Про письменство. Мемуари про ремесло
Стiвен Кiнг


Ця книжка – не просто вiдверта iронiчна оповiдь Кiнга про його першi лiтературнi потуги та вiдмови; успiх i славу; згубнi звички та iх подолання; страшну аварiю 1999 року, яка змусила письменника переосмислити життя; i нарештi, про кохання до Жiнки, яка роздiляе з ним найбiльшi радостi й пiдтримуе в найгiркiшi митi. Також у ваших руках – цiнний посiбник для авторiв усiх жанрiв, якi хочуть писати краще та вмiти «продавати себе»: основи стилю, робота з сюжетом i героями, редагування власних творiв, шляхи входження на ринок та пошуки своеi нiшi. Усе це пiдкрiплене живими прикладами, як треба i не треба робити – включно з ранньою чернеткою власноi оповiдки Кiнга з авторськими рукописними примiтками! Стiвен Кiнг, iнколи сам дивуючись, показуе, як сюжети його книжок кореняться в життевих пригодах i спостереженнях, виростають iз геть несподiваних деталей, як автор може брати героiв i подii з життя – але й самi придуманi ним героi та подii готовi теж увiйти в життя автора зi сторiнок його книжок. Приемний бонус – два списки якiсноi лiтератури, рекомендованоi Королем горору!

«Про письменство» – це водночас i дотепнi та вiдвертi мемуари Стiвена Кiнга, i збiрка порад успiшного письменника початкiвцям на основi власного досвiду. Тiльки найнеобхiднiше й найголовнiше для авторiв усiх жанрiв, якi прагнуть писати книжки, що розходитимуться мiльйонними накладами по всьому свiту.

Обережно! Ненормативна лексика!





Стiвен Кiнг

Про письменство

Мемуари про ремесло



© Stephen King, 2000

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017



Обережно! Ненормативна лексика!


* * *


Чеснiсть – найкраща полiтика.

    Мiгель де Сервантес

Брехуни процвiтають.

    Невiдомий






Перша передмова


На початку 1990-х рокiв (можливо, це був 1992 рiк – тяжко згадати точно, коли тобi настiльки добре) я приеднався до рок-н-рольного гурту, до якого входили переважно письменники. «The Rock Bottom Remainders»[1 - Дослiвно – «Залишки на самому днi». (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)] стали творiнням Катi Кеймен-Голдмарк, фахiвця з книжковоi реклами та музикантки з Сан-Франциско. До гурту входили Дейв Баррi на соло-гiтарi, Рiдлi Пiрсон на бас-гiтарi, Барбара Кiнгсолвер на клавiшних, Роберт Фулгум на мандолiнi та я на ритм-гiтарi. Ще було «бабське» трiо а-ля «The Dixie Cups»[2 - Трiо темношкiрих спiвачок, яке виступае в жанрах ритм-енд-блюз та поп; пiк популярностi припав на 1960-тi роки.], яке зазвичай складалося з Катi, Тед Бартiмус i Емi Тан.

Планувалося, що гурт збереться на один раз: вiдiграемо два концерти на Конвентi американських книгопродавцiв, повеселимося, три-чотири години надолужимо витрачену на iнше юнiсть – i розiйдемося кожен у своiх справах.

Але сталось iнакше: гурт так остаточно i не розпався. Ми зрозумiли, що нам надто подобаеться грати разом, щоб кидати це дiло, i що з кiлькома професiйними музикантами на саксi та барабанах (а також, на самому початку, з нашим музичним гуру Елом Купером, який був осердям гурту) ми досить-таки добре звучали. Люди платили б грошi, щоб нас послухати. Небагато, не так, як за «U2» чи «E Street Band», – щось у межах того, що старi називають roadhouse money – невеличка платня за вхiд на концерт у придорожньому ресторанчику. Ми вирушили з гуртом у тур, написали про це книжку (моя жiнка фотографувала i танцювала, коли мала вiдповiдний настрiй, а це було доволi часто) i час вiд часу продовжували виступати. Інколи як «Remainders», а iнколи як «Raymond Burr’s Legs». Учасники змiнювалися: колумнiст Мiтч Елбом замiнив Барбару на клавiшних, Ел бiльше не грае з гуртом, бо вони з Катi не ладять; однак ядро залишилося: Катi, Емi, Рiдлi, Дейв, Мiтч Елбом та я… плюс Джош Келлi на барабанах i Еразмо Паоло на саксофонi.

Якось перед концертом у Маямi-Бiч ми вечеряли китайською iжею, i я запитав у Емi, чи е яке-небудь питання, котрого iй нiколи не ставили на зустрiчах iз читачами, таке, що на нього все не випадае нагоди вiдповiсти, коли стоiш перед натовпом благоговiйних фанатiв i вдаеш, нiби ти не такий, як усi, i залазиш у штани не кожною ногою по черзi, а одним махом. Емi помовчала й добряче замислилася, вiдтак сказала: «Нiхто нiколи не питае про мову».

Я в невимовному боргу перед нею i страшенно вдячний за цi слова. На той час я вже з рiк чи довше носився з iдеею написати книжечку про письменство, але стримувався, бо не довiряв власним мотивам: чому я хочу про це написати? З чого я взяв, що можу сказати щось варте уваги?

Проста вiдповiдь: той, хто продав стiльки примiрникiв худлiту, як я, точно мае що сказати про письменство, – але проста вiдповiдь не завжди iстинна. Полковник Сандерс[3 - Полковник Гарланд Девiд Сандерс (Colonel Harland David Sanders) (1890–1980) – засновник i посол бренда мережi ресторанiв швидкого харчування KFC, зображуеться у характерному образi «джентльмена з пiвденних штатiв»: у бiлому костюмi, з чорною тонкою краваткою, в окулярах та з сивими вусами й борiдкою.] продав до бiса смаженоi курятини, але я не впевнений, що комусь буде цiкаво, як вiн ii робить. Якщо вже я набрався самовпевненостi, щоб розказувати людям, як писати книжки, то мае бути краща причина, нiж моi популярнiсть i успiшнiсть. Іншими словами, я не хотiв писати книжку – навiть таку коротку, як оця, – пiсля публiкацii якоi почуватимусь або лiтературним пустобрехом, або трансцендентальним мудилом. Дякую, але на ринку вже вистачае таких книг i авторiв.

Однак Емi мала рацiю: нiхто нiколи не питае про мову. Питають в апдайкiв, делiлло та стайронiв, але нiколи – в популярних белетристiв. Утiм, багато хто з нас, пролiв[4 - Тобто «пролетарiв», чорноробiв – алюзiя на роман Дж. Орвелла «1984».], дбае про мову – у свiй скромний спосiб, – i багато хто дуже палко ставиться до мистецтва й ремесла розповiдання iсторiй на паперi. Далi йде спроба коротко й просто розказати, як я прийшов у це ремесло, що про нього вже знаю i як ним займатися. Ітиметься про найголовнiше – про мову.

Присвячую цю книгу Емi Тан, яка в такий простий i безпосереднiй спосiб дала менi знати, що ii можна писати.




Друга передмова


Це коротка книжка, бо бiльшiсть книжок про письмо нафаршированi хернею. Белетристи, включно зi мною, не дуже розумiють, як працюе те, чим вони займаються: чому виходить, коли добре, i чому не виходить, коли погано? Я подумав: чим коротша книжка, тим менше в нiй хернi.

Єдиним помiтним винятком у правилi хернi е книга «Елементи стилю» Вiльяма Странка-молодшого та Е. Б. Вайта[5 - «The Elements of Style» (розширене видання у спiвавторствi вперше вийшло в 1959 роцi), автори – William Strunk Jr. (1869–1946), E. B. White (1899–1985).]. У нiй майже або й зовсiм немае хернi (авжеж, вона коротка – 85 сторiнок, значно коротша за цю). Скажу вам негайно, що кожному, хто прагне стати письменником, слiд прочитати «Елементи стилю». Сiмнадцяте правило роздiлу «Принципи композицii» каже: «Уникайте непотрiбних слiв». Я постараюся.




Третя передмова


Єдине нiде прямо не висловлене в цiй книжцi правило каже: «Редактор завжди мае рацiю». Із нього випливае: жоден письменник не дослухаеться до всiх порад свого редактора; всi ми грiшнi й не можемо сягнути редакторськоi досконалостi. Іншими словами, писати – справа людська, а редагувати – божественна. Цю мою книгу, як i багато iнших, редагував Чак Веррiлл. І як завжди, Чаку, ти – божественний.

Стiв




Життепис


Мене приголомшила книга спогадiв Мерi Карр «Клуб брехунiв». Не лише ii лють, краса та ловко переданий дiалект Пiвденно-схiдного Техасу, але й цiлiснiсть: це жiнка, яка пам’ятае все про першi роки свого життя.

Я не такий. У мене було дивне, смикане дитинство. Я рiс без батька, мати в першi роки мого життя часто переiздила i (я не до кiнця в цьому впевнений) на певний час лишила нас iз братом у котроiсь зi своiх сестер, тому що була на той момент фiнансово та емоцiйно неспроможна дати нам раду. Можливо, вона просто ганялася за нашим батьком, який накопичив яких тiльки можна рахункiв, а тодi втiк, коли менi було два, а моему братовi Девiду – чотири. Якщо це так, то вона його не знайшла. Моя мама, Неллi Рут Пiллсберi Кiнг, стала однiею з перших у США емансипованих жiнок, але не з власноi волi.

Мерi Карр подае свое дитинство у виглядi практично нерозривноi панорами. Тодi як мое – затуманений пейзаж, з якого виринають окремi спогади, як поодинокi дерева… що мають такий вигляд, наче зараз ухоплять тебе i з’iдять.

Далi наведено деякi з цих спогадiв i вибранi кадри з-помiж бiльш-менш виразних днiв мого пубертатного вiку та юностi. Це не автобiографiя. Це радше така собi бiографiчна довiдка – моя спроба показати, як сформувався один письменник. Саме сформувався, а не «як я став письменником», бо не вiрю, що можна стати письменником через обставини чи силу волi (хоча колись вiрив). Приладдя йде в комплектi з оригiнальною упаковкою. Але в цьому приладдi немае нiчого незвичайного. Я вiрю, що дуже багато людей мають бодай якийсь талант письменника чи оповiдача i що цi таланти можна змiцнити та вiдточити. Якби не вiрив, то писання такоi книги, як ця, було б марнуванням часу.

Я просто розкажу, як воно було в мене, i нiчого бiльше – незв’язний процес росту, в якому вiдiграли роль амбiтнiсть, бажання, талан i трiшки таланту. Не намагайтеся читати мiж рядкiв i не шукайте наскрiзноi лiнii. Тут немае лiнiй – лиш окремi кадри, переважно в розфокусi.


1

Мiй найперший спогад: я уявляю себе Хлопчиком-Силачем iз Цирку братiв Рiнглiнгiв[6 - «Ringling Brothers Circus» – американський цирк, заснований 1884 року п’ятьма з семи братiв Рiнглiнгiв. У 1919 роцi об’еднався з iншою цирковою компанiею i перетворився на «Ringling Bros. and Barnum & Bailey Circus».]. Я тодi жив у будинку тiтки Етелiн та дядька Орена в мiстечку Дарем, штат Мен. Тiтка досить добре це пам’ятае, каже, що менi було тодi рокiв два з половиною – три.

Я знайшов у кутку в гаражi шлакоцементний блок i зумiв його пiдняти. Я повiльно нiс його через увесь гараж, ступаючи по гладенькiй цементнiй пiдлозi; однак у моiй уявi все було трохи не так: на менi було трико з малюнком, як на шкурi хижого звiра (мабуть, леопарда), i я перетинав арену зi шлакоблоком у руках. Велелюдний натовп мовчав. Слiпучий бiло-блакитний прожектор вiдстежував мiй визначний поступ. На допитливих обличчях читалося: вони нiколи не бачили такого неймовiрно сильного хлопчика. «Йому всього два роки!» – пробурмотiв хтось, не вiрячи власним очам.

Я не знав, що в нижнiй половинi шлакоблоку оси зробили собi гнiздечко. Одна з них, певно, розсерджена, що iх кудись пересувають, вилетiла та вжалила мене у вухо. Бiль мене заслiпив, немов отруйний запал. Це був найстрашнiший бiль за все мое коротке життя, але вiн утримав першiсть лише на кiлька секунд. Упустивши шлакоблок собi на босу ногу, на всi п’ять пальцiв, я забув про осу. Не пам’ятаю, чи мене повезли до лiкаря, тiтка Етелiн теж (а дядько Орен, якому, звичайно, належав Лихий Шлакоблок, уже майже двадцять рокiв як помер), але вона пам’ятае укус, причавленi пальцi та мою реакцiю. «Ну ти, Стiвене, й кричав! – казала вона. – Ти був того дня в неабиякому голосi».


2

Десь через рiк ми з мамою та братом вже жили в мiстi Вест-Де-Пер, штат Вiсконсин. Не знаю чому. У Вiсконсинi мешкала ще одна мамина сестра, Кел Веймер (королева краси Жiночого допомiжного корпусу Армii США[7 - Women’s Army Auxiliary Corps (WAAC) – рiд вiйськ Армii США, до якого входили тiльки жiнки; проiснував з 1942 по 1978 рiк.] пiд час Другоi свiтовоi вiйни), зi своiм товариським чоловiком, який полюбляв пиво. Імовiрно, мама переiхала, щоб бути ближче до них. Якщо це так, то я не пригадую, щоб ми бачилися з Веймерами. Хоч би з кимось iз них. Мама працювала, але що саме вона робила, я теж не пам’ятаю. Хочеться сказати, що вона працювала в пекарнi, але, здаеться, це було пiзнiше, коли ми переiхали в штат Коннектикут, аби жити ближче до маминоi сестри Лоiс та ii чоловiка (Фред не любив пива, та й товариства теж. Вiн носив стрижку бокс, виховував дiтей i гордо iздив на кабрiолетi з пiднятим верхом – хтозна-чому).

У вiсконсинський перiод через нас пройшла цiла валка нянь. Не знаю, чому вони йшли вiд нас: чи то зi мною та Девiдом було важко впоратися, чи то вони знаходили роботу, де платили краще, а чи то маминi вимоги виявлялися вищими, нiж няньки готовi були потягти, але знаю точно – нянь було багато. Єдину, кого я хоч трохи запам’ятав, звали чи то Ю?ла, чи то Б’юла. Це була дiвчина-пiдлiток, велика, як хата, i страшенна реготуха. Юла-Б’юла мала прекрасне почуття гумору – я це розумiв навiть у чотири роки, – але воно було небезпечне: у кожному вибуху веселощiв за плесканням рук, стрясанням сiдниць i закиданням голови мiг чаiтись удар грому. Дивлячись вiдео з прихованих камер, на яких справжнi нянi зненацька спалахують i б’ють дiтей, я завжди згадую час, проведений з Юлою-Б’юлою.

Чи була вона така ж жорстока до Девiда, як до мене? Не знаю. Його немае на жоднiй з моiх картинок. Крiм того, вiн менше ризикував потрапити у шквал урагану «Юла-Б’юла»: у своi шiсть рокiв вiн уже ходив у перший клас, тому бiльшу частину дня був далi нiж на вiдстанi гарматного пострiлу.

Юла-Б’юла розмовляла по телефону, смiялася з кимось i пiдманювала мене до себе. Вона мене обнiмала, лоскотала, доводила до смiху, а тодi, не припиняючи смiятись, давала такого ляпаса, що збивав мене з нiг. Вiдтак лоскотала босими ногами, доки ми обое не починали смiятися знову.

Юлi-Б’юлi часто здувало живiт, ii бздо було гучне та смердюче. Інодi, в станi метеоризму, вона кидала мене на диван, сiдала сракою у вовнянiй спiдницi менi на обличчя й давала газу. «Бдищ!» – викрикувала вона на пiку веселощiв. Мене нiби огортав феерверк болотного газу. Я пригадую темряву, вiдчуття задушення, а ще пам’ятаю смiх. Бо хоча, з одного боку, було страшно, з другого – було також i доволi смiшно. Можна сказати, що Юла-Б’юла певним чином пiдготувала мене до лiтературноi критики. Пiсля того як дев’яностокiлограмова нянька пердить тобi в лице з криком «Бдищ!», стае важко боятися «The Village Voice»[8 - Тижнева газета про новини та культуру, знана подачею грунтовно висвiтлених новин та культурно-мистецьких подiй, фокусуеться переважно на мистецькiй спiльнотi Нью-Йорка. Виходить iз 1955 року.].

Не знаю, що сталося з iншими нянями, але Юлу-Б’юлу звiльнили. Через яешню. Одного ранку Юла-Б’юла засмажила менi на снiданок яйце. Я з’iв i попросив ще. Юла-Б’юла засмажила менi друге яйце, пiсля чого запитала, чи хочу я ще. В ii очах читалося: «Ти не подужаеш iще одного яйця, Стiвi». Тож я попросив iще. І ще одне. І так далi. Здаеться, я зупинився пiсля семи: менi чiтко запам’яталося число сiм. Можливо, в нас закiнчилися яйця. Можливо, я здався. А можливо, Юла-Б’юла злякалася. Не знаю, але, мабуть, добре, що гра завершилася на семи яйцях. Сiм – це чимало для чотирирiчноi дитини.

Спочатку менi було нормально, але потiм я обстругав усю пiдлогу. Юла-Б’юла засмiялася, вiдтак дала ляпаса, а тодi посадила мене в стiнний гардероб та замкнула дверцята. Бдищ. Якби вона замкнула мене в туалетi, то, може, й зберегла би посаду, але не так склалося. Сам я був не проти сидiти в гардеробi. Було темно, але пахло маминими парфумами «Coty» й унизу дверей була заспокiйлива смуга свiтла.

Я поповз углиб гардероба, черкаючи спиною маминi плащi та сукнi. Я почав вiдригувати, довго й голосно, вiдрижки пекли вогнем. Не пам’ятаю, чи мене тодi нудило, але, мабуть, так, бо, вiдкривши рота, щоб пустити чергову вiдрижку, я знову почав стругати. Обригав усе мамине взуття. На цьому скiнчилася Юла-Б’юлина служба. Коли мама того дня прийшла з роботи, нянька мiцно спала на диванi, у замкненому стiнному гардеробi не менш мiцно спав малий Стiвi, а в його волоссi досихала напiвперетравлена яечня.


3

Наше перебування у Вест-Де-Пер не було нi довгим, нi благополучним. Нас виселили з квартири на третьому поверсi, коли сусiдка помiтила, як мiй шестирiчний брат повзае по даху, i викликала полiцiю. Не знаю, де була мама, коли це сталося. Також не знаю, де була в цей момент тогочасна няня. Знаю лише, що я був у туалетi, стояв босонiж на батареi та спостерiгав за братом, гадаючи, впаде вiн iз даху чи благополучно повернеться в туалет. Вiн повернувся. Зараз йому 55 i вiн живе у Нью-Гемпширi.


4

Коли менi було п’ять чи шiсть рокiв, я запитав у мами, чи бачила вона, як хто-небудь помирае. Так, сказала вона, бачила, як помирае одна людина, i чула, як помирае iнша. Я запитав: як можна таке почути? А вона сказала, що це була дiвчинка, яка втопилася бiля пiвострова Праутс-Нек[9 - Prouts Neck – пiвострiв у мiстечку Скарборо на пiвденному сходi штату Мен.] у 20-х роках. Вона запливла за розривну течiю, не змогла повернутись i почала гукати на допомогу. Кiлька людей намагалися до неi дiстатися, але того дня розривна течiя супроводжувалася лютим пiдводним плином, тому iм довелося повернутися. Врештi-решт, туристам i мiсцевим – серед них i моя мама, яка була тодi пiдлiтком, – лишалося тiльки стояти й чекати на рятувальний човен, який так i не з’явився, а дiвчинка кричала, доки мала сили, вiдтак, знеможена, пiшла пiд воду. Мама сказала, що ii тiло викинуло на берег у Нью-Гемпширi. Я запитав, скiльки iй було рокiв. Мама сказала, що чотирнадцять. Потiм почитала менi комiкс i вклала спати. Якогось iншого разу вона розповiла менi про того, кого бачила, – моряка, який стрибнув на дорогу з даху готелю «Греймор» у Портлендi, штат Мен.

– Його розплескало, – сказала мама якнайбуденнiшим тоном. Пiсля паузи додала: – З нього витекло щось зелене. Я назавжди це запам’ятала.

Не ти одна, мамо.


5

Майже всi дев’ять мiсяцiв свого першого класу я провiв у лiжку. Проблеми почалися з кору, абсолютно звичайного його випадку, але потiм мiй стан повсякчас гiршав через спалах за спалахом того, що я помилково називав «смугастим горлом»[10 - Замiсть strep throat («стрептококове горло», тобто стрептококовий фарингiт) маленькому Стiву чулося stripe throat («смугасте горло»).]. Я лежав у лiжку, пив холодну воду й уявляв, що в мене на горлi червонi та бiлi смужки[11 - Колiр традицiйних американських карамельок.] (це було, мабуть, не надто далеко вiд правди).

У якийсь момент iнфекцiя дiсталася вух, i мамi довелося викликати таксi (сама вона не вмiла водити) i везти мене до лiкаря, надто поважного, щоб самому iздити на виклики, – до вушного спецiалiста (я чомусь вирiшив, що такий лiкар називаеться «отiологом»[12 - Замiсть otologist («отолог») Стiв помилково казав otiologist, що спiвзвучно з англiйським словом otiose – такий, що не приносить користi.]). Менi було байдуже, знаеться вiн на вухах чи на дiрках у дупi, – у мене була температура 40, i щоразу, як я ковтав, боки мого обличчя вiд болю аж свiтилися, як музичний автомат.

Лiкар позазирав менi у вуха, основну увагу придiлив (здаеться) лiвому. Потiм сказав лягти на стiл для обстеження. «Стiвi, пiднiми на хвилинку», – сказала медсестра i пiдклала менi пiд голову великий шмат гiгроскопiчноi матерii (може, це був пiдгузок), так що, коли я опустився, моя щока лягла на неi. Я мав би здогадатися, що в державi данськiй завелась гнилизна. Хоча хто знае, може, й здогадався.

Почувся рiзкий запах спирту. Дзенькiт вiдкриваного стерилiзатора. Я побачив у руцi лiкаря голку, довгу, як лiнiйка з мого пенала, i напружився. Вушний лiкар пiдбадьорив мене посмiшкою i сказав брехню, за яку лiкарiв слiд негайно саджати в тюрму (термiн мае подвоюватися, якщо брешуть дитинi): «Розслабся, Стiвi, буде неболяче». Я йому повiрив.

Вiн увiв голку менi у вухо та пробив нею барабанну перетинку. Так сильно, як тодi, менi бiльше нiколи не болiло. Єдиний раз, коли бiль за iнтенсивнiстю наблизився до вiдчутого тодi, – це перший мiсяць реабiлiтацii пiсля зiткнення з фургоном улiтку 99-го; той бiль був тривалiшим, але не таким концентрованим. Бiль вiд пробивання барабанноi перетинки був просто нереальним. Я волав. У головi дзвiнко цмокнуло. З вуха потекла гаряча рiдина, нiби я заплакав не з того мiсця. Бог менi свiдок, що на той момент я вже добряче ридав i звiдки треба теж. Я повернув зарюмсане лице до вушного лiкаря та його медсестри, неспроможний повiрити, що вони таке зi мною роблять. Вiдтак глянув на матерiю, якою медсестра застелила верхню третину столу. На нiй була велика мокра пляма. А також дрiбнi вусики жовтого гною.

– Усе, – сказав вушний лiкар i поплескав мене по плечу. – Ти був дуже хоробрий, Стiвi. Тепер усе позаду.

Наступного тижня мама знову викликала таксi, ми знову поiхали до вушного лiкаря, i я знову лежав на боцi, поклавши голову на квадрат гiгроскопiчноi матерii. Знову запахло спиртом – цей запах я (i, певно, ще багато хто) досi асоцiюю з болем i жахом, – а отже, довга голка повернулася. Вушний лiкар знову запевнив мене, що не болiтиме, i я знову повiрив. Не до кiнця, але достатньо, щоб бути тихо, доки голка входить менi у вухо.

Болiло. Майже так само, як першого разу. І цмокання було гучнiшим. Цього разу наче цiлувалися велетнi («смокталися та лизалися», як ми висловлювались). «Усе, – сказала медсестра, коли все скiнчилося, а я лежав i плакав у калюжi водявого гною. – Трошки болить, але ж ти не хочеш бути глухим, правда? А взагалi, все позаду».

Я повiрив у це днiв на п’ять, вiдтак прибуло ще одне таксi. Ми ще раз поiхали до вушного лiкаря. Пригадую, таксист сказав мамi, що зараз зупиниться i висадить нас, якщо вона не вгамуе свого малого.

Ще раз я лежав на столi для обстеження з головою на пiдгузку, доки мама сидiла в приймальнi з журналом i не могла читати (принаймнi так менi хочеться думати). І ще раз ядучий запах спирту, i лiкар розвертаеться до мене з голкою, що здаеться менi довгою, як моя лiнiйка. І знову посмiшка, i наближення, i запевнення, що цього разу не болiтиме.

Пiсля кiлькох проколювань барабанноi перетинки в шестирiчному вiцi одним iз найстiйкiших моiх життевих принципiв стало: обдуриш раз – ганьба тобi; обдуриш двiчi – ганьба менi; обдуриш тричi – ганьба нам обом[13 - Популярна американська приказка, яка в оригiналi звучить: «Fool me once, shame on you. Fool me twice, shame on me». Кiнг додав третю частину: «Fool me three times, shame on both of us».]. Лежачи втрете на столi вушного лiкаря, я не давався й верещав, пручався i боровся. Щоразу, як голка наближалася до мого обличчя, я ii вiдбивав. Врештi-решт, медсестрi довелося покликати маму з приймальнi, й удвох вони змогли втримати мене рiвно стiльки часу, скiльки лiкарю було треба для введення голки. Я кричав довго й голосно, аж досi це чую. Щиро кажучи, менi здаеться, що десь у глибокiй западинi моеi пам’ятi досi вiдлунюе цей останнiй крик.


6

Незабаром, похмурого холодного дня – якщо я не переплутав послiдовнiсть, то це мав бути сiчень або лютий 1954 року – таксi приiхало знову. Цього разу спецiалiст був не вушний, а горловий. Знову мама чекала в приймальнi, а я знову сидiв на столi для обстеження. Поряд ширяла медсестра, i знову був рiзкий запах спирту – аромат, вiд якого в мене досi за п’ять секунд удвiчi прискорюеться серцебиття.

Однак цього разу в мене всього-на-всього взяли мазок з горла. Пекло?, гiрчило, але пiсля довгоi голки вушного лiкаря це взагалi пусте. Горловий лiкар надiв на голову цiкавий прилад у виглядi ремiнця з дзеркалом посерединi. З нього сяяло слiпуче свiтло, наче трете око. Вiн довго дивився менi в горлянку, наказуючи ширше розтулити рота, аж у мене щелепи заскрипiли. Зате не встромляв у мене голок, i я його за це полюбив. Невдовзi вiн дозволив закрити рот i покликав маму.

– Проблема в його мигдаликах, – сказав лiкар. – Вони мають такий вигляд, нiби iх кiт подер. Треба видаляти.

Пам’ятаю, як трохи згодом мене везуть пiд яскравим свiтлом. Надi мною схиляеться чоловiк у бiлiй масцi. Вiн стоiть у головах столу, на якому я лежу (1953 i 1954 – моi роки лежання на столах), вiн перевернутий вiдносно мене.

– Стiвене, – каже вiн, – ти мене чуеш?

Я сказав, що чую.

– Я хочу, щоб ти глибоко дихав, – каже вiн. – Коли прокинешся, iстимеш морозиво скiльки влiзе.

Вiн опустив менi на лице якийсь пристрiй. У моiх спогадах той схожий на мотор для човна. Я зробив глибокий вдих, i все потемнiло. Коли я прокинувся, менi справдi дозволили iсти скiльки завгодно морозива – гарний вийшов жарт, бо менi його зовсiм не хотiлося. Горло було набряклим i товстим. Але це краще, нiж фокус iз голкою у вусi. А, точно: будь-що краще, нiж фокус iз голкою у вусi. Забирайте моi мигдалики, якщо треба, чiпляйте сталеву клiтку менi на ногу, якщо мусите, але борони мене Боже вiд «отiолога».


7

Того року мiй брат Девiд перескочив у четвертий клас, а мене зовсiм забрали зi школи. І мама, i вчителi погодилися, що я пропустив забагато першого класу, тому краще почати заново наступноi осенi, якщо дозволятиме здоров’я.

Майже весь той рiк я провiв або в лiжку, або просто вдома. Перечитав кiлька тонн комiксiв, дорiс до Тома Свiфта[14 - Tom Swift – головний герой п’яти пригодницько-науково-фантастичних книгосерiалiв для пiдлiткiв, вигаданий 1910 року Едвардом Стрейтмеером (Edward Stratemeyer, 1862–1930).] i Дейва Доусона (героiчного пiлота часiв Другоi свiтовоi вiйни, чиi лiтаки постiйно «зубами вигризали висоту»), вiдтак перейшов на твори Джека Лондона про тварин – вiд цих оповiдок холонула кров. У якийсь момент я почав писати власнi iсторii. Імiтацiя передувала творенню: я переписував слово в слово комiкси про Комбата Кейсi[15 - «Combat Casey» – популярний у 1950-х роках комiкс про пригоди мужнього американського солдата Генрi Кейсi на прiзвисько Комбат у Другiй свiтовiй та Корейськiй вiйнах.] до свого блокнота «Blue Horse»[16 - Марка блокнотiв для школярiв.], iнколи додаючи власнi описи, де здавалося доречним. Я мiг написати: «Вони розташувалися на фермi, у великiй кiмнатi з потягами». Лише через рiк-два я дiзнався, що «потяг» i «протяг» – це два рiзних слова. Пригадую, в цей же час я також вважав, що «дентальний» – це те саме, що «детальний», а сука – дуже висока жiнка. Вiдповiдно, з сучого сина мав вийти добрий баскетболiст. Коли тобi шiсть рокiв, бiльшiсть кульок бiнго у твоiй головi ще не вишикувалися в ряд, а досi бовтаються в барабанi.

Урештi-решт я показав одну з цих гiбридних копiй мамi. Вона була зачарована. Пригадую ii трошки здивовану усмiшку, наче iй не вiрилося, що ii власна дитина може бути такою розумною – практично вундеркiндом, чорт забирай. Я нiколи не бачив у неi такого виразу обличчя – принаймнi в мiй бiк, – i вiн менi страшенно сподобався.

Вона запитала, чи я сам придумав цю iсторiю, i довелося менi зiзнатися, що я майже всю ii списав iз журналу комiксiв. Було видно, що вона розчарована, i моя радiсть суттево потьмянiла. Коли нарештi вiддала менi блокнот, мама сказала: «Напиши власну оповiдку, Стiвi. Цi комiкси про Вояку Кейсi дурнi, там постiйно хтось комусь вибивае зуби. Ти точно можеш краще. Напиши».


8

Я пам’ятаю грандiозне вiдчуття можливостей, якi навiювала ця думка, наче мене привели в простору будiвлю з безлiччю зачинених дверей i дозволили вiдчинити якi захочу. Я подумав (i досi думаю), що дверей бiльше, нiж одна людина спроможна вiдчинити за все свое життя.

За якийсь час я таки написав iсторiю про чотирьох чарiвних тварин, якi iздили на старiй машинi та допомагали дiткам. Їхнiм ватажком був бiлий кролик на iм’я Мiстер Зайчик-Фокусник. Вiн був за кермом. Це була оповiдка на чотири сторiнки, старанно виведена олiвцем друкованими лiтерами. У нiй нiхто, наскiльки пам’ятаю, не стрибав з даху готелю «Греймор». Дописавши, я дав ii мамi. Вона сiла у вiтальнi, поклала на пiдлогу поряд свою сумочку й одним махом прочитала мою оповiдку. Було видно, що iй подобаеться, вона смiялася в потрiбних мiсцях, але я не мiг зрозумiти: це тому що вона любила мене й хотiла потiшити чи тому що це справдi добре написано?

– Це ти не переписав? – запитала вона, дочитавши.

Я сказав, що нi. Вона сказала, що ця iсторiя годиться для книжки. Бiльше нiщо й нiколи не приносило менi стiльки радостi, як цi слова. Я написав iще чотири оповiдки про Мiстера Зайчика-Фокусника i його друзiв. Мама давала менi за кожну 25 центiв i розсилала iх своiм чотирьом сестрам, якi, здаеться менi, трохи ii жалiли. Зрештою, вони досi були замiжнi, iхнi чоловiки не покинули iх. І нiчого, що дядько Фред не мав почуття гумору та вперто не хотiв опускати верх свого кабрiолета; також нiчого, що дядько Орен добряче прикладався до пляшки i мав похмурi теорii про те, як «жиди» керують свiтом; зате вони були. Рут, з другого боку, лишилася з дитиною на руках, коли Дон утiк. Вона хотiла, аби вони бачили, що принаймнi ii дитина талановита.

Чотири оповiдки. Четвертак за штуку. Це був мiй перший зароблений письменством долар.


9

Ми переiхали у Стратфорд, штат Коннектикут. На той час я вже був у другому класi й по вуха закоханий у гарненьку сусiдку пiдлiткового вiку. Удень вона нiколи не затримувала на менi погляд, але вночi, доки я лежав у лiжку й вiдпливав у сон, ми знову й знову тiкали вiд жорстокоi реальностi свiту. Моею новою вчителькою стала мiсiс Тейлор – доброзичлива панi з сивиною, як в Ельзи Ланчесер в образi «Нареченоi Франкенштейна», та вирячкуватими очима. Моя мама казала: «Коли я говорю з мiсiс Тейлор, менi хочеться пiдставити долонi пiд ii баньки, якщо вони раптом випадуть».

Наша нова квартира на третьому поверсi була на Вест-Броуд-стрит. Як спуститися з горба на один квартал, недалеко вiд продуктового «Teddy’s Market» i через дорогу вiд магазину будматералiв «Burrets» був величезний зарослий пустир, який посерединi перетинала залiзниця, а на далекому краю було звалище. Це одне з мiсць, до яких я знову й знову повертаюся в уявi. Воно раз по раз зринае в моiх книжках i сюжетах пiд рiзноманiтними назвами. Дiти у «Воно» називали його Пустовищем, ми казали на нього «джунглi». Ми з Дейвом уперше пiшли туди в розвiдку невдовзi по переiздi. Було лiто. Була спека. Було класно. Ми зайшли глибоко в загадкову зелень цього прикольного нового iгрового майданчика, коли менi раптом приперло в туалет.

– Дейве, – сказав я, – вiдведи мене додому! Менi треба натужитись! (Це слово, яке нам призначили для тiеi функцii.)

Девiд i чути не хотiв.

– Сходи в лiсi, – сказав вiн.

Додому було щонайменше пiвгодини ходу, i вiн не мав намiру втрачати такий ласий шматок часу лише тому, що його меншому братовi треба покакати.

– Не можу! – сказав я, в шоцi вiд самоi думки про таке. – Менi нема чим пiдтертися.

– Чого це нема, – сказав Дейв. – Пiдiтрешся листям. Так робили ковбоi та iндiанцi.

На той момент, мабуть, у будь-якому разi було запiзно повертатися. Я так розумiю, що в мене не було iнших варiантiв. Плюс мене заворожувала думка, що можна посрати, як ковбой. Я уявив себе Гопкалом Кессiдi[17 - Hopalong Cassidy – персонаж-ковбой, вигаданий 1904 року Клеренсом І. Малфордом; герой багатьох оповiдань, романiв та iхнiх адаптацiй. На початку 1950-х виходила дуже успiшна радiовистава про його пригоди.], сидячи навпочiпки в кущах з револьвером напоготовi, аби нiхто не заскочив мене в таку iнтимну мить. Я зробив свою справу i витерся, як запропонував старший брат: акуратно витер дупу великими жменями блискучих зелених листкiв. Виявилося, що це отруйний плющ.

Через два днi я став яскраво-червоним вiд звороту колiн до лопаток. Моему пенiсовi пощастило, а от яечка стали як два стоп-сигнали. Задниця свербiла зсередини, здавалося, до самоi грудноi клiтки. Однак найбiльше перепало руцi, якою я пiдтирався: вона стала як у Мiккi Мауса, коли Дональд Дак ударив по нiй молотком; у мiсцях, де пальцi терлись один об одного, набубнявiли гiгантськi пухирi. Лускаючи, вони залишали глибокi вибоiни тендiтноi рожевоi плотi. Шiсть тижнiв я, як дурень, вiдкисав у лiтеплих крохмальних ваннах, нещасний i осоромлений, слухаючи крiзь прочиненi дверi, як мама з братом смiються та слухають по радiо хiт-парад Пiтера Трiппа i грають у «шаленi вiсiмки»[18 - «Crazy Eights» – картярська гра, мета якоi – першим скинути всi карти.].


10

Дейв був чудовим братом, але занадто вигадливим на своi десять рокiв, i з того вигадування постiйно траплялося якесь лихо. У певний момент (iмовiрно, пiсля того як я пiдтерся отруйним плющем) вiн збагнув, що братика Стiвi можна легко вмовити стати разом з ним пiд удар, коли в повiтрi пахне проблемами. Дейв нiколи не просив мене брати на себе всю провину за його генiальнi пройоби (вiн не був нi падлюкою, нi боягузом), але кiлька разiв звертався з проханням ii роздiлити. Думаю, це тому нам обом перепало, коли Дейв загатив струмок, який протiкав крiзь джунглi, та затопив майже всю нижню Вест-Броуд-стрит. Таку ж роздiлену навпiл провину ми мали тодi, коли обое ледь не загинули, працюючи над його потенцiйно смертельним науковим проектом для школи.

Це було, по-моему, в 1958 роцi. Я ходив у Центральну початкову школу, Дейв – у Стратфордську молодшу середню школу. Мама працювала в стратфордськiй пральнi, де була единою бiлою жiнкою в котковiй бригадi. Цим вона й займалася – подавала бiлизну в коток для вiджимання, – у той час як Дейв конструював свiй проект на Науковий ярмарок. Мiй старший брат не такий хлопець, що вдовольнився б малюнком анатомiчноi будови жаби на кольоровому картонi чи «Будинком майбутнього» з пластмасового конструктора та пофарбованих тубусiв вiд туалетного паперу; Дейв прагнув дiставати зiрки. Того року його проектом був «Дейвiв супер-пупер-електромагнiт». У мого брата була велика пристрасть до речей, якi були «супер-пупер», та речей, назви яких починалися з його iменi. Кульмiнацiею другоi звички стала «Дейвова промокашка», до якоi ми невдовзi дiйдемо.

Його перша спроба створити супер-пупер-електромагнiт виявилася не дуже супер-пупер. Власне, той магнiт, можливо, взагалi не працював – я не пам’ятаю напевно. Проте вiн точно взявся з книжки, а не з Дейвовоi голови. Ідея полягала ось у чому: намагнiчуеш великий цвях через тертя об звичайний магнiт. Переданий цвяховi магнiтний заряд буде слабким, сказано в книжцi, але достатнiм, аби пiдiбрати кiлька металевих ошурок. Наступним кроком було обмотати довкола стрижня цвяха мiдний дрiт i прикласти його кiнцi до контактiв сухоi батареi. Якщо вiрити книжцi, електрика мала пiдсилити магнетизм i допомогти пiдхопити значно бiльше ошурок.

Однак Дейв хотiв не просто пiдiбрати якiсь дурнуватi залiзнi стружки. Вiн хотiв пiднiмати «б’юiки», вантажнi вагони i, може, навiть вiйськово-транспортнi лiтаки. Дейв хотiв врубити струм i зсунути Землю з орбiти.

Бдищ! Супер!

У кожного була власна роль у створеннi супер-пупер-електромагнiту. Дейв мав його зiбрати. Мое ж завдання було його випробувати. Малий Стiвi Кiнг – стратфордська вiдповiдь Чаковi Єйгеру[19 - Chuck Yeager (нар. 1923 р.) – льотчик-випробувач, а згодом генерал Повiтряних сил США. У 1947 роцi першим подолав швидкiсть звуку в горизонтальному польотi.].

Нова Дейвова версiя експерименту пропускала нещасну суху батарейку (яка, скорiше за все, однаково була розряджена ще коли ми ii купували, аргументував вiн) на користь справжнього струму зi стiни. Дейв зрiзав кабель зi староi лампи, яку хтось виставив на вулицю бiля смiттевого бака, зчистив усю iзоляцiю до самого штепселя й обмотав свiй намагнiчений цвях спiралями голого дроту. Вiдтак, усiвшись на кухоннiй пiдлозi в нашiй квартирi на Вест-Броуд-стрит, вiн подав менi супер-пупер-електромагнiт i попрохав зробити свою справу та ввiмкнути його в розетку.

Я завагався (прошу вiддати менi належне хоча б за це), але врештi-решт не змiг опиратися манiакальному ентузiазму Дейва. Я ввiмкнув. Ми не помiтили жодного магнетизму, зате пристрiй вибив усi лампочки та електроприлади в нашiй квартирi, усi лампочки та електроприлади в нашому будинку й усi лампочки та електроприлади в сусiдньому будинку (де на першому поверсi жила дiвчина моеi мрii). Щось стрельнуло в трансформаторi перед будинком; приiхали копи. Ми сидiли з Дейвом i цiлу страхiтливу годину дивилися з вiкна маминоi кiмнати – того, яке виходило на дорогу (з решти вiкон вiдкривався чудовий вид на безтравне, лайном усiяне задвiр’я, де единою живою iстотою був шолудивий собака на iм’я Руп-Руп). Коли копи поiхали, приiхала машина електрикiв. Чоловiк у шпичастих черевиках видерся на стовп мiж двома будинками для перевiрки трансформатора. За iнших обставин це поглинуло б нас цiлком, але не того дня. Того дня нашою единою думкою було, чи провiдуватиме нас мама у виправнiй школi. Потiм свiтло повернулось, а електрик поiхав геть. Нас нiхто не зловив, i ми вийшли сухими з води. Дейв вирiшив, що замiсть супер-пупер-електромагнiту змайструе супер-пупер-планер. А я, сказав вiн менi, буду першим, хто на ньому покатаеться. Хiба не класно було б?


11

Я народився 1947 року, а перший телевiзор з’явився в нас лише в 58-му. Пам’ятаю, найперше, що я дивився, – це «Робот-монстр», фiльм, у якому дядько в костюмi мавпи з акварiумом на головi – його звали Ро-Мен – бiгав i намагався повбивати рештки вцiлiлих у ядернiй вiйнi. Менi це здавалося ну дуже високим мистецтвом.

Також я дивився серiал «Шосейний патруль» з Бродерiком Кроуфордом у ролi безстрашного Дена Метьюза та програму «Крок у невiдоме», яку вiв Джон Ньюленд – чоловiк iз найстрашнiшими очима у свiтi. Ще були «Шаенн» та «Морське полювання», «Твiй хiт-парад» i «Еннi Оуклi»; був Томмi Реттiг, перший iз численних друзiв Лессi; Джок Магонi, «Вершник iз пасовиськ»; та Ендi Девайн, який скиглив: «Гей, Дикий Бiлле, почекай мене!» – своiм дивним високим голосом[20 - «Highway Patrol» (1955–1959) – пригодницький серiал-бойовик про дорожню полiцiю та ii суворого й вiдважного начальника Дена Метьюза; «One Step Beyond» (1959–1961) – серiал-антологiя про паранормальне та невiдоме; «Cheyenne» (1955–1963) – драматичний вестерн-серiал; «Sea Hunt» (1958–1961) – серiал-бойовик про пригоди вiдставного вiйськового водолаза, аквалангiста Майка Нельсона; «Your Hit Parade» (1950–1959) – музична програма; «Annie Oakley» (1954–1957) – художнiй вестерн-серiал про справжню жiнку-стрiльця Еннi Оуклi; Tommy Rettig (1941–1996) – малолiтнiй актор, що зiграв головну роль друга i господаря колi Лессi в перших сезонах однойменного серiалу («Lassie») (1954–1973); Jock Mahoney (1919–1989) – виконавець головноi ролi смiливого, вправного та справедливого Вершника з пасовиськ в однойменному серiалi «The Range Rider» (1951–1953); Andy Devine (1905–1977) – актор, котрий часто грав помiчникiв ковбоiв у серiалах, серед яких «Пригоди Дикого Бiлла Гiкока» («The Adventures of Wild Bill Hickok», 1951–1958), запам’ятався глядачам своiм скигливим голосом.]. Це був цiлий свiт чужих пригод у чорно-бiлiй упаковцi, з дiагоналлю 14 дюймiв та назвами спонсорiв показу, якi досi звучать для мене, як поезiя. Я обожнював це все цiлком.

Але телебачення прийшло в дiм Кiнгiв вiдносно пiзно, i я цьому радий. Якщо задуматися, то я член добiрноi групи – останньоi жменьки американських письменникiв, якi навчилися читати й писати ранiше, нiж жерти щоденну порцiю вiдеолайна. А може, це й не важить. Але, з другого боку, коли ти тiльки починаеш як письменник, оголити провiд свого телевiзора, обмотати ним цвях i встромити в розетку – не найгiрша iдея. Подивишся, що згорить i в скiлькох людей.

Просто як варiант.


12

Наприкiнцi 50-х лiтературний агент i одержимий збирач предметiв зi свiту науковоi фантастики на iм’я Форрест Джей Акерман змiнив життя тисяч дiтлахiв – серед яких був я, – коли став редактором журналу «Вiдомi чудовиська Кiнокраю»[21 - Forrest J. Ackerman (1916–2008) – лос-анджелеський редактор, письменник-фантаст, лiтературний агент; засновник науково-фантастичного фандому i провiдний знавець фiльмiв у жанрах науковоi фантастики, жахiв та фентезi; один з найбiльших колекцiонерiв предметiв, пов’язаних iз фiльмами та книгами у вищезгаданих жанрах. Як лiтературний агент представляв таких письменникiв, як Рей Бредберi, Айзек Азiмов, Курт Сiодмак, А. Е. ван Вогт, Рон Л. Габбард. Разом iз видавцем Джеймсом Ворреном (James Warren) заснував у 1958 роцi журнал «Вiдомi чудовиська Кiнокраю» («Famous Monsters of Filmland») i був його редактором та головним автором матерiалiв. У журналi були статтi, фотографii та iлюстрацii, присвяченi фiльмам жахiв – вiд нiмого до сучасного кiно, – а також iх творцям i зiркам.]. Запитайте про цей журнал будь-кого, причетного до жанрiв фентезi, жахiв чи науковоi фантастики за минулi тридцять рокiв, i спостережете смiх, блиск в очах i потiк свiтлих спогадiв – я практично гарантую це.

Десь у 1960 роцi Форрi (iнодi вiн iще називав себе «Акермонстр») взявся видавати недовговiчний, але цiкавий спорiднений журнал «Космонавти»[22 - «Spacemen».], у якому висвiтлювалися новини науково-фантастичного кiно. У 1960 роцi я надiслав у «Космонавти» оповiдання. Наскiльки пригадую, це було перше оповiдання, яке я подав на публiкацiю. Не пам’ятаю назви, але я все ще був на ро-менiвськiй стадii свого розвитку, i, безсумнiвно, конкретно ця оповiдка багато чим завдячуе мавпi-вбивцi з акварiумом на головi.

Мое оповiдання не взяли, але Форрi його зберiг (Форрi береже все, про це вам скаже всякий, хто був на екскурсii в його домi – Акермаетку). Рокiв через двадцять на автограф-сесii в лос-анджелеськiй книгарнi в черзi стоiть Форрi… з моiм оповiданням, надрукованим з одинарним iнтервалом на давно спочилiй друкарськiй машинцi «Royal», яку мама подарувала менi на Рiздво мого одинадцятого року. Вiн хотiв, аби я йому його пiдписав. І я, мабуть-таки, пiдписав, хоча ця зустрiч була настiльки сюрреалiстичною, що я не цiлковито впевнений. От вам i привиди минулого. Ох i справи.


13

Перший твiр, який я спромiгся опублiкувати, вийшов у журналi для фанатiв жахiв, який випускав Майк Гарретт iз Бiрмiнгема, штат Алабама (Майк досi з нами, досi в справi). Вiн опублiкував мою повiсть пiд назвою «У напiвсвiтi страху», але моя назва менi досi подобаеться бiльше – «Я був малолiтнiм розкрадачем могил». Супер-пупер! Бдищ!


14

Найперша справдi оригiнальна iдея – а найперша запам’ятовуеться назавжди – виникла в мене наприкiнцi останнього, восьмого року милостивого царювання Айка[23 - Двайт Девiд «Айк» Ейзенгауер (1890–1969) – 34-й президент США (1953–1961).]. Я сидiв за кухонним столом у нашому домi в Даремi та спостерiгав за мамою, яка вклеювала в книжечку пасма купонiв S&H Green Stamps[24 - Одна з марок купонiв, якi видаються покупцям у рамках програми лояльностi. Кожен купон мав дуже низьку вартiсть у кiлька тисячних долара, але, назбиравши достатню кiлькiсть, iх можна було обмiняти на акцiйнi товари виробникiв – партнерiв компанii, яка випускала такi купони.] (якщо хочете колоритнiших iсторiй про Green Stamps, читайте «Клуб брехунiв»). Наша маленька сiмейна «тройка»[25 - В оригiналi – troika.] повернулася до Мену, щоб доглядати маминих батькiв на схилi рокiв. Бабуня, якiй тодi було десь 80, страждала вiд ожирiння й гiпертензii та була практично слiпа; кощавий набурмосений 82-лiтнiй дiдуньо час вiд часу вибухав тирадами в манерi Дональда Дака, i в тi моменти лише моя мама могла його зрозумiти. Вона казала на дiдуня Фазза[26 - Перекручене father (батько).].

Маминi сестри знайшли iй роботу, певно, вважаючи, що вб’ють двох зайцiв одним махом: i старенькi батьки будуть доглянутi люблячою донькою в домашньому затишку, i «нав’язливу проблему Рут» буде розв’язано. Вона бiльше не дрейфуватиме, силкуючись подбати про двох синочкiв, без цiлi мiж Індiаною, Вiсконсином та Коннектикутом, не готуватиме печиво о п’ятiй ранку чи не вiджиматиме бiлизну в пральнi, де влiтку температура могла сягати 43 °C, так що з липня по вересень бригадир мусив двiчi на день видавати солянi таблетки[27 - Солянi таблетки видаються як засiб пiдтримання водно-сольового балансу в органiзмi робiтникам, якi працюють у спекотних умовах.] о тринадцятiй i п’ятнадцятiй годинах.

Думаю, вона терпiти не могла те, чим тепер займалася. Своiми стараннями подбати про неi сестри перетворили нашу самодостатню, веселу, трiшки схибнуту маму на здольницю, яка практично не бачила грошей. Суми, яку щомiсяця надсилали сестри, вистачало на продукти й бiльш нi на що. Вони присилали коробки з одягом для нас. Наприкiнцi кожного лiта дядько Клайт i тiтка Елла (якi, по-моему, не були нам справжнiми родичами) привозили ящики з овочевою консервацiею. Будинок, у якому ми жили, належав тiтцi Етелiн та дядьковi Орену. Потрапивши туди, мама спiймалася. Коли померли дiд iз бабою, вона перейшла на iншу, справжню роботу, однак i далi жила в цьому домi, аж доки рак ii не здолав. Менi здаеться, що, назавжди покидаючи Дарем (Девiд iз дружиною Лiндою доглядали ii в останнi тижнi хвороби), вона була до цього бiльш нiж готова.


15

Прояснiмо зараз одну рiч, гаразд? Не iснуе Звалища iдей, Центрального вокзалу сюжетiв чи Острова заритих бестселерiв; таке враження, що гарнi iдеi для оповiдок приходять буквально нiзвiдки, спускаються до тебе просто з неба: двi попередньо не пов’язанi iдеi сходяться разом i утворюють щось геть нове. Ваша робота не в тому, щоб знайти цi iдеi, а в тому, щоб розпiзнати iх, коли вони з’являться.

У день, коли конкретно ця, перша справдi вдала iдея зiйшла до мене, мама зауважила, що iй треба ще шiсть книжечок купонiв, аби вистачило на лампу, яку вона хотiла подарувати своiй сестрi Моллi на Рiздво; але вона переживала, що не встигне iх зiбрати. «Мабуть, подарую потiм, на день народження, – сказала вона. – Здаеться, що цих клятих штучок багато, але це доки не наклеiш». Тодi вона скосила очi та показала менi язик. Вiн був кольору зелених купонiв S&H. Я подумав, як було б класно, якби можна було робити цi чортовi купони у себе в пiдвалi, – i в цю мить народилась оповiдка «Happy Stamps». Їi блискавично створили думка про пiдробку купонiв Green Stamps i вигляд маминого зеленого язика.

Героем моеi iсторii був класичний бiдака, чоловiк на iм’я Роджер. Вiн уже двiчi вiдсидiв у тюрмi за фальшування грошей. Третього арешту вiн би просто не пережив. Замiсть грошей вiн починае пiдробляти купони Happy Stamps… от лише виявилося, що дизайн Happy Stamps такий до iдiотизму простий, що це навiть не пiдробка – вiн виготовляе справжнi купони. У смiшнiй сценi – це чи не перша написана мною пристойна сцена – Роджер сидить у вiтальнi зi старенькою мамою, вони вдвох замрiяно гортають каталог Happy Stamps, а в цей час у пiдвалi працюе друкарський прес та випльовуе пачку за пачкою таких купонiв.

– Ти диви! – каже мама. – Якщо вiрити тексту дрiбним шрифтом, Happy Stamps можна обмiняти на будь-що, Роджере. Кажеш iм, що ти хочеш, а вони рахують, скiльки потрiбно книжечок, аби це отримати. Та ж за шiсть-сiм мiльйонiв книжечок можна купити будиночок у передмiстi!

Однак Роджер виявив, що, хоч купони бездоганнi, клей мае дефект: якщо лизати купони та вклеювати, то все гаразд, але якщо пропустити iх через механiчний облизувач, то з рожевих вони стають синiми. У фiналi оповiдання Роджер стоiть у пiдвалi перед дзеркалом, позаду нього на столi лежить близько дев’яноста книжечок Happy Stamps, кожна з яких заповнена окремо облизаним пасмом купонiв. Губи в нашого героя рожевi. Вiн висовуе язик – той iще рожевiший. Навiть зуби рожевiють. Мама радiсно гукае вниз, каже, щойно говорила телефоном iз Нацiональним центром обмiну Happy Stamps у мiстi Терр-От, i жiночка сказала, що в них е шанси отримати гарний будинок у стилi Тюдорiв у Вестонi лише за одинадцять мiльйонiв шiстсот тисяч книжечок Happy Stamps.

– Добре, мамо, – каже Роджер.

Вiн iще мить дивиться на себе в дзеркало – губи рожевi, очi сумнi – i повiльно повертаеться до столу. За його спиною мiльярди купонiв, розпиханi по контейнерах для зберiгання, якi стояли в них у пiдвалi. Повiльно наш герой розгортае новеньку книжечку для купонiв i починае лизати й наклеювати пасмо. Ще лише одинадцять мiльйонiв п’ятсот дев’яносто тисяч книжечок, думае вiн у фiналi оповiдання, – i мама отримае свiй тюдорiвський будинок.

Із цим оповiданням багато що було не так (найбiльшою прогалиною була, мабуть, неспроможнiсть Роджера просто наробити нових купонiв з iншим клеем), але воно вийшло гарненьке, бiльш-менш оригiнальне, i я точно знав, що мое письмо було старанне. Пiсля тривалого вивчення ринкiв збуту в моему потрiпаному «Writer’s Digest»[28 - Журнал для молодих i досвiдчених письменникiв, мiстить корисну та цiкаву галузеву iнформацiю.] я вiдправив «Happy Stamps» у журнал «Alfred Hitchcock’s Mystery Magazine»[29 - Лiтературний мiсячник, у якому друкуються твори детективного жанру, зокрема вiдомих авторiв; носить iм’я Альфреда Гiчкока через його славу майстра саспенсу.]. За три тижнi оповiдання повернулося в супроводi стандартного листа вiдмови. На ньому був профiль Альфреда Гiчкока, який нi з чим не сплутаеш, надрукований червоним чорнилом, i побажання успiху з моiм оповiданням. Унизу була коротенька анонiмна приписка – едина персональна вiдповiдь, що ii я отримав з AHMM за понад вiсiм рокiв, протягом яких перiодично туди щось надсилав. «Не скрiплюйте рукописи степлером, – було сказано в цьому постскриптумi. – Вiльнi аркушi + скрiпка = правильний спосiб подачi». Яка холодна порада, подумав я, але теж по-своему корисна. Вiдтодi я бiльше нiколи не скрiплював рукописи.


16

Моя кiмната в даремському домi була на горiшньому поверсi з косими стiнами. Пiд однiею з них стояло мое лiжко. Вечорами я лежав (якби рiзко пiдвiвся, то запросто мiг би добряче гепнутися головою) i читав при свiтлi лампи на гнучкiй нiжцi, яка вiдкидала на стелю цiкаву, схожу на удава тiнь. Інодi в домi не було чути нi звуку, крiм гуготу опалювального котла та щурячого тупотiння на горищi; а iнодi бабуся могла годину гукати кому-небудь, щоб пiшли подивилися, як там Дiк: переживала, що його не погодували. Дiк – це кiнь, який у неi був, коли вона ще працювала шкiльною вчителькою. Вiн уже рокiв сорок як помер. Пiд другою косою стiною стояли мiй стiл, старенька друкарська машинка «Royal» та з сотню книжок у м’яких обкладинках – переважно науково-фантастичних, – якi я вишикував уздовж плiнтуса. На столi лежала Бiблiя – приз за вивчення вiршiв напам’ять вiд Товариства методистськоi молодi – i фонограф «Вебкор» з автоматичним переворотом платiвок i диском, вкритим м’яким зеленим оксамитом. Я програвав на ньому своi платiвки, в основному це були «сорокап’ятки»[30 - Тип музичного релiзу, синонiм – сингл, який у тi часи виходив на малоформатнiй платiвцi зi швидкiстю вiдтворення 45 обертiв за хвилину, що мiстила по однiй пiснi з кожного боку.]: Елвiс, Чак Беррi, Фреддi Кеннон i Фетс Домiно. Я любив Фетса, його рок був щирий, i було чутно, як вiн сам кайфуе вiд того, що робить.

Отримавши вiдмову з AHMM, я забив цвяшок у стiну над «Вебкором», написав на листi з AHMM «Happy Stamps» та настромив його на цвяшок. Вiдтак сидiв на лiжку й слухав «I’m Ready» Фетса Домiно. Як не дивно, менi було приемно. Коли ти такий юний, що ще навiть не голишся, оптимiзм – абсолютно нормальна реакцiя на невдачу.

Коли менi було чотирнадцять (i я почав голитися двiчi на тиждень, коли треба й не треба), цвяшок у стiнi перестав витримувати вагу листiв вiдмови. Я замiнив його цвяхом-«соткою» i продовжив писати. У шiстнадцять я почав отримувати листи не просто з вiдмовою, а з приписочками вiд руки, якi давали трохи бiльше надii, нiж поради не користуватися степлером i переходити на скрiпки. Перша така записка надii була вiд Альгiса Будрiса[31 - Algirdas Jonas «Algis» Budrys (1931–2008) – литовсько-американський письменник-фантаст, редактор i критик.], тодiшнього редактора журналу «Fantasy & Science Fiction»[32 - Повна назва журналу – «The Magazine of Fantasy & Science Fiction». Насправдi Будрiс працював у ньому критиком, а не редактором i писав рецензii.], котрий прочитав мое оповiдання «Нiч тигра» (натхненням для якого стала, здаеться, серiя «Утiкача»[33 - «The Fugitive» – американський драматичний серiал про лiкаря Рiчарда Кiмбла (Dr. Richard Kimble), якого за неправдивим звинуваченням засудили за вбивство власноi дружини i який переховувався вiд полiцii пiсля втечi з поiзда дорогою до в’язницi. Украiнськi глядачi, можливо, знайомi з однойменним фiльмом 1993 року за мотивами цього серiалу, в якому головнi ролi зiграли Гаррiсон Форд i Томмi Лi Джонс.], де лiкар Рiчард Кiмбл працюе прибиральником клiток у зоопарку чи цирку). Вiн написав: «Добре. Не для нас, але добре. У тебе талант. Присилай ще».

Цi чотири коротких речення, написанi перовою ручкою, яка лишила по собi великi кошлатi плями, трохи освiтили похмуру зиму мого шiстнадцятилiття. Рокiв через десять, коли продав уже кiлька романiв, я знайшов «Нiч тигра» в коробцi старих рукописiв, i менi здалося, що це цiлком пристойна оповiдка, хоч i явно написана новачком, який тiльки-но почав набивати руку. Я переписав оповiдання та знiчев’я вiдправив у FSF. Цього разу його купили. Я помiтив, що тiльки-но стаеш трохи успiшним, журнали починають менше кидатися фразою «не для нас».


17

Хоч вiн i був на рiк молодший за однокласникiв, мiй старший брат нудився в старших класах. Частково це пов’язано з його iнтелектом – у Дейва IQ понад 150 чи 160, – але менi здаеться, що основна причина – його непосидюча натура. Для Дейва школа була недостатньо супер-пупер: не було бдищ, не було бабах, не було клас. Вiн вирiшив цю проблему, принаймнi тимчасово, створивши газету, яку назвав «Дейвова промокашка».

Офiсом «Промокашки» був стiл, який стояв у нашому бруднопiдлогому, кам’яностiнному, запавученому пiдвалi десь на пiвнiч вiд котла опалення та на схiд вiд льоху, де зберiгалися незлiченнi ящики консервацii Клайта й Елли. «Промокашка» безладно поеднувала в собi сiмейний iнформацiйний бюлетень i провiнцiйну двотижневу газету. Інодi вона ставала мiсячником, якщо Дейв вiдволiкався на iншi своi iнтереси (серед яких виготовлення кленового цукру, сидру, ракет, модифiкацiя автомобiлiв), це ставало приводом для жартiв, яких я не розумiв, про те, що в Дейвовоi «Промокашки» цього мiсяця затримка i що не можна турбувати Дейва, бо вiн у пiдвалi з «Промокашкою».

Жарти жартами, а наклад поволi вирiс iз п’яти примiрникiв на випуск (продаваних найближчим членам родини) до п’ятдесяти чи шiстдесяти, а нашi родичi та родичi сусiдiв у нашому маленькому мiстечку (у 1962 роцi населення Дарема налiчувало близько дев’ятисот осiб) щиро чекали кожного нового випуску. Типове число газети повiдомляло людям, як заживае зламана нога Чарлi Гаррiнгтона, яких промовцiв запрошено до Захiдноi даремськоi методистськоi церкви, скiльки води малi Кiнги наносили вiд мiського насоса, щоб криниця за будинком не осушилась (а вона, сука, пересихала щолiта, хоч би скiльки води ми не тягали), хто iздив до Браунiв чи до Голлiв на той бiк району Методист-Корнерс i до кого в гостi мали приiхати родичi. Також Дейв додавав спорт, словеснi iгри та повiдомлення про погоду («Було сухо, однак мiсцевий фермер Гарольд Девiс каже, що коли в серпнi не пройде хоч один нормальний дощ, вiн усмiхнеться й поцiлуе свиню»), рецепти, оповiдку з продовженням (яку писав я) та Дейвовi гумор i анекдоти, серед яких були такi перли:



Стен: «Що сказав здоровий бобер коростявому бобру?»

Джен: «Ти що, бобрився?»




1-й бiтник: «Як потрапити до Карнегi-холлу?»

2-й бiтник: «Практика, чувак, практика!»


Протягом першого року ii iснування шрифт «Промокашки» був фiолетовий, бо цi випуски вiдтискалися з пластини з желатином за допомогою процесу, який називаеться гектографiею. Брат швидко вирiшив, що гектографiя – це геморой, надто повiльно для нього. Навiть будучи малюком у коротких штанцях, Дейв ненавидiв, коли доводилося баритись. Щоразу, коли мамин бойфренд Мiльт («Милий, але дурний», – сказала менi якось мама через кiлька мiсяцiв по тому, як покинула його) застрягав у трафiку чи на свiтлофорi, Дейв висовувався з заднього сидiння Мiльтового «б’юiка» i кричав: «Їдь просто по них, дядьку Мiльт! Їдь по них!»

У пiдлiтковому вiцi нетерплячка через очiкування, доки гектографiя «оновлюеться» мiж друком аркушiв (пiд час «оновлення» вiдбиток переплавлявся на каламутну фiолетову мембрану, яка лежала на желатинi, як тiнь ламантина), доводила Девiда до сказу. А ще йому страшенно кортiло додати в газету свiтлин. Вiн гарно фотографував. У шiстнадцять рокiв вiн уже сам друкував знiмки. Влаштував фотолабораторiю в комiрчинi, i з ii тiсних, засмерджених хiмiкатами надр виходили знiмки, якi часто вражали яснiстю й композицiею (фото на зворотi обкладинки «Регуляторiв», де я сиджу з примiрником журналу, в якому вийшло мое перше опублiковане оповiдання, зробив Дейв на старий «Кодак» i надрукував у своiй домашнiй фотостудii).

На додачу, через несвiже повiтря нашого пiдвалу в пластинах гектографiчного желатину нерiдко заводилися та обживалися колонii дивноi, схожоi на спори порослi, хоч би як ретельно ми накривали це кляте повiльне корито зразу пiсля завершення друку. Те, що в понедiлок мало цiлком нормальний вигляд, до суботи перетворювалося на незрозумiлу херню з творiв Г. Ф. Лавкрафта.

У Брансвiку, де ми ходили в старшi класи, Дейв знайшов крамницю, в якiй продавався барабанний друкарський пресик. І вiн був робочий, заледве. Спочатку треба було надрукувати текст на трафаретах, якi можна було купити в мiсцевiй канцелярськiй крамницi по 19 центiв за штуку, – брат називав це заняття «нарiзанням трафаретiв», зазвичай цим займався я, бо був менш схильний до хибодрукiв. Далi трафарети прикрiплялися до барабана преса, змащувалися найсмердючiшим, найлипкiшим у свiтi чорнилом, i вперед – крути ручку, синку, доки рука не вiдвалиться. За два вечори ми встигали стiльки ж, скiльки з гектографiею за цiлий тиждень, i хоч робота на барабанному пресi була брудна, вiн не скидався на розсадник потенцiйно смертоносноi хвороби. У «Дейвовоi промокашки» почалася короткочасна золота доба.


18

Мене не надто цiкавив друкарський процес, мене також узагалi не цiкавили таемнi знання щодо проявлення плiвки та друку фотографiй. Менi було байдуже до герстiвських перемикачiв передач[34 - Популярнi серед любителiв т. зв. «muscle car» («накачаних машин») важелi перемикання передач специфiчноi форми, виробництва фiрми «Hurst Performance», яка спецiалiзуеться на автозапчастинах для покращення характеристик та естетичного вигляду автомобiлiв.], виготовлення сидру та пошуку формули, яка вiдправить твою пластмасову ракету в стратосферу (зазвичай вони не перелiтали навiть через наш будинок). Що мене дiйсно цiкавило мiж 58-м i 66-м роками – це кiно.

На момент, коли п’ятдесятi поступилися мiсцем шiстдесятим, у нашому регiонi було лише два кiнотеатри, i обидва в Льюiстонi[35 - Lewiston – друге за величиною мiсто округу Андроскоггiн, до якого прилягають, серед iнших мiстечок, Дарем, Лiсбон та Лiсбон-Фоллз.]. В «Емпайрi» вiдбувалися прем’ери, там показували дiснеiвськi фiльми, епiчне бiблiйне кiно та мюзикли, в яких ансамблi прилизаних людей спiвали й танцювали. Я ходив на всякi фiльми, якщо було кому мене вiдвезти – зрештою, кiно е кiно, – але вони менi не вельми подобалися через свою обридливу правильнiсть, передбачуванiсть. Дивлячись «Пастку для батькiв», я сподiвався, що Гейлi Мiллз зустрiнеться з Вiком Морроу зi «Шкiльних джунглiв»[36 - «The Parent Trap» (1961) – екранiзацiя нiмецькоi книги 1949 року «Das doppelte Lottchen» («Подвiйна Лоттi»). Сiмейний фiльм про двох дiвчат-пiдлiткiв, якi знайомляться в лiтньому таборi та виявляють, що вони близнючки (обох грае акторка Гейлi Мiллз (Haley Mills)), пiсля чого намагаються звести разом своiх батькiв, якi розлучилися зразу пiсля народження дiвчат. «The Blackboard Jungle» (1955) – екранiзацiя однойменноi книжки 1954 року Евана Гантера (Evan Hunter). Драма про нового вчителя школи для проблемних пiдлiткiв Рiчарда Дадье, який намагаеться налагодити стосунки з учнями та зацiкавити iх навчанням, але вiн та його родина стають об’ектами погроз i насильства. Це призводить до конфронтацii мiж Дадье i спричинником злочинноi дiяльностi Артi Вестом, якого зiграв Вiк Морроу (Vic Morrow).]. Це бодай трохи оживило б сюжет. Менi здавалося, одного погляду на викидний нiж Вiка i в його гострi очi було б досить, аби Гейлi переосмислила своi дрiб’язковi домашнi проблеми. І, лежачи в лiжку пiд своею косою стiною та слухаючи вiтер у кронах чи щурiв на горищi, я мрiяв не про Деббi Рейнолдс у ролi Теммi, й не про Сандру Дi в ролi Гiджет[37 - Debbie Reynolds (1932–2016) – американська акторка, спiвачка та активiстка, зiграла Теммi – юну мрiйливу героiню романтичноi комедii «Теммi та холостяк» («Tammy and the Bachelor») (1957); Sandra Dee (1942–2005) – американська акторка, зiграла Франсес Лоренс на прiзвисько Гiджет – юну серфiнгiстку в однойменнiй «пляжнiй» комедii («Gidget») (1959).], а про Іветт Вiкерс у «Нападi гiгантських п’явок» i про Луану Андерс у «Божевiллi 13»[38 - Yvette Vickers (1928–2010) – американська акторка, пiнап-модель i спiвачка, зiграла головну героiню Лiз Вокер у малобюджетнiй фантастицi жахiв «Напад гiгантських п’явок» («Attack of the Giant Leeches», 1959); Luana Anders (1938–1996) – американська акторка, зiграла головну героiню Луiз у ще малобюджетнiшому трилерi жахiв «Божевiлля 13» («Dementia 13», 1963).]. Не було менi дiла до краси, не було менi дiла до радостi, нi до Бiлоснiжки та семи тих чортових гномiв. У тринадцять рокiв я хотiв чудовиськ, якi пожирали цiлi мiста, радiоактивних трупiв, якi вилазили з океану та жерли серферiв, i дiвчат у чорних лiфчиках, якi були на вигляд як бидло з трейлерного парку[39 - Трейлерний парк (trailer park) – дiлянка для постiйного чи майже постiйного розташування будинкiв на колесах (mobile home) i житлових трейлерiв. В американськiй культурi стереотипно асоцiюеться з мiсцем проживання населення з низьким рiвнем доходiв, часто за межею бiдностi, а також iз низьким соцiальним статусом, рiвнем культури побуту та поганим смаком.].

Фiльми жахiв, наукова фантастика, кiно про банди тiнейджерiв у пошуках сексуальних пригод, про лузерiв на мотоциклах – ось вiд чого зашкалювали моi прилади. Усе це показували не в «Емпайр» на верхньому краю Лiсбон-стрит, а в кiнотеатрi «Рiтц», ген унизу, серед ломбардiв та недалеко вiд магазину одягу «Луiс», де в 64-му я купив свою першу пару бiтлiвських шузiв. Вiд мого дому до «Рiтца» було 22 км, я iздив туди на попутках щовихiдних протягом восьми рокiв мiж 1958 i 1966 роками, доки нарештi не отримав водiйськi права. Інодi я ходив у кiно зi своiм другом Крiсом Чеслi, iнодi сам, проте головне, що ходив завжди, пропускав лише через хворобу чи з iнших поважних причин. Саме в «Рiтцi» я подивився «Я вийшла замiж за космiчного монстра»[40 - «I Married a Monster from Outer Space» (1958) – американський науково-фантастичний фiльм.] з Томом Трайоном, «Привид у домi на пагорбi» з Клер Блум та Джулi Гаррiс, «Дикi янголи» з Пiтером Фондою та Ненсi Сiнатрою. Я бачив, як Олiвiя де Гевiлленд виколюе Джеймсу Каану очi саморобними ножами в «Ледi у клiтцi», як Джозеф Коттен повстае з мертвих у «Тихше, тихше люба Шарлотто», дивився, затамувавши подих (i з неабияким хтивим iнтересом), чи повнiстю Еллiсон Гейс виросте зi свого одягу в «Нападi п’ятдесятифутовоi жiнки». «Рiтц» пропонував найпрекраснiшi речi в життi, якщо сидiти в третьому ряду, уважно дивитися й не клiпати пiд час важливих моментiв.

Нам iз Крiсом подобалися будь-якi жахи, але улюбленими були фiльми з лiнiйки американсько-мiжнародного виробництва, бiльшiсть яких зняв Роджер Корман[41 - Roger Corman (нар. 1926 р.) – американський продюсер i режисер незалежних фiльмiв, вважаеться «Королем фiльмiв категорii B», творець численних малобюджетних фiльмiв, серед яких цикл iз восьми «екранiзацiй» творiв Едгара По, створений у 1959–1964 роках. Був наставником для багатьох майбутнiх великих режисерiв, серед яких Френсiс Форд Коппола, Мартiн Скорсезе, Рон Говард, Джеймс Камерон i багато iнших.], а назви були злизанi з Едгара Аллана По. Я не кажу, що фiльми знятi за мотивами творiв По, бо в них не було майже нiчого спiльного з його прозою та поезiею (не повiрите, але «Ворон» був знятий як комедiя). А проте в найкращих з них – «Палац iз привидами», «Хробак-переможець», «Маска Червоноi Смертi» – досягалося вiдчуття галюцинаторноi моторошностi, i це робило iх такими особливими. Ми з Крiсом вигадали власну назву для цих фiльмiв, яка виносила iх в окремий жанр. Були вестерни, мелодрами, були военнi iсторii… а були «По-фiльми».

– Ходiмо в суботу на обiднiй сеанс? – пропонував Крiс. – У «Рiтц».

– А що йде? – питав я.

– Щось про мотоциклiстiв i По-фiльм, – казав вiн.

Ясна рiч, почувши про таку комбiнацiю, я був обома руками за. Брюс Дерн дае жару на гарлеi, а Вiнсент Прайс дае жару в замку з примарами над бурхливим океаном – чого ще бажати? А якщо пощастить, можна натрапити на Гейзел Корт у мереживнiй нiчнiй сорочцi з глибоким вирiзом.

З усiх По-фiльмiв найглибше мене та Крiса вразив «Провалля i маятник». Широкоекранний i кольоровий (а в 61-му, коли вийшов цей, кольоровi фiльми жахiв усе ще були рiдкiстю) фiльм за сценарiем Рiчарда Метiсона взяв кiлька стандартних готичних iнгредiентiв i зробив iз них дещо унiкальне. Імовiрно, це був останнiй висококласний студiйний фiльм жахiв до прем’ери звiрячого iндi-фiльму «Нiч живих мерцiв» Джорджа Ромеро, чия поява навiки все змiнила (де в чому на краще, але переважно на гiрше). У найкращiй сценi, вiд якоi ми з Крiсом прикипiли до своiх сидiнь, Джон Керр роздовбуе замкову стiну та знаходить тiло своеi сестри, яку явно поховали живцем. Я досi пам’ятаю крупний план обличчя покiйницi, знятий крiзь червоний фiльтр об’ективом, який розтягнув ii лице в перебiльшеному безгучному крику.

Того вечора довгою дорогою додому (якщо машин було мало, доводилося йти пiшки по шiсть-вiсiм кiлометрiв i приходити додому аж затемна) в мене виникла чудова iдея: я зроблю з «Провалля i маятника» книжку! Напишу новелiзацiю, як «Monarch Books»[42 - Американське видавництво, яке проiснувало з кiнця 1950-х до початку 1960-х рокiв та спецiалiзувалося на бульварному чтивi.], якi видали новелiзацii такоi безсмертноi кiнокласики, як «Джек-рiзник», «Горго» та «Конга»[43 - «Jack the Ripper» (1959) – британський малобюджетний фiльм, в основу сюжету якого лягла теорiя, що Джек-рiзник був мстивим лiкарем. Фiльм був дуже успiшним в американському кiнопрокатi; «Gorgo» (1961) – британський фiльм-катастрофа про морське чудовисько Горго i його матiр, знятий як данина фiльмам про Годзiллу; «Konga» (1961) – британська наукова фантастика жахiв про шимпанзе, що перетворюеться на велетенське горилоподiбне чудовисько.]. Але я не просто напишу цей шедевр, я ще й надрукую його за допомогою барабанного преса в нашому пiдвалi й продаватиму в школi! Пiу! Ти-бдищ!

Сказано – зроблено. Працюючи зi стараннiстю й ретельнiстю, за якi мене пiзнiше так хвалили критики, я за два днi створив свою «книжкову версiю» «Провалля i маятника», пишучи просто на трафаретах, з яких друкував. І, хоча жоден примiрник цього шедевру не зберiгся (принаймнi наскiльки я знаю), по-моему, вiн був за обсягом вiсiм сторiнок з одинарним iнтервалом та мiнiмальними вiдступами мiж абзацами (не забувайте, кожен трафарет коштував 19 центiв). Я друкував на аркушах з обох бокiв, як у звичайнiй книзi, i додав титул, де намалював примiтивний маятник, з якого скрапували маленькi чорнi ляпки, що мали бути схожi на кров. В останнiй момент я зрозумiв, що забув iдентифiкувати видавництво. Через пiвгодини приемних роздумiв я надрукував слова A V.I.B. BOOK у правому верхньому кутку своеi титульноi сторiнки. V.I.B. означало Very Important Book[44 - Дуже важлива книга.].

Я наштампував iз сорок примiрникiв «Провалля i маятника» в блаженному невiданнi, що порушую кожен закон про плагiат i авторське право в iсторii людства, – усi моi думки були зосередженi на тому, скiльки вдасться заробити грошей, якщо книжка стане хiтом у школi. Трафарети обiйшлися менi в 1 долар 71 цент (використання окремого трафарета на сам лише титул здавалося марнотратством, але треба мати презентабельний вигляд, неохоче погодився я, треба, щоб вiдчувалася солiднiсть), iще чверть долара за папiр, скобки були безкоштовнi, я поцупив iх у брата (може, на оповiдання, якi надсилаеш у журнал, i треба чiпляти скрiпку, але тут мова про книгу – все серйозно). Подумавши ще трохи, я поставив на «V.I.B. № 1 – Стiв Кiнг „Провалля i маятник“» цiну в двадцять п’ять центiв за примiрник. Я прикинув, що зможу продати до десятка примiрникiв (мама купить один для гарного початку – на неi завжди можна розраховувати) i отримаю 2,50. Тобто зароблю 40 центiв, а цього вистачить для фiнансування ще однiеi пiзнавальноi мандрiвки в «Рiтц». Якщо продам на два примiрники бiльше, то зможу купити ще великий пакет попкорну та колу.

«Провалля i маятник» стала моiм першим бестселером. Я принiс до школи в сумцi для книжок усю вiддруковану партiю (у 1961 роцi я ходив у восьмий клас у новозбудованiй даремськiй школi на чотири кабiнети) i в той же день до полудня продав двi дюжини. До кiнця обiдньоi години, коли школою пiшов поголос про жiнку, поховану в стiнi («Вони з жахом дивилися на оголенi кiстки на кiнчиках ii пальцiв i зрозумiли, що вона божевiльно дряпалася на волю»), я продав уже три дюжини. У мене було дев’ять доларiв дрiбняками, що обтяжували дно моеi сумки (на якiй даремський крутелик примудився розмiстити майже весь текст «The Lion Sleeps Tonight»[45 - «Лев сьогоднi спить» – популярна пiсня з дуже впiзнаваною мелодiею, яку написав i вперше виконав пiвденноафриканський композитор i спiвак Соломон Лiнда. Найпопулярнiшою е суттево видозмiнена версiя, записана американським гуртом «The Tokens» у 1961 роцi. Використовувалася багато разiв у кiно й на телебаченнi, серед iншого у фiльмах «Ейс Вентура – 2», «Король Лев», серiалi «Друзi».]), я ходив наче ввi снi, нездатний повiрити у раптовий злет до негаданих вершин багатства. Усе було надто добре, аби бути правдою.

Так i вийшло. Коли о другiй годинi шкiльний день завершився, мене викликали в кабiнет директора, де сказали не перетворювати школу на базар, а тим паче, докинула мiс Гiслер, для продажу такого непотребу, як «Провалля i маятник». Їi реакцiя не вельми мене здивувала. Мiс Гiслер викладала в моiй попереднiй школi з одним кабiнетом у Методист-Корнерс, де я провчився п’ятий i шостий класи. О тiй порi вона пiдгледiла, як я читаю сенсацiйний роман «про малолiтнiх хулiганiв» («Амбойськi герцоги» Ірвiнга Шульмана[46 - Irving Shulman (1913–1995) – американський письменник i сценарист. «The Amboy Dukes» (1947) – його перший опублiкований роман про життя бруклiнських малолiтнiх злочинцiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни; у 1949 роцi вийшла його екранiзацiя «Мiсто за рiкою» («City Across the River»).]), i вiдiбрала його в мене. Нинiшня ситуацiя була така сама. Менi було гидко з себе, бо я не продумав можливостi таких наслiдкiв. У той час ми називали тих, хто робив якусь дурницю, «дабер» (корiннi менцi вимовляли це слово «даба»). І я серйозно дабонув.

– От чого я не можу зрозумiти, Стiвi, – казала вона, – то це нащо тобi взагалi писати такий мотлох? У тебе е талант. Чому тобi хочеться марнувати своi здiбностi?

Вона трусила передi мною скрученим у трубочку примiрником «V.I.B. № 1», нiби газетою перед носом собаки, який надзюрив на килим. Вона почекала, чи я вiдповiм, – вiддам iй належне, питання було не зовсiм риторичним, – але я не мав вiдповiдi. Менi було соромно. Вiдтодi я ще багатенько рокiв – забагато – соромився того, що пишу. Менi було, певно, сорок, коли я нарештi усвiдомив, що ледь не кожному авторовi худлiту i поезii, який опублiкував бодай рядок, хто-небудь дорiкав, що вiн марнуе свiй Богом даний талант. Якщо ти пишеш (ну або малюеш, танцюеш, лiпиш чи спiваеш), обов’язково знайдеться той, хто намагатиметься загiвняти тебе через це – от i все. Я не пробую нав’язати свою думку, а просто подаю факти, як iх бачу.

Мiс Гiслер сказала, що я маю повернути всiм грошi. Я не сперечався, повернув грошi всiм, навiть тим (а таких, менi на радiсть, виявилося чимало), хто не захотiв здати свiй примiрник «V.I.B. № 1». Отже, я зостався в програшi, але з настанням лiтнiх канiкул надрукував сорок вiсiм примiрникiв нового твору. Це було оригiнальне оповiдання пiд назвою «Навала мiжзоряних iстот». Я продав iх усi, крiм чотирьох чи п’яти. Значить, я все-таки виграв, принаймнi з фiнансовоi точки зору. Але в душi менi й далi було соромно. Я все ще чув, як мiс Гiслер питае, нащо я марную свiй талант, нащо марную свiй час, нащо пишу мотлох.


19

Писати iсторiю з багатьох частин для «Дейвовоi промокашки» було цiкаво, а от iз рештою моiх журналiстських обов’язкiв я нудився. Проте це робота в газетi, яка б вона не була, про це всi знали, тож у десятому класi я став редактором шкiльноi газети «Барабан» у лiсбонськiй старшiй школi. Не пригадую, щоб менi дали в цiй ситуацii право вибору. По-моему, просто поставили перед фактом. Моiм заступником був Деннi Імонд, якому займатися газетою було ще менш цiкаво, нiж менi. Деннi просто подобалося, що кабiнет № 4, де ми працювали, був поряд iз дiвчачим туалетом. «Стiве, колись я просто психону i прорубаю туди хiд, – казав вiн менi багато разiв. – Раз, раз, раз!» Якось вiн додав, мабуть, на виправдання своiх бажань: «Там найгарнiшi дiвчата школи задирають спiдницi». Це прозвучало настiльки фундаментально тупо, що в цьому навiть була якась мудрiсть, наче дзен-буддистський коан чи ранне оповiдання Джона Апдайка.

«Барабан» за мого редакторства не зазнав розквiту. Тодi, як i зараз, в мене наставали перiоди неробства, за якими йшли перiоди трудоголiчного шалу. За 1963–1964 навчальний рiк вийшов тiльки один випуск «Барабана», зате це був монстр, грубiший за телефонний довiдник Лiсбон-Фоллз. Одного вечора, до смертi знудившись через звiти успiшностi класiв, новини команди чирлiдерок[47 - Спортсменки, якi займаються чирлiдингом (вiд англ. cheerleading) – це вид спорту, мета якого полягае в пiдтримцi та мотивацii спортивноi команди пiд час виступу за допомогою ритмiчного скандування i складних танцювально-гiмнастичних постановок.] i чиюсь тупорилу спробу написати гiмн школи, я створив сатиричну шкiльну газету, хоча мав би вигадувати пiдписи до фотографiй у «Барабанi». Так з’явилися «Сiльськi риглi»[48 - В оригiналi – «The Village Vomit», обiгруеться назва справжньоi газети «The Village Voice».]. У рамочцi в лiвому верхньому кутку замiсть гасла «Усi новини, гiднi друку»[49 - «All the News That’s Fit to Print» – гасло газети «The New York Times».] було «Усе гiвно, що мастить руку». Через цей невигадливий гумор у мене единий раз за всю шкiльну кар’еру були справдi серйознi проблеми. А ще це привело мене до найкориснiшого письменницького уроку в життi.

У типовому для журналу «Mad» стилi («Щоб я та й переживав!»)[50 - Популярний американський гумористичний журнал, виходить iз 1952 року. Вплинув на розвиток американських сатири та гумору. На обкладинках журналу майже завжди присутнiй його маскот – Альфред Е. Ньюман (Alfred E. Neuman), вигаданий капловухий хлопець зi щербатою усмiшкою. Його фiрмова фраза – «What, me worry?» («Щоб я та й переживав!»).] я наповнив «Риглi» вигаданими замiтками про вчителiв ЛСШ, називаючи iх на прiзвиська, за якими учнi негайно iх упiзнали. Так, мiс Рейпетч, яка вiдповiдала за контроль самостiйного навчання в школi, стала мiс Щурихою[51 - Гра слiв Raypatch (прiзвище Рейпетч) i Rat pack (зграя щурiв).]; мiстер Рiкер, учитель англiйськоi мови, вiдповiдальний за пiдготовку учнiв до вступу в коледж (найелегантнiший з усiх учителiв нашоi школи, дуже схожий на Крейга Стiвенса в серiалi «Пiтер Ганн»[52 - «Peter Gunn» (1958–1961) – телесерiал про вродливого та стильного приватного детектива Пiтера Ганна, роль якого виконував Крейг Стiвенс (Craig Stevens).]), став Корiвнико?м, бо в них був родинний бiзнес – «Молочарня Рiкерiв»; мiстер Дiль, учитель наук про Землю, став мiстером Кривдою[53 - Гра слiв: Кiнг дописав слово Raw перед прiзвищем Diehl: Raw Diehl, що звучить як raw deal (несправедливiсть, нечеснiсть, кривда).].

Як i, напевно, всякий старшокласник-гуморист, я був приголомшений власним гумором. Оце я дотепний! Справжнiй тобi Г. Л. Менкен[54 - H. L. Mencken (1880–1956) – американський журналiст, сатирик, культурний критик i дослiдник американського варiанта англiйськоi мови.] з фабрично-заводського мiстечка! Я просто мушу взяти «Риглi» в школу й показати друзям! Та вони ж усi разом животи понадривають!

Власне, вони й понадривали животи. У мене було хороше уявлення про те, що смiшить старшокласникiв, i це вiдбилося в змiстi «Сiльських риглiв». Одна стаття була про те, як виставкова корова джерсейськоi породи Корiвника перемогла в конкурсi пердунiв серед худоби на Топсгемському ярмарку; iнша – про те, що мiстера Кривду звiльнили, бо вiн запхнув собi в нiздрi оченята пiддослiдних свинячих зародкiв. Гумор, бачте, величного свiфтiвського гатунку. Вишукано, еге ж?

На четвертому уроцi, пiд час самостiйного навчання, трое моiх друзiв так реготали «на гальорцi», що мiс Рейпетч (для тебе вона Щуриха, друзяко) пiдкралася подивитися, що там такого смiшного. Вона конфiскувала «Сiльськi риглi», в яких я чи вiд непереборноi пихи, чи з неймовiрноi наiвностi вказав свое iм’я як головного редактора та Великого й Могутнього Патрона; i наприкiнцi дня мене вже вдруге за шкiльну кар’еру викликали до директора через те, що я понаписував.

Цього разу проблеми були значно серйознiшi. Бiльшiсть учителiв iз гумором поставилися до моiх кпинiв, навiть мiстер Кривда був готовий махнути рукою на свинячi оченята, але одна вчителька – нi. Це була мiс Маргiтан, яка викладала дiвчатам стенографiю та друкування в рамках курсу пiдприемництва. Вона вселяла повагу та страх. У традицii вчителiв давнiших часiв мiс Маргiтан не хотiла бути твоiм другом, твоiм психологом чи натхненницею. Їi завданням було дати тобi дiловi навички, ii вимогою – навчати цiлковито за правилами. Їi правилами. На уроках мiс Маргiтан дiвчат iнодi просили стати навколiшки на пiдлозi, i, якщо подiл спiдницi не торкався лiнолеуму, iх вiдправляли додому перевдягатись. І хоч як слiзно ii благали, вона не м’якшала; хоч як аргументували, ii свiтогляд не мiнявся. Їi списки покараних учнiв були найдовшими в школi, однак ii дiвчат традицiйно обирали для виголошення прощальноi та вiтальноi промов[55 - Valedictorian – найуспiшнiший учень або студент, який виголошуе прощальну промову в кiнцi церемонii вручення атестатiв або дипломiв; salutatorian – другий за рiвнем успiшностi учень або студент, який виголошуе привiтальну промову на початку церемонii вручення. Обидва цi титули вважаються дуже престижними у США.], i згодом вони зазвичай добре влаштовувалися на роботу. Багато кому вдавалося ii полюбити. Іншi ж люто ненавидiли як тодi, так i нинi, через багато рокiв. Оцi другi дiвчата казали на неi Опаришка[56 - Через спiвзвучнiсть прiзвища Маргiтан (Margitan) i слова «опариш» (maggot).] Маргiтан, як, безсумнiвно, i iхнi матерi перед тим. У «Сiльських риглях» була замiтка, яка починалася словами: «Мiс Маргiтан або, як нiжно кличуть ii лiсбонцi звiдусiль, Опаришка…»

Мiстер Гiггiнс, наш лисий директор (легковажно названий у «Риглях» Битком[57 - Бiла бiльярдна куля для удару кием.]), сказав менi, що мiс Маргiтан образило та засмутило те, що я написав. Проте, вочевидь, вона була не настiльки ображена, щоб не згадати давнього бiблiйного застереження. «Менi належить помста, я вiдплачу», – мовила вчителька стенографii. Мiстер Гiггiнс сказав, що вона вимагала вiдсторонити мене вiд занять.

У моему характерi сплелися, наче волосся в косу, дикiсть i глибокий консерватизм. Моя шалена частина написала «Сiльськi риглi» та принесла iх до школи. Але тепер баламут мiстер Гайд скарлючився та вислизнув у чорний хiд, а доктору Джекiлу лишалося тiльки уявляти, як на мене подивиться мама, коли дiзнаеться, що мене вiдсторонили, – цей бiль у ii очах. Менi треба було викинути з голови думки про неi, негайно. У десятому класi, на рiк старший за бiльшiсть однокласникiв, при зростi 188 см я був одним з найбiльших хлопцiв у школi. Я люто не хотiв розплакатися в кабiнетi мiстера Гiггiнса – не тодi, коли коридорами шугали дiти, якi з цiкавiстю позирали на нас у вiконце – на мiстера Гiггiнса за столом i на мене на «мiсцi для поганих хлопцiв».

Усе закiнчилося тим, що мiс Маргiтан погодилася на формальне вибачення i щоб цей поганий хлопець, який насмiлився назвати ii Опаришкою в газетi, два тижнi затримувався пiсля урокiв. Погано. Але чи е в старшiй школi взагалi щось хороше? У тому вiцi, коли школа для нас як турецький полон, вона практично всiм нам здаеться найсерйознiшим дiлом у свiтi. Лише в другу-третю зустрiч випускникiв ми починаемо розумiти, якою це все було дурницею.

За день-другий мене привели в кабiнет мiстера Гiггiнса i поставили перед нею. Мiс Маргiтан сидiла прямо, як шомпол, склавши артритнi руки на колiнах та незмигно дивлячись на мене сiрими очима. Тодi я зрозумiв, що вона якось вiдрiзняеться вiд решти дорослих, яких я знав. Менi не зразу вдалося визначити, у чому полягала вiдмiннiсть, але я знав, що цю жiнку неможливо причарувати, схилити на свiй бiк. Пiзнiше, запускаючи паперовi лiтачки разом з iншими поганими хлопцями та дiвчатами в кiмнатi, де ми пiсля урокiв вiдбували покарання (яке виявилося не таким i кепським), я вирiшив, що все просто: мiс Маргiтан не любить хлопцiв. Вона була перша жiнка в моему життi, яка не любила хлопцiв – навiть трошечки.

Якщо це щось мiняе, то мое вибачення було щиросердим. Мiс Маргiтан справдi образило написане мною, це можна було зрозумiти. Сумнiваюся, що вона мене ненавидiла, – певно, була для цього надто зайнята, – проте представляла Нацiональне товариство пошани[58 - The National Honor Society – загальнонацiональна американська органiзацiя з фiлiями в старших школах, чия мета – будити охоту до науки, стимулювати бажання служити, заохочувати лiдерство, формувати в учнiв характер.] у ЛСШ, i, коли за два роки мое iм’я з’явилося в списку претендентiв на iхню стипендiю, вона мене ветувала. Нацiональному товариству пошани не потрiбнi юнаки «як вiн», заявила вона. З часом я став вважати, що вона мала рацiю. Хлопцевi, який колись витер дупу отруйним плющем, дiйсно, мабуть, не мiсце в клубi кмiтливих людей.

Вiдтодi я практично нiколи не воджуся з сатирою.


20

Ледве минув тиждень, вiдколи я перестав затримуватися пiсля урокiв на покарання, як мене знову запросили в кабiнет директора. Я пiшов iз тяжким серцем, гадаючи, в яке ще лайно я вступив.

Принаймнi мене викликав не мiстер Гiггiнс. Цього разу повiстка надiйшла вiд шкiльного практичного психолога. Було багато обговорень з мого приводу, сказав вiн, i про те, як спрямувати мое «невгамовне перо» в конструктивнiше русло. Вiн попитав у редактора лiсбонського тижневика Джона Гульда i виявив, що йому в газету потрiбен спортивний репортер. Школа, звiсно, не могла наполягати, щоб я пiшов на цю посаду, але весь колектив вважае, що це слушно. «Погоджуйся або помри», – читалося в очах практичного психолога. Може, це була просто параноя, але навiть зараз, майже сорок рокiв по тому, я так не вважаю.

Я тяжко про себе зiтхнув. Я спекався «Дейвовоi промокашки», майже спекався «Барабана», а тепер на мене звалилася лiсбонська «Weekly Enterprise». Замiсть бути переслiдуваним водами, як Норман Маклiн у «Там тече рiка»[59 - Norman Fitzroy Maclean (1902–1990) – американський письменник i дослiдник. Його напiвбiографiчна повiсть «Там тече рiка» («A River Runs Through It», 1976) була рекомендована на Пулiтцерiвську премiю, а однойменна екранiзацiя 1992 року номiнована на премiю «Оскар» у трьох категорiях.], я був пiдлiтком, якого переслiдували газети. А проте що менi лишалося робити? Я ще раз оцiнив погляд практичного психолога i сказав, що радо сходжу на спiвбесiду.

Гульд (не вiдомий гуморист iз Новоi Англii i не автор «Пожеж Грiнлiфа»[60 - John Thomas Gould (1908–2003) – гуморист, есеiст i колумнiст iз Лiсбон-Фоллз; John A. Gould – автор роману «The Greenleaf Fires» (1978).], але, гадаю, родич iм обом) зустрiв мене насторожено, але не без цiкавостi. Влаштуемо один одному випробування, сказав вiн, якщо я не проти.

Будучи далеко вiд адмiнiстрацii лiсбонськоi старшоi школи, я зважився на чеснiсть. Я сказав мiстеровi Гульду, що не дуже розумiюся на спортi. Гульд вiдповiв: «Цi iгри розумiють навiть люди, якi дивляться iх у барi на п’яну голову. Спробуй – i навчишся».

Вiн видав менi здоровенний рулон жовтого паперу, на якому я мав писати своi матерiали (по-моему, вiн досi в мене десь е), та пообiцяв зарплату в пiвцента за кожне слово. Менi вперше обiцяли платити за написане.

Двi першi зданi мною статтi були про баскетбольний матч, пiд час якого член команди ЛСШ побив рекорд школи за очками. Одна була простим репортажем, а друга – бiчною колонкою про рекордсменську гру Роберта Ренсома. Я принiс iх обидвi Гульдовi на наступний пiсля гри день, щоб до п’ятницi iх пiдготувати. Вiн прочитав репортаж, зробив двi незначнi правки, пiсля чого зарубав. Вiдтак узявся за головну статтю з жирною чорною ручкою.

За два останнi роки в Лiсбонi я вiдходи?в свое на уроки англiйськоi лiтератури, у коледжi – на пари з композицii, лiттворчостi та поезii, але Джон Гульд дав менi бiльше, нiж усi вони, i то за якихось десять хвилин. Шкода, що ця стаття не збереглася, ii варто було б повiсити в рамку – з редакторськими правками i всiма дiлами, – але я i так добре пам’ятаю, як вона була написана i на що перетворилася пiсля того, як Гульд «причесав» ii своею чорною ручкою. Ось приклад:








Гульд зупинився на «часiв Кореi» та глянув на мене. «Якого року встановили попереднiй рекорд?» – запитав вiн.

На щастя, в мене з собою були нотатки. «1953-го», – сказав я. Гульд крекнув i повернувся до роботи. Закiнчивши з помiтками в моему рукописi, як у прикладi вище, вiн пiдвiв погляд i вгледiв щось на моему обличчi. Гадаю, вiн хибно вирiшив, що це вираз жаху. Насправдi ж це було щире одкровення. Чому, дивувався я, нашi викладачi мови та лiтератури такого нiколи не робили? Я наче розглядав анатомiчну модель людини на столi мiстера Кривди в кабiнетi бiологii.

– Я повикреслював лише погане, – запевнив Гульд. – Усе переважно добре.

– Я знаю, – сказав я, маючи на увазi перше й друге: так, переважно все було добре – або нормально, годилося – i так, вiн повикреслював лише погане. – Бiльше такого не робитиму.

Вiн засмiявся.

– Якщо це так, то бiльше тобi нiколи не доведеться працювати, щоб заробляти на життя. Натомiсть будеш займатися цим. Менi треба пояснювати щось iз цих помiток?

– Нi, – сказав я.

– Коли пишеш, ти розповiдаеш собi iсторiю, – мовив вiн. – А коли переписуеш, твое головне завдання – викинути все, що не е iсторiею.

Гульд сказав iще дещо цiкаве того дня, коли я здав першi двi своi статтi: пиши при зачинених дверях, а переписуй при вiдчинених. Іншими словами, на початку написане – тiльки для тебе, а потiм воно виходить у свiт. Щойно зрозумiеш, про що iсторiя, i добре ii впорядкуеш – принаймнi наскiльки зможеш, – вона почне належати всякому, хто захоче ii прочитати. Чи покритикувати. Якщо дуже пощастить (це вже моя думка, а не Гульдова, але впевнений, що вiн би з нею погодився), то бiльшостi захочеться зробити перше, а не друге.


21

Одразу пiсля поiздки з класом до Вашингтона в останнiй рiк школи я влаштувався на роботу на текстильну фабрику «Ворамбо» в Лiсбон-Фоллз. Менi не хотiлося там працювати – робота була тяжка й нудна, а сама фабрика була задрипаною парашею, що стримiла над забрудненою рiчкою Андроскоггiн, наче якийсь робiтний дiм з роману Чарльза Дiккенса, – але менi була потрiбна зарплата. Моя матiр отримувала копiйки за роботу економкою в установi для душевнохворих у Нью-Глостерi, однак твердо вирiшила вiдправити мене в коледж, як мого брата Девiда (Унiверситет Мену, випуск 1966 року, cum laude[61 - З пошаною (латина) – найнижча з трьох вiдзнака за успiшнiсть, вищу вiд середньоi; iншi двi вiдзнаки – magna cum laude – з великою пошаною та summa cum laude – з найбiльшою пошаною.]). У ii свiдомостi власне освiта практично вiдiйшла на другий план. І Дарем, i Лiсбон-Фоллз, i Унiверситет Мену в мiстi Ороно були частиною маленького свiту, де всi були сусiдами та цiкавилися справами одне одного по колективних телефонних лiнiях[62 - Мiсцева телефонна лiнiя, якою користуються кiлька абонентiв. Такi лiнii позбавляли розмови приватностi, ставали засобом плiткування й розваг, а також давали спосiб швидко повiдомити цiлi райони про надзвичайну ситуацiю; багато рокiв були культурним атрибутом сiльськоi мiсцевостi.] на 4–6 абонентiв, якими тодi обслуговувалися ведмежi закутки. У великому свiтi хлопцiв, якi не вступали до коледжу, вiдправляли на неоголошену вiйну мiстера Джонсона[63 - Лiндон Б. Джонсон (1908–1973) – 36-й президент США (1963–1969), за правлiння та згiдно iз вказiвками якого почалося повномасштабне втручання США в збройний конфлiкт мiж Пiвнiчним i Пiвденним В’етнамом, яке призвело до початку В’етнамськоi вiйни.], i часто вони поверталися додому в ящиках. Моiй матерi подобалася Лiндонова «Вiйна з бiднiстю»[64 - «War on Poverty» – неофiцiйна назва законодавчих iнiцiатив Джонсона, спрямованих на подолання бiдностi, розширення можливостей для освiти, збiльшення соцiальних гарантiй для бiдних та безробiтних, фiнансову й медичну допомогу старшим людям.] («Оце моя вiйна», – бувало, казала вона), а не те, що вiн витворяв у Пiвденно-Схiднiй Азii. Якось я сказав iй, що менi, можливо, було б корисно вступити до вiйська та побувати там – з цього точно вийшла би книжка, говорив я.

– Не будь дурним, Стiвене, – казала вона. – З твоiм зором тебе першим застрелять. Як ти збираешся писати, якщо загинеш?

Вона справдi так вважала i була рiшуче налаштована головою та серцем. Усе завершилося тим, що я подавав заявки на стипендii, на позики та пiшов працювати на фабрику. Я б точно далеко не заiхав за 5–6 доларiв на тиждень, якi отримував за статтi про турнiри з боулiнгу та «Перегони в „мильних ящиках“»[65 - «Soap Box Derby» – молодiжна гоночна програма, заснована у США 1934 року. Учасники змагаються в перегонах на «мильних ящиках» – безмоторних автомобiлях, якi початково виготовлялися в домашнiх умовах, зокрема з ящикiв з-пiд мила. Пiк популярностi змагань припав на 1950—1960-тi роки.] для «Enterprise».

Протягом останнiх тижнiв навчання в ЛСШ мiй розклад мав такий вигляд: о 7:00 пiдйом, о 7:30 iду в школу, о 14:00 закiнчуються уроки, о 14:58 вiдмiчаюся на третьому поверсi «Ворамбо», вiсiм годин пакую текстиль у мiшки, о 23:02 вiдмiчаюся про кiнець змiни, дiстаюся додому приблизно за чверть до пiвночi, з’iдаю тарiлку сухого снiданку, падаю на лiжко, встаю зранку, i все повторюеться знову. Кiлька разiв я працював подвiйну змiну, потiм з годину спав перед школою у «фордi гелексi» 1960 року (Дейвова стара машина), вiдтак, пообiдавши, досипляв на п’ятому та шостому уроках у кабiнцi медсестри.

З початком лiтнiх канiкул стало легше. По-перше, мене перевели в пiдвал до фарбувальнi, де було на десять градусiв прохолоднiше. Мое завдання полягало у фарбуваннi зразкiв тканини мельтон у пурпуровий та темно-синiй кольори. Припускаю, що десь у Новiй Англii досi е люди, в яких у шафах висять пiджаки, пофарбованi вашим покiрним слугою. Це було не найкраще лiто в моему життi, але мене не затягло в машинерiю i я не зшив собi пальцi докупи на однiй з потужних швейних машин, якi ми використовували для пiдперiзування нефарбованоi тканини.

На 4 липня[66 - День незалежностi США.] фабрика зачинилася на цiлий тиждень. Працiвники, якi пропрацювали на «Ворамбо» п’ять або бiльше рокiв, отримали тиждень оплачуваних вихiдних. А тим, хто працював менш нiж п’ять рокiв, запропонували роботу в бригадi, яка мала зверху донизу почистити фабрику, включно з пiдвалом, якого не чiпали рокiв 40–50. Я, певно, погодився би працювати в тiй бригадi – платили пiвтори ставки, – але всi мiсця були зайнятi задовго до того, як бригадир дiйшов до старшокласникiв, яких у вереснi вже не буде. Коли я наступного тижня повернувся на роботу, один iз фарбувальникiв сказав, що це була жесть, i шкода, що мене тут не було. «Щури в пiдвалi завбiльшки з котiв, – казав вiн. – А деякi, бляха, здоровеннi, як собаки».

Щури завбiльшки з собак! Ох, йо!

Одного дня наприкiнцi фiнального семестру в коледжi, коли випускнi iспити вже були позаду i не було чим зайнятися, я згадав iсторiю фарбувальника про щурiв пiд фабрикою – завбiльшки з котiв, а деякi, бляха, здоровеннi, як собаки, – i почав писати оповiдання «Нiчна змiна». Робив це знiчев’я одного травневого дня, але за два мiсяцi журнал «Cavalier»[67 - Американський чоловiчий журнал, який почав виходити у 1952 роцi. За оригiнальним задумом видавцiв, у кожному номерi друкувалися оповiдання та уривки рекомендованих авторiв. У 1950—1960-тi роки в журналi публiкувалося багато видатних письменникiв. Поступово «Cavalier» перетворився на журнал у форматi «Playboy».] купив це оповiдання за 200 доларiв. Перед тим я вже встиг продати два оповiдання, але вони в сумi принесли якихось 65 доларiв. А цей раз одним махом вийшло втричi бiльше. Менi аж подих забило, серйозно. Я став багатим.


22

Улiтку 1969 року я влаштувався за програмою роботи й навчання[68 - Federal Work-Study Program – фiнансована федеральним урядом США програма, яка допомагае студентам заробляти кошти на власну вищу освiту через влаштування на роботу на неповний день.] в бiблiотеку Унiверситету Мену. Це була прекрасна i водночас паскудна пора. У В’етнамi Нiксон[69 - Рiчард Мiлгауз Нiксон (1913–1994) – 37-й президент США (1969–1974).] реалiзовував свiй план припинення вiйни, суть якого, здавалося, полягала в тому, щоб дотла розбомбити Пiвденно-Схiдну Азiю. «Знайомтесь, новий бос, – спiвали „The Who“, – такий самий, як старий бос»[70 - «Meet the new boss / Same as the old boss» – рядки з пiснi «Won’t Get Fooled Again», у якiй критикуеться революцiя та влада.]. Юджин Мак-Картi[71 - Eugene Joseph «Gene» McCarthy (1916–2005) – американський полiтик, поет i конгресмен. Активно виступав проти вiйни у В’етнамi; кiлька разiв балотувався в президенти.] поринув у поезiю, щасливi хiпi носили штани-кльош i футболки з написами на кшталт «УБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ – ВСЕ ОДНО ЩО ТРАХАТИСЯ ЗАРАДИ ЦНОТИ». Я носив чудовий комплект бакенбардiв-матончопсiв[72 - Mutton chops (баранячi реберця) – популярнi на початку 1970-х довгi бакенбарди: вузькi бiля скронь i широкi на нижнiй щелепi.]. «Creedence Clearwater Revival» спiвали «Green River»: босоногi дiвчата танцюють у мiсячному сяйвi; а Кеннi Роджерс усе ще був iз «The First Edition». Мартiн Лютер Кiнг i Роберт Кеннедi вже були мертвi, але Дженiс Джоплiн, Джим Моррiсон, Боб «Ведмiдь» Гайт[73 - Bob «The Bear» Hite (1943–1981) – вокалiст американського блюз-рок-гурту «Canned Heat».], Джимi Гендрiкс, Кесс Еллiот[74 - Cass «Mama Cass» Elliot (1941–1974) – американська спiвачка, учасниця гурту «The Mamas & the Papas».], Джон Леннон та Елвiс Преслi усе ще жили й творили музику. Я мешкав зовсiм поряд iз кампусом у «Кiмнатах Еда Прайса» (сiм баксiв на тиждень плюс додатковий комплект постiльноi бiлизни). Люди висадилися на Мiсяць, а я потрапив у Список декана[75 - Dean’s list – категорiя студентiв у коледжi або унiверситетi з найвищим середнiм балом за семестр або рiк. Студентiв, якi пробули в списку понад семестр, нагороджують пiд час випускноi церемонii.]. Скiльки див i чудес.

Одного дня наприкiнцi червня наша бiблiотечна тусовка обiдала на газонi позаду унiверситетськоi книгарнi. Мiж Паоло Сiльвою та Еддi Маршем сидiла охайна дiвчина з гучним хрипким смiхом, рудавим волоссям та найгарнiшими ногами на моiй пам’ятi, якi чудово проглядалися з-пiд короткоi жовтоi спiднички. У неi була при собi «Душа на льоду» Елрiджа Клiвера. Я не бачив ii в бiблiотецi. До того ж менi не вiрилося, що студентка коледжу може так прекрасно i безбоязно смiятися. А ще, незважаючи на серйозне чтиво, матюкалася вона, як роботяга, а не студентка (i собi побувши роботягою, я мав достатню квалiфiкацiю для такого судження). Їi звали Табiта Спрюс. Ми одружилися через пiвтора роки. Ми й досi одруженi, i вона нiколи не дае менi забути, що, коли ми познайомилися, я подумав, нiби вона дiвчина Еддi Марша, мiсцева. Може, офiцiантка-книголюбка з локальноi пiцерii, яка вийшла на обiд.


23

У нас вийшло. Наш шлюб пережив усiх свiтових лiдерiв, крiм Кастро[76 - Фiдель Кастро помер 25 листопада 2016 року, а подружжя Кiнгiв досi разом.], а якщо ми й далi будемо говорити, сперечатися, кохатися й танцювати пiд «Ramones» – габа-габа-гей[77 - «Gabba Gabba Hey» – вигук iз пiснi «Pinhead», який традицiйно асоцiюеться з «Ramones».] – то, мабуть, виходитиме й далi. Ми рiзного релiгiйного походження, але, будучи фемiнiсткою, Таббi нiколи не фанатiла вiд католицизму, в якому чоловiки встановлюють правила (серед яких Богом дана настанова: завжди входити без презика), а жiнки перуть спiдне. Я хоч i вiрю в Бога, проте менi органiзована релiгiя нi до чого. Ми вийшли з однакового робiтничого середовища, обое м’ясоiди, обое прихильники демократiв i з типовою для янкi пiдозрiливiстю ставимося до життя за межами Новоi Англii. Ми сексуально сумiснi та моногамнi за натурою. Однак наймiцнiше нас пов’язують слова, мова i праця нашого життя.

Ми познайомилися, коли трудилися в бiблiотецi, а закохався я в неi на поетичнiй майстернi восени 69-го; я був на четвертому, останньому курсi, а вона – на третьому. Я закохався в неi почасти тому, що розумiв, нащо вона займаеться своiм дiлом. І тому, що вона сама розумiла, нащо цим займаеться. А ще я закохався, бо вона була в сексуальному чорному платтi й шовкових панчiшках, таких, що причiпляються до пiдв’язок.

Не хочу надто критикувати свое поколiння (а втiм, хочу: ми мали шанс змiнити свiт, а натомiсть обрали канал «Шопiнг на диванi»), але серед моiх тогочасних знайомих студентiв-письменникiв побутував погляд, що хороше письмо з’являеться спонтанно, в напливi вiдчуттiв, якi треба негайно ловити; пiд час будiвництва своiх надважливих сходiв у небеса не можна просто собi стояти з молотком у руцi. «Ars poetica»[78 - Мистецтво поезii (лат.).] за 1969 рiк було найкраще виражене в пiснi Донована Лейтча: «Спершу е гора / Потiм гори немае / Потiм е»[79 - «First there is a mountain / Then there is no mountain / Then there is» – рядки пiснi Донована Лейтча (Donovan Leitch) «There Is a Mountain».]. Майбутнi поети жили в росянистому толкiнiстичному свiтi й вихоплювали вiршi з ефiру. Думка була практично одностайна: серйозне мистецтво приходить… десь звiдти! Письменники – благословеннi стенографiсти пiд Боже диктування. Не хочу соромити нiкого зi своiх давнiх друзiв того перiоду, тому ось вигадана версiя того, що я маю на увазi, зiбрана зi шматочкiв багатьох справжнiх вiршiв:

		я заплющую очi
		бачу в пiтьмi
		Родан Рембо
		у пiтьмi
		я ковтаю тканину
		самотностi
		вороно я тут
		вороне я тут

Якби ви запитали в поета, що цей вiрш означае, скорiше за все, отримали б вiд нього зневажливий погляд. Решта б випромiнювала знiяковiлу мовчанку. А те, що поет, напевне, не змiг би вам нiчого розказати про своi механiзми творчостi, всi, звiсно, вважали б несуттевим. Пiд примусом вiн, iмовiрно, сказав би, що немае жодних механiзмiв, а е лиш еякуляцiя вiдчуттiв: спершу е гора, потiм гори немае, потiм е. А якщо, виходячи з припущення, що такi загальновживанi слова, як «самотнiсть», мають для всiх нас однакове значення, отриманий вiрш буде халтурний, то ну чого ти, забий на цей старомодний чос, зацiни глибину. Я нiколи не доганяв такого пiдходу (хоч i не насмiлювався про це говорити, принаймнi так багатослiвно) i як же зрадiв, коли дiзнався, що гарна дiвчина в чорному платтi та шовкових панчохах теж не дуже доганяла. Вона не казала про це прямо, а втiм, не було й потреби. Їi твори промовляли за неi.

Учасники майстернi – з дюжина студентiв i трое чи четверо iнших викладачiв – збиралися двiчi на тиждень у вiтальнi викладача Джима Бiшопа i працювали в дивовижнiй атмосферi рiвностi. Вiршi набиралися та роздруковувалися на мiмеографi на кафедрi англiйськоi в день кожноi майстернi. Поети декламували, а всi iншi читали за ними по копiях. Ось один iз вiршiв Таббi тiеi осенi:


Пiсня поступу Августина

		Найхудiшого ведмедя будять узимку
		смiх увi снi сарани,
		маревна буча бджiл,
		медово-пахучi пустельнi пiски,
		якi несе вiтер в утробi своiй
		на далекi пригi?рки, в кедровi доми.

		Ведмiдь вiдчувае певну надiю.
		Є поживнi слова, що годують
		краще за гори снiгу на срiбних тарелях
		i за на?дмiри льоду в золотих чашах. Крихти криги
		з уст коханця – не завжди на краще,
		А пустельнi марення – не завжди мiраж.
		Ведмiдь, прокидаючись, спiвае пiсню поступу,
		зiткану з пiску, який пiдкорюе мiста
		рухом крiзь вiки. Хвалою вiн спокушае
		вiтер, що мандруе до моря,

		де рибина, впiймана в пильну мережу,
		чуе пiсню ведмедя в снiгу, який холодом пахне.

Коли Таббi дочитала, зависла тиша. Нiхто не знав, як реагувати. Крiзь вiрш нiби було пропущено троси, на яких рядки натягувалися, доки майже починали гудiти. Комбiнацiя вправноi дикцii та маячни?х образiв схвилювала мене й просвiтила. Їi вiрш також дав менi вiдчути, що я не один переконаний, нiби добре письмо може водночас i п’янити, i нести якусь думку. Якщо тверезi, як скельце, люди здатнi трахатися, як шаленцi, – щиро втрачати розум у момент своiх терзань, – то чому письменник не може бути здатний збожеволiти i при цьому залишатися при глуздi?

Також менi сподобалися стараннiсть i праця, вкладенi в цей вiрш, якi наводили на думку, що в написаннi вiршiв (або оповiдань чи есе) стiльки ж спiльного з пiдмiтанням пiдлоги, скiльки й iз легендарними моментами одкровень. У п’есi «Родзинка на сонцi»[80 - «A Raisin in the Sun» (1959) – п’еса американськоi жiнки-драматурга Лоррейн Гансберрi (Lorraine Hansberry).] один персонаж вигукуе: «Я хочу лiтати! Я хочу торкнутися сонця!», на що його дружина вiдповiдае: «Спочатку доiж яешню».

Пiд час подальшого обговорення читання Таб менi стало ясно, що вона розумiе свiй вiрш. Вона точно знала, що хотiла сказати, i iй це майже повнiстю вдалося. Вона знала про Блаженного Августина (354–430 рр. н. е.) як католичка i студентка iсторичного профiлю. Августинова мати (теж свята) була християнкою, а батько – язичником. До свого навернення Августин прагнув грошей i жiнок, а пiсля – боровся зi своiми сексуальними поривами. Вiн вiдомий своею Молитвою розпусника, де сказано: «О Господи, зроби мене цнотливим… але ще не зараз». У своiх писаннях вiн зосереджував увагу на боротьбi людини, яка прагне вiдмовитися вiд вiри в себе на користь вiри в Бога. І часом порiвнював себе з ведмедем. Усмiхаючись, Таббi так схиляе пiдборiддя, що виглядае мудрою та до болю милою. Пам’ятаю, вона й тодi так зробила i сказала: «Крiм того, я люблю ведмедiв».

Поступ, тому що ведмiдь просинаеться поступово. Вiн могутнiй та чуттевий, однак худий, бо прокинувся несвоечасно. Ведмiдь, сказала Таббi, коли ii попросили розтлумачити, – це свого роду символ тривожноi та чудесноi звички людства бачити правильнi сни в неправильний час. Цi сни складнi через свою недоречнiсть, але також i чудовi своiми обiцянками. Іще цей вiрш наводить на думку, що сни могутнi: сон ведмедя достатньо сильний, аби спокусити вiтер на те, щоб донести свою пiсню рибинi, яка спiймалася в сiть.

Я не стану доводити, чи «Пiсня поступу» – великий вiрш (хоч i вважаю його хорошим). Суть у тому, що це був помiркований вiрш у часи iстерii, народжений iз письменницькоi етики, яка наскрiзь резонувала з моiми серцем i душею.

Того вечора Таббi сидiла в одному з крiсел-гойдалок Джима Бiшопа. Я сидiв на пiдлозi поруч iз нею. Доки вона говорила, я поклав руку iй на литку, огорнув долонею кривизну теплоi крiзь панчоху плотi. Вона менi усмiхнулася. Я усмiхнувся у вiдповiдь. Інколи такi речi не випадковi. Я майже переконаний у цьому.


24

Пiсля трьох рокiв шлюбу в нас було вже двое дiтей. Ми iх нi планували, нi не планували – вони з’явилися, коли з’явилися, i ми iм радiли. У Наомi були частi запалення вух. Джо був наче здоровим, але, здавалося, нiколи не спав. Коли в Таббi почалися перейми, я був iз другом в автокiнотеатрi в Бруерi – на День пам’ятi[81 - Memorial Day – державне свято США, яке вiдзначають в останнiй понедiлок травня. У цей день вшановуеться пам’ять усiх американцiв, якi загинули пiд час вiйськовоi служби.] влаштували потрiйний сеанс, показували фiльми жахiв. Ми були на третьому з них («Перемелювачi трупiв»[82 - «The Corpse Grinders» (1971) – американський фiльм жахiв про несумлiнних виробникiв котячоi iжi, якi пускають на консерви людськi трупи, внаслiдок чого коти, яким людське м’ясо припало до смаку, починають нападати на мiсцевих мешканцiв.]) i на другiй шiстцi пива, коли прибiг адмiнiстратор. У тi днi все ще користувалися динамiками на стовпчиках: паркуешся, знiмаеш його та чiпляеш на вiкно дверцят[83 - На змiну цiй системi прийшла передача звуковоi дорiжки фiльму по радiо, для прослуховування якоi водiевi потрiбно було лише налаштувати приймач на необхiдну частоту.]. Адмiнiстратор зробив оголошення, яке пролунало по всьому паркiнгу: «СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! ВАША ЖІНКА НАРОДЖУЄ! СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! У ВАШОЇ ЖІНКИ ПЕРЕЙМИ!»

Коли я вiв наш старенький «плiмут» до виходу, кiлькасот клаксонiв засигналили в жартiвливому привiтаннi. Багато хто блимнув фарами, скупавши мене в мерехтливому свiтлi. Мiй друг Джиммi Смiт так смiявся, що аж сповз на пiдлогу пiд передне пасажирське сидiння. Там вiн i провiв бiльшу частину шляху назад, до Бангора, пирхаючи смiхом серед пивних бляшанок. Коли я приiхав додому, Таббi вже зiбрала речi та спокiйно чекала. Вона народила Джо менш нiж через три години. Вiн прийшов у свiт легко. Наступнi рокiв п’ять iз ним бiльше нiчого не було легко. Однак вiн був потiшним. Та й Наомi теж. Навiть коли вона зривала шпалери в себе над колискою (може, думала, що допомагае по господарству), а Джо какав на плетене сидiння крiсла-гойдалки, яке стояло в нас на ганку квартири на Сенфорд-стрит, вони були потiшнi.


25

Мама знала, що я хочу бути письменником (як iй було не знати, коли в мене на стiнi на сотцi висiли всi цi вiдмови?), але заохочувала стати дипломованим викладачем «для пiдстраховки».

– Тобi, Стiвене, можливо, захочеться одружитись, а мансарда над Сеною романтична, лише якщо ти холостяк, – якось сказала вона. – Таке мiсце не годиться для сiм’i.

Я зробив, як вона пропонувала, вступив до педагогiчного коледжу Унiверситету Мену i через чотири роки вигулькнув звiдти з дипломом викладача… наче золотистий ретривер, який вискакуе зi ставка з мертвим крижнем у зубах. А вiн таки був мертвим, ага. Менi не вдалося влаштуватися викладачем, тому я пiшов працювати в пральню «Нью-Франклiн» на зарплату, не набагато кращу за ту, що отримував на «Ворамбо» чотири роки тому. Моя сiм’я кочувала з мансарди на мансарду, з видом не на Сену, а на значно менш привабливi вулицi Бангора, куди, здавалося, щосуботи о другiй ночi приiздить полiцiя.

У «Нью-Франклiнi» я нiколи не приймав персонального прання, крiм «гарячих замовлень», за якi платила страхова компанiя (гарячими замовленнями в основному був одяг – нормальний на вигляд, але смердить, як смажена мавпятина). В основному я завантажував та виймав постiльну бiлизну, привезену з менських прибережних мотелiв, i столову бiлизну з менських прибережних ресторанiв. Столова бiлизна була просто безбожно мерзенною. Гостям штату Мен у ресторанi зазвичай хочеться молюскiв та омарiв. Здебiльшого омарiв. Доки скатертини, на яких подавалися цi делiкатеси, доходили до мене, вони смердiли так, що очi на лоба лiзли, i нерiдко кишiли опаришами. Коли завантажуеш прання в машину, цi опаришi намагаються лiзти по руках, наче знають, гiвнюки, що ти зiбрався iх зварити. Я думав, що з часом до них звикну, але так i не змiг. Опаришi були поганими, але запах гнилих молюскiв та омарiв був iще гiршим. «Чому люди такi свинi? – гадав я, закидаючи в пралки хворобливу бiлизну з ресторану „Тестас“, що в мiстечку Бар-Гарбор. – Чому люди такi йобанi свинi?»

А лiкарняна бiлизна була навiть гiршою. Влiтку вона теж буяла опаришами, але цi живилися кров’ю, а не м’ясом омарiв та слизом молюскiв. Одяг, простирадла й наволочки, якi вважалися заразними, клалися в «чумнi мiшки», як ми iх називали, що розчинялися, опиняючись у гарячiй водi; проте в тi часи кров не вважалася чимось особливо небезпечним. У цiй лiкарнянiй бiлизнi часто траплялися маленькi бонуси – такi партii були як пачки огидних «Крекер-Джекiв»[84 - «Cracker Jack» – американський бренд ласощiв, фiрмова особливiсть якого полягае в тому, що, крiм попкорну й арахiсу, виробники кладуть в упаковку дрiбнi призи.] з химерними призами. В однiй партii я знайшов сталеве судно, а в iншiй – хiрургiчнi ножицi (з судна не було жодноi користi, а от ножицi неабияк стали в пригодi на кухнi). Хлопець, iз яким я працював, Ернест «Рокi» Роквелл, знайшов 20 доларiв у партii бiлизни з Медичного центру Схiдного Мену i пiшов тодi з роботи ще опiвднi, бухати (Рокi називав кiнець змiни «Шлiц-о-клок»[85 - «Schlitz» – американська марка пива.]).

Якогось разу я почув дивне брязкання в однiй iз наших трикамерних промислових пралок «Washex» на моiй вiдповiдальностi. Гадаючи, що ця клята машина почала сточувати власнi шестернi, я луплю кнопку аварiйноi зупинки. Вiдчиняю дверцята, вивалюю здоровенний кавалок хiрургiчних костюмiв i зелених шапочок, при цьому весь промокаю. Пiд усiм оцим валяеться розкиданий по внутрiшньому цилiндрi середньоi камери, схожому на друшляк, чи не цiлий комплект людських зубiв. Менi зразу подумалося, що з них вийшло б цiкаве намисто, але я просто вигрiб iх i викинув у смiття. Моя жiнка витерпiла багато моiх коникiв за стiльки рокiв, але i ii почуття гумору мае межi.


26

З фiнансовоi точки зору двое дiтей – це, мабуть, забагато для двох випускникiв коледжу, один з яких працюе у пральнi, а друга – на другiй змiнi в «Dunkin’ Donuts»[86 - Американська глобальна компанiя з виробництва донатiв i мережа кав’ярень.]. Єдину пiдмогу ми отримували вiд журналiв «Dude», «Cavalier», «Adam» та «Swank» – такi мiй дядько Орен називав «цицькатими журналами». У 1972-му вони показували значно бiльше, нiж просто голi груди, i мода на лiтературу минала, проте менi пощастило впiймати цю останню хвилю. Я писав пiсля роботи. Коли ми жили на Гроув-стрит поряд iз «Нью-Франклiном», я часом пописував в обiд. Мабуть, звучить неймовiрно, наче я Ейб Лiнкольн[87 - Авраам «Ейб» Лiнкольн (1809–1865) – 16-й президент США (1861–1865), одна з найшанованiших постатей в американськiй iсторii. Мав репутацiю чоловiка, який усього досяг власними силами; дуже багато читав, завдяки чому здобув самоосвiту; змiнив велику кiлькiсть мiсць роботи.] абощо, та насправдi в цьому не було нiчого такого – я отримував задоволення. Цi оповiдки, хоч якими похмурими були деякi з них, слугували менi для короткочасноi втечi вiд боса мiстера Брукса та прибиральника Гаррi.

У Гаррi замiсть кистей були гаки – наслiдок падiння в прасувальний коток пiд час Другоi свiтовоi вiйни (вiн протирав балки над машиною i зiрвався). Будучи в душi комiком, вiн часом прокрадався в туалет, пiдставляв пiд холодну воду один гак, а пiд гарячу – другий, вiдтак тихо пiдходив до тебе, доки ти завантажуеш прання, i клав сталевi гаки тобi на карк. Ми з Рокi багато обговорювали та вгадували, як Гаррi примудряеться впоратися з деякими аспектами прибирання в туалетi. «Ну, – сказав якось Рокi, коли ми пили обiд у нього в машинi, – принаймнi йому не треба мити руки».

Бувало – особливо влiтку, коли я ковтав соляну таблетку, – на мене находило усвiдомлення, що я просто повторюю життя своеi матерi. Зазвичай така думка здавалася кумедною. Але в моменти втоми чи коли назбирувалися рахунки, а грошей iх оплатити не було, вона ставала жахливою. Я думав: «Нашi життя мають iти не так». А потiм: «Половина свiту вважае так само».

Оповiдань, якi я продав у чоловiчi журнали мiж серпнем 1970 року, коли отримав чек на 200 доларiв за «Нiчну змiну», i зимою 1973—1974-го, якраз вистачало для пiдтримання тонкоi межi, що вiддiляла нас вiд служби соцiальноi допомоги (моя матiр, яка все життя була республiканкою, передала менi свiй глибинний жах перед «ходiнням в окружний департамент»[88 - Звернення в Окружний департамент соцiальноi допомоги (County Welfare Department) по грошову допомогу для малозабезпечених. При цьому республiканцi вважають, що наданням такоi допомоги мае займатися не держава, а приватнi благодiйнi установи; роль держави – створити всi умови, щоб у людей була змога власними силами подолати фiнансовi негаразди.], у Таббi теж було трохи цього жаху).

Мiй найяснiшiй спогад тих днiв – про те, як одного недiльного пообiддя ми поверталися додому в квартиру на Гроув-стрит пiсля вихiдних у моеi мами в Даремi – десь о тiй же порi почали даватися взнаки симптоми раку, який ii вбив. У мене е свiтлина з того дня: мама, водночас втомлена i задоволена, сидить у крiслi на ганку та тримае Джо на колiнах, а Наомi мiцно стоiть оплiч неi. Однак уже в недiлю вона була не така мiцна – у неi почалося запалення вуха i висока температура.

Човгаючи вiд машини до свого будинку того дня, ми почувалися геть пригнiченими. Я нiс Наомi й торбу найнеобхiднiших дитячих речей (пляшечки, лосьйони, памперси, комбiнезони для сну, маечки, шкарпетки), а Таббi несла Джо, який на неi вiдригнув. За собою вона тягла мiшок iз брудними пiдгузками. Ми обое знали, що Наомi треба ОТЕ РОЖЕВЕ – це ми так називали амоксицилiн у краплях. ОТЕ РОЖЕВЕ було дороге, а ми були розоренi, просто банкрути.

Я зумiв вiдчинити дверi та не впустити з рук доньку, зайшов i почав ii заспокоювати (вона так пашiла, що аж свiтилась, як вуглинка, у мене на грудях), коли помiтив у нашiй поштовiй скриньцi конверт – пошта за суботу, яка рiдкiсть. Молодим подружжям нечасто пишуть; усi, крiм комунальних служб, забувають про iхне iснування. Я висмикнув лист, молячись, аби вiн не виявився ще одним рахунком. Це були моi друзi з видавничоi корпорацii «Dugent», власники «Cavalier» та багатьох iнших дорослих видань; вони надiслали менi чек за довге оповiдання «Часом вони повертаються», яке я навiть не сподiвався кудись продати. Чек був на п’ятсот доларiв – мiй найбiльший гонорар. Зненацька ми змогли дозволити собi не лише похiд до лiкаря та пляшечку ОТОГО РОЖЕВОГО, а ще й славну недiльну вечерю. Припускаю, що коли дiти поснули, ми з Таббi побавилися.

Думаю, в той час у нашому життi було багато щастя, але також ми часто боялися. Ми самi ще були дiтьми (як то кажуть), i нашi забавляння допомагали вiдганяти тривожнi думки. Ми дбали про себе, про дiтей i одне про одного, наскiльки могли. Таббi ходила в своiй рожевiй унiформi на роботу в «Dunkin’ Donuts» i викликала копiв, коли п’янi, що заходили на каву, починали буйно поводитися. Я прав мотельнi простирадла i продовжував писати короткометражки жахiв.


27

Починаючи «Керрi»[89 - «Carrie» (1974), украiнською книга не видавалася.], я вже працював учителем англiйськоi в сусiдньому мiстечку Гемпден. Менi платили 6400 доларiв на рiк, що здавалося немислимою сумою пiсля ставки в долар шiстдесят за годину, яку я отримував у пральнi. Якби я сiв i порахував, не забуваючи весь час, проведений на нарадах пiсля урокiв i за перевiркою зошитiв удома, то побачив би, що сума дуже навiть мислима i що наше становище погане як нiколи. Наприкiнцi зими 1973-го ми жили в даблвайд-трейлерi[90 - Doublewide trailer – рiзновид переносного бюджетного житла; складаеться з двох секцiй, якi доставляються на мiсце окремо i збираються в один будинок.] в Гермонi, маленькому мiстечку на захiд вiд Бангора (значно пiзнiше, даючи iнтерв’ю для «Плейбоя», я назвав Гермон «дупою свiту». Гермонцi тодi розлютилися, тож я прошу пробачення. Гермон – не бiльше, нiж пахва свiту). Я iздив на «б’юiку» з несправною трансмiсiею, на ремонт якоi в нас не було грошей; Таббi досi працювала в «Dunkin’ Donuts»; у нас не було телефону – ми просто не могли дозволити собi щомiсяця за нього платити. О тiй порi Таббi пробувала писати оповiдання-зiзнання (зразка «Надто вродлива, щоб лишатись незайманою») й негайно почала отримувати персональнi вiдповiдi типу «це не зовсiм те, що нам треба, але ви пишiть iще». Вона прорвалася б уперед, якби щодня мала на годину-другу бiльше, але в неi були тiльки стандартнi двадцять чотири. Крiм того, iнтерес до формули журналiв зiзнань («три R»: Rebellion, Ruin, Redemption[91 - Бунт, крах та покута.]), який у неi був на початку, швидко вивiтрився.

Моя творчiсть теж не надто мала успiх. Жахи, наукову фантастику та детективи з чоловiчих журналiв витiсняли дедалi живописнiшi iсторii про секс. Це була тiльки частина проблеми. Серйознiшим клопотом стало те, що вперше в життi менi було важко писати. Заковика була в учителюваннi. Менi подобалися колеги, я любив дiтей, навiть такi собi бiвiси та батхеди були цiкавими, але в п’ятницю до кiнця дня я часто почувався, наче до мого мозку весь тиждень були пiд’еднанi клеми. Якщо я коли й впадав у вiдчай через власну кар’еру письменника, то це тодi. Я бачив себе через тридцять рокiв: вбраний у такий, як зараз, затертий твiдовий пiджак iз латками на лiктях, iз пивним черевцем, яке накочуеться поверх штанiв кольору хакi; у мене кашель курця через надмiрну кiлькiсть «Pall Mall», грубшi окуляри, ряснiша лупа; а в шухлядi шiсть-сiм незавершених рукописiв, з якими перiодично продовжую гратися – зазвичай коли п’яний. Коли питають, чим займаюсь у вiльний час, я кажу, що пишу книжку – чим iще мае займатись у вiльний час усякий викладач лiттворчостi? І звiсно, я брешу собi, кажу, що ще е час, ще не запiзно, е письменники, якi почали аж пiсля п’ятдесяти, або, бляха, навiть пiсля шiстдесяти. І таких, певно, багато.

Якби не моя дружина, два роки, що я викладав у Гемпденi (та прав бiлизну в «Нью-Франклiнi» протягом лiтнiх канiкул), склалися б грунтовно iнакше. Якби вона сказала, що вважае час, проведений за написанням оповiдань на ганку будинку на Понд-стрит чи в пральнi трейлера на Клатт-роуд у Гермонi, витраченим марно, то, гадаю, я неабияк занепав би духом. Однак Таббi нi разу не висловила жодного сумнiву. Їi пiдтримка була константою, маленькою втiхою, на яку я завжди мiг розраховувати. І щоразу, бачачи перший роман, присвячений дружинi (чи чоловiковi), я усмiхаюсь i думаю: «Вона (вiн) розумiе». Письменство – самотня праця. Присутнiсть того, хто в тебе вiрить, усе змiнюе. Їм не треба нiчого говорити. Зазвичай досить просто вiрити.


28

Навчаючись у коледжi, мiй брат Дейв улiтку працював прибиральником у Брансвiкськiй старшiй школi, його альма-матер. Я теж пропрацював там частину одного лiта. Не пам’ятаю точно, який це був рiк; едине, що це було до знайомства з Таббi, але пiсля того, як я почав курити. Значить, менi було дев’ятнадцять чи двадцять рокiв. Моiм напарником зробили хлопця на iм’я Гаррi, який ходив у зеленому комбiнезонi, носив велике кiльце ключiв i кульгав (принаймнi в нього були руки, а не гаки). Одного разу за обiдом Гаррi розказав менi, як воно було – протистояти банзай-атацi японцiв на островi Тарава, коли всi японськi офiцери вимахують мечами, зробленими з бляшанок вiд кави «Maxwell House», а призовники, що горланять у них iз-за спин, обдовбанi, як ступи, i вiд них тхне горiлим маком. Цей Гаррi був неабияким оповiдачем.

Одного дня ми з ним мали вiдтирати плями iржi зi стiн у дiвчачому душi. Я роззирався по роздягалцi з цiкавiстю юного мусульманина, що невiдомо як опинився глибоко на жiночiй територii. Вона була така ж, як хлопчача, але при цьому зовсiм iнакша. Пiсуарiв, ясна рiч, не було, а були два нiяк не пiдписанi металевi ящички на стiнах, якi за розмiром не пiдходили для паперових рушникiв. Я запитав, що в них. «Затички для пiхов, – сказав Гаррi. – У тi iхнi днi мiсяця».

Ще я помiтив, що тут, на вiдмiну вiд хлопчачоi роздягалки, в душових кабiнах були пiдковоподiбнi хромованi жердки, до яких крiпилися рожевi пластиковi шторки. Можна було усамiтнитися, коли миешся. Я сказав про це Гаррi, а вiн стенув плечима: «Мабуть, малим дiвчатам бiльш соромно бути голими».

Цей спогад повернувся до мене одного дня пiд час роботи в пральнi. Я побачив зав’язку iсторii: дiвчата миються в душi роздягалки, де нема пiдковоподiбних жердок, рожевих пластикових шторок i усамiтнення. І в однiеi з дiвчат починаеться мiсячне. От лише вона не знае, що це таке, i решта дiвчат – бридливо, нажахано, глузливо – починають закидати ii прокладками. Або тампонами, якi Гаррi назвав затичками для пiхов. Дiвчинка починае кричати. Стiльки кровi! Вона думае, що помирае, що решта дiвчат насмiхаються з неi попри те, що вона стiкае кров’ю до смертi… вона реагуе… дае вiдсiч… але як?

За кiлька рокiв до того я читав статтю в журналi «Life»[92 - «Life» – американський журнал з акцентом на фотожурналiстицi.], де висувалося припущення, що принаймнi декiлька вiдомих випадкiв полтергейсту були насправдi телекiнетичними феноменами; телекiнез – це здатнiсть рухати предмети силою думки. Існували свiдчення, що молодi люди можуть мати таку силу, йшлося в статтi, особливо дiвчата в ранньому пiдлiтковому вiцi, якраз коли в них уперше мало бути…

Бац! Зiйшлися двi непов’язанi думки – пiдлiткова жорстокiсть i телекiнез, i я отримав iдею. Утiм, я не покинув свого поста бiля «Washex» № 2, не почав бiгати по пральнi, розмахуючи руками та гукаючи «Еврика!». У мене бувало багато iнших iдей, не гiрших, а часом навiть кращих. А проте я подумав, що це може стати основою хорошоi довгоi оповiдки для «Cavalier», а ще закрадалася думка про можливiсть публiкацii в «Playboy», який платив до двох тисяч доларiв за коротку прозу. За двi тисячi баксiв можна купити нову трансмiсiю в «б’юiк», i ще багато залишиться на продукти. Я поставив це оповiдання на маленький вогонь на дальню конфорку – уже не зовсiм свiдоме, але ще й не несвiдоме. Я встиг почати викладацьку кар’еру, перш нiж сiв одного вечора i вирiшив спробувати. Я написав три аркушi з одинарним iнтервалом першоi чернетки, вiдтак гидливо iх зжужмав i викинув.

У мене були чотири претензii до написаного. Першим i найменш важливим було те, що оповiдка не зачiпала мене на емоцiйному рiвнi. Другим i трохи важливiшим було те, що менi не дуже подобалася головна героiня. Керрi Вайт здавалася тупою i пасивною, вродженою жертвою. Іншi дiвчата кидали в неi тампони та прокладки, скандували: «Затикай! Затикай!», а менi було байдуже. Третiм i ще важливiшим було те, що менi не вдавалося освоiтися з середовищем i виключно жiночими другорядними персонажами. Я приземлився на жiночу планету, i едина вилазка у дiвчачу роздягалку в брансвiкськiй школi кiлька рокiв тому не вельми допомагала тут зорiентуватися. Найкраще менi вдавалося письмо, коли воно було iнтимним, наче сексуальний дотик шкiри до шкiри. Із «Керрi» в мене було вiдчуття, нiби я в гумовому гiдрокостюмi, який нiяк не можу стягнути. Четвертим i найважливiшим за все було усвiдомлення, що оповiдка вистрiлить, лише якщо буде довгою, може, навiть довшою за оповiдання «Часом вони повертаються», яке й так стояло на дальшiй межi обсягу, прийнятного для ринку чоловiчих журналiв. А ще ж мае лишитися вдосталь мiсця для чирлiдерок, якi дивним чином забули вдягти трусики, – саме заради них чоловiки й купували цi журнали. Я не бачив сенсу витрачати два тижнi або навiть мiсяць на написання повiстi, яка менi не подобаеться i яку не можна буде продати. Тож я ii викинув.

Коли я наступного вечора повернувся зi школи, Таббi тримала аркушi. Вона помiтила iх, викидаючи смiття з мого вiдерця, обтрусила м’ятi паперовi кульки вiд цигаркового попелу, розгладила й сiла читати. Вона сказала, що хоче, аби я продовжив. Хоче дiзнатися, що буде далi. Я сказав, що нi хрiна не знаю про школярок. Вона сказала, що допоможе менi з цим. Схилила пiдборiддя й усмiхнулася у своiй до болю милiй манерi. «Із цього може вийти, – сказала вона. – Я чесно так думаю».


29

Я так i не полюбив Керрi Вайт, так i не повiрив мотивацii Сью Снелл, коли вона вiдправляла свого хлопця з Керрi на випускний, але дещо в мене справдi вийшло. Цiла кар’ера. Таббi якимось чином знала, а наскладавши п’ятдесят аркушiв тексту з одинарним iнтервалом, я теж знав. Щонайменше, я був упевнений, що нiхто з персонажiв, якi пiшли на випускний Керрi Вайт, нiколи його не забуде. Тобто нiхто з тих, якi виживуть.

До «Керрi» я написав три iншi романи: «Лють», «Довга прогулянка» i «Переслiдуваний»[93 - «Rage» (1977), «The Long Walk» (1979), «The Running Man» (1982) – усi три романи вийшли пiд псевдонiмом Рiчард Бахман; украiнською книги не видавалися.], якi було опублiковано пiзнiше. Серед цих книжок «Лють» найбiльше бентежила, а «Довга прогулянка» була найкраще написана. Але жодна з них не дала менi того, чого навчила Керрi Вайт. Найважливiше, що в автора початкове сприйняття персонажа або персонажiв може бути таким же хибним, як i в читача. На другому мiсцi було усвiдомлення, що припиняти роботу над твором лише тому, що тобi тяжко на емоцiйному рiвнi чи уяви бракуе, – погано. Часом треба рухатися вперед через «не хочу», а часом може здаватися, нiби ти навсидячки гiвно лопатою вигрiбаеш, а насправдi все добре виходить.

Менi допомогла Таббi. Для початку я дiзнався вiд неi, що шкiльнi автомати з прокладками зазвичай працюють без монет, бо вчителi й адмiнiстрацiя не хочуть, аби по школi ходили дiвчата в закривавлених спiдницях лише тому, що iм не вистачило четвертака, сказала менi дружина. А ще я сам собi допомiг, покопавшись у спогадах про старшi класи (робота вчителя не зарадила: менi тодi було вже 26 i я стояв по iнший бiк столу) i згадавши про двох дуже самотнiх та зацькованих дiвчат iз мого класу: якi вони були на вигляд, як поводилися, як до них ставилися. Украй рiдко за всю свою кар’еру я дослiджував настiльки неприемну територiю.

Одну з цих дiвчат звали, скажiмо, Сондра. Вона жила з матiр’ю в трейлерi недалеко вiд мене, у них був собака Сир Чеддер. У Сондри був булькiтливий, нерiвний голос, наче в неi в горлi постiйно стояв густий слиз. Вона не була гладкою, але ii шкiра видавалася обвислою, блiдою, нiби нижнiй бiк гриба. Волосся тулилося до прищавих щiк тугими кучериками Сирiтки Еннi[94 - Little Orphan Annie – головна героiня однойменного серiалу комiксiв iз характерною шапкою рудого кучерявого волосся.]. У неi не було друзiв (крiм хiба що Сира Чеддера). Якось ii мати заплатила менi, щоб я пересунув iм меблi. У вiтальнi трейлера домiнував розiп’ятий Ісус у майже натуральну величину зi зведеними догори очима, опущеним ротом та кров’ю, що скрапувала з-пiд тернового вiнка. Вiн був голий, лише в ганчiрцi, обмотанiй довкола стегон i крижiв. Над цiею пов’язкою був запалий живiт i випнутi ребра в’язня концтабору. Менi подумалося, що зростання пiд агонiчним поглядом цього вмираючого Бога, безсумнiвно, посприяло тому, що Сондра стала такою, як я ii знав, – боязкою та сiрою вигнанницею, яка тинялася коридорами лiсбонськоi школи, наче сполохана миша.

– Це Ісус Христос, мiй Господь i Спаситель, – сказала Сондрина мати, простеживши мiй погляд. – А ти спасенний, Стiве?

Я поспiшив запевнити, що спасенний, наскiльки можливо. Водночас менi подумалося, що не бувае настiльки благочестивих людей, щоб отакий Ісус за них заступився. Вiн же збожеволiв вiд болю – це видно з його обличчя. Якби вiн повернувся на Землю, то явно не в гуморi для спасiння душ.

Другу дiвчину звали, скажiмо, Додi Франклiн, однак iншi дiвчата казали на неi Додо або Дуду[95 - Doodoo – дитяче слiвце, аналогiчне слову «кака» в украiнськiй мовi.]. Їi батькiв цiкавило тiльки одне – участь у конкурсах. І це в них добре виходило. Вони виграли цiлу купу дивноi всячини, зокрема рiчний запас консервованого тунця «Three Diamonds Brand Fancy Tuna» i автомобiль «максвелл», який належав Джековi Беннi[96 - Jack Benny (1894–1974) – американський комiк, радiо- та кiноактор. Старомодний розвалений автомобiль марки «Максвелл» («The Maxwell»), на якому начебто iздив Беннi, був темою його постiйних жартiв.]. Цей «максвелл» стояв злiва вiд iхнього будинку в частинi Дарема, знанiй як Саутвест-Бенд, яка поступово розчинялася в пейзажi. Раз чи два на рiк котрась iз мiсцевих газет – портлендський «Press-Herald», льюiстонський «Sun» чи лiсбонський «Weekly Enterprise» – присвячувала статтю чуднiй хернi, яку вигравали в лотереях i на тоталiзаторi батьки Додi. Зазвичай ii доповнювало фото «максвелла», або Джека Беннi зi скрипкою, або того й iншого.

Хоч би що вигравали Франклiни, це нiколи не були запаси пiдлiткового одягу на вирiст. Додi та ii брат Бiлл ходили в одному й тому самому щодня протягом перших пiвтора року старшоi школи: вiн – у чорних штанях i картатiй сорочцi з коротким рукавом, вона – у довгiй чорнiй спiдницi, сiрих гольфах та бiлiй блузi без рукавiв. Може, хтось iз читачiв не повiрить, але я маю на увазi буквально щодня, проте люди, якi зростали в маленьких мiстечках i селах у 50—60-х роках, мене зрозумiють. У Даремi мого дитинства життя було майже зовсiм без прикрас. Я ходив до школи з дiтьми, якi мiсяцями мали кору бруду на шиi; з дiтьми, чия шкiра гноiлася вiд ранок i висипiв; з дiтьми, чиi обличчя через необробленi опiки нагадували висушене яблуко; з дiтьми, яких вiдправляли до школи з камiнцями у вiдерцi для обiду i самим лиш повiтрям у термоску. Це була не Аркадiя, а скорiше Догпетч[97 - Dogpatch (собачий клаптик) – вигадане мiстечко, мiсце дii класичного сатиричного комiксу «Малий Ебнер» («Li’l Abner»), створеного художником Елом Кеппом (Al Capp).], тiльки без гумору.

Додi та Бiллу Франклiнам нормально велося в даремськiй початковiй школi, а от старша школа була в Лiсбон-Фоллз, набагато бiльшому мiстi, що означало для таких дiтей, як Додi та Бiлл, кпини й знущання. Ми з цiкавiстю i жахом спостерiгали, як Бiллова сорочка вицвiтала та розлазилася, починаючи з короткого рукава. Замiсть вiдiрваного гудзика вiн узяв скрiпку. Дiрку ззаду над згином колiна вiн заклеiв стрiчкою, старанно зафарбованою чорним восковим олiвцем пiд колiр штанiв. Додiна бiла блуза без рукавiв почала жовтiти вiд зношування, вiку та поту. Тканина стиралася, i бретельки ii лiфчика все бiльше просвiчували. Іншi дiвчата з неi глузували, спочатку поза спиною, а потiм i в лице. Глузування переросло в приниження. Хлопцi були до цього не причетнi – нам треба було розбиратися з Бiллом (так, я допомагав – несильно, але був присутнiй). Менi здаеться, Додi дiставалося бiльше. Дiвчата не просто смiялися з неi – вони ii ненавидiли. Додi уособлювала все, чого вони боялися.

Пiсля рiздвяних канiкул на другому роцi вищоi школи Додi прийшла на навчання ошатною. Замiсть староi чорноi спiдницi в неi була журавлинова, яка доходила до колiн, а не до середини гомiлок. Замiсть потрiпаних гольфiв були нейлоновi панчохи, якi iй личили, бо вона нарештi зголила розкiшний килимок чорного волосся на ногах. Старезна блуза поступилася мiсцем м’якому вовняному светровi. Вона навiть хiмiю зробила. Додi просто перевтiлилась i, судячи з виразу ii обличчя, знала про це. Я без жодноi тями, заощадила вона на цей одяг, чи батьки подарували його iй на Рiздво, а чи вона цiлу вiчнiсть канючила i нарештi випросила. Не мае значення, бо сам лише одяг нiчого не мiняв. Того дня дражнилися гiрше, нiж будь-коли. Школярки не збиралися випускати ii з ящика, в який посадовили, – ii карали за спробу вирватись. У мене було кiлька спiльних з нею урокiв, я мав змогу спостерiгати занепад Додi на власнi очi. Я бачив, як зблякла ii усмiшка, як свiтло в очах спершу потьмянiло, вiдтак згасло. До кiнця дня вона стала такою, як була до рiздвяних канiкул: глинолицою веснянкуватою примарою, що квапливо ходить коридорами, опустивши очi та притиснувши книжки до грудей.

Вона вдягла новi спiдницю i светр на наступний день. І на наступний. І на наступний. Наприкiнцi навчального року вона все ще була в них, хоча тодi для вовни було надто спекотно, й у неi весь час виступали намистинки поту на скронях i верхнiй губi. Домашню хiмiчну завивку iй бiльше не робили, а новий одяг став матовим, згорьованим. Проте кепкування зiйшло на передрiздвяний рiвень, а приниження взагалi припинилося. Хтось намагався перелiзти огорожу, i треба було цього не допустити, от i все. Щойно втечi запобiгли й усiх в’язнiв перелiчили, життя змогло повернутися до норми.

І Сондра, i Додi були мертвi на момент, коли я почав писати «Керрi». Сондра з’iхала з трейлера в Даремi з-пiд агонiчного погляду вмираючого спасителя до квартири в Лiсбон-Фоллз. Вона, певно, працювала десь поряд, iмовiрно, на якомусь заводi чи взуттевiй фабрицi. Вона була епiлептичкою i померла пiд час нападу. Жила сама, тож нiкому було iй допомогти, коли вона впала з викрученою пiд неприродним кутом шиею. Додi вийшла замiж за ведучого погоди, який заробив у Новiй Англii яку-не-яку репутацiю завдяки своiй протяжнiй даун-iстiвськiй[98 - Downeast (нижнiй схiд) – частина схiдного прибережжя Мену, Новоi Англii та Канади.] вимовi. Пiсля народження дитини – по-моему, другоi, – Додi пiшла в погрiб i випустила кулю собi в живiт. Це був вдалий пострiл (чи невдалий, залежно вiд того, як на це дивитися): вона смертельно поранила себе у ворiтну вену. У мiстi говорили, що це пiсляпологова депресiя, як прикро. Особисто я ж пiдозрював, що це вiдгукнулося похмiлля вiд шкiльних рокiв.

Я нiколи не любив Керрi, цю дiвочу версiю Ерiка Гаррiса та Дiлана Клебольда[99 - Старшокласники, якi 20 квiтня 1999 року вчинили стрiлянину в школi Колумбайн, вбили 13 людей, поранили 24, пiсля чого застрелилися самi.], проте завдяки Сондрi та Додi я нарештi почав ii трошки розумiти. Я жалiв ii, а також ii однокласникiв, бо сам був колись одним iз них.


30

Рукопис «Керрi» вирушив у «Doubleday», де я завiв друга на iм’я Вiльям Томпсон. Я зовсiм про це забув i займався далi своiми справами: викладав у школi, виховував дiтей, кохав дружину, пиячив по п’ятницях у другiй половинi дня та писав оповiдання.

Того семестру в мене було вiкно на п’ятому уроцi, одразу пiсля обiду. Зазвичай я проводив його в учительськiй за перевiркою контрольних, мрiючи випростатися на диванi й подрiмати: по обiдi в мене енергii як в удава, який щойно проковтнув козу. Увiмкнулася система зв’язку, Колiн Сайтс питала, чи я там. Я вiдповiв ствердно, вона попросила мене зайти до неi в кабiнет. Менi телефонують. Дружина.

Шлях з учительськоi в нижньому крилi до головного управлiння видався довгим навiть попри те, що йшли уроки й у коридорах було практично порожньо. Я спiшив, майже бiг, сильно стукало серце. Щоб скористатися сусiдським телефоном, Таббi мала одягти дiтей у черевики та куртки, тож менi на думку спадало тiльки двi причини, з яких вона могла на це пiти: або хтось iз дiтей упав зi сходiв i зламав ногу, або я продав «Керрi».

Моя дружина, задихаючись i не тямлячи себе з радостi, зачитала менi телеграму. Їi прислав Бiлл Томпсон (який пiзнiше вiдкрие мiссiсiпського писаку на iм’я Джон Грiшем) пiсля того, як спробував подзвонити й дiзнався, що у Кiнгiв бiльше немае телефону. «ВІТАЮ, – йшлося в нiй. – КЕРРІ ОФІЦІЙНО КНИЖКА ДАБЛДЕЙ. АВАНС 2500 ДОЛАРІВ ОК? ПОПЕРЕДУ МАЙБУТНЄ. З ЛЮБОВ’Ю, БІЛЛ».




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Дослiвно – «Залишки на самому днi». (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


Трiо темношкiрих спiвачок, яке виступае в жанрах ритм-енд-блюз та поп; пiк популярностi припав на 1960-тi роки.




3


Полковник Гарланд Девiд Сандерс (Colonel Harland David Sanders) (1890–1980) – засновник i посол бренда мережi ресторанiв швидкого харчування KFC, зображуеться у характерному образi «джентльмена з пiвденних штатiв»: у бiлому костюмi, з чорною тонкою краваткою, в окулярах та з сивими вусами й борiдкою.




4


Тобто «пролетарiв», чорноробiв – алюзiя на роман Дж. Орвелла «1984».




5


«The Elements of Style» (розширене видання у спiвавторствi вперше вийшло в 1959 роцi), автори – William Strunk Jr. (1869–1946), E. B. White (1899–1985).




6


«Ringling Brothers Circus» – американський цирк, заснований 1884 року п’ятьма з семи братiв Рiнглiнгiв. У 1919 роцi об’еднався з iншою цирковою компанiею i перетворився на «Ringling Bros. and Barnum & Bailey Circus».




7


Women’s Army Auxiliary Corps (WAAC) – рiд вiйськ Армii США, до якого входили тiльки жiнки; проiснував з 1942 по 1978 рiк.




8


Тижнева газета про новини та культуру, знана подачею грунтовно висвiтлених новин та культурно-мистецьких подiй, фокусуеться переважно на мистецькiй спiльнотi Нью-Йорка. Виходить iз 1955 року.




9


Prouts Neck – пiвострiв у мiстечку Скарборо на пiвденному сходi штату Мен.




10


Замiсть strep throat («стрептококове горло», тобто стрептококовий фарингiт) маленькому Стiву чулося stripe throat («смугасте горло»).




11


Колiр традицiйних американських карамельок.




12


Замiсть otologist («отолог») Стiв помилково казав otiologist, що спiвзвучно з англiйським словом otiose – такий, що не приносить користi.




13


Популярна американська приказка, яка в оригiналi звучить: «Fool me once, shame on you. Fool me twice, shame on me». Кiнг додав третю частину: «Fool me three times, shame on both of us».




14


Tom Swift – головний герой п’яти пригодницько-науково-фантастичних книгосерiалiв для пiдлiткiв, вигаданий 1910 року Едвардом Стрейтмеером (Edward Stratemeyer, 1862–1930).




15


«Combat Casey» – популярний у 1950-х роках комiкс про пригоди мужнього американського солдата Генрi Кейсi на прiзвисько Комбат у Другiй свiтовiй та Корейськiй вiйнах.




16


Марка блокнотiв для школярiв.




17


Hopalong Cassidy – персонаж-ковбой, вигаданий 1904 року Клеренсом І. Малфордом; герой багатьох оповiдань, романiв та iхнiх адаптацiй. На початку 1950-х виходила дуже успiшна радiовистава про його пригоди.




18


«Crazy Eights» – картярська гра, мета якоi – першим скинути всi карти.




19


Chuck Yeager (нар. 1923 р.) – льотчик-випробувач, а згодом генерал Повiтряних сил США. У 1947 роцi першим подолав швидкiсть звуку в горизонтальному польотi.




20


«Highway Patrol» (1955–1959) – пригодницький серiал-бойовик про дорожню полiцiю та ii суворого й вiдважного начальника Дена Метьюза; «One Step Beyond» (1959–1961) – серiал-антологiя про паранормальне та невiдоме; «Cheyenne» (1955–1963) – драматичний вестерн-серiал; «Sea Hunt» (1958–1961) – серiал-бойовик про пригоди вiдставного вiйськового водолаза, аквалангiста Майка Нельсона; «Your Hit Parade» (1950–1959) – музична програма; «Annie Oakley» (1954–1957) – художнiй вестерн-серiал про справжню жiнку-стрiльця Еннi Оуклi; Tommy Rettig (1941–1996) – малолiтнiй актор, що зiграв головну роль друга i господаря колi Лессi в перших сезонах однойменного серiалу («Lassie») (1954–1973); Jock Mahoney (1919–1989) – виконавець головноi ролi смiливого, вправного та справедливого Вершника з пасовиськ в однойменному серiалi «The Range Rider» (1951–1953); Andy Devine (1905–1977) – актор, котрий часто грав помiчникiв ковбоiв у серiалах, серед яких «Пригоди Дикого Бiлла Гiкока» («The Adventures of Wild Bill Hickok», 1951–1958), запам’ятався глядачам своiм скигливим голосом.




21


Forrest J. Ackerman (1916–2008) – лос-анджелеський редактор, письменник-фантаст, лiтературний агент; засновник науково-фантастичного фандому i провiдний знавець фiльмiв у жанрах науковоi фантастики, жахiв та фентезi; один з найбiльших колекцiонерiв предметiв, пов’язаних iз фiльмами та книгами у вищезгаданих жанрах. Як лiтературний агент представляв таких письменникiв, як Рей Бредберi, Айзек Азiмов, Курт Сiодмак, А. Е. ван Вогт, Рон Л. Габбард. Разом iз видавцем Джеймсом Ворреном (James Warren) заснував у 1958 роцi журнал «Вiдомi чудовиська Кiнокраю» («Famous Monsters of Filmland») i був його редактором та головним автором матерiалiв. У журналi були статтi, фотографii та iлюстрацii, присвяченi фiльмам жахiв – вiд нiмого до сучасного кiно, – а також iх творцям i зiркам.




22


«Spacemen».




23


Двайт Девiд «Айк» Ейзенгауер (1890–1969) – 34-й президент США (1953–1961).




24


Одна з марок купонiв, якi видаються покупцям у рамках програми лояльностi. Кожен купон мав дуже низьку вартiсть у кiлька тисячних долара, але, назбиравши достатню кiлькiсть, iх можна було обмiняти на акцiйнi товари виробникiв – партнерiв компанii, яка випускала такi купони.




25


В оригiналi – troika.




26


Перекручене father (батько).




27


Солянi таблетки видаються як засiб пiдтримання водно-сольового балансу в органiзмi робiтникам, якi працюють у спекотних умовах.




28


Журнал для молодих i досвiдчених письменникiв, мiстить корисну та цiкаву галузеву iнформацiю.




29


Лiтературний мiсячник, у якому друкуються твори детективного жанру, зокрема вiдомих авторiв; носить iм’я Альфреда Гiчкока через його славу майстра саспенсу.




30


Тип музичного релiзу, синонiм – сингл, який у тi часи виходив на малоформатнiй платiвцi зi швидкiстю вiдтворення 45 обертiв за хвилину, що мiстила по однiй пiснi з кожного боку.




31


Algirdas Jonas «Algis» Budrys (1931–2008) – литовсько-американський письменник-фантаст, редактор i критик.




32


Повна назва журналу – «The Magazine of Fantasy & Science Fiction». Насправдi Будрiс працював у ньому критиком, а не редактором i писав рецензii.




33


«The Fugitive» – американський драматичний серiал про лiкаря Рiчарда Кiмбла (Dr. Richard Kimble), якого за неправдивим звинуваченням засудили за вбивство власноi дружини i який переховувався вiд полiцii пiсля втечi з поiзда дорогою до в’язницi. Украiнськi глядачi, можливо, знайомi з однойменним фiльмом 1993 року за мотивами цього серiалу, в якому головнi ролi зiграли Гаррiсон Форд i Томмi Лi Джонс.




34


Популярнi серед любителiв т. зв. «muscle car» («накачаних машин») важелi перемикання передач специфiчноi форми, виробництва фiрми «Hurst Performance», яка спецiалiзуеться на автозапчастинах для покращення характеристик та естетичного вигляду автомобiлiв.




35


Lewiston – друге за величиною мiсто округу Андроскоггiн, до якого прилягають, серед iнших мiстечок, Дарем, Лiсбон та Лiсбон-Фоллз.




36


«The Parent Trap» (1961) – екранiзацiя нiмецькоi книги 1949 року «Das doppelte Lottchen» («Подвiйна Лоттi»). Сiмейний фiльм про двох дiвчат-пiдлiткiв, якi знайомляться в лiтньому таборi та виявляють, що вони близнючки (обох грае акторка Гейлi Мiллз (Haley Mills)), пiсля чого намагаються звести разом своiх батькiв, якi розлучилися зразу пiсля народження дiвчат. «The Blackboard Jungle» (1955) – екранiзацiя однойменноi книжки 1954 року Евана Гантера (Evan Hunter). Драма про нового вчителя школи для проблемних пiдлiткiв Рiчарда Дадье, який намагаеться налагодити стосунки з учнями та зацiкавити iх навчанням, але вiн та його родина стають об’ектами погроз i насильства. Це призводить до конфронтацii мiж Дадье i спричинником злочинноi дiяльностi Артi Вестом, якого зiграв Вiк Морроу (Vic Morrow).




37


Debbie Reynolds (1932–2016) – американська акторка, спiвачка та активiстка, зiграла Теммi – юну мрiйливу героiню романтичноi комедii «Теммi та холостяк» («Tammy and the Bachelor») (1957); Sandra Dee (1942–2005) – американська акторка, зiграла Франсес Лоренс на прiзвисько Гiджет – юну серфiнгiстку в однойменнiй «пляжнiй» комедii («Gidget») (1959).




38


Yvette Vickers (1928–2010) – американська акторка, пiнап-модель i спiвачка, зiграла головну героiню Лiз Вокер у малобюджетнiй фантастицi жахiв «Напад гiгантських п’явок» («Attack of the Giant Leeches», 1959); Luana Anders (1938–1996) – американська акторка, зiграла головну героiню Луiз у ще малобюджетнiшому трилерi жахiв «Божевiлля 13» («Dementia 13», 1963).




39


Трейлерний парк (trailer park) – дiлянка для постiйного чи майже постiйного розташування будинкiв на колесах (mobile home) i житлових трейлерiв. В американськiй культурi стереотипно асоцiюеться з мiсцем проживання населення з низьким рiвнем доходiв, часто за межею бiдностi, а також iз низьким соцiальним статусом, рiвнем культури побуту та поганим смаком.




40


«I Married a Monster from Outer Space» (1958) – американський науково-фантастичний фiльм.




41


Roger Corman (нар. 1926 р.) – американський продюсер i режисер незалежних фiльмiв, вважаеться «Королем фiльмiв категорii B», творець численних малобюджетних фiльмiв, серед яких цикл iз восьми «екранiзацiй» творiв Едгара По, створений у 1959–1964 роках. Був наставником для багатьох майбутнiх великих режисерiв, серед яких Френсiс Форд Коппола, Мартiн Скорсезе, Рон Говард, Джеймс Камерон i багато iнших.




42


Американське видавництво, яке проiснувало з кiнця 1950-х до початку 1960-х рокiв та спецiалiзувалося на бульварному чтивi.




43


«Jack the Ripper» (1959) – британський малобюджетний фiльм, в основу сюжету якого лягла теорiя, що Джек-рiзник був мстивим лiкарем. Фiльм був дуже успiшним в американському кiнопрокатi; «Gorgo» (1961) – британський фiльм-катастрофа про морське чудовисько Горго i його матiр, знятий як данина фiльмам про Годзiллу; «Konga» (1961) – британська наукова фантастика жахiв про шимпанзе, що перетворюеться на велетенське горилоподiбне чудовисько.




44


Дуже важлива книга.




45


«Лев сьогоднi спить» – популярна пiсня з дуже впiзнаваною мелодiею, яку написав i вперше виконав пiвденноафриканський композитор i спiвак Соломон Лiнда. Найпопулярнiшою е суттево видозмiнена версiя, записана американським гуртом «The Tokens» у 1961 роцi. Використовувалася багато разiв у кiно й на телебаченнi, серед iншого у фiльмах «Ейс Вентура – 2», «Король Лев», серiалi «Друзi».




46


Irving Shulman (1913–1995) – американський письменник i сценарист. «The Amboy Dukes» (1947) – його перший опублiкований роман про життя бруклiнських малолiтнiх злочинцiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни; у 1949 роцi вийшла його екранiзацiя «Мiсто за рiкою» («City Across the River»).




47


Спортсменки, якi займаються чирлiдингом (вiд англ. cheerleading) – це вид спорту, мета якого полягае в пiдтримцi та мотивацii спортивноi команди пiд час виступу за допомогою ритмiчного скандування i складних танцювально-гiмнастичних постановок.




48


В оригiналi – «The Village Vomit», обiгруеться назва справжньоi газети «The Village Voice».




49


«All the News That’s Fit to Print» – гасло газети «The New York Times».




50


Популярний американський гумористичний журнал, виходить iз 1952 року. Вплинув на розвиток американських сатири та гумору. На обкладинках журналу майже завжди присутнiй його маскот – Альфред Е. Ньюман (Alfred E. Neuman), вигаданий капловухий хлопець зi щербатою усмiшкою. Його фiрмова фраза – «What, me worry?» («Щоб я та й переживав!»).




51


Гра слiв Raypatch (прiзвище Рейпетч) i Rat pack (зграя щурiв).




52


«Peter Gunn» (1958–1961) – телесерiал про вродливого та стильного приватного детектива Пiтера Ганна, роль якого виконував Крейг Стiвенс (Craig Stevens).




53


Гра слiв: Кiнг дописав слово Raw перед прiзвищем Diehl: Raw Diehl, що звучить як raw deal (несправедливiсть, нечеснiсть, кривда).




54


H. L. Mencken (1880–1956) – американський журналiст, сатирик, культурний критик i дослiдник американського варiанта англiйськоi мови.




55


Valedictorian – найуспiшнiший учень або студент, який виголошуе прощальну промову в кiнцi церемонii вручення атестатiв або дипломiв; salutatorian – другий за рiвнем успiшностi учень або студент, який виголошуе привiтальну промову на початку церемонii вручення. Обидва цi титули вважаються дуже престижними у США.




56


Через спiвзвучнiсть прiзвища Маргiтан (Margitan) i слова «опариш» (maggot).




57


Бiла бiльярдна куля для удару кием.




58


The National Honor Society – загальнонацiональна американська органiзацiя з фiлiями в старших школах, чия мета – будити охоту до науки, стимулювати бажання служити, заохочувати лiдерство, формувати в учнiв характер.




59


Norman Fitzroy Maclean (1902–1990) – американський письменник i дослiдник. Його напiвбiографiчна повiсть «Там тече рiка» («A River Runs Through It», 1976) була рекомендована на Пулiтцерiвську премiю, а однойменна екранiзацiя 1992 року номiнована на премiю «Оскар» у трьох категорiях.




60


John Thomas Gould (1908–2003) – гуморист, есеiст i колумнiст iз Лiсбон-Фоллз; John A. Gould – автор роману «The Greenleaf Fires» (1978).




61


З пошаною (латина) – найнижча з трьох вiдзнака за успiшнiсть, вищу вiд середньоi; iншi двi вiдзнаки – magna cum laude – з великою пошаною та summa cum laude – з найбiльшою пошаною.




62


Мiсцева телефонна лiнiя, якою користуються кiлька абонентiв. Такi лiнii позбавляли розмови приватностi, ставали засобом плiткування й розваг, а також давали спосiб швидко повiдомити цiлi райони про надзвичайну ситуацiю; багато рокiв були культурним атрибутом сiльськоi мiсцевостi.




63


Лiндон Б. Джонсон (1908–1973) – 36-й президент США (1963–1969), за правлiння та згiдно iз вказiвками якого почалося повномасштабне втручання США в збройний конфлiкт мiж Пiвнiчним i Пiвденним В’етнамом, яке призвело до початку В’етнамськоi вiйни.




64


«War on Poverty» – неофiцiйна назва законодавчих iнiцiатив Джонсона, спрямованих на подолання бiдностi, розширення можливостей для освiти, збiльшення соцiальних гарантiй для бiдних та безробiтних, фiнансову й медичну допомогу старшим людям.




65


«Soap Box Derby» – молодiжна гоночна програма, заснована у США 1934 року. Учасники змагаються в перегонах на «мильних ящиках» – безмоторних автомобiлях, якi початково виготовлялися в домашнiх умовах, зокрема з ящикiв з-пiд мила. Пiк популярностi змагань припав на 1950—1960-тi роки.




66


День незалежностi США.




67


Американський чоловiчий журнал, який почав виходити у 1952 роцi. За оригiнальним задумом видавцiв, у кожному номерi друкувалися оповiдання та уривки рекомендованих авторiв. У 1950—1960-тi роки в журналi публiкувалося багато видатних письменникiв. Поступово «Cavalier» перетворився на журнал у форматi «Playboy».




68


Federal Work-Study Program – фiнансована федеральним урядом США програма, яка допомагае студентам заробляти кошти на власну вищу освiту через влаштування на роботу на неповний день.




69


Рiчард Мiлгауз Нiксон (1913–1994) – 37-й президент США (1969–1974).




70


«Meet the new boss / Same as the old boss» – рядки з пiснi «Won’t Get Fooled Again», у якiй критикуеться революцiя та влада.




71


Eugene Joseph «Gene» McCarthy (1916–2005) – американський полiтик, поет i конгресмен. Активно виступав проти вiйни у В’етнамi; кiлька разiв балотувався в президенти.




72


Mutton chops (баранячi реберця) – популярнi на початку 1970-х довгi бакенбарди: вузькi бiля скронь i широкi на нижнiй щелепi.




73


Bob «The Bear» Hite (1943–1981) – вокалiст американського блюз-рок-гурту «Canned Heat».




74


Cass «Mama Cass» Elliot (1941–1974) – американська спiвачка, учасниця гурту «The Mamas & the Papas».




75


Dean’s list – категорiя студентiв у коледжi або унiверситетi з найвищим середнiм балом за семестр або рiк. Студентiв, якi пробули в списку понад семестр, нагороджують пiд час випускноi церемонii.




76


Фiдель Кастро помер 25 листопада 2016 року, а подружжя Кiнгiв досi разом.




77


«Gabba Gabba Hey» – вигук iз пiснi «Pinhead», який традицiйно асоцiюеться з «Ramones».




78


Мистецтво поезii (лат.).




79


«First there is a mountain / Then there is no mountain / Then there is» – рядки пiснi Донована Лейтча (Donovan Leitch) «There Is a Mountain».




80


«A Raisin in the Sun» (1959) – п’еса американськоi жiнки-драматурга Лоррейн Гансберрi (Lorraine Hansberry).




81


Memorial Day – державне свято США, яке вiдзначають в останнiй понедiлок травня. У цей день вшановуеться пам’ять усiх американцiв, якi загинули пiд час вiйськовоi служби.




82


«The Corpse Grinders» (1971) – американський фiльм жахiв про несумлiнних виробникiв котячоi iжi, якi пускають на консерви людськi трупи, внаслiдок чого коти, яким людське м’ясо припало до смаку, починають нападати на мiсцевих мешканцiв.




83


На змiну цiй системi прийшла передача звуковоi дорiжки фiльму по радiо, для прослуховування якоi водiевi потрiбно було лише налаштувати приймач на необхiдну частоту.




84


«Cracker Jack» – американський бренд ласощiв, фiрмова особливiсть якого полягае в тому, що, крiм попкорну й арахiсу, виробники кладуть в упаковку дрiбнi призи.




85


«Schlitz» – американська марка пива.




86


Американська глобальна компанiя з виробництва донатiв i мережа кав’ярень.




87


Авраам «Ейб» Лiнкольн (1809–1865) – 16-й президент США (1861–1865), одна з найшанованiших постатей в американськiй iсторii. Мав репутацiю чоловiка, який усього досяг власними силами; дуже багато читав, завдяки чому здобув самоосвiту; змiнив велику кiлькiсть мiсць роботи.




88


Звернення в Окружний департамент соцiальноi допомоги (County Welfare Department) по грошову допомогу для малозабезпечених. При цьому республiканцi вважають, що наданням такоi допомоги мае займатися не держава, а приватнi благодiйнi установи; роль держави – створити всi умови, щоб у людей була змога власними силами подолати фiнансовi негаразди.




89


«Carrie» (1974), украiнською книга не видавалася.




90


Doublewide trailer – рiзновид переносного бюджетного житла; складаеться з двох секцiй, якi доставляються на мiсце окремо i збираються в один будинок.




91


Бунт, крах та покута.




92


«Life» – американський журнал з акцентом на фотожурналiстицi.




93


«Rage» (1977), «The Long Walk» (1979), «The Running Man» (1982) – усi три романи вийшли пiд псевдонiмом Рiчард Бахман; украiнською книги не видавалися.




94


Little Orphan Annie – головна героiня однойменного серiалу комiксiв iз характерною шапкою рудого кучерявого волосся.




95


Doodoo – дитяче слiвце, аналогiчне слову «кака» в украiнськiй мовi.




96


Jack Benny (1894–1974) – американський комiк, радiо- та кiноактор. Старомодний розвалений автомобiль марки «Максвелл» («The Maxwell»), на якому начебто iздив Беннi, був темою його постiйних жартiв.




97


Dogpatch (собачий клаптик) – вигадане мiстечко, мiсце дii класичного сатиричного комiксу «Малий Ебнер» («Li’l Abner»), створеного художником Елом Кеппом (Al Capp).




98


Downeast (нижнiй схiд) – частина схiдного прибережжя Мену, Новоi Англii та Канади.




99


Старшокласники, якi 20 квiтня 1999 року вчинили стрiлянину в школi Колумбайн, вбили 13 людей, поранили 24, пiсля чого застрелилися самi.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/k-ng_st-ven/pro-pis-menstvo-memuari-pro-remeslo