В путах Шайтана Михайло Михайлович Коцюбинський Михайло Михайлович Коцюбинський В ПУТАХ ШАЙТАНА В путах Шайтана Нарис Емене сидiла долi на розпеченiй землi свого подвiр’я. Сьогоднi Байрам, свято, мати пiшла у хату переспати спеку, а батько, старий хаджi Бекiр Мемет-оглу, як i всi правовiрнi, удруге вже подавсь до мечету. Навколо тиша. Лиш од села, з високого стародавнього мiнарета, долiтають скрипучi, як немазане колесо, рiзкi згуки побожного поклику мулли: — Ла алла… iль алла-а… Магомет расуль алла-а… Емене поклала голову на долонi, уперлась лiктями в колiна i дивилась. Перед нею, мало не з-пiд нiг, збiгали вниз по кам’яних горбах плантацii тютюну й винограду. Рiвнi лiнii кущiв виглядали, немов зеленi рядки величезноi книги, розгорненоi до читання; плями тютюну зеленiли на тлi сiрого камiння, як здоровi лишаi. Ще нижче, по пiскуватiй лiнii берега, серед тiнистих садкiв, бiлiли розкiшнi вiлли «гяурiв» з рядками чорних струнких кипарисiв. А далi було море. Блакитне, слiпучо-блакитне, як кримське небо, воно млiло у спецi лiтнього дня, дихало млою i, делiкатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радiсну блакить… З правого боку горбатою тiнню лiг в море Аюдаг i, мов спраглий у спеку звiр, припав до води. Емене байдужно дивиться на знайомий краевид: iй нудно. Вона дiвчина — «киз», i не для неi се невiдоме, повне чар море: вона нiколи не перепливе його, як нiколи не переступить похмуроi яйли, що он там, за батькiвською хатою, за селом, грiзно здiймае догори кам’янi хребти, оддiляючи Аллахiв край од сторони невiрних. Ще в будень, коли Емене не покладаючи рук садить тютюн, пiдгортае виноград, поливае городину або пораеться коло набiлу, — вона не почувае нуди; але в свято, от як тепер, коли буркотлива мати поснула, батько молиться, а робота чекае будня, дiвчина не знае, що з собою чинити. Круг неi тиша i мертвота — як на землi, так i на небi. Сонце стоiть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою, кожним камiнчиком. Рiвний, гарячий, мов з велетенськоi печi, дух iде вiд землi, з неба, з моря, од сiрих кам’яних громад яйли. Блiдий широколистий тютюн насичуе повiтря наркотичною парою. В самому повiтрi розлита нуда, про нуду тихо дзюрчить струмок по камiнчиках подвiр’я, од нуди скаче на ланцюгу старий пес i, глухо побрязкуючи залiзом, хрипливим голосом скаржиться небовi: — Алла-алла!.. Алла-алла!.. Одинока жаба вилiзла з калабатини i зрiдка меланхолiйно кумкае… На темних лапатолистих фiгах завзято, мов сотня трiскачок, до одуру, до самозабуття трiщать цикади. А проте тихо, а проте нудно од тих одноманiтних згукiв. Емене докучило врештi сидiти на гарячiй землi. З лiнивими рухами одалiски вона потягнулась, розпростувала гнучке молоде тiло, звелася i апатично обвела круг себе очима. Що iй робити, чим заповнити святну нуду? Випадково очi ii зупинились на жабi. Велика, розчепiрена, вона припала животом до теплоi землi, пiдняла окату голову i випускае з себе згуки, раз жалiбнi, повнi скарги й мелодii, то знов сердитi, буркотливi, немов всерединi у неi, в ii великому бiластому черевi, щось клекотить. Емене тихесенько, навшпиньках, почала закрадатися до одинокоi, як i вона, ропухи. Але жаба помiтила непроханого гостя i шубовснула у воду, витягши заднi ноги та пiднявши зо дна стовп намулу. Дiвчина стала над ковбаню й дивилась, як поволi осiдав намул i вода очищалась. Але й се видалось iй нудним. Емене скинула з нiг капцi, затиснула помiж колiна червонi шаровари i почала мити ноги. Слiпуче сонце осявало струнку постать татарки, грало на рудих, свiжопофарбованих косах, жовтому халатi i червоних шароварах, i пiдмальованi чорним брови i червонi, теж пофарбованi, нiгтi на руках i ногах так i блищали до сонця, мов наведенi полiтурою. Дiвчина хлюпалась у теплiй водi, коли враз, глянувши на прибережнi оселi, вона так i заклякла, зiгнута й зацiкавлена. Те, що ii зацiкавило, було не що iнше, як трое осiдланих коней пiд ганком вiлли, а коло них татарин-провiдник, видимо, чекав на когось. Та ось од бiлоi стiни будинку оддiлились двi жiночi постатi, тонкi, високi, мов молодi кипариси, i пiдiйшли до коней. Тут Емене не витримала, вискочила з води i без капцiв, мокрими ногами, перебiгла подвiр’я, злягла на тин i цiкаво виставила голову з-за дерева. Серце в неi тьохнуло: вона пiзнала Септара — красу кучуккойського парубоцтва, завзятого провiдника, образ якого бiдна дiвчина довго носить у серцi, хоч не смiе й очей звести на свiй iдеал, як се й пристало поряднiй татарськiй киз. Але тихо! Ось жiнки пiдходять до коней. Септар пiдставляе долоню, жiнка кладе на неi ногу, злегка торкаеться до його плеча i, мав м’яч, вискакуе на коня… Тц… тц… тц… крутить головою Емене i чуе, як гаряча хвиля кровi б’е iй до серця й голови. «Алла-алла! — думае Емене. — Ти справедливий, але чому невiрним жiнкам краще живеться на свiтi, нiж правовiрним?..» Грiшнi думки путаються в головi у дiвчини. А нинi Байрам, а нинi свято! Досадно дiвчинi, що до неi приступае шайтан, i нашiптуе неподобнi думки, i хвилюе дiвочу кров… Вiн приковуе очi ii до того мiсця, де перед хвилею бачила вона милого й таке неподiбне до власного життя, i вона не може одiрвати iх, хоч уже нiчого не бачить там, опрiч спустiлого мiсця перед ганком вiлли… За кiлька хвилин тупотiння кiнських нiг по твердiй дорозi збудило Емене з задуми. Дiвчина стрепенулась, сквапно прискочила до частоколу на другому кiнцi подвiр’я i припала лицем до шпари. Серце в грудях трiпалось, як риба в руцi, а очi пожадливо захоплювали клаптик дороги, що виднiлась у шпарку. Але ще пусто на дорозi, нема нiкого. Та ось задуднiла земля — i показалась кавалькада; попереду жiнка в сiрому, а за нею жiнка в синьому; поруч з останньою iхав Септар. Емене так i iла очима провiдника. А вiн, круто упершись рукою в бiк, випинав золотом шитi груди i зухвалим хижим поглядом оглядав жiнку в синьому… На його гладко голеному, червоному й блискучому, як стиглий помiдор, виду, що виглядав з-пiд круглоi з золотим верхом шапочки, малювалась зарозумiлiсть з одтiнком презирства до жiноти, яка свiдчила, що вiн добре розiбрав смак провiдницького життя, та що не одна московська «бариня его любил… денга давал», i що вiн на тi «денга гулял». Емене любувалася його мiцним, здоровим, як огiрок, тiлом, тiсно затягненим в тонке сукно, його нахабним поглядом, який приймала за ознаку смiливостi й лицарського духу. Вiн здавався iй ясним мiсяцем, що одбився в морi ii серця та простяг блискучий шлях до щастя. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kocyubins-kiy_mihaylo/v-putah-shaytana