Симпатик
В’ет Тан Нгуен


Капiтан в’етнамськоi армii пiсля падiння Сайгона 1975 року перебираеться до Америки. Разом з iншими земляками вiн починае нове життя у Лос-Анджелесi. Але для нього це життя подвiйне, дволике. Вiн шпигун. Його мiсiя – повiдомити про намiри продовжити програну вiйну. Аби не зрадити своi iдеали, вiн змушений пiти проти найдорожчих людей… Це роман про вiйну i полiтику, дружбу i пiдлiсть, любов i зраду.





В’ет Тан Нгуен

Симпатик



Обережно! Ненормативна лексика!



* * *


Лан та Еллiсоновi



* * *


Тож не сумуймо, зачувши слово «тортури»: у цьому разi чимало що може пом’якшити й компенсувати це слово, та й навiть знайти в ньому щось смiшне.

    Фрiдрiх Нiцше. Генеалогiя моралi






Роздiл 1


Я шпигун, сплячий агент спецслужби, людина двох облич. Навряд чи дивно, що я водночас i людина двох свiдомостей. Не якийсь незрозумiлий мутант з комiксу чи фiльму жахiв (хоча бувало, що люди ставилися до мене саме так); я просто здатен розглядати будь-яку тему з двох бокiв. Інколи я тiшу себе тим, що це талант, i хоча вiн, вочевидь, не надто значний, але це чи не единий мiй талант. Бувають днi, коли я мiркую про те, що мимоволi бачу свiт саме так, i питаю себе: чи можна цю властивiсть узагалi назвати талантом? Зрештою, талант – це те, що ти використовуеш, а не те, що використовуе тебе. Талант, який ти не можеш використати, талант, яким ти одержимий, – мушу зiзнатися, це ризиковано. Але в той мiсяць, коли починаеться це зiзнання, мiй спосiб сприйняття свiту видаеться швидше перевагою, анiж небезпекою, – власне, iнодi небезпечнi речi створюють саме таке перше враження.

Мiсяць, про який iдеться, – квiтень, найжорстокiший з мiсяцiв. Саме цього мiсяця у вiйни, що тривала дуже довго, пiдкосилися ноги, як то бувае з вiйнами. Цей мiсяць був усiм для жителiв нашого куточка свiту й нiчим для всiх iнших. Цей мiсяць був водночас кiнцем вiйни i початком… Що ж, «мир» – не надто влучне слово, чи не так, дорогий Коменданте? То був мiсяць, коли я чекав кiнця за стiнами вiлли, на якiй прожив попереднi п’ять рокiв, за стiнами, блискучими вiд битого коричневого скла, увiнчаними iржавим колючим дротом. Там у мене була своя кiмната – так само, як у вашому таборi, Коменданте. Звiсно ж, цю кiмнату годиться називати «iзоляцiйною камерою», i замiсть покоiвки, яка щодня приходить прибирати, ви забезпечили мене охоронцем з дитячою пикою, який зовсiм не прибирае. Та я не скаржусь. Для того щоб писати цю сповiдь, менi потрiбне усамiтнення, а не чистота.

Ночами на вiллi Генерала такого усамiтнення не бракувало, чого не скажеш про день. Я був одним з офiцерiв, що жили в його домi, единим нежонатим його штабу та найнадiйнiшим його помiчником. Вранцi, перш нiж рушити у коротку мандрiвку до офiсу, ми разом снiдали, розбираючи пошту за одним кiнцем тикового обiднього столу, тодi як його дружина навпроти наглядала за квартетом чудово вихованих дiтей вiсiмнадцяти, шiстнадцяти, чотирнадцяти та дванадцяти рокiв; ще один стiлець стояв порожнiм – для дочки, що вчилася в Америцi. Не всi боялися кiнця, однак Генерал розсудливо боявся. То був худий чоловiк з досконалою поставою, ветеран з численними медалями, у його випадку – чесно заслуженими. Хоча в нього було всього дев’ять пальцiв на руках i вiсiм на ногах, бо три пальцi вiн втратив через кулi та шрапнель, лише родина та довiренi особи знали про справжнiй стан його лiвоi ступнi. Нiщо не стояло мiж ним та його амбiцiями, хiба що мрiя знайти гарну пляшку бургундського та випити ii з тими, кого не тягне кидати кубики льоду в келих з вином. Генерал був епiкуреець i християнин – саме в такому порядку, вiрянин, який вiрив у гастрономiю та Бога, свою дружину та дiтей i у французiв та американцiв. З його погляду, вони опiкувалися нами значно краще за тих iноземних Свенгалi,[1 - Герой роману «Трiльбi» Джорджа Дю Морье. Прiзвище вживаеться на позначення людини, яка манiпулюе iншими, маючи злi намiри. (Тут i далi прим. пер.)] що зачарували наших пiвнiчних братiв (та й деяких пiвденних теж), а саме – Карла Маркса, В. І. Ленiна та Керманича Мао. Та хiба ж вiн хоча б читав цих мудрецiв! Це до моiх обов’язкiв, як його ад’ютанта та молодшого офiцера розвiдки, входило забезпечувати Генерала поспiхом нашкрябаними нотатками про «Манiфест комунiстичноi партii»[2 - Перший програмний документ европейського комунiстичного руху, написаний Карлом Марксом та Фрiдрiхом Енгельсом.] чи «Червону книжечку»[3 - Інша назва – «Цитати Мао Цзедуна».] Мао. А його справою вже було за нагоди показати, що вiн знаеться на тому, як мислить ворог, i найпаче вiн любив ленiнське питання – цитував його за будь-якоi нагоди:

– Панове, – казав вiн, постукуючи своiми твердими суглобами по поверхнi вiдповiдного столу. – Що робити?

Марно було казати Генераловi, що це питання насправдi поставив Микола Чернишевський в однойменному романi. Хто тепер пам’ятае Чернишевського? Важливим був Ленiн, людина дii, вiн узяв це питання й привласнив собi.

Того квiтня, найпохмурiшого з усiх, поставши перед питанням, що ж робити, Генерал, який завжди мiг знайти собi справу, вже був на це не спроможний. Чоловiка, який вiрив у mission civilisatrice та Американський Спосiб Життя, щонайменше вкусив жучок недовiри. Охоплений раптовим безсонням, вiн взявся блукати вiллою, зеленкувато-блiдий, немовби хворий на малярiю. Вiдколи в березнi, за кiлька тижнiв до того, занепав наш пiвнiчний фронт, вiн з’являвся на порозi мого кабiнету або ж моеi кiмнати на вiллi, щоб урвати хоч якiсь новини – зазвичай сумнi.

– Нi, ви в це вiрите? – питав вiн, на що я мав одну з двох вiдповiдей: «Нi, сер!» або ж «Неймовiрно!».

Ми не могли повiрити, що миле, мальовниче кавове мiстечко Банметгуот, моя гiрська батькiвщина, здалося на початку березня. Ми не могли повiрити, що наш президент Тх’еу, чие iм’я так i проситься до плювка, вiддав нашим вiйськам, що охороняли нагiр’я, наказ вiдступити. Ми не могли повiрити, що Дананг та Нячанг здалися чи що нашi солдати стрiляли цивiльним у спини, коли тi оскаженiло пробивали собi шлях до втечi баржами та човнами, i смерть тисячами знiмала врожай. У тишi й самотностi мого кабiнету я дбайливо робив знiмки цих доповiдей, щоб потiшити Мана, мого керiвника. Я й сам з них тiшився, однак не мiг не спочувати тяжкiй долi цих бiдних людей. Можливо, з полiтичного погляду, мое спочуття до них було неправильне, але ж i моя мати, якби жила, була б серед них. Вона була бiдна людина, я зростав ii бiдним дитям, а бiдних людей нiхто не питае, чи хочуть вони вiйни. Нiхто не питав iх, чи хотiли вони померти вiд спраги та перегрiву на березi моря, чи щоб iх грабували й гвалтували своi ж вояки. Якби цi тисячi лишилися живими, вони не повiрили б своiй смертi, так само як ми не могли повiрити, що американцi – нашi друзi, благодiйники, захисники – зневажливо вiдмовилися дати нам ще грошей. Та й що ми робили б з тими грiшми? Купували б амунiцiю, бензин та запчастини до зброi, лiтакiв i танкiв, що iх тi ж самi американцi дали нам задарма. Вони забезпечили нас шприцами, однак тепер, як тi збоченцi, вiдмовляли нам у наркотику («Нема нiчого, – буркотiв Генерал, – дорожчого за безплатне»).

Наприкiнцi наших бесiд та обiдiв я пiдпалював Генераловi сигарету i вiн витрiщався в нiкуди, забуваючи про свою «Лакi Страйк», яка повiльно поiдала сама себе в його пальцях. У серединi квiтня, коли попiл вжалив його, пробудивши вiд задуми, i вiн вимовив слово, що не варто було говорити, Мадам вгамувала дiтей, якi порскнули зо смiху, i сказала:

– Якщо чекатимеш ще довше, ми не зможемо вибратися. Слiд уже зараз попросити у Клода лiтака.

Генерал вдав, нiби не чуе Мадам. У неi був розум обчислювальноi машини, постава iнструктора з муштри i тiло незайманки навiть пiсля народження п’яти дiтей. Усе це було загорнуте в ту зовнiшнiсть, що змушувала наших художникiв, якi вчилися мистецтва у французiв, добирати найпастельнiшi з кольорiв акварелi та найрозмитiшi рухи пензля. Коротше кажучи, вона була iдеальна в’етнамська жiнка. За цей скарб Генерал був довiку вдячний i так само нажаханий. Потираючи обпечений кiнчик пальця, вiн подивився на мене i сказав:

– Гадаю, час попросити у Клода лiтака.

Я глянув на Мадам лише тодi, коли вiн знову взявся вивчати свiй опiк. Мадам ледве пiдняла брову.

– Гарна iдея, сер, – сказав я.

Клод був наш найближчий американський друг, такий близький, що одного разу вiн зiзнався менi в тому, що мае одну шiстнадцяту негритянськоi кровi.

– О, – сказав тодi я, так само як i вiн, розмазаний бурбоном з Теннессi, – тодi зрозумiло, чому в тебе чорне волосся, чому так гарно засмагаеш i танцюеш ча-ча-ча, наче один з нас.

– Бетховен, – одповiв вiн, – теж походив з однiеi шiстнадцятоi.

– Тодi зрозумiло, – сказав я, – чому ти спiваеш «З днем народження» так, наче всiм довкола байдуже.

Ми були знайомi два з гаком десятилiття, вiдколи у п’ятдесят четвертому вiн помiтив мене на баржi з бiженцями й побачив у менi талант. Я тодi був як на своi роки розвиненим дев’ятирiчним хлопчиком, що вже непогано знав англiйську – мене вчив американський мiсiонер-першопроходець. Клод нiбито працював у службi пiдтримки бiженцiв. Тепер вiн обiймав посаду в американському посольствi, начебто маючи сприяти розвитковi туризму в нашiй охопленiй вiйною краiнi. Як ви можете собi уявити, це вимагало вiд нього всього, що вiн мiг витиснути з хустинки, просоченоi потом на все здатного американського духу, до останньоi краплини. Насправдi Клод був з ЦРУ, що опинилось у цiй краiнi ще в тi днi, коли французи правили своею iмперiею. Тодi ЦРУ було ще УСС,[4 - Управлiння стратегiчних служб, колишня назва ЦРУ.] i Го Шi Мiн просив у них допомоги в боротьбi з Францiею. Вiн навiть процитував слова батькiв-засновникiв Америки у своiй декларацii незалежностi нашоi краiни. Вороги Дядька Го казали, що вiн говорив обома сторонами рота, однак Клод вважав, що вiн просто здатен дивитися на речi з обох сторiн. Я подзвонив Клодовi зi свого кабiнету, що був трохи далi коридором за кабiнет Генерала, i англiйською повiдомив його, що Генерал утратив надiю. В’етнамську Клод знав погано, французьку – ще гiрше, а от англiйська його була бездоганна. Я наголошую на цьому лише тому, що не можу сказати того ж про всiх його землякiв.

– Усе скiнчено, – мовив я i, сказавши це Клодовi, нарештi усвiдомив, що це правда. Я думав, що вiн заперечуватиме, говоритиме, що американськi бомбардувальники ще можуть заповнити наше небо чи повiтряна американська кавалерiя скоро може скерувати своi гелiкоптери нам на порятунок, але Клод мене не розчарував.

– Побачимо, що можна зробити, – сказав вiн на тлi бубонiння голосiв.

Я уявив собi метушню у посольствi, розпеченi телетайпи, дроти, термiново прокинутi вiд Сайгона до Вашингтона, спiвробiтникiв, що гарують без вiдпочинку, i сморiд поразки, такий пекучий, що навiть кондицiонери не можуть з ним впоратися. Серед цiеi гарячки Клод зберiгав разючий спокiй. Вiн прожив тут так довго, що тропiчна волога ледве змушувала його спiтнiти. Вiн мiг вистежити людину в темрявi, однак сам у цiй краiнi нiколи не мiг бути невидимим. Хоча вiн i був iнтелектуал, то була особлива американська порода, м’язиста, з тих, хто займаеться греблею i мае солiднi бiцепси. Тодi як нашi науковцi були переважно блiдi, короткозорi й хирлявi, Клод мав шiсть футiв два дюйми[5 - Близько 185 см.] зросту, iдеальний зiр i зберiгав вiдмiнну форму, щоранку роблячи двiстi вiдтискань зi своiм слугою, хлопчиком з народу нунг,[6 - Етнiчна меншина В’етнаму.] на спинi. У свiй вiльний час вiн читав i щоразу навiдувався на вiллу, маючи пiд пахвою книжку. Коли вiн прийшов до нас через кiлька днiв, то нiс «Азiйський комунiзм та схiдний спосiб знищення» Рiчарда Гедда в м’якiй обкладинцi.

Книжка призначалася менi, тодi як Генерал отримав пляшку «Джека Денiелза» – ось що я обрав би собi на подарунок, якби мав вибiр. Однак я уважно розглянув обкладинку, щiльно вкриту такими захопливими вигуками, що вони могли б походити з листiв дiвочого фанклубу. Тiльки от усе це радiсне белькотiння написали пара мiнiстрiв оборони, сенатор, який два тижнi прожив у нашiй краiнi в пошуку фактiв, та вiдомий телеведучий, який своею вимовою наслiдував Моiсея у виконаннi Чарлтона Гестона. Причина iхнього захвату ховалась у пiдзаголовку: «Про розумiння марксистськоi загрози в Азii та перемогу над нею». Коли Клод сказав, що всi читають цей пiдручник, я сказав, що теж його прочитаю. Генерал вiдкоркував пляшку i був не в настроi обговорювати книжки чи балакати, не тепер, коли столицю оточили вiсiмнадцять дивiзiй ворога. Вiн хотiв поговорити про лiтак, i Клод, крутячи в долонях свою склянку вiскi, сказав, що найкраще, що вiн може влаштувати, – чорний, незареестрований рейс на С-130. Цей борт вмiщував дев’яносто двох парашутистiв з усiм спорядженням, Генерал чудово це знав, бо сам служив у повiтряних силах, перш нiж президент покликав його стати на чолi Нацiональноi полiцii. Вiн пояснив Клодовi: проблема в тому, що одна його велика родина налiчуе п’ятдесят вiсiм осiб. Декого з них вiн не любив, кiлькох узагалi ненавидiв, однак Мадам нiколи не пробачила б йому, якби вiн не врятував усiх ii родичiв.

– А моi люди, Клоде? – спитав Генерал своею чiткою, офiцiйною англiйською. – Як щодо них?

Генерал та Клод поглянули на мене. Я спробував набрати хороброго вигляду. Я не був старшим офiцером штату, але як ад’ютант Генерала та офiцер, який найбiльше знався на американськiй культурi, вiдвiдував усi його зустрiчi з американцями. Деякi моi земляки володiли англiйською не гiрше за мене, хоча бiльшiсть мали ледь помiтний акцент. Але мало хто був здатен, як я, обговорювати бейсбольнi подачi, те, яка страшна Джейн Фонда, або ж чим «Ролiнг Стоунз» кращi за «Бiтлз». Якби американець заплющив очi, слухаючи мене, вiн подумав би, що я – один з його людей. Насправдi телефоном мене легко було прийняти за американця. Пiд час особистоi зустрiчi моiх спiврозмовникiв неодмiнно дивувала моя зовнiшнiсть, i вони майже завжди питали, як я навчився так говорити англiйською. У цiй республiцi хлiбного дерева, франшизi Сполучених Штатiв, американцi очiкували, що я буду одним з мiльйонiв тих, хто не говорить англiйською, говорить пiджином[7 - Примiтивна мова, що виникае з двох чи бiльше мов у ситуацii мiжетнiчного контакту.] чи англiйською з сильним акцентом. Я не виправдовував iхнiх сподiвань, саме тому завжди прагнув в уснiй чи письмовiй формi продемонструвати, як добре я знаю iхню мову. Я мав бiльший словниковий запас i вживав граматику правильнiше за середнього освiченого американця. Я дiставав i високi ноти, i низькi, тому без щонайменших ускладнень розумiв, коли Клод говорив про посла як про «поца» та «дрочило» з «головою в дупi», бо той заперечував неодмiнне падiння мiста.

– Офiцiйно, – сказав Клод, – евакуацii не буде, бо нас не зривають з мiсця найближчим часом.

Генерал, який дуже рiдко пiдвищував голос, тепер це зробив.

– Неофiцiйно ви нас кидаете! – крикнув вiн. – Вдень i вночi з аеропорту йдуть лiтаки. Усi, хто працюе з американцями, хочуть виiзну вiзу. За вiзами вони йдуть до вашого посольства. Ви евакуювали своiх жiнок. Ви евакуювали немовлят i сирiт. Чому лише американцi не знають, що американцi тiкають звiдси?

Клодовi стало гiдностi зробити присоромлений вигляд, пояснюючи, що в разi оголошення евакуацii в мiстi спалахнули б заколоти i люди могли б напасти на тих американцiв, що лишилися тут. Так уже було в Данангу та Нячангу, де американцi втекли, рятуючи своi життя, i залишили мiсцевих жителiв битися одне з одним. Але, попри цей прецедент, у Сайгонi було навдивовижу спокiйно. Його мешканцi поводилися, немов подружжя, чий шлюб уже зруйновано, однак вони прагнуть триматись одне за одного i тонути разом, якщо це дозволить iм не визнавати зрадницькоi правди. А правда тут полягала в тому, що принаймнi мiльйон людей так чи iнакше працювали на американцiв, починаючи з тих, хто чистив iм взуття, i закiнчуючи тими, хто керував армiею, сформованою американцями за iхнiм власним уявленням, щоб робити iм феляцiю за цiною гамбургера десь у Пеорii чи Покiпсi. Чимало хто з цих людей вiрив, що, як комунiсти переможуть (у що вони вiдмовлялися вiрити), на них чекатиме в’язниця або ж гарота,[8 - Знаряддя страти та тортур. Остання офiцiйно зареестрована страта на гаротi вiдбулась у 1975 роцi.] а на незайманих дiвчат – шлюб iз варварами. Чому б iм так не думати? Саме такi чутки розпускало ЦРУ.

– Отже… – почав Генерал, але Клод його перебив:

– Ви маете лiтака, i вам слiд вважати це за щастя, сер.

Генерал був не з тих, хто благае. Вiн прикiнчив свое вiскi, як i Клод, тодi потиснув йому руку i попрощався, не зводячи з нього погляду. «Американцi люблять дивитися людям у вiчi, – сказав менi якось Генерал, – особливо коли трахають iх ззаду». Клод бачив ситуацiю iнакше.

– Іншi генерали дiстають мiсця лише для найближчих родичiв, – сказав вiн нам, прощаючись. – Навiть Бог та Ной не могли врятувати всiх. Принаймнi не стали.

Чи справдi вони не могли? Що сказав би на це мiй батько? Вiн був католицьким священиком, але я не пам’ятаю, щоб цей бiдолашний сановник колись читав проповiдь про Ноя, хоч i визнаю, що я ходив на месу тiльки для того, щоб подрiмати. Але хоч що могли зробити Бог чи Ной, я не сумнiваюсь, усi люди Генерала, маючи таку змогу, порятували б сотню кровних родичiв, так само як усi тi офiцiйнi, що могли собi дозволити хабара. В’етнамськi родини – рiч тонка й складна. Як единий син пригнобленоi матерi, я iнколи i хотiв мати таку родину, однак зараз, безперечно, був не той випадок.



Пiзнiше того ж дня президент подав у вiдставку. Я думав, що вiн покине краiну за кiлька тижнiв до того, як годиться диктаторовi, й заледве думав про нього, працюючи над списком евакуацii. Генерал був прискiпливий, уважний до деталей i звик швидко ухвалювати тяжкi рiшення, однак це завдання вiн доручив менi. Сам займався звичними справами: читав ранковi звiти з допитiв, ходив на зустрiчi до помешкань загальноi об’еднаноi частини штабу, телефонував довiреним особам, щоб обговорити, як утримувати мiсто i водночас пiдготуватися до того, щоб покинути його – непростий маневр, наче грати в музичнi стiльцi пiд свою улюблену пiсню. Я думав про музику, бо, складаючи список у своiй кiмнатi на вiллi в нiчну годину, слухав американське радiо на приймачi «Сонi». Пiснi «Темптейшнз», Дженiс Джоплiн та Марвiна Гея зазвичай робили погане стерпнiшим, а хороше – взагалi чудовим, але не в такi часи. Кожне викреслене iм’я скидалося на смертний вирок. Усi нашi iмена, вiд наймолодшого офiцера до Генерала, були у списку, який власниця запхала собi до рота, коли ми увiрвалися до неi три роки тому. Попередження, яке я надiслав Мановi, не дiсталося до неi вчасно. Коли полiцаi притиснули цю агентку комунiстiв до пiдлоги, менi не лишалося нiчого, крiм сунути руку iй до рота й витягнути просочений слиною список. Його зiжмакане iснування доводило, що за членами Особливоi Служби, якi звикли стежити за iншими, теж стежили. Навiть якби я лишився з нею наодинцi, я не мiг ризикувати своiм прикриттям i сказати, що я – на ii боцi. Я знав, яка доля чекала на неi. У камерах допиту Особливоi Служби говорили всi, вона мимоволi видала б мене. Агентка була молодша за мене, але доволi мудра, щоб теж знати, що на неi чекае. На якусь мить я побачив у ii очах правду, яка полягала в тому, що вона ненавидiла мене за те, що я був тим, ким вона мене вважала, – агентом деспотичного режиму. Тодi, як i я, вона згадала про роль, яку мусила грати.

– Благаю, панове! – заплакала вона. – Я невинна! Присягаюся!

Три роки по тому агентка комунiстiв досi була в камерi. Я тримав ii справу в себе на столi, як нагадування про те, що не змiг ii врятувати. Ман сказав, що в цьому е i моя провина. Коли настане день звiльнення, саме я вiдчиню ii камеру. На момент арешту iй було двадцять два, до справи додано двi свiтлини, одна – з арешту, друга зроблена кiлька мiсяцiв тому, на нiй ii очi згасли, а волосся стало рiдшим. Нашi камери були машинами часу, де ув’язненi старiшали значно швидше, нiж мали б. Цi два ii обличчя, тодi i тепер, допомогли менi обрати кiлькох людей для спасiння й приректи на смерть багатьох iнших, дехто з яких менi навiть подобався. Кiлька днiв я укладав i переукладав список, тим часом були винищенi захисники Суанлока, а Пномпень з iншого боку кордону впав пiд натиском червоних кхмерiв. Через кiлька вечорiв наш екс-президент таемно втiк до Тайваню. Клод, що вiдвозив його до аеропорту, чув металевий брязкiт з надмiру важких валiз президента – ймовiрно, вiд чималоi частки золотого запасу нашоi нацii. Наступного ранку вiн зателефонував менi, щоб сказати, що наш лiтак вилiтае за два днi. Я покiнчив зi списком ранiше того ж вечора i сказав Генераловi, що вирiшив на користь демократичностi та репрезентативностi, обравши офiцера найвищого рангу, офiцера, якого всi вважали найчеснiшим, того, чия компанiя була менi найприемнiша, i так далi. Вiн погодився з моiми аргументами i з iхнiм неминучим наслiдком – чимало старших офiцерiв, найобiзнанiших i найвинуватiших у дiяльностi Особливоi Служби, залишаться тут. Список я завершив полковником, майором, ще одним капiтаном i двома лейтенантами. Лишив одне мiсце для себе i ще три – для Бона, його дружини та iхнього сина, мого хрещеника.

Коли того вечора Генерал зайшов до мене поплакатись, з напiвпорожньою пляшкою вiскi в руцi, я попросив його зробити менi послугу i взяти Бона з нами. Ми не були кревнi брати, однак вiн один з двох моiх побратимiв, ще зi школи. Другим був Ман. Ми втрьох присягнули один одному в невмирущiй вiрностi, розрiзавши своi юнi долонi й змiшавши кров у ритуальному рукостисканнi. У моему гаманцi лежав чорно-бiлий знiмок Бона та його родини. Бон мав вигляд привабливого чоловiка, вiдлупцьованого до кровi й м’яса, от тiльки Господь вiд початку нагородив його саме таким обличчям. Анi берет парашутиста, анi випрасувана до хрускоту, смугаста, немов тигр, вiйськова форма не давали вiдвести погляд вiд схожих на парашути вух, пiдборiддя, яке весь час ховалось у складках на шиi, та плескатого носа, що вказував чiтко направо, немов вiдображаючи його полiтичнi погляди. Говорячи про його дружину, Лiнь, поет цiлком мiг би порiвняти ii обличчя з повнею, натякаючи цим не лише на його повноту й круглiсть, але й на те, яке воно плямисте та вкрите кратерами, змережане шрамами вiд прищiв. Як цi двое змогли породити таке миле дитя, як Дук, – загадка. Або ж плiд простоi логiки, за якою два мiнуси, поеднанi разом, дають плюс.

Генерал повернув менi фото i сказав:

– Це найменше, що я можу зробити. Вiн пiлот. Якби наша армiя складалась лише з повiтряних сил, ми б перемогли в цiй вiйнi.

Якби… Але не iснувало жодного «якби», лише невiдворотний факт: Генерал сидiв нинi на самому краечку мого стiльця, поки я стояв бiля вiкна, потягуючи свое вiскi. Надворi його зв’язковi згодовували жменi таемниць вогнищу, яке палало в бочцi на п’ятдесят п’ять галонiв,[9 - Близько 208 л.] роблячи цю нiч ще спекотнiшою. Генерал пiдвiвся, стискаючи склянку в руцi, й заходився мiряти кроками мою невелику спальню, вбраний лише в боксери та спiдню майку, з опiвнiчною тiнню неголеностi на пiдборiддi. Лише економки, родина та я бачили його в такому виглядi. Коли до вiлли приходили вiдвiдувачi, о будь-якiй годинi, вiн зустрiчав iх з напомадженим волоссям, у своiй накрохмаленiй формi кольору хакi – на грудях бiльше стрiчок, анiж у волоссi королеви краси. Але того вечора, коли тишу на вiллi час вiд часу порушували лише пострiли, вiн дозволив собi поскаржитись на те, як американцi обiцяли нам спасiння вiд комунiзму, якщо ми робитимемо те, що вони скажуть.

– Вони почали цю вiйну, а тепер втомились вiд неi i продали нас, – сказав вiн, наливаючи менi ще. – Але хто у цьому винний, якщо не ми? Ми виявилися достатньо дурними, щоб вiрити, що вони дотримають свого слова. Тепер нам нема куди тiкати, тiльки в Америку.

– Це не найгiрше мiсце, – зазначив я.

– Може й так, – сказав вiн. – Принаймнi ми будемо жити, аби боротися далi. Але наразi ми зазнали повноi й беззаперечноi поразки. Який тост годиться для цього?

За мить вiдповiдь спала менi на думку.

– За кров в очах, – сказав я.

– Оце точно.

Не пригадаю, хто саме навчив мене цього тосту чи хоча б, що вiн мав означати, крiм того, що я набув його десь протягом рокiв, проведених в Америцi. Генерал теж там бував, провiв кiлька мiсяцiв у п’ятдесят восьмому молодшим офiцером на тренуваннях загону у Форт-Беннiнгу – саме там «зеленi берети» навiки налаштували його проти комунiзму. До мене це не причепилось. Я вже був пiд прикриттям, частково – студент-стипендiат, частково – шпигун на навчаннi, самотнiй представник своеi нацii в невеликому коледжi серед лiсу; вiн називався Захiдним i мав за девiз «Occidens Proximus Orienti».[10 - Захiд найближчий до Сходу (лат.).] У шiстдесятих роках я провiв там, у мрiйливому, просоченому сонцем свiтi Пiвденноi Калiфорнii, шiсть iдилiчних рокiв. Вивчення шляхiв, каналiзацiйних систем чи iнших подiбних корисних справ було не для мене. Натомiсть, Ман, мiй колега-конспiратор, дав менi завдання вивчити американський спосiб мислення. Моя вiйна була психологiчна. Зважаючи на це, я читав американську iсторiю та лiтературу, вдосконалював свою граматику, вбирав у себе сленг, смалив косяки та втратив незайманiсть. Коротше кажучи, я закiнчив навiть не бакалаврат, а магiстерку, ставши експертом у всiх можливих суто американських науках. Навiть тепер я доволi чiтко пригадую, де саме вперше прочитав слова найвеличнiшого з американських фiлософiв, Емерсона,[11 - Ралф Волдо Емерсон (1803–1882) – видатний американський есеiст, поет та фiлософ, перший висловив i сформулював теорiю трансценденталiзму.] – на газонi, бiля райдужноi алеi жакаранд. Моя увага метушилася мiж екзотичними, засмаглими однокурсницями в коротких топах та шортах, що брали сонячнi ванни на ложi з червневоi трави, та рiзкими чорними словами на бiлоснiжнiй сторiнцi: «Послiдовнiсть спантеличуе невеликий розум». Нiчого правдивiшого про Америку Емерсон не писав, але я не тiльки тому пiдкреслив цi слова раз, двiчi, тричi. Те, що вразило мене тодi, та й досi бентежить, – тi ж слова можна сказати про нашу батькiвщину, де ми всi, м’яко кажучи, непослiдовнi.

Нашого останнього ранку я вiдвiз Генерала до примiщення Нацiональноi полiцii. Мiй кабiнет був далi за кабiнет Генерала, i звiдти я по черзi викликав п’ятьох обраних офiцерiв на приватну зустрiч.

– Їдемо сьогоднi? – спитав украй знервований полковник, його очi були розширенi й вологi.

– Так.

– Моi батьки? Батьки моеi дружини? – спитав майор, огрядний завсiдник китайських ресторанiв у Тьолонi.

– Нi.

– Брати, сестри, племiнники, племiнницi?

– Нi.

– Економки та няньки?

– Нi.

– Скринi, шафи, колекцii порцеляни?

– Нi.

Капiтан, що трохи накульгував через венеричну хворобу, погрожував покiнчити з собою, якщо я не знайду ще мiсця. Я простягнув йому свого револьвера, i вiн зiщулився. Молодi ж лейтенанти були вдячнi. Своi попереднi пости вони дiстали через зв’язки батькiв, тож тепер поводилися смикано й нервово, наче марiонетки.

Я зачинив дверi за останнiм з них. Коли вiд далеких вибухiв задзеленчали шибки, я побачив на сходi вогонь i дим. Ворожа артилерiя пiдпалила склад амунiцii в Лонгбiнi. Я одночасно вiдчував потребу й у скорботi, й у святкуваннi, тож висунув шухляду, в якiй зберiгав пляшку «Джим Бiм» – там ще лишилося кiлька унцiй вiскi. Якби моя бiдолашна мати була жива, вона сказала б: «Не пий стiльки, синку. Це тобi не на користь». Хiба ж так, мамо? Коли перебуваеш у такiй складнiй ситуацii, як я, крiт серед людей Генерала, то шукаеш розради, де тiльки можеш. Я прикiнчив вiскi, тодi повiз Генерала додому через грозу. Мiсто захлиналось у навколоплiдних водах, що вiщували наближення сезону дощiв. Дехто сподiвався, що мусон може уповiльнити наступ пiвнiчних вiйськ, але я в цьому сумнiвався. Я пропустив вечерю й спакував у наплiчник туалетне начиння, чиноси,[12 - Лiтнi бавовнянi штани.] смугасту сорочку, куплену в крамницi «Джей Сi Пеннi» в Лос-Анджелесi, пару лоферiв,[13 - М’якi туфлi без шнурiвки.] три змiни бiлизни, електричну зубну щiтку з ринку злодiiв,[14 - Ринок, на якому традицiйно продавалися краденi речi.] фото моеi матерi в рамцi, конверти зi свiтлинами з дому та з Америки, камеру «Кодак» i «Азiйський комунiзм та схiдний спосiб знищення».

Наплiчник менi подарував Клод на честь закiнчення коледжу. То була найкрасивiша з моiх речей, його можна було носити на спинi або, перечепивши ременi, зробити з нього валiзку й носити в руцi. Наплiчник був зроблений з м’якоi коричневоi шкiри поважним виробником з Новоi Англii. Вiн мав заможний, загадковий запах осiннього листя, лобстера на грилi, поту й сперми приватноi школи для хлопчикiв. З одного боку на ньому були виведенi моi iнiцiали, однак найбiльша його особливiсть – подвiйне дно. Клод сказав, що в кожного чоловiка в багажi мусить бути подвiйне дно. Нiколи не знаеш, коли саме воно стане в пригодi. Без його вiдома я сховав туди свою мiнi-камеру «Мiнокс». Вона, подарунок Мана, коштувала як моя зарплата за три роки. Саме нею я знiмав таемнi документи, до яких мав доступ i якi, на мою думку, могли б знадобитися згодом. В останню чергу я перебрав решту своiх книжок i платiвок, здебiльшого придбаних у Штатах i вкритих вiдбитками моеi пам’ятi. У мене не було мiсця для Елвiса чи Дiлана, Фолкнера чи Твена, i хоча я мiг iх замiнити, менi було важко на душi, коли я писав на коробках з книжками та платiвками iм’я Мана. Вони були надто об’емнi, як i моя гiтара, що з докором вигинала своi повнi стегна на лiжку, коли я пiшов.

Я закiнчив пакуватись i взяв «сiтроен» щоб забрати Бона. Вiйськовi полiцаi на пунктах контролю пропускали мене помахом руки, щойно помiчали на автомобiлi зiрки Генерала. Пункт призначення лежав по той бiк рiчки – жалюгiдноi водойми в облямiвцi з халуп бiженцiв з сiл, ферми та будинки яких знищили солдати-пiроманiяки та палii, що знайшли свое покликання в бомбуваннях. Бон та Ман чекали на мене за цим лiсом хатин, бiля пивницi просто неба в самому серцi четвертого округу, де ми втрьох провели за пияцтвом бiльше годин, нiж я здатен пiдрахувати. За столиками було повно солдатiв та морпiхiв – пiд стiльцями гвинтiвки, волосся коротко пiдстрижене вiйськовими перукарями-садистами, що заради якоiсь мерзенноi френологiчноi мети повiдкривали контури iхнiх черепiв. Щойно я присiв, Бон налив менi пива, але пити не дозволив, доки не проголосив тост.

– П’емо за возз’еднання, – сказав вiн, пiдносячи свою склянку. – Ми знову зустрiнемося на Фiлiппiнах!

Я зазначив, що йшлося насправдi про Гуам, адже диктаторовi Маркосу набридли бiженцi й вiн перестав iх приймати. Бон загарчав, потираючи склянку об чоло.

– Не думав, що може стати ще гiрше, – сказав вiн. – А тепер ще й фiлiппiнцi дивляться на нас зверхньо?

– Забудь про Фiлiппiни, – сказав Ман. – Пиймо краще за Гуам. Кажуть, там починаеться день Америки.

– І закiнчуеться наш день, – пробурмотiв Бон.

На вiдмiну вiд нас з Маном, Бон був щирим патрiотом, республiканцем, який добровiльно зголосився воювати i ненавидiв комунiстiв з того самого дня, як представник мiсцевоi ланки поставив його батька, старосту селища, на колiна i змусив сповiдатись, перш нiж вгатити кулю йому за вухо. Залишений напризволяще Бон точно взяв би приклад з японцiв i бився б до останнього або ж навiть приставив пiстолет до своеi скронi, тож ми з Маном переконали його подумати про дружину та сина. Ми запевняли його, що вiд’iзд до Америки – не втеча, а стратегiчний вiдступ. Ми сказали Боновi, що Ман з родиною полетять туди завтра, тодi як правда полягала в тому, що Ман залишиться, щоб на власнi очi засвiдчити звiльнення Пiвдня пiвнiчними комунiстами, яких Бон так зневажав. Тепер же Ман стиснув його плече своiми довгими, витонченими пальцями i сказав:

– Ми втрьох – побратими. Ми будемо побратимами, навiть програвши цю вiйну, навiть втративши нашу краiну. – Вiн позирнув на мене, i його очi були мокрi. – Для нас нема кiнця.

– Твоя правда, – вiдповiв Бон i щосили закивав, аби приховати сльози в очах. – То годi суму й мороку. Будемо пити за надiю. Ми повернемося, щоб повернути нашу краiну. Правда?

Вiн теж подивився на мене. Я не соромився своiх слiз. Цi чоловiки були лiпшi за будь-яких справжнiх братiв, яких я мiг би мати, бо ми самi обрали один одного. Я пiдняв свою склянку i виголосив:

– За повернення. І за братство, що нiколи не скiнчиться.

Ми осушили нашi склянки, гукнули, щоб нам принесли ще, обiйняли один одного за плечi й пiрнули в годину братньоi любовi та пiсень – музикою нас забезпечував дует в iншому кiнцi майданчика. Гiтарист з довгим волоссям ухилявся вiд призову до вiйська, його шкiра була хворобливо блiда, бо ж вiн був змушений останнi десять рокiв вдень жити у стiнах дому власника бару, виходячи звiдти лише вночi. Волосся його нiжноголосоi партнерки було так само довге, струнку фiгуру облягав шовковий ао дай[15 - Традицiйне в’етнамське жiноче вбрання, довга шовкова сукня з розрiзами, яку вбирають поверх широких штанiв.] кольору щiк збентеженоi незайманки. Вона спiвала пiсню на вiршi Чiнь Конг Сона, народного спiвака, якого любили навiть парашутисти. «Завтра я пiду, люба…» Їi голос пiдносився над галасом балачок та дощу. «Не забудь покликати мене додому…» Мое серце тремтiло. Наш народ не з тих, хто йде на вiйну за помахом чиеiсь руки, пiд ревiння труб i сурм. Нi, ми билися пiд звуки пiсень про кохання, бо ж ми iталiйцi Азii.

«Завтра я пiду, люба. Ночi в цьому мiстi перестали бути прекрасними…» Якби Бон знав, що бачить Мана востанне, можливо, на роки, а можливо – i на все життя, вiн нiколи б не ступив на борт того лiтака. Ще зi шкiльних часiв ми вважали себе трьома мушкетерами, один за всiх i всi за одного. Ман познайомив нас з Дюма, по-перше, тому, що вiн писав чудовi романи, а по-друге, тому, що вiн був квартероном, а отже, i прикладом для нас, колонiзованих тими ж французами, що зневажали його походження. Ман, жадiбний до книжок та iсторiй, мiг би стати викладачем лiтератури в нашому лiцеi, якби ми жили у мирний час. Вiн не лише переклав нашою мовою три загадковi iсторii Ерла Стенлi Гарднера про Перрi Мейсона, але й сам, пiд псевдонiмом, написав роман у стилi Золя; втiм вiн не надто врiзався у пам’ять. Ман вивчав Америку, однак сам там нiколи не бував, як i Бон, що замовив ще пива i спитав, чи е в Америцi пивницi просто неба.

– У них е бари та супермаркети, де завжди можна дiстати пива, – сказав я.

– Але чи е там прекраснi жiнки, що спiвають таких пiсень? – запитав вiн.

Я налив йому ще i сказав:

– Там е прекраснi жiнки, але таких пiсень вони не спiвають.

Тодi гiтарист почав перебирати акорди iншоi пiснi.

– Вони спiвають таких пiсень, – сказав Ман.

Це була «Вчора» групи «Бiтлз». Ми втрьох почали пiдспiвувати, й моi очi ставали все мокрiшими. Як це – жити в часи, коли маеш долю, iнакшу за вiйну, коли тобою керують не продажнi боягузи, коли твоя краiна не схожа на безрукого й безногого калiку, який живе лише на американськiй допомозi, що скрапуе йому у вени? Окрiм моiх побратимiв, я не знав жодного з юних солдатiв, що оточували мене, однак зiзнаюся, я спочував усiм iм, загубленим у вiдчуттi, що за кiлька днiв вони будуть мертвi, чи пораненi, чи заарештованi, чи приниженi, чи покинутi, чи забутi. Вони були моiми ворогами, та водночас – i братами по зброi. Їхне любе мiсто скоро мало впасти, а мое – мало бути звiльнене. То був кiнець iхнього свiту й усього лише змiна свiтiв для мене. Тож у тi двi хвилини ми всi спiвали вiд щирого серця, пам’ятаючи минуле й одвертаючись вiд майбутнього, наче плавцi, що на спинах гребуть до водоспаду.



Коли ми зiбрались iти, дощ нарештi вщух. Ми палили своi останнi сигарети бiля входу до вологоi, повноi калюж алеi, яка вела з пивницi, коли з темряви цього лона вивалилася трiйця морпiхiв-гiдроцефалiв, спiваючи: «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!» Хоча була лише шоста година, вони були вже п’янi, заливши пивом свою втому. У кожного на плечi висiла М-16, i всi наче мали зайву пару яець. Пiсля детальнiшого огляду виявилося, що цi яйця – гранати, що звiшувалися по обидва боки вiд пряжки ременя. Хоча форма, зброя та шоломи – все було американського виробництва, як i в нас, переплутати з американцями iх було неможливо – видавали зубчастi шоломи, тi сталевi каструлi, що були розробленi для американських голiв, а отже, завеликi для будь-кого з нас. Голова одного з морпiхiв згиналася пiд його вагою туди-сюди, аж поки вiн не врiзався в мене, лаючись, бо шолом провалився йому аж на носа. Коли вiн пiдняв його, я побачив затьмаренi очi, що вiн вiдчайдушно намагався сфокусувати.

– Привiт! – сказав вiн. З рота в нього смердiло, а пiвденний акцент був такий густий, що я заледве його зрозумiв. – Це що? Полiцай? Що ти робиш поряд зi справжнiми солдатами?

Ман струснув на нього попiл.

– Цей полiцай – капiтан. Козирнiть старшому, лейтенанте.

Другий морпiх, теж лейтенант, вiдповiв:

– Як скажете, майоре.

На що третiй, ще один лейтенант, сказав:

– До бiса майорiв, полковникiв, генералiв. Президент утiк. Генерали – пф-ф-ф! Як дим. Нема. Рятують власнi зади, як i завжди. Знаете що? Нам лишаеться прикривати вiдступ. Як завжди.

– Який вiдступ? – спитав другий морпiх. – Нема куди вiдступати.

Третiй погодився:

– Ми мертвi.

– Майже мертвi, – сказав перший. – Наша робота – вмерти.

Я викинув сигарету.

– Ви ще не мертвi. Повертайтеся до своiх постiв.

Перший морпiх ще раз сфокусував очi на моему обличчi i зробив крок уперед, так що його нiс майже торкався мого.

– То що ти таке?

– Це вже занадто, лейтенанте! – вигукнув Бон.

– Я скажу тобi, що ти таке, – морпiх ткнув пальцем менi в груди.

– Не варто, – сказав я.

– Байстрюк! – загорлав вiн. Іншi двое лейтенантiв розреготались i приедналися до нього. – Байстрюк!

Я вихопив револьвера й тицьнув дуло морпiховi мiж очi. Друзi в нього за спиною нервово перехопили гвинтiвки, однак бiльше не зробили нiчого. Вони були не при собi, проте не аж так, щоб вважати себе швидшими за моiх тверезiших товаришiв.

– Ви п’яний, чи не так, лейтенанте? – мiй голос мимоволi тремтiв.

– Так, – сказав морпiх. – Сер.

– Тодi я вас не застрелю.

Саме тодi, на мое полегшення, ми почули першi бомби. Усi голови хитнулись у пiвнiчно-захiдному напрямку, до вибуху, за яким стався ще один i ще.

– Аеропорт, – сказав Бон. – П’ятсотфунтовi бомби.

Виявилося, що вiн цiлком правий. З нашого мiсця не було видно нiчого, лише на якусь мить стали помiтнi хвилi чорного диму. А тодi здалося, наче вся зброя в мiстi ожила, вiд центру до аеропорту, легка – клак-клак-клак i важка – бах-бах-бах, небо заповнили помаранчевi траекторii куль. Усi жителi цiеi незугарноi вулицi вiд галасу рвонули до вiкон та дверей, i я повернув револьвера до кобури. Лейтенанти наче витверезiли в присутностi свiдкiв i, не вимовивши бiльше жодного слова, сiли у свiй джип. Той рвонув з мiсця, дорогою обходячи нечисленнi мотоцикли, до самого перехрестя. Тодi рiзко зупинився i морпiхи висипали звiдти зi своiми М-16, не зважаючи на вибухи та цивiльних, що заповнили тротуари. Мое серце почало битися швидше, коли лейтенанти пильно подивилися на нас у жовтому свiтлi вуличного лiхтаря, однак прицiлилися вони в небо. Стрiляючи, вони завивали й волали, аж поки не спорожнили своi обойми. Мое серце шалено калатало, по спинi стiкав пiт, але я, заради своiх друзiв, посмiхнувся i запалив ще одну сигарету.

– Ідiоти! – гаркнув Бон на цивiльних, якi стирчали у дверях.

Морпiхи сипонули на нас лайками, тодi повернулися до свого джипа, звернули за рiг i зникли. Ми з Боном попрощалися з Маном, i, коли вiн поiхав на своему джипi, я кинув Боновi ключi. Бомбування та перестрiлки припинились, i вiн, ведучи «сiтроен» до своеi квартири, люто погрожував кривавою смертю всiм пiдроздiлам морськоi пiхоти. Я мовчав. Не варто очiкувати вiд морпiхiв хороших манер. Однак варто сподiватися на правильнi iнстинкти, коли йдеться про життя та смерть. Щодо того, як вони мене назвали, – це засмутило мене менше, анiж моя власна на це реакцiя. Я вже мав би звикнути до цього варiанту звертання до народженого поза шлюбом, але чомусь так i не звик. Моя мати була мiсцевою, мiй батько був iноземцем. І близьким людям, i чужим чомусь подобалося нагадувати менi про це з самого мого дитинства, коли на мене плювали, називаючи байстрюком, хоча iнодi, для рiзноманiття, спочатку називали байстрюком, а плювалися вже потiм.




Роздiл 2


Навiть тепер охоронець з дитячим обличчям, який щодня заходить до мене, кличе мене байстрюком, коли мае на те настрiй. Це мене не дивуе, хоча я й чекав лiпшого вiд ваших людей, любий Коменданте. Зiзнаюся, це прiзвисько досi болить менi. Можливо, вiн мiг би трохи урiзноманiтнiти все це й кликати мене «дворняжкою» чи «напiвкровкою», як це було в моему минулому? Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «евразiець» iм набридало. У вустах американцiв воно надавало менi певного романтичного глянцю, але з французами було не так. Я досi перiодично бачу iх у Сайгонi – охоплених ностальгiею колонiзаторiв, якi вперто наполягали на тому, щоб лишитись у краiнi навiть пiсля того, як iхня iмперiя збанкрутувала. «Ле Серкль Спортiф» – це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський бiфштекс спогадiв про те, що вiдбувалось на сайгонських вулицях, якi вони називали лише старими, французькими назвами – бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували мiсцевим свою допомогу iз зарозумiлiстю нуворишiв i, коли я проходив повз них, змiрювали мене пiдозрiлими поглядами прикордонникiв при перевiрцi паспортiв.

Однак не вони винайшли «евразiйцiв». Пальма першостi належить англiйцям в Індii, що теж не могли втриматися i не чiпати чорний шоколад. Як i англи в коркових шоломах, американськi експедицiйнi вiйська в тихоокеанському регiонi не могли протистояти мiсцевiй спокусi. Вони теж створили свое гiбридне слово для таких, як я, – «амеразiець». Хоча менi це слово i не пiдходило, навряд чи можна звинувачувати американцiв у тому, що вони вважали мене одним з них, адже з тропiчних нащадкiв американських солдатiв можна було б створити невеликий народ. Солдати породженi вiйськом, амеразiйцi теж. Нашi земляки бiльше люблять евфемiзми, а не складнi слова, i називають таких, як я, пилом життя. Формально, Оксфордський словник англiйськоi, до якого я звернувся в коледжi, повiдомив, що мене можна називати «побiчною дитиною», тодi як закон у всiх вiдомих менi краiнах зве мене «позашлюбним сином». Моя мати називала мене «дитям кохання», але про це менi говорити не хочеться. Зрештою, саме мiй батько мав рацiю. Вiн не називав мене нiяк.

Нема нiчого дивного в тому, що мене потягнуло до Генерала, який, так само як моi друзi Ман i Бон, нiколи не кепкував з мого брудного походження. Обираючи мене до свого штабу, Генерал сказав:

– Єдине, що мене цiкавить, це те, як добре ви робите свою справу, навiть якщо я проситиму вас про не надто хорошi речi.

Я не раз довiв йому свою компетентнiсть. Евакуацiя була практично останнiм доказом моеi здатностi обходити тонку межу мiж законним i незаконним. Людей обрано, автобуси замовлено, i, що найважливiше, хабарi за безпечний проiзд роздано. Грошi на них я брав з десяти тисяч доларiв, реквiзованих у Генерала, що переправив мiй запит до Мадам.

– Це надзвичайна сума, – сказала вона менi за чашкою улуну у своiй вiтальнi.

– Це надзвичайний час, – сказав я. – І майже оптова цiна за дев’яносто двох евакуйовуваних.

Вона не могла з цим не погодитися, бо кожен, хто дослухався до мiських чуток, мiг би iй розповiсти – подейкували, що цiна вiз, паспортiв i мiсць в евакуацiйних лiтаках доходила до багатьох тисяч доларiв, залежно вiд обраного набору та рiвня iстерii. Однак, перш нiж навiть мати змогу дати хабара, треба було дiстати доступ до змовникiв. У нашому випадку це був майор з поганою репутацiею, з яким я познайомився у нiчному клубi «Рожевий» на вулицi Нгуена Гюе. З розмови, яка велася криком, щоб перекрити психоделiчний грюкiт «CBC» чи поп-ритми «Аптайт», я дiзнався, що вiн працюе в аеропорту. За вiдносно скромний внесок у тисячу доларiв вiн поiнформував мене, хто чергуватиме в аеропорту пiд час нашого вильоту i де знайти iхнього лейтенанта.

Розiбравшись з цим, ми забрали дружину i сина Бона та зiбралися до вильоту о сьомiй годинi. Бiля ворiт вiлли чекали два синiх автобуси – iхнi вiкна були загратованi, вiд них мали вiдскакувати гранати терористiв, однак, якщо вони будуть реактивнi, покладатися доведеться хiба що на силу молитов. Родини нетерпляче чекали у дворi вiлли, поки Мадам стояла на порозi зi слугами. Їi смурнi дiти сидiли на задньому сидiннi «сiтроена» з похмурими, дипломатичними обличчями i дивилися на Клода та Генерала, що палили, стоячи бiля фар автомобiля. Стискаючи в руцi список пасажирiв, я викликав iх та iхнi родини, перевiряв iмена й направляв до автобусiв. Згiдно з iнструкцiями, кожен дорослий та пiдлiток мiг взяти з собою лише одну невеличку валiзку, меншi дiти вчепились у тоненькi ковдри чи алебастрових ляльок, захiднi личка яких застигли у фанатичних гримасах. Бон iшов останнiй. Вiн пiдтримував Лiнь пiд лiкоть, вона, своею чергою, тримала за руку Дука. Той саме достатньо пiдрiс, щоб крокувати впевнено, й нiс у другiй руцi жовте йо-йо, яке я привiз йому зi Штатiв. Я козирнув хлопчиковi, i вiн, зосереджено насупившись, зупинився, витягнув ручку з маминоi руки й козирнув менi у вiдповiдь.

– Усi на мiсцi, – сказав я Генераловi.

– Тодi час iхати, – вiдповiв вiн, загасивши сигарету об каблук.

Останнiм обов’язком Генерала було попрощатися з дворецьким, кухарем, домоправителькою та трiйцею юних нянечок. Дехто з них просився поiхати з нами, однак Мадам твердо вiдмовила, i без того переконана в надмiрностi своеi щедростi, зважаючи на заплачене за офiцерiв Генерала. Звiсно ж, вона мала рацiю. Я знав принаймнi одного генерала, який, коли йому запропонували мiсця для його штабу, продав iх тим, хто дали найбiльше. Тепер Мадам та ii помiчники всi ридали, крiм пiдстаркуватого дворецького з пурпуровою аскотською краваткою на зобуватiй шиi. Вiн почав свою службу як ад’ютант Генерала, коли той був усього лиш лейтенантом, i вони разом служили пiд французами у пекельнi днi Дьенб’енфу. Генерал стояв на нижнiй сходинцi, аби не ззирнутися зi старим.

– Пробачте, – сказав вiн, опустивши непокриту голову, стискаючи кептаря в руцi. То був единий раз, коли я чув, як вiн вибачаеться перед кимось, окрiм Мадам. – Ви гiдно нам служили, а от ми вчиняемо негiдно. Але жоден з вас не постраждае. Берiть з вiлли все, чого забажаете, й iдiть. Якщо хтось спитае, не кажiть, що знаете мене, що працювали на мене. Але про себе можу сказати – присягаюся вам, я не покину боротися за нашу краiну!

Коли Генерал почав ридати, я подав йому носовичка. Запанувала тиша, i дворецький промовив:

– Я одне у вас попрошу, пане.

– Що саме, друже мiй?

– Вашу зброю, щоб я змiг застрелитися!

Генерал похитав головою й промокнув очi моiм носовичком.

– Ти цього не зробиш. Іди додому i чекай на мое повернення. Тодi я дам тобi зброю.

Коли дворецький спробував козирнути йому, Генерал натомiсть простягнув йому руку. Нинi про Генерала багато чого говорять, однак я можу лише засвiдчити, що вiн був щирою людиною i вiрив у все, що казав, навiть якщо то була брехня. Це не надто вiдрiзняе його вiд бiльшостi людей.

Мадам роздала слугам конверти з доларами (товщина конвертiв вiдповiдала статусовi). Генерал повернув менi носовичка й супроводив Мадам до авто. У цiй останнiй подорожi вiн сам сiв за обтягнуте шкiрою кермо й рушив на чолi двох автобусiв до аеропорту.

– Я поiду в другому, – сказав Клод. – Ти сiдай у перший, проконтролюй, щоб водiй не заблукав.

Перш нiж зайняти свое мiсце, я затримався бiля ворiт, щоб востанне глянути на вiллу, яку свого часу звели корсиканськi власники плантацii гуми. Величезний тамаринд височiв над схилами даху, довгi, вузлуватi стручки його кислих плодiв звисали з вiт, наче пальцi мертв’яка. Слуги досi стояли у просценiумi на сходах. Коли я помахав iм рукою, вони сумлiнно помахали менi у вiдповiдь, i кожен стискав у другiй руцi бiлий конверт, який у сяйвi мiсяця перетворився на квиток у нiкуди.



Шлях вiд вiлли до аеропорту був тою мiрою простим, якою це взагалi можливо в Сайгонi, тобто зовсiм непростим. Вiд ворiт ми мали б звернути направо, до Тгi Суань, тодi налiво по Ле Ванкет, направо на Гонг Тап Ту в напрямку кварталу посольств, налiво по Пастера, знову налiво по Нгуен Дiнь Тьеу, направо по Конг Лi, тодi прямо до аеропорту. Але замiсть того, щоб повернути лiворуч по Ле Ванкет, Генерал звернув праворуч.

– Вiн не туди iде, – сказав мiй водiй. У нього були жовтi вiд нiкотину пальцi й небезпечно гострi нiгтi на ногах.

– Їдьте за ним, – вiдповiв я.

Я стояв бiля прочинених дверей, якi пропускали прохолодне вечiрне повiтря. На першiй вiд мене лавi сидiли Бон i Лiнь, Дук на материному колiнi нахилився вперед, дивлячись у вiкно понад моiм плечем. Вулицi були порожнi. Радiо повiдомило, що оголошено комендантську годину на добу через страйк в аеропорту. Тротуари були майже такi ж безлюднi, тiльки де-не-де, наче привиди, лежали комплекти форми, скинутоi дезертирами. Подекуди це були такi акуратнi купки (шолом на сорочцi, взуття пiд штанами), що можна було подумати, що iхнi власники випарувалися пiд рентгенiвським променем. Навiть у мiстi, де нiщо не пропадало просто так, нiхто не чiпав цi форми.

У моему автобусi iхало принаймнi кiлька солдатiв у цивiльному, хоча решту родичiв Генерала становили здебiльшого жiнки й дiти. Цi пасажири буркотiли щось собi пiд нiс, скаржачись на одне, на iнше, та я не звертав на них уваги. Навiть якби нашi земляки опинились у раю, вони б не оминули нагоди зазначити, що там не так тепло, як у пеклi.

– Чому вiн туди iде? – спитав водiй. – Комендантська година! Нас усiх пострiляють чи принаймнi заарештують.

Бон зiтхнув i похитав головою.

– Вiн Генерал, – сказав вiн так, начебто це все пояснювало.

Так воно i було, але водiй продовжив скаржитися, поки ми iхали повз центральний ринок, звертали на Ле Луа, i не припиняв, аж поки Генерал нарештi не спинився на площi Лам Сон. Перед нами був грецький фасад будинку Нацiональноi асамблеi, колишня мiська опера. Саме звiдси полiтики керували вбогою комiчною оперетою нашоi краiни – наскрiзь фальшивою пародiею з огрядними солiстами у бiлих костюмах i вусатими примадоннами у вiйськовiй формi, пошитiй на замовлення. Я висунувся з автобуса й пiдняв очi на сяйливi вiкна бару на даху готелю «Каравела», куди часто супроводжував Генерала на аперитиви або ж на зустрiчi з журналiстами. З балконiв вiдкривався незрiвнянний вид на Сайгон та передмiстя, i навiть зараз звiдти лунав вiдгомiн смiху. Це, певно, були iноземнi журналiсти, готовi вимiрювати температуру мiста в його передсмертних судомах, та аташе народiв нейтралiтету, якi спостерiгали за сяйвом, що пiднiмалось на виднокраi над складом амунiцii Лонгбiн, поки над ними в нiчному небi спалахували трасери.

Мене охопило бажання розрядити свою зброю, цiлячись у напрямку того смiху, просто щоб пожвавити iм вечiр. Коли Генерал вийшов з машини, менi здалося, що ним керуе той самий iмпульс, однак вiн звернув в iншому напрямку, вiд Нацiональноi асамблеi до огидного пам’ятника на смузi трави, що роздiляла вулицю навпiл. Я пошкодував, що лишив свiй «Кодак» у наплiчнику, а не поклав до кишенi, бо менi хотiлося б мати фото Генерала, який козиряе двом масивним морпiхам в атацi (героя позаду, вочевидь, надто цiкавили сiдницi товариша). Бон теж козирнув пам’ятниковi, як i решта чоловiкiв в автобусi, а я мiг думати лише про те, чи захищали цi морпiхи людей, що прогулювалися сонячними лiтнiми днями пiд iхнiми поглядами, чи, з такою ж iмовiрнiстю, атакували Нацiональну асамблею, на яку була наставлена iхня зброя. Але коли один з чоловiкiв в автобусi почав схлипувати i я сам козирнув пам’ятнику, менi спало на думку, що все не так уже неоднозначно. Нашi повiтрянi сили розбомбили палац президента, наша армiя застрелила й зарiзала нашого першого президента i його брата, а нашi генерали у своiх суперечках розбурхали стiльки державних переворотiв, що я i порахувати iх не мiг. Пiсля десятого путчу я змирився з абсурдним станом нашоi держави, охоплений сумiшшю вiдчаю та гнiву з дещицею гумору – то був вибуховий коктейль, пiд впливом якого я поновив своi революцiйнi присяги.

Задоволений Генерал повернувся до «сiтроена», i конвой рушив далi, перетнувши однобiчну вулицю Ту До[16 - У перекладi – вулиця Свободи, центральна вулиця Сайгона.] у мiсцях, де вона впадала у площу й витiкала з неi. Я востанне глянув на «Кафе Живраль», у якому ласував французьким ванiльним морозивом на побаченнях з гiдними сайгонськими дiвчатами та iхнiми мумiфiкованими тiтками-дуеньями. Поряд з «Живраль» була кав’ярня «Бродар», де я смакував ароматними млинцями, вiдчайдушно намагаючись iгнорувати жебракiв, що шкандибали й накульгували довкiл. Тi, в кого були руки, складали iх човником, тi, кому рук бракувало, стискали в зубах бейсболки. Ветерани з ампутованими кiнцiвками трiпотiли порожнiми рукавами, наче безкрилi птахи; нiмi старi пильно дивилися змiiними очима; малi безхатченки розповiдали байки про свое жалюгiдне становище; юнi вдовицi колисали малюкiв з кольками, що iх цiлком могли десь позичити; рiзноманiтнi калiки демонстрували всi можливi неапетитнi хвороби, вiдомi людству. Далi на пiвнiч по Ту До стояв нiчний клуб, у якому я чимало вечорiв провiв за ча-ча-ча з панянками в мiнi-спiдницях, а останнiм часом – i на височенних пiдборах. Саме на цiй вулицi колись можновладнi французи влаштовували своiх осипаних золотом коханок, а згодом i менш вишуканi американцi гульбенили у брудних барах з яскравими неоновими вивiсками – «Сан-Франциско», «Нью-Йорк», «Теннессi», де лунала голосна музика кантрi. Той, хто пiсля вечiрнього дебошу почувався винним, мiг похитуючись пройти вулицею ще далi на пiвнiч, де, в самому кiнцi Ту До, стояла цегляна базилiка – саме туди, через вулицю Гай Ба Чанг, нас вiв Генерал. Перед базилiкою стояла бiла статуя Дiви Марii – руки розкритi на знак миру та прощення, очi опущенi вниз. Вона з сином, Ісусом Христом, була готова прийняти всiх грiшникiв Ту До, однак манiрнi священики та любителi каятися, серед яких був i мiй батько, до мене найчастiше ставилися з презирством. Тож я завжди зустрiчався з Маном у наших таемних справах саме тут, i ми обидва смакували цей фарс, бо ж нас теж вважали вiрянами. Ми ставали на колiна, але насправдi були атеiстами, бо обрали комунiзм замiсть Бога.

Ми зустрiчались у середи, коли базилiка була майже порожня, за винятком кiлькох суворих старих вдiв, що, загорнувшись у мереживнi мантильi чи чорнi шалики, урочисто промовляли: «Отче наш, що е на небесах, нехай святиться iм’я Тво…» Я бiльше не молився, однак нiчого не мiг вдiяти – язик сам повторював за старими панi. Вони були мiцнi, наче пiхотинцi, холоднокровно вiдсиджували недiльнi меси, на яких було повню людей, а старi й слабкi час вiд часу зомлiвали вiд спеки. Ми були надто бiднi для того, щоб мати кондицiонер, однак тепловий удар був для нас ще один спосiб показати свое релiгiйне завзяття. Важко було б знайти католикiв, побожнiших за сайгонцiв, бiльшiсть з яких, як-от ми з матiр’ю, вже втiкали вiд комунiстiв у п’ятдесят четвертому (дев’ятирiчний я тодi права голосу не мав). Такi зустрiчi в церквi смiшили Мана, такого ж колишнього католика, як i я сам. Поки ми прикидалися побожними вояками, яким було мало однiеi меси на тиждень, я сповiдався йому у своiх полiтичних та особистих невдачах. Вiн i собi вдавав мого сповiдника й пошепки вiдпускав менi грiхи, тiльки от це вiдпущення становили не молитви, а завдання.

– Америка? – перепитав я.

– Америка, – пiдтвердив вiн.

Я розповiв йому про план евакуацii Генерала, щойно дiзнався про нього, i тодi, минулоi середи у базилiцi, дiзнався про свое нове доручення. На цю мiсiю мене вiдправляло його керiвництво, однак я не знав, хто вони, – так безпечнiше. Такою була наша система ще з наших лiцейських днiв, коли ми таемно ступили на одну дорогу в навчальнiй групi, тодi як Бон вiдкрито пiшов далi звичнiшим шляхом. Навчальна група – iдея Мана, осередок на трьох, до якого входив вiн, я i ще один наш однокласник. Ман, як лiдер, повiв нас шляхом вивчення революцiйних класикiв i догматiв партiйноi iдеологii. Я знав, що на той час вiн входив ще до одного осередку, де був наймолодшим, хоча, хто саме його товаришi, було загадкою. Як казав Ман, ключем до революцii були секретнiсть та iерархiя. Саме тому над ним стояв ще один комiтет, з iдейнiших людей, над тим – ще один, iз ще iдейнiших, i так далi, аж доки, певно, не доходило до самого Дядька Го, принаймнi поки вiн був живий – до найiдейнiшого з усiх, до того, хто стверджував: «Нема нiчого цiннiшого за незалежнiсть i свободу». За цi слова ми готовi були померти. Подiбна мова, так само як справи навчальних груп, комiтетiв та партiй, давалася Мановi легко. Вiн успадкував революцiйний ген вiд двоюрiдного дiда, якого французи завербували служити в Європi пiд час Першоi свiтовоi. Вiн був гробарем, i мало що спонукае жителя колонiзованоi краiни до дii краще за видовище голих i мертвих бiлих людей – так казав цей двоюрiдний дiд, принаймнi так Ман оповiдав менi. Вiн брав руками iхнi рожевi, слизькi кишки, роздивлявся на дозвiллi iхнi смiшнi, зiв’ялi члени i мало не блював, споглядаючи гнилу бовтанку iхнiх мiзкiв. Вiн ховав iх тисячами, хоробрих юнакiв, що безнадiйно заплутались у павутиннi пафосних промов, що iх сплiтали хитрi полiтики, й усвiдомлення того, що Францiя залишила лiпших для своеi власноi землi, поступово просочувалось у капiляри його свiдомостi. Посереднiх вiдправляли до Індокитаю, що дозволяло Францii керувати колонiями через бюрократiв – колишнiх шкiльних капосникiв, аутсайдерiв шахових клубiв, природжених бухгалтерiв i боязких сумирникiв. Саме iх двоюрiдний дiд тепер побачив у природному середовищi, тими вигнанцями та невдахами, якими вони i були. І от цi парii, думалось йому, навчили нас думати про них, як про напiвбогiв? Привабливiсть радикального антиколонiалiзму зросла для нього ще бiльше, коли вiн закохався у французьку медсестру, троцькiстку, що переконала його приеднатися до французьких комунiстiв – единих, хто пропонував гiдну вiдповiдь на iндокитайське питання. Заради неi вiн ковтнув чорний чай вигнання. Зрештою в них з медсестрою народилася дочка, i, передаючи менi папiрця, Ман прошепотiв, що вона, його тiтка, досi там. На папiрцi було ii iм’я та адреса у тринадцятому окрузi Парижа. Ця наша попутниця не вступала до комунiстичноi партii, а отже, i стежити за нею не мали б.

– Навряд чи ти зможеш писати додому, тож вона буде нашою посередницею. Вона швачка, мае трьох сiамських котiв, не мае анi дiтей, анi пiдозрiлих зв’язкiв. Тому писатимеш iй туди.

Зминаючи у пальцях папiрець, я пригадав украй кiнематографiчний сценарiй, у якому я вiдмовляюся сiсти в лiтак Клода, а Генерал вiдчайдушно благае летiти з ним.

– Я хочу лишитися тут, – сказав я. – Усе майже скiнчилося.

Ман зiтхнув за побожно складеними долонями.

– Майже скiнчилося? – «Нехай прийде Царство Твое, нехай буде воля Твоя». – Твiй генерал не единий плануе битися далi. Старi вояки не здаються. Вiйна тривае надто довго, щоб вони могли просто так зупинитися. Потрiбен хтось, щоб наглядати за ними, щоб вони не наробили забагато проблем.

– Що буде, як я не полечу? – спитав я.

Ман пiдняв очi до зеленкуватого, вкритого синцями Ісуса, що висiв на розп’яттi над вiвтарем, зi своiм европейським обличчям, зi шматком тканини на стегнах, хоча, найпевнiше, помер вiн голий. Ман вишкiрився, показавши навдивовижу бiлi зуби.

– Там ти зробиш бiльше добра, анiж тут, – сказав син дантиста. – І якщо вже не для себе, зроби це для Бона. Вiн не поiде, якщо думатиме, що ми лишаемося тут. Але в будь-якому разi, ти хочеш поiхати. Визнай це!

Чи наважусь я визнати? Чи наважуся зiзнатись? Америка, земля супермаркетiв i супершосе, суперзвукових реактивних лiтакiв i Супермена, суперавiаносцiв та суперкубка! Америка, земля, що не вдовольнилась iм’ям, даним за ii кривавого народження, що наполягла, вперше в iсторii, на загадковiй абревiатурi США, трiйцi лiтер, перевершенiй згодом лише четвiркою СРСР. Хоча кожна краiна вважае себе в чомусь вищою за iнших, чи iснувала коли-небудь краiна, що витягнула стiльки «супер» для означень з федерального банку своеi самозакоханостi, не лише суперупевнена, але й насправдi супермогутня, яка не буде задоволена, поки не притисне всi нацii свiту до землi i не змусить кричати: «Дядько Сем»?

– Гаразд, визнаю! – сказав я. – Зiзнаюся.

Ман пирхнув i сказав:

– Вважай, що тобi пощастило. Я нiколи не покидав нашоi чудовоi батькiвщини.

– Пощастило? Справдi? Ти хоча б почуваешся тут, наче вдома.

– Дiм переоцiнюють, – сказав вiн.

Йому просто було це казати, зважаючи на те, що його батьки мали непоганi стосунки, а брати та сестри обачно вiдверталися, коли йшлося про його революцiйнi симпатii. Чимало родин у тi часи розколювалося, хтось бився за Пiвнiч, хтось – за Пiвдень, хтось вiдстоював комунiзм, а хтось – нацiоналiзм. Однак, попри всi розколи, всi вважали себе патрiотами i вiдстоювали краiну, до якоi належали. Коли я нагадав йому, що сам до неi не належав, вiн сказав:

– До Америки теж.

– Можливо, – вiдповiв я. – Але я народився не там, а тут.

Вийшовши з базилiки, ми попрощалися – по- справжньому, не розiграною пiзнiше для Бона виставою.

– Залишаю тобi своi платiвки й книжки, – сказав я. – Знаю, вони тобi завжди подобалися.

– Дякую, – сказав вiн, мiцно стиснувши менi руку. – І щасти тобi.

– Коли я повернуся додому? – спитав я.

Ман глянув на мене з глибоким спочуттям i вiдповiв:

– Друже мiй, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме вiд того, що плануе твiй Генерал.

І навiть коли Генерал проiздив повз базилiку, я не мiг сказати, що вiн плануе, крiм втечi з краiни. Припускав лише, що в нього на думцi дещо бiльше за порожнi слова на прапорах, якi майорiли вздовж бульвару до президентського палацу, що ранiше того ж мiсяця обстрiляв пiлот-дисидент. «НЕ ВІДДАМО ЗЕМЛЮ КОМУНІСТАМ! НІ – КОМУНІСТАМ НА ПІВДНІ! НІ – КОАЛІЦІЙНОМУ УРЯДУ! НІЯКИХ ПЕРЕМОВИН!» Я бачив непорушного охоронця, що виструнчився на посту пiд дашком, однак перш нiж ми доiхали до палацу, Генерал нарештi звернув прямо на вулицю Пастера – до аеропорту. Десь далеко нерiвним стакато стрiляв станковий кулемет. Коли глухо рохнув мiномет, Дук почав скиглити у матерi на руках.

– Тихо, любий, – сказала вона. – Ми iдемо у подорож.

Бон попестив м’яке волосся сина i спитав:

– Чи побачимо ми колись цi вулицi знову?

Я вiдповiв:

– Мусимо вiрити, що побачимо, правда ж?

Бон обiйняв мене за плечi, i ми притиснулись один до одного на сходах, тримаючись за руки й висунувши голови з дверей, поки повз пропливали похмурi будiвлi, позираючи на нас свiтлом i поглядами з-поза завiс та вiконниць. Ми вдихали з повiтрям сумiш запахiв: вугiлля та жасмин, гнилi фрукти й евкалiпт, бензин та амiак – вiдрижка погано промитого нутра мiста. Коли ми вже пiд’iжджали до аеропорту, над нами проревiла хрестоподiбна тiнь лiтака, без жодного вогника. На воротах голчастi мотки колючого дроту провисали з розчарованiстю кризи середнього вiку. За дротом чекав загiн похмурих вiйськових полiцаiв з молодим лейтенантом на чолi – гвинтiвки в руках, на поясi висять палицi. Серце забилося в грудях, коли лейтенант наблизився до «сiтроена» Генерала, схилився до вiкна водiя, щоб обмiнятися кiлькома словами, тодi подивився у мiй бiк, туди, де я стояв, висунувшись з дверей автобуса. За порадою майора з поганою репутацiею я вiдстежив лейтенанта до халупи бiля каналу, в якiй вiн мешкав з дружиною, трьома дiтьми, батьками та родичами дружини, i всi вони залежали вiд його платнi, якоi не вистачало, щоб прогодувати i половину з них. Саме так, здебiльшого, i складалася доля молодих офiцерiв, однак того дня на минулому тижнi моiм завданням було дiзнатися, що за людина злiплена з такоi вбогоi глини. Напiводягнений лейтенант сидiв у спiдньому на краю дерев’яного лiжка, яке з ним дiлили дружина й дiти, i мав вигляд загнаного в куток полiтичного в’язня, якого щойно кинули в клiтку з тиграми – пiдозрiлий, трохи переляканий, але ще не зламаний фiзично.

– Ви хочете, щоб я вдарив свою краiну ножем у спину, – сказав вiн рiвним голосом, тримаючи в руцi незапалену сигарету, яку я йому дав. – Хочете заплатити менi, щоб я дав боягузам i зрадникам утекти. Хочете, щоб я сказав своiм людям зробити те ж саме.

– Я не ображатиму вас, прикидаючись, що це не так, – сказав я, переважно заради присяжних – його дружини, батькiв та рiднi, якi сидiли, стояли чи присiли навпочiпки в тiсних стiнах хатинки, що пiтнiла пiд жерстяним дахом. Голод пiдкреслив iхнi вилицi, я бачив такi у моеi матерi, яка так настраждалася через мене. – Я шаную вас, лейтенанте, – сказав я, i то була правда. – Ви чесний чоловiк, а чесного чоловiка важко знайти, коли чоловiкам треба годувати родину. Найменше, що я можу для вас зробити, – запропонувати вам три тисячi доларiв.

То була мiсячна зарплата всiеi його чоти. Дружина лейтенанта зiграла свою роль i попросила десять тисяч. Зрештою ми зiйшлися на п’яти, половину я заплатив тодi, другу половину мав вiддати в аеропорту. Коли мiй автобус проiздив повз нього, вiн вихопив з моiх рук конверта з готiвкою i змiряв мене таким саме поглядом, як i агентка комунiстiв, коли я витягнув список iмен з ii рота. Хоча вiн i мiг застрелити мене чи не пропустити нас, вiн зробив те, що зробила б, як я i думав, кожна чесна людина, змушена взяти хабара. Вiн пропустив нас усiх, тримаючись за свою частину угоди, наче за останнiй фiговий листок гiдностi. Я вiдвiв очi вiд його приниження. Якби (дозвольте менi трохи порозважати) пiвденна армiя набирала лише таких, як вiн, вона перемогла б. Зiзнаюсь, я захоплювався ним, хоч вiн i був менi ворогом. Завжди краще захоплюватись найкращими серед ворогiв, анiж найгiршими серед друзiв, чи не так, Коменданте?

Була майже дев’ята, коли ми проiхали через цiле мiсто, яке являв собою аеропорт, добре вибрукуваними дорогами повз напiвкруглi сталевi ангари, бараки з гострими дахами, невиразнi офiснi будiвлi та всiянi трубами склади, далеко вглиб мiнiатюрного мiстечка в Сайгонi й одночасно за його межами. Це напiвавтономне мiсце колись було одним з найактивнiших аеропортiв свiту, базою смертельних i несмертельних вильотiв та мiсiй, разом з рейсами «Ейр Америка», авiалiнii ЦРУ. Нашi генерали збирали тут своi родини, тодi як американськi генерали плекали своi вiйськовi хитростi в кабiнетах, повних iмпортних сталевих меблiв. Наша дорога лежала до примiщень аташе оборони. Американцi, з типовою для них зухвалiстю, назвали це мiсце Додж-сiтi,[17 - Мiсто, прославлене в американськiй культурi, як справжнiй форпост Дикого Заходу.] мiсто, де правили шестизарядники, а дiвчата в салунах танцювали канкан – приблизно це i вiдбувалось у Сайгонi. Однак тодi як у справжньому Додж-сiтi про збереження миру дбали шерифи, евакуацiйний центр охороняли американськi морпiхи. Я не бачив iх у такiй кiлькостi з сiмдесят третього року, коли вони, розбитi й пошматованi, тiкали з цього летовища. Однак саме цi молодi морпiхи нiколи не були в бою i прилетiли до цiеi краiни лише кiлька тижнiв тому. Чистi очi й виголенi обличчя, анi слiду вiд голки на згинi руки чи запаху марiхуани вiд випрасуваноi форми, на якiй джунглi не лишили своiх слiдiв, – вони спокiйно дивились, як нашi пасажири висаджуються на стоянцi, вже повнiй сотень iнших знервованих евакуйовуваних. Я приеднався до Генерала та Клода, що стояли бiля «сiтроена». Генерал саме вiддавав ключi вiд автiвки.

– Я поверну iх вам у Штатах, сер, – сказав Клод.

– Нi, лишiть iх усерединi, – сказав Генерал. – Не хочу, щоб хтось пошкодив машину, намагаючись украсти, бо ж ii все одно вкрадуть. Хай вона радуе вас, Клоде, поки це можливо.

Генерал пiшов шукати Мадам та дiтей, а я сказав:

– Що тут вiдбуваеться? Справжнiй хаос.

Клод зiтхнув.

– Нормальна ситуацiя, все пiшло шкереберть. Усi намагаються вивезти звiдси своiх родичiв, i кухарiв, i коханок. Просто вважай, що вам пощастило.

– Знаю, – вiдповiв я. – Побачимось у Штатах?

Клод приязно поплескав мене по плечу.

– Як тодi, коли комунiсти перемогли у п’ятдесят четвертому, – сказав вiн. – Хто б мiг подумати, що ми знову будемо тут? Але я витягнув тебе з Пiвночi тодi i тепер витягаю з Пiвдня. У тебе все буде добре.

Коли Клод пiшов, я повернувся до евакуйовуваних. Якийсь морпiх, говорячи у мегафон, наказав iм стати рядами, але ж для моiх землякiв черга – це щось неприродне. Опиняючись у ситуацii з високим попитом i низькою пропозицiею, ми звикли пхатися, штовхатися, юрмитися, тiснити iнших, а якщо це не допомагало – давати хабарi, лестити, перебiльшувати й брехати. Я не був упевнений, чи цi риси успадкованi генетично, чи це глибокий шар нашоi культури, чи ж просто швидкий еволюцiйний розвиток. Ми мусили адаптуватися до: десятилiття бульбашковоi економiки, що трималася лише на iмпортi з Америки, трьох десятилiть вiйни, що вщухала, а потiм починалася знову й охоплювала розпиляння краiнi навпiл у п’ятдесят четвертому роцi руками iноземних фокусникiв, коротеньке врядування японцiв пiд час Другоi свiтовоi та попереднього столiття розбещення нас французами. Однак морпiхам було абсолютно начхати на такi виправдання i iхня грiзна присутнiсть зрештою змусила бiженцiв сформувати кривi ряди. Коли вони перевiряли нас, шукаючи зброю, ми, офiцери, з сумом здали iм нашi пiстолети. У мене був кирпатий револьвер тридцять восьмого калiбру, що годився для завдань пiд прикриттям, росiйськоi рулетки та самогубства, тодi як Бон здав американцям мужнiй напiвавтоматичний кольт сорок п’ятого калiбру.

– Цей пiстолет створили, щоб одним пострiлом збивати воiнiв Моро на Фiлiппiнах, – сказав я Дуковi. Сам дiзнався про це вiд Клода – той знався на таких речах.

– Папери! – промовив пiсля перевiрки зброi бюрократ з посольства, молодий чоловiк з бакенбардами в стилi дев’ятнадцятого сторiччя, вбраний у бежевий костюм-сафарi та рожевуватi окуляри.

Кожен з членiв родини мав при собi пропуск вiд мiнiстерства внутрiшнiх справ, куплений мною зi значною знижкою, та президентський дозвiл, привезений Клодом, з печаткою вiдповiдного працiвника посольства. Хоча ми й покiрно чекали своеi черги, цей дозвiл гарантував нам доволi важливу рiч: ми встали на самому початку iммiграцiйного натовпу, перед мiльйонами повних надii людей з усiх кiнцiв свiту, що прагнули дихати вiльно. Ми несли з собою цю дрiбну розраду до тенiсних кортiв, де вицвiлi сидiння вже були зайнятi тими, хто прийшов ранiше. Ми приедналися до запiзнiлих душ, що намагалися дрiмати на зеленому бетонi кортiв. Затемненi червонi лампи кидали моторошний вiдблиск на натовп, у якому можна було помiтити небагатьох американцiв. Усi вони, схоже, були чоловiки в’етнамських жiнок, зважаючи на те, що iх тепер оточували типовi в’етнамськi родини, чи на те, як в’етнамки висiли в них на руках. Разом з Боном, Лiнь i Дуком я влаштувався на незайнятому п’ятачку. З одного боку вiд нас розташувався виводок дiвчат за викликом у вакуумних упакованнях мiкро-мiнi-спiдниць i панчiх в сiточку. З iншого – американець з дружиною та дiтьми, хлопчиком i дiвчинкою рокiв десь п’яти та шести. Чоловiк лежав на спинi, прикривши очi м’язистою рукою так, що на його обличчi виднiлися лише кудлатi вуса, наче у моржа, рожевi губи й кривуватi зуби. Його дружина сидiла поряд i пестила темнi голiвки дiтей, що лежали в неi на колiнах.

– Давно ви тут? – спитала Лiнь, заколисуючи дрiмотного Дука.

– Увесь день, – вiдповiла жiнка. – Просто жах, така спека. Нема чого анi iсти, анi пити. Вони називають номери лiтакiв, але не нашого.

Лiнь спочутливо зацокала, а ми з Боном пiдготувалися до другоi половини нудного звичаю всiх вiйськових свiту – то поспiшати, то чекати.

Ми запалили сигарети й перевели свою увагу на темне небо, час вiд часу освiтлюване сигнальними ракетами, що метушливими сперматозоiдами вибухали на небi, – яскрава голiвка зi свiтла й довгий хвiст диму, що звивався при ii падiннi.

– Готовий до сповiдi? – спитав Бон. Вiн говорив так само, як i стрiляв: рiзко й коротко. – Я знав, що цей день близько. Просто не казав уголос. Це заперечення, так?

Я кивнув i вiдповiв:

– Ти винен тiльки у тому ж, у чому виннi всi жителi Сайгона. Ми всi це знали i не могли нiчого з цим зробити, принаймнi саме так ми думали. Але завжди може статися що завгодно. Це i е надiя.

Вiн знизав плечима, вивчаючи вогник на кiнцi сигарети.

– Надiя рiдка, – сказав вiн. – Вiдчай густий. Наче кров.

Бон вказав на шрам на своiй долонi, у пальцях якоi тримав сигарету, прорiзаний чiтко по лiнii життя.

– Пам’ятаеш?

Я пiдняв свою праву долоню з таким саме шрамом. Ще один був у Мана. Ми бачили цю мiтку щоразу, як розкривали долонi перед пляшкою, сигаретою, зброею чи жiнкою. Наче воiни з легенд, ми присягнулися померти один за одного, звабленi романтикою шкiльноi дружби, об’еднанi вiчними цiнностями, що ми бачили один в одному, – вiрнiстю, чеснiстю, переконанiстю, прагненням лишатися поряд з друзями й пiдтримувати нашi вiрування. Але у що ми вiрили в чотирнадцять рокiв? У дружбу та братерство, у нашу краiну та ii незалежнiсть. Ми вiрили, що можемо, якщо буде потреба, вiддати життя за своiх побратимiв i свiй народ, але не знали точно, як саме нас до цього закличуть i ким ми станемо. Я не мiг передбачити, що Бон одного дня приеднаеться до «Програми Фенiкс», щоб помститися за вбивство батька, i отримуватиме завдання вбивати людей, яких ми з Маном вважали товаришами. А добросердечний, щирий Бон не знав, що ми таемно прийдемо до вiри в те, що единий спосiб врятувати нашу краiну – стати революцiонерами. Ми всi трое йшли за своiми полiтичними переконаннями, передусiм саме з тих причин, якi привели нас до духовного братства. Якби обставини привели нас до ситуацii, де цiною нашого побратимства стала б смерть, я не сумнiваюся, що ми з Маном заплатили б ii. Нашi зобов’язання були написанi в нас на долонях, i пiд цим нестiйким свiтлом вiд далеких спалахiв магнiевих вогнiв я провiв пальцем по шраму.

– Твоя кров – моя, а моя кров – твоя, – промовив я нашу юнацьку присягу.

– Знаеш, е ще дещо, – сказав Бон. – Вiдчай густий, але дружба густiша.

Пiсля цього вже нема чого казати, бо нашоi дружби було достатньо. Але ми зауважили звук «катюш», що сичали десь здалеку, наче бiблiотекарки, вимагаючи тишi.




Роздiл 3


Дякую, любий Коменданте, за зауваження до моеi сповiдi, що iх ви з комiсаром передаете менi. Ви питали, що я мав на увазi, пишучи «ми» чи «нас», у тих випадках, коли я ототожнюю себе з пiвденними солдатами та евакуйованими, за якими я мав шпигувати. Чи не годиться менi говорити про цих людей, про моiх ворогiв, «вони»? Зiзнаюсь, провiвши майже все свое життя серед них, я не можу не спочувати iм, як i багатьом iншим. Моя слабкiсть у спочуттi до iнших багато в чому пов’язана з моiм статусом байстрюка, не кажучи вже про те, що коли ти байстрюк, то вiд природи схильний до спочуття. Чимало байстрюкiв поводяться як покидьки, i я вдячний своiй нiжнiй матерi, бо вона навчила мене того, що гiдна поведiнка розмивае межу мiж нами та ними. Зрештою, якби вона не розмила межу мiж служницею та священиком чи не дозволила ii розмити, мене б не було на свiтi.

Отже, народившись поза шлюбом, зiзнаюся, що сам вiд думки про одруження почуваюся дуже незручно. Парубоцьке життя – одна з несподiваних переваг незаконнонародженостi, адже бiльшiсть родин гiдноi здобичi в менi не бачили. Я був небажаним навiть для тих родин, дочки яких мали змiшане походження, бо самi цi дiвчата зазвичай прагнули втиснутися до соцiальноi пiдойми через вдалий шлюб з чистопородними чоловiками. Друзi та незнайомцi зiтхали, вбачаючи в парубоцтвi частину тоi трагедii, на яку приреченi байстрюки, однак для мене самого воно не лише було свободою, але й пасувало до мого пiдземного життя крота, якому лiпше рити своi нори самому. Як нежонатий, я мiг без жодного наслiдку базiкати з дiвчатами, що безсоромно вихвалялися своiми стрункими нiжками перед натовпом, обмахуючи вчорашнiми числами жовтоi газети своi спiтнiлi декольте, звабливо збiльшенi бюстгальтерами атомного вiку. Дiвчата звали себе Мiмi, Фiфi та Тiтi – цiлком звичнi iмена для iхнього кола, однак цей трiумвiрат був достатньо потужний, щоб сповнити радiстю мое серце. Можливо, вони вигадали цi iмена просто там, мiняючи iх з такою ж легкiстю, як i клiентiв. Тодi iхня грайливiсть була простим професiйним рефлексом, набутим за роки старанного навчання та вiдданоi практики. Я вiдчуваю незмiнну повагу до професiоналiзму кар’ерних повiй, якi носять свою безчеснiсть вiдкритiше за юристiв, хоча i тi, й тi беруть грошi погодинно. Але, якщо говорити лише про фiнанси, пропускаеш головне. У ставленнi до повiй краще вiдчути себе театралом – розслабитись i на час вистави забути про недовiру. Не годиться тупо наполягати на тому, що вистава – це лише купка людей, що розiграють перед вами фарс лише тому, що ви заплатили за квиток, або ж, навпаки, повнiстю вiрити в той мiраж, який ви бачите. Наприклад, дорослi чоловiки, що кривляться вiд самоi думки про iснування единорогiв, можуть зi сльозами на очах стверджувати реальнiсть ще рiдкiснiших i мiфiчнiших створiнь. Йдеться про повiй, у грудях яких б’еться золоте серце i яких можна знайти лише в найвiддаленiшому порту та найтемнiшому кутку прокуреноi таверни. Запевняю вас, якщо у повiй i е щось золоте, то це точно не серце. Те, що е люди, якi вважають iнакше, – заслуга талановитих актрис.

У цьому сенсi ця трiйця була з досвiдчених виконавцiв, чого не скажеш про сiмдесят чи вiсiмдесят вiдсоткiв повiй столицi та прилеглих мiст, а нараховувалось iх, виходячи з сумлiнних дослiджень, неофiцiйних даних та випадковоi вибiрки, десятки або ж навiть сотнi тисяч. Здебiльшого то були бiднi, неосвiченi сiльськi дiвчата, що не мали змоги заробити iнакше, анiж блошиним життям на хутрi дев’ятнадцатирiчного американського вояка. Поки його штани роздувалися вiд iнфляцiйного потоку доларiв, а юний мозок набрякав вiд жовтоi лихоманки, яка вражае чимало захiдних чоловiкiв у краiнах Азii, цей американський солдат раптом собi на втiху дiзнавався, що в цьому зеленогрудому свiтi вiн бiльше не Кларк Кент – вiднинi вiн Супермен, принаймнi там, де йдеться про жiнок. За допомогою Супермена (чи, може, це таки було вторгнення?) наша невелика родюча краiна припинила виробляти у великiй кiлькостi рис, гуму та олово, натомiсть почала щороку збирати багатий врожай повiй. Ранiше цi дiвчата хiба що танцювали пiд рок-пiснi, а тодi сутенери, що ми iх кличемо ковбоями, почепили налiпки на пипки iхнiх тремтячих сiльських грудей i штовхнули iх на подiуми барiв вулицi Ту До. Чи наважусь я звинуватити американцiв, вiдповiдальних за стратегiчне планування, в тому, що вони навмисне знищували селища, аби виманити звiдти дiвчат, щоб у них майже не лишалося вибору, крiм сексуального обслуговування тих самих хлопцiв, що бомбили, обстрiлювали, штурмували, палили, грабували чи силомiць евакуйовували тi селища? Я лише зазначаю, що поява мiсцевих повiй для обслуговування iноземних рядових – неминучий наслiдок окупацiйноi вiйни, один з огидних побiчних ефектiв захисту свободи, який усi тi дружини, сестри, дiвчата, матерi, пастори та полiтики Смолвiлля, США, вдавано iгнорують, ховаючи за виполiрованою й вибiленою стiною усмiшок, якими вони вiтають своiх солдатiв удома, готовi лiкувати неназванi недуги пенiцилiном американськоi доброти.

Ця талановита трiйця обiцяла зовсiм iншу доброту, швидше недобру. Вони безсоромно флiртували зi мною та дражнили Бона й американського чоловiка з моржовими вусами, що наразi прокинувся. Обидва ледве всмiхалися i намагалися бути якомога тихiшими й непомiтнiшими, знаючи, чому так похмуро мовчать iхнi дружини. З iншого боку, я сам радо флiртував з дiвчатами, чудово усвiдомлюючи, що в кожноi з цих повiй за плечима iсторiя, здатна розбити менi серце i, що ймовiрнiше, спорожнити мiй банкiвський рахунок. Чи ж у мене самого не подiбна iсторiя? Однак актори грають, принаймнi частково, заради того щоб забути про свiй сум, про це я добре знаю. В таких ситуацiях краще флiртувати й грати, даючи всiм учасникам можливiсть вдавати з себе щасливих так довго, поки вони, можливо, не вiдчують справжнього щастя. І як приемно було на них дивитися! Мiмi була висока, з довгим прямим волоссям i рожевим лаком на нiгтях усiх двадцяти пальцiв, завдяки чому iхнi кiнчики скидались на желейнi цукерки. Їi хрипкуватий голос та загадковий дiалект гюе[18 - Один з трьох основних дiалектiв в’етнамськоi мови, ним спiлкуються в центральному регiонi, мiсто Гюе.] змусили моi судини скоротитися, так що менi трохи запаморочилось у головi. Тiтi була невисока й тоненька, розкiшна зачiска-вулик додавала iй зросту. Їi блiда шкiра скидалася на яечну шкаралупу, вii тремтiли, натякаючи на сльозу. Менi хотiлося обiйняти ii й дозволити нашим вiям зустрiтись у поцiлунку метелика. Фiфi була в них за лiдера, вигини ii тiла нагадали менi про дюни Фантьета, куди мати возила мене у свою едину вiдпустку. Мама куталася вiд голови до п’ят, аби не потемнiшати, а я екстатично копався у прогрiтому сонцем пiску. Цей блаженний спогад про щастя й тепло десятирiчного хлопчика збудив i аромат Фiфi, вiн здався менi тим самим або ж майже тим самим, що мiстився у единiй крихiтнiй пляшечцi медового кольору парфумiв, якi мала мама, – то був подарунок вiд батька, i вона причащалася до нього хiба що раз на рiк. Тож я закохався у Фiфi, доволi невинно. Я мав звичку закохуватися двiчi або тричi на рiк i тепер уже все прострочив.

Говорячи про те, як вони змогли потрапити на цю авiабазу, тодi як евакуацiя була лише для багатих, можновладних та/або тих, хто мав зв’язки, – це стало можливим завдяки Сержантовi. Я уявив собi шмат привабливого м’яса на нiжках, з бiлим кашкетом морпiха зверху.

– Сержант охороняе посольство й любить нас, дiвчат, – мовила Фiфi. – Вiн милий, любчик наш, i не забув нас, так само як i обiцяв нiколи не забувати.

Іншi дiвчата енергiйно закивали, Мiмi лопнула гумку, Тiтi хруснула пальцями.

– Сержант дiстав автобус i поiхав угору й вниз по Ту До, рятуючи всiх дiвчат, що були там i хотiли поiхати. Тодi привiз нас на базу, сказав копам, що це для вечiрки для тутешнiх бiдолашних хлопцiв.

Твердий персик мого серця достигнув i став м’якшим, коли я подумав про iхнього Сержанта, цього шикарного американця, який справдi дотримав свого слова. Хлопця звали Ед, а його прiзвище жодна з дiвчат вимовити не змогла. Я спитав iх, чому вони вирiшили поiхати, i Мiмi сказала, що це тому, що комунiсти точно посадять iх до в’язницi як колаборацiонiстiв.

– Вони кличуть нас шльондрами, – сказала вона. – А Сайгон – мiстом-шльондрою, чи не так? Серденько, я бачу тут зв’язок.

– До того ж, – мовила Тiтi, – навiть якщо нас i не кинуть за грати, ми не зможемо працювати. У комунiстичнiй краiнi не можна анi купити щось, анi продати, так? Принаймнi не для заробiтку. А я, дорогенький, нiкому не дам куштувати це манго задарма, комунiзм там чи нi.

Усi трое загукали й заплескали, непристойнi, наче росiйськi моряки на березi, але ж на теорii мiновоi вартостi вони розумiлися добряче. Справдi, що станеться з такими дiвчатами, коли революцiя переможе? Зiзнаюсь, я про це якось не думав.

Завдяки iхнiй життевiй силi час минав швидко, наче тi С-130, що проносилися над нашими головами, однак навiть ми з дiвчатами почали втомлюватися, коли години минали, а нас усе не викликали. Морпiх з мегафоном щось булькотiв, наче жертва раку горла з механiчною гортанню, тодi група виснажених бiженцiв пiдбирала своi жалюгiднi речi i, спотикаючись, поспiшала до автобусiв, що везли iх на летовище. Минула десята година, тодi одинадцята. Я лежав, але не мiг спати, хоч i був у тому, що солдати зi звичною дотепнiстю називали «готелем тисячi зiрок». Треба було лише подивитися вгору, на цiлу галактику, щоб згадати, як менi пощастило. Я сiв навпочiпки й випалив чергову сигарету разом з Боном. Тодi знову лiг i знову не мiг заснути вiд спеки. Опiвночi я пройшов через натовп i зазирнув до вбиралень. То була погана iдея. Вбиральнi були розрахованi на нормальний потiк з кiлькох десяткiв офiсних працiвникiв i вiйськових тилового ешелону, а не на гарячi вiдходи тисяч евакуантiв. Бiля басейну краще не стало. Усi роки свого iснування басейн був зоною, призначеною лише для американцiв, з пропусками для бiлих з iнших краiн та iндонезiйцiв, iранцiв, угорцiв i полякiв з Мiжнародного комiтету контролю та нагляду. Нашою краiною керували абревiатури, i МККН iнакше розшифровували як «Моему контролевi кiнець настав», бо ж завданням комiтету був нагляд за перемир’ям мiж Пiвнiччю та Пiвднем пiсля стратегiчного перебазування американських вiйськ. То було вкрай вдале перемир’я, адже за останнi два роки загинуло лише сто п’ятдесят тисяч солдатiв, на додачу до вiдповiдноi кiлькостi цивiльних. Ви тiльки уявiть, скiльки померло б без миру! Можливо, так евакуйованi проявили свою зневагу до того, що басейн був закритий для мiсцевих жителiв, але ймовiрнiше, що вони просто були у вiдчаi, коли перетворили його на пiсуар. Я приеднався до рядiв тих, хто дзюрчав на краю басейну, тодi повернувся на корти. Бон та Лiнь дрiмали, спершись пiдборiддям на долонi, лише Дук спав на колiнах у матерi. Я присiв, я лiг, я випалив сигарету, i так далi, аж коли, десь о четвертiй ранку, наш номер нарештi назвали. Тож я попрощався з дiвчатами, якi закопилили своi губки, i пообiцяв, що ми знову зустрiнемось у Гуамi.

Ми пройшли вiд тенiсних кортiв до стоянки, де вже чекала пара автобусiв, але не лише на нашу групу. Людей було пiд двi сотнi, i коли Генерал спитав мене, хто вони, iншi, я сам спитав у найближчого морпiха. Той знизав плечима.

– Та ви всi невеличкi, так що на одного нашого буде двое ваших.

Коли я заходив до автобуса за нерадiсним Генералом, одна частина мене була роздратована, а iнша запевняла, що ми звикли до такого ставлення. Зрештою, один до одного ми ставилися так само, набиваючи мотоцикли, автобуси, пiкапи, лiфти та гелiкоптери самовбивчим людським вантажем, незважаючи на жоднi правила та поради виробникiв. То хiба дивно, що iншi вважали, що нас влаштовують умови, з якими ми ледве змирились?

– З американським генералом вони такого собi не дозволили б, – скаржився Генерал, мiцно притиснутий до мене.

– Нi, сер, не дозволили б, – сказав я, i це, ймовiрно, була правда.

В автобусi одразу ж стало спекотно й смердюче вiд пасажирiв, якi день i нiч повiльно смажилися на вулицi, однак дорога до нашого С-130 «Геркулес» була коротка. Лiтак виявився смiттевозом з крилами i, як i смiттевоз, завантажувався ззаду, тож для нас спустили великий плаский вантажний пандус. Ця паща вела до травного тракту, мембрану якого пiдсвiчувало мiстичне зелене свiтло затемнення. Генерал вийшов з автобуса i став збоку вiд пандуса, я приеднався до нього у спостереженнi за тим, як його рiднi, його працiвники, тi, ким вони опiкувались, i ще сотня людей, яких ми не знали, заходять на борт, за вказiвками бортпровiдника, що стояв на пандусi.

– Ну ж бо, не бiйтеся, – сказав вiн до Мадам. На головi в нього був шолом, розмiром та формою подiбний до баскетбольного м’яча. – Передок до задка, панi, передок до задка.

Мадам була надто збентежена, щоб бути шокованою. Їi чоло зморщилося, поки вона пiднiмалася туди з дiтьми, намагаючись перекласти цю легковажну приказку. Тодi я помiтив бiля пандуса чоловiка, що вiдчайдушно намагався не ззирнутися нi з ким, притиснувши дорожню сумку «Пан Ам» до своiх запалих грудей. Я бачився з ним за кiлька днiв до того в нього вдома, в третьому окрузi. Чиновник середнього рангу в мiнiстерствi внутрiшнiх справ, анi високий, анi низький, анi худий, анi широкий, анi блiдий, анi темний, анi розумний, анi надто тупий. Якийсь помiчник помiчника мiнiстра, вiн, певно, не бачив анi снiв, анi кошмарiв, i його душа була така ж порожня, як i його кабiнет. Я кiлька разiв згадував його в тi днi пiсля нашоi зустрiчi, але так i не мiг пригадати невловиме обличчя, однак тепер коли побачив його на пандусi, то одразу впiзнав. Коли я поклав руку йому на плече, вiн здригнувся i нарештi пiдняв на мене своi очi чихуахуа, прикидаючись, що ранiше мене не помiтив.

– Який збiг! – мовив я. – Не чекав побачити вас на цьому рейсi. Генерале, ми б не дiстали наших мiсць, якби не допомога цього поважного пана.

Генерал сухо кивнув, вишкiривши зуби у посмiшцi, якоi було достатньо, щоб зрозумiти, що взаемностi вiд нього чекати не варто.

– Дуже приемно, – прошепотiв помiчник помiчника. Його тiло ледь помiтно тремтiло, за руку чiплялася дружина. Якби поглядом можна було каструвати, вона пiшла б звiдти з моiм наплiчником у своiй торбинцi. Коли натовп проштовхнув iх далi, Генерал глянув на мене i сказав:

– Хiба ж то було приемно?

– До певноi мiри, – вiдповiв я.

Коли всi пасажири були на борту, Генерал махнув менi, щоб я пiднявся перед ним. Вiн останнiм заходив до вантажного вiдсiку без сидiнь. Дорослi навпочiпки присiли на пiдлозi чи посiдали на свiй багаж, дiти згорнулись у них на колiнах. Декому пощастило розмiститися бiля перегородок, де можна було вчепитися за стропи для вантажу. Контури плотi й шкiри, що вiддiляли одну людину вiд iншоi, розмилися, змушуючи всiх до небажаноi близькостi, необхiдноi для тих, хто кидае краiну не в людських умовах окремих, зарезервованих сидiнь. Бон, Лiнь i Дук були десь посерединi, як i Мадам з дiтьми. Пандус повiльно пiднявся й зачинився, закривши нас, мов черв’якiв у бляшанцi. Ми з Генералом, разом з морпiхом, що керував посадкою, обперлись об стiнку, в нашi колiна втикалися носи тих пасажирiв, якi були попереду. Чотири двигуни увiмкнулися з оглушливим ревiнням, вiбрацiя струсила пандус. Лiтак гуркотiв по злiтнiй смузi, люди всерединi хиталися то вперед, то назад iз кожним його рухом, наче парафiяни розхитувалися пiд нечутнi молитви. Пришвидшення вдавило мене в стiнку, жiнку передi мною кинуло рукою на моi колiна, ii щелепу вдавило у мiй рюкзак. Коли спека всерединi перевалила за сорок градусiв Цельсiя, вiдповiдно iнтенсивнiшим став i наш запах. Ми всi випромiнювали сморiд поту, брудного одягу i тривоги, i единою розрадою був вiтерець, що доносився з вiдчинених дверей, у яких, розставивши ноги у позi рок-гiтариста, стояв член екiпажу. Однак замiсть шестиструнноi електрогiтари на його стегнах висiла М-16 з магазином на двадцять патронiв. Поки ми повзли злiтною смугою, я краем ока бачив бетоннi насипи, схожi на величезнi бляшанки, розрiзанi навпiл, i занедбаний ряд обгорiлого вiйськового транспорту, знищених реактивних лiтакiв, що iх пiдiрвали обстрiлом з неба ранiше того ж вечора. Їхнi крила були вiдiрванi й пошматованi, наче в замучених мух. Пасажирiв огорнула тиша, всi були загiпнотизованi неспокоем та передчуттями. Я не сумнiвався, що вони думали про те ж, про що думав я. Прощавай, В’етнаме. Au revoir,[19 - Прощавай (фр.).] Сайгоне…

Вибух оглушив нас, усiею своею силою кинувши члена екiпажу на пасажирiв, спалах свiтла, який я побачив через вiдчиненi дверi, заслiпив мене, i якийсь час я бачив лише його. Генерал впав на мене, я впав на перегородку, тодi – на мiшанину з тiл iстеричних цивiльних, якi верещали, бризкаючи кислою слиною менi в обличчя. Шини лiтака завищали, коли вiн рiзко звернув направо. До мене повернувся зiр, i я побачив вогонь у дверях. Нiщо не лякало мене бiльше, анiж можливiсть померти у вогнi, бути перемеленим пропелером, четвертованим «катюшею» – навiть саме це слово звучало, наче iм’я безумного сибiрського науковця з вiдмороженим носом та пальцями на ногах. Я вже колись бачив згорiлi рештки у полi за мiстом Гюе – вугiлля замiсть тiл, втоплене у метал збитого вiйськового гелiкоптера, де паливо спопелило три десятки окупантiв, iхнi зуби назавжди лишилися вишкiреними у мавпячiй посмiшцi; плоть губiв та облич згорiла, шкiра стала обпаленим обсидiаном, гладеньким i неземним, волосся перетворилося на попiл, i в них уже неможливо було впiзнати анi моiх землякiв, анi людей взагалi. Я не хотiв так померти. Я взагалi не хотiв померти, i менше за все – пiд обстрiлом артилерii моiх товаришiв комунiстiв з захоплених ними передмiсть Сайгона. Моi груди стиснула чиясь рука, нагадуючи, що я ще живий. Інша вхопила мене за вухо, поки люди пiдi мною з виттям намагалися мене скинути. Я вiдхилився, намагаючись випрямитися, моя рука лежала на чиiйсь жирнiй головi, самого мене притиснуло до Генерала. Ще один вибух десь по дорозi посилив це божевiлля. Чоловiки, жiнки i дiти завили на ще вищiй нотi. Раптово лiтак припинив крутитися, пiд таким кутом, що дверi тепер дивилися не на вогонь, а лише на темряву, i хтось заверещав:

– Ми всi помремо!

Бортпровiдник, винахiдливо лаючись, почав опускати пандус, i коли бiженцi хвилею рвонули до виходу, вони потягнули мене за собою. Єдиним способом уникнути смертi пiд iхнiми ногами було прикрити голову наплiчником й котитися вниз пандусом, збиваючи iнших, – так я i зробив. На злiтнiй смузi за кiлькасот метрiв вiд нас вибухнула ще одна ракета, освiтивши з акр[20 - 1 акр дорiвнюе приблизно 0,4 га.] покриття. Стало видно, що найближче до нас укриття – побитий бетонний вiдбiйник метрiв за п’ятдесят вiд смуги. Навiть коли свiтло вiд вибуху згасло, нiч перестала бути темною. Двигуни з правого борту лiтака палали, наче два факели, випльовуючи хмарами iскри та дим.

Я стояв рачки, коли Бон пiдхопив мене пiд лiкоть i потягнув, однiею рукою мене, другою – Лiнь. Вона, своею чергою, несла Дука, обхопивши його груди рукою, Дук рюмсав. На летовище падав метеоритний дощ з ракет та артилерiйських набоiв, апокалiптичне свiтлове шоу, в сяйвi якого евакуанти бiгли до бетонного прихистку, спотикаючись i падаючи, забувши про своi валiзи. Два вцiлiлих двигуни ревли й гуркотiли, збивали з нiг малих дiтей, хитаючи дорослих. Тi, хто встиг добiгти до вiдбiйника, скиглили, тримаючи голови якомога нижче. Коли щось просвистiло надi мною – може, уламок, може, куля, – я впав на землю й почав повзти. Бон з Лiнь зробили так само. Їi обличчя було напружене, однак рiшуче. Поки ми дiсталися вiльного мiсця за вiдбiйником, екiпаж вимкнув двигуни. Коли цей гамiр вщух, стало чутно, що хтось у нас стрiляе. Кули свистiли над головою, вiдбивалися вiд бетону – вони пристрiлювалися по вогнищу вiд лiтака.

– Це нашi, – промовив Бон; вiн пiдтягнув колiна до грудей, однiею рукою обiйняв Дука, що зiщулився мiж ним та Лiнь. – Вони злi. Хочуть вибратися звiдси.

– Нi, – вiдповiв я. – Це ПВА,[21 - Пiвнiчна в’етнамська армiя.] вони захопили периметр.

Хоча менi подумалося, що цiлком можливо, що це справдi нашi люди так випускають пару. Тодi спалахнули баки з паливом лiтака, i полум’я освiтило чималу дiлянку летовища. Коли я вiдвернувся вiд вогню, то побачив, що поряд зi мною, мало не втиснувши обличчя менi в спину, сидить помiчник помiчника мiнiстра, звичайнiсiнький держслужбовець, i в його очах чихуахуа, наче на неоновiй вивiсцi кiнотеатру, читаеться конкретна думка. Так само, як агентка комунiстiв i лейтенант бiля ворiт, вiн був би радий бачити мене мертвим.

Я заслуговував на його ненависть. Зрештою, в результатi несподiваного вiзиту до нього додому, за адресою, яку менi надав майор з поганою репутацiею, я позбавив його чималоi суми.

– У мене справдi е вiзи, – сказав помiчник помiчника, поки ми сидiли в його вiтальнi. – Ми з деякими колегами даемо до них доступ з огляду на справедливiсть. Хiба ж справедливо, що можливiсть втекти е лише в найпривiлейованiших чи тих, кому найбiльше пощастило?

Я видав якiсь звуки, що символiзували спочуття.

– Якби справедливiсть iснувала, – вiв вiн далi, – поiхали б усi, кому це потрiбно. Звiсно ж, так не вийде. Але таких, як я, це ставить у доволi скрутне становище. Чому я маю судити, хто поiде, а хто нi? Зрештою, я хiба що шановний секретар. Що б ви, капiтане, робили на моему мiсцi?

– Я розумiю вашу скруту, сер, – менi в ямочках на щоках болiло вiд нещироi посмiшки i не терпiлося дiйти до невiдворотноi останньоi гри, однак середину все одно треба було розiграти, щоб дати менi тi ж поiденi мiллю моральнi виправдання, в якi нинi закутувався вiн. – Ви, вочевидь, поважна людина з гарним смаком i гiдними цiнностями…

На цьому мiсцi я покивав направо й налiво, обводячи рукою охайний будиночок, за який треба було платити. Побiленi стiни були поцяткованi геконами та кiлькома прикрасами – годинник, календар, китайський сувiй, розфарбоване фото Нго Дiнь З’ема[22 - Перший президент Пiвденного В’етнаму, вбитий у результатi вiйськового перевороту.] у кращi його днi, коли його ще не вбили, бо вiн був президентом, а не марiонеткою американцiв. Тепер цей невеликий чоловiчок у бiлому костюмi був святим для в’етнамських католикiв, таких як вiн сам, частково завдяки своiй смертi мученика зi зв’язаними руками, залитим кров’ю обличчям. Роршахiвська пляма його мозковоi речовини прикрасила стiнку американського бронетранспортера, а приниження президента, зафiксоване на фотографii, розiйшлося по всьому свiту. Пiдтекст був тонкий, як Аль Капоне: «Не зв’язуйся зi Сполученими Штатами Америки».

– Справжня несправедливiсть полягае в тому, – мовив я, розпалюючись, – що чесна людина змушена жити вбогим життям у цiй краiнi. Тому прошу, приймiть знак вдячностi мого патрона за розгляд нашого питання. У вас е на руках вiзи для дев’яносто двох людей, чи не так?

Я не був певен, що це так, i на цей випадок мав план – зробити перший внесок i пообiцяти згодом занести решту. Однак помiчник помiчника мiнiстра вiдповiв ствердно i я дiстав конверта з залишками готiвки. Там було чотири тисячi доларiв, достатньо для двох вiз, на випадок його щедрого настрою. Вiн вiдкрив конверта, провiв згрубiлим великим пальцем по стосу банкнот i вiдразу ж взнав, скiльки в конвертi грошей – недостатньо! Вiн ляснув бiлою рукавичкою конверта по щоцi низенького столика i, начебто це недосить ясно виражало його гнiв, ляснув по цiй щоцi вдруге.

– Як ви насмiлилися пропонувати менi хабара, сер!

Я жестом запросив його сiсти. Як i помiчник помiчника мiнiстра, я теж був людиною в полонi складноi ситуацii, змушений робити те, що мав зробити.

– Хiба справедливо, що ви продаете цi вiзи, тодi як вони нiчого вам не коштують i, головне, вам не належать? – спитав його я. – І хiба ж несправедливо буде, якщо я зараз викличу мiсцевого голову полiцii i вiн заарештуе нас обох? І чи справедливо буде, якщо вiн привласнить цi вiзи собi i почне розподiляти iх сам? Тож найсправедливiше для нас з вами рiшення – повернутися туди, де я пропоную вам чотири тисячi доларiв за дев’яносто двi вiзи, адже у вас взагалi не повинно бути анi дев’яносто двох вiз, анi чотирьох тисяч доларiв. Зрештою, завтра ви можете прийти на роботу i легко дiстати ще дев’яносто двi. Це ж лише папiр, чи не так?

Але ж для бюрократа папiр нiколи не бувае просто папером. Папiр – це життя! Вiн ненавидiв мене тодi за те, що я забрав його папiр, i ненавидiв зараз, але мене це анiтрохи не турбувало. Скручений тут, за бетонним вiдбiйником, я турбувався лише про те, що доведеться пережити ще один перiод жалюгiдного чекання, тiльки от цього разу невiдомо, чим усе закiнчиться. Сяйво сонця, що сходило, дало якусь втiху, от тiльки це заспокiйливе блакитнувате свiтло показало, що злiтна смуга в жахливому станi, поколота й порита ракетами та артилерiею. Серед усього цього димiла купа С-130, огидно смердячи горiлим паливом. Мiж нами та рештками лiтака виднiлися невеликi чорнi грудки, вони поступово набували чiткiших обрисiв, ставали валiзами й торбами, покинутими в божевiльних перегонах так, що деякi з них розкрилися й порозкидали навсiбiч своi кишки. Сонце i далi сходило, поволi, свiтло ставало все яскравiшим i рiзкiшим, поки, знищуючи рештки тiнi, не сягнуло рiвня лампи допитувача, вiд якоi нiмiла сiткiвка. Прикутi до схiдного боку перегородки, люди почали зiщулюватись вiд спеки, в’янути, починаючи з дiтей та старих.

– Мамо, води, – просив Дук.

Усе, що могла йому вiдповiсти Лiнь:

– Нi, любий, зараз води нема, але скоро буде.

Наче за командою, в небi з’явився ще один «Геркулес», вiн знижувався так швидко й рiзко, що за штурвалом, певно, сидiв камiкадзе. Шасi С-130 завищали на летовищi вiддалiк, i серед евакуйовуваних пiднявся несмiливий гамiр. Лише коли «Геркулес» повернув у наш бiк, навмання перетинаючи iншi злiтнi смуги, гамiр перерiс у радiснi вигуки. Тодi я почув дещо iнше. Обережно визирнувши з-за нашого бетонного укриття, я побачив iх – з тiней ангарiв та з-помiж насипiв, де вони, певно, ховалися, з’являлися, може, десятки, а може, й сотнi морпiхiв, солдатiв, вiйськових полiцаiв, пiлотiв повiтряних сил, членiв екiпажiв, механiкiв, працiвникiв авiабази та груп прикриття, що вiдмовлялися бути героями або ж жертовними ягнятами. Помiтивши конкурентiв, евакуанти рвонули до С-130, який розвернувся на смузi за п’ятдесят метрiв вiд нас i опустив свого трапа, не надто скромним жестом запрошуючи пасажирiв усередину. Генерал з родиною бiгли передi мною, Бон з родиною – за мною, i разом ми становили тил маси втiкачiв.

Першi евакуйовуванi вже забiгали до лiтака, коли я почув шипiння «катюш», за мить пiсля чого першi ракети з вибухом розiрвалися на вiддаленiй злiтнiй смузi. Над головами свистiли кулi, i тепер можна було розчути виразний гавкiт АК-47 разом з М-16.[23 - АК-47 – 7,62-мм автомат Калашникова зразка 1947 року; М-16 – основна пiхотна гвинтiвка калiбру 5,56 мм Армii США з 1960-х рокiв.]

– Вони на периметрi! – загорлав Бон.

Евакуанти розумiли, що цей «Геркулес» буде останнiм лiтаком, який покине цей аеропорт, якщо взагалi зможе злетiти, зважаючи на оточення комунiстiв, i почали верещати вiд страху. Поки вони щодуху бiгли по трапу, з дальнього краю перегородки злетiв невеличкий швидкий лiтак, гостроносий винищувач «Тигр», за ним, грюкаючи широко вiдчиненими дверима, – гелiкоптер «Г’юi», всерединi якого було видно з десяток зiщулених солдатiв. Залишки збройних сил аеропорту евакуйовувалися самостiйно, на тому, що було пiд рукою. Генерал штовхав у спину тих, хто бiг перед ним, щоб вони швидше пiднiмались, я пiдштовхував Генерала, тим часом злiва вiд мене в небо злетiв двобалковий ганшип «Тiнь».[24 - Йдеться про AC-119G Shadow – двомоторний лiтак з важким озброенням, конструктивно виконаний як «рама», призначений насамперед для атаки наземних цiлей.] Я краем ока спостерiгав за ним. Загалом, то був доволi смiшний лiтак, з товстим фюзеляжем, пiдвiшеним мiж двома балками, однак нiчого смiшного не було в тому, як ракета з тепловою системою самонаведення лишала димний слiд через усе небо, аж поки ii палючий кiнчик не поцiлував «Тiнь» на висотi менш нiж тисяча футiв.[25 - Приблизно 300 м.] Поки двi половини лiтака та шматки тiл його команди падали на землю, наче друзки розбитого глиняного голуба, евакуанти стогнали й пхалися ще сильнiше, аби забiгти по трапу до лiтака.

Коли Генерал уже ступив на трап, я зупинився, щоб пропустити Лiнь та Дука. Вони не з’явились, тож я розвернувся i побачив, що iх за мною вже нема.

– Мерщiй до лiтака! – загорлав за мною бортпровiдник. Вiн так широко роззявив рота, що, можу присягнутись, я бачив, як вiбрують його гланди. – Твоiх друзiв нема!

За двадцять метрiв вiд нас Бон стояв на колiнах, притискаючи Лiнь до грудей. На ii бiлiй блузi повiльно розпускалася червона квiтка. Хмаринка бетонного пилу здiйнялася на покриттi, коли куля влучила мiж нами, й остання краплина рiдини в моему ротi пересохла. Я жбурнув свого наплiчника в бортпровiдника й щодуху побiг до них, перестрибуючи через покинутi валiзи. Останнi пару метрiв ковзнув ногами вперед, здерши шкiру з лiвого лiктя та долонi. Бон видавав звуки, яких я нiколи ранiше вiд нього не чув, – глибоке, гортанне ревiння болю. Мiж ним i Лiнь був Дук, його очi закотились, i коли я вiдiрвав чоловiка вiд дружини, то побачив криваву мiшанину замiсть Дукових грудей там, де щось пробило i iх, i його матiр. Генерал i бортпровiдник кричали щось, я не мiг розiбрати нiчого, бо пропелери ревли все голоснiше.

– Ходiмо! – крикнув я. – Вони вiдлiтають!

Я потягнув Бона за рукав, однак той i не ворухнувся, стриножений горем. Я не мав вибору, довелось врiзати йому кулаком по обличчю, достатньо сильно для того, щоб вiн замовк i послабив свiй хват. Тодi одним рухом я висмикнув з його рук Лiнь так, що Дук скотився на гудрон, мов лялька. Бон пронизливо крикнув щось нерозбiрливе, а я побiг назад до лiтака, перекинувши Лiнь через плече, не видавши жодного звуку, поки ii тiло билось об мою спину, а ii кров заливала теплом мою шию та плече.

Генерал та бортпровiдник стояли на трапi, пiдзиваючи мене, а лiтак вiдповзав, прямуючи до чистого шматка злiтноi смуги, i звукiв «катюш» ставало все бiльше, одиничними пострiлами й залпами. Я бiг якомога швидше, моi легенi зав’язувались у вузол, i вже бiля трапа я кинув Лiнь у Генерала, а вiн спiймав ii за руки. Тодi Бон уже був поряд зi мною, вiн простягав Дука бортпровiдниковi, i той прийняв його так обережно, як тiльки мiг, хоча це вже не мало значення, зважаючи на те як голова хлопчика хиталась з боку на бiк. Передавши сина, Бон сповiльнився, закинувши голову в агонii, досi схлипуючи. Я схопив його за лiкоть i останнiм ривком закинув на трап головою вперед. Бортпровiдник спiймав його за комiр i втягнув усередину. Я стрибнув на трап з витягнутими руками, приземлився на нього грудною клiтиною й щокою, обдираючи iх об жорсткий пiсок та пил, поки ноги моi бовтались у повiтрi. Лiтак мчав злiтною смугою, Генерал втягнув мене всередину, i трап пiднявся просто за мною. З одного боку мене притиснуло до Генерала, з другого – до млявих тiл Дука та Лiнь, а спереду на нас напирала стiна евакуантiв. Лiтак пiднявся рiзко, з жахливим звуком, чутним не лише через втомлений метал, але й крiзь прочиненi боковi дверi, у яких стояв член екiпажу з М-16 й стрiляв чергами по три пострiли вiд стегна. Крiзь цi дверi було видно строкатий пейзаж з полiв та селищ, який закрутило й понесло, коли пiлот зайшов у штопор. І я зрозумiв, що жахливий звук лунае не лише вiд двигунiв, але й вiд Бона, який бився головою об стiну i завивав, не так, наче це був кiнець свiту, а так, немов йому вибило очi.




Роздiл 4


Скоро пiсля того, як ми приземлились у Гуамi, по тiла приiхала зелена швидка. Я опустив Дука на ношi. Його маленьке тiло з кожною хвилиною ставало важчим у моiх руках, але я не мiг покласти його у бруд. Коли медики накрили хлопчика бiлим простирадлом, вони забрали Лiнь у Бона з рук i так само прикрили ii, перш нiж завантажити матiр та сина до машини швидкоi. Я плакав, але що моi сльози проти Бонових, у якого був запас невиплаканих слiз за цiле життя. Ми плакали, поки нас везли до табору Асан, де, дякувати Генераловi, на нас чекали бараки – розкiш проти наметiв, якi чекали на iнших евакуантiв, що прибули з запiзненням. Бон впав у кататонiю на своему лiжку i не пам’ятав нiчого про евакуацiю, яку показувало телебачення того дня i наступного. Не пам’ятав вiн i як тисячi бiженцiв у бараках та наметах нашого тимчасового мiста завивали, наче на похоронi, на похованнi своеi нацii, що померла передчасно, як i багато ii синiв, у нiжному вiцi двадцяти одного року.

Разом з родиною Генерала та сотнями iнших мешканцiв баракiв я дивився на ганебнi кадри приземлення гелiкоптерiв на дахи Сайгона, для евакуацii бiженцiв на палуби авiаносцiв. Наступного дня, пiсля того як танки комунiстiв увiрвались у ворота президентського палацу, невдовзi на його даху пiдняли прапор Нацiонального визвольного фронту. В мiру того, як розгортався цей переворот, поклади кальцiю та вапна пам’ятi про останнi днi проклятоi республiки зацементувались у трубах мого мозку. Того ж вечора до них додалося ще трохи, пiсля вечерi зi смаженоi курятини й зелених бобiв, якi багатьом бiженцям видались екзотичними та неiстiвними, зважаючи ще й на те, що лише в дiтей у тому кафетерii був якийсь апетит. Черга для здавання таць на мийку стала останнiм ударом, проголошенням того, що ми бiльше не дорослi громадяни суверенноi краiни, а бiженцi без держави, яких наразi захищае американське вiйсько. Генерал згрiб цiлiсiньку порцiю зелених бобiв у смiття, подивився на мене i сказав:

– Капiтане, я потрiбен нашим людям. Я пiду до них, пiднiму iхнiй бойовий дух. Ходiмо.

– Так, сер, – сказав я, не маючи оптимiзму з цiеi нагоди, але й не подумавши про можливi ускладнення. Було доволi просто удобрювати гноем заохочення наших воякiв, натренованих на сприйняття всiх видiв насильства, однак ми забули, що бiльшiсть наших бiженцiв – цивiльнi.

Згадуючи це тепер, можу сказати, що менi пощастило, що я був не у формi, заплямованiй кров’ю Лiнь. Я помiняв ii на чиноси й смугасту сорочку зi свого наплiчника, однак Генерал загубив свiй багаж в аеропорту, тож досi носив своi зiрки на комiрi. Поза бараками, в наметовому мiстечку, мало хто знав його в обличчя. Вони бачили лише форму та ранг, i коли вiн привiтався з цивiльними й спитав, як вони живуть, вiдповiла йому похмура мовчанка. Зморшка мiж його очима та нерiшуче покахикування сказали менi, що вiн розгублений. З кожним кроком по бруднiй стежцi мiж наметами менi ставало все незручнiше, адже всi погляди цивiльних були спрямованi на нас i нiхто так i не порушив тишi. Ми пройшли ледве зi сто метрiв углиб наметiв, коли стався перший напад – вишуканий, мiнiатюрний капець прилетiв з нашого флангу просто Генераловi у скроню. Вiн завмер. Я завмер. Звiдкись прохрипiв голос староi жiнки:

– Погляньте на цього героя!

Ми подивилися влiво i побачили едину атаку, вiд якоi не могли захиститися, – розлючена лiтня громадянка, якоi не можна було анi побити, анi обiйти.

– Де мiй чоловiк? – кричала вона, боса, тримаючи другий капець у руках. – Чому ви тут, а вiн – нi? Чи ж ви не маете захищати нашу краiну навiть цiною свого життя, як вiн?

Вона ляснула Генерала по пiдборiддю капцем, i з-за ii спини, з iншого боку, позаду нас прийшли жiнки, молодi й старi, мiцнi й слабкi, зi своiми туфлями, капцями, парасольками, цiпками, панамками й конiчними капелюхами.

– Де мiй син?

– Де мiй батько?

– Де мiй брат?

Генерал присiдав й вимахував руками над головою, поки цi фурii били його, чiплялись за його форму та його тiло. Менi теж дiсталося кiлька ударiв вiд летючого взуття, кiлька разiв я перехоплював цiпки й парасольки, що летiли менi в голову. Жiнки насiдали на мене, щоб дiстатися до Генерала, який пiд iхнiм натиском упав на колiна. Навряд чи iх можна звинувачувати за цей гнiв, адже наш хвалений прем’ер-мiнiстр за день до того виступав на радiо, закликаючи всiх солдатiв та громадян битись до останнього. Марно було казати iм, що цей прем’ер, до того ж маршал авiацii, якого можна було порiвняти з президентом хiба в продажностi та марнославствi, сам полетiв з краiни на гелiкоптерi майже одразу пiсля трансляцii своеi героiчноi промови. Не допомогли б i пояснення, що саме цей генерал стояв на чолi не солдатiв, а таемноi полiцii – навряд чи це зробило б його милiшим для цивiльних. У будь-якому разi жiнки нiчого не слухали, лише верещали й лаялись. Я проклав собi шлях помiж жiнками, що стояли мiж мною та Генералом, прикрив його своiм тiлом, беручи на себе численнi удари та плювки, аж доки не звiльнив його.

– Бiжiть! – гукнув я Генераловi просто на вухо й штовхнув його у потрiбному напрямку.

Якусь мить ми втiкали так, наче рятували своi життя, однак принаймнi iншi в наметовому мiстечку нас не чiпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:

– Нi на що не здатнi!

– Злодюги!

– Боягузи!

– Покидьки!

Тодi як я звик до цих важких ударiв навiсноi долi, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися бiля наших баракiв, на його обличчi застиг жах. Скуйовджений, зiрки з комiра вiдiрванi, рукави порванi, половини гудзикiв не було, з подряпин на щоцi та шиi виступала кров.

– Я не можу увiйти туди таким, – прошепотiв вiн.

– Зачекайте в ду?шi, сер, – вiдповiв я. – Я знайду вам новий одяг.

В офiцерiв у бараку я забрав запасну сорочку й штани, пояснив синцi й лахмiття сутичкою з нашими дратiвливими конкурентами з вiйськовоi контррозвiдки. Коли я зайшов до душовоi, Генерал стояв бiля зливальницi, змивши з обличчя все, крiм сорому.

– Генерале…

– Замовкни! – Вiн дивився лише на свое вiдображення у дзеркалi. – Ми нiколи не будемо про це говорити.

І ми бiльше про це не говорили.



Наступного дня ми поховали Лiнь i Дука. Їхнi холоднi тiла нiч пролежали у моргу ВМС, офiцiйна причина смертi – одна куля невiдомого типу. Ця куля довiку обертатиметься у Бона в головi навколо нескiнченноi осi, буде отруювати й переслiдувати його, бо могла прилетiти, з рiвними шансами, i вiд друга, i вiд ворога. Вiн пов’язав на голову бiлий шалик скорботи – вiдiрваний вiд простирадла. Коли ми опустили маленьку труну Дука на труну його матерi, щоб вони лишалися разом у вiчностi, Бон кинувся у iхню могилу.

– Чому? – завивав вiн, лежачи на дерев’янiй скринi. – Чому вони? Чому не я? Боже, чому?

Сам у сльозах, я спустився в могилу, щоб заспокоiти його. Коли я допомiг йому вибратися, ми засипали труни землею, а Генерал, Мадам i виснажений священик мовчки спостерiгали за нами. Вони були невиннi, цi двое, особливо мiй хрещеник – навряд чи я колись буду ближчий до того, щоб мати власного сина. З кожним ударом залiзноi лопати об невелику купу глинистого грунту, що чекав повернення у пустку, з якоi його дiстали, я намагався переконати себе, що цi два тiла – не справжнi мерцi, це лише ганчiр’я, скинуте емiгрантами у подорожi до землi за межами людськоi картографii, туди, де мешкають янголи. Так вважав мiй батько. Але я так не мiг.

У наступнi кiлька днiв ми плакали й чекали. Інодi, для рiзноманiття, чекали i плакали. Саме тодi, коли самокатування почало виснажувати мене, нас зiбрали й перевезли до табору Пендлтон у Сан-Дiего, Калiфорнiя, цього разу на лiтаку, де я сидiв у справжньому сидiннi, бiля справжнього вiкна. На нас чекав ще один табiр для бiженцiв, краще облаштований, що свiдчило про те, що ми вже почали свiй рух угору сходами Американськоi Мрii. Тодi як у Гуамi бiльшiсть бiженцiв жили в наметах, поспiхом споруджених морпiхами, в таборi Пендлтон на всiх чекали бараки i муштра, що готувала нас до американськоi культури. Саме тут протягом лiта сiмдесят п’ятого року я писав своi першi листи у Париж, тiтцi Мана. Звiсно ж, у них я звертався до самого Мана. Якщо я починав листа з певних погоджених тем – погоди, мого здоров’я, тiтчиного здоров’я, французькоi полiтики, – тодi вiн знав, що мiж рядкiв на нього чекае iнший лист, невидимими чорнилами. Якщо цих тем не було, то вiн знав, що бачить усе, що е. Однак того року, першого року в Америцi, великоi потреби у стеганографii[26 - Тайнопис, при використаннi якого текст на перший погляд непомiтний (невидимi чорнила, водянi знаки).] не було, адже солдати у вигнаннi були в такому станi, що навряд чи могли планувати контрнапад. Цiкава iнформацiя була, однак приховування не потребувала.

«Люба тiтонько, – писав я, прикидаючись, що це моя тiтка. – На жаль, доведеться у перших же рядках за такий довгий час розповiсти тобi дещо жахливе». Бон був у поганому станi. Вночi, коли я лежав без сну у своему лiжку, вiн усе крутився на полицi надi мною, спогади з’iдали його заживо. Я мiг бачити те, що мигтiло в його головi, – обличчя Мана, нашого побратима, якого, як вiн був переконаний, ми покинули, обличчя Лiнь i Дука, iхня кров на його руках та на моiх, у прямому сенсi слова. Бон помер би вiд голоду, якби я не стягував його з лiжка до iдальнi, де ми жували позбавлене смаку iдло за великими столами. Разом з тисячами iнших бiженцiв ми того лiта мились у душовiй, де не було перегородок, i жили у бараках з чужими людьми. Генерал не був винятком, i я чимало часу проводив з ним у казармi, яку вони з Мадам та чотирма iхнiми дiтьми дiлили ще з трьома родинами.

– Молодшi офiцери та iхнi шмаркачi, – пробурмотiв вiн якось, коли я зайшов до них. – Ось до чого мене понизили.

По казармi були розвiшанi простирадла, що роздiляли ii на зони для родин, однак це не надто рятувало делiкатнi вуха Мадам та дiтей.

– Цi тварюки займаються сексом удень та вночi, – прогарчав вiн, сiвши бiля мене на цементних сходах. У кожного з нас була сигарета та кухоль з чаем, замiсть навiть найдешевшого алкоголю. – У них сорому нема! Перед власними дiтьми, та ще й перед моiми. Знаете, що в мене днями спитала найстарша? Татку, а що таке повiя? Вона бачила жiнку, яка продавала себе бiля вбиралень!

Через стежку вiд нас, в iншому бараку, сварка мiж чоловiком та дружиною, яка почалася зi звичних обзивань, раптово переросла у повноцiнну бiйку. Ми нiчого не бачили, однак чули звук ляпаса, який неможливо з чимось сплутати, i за ним – жiночий вереск. Скоро бiля баракiв зiбрався невеликий натовп. Генерал зiтхнув.

– Тварини! Але навiть серед усього цього е хорошi новини. – Вiн дiстав з кишенi газетну вирiзку й передав менi. – Пам’ятаете його? Застрелився.

– І це хорошi новини? – перепитав я, водячи пальцем по рядках.

– Вiн був героем, – сказав Генерал, чи так я написав своiй тiтцi.

Стаття була стара, опублiкована за кiлька днiв пiсля падiння Сайгона i надiслана Генераловi другом з iншого табору для емiгрантiв, в Арканзасi. В центрi була надрукована свiтлина з мерцем, що лежав горiлиць бiля пiднiжжя того пам’ятника, якому козиряв Генерал. Вiн цiлком мiг би вiдпочивати того спекотного дня, дивлячись у небо, сине, немов той птах щастя, тiльки от пiдпис стверджував, що це було самогубство. Поки ми летiли до Гуаму, а до мiста входили танки, пiдполковник прийшов до меморiалу, дiстав службовий пiстолет i зробив дiру у своiй полисiлiй головi.

– Справжнiм героем, – сказав я.

У нього була дружина й дiти, я не пам’ятав скiльки. Я не вiдчував до нього анi симпатii, анi вiдрази, i коли укладав список на евакуацiю, то оминув його. Пiр’iнка провини залоскотала менi по шиi.

– Не знав, що вiн на таке здатен, – сказав я. – Якби ж я знав…

– Якби хтось з нас знав. Але хто ж мiг? Не звинувачуйте себе. Чимало людей загинули пiд моiм керiвництвом. Менi шкода кожного з них, однак смерть – частина нашоi роботи. Одного дня цiлком може бути наша черга. Будемо пам’ятати його тим мучеником, яким вiн був.

Ми пiдняли тост чаем за пiдполковника. Окрiм цього останнього вчинку, вiн, скiльки менi вiдомо, героем не був. Імовiрно, Генерал це теж вiдчув, бо наступними його словами були:

– Звiсно, за життя ми могли б його використати.

– Для чого?

– Наглядати за тим, що там роблять комунiсти. Так, як вони, певно, наглядають за тим, чим зайнятi ми. Ви про це не думали?

– Про те, як вони за нами стежать?

– Саме так. Прибiчники. Шпигуни серед нас. Сплячi агенти.

– Це цiлком можливо, – сказав я, моi долонi пiтнiли. – Вони достатньо хитрi й розумнi для того.

– То хто це може бути? – Генерал подивився на мене пильно, а може, й пiдозрiло. У руцi його був кухоль, i, пiймавши погляд Генерала, я краем ока стежив за кухлем. Якби вiн спробував ударити ним мене по головi, я мав би пiвсекунди на реакцiю.

– У в’етконгiвцiв агенти всюди, – вiв вiн далi. – Один з них цiлком може бути з нами.

– Ви справдi думаете, що хтось з наших людей – шпигун? – Тепер у моему тiлi не пiтнiли лише зiницi. – Може, вiйськова розвiдка? Чи технiчний персонал?

– Нiхто не спадае на думку? – Вiн не зводив з мене своiх холодних очей i досi стискав кухля в руцi.

Я ковтнув холодного чаю i замислився. Якби зараз зробити рентген мого черепа, вiн показав би хом’ячка, що божевiльно носиться у своему колесi, намагаючись продукувати iдеi. Якщо я скажу, що нiкого не пiдозрюю, тодi як вiн, вочевидь, пiдозрюе, це буде погано виглядати для мене. В уявi параноiка лише шпигуни заперечують iснування шпигунiв. Тож менi треба назвати пiдозрюваного, того, хто вiдведе його вiд мене, але й справжнiм шпигуном не буде. Перший менi на думку спав огрядний майор, i його iм’я справило на Генерала бажаний ефект.

– Вiн? – Генерал насупився i нарештi вiдвiв вiд мене очi, натомiсть почавши вивчати кiсточки на своiх пальцях, бо ж мое малоймовiрне припущення вiдволiкло його. – Вiн такий товстий, що власний пупок бачить лише у дзеркалi. Гадаю, вашi iнстинкти вас зрадили, капiтане.

– Може й так, – сказав я, прикинувшись присоромленим.

Дав Генераловi свою пачку сигарет, аби вiдволiкти його, i повернувся до свого бараку, переповiсти моiй тiтцi змiст нашоi розмови, оминувши нецiкавi подробицi про свiй переляк, тремтiння, спiтнiння i так далi. На щастя, у таборi, де мало що могло пом’якшити лють Генерала, ми лишалися недовго. Незабаром по прибуттi до Сан-Дiего я написав своему колишньому професоровi, Ейверi Райту Гаммеру, шукаючи його допомоги в тому, щоб залишити табiр. Вони з Клодом були сусiдами в гуртожитку пiд час навчання, i саме йому Клод розповiв про багатонадiйного в’етнамського студента, якому потрiбна стипендiя для навчання в Америцi. Професор Гаммер не лише знайшов менi стипендiю, вiн став найважливiшим моiм учителем пiсля Клода та Мана. Саме професор керував моiм вивченням Америки i навiть погодився вийти зi своеi сфери, щоб керувати моею дипломною роботою – «Мiф та символ у лiтературi Грема Грiна». Тепер цей добрий чоловiк знову взявся до роботи на мое прохання, погодився стати моiм спонсором i, до середини лiта, влаштував мене на посаду клерка на кафедрi сходознавства. Вiн навiть зiбрав для мене грошi серед моiх колишнiх викладачiв – широкий жест, який дуже мене зворушив. Як я написав тiтцi, цiеi суми менi вистачило на автобусний квиток до Лос-Анджелеса, кiлька ночей у мотелi, внесок за квартиру бiля Чайнатауну та старий «форд» шiстдесят четвертого року. Влаштувавшись на мiсцi, я обiйшов усi сусiднi церкви у пошуках того, хто став би спонсором для Бона, адже релiгiйнi та доброчиннi органiзацii довели свою прихильнiсть до бiженцiв. Знайшов Предвiчну Церкву Пророкiв, що, попри разючу назву, пропонувала своi духовнi блага зi скромноi вiтрини бiля обшарпаноi автомайстернi та порожнього бетонного майданчика, на якому збиралися героiновi фанатики. Трохи переконливостi та скромний грошовий внесок, i округлий преподобний Рамон, чи Р-р-р-р-амон, як вiн сам себе називав, погодився стати спонсором i номiнальним роботодавцем Бона. До вересня, саме до початку навчального року, ми з Боном возз’еднались у шляхетнiй бiдностi нашоi квартири. Тодi я пiшов до ломбарду в дiловiй частинi мiста i купив останнi необхiднi для життя речi – радiо та телевiзор.

Щодо Генерала та Мадам – вони теж врештi-решт опинились у Лос-Анджелесi, спонсорованi невiсткою американського полковника, що колись був радником Генерала. Замiсть вiлли вони винайняли бунгало в дещо менш фешенебельному районi Лос-Анджелеса, вiдвислiй дiафрагмi мiста, прилеглiй до Голлiвуду. Щоразу як заiжджав до них пiзнiше, писав я тiтцi, бачив, що Генерала досi охоплюе страх. Вiн безробiтний i вже не генерал, хоча колишнi офiцери досi називають його саме так. Пiд час наших зустрiчей вiн вживав просто безсоромну кiлькiсть дешевого пива й вина, хитаючись вiд лютi до меланхолii – можна собi уявити, що те ж саме вiдбувалося й з Рiчардом Нiксоном не так далеко звiдси. Інодi вiн так давився власними емоцiями, що я боявся, що доведеться вдатися до способу Гаймлiха. Не те, щоб йому не було чим зайняти свiй час. Однак саме Мадам знаходила школи для дiтей, виписувала чек за оренду, ходила по магазинах, готувала iжу, мила посуд, чистила вбиральню, знайшла церкву, тобто займалася всiею тiею лакейською нудотою, якою ранiше, за ii життя в коконi, опiкувались iншi. До всiх цих завдань вона пiдходила з похмурою грацiею i скоро стала домашнiм диктатором, перетворивши Генерала на номiнального голову, що час вiд часу гарчав на дiтей, як один з тих запилених зоопаркових левiв з кризою середнього вiку. Так вони прожили бiльшу частину року, доки кредит ii довiри нарештi не вичерпався. Я не був свiдком розмов, що вони мусили вести, але якось на початку квiтня отримав запрошення на урочисте вiдкриття нового бiзнесу Генерала на бульварi Голлiвуд – алкогольноi крамницi, чие iснування в оцi циклопа податковоi служби означало, що Генерал зрештою потрапив у тенета Американськоi Мрii. Вiн мае не лише заробляти на життя, але й платити за це, як я вже робив у ролi суворого обличчя кафедри сходознавства.

Я працював першою лiнiею оборони вiд студентiв, якi прагнули аудiенцii в секретаря завiдувача кафедри. Інколи вони зверталися до мене на iм’я, хоча ми й не були знайомi. У кампусi я був, можна сказати, знаменитiстю завдяки статтi про мене, що вийшла в студентськiй газетi, – випускник цього коледжу, входив до списку декана й почесного списку вiдмiнникiв, единий в’етнамський студент в iсторii альма-матер, а тепер врятований бiженець. У статтi також згадувався мiй солдатський досвiд, хоча й не надто точно.

– Що ви робили? – спитав мене майбутнiй журналiст, норовистий другокурсник зi скобами на зубах та слiдами цих зубiв на жовтому олiвцi.

– Був квартирмейстером, – вiдповiв я. – Нудна робота. Стежити за запасами та харчами, дбати про те, щоб у солдатiв була форма та взуття.

– То ви нiкого не вбивали?

– Нiколи.

І це справдi так, навiть тодi як решта iнтерв’ю була суцiльною брехнею. Кампус коледжу – погане мiсце для розкриття мого досвiду. Спершу я був офiцером пiхоти в армii Республiки В’етнам, де почав служити Генераловi, коли вiн був ще полковником. Тодi, коли вiн очолив Нацiональну полiцiю, що потребувала вiйськовоi дисциплiни, я перейшов туди разом з ним. Участь у бою, тим бiльше робота на Особливу Службу, – делiкатна тема у бiльшостi кампусiв, навiть тепер. Цей теж не оминула антивоенна лихоманка, яка, немов релiгiйне вiдродження, осявала студентське життя в часи мого навчання. У бiльшостi кампусiв, зокрема моему, «хо-хо-хо» вiдiбрали в Санта Клауса, натомiсть це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Шi Мiн, з Фронтом[27 - Нацiональний фронт визволення Пiвденного В’етнаму, також В’етконг – прокомунiстична вiйськово-полiтична органiзацiя у 1960–1977 роках, одна зi сторiн у В’етнамськiй вiйнi.] переможе вiн!» Я заздрив студентам у iхнiй оголенiй полiтичнiй пристрастi, адже сам мусив приховувати свою i грати роль доброго громадянина Республiки В’етнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла iнша порода студентiв, вони не так цiкавилися полiтикою чи свiтом узагалi, як попередне поколiння. Їхнi нiжнi очi вже не бачили щодня всi тi iсторii та картини жорстокостi й терору, за якi вони могли вiдчувати вiдповiдальнiсть, бо ж були громадянами демократii, що знищувала iншу краiну, аби врятувати ii. Ще важливiше те, що вони бiльше не ризикували життям пiд час призову. В результатi цього кампус повернув собi свою мирну й тиху природу, оптимiстичний настрiй, iнодi затьмарюваний хiба що весняною зливою, що гуркотiла за вiкном мого кабiнету. До мiшанини моiх обов’язкiв, за якi менi платили мiнiмальну зарплату, входило: вiдповiдати на телефоннi дзвiнки, набирати професорськi рукописи, пiдшивати документи i приносити книжки, а також допомагати секретарцi, мiз Софii Морi, що носила окуляри в роговiй оправi зi стразами. Усi цi завдання, цiлком пiдхожi для студента, для мене були схожi на смерть вiд тисячi порiзiв папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що мiз Морi, схоже, я не подобався.

– Приемно знати, що ви нiкого не вбивали, – сказала вона невдовзi пiсля нашоi зустрiчi.

Їi погляди були цiлком очевиднi – на ланцюжку для ключiв висiв символ миру. Не вперше менi захотiлося сказати, що я – один з них, прибiчник лiвих, революцiонер, який бореться за мир, рiвнiсть, демократiю, свободу та незалежнiсть – за всi цi шляхетнi речi, заради яких помирали моi люди i заради яких ховаюсь я.

– Але якби ви когось вбили, – вела вона далi, – ви б нiкому про це не сказали, правда ж?

– А ви, мiз Морi?

– Не знаю.

Вона розвернула стiльця вiд мене порухом своiх жiночних стегон. Мiй невеликий стiл був запхнутий у куток, за ним я перебирав папери й нотатки, прикидаючись, що працюю, бо моiх завдань на восьмигодинний робочий день не вистачало. Як i годилось, я старанно посмiхався за столом, коли мене фотографував студент-журналiст, знаючи, що це фото буде на першiй сторiнцi, й моi жовтi зуби на чорно-бiлому фото видаватимуться бiлими. Я якомога вдавав одного з тих дiтей третього свiту на пакетах молока, що роздавали американським дiтям у початковiй школi, щоб вони вiддавали своi пеннi та десятицентовики на допомогу бiдолашному Алехандро, Абдуллi чи А Сiнгу, щоб тi дiстали гарячий обiд та щеплення. І я був вдячний, щиро! Однак також я був одним з тих нещасливих випадкiв, котрий не мiг не питати себе, чи не пов’язана моя потреба в американськiй допомозi передусiм з тим, що американцi менi вже допомогли. Я не хотiв видатись невдячним, тому зосереджено видавав доволi тихi робочi звуки, що мусили задовольнити, однак не вiдволiкати мiз Морi в ii полiестерових слаксах кольору авокадо. Час вiд часу моя псевдоробота переривалася побiгеньками або ж потребою зайти до прилеглого кабiнету завiдувача кафедри.

Нiхто на факультетi нiчого не знав про нашу краiну, тож завiдувач любив вести зi мною довгi дискусii про нашу культуру та мову. Вiн ширяв десь мiж сiмдесятьма та вiсiмдесятьма роками й звив собi в кабiнетi гнiздо з книжок, паперiв, нотаток i милих дрiбничок, зiбраних за всю його кар’еру, присвячену вивченню Сходу. На стiнi вiн повiсив витончений схiдний килим, гадаю, замiсть справжнього схiдного. На вiдвiдувачiв зi столу дивилося фото його родини в позолоченiй рамцi – херувимчик з каштановим волоссям i дружина-азiйка, чи то наполовину, чи то на третину молодша за нього. Вона не була красива, однак без варiантiв здавалася такою поряд iз завiдувачем, i високий комiр ii багряного чонсама[28 - Традицiйна китайська сукня з високим комiром i боковими розрiзами.] вичавлював з ii нерухомих губ бульбашку посмiшки.

– Їi звати Лiнь Лiнь, – сказав завiдувач, помiтивши, що мiй погляд зупинився на фотографii. Десятки рокiв за письмовим столом перетворили спину цього великого сходознавця на пiдкову, так що його голова випиналася вперед з плечей, наче в допитливого дракона. – Я зустрiв дружину на Тайванi, ii родина втекла туди вiд Мао. Наш син нинi значно бiльший, нiж на свiтлинi. Як бачите, гени матерi в ньому помiтнiшi, чого i варто було чекати. Бiляве волосся поступаеться чорнявому.

Все це вiн розповiв менi на нашiй п’ятiй чи шостiй зустрiчi, коли ми дiйшли до певного ступеня близькостi. За своiм звичаем, вiн сидiв у м’якому шкiряному клубному крiслi, що огортало його, наче щедрi руки чорноi няньки. Я сидiв у подiбних обiймах двiйнi цього крiсла, засмоктаний його м’якою похилою спинкою, поклавши руки на бильця, наче Лiнкольн на своему меморiальному тронi.

– Навiть наш калiфорнiйський пейзаж мiстить метафору на пояснення цього, – вiв далi вiн, – бо ж iноземнi трави задушили до смертi нашi мiсцевi рослини. Змiшування мiсцевоi флори з iноземною часто мае трагiчнi наслiдки, як ви могли дiзнатись i з власного досвiду.

– Авжеж, – погодився я i нагадав собi, що моя мiнiмальна платня менi потрiбна.

– О, цi амеразiйцi, у вiчному полонi мiж свiтами, що не знають, де iхне мiсце! Уявiть собi, якби ви не страждали вiд того збентеження, що, певно, вiдчуваете постiйно – безперестанного перетягування канату в душi та зовнi, мiж Сходом i Заходом. «Захiд е Захiд, а Схiд е Схiд, i iм не зiйтися вдвох», згiдно з точним дiагнозом, поставленим Кiплiнгом.

То була одна з улюблених тем завiдувача кафедри, й одна з наших зустрiчей навiть завершилася тим, що вiн дав менi завдання – перевiрити цю iдею Кiплiнга. Я мав взяти аркуш паперу й згорнути його по вертикалi. Угорi я мав написати «Схiд» злiва i «Захiд» справа. Тодi мав виписати схiднi та захiднi властивостi своеi вдачi.

– Уявiть, що ця вправа – ваше власне iндексування, – сказав завiдувач. – Моi студенти схiдного походження неодмiнно погоджуються з тим, що вона вкрай корисна.

Попервах я подумав, що вiн жартуе, адже це завдання я отримав першого квiтня, коли, за кумедним захiдним звичаем, брехня мае бути всесвiтня… але вiн дивився на мене дуже серйозно i я згадав, що почуття гумору в нього немае. Тож я пiшов додому i, трохи помiркувавши, записав таке:








Коли наступного дня я показав завiдувачевi виконану роботу, вiн вигукнув:

– Пречудово! Гарний початок. Ви хороший студент, як i всi схiднi студенти.

Я проти власноi волi вiдчув гордiсть. Як i всi вiдмiнники, я прагнув лише схвалення, нехай би й вiд дурнiв.

– Але е один недолiк, – повiв вiн далi. – Бачите, скiльки схiдних якостей дiаметрально протилежнi до захiдних? На жаль, на Заходi чимало схiдних рис набули негативного змiсту. Це призводить до серйозних проблем з iдентичнiстю в американцiв схiдного походження, принаймнi в тих, хто народився чи вирiс тут. Вони почуваються не до дiла. Вони не так уже й вiдрiзняються вiд вас, теж розколотi посерединi. То що може цьому зарадити? Чи приречений уродженець Сходу довiку почуватися чужим на Заходi? Бездомним, чужинцем, iноземцем, байдуже, скiльки поколiнь його предкiв жили на землi юдейсько-християнськоi культури, не маючи змоги позбутися конфуцiанських залишкiв старовинного i шляхетного спадку? Саме тут ви, як амеразiець, даете надiю.

Я знав, що в нього добрi намiри, тому вiдчайдушно намагався зберiгати серйозне обличчя.

– Я?

– Так, ви! Ви втiлюете симбiоз схiдного та захiдного, можливiсть того, що з них вийде одне. З вас так само не можна видiлити схiдний фiзичний складник, як i захiдний. Те ж саме з психiчними компонентами. Однак якщо зараз ви почуваетеся нi в сих, нi в тих, то в майбутньому ви будете посереднiм! Погляньте на мое амеразiйське дитя. Сто рокiв тому на нього дивилися б, наче на чудовисько, в Китаi так само, як в Америцi. Нинi для китайцiв вiн досi аномалiя, але тут ми досягли значного прогресу, не так швидко, як вам чи менi хотiлося б, однак доволi швидко, щоб сподiватися, що, коли вiн досягне вашого вiку, всi можливостi будуть вiдкритi для нього. Народжений на цiй землi, вiн навiть може стати президентом! Таких, як ви та вiн, бiльше, нiж ви собi уявляете, але бiльшiсть соромиться i прагне сховатися серед листя американського життя. Та ж вас стае все бiльше i демократiя дае вам найкращий шанс знайти свiй голос. Тут ви можете навчитися не розриватися мiж протилежними своiми частинами, а збалансувати iх i брати з них найкраще. Впоравшись з конфлiктом у собi, ви станете досконалим перекладачем для обох сторiн, послом доброi волi, що приведе до миру супротивнi народи!

– Я?

– Так, ви! Ви мусите старанно ростити в собi рефлекси, вродженi для американцiв, щоб урiвноважити вашi схiднi iнстинкти.

Я бiльше не мiг стримуватися.

– Це як iнь та янь?

– Саме так!

Я вiдкашлявся, вiдчуваючи кислий присмак шлункового рефлексу моiх збентежених схiдних i захiдних нутрощiв.

– Професоре?

– Гм?

– Чи змiнилося б щось, якби я сказав вам, що я насправдi евразiець, а не амеразiець?

Завiдувач кафедри поглянув на мене добрими очима й дiстав свою люльку.

– Нi, дорогий мiй хлопче, анiчогiсiнько.



Дорогою додому я заiхав до крамницi й купив бiлого хлiба, салямi, лiтр горiлки у пластиковiй пляшцi, кукурудзяний крохмаль та йод. Зважаючи на сентиментальнiсть, я обрав би рисовий крохмаль, однак дiстати кукурудзяний було легше. Вдома я вiдклав покупки й причепив папiрця зi своiм роздiленим нутром на холодильник. Навiть бiднi люди в Америцi мають холодильники, не кажучи вже про воду, туалет зi змивом та електрику двадцять чотири години на добу – комунальнi виго`ди, якi в нас удома мали не всi представники навiть середнього класу. Чому тодi я почувався бiдняком? Можливо, це якось стосувалося моiх житлових умов. Моiм домом була квартира з однiею спальнею на першому поверсi, й найпримiтнiшою ii рисою був всеохопний запах вати з пупка, чи принаймнi так я написав своiй тiтцi. Того дня, як i в усi днi до того, апатичний вiд горя Бон лежав на довгому язику нашоi червоноi велюровоi софи. Виходив вiн лише заради роботи – прибирання вечорами в церквi преподобного Р-р-р-рамона, що намагалась економити на порятунку душ. Таким чином доводячи, що можна одночасно служити i Боговi, i мамонi, церква платила Боновi неоподаткованою готiвкою. Не маючи прибутку, що пiдлягав оподаткуванню, Бон мiг розраховувати на державну допомогу й отримував ii з крихтою сорому у вiдчуттi свого права на неi. Вiн служив своiй краiнi за копiйки, бився у вiйнi, якою керували американцi, й дiйшов практичного висновку, що державна допомога – винагорода, лiпша за медаль. Вiн не мав вибору, крiм як прийняти свою долю, бо нiкому не був потрiбен чоловiк, що мiг стрибати з лiтака, повзти тридцять миль,[29 - Приблизно 48 км.] маючи вiсiмдесят фунтiв[30 - Приблизно 36 кг.] на спинi, поцiлити в центр мiшенi з пiстолета i гвинтiвки та прийняти бiльше ударiв, нiж один з тих змащених олiею професiйних реслерiв у масках, яких показуе телебачення.

У тi днi, коли Бон забирав урядову подачку, як-от сьогоднi, вiн витрачав готiвку на ящик пива, а на талони на харчування брав тижневий запас морожених напiвфабрикатiв. Я взяв з холодильника свою порцiю пива i приеднався до нього у вiтальнi. Бон уже обстрiляв себе пiвдесятком бляшанок, розкидавши порожнi по килиму. Вiн лежав на спинi, притиснувши чергову холодну бляшанку до чола. Я опустився в найкращi меблi, що в нас були, – залатане, але годяще крiсло-релакс з вiдкидною спинкою та пiдставкою для нiг, – й увiмкнув телевiзор. Пиво на колiр та смак скидалося на дитячу сечу, але ми дотрималися звичного ритуалу i сумлiнно й безрадiсно пили, аж поки не вiдрубались обидва. Я прокинувся десь на межi дуже пiзнього вечора i дуже раннього ранку з вiдчуттям гидкоi губки в ротi, наляканий вiдрубаною головою гiгантськоi комахи, що роззявила на мене своi щелепи, аж поки не усвiдомив, що це лише телевiзор, оздоблений деревом, зi звислими антенами. Лунав нацiональний гiмн, i зiрки й смуги розвiвалися, зливаючись з широкоформатними кадрами розкiшних пурпурових гiр i реактивних лiтакiв у небi. Коли на екран нарештi впала завiса статики й снiгу, я поплiвся до вкритого мохом, беззубого рота вбиральнi, тодi – на нижню койку двоповерхового лiжка в нашiй вузькiй спальнi. Бон уже дiстався до верхньоi. Я влiгся i уявив собi, що ми спимо, наче солдати, хоча единим мiсцем бiля Чайнатауну, де можна було дiстати двоповерховi лiжка, були дитячi вiддiли надто яскравих меблевих крамниць, якими керували мексиканцi чи люди, схожi на мексиканцiв. Я не розрiзняв жителiв пiвденноi пiвкулi, але вирiшив, що вони не образяться, зважаючи на те, що вони самi в обличчя звали мене китайозою.

Минула година, однак я все не мiг повернутися до сну. Пiшов на кухню, з’iв бутерброд iз салямi, перечитуючи листа вiд тiтки, отриманого вчора. «Любий племiннику, – писала вона, – дуже дякую за твого листа. Погода останнiм часом жахлива, у нас дуже холодно й вiтряно». Далi в листi йшлося про ii проблеми з трояндами, про покупцiв ii магазину, вдалий вiзит до лiкаря, але нiщо не могло бути важливiшим за сигнал про погоду, який означав, що мiж рядками на мене чекав лист вiд Мана, написаний невидимими чорнилами з рисового крохмалю. Наступного дня, коли Бон на кiлька годин пiшов прибирати церкву преподобного, я розчинив йод у водi i нанiс на папiр, щоб побачити кiлька пурпурових цифр. Вони означали сторiнку, рядок i слово в «Азiйському комунiзмi та схiдному способi знищення» Рiчарда Гедда – шифр, майстерно придуманий Маном, зробив цю книжку найважливiшою в моему життi. З невидимого послання Мана я дiзнався, що моральний дух у наших високий, що вiдбудова краiни йде повiльно, однак впевнено, i що його керiвники задоволенi моiми доповiдями. Чому б нi? У вигнанцiв нiчого не вiдбувалося, вони лише рвали на собi волосся й шкiрили зуби. Навряд чи це треба було писати невидимим чорнилом, яке я мiг зробити з кукурудзяного крохмалю й води.

Трохи похмiльний i трохи сентиментальний, адже цього мiсяця була перша рiчниця падiння Сайгона, чи його звiльнення, чи обох одночасно, я написав тiтцi листа, вшановуючи роковину горя. Хоча мiй вiд’iзд був справою вибору так само, як i випадку, зiзнаюсь, я не мiг не жалiти своiх нещасних землякiв, i мiкроби iхньоi втрати роiлися довкола мене, аж поки я сам, запаморочений, не опинився на дорозi в туманi пам’ятi. «Люба тiтонько, стiльки всього сталося». Лист вийшов уривчастою iсторiею вигнанцiв вiдтодi, як вони залишили табiр, розказаною з iхнього затьмареного сльозами погляду, – i вiд неi сльози навернулись на очi й менi. Я писав про те, як нiкого з нас не вiдпускали без допомоги спонсора, який мав гарантувати, що ми не залежатимемо вiд державноi допомоги. Тi, хто не мав безпосереднiх добродiйникiв, писали благальнi листи компанiям, що колись наймали нас, солдатам, що колись радили нам, коханцям, що колись спали з нами, церквам, що могли змилосердитися, навiть найдальшим знайомим, сподiваючись на спонсорство. Деякi поiхали самi, деякi – з родинами, деякi родини були роздiленi та роздробленi, декому вдалося лишитись у теплому клiматi заходу, що нагадував про дiм, але бiльшiсть вiдiслали далеко до штатiв, назви яких нашi язики не здатнi були вимовити: Алабама, Арканзас, Джорджiя, Кентуккi, Мiссурi, Монтана, Пiвденна Каролiна i так далi. Про нашу нову географiю ми говорили своею версiею англiйськоi, з наголосом на кожному словi, так що Чикаго перетворився на Чик-а-го, Нью-Йорк звучав подiбно до Ню-арка, Техас розбився на Тех-ас, Калiфорнiя стала Ка-лi. Перш нiж залишити табiр, ми обмiнялися номерами телефонiв i своiми новими адресами, знаючи, що нам знадобиться телеграф бiженцiв, щоб дiзнатись, у яких мiстах найкращi роботи, в яких штатах найнижчi податки, де найкраща допомога, де найменше расизму, де живе бiльшiсть тих, хто схожий на нас i iсть подiбну iжу.

Якби нам дозволили лишитися разом, писав я тiтцi, ми могли б створити самодостатню колонiю поважних розмiрiв, прищ на заду американськоi полiтики, – з готовими полiтиками, полiсменами, солдатами, з нашими власними банкiрами, продавцями й iнженерами, з лiкарями, юристами та бухгалтерами, з кухарями, прибиральниками i покоiвками, з власниками фабрик, механiками i клерками, зi злодiями, повiями та вбивцями, з письменниками, спiваками та акторами, з генiями, вчителями та божевiльними, зi священиками, монашками та монахами, з буддистами, католиками i прихильниками каодай,[31 - В’етнамська монотеiстична релiгiя. Доктрина i культова практика каодаiзму мiстить елементи поширених у В’етнамi буддизму, даосизму, конфуцiанства, культу предкiв i католицтва, а також одкровень, здобутих пiд час спiритичних сеансiв.] з людьми з Пiвночi, Центру та Пiвдня, з людьми талановитими, посереднiми та дурними, з патрiотами, зрадниками та нейтралiстами, з чесними, корумпованими та байдужими, – якоi цiлком вистачило б, щоб обрати власного представника в Конгресi й мати голос у нашiй Америцi – Маленький Сайгон, так само розкiшний, розпусний й розбитий, як i оригiнал; i саме тому нам не дозволили лишитися разом, саме тому бюрократичним указом нас розсiяли по всiх широтах i довготах нашого нового свiту. Хоч би де ми опинилися, ми знаходили один одного, i нашi дрiбнi клани збирались у пiдвалах, у церквах, на заднiх дворах у вихiднi, на пляжах, куди ми приносили пакунки з нашою власною iжею й напоями, замiсть купувати з лоткiв за бiльшi грошi. Ми як могли намагалися воскресити в пам’ятi головнi страви нашоi культури, однак, вiдколи ми залежали вiд китайських ринкiв, наша iжа набула неприйнятно китайського присмаку – ще один удар у грушу нашого приниження, що лишив нам кисло-солодкий присмак ненадiйних спогадiв, достатньо точний, щоб пробудити минуле, i достатньо зрадливий, щоб нагадати, що воно пiшло навiки, що його нема, разом з гiдним рiзноманiттям, нiжнiстю та складнiстю нашого унiверсального рибного соусу. О, рибний соус! Як ми скучили за ним, люба тiтонько, без нього нiщо не смакуе, як слiд, i як же нам хочеться на острiв Фукуок, де дiжки до краiв наповненi найтоншим букетом чавлених анчоусiв! Іноземцi переважно обмовляли цю пiкантну рiдку приправу найтемнiшого кольору сепii за ii начебто страшний сморiд. Ми використовували рибний соус так само, як селяни з Трансильванii носили зубцi часнику, щоб вiдлякати вампiрiв, тiльки нам соус давав змогу встановити межу мiж нами та тими жителями заходу, якi нiколи б не зрозумiли, що направду гидким бувае нудотний запах сиру. Що таке ферментована риба проти скипiлого молока?

Однак з поваги до господарiв, якi прийняли нас, ми тримали нашi почуття при собi й сидiли поряд на колючих канапах чи килимах, вiд яких потiм усе чухалося, торкались один одного колiнами пiд переповненими кухонними столами, на яких височiли зубчастi попiльницi, де кiлькiсть попелу вимiрювала плин часу, жували сушених кальмарiв та жуйки своiх спогадiв, аж поки не починали болiти щелепи, дiлились iсторiями з других та третiх рук про землякiв, розкиданих по краiнi. Так ми дiзналися про родину, перетворену фактично на рабiв фермером з Модесто; про наiвну дiвчину, що втекла до Спокейна, аби одружитися зi своiм любчиком з армii, але там ii продали до борделю; про вдiвця з дев’ятьма дiтьми, що вийшов надвiр серед мiннесотськоi зими, лiг горiлиць у снiг з вiдкритим ротом i лежав, аж поки його не засипало i вiн не замерз; про колишнього десантника у Клiвлендi, який купив пiстолета i стратив свою дружину та двох дiтей, перш нiж вкоротити собi вiку; про бiдолашних бiженцiв у Гуамi, якi писали петицii про повернення на батькiвщину i про яких бiльше нiхто нiчого не чув; про розбещене дiвчисько, що спокусилося героiном й зникло на вулицях Балтiмора; про дружину полiтика, що була понижена до прання бiлизни в iнтернатi для людей похилого вiку, а одного дня зiрвалась i напала на свого чоловiка з кухонним ножем, а згодом ii поклали у божевiльню; про чотирьох пiдлiткiв, якi приiхали сюди без родичiв i зiйшлись у Квiнсi, пограбували двi крамницi алкоголю й вбили продавця, перш нiж iх заарештували i дали вiд двадцяти рокiв до пожиттевого; про вiрного буддиста, що ляснув свого малого сина i був заарештований за жорстоке поводження з дитиною в Г’юстонi; про власника крамницi, що мiняв талони на iжу на палички i був змушений заплатити штраф за порушення закону в Сан-Хосе; про чоловiка в Рейлi, що дав дружинi ляпаса i був ув’язнений за домашне насильство; про чоловiкiв, якi втекли, лишивши дружин у цьому хаосi; i дружин, якi втекли, залишивши чоловiкiв; i дiтей, якi втекли без батькiв, бабусь та дiдусiв; i родини, в яких не вистачало однiеi дитини, чи двох-трьох, чи навiть бiльше; про пiвдесятка тих, хто у Терре-Готi лягли спати в холоднiй кiмнатi з вугiльною пiчкою й уже нiколи не прокинулися, вiднесенi до вiчноi темряви невидимою хмарою чадного газу. Ми просiювали землю в пошуках золота – iсторii маленького сироти, всиновленого мiльярдером з Канзасу, чи механiка, що купив в Арлiнгтонi лотерейний квиток i став мультимiльйонером, чи дiвчини, обраноi президентом свого випускного класу в Батон-Ружi, чи хлопця з Фон-дю-Лака, що вступив до Гарварду, досi маючи землю табору Пендлтон на пiдошвах своiх кросiвок, чи тiеi кiнозiрки, яка тобi так подобалася, люба тiтонько, що кружляла свiтом вiд аеропорту до аеропорту, i жодна краiна пiсля падiння Сайгона не впускала ii, жоден приятель з американських кiнозiрок не передзвонював iй, аж поки на останнiй десятицентовик вона не набрала номер Тiппi Гедрен i та не привезла ii до Голлiвуду. Так ми занурювались у сум i сполiскувалися надiею, i навiть вiрячи чи не в усi почутi чутки, майже всi вiдмовлялися вiрити в те, що наша нацiя померла.




Роздiл 5


Я сам прочитав чимало зiзнань i, пам’ятаючи про вашi нотатки стосовно того, що я вам уже писав, маю пiдозру, дорогий мiй Коменданте, що ця сповiдь – не зовсiм те, що ви звикли читати. Не можу звинуватити вас у тому, що це зiзнання таке незвичне, – це моя провина. Нинi я винний у чесностi – це рiдкiсть для мого дорослого життя. То навiщо починати бути чесним тепер, у цих умовах iзоляцiйноi камери три на п’ять метрiв? Можливо, тому, що не розумiю, чому я тут. Принаймнi, коли був сплячим агентом, я розумiв, чому менi треба жити, ховаючись. Однак не тепер. Якщо мене засудять (а я пiдозрюю, що вже засудили) – я принаймнi хочу пояснити все так, як сам вирiшу, не зважаючи на те, що ви вбачатимете у моiх дiях.

Гадаю, я заслуговую на визнання за всi тi реальнi небезпеки та дрiбнi турботи, якi пережив. Я жив наче вiдданий слуга, бiженець, единою перевагою якого була можливiсть дiстати допомогу вiд держави. Я ледве мiг спати, адже сплячий агент майже завжди страждае на безсоння. Можливо, Джеймс Бонд i мiг мирно спочивати на тому лiжку з гвiздкiв, що i являе собою життя шпигуна, але я так не мiг. За iронiею долi, найбiльшою шпигунською моею справою виявилося завдання, що завжди могло мене приспати, – розшифрування повiдомлень вiд Мана та зашифрування моiх власних невидимим чорнилом. Кожна така депеша була старанно закодована, слово до слова, тож i авторовi, й адресатовi годилось робити iх якомога коротшими. Лист Мана, що я розбирав наступного вечора, був простий: «Молодець», «Вiдволiкай вiд себе увагу» та «Всi пiдривнi елементи вже затриманi».

Кодування своеi вiдповiдi я лишив на вечiр пiсля урочистого вiдкриття алкогольноi крамницi Генерала, на яку, за його словами, мав прийти i Клод. Ми кiлька разiв спiлкувалися телефоном, але востанне бачив я Клода ще в Сайгонi. Однак була ще одна причина, чому Генерал хотiв бачити мене особисто – чи так принаймнi Бон сказав за кiлька днiв, повернувшись з магазину. Його щойно взяли туди касиром, з цiею роботою вiн мiг упоратись, не кидаючи прибирання в церквi преподобного. Я заохотив Генерала взяти Бона i тепер радiв тому, що вiн бiльше часу проводитиме на ногах, а не на спинi.

– Чого вiн хоче мене бачити? – спитав я.

Бон розтулив артритичну щелепу холодильника й дiстав найкрасивiшу декоративну рiч, що в нас була, – срiблястий цилiндр «Шлiтца».[32 - Марка американського пива.]

– Серед нас е iнформатор. Пива?

– Давай два.

Урочисте вiдкриття було заплановане на кiнець квiтня, власне до рiчницi падiння Сайгона, чи його звiльнення, чи обох одночасно. Вона припала на п’ятницю, i менi довелося спитати мiз Морi у ii практичних черевиках, чи можна менi ранiше пiти з роботи. Хоча у вереснi я не наважився б просити ii про таке, до квiтня нашi стосунки зазнали несподiваних змiн. Пiсля того, як я почав з нею працювати, кiлька мiсяцiв ми спостерiгали одне за одним на перекурах, у балачках, що самi собою виникають мiж колегами, а тодi й пiсля роботи, за коктейлями подалi вiд кампусу. Мiз Морi була не така ворожа до мене, як менi ввижалося. Насправдi ми подружилися, якщо можна назвати цим словом тi пiтнi злягання без презервативiв, до яких ми вдавалися раз чи два на тиждень у ii квартирi в районi Креншо, потайний перелюб раз чи два на тиждень у кабiнетi завiдувача кафедри та нiчнi стосунки, що розгорталися на писклявому задньому сидiннi мого «форда».

Пiсля нашоi першоi романтичноi пригоди вона пояснила, що моя розсудлива, добросерда, приемна поведiнка зрештою переконала ii «коли-небудь» запросити мене випити. Я пристав на ii запрошення через кiлька днiв у гавайському барi в Сiльвер-Лейку, куди часто навiдувались огряднi чоловiки в гавайських спiдницях i жiнки, чиi джинсовi спiднички заледве прикривали пишнi стегна. На входi палали факели, а в самому примiщеннi на стiнах висiли зловiснi маски з якогось невiдомого тихоокеанського острова, iхнi вуста немов промовляли зловiсне «У-у-у-у-у». З ламп на столиках – коричневих дiвчат у трав’яних спiдницях i з оголеними грудьми – лилося атмосферне сяйво. Офiцiантка так само була вбрана у трав’яну спiдницю, вицвiлий колiр соломи саме пасував iй до кольору волосся, а бюстгальтер був зроблений з полiрованих кокосiв. Десь пiсля третього замовлення мiз Морi пiдперла голову правою рукою, поставивши лiкоть на шинквас, i дозволила пiдпалити iй сигарету – на мою думку, то була найеротичнiша прелюдiя, яку чоловiк узагалi мiг запропонувати жiнцi. Вона пила й курила, наче кiностарлетка з ексцентричноi комедii, одна з тих панянок з поролоновими бюстгальтерами та пiдплiчниками, другою мовою яких були натяки та двозначностi.

Дивлячись менi у вiчi, вона мовила:

– Мушу в дечому тобi зiзнатись.

Я посмiхнувся, сподiваючись, що ямки у мене на щоках ii вразять.

– Люблю зiзнання, – сказав я.

– Є в тобi щось таемниче, – сказала мiз Морi. – Зрозумiй мене правильно, рiч не в тому, що ти високий, темний i вродливий. Нi, ти просто темний i милий. Коли я спочатку почула про тебе i вперше тебе побачила, то подумала собi: «Чудово, ось наш дядько Том-сан, справжнiй запроданець, саме бiлило. Вiн не крекер[33 - Зневажливе прiзвисько бiлих бiдних американцiв.], однак близький до того. Вiн – рисовий крекер». Як ти знаходиш спiльну мову з гайджин![34 - З японськоi – iноземцi, буквально – зайвi люди.] Бiлi люди тебе люблять, так? Я iм лише подобаюсь. Вони вважають мене вишуканою порцеляновою лялькою з перемотаними ступнями, гейшею, що готова iх вдовольняти. Але ж я недостатньо говiрка для того, щоб вони мене любили, чи принаймнi говорю не те. Я не можу влаштувати iм iхне улюблене сукiякi-сайонара-шоу з мумба-юмбою типу паличок у волоссi та маячнею в стилi Сюзi Вонг,[35 - Героiня роману та фiльму «Свiт Сюзi Вонг», китайська повiя, що закохуеться у британського художника i зрештою щасливо виходить за нього замiж.] наче кожен бiлий чоловiк для мене Вiльям Голден чи Марлон Брандо, навiть коли вiн виглядае, як Мiккi Рунi. А от ти. Ти вмiеш говорити, i це чимало важить. Та не лише це. Ти чудовий слухач. Ти опанував загадкову схiдну посмiшку, сидиш тут, киваеш, спочутливо морщиш лоба, щоб люди говорили далi, думаючи, що ти повнiстю згоден з усiм, що вони кажуть, а сам не кажеш анi слова. Що ти скажеш на це?

– Мiз Морi, – вiдповiв я. – Почуте мене шокувало.

– Ще б пак, – сказала вона. – Зви мене Софiею, заради Бога. Я ж не матуся твоеi далекоi коханоi. Дiстань менi ще випити й пiдпали ще одну сигарету. Менi сорок шiсть рокiв i менi байдуже, хто про це знае, але скажу тобi, що коли жiнцi сорок шiсть i вона прожила все свое життя так, як хотiла його прожити, вона знаеться на тому, що робити в лiжку. І тут нi до чого «Камасутра», чи «Молитовний килимок плотi»,[36 - Китайський еротичний роман ХVІІ столiття.] чи iнша схiдна маячня нашого любого завiдувача кафедри.

– Ти шiсть рокiв на нього працювала, – вставив я.

– А то я цього не знаю, – вiдповiла Софiя. – Це менi здаеться, чи щоразу, як вiн вiдчиняе дверi до свого кабiнету, десь лунае гонг? І вiн там у себе палить тютюн чи це в нього фiмiам у чашi? Нiчого не вдiеш, завжди вiдчуваю, що вiн трохи розчарувався у менi, бо я не вклоняюся щоразу, як бачу його. Коли вiн приймав мене на роботу, то питав, чи говорю я японською. Я йому пояснила, що народилась у Гарденi. І вiн каже: «О, то ви нiсеi[37 - Громадянин США японського походження.]» так, наче, знаючи одне слово, вiн знае щось про мене. «Ви забули свою культуру, мiз Морi, хоча ви всього лиш друге поколiння. Вашi батьки iссеi,[38 - Японськi iммiгранти до США.] вони тримаються за свою культуру. Ви не хочете вчити японську? Не хочете поiхати до Японii?» Уперше за тривалий час я почувалася погано. Задумалася, чому ж я не хочу вчити японську, чому вже не говорю японською, чому краще вiдвiдаю Париж, чи Стамбул, чи Барселону, анiж Токiо. Але тодi я подумала – яка рiзниця? Хтось питав Джона Ф. Кеннедi, чи говорить вiн гельською, чи був вiн у Дублiнi, чи iсть картоплю вечорами, чи колекцiонуе картини з лепреконами? То чого ми зобов’язанi не забувати нашу культуру? Чи моя культура не тут, бо я тут народилася? Звiсно, я не питала це в нього. Просто посмiхалася й казала: «Ваша правда, сер», – вона зiтхнула. – Але скажу тобi ще дещо. Вiдколи розiбралася для себе в тому, що нiчогiсiнько не забула, що до бiса добре знаю свою культуру – американську, i свою мову – англiйську, я почуваюся шпигуном у його кабiнетi. Зверху я просто стара добра мiз Морi, бiдолаха, що втратила свое корiння, але пiд усiм цим я Софiя i краще мене не чiпати.

Я вiдкашлявся.

– Мiз Морi?

– Гм?

– Здаеться, я в тебе закохуюсь.

– Я Софiя, – вiдповiла вона. – І розберемося з цим, плейбою. Якщо в нас щось буде, а це неабияке якщо, не буде жодного зобов’язання. Ти не закохуешся в мене, я не закохуюсь у тебе.

Вона видихнула подвiйну хмарку диму.

– Так, щоб ти знав: я не вiрю у шлюб, але вiрю у вiльне кохання.

– Який збiг, – промовив я. – Я теж.



Як мене десять рокiв тому вчив професор Гаммер, Бенджамiн Франклiн вважав, що старша коханка – це чудово, принаймнi такою була настанова батька-засновника молодшому товаришевi. Не пригадую всiеi сутi листа американського мудреця, лише два пункти. Перший: старшi коханки «такi вдячнi!!!». Можливо, щодо багатьох з них це й слушно, та не щодо мiз Морi. Вона радше чекала вдячностi вiд мене – i я був iй вдячний. Я був приречений до розради найкращого товариша чоловiка, тобто самовтiхи, i певно що не мав грошей на спiлкування з повiями. А тепер у мене було вiльне кохання, саме iснування якого було образою не лише для капiталiзму, затягнутого в корсет чи навiть замкненого поясом вiрностi через свое протестантське походження, а й для комунiзму з його конфуцiанським характером. Це один з тих недолiкiв комунiзму, якi, сподiваюсь, зрештою зникнуть, – вiра в те, що кожен товариш мае поводитись, як шляхетний селянин, цiлковито вiдданий лише сiльському господарству. Азiйський комунiзм робить вiльним i безплатним усе, крiм сексу, адже на Сходi сексуальна революцiя ще не вiдбулась. Якщо людина мае достатньо сексу, щоб породити шiсть, вiсiм чи десяток нащадкiв, як це зазвичай бувае у краiнах Азii (якщо вiрити Рiчардовi Гедду), то навряд чи вона потребуе революцii, щоб сексу стало бiльше. Тим часом американцi, щепленi проти однiеi революцii й тому стiйкi до iншоi, зацiкавленi лише тропiчною спекою вiльного кохання, а не його полiтичним запалом. Однак пiд терплячою опiкою мiз Морi я почав усвiдомлювати, що справжня революцiя охоплюе i сексуальне звiльнення.

Це розумiння не надто вже вiдрiзнялося вiд прозрiння мiстера Франклiна. Той старий хитрий сибарит добряче знався на важливостi еротики для полiтичного життя i, намагаючись здобути пiдтримку французiв в американськiй революцii, залицявся до жiнок так само, як i до полiтикiв. Тому суть листа великого американця до його юного друга була слушна: нам усiм слiд мати старших коханок. Це не такий уже сексизм, як може здатися, бо ж маеться на увазi, що старшi жiнки також спатимуть з юними жеребчиками. І якщо посланню старигана дещо бракувало витонченостi, була в ньому груба правда. Вона полягала в другому пунктi, а саме тому, що тягар вiку з роками спускаеться згори донизу. Все починаеться з рис обличчя, тодi рушае на пiвдень до шиi, грудей, живота i так далi, тож старшi коханки можуть бути соковитими й м’якими там, де треба, задовго пiсля того, як iхнi обличчя всихають i стають рiзкими – у цьому разi можна просто надягнути на таке обличчя кошика.

Але у випадку з мiз Морi такоi потреби не було, адже вiк на ii обличчi найприемнiшим чином не позначався. Єдине, що могло порадувати мене ще бiльше, – потенцiйна компаньйонка для Бона, який, скiльки я знаю, теж практикував своi соло. Вiн завжди був сором’язливим, серйозно i покiрно ковтав пiгулку католицизму. Те, що стосувалося сексу, завжди бентежило його бiльше, нiж те, що менi здавалось значно важчим, як-от вбивство людей. Такий пiдхiд цiлком чiтко визначався iсторiею католицизму, де гомо-, гетеро- чи навiть педофiлiйних рiзновидiв сексу начебто нiколи не було, бо вони були прихованi пiд рясами Ватикану. Папи, кардинали, епископи, священики та монахи мали зв’язки з жiнками, дiвчатами, хлопчиками та один з одним? Це майже не обговорювалося! Не те, щоб щось було не так з цими зв’язками – смердить не секс, а лицемiрство. А те, що церква катувала, вбивала, рушала у хрестовi походи чи заражала мiльйони людей в iм’я Господа нашого Спасителя, вiд Аравii до Америк? Це визнано, з побожним жалем, який нi до чого не годиться.

Що стосуеться мене, все було навпаки. З часiв моеi гарячковоi юностi я задовольняв себе зi стараннiстю спортсмена, тiею ж рукою, якою хрестився в пiдробнiй молитвi. Це сiм’я сексуального повстання одного дня дозрiло до полiтичноi революцii, попри батьковi проповiдi про те, як онанiзм неодмiнно призводить до слiпоти, волосся на долонях та iмпотенцii (вiн забув сказати про диверсii). Якщо я вже мав потрапити до пекла, то хай так i буде! Коли я примирився з тим, що грiшив з собою, iнколи чи не щогодини, то згрiшити з iншими було вже питанням часу. Так, у тринадцять рокiв я вчинив свiй перший неприродний акт з випатраним кальмаром, привласненим з материноi кухнi, де вiн чекав на гiдну себе долю разом з товаришами. О, бiдолашний, невинний, нiмий кальмаре! Ти був завдовжки з мою долоню, i коли тебе позбавили голови, щупальцiв та нутрощiв, набув гiдноi форми кондома, хоч я тодi про таке i не знав. Зсередини ти був гладеньким i клейким, саме такою я уявляв собi пiхву. Не те, щоб я колись бачив на власнi очi це диво, крiм тих версiй, що виставляли напоказ немовлята й малюки, якi бiгали провулками й дворами мого рiдного мiстечка голi або повнiстю, або вiд талii до п’ят. Це видовище обурювало наших французьких керманичiв, вони вбачали в цьому дитячому оголеннi ознаку нашого варварства, яке тодi виправдовувало згвалтування, грабунки й мародерство заради святоi мети вбрати наших малих в одежини, аби вони так не спокушали гiдних християн, ставлячи пiд питання стриманiсть iхнього духу й плотi… Але я вiдволiкся! Повернiмося до тебе, незабаром згвалтований кальмаре: коли я зi щироi цiкавостi сунув вказiвний, а тодi й середнiй палець у твое туге устя, воно так засмоктало мене, що моя невтомна уява не могла не порiвняти тебе з тiею забороненою частиною жiночого тiла, що нею я був одержимий в останнi кiлька мiсяцiв. Без жодного заклику, без жодного контролю мое манiакальне чоловiче ество заволодiло мною, спонукаючи до тебе, о чарiвний, спокусливий, звабливий кальмаре! Хоча мати скоро мала повернутися додому, та й до нашоi кухнi пiд навiсом будь-якоi митi мiг зайти сусiд i спiймати мене з моею головоногою нареченою – я все одно спустив штани. Загiпнотизований покликом кальмара та своею ерекцiею у вiдповiдь, я вставив друге у перше, i, на жаль, вони iдеально пасували один одному. На жаль, бо вiдтодi жоден кальмар не мiг сподiватись убезпечитися вiд мене, не кажучи вже про те, що цей пом’якшений рiзновид зоофiлii (зрештою, ти, безталанний кальмаре, все одно був мертвий, хоча тепер я розумiю, що це викликае iншi питання морального штибу) траплявся не так часто, адже кальмари були рiдкiсним задоволенням у нашому сухопутному мiстечку. Мiй батько подарував кальмара матерi, адже сам вiн харчувався добре. Священикам завжди придiлялося чимало уваги, iхнi фанати, набожнi домогосподарки та багатi парафiяни, ставилися до них так, наче вони охороняли ту оксамитову мотузку, що перекривала вхiд до ексклюзивного нiчного клубу – Раю. Цi фанати запрошували iх на вечерю, прибирали iхнi покоi, готували iм страви та пiдкупали рiзноманiтними подарунками, зокрема чудовими, дорогими морепродуктами, призначеними не для смакування бiдними жiнками на кшталт моеi матерi. Я не вiдчув жодного сорому за здригання своеi еякуляцii, однак страшенний тягар провини впав на моi плечi, щойно я прийшов до тями, не через порушення моральних принципiв, а тому, що я не мiг позбавити матiр жодного шматочка кальмара. Їх було всього лиш пiвдесятка, вона мала помiтити, що один з них зник. Що робити? Що робити? Менi на думку одразу спав план, поки я стояв там з одурманеним, позбавленим цноти кальмаром у руцi й моя ересь витiкала з його розбещеноi вульви. Спочатку – вимити з нерухомого, спаплюженого кальмара всi ознаки мого злочину. Потiм – позначити свою жертву невеликими шрамами. А тодi – чекати вечерi. Моя невинна мати повернулася до нашоi жалюгiдноi хатини й нафарширувала кальмарiв меленою свининою, бобовою локшиною, сiченими грибами й рубленим iмбиром, тодi пiдсмажила iх i подала з iмбирно-лаймовим соусом. На тарелi лежала моя нещасна кохана одалiска, помiчена моею рукою, i коли мати сказала менi пригощатись, я одразу ж ухопив ii своiми паличками, аби у матерi не було жодного шансу випередити мене. Я зупинився пiд люблячим поглядом матерi, тодi вмочив кальмара в iмбирно-лаймовий соус i вiдкусив перший шматочок.

– Ну що? – спитала вона.

– Сма-сма-смакота, – пробелькотiв я, затинаючись.

– От i добре, але краще жуй, а не ковтай так, синку. Не поспiшай. Так смачнiше буде.

– Так, мамо, – сказав я.

І вiдважно посмiхаючись, слухняний син повiльно жував i смакував сплюндрованого ним кальмара, i його солоний смак змiшувався з солодкою материною любов’ю.

Безперечно, хтось скаже, що цей епiзод аморальний, але не я! Рiзня – це аморально. Катування – це аморально. Три мiльйони загиблих – це аморально. Мастурбацiя, навiть потенцiйно незгодним на це кальмаром? Не аж так. Я взагалi вважаю, що свiт був би значно кращим мiсцем, якби слово «вбивство» змушувало нас нiмiти так само, як слово «мастурбацiя». Однак тому, що я був бiльше коханцем, анiж воiном, мiй полiтичний вибiр i служба в полiцii зрештою змусили мене розвивати те в собi, чим я скористався лише раз у дитинствi, – мою жорстокiсть. Навiть як працiвник таемноi полiцii я не так вдавався до жорстокостi, як дозволяв iншим вдаватися до неi у моiй присутностi. Лише коли несприятливi обставини приводили мене до ситуацiй, з яких я не мiг вийти за допомогою своеi кмiтливостi, я дозволяв насильству статися. Тi ситуацii були менi такi неприемнi, що спогади про тих, допити кого я бачив, продовжують переслiдувати мене з фанатичною стiйкiстю: худий, наче трiска, монтаньяр[39 - Монтаньяри, також дегари – корiннi народи Центрального нагiр’я В’етнаму.] з дротом на шиi та викривленим обличчям; впертий терорист з пурпуровим обличчям у бiлiй кiмнатi, несприйнятливий до всього, крiм одного; агентка комунiстiв зi свiдченням свого шпигунства, запханим до рота так, що нашi гидкi iмена були в неi справдi на язику. У цих пiдривних елементiв було лише одне мiсце призначення, хоча й дiстатися до нього було можна рiзними неприемними шляхами. Коли я приiхав до крамницi алкоголю на урочисте вiдкриття, я подiляв з цими полоненими ту ж уперту впевненiсть, що тихо пирхала за столиками для карт в iнтернатах для лiтнiх. Хтось помре. Можливо, я.

Крамниця розташовувалася на схiдному краю бульвару Голлiвуд, далеко вiд популярного гламуру Єгипетського та Китайського кiнотеатрiв, де вiдбувалися прем’ери найновiших фiльмiв. Цей немодний район був повен тiней, дарма що не росло жодне дерево, i Бон мав за обов’язок, окрiм роботи на касi, залякувати потенцiйних грабiжникiв та шахраiв. Вiн байдуже кивнув менi з-за прилавка, стоячи перед шафою, полицi якоi виставляли напоказ першокласнi марки, пiнти, гiднi того, щоб iх вкрасти, й у потаемному кутку – журнали для чоловiкiв iз вiдретушованими Лолiтами на обкладинках.

– Клод на складi з Генералом, – сказав менi Бон.

Склад був у заднiй кiмнатi, над головою дзижчали флуоресцентнi лампи, пахнуло дезiнфекцiйним засобом i старим картоном. Клод пiдвiвся зi свого вiнiлового стiльця, ми обнялися. Вiн став на кiлька фунтiв важчим, але в iншому не змiнився – навiть вбраний був у той самий неохайний спортивний пiджак, який носив час вiд часу в Сайгонi.

– Сiдай, – сказав з-за столу Генерал.

Вiнiловi стiльцi непристойно скавучали, коли ми рухалися. З трьох бокiв нас оточували ящики й коробки. Стiл Генерала був оздоблений дисковим телефоном, достатньо важким для самозахисту, печаткою, що кровила червоним чорнилом, прибутковою книгою з синiм аркушем копiювального паперу мiж сторiнками та настiльною лампою з поламаною шиею – вона не хотiла тримати голову прямо. Коли Генерал висунув шухляду, мое серце сiпнулося. Ось вiн! Момент, коли щур дiстае камiнь у голову, нiж у шию, кулю в скроню, а може, й усе водночас, заради веселощiв. Принаймнi це буде швидко, хоча б вiдносно. У середньовiчнiй Європi, якщо вiрити курсовi з допитувань, який Клод читав спiвробiтникам таемноi полiцii в Сайгонi, мене б утопили та четвертували кiньми i виставили б мою голову на палi на острах iншим. Один гуморист королiвськоi кровi зняв зi свого ворога шкiру живцем, а тодi напхав ii соломою, посадив на коня i провiв мiстом. Оце так смiх! Я затамував подих i чекав, поки Генерал дiстане пiстолета, яким нехiрургiчно видалить моi мiзки, однак у його руках була лише пляшка скотчу та пачка сигарет.

– Що ж, – сказав Клод, – хотiв би я, щоб ми знову зустрiлися за приемнiших обставин, панове. Чув вам непросто було вибратися з Додж-Сiтi.

– Це м’яко кажучи, – сказав Генерал.

– А ти як? – спитав я. – Закладаюся, ти вилетiв на останньому гелiкоптерi.

– Не будемо драматизувати, – сказав Клод i прийняв вiд Генерала запропоновану сигарету й скотч. – Я полетiв за пару годин до останнього, на гелiкоптерi посла. – Вiн зiтхнув. – Нiколи не забуду той день. Ми надто довго, чорт забирай, чекали, збирали думки. Ви останнi вилетiли на лiтаку. Морпiхи на гелiкоптерах вилетiли за рештою до аеропорту та посольства. «Ейр Америка» теж вiдправила рятувальнi гелiкоптери, однак проблема в тому, що все мiсто знало про нашi начебто таемнi майданчики. Виявилося, що ми набрали маленьких в’етнамських панянок малювати номери цих майданчикiв на дахах. Розумно, еге ж? Настав момент iстини, й усi цi будинки оточили. Тi, хто мав летiти на гелiкоптерах, не могли до них потрапити. Те ж саме було в аеропорту, нiяк не дiйти. Доки – абсолютно недоступнi. Навiть автобуси не могли пробитися до посольства, бо ж воно було оточене тисячами людей. Усi вимахували найрiзноманiтнiшими папiрцями. Свiдоцтва про шлюб, робочi контракти, листи, навiть паспорти США. Вони всi верещали. «Я знаю Такого-То, Такий-То може за мене поручитися, я одружена з громадянином США». Усе це було марно. На стiнi стояли морпiхи, скидали тих, хто намагався туди влiзти. Треба було пiдiбратися достатньо близько, щоб вiддати морпiховi тисячу доларiв, аби вiн втягнув тебе нагору. Ми час вiд часу виходили до ворiт або до стiни, вишукували в натовпi тих, хто на нас працював, i показували iх. Якщо iм вдавалося наблизитися, морпiхи пiднiмали iх до нас або ж трохи прочиняли ворота, так, щоб прослизнути змогла тiльки ця, одна людина. Але iнколи знайомих ми бачили в самiй серединi натовпу чи скраю, махали iм, але пiдiбратися до стiни вони нiяк не могли. Усi цi в’етнамцi попереду не пропускали в’етнамцiв позаду. Тож ми дивилися на них, махали iм, i вони дивилися, махали нам, так минав певний час, тодi ми просто вiдверталися та йшли геть. Дякувати Богу, я не чув iхнiх крикiв у всьому цьому гаморi. Я заходив у будiвлю, випивав, але краще менi не ставало. Чули б ви, що коiлося на радiохвилях. Допоможiть, я перекладач, у нас за цiею адресою сiмдесят перекладачiв, витягнiть нас звiдси. Допоможiть, у нашому будинку п’ять сотень людей, витягнiть нас звiдси. Допоможiть, у вiддiлi логiстики двiстi людей, витягнiть нас звiдси. Допоможiть, нас тут сотня в готелi, витягнiть нас звiдси. Знаете що? Нiхто з тих людей не врятувався. Ми сказали iм iти в усi тi мiсця й чекати на нас. У тих мiсцях були нашi люди, ми телефонували iм i казали – нiхто не прийде. Забирайтеся звiдси, йдiть до посольства. Залиште тих людей. А ще ж були люди поза мiстом. Агенти у провiнцii дзвонили. Допоможiть, я у Кантго, в’етконгiвцi вже близько. Допоможiть, ви лишили мене в лiсi Юмiнь, що менi робити, як тепер моя родина? Допоможiть, витягнiть мене звiдси. У них не було жодного клятого шансу. Навiть не в усiх у посольствi той шанс був. Ми евакуювали тисячi, однак, коли злетiв останнiй гелiкоптер, у дворi все одно чекали ще чотири сотнi людей, акуратними чергами – чекали на гелiкоптери, якi, як ми сказали, заберуть iх. Нiхто з них не вибрався… Господи, щоб про це говорити, менi треба ще випити. Дякую, Генерале.

Клод потер очi.

– Можу лише сказати, що це особиста справа. Коли я лишив вас в аеропорту, то повернувся на свою вiллу трохи поспати. Сказав Кiм, що ми зустрiнемося на свiтанку. Вона мала забрати рiдних. Шоста година минула, п’ятнадцять по шостiй, пiв на сьому, сьома. Шеф телефонуе менi, питаеться, де я. Я вiдмахуюсь. Чверть по сьомiй, пiв на восьму, восьма. Шеф знову телефонуе i каже: «Тягни сюди свою дупу негайно, всi вже готовi». До бiса шефа, того угорського покидька. Я хапаю зброю та iду через усе мiсто, шукаючи Кiм. Забудьте про комендантську годину, всi бiгали вулицями, шукали виходу з мiста. А от у передмiстi було тихiше. Життя йшло своiм звичаем. Я навiть бачив, як сусiди Кiм вивiшують прапор комi. За тиждень до того тi ж самi люди вимахували вашим прапором. Я спитав iх про неi. Вони сказали, що не знають, де та шльондра янкi. Менi дуже хотiлося там iх i пристрелити, однак усi на вулицi дивилися на мене. Звiсно ж, я не мiг чекати, доки мiсцевий в’етконгiвець забере мене. Поiхав назад до вiлли. Десята година. Їi нема. Бiльше чекати я не мiг. Я сiв у машину й заплакав. Я тридцять рокiв не плакав через дiвчину, чорт забирай, а от. Тодi я поiхав до посольства i побачив, що шляху всередину нема. Як я вже казав – тисячi людей. Лишив ключi в машинi, як ви, Генерале, так що сподiваюсь, що якийсь сучий син комунiст радiе з мого «Бель Ейра». Тодi я пробився через натовп. Тi в’етнамцi, що не пропускали землякiв, розступалися передi мною. Звiсно ж, я пхався, напирав, верещав, i багато хто з них так само пхався, напирав i верещав у вiдповiдь, однак я наближався, хоча що ближче пiдходив, то важче було. Зоровий контакт з морпiхами на стiнi встановлено, тож я знав, що коли пiдiйду достатньо близько, то врятуюся. Я пiтнiв, наче свиня, сорочка розiдрана, всi цi тiла навалюються на мене. Люди попереду не бачили, що я американець, нiхто не розвертався, якщо я просто плескав iх по плечу, тож доводилося смикати за волосся, чи тягнути за вухо, чи хапати за комiрець, аби вiдкинути з дороги. Нiколи в життi подiбного не робив. Спочатку я був надто гордий, щоб кричати, але зовсiм скоро вже теж верещав. Пропустiть мене, я американець, чорт забирай. Зрештою я дiстався до стiни, i коли морпiхи витягнули мене на неi за руку, я мало не розплакався знову, – Клод допив i грюкнув склянкою по столу. – Нiколи в життi менi не було так соромно, однак водночас нiколи так не радiв тому, що я американець.

Ми сидiли мовчки, поки Генерал наливав нам.

– За тебе, Клоде, – пiднiс я свою склянку. – Моi вiтання.

– З приводу? – запитав вiн, так само пiднiсши свою.

– Тепер ти знаеш, що таке бути одним з нас.

Вiн коротко й гiрко засмiявся.

Я думав так само.



Командою до останнього етапу евакуацii мала стати пiсня «Бiле Рiздво» на хвилях американськоi радiослужби, однак навiть це пiшло не за планом. По-перше, через те що iнформацiя про пiсню була вкрай таемна i призначена лише для американцiв та iхнiх союзникiв, усе мiсто знало, на що саме чекати.

– І як ви думаете, що сталося? – спитав Клод. – Диджей не змiг знайти пiсню Бiнга Кросбi. Перевернув усе у своiй кiмнатцi в пошуках плiвки, i, звiсно ж, ii не було.

– І що тодi? – мовив Генерал.

– Знайшов цю пiсню у виконаннi Теннессi Ернi Форда i поставив.

– А це хто? – перепитав я.

– Звiдки менi знати? Принаймнi музика та ж сама, i мелодiя.

– Тодi все гаразд, – сказав я.

Клод кивнув.

– Усе шкереберть. Будемо сподiватися, що iсторiя забуде про цей безлад.

Саме про це чимало генералiв i полiтикiв молилися, перш нiж iти спати, однак деякi рiзновиди безладу можна виправдати, а деякi – нi. Взяти хоча б назву операцii, «Частi вiтри», – одна помилка вiщувала про iншу. Я рiк розмiрковував над тим, чи можна менi подати до суду на уряд США за професiйну некомпетентнiсть чи хоча б злочинну нестачу творчоi уяви. Хто той вiйськовий генiй, що вичавив цi «Частi вiтри» з-помiж своiх стиснених сiдниць? Чи нiкому не спало на думку, що «Частi вiтри» можна проасоцiювати з «Божественним вiтром», який надихав камiкадзе, або ж, iмовiрнiше, з неiсторичним, та навiть i пiдлiтковим контекстом випускання газiв, що, як вiдомо, може призвести до ланцюговоi реакцii – ось вам i частi? Чи, може, я недостатньо шаную цього генiя за його iронiю з серйозним обличчям, бо, може, це саме вiн обрав «Бiле Рiздво» як насмiшку з моiх землякiв, якi не лише не святкували Рiздва, а й нiколи не бачили його бiлим? Чи не могла ця невiдома iронiчна людина передбачити, що те повiтря, що його збили гвинти американських гелiкоптерiв, стане еквiвалентом хмари газiв, випущеноi в обличчя тих, хто лишився позаду? Зважуючи тупiсть та iронiю, я вибирав останню, бо iронiя лишала американцям останнi крихти гiдностi. Тiльки це можна було врятувати в тiй трагедii, яка спiткала нас чи яку ми стягли на себе, залежно вiд того, з чиеi позицii дивитися. Складним у цiй трагедii було те, що вона не мала чiткого кiнця, на вiдмiну вiд комедii. Вона досi займала нас, понад усе Генерала, що нинi взявся до бiзнесу.

– Я радий, що ви тут, Клоде. Вчаснiше i бути не могло.

Клод знизав плечима.

– Вчаснiсть – це те, що менi завжди добре вдавалося, Генерале.

– У нас е проблема, про яку ви попереджали, перш нiж ми поiхали.

– Яка саме? Скiльки я пригадую, проблема була не одна.

– У нас е iнформатор. Шпигун.

Обидва подивилися на мене, начебто шукаючи пiдтвердження. Я зберiгав спокiйний вираз обличчя, хоча шлунок у мене почав обертатися проти годинниковоi стрiлки. Коли Генерал назвав iм’я, виявилося, що вiн про огрядного майора. Мiй шлунок закрутився в iнший бiк.

– Я його не знаю, – сказав Клод.

– Вiн не з вiдомих. Не визначний офiцер. Це наш юний друг вирiшив узяти майора з нами.

– Якщо пам’ятаете, сер, майор…

– Це не мае значення. Важливо те, що я був втомлений i зробив помилку, доручивши цю роботу вам. Я вас не звинувачую, я звинувачую себе. Тепер час виправити цю помилку.

– Чому ви думаете, що це вiн?

– По-перше, вiн китаець. По-друге, моi контакти в Сайгонi кажуть, що в його родини справи йдуть дуже, дуже добре. По-трете, вiн гладкий. Не люблю гладких.

– Те, що вiн китаець, не означае, що вiн шпигун, Генерале.

– Я не расист, Клоде. Я до всiх своiх людей ставлюсь однаково, байдуже, звiдки вони, як-от наш юний друг. Але цей майор… одне те, що його родина в Сайгонi процвiтае, менi пiдозрiле. Чому в них усе добре? Хто дозволяе iм процвiтати? Комунiсти знають усiх наших офiцерiв та iхнi родини. Жодна з них не живе вдома добре. А його?

– Непрямi докази, Генерале.

– Ранiше це вас не зупиняло, Клоде.

– Тут усе iнакше. Мусите грати за новими правилами.

– Але ж правила можна обiйти, чи не так?

– Та хоч порушити, якщо знаете як.

Я пiдбив пiдсумки всього, що дiзнався. По-перше, я цiлком випадково, на свiй жаль, зробив вдалий хiд i звинуватив невинного. По-друге, Генерал мав контакти в Сайгонi, тобто якийсь опiр усе ж таки iснував. По-трете, Генерал мiг зв’язатися зi своiми людьми, хоча прямого зв’язку не було. По-четверте, Генерал знову повнiстю став самим собою, вiчним iнтриганом, який мае принаймнi по одному плану в кожнiй кишенi, i ще один у шкарпетцi.

Обвiвши руками примiщення, вiн мовив:

– Я вам здаюся схожим на дрiбного бiзнесмена, панове? Схоже, що я дiстаю втiху, продаючи алкоголь п’яницям, чорним, мексиканцям, безпритульним i наркоманам? Я вам дещо скажу. Я чекаю свого часу. Вiйна не закiнчилася. Цi покидьки-комунiсти… гаразд, вони боляче по нас вдарили, треба визнати. Але я знаю свiй народ. Я знаю своiх воякiв, своiх людей. Вони не здалися. Вони прагнуть битися й померти, якщо матимуть шанс. Це все, що нам треба, Клоде. Шанс.

– Браво, Генерале, – сказав Клод. – Я знав, що надовго вас не збити.

– Я з вами, сер, – сказав я. – До кiнця.

– Добре. Бо це ви обрали майора. Вам слiд виправити помилку, згоднi? Я знав, що ви погодитеся. Ви не мусите робити це сам. Я вже обговорив проблему майора з Боном. Ви вдвох подбаете про неi. Пошук рiшення лишаю вашiй безмежнiй уявi й досвiдовi. Ви нiколи не розчаровували мене ранiше, крiм випадку з майором. Тепер можете реабiлiтуватися. Зрозумiло? Добре. Тепер залиште нас. Нам з Клодом треба обговорити справи.



У крамницi було порожньо, за винятком Бона, що дивився фосфоресцентну, гiпнотичну трансляцiю бейсбольного матчу в крихiтному чорно-бiлому телевiзорi бiля каси. Я вивiв у готiвку чек, вiдшкодування переплати вiд податковоi служби. Сума була невелика, однак мала символiчне значення, бо ж у моiй краiнi нiколи уряд не повернув би своiм пригнобленим громадянам нiчого з того, що встиг у них забрати. Сама iдея видавалась абсурдною. Наше суспiльство було клептократiею найвищого розряду, уряд прагнув якомога бiльше вкрасти в американцiв, пересiчнi особистостi прагнули якомога бiльше вкрасти в уряду, найгiршi з нас прагнули якомога бiльше вкрасти одне в одного. Тепер, попри спочуття до моiх землякiв на чужинi, я не мiг не вiдчувати, що наша краiна народилася знову i нарости чужоi корупцii омило полум’я революцii. Замiсть вiдшкодування податкових переплат революцiя перерозподiлить нечесно здобутi багатства, згiдно з фiлософiею «все бiдним». Те, що бiднi зроблять зi своiми соцiалiстичними благами, залежить вiд них. Щодо мене, я витратив своi капiталiстичнi грошi на достатню кiлькiсть алкоголю, якого нам з Боном вистачило, щоб поринути в забуття до наступного тижня. Можливо, це був i не завбачливий вибiр, однак вибiр – мое священне американське право.

– Майор? – сказав я, поки Бон збирав пляшки. – Ти справдi думаеш, що вiн шпигун?

– Що я можу про це знати? Я лише пiшак.

– Робиш те, що тобi кажуть.

– Як i ти, розумнику. Якщо вже такий розумний, то ти i плануй. Ти знаешся на таких речах краще за мене. А от бруднi справи лиши менi. Тепер iди сюди, подивись. – За прилавком пiд касою на гачку висiла обрiзана двостволка. – Подобаеться?

– Як ти це дiстав?

– Тут легше дiстати рушницю, анiж голосувати чи водити. Навiть англiйську знати необов’язково. Смiшно, але це майоровi зв’язки. Вiн говорить китайською. Китайських банд у Чайнатаунi повно.

– З рушницею вийде брудно.

– Ми не з рушницею пiдемо, генiю. – Бон вiдкрив коробку для сигар, що лежала на поличцi пiд прилавком. Усерединi був револьвер тридцять восьмого калiбру з кирпатим носом, саме такий був моею службовою зброею. – Це для тебе достатньо делiкатно?

І знову я був у полонi обставин, i знову скоро побачу iншу людину в полонi обставин. Мiй сум розраджував лише вираз на Боновому обличчi. Вперше за рiк вiн видавався щасливим.




Роздiл 6


Урочисте вiдкриття почалося того ж дня пiзнiше, Генерал потискав руки доброзичливцям, теревенив з ними й усмiхався без упину. Як акула мусить пливти, щоб жити, полiтик, яким i став Генерал, мусить постiйно ворушити губами. Виборцями цього разу були старi колеги, прихильники, солдати та друзi, загiн десь з тридцяти чоловiкiв середнього вiку, яких я нечасто бачив без форми, аж поки ми не опинились у таборi для бiженцiв у Гуамi. Споглядання iх знову в цивiльному, рiк по тому, лише посилило вiдчуття поразки й показало, що всi вони тепер були виннi в численних кравецьких злочинах. Вони вешталися по крамницi у дешевих шкiряних лоферах та випрасуваних бюджетних штанях хакi або в непiдхожих костюмах, що iх оптовики рекламували як «купуйте один, отримайте другий у подарунок». Краватки, хустинки та шкарпетки – все було, однак насправдi значно бiльше це зiбрання потребувало одеколону, хоча б з тих, якими щедро обливаються жиголо, що завгодно, аби приховати запахи того, як радiсно iх ошукала iсторiя. Щодо мене, хоча я був на нижчому щаблi, анiж бiльшiсть цих чоловiкiв, мое вбрання було краще, дякувати подарункам професора Гаммера. Трохи перешитi, його синiй блейзер з золотими гудзиками та сiрi фланелевi слакси пiдiйшли менi iдеально.

Отже, гарно вбраний, я рухався помiж людьми, яких знав, працюючи помiчником Генерала. Чимало з них колись командували артилерiйськими батареями й пiхотними батальйонами, однак тепер не мали нiчого, небезпечнiшого за свою гордiсть, поганий запах з рота та ключi вiд автiвок, якщо тi автiвки в них узагалi були. Я доповiв Парижевi всi плiтки про цих зниклих солдатiв i знав, чим вони заробляють (або не заробляють) на життя. Найуспiшнiшим був генерал, який ганяв своi професiйнi вiйська збирати корицю, обiг якоi став його монополiею. Тепер цей торговець спецiями панував у пiцерii. Один полковник, квартирмейстер-астматик, що впадав у недоречний захват пiд час обговорення зневоджених пайкiв, працював прибиральником. Майор, що любив похизуватися й пiлотував винищувачi, тепер був механiк. Сивий капiтан з особливим талантом до полювання на партизанiв – кухар у фастфудi. Беземоцiйний лейтенант, единий, хто вижив у загонi, розбитому iз засiдки, – посильний. І далi за списком. Значна бiльшiсть у ньому збирала соцiальне забезпечення й пилюку, плiснявiючи у спертому повiтрi квартир з субсидiями, поки iхнi яйця день у день зморщувалися, поглиненi метастазами раку пiд назвою асимiляцiя, зараженi iпохондрiею вигнання. У цьому психосоматичному станi звичнi соцiальнi або родиннi хвороби дiагностувались як симптоми чогось смертельного, а вразливi жiнки й дiти ставали переносниками захiдноi бацили. Цi зараженi дiти вiдгавкувалися, до того ж не рiдною мовою, а чужою, яку опановували швидше за своiх батькiв. Щодо дружин, бiльшостi довелося знайти роботу, i тому вони вже не могли бути тими чарiвними лотосами, якими чоловiки iх пам’ятали.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Герой роману «Трiльбi» Джорджа Дю Морье. Прiзвище вживаеться на позначення людини, яка манiпулюе iншими, маючи злi намiри. (Тут i далi прим. пер.)




2


Перший програмний документ европейського комунiстичного руху, написаний Карлом Марксом та Фрiдрiхом Енгельсом.




3


Інша назва – «Цитати Мао Цзедуна».




4


Управлiння стратегiчних служб, колишня назва ЦРУ.




5


Близько 185 см.




6


Етнiчна меншина В’етнаму.




7


Примiтивна мова, що виникае з двох чи бiльше мов у ситуацii мiжетнiчного контакту.




8


Знаряддя страти та тортур. Остання офiцiйно зареестрована страта на гаротi вiдбулась у 1975 роцi.




9


Близько 208 л.




10


Захiд найближчий до Сходу (лат.).




11


Ралф Волдо Емерсон (1803–1882) – видатний американський есеiст, поет та фiлософ, перший висловив i сформулював теорiю трансценденталiзму.




12


Лiтнi бавовнянi штани.




13


М’якi туфлi без шнурiвки.




14


Ринок, на якому традицiйно продавалися краденi речi.




15


Традицiйне в’етнамське жiноче вбрання, довга шовкова сукня з розрiзами, яку вбирають поверх широких штанiв.




16


У перекладi – вулиця Свободи, центральна вулиця Сайгона.




17


Мiсто, прославлене в американськiй культурi, як справжнiй форпост Дикого Заходу.




18


Один з трьох основних дiалектiв в’етнамськоi мови, ним спiлкуються в центральному регiонi, мiсто Гюе.




19


Прощавай (фр.).




20


1 акр дорiвнюе приблизно 0,4 га.




21


Пiвнiчна в’етнамська армiя.




22


Перший президент Пiвденного В’етнаму, вбитий у результатi вiйськового перевороту.




23


АК-47 – 7,62-мм автомат Калашникова зразка 1947 року; М-16 – основна пiхотна гвинтiвка калiбру 5,56 мм Армii США з 1960-х рокiв.




24


Йдеться про AC-119G Shadow – двомоторний лiтак з важким озброенням, конструктивно виконаний як «рама», призначений насамперед для атаки наземних цiлей.




25


Приблизно 300 м.




26


Тайнопис, при використаннi якого текст на перший погляд непомiтний (невидимi чорнила, водянi знаки).




27


Нацiональний фронт визволення Пiвденного В’етнаму, також В’етконг – прокомунiстична вiйськово-полiтична органiзацiя у 1960–1977 роках, одна зi сторiн у В’етнамськiй вiйнi.




28


Традицiйна китайська сукня з високим комiром i боковими розрiзами.




29


Приблизно 48 км.




30


Приблизно 36 кг.




31


В’етнамська монотеiстична релiгiя. Доктрина i культова практика каодаiзму мiстить елементи поширених у В’етнамi буддизму, даосизму, конфуцiанства, культу предкiв i католицтва, а також одкровень, здобутих пiд час спiритичних сеансiв.




32


Марка американського пива.




33


Зневажливе прiзвисько бiлих бiдних американцiв.




34


З японськоi – iноземцi, буквально – зайвi люди.




35


Героiня роману та фiльму «Свiт Сюзi Вонг», китайська повiя, що закохуеться у британського художника i зрештою щасливо виходить за нього замiж.




36


Китайський еротичний роман ХVІІ столiття.




37


Громадянин США японського походження.




38


Японськi iммiгранти до США.




39


Монтаньяри, також дегари – корiннi народи Центрального нагiр’я В’етнаму.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/n-u-n_v-t/simpatik