Трiумф нiжностi
Джудiт Макнот


Кетi Коннеллi, намагаючись забути минуле, з головою занурилась у кар’еру, стала сильною, незалежною i навчилася тримати чоловiкiв на вiдстанi. Однак пiсля зустрiчi з Райаном все змiнилося. Кетi не змогла встояти перед звабливим i пристрасним незнайомцем, який подарував iй справжне кохання. Тiльки в його нiжних обiймах, здаеться, дiвчина може жити на повну. Але Кетi боiться вiдкрити серце Райану – сильному, смiливому, впертому чоловiковi, майбутне з яким може виявитися геть не безхмарним…





Джудiт Макнот

Трiумф нiжностi



З любов’ю i вдячнiстю присвячую Джанет Тейт, яка радiла моiм трiумфам, оплакувала моi невдачi i наповнювала мое життя своею дружбою. А також Роджеру Тейту, який нiколи не шкодував про час, витрачений на цю пiдтримку.







Роздiл 1


Високий темноволосий чоловiк замислено стояв бiля вiкна розкiшного пентхауса, дивлячись на панораму мерехтливих вогнiв, якi розкинулися на нiчному горизонтi Сент-Луiса. У рiзких рухах Рамона Гальверри було помiтно досаду i втому, коли вiн рвонув краватку, послаблюючи вузол, пiдняв склянку вiскi й зробив ковток.

Раптом у тьмяно освiтлену вiтальню широким кроком увiйшов блондин:

– Ну що, Рамоне, що вони вирiшили? – нетерпляче запитав вiн.

– Те, що й завжди вирiшують банкiри, – вiдрiзав Рамон, усе ще дивлячись у вiкно. – Вирiшили, що краще стояти на своему.

– От негiдники! – вибухнув Роджер. У гнiвному розчаруваннi вiн провiв рукою по свiтлому волоссю, потiм рiзко розвернувся i попрямував у бiк кришталевих графинiв у барi. – Їм здаеться, доки старий дiдько був з тобою, грошi сипалися самi! – промовив вiн зi злiстю, наливаючи у келих бурбон.

– Що ж, вони не змiнюються, – понуро промовив Рамон. – Якби грошi все ще лилися рiкою, вони були б зi мною.

Роджер клацнув вимикачем на лампi, тодi кинув сердитий погляд на розкiшнi меблi в стилi Людовiка XIV – нiби лише iхня присутнiсть у просторiй вiтальнi його ображала, а тодi промовив:

– Я був упевнений, на всi сто вiдсоткiв упевнений, що, якби ти розповiв про те, у якому психiчному станi був твiй батько перед смертю, банкiри тебе пiдтримали б. Як вони взагалi можуть звинувачувати тебе у його помилках i незнаннi?

Вiдвернувшись вiд вiкна, Рамон притулився плечем до рами. Якусь мить вiн дивився на залишки вiскi у склянцi, тодi пiднiс ii до губ i випив до дна.

– Вони звинувачують мене в тому, що я не завадив йому скоiти тi фатальнi помилки, а ще в тому, що вчасно не розгледiв його недiездатнiсть.

– Не розгледiв, – повторив Роджер з люттю в голосi. – Як узагалi можна передбачити, що чоловiк, котрий усе життя поводився нiби Господь Бог, одного дня повiрить, що вiн е таким? І що б ти мав робити, якби знав? Акцii були у нього, а не в тебе. До самоi смертi вiн особисто розпоряджався справами у корпорацii. Твоi руки були зв’язанi.

– Зате тепер розв’язанi, – Рамон ворухнув широкими м’язистими плечима своеi майже двометровоi постатi.

– Слухай, – з вiдчаем у голосi промовив Роджер, – я не починав цiеi розмови ранiше, бо розумiв, що це зачепить твою гордiсть. Але ти знаеш, що я не бiдний. То скiльки тобi потрiбно? Якщо в мене немае такоi суми, я мiг би знайти.

Уперше за цей час у поглядi гордовитих темних очей та на чiтко окреслених губах Рамона Гальверри промайнула усмiшка. Перетворення було разючим: риси обличчя, яке останнiм часом нагадувало холодний бронзовий злiпок iз виразом безжальноi рiшучостi, поеднаноi з давнiм iспанським благородством, умить пом’якшились.

– Мiльйонiв п’ятдесят допомогли б, а краще – сiмдесят п’ять.

– П’ятдесят мiльйонiв? – безпорадно промовив Роджер, дивлячись на чоловiка, якого вiн знав ще з часiв коледжу, коли вони обидва навчались у Гарвардському унiверситетi. – П’ятдесят мiльйонiв лише допомогли б?

– Так, дуже допомогли б.

Рамон рiзко поставив склянку на мармуровий стiл, тодi повернувся i попрямував у гостьову кiмнату, яку вiн займав з того дня, як минулого тижня приiхав у Сент-Луiс.

– Рамоне, – швидко промовив Роджер, – тобi варто зустрiтися з Сiдом Грiном, доки ти ще тут. Вiн мiг би знайти таку суму грошей, якщо захоче, до того ж вiн у боргу перед тобою.

Рамон здригнувся. На його аристократичному iспанському обличчi застигла гримаса зневаги.

– Якби Сiд хотiв менi допомогти, вiн би вийшов зi мною на зв’язок. Вiн знае, що я тут i що в мене неприемностi.

– Може, i не знае. Адже до сьогоднi ти зберiгав у таемницi те, що корпорацiя йде на дно.

– Вiн знае. І разом з правлiнням банку вiн не хоче, щоб менi продовжили кредитування.

– Але…

– Нi! Якби Сiд хотiв допомогти, вiн зв’язався б зi мною. Його мовчання говорить саме за себе. Я не збираюся його благати. За десять днiв я скликаю аудиторiв i адвокатiв корпорацii в Пуерто-Рико. І пiд час цього засiдання я маю намiр оголосити про банкрутство компанii.

Рамон рiзко розвернувся i стрiмко вийшов з кiмнати, ледь стримуючи неприхований гнiв.

Коли вiн повернувся, його густе темне волосся було вологим пiсля душу i вiн переодягнувся у джинси. Роджер мовчки дивився, як Рамон закочуе рукава бiлоi сорочки.

– Рамоне, благаю, затримайся у Сент-Луiсi ще на тиждень, – промовив Роджер. – Можливо, Сiд iще зв’яжеться з тобою. Дай йому трохи часу. Я переконаний: вiн просто не знае, що ти тут. А ще менi здаеться, що його зараз немае в мiстi.

– Вiн тут, а я iду в Пуерто-Рико за два днi. І це не обговорюеться.

Роджер тяжко зiтхнув.

– Що, чорт забирай, ти робитимеш у Пуерто-Рико?

– По-перше, потрiбно проаналiзувати банкрутство корпорацii, а тодi займуся тим, що робили моi предки, – ледь вичавив iз себе Рамон. – Поiду на ферму.

– Ти з глузду з’iхав! – вибухнув Роджер. – Будеш обробляти невеличкий клаптик землi, де стоiть та хижа, у якiй ми якось розважалися з дiвчатами?

– Той невеличкий клаптик землi, – промовив Рамон з почуттям власноi гiдностi, – усе, що в мене залишилося. Разом з будинком, у якому я народився.

– А що з тим будинком бiля Сан-Хуана, чи з вiллою в Іспанii, чи з островом у Середземному морi? Продай один з будинкiв чи острiв; так ти будеш жити в розкошi до кiнця своiх днiв.

– Їх бiльше немае. Я виставив iх на аукцiон, щоб корпорацiя змогла вiдшкодувати збитки. Адже банки, як тi стерв’ятники, кружляли навколо.

– Хай йому грець! – безпорадно пробурмотiв Роджер. – Якби твiй батько не помер, я б власноруч його придушив.

– Акцiонери тебе випередили б, – гiрко посмiхнувся Рамон.

– Як ти можеш стояти тут i робити вигляд, що тобi байдуже до цього?

– Я змирився з поразкою, – спокiйно промовив Рамон, – я зробив усе, що мiг. І я не бачу нiчого страшного в тому, щоб працювати на своiй землi, серед людей, якi столiттями робили на нашу сiм’ю.

Знаючи, що друг не терпить сентиментiв, Роджер вiдвернувся, намагаючись приховати вираз свого обличчя:

– Рамоне, чи можу я тобi хоч якось допомогти?

– Так.

– Чим саме? – радiсно запитав Роджер, дивлячись через плече. – Скажи менi, i я все зроблю.

– Ти б не мiг позичити менi свое авто на певний час? Хочу прокататися.

Це була дрiбничка, тому Роджер дiстав з кишенi ключi й кинув iх другу.

– Є деякi проблеми з подачею палива i з фiльтром, але мiсцевий дилер каже, що ремонт зроблять лише за тиждень. З твоiм таланом авто заглухне посеред вулицi вже сьогоднi ввечерi.

Рамон знизав плечима, на обличчi не було жодноi емоцii.

– Якщо це станеться, пiду пiшки. Для сiльського життя потрiбно бути у хорошiй формi.

– Слухай, ти ж знаеш, що тобi не обов’язково iхати на ферму. Ти був i залишаешся важливою фiгурою в мiжнароднiй дiловiй спiльнотi.

Рамон стиснув зуби, йому довелося зiбрати усю волю в кулак, щоб угамувати лють, яка в ньому зароджувалася.

– У мiжнароднiй спiльнотi у мене тепер репутацiя невдахи, i менi цього нiколи не пробачать. Скоро я стану найвизначнiшим невдахою у свiтi. Може, попросити у друзiв рекомендацiю? Чи прийти завтра на твою фабрику й подати заяву на роботу в конвеерний цех?

– Звiсно ж нi! Але ти можеш щось придумати. Тобi вдалося збудувати фiнансову iмперiю лише за кiлька рокiв. І тепер ти мiг би врятувати хоча б ii частину. Я не можу повiрити, що ти…

– Я не зможу зробити дива! – вiдрiзав Рамон. – За все треба платити. «Лiр» стоiть в ангарi в аеропортi, чекаючи на незначний ремонт одного з двигунiв. Як тiльки його полагодять i в недiлю ввечерi з вiдпустки повернеться мiй пiлот, я полечу в Пуерто-Рико.

Роджер вiдкрив рот, щоб заперечити, але Рамон поглядом змусив його замовкнути.

– Менi здаеться, обробляти землю – гiдне заняття. Це значно краще, нiж мати справу з банкiрами. Поки мiй батько був живий, я не мав спокою. Вiдколи вiн помер, я так спокою i не знайшов. Тому дозволь менi вiднайти його.




Роздiл 2


У велетенському барi готелю «Каньйон» неподалiк вiд Захiдного порту п’ятничного вечора було, як завжди, повно народу. Кетi Коннеллi крадькома поглянула на годинник, а тодi перевела погляд у натовп, дивлячись крiзь людей, якi смiялися, теревенили i пили, шукаючи когось. Але головний вхiд затуляли пишнi рослини, що звисали з велетенських кашпо, сплетених вручну, i ламп Тiффанi, пiдвiшених пiд вiтражною стелею.

Зберiгаючи широку усмiшку на обличчi, Кетi роздивлялася чоловiкiв i жiнок, якi стояли невеликою групкою поряд.

– Тому я сказала йому назавжди забути мiй номер, – говорила iм Карен Вiлсон.

Якийсь чоловiк наступив Кетi на ногу, коли хотiв дотягнутися до свого напою, що стояв на барнiй стiйцi. Дiстаючи з кишенi грошi, вiн штурхнув Кетi лiктем. Чоловiк не вибачився, втiм, Кетi й не очiкувала цього. Тут кожен чоловiк i кожна жiнка були самi за себе. Рiвнi права.

Коли чоловiк вiдвернувся вiд барноi стiйки, тримаючи у руках склянку, вiн нарештi помiтив Кетi.

– Привiт, – промовив вiн, зробивши паузу i кинувши зацiкавлений погляд на ii струнку фiгуру, яку обтягувала блакитна сукня. – Мило, – додав чоловiк, роздивляючись ii з нiг до голови.

Вiн уважно подивився на ii блискуче бiляве волосся з рудуватим вiдтiнком, яке хвилями спадало на плечi, сапфiровi очi, що дивилися на нього з-пiд довгих закручених вiй, та витонченi вигнутi брови. У неi були милi щiчки i тендiтний носик. І доки вiн уважно ii вивчав, на персиковому обличчi Кетi з’явився легкий рум’янець.

– Дуже непогано, – зрештою виснував чоловiк, не звертаючи уваги на те, що вона почервонiла зовсiм не вiд задоволення, а вiд роздратування, що вiн так нахабно ii роздивляеться.

Хоча Кетi обурювало, що вiн на неi дивився, нiби розглядав якийсь товар у крамницi, та його не можна в цьому звинувачувати. Зрештою, вона ж сюди прийшла, чи не так? Адже це всього лише велетенський бар для самотнiх, приеднаний до крихiтноi готельноi iдальнi, хоча власники i меценати й намагалися надати йому певного шику, прагнучи виставити його в кращому свiтлi.

– Де твiй напiй? – поцiкавився вiн, лiниво роздивляючись ii гарне обличчя.

– У мене його немае, – вiдповiла Кетi, стверджуючи очевидний факт.

– Чому так?

– Я випила вже двi склянки.

– То чому б тобi не взяти ще одну i не пiти зi мною он туди? Ми б познайомилися ближче. Я, до речi, адвокат, – додав вiн, нiби ця iнформацiя мала пiдштовхнути ii взяти напiй i пiти з ним.

Кетi прикусила губу i навмисне розчаровано поглянула на нього:

– Он воно що.

– Що таке?

– Менi не подобаються адвокати, – промовила вона, дивлячись йому в очi.

– Дуже шкода, – ошелешено пробурмотiв вiн.

Знизавши плечима, вiн повернувся i почав продиратися крiзь натовп. Кетi побачила, як вiн зупинився бiля двох привабливих дiвчат, якi усмiхнулися у вiдповiдь на його неприховане зацiкавлення. Кетi вiдчула прилив огиди до нього, до всього цього галасливого натовпу й особливо до себе за те, що знаходиться зараз тут. Вона була внутрiшньо збентежена своею грубiстю, але в таких закладах мусила захищатися, i ii природна делiкатнiсть i безпосереднiсть випаровувалися одразу ж, коли вона переступала iхнiй порiг.

Звiсно ж, адвокат миттю забув про Кетi. Та й навiщо йому витрачати даремно два долари на напiй i намагатися ii зачарувати? Навiщо йому напружуватися, якщо в цьому не було жодного сенсу? Якби Кетi чи будь-яка iнша дiвчина захотiла з ним познайомитися, вiн би дозволив iй спробувати себе зацiкавити. І якби iй це вдалося, запросив би ii до себе додому, звiсно ж на ii машинi, щоб подякувати iй належним чином, зайнявшись iз нею сексом. Пiсля чого вiн вип’е з нею чогось – якщо, звiсно, не буде надто втомленим, проводить до дверей i дасть можливiсть самостiйно дiстатися додому.

Так просто i буденно, жодноi прив’язаностi. Жодних зобов’язань, зрештою, на них нiхто i не очiкуе. Жiнки зараз мають таке ж право на вiдмову, як i чоловiки. Жiнцi не потрiбно з ним спати. Їй навiть не потрiбно перейматися тим, що ii вiдмова може його образити. Адже вiн нiчого до неi не вiдчувае. Навпаки, його може дратувати, що вiн витратив на неi годину-другу свого життя. Але пiсля цього вiн обере собi якусь iншу жiнку, яка буде не проти близькостi з ним.

Кетi пiдвела блакитнi очi, шукаючи у натовпi Роба i шкодуючи, що запропонувала зустрiтися тут. Музика була надто гучною, перекрикувала високi голоси i неприродний смiх. Вона роздивлялася обличчя людей навколо: такi рiзнi i такi схожi, з виразом напiвнудьги, напiвбажання. Усi вони чогось шукали. І нiяк не могли знайти.

– Та це ж Кетi! – вона почула позаду незнайомий чоловiчий голос.

Здригнувшись, Кетi розвернулася i побачила чоловiка, який самовдоволено посмiхався. На ньому був добре скроений пiджак, пiд ним «оксфордська» сорочка з гудзиками i краватка в тон.

– Ми познайомилися два тижнi тому в супермаркетi. Зi мною була Карен.

У нього були жвавi очi. Кетi нашорошилася, i ii усмiшка втратила звичну яскравiсть.

– Привiт, Кене. Рада бачити тебе знову.

– Слухай, Кетi, – сказав вiн, нiби йому раптом у голову прийшла генiальна iдея, – чому б нам не пiти у бiльш спокiйне мiсце?

У нього чи в неi. Там, де ближче. Кетi знала заведений порядок, i це викликало у неi огиду.

– Що ти маеш на увазi?

Вiн промовчав. Йому не потрiбно було вiдповiдати. Натомiсть вiн запитав:

– Де ти живеш?

– За кiлька кварталiв звiдси – в апартаментах Вiлидж-Грiн.

– Маеш сусiдок по кiмнатi?

– Двi лесбiйки, – хоробро збрехала вона.

Вiн повiрив. Його зовсiм це не шокувало:

– Не жартуеш? Тобi вони не заважають?

Кетi поглянула на нього широко розплющеними невинними очима:

– Я iх обожнюю.

На мить на його обличчi з’явилася вiдраза, а Кетi ледь стримувалася, щоб не розсмiятися. Проте вiн хутко опанував себе i, знизавши плечима, промовив:

– Шкода. Ще побачимось.

Кетi спостерiгала, як вiн оглядав бар, доки не помiтив когось i зник, продираючись крiзь натовп. З неi досить. Сита донесхочу. Кетi торкнулася руки Карен, вiдволiкаючи ii вiд цiкавоi розмови з двома привабливими чоловiками про катання на лижах у Колорадо.

– Карен, я зайду до вбиральнi й пiсля цього пiду!

– Роб не з’явився? – розгублено запитала Карен. – Озирнись навколо – тут е багато iнших. Обирай кого хочеш.

– Я йду, – з тихою рiшучiстю промовила Кетi.

Карен знизала плечима i повернулася до розмови про лижi.

Убиральня була у невеликому коридорi за баром, i Кетi довелося продиратися крiзь натовп, щоб туди дiстатися. Нарештi, подолавши останнi перешкоди на своему шляху, вона полегшено зiтхнула, опинившись у вiдноснiй тишi коридору. Роб не прийшов. Вона не розумiла, що вiдчувае: полегшення чи розчарування. Вiсiм мiсяцiв тому вона шалено i пристрасно захоплювалася ним, його розумом та iронiчною нiжнiстю. У нього було все: чудова зовнiшнiсть, упевненiсть у собi, шарм i надiйне майбутне голови однiеi з великих акцiонерних бiржових компанiй у Сент-Луiсi. Вiн був красивий, розсудливий i чудовий. І одружений.

Туга охопила Кетi, коли вона пригадала останне побачення з Робом… Пiсля неперевершеноi вечерi й танцiв вони повернулися до неi i випили. Годинами вона розмiрковувала над тим, що трапилося потiм, коли Роб обiйняв ii. Тiеi ночi, вперше, вона не збиралася зупиняти його, якщо вiн схилятиме ii до близькостi. Упродовж останнiх мiсяцiв вiн сотнi разiв казав, що кохае ii, i доводив своi слова вчинками. Тому вона не бачила сенсу в тому, щоб i далi вагатися. Насправдi вона вже була готова перебрати iнiцiативу у своi руки, але Роб притулився до спинки дивана i зiтхнув:

– Кетi, завтра в газетах з’явиться стаття про мене. І не лише про мене, а й про мою дружину i нашого сина. Я одружений.

Кетi зблiдла. Приголомшена почутим, вона сказала, щоб вiн нiколи бiльше iй не телефонував i не намагався зустрiтися. Але вiн намагався – постiйно. Кетi вперто не вiдповiдала на його дзвiнки, коли вiн телефонував iй на роботу, i кидала слухавку вдома, як тiльки чула його голос.

Це було п’ять мiсяцiв тому, i лише iнодi Кетi дозволяла собi гiркувато-солодку насолоду вiд думки про нього, бодай на мить. Лише три днi тому вона повiрила, що нарештi звiльнилася вiд нього, але, коли в середу почула у слухавцi знайомий глибокий голос Роба, миттево почала тремтiти всiм тiлом:

– Кетi, не кидай слухавку. Усе змiнилося. Менi потрiбно тебе побачити i поговорити.

Вiн був категорично проти мiсця зустрiчi, яке обрала Кетi, але вона наполягла. Готель «Каньйон» – достатньо галасливе i людне мiсце, щоб легко приглушити його нiжну наполегливiсть, якщо вона входить у його намiри. До того ж щоп’ятницi сюди приходить Карен, тому Кетi могла розраховувати на ii пiдтримку.

Убиральня була переповнена, i Кетi довелося зачекати. Вона вийшла за кiлька хвилин i спустилась у хол. Кетi почала неуважно нишпорити в сумочцi у пошуках ключiв вiд машини. Їй довелося зупинитися бiля входу в бар, оскiльки там було повно народу. Чоловiк, який стояв неподалiк вiд неi поряд з телефоном-автоматом, запитав з легким iспанським акцентом:

– Пробачте, чи не могли б ви сказати адресу цього мiсця?

Кетi майже просочилася крiзь натовп людей, який перегородив iй шлях, але голос незнайомця змусив ii повернутися. Вона поглянула на високого стрункого чоловiка, який, тримаючи слухавку бiля вуха, дивився на неi з ледь помiтною нетерплячiстю.

– Ви до мене звертаетесь? – запитала Кетi.

У нього було засмагле обличчя, темне густе волосся i такi ж темнi, нiби онiкс, очi. Незнайомець був одягнений у потертi джинси i бiлу сорочку з закоченими рукавами. І вiн був зовсiм не схожий на чоловiкiв, якi зазвичай вiдвiдували цей бар i нагадували Кетi працiвникiв великих корпорацiй. Вiн був занадто… приземленим.

– Я запитав, – повторив голос з iспанським акцентом, – чи не могли б ви назвати адресу цього мiсця? У мене зламалось авто, i я намагаюся викликати евакуатор.

Кетi автоматично назвала двi вулицi, на розi яких знаходився готель, намагаючись не зупиняти погляд на звужених чорних очах й аристократичному носi на немiсцевому зарозумiлому обличчi. Високi засмаглi iноземцi з важким чоловiчим запахом, можливо, приваблюють деяких жiнок, але точно не Кетрiн Коннеллi.

– Дякую, – вiдповiв вiн i повторив у слухавку назви вулиць, якi сказала йому Кетi.

Розвернувшись, Кетi наштовхнулася на чийсь темно-зелений светр, натягнутий на широкi груди якогось чоловiка, який загородив iй вихiд з бару. Пильно поглянувши в очi «зеленого», вона промовила:

– Дозвольте пройти!

Светр послужливо пропустив ii до виходу.

– Куди це ти? – приязно запитав його власник. – Ще рано.

Кетi поглянула на нього глибокими блакитними очима й побачила його широку усмiшку i неприховане захоплення.

– Я знаю, але менi треба йти. Опiвночi я перетворюся на гарбуз.

– На гарбуз перетвориться твоя карета, – виправив вiн, усмiхаючись. – А от одяг стане лахмiттям.

– Застарiлiсть i нiкудишня вичинка були ще за часiв Попелюшки, – зiтхнула Кетi з удаваною огидою.

– Розумниця, – похвалив ii спiврозмовник. – Ти Стрiлець, чи не так?

– Помиляешся, – вiдповiла Кетi, дiстаючи нарештi ключi з сумочки.

– Яке у тебе кредо?

– Повiльно й обережно, – кинула вона. – А в тебе?

На мить вiн замислився, а тодi промовив:

– Злиття, – вiдповiв, багатозначно й вiдверто дослiджуючи кожен вигин ii витонченоi фiгури. Простягнувши руку, вiн злегка торкнувся шовковистого рукава сукнi Кетi. – Менi подобаються розумнi жiнки. Я не вiдчуваю загрози з iхнього боку.

Рiшуче пригнiчуючи в собi бажання порадити йому звернутися до психiатра, Кетi ввiчливо промовила:

– Менi правда вже час. Я маю де з ким зустрiтися.

– Щасливчик, – промовив вiн.

Кетi занурилась у темряву, задушлива лiтня нiч викликала у неi вiдчуття самотностi й пригнiченостi. Вона зупинилася пiд накриттям бiля входу в готель, i ii серце почало шалено калатати, коли вона помiтила знайомий бiлий «корвет», який проскочив на червоне на перехрестi, а тодi розвернувся i зупинився бiля неi, скрипнувши гальмами.

– Пробач за спiзнення, Кетi. Сiдай. Поiдемо кудись поговоримо.

Кетi поглянула на Роба крiзь вiдчинене вiкно авта i вiдчула таку хвилю пристрасного бажання, що воно завдало iй невимовного болю. Вiн усе такий же нестерпно привабливий, але його усмiшка, завжди самовпевнена i переконлива, була тепер сповнена чарiвноi несмiливостi, вiд чого защемiло ii серце й ослабла рiшучiсть. Вона промовила:

– Вже пiзно. І менi нема про що розмовляти з одруженим чоловiком.

– Кетi, ми не можемо говорити тут. Не ображайся, що я запiзнився. У мене був невдалий перелiт, до того ж у Сент-Луiсi затримали посадку. Тому будь хорошою дiвчинкою i сiдай в авто. Менi нема коли сперечатися з тобою.

– Чому це в тебе немае часу? – впиралася Кетi. – Тебе дружина чекае?

Роб тихо вилаявся, проiхав кiлька метрiв i припаркував авто у темному мiсцi поряд з будiвлею. Вiн вийшов i притулився до дверей, чекаючи, доки пiдiйде Кетi. Коли дiвчина неохоче зробила крок у темрявi до нього, легкий вiтерець розтрiпав ii волосся i грався зi складками ii блакитноi сукнi.

– Кетi, пройшло багато часу, – хрипло промовив вiн. – Не хочеш привiтатися зi мною поцiлунком?

– Ти все ще одружений?

Замiсть вiдповiдi вiн ii обiйняв i поцiлував, i в його поцiлунку з’едналися жагучий голод i благання. Разом з тим, вiн достатньо добре знав Кетi, щоб зрозумiти, що вона неохоче прийняла його поцiлунок. А мовчання у вiдповiдь на ii запитання означало, що вiн усе ще одружений.

– Не будь такою, – прошепотiв вiн, дихаючи iй у вухо. – Весь цей час я думав лише про тебе. А давай-но заберемося звiдси i поiдемо до тебе?

– Нi, – промовила Кетi, вiдчуваючи, що ii голосу не вистачае рiшучостi.

– Кетi, я кохаю тебе. Я божеволiю вiд тебе. Не вiдштовхуй мене.

Уперше Кетi вiдчула запах алкоголю у його диханнi i була зворушена тим, що йому довелося змiцнити хоробрiсть перед зустрiччю з нею. Проте вона намагалася залишатися незворушною:

– Менi не потрiбна брудна iнтрижка з одруженим чоловiком.

– До того, як ти дiзналася, що я одружений, ти не бачила нiчого поганого у стосунках зi мною.

Це були неприхованi лестощi, проти яких Кетi не могла встояти.

– Будь ласка, прошу тебе, не роби цього зi мною, Робе. Я не можу спокiйно жити, знаючи, що руйную чиюсь сiм’ю.

– Ця сiм’я зруйнувалася ще до зустрiчi з тобою, люба. Я намагався пояснити це тобi.

– Тодi розлучись, – iз вiдчаем промовила Кетi.

Навiть у темрявi Кетi розгледiла гiрку усмiшку, яка скривила його обличчя.

– Уродженцi Саусфiлду не розлучаються. Вони вчаться жити кожне своiм життям. Так заведено нашими пращурами, – промовив вiн з жалем.

Вони не звертали уваги на людей, якi входили i виходили з бару, Роб не намагався говорити тихiше, а його руки ковзнули вниз по ii спинi i лягли на стегна, притискаючи ii мiцнiше.

– Усе це для тебе, Кетi. Я весь твiй. Ти не можеш зруйнувати шлюб, якого вже давно не iснуе.

Кетi бiльше не могла терпiти. Убогiсть ситуацii змусила ii почуватися брудною, вона спробувала вiдсторонитися вiд нього:

– Йди геть! – вона намагалася вирватися. – Ти або брехун, або боягуз, або i те, й те, i…

Руки Роба мiцно стиснули ii, коли вона спробувала з ним боротися.

– Ненавиджу тебе! – майже кричала Кетi. – Вiдпусти мене!

– Не чiпай ii, – з темряви долинув голос iз ледь помiтним акцентом.

Роб повернувся:

– Хто ти, чорт забирай, такий? – запитав вiн, звертаючись до незнайомця у бiлiй сорочцi, який з’явився з темряви з-за будiвлi. Тримаючи Кетi за руку, Роб з обуренням зиркнув на чоловiка, а тодi прошипiв до Кетi: – Ти його знаеш?

Голос Кетi хрипiв вiд приниження i гнiву:

– Нi, не знаю. Вiдпусти мене нарештi! Я хочу пiти!

– Ти залишишся, – прохрипiв Роб i, повернувши голову до незнайомця, вигукнув:

– А ти забирайся геть! Доки я тобi не допомiг!

– Можеш спробувати, якщо хочеш. Але спершу вiдпусти ii, – голос з акцентом став жахливо ввiчливим.

Утративши терпiння вiд невблаганноi впертостi Кетi й на додачу розгнiваний цим небажаним вторгненням, Роб спрямував усю свою лють на непроханого гостя. Вiн вiдпустив Кетi й одним плавним рухом направив свого величезного кулака прямiсiнько у щелепу незнайомця. Пiсля секундноi тишi пролунав хрускiт переламаноi кiстки i звук вiд падiння тiла на землю. Кетi розплющила блискучi вiд слiз очi й побачила Роба, що непритомний лежав бiля ii нiг.

– Вiдчинiть дверцята, – наказав незнайомець тоном, який не припускав заперечень.

Кетi автоматично вiдчинила дверцята «корвета». Чоловiк безцеремонно заштовхав Роба всередину, поклавши голову на кермо, нiби той заснув пiсля великоi кiлькостi алкоголю.

– Де ваше авто?

Кетi безпорадно витрiщилася на незнайомця.

– Ми не можемо залишити його так. Може, йому потрiбен лiкар.

– Де ваше авто? – нетерпляче повторив вiн свое запитання. – У мене немае жодного бажання залишатися тут i зв’язуватися з полiцiею.

– Але ж… – запротестувала Кетi, дивлячись на «корвет» Роба через плече, швидко йдучи до своеi машини. – Ви iдьте. Я так не можу.

– Та я його не вбив, лише оглушив. Вiн прокинеться за кiлька хвилин – з розбитим обличчям i вибитими зубами, ось i все. Я сяду за кермо, – промовив вiн, силою пiдштовхуючи Кетi на мiсце поряд з водiем. – Ви все одно не в змозi iхати.

Сiвши за кермо, вiн стукнувся колiном об колонку керма i щось пробурмотiв iспанською.

– Дайте менi ключi, – промовив, опускаючи спинку сидiння у крайне положення, щоб просунути своi довгi ноги.

Кетi передала йому ключi. Щоб виiхати зi стоянки, вони були змушенi зачекати, поки заiде кiлька машин. Вони маневрували мiж рядiв автiвок, а на виiздi зi стоянки ресторану проiхали повз стару розбиту вантажiвку зi спущеними покришками.

– Це ваша? – невпевнено запитала Кетi, вiдчуваючи, що iй не завадить розмова.

Вiн зиркнув на понiвечену вантажiвку i ковзнув iронiчним поглядом по своiй супутницi:

– Як ви здогадалися?

Кетi зашарiлася вiд знiяковiння. Вона подумала, i вiн це зрозумiв, що раз вiн iспанець, то вантажiвка мае належати йому. Щоб якось виправити ситуацiю, Кетi промовила:

– Коли ви розмовляли по телефону, то сказали, що вам потрiбен евакуатор, тому я подумала, що це ваша вантажiвка.

Вони виiхали зi стоянки у потiк транспорту, i Кетi пояснила, як проiхати до ii будинку, який знаходиться неподалiк.

– Я хочу вам подякувати…

– Рамон, – представився вiн.

Кетi нервово вiдкрила сумочку, намагаючись знайти в нiй гаманець. Вона мешкала так близько, що, поки дiстала п’ятидоларову купюру, вони вже були на стоянцi бiля ii житлового комплексу.

– Я живу тут – першi дверi праворуч, пiд лiхтарем.

Вiн припаркував авто ближче до входу в ii квартиру, вимкнув двигун, вийшов з авта i хотiв iй допомогти. Але Кетi квапливо вийшла з машини сама. Вона невпевнено поглянула на засмагле, горде, загадкове обличчя i вирiшила, що Рамоновi, з вигляду, десь бiля тридцяти п’яти. Щось у ньому, чи то iноземне походження, чи смаглява шкiра, ii тривожило.

– Спасибi вам, Рамоне. Вiзьмiть це, – промовила вона, простягаючи йому п’ятидоларову банкноту. Вiн поглянув на грошi, а тодi на неi: – Будь ласка, – увiчливо наполягла вона, намагаючись укласти в руку грошi. – Я впевнена, що ви вигадаете, як iх використати.

– Звiсно, – сухо промовив вiн пiсля паузи, взяв грошi й запхав iх у задню кишеню джинсiв. – Я проведу вас до квартири, – додав вiн.

Кетi злегка здивувалася, коли вiн увiчливо, але рiшуче взяв ii пiд лiкоть i вони пiшли до входу. Це був такий незвичний, галантний жест – особливо пiсля того, як вона необережно зачепила його гордiсть.

Вiн вставив ключ у замок i вiдчинив перед нею дверi. Кетi увiйшла всередину i повернулася, щоб подякувати, але несподiвано вiн промовив:

– Якщо ви не проти, я хотiв би скористатися вашим телефоном. Хочу з’ясувати, чи виiхала техдопомога.

Вiн допомiг iй, через неi його могли заарештувати. Кетi розумiла, що звичайна ввiчливiсть вимагае, щоб вона дозволила йому зателефонувати. Ретельно приховуючи свое бажання не впускати його всередину, вона вiдiйшла вбiк, аби вiн мiг увiйти у ii розкiшну квартиру.

– Телефон на кавовому столику, – сказала вона.

– Я трохи затримаюся тут, щоб переконатися, що ваш друг, – вiн промовив слово «друг» з пiдкресленим презирством, – не отямився i не вирiшив сюди навiдатися. Механiки тим часом закiнчать свою роботу, i я пiшки повернуся в готель. Тут недалеко.

Кетi, яка навiть не думала, що Роб може сюди прийти, застигла з босонiжкою в руцi. Звiсно ж, Роб бiльше нiколи навiть близько не пiдiйде до неi пiсля того, як вона його вiдштовхнула i стала свiдком його приниження.

– Я впевнена, вiн тут бiльше не з’явиться, – сказала Кетi. Але ii охопило запiзнiле тремтiння. – Я… я, мабуть, зварю каву, – промовила вона i розвернулася у бiк кухнi. І, оскiльки в неi не було iншого вибору, ввiчливо додала: – Ви будете?

Рамон прийняв ii пропозицiю так щиро, що сумнiви Кетi у його порядностi миттево випарувалися. З того моменту, як вони познайомилися, вiн не сказав i не зробив нiчого такого, що могло змусити ii сумнiватися в ньому. Опинившись на кухнi, вона зрозумiла, що, хвилюючись через зустрiч iз Робом, зовсiм забула купити каву. Але, з iншого боку, це було й краще, бо раптом вона вiдчула, що iй необхiдно випити чогось мiцнiшого. Кетi вiдчинила дверцята шафки над холодильником i дiстала звiдти пляшку брендi Роба.

– Боюсь, я зможу запропонувати вам лише брендi або воду, – вона звернулася до Рамона. – Кока-кола видихалася.

– Не вiдмовлюся вiд брендi, – вiдповiв вiн.

Кетi налила брендi у двi склянки й повернулася у вiтальню, якраз коли Рамон поклав слухавку.

– Вантажiвку вже полагодили? – поцiкавилася вона.

– Механiки на мiсцi, проводять тимчасовий ремонт, щоб я змiг виiхати, – промовив Рамон, беручи склянку i роздивляючись ii квартиру з виразом нерозумiння на обличчi.

– Де вашi друзi? – поцiкавився вiн.

– Якi друзi? – байдуже запитала Кетi, втомлено сiдаючи у бежеве крiсло.

– Лесбiйки.

Вiд несподiванки Кетi розсмiялася:

– Невже ви чули, що я казала?

Дивлячись на неi згори, Рамон кивнув, але на його прекрасно окреслених губах не було навiть натяку на усмiшку.

– Я стояв позаду, намагаючись розмiняти грошi у бармена.

– Он воно що, – страждання, якi вона пережила ввечерi, почали зринати у ii пам’ятi, але Кетi рiшуче вiдштовхнула iх подалi зi своеi свiдомостi. Вона подумае про це завтра, коли краще зможе розумiти, що до чого. Вона злегка знизала плечима. – Я вигадала iсторiю про лесбiйок. Я була не в настроi для…

– А чому вам не подобаються адвокати? – перервав вiн ii розповiдь.

Кетi знову засмiялася.

– Це довга iсторiя, яку менi не хочеться зараз обговорювати. Але я сказала так тому, що з його боку це було якось занадто самозакохано.

– А ви не самозакоханi?

Кетi пiдвела на нього здивований погляд. У тому, як вона сидiла у крiслi, пiдiгнувши оголенi ноги пiд себе, була якась дитяча безпораднiсть, а в ii широко розплющених блакитних очах i тендiтних рисах обличчя проглядала невинна вразливiсть.

– Я… я не знаю.

– Як щодо того випадку, коли ви дiзналися, що я водiй вантажiвки?

Уперше за цю нiч Кетi щиро всмiхнулася, м’якi губи здригнулися в чарiвнiй усмiшцi, вiд якоi у неi заблищали очi.

– Мабуть, я була надто приголомшена i не розумiла, що кажу. По-перше, вiдвiдувачi готелю «Каньйон» не водять вантажiвки, а по-друге, якщо це так, вони цього нiколи не визнають.

– Чому? Хiба в цьому е щось ганебне?

– Зовсiм нi. Але вони скорiше скажуть, що займаються перевезеннями, щоб це звучало, нiби iм належить залiзниця чи принаймнi парк вантажiвок.

Рамон поглянув на неi так, нiби своiми словами вона тiльки ускладнила його розумiння. Його погляд ковзнув на золотисте волосся Кетi, яке спадало на плечi. Несподiвано вiн вiдвiв погляд убiк. Пiднявши склянку брендi, вiн одним духом випив половину.

– Брендi п’ють маленькими ковтками, – зауважила Кетi, але миттю збагнула, що ii слова прозвучали як повчання. – Тобто я мала на увазi, що люди, якi звикли його пити, вiддають перевагу невеликим ковткам, – незграбно виправилася вона. – Але ви можете пити так, як вам хочеться.

Рамон опустив склянку i поглянув на неi з абсолютно незрозумiлим виразом обличчя.

– Дякую, – вiдповiв вiн з бездоганною ввiчливiстю. – Я спробую це запам’ятати, якщо менi, звiсно, iще колись випаде нагода спробувати брендi.

Кетi засовалась у крiслi, переконана в тому, що цього разу вона його точно образила, i спостерiгала, як вiн пiдiйшов до вiкна вiтальнi й вiдсунув бежеву штору.

З вiкна ii квартири вiдкривався нудний краевид на автостоянку, за якою проходила широка мiська дорога. Притулившись плечем до вiконноi рами, вiн, очевидно, прислухавшись до ii поради, повiльно попивав брендi i дивився на стоянку.

Кетi неуважно дивилася на бiлу сорочку, яка щiльно обтягувала його широкi м’язистi плечi й збиралася в складки щоразу, як вiн пiднiмав руку. Кетi вiдвела погляд. Вона просто хотiла допомогти, а натомiсть здавалася поблажливою i зарозумiлою. Їй хотiлося, щоб вiн пiшов. Вона була виснажена фiзично i морально. І йому зовсiм не потрiбно було ii охороняти. Роб сьогоднi не прийде.

– Скiльки вам рокiв? – раптом запитав вiн. Їхнi погляди зустрiлися.

– Двадцять три.

– Отже, ви достатньо дорослi, щоб умiти розставляти прiоритети.

– Що ви маете на увазi? – запитала Кетi, вiдчуваючи розгубленiсть.

– Вам здаеться, що брендi слiд пити «за правилами», але вас зовсiм не турбуе те, чи «за правилами» запрошувати до себе першого-лiпшого чоловiка. Ви ризикуете зiпсувати свою репутацiю i…

– Першого-лiпшого?! – вибухнула Кетi, не вiдчуваючи бiльше необхiдностi бути ввiчливою. – У першу чергу, я запросила вас тому, що ви попросили скористатися телефоном, i менi здалося, я маю бути ввiчливою пiсля того, як ви менi допомогли. По-друге, я не знаю, як у вас у Мексицi чи звiдки ви там, але…

– Я народився у Пуерто-Рико, – пiдказав вiн.

Кетi це проiгнорувала.

– Що ж, тут, у Сполучених Штатах, уже немае таких застарiлих, абсурдних думок про жiночу репутацiю. Чоловiки нiколи не турбувалися про свою репутацiю, а ми бiльше не турбуемося про нашу. Ми робимо те, що нам подобаеться!

Кетi не могла повiрити своiм вухам. Тепер, коли вона хотiла його образити, вiн заходився смiхом!

У поглядi його темних очей вiдчувалося м’яке тепло, а в кутиках губ з’явилася усмiшка.

– А ви робите те, що вам подобаеться?

– Звiсно ж! – iз почуттям промовила Кетi.

– І що ж ви робите?

– Перепрошую?

– Що ви робите для свого задоволення?

– Усе, що захочу.

– А чого вам хочеться… зараз? – у його голосi з’явилися хрипкi нотки.

Його тон змусив Кетi раптом усвiдомити усю чуттевiсть, яка йшла вiд його могутнього тiла, загорнутого в потертi джинси i вузьку бiлу сорочку. Несподiвано Кетi затремтiла, коли вiн поглянув на ii обличчя, затримавши погляд на м’яких повних губах, перш нiж неквапливо перейти до вигинiв ii грудей, якi приховувалися пiд м’якою тканиною сукнi. Вона вiдчула, як ii тiлом пройшло щось таке, що викликало чи то смiх, чи то сльози – або i те й те разом. Пiсля всього, що трапилося з нею сьогоднi ввечерi, Кетi Коннеллi примудрилася пiдчепити пуерто-риканського Казанову, якому здавалося, що вiн тепер за раз зможе розв’язати усi ii сексуальнi питання.

Змушуючи себе здаватися бадьорою, вона нарештi вiдповiла:

– Чого менi хочеться зараз? Менi хочеться бути щасливою. Насолоджуватися життям. Я хочу… я хочу бути вiльною, – невпевнено закiнчила вона, намагаючись боротися з його темними чуттевими очима, якi не давали iй зiбратися з думками.

– Вiд чого ви хочете звiльнитися?

Кетi раптово пiдвелася:

– Вiд чоловiкiв!

Як тiльки вона пiдвелася, Рамон неквапливо й обережно пiдiйшов до неi:

– Вам хочеться звiльнитися вiд своеi свободи, а не вiд чоловiкiв.

Рамон почав пiдходити ближче, змушуючи Кетi вiдходити до дверей. Було великою дурницею впускати його до себе, вiн очевидно неправильно зрозумiв, навiщо вона це зробила, адже це було йому на руку. Вона зiтхнула, торкнувшись спиною дверей.

Рамон зупинився за крок вiд неi:

– Якби ви хотiли звiльнитися вiд чоловiкiв, ви б не пiшли сьогоднi туди, ви б не зустрiчалися з тим чоловiком на стоянцi. Ви самi не знаете, чого хочете.

– Я знаю, що вже пiзно, – сказала Кетi, ii голос тремтiв. – А ще я знаю, що хочу, аби ви пiшли звiдси.

Вiн примружив очi, дивлячись на неi, але його голос став м’якшим, коли вiн запитав:

– Ви боiтеся мене?

– Нi, – збрехала Кетi.

Вiн задоволено кивнув:

– Добре, отже, ви не будете заперечувати, якщо я запропоную вам пiти завтра зi мною у зоопарк?

Кетi була переконана: вiн точно знав, що викликае у неi занепокоення i що вона не мае жодного бажання з ним кудись iти. Вона хотiла сказати, що вже спланувала завтрашнiй день, але iй здалося, що вiн змусить ii обрати iнший. Усi ii чуття пiдказували, що в разi потреби вiн може бути дуже наполегливим. А зважаючи на втому i перенапруження, вона вирiшила краще погодитися на побачення, а тодi просто не прийти. Таку вiдмову навiть вiн прийме i зрозумiе, що нiякого продовження не може бути.

– Гаразд, – промовила Кетi. – О котрiй?

– Я зайду за вами о десятiй ранку.

Коли за ним зачинилися дверi, Кетi вiдчула себе пружиною, яку стискали дедалi сильнiше, нiби хтось хотiв побачити, наскiльки ii можна закрутити, перш нiж вона зламаеться. Вона залiзла в лiжко i витрiщилася на стелю. У неi було достатньо проблем i без цього героя-коханця з зоопарком!

Перевернувшись на живiт, Кетi пригадала огидну сцену з Робом i мiцно заплющила очi, намагаючись не звертати уваги на своi страждання. Завтра вона поiде до батькiв. Насправдi вона плануе провести там усi вихiднi з нагоди Дня пам’ятi. Зрештою, ii батьки завжди скаржилися, що рiдко ii бачать.




Роздiл 3


Наступного ранку о восьмiй годинi ii глибокий сон пiсля виснажливоi ночi перервав будильник. Не розумiючи, навiщо вона завела його на недiлю, Кетi намацала кнопку й натиснула ii, заглушуючи наполегливе дзижчання.

Коли вона розплющила очi, на годиннику була дев’ята. Кетi замружилася вiд свiтла, яке лилося у ii спальню, прикрашену квiтами. «О нi! За годину припреться Рамон…»

Кетi вискочила з лiжка i побiгла в душ. З кожною хвилиною ii серцебиття прискорювалося, а час навколо, здавалося, сповiльнювався. Фен цiлу вiчнiсть сушив ii густе волосся, у неi падало з рук усе, до чого б вона не торкалася, i iй нестерпно хотiлося кави, яка могла б ii збадьорити.

Швидко рухаючись, вона бiгала кiмнатою i вiдкривала шухлядки, дiстаючи пару темно-синiх штанiв i топ з бiлою облямiвкою iм у тон. Вона зiбрала волосся ззаду i зав’язала шовковим шарфом у червоно-синьо-бiлi смуги, а тодi кинула кiлька речей у сумку.

О дев’ятiй тридцять п’ять Кетi зачинила за собою дверi квартири i вийшла у м’який блакитний травневий ранок. Великий житловий комплекс iще спав: звичне затишшя пiсля нiчних побачень, вечiрок i гулянь у п’ятницю.

Кетi хутко прямувала до своеi машини, перекладаючи сумку в лiву руку, щоб дiстати ключi з пiдступноi кишеньки.

– Хай йому грець! – видихнула вона й опустила сумку на землю бiля машини, копаючись у нiй у пошуках ключiв. Вона нервово поглянула на машини, якi проiжджали повз ii будинок, очiкуючи побачити вантажiвку, яка з гуркотом вкочуеться у ii двiр. – Та де ж цi ключi? – прошепотiла вона в розпачi.

Їi нерви були натягнутi, нiби струни. Тому, коли чиясь рука лягла на ii плече, вона ледь стрималася, щоб не закричати.

– Вони у мене, – спокiйно промовив глибокий голос бiля ii вуха.

Перелякана i розлючена, Кетi розвернулася:

– Як ти смiеш шпигувати за мною? – закричала вона.

– Я просто чекав на тебе, – вiдповiв Рамон.

– Брехун! – просичала вона, стискаючи кулаки. – До зустрiчi ще пiвгодини. Чи ти не знаеш, як користуватися годинником?

– Ось твоi ключi. Увечерi я випадково поклав iх собi в кишеню.

Вiн простягнув iй ключi разом з трояндою на довгiй нiжцi, яку тримав у руцi.

Кетi вихопила ключi з його руки, ретельно намагаючись навiть не торкатися до темно-червоноi квiтки.

– Вiзьми троянду, – тихо промовив вiн, усе ще тримаючи руку простягнутою. – Це для тебе.

– Та щоб тебе! – злiсть у голосi Кетi змiшалася з розпачем. – Забирайся геть! Тут тобi не Пуерто-Рико! Менi не потрiбнi квiти!

Рамон терпляче стояв на мiсцi.

– Я ж сказала, що менi це не потрiбно! – у безсилiй лютi Кетi клацнула замком на сумцi й ненавмисне вибила троянду з його руки.

Видовище, як прекрасна квiтка падае на бетон, викликало у Кетi докори сумлiння, якi заглушили ii гнiв i змусили вiдчути глибоке збентеження. Вона поглянула на Рамона: його горде обличчя залишалося спокiйним, на ньому не було анi гнiву, нi осуду – лише глибокий жаль.

Не в змозi дивитися йому в очi, Кетi вiдвела погляд. Почуття провини перетворилося на сором, коли вона згадала, що троянда – це не едине, що вiн зробив, аби ii втiшити. Сьогоднi вiн також ретельно пiдiйшов до вибору одягу. Замiсть потертих джинсiв на ньому були чорнi штани, а замiсть сорочки – темне поло з короткими рукавами. Вiн був чисто поголений, аромат пряного одеколону огортав гладеньку щелепу.

Вiн лише хотiв потiшити i вразити ii. Вiн не заслужив такого ставлення, особливо пiсля того, як захистив ii минулоi ночi. Кетi поглянула на м’яку червону квiтку, яка валялася бiля ii нiг. Їй було настiльки соромно, що очi вмить наповнилися слiзьми i клубок жалю застряг посеред горла.

– Рамоне, пробач менi, – винувато промовила вона, пiднiмаючи троянду з землi.

Стискаючи стебло, вона пiдвела очi i благально поглянула на стримане обличчя Рамона.

– Дякую за троянду. Вона чарiвна. І якщо… якщо ти все ще хочеш, я пiду з тобою в зоопарк, як i обiцяла. – Кетi зробила паузу, щоб набрати бiльше повiтря в легенi, а тодi продовжила: – Але менi хочеться, щоб ти зрозумiв, що тобi не варто сприймати усе це надто серйозно i почати… почати… – Кетi нiяково замовкла, коли помiтила в його очах веселi вогники.

– Я поки що запропонував тобi лише квiтку i похiд у зоопарк. Я ж не кличу тебе замiж, – промовив вiн з ледь помiтною усмiшкою в голосi.

– І то правда, – несподiвано Кетi пiймала себе на тому, що усмiхаеться йому у вiдповiдь.

– Ну що, тепер можемо йти? – запитав вiн.

– Так, але спершу я вiднесу сумку додому, – вона потягнулася до сумки, але Рамон вихопив ii з рук.

– Я сам вiднесу, – промовив вiн.

Коли вони увiйшли в ii квартиру, вона забрала сумку i попрямувала в спальню. Запитання Рамона змусило ii зупинитися:

– Ти хотiла втекти через мене?

– Не зовсiм, – Кетi обернулася у дверному отворi. – Пiсля вчорашньоi ночi я вiдчула, що менi потрiбно поiхати вiд усього цього i вiд усiх, хоча б на якийсь час.

– І що ж ти зiбралася робити?

Їi м’якi губи здригнулися в сумну усмiшку, яка додала ii милим очам ще бiльшого блиску.

– Я збиралася зайнятися тим, чим займаються незалежнi, самовпевненi, дорослi американки, коли не можуть дати собi ради, – втекти до мами i тата.

За кiлька хвилин вони вийшли з квартири i пiшли на стоянку. У лiвiй руцi Кетi тримала дорогу камеру.

– Це фотоапарат, – сказала вона.

– Я знаю, – погодився вiн з глузливою серйознiстю. – Вони е навiть у Пуерто-Рико.

Кетi почала хихотiти i захитала головою:

– Нiколи не думала, що я настiльки гидка американка.

Зупинившись бiля стильного «б’юiка», Рамон вiдчинив для неi пасажирськi дверцята.

– Дуже симпатична американка, – тихо промовив вiн. – Сiдай.

На свiй сором, Кетi зрадiла, коли зрозумiла, що вони поiдуть легковиком. Мчати по шосе в розваленiй вантажiвцi було iй не до вподоби.

– Твоя вантажiвка знову зламалася? – запитала вона, коли вони плавно виiхали зi стоянки i повернули в iнтенсивний суботнiй потiк машин, власники яких поспiшали на закупи.

– Я вирiшив, що ця машина сподобаеться тобi бiльше за вантажiвку. Я позичив ii у приятеля.

– Ми могли взяти мое авто, – заперечила вона.

З погляду, який кинув на неi Рамон, вона зрозумiла: якщо вiн когось кудись запрошуе, то використовуе власний транспорт. Кетi увiмкнула радiо i нишком поглянула на нового знайомого. Його дивовижна статура, засмагле обличчя i руки нагадали iй одного вiдомого iспанського тенiсиста.

Незважаючи на те, що в зоопарку було повно вiдвiдувачiв, Кетi з Рамоном гарно провели час. Вони вешталися широкими зацементованими дорiжками. Рамон купив арахiс, щоб годувати ведмедя, i вiд душi реготав у вольерi з птахами, коли тукан з величезним дзьобом опустився на Кетi, а вона пронизливо зойкнула i прикрила руками голову.

Потiм вони пiшли до терарiуму, де Кетi намагалася подолати свiй страх перед змiями i майже нi на що не дивилася. Вона була нажахана, тому, пересуваючись у примiщеннi, намагалася не зосереджувати увагу на мешканцях терарiуму.

– Поглянь, – прошепотiв Рамон, киваючи в бiк величезного скляного терарiуму позаду неi.

– Я не хочу дивитися, – прошепотiла Кетi сухими губами. – Я i так знаю, що там е дерево, а на ньому висить чергова змiя.

Їi долонi стали вологими, i вона майже вiдчувала, як по ii шкiрi повзае звивиста рептилiя.

– Щось не так? – заклопотано запитав Рамон, помiтивши, як зблiдло ii обличчя. – Тобi не подобаються змii?

– Нi, – пробурмотiла Кетi. – Дуже iх не люблю.

Хитаючи головою, вiн узяв ii за руку i вивiв назовнi. Кетi полегшено вдихнула свiже повiтря i присiла на найближчу лавку.

– Я впевнена, що лавку поставили бiля терарiуму для таких, як я. Інакше нас потрiбно було б звiдти виносити.

Коли Рамон усмiхнувся, на його пiдборiддi з’явилася невелика ямка.

– Узагалi, змii дуже кориснi. Вони iдять гризунiв, комах…

– Прошу тебе, – здригнулася Кетi, пiднiмаючи руки, – не описуй менi iхне меню.

Задоволено дивлячись на неi, Рамон продовжував:

– Вони дуже кориснi й необхiднi для встановлення рiвноваги у природi.

Кетi невпевнено пiдвелася на ноги й iронiчно поглянула на нього:

– Справдi? Нiколи не чула, щоб змiя робила щось краще за iнших, менш огидних iстот.

Їi тендiтний носик зморщився вiд огиди. Рамон замислено всмiхнувся, уважно дивлячись у ii блакитнi очi.

– Взагалi, я iх теж не люблю, – зiзнався вiн.

Вони довго вешталися зоопарком, i Кетi не могла пригадати бiльш приемного побачення. Рамон поводився бездоганно ввiчливо, брав ii за руку, коли вони спускалися зi сходiв чи гiрки, виявляв галантнiсть, поступаючись найменшому ii бажанню.

Кетi використала бiльше половини плiвки, коли вони дiсталися до острова, де мешкали мавпи, павичi та iншi цiкавi, але не такi рiдкiснi тварини. Беручи в Рамона жменю попкорну, вона сперлася на паркан, який вiдокремлював iх вiд невеликого озерця, i кидала зернятка качкам. Через те, що вона стояла ненавмисне спокусливо, темно-синя тканина штанiв щiльно обтягнула ii витонченi стегна, що приносило неабияке задоволення Рамону.

Не пiдозрюючи про те, що ii роздивляються, Кетi поглянула через плече:

– Хочеш, сфотографую? – запитала вона.

Його губи здригнулися.

– Що саме?

– Острiв, – вiдповiла Кетi, спантеличена його усмiшкою. – Плiвка майже закiнчилася. Я збираюся вiддати ii тобi. А коли ти зробиш фото, у тебе залишиться згадка про похiд у зоопарк у Сент-Луiсi.

– Цi фото для мене? – вiн здивовано поглянув на неi.

– Звiсно, – вiдповiла Кетi, беручи чергову жменю попкорну.

– Якби я знав ранiше, – усмiхнувся Рамон, – то фотографував би не лише ведмедiв i жирафiв на пам’ять про цей день.

Вiд здивування Кетi пiдняла брову:

– Ти зараз про змiй? Якщо так, я покажу, як користуватися камерою. Тодi ти зможеш повернутися в терарiум, а я зачекаю тут.

– Нi, – з легкою iронiею промовив вiн, вiдводячи ii вiд паркану. – Не про змiй.

Дорогою додому вони зупинилися бiля невеликоi крамницi, де Кетi нарештi купила каву. Пiддавшись пориву, вона вирiшила запросити Рамона на ланч, тому, крiм кави, взяла ще пляшку червоного вина i трохи сиру.

Рамон провiв ii до дверей, але коли Кетi запросила його увiйти, вiн помiтно завагався, перш нiж погодитися.

Менш нiж за годину Рамон пiдвiвся i промовив:

– Увечерi менi потрiбно попрацювати, – пояснив вiн.

Усмiхнувшись, Кетi також пiдвелася i взяла в руки фотоапарат.

– На цiй плiвцi залишився ще один кадр. Стань тут, я сфотографую i вiддам обидвi плiвки.

– Нi, залиш його. Я краще сфотографую тебе завтра, коли ми пiдемо на пiкнiк.

Кетi розмiрковувала над тим, чи погодитися на ще одне побачення. Уперше за останнiй час вона почувалася такою безтурботною i спокiйною…

– Нi, я не можу, правда. Але дякую.

Безсумнiвно, Рамон був високим, сексуальним i дуже привабливим. Але його чоловiчий шарм усе ще надто лякав ii. До того ж усе одно у них не було нiчого спiльного.

– Чому ти дивишся на мене, а тодi вiдводиш погляд, нiби не хочеш мене бачити? – раптом запитав Рамон.

– Я… нiчого подiбного.

– Я не вигадую, – вперто заперечив вiн. – Ти так i робиш.

Кетi вирiшила збрехати, але передумала пiд уважним поглядом темних очей:

– Ти нагадуеш менi одну людину, яка вже померла. Вiн також був високим i засмаглим, i таким самим привабливим, як i ти.

– Його смерть завдала тобi сильного болю?

– Його смерть принесла менi велике полегшення! – вигукнула Кетi. – Були часи, коли я мрiяла прикiнчити його власними руками!

Вiн усмiхнувся:

– Яке ж темне i зловiсне минуле у такого юного i чарiвного створiння.

Кетi весело усмiхнулася. У неi завжди був життерадiсний характер, а спогадами, якi завдавали iй болю, вона нi з ким не дiлилася.

– Менi здаеться, краще темне i зловiсне, нiж нудне.

– Але тобi зараз нудно, – сказав вiн. – Я помiтив, як ти нудьгувала в барi готелю.

Уже бiля дверей вiн роззирнувся, тодi поглянув на неi i врештi додав:

– Я зателефоную завтра в обiд. Їжу беру на себе, – усмiхаючись вiд ii здивування i нерiшучостi, вiн додав: – А тобi доведеться пiдготувати лекцiю про мою невихованiсть, я ж не запитую, чи хочеш ти поiхати зi мною.

Увечерi Кетi рано пiшла з галасливоi вечiрки, яку влаштував ii друг. Раптом iй стало нудно i вона пригадала слова Рамона, якi вiн сказав на прощання. Вона замислилася: чи була нудьга причиною цього дивного занепокоення, яке невпинно в нiй наростало, цього незрозумiлого невдоволення, яке росло в нiй упродовж останнiх мiсяцiв? Коли вона встигла полюбити пiжаму i халат у тон? Нi, нарештi вирiшила вона, ii життя могло бути яким завгодно, тiльки не нудним – iнодi воно було перенасичене подiями.

Згорнувшись клубочком на диванi у вiтальнi, Кетi провела довгим нiгтем з бездоганним манiкюром по обкладинцi книжки, яка лежала у неi на колiнах. Їi блакитнi очi були затуманеними i втомленими. Якщо це не нудьга, тодi що з нею вiдбуваеться? Це запитання вона ставила собi дедалi частiше, з розчаруванням розумiючи, що вiдповiдь вислизае вiд неi: знати б, що ж вона згаяла в своему життi, тодi, можливо, це можна було б виправити.

Подумавши, Кетi з упевненiстю вирiшила, що в ii життi нiчого не було втрачено. Роздратована власним незадоволенням, вона подумки перерахувала всi причини, через якi мала почуватися щасливою: у двадцять три в неi е диплом про вищу освiту i цiкава робота, за яку добре платять. Крiм того, свого часу вона отримала достатньо грошей вiд батька, тому могла спокiйно жити, не думаючи про фiнансовi труднощi. Вона мала розкiшну квартиру i шафу-купе, забиту одягом. Вона привертала увагу чоловiкiв, у неi хорошi друзi – як чоловiки, так i жiнки, а соцiальне життя активне настiльки, наскiльки iй цього хотiлося. Батьки ii люблять i пiдтримують. У неi е все!

То чого iй не вистачае для щастя?

– Чоловiка, – сказала б Карен, як завжди у таких випадках.

На вустах Кетi з’явилася легка усмiшка. «Чоловiк» точно не був рiшенням ii проблеми. Вона знала десятки чоловiкiв, тому не можна було сказати, що ii неспокiй i вiдчуття порожнечi були спричиненi нестачею чоловiчоi уваги.

Кетi, яка ненавидiла все, що викликало жалiсть до себе, змусила себе схаменутися. У неi не було жодноi причини почуватися нещасною. У неi було все! У всьому свiтi жiнки женуться за кар’ерою, борються за свою незалежнiсть i самодостатнiсть, мрiють про фiнансову забезпеченiсть. А вона, Кетi Коннеллi, досягнула всього цього вже в двадцять три роки.

– У мене е все, – упевнено промовила вона, розгортаючи книжку. Слова пливли перед очима, а внутрiшнiй голос продовжував шепотiти: «Цього мало, занадто мало. У твоему життi чогось не вистачае».




Роздiл 4


Для пiкнiка вони обрали Форест-парк. Пiд гiлками могутнього дуба Рамон розстелив покривало, яке принесла Кетi. Вони iли тонко нарiзану солонину, iмпортну шинку i хрусткi пiдсмаженi французькi тости.

Поки вони весело теревенили, Кетi вiдчувала на собi його оцiнюючий погляд, який ковзав по ii обличчю, свiтлому волоссю з рудуватим вiдтiнком, що падало на плечi, коли Кетi дiставала щось iз плетеного кошика. Але в той момент iй було так добре, що вона не звертала на це жодноi уваги.

– Менi здаеться, що в Штатах на пiкнiк беруть смажену курку, – промовив Рамон, коли у iхнiй розмовi зависла пауза. – На жаль, я не вмiю готувати. На наступний пiкнiк я куплю курку, а ти ii приготуеш.

Кетi ледь не вдавилася червоним вином, яке поволi попивала з паперового стаканчика.

– Таке шовiнiстичне припущення мiг зробити лише чоловiк, – насварила вона його, смiючись. – З чого ти взяв, що я вмiю готувати?

Потягуючись, Рамон обперся на передплiччя i поглянув на неi з дуже серйозним виразом обличчя:

– Тому що ти жiнка. Це ж очевидно.

– Ти зараз серйозно? – фиркнула вона.

– Серйозно вважаю тебе жiнкою? Чи серйозно думаю, що ти вмiеш готувати? Чи про тебе?

Кетi вловила чуттеву хриплiсть, яка додавала його голосу глибини, коли вiн промовив останне запитання.

– Серйозно, що куховарство – це жiноча справа? – манiрно промовила вона.

– Я не казав, що всi жiнки вмiють добре готувати, – вiн вишкiрився, помiтивши ii нiяковiсть, – просто жiнки мають умiти готувати. Чоловiку потрiбно працювати, щоб купити iжу, а жiнка мае вмiти ii приготувати. Такi правила.

Кетi недовiрливо поглянула на нього, майже переконана, що вiн навмисне ii дражнить.

– Можливо, почуте тебе здивуе, але далеко не всi жiнки народилися з нестримним бажанням сiкти цибулю i терти сир.

Рамон видав приглушений смiшок, а тодi рiзко змiнив тему.

– Де ти працюеш?

– У вiддiлi кадрiв однiеi великоi корпорацii. Я проводжу спiвбесiди з людьми перед iх прийманням на роботу.

– Тобi це подобаеться?

– Дуже, – вiдповiла вона, дiстаючи з кошика величезне червоне яблуко. Пiдтягнувши ноги в джинсах до грудей, вона охопила iх руками i надкусила яблуко. – Дуже смачно.

– Дуже прикро.

– Прикро, що менi подобаються яблука? – запитала Кетi, здивовано дивлячись на Рамона.

– Прикро, що тобi так подобаеться твоя робота. Тобi може бути шкода кидати ii, коли ти вийдеш замiж.

– Кинути, коли я… – Кетi розсмiялася, хитаючи головою. – Рамоне, тобi дуже пощастило, що ти не американець. Тут дуже небезпечно. Ти навiть не уявляеш, що можуть накуховарити мiсцевi американки.

– Я американець, – вiдповiв Рамон, не звертаючи уваги на страшне передбачення Кетi.

– Менi здаеться, ти казав, що ти пуерториканець.

– Я народився в Пуерто-Рико. Насправдi я iспанець.

– Щойно ти казав, що американець i пуерториканець.

– Кетi, – вiн уперше звернувся до неi на iм’я, чим викликав у нiй незрозумiлий трепет, – Пуерто-Рико – держава, яка приедналася до США. Усi, хто там народився, автоматично стають громадянами Америки. Проте всi моi предки – iспанцi, а не пуерториканцi. Тому я – американець iспанського походження, народжений у Пуерто-Рико. Точнiсiнько як ти, – вiн не поспiшаючи роздивлявся ii свiтлу шкiру, блакитнi очi i бiляве волосся з рудуватим вiдтiнком, – американка iрландського походження.

Кетi трохи зачепили нотки вищостi в його голосi, коли вiн прочитав iй цю лекцiю.

– Та ти найгiрший iспано-пуерто-риканський американець, до того ж шовiнiст!

– Чому ти говориш зi мною таким тоном? Невже тому, що я переконаний: коли жiнка виходить замiж, вона мае турбуватися про свого чоловiка?

Кетi зарозумiло поглянула на нього.

– Неважливо, у чому ти там переконаний, але у багатьох жiнок е iнтереси i турботи поза межами дому, як, власне, i в чоловiкiв. Нам подобаеться робити кар’еру i пишатися цим.

– Жiнка мае вiдчувати гордiсть за свого чоловiка i дiтей.

Кетi хотiлося сказати щось таке, що стерло б з його обличчя цю нестерпну самовдоволену посмiшку.

– На наше щастя, американцi, народженi в США, не заперечують проти того, щоб iхнi дружини робили кар’еру. Вони бiльш чуйнi й уважнi!

– Вони бiльш чуйнi й уважнi, – глузливо передражнив Рамон. – Вони дозволяють вам працювати, дозволяють вiддавати iм заробленi вами грошi, дозволяють заводити дiтей, знайти когось, хто мiг би за цими дiтьми доглядати, прибирати будинок i, – вiн усмiхнувся, – навiть куховарити.

На мить ця промова ошелешила Кетi, а тодi вона лягла на спину i розреготалася.

– Ти, безперечно, маеш рацiю!

Рамон прилiг бiля неi, закинувши руки за голову, i поглянув на блiдо-блакитне небо, всiяне бiлими бавовняними хмарами.

– У тебе милий смiх, Кетi.

Кетi вкусила яблуко i радiсно промовила:

– Гадаеш, оцим ти мене переконаеш? Навiть не мрiй! Якщо жiнка хоче зробити кар’еру, iй потрiбно докласти усiх зусиль. Крiм того, бiльшiсть жiнок хочуть мати красивiшi будинки й одяг, а на зарплату чоловiкiв це навряд чи можна собi дозволити.

– Тобто сучасна жiнка отримуе кращий будинок i дорогий одяг за рахунок гордостi власного чоловiка. Вона ходить на роботу i тим самим демонструе йому й усiм навколо, що того, що вiн може iй дати, для неi недостатньо?

– Американськi чоловiки не настiльки гордi, як iспанськi.

– Американськi чоловiки зреклися своiх обов’язкiв. Їм бiльше нема чим пишатися.

– Дурницi! – категорично промовила Кетi. – Невже ти хочеш, щоб дiвчина, яку ти кохаеш i з якою хочеш одружитися, жила десь у Гарлемi лише тому, що на цi грошi, якi ти заробляеш на старiй розбитiй вантажiвцi, це було б найкраще, що ви могли собi дозволити? Але при цьому ти розумiеш, що, якби вона працювала там, де iй подобаеться, у вас обох було б те, про що ви мрiете.

– Я б хотiв, щоб вона була щаслива з тим, що я iй можу дати.

Кетi здригнулася, уявивши собi, як якась мила iспанка живе в мiських нетрях лише тому, що гордiсть Рамона не дае iй працювати. Раптом Рамон додав сонним голосом:

– І менi б не сподобалося, якби вона соромилася того, чим я заробляю на життя.

Кетi почула тихий докiр у його словах, але все одно стояла на своему:

– Ти взагалi думав коли-небудь про те, що можна займатися чимось кращим за керування вантажiвкою?

Рамон довго мовчав, тому Кетi запiдозрила, що вiн сприймае ii як амбiтну пробивну американку.

– Думав. Я обробляю землю.

Вiд здивування Кетi пiдвелася на лiктi.

– Ти працюеш на фермi? У Мiссурi?

– У Пуерто-Рико, – виправив вiн.

Кетi не могла вирiшити, чи вiдчувае полегшення вiд того, що вiн не затримаеться в Сент-Луiсi. Вiн лежав, заплющивши очi, тому вона наважилася уважно роздивитися його обличчя. У бронзових рисах було помiтно iспанське благородство, у твердiй лiнii пiдборiддя i носа проступали владнiсть i гiднiсть, рiшучiсть проглядала на пiдборiддi. Проте Кетi з усмiшкою подумала, що ця невелика ямка на пiдборiддi i довгi загостренi вii пом’якшували його риси. У нього чiтко окресленi чутливi губи, i Кетi з легким захватом уявила, як вони нiжно торкатимуться ii губ. Учора вiн сказав iй, що йому тридцять чотири, але зараз, коли обличчя було спокiйним i розслабленим, вiн здаеться Кетi значно молодшим.

Вона продовжувала дивитися на нього, на його гарно збудоване пiдтягнене тiло, яке лежало поряд на покривалi. Червона трикотажна сорочка, яка була на ньому, обтягувала широкi плечi й могутнi груди, а короткi рукава вiдкривали сильнi руки. Джинси пiдкреслювали вузькi та мiцнi стегна i плаский живiт. Кетi здавалося, що навiть пiд час сну вiн випромiнював неприховану потужну мужнiсть, однак це бiльше не викликало в нiй ворожого ставлення. Раптом iй здалося, що Рамон чимось подiбний до Девiда, i це враження вигнало з ii голови думки про обох чоловiкiв.

– Сподiваюся, те, що ти бачиш, тобi подобаеться.

Кетi неохоче перевела погляд на парк, який розкинувся на пагорбах перед ними.

– Так, сьогоднi парк дивовижний, дерева, як…

– Ви дивилися не на дерева, se?orita.

Кетi не знайшла, що вiдповiсти. Але iй сподобалось, як вiн назвав ii сеньйоритою. Це слово здавалося незнайомим i дивним, пiдкреслювало розбiжностi мiж ними i зводило нанiвець вплив його неприхованоi мужностi на неi. Про що вона тiльки думала, коли уявляла, як Рамон ii цiлуватиме? Подальшi стосунки з ним призведуть лише до катастрофи. У них немае нiчого спiльного. Вони живуть у зовсiм рiзних свiтах. У соцiальному планi iх роздiляли сотнi кiлометрiв. Завтра, примiром, вона збираеться на барбекю до батькiв, якi живуть в елегантному будинку на територii замiського клубу «Форест Оакс». Рамон нiколи не зможе знайти спiльноi мови з людьми, якi там будуть. І якщо вона вiзьме його з собою, вiн почуватиметься не у своiй тарiлцi. Вiн буде там зайвим. А коли ii батьки з’ясують, що вiн фермер, який весною водить вантажiвку, вони дуже чiтко дадуть Рамону зрозумiти, що вiн не належить до цього дому i тим паче не може зустрiчатися з iхньою донькою.

Тому Кетi твердо вирiшила, що бiльше нiколи не побачить Рамона. Насправдi мiж ними не могло нiчого бути, а ii сексуальна реакцiя на нього була вагомою пiдставою, щоб негайно розiрвати стосунки. Усе одно з цього не вийде нiчого серйозного чи тривалого.

– Чому ти хочеш утекти вiд мене, Кетi?

Вiн розплющив своi проникливi чорнi очi й уважно вдивлявся в ii обличчя. Кетi почала розгладжувати ковдру пiд собою, а потiм лягла.

– Не розумiю, що ти маеш на увазi, – промовила вона, заплющивши очi, щоб не дивитися на нього.

– Хочеш знати, що я думаю, коли дивлюся на тебе? – запитав вiн низьким чуттевим голосом.

– Нi, – сухо промовила вона. – Сподiваюся, ти не збираешся казати щось у стилi героя-коханця з мильноi опери. Але з тону твого голосу, здаеться, так воно i е.

Кетi спробувала розслабитися, але у напруженiй тишi, яка зависла мiж ними пiсля ii слiв, це було неможливо. За кiлька хвилин вона рiзко сiла.

– Здаеться, менi вже час додому, – промовила вона, пiднiмаючись iз колiн i збираючи кошик. Рамон мовчки пiдвiвся i склав покривало.

Дорогою додому Кетi двiчi порушувала напружену тишу, сподiваючись загладити свою безтактнiсть, але у вiдповiдь чула лише короткi «так» i «нi». Їй було соромно за своi чванькуватi думки, за те, як вона з ним розмовляла, i вона злилася тому, що вiн не хотiв усе налагодити.

До того часу, як вiн припаркував «б’юiк» на стоянцi навпроти входу в будинок Кетi, вона мрiяла лише про те, щоб цей день скорiше закiнчився, хоча на годиннику була лише третя година. Рамон не встиг обiйти машину, щоб вiдчинити дверi, як вона зробила це сама, буквально вистрибуючи назовнi.

– Я вiдчиню дверi, – переривчасто промовив вiн. – Це звичайна ввiчливiсть.

Раптом Кетi, вперше за весь час, зрозумiла, що вiн ледь стримуе лють. Але ця його впертiсть обурила ii ще бiльше.

– Можливо, ти здивуешся, коли це почуеш, – оголосила вона, пiднiмаючись сходами i вставляючи ключ у дверi, – але з моiми руками все добре i я можу вiдчинити клятi дверi сама. І я не розумiю, чому ти маеш бути ввiчливим зi мною, коли я так огидно ставлюся до тебе.

Це розгнiване зауваження нiяк не вiдобразилося на Рамонi, але наступне зовсiм його засмутило. Коли вона вiдчинила дверi в свою квартиру, то обернулася в дверях i люто промовила:

– Дякую, Рамоне, я чудово провела час.

Кетi не зрозумiла, чому Рамон розреготався, але вона полегшено зiтхнула, адже це означало, що вiн на неi не сердиться. Проте вона насторожилася, коли вiн прослизнув за нею в ii квартиру i зачинив за собою дверi. Вiн дивився на неi поглядом, який не можна було зрозумiти неправильно.

Його спокiйний тон наполовину запрошував, наполовину наказував:

– Пiдiйди, Кетi.

Кетi захитала головою й обережно вiдступила назад, вона тремтiла.

– Хiба вiльнi американськi жiнки не пiдтверджують своi слова, що вони гарно провели час, поцiлунком? – наполягав Рамон.

– Не всi, – прохрипiла Кетi, – деякi обмежуються лише «спасибi».

На його обличчi з’явилася ледь помiтна усмiшка, але важкий погляд було прикуто до звабливих повних губ.

– Ходи сюди, Кетi, – знову промовив вiн i, помiтивши, що вона все ще вагаеться, м’яко додав: – Хiба тобi не цiкаво, як цiлуються iспанцi i як кохаються пуерто-риканцi?

Кетi гарячково глитнула.

– Нi, – прошепотiла вона.

– А все ж пiдiйди, i я тобi покажу.

Нiби увi снi, загiпнотизована його оксамитовим голосом i чарiвними чорними очима, Кетi пiдiйшла до нього, сповнена страху i захоплення.

Вона аж нiяк не очiкувала, що, опинившись в обiймах Рамона, зануриться в густу солодку темряву, де була лише жагуча насолода, яка виникала, коли його губи безперервно цiлували ii губи, i теплi хвилi, якi прокочувалися за його руками.

– Кетi, – хрипло прошепотiв вiн, вiдриваючись вiд ii губ i цiлуючи ii очi, скронi i щоки. – Кетi, – повторив вiн пристрасним шепотом i знову заволодiв ii губами.

Здавалося, перш нiж вiн нарештi пiдвiв голову, пройшла вiчнiсть. Кетi, ослаблена вiд тремтiння, торкнулася щокою його могутнiх грудей i вiдчула, як шалено билося його серце.

Вона була цiлком спустошена тим, що сталося. Їi цiлували так часто, що вона вже збилася з лiку, i ii цiлували чоловiки, яких можна назвати справжнiми майстрами своеi справи. У iхнiх обiймах вона вiдчувала насолоду. Але вона ще нiколи не вiдчувала такого шаленого вибуху захвату i жаги.

Губи Рамона нiжно торкнулися ii блискучого волосся.

– А тепер я можу сказати, що бачу, коли дивлюся на тебе?

Кетi спробувала вiдповiсти радiсно, але ii голос був таким самим хрипким, як i його:

– Ти збираешся говорити, як герой мильноi опери?

– Так.

– Гаразд.

Його смiх був рiзким i низьким.

– Я бачу красуню з золотавим волоссям i усмiшкою янгола. Я пригадую принцесу, яка стояла в тому барi для самотнiх i незадоволено всiх оглядала. А тодi я почув чаклунку, яка сказала чоловiку, що вiн неприховано загравав до неi, нiби вона живе з лесбiйками. – Вiн торкнувся рукою ii обличчя, обережно проводячи пальцями по ii щоцi. – Коли я дивлюся на тебе, я думаю, що ти мiй янгол, принцеса i чаклунка.

Те, як вiн назвав ii своею, рiзко повернуло Кетi до реальностi. Вона рiшуче випручалася з обiймiв Рамона i промовила з неприродною радiстю:

– Не хочеш спуститися вниз у басейн? Сьогоднi вiн вiдчинений, там будуть усi мешканцi комплексу.

Говорячи це, вона запхала руки у заднi кишенi своiх штанiв, дозволяючи Рамону ковзнути поглядом по футболцi, яка натягнулася на грудях. Але, помiтивши його погляд, вона швидко витягла руки.

Рамон пiдняв брову в нiмому запитаннi: чому вона не дае йому дивитися на неi, коли щойно була в його обiймах?

– Звiсно, – промовив вiн. – З радiстю подивлюся на басейн i познайомлюсь iз твоiми друзями.

Кетi знову вiдчула себе з ним не у своiй тарiлцi. Вiн здавався занадто засмаглим i буде вибиватися з загальноi компанii. До того ж вiн занадто сильно нею цiкавився. Крiм того, вона ставилася до нього з пiдозрою, i для цього були всi пiдстави. Кетi дуже добре розумiла, коли чоловiк прагне затягнути ii в лiжко. Рамон хотiв саме цього. І якнайшвидше.

Розсувнi склянi дверi з вiтальнi вели у невеличкий внутрiшнiй дворик, обнесений огорожею, яка створювала iлюзiю усамiтнення. У центрi дворика стояли два шезлонги з червоного дерева з величезними подушками, прикрашеними квiтковими мотивами. У них було затишно приймати сонячнi ванни. Навколо росло безлiч розкiшних рослин, i деякi з них були вкритi цвiтом.

Кетi пiдiйшла до горщика з червоного дерева, у якому рясно квiтнули червонi та бiлi петунii. Тримаючись рукою за ворота огорожi, вона намагалася пiдiбрати слова, щоб висловити думки, якi зiбралися в ii головi.

– У тебе чарiвна квартира, – зауважив Рамон, який стояв позаду неi. – Мабуть, оренда недешева.

Кетi рiзко розвернулася, сподiваючись використати цей коментар, щоб показати, наскiльки вони рiзнi, i заразом охолодити його запал.

– Дякую. Чесно кажучи, дуже дорого. Але я мешкаю тут, бо так моi батьки будуть упевненi, що моi сусiди i друзi належать до того ж кола, що й я.

– Хочеш сказати, багатi люди?

– Не обов’язково багатi, але достатньо забезпеченi. Люди, якi зумiли досягнути певного успiху в життi.

Обличчя Рамона нагадувало маску, позбавлену будь-яких почуттiв.

– У такому разi, буде краще не знайомити мене з твоiми друзями.

Кетi поглянула на це гордовите красиве обличчя, i iй знову стало соромно за себе. Схвильовано провiвши рукою по волоссю, вона зiтхнула i сказала те, що хотiла сказати насправдi:

– Рамоне, незважаючи на те, що мiж нами щойно сталося, я хочу, щоб ти зрозумiв – я не збираюся з тобою кохатися. Нiколи.

– Це тому, що я iспанець? – без жодних емоцiй запитав Рамон.

– Звiсно ж нi! – Кетi почервонiла вiд розчарування. – Це тому, що… – вона iронiчно усмiхнулася, – кажучи вiдомим виразом – «я дiвчина не твого рiвня». – Вiдчуваючи себе набагато краще вiд того, що вони все розставили по своiх мiсцях, вона розвернулася до ворiт огорожi. – Що ж, тепер можна спуститися вниз i подивитися, що там вiдбуваеться в басейнi.

– Не думаю, що це гарна iдея, – уiдливо промовив Рамон. – Не хочу ставити тебе у нiякове становище перед твоiми «успiшними та забезпеченими» друзями.

Кетi поглянула через плече на високого чоловiка, який дивився на неi згори донизу. Його погляд був сповнений iронii i зневаги. Кетi зiтхнула:

– Рамоне, те, що я поводжуся, як марнославна дурепа, не означае, що тобi потрiбно робити так само. Прошу тебе, ходiмо в басейн.

Вiн поглянув на неi, i на його обличчi промайнула усмiшка, а тодi мовчки вiдчинив перед нею дверi.

У велетенському басейнi панував хаос, наскiльки його могла собi уявити Кетi. У той час якраз проходили чотири гри у водне поло, учасники яких галасували i розбризкували воду. Дiвчата в бiкiнi i чоловiки в плавках грiлися на сонцi, лежачи на шезлонгах, устелених рушниками. Їхнi тiла виблискували вiд лосьйонiв для засмаги. Усюди банки з-пiд пива i радiоприймачi, динамiки розривалися вiд гучноi музики.

Кетi пiдiйшла до найближчого столика з парасолькою, пiдсунула алюмiнiеве крiсло i сiла.

– Ну, як тобi день вiдкритих дверей в американському басейнi? – запитала вона у Рамона, коли той сiв поряд.

Його загадковий погляд ковзнув по барвистому натовпу.

– Цiкаво.

– Привiт, Кетi! – крикнула Карен, яка вийшла з басейну, нiби витончена русалка. Їi розкiшне тiло сяяло вiд крапель води. Як завжди, Карен супроводжували двое безнадiйних залицяльникiв.

– Ти знайома з Девiдом i Бредом? – запитала вона, недбало кивнувши в бiк чоловiкiв, коли трiйця пiдiйшла до Кетi з Рамоном.

Кетi знала iх так само добре, як i Карен – вони мешкали поряд з нею, в одному житловому комплексi, тому вона трохи здивувалася, чому про це запитуе поруга. Але одразу ж згадала, що Карен насправдi байдуже, хто з ким знайомий. Тим паче зараз увага Карен була цiлковито прикута до Рамона.

З незрозумiлим небажанням Кетi iх познайомила. Вона намагалася не помiчати щироi вдячностi у слiпучiй усмiшцi Рамона, коли його представили Карен, i блиску в зелених очах подруги, коли та простягнула у вiдповiдь руку.

– Чому б вам не перевдягтися i не поплавати? – запропонувала Карен, не зводячи погляду з Рамона. – Пiсля заходу сонця тут буде класна вечiрка. Вам варто залишитися.

– У Рамона немае плавок, – швидко вiдмовилася Кетi.

– Це не проблема, – одразу ж вiдповiла Карен, вiдводячи погляд вiд Рамона вперше, вiдколи вийшла з басейну. – Бред може йому позичити, правда ж, Бреде?

Бред, який майже рiк наполегливо залицявся до Карен, поглянув так, нiби з бiльшим задоволенням позичив би Рамону квиток з мiста в один кiнець, але попри це ввiчливо запропонував запаснi плавки. Та й хiба у нього був вибiр? Як правило, чоловiки не могли вiдмовити Карен – ii вигляд так багато обiцяв натомiсть. Вона була майже того ж росту, що й Кетi, трохи менше, нiж метр шiстдесят, але у вигинах ii тiла i темному волоссi була зрiла сексуальнiсть, що робило ii схожою на стиглий фрукт, який можна зривати – але це мiг зробити лише той, кого Карен обере сама. Незалежнiсть, яка свiтилася в ii мигдалеподiбних зелених очах, ясно говорила про те, що вона свiй вибiр уже зробила. І з того, як Карен проводжала поглядом Рамона, коли той пiшов з Бредом, щоб переодягнутися в плавки, Кетi зрозумiла, що Карен обрала Рамона.

– Де, – мало не побожно видихнула Карен, – ти його знайшла? Вiн схожий на грецького Адонiса… чи Адонiс мав бiляве волосся? Що ж, усе одно вiн схожий на темноволосого грецького бога.

Кетi поборола в собi жорстоке бажання охолодити цiкавiсть Карен до Рамона i не сказала, що насправдi вiн темноволосий iспанський фермер. Замiсть цього вона промовила:

– Ми познайомилися в п’ятницю в «Каньйонi».

– Правда? Я його там не бачила, а його неможливо не помiтити. Чим вiн займаеться, окрiм того, що виглядае, як античний бог?

– Вiн, – Кетi завагалася, але, вирiшивши позбавити Рамона вiд можливого збентеження, промовила: – Вiн займаеться перевезеннями.

– Нiчого собi! – промовила Карен, уважно дивлячись на Кетi. – А вiн тiльки твiй чи iншi також можуть користуватися?

Кетi не змогла стриматися, щоб не засмiятися вiд прямоти Карен.

– А це мае значення?

– Ти ж знаеш, що мае. Ми подруги. І якщо вiн твiй, я його не чiпатиму.

Дивним було те, що Кетi знала: подруга ii не обманюе. У Карен е принцип – нiколи не красти чоловiкiв у подруг. І разом з тим, Кетi тривожила думка, що Карен не роздумуючи припустила, що зможе зацiкавити Рамона i лише заради дружби вона згодна цього не робити.

– Розважайся, менi байдуже, – промовила Кетi, хоча насправдi це було зовсiм не так. – Якщо хочеш, вiн весь твiй. А я поки пiду переодягнуся.

Доки Кетi одягала бiкiнi, вона гнiвалася на себе через те, що не сказала Карен дати Рамоновi спокiй. А ще ii дратувало, що iй потрiбно робити вибiр. До того ж ii пригнiчувало вiдверте захоплення, яке вона помiтила у поглядi Рамона, коли вiн дивився на розкiшне тiло Карен у бiкiнi.

Кетi стояла перед дзеркалом у купальнику, уважно роздивляючись свое вiдображення. Яскрава блакитна тканина бiкiнi пiдкреслювала неперевершену фiгуру в усiй красi: повнi високi груди, вузька талiя, яка переходила у витонченi стегна, довгi стрункi ноги. З огидою Кетi подумала, що, можливо, вона едина жiнка, яка належним чином виглядае оголеною.

Чоловiки захоплено свистiли вслiд Карен Вiлсон, але вони завмирали перед Кетi Коннеллi. Спокiйна гордiсть у нахилi ii пiдборiддя в поеднаннi з природною грацiею, з якою вона завжди рухалася, робили ii в очах iнших трохи вiдстороненою, i Кетi, навiть при всьому бажаннi, не могла змiнити свiй образ – утiм, нiколи й не намагалася цього зробити.

Якщо не брати до уваги бари для самотнiх, Кетi нечасто спiлкувалася з незнайомими чоловiками. Вона здавалася недосяжною. Зазвичай, чоловiки дивилися на ii досконалу шкiру та яснi блакитнi очi i бачили в нiй класичну неперевершенiсть, а не чуттеве бажання. Вони очiкували, що вона залишатиметься вiддаленою i недоторканою, тому ставилися до неi зi стриманим захопленням. Але знайомлячись iз нею ближче, вони з’ясовували, що Кетi щира i доброзичлива, що в неi гарне почуття гумору, а ще вони розумiли, що ii не варто примушувати давати те, що вона не хоче вiддавати. Вони розмовляли з нею, смiялися i запрошували на побачення, але iхнi сексуальнi намiри були скорiше вербальними, а не фiзичними – м’якими жартiвливими натяками, якi Кетi усмiхаючись iгнорувала.

Кетi дiстала гребiнь з густого хвилястого волосся, потрусила головою, щоб вiдновити природну форму, i востанне незадоволено поглянула в дзеркало.

Повернувшись у басейн, вона помiтила Рамона на шезлонгу в оточеннi трьох дiвчат, якi розстелили своi рушники на цементнiй пiдлозi поряд i неприховано з ним загравали. З протилежного боку за столиком пiд парасолькою сидiла Карен у товариствi Бреда i Дона.

– Чи можу я приеднатися до твого гарему, Рамоне? – з нотками iронii в голосi поцiкавилася Кетi, ледь помiтно усмiхаючись.

Лiнива, нищiвна посмiшка промайнула на його засмаглому обличчi, коли вiн поглянув на неi. Пiсля цього вiн пiдвiвся, поступаючись своiм шезлонгом. Кетi зiтхнула. Судячи з усього, вона могла прийти сюди i в пальтi. Рамон жодного разу не опустив очей нижче ii шиi.

Вiн пiдсiв за столик до Карен.

Намагаючись не помiчати змiни свого настрою, Кетi почала наносити на ноги олiйку для засмаги.

– Може, тобi допомогти, Кетi? – усмiхнувся Дон. – У мене це добре виходить.

– У мене не настiльки довгi ноги, – промовила Кетi, вiдважно усмiхаючись. На вiдмiну вiд Бреда, Дон не був так сильно зчарований Карен, щоб не помiчати iнших дiвчат. І впродовж останнiх кiлькох мiсяцiв Кетi вiдчувала, що, якби злегка заохотила Дона, вiн легко перенiс би свою увагу з Карен на неi. Кетi втирала олiйку в лiву руку, коли почула, як Карен промовила:

– Рамоне, Кетi сказала, що ти займаешся транспортними перевезеннями.

– Он воно що. Вона так сказала? – промовив Рамон, протягуючи слова з такими нотками сарказму, що Кетi зупинилася й уважно поглянула на нього. Вiн сидiв, обпершись на спинку крiсла, з тонкою сигарою, затиснутою у бiлоснiжних зубах, i дивився на Кетi поглядом, сповненим запитань. Дiвчина почервонiла i вiдвела вiд нього погляд.

Згодом Кетi спробувала зробити усе вiд неi залежне, щоб умовити Рамона поплавати з нею, але почула натомiсть лише ввiчливу вiдмову.

– Ти не вмiеш плавати? – запитала Кетi, коли вони з Рамоном залишилися наодинцi.

– Кетi, Пуерто-Рико – острiв, – сухо вiдповiв вiн. – З одного боку Атлантичний океан, з другого – Карибське море. Тому в Пуерто-Рико достатньо води, щоб навчитися плавати.

Кетi збентежено поглянула на нього. З того моменту, коли вiн ii поцiлував у квартирi, у iхньому спiлкуваннi вiдбулося ледь помiтне зрушення. До цього вона почувалася впевненою в собi i контролювала iхнi стосунки. Тепер вона нiяковiе i почуваеться навдивовижу вразливою, у той час як Рамон здаеться рiшучим i самовпевненим. Знизавши плечима, вона промовила:

– Я лише хотiла запропонувати навчити тебе плавати, бо думала, що ти не вмiеш. Тому не варто читати менi лекцiю про географiчне розташування Пуерто-Рико.

Не звертаючи уваги на ii роздратований тон, вiн промовив:

– Якщо хочеш поплавати, ходiмо поплаваемо.

У Кетi похололо все всерединi, коли Рамон, у бiлих плавках Бреда, пiдiйшов i глянув на неi з висоти свого зросту. Це було майже два метри дивовижноi мужностi: широкi плечi, вузькi стегна, пружнi атлетичнi м’язи. Груди вкривав легкий пушок темного волосся. І Кетi, збентежившись, намагалася не вiдводити погляду вiд ланцюжка зi срiбним медальйоном у нього на шиi.

Збентежена i знiяковiла вiд того, як дiе на неi його засмагле тiло, Кетi не дивилася на нього, доки не зрозумiла, що Рамон навiть не думае вiдходити. Коли нарештi вона спромоглася пiдвести очi, вiн м’яко промовив:

– Ти також чудово виглядаеш.

Непрохана усмiшка торкнулася губ Кетi.

– Я думала, ти не помiтиш, – сказала вона, коли вони пiдходили до басейну.

– Менi здавалося, ти не хочеш, щоб я на тебе дивився.

– Ти ж дивився на Карен, – вирвалося у Кетi. Вона знiяковiло захитала головою i спробувала вимовити наступну фразу бiльш упевнено: – Я не це мала на увазi.

– Звiсно, – усмiхнувся вiн. – Я впевнений, що ти не це мала на увазi.

Кетi вирiшила забути цю розмову, тому невимушено увiйшла у воду i зупинилася на глибинi. Вона пiрнула, утворюючи на водi чисту витончену лiнiю. Рамон плив праворуч вiд неi, задаючи темп без надмiрних зусиль. Вони пропливли майже двадцять кiл, перш нiж Кетi нарештi зупинилася. Вона бовталася на поверхнi, спостерiгаючи за тим, як Рамон проплив iще десять кiл, а тодi весело крикнула:

– Хвалько!

Спритно пiрнувши, вiн зник з поля ii зору. Кетi перелякано зойкнула, коли Рамон пiд водою обхопив ii ноги i потягнув на дно. Коли вона нарештi спливла, хапаючи ротом повiтря, ii очi пекли вiд хлору.

– Це, – промовила Кетi суворим тоном з усмiшкою, коли над водою з’явилася голова Рамона, – дитячi вибрики. Як i ось це!

Вона вдарила рукою по водi, i бризки полетiли в обличчя Рамона, а тодi швидко пiрнула, щоб уникнути покарання. Вони смiялися, хлюпалися водою, плавали наввипередки i пiрнали. Знесилена, важко дихаючи, Кетi вилiзла з басейну, опустилася в крiсло i простягнула Рамону рушник, який захопила для нього з дому.

– Ти грубувато граеш, – добродушно пробурчала Кетi, нахиливши голову, щоб витерти довге важке волосся.

Рамон, який теж важко дихав пiсля iхнiх змагань, повiсив рушник на шию i тихо промовив, поклавши руки на стегна:

– Я буду з тобою таким нiжним, як ти захочеш.

У Кетi все обiрвалося всерединi, коли вона зрозумiла сенс його слiв. Переконана в тому, що вiн говорив про лiжко, вона лягла на живiт у шезлонг i схилила голову на руки. Вона здригнулася, коли Рамон вилив лосьйон для засмаги iй на спину й опустився на колiна позаду. Кетi напружилася, коли руки Рамона почали повiльно погладжувати ii спину, ритмiчно втираючи лосьйон у гладеньку шкiру.

– Можна я розстебну застiбку?

– Навiть не думай про це! – попередила Кетi.

Коли його руки пiднялися до плечей i пальцi пройшлися по шиi, Кетi почала переривчасто дихати, i кожен сантиметр ii тiла тремтiв пiд руками Рамона.

– Кетi, я хвилюю тебе? – запитав вiн хрипким шепотом.

– Ти ж знаеш, що так, – наче з забуття, прошепотiла Кетi, не в змозi стримати себе. Вона почула його задоволений смiх i вiдвернулася. – А ще мене хвилюе, що ти це робиш навмисне. І мене воно бентежить.

– Тодi я допоможу тобi розслабитися, – сказав вiн, пiднiмаючись iз ii шезлонга. Коли вiн пiшов, Кетi намагалася не думати про те, що вiн збираеться робити. Вона щiльно заплющила очi вiд слiпучого пiсляполудневого сонця.

Час вiд часу до неi долинав глибокий голос Рамона, пiсля якого було чутно жiночий смiх. Хтось iз чоловiкiв щось кричав йому. «Вiн добре вписався в цю компанiю. А чому б, власне, i нi! – суворо подумала Кетi. – Щоб завоювати популярнiсть у протилежноi статi, потрiбно мати привабливе тiло, яке доповнюеться вродливим обличчям, i якщо мова йде про чоловiкiв, то ще й престижну роботу». Кетi з допомогою своеi маленькоi брехнi забезпечила Рамона i цим.

«Та що ж зi мною вiдбуваеться?» – дивувалася Кетi крiзь сон. У неi не було абсолютно жодних причин, щоб скаржитися. Незважаючи на ii звичайне невдоволення навколишнiм свiтом, населеним, як iй iнодi здавалося, порожнiми i дрiбними людьми, Кетi насолоджувалася дотепними жартами, обмiнюючись ними з упевненими в собi чоловiками, яких вона знала. Їй подобалося мати гарний одяг i хорошу квартиру. Їй лестило привертати чоловiчу увагу, хоча iнтимних стосункiв вона уникала. Адже на першому мiсцi для неi була непереборна потреба повернути почуття власноi гiдностi й поваги до себе, якi забрав у неi Девiд.

Роб був единим чоловiком, якому б вона дозволила затягти себе у лiжко. На щастя, вона дiзналася, що вiн одружений, перш нiж дозволила цьому статися. Коли-небудь з’явиться той, хто потрiбен iй, i тодi вже нiщо ii не зупинить. Єдиний. Нi в якому разi Кетi Коннеллi не могла уявити себе в оточеннi трьох або чотирьох чоловiкiв, якi знають усi iнтимнi подробицi ii тiла. Таке часто траплялося з iншими жiнками, але Кетi це здавалося огидним i принизливим.

– Агов, Кетi, прокидайся, – скомандував Дон.

Кетi примружила очi, дивуючись, що зумiла заснути, i слухняно сiла.

– Уже майже шоста. Ми з Бредом збираемося пiти по пиво i пiцу для сьогоднiшньоi вечiрки. Узяти вам з Рамоном щось мiцнiше?

Кетi здалося, що в тому, як Дон вимовив iм’я Рамона, звучала презирлива насмiшка.

– Мiцнiше за пiцу? Боже збав! – промовила Кетi, зморщивши носа вiд посмiшки свого залицяльника.

Вона озирнулася в пошуках Рамона i побачила, як вiн iде до неi в компанii Карен i якоiсь незнайомки. Ретельно приховуючи дивний спалах ревнощiв, Кетi звернулася до Рамона:

– Сьогоднi вночi тут буде вечiрка – танцi i все таке. Не хочеш залишитися?

– Звичайно ж, вiн залишиться, Кетi, – швидко вiдповiла Карен.

– Ну що ж, чудово, – знизала плечима Кетi. Вона буде веселитися зi своiми друзями, а Рамон – з Карен чи з ким захоче.

До пiв на десяту вiд декiлькох ящикiв пива, купи закусок i пiвдюжини пляшок лiкеру залишилися самi спогади. Лампи над басейном надавали водi переливчастого зеленого вiдтiнку, хтось увiмкнув музику. Кетi, яка обожнювала танцювати, була на танцполi вже майже годину, аж раптом помiтила, що Рамону тут зовсiм не весело. Вiн самотньо стояв, притулившись до огорожi, що оточувала басейн, i дивився кудись у далечiнь. Його силует у бiлих плавках, якi скидалися на яскраву свiтлу смугу в чорнильнiй темрявi ночi, здавався дуже вiдчуженим i самотнiм водночас.

– Рамоне! – з хвилюванням промовила Кетi, пiдiйшовши до нього i поклавши руку йому на плече. Вiн повiльно повернувся i подивився на неi, i Кетi побачила, що вiн усмiхаеться вiд ii дотику. Вона обережно прибрала руку. – Чому ти тут сам-один?

– Менi потрiбно було побути на самотi, щоб подумати. А в тебе такого нiколи не бувае?

– Бувае, – погодилася вона, – але зазвичай не пiд час вечiрки.

– Нам не обов’язково бути тут, – багатозначно зауважив вiн.

Серце Кетi ледь вiдчутно затремтiло, але вона вирiшила не звертати на це уваги.

– Хочеш потанцювати?

Вiн нахилив голову в бiк динамiкiв, з яких лунав голос Нейла Даймонда.

– Коли я танцюю, то люблю тримати жiнку в своiх обiймах, – вiдповiв вiн. – Крiм цього, я хотiв би дочекатися своеi черги, щоб потанцювати з тобою.

– Рамоне, ти вмiеш танцювати? – До цього Кетi була впевнена, що вiн не вмiе, тому вона хотiла його навчити.

Вiдкинувши сигару, яка полетiла кудись убiк, залишаючи за собою червону смугу, вiн сухо вiдповiв:

– Так, Кетi, я вмiю танцювати. Я вмiю плавати. Я знаю, як зав’язувати шнурки на черевиках. У мене легкий акцент, який, очевидно, змушуе тебе думати, що я неосвiчений i дурний, але багатьом жiнкам вiн подобаеться.

Кетi скам’янiла вiд роздратування. Задерши пiдборiддя, вона втупилася йому прямо в очi i сказала, дуже тихо, але дуже чiтко:

– Йди до бiса.

Вона рiзко розвернулася, щоб iти геть, але раптом зойкнула вiд несподiванки, коли Рамон ухопив ii за руку i рiзко розвернув до себе.

Вiн сказав тремтячим вiд гнiву голосом:

– Не смiй розмовляти зi мною таким тоном i не лайся. Це тобi не личить.

– Я говоритиму з тобою так, як захочу, – вiдповiла Кетi, – i якщо iншi жiнки думають, що ти до бiса привабливий, то вирушай до них.

Рамон поглянув у ii блакитнi очi, якi палали вiд лютi, i на горде красиве обличчя, i непрохана усмiшка захоплення з’явилася на його обличчi.

– Маленька злючка, – тихенько засмiявся вiн. – А коли злишся…

– Я нiяка не маленька! – палко перебила його Кетi. – Мiй зрiст – майже метр п’ятдесят п’ять. І якщо ти надумав сказати менi, наскiльки я прекрасна в лютi, то попереджаю тебе – я розсмiюся тобi в обличчя. Чоловiки часто кажуть це жiнкам, тому що чули це в якомусь безглуздому старому фiльмi, i…

– Кетi, – видихнув Рамон, доторкнувшись до ii губ своiми пружними чуттевими губами, – ти прекрасна в лютi, i якщо ти почнеш смiятися, я кину тебе в басейн.

Нервове тремтiння прокотилося тiлом Кетi, коли його теплi губи подарували iй такий жаданий поцiлунок. Вiдiрвавшись вiд ii губ, вiн охопив руками ii талiю, притягнув до себе ii пiддатливе тiло i повiв у натовп пар, якi вийшли на танцпол, щойно зазвучала повiльна пiсня про кохання.

Коли вони танцювали, Рамон щось шепотiв iй своiм низьким голосом, але Кетi не могла розiбрати слiв. Вона була поглинена своею дивною слабкiстю, яка виникала, коли вiн притискався до неi i вони рухалися в такт музицi. Їi охопило палке бажання, i вона танула в його руках. Вона хотiла пiдняти голову i вiдчути його губи, так, як тодi в ii квартирi; iй хотiлося, щоб його руки знову захопили ii в те дивне i солодке забуття.

У розпачi прикривши очi, Кетi зiзналася сама собi, що хоче чоловiка, якого знае лише двi доби. Вона хотiла його так сильно, що була вражена i схвильована… але, врештi-решт, вона могла прийняти свiй фiзичний потяг до нього. Але чого вона не могла зрозумiти i що лякало ii – це дивне магiчне тяжiння, яке виникло мiж ними. Інодi, коли вiн говорив з нею глибоким чарiвним голосом або дивився на неi темними пронизливими очима, Кетi вiдчувала, як вiн тихо торкався до неi i невблаганно притягав ii дедалi ближче до себе.

Кетi вагалася. Не можна зав’язувати стосунки з Рамоном. Це буде повна катастрофа. Вони абсолютно несумiснi. Вiн гордий, бiдний i владний, вона також горда, багата – за його мiрками – i незалежна за характером. Будь-якi стосунки мiж ними закiнчаться кривдою i стражданнями.

Кетi як iнтелiгентна, розсудлива молода жiнка, якою вона себе вважала, вирiшила, що найкращий спосiб уникнути небезпечноi привабливостi Рамона – це уникати самого Рамона. Вона вирiшила триматися вiд нього подалi протягом усiеi вечiрки i твердо вiдмовитися вiд подальших зустрiчей. Це було просто. Та коли його губи торкнулися ii скронi, а потiм чола, Кетi майже забула, що вона розсудлива та iнтелiгентна жiнка, i пiдставила йому губи, щоб отримати той солодкий поцiлунок, який, вона знала, вiн хоче iй подарувати.

Як тiльки закiнчилася пiсня, Кетi вiдiйшла вiд Рамона. З сяючою усмiшкою, приклееною до обличчя, вона зустрiла його запитальний, здивований погляд i безтурботно сказала:

– Чому б тобi не змiнити партнерку i не розважитися? Побачимося пiзнiше.

Наступнi пiвтори години Кетi флiртувала з усiма чоловiками, яких знала i не знала. Вона була в прекраснiй формi, куди б вона не йшла, за нею слiдували чоловiки, готовi танцювати, плавати, випивати або кохатися. Вона смiялася, спiвала i танцювала… І весь час думала, що Рамон послухався ii поради i розважаеться у товариствi щонайменше чотирьох жiнок, серед яких була й Карен, яка не вiдходила вiд нього нi на крок.

– Кетi, давай утечемо звiдси куди-небудь у тихiше мiсце. – Вона вiдчула гаряче дихання Дона, з яким танцювала пiд енергiйну музику.

– Ненавиджу тихi мiсця, – промовила Кетi, вислизнувши з його рук, i наблизилася до Бреда, який радiсно здивувався, виявивши ii у себе на колiнах. – Бред теж ненавидить тихi мiсця, правда?

– Звичайно, – хитро примружився Бред. – Так що давай пiднiмемося до мене i здiймемо галас удвох.

Кетi не слухала його. Краем ока вона стежила за Карен, яка танцювала з Рамоном. Їi руки обвивали його шию, а тiло вiдверто притискалося до нього. Очевидно, Карен розповiдала йому щось веселе, тому що Рамон, який спершу iй усмiхався, дивлячись згори вниз, вiдкинув голову i розреготався. Як не дивно, але це невинне порушення вiрностi завдало Кетi сильного болю. Вона схопилася на ноги, щосили намагаючись бути веселою, i потягнула за собою Бреда.

– Вставай-но, ледарю, ходiмо танцювати.

Бред слухняно поставив банку з пивом i влився в натовп, обiймаючи Кетi за плечi, а потiм, користуючись нагодою, заточив у несподiвано мiцнi обiйми.

– Що, чорт забирай, з тобою вiдбуваеться? – тихо запитав вiн. – Ти нiколи так не поводилася.

Кетi не вiдповiдала – iй потрiбно було знайти Карен з Рамоном, яких нiде не було видно. Раптом у серцi кольнуло: Рамон пiшов разом з Карен.

Пройшло з пiвгодини, а iх усе не було, i Кетi вже не мала сил здаватися веселою. У шлунку почало неприемно крутити, i дiвчина, танцювала вона чи розмовляла, весь час уважно вдивлялася в натовп, вiдчайдушно намагаючись побачити високу фiгуру Рамона.

Кетi була не единою, хто помiтив зникнення Карен i Рамона.

Вона знову танцювала з Бредом, абсолютно не звертаючи на нього уваги, натомiсть напружено витягаючи шию i намагаючись знайти зниклу пару. Аж раптом Бред презирливо прошепотiв:

– Що, немае жодного шансу повиснути на шиi у цього бабiя – його потягла Карен?

– Не смiй його так називати! – гаряче вигукнула Кетi, вириваючись iз його обiймiв. Їi очi наповнилися сльозами, вона розвернулася i кинулася геть, продираючись крiзь натовп.

– І куди ж ти зiбралася? – пролунав знайомий голос позаду неi.

Кетi обернулася i побачила Рамона, ii пальцi безсило стиснулися.

– Де ти був?

Вiн пiдняв брову.

– Ревнуеш?

– Щоб ти знав, – сказала вона, – ти менi навiть не подобаешся.

– Ти менi сьогоднi також не подобаешся, – спокiйно вiдповiв вiн. І раптом запитав: – У тебе сльози на очах. Чому?

– Тому що, – люто прошепотiла Кетi, – цей виродок назвав тебе бабiем.

Рамон розреготався й обiйняв ii.

– О, Кетi, – смiявся вiн, гладячи ii по волоссю, – вiн просто у нестямi вiд лютi, тому що його улюблена жiнка пiшла зi мною прогулятись.

Вiдкинувши голову назад, Кетi уважно вдивлялась у його обличчя:

– Ви виходили прогулятися?

Вiн уже не смiявся:

– Тiльки прогулятися. І нiчого бiльше.

Вiн мiцнiше стиснув ii в обiймах, i вони почали рухатися в такт музицi. Кетi поклала голову на його груди i вiддалася насолодi – його руки пестили ii оголенi плечi i спину, потiм ковзнули нижче, змушуючи гнучке, м’яке жiноче тiло мiцнiше притиснутися до нього. Однiею рукою вiн чуттево провiв по ii шиi, а потiм владно нахилив ii голову назад. Затамувавши подих, Кетi слухняно пiдняла обличчя, приймаючи поцiлунок. Його руки занурилися в ii густе шовковисте волосся, тримаючи ii в полонi для поцiлункiв.

Коли Рамон нарештi вiдступив, iхне дихання було переривчастим i кров стукала в обох у скронях. Вона поглянула на нього i невпевнено сказала:

– Менi стае страшно.

– Я знаю, querida, – сказав вiн нiжно. – Для тебе все вiдбуваеться занадто швидко.

– Що значить querida?

– Дорога.

Кетi заплющила очi, ii злегка похитувало.

– Коли тобi потрiбно повернутися в Пуерто-Рико?

Вiн довго мовчав, перш нiж вiдповiсти:

– Я можу залишитися ще на тиждень, до недiлi, але не довше. Ми будемо проводити кожен день разом до мого вiд’iзду.

Кетi була розчарована i навiть не намагалася приховати цього:

– Ми не зможемо. Менi потрiбно поiхати до батькiв на День пам’ятi. У вiвторок я не працюю, але в середу обов’язково мушу бути в офiсi. – Вона бачила, що вiн хотiв заперечити, i, зважаючи на те, що iй дуже хотiлося провести з ним весь час, який у них залишився, вона додала: – Може, поiдемо завтра до моiх батькiв разом?

Вiн завагався, i здоровий глузд почав повертатися до Кетi:

– Мабуть, це погана iдея. Тобi вони не сподобаються, та й ти iм також.

– Це тому, що вони багатi, а я нi? – ледь помiтно усмiхнувся Рамон. – Хто знае, може вони сподобаються менi, незважаючи на своi статки.

Кетi мимоволi всмiхнулася вiд того, як вiн легко розв’язав проблему. Вiн упевнено притягнув ii до себе. У нього була чарiвна усмiшка, вона пом’якшувала його зрiлу красу i надавала йому хлоп’ячого вигляду.

– Давай повернемося до мене?

Рамон кивнув, i Кетi пiшла забрати своi речi. Тим часом вiн налив вiскi у два паперовi стаканчики, додав крижану воду i лiд. А тодi приеднався до неi.

Коли вони дiсталися до маленького внутрiшнього дворика, Кетi здивувалася, що, замiсть того щоб увiйти всередину, Рамон поставив стаканчики на маленький столик мiж двома шезлонгами i розтягнувся на одному з них. Чомусь вона очiкувала, що вони продовжать розмову в лiжку.

Зi змiшаним почуттям розчарування i полегшення вона згорнулася клубочком навпроти нього в iншому шезлонгу. Вiн запалив сигару, i ii червоний кiнчик став единою яскравою цяткою в темрявi.

– Кетi, розкажи менi про своiх батькiв.

Кетi зробила рятiвний ковток.

– За всiма стандартами моi батьки дуже багатi люди. Але так було не завжди. Десять рокiв тому мiй батько володiв лише звичайною бакалiйною крамницею. Йому вдалося вмовити банк надати йому позику, i вiн розширив крамницю до розкiшного супермаркету. Справи пiшли вгору, i пiсля цього вiн вiдкрив iще двадцять точок. Можливо, ти проходив повз супермаркети Коннеллi?

– Цiлком можливо.

– Вони належать нашiй сiм’i. Чотири роки тому батько вступив у замiський клуб «Форест Оакс». Вiн не такий престижний, як «Олд Варсон» чи замiський клуб Сент- Луiса, але членам «Форест Оакс» подобаеться вважати його таким, i мiй батько побудував величезний будинок на територii клубу, прямiсiнько посеред поля для гольфу.

– Я питаю про твоiх батькiв, а ти розповiдаеш про iхнi грошi. Що вони за люди?

Кетi спробувала бути чесною й об’ективною:

– Вони мене дуже люблять. Мама грае в гольф, батько багато працюе. Менi здаеться, що найважливiшим для них, крiм дiтей, е iхнiй чудовий будинок з хорошою прислугою, два «мерседеси» i членство в замiському клубi. Мiй батько дуже гарний у своi п’ятдесят вiсiм, та й мати завжди виглядае приголомшливо.

– У тебе е брати чи сестри?

– І брат, i сестра. Я наймолодша. Моiй сестрi Морiн тридцять, вона замiжня. Батько зробив ii чоловiка вiце- президентом корпорацii Коннеллi, i тепер той чекае не дочекаеться, коли батько пiде у вiдставку. Моему братовi Марку двадцять п’ять, вiн гарний. Марк не такий амбiтний i жадiбний, як Морiн, яка переймаеться тим, що Марк отримае бiльшу частку сiмейноi справи, нiж вона з чоловiком. Тепер, коли ти знаеш найгiрше, ти все ще хочеш поiхати зi мною? Зберуться друзi й сусiди моiх батькiв, а вони не набагато кращi.

Рамон загасив сигару i втомлено лiг у шезлонгу.

– Ти хочеш, щоб я поiхав з тобою?

– Так, – рiшуче сказала Кетi. – Але з мого боку це бажання егоiстичне – моя сестра скорчить дуже кислу гримасу, дiзнавшись, чим ти заробляеш на життя. А братик Марк здатний викинути чортзна-що, щоб довести, що вiн не Морiн, i тим ще бiльше збентежить тебе.

Глибоким оксамитовим голосом, який вона так любила, Рамон запитав:

– А що робитимеш ти, Кетi?

– Що ж… я не знаю.

– Тодi, гадаю, менi доведеться поiхати i дiзнатися, – промовив вiн, ставлячи стаканчик на столик i пiднiмаючись на ноги.

Кетi, розумiючи, що вiн зiбрався йти, наполягла на тому, щоб вiн залишився випити кави. Причина цього була проста – зараз вона не переживе, якщо вiн пiде. Кетi принесла каву на маленькiй тацi у вiтальню i сiла на канапу поруч iз Рамоном. Вони пили каву в тривалому i все бiльш i бiльш незручному мовчаннi, яке Кетi не могла нi перервати, нi зрозумiти.

– Про що ти думаеш? – нарештi запитала вона, вивчаючи його похмурий профiль у тьмяному свiтлi настiльноi лампи.

– Про тебе, – рiзко вiдповiв вiн. – Думаю, чи важливi для тебе тi речi, якi е важливими для твоiх батькiв?

– Менi здаеться, деякi з них, – зiзналася вона.

– І наскiльки вони важливi?

– У порiвняннi з чим?

– У порiвняннi з оцим, – грубо прошепотiв вiн.

Його губи впилися в ii губи, змушуючи iх розкритися, щоб вона впустила його наполегливий язик, потiм вiн поклав ii на канапу i притиснув своiм тiлом.

Кетi застогнала, протестуючи, i його губи миттю пом’якшали. Рамон почав повiльно дражнити ii, змусивши Кетi звиватися в дикому бажаннi. Його язик переплiтався з ii, проникав углиб ii рота i повiльно вiддалявся, коли вона намагалася утримати його, поки Кетi не потонула в жагучому поцiлунку.

Коли вiн хотiв пiдняти голову, вона обвила його руками за шию, не вiдпускаючи його губ, i задихнулася вiд вражаючоi насолоди, коли вiн зiрвав верхню частину бiкiнi, звiльняючи ii груди i припадаючи ротом до рожевих горбочкiв. Рамон повiльно водив язиком то навколо одного, то навколо другого соска, поки Кетi не захлинулася вiд бажання.

Рамон перенiс свою вагу на руки i трохи пiднявся над нею, його палаючi очi продовжували пестити високо пiднятi груди, соски, затвердiлi вiд його губ i зубiв.

– Кетi, доторкнися до мене, – прошепотiв вiн.

Кетi пiдняла руки, повiльно торкаючись тонкими пальцями його виразних м’язiв на грудях, дивлячись, як вони здригаються, а потiм розслабляються.

– Ти прекрасний, – прошепотiла вона, проводячи пальцями по його плечах i переходячи на сильнi руки.

– Для чоловiка зовнiшнiсть не головне. – Вiн спробував подражнити ii, але його голос став хрипким вiд того, що ii руки робили з ним.

– Але що ж я можу зробити, якщо ти прекрасний? Так само, як океани i гори. – Вона легковажно дозволила своiм пальцям сковзнути вниз по його тiлу прямо до того мiсця, де починалися бiлi плавки.

– Припини! – хрипко наказав вiн.

Кетi зупинилася i глянула в його обличчя, що потемнiло вiд пристрастi, яку вiн намагався контролювати.

– Ти прекрасний i ти такий сильний, – прошепотiла вона, дивлячись у його палаючi очi. – Але й такий нiжний. Я думаю, ти найнiжнiший з усiх, кого я знаю. Я навiть не знаю, чому я так думаю.

Рамон уже не мiг стримуватися.

– О Боже! – застогнав вiн.

Його губи захопили ii з шаленою пристрастю, i хвиля бажання захлеснула ii. Руки Рамона потонули в ii густому волоссi; тримаючи ii голову, вiн покривав ii губи нескiнченними поцiлунками. Кетi насолоджувалася тим, як пульсуе його плоть, нестерпно солодко давить на неi, потiм застогнала вiд гарячкового бажання, коли вiн почав повiльно обертати стегнами.

– Бажай мене! – рiзко наказав вiн. – Бажай мене сильнiше, нiж ти бажаеш речей, якi можна купити за грошi. Бажай мене так сильно, як я тебе.

Кетi майже ридала вiд пристрастi, коли вiн раптово вiдсунувся вiд неi, сiв i притулив голову до спинки канапи, заплющивши очi. Навiть зараз, через кiлька хвилин, дихання його було важким. Вона пробiгла тремтячою рукою по розпатланому волоссю, поправила одяг i сiла. Вiдчуваючи себе непотрiбною i скривдженою, вона вiдповзла в дальнiй кут канапи i пiдiбгала пiд себе ноги.

– Кетi, – його голос був похмурим i суворим. Вiн усе ще лежав, притуливши голову до спинки, i очi його були заплющеними, коли вiн вимовив: – Я не хотiв тобi цього казати, коли ти була в моiх обiймах i ми обое були дикими вiд бажання. Я взагалi не хотiв говорити тобi цього. І все-таки я знав уже з першого погляду, що, перш нiж поiду, я обов’язково скажу тобi…

У Кетi зупинилося серце. Вiн збирався сказати, що вiн одружений, i вона… Вона не хоче цього знати!

– Я хочу, щоб ти поiхала зi мною в Пуерто-Рико.

– Що? – прошепотiла вона.

– Я хочу, щоб ти стала моею дружиною.

Кетi вiдкрила рота, але знову змогла говорити лише через кiлька секунд.

– Я не можу. У мене тут робота, батьки, друзi – тут усе. Мое мiсце тут.

– Нi! – люто вiдповiв вiн, повернувши голову й обпiкаючи ii поглядом. – Твое мiсце не тут. Я стежив за тобою ще тодi, в барi, i я спостерiгав за тобою сьогоднi ввечерi. Ти не схожа на цих людей, твое мiсце не тут. – Вiн побачив, як вiд зростаючого занепокоення у неi розширилися очi, i простягнув до неi руки. – Іди до мене! – м’яко вимовив вiн. – Я хочу, щоб ти була в моiх обiймах. – Кетi, надто приголомшена, щоб опиратися, притулилася до нього, поклавши голову йому на плече. А вiн нiжно продовжував: – Ти така безпосередня, ти не схожа на тих людей, яких називаеш своiми друзями.

Кетi повiльно захитала головою:

– Ти зовсiм мене не знаеш. Ти не можеш всерйоз хотiти одружитися зi мною.

Вiн торкнувся ii пiдборiддя, пiдняв iй голову i всмiхнувся, дивлячись у розгубленi блакитнi очi.

– Пам’ятаеш, ти кинула квiтку, яку я тобi принiс, на землю, i я побачив у твоiх очах сльози сорому? Тодi я пiзнав тебе всю. Менi тридцять чотири роки, i я точно знаю, чого хочу. – Вiн припав до неi в пристрасному поцiлунку. – Стань моею дружиною, Кетi! – прошепотiв вiн.

– Ти не мiг би… не мiг би залишитися в Штатах, у Сент-Луiсi? Ми б дiзналися одне одного трохи краще. Можливо, пiзнiше…

– Нi, – вiдповiв вiн рiшуче. – Я не можу. – Вiн пiдвiвся, i Кетi пiднялася з ним разом. – Не вiдповiдай зараз. У тебе е час подумати. – Вiн поглянув на маленький скляний годинник бiля лампи. – Вже пiзно. Менi потрiбно переодягнутися i ще сьогоднi зробити одну справу. О котрiй тобi завтра зателефонувати, щоб поiхати до твоiх батькiв?

Збентежена, Кетi призначила йому час i додала:

– О, мама говорила про барбекю, так що можеш iхати в джинсах.

Коли вiн пiшов, Кетi машинально прибрала чашки, вимкнула лампу i роздягнулася.

Нарештi вона лягла i, втупившись у стелю, спробувала розiбратися в тому, що сталося. Рамон хотiв, щоб вона стала його дружиною i поiхала в Пуерто-Рико! Це абсолютно неможливо, про це навiть мови не може бути. Просто маячня якась!

Зараз занадто рано розглядати цю пропозицiю. Навiть якщо Рамон дав iй час, хiба вона взагалi думатиме про це?

Вона перевернулася на бiк, усе ще вiдчуваючи його руки, якi пестять ii з шаленою нiжнiстю, його жадiбнi й наполегливi губи… Жоден чоловiк не мiг змусити ii тiло так тремтiти, i вона сумнiвалася, що це взагалi кому-небудь пiд силу. Нi, справа була не в технiцi, про яку так багато базiкають, а в iнстинктах. Для Рамона природно кохатися з такою пристрасною нестримнiстю, вiн, за народженням i природою, був справжнiм чоловiком.

«Кумедно», – думала Кетi, але iй подобалося, що вiн керував нею. Вона навiть вiдчула прилив хвилювання, коли вiн тодi наказав iй: «Пiдiйди, Кетi!» І водночас вiн був таким нiжним.

Кетi заплющила очi, намагаючись зосередитися. Якщо Рамон дав iй час на роздуми, чи могла вона вийти за нього? «Звiсно ж нi!» – вiдповiв ii розум. Але серце? Серце прошепотiло: «Можливо».

Чому, дивувалася Кетi, чому вона взагалi повинна думати про замiжжя? Вiдповiдь була проста: справа у дивному почуттi, яке з’являлося, коли вони смiялися або базiкали. Незрозумiле вiдчуття того, що вони прекрасно пiдходять одне одному, адже щось у його душi тягнулося до неi i знаходило вiдгук у ii душi. Цей магнетизм повiльно i невблаганно притягав iх одне до одного.

Пiсля цiеi думки розум Кетi став опиратися ii емоцiям. Якщо вона настiльки дурна, що дозволить собi вийти замiж за Рамона, то повинна буде жити тiльки на його доходи, а не купатися в розкошi, як американська принцеса, якою вона е зараз.

До того ж вiн iспанець, який звик до жiночоi покори. Але, незважаючи на всю свою владнiсть, вiн тонкий i здатний ii зрозумiти.

Кетi голосно застогнала, усвiдомивши до кiнця, у яку пастку потрапила. Вона заплющила очi й поринула в хворобливий, неспокiйний сон, у якому логiка i почуття продовжували свою боротьбу.




Роздiл 5


Наступний ранок, чекаючи на Рамона, Кетi провела у неприемному передчуттi, ii турбував уже сам факт, що вона з’явиться у своiх батькiв разом з цим чоловiком. А про пропозицiю руки та серця вона взагалi намагалася не думати.

Можливостей для повноi катастрофи було предосить. Кетi не турбувала думка ii батькiв про Рамона, i вона не дозволить цiй iхнiй думцi вплинути на ii остаточне рiшення про поiздку в Пуерто-Рико. Вона любила свою сiм’ю, але була вже достатньо дорослою, щоб самiй вирiшувати. Зараз ii найбiльше турбувало те, що ii сiм’я могла принизити Рамона. Сестра Морiн була нечуваним снобом i, очевидно, давно забула, що сiм’я Коннеллi не завжди мала великi статки. Якщо вона дiзнаеться, що Рамон водить вантажiвку i працюе на фермi, Морiн буде кепкувати з цього перед усiма людьми, якi прийдуть на барбекю, аби пiдкреслити власну соцiальну перевагу.

Батьки були меншою проблемою. Кетi знала, що вони будуть ставитися до Рамона з тiею ж увiчливiстю, що й до iнших гостей, незалежно вiд того, чим вiн заробляе на життя… i, звiсно, доки не помiтять, що мiж ним i iхньою донечкою зав’язалася не просто дружба. Якщо вони дiзнаються, що Рамон плануе з нею одружитися, вони ставитимуться до нього з такою зневагою, презирством i байдужiстю, що в очах гостей вiн здаватиметься паразитом, який намагаеться пiднятися по соцiальнiй драбинi. Рамона негайно викреслять зi списку претендентiв на руку i серце Кетi, як тiльки батьки дiзнаються, що вiн не зможе пiдтримувати належний рiвень комфорту для неi. І вони не зволiкатимуть, щоб зрозумiло i чiтко донести до них свою думку, якщо це знадобиться.

Рамон приiхав о пiв на четверту. Кетi впустила його в квартиру i привiтала своею найкращою та найпривiтнiшою усмiшкою, яка, однак, ввела його в оману лише на якусь мить. Обiйнявши Кетi, Рамон пiдняв ii пiдборiддя, зазирнув в очi й похмуро промовив:

– Кетi, ми ж не збираемося захоплювати неприступну фортецю. Це лише зустрiч iз твоiми батьками.

Його поцiлунок був нiжним i обнадiйливим, i, коли вiн послабив обiйми, Кетi вiдчула себе бiльш упевненою. І це вiдчуття зберiгалося, доки вони не заiхали крiзь кам’янi ворота замiського клубу «Форест Оакс» i не зупинилися бiля будинку ii батькiв.

Будинок з бiлими колонами, який стояв поодаль вiд дороги, оточений доглянутим газоном, здавався справдi величною спорудою. Кетi очiкувала бодай на якусь реакцiю вiд Рамона, але вiн лише мимохiдь поглянув на будинок, нiби бачив тисячi таких, i обiйшов авто, щоб допомогти iй вийти.

Вiн так i мовчав, доки вони не пройшли половину шляху звивистою алеею, викладеною з камiння, яка вела до масивних вхiдних дверей. Якiсь бiсики змусили Кетi насмiшкувато усмiхнутися, вiдвести погляд убiк i запитати:

– То що скажеш?

Вона запхала руки в заднi кишенi дорогих дизайнерських джинсiв i зробила ще чотири кроки, перш нiж зрозумiла, що не лише не дочекалася вiдповiдi вiд Рамона, а й те, що вiн узагалi зупинився.

Обернувшись, Кетi помiтила, що вiн уважно ii роздивляеться. Вiн неквапливо переводив погляд, сповнений iскорок веселощiв, згори донизу, багатозначно затримуючись на ii губах i повних грудях, а потiм вивчав витонченi i плавнi лiнii ii талii i стегон, пробiгся вниз по довгих струнких ногах, зупинився на пальцях, обтягнутих ремiнчиками вiд босонiжок, потiм знову перевiв погляд угору i повернувся до обличчя.

– Я думаю, – сказав вiн з тихою упевненiстю, – що твоя усмiшка може освiтити темряву, i коли ти усмiхаешся, твiй смiх стае схожим на музику. Менi здаеться, твое волосся – як важкий шовк, який сяяв у променях сонця.

Заворожена цим глибоким голосом, Кетi завмерла, вiдчуваючи, як ii кидае в жар.

– Я думаю, що в тебе найблакитнiшi очi, якi я коли-небудь бачив, i менi подобаеться, як вони свiтяться, коли ти щаслива, i робляться темнiшими, коли тебе охоплюе бажання до мене. – Пустотлива усмiшка пробiгла по його губах, коли вiн знову поглянув на ii груди, пiдкресленi несвiдомо провокацiйною позою з руками в заднiх кишенях. – І менi подобаеться, як ти виглядаеш у цих штанах. Але якщо ти не витягнеш руки з кишень, я затягну тебе назад в авто, щоб також запхати туди руки.

Кетi повiльно витягнула руки, намагаючись заспокоiтись вiд його напiвкомплiменту-напiвнасмiшки.

– Я мала на увазi, – промовила вона хриплим голосом, – будинок. Як тобi будинок?

Вiн поглянув на нього i хитнув головою.

– Геть як з «Вiднесених вiтром».

Кетi натиснула на кнопку дзвiнка бiля дверей i почула, як вiн прозвучав з того боку, змiшуючись з голосами i смiхом гостей.

– Кетi, люба! – промовила ii мати, мiцно обiймаючи доньку. – Заходь. Усi вже зiбралися. – Вона усмiхнулася Рамону, який стояв за Кетi, й елегантно простягнула йому руку, коли Кетi представила iх одне одному. – Ми радi бачити вас тут, пане Гальверра, – ввiчливо промовила вона.

Рамон вiдповiв, що вiн щасливий опинитися у iхньому домi, i Кетi, яка стояла притамувавши подих, вiдчула, як напруга всерединi неi зникае.

Коли мати пiшла, щоб перевiрити, як працюе обслуга, Кетi показала Рамону будинок, а пiсля цього вони вийшли на прекрасну галявину, посеред якоi стояв стiл з напоями, а гостi смiялися i розмовляли у невеликих групках. Кетi була впевнена, що вони iдуть на барбекю, але насправдi це виявилася вечiрка з коктейлями, яка мала завершитися урочистим прийомом на тридцять осiб. Рамон виявився единим чоловiком, одягненим у джинси, i Кетi подумала, що вiн виглядае неперевершено на тлi iнших.

Вона з веселою гордiстю зауважила, що вона не едина жiнка, яка оцiнила Рамона. Кiлька подруг ii мами неприховано захоплювалися високим темноволосим чоловiком, який iшов поряд, коли вони переходили вiд групи до групи, щоб привiтатися з гостями.

Кетi представляла його тим друзям своiх батькiв, яких вона знала особисто, спостерiгаючи, як Рамон пiдкорюе жiнок яскравою усмiшкою i шармом. Цього вона очiкувала. Чого вона не очiкувала, то це того, що Рамону буде так легко спiлкуватися з присутнiми чоловiками, бiльшiсть iз яких були успiшними мiсцевими бiзнесменами. Десь у минулому Рамон, очевидно, отримав той свiтський лоск i спокiйну чемнiсть, якi так вразили Кетi, коли вона його побачила. Вiн поводився доволi невимушено, вiльно говорив на будь-якi теми, вiд спорту до внутрiшньоi i зовнiшньоi полiтики. Особливо про зовнiшню полiтику, у якiй Кетi нiчого не розумiла.

– Ти чудово знаешся на свiтовiй полiтицi, – зауважила Кетi, коли вони на якийсь час залишилися удвох.

Рамон скоса усмiхнувся.

– Я вмiю читати, Кетi. – Стримавшись, Кетi вiдвернулася, але Рамон, вгадавши ii нiме запитання, додав: – Цей прийом не вiдрiзняеться вiд бiльшостi iнших. Де б не збиралися чоловiки, вони обговорюють бiзнес, якщо всi вони зайнятi в однiй сферi. Якщо нi – обговорюють спорт, полiтику чи мiжнароднi вiдносини. Так у будь-якiй краiнi.

Кетi не зовсiм задовольнила його вiдповiдь, але вона вирiшила продовжити цю розмову iншого разу.

– Здаеться, це просто ревнощi, – сказала вона пiзнiше, усмiхаючись, коли сорокап’ятирiчна матрона з двома дорослими доньками заволодiла увагою Рамона на цiлих десять хвилин.

– На це немае причини, – промовив Рамон з ледь помiтними нотками задоволення в голосi, що змусило Кетi думати, що вiн звик до жiночого захоплення. – Вони втратять до мене iнтерес, як тiльки дiзнаються, що я звичайний фермер.

На жаль, це була правда, що дуже тривожило Кетi. І з’ясувалося це за двi години. Гостi сидiли у вишукано оздобленiй вiтальнi, насолоджуючись стравами, коли сестра Кетi запитала з iншого кiнця довгого столу:

– Чим ви займаетеся, пане Гальверра?

Кетi здалося, як в одну мить дзенькiт столового срiбла по англiйському фарфору затих i всi перервали своi розмови.

– Вiн займаеться перевезеннями i бакалiйними товарами, – зiмпровiзувала Кетi до того, як Рамон встиг що- небудь промовити.

– Перевезеннями? Якими саме? – наполягала Морiн.

– А якi iснують? – ухилилася вiд вiдповiдi Кетi, кидаючи погрозливий погляд на сестру.

– Ти сказала – бакалiйнi товари? – Мiстер Коннеллi приеднався до розмови, зацiкавлено зводячи брови догори. – Оптова торгiвля чи роздрiбнi продажi?

– Оптова, – швидко вставила Кетi, не даючи Рамону розкрити рота.

Рамон нахилився до неi, чарiвно усмiхнувся i промовив, голосно i рiзко:

– Помовч, Кетi, iнакше гостi будуть думати, що я не вмiю розмовляти.

– Оптова? – замислено перепитав мiстер Коннеллi. Йому подобалися розмови про бакалiйну справу. – А яка саме торгiвля? Розподiл?

– Нi, вирощування, – спокiйно промовив Рамон, який стиснув холодну руку Кетi пiд столом, вибачаючись за те, що дозволив собi говорити з нею таким тоном.

– Мабуть, акцiонерне товариство? – запитав батько. – Наскiльки велике?

Вiдрiзаючи собi нiжний шматок телятини, Рамон промовив:

– Це невелика ферма, практично автономна.

– Хочете сказати, що ви фермер? – допитувалася Морiн з ледь помiтним обуренням у голосi. – У Мiссурi?

– Нi, у Пуерто-Рико.

Марк, брат Кетi, втрутився у розмову невчасно i невдало:

– Минулого тижня Джейк Мастерс розповiдав, що одного разу знайшов у партii ананасiв з Пуерто-Рико павука, який був розмiру…

Один з гостей, якого, очевидно, не цiкавили павуки, перервав цю незграбну ремарку, звернувшись до Рамона:

– Гальверра – це поширене iспанське прiзвище? Я читав колись про якогось Гальверру, але не можу пригадати, як же його звали.

Кетi скорiше вiдчула, нiж помiтила напругу Рамона:

– Це не рiдкiсне прiзвище, – вiдповiв Рамон. – Та й мое iм’я доволi звичайне.

Кетi усмiхнулася до Рамона, вибачаючись перед ним таким чином i пiдбадьорюючи його. Але потiм перехопила погляд матерi, в якому помiтила роздратування, i всерединi у Кетi все стислося.

А коли настав час iти, настрiй у Кетi остаточно зiпсувався. Їi батьки ввiчливо попрощалися з Рамоном бiля вхiдних дверей, але Кетi помiтила тривогу в очах матерi, коли вона проводжала його поглядом. Не кажучи нiчого, вона намагалася показати Кетi й, безперечно, Рамону, що не схвалюе iхнiх подальших стосункiв.

Справжня катастрофа сталася тодi, коли семирiчний син Морiн смикнув ii за спiдницю i голосно промовив:

– Мам, цей чоловiк якось дивно розмовляе!

У машинi Рамон iхав мовчки i над чимось розмiрковував.

– Пробач, що запропонувала тобi одягнути джинси, – промовила Кетi, коли вони пiд’iхали до ii житлового комплексу. – Присягаюся, що два тижнi тому мама казала, що буде барбекю.

– Це не важливо, – вiдповiв Рамон. – Одяг нiяк не впливае на те, ким е людина.

Кетi не зрозумiла, чи мав вiн на увазi, що кращий одяг не покращить його вигляду, чи, на його думку, вiн виглядав добре незалежно вiд одягу.

– Я хочу перепросити за поведiнку Морiн, – спробувала вона знову.

– Припини перепрошувати, Кетi. Людина не може просити пробачення за вчинки iнших. Абсурдно навiть намагатися.

– Я розумiю це, але моя сестра така нестерпна, i батьки…

– Дуже тебе люблять, – завершив за неi Рамон. – Вони хочуть бачити тебе щасливою, з надiйним майбутнiм i речами, якi можна купити за грошi. На жаль, як i бiльшiсть батькiв, вони переконанi, що твое щастя саме у такому надiйному майбутньому. І якщо воно таким не буде, ти, на iхню думку, не будеш щасливою.

Кетi була вражена тим, що вiн захищае ii батькiв. Уже в квартирi вона роздивлялася його засмагле, незбагненне обличчя.

– Хто ти? – запитала вона. – Ти захищаеш моiх батькiв, чудово розумiючи: якщо я наважуся поiхати з тобою в Пуерто-Рико, вони зроблять усе можливе, щоб цього не сталося. Здавалося, тебе веселили, а не вражали люди, з якими ти познайомився, i будинок моiх батькiв. Ти розмовляеш англiйською з акцентом, але твiй словниковий запас багатший, нiж у бiльшостi чоловiкiв з унiверситетським дипломом. То хто ти?

Рамон поклав руки на ii напруженi плечi й тихо промовив:

– Я той, хто хоче забрати тебе вiд усього, що ти знаеш, вiд людей, якi тебе люблять. Я той, хто хоче забрати тебе в дивну краiну, де в тебе будуть труднощi з мовою. Я той, хто хоче завести тебе в будинок, де я народився, у будинок з чотирма кiмнатами, якi чистi, але не бiльше. Я той, хто розумiе, що доволi егоiстично думати про такi речi, i все одно я спробую це зробити.

– Чому? – прошепотiла Кетi.

Вiн нахилив голову i своiми теплими губами ковзнув по ii губах:

– Бо я вiрю, що можу зробити тебе такою щасливою, що тобi навiть не снилося.

Неймовiрно схвильована нiжним дотиком цих губ, Кетi спробувала заперечити:

– Але як я можу бути щасливою, якщо житиму в звичайному будинку серед чужих людей? Я ж навiть не зможу нi з ким поговорити.

– Я поясню тобi пiзнiше, – раптом усмiхнувся вiн. – А зараз я пiду одягну плавки, цього разу своi власнi.

– Ти… хочеш поплавати? – не вiрячи своiм вухам, затинаючись запитала Кетi.

– Я хочу, щоб на тобi було якомога менше одягу i щоб ми були на самотi, а це можливо лише в басейнi, – лукаво усмiхаючись, промовив Рамон.

Полегшення взяло гору над розчаруванням. Кетi пiшла в спальню i швидко зняла з себе одяг, надягаючи яскраво-жовте бiкiнi. Вона поглянула на себе в дзеркало з легкою усмiшкою. Це був найбiльш вiдвертий купальник з усiх, якi вона колись одягала: двi вузькi смужки яскравоi тканини, якi пiдкреслювали кожен вигин ii тiла. Їй нiколи не вистачало смiливостi з’являтися у ньому на людях ранiше, але сьогоднi, здавалося, був iдеальний момент. Рамон чомусь вирiшив тримати ii на вiдстанi, але Кетi подумала, що зробить усе можливе, щоб йому було складно втриматися. Вона розчiсувала волосся, поки воно не почало сяяти, i вийшла зi своеi спальнi якраз тодi, коли вiн вийшов з ванноi. Вiн переодягнувся в чорнi плавки, якi огортали його тiло, демонструючи чудову статуру, вiд чого у Кетi пересохло в ротi.

Проте в реакцii Рамона було менше ентузiазму. Його темнi очi пробiгли по ii оголеному тiлу з голови до нiг.

– Переодягнися, – промовив вiн таким рiзким тоном, якого вона ще нiколи вiд нього не чула, а тодi додав: – Будь ласка.

– Нi, – рiзко вiдповiла Кетi. – Я не збираюсь переодягатися. Навiщо?

– Тому що я тебе прошу.

– Ти не просиш, а наказуеш, i менi це не подобаеться.

– Тепер я прошу, – наполягав Рамон. – Будь ласка, одягни iнший купальник.

Кетi кинула на нього суворий погляд:

– Я одягнула цей купальник, щоб поплавати.

– Тодi я з тобою не пiду.

Раптом Кетi вiдчула себе вульгарною й оголеною, i вона звинуватила в своему приниженнi Рамона. Вона пiшла у спальню, зняла жовте i одягнула зелене бiкiнi.

– Дякую, – тихо промовив Рамон, коли вона повернулася у вiтальню.

Кетi була надто розлючена, щоб говорити. Вона ривком вiдчинила склянi дверi у внутрiшнiй дворик, пройшла через ворота i спустилася до басейну, який був майже порожнiй. Бiльшiсть мешканцiв святкували День пам’ятi зi своiми сiм’ями. Кетi витончено опустилася в шезлонг, не звертаючи уваги на Рамона, який стояв i дивився на неi, тримаючи руки на стегнах.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/maknot_dzhud-t/tr-umf-n-zhnost