Цифрова фортеця
Дэн Браун


Коли найпотужнiша розвiдувальна органiзацiя нехтуе свободою особистостi в сучасному iнформацiйному просторi, вiдстояти ii – справа гакерiв! Один iз них створив вiрус, який виведе з ладу суперкомп’ютер, що мiстить досье на кожного iнтернет-користувача. Чи вдасться математику Сюзаннi Флетчер знешкодити його, щоб запобiгти порушенню балансу влади? Як вилучити секретний код-антивiрус iз золотого персня гакера, загубленого десь в Іспанii?

Сюжет розгортаеться надшвидко, головоломки та несподiванки чигають на кожному кроцi, тож навiть найдосвiдченiшi читачi вiзьмуть пiд сумнiв власнi здогади.





Ден Браун

Цифрова фортеця








Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Публiкуеться з дозволу St. Martin’s Press, LLC

Перекладено за виданням: Brown D. Digital Fortress: A Novel / Dan Brown. – New York: Thomas Dunne Books, 1998

Переклад з англiйськоi Володимира Горбатька



© Dan Brown, 1998

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018




Моiм батькам – моiм наставникам i героям




Борг вдячностi: моiм редакторам iз «Сен-Мартiнз-прес», а також Томасу Дьюну та винятково талановитiй Мелiсi Джейкобс. Моiм агентам у Нью-Йорку – Джорджу Вiзеру, Ользi Вiзер та Джеку Елвелу. Усiм тим, хто знайомився з рукописом i зробив свiй внесок пiд час роботи над ним. А особливо – моiй дружинi Блайт за ii ентузiазм i терплячiсть.

А ще хочу незлим тихим словом згадати двох анонiмних добродiiв, колишнiх шифрувальникiв з Агентства нацiональноi безпеки, за iхнiй безцiнний внесок, здiйснений через сервер, що забезпечуе анонiмнiсть дописувача. Без них я не змiг би створити цю книгу.





Пролог



Плаза де Еспанья, Севiлья, Іспанiя 11.00

Кажуть, що смерть робить усе чiтким i зрозумiлим; й Енсей Танкадо переконався, що це справдi так. Притиснувши руку до серця, вiн упав на землю через страшний бiль у грудях. Тодi вiн збагнув, яку жахливу помилку зробив.

З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував iхньоi допомоги: було надто пiзно.

Вiн пiдвiв тремтячу руку i випростав пальцi.

«Погляньте на мою руку!»

Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нiчого не зрозумiють.

На його пальцi був золотий перстень. На якусь мить вигравiруванi знаки блиснули в променях вранiшнього андалузького сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останне свiтло, яке вiн бачить у своему життi.




Роздiл 1


Вони вiдпочивали в нацiональному парку «Туманнi гори», у своему улюбленому готелi типу «нiчлiг та снiданок».

Девiд дивився на неi зверху вниз i усмiхався.

– Ну, що скажеш, моя красуне? Пiдеш за мене?

Тут, на лiжку з балдахiном, вона дивилася на Девiда й розумiла, що вiн – саме той, хто iй потрiбен. Та поки вона вдивлялася в його глибокi зеленi очi, десь неподалiк оглушливо загув дзвiн. І Девiд раптом почав вiддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

Рiзкий дзвiнок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обiймiв сну. Судомно вхопивши ротом повiтря, вона рвучко сiла в лiжку й намацала рукою телефон.

– Слухаю!

– Сюзанно, це Девiд. Я тебе не розбудив?

Вона всмiхнулася й млосно потягнулася на лiжку.

– А ти менi снився. Приходь, побавимося.

– Але ж надворi й досi темно, – хихикнув Девiд.

– М-м-м-м, – збуджено простогнала вона. – То на краще – приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на пiвнiч.

Девiд пригнiчено зiтхнув:

– Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазi нашу подорож. Їi доведеться вiдкласти.

У Сюзанни сон як рукою зняло.

– Що?!

– Пробач. Маю термiново iхати з мiста. До завтра повернуся. А потiм рано вранцi вiдразу ж i вирушимо. І матимемо в розпорядженнi аж два днi.

– Але ж я вже все замовила, – ображено залопотiла вона, – ну, оту нашу традицiйну кiмнату в готелi «Кам’яна садиба».

– Знаю, але ж…

– Сьогоднiшнiй вечiр – особливий, бо минае пiвроку. Ти ж не забув, що ми зарученi?

– Сюзанно, – важко зiтхнув Девiд. – Їй-богу, не можу, мене вже чекае авто. Я зателефоную тобi з лiтака i все поясню.

– З лiтака? – перепитала вона. – А що трапилося? Чому унiверситет…

– Справа не в унiверситетi. Я зателефоную й поясню пiзнiше. А тепер маю йти – мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обiцяю.

– Девiде, стривай! – скрикнула жiнка. – Що за…

Та Девiд вже вимкнув зв’язок.

Так i не склiпивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в лiжку кiлька годин – чекала на дзвiнок. Але телефон так i не озвався.



Пiзнiше того ж дня Сюзанна задумливо сидiла у ваннi. Занурившись в пiнисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманнi гори». «Та де ж це вiн? – подумала вона. – Чому не зателефонував?»

Вода довкола неi поступово перетворилася з гарячоi на теплу, а потiм стала зовсiм холодною. Сюзанна хотiла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко пiдвелася, розплескавши воду по пiдлозi, i схопила слухавку, яку залишила на раковинi.

– Девiде, ти?

– Нi, це Стретмор, – вiдповiв голос.

Сюзанна похнюпилася.

– А, зрозумiло. – Вона не змогла приховати свого розчарування. – Доброго дня, командире.

– Сподiвалися на когось молодшого? – хихикнув голос.

– Нi, сер, – знiтилася Сюзанна. – Рiч не в тiм, що…

– Рiч саме в тiм. – Вiн розсмiявся. – Девiд Бекер – добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

– Дякую, сер.

У голосi шефа бринiли суворi нотки.

– Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви менi потрiбнi тут. Негайно.

Жiнка спробувала зосередитися.

– Але ж сьогоднi субота, сер. Зазвичай ми в суботу…

– Знаю, – спокiйно перервав ii вiн. – Але виникла критична ситуацiя.

Сюзанна напружилася. «Критична ситуацiя?» Їй iще нiколи не доводилося чути таких слiв iз вуст командира Стретмора. «Критична ситуацiя?» У шифрувальному вiддiлi? Вона навiть уявити собi таке не могла.

– Т-т-так, сер, – вiдповiла вона й на мить замовкла. – Я приiду якомога скорiше.

– Прошу не затримуватися, – сказав Стретмор i поклав слухавку.

«Було погано, а стало iще гiрше», – подумала Сюзанна, спускаючись униз.

Невдовзi вона дiзнаеться, що трапилося.



А Девiд Бекер iз висоти тридцяти тисяч футiв iз нещасним виглядом розглядав гладеньку поверхню океану крiзь маленьке овальне вiконце лiтачка «Лiрджет-60». Вести телефоннi розмови на борту лiтака заборонили, тож вiн не мав жодноi можливостi зателефонувати Сюзаннi.

«Що я тут, у бiса, роблю?» – невдоволено пробурчав вiн собi пiд нiс. Та вiдповiдь була напрочуд простою – е люди, котрим просто не можна вiдмовити.

– Мiстере Бекер, – затрiскотiв гучномовець. – За пiвгодини прибуваемо.

Бекер похмуро кивнув незнайомому голосу. «Чудово». Запнувши шторку вiконця, вiн спробував заснути. Та нiяк не мiг вiдiгнати думки про Сюзанну.




Роздiл 3


Сюзаннин «вольво» зупинився бiля високого сiтчастого паркану з колючого дроту. Молодий охоронець пiдiйшов до авто й поклав руку на дах.

– Ваше посвiдчення, будь ласка.

Жiнка подала свою картку й приготувалася до звичноi процедури перевiрки, яка тривала пiвхвилини. Охоронець вставив ii картку в комп’ютеризований сканер. А потiм нарештi перевiв погляд iз пристрою на неi.

– Дякую, мiс Флетчер. – Вiн зробив ледь помiтний жест, i ворота розчинилися.

Через пiвмилi Сюзанна повторила таку саму процедуру бiля схожого електрифiкованого паркану, який видавався так само неприступним, як i попереднiй. «Хлопцi, ви вже дiстали, iй-богу… Це повторюеться, мабуть, уже в мiльйонний раз».

Коли вона наблизилася до останнього контрольно-пропускного пункту, кремезний вартовий iз двома вiвчарками й автоматом суворо поглянув на номерну табличку ii авто й махнув рукою: проiжджай! Проiхавши ще двiстi п’ятдесят ярдiв по Кенайн-роуд, Сюзанна звернула на автостоянку для персоналу агентства. «Просто неймовiрно! – подумала вона. – Двадцять шiсть тисяч службовцiв, бюджет у дванадцять мiльярдiв доларiв – i вони не можуть обiйтися без мене на вихiднi!» Рiзко скерувавши авто на закрiплене за нею мiсце на стоянцi, вона рвучко пригальмувала й вимкнула двигун.

Сюзанна перетнула ландшафтну терасу й увiйшла до головного корпусу, проминула ще два внутрiшнi контрольно-пропускнi пункти й нарештi опинилася в глухому тунелi, що вiв до нового крила. На ii шляху виросла будка зi сканером голосу.


Агентство нацiональноi безпеки (АНБ)


Шифрувальний вiддiл


Стороннiм вхiд заборонено

Озброений охоронець пiдвiв очi.

– Доброго дня, мiс Флетчер.

Сюзанна зморено всмiхнулася у вiдповiдь.

– Привiт, Джоне.

– Не думав, що сьогоднi вас побачу.

– Я й сама не думала. – Жiнка нахилилася до параболiчного мiкрофона. «Сюзанна Флетчер», – чiтко вимовила вона. Комп’ютер негайно пiдтвердив частотнi характеристики ii голосу; дверi клацнули й вiдiмкнулися. Сюзанна ввiйшла всередину.



Охоронець iз неприхованим захватом провiв поглядом Сюзанну, коли та рушила далi по проходу. Вiн помiтив, що ii проникливi карi очi сьогоднi трохи сумнi, але на щоках палав свiжий рум’янець, а золотаво-каштанове волосся, що спадало на плечi, було наче щойно висушене й укладене феном. За нею линув легенький запах спецiальноi присипки для волосся. Охоронець ковзнув очима вниз, вздовж ii тендiтного стану до бiлоi блузки, крiзь яку ледь проглядала вузенька смужечка бюстгальтера, а потiм – до спiдницi кольору хакi завдовжки до колiна. І нарештi зупинив свiй погляд на ногах. Ногах Сюзанни Флетчер.

«Якось не вiриться, що цi ноги належать дiвчинi, чий розумовий коефiцiент сягае сто сiмдесят одиниць», – подумав охоронець.

Вiн довго дивився iй услiд, а коли Сюзанна щезла з виду, скрушно похитав головою.



Дiйшовши до кiнця тунелю, жiнка вперлася в округлi склепiнчастi дверi з написом величезними лiтерами: «ШИФРУВАЛЬНИЙ ВІДДІЛ».

Вона зiтхнула, простягнула руку до нiшi з клавiатурою й набрала свiй п’ятизначний пiн-код. Через кiлька секунд дванадцятитонна сталева плита почала обертатися. Сюзанна намагалася сконцентруватися, але думки вперто поверталися до НЬОГО.

До Девiда Бекера. До единого чоловiка, якого вона по-справжньому кохала. Наймолодший професор Джорджтаунського унiверситету й блискучий фахiвець з iноземних мов, вiн був мало не знаменитiстю в науковому свiтi. Маючи вроджену ейдетичну пам’ять та любов до лiнгвiстики, Девiд опанував шiсть азiйських мов, а також iспанську, французьку та iталiйську. На його унiверситетських лекцiях з етимологii та лiнгвiстики яблуку нiде було впасти, i вiн незмiнно затримувався допiзна, щоб вiдповiсти на зливу запитань. Девiд промовляв впевнено й з ентузiазмом, неначе й не помiчав захоплених поглядiв молодих студенток, вражених його талантом.

Девiд був смаглявим i кремезним чоловiком тридцяти п’яти рокiв, мав зеленi очi, гострий погляд i такий само гострий розум. Його масивне пiдборiддя та правильнi риси обличчя здавалися Сюзаннi викарбуваними з мармуру. При зростi понад шiсть футiв Девiд рухався на майданчику для гри у сквош швидше за будь-кого зi своiх колег. Легко перемiгши свого опонента, вiн зазвичай охолоджувався, встромивши голову у фонтанчик для питноi води i змочуючи свою густу чорну чуприну. А потiм, i досi з мокрим волоссям, частував переможеного фруктовою шипучкою та бубликом.

Як i всi молодi професори, Девiд отримував в унiверситетi скромну платню. Час вiд часу вiн заробляв додатковi грошi перекладами для державних установ у Вашингтонi та його околицях, коли йому треба було сплатити за продовження членства у сквош-клубi чи перетягнути свою стару ракетку фiрми «Данлоп». Саме пiд час такого приробiтку вiн i познайомився iз Сюзанною.

Якось ясним прохолодним ранком пiд час перерви в осiнньому семестрi Бекер повернувся зi звичноi пробiжки до своеi трикiмнатноi квартири в будiвлi для професорсько-викладацького складу й побачив блимання телефонного автовiдповiдача. Сьорбаючи з пляшки апельсиновий сiк, вiн прослухав повiдомлення. Подiбнi тексти вiн отримував досить часто – то до нього зверталася державна установа з проханням попрацювати в них кiлька годин перекладачем. Одне лиш було дивно: Бекер нiколи не чув про установу з такою назвою.

«Вона називаеться “Агентство нацiональноi безпеки”», – пояснював Девiд кiльком знайомим, намагаючись отримати додаткову iнформацiю.

Та вiдповiдь щоразу була незмiнною: «Ти, мабуть, хотiв сказати “Рада нацiональноi безпеки”»?

Бекер про всяк випадок iще раз передивився повiдомлення: «Та нi. Тут написано “Агентство”. АНБ».

«Не знаю, нiколи не чув про таке».

Бекер продивився телефонний довiдник державних установ Сполучених Штатiв i теж нiчого не знайшов. Спантеличений професор зателефонував одному зi своiх старих знайомих, з яким колись грав у сквош, – колишньому полiтологу, тепер той працював дослiдником у бiблiотецi Конгресу США. І пояснення, яке вiн почув вiд свого приятеля, надзвичайно його вразило.

Виявилося, що АНБ таки iснувало й було однiею з найвпливовiших свiтових органiзацiй. Уже понад пiвстолiття воно займалося збиранням електронних розвiдувальних даних по всьому свiтi й захистом секретноi iнформацii Сполучених Штатiв. Лише три вiдсотки американцiв знали про його iснування.

«АНБ розшифровуеться так: Агентство, якого Немае й не Було», – пожартував його знайомий.

З острахом та цiкавiстю Бекер прийняв запрошення загадкового агентства. І проiхав тридцять сiм миль до його штаб-квартири, розташованоi на вiсiмдесяти шести акрах лiсистих пагорбiв у Форт-Мiдi, що в штатi Мерiленд. Коли професор пройшов крiзь наскiнченнi контрольно-пропускнi пункти i йому виписали шестигодинну гостьову перепустку з голограмою, провели до розкiшно обставленого дослiдницького вiддiлу i сказали, що вiн займатиметься там «непрямою пiдтримкою» шифрувального вiддiлу – елiтноi групи метикуватих математикiв, вiдомих як дешифрувальники.

Упродовж першоi години працiвники шифрувального вiддiлу, здавалося, не помiчали присутностi Бекера. Вони метушилися довкола величезного стола й розмовляли мовою, якоi професор нiколи не чув. Лунали такi термiни, як поточний шифр, самопрорiджувальний генератор, рюкзачний варiант, протокол iз «нульовим знанням», точка однозначностi тощо. Бекер тiльки розгублено спостерiгав i слухав. Шифрувальники писали якiсь символи на паперi для самописцiв, подовгу роздивлялися комп’ютернi роздрукiвки й безперервно звiрялися з начебто безладним текстом, виведеним на екран угорi:








Нарештi один iз працiвникiв пояснив те, про що Бекер уже й сам почав здогадуватися. Отой безладний текст являв собою код – «шифротекст», у якому групи цифр та лiтер означали закодованi слова. Робота шифрувальника полягала в тому, щоб дослiдити код i вилучити з нього початкове повiдомлення – «вiдкритий текст». АНБ запросило Бекера, бо припускало, що початкове повiдомлення було написане мандаринським дiалектом китайськоi мови. Вiн мав прочитати це повiдомлення пiсля того, як працiвники розшифрують його.

Двi години професор розбирався з нескiнченним потоком мандаринських символiв. Але щоразу, коли вiн видавав варiант перекладу, шифрувальники з вiдчаем хитали головами. Було зрозумiло: iхнiй код не пiдходив. Бажаючи iм допомогти, Бекер зазначив, що всi iероглiфи, якi шифрувальники йому показували, мали одну спiльну рису: вони також мали стосунок до японськоi абетки кандзi. І вiдразу в кiмнатi запала тиша. Начальник – довготелесий чоловiк на iм’я Моранте, який палив цигарку за цигаркою, – отетерiло витрiщився на Бекера.

– Ви хочете сказати, що цi символи мають множинне значення?

Професор кивнув. І пояснив, що кандзi – то японське письмо на основi китайськоi iероглiфiки. А переклад вiн здiйснював мандаринською тому, що саме про це вони його просили.

– Господи милосердний! – кашлянув Моранте, поперхнувшись сигаретним димом. – Тодi працюйте з кандзi!

І, немов за помахом чарiвноi палички, усе стало на своi мiсця.

Шифрувальники, звiсно, були чимало здивованi та враженi, але наполягали, щоб Бекер працював над iероглiфами безсистемно.

– Це заради вашоi ж безпеки, – пояснив Моранте. – Таким чином ви не здогадаетеся, про що йдеться у вашому власному перекладi.

Бекер розсмiявся. Але вiдразу ж помiтив, що, окрiм нього, не засмiявся нiхто.

Коли ж код нарештi розшифрували, професор так i не отримав уявлення про те, якi зловiснi таемницi вiн допомiг розкрити. Але було абсолютно очевидним одне: АНБ ставилося до розшифрування вкрай серйозно, про що, до речi, свiдчив i чек у кишенi Бекера: сума винагороди становила його мiсячну унiверситетську платню.

На зворотному шляху, коли професор знову пробирався крiзь шерегу контрольно-пропускних пунктiв у головному коридорi, шлях йому несподiвано заступив охоронець, який щойно поклав слухавку телефону. – Пане Бекер, зачекайте тут, будь ласка.

– А що сталося? – з легким роздратуванням спитав Девiд. Вiн не чекав, що робота займе так багато часу, i вже спiзнювався на свою регулярну суботню партiю у сквош.

Охоронець стенув плечима.

– З вами хоче переговорити начальниця шифрувального вiддiлу. За мить вона пiдiйде.

– Вона? – усмiхнувся Бекер. Досi йому не довелося побачити в АНБ жодноi особи жiночоi статi.

– Вас це дивуе? – почувся ззаду жiночий голос.

Бекер обернувся – i вiдразу ж вiдчув, як спалахнули його щоки. Вiн зиркнув на посвiдчення особи, прикрiплене до блузки жiнки, що так несподiвано перед ним з’явилася. Голова шифрувального вiддiлу АНБ виявилася не просто жiнкою, а дуже привабливою жiнкою.

– Та нi, – знiяковiло промимрив Бекер. – Я просто…

– Мене звуть Сюзанна Флетчер. – Начальниця шифрувального вiддiлу всмiхнулася й простягнула йому тендiтну руку.

Девiд потиснув ii.

– А мене звуть Девiд Бекер.

– Вiтаю, мiстере Бекер. Кажуть, ви чудово впоралися сьогоднi з роботою. Можна з вами про це переговорити?

Бекер завагався.

– Узагалi-то я дуже поспiшаю. – Вiн сподiвався, що нехтування увагою найвпливовiшого розвiдувального агентства у свiтi буде не таким вже й великим глупством iз його боку, тим бiльше, що його партiя у сквош починалася за сорок п’ять хвилин, а йому треба було пiдтримувати репутацiю: Девiд Бекер нiколи не запiзнювався на гру. На заняття – так, iнколи бувало, але на сквош – нiколи.

– Я не затримаю вас надовго, – усмiхнулася Сюзанна Флетчер. – Проходьте сюди, будь ласка.

І через десять хвилин Бекер уже сидiв iз гарненькою начальницею шифрувальникiв у буфетi АНБ, смакуючи булочку та журавлиновий сiк. Девiд швидко втямив, що тридцятивосьмирiчна красуня обiймала свою посаду не за чарiвнi очi: вона виявилася однiею з найрозумнiших жiнок, якi траплялися йому в життi. Коли ж вони обговорювали шифри й дешифрування, то Бекер спiймав себе на тому, що з ентузiазмом намагаеться якомога бiльше дiзнатися про цю нову для себе та надзвичайно цiкаву царину.

За годину, коли Бекер остаточно пропустив свою партiю у сквош, а Сюзанна проiгнорувала три повiдомлення за внутрiшнiм зв’язком, вони вже весело смiялися. Дивно, але двое людей iз розвиненим аналiтичним iнтелектом, якi мали бути невразливими до iррацiональних потягiв, почувалися, як двiйко пiдлiткiв, обговорюючи лiнгвiстичну морфологiю та генератори псевдовипадкових чисел; iхня розмова була феерверком цiкавих думок i дотепних зауважень.

Сюзанна так i не дiйшла до справжньоi причини, яка спонукала ii до розмови з Девiдом Бекером: вона хотiла запропонувати йому посаду – на випробувальний термiн – у шифрувальному пiдроздiлi азiйських мов. Але з тiеi пристрастi, з якою молодий професор говорив про викладацьку дiяльнiсть, вона зробила висновок, що вiн нiколи не погодиться полишити унiверситет. І Сюзанна вирiшила не псувати гарний настрiй дiловою розмовою. Уперше за довгий час вона знову вiдчула себе школяркою, тому нiщо не мало зiпсувати цю приемну iлюзiю. І нiщо й не зiпсувало.



Їхнi стосунки розвивалися неквапливо й романтично: похапливi втечi з роботи, якщо дозволяв розклад, тривалi прогулянки в студмiстечку, фiлiжанка капучино в «Мерлуттi» пiзно вночi, час вiд часу – походи на лекцii та концерти. Сюзанна спiймала себе на думцi, що тiшилася й смiялася бiльше, анiж будь-коли у своему життi. Здавалося, не було нiчого, що Девiд не обернув би на жарт. Їхнi зустрiчi стали для неi розрадою пiсля напруженоi працi в АНБ.

Якось погожого осiннього дня вони сидiли на закритiй трибунi стадiону й спостерiгали, як мiсцева футбольна команда безнадiйно програе гостям.

– Яким ти, кажеш, спортом займаешся? Здаеться, вiн називаеться «бабмiнтон»? – пiдштрикнула його Сюзанна.

– Не «бабмiнтон». І не бадмiнтон. А сквош, – досадливо простогнав Девiд.

Жiнка поглянула на нього з удаваним нерозумiнням.

– Це схоже на бадмiнтон, але майданчик менший, – пояснив вiн.

Сюзанна грайливо штовхнула його й розсмiялася.

Подаючи кутовий, лiвий нападник джорджтаунцiв послав м’яч далеко за межi поля, i натовп уболiвальникiв невдоволено загув. Захисники гостей швидко змiстилися до центру поля.

– А ти? – поцiкавився Девiд. – Ти займаешся якимось спортом?

– Маю чорний пояс iз бiгу на тренажерi, – пожартувала Сюзанна.

Бекер iронiчно скривився.

– Я вiддаю перевагу тим видам спорту, де треба перемагати суперника.

– Якi ж ми амбiцiйнi! – усмiхнулася Сюзанна.

Захисник господарiв поля вдало перехопив пас – i трибуни радiсно заревли. Жiнка нахилилася i прошепотiла Девiдовi на вухо:

– Лiкар.

Вiн спантеличено змiряв ii поглядом.

– Лiкар, – повторила вона. – Скажи перше слово, яке спадае на думку.

Бекер на мить завагався.

– Словеснi асоцiацii?

– Так. Це стандартний прийом в АНБ. Менi треба знати, з ким маю справу. Лiкар, – суворо повторила вона, прискiпливо вдивляючись йому в очi.

Бекер стенув плечима.

– …лiкар Гаус.

Сюзанна насупилася.

– Гаразд, тепер спробуемо ось це: кiшка.

– Кишка, – випалив Девiд.

– Кишка?

– Так. Котяча кишка, тобто кетгут. Бо чемпiони гри у сквош перетягують своi ракетки кетгутом.

– З тобою все зрозумiло, – розчаровано зiтхнула Сюзанна.

– Тож який ти дiагноз менi поставила? – поцiкавився Девiд.

Жiнка на мить замислилася.

– Ти – iнфантильний i сексуально пригнiчений тип, схиблений на сквошi.

Бекер знов стенув плечима.

– Що ж, дуже схоже на правду.



І так тривало кiлька тижнiв. Сидячи за десертом у нiчних ресторанах, Бекер ставив iй купу питань.

Де вона вчилася математицi?

Як вона опинилася в Агентствi нацiональноi безпеки?

Як iй вдаеться бути такою привабливою?

Сюзанна зашарiлася й зiзналася, що пiзно оформилася як жiнка. Коли iй було пiд двадцять, вона була худорлява, як незграбний пiдлiток, та ще й вдягала ортопедичний корсет. Якось Сюзаннина тiтка Клара зауважила, що Бог компенсував непоказнiсть дiвчини, обдарувавши ii непересiчним розумом. «То була завчасна компенсацiя», – подумав Девiд.

Сюзанна пояснила, що ii iнтерес до криптографii проявився ще в середнiх класах. Президент iхнього комп’ютерного клубу, високий та стрункий восьмикласник на iм’я Френк Гутман, надрукував iй любовного вiрша й закодував його, замiнивши лiтери цифрами. Дiвчинка благала його розповiсти, що то означало. Але Френк кокетливо вiдмовився. Тож вона взяла листа додому i вночi при свiтлi лiхтарика розгадала таемницю: кожна цифра означала певну лiтеру. Ретельно розкодувавши послання, вона з подивом побачила, як начебто випадковi цифри магiчним чином перетворилися на прекрасну поезiю. І тiеi митi збагнула, що на все життя закохалася в шифри та криптографiю.

Майже двадцять рокiв по тому, здобувши диплом магiстра математики в унiверситетi Джонса Гопкiнса й аспiранткою вивчаючи теорiю чисел у Масачусетському технологiчному iнститутi, вона написала докторську дисертацiю на тему «Методи шифрування, протоколи й алгоритми для ручного застосування». Вочевидь, з дисертацiею ознайомився не лише ii викладач, бо невдовзi iй зателефонували з АНБ i прислали квиток на лiтак.

Кожен, хто цiкавився криптографiею, знав про iснування АНБ, бо це агентство було пристановищем для найталановитiших шифрувальникiв у свiтi. Щовесни, коли приватнi фiрми придивлялися до найздiбнiших випускникiв вишiв, щоб запропонувати iм непристойно високi зарплати i своi акцii за пiльговими цiнами, АНБ уважно спостерiгало, обирало собi «жертв», а потiм утручалося в процес i робило своi пропозицii удвiчi вищими за найкращi з тих, якi пропонували «приватники». АНБ безперешкодно купувало те, чого потребувало. Тремтячи вiд приемного передчуття, Сюзанна прилетiла до Вашингтонського мiжнародного аеропорту iменi Далеса. Там ii зустрiв водiй АНБ i швидко вiдвiз до Форт-Мiда.

Того року телефонне запрошення отримали ще сорок одна людина. Двадцятивосьмирiчна Сюзанна була серед них наймолодшою. І единою жiнкою. Їi вiзит виявився скорiше ознайомчим, анiж iнформацiйним заходом, який супроводжувався iнтенсивним опитуванням. Тиждень по тому Сюзанну та шестеро iнших запросили знову. Вона вагалася, та таки вирiшила iхати. Їх вiдразу ж роз’еднали. Кожен пройшов iндивiдуальний тест на полiграфi, бiографiю кожного ретельно вивчили, проаналiзували зразки письма i влаштували тривале опитування, яке записували на плiвки, включно з розповiдями про сексуальну орiентацiю та звички. Коли ii спитали, чи не займалася вона сексом iз тваринами, дiвчинi закортiло встати й пiти, але вiд цього кроку ii втримала таемничiсть, що оповивала цю органiзацiю; ii вабила перспектива працювати на передньому краi теорii шифрування, увiйти до «палацу загадок» i стати членом одного з найтаемничiших клубiв у свiтi – Агентства нацiональноi безпеки.

Бекер аж до стiльця прикипiв, слухаючи ii розповiдь.

– Вони навiть питали тебе, чи займалася ти сексом iз тваринами?

Сюзанна стенула плечима.

– Це частина процедури перевiрки бiографiчних даних.

– Ну… i що ж ти на це вiдповiла? – спитав Бекер, придушуючи усмiшку.

Вона стусонула його ногою пiд столом.

– Я сказала «нi». – І додала пiсля невеличкоi паузи: – І це було правдою – до вчорашньоi ночi.



У Сюзанниних очах Девiд був таким близьким до iдеалу, наскiльки вистачало уяви. Вiн мав лише одну серйозну ваду: щоразу, коли вони кудись вибиралися, вiн незмiнно наполягав на тому, що сам за все заплатить. Сюзанну аж корчило, коли Девiд викладав за вечерю на двох свою зарплату за цiлий робочий день, але вiн був непохитним. Сюзанна привчилася не заперечувати, але почувалася некомфортно. «Я заробляю стiльки грошей, що не знаю, куди iх подiти, тому саме я мушу платити», – думала вона. Однак розумiла, що Девiд – якщо не брати до уваги його застарiле поняття про шляхетнiсть – був iдеалом. Емоцiйний i спiвчутливий, кмiтливий, смiшний, i, найголовнiше, вiн щиро цiкавився ii роботою. І цей iнтерес був неослабним – чи то пiд час вiдвiдин Смiтсонiвського iнституту, велосипедних подорожей, чи то коли вiн забудькувато пiдсмалював спагетi на Сюзаннинiй кухнi. А вона вiдповiдала на всi можливi запитання й малювала йому загальну картину Агентства нацiональноi безпеки – у тiй ii частинi, що не стосувалася секретноi iнформацii. І Девiд був буквально заворожений почутим.

Засноване о 12.01 ночi 4 листопада 1952 року указом тодiшнього президента Трумена, АНБ було найтаемнiшим розвiдувальним закладом у свiтi майже пiвсторiччя. Початкова доктрина АНБ, викладена на семи сторiнках, мiстила стислу програму дiй: захищати канали зв’язку уряду Сполучених Штатiв i здобувати доступ до каналiв зв’язку iноземних краiн.

Дах головноi робочоi будiвлi АНБ проштрикували понад п’ять сотень антен включно з двома радарними куполами, що скидалися на два гiгантськi м’ячi для гри в гольф. Сама будiвля теж була гiгантською: вона мала площу понад два мiльйони квадратних футiв, тобто вдвiчi бiльше за площу штаб-квартири ЦРУ. Їi оповивали вiсiм мiльйонiв футiв телефонних кабелiв, а площа герметичних вiкон складала вiсiмдесят тисяч квадратних футiв.

Сюзанна розповiла Девiду про COMINT – вiддiл АНБ, що займався глобальною розвiдкою. Вiн мав у своему розпорядженнi запаморочливу за розгалуженiстю систему пунктiв перехоплення iнформацii, супутникiв, шпигунiв та пристроiв для пiдслуховування, розташованих по всьому свiтовi. Щодня перехоплювалися тисячi депеш та розмов, i всi вони надсилалися до АНБ для дешифрування. ФБР, ЦРУ та радники президента з питань нацiональноi безпеки – усi вони пiд час прийняття рiшень залежали вiд розвiдувальних даних, якi постачало iм АНБ.

Бекер заворожено слухав.

– А дешифрування? У чому полягае твоя робота?

Сюзанна пояснила, що перехопленi передачi часто транслюються ворожими урядами, а також пiдривними формуваннями й терористичними групами, багато з яких перебувають у межах Сполучених Штатiв. Їхнi повiдомлення зазвичай шифрувалися з огляду на те, що вони могли потрапити до рук супротивника. І вони, як правило, потрапляли саме туди – завдяки дiяльностi вiддiлу COMINT. Сюзанна розповiла, що ii робота полягала у вивченнi кодiв, iх дешифруваннi вручну та постачаннi в АНБ розшифрованих повiдомлень. Та це була не вся правда.

Дiвчина вiдчула докiр сумлiння через те, що сказала неправду своему коханому, але вона не мала вибору. Кiлька рокiв тому сказане вiдповiдало б iстинi, але вiдтодi в АНБ вiдбулися iстотнi змiни. Змiнився увесь свiт криптографii. І новi Сюзаннинi обов’язки були засекреченими – навiть для багатьох представникiв вищих ешелонiв влади.

– Коди… – зачудовано мовив Девiд. – А як ти здогадуешся, звiдки починати iх розшифрування? Тобто – як ти iх зламуеш, цi коди?

Сюзанна всмiхнулася.

– Хто-хто, а ти мав би це знати. Це схоже на вивчення iноземних мов. Спочатку текст видаеться абракадаброю, але згодом ти вивчаеш правила, що визначають його структуру, i починаеш розумiти його значення.

Бекер кивнув. Таке пояснення справило на нього сильне враження. І йому захотiлося дiзнатися бiльше.

Використовуючи серветки та концертну програмку як шкiльну дошку, Сюзанна заходилася давати чарiвливому молодому професору стислий курс шифрознавства. І почала з «iдеального квадрата» Цезаря.

Вона пояснила, що винахiдником коду був Юлiй Цезар. Коли його посланцям стали влаштовувати засiдки, перехоплюючи його секретнi депешi, iмператор вигадав нескладний спосiб шифрування своiх директив. Вiн переробляв iх текст таким чином, що той перетворювався на суцiльну нiсенiтницю. Звiсно, що це було не так. Кожне послання мало набiр лiтер, якi складали iдеальний квадрат: шiстнадцять, двадцять п’ять, сто – залежно вiд того, як багато Цезар хотiв сказати. Вiн таемно повiдомляв своiм пiдлеглим, що текст будь-якого його повiдомлення з довiльним розташуванням букв слiд помiстити у квадратну сiтку й читати згори донизу. Тодi, немов за помахом чарiвноi палички, перед ними з’явиться секретне послання.

З часом Цезареву iдею переробляння тексту перейняли iншi й удосконалили таким чином, щоб утруднити прочитання повiдомлення. Пiк некомп’ютерного кодування припав на перiод Другоi свiтовоi вiйни. Нацисти створили дуже ефективну шифрувальну машину пiд назвою «Енiгма». Цей пристрiй нагадував старорежимну друкарську машинку з мiдними роторами, що чiплялися один за одного i взаемодiяли хитромудрим способом, переiнакшуючи початковий текст у запаморочливо незрозумiлi групи цифр, якi начебто не мали глузду. Тiльки з такою самою машиною «Енiгма», вiдкалiброваною так само, отримувач повiдомлення мiг його розшифрувати.

Бекер заворожено слухав: учитель перетворився на учня.

Якось увечерi, коли в унiверситетi давали балет Чайковського «Лускунчик», Сюзанна показала Девiдовi нескладний шифр, який вiн мав розгадати. І вiн увесь антракт просидiв з олiвцем у руцi, ламаючи голову над посланням з одинадцяти лiтер:


HL FKZC VD LDS

Нарештi, коли перед початком другого акту в залi потьмянiло освiтлення, Девiд знайшов розгадку. Для шифрування послання Сюзанна просто замiнила кожну лiтеру повiдомлення лiтерою, яка передувала iй в абетцi. Тому для розшифрування Бекер мав просто замiнити кожну лiтеру на наступну: «H» на «I», «L» на «M» – i так далi. Вiн швидко виконав цю операцiю. І нiколи не радiв так, як тепер, прочитавши чотири короткi слова:



I’M GLAD WE MET, що означало Я РАДА НАШОМУ ЗНАЙОМСТВУ.


Девiд швидко нашкрябав вiдповiдь i подав ii Сюзаннi.



LD SNN, що означало ME TOO – Я ТЕЖ.


Дiвчина прочитала – й аж прояснiла вiд радостi.

«Оце дожився! – подумки зiронiзував Бекер. – Тобi вже тридцять п’ять, а серце тьохкае, як у закоханого пiдлiтка». Іще нiколи в життi його так сильно не вабило до жiнки. Витонченi европейськi риси Сюзанниного обличчя, ii лагiднi карi очi нагадували йому красунь iз рекламних фото косметичноi фiрми «Естi Лаудер». Може, у пiдлiтковому вiцi Сюзаннине тiло й було худорлявим та незграбним, але тiльки не тепер. У якийсь перiод життя в неi з’явилася гнучка, як у верби, грацiя: вона мала тендiтне струнке тiло з повними пружними грудьми та пiдтягненим животом без найменших ознак жиру. Девiд часто жартував, що йому вперше трапилася фотомодель, яка мала докторську дисертацiю з прикладноi математики та теорii чисел. Пiсля кiлькамiсячних зустрiчей вони обидва збагнули – мiж ними виникло щось таке, що може тривати все життя.

Вони були разом майже два роки, i Девiд несподiвано зробив iй пропозицiю. Це сталося пiд час iхньоi суботньоi поiздки до «Туманних гiр». Вони лежали на великому лiжку з балдахiном у готелi «Кам’яна садиба». Девiд не став довго розводитися – просто взяв i миттю випалив те, що спало йому на думку. Саме за це Сюзанна його й любила – за невимушенiсть i безпосереднiсть. Вона припала до його вуст довгим палким поцiлунком. А вiн мiцно обiйняв ii, а потiм зняв iз неi нiчну сорочку.

– Твiй поцiлунок сприймаю як згоду, – сказав Девiд. І вони кохалися всю нiч, зiгрiтi теплом камiна.

Цей чарiвний вечiр трапився пiвроку тому – до того як Девiду несподiвано запропонували посаду завiдувача кафедри сучасних мов. І вiдтодi iхнi стосунки стали невпинно погiршуватися.




Роздiл 4


Сигналiзатор у дверях шифрувального вiддiлу пискнув, вихоплюючи Сюзанну з гнiтючоi задумливостi. Обертальнi дверi вже проминули положення «вiдчинено» й за п’ять секунд, здiйснивши поворот на триста шiстдесят градусiв, мали знову замкнутися. Нарештi жiнка отямилася i пройшла в отвiр. Комп’ютер зареестрував ii появу.

Примiщення для шифрувального вiддiлу збудували три роки тому, i Сюзанна практично жила тут, але щоразу, заходячи до цього примiщення, вона вiдчувала захват i здивування. Величезна округла зала здiймалася догори на п’ять поверхiв i закiнчувалася прозорою стелею у формi купола, маючи в пiковiй точцi висоту сто двадцять футiв. Цей плексигласовий купол пiдсилювала полiкарбонатна сiтка – захисна арматура, спроможна витримати вибух силою до двох мегатонн. Свiтло, проникаючи крiзь цю сiтку, вкривало стiни вишуканим тонким мереживом, а часточки пилу, захопленi потужною дейонiзувальною системою купола, невимушено й повiльно пливли вгору по широкiй спiралеподiбнiй траекторii.

Похилi стiни примiщення широкою аркою сходилися вгорi, а на рiвнi очей були майже вертикальними. На нижчому рiвнi вони нiби свiтилися, а бiля пiдлоги ставали матово-чорними. Сама ж пiдлога – величезний обшир гладенькоi чорноi кахлi – химерно поблискувала, навiюючи вiдвiдувачам бентежне вiдчуття, немовби вони йдуть по прозорiй долiвцi. Наче по чорному льоду.

А в центрi пiдлоги, немов окрайок велетенськоi торпеди, стирчав вершечок машини, для якоi, власне, i було збудовано цю куполоподiбну споруду. Його блискучий чорний контур випинався на двадцять три фути вгору, а потiм знову стрiмко встромлявся в долiвку. Гладенький та випнутий, вiн скидався на гiгантського кита-косатку, що вистрибнув iз води й вмерзнув у кригу.

То був «Транскод» – найдорожчий у свiтi комп’ютер, чие iснування АНБ категорично заперечувало.

Подiбно до айсберга ця машина ховала дев’яносто вiдсоткiв своеi маси та потужностi пiд поверхнею. Їi секрети крилися в керамiчнiй баштi, яка йшла на шiсть поверхiв униз – як ракетна шахта, оповита мережею вузеньких сходiв, кабелiв та випарами фреоновоi системи охолодження. На днi башти стугонiли електричнi генератори, i iхнiй гул робив акустику в шифрувальному вiддiлi якоюсь химерною.



«Транскод», як i всi великi технiчнi досягнення, був дитям необхiдностi. У 1980-х роках АНБ стало свiдком справжньоi революцii в галузi телекомунiкацiй, яка мала назавжди змiнити свiт розвiдувальних даних: широкий загал дiстав доступ до Інтернету. А конкретнiше – змогу користуватися електронною поштою.

Кримiнальникам, терористам та шпигунам набридло, що iх телефони постiйно прослуховувалися, i тому вони вiдразу ж почали використовувати цей новий тип глобального зв’язку. Електроннi листи мали захищенiсть традицiйноi пошти i швидкiсть телефону. Оскiльки повiдомлення передавалися оптоволоконними кабелями, а не радiохвилями, вони були повнiстю захищенi вiд перехоплення. Принаймнi, так вважалося спочатку.

У реальностi ж перехопити електронне повiдомлення, поки воно зi швидкiстю блискавки летить Інтернетом, для мiзковитих технарiв АНБ виявилося дитячою забавкою. Та й Інтернет не був – як багато хто вважав – плодом фантазii якогось генiального одинака-затвiрника. Його створило мiнiстерство оборони на три десятирiччя ранiше: то була гiгантська мережа комп’ютерiв, призначених забезпечувати надiйнiсть державних каналiв комунiкацii на випадок ядерноi вiйни. Очима та вухами АНБ були досвiдченi профi, знавцi Інтернету. Тi, хто використовував електронну пошту для незаконних оборудок, швидко вияснили, що iхнi таемницi – не такi вже й таемнi, як iм попервах здавалося. ФБР, Агентство боротьби з наркотиками, податкова служба й iншi правоохороннi органи Сполучених Штатiв за допомогою кмiтливих хакерiв з АНБ вжили вiдповiдних заходiв, i краiною прокотилася потужна хвиля арештiв та судових процесiв.

Звiсно, коли користувачi комп’ютерiв дiзналися про вiльний доступ урядових установ США до iхнього спiлкування через електронну пошту, вони здiйняли обурений лемент. Звичайнi дописувачi, для яких обмiн електронними посланнями був свого роду хобi, – тi теж визнали таке порушення секретностi тривожним сигналом. А в усьому свiтi пiдприемливi приватнi програмiсти почали працювати над винайденням способiв зробити електронну пошту бiльш захищеною. Вони швидко винайшли такий спосiб – так з’явилося кодування вiдкритим ключем.

Його iдея була дуже простою й настiльки ж генiальною й полягала в тому, що легка в користуваннi програма, введена в персональний комп’ютер, переiнакшувала особистi електроннi повiдомлення таким чином, що вони ставали абсолютно нечитабельними. Користувач мiг написати листа, прогнати його крiзь програму-шифратор – i на протилежному кiнцi отримували текст-абракадабру. І той, хто перехоплював таке послання, теж бачив на своему монiторi суцiльну нiсенiтницю.

Єдиний спосiб прочитати таке повiдомлення – ввести «пароль» вiдправника, тобто таемний набiр символiв, що функцiонували приблизно як пiн-код у банкоматi. Цi паролi зазвичай були складними та довгими, бо мiстили iнформацiю, необхiдну для того, щоб задати в шифрувальному алгоритмi саме такi математичнi операцii, якi дозволять вiдтворити початковий текст.

Так користувачi дiстали нарештi можливiсть посилати таемнi i-мейли. Навiть якщо повiдомлення перехоплять, то його зможуть прочитати лише тi, хто знають пароль.

А в АНБ вiдразу ж почалися ускладнення. Коди, з якими агентству доводилося мати справу, уже не були простими пiдставними шифрами, якi легко зламати за допомогою олiвця та мiлiметрового паперу. Це були шифри, створенi на комп’ютерi за допомогою функцii перемiшування, або хеш-функцii, у яких застосовувалася теорiя хаосу та множиннi абетки символiв. Так повiдомлення перетворювалися на хаотичний набiр знакiв, який, здавалося, неможливо було розшифрувати.

Спочатку «паролi» були досить короткими, i комп’ютери АНБ так-сяк справлялися з ними методом «пальцем у небо». Якщо пароль мав десять цифр, то комп’ютер програмували так, щоб вiн перебрав кожен можливий варiант мiж 0000000000 та 9999999999. І рано чи пiзно машина знаходила шукану послiдовнiсть. Цей метод спроб та помилок назвали методом брутального тиску. Вiн займав багато часу, але закони математики гарантували його безвiдмовнiсть.

Невдовзi широкий загал прознав про дешифрування методом брутального тиску, i паролi стали дедалi довшi. Комп’ютерний час, потрiбний для «вгадування» правильного варiанта, розтягнувся з кiлькох тижнiв до кiлькох мiсяцiв i зрештою – до кiлькох рокiв.

У 1990-тi роки паролi мали понад п’ятдесят символiв завдовжки й мiстили всю 256-знакову абетку американського стандартного коду ASCII з його лiтерами, числами та символами. Кiлькiсть можливих варiантiв перебувала в межах 10 в 120-ому степенi, тобто одиницi зi ста двадцятьма нулями. Знайти шуканий код iз точки зору законiв математики було так само нереально, як i знайти потрiбну пiщинку на пляжi три милi завдовжки. За оцiнками фахiвцiв, для успiшного зламування стандартного 64-бiтного пароля найшвидшому комп’ютеру Агентства нацiональноi безпеки, суперсекретнiй машинi Cray/Josephson II, знадобилося б аж дев’ятнадцять рокiв. На той час, коли комп’ютер вгадае пароль i врештi-решт розшифруе повiдомлення, змiст останнього вже не матиме нiякого значення.

Потрапивши у справжню iнформацiйну пастку, АНБ розробило надсекретну директиву, схвалену президентом Сполучених Штатiв. Зi щедрим державним фiнансуванням i карт-бланшем на всi дii, необхiднi для розв’язання проблем, АНБ заходилося створювати здавалося б неможливе: першу у свiтi унiверсальну машину для дешифрування кодiв.

Багато iнженерiв запевняли, що таку машину створити неможливо, та АНБ мало власне гасло: нiчого неможливого немае. Просто на досягнення неможливого треба бiльше часу.

І за п’ять рокiв, пiвмiльйона людино-годин та 1,9 мiльярда доларiв АНБ довело реальнiсть цього гасла. Нарештi останнi три мiльйони процесорiв завбiльшки з поштову марку вручну впаяли в належнi мiсця, здiйснили завершальне внутрiшне програмування, а керамiчний корпус змонтували i скрiпили. Отак i народився суперкомп’ютер «Транскод».

Хоча секретне начиння «Транскоду» стала продуктом iнтелекту багатьох людей i не було зовсiм зрозумiлим для будь-якого окремо взятого iндивiда, головний принцип його роботи був простим: гуртом i батька легше бити. Усi три мiльйони його процесорiв мали працювати паралельно – з блискавичною швидкiстю летiти, прискорюючись, i водночас аналiзувати кожну нову комбiнацiю. Розрахунок полягав у тому, що навiть шифри з колосальними паролями не встоять перед чiпкою заповзятiстю суперкомп’ютера. Для розшифрування паролiв та зламування кодiв цей шедевр вартiстю в мiльярди доларiв використовував потужний потенцiал паралельного обробляння, а також декотрi з новiтнiх засекречених досягнень у галузi аналiзу нешифрованих тестiв. Мiць «Транскоду» була не лише в запаморочливiй кiлькостi процесорiв, а ще й в останнiх досягненнях квантового обчислення – новiтньоi технологii, яка дозволяла зберiгати iнформацiю в квантово-механiчному станi, а не лише в бiнарному.

Момент iстини настав вiтряного жовтневого ранку, у четвер. То був день першого практичного випробування. Попри невизначенiсть стосовно швидкостi нового комп’ютера, iнженери сходилися в одному: якщо всi процесори будуть iти паралельно, «Транскод» стане потужною машиною. Питання поставало лише одне: наскiльки потужною?

Вiдповiдь з’явилася за дванадцять хвилин. Кiлька чоловiк обслуги ошелешено замовкли, коли ввiмкнувся принтер i видав розшифрований текст. Комп’ютер знайшов потрiбний 64-бiтний пароль менш нiж за десять хвилин – майже в мiльйон разiв швидше порiвняно з двадцятьма роками, якi знадобилися б для розшифрування другому за швидкiстю комп’ютеру АНБ.

Виробничий вiддiл на чолi iз заступником начальника оперативного управлiння, командиром Тревором Дж. Стретмором, святкував перемогу. «Транскод» виявився успiшним проектом. І для того щоб засекретити цей успiх, командир Стретмор негайно влаштував витiк iнформацii про те, що проект зазнав цiлковитого фiаско. І вiдтепер уся дiяльнiсть у шифрувальному вiддiлi здогадно була спрямована на те, щоб якось це двомiльярдне фiаско пом’якшити. Лише елiта АНБ знала правду: новостворений комп’ютер зламував сотнi кодiв щодня.

Коли серед загалу поширилася думка про те, що комп’ютернi коди були цiлковито невразливими – навiть для всемогутнього АНБ – секрети хлинули потоком. Наркобарони, терористи та фiнансовi шахраi, знаючи, що iхнi розмови по стiльникових телефонах пiдслуховуються, стали масово застосовувати нову чарiвну галузь зашифрованих електронних повiдомлень для блискавично швидкого зв’язку, чия мережа охоплювала увесь свiт. Уже нiколи не доведеться iм стояти перед судом присяжних, вислуховуючи записаний на плiвку власний голос як доказ давно забутоi розмови по мобiльному, перехопленоi супутником Агентства нацiональноi безпеки.

Іще нiколи збiр розвiдувальних даних не був таким простим i легким. Шифри, перехопленi АНБ, вводилися в суперкомп’ютер як абсолютно нечитабельнi тексти, а буквально за кiлька хвилин роздруковувалися у виглядi чiтких нешифрованих повiдомлень. Секретiв бiльше не залишилося.

Щоб зробити байку про свою неспроможнiсть бiльш вартою довiри, АНБ стало рiшуче виступати проти всiх новинок у галузi програм комп’ютерного шифрування, наполягаючи на тому, що цi програми паралiзують iхню роботу й заважають правоохоронцям вчасно хапати злочинцiв та притягати iх до вiдповiдальностi. Правозахиснi органiзацii трiумфували, наполягаючи на тому, що АНБ слiд узагалi заборонити читати iхнi i-мейли. А тим часом промисловiсть продовжувала штампувати все новi й новi шифрувальнi програми. АНБ програло вiйну – як i планувало. Всесвiтнiй загал користувачiв електронною поштою купився на трюк i пошився в дурнi. Принаймнi, так здавалося.




Роздiл 5


«Цiкаво, куди ж усi подiлися? – здивувалася Сюзанна, входячи в порожне примiщення шифрувального вiддiлу. – Щось не схоже на критичну ситуацiю, про яку казав шеф».

Бiльшiсть вiддiлiв АНБ працювали в повному складi сiм днiв на тиждень, а в шифрувальному вiддiлi по суботах зазвичай було тихо. За своею вдачею математики-шифрувальники були затятими трудоголiками; тому було неписане правило, що iхнiй вихiдний – субота, за винятком критичних ситуацiй. Зламувачi кодiв були надто цiнним надбанням АНБ, щоб агентство могло дозволити iм «згорiти» на роботi вiд перевтоми.

Сюзанна йшла через примiщення, а краечком ока бачила суперкомп’ютер «Транскод» праворуч. Дивно, але гудiння електрогенераторiв, розташованих на глибинi вiсiм поверхiв, сьогоднi видалося якимось зловiсним. Вона не любила бути в шифрувальному вiддiлi у вихiднi, бо це те саме, що потрапити до клiтки з невiдомим футуристичним звiром, тому намагалася не затримуватися i швидко пройшла до шефового офiсу.

Засклене робоче мiсце Стретмора, яке колеги називали «акварiумом», розташовувалося нагорi, у кiнцi вузеньких сходiв на тильнiй стiнi шифрувального вiддiлу. Ідучи вгору рифленими схiдцями, Сюзанна поглянула на товстi дубовi дверi начальницького кабiнету з емблемою АНБ – хижим орлом, що мiцно стискае у своiх пазурах древнiй майстер-ключ, тобто ключ вiд усiх замкiв. За цими дверима сидiв один iз найздiбнiших i найрозумнiших чоловiкiв, якi траплялися iй у життi.

Командир Стретмор, п’ятдесятишестирiчний заступник директора оперативного управлiння, був для Сюзанни як батько. Це вiн найняв ii на роботу, це вiн зробив АНБ ii справжньою домiвкою. Коли десять рокiв тому вона прийшла працювати в АНБ, Стретмор очолював дослiдницький пiдроздiл шифрувального вiддiлу, де навчали нових шифрувальникiв – шифрувальникiв-чоловiкiв. Стретмор завжди нетерпимо ставився до фактiв зверхнього поводження з новачками, а до единоi жiнки серед персоналу вiддiлу вiн ставився з пiдкресленою коректнiстю. Коли ж його звинувачували у фаворитизмi, то вiн просто казав правду: Сюзанна Флетчер була одним iз найздiбнiших молодих стажерiв, якi йому траплялися, i тому вiн не мае намiру втрачати ii через чиiсь сексуальнi домагання. Один зi старших шифрувальникiв мав дурiсть перевiрити рiшучiсть Стретмора.

Якось уранцi, у перший рiк своеi роботи, Сюзанна заскочила до кiмнати для вiдпочинку шифрувального вiддiлу, щоб переглянути декотрi папери. Виходячи, вона побачила на дошцi оголошень власне зображення: у лiжку в самих трусиках. Як виявилося, хтось iз працiвникiв вiдсканував фото з порнографiчного журналу i примайстрував Сюзаннину голову до чийогось тiла. Вийшло досить-таки переконливо i смiшно. Але, на нещастя для зловмисника, Тревору Стретмору було аж нiяк не смiшно. За двi години з’явилося його вiкопомне розпорядження:


Працiвника Карла Остiна звiльнено за непристойну поведiнку.

І вiдтодi вже нiхто не чiплявся до неi, бо Сюзанна Флетчер була улюбленим дитям Стретмора.

Але командир навчив поважати себе не лише молодих шифрувальникiв, а й начальство: iще на початку своеi кар’ери вiн запропонував кiлька нетрадицiйних i – як виявилося – дуже ефективних способiв проведення розвiдувальних операцiй. Вiн мав лячну здатнiсть iгнорувати моральнi ускладнення, що незмiнно супроводжували тi нелегкi рiшення АНБ, i при цьому дiяв безжально й рiшуче задля загального блага.

Нiхто не мав i найменшого сумнiву в тому, що Стретмор любив свою краiну. Колеги знали його як патрiота, далекоглядного й проникливого фахiвця, порядну людину у свiтi брехнi.

За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрiмко пiднявся з посади голови дослiдницького пiдроздiлу шифрувального вiддiлу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора – директор Леланд Фонтейн, таемничий володар палацу загадок: його нiколи нiхто не бачив, чули його час вiд часу, а боялися – постiйно. Вони зi Стретмором рiдко бачилися вiч-на-вiч, а коли вже бачилися, то це було як зiткнення двох титанiв. Фонтейн був гiгантом iз гiгантiв, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Вiн обстоював перед директором своi iдеi з терплячiстю безпристрасного досвiдченого боксера. Президент Сполучених Штатiв – i той не насмiлювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати полiтичний iмунiтет або – у випадку зi Стретмором – полiтичну байдужiсть i неупередженiсть.



Сюзанна зiйшла на вершечок сходiв. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, дверi вiдчинилися – i шеф махнув iй заходити.

– Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною – боржок.

– Нема за що, – усмiхнулася жiнка, сiдаючи напроти його стола.

Стретмор був кремезним чоловiком iз непоказним лицем, що приховувало жорстку дiловитiсть i вимогливiсть до пiдлеглих. Зазвичай його сiрi очi випромiнювали розум i впевненiсть, але сьогоднi Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.

– Маете поганий вигляд, – зауважила вона.

– Кепськi справи, – зiтхнув Стретмор.

«Воно й видно», – подумала жiнка.

Ще нiколи не бачила вона його в такому жахливому станi. Його рiдке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобi виступив рясний пiт – попри кондицiонер, що гнав прохолодне повiтря. Схоже, начальник спав, не роздягаючись. Вiн сидiв за робочим столом модернового виду з двома клавiатурами у спецiальних заглибленнях i монiтором. Стiл був завалений роздрукiвками i скидався на пiлотську кабiну космiчного корабля прибульцiв, вмонтовану всередину кабiнету iз запнутими шторами.

– Був важкий тиждень? – обережно поцiкавилася Сюзанна.

Стретмор стенув плечима.

– Та нi. Звичайний. ФЕК знову наiжджае на мене з приводу порушення прав громадян на конфiденцiйнiсть особистоi iнформацii.

Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундацiя «Електронний кордон», – це всесвiтня органiзацiя комп’ютерних користувачiв, що заснувала потужну правозахисну коалiцiю для забезпечення свободи слова в Інтернетi й iнформування спiльноти про життя в електронному свiтi та небезпеки, пов’язанi з ним. Органiзацiя постiйно виступала проти того, що вона називала «тоталiтарними методами, спрямованими на гiдний творiв Оруела контроль державними установами за громадянами». Особливо в цьому планi дiставалося АНБ. Отже, ФЕК для Агентства нацiональноi безпеки була невисиханим джерелом неприемностей.

– Отже, все як завжди, нiчого особливого, – виснувала Сюзанна. – Тодi яка ж критична ситуацiя змусила вас витягнути мене з ванни?

Стретмор якийсь час мовчав, iз вiдстороненим виглядом крутив пошукове колiща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потiм спiймав Сюзаннин погляд i прискiпливо зазирнув iй у вiчi.

– Ви пам’ятаете найдовший термiн, що знадобився «Транскоду» для розшифровування?

Запитання застукало Сюзанну зненацька i видалося якимсь безглуздим.

«Невже саме для цього вiн запросив мене сюди?»

– Ну… – завагалася вона. – Кiлька мiсяцiв тому ми перехопили повiдомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль – приблизно десять тисяч бiтiв.

Стретмор невдоволено буркнув.

– Годину, кажете? А як щодо максимального термiну розшифровування, який ми визначали пiд час випробувань?

Сюзанна стенула плечима.

– Ну, з урахуванням дiагностики… це буде довше.

– Наскiльки довше?

Жiнка не розумiла, до чого веде Стретмор.

– Сер, минулого року я випробувала алгоритм iз сегментованим паролем, що налiчував мiльйон бiтiв. Неприпустимi циклiчнi функцii, клiтиннi автомати i структури. Та наш суперкомп’ютер впорався з цим шифром.

– За скiльки?

– За три години.

Стретмор здивовано вигнув брови.

– Так довго?

Сюзанна образилася. Упродовж останнiх трьох рокiв ii робота полягала в точнiй настройцi найсекретнiшого комп’ютера у свiтi; бiльшiсть програм, якi забезпечували йому таку швидкiсть, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мiльйон бiтiв завбiльшки – то взагалi було щось нереальне.

– Авжеж, – мовив Стретмор. – Тож навiть за найекстремальнiших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскодi» лише три години?

– Десь так, – погодилася Сюзанна.

Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже вiн щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарештi вiн подивився на жiнку й мовив:

– Наша супермашина натрапила на дещо таке… – Вiн замовк.

– …На що iй знадобилося понад три години? – висловила здогадку Сюзанна.

Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.

– Якийсь новий тест iз вiддiлу безпеки комп’ютерних систем?

Стретмор похитав головою.

– Це файл, отриманий ззовнi.

Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.

– Зовнiшнiй файл? Ви, напевне, жартуете?

– Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одинадцятiй тридцять. І вiн досi нерозшифрований.

Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипiла очима до обличчя Стретмора.

– І досi нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?

Стретмор нахилився й повернув монiтор так, щоб його бачила Сюзанна. Екран був чорний, i лише маленьке жовте вiкно з текстом блимало в центрi:


Витрачений час: 15:09:33


Оброблюваний код: – – —

Сюзанна спантеличено витрiщалася на екран. Отже, «Транскод» працював уже понад п’ятнадцять годин. Вона знала потужнiсть комп’ютера, офiцiйно пiдтверджену пiд час випробувань: тридцять мiльйонiв паролiв на секунду, тобто сто мiльярдiв на годину. І якщо «Транскод» i досi розшифровував, це означало, що код був, напевне, просто гiгантським – понад десять мiльярдiв символiв. Це якесь божевiлля.

– Але ж такого не може бути! – впевнено заявила вона. – Ви не перевiряли показники помилки? Може, комп’ютер наскочив на якийсь глюк i…

– Прогiн абсолютно чистий.

– Тодi, напевне, пароль мае гiгантськi розмiри!

Стретмор скрушно похитав головою.

– Стандартний комерцiйний алгоритм. Наскiльки я розумiю, це 64-бiтний код.

Сюзанна отетерiло зиркнула крiзь вiкно вниз, на суперкомп’ютер. Вона була впевнена, що «Транскод» мiг впоратися з 64-бiтним кодом менш нiж за десять хвилин.

– Але ж мае бути якесь пояснення.

Стретмор кивнув.

– Воно е. І це пояснення вам не сподобаеться.

На Сюзанниному обличчi вiдбилася тривога.

– У роботi суперкомп’ютера збiй?

– Нi, «Транскод» функцiонуе нормально.

– Може, у машину потрапив вiрус?

Стретмор похитав головою.

– Нi, це не вiрус. Помовчiть i вислухайте мене.

Сюзанна була спантеличена i пригнiчена. Ще нiколи «Транскод» не натрапляв на код, який не розшифровувався менш нiж за годину. Зазвичай Стретмор мав розшифрований текст уже через десять хвилин. Вона кинула погляд на швидкiсний принтер, що стояв на столi. Порожньо.

– Сюзанно, – тихо мовив Стретмор. – Спочатку з цим важко буде змиритися, але просто послухайте мене одну хвилину. – Начальник трохи помовчав, прикусивши губу. – Код, над яким тепер працюе наша машина – унiкальний. Нiчого подiбного ми iще не бачили. – Стретмор знову замовк, наче йому було важко говорити. – Цей код розшифрувати неможливо. Вiн – незламний.

Сюзанна ледь стрималася, щоб не розреготатися. «Незламний код? І що ж це мае означати?» Незламного коду не iснувало в природi, просто не могло бути: звiсно, на деякi з них витрачалося бiльше часу, але будь-який код можна розшифрувати. Згiдно iз законами математики, «Транскод» мав рано чи пiзно знайти правильний пароль.

– Перепрошую?

– Цей код незламний, – спокiйно повторив Стретмор.

«Незламний?» – Сюзанна повiрити не могла, що цi слова мовив чоловiк iз двадцятисемирiчним досвiдом розгадування кодiв.

– Як це – незламний, сер? – спитала вона з тривогою в голосi. – А як же принцип Берговського?

Про принцип Берговського Сюзанна дiзналася ще на початку своеi кар’ери. Вiн був нарiжним каменем теорii брутального тиску. Саме цей принцип надихнув Стретмора на створення «Транскода». І цей принцип чiтко свiдчив: якщо комп’ютер перепробуе достатню кiлькiсть паролiв, то, згiдно iз законами математики, гарантовано знайде серед них единий правильний. Неприступнiсть коду забезпечувалася не тим, що його пароль неможливо було зламати, а тим, що бiльшiсть людей не мали для цього достатньо часу чи необхiдного устаткування.

Стретмор заперечно похитав головою.

– Цей код – не такий, як iншi.

– Не такий? – перепитала Сюзанна, скоса зиркнувши на шефа. «Але ж незламний код – це математичний нонсенс! І вiн не може про це не знати!»

Стретмор витер долонею спiтнiле чоло.

– Цей код е продуктом новiтнього шифрувального алгоритму, який нам iще жодного разу не траплявся.

Зачувши це, Сюзанна засумнiвалася ще бiльше. Шифрувальнi алгоритми – це всього-на-всього математичнi формули, свого роду рецепти для перетворення тексту в кодоване повiдомлення. Математики i програмiсти створювали такi алгоритми щодня. На ринку iх налiчувалося сотнi: PDG, Diffie-Hellman, ZIP, IDEA, El Gamal. І всi цi коди «Транскод» розгадував ЩОДНЯ i без проблем. Для цього суперкомп’ютера всi коди були iдентичними, незалежно вiд алгоритму, який використовувався для iх написання.

– Нiчого не розумiю, – не поступалася жiнка. – Ідеться не про зворотне декодування якоiсь складноi функцii, iдеться про метод брутального тиску. Неважливо, з чим ми маемо справу – з PGP, Lucifer чи DSA. Алгоритм виробляе пароль, який вважае захищеним, а наш комп’ютер робить здогадки доти, доки не знайде його.

Стретмор вiдповiв як досвiдчений наставник iз добре тренованою терплячiстю:

– Згоден, Сюзанно, «Транскод» завжди знайде пароль – хоч яким би великим вiн не був. – Вiн зробив довгу паузу й додав: – За тим винятком, коли…

Сюзанна хотiла щось сказати, але зрозумiла, що Стретмор уже приготувався кинути свою бомбу. І встигла лише подумати: «За яким винятком?»

– За тим винятком, коли комп’ютер не здатен встановити, що код уже розшифрований.

Жiнка мало зi стiльця не впала.

– Що?!

– За тим винятком, коли комп’ютер знаходить правильний код, але працюе далi, бо не знае, що вже знайшов його. – Стретмор похнюпився й зiтхнув. – На мою думку, цей алгоритм мае вiдкритий текст iз циклiчним зсувом.

Сюзанна ошелешено дивилася на шефа. Ідея функцii з циклiчним зсувом уперше була описана 1987 року в маловiдомiй працi угорського математика, такого собi Йозефа Гарне. Через те, що комп’ютери, на яких використовувався метод брутального тиску, розгадували коди методом пошуку у вiдкритому текстi словесних структур, що пiддавалися визначенню, Гарне запропонував шифрувальний алгоритм, котрий, на додачу до власне шифрування, зсував вiдкритий текст на змiнну часову величину. Теоретично така постiйна змiна мала гарантувати, що комп’ютер-дешифратор нiколи не зможе зафiксувати визначуванi структури слова, а значить – нiколи не зможе взнати, що знайшов потрiбний пароль. Запропонований угорцем принцип чимось нагадував iдею колонiзацii Марсу: вона була цiлком збагненною на iнтелектуальному рiвнi, але наразi абсолютно нереальною на рiвнi практичному.

– То де ви його надибали? – вимогливо спитала Сюзанна.

Стретмор трохи помовчав, не поспiшаючи з вiдповiддю.

– Його написав один приватний програмiст.

– Що?! – Сюзанна аж пiдскочила у своему крiслi. – Але ж у нашому вiддiлi працюють найкращi програмiсти у свiтi! І всi вони, працюючи разом, навiть близько не спромоглися написати функцiю з циклiчним зсувом вiдкритого тексту. Ви намагаетеся переконати мене, що якийсь волоцюга примудрився створити ii на своему персональному комп’ютерi?

Стретмор стишив голос, намагаючись заспокоiти колегу:

– Я б не називав цього типа волоцюгою.

Та Сюзанна його не чула. І наполегливо шукала якихось iнших пояснень: глюк, вiрус – та будь-що завгодно, але тiльки не код, який неможливо зламати.

Стретмор кинув на неi суворий погляд.

– Цей алгоритм написав один iз найвидатнiших iнтелектуалiв-шифрувальникiв усiх часiв.

Та цi слова лише посилили Сюзаннин скептицизм: найвидатнiшi iнтелектуали-шифрувальники усiх часiв працювали тут, у ii вiддiлi, i вона просто не могла б не прочути про такий алгоритм.

– І хто ж це? – вимогливо спитала вона.

– Думаю, ви самi зможете здогадатися, – вiдповiв Стретмор. – Один iз тих, хто не в захватi вiд нашого агентства.

– Нiчого не скажеш, точна пiдказка! – вiдрiзала Сюзанна.

– Вiн працював над проектом «Транскод». Але порушив правила. Його вчинок мало не призвiв до хаосу в розвiдувальнiй галузi. Тому менi довелося депортувати його.

Вираз здивування й нерозумiння протримався на Сюзанниному обличчi лише мить. А потiм вона сполотнiла.

– Господи милосердний…

Стретмор кивнув.

– Вiн цiлий рiк вихвалявся, що працюе над створенням алгоритму, невразливого для комп’ютерiв, на яких застосовують метод брутального тиску.

– А-а-але ж, – затнулася Сюзанна. – Я гадала, що вiн блефуе. Невже вiн i справдi його створив?

– Так. Створив iдеальний незламний генератор кодiв.

Жiнка замовкла, а за хвилину спробувала висловити здогад:

– Але ж… але ж це означае…

Стретмор поглянув iй прямо у вiчi.

– Так. Енсей Танкадо перетворив наш «Транскод» на купу застарiлого мотлоху.




Роздiл 6


Хоча Енсей Танкадо народився вже пiсля Другоi свiтовоi вiйни, вiн ретельно вивчав усе з нею пов’язане, особливо ii кульмiнацiйний момент – атомний вибух, у вогнi якого загинули сто тисяч його спiввiтчизникiв.

Хiросiма, 8:15 ранку, 6 серпня 1945 року: пiдступний акт народовбивства. Бездумна й марна демонстрацiя сили краiною, яка вже виграла вiйну. Усе це Танкадо усвiдомив i почасти упокорився. Але вiн не змiг прийняти i зрозумiти одного: атомна бомба позбавила його можливостi побачити рiдну матiр. Вона померла, коли народжувала його. Їi смерть стала результатом ускладнень, спричинених радiоактивним опромiненням, якого вона зазнала за багато рокiв до пологiв.

1945 року, ще до народження Енсея, його матiр, як i багато ii подруг, подалася до Хiросiми, щоб працювати добровольцем в опiковому центрi. Там вона i стала однiею з «хiбакуся» – опромiнених людей. Дев’ятнадцять рокiв по тому, у вiцi тридцяти шести рокiв вона лежала в пологовiй палатi з внутрiшньою кровотечею й знала, що невдовзi помре. Тiльки не знала вона, що смерть позбавить ii мук, бо ii дитя мало народитися калiкою.

Батько Енсея так i не побачив свого сина. Очманiлий вiд втрати дружини й засоромлений народженням калiчки, якому, за словами медсестер, навряд чи судилося пережити хоча б одну нiч, вiн утiк зi шпиталю й бiльше не повернувся. І Енсей Танкадо потрапив до прийомних батькiв.

Щоночi Танкадо вдивлявся у своi покрученi пальцi, що тримали ляльку-талiсман Дарума, i мрiяв про помсту. Вiн клявся, що помститься краiнi, яка вкрала в нього матiр i так присоромила його батька, що той покинув його. Вiн не знав, що невдовзi його вестиме сама доля.

Коли Енсею йшов дванадцятий рiк, його прийомним батькам зателефонували з компанii-виробника комп’ютерiв i спитали згоди, щоб iхнiй прийомний син став членом групи, яка вiзьме участь у випробуваннi новоi клавiатури, спецiально розробленоi для дiтей iз вадами розвитку. І його родина погодилася.

Хоча Енсей Танкадо нiколи в життi не бачив комп’ютера, вiн, здавалося, iнтуiтивно знав, як ним користуватися. І комп’ютер вiдкрив йому свiти, про iснування яких вiн навiть не здогадувався. Невдовзi комп’ютер став сенсом усього його життя. Енсей дорослiшав, почав сам давати уроки, заробляв грошi i зрештою здобув стипендiю для навчання в унiверситетi Дошиша. Невдовзi Енсея Танкадо вже знали в Токiо як «фугуся кiсай» – генiального калiку.

Згодом Танкадо прочитав про Перл-Харбор i военнi злочини, скоенi японцями. Його ненависть до Америки поволi вщухла. Вiн став ревним буддистом i забув про свою дитячу клятву помсти, бо прощення було единим шляхом до просвiтлення.

Коли Енсею Танкадо виповнилося двадцять, вiн уже став таким собi неприлюдним кумиром програмiстiв. Компанiя IBM запропонувала йому робочу вiзу й посаду в Техасi. Танкадо вхопився за цей шанс. А три роки по тому вiн пiшов з IBM, перебрався до Нью-Йорка i взявся сам створювати власнi програми. Вiн був на передньому краi новоi тенденцii – шифрування вiдкритим ключем. Писав алгоритми й заробляв на цьому шаленi грошi.

Як i бiльшiсть провiдних авторiв шифрувальних алгоритмiв, Танкадо став об’ектом залицянь iз боку АНБ. То була iронiя долi: у нього з’явилася можливiсть працювати в серцi уряду краiни, якiй вiн колись заприсягнувся помститися. І вiн вирiшив пiти на спiвбесiду. Пiсля зустрiчi з командиром Стретмором у нього зникли останнi сумнiви. Вони вiдверто поговорили про минуле Танкадо, про ненависть, яку вiн потенцiйно мiг вiдчувати до Сполучених Штатiв, а також про його плани на майбутне. Танкадо пройшов тест на детекторi брехнi, а потiм упродовж п’яти тижнiв – найприскiпливiшi психологiчнi тести. Й успiшно впорався з усiма. Його ненависть змiнилася вiдданiстю Буддi. І через чотири мiсяцi Енсей Танкадо став до роботи в шифрувальному вiддiлi Агентства нацiональноi безпеки.

Попри велику зарплату, Енсей Танкадо iздив на роботу на старому мопедi, брав iз собою пакунок iз iжею i iв просто за робочим столом в обiд, замiсть ходити з колегами до буфету, щоб поласувати баликом та супом вiшiсуаз. Колеги боготворили його. Вiн був надзвичайно талановитий – талановитiшого програмiста вони не зустрiчали. Енсей Танкадо був добрий та чесний, спокiйний та бездоганно моральний. Моральна цiлiснiсть мала для нього першочергове значення. І саме тому його звiльнення з АНБ та подальша депортацiя з краiни стали для всiх справжнiм шоком.



Танкадо, як i решта персоналу шифрувального вiддiлу, працював над проектом «Транскод» з упевненiстю в тому, що в разi успiшного завершення робiт АНБ використовуватиме суперкомп’ютер для дешифрування електронних повiдомлень лише у випадках, заздалегiдь санкцiонованих мiнiстерством юстицii. Використання агентством новоi машини мало регулюватися в такий самий спосiб, як й у випадку з ФБР, якому для встановлення пiдслухувальноi апаратури був потрiбен ордер федерального суду. «Транскод» мав передбачати таке програмування розшифровки, яке потребувало паролiв, умовно депонованих у третьоi особи центральним банком або мiнiстерством юстицii. Це мало завадити АНБ стежити без будь-якоi санкцii за особистим спiлкуванням законослухняних громадян в усьому свiтi.

Однак коли настав час реалiзувати програмування, персоналу шифрувального вiддiлу повiдомили, що плани змiнилися. Через дефiцит часу, здебiльшого пов’язаний з антитерористичними операцiями АНБ, «Транскод» мав набути статусу автономного дешифрувального устаткування, чие щоденне функцiонування регулювалося б самим Агентством нацiональноi безпеки.

Енсей Танкадо страшенно обурився. Це означало, що АНБ фактично матиме змогу перевiряти будь-чию електронну пошту, а ii отримувач чи адресант про це навiть не пiдозрюватиме. То те саме, що встановити «жучка» у кожному телефонi у всiх краiнах свiту. Стретмор спробував переконати Танкадо, щоб вiн ставився до «Транскоду» як до звичайного знаряддя правоохоронцiв, але марно: комп’ютерний генiй уперто твердив, що цей проект грубо порушуе права людини. Вiн вiдразу ж вiдмовився вiд подальшоi спiвпрацi й за кiлька годин порушив кодекс секретностi АНБ – спробував встановити контакт iз фундацiею «Електронний кордон». Танкадо хотiв приголомшити свiт розповiддю про секретну машину, спроможну зробити кожного комп’ютерного користувача у свiтi жертвою пiдступних планiв урядового агентства. АНБ не мало iншого вибору, як зупинити Танкадо.

Його арешт та депортацiя, широко висвiтленi новинарями Інтернету, вiдчутно зiпсували репутацiю генiального програмiста. Проти бажання Стретмора кризовi менеджери АНБ iз мiнiмiзацii потенцiйноi шкоди, занепокоенi тим, що Танкадо спробуе переконати широкий загал в iснуваннi «Транскоду», поширили чутки, котрi знищили довiру до нього. Енсей Танкадо став персоною нон-грата у свiтовiй комп’ютернiй спiльнотi: нiхто не довiряв калiцi, якого звинуватили у шпигунствi. Обтяжувальною обставиною було те, що вiн намагався купити свою свободу абсурдними твердженнями про те, що уряд Сполучених Штатiв начебто мав у розпорядженнi машину для дешифрування кодiв.

Найдивнiшим було те, що Танкадо, здавалося, усе добре розумiв: проект «Транскод» – це iнструмент суперництва у сферi розвiдувальноi iнформацii. Вiн начебто не таiв нi на кого зла, просто був настроений вкрай рiшуче. Коли охоронцi виводили його з примiщення, Танкадо з лячним спокоем сказав Стретмору свое останне слово:

– Ми всi маемо право на таемницi. І колись я потурбуюся про те, щоб це право гарантувати.




Роздiл 7


Голова йшла обертом. «Енсей Танкадо написав програму, яка створюе незламнi коди!» Ця думка ледве вмiщалася в Сюзаннинiй свiдомостi.

– Це справжня «Цифрова фортеця», – зауважив Стретмор. – Саме так ми й називаемо цю програму. Вона е абсолютною зброею контррозвiдки. Якщо ця програма потрапить на ринок, кожен третьокласник iз модемом створюватиме коди, якi АНБ не в змозi розшифрувати. Наша розвiдувальна дiяльнiсть втратить сенс.

Але Сюзаннинi думки крутилися далеко вiд потенцiйних полiтичних наслiдкiв появи «Цифровоi фортецi». Вона й досi намагалася усвiдомити факт ii iснування. Усе свое життя Сюзанна займалася розшифруванням, твердо заперечуючи саму можливiсть створення абсолютного коду. «Кожен код можна зламати – це ж непохитний принцип Берговського!» Вона вiдчула себе атеiсткою, яка несподiвано зустрiлася вiч-на-вiч iз Богом.

– Якщо цей код оприлюднять, – прошепотiла вона, – криптографiя як наука помре.

Стретмор кивнув.

– Це найменша з наших проблем.

– А чи можна вiдкупитися вiд Танкадо? Знаю, вiн нас ненавидить, але чому б не запропонувати йому кiлька мiльйонiв доларiв? Переконати його не поширювати свiй винахiд?

Стретмор розсмiявся.

– Кiлька мiльйонiв? А вам вiдомо, скiльки коштуе ця штука? Та за цю програму торгуватимуться уряди всiх краiн, виставляючи захмарнi суми! Як я скажу нашому президентовi, що ми й досi перехоплюемо повiдомлення саддамiвського режиму в Іраку, але не спроможнi iх розшифровувати? Проблема стосуеться не лише АНБ, вона стосуеться всiеi розвiдувальноi мережi. Наш суперкомп’ютер постачае iнформацiю всiм: i ФБР, i ЦРУ, й агентству боротьби з наркотиками – i всi цi органiзацii перетворяться без нашоi пiдтримки на слiпих кошенят. Неможливо буде вiдстежити, куди наркокартелi вiдправляють партii наркотикiв, великi корпорацii матимуть змогу переказувати величезнi суми грошей в обхiд податкових служб, а терористи – вiльно базiкати про своi плани; одним словом, у свiтi запануе хаос.

– Для фундацii «Електронний кордон» настав зоряний час, – зауважила блiда, як крейда, Сюзанна.

– ФЕК мае дуже приблизне уявлення про те, чим ми тут займаемося, – вiдказав Стретмор iз презирством у голосi. – Якби вони знали, скiльки терористичних атак нам вдаеться перепинити завдяки можливостi розшифровувати коди, вони б змiнили свое ставлення до нас.

Сюзанна погодилася з цими словами, але вона також була реалiсткою: ФЕК нiколи не дiзнаеться про важливе значення «Транскоду». Суперкомп’ютер допомiг зiрвати десятки потенцiйних нападiв, але ця iнформацiя була надсекретною й нiколи не мала вийти назовнi. Рацiональне обгрунтування такоi секретностi було простим: уряд не може допустити сплеску масовоi iстерii в разi оприлюднення правди; нiхто не знае, як вiдреагуе широкий загал на новину про те, що минулого року групи фанатикiв-фундаменталiстiв двiчi робили спроби органiзувати ядерний вибух на територii Сполучених Штатiв.

Однак напад iз застосуванням ядерноi зброi був не единою загрозою. Минулого мiсяця «Транскод» перепинив одну з найхитромудрiших терористичних атак, вiдомих АНБ. Одна антиурядова органiзацiя придумала винахiдливий план пiд кодовою назвою «Шервудський лiс». Мiшенню операцii мала стати Нью-йоркська фондова бiржа з метою «перерозподiлу багатства». Упродовж шести днiв члени цiеi групи заклали двадцять сiм невибухових магнiтних пристроiв у будiвлях довкола бiржi. Якщо цi пристроi активувати, то вони генерують потужний магнiтний потiк у виглядi вибуховоi хвилi. Одночасна детонацiя цих ретельно розставлених контейнерiв мала створити магнiтне поле настiльки потужне, що воно стерло б iнформацiю з усiх ii магнiтних носiiв у примiщеннi фондовоi бiржi: комп’ютерних жорстких дискiв, масивних систем пристроiв для запам’ятовування, резервних магнiтофонних платiвок i навiть iз гнучких дискiв. Усi записи про те, що кому належало i хто чим володiв, були б утраченi назавжди.

Для одночасноi детонацii цих пристроiв була потрiбна дуже точна синхронiзацiя, тому вони були з’еднанi Інтернетом за допомогою телефонноi мережi. Коли за два днi до операцii пiшов зворотний вiдлiк часу, внутрiшнi годинники цих пристроiв почали обмiнюватися безперервним потоком зашифрованих синхронiзацiйних даних. АНБ зафiксувало аномалiю в мережi й перехопило цi iмпульснi данi, але проiгнорувало iх, визнавши безневинною абракадаброю. Та коли «Транскод» розшифрував цi потоки, аналiтики вiдразу ж побачили в них зворотний вiдлiк часу, синхронiзований для мережi пристроiв. Магнiтнi пристроi знайшли i знешкодили за три години до того, як вони мали спрацювати.

Сюзанна усвiдомлювала, що без суперкомп’ютера АНБ безсиле перед високотехнологiчним електронним тероризмом. Жiнка поглянула на операцiйний монiтор – той досi показував, що розкодовування тривае п’ятнадцять годин. Навiть якщо файл Танкадо розшифрують за мить, АНБ таки настане гаплик. Дешифрувальна потужнiсть ii вiддiлу всохне до максимум двох кодiв на день. Навiть за нинiшньоi продуктивностi у сто п’ятдесят кодiв на день уже утворився чималенький завал iз файлiв, що очiкували на розшифрування.



– Минулого мiсяця Танкадо зателефонував менi, – повiдомив Стретмор, перервавши Сюзаннинi думки.

Жiнка здивовано подивилася на шефа.

– Танкадо зателефонував вам?

Стретмор кивнув.

– Щоб попередити.

– Попередити? Та вiн же вас ненавидить!

– Вiн зателефонував сказати, що саме тепер удосконалюе алгоритм, який створюе незламнi коди. Але я йому не повiрив.

– А з якого дива вiн це сказав вам? – спитала Сюзанна. – Може, вiн хотiв, щоб ви його придбали?

– Нi. То був шантаж.

Раптом для Сюзанни все стало зрозумiлим.

– Авжеж, – з усвiдомленням проговорила вона. – Вiн хотiв, щоб ви реабiлiтували його iм’я.

– Нi, – нахмурився Стретмор. – Танкадо був потрiбен «Транскод».

– Наш суперкомп’ютер?

– Саме так. Вiн вимагав, щоб я публiчно визнав, що наше агентство мае у своему розпорядженнi «Транскод». І заявив, що коли ми зiзнаемося в несанкцiонованому читаннi електронних послань, вiн знищить «Цифрову фортецю».

Сюзанна iз сумнiвом поглянула на Стретмора, i той стенув плечима.

– Хай там як, але вже пiзно. Танкадо розмiстив демонстрацiйну копiю «Цифровоi фортецi» на своему сайтi. І тепер користувачi з усього свiту можуть вiльно ii завантажити.

Жiнка сполотнiла.

– Що?!

– Це рекламний трюк. Наразi нема про що турбуватися. Та демонстрацiйна копiя зашифрована. Дiйсно, кожен користувач може ii завантажити на свiй комп’ютер, але нiхто не зможе ii вiдiмкнути. Дуже винахiдливо, нiчого не скажеш. Початкова програма «Цифровоi фортецi» зашифрована, вона – пiд надiйним замком.

На Сюзанниному обличчi вiдбився подив iз захватом.

– Он як! Кожен мае можливiсть отримати копiю, але жоден не мае можливостi ii вiдiмкнути.

– Так воно i е. Танкадо тримае в них перед носом морквину для приманки.

– А ви самi бачили цей алгоритм?

Шеф здивовано заперечив:

– Нi, я ж сказав, що вiн зашифрований.

Не менше здивування з’явилося на Сюзанниному обличчi.

– Але ж ми маемо «Транскод». Чому б не взяти i не розшифрувати його? – Та коли Сюзанна поглянула у вiчi Стретмору, вона вiдразу ж збагнула, що правила змiнилися. – О Господи! – мимоволi видихнула вона вiд здогадки. – «Цифрова фортеця» зашифрована за допомогою самоi себе?

– Прямо в точку, – кивнув Стретмор.

Здивування й зачарування одночасно сповнили Сюзанну: формулу «Цифровоi фортецi» зашифрували за допомогою самоi ж «Цифровоi фортецi». Танкадо розмiстив на своему сайтi безцiнний математичний рецепт, але сам текст цього рецепту вiн заплутав. І для того, щоб заплутати його, використав цей самий рецепт.

– Та це ж справжнiсiнький сейф Бiглмана! – зачаровано прошепотiла вона.

Стретмор кивнув. Сейф Бiглмана являв собою гiпотетичну криптографiчну ситуацiю, коли виробник сейфа створюе проект незламного сейфа. Вiн бажае зберегти цей проект у таемницi й тому створюе сейф i замикае в ньому проект. Те ж саме Танкадо зробив i з «Цифровою фортецею». Вiн захистив свiй проект, зашифрувавши його формулою, вказаною в цьому ж проектi.

– А як щодо файла в «Транскодi»? – спитала Сюзанна.

– Я завантажив його iз сайту Танкадо, як i решта користувачiв. І тепер АНБ може пишатися тим, що стало власником алгоритму «Цифрова фортеця». От тiльки вiдiмкнути його ми не в змозi.

Сюзанна була в захватi вiд винахiдливостi Енсея Танкадо. Не оприлюднюючи свого алгоритму, вiн довiв Агентству нацiональноi безпеки, що розшифрувати його неможливо.

Стретмор подав iй вирiзку з газети. То було перекладене рекламне оголошення з газети «Нiккей сiмбун», японського аналога «Вол-стрит джорнел». У ньому йшлося, що японський програмiст Енсей Танкадо завершив написання математичноi формули, котра, як вiн твердив, зможе створювати незламнi коди. Ця формула називалася «Цифрова фортеця» й була розмiщена в Інтернетi для ознайомлення. Програмiст мав намiр виставити ii на аукцiон i продати тому, хто запропонуе найбiльшу суму. Далi в оголошеннi йшлося, що хоча в Японii й виник величезний iнтерес до цього винаходу, декотрi американськi компанii-виробники програм, якi прочули про «Цифрову фортецю», вважали твердження Танкадо смiховинним, чимось на кшталт заяви алхiмiка про те, що вiн зможе обернути свинець на золото. Ця формула, запевняли вони, нiщо iнше, як звичайнiсiньке шахрайство, i тому ii не слiд сприймати всерйоз.

Сюзанна аж сiпнулася.

– На аукцiон?

Стретмор кивнув.

– Наразi кожна японська компанiя-виробник програмного забезпечення вже завантажила зашифровану копiю «Цифровоi фортецi» й намагаеться ii зламати. І з кожною невдалою спробою цiна програми зростае щосекунди.

– Але ж це абсурд, – роздратовано кинула Сюзанна. – Усi новi зашифрованi файли неможливо зламати без «Транскоду». «Цифрова фортеця» може виявитися вiдкритим базовим алгоритмом, i жодна компанiя не зможе його зламати.

– А це таки чудовий рекламний трюк, – зазначив Стретмор. – Лишень подумайте: усi рiзновиди куленепробивного скла захищають вiд куль, та коли компанiя запрошуе вас прострелити саме iхне скло, усi вiдразу ж кидаються це робити.

– І японцi дiйсно вiрять, що «Цифрова фортеця» й справдi е iнакшою? Краще за все, що е на ринку?

– Може, Танкадо й не довiряють повнiстю, але всi знають, що вiн – комп’ютерний генiй. Для хакерiв вiн – справжнiсiнький iдол. Якщо Танкадо каже, що цей алгоритм неможливо зламати, його i справдi неможливо зламати.

– Але ж для широкого загалу всi коди е незламними!

– Так, – задумливо мовив Стретмор. – Поки що.

– Що ви хочете цим сказати?

Стретмор зiтхнув.

– Ще двадцять рокiв тому нiхто й подумати не мiг, що ми зможемо зламувати дванадцятибiтнi шифри. Але технiка не стояла на мiсцi. Вона розвивалася. І завжди розвиватиметься. Виробники програмного забезпечення припускають, що в якийсь момент у майбутньому з’являться комп’ютери на кшталт «Транскоду». Технологii прогресують експонентно, i сьогоднiшнi вiдкритi алгоритми згодом втратять свою захищенiсть. І для того щоб триматися попереду комп’ютерiв завтрашнього дня, знадобляться кращi, досконалiшi алгоритми.

– І «Цифрова фортеця» е саме таким алгоритмом, еге ж?

– Так. Алгоритм, невразливий для методу брутального тиску, нiколи не застарiе, хоч яку потужнiсть не мали б комп’ютери-дешифратори. Тому вiн буквально за день може стати свiтовим стандартом.

Сюзанна повiльно втягнула в себе повiтря.

– Боже поможи, – прошепотiла вона. – А може, i нам взяти участь у цьому аукцiонi?

Стретмор похитав головою.

– Танкадо вже давав нам шанс. Чiтко й недвозначно. Та це надто ризиковано: якщо нас спiймають за цiею спробою, це фактично означатиме, що ми й справдi боiмося цього алгоритму. І то буде не лише публiчним визнанням, що ми й справдi маемо «Транскод», а й визнанням того, що «Цифрова фортеця» е невразливою для дешифраторiв.

– Скiльки часу ми маемо?

Стретмор насупився.

– Танкадо запланував оголосити переможця аукцiону завтра опiвднi.

У Сюзанни по спинi побiгли мурашки.

– І що тодi?

– Згiдно з угодою, вiн передасть переможцю пароль.

– Пароль?

– Це частина трюку. Кожен користувач уже мае алгоритм, тому Танкадо продае на аукцiонi ключ, який його вiдiмкне.

Сюзанна аж застогнала з досади.

– Ну аякже. Чудово придумано. Просто й бездоганно. Танкадо зашифрував «Цифрову фортецю», а пароль для ii вiдiмкнення мав лише вiн. Важко уявити, що десь неподалiк, написаний на шматочку паперу, у кишенi Танкадо лежав пароль iз шiстдесяти чотирьох символiв, який мiг запросто покласти край розвiдувальним операцiям секретних служб Сполучених Штатiв. Назавжди.

Коли Сюзанна уявила собi такий сценарiй подiй, iй стало зле. Танкадо передасть пароль переможцю торгiв, та компанiя вiдкрие файл iз «Цифровою фортецею», а потiм, можливо, вмонтуе цей алгоритм у захищену вiд стороннього втручання мiкросхему, i впродовж п’яти рокiв кожен комп’ютер з’являтиметься з попередньо вмонтованою в нього мiкросхемою, оснащеною «Цифровою фортецею». Жоден комерцiйний виробник навiть i не мрiяв про створення шифрувальноi мiкросхеми, бо звичайнi шифрувальнi алгоритми незмiнно застарiвають. Але «Цифрова фортеця» не застарiе нiколи: за наявностi функцii циклiчного зсуву вiдкритого тексту жоден брутальний тиск не виявить правильного пароля. З’явиться новий цифровий стандарт шифрування. Вiднинi й назавжди. Кожен код буде незламним. Банкiри, бiржовi дiлки, терористи та шпигуни торжествуватимуть. Один свiт – один алгоритм. Запануе анархiя.

– Якi ми маемо варiанти дiй? – обережно поцiкавилася Сюзанна. Вона чудово знала, що вiдчайдушнi ситуацii вимагали вiдчайдушних рiшень – навiть в Агентствi нацiональноi безпеки.

– Ми не можемо його лiквiдувати – якщо ви це маете на увазi.

Саме це Сюзанна й мала на увазi. За роки, проведенi в АНБ, вона багато чула про непрямi зв’язки агентства з найдосвiдченiшими вбивцями у свiтi. То були найманцi, до чиiх послуг вдавалися розвiдувальнi служби, щоб виконати брудну роботу.

Стретмор похитав головою.

– Танкадо надто розумний, щоб залишити нам такий варiант дiй.

Сюзанна мимоволi вiдчула полегшення.

– Вiн пiд захистом?

– Не зовсiм.

– Значить переховуеться?

Стретмор стенув плечима.

– Танкадо поiхав iз Японii. І мае намiр телефонiчно перевiряти ставки учасникiв аукцiону. Але ми знаемо, де вiн.

– І ви не збираетеся вживати заходiв?

– Нi, не збираемося. Бо вiн перестрахувався. Танкадо передав копiю пароля анонiмнiй третiй особi на випадок, коли з ним щось трапиться.

«Ще б пак, – iз захватом подумала Сюзанна. – Ангел-хоронитель».

– Наскiльки я розумiю, коли з Танкадо щось трапиться, ця третя особа продасть пароль?

– Гiрше. Хто-небудь нападае на Танкадо – i його партнер вiдразу ж оприлюднюе пароль.

Сюзанна спантеличено поглянула на Стретмора.

– Його партнер оприлюднить пароль?

Начальник кивнув.

– Розмiстить його в Інтернетi, опублiкуе в газетах i розклеiть на бiлбордах. Іншими словами, подаруе його всьому свiту.

Жiнка не вiрила в те, що чула.

– Тобто – безкоштовне завантаження?

– Саме так. Танкадо помiркував i вирiшив, що коли помре, то грошi йому не знадобляться – чому б тодi не зробити всьому свiту прощальний подарунок?

Запала довга тиша. Сюзанна глибоко й часто дихала, наче намагалася всотати моторошну правду: «Енсей Танкадо створив незламний алгоритм. І взяв нас у заручники».

Вона пiдхопилася зi стiльця й рiшуче мовила:

– Ми мусимо зв’язатися з Танкадо! Я впевнена, що ми знайдемо спосiб переконати його не оприлюднювати пароль! Запропонуемо йому суму, втричi бiльшу за найбiльшу пропозицiю на аукцiонi! Реабiлiтуемо його чесне iм’я! Зробимо все, що треба!

– Надто пiзно, – вiдповiв Стретмор. І глибоко зiтхнув: – Сьогоднi вранцi Енсея Танкадо знайшли мертвим у Севiльi.




Роздiл 8


Двомоторний «Лiрджет-60» торкнувся розпеченоi сонцем злiтно-посадковоi смуги. Напiвпустельний ландшафт iспанськоi Нижньоi Естремадури замиготiв розмитою плямою за вiкном лiтака, а потiм уповiльнився й поповз, як слимак.

– Мiстере Бекер! – протрiскотiв гучномовець. – Ми прибули.

Бекер устав i потягнувся. Вiдсунувши клямку горiшньоi камери для поклажi, вiн пригадав, що багажу в нього не було. Перед вiдльотом вiн не мав часу збирати речi. Але то не мало значення: йому обiцяли, що подорож буде недовгою – туди й назад.

Двигуни поступово знижували оберти, i лiтак, повiльно закотившись до порожнього ангара напроти головного термiнала, сховався вiд сонця. За мить з’явився пiлот i розчинив дверцята. Бекер залпом випив залишки журавлинового соку, поставив склянку в бар i схопив свiй пiджак.

Пiлот видобув зi свого льотного костюму товстий коричневий конверт.

– Менi наказали передати вам оце. – І вiддав Бекеру конверт, на якому синiм було написано:


РЕШТИ НЕ ТРЕБА

Девiд помацав товстий стос червонуватих купюр.

– Що це, в бiса…

– Мабуть, мiсцева валюта, – пояснив пiлот байдужим голосом.

– Знаю, що валюта, – вiдказав Бекер i затнувся. – Але ж… Тут забагато… Менi треба лише на таксi. – Вiн швидко подумки конвертував отриману суму. – А тут грошей на тисячi доларiв!

– Я просто виконую наказ, сер. – І пiлот повернувся назад до кабiни. Дверцята ковзнули й зачинилися.

Бекер спантеличено витрiщився спочатку на лiтак, а потiм на грошi у своiй руцi. Трохи постоявши в порожньому ангарi, вiн засунув конверт до нагрудноi кишенi сорочки, перекинув пiджак через плече й попрямував через злiтну смугу. «Дивний початок», – подумки вiдзначив вiн. І вiдразу ж викинув цю думку з голови. Якщо поталанить, то вiн швидко впораеться i ще й врятуе для себе частину подорожi iз Сюзанною до «Кам’яноi садиби».

«Туди й назад, – сказав вiн собi. – Туди й назад».

Та не так сталося, як гадалося.




Роздiл 9


Інженер системноi безпеки Фiл Картукян хотiв заскочити до шифрувального вiддiлу на хвильку, щоб забрати декотрi папери, якi вiн забув там учора. Та не так сталося, як йому гадалося.

Перетнувши примiщення вiддiлу й увiйшовши до лабораторii системноi безпеки, вiн вiдразу ж вiдчув: щось не так. За комп’ютерним термiналом, який безперервно показував на монiтор внутрiшнi процеси в «Транскодi», нiкого не було, а монiтор був вимкнений.

– Агов! – гукнув Картукян.

Тиша. У лабораторii було чисто, як в аптецi, – наче там нiкого не було вже багато годин.

Картукяну було лише двадцять три, вiн щойно влаштувався на роботу до пiдроздiлу системноi безпеки, але молодий фахiвець добре засвоiв те, чому його навчали, i чудово знав заведений порядок: у шифрувальному вiддiлi завжди чергував iнженер iз системноi безпеки, особливо по суботах, коли в шифрувальникiв був вихiдний. Тому вiн вiдразу ж увiмкнув монiтор i обернувся до розкладу чергування, що висiв на стiнi.

– Хто сьогоднi чергуе? – вигукнув вiн, проглядаючи список прiзвищ. Згiдно з розкладом, минулого вечора на подовжену змiну мав заступити новачок на прiзвище Зайденберг. Картукян оглянув порожню лабораторiю й нахмурився. – Куди ж, у бiса, подiвся цей салага?

Спостерiгаючи, як миготить, вмикаючись, монiтор, Картукян подумав: «А чи знае Стретмор, що в лабораторii нiкого немае?» Ідучи сюди, вiн помiтив, що робоча кабiнка начальника запнута шторами, i це означало, що шеф на мiсцi, – таке часто траплялося по суботах. Стретмор виклопотав для шифрувальникiв вiдпочинок хоча б раз на тиждень, але сам, здавалося, працював триста шiстдесят п’ять днiв на рiк.

Одне Картукян знав напевне: якщо Стретмор дiзнаеться, що в лабораторii системноi безпеки нiкого немае, салага Зайденберг лишиться без роботи. Картукян кинув погляд на телефон i подумав – а чи не зателефонувати молодому технарю i врятувати його: серед iнженерiв-системникiв iснувало неписане правило пiдстраховувати один одного. У шифрувальному вiддiлi iнженери систем безпеки вважалися людьми другого сорту, i iм постiйно доводилося захищати своi права в сутичках iз «панами». Нi для кого не секрет, що шифрувальники були «сюзеренами» в цьому багатому маетку вартiстю в мiльярди доларiв. А «васалiв»-системникiв терпiли лише тому, що тi забезпечували безперебiйну роботу iхнiх дорогих цяцьок.

Картукян вiдкинув сумнiви i вхопив слухавку. Але так i не донiс ii до вуха. Зиркнувши на монiтор, вiн зупинився, як укопаний. Його погляд прикипiв до екрана. Неквапом, як в уповiльненому кiно, вiн поклав слухавку i, роззявивши рота, витрiщився на досi не бачену химерну картину.

За вiсiм мiсяцiв своеi роботи в пiдроздiлi системноi безпеки Фiлу Картукяну не доводилося бачити нiчого, окрiм двох нулiв, у тому полi «Транскоду», де позначалися години. І сьогоднi вiн побачив дещо вперше.


Витрачений час: 15:17:21

«П’ятнадцять годин i сiмнадцять хвилин?! – аж захлинувся вiн. – Цього не може бути!»

Картукян перезавантажив екран, молячи Бога, щоб цього разу вiн запрацював як слiд. Та коли монiтор ожив, вiн мав такий самий вигляд.

По спинi молодого iнженера пробiг холодок. Системники шифрувального вiддiлу мали лише одне завдання: пильнувати «Транскод» вiд вiрусiв.

Картукян знав, що п’ятнадцять годин безперервноi роботи над файлом могло означати лише одне: комп’ютер iнфiкований. До «Транскоду» потрапив заражений файл, i тепер вiн руйнуе програми. Професiйна пiдготовка молодого iнженера спрацювала миттево: вiн вiдразу ж забув, що в лабораторii нiкого не було i що монiтор був вимкнений. Тепер це не мало значення. Вiн зосередився на поточнiй проблемi – «Транскод». Вiдразу ж вивiвши на екран список усiх файлiв, що були введенi в суперкомп’ютер впродовж останнiх двох дiб, вiн почав перевiряти його.

«Як же iнфiкований файл примудрився проскочити? – подумав вiн. – Невже захиснi фiльтри пропустили його?»

Як запобiжний захiд кожен файл, що вводився до «Транскоду», мав пройти крiзь те, що називалося «Лабети», – низку потужних схемотехнiчних шлюзiв, пакетних фiльтрiв i програм-дезiнфiкаторiв, що перевiряли вхiднi файли на наявнiсть у них вiрусiв та потенцiйно небезпечних пiдпрограм. Файли з програмами, позначеними «невiдома», вiдразу ж усувалися. Їх згодом перевiряли вручну. Час вiд часу «Лабети» не пропускали абсолютно безневиннi файли на тiй пiдставi, що вони мiстили ще не знайомi фiльтрам програми. Тодi пiдроздiл системноi безпеки вручну ретельно перевiряв i тiльки пiсля пiдтвердження чистоти файла пускав його в обхiд «Лабетiв» прямо до «Транскоду».

Комп’ютернi вiруси такi самi розмаiтi, як i вiруси живi. Як i iхнi природнi аналоги, комп’ютернi вiруси мають одну мету: увiйти до базового органiзму – наприклад, до такого, як «Транскод», – i розмножуватися.

Картукяна вельми дивував той факт, що АНБ досi не мало проблем iз вiрусами. Так, «Лабети» були невсипущим i вправним вартовим, але АНБ фактично живилося з пашi, всмоктуючи в себе цифрову iнформацiю з комп’ютерiв у всьому свiтi. Таемне збирання розвiдувальноi iнформацii великою мiрою нагадувало неперебiрливий секс: хоч уберiгайся, хоч не вберiгайся, але рано чи пiзно щось пiдчепиш.

Картукян закiнчив перевiрку списку файлiв, виведених на екран. І його здивування зросло ще бiльше: кожен файл пройшов крiзь фiльтри. Вони не виявили нiчого незвичного, i це означало, що «Транскод» не був iнфiкований.

«Тодi що ж змусило його надовго задуматися? – суворо спитав хлопець, звертаючись до порожньоi кiмнати. Картукяна кинуло в пiт. – Може, треба повiдомити про це Стретмора?»

– Тест на вiрус, – твердо сказав собi Картукян, намагаючись заспокоiтись. – Треба зробити тест на вiрус.

Молодий iнженер знав, що Стретмор обов’язково накаже спочатку зробити цей тест. Кинувши погляд на порожне примiщення шифрувального вiддiлу, Картукян нарештi прийняв рiшення – завантажити потрiбну тестову програму, прогiн якоi мав зайняти приблизно десять хвилин.

– Повертайся чистою, – прошепотiв вiн. – Чистою, як скло. Скажи татковi, що то якась дрiбниця.

Та Картукян iнстинктивно вiдчував: то зовсiм не дрiбниця. Інтуiцiя пiдказувала йому, що всерединi комп’ютерного велетня вiдбуваеться щось вкрай незвичайне.




Роздiл 10


– Енсей Танкадо помер? – спитала Сюзанна й вiдчула, як до горла пiдступае нудота. – Ви вбили його? Але ж ви самi начебто щойно…

– Ми до нього й пальцем не торкнулися, – запевнив ii Стретмор. – Вiн помер вiд серцевого нападу. Сьогоднi вранцi менi телефонували з COMІNT. Їхнiй комп’ютер через Інтерпол зафiксував прiзвище Танкадо в полiцейському журналi Севiльi.

– Кажете, вiн помер вiд серцевого нападу? – недовiрливо перепитала вона. – Та йому ж було лише тридцять рокiв.

– Тридцять два, – уточнив Стретмор. – Танкадо мав вроджену ваду серця.

– Нiколи про це не чула.

– Але це зазначено в його медичнiй картцi АНБ. Ясна рiч, що вiн про це не розводився.

Та Сюзаннi було важко повiрити в такий випадковий збiг обставин.

– Невже вади серця могли отак запросто вбити його? Це не така вже й смертельно небезпечна хвороба.

Шеф стенув плечима.

– Слабке серце… та iспанська спека. Додайте до цього й стрес, який вiн переживав, шантажуючи Агентство нацiональноi безпеки…

Сюзанна на мить замовкла. Навiть за таких загрозливих обставин вона мимоволi вiдчула бiль вiд втрати талановитого колеги-шифрувальника. Скрипучий голос начальника вихопив ii iз задумливостi.

– Єдиним плюсом у всiй цiй ситуацii було те, що Танкадо подорожував сам. Тому е надiя на те, що його напарник iще не знае про смерть. Іспанськi властi запевняють, що триматимуть iнформацiю в таемницi стiльки, скiльки зможуть. Ми й самi дiзналися про це лише тому, що у справу втрутився COMINT. – Стретмор прискiпливо поглянув на Сюзанну. – Я маю знайти цього напарника до того, як вiн дiзнаеться про смерть Танкадо. Саме тому я вас i викликав. Менi потрiбна ваша допомога.

Жiнка розгубилася. Бо iй здалося, що така вчасна смерть Енсея Танкадо розв’язала всi iхнi проблеми.

– Шефе, – почала вона. – Якщо властi кажуть, що вiн помер вiд серцевого нападу, то ми – поза пiдозрами. Його партнер дiзнаеться, що ми не причетнi до його смертi.

– Не причетнi? – витрiщився Стретмор, не вiрячи тому, що чуе. – Якийсь добродiй шантажуе АНБ, а через кiлька днiв гине – i ми не причетнi?! Ладен битися об заклад на великi грошi, що загадковий напарник Енсея Танкадо так не вважатиме. Хай би там що сталося, а нас, безсумнiвно, вважатимуть винними. То могла бути отрута, фальшивий протокол розтину трупа – усе що завгодно. – Стретмор на мить замовк, а потiм знов заговорив: – Якою була ваша перша реакцiя на мое повiдомлення про смерть Танкадо?

Сюзанна насупилася.

– Я подумала, що його вбило АНБ.

– Отож. Якщо АНБ здатне розмiстити п’ять супутникiв зв’язку «Рiолiт» на геосинхроннiй орбiтi над Близьким Сходом, то цiлком можна припустити, що ми вже якось знайдемо грошi, щоб заплатити кiльком iспанським полiцейським, – розтлумачив бос свою точку зору.

Сюзанна зiтхнула: «Енсей Танкадо помер. У його смертi звинуватять АНБ».

– А ми встигнемо вчасно знайти його напарника?

– Гадаю, що встигнемо. Бо маемо гарну зачiпку. Танкадо зробив багато публiчних заяв про те, що вiн працюе з напарником. Мабуть, таким чином вiн намагався розохотити фiрми-виробники програм вiд намагання заподiяти йому шкоду або спроб украсти його пароль. Вiн неодноразово погрожував, що, коли помiтить якусь нечесну гру, його напарник вiдразу ж оприлюднить пароль – i всi фiрми опиняться в ситуацii, коли iм доведеться конкурувати з безкоштовною програмою.

– Розумний хiд, нiчого не скажеш, – кивнула Сюзанна.

Стретмор помовчав, а потiм мовив:

– Кiлька разiв Танкадо публiчно називав свого напарника на iм’я. Вiн звав його Пiвнiчна Дакота.

– Пiвнiчна Дакота? Це, мабуть, якийсь псевдонiм.

– Так, але я, про всяк випадок, проглянув Інтернет, використовуючи вираз «Пiвнiчна Дакота» як пошукову фразу. Я не сподiвався хоч щось знайти, але виявилося, що то – адреса електронноi пошти. – Стретмор зробив паузу. – Звiсно, я припустив, що це не та Дакота, яку ми шукали, але я таки перевiрив ту адресу – про всяк випадок. Уявiть, як я був шокований, коли виявив, що поштова скринька на тiй адресi повна-повнiсiнька i-мейлiв вiд Енсея Танкадо. – Стретмор вигнув брови. – А його повiдомлення повнилися згадками про «Цифрову фортецю» й намiри Танкадо шантажувати АНБ.

Сюзанна скептично поглянула на боса. Невже вiн так легко дозволив себе обдурити?

– Командире, – заперечила вона. – Танкадо добре знав, що АНБ у змозi витягти i-мейл з Інтернету, тож нiколи не став би посилати секретну iнформацiю електронною поштою. Це пастка. Енсей Танкадо навмисне пiдсунув вам Пiвнiчну Дакоту. Вiн знав, що ви шукатимете. Яку б iнформацiю вiн не посилав, вiн робив це для того, щоб ви ii знайшли. Це фальшивий слiд.

– Маете гарну iнтуiцiю, – вiдказав Стретмор, – але навiть вона зрадила вам. Я не знайшов нiчого на iм’я Пiвнiчна Дакота, тому переiнакшив пошукову фразу. Адреса, яку менi вдалося знайти, мала дещо змiнений вигляд: не NORTH DAKOTA, a NDAKOTA.

Сюзанна iз сумнiвом похитала головою.

– Перевiряти комбiнацii – це стандартний прийом. Танкадо знав, що ви ним скористаетеся й шукатимете, аж поки не знайдете якусь варiацiю. NDAKOTA – надто легкий рiзновид.

– Можливо, – погодився Стретмор, записуючи щось на клаптику паперу й подаючи його Сюзаннi. – Ось погляньте на це.

Сюзанна прочитала напис. І вiдразу ж збагнула хiд думок боса. На паперi виднiлася електронна адреса Пiвнiчноi Дакоти:


NDAKOTA@ara.anon.org

Саме лiтери ARA впали в око Сюзаннi. ARA означало American Remailers Anonymous – загальновiдомий анонiмний сервер.

Анонiмнi сервери мали популярнiсть серед тих користувачiв Інтернету, що хотiли зберегти в таемницi своi данi. За певну плату цi компанii-посередники в процесi пересилання повiдомлень захищали конфiденцiйнiсть вiдправникiв електронноi пошти. То було як номерний поштовий ящик – його власник мав змогу посилати й отримувати пошту, не оприлюднюючи свого iменi та адреси. Компанiя, що обслуговувала сервери, отримувала електроннi повiдомлення, адресованi псевдонiмам, а потiм пересилала iх на справжню адресу клiента. Контракт зобов’язував таку компанiю нi за яких умов не оприлюднювати особу та адресу реальних користувачiв.

– Це не доказ, – мовив Стретмор, – але згоден – це досить пiдозрiло.

Сюзанна кивнула, несподiвано вiдчувши бiльшу довiру до аргументiв боса.

– Отже, ви хочете сказати, що Танкадо не надто переймався тим, що хтось шукатиме Пiвнiчну Дакоту, бо особистi данi цього типа i його адреса захищенi анонiмним сервером?

– Саме це я i хочу сказати.

Сюзанна помовчала, подумки перебираючи можливi варiанти.

– ARA обслуговуе головним чином електроннi адреси у Сполучених Штатах. Гадаете, що ця Пiвнiчна Дакота десь неподалiк?

Стретмор стенув плечима.

– Може, i так. Працюючи з американським напарником, Танкадо мав змогу тримати два паролi по рiзнi боки Тихого океану. Якщо вiн зробив так навмисне, це досить розумний крок.

Сюзанна замислилася. Вона мала сумнiв, що Танкадо наважився б передати пароль будь-кому, окрiм дуже близького друга, а Енсей Танкадо, наскiльки iй було вiдомо, мало з ким приятелював у Сполучених Штатах.

– Пiвнiчна Дакота, – задумливо мовила вона, i ii тренований iнтелект шифрувальника почав швидко перебирати можливi значення цього псевдо. – А про що йдеться в його електронних повiдомленнях, адресованих Енсею Танкадо?

– Навiть гадки не маю. COMINT перехопив лише вихiднi i-мейли Танкадо. Наразi все, що ми маемо про Пiвнiчну Дакоту, – це його анонiмну адресу.

Сюзанна знову замислилася, а потiм спитала:

– А чи не може бути, що це трюк?

Стретмор здивовано звiв брови.

– Який iще трюк?

– Танкадо мiг посилати фальшивi повiдомлення на пiдставну адресу, сподiваючись, що ми про неi довiдаемося. Якщо переконати нас у тому, що вiн перестрахувався, то можна й не дiлитися нi з ким паролем. Цiлком можливо, що вiн працював сам-один.

Стретмор розсмiявся.

– Хитра задумка, за винятком одного. Вiн не користувався жодною зi своiх звичних домашнiх чи бiзнесових iнтернет-адрес. Танкадо заходив до унiверситету Дошиша й користувався iхнiм базовим комп’ютером. Вочевидь, вiн мав там адресу, i саме завдяки цьому йому й вдавалося тримати все в секретi. Ця адреса – дуже добре захована, i я надибав на неi абсолютно випадково. – Стретмор на мить замовк. – Тому… якщо Танкадо хотiв, щоб ми виявили його пошту, то чому ж вiн тодi користувався секретною адресою?

Сюзанна замислилася над цим запитанням.

– А може, вiн користувався секретною адресою, щоб ви не здогадалися про його трюк? Може, Танкадо навмисне заховав свою адресу саме таким чином, щоб ви, наштовхнувшись на неi, подумали, що вам поталанило. І це додае довiри його фальшивим i-мейлам.

Стретмор хихотнув.

– Вам слiд було оперативником працювати. Гарна iдея. Та, на жаль, на кожен лист, що його надiслав Танкадо, приходила вiдповiдь. Танкадо писав, а його напарник – вiдповiдав.

Сюзанна спохмурнiла.

– Досить переконливо. Отже, ви стверджуете, що Пiвнiчна Дакота – це реальна людина.

– Боюся, що так. І ми маемо цю людину знайти. Причому – тихо, без шуму й пилу. Якщо напарник Танкадо запiдозрить, що ми йдемо по його слiду, нам – гаплик.

Тепер Сюзанна остаточно збагнула, навiщо Стретмор ii викликав.

– Дозвольте висловити здогадку, – сказала вона. – Ви хочете, щоб я рознюхала захищену базу даних на ARA й виявила справжню особу Пiвнiчноi Дакоти?

Стретмор стримано всмiхнувся.

– Мiс Флетчер, ви читаете моi думки.

Коли йшлося про детальний i ретельний пошук в Інтернетi, iдеальною людиною для виконання цього завдання була Сюзанна Флетчер. Рiк тому одному з високопосадовцiв Бiлого дому почали надходити погрози електронною поштою з якоiсь анонiмноi адреси. АНБ попросили знайти цього добродiя. Хоча Агентство нацiональноi безпеки було досить впливовою органiзацiею й могло вимагати в транзитноi компанii розкрити справжне iм’я користувача, воно вирiшило застосувати тонший метод – метод слiдопита.

Сюзанна створила тодi маяк-покажчик, замаскований пiд електронне повiдомлення, який можна було послати на фальшиву адресу конкретного користувача, а транзитна компанiя, дотримуючись умов контракту, пересилала його на справжню адресу цього ж користувача. Опинившись там, ця програма фiксувала iнтернет-координати реальноi адреси й пересилала iх назад до АНБ. А потiм самознищувалася й безслiдно зникала. Пiсля створення цiеi програми анонiмнi дописувачi перетворилися на обридливих мух. Принаймнi для АНБ.

– Ви зможете його знайти? – спитав Стретмор.

– Аякже. А чому ви так довго мене не викликали?

– Ну, взагалi-то… – нахмурився бос. – Спочатку я й не думав до вас звертатися. Бо не хотiв, щоб про цю справу знав хтось iще, окрiм мене. Я спробував сам послати одного з ваших «слiдопитiв», але ви написали цю бiсову штуку однiею з отих нових гiбридних мов; тому в мене нiчого не вийшло. Ця програма увесь час надсилала менi якусь абракадабру. І зрештою я упокорився й вирiшив залучити до справи вас.

Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмiстом-шифрувальником, але його досвiд обмежувався, головним чином, роботою з алгоритмами, тому дрiбнi, але важливi деталi «елiтного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба бiльше, Сюзанна створила свого «слiдопита» на новiй гiбриднiй мовi програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.

– Я цим займуся, – сказала вона, пiдводячись. – Пiду до свого термiнала.

– А скiльки приблизно це займе у вас часу?

Сюзанна зупинилася й замислилася.

– Ну, це залежить вiд того, наскiльки ефективно сервер ARA пересилае свою пошту. Якщо напарник Енсея Танкадо перебувае десь тут, у Сполучених Штатах, i користуеться послугами компанiй «AOL» чи «Compuserve», я вишпигую його кредитну картку й дiзнаюся про його розрахункову адресу впродовж години. Якщо цей добродiй працюе в якомусь унiверситетi чи корпорацii, то на це пiде трохи бiльше часу. – Сюзанна нервово всмiхнулася. – А решта залежатиме вiд вас.

Вона знала, що «решта» – це ударний загiн АНБ, який знеструмить помешкання анонiма i вдереться крiзь вiкна зi зброею шоковоi дii. Члени цього загону, вочевидь, гадатимуть, що увiрвалися до криiвки якогось наркодiлка. А потiм на сценi неодмiнно з’явиться Стретмор. Широким кроком, переступаючи через уламки меблiв та друзки скла, вiн пiдiйде, куди треба, i знайде 64-бiтний пароль. І знищить його. І «Цифрова фортеця» буде назавжди втраченою для Інтернету, вона поступово захирiе, навiчно замкнена сама в собi.

– Ви ж дивiться, посилайте «слiдопита» дуже обережно, – проiнструктував ii Стретмор. – Якщо Пiвнiчна Дакота здогадаеться, що ми на нього вийшли, то впаде в панiку i зникне разом iз паролем iще до того, як моя ударна група встигне до нього добратися.

– Це буде операцiя типу «вдарив i втiк», – запевнила його Сюзанна. – Як тiльки «слiдопит» знайде його адресу, вiн безслiдно зникне, самознищиться. І напарник Енсея Танкадо нiколи не дiзнаеться, що ми його вирахували.

– Дякую, – втомлено кивнув бос.

Сюзанна приязно всмiхнулася. Їi завжди дивувала здатнiсть цього чоловiка зберiгати спокiй навiть перед лицем катастрофи. Вона була переконана, що саме ця риса характеру стала визначальною в кар’ерi Стретмора й пiднесла його до вищого ешелону влади.

Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транскодi». Вона й досi не могла прийняти думку про реальне iснування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Пiвнiчноi Дакоти.

– Не барiться, – гукнув iй Стретмор – i до ночi встигнете поiхати до «Туманних гiр».

Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож анi слова. «Невже АНБ прослуховуе мiй телефон?»

Стретмор винувато всмiхнувся.

– Це Девiд розповiв менi сьогоднi вранцi про вашi плани. Сказав, що вас роздратуе необхiднiсть iх вiдкласти.

Сюзанна розгубилася.

– Ви розмовляли з Девiдом сьогоднi вранцi?!

– Ну аякже. – Схоже, Сюзаннина реакцiя дещо спантеличила Стретмора. – Менi довелося iнструктувати його.

– Інструктувати? – невдоволено спитала Сюзанна. – Для чого?

– Для його поiздки. Я послав Девiда до Іспанii.




Роздiл 11


«Іспанiя. Я послав Девiда до Іспанii».

Слова боса вкололи ii, як осине жало.

– Девiд в Іспанii? – недовiрливо перепитала вона. – Ви послали його до Іспанii?! – У ii голосi бринiли гнiвнi нотки. – Але навiщо?

Стретмор був приголомшений. Вiн не звик до того, щоб на нього кричали, навiть керiвник шифрувального вiддiлу його органiзацii, i сконфужено дивився на Сюзанну. А та вся напружилася, наче тигриця, що захищае свое дитинча.

– Сюзанно, – почав вiн. – Ви ж говорили з ним? Девiд усе вам пояснив?

Та вона була надто шокована.

«Іспанiя? Ось чому Девiд вiдклав нашу поiздку до “Кам’яноi садиби”?»

– Сьогоднi вранцi я послав за ним авто. Вiн сказав, що зателефонуе вам перед виiздом. Вибачте, я гадав, що…

– А навiщо вам було посилати Девiда до Іспанii?

Стретмор помовчав, промовисто устромивши погляд в обличчя керiвника шифрувального вiддiлу. А потiм пояснив:

– Для того, щоб забрати другий пароль.

– Який це другий пароль?

– Той, що був у Танкадо.

Сюзанна розгубилася.

– Про що ви кажете?

Стретмор тяжко зiтхнув.

– Цiлком очевидно, що Танкадо на час смертi мав при собi копiю пароля. І я не хотiв би, щоб той пароль безконтрольно валявся собi в севiльському морзi.

– І тому ви послали Девiда Бекера? – Сюзанна була бiльш нiж шокована. Усе довкола втратило свiй сенс. – Але ж Девiд не працюе на вас!

Стретмор отетерiло витрiщився на неi. Нiхто не дозволяв собi так розмовляти iз заступником директора АНБ.

– Сюзанно, – почав вiн, стримуючи роздратування, – у тiм то й рiч. Менi треба було…

Та тигриця скипiла гнiвом.

– Пiд вашим началом двадцять тисяч працiвникiв! Хто вам дав право посилати до Іспанii мого нареченого?!

– Менi був потрiбен цивiльний кур’ер, людина, що не мае стосунку до уряду. Якби я став дiяти офiцiйними каналами i хтось випадково дiзнався про…

– І Девiд Бекер – едина цивiльна людина, яку ви знаете?

– Звiсно, що нi! Девiд Бекер – не единий цивiльний, якого я знаю! Але о шостiй ранку, коли подii розгорталися так швидко, менi треба було приймати блискавичне рiшення! Девiд знае iноземнi мови, вiн розумний, я довiряю йому, i я гадав, що роблю йому послугу!

– Послугу?! – огризнулася Сюзанна. – Послати його до Іспанii – це послуга?

– Так, послуга! Бо я плачу йому десять тисяч доларiв за один день роботи. Вiн забере манатки Танкадо й полетить назад додому.

Сюзанна замовкла. Вона все зрозумiла. Справа у грошах.

Плiвка ii пам’ятi вiдмоталася на п’ять мiсяцiв назад, до того вечора, коли президент Джорджтаунського унiверситету запропонував Девiду пiдвищення: посаду завiдувача кафедри iноземних мов. Президент попередив тодi, що його викладацькi години скоротять, побiльшае паперовоi роботи, а от заробiтна плата iстотно зросте. Сюзаннi хотiлося кричати: «Девiде, не роби цього! Ти будеш нещасним. Ми ж маемо купу грошей – i байдуже, хто з нас iх заробляе!» Та вiн бачив цю ситуацiю по-своему. Насамкiнець вона пiдтримала його рiшення прийняти пропозицiю, i тiеi ночi, коли вони полягали спати, Сюзанна намагалася бути радою за нього, та внутрiшнiй голос постiйно твердив iй, що то буде катастрофа. Вона мала рацiю. Але щоб настiльки! Такого вона й уявити не могла.

– Ви заплатили йому десять тисяч доларiв? – гнiвно спитала вона. – Це брудний шахрайський трюк!

Нарештi Стретмор не стримався.

– Трюк? Нiякий то, у бiса, не трюк! Я навiть не сказав йому про грошi! А попросив його про особисту послугу. І вiн погодився.

– Звiсно, що погодився! Ви ж мiй бос! І заступник директора АНБ! Вiн не мiг вам вiдмовити!

– Маете рацiю, – вiдрiзав Стретмор. – Саме тому я й звернувся до нього. Я не мiг дозволити собi розкiш…

– А директор знае, що ви послали цивiльного?

– Сюзанно, – мовив Стретмор, втрачаючи терпiння. – Директор не в курсi справи. Вiн нiчого про це не знае.

Сюзанна недовiрливо дивилася на Стретмора. Їй здалося, що вона зовсiм не знае чоловiка, якого бачить перед собою. Вiн послав ii нареченого – цивiльну людину – виконувати секретне завдання для АНБ i навiть не повiдомив директору про найсерйознiшу кризу в iсторii цього агентства.

– Леланда Фонтейна не повiдомили?

Нарештi Стретмору урвався терпець. І вiн вибухнув.

– А тепер слухайте сюди, Сюзанно! Я викликав вас, бо менi потрiбен союзник, а не слiдчий! Я пережив жахливий ранок. Завантаживши файл Танкадо, я годинами сидiв отут бiля принтера й молив Бога, щоб «Транскод» розшифрував його. На свiтанку менi довелося проковтнути свое самолюбство й набрати номер телефону директора – мушу вам сказати, що я дiйсно прагнув цiеi розмови. «Доброго ранку, сер. Вибачте, що вас розбудив. Чому я телефоную? Та тому, що кiлька хвилин тому виявив, що наш суперкомп’ютер безнадiйно застарiв. І застарiв через один алгоритм, через те, що моя команда шифрувальникiв, на яку витрачаються мiльярди доларiв, не спромоглася розродитися чимось хоч вiддалено схожим на цей алгоритм!» – І Стретмор хряснув кулаком по столу.

Сюзанна заклякла на мiсцi, iй вiдняло мову. За десять рокiв роботи вона лише кiлька разiв бачила, як бос гнiвався, але жодного разу це не траплялося через неi.

Минуло кiльканадцять секунд, але нiхто з них i слова не промовив. Нарештi Стретмор вiдкинувся на спинку крiсла, i Сюзанна почула, як його дихання поволi повернулося до норми. А коли вiн нарештi заговорив, його голос звучав стримано й зловiсно-спокiйно.

– На жаль, – мовив вiн тихо, – виявилося, що директор перебувае в Пiвденнiй Америцi, де зустрiчаеться з президентом Колумбii. Через те, що звiдти вiн не зможе менi допомогти абсолютно нiчим, я мав на вибiр два варiанти: прохати його перервати вiзит i негайно повертатися або впоратися з кризою самотужки. – Запала довга тиша. Нарештi Стретмор пiдвiв очi i стомлено поглянув на Сюзанну. Вираз його обличчя вiдразу ж пом’якшав. – Вибачте, Сюзанно. Я дуже втомився. Те, що тепер вiдбуваеться, – це кошмар, який став реальнiстю. Розумiю, що ви злоститеся на мене через Девiда. Я не хотiв, щоб ви дiзналися про це в такий спосiб. Я гадав, що ви вже знаете.

Почуття провини хвилею накотилося на Сюзанну.

– Я неадекватно вiдреагувала. Вибачте. Девiд – це дiйсно гарний вибiр.

Стретмор вiдсторонено кивнув.

– Вiн повернеться сьогоднi ввечерi.

Сюзанна намагалася збагнути, що довелося пережити командиру: стрес, пов’язаний iз монiторингом роботи «Транскоду», нескiнченнi чергування та зустрiчi. Подейкували, що дружина, з якою вiн прожив тридцять рокiв, збиралася покинути його. А на довершення – «Цифрова фортеця», найбiльша загроза розвiдувальнiй дiяльностi АНБ за всю його iсторiю. І з усiм цим бiдоласi Стретмору доводилося справлятися самому. Не дивно, що вiн мав такий вигляд, що ось-ось зламаеться.

– Зважаючи на обставини, – мовила Сюзанна, – гадаю, що вам таки слiд зателефонувати директору.

Стретмор похитав головою, i краплина поту, зiрвавшись iз його чола, впала на стiл.

– Я не збираюся ставити пiд загрозу безпеку директора або наражатися на витiк iнформацii, розповiдаючи йому по телефону про серйозну кризу, стосовно якоi вiн наразi безсилий.

Сюзанна знала, що шеф мае рацiю. Навiть у такi моменти Стретмор зберiгав яснiсть мислення.

– А ви не думали про те, щоб зателефонувати президенту?

– Так, думав, – кивнув начальник. – Але вирiшив цього не робити.

«Авжеж», – подумала Сюзанна. Вищi керiвники АНБ мали право врегульовувати критичнi ситуацii в розвiдувальнiй сферi самостiйно, не ставлячи до вiдома представникiв виконавчоi влади. АНБ було единою розвiдувальною органiзацiею Сполучених Штатiв, яка мала абсолютний iмунiтет вiд будь-якоi пiдзвiтностi федеральним властям. І Стретмор досить часто цим правом користувався, бо волiв творити своi розвiдувальнi чудеса на самотi.

– Командире, – заперечила вона. – Теперiшня ситуацiя – надто складна й серйозна, щоб врегулювати ii самотужки. Вам треба ще когось ввести в курс справи.

– Сюзанно, «Цифрова фортеця» таiть у собi серйознi потенцiйнi наслiдки для майбутнього нашоi органiзацii. Я не збираюся втаемничувати президента в обхiд директора. Маемо кризу, i я нею займаюся. – Вiн задумливо окинув ii поглядом. – Бо саме я е заступником директора з оперативного управлiння. І нiхто iнший. – На його обличчi поволi розповзлася зморена усмiшка. – І до того ж я не сам. У моiй командi – Сюзанна Флетчер.

У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять рокiв, попри всi перешкоди, вiн завжди був для неi прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його вiдданiсть викликала в неi захват: непорушна вiрнiсть своiм принципам, своiй краiнi та своiм iдеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неi маяком у бурхливому свiтi неймовiрно важких рiшень.

– Ви ж у моiй командi? – спитав Стретмор.

Сюзанна всмiхнулася.

– Так, сер. У вашiй. На сто вiдсоткiв.

– От i добре. А тепер повернiмося до роботи, гаразд?




Роздiл 12


Девiду Бекеру доводилося ранiше бувати на похоронi й бачити мерцiв, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у трунi з шовковою оббивкою. Це було оголене тiло, безцеремонно полишене на алюмiнiевому столi. Його очi ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомiсть вони, закоченi, витрiщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.

– ?Dоnde estаn sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським дiалектом iспанськоi. – А де його манатки?

– All?, – вiдповiв лейтенант iз жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.

– ?Es todo? Це все?

– S?.

Бекер попросив принести йому картонну коробку, i лейтенант поквапився на пошуки.

Був суботнiй вечiр, й офiцiйно севiльський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севiльськоi полiцii: схоже, приiжджий американець мав впливових друзiв.

Бекер окинув поглядом купу одежi. В один iз черевикiв запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку полiцiя принесла з готельного номера. Інструкцii, що iх дали Бекеру, були простi: нiчого не чiпати. Нiчого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нiчого не забути.

Бекер оглянув речi й насупився. «Навiщо АНБ увесь цей мотлох?»

Повернувся лейтенант iз невеликою коробкою, i Бекер почав складати в неi речi Танкадо.

Полiцейський штрикнув мерця в ногу.

– ?Quien es? Хто це?

– Гадки не маю.

– Схожий на китайця.

«На японця», – подумав Бекер.

– Бiдолашний вилупок. Помер вiд серцевого нападу, еге ж?

Бекер байдуже кивнув.

– Менi сказали, що так.

Лейтенант зiтхнув i спiвчутливо похитав головою.

– Севiльське сонце часто бувае жорстоким i пiдступним. Будьте завтра обережнi.

– Дякую, – вiдповiв Бекер. – Але я вже повертаюся додому.

Офiцер здивовано глянув на нього.

– Але ж ви щойно прибули!

– Знаю, однак тому, хто оплатив мою поiздку, потрiбнi саме особистi речi померлого.

Лейтенант образився так, як може образитися лише iспанець.

– Ви хочете сказати, що не збираетеся подивитися Севiлью?

– Я бував тут кiлька рокiв тому. Прекрасне мiсто. Менi б хотiлося залишитися, але я не можу.

– Значить, ви бачили Гiральду?

Бекер кивнув. Узагалi-то вiн нiколи не видирався на цей древнiй мавританський мiнарет, але бачити – бачив.

– А як вам Алькасар?

Бекер знову кивнув, пригадавши той вечiр, коли вiн слухав гру гiтариста Пако де Лусiя в атрiумi цiеi середньовiчноi фортецi. То було фламенко пiд зорями. Пригадав – i пошкодував, що не зустрiв Сюзанну ще тодi, у той романтичний час.

– Ну, i звiсно – Христофор Колумб, – аж запишався лейтенант. – Вiн похований у нашому соборi.

Бекер здивовано пiдвiв очi.

– Невже? А я гадав, що вiн похований у Домiнiканськiй Республiцi.

– Дiдька лисого! Хто поширюе цi чутки? Тiло Колумба покоiться тут, в Іспанii! Ви ж училися в школi, маете знати.

Бекер стенув плечима.

– Мабуть, того дня я пропустив уроки.

– Іспанська церква дуже пишаеться тим, що мае мощi цього видатного чоловiка.

Іспанська церква. Бекер знав, що в Іспанii iснуе лише одна церква – римсько-католицька. І католицтво цiеi краiни було навiть впливовiшим за Ватикан.

– Звiсно, ми не маемо всього тiла Христофора Колумба, – додав лейтенант. – Solo el escroto.

Бекер припинив пакувати речi i з подивом витрiщився на лейтенанта.

– Solo el escroto? – Вiн ледь стримав усмiшку. – Лише його калитка?

Офiцер гордо кивнув.

– Так. Коли церква отримуе у свое розпорядження тiло великоi людини, вона канонiзуе ii й розподiляе мощi по рiзних соборах, щоб кожен мiг милуватися iхньою красою.

– Й у вашому соборi зберiгаеться… – Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.

– Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тiла! – запевнив лейтенант. – Це вам не якесь там ребро чи палець руки – як в отих церквах у Галiцii. Ви б залишилися та й самi подивилися.

Бекер ввiчливо кивнув.

– Може, i заскочу, коли iхатиму з мiста.

– Mala suerte, – зiтхнув полiцейський. – Вам не пощастило. Собор зачинено до ранковоi меси.

– Тодi iншим разом, – усмiхнувся Бекер, беручи в руки коробок. – А тепер менi час. На мене чекае лiтак. – І вiн востанне оглянув примiщення.

– Вам треба до аеропорту? – спитав лейтенант. – Можу пiдвезти вас на своему мотоциклi.

– Нi, дякую. Я поiду на таксi.

Колись, iще студентом, Бекер iздив на мотоциклi й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу – байдуже, хто буде за кермом.

– Як скажете, – вiдповiв офiцер, рушаючи до дверей. – Пiду вимкну свiтло.

Бекер узяв коробок пiд руку. «Я нiчого не забув?» Вiн востанне поглянув на мерця, що лежав на столi. Його тiло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного свiтла, i навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непомiченим. Погляд мимоволi прикипiв до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильнiше.

Тим часом лейтенант вимкнув освiтлення, i примiщення поглинула темрява.

– Стривайте, – гукнув Девiд. – Увiмкнiть iще раз.

Лампи заблимали й увiмкнулися.

Бекер поставив коробку на пiдлогу, пiдiйшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лiвоi руки.

Офiцер простежив за його поглядом.

– Досить огидно, еге ж?

Але увагу Бекера привернуло не фiзичне калiцтво мерця. Вiн помiтив дещо iнше. Й обернувся до лейтенанта.

– Ви впевненi, що в коробцi зiбрано все, що потрiбно?

Лейтенант кивнув.

– Так, усе.

Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потiм взяв коробку, вiднiс ii до стола, висипав ii вмiст i почав ретельно перетрушувати одяг. Потiм повитягав усе з черевикiв i постукав ними, наче хотiв витрусити з них камiнець. Повторивши цю процедуру ще раз, вiн вiдступив на крок вiд стола й нахмурився.

– Якась проблема? – спитав лейтенант.

– Так, – вiдповiв Бекер. – У цiй коробцi дечого бракуе.




Роздiл 13


Токуген Нуматака стояв у своему розкiшному офiсi на горiшньому поверсi й дивився на токiйський обрiй. Пiдлеглi та конкуренти знали його пiд прiзвиськом Акута Саме – акула-вбивця. За три десятирiччя вiн примудрився перехитрити своiх конкурентiв, перемогти iх на торгах та переграти в рекламнiй сферi, а тепер ось-ось мав стати гiгантом глобального масштабу, вийшовши на свiтовi ринки.

Невдовзi Токуген Нуматака завершить найбiльшу оборудку у своему життi, оборудку, якiй судилося перетворити його «Нуматех корпорейшн» на «Майкрософт» майбутнього. Його кров кипiла адреналiном. Бiзнес – це вiйна, а вiйна завжди збуджуе.

Хоча три днi тому, коли йому зателефонували, Токуген Нуматака мав певнi пiдозри, але тепер вiн знав усю правду. Небеса благословили його мiоурi – щасливою долею. Вiн був обранцем богiв.

– Я маю копiю пароля для «Цифровоi фортецi», – сказав голос з американським акцентом. – Чи не хочете його придбати?

Нуматака мало не розреготався. Вiн знав, що це хитрий трюк. «Нуматех корпорейшн» запропонувала чималу суму на торгах за новий алгоритм Енсея Танкадо, а тут якийсь невдаха-конкурент здумав жарти жартувати, намагаючись видурити iнформацiю про розмiр запропонованоi суми.

– Ви маете пароль? – спитав Нуматака з удаваною цiкавiстю.

– Так. Мене звуть Пiвнiчна Дакота.

Нуматака знову зробив над собою зусилля, щоб не розсмiятися. Про Пiвнiчну Дакоту знали всi. Танкадо розповiв пресi про свого таемного напарника. Танкадо зробив мудро, взявши партнера: навiть у Японii бiзнесова практика стала безпринципною. Тому Енсей Танкадо видавався незахищеним. Але одна необережна дiя з боку аж надто нетерплячоi фiрми – пароль опублiкують, i тодi постраждають всi фiрми-виробники програмного забезпечення.

Нуматака смачно затягнувся сигарою «Умамi» й вирiшив трохи пограти в дурному спектаклi, що його влаштував невiдомий спiвбесiдник.

– Отже, ви продаете ваш пароль? Цiкаво, дуже цiкаво. А що скаже про це Енсей Танкадо?

– Я не клявся зберiгати вiрнiсть мiстеру Танкадо. Мiстер Танкадо мав глупство довiритися менi. Цей пароль коштуе в тисячу разiв бiльше тiеi суми, яку вiн платить менi за його зберiгання.

– Вибачте, – вiдповiв Нуматака. – Ваш пароль не мае для мене нiякоi цiнностi. Коли Танкадо дiзнаеться про ваш вчинок, вiн просто оприлюднить свою копiю, i вона заполонить ринок.

– Ви отримаете обидва паролi, – мовив голос. – Той, що належить мiстеру Танкадо, i мiй.

Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсмiявся. А потiм не втримався i спитав:

– А скiльки ж ви хочете за обидва паролi?

– Двадцять мiльйонiв американських доларiв.

Точнiсiнько таку суму запропонував Нуматака пiд час торгiв.

– Двадцять мiльйонiв? – удавано вжахнувся вiн. – Яке нечуване нахабство!

– Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, вiн того вартий.

«Повна бздура, – подумав Нуматака. – Вiн вартий вдесятеро бiльше».

– На жаль, – вiдповiв вiн, втомлюючись вiд гри, – ми обидва знаемо, що мiстер Танкадо нiколи на це не пiде. Лишень подумайте про юридичнi наслiдки.

На протилежному кiнцi лiнii запала лиховiсна тиша.

– А що, як мiстер Танкадо вийде з гри?

Нуматака був знову розсмiявся, але вiдчув незвичну впевненiсть та рiшучiсть у голосi спiврозмовника.

– Якщо Танкадо вийде з гри? – спитав Нуматака й замислився. – Тодi ми з вами домовимося.

– Я буду на зв’язку. – Й у слухавцi почулися короткi гудки.




Роздiл 14


Бекер поглянув на мерця. Навiть через кiлька годин пiсля смертi обличчя азiата зберiгало рожевуватий блиск недавнього сонячного опiку. Решта тiла була блiдо-жовтою – геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, вiд серцевого масажу, – подумав Девiд. – Шкода, що вiн не допомiг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру iще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальцi – скрученi i спотворенi. Та Бекер зосередив увагу не на калiцтвi.

– Ну нi фiга собi! – пробурмотiв лейтенант у протилежному кiнцi кiмнати. – Виявляеться, що вiн – японець, а не китаець.

Бекер пiдвiв погляд. Полiцейський гортав сторiнки паспорта померлого.

– Краще б ви не робили цього, – ввiчливо зауважив Бекер, пригадавши iнструкцii: «Нiчого не чiпати. Нiчого не читати».

– Енсей Танкадо… народився в сiчнi тисяча…

– Будь ласка, – ввiчливо повторив Бекер. – Покладiть паспорт на мiсце.

Лейтенант iще мить повитрiщався в документ, а потiм кинув його назад, на купку одежi.

– Цей хлопець мав вiзу «клас-3». Мiг залишатися тут багато рокiв.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

– Можливо, вiн тут мешкав.

– Та нi. Дата в’iзду позначена минулим тижнем.

– А може, вiн саме перебирався сюди, – стисло припустив Бекер.

– Може, i так. І перший же тиждень вилiз йому боком. Тепловий удар i серцевий напад. Бiдолашний вилупок.

Бекер проiгнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.

– А ви впевненi, що на ньому не було якихось коштовностей?

Офiцер спантеличено поглянув на Девiда.

– Коштовностей?

– Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув примiщення й наблизився до померлого.

На шкiрi лiвоi руки Танкадо виднiлися слiди опiку. Скрiзь – окрiм вузенькоi смужки неторкнутоi плотi, що опоясувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блiдоi шкiри.

– Ось подивiться, тут немае сонячного опiку. Схоже, тут був перстень.

Офiцер не змiг приховати подиву.

– Перстень? – У його голосi почулося спантеличення. Вiн уважно обдивився палець померлого. А потiм густо почервонiв i знiтився.

– О Господи, – нервово хихикнув вiн. – Так це й справдi було…

У Бекера мимоволi похололо пiд серцем.

– Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вiрячи своiм очам.

– Я хотiв вам ранiше розповiсти… але менi здалося, що той тип був несповна розуму.

Та Бекеру було не до смiху.

– Який тип?

– Та отой, що зателефонував до палати невiдкладноi допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив i теревенив про якийсь перстень. Белькотiв такою жахливою iспанською, якоi я жодного разу в життi не чув.

– І вiн сказав, що мiстер Танкадо мае перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» i, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки пiдкурив.

– Хотiв вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора вiдлунням загули в його вухах: «Менi потрiбно все, що мав при собi Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нiчого. Навiть шматка паперу».

– А де тепер цей перстень? – спитав Девiд.

Лейтенант випустив кiльце диму.

– Це довга iсторiя.

Внутрiшнiй голос пiдказав Бекеру, що це погана новина.

– Розкажiть.




Роздiл 15


Сюзанна Флетчер сiла за свiй комп’ютерний термiнал у блоцi № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальникiв на межi першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроiдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального примiщення й водночас робив iх невидимими ззовнi.

У просторому примiщеннi правильним колом стояли дванадцять термiналiв. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальникiв до iнтелектуальних бесiд i нагадувати iм, що вони е частиною великоi команди: чимось на кшталт лицарiв-шифрувальникiв Круглого столу. Іронiя ж полягала в тому, що до будь-яких таемниць мешканцi цього блоку ставилися несхвально.

Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 i близько не давав вiдчуття стерильностi, характерноi для решти шифрувального вiддiлу. Вiн був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, – товстi килими, якiснi аудiосистеми, завжди повний холодильник та навiть баскетбольне кiльце. Стосовно шифрувального вiддiлу в АНБ була така фiлософiя: недостатньо вгатити кiлька мiльярдiв доларiв у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих iз кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фiрми «Сальваторе Феррагамо» i встромила пальцi в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовцiв заохочували утримуватися вiд ефектноi демонстрацii власноi заможностi. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зi своею скромною двокiмнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття – то була iнша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.

«Не можна дострибнути до зiрок, коли в тебе болять ноги, – якось зауважила ii тiтка. – А коли потрапляеш туди, куди прагнеш, то мусиш дбати про свiй збiса гарний вигляд!»

Сюзанна з насолодою розiм’яла ноги i взялася до роботи. Вона вивела на екран свого «слiдопита» i, готуючись настроiти його, поглянула на електронну адресу, яку дав iй Стретмор.


NDAKOTA@ara.anon.org

Чоловiк, який називав себе Пiвнiчна Дакота, мав анонiмну адресу, але Сюзанна знала, що вона недовго залишатиметься анонiмною. «Слiдопит» пройде крiзь сервер ARA, потiм скеруеться до Пiвнiчноi Дакоти, а звiдти надiшле iнформацiю про справжню iнтернет-адресу цього чоловiка.

Якщо все пiде за планом, то Пiвнiчну Дакоту невдовзi виявлять i Стретмор матиме змогу забрати в нього пароль. Залишаеться тiльки Девiд. Коли вiн знайде пароль Танкадо, обидва паролi можна буде знищити; маленька бомба Танкадо, оснащена годинниковим механiзмом, перетвориться на безневинну рiч, вбивчу вибухiвку без детонатора.

Ще раз перевiривши адресу на смужцi паперу, Сюзанна ввела iнформацiю в поле даних. Вона хихотнула, втiшившись думкою, що Стретмор не змiг сам впоратися зi «слiдопитом». Вочевидь, вiн посилав його двiчi, й обидва рази отримував адресу Танкадо, а не Пiвнiчноi Дакоти. «Це ж елементарна помилка», – подумала Сюзанна. Вочевидь, Стретмор переплутав поля даних, i «слiдопит» подався шукати не ту адресу.

Закiнчивши настроювати програму, Сюзанна приготувала ii до вiдправлення й натиснула на кнопку «return». Комп’ютер пискнув.


Слiдопита вiдправлено

А тепер – тактика вичiкування.

Сюзанна з шумом видихнула. Їi й досi гризло почуття провини за те, що вона так жорстко повелася з шефом. Якщо й була людина, здатна самотужки впоратися з цiею загрозою, такою людиною був, безперечно, Тревор Стретмор. Вiн мав незбагненну й лячну здатнiсть використовувати найкращi якостi тих, хто кидав йому виклик.

Шiсть мiсяцiв тому, коли ФЕК оприлюднила данi про те, що субмарина АНБ нишпорила бiля пiдводних телефонних кабелiв, Стретмор спокiйнiсiнько органiзував витiк iнформацii-спростування – начебто насправдi та субмарина займалася тим, що нелегально скидала в океан токсичнi вiдходи. І доки ФЕК та природозахиснi органiзацii чубилися, – чия версiя подiй мае право на життя, – преса втомилася вiд цiеi iсторii й невдовзi забула про неi.

Стретмор ретельно планував кожен крок. Розробляючи та вдосконалюючи своi плани, вiн покладався перш за все на суперкомп’ютер. Як i переважна бiльшiсть працiвникiв АНБ, Стретмор користувався розробленою в надрах АНБ програмою пiд назвою «Мозковий штурм» – позбавлений ризику спосiб перебрати всi можливi варiанти на безпечному й надiйному комп’ютерi.

«Мозковий штурм» – це абстрактний розвiдувальний експеримент, названий його творцями iмiтатором причиново-наслiдкового зв’язку. Початково вiн призначався для використання в полiтичних кампанiях для моделювання конкретного «полiтичного довкiлля» в режимi реального часу. Ця програма з величезним обсягом даних створювала мережу взаемодiй та зв’язкiв: гiпотетичну модель взаемодii мiж полiтичними змiнними величинами, включно з видатними постатями сьогодення, iхнiм персоналом, особистими стосунками, злободенними питанням, особистими мотивацiями, пiдкрiпленими такими змiнними чинниками, як секс, етнiчна приналежнiсть, грошi та влада. Користувач мав змогу ввести в комп’ютер будь-яку гiпотетичну ситуацiю, i «Мозковий штурм» передбачав вплив цiеi ситуацii на «полiтичне довкiлля».

Командир Стретмор застосовував «Мозковий штурм» iз затятiстю релiгiйного фанатика, але не для полiтичних цiлей, а як потужний iнструмент для хронологiзацii, побудови блоксхем та перетворення даних. Цей iнструмент допомагав босу вибудовувати складнi стратегii та передбачати слабкi мiсця. Сюзанна пiдозрювала, що в комп’ютерi Стретмора зберiгаються плани та схеми, якi одного дня змiнять свiт.

«Так, – подумала вона. – Я обiйшлася з ним надто круто».

Їi думки перервало сичання дверей блоку № 3.

До кiмнати влетiв Стретмор.

– Сюзанно, – кинув вiн, не зупиняючись. – Щойно телефонував Девiд. У нього стався прокол.




Роздiл 16


– Перстень? – спитала Сюзанна iз сумнiвом у голосi. – Пропав перстень Танкадо?

– Так. Нам iще пощастило, що Девiд виявив пропажу, продемонструвавши неабияку пильнiсть i прискiпливiсть.

– Але ж вам потрiбен пароль, а не коштовна прикраса.

– Знаю, – вiдказав Стретмор, – але менi здаеться, що це може бути одне й те саме.

Сюзанна розгубилася.

– Це довга iсторiя.

Вона кивнула на програму-«слiдопит» на екранi.

– А я нiкуди й не поспiшаю.

Стретмор зiтхнув i став походжати кiмнатою.

– Вочевидь, були свiдки смертi Танкадо. Полiцейський повiдомив у морзi, що сьогоднi вранцi до полiцii зателефонував якийсь охоплений панiкою канадський турист i сказав, що в парку в якогось японця стався серцевий напад. Коли офiцер прибув на мiсце й застав там мертвого Танкадо, а поруч iз ним – отого канадського туриста, то вiн викликав телефоном «швидку». Поки медики забирали тiло Танкадо до моргу, полiцейський спробував розпитати канадця про те, як усе сталося. Та дiдок лише щось белькотiв про перстень, який Танкадо вiддав йому перед смертю.

Сюзанна скептично поглянула на боса.

– Танкадо вiддав перстень?

– Так. Вочевидь, вiн тицяв цим перснем старому в обличчя – немов благаючи забрати його. Бо iнакше яким чином дiд змiг так добре його роздивитися? – Стретмор зупинився й рiзко обернувся.

– Старий сказав, що той перстень був гравiрований – якимись лiтерами…

– Лiтерами?

– Еге ж, i, якщо вiрити йому, напис був не англiйською. – Стретмор очiкувально скинув брови.

– Японською?

Стретмор похитав головою.

– Я теж спочатку так подумав. Але звернiть увагу ось на що: канадець поскаржився, що тi лiтери нiчого конкретного не означали. Японськi iероглiфи неможливо сплутати з римською абеткою. А старий сказав, що той напис був таким, нiби по клавiатурi потопталася кiшка.

Сюзанна розсмiялася.

– Командире, невже ви й справдi думаете, що…

Але Стретмор перервав ii:

– Сюзанно, це ж ясно, як божий день. Танкадо вигравiрував пароль «Цифровоi фортецi» на своему перснi. Золото – тривкий метал. Спатиме Танкадо, митиметься в душi чи iстиме – пароль буде при ньому, будь-якоi митi готовий до негайного оприлюднення.

На обличчi Сюзанни вiдбився сумнiв.

– На пальцi? У всiх на виду?

– А чому б нi? Можна подумати, що кожен другий в Іспанii – талановитий шифрувальник. Та нiхто й гадки не матиме, що тi лiтери означають! До того ж, якщо цей пароль мае стандартнi шiстдесят чотири бiти, то навiть серед бiлого дня нiхто не зможе прочитати й запам’ятати всi шiстдесят чотири символи.

Сюзанна спантеличено поглянула на боса.

– І Танкадо за кiлька секунд до смертi вiддав цей перстень незнайомцю? Чому?

– А дiйсно чому? Як ви гадаете? – примружився Стретмор.

Йому не довелося довго чекати. Сюзанна швидко збагнула, у чiм рiч, – i вiд здивування ii очi широко розкрилися.

Стретмор кивнув.

– Танкадо намагався його спекатися. Вiн гадав, що це ми його вбили. Вiдчув, що помирае, i зробив логiчний висновок, що це ми виннi. Бо збiг обставин видавався аж надто пiдозрiлим. Вiн припустив, що ми на нього вийшли й застосували отруту чи якийсь хiмiкат, скажiмо, препарат повiльноi дii, що затримував серцеву дiяльнiсть. Вiн знав, що ми насмiлимося вбити його тiльки тодi, коли знайдемо Пiвнiчну Дакоту.

По Сюзаннинiй спинi побiгли холоднi мурашки.

– Ясна рiч, – прошепотiла вона. – Танкадо подумав, що ми нейтралiзували його страховий полiс i вирiшили знищити i його.

Тепер Сюзанна все чiтко зрозумiла. Серцевий напад стався так вчасно для АНБ, що Танкадо вирiшив, що саме агентство i е винуватцем його смертi. Його передсмертним iнстинктом було бажання помститися. Й Енсей вiддав свiй перстень – то була вiдчайдушна спроба оприлюднити пароль. А тепер – подумати тiльки! – якийсь канадський турист, нiчого не пiдозрюючи, став власником наймогутнiшого шифрувального алгоритму в iсторii!

Сюзанна поволi набрала повнi легенi повiтря й поставила очевидне запитання:

– І де ж тепер цей канадець?

Стретмор спохмурнiв.

– У тiм-то й проблема.

– Той полiцейський не знае, куди вiн подiвся?

– Нi, не знае. Розповiдь канадця видалася полiцейському абсурдною, тож вiн вирiшив, що старий або перебувае в шоковому станi, або просто несповна розуму. Тому вiн посадив його на свiй мотоцикл, щоб вiдвезти до готелю. Та старий не знав, як правильно триматися, i впав з мотоцикла, не проiхавши й кiлькох футiв. Розбив голову й начебто зламав п’ясть.

– Що?! – аж задихнулася Сюзанна.

– Офiцер хотiв вiдвезти його до шпиталю, але канадець оскаженiв: сказав, що краще пiде пiшки до Канади, анiж коли-небудь знову сяде на мотоцикл. Тому полiцейський просто вiдвiв старого до невеличкоi громадськоi клiнiки бiля парку й залишив його там для медогляду.

Сюзанна нахмурилася.

– Наскiльки я розумiю, зайве питати про те, куди тепер вирушив Девiд.




Роздiл 17


Девiд Бекер iшов розпеченими плитами плаза де Еспанья. Перед ним вивищувалася древня будiвля мiськоi ради. Вона височiла над деревами з майданчика площею три акри, обкладеного блакитними й бiлими кахлями азулехо. Арабськi шпилi мiськради та ii тесаний фасад створювали таке враження, що ця споруда задумувалася як палац, а не громадський заклад. Попри те, що впродовж своеi iсторii будiвля пережила вiйськовi перевороти, пожежi та була свiдком публiчних страт через повiшення, бiльшiсть туристiв вiдвiдували ii тому, що в мiсцевих брошурах вказувалося, що саме тут був штаб англiйцiв у фiльмi «Лоуренс Аравiйський». Для студii «Колумбiя пiкчерс» було набагато дешевше знiмати фiльм в Іспанii, анiж у Єгиптi, тому мавританських мотивiв у севiльськiй архiтектурi виявилося достатньо, щоб переконати глядача, що вiн бачить Каiр.

Бекер перевiв свiй годинник «Сейко» на мiсцевий час: 9:10 пополуднi – навiть не вечiр за мiсцевими стандартами. Справжнiй iспанець нiколи не вечерятиме до заходу сонця, а лiниве андалузьке сонце рiдко покидало небеса до десятоi вечора.

Та Бекер у передвечiрнiй спецi рухався крiзь парк швидким пружним кроком. Цього разу тон Стретмора був значно наполегливiшим, анiж вранцi. Його новi iнструкцii не залишали мiсця для хибного тлумачення: «Знайдiть канадця й заберiть перстень. Робiть усе можливе, але перстень – заберiть».

«Що ж там такого важливого в тому перснi з гравiрованими лiтерами? – подумав професор. Стретмор не пояснив, а Бекер не спитав. – Це ж АНБ – Анi про що Не Базiкати».



На протилежному боцi авенiда Ізабели було добре видно клiнiку з унiверсальним символом на даху: червоним хрестом у бiлому колi. Офiцер полiцii залишив дiдка там кiлька годин тому. Зламана п’ясть i забита голова – ясна рiч, що пацiенту вже встигли надати допомогу й виписали з лiкарнi. Бекер просто сподiвався, що в клiнiцi залишилася якась iнформацiя – адреса мiсцевого готелю чи номер телефону, за яким можна зв’язатися зi старим. Бекер сподiвався, що йому поталанить: вiн застане канадця в клiнiцi, забере в нього перстень i вирушить додому без подальших ускладнень.

Стретмор сказав Бекеру:

– Скористайтеся тими десятьма тисячами готiвки, щоб викупити перстень – якщо виникне необхiднiсть. Я потiм вiдшкодую.

– У цьому немае потреби, – вiдказав Бекер. – Бо я збирався повернути цi грошi.

Вiн поiхав до Іспанii не через грошi, а заради Сюзанни. Командир Тревор Стретмор був iй наставником та янголом-хоронителем. Сюзанна багато чим завдячувала йому; тому згаяти один день на побiгеньки – це найменше, чим мiг вiддячити Бекер цьому чоловiку.

На жаль, цього ранку подii розгортатися зовсiм не так, як запланував Девiд. Спочатку вiн мав намiр зателефонувати Сюзаннi з лiтака i все пояснити. Вiн хотiв попросити пiлота, щоб той зв’язався зi Стретмором по радiо й передав повiдомлення для Сюзанни, але завагався й передумав, бо не наважився турбувати заступника директора АНБ своiми сердечними проблемами.

Тричi Девiд намагався зателефонувати Сюзаннi сам: спершу – iз замовклого мобiльника пiд час польоту, потiм – з таксофону в аеропорту i ще раз – iз моргу. Сюзанни не було вдома. «Дивно – де ж вона може бути?» – подумалося Девiду. Вiн спромiгся додзвонитися до ii автовiдповiдача, але повiдомлення не залишив: те, що вiн хотiв сказати, для автовiдповiдача не призначалося.

На проспектi вiн помiтив телефонну будку бiля входу в парк. Бекер пiдтюпцем пiдбiг до неi, вхопив слухавку i, вставивши картку, набрав номер. Номер вiдповiв не вiдразу. Але нарештi почулися гудки.

«Нумо, пiдходь».

Через п’ять гудкiв почулася вiдповiдь.

– Привiт. Я – Сюзанна Флетчер. Перепрошую, наразi мене немае вдома, але якщо ви залишите ваше iм’я…

Бекер дослухав повiдомлення. «Та де ж вона?» На цей час Сюзанна, мабуть, уже вдалася у вiдчай. «А може, вона поiхала до “Кам’яноi садиби” сама?» – подумав вiн. У слухавцi писнуло.

– Привiт, це Девiд. – Вiн помовчав, не знаючи, що сказати. Його страшенно бiсило в автовiдповiдачах те, що вони вимикалися, якщо зупинишся, не придумавши, що сказати. – Вибач, що не зателефонував ранiше, – випалив вiн саме вчасно. І подумав – а чи можна розповiсти iй про те, що тут вiдбуваеться. Але визнав за краще не робити цього. – Зателефонуй командиру Стретмору. Вiн тобi все пояснить.

Серце Девiда шалено калатало. «Господи, який абсурд», – подумав вiн.

– Я кохаю тебе, – швидко додав Бекер i поклав слухавку.

Пропускаючи кiлька авто на авенiда Борбола, вiн подумав, що Сюзанна, напевне, приготувалася до найгiршого: це було зовсiм на нього не схоже, коли вiн пообiцяв i не зателефонував.

Бекер вийшов на чотирирядний бульвар. «Туди й назад, – прошепотiв вiн собi. – Туди й назад». Вiн був надто заклопотаний, щоб помiтити, як потойбiч вулицi за ним стежить якийсь чоловiк в окулярах iз дротяною оправою.




Роздiл 18


Стоячи перед величезним вiкном свого токiйського хмарочоса, Нуматака з насолодою затягнувся сигарою i всмiхнувся собi. Вiн навiть вiрити не насмiлювався, що йому так поталанило. Нещодавно вiн знову поговорив з американцем, i, якщо все йшло за планом, Енсей Танкадо вже мертвий, а його пароль – конфiсковано.

«Яка iронiя, – подумав Нуматака, – що пароль Енсея Танкадо зрештою опиниться в мене». Багато рокiв тому Токуген Нуматака натрапляв на iм’я Танкадо. Молодий програмiст, випускник вишу, прийшов до «Нуматех корпорейшн» у пошуках роботи. Нуматака вiдмовив йому. У тому, що Танкадо – талант, сумнiвiв не виникало, але на той час iснували iншi мiркування. Хоча Японiя й зазнавала змiн, Нуматака виховувався в традицiях староi школи; вiн жив згiдно з кодексом менбоко – честь i репутацiя. Недосконалiсть не поважалася. Якщо вiн вiзьме на роботу калiку, це знеславить його компанiю. І тому вiн викинув резюме Танкадо в кошик, навiть не удостоiвши його поглядом.

Нуматака знову поглянув на годинник. Американець на псевдо Пiвнiчна Дакота мав би вже зателефонувати. Нуматака вiдчув легкий неспокiй. Йому хотiлося сподiватися, що нiчого поганого не сталося.

Якщо цi паролi виявляться такими гарними, як обiцялося, ними можна буде вiдiмкнути один iз найбажанiших продуктiв комп’ютерноi ери – абсолютно невразливий цифровий шифрувальний алгоритм. Нуматака матиме змогу вмонтовувати цей алгоритм у захищенi та герметизованi розпилювачем iнтегральнi мiкросхеми й масово продавати iх свiтовим виробникам комп’ютерiв, рiзним галузям промисловостi, а може – навiть таемним покупцям iз чорного ринку свiтового тероризму.

Нуматака всмiхнувся. Схоже, йому, як i завжди, благоволили сичигосан – сiм божеств удачi. Невдовзi «Нуматех корпорейшн» матиме в розпорядженнi единий у свiтi екземпляр «Цифровоi фортецi». Двадцять мiльйонiв доларiв – це, звiсно, великi грошi, але якщо зважити на товар, то цю оборудку смiливо можна буде назвати найгучнiшою крадiжкою столiття.


Роздiл 19

– А що, як хтось iнший теж полюе за цим перснем? – спитала Сюзанна, раптово занервувавши. – Чи може Девiду загрожувати небезпека?

Стретмор похитав головою.

– Бiльше нiхто не знае про iснування цього персня. Саме тому я й послав Девiда. Навмисне. Пронирливi шпигуни зазвичай не цiкавляться iспанськими вчителями.

– Вiн професор, – поправила Сюзанна й вiдразу ж пожалкувала. Час вiд часу в неi виникало вiдчуття, що Девiд чимось таки не влаштовував шефа, що вона краще б впоралася з цим завданням.

– Шефе, – мовила вона, змiнюючи тему розмови, – якщо ви iнструктували сьогоднi вранцi Девiда мобiльним телефоном, хтось мiг перехопити…

– Один шанс iз мiльйона, – перервав ii бос заспокiйливим тоном. – Цей тип мав бути десь поряд i достеменно знати, що саме треба пiдслуховувати. – Стретмор поклав iй на плече руку й усмiхнувся. – Я б нiколи не послав Девiда, якби знав, що це небезпечно. Повiрте менi на слово. Хоч найменша ознака бiди – i я негайно вiдправлю туди професiоналiв.

У слова Стретмора раптом втрутився якийсь звук – хтось гепав у скло блоку № 3. Сюзанна та Стретмор рвучко обернулися.

То був iнженер системноi безпеки Фiл Картукян. Притиснувшись обличчям до скла, вiн щосили гамселив кулаком, напружено вдивляючись усередину. Вiн щось збуджено говорив, та крiзь звуконепроникне скло його не було чути. Вiн мав такий вираз обличчя, неначе щойно побачив кошмарну примару.

– Що тут, у бiса, робить Картукян? – прогарчав Стретмор. – Вiн же сьогоднi не чергуе.

– Може, виникла якась проблема, – припустила Сюзанна. – Скорiш за все, вiн побачив монiтор суперкомп’ютера.

– Чорт забирай! – просичав бос. – Я ж навмисне викликав учора чергового iз системного пiдроздiлу й наказав йому сьогоднi тут не з’являтися!

Сюзанна не здивувалася. Скасування чергування, здiйснюваного iнженерами системноi безпеки, траплялося нечасто, та, вочевидь, Стретмор прагнув повноi конфiденцiйностi. Не ставало, щоб якийсь переляканий iнженер-системник довiдався про iснування «Цифровоi фортецi»!

– Краще б нам вимкнути «Транскод», – запропонувала Сюзанна. – А потiм наново настроiти монiтор i сказати Фiлу, що то йому привидiлося й насправдi вiн нiчого не бачив.

Стретмор трохи помiркував, а потiм похитав головою.

– Ще не час. «Транскод» працюе уже понад п’ятнадцять годин. Я хочу, щоб вiн пропрацював повну добу – щоб остаточно пересвiдчитися.

«Слушно», – визнала подумки Сюзанна.

«Цифрова фортеця» була першим практичним втiленням функцii циклiчного зсуву вiдкритого тексту. Танкадо запросто мiг щось прогледiти й пропустити; а може, «Транскод» за добу спроможеться-таки впоратися з алгоритмом. Однак чомусь вона мала щодо цього сильний сумнiв.

– Нехай «Транскод» працюе й далi, – рiшуче мовив Стретмор. – Я хочу знати достеменно, що цей алгоритм е абсолютно невразливим.

А Картукян все гепав i гепав у вiкно.

– Робимо вигляд, що нiчого надзвичайного не сталося, – невдоволено пробурмотiв бос. – Пiдтримайте мене.

Командир зробив глибокий вдих i рiшучим кроком пiдiйшов до ковзних дверей. Датчик ваги на пiдлозi спрацював, дверi засичали, вiдсунулися вбiк – i Картукян ввалився в кiмнату.

– Сер… вибачте, що турбую, але оперативний монiтор… Я здiйснив тест на вiруси i…

– Тихо, Фiле, вгамуйся, – приязно всмiхнувся командир, заспокiйливо кладучи руку на плече новачка. – Угамуйся. У чiм проблема?

У невимушеному тонi Стретмора й натяку не було на те, що довкола нього рушився цiлий свiт. Вiн вiдступив убiк i впустив Картукяна до священного примiщення – блоку № 3. Інженер обережно переступив через порiг – наче тренований i обережний пес.

Спантеличений вираз обличчя новачка свiдчив про те, що йому ще нiколи не доводилося бувати в цьому примiщеннi. Що б там не було причиною його панiки – воно вмить забулося. Вiн стояв, ошелешено оглядаючи розкiшний iнтер’ер, вервечку приватних термiналiв, кушетки, книжковi полицi та м’яку оббивку. Коли ж його погляд дiйшов до царицi шифрувального вiддiлу Сюзанни Флетчер вiн швидко вiдвiв очi вбiк. Сюзанна навiювала на нього паралiзуючий страх. Їi iнтелект працював у зовсiм iншiй площинi. Вона була бентежно красивою, i слова, якi вiн щойно мовив, здавалося, зникли пiд безладною купою мотлоху. А вiд невимушеного вигляду Сюзанни Картукяну стало зле.

– А в чiм, власне, проблема, Фiле? – повторив питання Стретмор, вiдчиняючи холодильник. – Вип’ете?

– Нi… е-е-е, дякую, сер. – Інженер не знав, що й сказати, iнстинктивно вiдчувши, що вiн тут – небажаний гiсть. – Сер… менi здалося, що з «Транскодом» виникла проблема.

Стретмор рвучко зачинив холодильник i невимушено поглянув на Картукяна.

– Це ви про оперативний монiтор?

На обличчi iнженера вiдбилося спантеличення.

– Ви хочете сказати, що теж бачили оте?

– Звiсно. Комп’ютер працюе майже шiстнадцять годин, якщо я не помиляюся.

Картукян знiтився.

– Так, сер, майже шiстнадцять годин. Але це ще не все, сер. Я здiйснив тест на вiруси i здобув досить дивний результат.

– Та невже? – невимушено спитав Стретмор. – І що ж то?

Сюзанна, вражена самовладанням шефа, заворожено спостерiгала, як Картукян пояснюе, час вiд часу затинаючись:

– «Транскод» обробляе щось дуже просунуте. Фiльтри ще нiколи не мали справи нi з чим подiбним. А що, як у нього потрапив вiрус.

– Вiрус? – перепитав Стретмор iз вiдтiнком поблажливостi. – Фiле, я цiню вашу турботу, справдi цiню. Але ми з мiс Флетчер перевiряемо нову дiагностичну програму, дуже складну й просунуту. Я б вас про це попередив, але не знав, що ви сьогоднi чергуете.

Інженер-системник спробував вийти iз ситуацii з найменшими втратами.

– Я помiнявся з новачком i на вихiдний заступив на його змiну.

Стретмор пiдозрiло примружився.

– Дивно. Вчора я з ним розмовляв. І наказав йому не приходити. Але вiн нiчого не сказав менi про те, що помiнявся своею змiною.

Картукян вiдчув, як до горла пiдступае клубок. Запала напружена тиша.

– Що ж, – зiтхнув Стретмор, – схоже, сталася прикра накладка. – Поклавши руку на плече Картукяну, вiн провiв його до дверей. – Є один плюс у цiй ситуацii: вам не доведеться тут залишатися. Ми з мiс Флетчер будемо тут цiлий день. І триматимемо оборону. А ви йдiть i насолоджуйтеся вихiдним.

Картукян не вгавав:

– Сер, менi й справдi здаеться, що нам слiд перевiрити…

– Фiле, – повторив Стретмор, цього разу дещо суворiшим тоном. – З «Транскодом» усе гаразд. Якщо ваш тест виявив щось дивне, то через те, що це ми ввели його в комп’ютер. А тепер вибачте… – Стретмор очiкувально замовк, даючи iнженеру можливiсть зрозумiти, що його час вичерпався.



«Дiагностика! Яка там довбана дiагностика! – бурмотiв невдоволено Картукян, сидячи в себе в лабораторii системноi безпеки. – Що ж це за циклiчна функцiя така, з якою три мiльйони процесорiв не можуть впоратися ось уже шiстнадцять годин? Може, повiдомити про це начальника пiдроздiлу? Бiсовi шифрувальники. Не розумiють важливостi безпеки систем!»

У головi Картукяна залунала присяга, яку вiн дав, приступаючи до роботи в пiдроздiлi системноi безпеки. Вiн поклявся увесь свiй досвiд, знання та iнтуiцiю скеровувати на захист комп’ютерного устаткування АНБ вартiстю в мiльярди доларiв.

«Інтуiцiя ще нiколи не пiдводила мене. Не треба бути екстрасенсом, щоб побачити, що це нiяка не дiагностика!» – пирхнув вiн i, переконаний у власнiй правотi, пiдвiвся, широким кроком пiшов до термiнала й увiмкнув повний набiр програм для перевiрки систем «Транскоду».

– Ваша дитинка захворiла, командире, – пробурчав вiн. – Ви не довiряете моiй iнтуiцii? Я роздобуду вам предметний доказ».




Роздiл 20


Насправдi громадська клiнiка охорони здоров’я – перебудована початкова школа – мало скидалася на шпиталь. То була довгаста одноповерхова споруда з широкими вiкнами та занедбаним дитячим iгровим майданчиком на задньому подвiр’i. Бекер пiднявся облупленими сходами, що вже почали осипатися.

Усерединi було темно й гамiрно. Про те, що довгий вузький коридор iз рядами складаних металевих стiльцiв уздовж стiн е кiмнатою очiкування, можна було здогадатися за картонною табличкою на пiдставцi з написом «OFICINA» й стрiлкою, що вказувала до залу.

Бекер рушив тьмяно освiтленим коридором, що нагадав йому химерну голлiвудську декорацiю для фiльму жахiв. У повiтрi висiв сморiд сечi. Лампочки в кiнцi коридору перегорiли. Пройшовши сорок чи п’ятдесят футiв, Бекер бачив лише розпливчастi силуети людей. Якась скривавлена жiнка… двiйко молодят… маленька дiвчинка, що склала руки в молитвi… Нарештi вiн дiйшов до кiнця затемненого залу. Дверi лiворуч були злегка прочиненi, i вiн поштовхом iх вiдчинив. У кiмнатi нiкого не було, окрiм виснаженоi староi жiнки на лiжку, яка натужно намагалася пiдсунути пiд себе судно.

«Приемна картина, – пробурмотiв Бекер, зачиняючи дверi. – А де ж приймальня?»

За рогом у коридорi почулися голоси. Вiн пiшов на звук й опинився перед прозорими скляними дверима, за якими, судячи з усього, вiдбувалася сварка. Бекер неохоче штовхнув дверi. За ними панував хаос. Його побоювання справдилися.

У черзi стояло людей десять, i всi вони штовхалися й кричали. Іспанiя не вирiзнялася зразковим порядком та ефективною роботою громадських закладiв, i Бекер зрозумiв, що йому, можливо, доведеться всю нiч чекати на iнформацiю про лiтнього канадця. За столом сидiла секретарка й вiдчайдушно вiдбивалася вiд невдоволених пацiентiв, якi напосiдали на неi. Бекер трохи постояв на порозi, розмiрковуючи, як йому вийти з цiеi ситуацii. І зметикував.

– Con permiso! Дайте дорогу! – вигукнув санiтар, швидко пхаючи перед собою медичний возик для транспортування хворих.

Бекер крутнувся, даючи йому дорогу, i гукнув услiд санiтару:

– А де тут у вас телефон?

Не зупиняючись, чоловiк показав на двiйчастi дверi й хутко зник за рогом. Бекер пiдiйшов до дверей i поштовхом iх вiдчинив.

Перед ним була величезна кiмната – колишнiй шкiльний спортзал. Здавалося, його свiтло-зелена долiвка пливла, поколихуючись, у свiтлi флуоресцентних ламп. На стiнi виднiлося баскетбольне кiльце з обвислою сiткою, на долiвцi безладно стояли кiльканадцять низеньких лiжок iз пацiентами. У закутку, просто пiд вицвiлим табло для позначення рахунку матчу, висiв старий таксофон. «Сподiваюся, вiн працюе», – подумав Бекер.

Перетинаючи зал, вiн понишпорив у кишенi в пошуках монетки i знайшов кiлька цинково-дюралевих монет на сiмдесят п’ять песет. То була решта пiсля таксi, якоi мало вистачити на два мiсцевi дзвiнки. Ввiчливо всмiхнувшись медсестрi, що йшла назустрiч, вiн пiдiйшов до таксофону, зняв слухавку й набрав номер довiдковоi служби. І через тридцять секунд отримав номер головного кабiнету клiнiки.

Незалежно вiд краiни, скрiзь, здавалося, працювало унiверсальне правило стосовно кабiнетiв: нiхто не мiг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна рiч, сьогоднi до клiнiки могли прийняти лише одного канадця зi зламаною п’ястю i струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумiв, що в приймальнi неохоче пiдуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцевi iм’я пацiента, час i адресу виписки, але вiн придумав план.

Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не бiльше п’яти гудкiв. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.

– Cl?nica de Salud P?blica, – випалила захекана секретарка. – Громадська лiкарня.

Бекер заговорив iспанською iз сильним франко-американським акцентом.

– Мене звуть Девiд Бекер. Я з канадського посольства. Ви обслуговували сьогоднi одного з наших громадян. Менi потрiбнi його данi, щоб посольство могло домовитися про оплату ваших послуг.

– Гаразд, – вiдповiла жiнка. – Я надiшлю потрiбну вам iнформацiю до посольства в понедiлок.

– Узагалi-то, – наполегливо мовив Бекер, – для мене важливо отримати ii негайно.

– Це неможливо, – вiдрiзала жiнка. – Ми дуже зайнятi.

Бекер спробував надати своему голосу максимуму офiцiальностi.

– Справа невiдкладна. Це був чоловiк iз травмою голови й переломом п’ястi. Йому надали допомогу десь у першiй половинi дня. Його медична картка мае бути неподалiк.

Бекер додав американського акценту до своеi iспанськоi – саме стiльки, скiльки було потрiбно, щоб донести до секретарки важливiсть справи й вiдчуття невiдкладностi. Бо зазвичай люди, перейнявшись цим вiдчуттям, iшли на порушення правил.

Та замiсть перейнятися вiдчуттям невiдкладностi та пiти на порушення правил, секретарка сказала все, що думае про бундючних мешканцiв Пiвнiчноi Америки, i кинула слухавку.

Бекер насупився й теж повiсив слухавку. Прокол. Думка про те, що йому доведеться кiлька годин чекати в черзi, його не надихала, а час iшов, i старий канадець мiг запропаститися куди завгодно. Можливо, вiн вирiшив повернутися до Канади. А може – продати перстень. Бекер не мав змоги годинами стирчати в черзi. Знову набравшись рiшучостi, вiн схопив слухавку й набрав той самий номер. Притиснувши мiкрофон до вуха, вiн сперся об стiну. Почалися гудки. Перший, другий, третiй… Бекер окинув поглядом залу.

І раптом хвиля адреналiну прокотилася його тiлом.

Вiн крутнувся i щосили хряснув слухавкою, повiсивши ii на важелi. А потiм обернувся й ошелешено витрiщився в зал. Там, на лiжку, прямо перед ним, пiдiпхнутий купою старих подушок, лежав старий чоловiк iз чистою бiлою пов’язкою на п’ястi правоi руки.




Роздiл 21


Голос американця, що телефонував Токугену Нуматацi по приватнiй лiнii, звучав стривожено.

– Мiстере Нуматака, я маю лише хвилину для розмови.

– Чудово. Наскiльки я розумiю, ви вже розжилися обома паролями.

– Сталася невеличка затримка, – вiдказав американець.

– Не приймаеться, – просичав Нуматака. – Ви ж сказали, що матимете iх пiд кiнець дня.

– Залишилася одна незавершена справа.

– Танкадо мертвий?

– Так, – вiдповiв голос. – Один iз моiх людей убив Танкадо, але не змiг забрати в нього пароль. Танкадо вiддав його перед смертю. Одному туристу.

– Яке неподобство! – заревiв Нуматака. – Тодi як ви можете пропонувати менi ексклюзивне…

– Заспокойтеся, – сказав американець. – Буде у вас ексклюзивне право, буде. Це я вам гарантую. Як тiльки знайдемо пароль, «Цифрова фортеця» стане вашою.

– Але ж пароль можна тим часом скопiювати!

– Кожен, хто його побачить, буде знищений.

Запала довга тиша. Нарештi Нуматака озвався:

– А де тепер пароль?

– Вам потрiбно знати одне: його невдовзi знайдуть.

– А чому ви такi впевненi?

– Тому, що я – не единий, хто за ним полюе. Американськi розвiдувальнi служби вже прознали про пропалий пароль. Через цiлком очевиднi причини вони намагатимуться запобiгти оприлюдненню «Цифровоi фортецi». Вони послали чоловiка, щоб той знайшов ключ. Його звуть Девiд Бекер.

– Звiдки ви це знаете?

– Неважливо.

Нуматака помовчав, а потiм спитав.

– А якщо мiстер Бекер знайде цей пароль?

– Моя людина вiдбере його в нього.

– А потiм?

– Не переймайтеся, – холодно вiдповiв американець. – Коли мiстер Бекер знайде пароль, вiн отримае належну винагороду.




Роздiл 22


Девiд Бекер пiдiйшов до лiжка й поглянув на сплячого дiдка. На п’ястi його правоi руки вiн побачив гiпсову пов’язку. На вид старому було вiд шiстдесяти до сiмдесяти рокiв. Його снiжно-бiле волосся було акуратно зачесане вбiк, i посеред лоба виднiвся синьо-червоний набряк, що поширився аж до правого ока.

«Нi фiга собi – невеличкий синець!» – подумав Бекер, пригадавши розповiдь лейтенанта. Бекер ретельно придивився до пальцiв старого. Персня нiде не було видно. Девiд простягнув руку й доторкнувся до плеча старого.

– Сер? – І легенько його посiпав. – Вибачте, сер…

Чоловiк не поворухнувся.

Бекер знову погукав його, тепер гучнiше.

– Сер, ви мене чуете?

Старий заворушився.

– Що таке… котра година… – пробурмотiв вiн французькою, потiм розплющив очi й поглянув на Бекера, невдоволено скривившись через те, що його розбудили.

– Qu’est-ce-que vous voulez? Що вам потрiбно?

«Так i е, – полегшено зiтхнув Бекер. – Французький канадець».

– Можете придiлити менi хвилинку уваги? – зi щирою усмiшкою спитав Девiд.

Хоча французька Бекера була бездоганною, вiн заговорив мовою, яку, на його думку, старий знав гiрше, – англiйською. Переконати абсолютного незнайомця вiддати золотий перстень може виявитися справою вкрай непростою, можливо, доведеться вдатися до хитрощiв; i Бекер приготувався задiяти всi можливi переваги.

Пiсля тривалоi тишi старий нарештi прийшов до тями. Озирнувшись довкола, вiн випростав палець, пригладив ним обвислi сивi вуса й заговорив:

– Що вам потрiбно? – У його англiйськiй чувся легкий гугнявий акцент.

– Пане, – звернувся до нього Девiд, навмисне чiтко вимовляючи слова, наче розмовляв iз глухою людиною. – Я хочу поставити вам декiлька запитань.

Старий люто вирячився на нього.

– А у вас виникли якiсь проблеми?

Бекер нахмурився. Переваги не вийшло: англiйська старого була бездоганною. І Девiд негайно облишив свiй поблажливий тон.

– Вибачте, що потурбував вас, пане, але ви часом не були сьогоднi на плаза де Еспанья?

Дiдок пiдозрiло звузив очi.

– А ви не з мiськради?

– Нi, взагалi-то я…

– З туристичного бюро?

– Нi, я…

– Ага, я здогадався, чому ви тут! – Старий насилу пiдвiвся й сiв, спершись на подушки. – Вам мене не залякати! Коли я вже щось сказав, то повторю сказане тисячу й тисячу разiв: П’ер Клушар описуватиме свiт таким, яким вiн його бачить! Може, автори з ваших глянцевих туристичних довiдникiв i змовчать про це неподобство, продавшись за безкоштовний готельний номер коштом мiськради, але «Монреаль таймс» не продаеться! Я вiдмовляю вам!

– Вибачте, пане, гадаю, ви просто не зрозумiли, про…

– Дiдька лисого! Я все чудово зрозумiв! Так! – Старий пригрозив Бекеру кiстлявим пальцем, i його голос лунко загримотiв у колишньому спортзалi. – Ви не перший! Вони намагалися зробити це i в «Мулен Руж», i в готелi «Браун пелес», i в «Гольфiньйо» в Лагосi. Але що потрапило до преси? Правда! Такого гидотного пива я не пив нiде! Нiде не бачив я такоi брудноi ванни! І нiде не доводилося менi ходити по такому кам’янистому пляжу! Але ж моi читачi розраховують на дещо краще, анiж це!

Пацiенти на сусiднiх лiжках пiдводилися й сiдали, щоб роздивитися, що вiдбуваеться. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звiдси вигнали.

А Клушар шаленiв.

– А отой полiцейський, точнiше, жалюгiдна пародiя на полiцейського! Вiн змусив мене сiсти на його мотоцикл! Погляньте на мене! – Вiн спробував поворушити ушкодженою рукою. – І як тепер менi писати нотатки, га?

– Пане, я…

– Ще нiколи за сорок три роки подорожування не вiдчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаете, моя шпальта в газетi…

– Пане, заспокойтеся! – Бекер пiдняв угору обидвi руки, похапливо сигналiзуючи готовнiсть до перемир’я. – Мене не цiкавить ваша газетна шпальта; я – з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвiдчитися, що з вами все гаразд!

Раптом у залi запала тиша. Старий замовк i пiдозрiло обдивився незваного гостя.

Бекер говорив далi майже пошепки:

– Я прийшов поцiкавитися, чи зможу чимось допомогти.

«Наприклад, дати вам заспокiйливого», – подумки додав вiн.

Пiсля довгоi паузи канадець, нарештi, заговорив:

– Кажете, ви з консульства? – Тон старого вiдразу ж дещо пом’якшився.

Бекер кивнув.

– Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/braun_den/cifrova-fortecya