Сава Чалий Іван Карпович Карпенко-Карий Іван Карпенко-Карий Сава Чалий Трагедiя в 5 дiях i 7 картинах Дiевi люде Потоцький - коронний гетьман. Шмигельський - шляхта. Жезнiцький - шляхта. Яворський - шляхта. Качинська - шляхта. Кася - ii дочка, шляхта. Зося Курчинська, потiм жона Чалого. Сава Чалий. Гнат Голий - його побратим. 1-й, 2-й, 3-й запорожцi. Медвiдь - спершу селяне, потiм гайдамаки. Грива - спершу селяне, потiм гайдамаки. 1-й, 2-й, 3-й чоловiки. Гайдамака. 1-а, 2-а баби. Нянька бiля дитини Чалого. Кульбаба - гайдамаки. Кравчина - гайдамаки. Якiв - гайдамаки. Молочай - гайдамаки. Микита - гайдамаки. [Потап - козачок.] Дiя перша Середина пустки. Лави. Стiл на трьох ногах. Пiч наполовину розвалена. На стiнi висить жидiвський халат. На сценi нема нiкого. Ява I Медвiдь i Грива, входять. Грива (з косою направець в руках. З дверей). А хто тут е, озовися! Медвiдь. Нема ще нiкого, рано! Грива. А тут безпечно справдi. Медвiдь. Еге! Нiхто з сiпак дворових не загляне; а на селi то так скрiзь i зорять, щоб не збиралися на раду. Грива. Сюди нiхто i носа не наверне! Одно - далеко вiд двора, та ще й в яру глибокiм, а друге - пустка, то побояться, щоб часом, бува, не здибав тут iх Сава Чалий. Медвiдь. Пани тут всi навколо тiльки Сави Чалого бояться, а наш брат iх нi краплi не страшить, так вже привикли всiх вважать за бидло! А ти ж куди прямуеш? Грива. У лiс до Сави. Медвiдь. Вiн буде тут сьогодня. Обiщав прийти на раду. Грива. От i гаразд. А Сава митець! Медвiдь. Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним зрiвняеться. Вiн вчений сильно: учився, кажуть, в Киевi у братствi. Його й на Сiчi поважають, там i батько його старий в повазi був. Грива. Вигодував Чалий сина Саву козакам на славу. Медвiдь. Кошовим хотiли Саву обiбрать, так щось не тее… Старшина, знать, проти нього. Грива. Кажуть, Сава не згоджуеться з тим, що завелось тепер на Сiчi. Вiн хоче людей i вiру боронить, а старшина бiльше тягне за панiв Медвiдь. Так от вiн i кинув Сiч! Побратавсь з Гнатом Голим, i скрiзь по Украiнi панiв лякають вдвох. Грива. Удвох? Ото сказав! Удвох нiкого не злякаеш. У них ватага е велика, та все такi завзятцi, що й чорт iм сам не брат! Медвiдь. Якби таких побiльше, то легше б нам жилось… Глянь! Грива. А що ти тут побачив? Медвiдь. Тiлько лапцардак зостався. Грива. Жидiвський?! Медвiдь. Еге… У цiй корчмi жид-орандар сидiв немилосердний. Тiлько хто писне, бувало, проти нього, зараз у двiр; а у дворi за жидом тягнуть, як за братом, бо вiн всi переправи, всi попаси держав i мито брав… Обдирав людей на панську i свою користь. Дознавсь про цее Сава i пристращав орандаря. Орандар сторожею корчму обставив i ще гiрше почав грабувати. Тодi Гнат Голий сторожу розiгнав i всiх порiзав. Грива. І це давно було? Медвiдь. Та на тiм тижнi. Грива. Диво, що нових жидiв-орандарiв i досi тут нема. Медвiдь. Бояться. Грива. Нiщо iх не лякае, коли поживу чують! Не вспiе кров засохнуть тим, що вчора вбито, диви - вже новi орандарi в, корчмi сидять. Медвiдь. Вiрнi панськi слуги. Грива. А людськi п'явки. Медвiдь. Якби не орандарi, з панами легше б було жити. Грива. Якби не пани, то й орандарiв би не було. Медвiдь. І то правда. І скажи на милость: ну, будем казать, пан, хоч вiн i католик, так хрест же в нас один; а жид - невiра… Чому ж не з нами, а з жидами пани живуть так, як брати? І звiдкiля воно це взялося? Невже так споконвiку? Грива. Нi. Дiд мiй сто двадцять лiт прожив на свiтi, так вiн казав, що мiж людом i панами була братерська згода, i всiм тодi жилося, як в раю. Медвiдь. А з чого ж сталося усе? Грива. Як зачепили попи iх нашу вiру, а пани iм стали потурать, так прогнiвили бога - i пiшло, i пiшло! Так от звiдкiль та ненависть iде; а тепер вже до живого допекло! Чуеш?.. Гупотить?! (Бере косу в руки.) Медвiдь. Це, певно, нашi. (Прислухаеться.) А як сiпаки, панськi козаки примiтили, то заберуть отут, як тих курей на сiдалi. Грива (трясе косою). Я не здамся. Медвiдь (показуе кiнець палицi, на котрiй спис). Та й в мене е; але що ж ми зробим проти сили? Надворi голос: "Гей, а хто тут е - озовися?" Другий голос: "Певно, ще нема нiкого, а може, й не прийдуть, побояться!" Нашi! Грива. Ще не вченi. І якого бiсового батька гомонять. Що за необачний народ - тiлько зiбрались вкупу, так i гвалт. Медвiдь. Заходьте в хату, не кричiть! Ява II Тi ж i багато людей. Медвiдь. Та тут i половини ще нема громади. Гаврило. Так змовились: щоб не примiтив двiр, не всiм збиратися на раду. Медвiдь. І це дiло. Гаврило. А хто ж оце чужий мiж нами? Грива. Чужий я тiльки на обличчя, а бiда у нас одна. Тiкаю з слободи у лiс. Гаврило. Щасливий, що не пiймали; а в нас з собаками вишукують i ловлять всiх утiкачiв. Здаеться, й не в тюрмi, а скрiзь сторожа панськая чатуе. Медвiдь. Іди, Микито, надвiр i стань лиш ти на вартi. Тiлько чатуй добре. Микита. Очi витрiщу, як сова, а вуха наставлю, як лисиця. (Вийшов.) Медвiдь. Ну що ж, пани-браття, чи будем панщину робить, чи будемо тiкати? Гаврило. Куди ж його втечеш вiд панських козакiв? Медвiдь. Сава обiщав вiд погонi оборонять. 1-й чоловiк. А де ж Сава? Коли б вiд нього раду нам почуть! Медвiдь. Сьогодня буде тут. Казав, що в двiр загляне, бо хлiба i пшона в них обмаль, а брать з людей харчi його товариш Гнат не хоче. Гаврило. То пiдождем Саву. Медвiдь. А поки Сава прийде, треба нам обмiркувать. Не один же чоловiк, а цiла, мовляв, громада. Треба, щоб змовитись, щоб думка була одна у всiх, а то як прийде Сава, то в нас тодi почнеться суперечка. Всi. Так, так! Гаврило. Треба погодитись. Медвiдь. І знайте всi, що три днi тому назад, ото як ми чиншу платить не захотiли, лист пiшов до Канева, що ми бунтуем! То глядiть, що сам Потоцький наскочить на село з волохами своiми i шкуру спустить з нас. Гаврило. Трикляте життя! З кожним днем росте i чинш, i панщина, й податки - несила нам iх одбувать. 1-й чоловiк. Нас заманили всiх на слободи, i як селились тут, то обiщали нам, що по два злоти в рiк чиншу ми будемо платить у панськую казну на вiчнiсть, а тепер… Гаврило. Помалу, помалу набавляли, та вже дiйшло до нiкуди. Медвiдь. Звiдкiль ти вiзьмеш заплатить у панськую казну вiд кожного тягла сорок шiсть злотих i шiстдесят вiсiм грошей? 1-й чоловiк. Та ще й десятину дай: вiд пасiки, виходить, очкового, двi курки, двадцять яець, двадцять пасом прядива. Грива. А осип жита та вiвса; чи, може, у вас того нема? Медвiдь. Є. А подорожчина? Всього й не злiчиш, бо кожний день вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрiбки, огребки… Грива. А у нас ще не в зачет скiлько: садить капусту, мочить льон, готовить його до пряжi, полоть просо, пшеницю, давать по черзi варту i на тiк, i в двiр, i в корчму! Медвiдь. Так, як i у нас! Скрiзь однаково. Всi. Хоч здихай! 1-й чоловiк. Або тiкай, або здихай, або роби щодня на панську казну. Медвiдь. А оце вчора загадали нову панщину. Гаврило. Яку? Я ще не чув! Медвiдь. Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки, i ще - це вже прямо на смiх - один день панщини за тi квiтки бiленькi, круглi, як горох, що напровеснi ростуть у лiсi. Грива. За просеренки б то? Медвiдь. Може, ще й за просеренки загадають, а то квiточки такi пахучi веснянi, забув, як iх називали, либонь, конвалiя, чи що? Грива. Пахучi, кажеш? Медвiдь. Еге, такi бiленькi. Грива. Ага! Щоб i квiток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не додумались. Медвiдь. Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за сонце i за мiсяць будемо панщину робить, бо вони ж свiтять даремно тiльки панам. Всi смiються. Гаврило. От i розсмiшив нас Медвiдь. 1-й чоловiк. Що ж його робить? Всi. Тiкать! Гаврило. Куди? Грива. Тiкають люде звiдсiль: однi до гайдамакiв пристають, другi шукають нових слобiд. 1-й чоловiк. Та йти самому в лiс не штука, а от як жiнку, дiток безпомiчних покинуть тут,- на них же упаде i помста, й кара. Гаврило. Нема кому дать всiм пораду добру. Медвiдь. Так от же Сава обiщав усiх нас вивести звiдсiль. Всi. Так будемо тiкать! Ява III Тi ж i Микита, вбiга. Микита. Вiд лiсу йде великий гомiн, багато десь людей зiбралось. Брязк такий, неначе вiйсько. Грива. Може, це Чалий зiбравсь обчистить панськi комори. Медвiдь. Ану лиш, цитьте! (Прислухаеться бiля вiкна.) Тиша. Медвiдь. Еге, чутно вже клекiт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а, певне, панське вiйсько! Треба нам вийти звiдсiля, бо як прийде охота освiтить шлях, то корчму цю зараз запалять. Перше я вийду. Сидiть тихо. Та слухать: що звелю - робить всiм миттю! (Вийшов.) Ява IV Тi ж, без Медведя. Грива. З Медведя добрий був би ватажок. 1-й чоловiк. Еге. Гаврило. Як скаже що, то зараз i послухаеш. Грива. Добре слухаем: звелiв же сидiть тихо, а ми гомонимо. Мовчать. Тиша який час. Хтось кашлянув. Грива. Не кашляй! Легкий смiх. Ява V Тi ж i Медвiдь. Медвiдь. Корчму минули. Та не мине нас, братцi, лиха година! Це Потоцький з волохами своiми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш. Всi. От i дiждали. 1-й чоловiк. Пропащi ми! Гаврило. Закатуе. Микита. Я пiду назирцi за ними, коли що трапиться - дам звiстку, а ви тут Саву дожидайте! Ява VI Тi ж i Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним двi баби, одягненi бiдно, замученi. Медвiдь. І ждати не прийшлось. Всi (один одному тихо). Сава, Сава, Сава! Сава. Я, пани-браття! Микита вийшов. Сава. Чи поховалися сюди, як вiд шулiки горобцi, а чи на раду всi зiбрались? Медвiдь. Зiбралися на раду, пане отамане, а тим часом i шулiка в село прилетiла. Чалий. Сюди прилетiла, а звiдсiля, може, не полетить. Тепер там, бiля двору, мiй побратим Гнат Голий з десятком добрих молодцiв Потоцького чатуе, а завтра вже пошмалим крила. Медвiдь. Коли б же то!.. А це що за молодицi? Чалий. Не знаю. Я тiлько що зустрiв iх, ховались тут, в яру, i вспiв дознатись тiлько, що в Лебедин з Немирова тiкають. Ну, розкажiть, що робиться в Немировi у вас? 1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай i не казать, нема у нас в Немировi нi права, нi суда, нема кому i пожалiтись:до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезнiцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тiльки про себе: сина мого, единичку, Гаврила Гуску,- це таке прiзвище у нас,- пан Жезнiцький повiсив. Всi. Ирод! Чалий. Що ж син твiй зробив лихого, що так покарано його? 1-а молодиця. Вiн швець, син мiй Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирiв; такого шевця нема нiде… Вже як пошие кому чоботи, то i скидаючи, i взуваючи дякують. Еге. А пан Жезнiцький признав його за гайдамаку! "Ти,- каже,- чоботи шиеш гайдамакам!" Чи вiн же знае, кому шие? Чи ксьондз, моi лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно - шие! Побий мене бог, шие, i гарно шие: чи свинар, чи пан - шие однаково! Чалий. Та як же так, нi з сього, нi з того - гайдамака?! 1-а молодиця. Нi, лебедику, нi, мiй голубчику,- i з сього, i з того! Правду кажу, як перед богом,- i з сього, i з того! Пан Жезнiцький звелiв пошить собi чоботи, хорошi чоботи, козловi. І пошив мiй син йому чоботи, настоящi козловi, хоч би й гетьмановi, такi гарнi. І запросив мiй син п'ять золотих за тi чоботи - козел i весь набор панiв, а тiлько дратва та ще пiдкови, гвоздi i шитво - i за все п'ять золотих. А пан Жезнiцький розгнiвався, каже: "Ти за честь повинен мати, що менi чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!" Було б уже вiддать йому тi чоботи, а Гаврило розгнiвався, чобiт не дав i в тюрму йти не захотiв. Прислали козакiв i взяли його. Я вже i чоботи носила пановi Жезнiцькому, i оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повiсив. (Плаче.) Медвiдь. Так от яке життя… Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете? 1-а молодиця. Тiкаемо у Лебединський монастир. Чалий. Ви, мабуть, сестри? 2-а молодиця. Одна бiда людей една! Я, мiй соколику, перекупка. Торгувала в Немировi-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала i тим сама жила i шестеро дiтей годувала, бо чоловiк давно подався десь в свiти, то я одним одна зосталась. І так собi торгую, i так собi бiдую, i так собi дiток годую!.. Що ж би ви думали, моi соколики? Той самий пан Жезнiцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: i яйця, i всяку живнiсть, вибачайте, а грошей не дають… Вони попривикали так: жиди дають iм все дурничкою. Так же жиди мають i вiд них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я iх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них грошi править i при инчих панах, i так, де зустрiну… Так пан Жезнiцький велiв менi, щоб я з своеi батькiвськоi хати вибиралась. Твiй чоловiк, каже, гайдамака, i його хата пiде в казну. Я не хотiла, сперечалася… Тодi пан Жезнiцький витяг мене i дiтей з хати, а хату запалив, i вона згорiла. От я й зосталася з торбами. Трое дiтей померло, старшенькi пiшли у найми, а я з кумою iду у Лебедин,- може, хоч помремо спокiйно. Всi (тяжко зiтхаючи). Горе в свiтi, горе в свiтi! Чалий. Одведiть iх хто у першу хату, нехай дадуть притулок, а завтра я спровадю iх у Лебедин,- нехай там моляться за нас. Медвiдь. Проведи iх, Паньку, до мене. Панько. Ходiм. 1-а i 2-а молодицi. Спасибi, добрi люде, за ласку. (Виходять.) Ява VII Тi ж, без Панька i молодиць. Медвiдь. Ну, пане Саво, будь нашим отаманом. Порадь, порятуй, поки ще й нас не повiшали та не попалили. Всi. Заступись! Чалий. Аби слухали. Медвiдь. Що ти звелиш, все зробимо. Всi. Все, приказуй! Чалий. Гаразд. Тiлько перше всього ви знать повиннi й нашi думи, i нашi сили, щоб зважить все, на що йдете, та щоб не ремствували потiм, коли нам буде неудача, бо ждати всього треба… Всi. Слухаем, слухаем! Чалий. У Чорнiм лiсi, в яру глибокiм, в гущавинi такiй, що тiлько вуж пролiзе, ми кошем оташувались. Позад коша глибокее провалля, а спереду i з двох бокiв рови глибокi покопали i, порубавши столiтнii дуби, один на одного звалили. Вiйська маем ми всього двiстi чоловiк i одну гармату. Це нашi сили, це наш замок, куди в пригодi ми можем заховатись! У цьому мiсцi не то що пан Потоцький, а всi украiнськi пани нехай зберуться, нас не добудуть, аби харчi були. Грива. Я пристаю до вашого коша! І, поки смерть мене не скосить, косити буду сам! Медвiдь. І я пристану. Чалий. Тепер, коли ви знаете, якi в нас сили, послухайте i нашi думи. Всi. Слухаем, слухаем. (Слухають, витягнувши голови.) Чалий. Я всю Украiну об'iздив i серцем всiм переконався, що жити тут немае сили: отак, як вам, отак, як цим немировським бабам, отак усюди всiм! Пани з жидами, вiрними своiми слугами, укупi знущаються над всiм поспiльством i знову зневажають вiру православну, заводячи скрiзь унiю свою. Немае инчого рятунку: стару Украiну покинуть треба всiм i заснувати нову на вiльних козацьких степах бiля Лугу Великого, за порогами понад Днiпром. Нехай зостануться мостивii пани самi в своiх маетностях великих i нюхають тi веснянi квiтки, за котрi панщину робити заставляють! Скажiть же всi, чи згоднi ви зi мною? Всi. Згода, згода! Медвiдь. Веди нас, Саво, куди знаеш. Всi. Всi пiдемо. Грива. З тобою, Саво, i на смерть не страшно. Гаврило. Як умирать, то й умирать. 1-й чоловiк. Таке триклятее життя, що жалкувать його не варт. Медвiдь. Ми всi наважились уже тiкать; та тiлько як же воно буде, коли не пустять, коли з путi знов за чуприни всiх нас приведуть назад? Всi. Еге… як же воно буде? Чалий. Завтра всi будьте готовi покинути село. Улягома, коли в дворi погасять свiтло, ми запалим оцю хату. Це буде гасло. Рушайте всi тодi з худобою, жiнками й дiтьми до нашого коша, дорогу вам покажуть; ми ж нападем на двiр i разом з тим пiдпалим всю оселю. Нiчна доба, пожежа, пальба з мушкетiв i гармати перелякають так усiх панiв i слуг iх вiрних, що вони, мов вiвцi, очмарiють i всi розбiжаться врозтiч!.. Ява VIII Вбiгае Микита. Тi ж i Микита. Микита. Ой пани-браття, страшно й розказувать, не то дивитися, що зараз робиться в дворi… Всi. А що там? Микита. Зiгнали все село до двору. Чалий. Ну? Микита. Все дворище освiчено смоляними бочками. Волохи стали у двi лави, а помiж лав стоiть народ. Позад людей волохи кiннi, i, нахиливши гострi списи до людей, на них всi наступають. Народ iде по лавi, а тут волохи з двох бокiв б'ють всiх по чiм попало батогами! Коли дiйдуть всi до кiнця лави, то знов женуть людей в другий кiнець i знову б'ють всiх батогами… Гвалт стоiть страшенний. Старий Харко лежить вже мертвий! Медвiдь. Проклятi! Проклятi! Батька вбили… (Хватае себе за волосся.) Всi. О-о-о! Микита. На ганку сам сидить Потоцький, i на його очах волохи роблять осудовисько з жiнками i дiвками! Всi. Веди нас, Саво! Медвiдь. З дрючками, з косами - ми будем боронити рiдних! Всi. Помремо всi разом! Медвiдь. Запалим зараз все село i двiр. Всi. Запалимо! Саво, веди нас! Чалий. Не можу я на страту всiх вести вас безоружних! Я сам тремтю увесь вiд злоби, а мушу здержувать себе!.. Он як озвiрюють нашi серця! Та краще жить з вовками в лiсi, анiж з мостивими панами на слободах! Ява ІХ Тi ж i Гнат. Гнат (на ньому куртка i штани з телячоi шкури, на ногах постоли, сорочка обмочена в дьоготь; при боцi шабля, в руках мушкет). Сава тут? Чалий. Тут! Все знаю, брате, я i стою, як лев, прикований на ланцюзi; безсилля гнiтить душу, а злiсть i помста палять серце! Гнат. І злiсть, i помсту ми зараз вдовольним! От слухай. Як тiльки запалили смолянi бочки i почали згнущатись над людьми волохи, ми в мить одну усi бочки киреями накрили, i вони погасли. На дворi темно стало так, мов хусткою всiм очi зав'язало. Волохи очмарiли i всi стояли нерухомо; а ми тим часом коням iх, що у конов'язi стояли, розпорювали животи. Не вспiли ще до розуму прийти волохи, як крикнули страшенно ми: "Сава Чалий!" Волохи кинулись тодi до коней. Ми плюнули iм в вiчi з десяти мушкетiв i понеслись на своiх конях в степ! Чалий. Орле мiй, брате мiй. (Обнiма Гната.) Гнат. Тепер же от що: тiкайте всi до хат своiх. Всi. Ведiть нас на волохiв! Чалий. Ідiть, привчайтесь слухать! Виходять. Медвiдь (на виходi). Ой горить душа! (Вийшов.) Грива. Ех, жаль, що тут немае хоч поганенькоi якоi шкапи, вже б я вiд вас теж не вiдстав, а коса у мене добра й довга. (Вийшов.) Ява Х Сава i Гнат. Гнат. Коли погоня буде, вони роздiляться на три шматки. Своiх поставив я в засаду. Ми кинемось на них з обох бокiв i ззаду, пальнувши перше iз мушкетiв; прочистимо ряди шаблями, а потiм всi урозтiч! Чалий. А конi нашi де? Гнат. Тут, бiля дуба, у яру. Вбiга Медвiдь. Медвiдь. Летять волохи мов скаженi, i шлях освiчують верховi смоляними лихтарями. Гнат. Вiд такого свiтла далеко не побачиш! Ходiм! Поки вони пiднiмуться на гору, ми яром будем бiля наших! Чалий. О, коли б я мав тепер сто рук i в кожнiй змiг тримати десять шабель, щоб заплатить гординi i покарать ii пиху, то i тодi б, здаеться, ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути! Завiса. Дiя друга Палац. По пiдняттю завiси на сценi пусто. Ява І Входить Шмигельський, за ним Жезнiцький. Жезнiцький. Ха! То пану так здаеться; я ж запевняю, що новий цей ватажок есть справжнiй Сава Чалий. Шмигельський. Пан Жезнiцький готов всiм посполитим дать одно iм'я "Сава Чалий" i разом всiх на палю посадить! Жезнiцький. Пан Ян щось проти мене мае, бо скiлько раз траплялось, що пан менi все робить i говорить навпаки! Шмигельський. Не по душi менi кривава праця! А пан Чеслав купаеться щодня в хлопськiй кровi i кожний день шукае нових жертв тiлько для того, щоб вдовольнить свою жадобу кровi. Жезнiцький. Помилка то велика! Я хлопiв непокiрних на користь краевi караю… Важкий це обов'язок, правда; тим бiльша честь тому, хто його виповняе. Шмигельський. Честь?! Фi! Мучить безоружних хлопiв, втинать iм голови, садить на палю - це не шляхетське дiло, для того е волох, татарин, нiмець… Жезнiцький. Я б пана Яна з охотою на палю посадив за такi речi. Шмигельський. Нехай пан Чеслав стережеться, щоб часом справжнiй Сава його не злапав i не утнув йому язик. Жезнiцький. Сава сидить у мене тут в тюрмi, а пана Яна жде тюрма i кара за те, що вiн сприяе хлопам! Ява ІІ Тi ж i Потоцький з гайдуками i козачками. Жезнiцький i Шмигельський кланяються. Потоцький (до Жезнiцького). Ну, що твiй Сава? Жезнiцький. Мовчить. Потоцький. Допитувать не вмiеш! Жезнiцький. Кiстки всi потрощив; диявол би, здаеться, вже забалакав, а вiн немов глузуе: знай, усмiхаючись, мовчить. Я певен в тiм, що цей шакал не хто другий, як Сава Чалий! Потоцький. Ми двох вже Сав на палю посадили - одного вслiд за другим; а через день пiймався третiй гайдамака, i Савою себе вiн теж назвав! Тепер мовчить, як кажеш, i ми не знаем, хто вiн?! Жезнiцький. Сава Чалий, присягаю! Першi два - то були простi хлопи, бо не видержував тортур з них нi один, принаймнi хоч кричали, а цей диявол очима тiлько свiтить i мовчить - це Сава, присягаю! Шмигельський. Такий самий Сава, я чув, сидить в тюрмi у Бiлiй Церквi за те, що ограбив московських крамарiв. Сав тепер багато по Украiнi… Потоцький. Повiсь його, то менше буде Сав. Жезнiцький. Щоб страху хлопам бiльш нагнать i заспокоiть шляхту, його живим розрiзать на шматки i розiслать на ярмарки, а голову на майданi в Немировi поставить, щоб знали всi, що Саву вже пiймали i тяжко покарали! Потоцький. Так i зроби. Жезнiцький. Може, пан Ян прийде подивиться на операцiю? Шмигельський. Коли пан Чеслав з людського м'яса буде iсти бiгус, тодi прийду i я на звiра подивитись! Потоцький (встае). Що за речi?.. Жезнiцький виповняе моi накази, то й я, виходить, звiр такий же, як i вiн? Прошу думать перше, а потiм говорить. Жезнiцький, потираючи руки, вийшов. Потоцький. Якби я не любив пана Шмигельського за його розум оригiнальний, то за слова такi Жезнiцькому я дав би право побалакать з паном Яном за стiною! Шмигельський. Нiчого дивного у тiм би не було! Тигри i шакали тепер бiльш в цiнi, нiж люде з серцем i характером шляхетним! Потоцький (сiдае). Пан Ян, побувши при дворi у Морштина, набрався химерних поглядiв на хлопа, i тим самим вiн зопсував рицарський характер - став баба!.. Морштин есть ворог Украiни, вiн милосердiем своiм над хлопом помiг тому, що купи гайдамацькi скрiзь розплодились, i все псують, i нищать край, що ледве змiг ожить пiсля руiни. Шмигельський. Ясновельможний пане! Навiщо ж так багато мук i кров? Кари кривавi й муки зроблять хлопа нашого шакалом, шакаловi ж лиш м'ясо пахне всюди! Потоцький (гнiвно). Хлоп був шакалом, есть i буде! Паля i шибениця - от мiй девiз! Шмигельський. Ясновельможний пане, прошу ласкаво звернуть увагу на моi речi. Прошу не гнiватись i дать вельможне слово, що я речами своiми не одверну вiд себе ласку панську. Потоцький. Тiлько для того, що пан Шмигельський оригiнал, я буду слухать. Шмигельський. Бiда у тiм, що вельможне панство не зна i знать не хоче, як хлоп живе! А хлоповi далеко гiрш живеться, нiж панським коням та собакам! Потоцький. Ну, що ж би ти хотiв? Щоб я поставив усiх хлопiв замiсть коней на стайнi, давав вiвса iм, нiгтi iм обтинав, чесав iх кудли, чи як? Або щоб в палацi моiм замiсть собак на килимах лежали хлопи? Ха-ха, тодi прийшлось би вiкна всi повибивать, бо й сам би чорт не висидiв у кiмнатi, коли з десяток хлопiв там покласти! Шмигельський. Я не для того просив дозволу говорить i ласки панськоi мене послухать, щоб пан вельможний пожартував над тим, що я давно хотiв сказать, вiд чого в мене серце кров'ю окипае. Потоцький. Чого ж ти хочеш? Щоб я був хлопам хлоп? Шмигельський. Нi. Ясновельможний пан - монарх народовi свойому; пiд власною рукою вiн мае двiстi тисяч хлопiв, вiн мусить знать народ свiй i як народ його живе, а вiн того не знае… Потоцький. А сто дияволiв! Ти гнiв ворушиш в серцевi мойому! Вiдкiль же хлопа знаеш ти? Шмигельський. Я жив серед народа, я братавсь з ним, з одноi миски iв i рядом спав! Потоцький. Фi! Менi здаеться, що у пана Шмигельського i тепер в сорочцi кузки лазять! Шмигельський. Але то не заважае менi знать, що скрiзь великi податки нищать хлопа i хлоп не мае права писнуть, бо карати його мае право усякий челядинець панський. Нiколи б смут цих не було, i ми б про гайдамак не чули, якби в вiдносини до хлопiв заложенi були справедливiсть, любов вселюдська, бо хлоп украiнський з природи добрий… Потоцький. Розбещений i злий з природи! Не знае сам, чого вiн хоче, i рад би свiт весь запалить i самому згорiть в тому вогнi! Кидае працю, iде в лiси, живе грабунком, а за помiччю таких харцизiв, як Сава Чалий, збираеться у купи i напада не тiлько на двори, але й на замки, i лле рiчками кров шляхетську! Так що ж, чи не звелить нам пан сидiть згорнувши руки i ждать, поки усiх нас не порiжуть хлопи? Шмигельський. Ясновельможний пане, прошу не гнiватись, я ще своiх думок не висловив цiлком! Я не кажу, щоб нам сидiть згорнувши руки. І суд, i кара мусять робить свое дiло; я тiлько хотiв, щоб пан вельможний зауважив причини тi, з яких пiднявся гайдамацький рух, щоб власною рукою й правом вельможний пан, як монарх, причини тi навiки знiс зо всеi Украiни; щоб справжнiй суд тiлько по кодексу судив i всiх однаково карав! Тодi не буде мiсця для шибениць, тортур i паль, бо кров, коли ii, як воду, точать, ту мае силу, що не страшить i не придержуе учинки, за котрi нiби ллеться, але, як масло те в огонь, ще бiльше пiдлива в запеклi людськi душi жадоби кровi! Поки ж на Украiнi будуть кривди проти поспiльства, якими б муками народ ми не карали, не дiждуться спокою не тiлько нашi дiти, але й онуки нашi! Я скiнчив! Потоцький. Ха-ха-ха! Оригiнал! Пан Шмигельський есть знаменитий оригiнал! Вiн проти всiеi шляхти йде, проти законiв Речi Посполитоi, заступаеться за бунти, що хочуть потоптать пiд ноги навiть вдасть корони! Оригiнал! За все, що пан сказав, звелiв би зараз я його повiсить, але тодi не буде у всiй Речi Посполитiй нi одного оригiнала!.. Твою оригiнальнiсть я цiню й прощаю тобi твоi безумнi речi! Я не сердюся на пана так само, як нi один король не сердивсь на шута за його прикрi речi! Шмигельський. То есть образа, ясновельможний пане, я… Потоцький. Ну! Оригiнали сердиться не мають права, коли до iх химер прихильнi i слухають iх королi! Вони повиннi мать собi за честь таке поводження запанiбрата! (Пауза. Сiда. Мовчить, потiм говорить спокiйно.) Бунти всi кров'ю пiдпливали споконвiку, i гайдамацький бунт потоне а чи погасне у хлопськiй кровi. Це закон… Пане Яворський! Яворський (пiдбiга). Слухаю пана! Потоцький. Пiди зараз… Яворський. Слухаю пана… (Бiжить до дверей.) Потоцький. Пане Яворський! Яворський (вертаеться). Слухаю пана! Потоцький. Куди ж пан? Я ж ще нiчого не сказав. Яворський. Слухаю пана. Потоцький мовчить. Яворський не встоiть на мiсцi. Потоцький. В великiй залi зiбралась шляхта околична. Яворський. Так. Потоцький. Нехай пан пiде i запросить… Яворський. Слухаю пана. (Бiжить.) Потоцький. Пане Яворський! Яворський (хутко вертаеться). Слухаю пана. Потоцький. Потап! Дай кухоль води! Потап дае. Потоцький. Прошу пана напитись! Яворський. Бардзо дзiнькую!* Я нiчого не iв. Потоцький. Прошу, прошу випить. Яворський п'е. Потоцький. Тепер пан спокiйнiше мене буде слухати до краю. Яворський. Слухаю пана! Потоцький. Запроси шляхту сюди, тiлько не всiх разом - перше двох- трьох. Яворський. Слухаю пана. (Бiжить, але од дверей хутко вертаеться, так нiби його знов Потоцький кликав.) Слухаю пана! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/karpenko-kariy_-van/sava-chaliy