Зiв’яле листя Іван Якович Франко Iван Якович Франко ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ (1896) Перший жмуток (1886-1893) * * * Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твое лице, Чогось мов щастя й волi серце прагне І в грудi щось метушиться, немов Давно забута згадка пiль зелених, Весни i квiтiв, — молода любов З обiйм виходить гробових, студених. Себе я чую сильним i свобiдним, Мов той, що вирвався з тюрми на свiт; Таким веселим, щирим i лагiдним, Яким я був за давнiх, давнiх лiт. І, попри тебе йдучи, я дрижу, Як перед злою не дрижав судьбою; В твое лице тривожно так гляджу, — Здаесь, ось-ось би впав перед тобою. Якби ти слово прорекла менi, Я б був щасливий, наче цар могучий, Та в серцi щось порвалось би на днi, З очей би слiз потiк полявся рвучий. Не знаемось, нi брат я твiй, нi сват, І приязнь мусила б нам надокучить, В життi, мабуть, нiщо нас не сполучить, Роздiльно нам прийдеться i вмирать. Припадком лиш не раз тебе видаю, На мене ж, певно, й не зирнула ти; Та прецiнь аж у грiб менi — се знаю — Лице твое прийдеться донести. * * * Не боюсь я нi бога, нi бiса, Маю серця гiпотеку чисту; Не боюся я й вовка iз лiса, Хоч не маю стрiлецького хисту. Не боюсь я царiв-держилюдiв, Хоч у них е солдати й гармати; Не боюсь я людських пересудiв, Що потраплять i душу порвати. Навiть гнiв твiй, дiвчино-зiрничко, Не лякав мене нi крихiтки: Я люблю те рум'янее личко І розiскренi очi-красiтки. Лиш коли на те личко чудове Ляже хмарою жалiсна туга, І болюще дрижання нервове Тi усточка зцiплить, як шаруга, І докiр десь у горлi пропаде, І в знесиллi опустяться руки, І благае пiдмоги, поради Прошибаючий погляд розпуки, Отодi мое серце стискае, Мов клiщами, холодна тривога: Бiль нiмий мене бiльше лякае, Нiж всi громи й злих сил перемога. * * * Раз зiйшлися ми случайно, Говорили кiлька хвиль — Говорили так звичайно, Мов краяни, що нечайно Здиблються з-за трьохсот миль. Я питав про щось такее, Що й не варт було питать, Говорив щось про iдеi — Та зовсiм не те, не тее, Що хотiлося сказать. Звiльна, стиха ти, о панi, І розсудно рiч вела; Ми розстались, мов незнанi, А менi ти на прощаннi І руки не подала. Ти кивнула головою, В сiнях скрилася як стiй; Я ж мов одурiлий стою І безсилий за тобою Шлю в погоню погляд свiй. Чуе серце, що в тiй хвилi Весь мiй рай був тут — отсе! Два-три слова, щирi, милi І гарячi, були б в силi Задержать його на все. Чуе серце, що програна Ставка вже не верне знов… Щось щемить в душi, мов рана: Се блiдая, горем п'яна, Безнадiйная любов. * * * Твоi очi, як те море Супокiйне, свiтляне; Серця мого давне горе, Мов пилинка, в них тоне. Твоi очi, мов криниця Чиста на перловiм днi, А надiя, мов зiрниця, З них проблискуе менi. 16. IV. 1883 "Не надiйся нiчого" Як ти могла сказати се так рiвно, Спокiйно, твердо? Як не задрижав Твiй голос в горлi, серце в твоiй грудi Биттям тривожним не зглушило тi Слова страшнi: "Не надiйся нiчого!" Не надiйся нiчого! Чи ти знаеш, Що тi слова — найтяжчая провина, Убiйство серця, духу i думок Живих i ненароджених? Чи в тебе При тих словах не ворухнулась совiсть? Не надiйся нiчого! Земле-мамо! Ти, свiте ясний? Темното нiчна! Зiрки i люди! Чим ви всi тепер? Чим я тепер? О, чом не пил бездушний? Чом не той камiнь, не вода, не лiд? Тодi б не чув я пекла в своiй грудi, І в мiзку моiм не вертiв би нор Черв'як неситий, кров моя кипуча В гарячцi лютiй не дзвонила б вiчно Тих слiв страшних: "Не надiйся нiчого!" Та нi, не вiрю! Злуда, злуда все! Живущоi води в напiй менi Ти долила, а жартом лиш сказала, Що се отрута. Бо за що ж би ти Могла вбивать у мене душу й тiло? Нi, нi, не вiрю! В хвилю ту, коли Уста твоi мене вбивати мали, — Лице твое блiде, тривожнi очi, Вся стать твоя тремтяча, мов мiмоза, Все мовило менi: "Не вiр! Не вiр!" Ти добра, щира! О, не ошукаеш Мойого серця гордостi лускою! Я зрозумiв тебе! Ти добра, щира! Лиш бурi свiту, розчаровань муки Заволокли тебе отим туманом. І в серцi своiм знов я чую силу Розсiяти туман той, теплотою Чуття i жаром думки поеднати Теб з життям — i в вiдповiдь тобi Я кличу: "Надiйсь i крiпись в борбi!" * * * Я не надiюсь нiчого І нiчого не бажаю — Що ж, коли жию i мучусь, Не вмираю! Що ж, коли гляджу на тебе І не можу не глядiти, І люблю тебе! Куди ж те Серце дiти? Усмiх твiй, неначе сонце Листя покрiвля зелене, А з'iдае штучну краску — Смiйся з мене! Я не надiюсь нiчого, Але як бажання сперти? Не бажать життя живому, Тiльки смерти? Жиймо! Кожде своiм шляхом Йдiм, куди судьба провадить! Здиблемось колись — то добре, А як нi — кому се вадить? * * * Безмежнее поле в снiжному завою, Ох, дай менi обширу й волi! Я сам серед тебе, лиш кiнь пiдо мною І в серцi нестерпнii болi. Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляе, А чень, утечу я вiд лютого болю, Що серце мое розривае. * * * Не минай з погордою І не смiйсь, дитя! Може, в тiм осмiянiм Суть твого життя. Може, в тiм зневаженiм Твого щастя карб, Може, в тiм погордженiм Є любовi скарб. Може, смiх твiй нинiшнiй, Срiбний та дзвiнкий, Стане в твоiй пам'ятi За докiр гiркий. * * * Я не кляв тебе, о зоре, Хоч як сильно жаль мiй рiс; Насмiх твiй i власне горе Я терпливо перенiс. Та боюсь за тебе дуже, Бо любо — то мстивий бог; Як одно ii зневажить, Любить мститься на обох. Як смiючись ти вбивала Чистую любов мою, Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ivan-franko/z-v-yale-listya