Мойсей Іван Якович Франко Іван Франко МОЙСЕЙ Пролог Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорожжу, Людським презирством, нiби струпом, вкритий! Твоiм будущим душу я тривожу, Вiд сорому, який нащадкiв пiзних Палитиме, заснути я не можу. Невже тобi на таблицях залiзних Записано в сусiдiв бути гноем, Тяглом у поiздах iх бистроiзних? Невже повiк удiлом буде твоiм Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть Усякому, хто зрадою й розбоем Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть? Невже тобi лиш не судилось дiло, Що б виявило твоiх сил безмiрнiсть? Невже задарма стiльки серць горiло До тебе найсвятiшою любов’ю, Тобi офiруючи душу й тiло? Задарма край твiй весь политий кров’ю Твоiх борцiв? Йому вже не пишаться У красотi, свободi i здоров’ю? Задарма в словi твойому iскряться І сила, й м’якiсть, дотеп, i потуга, І все, чим може вгору дух пiдняться? Задарма в пiснi твоiй ллеться туга, І смiх дзвiнкий, i жалощi кохання, Надiй i втiхи свiтляная смуга? О нi! Не самi сльози i зiтхання Тобi судились! Вiрю в силу духа І в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлюе й огнем живущим буха! О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну, Що мiлiони порива з собою, Окрилюе, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнiвами, битим стидом,— Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, i ти огнистим видом Засяеш у народiв вольних колi, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомiн волi І глянеш, як хазяiн домовитий, По своiй хатi i по своiм полi. Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий, Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний, Твоiй будущинi задаток, слiзьми злитий, Твойому генiю мiй скромний дар весiльний. Д[ня] 20 липня 1905 І Сорок лiт проблукавши, Мойсей По арабськiй пустинi Наблизився з народом своiм О межу к Палестинi. Тут ще пiски й червонi, як ржа, Голi скелi Моава, Та за ними синiе Йордан, І дiброви, й мурава. По моавських долинах марних Ось Ізраiль кочуе: За тi голi верхи перейти Вiн охоти не чуе. Пiд подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли iх гризуть Осети та будячче. Що чудовий обiцяний край, Що смарагди й сапфiри Вже ось-ось за горою блистять, — З них нiхто не йме вiри. Сорок лiт говорив iм пророк Так велично та гарно Про обiцяну ту вiтчину, І все пусто та марно. Сорок лiт сапфiровий Йордан І долина пречудна Їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна. І зневiрився люд, i сказав: «Набрехали пророки! У пустинi нам жить i вмирать! Чого ще ждать? І доки?» І покинули ждать, i бажать, І десь рваться в простори, Слать гiнцiв i самим визирать Поза ржавii гори. День за днем по моавських ярах, Поки спека дiймае, У дрантивих наметах своiх Весь Ізраiль дрiмае. Лиш жiнки iх прядуть та печуть В гранi м’ясо козяче, А воли та осли iх гризуть Осети та будячче. Та дрiбна дiтвора по степу Дивнi iграшки зводить: То воюе, муруе мiста, То городи городить. І не раз напiвсоннi батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? — Самi в себе питають. — Адже в нас не видали того, Не чували в пустинi! Чи пророцькi слова перейшли В кров i душу дитинi?» II Лиш один з-помiж сеi юрби У шатрi не дрiмае І на крилах думок i журби Поза гори лiтае. Се Мойсей, позабутий пророк, Се дiдусь слабосилий, Що без роду, без стад i жiнок Сам стоiть край могили. Все, що мав у життi, вiн вiддав Для одноi iдеi, І горiв, i яснiв, i страждав, І трудився для неi. Із неволi в Мiцраiм свiй люд Вирвав вiн, наче буря, І на волю спровадив рабiв Із тiснин передмур’я. Як душа iх душi, пiдiймавсь Вiн тодi многi рази До найвищих пiднебних висот І вiтхнення, й екстази. І на хвилях бурхливих iх душ У днi проби i мiри Попадав вiн iз ними не раз У безодню зневiри. Та тепер його голос зомлiв І погасло вiтхнiння, І не слухае вже його слiв Молоде поколiння. Тi слова про обiцяний край Для iх слуху — се казка; М’ясо стад iх, i масло, i сир — Се найвищая ласка. Що з Мiцраiм батьки i дiди Пiднялись до походу, На iх погляд, се дурiсть, i грiх, І руiна народу. Серед них Авiрон i Датан Верховодять сьогоднi; На пророцькi слова iх одвiт: «Нашi кози голоднi!» І на поклик його у похiд: «Нашi конi не кутi». На обiцянки слави й побiд: «Там войовники лютi». На принади новоi землi: «Нам i тут непогано». А на згадку про божий наказ: «Замовчи ти, помано!» Та коли загрозив iм пророк Новим гнiвом Єгови, То йому заказав Авiрон Богохульнi промови. А на зборi Ізрайля синiв, Честь вiддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу: «Хто пророка iз себе вдае, І говорить без зв’язку, І обiцюе темнiй юрбi Божий гнiв або ласку,— Хто до бунту посмiе народ Накликати, до змiни І манити за гори, настрiть Кiнцевоi руiни,— Той на пострах безумцям усiм Мiж отсим поколiнням Най опльований буде всiма І побитий камiнням». III Вечорiло. Поменшала вже Цiлоденная спека, Над горою край неба палав, Мов пожежа далека. Наче дощ золотий iз небес, Полила прохолода; Починаеться рух у шатрах Кочового народа. Звiльна, плавно ступаючи, йдуть Кам’яними стежками Чорноокi гебрейки бичем З глиняними збанками — Із збанками на головах, ген Пiд скалу до криницi, А в руках iх мiшки шкiрянi, Щоб доiти ягницi. Старшi дiти по голiм степу, Наче зайчики, грають, В перегони бiжать i кричать Або з лукiв стрiляють. Де-де чути квилiння з шатра Або регiт дiвочий; Там хтось пiсню заводить сумну, Наче степ у тьмi ночий. Та ось старшi, батьки та дiди, Із наметiв виходять І по горах, по голiм степу Скрiзь очима поводять: Чи не видно ворожих iздцiв Де за жовтим туманом? Чи не котить де пiвденний бiс Пiсковим гураганом? Нi, спокiй! І розмови пiшли Тi звичайнi, сусiдськi: Щораз менше в ягниць молока, І ягнята ось тiльки. Навiть що для ослиць не стае Будяковоi пашi! Доведеться кудись кочувать На пасовиська кращi. Авiрон радить край Мадiам, А Датан iще далi. А Мойсей? Той замовкне, мабуть, По вчорашнiй ухвалi. А втiм, в таборi гомiн i рух, Бiганина i крики; Із шатрiв вибiгае народ І малий, i великий. Що таке? Чи де ворог iде? Чи впав звiр у тенета? Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа Із свойого намета. Хоч лiта його гнуть у каблук Із турботами в парi, То в очах його все щось горить, Мов двi блискавки в хмарi. Хоч волосся все бiле як снiг, У старечiй оздобi, То стоять ще тi гордi жмутки, Як два роги на лобi. Вiн iде на широкий майдан, Де намет заповiту Простяга своi штири роги В штири сторони свiту. В тiм наметi е скриня важка, Вся укована з мiди, В нiй Єгови накази лежать, Знаки волi й побiди. Та давно вже не входить нiхто До намету святого, Його жах стереже день i нiч, Мов собака порога. Але камiнь великий лежить Край намету до сходу: З того каменя звичай велить Промовлять до народу. На той камiнь зiходить Мойсей — І жахнулися люде. Та невже ж волi всiх на докiр Вiн пророчити буде? І прийдеться розбить, розтоптать, Як гнилую колоду, Кого нашi батьки i дiди Звали батьком народу? Ось мiж чiльними вже Авiрон Червонiе з досади, А середнiм щось шепче Датан, Лихий демон громади. IV «Вчора ви, небожата моi, Раду радили глупу; Се хотiв я сказать вам тепер Замiсть першого вступу. Ухвалили печать наложить На язик мiй, на душу, — Тож тепер вам усiм вперекiр Говорити я мушу. Зрозумiйте й затямте собi, Ви, слiпцiв поколiння, Що, як зглушите душу живу, Заговорить камiння. Вчора ви сприсяглися свiй слух Затикать на промови, Не моi, не тих глиняних уст, А самого Єгови. Бережiться, а то вiн до вас Заговорить по-свому, Заговорить страшнiше сто раз, Як в пустинi рик грому. А вiд слiв його гори дрижать І земля подаеться, Ваше серце, як листя в огнi, Зашкрумить i зiв’еться. Вчора ви прокляли всякий бунт — І кляли його всуе, Бо напроти тих глупих проклять Ваше серце бунтуе. Бо в те серце Єгова вложив, Наче квас в прiсне тiсто, Творчi сили, — тi гнатимуть вас, У призначене мiсто. Вчора ви уважали спокiй Найблаженнiшим станом; Та чи радився ум ваш при тiм З вашим богом i паном? Чи то вiн для спокою призвав З мiста Ур та з Гаррана Авраама i плем’я його На луги Канаана? Для спокою iх потiм водив По йорданськiм подiллю? Семилiтнiм iх голодом гнав Аж над береги Нiлю? Якби хтiв вас в спокою держать, Наче трупа у криптi, То ви й досi, як сiрi воли, Гнули б шиi в Єгиптi. Тим-то буду до вас говорить Не вiд себе, а владно, Щоб ви знали, що з богом на прю Виступать непорадно. Бо Єгови натягнений лук, І тятива нап’ята, І наложена стрiлка на нiй — І то ви е стрiла та. Як стрiла вже намiрена в цiль, Наострена до бою, Чи подоба стрiлi говорить: «Я бажаю спокою?» А що вчора ви тут присягли, Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ivan-franko/moysey