Солодка пiсня
Лейла Слiманi


Щасливе подружжя – Поль та Мiрiам – вирiшують найняти няню для двох своiх чудових малюкiв: дружина хоче продовжити свою успiшну кар’еру юриста. Пiсля кiлькох невдалих спроб батьки знаходять для Мiли та Адама чудову жiнку. Луiза розповiдае, що втратила чоловiка, а ii донька вже доросла, тож вона вiльна i може вiддавати увесь свiй час дiтям. Няня стала частиною iхньоi сiм’i, вона полюбила цих малюкiв, iй iнколи здаеться, що це ii життя, i вона боiться втратити його… Одного дня Мiрiам, повернувшись з роботи, застае жахливу картину: ii дiти мертвi.





Лейла Слiманi

Солодка пiсня








© Editions Gallimard, 2016

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


* * *


Присвячуеться Емiлю


Мiс Везiс приiхала з Закордоння, щоб доглядати дiтей однiеi ледi[…]. Ледi казала, що мiс Везiс погана, нечупарна й недбайлива. Ледi нiколи на думку не спадало, що в мiс Везiс могло бути свое власне життя, справи, якими вона переймалась, i що цi справи були для мiс Везiс важливiшими за все на свiтi.

    Редьярд Кiплiнг. Простi оповiдання з гiр

«Розумiете, розумiете ви, шановний добродiю, що значить, коли вже нiкуди бiльше йти? – згадав вiн зненацька вчорашне запитання Мармеладова, – бо треба, щоб кожнiй людинi хоч куди-небудь можна було пiти…»[2 - Переклад І. Сергеева.]

    Федiр Достоевський. Злочин i кара

Малюк помер. Вистачило кiлькох секунд. Лiкар пiдтвердив, що вiн не страждав. Його засунули до сiрого мiшка, i над понiвеченим тiльцем, розпластаним серед iграшок, застебнулася блискавка. Коли прибули рятувальники, дiвчинка ще була жива. Вона вiдбивалася, мов дикий звiрок. На ii тiлi залишилися слiди боротьби, пiд мокрими нiгтями – часточки шкiри. Коли ii везли до лiкарнi в «швидкiй», вона була збуджена, билася в судомах. Очi були виряченi, наче iй бракувало повiтря. Горло заливала кров. Легенi в неi були пробитi, а голова дуже постраждала вiд удару об синiй комод.

Полiцейськi сфотографували мiсце злочину. Зняли вiдбитки пальцiв i обмiряли ванну та дитячу кiмнату. Килим iз принцесами просякнув вiд кровi. Пеленальний столик стояв перехняблений. Іграшки поскладали до прозорих пакетiв, на якi поставили печатки. Навiть синiй комод стане доказом у судовому процесi.

Мати була в шоцi. Так стверджували пожежнi, повторювали полiцейськi, писали журналiсти. Зайшовши до дитячоi кiмнати, вона закричала, дико заволала, завила, мов вовчиця. Аж стiни здригнулися. Цей травневий день перетворився на нiч. Жiнку знудило, i полiцейськi отак ii i знайшли: у забрудненому одязi вона сидiла навпочiпки серед кiмнати й несамовито схлипувала. А тодi заволала на повен голос. Парамедик зi швидкоi ледь помiтно кивнув, i ii пiдвели, хоч вона й опиралася i хвицала ногами. Їi поволi поставили на ноги, i дiвчина-iнтерн iз SAMU[3 - Служба швидкоi медичноi допомоги. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)] ввела заспокiйливе. Це був ii перший мiсяць практики.

Іншу жiнку теж треба було рятувати. Так само професiйно, так само неупереджено. Вона не спромоглася вмерти. Лише заподiяти смерть. Порiзала обидва зап’ястки й устромила собi ножа в горло. Лежала непритомна бiля лiжка. Жiнку пiдняли, помiряли пульс i тиск. Уклали на ношi, i дiвчина-стажер притиснула рукою ii шию.

Сусiди з’юрмилися внизу. Переважно жiнки. Була саме пора забирати дiтей зi школи. Вони не зводили зi «швидкоi» очей, повних слiз. Плакали й згорали з цiкавостi. Ставали навшпиньки. Силкувалися розгледiти, що вiдбуваеться за полiцейським кордоном, усерединi «швидкоi», яка вiд’iздила, ввiмкнувши всi сирени на повну гучнiсть. Пошепки обмiнювалися новинами. Уже пiшли чутки. З дiтьми сталося нещастя.

Це була красива будiвля на вулицi д’Отвiль, що в десятому окрузi Парижа. Будинок, у якому сусiди, навiть не знайомi мiж собою, сердечно вiтаються однi з одними. Квартира, у якiй мешкала родина Массе, була на шостому поверсi. Найменша в будинку. Пiсля народження другоi дитини Поль та Мiрiам роздiлили вiтальню перегородкою. Спали вони в крихiтному закапелку мiж кухнею та вiкном, що виходило на вулицю. Мiрiам любила антикварнi меблi та берберськi килими. На стiнах вона повiсила японськi естампи.

Сьогоднi Мiрiам прийшла додому ранiше. Вона швидко впоралася iз запланованими зустрiчами й перенесла розгляд iнших справ на завтра. На вiдкидному сидiннi у вагонi метро на лiнii номер 7 вона думала про те, як влаштувати дiтям сюрприз. Вийшовши з метро, зайшла до хлiбноi крамницi. Купила багет, десерт дiтям i помаранчевий кекс для няньки. Їi улюблений.

Марiам вирiшила повести дiтей на атракцiони. Усi разом вони пiдуть на закупи для вечерi. Мiла вимагатиме iграшку, Адам у вiзочку смоктатиме хлiбну скоринку.

Та Адам помер. Мiла була при смертi.


* * *

«Жодних нелегалiв, домовилися? Хатня робiтниця чи маляр – це ще куди не йшло. Нехай такi люди працюють, але доглядати дiтей – це надто небезпечно. Менi не потрiбна людина, яка побоiться викликати полiцiю чи iхати до лiкарнi, якщо виникнуть проблеми. Що ж до решти – щоб не була надто старою, не носила хiджаб i не курила. Найважливiше, щоб вона була легка на пiдйом i готова виходити на роботу. Щоб гарувала, аби могли гарувати iншi». Поль усе пiдготував. Вiн склав список запитань i видiлив по пiвгодини на кожну спiвбесiду. Щоб знайти дiтям няньку, Поль i Мiрiам скасували всi iншi справи на суботу пополуднi.

Коли за кiлька днiв до того Мiрiам обговорювала своi пошуки з подругою Еммою, та поскаржилася на жiнку, що доглядала ii хлопчикiв. «У няньки тут е двое синiв, тож вона нiколи не може залишатися на довше чи посидiти з дiтьми за плату. Це геть непрактично. Не забувай про це, коли проводитимеш спiвбесiди. Якщо в неi е дiти, нехай вони краще залишаються на батькiвщинi». Мiрiам подякувала за пораду. Насправдi слова Емми ii збентежили. Якби роботодавець говорив про неi чи про когось iз ii подруг у такому тонi, вона поскаржилася б на дискримiнацiю. Їй здавалося жахливим вiдмовляти жiнцi через те, що в неi е дiти. Мiрiам вирiшила не обговорювати цю тему з Полем. Їi чоловiк такий, як i Емма. Прагматик, для якого власна родина й кар’ера – понад усе.

Того ранку вони сходили на закупи всiею родиною. Мiла сидiла на плечах у Поля, а Адам дрiмав у вiзочку. Вони купили квiти, а вiдтак наводили лад у квартирi. Волiли справити гарне враження на няньок, що прийдуть. Вони позбирали книжки, що валялися на пiдлозi, на лiжку й навiть у ваннiй. Поль звелiв Мiлi поскладати своi iграшки у великi пластмасовi ящики. Та, пхинькаючи, вiдмовлялася, та потiм зрештою звалила iх купою пiд стiною. Вони поскладали дитячий одяг, помiняли бiлизну на лiжках. Чистили, викидали непотрiб, вiдчайдушно намагалися освiжити квартиру, у якiй задихалися. Їм хотiлось, аби всi бачили, що вони люди поряднi, серйознi, люблять у всьому лад i намагаються дати своiм дiтям найкраще. Аби всi розумiли, що вони – головнi.

Мiла й Адам дрiмали пiсля обiду. Мiрiам i Поль сидiли на краю лiжка. Стривоженi й збентеженi. Вони нiколи ще не довiряли нiкому своiх дiтей. Коли Мiрiам завагiтнiла Мiлою, вона саме закiнчувала навчання на юридичному факультетi. Диплом отримала за два тижнi до пологiв. Поль проходив практику за практикою, сповнений оптимiзму, який привабив Мiрiам, коли вона з ним познайомилася. Вiн був упевнений, що зможе працювати за двох. Упевнений, що зможе досягти успiху як музичний продюсер попри кризу й обмежений бюджет.

Мiла виявилася тендiтною, неспокiйною дитиною, що безупинно плакала. Вона не набирала ваги, вiдмовлялася вiд маминих грудей i приготованих татом пляшечок. Схиляючись над колискою, Мiрiам забувала про все, навiть про довколишнiй свiт. Їi амбiцii зводилися до того, щоб зумiти влити кiлька грамiв молока в це чахле й крикливе дiвча. Так спливали мiсяцi, а вона того навiть не помiчала. Поль i Мiрiам нiколи не розлучалися з Мiлою. Вони вдавали, що не помiчають, як це дратуе iхнiх друзiв, якi позаочi говорили, що немовлятi не мiсце в барi чи на лавi в ресторанi. Мiрiам i чути не хотiла про няньку. Лише вона здатна задовольнити доньчинi потреби.

Мiлi було заледве пiвтора року, коли Мiрiам знову завагiтнiла. Вона завжди наполягала, що це трапилося випадково. «Пiгулки – це не стовiдсоткова гарантiя», – смiючись, пояснювала друзям. Насправдi ж свою вагiтнiсть вона запланувала. Адам став ii виправданням, щоб не полишати домашнiй затишок. Поль не був нi за, нi проти. Вiн саме влаштувався асистентом до однiеi вiдомоi студii й пропадав там днями й ночами, ставши заручником примхливих артистiв та iхнього розкладу роботи. Його дружина здавалася цiлком щасливою, поринувши в це направду тваринне материнство. Життя в такому собi коконi, оддалiк вiд свiту й iнших людей, захищало ii вiд усього.

Однак iй почало здаватися, що час спливае занадто повiльно, чудово вiдлагоджений механiзм родинного життя почав давати збоi. Батьки Поля, що завжди допомагали iм пiсля народження доньки, проводили дедалi бiльше часу в замiському будинку, затiявши там великий ремонт. За мiсяць до пологiв Мiрiам вони вирушили в тритижневу поiдку до Азii й попередили про це Поля в останню хвилину. Вiн був приголомшений, скаржився Мiрiам на батькiвський егоiзм та легковажнiсть. Зате Мiрiам вiдчувала полегшення. Вона терпiти не могла, коли Сiльвiя крутилася в неi пiд ногами. З усмiшкою вислуховувала свекрушинi поради, мовчала, коли та рилася в холодильнику й критикувала iжу, яку там бачила. Сiльвiя купувала салат, вирощений за технологiею «бiо». Вона готувала для Мiли, проте залишала на кухнi неймовiрний безлад. Свекруха й Мiрiам нiколи нi в чому не могли дiйти згоди, й атмосфера у квартирi ставала дедалi напруженiшою, що будь-якоi хвилини загрожувало вибухом. «Дай своiм батькам пожити. Вони мають право насолоджуватися життям зараз, коли стали вiльнi», – зрештою сказала Мiрiам Полю.

Вона не уявляла масштабiв того, що на неi насувалося. З появою другоi дитини все ще бiльше ускладнилося: закупи, купання дiтей, походи до лiкаря, прибирання. Рахунки все накопичувалися. Мiрiам утратила життерадiснiсть. Почала ненавидiти прогулянки в парку. Зимовi днi здавалися iй нескiнченними. Примхи Мiли ii дратували, навiть перше лепетання Адама не розчулило. Що не день вона вiдчувала дедалi гострiше бажання погуляти на самотi, iй хотiлося завити просто посеред вулицi, мов божевiльнiй. «Вони з’iдять мене заживо», – iнколи казала вона сама собi.

Мiрiам заздрила чоловiковi. Вечорами вона нетерпляче очiкувала на нього бiля вхiдних дверей. Вiдтак iз годину скаржилася йому на дитячий крик, на тiсноту у квартирi, на брак дозвiлля. Коли вона замовкала й Поль розповiдав iй про карколомнi сеанси звукозапису з якоюсь хiп-хоп групою, Мiрiам сердито кидала: «Щастить тобi!» Поль вiдповiдав: «Це тобi щастить. Я так хотiв би бачити, як вони ростуть». Переможцiв у цьому поединку нiколи не було.

Уночi Поль мiцно засинав поруч, як людина, що цiлiсiнький день працювала й заслужила на гарний вiдпочинок. А Мiрiам переповнювали гiркота й жалi. Вона згадувала, яких зусиль iй коштувало завершити навчання, попри нестачу грошей та батькiвськоi пiдтримки; яку радiсть вона вiдчула, вступивши до колегii адвокатiв; той день, коли вперше вдягла адвокатську мантiю й Поль сфотографував ii, горду й осяйну, бiля входу до iхнього дому.

Мiсяцями Мiрiам удавала, що змирилася з ситуацiею. Навiть Полевi не розказувала, як iй соромно. Якою мертвою почуваеться через те, що iй немае про що розповiдати, окрiм дитячих пустощiв та пiдслуханi в супермаркетi чужi розмови. Вона вiдхиляла всi запрошення на вечерi, перестала вiдповiдати на дзвiнки друзiв. Особливо не довiряла жiнкам, бо вони iнодi бувають такими жорстокими. Ладна була задушити тих, що вдавали, нiби захоплюються нею чи, ще гiрше, заздрять. Їй несила було слухати iхнi скарги на роботу, на те, що так мало бачать своiх дiтей. Найбiльше вона остерiгалася незнайомцiв. Тих, що невинним тоном запитували, хто вона за професiею, примушуючи знову повертатися подумки до родинного життя.

Якось, роблячи закупи в «Монопрi» на бульварi Сен-Денi, вона помiтила, що, сама того не бажаючи, поцупила дитячi шкарпетки, якi забула у вiзочку. Хоч була вже за кiлька крокiв вiд дому, проте могла б повернутися до магазину й повернути шкарпетки, але не стала цього робити. Мiрiам нiчого не сказала Полю. Вигоди з того не було жодноi, проте вона безперестанку думала про це. Вiдтак вона регулярно навiдувалася до «Монопрi» й ховала в синовому вiзочку то шампунь, то крем, то помаду, якою нiколи не користуватиметься. Чудово розумiла: якщо ii затримають, iй досить буде вдати з себе затуркану матiр, i всi повiрять у ii щиросердя. Цi дрiбнi крадiжки викликали в неi екстаз. Вона смiялася на безлюднiй вулицi, iй здавалося, що вона кепкуе з цiлого свiту.

Випадкову зустрiч iз Паскалем Марiам сприйняла як добрий знак. Колишнiй однокурсник iз юридичного факультету впiзнав ii не вiдразу: на нiй були завеликi штани, потертi чоботи, а немите волосся зiбране в пучок. Вона стояла перед каруселлю, з якоi Мiла не хотiла злазити. «Це останне коло», – повторювала вона щоразу, коли ii донька, сидячи на конячцi, пропливала перед нею, махаючи рукою. Мiрiам пiдвела очi: Паскаль усмiхався до неi, розставивши руки, виражаючи так свою радiсть i подив. Вона усмiхнулась у вiдповiдь, не випускаючи з рук вiзочка. У Паскаля часу було обмаль, але, на щастя, у нього була призначена зустрiч за кiлька крокiв вiд дому Мiрiам. «У будь-якому разi менi час додому. Ходiмо разом?» – запропонувала вона.

Мiрiам метнулася до Мiли, i дiвчинка пронизливо заверещала. Вона не хотiла пiдходити, i Мiрiам уперто усмiхалася, вдаючи, що тримае все пiд контролем. Їi не полишала думка про старий светр, надiтий пiд пальтом, – Паскаль, напевне, помiтив його витертий комiр. Мiрiам гарячково провела руками по скронях, нiби цього вистачило, щоб дати лад сухому сплутаному волоссю. Паскаль, здавалося, не звертав уваги. Вiн розповiдав про юридичну контору, яку заснував разом iз двома однокурсниками, про складнощi й радощi, пов’язанi з вiдкриттям власноi справи. Упивався словами. Мiла весь час iх перебивала, i Мiрiам з усiх сил намагалась ii вгамувати. Не зводячи з Паскаля очей, вона рилася в кишенях, у сумцi, шукаючи карамельку, що завгодно, аби змусити доньку замовкнути.

Паскаль на дiтей ледве поглянув. Не спитав, як iх звати. Навiть Адам iз чарiвним i безтурботним личком, що спав у вiзочку, не викликав у нього жодного замилування й не розчулив його.

«Це тут». Паскаль поцiлував ii в щоку. Потiм сказав: «Радий був тебе бачити», – i зайшов до будiвлi, важкi синi дверi грюкнули за ним, змусивши Мiрiам здригнутися. Вона почала подумки молитися. Була в такому розпачi, що волiла просто посеред вулицi сiсти й плакати. Вiдчувала гостре бажання вчепитися за Паскалеву ногу, благати, щоб вiн узяв ii з собою, дав iй шанс.

Додому вона повернулася геть пригнiченою. Дивилась, як Мiла спокiйно граеться. Викупавши немовля, сказала собi, що це просте, тихе, обмежене родинними стiнами щастя бiльше ii не тiшить. Паскаль, безперечно, кепкував iз неi. Може, навiть зателефонував кiльком однокурсникам, аби розповiсти про жалюгiдне життя Мiрiам, яка «схожа тепер на казна-що» й «так i не зробила омрiяноi кар’ери».

Уявнi розмови не давали iй спокою цiлу нiч. Наступного ранку, щойно вийшовши з душу, вона почула сигнал про отримання повiдомлення. «Не знаю, чи ти збираешся знову зайнятись юриспруденцiею. Якщо тебе це цiкавить, ми можемо поговорити». Мiрiам мало не заволала вiд радостi. Застрибала по квартирi, кинулася обiймати Мiлу, i та здивувалася: «Що з тобою, мамо? Чому ти смiешся?» Згодом Мiрiам запитувала себе, чи Паскаль помiтив ii розпач, а чи вирiшив, що йому неймовiрно пощастило здибати Мiрiам Шарфа, найстараннiшу студентку з усiх, кого вiн будь-коли знав. Може, вiн вирiшив, що серед iншого йому випала честь узяти на роботу таку жiнку, як вона, вiдкрити iй шлях до судових зал.

Мiрiам обговорила це з Полем, i його реакцiя ii розчарувала. Вiн знизав плечима. «Я й не знав, що ти хочеш працювати». Це ii страшенно розгнiвало, дужче, нiж вона розраховувала. Розмова швидко перейшла у сварку. Поль називав Марiам егоiсткою, а ii поведiнку – необдуманою. «Ти пiдеш працювати, я не проти, але що робити з дiтьми?» Вiн кепкував, пiдняв на глузи всi ii амбiцii i ще бiльше пiдсилив у нiй вiдчуття, що вона замкнена в цiй квартирi навiки.

Заспокоiвшись, вони взялися терпляче вивчати варiанти. Був кiнець сiчня: годi й сподiватися знайти мiсце в яслах або центрi догляду за дiтьми. Вони не знали нiкого в мерii. Якщо вона пiде працювати, то вони опиняться в найменш вигiднiй зарплатнiй категорii: занадто багатi, щоб претендувати на невiдкладну соцiальну допомогу, i занадто бiднi, щоб без збитку для себе найняти няньку. Зрештою зупинилися на няньцi – пiсля того, як Поль заявив: «Враховуючи понаднормовi години, ти й нянька зароблятимете приблизно однаково. Але, зрештою, якщо ти вважаеш, що це зробить тебе щасливою…» Пiсля цiеi сварки залишився гiркий осад. Мiрiам сердилася на Поля за це.

Вона хотiла зробити все якнайкраще. Щоб перестрахуватися, звернулася до агентства, яке щойно вiдкрилося в iхньому кварталi. Невеличка, скромно обставлена контора, яку утримували двi жiнки рокiв тридцяти. Пофарбований у блакитне фасад був розписаний золотими зiрками й верблюдами. Мiрiам подзвонила. Хазяйка контори уважно розглядала ii крiзь шибку. Поволi пiдвiвшись, просунула голову в прочиненi дверi.

– Слухаю вас?

– Добридень.

– Ви хочете зарееструватися? Нам потрiбне повне досье. Резюме й рекомендацii з пiдписами ваших колишнiх роботодавцiв.

– Нi, нi. Я прийшла через моiх дiтей. Я шукаю няньку.

Вираз обличчя жiнки, що вiдчинила дверi, геть змiнився. Здавалося, вона була рада нарештi зустрiти клiентку i ще дужче збентежена власним промахом. Та як було здогадатися, що ця втомлена жiнка з густим кучерявим волоссям – мама милоi дiвчинки, що пхинькала на тротуарi?

Управителька розгорнула великий каталог, i Мiрiам схилилася над ним. «Сiдайте», – запросила ii управителька. Перед очима Мiрiам пропливали фотографii десяткiв жiнок, переважно африканок або фiлiппiнок. Мiлу це тiшило. Вона повторювала: «Оця негарна, еге ж, мамо?» Мiрiам зацитькувала ii й знову бралася розглядати розмазанi чи в невдалому ракурсi знятi фотографii, на яких жодна жiнка не всмiхалася.

Управителька викликала в неi вiдразу. Їi нещирiсть, ii кругле рум’яне обличчя, обтрiпаний шарф довкола шиi. Їi расизм, що вiдразу став явним. Усе це викликало бажання втекти. Мiрiам потиснула жiнцi руку. Пообiцяла поговорити з чоловiком, проте нiколи бiльше туди не поверталася. Вона власноруч почепила об’яву в мiсцевiй крамницi на площi. За порадою подруги вона закидала iнтернет-сайти об’явами з помiткою «Термiново». Наприкiнцi тижня вони отримали шiсть вiдповiдей.

Вона очiкувала на няньку, мов на спасителя, хоча думка про те, щоб полишити дiтей, наводила на неi жах. Вона знала про дiтей усе й хотiла зберегти цi таемнi знання. Плекала iхнi звички, уподобання. Миттю вгадувала, коли хтось iз них хворiв чи сумував. З очей iх не спускала, переконана, що нiхто не зможе iх захистити краще за неi.

Вiдтодi, як дiти народилися, Мiрiам боялася всього. Особливо вона боялася, що вони помруть. Не говорила про це нi з Полем, нi з друзями, проте була певна, що так думали всi. Була переконана, що, як i вона сама, вони iнколи дивилися на сонних дiтей, запитуючи себе, що було б, якби це тiло було мертвим, якби цi заплющенi очi не розплющилися нiколи. Мiрiам нiчого не могла з цим удiяти. Жахливi сценарii роiлися в ii уявi, вона струшувала головою, вiдганяючи iх, читала молитви, хапаючись за дерево чи за амулет, який успадкувала вiд матерi. Заклинала долю, хвороби, нещаснi випадки, збоченi бажання хижакiв. Ночами iй снилося, що дiти раптово зникали серед байдужоi юрби. Вона кричала: «Де моi дiти?» – а люди смiялися. Вони гадали, що вона божевiльна.


* * *

– Вона запiзнюеться. Кепський початок.

Полевi увiрвався терпець. Вiн пiдiйшов до дверей i поглянув у вiчко. Уже 14:15, а перша кандидатка, фiлiппiнка, досi не з’явилася.

О 14:20 Жiжi несмiливо постукала у дверi. Мiрiам вiдчинила. Вона вiдразу ж помiтила, що в жiнки мiнiатюрнi ноги. Попри холоднечу вона була взута в кеди й бiлi шкарпетки зi шлярками. Рокiв iй близько п’ятдесяти, а ноги – немов у дитини. Вона доволi елегантна, волосся зiбране у хвiст, що спадае до середини спини. Поль сухо зробив iй зауваження за запiзнення, i Жiжi, похнюпивши голову, залепетала вибачення. Французькою вона говорила вельми кепсько. Поль одразу ж перейшов на англiйську. Жiжi розповiла про свiй досвiд роботи. Про дiтей, що залишилися на батькiвщинi, про наймолодшого, якого вона не бачила десять рокiв… Вiн ii не найме. Поставив кiлька запитань для годиться й о 14:30 провiв до дверей. «Ми вам зателефонуемо. Thank you».

За нею була Грейс, усмiхнена нелегалка з Кот-д’Івуара. Каролiн – огрядна бiлявка з немитим волоссям, яка протягом усiеi спiвбесiди скаржилася на бiль у спинi й проблеми з венозним кровообiгом. Малiка – марокканка середнього вiку, що наголошувала на своему двадцятирiчному досвiдi й любовi до дiтей. Однак Мiрiам була непохитна. Вона не хотiла, щоб жiнка з Магрибу доглядала ii дiтей.

– Це було б чудово, – намагався переконати ii Поль. – Вона говорила б iз ними арабською, якщо вже ти не хочеш цього робити.

Та Мiрiам була категорично проти. Вона побоювалася, що мiж ними виникне негласна спiвучасть, фамiльярнiсть. Що та почне робити iй зауваження арабською. Розповiдатиме про свое життя, а невдовзi почне просити в неi про безлiч усiляких речей в iм’я iхньоi спiльноi мови та релiгii. Мiрiам завжди з недовiрою ставилася до того, що вона називала iммiгрантською солiдарнiстю.

Потiм прийшла Луiза. Розповiдаючи про цю першу бесiду, Мiрiам стверджувала, що це було саме собою зрозумiло. Неначе кохання з першого погляду. Особливо наголошувала вона на тому, як повелася донька. «Вона ii й вибрала», – любила вона повторювати. Мiла прокинулася з пiсляобiднього сну, ii розбудили рiзкi крики брата. Поль пiшов по немовля, мала потяглася слiдом, плутаючись у нього пiд ногами. Луiза пiдвелася. Мiрiам змальовувала цю сцену, захоплюючись витримкою няньки. Луiза обережно взяла Адама з рук батька й удала, що не бачить Мiли. «Де ж принцеса? Здаеться, я бачила принцесу, та вона зникла». Мiла гучно засмiялась, а Луiза продовжила свою гру, шукаючи загадкову принцесу по закутках, пiд столом, за канапою.

Поль i Мiрiам поставили iй кiлька питань. Луiза вiдповiла, що ii чоловiк помер, донька Стефанi вже доросла, – «майже двадцять рокiв, просто не вiриться», – i вона вiльна. Луiза простягла Полевi папiрець, на якому були зазначенi iмена ii колишнiх роботодавцiв. Вона заговорила про Рув’е, якi були першими в списку. «Я там довго пропрацювала. У них також було двое дiтей. Двое хлопчикiв». Поль i Мiрiам були зачарованi Луiзою, ii гладеньким обличчям, щирою усмiшкою, вустами, якi не тремтiли. Вона здавалася незворушною. У неi був погляд жiнки, яка може все зрозумiти й усе пробачити. Їi обличчя нагадувало спокiйне море, про глибину якого нiхто не здогадуеться.

Того ж вечора вони зателефонували подружжю, чий номер залишила iм Луiза. Вiдповiла жiнка, дещо холодно. Почувши iм’я Луiзи, одразу ж змiнила тон. «Луiза? Яке щастя, що ви зустрiли ii. Вона була для моiх хлопчикiв немов друга матiр. Це було таке горе, коли нам довелося розлучитися з нею. Щиро кажучи, я тодi навiть думала завести третю дитину, щоб вона залишилася в нас».


* * *

Луiза вiдчинила вiконницi у своiй квартирi. Було заледве по п’ятiй ранку, i лiхтарi надворi ще горiли. По вулицi йшов чоловiк, скрадаючись попiд стiнами, щоб не намокнути пiд дощем. Злива перiщила цiлу нiч. Вiтер завивав у трубах i тривожив ii сон. Здавалося, дощ перiщив горизонтально, з розмаху хльоскаючи по фасаду й вiкнах. Луiза полюбляла дивитись у вiкно. Просто навпроти мiж двох похмурих будiвель причаiвся невеликий будиночок, оточений зарослим чагарниками садом. На початку лiта в ньому поселилося молоде подружжя з Парижа, вони щонедiлi пололи город, а iхнi дiти гойдалися на гойдалцi. Луiзi було цiкаво, навiщо вони перебралися до цього кварталу.

Вiд недосипу вона почала тремтiти. Пошкрябала нiгтем скло. Марно вона двiчi на тиждень затято мила вiкна: шибки завжди здавались iй каламутними, укритими пилюкою й чорними патьоками. Інколи iй хотiлося iх терти, поки вони не трiснуть. Вона шкрябала вказiвним пальцем дедалi дужче, i нiготь зламався. Луiза засунула пальця до рота й прикусила, щоб зупинити кров.

У квартирi була лише одна кiмната, що слугувала Луiзi за спальню й вiтальню. Щоранку вона старанно складала лiжко-диван i накривала його чорним чохлом. Їла вона за низеньким столиком i завжди з увiмкненим телевiзором. Бiля стiни досi стояли нерозпакованi коробки. У них лежали деякi речi, якi могли б оживити цю безлику квартиру-студiю. Праворуч вiд канапи – фото рудоволосоi дiвчини-пiдлiтка в блискучiй рамцi.

Луiза акуратно розклала на канапi блузку й довгу спiдницю. Дiстала й поставила на пiдлозi балетки – вона купила iх понад десять рокiв тому, проте завдяки дбайливому догляду мали такий вигляд, як новi. Цi балетки були лакованi, з квадратними пiдборами й оздобленi скромними бантами. Луiза сiла й почала натирати черевичок, умочуючи жмут вати в слоiк iз кремом для зняття макiяжу. Рухи ii були точними й неквапливими. Вона терла iз затятою стараннiстю, уся поринувши в це заняття. Вата вкрилася брудом. Луiза пiднесла черевичок до лампи, що стояла на одноногому круглому столику. Коли лак почав блищати як слiд, вона вiдклала черевичок i взялася за наступний.

Зараз так рано, що в неi вистачить часу, щоб дати лад обдертим вiд хатньоi роботи нiгтям. Указiвний палець вона заклеiла пластиром, а нiгтi на iнших пальцях укрила скромним рожевим лаком. Луiза вперше пофарбувала волосся в перукарнi, незважаючи на цiну. Вона зiбрала волосся в пучок на потилицi. Потiм нафарбувалася, блакитнi тiнi старили ii, хоча статура в неi була такою тендiтною й стрункою, що здалеку iй можна було дати щонайбiльше двадцять рокiв. Однак вона була бiльш нiж удвiчi старшою.

Луiза пройшлася по кiмнатi, яка нiколи ще не здавалась iй такою маленькою, такою тiсною. Сiла й майже вiдразу пiдхопилася. Вона могла б увiмкнути телевiзор. Випити чаю. Почитати старий жiночий журнал, що лежав коло лiжка. Однак боялася розслабитися, пустити все на самоплив, упасти в зацiпенiння. Раннiй пiдйом робив ii слабкою, вразливою. Вистачить якоiсь дрiбницi, щоб вона заплющила очi на хвилину, заснула й запiзнилася на роботу. Вона мае бути бадьорою, повнiстю зосередитися на цьому першому робочому днi.

Їй не варто вичiкувати вдома. Ще не було й шостоi, Луiза вийшла надто рано, проте квапливо попрямувала до станцii RER[4 - Rеseau Express Rеgional, швидкiсна електричка в паризькому регiонi.]. До станцii Сен-Мор-де-Фоссе треба було йти пiшки понад п’ятнадцять хвилин. У потязi вона примостилася бiля немолодого китайця, що спав, зiщулившись i впираючись лобом у шибку. Луiза не зводила очей iз його виснаженого обличчя. На кожнiй станцii вагалася, чи варто його будити. Боялася, що вiн заблукае, заiде кудись далеко, прокинеться на самотi на кiнцевiй станцii, i йому доведеться повертатися. Проте Луiза мовчала. Краще не заговорювати з людьми. Одного разу гарненька молода чорнявка мало не влiпила iй ляпаса. «Чого витрiщилася? Чого ти на мене так дивишся?» – горлала вона.

Дiставшись до Обера, Луiза вискочила на перон. Тут уже люду почало прибувати, якась жiнка штовхнула Луiзу, коли та пiднiмалася сходами до платформи метро. Вiд огидного запаху круасанiв та пiдгорiлого шоколаду в неi здавило горло. Вона сiла на станцii «Опера» на потяг на лiнii номер 7 i вийшла на станцii «Пуассоньер».

Луiза прийшла майже на годину ранiше й сiла за столик на терасi «Парадi» – убогоi кав’ярнi, звiдки вона могла спостерiгати за входом до будинку. Вона крутила ложку в руцi. Із заздрiстю поглядала на молодика праворуч, який смоктав цигарку, затиснувши ii мiж товстими ласими губами. Луiзi кортiло вихопити ii в нього з рук i глибоко затягнутися. Не витримавши бiльше, вона заплатила за каву й зайшла до мовчазноi будiвлi. За чверть години подзвонила i в очiкуваннi присiла на сходинках мiж поверхами. Зачувши шум, вона ледве встигла пiдхопитися; Поль, пiдстрибуючи, спускався сходами. На головi в нього був рожевий шолом, на руках вiн тягнув велосипед.

– Луiзо? Давно ви тут? Чому не заходите?

– Не хотiла вас турбувати.

– Не потурбуете, навпаки. Ось вашi ключi, тримайте, – вiн вийняв iз кишенi зв’язку й простягнув iй. – Заходьте й будьте як удома.


* * *

«Моя нянька – справжня фея». Отак вона характеризувала появу Луiзи в iхньому повсякденному життi. Треба мати магiчнi здiбностi, щоб цю тiсну, задушливу квартиру перетворити на затишне й свiтле помешкання. Луiза розсунула стiни. Зробила шафи глибшими, а шухляди – ширшими. Вона впустила до квартири свiтло.

Першого дня Мiрiам дала iй кiлька вказiвок. Показала, як працюе побутова технiка. Звертаючи увагу на щось iз меблiв чи одягу, повторювала: «З цим будьте обережнi. Воно для мене багато значить». Дала поради щодо колекцii грамплатiвок Поля, до яких дiти не мають торкатися. Луiза слухняно й мовчки погоджувалася. Оглядала кожну рiч iз самовпевненiстю генерала, перед яким лежить краiна, яку слiд завоювати.

У наступнi тижнi Луiза перетворила цю безладну квартиру на зразкове житло буржуа. Вона докладала всi своi нерозтраченi сили, свое прагнення досконалостi. Мiрiам i Поль були враженi. Луiза попришивала гудзики до iхнiх пiджакiв, якi вони мiсяцями не надягали через те, що лiньки було шукати голку. Попiдшивала спiдницi й штани. Позашивала одяг Мiли, який Мiрiам збиралася безжально викинути. Випрала пожовклi вiд пилюки й тютюнового диму штори. Раз на тиждень вона мiняла постелi. Поль i Мiрiам не могли натiшитися. Поль, усмiхаючись, казав Луiзi, що вона схожа на Мерi Поппiнс. Хоча й не був певен, чи вона зрозумiла, що означае цей комплiмент.

Лежачи ночами на свiжих простирадлах, подружжя смiялося, не вiрячи в це нове життя. Їм здавалося, що вони знайшли рiдкiсну перлину, отримали благословення. Звiсно, Луiзина платня була тягарем для iхнього бюджету, та Поль бiльше не скаржився. За кiлька тижнiв вони вже не могли обiйтися без Луiзи.

Повертаючись вечорами додому, Мiрiам знаходила вечерю на столi. Дiти були зачесанi й спокiйнi. Луiза пробуджувала й утiлювала мрii про iдеальне родинне життя, якi Мiрiам викохувала, соромлячись у цьому зiзнаватися. Вона навчила Мiлу прибирати своi речi, i на очах в ошелешених батькiв дiвча чiпляло свое пальто на вiшак.

Усiлякий непотрiб зник. Тепер нiщо бiльше не лежало купами: нi брудний посуд, нi одяг, нi пошта, яку вони забували вiдкрити, i вона опинялася пiд купою старих журналiв. Нiщо не псувалося, не гнило. Луiза нiчого не пропускала. Вона була добросовiсною. Усе занотовувала в записник iз квiтчастою обкладинкою. Коли уроки танцiв, коли в школi закiнчуються заняття, коли прийом у педiатра. Вона записувала назви лiкiв, що приймали дiти, вартiсть морозива, купленого в парку атракцiонiв, i слово в слово занотовувала сказану Мiлиною вчителькою фразу.

За кiлька тижнiв вона вже без вагань переставляла речi. Спорожнила шафи, почiпляла мiж пальтами торбинки з лавандою. Розставила букети квiтiв. Луiза вiдчувала непiдробне задоволення, коли Адам засинав, Мiла була в школi, i вона могла трохи сiсти й помилуватися на свою роботу. Тиха квартира була повнiстю пiд ii контролем, немов ворог, що просить про помилування.

Та найбiльшi дива Луiза вчинила на кухнi. Мiрiам зiзналася iй, що не вмiе готувати й не мае до цього нiякоi охоти. Нянька готувала страви, якi Поль називав неймовiрними, а дiти iли без будь-яких заперечень, i iх не потрiбно було вмовляти доiсти все, що на тарiлцi. Мiрiам i Поль знову почали запрошувати друзiв, якi ласували фрикасе з телятини, тушкованою яловичиною, телячими нiжками з шавлiею й тушкованими овочами, що приготувала Луiза. Гостi хвалили Мiрiам, а та завжди вiдповiдала: «Це все моя нянька».


* * *

Коли Мiла буда в школi, Луiза носила Адама, прив’язуючи його до себе широким шарфом. Їй подобалося вiдчувати, як його пухкi нiжки впираються iй у живiт, як його слина капае iй на шию, коли вiн засинае. Вона цiлими днями спiвала для цього малюка, заохочуючи його лiнощi. Робила йому масажi, пишалася його кучерями, пухкими рожевими щiчками. Уранцi малюк зустрiчав ii лепетанням, простягаючи до неi рученята. За кiлька тижнiв пiсля появи Луiзи Адам почав ходити. Хлопчик, який ранiше кричав цiлими ночами, спав тепер спокiйно аж до ранку.

Мiла ж була бiльш дикою. Це було тендiтне дiвча з поставою балерини. Луiза стягувала iй волосся в такi тугi пучки, що в неi розрiз очей ставав косим. Мала скидалася тодi на якусь iз середньовiчних героiнь iз високим чолом i благородним холодним поглядом. Мiла була важкою дитиною, що висотувала всi сили. Неприемностi вона зустрiчала вереском. Кидалася на землю просто посеред вулицi, хвицаючи ногами й качаючись у пилюцi, щоб дошкулити Луiзi. Коли нянька присiдала й намагалася з нею поговорити, Мiла вiдводила погляд. Рахувала вголос метеликiв на шпалерах. Коли плакала, то поглядала на себе в дзеркало. Мала була одержима власним вiдображенням. На вулицi не зводила очей iз вiтрин. Захопившись спогляданням свого вiдображення, вона весь час набивала гулi об стовпи чи спотикалася на тротуарi.

Мiла була хитрою. Вона знала, що юрба завжди насторожi, i що Луiза на вулицi почуваеться скуто. У присутностi людей нянька поступалася ii капризам швидше. Луiзi частенько доводилося робити гак, аби оминути на вулицi крамницi iграшок, перед якими дiвча починало пронизливо верещати. Ідучи до школи, Мiла ледь переставляла ноги. Цупила полуницi з прилавка торговця городиною. Видиралася на пiдвiконня вiтрин, ховалася по пiдворiттях i втiкала щодуху. Луiза з вiзочком намагалася ii наздогнати, гукала до неi, а мала зупинялася лише на краю тротуару. Інколи Мiлу гризли докори сумлiння. Їi непокоiла блiдiсть Луiзи й страх, який та вiдчувала за неi. Вона поверталася назад чемна, нiжна й просила вибачення. Хапалася за няньчинi ноги. Плакала й вимагала пестощiв.

Луiза мало-помалу приручила дiвча. День за днем вона розповiдала iсторii, у яких дiяли однi й тi ж героi. Сироти, заблукалi дiвчатка, ув’язненi принцеси й замки, залишенi на поталу кровожерним людожерам. Чудернацькi iстоти – птахи з гачкуватими дзьобами, одноногi ведмедi й сумнi единороги – населяли Луiзинi оповiдi. Дiвча замовкало. Трималося бiля Луiзи, уважне й нетерпляче. Вимагало продовження iсторiй. Звiдки вони бралися? Вони фонтанували з Луiзи нескiнченним потоком, вона про це не задумувалася, нiскiльки не напружувала пам’ять або уяву. Та в якому ж глибокому озерi, у якому дрiмучому лiсi набралася вона цих жорстоких казок, у яких благороднi люди наприкiнцi помирали, хоч i врятувавши свiт?


* * *

Почувши, як вiдчиняються дверi адвокатськоi контори, у якiй вона працювала, Мiрiам завжди вiдчувала розчарування. Колеги починали сходитись о пiв на дев’яту. Вони пили каву, телефони розривалися, паркет рипiв, тишi кiнець.

Мiрiам приходила до контори перед восьмою. Вона завжди була першою. Засвiчувала лише маленьку настiльну лампу. У цьому ореолi свiтла серед печерноi тишi вона могла зосередитись, як у студентськi роки. Забувши про все, з насолодою поринала у вивчення справ. Інколи блукала темним коридором, тримаючи документи в руцi, i розмовляла сама з собою. Пила каву на балконi й викурювала цигарку.

Першого робочого дня Мiрiам прокинулась удосвiта, сповнена дитячого захвату. Вона вдягла нову спiдницю, взула черевички на високих пiдборах, i Луiза вигукнула: «Яка ви красуня!» Стоячи на порозi з Адамом на руках, нянька виштовхала господиню за дверi.

– За нас не хвилюйтеся, – повторювала вона. – Тут усе буде гаразд.

Паскаль тепло прийняв Мiрiам. Вiн видiлив iй кабiнет, що межував iз його власним, дверi мiж ними часто залишалися напiввiдчиненими. За два чи три тижнi пiсля ii приходу Паскаль уже доручав iй такi справи, щодо яких не покладався навiть на давнiх спiвробiтникiв. Мiсяцями Мiрiам самотужки вела справи з десятком клiентiв. Паскаль заохочував ii набивати руку й проявляти в роботi завзяття, яке, як вiн знав, було просто неймовiрним. Вона нiколи не казала «нi». Не вiдмовлялася вiд жодноi справи, яку Паскаль давав, нiколи не скаржилася на роботу допiзна. Паскаль часто говорив: «Ти – сама досконалiсть». Вона захищала дрiбних наркоторгiвцiв, несумлiнних платникiв, ексгiбiцiонiста, грабiжникiв-нездар, упiйманих за кермом п’яниць. Вела справи про перевищення заборгованостi, шахрайства з платiжними картками, крадiжки особистих даних.

Паскаль покладався на Мiрiам у пошуку нових клiентiв i заохочував ii присвячувати час юридичнiй допомозi. Двiчi на мiсяць вона iздила до суду в Бобiньi, просиджувала в коридорi до дев’ятоi вечора, не зводячи очей iз годинника, в очiкуваннi, поки спливе час. Інколи iй уривався терпець, i вона грубо говорила зi спантеличеними клiентами. Проте робила все вiд неi залежне й добивалася всього, що було можливе. Паскаль невтомно повторював: «Ти маеш знати справу напам’ять». Мiрiам так i робила. Перечитувала протоколи до пiзньоi ночi. Чiплялася за найменшу неточнiсть, упиралася в найменшу процедурну помилку. Бралася до справи з шаленим запалом, який зрештою окупився. Давнi клiенти рекомендували ii своiм друзям. Їi iм’я ширилося серед затриманих. Один молодик, якому вона допомогла уникнути ув’язнення без права на дострокове звiльнення, пообiцяв ii винагородити. «Ти витягла мене звiдти. Я цього не забуду».

Якось ii викликали серед ночi на затримання. Одному колишньому клiентовi iнкримiнували сiмейне насильство. Вiн же присягався, що не здатний пiдняти на жiнку руку. Мiрiам о другiй ночi безгучно вдяглася в темрявi й нахилилася, щоб поцiлувати Поля. Той забурчав i вiдвернувся.

Чоловiк нерiдко говорив, що Мiрiам забагато працюе, i вона лютувала. Поля обурювала така ii реакцiя, i вiн ставав перебiльшено доброзичливим. Удавав, що переймаеться ii здоров’ям, що непокоiться, аби Паскаль не експлуатував ii. Мiрiам намагалася не думати про дiтей, не давати себе гризти почуттю провини. Інколи iй навiть починало здаватися, що всi об’едналися проти неi. Свекруха намагалася переконати ii, що «Мiла так часто хворiе через те, що почуваеться самотньою». Колеги нiколи не запрошували ii пiти вихилити з ними склянку й дивувалися, що вона днюе й ночуе в конторi. «Хiба в тебе дiтей немае?» Дивувалася навiть учителька, що викликала ii якось, аби поговорити про безглузду сварку Мiли з однокласником. Коли Мiрiам вибачилася за те, що пропустила останнi батькiвськi збори й послала замiсть себе Луiзу, сивоволоса вчителька сплеснула руками:

– Якби ви знали! Це просто лихо столiття. Бiдолашнi дiти залишенi самi на себе, а обое батькiв переймаються власними амбiцiями. Усе просто, вони весь час за чимось женуться. Знаете, яку фразу дiти чують вiд батькiв найчастiше? «Ворушися!» І, звiсно, усе це окошиться на нас. Дiти змушують нас розплачуватися за своi тривоги й почуття самотностi.

Мiрiам несамовито кортiло вказати вчительцi на ii мiсце, проте забракло сил. Чи справа була в цьому низенькому стiльцi, на якому так незручно сидiти, чи в цiй класнiй кiмнатi, що просякла запахом пластилiну? Обстановка, голос учительки мимоволi повертали ii до дитинства, до цiеi пори покiрностi й примусу. Мiрiам усмiхнулася. Вона незграбно подякувала й пообiцяла, що Мiла виправиться. Стрималася, щоб не висловити цiй старiй гарпii все, що думае про ii жiнконенависництво й моралiзаторство. Побоялась, аби ця сивоволоса дама не вiдiгралася на ii дитинi.

Паскаль же, здавалося, розумiв той запал, жадобу до визнання й подолання викликiв, що ii переповнювали. Мiж нею й Паскалем зародилося змагання, вiд якого вони отримували неоднозначне задоволення. Вiн ii пiдштовхував, вона опиралася. Вiн примушував ii викладатися до кiнця, вона його не розчаровувала. Одного вечора вiн запропонував вихилити разом склянку пiсля роботи.

– Ти працюеш у нас уже пiвроку, треба це вiдзначити, як гадаеш?

Вони крокували тихою вулицею. Паскаль вiдчинив перед Мiрiам дверi бiстро, i вона усмiхнулась йому. Влаштувалися вглибинi зали на встеленiй килимом лавi. Паскаль замовив пляшку бiлого вина. Поговорили про справу, над якою працювали, i доволi швидко перейшли до спогадiв про студентськi роки. Про грандiозну вечiрку, яку влаштувала Шарлотта у своему особняку у вiсiмнадцятому окрузi. Про смiховинний напад панiки, що спiткав бiдолашну Селiну в день усних екзаменiв. Мiрiам швидко пила вино, i Паскаль ii смiшив. Повертатися додому не хотiлося. Не хотiлося нiкого попереджати, не хотiлося, щоб хтось на неi чекав. Але ж е Поль. І дiти.

Вона вiдчула легеньке збудливе еротичне бажання, вiд якого пекло в горлi й грудях. Облизала губи. Їй чогось хотiлося. Уперше за тривалий час вiдчула безпричинне, безглузде, егоiстичне бажання. Вона марно намагалася кохати Поля – чоловiкове тiло було немов багаж спогадiв. Коли вiн проникав у неi, то проникав у ii материнське лоно – неповоротке материнське лоно, у якому сiм’я Поля часто знаходило прихисток. Їi лоно зi складками й закрутами, де вони звели свiй дiм, де розквiтло стiльки турбот i радощiв. Поль розтирав ii набряклi посинiлi ноги. Бачив, як розпливаеться кров на простирадлах. Коли вона стояла навколiшки i ii нудило, Поль притримував iй волосся. Вiн чув ii крики. Витирав ii розпашiле обличчя, коли в неi були потуги. Вiн приймав ii дiтей.

Вона завжди вiдкидала думку про те, що дiти можуть бути перепонами для ii успiху, для ii свободи. Неначе якiр, що тягне на дно, засмоктуе голову потопаючого в болото. Спочатку таке усвiдомлення викликало в неi глибокий смуток. Вона вважала це несправедливим, гнiтючим. Усвiдомлювала, що житиме вiдтепер iз вiдчуттям, що вона неповноцiнна, що чинить зле, що жертвуе однiею часткою свого життя заради iншоi. Вона перетворила це на трагедiю, не бажаючи вiдмовитися вiд мрii про iдеальне материнство. Уперто вважала, що все можливе, що вона досягне всiх своiх цiлей, що не озлобиться й не виснажиться. Що не гратиме ролей нi жертви, нi матiнки Кураж.

Мало не щодня Мiрiам отримувала повiдомлення вiд своеi подруги Емми. Вона розмiстила в соцмережах чорно-бiлi портрети двох своiх бiлявих дiтлахiв. Зразкових дiточок, що граються в парку. Вона влаштувала iх до школи, де розвинуть таланти, якi вона вже в них розгледiла. Вона дала iм такi iмена, що язика зламаеш, узявши iх зi скандинавськоi мiфологii, й охоче пояснювала, що вони означають. Емма на цих фото також була красунею. Їi ж чоловiка там нiколи не було, його постiйним завданням було робити знiмки iдеальноi родини, у якiй вiн був лише глядачем. Проте вiн докладав зусиль, аби потрапити в кадр. Був бородатим, носив светри з чистоi шерстi, а для роботи вдягав незручнi вузькi штани.

Мiрiам нiколи не наважувалася подiлитися з Еммою цiею думкою, яка iнколи зринала в головi, коли вона спостерiгала за Луiзою й дiтьми, – думкою не так жорстокою, як ганебною. «Ми будемо щасливими, – казала вона собi в такi хвилини, – лише тодi, коли вже не потребуватимемо однi одних. Коли зможемо жити власним життям, яке належить нам, яке не мае стосунку до iнших. Коли ми станемо вiльними».


* * *

Мiрiам пiдiйшла до дверей i поглянула у вiчко. Що п’ять хвилин повторювала: «Вони запiзнюються». Мiла вiд цього нервувала. Сидiла на канапi в жахливiй сукнi з тафти й не могла стримати слiз.

– Гадаеш, вони не прийдуть?

– Звiсно, прийдуть, – заспокоювала дитину Луiза. – Дай iм трохи часу.

Приготування до дня народження Мiли виявилися для Мiрiам понад силу. Два тижнi Луiза тiльки про це й торочила. Вечорами, коли втомлена Мiрiам поверталася додому, Луiза показувала iй власноруч виготовленi гiрлянди. Голосом iстерички вона оповiдала про цю сукню з тафти, яку побачила в крамницi й вiд якоi, вона певна, Мiла буде просто в захватi. Мiрiам не раз доводилося стримуватись, аби грубо не перебити ii. Ця смiховинна метушня ii втомлювала. Мiла ще така мала! Вона не бачила нiякого сенсу в тому, щоб так цим перейматися. Та Луiза не зводила з неi витрiщених очиць. Закликала в свiдки Мiлу, що свiтилася вiд щастя. Усе, що мало значення, – це втiха маленькоi принцеси, феерiя майбутнiх iменин. Мiрiам стримувала своi саркастичнi зауваження. Вона почувалася трохи винною i врештi пообiцяла зробити все вiд неi залежне, щоб бути на святi.

Луiза вирiшила влаштувати свято в середу пополуднi. Їй хотiлося бути певною, що дiти ще не роз’iдуться з Парижа й усi згодяться прийти. Мiрiам пiшла на роботу вранцi, заприсягнувшись, що повернеться пiсля обiду.

Повернувшись додому вiдразу ж пiсля полудня, вона мало не закричала. Власну квартиру годi було впiзнати. Вiтальня була вся в блискiтках, надувних кульках, паперових гiрляндах. А передусiм прибрали канапу, щоб дiтям було де гратися. І навiть дубовий стiл, такий важкий, що його не пересували вiдтодi, як вiн з’явився, зараз перекочував на iнший кiнець кiмнати.

– Хто ж це пересунув меблi? Вам Поль допомагав?

– Та нi, – заперечила Луiза. – Я сама все зробила.

Мiрiам мало не розреготалася, вона не йняла вiри. «Це просто жарт», – подумала вона, дивлячись на тендiтнi, тонкi, мов сiрники, руки няньки. Потiм згадала, що вже мала нагоду переконатися в дивовижних здiбностях Луiзи. Раз чи двiчi вона була вражена, як нянька жонглюе важкими здоровенними пакунками, не випускаючи з рук Адама. За тендiтною, худою статурою ховалася неабияка сила.

Увесь ранок Луiза надувала кульки, надаючи iм форми тварин, i почiпляла iх усюди – вiд передпокою до шухляд на кухнi. Вона сама спекла великий iменинний пирiг – шарлотку з лiсовими ягодами, прикрашену фiгуркою.

Мiрiам жалкувала, що пiшла з роботи. Їй було так добре в спокiйнiй конторi. Доньчинi iменини навiювали на неi тугу. Вона боялася побачити дiтей, що нудьгують i втрачають терпець. Їй не хотiлося нi вгамовувати забiяк, нi втiшати тих, чиi батьки не прийдуть вчасно, щоб iх забрати. У пам’ятi зринули спогади дитинства, вiд яких холонуло серце. Ось вона сидить на товстому бiлому вовняному килимi осторонь вiд дiтей, що грають iз ляльковим сервiзом. Вона розмазала по вовнi розталий шоколад, потiм спробувала приховати шкоду, чим лише все погiршила. Мати iменинника насварила ii перед усiма дiтьми.

Мiрiам сховалася у своiй кiмнатi, зачинивши за собою дверi, i вдала, що вся поринула в читання електронноi пошти. Вона знала, що може, як завжди, покластися на Луiзу. Задзеленчав вхiдний дзвiнок. Вiтальня наповнилася дитячим галасом. Луiза поставила музику. Мiрiам тихенько вислизнула з кiмнати й спостерiгала за дiтлахами, що облiпили няньку. Вони заворожено кружляли довкола неi, Луiза пiдготувала пiснi й фокуси. Вона перевдягалася на очах ошелешених дiтей, яких не так легко ошукати i якi знали, що вона – своя людина. Ось вона – запальна, весела, задерикувата. Заводила пiсень й iмiтувала голоси тварин. Усадила Мiлу й одного з ii друзiв на спину, а iншi дiтлахи реготали до слiз i просилися теж узяти участь у родео.

Мiрiам захоплювалася здатнiстю Луiзи грати по- справжньому. Няня грала, натхненна тiею всемогутнiстю, яка властива лише дiтям. Одного разу, повернувшись увечерi додому, Мiрiам застала Луiзу лежачою на пiдлозi з розмальованим обличчям. Їi щоки й чоло прикрашали широкi чорнi смуги – справжнiй бойовий розпис. Із крепованого паперу вона виготовила iндiанський головний убiр. Посеред вiтальнi звела за допомогою ковдри, мiтли та стiльця кривобоке iндiанське тiпi[5 - Тiпi (англ. tipi, tepee, teepee) – традицiйна назва переносного житла iндiанцiв Великих рiвнин. Мае форму конуса заввишки 6-7 м., збираеться з жердин i вкриваеться шкурами.]. Збентежена Мiрiам стояла у дверях. Спостерiгала, як Луiза звиваеться, дико кричить, i це ii неабияк тривожило. Нянька була схожа на п’яну. Це перше, що спадало на думку. Помiтивши Мiрiам, Луiза пiдхопилася, щоки в неi розпашiли, вона хиталася. «У мене ноги затерпли», – вибачилася вона. Адам учепився за ii литку, i Луiза засмiялася, усе ще перебуваючи в уявнiй краiнi, де вiдбувалася гра.

Можливо, заспокоювала себе Мiрiам, що Луiза й сама в душi дитина. Дуже всерйоз сприймае iгри, якi вона затiвала з Мiлою. Скажiмо, вони грали в «полiцейських i злодiiв», i Луiза дозволяла кидати себе за уявнi грати. Інколи вона переходила на бiк закону й ганялася за Мiлою. І щоразу складала новий маршрут, який Мiла мала запам’ятовувати. Луiза виготовляла костюми, вигадувала сповненi карколомних поворотiв сценарii. Скрупульозно готувала декорацii. Дiвчинцi iнколи уривався терпець. «Ну ж бо, починаймо!» – благала вона.

Мiрiам не знала, що найулюбленiшою забавою Луiзи були хованки. Тiльки нiхто не рахував, i не було жодних правил. Гра полягала, передусiм, у цiлковитiй несподiванцi. Луiза без попередження зникала. Забивалася в закапелок, змушуючи дiтей ii шукати. Вона часто вибирала такi хованки, звiдки могла спостерiгати за дiтьми. Ховалася пiд лiжком або ж завмирала за дверима й не ворушилася. Стояла, затамувавши подих.

Мiла тодi розумiла, що гра почалася. Вона починала кричати, мов божевiльна, i ляскати в долонi. Адам наслiдував ii приклад. Вiн так реготав, що не мiг встояти на ногах i не раз гепався на сiдницi. Вони кликали Луiзу, але та не озивалася.

– Луiзо, де ти? Начувайся, Луiзо, зараз ми тебе знайдемо!

Луiза мовчала. Вона не виходила зi своеi схованки, навiть коли дiти верещали, плакали, впадали в розпач. Зачаiвшись у темрявi, спостерiгала за розгубленим Адамом, що впадав у панiку й ридма ридав. Вiн нiчого не розумiв. Кричав «Луiзо!», ковтаючи останнiй склад, з його носа текли шмарклi, щоки буряковiли вiд гнiву. Мiлу теж зрештою охоплював страх. Якусь мить iй починало здаватися, що Луiза й справдi пiшла, полишила iх у цiй квартирi, де от-от стемнiе, а вони самi-самiсiнькi, i нянька вже не повернеться. Не в змозi витримати тривогу, Мiла благала:

– Луiзо, це не смiшно. Де ти?

Дiвчинка нервувала, тупотiла ногами. Луiза вичiкувала. Спостерiгала, як спостерiгають за агонiею щойно спiйманоi рибини з закривавленими зябрами, що б’еться в судомах. Рибини, що трiпоче на днi човна, задираючи голову й зiпаючи ротом, не маючи жодних шансiв утекти.

Потiм Мiла почала шукати схованки. Вона зрозумiла, що треба смикати дверi, пiднiмати завiси, нахилятися, щоб заглянути пiд лiжка. Та Луiза була такою тендiтною, що знаходила собi все новi криiвки. Вона ховалася в кошику з брудною бiлизною, пiд письмовим столом Поля чи в глибинi шафи, прикрившись ковдрою. Інколи вона ховалася в душовiй кабiнi в темнiй ваннiй. Мiла тодi шукала марно. Вона ридала, проте Луiза була непохитна. Дитячий розпач не примусить ii здатися.

Одного разу Мiла не стала кричати. Луiза сама себе загнала в пастку. Мiла мовчки кружляла довкола схованки, удаючи, що не може знайти няньку. Вона всiлася на кошик iз бiлизною, i Луiза почала задихатися.

– Мир? – шепотiла мала.

Та Луiза не хотiла вiдступати. Вона й далi мовчала, хоча ii колiна впиралися в пiдборiддя. Дiвча легенько постукувало ногами по кошику з лози.

– Луiзо, я знаю, що ти там, – смiялася вона. Луiза раптом пiдвелася, так рвучко, що Мiла цього не чекала й гепнулася додолу. Їi голова стукнулась об кахель у душовiй. Ошелешене дiвча заплакало, та потiм, коли вона помiтила воскреслу, трiумфуючу Луiзу, що дивилася на неi згори вниз переможним поглядом, ii страх змiнився якоюсь iстеричною радiстю. Адам примчав до ванноi й приеднався до бурхливого танцю, який улаштували жiнка й дiвчинка, заходячись реготом.


Стефанi

У вiсiм рокiв Стефанi вже вмiла мiняти пiдгузки й готувати пляшечки для малят. Рухи в неi були впевненими, i вона твердою рукою пiдтримувала тендiтнi потилицi немовлятам, дiстаючи iх iз лiжечок. Вона знала, що iх слiд класти на спинку й нiколи не трясти. Вона купала малят, мiцно тримаючи iх за плiчка. Крики, писк, смiх i плач новонароджених пiдсолоджували ii спогади доньки-одиначки. Усi радiли з того, з якою любов’ю вона ставиться до малюкiв. І всi погоджувалася, що в неi, як для такоi маленькоi дiвчинки, надзвичайнi материнськi почуття й вiдданiсть.

Коли Стефанi була дитиною, Луiза, ii мати, доглядала немовлят у себе вдома. Чи радше в Жака, як вiн не втомлювався iй нагадувати. Зранку матерi привозили малят. Стефанi пригадала цих загнаних i сумних жiнок, що прислухалися, припавши вухом до дверей. Луiза навчила ii вгадувати iхнi стривоженi кроки в коридорi. Декотрi виходили на роботу невдовзi пiсля пологiв i передавали крихiтних немовлят Луiзi до рук. Вони також передавали iй у непрозорих пакетах молоко, яке нацiдили за нiч; Луiза ховала його до холодильника. Стефанi пам’ятае цi ряди пляшечок iз iменами дiтей на полицi. Якось уночi вона встала й вiдкрила пляшечку з iменем Жуля – червонолицього немовляти, що подряпав iй щоку своiми гострими нiгтиками. Вона випила ковток. Нiколи вона не забуде цей кислуватий присмак, як вiд пiдгнилоi динi, який вiдчувала в ротi ще кiлька днiв.

Інколи суботнiми вечорами вона ходила з матiр’ю доглядати за дiтьми у квартирах, що здавалися iй велетенськими. Вродливi й величнi дами виходили в передпокiй i цiлували своiх дiточок, залишаючи слiди помади на iхнiх щiчках. Чоловiки не любили чекати у вiтальнi, у присутностi Луiзи й Стефанi iм було не по собi. Вони тупцяли й знiяковiло посмiхалися. Сварили своiх дружин, потiм допомагали iм одягати пальта. Перед виходом жiнки присiдали, ледь утримуючи рiвновагу на високих пiдборах, i витирали сльози на дитячих личках. «Годi плакати, мое сонечко. Луiза розкаже тобi казочку й приголубить. Авжеж, Луiзо?» Та пiдтакувала. Брала на руки малюкiв, що пручалися, верещали й вимагали матусь. Інколи Стефанi iх ненавидiла. Їй було гидко вiд того, як вони лупцювали Луiзу й верещали на неi, мов маленькi тирани.

Поки Луiза вкладала малих спати, Стефанi нишпорила по шухлядах, по скриньках, що стояли на столиках. Витягувала фотоальбоми, захованi пiд низенькими столиками. Луiза скрiзь прибирала. Мила посуд, протирала губкою кухонний стiл. Складала одяг, який хазяйка покидала на лiжку, коли вибирала пiдходяще вбрання. «Ти не мусиш мити посуд, – повторювала Стефанi, – краще посидь зi мною». Однак Луiза це обожнювала. Обожнювала дивитися на радiснi обличчя батькiв, якi, повернувшись додому, помiчали, що на додачу до няньки отримали ще й безкоштовну хатню робiтницю.

Рув’е, на яких Луiза працювала не один рiк, якось повезли iх обох до свого замiського будинку. Луiза працювала, а в Стефанi були канiкули. Та вона там була не для того, щоб, як маленькi господарi дому, засмагати й наминати фрукти. І не для того, щоб порушувати правила, засиджуватися допiзна й учитися iздити на велосипедi. Вона там була через те, що нiхто не знав, що з нею робити. Мати наказувала iй не мозолити очi й гратися мовчки. Щоб не складалося враження, що вона зловживае гостиннiстю. «Що б там вони не говорили про те, що це канiкули й для нас також, якщо ти забагато розважатимешся, вони це сприймуть не надто добре». За обiдом Стефанi сидiла поряд iз матiр’ю, далеко вiд господарiв та iхнiх гостей. Вона пригадуе, як усi балакали й балакали нескiнченно. А вони з матiр’ю iли мовчки, опустивши очi додолу.

Рув’е через силу терпiли присутнiсть дiвчати. Вона iх бентежила, це вiдчувалося майже фiзично. Вони вiдчували ганебну антипатiю до цiеi чорнявоi незграбноi дiвчинки у вилинялому купальнику i з незворушним обличчям. Коли вмощувалась у вiтальнi дивитися телевiзор разом iз малими Ектором i Танкредом, батьки мимоволi дратувалися. Зрештою закiнчувалося тим, що вони просили ii про послугу: «Стефанi, серденьку, пошукай-но моi окуляри, якi я покинула в передпокоi». Або ж казали, що мати чекае ii на кухнi. На щастя, Луiза навiть без прохання з боку Рув’е заборонила доньцi пiдходити до басейну.

Напередоднi вiд’iзду Ектор i Танкред запросили сусiдiв погратися на новiсiнькому батутi. Стефанi, яка була трiшечки старшою за хлопчикiв, виконувала неймовiрнi повiтрянi фiгури. Їi карколомнi стрибки, перевороти викликали захопленi вигуки в iнших дiтей. Врештi-решт мадам Рув’е звелiла Стефанi злазити й дати погратися iншим. Пiдiйшовши до чоловiка, вона поблажливим тоном мовила: «Мабуть, не варто запрошувати ii сюди ще раз. Гадаю, для неi це важко. Напевне, вона страждае, коли бачить усе це, на що вона не мае права». Їi чоловiк iз полегшенням посмiхнувся.


* * *

Мiрiам очiкувала цього вечора цiлий тиждень. Вона вiдчинила вхiднi дверi. Луiзина сумочка лежала на крiслi у вiтальнi. Мiрiам почула дитячi спiви. Про зелену мишку й кораблик на водi, про якусь штуку, що крутиться, i про ще одну, що плавае. Вона пiдiйшла навшпиньки. Луiза стояла на колiнах, нахилившись над ванною. Мiла купала у водi рудоволосу ляльку, а Адам плескав у долонi й спiвав. Луiза обережно набирала жменю пiни й наносила ii на дитячi голiвки. Дiти смiялися з цих шапочок, якi нянька здувала одним подихом.

Їдучи додому в метро, Мiрiам хвилювалася, мов закохана. Вона цiлий тиждень не бачила дiтей i пообiцяла, що цей вечiр присвятить iм. Вони всi разом умостяться на великому лiжку. Вона лоскотатиме, обiйматиме дiтей, пригортатиме до себе, поки iм не набридне.

Зачаiвшись за дверима ванноi, Мiрiам спостерiгала за дiтьми, вiдчуваючи велике пiднесення. Їй вiдчайдушно хотiлося доторкатися до iхньоi шкiри, цiлувати iхнi рученята, слухати, як вони пискливими голосами кличуть «мамо!». Вона раптом стала такою сентиментальною. От що робить iз нею материнство. Інодi вона вiд цього почувалася трохи дурнуватою. У звичайних речах вона бачить щось надзвичайне. Хвилюеться через дрiбницi.

Цього тижня вона щовечора поверталася пiзно. Дiти вже спали, i пiсля того, як Луiза йшла геть, Мiрiам iнколи засинала з Мiлою в ii лiжечку, вдихаючи солодкуватий запах доньчиного волосся, що пахло полуничними цукерками. Сьогоднi вона дозволить iм речi, якi зазвичай забороненi. Лежачи пiд ковдрою, вони iстимуть бутерброди з солоним маслом i з шоколадом. Дивитимуться мультик i заснуть пiзно, збившись купою. Уночi вона отримуватиме копняки в обличчя й спатиме неспокiйно, побоюючись, аби Адам не гепнувся з лiжка.

Дiти вибралися з води й голяка кинулися в материнi обiйми. Луiза взялася прибирати ванну кiмнату. Вона витирала губкою ванну, i Мiрiам сказала: «Не треба, не турбуйтеся. Уже пiзно. Ви можете йти додому. У вас, напевне, був важкий день». Луiза вдала, що не чуе ii й, присiвши навпочiпки, далi натирала до блиску бортики ванноi й складала iграшки, якi порозкидали дiти.

Вона поскладала рушники. Повиймала з пральноi машини бiлизну й постелила дiтям лiжечка. Сховала губку до кухонноi шафи, витягла каструлю й поставила ii на плиту. Мiрiам безпорадно спостерiгала за ii метушнею. Намагалася ii вгамувати.

– Я сама зроблю, обiцяю.

Спробувала вiдiбрати каструлю, та Луiза не випускала ручку. Вона обережно вiдштовхнула Мiрiам.

– Вiдпочивайте, – вiдказала. – Ви, напевне, втомилися. Поспiлкуйтеся з дiтьми, а я приготую iм вечерю. Ви мене навiть не бачитимете.

І це була правда. Спливали тижнi, i Луiза ставала бiльш невидимою й необхiдною. Мiрiам бiльше не телефонувала iй, щоб попередити про те, що затримуеться, а Мiла перестала питати, коли ж прийде мама. Луiза була тут, пiдтримуючи руками цю нестiйку будiвлю. Мiрiам прийняла ii материнську турботу. Щодень вона перекладала дедалi бiльше клопотiв на вдячну Луiзу. Нянька була чимось на зразок людей у театрi, якi, стоячи за лаштунками, змiнюють декорацii на сценi. Вони пiдiймають диван, рухом руки пересувають картонну колонну чи шмат стiни. Луiза, невидима i всесильна, метушилася за лаштунками. Вона тримала в руках невидимi ниточки, без яких не буде чуда. Вона – Вiшну, божество-годувальник, ревнивець i захисник. Вона – вовчиця з дiйками, до якоi приходять годуватися, невичерпне джерело родинного щастя.

Вони виглядали Луiзу, але не бачили. Вона була близькою людиною, але не рiдною. Якось уранцi, вийшовши з душу, гола Мiрiам опинилася перед нянькою, а та й оком не змигнула. «Що iй до мого тiла? – заспокоювала себе Мiрiам. – Ну немае в нiй такоi делiкатностi».

Луiза заохочувала iх обох виходити в люди. «Веселiться, поки молодi», – повторювала вона, як заведена. Мiрiам прислухалася до ii порад. Луiза здавалась iй розсудливою й поблажливою. Якось увечерi Поль i Мiрiам подалися на вечiрку до музиканта, з яким Поль щойно познайомився. Вечiрку влаштували в мансардi в шостому окрузi. Вiтальня була крихiтною, стеля – низькою, i людям було тiсно. У комiрчинi панувала радiсна атмосфера, i незабаром усi заходилися танцювати. Дружина музиканта, дебела бiлявка, що користувалася помадою кольору фуксii, пустила по колу кiлька самокруток iз «травичкою» й пiдливала горiлку в холоднi склянки. Мiрiам балакала з людьми, яких геть не знала, проте смiялася на все горло разом iз ними. Вона з годину просидiла в кухнi на столi. О третiй ранку гостi почали волати, що вмирають iз голоду, i красуня-бiлявка приготувала омлет iз грибами, який iли просто зi сковороди, брязкаючи виделками.

Коли вони о четвертiй ранку повернулися додому, Луiза дрiмала на канапi, притиснувши колiна до грудей i схрестивши руки. Поль обережно прикрив ii ковдрою. «Не будитимемо ii. Вона здаеться такою безтурботною». І Луiза почала ночувати в них раз чи двiчi на тиждень. Про це нiколи вiдкрито не казали, не обговорювали, та Луiза потихеньку вила свое гнiздечко в iхнiй квартирi.

Поля iнколи непокоiли цi понаднормовi години. «Не хочу, щоб вона колись звинуватила нас, що ми ii експлуатуемо». Мiрiам пообiцяла з цим розiбратися. Завжди така непохитна, прямолiнiйна, зараз вона сердилася на саму себе, що не зробила цього ранiше. Вона поговорить iз Луiзою i все прояснить. Вона тривожилась i водночас потай радiла, що Луiза перебирае на себе стiльки хатнiх клопотiв, робить те, чого вiд неi не вимагають. Мiрiам безперестанку вибачалася. Повертаючись пiзно додому, вона казала: «Вибачте, що зловживаю вашою люб’язнiстю». А Луiза завжди вiдповiдала: «Я ж тут задля цього. Не переймайтеся».

Мiрiам частенько робила iй подарунки. Сережки, купленi в дешевiй крамницi бiля метро. Помаранчевий кекс – единi ласощi, якi, як вона знала, любила Луiза. Вiддавала iй речi, якi вже не носила, це при тому, що вона тривалий час вважала це принизливим. Мiрiам робила все можливе, щоб не образити Луiзу, не засмутити ii й не викликати в неi заздростi. Купуючи обновки для себе чи дiтей, вона ховала iх у старiй сумцi й не розпаковувала, поки Луiза не йшла геть. Поль хвалив Мiрiам за такий прояв делiкатностi.


* * *

Врештi-решт усе оточення Поля й Мiрiам дiзналося про Луiзу. Декотрi зустрiчалися з нею на вулицi чи у квартирi. Іншi лише чули про звитяги цiеi диво-няньки, яка нiби зiйшла зi сторiнок дитячоi книжки.

«Луiзинi вечерi» стали традицiею, зустрiчами, на яких побували всi друзi Мiрiам та Поля. Луiза знала про вподобання кожного з них. Знала, що Емма за вегетарiанською iдеологiею приховуе свою анорексiю. Що Патрiк, брат Поля, – великий шанувальник м’яса та грибiв. Вечерi влаштовували зазвичай у п’ятницю. Луiза куховарила всю другу половину дня, а дiти крутилися в неi пiд ногами. Вона прибирала у квартирi, складала букети й накривала вишуканий стiл. Вона з’iздила на iнший кiнець Парижа заради кiлькох метрiв тканини, з якоi вишила скатертину. Коли стiл був накритий, соус загуснув, а вино було розлите по карафках, Луiза виходила з дому. Інколи iй доводилося зустрiчати гостей у пiд’iздi чи бiля виходу з метро. Вона несмiливо вiдповiдала на похвали гостей та змовницькi посмiшки, що вони iй адресували, поклавши руку на живiт i ковтаючи слинку.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





2


Переклад І. Сергеева.




3


Служба швидкоi медичноi допомоги. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)




4


Rеseau Express Rеgional, швидкiсна електричка в паризькому регiонi.




5


Тiпi (англ. tipi, tepee, teepee) – традицiйна назва переносного житла iндiанцiв Великих рiвнин. Мае форму конуса заввишки 6-7 м., збираеться з жердин i вкриваеться шкурами.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/sl-man-_leyla/solodka-p-snya