Пророк Тарас Григорьевич Шевченко Т. Г. Шевченко (1814—1861) – видатний украiнський поет, талановитий прозаiк i драматург, визначний художник, у творах якого знайшла вiдображення цiла епоха нашоi iсторii. До збiрки включено вiршi 1845—1849 рокiв, якi нерозривно пов’язанi з рiдним краем i народом, з його пiсенною творчiстю. ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ПРОРОК [Заповiт] Як умру, то поховайте Мене на могилi Серед степу широкого На Вкраiнi милiй, Щоб лани широкополi, І Днiпро, i кручi Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з Украiни У синее море Кров ворожу… отойдi я І лани i гори — Все покину, i полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвiте І вражою злою кров’ю Волю окропiте. І мене в сем’i великiй, В сем’i вольнiй, новiй, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.     25 декабря 1845, в Переяславi * * * За що ми любимо Богдана? За те, що москалi його забули, У дурнi нiмчики обули Великомудрого гетьмана.     [1845 – 1847] Лiлея «За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вiтають, Царiвною називають, Очей не спускають З мого цвiту? дивуються, Не знають, де дiти! Скажи менi, мiй братику, Королевий Цвiте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвiт Королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До бiлого пониклого Личенька Лiлеi. І заплакала Лiлея Росою-сльозою… Заплакала i сказала: «Брате мiй, з тобою Ми давно вже кохаемось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась. Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала? Я не знаю, Мiй брате единий! Хто iй лихо заподiяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в’яла, Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла. А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У бiлих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поiхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити не вбили, Тiлько моi довгi коси Остригли, накрили Острижену ганчiркою. Та ще й реготались. Жиди навiть нечистii На мене плювали. Отаке-то, мiй братику, Було менi в свiтi. Молодого, короткого Не дали дожити Люде вiку. Я умерла Зимою пiд тином, А весною процвiла я Цвiтом при долинi, Цвiтом бiлим, як снiг, бiлим! Аж гай звеселила. Зимою люде… Боже мiй! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дiвчата заквiтчались І почали звати Лiлеею-снiгоцвiтом; І я процвiтати Стала в гаi, i в теплицi, І в бiлих палатах. Скажи ж менi, мiй братику, Королевий Цвiте, Нащо мене Бог поставив Цвiтом на сiм свiтi? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матiр?.. Милосердий Святий Боже милий!» І заплакала Лiлея, А Цвiт Королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На бiлее пониклее Личенько Лiлеi.     [Іюля 25 1846, Киiв] Русалка «Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночi У Днiпрi скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Днiпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночi, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, мое серце, Нехай не смiеться Надо мною, молодою, Нехай п’е-уп’еться Не моiми кров-сльозами — Синьою водою Днiпровою. Нехай собi Гуляе з дочкою. Пливи ж, моя единая. Хвилi! моi хвилi! Привiтайте русалоньку…» — Та й заголосила, Та й побiгла. А я собi Плила за водою, Поки сестри не зострiли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я, З сестрами гуляю Опiвночi. Та з будинку Батька виглядаю. А може, вже поедналась З паном у палатах? Може, знову розкошуе Моя грiшна мати?» — Та й замовкла русалочка, В Днiпро поринула, Мов плiточка. А лозина Тихо похитнулась. Вийшла мати погуляти, Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Нi з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала, І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пiшла собi У палати спати. Та не дiйшла, довелося В Днiпрi ночувати. І незчулась, як зуспiли Днiпровi дiвчата — Та до неi, ухопили, Та й ну з нею гратись, Радiсiнькi, що пiймали, Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали… Та й зареготались. Одна тiлько русалонька Не зареготалась.     [Киiв,     1846, 9 августа] В казематi Моiм соузникам посвящаю Згадайте, братiя моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько i я Із-за решотки визирали. І, певне, думали, коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зiйдемося знову На сiй зубоженiй землi? Нiколи, братiя, нiколи З Днiпра укупi не п’емо! Розiйдемось, рознесемо В степи, в лiси свою недолю, Повiруем ще трохи в волю, А потiм жити почнемо Меж людьми як люде. А поки те буде, Любiтеся, брати моi, Украйну любiте І за неi, безталанну, Господа молiте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволi лютiй Інколи згадайте.     [1847, Орська крiпость] I Ой одна я, одна, Як билиночка в полi, Та не дав менi Бог Анi щастя, нi долi. Тiлько дав менi Бог Красу – карii очi, Та й тi виплакала В самотинi дiвочiй. Анi братика я, Нi сестрички не знала, Меж чужими зросла, І зросла – не кохалась! Де ж дружина моя, Де ви, добрii люде? Їх нема, я сама. А дружини й не буде!     [Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург] II За байраком байрак, А там степ та могила. Із могили козак Встае сивий, похилий. Встае сам уночi, Іде в степ, а йдучи? Спiва, сумно спiвае: – Наносили землi Та й додому пiшли, І нiхто не згадае. Нас тут триста як скло! Товариства лягло! І земля не приймае. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. По своiй по землi Свою кров розлили І зарiзали брата. Кровi брата впились І отут полягли У могилi заклятiй. — Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь. Став на самiй могилi, На Днiпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Синi хвилi голосили. З-за Днiпра iз села Руна гаем гула, Третi пiвнi спiвали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала.     [Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,     С. – Петербург] III Менi однаково, чи буду Я жить в Украiнi, чи нi. Чи хто згадае, чи забуде Мене в снiгу на чужинi — Однаковiсiнько менi. В неволi вирiс мiж чужими І, неоплаканий своiми, В неволi, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого слiду не покину На нашiй славнiй Украiнi, На нашiй – не своiй землi. І не пом’яне батько з сином, Не скаже синовi: – Молись, Молися, сину, за Вкраiну Його замучили колись. — Менi однаково, чи буде Той син молитися, чи нi… Та неоднаково менi, Як Украiну злii люде Присплять, лукавi, i в огнi Їi, окраденую, збудять… Ох, не однаково менi.     [Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,     С. – Петербург] IV «Не кидай матерi», – казали, А ти покинула, втекла, Шукала мати – не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла, плачучи. давно Не чуть нiкого, де ти гралась, Собака десь помандрувала, І в хатi вибито вiкно. В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночi Вiщують сови та сичi І не дають сосiдям спати. І твiй барвiночок хрещатий Зарiс богилою, ждучи Тебе не квiтчану. І в гаi Ставочок чистий висихае, Де ти купалася колись. І гай сумуе, похиливсь. У гаi пташка не спiвае — Й ii з собою занесла, В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куда полинула, де дiлась? до кого ти перелетiла? В чужiй землi, в чужiй сем’i Кого ти радуеш? до кого, До кого руки приросли? Вiщуе серце, що в палатах Ти розкошуеш, i не жаль Тобi покинутоi хати… Благаю Бога, щоб печаль Тебе довiку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб Бога ти не осудила І матерi не прокляла.     [Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург] V – Чого ти ходиш на могилу? — Насилу мати говорила. — Чого ти плачеш, iдучи, Чому не спиш ти уночi, Моя голубко сизокрила? — – Так, мамо, так. –  І знов ходила, А мати плакала, ждучи. Не сон-трава на могилi Вночi процвiтае. То дiвчина заручена Калину сажае, І сльозами поливае, І Господа просить, Щоб послав вiн дощi вночi І дрiбнii роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила вiти. – Може, пташкою прилине Милий з того свiта. Зов’ю йому кубелечко, І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калинi. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочцi уранцi На той свiт лiтати. І калина прийнялася, Вiти розпустила. І три лiта на могилу Дiвчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночi процвiтае, То дiвчина з калиною Плаче, розмовляе: – Широкая, високая Калино моя, Не водою до схiд-сонця Поливаная. Широкii рiки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий. І вiтами широкими Од сонця закрий. Вранцi найдуть мене люде, Мене осмiють, Широкii твоi вiти Дiти обiрвуть. Вранцi-рано на калинi Пташка щебетала, Пiд калиною дiвчина Спала, не вставала. Утомилось молодее, Навiки спочило… Вставало сонце з-за могили, Радiли люде, встаючи. А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала, ждучи.     [Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург] VI Ой три шляхи широкii Докупи зiйшлися. На чужину з Украiни Брати розiйшлися. Покинули стару матiр. Той жiнку покинув, А той сестру. А найменший — Молоду дiвчину. Посадила стара мати Три ясени в полi. А невiстка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долинi… А дiвчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов’яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жiнка з дiточками В нетопленiй хатi. Сестра плаче, йде шукати Братiв на чужину… А дiвчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По свiту блукають, А три шляхи широкii Терном заростають.     [Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,     С. – Петербург] [VII] Н. Костомарову Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних. Гостей закованих своiх Сердешним чаем напували І часових перемiняли, Синемундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вiкнi Привик я трохи, i менi Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моiх кровавих тяжких сльоз. А iх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута, А то нiчого не зiйшло! І я згадав свое село. Кого я там, коли покинув? І батько й мати в домовинi… І жалем серце запеклось, Що нiкому мене згадати! Дивлюсь – твоя, мiй брате, мати, Чорнiше чорноi землi, Іде, з хреста неначе знята… Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я нi з ким не подiлю Мою тюрму, моi кайдани!     1847, мая 19 [С. – Петербург] VIII Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть. Плугатарi з плугами йдуть, Спiвають, iдучи, дiвчата, А матерi вечерять ждуть. Сем’я вечеря коло хати, Вечiрня зiронька встае. Дочка вечерять подае, А мати хоче научати, Так соловейко не дае. Поклала мати коло хати Маленьких дiточок своiх, Сама заснула коло iх. Затихло все, тiлько дiвчата Та соловейко не затих.     [Мiж 19 i 30 травня 1847,     С. – Петербург] IX Рано-вранцi новобранцi Виходили за село, А за ними, молодими, І дiвча одно пiшло. Подибала стара мати Доню в полi доганяти… І догнала, привела; Нарiкала, говорила. Поки в землю положила, А сама в старцi пiшла. Минули лiта, а село Не перемiнилось. Тiлько пустка на край села Набiк похилилась. Коло пустки на милицi Москаль шкандибае. На садочок позирае, В пустку заглядае. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись… Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та Бога хвалити! А довелось… нi до кого В свiтi прихилитись. Сидить собi коло пустки, Надворi смеркае. А в вiкно, неначе баба, Сова виглядае.     [Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург] X В неволi тяжко, хоча й волi, Сказать по правдi, не було. Та все-таки якось жилось. Хоть на чужому, та на полi… Тепер же злоi тii долi, Як бога, ждати довелось. І жду ii, i виглядаю, Дурний свiй розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжi волю утопить. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйнi поховають, Що не в Украйнi буду жить, Людей i Господа любить.     [Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург] XI Косар Понад полем iде, Не покоси кладе, Не покоси кладе – гори. Стогне земля, стогне море, Стогне та гуде! Косаря уночi Зострiчають сичi. Тне косар, не спочивае Й нi на кого не вважае, Хоч i не проси. Не благай, не проси, Не клепае коси. Чи то пригород, чи город, Мов бритвою, старий голить. Усе, що даси. Мужика, й шинкаря, Й сироту-кобзаря. Приспiвуе старий, косить, Кладе горами покоси, Не мина й царя. І мене не мине, На чужинi зотне, За решоткою задавить, Хреста нiхто не поставить. І не пом’яне.     [30 травня 1847,     С. – Петербург] XII Чи ми ще зiйдемося знову? Чи вже навiки розiйшлись? І слово правди i любовi В степи i дебрi рознесли! Нехай i так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля Господа. Годiть! Смирiтеся, молiтесь Богу І згадуйте один другого. Свою Украiну любiть, Любiть ii… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неi Господа молiть.     [Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург] * * * Не спалося, а нiч, як море. (Хоч дiялось не восени, Так у неволi.) до стiни Не заговориш нi про горе, Ни про младенческие сны. Верчуся, свiту дожидаю, А за дверима про свое Солдатськее нежитiе Два часовii розмовляють. 1 Така ухабиста собой, И меньше белой не дарила. А барин бедненькой такой. Меня-то, слышь, и подсмотрили, Свезли в Калугу и забрили. Так вот те случай-то какой! 2 А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пiшов у москалi; Таки ж у нашому селi Назнав я дiвчину… Вчащаю І матiр удову еднаю. Так пан заклятий не дае. «Мала, – каже, – нехай дождуся». І, знай, вчащаю до Ганнусi. На той рiк знову за свое; Пiшов я з матiр’ю просити. «Шкода, – каже, – i не проси. П’ятсот, – каже, – коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бiдна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пiшов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки тi грошi заробив. Я годiв зо два проходив По Чорноморii, по дону… І подарункiв накупив Найдорогiших… От вертаюсь В село до дiвчини вночi — Аж тiлько мати на печi, Та й та, сердешна, умирае, А хата пусткою гние. Я викресав огню, до неi… Од неi пахне вже землею, Уже й мене не пiзнае! Я до попа та до сусiди, Привiв попа, та не застав — Вона вже вмерла. Нема й слiду Моеi Ганни. Я спитав Таки сусiду про Ганнусю. «Хiба ти й досi ще не знаеш? Ганнуся на Сибiр пiшла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криницi й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не свiтало. Я в палати Пiшов з ножем, не чув землi… Аж панича вже одвезли У школу в Киiв. От як, брате! Осталися i батько й мати, А я пiшов у москалi. І досi страшно, як згадаю. Хотiв палати запалить Або себе занапастить, Та Бог помилував… А знаеш, Його до нас перевели Із армii чи що? 1 Так что же? Ну, вот теперь и приколи. 2 Нехай собi. А Бог поможе, І так забудеться колись. Вони ще довго говорили, Я став перед свiтом дрiмать, І паничi менi приснились І не дали, поганi, спать.     [Мiж 19 i 30 травня 1847,     С. – Петербург] Княжна (Поема) Зоре моя вечiрняя, Зiйди над горою, Поговорим тихесенько В неволi з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сiдае, Як у Днiпра веселочка Воду позичае. Як широка сокорина Вiти розпустила… А над самою водою Верба похилилась; Аж по водi розiслала Зеленii вiти, А на вiтах гойдаються Нехрещенi дiти. Як у полi на могилi Вовкулак ночуе, А сич в лiсi та на стрiсi Недолю вiщуе. Як сон-трава при долинi Вночi розцвiтае… А про людей… Та нехай iм. Я iх, добрих, знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мiй друже единий! І хто знае, що дiеться В нас на Украiнi? А я знаю. І розкажу Тобi; й спать не ляжу. А ти завтра тихесенько Боговi розкажеш. Село! i серце одпочине: Село на нашiй Украiнi — Неначе писанка, село. Зеленим гаем поросло. Цвiтуть сади, бiлiють хати, А на горi стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистii тополi, А там i лiс, i лiс, i поле, І синi гори за Днiпром. Сам Бог витае над селом. Село! Cело! Веселi хати! Веселi здалека палати, Бодай ви терном поросли! Щоб люди й слiду не найшли, Щоб i не знали, де й шукати. В тому Господньому селi, На нашiй славнiй Украiнi, Не знаю, де вони взялись, — Приблуда князь. Була й княгиня. Ще молодi собi були, Жили самi. Були багатi, Високi на горi палати, Чималий у яру ставок, Зелений по горi садок, І верби, i тополi, І вiтряки на полi, І долом геть собi село Понад водою простяглось. Колись там весело було. Бувало, лiтом i зимою Музика тне, вино рiкою Гостей неситих налива… А князь аж синiй похожае, Та сам несмiлих наливае, Та ще й покрикуе «вiват!». Гуляе князь, гуляють гостi; І покотились на помостi… А завтра знову ожива, І знову п’е, i знов гуляе, І так за днями день минае, Мужицькi душi аж пищать. Судовики благають Бога… П’яницi, знай собi, кричать: – І патрiот! i брат убогих! Наш славний князь! Вiват! Вiват! — А патрiот, убогих брат… Дочку й теличку однiмае У мужика… І Бог не знае, А може, й знае, та мовчить. Княгиня взапертi сидить. Їi i в сiни не пускае Убогих брат. А що ж робить? Сама втекла i повiнчалась, І батько й мати не пускали, Казали: вгору не залазь. Так нi, за князя. От i князь! От i пишайсь тепер, княгине! Загинеш, серденько, загинеш, Мов ряст весною уночi. Засхнеш, не знатимеш нiчого, Не знатимеш, як хвалять Бога, Як люде люблять, живучи. А жить так, Господи, хотiлось! Хотiлось любити, Хоть годочок, хоть часочок На свiт подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч молись перед тобою, Мов перед святою… Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить Бога І добро творити, Та Божою красотою Людей веселити. Так же нi. А молодii Та карii очi Щоб марнiли в самотинi… Може, Бог так хоче? Боже! Боже! даеш волю І розум на свiтi, Красу даеш, серце чисте… Та не даеш жити. Не даеш на рай веселий, На свiт твiй великий Надивитись, намолитись І заснуть навiки. Невесело на свiтi жить, Коли нема кого любить. Отак i iй, однiй-единiй, Ще молодiй моiй княгинi, Красу i серце засушить І марне згинуть в самотинi. Аж страшно!.. А вона молилась І жить у Господа просилась, Бо буде вже кого любить. Вона вже матiр’ю ходила, Уже пишалась i любила Свое дитя. І дав дожить Господь iй радостi на свiтi. Узрiть його, поцiловать Свое единее дитя, І перший крик його почути… Ох, дiти! дiти! дiти! Велика Божа благодать! Сльози висохли, пропали, Сонце просiяло. І княгиня з дитиною Не тiею стала. Нiби на свiт народилась — Гралась, веселилась… І княжнi своiй маленькiй Сорочечки шила. І маленькi рукавчата Шовком вишивала, І купала, й колихала, Сама й годувала. Бо княгинi тiлько вмiють Привести дитину. А годувать та доглядать Не вмiють княгинi. А потiм оха: – Забувае Мене мiй Поль або Фiлат! — За що ж воно тебе згадае? За те, хiба, що привела? А моя свою дитину Сама доглядала. А п’яного свого князя І не допускала. Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина. І говорить уже стало, І вчила княгиня Тiлько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила… І книжечок з кунштиками В Ромнi накупила. Забавляла, розмовляла, І Богу молитись, І азбуку по кунштиках Заходилась вчити. І що Божий день купала, Рано спати клала І пилиночки на неi Впасти не давала. І всю нiченьку над нею Витала, не спала. Надивлялась, любувалась Княжною своею… І жениха iй еднала, І радiла з нею, І плакала; довгi коси Уже розплiтала І, лишенько, свого князя П’яного згадала — У мундирi. Та й закрила Заплаканi очi. А дитинi нiби сниться, Мов вимовить хоче: – Не плач, мамо, не розплiтай Моi довгi коси — Посiчуться… – Що день Божий Радостi приносить Своiй матерi щасливiй Дочка уродлива. Мов тополя, виростае Свiтовi на диво. Виростае… Та недовго Буде веселити Свою матiр. Бог карае Княгиню на свiтi… А за вiщо? Чудно людям, Бо люде не знають, Чому добре умирае, Злее оживае. Занедужала княгиня, І князь схаменувся. За бабами-знахурками По селах метнувся. Наiхали… Заходились. Лiчили, лiчили… Поки ii, безталанну, В труну положили. Не стало на селi княгинi, І гусла знову загули. А сирота ii в селi, Їi единая дитина! Мов одiрвалось од гiллi, Ненагодоване i босе, Сорочечку до зносу носить. Спеклося, бiдне, на жару. Лопуцьки iсть, ставочки гатить В калюжах з дiтьми у яру. Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пiзнае Межи дiтьми дитя свое. І думае: тебе не стало… Умийся, серце, щоб пiзнала Тебе, единую свою… І Господа б благословляла За долю добрую твою. Умилася. А добрi люде Прибрали, в Киiв одвезли У iнститут. А там що буде, Побачим. Гусла загули, Гуляе князь, гуляють гостi, Ревуть палати на помостi, А голод стогне на селi. І стогне вiн, стогне по всiй Украiнi. Кара Господева. Тисячами гинуть Голоднii люде. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду радi, та Бога благають, Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав. Тойдi б i в Парижi, i iному краi Наш брат хуторянин себе показав. А Бог куняе. Бо се було б диво, Щоб чути i бачить – i не покарать. Або вже аж надто долготерпеливий… Минають лiта; люде гинуть, Лютуе голод в Украiнi, Лютуе в княжому селi. Скирти вже княжi погнили. А вiн байдуже – п’е, гуляе Та жида з грiшми виглядае. Нема жидка… Хлiби зiйшли, Радiють люде, Бога просять… Аж ось iз Киева привозять Княжну. Мов сонечко зiйшло Над обiкраденим селом. Чорнобрива, кароока, Вилитая мати. Тiлько смутна, невесела… Чого б сумувати? Або, може, вже такою Воно й уродилось? Або, може, молодее Чи не полюбило Кого-небудь? Нi, нiкого. Весела гуляла, Мов ласочка з кубелечка, На свiт виглядала З того Киева. Аж поки Побачила села Знiвеченi. З того часу Стала невесела. Мов сизая голубонька, Село облетiла. У всiх була, всiх бачила, Всi повеселiли. Там словами привiтала, Там нагодувала… Що день Божий обходила Село. Помагала Усякому. А сироти До неi в покоi Приходили. І матiр’ю Своею святою Їi звали. І все село За неi молилось… А тим часом жиди в селi З грiшми появились. Радiе князь, запродуе З половою жито. І молотить виганяе Людей недобитих. Змолотили, нiвроку iм, За одну годину І з клунею провiяли… Князь i не спочинув, На могорич закликае, Та п’е, та гуляе Аж у гаi… Бо в покоях Дочка спочивае. Гармидер, галас, гам у гаi, Срамотнi спiви. Аж лящить Жiночий регот. Завивае, Реве хазяiн: – Будем пить, Аж поки наша доня спить. А доня взапертi сидить В своему сумному покоi І дивиться, як над горою Червоний мiсяць аж горить, З-за хмари тихо виступае. І нiби гори оживають. дуби з дiброви, мов дива, У поле тихо одхожають. І пугач пуга, i сова З-пiд стрiхи в поле вилiтае, А жаби крякають, гудуть. дивiтесь, очi молодii, Як зорi Божii встають, Як сходить мiсяць, червонiе… Дивiтеся, поки вас грiе, А зорi спати не дають. Головою молодою На руки схилилась, До пiвночi невесела На зорi дивилась Княжна моя. дивилася… Та й плакати стала. Може, серце яке лихо Тихо прошептало? Та байдуже. Поплакала Трошки, усмiхнулась, Помолилась та й спать лягла. І тихо заснула. В гаю все покотом лежало — Пляшки i гостi, де що впало, Там i осталось. Сам не впав, Остатню каплю допивав. Та й ту допив. Встае, не пада, Іде в покоi… Скверний гаде! Куда ти лiзеш? Схаменись! Не схаменувся, ключ виймае, Прийшов, i дверi одмикае, І лiзе до дочки?. Прокиньсь! Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку, покусае! Убий, i Бог не покарае! Як тая Ченчiо колись Убила батька кардинала І Саваофа не злякалась. Нi, не прокинулася, спить, А Бог хоч бачить, та мовчить, Грiхам великим потурае. Не чуть нiчого. Час минае. А потiм крик, а потiм гвалт, І плач почули iз палат — Почули сови. Потiм знову Не чуть нiчого. І в той час Скирти i клуня зайнялись, І зорi зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обiзвавсь. Пани в гаю не ворушились, А люде збiглись та дивились, Як дим до неба пiдiймавсь. Прокинулись вранцi гостi. Аж бачать, що лихо, Покинули свого князя Та любо та тихо. Так i ми його покинем, Так i Бог покине. Тебе тiлько не покине Лихая година, Княжно моя безталанна, Знiвечений цвiте. Ти ще будеш покутовать Грiхи на сiм свiтi, Грiхи батьковi. О доле! Лукавая доле! Покинь ii хоть на старiсть, Хоть на чужiм полi На безлюддi. Не покинеш, Поведеш до краю, До самоi домовини, Сама й поховаеш. В селi не бачили й не чули, Де вона подiлась. Думали, на пожарищi Небога згорiла. Стоiть село. Невесело На горi палати Почорнiли. Князь хирiе, Нездужае встати, А пiдвести нема кому, Нiхто й не загляне До грiшного болящого В будинки поганi. Люде трохи очуняли, Господа благають, Щоб княжна до iх вернулась. А ii немае І не буде вже, святоi… Де ж вона подiлась? У Киевi пресвятому В черницi постриглась. Родилась на свiт жить, любить, Сiять Господньою красою, Витать над грiшними святою І всякому добро творить. А сталось ось як. У черницях Занапастилося добро… Блукаючи по Украiнi, Прибивсь якось i в Чигирин, І в монастир отой дiвочий, Що за пiсками на болотi У лозах самотний стоiть. Отам менi i розказала Стара черниця новину?. Що в монастир до iх зайшла Княжна якась iз-за Днiпра Позаторiк. Одпочивала, Та й Богу душу оддала… «Вона була ще молодою І прехорошая собою. На сонцi дуже запеклась, Та й занедужала. лежала Недовго щось, седмицi з три, І все до крихти розказала… Менi i Ксенii-сестрi. І вмерла в нас. І де ходила, В яких-то праведних мiстах! А в нас, сердешна, опочила. Оце ii свята могила… Ще не поставили хреста».     [Друга половина 1847,     Орська крiпость] N. N Сонце заходить, гори чорнiють, Пташечка тихне, поле нiмiе. Радiють люде, що одпочинуть, А я дивлюся… i серцем лину В темний садочок на Украiну. Лину я, лину, думу гадаю, І нiби серце одпочивае. Чорнiе поле, i гай, i гори, На сине небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! – i сльози кануть. Чи ти зiйшла вже i на Украйнi? Чи очi карi тебе шукають На небi синiм? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб i не чули.     [Друга половина 1847, Орська крiпость] N. N Менi тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сiяло, Чи так менi чого було? Менi так любо, любо стало, Неначе в Бога.. Уже прокликали до паю, А я собi у бур’янi Молюся Богу… І не знаю, Чого маленькому менi Тойдi так приязно молилось, Чого так весело було. Господне небо, i село, Ягня, здаеться, веселилось! І сонце грiло, не пекло! Та недовго сонце грiло, Недовго молилось… Запекло, почервонiло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорнiло, Боже небо голубее І те помарнiло. Поглянув я на ягнята — Не моi ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав менi Бог нiчого!.. І хлинули сльози, Тяжкi сльози!.. А дiвчина При самiй дорозi Недалеко коло мене Плоскiнь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привiтала, Утирала моi сльози І поцiлувала… Неначе сонце засiяло, Неначе все на свiтi стало Мое… лани, гаi, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужi ягнята до води. Бридня!.. а й досi, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого вiку у тiм раю. Умер би, орючи на нивi, Нiчого б на свiтi не знав. Не був би в свiтi юродивим. Людей i [Бога] не прокляв!     [Друга половина 1847, Орська крiпость] * * * Не грiе сонце на чужинi, А дома надто вже пекло. Менi невесело було Й на нашiй славнiй Украiнi. Нiхто любив мене, вiтав, І я хилився нi до кого, Блукав собi, молився Богу Та люте панство проклинав. І згадував лiта лихii, Поганi, давнii лiта, Тойдi повiсили Христа, Й тепер не втiк би син Марii! Нiгде невесело менi, Та, мабуть, весело й не буде І на Украй[нi], добрi люде, Отже таки й на чужинi. Хотiлося б… та й то для того, Щоб не робили москалi Труни iз дерева чужого, Або хоч крихотку землi Із-за Днiпра мого святого Святii вiтри принесли, Та й бiльш нiчого. Так-то, люде, Хотiлося б. Та що й гадать… Нащо вже й Бога турбовать, Коли по-нашому не буде.     [Друга половина 1847,     Орська крiпость] Сон Гори моi високii, Не так i високi, Як хорошi, хорошii, Блакитнi здалека. З Переяслава старого, З Виблоi могили, Ще старiшоi… мов тi хмари, Що за Днiпром сiли. Іду я тихою ходою, Дивлюсь – аж он передо мною Неначе ди?ва виринають, Із хмари тихо виступають Обрив високий, гай, байрак; Хатки бiленькi виглядають, Мов дiти в бiлих сорочках У пiжмурки в яру гуляють, А долi сивий наш козак Днiпро з лугами вигравае. А онде, онде за Днiпром На при?горi, нiби капличка, Козацька церква невеличка Стоiть з похиленим хрестом. Давно стоiть, виглядае Запорожця з лугу… З Днiпром своiм розмовляе, Розважае ту?гу. Оболонками старими, Мов мертвець очима Зеленими, позирае На свiт з домовини. Може, чаеш оновлення? Не жди тii слави! Твоi люде окраденi, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.. І Трахтемиров геть горою Нечепурнi своi хатки Розкидав з долею лихою, Мов п’яний старець торбинки. А он старе Монастирище, Колись козацькее село, Чи те воно тойдi було?.. Та все пiшло ц[арям] на грище: І Запорожжя, i село… І монастир святий, скарбниця, — Все, все неситi рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!!.. Бодай нiколи не дивиться На вас, проклятii!! Нi, нi… Не ви проклятi… а гетьмани, Усобники, ляхи поганi!!.. Простiть, високii, менi! Високii! i голубii! Найкращi в свiтi! найсвятii! Простiть!.. Я Богу помолюсь… Я так ii, я так люблю Мою Украiну убогу, Що проклену святого Бога, За неi душу погублю! Над Трахтемировим високо На кручi, нiби сирота Прийшла топитися… в глибокiм, В Днiпрi широкому… отак Стоiть одним-одна хатина… З хатини видно Украiну І всю Гетьманщину кругом. Пiд хатою дiдусь сивенький Сидить, а сонечко низенько Уже спустилось над Днiпром. Сидить, i дивиться, i дума, А сльози капають… «Гай-гай!.. — Старий промовив. – Недоуми! Занапастили Божий рай!.. Гетьманщина!!..» І думнее Чоло похмарiло… Мабуть, щось тяжке, тяжкее Вимовить хотiлось. Та не вимовив… ...... «Блукав я по свiту чимало, Носив i свиту i жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже, й там, Єй же богу, лучше жити, Нiж нам на Украйнi. А може, тим, що киргизи Ще не християни?.. Наробив ти, Христе, лиха! А переiначив?! Людей Божих?! Котилися І нашi козачi дурнi голови за правду, За вiру Христову, Упивались i чужоi І своеi кровi!.. А получшали?.. ба де то! Ще гiршими стали, Без ножа i автодафе людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани-християне!..» Затих мiй сивий, битий тугою, Поник старою буй-головою. Вечерне сонечко гай золотило, Днiпро i поле золотом крило, Собор Мазепин сяе, бiлiе, Батька Богдана могила мрiе, Киiвським шляхом верби похилi Трибратнi давнi могили вкрили. З Трубайлом Альта меж осокою Зiйшлись, з’еднались, мов брат з сестрою. І все те, все те радуе очi, А серце плаче, глянуть не хоче! Попрощалось ясне сонце З чорною землею, Виступае круглий мiсяць З сестрою зорею, Виступають iз-за хмари, Хмари звеселiли… А старий мiй подивився, Сльози покотились… «Молюсь тобi, Боже милий, Господи великий! Що не дав менi загинуть, Небесний Владико. Що дав менi добру силу Пересилить горе І привiв мене, старого, На сi святi гори Одинокий вiк дожити, Тебе восхвалити, І Твоею красотою Серце веселити… І поховать побитее Грiхами людськими На горах оцих високих І витать над ними…» Утер сльози нехолоднi, Хоч не молодii… І згадував лiта своi Давнii, благii… Де, як, коли i що робилось? Було що справдi, а що снилось, Якi моря перепливав!.. І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І мiсяць з зорями сiяв, І соловейко на калинi То затихав, то щебетав, Святого Бога вихваляв; І все то, все то в Украiнi!.. І усмiхнувся сивий дiд… Бо, може, нiгде правди дiть, Було таке, що й женихались, Та розiйшлися, не побрались, Покинула самого жить, В хатинi вiку доживати!.. Старий мiй знову зажуривсь, Ходив довгенько коло хати, А потiм Богу помоливсь, Пiшов у хату ночувати. А мiсяць хмарою повивсь. Отакий-то на чужинi Сон менi приснився! Нiби знову я на волю, На свiт народився. Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старiсть, стати На тих горах окрадених У маленькiй хатi. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести i положити На Днiпрових горах.     [Друга половина 1847, Орська крiпость] Іржавець Наробили колись шведи Великоi слави, Утiкали з Мазепою В Бендери з Полтави. А за ними й Гордiенко… Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана еднали. Не стромiли б списи в стрiсi У Петра у свата. Не втiкали б iз Хортицi Славнi небожата, Не спиняв би iх прилуцький Полковник поганий… Не плакала б Матер Божа В Криму за Украйну. Як мандрували день i нiч, Як покидали запорожцi Великий луг i матiр Сiч, Взяли з собою Матер Божу, А бiльш нiчого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя. Заступила чорна хмара Та бiлую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пiсках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметi поставили Образ Пресвятоi І крадькома молилися… Боже мiй з тобою! Мiй краю прекрасний, розкошний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історiю-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Украiну. Що вона зробила? За що вона гине? За що ii дiти в кайданах мовчать? Розказали кобзарi нам Про войни i чвари, Про тяжкее лихолiття… Про лютii кари, Що ляхи нам завдавали — Про все розказали. Що ж дiялось по шведчинi! То й вони злякались! Онiмiли з переляку Слiпi небораки. Отак ii воеводи, Петровi собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожцi чули, Як дзвонили у Глуховi, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будовати. Як плакала за дiтками Старенькая мати. Як дiточки на Орелi Лiнiю копали І як у тiй Фiнляндii В снiгу пропадали. Чули, чули запорожцi З далекого Криму, Що канае Гетьманщина, Неповинно гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й iм добре на чужинi Мурзи завдавали. Мордувались сiромахи, Плакали, i з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими, Заплакала милосерда, Неначе за сином. І Бог зглянувсь на тi сльози, Пречистii сльози! Побив Петра, побив ката На наглiй дорозi. Вернулися запорожцi, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ Пресвятоi. Поставили в Іржавицi В мурованiм храмi. Отам вона й досi плаче Та за козаками.     [Друга половина 1847,     Орська крiпость] N. N О думи моi! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вiрну дружину, Як безталанную свою Вкраiну! Роби, що хочеш, з темним зо мною, Тiльки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю… ....... Ти привiтала Нерона лютого, Сарданапала, Ірода, Каiна, Христа, Сократа, О непотребная! Кесаря-ката І грека доброго ти полюбила Однаковiсiнько!.. бо заплатили. А я, убогий, що принесу я? За що сiрому ти поцiлуеш? За пiсню-думу?.. Ой гаю, гаю, Й не такi, як я, дармо спiвають. І чудно й нудно, як помiркую, Що часто котяться голови буi За тее диво! мов пси, гризуться Брати з братами, й не схаменуться. А тее диво, всiми кохане: У шинку покритка, а люде п’янi!     [Друга половина 1847,     Орська крiпость] Полякам Ще як були ми козаками, А унii не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвiли, Неначе лiлii, дiвчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… Росли, Росли сини i веселили Старii скорбнii лiта… Аж поки iменем Христа Прийшли ксьондзи i запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз i кровi, А сирот iменем Христовим Замордували, розп’яли… Поникли голови козачi, Неначе стоптана трава, Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютуе, А ксьондз скаженим язиком Кричить: «Те Deum! алiлуя!..» Отак-то, ляше, друже, брате! Неситii ксьондзи, магнати Нас порiзнили, розвели, А ми б i досi так жили. Подай же руку козаковi І серце чистее подай! І знову iменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.     [Пiсля 22 червня 1847,     Орська крiпость – 1850, Оренбург] Чернець У Киевi на Подолi Було колись… i нiколи Не вернеться, що дiялось, Не вернеться сподiване, Не вернеться… А я, брате, Таки буду сподiватись, Таки буду виглядати, Жалю серцю завдавати. У Киевi на Подолi Братерськая наша воля Без холопа i без пана, Сама собi у жупанi Розвернулася весела, Аксамитом шляхи стеле, А едвабном застилае І нiкому не звертае. У Киевi на Подолi Козаки гуляють. Як ту воду, цебром-вiдром Вино розливають. Льохи, шинки з шинкарками. З винами, медами Закупили запорожцi Та й тнуть коряками. А музика реве, грае, Людей звеселяе. А iз Братства те бурсацтво Мовчки виглядае. Нема голiй школi волi, А то б догодила… Кого ж то там з музикою Люде обступили? В червоних штанях аксамитних Матнею улицю мете. Іде козак. – Ох, лiта! лiта! Що ви творите? – На тоте ж Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/shevchenko_taras/prorok