Веселий цвинтар Василь Стус «Веселий цвинтар» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi мотиви самотностi i боротьби, фiлософське осмислення свiту***. У нiй лiричний герой постае морально i лiтературно зрiлим, сповненим натхнення сказати свiтовi свое поетичне слово. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни. Василь Стус ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ Цей став повiсплений, осiннiй чорний став, як антрацит видiнь i кремiнь крику, виблискуе Люципера очима. П'янке бездоння лащиться до нiг. Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо на утлу синь, високогорлi сосни i на пропащу голову мою. Охриплi очi збiглися в одне — повторення оцього чорноставу, насилу вбгане в череп. Неприхищенний, а чуеш, чуеш протяг у душi!? ВЕРТЕП На першому поверсi – двое людей на другому – iхнi тiнi. Вправний оператор так освiтлюе кадр, що й не добереш, де люди, а де лиш тiнi. Внизу проказують: нам з тобою жити в любовi й радостi. Вгорi повторюють: мав би нiж — зарiзав би як собаку. Потiм на кiн виходить хтось третiй i починае агiтувати за рай, що росте й росте все вище й вище. Снiп свiтла зноситься в порожню небесну твердь, де чути янгольськi спiви: «одним кипiти в маслi, а другим у смолi». Нарештi починаються танцi: на авансцену вискакуе чорт i починае обертатися. Раз вiн стае на ноги, вдруге – на руки, доти перевертаеться, поки руки не приростають до землi, а ноги зависають в повiтрi. І тодi стае помiтно, що обертаеться, власне, тiльки тулуб. * * * Менi здаеться, що живу не я, а iнший хтось живе за мене в свiтi в моiй подобi. Нi очей, нi вух, нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий в своему тiлi. І, кавалок болю, i, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис. Ти, народившись, виголiв лишень, а не прирiс до тiла. Не дiйшов своеi плотi. Тiльки перехожий межисвiтiв, ворушишся на сподi чужого iснування. Сто ночей попереду i сто ночей позаду, а межи ними – лялечка нiма: розпечена, аж бiла з самоболю, як цятка пекла, лаконiчний крик усесвiту, маленький шротик сонця, зчужiлий i заблуканий у тiлi. Ти ждеш iще народження для себе, а смерть ввiйшла у тебе вже давно. * * * Порiдшала земна тужава твердь, мiський мурашник поточив планету. Мiлiцiонери, фiзики, поети вигадливо майструють власну смерть. Протрухлий украiнський материк росте, як гриб. Вже навiть немовлятко й те обiцяе стати нашим катом i порубати вiковий порiг, дiдiвським вимшiлий патрiотизмом, де зрiдка тiльки човгання чобiт нагадуе: iще iснуе свiт справiку заборонений, як схизма. Ця твердь земна трухлявiе щодня, а ми все визначаемось. До сутi доходимо. І, Господом забутi, вiтчизни просимо, як подання. * * * Бiля метро «Хрещатик» щоранку зупиняеться дитячий вiзок. Двiрничка вибирае з чавунних урн накиданий мотлох — старi газети, ганчiр'я, коробки з-пiд сiрникiв, недокурки, навантажить ними вiзок i сквером каштанiв рушае далi. А сьогоднi, напередоднi свята, вона вбрала найкращу спiдницю з сатину, новенькi черевики й фуфайку, навiть вiзок прикрасила штучними квiтами з поролону. Усмiшка i задума на ii обличчi творить рiвновагу щастя. * * * Посадити деревце — залишити про себе найкращу пам'ять. І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту квiти, кущi, дерева. Дикий виноград обснував гострi шпичаки, розвiсив лапате листя i навiть попускав синюватi грони, повився повiй, трублячи в поблiдлi сурми нiжностi. Коло горожi порозпускались такi пiвники, пiвонii, жоржини, що заберуть очi i не повернуть. Начальство, перевiряючи, як вони виконують взятi соцзобов'язання, завжди ставило проти графи «заходи по естетичному вихованню ув'язнених»: ведеться на високому iдейно-полiтичному рiвнi. Однi тiльки пiдписи високого начальства iм нагадували забутi шпичаки дроту. * * * Їх було двое – прибиральниця i двiрник. Вони сидiли на Володимирськiй гiрцi — там, де видно увесь Труханiв острiв, Дарницю i навiть поближнi трамваi, i жваво обговорювали замацану статтю «Як ми готуемо пленум райкому». Мiж ними спалахнула жвава дискусiя, в якому районi мiста пленуми проводяться якнайкраще. Двiрник був настирливий, але прибиральниця не здавалась: по пам'ятi вона цитувала Брежнева. Докази ii, майже незаперечнi, таки справляли враження, бо двiрник скiльки не опирався, мусив був здатися. З кишенi вiн дiстав загорнений у газету снiданок — цибулю, хлiб, кусень сала й пляшку води, щедро розполовинив, вiддавши iй бiльшу частину хлiба, цибулi i навiть сала. Поiвши й попивши, прибиральниця дiстала з-за пазухи зашмарованого вузлика, висипала в жменю дрiб'язок, пiднесла до очей i стала пiдраховувати навпомац. Напевне, вона збиралася розрахуватися за снiдання, але двiрник зробив королiвський жест: мовляв, не треба платнi, вiн сьогоднi частуе. * * * Тато молиться Богу, тужить мама. Сестра уникае порогу, хоч вернутись пора. Уникае – радiе, повертае – мовчить. Повечiр'я ще тлiе, iще хвiртка рипить, iще видно дорогу, iще гусне жура. Тато молиться Богу i ридае сестра. * * * На Лисiй горi догоряе багаття нiчне i листя осiнне на Лисiй горi догоряе, а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю, чи Лиса гора впiзнала б мене. Середина жовтня, пора надвечiр'iв твоiх, твоiх недовiр i невiр i осiннього вiтру. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/stus_vasil/veseliy-cvintar