиказькому свiтi. Шрайхарт став непримиренним ворогом Френка, а з його думкою в свiтi рахувалися. Норi Сiмс також, природно, був на боцi своiх давнiх приятелiв. Однак найжорстокiший удар завдала Ковпервудам панi Енсон Меррил. Незабаром пiсля новосiлля у Ковпервудiв, коли «газова» вiйна була в самому розпалi i проти Френка висувалися звинувачення в таемнiй змовi, панi Меррил поiхала в Нью-Йорк i там випадково зустрiлася зi своею старою знайомою панi Мартiн Вокер, що належала до того вищого фiладельфiйського товариства, в яке Ковпервуд колись марно намагався проникнути. Знаючи, що Ковпервудами цiкавляться i панi Сiмс, i багато iнших, панi Меррил не забарилася скористатися нагодою та рознюхати про iхне минуле.

– До слова, вам нiколи не доводилося чути в Фiладельфii про такого собi Френка Алджернона Ковпервуда або про його дружину? – запитала вона панi Вокер.

– Бог iз вами, люба Неллi! – вигукнула ii приятелька, не розумiючи, як така витончена жiнка може навiть згадувати про них. – Чому ви питаете? Невже цi люди оселилися в Чикаго? Його кар’ера в Фiладельфii була щонайменше скандальною. У нього там зав’язалися якiсь справи з мiським скарбником, той украв пiвмiльйона доларiв, i обидвох посадили у в’язницю. Але це, любонько, ще не все. Вiн зiйшовся з однiею дiвулею, якоюсь панною Батлер. Мiж iншим, ii брат, Овен Батлер, у нас тепер – впливова шишка… І, можете собi уявити, – тут вона закотила очi догори. – Поки вiн сидiв у в’язницi, помер ii батько, й уся сiм’я розпалася. Ширилися навiть чутки, нiби старий наклав на себе руки (пiд «старим» вона мала на увазi батька Ейлiн – Едварда Мелiя Батлера). А коли цей суб’ект вийшов iз в’язницi, то незабаром кудись зник. Подейкували, що вiн розлучився з дружиною, виiхав на Захiд i знову одружився. Його перша дружина з двома дiтьми i досi живе в Фiладельфii.

Панi Меррил була вражена, але зробила вигляд, що все це ii дуже мало зачiпае.

– Цiкава iсторiйка, – стримано зронила вона, думаючи про те, як легко буде тепер поставити цих вискочок на мiсце й яке щастя, що вона нiколи не придiляла iм своеi уваги.

– А ви колись бачили ii, цю його нову дружину?

– Так, начебто, тiльки не пам’ятаю, де. Ймовiрно, на вулицi, вона вiчно ганяла то верхи, то в кабрiолетi.

– Вона руда?

– Так. Така яскрава бiлявка.

– Мабуть, це вона й е. Про них нещодавно писали щось у газетах. Менi просто хотiлося переконатися.

Панi Меррил уже заздалегiдь обмiрковувала всiлякi отруйнi натяки на адресу Ковпервудiв.

– Вони, ймовiрно, намагаються тепер проникнути в чиказький свiт? – зневажливо усмiхнулася панi Вокер. Ця посмiшка однаково стосувалася i Ковпервудiв, i чиказького вищого свiту.

– Цiлком можливо, що в схiдних штатах такi спроби i могли б увiнчатися успiхом, – уiдливо, своею чергою, зауважила панi Меррил, – але у нас у Чикаго вони нi до чого не приведуть.

Стрiла потрапила в яблучко, i розмова на цьому припинилася. А коли панi Сiмс, приiхавши до панi Меррил iз вiзитом пiсля ii повернення з Нью-Йорка, мала необережнiсть заговорити про Ковпервуда, або, вiрнiше, про гармидер, здiйнятий пресою навколо його iменi, iй кортiло раз i назавжди виявити точку зору на цю пару.

– Якщо бажаете знати мою думку, то я порадила б вам триматися подалi вiд цих ваших друзiв, – тоном, що не допускае заперечення, проронила панi Меррил. – Я все про них знаю. Й як це ви вiдразу не збагнули, з ким маете справу? Вони нiколи не будуть прийнятi в товариствi.

Панi Меррил не визнала навiть за потрiбне щось пояснювати. Але панi Сiмс скоро дiзналася все вiд свого чоловiка, обурилася до глибини душi i навiть неабияк злякалася. Неприемна iсторiя! «Але хто ж тут винен? – перебирала вона подумки. – Хто перший ввiв iх у свiт? Едiсон, звiсно!» Але Едiсони, хоч i не займали чiльного мiсця в свiтi, були невразливими. Залишалося одне – виключити Ковпервуда з числа своiх знайомих, що панi Сiмс i не забарилася зробити. Престиж Френка похитнувся, але сталося це не вiдразу i не вiдразу стало зрозумiлим навiть для них самих.

Спочатку Ейлiн звернула увагу на те, що число запрошень i вiзитiвок, що ще нещодавно сипалися, як iз рогу достатку, рiзко скоротилося. А по «середах», якi вона поквапилася призначити як своi прийомнi днi, в ii вiтальнi ледь назбирувалася незначна купка гостей. Спершу Ейлiн дивувалася – адже ще зовсiм недавно у них у будинку збиралося блискуче товариство. Невже ж тепер цi люди не бажають ii бiльше знати? Всього три тижнi минуло пiсля новосiлля, i замiсть сiмдесяти п’яти або хоча б п’ятдесяти осiб, котрi зазвичай заходили до них або залишали вiзитiвки, у них стали бувати не бiльше двадцяти. Ще через тиждень – тiльки десятеро, а мiсяць потому до них вже рiдко-рiдко хтось зазирав. Правда, кiлька людей залишилися вiрнi Ковпервудам, але це все була дрiбнота – одним вона сама надавала заступництво, iншi були залежнi вiд ii чоловiка, як, наприклад, Кент Мак-Кiбен i Тейлор Лорд. І iхня увага тiльки пiдкреслювала порожнечу, що утворилася навколо Ковпервудiв. Ейлiн себе не тямила вiд гнiву, сорому, образи та розчарування.

Є, певна рiч, товстошкiрi люди зi сталевими нервами, котрi, домагаючись своеi мети, згоднi йти на будь-яке приниження, але Ейлiн не належала до iхнього числа. І хоча вона сама кинула виклик громадськiй думцi та знехтувала правами першоi дружини Ковпервуда, тепер тремтiла вiд страху вже за власне майбутне та соромилася свого минулого. Адже тiльки молодiсть, пристрасть, шарм i чоловiча чарiвнiсть Френка змусили ii свого часу вчинити так смiливо та нерозважливо. Якби не було цього, Ейлiн доброчинно вийшла б замiж, не подавши жодного приводу до лихослiв’я. Тепер же iй здавалося, що вона скомпрометувала себе безповоротно i тiльки мiцне становище в чиказькому свiтi може виправдати ii у власних очах i, як вона гадала, в очах чоловiка.

– Канапки треба прибрати на лiд, Луiсе, – сказала вона дворецькому в одну з перших невдалих «серед», обводячи поглядом майже незайманi страви, розкладенi на старовиннiй севрськiй порцелянi. – Квiти вiдiшлiть у лiкарню, а крюшон i лимонад вiддайте на кухню. Тiстечка подасте нам до обiду.

– Слухаюсь, мадам, – погодився, нахиливши голову, дворецький i, мабуть, аби потiшити господиню, додав: – Жахлива погода. Може, це завадило?

Ейлiн спалахнула i вже хотiла обуритися: «Займайтеся своiми справами!», але стрималася.

– Можливо, – сказала вона коротко i пiшла до себе. Якщо слуги починають гомонiти про це, отже, справа зовсiм кепська. Ейлiн вирiшила почекати до наступного тижня, щоб точно переконатися, винна в ii невдачi погода чи нi, чи справдi ставлення суспiльства до них так змiнилося. Але наступноi середи гостей приiхало ще менше. Спiвакiв, котрих вона запросила, довелося вiдпустити додому. Кент Мак-Кiбен i Тейлор Лорд, чудово обiзнанi про плiтки, що ширилися мiстом, прийшли, як зазвичай, але трималися натягнуто i здавалися чимось стурбованими. Це також не пройшло повз увагу Ейлiн. Крiм них, були ще тiльки двi дами – панi Вебстер Ізраельс i панi Генрi Гадлстоун. Нi, щось негаразд. Ейлiн довелося послатися на нездужання i пiти до себе, вибачившись перед гостями. Третього тижня, побоюючись ще бiльшоi ганьби, вона заздалегiдь оголосила себе хворою. Цiкаво, скiльки ж буде залишено вiзитiвок? Їх виявилося три. Це був крах. Ейлiн зрозумiла, що ii «середи» з трiском провалилися.

Тим часом i Ковпервудовi довелося випробувати на собi все зростаючу недовiру i навiть ворожiсть чиказького свiту. Вперше вiн почав здогадуватися про реальний стан речей на одному званому обiдi. Запрошення на цей захiд було отримано вже давно, i вони мали необережнiсть прийняти його, позаяк Ейлiн у тi часи ще не була впевнена в остаточному провалi своiх «серед». Обiд давали Следи, котрi не мали особливоi ваги в товариствi. Мiське лихослiв’я або ще не встигло до них дiйти, або вони не знали, що викликало таку рiзку змiну в ставленнi до Ковпервуда, тодi як майже всi iншi знайомi фiладельфiйця – i Сiмси, i Кенди, i Коттони, i Кiнгсленди – вже були переконанi, що припустилися фатальноi помилки i що Френка приймати не годиться.

Усi вони також отримали запрошення на обiд, i всi, дiзнавшись, що в числi гостей будуть Ковпервуди, в останню мить, немов змовившись, надiслали своi вибачення господарям: «Ми дуже засмученi», «На превеликий жаль» тощо. За стiл сiли вшiстьох – самi господарi, Ковпервуди та подружжя Гоксемiв, котрих, до речi, i Ейлiн, i Ковпервуд не дуже й шанували. Всi почувалися не в своiй тарiлцi. Ейлiн послалася на головний бiль, i незабаром вони поiхали. Через кiлька днiв Ковпервуди були на прийомi у своiх колишнiх сусiдiв Гатштадтiв, куди також отримали запрошення вже давно. Господарi зустрiли iх привiтно, але решта товариства трималися з ними дуже стримано, якщо не сказати холодно. До того особи впливовi, котрим не траплялося ранiше зустрiчатися з Ковпервудами, завжди охоче з ними знайомилися, – яскрава краса Ейлiн видiляла цю пару з натовпу гостей. Але цього разу чомусь (Ейлiн i Ковпервуд уже почали здогадуватися, чому) жодна людина не забажала бути iм представленою. Серед гостей було чимало знайомих, дехто з ними розмовляв, але бiльшiсть явно опинилася по iнший бiк. Френк це вiдразу помiтив.

– Поiдемо ранiше, – незабаром сказав вiн Ейлiн. – Тут щось нецiкаво.

Ковпервуд вiдвiз Ейлiн додому i, щоб уникнути зайвих розмов, тут же поiхав. Дочасно йому не хотiлося казати Ейлiн, як вiн усе це оцiнюе.

Незадовго до святкування, яке влаштовував клуб «Юнiон-лiг», уже самому Френковi завдали, правда, обхiдним шляхом, важку образу. Якось уранцi Едiсон, до банку котрого Ковпервуд прийшов у справi, по-дружньому зауважив:

– Менi треба погомонiти з вами про дещо, Френку. Чиказьке товариство ви тепер знаете. Знаете також, як я дивлюся на певнi обставини вашого минулого, в якi ви самi мене посвятили. Ну, так ось: зараз у мiстi тiльки й розмов, що про вас. У клубах, де ми з вами перебуваемо членами, достатньо лицемiрiв i святенникiв, котрi пiдхопили газетну брехню i радi нагодi розiграти щире обурення. П’ять найбiльших акцiонерiв газових компанiй – найстарiшi члени цих клубiв, i всi вони зi шкiри геть пнуться, змагаючись за ваше виключення. Вони розкопали якiсь подробицi про цю вашу iсторiю та погрожують подати скаргу в правлiння клубiв. Безперечно, нiчого у них не вийде, вони з цього приводу радилися навiть зi мною. Але ось що стосуеться майбутнього вечора, тут вже самi вирiшуйте, як вам краще вчинити. Не послати вам запрошення вони не можуть, але це буде зроблено тiльки для проформи (Ковпервуд зрозумiв, що хотiв цим сказати Едiсон). Згодом усе вляжеться, у будь-якому разi, я зроблю все вiд мене залежне, але поки що…

Вiн дружелюбно глянув на Френка. Той усмiхнувся.

– Чесно кажучи, Джуде, я весь час чекав чогось подiбного. Жодноi несподiванки тут для мене немае, – анiтрохи не бентежачись, вимовив Ковпервуд. – Даремно ви про мене турбуетеся. Все це для мене – не нове, я знаю, звiдки вiтер вiе, i знаю, як треба ставити вiтрила.

Едiсон торкнувся руки гостя.

– Але хоч би що ви вирiшили, навiть не пробуйте подати заяву про вихiд iз клубу, – застерiг вiн фiнансиста. – Це означало б зiзнатися у власнiй слабкостi. Та вони на це i не розраховують. Я вам раджу не здаватися. Все обiйдеться. Менi здаеться, що вони вам просто заздрять.

– Я i не думав цього робити, – вiдповiдав вiдвiдувач. – Жодних пiдстав мене виключати у них немае. Я впевнений, що з часом все обiйдеться.

Однак самолюбство Френка дуже зачепило те, що йому довелося вести подiбну розмову, хоча б навiть iз Едiсоном. Утiм, йому довелося ще не раз переконатися в тому, що свiт вмiе диктувати свою волю.

Найбiльше Ковпервуд обурювався через витiвку, яку дозволили собi Сiмси щодо його дружини, хоча вiн дiзнався про це лише набагато пiзнiше. Ейлiн приiхала з вiзитом i почула, що «панi Сiмс немае вдома», в той час як бiля пiд’iзду стояла низка екiпажiв. Жiнка пiд враженням навiть злягла, i Ковпервуд, котрий тодi ще нiчого не знав, не мiг зрозумiти, що з нею, i дуже хвилювався.

Якби Френк не здобув блискучоi перемоги на дiловому теренi, наголову розбивши супротивника в останнiй i вирiшальнiй сутичцi за контроль над газовими пiдприемствами, – становище стало б i зовсiм безрадiсним. Проте Ейлiн була дуже пригнiчена: вона вiдчувала, що товариство спрямовуе свое презирство швидше проти неi, нiж проти ii чоловiка, i що вирок свiй воно не скасуе. Врештi Ейлiн i Ковпервуд змушенi були зiзнатися одне одному в тому, що яким би розкiшним i значним на вигляд не здавався iхнiй картковий будиночок, тепер вiн розсипався, i то остаточно. Такi визнання мiж близькими людьми – особливо болiснi. Чужа душа – темний лiс, i хоч як намагаемося ми зрозумiти одне одного, нам це рiдко вдаеться.

Якось, повернувшись несподiвано додому i заставши Ейлiн у лiжку, засмучену, iз заплаканими очима i зовсiм саму – вона на весь день вiдпустила камеристку, – Френк пiдсiв до дружини та ласкаво зауважив:

– Я ж чудово розумiю, Ейлiн, що вiдбуваеться. Правду кажучи, я давно цього чекав. Ми з тобою занадто гарячкували, дуже поспiшали. Але не треба так занепадати духом, кохана. Я думав, що у тебе бiльше витримки. Нiчого ж ще не втрачено. Згадай, що я тобi завжди казав? В остаточному пiдсумку все вирiшать грошi. А в цiй битвi я перемiг i буду перемагати далi. Вони прийшли до мене на уклiн. То чи варто так впадати у вiдчай, дiвчинко моя? Адже я не сумую. Ти – молода i свое вiзьмеш. Ми ще себе покажемо цим чиказьким пройдисвiтам, а заодно i поквитаемося з деким. Ми – багатi, а будемо ще багатшими. Грошi всiм заткнуть рота. Ну, годi киснути, посмiхнися. Розумiю, сяяти в товариствi приемно, але i без цього на свiтi е багато цiкавого, заради чого варто жити. Ось що, вставай, одягайся i гайда на прогулянку, а потiм кудись обiдати. Адже я з тобою. Хiба це не найголовнiше?

– Так, милий, – глибоко зiтхнувши, мовила Ейлiн.

Вона хотiла було пiднятися, але знову безсило опустилася на подушки. Сльози бризнули з ii очей. Сховавши обличчя в плечi чоловiка, вона плакала – вiд радощiв, що вiн ii втiшае, i вiд горя, що ii заповiтна мрiя не збулася.

– Та це ж я не для себе однiеi, я i для тебе цього хотiла, – говорила вона схлипуючи.

– Знаю, люба, знаю, – заспокоював вiн жiнку. – Але зараз про це не думай. Усе обiйдеться. Все буде добре. А тепер вставай i iдьмо.

І все ж у душi вiн розгнiвався на малодушнiсть Ейлiн. Слабкiсть завжди дратувала його. Колись вiн змусить чиказьке товариство жорстоко заплатити за все. Ейлiн мiж тим трохи пiдбадьорилася. Вона вже соромилася своеi слабкостi, бачачи, як мужньо тримаеться Ковпервуд.

– Який ти молодець, Френку! Ти – просто незвичайний! – вигукнула вона.

– А чого сумувати? – сказав вiн весело. – Якщо не доб’емося свого в Чикаго, доб’емося деiнде!

Вiн подумав про те, як спритно обiйшов старi газовi компанii та Шрайхарта, i про те, що буде i далi, звiсно, не менш вправно вести своi справи!




14. Пiдводнi течii


Уже першого ж року цього вимушеного самiтництва – i особливо в наступнi – Ковпервуд вiдчув, що означало прожити залишок своiх днiв поза суспiльством або в середовищi, що постiйно нагадувало б йому про те, що вiн не належить до кращого, або, точнiше, привiлейованого кола, яким би обмеженим i нудним воно не було. Коли Френк намагався вперше вивести Ейлiн у свiт, йому здавалося, що, завоювавши становище, вони зумiють влити новий, живий струмiнь у цей затхлий свiтик, навiть додати йому трохи блиску. Але всi дверi зачинилися перед ними однi за одними, i врештi-решт, вони змушенi були або зовсiм вiдмовитися вiд спiлкування з людьми, або шукати знайомства серед дуже рiзношерстоi публiки – кликати до себе в будинок пiсля першоi ж зустрiчi художникiв i спiвакiв або заiжджих акторiв, на честь котрих можна було дати обiд. У них продовжували бувати тiльки Гаксеми, Вiдери, Бейлi – родини, якi не дуже важили в мiсцевiй громадi. Інодi Ковпервуд приводив до себе обiдати або вечеряти котрогось приятеля з махлярiв, або пошановувача картин, або перспективного художника, i тодi Ейлiн виходила до гостей. Зрiдка iх навiдували або запрошували до себе Едiсони. Але це мало прикрашало iхне життя, вони тiльки гострiше вiдчували, якоi зазнали поразки.

Чим бiльше Ковпервуд мiркував над цiею поразкою, тим яснiше ставало йому, що вiн тут нi до чого. До нього ставилися цiлком прихильно. А от якби Ейлiн була iншою… Проте вiн нi в чому не дорiкав iй i не думав про те, щоб покинути дружину. У важкi днi його тюремного ув’язнення Ейлiн була йому вiрною. Вона пiдбадьорювала його, коли вiн цього потребував. Нi, вiн ii не залишить, треба почекати та подивитися, що тут можна зробити. Правда, цей остракiзм добряче вже йому набрид. Тим бiльше що його нiби й не цуралися зовсiм, навiть наче й не проти були зустрiчатися з ним. Своiх приятелiв-чоловiкiв вiн усiх зберiг – i Едiсона, i Бейлi, i Вiдера, i Мак-Кiбена, i Рембо, i багатьох iнших. А декотрi свiтськi дами, нiтрохи не засмученi зникненням Ейлiн, висловлювали жаль iз приводу того, що Френк нiде бiльше не з’являеться. Час вiд часу робилися навiть спроби запросити його без дружини. Спочатку вiн незмiнно вiдповiдав на такi запрошення вiдмовою, потiм став iнодi ходити на обiди та вечори сам-один, не повiдомляючи про це Ейлiн.

Саме в цi часи Ковпервуд уперше вiдчув, наскiльки далека вiд нього Ейлiн як розумом, так i складом характеру. Емоцiйно, фiзично вони були близькi одне одному, але Френк жив своiм життям, вiдокремленим вiд Ейлiн, i велике коло його iнтересiв було недоступне iй. На думку чиказького товариства вiн особливо не зважав, але тепер мiг порiвнювати Ейлiн iз дамами з аристократичних кiл Європи, бо пiсля своеi поразки в свiтi та фiнансовоi перемоги вiн вирiшив знову побувати за кордоном. У Римi – на прийомах в японському та бразильському посольствах, куди завдяки своiм статкам Ковпервуд отримав доступ, i при новому iталiйському дворi – вiн зустрiчав чарiвних свiтських левиць: iталiйських графинь, знатних англiйок, американок iз вищих кiл, надiлених смаком i тактом. Здебiльшого, вони бачили в ньому чоловiка з чарiвними манерами, гострим i проникливим розумом, i взагалi вважали його непересiчною особистiстю. До Ейлiн же – вiн не мiг цього не помiтити – ставилися набагато холоднiше. Вона була занадто зухвалою, вродливою, занадто розкiшно одягалася. Їi квiтуче здоров’я й яскрава краса кидали виклик жiнкам, надiленим скромнiшою i блiдiшою зовнiшнiстю, хоча по-своему i не позбавленим привабливостi.

Пiд час одного великого прийому при дворi, на який Френк, поступаючись наполяганням Ейлiн, без особливих зусиль роздобув запрошення, вiн почув, як хтось позаду нього сказав:

– Ось вам типова американка.

Ковпервуд стояв осторонь, розмовляючи з грецьким банкiром – своiм сусiдом по готелю, а Ейлiн прогулювалася залою з дружиною цього банкiра.

– Дивiться, який викличний гарнiтур, скiльки самовпевненостi й яка смiшна наiвнiсть!

Френк озирнувся, щоб з’ясувати, до кого вiдносяться цi слова, i побачив Ейлiн. Їi жорстоко розкритикувала витончена ледi, мабуть, англiйка, котра мала гарну зовнiшнiсть та безперечно належала до вищого свiту. Вiн мусiв визнати, що вона багато в чому мае слушнiсть, але хiба можна пiдходити до Ейлiн зi звичайною мiркою? Хiба можна звинувачувати ii в тому, що вона здорова, сильна iстота та що кожна жилка аж тремтить у неi вiд повноти життя. Для нього вона була привабливою. Дуже шкода, що люди з консервативнiшими поглядами ставляться до неi з такою недоброзичливiстю. Чому не бачать вони того, що бачить вiн, – наiвну пристрасть до розкошi, бажання неодмiнно бути на виду, викликанi, ймовiрно, тим, що Ейлiн замолоду була позбавлена можливостi виiжджати в свiт, хоча тiльки про це й мрiяла? Ковпервуд жалiв Ейлiн. І разом iз тим уже починав розумiти, що для свiтськоi кар’ери йому, мабуть, потрiбна зовсiм iнша дружина – стриманiша, з великим смаком, чуттям i тим природженим тактом, без якого не можна досягти успiху в суспiльствi.

Із цiеi поiздки Ковпервуд привiз у Чикаго чудового Перуджино, кiлька прекрасних полотен Луiнi та Превiталi, портрет Цезаря Борджiа роботи Пiнтурiккйо, двi величезнi африканськi червонi вази, купленi в Каiрi, позолочений рiзьблений консоль часiв Людовика XV, придбаний у одного антиквара в Римi, два химерних венецiанських бра i пару старовинних iталiйських свiтильникiв, якi вiн розшукав у Неаполi i мав намiр поставити у себе в бiблiотецi – по кутах. Так поступово поповнювалася i росла його художня колекцiя.

Приблизно в той же час стало змiнюватися i ставлення Ковпервуда до жiнок. І ранiше, коли вiн уперше зустрiвся з Ейлiн, у нього вже був вироблений свiй, доволi смiливий погляд на життя i взаемини статей, а головне, вiн був твердо впевнений у тому, що вiльний чинити, як йому заманеться. З того часу, як вiн вийшов iз в’язницi i знову пiшов угору, йому не раз доводилося ловити кинутий на нього крадькома погляд, i вiн не мiг не бачити, що подобаеться жiнкам. Ейлiн лише нещодавно стала його дружиною, але вже багато рокiв була його коханкою, i перiод першого палкого потягу минув. Френк кохав Ейлiн не тiльки за ii вроду, а й за незмiнно гарячу прихильнiсть. Проте й iншi жiнки починали тепер цiкавити його, iнодi навiть будити в ньому пристрасть, i вiн не намагався пiдшукати цьому якiсь пояснення чи моральнi виправдання. Таке життя i така людина. Вiд Ейлiн вiн приховував, що його тягне до iнших жiнок, розумiючи, як iй це буде гiрко, проте це було так.

Незабаром пiсля свого повернення з Європи Ковпервуд якось зайшов у галантерейну крамницю на Стейт-стрит купити краватку. Ще в дверях вiн зауважив даму – вона прямувала до iншого прилавка та пройшла зовсiм близько вiд нього. З першого погляду вiн зрозумiв, що перед ним – одна з тих свiтських левиць, до котрих його тягнуло останнiм часом, хоча милуватися ними йому доводилося тiльки здалеку. Витончена, елегантно, але строго одягнена, мiнiатюрна, струнка, з темним волоссям та очима, смаглявою шкiрою, крихiтним ротом i пiкантним кирпатим носиком. Загалом це була шикарна ледi за шаблонами чиказьцiв того часу. Вираз ii очей свiдчив про життевий досвiд, а завзято-зухвале обличчя пробудило у Френковi усвiдомлення своеi чоловiчоi переваги i бажання будь-що пiдкорити ii собi. На зухвало-зневажливий погляд, який вона метнула в його бiк, Ковпервуд вiдповiв пильним i владним поглядом, що змусив дiвчину негайно опустити очi. Вiн дивився на неi не нахабно, а лише наполегливо та багатозначно. Незнайомка була легковажною дружиною одного успiшного адвоката, поглинутого своiми справами i самим собою. Пiсля цiеi мовчазноi розмови вона з удаваною байдужiстю зупинилася неподалiк, роблячи вигляд, що уважно розглядае мережива. Ковпервуд не зводив з неi очей, сподiваючись, що та знову подивиться на нього. Але вiн поспiшав у справах, не хотiв спiзнюватися i тому, вирвавши аркуш iз записника, написав назву готелю, а внизу зробив приписку: «Другий поверх, вiтальня, вiвторок, перша година дня». Дама стояла впiвоберта до нього, й ii лiва, затягнута в рукавичку рука була опущена. Проходячи повз, непомiтно сунути iй записку труднощiв не склало. Ковпервуд так i вчинив, i побачив, як незнайомка затиснула папiрець у своiй руцi. Ймовiрно, вона крадькома весь час спостерiгала за ним. Призначеного дня i години ледi чекала його в готелi, хоча вiн навiть не пiдписав свого iменi. Цей зв’язок, що здавався йому спочатку дивовижним, тривав, однак, недовго. Його кохана була цiкава, але аж надто химерна та вибаглива.

Потiм у Гадлстоунiв – своiх колишнiх сусiдiв – вiн якось зустрiв на обiдi панночку двадцяти трьох рокiв, котра на короткий час дуже захопила його. У неi було смiшне i не дуже милозвучне прiзвище – Хаббi (Елла Ф. Хаббi, як вiн з’ясував згодом), але дiвчина була дуже мила. Головна ii зваба ховалася в пустотливому лукавому личку i хитрих очицях. Батько Елли був заможним комiсiонером iз пiвденноi Вотер-стрит. Варто було Френковi звернути на неi увагу, як дiвуля не забарилася закохатися в нього, що, втiм, було доволi природно. Вона була молода, недосвiдчена, вразлива, блиск слави затуманював iй голову, а панi Гадлстоун уже давно на всi лади вихваляла Ковпервуда та пророкувала йому велике майбутне. Коли Елла з ним зустрiлася, то побачила, що той дуже жвавий, вiдверто нею милуеться, нiтрохи не страшний i не суворий, в усiлякому разi, з нею. Панночка була цiлковито зачарована, i варто було Ейлiн вiдвернутися, як усмiхненi очi дiвчини негайно з захопленням поглядали на Френка. Пiсля обiду всi перейшли до вiтальнi, i тут Ковпервуд найприроднiшим i невимушеним чином запросив Еллу вiдвiдати його в конторi, якщо iй доведеться бути неподалiк. Але очi його виказували iнше, викликавши у вiдповiдь жаркий i збентежений погляд. Панночка прийшла, i вони стали зустрiчатися. Але зв’язок цей також був нетривким i не захопив його. Дiвчина була не з тих, котра могла б утримати Ковпервуда пiсля того, як було вдоволено його цiкавiсть.

За цим зв’язком послiдувала ще одна коротка iнтрижка з такою собi панi Джозефайн Ледуел, гарненькою удовицею, котра, здумавши спекулювати на хлiбнiй бiржi, звернулася за порадою до Ковпервуда i з першоi ж зустрiчi вирiшила, що з ним варто затiяти флiрт. Зовнi вона була трохи схожа на Ейлiн, але старша, не така гарна i мала тверезий, практичний склад розуму. Їi елегантнiсть, незалежна манера триматися та холодна розважливiсть заiнтригували Френка. Вона, зi свого боку, всiляко намагалася його заманити й урештi-решт досягла успiху. Мiсцем зустрiчей служила ii квартира на Пiвнiчнiй сторонi. Зв’язок тривав пiвтора мiсяця, але нова коханка не дуже сподобалася Ковпервудовi. Будь-якiй жiнцi, котра з ним зближувалася, доводилося змагатися з привабливiстю Ейлiн i колишньою чарiвнiстю його першоi дружини. А це виявлялося не так вже й легко.

Саме в тi часи, що чимось нагадували першi роки шлюбу з Лiлiан, коли вони також майже нiкуди не виiжджали, Ковпервуд зустрiв нарештi жiнку, котрiй судилося залишити глибокий слiд у його життi. Вiн довго не мiг ii забути. Це була дружина молодого скрипаля, Гарольда Солберга, данця, котрий оселився в Чикаго. Сама вона не була данкою. Чоловiка ii видатним скрипалем нiяк не можна було назвати, хоча музичний темперамент вiн, без сумнiву, мав. Усiм нам доводилося стикатися, i в найрозманiтнiших галузях, iз такими майбутнiми свiтилами, без п’яти хвилин знаменитостями, невизнаними генiями. Це – цiкавий типаж, що завзято вiддаеться тiй справi, до якоi всупереч усьому вважае себе покликаним. У цих людей е i вiдповiдна зовнiшнiсть, i всi традицiйнi манери професiонала, проте це тiльки «мiдь дзвону та бубон, що брязкае». Досить було навiть короткого знайомства з Гарольдом Солбергом, аби зарахувати його саме до цiеi категорii людей мистецтва. У нього був похмурий блукаючий погляд, довгi, до плечей, темно-каштановi кучерi, якi вiн зачiсував назад, залишаючи одне пасмо по-наполеонiвськи спущеним на чоло, по-дитячому нiжний рум’янець, надто пухкi, червонi чуттевi губи, гарний нiс iз невеликою горбинкою, густi брови та вуса, що стирчали так само неспокiйно, як i його болiсно самолюбна та низька душа. Родина вислала його з Данii, бо в двадцять п’ять рокiв вiн усе ще нiяк не проявив себе i тiльки те й робив, що докучав замiжнiм жiнкам, у котрих постiйно закохувався. У Чикаго Солберговi довелося жити на сорок доларiв на мiсяць, якi висилала йому мати, i на мiзерний заробiток вiд урокiв музики. Грошей було обмаль, але, витрачаючи iх на свiй лад «економно», тобто одягаючись шикарно i харчуючись чим доведеться, – вiн якось викручувався i навiть зумiв оточити свою персону якимось романтичним ореолом. Йому було всього двадцять вiсiм рокiв, коли вiн зустрiв Риту Грiнаф iз Вiчiто, штат Канзас.

На той час, коли Солберги познайомилися з Ковпервудами, Гарольду було тридцять чотири роки, а його дружинi – двадцять сiм. Вона вчилася в Чиказькiй школi живопису та скульптури i зустрiчалася з Солбергом на студентських вечiрках. Тодi iй здавалося, що вiн грае божественно i що життя – це тiльки мистецтво та кохання. Весна, озеро, що вилискуе на сонцi, бiлi вiтрила яхт, кiлька шпацерiв i бесiд у тихi, задумливi вечори, коли мiсто потопае в золотистому серпанку, завершили справу. Потiм було раптове вiнчання суботнього вечора, весiльна подорож у Мiлвокi на один день, повернення в студiю, яку потрiбно було тепер переобладнати для двох, i цiлунки, цiлунки без лiку, поки не був вгамований любовний голод. Але одними поцiлунками ситий не будеш, i незабаром почалися сiмейнi негаразди. Щастя ще, що молодим не довелося зiткнутися зi справжньою нуждою. Рита була порiвняно забезпеченою. У батька ii був у Вiчитi свiй невеликий елеватор, що приносив йому непоганий прибуток, i, коли вона раптово вийшла замiж, старий вирiшив, як ранiше, висилати iй грошi, хоча служiння мистецтву, якому присвятили себе донька i зять, було для нього чимось абсолютно чужим i незрозумiлим. Немiчний, боязкий, м’який чоловiчок, котрий надавав перевагу краще наживати менше, аби нiчим не ризикувати, немов створений для життя в провiнцiйнiй глушинi, вiн дивився на Гарольда приблизно так, як ми стали б дивитися на пекельну машину, – з цiкавiстю, проте тримаючись на безпечнiй вiдстанi. Але з часом – бо навiть людям простодушним не чужi людськi слабкостi – вiн став пишатися своiм зятем, хвалився по всiй окрузi Ритою й ii чоловiком-музикантом, запросив iх на все лiто до себе в гостi, бажаючи вразити сусiдiв, а восени привiз дружину в Чикаго навiдати молодих.

І мати Рити, котра мало чим вiдрiзнялася вiд будь-якоi iншоi селючки, iздила з ними на прогулянку, брала участь у пiкнiках, бувала на артистичних вечiрках у студiях. Це було кумедно, наiвно, безглуздо i типово для Америки того часу.

Рита Солберг була за природою жiнкою доволi флегматичною. Їi округлi, м’якi форми свiдчили про те, що до сорока рокiв iй доведеться погладшати, i все ж вона була на рiдкiсть приваблива. Шовковисте попелясте волосся, вологi сiро-блакитнi очi, нiжна шкiра i рiвнi бiлi зуби давали iй право пишатися своею зовнiшнiстю, i вона чудово усвiдомлювала силу своiх чарiв. Розiгруючи дитячу наiвнiсть i безпечнiсть, вона прикидалася, нiби не помiчае, який трепет викликае ii врода в iнших велелюбних чоловiкiв, а тим часом завжди чудово усвiдомлювала, що робить i навiщо. Їй подобалося вiдчувати свою владу. Вона знала, що у неi гарнi плечi та шия, пишнi спокусливi форми, що одягаеться вона вишукано, i хоча багато витрачати на гарнiтури не може, принаймнi кожна ii рiч залишае на собi вiдбиток ii iндивiдуальностi. Будь-яка кравчиня позаздрила б мистецтву, з яким вона зi старого солом’яного бриля, стрiчок i якоiсь пiр’iнки робила собi капелюшок, що дивовижно пасував iй. Вона любила вбиратися в бiле з блакитним або рожевим, в коричневе з палевим – наiвнi дiвочi поеднання, в яких наче вiдбивалася ii душа. Навколо талii красуня зазвичай пов’язувала широку брунатну або червону стрiчку, а капелюшки носила великi, з м’якими крисами, що гарно обрамляли ii обличчя. Рита грацiйно танцювала, непогано спiвала, з почуттям, а iнодi i з блиском грала на роялi, малювала. Але все це не мало нiчого спiльного зi справжнiм мистецтвом. Рита не була iстинним художником, i якщо й видiлялася зi свого середовища, то швидше власними настроями та думками – мiнливими, навiженими та свавiльними. З точки зору загальноприйнятоi моралi Рита Солберг у тi часи була особою небезпечною, хоча сама вона вважала себе просто милою фантазеркою. Мiнливiсть настроiв жiнки пояснювалася частково тим, що вона стала розчаровуватися в Солбергу. Вiн страждав однiею з найвiдразливiших хвороб – невпевненiстю в собi та нездатнiстю знайти свое покликання. Часом музикант нiяк не мiг вирiшити, народжений вiн бути видатним скрипалем чи видатним композитором, або хоча б вiдомим педагогом. Утiм, з останньою можливiстю йому нiяк не хотiлося миритися. «Я – артист, – любив вiн казати. – О, як я страждаю вiд свого темпераменту!» І докидав: «Покидьки! Бездушна сволота! Свинi!» – це вже стосувалося оточення. Грав вiн дуже нерiвно, хоча iнколи в його виконаннi було чимало витонченостi, лiричностi та м’якостi, що здобули йому належну увагу публiки. Але, зазвичай, виконання Солберга вiдображало хаос, що панував у його думках. Вiн грав так гарячково, настiльки нервово, водив смичком iз такою самовiдданою пристрастю, що не мiг уже встежити за технiкою гри i багато вiд цього втрачав.

– Фантастично, Гарольде! – захоплено волала Рита в першi роки iхнього шлюбу. Потiм вона вже не була в цьому впевнена.

Аби стати предметом захоплення, треба чогось досягти в життi. А Гарольд нiчого не досяг – мимоволi мала визнати Рита – i навряд чи колись досягне. Вiн давав уроки, гарячкував, мрiяв, лив сльози, що, однак, не заважало йому з апетитом iсти тричi на день i час вiд часу задивлятися на жiнок. Бути для свого обранця всiм, бути единою та неповторною, заповнити собою всi його помисли та почуття – на менше Рита не хотiла погодитися, вона занадто високо себе цiнувала. Тому, коли з роками Гарольд почав зраджувати ii, спочатку в мрiях, а потiм i в реальностi, терпiння Рити вичерпалося. Вона вела рахунок його захопленням: дурненька юнка, котрiй вiн давав уроки музики, студентка зi школи живопису, дружина банкiра, в будинку котрого Гарольд iнодi виступав. Дiзнавшись про чергову зраду, Рита замикалася в собi i похмуро мовчала або iхала до родичiв. Гарольд принижено каявся, плакав, бурхливi сцени закiнчувалися палким примиренням, а потiм усе починалося знову. Таке життя…

Утративши вiру в талант Гарольда, Рита перестала його ревнувати, але iй було прикро, що ii чари вже не владнi над ним i що вiн смiе звертати свою увагу на iнших жiнок. Пiд сумнiв ставилася ii краса, а вона все ще була вродлива. Нижча за зростом, нiж Ейлiн, i не така помiтна, Рита була пишнiшою, округлiшою i здавалася нiжнiшою та жiночнiшою. Повнота ii прикрашала, але, по сутi, вона й не мала такоi вже гарноi постави, зате в мiнливому виразi очей, в лiнii рота, в ii несподiваних фантазiях i мрiйливостi зачаiлася якась чарiвна краса. Вона стояла вище за Ейлiн у розвитку, краще розумiла живопис, музику, лiтературу, краще розбиралася в подiях дня, а в коханнi була куди загадковiшою та спокусливiшою. Вона знала багато цiкавого про квiти, коштовне камiння, комах, птахiв, пам’ятала iмена героiв художнiх творiв, читала напам’ять прозу та вiршi.

Коли Ковпервуди познайомилися iз Солбергами, тi все ще знiмали студiю в Палацi нового мистецтва i, мабуть, насолоджувалися безхмарним сiмейним щастям. Правда, справи у Гарольда йшли не найкраще, вiн уже на все махнув рукою i плив за течiею. Перша зустрiч вiдбулася за чаем у Гатштадтiв, iз котрими Ковпервуди зберегли дружнi стосунки. Гарольд грав, а Ейлiн – Френка цього дня з нею не було, – вирiшивши, що Солберги – люди цiкавi, а iй необхiдно розважитися, запросила iх до себе на музичний вечiр. Тi скористалися запрошенням.



Ковпервуд iз першого погляду розгадав Солберга.

«Нестiйка, емоцiйна особа, – подумав вiн, – i, ймовiрно, занадто слабкий i ледачий, аби з нього колись щось вийшло». Проте сам скрипаль йому сподобався. Так само як у фiгурок на японських гравюрах, у Солберга був цiкавий i характер, i тип. Френк зустрiв музиканта дуже люб’язно.

– Панi Солберг, як я розумiю, – сказав вiн, шанобливо схиляючись перед Ритою, спокiйну грацiю i смак котроi вiн оцiнив одразу ж.

Вона була в скромнiй бiлiй сукнi з блакитною облямiвкою – по верхньому краю мереживних оборок була пропущена вузенька блакитна стрiчечка. Їi оголенi руки та плечi здавалися дивовижно нiжними. А жвавi сiрi очi дивилися лагiдно та пустотливо, як у розпещеноi дитини.

– Знаете, – щебетала вона, примхливо випинаючи гарненькi губки, як завжди це робила, коли щось розповiдала, – я вже думала, ми нiколи сюди не потрапимо. На Дванадцятiй вулицi – пожежа (вона мовила поспiхом), i нiяк не проiдеш, стiльки там машин. А дим який! Іскри! І полум’я з вiкон. Величезнi червонi язики, такi, знаете, майже помаранчевi з чорним. Це гарно, еге ж?

Ковпервуд був зачарований.

– Дуже навiть, – весело погодився вiн iз тим безтурботним i поблажливим виглядом, з яким дорослi розмовляють iз дiтьми.

Вiн i справдi вiдчув якусь батькiвську нiжнiсть до панi Солберг, вона здавалася такою наiвною, юною i в той же час безперечно мала як характер, так i iндивiдуальнiсть.

«Обличчя та плечi – надзвичайно гарнi», – думав вiн, ковзаючи по гостi поглядом. А панi Солберг бачила перед собою тiльки елегантного, холодного та стриманого чоловiка, судячи з усього, дуже енергiйного, з блискучими проникливими очима. «Так, це не Гарольд! – думала вона. – Той нiколи нiчого не доб’еться в життi, навiть популярностi».

– Як добре, що ви взяли iз собою скрипку, – казала тим часом Ейлiн Гарольду в iншому кутку вiтальнi. – Менi б дуже хотiлося послухати вас.

– Ви занадто ласкавi, – вiдповiдав Солберг, солодкаво розтягуючи слова. – Як у вас тут гарно, якi чудовi книги, нефрит i кришталь…

Ейлiн подобалася його м’яка пiддатливiсть. Вiн був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опiкуватися якась сильна та заможна жiнка.

Пiсля вечерi Солберг грав. Висока постать, очi, спрямованi в далечiнь, волосся, що спадае на чоло, – вся сутнiсть музиканта зацiкавила Ковпервуда, але панi Солберг цiкавила його бiльше, i погляд його раз по раз звертався до неi. Вiн кидав погляд на ii руки, що пурхали по клавiшах, на ямочки бiля лiктя. Який привабливий рот, яке свiтле пухнасте волосся! Але головне – за всiм цим вiдчувалася iндивiдуальнiсть, впевнена душевна настроенiсть, що викликала у Ковпервуда спiвчутливий вiдгук, бiльше того – жагучий потяг. Таку жiнку вiн мiг би покохати. Вона чимось нагадувала Ейлiн, коли та була на шiсть рокiв молодшою (Ейлiн тепер виповнилося тридцять три, а панi Солберг – двадцять сiм), тiльки Ейлiн була дебелiшою, мiцнiшою, здоровiшою та пересiчнiшою. «Панi Солберг – як раковина тропiчних морiв, – з’явилося в головi порiвняння, – нiжна, тепла, переливчаста. Але в нiй е i твердiсть». Вiн ще не зустрiчав у товариствi такоi жiнки, як вона. Такоi привабливоi, палкоi та чарiвноi. Френк дивився на неi, аж поки Рита, вiдчувши на собi його погляд, не обернулася i лукаво, одними очима, не посмiхнулася, строго пiдiбгавши вуста. Ковпервуд був пiдкорений. Чи може вiн на щось сподiватися, – було тепер единою його думкою. «Чи означае ця невловима посмiшка щось, крiм свiтськоi ввiчливостi? Сподiваюся, нi. Але хiба в такiй особистостi, багатiй i палкiй, не можна розбудити почуття?» Френк скористався тим, що Рита встала з-за роялю, щоб спитати:

– Ви любите живопис? Не хочете подивитися на картинну галерею? – i запропонував iй руку.

– Колись я думала, що буду знаменитою художницею, – з кокетливим кривлянням i, як здалося Ковпервудовi, дивно мило сказала панi Солберг. – Кумедно, чи не так? Я навiть послала батьковi малюнок зi зворушливим написом: «Тому, кому я всiм зобов’язана». Треба було бачити цей малюнок, щоб зрозумiти, як це смiшно.

І вона тихо засмiялася. Ковпервуд весело пiдтримав ii, вiдчуваючи, як життя раптом заграло новими барвами. Смiх Рити освiжав, немов лiтнiй вiтерець.

– Це – Луiнi, – сказав вiн, неусвiдомлено стишуючи голос, коли вони увiйшли в галерею, освiтлену м’яким сяйвом газових рiжкiв. – Я купив його минулоi зими в Італii. Перед ними була робота «Заручини св. Катерини».

Френк мовчав, поки його супутниця розглядала тонкi риси святоi, яким художник зумiв надати вираз неземного блаженства.

– А ось, – продовжував вiн, – мое найцiннiше надбання – Пiнтурiккйо.

Вони зупинилися перед портретом вiдомого своею пiдступнiстю Цезаря Борджiа.

– Яка незвичайна особистiть! – простодушно зауважила панi Солберг. – Я не знала, що iснуе його портрет. Вiн сам схожий на художника, не вважаете? – Рита, певна рiч, чула про пiдступи та злочини Цезаря Борджiа, але нiколи не читала його життепису.

– Вiн був i митцем певного трибу, – вiдповiдав iз iронiчною посмiшкою Ковпервуд, котрому свого часу, коли вiн купував портрет, розповiли в усiх подробицях i про Цезаря Борджiа, i про його батька, папу Олександра VI. З того часу його i зацiкавила iсторiя родини Борджiа. Втiм, панi Солберг навряд чи вловила приховану в його словах iронiю.

– А ось i панi Ковпервуд, – зауважила Рита, переходячи до портрета, написаного Ван-Беером. – Ефектна рiч! – додала вона тоном знавця, i ця наiвна самовпевненiсть здалася Френковi дуже милою. Вiн вважав, що жiнка мае бути самовпевненою i трохи пихатою. – Якi соковитi фарби! І цей сад i хмари – дуже вдалий фон.

Вона вiдступила на крок, i Ковпервуд, зайнятий тiльки нею, замилувався вигином спини i профiлем жiнки. Яка гармонiя лiнiй i фарб! «Рух кожен сплiтаеться у вiзерунок», – хотiлося йому процитувати, але замiсть цього вiн сказав:

– Портрет писався в Брюсселi. А хмари i вазу в нiшi художник дописав потiм.

– Чудовий портрет, – повторила панi Солберг i рушила далi.

– А як вам подобаеться Ізраельс? Картина називалася «Скромна трапеза».

– Дуже подобаеться, – вiдповiдала вона. – І ваш Бастьен-Лепаж також (вона мала на увазi «Кузню»). Але менi здаеться, що старi майстри у вас – цiкавiшi. Якщо вам пощастить вiдшукати ще кiлька речей, iх неодмiнно треба перемiстити в окрему залу. Вам так не здаеться? А ось до Жерома я чомусь байдужа, – вона промовляла, розтягуючи слова, i це здавалося Френковi чарiвним.

– Чому ж? – здивувався вiн.

– У ньому е щось штучне, не вважаете? Менi подобаеться колорит, але тiла одалiсок аж надто досконалi. Хоча, звiсно, це гарно.

Ковпервуд був не дуже високоi думки про розумовi здiбностi жiнок i розцiнював представниць прекрасноi статi бiльше як витвори мистецтва, хоча i помiчав, що iнколи вони iнтуiтивно осягали те, до чого вiн сам нiколи б не додумався. «Ейлiн, безумовно, не могла б цього помiтити, – мiркував Френк. – До того ж вона тепер не така вже й приваблива. Немае в нiй цiеi чудовоi свiжостi, наiвностi, чарiвностi та тонкощiв розуму. А чоловiк у панi Солберг – якийсь блазень. Може, йому вдасться зацiкавити ii? Але чи поступиться така жiнка? Чи не поставить умовою розлучення та шлюб?»

А панi Солберг, зi свого боку, думала, що Ковпервуд, мабуть, людина непересiчна i що вiн занадто близько стояв бiля неi, коли вони прегелядали картини. Крутити голови чоловiкам iй було не новиною, i вона вiдразу ж збагнула, що подобаеться йому. Рита знала силу своiх чарiв, але, кокетуючи, щоб насолодитися своею могутнiстю, дотримувалася мiри та трималася неприступно. Досi вона не зустрiчала чоловiка, заради котрого варто було б пожертвувати душевним спокоем. «Безперечно, Ейлiн невiдповiдна дружина для нього, – думала вона. – Йому потрiбна жiнка бiльш змiстовна та глибока».




15. Нове кохання


Зближенню Ковпервуда i Рити Солберг мимоволi сприяла сама Ейлiн. Вона зацiкавилася Гарольдом, котрий побудив у нiй не те щоб справжне почуття, а скорiше якусь безглузду сентиментальну нiжнiсть. У присутностi жiнок, особливо вродливих, Солберг миттево шарiвся, ставав надзвичайно чемним, уважним i зумiв цим сподобатися Ейлiн. Вона вирiшила неодмiнно знайти йому учнiв, а крiм цього, iй було приемно бувати в студii Солбергiв. Ейлiн нудьгувала без товариства. А Френк заради панi Солберг охоче супроводжував ii. Переслiдуючи своi власнi цiлi, вiн пiдступно заохочував це знайомство i часом пропонував Ейлiн запросити Солбергiв на обiд або радив iй влаштувати у себе музичний вечiр, аби дати можливiсть Гарольду виступити та трохи отримати грошенят. Ковпервуди запрошували Солбергiв у свою ложу, надсилали iм квитки на концерти, по недiлях i навiть у буднi возили iх на прогулянку.

Саме життя з його фiзiологiчними законами часто бере на себе роль звiдника. Позаяк Ковпервуд невпинно та схвильовано думав про Риту, вона також стала думати про нього. І з кожним днем вiн здавався iй все бiльш привабливим, владним i незвичайним. Вiдчуваючи його потяг, вона болiсно боролася зi своею совiстю. Правда, нiчого ще не було сказано, але Френк майстерно вiв облогу, поступово заступаючи Ритi всi шляхи до вiдступу – один за одним. Якось, коли нi Ейлiн, нi Ковпервуд не могли приiхати до чаю, який по четвергах влаштовували у себе Солберги, Рита отримала величезний букет чудових темно-червоних троянд. «Для затишних закуткiв вашоi студii» – було написано на картцi. Рита чудово знала, вiд кого цi троянди й скiльки грошей вони коштують. Квiтiв було не менше, нiж на п’ятдесят доларiв, i вiд букета вiяло тiею незвичною для неi розкiшшю, яку могли дозволити собi тiльки дуже заможнi люди, фiнансовi функцiонери та впливовi бiржовики. Ритi щодня траплялися на очi газетнi оголошення банкiрськоi контори Ковпервуда. Якось вона зiткнулася з ним вiч-на-вiч у крамницi Меррила. Час був близько полудня, i Френк запропонував iй пiти кудись поснiдати, але Рита вважала своiм обов’язком вiдмовитися. Вiн завжди дивився на неi вперто, наполегливо та жадiбно. Ритi було приемно, що ii врода дае iй над ним таку владу. Проти волi в голову iй закрадалася думка, що цей енергiйний, чарiвний чоловiк може з часом оточити ii розкiшшю, яка й не снилася Солбергу. Однак зовнi життя ii текло по-старому, вона, як i ранiше, трохи грала на роялi, ходила по крамницях, iздила в гостi, читала, нарiкала на лiнь i непрактичнiсть Гарольда, i лише iнодi нею раптом опановувала дивна задума, i перед нею виникав образ Ковпервуда. Якi у нього сильнi та гарнi руки, а погляд – ласкавий i водночас твердий, котрий усе бачить. Пуританству Вiчiти (що вже дещо похитнулося перебуванням у колi чиказькоi богеми) доводилося туго в боротьбi зi спритнiстю i пiдступами нового часу, втiленими в цьому чоловiковi.

– Ви якась невловима, – сказав iй Ковпервуд одного вечора в театрi, коли Ейлiн iз Гарольдом вийшла в фойе i вони залишилися вдвох у ложi. У залi стояв гомiн голосiв, i можна було говорити без побоювання. Панi Солберг була чарiвна у вечiрнiй мереживнiй сукнi.

– Ви так вважаете? – смiялася Рита, задоволена зауваженням Ковпервуда та схвильована його близькiстю. Вона все бiльше пiддавалася його настрою, будь-яке його слово викликало в нiй тремтiння. – А по-моему, я iстота доволi матерiальна, – додала вона i глянула на своi складенi на колiнах повнi гарнi руки.

Ковпервуд, котрий всiм своiм еством вiдчував ii матерiальнiсть, так само, як i своерiднiсть цiеi особи, куди багатшоi за природу Ейлiн, був глибоко схвильований. Почуття, настроi, фантазii, що володiли ii душею, передавалися йому без слiв, як подих вiтру, захоплюючи та викликаючи у вiдповiдь хвилювання в кровi. У Ритi було не менше життевоi енергii, нiж в Ейлiн, але вона була витонченiшою, нiжнiшою та багатшою духовно. «Чи Ейлiн менi вже наскучила?» – запитував вiн себе iнколи. «Нi, такого не може бути», – вирiшував вiн тут же. Але Рита Солберг, без сумнiву, – найпривабливiша жiнка, яку вiн будь-коли зустрiчав.

– І все ж таки ви – невловима, – продовжував вiн, нахиляючись до спiвбесiдницi. – Ви нагадуете менi щось, чого навiть не висловити словами: переливи барв, аромат, обривок мелодii… спалах свiтла. Я тепер тiльки про вас i думаю. Ви дуже тонко розповiдаете про картини. Менi подобаеться ваша гра на роялi, ви вкладаете в неi частинку себе. Ведете мене в iнший свiт, вiдмiнний вiд того, в якому живу я. Розумiете, про що я?

– Я рада, якщо це так. – Рита глибоко i дещо театрально зiтхнула. – Але ви малюете аж надто привабливий портрет, я ще бозна-що про себе подумаю, – i вона зробила чарiвну мiну, округливши та випнувши губки. Розпалена, розпашiла, вона задихалася вiд почуттiв, що ii захоплювали.

– Авжеж, ви така, – наполягав Ковпервуд, – такою я завжди вас вiдчуваю. Ви знаете, – вiн ще нижче схилився до ii крiсла, – часом менi здаеться, що ви ще зовсiм не жили, нiчого не бачили, але ж це багато додало б до вашоi досконалостi. Менi б хотiлося, щоб ви побували за кордоном – зi мною або без мене. Я захоплююся вами, Рито. А я для вас хоч щось значу?

– Так, але… – Вона зам’ялася. – Боюся цього всього i вас боюся. – Їi губки знову примхливо випнулися – мила звичка, що полонила його ще з першого дня знайомства. – Краще побалакаемо про iнше. Гарольд жахливо ревнивий. І що подумае панi Ковпервуд?

– Я знаю, але чи варто зараз тривожитися про це? Й яка Ейлiн шкода вiд того, що я розмовляю з вами? Життя – в спiлкуваннi iндивiдуальностей, Рито. А у нас iз вами е дуже багато спiльного. Хiба ви цього не вiдчуваете? Ви – найцiкавiша жiнка, яку я будь-коли зустрiчав. Ви вiдкриваете менi щось нове, про що я нiколи навiть не здогадувався ранiше. Ви маете це зрозумiти. Скажiть менi правду, подивiться менi в очi! Ви ж не задоволенi своiм життям? Не такi щасливi, як могли б, як хотiли б бути?

– Нi. – Вона задумливо розгладжувала пальцями вiяло.

– Ви – нещаснi!

– Колись менi здавалося, що я щаслива. Але це було давно.

– Воно й не дивно! – гаряче пiдхопив закоханий чоловiк. – Ви не можете вдовольнятися роллю, яку виконуете тепер, вона занадто для вас незначна. У вас е власна iндивiдуальнiсть, а ви жертвуете нею, щоб пiдтримувати багаття iншоi людини. Не хочу цим сказати, що пан Солберг не талановитий, але з ним ви нiколи не будете щасливi. Мене вражае, як ви цього самi не усвiдомлюете.

– Та звiдки вам знати! – в ii голосi чулася втома. Вiн пильно поглянув на жiнку, i вона затремтiла.

– Давайте припиняти цю балачку, – сказала вона поспiшно, – краще…

Ковпервуд поклав руку на спинку ii крiсла, вiн мало не торкався плеча красунi.

– Рито, – сказав вiн, знову називаючи ii по iменi, – ви – дивовижна жiнка!

– О! – промовила вона ледь чутно.



Минуло днiв десять, як Ковпервуд знову побачив Риту. Якось пiд вечiр Ейлiн заiхала за ним у контору в новому екiпажi, захопивши дорогою Солбергiв, аби iхати разом прогулятися. Ейлiн правила, Гарольд сидiв поруч iз нею попереду, а Ковпервудовi з Ритою залишили мiсця на задньому сидiннi. Їй навiть на гадку не спало, що Ковпервудовi подобаеться панi Солберг, – так обережно вiн поводився. До того ж Ейлiн не сумнiвалася в своiй перевазi над Ритою. Як же, вона ж i вродливiша, й одягаеться краще. Рита iй не рiвня. Дружина Френка й не пiдозрювала, якою магнетичною силою володiла панi Солберг в очах Ковпервуда. При всiй його дiловитостi та гiпотетичнiй прозаiчностi, пiд зовнiшнiстю врiвноваженого, позитивно налаштованого чоловiка у нього палав жар внутрiшнього вогню i навiть романтики.

– Чудово, – сказав Ковпервуд, опускаючись на м’яке сидiння поруч iз Ритою. – Який неймовiрний вечiр! І що за чарiвний солом’яний брилик iз трояндою, що так пасуе до вашоi сукнi!

Троянди були червонi, плаття бiле, з пропущеною крiзь мережку вузенькою зеленою стрiчкою. Рита чудово розумiла, чому Френк перебувае в такому пiднесеному настроi. Наскiльки вiн не схожий на Гарольда, який вiн сильний, життерадiсний i спритний! Гарольд – той цiлий день сьогоднi проклинав долю, життя та невдачi, що його переслiдують.

– Я б на твоему мiсцi не скаржилася, – зауважила вона уiдливо. – Треба лише бiльше працювати i менше шаленiти.

У вiдповiдь той кричав, влаштовував сцену, а вона пiшла шпацирувати. Коли Рита повернулася, за ними заiхала Ейлiн. Це було дуже до речi. Рита вiдразу ж повеселiшала й побiгла одягатися. Солберг наслiдував ii приклад. Щасливi та задоволенi задля годиться, наче нiчого й не сталося, друзi вирушили в путь. Тепер, слухаючи Ковпервуда, Рита гордо роззиралася навсiбiч. «Так, я гарна, – думала вона, – й вiн вiд мене шаленiе. Як це було б чарiвно, якщо б тiльки ми посмiлiшали». Але вголос казала:

– Нiчого доброго в менi немае! Просто день видався привiтний. Сукня звичайнiсiнька, а я навiть трохи засмучена сьогоднi.

– Щось трапилося? – спiвчутливо питав Френк пiд стукiт колiс екiпажiв, що заглушав iхнi голоси. – Може, я зможу допомогти? – чоловiк радiв би нагодi витягнути Риту зi скрутного становища, надати iй послугу та пiдкорити ii своею добротою. – Зараз ми проiдемо в Джексон-парк, пообiдаемо там у павiльйонi та повернемося в мiсто при свiтлi мiсяця. Гаразд? Та посмiхнiться ж, будьте веселi, як завжди. Про що вам сумувати? Я готовий зробити для вас усе, що забажаете, – все, що в моiх силах! У вас може бути все, чого запрагнете. Що вас турбуе? Ви ж знаете, наскiльки ви менi дорогi. Розкажiть про своi труднощi, дозвольте позбавити вас будь-яких турбот.

– Нi, ви для мене нiчого не можете вдiяти, принаймнi зараз. Труднощi? Ну та якi там труднощi! Все – марнота марнот!

Вона навiть про себе розповiдала з недбалою вiдчуженiстю, в якiй домiнувала якась особлива привабливiсть. Ковпервуд був вражений.

– Але ви для мене – не дрiбниця, Рито, – м’яко сказав вiн, – як i все, що вас стосуеться. Я вам казав, як багато ви для мене означаете. Невже ви самi цього не бачите? Для мене ви – найскладнiша з усiх загадок i найцiкавiша. Я втрачаю глузд через вас. Із часу нашоi останньоi зустрiчi я все думав i думав. Якщо у вас е якiсь турботи чи тривоги – подiлiться зi мною. Бо в мене зараз тiльки одна турбота – ви. Поеднайте свое життя з моiм, i я влаштую так, що ви будете щасливi. Ви потрiбнi менi, а я – вам.

– Так, – сказала вона, – я знаю… – І затнулася. – Нiчого особливого не сталося, ми з Гарольдом трошки посварилися.

– Через що?

– Через мене. – Вона знову примхливо випнула вуста. – Не можу ж я вiчно палити фiмiам, як ви тодi сказали. – Слова Френка мiцно засiли у неi в головi. – Але це все – позаду. Погляньте, який дивовижний день, просто пре-чу-до-вий!

Ковпервуд поглянув на неi та похитав головою. Яка вона чарiвна в своiй непослiдовностi! Правлячи кiньми та балакаючи з Солбергом, Ейлiн нiчого не чула i не бачила. Вона була поглинута своiм супутником, а крiм цього, ii вiдволiкав потiк екiпажiв, що прагнули на Пiвдень по Мiчиган-авеню i миготiли повз дерева з нiжним молодим листям, зеленi газони, скопанi клумби, вiдчиненi вiкна будинкiв. Уся чарiвна принаднiсть весни викликала в Ковпервуда радiсне вiдчуття життя, що наче знову вiдкривалося для нього. Якби все те захоплення, що вiн зараз вiдчував, можна було б побачити, воно оточило б його осяйним ореолом. Панi Солберг вiдчувала, що ii чекае фантастичний вечiр.

Обiдали в парку, просто неба, курчатами, смаженими в сухарях, пили шампанське й iли вафлi. Словом, усе було як годитися. Ейлiн, задоволена тим, що Солберг в ii товариствi був дуже бадьорим, пустувала, проголошувала тости, смiялася, бiгала по галявинi та весело щебетала. Гарольд вiдверто залицявся до неi, як робили це всi чоловiки, намагався навiть освiдчитися в коханнi. Ейлiн жартома його зупиняла, називала «нестерпним хлопчиськом» i вимагала, щоб той «перестав негайно». Вона була настiльки впевнена в собi, що, повернувшись додому, не побоялася розповiсти Ковпервудовi, як легко заводиться Солберг i як вона весь час iз ним жартувала. Френк, котрий не сумнiвався в ii вiрностi, поставився до цiеi розповiдi дуже спокiйно. Солберг – бовдур, нехай собi упадае за Ейлiн. Це дуже навiть до речi.

– Гарольд – непоганий хлопець, – зауважив вiн. – Нiчого проти нього не маю, але скрипаль iз нього, здаеться, досить посереднiй.

Пiсля обiду вся компанiя поiхала на берег озера за мiсто, де починалася прерiя з розкиданими то тут, то там темними купками дерев. Небо було чистим, яскраво свiтив мiсяць, заливаючи срiблястим сяйвом безмовнi поля та непорушну поверхню озера. Спокуса, що ii продукував Ковпервуд, яку Рита останнiм часом поглинала у величезних дозах, справляла на неi свою руйнiвну дiю. Палка та смiлива за всiеi своеi уявноi апатичностi, Рита була з тих жiнок, у котрих почуття пробуджуе рiшучiсть. Френковi вдалося вразити ii уяву. Його жертва розумiла, що вiн набагато значнiший за всiх, хто ii оточував. Хiба не щастя бути коханою такого чоловiка! Яке у них могло б бути яскраве та цiкаве життя! Думка про зв’язок iз Ковпервудом i вабила, i лякала Риту, немов яскравий вогник у темрявi. Щоб здолати свое хвилювання, вона заговорила про мистецтво, про спiльних знайомих, про Париж, Італiю. Френк пiдтримував цю розмову i весь час тихенько гладив руку жiнки, а раз, коли екiпаж в’iхав у тiнь дерев, прихилив до себе ii голову та торкнувся губами ii щоки. Рита спаленiла, затремтiла, зблiдла, пiддавшись зненацька бурi нових вiдчуттiв, але все ж упоралася з собою. Ось воно, щастя! Вона розумiла, що колишньому життю настав край.

– Будьте завтра о третiй за мостом на Рош-стрит, – шепнув Ковпервуд. – Я приiду за вами. Вам не доведеться чекати нi хвилини.

Вона зволiкала з вiдповiддю, мiркуючи, марячи наяву, заворожена слiпучим майбутнiм, яке чоловiк вiдкривав перед жiнкою, готова скоритися чужiй, непохитнiй волi.

– То ви прийдете? – наполягав вiн.

– Стривайте, – промовила вона ледь чутно. – Дайте зважити… Чи можу я?

Вона все ще вагалася.

– Так, – сказала вона згодом i глибоко, на повнi груди вдихнула повiтря. – Так! – повторила вона, немов щось нарештi вирiшивши про себе.

– Кохана, – прошепотiв вiн, стискаючи лiкоть Рити та задивляючись в ii освiтлений мiсяцем профiль.

– Що я роблю? – прошепотiла вона, блiднучи та задихаючись вiд хвилювання.




16. Фатальна iнтермедiя


Ковпервуд радiв неймовiрно. Вiн заледве дочекався часу побачення, i дiйснiсть перевершила всi його найсмiливiшi сподiвання. Рита була милiша, своерiднiша, звабливiша за всiх жiнок, котрих йому доводилося ранiше зустрiчати. Пiдприемець поспiшно винайняв чарiвну квартирку на Пiвнiчнiй сторонi i гаяв там iз Ритою чимало годин уранцi, вдень i ввечерi – залежно вiд обставин. Тут, на волi, Френк мiг не кваплячись вивчити свою нову коханку, але хоч би який прискiпливий вiн був, чоловiковi не вдалося виявити в нiй жодних або майже жодних недолiкiв. Молодiсть i безтурботнiсть – безцiннi дари, а у неi в надлишку i того, й iншого. Натура, чужа до будь-якоi меланхолii, що мала щасливу здатнiсть насолоджуватися миттю, Рита не намагалася зазирати в майбутне, не вишукувала причин для тривог i хвилювань, не згадувала про минулi невдачi та неприемностi. Вона любила гарнi речi, але не була марнотраткою. Як не намагався Ковпервуд умовити ii бiльше витрачати на себе, як не хитрував, все було намарно, i це не могло не викликати його поваги. Жiнка завжди знала, чого прагне, витрачала грошi економно, купувала розважливо та скромнiстю своiх суконь нагадувала йому польову квiтку. Часом почуття до Рити захоплювало Френка з такою силою, що ставало болiсним для нього i вiн радий був би позбутися тiеi мани, але не мiг iз собою нiчого вдiяти. Чар не минав. Коли пiсля найнесамовитiших пестощiв Рита поправляла свое розпатлане волосся, чарiвно кривляючись перед дзеркалом i мiркуючи вiдразу про купу приемних речей, вона здавалася йому тiльки ще бiльше свiжою, вродливою та чарiвною.

– Ти пам’ятаеш, Алджерноне, ту картину, що ми з тобою бачили в антиквара три днi тому? – нагадувала вона, розтягуючи слова та називаючи його цим другим iменем, яке вважала милозвучнiшим i вiдповiднiшим для iхнiх романтичних зустрiчей. Ковпервуд спочатку заперечував проти цього, але вона наполягла на своему. – Пам’ятаеш плащ старого, який досконалий синiй тон (картина називалася «Поклонiння волхвiв»)? Ну, просто ча-рiв-ний! Вона так мило розтягувала слова i так кумедно при цьому випинала губки, що немислимо було не поцiлувати ii.

– Маргаритко моя, – казав вiн, пригортаючи ii до себе. – Саксонська статуетко!

– Ну ось, я тiльки-но причесалася, а ти знову розпатлав менi волосся.

Голос ii й очi були невиннi та простодушнi.

– Неодмiнно розколошкаю, моя кокетко.

– Ти мене зовсiм задушиш. Менi завжди боляче вiд твоiх поцiлункiв. Невже тобi мене не шкода?

– Шкода, крихiтко! Хоча менi подобаеться заподiювати тобi бiль.

– Ну що з тобою вдiеш!

Але i пiсля цих бурхливих поривiв його так само тягнуло до неi. «Вона – як метелик, – думав вiн, – кремова з бiлим або блакитна iз золотим – пурхае над шипшиною, з квiтки на квiтку».

Дуже скоро Ковпервуд переконався, що Рита чудово тямить у вимогах свiту, хоча сама й не належала до цього кола. Рита вiдразу ж збагнула i його бажання вiдiгравати роль у товариствi, i честолюбне прагнення колекцiонувати картини, i мрii про блискуче майбутне. Мабуть, iй було зрозумiло, що вiн ще не повнiстю проявив себе, що Ейлiн як дружина для нього не зовсiм годиться i що iй, Ритi, ця роль була б бiльше до снаги. Незабаром вона стала розмовляти з ним i про свого чоловiка, дуже поблажливо вiдгукуючись про його слабкостi та недолiки. Вона не тримала на нього зла, просто iй, як з’ясувалося, набридли взаемини, якi не виправдовувалися нi коханням, нi схилянням перед талантом, нi взаеморозумiнням. Френк запропонував Ритi перебратися в просторiшу оселю, покласти край дрiб’язковiй економii, яка дратувала ii та Солберга, i пояснити все тим, що родина висилае iй зараз бiльше грошей. Спочатку Рита i слухати нiчого не хотiла, але Ковпервуд м’яко, хоча i наполегливо наполягав i таки домiгся свого. Ще через якийсь час вiн порадив iй умовити Гарольда поiхати в Європу. Нехай думае, що ii рiдня i цього разу розщедрилася. Прохання, ласки, переконання та лестощi зробили свою справу. Панi Солберг врештi скорилася та прийняла допомогу коханця.

Позбувшись матерiальних турбот, вона зовсiм заспокоiлася та розцвiла. Втiм, щедротами Ковпервуда Рита користувалася помiрно i грошi його витрачала розважливо. Бiльше року нi Солберг, нi Ейлiн не пiдозрювали про цей зв’язок. Гарольд, обвести котрого навколо пальця було заввиграшки, поiхав погостювати до матерi в Данiю, а звiдти – до Нiмеччини, удосконалюватися в музицi. Наступного року Рита Солберг вирушила слiдом за Френком у Європу. В Екс-ле-Бенi, Бiаррiцi, Парижi i навiть у Лондонi Ейлiн перебувала в блаженному невiданнi щодо цiеi другоi супутницi свого чоловiка. Рита намагалася розвинути смак Ковпервуда, знайомила його з серйозною музикою та лiтературою. Завдяки iй змiнилися його погляди на багато речей. Рита схвалювала його намiр скласти велику збiрку картин старих майстрiв i радила бути обачнiшим у виборi полотен сучасних художникiв. Френк був цiлком задоволений таким станом справ i нiчого кращого для себе не бажав.

Але, як i будь-яке пiратське плавання хвилями пристрастi, таке становище загрожувало небезпекою. Чого доброго, мiг пiднятися й шторм – один з тих лютих шквалiв, причиною яких бувае обманута довiра та створенi суспiльством моральнi норми, згiдно з якими жiнка е власнiстю чоловiка. Правда, Ковпервуда, котрий жодних законiв, крiм своiх власних, не визнавав, а якщо i корився чужим правилам, то лише тодi, коли не мiг iх обiйти, гiпотетичнi скандали, сцени ревнощiв, крики, сльози, докори, звинувачення особливо не бентежили. До того ж, можливо, вдасться цього уникнути. І там, де звичайна людина остерiгалася б наслiдкiв навiть одного такого зв’язку, Френк, як ми бачимо, незворушно i майже одночасно зав’язував стосунки з кiлькома жiнками. Новий зв’язок не мiг його налякати, тим бiльше, що цього разу вiн захопився по-справжньому. Колишнi його любовнi пригоди в кращому випадку були сурогатом справжнiх почуттiв, порожнiми iнтрижками, в яких не брали участь нi розум, нi серце. З панi Солберг усе було iнакше. Невiдомо, чи надовго, але тепер Рита була для нього всiм. Однак жiнки мали над Ковпервудом таку привабливу владу, так потужно – якщо не чуттево, то естетично – дiяла на нього iхня врода i зваблива таемниця iхньоi iндивiдуальностi, що вiн незабаром втягнувся в нову авантюру, результат якоi був не настiльки щасливий.

Антуанетта Новак почала свою працю на Ковпервуда як особистий секретар i стенографiстка мало не зi шкiльноi лави: середню освiту вона отримала в училищi на Захiднiй сторонi, пiсля чого закiнчила ще й комерцiйну школу. Ще дiвчинкою вона приiхала в Америку разом iз батьками, виросла та розцвiла, як троянда. Важко було повiрити, що ця струнка та гнучка красуня, завжди зi смаком одягнена, досконало знае стенографiю, бухгалтерiю й усю конторську роботу, – донька бiдного поляка, котрий працював спочатку у пiвденно-захiднiй частинi Чикаго на сталеливарному заводi, а потiм вiдкрив у польському кварталi третьосортну крамничку i став торгувати тютюном, газетами та канцелярським приладдям. Продаж гральних карт i кiмнатка в глибинi, де вiдвiдувачi могли посидiти та за нагоди перекинутися в карти, по сутi, були единими джерелами прибуткiв цього пiдприемства. Антуанетту (до речi, ii звали Мiнка, а iм’я Антуанетта вона просто вичитала в чиказькiй недiльнiй газетi), тоненька брюнетка, мрiйлива, честолюбна та сповнена надiй на майбутне, не прослуживши й тижня на новому мiсцi, стала захоплюватися своiм босом i, тамуючи подих, стежила за кожним його смiливим ходом у вiйнi з газовими компанiями. Бути дружиною такого чоловiка, мiркувала вона, завоювати його кохання або хоча б привернути його увагу – яке це мае бути щастя! Пiсля сiренького маленького свiту ii дитинства й юностi – вiн здавався iй сiреньким порiвняно з тими вищими та недоступними сферами, про iснування яких вона почала здогадуватися, дивлячись на свого шефа, – i пiсля нiчим не примiтних людей у конторi з продажу нерухомостi, де вона працювала якийсь час до того, як вступити сюди, Ковпервуд, завжди бездоганно одягнений, стриманий, спокiйно-самовпевнений, не мiг залишити поза увагою найчутливiшi струни ii честолюбноi душi. Якось вона побачила, як iз фiакра вийшла Ейлiн у брунатному костюмi, хутрi, елегантних лакованих черевичках i капелюшку з довжелезним темно-червоним пером, що стирчало над головою, немов шпиль чи лезо кинджала. З першого ж погляду Антуанетта ii зненавидiла. Чим вона гiрша за цю розцяцьковану особу? Чому так несправедливо влаштований свiт? І що за людина Ковпервуд?

Якось, невдовзi пiсля вiдкриття комiсiйноi контори в Чикаго, Френк продиктував iй свою бiографiю, дещо пом’якшивши факти, i велiв розiслати по одному примiрнику в редакцii чиказьких часописiв. Антуанетта засидiлася за листуванням, пiзно повернулася додому, i вночi iй наснився сон, в якому викривлено, як завжди бувае в снах, вона побачила те, що трапилося з нею за дня.

Їй снилося, нiби вона сидить за своiм столом у розкiшному кабiнетi Ковпервуда на Ла-Саль-стрит, а вiн стоiть бiля неi i питае:

– Що ви про мене думаете, Антуанетто?

Вона збентежена, але вiдповiдае хоробро. Увi снi дiвчина була пристрасно в нього закохана.

– Даруйте, я й сама не знаю…

Тодi вiн узяв ii за руку i погладив по щоцi, i тут панночка прокинулася. А потiм довго лежала i мiркувала, як обурливо та прикро, що такий чоловiк сидiв у в’язницi. Який вiн гарний! Одружений вдруге. Може, його перша дружина була негарна чи дурна? Цi думки не полишали Антуанетту, i навiть уже вранцi, на роботi, вона нiяк не могла iх позбутися. Зайнятий своiми справами, Ковпервуд тодi не звертав на неi уваги. Вiн iз захопленням розробляв черговий хiд, який дав би йому перевагу у вiйнi зi старими газовими компанiями. А для Ейлiн, хоча вона лиш раз бачила Антуанетту у Френка в кабiнетi, секретарка й зовсiм не iснувала. Жiнка-конторниця була в тi днi такою рiдкiстю, що на неi дивилися, як на опудало. Ейлiн просто не помiчала ii.

Десь приблизно через рiк пiсля того, як Ковпервуд зiйшовся з Ритою Солберг, його взаемини з Антуанеттою Новак, суто дiловi й офiцiйнi спочатку, раптово набули дещо iншого, особистiсного характеру. Чим це пояснити? Тим, що йому набридла Рита? Анiтрохи! Френк, як i ранiше, захоплювався нею. Чи тим, що йому набридла Ейлiн, котру вiн нахабно дурив? Зовсiм нi. Часом вона приваблювала його нiтрохи не менше, може, навiть i бiльше, нiж ранiше. І саме тому, що ii законнi права так грубо вiн зневажав. Вiн жалiв Ейлiн, але виправдовував себе тим, що всi його романи – за винятком, мабуть, зв’язку з панi Солберг – дуже нетривкi. Якби у нього була можливiсть одружитися з Ритою, вiн, iмовiрно, так i вчинив би, навiть iнодi думав, чи може щось змусити Ейлiн дати йому волю. Але все це врештi-решт були тiльки порожнi думки. В глибинi душi вiн вважав, що вони проживуть разом до самоi смертi, тим бiльше, що Ейлiн так легко дурити.

Ну, а Антуанетта Новак була для нього лише частиною тiеi симфонii тiлесного кохання, за допомогою якого, як вiдомо, краса править свiтом. Антуанетта була чарiвною брюнеткою, особливо гарно виглядали ii великi чорнi очi, що горiли вогнем невситимоi жаги, i Ковпервуд, на котрого стенографiстка спочатку не справила вiдчутного враження, поступово зацiкавився нею. Дивлячись на неi, вiн дивувався, як Америка змiнюе людей.

– Вашi батьки – американцi, Антуанетто? – запитав вiн ii якось уранцi з тiею поблажливою фамiльярнiстю, з якою зазвичай поводився зi своiми пiдлеглими або людьми, котрi стоять нижче за нього за розумовим розвитком, що, втiм, нiкого не ображало, а багатьом навiть здавалося вельми втiшним.

Антуанетта, свiженька й охайна, в бiлiй блузцi та чорнiй спiдницi, з чорною оксамиткою на нiжнiй шиi i з важкими чорними косами, що обвивали ii голову i були скрiпленi бiлим целулоiдним гребiнцем, глянула на нього повними щастя й удячностi очима. Вона звикла до чоловiкiв зовсiм iншого штибу: в дитинствi ii оточували люди суворi, запальнi, гарячi, часом вони напивалися i тодi починали запекло сваритися. Вони раз по раз страйкували, брали участь у демонстрацiях, ходили молитися в католицьку церкву. А потiм вона бачила навколо себе тiльки махлярiв, схиблених на грошах, неосвiчених, котрi нiчим не цiкавилися, крiм можливостей наживи, що вiдкривалися iм у Чикаго. У конторi Ковпервуда, стенографуючи його листи, чуючи його короткi, але завжди бадьорi розмови зi старим Лафлiном, Сiппензом та iншими, вона дiзналася про життя багато нового, про що ранiше нiколи i не пiдозрювала. Немов вiн вiдчинив перед нею вiкно, за яким вiдкривалася неозора далечiнь.

– Нi, не американцi, сер, – вiдповiдала Антуанетта, опускаючи на блокнот тонку, але сильну бiлу руку, в якiй вона тримала олiвець. Задоволена його увагою, вона мимоволi посмiхнулася.

– Так я i думав, – сказав вiн, – хоча вас можна прийняти за справжню американку.

– Не знаю навiть, чому це так, – продовжувала Антуанетта дуже серйозно. – І брат у мене – також справжнiй американець. Ми з ним зовсiм не схожi на батька i матiр.

– А що робить ваш брат? – спитав Френк, аби щось сказати.

– Вiн працюе зважувальником у «Арнiла i Ко». Сподiваеться колись стати менеджером. – Вона посмiхнулася. Ковпервуд допитливо зиркнув на пiдлеглу, i вона, не витримавши його погляду, опустила очi. Мимоволi зрадницький рум’янець спалахнув на смаглявих щоках дiвчини. Вона завжди болiсно шарiлася, коли ii бос дивився на неi.

– Отже, що ж ми писали генералу Ван-Сайклу? – прийшов iй на допомогу Френк, i через кiлька хвилин панночка вже опанувала собою.

Щоразу, коли iй траплялося залишатися наодинцi з Ковпервудом, вона вiдчувала дивне хвилювання, з яким не могла впоратися. Серце ii починало вiдчайдушно битися, i вся вона пашiла, як у вогнi. Часом Антуанетта задавалася питанням, чи може такий блискучий чоловiк звернути увагу на просту стенографiстку.

Природно, що, постiйно думаючи про Френка, Антуанетта зрештою без пам’ятi в нього закохалася. Можна було б, звiсно, розповiсти, як вона день за днем писала пiд його диктовку, вислуховувала накази, спокiйно та дiловито, як i годиться зразковiй секретарцi, виконувала своi обов’язки. Але думки дiвчини, хоча це i не вiдбивалося на точностi й акуратностi ii роботи, були цiлком захопленi незвичайним чоловiком, котрий сидiв поруч у кабiнетi, – ii господарем, до котрого безперервно приходили важливi та впливовi функцiонери. Вони тицяли iй свою картку й iнодi годинами затримувалися у Ковпервуда. Правда, вона помiтила, що шеф рiдко вдавався до тривалоi бесiди аби з ким, i це дуже iнтригувало ii. Розпорядження, якi вiн вiддавав, завжди вирiзнялися стислiстю. Френк покладався на ii природну кмiтливiсть, що вона миттево доповнить те, на що вiн тiльки натякав.

– Ви второпали? – зазвичай питав вiн.

– Так, – вiдказувала Антуанетта.

Нiколи ще не почувалася вона настiльки значною особою, як тепер, з того часу, як стала працювати у Ковпервуда. У просторiй конторi з натертою до блиску пiдлогою все було свiтлим, холодним i жорстким, як i сам Френк. Вранiшне сонце зазирало у велике вiкно з товстим дзеркальним склом, що виходило на схiд, i, проникаючи крiзь приспущенi штори салатового кольору, створювало в кiмнатi зеленкувату, романтичну, як здавалося Антуанеттi, напiвтемряву. Кабiнет Ковпервуда, оздоблений, як i в Фiладельфii, вишневим деревом, був облаштований так, аби не можна було нi пiдглянути, нi пiдслухати, що там робиться. Коли дверi були зачиненi, нiхто не смiв туди входити, наче за кiот. Правда, Френк здебiльшого розсудливо залишав дверi вiдчиненими, навiть коли диктував дiловi листи. Пiд час таких процедур, що вiдбувалися зазвичай при вiдчинених дверях, Ковпервуд не вважав зручним залишатися з секретаркою занадто довго наодинцi. Так виникли стосунки, що сприяли iхньому зближенню.

Минали мiсяцi, Френк був захоплений iншою жiнкою, про iснування котроi Антуанетта навiть не пiдозрювала, а вона, входячи до нього в кабiнет, то насилу переводила дух вiд хвилювання, то паленiла вiд дiвочого сорому. Вона навiть сама собi не наважувалася зiзнатися, що мрiе про свого боса. Дiвчинi було страшно навiть подумати, наскiльки легко вона може йому поступитися. А тим часом не було такоi риси у Ковпервуда, яка б не врiзалася iй у серце. Його густе каштанове волосся, завжди акуратно роздiлене продiлом, його великi, яснi, незворушнi очi, пещенi руки, такi сильнi та мужнi, навiть його костюм завжди витонченого та простого крою, – все захоплювало ii. Френк зазвичай здавався дуже замкнутим i далеким, i тiльки коли вони працювали разом, ставав дещо ближчим i доступнiшим.

Якось, коли вiн диктував Антуанеттi дiлового листа й iхнi погляди кiлька разiв зустрiлися – при цьому вона незмiнно опускала очi на папiр, – вiн, продовжуючи диктувати, пiдiйшов до напiввiдчинених дверей i прикрив iх. Антуанетта не звернула б на це уваги – йому траплялося i ранiше зачиняти дверi, – але сьогоднi у нього був якийсь особливий погляд, пильний, без усмiшки, i вона вiдчула, що зараз, цiеi митi щось станеться. Вона застигла, потiм кров прилинула до ii обличчя, i по спинi пробiгли мурашки. Антуанетта i сама не знала, наскiльки вона гарна. Руки та ноги у неi були немов виточенi, а тiло – струнке та гнучке. Тонкий профiль чеканнiстю рисунка нагадував зображення на старовинних грецьких монетах, а туго заплетенi коси, що обвивали голову, здавалися вирiзьбленими з каменю. Все це раптово впало Ковпервуду в очi. Повернувшись до столу, вiн не сiв на свое мiсце, а схилився до дiвчини, взяв ii за руку i нiжно, але наполегливо потягнув до себе.

– Антуанетто, – сказав вiн.

Вона глянула на нього знизу вгору, потiм пiдвелася, блiда, задихаючись вiд хвилювання. Вiд звичайноi дiловитостi не залишилося й слiду. Панночку охопила якась слабкiсть i безсилля. Вона спробувала було вивiльнити руку, але, пiднявши очi, побачила спрямований на неi жорсткий i жадiбний погляд. В головi секретарцi запаморочилося, в очах вiдбилося зрадницьке сум’яття.

– Антуанетто!

– Так, – прошепотiла вона.

– Ви кохаете мене, зiзнавайтеся!

Вона спробувала опанувати себе, проявити твердiсть духу, яка, як iй здавалося, нiколи ii не покине, але, на жаль, цiеi твердостi вже i в згадцi не було. На мить Антуанеттi згадалася далека чиказька околиця, Блу-Айленд-авеню, з двома рядами низеньких глиняних будиночкiв, де вона провела свое дитинство… А тут цей елегантний свiтлий кабiнет i сильний, владний чоловiк, котрий вимагае ii вiдповiдi. Який чудовий мае бути свiт, в якому вiн живе! Кров билася у неi в скронях, i панночка застигла в якомусь блаженному зацiпенiннi.

– Антуанетто!

– Ах! Я й сама не знаю… – пробелькотiла вона. – О, так, так! Кохаю!

– Менi подобаеться ваше iм’я, – сказав вiн. – Антуанетто! – i пригорнув ii до себе.

Перелякана, щаслива, вона не пручалася, але раптом, швидше вiд несподiванки, нiж вiд сорому, сльози бризнули з ii очей. Вона вiдвернулася, сперлася рукою об стiл i, опустивши голову, заплакала.

– Про що ви, Антуанетто? – ласкаво запитав вiн, нахиляючись до неi. – Ви так погано знаете життя? Адже ви сказали, що кохаете мене. Може, ви хочете, щоб я забув про те, що сьогоднi вiдбулося, i щоб все мiж нами було, як i ранiше? Я можу пiти на це, якщо тiльки, певна рiч, i ви можете.

Ковпервуд чудово знав, що секретарка кохае його i всiм еством прагне до нього. Антуанетта чула, що казав ii бос, але ридання душили ii.

– Хочете, щоб усе було, як i ранiше? – знову повторив вiн, помовчавши, щоб дiвчина могла оговтатися.

– Ах, дайте менi поплакати! – в сум’яттi пробурмотiла вона нарештi. – Я й сама не знаю, чому ридаю. Просто розхвилювалася трошки. Будь ласка, не звертайте на мене уваги.

– Антуанетто, перестаньте плакати i погляньте на мене.

– Нi, нi, тiльки не тепер. У мене очi зовсiм розпухлi.

– Ну, погляньте на мене, Антуанетто, – i вiн узяв ii за пiдборiддя, – подивiться, хiба я такий уже страшний?

– О! – схлипнула вона, коли iхнi погляди зустрiлися. – Я… – І, поклавши руки на груди Френка, припала до нього головою, а той обiйняв дiвчину та погладив по плечу.

– Я не такий уже поганий, Антуанетто, ви тут стiльки ж виннi, скiльки й я. То ви мене кохаете?

– Так, о, так!

– І не будете сердита на мене?

– Нi. Як це все дивно, – вона сховала обличчя у нього на грудях.

– То поцiлуйте мене.

Вона закинула голову й обвила його шию руками. Ковпервуд мiцно притиснув дiвчину до себе. Вiн злегка кепкував над секретаркою, допитуючись, чому вона плакала, а сам думав: що б сказали Ейлiн i Рита, якби дiзналися? Спочатку Антуанетта не хотiла говорити, а потiм зiзналася, що у неi було таке вiдчуття, нiби вона чинить погано. Цiкаво, що панночка також думала про Ейлiн, про те, з якою пихою та завжди пропливае повз неi. Тепер вона дiлить iз цiею зарозумiлою панi Ковпервуд його любов. І як не дивно, Антуанетта вважала це честю для себе.

Вона виросла у власних очах, вiдчула в собi приплив бадьоростi та сил. Тепер дiвчина бiльше дiзналася про життя, бо пiзнала кохання та пристрасть. Майбутне малювалося iй сповненим радощiв. Трохи згодом Антуанетта сiла за свою друкарську машинку. «До чого все це призведе?» – думала вона, гарячково хвилюючись. По обличчю дiвчини не було помiтно, що вона плакала, тiльки смаглявi щоки пашiли палким рум’янцем, i це робило ii ще вродливiшою. Жодне почуття провини перед Ейлiн не турбувало Антуанетту. Вона належала до нового поколiння, яке починало в душi пiддавати переоцiнцi колишнi етику та мораль. Хiба не мае вона права розпоряджатися собою, як заманеться, й яке кому дiло, куди це може ii завести. Поцiлунки Ковпервуда все ще горiли на ii губах. Що тепер обiцяе iй майбутне?




17. Щось не клеiться


Наслiдки цього зближення не були такими значними для Френка, як для Антуанетти. Поступаючись раптовiй примсi, вiн пробудив до життя пристрасну, неприборкану особу. Дiвчина слiпо обожнювала його. Скiльки б вiн не заподiяв iй горя, Антуанетта – i майбутне це показало – нiколи не стала б йому мстити. Однак, сама того не вiдаючи, вона першою викликала пiдозри у Ейлiн i вiдкрила iй очi на зради Ковпервуда.

Приводом до цього послужили два доволi незначних випадки. Якось, заiхавши за Френком, Ейлiн застала його в кабiнетi наодинцi зi стенографiсткою, хоча було вже пiзно й iншi службовцi давно розiйшлися. Вони дуже жваво розмовляли про щось, i панночка, коли Ейлiн увiйшла, нiби знiяковiла. Іншим разом, коли Ковпервуд був у вiд’iздi, Ейлiн здалося, що вона бачила його разом iз Антуанеттою в каретi на Стейт-стрит. Стояла гидка листопадова погода. Ейлiн виходила з крамницi Меррила i випадково зиркнула на екiпаж, що проiжджав бiля хiдника. Повноi впевненостi у неi не було, але ii все одно це вразило. Невже Френк у мiстi i нiкуди не виiжджав? Ейлiн негайно ж вирушила до нього в контору, пiд приводом, що знайшла гарненький нашийник для Дженнi, песика старого Лафлiна, а насправдi, щоб перевiрити, чи Антуанетта там. «Невже Ковпервуд мiг захопитися цiею стенографiсточкою?» – питала вона себе дорогою. У конторi всi вважали, що шефа немае в мiстi, але й Антуанетти на мiсцi не виявилося. Лафлiн сказав Ейлiн, що панна Новак, здаеться, пiшла в бiблiотеку пiдiбрати якiсь матерiали. Так Ейлiн i не вдалося розвiяти своi сумнiви.

Як вона мала до цього поставитися? І щастя ii, й усi надii були настiльки тiсно пов’язанi з коханням та успiхом Френка, що при однiй думцi втратити його вона готова була ошалiти. Часом Ковпервуд, продираючись звивистими стежками пристрастi, замислювався над тим, як вчинить Ейлiн, якщо дiзнаеться про його вибрики. Уже й ранiше – коли вiн завiв iнтрижку з дружиною адвоката, панi Катридж, а потiм iз Еллою та панi Ледуел – у нього траплялися невеликi сутички з Ейлiн, i хоча до справжнiх сварок справа не дiйшла, Френковi стало ясно, що навiть тiнь пiдозри виводить дружину iз себе. Інодi вiн десь пропадав, i Ейлiн чекала його даремно, але у чоловiка завжди знаходилися виправдання. Інодi ii дивувала його незрозумiла байдужiсть до неi – в цьому виправдатися було вже важче. Проте дотепер Ковпервудовi завжди вдавалося розвiювати ревнивi пiдозри дружини, тому що жодною з цих жiнок вiн не був серйозно захоплений.

– Ну, навiщо ти таке кажеш? – спокiйно заперечував вiн, коли Ейлiн, сердячись на нього за якусь чергову тимчасову вiдсутнiсть, стверджувала, що вiн, мабуть, непогано згаяв час iз iншою. – Ти ж чудово знаеш, що у мене нiкого немае. Повiр, якби я i завiв шури-мури з якоюсь жiнкою, ти б дуже хутко про це дiзналася. І все одно, навiть якщо станеться зi мною такий грiх, в душi я нiколи б тебе не зрадив.

– Он як? – уiдливо кричала Ейлiн, хробак сумнiвiв точив ii. – Ну, знаеш, «духовну вiрнiсть» можеш залишити собi! Менi одних пiднесених почуттiв замало.

Френк реготав, а за ним смiялася й Ейлiн. Вiн жалiв дружину i розумiв, що вона мае рацiю. Подобався йому i сарказм, що звучав у ii словах. Крiм цього, вiн знав, що в глибинi душi вона не вiрить у його зраду, – адже вiн i зараз поводився з нею, як закоханий. Але Ейлiн добре знала, що вiн подобаеться жiнкам, а хiба мало бездушних кокеток, котрi будуть радi заманити його та спаплюжити iй життя? Та Френк i сам, може, не проти стати жертвою цих спокусниць.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Насамперед (франц.).




2


Чудово (франц.).




3


Гострi слiвця (франц.).




4


Боже мiй, звiсно (франц.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/teodor-drayzer/titan