Бояриня Леся Украiнка Леся Украiнка БОЯРИНЯ I Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини Олекси Перебiйного. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цiлоi стiни. На рундуку стiл, дзиглики, на столi прилагоджено до вечерi. Стара Перебiйниха дае останнiй лад на столi, iй помагае дочка ii Оксана i служебка. Через садок до рундука iдуть Перебiйний i Степан, молодий парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко одразу, що вiн не москаль. Перебiйний(до гостя) Моя стара управилась хутенько! Дивись, уже спорудила й вечерю, поки ми там на цвинтарi балачки провадили. Перебiйниха(зiходить трохи з рундука назустрiч гостевi) Боярине, прошу зажити з нами хлiба-солi. Степан(уклоняючись) Рад би, шановна панiматко, та не смiю, коли б не гнiвались старi бояри, — я й так уже давно вiд них одбився. Перебiйний Про них ти не турбуйся. Пiдкоморiй iх запросив на бенкет, а тебе я випрохав до нас: «Я сам, – кажу iм, — щось недугую трохи, то не можу на бенкетах гуляти, а Степана, по давнiй приязнi до його батька, хотiв би пригостити в себе в хатi. Вiн молодик, йому ще не пристало на бенкети великi учащати». Боярам, видко, вже запах медок та варенуха, отже, роздобрились та й мовили: «Нехай собi парнiшка сидить у тебе хоч i до вiд’iзду. Навiщо вiн нам здався?» Степан От спасибi, панотченьку! (Зiходить на рундук з господарями.) Перебiйний Я джурi накажу, нехай перенесе твое манаття до нас, та й заберу тебе в полон, поки не визволять бояри. Степан Боже! Такий полон милiший од визволу. Перебiйниха(до Оксани) Пiди лиш, доню, там пошли Семена. (Оксана виходить i незабаром вертаеться.) Степан Якби лиш я не став вам на завадi… Перебiйниха Ото б таки! Ще в нас у хатi стане для гостя мiсця! Перебiйний Ти, синашу, в мене забудь всi церегелi. Таж зо мною небiжчик батько твiй хлiб-сiль водив, укупi ми й козакували. (Садовить Степана i сам сiдае при столi. До Оксани.) Дочко, ти б нас почастувала на початок. (Оксана наливае з сулiйки двi чарки – батьковi й гостевi.) Оксана Боярине, будь ласка, призволяйся. Степан(узявши чарку, встае i вклоняеться Оксанi) Дай Боже, панночко, тобi щасливу та красну долю! Оксана Будь здоровий, пивши. (Степан, випивши, знов сiдае. Оксана частуе батька. Всi вечеряють.) Перебiйний(до Оксани) А вiн спочатку не пiзнав тебе, ти знаеш? Запитав: «Яка то панна у першiй парi корогву несе?» Оксана(усмiхаючись i поглядаючи на Степана) Коли? Перебiйний Та отодi ж, як ти на Трiйцю в процесii мiж братчицями йшла. Степан Ти завжди носиш корогву? Оксана(з певною самовтiхою) Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi. Перебiйний(жартiвливо пiдморгнувши) Се вже тобi не та мала Оксанка, що ти, було, iй робиш веретенця. Оксана Тi веретенця й досi в мене е… (Замовкае, засоромившись.) Степан(втiшений) Невже? Оксана(перебиваючи нiякову для неi розмову. До матерi) А де се, мамо, наш Іван? Перебiйниха Та де ж? На вулицi мiж товариством. Іван(Оксанин брат, молодий козак, увiходить з будинку.) Ба нi, я тут. Давайте, мамо, iсти. Перебiйниха Ти б уперед хоч привiтався з гостем! Іван(сiдаючи, недбало) Ми вже вiталися там, коло церкви. Перебiйний Вiн буде мешкати в нас до вiд’iзду. Іван(так само) От як? Що ж, добре… Слухай-но, Оксано, ця страва вже простигла, принеси свiжiшоi. Оксана(уражена його недбалим тоном) Служебка зараз прийде, то й накажи iй. Іван Ба, яка ти горда. (До Степана.) У вас там на Москвi, либонь, дiвчата так бришкати не смiють? Степан Я московських дiвчат не знаю. Оксана Як же се? Степан Я, власне, недавне на Москвi. Поки ще батько живi були, я в Киевi, в науцi, при Академii здебiльше пробував, а вже як батько вмерли, я поiхав до матерi на помiч. Перебiйниха Чом ти лiпше сюди не перевiз матусi? Степан Трудно. Нема при чiм нам жити на Вкраiнi. Самi здоровi, знаете, – садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми зроду не дуже так маетнi, а тодi й тi невеликi добра утеряли. Поки чогось добувся на Москвi, мiй батько тяжко бiдував iз нами. На радi Переяславськiй мiй батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вiрне. Іван Мав кому держати! Лихий iх спокусив давати слово! Перебiйний Тодi ще, сину, надвое гадалось, нiхто не знав, як справа обернеться… а потiм… присягу не кожне зрадить… Іван(iронiчно) Та певне! краще зрадити Вкраiну! Степан(спалахнув, але стримався) Не зраджував Украiни мiй батько! Вiн iй служив з-пiд царськоi руки не гiрш, нiж вороги його служили з-пiд польськоi корони. Іван Та, звичайне, однаково, чиi лизати п’яти, чи лядськi, чи московськi!.. Степан А багато було таких, що самостiйно стали? Перебiйний(до Івана) Сутужна, сину мiй, вкраiнська справа… Старий Богдан уже ж був не дурнiший вiд нас з тобою, а проте ж i вiн не вдержався при власнiй силi. (Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха, шепоче щось. Той нетерпляче стрiпуе чубом.) Іван Батьку! Що там замазувать? Кажiмо правду! Се рiч не власна, се громадська справа! Якби таких було мiж нами менше, що, дома чесний статок прочесавши, понадились на соболi московськi та руки простягали до тiеi «казни», як кажуть москалi… Перебiйниха Іване! (Сiпае сина за полу.) Степан Не задля соболiв, не для казни подався на Москву небiжчик батько! Чужим панам служити в рiднiм краю вiн не хотiв, волiв вже на чужинi служити рiднiй вiрi, помагати хоч здалека пригнобленим братам, еднаючи для них цареву ласку. Старий вiн був обстоювати збройно за честь Украiни… Іван Ти ж молодий, — чому ж ти не пiдiймеш тоi зброi, що батьковi з старечих рук упала? Степан Як поясню тобi?.. Коли ще змалку навчав мене з Письма Святого батько, то вiн менi казав напам’ять вивчить про Каiна та Авеля. «Мiй сину, — мовляв, – пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком, а не тьмяним, не тремтячи, мов Каiн, Небесному Отцевi одповiсти, коли тебе спитае: «Де твiй брат?» А як же можу я на Украiнi здiйняти зброю так, щоб не дiткнути нiколи нею брата?.. І невже мушкет i шабля мають бiльше сили та честi, нiж перо та щире слово? Нi, учено мене, що се не так! Перебiйний Не звикли якось ми такого чути… проте… було б на свiтi, може, менше грiха i лиха, якби всi гадали по-твоему… Іван(згiрдно) Се в Киевi ченцi навчають отакого! Оксана Ти ж, Іване, у Киевi не вчився. Звiдки знаеш, чого там научають? Іван(зачеплений) От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине! Оксана Я тiльки правду мовлю… (Засоромлена, подаеться з рундука в садок. Увiходить з будинку на рундук джура.) Джура Там, пане, я принiс для гостя речi. Перебiйний Ходiм, Степане, покажу, де маеш в нас мешкати. Степан(до Перебiйнихи) Спасибi, панiматко, за хлiб, за сiль! Перебiйниха(з косим поглядом на сина) Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби… (Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок.) Перебiйниха(до Івана нишком) Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем? Іван Ат! Хай же вiн хоч раз почуе правду! Перебiйниха Адже ти чув, що вiн казав… Іван Овва! бурсак, та щоб не вмiв замилить очi! Перебiйниха Менi вiн до сподоби, – добрий хлопець, такий увiчливий… Іван Та вам вже, звiсно, язиком приподобатись недовго. Перебiйниха Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помiтувати. Незвичайно! Іван Та вже гаразд, не буду зачiпати. (Зiходить з рундука.) Перебiйниха Куди ти? Іван От пiду до товариства. (Іде через садок, перескакуе через тин i зникае. Увiходить служебка i збирае зi стола.) Перебiйниха Де ти, Оксано? Оксана(виходить iз-за куща з кухликом в руцi) Ось я тута, мамо. Се я барвiнок поливаю. Перебiйниха Справдi, полити слiд, – зовсiм посох на сонцi. Полий же й те, що ми пересадили. Перебiйниха i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квiти, спiвае веснянки. В садку сутенiе. Степан нишком вилазить вiкном з своеi кiмнати на рундук, прудко та звинно зiскакуе з рундука на землю i пiдходить до Оксани. Оксана(уривае спiв i впускае кухля) Ой лихо! Хто се?.. Степан Панночко, се я. Прости мене. Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала i звабила, як соловейко, спiвом. Я не своею силою прийшов… Оксана(засоромлено i разом гордовито) Боярине, до чого сii речi? Менi iх слухати не випадае. (Хоче йти.) Степан(затримуе ii за руку) Нi, ти не пiдеш так… Оксана(вражена, виривае руку) Се що за звичай? Я не холопка з вотчини твоеi! Степан(знищений) Я не хотiв образити тебе. Запевне, вiльна ти… Яка журба тобi, що я поiду на чужину з розбитим серцем, що коханий спогад про зустрiч милу обiлле отрута? Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице… Хто я для тебе? Зайда, заволока… Адже мене усюди так зовуть… Ти завтра вже про мене й не згадаеш… Оксана(спустивши очi) Хiба ти завтра iдеш? Степан Що ж я маю тобi тут очi мулити собою? Оксана Виходить, наче я тебе жену… Я ще ж тобi не мовила нi слова… Степан Невже я маю ще й того дiждатись, щоб ти менi сказала: «Вибирайся»? Оксана(збентежена, зривае з вишнi листочки, кусае iх i розщипуе в руках) Який же ти чудний! Ну, що ж я мала тобi казати? Я не звикла так… Я iнших паничiв роками знаю i ще вiд них такого не чувала… а ти… недавно що приiхав… Степан Панно! Тi паничi безжурно походжають на щирому дозвiллi по садочках та вибирають квiтку для забави, i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася. А я ж як в’язень, що на час короткий з темницi вирвався i мае хутко з веселим свiтом знову попрощатись i розцвiту не мае часу ждати. Менi була б не для забави квiтка, я бачу в нiй життя i волi образ, i краю рiдного красу. Для мене куточок той, де б посадив я квiтку, здавався б цiлим свiтом… Я забув, що ти живеш на волi, що для тебе привабного нема нiчого там, де я живу, i навiть буть не може… Оксана(стиха, похиливши голову) Чого ж ти так у тому певен? Ти наче думаеш, що я вже справдi якась ростина, що в менi немае нi серця, нi душi… (В голосi злегка бринять сльози. Вона уривае.) Степан(знов бере ii за руку, вона не боронить) Оксано, зоре!.. Пробач… я сам не знаю… я не смiю… (з поривом) Нi, я не можу, я не маю сили тебе зректися! (Пригортае Оксану.) Серденько, скажи, чи любиш ти мене? Промов же слово! Оксана Хiба ж би я з тобою так стояла? (Ховае обличчя у нього на грудях. Нiма сцена.) Степан Я завтра старостiв зашлю до тебе. Чи батько твiй iх прийме? Оксана Татко дуже тебе вподобав i матуся теж. Степан Що тiльки дам тобi я на чужинi замiсть веселощiв рiдного краю? Свое кохання вiрне, бiльш нiчого… Оксана Не думай, нiби я пуста панянка, що тiльки мае на умi забави та залицяння. Сi труднi часи думок поважних i дiвчат навчили. Якби ти знав, як туга кров гнiтить!.. Степан Кров? Оксана Так. Не раз, вернувшися з походу, лицарство з нами бавиться при танцях. Простягне руку лицар, щоб узяти мене до танцю, а менi здаеться, що та рука червона вся вiд кровi, вiд кровi братньоi… Такi забави не веселять мене… Либонь, нiколи не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря… (Гладить йому руку.) Оця рука вiд кровi чиста. Степан Се не всi вважають за честь. Оксана А я вiдразу привернулась до тебе серцем за твою лагiднiсть. Скажи, чи всi такi в твоiй родинi? Степан Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всi не лихi. Оксана Твоя матуся, може, не злюбить незнайомоi невiстки?.. Що я тодi почну там на чужинi, далеко так вiд роду? Степан Нi, Оксано, того не бiйся. Мати будуть радi, що привезу я жiнку з Украiни, — мiй батько, умираючи, бажав, щоб я десь в рiднiм краю одружився. Тебе ж малою мати пам’ятають. (Знов пригортае ii.) Та й хто ж би не злюбив моеi долi, голубоньки Оксаночки моеi? Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi, а ти побачиш, як моя матуся тобi за рiдну стане. Оксана Дай-то Боже! Степан Менi тепер здаеться, що нiгде на цiлiм свiтi вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зiв’емо, хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого у нашiй хатоньцi не буде, – правда? Оксана Авжеж. І, знаеш, якось я не дуже боюся тоi чужини. Степан Зо мною? Оксана(усмiхаеться) Тим певне, що з тобою. Але й так, хiба ж то вже така чужа краiна? Таж вiра там однакова, i мову я наче трохи тямлю, як говорять. Степан Та мови вже ж навчитися недовго… ну, нiби трохи тверда… Та дарма! Оксаночка у мене розумниця, — всього навчиться. Оксана Не хвали занадто, бо ще наврочиш! (Трохи посмутнiла.) Я вже й так боюся… Степан Чого, едина? Оксана Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила… Всi подруги моi, тi, що побралися, багато мали i горя, й клопоту перед весiллям, а я… Степан Та ще пожди! От, може, завтра твiй батенько менi порiг покаже. Оксана Нi, нi, сього не буде, я вже певна. Степан(жартуючи) Здаеться, панночка не радi з того? Коли б ще й гарбуза не покотили?.. Оксана Та годi! Що за жарти? Степан От нiяк не догоджу тобi словами! Добре ж, не буду говорити, коли так! (Без слiв пригортае й милуе ii. Вона спершу пручаеться, потiм пiддаеться його пестощам.) Голос матерi(з будинку) Оксано! Годi вже там поливати! Вже пiзно! Оксана(кинулась) Мати кличуть. (Зриваеться йти.) Степан(утримуе ii. Пристрасно) Ще хвилинку!.. Хвилиночку! Оксана Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати. Степан Вийди, люба! Я виглядатиму тебе до свiта! Голос матерi Оксано, де ти? Оксана Ось я йду, матусю! (Ще раз на прощання обiймае Степана i йде до будинку.) II У Москвi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ukra-nka_lesya/boyarinya