Козацький мiф
Сергей Плохий


У своiй працi Сергiй Плохiй розгадуе таемницю легендарноi «Історii русiв». Цей текст називають одним з найважливiших i найвiдомiших у модернiй украiнськiй iсторii. Але попри це «Історiя русiв» мала всi ознаки нацiональноi мiстифiкацii. Сергiй Плохiй намагаеться сягнути самоi сутi тексту, не тiльки з’ясувати, хто був його автором, а й пояснити внутрiшню логiку i мету цiеi iсторичноi пам’ятки. Дослiджуючи iсторiю вiдкриття та публiкацii «Історii русiв», автор звертаеться до епохи украiнського козацтва з початку XVI до початку XIX столiття, шукаючи зв’язок мiж iсторiею, мiфом i нацiетворенням вiд наполеонiвських часiв до наших днiв.





Сергiй Плохiй

Козацький мiф



Моiй дружинi























Вступ


Сонячним ранком 31 березня 1814 року парижани стали свiдком подii, якоi мiсто не бачило добрих чотириста рокiв. Зайшовши через ворота Пантен, вулицi i площi французькоi столицi заполонили озброенi iноземцi. Перед очима шокованих, зацiкавлених i часом навiть зачарованих видовищем парижан крокувала багатонацiональна армiя. Окремi загони носили екзотичнi, небаченi в Захiднiй Європi одностроi. Попереду тисячного загону, що складався з росiйських, нiмецьких та австрiйських воякiв, на шарому конi iхав Олександр І – всеросiйський цар, визволитель Європи i завойовник Францii. За Олександром iхала його барвиста козацька охорона – предмет iнтересу i захоплення одних парижан, клопотiв i тривоги iнших.[1 - Усi дати до 31 сiчня 1918 року подано за юлiанським календарем, у ХІХ столiттi вiн вiдставав вiд григорiанського на дванадцять днiв. Усi цитати з iсторичних джерел i лiтератури, зокрема з «Історii русiв», подано сучасним правописом без перекладу. В украiнськiй науковiй лiтературi побутують рiзнi конвенцii стосовно передання iншомовних iмен; у цьому виданнi iмена росiйських персонажiв украiнiзовано, згiдно з iсторiографiчною традицiею: Петро І, Михайло Погодiн i т. iн.]

По одну руку вiд Олександра iхав прусський король, по другу – представник австрiйського iмператора. Раптом Олександр зупинився i звернувся до здивованого натовпу: «Я приiхав не як ворог; я прийшов, щоб принести вам мир i торгiвлю!» Парижани зустрiли його слова радiсними вигуками. Це був момент трiумфу росiйськоi зброi i росiйського духу – нi до, нi пiсля того нiчого подiбного iсторiя не знала. Коли Йосиф Сталiн пiсля вiйни зустрiчався в Потсдамi з Гарi Труменом, то згадав про те, як Олександр захопив Париж. У 1945 роцi, як в 1814-му, здавалося, що настае нова епоха: Росiя падала у прiрву, але змогла пiднятися, розбила агресора i принесла народам Європи визволення, а свiтовi – мир i процвiтання. Проблема полягала в тому, що в обох випадках Росiя пропонувала товар, якого бракувало iй самiй. І в Росiйськiй iмперii, i в Радянському Союзi свобода була в дефiцитi, а перемога за кордоном сiяла зерна майбутньоi поразки вдома.[2 - Hartley, Janet M. Alexander I. – London and New York, 1994. – P. 124; Troyat, Henri. Alexander of Russia: Napoleon’s Conqueror. – New York, 2003. – P. 187–206; Kissinger, Henry. Diplomacy. – New York, 1994. – P. 398. Про вторгнення Наполеона в Росiйську iмперiю i европейську кампанiю росiйськоi армii в 1813–1814 роках див: Lieven, Dominic. Russia against Napoleon: The True Story of the Campaigns of War and Peace. – New York, 2010.]

Ця книжка розповiдае про те, як проростало одне з таких зерен: iдея суверенiтету i свободи народiв. Ця iдея повiльно, але невпинно утверджувалася цiле ХІХ столiття i в ходi Першоi свiтовоi вiйни фактично пiдiрвала Росiйську iмперiю. З усiх частин армii Олександра І саме козаки найбiльше долучилися до ослаблення iмперii. Цих воякiв у барвистих одностроях набирали на степовому прикордоннi Росiйськоi iмперii. Серед росiйськоi кiнноти й пiхоти були й козаки з Украiни (тодi край офiцiйно називався Малоросiею), перейнятi особливим бажанням воювати й великими сподiваннями на цю вiйну. Якихось кiлька десятилiть тому вони мали автономну державу i власнi збройнi сили. Тепер козаки довели свою лояльнiсть iмперii i чекали на винагороду. Вони не сподiвалися на вiдновлення своеi держави, але вiрили, що iхнi полки буде збережено, а рядових козакiв, якi пiшли на iмперську службу, буде звiльнено вiд селянських повинностей. Саме це обiцяла iм росiйська держава 1812 року, коли козаки були потрiбнi для вiйни з французами. Пiсля перемоги про цi обiцянки забули.

На 1816 рiк козацькi загони в Украiнi було розформовано, а дворянський статус багатьох нащадкiв козацькоi старшини знову поставлено пiд сумнiв. Козаки – покорителi Парижа стали переможцями за кордоном, але вдома зазнавали поразки. Украiнським козакам такий поворот подiй був болiсний, але цiлком знайомий. Їхнi попереднi господарi, польськi королi, столiттями використовували козакiв як гарматне м’ясо, залучали на державну службу в часи скрути, а потiм забували своi обiцянки. У ХVІ – ХVІІ столiттях козаки реагували на це однаково: здiймали бунти i починали кривавi повстання, якi забирали десятки тисяч життiв i били по самих основах польськоi держави. Повстанням пiд проводом Богдана Хмельницького 1648 року розпочався тривалий перiод воен, який вiдкрив шлях до подiлiв Речi Посполитоi наприкiнцi ХVІІІ столiття. Унаслiдок цих конфлiктiв суттева частина украiнських козакiв опинилася пiд владою росiйських царiв, достатньо далекоглядних, щоб запропонувати козакам автономiю, якоi тi не мали або не зберегли за польських королiв.[3 - Див. загальнi огляди украiнськоi iсторii: Субтельний, Орест. Украiна: iсторiя. – К.: Либiдь, 1993; Магочiй, Павло Роберт. Історiя Украiни. – К.: Критика, 2007; Яковенко, Наталя. Нарис iсторii середньовiчноi та ранньомодерноi Украiни. – К.: Критика, 2009. – 4-те вид. [цю роботу перекладено також польською i росiйською (М.: НЛО, 2012) мовами. – Тут i далi у квадратних дужках прим. пер.].]

Тепер i в Росiйськiй iмперii козацька автономiя лишилася в минулому. Полки було розформовано, дворянський статус старшинських сiмей поставлено пiд сумнiв, влада наступала на традицiйнi становi привiлеi, але ослабленi козаки вже не могли вiдповiдати на це у звичний повстанський спосiб. Вони вдалися натомiсть до нетрадицiйних крокiв, якi спершу iмперiя здебiльшого проiгнорувала. Через кiлька рокiв пiсля закiнчення наполеонiвських воен у колах незадоволеноi украiнськоi елiти почав ходити загадковий рукопис – iсторичний нарис пiд назвою «Історiя русiв». Пiд «русами» малися на увазi украiнськi козаки. З тексту випливало, що козаки – це окремий вiд росiян народ. Наративна манера «Історii русiв» дуже добре вiдповiдала сподiванням i очiкуванням доби романтизму: там були героi i лиходii, захопливi описи битв, перемог i поразок, моторошнi свiдчення про страшнi кари. Руси з честю i славою витримували суворi випробування. Вони скинули польське ярмо i добровiльно приедналися до Росiйськоi iмперii, адже з московським царем i народом iх об’еднувала спiльна релiгiя i етнiчна спорiдненiсть. Однак нова влада ошукала смiливих, але наiвних козакiв i прибрала собi iхню стародавню назву Русь. Автор нарису писав, що його мета – повернути героiчному козацькому народу заслужене визнання. Однак принiс вiн набагато бiльше.[4 - Исторiя Русовъ или Малой Россiи. Сочиненiе Георгiя Конискаго, Архiепископа Б?лорускаго. – М., 1846.]

Майже чверть столiття цей текст iснував лише у виглядi рукопису – його активно переписували нащадки козацькоi старшини. Вiн став одним iз найвпливовiших, а з погляду Росiйськоi iмперii, мабуть, найбiльш деструктивним iсторичним текстом модерноi епохи. Першим пiд чари «Історii русiв» потрапив росiйський iнтелектуал Кондратiй Рилеев, ветеран наполеонiвських воен i один iз найвизначнiших поетiв своеi доби. Цей рукопис наснажив його написати «Исповедь Наливайки» – одну з найпристраснiших поем визвольного руху ХІХ столiття про ватажка козацького повстання кiнця ХVІ столiття. Ця поема надихнула тисячi молодих росiян на нерiвну боротьбу з урядом. «Історiя русiв» також захопила Олександра Пушкiна, який одним iз перших надрукував уривок з цього твору. Лiтературну компанiю поетам склав ще один генiй епохи – Микола Гоголь: на «Історii русiв» грунтуються деякi епiзоди «Тараса Бульби». Попри свiй глибокий украiнський патрiотизм, Гоголь, як i Пушкiн, бачив в «Історii русiв» прояв росiйського нацiонального духу. Але молодше поколiння украiнських iнтелектуалiв, духовним лiдером яких був Тарас Шевченко, сприймало цю козацьку хронiку як iсторiю нацiонального визволення. «Історiя русiв», iнтерпретована в такий спосiб, стала бiблiею украiнського нацiонального руху – вона надихала тисячi украiнських патрiотiв на боротьбу за свободу своеi батькiвщини.

Модерна украiнська нацiя, що постала на руiнах Росiйськоi iмперii в ходi революцii 1917 року, використала козацький мiф, утiлений в «Історii русiв», для легiтимiзацii своеi держави. У 1918 роцi, взявши собi титул «гетьман», на чолi украiнськоi держави став Павло Скоропадський, нащадок одного з гетьманiв початку ХVІІІ столiття. Нова незалежна Украiна не встояла пiд тиском Польщi i Росii, якi подiлили мiж собою украiнськi землi, але козацька мiфологiя успiшно пережила цi важкi часи. 1991 року Украiна знову повернулася на полiтичну карту Європи – нову державу привели до незалежностi активiсти, на яких глибоко вплинула «Історiя русiв». Іван Драч, один iз лiдерiв Руху, найпотужнiшоi самостiйницькоi полiтичноi iнiцiативи кiнця 1980-х – початку 1990-х рокiв, якраз напередоднi незалежностi взявся перекладати «Історiю русiв» сучасною украiнською мовою. Референдум 1 грудня 1991 року став смертним вироком Росiйськiй iмперii в ii новiтнiй, радянськiй iнкарнацii. Мало який iсторичний твiр долучився до тривалого процесу дезiнтеграцii iмперii так, як «Історiя русiв».[5 - Про вплив «Історii русiв» на розвиток украiнськоi нацiональноi iдентичностi див. частини І – ІІІ цiеi книжки.]

Ця книжка розповiдае про те, як iсторiя козацтва – суспiльноi верстви й автономноi держави – перетворилася на нацiетворчий мiф, що допомiг розколоти росiйську iмперську iдентичнiсть i лiг в основу модерноi украiнськоi нацii. Цю тему розкрито через аналiз походження та функцiонування в суспiльному та полiтичному контекстах «Історii русiв».

Історики й досi не дiйшли згоди навiть в основних фактах про «Історiю русiв», зокрема щодо того, хто ii написав. У передмовi до цього твору сказано, що його тривалий час писали кiлька поколiнь православних ченцiв. Вiдтак у 1760-х роках текст зредагував могильовський архiепископ Георгiй Кониський. Нинi цю версiю всi вiдкидають. Подiбно до пiсень Осiана у Британii, Краледворського рукопису в Чехii чи «Слова о полку Ігоревiм» у Росii, «Історiя русiв» виникла в епоху пiдробок, коли пiдприемливi iнтелектуали активно виготовляли пiдробнi свiдоцтва про народження свого народу – що давнiшi, то кращi. Шотландцi i чехи знають iмена своiх мiфотворцiв та шанують пам’ять Джеймса Макферсона i Вацлава Ганки. Натомiсть украiнцi i росiяни все ще сперечаються про своiх iнтелектуальних пращурiв. Думка, що «Слово о полку Ігоревiм» – це вiртуозна пiдробка, цiлком утвердилася на Заходi, але викликае обурення в Росii, а подекуди i в Украiнi. Загадка «Історii русiв» мае iншу природу. Майже нiхто з науковцiв не вiрить, що ii створили ченцi з архiепископом Кониським. Але й через двiстi рокiв пiсля появи цього загадкового твору iсторикам, лiтературознавцям i лiнгвiстам не дають спокою питання: де й коли його написано, хто його справжнiй автор i що саме вiн хотiв сказати своiм твором.

З’ясовуючи походження «Історii русiв», я використовую поняття «автор» в якнайширшому сенсi, припускаючи, що, можливо, твiр мав кiлькох авторiв i редакторiв. За iсторiографiчною традицiею я називаю цю людину, або групу людей, займенником «вiн». Це не означае, що я апрiорi виключаю жiнок з числа можливих авторiв. Ідеться лише про те, що на кiнець ХVІІІ – початок ХІХ столiття ми не маемо iсторичних творiв, написаних жiнкою або колективом жiнок. Пошук автора «Історii русiв» – головна сюжетна лiнiя цiеi книжки. Два додатковi мотиви – iсторiя украiнського козацтва з початку ХVІ до початку ХІХ столiття та iсторiя вiдкриття, публiкацii i дослiджень самоi «Історii русiв» – iлюструють зв’язок мiж iсторiею, мiфом i нацiетворенням вiд наполеонiвських часiв до наших днiв. Я простежую, як кожне нове поколiння дослiдникiв «Історii русiв» перетлумачувало текст вiдповiдно до власних потреб, проблем i моделей своеi мiнливоi соцiальноi та нацiональноi iдентичностi. Таким чином, пошук автора «Історii русiв» постае як iсторiя становлення модерноi украiнськоi та росiйськоi iдентичностей. У книжцi використано ранiше невiдомi архiвнi джерела, але головнi моi висновки спираються на текстуальний аналiз «Історii русiв», ii джерел, прототипiв i текстiв-конкурентiв. Я хотiв, щоб мое дослiдження було доступне ширшому колу читачiв, а не тiльки фахiвцям-текстологам, тому представив його у виглядi окремих розвiдок про науковцiв i потенцiйних авторiв «Історii русiв».

Головне мое завдання лежить поза сферою пошуку конкретного автора «Історii русiв». Я хочу передусiм з’ясувати витоки тексту, який гiпнотизував цiлi поколiння дослiдникiв. Я розглядаю «Історiю русiв» в ii оригiнальному полiтичному, iдеологiчному та культурному контекстi, що дае змогу окреслити час ii створення i коло причетних до цього людей. На мою думку, «Історiя русiв» була не свiдомим манiфестом росiйсько-украiнськоi едностi чи раннього украiнського нацiоналiзму (саме такi протилежнi iнтерпретацii висунула модерна iсторична наука), а спробою нащадкiв козацькоi старшини виторгувати для себе найвигiднiшi умови входження в iмперiю. Позаяк iмперська влада сумнiвалася у дворянському статусi козацькоi старшини i лiквiдувала залишки осiбноi вiйськовоi органiзацii козакiв, украiнська шляхта прагнула популяризувати своi iсторичнi здобутки й довести, що нащадки козацькоi старшини дорiвнюють росiйським дворянам. Украiнська елiта початку ХІХ столiття намагалася показати, що козаки стоять вище за росiйських дворян, адже походять вiд руських племен – родоначальникiв росiйськоi держави i династii. Парадокс, який я пiдкреслюю у висновках, полягае в тому, що, змагаючись за статус iмперськоi елiти, творцi козацького мiфу заклали фундамент становлення новоi украiнськоi нацii; це вело до розхитування загальноросiйськоi iдентичностi i, врештi-решт, закiнчилося крахом iмперii.

Одним iз найцiкавiших аспектiв роботи над цiею книжкою стала iнтерпретацiя текстуальних спостережень i детективнi пошуки в контекстi iсторii нацiональних мiфологiй. Як завважив Пол Коен у новаторськiй роботi про Боксерське повстання в Китаi та його iсторичний образ, деконструкцiя мiфологiзованого минулого «рiдко минае безболiсно: вона завдае втрат, часто безповоротних, подiбно до тих, якi несе смерть, вона бувае дуже жорстокою i тому викликае рiшучий опiр». Однак подiбна деконструкцiя – надзвичайно важливе завдання iсторii як академiчноi дисциплiни. Не менш важливо дослiджувати процес мiфотворення. У цьому планi iсторiя створення, поширення й рецепцii «Історii русiв» – iдеальний об’ект дослiдження, адже вона – ключовий текст у процесi перетворення козацтва з живого досвiду в iсторичний i нацiональний мiф. Не мае значення, наскiльки iдеалiзовано, неточно й навiть фантастично постае козацька iсторiя в цьому текстi, – для кiлькох поколiнь читачiв вiн став утiленням «справжнього» минулого. За словами Коена, «щойно образи минулого утверджуються в головах (i серцях) людей, вони набувають власноi правди, навiть якщо ця правда не збiгаеться з тим, що насправдi було в минулому. Такi образи несуть правду як мiнiмум про те, у що люди вiрять, а отже, мусять посiдати чiльне мiсце у будь-якiй iсторii людськоi свiдомостi».[6 - Cohen, Paul A. History in Three Keys: The Boxers as Event, Experience and Myth. – New York, 1997. – P. 211–212.]

Що стосуеться термiна «мiф», я притримуюсь означення, яке запропонував Джордж Шепфлiн, дослiдник схiдноевропейськоi полiтики i спiвредактор збiрки статей «Мiфи i нацiя»: «Мiф – це один з iнструментiв, за допомогою яких колектив, зокрема нацiя, встановлюе та означуе засади власного буття, свою систему моралi i цiнностей. У цьому сенсi мiф е набором переконань, зазвичай оформлених у наратив, якi спiльнота сповiдуе про себе». Згiдно з Шепфлiном, – а в цьому випадку вiн iде услiд за багатьма iншими вченими, що подiляють антропологiчний пiдхiд у дослiдженнi мiфу, – «головне значення мае змiст мiфу, а не його iсторична достовiрнiсть». «Історiя русiв» вiдповiдае двом з дев’яти видiв нацiональних мiфологiй у Шепфлiна – мiфу про военну звитягу i мiфу про етногенез. Зосереджуючись на подвигах козакiв, «Історiя русiв» пропонувала майбутнiй украiнськiй нацii версiю походження – походження не соцiальноi верстви чи полiтичного утворення, а етнiчноi групи «корiнних» русiв. На мою думку, цим самим «Історiя русiв» допомогла замiнити мiф загальноросiйськоi едностi на мiф украiнськоi iсторичноi i культурноi унiкальностi. Вона також зробила козацький мiф нарiжним каменем модерноi украiнськоi iсторичноi iдентичностi.[7 - Sch?pflin, George. The Functions of Myth and a Taxonomy of Myths // Myths and Nationhood / Ed. Geoffrey Hosking and George Sch?pflin. – London, 1997. – P. 19–35. Про формування украiнськоi нацiональноi мiфологii див.: Wilson, Andrew. Myths of National History in Belarus and Ukraine // Ibid. – P. 182–197.]

Вiдправною точкою в аналiзi «Історii русiв» яко втiлення i вираження козацькоi мiфологii стали для мене роботи Джона Армстронга про роль козацького мiфу в украiнському нацiетвореннi. В його означеннi мiф – це «iнтегральний феномен, через який символи нацiональноi iдентичностi набувають послiдовного смислу». Для мого погляду на роль козацькоi мiфологii у формуваннi украiнськоi нацiональноi iдентичностi важливе також спостереження Ентонi Смiта, що «мiфи, спогади, символи i цiнностi часто можуть бути адаптованi до нових обставин через наповнення новими смислами й новими функцiями». Цi широкi дефiнiцii i загальнi припущення про iсторичнi мiфи добре служили менi в минулому, коли я дослiджував еволюцiю домодерних схiднослов’янських iдентичностей та писав про вживання козацькоi iсторii i надуживання нею в пострадянськiй ситуацii. Вони послужили також добрими теоретичними рамками i для цього дослiдження, але в ходi роботи я несподiвано для себе виявив, що не можу бiльше покладатися лише на традицiйну лiтературу про нацii i нацiоналiзм – твори Бенедикта Андерсона, Мирослава Гроха, Ернеста Гелнера i Ерика Гобсбаума.[8 - Armstrong, John A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. Peter J. Potichnyj et al. – Edmonton, 1992. – P. 133; Smith, Anthony D. The Ethnic Origins of Nations. – Oxford and New York, 1986. – P. 3. Пор.: Plokhy, Serhii. Ukraine and Russia: Representations of the Past. – Toronto, 2008. – P. 168; Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii та Бiлорусi / Пер. з англ. М. Климчука i Т. Цимбала. – К.: Критика, 2015. – С. 3. Панiвнi «модернiстськi» пiдходи в дослiдженнi нацiоналiзму див. у роботах: Андерсон, Бенедикт. Уявленi спiльноти. Мiркування щодо походження й поширення нацiоналiзму / Пер. з англ. В. Морозова. – К.: Критика, 2001; Hroch, Miroslav. Social Preconditions of National Revival in Europe. – New York, 2000; Гелнер, Ернест. Нацii та нацiоналiзм; Нацiоналiзм / Пер. з англ. Г. Касьянова. – К.: Таксон, 2003; HobsbawmE. J. Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, Reality. – Cambridge, 1992; Винайдення традицii / За ред. Ерика Гобсбаума i Теренса Рейнджера; пер. з англ. М. Климчука. – К.: Нiка-Центр, 2010. – 2-ге вид.]

Починаючи роботу над цiею книжкою, я сподiвався, що слiди анонiмного автора «Історii русiв» приведуть мене до групи мрiйливих, далеких вiд конкретноi полiтики iнтелектуалiв, головних дiйових осiб стадii «збирання спадщини» у схемi нацiетворення Мирослава Гроха. Але матерiал повiв мене в iншому напрямку. Коло «незвичних пiдозрюваних», про яке йдеться у книжцi, складалося з дворян, заангажованих у мiсцеву полiтику i добре iнтегрованих в iмперiю. Серед людей, якi могли бути причетними до створення «Історii русiв» i вже точно ii читали й поширювали, траплялися високi чиновники, якi зробили кар’еру i зажили багатства, змiцнюючи та розширюючи iмперiю. Вони здобули освiту в iмперських столицях i вiдправляли своiх дiтей в iмперськi навчальнi заклади, з яких тi виходили росiйськими лiтераторами. Навiщо таким людям писати, переписувати й поширювати текст, який не просто прославляе козацьке минуле, а й пропагуе окрему руську нацiю i в кiнцевому пiдсумку, як нам сьогоднi зрозумiло, працюе на повалення iмперii? Щоб вiдповiсти на це питання, я мусив враховувати не лише iсторiографiчний контекст нацiоналiзму i нацiональних iдентичностей, а й контекст розвитку iмперiй.

В останне десятилiття виник величезний iнтерес до iсторii iмперiй i цiлий бум лiтератури про стосунки iмперiй i нацiй. Особливо корисним менi здалося те, що в нових дослiдженнях пiдкреслюеться той простий факт, що нацiональнi iдеологii не формуються у вакуумi, а виростають з полiтичного й iдеологiчного контексту iмперiй. Першим протагонiстам нацii iшлося про певнi полiтичнi цiлi, але вони не конче вважали нацiю та iмперiю несумiсними полiтичними категорiями. У недавно виданiй всесвiтнiй iсторii iмперiй Джейн Бербенк i Фредерик Купер завважили, що батьки Американськоi революцii, як i iхнi колеги на Гаiтi, «використовували iмперськi формули i зверталися до iмперських iнституцiй», перш нiж вирiшили, що конфлiкт нерозв’язний i треба вiддiлятися. Нацii не заступають iмперii за один день. Їх мислять i формують у рамках, заданих iмперiями, тому важливо розглядати розвиток нацiональних iдей i мiфологiй у цьому iсторичному контекстi. «Вiдмовившись вiд нацiецентричного погляду на iсторiю i засновку, що iсторiя невпинно рухаеться в напрямку один “народ” – одна держава, – пишуть Бербенк i Купер, – ми зможемо розв’язати давню дискусiю про те, що насправдi означали поняття демократiя, громадянство i нацiональнiсть, коли, де i кого цi поняття стосувалися – в самих iмперiях, у боротьбi мiж iмперiями, в мобiлiзацii проти iмперiй».[9 - Burbank, Jane; Cooper, Frederick. Empires in World History: Power and the Politics of Difference. – Princeton and Oxford, 2010. – P. 221, 245. Новiтня лiтература про iмперii: Abernethy, David. The Dynamics of Global Dominance: European Overseas Empires, 1415–1980. – New Haven, 2000; Darwin, John. After Tamerlane: The Global History of Empire since 1405. – London, 2008; Ferguson, Niall. Empire: The Rise and Demise of the British World Order and the Lessons for Global Power. – New York, 2003; Lieven, Dominic. Empire: The Russian Empire and its Rivals. – London, 2001; Maier, Charles S. Among Empires: American Ascendancy and its Predecessors. – Cambridge, Mass., 2007; Miller, Alexei. The Romanov Empire and Nationalism. – Budapest and New York, 2006 [рос. вид.: Миллер, Алексей. Империя Романовых и национализм: эссе по методологии исторического исследования. – М.: НЛО, 2006; див. також Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. – К.: Laurus, 2013].]

Саме контекст iсторичного, полiтичного й iнтелектуального простору iмперiй виявився найприроднiшим мiсцем для «розмiщення» моiх «пiдозрюваних» та аналiзу iхнiх уявлень про iсторiю, полiтику i нацiю. Коли йдеться про стосунки мiж козацькою елiтою i правителями Росiйськоi iмперii у ХVІІІ – ХІХ столiттях, слiд враховувати кiлька важливих нюансiв. На вiдмiну вiд решти соцiальних, релiгiйних та етнiчних груп у Росiйськiй i багатьох iнших iмперiях, старшинськi нащадки були переконанi (i «Історiя русiв» служила найкращим пiдтвердженням цьому переконанню), що вони не завойованi пiдданцi, а повноцiннi члени домiнантноi iмперськоi нацii, мало того – найбiльш давнiй, справжнiй i центральний ii елемент. Вони вважали себе партнерами в iмперськiй справi i протестували проти дискримiнацii з боку iмперського центру. Найближча паралель до украiнськоi / малоросiйськоi ситуацii в Росiйськiй iмперii – це роль шотландцiв у формуваннi й експансii Британськоi iмперii. І контекстуалiзацiею «Історii русiв» я чимало завдячую масиву лiтератури про роль художнiх творiв у формуваннi шотландськоi мiфологii та iдентичностi на тлi Британськоi iмперii i поняття «британськостi».[10 - Див., напр.: Davis, Leith. Acts of Union: Scotland and the Literary Negotiation of the British Nation, 1707–1830. – Stanford, 1998; Hall, Stefan Thomas. The Role of Medieval Scottish Poetry in Creating Scottish Identity: “Textual Nationalism”. – Lewiston, N. Y., 2006; Trumpener, Katie. Bardic Nationalism: The Romantic Novel and the British Empire. – Princeton, 1997; Yadav, Alok. Before the Empire of English: Literature, Provinciality, and Nationalism in Eighteenth-Century Britain. – New York, 2004.]

Кенет МакНiл, один iз недавнiх дослiдникiв цiеi теми, вказав на «унiкальнi iсторичнi умови в Шотландii, якi створили професiйну елiту, що претендувала на центральну роль у твореннi британських iмперських позицiй i водночас вiдчувала зростання англiйських полiтичних i культурних впливiв». Тi, хто знае, яку роль вiдiграли у формуваннi Росiйськоi iмперii i росiйськоi iмперськоi iдентичностi у ХVІІІ столiттi уродженцi козацькоi Украiни – вiд знакових фiгур на зразок Теофана Прокоповича та Олександра Безбородька до тисяч украiнських iнтелектуалiв, чиновникiв i лiкарiв (у певний момент украiнцi становили понад двi третини лiкарiв iмперii), легко впiзнають паралелi мiж украiнцями i шотландцями. Так само цiкаво прозвучить для дослiдника росiйсько-украiнських стосункiв в iмперському контекстi думка МакНiла, що «амбiвалентнiсть шотландських уявлень про свою вiдмiннiсть вiдображае аномальнi умови меншинноi культури, яка намагаеться стати культурою iмперською». Я доходжу такого самого висновку: подiбна амбiвалентнiсть стоiть за козацьким iсторичним мiфом, сформульованим в «Історii русiв».[11 - McNeil, Kenneth. Scotland, Britain, Empire: Writing the Highlands, 1760–1860. – Columbus, Ohio, 2007. – P. 14. Про паралелi мiж украiнським i шотландським досвiдом див.: Velychenko, Stephen. Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707–1914: Institutions, Law and Nationality in Scotland and Ukraine // Comparative Studies in Society and History 39 (1997). – P. 413–441. Про паралелi мiж творами Вальтера Скота та образами козакiв в росiйськiй лiтературi див.: Kornblatt, Judith Deutsch. The Cossack Hero in Russian Literature: A Study in Cultural Mythology. – Madison, Wisc., 1992; Bojanowska, EdytaM. Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism. – Cambridge, Mass., 2007 [укр. пер.: Бояновська, Едита. Микола Гоголь: мiж украiнським i росiйським нацiоналiзмом / Пер. з англ. А. Бондаря. – К.: Темпора, 2013].]

Шотландськi i чеськi паралелi виявилися дуже продуктивними в iнтерпретацii результатiв цього дослiдження ще й тому, що вони допомагають поставити «Історiю русiв» i козацький мiф, створенню i поширенню якого вона сприяла, у широкий контекст европейського мiфотворення. Найвiдомiшi автори в жанрi нацiональноi лiтературноi мiстифiкацii, до якого прямо належить «Історiя русiв», – Джеймс Макферсон i Вацлав Ганка. Розлога лiтература про пiдробки тiеi епохи виявилася дуже корисною для аналiзу походження й рецепцii «Історii русiв». Потреба в нацiональному епосi пiсля нацiональноi катастрофи або поразки, використання в такому епосi iмперськоi мови, пiдкреслення iсторичноi та культурноi вищостi переможеноi нацii над своiми переможцями, приписування авторства давно померлому авторитету з метою автентифiкацii пiдробленого наративу i його iдейного спрямування, використання пiдробки для «вiдновлення» начебто втраченоi частини нацiонального наративу i, нарештi, полiтична лояльнiсть авторiв подiбних нацiональних мiстифiкацiй до iмперii – все це типовi ознаки загальноевропейського жанру, до якого належить «Історiя русiв».[12 - Про iсторичнi пiдробки й лiтературнi мiстифiкацii див.: Groom, Nick. The Forger’s Shadow: How Forgery Changed the Course of Literature. – Basingstoke and Oxford, 2002; Russett, Margaret. Fictions and Fakes: Forging Romantic Authenticity, 1760–1845. – Cambridge, 2006; RuthvenK. K. Faking Literature. – Cambridge, 2001; Stewart, Susan. Crimes of Writing: Problems in the Containment of Representation. – Durham, N. C., and London, 1994. Про лiтературнi мiстифiкацii в Росii i Украiнi див.: Grabowicz, George G. National Poets and National Mystifications // Literаrn? mystifikace, etnickе m?ty a jejich ?loha pri formovаn? nаrodn?ho vedom?. Studie Slovаckеho muzea: Uherskе Hradi?te 6 (2001). – S. 7 – 24 [укр. публ.: Грабович, Григорiй. Слiдами нацiональних мiстифiкацiй // Критика 6 (2001). – С. 14–23]; Keenan, Edward L. Josef Dobrovsk? and the Origins of the Igor’ Tale. – Cambridge, Mass., 2004; Толочко, Алексей. «История Российская» Василия Татищева: Источники и известия. – М.: НЛО, 2005.]

Питання про авторство «Історii русiв» вплинуло на стратегiю i структуру моеi книжки. Вона складаеться з сiмнадцяти роздiлiв, подiлених на п’ять частин. У частинi першiй («Загадка») йдеться про вплив «Історii русiв» на росiйську та украiнську iсторичну уяву, а також про обставини появи та публiкацii цього рукопису. У цьому роздiлi також подано базову iнформацiю про козакiв i козацьку державу. У частинi другiй («По холодному слiду») я пiддаю ревiзii попереднi спроби встановити таемничого автора «Історii русiв». Там iдеться про дослiдження окремих науковцiв i життевi iсторii «звичних пiдозрюваних», яким приписували авторство. Я також показую, як на пошуки автора «Історii русiв» впливала iдентичнiсть самих дослiдникiв: коли на змiну вченим, що трималися народницьких iдеалiв, приходили дослiдники, якi понад усе ставили iнтереси нацii, мiнялися й кандидатури авторiв «Історii русiв» та iнтерпретацii ii головних iдей.

Двi головнi частини книжки (третю i четверту) побудовано довкола питань, що iх зазвичай ставлять детективи-кримiналiсти: коли, де i за яких обставин вiдбувся акт iсторiографiчноi пiдробки; якi були його мотиви; сам чи за допомогою спiльникiв дiяв пiдозрюваний; i, нарештi, хто був цей загадковий зловмисник чи зловмисники. У частинi третiй («Частини ребуса») я вiдкладаю убiк iнформацiю, залишену нам попередниками. Озброiвшись зiбраними даними, я повертаюся ad fontes, до власне «Історii русiв», з’ясовую час i мiсце ii написання та мотиви авторiв. У частинi четвертiй («Незвичнi пiдозрюванi») окреслено соцiальне й iнтелектуальне коло гiпотетичних авторiв «Історii русiв». Час i мiсце iсторiографiчного «злочину» встановлено, мотиви i методи мiстифiкацii викрито, отже, можна повернутися до питання авторства i запропонувати новий, незвичний «склад» групи пiдозрюваних. Усi вони не лише були присутнi у вiдповiдний час у вiдповiдному мiсцi, а й мали належне походження, освiту, зв’язки й iнтелект, потрiбнi для цього «лiтературного злочину». У частинi п’ятiй («Родинне коло») представлено корпус додаткових доказiв, якi дають змогу вiдповiсти на питання, порушенi у вступi i перших роздiлах книжки. Кожен новий роздiл пiдводить нас до вiдповiдi на головне запитання: хто стояв за створенням «Історii русiв»? У висновках «Історiю русiв» розглянуто в широкому контекстi iсторii, мiфологii i нацiетворення на степовому кордонi Європи.




Частина перша. Загадка





Роздiл 1. Поклик свободи


Стояла бiла нiч – знаменита прикмета петербурзького лiта. Невеличкий натовп, що зiбрався удосвiта 13 липня 1826 року на Троiцькому мосту i на березi Неви пiд Петропавловською фортецею, спостерiгав за тим, як у кронверку розгортаеться моторошний ритуал. Пiд барабанний бiй iз фортецi вивели кiлькадесят молодих чоловiкiв у брудних i заношених офiцерських мундирах. Їх подiлили на групи й поставили перед строем солдатiв, що iх цi люди колись вели у бiй. Вони незворушно вислухали вирок – тривала каторга й заслання. Пiсля оголошення вироку на в’язнiв надягли кайдани, а над iхнiми головами зламали шпаги – це символiзувало позбавлення дворянського статусу, офiцерських звань, нагород i вiдзнак. Еполети i мундири спалили.

Щойно ритуал «громадянськоi страти» закiнчився i каторжникiв знову загнали у фортецю, охоронцi вивели з ворiт п’ятьох чоловiкiв у важких кайданах. Їх пiдвели до шибеницi, поспiхом зведеноi у кронверку фортецi. Далi сталася незапланована пауза – шукали лаву, щоб поставити в’язнiв на шибеницю. Нарештi знайшли в сусiдньому Училищi торговельного мореплавства. Подальша сцена вжахнула навiть катiв. Пiд барабанний дрiб з-пiд нiг в’язнiв вибили пiдставки, але тiльки двое крайнiх повисли в петлi, трое обiрвалися. Мотузка виявилася заслабкою i не витримала ваги тiл i кайданiв. Заворожений натовп затамував подих. Невже iх урятовано?

«Знать, бог не хочет их смерти», – сказав один з солдатiв, але петербурзький генерал-губернатор Павло Голенiщев-Кутузов наказав ще раз повiсити в’язнiв. Сценарiй страти розписав особисто iмператор Микола І, i загартований вiйнами генерал – вiн вiдзначився у Битвi народiв пiд Лейпцигом 1813 року i привiз iз Парижа в Петербург новину про поразку Наполеона – мав намiр виконати волю iмператора до кiнця. Микола хотiв, щоб страту провели до четвертоi години ранку. Вже була майже п’ята, сонце швидко розганяло темряву, а три чоловiки, засудженi за державну зраду, все ще були живi. Голенiщев-Кутузов наказав поквапитися. Шокованих i закривавлених в’язнiв, один ледве стояв, знову пiдняли на поспiхом поправлений ешафот. «Проклятая земля, где не умеют ни составить заговора, ни судить, ни вешать!» – нiбито сказав один з них. Інший крикнув Голенiщеву-Кутузову: «Подлый опричник тирана! Дай же палачу твои аксельбанты, чтоб нам не умирать в третий раз!» Генерал стояв незворушно. До шостоi години страта нарештi закiнчилася. Тiла п’ятьох в’язнiв, якi вважали, що вiддають свое життя боротьбi за свободу, прибрали. Наступного дня iх перевезли на острiв Голодай неподалiк Петербурга й поховали в таемнiй могилi.

П’ятеро чоловiкiв, страчених того лiтнього ранку 1826 року на березi Неви, очолювали змову декабристiв, органiзовану ветеранами вiйни з Наполеоном. Вони хотiли змiнити полiтичний устрiй Росiйськоi iмперii. 14 грудня 1825 року, за сiм мiсяцiв до страти, група молодих офiцерiв-iдеалiстiв вивела своi загони на Сенатську площу в Петербурзi, сподiваючись повалити самодержавство, скасувати крiпацтво i скликати конституцiйну асамблею. Вiрнi царю полки оточили iхнi загони i розiгнали артилерiйським вогнем. Повстання Чернiгiвського полку на Украiнi теж придушили. Пiсля шести мiсяцiв слiдства лiдерiв обох повстань повiсили, учасникiв змови i членiв декабристських гурткiв вислали в Сибiр або вiдправили в армiю на Кавказ. Повстання було придушено, плани радикальноi перебудови iмперii (зокрема такi кардинальнi кроки, як запровадження вiйськовоi диктатури) зруйновано. Самодержавство перемогло в цьому конфлiктi. Але приклад п’ятьох мученикiв та мрii про свободу, зародженi лiдерами повстання, залишилися й надихали майбутнi поколiння бунтiвникiв.[13 - Казнь декабристов. Рассказы современников // Русский архив. – 1881. – № 2. – С. 341–346; Котляревский, Нестор. Рылеев. – СПб., 1908. – С. 186–191; Декабристы. История восстания 14 декабря 1825 года на Сенатской площади в Петербурге (http://www.patiks.ru/txt/3dekab77.shtml). Про повстання декабристiв див.: Mazour, Anatole G. The First Russian Revolution, 1825: The Decembrist Movement. – Stanford, Calif., 1966.]

Чоловiк, який, згiдно з переказами, назвав генерала Голенiщева-Кутузова «опричником тирана», був Кондратiй Рилеев, тридцятилiтнiй офiцер у вiдставцi, управитель Росiйсько-американськоi компанii. Вiн був душею декабристського гуртка в Петербурзi. Саме в його квартирi народився план повстання 14 грудня 1825 року. Друг Олександра Пушкiна i сам талановитий поет, Рилеев надихав друзiв i колег по змовi не лише пристрасними вiршами, у яких закликав вiддати життя за свободу, а ще й стоiчною витримкою перед смертю. Коли з останньою розрадою в камеру прийшов священик, Рилеев начебто узяв його руку, поклав собi на серце i промовив: «Слышишь, отец, оно не бьется сильнее прежнего».[14 - Див.: Декабристы. История восстания 14 декабря 1825 года. Про Рилеева див.: Meara, Patrick. K. F. Ryleev: A Political Biography of the Decembrist Poet. – Princeton, N. J., 1984.]

Друзi Рилеева вважали, що вiн передбачив свою загибель в опублiкованому за кiлька мiсяцiв до повстання уривку з поеми, над якою тодi працював. Поема називалася «Наливайко», а ii головним героем був лiдер козацького повстання кiнця ХVІ столiття в Украiнi. В уривку «Исповедь Наливайки» Рилеев вклав в уста козацького ватажка такi слова:

		Известно мне: погибель ждет
		Того, кто первый восстает
		На утеснителей народа;
		Судьба меня уж обрекла.
		Но где, скажи, когда была
		Без жертв искуплена свобода?
		Погибну я за край родной, —
		Я это чувствую, я знаю,
		И радостно, отец святой,
		Свой жребий я благословляю![15 - Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. / Ред. вступ. ст. и комм. А. Г. Цейтлина. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 250.]

Коли Рилеев уперше прочитав цi вiршi своему другу Михайлу Бестужеву – разом зi своiм братом Миколою у груднi 1825 року вiн виведе першi повстанськi полки на Сенатську площу, – той був шокований. За спогадами Миколи Бестужева, Михайло сказав Рилееву: «Знаешь ли […], какое предсказание написал ты самому себе и нам с тобою?» Рилеев був цiлком свiдомий значення свого твору. «Неужели ты думаешь, что я сомневался хоть минуту в своем назначении? – вiдповiв поет. – Верь мне, что каждый день убеждает меня в необходимости моих действий, в будущей погибели, которою мы должны купить нашу первую попытку для свободы России, и вместе с тем в необходимости примера для пробуждения спящих россиян».[16 - Бестужев, Николай. Воспоминание о Рылееве // Воспоминания Бестужевых / Ред., статья и комм. М. К. Азадовского. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1951. – С. 7.]

Вiршi Рилеева надихали поколiння революцiонерiв i вiльнодумцiв у Росiйськiй iмперii. Зокрема, Вiру Засулич, революцiонерку-терористку, одну з перших росiйських марксисток, i Михайла Драгоманова, полiтичного емiгранта, одного з найвпливовiших украiнських мислителiв ХІХ столiття. Драгоманов пiзнiше згадував: «Ще в 50-тi роки, я пам’ятаю, “Войнаровский” i “Исповедь Наливайки” переписувались в наших потайних тетрадках поряд з творами Шевченка i читались з однаковим запалом». Сам Рилеев шукав натхнення в iсторичних творах i останнi роки перед повстанням особливо захоплювався iсторiею украiнських козакiв.[17 - Драгоманiв, Михайло. Листи на Надднiпрянську Украiну. – К.: Криниця, 1917. – С. 13.]

Кондратiй Рилеев ознайомився з Украiною через батька – той служив у Киевi i навiть купив там будинок, який заповiв сину. З козацьким стилем життя молодий Рилеев уперше зiткнувся, повернувшись з наполеонiвських воен. У лютому 1814 року, закiнчивши кадетський корпус, вiн у 18 рокiв вступив на армiйську службу. Зi своею артилерiйською бригадою юний Рилеев пройшов Польщу, Нiмеччину, Швейцарiю i Францiю. У Дрезденi його приймали при дворi росiйського губернатора Саксонii Миколи Репнiна, майбутнього малоросiйського губернатора, одруженого з онукою останнього украiнського гетьмана Кирила Розумовського. Певний час Рилеев провiв у Парижi. Пiд арештом вiн свiдчив, що заразився вiльнодумством пiд час французькоi кампанii 1814–1815 рокiв. Пiсля закордонного походу полк Рилеева повернувся в Росiйську iмперiю. Спершу вiн квартирував у Литвi, потiм пiд Острогозьком, маленьким мiстечком у сучаснiй Воронезькiй областi Росiйськоi Федерацii. Заснований украiнськими козаками в серединi ХVІІ столiття, Острогозьк до 1760-х рокiв був полковим мiстом. На початку ХІХ столiття мiсто певний час перебувало у складi Слобiдсько-Украiнськоi губернii. Жителi Острогозька зберiгали украiнськi звичаi i традицii аж до ХХ столiття.[18 - Там само. – С. 8 – 10; Котляревский Н. Рылеев. – С. 21–24. Удодов, Борис. К. Ф. Рылеев в Воронежском крае. – Воронеж, 1971. – С. 5 – 14.]

Рилеев провiв майже три роки неподалiк Острогозька, потоваришував з мiсцевими офiцерами й ознайомився з мiсцевою культурою. Там же вiн зустрiв кохання свого життя, доньку мiсцевого дворянина. Наталя Тевяшова походила зi старшинськоi родини, один з ii предкiв на початку ХVІІІ столiття був полковником Острогозького полку. Подавши у вiдставку наприкiнцi 1818 року i переiхавши з дружиною у Петербург, Рилеев з друзями не раз повертався сюди на лiто i завжди називав цей край «Украiною». У груднi 1825 року Рилеев писав Миколi Маркевичу, нащадку знаменитого козацького роду i майбутньому iсторику Украiни: «Я русский, но три года жил на Украйне: мало для себя, но довольно для того, чтобы полюбить эту страну и добрых ее жителей. Сверх того, Украйна наделила меня редкою, несравненною женою. Уже шесть лет моя добрая украинка счастливит меня; и так к привязанности моей еще присоединяется и благодарность душевная, вечная к Малороссии».[19 - К. Ф. Рылеев – Н. А. Маркевичу (Петербург. 18 октября 1825 г.) // Литературное наследство. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – Т. 59: Декабристы-литераторы / Ред. А. М. Еголин и др. – С. 153. Див. також: Котляревский Н. Рылеев. – С. 24–29.]

Перебравшись у Петербург, Кондратiй Рилеев не забув своiх украiнських друзiв i знайомих. У листопадi 1820 року, повернувшись у столицю з лiтнього вiдпочинку в Острогозьку, Рилеев надрукував в «Отечественных записках» листа, де вихваляв свого острогозького друга Михайла Бедрагу, вiдставного офiцера Охтирського гусарського полку. Охтирський полк було створено 1651 року, а 1765-го, пiсля скасування козацькоi автономii, його перетворили на гусарський полк росiйськоi армii. В 1814-му полк увiйшов у Париж i вiдзначився тим, що гусари, колишнi козаки, пустили на новi мундири коричневу матерiю, реквiзовану в капуцинському монастирi. Імператор Олександр І був потiшений вибором i наказав, щоб полковi мундири i надалi були коричневi.[20 - Див.: Рылеев К. Ф. Еще о храбром М. Г. Бедраге // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 295–297; Михайленко, Александр. И жили дружною семьею солдат, корнет и генерал. – М., 2001. – Главы 1–2.]

Листу Рилеева передувала нотатка, яку опублiкував в «Отечественных записках» вiдомий у той час росiйський поет Денис Давидов, органiзатор партизанського опору Наполеону i колишнiй командувач Охтирського полку. Давидов вiдзначав вiдвагу свого колишнього пiдлеглого. Михайло Бедрага походив iз родини генерал-майора Григорiя Бедраги. Це був вiрний i смiливий офiцер, з юного вiку вiн служив в Охтирському полку разом iз двома своiми братами. Пiд час вiйни з Наполеоном вiн проявив винятковi командирськi якостi. Бедрага, однак, не дiйшов до Парижа: дiставши поранення в голову у знаменитiй Бородинськiй битвi (1812), вiн жив у самотi i безвiстi в родинному маетку пiд Острогозьком. І Давидов, i Рилеев намагалися вiддати шану маловiдомому героевi бодай на шпальтах популярного на той час журналу.

Нема сумнiву, що Рилеев вбачав у Бедразi саме украiнського козака. У присвяченому Бедразi вiршi, написаному влiтку 1821 року, Рилеев згадуе розмови з одним своiм острогозьким знайомим (ймовiрно, це був тесть поета, майор Михайло Тевяшов). Вони говорять про повстання грекiв проти османськоi влади, яке розгорталося тодi у Грецii, та iсторiю Запорозькоi Сiчi, яка була символом боротьби за козацькi вольностi. Можна припустити, що Рилеев вiв подiбнi розмови i з Бедрагою. У вiршi, присвяченому друговi, вiн писав:

		Майор с себя снимает
		Полузаржавый меч
		И слезы отирает.
		О прошлой старине,
		О Сечи своевольной,
		О мире, о войне.[21 - Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. / Ред. вступ. ст. и комм. А. Г. Цейтлина. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 108.]

В очах Рилеева острогозькi козаки стали поборниками свободи й особистоi незалежностi, успадкованих вiд героiчного минулого. Жива козацька традицiя збереглася тут до початку ХІХ столiття. «Не за излишнее считаю сказать, что на землях острогожских не видали крепостных крестьян до конца прошедшего столетия. Полковые земли, доставшиеся впоследствии разным чиновникам Острогожского полка, были обрабатываемы вольными людьми или козаками»,[22 - Рылеев К. Ф. Об Острогожске // Там же. – С. 298.] – писав вiн в одному з листiв петербурзькiй владi, виступаючи за повернення економiчних свобод краю, який страждав вiд важких умов життя. Традицiя козацьких вольностей справдi не померла. Колишнiй крiпак графiв Шереметевих, майбутнiй професор росiйськоi лiтератури Олександр Нiкiтенко, який своею свободою завдячував, зокрема, i Рилееву, пiзнiше згадував, що його дiд, «молчаливый, кроткий, благоразумный в трезвом виде, напившись, он имел обыкновение пускаться в толки об общественных делах, вспоминать о казачине и гетьманщине, судил строго о беспорядках сельского управления».[23 - Никитенко, Александр. Повесть о самом себе: посмертные записки и дневник // Русская старина. – 1888. – Кн. 8. – С. 308.]

Рилееву здавалося, що Острогозьк успадкував не тiльки козацький дух, але й предкiвську традицiю свободи. 1823 року вiн писав про мiсто, у якому:

		…пленённый славы звуком,
		Поседевший в битвах дед
		Завещал кипящим внукам
		Жажду воли и побед.[24 - Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. / Ред. вступ. ст. и комм. А. Г. Цейтлина. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 173.]

У вiршi йшлося про зустрiч 1696 року в Острогозьку царя Петра І з гетьманом Іваном Мазепою – тодi спiльниками, а в майбутньому ворогами.[25 - Про Мазепу i перехiд до шведiв див.: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа i його доба. – Нью-Йорк, Париж i Торонто, 1960; On the Eve of Poltava: The Letters of Mazepa to Adam Sieniawski, 1704–1708 / Orest Subtelny, ed. – New York, 1975; Субтельний, Орест. Мазепинцi: Украiнський сепаратизм на початку ХVIII столiття. – К., 1994; Mackiw, Teodor. English Reports on Mazepa, Hetman of Ukraine and Prince of the Holy Roman Empire, 1687–1709. – New York, Munich, and Toronto, 1983.]

Рилеев не уникав полiтично дражливих i навiть небезпечних тем. Навеснi 1823 року вiн почав працювати над поемою «Войнаровский» про повстання Мазепи та його наслiдки. Головний герой твору – Андрiй Войнаровський, молодий iдеалiст i племiнник Мазепи, приеднуеться до повстання проти царя та iде за гетьманом на чужину. Вiн був представником Карла ХІІ у Стамбулi. Дорогою з Османськоi iмперii у Швецiю в жовтнi 1716 року його викрали росiйськi агенти й доправили в Петропавловську фортецю. Потiм його вiдправили у Якутськ, де вiн i помер, провiвши на засланнi шiстнадцять рокiв. «Войнаровский» виявився пророчим твором якщо не для самого Рилеева, то для його товаришiв, яких пiсля поразки декабристського повстання заслали в Сибiр.[26 - Див.: Винар, Любомир. Андрiй Войнаровський: iсторичний нарис. – Мюнхен – Клiвленд, 1962.]

Найпровокативнiша особливiсть поеми – образ старого козацького гетьмана. У передмовi до поеми, яку написав Олександр Корнiлович, Мазепа, цiлком у традицii росiйськоi iмперськоi iсторiографii, постае своекорисливим зрадником. Але в самому текстi поеми гетьмана зображено щирим патрiотом своеi батькiвщини, готовим вiддати життя боротьбi з тиранiею. Саме такий образ гетьмана постае з епiзоду, де Войнаровський згадуе свою першу зустрiч з дядьком, на якiй обговорювали повстання проти царя. Рилеевський Мазепа каже юному племiннику:

		Шаг этот дерзок, знаю я;
		От случая всему решенье,
		Успех не верен, – и меня
		Иль слава ждет, иль поношенье!
		Но я решился: пусть судьба
		Грозит стране родной злосчастьем, —
		Уж близок час, близка борьба,
		Борьба свободы с самовластьем![27 - Рылеев К. Ф. Войнаровский // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 213–214; Корнилович А. Жизнеописание Мазепы // Рылеев К. Ф. Сочинения и переписка. – С. 91–96.]

Уривки з поеми, а потiм i цiлий твiр (iз суттевими цензурними купюрами) публiкували 1824 i 1825 року, i публiка зустрiла цей твiр дуже тепло. До його шанувальникiв належав Олександр Пушкiн. Але звучали й критичнi вiдгуки. У приватному листi за квiтень 1825 року Павло Катенiн, ще один вiльнодумець, висланий з Петербурга задовго до повстання 1825 року, писав знайомому: «Все это копии с разных байроновских вещей, в стихах по новому образцу. Всего чуднее для меня мысль представить подлеца и плута Мазепу каким-то Катоном».[28 - Цит. за: Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 317; Котляревский Н. Рылеев. – С. 54–55, 117–121; Русская романтическая поэма. – М., 1985. – С. 113.]

У зауваженнi Катенiна, що новий твiр Рилеева наслiдуе лiтературну манеру i настанови Байрона, був певний резон. Влiтку 1819 року Байрон надрукував поему «Мазепа», яка одразу зажила свiтовоi популярностi – козацький гетьман ХVІІІ столiття моментально перетворився на романтичного героя. Утiм, оригiнальнiсть Рилеева проявилася у виборi головного персонажа (Войнаровського у Байрона нi словом не згадано) i в iнтерпретацii постатi Мазепи. Через образ гетьмана Рилеев транслював своi погляди на свободу i тиранiю. Списати на Байрона те, що Рилеев поблажливо ставиться до Мазепи чи прославляе козацьких гетьманiв загалом, можна лише частково. Наступнi поезii Рилеева не лишають у цьому жодного сумнiву.[29 - Про Мазепу як романтичного героя див.: Babinski H. F. The Mazeppa Legend in European Romanticism. – New York, 1974.]

У 1821–1823 роках Рилеев опублiкував збiрку вiршiв пiд назвою «Думи». Джерелом натхнення послужили «Історичнi думи» Юлiана Урсин-Немцевича, польського поета й iсторика, палкого поборника Конституцii 1791 року i секретаря Тадеуша Костюшка, лiдера польського повстання проти росiйськоi влади в 1794 роцi. Рилеев з дитинства знав польську мову, а декабристськi кола, до яких вiн належав, дуже приязно ставилися до польських патрiотiв, зокрема до Адама Мiцкевича. Втiм iсторичнi пiснi цього польського автора не едине i не головне джерело натхнення Рилеева. У вступi до видання «Дум» 1825 року вiн писав: «Дума, старинное наследие от южных братьев наших, наше руское, родное изобретение. Поляки заняли ее от нас. Еще до сих пор украинцы поют думы о героях своих – Дорошенке, Нечае, Сагайдашном, Палее, и самому Мазепе приписывается сочинение одной из них». Рилеев ймовiрно знав перше видання украiнських народних пiсень, яке 1819 року надрукував у Петербурзi Микола Цертелев, i перший твiр модерноi украiнськоi лiтератури «Енеiду» Котляревського, стилiзовану пiд фольклор пародiю на Вергiлiя, вперше опублiковану в Петербурзi в 1798-му.[30 - Думы. Сочинение К. Рылеева. – М., 1825. – С. vi; Драгоманов, Михайло. Листи на Надднiпрянську Украiну. – С. 156.]

Є пiдстави вважати, що ще 1824 року Рилеев ознайомився з новим захопливим джерелом про козацьку iсторiю. Цей твiр був вiдомий поету i деяким його друзям як «Історiя Кониського». Його авторство приписували Георгiю Кониському, архiепископу могильовському. Цiлого тексту рукопису Рилеев не мав. Повний список припадав пилом у бiблiотеках нащадкiв козацькоi старшини десь на Чернiгiвщинi, далеко на пiвдень вiд iмперськоi столицi. Однак Рилееву трапилися уривки загадкового рукопису, i вони розпалили його романтичну уяву. Йому вiдкрився цiлий свiт козацьких героiв. Один з таких героiв, Северин Наливайко, до 1820-х рокiв майже не фiгурував не те що в захiдних, а й у росiйських та украiнських iсторичних творах. У двотомнику Дмитра Бантиша-Каменського, першiй науковiй спробi iсторii Украiни, надрукованiй 1822 року, Северину Наливайку придiлено аж два речення. Лише «Історiя Кониського» задовольнила iнтерес читачiв до подробиць Наливайкового життя. Докладна розповiдь про його вчинки супроводжувалася текстами Наливайкових листiв до польських королiв. Мало який образ борцiв (читай – мученикiв) за свободу Русi промовляв до сердець освiченоi публiки початку ХІХ столiття так, як Наливайкiв. Рилеев зробить Наливайка символом козацькоi свободи, завзяття i патрiотизму.[31 - Бантыш-Каменский, Дмитрий. История Малой России. – М., 1822. – Т. 1. – С. xxii.]

Северин (Семерiй) Наливайко, який став героем козацьких лiтописцiв ХVІІІ столiття i зробив приголомшливу кар’еру у романтикiв ХІХ столiття, у своi часи був досить суперечливою постаттю. У 1593 роцi, перебуваючи на службi у князя Костянтина Острозького, Наливайко брав участь у придушеннi повстання ще одного козацького ватажка Кшиштофа Косинського. Наступного року за домовленiстю з Острозьким Наливайко очолив бунт козакiв i селян, намагаючись вiдвести iх вiд маеткiв свого патрона i спрямувати iхню лють i руйнiвну енергiю проти ворогiв князя. Список ворогiв починався з двох православних епископiв, якi замислили церковну унiю мiж православною митрополiею на територii Речi Посполитоi i римським папою. 1596 року Берестейська унiя стала реальнiстю, що спровокувало серйозний конфлiкт, – багато хто вважав це порушенням прав православноi церкви. Традицiя зробила Наливайка першим мучеником за православну вiру – 1597 року його схопили i стратили поляки.[32 - Див.: Леп’явко, Сергiй. Козацькi вiйни кiнця XVI столiття в Украiнi. – Чернiгiв, 1996. – С. 170–172; Плохiй, Сергiй. Наливайкова вiра: Козацтво та релiгiя в ранньомодернiй Украiнi. – К.: Критика, 2005. – С. 53–56, 140–143.]

Не дивно, що православнi ченцi i козацькi лiтописцi дуже симпатизували Наливайку, але реальних iсторичних вiдомостей про нього вони майже не мали. Натомiсть в «Історii Кониського» було повно матерiалу, який надавався до творчого вжитку. Рилеев запозичив з цього рукопису деталi, яких не мiг знайти деiнде, зокрема згадки про Наливайкову столицю в Чигиринi на рiчцi Тясминi i його нiбито близькi стосунки з Григорiем Лободою, ватажком запорозьких козакiв. Однак цi деталi не вiдзначалися автентичнiстю. Лобода був суперником Наливайка, козаки стратили його за пiдозрою у спiвпрацi з поляками. Чигирин справдi стояв на рiчцi Тясминi, проте став козацькою столицею лише через добрих пiвстолiття по смертi Наливайка. Але про те, що Рилеев, зображуючи козацького ватажка, покладаеться на «Історiю Кониського», свiдчать не тiльки деталi поеми, хай там якi недостовiрнi, а й iдеологiчний посил, переданий через образ Наливайка.

Саме пiд впливом «Історii Кониського» Рилеев зображуе Наливайка не просто людиною, готовою померти за свободу свого народу, а й поборником рiвностi й братерства сусiднiх народiв:

		Козак в союзе с ляхом был,
		Как вольный с вольным, равный с равным.
		Но все исчезло, как призрак.
		Уже давно узнал козак
		В своих союзниках тиранов.[33 - Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 250.]

Уявлення про рiвноправний союз козакiв i полякiв прямо випливае з апокрифiчного Наливайкового листа королю, поданого в «Історii Кониського». Наливайко заявляе, що Королiвство Польське чи Велике князiвство Литовське нiколи не завойовували руський народ, вiн «добровольно соединился на одинаких и равных с ними правах и преимуществах». Далi вiн пише, що поляки цi права постiйно порушували, зокрема запровадивши церковну унiю. Згiдно з «Історiею Кониського», лише пiсля поразки i страти Наливайка поляки почали називати православних «схизматиками» i вiддали православнi церкви евреям, якi радо видобували зиск з цiеi ситуацii i виставляли православним захмарнi цiни за користування своiми ж храмами.[34 - Див.: Исторiя Русовъ. – С. 35–41, тут 36.]

Твердження, що евреi тримали ключi вiд православних церков, згодом стало гаслом записних антисемiтiв у Росiйськiй iмперii. У незавершенiй вiршованiй драмi «Богдан Хмельницкий» (1825) Рилеев використав цю деталь, щоб пiдкреслити, яких утискiв зазнавали козаки вiд польськоi влади перед повстанням 1648 року, жертвами якого стали десятки тисяч евреiв. Рилеев виказав знайомство зi ще одним епiзодом «Історii Кониського» – описом перемоги козакiв над польським вiйськом пiд час так званоi «Тарасовоi ночi». Цей епiзод 1620-х рокiв, так само як повстання Наливайка, був вiдомий лiтописцям лише в загальних рисах, однак «Історiя Кониського» пропонувала захопливi деталi. Рилеев подiляв манiфестовану в «Історii» нелюбов до польськоi влади на украiнських землях. Вiн вважав Наливайка i Хмельницького патрiотами, якi не могли змиритися з тим, як чужа тиранiчна влада гнобить iхнiй народ. Козаки, яких вiн називае навзамiн «малоросами» i «украiнцями», являють, за Рилеевим, свободолюбну, але пригноблену частину росiйського народу.[35 - Рылеев К. Ф. Богдан Хмельницкий // Рылеев К. Ф. Сочинения и переписка. – С. 145–152; Исторiя Русовъ. – С. 51–52; Когут, Зенон. Повстання Хмельницького, образ евреiв i формування украiнськоi iсторичноi пам’яти // Когут З. Корiння iдентичности. Студii з ранньомодерноi та модерноi iсторii Украiни. – К.: Критика, 2004. – С. 244–271.]

Найбiльш вдячними Рилееву за героiчний образ козацького минулого були нащадки старшинських родiв в Украiнi. Микола Маркевич, «как истинный гражданин своего любезного отечества, как добрый малороссиянин», писав Рилееву про «Войнаровского» i «Наливайка»: «Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность. Будьте уверены, что благодарность наша искренняя, что мы от души чувствуем цену трудов ваших, которые вас и предков наших прославляют. Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств и преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка. Примите нашу общую благодарность: вы много сделали, очень много! Вы возвышаете целый народ, – горе тому, кто идет на усмирение целых стран, кто покушается покрыть презрением целые народы, и они ему платят презрением… Но слава тому, кто прославляет величие души человеческой и кому народы целые должны воздавать благодарность. “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и моем также».[36 - Цит. за: Котляревский Н. Рылеев. – СПб., 1908. – С. 117–118.]

Натхненням для свободолюбноi поезii Кондратiя Рилеева служила не тiльки козацька iсторiя. Вiн захоплювався демократичними традицiями середньовiчноi Новгородськоi республiки i тогочасним повстанням грекiв проти османськоi влади. Думки Рилеева пiдживлювалися творами французьких, польських i росiйських авторiв-сучасникiв, а iдеi формувалися у дискусiях з такими людьми, як Бестужеви, Корнiлович i Пушкiн. Якщо ж говорити про найвизначнiшi твори Рилеева, то вiн iх написав, натхненний саме козацькою iсторiею. Вiн звертався до iсторii козацьких повстань ХVІ – ХVІІ столiть проти польськоi влади у пошуках передвiсника повстання проти росiйського самодержавства. Молодий поет, що вважав боротьбу з урядом патрiотичним обов’язком, був готовий йти слiдом за козацькими героями i полягти в битвi за свободу батькiвщини. Образи, запозиченi з «Історii Кониського», не тiльки допомогли Рилееву висловити мрii про свободу, а й провiстили долю поета.

Останнiй лист Рилеева, написаний одразу пiсля арешту, було адресовано дружинi. Подiбно до свого найвiдомiшого персонажа, Северина Наливайка, Рилеев не шкодував за життям i благословляв свiй жереб. Вiн писав своiй «доброй украинке»: «Бог и государь решили участь мою: я должен умереть, и умереть смертию позорною. Да будет его святая воля! Мой милый друг, предайся и ты воле всемогущего, и он утешит тебя. За душу мою молись Богу. Он услышит твои молитвы. Не ропщи ни на него, ни на государя: это будет и безрассудно, и грешно. Нам ли постигнуть неисповедимые суды непостижимого? Я ни разу не возроптал за все время моего заключения, и за то дух святый дивно утешал меня». Вiн закiнчив листа словами: «Прощай! Велят одеваться. Да будет его святая воля».[37 - Рылеев К. Ф. Письмо жене (13 июля 1826 г.) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 518–519.]




Роздiл 2. Козацькi аннали


Що являла собою «Історiя Кониського», на яку покладався Кондратiй Рилеев, пишучи про козакiв? І де вiн ii знайшов? Часткову вiдповiдь на друге запитання ми можемо знайти в листуваннi Рилеева з товаришем по декабристськiй змовi, 33-рiчним полковником у вiдставцi Олександром фон Брiгеном. Вона мiститься у листi фон Брiгена Рилееву, написаному з далекого вiд iмперських центрiв украiнського села Понурiвки 21 жовтня 1825 року, за неповнi два мiсяцi до повстання декабристiв.

Герой Бородинськоi битви, нагороджений за участь у нiй золотою зброею, учасник закордонного походу росiйськоi армii 1813–1814 рокiв, фон Брiген пiшов зi служби 1819 року через проблеми зi здоров’ям – вiн отримав двi серйознi рани. Влiтку – восени 1825-го фон Брiген гостював у свого тестя Михайла Миклашевського, колишнього сенатора i губернатора кiлькох губернiй, зокрема Малоросiйськоi i Катеринославськоi. Як i улюблений Рилеевим Острогозьк, маеток Миклашевського в Понурiвцi стояв на сучасному пiвденно-захiдному кордонi Росii. Це було одне з козацьких поселень довкола Стародуба, який до 1760-х рокiв виконував роль полкового мiста. У цьому полку служило кiлька поколiнь Миклашевських, а власник Понурiвки Михайло Миклашевський став полковником Стародубського карабiнерного полку, створеного на основi колишнього козацького пiдроздiлу.[38 - Бриген, фон-дер Александр Федорович // Алфавит декабристов. Виртуальный музей декабристов / Ред. А. Самаль (http://decemb.hobby.ru/index.shtml?alphavit/alf_b); Оглоблин, Олександер. Михайло Миклашевський // Оглоблин О. Люди староi Украiни. – Мюнхен, 1959. – С. 150–167; Поклонский Д. Р. Миклашевский Михаил Павлович // Поклонский Д. Р. Стародубская старина. XI–XIX вв. Исторические очерки. – Клинцы, 2002. – Т. 2. – С. 243, прим.]

У поiздцi фон Брiгена в Украiну був один таемний момент. На прохання Рилеева вiн зустрiвся у Киевi з майбутнiм «диктатором» декабристського повстання князем Сергiем Трубецьким, щоб розповiсти йому про конфлiкт у Петербурзi, що стосувався планiв замаху на iмператора Олександра І. Але в листi вiд 21 жовтня 1825 року фон Брiген жодним натяком не згадуе свою киiвську мiсiю i пише натомiсть про те, що однаково цiкавить його з Рилеевим, – iсторiю украiнських козакiв. «Исполняя желание ваше, почтеннейший Кондратий Федорович, – писав фон Брiген, – препровождаю вам при сем выписку из “Истории” Конисского». В червнi 1825-го, коли фон Брiген приiхав з Петербурга до Украiни, Рилеев, очевидно, обговорював з ним не лише гiпотетичний замах на iмператора i висилання правлячоi сiм’i, а й своi лiтературнi плани. Рилеев далi працював над «Наливайком», писав новий драматичний твiр про Богдана Хмельницького i збирався писати поему про Івана Мазепу. Йому були потрiбнi новi джерела з украiнськоi iсторii. Схоже, що поет уже звiрявся зi згаданою фон Брiгеном «Історiею Кониського», але не мав рукопису у своему розпорядженнi. Рилеев просив друга переписати уривок з цього твору, щойно той приiде у маеток тестя. Фон Брiген радо виконав це прохання.[39 - Бриген А. Ф. Письма. Исторические сочинения. – Иркутск: Вост. – Сибир. книжн. изд-во, 1986. – С. 96; Приложения // Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 376–377.]

Лист фон Брiгена Рилееву – перша писемна згадка про рукопис, який пiзнiше став вiдомий пiд назвою «Исторiя Русовъ или Малой Россiи. Сочиненiе Георгiя Конискаго, Архiепископа Б?лорускаго». Георгiй Кониський був одним з найвiдомiших православних епископiв кiнця ХVІІІ столiття. Вiн народився 1717 року в Нiжинi у старшинськiй родинi. Одинадцятирiчним хлопчиком Кониського вiдправили вчитися у Могилянську академiю в Киевi, провiдний навчальний заклад Росiйськоi iмперii. Вiн здобув блискучу освiту, став професором, а згодом i ректором Могилянськоi академii. 1755 року Кониського призначили епископом у бiлоруське мiсто Могильов, що належало тодi Речi Посполитiй. Кониський мав керувати православними епархiями в краiнi, де православ’я зазнавало утискiв. Що бiльше Росiя втручалася у справи Речi Посполитоi, ослабленоi i залежноi вiд iноземних держав, то жорсткiшу лiнiю вели польськi католицькi елiти проти православ’я, яке вони вважали «п’ятою колоною» Петербурга. Кониський став мiшенню численних нападок i замахiв з боку католицькоi бiльшостi. Ледве вцiлiвши пiсля одного з таких нападiв, Кониський переiхав у Петербург i почав вимагати активних дiй вiд Катерини ІІ, вчорашньоi нiмецькоi принцеси, яка недавно зiйшла на росiйський престол i хотiла продемонструвати свою вiдданiсть православ’ю. Вимоги Кониського вiд iменi православного населення Речi Посполитоi зiграли важливу роль у подiях, що привели до першого подiлу Польщi 1772 року, у результатi якого Могильов перейшов Росii. Знаменитий проповiдник, богослов i оборонець православ’я Георгiй Кониський помер у Могильовi в лютому 1795 року, за кiлька мiсяцiв до третього й останнього подiлу Польщi, який стер цю державу з карти Європи.[40 - Исторiя Русовъ или Малой Россiи. Сочиненiе Георгiя Конискаго, Архiепископа Б?лорускаго. – М., 1846.]






1. Список «Історii русiв» (бл. 1818)



За життя Кониського публiкувалися його численнi твори на богословську тематику. Але, судячи з «Історii русiв», архiепископ був не тiльки богословом. Невже Кониський мав стосунок до написання iсторii, причому такоi, що розпалюе уяву вiльнодумцiв, якi змовляються убити царя i змiнити полiтичний устрiй iмперii? Передмова до «Історii» пояснюе роль Кониського в написаннi цього тексту. Архiепископ, iдеться у передмовi, начебто тiльки вiдредагував твiр, написаний поколiннями православних ченцiв, i згодом надiслав його Григорiю Полетицi, своему колишньому учневi по Киiвськiй академii. Уродженець Украiни Полетика представляв украiнську шляхту в комiсii, яку скликала 1767 року Катерина ІІ для реформування росiйського законодавства в дусi Просвiтництва. Вiн шукав «отечественную историю», до якоi можна апелювати в ходi роботи комiсii, i йому допомiг колишнiй викладач Кониський. Кониський нiбито надiслав «летопись» Полетицi, «уверяя архипастырски, что она ведена с давних лет в кафедральном могилевском монастыре искусными людьми, сносившимися о нужных сведениях с учеными мужами Киевской Академии и разных знатнейших малороссийских монастырей, а паче тех, в коих проживал монахом Юрий Хмельницкий, прежде бывший гетман малороссийский, оставивший в них многие записки и бумаги отца своего, гетмана Зиновия Хмельницкого, и самые журналы достопамятностей и деяний национальных, и что притом она вновь им пересмотрена и исправлена».[41 - Исторiя Русовъ. – С. ii.]

У читача складалося враження, що вiн мае справу з лiтописом, який вели у стародавньому монастирi й автори якого мали у розпорядженнi документи середини ХVІІ столiття, часiв повстання Хмельницького. Судячи з того, що законодавчу комiсiю скликали в 1767-му i розпустили в 1768 роцi, Кониський мав надiслати «Історiю» Полетицi десь у цей час. Згадки про документи Богдана Хмельницького (гетьман фiгуруе пiд своiм першим хресним iм’ям Зиновiй) та його сина Юрiя, який, пробувши певний час гетьманом Украiни, справдi згодом пiшов у ченцi, мали засвiдчити вартiсть лiтопису для висвiтлення подiй козацькоi iсторii. Це враження мало пiдсилити покликання на авторитет професорiв Киiвськоi академii i самого Кониського.

Текст «Історii русiв» пiдтверджував усi цi заявки на автентичнiсть. Вiн закiнчувався подiями 1769 року, з чого можна було зробити висновок, що кiлька параграфiв додалося пiсля того, як вiн вийшов з рук Кониського, але текст загалом i передмова були цiлком суголоснi. Попри назву «Исторiя Русовъ» (означення русы часто вживали на початку ХІХ столiття до слов’ян загалом), у центрi книги стояла iсторiя козацькоi Украiни, що й уточнював пiдзаголовок, де було вжито термiн «Малоросiя». Наприкiнцi ХІХ столiття термiни «Малоросiя» i «Украiна» стали майже синонiмами. Але у ХVІІІ i в першi десятилiття ХІХ столiття поняття «Малоросiя» стосувалося переважно Лiвобережжя – територii Гетьманату, автономноi козацькоi держави, яка проiснувала трохи бiльше столiття i була лiквiдована Катериною ІІ в 1760-х роках.

«Історiя русiв», яка так захопила Олександра фон Брiгена i Кондратiя Рилеева у 1825 роцi, була перш за все iсторiею украiнських козакiв. Козацька сiч за порогами Днiпра сформувалася в ХVІ столiттi. У серединi ХVІІ столiття запорозькi козаки створили власну державу й змiнили розклад сил у регiонi, зробивши ставку на Московiю у боротьбi з польськими королями, своiми колишнiми господарями.

Козацтво породив евразiйський фронтир: у пiзньому середньовiччi i в ранньомодерну епоху там зiйшлися дикий степ i заселенi територii, хлiбороби й кочовики, християнство й iслам. Завдяки цьому склався унiкальний культурний клiмат пограниччя. Козацтво виникло як окрема соцiальна верства на краю евразiйського степу на початку Нового часу. Слово «козак» у тюркських мовах означае «вiльна людина, вартовий, грабiжник», i в жилах перших козакiв текла радше тюркська, нiж слов’янська кров. Це були кочовi вояки, якi самочинно, без санкцii ханiв i вождiв мiсцевих племен займалися грабунком у степу. На кiнець ХV – початок ХVІ столiття ситуацiя змiнилася. Турецькi султани й намiсники почали скаржитися правителям Польщi, Литви i Московського царства, чиi землi межували з причорноморськими степами, що османським пiдданцям завдають шкоди ватаги козакiв-слов’ян. Але тi вiдмовлялися брати вiдповiдальнiсть за дii степового братства i говорили султану, що козаки походять з рiзних держав i народiв та не пiдлягають жоднiй владi.[42 - Про iсторiю евразiйського степового фронтиру див.: Khodarkovsky, Michael. Russia’s Steppe Frontier: The Making of a Colonial Empire, 1500–1800. – Bloomington and Indianapolis, 2002; LeDonne, John. The Grand Strategy of the Russian Empire, 1650–1831. – Oxford, 2003; Boeck, Brian. Imperial Boundaries: Cossack Communities and Empire-Building in the Age of Peter the Great. – Cambridge, 2009; O’Rourke, Shane. The Cossacks. – Manchester, 2008.]

Османи й далi нарiкали, вдавалися до погроз i час вiд часу влаштовували походи проти нових козакiв, якi не тiльки грабували купцiв у пiвденних степах, а й наважувалися на морськi виправи: нападали на турецькi кораблi у Чорному й Азовському морях та грабували приморськi поселення, зокрема передмiстя Стамбула, столицi Османськоi iмперii. У 1621 роцi молодий турецький султан Осман ІІ повiв свою армiю у чорноморськi степи i взяв в облогу Хотинську фортецю на кордонi Молдавii i Речi Посполитоi. Зокрема вiн хотiв покарати польського короля за напади, здiйсненi козаками в попереднi роки. Польська армiя за допомогою 20-тисячного козацького вiйська вiдбила наступ туркiв. Розгромлений i принижений Осман ІІ повернувся у Стамбул i загинув вiд рук придворних, якi не пробачили йому ганьби iмперii. Морськi виправи козакiв тривали.

Якщо для Стамбула козаки були схожi на головний бiль, то для Кракова, Варшави, Вiльна i Москви – на хронiчну виразку. Упродовж ХVІ – ХVІІ столiть козацькi поселення виникли по всьому периметру евразiйського степу – як правило, вони органiзовувалися у бiльшi укрiплення-сiчi у нижнiй течii рiчок. Існували днiпровськi, донськi, волзькi, яiцькi i сибiрськi козаки. Першими самоорганiзувалися днiпровськi козаки. Прикордоннi урядники спершу Великого князiвства Литовського, а потiм Королiвства Польського (в 1569 роцi цi держави уклали Люблiнську унiю i об’едналися у Рiч Посполиту) намагалися контролювати козакiв i нерiдко були iхнiми командувачами. Наприклад, першу козацьку сiч за днiпровськими порогами органiзував князь Дмитро Вишневецький, який послужив i Великому князiвству Литовському, i московському царю Івану Грiзному та, за легендою, загинув у турецькому полонi.

Козаки поеднували вiйну з рибальством, полюванням i грабунком. Згодом вони почали займатися рiльництвом на вiдiбраних у кочовикiв землях i обороною цих територiй. Вони вiдмовлялися платити податки i не визнавали жодноi державноi юрисдикцii. У своiй органiзацii козаки керувалися принципами вiйськовоi демократii i прямого представництва. Вибирала, знiмала й карала урядникiв козацька рада. Для Речi Посполитоi бiльшу загрозу становив козацький спосiб життя, а не грабiжницькi походи, якi викликали лють туркiв i провокували iх на дii у вiдповiдь. Козацтво приваблювало тисячi селян i рядових мiстян i тим самим пiдривало соцiальний лад, пiднiмало градус суспiльноi напруги та створювало передумови для повстання. Інодi доходило до масштабних воен та селянських жакерiй, у ходi яких гинули десятки тисяч людей iз вищих класiв i неправославних меншин – найперше католикiв i евреiв.

Северин Наливайко, чие життя описувала «Історiя русiв» i оспiвував Кондратiй Рилеев, був ватажком одного такого повстання, яке вiдбулося в 1594–1595 роках. Перше велике козацьке повстання (1591–1593) очолював ще один козацький ватажок – Кшиштоф Косинський. Існуе кiлька потенцiйних причин, чому Наливайко, а не Косинський зробив таку приголомшливу кар’еру в iсторичнiй уявi пiзнiшоi епохи. Судячи з iменi, Косинський був польським шляхтичем, який опинився серед козакiв, а Наливайко – православним украiнцем, себто, за тодiшнiми назвами, русином. Загони Наливайка не просто повстали проти влади i грабували шляхетськi маетки, а й повернули зброю проти iнiцiаторiв церковноi унii, яка мала на метi пiдпорядкувати православну церкву Речi Посполитоi папi римському. Схоплений i страчений королiвськими урядниками, Наливайко був iдеальним кандидатом на вакансiю козацького героя, який боронив козацькi вольностi i прийняв мученицьку смерть за вiру i народ.

Придушивши повстання Косинського i Наливайка, польськi урядники та украiнськi князi створили видимiсть порядку на прикордоннi, але це не зупинило зростання впливу козакiв у регiонi. Королiвськi урядники збiльшили козацький реестр i призначили заможнiшим козакам платню, щоб тi контролювали низових козакiв. Участь козакiв у московськiй Смутi (вони воювали в армiях обох Лжедмитрiiв, що претендували на престол) обернулася на користь полякам: у 1610 роцi вони пiшли на Москву регулярною армiею та окупували мiсто. Король також скористався допомогою 20-тисячного козацького вiйська в 1621 роцi, коли армiя Османа ІІвзяла в облогу Хотин. Рiч Посполита отримала у свое розпорядження величезну армiю, яка майже нiчого не коштувала державнiй скарбницi, але обходилася у колосальну полiтичну цiну цiлiй державi.

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман козацького вiйська пiд Хотином, узяв пiд свою опiку переслiдувану владою православну церкву. Пiсля Берестейськоi унii королiвськi урядники заборонили висвячувати нових православних епископiв, i на 1620 рiк церква лишилася майже без вищого духовенства. Того року з Москви повертався додому ерусалимський патрiарх Теофан, i Сагайдачний переконав його висвятити нову православну iерархiю, попри пряму заборону короля. Це надавало козакам цiлковито новоi легiтимностi. Вiдтепер вони не лише воюватимуть за своi права i привiлеi, а й боронитимуть упослiджену православну церкву й руський народ. З тим, що козаки стали настiльки впливовими i важливими для оборони Речi Посполитоi, виникла ще одна проблема. Щойно було набрано козацьку армiю, як ставало майже неможливо ii розпустити. Коли на видноколi з’являлася примара вiйни, селяни i мiстяни масово йшли в козаки, вимагали козацьких привiлеiв, зокрема платнi та окремоi юрисдикцii, вiдмовлялися платити податки i брали участь у закордонних походах, що нiяк не влаштовувало сусiднi держави. У 1625-му, через кiлька рокiв пiсля хотинськоi оборони, Рiч Посполита кинула проти козакiв свою армiю i змусила iх розiйтися. Козацький реестр зменшили до шести тисяч, щонайменше чотирнадцять тисяч козакiв бiльше не отримували платнi. Але мир не протривав довго.

У 1630 роцi козаки пiднялися знову. Цього разу iхнiм ватажком став Тарас Федорович, вихрещений татарин, який зробив вiйськову кар’еру на Сiчi. Вiн закли?кав козакiв i прикордонне населення повстати проти польського гноблення i розпалив украiнську жакерiю. Пiд проводом Федоровича козаки i повсталi селяни розбили польську армiю i змусили владу збiльшити реестр до восьми тисяч, але цiною за це стала голова Федоровича. Коли польська влада зажадала видати його, Федоровичу i вiрним йому людям нiчого не лишилося, як втекти iз Сiчi i перейти на бiк Московii. Героiчна i трагiчна iсторiя Федоровича надихнула автора «Історii русiв» i багатьох письменникiв-романтикiв; вони, на взiрець Тараса Шевченка, називали козацького ватажка «Тарас Трясило». Зникнення Тараса Федоровича не заспокоiло козакiв – вони й даi вважали, що iхнi права порушують: уряд збудував фортецю Кодак на Днiпрi, щоб вiдрiзати козакiв вiд Чорного моря i покласти край iхнiм морським походам. Це не дуже допомогло. Наприкiнцi 1630-х рокiв Надднiпрянщину сколихнула нова хвиля козацьких повстань. Їх очолили Павло Бут i Якiв Остряниця, ще один герой «Історii русiв». Повстання придушили, козацький реестр знову скоротили до шести тисяч, а щоб козаки не повстали ще раз, полковниками призначили польських шляхтичiв.

Здавалося, що козацьку проблему розв’язано i запанував, за висловом польських авторiв, «золотий спокiй». На перший погляд так i було. Зруйновану козаками Кодацьку фортецю вiдбудували, що ускладнило морськi походи. Замiсть того щоб iти походами на пiвдень, козаки пропонували своi послуги рiзним европейським правителям, мiж якими точилася Тридцятилiтня вiйна. Але мир на прикордоннi протривав недовго. У цей нiбито спокiйний час вiдбувалася кристалiзацiя сил, якi струсонуть Рiч Посполиту до самого фундаменту i приведуть до створення козацькоi держави. Поки козацькi загони воювали в Європi й ходили морськими походами на туркiв (вони оминали Кодак i виходили в Чорне море через Азовське), польськi i руськi магнати наступали на край, колонiзований козаками, i поступово прибирали собi маетностi козацькоi елiти. Селяни тiкали вiд закрiпачення, яке було елементом магнатськоi економiки, i поповнювали лави низових козакiв. Для наступного повстання бракувало лише iскри.[43 - Про ранню iсторiю козакiв див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 7; Baran, Alexander; Gajecky, George. The Cossacks in the Thirty Years War. 2 vols. – Rome, 1969–1983; Gordon, Linda. Cossack Rebellions: Social Turmoil in the Sixteenth-Century Ukraine. – Albany, N. Y., 1983; Плохiй С. Наливайкова вiра. – С. 32–92, 136–176.]

Вона несподiвано спалахнула на самiй верхiвцi козацькоi iерархii. Богдан Хмельницький певний час служив писарем у Запорозькiй Сiчi (найвища посада, яку за новими правилами мiг обiймати козак) i був просто втiленням лояльного до короля старшини – випускник православноi школи i католицького колегiуму, ветеран польсько-турецьких воен у складi козацького вiйська, вiн побував у турецькому полонi i залишився лояльним до Речi Посполитоi пiд час повстань кiнця 1630-х рокiв. Хмельницький, вiрогiдно, командував козацькими загонами у Францii на початку 1640-х i числився у складi козацького посольства на переговорах з польським королем наприкiнцi десятилiття. Хмельницькому йшов шостий десяток – саме час пiти з вiйськовоi служби i подумати про старiсть, – аж раптом вiн став провiдником найбiльшого козацького повстання в iсторii. На думку самого Хмельницького, йому не лишалося iншого вибору. 1647 року, коли тривала i вiрна служба Хмельницького Речi Посполитiй наближалася до гiдного завершення, його раптом кинули у в’язницю i вiдiбрали маетностi, а батькiв хутiр i дружину Богдана забрав собi слуга одного польського магната, який розширював своi земельнi володiння у прикордонному краi. Хмельницький втiк iз в’язницi на початку 1648 року i в супроводi кiлькох товаришiв подався на Сiч. Там його обрали гетьманом. Подальшi подii виявилися наймасштабнiшим i найуспiшнiшим козацьким повстанням в iсторii.

Хмельницький убезпечив тили, уклавши союз iз кримським ханом i заручившись допомогою грiзноi татарськоi кiнноти. Подiбний перехiд козацьким ватажком полiтичних, релiгiйних i культурних кордонiв шокував Рiч Посполиту i забезпечив перемоги козакiв у наступнi два роки. Невдовзi до Хмельницького приедналося реестрове козацтво, i в травнi 1648 року польська регулярна армiя зазнала двох нищiвних поразок. Польськi командувачi потрапили в полон до татар. Рiч Посполита лишилася беззахисною, але Хмельницький не дуже розумiв, що йому робити з цiею несподiваною перемогою. Вiн лишився у Надднiпрянщинi, створював нову армiю i розсилав емiсарiв по Украiнi i Бiлорусii iз закликом до народного повстання. Селян i мiстян п’янила свобода вiд крiпацтва, ненависть до панiв i релiгiйний фанатизм; вони пiдняли зброю проти польськоi шляхти i евреiв, якi оселялися в помiщицьких латифундiях. Почалася масова рiзанина шляхти i евреiв, останнi були практично безбороннi. Євреям довелося вибирати – християнство або смерть. Так чи так, еврейськi громади в Надднiпрянщинi зникли дуже надовго. Хмельницький i його найближчi соратники не брали участi в цiй рiзанинi, але гетьман згодом пiдняв еврейську тему, виправдовуючи козацьке повстання в очах християнськоi Європи: вiн заявляв, що поляки дозволили евреям панувати над православними русинами.

Завдяки народному повстанню Хмельницький здобув контроль над бiльшою частиною Украiни. Восени 1648 року з допомогою повсталих селян козацька армiя Хмельницького розбила шляхетське ополчення полякiв. На кiнець року, увiйшовши на етнiчнi польськi територii, козаки взяли в облогу Львiв i Замостя. Потiм Хмельницький повернувся в Украiну i трiумфально увiйшов у Киiв, давню князiвську столицю Русi. Гетьмана зустрiчав патрiарх ерусалимський, народ вiтав його, як руського Моiсея, визволителя з польського рабства. Через якийсь рiк пiсля втечi з в’язницi Хмельницький вiдповiдав польським послам, якi приiхали в Киiв домовлятися про мир, що вiн правитель Русi, а поляки мусять сидiти за Вiслою.

Наступного року об’еднане козацько-татарське вiйсько зустрiлося з новою польською армiею, яку очолив сам король. Поляки стояли на краю поразки, а король за крок вiд полону – коли втрутився кримський хан. Це врятувало полякiв вiд розгрому i зберегло баланс сил у регiонi: явна перемога когось одного була хану невигiдна. Хмельницький мусив вiдступити. За умовами Зборiвського миру (1649) козаки отримували власну автономну державу у складi трьох схiдних воеводств Речi Посполитоi, що iх разом називали тодi Украiною, – Киiвського, Чернiгiвського i Брацлавського. Хмельницький домiгся збiльшення реестра до сорока тисяч.

Зборiвський договiр заклав правовий фундамент окремоi козацькоi держави, що увiйшла в iсторiю як Гетьманат, але не припинив ворожнечi мiж козаками i поляками. 1651 року вiйна почалася знову, цього разу маятник хитнувся на користь польськоi сторони. Козаки здобули ще одну перемогу в 1652-му, а битви 1653 року нiчого не вирiшили. Жодна сторона не могла завдати суперниковi остаточного нищiвного удару. У цей момент Хмельницький, який втратив в однiй iз битв старшого сина, зважився на кардинальну змiну зовнiшньоi полiтики: вiн зробив ставку на православного московського царя, а не на кримського хана чи турецького султана. У сiчнi 1654 року козацька рада в Переяславi ухвалила союз iз Московiею. Цар Олексiй Михайлович брав Гетьманат пiд свою опiку, визнавав владу гетьмана в Украiнi i погоджувався на збiльшення козацького реестру до шiстдесяти тисяч. Єдине обмеження гетьманськоi влади, встановлене угодою 1654 року, стосувалося зовнiшньоi полiтики: гетьман мав повiдомляти царю про зв’язки з iншими державами. Через кiлька десятилiть наступники Хмельницького вважатимуть цю угоду золотою хартiею козацьких вольностей. Сам Хмельницький, мабуть, вважав переяславськi статтi тактичним союзом i тимчасовим обмеженням своеi влади. Цей крок виправдовувало те, що цар одразу вiдправив проти полякiв московське вiйсько.

У перший рiк союзу росiяни захопили Вiльно, а козаки повернулися пiд стiни Львова. Очевидно, ставка Хмельницького зiграла. Але московсько-козацькi стосунки зiпсувалися, коли цар вирiшив укласти мир з поляками. Скориставшись перемогою царськоi i козацькоi армiй над поляками, шведський король Карл Х атакував Рiч Посполиту з пiвночi. Щоб не допустити гiпотетичного краху польськоi держави, Олексiй Михайлович домовився з поляками про мир, лишивши Хмельницького у програшi. Гетьман продовжив вiйну з поляками, уклавши союз з протестантським правителем Трансильванii Ференцом Ракочi i головним ворогом царя Карлом Х. На момент смертi Хмельницького в 1657 роцi козацько-московський союз фактично не дiяв.[44 - Про повстання Хмельницького див.: Грушевський М. Історiя Украiни – Руси. – К.: Наукова думка, 1995–1997. – Т. 8–9; Sysyn, Frank E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil. – Cambridge, Mass., 1986 [укр. пер. цiеi роботи готуеться до друку]; SysynF. The Khmelnytsky Uprising and Ukrainian Nation-Building // Journal of Ukrainian Studies 17. – Nos. 1–2 (Summer – Winter 1992). – P. 141–170; Плохiй С. Наливайкова вiра. – С. 230–347.]

Цей союз розiрвав наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський, якого автор «Історii русiв» вважав поляком i до якого ставився з великим презирством. На вiдмiну вiд Хмельницького, Виговський до повстання 1648 року мав iз козацтвом небагато спiльного. Вiн походив зi шляхетськоi православноi родини, працював у судах i заробив репутацiю вправного урядника; потiм пiшов у польське вiйсько i потрапив у полон до татар в однiй iз перших битв у травнi 1648 року. Згiдно з легендою, Хмельницький знайшов його серед татарських бранцiв, вимiняв на коня i призначив писарем. Посада Виговського, спершу не дуже впливова, зробилася з часом другою за значенням у Вiйську Запорозькому, а вiн став найближчим соратником Хмельницького. На цiй посадi проявилися не лише бюрократичнi, а й дипломатичнi таланти Виговського. У його дiяльностi вiдображалися традицiйнi схильностi руськоi православноi шляхти: вона не так вороже, як козаки, ставилася до польськоi держави, мала гостре вiдчуття шляхетськоi демократii i, на вiдмiну вiд певних полковникiв козацькоi армii, не симпатизувала Московii.



Пiсля смертi Хмельницького Виговського з благословення Москви обрали гетьманом Вiйська Запорозького, але вiн вважав стосунки з царем договiрними. Дiзнавшись, що Москва пiдбурюе проти нього козацьких полковникiв, Виговський зважився на нову угоду з Рiччю Посполитою. Гадяцька унiя, пiдписана мiж козацькою делегацiею i польськими послами восени 1658 року, проголошувала створення новоi держави – Велике князiвство Руське на чолi з гетьманом i старшинською елiтою мало отримати рiвнi права з Великим князiвством Литовським, яке об’едналося з Королiвством Польським пiсля Люблiнськоi унii 1569 року. Московiя вiдреагувала на це вiдправленням в Украiну 25-тисячноi армii. Зiткнувшись iз прямою загрозою своiй владi i не маючи сильного союзника, Виговський повторив маневр Хмельницького 1648 року i об’еднався з кримським ханом. Об’еднане козацько-татарське вiйсько у червнi 1659 року знищило московську армiю в битвi пiд Конотопом. Ворога було розбито, i мрiя, яку плекали поколiння руських шляхтичiв – створити автономну руську державу у складi Речi Посполитоi, – здавалася близькою. Проте ця iдея не дуже сподобалася козацькiй старшинi: Гадяцька унiя, яку польський сейм повнiстю так i не схвалив, дискримiнувала козакiв на користь шляхти. Мало того, вона суттево скорочувала прерогативи гетьмана, вiйська i козацького стану, порiвняно з угодою мiж царем i Хмельницьким 1654 року. Виговський був прямо причетний до Гадяцькоi унii; зiткнувшись iз ризиком нового козацького повстання, пiдтриманого Московiею, вiн невдовзi зрiкся гетьманства. Мрiя руськоi шляхти щезла на вигнаннi разом iз Виговським.

Наступником Виговського став молодший син Богдана Хмельницького Юрiй, i до нього автор «Історii русiв» ставиться з великою симпатiею. Саме з архiву Юрiя нiбито потрапили в «Історiю русiв» джерела про гетьманство Богдана. Хмельницький-молодший обiйняв посаду гетьмана у вереснi 1659 року. Вперше його обрали на гетьманство прихильники батька ще в серпнi 1657-го, одразу пiсля смертi Богдана, коли Юрiй мав сiмнадцять рокiв. Але тодi це рiшення фактично скасували на ширших козацьких радах – регентом при Юрii, а потiм i повноправним гетьманом вибрали Виговського. Тепер «справедливiсть» першого вибору було вiдновлено, керiвником держави i армii став 19-рiчний юнак, який, як швидко з’ясувалося, не мав нi харизми, нi талантiв, нi досвiду свого батька. Попри те, що козацька рада вибрала Юрiя за активноi пiдтримки Москви, вiн незабаром пiшов слiдами попередника i повернув проти Московii, бо царськi чиновники й далi зазiхали на права гетьмана i суверенiтет козацькоi держави. У листопадi 1660 року Юрiй Хмельницький перейшов на iнший бiк, об’еднався з польським королем i завдав московськiй армii ще однiеi серйозноi поразки.

Москва у вiдповiдь органiзувала вибори нового гетьмана на Лiвобережнiй Украiнi, яка межувала з територiею Московii. Козацька держава розкололася, почався тривалий перiод братовбивчих усобиць – пропольськi правобережнi козаки воювали з промосковськими лiвобережними. Цей перiод украiнськоi iсторii отримав назву Руiна: суттеву частину козацькоi держави було розорено, а Правобережна Украiна майже знелюднiла. Неспроможний керувати державою Юрiй Хмельницький перетворився на марiонетку у грi сусiднiх держав i став символом поразки незалежноi козацькоi полiтики. У вiдчаi Юрiй 1663 року зрiкся булави i прийняв постриг. Поляки не повiрили, що вiн остаточно кинув полiтику, i посадили Юрiя у фортецю в Мальборку. Вийшовши на волю 1667 року, вiн оселився в одному з украiнських монастирiв, але незабаром його вже вкотре повернули на полiтичну сцену. Йому знову вiддали гетьманську булаву, i вiд 1677 до 1681 року вiн правив частиною Украiни за пiдтримки туркiв i зробив свiй внесок у розорення i знелюднення краю. У 1685 роцi турецькi покровителi стратили Юрiя Хмельницького, коли той вiдмовився виконувати iхнi накази. Останнiй нащадок Богдана Хмельницького по чоловiчiй лiнii помер, а з ним було втрачено й iдею козацькоi династii та незалежноi козацькоi держави. Руiна проходила найнижчу точку.

Правобережне козацтво, лiдери якого коливалися мiж польськими королями й турецькими султанами, поступово зiйшло зi сторiнок iсторii. Але на пiдконтрольному Москвi Лiвобережжi воно збереглося, хоч i суттево втратило в чисельностi i силi. Москва перемогла у боротьбi за контроль над козацькими територiями та умами: вона не тiльки зiштовхувала одного гетьмана з iншим i прибирала ненадiйних ватажкiв, а й надавала козакам набагато бiльше прав, нiж були готовi дати своiм козакам поляки й турки. Царi видiлили Лiвобережжю достатнi вiйськовi ресурси i дали мiсцевому населенню вiдчуття безпеки, якого не знали iншi частини колишньоi козацькоi держави. Наприкiнцi ХVІІ столiття старшина, низовi козаки i простi люди масово переселялися в московську Украiну. Лiвобережна козацька держава, Гетьманат, переживав наприкiнцi ХVІІ – на початку ХVІІІ столiття полiтичне, економiчне й культурне вiдродження. Поновила дiяльнiсть Киiвська академiя, заснована Петром Могилою 1632 року; вiдновлювалися старi й будувалися новi церкви й монастирi; гетьмани й козацька старшина будували розкiшнi громадськi будiвлi i приватнi маетки.[45 - Про гетьманство Івана Виговського i перiод Руiни див.: Kaminski, Andrzej. The Cossack Experiment in Szlachta Democracy in the Polish-Lithuanian Commonwealth: The Hadiach (Hadziacz) Union // Harvard Ukrainian Studies 1. – No. 2 (June 1977). – P. 178–197; KaminskiA. Republic vs. Autocracy: Poland-Lithuania and Russia, 1686–1697. – Cambridge, Mass., 1994; Frick, David. The Circulation of Information about Ivan Vyhovs’kyj // Harvard Ukrainian Studies 17. – Nos. 3–4 (December 1993). – P. 251–278; Davies, Brian. Warfare, State and Society on the Black Sea Steppe, 1500–1700. – London and New York, 2007. – P. 115–187; PlokhyS. The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus. – Cambridge, 2006. – P. 32–38.]

Новий розквiт був тiсно пов’язаний з iм’ям Івана Мазепи. Уродженець Правобережжя, Мазепа почав кар’еру при дворi польського короля, продовжив службу у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, а потiм перейшов на бiк лiвобережного гетьмана Івана Самойловича. Переказана одним з його ворогiв iсторiя кохання молодого Мазепи до дружини польського магната надихнула Вольтера, Байрона, Пушкiна i зробила гетьмана героем европейського романтизму: його нiбито покарали, прив’язавши до коня, а той приволiк напiвмертвого Мазепу до козакiв. Автор «Історii русiв» вважав Мазепу поборником украiнськоi незалежностi, але вiрив, що той, як i Виговський, був поляком – фальшивим, двоедушним i хитрим. Завдяки демонстрацii беззастережноi вiрностi Петру І Мазепа забезпечив собi довге гетьманство i сягнув висот влади, якоi не мав жоден його попередник, крiм Богдана Хмельницького. Усе закiнчилося одного осiннього дня 1708 року. На Гетьманат наступала непереможна доти армiя шведського короля Карла ХІІ, а Петро І вiдмовився видiлити вiйсько для захисту свого васала – Мазепа розчарувався в московському протекторатi i перейшов на бiк шведiв.

Цар оголосив Мазепу новим Іудою i послав велику армiю покарати зрадника та зупинити шведiв. Царськi вiйська спалили гетьманську столицю Батурин i вирiзали мiсцеве населення. Терором i обiцянками повернути старшинськi вольностi цар домiгся лояльностi козацькоi армii i населення Гетьманату. У червнi 1709 року армiя Петра І розбила шведiв пiд Полтавою. Шведська армiя, ослаблена суворою зимою 1708 року й епiдемiями, опинилася без пiдтримки козакiв i зiткнулася з опором мiсцевого населення. Перемога царя пiд Полтавою стала, на думку багатьох дослiдникiв, поворотним моментом европейськоi iсторii: влада Швецii стрiмко занепадала, почався злет Московii / Росii. Але найдраматичнiшi наслiдки спiткали Гетьманат.

Петро І розумiв, що не варто одразу налаштовувати проти себе козацьку елiту, i пiсля поразки Мазепи восени 1708 року дозволив вибрати нового гетьмана – Івана Скоропадського. Але пiсля смертi Скоропадського в 1721 роцi нових виборiв уже не проводили, – Петро І призначив керувати Гетьманатом Малоросiйську колегiю, у якiй домiнували росiяни, що було безпрецедентним порушенням прав i привiлеiв козакiв. Козацька елiта ремствувала, але на повстання не наважилася. Старшина занурилася в iсторiю, згадувала славнi днi Богдана Хмельницького i привiлеi, наданi царем ще 1654 року. Вона прагнула вiдновити гетьманство i пiсля смертi Петра І отримала свое. У 1727 роцi новим гетьманом обрали колишнього прихильника Мазепи полковника Данила Апостола, який народився 1654-го – у рiк Переяславськоi ради та «статей Богдана Хмельницького». У цьому фактi бiографii гетьмана поедналися двi епохи козацькоi iсторii, але збiг був суто символiчний. Новому гетьмановi дiсталася блiда тiнь повноважень знаменитих попередникiв, i, коли 1734 року Данило Апостол помер, гетьманську посаду знову скасували. Росiйська iмперiя швидкими темпами iнкорпорувала Гетьманат.

Козацькi лiтописцi вважали 1734 рiк кiнцем козацькоi iсторii, але 1750-го посаду гетьмана несподiвано вiдновили. Цього разу не стiльки аби вдовольнити козацьку старшину, скiльки задля кар’ери одного придворного парвеню. Імператриця Єлизавета, донька Петра І, мала роман i таемно одружилася з придворним спiваком Олексiем Розумом, сином козака з Гетьманату. Розум народився 1709-го, у рiк Полтавськоi битви. При дворi вiн змiнив iм’я на росiйський манер Алексей Разумовский, що натякало на шляхетське походження. Олексiй Розумовський зiграв важливу роль у сходженнi Єлизавети на престол 1741 року, став графом i фельдмаршалом i протегував своему молодшому брату Кирилу Розумовському. У вiсiмнадцять рокiв молодший Розумовський став президентом Росiйськоi академii наук, а через чотири роки – гетьманом Украiни. Вiн вiдбудував мазепинську столицю Батурин i повернув Гетьманату частину колишнiх прав, вiдiбраних у попереднi десятилiття. Якщо Юрiй Хмельницький уособлював крах козацтва при польських королях i турецьких султанах, то Кирило Розумовський символiзував його успiх при росiйських iмператорах. Козацький гетьман був президентом Академii наук, мало не членом iмператорськоi родини. Однак за пишним зовнiшнiм фасадом небагато лишилося вiд колишньоi незалежностi гетьманiв й автономii козацькоi держави. Невдовзi Розумовський добре вiдчуе це на собi.

У 1762-му 34-рiчний Кирило Розумовський допомiг зiйти на росiйський престол нiмецькiй принцесi, яка увiйшла в iсторiю пiд iменем Катерини ІІ. Вона мала бiльш нiж сумнiвнi права на iмперський престол, адже ii чоловiка Петра ІІІ скинули в результатi перевороту, i вiн помер через кiлька днiв за пiдозрiлих обставин. Іншу можливу кандидатку, незаконну доньку Олексiя Розумовського й iмператрицi Єлизавети, розшукали в Італii i вивезли в Петербург, там вона й померла у в’язницi. Кирило Розумовський, один iз головних учасникiв перевороту, сподiвався нагороди у виглядi розширення прав Гетьманату i спадкового гетьманства для своеi родини. Але нiчого подiбного вiд новоi iмператрицi не отримав. Вона виросла на iдеалах Просвiтництва, вiрила в унiверсальнi правила та цiнностi i збиралася принести Росii лад, централiзацiю й верховенство закону. Катерина ІІ не переймалася окремими правами i привiлеями автономноi частини iмперii. У листопадi 1764 року Розумовського вiдкликали в Петербург i змусили зректися булави. Посаду гетьмана скасували знову, i цього разу назавжди. Упродовж двох десятилiть Катеринi ІІ вдалося повнiстю iнтегрувати козацькi землi у склад iмперii. Вона знищила Запорозьку Сiч; скасувала автономiю Гетьманату i подiлила його на кiлька губернiй, якi пiдлягали безпосередньо Петербургу; розформувала козацькi полки i запровадила в колишнiй гетьманськiй державi крiпацтво.













Розiбравшись iз козацькою автономiею, Катерина ІІ доклала зусиль, щоб залучити старшинську елiту на iмперську службу. Козацький старшина Петро Завадовський (1739–1812) був одним з фаворитiв новоi iмператрицi i з 1780-х рокiв провадив освiтню реформу в iмперii – на початку ХІХ столiття вiн став першим росiйським мiнiстром освiти. Полковник киiвського полку Олександр Безбородько зробив ще кращу кар’еру – вiд секретаря iмператрицi до канцлера i головного архiтектора зовнiшньоi полiтики iмперii. Вiн стояв за багатьма iнiцiативами росiйськоi держави, спрямованими проти традицiйних ворогiв козакiв – туркiв i полякiв. Рука Безбородька вiдчувалася у мирних договорах з Оттоманською Портою, завдяки яким Пiвнiчне Причорномор’я i Крим опинилися пiд владою Росii, та в угодах з Австрiею i Пруссiею, якi привели до подiлiв Польщi i лiквiдацii польськоi держави. Колишнi козацькi старшини, близькi до Безбородька й Завадовського, допомагали розширювати кордони iмперii за рахунок колишньоi Речi Посполитоi, а iншi уродженцi Гетьманату, як-от архiепископ могильовський Георгiй Кониський, сприяли утвердженню на здобутих територiях iмперського православ’я.






4. Понурiвський маеток Миклашевських



Не всi украiнськi елiти хотiли або могли йти слiдами Розумовських, Безбородька й Кониського. До бiльшостi дрiбноi старшини та iхнiх нащадкiв iмперська влада ставилася зневажливо, iхнi претензii на дворянство, аргументованi козацькою службою, ставили пiд сумнiв або й заперечували. Уродженець Гетьманату Григорiй Полетика зробив iм’я в Петербурзi у 1760-х роках, боронячи права та привiлеi колишнiх козацьких урядникiв у законодавчiй комiсii Катерини ІІ. Однак через рiк комiсiю розпустили, а боротьба за козацькi права перейшла у сферу петицiй iмперськiй владi, бюрократичних iнтриг та iсторичних дебатiв. Як i в часи пiсля першого скасування гетьманства Петром І, козацькi iнтелектуали кiнця ХVІІІ – початку ХІХ столiття занурилися в iсторiю i шукали в нiй аргументiв на захист привiлеiв, наданих iхнiм предкам польськими королями i росiйськими царями. Зацiкавлення козацьким минулим збiглося з початком епохи романтизму, з ii наголосом на iсторичнiй уявi та iнтересом до нацiональних вiдмiнностей.[46 - Про занепад i лiквiдацiю Гетьманату див.: Субтельний О. Мазепинцi: Украiнський сепаратизм на початку ХVIII столiття; Когут З. Росiйський централiзм i украiнська автономiя: Лiквiдацiя Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996; Saunders, David. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750–1850. – Edmonton, 1985. – P. 15 – 144 [рос. пер. цiеi роботи готуеться до друку: Сондерс, Дэвид. Украинское влияние на русскую культуру, 1750–1850. – К.: Laurus, 2016]; Plokhy S. The Origins of the Slavic Nations. – P. 343–353; Sysyn, FrankE. The Image of Russia in Early Eighteenth-Century Ukraine: Hryhorii Hrabiankas Diistvie // Russische und ukrainische Geschichte / Ed. Robert O. Crummey, Holm Sundhaussen, and Ricarda Vulpius. – Vols. 16–18. – Wiesbaden, 2001. – P. 243–250.]

«Історiя русiв», походження якоi виводили вiд Кониського i Полетики, виражала реакцiю козацькоi старшини та iхнiх нащадкiв на полiтичнi й культурнi змiни в Гетьманатi та iмперii загалом. Виявилося, що ця реакцiя знаходила вiдгук не тiльки в колишнiх козацьких землях, а й в iмперських столицях. У жовтнi 1825 року полковника Олександра фон Брiгена настiльки вразила знайдена в маетку тестя «Історiя русiв», що вiн збирався узятися за критичне видання рукопису, «в коем много неизвестно хорошего даже и самому Карамзину». Микола Карамзiн був офiцiйним iсторiографом Росiйськоi iмперii, його багатотомна «История государства Российского» почала виходити 1818 року i стала першою науковою iсторiею Росii. В «Історii русiв» фон Брiген побачив те, чого не мiг знайти в офiцiйнiй iсторii краiни.[47 - Бриген А. Ф. Письма. Исторические сочинения. – С. 98; Приложения // Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 376–377.]

Плановане критичне видання так i не з’явилося. 14 грудня гвардiйськi полки пiд командуванням товаришiв фон Брiгена вийшли на Сенатську площу в Петербурзi. Повстання придушили, керiвникiв заарештували. Влада затримувала змовникiв по всiй iмперii. Коли новини про повстання дiйшли до Украiни, Сергiй Муравйов-Апостол, нащадок козацького гетьмана ХVІІІ столiття Данила Апостола, i пiдпоручник Михайло Бестужев-Рюмiн пiдняли повстання в Чернiгiвському полку, який квартирував на пiвдень вiд Киева. Це повстання почалося 27 грудня 1825 року. На 3 сiчня 1826-го його придушили вiрнi уряду вiйська. Олександр фон Брiген перебував у маетку тестя в Понурiвцi, коли вирiшив, що настав час тiкати з iмперii. Разом з дружиною Софiею Миклашевською вони поiхали на захiд, але мусили повернутися через хворобу Софii. 10 сiчня 1826 року фон Брiгена заарештували в селi Березiвцi пiд Стародубом. Його пiд вартою вiдправили в Петербург i посадили в Петропавловську фортецю до товаришiв по змовi. У липнi 1826 року колишнiй полковник опинився серед щасливцiв, якi обiйшлися «громадянською стратою» на валах фортецi – над iхнiми головами зламали шпаги та спалили мундири й еполети.

Фон Брiгену дали два роки каторги в Сибiру. Вирок скоротили до одного року, але вигнанця не пускали в европейську частину iмперii аж до самоi смертi Миколи І в 1855 роцi. Лише тодi герою Бородинськоi битви знову дозволили носити пам’ятну медаль за вiйну 1812 року i вiйськовий хрест за битву пiд Кульмом (серпень 1813). У Сибiру про военну звитягу полковника свiдчив лише шрам вiд рани, отриманоi пiд Кульмом (у полiцейському рапортi цей шрам згадувався як особлива прикмета фон Брiгена). Родинне життя фон Брiгена теж розлаштувалося: в Сибiру вiн одружився з iншою жiнкою. Влiтку 1857-го, коли фон Брiгену нарештi вдалося вiдвiдати маеток колишньоi дружини, де його заарештували понад тридцять рокiв тому, «Історiя русiв» уже була рокiв десять як опублiкована – вона вийшла 1846-го у Москвi. Але перед тим ця книжка зробила приголомшливу кар’еру у виглядi рукопису, ii активно переписували десятки любителiв украiнськоi iсторii. Вона справила безпрецедентний вплив на iсторичний i полiтичний дискурс Росiйськоi iмперii. Фон Брiген i Рилеев – тiльки першi в довгому списку вдячних читачiв, якi пройнялися значенням цього твору.[48 - Бриген А. Ф. Письма. Исторические сочинения. – С. 376–377; Бриген, фон-дер Александр Федорович // Алфавит декабристов.]




Роздiл 3. Народження мiфу


«В воздухе вдруг захолодело; они почувствовали близость Днепра», – описував Микола Гоголь шлях Тараса Бульби iз синами. «Вот он сверкает вдали и темною полосою отделился от горизонта. Он веял холодными волнами и расстилался ближе, ближе, и наконец обхватил половину всей поверхности земли». У мандрiвникiв, якi пiд’iжджали до Киева з лiвого берега 5 квiтня 1847 року, виникало, мабуть, схоже враження. Була чимала повiнь, i Днiпро, i без того широкий у Киевi, розлився ще бiльше.[49 - Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Полное собр. соч. – М.: Изд-во АН СССР, 1937. – Т. 2: Миргород. – С. 61.]

Того весняного дня серед пасажирiв на переправi через Днiпро був скромно одягнутий чоловiк iз саквояжем. Звали його Тарас Шевченко. Вiн народився крiпаком у краiнi, де крiпаки становили понад третину населення. 34-рiчний Шевченко мiг вважати, що йому пощастило. Ще хлопчиком вiн проявив талант художника, i з допомогою вiдомих культурних дiячiв його викупили з крiпацтва. Знаний росiйський художник Карл Брюллов намалював портрет одного з найвiдомiших лiтераторiв iмперii – поета Василя Жуковського. Портрет продали з аукцiону, грошi пiшли на те, щоб викупити молодого Шевченка на волю. Шевченко став не лише талановитим художником, а й видатним поетом. Перша ж збiрка поезiй «Кобзар» (1840) зробила його знаменитим. Цi вiршi заклали основу сучасноi украiнськоi лiтератури, а багато хто вважае, що й самоi украiнськоi нацii. У 1845 роцi Шевченко, випускник Петербурзькоi академii мистецтв, повернувся на батькiвщину i влаштувався на роботу в Киiвську археографiчну комiсiю – вiн мав iздити Украiною й замальовувати iсторичнi пам’ятки. Провiвши майже рiк у роз’iздах, художник якраз повертався у Киiв: на нього чекало весiлля товариша i викладання в Киiвському унiверситетi.[50 - Про життя i творчiсть Шевченка див.: Грабович, Григорiй. Поет як мiфотворець. Семантика символiв у творчостi Тараса Шевченка. – К.: Критика, 1998; Зайцев, Павло. Життя Тараса Шевченка. – К.: Мистецтво, 1994.]

Того весняного дня 1847 року на днiпровськiй переправi поетове майбутне видавалося яскравим i безхмарним. Але на протилежному березi Шевченка чекав крах усiх мрiй. На пором зiйшов полiцейський. Вiн мав косе око, i не було ясно, куди саме вiн дивиться. Згодом пасажири побачили, що вiн таки знайшов свою жертву. Косоокий страж порядку пiдiйшов до Шевченка i заявив, що його заарештовано. Тiльки тодi один з пасажирiв упiзнав у непоказному молодику найвiдомiшого украiнського поета. Вiн пiдiйшов до Шевченка й запропонував йому викинути саквояж за борт, щоб знищити компрометацiйнi докази. Шевченко вiдмовився. Для особистоi долi поета це виявилося великою помилкою, але для украiнськоi лiтератури – великим благом.[51 - Чалый, Михаил. Жизнь и произведения Тараса Шевченка: свод материалов для его биографии с портретом. – К., 1882. – С. 62–63; Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц // Киевская старина. – 1882. – № 10. – С. 72–73.]

Обшукавши саквояж, полiцiя знайшла три пiстолети, малюнки й папери. Саме папери, а не пiстолети найбiльше занепокоiли владу. Наступного дня киiвський генерал-губернатор повiдомив у Петербург шефу Третього вiддiлення про арешт Шевченка: «Художник этот при возвращении из Черниговской губ. был задержан вчерашнего числа у въезда в г. Киев и представлен прямо ко мне. Между бумагами его оказалась рукописная книга с малороссийскими собственного его сочинения стихами, из коих многие возмутительного и преступного содержания. Почему как эти, так и все прочие оказавшиеся у Шевченки стихи, равно частную его переписку я почел обязанностию представить в ІІІ отделение с. е. и. в. канцелярии». Пiдозрюваного у супроводi полiцейського офiцера i рядового жандарма вiдправили у столицю. Справу вважали настiльки важливою, що ii розслiдували у Петербурзi, а не у провiнцiйному Киевi.[52 - Вiдношення киiвського губернатора І. І. Фундуклея до ІІІ вiддiлення про арешт i вiдправлення Т. Г. Шевченка в Петербург. 6 квiтня 1847 р. // Кирило-Мефодiiвське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2 / Упор. М. І. Бутич та iн. – С. 198.]

Знайденi в саквояжi Шевченка папери послужили доказом його вини: поета засудили до десяти рокiв солдатчини. Вiд крiпацтва це вiдрiзнялося хiба що назвою – нижчi щаблi iмперськоi армii складалися якраз iз крiпакiв та державних селян. Цар Микола І наказав «Шевченко определить рядовым в Отдельный Оренбургский корпус с правом выслуги, под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».[53 - Запис рiшення у справi Т. Г. Шевченка, зроблений ІІІ вiддiленням. 30 травня 1847 р. // Кирило-Мефодiiвське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2 / Упор. М. І. Бутич та iн. – С. 332.] Ця обставина особливо мучила Шевченка. «Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать»,[54 - Шевченко Т. Г. Щоденник // Шевченко Т. Г. Повне зiбр. тв. у 12 т. – К., 2003. – Т. 5. – С. 19.] – писав вiн згодом про свiй вирок. Суворiсть покарання пояснювалася крiпацьким походженням Шевченка i нападками на царя й царицю у знайдених при ньому вiршах. Особливо промовистим «доказом» вини стала поема Шевченка «Сон»: увi снi автор-герой поеми пролiтав над Росiйською iмперiею i порiвнював придворнi розкошi зi злиднями рiдноi Украiни, яка страждала пiд владою царiв.

На вiдмiну вiд Рилеева i декабристiв, Шевченко не замишляв убивство iмператора, але дуже негативно ставився до iмператорськоi родини, особливо до iмператрицi Олександри Федорiвни, уродженоi прусськоi принцеси Фредерiки Луiзи Шарлотти Вiльгельмiни. Цар обожнював свою дружину, яка хворiла i здавалася набагато старшою за своi роки. Вона була дуже худою, страждала на нервовий тик i конвульсивно смикала головою. Маркiз де Кюстiн, французький аристократ, який вiдвiдав Росiю i 1839 року зустрiчався з iмператрицею, писав, що та «нiколи не вiдiйде вiд потрясiння, яке пережила в день сходження на престол». Вiн мав на увазi повстання декабристiв, яке вiдбулося у момент iнтронiзацii Миколи І пiсля смертi його брата Олександра І.[55 - Marquis deCustine. Empire of the Tsar: A Journey through Eternal Russia / Foreword by Daniel J. Boorstin; introduction by George F. Kennan. – New York, 1989. – P. 137–138 [рос. пер.: де Кюстин, Астольф. Россия в 1839 году: В 2 т. – М., 1996; тенденцiйно скорочене укр. вид.: де Кюстiн, Астольф. Правда про Росiю. – К.: Ярославiв Вал, 2009].]

Шевченко не знав межi в нападках на господарiв iмперii, називав iмператрицю «опеньок засушений» i завершував ii опис iронiчним «Так оце-то та богиня!». Нападки Шевченка на монархiю не обмежувалися живими членами правлячоi династii. Стрiли його сатири летiли i в Петра І з Катериною ІІ, найвiдомiших росiйських правителiв минулого столiття:

		Це той первий, що розпинав
		Нашу Украiну,
		А вторая доконала
		Вдову сиротину.
		Кати! кати! людоiди!
		Наiлись обое,
		Накралися; а що взяли
		На той свiт з собою?
		Тяжко-тяжко менi стало,
		Так, мов я читаю
		Історiю Украiни.

Поему було написано в Петербурзi в липнi 1844 року. В лютому – березнi 1847-го, перед вiд’iздом у Киiв, Шевченко внiс у текст останнi правки. Цей твiр iнкримiнували не лише автору, а й друзям Шевченка, якi читали i робили копii з попереднiх варiантiв.[56 - Шевченко Т. Г. Зiбрання творiв: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезiя 1837–1847. – С. 274–275.]

Яку «iсторiю Украiни» читав чи то пак мав на увазi Шевченко? Поема «Сон» майже не лишае сумнiвiв, що iсторичнi данi i натхнення Шевченко черпав з «Історii русiв». Уперше iз загадковим рукописом Шевченко ознайомився близько 1840 року. Вiдтодi в його поезii трапляеться багато героiв «Історii русiв», зокрема Северин Наливайко i Якiв Остряниця як уособлення жертовностi i страждань за долю батькiвщини. Вплив «Історii русiв» на поему «Сон» особливо помiтний у згадках про долю наказного гетьмана Павла Полуботка, якого Петро І кинув у Петропавловську фортецю, де той помер у 1724 роцi. Украiнський iсторик Микола Маркевич 1825 року писав Кондратiю Рилееву, що дух Полуботка був досi живий серед колишньоi гетьманськоi старшини. Яскравий доказ цьому – «Історiя русiв». У нiй йдеться про те, що Полуботок кинув Петру І звинувачення в порушеннi прав i привiлеiв козакiв та сказав, що його з царем розсудить лише Бог. Гетьман нiбито закидав всесильному iмператору, що козаки «заставлены рыть линии и каналы и осушать непроходимые болота, утучняя все то телами наших мертвецов, падших целыми тысячами от тяжестей, голода и климатов». Вiн мав на увазi використання козацьких полкiв на будiвництвi новоi царськоi столицi – Санкт-Петербурга.[57 - Там само; Исторiя Русовъ. – С. 229–230; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 29–31.]

Тарас Шевченко, переповiдаючи сюжет «Історii русiв» про розмову царя та наказного гетьмана, вклав в уста Полуботка такi слова:

		О царю поганий,
		Царю проклятий, лукавий,
		Аспиде неситий!
		Що ти зробив з козаками?
		Болота засипав
		Благородними костями;
		Поставив столицю
		На iх трупах катованих!
		І в темнiй темницi
		Мене, вольного гетьмана,
		Голодом замучив
		У кайданах. Царю! царю!
		І Бог не розлучить
		Нас з тобою…[58 - Шевченко Т. Г. Зiбрання творiв: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезiя 1837–1847. – С. 275–276.]

Подiбно до Кондратiя Рилеева, Шевченко сприйняв «Історiю русiв» як манiфест свободи, але знайшов там i те, чого Рилеев не побачив: заклик до боротьби з гнобителями украiнського народу – росiйськими царями й дворянами. Саме в Шевченковому варiантi цей твiр захоплював тогочасних читачiв i тому перетворився на бiблiю украiнського нацiонального руху. Шевченковi вiршi надихали сотнi, тисячi, а в кiнцевому пiдсумку десятки, якщо не сотнi тисяч украiнцiв на боротьбу за нацiональнi права. Проте чи були резони в Шевченковiй iнтерпретацii «Історii русiв»?

Тарас Шевченко – не перший письменник, який пiшов слiдами Рилеева i шукав в «Історii русiв» iсторичний матерiал i натхнення. Йому передували його сучасники Олександр Пушкiн i Микола Гоголь, чие прочитання «Історii русiв» теж вiдрiзнялося вiд рилеевського.

Загадковий рукопис спершу захопив уяву Олександра Пушкiна, найвiдомiшого росiйського поета ХІХ столiття та основоположника новiтньоi росiйськоi лiтератури. «Множество мест в “Истории Малороссии” суть картинны, начертанные кистию великого живописца», – писав вiн про «Історiю русiв». У 1836 роцi Пушкiн надрукував великi уривки з цього твору у своему журналi «Современник». Вiн сподiвався, що невдовзi вийде друком цiлий твiр. «Как историк, Георгий Кониский еще не оценен по достоинству, ибо счастливый мадригал приносит иногда более славы, нежели создание истинно высокое, редко понятное для записных ценителей ума человеческого и мало доступное для большего числа читателей… Будем надеяться, что и великий историк Малороссии найдет себе наконец столь же достойного издателя». Авторитет Пушкiна в росiйськiй лiтературi уже не пiдлягав сумнiву, тому його оцiнка «Історii русiв» справила великий вплив на iнтелектуалiв по всiй Росiйськiй iмперii.[59 - Пушкин А. С. Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа Белорусского // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 336, 344.]

Пушкiн народився у дворянськiй родинi, i погляди поета за його коротке життя суттево еволюцiонували. Вiн закiнчив елiтарний лiцей для дворянськоi молодi, але на 1820 рiк, коли вийшла перша велика поема Пушкiна «Руслан и Людмила», впав у немилiсть. При дворi його вважали небезпечним фрондером, i бiльшу частину 1820-х рокiв Пушкiн провiв у засланнi – спершу на Кавказi, пiзнiше в пiвденнiй Украiнi i Молдавii, а потiм у своему маетку в Михайловському у Псковськiй губернii. Саме в Михайловському Пушкiн дiзнався про повстання декабристiв, яке очолювали його друзi, зокрема Кондратiй Рилеев. Спочатку Пушкiн думав iхати в столицю, але повернувся з дороги i спалив компрометацiйнi документи i твори. Дехто вважае, що в цьому вогнi згорiв i Пушкiн-вiльнодумець. Наступного року вiн написав царю прохання про милiсть iз запевненнями у вiрностi. На початку вересня 1826 року, через кiлька мiсяцiв пiсля страти декабристiв, вiдбулася зустрiч поета з царем. Микола І повернув Пушкiну свободу пересування, але сказав поету, що вiднинi сам буде його особистим цензором. Пушкiн погодився.[60 - Про полiтичнi погляди Пушкiна див.: Binyon T. J. Pushkin: A Biography. – New York, 2003; Druzhnikov, Yuri. Prisoner of Russia: Alexander Pushkin and the Political Uses of Nationalism. – New Brunswick, N. J., 1999.]

Момент, у якому Пушкiн пiслядекабристського зразка i росiйський цар цiлковито сходилися, – iхня вiдданiсть iмперii. Пiсля польського повстання 1830 року Пушкiн став палким захисником росiйськоi влади у захiдних землях, здобутих Катериною ІІ кiлька десятилiть тому. Колишнiй поборник свободи i лiберальних цiнностей написав кiлька вiршiв, у яких ганив Захiд за пiдтримку польських бунтiвникiв. Найвiдомiший з цих вiршiв пiд назвою «Клеветникам России» було написано 1831 року i задумано як вiдповiдь промовам у французькому парламентi на пiдтримку польськоi справи. Ще один вiрш, «Бородинская годовщина», було написано з нагоди захоплення росiянами в серпнi 1831-го Праги, передмiстя бунтiвливоi Варшави.

Пушкiн непокоiвся майбутнiм росiйських володiнь на Заходi – не тiльки Польщi, а й украiнських земель, приеднаних до Московii за часiв Богдана Хмельницького: «Куда отдвинем строй твердынь? / За Буг, до Ворсклы, до Лимана? / За кем останется Волынь? / За кем наследие Богдана?» – писав вiн у вiршi на рiчницю Бородинськоi битви.[61 - Пушкин А. С. Бородинская годовщина // Пушкин А. С. Полное собр. соч. – М., 1948. – Т. 3. – С. 273–275, тут 274.]

У розпал польського повстання Пушкiн вирiшив написати iсторiю козацькоi Украiни, чи то пак Малоросii, як тодi ii називали. На думку Бориса Модзалевського, одного з найавторитетнiших пушкiнiстiв, у перiодизацii украiнськоi iсторii поет орiентувався не на твори Миколи Карамзiна i не на тритомну «Историю Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, а саме на «Історiю русiв». Пушкiн накреслив план працi росiйською мовою, але текст почав писати французькою, очевидно, думаючи про захiдну публiку. У липнi 1831 року вiн подав свiй план на розгляд графу Олександру Бенкендорфу, начальнику Третього вiддiлення, який виконував за Миколу І роль особистого цензора Пушкiна. Запроектована iсторiя задумувалася як державна акцiя у вiдповiдь Заходу i польським претензiям на Украiну. Невдовзi польське повстання було придушено, i проект написання iсторii втратив злободеннiсть. Судячи з проекту iсторii i пiзнiших публiкацiй Пушкiна, поет вважав автора «Історii русiв» палким поборником Росiйськоi iмперii. У його розумiннi цей твiр був не просто цiкавим iсторичним трактатом, а й вироком Польщi i католицькiй церквi за гноблення «росiйського» люду в недалекому минулому. Цей вирок виправдовував придушення польського повстання.[62 - Пушкин А. С. Очерк истории Украины // Пушкин А. С. Полное собрание сочинений. – М., 1949. – Т. 12. – С. 196–198, 422; Модзалевский Б. Л. Комментарий к «Очерку истории Украины» Пушкина // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М., 1958. – Т. 8. – С. 557–558.]

Пушкiн уперше ознайомився з «Історiею русiв» 1829 року, невдовзi пiсля виходу поеми «Полтава». Цей твiр, присвячений перемозi Петра над Карлом ХІІ i козаками-мазепинцями в 1709 роцi, часто вважають вiдповiддю Пушкiна Байрону, який, на думку Пушкiна, iдеалiзував «изменника» Мазепу. У поемi Байрона «Mazeppa» (1818) йшлося про любовну iсторiю майбутнього гетьмана, яка перетворила його на лiтературний символ новоi епохи романтизму. Кондратiй Рилеев у поемi «Войнаровский» ставився до Мазепи з погано прихованою симпатiею, але Пушкiн вирiшив дати iнший, набагато критичнiший портрет козацького гетьмана. У передмовi до «Полтави», написанiй у сiчнi 1829 року, Пушкiн стверджував: «Мазепа есть одно из самых замечательных лиц той эпохи. Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого. История представляет его честолюбцем, закоренелым в коварстве и злодеяниях, клеветником Самойловича, своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла после его поражения: память его, преданная церковию анафеме, не может избегнуть и проклятия человечества».[63 - Пушкин А. С. Предисловие к первому изданию «Полтавы» // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. ІV. – С. 505; Рылеев К. Ф. Письма к А. С. Пушкину // Рылеев К. Ф. Сочинения и переписка. – С. 203–206.]

Вiдгуки на «Полтаву» були рiзнi. Однi критики закидали Пушкiну вiдхiд вiд байронiвського образу Мазепи, iншi – iсторичну недостовiрнiсть. Але один рецензент поручився за достовiрнiсть зображених Пушкiним подiй. Михайло Максимович, професор ботанiки Московського, а згодом ректор Киiвського унiверситету невдовзi надрукував статтю «О поэме Пушкина “Полтава” в историческом отношении». Вiн захищав пушкiнську iнтерпретацiю виступу Мазепи проти Петра – мовляв, дiями гетьмана керувала особиста образа, – зазначаючи, що «так говорит и история». Максимович мав на увазi «Історiю русiв», у якiй знайшов пiдтвердження версii Пушкiна, що Мазепа повстав проти царя на знак помсти за приниження на одному банкетi, коли цар схопив його за вуса.[64 - Максимович, Михаил. О поэме Пушкина «Полтава» в историческом отношении // Атеней. – 1829. – № 6. – С. 507–515. Про Максимовича див.: Короткий, Вiктор; Бiленький, Сергiй. Михайло Максимович та освiтнi практики на Правобережнiй Украiнi в першiй половинi XIX столiття. – К., 1999; Бойко, Надiя. Михайло Максимович – навiки з рiдним краем. – Черкаси, 2004; Корпанюк, Микола. Слово i дух Украiни княжоi та козацькоi доби (Михайло Максимович – дослiдник давньоукраiнськоi лiтератури). – Черкаси, 2004.]

На 1831 рiк Пушкiн уже сам покликався на «Історiю русiв», захищаючи свое бачення епiзоду з вусами. У статтi «Опровержение на критики» з приводу поеми «Полтава» Пушкiн писав: «Мазепа действует в моей поэме точь-в-точь как и в истории, а речи его объясняют его исторический характер. – Заметили мне, что Мазепа слишком у меня злопамятен, что малороссийский гетман не студент и за пощечину или за дергание усов мстить не захочет. Опять история, опроверженная литературной критикой, – опять хоть знаю, да не верю! Мазепа, воспитанный в Европе в то время как понятия о дворянской чести были на высшей степени силы, Мазепа мог помнить долго обиду московского царя и отомстить ему при случае. В этой черте весь его характер, скрытый, жестокой, постоянный. Дернуть ляха или казака за усы всё равно было, что схватить россиянина за бороду. Хмельницкий за все обиды, претерпенные им, помнится, от Чаплицкого, получил в возмездие, по приговору Речи Посполитой, остриженный ус своего неприятеля (см. Летопись Кониского)».[65 - Пушкин А. С. Опровержение на критики // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 191–192.]

У першому номерi журналу «Современник», що його заснував Пушкiн, сподiваючись покращити свою фiнансову ситуацiю, поет у межах рецензii на нещодавно видану збiрку творiв Георгiя Кониського подав два уривки з «Історii русiв». «Історiю русiв» повсюдно називали «Історiею Кониського» задовго до Пушкiна, але саме вiн першим письмово атрибутував ii авторство могильовському архiепископу. «Георгий написал ее с целию государственною, – стверджував Пушкiн. – Когда императрица Екатерина учредила Комиссию о составлении нового уложения, тогда депутат малороссийского шляхетства, Андрей Григорьевич Полетика, обратился к Георгию как к человеку, сведущему в старинных правах и постановлениях сего края.

Кониский, справедливо полагая, что одна только история народа может объяснить истинные требования оного, принялся за свой важный труд и совершил его с удивительным успехом. Он сочетал поэтическую свежесть летописи с критикой, необходимой в истории». Пушкiн виправдовував неточностi в «Історii русiв», пiдкреслюючи патрiотизм i сильнi антикатолицькi настроi Кониського. «Смелый и добросовестный в своих показаниях, Кониский не чужд некоторого невольного пристрастия, – писав Пушкiн. – Ненависть к изуверству католическому и угнетениям, коим он сам так деятельно противился, отзывается в красноречивых его повествованиях. Любовь к родине часто увлекает его за пределы строгой справедливости».[66 - Пушкин А. С. Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа Белорусского // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 335–336.]

Пушкiн вважав Кониського своiм попередником – росiйським патрiотом i ревним поборником православ’я, який написав свою iсторiю задля блага Росiйськоi iмперii. Готуючи уривки до друку, Пушкiн замiнив усi згадки про руський народ i руську церкву «росiйським» народом i «росiйською» церквою. Пiсля польського повстання iмперський уряд розпочав широку кампанiю русифiкацii захiдних областей iмперii, заборонив унiатську церкву i вороже поставився до полякiв i евреiв. Два уривки «Історii русiв», дiбранi Пушкiним для публiкацii, мали дуже сильнi антипольськi, антикатолицькi й антиеврейськi обертони. У першому йшлося про запровадження церковноi унii на Берестейському соборi в 1596 роцi, у другому – про страту польською владою Якова Остряницi та iнших ватажкiв козацького повстання 1638–1639 рокiв в Украiнi. Головною мiшенню Пушкiна були поляки.

В одному з уривкiв був такий пасаж: «Во все правительственные и судебные уряды малороссийские посланы поляки с многочисленными штатами; города заняты польскими гарнизонами, а другие селения их же войсками; им дана власть всё то делать народу русскому, что сами захотят и придумают, а они исполняли сей наказ с лихвою, и что только замыслить может своевольное, надменное и пьяное человечество, делали то над несчастным народом русским без угрызения совести; грабительства, насилие женщин и самых детей, побои, мучительства и убийства превзошли меру самых непросвещенных варваров».[67 - Там само. – С. 337.]

Якщо для Рилеева козаки з «Історii русiв» були попередниками у боротьбi з самодержавством, то для Пушкiна, який писав пiсля поразки декабристiв, вони були спiльниками у справi змiцнення iмперськоi влади на захiдних кордонах, борцями з католицизмом та iноземним гнобленням, втiленням справжнього росiйського i православного духу. Козацький мiф увiйшов у росiйську лiтературу в 1820-х роках при посередництвi «Історii русiв». Спершу вiн звучав як заклик проти самодержавства на пiдтримку конституцiйного республiканського ладу i лiберальних цiнностей, але з часом перетворився на iнструмент змiцнення самодержавства, боротьби з республiканством й утвердження iмперськоi програми на прикордоннi. Але на цьому еволюцiя козацького мiфу не закiнчилася.

Інтерес Пушкiна до «Історii русiв» пiдхопив його молодший колега Микола Гоголь – вiн сформулював свiй варiант козацького мiфу. Як i Пушкiн з Рилеевим, Гоголь знайшов в «Історii русiв» джерело натхнення та невичерпне джерело iсторичних епiзодiв i образiв. Микола Гоголь народився 1809 року на Полтавщинi у дворянськiй родинi з глибоким козацьким корiнням. У 1821-му у дванадцятирiчного хлопчика вiдправили вчитися в Нiжинський лiцей князя Безбородька, перший свiтський заклад вищоi освiти в колишньому Гетьманатi. Його заснував князь Ілля Безбородько в пам’ять про свого брата, канцлера Росiйськоi iмперii князя Олександра Безбородька (i почасти на успадкованi вiд нього грошi). Провiвши в лiцеi вiсiм рокiв, 19-лiтнiй Гоголь пiшов слiдами братiв Безбородькiв i поiхав пiдкоряти Петербург. Але Гоголя цiкавила не iмперська служба, а лiтературна слава.

Молодий Гоголь побачив, що в столицi жваво цiкавляться Украiною i всiм украiнським, особливо у свiтлi польського повстання 1830 року. Освiчена росiйська публiка вважала Киiв i Украiну частиною росiйськоi спадщини, яку слiд захищати вiд бунтiвливих полякiв. У росiйськiй уявi Украiна поставала романтичною утопiею, землею епiчних героiв, якi ведуть смертельну боротьбу з ворогами Росii. Гоголь вдало скористався iнтересом до козацькоi та украiнськоi тематики.[68 - Про Гоголя та його мiсце в росiйськiй i украiнськiй лiтературах див.: Бояновська, Едита. Микола Гоголь: мiж украiнським i росiйським нацiоналiзмом / Пер. з англ. А. Бондаря. – К.: Темпора, 2013; Peace, Richard. The Enigma of Gogol: An Examination of the Writings of N. V. Gogol and Their Place in the Russian Literary Tradition. – Cambridge, 2009.]

Навеснi 1829 року Гоголь почав цикл украiнських оповiдань, оснований на фольклорних джерелах, якi йому постачала мати. Через два роки вони вийдуть пiд назвою «Вечера на хуторе близ Диканьки» i прославлять автора по всiй iмперii. У 1830 роцi Гоголь працював над iсторичною повiстю «Гетьман». Головним героем цiеi повiстi був персонаж «Історii русiв» гетьман Остряниця. Автор «Історii русiв» зробив з козацького ватажка Якова Острянина гетьмана Степана Остряницю, у Гоголя вiн став Тарасом Остряницею. Повiсть починаеться епiзодом, у якому видно явний слiд «Історii русiв»: еврей i поляк збираються покарати старого козака за несплату податку, але його виручае Остряниця. Вiн рятуе еврея вiд народного гнiву i вiдривае вуса приниженому польському шляхтичу – на схожий епiзод «Історii русiв» покликався Пушкiн, захищаючи «Полтаву».[69 - Гоголь Н. В. Гетьман // Гоголь Н. В. Полное собр. соч.: [В 14 т. ] / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937–1952. – Т. 3. – С. 277–323; Мацапура В. И. Незавершенный роман Гоголя «Гетьман»: особенности поэтики, проблема контекста // Гоголезнавчi студii: Збiрник наукових праць. – Нiжин, 2008. – Вип. 17. – С. 26–42; Bojanowska E. Nikolai Gogol. – P. 157–160.]

Повiсть «Гетьман» Гоголь так i не дописав. Вважаеться, що вiн переключився на «Тараса Бульбу». Нова повiсть Гоголя була тiсно пов’язана з незавершеною попередньою, i найголовнiшим iсторичним джерелом письменника лишалася «Історiя русiв». Гоголь закiнчив «Тараса Бульбу» в 1834-му, а наступного року повiсть опублiкували. 1842-го вiн переробив текст, додав кiлька нових сцен, але головну лiнiю не змiнив. Центральнi персонажi повiстi – козацький полковник Тарас Бульба i два його сини, Остап та Андрiй. Дiя розгортаеться на тлi козацького повстання 1637–1638 року на чолi з гетьманом Остряницею. Кульмiнацiя повiстi – страта поляками полоненого Остапа, старшого сина Тараса Бульби. Поколiння читачiв гоголiвського шедевру i глядачiв шести його екранiзацiй (перша вийшла ще 1909 року) зворушено тамували подих у сценi страти: батько дивиться на страждання сина, а син кличе батька, не знаючи, що той у натовпi.



«Остап выносил терзания и пытки, как исполин. Ни крика, ни стону не было слышно даже тогда, когда стали перебивать ему на руках и ногах кости, когда ужасный хряск их послышался среди мертвой толпы отдаленными зрителями, когда панянки отворотили глаза свои, – ничто, похожее на стон, не вырвалось из уст его, не дрогнулось лицо его. Тарас стоял в толпе, потупив голову и в то же время гордо приподняв очи, и одобрительно только говорил: “Добре, сынку, добре!”

Но когда подвели его к последним смертным мукам, – казалось, как будто стала подаваться его сила. И повел он очами вокруг себя: Боже, все неведомые, все чужие лица! Хоть бы кто-нибудь из близких присутствовал при его смерти! Он не хотел бы слышать рыданий и сокрушения слабой матери или безумных воплей супруги, исторгающей волосы и биющей себя в белые груди; хотел бы он теперь увидеть твердого мужа, который бы разумным словом освежил его и утешил при кончине. И упал он силою и воскликнул в душевной немощи:

– Батько! где ты! Слышишь ли ты?

– Слышу! – раздалось среди всеобщей тишины, и весь миллион народа в одно время вздрогнул».[70 - Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Полное собр. соч.: [В 14 т. ] / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937–1952. – Т. 2: Миргород. – С. 165.]


У цiй сценi i в наступному епiзодi, де Гоголь описуе помсту Тараса i перемогу над польською армiею Миколая Потоцького, автора надихала «Історiя русiв». Гоголя явно вразив епiзод страти Остряницi, що його Пушкiн згодом опублiкував у «Современнике»: «Место казни наполнено было народом, войском и палачами, с их орудиями. Гетман Остряница, обозный генеральный Сурмило, и полковники: Недрыгайло, Боюн и Рындич были колесованы, и им, переломавши поминутно руки и ноги, тянули из них по колесу жилы, пока они скончались». І в «Історii русiв», i в «Тарасi Бульбi» страта вiдбувалася у Варшавi. Гоголь також запозичив з «Історii русiв» епiзод про те, як Остряницю стратили, спаливши живцем у «мiдному бику».[71 - Исторiя Русовъ. – С. 39, 56.]

Завдяки «Тарасу Бульбi» вигадана сцена страти козацьких ватажкiв у Варшавi мiцно закрiпилася в iсторичнiй уявi читачiв i шанувальникiв Гоголя. Режисер останньоi росiйськоi екранiзацii «Тараса Бульби» (2009) Володимир Бортко був переконаний, що повiсть основано на справжнiх подiях. Вiн побачив у нiй руський патрiотизм, точнiше заклик до росiйсько-украiнськоi едностi. В основу сценарiю Бортка лягло друге (1842) видання повiстi, у якому письменник, почасти пiд впливом змiн у своiх поглядах на украiнську iсторiю, а почасти через iдеологiчнi догми того часу, зобразив Тараса Бульбу не лише патрiотом руськоi землi, а й симпатиком росiйського царя. Бортко не проводив рiзницi мiж Руссю i Росiею, i украiнськi козаки перетворилися у нього на росiйських патрiотiв, вiдданих росiйськiй монархii.

Таке прочитання Гоголя викликало хвилю протестiв в Украiнi, але росiйський режисер, колишнiй киянин, вiдповiдав, що вiн просто дотримувався букви Гоголя та використовував його мову i набiр понять.[72 - Режиссер Владимир Бортко в программе Виктора Резункова, Радио Свобода, 15 апреля 2009 г. (http://www.svobodanews.ru/content/transcript/1610037.html).]

Якщо Бортко тримався Гоголя, то Гоголь – «Історii русiв». На позначення козакiв вони вживали однаковi слова – руси, русь або русский, але вкладали в них рiзний смисл. У Бортка козаки – це частина росiйськоi нацii. Для автора «Історii русiв» i Гоголя козаки становили здебiльшого окремий народ. 1834 року Гоголь оголосив про план написати iсторiю Малоросii: «До сих пор у нас еще не было полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа, действовавшего в продолжение почти четырех веков независимо от России». Вiн цiкавився, «как образовался в ней этот воинственный народ, козаки, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов». Водночас Гоголь вважав Малоросiю частиною «Росii» та час вiд часу вживав термiни «Росiя» i «Великоросiя» синонiмiчно. Тому твори Гоголя вiдкритi для рiзних iнтерпретацiй, коли постае питання, який саме смисл вiн вкладав у поняття «росiйський».[73 - Гоголь Н. В. Объявление об издании истории Малороссии // Гоголь Н. В. Полное собр. соч.: [В 14 т. ] / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937–1952. – Т. 9: Наброски. Конспекты. Планы. Записные книжки, 1952. – С. 76. Про рiзнi погляди на украiнську iдентичнiсть Гоголя див.: Bojanowska E. Nikolai Gogol. – P. 124–125 та Ilnytzkyj, OlehS. The Nationalism of Nikolai Gogol’: Betwixt and Between? // Canadian Slavonic Papers 49. – Nos. 3–4 (September – December 2007). – P. 349–368.]








Тарас Шевченко вважав, що в героiзмi i самопожертвi гоголiвських козакiв проявилася iхня любов до рiдноi Украiни, а не до Росiйськоi iмперii чи росiйського народу. В адресованому Гоголю вiршi (1840) Шевченко бачить за готовнiстю Тараса Бульби вбити свого сина Андрiя, який перейшов на бiк полякiв, саме украiнський патрiотизм. Поет писав з жалем про начебто втраченi традицi Бульбиного патрiотизму:

		Не заревуть в Украiнi
		Вольнii гармати.
		Не зарiже батько сина,
		Своеi дитини,
		За честь, славу, за братерство,
		За волю Вкраiни.
		Не зарiже – викохае
		Та й продасть в рiзницю
		Москалевi.[74 - Шевченко Т. Г. Повне зiбр. творiв: У 12 т. / Ред. В. Л. Смiлянська. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1. – С. 284, 710–712. Про погляди на украiнську iсторiю i культуру у Гоголя i Шевченка див.: Луцький, Юрiй. Мiж Гоголем i Шевченком. – К.: Час, 1998.]

Украiноцентричне прочитання «Історii русiв» вiдособило Шевченка не лише вiд Рилеева i Пушкiна, а й вiд Гоголя. Звiсно, крiм Шевченка, в такий спосiб «Історiю русiв» читали й iншi украiнськi iнтелектуали. Загадковий рукопис вплинув на цiле коло Шевченкових друзiв, багатьох з яких теж заарештували навеснi 1847 року.

Полiцiя виявила, що Шевченко та його друзi створили нелегальну органiзацiю – Кирило-Мефодiiвське братство. Своею метою вони проголосили нацiональне вiдродження i створення федерацii слов’янських народiв, центральну роль у якiй вiдводили Украiнi. Програма братства називалася «Книги буття украiнського народу», на ii iсторичних пунктах позначилася частково й «Історiя русiв». У програмi йшлося про те, що Украiна об’едналася з Польщею, а потiм з Росiею як рiвна з рiвними, гетьмани – це християнськi лицарi, а козацька виборна традицiя – ядро украiнськоi iдентичностi: «І Украiна, поеднавшись с Польшею як сестра з сестрою, як одно плем’я слов’янське також с другим людом слов’янського братства; вони не сотворили нi царя, нi пана, а сотворили братство – козацтво, куди кожний приставав, був би вiн пан чи невольник, аби християнин».[75 - Рукопис М. I. Костомарова «Книги буття украiнського народу» // Кирило-Мефодiiвське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 1. – С. 250–258. Про Кирило-Мефодiiвське братство див.: Kozak, Stefan. Ukrainscy spiskowcy i mesjanisci: Bractwo Cyryla i Metodego. – Warszawa, 1990.]

«Книги буття» написав Микола Костомаров (1817–1885), професор росiйськоi iсторii в Киiвському унiверситетi i головний iдеолог братства. Саме на його весiлля не доiхав у квiтнi 1847 року заарештований Шевченко. Костомарова заарештували за кiлька днiв до того. Вiн був сином росiйського дворянина i украiнки-крiпачки з Острогожчини, тих самих краiв, якi зародили в Рилеева iнтерес до Украiни. Костомаров закiнчив Харкiвський унiверситет i в 1846-му обiйняв кафедру в Киiвському унiверситетi, наступного року вiн з товаришами заснував Кирило-Мефодiiвське братство. На той момент вiн уже був знайомий з «Історiею русiв», цей трактат ще наприкiнцi 1830-х рокiв вплинув на полiтичнi погляди та iсторичнi твори Костомарова, зокрема на його бiографiю Богдана Хмельницького, яка вперше вийшла в 1857-му.

«Історiя русiв» справила вплив i на погляди iншого братчика, Пантелеймона Кулiша (1819–1897). Вiн народився в сiм’i дрiбноi шляхти на Чернiгiвщинi i став одним з найвпливовiших украiнських письменникiв i фольклористiв ХІХ столiття. На початку 1840-х рокiв не було бiльшого шанувальника «Історii русiв» i палкiшого пропагандиста пов’язаного з нею козацького мiфу, нiж Пантелеймон Кулiш. У 1843 роцi вiн опублiкував два твори, на яких великою мiрою позначилася «Історiя русiв», – росiйськомовну повiсть «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» i популярну iсторичну поему украiнською «Од початку Вкраiни до батька Хмельницького».[76 - Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. – 1885. – № 5. – С. 211; Тарас Шевченко: Документи i матерiали до бiографii, 1814–1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. – К., 1982. – С. 88 – 159, тут 116; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 31–32. Про Костомарова, його полiтичнi погляди й iсторичнi твори див.: Prymak, Thomas M. Mykola Kostomarov: A Biography. – Toronto, 1996. Про Кулiша див.: Luckyj, GeorgeS. N. Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times. – Boulder, Colo., 1983. Список «Історii русiв», який належав Кулiшу, зберiгаеться в Інститутi рукопису НБУВ (ф. І, спр. 4094).]

Тридцятi – сороковi роки ХІХ столiття – апогей впливу «Історii русiв». Їi персонажi, справжнi й вигаданi, траплялися не лише на сторiнках творiв Рилеева, Пушкiна, Гоголя, Шевченка i Кулiша, а й у багатотомних виданнях з iсторii Украiни. Вона послужила одним iз джерел другого видання «Истории Малой России» (1830) Дмитра Бантиша-Каменського i стала основним джерелом для п’ятитомноi «Истории Малороссии» Миколи Маркевича, яка вийшла друком у 1842–1843 роках.

Таемничим трактатом захоплювалися не тiльки iсторики й письменники, а й украiнське дворянство, зазвичай далеке вiд iнтелектуальних занять. Нiмецький мандрiвник Йоган Коль побував у Надднiпрянщинi наприкiнцi 1830-х рокiв i писав, що «iсторiя Кониського» (прiзвище архiепископа вiн писав «Каневський») надзвичайно популярна у мiсцевого дворянства, а в деяких мiсцевостях свiй примiрник е в кожному маетку.[77 - Бантыш-Каменский Д. История Малой России: в 3 т. – М., 1830; Маркевич, Николай. История Малороссии: в 5 т. – М., 1842–1843; Kohl J. G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. – Dresden und Leipzig, 1841. – P. 320–321.]

Існував чималий суспiльний запит на публiкацiю «Історii русiв», але плани шанувальникiв цього твору, зокрема «першовiдкривача» рукопису Олександра фон Брiгена, опублiкувати його так i не здiйснилися. Першi уривки з’явилися друком 1834 року в альманасi «Запорожская старина», що його видавав гурток харкiвських романтикiв. Чiльною фiгурою цього гуртка був Ізмаiл Срезневський (1812–1880), автор багатьох лiтературних мiстифiкацiй, зокрема на «Історiю русiв». Уже згадувалося, що нову порцiю уривкiв опублiкував 1836 року Олександр Пушкiн. Існували й iншi плани надрукувати повний текст, але до справи не дiйшло. Йоган Коль пов’язував це з вiльнодумним характером «Історii русiв» i мав рацiю. Твiр 1846 року опублiкувало Імператорське товариство iсторii i старожитностей росiйських при Московському унiверситетi, яке не пiдлягало звичайнiй цензурi.[78 - Там само; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 17–27. Про дивовижну академiчну кар’еру Срезневського див.: Ламанский В. И. И. И. Срезневский (1812–1880). – М., 1890.]

Публiкацiю органiзував учений секретар товариства Осип Бодянський (1808–1877). Вiн народився в Украiнi, закiнчив Московський унiверситет i в ньому ж став професором слов’янськоi фiлологii. Бодянський приятелював з Гоголем i Шевченком, цiкавився украiнською iсторiею й надрукував багато джерел з iсторii своеi батькiвщини. Готуючи публiкацiю, Бодянський зiбрав кiлька спискiв «Історii русiв» i писав у передмовi: «Имея несколько списков этой истории, я выбрал лучший из них, подвел к нему из прочих разнословия, и потом предложил Императорскому обществу истории и древностей российских издать его в свет, что и исполняется ныне».[79 - Исторiя Русовъ. – С. v.] Про цензуру через багато рокiв Бодянський згадував: «Не скрою и того тайного побуждения начать издание малороссийских летописных и других памятников именно сим сочинением, по коему рассчитывалось на следующее: издание печатью “Истории Русов”, чего напрасно добивались Устрялов, Пушкин, Гоголь, быть может, удастся Обществу, пользовавшемуся тогда собственной цензурой, особливо на первых порах его издательской деятельности».[80 - Бодянский, Осип. Объяснение // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1871. – Кн. 1 (январь – март). – С. 222; академiчну бiографiю Бодянського див.: Василенко Н. П. О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. – К., 1904; Кондрашов Н. А. Осип Максимович Бодянский. – М., 1956.]

Бодянський зробив те, що не вдалося iншим. Цензура не втручалася, i «Історiя русiв» на втiху украiнським патрiотам потрапила на полицi книгарень. 1846-й – останнiй, напевно, рiк, коли можна було опублiкувати такого роду рукопис. Пiсля арешту кирило-мефодiiвцiв у 1847-му влада пильнувала будь-якi натяки на малоросiйський сепаратизм. А через два роки в параноiдальнiй атмосферi, яку створила революцiя 1848-го, журнал товариства iсторii i старожитностей закрила цензура за публiкацiю росiйського перекладу книжки Джилса Флетчера «О государстве русском». У нотатках британського дипломата ХVІ столiття про поiздку в Московiю iмператор Микола І побачив випади проти Росii, росiйських монархiв i православноi церкви. Бодянського усунули з посади i перевели в Казанський унiверситет. Опублiкована «Історiя русiв» невдовзi стала раритетом, багато хто вважав, що ii заборонено. Михайло Максимович, шанувальник i дослiдник «Історii русiв», який ознайомив з нею Пушкiна, писав Бодянському в 1857 роцi: «А чи знаете, що в Киевi продаеться вона по 10 i 12 карб. срiблом, i по Украiнi йде чутка, буцiм то вона це заборонена книга!..».[81 - Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 36, прим. 6.]

Тарас Шевченко як нiхто щедро скористався публiкацiею «Історii русiв». Вiдбуваючи солдатчину, вiн написав Осипу Бодянському з каспiйських степiв з проханням надiслати примiрник журналу. Бодянський надiслав, i восени 1854 року Шевченко з радiстю дякував: «Спасибi тобi ще раз за лiтописи, я iх уже напам’ять читаю. Оживае моя мала душа, читаючи iх! Спасибi тобi!».[82 - Шевченко Т. Г. Лист до О. М. Бодянського (3 листопада 1854 р., Новопетровське укрiплення) // Шевченко Т. Г. Повне зiбр. творiв: У 12 т. / Ред. В. Л. Смiлянська. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 6: Листи. Дарчi та власницькi написи. Документи, складенi Т. Шевченком або за його участю. – С. 85.] Попри царську заборону, Шевченко писав i малював, i тепер вiн працював над повiстю «Близнецы». Головний герой твору, дворянин козацького походження на iм’я Никифор Федорович Сокира, був великим шанувальником «Історii русiв».

Шевченко писав, що на його почуття найбiльше вплинули описи кривд, заподiяних Украiнi численними ворогами. «Никифор Федорович несколько раз прочитывал ее, – писав Шевченко про “Історiю русiв”, – но до самого конца ни разу. Всё, всё: мерзости все, бесчеловечия польские, шведскую войну, Биронового брата, который у стародубских матерей отнимал детей грудных и давал им щенят кормить грудью для своей псарни, – и это прочитывал, но как дойдет до голштинского полковника Крыжановского, плюнет и закроет книгу, и еще раз плюнет».[83 - Шевченко Т. Г. Близнецы // Там само. – Т. 4: Повiстi. – С. 25.]

На вiдмiну вiд Шевченка, який i в каспiйському засланнi зберiгав вiрнiсть iдеалам юностi, мало хто з його киiвських друзiв по Кирило-Мефодiiвському братству продовжував захоплюватися «Історiею русiв» у 1850-х роках. Публiкацiя Бодянського удоступнила текст не лише украiнським патрiотам, а й усiм науковцям iмперii, i багато хто висловлював сумнiви в надiйностi цього iсторичного джерела. Пантелеймон Кулiш, колишнiй палкий шанувальник «Історii русiв», перейшов у табiр скептикiв. Через два роки по тому, як Шевченко закiнчив «Близнецов», Кулiш писав про особливостi «Історii русiв»: «З Кониського зняли святу мантiю iсторика. Вiн показався по-перше фанатиком-iсториком Украiни, що з любови до неi не щадив усупереч правдi нi Польщi, нi московськоi держави, – по-друге незвичайно талановитою людиною, поетом лiтописних оповiдань i вiрним малярем подiй тiльки в тих випадках, коли в нього не було загаданоi собi наперед думки».[84 - Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 37.]

За переоцiнкою твору Кониського стояло не тiльки незадоволення Кулiша якiстю його iсторичних даних. Кулiш з Миколою Костомаровим усвiдомили, що рукопис, яким вони колись захоплювалися, дуже далекий вiд iхнiх iдеалiв народництва i загальноi рiвностi. Як полiтичнi мислителi i лiтератори, Кулiш з Костомаровим вiдводили першорядну роль народним масам i протиставляли iм шляхтичiв-консерваторiв.

Для автора «Історii русiв» народнi маси, навпаки, були рабами варварських звичаiв i забобонiв. Що еднало автора «Історii русiв» та колишнiх кирило-мефодiiвцiв, так це захоплення козацькою iсторiею i глибокий патрiотизм. Коли Кулiш з Костомаровим усвiдомили, що «Історiя русiв» суголосна лише нацiональному елементу iхнього свiтогляду, чари цього тексту минули.

Останнiм могiканином старих поглядiв лишався Тарас Шевченко. Завдяки колосальнiй популярностi творiв поета саме його iнтерпретацiя «Історii русiв» перемогла в кiнцевому пiдсумку. Поезiя Шевченка стала рушiйною силою перетворення козацького мiфу, натхненого й пропагованого «Історiею русiв», з росiйського на переважно украiнський лiтературний i культурний феномен. Шевченковi твори з’явилися в момент, коли перше поколiння украiнських нацiональних будителiв пiдхопило в Рилеева й Пушкiна захоплення «Історiею русiв», але побачило в ньому не загальний заклик до полiтичних свобод чи вираження росiйськоi iмперськоi iдентичностi, а предтечу украiнськоi нацiональноi iдентичностi. Коли цi будителi розчарувалися в iсторичнiй i полiтичнiй надiйностi «Історii русiв», було вже запiзно. «Історiя русiв» стала невiддiльною вiд козацького мiфу, що його цi будителi так вдало поклали у фундамент модерноi украiнськоi нацii.




Частина друга. По холодному слiду





Роздiл 4. Серце дворянина


Сьомого травня 1861 року пiд церкву Рiздва на Подолi почали сходитися люди – поступово зiбрався велелюдний натовп у кiлька тисяч осiб. Здебiльшого це були студенти Киiвського унiверситету й мiсцевих гiмназiй. Усi вони прийшли попрощатися з Тарасом Шевченком, який помер два мiсяцi тому в Петербурзi. Киiв був лише зупинкою на довгому шляху траурноi процесii зi столицi iмперii в мiстечко Канiв, де на днiпровському пагорбi поховають колишнього крiпака, а тепер нацiонального поета Шевченка. Труну з його прахом перевезли поiздом у Москву, а звiдти кiньми в Киiв. З Киева у Канiв труну повезуть Днiпром. У всiх великих мiстах, через якi проходила процесiя, активiсти мiсцевих украiнських органiзацiй проводили церковнi служби й церемонii прощання, у яких вiзьмуть участь тисячi людей.

Похоронна процесiя поставила iмперську владу перед дилемою. Начальство не втручалося у хiд подiй на територii Росii (в Орлi, наприклад, у церемонii прощання з поетом взяли участь не лише духовнi особи, мiсцева iнтелiгенцiя та учнi шкiл, а й вiйськовий оркестр), але в Украiнi ситуацiя загрожувала вийти з-пiд контролю. Боячись, що прощання з поетом перетвориться на велику манiфестацiю й украiнофiли виступатимуть з пiдривними промовами, киiвський генерал-губернатор заборонив траурну ходу в центрi мiста. Кияни зустрiли процесiю на лiвому березi Днiпра, випрягли коней i самi покотили труну з прахом поета на пором i в церкву на Подолi. Генерал-губернатор заборонив промови в церквi, але не мiг нiчого вдiяти з молодими людьми, якi зверталися до кiлькатисячноi процесii дорогою з церкви на берег, де чекав корабель.[85 - Анiсов В., Середа Є. Лiтопис життя i творчостi Т. Г. Шевченка. – К., 1976. – Вид. 2-ге, перероб. – С. 330–338, тут 336–337.]

Одну з найяскравiших промов виголосив студент Киiвського унiверситету на iм’я Михайло Драгоманов. Вiн побачив, що якась дiвчина поклала в церквi на труну Шевченка терновий вiнок, забiг уперед процесii, змостив iз кiлькох цеглин iмпровiзовану кафедру i звернувся до натовпу. Драгоманов сказав, що «кождий, хто йде служити народу, тим самим надiва на себе терновий вiнець», i пiд кiнець бажав, «щоб нашi громадяни наперед дiйсно шанували своiх великих людей та не давали iх на муки, поки вони живi». Цi слова справили сильне враження, i Драгоманова з кiлькома iншими промовцями згодом попросили пiдготувати текст для публiкацii. Цей жест був для молодого Драгоманова визнанням – доти украiнофiли, послiдовники Шевченка, вважали його «космополiтом». Коли Драгоманов несподiвано з’явився в церквi, один чоловiк сказав: «Ти чого сюди зайшов? Тут тобi не мiсце!» Усi знали, що вiн не подiляе антипольських настроiв украiнофiлiв та iдеалiзованих поглядiв на селянство.[86 - Драгоманов М. Австро-руськi спомини (1867–1877) // Драгоманов М. Лiтературно-публiцистичнi працi: У 2 т. / Ред. О. Я. Лисенко. – К.: Наук. думка, 1970. – Т. 2. – С. 151–288, тут 157–158.]

Михайло Драгоманов лишився в церквi. Наступне десятилiття зробило його одним iз лiдерiв украiнського нацiонального руху в Росiйськiй iмперii i найвидатнiшим полiтичним мислителем украiнства. Драгоманов народився 1841 року в родинi зi старшинським корiнням. Вiн закiнчив Киiвський унiверситет та обiйняв згодом посаду професора стародавньоi iсторii. 1875 року його усунули з посади за активну участь в украiнському русi. Драгоманов емiгрував у Захiдну Європу та оселився в Женевi. Там вiн заснував перший украiнський полiтичний журнал i заклав основи украiнського соцiалiстичного руху. Через своi публiкацii й особистi зв’язки Драгоманов долучився також до формування украiнського руху в австрiйськiй Галичинi та вплинув на поколiння украiнських активiстiв в обох iмперiях. Усе життя Драгоманов захоплювався Шевченком. Вiн був дуже уважним читачем його творiв i вважав, що Шевченкова iсторична вiзiя виростае з «Історii русiв».[87 - Про життя i творчiсть Драгоманова див.: Андрусяк, Тарас. Шлях до свободи: Михайло Драгоманов про права людини. – Львiв, 1998; Депенчук, Лариса. Історiософiя та соцiальна фiлософiя Михайла Драгоманова. – К., 1999; Круглашов, Анатолiй. Драма iнтелектуала: полiтичнi iдеi Михайла Драгоманова. – Чернiвцi, 2000.]

Перший екскурс Драгоманова в iсторiографiю загадковоi пам’ятки припав на часи, коли в дискусiях про суть i значення «Історii русiв» почало домiнувати питання авторства. Чи справдi ii автором був архiепископ Кониський, як вважали Рилеев, Пушкiн, Гоголь, Шевченко та багато iнших дослiдникiв та читачiв? А як не вiн, то хто? Активнi пошуки автора «Історii русiв» почалися ще в 1860-х роках i тривали впродовж усього ХХ столiття. Один за одним з’являлися новi претенденти на авторство, кожне наступне поколiння учених заперечувало цi кандидатури i пропонувало свiжi варiанти.

Авторство «Історii русiв» становило для Драгоманова не просто академiчний iнтерес, вiн пов’язував його з ширшими питаннями, зокрема з iдеологiчними витоками загадкового тексту. З’ясування особи автора мало виразний полiтичний вимiр, зважаючи на те, наскiльки Драгоманов пов’язував «Історiю русiв» з творами Тараса Шевченка. Драгоманов не знав, хто написав цей текст, але був упевнений, що знае, хто його не мiг написати. Вперше на цю тему вiн висловився у рецензii на книжку Івана Прижова «Малороссия (Южная Россия) в истории ее литературы с ХІ по ХVІІІ век», надрукованiй 1870 року в росiйському лiберальному журналi «Вестник Европы». Драгоманов писав, що Прижов «напрасно отдает последнему произведению первенство в южнорусской историографии, а во-вторых, что он напрасно оспаривает мнение г. Максимовича, ныне признанное всеми, что “История русов” писана не Конисским». Для цього твердження у Драгоманова були поважнi причини. Його скепсис стосовно авторства Кониського спирався на консенсус, який виник мiж дослiдниками в 1850 – 1860-х роках.[88 - Драгоманов М. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М. Вибране. – К.: Либiдь, 1991. – С. 5 – 45, тут 24; пор.: Прыжов И. Г. Малороссия (Южная Россия) в истории ее литературы с XI по XVIII век. – Воронеж, 1869.]

Першим на вади «Історii русiв» як iсторичного джерела вказав найбiльший на той час авторитет росiйськоi iсторiографii Сергiй Соловйов, професор Московського унiверситету i автор багатотомноi «Истории России». У 1848–1849 роках вiн опублiкував кiлькома порцiями розлогу статтю «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу». Там вiн порiвняв фрагменти «Історii русiв» про ранню iсторiю козацтва з iншими джерелами i назвав повiдомлення анонiмного автора «баснями». Інформацiя Кониського, що козацький гетьман ХVІ столiття Дмитро Вишневецький допомагав московськiй армii в оборонi Астраханi вiд туркiв 1577 року, не пiдтверджуеться росiйськими джерелами, доводив Соловйов, а повiдомлення, що на Берестейськiй унii 1596 року був присутнiй епископ чернiгiвський, безпiдставне, адже Чернiгiв тодi належав Московii, а не Речi Посполитiй.[89 - Соловьев С. М. Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу // Отечественные записки. – 1848. – № 11. – С. 1 – 34; № 12. – С. 147–166; 1849. – № 2. – С. 215–270, тут 270.]

Викриття Соловйова шокували шанувальникiв «Історii русiв», але для уважних дослiдникiв сюрпризом не стали. Дмитро Бантиш-Каменський дуже вибiрково використовував данi «Історii русiв», коли, готуючи до публiкацii друге видання «Истории Малой России» (1830), вперше ознайомився з цим текстом. У 1834 роцi Ізмаiл Срезневський, перший публiкатор уривкiв з «Історii русiв», також назвав ii повiдомлення «баснями». Срезневський, сам автор лiтературних мiстифiкацiй, знав, про що говорить. Пантелеймон Кулiш сумнiвався в надiйностi трактату щонайменше з 1846 року, коли скаржився московському iсторику i фiлологу Михайлу Погодiну на рiшення Бодянського опублiкувати його: «Не розумiю тiльки, чому друкування iсторичних украiнських джерел почато вiд лiтопису Кониського, коли маемо джерела в строгiшому смислi слова, себто iсторичнi твори». Потенцiйнi проблеми з авторством Кониського були очевиднi вже для Олександра Пушкiна. 1836 року вiн звернув увагу на численнi й детальнi батальнi сцени в рукописi, нiбито написаному архiепископом. Вiн пояснював цю суперечнiсть шляхетним походженням Кониського: «Видно, что сердце дворянина еще бьется в нем под иноческою рясою». Пушкiнська ремарка виявилася пророчою, але в той час нiхто детальнiше не цiкавився питанням авторства.[90 - Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 36–39; Пушкин А. С. Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа Белорусского // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 336.]

Достовiрнiсть повiдомлень «Історii русiв» викликала пiдозри ще з 1849 року, але першi сумнiви в авторствi виникли тiльки через п’ятнадцять рокiв. Публiкуючи 1846 року «Історiю русiв» пiд iменем Георгiя Кониського, Бодянський спирався на усталену традицiю, адже саме архiепископ фiгурував на титульних сторiнках спискiв, датованих початком ХІХ столiття. Однак титульнi сторiнки суперечили передмовi, з якоi випливало, що Кониський був щонайбiльше редактором цього тексту. Бодянського одноосiбне авторство Кониського цiлком влаштовувало, адже вiн мусив пройти з рукописом через вузькi ворота царськоi цензури, а iм’я могильовського архiепископа було одним iз небагатьох його козирiв. Першим вiдкрито засумнiвався в ролi Кониського у створеннi «Історii русiв» Михайло Максимович, один iз раннiх шанувальникiв цiеi пам’ятки. Саме вiн ознайомив з нею Пушкiна. У листах 1865 року до Михайла Юзефовича, голови Киiвськоi археографiчноi комiсii, який виступав за обмеження сфери вжитку украiнськоi мови в Росiйськiй iмперii, Максимович висловлював скепсис, що Кониський справдi був автором «Історii русiв». Вiн вважав, що людина типу Кониського, добре обiзнана з iсторiею православноi церкви i правових норм у Речi Посполитiй, не припустилася б стiлькох фактичних помилок i непорозумiнь.

«Достопамятный муж, – писав Максимович про Кониського, – знаком был хорошо с старинными актами, относящимися к истории церкви в Западной России, и обладал большою начитанностью польских исторических писателей: о том свидетельствуют нам его книга “Prawa i wolnosci”, изданная 1767 года в Варшаве, и небольшое сочинение его об [Берестейской] унии, изданное в Чтениях».[91 - Максимович М. Исторические письма о козаках Приднепровских // Максимович М. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 305.] Куди подiвся iсторичний i фактичний багаж Кониського, людини у цiй сферi вiдомоi i авторитетноi? Його ерудицiя не могла не проявитися в iсторii, яку вiн нiбито написав, попри всю ii тенденцiйнiсть i дух. «Історiя русiв» не виказуе обiзнаностi нi з тогочасними документами, нi з роботами польських iсторикiв, нi з найважливiшими малоросiйськими лiтописами: усе взято зi вторинних джерел, якщо не з чуток, i обiграно вiдповiдно до авторських уподобань, без огляду на достовiрнiсть iсторичних фактiв. Максимович вважав, що все це мiстифiкацiя: «Мне сдается, что история руссов сочинена неизвестным для нас автором, укрывшим свое имя под двумя малороссийскими именитостями [Георгiй Кониський i Григорiй Полетика], дабы сказать в предисловии, что прошедшая через эти “отличные умы история” – “кажется быть достоверною”!».[92 - Там само. – С. 306.]

Ненадiйнiсть «Історii русiв» як iсторичного джерела змусила Максимовича засумнiватися в авторствi Кониського, але вiн i далi вважав, що цей лiтературний артефакт мае важливе культурне значення. Історичнi факти перекручено саме тому, що це передусiм лiтературний твiр, доводив Максимович. Вiн писав Юзефовичу: «В этой знаменитой истории, весьма замечательной со стороны художественной, малороссийская козаччина ХVІ и ХVІІ века представлена с тою же поэтически-своевольною перестройкою исторической действительности, с какою и Гоголь в своем Тарасе Бульбе, и Шевченко в своих Гайдамаках, изображали избранные ими эпохи. О дознании и соблюдении исторического факта у всех троих не было и заботы!».[93 - Там само. – С. 301–302.] Максимович високо цiнував «Iсторiю русiв» яко лiтературний твiр i йшов услiд за Пушкiним, на якого прямо покликався, питаючи Юзефовича: «Не напрасно ли помыкается его [автора] имя, за недостатки ее [“Історii русiв”] со стороны фактической, и превозносится, за ее достоинства со стороны художественной, за которые сам Пушкин назвал Кониского – великим живописцем?».[94 - Там само. – С. 305.]

Коли 1870 року Михайло Драгоманов узявся захищати позицiю Максимовича вiд закидiв Прижова, мало хто в науковiй спiльнотi вiрив в авторство Кониського. Прижов тут був радше винятком. Але Драгоманов не обмежився захистом Максимовича чи критикою «Історii русiв» як iсторичного джерела. Вiн фактично запровадив новий пiдхiд у вивченнi вже дискредитованоi iсторичноi пам’ятки. Якщо Максимович цiнував «Історiю русiв» за лiтературний стиль, то Драгоманов розглядав ii як пам’ятку полiтичноi думки i захоплювався полiтичним спрямуванням «Історii русiв». Вiн писав: «На это произведение надо смотреть как на памфлет в пользу прав и вольностей русов, т. е. малороссиян, памфлет, местами чрезвычайно едкий и даже художественный (напр., там, где он изображает насилия, производимые солдатами, по словам которых, “куры, гуси, девки, молодицы, все наше, по праву воина и по приказу его благородия”), а не как на внешне фактическую историю, тогда он составит незаменимый памятник состояния просвещения и политических идей Малороссии в половине XVIII в.».[95 - Драгоманов М. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М. Вибране. – К.: Либiдь, 1991. – С. 24.]

Драгоманова приваблювали в «Історii русiв» тi самi iдеi свободи, що надихали пiвстолiття тому Кондратiя Рилеева, але вiн розглядав цi iдеi як iсторик. Драгомановське безсторонне, академiчне i загалом позитивне прочитання «Історii русiв» не зустрiло вiдгуку в атмосферi 1870-х рокiв, наелектризованiй у соцiальному i нацiональному планi. Його погляд заперечували з протилежних iдеологiчних позицiй i росiйськi, i украiнськi iсторики. Росiйську сторону уособлював учень Соловйова Геннадiй Карпов, украiнську – не хто iнший, як Микола Костомаров. Вони були iдеологiчними опонентами i конкурентами: Карпов обстоював державницький пiдхiд до iсторii Росii, а Костомаров – народницький. Головним полем iхньоi битви були iсторiя Украiни: Карпов закидав, що Костомаров нiбито iгноруе росiйськi архiви i перебувае пiд шкiдливим впливом таких ненадiйних текстiв, як «Історiя русiв». Костомаров справдi робив завелику ставку на «Історiю русiв» у першому виданнi монографii про Богдана Хмельницького, але у другому i третьому виданнях суттево поправив текст, звiльняючись вiд ii упливiв. На 1870 рiк вiн ставився до «Історii русiв» не менш критично за Карпова. Утiм, недовiра до «Історii русiв» не единий спiльний момент мiж Карповим i Костомаровим: iм обом, хоч i з дуже рiзних причин, не подобався iдеологiчний вектор цього твору.[96 - Про дискусiю Карпов – Костомаров див.: Basarab, John. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. – Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1982. – P. 26–28.]

У статтi «Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся» (1870), опублiкованiй невдовзi пiсля рецензii Драгоманова на Прижова у «Вестнике Европы», Карпов не лише вказав на фактичнi помилки й перекручення, яких не бракувало в «Історii русiв», а й розкритикував iдеологiчний фундамент цього твору. Вiн охарактеризував «Історiю русiв» як «фальшивую летопись» i писав: «Основная принадлежность таких летописей есть первое: внешний либерализм, проповеди гуманных идей; обвинение неприятных автору лиц и народов в деспотизме, необразованности, варварстве, наклонности к обману, трусости, глупости; – тем же, которых автор берет под свое покровительство, приписываются все противуположные этим приятные качества. Второе отличие: обилие в них анекдотов; простые, обыкновенные события украшаются фантазией. Необходимый для всего этого талант не всегда имеется у авторов фальшивых летописей, так что поэзия их рассказов и либеральные проповеди человеку с серьезным взглядом являются пошлыми, потому уже, что чересчур искусственны, но для необразованной массы они более доступны, чем серьезные исследования. К разряду таких летописей принадлежит История Русов, сочиненная при том человеком без таланта, вовсе не либеральным, но крайне озлобленным. […] Пользовалась же она так долго незаслуженным авторитетом, вероятно, как от сочувствия общества к отрицательному направлению, так с другой стороны от крайнего невежества тех, среди которых был выпущен подобный памфлет».[97 - Карпов, Геннадий. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1672 года. – М., 1870. – С. 44–45 (цитата), 118–120.]

Карпов не просто хотiв зруйнувати репутацiю «Історii русiв» як джерела, вiн рiзко критикував ii лiтературнi якостi та емоцiйно заперечував iдеологiчне забарвлення. Градус статтi пояснюеться тим, що Карпов був професiйним iсториком, ретельно працював з первинними архiвними документами i обурювався, що багато людей так довго можуть вважати iсторичну мiстифiкацiю легiтимним iсторичним джерелом. Іншi мотиви Карпова пов’язанi з iдеологiею. Вiн вважав «Історiю русiв» ударом по росiйськiй нацii i спробою поширити небезпечнi лiберальнi iдеi. Пiсля польського повстання 1861 року й заборони украiномовних видань у 1863-му росiйськi нацiоналiсти на зразок Михайла Каткова вели кампанiю проти справжньоi та уявноi дiяльностi польських i украiнських активiстiв та росiйськоi радикальноi i лiберальноi iнтелiгенцii. «Історiя русiв» здавалася Карпову рупором iдей, спiльних для тих, хто, за його словами, виступав за «отрицательное направление» в росiйському полiтичному дискурсi.

Микола Костомаров мав своi резони не любити цей твiр. Для нього «Історiя русiв» була просто-на-просто шкiдливим продуктом старшинського мислення. У статтi «Из поездки в Батурин в 1878 году», надрукованiй через три роки пiсля самоi поiздки, Костомаров зазначив безпосередню причину свого незадоволення: популярнiсть «Історii русiв» у консервативних колах украiнських помiщикiв. У Батуринi, колишнiй гетьманськiй столицi, вiн зустрiв дворянина на прiзвище Великдан, украiнський патрiотизм якого виростав з «Історii русiв». «По воззрениям господ, воспитавшихся на Конисском, – писав Костомаров, – весь казацкий порядок был идеально хорош, а всякое зло исходило от московских козней, несправедливости и суровости правительственных лиц великорусских. Взгляды, навеянные псевдоисториею Конисского, до сих пор еще в ходу у малороссийского дворянства, и предрассудки, посеянные ею, так вросли, что до сих пор все более добросовестные исследования и издания актов, долгое время остававшихся никому неведомыми, еще не могут рассеять раз усвоенных заблуждений: актов и исследований наших не читают, а Конисскому верят».

У пристрасних фiлiпiках Костомарова на адресу «Історii русiв», так само як i в критицi Карпова, вiдображалися полiтичнi й соцiальнi баталii 1870-х рокiв. У iхнiх статтях вiдчуваеться також розчарування професiйних iсторикiв мiфологiчним характером панiвноi iсторичноi iдентичностi. Костомарову, як i Карпову, не подобалася iдеалiзацiя украiнськоi минувшини i звичка винуватити в проблемах Украiни Росiю. Але на цьому iхня схожiсть закiнчувалася. Якщо Карпову «Історiя русiв» не подобалася як манiфестацiя лiбералiзму, то Костомаров бачив у нiй коренi дворянського консерватизму – цi полiтичнi та iдеологiчнi табори змагалися мiж собою в Росiйськiй iмперii 1870 – 1880-х рокiв. Тут Костомаров був радий погодитися з давнiм зауваженням Олександра Пушкiна про «сердце дворянина» автора «Історii русiв». Костомаров писав про це: «Пушкин ошибся, поверив наравне с другими своего времени, что история руссов написана знаменитым белорусским архиепископом, но он понял и справедливо угадал, что она написана дворянином».

Власне, Костомаров висловив те, на що Пушкiн тiльки натякав. Принагiдна ремарка поета про обiзнанiсть анонiмного автора з вiйськовою справою набула у Костомарова виразних соцiальних обертонiв: «…действительно, эта история составлена каким-то из новоиспеченных Екатериною ІІ малороссийских дворян, усвоившим себе великорусские барские взгляды и применившим их произвольно к старине своей родины». Але навiть виступаючи проти «панськоi» iдеологii «Історii русiв», Костомаров не змiг повнiстю уникнути магii цього твору. Подiбно до автора «Історii русiв», непривабнi для батькiвщини речi Костомаров пояснюе «несправедливостью и суровостью правительственных лиц великорусских». Проте, на вiдмiну вiд Великдана та iнших украiнських помiщикiв, вiн пов’язуе проблеми не з росiянами загалом, а з росiйським дворянством i державним апаратом.[98 - Костомаров, Николай. Из поездки в Батурин в 1878 году // Порядок. – 1881. – 8 (22) апреля (№ 97). – С. 2. Пор.: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 52.]

Стаття Костомарова заохотила Михайла Драгоманова повернутися до «Історii русiв». На той час вiн уже був полiтичним емiгрантом, а не професором Киiвського унiверситету i жив у Женевi. На карповську критику «Історii русiв» Драгоманов не вiдповiв. Інша справа – стаття Костомарова: спiввiтчизник-украiнець критикував текст, який Драгоманову вважався нарiжним каменем у розвитку украiнськоi полiтичноi думки. Вiн вiдповiв у газетi «Порядок», тому самому петербурзькому виданнi, де Костомаров опублiкував статтю про поiздку в Батурин. Стаття Драгоманова, пiдписана криптонiмом В. К., називалася «В защиту неизвестного покойника автора “Истории Русов, или Малой России”». Ця дивна назва вiдображала одну з головних тез статтi: запекла полемiка з давно покiйним автором «Історii русiв» – справа марна i навiть шкiдлива. Драгоманов писав: «…ученые заметили в ней множество неточностей, признали ее подделкой и стали говорить о ней с пренебрежением и даже с известною досадою». Йшлося тут швидше за все не тiльки про Костомарова, а й про брутальний стиль Карпова. «Но, кажется, – продовжував Драгоманов, – уже пора бы с полным спокойствием отнестись к этому, во всяком случае, замечательному литературному памятнику… а главное, оценить дух и общественное значение “Истории Русов” не как сочинения научного, но как трактата политического».

Загальне ставлення Драгоманова до «Історii русiв», як передусiм полiтичного памфлета, вiд початку 1870-х рокiв не змiнилося, але цього разу вiн розвинув його набагато детальнiше. Заперечуючи твердження Костомарова, нiби автор «Історii русiв» сповiдував i пропагував iдеологiю росiйських помiщикiв, Драгоманов навiв як приклад iнвективи анонiмного автора на адресу московитiв – нацii тиранiв i рабiв, що викликали таку рiзку реакцiю Карпова. Вiн також процитував пасажi про негативну роль колишньоi польськоi шляхти, яка 1648 року приедналася до повстання Хмельницького. З погляду Драгоманова, така оцiнка доводила те, що анонiмний автор «Історii русiв» стояв на боцi народних мас. Драгоманов також заперечував думку Пантелеймона Кулiша, нiбито автор «Історii русiв» був «партизаном дворянско-сепаратистского стремления». Якщо автор «Історii» не був поборником iмперського ладу, борцем за шляхетськi вольностi чи прихильником украiнського сепаратизму, то хто ж вiн тодi був?

«По всему, – стверджував Драгоманов, – это был предшественник именно той теории, которой ученым выразителем стал потом и сам г. Костомаров». Іншими словами, ця людина була предтечею украiнського нацiонального руху другоi половини ХІХ столiття. Драгоманов вважав автора «Історii русiв» передусiм захисником прав людини i нових цiнностей европейськоi культури. Вiн вважав, що автор протестував «против крепостного права, против деспотизма чиновников, “которые поставляют себя выше закона”, против насилий войск, против мелочности и нетерпимости религиозной, против национальной исключительности и презрения к иностранцам». «Історiя русiв» здавалася Драгоманову предтечею Шевченкового «Кобзаря», з ii впливом вiн пов’язував те, що дворянство на колишнiх козацьких землях не дуже опиралося селянськiй реформi 1861 року.[99 - В. К. [Драгоманов]. В защиту неизвестного покойника автора «Истории Русов, или Малой России» // Порядок. – 1881. – 11 (23) мая (№ 128). – С. 2. Пор.: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 53–55.]

Через рiк у Женевi, куди iмперська цензура дотягнутися не могла, Драгоманов надрукував статтю, у якiй ще виразнiше виклав своi полiтичнi погляди на позитивну роль «Історii русiв». Вiн вбачав у цiй пам’ятцi сплав «козацького республiканства з новим лiбералiзмом i демократизмом, – украiнського автономiзму з усеросiйським федералiзмом». Полiтичний вигнанець, прихильник украiнськоi автономii i федералiзацii Росiйськоi iмперii Драгоманов бачив в авторi «Історii русiв» не тiльки попередника Шевченка i Костомарова, а й свого предтечу. «Історiю русiв» давно дискредитували як iсторичне джерело, i Драгоманов тепер повертав ii в украiнський полiтичний i академiчний дискурс у статусi тексту, якого можна було не соромитися. «Історiя русiв» поверталася не як книга одкровення, як ii сприймали було в першiй половинi ХІХ столiття, а як iсторiографiчна пам’ятка iншоi епохи.[100 - Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 55; Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. – Женева, 1882. – С. 64.]

Питання – якоi саме епохи? На додачу до проблеми авторства, це питання було фрагментом великоi загадки, яка супроводжувала рукопис ще з часiв, коли Максимович у 1865 роцi заперечив причетнiсть Кониського до пам’ятки. Когось iншого на вакансiю автора Максимович не запропонував. Однак вiн вважав, що автор «Історii русiв» дiяв на початку ХІХ столiття. Максимович повiдомив Бодянському, що всi слiди «Історii русiв», якi йому вдалося знайти, ведуть до кола iнтелектуалiв, яке склалося наприкiнцi 1810-х рокiв у Полтавi довкола князя Миколи Репнiна, вiйськового губернатора Малоросii. У масонську ложу, органiзовану в Полтавi 1818 року з допомогою Репнiна, входили такi вiдомi люди, як основоположник сучасноi украiнськоi лiтератури Іван Котляревський; один iз чiльних лiтераторiв iмперii i пристрасний противник крiпацтва поет Василь Капнiст; автор першоi науковоi iсторii Украiни Дмитро Бантиш-Каменський. Драгоманов дiйшов тiеi ж думки, що й Максимович. Якщо «Історiя русiв» справдi перша i найвидатнiша пам’ятка украiнського автономiзму й лiбералiзму, то найiмовiрнiше джерело ii походження – коло полтавських масонiв, кращого варiанта годi й шукати. 1888 року Драгоманов написав Івановi Франковi, що «Історiю русiв», вiрогiдно, було написано у 20-х роках ХІХ столiття у колi князя Репнiна.

Гiпотеза Драгоманова про джерело походження «Історii русiв» протрималася недовго. За кiлька рокiв вiн уже датував пам’ятку часами, якi передували приiзду Репнiна в Полтаву, i пов’язував ii з людьми, якi не мали очевидного стосунку до Репнiна чи полтавськоi масонськоi ложi. «Історiя русiв» «написана була коло 1810 р. i стоiть у зв’язку з тодiшнiми конституцiйними планами Олександра І i його першого мiнiстра Сперанського», – заявляв Драгоманов 1894 року. Чому вiн так кардинально змiнив думку i звiдки взявся 1810 рiк? Нова гiпотеза Драгоманова спиралася на архiвнi знахiдки двох украiнських iсторикiв – Олександра Лазаревського (1834–1902) i Василя Горленка (1853–1907), надрукованi в украiнофiльському журналi «Киевская старина».[101 - Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. – К.: Криниця, 1917. – С. 154–155; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 45.]

Стаття Лазаревського на цю тему вийшла у квiтнi 1891 року пiд назвою «Отрывки из семейного архива Полетики», i в нiй був короткий пiдроздiл «Догадка об авторе “Истории Русов”». Лазаревського заслужено вважали авторитетом з iсторii Гетьманату. Вiн належав до старшого поколiння украiнофiлiв, якi подiляли народницькi переконання членiв Кирило-Мефодiiвського братства. Будучи студентом Петербурзького унiверситету, вiн пiдтримував тiсний зв’язок i мало не щодня бачився з Тарасом Шевченком. В останнi роки життя поета вони регулярно обiдали на квартирi старшого брата Лазаревського. Молодший Лазаревський супроводжував труну з прахом Шевченка на першому етапi траурноi процесii до Москви.[102 - Про Лазаревського див.: Сарбей, Вiталiй. Історичнi погляди О. М. Лазаревського. – К., 1961; Олександр Матвiйович Лазаревський (1834–1902): доповiдi та матерiали науково-практичноi конференцii «Украiнська археографiя: проблеми i перспективи», присвяченоi 160-рiччю вiд дня народження О. М. Лазаревського / Ред. Павло Сохань. – К. – Чернiвцi, 2002.]

У статтi «Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Кониским?», надрукованiй у Петербурзi через кiлька мiсяцiв по смертi Шевченка, Лазаревський поставив пiд сумнiв автентичнiсть апокрифiчноi промови наказного гетьмана Павла Полуботка в оборону козацьких прав i вольностей. Виходячи зi своiх народницьких переконань, Лазаревський доводив, що таку промову не мiг виголосити багатий землевласник, вiдомий зловживаннями владою. Вiн вважав, що за цим текстом могла стояти певна мiсцева традицiя i петицii, що iх Полуботок подавав у Петербург, але по сутi – це витвiр архiепископа Кониського. Повернувшись до вивчення «Історii русiв» 1891 року, Лазаревський вже не вiрив у авторство Кониського. Вiн мав iншу кандидатуру – Григорiй Полетика, член законодавчоi комiсii 1767–1768 рокiв i другий вiдомий украiнець, згаданий у передмовi до «Історii русiв».[103 - Лазаревский, Александр. Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Кониским? // Основа. – 1861. – Август. – С. 9 – 10; Исторiя Русовъ. – С. i – ii.]








Гiпотезу, що «Історiю русiв» написав Полетика, вперше запропонував не Лазаревський. Цю iдею висловив Володимир Іконнiков, професор росiйськоi iсторii в Киiвському унiверситетi, – вiн припустив таку можливiсть у лекцiйному курсi з росiйськоi iсторiографii, прочитаному 1874 року. Якихось доказiв на користь своеi гiпотези Іконнiков не наводив. Вiн також проiгнорував зауваження Михайла Максимовича, який сумнiвався, що Полетика, «человек ума положительного, знакомый с лучшими малороссийскими летописями, в том числе и с Величковою», пишучи грунтовнi меморандуми для законодавчоi комiсii, мiг покладатися на таке ненадiйне джерело, як «Історiя русiв». За логiкою тут напрошувався висновок, що навряд чи вiн був i автором такого ненадiйного твору. Але думка Лазаревського, висловлена 1891 року, спиралася не на аналiз тексту «Історii русiв» чи вивчення iсторичних творiв i меморандумiв Полетики. Лазаревський виступив з новими архiвними джерелами, якi, на його думку, пов’язували Григорiя Полетику з «Історiею русiв».[104 - Максимович М. Исторические письма о козаках Приднепровских // Максимович М. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 306.]








Лазаревський зробив те, що не вдалося свого часу Максимовичу: отримав доступ до архiву родини Полетик. Вiд спадкоемцiв Григорiя Полетики родиннi папери дiсталися вiдомому украiнському колекцiонеру Василю Тарновському, який дозволив Лазаревському студiювати свою колекцiю. Лазаревський скористався цим архiвом, щоб реконструювати бiографiю Григорiя Полетики, доти вiдому лише в загальних рисах. Полетика народився 1725 року в родинi вiйта мiста Ромни. Його дiд по матерi був полковником Лубенського полку, а батько полишив посаду вiйта заради козацькоi служби. Молодий Полетика здобував освiту в Киiвськiй академii, якраз коли ii ректором був отець Георгiй Кониський, майбутнiй архiепископ могильовський. 1746 року Полетика почав працювати перекладачем в Академii наук у Петербурзi. Знання мов перевiряв у Полетики Василь Тредiаковський, один з чiльних росiйських поетiв тiеi епохи: латину вiн оцiнив дуже високо, але росiйська Полетики здалася йому «малоросiйським дiалектом». Невдовзi Полетика бездоганно оволодiв росiйською мовою i зробив прекрасну кар’еру в iмперськiй столицi. Вiн служив перекладачем не лише при Академii наук, а й у Священному Синодi, а згодом став головним iнспектором морського кадетського корпусу. Полетика уклав i видав шестимовний словник, перекладав грецьких фiлософiв, написав книжку про початки киiвськоi освiти i збiрник настанов для охочих прийняти православ’я.

Полетика уславився пiсля участi в Комiсii з укладання нового статуту, яку скликала Катерина ІІ 1767 року. Інспектор кадетського корпусу представляв у нiй iнтереси дворянства рiдноi Лубенщини. Кращого депутата лубенському дворянству годi було шукати. Полетика був блискучим лiтератором, прекрасно орiентувався у петербурзькому середовищi i при тому був одним iз найбагатших землевласникiв на Лубенщинi. Вiн дiстав добру спадщину, одружився з донькою колишнього генерального суддi, робив вдалi покупки i в результатi мав у власностi величезнi дiлянки землi i майже три тисячi крiпакiв. Будучи депутатом законодавчоi комiсii, Полетика написав два розлогi меморандуми, у яких виступав за збереження автономii Гетьманату та боронив права i привiлеi малоросiйських дворян. За його словами, цi права iм надали великi князi литовськi i польськi королi та гарантували росiйськi царi. Але Катерина ІІ скликала комiсiю не для збереження регiональних i станових привiлеiв. Натхненна iдеями французьких фiлософiв, iмператриця виступала за унiверсальнi цiнностi, стандартизацiю й рацiоналiзацiю адмiнiстративних практик. Пропозицii таких депутатiв, як Полетика, проiгнорували, а комiсiю розпустили. 1773 року Григорiй Полетика подав у вiдставку з посади iнспектора кадетського морського корпусу i повернувся в рiдну Украiну.[105 - Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Т. 1. – С. 32–51, тут 32–37. Про Григорiя Полетику див.: Оглоблин О. Люди староi Украiни. – С. 193–198; Kohut, Zenon E. A Gentry Democracy within an Autocracy: The Politics of Hryhorii Poletyka (1723/1725 – 1784) // Harvard Ukrainian Studies 3–4 (1979–1980). – С. 509–519; Литвинова Т. Ф. Прогресивний консерватизм – випадкове словосполучення чи факт украiнськоi суспiльноi думки другоi половини XVIII столiття // Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник. – Т. 1. – Днiпропетровськ, 1997. – С. 372–386; Литвинова Т. Ф. Малоросс в российском историческом пространстве XVIII века // Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник / Ред. О. І. Журба. – Т. 2. – Днiпропетровськ, 2001. – С. 28–64.]

У 1861 роцi Лазаревський навряд чи вважав би Полетику, оборонця прав i привiлеiв помiщицькоi елiти, здатним написати промову Полуботка, адресовану Петру І. Але через тридцять рокiв, коли Кониський перестав фiгурувати у списку можливих авторiв, погляди Лазаревського на «Історiю русiв» як манiфест прав i свобод народних мас еволюцiонували. Листування Полетики з колекцii Тарновського переконало його, що Григорiй Полетика не тiльки мав квалiфiкацiю, потрiбну для написання такого твору, а й, власне кажучи, його написав. З листування Полетики з архiепископом Кониським та одним своiм родичем у росiйському посольствi у Вiднi Лазаревський дiзнався, що Полетика мав велику бiблiотеку й активно збирав книжки з украiнськоi iсторii. З листа Василя Полетики, сина Григорiя, випливало, що Григорiй Полетика i сам писав якийсь iсторичний твiр.

Дванадцятого листопада 1812 року Василь Полетика писав графу Миколi Рум’янцеву, одному з перших росiйських колекцiонерiв, що книжки i рукописи, «собранные ж с великим трудом и старанием отцем моим в последних днях жизни его и напоследок мною и присовокупленные к первым, относятся по большей части до малороссийской истории, начертание которой было его, а наконец сделалось моим предметом». На основi цих слiв Лазаревський припустив, що «Історiю русiв» мiг написати Григорiй Полетика, а передмову до твору пiзнiше додав його син Василь, який знав про стосунки батька з архiепископом Кониським i вигадав iсторiю про походження «Історii русiв», щоб приховати iм’я справжнього автора – свого батька.[106 - Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Т. 1. – С. 41, 45–51.]

Гiпотеза Лазаревського недовго чекала на свого критика. Наступного року ще один дослiдник козацькоi iсторii Василь Горленко надрукував нову порцiю листiв, серед них i листи Василя Полетики. Папери, датованi 1809–1810 роками, знайшлися в архiвi колишнього генерал-губернатора Малоросii князя Миколи Репнiна. Серед iншого там було листування Полетики зi ще одним полтавським знавцем украiнськоi iсторii i колекцiонером старожитностей Андрiаном Чепою. Обох iх вважали знавцями украiнськоi iсторii, 1809 року до них звернувся Василь Чарниш, маршалок полтавського дворянства, з проханням допомогти укласти записку про права i привiлеi малоросiйського дворянства. Полетика i Чепа погодилися. Вони почали листуватися, i Горленко вважав, що в одному з листiв Василя Полетики до Чепи е докази, якi пiдважують гiпотезу Лазаревського про те, що головним автором «Історii русiв» був Григорiй Полетика.

Лист, який здався Горленку особливо цiкавим, було датовано 23 квiтня 1809 року. У ньому Василь Полетика пише колезi-антиквару: «Везде стараюсь я сыскивать сведения, до малороссийской истории относящиеся, но мало оных нахожу. До сих пор мы не имеем полных бытописаний отечества нашего. Верные и важнейшие следы оных теряются по примечанию моему столько ж почти в несчастных опустошениях края нашего и истреблениях оных [iсторичних джерел], сколько и в самых запущениях [тобто лакунах у джерелах. – С. П.]. Писатель сей истории находит для себя препоны сии и бросает перо свое. Кроме того что беспристрастного будет только читать потомство. Малая способность, слабые знания мои и то отвлекают меня от труда сего, сколько я о предприятии его ни думаю».[107 - Горленко, Василий. Из истории южно-русского общества начала ХІХ века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. – 1893. – Т. XL. – Январь. – С. 41–76, тут 52–53.]

Василь Горленко вважав, що його знахiдка вкупi з листами Василя Полетики, якi опублiкував Лазаревський, виказуе iмовiрним автором «Історii русiв» саме Василя, а не Григорiя Полетику. Горленко також покликався на думку Максимовича, що архiепископ Кониський надто добре знав iсторiю рiдного краю, щоб бути автором трактату, у якому чимало фактичних помилок, а Григорiй Полетика надто добре освiчений, щоб використовувати «Історiю русiв» як джерело. Мало того, Горленко вказував на текстуальнi паралелi мiж «Історiею русiв» i творами Василя Полетики, серед них була i «Записка о малороссийском дворянстве» (1809), пiдготовлена на прохання маршалка полтавського дворянства. Горленко доводив, що коли «Історiю русiв» справдi написав Григорiй Полетика, то Василь мусив би згадати про iснування такоi iсторii в листуваннi з Чепою у 1809–1810 роках. Проте не згадав, iз чого Горленко робить висновок, що «Історiю русiв» написав Василь, а не Григорiй. Але навiщо ховати особу автора за iм’ям архiепископа Кониського? Горленко мав вiдповiдь i на це питання: твiр, створений при лiберальному режимi Олександра І, було остаточно завершено вже пiсля поразки повстання декабристiв, i в епоху полiтичноi реакцii вiн не мiг вийти пiд справжнiм iменем автора.[108 - Там само. – С. 68–72.]

Василь Полетика, новий кандидат на авторство «Історii русiв», народився 1765 року. Першi роки його життя минули в Украiнi. Батько знайшов Василю з братами гувернанта-француза, але згодом вiдправив сина у католицьку школу у Вiтебську. На додачу до украiнськоi i росiйськоi Василь Полетика вивчив також латину, нiмецьку, французьку i польську. За рекомендацiею архiепископа Кониського вiн вступив у Вiленський унiверситет. Пробувши короткий час на службi в армii, вiн повернувся у батькiвський маеток, став провiдником мiсцевого дворянства та уславився як патрiот, поборник освiти i лiберальних реформ Олександра І. Двi промови Василя Полетики надрукував петербурзький журнал «Вестник Европы», що зробило його iм’я вiдомим по всiй iмперii, а в колишньому Гетьманатi вiн узагалi став знаменитiстю. Опублiковане Лазаревським, а потiм Горленком листування свiдчить, що Василь Полетика активно цiкавився украiнською минувшиною i збирався писати грунтовну iсторiю батькiвщини. Вiн помер 1845-го у вiцi вiсiмдесяти рокiв. Жодного рукопису або фундаментальноi публiкацii з iсторii Украiни по ньому не лишилося.[109 - Там само. – С. 44–45. Порiвняння iсторичних i полiтичних поглядiв батька i сина Полетик див.: Литвинова Т. Ф. До питання про iсторичнi погляди та соцiальнi iдеали Григорiя та Василя Полетик // Історiя суспiльноi думки Росii та Украiни XVII – початку XX ст. – Днiпропетровськ, 1992. – С. 53–64. Про папери i листування родини Полетик див.: Литвинова Т. Ф. Папери родини Полетик в архiвосховищах Украiни та Росii // Історiя i особистiсть iсторика: Збiрник наукових праць, присвячених 60-рiчному ювiлею Ганни Кирилiвни Швидько. – Днiпропетровськ, 2004. – С. 202–217; також: Архiви Украiни. – 2006. – № 1–6. – С. 47–70.]

Тепер Горленко припускав, що Василь Полетика таки лишив подiбний твiр. Пiд назвою «Історiя русiв» його опублiкував Осип Бодянський через рiк пiсля смертi автора. Додатковий доказ його авторства Горленко вбачав у тому фактi, що, оповiдаючи про каральнi акцii росiйськоi армii пiсля поразки повстання Мазепи 1709 року, «Історiя русiв» придiляе особливу увагу долi жителiв Ромен, батькiвщини Полетик. Горленко був настiльки переконаний у своiй гiпотезi, що навiть вiдвiдав могилу Василя Полетики в селi Коровинцях Роменського повiту. Згодом вiн писав про свою поiздку так:



«Мысль, что я стою над могилою автора “Истории Русов”, не оставляла меня. Пусть ложна идея этой книги, идея отождествления старого козацкого порядка с понятием о “вольности” и взгляд на представителей “старины” как на творцов “самобытности”. Наука и факты истории выяснили фальшь этого взгляда, показали истинный характер малороссийской истории и ее демократические начала. Но за этой книгой остается горячая любовь к родине, живость и блеск рассказа, подробности, взятые из неписаных источников и преданий, которые служили подспорьем целой серии историков».[110 - Там само. – С. 76.]


Горленко намагався узгодити свое бачення «Історii русiв» як патрiотичного твору з критичною думкою Костомарова, який вбачав у нiй прояв консервативного мислення помiщицьких верств. Перед Драгомановим, коли вiн читав статтю Горленка, така проблема не стояла. Аргументи Горленка його переконали, i вiн охоче прийняв гiпотезу, що автор «Історii русiв» – Василь Полетика. 1894 року, через рiк пiсля публiкацii архiвних знахiдок Горленка, Драгоманов написав: «Першим проявом полiтичного лiбералiзму украiнського треба признати “Исторiю Русовъ” Псевдо-Кониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сiм’i Полетик […]. (Треба зауважити, що ще батько автора “Исторiи русовъ”, Гр. Полетика, депутат 1767 р., був один з немногих тодiшнiх украiнських козацько-шляхетських лiбералiв – противникiв крiпацтва). На щастя, на сей раз лiбералiзм явився вкупi з демократизмом, вiдповiдно тим розмовам про увiльнення крiпакiв, що велись у европейсько-росiйськiй громадi й навiть в урядових кругах ще в часи Олександра І».[111 - Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. – К.: Криниця, 1917. – С. 8.]

У гiпотезi Горленка про авторство Василя Полетики Драгоманов знайшов пiдтвердження своему давньому переконанню: «Історiя русiв» – продукт лiберальноi епохи Олександра І, а тому ii можна вважати предтечею не тiльки украiнського нацiонального руху загалом, але i його лiберальноi i федералiстськоi течii. Вiн вважав автора трактату передвiсником iдеi конституцiйного устрою Росii та автономii для росiйських провiнцiй, зокрема Украiни. За Драгомановим, автор «Історii русiв» «був великий полiтичний патрiот “Малороссiйскаго Отечества”, по-своему автономiст, але при тому не сепаратист, i всього менше патрiот етнографiчний. Вiн iдеалiзував порядки козацькоi “Малоросii” i думав, що конституцiйна Росiя якраз буде те ж саме».[112 - Там само. – С. 8–9, прим.]

Михайло Драгоманов помер 1895 року, переконаний, що автора «Історii русiв» нарештi знайшли. Цю думку подiляли багато тогочасних украiнських i росiйських iсторикiв, але були й незгоднi. Наприклад, Олександр Лазаревський до самоi смертi в 1902 роцi твердо тримався думки, що «Історiю русiв» написав Григорiй Полетика. Іншi доводили, що твiр почав писати Полетика-старший, а закiнчив його син. Але назагал столiття завершилося новим консенсусом читачiв i дослiдникiв твору. Бiльшiсть вiдкинула кандидатуру Кониського i повiрила в авторство Полетик. Домiнувало припущення, що автор був заможним дворянином, а сама книжка вiдбивала думки та iнтереси украiнськоi шляхти. Ремарку Олександра Пушкiна, що пiд чернечою рясою б’еться серце дворянина, чекала несподiвана i дивовижна доля в академiчнiй лiтературi про «Історiю русiв». Наступне столiття похитне цей консенсус, вiдкрие важливi знахiдки i породить новi сумнiви.




Роздiл 5. Козацький князь


За кiлька хвилин до полудня 3 жовтня 1926 року пiд Червоним корпусом Киiвського унiверситету зупинилося авто з урядовими номерами. З машини вийшов лiтнiй чоловiк з довгою сивою бородою i вiдчинив дверi жiнцi. Вiн помахав рукою натовпу, що зiбрався його привiтати. Цей жест зустрiли оплесками: глядачi, здебiльшого студенти, кiлька годин чекали на появу бороданя. У натовпi панувала святкова, радiсна атмосфера. «Такий же, старий, енергiйний, як i 1917 року. На нього анi час, анi подii, анi обставини не впливають», – сказав середнiх рокiв чоловiк сусiду-студенту. «А ви що, колись його знали?» – спитав студент. «Та… було, молодий чоловiче, все було…» – встиг вiдповiсти чоловiк до того, як натовп пiдхопив iх i понiс до дверей унiверситету. Цим студентом був Григорiй Костюк, майбутнiй лiтератор i редактор. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни вiн емiгрував у Сполученi Штати i описав цю сцену у спогадах. Його випадковий спiврозмовник – Володимир Чехiвський, прем’ер-мiнiстр уряду незалежноi Украiни в 1918–1919 роках, один iз лiдерiв Украiнськоi автокефальноi православноi церкви у двадцятих роках. А людина, яку так палко вiтали киiвськi студенти, – Михайло Грушевський, найвидатнiший украiнський iсторик ХХ столiття i перший голова незалежноi украiнськоi держави в часи революцii 1917 року.[113 - Костюк, Григорiй. Зустрiчi i прощання: Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 186–189.]

Уся ця сцена бiля дверей Киiвського унiверситету мала ви?кликати у Грушевського дежа вю. Востанне киiвський натовп вiтав його дев’ять рокiв тому, у революцiйному сiмнадцятому. Тодi 51-рiчний Грушевський щойно повернувся з Росii, куди його заслали пiд час вiйни. У березнi 1917-го Грушевський став на чолi Центральноi Ради, невеликоi групи молодих украiнських дiячiв; улiтку Центральна Рада перетворилася на парламент автономноi Украiни, восени проголосила украiнську державнiсть, а в сiчнi 1918-го – повну незалежнiсть. Головування Грушевського припало на дуже оптимiстичний i натхненний перiод украiнськоi революцii, ii парламентський етап. Тодi украiнський уряд та еврейськi, росiйськi i польськi полiтичнi органiзацii тiсно спiвпрацювали. Рiк 1918-й принiс бiльшовицьку iнтервенцiю, нiмецьку окупацiю, громадянську вiйну, рiзанину й погроми. Парламентський етап закiнчився, людям на зразок Грушевського на украiнськiй полiтичнiй сценi мiсця бiльше не було. Йому нiчого не лишалося, як виiхати з краiни.

На емiграцii у Вiднi Грушевський повернувся до своiх академiчних занять, перерваних Першою свiтовою вiйною i революцiею 1917-го. У 1896–1917 роках вийшли вiсiм томiв його монументальноi «Історii Украiни-Руси». Грушевський хотiв продовжити у Вiднi роботу над своiм центральним твором, який йому вдалося довести до середини ХVІІ столiття, але для цього вiн потребував архiвних джерел. Грушевський був не проти повернутися в Украiну, йому здавалося, що там виникли новi можливостi для науковоi та культурноi роботи. Купуючи лояльнiсть мiсцевого населення, бiльшовицький уряд оголосив полiтику украiнiзацii. Влада запрошувала Грушевського повернутися за умови, що вiн не займатиметься полiтикою. Колишнiй лiдер незалежноi Украiни погодився. Вiн повернувся в Киiв навеснi 1924 року.[114 - Про Грушевського див.: Prymak, ThomasM. Mykhailo Hrushevsky: The Politics of National Culture (Toronto, 1987); Плохiй С. Великий передiл. Незвичайна iсторiя Михайла Грушевського / Пер. з англ. Миколи Климчука. – К.: Критика, 2011.]

Публiчний захiд у Киiвському унiверситетi, який викликав у жовтнi 1926-го такий ентузiазм у мiсцевоi iнтелiгенцii i студентства, був офiцiйним святкуванням 60-рiччя Грушевського. Багато людей хотiли вiддати шану Грушевському як iсторику i полiтику, що звiльнив украiнську iсторiю i спробував звiльнити украiнську полiтику вiд росiйського домiнування. Багатотомна «Історiя Украiни-Руси», головне наукове досягнення Грушевського, стала кульмiнацiею тривалоi епохи в украiнськiй iсторiографii, яка почалася «Історiею русiв». Рiзниця мiж цими двома творами не обмежувалася словом «Украiна» у назвi працi Грушевського. Його робота була блискучим зразком тогочасноi позитивiстськоi науки. На концептуальному рiвнi Грушевський вiдмовлявся розглядати iсторiю Украiни яко частину великоруського iсторичного наративу, що було кардинальним розривом з пiдходом, який принесла в украiнську iсторiографiю «Історiя русiв». На урочистому засiданнi з нагоди ювiлею Грушевського його давнiй колега i колишнiй ректор Харкiвського унiверситету Дмитро Багалiй вiдзначив досягнення Грушевського так: «…Ми вкупi з усiма, хто працюе в украiнськiй iсторii […], дивимось на вашу “Історiю Украiни”, як на першу монументальну синтетичну працю, що […] вiдповiдае вимогам европейськоi методологii, пiдводить пiдсумки усiеi попередньоi украiнськоi iсторiографii в ii джерелах i розвiдках i стоiть нарiвнi з аналогiчними iсторiями iнших народiв».[115 - Цит. за: Костюк, Григорiй. Зустрiчi i прощання: Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 190; пор.: Великий украiнець: Матерiали з життя та дiяльностi М. С. Грушевського / Упор. А. П. Демиденко. – К., 1992. – С. 308–425.]

Дмитро Багалiй та iншi украiнськi науковцi вшанували Грушевського ювiлейним збiрником статей у двох томах. Автори фестшрифта писали на теми, якими цiкавився або якi опрацьовував Грушевський. У двох статтях iшлося про «Історiю русiв»: Грушевський дуже високо оцiнював iсторiографiчне значення цiеi пам’ятки i заохочував iнших ii дослiджувати. 1894 року, невдовзi по виходi статей Олександра Лазаревського i Василя Горленка про авторство Григорiя i Василя Полетик, Грушевський висловив своi погляди на це дискусiйне питання. Вiн не пристав на жоден бiк i пiдтримав компромiсну гiпотезу Леонiда Майкова, який доводив, що «Історiю русiв» мiг почати Григорiй Полетика, а закiнчити його син Василь. «Гадка ся й нам здаеть ся взагалi подiбною до правди, – писав Грушевський, – хоч для остаточного вирiшення справи треба бiльш детального студiовання Істориi Р.». Серед тих, хто взявся за цю роботу, був Олександр Грушевський, молодший брат Михайла. У 1906–1908 роках вiн опублiкував двi статтi про погляди анонiмного автора i писав, що головна тема твору – iсторiя народу. Вiн добре помiчав маркери нацiональних iсторiй: iсторiя народу/нацii була лейтмотивом братовоi «Історii Украiни-Руси».[116 - Грушевський М. Рец. на: Л. Майков. К вопросу об «Истории Русов». СПб., 1893. 21 с. // Записки Наукового товариства iм. Шевченка. – 1894. – Том 4. – С. 190; Грушевський, Олександер. К судьбе «Истории Русов». Эпизод из украинской историографии XIX века // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. – Т. 19. – № 4. – 1906. – С. 51–70; Грушевський О. К характеристике взглядов «Истории Русов» // Известия отделения русского языка и словесности. – 1908. – С. 396–427.]

Два автори, якi подали у фестшрифт Грушевського 1926 року статтi про «Історiю русiв», – Анатолiй Єршов i Павло Клепацький. Єршов, спiвробiтник Грушевського по дослiдницьких експедицiях у московськi архiви, надрукував цiкавий темпоральний аналiз термiнологii i покликань «Історii русiв», з якого зробив висновок, що цей твiр найiмовiрнiше написано пiсля 1815 року. Саме тодi закiнчився Вiденський конгрес, пiсля якого в тогочаснiй европейськiй полiтичнiй думцi утвердилося поняття «балансу сил», – цю концепцiю згадуе анонiмний автор. Згiдно з Єршовим, найпiзнiша можлива дата написання «Історii русiв» – 1818 рiк, який фiгуруе на титульнiй сторiнцi першого вiдомого списку твору. Висновки Єршова мали дуже велике значення для дискусii про авторство твору. З усiх можливих кандидатiв у цю хронологiю вписувався тiльки Василь Полетика. Але часи, коли кандидатури автора обмежувалися Кониським i двома Полетиками, швидко минали.[117 - Єршов, Анатолiй. До питання про час написання «Истории Русов», а по части i про автора ii // Ювiлейний збiрник на пошану академiка М. С. Грушевського / Ред. П. А. Туткiвський. – К., 1928. – Ч. 1. – С. 286–291.]

Павло Клепацький не погоджувався з Єршовим нi про час написання «Історii русiв», нi про ii потенцiйного автора. Клепацький вважав, що пора вiдiйти вiд староi звички шукати авторiв трактату серед людей, згаданих у передмовi. Його кандидат на авторство «Історii русiв» у текстi не фiгурував узагалi, але був добре вiдомий будь-якому дослiднику iсторii Украiни i Росii ХVІІІ столiття. Клепацький назвав нiкого iншого, як князя Олександра Безбородька (1747–1799), канцлера Катерини ІІ, найвпливовiшого украiнця при iмператорському дворi вiд часiв Теофана Прокоповича – головного iдеолога Петра І. У полтавських архiвах Клепацький знайшов листування Олександра Безбородька зi своiм батьком Андрiем, яке переконало його, що молодший Безбородько працював над iсторiею Украiни. Це була, на думку Клепацького, «Історiя русiв». Гiпотеза Клепацького прямо суперечила текстуальним знахiдкам Єршова, але редактори фестшрифта не намагалися узгодити iхнi погляди i просто надрукували обидвi статтi. Далi розплутувати клубок довелося майбутнiм поколiнням учених.[118 - Клепацький, Павло. Листування Олександра Андрiйовича Безбородька з своiм батьком як iсторичне джерело // Ювiлейний збiрник на пошану академiка М. С. Грушевського. – С. 280–285.]

Олександр Безбородько, новий кандидат на авторство «Історii русiв», був сучасником Кониського i старшого Полетики. Безбородько народився 1747 року в родинi одного з найвищих посадовцiв Гетьманату (його батько двiчi обiймав посаду генерального писаря i фактично керував Украiною при гетьманi Кирилi Розумовському). Початок його кар’ери збiгся зi скасуванням 1764 року посади гетьмана. Спочатку Безбородько обiйняв вигiдну посаду суддi в Генеральному вiйськовому судi, потiм воював на росiйсько-турецькiй вiйнi 1768–1774 рокiв. Вiн узяв участь у кiлькох вирiшальних битвах, зокрема при Ларзi i Кагулi. Головний кар’ерний стрибок Безбородька – призначення на посаду правителя канцелярii графа Петра Рум’янцева, головнокомандувача росiйськоi армii в турецькiй вiйнi i генерал-губернатора Малоросii. Саме за рекомендацiею Рум’янцева Безбородьку пожалували чин полковника Киiвського полку, а 1775 року, переiхавши з Украiни в Петербург, вiн став статс-секретарем iмператрицi Катерини ІІ.

Решту життя Безбородько проведе в столицi iмперii. Вiн служив Катеринi ІІ, а потiм ii сину iмператору Павлу І двадцять чотири роки – рiдкiсний приклад придворного, якому вдалося завоювати довiру обох правителiв. Багато рокiв Безбородько був головним архiтектором зовнiшньоi полiтики Росiйськоi iмперii. Пiд його пильним наглядом, а часто при його безпосереднiй участi було здобуто перемогу над турками, традицiйним ворогом Гетьманату, подiлено Польщу i приеднано Крим. Дипломатичнi таланти Безбородька допомогли iмперii досягти великих успiхiв на мiжнароднiй аренi. Петербург здобув безпрецедентну владу i вплив, вiд геополiтичних змiн у Схiднiй Європi виграла й елiта колишнього Гетьманату. Багато нащадкiв вiдомих старшинських фамiлiй отримали посади i землi на приеднаних до iмперii територiях. За правлiння Павла І Безбородьку вдалося не тiльки зберегти, а й змiцнити своi позицii. Новий iмператор надав Олександру Безбородьку, сину козацького старшини, титул князя i найвищий в Росiйськiй iмперii ранг канцлера. Князь Олександр Безбородько помер 1799 року на п’ятдесят третьому роцi життя, вiн був тодi одним iз найвпливовiших людей в iмперii.[119 - Про життя i дiяльнiсть Безбородька див.: Григорович Н. И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени: В 2 т. – СПб., 1879–1881.]

Теорiя Клепацького, що автором «Історii русiв» був саме Олександр Безбородько, козацький князь на службi Росiйськоi iмперii, радикально поривала з попередньою iсторiографiчною традицiею. Але зi статтею виникало двi проблеми. По-перше, Клепацький не знав, що частину матерiалiв, якi вiн знайшов у полтавських архiвах, уже було опублiковано. По-друге, версiя Клепацького не була абсолютно новою: цю ж гiпотезу роком ранiше висловив Михайло Слабченко, iсторик права й економiки з Одеси. Клепацький знав про роботу Слабченка на цю тему, але волiв його не згадувати у своiй статтi. Згодом Клепацький мусив сказати Слабченку, що «якось забув» про його попередню розвiдку. У подальшiй iсторiографii безбородькiвську гiпотезу справедливо пов’язували передусiм з iм’ям Слабченка.[120 - Див.: Михайло Слабченко в епiстолярнiй та мемуарнiй спадщинi (1882–1952) / За ред. В. Заруби. – Днiпропетровськ, 2004. – С. 140.]

Михайло Слабченко народився 1882 року на Молдаванцi, у передмiстi Одеси, знаменитому етнiчним, релiгiйним i культурним розмаiттям. Молдаванка та ii колоритнi жителi, якi працювали на одеських фабриках i нерiдко займалися рiзними сумнiвними гешефтами, стала джерелом мiського фольклору i темою «Одесских рассказов» Ісаака Бабеля. Слабченко закiнчив Одеський унiверситет i Вiйськово-юридичну академiю в Петербурзi. Полiтичну дiяльнiсть почав 1903 року, вступивши в Революцiйну украiнську партiю. Потiм вiн став активним членом Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii, яка трималася осторонь ленiнських соцiал-демократiв та мала на метi соцiальне визволення трудових мас i украiнське нацiональне визволення. Пiсля революцii 1917 року Слабченко вiдiйшов вiд полiтики i зосередився на науковiй роботi, ставши чiльним фахiвцем з украiнiстики в Одесi. Його дослiдження було присвячено соцiальнiй, економiчнiй i правовiй iсторii Гетьманату i Запорозькоi Сiчi. Визнанням наукових заслуг Слабченка у вереснi 1929 року стало звання академiка ВУАН.[121 - Про Слабченка та його працi див.: Заруба, Вiктор. Історик держави i права Украiни академiк Михайло Слабченко (1882–1952). – Днiпропетровськ, 2004. – С. 47 – 232.]

Слабченко сформулював гiпотезу про авторство Олександра Безбородька в першому томi своiх «Матерiалiв до економiчно-соцiальноi iсторii Украiни XIX столiття» (1925). У роздiлi «Шляхетська iсторiографiя» вiн писав про «Історiю русiв» як про iсторiографiчний iнструмент украiнськоi шляхти в боротьбi за рiвнi права з росiйським дворянством. Вiн скептично ставився до версii, що «Історiю русiв» могли написати Григорiй або Василь Полетики, i завважував, що наявнi джерела про це жодним чином не свiдчать. Полетики справдi збирали iсторичнi матерiали, але це не те саме, що написати iсторичний наратив, не кажучи вже про твiр масштабу «Історii русiв». Той факт, що Якiв Полетика, онук Григорiя, зробив для себе копiю «Історii русiв» зi списку, вiдкритого наприкiнцi 1820-х рокiв, на думку Слабченка, явно свiдчив про те, що Полетики не мали нiчого спiльного з написанням цього твору.[122 - Слабченко, Михайло. Матерiали до економiчно-соцiальноi iсторii Украiни XIX столiття. – Одеса: ДВУ, 1925. – Т. 1. – С. 103–105.]

Якщо не Полетики, то хто? Слабченко вважав, що слiди ведуть до Олександра Безбородька. Його гiпотеза спиралася на текстуальнi паралелi мiж «Історiею русiв» i текстами самого Безбородька. Твiр, який привернув особливу увагу Слабченка, вийшов друком у Петербурзi 1777 року. Вiн називався «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов». Книжку опублiкував Василь Рубан, випускник Киiвськоi академii, колишнiй секретар князя Григорiя Потьомкiна i видавець перших росiйських журналiв. У вступi було сказано, що завершальний роздiл «летописи», який охоплюе перiод з 1734 по 1776 рiк, а також опис форм урядування i список посадовцiв Гетьманату уклав киiвський полковник i статс-секретар iмператрицi Катерини ІІ Олександр Безбородько.[123 - Краткая л?топись Малыя Россiи с 1506 по 1776 годъ, съ изъявленiемъ настоящаго образа тамошняго правленiя и съ приобщенiемъ списка прежде бывшихъ гетмановъ, генеральныхъ старшинъ, полковниковъ и iерарховъ. – СПб., 1777.]

Роль самого Рубана у цьому проектi – упорядник, редактор i публiкатор. Вiн додав географiчний опис Украiни i список церковних iерархiв, отриманий вiд украiнських друзiв. Рубан заявляв, що дiстав текст «Краткой летописи», яка закiнчувалася подiями 1734 року i була доведена Безбородьком до 1776-го, вiд свого колишнього викладача по Киiвськiй академii архiепископа Георгiя Кониського. На цьому дивнi паралелi мiж виданням Рубана та «Історiею русiв» тiльки починалися.

Далi Рубан заявив, що текст, який йому передав Кониський, укладали писарi при рiзних козацьких гетьманах, починаючи вiд Богдана Хмельницького i закiнчуючи Данилом Апостолом. Це твердження явно вплинуло на автора «Історii русiв», який зазначив не тiльки те, що його текст походить вiд Кониського, а й те, що серед його джерел – «журналы достопамятностей и деяний национальных» з часiв Богдана Хмельницького.

«Не нужно здесь писать о тех приключениях, которые малороссийский народ имел прежде четырнадцатого века, – написав Рубан у передмовi. – Дела его соединены с прочими российского народа, которого история многими писателями в свет издана и издается». Автор «Історii русiв» мав ту саму думку: «История Малой России до времен нашествия на нее татар, с ханом их Батыем, соединена с историею всея России, или она-то и есть единственная история российская».[124 - Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 148–149. Исторiя Русовъ. – С. i, ii, iv.]

Пiдстав не вiрити, що Рубан отримав лiтопис вiд Кониського, немае. Вiн справдi пiдтримував зв’язок з могильовським архiепископом i навiть надрукував двi його промови в журналах, якими енергiйно опiкувався в 1770-х роках. Одну промову Кониський виголосив у Москвi 1762 року пiд час вiнчання Катерини ІІ на царство, другу – перед польським королем Станiславом Понятовським у 1765-му. Кониського знали й поважали в Петербурзi, згадка про нього в першiй книжцi з украiнськоi iсторii, надрукованiй у Росiйськiй iмперii з часiв киiвського «Синопсису» 1674 року, жодним чином не могла пiдiрвати репутацiю видавця. Однак лiтопис, опублiкований Рубаном i, ймовiрно, отриманий вiд Кониського, був далеко не оригiнальним. Це варiант тексту, вiдомого пiд назвою «Краткое описанiе Малороссiи», який почав циркулювати в Украiнi у 1740-х роках; на момент публiкацii Рубана вiн став найпопулярнiшою синтезою украiнськоi iсторii в Гетьманатi.[125 - Див.: Бовгиря, Андрiй. Козацьке iсторiописання в рукописнiй традицii XVIII столiття. Списки та редакцii творiв. – К., 2010. – С. 121–147. Про Василя Рубана див.: Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750–1850. – Edmonton, 1985. – С. 119–126.]

Дослiджуючи у 1920-х роках цi два видання, Михайло Слабченко вбачав у покликаннях рубанiвськоi «Краткой летописи» та «Історii русiв» на Кониського не просто збiг i не просто вживання авторитетного iменi суто заради iсторичноi i полiтичноi легiтимностi. Слабченко вважав, що обидвi iсторii насправдi пов’язанi мiж собою i написанi, принаймнi почасти, одним i тим самим автором – Олександром Безбородьком. На пiдкрiплення своеi думки вiн вказував, що один з перших вiдомих спискiв «Історii русiв» було знайдено в маетку родини Безбородькiв 1828 року. Ще один аргумент Слабченка: закiнчення «Історii русiв» 1768 роком прекрасно пояснюеться, якщо припустити, що ii автор Безбородько. Саме того року майбутнiй канцлер iмперii поiхав на турецьку вiйну. Але головний аргумент Слабченка на користь Безбородька мае iнший характер: вiн спираеться на текстуальнi паралелi мiж «Історiею русiв» i «Краткой летописью Малой России» Рубана. Це був поворотний момент у столiтнiй дискусii. Аналiз тексту «Історii русiв» та ii можливих джерел було вперше запропоновано як засiб встановити авторство.

Слабченко – не перший науковець, який вказав на текстуальнi паралелi мiж «Краткой летописью» та «Історiею русiв», це зробив також киiвський iсторик Володимир Іконнiков у 1908 роцi. Але Слабченко першим припустив, що цi два тексти написав один автор. Текстуальнi паралелi, якi виявив Слабченко, справдi вражали. «Гетман Граф Разумовский, получа жалованную грамоту на чин свой в тех точно выражениях, какова дана была Гетману Скоропадскому…» – пасаж iз безбородькiвського фрагмента «Краткой летописи». «Гетман граф Разумовский в 1751 году получил на достоинство свое высочайшую грамоту в тех точно выражениях, какова была дана Скоропадскому», – вiддзеркалював Безбородька автор «Історii русiв». Слабченко навiв багато iнших текстуальних збiгiв у двох творах. Висновки Слабченка спиралися на докази, яких пропоненти Кониського чи Полетик надати не могли, i iх було важко заперечити. Клепацький же доповнив текстуальнi знахiдки Слабченка власними архiвними даними, тому кандидатура Олександра Безбородька, козацького полковника i канцлера iмперii, стала тепер ще вагомiшою за решту конкурентiв.[126 - Краткая летопись. – С. 211. Пор.: Исторiя Русовъ. – С. 246; Иконников В. Опыт русской историографии. – Т. 2. – Кн. 2. – К., 1908. – С. 1648.]

Звiсно, питання лишалися. Одне з них, найнезручнiше для Слабченка, стосувалося висновкiв Анатолiя Єршова про час написання «Історii русiв». На жаль, Слабченко не змiг вiдповiсти Єршову i розвинути своi iдеi до кiнця. У сiчнi 1930 року вченого заарештували на одеському вокзалi, коли вiн повертався з Киева, де клопотався за долю свого сина Тараса, заарештованого кiлькома тижнями ранiше. Батько iз сином, а також багато iнших дiячiв украiнськоi культури проходили по процесу «Спiлки визволення Украiни». Їх звинуватили у змовi з метою насильницького повалення радянськоi влади i встановлення незалежноi украiнськоi держави, яку Захiд начебто збирався використати як плацдарм для нападу на Радянську Росiю. Ясна рiч, весь цей процес було сфабриковано. Такоi органiзацii 1929 року в Украiнi не iснувало, i все, що об’еднувало обвинувачених, – це iхня активна роль у розвитку украiнськоi культури i науки.

Наприкiнцi 1920-х рокiв сталiнський режим почав згортати полiтику украiнiзацii, яка не протривала в республiцi й десятилiття. Тепер керiвництво вважало, що украiнiзацiя загрожуе стабiльностi радянськоi влади: замiсть того, щоб сприяти альянсу украiномовних селян i росiйськомовних робiтникiв з метою утвердження «диктатури пролетарiату», ця полiтика давала украiнськiй iнтелiгенцii платформу для розхитування домiнантних позицiй росiйськоi мови i культури в Украiнi. Москва вважала це проявом буржуазного нацiоналiзму. Арешт «членiв» «Спiлки визволення Украiни» наприкiнцi 1929 – на початку 1930 року був сигналом украiнськiй iнтелiгенцii про змiну партiйноi лiнii: з погляду Кремля, головною загрозою був уже не великоруський шовiнiзм, як заявляли на початку 1920-х, а мiсцевий нацiоналiзм. Суворе покарання вказувало на глибину полiтичного злочину. Михайла Слабченка засудили до шести рокiв ув’язнення, яке вiн вiдбував у сумнозвiсному Соловецькому таборi на пiвночi Росii. Його синовi Тарасу дали спершу три рокiв таборiв, а 1937-го розстрiляли. Михайло Слабченко вижив. Вiдбувши шiсть рокiв у ГУЛАГу, вiн вийшов на волю, але не мав права повертатися в Одесу, тому влаштувався шкiльним вчителем у провiнцiйному мiстечку.[127 - Заруба В. Історик держави i права… – С. 233–277; про полiтику украiнiзацii див.: Мартин, Терi. Імперiя нацiонального вирiвнювання. Нацii та нацiоналiзм у Радянському союзi (1923–1939 роки). – К.: Критика, 2013. – С. 107–169.]

Радянська влада легко могла заарештувати науковця й покласти край його роботi. Але перервати розвиток наукових iдей було набагато важче. 1933 року, коли Слабченко сидiв на Соловках за «участь» у «Спiлцi визволення Украiни», Андрiй Яковлiв, правознавець i чiльний украiнський активiст у Празi, написав статтю на пiдтримку гiпотези Слабченка. Стаття називалася «До питання про автора “Історii Русiв”» i вийшла 1937 року, в апогей сталiнських репресiй. Їi надрукували львiвськi «Записки наукового товариства iм. Шевченка».[128 - Яковлiв, Андрiй. До питання про автора «Історii Русiв» // Записки НТШ. – Т. 154. – 1937. – С. 71 – 113.]

Юрист за освiтою та iсторик за покликанням, Яковлiв брав активну участь в украiнськiй революцii. 1917 року вiн був членом Центральноi Ради, першого украiнського революцiйного парламенту. Яковлiв керував канцелярiею Центральноi Ради, а потiм перейшов на дипломатичну роботу i був послом УНР в Австро-Угорщинi. Пiсля того як навеснi 1918 року нiмцi скинули Центральну Раду, Яковлiв спiвпрацював з урядом гетьмана Павла Скоропадського та очолював департамент у Мiнiстерствi закордонних справ. Пiсля повалення уряду Скоропадського у груднi 1918-го Яковлiв погодився представляти Директорiю, наступний украiнський уряд, у Нiдерландах i Бельгii. Вiн служив украiнським урядам рiзноi iдеологiчноi орiентацii, але вiдмовився спiвпрацювати з бiльшовиками i, на вiдмiну вiд Грушевського, не повернувся в Украiну, коли комунiстичний режим запровадив полiтику украiнiзацii. Пiсля революцii Яковлiв переiхав у Чехословаччину i став професором права в Украiнському вiльному унiверситетi у Празi i Украiнськiй господарськiй академii в Подебрадах.[129 - Zhukovsky, Arkadii. Andrii Yakovliv // Encyclopedia of Ukraine. – 5 vols. – Toronto, 1984–1993. – Vol. 1. – P. 373.]

Стаття Яковлiва, у якiй той не тiльки розвивав гiпотезу Слабченка, а й критикував Єршова та iнших науковцiв, якi вiддавали перевагу Полетикам, вiдкрила епоху активного зацiкавлення загадковим козацьким текстом за межами Радянськоi Украiни. Бурхливого 1939 року Яковлiв – а вiн був ще й секретарем Украiнськоi Могилянсько-Мазепинськоi академii наук – затвердив до друку цiлу книжку про «Історiю русiв» – «Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика (“Исторiя Русовъ” у лiтературi й науцi)». Їi написав Михайло Возняк, львiвський лiтературознавець. Ця книжка стала найгрунтовнiшим дослiдженням про походження i роль «Історii русiв» з усiх виданих до 1939 року.[130 - Див.: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – 159 с.]

Михайло Возняк народився в австрiйськiй Галичинi 1881 року i 1908-го закiнчив Львiвський унiверситет. Вiн отримав посаду шкiльного вчителя, але ще студентом проявив себе як лiтературознавець i багато друкувався у виданнях НТШ. З початком Першоi свiтовоi вiйни Возняк долучився до полiтики i пiдтримував реальний, а не вигаданий ГПУ Союз визволення Украiни – полiтичну органiзацiю украiнцiв-емiгрантiв з Росiйськоi iмперii, яка базувалася у Львовi i Вiднi. Члени Союзу прагнули створити незалежну украiнську державу; пiд егiдою Центральних держав вони вели полiтичну i культурну роботу через украiнських вiйськовополонених у Нiмеччинi й Австрii. Саме ця органiзацiя надихнула чекiстiв придумати наприкiнцi 1920-х рокiв «Спiлку визволення Украiни». Возняк написав багато брошурок для поширення через Союз, зокрема «Нашу рiдну мову», вперше опублiковану 1916 року. 1918-го, в останнiй рiк дiяльностi Союзу, вiн надрукував у Вiднi брошуру «Украiнська державнiсть».

Авторитет молодого науковця утвердився пiсля виходу у Львовi його тритомноi «Історii украiнськоi лiтератури» (1920–1924). Пiсля того як Австро-Угорщина розпалася i Галичиною оволодiла Польща, Возняк та багато iнших украiнських науковцiв лишилися без роботи, але й далi друкували своi працi в Науковому товариствi iм. Шевченка, яке пережило i Першу свiтову вiйну, i крах австро-угорськоi монархii у 1918-му. Михайло Грушевський, який 1924 року очолив iсторичнi iнституцii ВУАН у Киевi, пiдтримував Возняка гонорарами за статтi в радянських наукових журналах. 1929-го Возняк, лишаючись у Львовi, прийняв пропозицiю стати академiком ВУАН. Щедра пропозицiя для науковця, який не мав академiчноi посади, але невдовзi все це закiнчилося. На початку 1930-х рокiв в УРСР почалися чистки украiнських кадрiв i членство Возняка в Академii наук скасували. Возняковi пощастило жити поза сферою досяжностi радянськоi влади – багато його колег по академii, зокрема Михайло Слабченко, опинилися у сталiнських таборах. У Львовi вiн мав свободу, але геть не мав грошей. У мiжвоенний перiод Возняк сидiв без роботи.[131 - Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури: У 3 т. – Львiв, 1920–1924; про життя i дiяльнiсть Возняка див.: Нечиталюк М. та iн. «Честь працi!»: Академiк Михайло Возняк у спогадах та публiкацiях. – Львiв, 2000. – С. 9 – 178.]

Михайло Возняк у своiй науковiй роботi iгнорував полiтичнi кордони, якi дiлили Украiну в першiй половинi ХХ столiття. Змiст монографii «Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика» (1939), у якiй iдеться про iсторiю «росiйськоi Украiни», найкращий доказ цьому.

Назва Возняковоi книжки одразу показуе, що вiн вiдкидав попереднi гiпотези про авторство Кониського i Полетик. Вiн був абсолютно переконаний i зробив усе можливе, аби переконати читачiв, що справжнiм автором «Історii русiв» був не хто iнший, як канцлер Росiйськоi iмперii Олександр Безбородько. Возняк, за його словами, вiдштовхувався не вiд книжки Слабченка 1925 року чи статтi Яковлiва 1937-го, а вiд розвiдки Володимира Іконнiкова про росiйську iсторiографiю. Вiн прочитав ii 1920 року, коли готував «Історiю украiнськоi лiтератури», i був вражений ремаркою Іконнiкова про текстуальнi паралелi мiж «Краткой летописью Малой России», яку 1777 року видав у Петербурзi Василь Рубан, та «Історiею русiв». Возняк подумав про можливий зв’язок Безбородька з «Історiею русiв», але не змiг тодi знайти тексту «Краткой летописи» – у польських бiблiотеках ii не було. Вiн облишив своi здогади i переключився на iншi теми. Книжка Слабченка 1925 року спонукала Возняка повернутися до пошукiв «Краткой летописи». Нарештi в кiнцi тридцятих рокiв йому вдалося випозичити текст через бiблiотеку Академii наук у Ленiнградi.[132 - Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 137.]

Суттеву частину книжки Возняка було присвячено критицi гiпотези про Полетик. Але ядро його аргументацii – це порiвняння «Історii русiв» з «Краткой летописью» Рубана. Возняк наводить багато структурних паралелей мiж «Історiею русiв» i частиною рубанiвського лiтопису, надiсланою Кониським. У повiдомленнi лiтопису, що польський король Казимир ІV «…урядников и дворян всех, из того малороссийского народа честию и вольностию, с польскими чиновными людьми и шляхтою сравнил, что хранить и наследникам присягою утвердил», Возняк побачив корiння головноi, на його думку, iдеi «Історii русiв» – рiвноправнiсть руськоi i козацькоi елiти з польською шляхтою i росiйським дворянством. Але насамперед Возняк зосереджувався на частинах лiтопису, написаних Безбородьком, якi охоплювали трохи бiльше сорока рокiв iсторii козацьких земель – вiд 1734 до 1776 року. Тут вчений знайшов не тiльки структурнi, а й текстуальнi запозичення – кiлькiсть паралелей суттево зросла, порiвняно з тим, що вказав Слабченко. У тих, хто прочитав книжку Возняка, не лишалося сумнiву, що цi два тексти справдi пов’язанi. Було також ясно, що частини лiтопису, написанi Безбородьком, ближчi до «Історii русiв», нiж порцiя лiтопису, надiслана Рубану Кониським. Але чи означало все це, що саме Безбородько написав «Історiю русiв»?[133 - Там само. – С. 141–148, тут 141.]

Михайло Возняк вважав, що так. На пiдкрiплення своiх аргументiв учений наводив листи Безбородька батьковi. Перший лист було датовано серпнем 1776 року. Молодий Безбородько писав з Царського Села i просив батька надiслати йому два лiтописи, гетьманськi унiверсали i магдебурзький статут. «Ибо сии все книги здесь тем нужнее, что находятся люди, кои вознамерилися издать историю малороссийскую и напечатать перевод статута», – писав Олександр Безбородько. Другий лист, датований 31 березня 1778 року, докладався до примiрника «Краткой летописи» Рубана, що його Безбородько надсилав батьковi. У ньому молодий Безбородько згадував, що причетний до видання й написання останньоi частини лiтопису, та зауважував, що в першiй частинi (ймовiрно, малася на увазi «Краткая летопись Малой России», яка закiнчувалася 1734 роком i була надiслана Кониським) повно неточностей. «Малое сие сочинение, – писав Безбородько про видання Рубана, – служит теперь руководством к намереваемому нами изданию полной малороссийской истории, в которой, конечно, все погрешности летописи исправлены будут, коль только успеем собрать все потребные нам известия». «Упражняяся в свободное от других дел время сим приятным […] трудом», Безбородько дякував батьковi за те, що його навчали iсторii рiдного краю, i бачив у своiй роботi «изъявление моего нелицемерного к согражданам моим усердия».[134 - Там само. – С. 137–138.]

Возняк вважав цi листи – першим увагу дослiдникiв «Історii русiв» на них звернув Павло Клепацький – важливим доказовим матерiалом, про який не знав Слабченко. Вiн вважав, що на момент написання другого листа Безбородько працював над «Історiею русiв». Розвиваючи безбородькiвську теорiю, Возняк встановив текстуальний зв’язок мiж «Історiею русiв» i полiтичними вимогами чернiгiвськоi старшини в другiй половинi ХVІІІ столiття. Додатковi свiдчення на пiдтримку своеi гiпотези вiн помiтив у певних епiзодах життя i кар’ери Безбородька. Анонiмний автор «Історii русiв» виказував прихильне ставлення до графа Петра Рум’янцева, патрона Безбородька, – один бiографiчний аргумент на користь гiпотези Возняка. Другий – негативне ставлення автора трактату до високопосадовця Григорiя Теплова, якого не любив i Безбородько. Нарештi, анонiмний автор дуже добре знав Чернiгiвщину, батькiвщину Безбородька, i Возняк вважав це додатковим аргументом за Олександра Безбородька i проти Полетик, уродженцiв Полтавщини. Возняк також вказував, що пiсля скасування Гетьманату Безбородько виступав за вiдновлення козацьких вiйськових формувань i до кiнця життя був патрiотом своеi батькiвщини.[135 - Там само. – С. 146–152.]

Згiдно з Возняком, Олександр Безбородько написав «Історiю русiв», можливо, за допомогою Рубана, у 1778 роцi. Блискуча придворна кар’ера Безбородька накладала певнi полiтичнi обмеження на його творчiсть, тому його твiр не мiг вийти у свiт. Текст нiбито зберiгався в родинних паперах Безбородькiв, i його врештi-решт знайшли в бiблiотецi Іллi Безбородька, Олександрового брата. Той помер 1816 року, за два роки до того, як з’явився перший вiдомий датований список «Історii русiв». Саме в колишньому маетку Іллi Безбородька Гринiв пiд Стародубом 1828 року знайшли один з найранiших вiдомих спискiв. Знайдений список передали генералу Степану Шираю, родичевi дружини Іллi Безбородька, який i почав поширювати рукопис. Усi цi факти добре вписувалися у схему Возняка, i це утверджувало його у думцi, що саме Безбородько написав загадковий твiр. Імперський князь виявився справжнiм козаком.[136 - Там само. – С. 152–159.]

Аргументацiя Возняка добре вписувалася у домiнантну течiю в тогочаснiй украiнськiй iсторiографii. Андрiй Яковлiв, колега i однодумець Возняка стосовно авторства Безбородька, а також чимало учнiв Михайла Грушевського у Львовi належали до «державницького» напрямку. Вiн виник на руiнах народницькоi школи одразу пiсля поразки украiнськоi революцii. «Державники» вiдкидали народницькi погляди попереднього поколiння украiнських iнтелектуалiв i закидали йому поразку украiнськоi справи; вони вважали своею метою реабiлiтацiю держави й елiт в украiнськiй iсторii. Книжка Возняка повертала Украiнi забутого сина, якого iсторики-народники вважали черговим зрадником батькiвщини.








Тепер виявлялося, принаймнi так здавалося у той час, що Безбородько не тiльки украiнський патрiот, а й чiльна фiгура нового нацiонального вiдродження. Вiдкинуту колись елiту повернули на провiднi ролi в iсторii Украiни.[137 - Про «державницьку школу» в украiнськiй iсторiографii див.: The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj / Ed. Jaroslaw Pelenski // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – Vol. 9. – Nos. 3/4; Плохiй С. Великий передiл: Незвичайна iсторiя Михайла Грушевського. – С. 330–333, 546–547.]

Михайло Возняк устиг надрукувати монографiю про «Історiю русiв» до того, як у вереснi 1939 року почалася Друга свiтова вiйна i польська держава зникла. Мiсцем публiкацii книжки значився не тiльки Львiв, де вона власне вийшла, а й Киiв, вiддiлений польсько-радянським кордоном. У цьому моментi проявлялася вiра украiнських iнтелектуалiв у соборнiсть украiнських земель. Звiсно, нiхто не вiрив у те, що об’еднання настане так скоро, чи в те, що його здiйснить саме Йосиф Сталiн. 17 вересня 1939 року двi радянськi армiйськi групи загальною чисельнiстю понад пiвмiльйона солдатiв перейшли схiдний кордон Польськоi Республiки i почали просуватися у глиб ii територii. Радянська пропаганда подавала цю акцiю як «визволення» Захiдноi Украiни з-пiд чужинськоi влади та вiдновлення вистражданоi едностi й територiальноi цiлiсностi украiнського народу.[138 - Про анексiю Захiдноi Украiни Радянським Союзом див.: Gross, Jan T. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia – Princeton, N. J., 2002.]

Наприкiнцi тридцятих рокiв жителi Львова часто бачили Возняка – «невисоку, худорляву, трохи схилену набiк постать, як це бувае у людей, що живуть пером i з пера, – коли вiн швидко йшов, мало не бiг вулицею, вимахуючи рукою i часом щось бурмочучи». Інодi перехожi чули, як вiн голосно i поiменно проклинае своiх ворогiв, а заодно i польську владу, яку особливо ненавидiв.[139 - Дорошенко, Володимир. Академiк Михайло Возняк // Нечиталюк М. та iн. «Честь працi!»: Академiк Михайло Возняк у спогадах та публiкацiях. – Львiв, 2000. – С. 365.]

Як i багатьом украiнським iнтелектуалам, Михайловi Возняку не було чого втрачати вiд краху польськоi влади, якийсь час навiть здавалося, що вiд приходу радянськоi влади всi виграють. Возняка призначили завiдувачем кафедри украiнськоi лiтератури у Львiвському унiверситетi. Його також поновили в Академii наук i «обрали» депутатом Верховноi Ради Украiнськоi РСР. Нова влада якось випустила з уваги або забула про участь Возняка у проавстрiйському Союзi визволення Украiни пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Іронiя полягала в тому, що Слабченко якраз вiдбував покарання за «участь» у фiктивнiй спiлцi, назву якоi чекiсти запозичили у справжньоi органiзацii, до якоi належав Возняк. Слабченка репресували, а Возняка звели на вершину радянськоi академiчноi науки.[140 - Див.: Дорошенко В. Академiк Михайло Возняк.]








Перiод привiлеiв закiнчився для Михайла Возняка в червнi 1941 року, коли Нiмеччина напала на Радянський Союз та окупувала Львiв. Тепер Возняк нарiкав на полiтику нацистiв. Вiн дивом пережив роки нiмецькоi окупацii. Коли влiтку 1944 року повернулася Червона армiя, Возняк, на вiдмiну вiд багатьох колег-украiнцiв, не емiгрував на Захiд i лишився у Львовi. Пiд час окупацii вiн сидiв без роботи i вважав, що нема чого боятися повернення комунiстiв. Вiн помилявся. Вiйна закiнчилася, i Возняк та iншi украiнськi науковцi стали мiшенями кампанii боротьби з «украiнським буржуазним нацiоналiзмом». Його звинуватили в поширеннi нацiоналiстичних поглядiв Михайла Грушевського. У листопадi 1946 року Микола Бажан, один iз чiльних украiнських поетiв тiеi епохи, надрукував у газетi «Радянська Украiна» статтю з нападками на львiвських iсторикiв i лiтературознавцiв. Бажан звинуватив iх у тому, що вони послiдовники Грушевського. За його словами, тритомна iсторiя украiнськоi лiтератури була «так само побудована за iсторичною схемою М. Грушевського».[141 - Нечиталюк М. «Честь працi!»… // Нечиталюк М. та iн. «Честь працi!»: Академiк Михайло Возняк у спогадах та публiкацiях. – Львiв, 2000. – С. 54–63.]

Восени 1946 року радянська влада запустила велику пропагандистську кампанiю проти львiвських учнiв i послiдовникiв Грушевського. Порiвняно з осiнню 1926 року, коли в Киiвському унiверситетi гучно святкували ювiлей вченого, полiтика розвернулася кардинально. За двадцять рокiв, що роздiляють цi двi дати, ставлення влади до украiнськоi науки сильно змiнилося. Ювiлей Грушевського (а своi статтi у фестшрифт подали i Возняк, i Слабченко, i Клепацький) припав на апогей полiтики украiнiзацii, покликаноi утвердити радянську владу на бунтiвливому украiнському прикордоннi й залучити мiсцеву iнтелiгенцiю до соцiалiстичного будiвництва. Кiнцем активноi украiнiзацii став Голодомор 1932–1933 рокiв – влада пов’язала опiр селян примусовiй колективiзацii з нацiоналiстичною дiяльнiстю украiнськоi iнтелiгенцii. Штучний голод забрав життя майже чотирьох мiльйонiв людей. Кардинальний розворот партiйноi полiтики потягнув за собою репресii проти украiнських кадрiв, а головний нацiонал-бiльшовик Украiни Микола Скрипник i чiльний лiтератор республiки Микола Хвильовий покiнчили iз собою. Десятки тисяч iнших людей було заарештовано й заслано в табори.[142 - Про зв’язок мiж голодом i кiнцем полiтики украiнiзацii див.: Martin Т. Affirmative Action Empire… – P. 236–260.]

Багатьох заарештованих звинуватили в поширеннi поглядiв Грушевського. Коли партiя спустила чекiстiв на украiнську iнтелiгенцiю, Грушевського вже не було в Украiнi. Навеснi 1931-го його заарештували, потiм випустили й поселили в Москвi. Йому дали займатися наукою, але не пускали назад в Украiну i не дозволяли там публiкуватися. В останнiх статтях Грушевського, написаних росiйською i надрукованих у Москвi, йшлося про козацьку iсторiографiю. Одну статтю, опублiковану вже посмертно, було присвячено безпосередньо «Історii русiв» та ii зв’язкам iз захiдноевропейською iсторiографiею.

Грушевський помер при пiдозрiлих обставинах на пiвднi Росii восени 1934 року. Останнiй том незавершеноi «Історii Украiни-Руси» опублiкувала його донька Катерина 1936 року. Через кiлька рокiв заарештували i вiдправили в табори й Катерину. Така сама доля спiткала й молодшого брата Грушевського Олександра, автора дореволюцiйних статей про «Історiю русiв», i його племiнника Сергiя Шамрая. Усi вони загинули. Саме прiзвище «Грушевський» стало символом украiнського нацiоналiзму, з яким затято боролася радянська влада. Лави iсторикiв у Радянськiй Украiнi 1930-х рокiв сильно порiдшали. 1946-го настала черга Захiдноi Украiни.[143 - Грушевський М. З iсторичноi фабулiстики кiнця XVIII ст.; репр.: Украiнський iсторик. – Нью Йорк, Торонто, 1991–1992. – С. 125–129. Про долю Грушевського та його родини див.: Плохiй С. Великий передiл. – С. 267–281, 378–392. Про радянську кампанiю проти учнiв Грушевського в Галичинi див.: Дашкевич, Ярослав. Боротьба з Грушевським та його школою у Львiвському унiверситетi за радянських часiв // Михайло Грушевський i украiнська iсторична наука / За ред. Ярослава Грицака i Ярослава Дашкевича. – Львiв, 1999. – С. 226–268.]




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Усi дати до 31 сiчня 1918 року подано за юлiанським календарем, у ХІХ столiттi вiн вiдставав вiд григорiанського на дванадцять днiв. Усi цитати з iсторичних джерел i лiтератури, зокрема з «Історii русiв», подано сучасним правописом без перекладу. В украiнськiй науковiй лiтературi побутують рiзнi конвенцii стосовно передання iншомовних iмен; у цьому виданнi iмена росiйських персонажiв украiнiзовано, згiдно з iсторiографiчною традицiею: Петро І, Михайло Погодiн i т. iн.




2


Hartley, Janet M. Alexander I. – London and New York, 1994. – P. 124; Troyat, Henri. Alexander of Russia: Napoleon’s Conqueror. – New York, 2003. – P. 187–206; Kissinger, Henry. Diplomacy. – New York, 1994. – P. 398. Про вторгнення Наполеона в Росiйську iмперiю i европейську кампанiю росiйськоi армii в 1813–1814 роках див: Lieven, Dominic. Russia against Napoleon: The True Story of the Campaigns of War and Peace. – New York, 2010.




3


Див. загальнi огляди украiнськоi iсторii: Субтельний, Орест. Украiна: iсторiя. – К.: Либiдь, 1993; Магочiй, Павло Роберт. Історiя Украiни. – К.: Критика, 2007; Яковенко, Наталя. Нарис iсторii середньовiчноi та ранньомодерноi Украiни. – К.: Критика, 2009. – 4-те вид. [цю роботу перекладено також польською i росiйською (М.: НЛО, 2012) мовами. – Тут i далi у квадратних дужках прим. пер.].




4


Исторiя Русовъ или Малой Россiи. Сочиненiе Георгiя Конискаго, Архiепископа Б?лорускаго. – М., 1846.




5


Про вплив «Історii русiв» на розвиток украiнськоi нацiональноi iдентичностi див. частини І – ІІІ цiеi книжки.




6


Cohen, Paul A. History in Three Keys: The Boxers as Event, Experience and Myth. – New York, 1997. – P. 211–212.




7


Sch?pflin, George. The Functions of Myth and a Taxonomy of Myths // Myths and Nationhood / Ed. Geoffrey Hosking and George Sch?pflin. – London, 1997. – P. 19–35. Про формування украiнськоi нацiональноi мiфологii див.: Wilson, Andrew. Myths of National History in Belarus and Ukraine // Ibid. – P. 182–197.




8


Armstrong, John A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. Peter J. Potichnyj et al. – Edmonton, 1992. – P. 133; Smith, Anthony D. The Ethnic Origins of Nations. – Oxford and New York, 1986. – P. 3. Пор.: Plokhy, Serhii. Ukraine and Russia: Representations of the Past. – Toronto, 2008. – P. 168; Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii та Бiлорусi / Пер. з англ. М. Климчука i Т. Цимбала. – К.: Критика, 2015. – С. 3. Панiвнi «модернiстськi» пiдходи в дослiдженнi нацiоналiзму див. у роботах: Андерсон, Бенедикт. Уявленi спiльноти. Мiркування щодо походження й поширення нацiоналiзму / Пер. з англ. В. Морозова. – К.: Критика, 2001; Hroch, Miroslav. Social Preconditions of National Revival in Europe. – New York, 2000; Гелнер, Ернест. Нацii та нацiоналiзм; Нацiоналiзм / Пер. з англ. Г. Касьянова. – К.: Таксон, 2003; HobsbawmE. J. Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, Reality. – Cambridge, 1992; Винайдення традицii / За ред. Ерика Гобсбаума i Теренса Рейнджера; пер. з англ. М. Климчука. – К.: Нiка-Центр, 2010. – 2-ге вид.




9


Burbank, Jane; Cooper, Frederick. Empires in World History: Power and the Politics of Difference. – Princeton and Oxford, 2010. – P. 221, 245. Новiтня лiтература про iмперii: Abernethy, David. The Dynamics of Global Dominance: European Overseas Empires, 1415–1980. – New Haven, 2000; Darwin, John. After Tamerlane: The Global History of Empire since 1405. – London, 2008; Ferguson, Niall. Empire: The Rise and Demise of the British World Order and the Lessons for Global Power. – New York, 2003; Lieven, Dominic. Empire: The Russian Empire and its Rivals. – London, 2001; Maier, Charles S. Among Empires: American Ascendancy and its Predecessors. – Cambridge, Mass., 2007; Miller, Alexei. The Romanov Empire and Nationalism. – Budapest and New York, 2006 [рос. вид.: Миллер, Алексей. Империя Романовых и национализм: эссе по методологии исторического исследования. – М.: НЛО, 2006; див. також Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. – К.: Laurus, 2013].




10


Див., напр.: Davis, Leith. Acts of Union: Scotland and the Literary Negotiation of the British Nation, 1707–1830. – Stanford, 1998; Hall, Stefan Thomas. The Role of Medieval Scottish Poetry in Creating Scottish Identity: “Textual Nationalism”. – Lewiston, N. Y., 2006; Trumpener, Katie. Bardic Nationalism: The Romantic Novel and the British Empire. – Princeton, 1997; Yadav, Alok. Before the Empire of English: Literature, Provinciality, and Nationalism in Eighteenth-Century Britain. – New York, 2004.




11


McNeil, Kenneth. Scotland, Britain, Empire: Writing the Highlands, 1760–1860. – Columbus, Ohio, 2007. – P. 14. Про паралелi мiж украiнським i шотландським досвiдом див.: Velychenko, Stephen. Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707–1914: Institutions, Law and Nationality in Scotland and Ukraine // Comparative Studies in Society and History 39 (1997). – P. 413–441. Про паралелi мiж творами Вальтера Скота та образами козакiв в росiйськiй лiтературi див.: Kornblatt, Judith Deutsch. The Cossack Hero in Russian Literature: A Study in Cultural Mythology. – Madison, Wisc., 1992; Bojanowska, EdytaM. Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism. – Cambridge, Mass., 2007 [укр. пер.: Бояновська, Едита. Микола Гоголь: мiж украiнським i росiйським нацiоналiзмом / Пер. з англ. А. Бондаря. – К.: Темпора, 2013].




12


Про iсторичнi пiдробки й лiтературнi мiстифiкацii див.: Groom, Nick. The Forger’s Shadow: How Forgery Changed the Course of Literature. – Basingstoke and Oxford, 2002; Russett, Margaret. Fictions and Fakes: Forging Romantic Authenticity, 1760–1845. – Cambridge, 2006; RuthvenK. K. Faking Literature. – Cambridge, 2001; Stewart, Susan. Crimes of Writing: Problems in the Containment of Representation. – Durham, N. C., and London, 1994. Про лiтературнi мiстифiкацii в Росii i Украiнi див.: Grabowicz, George G. National Poets and National Mystifications // Literаrn? mystifikace, etnickе m?ty a jejich ?loha pri formovаn? nаrodn?ho vedom?. Studie Slovаckеho muzea: Uherskе Hradi?te 6 (2001). – S. 7 – 24 [укр. публ.: Грабович, Григорiй. Слiдами нацiональних мiстифiкацiй // Критика 6 (2001). – С. 14–23]; Keenan, Edward L. Josef Dobrovsk? and the Origins of the Igor’ Tale. – Cambridge, Mass., 2004; Толочко, Алексей. «История Российская» Василия Татищева: Источники и известия. – М.: НЛО, 2005.




13


Казнь декабристов. Рассказы современников // Русский архив. – 1881. – № 2. – С. 341–346; Котляревский, Нестор. Рылеев. – СПб., 1908. – С. 186–191; Декабристы. История восстания 14 декабря 1825 года на Сенатской площади в Петербурге (http://www.patiks.ru/txt/3dekab77.shtml). Про повстання декабристiв див.: Mazour, Anatole G. The First Russian Revolution, 1825: The Decembrist Movement. – Stanford, Calif., 1966.




14


Див.: Декабристы. История восстания 14 декабря 1825 года. Про Рилеева див.: Meara, Patrick. K. F. Ryleev: A Political Biography of the Decembrist Poet. – Princeton, N. J., 1984.




15


Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. / Ред. вступ. ст. и комм. А. Г. Цейтлина. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 250.




16


Бестужев, Николай. Воспоминание о Рылееве // Воспоминания Бестужевых / Ред., статья и комм. М. К. Азадовского. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1951. – С. 7.




17


Драгоманiв, Михайло. Листи на Надднiпрянську Украiну. – К.: Криниця, 1917. – С. 13.




18


Там само. – С. 8 – 10; Котляревский Н. Рылеев. – С. 21–24. Удодов, Борис. К. Ф. Рылеев в Воронежском крае. – Воронеж, 1971. – С. 5 – 14.




19


К. Ф. Рылеев – Н. А. Маркевичу (Петербург. 18 октября 1825 г.) // Литературное наследство. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – Т. 59: Декабристы-литераторы / Ред. А. М. Еголин и др. – С. 153. Див. також: Котляревский Н. Рылеев. – С. 24–29.




20


Див.: Рылеев К. Ф. Еще о храбром М. Г. Бедраге // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 295–297; Михайленко, Александр. И жили дружною семьею солдат, корнет и генерал. – М., 2001. – Главы 1–2.




21


Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. / Ред. вступ. ст. и комм. А. Г. Цейтлина. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 108.




22


Рылеев К. Ф. Об Острогожске // Там же. – С. 298.




23


Никитенко, Александр. Повесть о самом себе: посмертные записки и дневник // Русская старина. – 1888. – Кн. 8. – С. 308.




24


Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. / Ред. вступ. ст. и комм. А. Г. Цейтлина. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 173.




25


Про Мазепу i перехiд до шведiв див.: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа i його доба. – Нью-Йорк, Париж i Торонто, 1960; On the Eve of Poltava: The Letters of Mazepa to Adam Sieniawski, 1704–1708 / Orest Subtelny, ed. – New York, 1975; Субтельний, Орест. Мазепинцi: Украiнський сепаратизм на початку ХVIII столiття. – К., 1994; Mackiw, Teodor. English Reports on Mazepa, Hetman of Ukraine and Prince of the Holy Roman Empire, 1687–1709. – New York, Munich, and Toronto, 1983.




26


Див.: Винар, Любомир. Андрiй Войнаровський: iсторичний нарис. – Мюнхен – Клiвленд, 1962.




27


Рылеев К. Ф. Войнаровский // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 213–214; Корнилович А. Жизнеописание Мазепы // Рылеев К. Ф. Сочинения и переписка. – С. 91–96.




28


Цит. за: Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 317; Котляревский Н. Рылеев. – С. 54–55, 117–121; Русская романтическая поэма. – М., 1985. – С. 113.




29


Про Мазепу як романтичного героя див.: Babinski H. F. The Mazeppa Legend in European Romanticism. – New York, 1974.




30


Думы. Сочинение К. Рылеева. – М., 1825. – С. vi; Драгоманов, Михайло. Листи на Надднiпрянську Украiну. – С. 156.




31


Бантыш-Каменский, Дмитрий. История Малой России. – М., 1822. – Т. 1. – С. xxii.




32


Див.: Леп’явко, Сергiй. Козацькi вiйни кiнця XVI столiття в Украiнi. – Чернiгiв, 1996. – С. 170–172; Плохiй, Сергiй. Наливайкова вiра: Козацтво та релiгiя в ранньомодернiй Украiнi. – К.: Критика, 2005. – С. 53–56, 140–143.




33


Рылеев К. Ф. Наливайко (Отрывки из поэмы) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 250.




34


Див.: Исторiя Русовъ. – С. 35–41, тут 36.




35


Рылеев К. Ф. Богдан Хмельницкий // Рылеев К. Ф. Сочинения и переписка. – С. 145–152; Исторiя Русовъ. – С. 51–52; Когут, Зенон. Повстання Хмельницького, образ евреiв i формування украiнськоi iсторичноi пам’яти // Когут З. Корiння iдентичности. Студii з ранньомодерноi та модерноi iсторii Украiни. – К.: Критика, 2004. – С. 244–271.




36


Цит. за: Котляревский Н. Рылеев. – СПб., 1908. – С. 117–118.




37


Рылеев К. Ф. Письмо жене (13 июля 1826 г.) // Рылеев К. Ф. Полное собр. соч. – М. – Л.: Academia, 1934. – С. 518–519.




38


Бриген, фон-дер Александр Федорович // Алфавит декабристов. Виртуальный музей декабристов / Ред. А. Самаль (http://decemb.hobby.ru/index.shtml?alphavit/alf_b); Оглоблин, Олександер. Михайло Миклашевський // Оглоблин О. Люди староi Украiни. – Мюнхен, 1959. – С. 150–167; Поклонский Д. Р. Миклашевский Михаил Павлович // Поклонский Д. Р. Стародубская старина. XI–XIX вв. Исторические очерки. – Клинцы, 2002. – Т. 2. – С. 243, прим.




39


Бриген А. Ф. Письма. Исторические сочинения. – Иркутск: Вост. – Сибир. книжн. изд-во, 1986. – С. 96; Приложения // Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 376–377.




40


Исторiя Русовъ или Малой Россiи. Сочиненiе Георгiя Конискаго, Архiепископа Б?лорускаго. – М., 1846.




41


Исторiя Русовъ. – С. ii.




42


Про iсторiю евразiйського степового фронтиру див.: Khodarkovsky, Michael. Russia’s Steppe Frontier: The Making of a Colonial Empire, 1500–1800. – Bloomington and Indianapolis, 2002; LeDonne, John. The Grand Strategy of the Russian Empire, 1650–1831. – Oxford, 2003; Boeck, Brian. Imperial Boundaries: Cossack Communities and Empire-Building in the Age of Peter the Great. – Cambridge, 2009; O’Rourke, Shane. The Cossacks. – Manchester, 2008.




43


Про ранню iсторiю козакiв див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 7; Baran, Alexander; Gajecky, George. The Cossacks in the Thirty Years War. 2 vols. – Rome, 1969–1983; Gordon, Linda. Cossack Rebellions: Social Turmoil in the Sixteenth-Century Ukraine. – Albany, N. Y., 1983; Плохiй С. Наливайкова вiра. – С. 32–92, 136–176.




44


Про повстання Хмельницького див.: Грушевський М. Історiя Украiни – Руси. – К.: Наукова думка, 1995–1997. – Т. 8–9; Sysyn, Frank E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil. – Cambridge, Mass., 1986 [укр. пер. цiеi роботи готуеться до друку]; SysynF. The Khmelnytsky Uprising and Ukrainian Nation-Building // Journal of Ukrainian Studies 17. – Nos. 1–2 (Summer – Winter 1992). – P. 141–170; Плохiй С. Наливайкова вiра. – С. 230–347.




45


Про гетьманство Івана Виговського i перiод Руiни див.: Kaminski, Andrzej. The Cossack Experiment in Szlachta Democracy in the Polish-Lithuanian Commonwealth: The Hadiach (Hadziacz) Union // Harvard Ukrainian Studies 1. – No. 2 (June 1977). – P. 178–197; KaminskiA. Republic vs. Autocracy: Poland-Lithuania and Russia, 1686–1697. – Cambridge, Mass., 1994; Frick, David. The Circulation of Information about Ivan Vyhovs’kyj // Harvard Ukrainian Studies 17. – Nos. 3–4 (December 1993). – P. 251–278; Davies, Brian. Warfare, State and Society on the Black Sea Steppe, 1500–1700. – London and New York, 2007. – P. 115–187; PlokhyS. The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus. – Cambridge, 2006. – P. 32–38.




46


Про занепад i лiквiдацiю Гетьманату див.: Субтельний О. Мазепинцi: Украiнський сепаратизм на початку ХVIII столiття; Когут З. Росiйський централiзм i украiнська автономiя: Лiквiдацiя Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996; Saunders, David. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750–1850. – Edmonton, 1985. – P. 15 – 144 [рос. пер. цiеi роботи готуеться до друку: Сондерс, Дэвид. Украинское влияние на русскую культуру, 1750–1850. – К.: Laurus, 2016]; Plokhy S. The Origins of the Slavic Nations. – P. 343–353; Sysyn, FrankE. The Image of Russia in Early Eighteenth-Century Ukraine: Hryhorii Hrabiankas Diistvie // Russische und ukrainische Geschichte / Ed. Robert O. Crummey, Holm Sundhaussen, and Ricarda Vulpius. – Vols. 16–18. – Wiesbaden, 2001. – P. 243–250.




47


Бриген А. Ф. Письма. Исторические сочинения. – С. 98; Приложения // Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. – К., 1912. – С. 376–377.




48


Бриген А. Ф. Письма. Исторические сочинения. – С. 376–377; Бриген, фон-дер Александр Федорович // Алфавит декабристов.




49


Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Полное собр. соч. – М.: Изд-во АН СССР, 1937. – Т. 2: Миргород. – С. 61.




50


Про життя i творчiсть Шевченка див.: Грабович, Григорiй. Поет як мiфотворець. Семантика символiв у творчостi Тараса Шевченка. – К.: Критика, 1998; Зайцев, Павло. Життя Тараса Шевченка. – К.: Мистецтво, 1994.




51


Чалый, Михаил. Жизнь и произведения Тараса Шевченка: свод материалов для его биографии с портретом. – К., 1882. – С. 62–63; Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц // Киевская старина. – 1882. – № 10. – С. 72–73.




52


Вiдношення киiвського губернатора І. І. Фундуклея до ІІІ вiддiлення про арешт i вiдправлення Т. Г. Шевченка в Петербург. 6 квiтня 1847 р. // Кирило-Мефодiiвське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2 / Упор. М. І. Бутич та iн. – С. 198.




53


Запис рiшення у справi Т. Г. Шевченка, зроблений ІІІ вiддiленням. 30 травня 1847 р. // Кирило-Мефодiiвське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2 / Упор. М. І. Бутич та iн. – С. 332.




54


Шевченко Т. Г. Щоденник // Шевченко Т. Г. Повне зiбр. тв. у 12 т. – К., 2003. – Т. 5. – С. 19.




55


Marquis deCustine. Empire of the Tsar: A Journey through Eternal Russia / Foreword by Daniel J. Boorstin; introduction by George F. Kennan. – New York, 1989. – P. 137–138 [рос. пер.: де Кюстин, Астольф. Россия в 1839 году: В 2 т. – М., 1996; тенденцiйно скорочене укр. вид.: де Кюстiн, Астольф. Правда про Росiю. – К.: Ярославiв Вал, 2009].




56


Шевченко Т. Г. Зiбрання творiв: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезiя 1837–1847. – С. 274–275.




57


Там само; Исторiя Русовъ. – С. 229–230; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 29–31.




58


Шевченко Т. Г. Зiбрання творiв: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезiя 1837–1847. – С. 275–276.




59


Пушкин А. С. Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа Белорусского // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 336, 344.




60


Про полiтичнi погляди Пушкiна див.: Binyon T. J. Pushkin: A Biography. – New York, 2003; Druzhnikov, Yuri. Prisoner of Russia: Alexander Pushkin and the Political Uses of Nationalism. – New Brunswick, N. J., 1999.




61


Пушкин А. С. Бородинская годовщина // Пушкин А. С. Полное собр. соч. – М., 1948. – Т. 3. – С. 273–275, тут 274.




62


Пушкин А. С. Очерк истории Украины // Пушкин А. С. Полное собрание сочинений. – М., 1949. – Т. 12. – С. 196–198, 422; Модзалевский Б. Л. Комментарий к «Очерку истории Украины» Пушкина // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М., 1958. – Т. 8. – С. 557–558.




63


Пушкин А. С. Предисловие к первому изданию «Полтавы» // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. ІV. – С. 505; Рылеев К. Ф. Письма к А. С. Пушкину // Рылеев К. Ф. Сочинения и переписка. – С. 203–206.




64


Максимович, Михаил. О поэме Пушкина «Полтава» в историческом отношении // Атеней. – 1829. – № 6. – С. 507–515. Про Максимовича див.: Короткий, Вiктор; Бiленький, Сергiй. Михайло Максимович та освiтнi практики на Правобережнiй Украiнi в першiй половинi XIX столiття. – К., 1999; Бойко, Надiя. Михайло Максимович – навiки з рiдним краем. – Черкаси, 2004; Корпанюк, Микола. Слово i дух Украiни княжоi та козацькоi доби (Михайло Максимович – дослiдник давньоукраiнськоi лiтератури). – Черкаси, 2004.




65


Пушкин А. С. Опровержение на критики // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 191–192.




66


Пушкин А. С. Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа Белорусского // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 335–336.




67


Там само. – С. 337.




68


Про Гоголя та його мiсце в росiйськiй i украiнськiй лiтературах див.: Бояновська, Едита. Микола Гоголь: мiж украiнським i росiйським нацiоналiзмом / Пер. з англ. А. Бондаря. – К.: Темпора, 2013; Peace, Richard. The Enigma of Gogol: An Examination of the Writings of N. V. Gogol and Their Place in the Russian Literary Tradition. – Cambridge, 2009.




69


Гоголь Н. В. Гетьман // Гоголь Н. В. Полное собр. соч.: [В 14 т. ] / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937–1952. – Т. 3. – С. 277–323; Мацапура В. И. Незавершенный роман Гоголя «Гетьман»: особенности поэтики, проблема контекста // Гоголезнавчi студii: Збiрник наукових праць. – Нiжин, 2008. – Вип. 17. – С. 26–42; Bojanowska E. Nikolai Gogol. – P. 157–160.




70


Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Полное собр. соч.: [В 14 т. ] / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937–1952. – Т. 2: Миргород. – С. 165.




71


Исторiя Русовъ. – С. 39, 56.




72


Режиссер Владимир Бортко в программе Виктора Резункова, Радио Свобода, 15 апреля 2009 г. (http://www.svobodanews.ru/content/transcript/1610037.html).




73


Гоголь Н. В. Объявление об издании истории Малороссии // Гоголь Н. В. Полное собр. соч.: [В 14 т. ] / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937–1952. – Т. 9: Наброски. Конспекты. Планы. Записные книжки, 1952. – С. 76. Про рiзнi погляди на украiнську iдентичнiсть Гоголя див.: Bojanowska E. Nikolai Gogol. – P. 124–125 та Ilnytzkyj, OlehS. The Nationalism of Nikolai Gogol’: Betwixt and Between? // Canadian Slavonic Papers 49. – Nos. 3–4 (September – December 2007). – P. 349–368.




74


Шевченко Т. Г. Повне зiбр. творiв: У 12 т. / Ред. В. Л. Смiлянська. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1. – С. 284, 710–712. Про погляди на украiнську iсторiю i культуру у Гоголя i Шевченка див.: Луцький, Юрiй. Мiж Гоголем i Шевченком. – К.: Час, 1998.




75


Рукопис М. I. Костомарова «Книги буття украiнського народу» // Кирило-Мефодiiвське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 1. – С. 250–258. Про Кирило-Мефодiiвське братство див.: Kozak, Stefan. Ukrainscy spiskowcy i mesjanisci: Bractwo Cyryla i Metodego. – Warszawa, 1990.




76


Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. – 1885. – № 5. – С. 211; Тарас Шевченко: Документи i матерiали до бiографii, 1814–1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. – К., 1982. – С. 88 – 159, тут 116; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 31–32. Про Костомарова, його полiтичнi погляди й iсторичнi твори див.: Prymak, Thomas M. Mykola Kostomarov: A Biography. – Toronto, 1996. Про Кулiша див.: Luckyj, GeorgeS. N. Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times. – Boulder, Colo., 1983. Список «Історii русiв», який належав Кулiшу, зберiгаеться в Інститутi рукопису НБУВ (ф. І, спр. 4094).




77


Бантыш-Каменский Д. История Малой России: в 3 т. – М., 1830; Маркевич, Николай. История Малороссии: в 5 т. – М., 1842–1843; Kohl J. G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. – Dresden und Leipzig, 1841. – P. 320–321.




78


Там само; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 17–27. Про дивовижну академiчну кар’еру Срезневського див.: Ламанский В. И. И. И. Срезневский (1812–1880). – М., 1890.




79


Исторiя Русовъ. – С. v.




80


Бодянский, Осип. Объяснение // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1871. – Кн. 1 (январь – март). – С. 222; академiчну бiографiю Бодянського див.: Василенко Н. П. О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. – К., 1904; Кондрашов Н. А. Осип Максимович Бодянский. – М., 1956.




81


Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 36, прим. 6.




82


Шевченко Т. Г. Лист до О. М. Бодянського (3 листопада 1854 р., Новопетровське укрiплення) // Шевченко Т. Г. Повне зiбр. творiв: У 12 т. / Ред. В. Л. Смiлянська. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 6: Листи. Дарчi та власницькi написи. Документи, складенi Т. Шевченком або за його участю. – С. 85.




83


Шевченко Т. Г. Близнецы // Там само. – Т. 4: Повiстi. – С. 25.




84


Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 37.




85


Анiсов В., Середа Є. Лiтопис життя i творчостi Т. Г. Шевченка. – К., 1976. – Вид. 2-ге, перероб. – С. 330–338, тут 336–337.




86


Драгоманов М. Австро-руськi спомини (1867–1877) // Драгоманов М. Лiтературно-публiцистичнi працi: У 2 т. / Ред. О. Я. Лисенко. – К.: Наук. думка, 1970. – Т. 2. – С. 151–288, тут 157–158.




87


Про життя i творчiсть Драгоманова див.: Андрусяк, Тарас. Шлях до свободи: Михайло Драгоманов про права людини. – Львiв, 1998; Депенчук, Лариса. Історiософiя та соцiальна фiлософiя Михайла Драгоманова. – К., 1999; Круглашов, Анатолiй. Драма iнтелектуала: полiтичнi iдеi Михайла Драгоманова. – Чернiвцi, 2000.




88


Драгоманов М. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М. Вибране. – К.: Либiдь, 1991. – С. 5 – 45, тут 24; пор.: Прыжов И. Г. Малороссия (Южная Россия) в истории ее литературы с XI по XVIII век. – Воронеж, 1869.




89


Соловьев С. М. Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу // Отечественные записки. – 1848. – № 11. – С. 1 – 34; № 12. – С. 147–166; 1849. – № 2. – С. 215–270, тут 270.




90


Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 36–39; Пушкин А. С. Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа Белорусского // Пушкин А. С. Полное собр. соч.: В 10 т. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т. VІІ. – С. 336.




91


Максимович М. Исторические письма о козаках Приднепровских // Максимович М. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 305.




92


Там само. – С. 306.




93


Там само. – С. 301–302.




94


Там само. – С. 305.




95


Драгоманов М. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М. Вибране. – К.: Либiдь, 1991. – С. 24.




96


Про дискусiю Карпов – Костомаров див.: Basarab, John. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. – Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1982. – P. 26–28.




97


Карпов, Геннадий. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время: 8-е генваря 1654 – 30-е мая 1672 года. – М., 1870. – С. 44–45 (цитата), 118–120.




98


Костомаров, Николай. Из поездки в Батурин в 1878 году // Порядок. – 1881. – 8 (22) апреля (№ 97). – С. 2. Пор.: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 52.




99


В. К. [Драгоманов]. В защиту неизвестного покойника автора «Истории Русов, или Малой России» // Порядок. – 1881. – 11 (23) мая (№ 128). – С. 2. Пор.: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 53–55.




100


Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 55; Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. – Женева, 1882. – С. 64.




101


Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. – К.: Криниця, 1917. – С. 154–155; Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 45.




102


Про Лазаревського див.: Сарбей, Вiталiй. Історичнi погляди О. М. Лазаревського. – К., 1961; Олександр Матвiйович Лазаревський (1834–1902): доповiдi та матерiали науково-практичноi конференцii «Украiнська археографiя: проблеми i перспективи», присвяченоi 160-рiччю вiд дня народження О. М. Лазаревського / Ред. Павло Сохань. – К. – Чернiвцi, 2002.




103


Лазаревский, Александр. Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Кониским? // Основа. – 1861. – Август. – С. 9 – 10; Исторiя Русовъ. – С. i – ii.




104


Максимович М. Исторические письма о козаках Приднепровских // Максимович М. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 306.




105


Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Т. 1. – С. 32–51, тут 32–37. Про Григорiя Полетику див.: Оглоблин О. Люди староi Украiни. – С. 193–198; Kohut, Zenon E. A Gentry Democracy within an Autocracy: The Politics of Hryhorii Poletyka (1723/1725 – 1784) // Harvard Ukrainian Studies 3–4 (1979–1980). – С. 509–519; Литвинова Т. Ф. Прогресивний консерватизм – випадкове словосполучення чи факт украiнськоi суспiльноi думки другоi половини XVIII столiття // Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник. – Т. 1. – Днiпропетровськ, 1997. – С. 372–386; Литвинова Т. Ф. Малоросс в российском историческом пространстве XVIII века // Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник / Ред. О. І. Журба. – Т. 2. – Днiпропетровськ, 2001. – С. 28–64.




106


Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Т. 1. – С. 41, 45–51.




107


Горленко, Василий. Из истории южно-русского общества начала ХІХ века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. – 1893. – Т. XL. – Январь. – С. 41–76, тут 52–53.




108


Там само. – С. 68–72.




109


Там само. – С. 44–45. Порiвняння iсторичних i полiтичних поглядiв батька i сина Полетик див.: Литвинова Т. Ф. До питання про iсторичнi погляди та соцiальнi iдеали Григорiя та Василя Полетик // Історiя суспiльноi думки Росii та Украiни XVII – початку XX ст. – Днiпропетровськ, 1992. – С. 53–64. Про папери i листування родини Полетик див.: Литвинова Т. Ф. Папери родини Полетик в архiвосховищах Украiни та Росii // Історiя i особистiсть iсторика: Збiрник наукових праць, присвячених 60-рiчному ювiлею Ганни Кирилiвни Швидько. – Днiпропетровськ, 2004. – С. 202–217; також: Архiви Украiни. – 2006. – № 1–6. – С. 47–70.




110


Там само. – С. 76.




111


Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. – К.: Криниця, 1917. – С. 8.




112


Там само. – С. 8–9, прим.




113


Костюк, Григорiй. Зустрiчi i прощання: Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 186–189.




114


Про Грушевського див.: Prymak, ThomasM. Mykhailo Hrushevsky: The Politics of National Culture (Toronto, 1987); Плохiй С. Великий передiл. Незвичайна iсторiя Михайла Грушевського / Пер. з англ. Миколи Климчука. – К.: Критика, 2011.




115


Цит. за: Костюк, Григорiй. Зустрiчi i прощання: Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 190; пор.: Великий украiнець: Матерiали з життя та дiяльностi М. С. Грушевського / Упор. А. П. Демиденко. – К., 1992. – С. 308–425.




116


Грушевський М. Рец. на: Л. Майков. К вопросу об «Истории Русов». СПб., 1893. 21 с. // Записки Наукового товариства iм. Шевченка. – 1894. – Том 4. – С. 190; Грушевський, Олександер. К судьбе «Истории Русов». Эпизод из украинской историографии XIX века // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. – Т. 19. – № 4. – 1906. – С. 51–70; Грушевський О. К характеристике взглядов «Истории Русов» // Известия отделения русского языка и словесности. – 1908. – С. 396–427.




117


Єршов, Анатолiй. До питання про час написання «Истории Русов», а по части i про автора ii // Ювiлейний збiрник на пошану академiка М. С. Грушевського / Ред. П. А. Туткiвський. – К., 1928. – Ч. 1. – С. 286–291.




118


Клепацький, Павло. Листування Олександра Андрiйовича Безбородька з своiм батьком як iсторичне джерело // Ювiлейний збiрник на пошану академiка М. С. Грушевського. – С. 280–285.




119


Про життя i дiяльнiсть Безбородька див.: Григорович Н. И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени: В 2 т. – СПб., 1879–1881.




120


Див.: Михайло Слабченко в епiстолярнiй та мемуарнiй спадщинi (1882–1952) / За ред. В. Заруби. – Днiпропетровськ, 2004. – С. 140.




121


Про Слабченка та його працi див.: Заруба, Вiктор. Історик держави i права Украiни академiк Михайло Слабченко (1882–1952). – Днiпропетровськ, 2004. – С. 47 – 232.




122


Слабченко, Михайло. Матерiали до економiчно-соцiальноi iсторii Украiни XIX столiття. – Одеса: ДВУ, 1925. – Т. 1. – С. 103–105.




123


Краткая л?топись Малыя Россiи с 1506 по 1776 годъ, съ изъявленiемъ настоящаго образа тамошняго правленiя и съ приобщенiемъ списка прежде бывшихъ гетмановъ, генеральныхъ старшинъ, полковниковъ и iерарховъ. – СПб., 1777.




124


Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 148–149. Исторiя Русовъ. – С. i, ii, iv.




125


Див.: Бовгиря, Андрiй. Козацьке iсторiописання в рукописнiй традицii XVIII столiття. Списки та редакцii творiв. – К., 2010. – С. 121–147. Про Василя Рубана див.: Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750–1850. – Edmonton, 1985. – С. 119–126.




126


Краткая летопись. – С. 211. Пор.: Исторiя Русовъ. – С. 246; Иконников В. Опыт русской историографии. – Т. 2. – Кн. 2. – К., 1908. – С. 1648.




127


Заруба В. Історик держави i права… – С. 233–277; про полiтику украiнiзацii див.: Мартин, Терi. Імперiя нацiонального вирiвнювання. Нацii та нацiоналiзм у Радянському союзi (1923–1939 роки). – К.: Критика, 2013. – С. 107–169.




128


Яковлiв, Андрiй. До питання про автора «Історii Русiв» // Записки НТШ. – Т. 154. – 1937. – С. 71 – 113.




129


Zhukovsky, Arkadii. Andrii Yakovliv // Encyclopedia of Ukraine. – 5 vols. – Toronto, 1984–1993. – Vol. 1. – P. 373.




130


Див.: Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – 159 с.




131


Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури: У 3 т. – Львiв, 1920–1924; про життя i дiяльнiсть Возняка див.: Нечиталюк М. та iн. «Честь працi!»: Академiк Михайло Возняк у спогадах та публiкацiях. – Львiв, 2000. – С. 9 – 178.




132


Возняк М. Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика («Исторiя Русовъ» у лiтературi й науцi). – Львiв – К., 1939. – С. 137.




133


Там само. – С. 141–148, тут 141.




134


Там само. – С. 137–138.




135


Там само. – С. 146–152.




136


Там само. – С. 152–159.




137


Про «державницьку школу» в украiнськiй iсторiографii див.: The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj / Ed. Jaroslaw Pelenski // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – Vol. 9. – Nos. 3/4; Плохiй С. Великий передiл: Незвичайна iсторiя Михайла Грушевського. – С. 330–333, 546–547.




138


Про анексiю Захiдноi Украiни Радянським Союзом див.: Gross, Jan T. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia – Princeton, N. J., 2002.




139


Дорошенко, Володимир. Академiк Михайло Возняк // Нечиталюк М. та iн. «Честь працi!»: Академiк Михайло Возняк у спогадах та публiкацiях. – Львiв, 2000. – С. 365.




140


Див.: Дорошенко В. Академiк Михайло Возняк.




141


Нечиталюк М. «Честь працi!»… // Нечиталюк М. та iн. «Честь працi!»: Академiк Михайло Возняк у спогадах та публiкацiях. – Львiв, 2000. – С. 54–63.




142


Про зв’язок мiж голодом i кiнцем полiтики украiнiзацii див.: Martin Т. Affirmative Action Empire… – P. 236–260.




143


Грушевський М. З iсторичноi фабулiстики кiнця XVIII ст.; репр.: Украiнський iсторик. – Нью Йорк, Торонто, 1991–1992. – С. 125–129. Про долю Грушевського та його родини див.: Плохiй С. Великий передiл. – С. 267–281, 378–392. Про радянську кампанiю проти учнiв Грушевського в Галичинi див.: Дашкевич, Ярослав. Боротьба з Грушевським та його школою у Львiвському унiверситетi за радянських часiв // Михайло Грушевський i украiнська iсторична наука / За ред. Ярослава Грицака i Ярослава Дашкевича. – Львiв, 1999. – С. 226–268.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ploh-y_serg-y/kozac-kiy-m-f