Я (РОМАНТИКА)
Хвильовий Микола




Микола Хвильовий

Я (Романтика)





«Цвiтовi яблунi»


З далекого туману, з тихих озер загiрноi комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. — Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадае… Таемнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вii i згадую… воiстину моя мати — втiлений прообраз тiеi надзвичайноi Марii, що стоiть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наiвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, «що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе…». Тодi я беру ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини i тихо кладу на своi груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоi криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То — молоде загiр’я.

Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними — лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Індii, зi сходу. І томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул — …глуха канонада. Насуваються двi грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, i м’ята вмирае в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в ii очах стоять двi хрустальнi росинки.




І


Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моi мислi — до неможливостi натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в «чека».

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьери, древнi вiзерунки, портрети княжоi фамiлii. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадуе дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброений татарин i монотонне наспiвуе азiятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна, княжата — в темрявi столiтнiх дубiв.

І в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьоi молодостi минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикоi голодноi краiни.

І я, зовсiм чужа людина, бандит — за одною термiнологiею, iнсургент — за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моiй душi нема й не буде гнiву. І це зрозумiло:

— Я — чекiст, але i людина.

Темноi ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маеток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, — за пiдворiття, у канареечний замок, темноi ночi в моему надзвичайному кабiнетi збираються моi товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть.

Обиватель:

— Тут засiдае садизм!

Я:

— …(мовчу).

На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’е годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Моi товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.

Моiх товаришiв легко пiзнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третiй — дегенерат (вiрний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складi.

Я:

— Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!

З давнiх покоiв виходять лакеi i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.

Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чвертi кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоль[1 - Жирандоля — розкiшний висячий свiчник, люстра (фр.).]. В городi — тьма. І тут — тьма: електричну станцiю зiрвано.

Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму — вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:

— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадуе каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальноi хронiки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядае на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоi волi. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою —

— «розстрiлять»,

завше мнеться, завше розписуеться так:

не iм’я i прiзвище на суворому життевому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iероглiф, хвостик.

Я:

— Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаете?

Доктор (динамiчно):

— Розстрiлять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячим i непевним голосом, каже:

— Я з вами, докторе, не згодний.

— Ви зi мною не згоднi? — i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоi.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здаеться, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моеi мислi доходить кульмiнацiй.

І в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моеi матерi…

— …«Розстрiлять»???

І мати тихо-зажурно дивиться на мене.

…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’е годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьерою в скляних дверях стоiть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн сердець.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi лакей приносить на пiдносi старi вина. Потiм лакей iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадаеться туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В iхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо.

Я думаю «так треба».

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все пориваеться щось сказати. Я знаю, що вiн думае: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалiя i т. д. i т. п.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав свое прiзвище пiд постановою —




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Жирандоля — розкiшний висячий свiчник, люстра (фр.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/hvil-oviy_mikola/ya-romantika