Зимовi дерева Василь Стус «Зимовi дерева» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi фiлософськi роздуми над мiсцем людини у свiтi, гармонiйно поеднанi у верлiбрах i в римованих вiршах***. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни. Василь Стус Зимовi дерева Перший роздiл * * * Курiють вигаслi багаття, собаки виють до зiрок, а в рiчцi мiсяць, мов латаття, дорiс до повнi i розмок. І в ртутнiй спецi фiолету вiн невимовне довго чез, лишившись тiльки для прикмети, як цятка сяева небес. Самотнiсть аркою провисла над райськi кущi в пригри снiв. Шукай по них щасливi числа, так, як ранiше ти умiв: той день, як вiд земноi твердi найперше сонце вiдiйшло, i той, що мiтить знаком смертi ще нерозгадане число. А ти iще посерединi, ще посерединi твое. Отож, радiй вечiрнiй днинi, допоки в ребра серце б’е. IX. 1967 * * * Сиве небо обрiем пролилося. Лиловiе Труханiв острiв. І Днiпро у моiх очах, катери i автомобiлi. І не розхлюпати себе, i не витримати, за тамбережнi гони серця не виплескати. Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки. Натужно здiймаеться автобус угору. А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв, вiдкритий, як шлюз, з котрого не витiкае вода. Жалами витягнулись трамваiв гальма. Човен моторний, задерши нiс, полишае чорну розбiглу тiнь. Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями, за баржею – жовтувата вода. Вижовкни, свiте мiй, споловiй мою душу, раннiй, хай запiзно омолодитись, та зарано ще – старiти. Вижовкни, свiте мiй, вiд води i вiд берега вижовкни, споловiлим пiском упади на захмелену душу, поки я, мов баржа, обважнений, як шлюз з невитiклою водою, поки пiзнi плавцi на водi — застряглими спогадами у горлi. Бронзовi, як жарини, з давнини, з темiнi упокореноi вихопляться лiхтарi, як пiвнi з прохолоди. Лiхтарi – то про тишу вистояну, лiхтарi – то про спогад вистражданий, лiхтарi – то трiшечки теплоти, а бiльше туги. А тобi ж хiба до тужiнь? Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть, у власну не увiруеш глупоту, в те, що всi твоi совiстi i гризоти вигаданi, як злодii ночi. Вони обкрадають тебе, вигаданi з тобою живуть (ждуть, принишклi, поки засвiтяться лiхтарi), потiм накочуються i п'ють з тебе душу: присмоктами хвиль, присмоктами недолюбленого, присмоктами незбагненного, присмоктами недопитих спогадiв. А ти не бережешся, нi? А ти – не бережешся? Думаеш – вистачить на вiки? На рiк бодай – вистачить? Не муч мене. О не муч, рiчко спогадiв, забуття мого, рiчко тишi. Сиве небо, пролите обрiем, витишений Труханiв острiв, тамбережнi колючi присмерки — то все не кожноi ж митi западае, виповнюючи тебе наче шлюз, iз котрого нiколи не витiкае вода. IX. 1964 * * * О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть? Довiра? Приязнь? Що то е любов? То рiвновага звички. Скам'янiле здивовання, подовжене в вiки. … i тiльки те? а вглибленння чуття? а самороздаровування – замiсть самозбереження? а крик добра — цi щедрi iскри самопрозрiвання? хiба ж це тiльки проблиски нiмi духовностей, посивiлих з печалi? аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто ми передовiряемо себе тому, чому наймення ще немае, але яке вже суть значить свою на помежiв'i шалу? але ж правда? Подумалося – спокiй задубiв, замерз – i, як чавун, анi прогнеться, (твердиня вiри, мовити б). А ми — кладем своi немудрi головоньки i тiшимося. Неба доброта не поминае нас. Не поминае. А скажеш – син i вiрю: син! А смерк — бiля ворiт, з-за рогу ледь прогляне — i голову до узголiв'я гну, i гнусь душею, поглядом, губами туди, де, нiби глечик молока, синок колишеться в своiй колисцi, скидаючись ввi снi… Що од столiть — то пам'ятi спрагнiлий язичок: увiчненим пiти. Щоб залишити себе для проб. Для ролi, за життя не виконаноi. Задля бажань — ще не згармонiйованi чуття помножити на завтра i позавтра, аби хай не собою, то нащадком експерименти вивершити лiт (пiзнання меж, якi нас вiддаляли од себе). О наломи гiркоти, що трудять груди! Ти – недолюдина, хтось вигадав лиш час – задля покут, щоб скверну нiмоти зiтерши з уст, лиш причаститися первоглагола, котрий не може вгамувати спраги поздовжньоi, як прямовисний лет, котрий вже не жалить, а тiльки вабить, а тiльки врочить – втраченим початком, сподiваним кiнцем. Ти варiант. Невчасний гiсть. З запiзненням зустрiв тебе твiй вiк. А ти прийшов зарання, i, доростаючи, лиш серцем покривив. І чим ти став? І чим ти можеш стати? …хiба ти не один? не сам один? не сам як перст? як вишне нарiкання? протистояння – завжди заважке. В нiм спарено зненависть i кохання. О що то – еднiсть душ? Нестерпний простiр, заломлений, мов горло, у вiки. Але – ти не жахайся. Спи спокiйно. Синок крiзь сон скидаеться. 1 спи спокiйно. Чистота твого чола така потрiбна в пiв на третю ранку. * * * Вiнцасовi К. Холоднозорий присмерк приуральський зростав. Мороз ладнав органнi труби, i сосни справжнiми i знаними здавались, як провiнцiйний театральний зал, де стiльки лживих рухiв диригента, де стiльки нот i профiлiв фальшивих, але нiщо не може заглушити холоднозору i сувору вись Йогана Себастьяна. Нiч росла, i я на нiй зростав. Гули вiтри, трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали покляклi вiти у ялин. Частина безсонно клiпала одним червоним оком електролампи. Сновигав днювальний, ламаючи свiй сон пiд чобiтьми. Трiщав мороз… Каптьорка. Медсанбат. І до убогоi аптечки – Вiнцас, наш батальйонний фельдшер, до реестру дописаний – помiж бинтiв i спирту, пiрамiдону, йоду, формiдрону, мовчазний i врочистий, наче бинт. Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи, зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней, як скалкiв власноi сухоi туги, й рефлектори на стiну наставляв, де оживав на полотнi фламандський пейзаж. Солдатська збiднена палiтра темнiшала в литовськiй ностальгii, i в Вiнцаса – освiтлену мiшень — Чурльонiс поцiляв голками сосон, йдучи гравюрним лiсом. – Говори,— мене просив вiн, – говори! І мова про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле i Саломею тихо жебонiла, струмка тоненько жебонiла шпара, похмурий розважаючи пейзаж. А вiн, як бог, затиснений мiж стiн, у герметичну схований каптьорку, незграбно простягав колючi руки, де пiвметрова Вiлiя пливла. – Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса… Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк, зростаючи пiд зорi. Шамотiв колючий лiс Чурльонiса за вiкнами та узбережна «Летува» шумiла. – Так та не так! – Вiн кидав свого пензля, грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив, i знову йшов, мовчазний, ув атаку на Рюiсдалем змiцнений бар'ер. – Тайга уральська – до Литви моеi болюче схожа. Оренбург. Шевченко. І стiльки тут у мене землякiв — аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна. Заснеш – i волохатi, як клубки, намотанi вiками, глухо бродять плоскiннi сни. І в горлi волохатiе. Розповiдай. Розповiдай. Кажи ж! 1961—64 рр. БЕЗСОННОЇ НОЧІ Думи визбираю, мов зерня, нiби стернями колоски. Колять сльози. Колючi сльози. Остюками – в очах. Нiч протовпиться, як п'яниця, по кiмнатi, по стiнах шастае. І мовчить, i мовчить. Домовий так ходив би. Мовчав би. За вiкном гуркотять лiтаки, нiби вiдьми – на шабаш. Понад дахами, понад затихлими, понад притахлим Киевом – гуркотять. Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко. І на ковдрi – од вiкон – грати. І подушка моя скуйовджена, i скуйовджена голова. Що ви ловите, телевiзорнi Збожеволiлi антени – погорiльцi? Що ви ловите – запалим ротом — комини почорнiлi? Вам повiтря забракло? Диму? Розум спертий, як спирт, горить? Другу нiч уже, другу – не спиться. Жовкнуть у вiкнi лiхтарi. XI. 1964 ЛІСОВА ІДИЛІЯ Шишки горять, як кремовi цукерки, i пересохлий травень залюбки тополь патрошить повстянi чемерки, одягненi, здавалось, на вiки. Промiння пахне глицею сосновою i нeзабудi свiтанковий рiй легенько пiнять журкiтною мовою метелики, комашки, комарi. Лопух зморився i розлiг з досади, згорнувши руки, збувшися бажань, крильми лелека ляснув – й навзаводи понiсся лiтеплений гомiн жаб. У лiсi мулько, колеться у лiсi ялицею, i листям, i крилом, задуже синiм i задуже вирiзьбленим, ще й ластiв'iним зойком вороновим. Та ящiрки, мов конi, шиi витягли iз шпар – у простiр. З темiнi – в весну i топчуть непiдбитими копитами малу i недолугу сарану. Великий лiс, заловлений ув очi малоi комашини, безмiр п'е, вiн цiлий свiт зворожуе i врочить, охриплою зозулею куе задовгий вiк – не день, не два, не три днi, а до вдоволення, а досхочу… Як заряхтить повiтря фосфоричне — комахи тут у грунтi й заночують, i буде нiч вигойдувати землю, здаватиметься – дихае земля кузками, свiтлячками, снами й зеленню… Не спатимуть лиш сосни на полянi, вижалюючись. VII. 1965 * * * Ослiпле листя вiдчувало яр i палене збiгало до потоку, брело стежками, навпрошки i покотом донизу, в воду – загасить пожар. У лiсi рiвний голубий вогонь гудiв i струнчив жертвеннi дерева. Зiбравши лiтнiх райдуг оберемок, просторив вiтер бiлу хоругов. Осамотiлi липи в вiтрi хрипли, сухе промiння пахло сiрником, i плакала за втраченим вiнком юначка, заробивши на горiхи. І верби в шумi втопленi. Аж ось паде як мед настояно-загуслий останнiй лист. Зажолобiе з гусiнню — i жди-пожди прийдешнiх медоносiв. Так по стернi збирають пiзнiй даток, так вибiлене полотно – в сувiй, так юна породiлля стане матiр'ю в своему щастi i в ганьбi своiй. Схилились осокори до води, на шум единий в лiсi. Яр вируе, а осiнь день, як повечiр'я, чуе. Кружляе лист в передчуттi бiди. XI. 1962 * * * Жовтий мiсяць, а ще вище – крик твiй, а ще вище – той, хто крiзь зорi всi твоi молитви пересiяв, мов на решето, вiн, нiмуючи, вiдкрився в твердi, нiжнiстю спотворив i закляв, i тобi, потворi, спересердя добру мову й розум одiбрав. А пiдвiвши добрi двi долонi, а зiтерши подуми з лиця, вiн промовив: радiснi комонi випущенi з стаень правiтця, радiсну стежу вам прокопитять i заграе обрадiлий степ… А свiтання золоте обiддя котиться, округле i пусте. IX. 1967 * * * Увечерi везли вiолончель, немов джмеля, дрiмотного й нiмого, як заплiталась порохом дорога, лягаючи трубою на плече. Як бубон, бився волохатий жаль, на поворотах автострада тихла i ластiвок ласкаве чорне пiкколо лiпилось як гнiздо до етажа безлистих посвистiв осiннiх крон (плането душ! Ти вигорiлий кратер!) Рвав вiтер на шматки далекий трактор i понiч рвав, мов стiнки хорих бронх. Шумiли шини, шастали колеса i пересохлий сипався пiсок у кузов. Угорi лiтак прокреслювався, мов у вiдьомське зловлений ласо — робив вiраж управо – аж до мiсяця i крихкотiли зорi на льоду нiчного безгомiння. Раптом виткався ставок пiд фарами. Болотний дух убгався в плеса, кумканням застеленi. Шофер, почувши жаб'ячий оркестр, на гальма тиснув: од шляху за метр ставок доходив форм вiолончельних. А в кузовi ii нiмий округ гамуе хрипи хорого музики. Пливуть над ставом перехлипи тихi i дикi перехлюпи темних рук. X. 1963 ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ» I На роботi дружина. У яслах – син. Тиша. Розкошуй. Поки години пiк — сиди. Втiшайся. Постав розкладачку пiд соснами, ляж горiлиць i задивляйся в небо. Як ти довго випростуешся з землi, бiлий свiте! Десятлiтне терпiння — вмирання. Сон — визволення. Визволення — для сну. Порожнеча щастя. Дякую, Господи! II О, тим i дорога менi — перегортаю сторiнки книжок iду в крамницю, слухаю Бортнянського про тебе дума. Все. Ось рiчище: Заглиблюйся. Помалу випростуй плечi. Межи берегами — задосить свiту. Але перспектива — уже затвердла. Сонце йде за лiс. Вiддати iншому свою любов — то справжнiй егоiзм. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/stus_vasil/zimov-dereva