Наймичка
Тарас Григорович Шевченко




Тарас Григорович Шевченко

НАЙМИЧКА





Пролог


		У недiлю вранцi — рано
		Поле крилося туманом;
		У туманi, на могилi,
		Як тополя, похилилась
		Молодиця молодая.
		Щось до лона пригортае
		Та з туманом розмовляе:
		«Ой тумане, тумане —
		Мiй латаний талане!
		Чому мене не сховаеш
		Отут серед лану?
		Чому мене не задавиш,
		У землю не вдавиш?
		Чому менi злоi долi,
		Чом вiку не збавиш?
		Нi, не дави, туманочку!
		Сховай тiлько в полi,
		Щоб нiхто не знав, не бачив
		Моеi недолi!..
		Я не одна, есть у мене
		І батько, i мати…
		Єсть у мене… туманочку,
		Туманочку, брате!..
		Дитя мое! мiй синочку,
		Нехрещений сину!
		Не я тебе хреститиму
		На лиху годину.
		Чужi люде хреститимуть,
		Я не буду знати,
		Як i зовуть… Дитя мое!
		Я була багата…
		Не лай мене; молитимусь,
		Із самого неба
		Долю виплачу сльозами
		І пошлю до тебе».
		Пiшла полем, ридаючи,
		В туманi ховалась
		Та крiзь сльози тихесенько
		Про вдову спiвала,
		Як удова в Дунаевi
		Синiв поховала:
		«Ой у полi могила;
		Там удова ходила,
		Там ходила — гуляла,
		Трути — зiлля шукала.
		Трути — зiлля не найшла,
		Та синiв двох привела,
		В китаечку повила
		І на Дунай однесла:
		«Тихий, тихий Дунай!
		Моiх дiток забавляй.
		Ти, жовтенький пiсок,
		Нагодуй моiх дiток;
		І скупай, i сповий,
		І собою укрий!»




І


		Був собi дiд та баба.
		З давнього давна, у гаi над ставом,
		Удвох собi на хуторi жили.
		Як дiточок двое, —
		Усюди обое.
		Ще змалечку удвох ягнята пасли.
		А потiм побралися,
		Худоби дiждалися, —
		Придбали хутiр, став i млин,
		Садок у гаi розвели
		І пасiку чималу —
		Всього надбали.
		Та дiточок у iх бiгма,
		А смерть з косою за плечима.
		Хто ж iх старiсть привiтае,
		За дитину стане?
		Хто заплаче, поховае?
		Хто душу спом’яне?
		Хто поживе добро чесно,
		В добрую годину,
		І згадае, дякуючи,
		Як своя дитина?..
		Тяжко дiтей годувати
		У безверхiй хатi,
		А ще гiрше старiтися
		У бiлих палатах, —
		Старiтися, умирати,
		Добро покидати
		Чужим людям, чужим дiтям
		На смiх, на розтрату!




II


		І дiд, i баба у недiлю
		На призьбi вдвох собi сидiли
		Гарненько, в бiлих сорочках.
		Сiяло сонце, в небесах
		Анi хмариночки, та тихо,
		Та любо, як у раi.
		Сховалося у серцi лихо,
		Як звiр у темнiм гаi.
		В такiм раi, чого б, бачся,
		Старим сумувати?
		Чи то давне яке лихо
		Прокинулось в хатi?
		Чи вчорашне, задавлене
		Знов поворушилось,
		Чи ще тiлько заклюнулось
		І рай запалило?
		Не знаю, що i пiсля чого
		Старi сумують. Може, вже
		Оце збираються до бога,
		Та хто в далекую дорогу




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/shevchenko_taras/naymichka