Криниця для спраглих. Кiно (збiрник)
Іван Федорович Драч


Іван Драч (нар. 1936 р.) – людина рiзнобiчно обдарована: вiн вiдомий широкому загалу не тiльки як поет, перекладач, мислитель, громадський дiяч, полiтик, перший голова Народного Руху Украiни (1989), Герой Украiни (2006), а i як кiносценарист i драматург. За сценарiями Драча свого часу було створено низку справдi культових фiльмiв – «Криниця для спраглих» (196?), «Камiнний хрест» (1968), «Пропала грамота» (1972) та iн.

До видання увiйшли сценарii та кiноповiстi митця, визнанi знаковими сторiнками вiтчизняного кiнематографа.





Іван Федорович Драч

Криниця для спраглих

Кiно



© І. Ф. Драч, 2010

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017

© С. В. Тримбач, передмова, фiльмографiя, 2010

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017


* * *




Іван Драч як кiнематограф


Іван Драч – веселе, колюче й задерикувате iм’я.

Вiн з’явився в поезii замало не п’ятдесят лiт тому й одразу сплутав «карту буднiв»: селянський побут i звичаi iз суто мiськими реалiями, закон вiдносностi з копанням картоплi, Сар’янiв та ван Гогiв з Горпинами й Теклями з порепаними ногами…

Зачаклований ним дитинячий образ села помандрував у мiсто й отаборився там у дивовижному синтезi. Украiна устами свого сина промовляла про те, що не хоче бiльше ототожнювати себе iз хлiборобською культурою, як i не хоче скидати останню з корабля сучасностi.


Драч екзистенцiальний

У цьому був певний виклик: за писаними i неписаними законами Росiйськоi iмперii украiнцям належало сидiти на своiй дiлянцi землi та вирощувати пшеницю й картоплю. Переiжджаючи до мiста, вони змушенi були одриватись вiд коренiв i нести своi грiшнi тiлеса на асфальтову планету. Мiсто, а надто велике, уявлялося частиною великого iмперського тiла i вже не було Украiною. Тут належало «закидати по-руському» i стидатися своеi провiнцiйностi, вичавлюючи ii з себе по краплi, мов рабську сукровицю.

Отож постало питання: як не втратити, не стратити себе, як, кинувшись у велетенський вируючий казан iз цивiлiзацiйним варивом, виплисти з нього самим собою, бодай i видозмiненим. Як, власне, вибрати себе iз себе ж самого – перед обличчям можливоi смертi. Подiбну ситуацiю в унiверсальних вимiрах активно програвали у фiлософii екзистенцiалiзму, такоi популярноi у 1960-тi. У фiлософii, i в мистецтвi, звичайно. Скажiмо, в «Тiнях забутих предкiв», фiльмi Сергiя Параджанова про смерть як плату за спробу вибратися за межi родового життя i родовоi, колективiстськоi моралi, Іван i Марiчка замiсть нищити одне одного в iм’я традицiйноi помсти, кохаються i тим уже вмирають. Бо iм гарантовано безплiддя: рiд не буде продовжено…

Рiд не буде продовжено. У сценарii Івана Драча, а потiм i в однойменному фiльмi Юрiя Ілленка «Криниця для спраглих» старий батько не мае дiтей, бо всi вони живуть у мiстi, а це значить – вони чужi, якогось iншого, незрозумiлого кореня й моралi. Вiн викликае iх телеграмою про власну уявну смерть, i вони приiздять у мертве село, що замiтаеться пiском i безпам’ятством. Дiти почуваються мумiфiкованими, бо ж не чують пiд собою материнського грунту. І батьковi лишаеться витягти родове Дерево iз Земного лона i завдати собi на плечi. Куди, куди подiтися з тим Деревом? Надiя усе ж не гасне: слiдом iде невiстка дiдова, котрiй ось-ось родити. На цiй, саме на цiй землi. І воскресне рiд, i примножиться, i знову в криницях з’явиться жива дзвонкова вода. Суб’ективнiсть людська, за екзистенцiйним постулатом, передуе iснуванню – i цю життеву мудрiсть iнтуiтивно вловлюе поет i драматург. Людське життя розiп’яте мiж народженням i смертю, а самотнiсть е особливо страшною для людини патрiархальноi формацii, вiднедавна вкинутоi у цивiлiзацiйнi трансформацii.

Одним iз перших почув загрозу «загибелi всерйоз» пiд котком цивiлiзацiйних конфлiктiв Олександр Довженко. «Украiна в огнi!» – в розпачi прокричав, протужив вiн.

У куди благополучнiшi 1960-тi нове поколiння украiнцiв – практично у тiй же традицii – продовжуе фiксувати сейсмiчнi негаразди: земля гойдаеться, щезае з-пiд нiг. У Москвi юний вдiкiвський студент Леонiд Осика приходить до слухача Вищих сценарних курсiв i вже знаменитого поета Івана Драча з уклiнним проханням написати сценарiй за новелами Василя Стефаника. У пiдсумку вийшов генiальний фiльм «Камiнний хрест», де двi новели поеднано в одну. Злодiй украв i мусить бути скараним на смерть патрiархальним судом. Та раптом його стае шкода, раптом прокидаеться особистiсна емоцiя… Але ж так не можна, бо вiн пiдняв руку на Дiм твiй, власнiсть твою, тiло твое, адже у тiм струмуе кров твоя, пiт твiй. Особистiсне тут поза законом, хоча все частiше нагадуе про себе. А стократ згорьований шмат землi уже не покликуеться на труд твiй, скам’янiлий грунт уже не пiдключено до людського кровотоку, не становить единоi з ним системи. Іван Дiдух разом з родиною вдягаеться у мiськi строi й вирушае в iнше життя, а власне, у смерть, бо ж там iнша земля, з якоi, немов з могили, ще прорости треба назовнi.

Чому молодi митцi, тi, кого називають за звичкою шiстдесятниками, посунули в кiно? Так було вже в 1920-тi роки, бо кiно – це мiська культура. А, власне, незрiдка вони й були городянами: Параджанов з Тбiлiсi, Юрiй Ілленко фактично з мегаполiса на ймення Москва, а Осика iз Солом’янки, чи то пак з Киева. Їм потрiбен був Драч, хлiборобський син, котрий вростав у мiсто зi своеi землi. Мiсто в ньому родилося прямiсiнько iз земного лона, в муках i радощах. З iншими селянськими дiтьми, Миколою Мащенком та Іваном Миколайчуком, впiзнавав в украiнськiй культурi i самому собi зазвичай високi зразки вiтчизняноi поезii i богатирського веселого епосу, i тодi з’являлися на екранi стрiчки «Іду до Тебе» i «Пропала грамота»…


Драч i порожнеча

Поколiння шiстдесятникiв прийшло у свiт, спустошений вiйнами лихого ХХ столiття та експериментами «вольового» комунiстичного режиму. А це ще був украiнський свiт, «дике поле Європи», як гiрко iронiзував Довженко. Вибитi, понищенi хлiборобськi сiм’i та сi?м’я, голi й босi дiти, яких напучували, що свiт iхнiй «починаеться з Кремля» та «вiкопомного» жовтневого пострiлу крейсера «Аврори» у 1917-му. Що належать вони до украiнського роду i народу, другорядного, по сутi, бо е «старший» росiйський брат, який i вiд монголо-татарського iга порятував, i вiд панiв польських, i з неволi нiмецько-фашистськоi визволив. Вiд усiх лих i напастей. Бо самi украiнцi – нiц, нiчого не можуть, не хочуть i не вмiють.

І в культурi iхнiй, у лiтературi та мистецтвi та сама пустка. Тарас Шевченко зi своiм «Кобзарем» завзято шпетив панiв й оплакував селянську долю, – його поезiя, словом, щось на кшталт заримованоi публiцистики. А iншi поети – Іван Франко, Леся Украiнка – недалеко одбiгли: усе iм велося про село говорити та гiркий селянський заробок. Прозаiки теж соцiологiею бiльше переймалися – про те, що воли ревуть, коли в ясла нiчого не покладено. Радянська влада з кремлiвських кабiнетiв – ось хто обдарував украiнцiв, хто сiнця пiдкладав у iхнi ясла. Як возрадувалися нашi поети, як заспiвали осанну – про те, що «партiя веде», а «труд переростае у красу»! І «дир-дир, ми за мир», i щасливi такi, на вiки вiчнi. То у великiй росiйськiй лiтературi йшлося про великi духопiдйомнi проблеми, i про екзистенцiйнi драми, i про загадки любовi – хохлам до того дiла не було: оспiвували руку, з якоi приймались блага. Та й бiльше, бачиться, нiчого.

Такою була освiта, такими гуманiтарнi знання про самих себе i свiт навколишнiй. Вiн – апрiорi – видавався куди багатшим i цiкавiшим вiд украiнського, вiдтак не дивно, що спрагла душа нерiдко налаштовувалась вiдлетiти в чужинськi теплi краi: там небо вище, там музи не тiльки про хлiб насущний мовлять, там усе е багатшим i шляхетнiшим.

Свiт украiнцiв цiлковито асоцiювався з селом. А в ньому селянськi дiти бачили ту саму пустку. У хатi лишень найнеобхiднiше. Вдягачок, взуття – катма. Посуд, меблi – хiба горщики для пiчного приготування iжi та мисники. Ікони, поруч фото товаришiв Ленiна й Сталiна, улюблених вождiв. Церкви спогиджено а чи й зруйновано. Небеса так само очищали вiд «зайвини», «дике поле» мало постати й там.

В отакий свiт вони входили. Йшли у мiста, аби наповнитись iншою культурою, аби пiдхарчуватись i хоча б трохи вдягнутись. Як поставали з них поети – тайна великая есть. А може, i немае тут особливоi таемницi. Бо озираючись iз мiських вершин на селянське, часто таке убоге й сирiтське дитинство, вони зненацька бачили космiчне цiле, в якому е все, чому належить бути. Драчiв Соняшник з балади (збiрка «Соняшник») прозирае в хлопчачiй постатi, яка завмерла навiки у сонцепоклоннiй позi. У силуетах селянських хат впiзнаються «Парфенони солом’яно-русi // Синькою вмитi, джерельноводнi». В «Горпинах i Теклях, Тетянах i Ганнах – Сар’яни в хустках, ван Гоги в спiдницях, Кричевськi з порепаними ногами». І навiть ота бiдацька вдягачка набувае iнших вимiрiв – сюрреальний миттевий словознiмок «пришпиленi до зiрок…».

Свiт кiно, мабуть, i вабив Драча можливiстю творення не тiльки словесного, а й матерiального, фiзично-фотографiчного свiту. Вiн порожнiй, так, у «Криницi для спраглих» режисер Юрiй Ілленко таки точно вичитав отсю парадигму. Пiсок замiтае селянськi хати й садки, власне, саму пам’ять. Дiти не годнi вiдшукати могилу матерi на запiщанiлому цвинтарi – усе виметено тiею пiщаною безсловеснiстю. І в «Камiнному хрестi» тi самi мiзанкадри: земля перетворюеться на пустку, свiт душi так само свiтить порожнечею, яка нiби ж недавно, у благословеннi патрiархальнi часи, була мiцно припасована до дива зоряного неба й украiнського пишнотiлого пейзажу. І змушенi все те покинути та iхати шукати землю обiтовану за океаном.

Що це, власне? Чи не втрата форми, не втрата пластики? У певному сенсi «Криниця для спраглих» – це «анти-Земля», вона – у пiдтекстi – кореспондуе з Довженковим непроминущим шедевром. Там усе вибудувано на слов’янськiй язичницькiй мiстицi земних стихiй, головним чином на водi та землi. Традицiйно ту мiстику квалiфiкують як прояв жiночного, вiдiрваного вiд чоловiчоi сили, протиставлення чоловiчому закiнченоi виразностi. Чи не тому в «Землi» авторський погляд тягнеться до неба (камера генiального Данила Демуцького дивиться на свiт переважно з нижньоi точки, аби в кадр утрапляли небеса), чи не тому фiнальнi кадри поеднують пишне плодовите лоно Землi з небесними чоловiчими силами, звiдки й струменить дощова волога, з ii провiстям нових життiв i явлень?

Рiвноваги жiночого й чоловiчого – ось чого прагнеться, бо ж Довженко розумiв: у визвольних змаганнях початку минулого столiття украiнське жiноче програло чоловiчому – брутальнiй силi. У фiналi «Землi» селяни задирають голови, вдивляючись в небо: там лiтак полетiв, звiдтам очiкуеться благая вiсть. І Драч нiби подовжуе цей мотив. У «Криницi…» i лiтак е – мережить тiнями город старого Левка, один iз синiв якого – льотчик-випробувач, людина суто чоловiчоi професii. Тiльки ж гине вiн, перетворюючись на чорного необ’iждженого коня, – природу важко загнуздати, не надто вона пiддаеться на те.

Ілюзiя iнтелектуалiв Довженкового поколiння поволi гасне в зiницях поколiння Драчевого. Поколiння, що входило в життя у часи хрущовськоi «вiдлиги», iнтуiтивно вiдчувало: в отiй борнi з природою загубилася вiдмiннiсть Добра i Зла. Вона, та вiдмiннiсть, iснувала i навiть жорстко фiксувалася. Про це i центральна колiзiя «Камiнного хреста» – злодiй украв i мусить бути скараний народним судом, що не визнае писаних законiв, а пiдкорюеться неписаним, Божим, Небесним. Судять чоловiки, i бабиста аляпуватiсть (ii почув у собi Іван Дiдух) iм аж нiяк не властива. Колiзiя, що не полишае украiнське життя i до сьогоднi: iнтелектуали-дiдухи усе прагнуть поеднати «сталь i нiжнiсть», а виходить зле, коли у дефiцитi тверде й залiзне.

На початку 1970-х Драч пише сценарiй «Хлiб i до хлiба, або ж Василина-мати». Мабуть, не обiйшлося без впливу знаменитого фiльму Олексiя Салтикова «Голова» / «Председатель» та менш вiдомоi стрiчки «Наш чесний хлiб» Кiри та Олександра Муратових. В останньому центральну роль виконав Дмитро Мiлютенко, який потому зiграе в «Криницi…». Сильний лiдер, що долае хаос i розруху, – в головах, у свiдомостi, передусiм колективнiй. Усе видавалося, що прийде месiя-мiсiонер, з чесними очима, чистими руками i совiстю, i возсiяе наша Земля-земелька, i заживемо. Шiстдесятники вже вiрили у все те менше, а все ж вiрили. І в очищених високою мораллю комiсарiв так само (якраз тодi з’явився фiльм Миколи Мащенка «Комiсари» з характерною у тi часи постаттю месiйних персонажiв, наснажених вiрою релiгiйного градуса). Драчева Василина по-своему долае порожнечу морального космосу, саму себе покладаючи на плаху любовi й смертi.

В «Іду до Тебе» сама Леся Украiнка, та, що «единий мужчина» на всю Соборну Украiну, зринае з чорно-бiлоi екранноi графiки. Мiж ii словом i поведiнкою – нi найменшого промiжку, i це е iдеальна творча i громадська позицiя. Не тiльки для Драча – для всього поколiння. Василь Стефаник (мрiяв витворити iз селюкiв народ), Леся Украiнка, Олександр Довженко – символiчнi постатi; вони змогли заповнити порожнечу нацiонального космосу, нацiональноi iсторii словом i жестом, що виявили в собi твердiсть крицi та непоступливого морального закону.


Драч бароковий

Певна загадка е в особливiй iнтенсивностi барокового стилю в украiнськiй культурi. На прикладi творчостi Драча ii можна пояснити ось у такий спосiб: перед митцем в Украiнi повсякчас отся проблема порожнечi. Поруч – величезний росiйський культур-космос, де звiдусiль свiтять зiрки i мчать по супутнiх орбiтах планети, де, видаеться, вже сама природа наповнена духом класикiв («О пушки-ноты длящегося полдня, о довстоевскиймо бегущей тучи», за Велiмiром Хлебнiковим). І там, у Росii, а ще бiльше в европейських обширах – упорядкованiсть, у тому числi цiннiсна. В Украiнi ж вольниця, бо степ широкий i влада нетверда. Тiльки чужинцi можуть навести тут лад, своiм же – нiц, бо з тiеi ж глини злiпленi.

Основне завдання заповнити порожнiй простiр насамперед авторським «начинням», тим, що живе у тобi самому. Цю стратегiю – багато в чому барокову – i сповiдуе Драч. У кiнотворчостi, зокрема. Одна з основних барокових опозицiй – Природне / Неприродне – вочевидь простежуеться в його текстах: з незмiнною приязню до рукотворного, технiчного, цивiлiзацiйного. Одначе поет добре вiдчувае межу, за якою прогрес перетворюе природу на щось потворне й нелюдське. Звертаючись до чужих текстiв для iх екранiзацii, вiн так само помiчае в них отсю барокову складову: фантазiя людини перевершуе «фантазii» природи, ii мистецьку спроможнiсть.

У 1972 роцi Борис Івченко екранiзуе гоголiвську «Пропалу грамоту» за Драчевим сценарiем, зануривши дiйство в стихiю справдi народного, карнавального, такого, що змiтае все закостенiле i неприродне. Гоголiвський сюжет розiгруеться на екранi як дiйство, що нагадуе украiнський вертеп, з яким творчiсть Гоголя мае очевидний зв’язок. У традицiях народного театру – ворожiсть усьому догматично серйозному, завершеному, строго iерархiчному. Мабуть, тому прокат картини був таким обмеженим (в Украiнi ii не показали зовсiм), до глядачiв вона прийшла тiльки в кiнцi 1980-х.

У телевiзiйному «Вечорi на хуторi поблизу Диканьки» («Укртелефiльм», 1983) Юрiй Ткаченко разом з Драчем презентували вiльну композицiю за раннiми повiстями Гоголя. В картинi е також оповiдач (Олег Янковський), що розкривае окремi сторiнки бiографii письменника, аби зiставити iх iз фантазiями митця. Бароковий хiд – породження мистецтва замiнюе саме життя, а чи ж акомпанують його очевиднiй безглуздостi або й вторинностi вiдносно культури.

Дивним чином це поеднаеться в поемi для кiно «Киiвський оберiг», де свiт культури поповнюеться машинними фантазмами, вiрою в те, що досягнення технiки органiчно вмонтуеться в пейзаж сучасного людського життя. В «Солом’янськiй iсторii» (що стала фiльмом «Дiд лiвого крайнього») мiське життя зосереджене у чомусь, що видаеться головному героевi (роль писалася спецiально для актора Миколи Яковченка) штучним, «вiд голови» а чи вiд недоумства. Ну справдi, усi цi будинки моделей, футбольнi матчi, ба навiть кiбернетичнi забави – що це, як не породження асфальту, на якому не проростае нiщо органiчне. Одначе ж барокова «закваска» перемагае й тут. Свiт заповнюеться немислимою кiлькiстю предметiв i видiв, що нiяк не прив’язанi до природних потреб. Одначе саме вони дозволяють почути якийсь вищий сенс буття, вiльний вiд настирливоi природи, розкутий i непокрiпачений.

Сiмдесятi роки – десятилiття розчарувань у всьому тому. Не випадково, що iнтенсивнiсть роботи Драча-сценариста помiтно спадае, а потiм i зовсiм сходить на пси. У 1990-тi вiн нiби повертаеться в кiно, одначе це лишень поодинокi виходи до кiнематографiчноi «штанги», i то за спецзапрошеннями друзiв. Зате його талант драматурга щедро виявляеться у полiтичнiй дiяльностi, передусiм на чолi Народного Руху та явлення незалежноi Украiни, рукотворне Явлення, е i його мистецьким продуктом.

Важко переоцiнити присутнiсть Івана Драча у поетично-фiлософському кiнокосмосi Украiни. У твореннi Украiни-мiста з Украiни-села. Бо тiльки у мiстi Украiна дiсталася незалежностi, хоча все ще терзають ii правiчнi комплекси i витае погроза смертю за вiдрив од землi. Але ж нi, на Землi стоiть Драч з побратимами. І ворожить, i творить ii Долю. Вiн поет, е Слово його, е мрiя й надiя, котрою вiн так щедро надiлив нас. І е Украiна, i вона буде, допоки в нiй народжуватимуться поети, творцi особистiших галактик – саме з них виформовуеться колективна особистiсть Нацii.

Сергiй Тримбач




Криниця для спраглих





Натомiсть епiграфа




«І тодi той, хто принiс отруту, став обмацувати його ступнi й гомiлки, а потiм запитав, чи вiн вiдчувае iх.

Сократ вiдповiв:

– Нi.

Потiм служник взявся обмацувати Сократовi литки i поступово обмацував його все вище i вище, знаками пояснюючи нам, що Сократ холоднiе i костенiе.

Сократ теж вiдчув це i сказав, що, як тiльки холод сягне серця, всьому буде кiнець.

Коли черевна порожнина Сократа вже захолола, вiн раптом вiдкрив лице, що весь час було заслоненим, i проказав своi останнi слова:

– Крiтоне, я винен Асклепiевi пiвня. Не забудь сплатити цей борг.

– Добре, з цим буде полагоджено, – сказав Крiтон. – Не хотiв би ти ще чого-небудь?

На це запитання вiдповiдi вже не було. Однак за деякий час Сократ поворухнувся. Прислужник розкрив Сократа, i ми побачили, що очi його застигли. Тодi Крiтон закрив йому вуста й очi.

Таким був скiн нашого друга, людини, що, по-моему, була найученiшою, найсправедливiшою i найкращою з тих, кого я спiзнав».

    Платон




Ювiлей наодинцi


Ой стояла там криниця – безодня,

Текла вода та й iзо дна холодна.


У нього були ще мiцнi, беручкi руки – вони не дрижали навiть пiсля потогiнного дня в кам’яному кар’ерi, навiть пiсля п’ятоi чарки густоi i терпкуватоi слив’янки, тiльки жили так переплелись на них, так вигорбились синюватими здухвинами, що вiн наче соромився своiх рук на людях, бо, не признаючись собi самому, ховав iх пiд звисаючу церату чи бахрому скатерки.

Вiд онуки своiх рук вiн не ховав.

Левковi сьогоднi виповнилось рiвнiсiнько сiмдесят лiт, а нiхто про це не знав. Дiд так дмухнув на паруюче молоко, нiби перед ним стояло принаймнi цiле вiдро, а не пощерблена бiла чашка, дiд очiкував, доки схолоне гаряча, посилана брижами од його дмухання нiжно-золотиста шкiрка, а чашка ледве витримувала кощавi лабети пальцiв.

Так, вiд онуки вiн не ховав своiх просмалених спекотою, випалених морозом добрих рук гончара i вшивальника. І взагалi нi вiд кого вiн не ховався зi своiми вузлуватими руками.

Коли й випадало з чим-небудь ховатись, то це з двома чи трьома вищербленими зубами – трапиться зареготати в компанii, ото вiзьме й повернеться до людей тим щасливим боком, де свiтиться повна обойма зубiв – бiльше залiзних, нiж своiх.

А вузлуватi руки нi вiд кого вiн не ховав.

…Сниться йому величезне зоране поле – без кiнця i краю. Посвистуе осiннiй вiтер у придорожньому сухому буркунi, у висушених стеблах полину, та ще чорнiе вдалинi вишка електромережi, та ще синiй димок обрiю. Серед поля – продовгуватий дубовий стiл, покритий бiлою скатертиною з шовковими торочками, i дванадцять порожнiх, незайнятих стiльцiв. А в центрi стола сидить вiн – дiд Левко, згорблений, сивий чоловiк, i кожен порив вiтру примушуе його втягувати голову в плечi.

Безмежне поле. Стiл серед пустельного поля. Стiльцi. Та сивий самотнiй Левко нидiе в чеканнi.

З-за обрiю, майже торкаючись землi, зринае лiтак. Летить просто на стiл, на сивого чоловiка, – i повiтряна хвиля розкидае стiльцi в рiзнi боки, зривае зi столу бiлу скатертину.

І пiдiймаеться вгору камера, i видно, як дванадцять стежин вiд кожного стiльця розбiгаються в рiзнi кiнцi й ховаються за обрiем. І несеться, пiдстрибуючи перекотиполем, i летить по чорних борознах бiла шовкова скатертина, i бiжить за скатертиною вiн – дiд Левко…



…Левко сидить за столом, тiльки не в полi, а в просторiй хатi. Лишився наодинцi з довгим дубовим столом, на якому вподовж могла б стати добряча труна або ж цiла дюжина мисок, пташиний базар бiлих порцелянових мисок Василькiвського заводу, з яких паруе затертий здором, пропахлий вiд часнику i перцю, тлустий густо-золотий борщ.

Дiд сидить за столом. Сам. Дюжина порожнiх, вiльних, незайнятих стiльцiв i довга грушева лава. Та ще добрий десяток збiльшених фотографiй синiв i дочок. І в кожного на портретi зрослися на перенiссi густi циганськi брови, такi самiсiнькi, як у Левка.

Дiд зосереджено дмухае на молоко, ображено не дивиться на грiшне сiмейство, що витiснило святу Варвару з бiлоi стiни на внутрiшнiй бiк об’iденого шашелем вiка родинноi скринi. Тiльки затиснута багетовою рамкою вицвiла репродукцiя леонардiвськоi «Тайноi вечерi» висить у грiшному оточеннi фотографiй.

Стiльцi потрiскались. Не од спекоти – просто на них мало сидять. Стiльцi так мозолять йому очi, що вiн кричить до Оксани – вона ставить повне вiдро на вогке кружальце пiдставки:

– Забери стiльцi!

Оксана викручуе край спiдницi – обхлюпалась водою. Дiд устав не на ту ногу, а чому вона мусить звертати на те увагу? Гляньте-но, стiльцi йому не до вподоби! Цiлих дванадцять стiльцiв, на яких мало сидять!

Оксана розчiсувалась. Дзеркальце було вмазане в бiлу стiну. Густе пшеничне волосся свiтилось, сухо i тонко потрiскувало пiд гребiнцем, переливалось, доки миготливi руки не збили його в теплий тугий джгут на потилицi.

Левко косився на свою внучку, бурчав:

– Будеш водитися з цим комбайнером – iй-богу, вiдлупцюю.

Оксана щось насвистувала в дзеркальце, чепурилася i звично не слухала дiда. Потiм повисла на його жилавiй шиi, i Левко слухняно винiс ii з хати.

– Дiдуню, а чого це ви нарядились, як на Великдень?

– Зуба пiду рвати.

– Було б що! – І Оксана вибухнула смiхом.

Дiд Левко в новеньких хромових черевиках на гумовiй пiдошвi, у вузьких чорних штанях, що прислав син, у картатiй чорно-бiлiй сорочцi – вона пасуе до його бiлих вусiв i молочного чуба.

– Таж вiн, той комбайнер, тавотом смердить! – І плюнув собi пiд ноги.

Та тiльки мигнула за тином синя спiдничка.

– А затявся б ти навiк!

Дiд веде за шнурок свою чорну годувальницю – козу – i сердито звертаеться до рудого пса, що розвiсив лопухуватi вуха. Пес рветься в садку на прив’язi й моторошно пiдвивае. Левко здригаеться – таке собаче виття вiщуе чи то пожежу, чи то чиюсь лиховiсну смерть.

Вiн уже ступив було, щоб вiдучити собаку вiд цього дурного завивання, та й аж присiв з несподiванки за плотом.

Ось так i започаткувалась оця химерна iсторiя, саме з гострого язика сiльського Іеремii в спiдницi – баби Маройки.

Через iмпровiзоване футбольне поле, де гасають за м’ячем сiльськi хлопчаки, криючи його по дiагоналi, веде облуплений старий велосипед харкiвського заводу висока, сувора i дивовижно сухорлява жiнка з темними – переспiлого терну – очима. На нiй драна рубчикова спiдниця, картата хустина сидить низько на лобi, мов така собi шерстяна каска, величезний небабський костур прив’язаний до могутньоi рами велосипеда.

– Ах ви, гурвителi, нема на вас пропаду, – розганяе баба хлопчакiв, що роем сновигають навколо м’яча.

Щоденно обходить вона село з кiнця в кiнець, всюди порядкуе по-своему. Велосипед – ii улюблений i единий вид транспорту. Є в неi своi фаворити, е й проклятi – серед них i дiд Левко. Вона iх ненавидить страшною бабською силою i своiми прокльонами часто вганяе в домовину.

Але якщо «пророчиця» змилосердиться, потерпiлий цiлуе ii суху, корякувату, нiби обтягнуту пожовклим пергаментом руку, а баба ще й перехрестить: «Живи собi – Бог з тобою!»

Хтось iз футболiстiв «ненароком» з розвороту посилае м’яч у широкополу спiдницю баби Маройки, i «пророчиця» так гухкае по м’ячу велосипедним колесом, наче хоче вибити з м’яча його шкiряну пiдстрибуючу душу. Минувши футболiстiв, кiз i телят, що вигулюються на вигонi, баба сiдае на велосипед i пiд’iжджае до криницi. Притуляе велосипед до цямрини, нахиляеться над вiдром, що примоцоване дротом до виблискуючого вiд ужитку ланцюга.

– Вий, вий, собачко, а то Сердюкова смерть забарилась. Розпився тут, блудствуе, iродова душа, пожару на нього немае, чуми нема! А з криницi води не напийся, – спльовуе вона вбiк, – навiть свиням, нехрещеним тварям, грiх таку воду подавати. Пошли на нього грiм i пропасницю… Добридень, пропасницi! Єсть вас сiмдесят сiм, а я принесла вам снiдання всiм! Пропасницi – на Левкове тiло напасницi! Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий, скiльки ти можеш, таку його матерi, терпiти оце неподобство?!

Пролiтае над садом, над вигоном, над розлютованою «пророчицею» ланка реактивних винищувачiв, i в порожнечi неба громом одлунюють Маройчинi слова.

…Стоiть вона з велосипедом над проваллям. Унизу ворушаться жiнки бiля грузовика з вiдкритим заднiм бортом, зрiзають гострими лопатами вологу жовту глину з вохрою, закидують ii в кузов – товстий шофер стоiть бiля кабiни i лiниво поглядае на бабiв.

Маройка кричить йому з горба:

– Гей, ти, ану бабам пiдсоби, а то стоiть, хоть ти його пiдстругуй.

З другого боку дороги – вальки.

Жiнки в пiдкасаних спiдницях мiсять босими ногами глину й солому. Одна з них, винуватиця цього зборища, повновида смуглянка Келя, водить по колу бичка – його нiжки у жовтих шкарпетках глини.

У величезнiй цистернi везуть воду на вальки. Слiдом за нею йде дiд Левко з козою. Вiн не знае, з якого боку сховатися за цистерну – з того i з того знайомi баби.

А Келинi малi, один вiд одного менший, стрибають з високого урвища прямо на велику купу пахучоi соломи. Вони проносяться бiля баби Маройки i, розлютовано вiдштовхуючись вiд краю прiрви, летять на свiтлий острiвок соломи. Навiть Левко вiдстав вiд цистерни i задивився на них.

– Що, Сердючок, рiдну кров учув?

Баба Маройка намагаеться знайти хоча б одного батька для дивного Келиного сiмейства. Келя живе без чоловiка рокiв з двадцять, але вона так любить дiтей, що не може прожити без новонародженого хоча б один рiк.

Келя, забувши про все на свiтi, потяглася з бичком у жовтих шкарпетках iз глини за дiдом з козою – Левко спокiйно i незворушно проходив через двостороннiй бабський гармидер.

– Куди тебе несе, ану повертай, щоб ти собi шию звернув у цьому яру! – перекинулася баба Маройка на комбайнера Радика: вiн вправно розвертав над проваллям свiй самохiдний комбайн – угледiв дiда Левка, свого майбутнього родича, свою нинiшню жертву.

І так вони рухалися по грунтовiй дорозi – попереду дiд з козою, позаду – самохiдний комбайн. Дiд присяде на узбiччi, Радик призупинить машину i знущаеться:

– А я вашу Оксану на цiлину заберу!

Дiд пiдiймаеться, простуе далi, за ним, не вiдриваючись, торохтить комбайн.

– А я вашу Оксану вкраду!

І усмiхаеться бiлозубий Радик так спокiйно, ясно i щиро, так одверто сватаеться…

– Поламаю ребра серед ночi. Тобi i iй, сучцi. Ух, босяцюра, – незлобливо вилаявся Левко…



…Стоiть ясний день. До широкоi автостради тягнеться грунтовка, звивиста, вибоiста. Один ii край ховаеться за бiлими мазанками, другий – несмiло впадае в бетонку.

Левко лежить перед козою i розповiдае про свого улюбленого сина.

– Ти ж пам’ятаеш, вiн такий делiкатний, культурний.

– М-ме, м-ме, – пiддакуе йому коза, висмикуючи з його рук соковиту конюшину.

– Вiн, бувало, селом як пройде, аж учительки на вiкнах в’януть.

– М-ме, – пiддакуе дiдовi хитра коза.

– Козо, козо, доживеш ти до сiмдесяти годочкiв, нiякий чорт i не згадае про тебе, нiби ти iм i не батько, хоча б один сучий син навинувся чи телеграму вдарив! Навiть Оксанi баки одбило.

– М-ме, м-ме, – коза нагадуе дiдовi, що трава скiнчилася.

– Ось Івась приiде, до дохторiв нас повезе, золотi зуби нам уставить…

Дiд лежить неподалiк вiд дороги, лежить навзнак, коза щипае траву на узбiччi. Дiд скинув своi новi черевики й вiд задоволення ворушить босими ногами. Одним оком Левко бачить, як у коловоротi вiд групи проводжаючих вiддiлились двi постатi – хлопець з дiвчиною, спiшать до бетонки. Рудий високий хлопець несе чемодан то в правiй, то в лiвiй руцi, дiвчина (певне, сестричка) бiгае то вправо, то влiво i невмiло чи допомагае, чи так висить на валiзi.

Хлопець зупиняеться якраз навпроти дiда на другому боцi дороги i пильно дивиться на дивного босого пастуха, вiн не впiзнае дiда – коза заплутала свою мотузку серед металiчних триног високовольтноi мережi. Дiд усе бачить, проте тiльки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосуе i як не зупиняються машини, – ось проiхала одна, чимсь навантажена до краiв i прикрита брезентом, зверху в кузовi безтямно цiлуеться якась пара, не звертаючи жодноi уваги на бiлий свiт.

Надривно i тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами. Там валетом стояли конi, iржання пронеслося i погасло разом з шумом мотора i свистом вiтру. Прогуркотiв вiйськовий тягач iз причепом. Нарештi машина зупинилася i затулила хлопця з сестричкою.

– Пiдвези до станцii.

– Сiдай!

Рудоголовий пiдняв дiвчинку, поцiлував i вилiз наверх. Машина поiхала, хлопця раптом «прорвало» вiд довгоi мовчанки, i вiн надривним п’яним голосом заспiвав чи то заридав.

Дiвчинка пiдiйшла до кози, розкрутила ii, обвiвши разiв зо два навколо вишки, i, пiдстрибуючи, побiгла в село; дiд лежав, i тiльки едине напiвпримружене око виказувало, що вiн не спить…

І ще одного покликала дорога.

Дiд почув знайоме постукування костура в бетон, пiдвiвся.

По дорозi йшов слiпий Ілько – тихий, зажурений, чоловiк не при собi, з медаллю «За вiдвагу» на сiрому пiджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклiстiв-спортсменiв з прапором, позаду iхав автобус iз плакатами, навздогiн неслася санiтарна «Волга».

Ілько стояв i дивився на кавалькаду слiпими очима, потiм знову постукуванням знайшов узбiччя бетонки.

Дiд прив’язав козу до вишки i привiтався з Ільком.

– День добрий, Ілько. Куди йдеш?

Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився слiпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався i, приклавши руку до вуст, прошепотiв, довiрливо торкнувши Левка за плече:

– Чш! Тiльки не проговорися: до Калiнiна…

Ілько хоче попасти на прийом до Калiнiна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село. Дiд бачить, як на велосипедi, натискуючи на педалi, мчить донька Ількова, вчителька.

Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирае свого батька, той слухняно йде поперед неi, тягнеться за ними велосипед, а дiд Левко знову дивиться на дорогу – таку звичну i незрозумiлу.

Потiм, повiсивши на козу зв’язанi шнурками черевики, також направляеться додому в село.



У синiх вiкнах прокльовуються зорi. Левко зняв своi черевики i босий ходить по лавi – вiн повертае всi портрети синiв до стiнки, назовнi виглядае павутина, яка звисае з пожухлого картону, зi старих рам. Лише одна фотографiя залишилась незайманою – молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на перенiссi.



Дiд бере прут, бреде стежиною помiж молодою картоплею до собаки, що моторошно завивае до зiр.

– Повий, повий ще одну нiчку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.

Пес лащиться до дiда – господар скрашуе собачу самоту. Вночi Левко не такий сердитий, як серед бiлого дня. Прут тримае так собi, для годиться.

Вони сидять один навпроти одного, обидва пiдтоптанi, обидва посипанi попелом часу i вдивляються в небо.

– Оце й усе, Кудло. Сiмдесят годочкiв стукнуло нинi, цiлих сiмдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тiльки на той свiт!..

…Скидае дiд новеньку картату сорочку, роззуваеться. Все акуратно складае на лавку. Хоче загасити свiтло та ще i ще раз дослухаеться до припiзнiлого ритму сiльськоi ночi, босонiж, навшпиньках пiдходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами i його теж повертае обличчям до стiни – останнього.

– Вiзьму й помру – всiм назло.

Складае на грудях своi кощуватi, порепанi, тютюном поiденi руки, з якими нема вiд кого ховатись, i намагаеться, перевертаючись, назло всiм заснути, заснути, заснути…

І сниться Левковi сон, який можна тлумачити без усяких сонникiв.



…У бiлому цвiтi стоять садки. Ледве пробиваеться на сходi сонце – свiтанок тихий, запашний. Нiжно-рожевий пломiнь молодоi яблунi над кленовою цямриною криницi – маковими зернятами тремтить на них вранiшня роса. Старий Левко в бiлiй полотнянiй сорочцi ставить перелаз. (Це було ще тодi, коли дiвчата вiрили в заклинання i силу народного звичаю, а краса на обличчi розквiтала од першого грому, од першого весняного дощу.)

За горою погуркуе молодим баском перший квiтневий грiм. Першi стрiли дощу вдаряють у глибоке лоно криницi. Бiжить у самiй сорочцi легенька красуня Парася, у вузькiй руцi – кленове коромисло з вiдрами. Вона сторожко позирае на небо, на криницю. Молодим голосом порипуе нова корба.

Вiдро збирае першi дорогоцiннi краплi дощу. Ставить Парася вiдро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовiрно дорослою. А в повному вiдрi, серед яблуневих пелюстин, у тiсному гуртi товпляться, стикаючись полум’яними боками, соковитi осiннi яблука. Парася хлюпае собi на обличчя, здригаеться од ранковоi холоднечi. Темнiе прошва дiвочих слiдiв на сивiй росi. Дiвчина промовляе, обдивляючи вербовi кущi, за якими принишк сивоголовий Левко.

		Водо моя, красо моя,
		Умивай мене, не минай мене,
		Водо моя весняная,
		На красу, на здоров’я!

Коли Левко тихенько пiдкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дiвочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брiв, а стара Параска – мати його дванадцяти дiтей, живих i вже покiйникiв, сива жiнка з висушеним, вигорьованим обличчям. Сторопiв Левко. І сам вiн був старий i сивий, i сива Параска несла воду на коромислi – у вiдрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогнянi, нiби налитi жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, вiддалялася не по вранiшнiй росi, а по опалому пiдгорiлому листопаду, розриваючи ногами – репаними i чорними – бiлi лоскотливi павутинки бабиного лiта.

І Левко запитав ii:

– Ти i туди мою воду носиш?

А вона все кликала його за собою, аж поки зовсiм не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увiйшла…




Потрiбна домовина


– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж менi iх узяти? Ось люди будуються, iм справдi лiс до зарiзу потрiбен: чи то дверi збити, чи то пiд руберойд – вiдомо, строiтельна гарячка. А цьому – на домовину.

Цигарка сховалася в кутику веселих, насмiшкуватих уст – головi колгоспу нiяк не випадае серйозно поговорити з цим перекiрливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляеться у свое вишугане, забронзовiле на польових вiтрах лице. Дiд сидить тихо, як мокрий цвiркун.

– Гадаеш, привiз би син отакого бiлого джмеля – i дощок не канючив би.

– Ну, черкнiть наряд, менi великоi труни не требуеться: хай велику Оксентiй домагаеться.

– Чого б то?

– Вiн же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирськiй – розмiрами бiльшiй i з червоним сатином.

Голова на хвилю одiрвався вiд люстра, виглянув у вiкно, поплескав старого по плечу, а бiлий джмiль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерськiй книзi.

– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспнi дошки, а потiм розбиваеш труну то на ворота, то на корито…

– Яке там корито, в мене ж i пiдсвинка нема.

– А бабi Горпинi позаторiк ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.

– По сурйозностi, було дiло.

– А хвiртка теперечки в тебе ж новiсiнька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина iкона? Розбив же домовину?

– Та розбив, не туди його матерi, таж умерти – то не вийшло.

– Так от i з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, дiду, живи, горшки своi лiпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витiснила, а помреш – ми тобi такий гробище вистружемо, як мiнiстру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…

Голова вийняв вилку електробритви з розетки, бiлий джмiль з чорною мордочкою завмер i сховався у футлярi на пiдвiконнi.

– То як же нащот дощечок?

Дiдовi не терпиться, вiн нервово мне свiй порудiлий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що головi набридло все втовкмачувати по-доброму. Вiн виглядае у вiкно i манить до себе жiнку, яка несе на плечi кiлька лопат.

Жiнка пiдходить до контори i здивовано дивиться на голову. А той уже схопив дiда за руку, витяг з контори, завiв на алею молоденьких дубкiв, всунув дiдовi лопату в руки.

– Копай!

Дiд почав слухняно обкопувати дубок, розпушуючи суху землю бiля деревця.

– Чого ти обкопуеш, ти дубок собi викопай.

Голова не на жарт розсердився.

– Викопай собi дубка та посади вдома, а коли цей нелинь пiдросте, тодi вам, дiду, i справжня домовина потрiбна буде. Зрозумiли? Його собi й порiжете на дощечки, ось!

– Слухай, – налетiв на голову агроном, – скiльки тебе чекати можна? Комiсiя на фермах, а вiн дiдовi мiзки вправляе. Ферма ж – наш маяк.

Пiшла баба з лопатами, побiгли на всiх парах голова з агрономом, а дiд Левко, вичекавши, поки стихнуть iхнi голоси, обережно пiдходить до вiкна контори, широко розкривае рами, обережно бере футляр, де дрiмае бiлий джмiль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводiв, знiмае прозору пластмасову накривку i, натиснувши на зубчасте колiщатко, пробуе голитися по-сучасному, використовуючи вiконне скло як дзеркало…



…Левко майже вистрибом iде за машиною з дошками, нiздрi його роздуваються вiд мiцного соснового запаху. Дошки постукують одна об одну, цокають на поворотах – Левко ковтае слину…

Бiля ясел машина зупиняеться. Дiти i кирпата вихователька тiкають, а потiм знову починають водити коло то в один, то в другий бiк.

		А ми просо сiяли, сiяли,
		Ой дiд, ладо, сiяли, сiяли.

Два пiдлiтки скидають дошки, далеко вiдкидаючи iх вiд машини; дошки, немов живi, звиваються в судорогах пiд час лету й стихають лише на запорошенiй землi. Бiлий пахучий острiвець утворюеться коло ясел…

Дiд над селом – вiн устигае тримати в полi зору i купу дощок, i старанно виробляти солом’яний верх вiвцеферми, остуджуючи на верховому вiтрi посипане гарячими краплинами чоло. Розiбраний дах iз оголеними, покритими плiснявою кроквами нагадуе хребет якогось допотопного чудовища.

Іще одна машина з дошками пiд’iхала до ясел, з кабiни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акацii – бригадир Оксентiй. І знову два пiдлiтки почали скидати дошки на купу, i при кожному падiннi дошки вихователька з дiтьми поблизу присiдала вiд удаваного страху.

Левко злазить по драбинi повiльно, щабель за щаблем, i не зводить погляду з бригадира, нiби заворожуе його впертим i непокiрним поглядом, в якому колотяться всi бiсики сiмдесятилiтнього походження. Потiм витягуе iз засмальцьованоi кишенi старенький шматок люстерка, напiвполаманий алюмiнiевий гребiнець i, вдивляючись, бiльше для годиться, старанно розчiсуе своi бiлi патли, заколошмаченi горiшнiм вiтром, бiлi вуса, борiдку, попльовуючи на гребiнець i пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срiбну окрасу, готовий витерпiти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напiвпридобрити, напiвзаiнтригувати цього саме так потрiбного чоловiка – без нього ж, бач, хоч по бiлому свiтi не ходи.

Дiд вичiкувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловiк постукуе гранчастою палицею по дошках, знiмае чорний запорошений картуз, провiтрюе свою лисину i заперечливо хитае головою.

– Тьфу. – Левко плюе собi пiд ноги спересердя i вiдходить вiд дощок – вони так дзвiнко падали одна на одну.

Левко розсердився. Вiн пiдкочуе штани, щоб ногам вiльнiше на повiтрi дихалося, i знову вилазить на дах, мiцно ставлячи твердi босi ноги на круглi щаблi драбини. Вiн кричить чи то про себе, чи то на Оксентiя:

– Я, може, одробив уже свiй вiк, а вiн зi мною говорити не хоче. Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завiски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлi, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Пiсля мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землi – матюкiв своiх не забереш!

Дiд украй виповнився соромом: i навiщо вiн так розкрився перед якимось Оксентiем, а той, сучий син, не розумiе його невисловленоi гiркоти. І дiд гуркотить з солом’яного верхогiр’я:

– Я хоч горшки своi залишу, а що залишиш ти пiсля себе? Засмальцьовану кепку та пужално од бригадирського батога?

А Оксентiю хоч би що – посмiхаеться собi. Збивае своiм безсмертним пужалном голiвки будякам та ввертае свое:

– Ти хоч мочишся у свiй горщик?

– Мiй горщок i на плечах варить, а деяким горшкам навiть бригадирський батiг не поможе…

Дiд тугими перевеслами нервово примоцовуе житнi снiпки до грабових кроков, притискуючи колiном один до одного i, не дивлячись униз, висипае iз себе увесь клекiт розторганоi старечоi душi, ображеноi нерозумiнням основного в людинi – вистражданого ставлення до своеi рiднiсiнькоi смертi…



…Левко витягуе дзеркальце i випускае зграю сонячних зайчикiв у вiкна веселоi джинджуристоi хати, що стоiть поодаль на горбочку, пiдперезаноi охристим поясом призьби, далеко ширшим i яскравiшим, нiж ii сусiдки.

Із сiнешнiх дверей, заслiплена оддзеркаленим сонцем, визирае Килина. Вона лише на хвилину прибiгла од корiв, щоби дати яку раду в хатi, трохи причепурити, пiдмести. Аж ось зайчики почали стрибати по стiнах.

– Ой дiдуню, – бiжить вона до Левка, на ходу застiбаючи блузку, – ой як добренько, що це ж я вас запримiтила, – розсипаеться вдовичка солодощами.

– А я оце думаю – скучно тобi однiй.

– Ой дiдуню, – захекано стала вона коло драбини, а дiд так i ласуе ii розчервонiлим видом, трохи розвихреним волоссям i повними, налитими найпiзнiшою жiночою снагою грудьми, що рвуть синьоокi гудзики на блузцi. – Таж зайдiть до мене сьогоднi ввечерi, посидите коло Нiни, поки я з ферми прийду, а то боязко.

Оглядаеться вона навкруги, чи не визирае хто з молодиць, щоб потiм шпигонути десь ii тими дiдовими вiдвiдинами.

– Та ще й чувала я, – додае напiв’ехидно-напiвспiвчутливо, воiстину по-бабськи, – що ви там дошку шукаете. В мене кiлька дощечок лежить на оборi, то ви прийдiть, може, сторгуемось якось. Дiдуню, – сокорить молодичка далi, – не знаю, що й робити: приходить уночi мiй покiйний Петро, стане в дверях та все воду п’е. Ввечерi повне вiдро стоiть у кутку, а на ранок – тiльки на денцi. Що ж я, безталанна, робитиму? – бiдкаеться чи то серйозно, чи то жартiвливо Келя i не дивиться дiдовi в очi, нiби iй не за сорок, а десь пахне коло сiмнадцяти.

– То ти не замикайся, – дiд уже муркотить бiля Келi, що всiлась на щабель, – або ж принось увечерi кiлька вiдер, щоб на живих i на покiйникiв вистарчило.

А Келя пасе очима по околотах, що, тугi й пiдперезанi, як дозрiлi молодицi, стоять на подвiр’i.

– Що вам, дiдуню, увечерi робити, зайдете, посидите коло Нiни, щоб вона не злякалась.

– Куди ж од тебе дiнешся, зайду. Хiба такоi славноi молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне мiсце, а та знову сторожко водить очима по сусiдських вiкнах, чи, бува, хто не заглядаеться на Левковi соромiцькi жарти.

– Уже й посивiли, дiду, а отакоi, – попливла од нього повеселiла i нiби легша вiд вдалоi розмови.



Раннiм ранком, коли ще сонце не прокидаеться, виглядае з-за Келиних ворiт Оксана, прощупуе Келине подвiр’я i нiяк не насмiлиться вiдкинути защiпку на хвiртцi.

У дверях чепурноi вдовиноi хати показуеться бiла Левкова голова.

Келя так i липне до нього – розчiсуе рукою своею повною сивi вуса i сивi кучерi. Дiд, посмiхаючись у бороду, ще востанне цiлуе Келю в солодкi вдовинi уста.

– Добрий у тебе узвар, молодице!

Йдуть вони до складених на оборi дощок.

Келя ступае босою ногою по найкращiй, вистукуючи п’ятою щось веселе i лукаве.

– Вибирайте, яку хочете, – менi не жалко.

– Ось цю i вiзьму: без сучкiв, широка.

– Дiдуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуемось, – i пiдморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.

Не змогла бiльше витримати внучка Левкова:

– Тiтко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогтi! – й почервонiла вiд своiх слiв.

Дiд Левко i Килина так i сторопiли. Дошка впала.

– Така молода i така нахабна, – дивувалася вдовичка i славно посмiхалася, склавши руки на животi. Дiд присiдае, щоб завдати собi дошку на плечi. Так вiн i йде вранiшнiм селом до своеi господи з дошкою на спинi, а за ним плентаеться Оксана.

Смiшно Левковi, але вiн не вiдпускае чесно заробленоi дошки i не оглядаеться на внучку…



З вiкон ясел дiти дивляться, як дiд силкуеться витягнути найширшу дошку з наваленоi купи, як оглядаеться на всi боки, аж поки дошка нарештi не лежить бiля його нiг.

Левко перекидае дошку через паркан, потiм перелазить сам, показуе дiтям язик i щезае за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Пiт градом котиться з чола, така вона довга i тяжка, ця проклята дошка.

Ідуть до ясел матерi, вже вечорiе, йдуть, щоб забрати додому своiх дiтей, i якраз тою стежкою, на якiй так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дiд Левко. І хочеш не хочеш – змушений вiн скинути дошку в рiв, а сам, немовби по старечiй необхiдностi, стати в кущах спиною до жiнок. Щось перчисте кинули баби в дiдову спину, тiльки смiх розсипався та стихало шарудiння босих нiг у травi.

Береться за дошку старий Левко, тягне пiд пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темнiе потроху, добре, що не бачать люди цього дiдового сорому. Чути кроки – i Левко ховаеться знову. Тепер по стежцi з дробiвкою на плечi проходить сторож Карачкун, щось наспiвуючи пiд нiс, не примiтивши дiда Левка…

Рiжуть дiд з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-пiд гострих зубiв. Витирае дiд рукавами розiпрiле чоло.

– Слухай, Оксанко, дiстане менi твiй Радiон дощок чи не дiстане?

– Який вiн там Радiон – вiн Радiй, або ж Радик.

– Усе одно – Радiй чи Радiон, аби дощок розстарався.

– Ось вербу повалимо, нарiжете собi дощок скiльки захочете.

– Верба скоро трухлявiе, труха буде в очi сипатись.

– А хiба вам не все одно? Очi ж у трунi будуть заплющенi.

– А коли я розплющу…

Стоять на колiнах дiд з онукою i потроху пiдпилюють стару вербу, що розрослася своiм пишним стовбуром на межi городiв дiда Левка i Дармидона, Левкового сусiда i ворога. А сам Дармидон походжае вдалинi бiля свого льоху та щоразу позирае на своiх недругiв, що заходилися порядкувати бiля верби…

Дiд Левко вмiло i звично лiзе на пiдпиляну вербу, прив’язуе линву бiля вершка, аби спрямувати падiння на свiй лужок, i по-молодечому стрибае з розкаряки:

– Отак буде добре!

Ходить пилка, летить тирса долi, попльовуе Левко на своi старечi жилавi руки.

З хрускотом падае дерево на луг, ламаючи гiлля, здригаеться поваленим стовбуром на землi.

Вiдскакують дiд Левко й Оксана од подужаного велетня.

– Тепер i полуднувати можна, – вдоволено завершуе Левко.

– От спасибi тобi, сусiде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу i пилка не розведена, – пiдсмiюеться Дармидон, що тихенько пiдiйшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, нiс бараболею. Вiн спираеться на кiсся i заливаеться реготом.

– Чого вирегочуешся? – скинувся до нього Левко. Вiн сидить на стовбурi, поцюкуе сокирою, незадоволено дивиться на свого одвiчного ворога.

– Та дякую тобi ж, що ти мою вербу зрiзав.

– Як то твою? Тобi мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусiдiв грабуеш?

– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так i здохнеш у полатаних штанях.

– Дармидоне, не доводь до грiха. Верба моя i в мiй бiк упала.

Старого Левка вже термосуе, як у пропасницi.

– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сiльраду привести?

Стоять один навпроти одного, один iз сокирою в руцi, другий з косою, стялися з мертвою впертiстю – не розступляться.

Виграе на сонцi широка сокира.

Блищить збуджено коса.

Плаче Оксана, затуливши очi кулачками.

– Дiдуню, а я вам хiба не казала? Я ж казала, що це на межi! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому i тут не обберешся.

– Як навiщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дiстану? Вже до рiдноi верби не маю права, чи як?

Летить згарячу сокира з дiдових рук.

Старий Дармидон вiдскочив убiк, але Левкова сокира спересердя врiзалася у вербовий лишайник.

Іде Дармидон на свiй лужок, витягуе з кишенi мантачку, косою поблискуе на сонцi i ехидно промовляе:

– Ну, вибач, сусiде, я ж, iй-богу, не знав, що це собi на труну в такий спосiб готуеш. Мiг би вже i ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобi дубових. Смерть – вона ж одна в життi. Тепер перемiна повна, верба вся – од корiнцiв до вершечка – твоя, навiть пеньочок твiй, я тiльки й всього, що пожартував…

Закипiв старий Левко. Вiн голiруч кидаеться до Дармидона, зверхньо, гордовито на кiсся обiпертого.

– А, то це ти он який добрий! Коли менi верби для домовини треба, зразу ж i розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом iз нею! Я й зрiзав ii, щоб тобi, скотинi, насолити, щоб у тебе в червоному носi засвербiло, он що…

Дiд з пасii починае трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…



На оборi серед козенят, що бiгають навколо, Левко струже дошки, метром вимiрюе свiй зрiст, записуе.

Домовина поступово набувае своiх форм. Довга, свiжожовта, вона прикрита зеленим хворостом вiд людського ока.

Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знiмае миску з хлiбом, зривае бiлу скатертину – вiдкриваеться стiл, збитий iз трьох, уже давно почорнiлих дубових дощок. Дiд б’е сокирою спiднизу – дошка пiдiймаеться на цвяхах з одного боку, потiм з другого й вiдриваеться. Левко стелить картон на мiсце вiдiрваноi дошки, знову застеляе стiл скатертиною, ставить плетену миску з хлiбом.

І знову на оборi струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потiм поступово жовтiе.

Олiвець робить позначку. Ножiвка одпилюе зайвину дошки.

Скачуть веселi козенята серед кучерiв стружки.

Вiтер несе кучерi-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своiх синiх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякi канцелярii, перепустки й усяку бюрократичну архiмудрiю, а потiм перейшла на земне.

– Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий! Господи, прости мене, грiшну, але ж знову несила менi з оцим окаянним, з оцим блудником!

Степан Скрекотень, сiльський учитель i дописувач районноi газети, побачивши бабу Маройку, витяг iз хати магнiтофон i за тином коло своеi хати зробив засiдку, присiвши з блокнотом.

Як i всi добрi оратори, баба свiдомо дiлила своi витвори на сповiдi, проповiдi, пророкування.

Маройчиних iеремiад страшилося все село, а бiдного Левка починала бити пропасниця, коли тiльки вiн зачував ii скрипучий, нiби давно не мащений голос.

Левко, разом iз козою та козенятами, став мов камiнний перед «пророком», а баба тiльки розверталася, крутячи головою на всi боки, мов заведена, стрiпуючи в тому пристрасному торганнi старечий порох зi своiх сивин:

– Ти, бабо Варко, i ти, дiду Сидоре, – казала вона Левковим батькам, якi давним-давно вiддали Богу душу, та баба зверталася до них, нiби вони живi-живiсiнькi, – i як вам там лежиться в раю! І щоб ви тiльки побачили, який непутящий ваш синок Левко, як йому не стачае клепок у головi, а понiманiя i сочуствiя – в серцi. Хiба ж можна до такого допускати? Господи, i на що ти тiльки дивишся?! – Вона страмила вже самого Господа Бога. – Та де ж таке видано, людоньки, що у нього тиночки обламанi, перелази поваленi, хата, як некукiбниця, стоiть на посмiховище всього села – обдерта, обсмикана, обкаляна, прости Господи за гнiвне слово, а йому приспiчило вмирати. Та ви ж подивiться на нього, людоньки! А воно ж i в Бога не вiруе, i по молодицях ходить. І то в його лiта! А з криницi води не напийся – невиливана стоiть, навiть свиням грiх таку воду носити, цямринам ладу не хоче дати, мiсток через рiчку зогнив, щоб твiй рiд зогнив i ти з твоiм родом, i з твоiми родичами, i сватами. А хата обдрипана. Як iшла вночi через мiсток, мало голови не скрутила, ще тобi свiт закрутиться, а воно зiбралося вмирати. Ти-но дай раду на землi, а потiм потикайся на небо. Вмирай, вмирай, старий дурню, не буде навiть кому грудки в яму вкинути – сини та дочки розбiглись по свiтах, не буде кому й поховати. А де ж твiй Андрiй? А де ж твiй Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синiв? Ах ти, батько-мати-героiня! Так тобi й треба, розпусниковi, перелюбниковi, лiчокруповi!..

Скiльки ще вивергала б iз себе баба Маройка – невiдомо i самому Боговi, та раптом у невправних руках Скрекотня магнiтофон замiсть запису видав такi голоснi джазовi ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:

– Господи, i де в того сорому очi? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковiй греблi, щоб ти навiчно затявся, кричав би ти на похоронi своеi мами!..

Уся вулиця повитикалася з хат, усi зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливiсть, а дiд Левко втiк з фуганком у комiрчину, i трясла його пропасниця – зуб на зуб не попадав…

– Щось у вас чоло мокре, дiдуню.

– Справдi, таки погано менi, – од такоi душевноi зневаги, од лютi на бабу Маройку жалiвся Левко онуцi, коли вона пiдбивала йому подушки.

– То, може, до фершала сходити?

– Хай та проклята зараза до нього ходить.

Курив дiд, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка i ii «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твiй Андрiй?.. Де твiй Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»



…Іде Левко з вiдрами, знiмае клямку з хвiртковоi скаби, зачиняе за собою, перенiсши смагляву руку на дерев’янi зуби штахетiв.

Йдуть навпроти нього вiдступаючi вузькою вулицею.

Ось два червоноармiйцi пiдтримують третього, пораненого, а той стогне i тихо лаеться, не випускаючи цигарки з рота – лайка нiби вилiтае з маленькоi цяточки вогню. Йдуть взводами i вiддiленнями, багатьох несуть на носилках – цiею вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалинi курить великим шляхом пiхота, чути надсаднi подихи коней, долiтають утомленi звуки команд, та навiть i в цьому трагiчному звучаннi вiдступу, вiдтiняючи його, прориваеться яскравими спалахами звичайний людський смiх.

Левко притримуе порожнi вiдра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул i гуркiт стоiть навколо, що вони нiчого не додали б до нього своiм порожнiм одцинкованим звуком.

Летить вiдро в криничну безвiсть, розштовхуе бiлi хмари в темнiй безоднi – вони спочатку колихаються, а потiм тонуть з вiдром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повiв спраги обпiкае дiдовi губи. Левко здригаеться – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криницi двое. Не кажучи й слова, один iз них бере з Левкових слухняних рук вiдро, пiдносить тому, що iз забинтованою шиею, – краплi води, цiлi струменi води ллються йому на чоботи. Потiм сам, пiдтримуючи вiдро за вуха, виливае в себе, справдi виливае, а не п’е. Менший, просвiтлiвши, синюватими, припорошеними губами шепоче:

– Спасибi, дядьку.

– Хлопцi, з вами случаем Андрiя Сердюка нема? Чи Василя?

– Нема, дядьку, нема. Сердюкiв нема.

Левко ледве дихав, знову кидав вiдро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову пiдходили люди цiлими взводами, i нiхто не проходив мимо – казанки i баклаги ставали холодними.

– Ти, папашо, наш водочерпiй. Крути, крути!

І вiн крутив.

Ще сипались парашути над лiсом, кричали: «Десант! Десант!» Один iз червоноармiйцiв обдав кулемет водою, i той вдячно запарував.

Звiдусiль гримiла стрiлянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небi, шипiли кулi в мокрому пiску.

Шофер-чуваш, весь бiлий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криницi й з докором звертаеться до дiда:

– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама пiщана каша.

Вiн намагаеться напитися з Левкового вiдра, шпурнувши свое шоферське, погнуте, але сердито спльовуе.

– Невже криницю випили?!

Винищувач iз чорними хрестами на бриючому польотi пронiсся над вуличкою, прикувавши до землi все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криницi. Левко також iнстинктивно впав на землю пiд зруб. Куля навскiс пробила вiдро з брудною водою – з отвору вигинався чорний струмiнь i заливав бинти на грудях, на руцi чуваша, i, видихаючись, пiщана каша залишалася тiльки на днi – струмiнь ударився в долоню вмираючого. На темному озерцi долонi забiлiли хмарки, спалахи зенiток i блискавкою спалахнуло сонце – тiльки на мить, потiм рука в останнiй агонii стиснулася, чорнi струменi пройшли через пальцi, щезаючи в пiску.

І все це – i вбитий чуваш, i небо в бруднiй долонi, i принишклий за цямриною дiд, i пiд кущами пораненi, зенiтки в кущах лози – вiдбивалося у божевiльних вiд нерозумiння свiту очах шестилiтнього Івася, який прибiг до батька…




Найдовшi лiтнi ночi


Левко нишпорив за фотографiями синiв, виймаючи з-за кожноi по листу, здув з них порох, узяв пачку поштового паперу, олiвець, вийшов з хати.

Вчитель Скрекотень сидiв на бiлiй акацii, прив’язуючи древко антени до стовбура, i Левко вирiшив його не турбувати – чоловiк зайнятий важливою справою. Потривожив Левко Келю, прийшовши на молочну ферму. Холодно було босим ногам на цементнiй пiдлозi, поки вiн пройшовся корiвником, а руда Нюрка заверещала, коли запитав, де Келя:

– Вона коло бугая.

Келя дiйсно стояла коло станка з iншими доярками: кожна з них тримала своiх корiв за поводки, очi бабiв лукаво поблискували серед переляканих коров’ячих морд. Чорний бугай-плiдник розгулював з ветеринаром по колi. Левко вiдкликав Келю, та передала Зiрку й Лiниву сусiдцi, а сама прийшла в «червоний куток».

Левковi було незручно, i вiн загинав палець за пальцем, перелiчуючи конверти. А Келя тим часом пiднесла йому вiдро з молоком, напоiла його, витерла рукавом бiлi вуса i теж приемно зашарiлася.

– Всiм моiм годилося б вдарити по телеграмi, листи понаписувати. Ти менi скомпонуй, тiльки б подешевше.

– Якi листи?

– Ну, нащот того, що помираю я. І якщо вони совiсть мають, нехай прибувають на похорон. Ось. – Левко не дивився на Келю, а на дошку показникiв, проте на нiй нiчого не бачив. – А то я окуляри розбив, а поки випаде в город сходити…

Келя не знала, що й робити, чи присiсти i листи писати, чи присоромити дiда за такi вибрики, чи в доброму старому дусi почати загравати з Левком.

– На похорон?! І що то ви, дiдуню, видумали? Навiщо вам синiв тривожити? – i поклала лице пiдборiддям на повнi руки i дивилася очi в очi. – На похорон? Ось осенi дочекаемося, та горiлки наваримо, та хлопцi вашi з’iдуться – ну й вип’емо та закусимо на ваших поминках… А я ще з вашим Кирилом потанцюю.

Так уiдливо шпигала вдовичка, погладжуючи пiдошвою своеi ноги Левкову ногу. Але бачачи, як поник дiд, Келя пом’якшала i сказала, крутячи в руках олiвець:

– Ну що толку писати олiвцем! Сьогоднi ось вечорком заглянете – у мене фiолетове чорнило е. Так це ви iх обманом хочете взяти, чи як?..



У великiй хатi баби Маройки весела i дотепна збiрня – i молодих, i пiдтоптаних: усе село ходить пiдстригатись до баби-перукаря, жоден iз сiльських модникiв не оминае ii веселоi хати.

Левко намагаеться потрапити на круглий ослiнчик поза чергою, та його зупиняють найстаршi, найповажнiшi модники. Деякi з них лiтнiшi за Левка, деякi – в батьки йому годяться.

– Ну, то як, Михтодю, пропустимо цього хлопчиська без очередi? – кивае один беззубий на Левка.

– А чие то воно, Кириле, ввiйшло, трясця його матерi, i не поздоровкалось? Треба буде батьковi сказати, щоб одрепiжив паском.

– Це Сидорiв, царство йому небесне, меншенький, мiзинчик, лiт на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насiнням запахло – не протовпишся за тими молодими на цвинтар.

– Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стае?

– Всi рiвнi перед Богом.

І коли вiн сидiв на ослiнчику, а меткi руки перукаря мiцно тримали його сиву голову, старий Никiн хрипiв своiм беззубим ротом:

– Гонучко, придумай-но Левковi пiдходящу зачiску для домовини.

А сусiд Никонiв докинув:

– Щоб не соромно було лежати в такiй почестi, коли над тобою псалтир читають i на вшивання не кличуть, – лежи собi та салом запасайся.

Проте найдошкульнiшими були бабськi плiтки-балачки. Сусiдки, куми, свахи сидiли за довгим столом у глибинi хати й тихенько душилися од смiху. А Маройка бiгала вiд клiента до жiнок, пильнуючи за всiм, усiм раду давала: сусiдки i свахи скубли пух iз гусячого пiр’я – повнiсiнький мiшок обперся об довгу нiжку стола.

– Секлето, а ти не знаеш, котрий це раз помирае Левко Сердюк?

– Не знаю, щось не везе йому, бiдному, не може вмерти.

– Кажуть, усi стеариновi свiчки закупив.

– І заздалегiдь батюшку задобрив.

Од жiночого смiху гусячий пух розлiтаеться по хатi. Маройка соромить сусiдок, кумiв i свах, регiт вщухае, аж коли Левко не прокашлюеться вiд пуху, а потiм жiноцтво знов пiдстьобуе старого:

– Так, так, сусiдонько. Вчора була в крамницi, хотiла марлi на завiски купити, а продавщиця менi: «Дiд Левко всюсiньку закупив, збираеться помирати i хоче, щоб марля була у два слоi».

– І хустини за ним не докупишся: збираеться гробарям не якi-небудь простенькi хусточки, а все шерстянi та шовковi…

…Онука Оксана порядкуе в Левковiй хатi, жовтою глиною мастить долiвку, пiдводить охрою пiд стiнами, трусить татарським зiллям i луговою м’ятою, протирае цiлий iконостас фотографiй – господа готуеться до приiзду гостей.

А дiд Левко покашлюе на подвiр’i – не дае спокою ядуха. Вiн щойно закiнчив збивати труну. Вона готова i цiлiсiнька лежить перед ним i вабить у свое сосново-кленово-вербове лоно. Дiд повертае ii на всi боки, ще i ще забивае цвяхи, щоб бува не розскочилася там, на тому невiдомому пiдземному свiтi. Дiд веселий i задоволений: нарештi вiн домiгся свого, труна нiби вже е, жаль, поки що дощок не вистачае на вiко. Лiзе вiн на горище, тягне звiдти добрий оберемок пахучого сiна i мостить його в трунi.

– Бач, – кивае Горпина до Оксани, – боiться твiй дiдок боки нам’яти на тому свiтi.

Дiд пiдбивае сiно, потiм потихеньку, щоб не розломити труну, влягаеться в неi. Босими ногами пробуе дiстати краю, але все вийшло дуже зручно – труна в мiру задовга, в мiру заширока: майстер знав замовника, i все вийшло дуже справно, тiльки сiно коле в голову.

Дiд схопився, побiг до хати, стягнув з тапчана квiтчасте рядно, маленьку подушку. Розстелив, пiдтушковуючи з бокiв, розправив у ногах, поклав пiд голову подушку – i аж тепер улiгся.

Коли це рипнула хвiртка – у двiр з пакунком пiд пахвою чалапае бригадир Оксентiй. Левка нiби водою знесло з домовини. Вiн хутенько стягнув квiтчасте рядно i застелив зверху домовину – вийшло так, нiби це стоять собi звичайнiсiнькi ночви i господар не дуже хоче виставляти своi злиднi, вкинутi туди для прання, перед такими поважними людьми, як-от Оксентiй.

– Доброго вам здоров’ячка, Левку!

– І вам того, Оксентiю.

– Оце баба передала вам ринку ковбаси. Ви вже вибачте, що ми не зразу боржок вiддали.

– А хiба ви брали у нас ковбасу? Оксентiю, щось ви плутаете.

– Старий та забудькуватий ви, дiду, стали. Вже не в пам’ятi, як самi навiть односили до моеi господи, бо я такий був п’яний, що не мiг i на ногах стояти.

Дiд Левко отетерiло дивиться i на замотану бiлою хустиною ринку його ж таки виробу, i на кривого Оксентiя.

– Оксано, було таке чи нi?

Оксентiй пiдморгуе до Оксани – не пiдведи, мовляв, скажи, що було, адже ти пам’ятаеш, чого викручуватись.

А Левко постарався подалi вiдвести Оксентiя вiд непомiченоi труни…

Рипнула хвiртка – i першим вийшов Оксентiй.

Вiн тримав бiля грудей двома руками новенькi горщики, вiн незмiнно дмухав у них, а з них викочувався приемний для Оксентiя гул. За бригадиром, пiднiмаючи через перекладину спочатку одне колесо, потiм друге, викотив возика, оббитого по краях дошками, – в них упиралися горщики, глечики, миски й iнше гончарське начиння – сам дiд Левко.

І Левко пiд’iжджав вiд хати до хати, був хто вдома – дiставав горшки, нiкого не було – горшки ставилися на призьбу, на хатнiй порiг або ж просто чiплялися, як i в давнину, на кiлки плоту. За дiдом бiгали дiти i лозинами видзвонювали в глинянi дзвони.

– Не iнакше, здурiв Левко, – згiдливо кивали бiля криницi двi баби, пробуючи iз новеньких, тiльки що одержаних вiд дiда ринок, свiжу джерельну воду.

– В останнiй обхiд пiшов.

– Кажуть, навiть круг гончарний нахвалявся побити перед смертю.

– Ви подумайте тiльки!

– Не може вибачити селу образи, пам’ятаеш, Мотре?

– Ще б не пам’ятати…

І ось двi такi ж баби, одягнутi по-зимовому, бiжать з горшками, повними тлiючих вугликiв, вiд хати до хати, потiм щезають у сiнях.

А зимовий морозний вечiр наповнюеться скрипом полозiв. Двое втомлених чоловiкiв, зарослих рудою щетиною, у великих чоботях, у замурзаних шапках-вушанках тягнуть невеликi сани. На них загорнута в кожух, накрита рядном лежить жiнка – вона тяжко дихае, сходить парою, китицi хустини давно вже стали бурульками.

Коли на вибоiнах вона зойкуе, мужчини боязко озираються i цитькають на неi – людська упряжка iде садами, ярами, городами, вiддалiк вiд пробитоi дороги.

Мужчини вже було направилися до приземкуватоi довгоi клунi з осiлим верхом, проминувши чорнi зрiзи соняшникiв, як раптом з вiдкритих дверей вийшли два полiцаi. Вони вели попiдруки дiвчину, що вiдбивалася вiд них.

– Кiнчай, попалась, – умовляв ii високий красивий полiцай.

– Приiдеш з Нiмеччини – ото будеш фрау! – П’яний веснянкуватий тлустяк з пiдбитим оком нахабно лапае спiйману.

Мужчини, якi везуть сани, залягли в яру, один iз них рукавицею затулив рот жiнцi, що стогнала, рипiли яловi чоботи служителiв рейху, покiрно йшла, зневiрившись у всьому, Оксана.

А позаду за ними пленталась Маройка, ii мати, в одному сiрому зношеному пiджачку, несучи пiд рукою бутель самогону, i протягувала повну склянку вслiд за дочкою, i кляла ii на чому свiт стоiть.

– А щоб ти грiлась i не зiгрiлась! Казала тобi, сиди в шопi, танцюй, як холодно, не лiзь у хату, шмаркачка! Вони тебе зiгрiють, вони тебе зiгрiють! Випийте, хлопчики, випийте, спасiбоньки, що забрали ii, спасибi, Грицьку, спасибi, Мусiй! Спасибi, однокласнички…

Чи стогнала, чи то смiялась, випивала одним духом склянку за склянкою, i рипiли на морозi яловi чоботи односельцiв-полiцаiв, i билася в руках, чiпких i невблаганних, молода «фройляйн». І знову на ходу випивала Маройка, але тiльки вже з бутля, яким так i не вiдкупилась…

Левко стояв за грушею i чекав сани.

Нарештi двое мужчин зняли шапки – пара повалила вiд розiпрiлих голiв. Жiнка з покусаними губами i руками перестала стогнати, тiльки беззвучно задихалась. Параска вискочила з хати i, оглянувшись по боках, кивнула Левковi й двом пришельцям – сани залишились порожнiми.

– Невчасно, Сидоре, сьогоднi облава – в Нiмеччину гонять! – брався за голову Левко, радився з сином i другим партизаном, тихим i веселим.

– Просто з лiсу – в Берлiн попадем, – вiджартувався той…

Параска розiгрiвала казанки, лила воду в миску. Малого Івася загнала на пiч, щоб той не дивився на породiллю.

Жiнка кричала ще надривнiше, коли ii винесли в комору – вiд хати до хати рухався полiцайський обхiд, рипiли чоботи на морозi…



…За столом на дванадцяти стiльцях сидiли полiцаi на чолi зi старостою. Гладкий, розчервонiлий, вiн термосив своiх п’яних колег i пiдiймав тост за Левка.

– За господаря п’емо! За господаря!

Товстий Мусiй з пiдбитим оком реготав.

– А я знаю, чого вiн добрий! А я знаю! Вiн добрий, а синочки його де? Де його знаменита дюжина? Де твоi братики? – тягнув за вухо Івася, який сидiв у кутку.

Параска ставила на стiл картоплю в лушпайках, огiрки, помiдори, рiзала холодне сало, i раптом iз комори пролунав несамовитий крик – кричала породiлля.

Параска схопилася за голову. Полiцаi притихли, перезирались. І тут Левко встав, обнiмаючи старосту, i заспiвав так, як вiн не спiвав нiколи в життi. За ним голос за голосом почали пiдтягувати сiльськi хлопцi, яким зручнiше було спiвати, нiж полювати за дiвчатами i вiдправляти iх у Нiмеччину. Вони були п’янi, махали тяжкими головами, як конi в полудень, знову i знову наливали собi гiркоi бурякiвки. Параска бiгала туди-сюди, носила вологi гарячi ганчiрки, казанки з водою, усмiхалася старостi в однiй кiмнатi, приймала роди в другiй. Левко спiвав як божевiльний, п’яний Мусiй стрiляв по миснику, розбиваючи вщент одну за одною всi миски, тарiлки, куманцi, баранчики. Бiля дверей у коморi стояв Сидiр зi своiм товаришем, вони тримали нiмецькi автомати напоготовi й не дихали.

А батько тим часом у божевiльнiй агонii кричав, спiвав, бив своi ж горшки, крутив свiй порожнiй гончарний круг – i цей гул, цi крики приглушували крики породiллi i перший рiзкий i тоненький, як соломинка, крик народженоi дитини…

Прибiгли за ним, i страшна звiстка врятувала становище. Вiн одягнув куфайку, поставив вiдро на сани, щойно привезенi з лiсу, поклав гаки i, не усвiдомлюючи, що робить, напiвп’яний, напiвхворий, потягнувся до криницi. Там уже стояли староста, полiцаi, люди, що збiглися. Сусiди перед ним розступилися, як перед катом. Левко прив’язався до ланцюга, два полiцаi крутили корбу, лiхтар вiн тримав в однiй руцi, а другою рукою вiдштовхувався вiд льодяного наросту дерев’яного зрубу криницi. Левко спускався на дно. Вгорi горiли синi зорi, внизу, в круглому отворi води, освiчена лiхтарем, плавала побита, утоплена Оксана – чорне волосся гойдалося у водi…

Їi поклали на сани Левка. Вона зразу ж покрилася крижаною кiркою.

Матiр ii, Маройку, тримали за руки, але вона продовжувала вклонятися Левковi в пояс:

– Спасибi, Левко, спасибi за донечку. А тепер iди напувай iх!.. – Вона плюнула пiд ноги старостi i, захлинаючись вiд ридань, знову кланялася.

– Люди добрi, ми ж народ пiдневiльний, – оправдувався староста, а веснянкуватий Мусiй зняв полiцейського кашкета, сидiв на снiгу i ридав по-дитячому. Суха, висушена Мотря, яка несла в горщику тлiючi вуглики, затуляючи iх долонею, щоб вiтер не задув, раптом з усього розмаху кинула горщик пiд ноги Левковi. Розсипалися чорнi черепки, а жар шипiв i ставав чорним на бiлих заметах.

– На, вiзьми, вдавися своiм горшком, сволото продажна!

– Був один чесний, i той продався, – кричала друга жiнка, i також кинула горщик пiд ноги, хоча в ньому й не було жару…

…Стояв стовп диму над Левковим комином, везли утоплену, розбрелися в рiзнi кiнцi села полiцаi, рипiв снiг пiд ногами, i як тiльки Левко пiдiйшов до свого порога, ще один чорний горщик розсипався вщент, ударившись об бiлу стiну хати.

…Левко зайшов до породiллi. Параска витирала ii спiтнiле чоло; жiнка запитала, ледве рухаючи блiдими губами:

– А де хлопцi нашi?

– Мовчи, лежи i мовчи. Пiшли. Пiшли.

Кричала дитина, спала безтурботно жiнка. Левко машинально крутив свiй порожнiй гончарний круг босою ногою i тремтiв, як у пропасницi, – цiлу нiч розбивалися горщики об стiну гончара. Один влетiв у хату, розбив подвiйне скло; Параска перехрестилася i затулила вiкно подушкою. Зачорнiв, як вiд галок, весь город, по всьому подвiр’i валялися черепки вiд мисок, глечикiв, тарiлок.

А коли вранцi жiнка дивилася на Левка посвiтлiлими очима, запитала:

– А як ii назвемо? – i кивнула на маленьку запеленану грудочку, Левко вiдповiв:

– Оксаною.

Узяв вiдро i пiдборну лопату, вийшов на подвiр’я. Але жодного чорного слiду не залишилося на подвiр’i, нi на подвiр’i, нi за хатою: на всiх черепках лежав пухнастий шар бiлого снiгу. Бiлого, до солоноi рiзi в очах. І тiльки чорнi кури дзьобали бiлий снiг. І тiльки коли Левко пройшовся в чорних чоботях по бiлому подвiр’ю, а снiг усе сипав i сипав, чорнi язики битих горшкiв пiдiймалися просто з-пiд нiг…



Це не перша нiч, коли старому не спиться, проте й сьогоднi вiн уперто будить онуку. Оксана спить солодко, розметавши голi руки й ноги на широкому лiжку. Вона повертаеться лицем до стiни, та жодноi уваги на дiда…

– Оксано, Оксанко, пробудись-но.

Оксана тре кулаком очi:

– Дiду, знаете що, ви вдень собi доспите, а менi он знов треба бiгти на ферму. Не чiпайте мене.

– Оксанко, дитино моя, – дiд протягуе жалiбно, як баба Параска, – пробудись, маю тобi щось сказати!..

– Сказати, сказати! Вже ви мене сто разiв будили. Знаю я, що ви скажете: «Оксано, не iдь до дядька Петра i не iдь до дядька Максима, коли я помру, а iдь до дядька Івася». А я, може, не хочу нiкуди iхати. Може, я хочу замiж, а ви мене позорите на все село, до молодиць чiпляетеся на старостi лiт, отой проклятий гроб собi зробили на посмiховище. Он мене Радiй покинув через те. Ходив-ходив, смiявся-смiявся, та й покинув. – Оксана почала сердито, а потiм перейшла на звичайнiсiнький плач, упавши на дiдовi старечi рамена, а вiн голубив ii i шепотiв:

– Ой дитино, чую, кiнець менi! Чую, що помру сьогоднi!

Оксана стенулася.

– То й умирайте. Хоч би вже людей не смiшили. Дайте менi спати.

Левко обережно перекладае дiвочу голову зi своiх колiн на подушку, накривае ноги онуки теплою хустиною i чалапае до вiдра з водою, де плавае кружальце мiсяця.

Найдовшi червневi ночi для Левка – це тi, коли нi синiв не дiждешся, нi дощу, а вмерти сил не вистачае.

Лежить вiн у трунi, перевертаеться, дослухаеться до нiчних шумiв. Мiсяць стоiть над ним незрозумiлий i далекий, сини не iдуть, гуркоче вдалинi трактор, що гонить воду з рiчки на колгоспнi ферми.

Оксана, звичайно, i не згадае про ятерi на Старицi, коли вiн помре, i зогниють вони в мулi. І знову Левко, захопивши вiдро з собою, пробираеться вигоном на великi луги. Простуе пiд великими копицями сiна, де похропують косарi. Обережно так торкае коси, що стоять зiпертi об дупло спаленоi блискавкою верби. Береться за край кiсся i легенько згинае його – бринить криця пiд руками, тихо подзвонюе. Левко повiльно i вимучено довго треться бородою об тупий край коси. Пiдiймаеться котрийсь iз хлопцiв-косарiв, зачудовано дивиться на дiда, потiм б’еться головою в лугову траву – сон бере свое. Лише рибалки не пiддаються сну. Мiсяць, вистрибнувши з-за хмар, пiрнае мiж посрiбленими поплавками.

– А, попалась! – стежить старий за щукою, що летить за волосiнню.

Потiм носом човна розштовхуе очерет, лякае чутливу сiм’ю диких качок, витрушуе ятерi – карасi й верховодки сиплються в мiсячних блискавках на дно човна, що поволi розламуе мiсячну стежку.

– Ось i юшка буде на похоронi!

Левко звертаеться вже до риби чи до верби, а може, до самоi принишклоi нiчноi рiчки, що тихо поплюскуе в борти човна:

– Треба добренько помитися, щоб менше бабам роботи було. А то як почнуть мертвого шурувати, аж напаряться, – i пробуе воду ногою. Вибирае плесо з пiсочком, ставить вiдро з рибою на землi, роздягаеться i, помiтивши одiрваного гудзика на спiднiх, злиться: – І скiльки вже нагадувати Оксанi: приший ти менi гудзика. Ех, Параска, все робила менi без напоминанiя.

Ляпотiння води розноситься по тихих лугах.

І ось один iз рибалок тре дiдовi спину шовковистою зеленою травою. Дiд стоiть ледь зiгнувшись, задоволено крекче.

– Чого це, дiду, серед ночi? – допитуеться рибалка.

– Завтра в армiю пiду, – жартуе Левко. Потiм вдiляе кiлька карасiв рибалцi-невдасi зi свого вiдерця, береться за дужку й тягне за собою ятерi.

Скрикуе на призьбi пiд розложистим кленом пара, злякавшись бiлого дiда-сновиду.

Рипить корба в нiчнiй тишi, i завиванням на неi вiдгукуеться Кудла.

– А запався б ти, ану, помовч, – тихенько кричить на нього господар. Кудла тихо погавкуе у вiдповiдь. Босi ноги одхиляють молоденьке картоплиння i квасолиння. Дiдовi видно, як у сусiда за тином нiчну темiнь розпанахуе вогонь. Смалятина вдаряе у дiдовi нiздрi. Дармидон i Дармидониха вовтузяться коло свинi, перевертають ii з боку на бiк на обсмалених цеглинах.

Сусiди трохи переляканi – вони аж нiяк не чекали побачити перед собою старого Левка, котрий обходив iх удень десятою дорогою.

– Боже поможи вам, – несподiвано виплинуло у Левка.

– Спасибi, – здивовано Дармидон, одказуе що iз засученими рукавами пораеться коло вогню.

– Нiчого кабанчик, – знову вставляе Левко.

– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо вiдповiдае Дармидониха.

– Ну, я пiшов. – Дiд знову взявся за вiдро.

– Бувайте здоровi, – одказують здивованi вкрай поступливiстю i примирливiстю дiда Дармидони.

Дiд iде через картоплиння додому i на подвiр’i зi зла виливае воду з вiдер на гнойовище.

– Тьху тобi, зовсiм перевiвся, навiть вороговi дулi скласти не годен. Не iнакше, як помру сьогоднi…



І виплив у пам’ятi той день повоенного голодного року, коли Левкова Параска ледве дiсталася додому. І в тому спогадi так багато мiсця займав Дармидон.

У селi бiльше землянок, нiж бiлостiнних мазанок.

– За податком iдуть! За податком! – бiжать хлопчаки, притримуючи штанцi однiею рукою, спiшать виконати свою одвiчну мiсiю вiстунiв.

За кiлька хат од Левка з’являються фiнагент у важкому кавалерiйському галiфе з червоними лампасами i високий, до чорноти просмалений об’iждчик у зеленому картузi з чорною околицею – Дармидон.

Левко хитро пiдморгуе пiдлiтковi Івасевi, ставить помальовану смолою драбину i, чiпляючись за джгути сухоi ненадiйноi смоли, викарабкуеться до самого димаря – це мiдна розкраяна нiмецька гiльза. За ним натужно тягнеться малий Івась: в однiй руцi в нього, майже пiд пахвою, довгий нерозряджений снаряд, в кишенi вiддулися молоток i обценьки.

Батько з сином спокiйнiсiнько всiдаються на кону даху i починають неспiшно знешкоджувати страшну зброю. Променi сонця виграють на полiрованому стволi гiльзи.

– Киш у хату! – гонить переляканих, але цiкавих синiв рудувата сусiдка, вона визирае з напiвпричинених дверей землянки.

Тiкае баба, оглядаючись на свого збожеволiлого сусiду, бiжить з цинковим тазом по розсипищах бiлих, пойнятих фiолетово-синiм блиском, шкаралущах молюскiв – у тазу пiдстрибують свiжовпiйманi линки.

Тiкають вiд проклятоi Левковоi хати фiнагент з Дармидоном у зеленому вiйськовому картузi.

– Ой, гляди, Левко, приведемо мiлiцiю, коли податку не заплатиш!

Та Левко так дзвiнко, так хоробро б’е молотком по снаряду, що Дармидон тiкае подалi, а однорукий фiнагент присiдае з переляку. Залягла в кущах, очiкуючи вибуху, баба Маройка – в ii руках задихаеться леггорна з червонястим гребенем.

…Уже на подвiр’i, пiд грушею, топчучись бiля труни, старий перевдягаеться в свою найдорожчу одежу: натягуе свiжу байкову бiлизну, а стару складае на прохолоднiй лавi, одягае чорнi святковi штани, взуваеться в новi черевики, вийнявши iх з картонноi коробки, i, поцiлувавши внучку в чоло, зауважуе, що черевики затiснi. Трохи розпускае шнуровку, влягаеться в домовину, складае руки на грудях.

Потiм, щось згадавши, ще раз схоплюеться на ноги, виносить люльку, виймае зi старих штанiв кисет з турецьким тютюном, шукае сiрники i, полiнувавшись знову вставати, засинае з нерозпаленою люлькою в ротi…




І прийшов судний день


Вони йдуть полем. Однi несуть вiнки, нанизанi на руки, iншi – валiзи. Похоронну процесiю замикае хлопчик у блакитнiй матросцi, та Сидiр Львович – iнспектор обласного комiтету ДТСААФ. В усiй його пониклiй пiд сонцем постатi – вид людини начальственоi, авторитетноi, яку незаслужено образила доля. Поряд чимчикуе десятилiтнiй хлопчак iз вудилищами – його син.

У сорочцi з червоного сатину, з пiдкоченими рукавами, прiе од ваги валiз завгосп риболовецького колгоспу Петро. Вiн лае пiд нiс свою опасисту половину – Наталку.

– Ти в них, напевно, гантелей наклала.

Наталка вища вiд чоловiка на цiлу голову. Вона нiяк не може заспокоiтися, тому все запитуе:

– Так що ж вона тобi сказала?

– Сказала: помер батько, навiть у домовину вже поклали.

Маленький кощавий Артем, електрозварник, у жовтих слюдяних окулярах пiдбiгае до Петра, щоб ще раз почути вiстку. Од нього не вiдстае напнута бiлою хустиною, завжди всiм i в усьому спiвчуваюча дружина Настя.

– Не може ж бути!

– Кажу вам, поштарка сказала: «Лежить, – каже, – наш Левко в домовинi пiд грушею».

Наталка ставить важкий чемодан на стежку i нариваеться на Петра:

– А я тобi що казала? Он бачиш, помер уже. А ти ж торочив: «Чорт його не залоскоче». А тепер що? З ким дiтей на лiто зоставимо?

Розгнiваний коротенький Петро теж ставить валiзи на землю, хапае свою половину за плечi, завзято термосуе нею:

– Ану цить, стерво, а то пригалушу на мiсцi! Ти що, оглухла? Батько помер! Спочила б ти навiки!..

Тим часом Артем скидае свою яскраву, з видами Бомбеiв i Сiнгапурiв сорочку, натягуе на спiтнiле тiло чорну, дружина заправляе ii ззаду у штани. І знову процесiя йде далi…



А в селi вступае в своi права клечальна субота. Жiнки несуть од рiчки татарське зiлля в ряднах, з полiв – сухий духмяний чебрець. У стрiхи помазаних свiжобiлим вапном хат стрiмляеться клечання.



Хлопчаки ж вiдчахують клечання з розлогого американського клена в Левковому садку, i даремно захрипло лютуе, заливаючись не своiм голосом, патлатий Кудла.

Стоiчне терпiння верхолазiв i дитяча мужнiсть пояснюються дуже просто i жорстоко: дiд Левко помирае – лежить у трунi пiд грушею, а за клечанням бiгати в лiс – цього ще iм не вистачало.

Та старий не може довго стримуватися – вiн пацае ногами в домовинi, пiдводиться навсидячки, знову, махнувши на все рукою, лягае в духмяне сiно. Нарештi його аж ломить, нiби одчахуеться од нього оте зелене клен-дерево. Вiн упираеться в ребра домовини i спiшить у садок на собачий лемент.

Хлопчаки сиплються, як перезрiлi грушi: трiщать штани, заголюються животи. Наздоганяе iх Левко: собака тягне його на свою повну застояну силу, псовi так кортить зiгнати оскому на тугих, пропечених сонцем хлопчачих литках.

Та ось батько побачив похоронну процесiю своiх давно очiкуваних синiв, що так поволi й статечно наближалися з берегiв. Іде Петро з дружиною й дiтьми, вiйськова виправка вiдчуваеться в ходi безрукого Сидора – рукав чорноi сорочки в кишенi, тягнеться з валiзами подружжя Артема i Настi. Внуки несуть траурнi вiнки з чорними муаровими стрiчками.

Навпроти цiеi урочистоi процесii вилiтае засапана зграя втiкачiв-верхолазiв.

Переляканий Левко вже присiв, щоб не потрапити на очi синам, та застояний пес домiгся свого: вiн вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав i поповзом пiд кущами агрусу й смородини дiстався до труни.

Захеканий, спiтнiлий, груди ходять ходором, лежить Левко, всiм тiлом дослухаючись, як Кудла приймае його синiв.

А собака нiкого вже не пам’ятае: стiльки рокiв нiхто додому не потикався. Вiн кидаеться то до опецькуватого Петра, то до переляканоi Наталки: валiзи жалко залишати на лузi, та страх проймае до кiсточок. Дiти вiдбиваються вiнками вiд настирливця – квiти розриваються, вiнки розтоптуються.

Пiдоспiла Оксана поставила вiдра долi, бiжить на допомогу, рятуючи родичiв од Кудли.

– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигае i рiдню привiтати, i пса приструнчити.

– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навiки затявся! – Прив’язуе Оксана розлютованого пса й спiшить з нежданою новиною до дiда.

Нi живий нi мертвий, увесь мокрий вiд бiганини й переляку, лежить iз заплющеними очима i складеними руками на грудях батько своiх синiв. Вiн чекае…

Рiдня оточила Левка пiвколом. Винуватець, тихий i присоромлений, лежить на сiнi, мов на розжареному вугiллi.

– Що з вами, тату? – нахиляеться над ним Артем. Разом iз ним нахиляеться i його сухенька дружина. Батько довго одкашлюеться, затикае пiд себе край рядна i починае:

– Зле менi. Тiло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа. Серце не робить. Руки трясуться. Зубiв нема. Не бачу.

– А нас бачите, тату? – ехидно й делiкатно дошкуляе Петро з розiрваною штаниною.

– Бачу, що ти приiхав, пузо свое вiдгодоване привiз, очi б моi тебе не бачили. А ти нас iз Оксаною хоч раз на рiк бачиш?

Левковi важко лаяти навлежачки, i вiн поволi встае, спочатку лае сидячи, потiм його обережно пiдводять, та вiн одштовхуе простягнутi до нього руки родини.

– Я сам, обходився без вас i тепер обiйдусь.

З усiх привезених подарункiв старому, крiм вiдрiзу з чорноi шерстi i вузьких модних черевикiв, найбiльше припала до смаку велика алюмiнiева миска.

– І розумник ти в мене, Артеме, хоч викупаюсь…

У розсохлi старi ворота влiтае блискуча чорна «Волга», шурхотить шинами по розсипаному хмизу. З машини виходить астроном, чи, як його величае Левко, звiздар Максим, з кучерявою чорно-синястою борiдкою, i мiцно збитий з бульдогоподiбним обличчям слюсар за професiею i борець за покликанням флегматик Василь.

– Ну й чагарники ж розвiв, – простуе старий до щойно прибулих дiтей, та потiм, усмiхаючись, обминае iх i молодцювато поспiшае до машини, обережно мацае фарбу, тарабанить по товстому склi i хоче натиснути на випуклу кнопку багажника.

– Тату, я сам усе зроблю, я сам! – злякано пiдходить Василь i обережно вiдтiсняе батька вiд багажника, показуючи йому ящик iз пляшками пива на задньому сидiннi.

– Сам, сам! А може, старому найшла охота тобi допомогти, коли ти йому не допомагаеш, чемодани пiднесу… – І старий знову тягнеться до випуклого чорного багажника.

– Тату, ми самi вiдчинимо, – поспiшае на допомогу братовi кучерявий звiздар; усi забули про своi розпакованi валiзи, сини поскидали черевики за прикладом батька i босi товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумiлою поведiнкою Василя, намагаеться вiдчинити багажник – кнопка йому не пiддаеться.

– Ану, одчини! – наказуе вiн синовi.

Василь розводить руками, Максим смiеться. Оксана завмерла з чавунком картоплi в руках. Левко ж дивиться войовничо i владно. Нiби чорне надкрилля жука, зводиться кришка багажника: на жовтих шкiряних валiзах лежить стандартний траурний вiнок з металевим подзвонюючим листям та чорною муаровою стрiчкою. – Тату, це я про всяк випадок! – виправдовуеться син.

Левко злiсно грюкнув кришкою серед нiмоi тишi й помiтив за спинами то похилених, то насмiшкуватих синiв легеньку постать золотоволосоi Соломii – вона нiби свiтилася iзсередини й тихо всмiхалась тонкими вологими губами.

– І ти, доню, теж приiхала мене ховати? А де ж мiй син, де ж Івась? Як же вiн не побоявся таку гарну жiнку з такими телепнями одпроваджувати?

І золотиста жiноча голiвка опинилась у старого на грудях.



З Левкового двору виiздить машина. Дiд зачиняе ворота, трохи пiдiймаючи iх легшим, струхлявiлим краем, i заспокоюе жiнок, що залишилися, звертаючись до Соломii:

– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи. – І старий не знае, з якого боку пiдiйти до невiстки, що так йому сподобалася.

– Пiшком би годилось на могилу матерi, так нi, машиною, – продовжував старий бурчати, примiряючи нову сорочку перед дзеркалом i ненароком струшуючи сльозу, щоб невiстки не побачили.

«Волга» зупиняеться бiля ворiт цвинтаря, обкопаного довгим глибоким ровом. Деiнде над могилами вишнi, кущi бузку, шовковицi. Але загалом вiн справляе враження трохи запущеного пустиря – це старий цвинтар, до нього тулиться новий, з новими хрестами i зiрками, вiдвойовуючи простiр у безмежних полiв. Над обома цвинтарями високо пiдноситься самотня ялинка – це вже не дерево, а сама його видимiсть.

Над струнким височезним стовбуром, зачепившись за залишки глицi, лопотить паперовий змiй, розмахуючи хвостом.

Сини ходять по цвинтарю, як по лабiринту. Нiхто з них не знае, де ж могила матерi. Вони блукають вiд однiеi могили до iншоi, та все дарма: нiякi прикмети не потрапляють на очi. Сини не дивляться один на одного, тiльки Сидiр кричить на Петрiв виводок, що гасае по могилках ззаду за процесiею. Нарештi один iз синiв, напевно, надумався запитати хлопчакiв, що обламували клечання на ровi, чи бабу Маройку, що стояла з велосипедом на стежцi з пучком чебрецю, припнутого до багажника, але не наважився – соромом спалахнуло його обличчя. Вiн зразу ж повернувся до процесii й першим поклав свого вiнка на одну з могил. Вiнок задзвенiв бляшаним листям. За ним, майже не зупиняючись, поклали вiнки всi iншi, не дивлячись один на одного, попрямували мiж гробками до машини. Пилюка знялася мiж деревами в напрямку Левковоi господи…

Баба Маройка поклала велосипед на стежку, вирвала пучок чебрецю й пiшла до могили Параски, яку так i не знайшли сини. Вона розклала чебрець по барвiнку – могила була зелена i чиста. Потiм баба позбирала з чужого гробка щойно принесенi синами вiнки i теж поклала на могилу Параски, перехрестилась i лячно озирнулася на високу-височенну ялину, де гучно лопотiв паперовий змiй, розмахуючи хвостом над опустiлим цвинтарем…



Потiм вони сидiли обое поруч на лавi. Левко на очах ревнивих невiсток принiс Соломii пухнасту японську подушечку, щоб м’якше сидiлось, i попросив ii:

– Навчи ж мене, доню.

І Соломiя брала його жовтий, поiдений тютюном вказiвний палець у своi тоненькi й натискувала ним на вмикач бiлого портативного магнiтофона. В приймачi щось вищало, стукало, шелестiло, було чутно суперечку: «Вже готово? Тихше, вимкни приймач. Ну, з Богом! Пусти мене, що ти витворяеш? (І жiноче вищання з приймача – невiстка зашарiлась.) Тату (i кашель, i рипiння крiсла, i вiддалений посвист лiтака), тату, ви ображаетесь на мене, що рiдко пишу, зате такого листа, говорящого, ви ще не отримували. Приймiть Соломiю суворо, та не лякайте ii своiми бiлими вусами. А я приiду трохи пiзнiше, слiдом за нею, – зараз випробування новоi марки, не можу вирватись, та коли…»

Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було добре Левковi, нiби цвiркуну в суху зоряну нiч, вiн навiть дихати забув…

– Подумаеш, здивувала – привезла коробку! – обурювалась збоку Наталка, розповiдаючи Настi про своi лиха. – Ми тiльки-но на курорт зiбрались, а тут ця сумашедша телеграма. Приiхали – i все даремно: живий, йому хоч би що…

– Забожись, що це сам Івась говорив, – недовiрливо запитуе Левко невiстку, коли та його ж жовтим пальцем натисла на iнший шерехуватий клавiш i голос щез.

– А спробуемо вас записати, тату, може, тодi повiрите?

І вони бавилися магнiтофоном, слухали дивну музику, а Левко кривився, Левко не знав, що говорити в мiкрофон, i найкраще записався неждано настиглий його ядушливий кашель, а Наталка докiрливо похитувала головою:

– Що старе, що мале – один розум…



Всiдаеться за столом родина, вся дюжина стiльцiв заповнена, лише один стiлець у центрi вiльний – для Левка.

– А де ж тато?

– Їй-богу, понесло його за водою.

– Зараз вiн влаштуе церемонiю.

Оксана й невiстки витягують iз печi горшки, Сидiр Левкович iз Шуриком всiлися на покутi. Артем виграе ложками, Настя крае домашнiй хлiб, притискуючи буханку до грудей, i складае окрайцi у велику бiлу миску Василькiвського заводу.

– Дивiться, сьогоднi навiть коньяк «три гички» дiстали.

Горпина ставить на стiл лiтровi бутлi самогону з кукурудзяними корками, вiдставляючи подалi коньяки, казеннi кислi вина.

Петро виглядае у вiкно, потiм швиденько скидае туфлi i, напустивши шевелюру на обличчя, сiдае на батькiв стiлець. Вiн повертае обличчя до повеселiлоi родини тим боком, де в Левка свiтяться всi зуби. Вiн iмiтуе батькiвськi рухи, i в манерi людини, якiй достобiса набридли всякi застольнi анекдоти, всякi дурнуватi реготи, намагаеться сказати те, що належить йому сказати по праву батька.

Сiм’я очiкувала видовища, Оксана подивлялася у вiкно – не нахопився б зненацька дiд.

А Петро вiщав голосом старого:

– От, люди добрi, дочекався я синiв. Не всiх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приiхав на батькову смерть. Тож як ви розлiтаетеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго дiла: разом, усiею родиною виллемо криницю.

Тут один iз Петрових хлопцiв потягся до миски, не дочекавшись патрiаршого благословення глави сiмейства. Петро так огрiв його дерев’яною ложкою по лобi, як справжнiсiнький дiд. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:

– Сказ тебе взяв би – дитина без голови зостанеться.

Та Петро й далi копiював старого:

– Коли з головою приiхала, з головою й вiдпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку. Так ось, цю криницю ми ще з вашим дiдом викопали. У кожного iз вас, любезнi моi синочки, нарiвнi з материнським молоком ходить ця вода.

– Ой Господи, i як же славно, – зловила сльозу кулаком Оксана, – як жалко, що дiд Левко не почуе.

– Тiльки декому пiшла вода чиста як сльоза, а от, примiром, Петровi, – Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтiлитися в батька, – Петровi, напевно, iз жабуринням завжди тягнули, от i вийшов вiн тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.

– Тату, чого-то ви на мене нападаетесь, я, може, до сусiда ходив воду пити, а вашоi й не куштував, – спробував одбутись жартом Петро-син.



…І вже сам Левко, причесаний, делiкатний, нiби вiв далi почате сином у його ролi:

– Так хто ж тепер полiзе в криницю? Прийдеться, напевно, своi сiмдесят лiт опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий – на вiтрi не встоiть, той безрукий, той безголовий. Сам полiзу!

Старий перервав свою iмпровiзацiю i повiв оком у бiк Оксани, що так i тяглася своею юною статтю до зiбраного нарештi родинного товариства, так i свiтилась, як свiчка на каштанi в травневе запаморочливе розмай-небо.

– А ти що сплещеш, господине кирпата?

– Мене опустите, дiдуню, я ж тоненька.

– Тебе ще треба замiж спершу видати, а потiм уже опускати в оту холоднечу. Сам полiзу, – ще раз завершив пiдпилий Левко…



Родина сидiла на призьбi, перекидалася жартами, вiдпочивала.

На вулицi тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет пiдкотив ІЖ. Із заднього сидiння легко зiскочила жiнка, лишивши за кермом маленького чоловiчка в темних окулярах, що зрiсся ногами з машиною.

Жiнка була висока i струнка, ступали легенькi лiтнi черевички, як вилитi, лежали на нiй чорнi з iскорками штани, шурхотiла припорошена блакитна вельветова куртка. Довгi смаглявi пальцi правоi руки вимахували вогнисто-фiолетовим букетом будякiв, лiва рука нервувалась у кишенi.

Вона роблено спокiйно одчинила хвiртку i, закинувши назад красиво посаджену голову, мов скакова лошиця, напiвзлою-напiвсумною ходою пройшлась по подвiр’i.

Левкова родина завмерла од несподiванки.

Наталка злякано вiдкрила рот, Артемовi заманулося поставити взуту ногу в миску з водою, а юна Оксана всiею поставою потяглась до прибулоi – та легенько i розумiюче поплескала ii по щоцi.

– Тьотя Марiя! – В голосi Оксани прорвалася така очiкувана радiсть, що жiнка машинально одiрвалась од неi й дикувато оглядiлась.

Левковi невiстки дивились на неi, як дивляться вимотанi пiд хомутом конi на вигадуваного для скачок, облитого сонцем пiвторалiтка. А Марiя злiсно помахувала трьома будяками – вона вишукувала очима бодай непримiтний слiдочок того, ради якого поспiшала сюди на мотоциклi.

– Вона? – з легким презирством i потаемними ревнощами оглянула знiяковiлу Соломiю, вибравши з-помiж iнших невiсток ту, котра могла б бути Івасевою, допитливо змiряла ii всю – вiд маленьких струнких нiжок до посипаного пилком вагiтностi лиця.

На порозi хати вирiс пiдпилий Левко. І Марiя вiдразу ж зломилась. Без единого слова, швидко пiшла до хвiртки, потiм побiгла. Голова ii схилилась, i лише яскрава дикувата квiтка будяка горiла, дотлiвала, а згодом i погасла.

Маленький Марiiн супутник вивiв мотоцикл на дорогу, й вони поiхали. Левко, взявши Соломiю за руку, кричав навздогiнцi:

– Нема Івася! Нема i нiколи не буде для тебе, стерво! Ось вона – моя невiстка! Чуеш, дохторшо?..

Чоловiки мовчали, жiнки, виведенi з шокового стану, намагались виговоритись i звiльнити себе вiд незручностi.

– Іч ти, як вирядилась!

– Тепер, певно, жалкуе, що покинула.

– Це вiн ii покинув.

– Знайшла тепер лобуря з мотоциклом.

Чоловiки тiкали од бабських теревенiв, лише Петро знущався:

– Менi б таку жiнку, я б ii не випустив з рук.

– Нi слова про цю стерву! – крикнув Левко домостроiвським голосом, i жiнки йому вдячно усмiхнулися.

Соломiя, напружуючи всю силу волi, намагалась не заплакати. Та коли Левко невпевнено i боязко поклав свою смагляву руку на золоту голiвку, вона захлинулася слiзьми.

– Вона така гарна!

– Мiй син теж гарний! – невдало потiшав Левко невiстку й поперхнувся од незручностi…



Пiд грушею, пiд липою, в хатi, де навстiж розчиненi вiкна й дверi, де вологий нiчний вiтер вигулюе так привiтно i розмашисто, скрiзь – на лiжку, на тапчанi, просто на свiжозмащенiй глиною долiвцi, на запахущому сiнi, абияк накритому ряднами, – скрiзь спочивае родина, вперше i востанне в життi так одностайно зiбрана на батькiвськiй землi.

Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закiнчуеться химерним – не злим, фабричним, а добрим, сiльським – Мефiстофелем з дивною, власноi фантазii, iнкрустацiею.

І коли до нього, викликана маренням iз того свiту, пiдходить шiстнадцятилiтня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брiв, у бiлiй нiчнiй сорочцi, в поликах, боса, трохи соромлива – майбутня мати його дванадцятьох дiтей, така ж юна й лукава, якою була пiввiку тому, i вiн, посипаний сивиною мужчина, веде ii до своiх синiв.

– Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, нiби вчора нас посватали.

– Ще двое з фронту не повернулось, а двое – просто нiкудишнi.

Артем – електрозварник – з дружиною зiгнулися калачиками на широкiй койцi-розкладачцi.

– Цей менi миску привiз. Сiм рокiв тому як пообiцяв, а й досi не забув – пам’ятливий.

Сидiр Левкович iз Шуриком сплять на лiжку – батько в зеленiй смугастiй пiжамi з начальственим неспокоем збив простирадло з ноги, те едине простирадло в господi, котре йому, единому, простелила Оксана як заслуженому родичевi. Простирадло приберiгаеться в цiй господi для найбiльш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому ряднi сiльського виробу чи наштрикнути вночi випещене тiло об кляту кострицю, якоi баба не вибила як слiд об бительню.

– А Сидiр наш став тепер дуже хворобливий, ранiше вiн сюди не приiздив – часу не було, а як погнали його з партiйноi лiнii на профспiлкову, а звiдти аж на досаафiвську, – тiльки внески приймай та стрiляй з малокалiберки, – так вiн уперше за десять рокiв i батька побачив. Дуже хворобливий, похмурий, надутий такий…

Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитуе, поправляючи фарбоване рядно на одному з синiв:

– А як же тобi ведеться?

– Менi якось незвично серед них: тепер вони нiби за мене дорослiшi, всi посмiюються надо мною, нiби я маленький.

– А це хто? Онучок? – запитуе Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зриваеться на ноги увi снi.

– Нi, це наш мiзинок, он родимка на щоцi, хiба не бачиш. Цей дуже принциповий.

Дiд закашлявся довго i протяжно, аж дехто скинувся спросоння.

– Ти, Левку, – каже дружина, – коли в тебе ядуха, до дохторiв не ходи – всi вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.

На двох стареньких кожухах спочивае Петро з сiм’ею. Одне з онучат раптом стало хлипати, термосуючи матiр. Проте ця товстуха Наталка тiльки на другий бiк повернулася.

– Хiба ж це мати? Я б уже тричi прокинулась, – ображено повела Параска i сама, взявши хлопченя на руки, свое незнане онуча, понесла його за хату. Дитя попiсяло в найзвичайнiсiнький спосiб, i бабця знову поклала його до сплячоi матерi.

Левко примiряе один iз синiвських капелюхiв, потiм вiшае його на суху галузину.

– А ти знаеш, як я дiзнався, що наш льотчик удруге оженився? Приiхав вiн додому, я принюхався до кашкета, чую – не той жiночий запах, духи не тi. «Розвiвся?» – питаю. «Як ти знаеш?» – вiн на мене скоса. Так я перед ним i не розкрився. Я, старенька, по кашкетi все зрозумiв, дуже вiн якось чудно пахнув, не тою жiнкою, що бувало.

– А чого вiн розвiвся?

– Сьогоднi була та, перша. Крепко гарна лiкарка, та тiльки вже зла дуже, та тiльки дiтей не родила. Нiчого була пара, та тiльки обое були самi по собi.

Зриваеться ввi снi Соломiя, золоте волосся розсипалось по чорнiй оксамитовiй подушечцi. Параска вдивляеться в ii завiяне ластовинням лице, спiвчутливо шепоче:

– Дiсталося iй, бiднiй, з Івасем.

У Левковiй трунi сидить у мiсячному сяйвi квочка i тихенько перемовляеться зi своiм пухнастим потомством, маленькi грудочки злякано ворушаться, а сонна курка знову поринае в непам’ять, пригорнувши курчаток крильми.

Старому незручно, що Параска обдивляеться його труну, та його рятуе згасаюча над хатою зоря.

– А звiздар образив мене. Коли б, каже, не син ваш у небi, ви б i на зiрки нiколи не дивились.

Левко прочиняе дверцi, всiдаеться за кермо машини, а Параска придивляеться до кирпатого борця, що саме розлiгся обiч «Волги», дослухаеться до його дитячого прицмокування, i анi крихти уваги на дiда-шофера.

– А ти знаеш, – ревниво нашiптуе Левко дружинi на вухо, – це не його власна машина. Менi звiздар проговорився. Це вiн для форсу – довго грошi збирав, а потiм напрокат дiстав, аби менi памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився… Не розумiю я iх, i як менi вмирати прийдеться, коли вони якiсь невлаштованi – кожен помочi потребуе. І з кожним разом усе бiльше незнайомi менi, нiби i не з мого корiння – одна видимiсть сердюкiвська.

Потiм вони сидiли удвох над магнiтофоном. Левко брав своiми жовтими, поiденими тютюном пальцями маленький холодний палець своеi дружини i натискував на клавiш.

– Ось зараз почуеш голос Івася.

Та з приймача було чути лише здушливий кашель Левка, стрiчка йшла в зворотному напрямку, старий не знав, як собi допомогти. Спочатку навiть знiяковiв, а потiм вони, притулившись одне до одного, спокiйно слухали зрозумiлий голос свого сина з якимись незрозумiлими словами, хитаючи головами в такт мимовiльних абракадабр, нiби дрiмали над палахкотливим вогнем лежанки, нiби прослуховували магнiтофоннi записи все свое життя.

– Тiльки голос у нього простуджений, – зауважила Параска, коли Левко натиснув ii холодним пальчиком на iнший клавiш, – мабуть, i ця, – вона кивнула на сонну Соломiю, – не дуже доглядае його.




Син


На чорнiй «Волзi», що стоiть серед подвiр’я, походжае галаган у штанях. Вiн уже було звiвся навшпиньки, щоб кукурiкнути, коли його зiгнав Андрiй.

– Ану, Петю, марш, дай старому поспати.

– Чого тобi? – повертаеться до брата опецькуватий завгосп. Вiн iз Сидором досукуе мотузки i випробовуе iх на мiцнiсть. Артем же зняв хвiртку й вистукуе на завiсах, забивае цвяхи на мiсце поржавiлих i випалих.

– Тихше, Артеме, батько ще спить.

– Коли збудимо, од нас не вiдстане.

– От буде йому сюрприз – прокинеться, а криницю вже вилили.

У чорнiй «Волзi», привiльно розметавшись на задньому сидiннi, лежить Левко; вiн за всiм назирае в люстерко, все чуе, та навiть оком не моргне, лише твердi п’яти вовтузяться в ледь прочиненiй кабiнi.

Йде з гаками, з гумовими чобiтьми, з куфайками, з вiдрами вся родина, що прокинулась заради такоi оказii. Щебечуть дiти, i галаган, знову вибравшись на машину, будить Левка.

Сiроокий онук у блакитнiй матросцi стукае у вiконце машини, дерев’яний лiтак у руцi.

– Дiдуню, а вас у сiльраду кличуть.

І Левко поволi й неохоче залишае свою шкiряну постiль.

«Чого б то, я ж, здаеться, самообкладання вже заплатив…»

Бiжить попереду онук, гуркотить в хлопчика дерев’яний пропелер, – нахваляеться сiроокий:

– І я буду льотчиком-випробувачем, як i дядько Івась.

І кружляе навколо дiда, i стрибае на однiй нозi.

Так прийшли вони до сiльради.

…Маленьке хлопча в блакитнiй матросцi з усiеi сили намагаеться зачерпнути склянкою хоча б з ковточок води, та пiдвiконня з привабливо холодним вiдром таке образливо високе, а хлопча таке дрiбне, що нiяк не дiстатися до того пiдвiконня, хоч простягнися.

У розчиненi навстiж вiкна сiльради сипле пилюка, занесена суховiем, а кощавий Індрисов лае чорну телефонну трубку, не звертаючи уваги на маленького вiдвiдувача.

– Що ти менi одне й те ж торочиш! Хiба не можна було ранiше подзвонити й порадитися? Зрозумiй же ти, майорська твоя голова, це вже третiй син його так розбився. Два льотчики на фронтi, так. Зрозумiй: не може ж вiн зараз похоронну отримувати. Що? Тiльки прибадьорився старий, ввiйшов у форму – i раптом така смерть з пантелику. Коли похоронну вiдправив? А що ж менi тепер робити? От коли з призовом бiда, тодi ви й про мене згадуете…

Індрисов вiшае трубку. Сердито, нiчого не тямлячи, дивиться на хлопчака з простягнутою до вiдра рукою, в якiй затиснуто велику гранчасту склянку, й пiднiмае його над вiдром.

Зачерпнувши води та мiцно тримаючи склянку обома руками, онук стрибае через порiг, через приступцi, простягае воду Левковi.

Старий поволi зводиться, спираючись на спинку лави. Онук у блакитнiй матросцi нерозумiюче дивиться то на Індрисова, який нiяк не очiкував такого повороту подiй, такого раннього приходу дiда, то на зiгнутого непосильним тягарем дiдуня Левка – вiн нiяк не може зрозумiти, де ж поставити склянку.

Левко поволi переставляе ноги, перебираючи руками посипанi жовтим мохом тини.

– Ну й напився ж дiд на радощах, – догадуеться вчитель Скрекотень, намагаючись узяти старого пiд руку.

Той вiдсторонюе пiдоспiлу помiч, а вчитель пiдморгуе до хлопця в матросцi й, притуливши вказiвний палець до губ, говорить йому:

– Tc!

Той перекривлюе його рухи.

Нарештi й свое подвiр’я. Левко поволi простуе до труни, влягаеться обличчям униз, зануривши його в духмяне сiно.

– Ну й тато, – смiеться над ним Настя. Вона прибiгла по обценьки од криницi, звiдки долинають радiснi крики дiтей, солiдний регiт мужчин, верескливi жiночi голоси.

Старий лежить пiд деревом у дивнiй позi, нiби обнявши твердими руками жовтувато-молочну труну.

…Повертаються сини од криницi – хтось винишпорив старий подертий бубон i дрiбно вистукуе в прозоро-матове дно, хтось пробуе награвати на кишеньковiй гармонii, од тину до тину лiтають у танцi розпашiлi молодицi, поплескують утомленими долонями чоловiки.

– Ну й напився ж старий, – хтось помiчае Левка.

– Не чiпайте його, хай спочивае, – заступаеться за батька Андрiй i накривае рядном старечi ноги од надокучливих мух. Веселий натовп удираеться в хату, заповнюючи всю дюжину стiльцiв…

Тиха i душна нiч, привiлля цвiркунам та зорям, слiпучо-синi спалахи далекоi грози, що нагадуе про себе низьким, майже невловимим для вуха рокотанням грому.

Сплять сини, сплять невiстки, солодко сопуть, пiдгорнувши долонi пiд щiчки, онучата.

У сусiдському дворi, на ледь помiтнiй призьбi, хтось пручаеться, чутно уривчастий жiночий шепiт:

– Учора Настусю, а сьогоднi мене, так? – І легкий докiрливо-пiдбадьорливий удар дiвочоi вологоi долонi по твердiй неслухнянiй парубочiй. – Вчора Настусю, а сьогоднi мене, так?

Левко стоiть серед подвiр’я з сокирою, ставить домовину сторч, звiдти зi щемливим шелестом висипаеться сiно, а по сiнi скочуються двi бiлi плями – це курячi яйця: залишенi серед святкового безладдя без догляду несучки нагледiли собi мiсце в трунi. Левко обережно кладе iх у сiру камiнну впадину, притуливши на ту хвилину труну до стiни.

Так вiн розбивав свою домовину краем сокири пiдважував головки цвяхiв, обценьками висмикував iх зi свiжоi деревини – вони пiддавались зi скрипом. І коли вiн прислухався, як душно шелестить бузок i як на ледве помiтнiй призьбi сусiднього подвiр’я хтось пручаеться з затухаючим дiвочим шепотом: «Учора Настусю, а сьогоднi мене, так?», то вiдчув одночасний приступ голоду i спраги.

Розбивши яйце, спершу одне, потiм друге i вихиливши iх у рот, Левко шпурнув шкаралупу в шамотливi кущi бузку, налякавши на мить пару на призьбi. Потiм старий присiв на камiнь, сперся на стiну i, притримуючи однiею рукою обух, а другою – вiстря, задрiмав серед ночi, переповненоi цвiркунами i зорями, поклавши сиву голову на сокиру…



Довгим i високим тунелем, з легким ухилом угору не переступаючи межi свого химерного сну, поволi йде старий. Вiн – босий, два вiдра води в руках, холошi пiдкочено майже до колiн. В одному, нижчому, кiнцi тунелю мерехтить ледве помiтне стояче кружало води, в другому, вищому, виходi тунелю, не круглому, а квадратному, розiрваному навпiл коловоротом iз лискучим ланцюгом, то розсипища зелених зiрок, то спалахи блискавок. Пiдвладна волi сну вертикальна глибина криницi лягла горизонтально довжиною, i Левко йде всерединi цiеi горизонтально покладеноi криницi-тунелю, збiльшеноi до розмiрiв сну.

В однiй iз щiлин помiж цементними обручами сюрчить цвiркун, гучно прокочуеться луна вiд крокiв у цьому дивному тунелi, i чим ближче до виходу – блiдiшими стають зорi, тихшими – звуки цвiркуна.

Левко раптово звертае убiк, вода вихлюпуеться з вiдер. На нього зверху по нахиленiй площинi котиться величезне, з людський зрiст, яблуко, воно котиться повiльно i зменшуеться там, унизу, в мерехтливому кружалi води.

І заграли звивисто на круглих стiнах криницi вiдблиски, випурхнула з гнiзда в щiлинi ластiв’яча зграя, а Левко втомлено наближався до зяючого виходу з тунелю-криницi.

Ось вiн стоiть уже на землi, бiля цямрини, поставивши вiдра з водою на кленовi дошки, i одiгрiвае босi промерзлi ноги на теплiй землi.

Бiля криницi безмовно завмерли двi жiнки. Вони вдивляються в далеку лiнiю обрiю.

Одна з них – Соломiя, юна, золотоволоса, з ледь помiтним пилком вагiтностi на обличчi.

А друга – Марiя, висока, струнка, з польовим яскравим будяком у густiй косi i живою смутною злостинкою в очах.

Вилiтають iз криницi верескливi ластiвки, i стоiть вона, Левкова криниця, в зовсiм не знайомому мiсцi, оточена безлюдним полем, табунами лiтакiв i вологими бетонними плитами злiтних дорiг.

Лiтаки заждались. Вони неспокiйно стоять на своiх шасi з легких труб, вони схожi на величезний табун коней, що очiкуе свого заблукалого поводиря, – так чутливо стоять вони на заднiх, грацiозно-тонких i мiцних непропорцiйних кiнцiвках.

Легкий степовий вiтер ковзае по iх крилах. Металева обшивка ледь помiтно вiбруе, вигнутий гвинт травневого вихору кружляе з пилюкою на зеленiй стежцi.

Сивий Левко в бiлiй полотнянiй сорочцi, з пiджаком на руцi, босий, блукае мiж дивними алюмiнiевими птахами, поглядаючи, як на холодних заклепках тремтить, зриваючись, прозора роса.

Серед лiтакiв е й такi, якi щоденно перехрещують тiнями його город, i вiн поплескуе iх по обшивцi, нiби коня по крупу, та е й такi незнайомi обриси, якi не проростають у головi найхимернiшого генерального авiаконструктора – i Левко обходить iх боком, як обминають буйного жеребця, оберiгаючись його пружних заднiх нiг, що не знають промаху. І такi примхливi, розпросторенi крила, такий подовжений синiй фюзеляж може помiститись у мареннi колгоспного пенсiонера, улюблений син якого – льотчик-випробувач.

Розривае хмари маленький чорний лiтак – вiн щойно вийшов у пiке й знижуеться до аеродрому. Десь удалинi стихае його трагiчний посвист.

Завмерла, готова прийняти його, вистелена вологими шестикутниками, замайорена червоними краплями сигнальних ламп, широка злiтна стежа.

Застиг в очiкуваннi старий, зiпершись лiктем на крило, завмерли бiля криницi жiнки.

Рiзкий свист посилюеться, та з вранiшнього туману, звiдки на божевiльнiй швидкостi мае вимчати лiтак, вилетiв на повному галопi, дзвiнко вибиваючи по бетонних плитах жорсткими пiдковами, чорний кiнь у бiлих замилених яблуках. Вiн рiзко спинився, задихаючись, заклично заiржав, повернувся на всi боки – та iржання не знайшло вiдповiдi. Вiн почав когось гарячково розшукувати: зазирав у порожнi обтiчнi з плексигласовими лiхтарями кабiни, а лiтаки повiльно й невiдступно оточували його мовчазними пропелерами, мокрим хвостовим оперенням, почорнiлими реактивними соплами й пониклими крилами. А вiн знову й знову, стаючи гопки, iржав до того вершника, котрого вже не було, – всi кабiни лiтакiв порожнi, поле безлюдне.

Нахиливши сиву гриву, переплетену чорними муаровими стрiчками, вiн повiльно йшов по дорiжцi, вишукуючи м’якими шовковими губами бiлi ромени в щiлинах мiж бетонними плитами.

І золотоволоса Соломiя, i чорноока з татарником у косi Марiя простягали йому вiдра з водою, та яблукуватий кiнь не замочив своiх шовкових губ…

А потiм було видно Левковi, як через весь аеродром повiльно рухався невеликий срiбний лiтак без льотчика – фюзеляж, обгорнутий червоною, звисаючою на обидва боки вишитою китайкою – два вогнянi крила розвiвав вiтер, розсипались торочки, мовчали в кабiнi прилади, цвiли ромени в щiлинах мiж шестикутними бетонними плитами, а за бiлим-бiлим лiтаком, нiби його щойно побiлила онука найкращою глиною, принесеною з Маройчиного провалля, iшла покiйна Параска, стара, висушена мати свого сина, вся в темному, i вела за поводи чорного коня в бiлих яблуках. За Параскою, трохи поодаль, iшли двi жiнки, двi невiстки Левковi – Соломiя i Марiя.

У сухому сюрчаннi цвiркунiв i теплих хвилях степового вiтру пливла старовинна украiнська реквiемна мелодiя:

		Козака несуть
		І коня ведуть —
		Сльоза сльозу пробивае…

А сам Левко не мiг ступити й кроку, нiби все земне тяжiння проходило в цю хвилю сну крiзь його темнi п’яти…

Стелиться пара над лугами опiсля нiчного дощу, сповнюе долину. На сходi крiзь намоклi хмари пробиваються першi променi сонця.

Соломiя йде з вiдрами в однiй руцi, з вигнутим коромислом – у другiй. Вона боса, в легкому голубому сарафанi.

Ось i криниця. Тут уже порядкуе iз сокирою дiд Левко. Вiн мiряе метрiвкою старi розсохлi цямрини. Ножiвкою одпилюе зайвi дошки зi своеi розбитоi домовини, припасовуе одну до одноi, накладаючи на старий зруб.

Зупинилася з вiдрами, щоб не завадити батьковi, Соломiя – слiди босих нiг на травi.

– Набирай, доню, набирай, – каже, не дивлячись на неi, Левко.

Рипить старий коловорот, i темна безодня-криниця ковтае вiдро…

Якось хлопцi вiд’iздили з дому. Левко, зiгнувшись у три погибелi, маленький, смутний, пiдпилий, сидiв серед своiх широкоплечих синiв на переднiй пiдводi. Так вiн i не погодився взутися, його босi ноги звiсилися серед жiночих у модельних туфельках, серед чоловiчих – у красивих блискучих черевиках.

Село висипало з хат i ломило тини.

Оксана проводжала гостей у машинi, а за ними iхали сини з батьком. І коли вони виiхали на греблю, Петро знову не мiг стриматись, угледiвши по боках збiльшенi фотографii колгоспних маякiв – серед них iз портрета усмiхався знайомий нам чоловiк з повнiсiнькою обоймою зубiв, а внизу заплiтався калiграфiчний напис: «Знатний вшивальник колгоспу Левко Сидорович Сердюк».

– Тату, а ви босий фотографувалися?

Левко сплюнув пiд колесо, не глянувши на пришелепуватого сина.

– Тьху, безстидник, – зразу ж примирливо мовила Наталка.

Кричали щось веселе дiдовi два маляри з даху млина, а запорошений борошном мiрошник став во фрунт перед посмутнiлим Левком.

Виринула з-за рогу млина, спецiально пiдготувавшись до урочистостi цього моменту, всюдисуща баба Маройка: далекий шлях здолали ii ноги заради такоi оказii.

– Значить, Сердюки, вже розповзаетесь? А добра б вам не було! Щоб не мали де присiсти, де прилягти i ноги поставити! На один день поткнули носа в село, панство нещасне, i розлiтаетесь, як сороки, як мушва, як та сраля, прости Господи. А де ж ви там, у городах своiх, знайдете такого батька, такого робiтника, такого вшивальничка, такого золотого чоловiка, як ваш Левко? Таж вiн наш Левко, а не ваш! У нього руки, що за руки – цiни iм не складеш! І розбитний же вiн у нас – i до плуга, i до рала, i до молодиць гала-драла, а ви, значить, розлiтаетесь…

І тiльки рибалки не спускали очей з поплавцiв: баба бабою, а риба рибою, – та Левкова родина поволi ховалась за горою.

Довго стоiть перед очима далека, зрошена нiчним дощем степова дорога, по якiй вони вiд’iздили, нiби набивала собi цiну й хотiла здатися дорогою вiчностi…




Епiлог


Корiнцi яблук не витримують ваги плодiв – гучно ковтае iх криниця, лякаючи метких ластiв’ят. І коли коловорот одягаеться в ланцюг, обмотуючись виток за витком, i коли вiдро, повнiсiньке по вiнця, стане на свiжовструганi цямрини, там мокро спалахне одне, двое, трое яблук. Це вони легенько погойдуються в розсохлих дiжках, що стоять обiч криницi, це iх несуть iз водою на вигнутих коромислах.

І бiжать сюди стежки – то витертi щодень босими ногами, то майже зарослi.

Гурт молоденьких дiвчат щебече бiля криницi.

Порипуе коловорот, дiвчата миються, одставивши стрункi загорiлi ноги, танцюють на мокрiй травi, регочуть, обливаючи одна одну; Левко сидить угорi на самому вершку яблунi й пасеться очима на iхнiх струнких засмаглих тiлах. Дiвчата й гадки не мають, як назирае за ними старий. І ввiрвався терпець у дiда – цiлий яблуневий дощ бризнув на землю, в дiжки з водою, в порожнi вiдра, в криницю, на метких реготух – дiвчата з повними фартухами яблук не встигають одбiгти.

І знову тихо, лише батько завмер на вершку яблунi, над ним серпневе небо, посмуговане бiлими стрiчками вихлопних газiв. І видно дiдовi Левковi, як на призьбi грiеться на сонцi Соломiя, склавши руки на повному животi, як ганяе навколо хати сiроокий онук у матросцi – вербовий пропелер захлинаеться вiтром…

		Вона вiчна, ця криниця – безодня,
		Тече вода та й iзо дна холодна…




Камiнний хрест Івана Дiдуха, по прiзвиську Переломаний

Лiтературний сценарiй за новелами Василя Стефаника



Дiють:

Іван Дiдух, по прiзвиську Переломаний, або Мнекий.

Іваниха – баба Катерина Дiдушка.

Два сини, вже канадiйцi.

Внучок Андрiйко – грамотний.

Кум Михайло, по прiзвиську Твердий.

Сусiд Петро.

Сусiд Гьоргiй.

Сусiд Андрей.

Молодий газда Якiв.

Кума Тимофiiха.

Злодiй зi свiта.

Мати-небiжка.

Дiвчатка з сухими квiтками.

Дiти з труною.

Односельцi Івана Дiдуха.

Кiнь Івана Дiдуха.

Жайворонок.

Сонце.

Горб.

Камiнний хрест.

Смерть – бiла плахта.




І

Як дiд Іван, по прiзвиську Переломаний, на свiй родовий маеток – на Пiщаний горб – iхав…


Раннiй ранок. Досхiд сонця. Їде Іван Дiдух, зiбганий у поясi, по прiзвиську Переломаний, у поле iде пiльною дорiжкою.

Один кiнь. Малий вiзок iз дубовим дишлем. Газда. Кiнь запряжений у пiдруку, дiд Іван – у борону, на конi – ремiнна шлея i нашильник, на дiдовi Івановi накладена мала мотузяна шлея. Нашильника не потребувае, бо лiвою рукою спирае лiпше, як нашильником.

Тягнуть гнiй на горб. Пiщаний горб – то Іванiв маеток. Як прийшов з вiйська додому, то не застав нi тата, нi мами, лише хатчину завалену та цей горб. Всього маетку лишив йому тато горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. Горб зiяв ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень, – лякав бiлими ямами, з яких баби пiсок вибирали. Нiхто не орав i не сiяв на горбi, крiм дiда Івана, i межi нiякоi на нiм не було.

Однаково – i на коневi, i на дiдовi – жили повиступали, однаково iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струни, однаково з гори волочилися по землi. Догори кiнь лiзе, як по льоду, а в Івана як коли би хто буком по чолi трiснув – така велика жила напухае йому на чолi. І кiнь, i Іван мiцно тримаються, бо обидва вiдпочили за нiч.

Бiжать вдолину, лишають за собою слiди колiс, копит i широчезних п’ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдаеться, вихолiтуеться на всi боки за возом i скидае росу на тi слiди. Згори кiнь виглядае, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвиваеться сiттю жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.

Раптом серед найбiльшого розгону, на самiй серединi гори, Іван починае налягати на ногу i спирати коня.

Випрягаеться. Грозить кулаком коневi i накульгуе вбiк. Сiдае коло дороги, бере ногу в руки i слинить, аби найти те мiсце, де будяк забився.

Говорить спересердя:

– Та цю ногу сапою шкребчи, не ти ii слиною промивай.

Односелець Івана, молодий газда, зв’язуе борони одна до другоi, пiдсмiхаеться з дiда:

– Дiду Іване, а батогом того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…

Іван, що здавна привик до таких смiхованцiв, спокiйно витягуе будяка далi. Будяк не пiддаеться. Дiд Іван кулаком заганяе його в ногу i, встаючи, каже:

– Не бiйся, вигниеш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

Обидва, дiд з конем, довозять гнiй пiд горб. Потiм дiд випрягаеться, кiнь спочивае, а Іван набирае гнiй у мiшок i несе його наверх.

Сходить сонце – кидае Іванову тiнь з мiшком далеко на польовi гони. На долiшнi ниви з горба спадае голосний дiдiв крик – розсердився на мiшка:

– Е-ех, мой, як тобою грену, та й по нитцi розлетишся, який же-с тежкий!

Але не гримае, бо шкодуе мiха, поволi спускае iз плечей на землю. Б’е палi, б’е кiлля, обкладае гноем свою частку довкола, аби дощi не сполiкували гною, не зносили його в яруги.

Починаеться робота.




II

Як дiд Іван говорив з полем, з конем, з сонцем, з жайворонком i Господом Богом…


Старий сидить на горбi, поклав граблi коло себе, закурив люльку. Говорить сам до себе на четверо гонiв заголосно:

– Най я трошки спочину супокоем, бо лиш вдома вкажуся, та й зараз дiдовi роботу найдуть. Таки невiстка, коби здорова, круть-верть та зараз запiворить: «Тату, не сидiть…»

Вiтер грався сивим волоссям дiдовим.

– Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелi, невiстка на печi, а я з старою – на землi, на соломцi валяемося. А це ж по правдi, а де Бог е? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…

Дiд вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кiнця горба на другий, то вниз, то вгору, затуленi курявою, а борони кусали землю, гуркотiли, роздрапували ii, аби зерну вчинити м’яке ложе.

Іван уже говорив не до себе, до коня:

– Ти не е жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав.

Кiнь тягнув, Іван старався збоку.

– Не сiпай хоть ти мене, бо так мене жите насiпало, що ледве на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не iвши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаеш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вирвав i пустив пiд ноги в гнiй.

Іван дав пужалком, кiнь ошкiрився, пiддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.

– Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрiй, то, бiгме, подарував би тебе, але з ним ти iшов змii розбивати: робити землю ти нездатен, у тобi спокою нема.

Вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася. Івановi ноги чули пiд собою м’якiсть, ту м’якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi мужика. Дiдух оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоноi кровi i сiв.

– Скло залiзло, матерi твоiй! Тепер волочи, а ниви недоробленоi не лишиш, хiба розскочишся у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з цеi староi кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску.

Кривуляючи, Дiдух випряг коня, повiв до воза, забалакав уже до сонця:

– Ти, сонце, не захмурюйся на старого, що заборзо робить полудне, старий не мае чим ходити…

Дiд Іван витяг з торби хлiб, солонину та пляшку, вимивав рану горiлкою, вiдiрвав шмат рукава, завив ногу i зав’язав мотузом вiд мiха.

– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.

Пив горiлку, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:

– Це хлiб? Зуби здригаються вiд цього макуха, пиймо, Іване, горiлку, вона гладко йде.

Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. Потiм задивився на жайворонка, що високо тягнув свою спiвучу нитку.

– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов i кому взявся спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посилае менi дурну птаху зi спiвом, бо як вiн такий моцний, най мене в Канаду не засилае. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайся.

І вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога.

– Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумiеш. Насип студеноi роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палиться вiд того вогню.

Старий Дiдух рвав з голови сиве волосся та кидав об землю.

– Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.

Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю.

Заходяче сонце застало Івана наверху i несло його тiнь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тiнь Іванова, як велетня, схиленого в поясi. Іван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:

– Ото-с мене, небоже, зiбгав у дугу! Але доки мене ноги носет, то мусиш робити хлiб!




III

Як дiд Іван бабинi чоботи латав


Старий Іван латае бабинi чоботи. Не латае, а зчiплюе докупи. Грiх давати таке дрантя до шевця, та й за крейцар скупо. А баба ж боса-босiсiнька, води до хати внести нi в чiм, як задощить. Сидiв коло лави проти вiкна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву i бiсився, як пес.

Іван: Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь, та й збувся! Шкiра здривiла, нитки не проткнеш, бо порветься – викинь на гнiй та й плюнь – та й вже!

Приговорюючи до чобiт, старий Дiдух все-таки з великою стараннiстю iх латав. Що провiв нитку через шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не порвалася. Через те робота йшла поволi – Іван сердився.

Іван: Залiзо не шкiра, та й та зшуровуеться, що то говорити. Вже штири роки як купленi. Та ще мусять служити, хоть би там не знати що.

На печi лежала баба – стара Іваниха. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.

Іваниха: Божечку, Божечку, найди менi смерть, най я так гiренько не валяюся. Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що нагрiшила. Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отой твердий камiнь, що ‘го нiхто не годен роздавити…

Розпукалася вiд кашлю. Коло баби сидить Андрiйко. Як баба заходиться вiд кашлю i синiе, то вiн дивиться на неi цiкавими очима, показуе пальцями на бабу.

Андрiйко: Адi, адi, баба вже умирають.

Баба вiдкашлюеться, гладить його по голiвцi.

Іваниха: Де, де, дитино, моя смерть забула за мене, гей, забула.

Але старому Івановi вже остогидло борикатись iз здривiлими чобiтьми. Шпурнув пiд лаву та й почав сваритися.

Іван: Коби-м вам на смерть лагодив, то би менi легше було. Анi вбути, анi вгорнути, анi нагодувати – таки нiчо не мож настарчити. Ходiть трохи босi, та, може, вас борше повихаплюе.

Іваниха ще дужче закашлялась.

Іван: Чекаеш тоi смертi, як кiнь дощу, все свое: «Божечку, Божечку, найди менi смерть», – а то все на мою голову. Або лiпше погадай собi, чим я тебе буду ховати… Бiгме, оглохну. – Пiдняв чобiт з-пiд лави, кинув ним на бабу. Врештi натягнув на себе кожушину, щоб вийти з хати. Сказав уже на порозi.

Іван: Та на цю хату птах не сiв би. Аби я не дiждав вертатися до неi.

Баба з печi кинула йому навздогiн чобiт, а з чоботом бабське слово.

Іваниха: Йди, йди, слухай за Канаду, гадаеш, що я пiду на старiсть десь на край свiта?..




IV

Як малий Андрiйко дiда Івана пiдписа вчив


Вечiр. Сидить старий Іван Дiдух на лавi, на колiнах внука держить. Вогонь палахтить у печi, освiтлюе хату червоним свiтлом. Стара Іваниха сидить перед пiччю та варить вечерю.

Іваниха: Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум. Лиши дитину в спокоi, не пiдкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрiйку, сюди.

Іван: А ти чий, дiдiв чи бабин?

Андрiйко: Дiдiв.

Іван: А кого битимеш?

Андрiйко: Бабу.

Іваниха: А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти мене битимеш! Доста тобi з дiдом, йди сюди та на ось – пiнку з молока збирай.

Стара витягла горщик з печi. Андрiйко опинився коло баби i збирае пiнку.

Іваниха: Мо, Андрiй, а що ти купиш бабi?

Андрiйко: Червонi чоботи.

Іваниха: А дiдовi?

Андрiйко: Дiдовi нiчого не хочу.

Тодi дiд Іван знову перехопив онука собi на колiна, патлав своею чорною шорсткою долонею в м’якому пуховi дитячого волосся. Допитувався, як екзаменував.

Іван: Ти як називаешся?

Андрiйко: Андрiй Дiдух.

Іван: А хто ти е?

Андрiйко: Луский радикал.

Іван: Добре. А куди ти поiдеш?

Андрiйко: До Канади.

Іван: На чiм поiдеш?

Андрiйко: На такi шафi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…

Іван: А дiда озьмеш з собою?

Андрiйко: Вiзьму дiда та бабу, та маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…

Стара Іваниха не витерпiла, розiгнала товариство.

Іваниха: Йди, йди, не муштруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.

Іван (гордився): Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае! І Канаду знае…

Малий Андрiйко ходив лавою поза плечi дiда, що писав коло довгого стола. Писав зi взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, вiдки би йому найлiпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипiв. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губiв, як газда мочив олiвець у ротi. Андрiйко заглядав, чи дiд добре пише.

Іван: Андрiйку, а подивися, як воно виглядае?

Андрiйко: Ще чепiрнате таке, як нечесане повiсмо, ще пишiть. Дiд мае пiдписатися, як горб спродасть, тато казали.

Іван: Вже его чешу другий вечiр, аж менi груди болет. Ану читай, що я написав.

Андрiйко: Іван Дiдух.

Іван: Акурат я. Так воно там стоiть, що кождий пiзнает.

Андрiйко: Хто вчений, то й кождий.

І старий Дiдух почервонiв з утiхи i оглядав карточку з усiх бокiв.

Іван: Ану ж но я ще раз его випишу. – І нахилився, i слинив олiвця. – Ще раз випишу, аж груди менi потрiскають, зате пан нотар не обдурить – грунти спродам, i в Канаду аж гой. А то каже менi: «Хлоп усе дурний, гние цiлу зиму та й би не навчився навiть свое порикло на письмi покласти».

Старий старався, аж стiл рипiв. Малий Андрiйко ходив лавкою поза плечi дiда.




V

Як дiд Іван злодiя зловив


Вiд хати до копицi сiна побiгла чоловiча постать. Засапалась. Притулилась до змокрiлого сiна. З-за рогу хати вилетiли вила-трiйчата i з усього розгону всадилися в мокре сiно коло засапаних волохатих грудей чоловiка. Вiн вiддихав, подивився на зiрне небо i навчiпочках витягнув вила-трiйчата з копицi. Один зубець вил пробив край змокрiлоi сорочки. Чоловiк заправив сорочку i з усiеi сили пустив вила в той бiк, звiдки вони вилетiли. Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.

Чоловiк коло копицi сторожко озирнувся i з усього ходу надав до хвiртки, перестрибуючи через полiна, упряж i борони. І коли вiн, послизнувшись, упав, вила-трiйчата вдарили його в литку.



Посеред хати стоять два дужих чоловiки. Сорочки на них подертi, лиця закривавленi.

Говорить дiд Іван до злодiя:

– Не май, чоловiче, тоi гадки, аби я тебе з рук пустив.

Злодiй присiдав, хапався за литку. Господар сопiв, помучений, i ловив у груди повiтря.

Коло постелi сперлася стара Іваниха, застрашена i заспана. Вона нiяк не могла попасти рукою в накинутий на одне плече пiджак, стояла оторопiла, хрестилась.

З печi виглядав хлопчик Андрiйко.

Дiд Іван однiею рукою тримав злодiя, другою вимахував до баби, кричав:

– Не стiй, але пiди зараз за Гьоргiем i за Михайлом. Скажи, аби зараз прийшли, бо я злодiя маю в руках.

Іваниха вискочила з хати. Андрiйко висунувся з печi, дiд Іван шпурнув на нього якоюсь ганчiркою – онук сховався.

– Якби попав на слабого, взяв би жите коло власноi хати.

З усiеi сили заiхав злодiевi в живiт, той скорчився – Іван за цей час приступив до лави, взяв кварту з водою i пив. Пив лакомо – було чути булькотання води в горлянцi. Рукавом витер лице, глядючи на злодiя, сказав:

– Не треба йти до цирюльника, напустив кровi доста.

Тiльки пiдняв другий рукав, аби втертися, Андрiйко на печi зойкнув: злодiй вдарив дiда кулаком межи очi.

Господар засопiв i зослiпу схопився в напiвтемнiй хатi за полiно:

– Ти б’еш, та й я буду, ану, хто лiпше?

Замахнувся грубим буковим полiном.

Злодiй упав на землю. З нiг сикнула кров.

– Тiкай тепер, як можеш, я тобi нiчого не скажу.

Дiд Іван одiйшов подалi од порога до столу i став кидати крихти хлiба в рот. Шикав на дитину. Довго мовчав. Злодiй конвульсiйно повзав коло порога.

Тьмяний каганець не мiг продертися через темряву по кутах. Почали несмiливо гудiти мухи.

З нiг злодiя текла кров. Штанина вже була зовсiм мокрою.

Господар не витримав.

Іван: Та затамуй собi кров, чоловiче, бо вся витече.

Злодiй: Дай менi води, газдо.

Іван: Дам тобi води, крiпися, бо не знаеш, що тебе чекае!

Запанувала мовчанка. Совався злодiй. Гудiли мухи. На печi шупортався Андрiйко.

Дiдух нипав по хатi, лаявся:

– І де та баба в бiса дiлась?

Злодiй притих, почав затяжно, тоскно, здалеку.

Злодiй: Ти, бачу, моцний, газдо.

Іван: Я моцний, небоже, я коня на плечi беру, ти недобре трапив до мене.

Злодiй: А натуру маеш мнеку!

Іван: Я мнекий, але злодiя живого з рук не пускаю!

Злодiй: То я вже маю тут загибати?

Іван: Або я знаю, чи ти твердий, чи мнекий? Як твердий, то можеш витримати…

Іван Дiдух став на пiл, роздер шмат староi сорочки, кинув злодiевi.

Іван: Затамуй собi кров.

Злодiй: Нащо, аби гiрше болiло, як битимеш? Кров – то е сам бiль.

Іван: Як я вже буду бити, то мусить болiти, хiба би дух спустив.

Злодiй: І Бога не побоiшся?

Іван: А ти Бога боявся, як лiз у комору? Та там весь мiй добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на вiки вiчнi скалiчив. Я все назбирував, аби за Канаду сплатити, а вiн… А чому ж ти не лiзеш до богача, але до бiдного?

Злодiй: Пропало, нема що говорити! Бий, та дай менi спокiй!

Іван: Певне, що буду бити.

Андрiйко хотiв злiзти з печi, дiд на нього шикнув. Андрiйко знов заховався пiд дрантя. На долiвцi зробилася калюжа кровi, злодiй не взяв кинутого шмату сорочки – вiн вже пiдпливав кров’ю.

Злодiй: А ти, як маеш сумлiння, газдо, то не забивай мене потрошки, але вiзьми то полiно та бахни ще так по головi, як по ногах, та збудешся клопоту, а менi легше буде.

Іван: Ти хотiв би вiдразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

Злодiй: То ти хочеш добрим сусiдам баль зробити?




VI

Як до дiда Івана сусiди прийшли, як до екзекуцii готувалися


Старий Гьоргiй пропускав Михайла, не хотiв перший заходити. Михайло пропускав Гьоргiя, аж поки жiнка перша насмiлилась одчинити дверi.

Злодiй хотiв було зiрватися на ноги, вибравши слушний момент, але ноги його не послухались. Ввiйшли сусiди.

Михайло: Славайсу.

Іван: Навiки слава.

Гьоргiй: У вас, Іване, щось зловилося?

Іван: Ти зловилося, прийшов гiсть та й треба його приймити.

Михайло: Нема балакання, що треба.

Лампа ледве блимала – тiнi були величезними, лапатими, конвульсiйними. Михайло та Гьоргiй заступили цiлу хату, головами досягали стелi, а волосся iх досягало iм поперека.

Дiдух висунув лаву з-пiд столу, стер рукавом удавану пилюку, не знав, з чого б його починати.

Іван: Сiдайте та вибачайте, що зiпсував вам ночi.

Михайло пiдiйшов до злодiя, турнув його обцасом пiд бiк, цвиркнув.

Михайло: Та то оце вiн на землi?

Іван: Вiн.

Гьоргiй: Хлоп як звiр, мали доста труду, заки до хати влiз.

Іван: Дужий, ей, тото дужий, але на дужчого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стiл та й гостя просiть.

Іван вийшов до комiрчини за наiдками та горiлкою. Гьоргiй та Михайло сiли до столу. Гьоргiй – нiяково, скраечку. Михайло – хазяйновито, просто, в передчуттi очiкуваноi кривавоi iстерii.

Михайло кивав злодiю, аж той вовтузився i сопiв.

Михайло: А йди-но сюди, гостяко.

Злодiй мовчав, совався, втирався рукавом.

Іван принiс бутлю горiлки, солонину на тарiлцi, буханець хлiба, поставив на стiл.

Іван: Та чому не берете i його за стiл?

Гьоргiй: Каже, що не може встати.

Іван: То я поможу.

Газда взяв злодiя попiд пахви, посадив за стiл. Злодiй не впирався, похнюплено сiв.

Михайло: То ви вже в хатi мали з ним суперечку?

Іван: Та хотiв мене заголомшити. Як угрiв кулаком межи очi, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але я намацав полiно коло себе, морснув його по нiжках, а вiн i сiв маком.

Гьоргiй: Ви йому не дивуйтеся, бо кождий хоче боронитися.

Іван: Та я нiчо не кажу.

Злодiй сидiв за столом – блiдий, апатичний, коло нього нiяково вештався Іван Дiдух, а дальше Михайло.

Коло печi стояла стара Іваниха в кожусi. Вона нiяк не могла насмiлитися скинути його з себе, отого кожуха, не знала, чи бути iй у хатi, чи вибиратися.

Андрiйко бабкав на печi, i вона насмiлилась, глянувши на його бiляву голiвку.

Іваниха: Іва, що ти хочеш з ним робити? Люди, спомнетайте його, вiн хоче чоловiка вбити?

Іван: Жiнко, я виджу, що ти боiшся, та ти собi пiди до сусiдiв, переночуй собi, а завтра прийдеш. Та й Андрiйка прихопи он, – кинув очима на пiч газда.

Іваниха: Я не вступлюся з хати!

Іван: То горiлку з ними питимеш, але не вiвкай, бо спорю. Лiзь на пiч, та й спи, або дивися, або як хоч.

Вона анi рухнулася вiд печi.

Гьоргiй: Баба бабою, Іване, не дивуйтеся – боiться бiйки.

Іван: Е, що ми будемо на ню дивитися.

Іван налив злодiевi в склянку, подумав, долив до краiв.

Іван: Дай Боже здоров’е, чоловiче, я до тебе нап’юся! Не знаю, хто за кого буде грiх мати, чи ти за мене, чи я за тебе? Але грiх мусить бути, таке зайшло, що без грiха не обiйдешся. Гай, пий.

Злодiй зовсiм приопав, голову поклав на руки, ледве пiднiмав ii, промовляючи слово.

Злодiй: Не хочу.

Іван: Мусиш пити, як я просю! Горiвка тебе трохи одерзне, бо геть уплошiв.

Злодiй: Я не хочу з вами напиватися.

Всi три газди обернулися до злодiя. Завзятi чорнi очi вiщували йому згубу. Іван Дiдух дивився сердито, але це була сердитiсть гуртова. Михайло паленiв встояною злiстю помсти над всiм i вся, пальцi його як затерпли в кулаках, то годi було iх розвести. Гьоргiй дивився дивно просто – по-гадзiвськи, до всiх робiт ще одна впала на його плечi – порiшити злодiя, вiн мусить це зробити, вiн, газда.

Злодiй оглянув усiх, i безнадiя тяжко сiла на його побитi плечi.

Вiн ухнув, витер рукавом пiт з лоба.

Злодiй: То давай, най п’ю, але п’ять порцiй нараз.

Іван: Пий, а як нам забракне, то ще пiшлемо.

Злодiй наливав одну по однiй – випив шiсть. Газди дивилися за тим, як вiн опорожнював склянку, перезирались. Потiм пили Михайло та Гьоргiй. Закусювали, знов пили.

Михайло: Скажи нам, чоловiче, вiдки ти забрiв у наше село, чи ти близький, чи далекий?

Злодiй: Я зi свiта.

Михайло приступав до екзекуцii не поспiшаючи. Його задубiлi руки теребили шмат хлiба i були спокiйнi, вони звикли до всяких бiйок. І тут вiн був заводiя. Вiн допитувався далi.

Михайло: А як ти, ци нашоi мужицькоi ложи, чи мiщанськоi, чи панськоi?

Злодiй дивився на нього з найбiльшою боязню – в чорних чоловiчках цього газди свiтилася його смерть, це вiн знав напевне i не чекав вiд Михайла помилування.

Михайло: Бо iнакше до тебе застосуемося. Мужика то так б’еться: зо три рази люшнев долуманом по головi, стiльки раз по лицi, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як вiн пiд ногами, то легка робота.

Михайло перехиляв горiлку, нюхав цибулину, дивився тупо, говорив тяжко i натхненно, Гьоргiй йому пiдтакував, Іван Дiдух дивився на Андрiйка, що слухав з печi i знiяковiло пiдцмокував до нього. Стара Іваниха як була в кожусi, так i досi не скинула, сидiла на тапчанi, погойдувала взутими ногами.

Михайло: А пана рiхтуеться знов на iншу ладу – люшнi не показуй, бо вмре вiдразу, але пужiвном настраш. А як вiн делькотить на цiлiм тiлi, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже пiд ногами! Походи трохи по нiм мiнуту, двi, та й готовий, ребра потертi на форост, бо то бiленька кiстка, як папiр. А Лейбу береш на пiрший вогонь за пейси, вiн скаче, плюе, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишся, лише закладаеш великий палець межи два малi та й дьогом його попiд ребра, все дьогом. Це легка бiйка, але болюча дуже…

Газди тяжко, тупо засмiялися, а Михайло остромив голову поза Івана i чекав, що йому злодiй скаже.

Михайло: Ну, до якоi вiри пристаеш?

Злодiй: То, газдо, таке, що як ви п’ете горiвку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

Михайло: Правду кажеш, бiгме, правду, за це тi люблю!

Злодiй: А заки вб’ете, то дайте ще горiвки, най нап’юся, аби не знав, коли i як.

Михайло: Пий, на таке дiло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камiнний, тебе з рук моiх нiхто не вирве!




VII

Як злодiй дiда Івана зловив


Злодiй пiдняв келишок i звернувся до Іванихи в кожусi:

– За твое здоров’я, газдине.

Іваниха засовалась, подивилась на Андрiйка.

– І за твое, горобчику. – Злодiй пiдняв келишок до Андрiйка, Михайло забурчав.

Злодiй випив кiлька заразом сказавши:

– За вас не буду пити. Бийте, кiлько хочете, я вже злагоджений.

Михайло: Чекай, бре, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетнi, ти по п’ять, а ми по однi. Як тебе здогонимо, пiчнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Гьоргiй якусь думку мав, але боявся ii виявити, заглядав у темне вiкно, а Іван був неспокiйний, перезирався з Іванихою, уникав дитячих поглядiв.

Михайло: Виджу, люди, що буде бiда, уступив би-м си геть, а щось мене до него тягне, ланцюгами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

– Газдо, дайте, най вас поцiлую в руку, – сказав злодiй до Івана.

Іван одсахнувся як од прокази. Михайло ще дужче розвеселився:

– Ов, чоловiче, ти дуже боiшся, ов, це не файно!

Злодiй: Бiгме, вас не боюся, бiгме, i сто раз забожуся, що не боюся.

Михайло: А що ж?

Злодiй: Менi легко стало на душi тепер, та я хочу цього газду в руку поцiлувати. Вiн – сивий чоловiк, мiг би бути моiм татом.

Іван встав iз-за стола, ходив по хатi, потiм знову сiв скраечку – до злодiя.

Іван: Чоловiче, лиши мене, бо я мнекий на сумлiння, я не хочу, будь собi без мене…

Злодiй: Але дайте руку, бо грiх матимете, я хочу вас поцiлувати, як рiдного тата.

Злодiй поривався до Івановоi руки, той зводив десницю вгору.

Іван: Я цiлком мнекий, чоловiче, не цiлуй мене.

Михайло та Гьоргiй аж роти пороззявляли i горiлку перестали пити. Наiжачили голови, слухали, своiм вухам не вiрили. Бувалий Михайло зметикував.

Михайло: Тумана пускае, чьо вiн хоче? Ти, небоже, такого способу трiбуеш, е, ми й на це вченi!

Іван витрiщив очi як баран i не розумiв, що дiеться. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом i Гьоргiем.

Іван: Змiркував, що я мнекий, зараз угадав…

Злодiй був у п’яному шалi.

Злодiй: Дайте, дайте, газдо, руку, але iз щирого серця, бо як вас поцiлую, то менi буде легко. Я виджу, що менi вже не ходити по свiтi, та хотiв би вiдпрощатися з вами.

Іван: Ти не цiлуй, бо геть змнекну, я тобi i так простю.

Злодiй: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нiкого в руку не цiлував, аби нiби так iз серцем. Я не п’яний, бiгме, нi, але я так хочу…

П’яний злодiй припав до плеча Івана Дiдуха, той випручувався, злився, аж плакав.

Іван: Тихо, мой, не жвинди, не пiдходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!

Злодiй: Коли ви гадаете, що дурю, а я, бiгме, правду кажу. Я, видите, як напився горiлки, та й менi отак утворилося в головi, що я маю згинути i цего газду в руку поцiлувати, аби менi Бог грiха зменшив. Та дайте руку, газдо, кажiть, най дасть. Най дасть, я ж хотiв з ним iхати, разом з ним.

Іван: Куди iхати, що ти верзеш?

Злодiй: Хотiв iхати з ним, бiгме, не брешу, до Канади хотiв.

Іван: Що цей чоловiк вiд мене хоче, коли я не порадю, бо я жалiсливий такий, що я не годен тому стерпiти…

Іван не знав, де подiтися, що з собою робити в такiм клопотi. Вiн стидався, як дiвчина.

Іван: Мнекому все таке, все вiн у людей на посмiховиську, така натура паскудна! Та ви знаете, що як я трохи горiвки нап’юся, та й плачу, таке знаете, бо я, знаете, такий, як предиво…

Злодiй хотiв ще взяти Івана за руку, аби поцiлувати.

Михайло: Цей злодiй хоче штукою нас зайти. Ідiть, Іване, геть вiд нього, уступiться. – Михайло вже одсовував Івана од злодiя, вiв своеi.

– Давайте горiвки, Гьоргiю, пиймо з по три, аби раз дiстати iдь.

Злодiй плакав, хлипав по-дитячому. На печi нюняв Андрiйко. Іваниха задубiло сидiла в кожусi на тапчанi.

Злодiй: Не йдiть, Іване, не йдiть, вуечку, вiд мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бiгме, не боюся, але такий мене неспокiй тре…

Вiн почав дрижати в цiлiм тiлi, губи тряслися як живi. Михайло й Гьоргiй пили горiлку i не дивилися на нього.

Іван: Та чого ти боiшся, нема чого, я тобi дам руку поцiлувати, вже дам, най менi i вiдiб’ють, вже дам, на цiлуй, як ти собi жадаеш…

Злодiй прилип до руки, а Іван клiпав очима так, як би хтось його раз по разовi бив по лицi.

Іван: Мнекому нiколи не варт бути, бо мнекий чоловiк нездалий до нiчого…




VIII

Як дiда Івана i злодiя кум та сусiд побили


Михайло розставив своi грубi, порепанi пальцi на руках i показував iх Гьоргiю, ворушачи ними.

– Мой, мой, такi дужi, такi лакомi на бiйку, що раз лакомi, де ймуть, там з мнясом рвуть!

А Гьоргiй нiчого не говорив, лиш заодно плював у долонi i наливав горiлку.

Іван вiдпихався вiд злодiя:

– Доста вже, небоже, доста. Пусти, витягни руки з пазухи, не облапуй мене, чуеш, бо менi такий встид, що не знаю, де подiтися!

Злодiй: Я ще хочу образ цiлувати, я ще хочу порiг, я хочу всiх, всiх, де хто е на свiтi, я хочу в Канаду.

Іваниха метнулась на пiч. Накинула якесь дрантя на Андрiйка. Схопила його на руки. Метнулась з ним з хати.

Михайло вийшов iз-за стола темний i п’яний, як нiч, Гьоргiй стояв i нагадував собi, що вiн мав щось зробити. Михайло став кричати на Івана, тяжко i п’яно:

– Іване, ви мене з хати шуруйте, хоч це ваша хата, аби я вас тут не видiв, бо вб’ю, як горобця, гай, забирайтеся, бо ви баба, а не газда.

Іван: Я пiду, Михайле, я вам не кажу нiчо, але ви не гнiвайтеся, я в Канаду iду, грiх менi на душу брати перед дорогою, мнекий я чоловiк Менi так здаеться, що грiх будете мати, а я собi йду…

Михайло: Ідiть, iдiть, бо ви не хлоп, а зальопана баба!

Іван: Та я то кажу, що я не до него, я…

Іван пiдвiвся i вийшов з-поза стола.

Злодiй один лишився за столом, блiдий трохи, але веселий.

Михайло: А ти вийдеш iз-за стола чи треба тi вiдти виносити?

Злодiй: Я не вийду, я виджу, що не вийду, бо я маю тут пiд образами сидiти.

Михайло: Ой, вийдеш, бiгме, вийдеш, ми будемо просити!

І кинулись на нього, як голоднi вовки. І коли до них прискочив Іван Дiдух, аби боронити свого злодiя, Михайло та Гьоргiй, п’янi та темнi, стали бити обох – i злодiя, i дiда Івана. Били – як орали.




IX

Як до дiда Івана смерть приходила


Побитий Дiдух мучився. Серед своеi муки вiн то западався в якийсь другий свiт, то виринав з нього. А той другий свiт був болючо дивний. І нiчим старий Дiдух не мiг опертися тому свiтовi, лише одними очима. І тому вiн ними, блискучими, змученими, так ловив свiтло мiсяця через дiру в стодолi. В’язався очима, держався того мiсця i все мав страх, що повiки запруться, а вiн стрiмголов у невидимий свiт провалиться.



ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ – ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІР’Ю БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ. ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.


Іван: Адi, це ангели перед смертю показуються. Промiнь мiсяця знову втiк з-перед очей.



ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.

ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ. ВОЛИ ВОГКУ ЗЕМЛЮ РОТАМИ РИЮТЬ – ВОДИ ХОЧУТЬ. А НА РІЛЛІ ЙОГО МАТИ-НЕБІЖКА СИДИТЬ ТА Й ПІСНЮ СПІВАЄ, ВІНОК З СУХИХ КВІТІВ СПЛІТАЄ. ПОТИХО ТА СУМНО ГОЛОС ПО ПОЛЮ СТЕЛИТЬСЯ ТА ДО НЬОГО ДОХОДИТЬ. ТУ СПІВАНКУ СПІВАЄ, ЩО МАМА ЙОМУ, МАЛЕНЬКОМУ, СПІВАЛА. А ВІН, СТАРИЙ ІВАН, ПЛАЧЕ, БОЛИТЬ ЙОГО СЕРЦЕ. ВІН ДОЛОНЯМИ СЛЬОЗИ ЛОВИТЬ. ПОВНІ ПРИГОРЩІ СЛІЗ ВЖЕ У НЬОГО. ВІН П’Є СВОЇ СЛЬОЗИ, ДАЄ ВОЛАМ НАПИТИСЯ З ПРИГОРЩІ. І ЙОМУ ЩЕ ПЕКУЧІШЕ, ЩЕ ГРИЗОТНІШЕ, А ВОЛИ НА КОЛІНА ПАДАЮТЬ, А МАТИ ЙДЕ ГЕТЬ-ГЕТЬ ПО РІЛЛІ ДАЛЕКО ПО ПОЛЮ.


Знову промiнь мiсяця прокрався до Іванового виду.

Іван: Мама iз того свiта мае прийти та й над своею дитиною мае заплакати. Таке Бог право iм надав. Наново скотився у пропасть.



ЗГОРИ, З ВИСОЧЕННОЇ ВИСОКОСТІ, СНОПИ ТЯЖКОЮ ТЯГОТОЮ НА НЬОГО ПАДАЮТЬ. ПАДАЮТЬ І ЗАКИДАЮТЬ ЙОГО. ОСТЮКИ ЛІЗУТЬ У РОТ, В ГОРЛО, ПАЛЯТЬ ЧЕРВОНИМИ ІГЛАМИ, КОЛО СЕРЦЯ РОЗХОДЯТЬСЯ І ПЕЧУТЬ ПЕКЕЛЬНИМ ВОГНЕМ, І РІЖУТЬ В САМІСІНЬКЕ СЕРЦЕ. ГОРЛАТІ ДЗВОНИ НАД НИМ ДЗВОНЯТЬ, КРИСАМИ ГОЛОВУ ДОТОРКАЮТЬ. ДЗВОНОВІ СЕРЦЯ ВІДРИВАЮТЬСЯ ОД ДЗВОНІВ, ПАДАЮТЬ ЙОМУ НА ГОЛОВУ, РАНЯТЬ. УЖЕ ВІН ВЕСЬ НЕ ПІД ЯЧМІННИМИ СНІПКАМИ, А ПІД ДЗВОНОМ, ВЕЛИКИМ, ТЯЖКИМ, МІДЯНО-ЧОРНИМ – З ГОЛОВОЮ ЙОГО НАКРИВ.


Іван: Я помiнив купити дзвiн, аби по селу вогонь вiстив, але роки були цiпко тiснi, та й я все не вiтекав. Прости менi, Господи милосердний. Хреста купив собi камiнного – за дзвона. А кумовi Михайловi не оддав заробленого ячменю, i той ячмiнь менi смерть робить.



ВОРОТА В СТОДОЛІ ОДЧИНЯЮТЬСЯ. ДО СТОДОЛИ ВСОТУЄТЬСЯ БІЛА ПЛАХТА, ВСОТУЄТЬСЯ БЕЗ КІНЦЯ І БЕЗ МІРИ. ЯСНО ВІД НЕЇ, ЯК ВІД СОНЦЯ. ПЛАХТА УПОВИВАЄ ЙОГО, ІВАНА ДІДУХА, ЯК МАЛЕНЬКУ ДИТИНУ, ВПЕРЕД НОГИ, ПОТІМ РУКИ, ПЛЕЧІ. ТУГО, ТУГО. А НАКІНЕЦЬ ГОРЛО ОБСОТУЄ ТУГІШЕ, ВСЕ МІЦНІШЕ. ВІТРОМ ДОВКОЛА ШИЇ ОБЛІТАЄ І ОБСОТУЄ, ОБСОТУЄ ОТА БІЛА ПОЛОТНЯНА ГАДЮКА, ЩО ВИПОВЗЛА З МІСЯЧНОЇ НОЧІ.


Іван прокидаеться серед стодоли. Мiсяць дивиться на нього безжально i моторошно. Старий Дiдух щулиться. Знаходить мотузку коло дверей, виходить надвiр. Мiсяць не дае йому спочину. Плечi ломить.

Старий Дiдух робить петлю з мотузки-воловода, накидае на грушку. Ще залишилось тiльки голову туди встромити.

Старий бiжить до воза, щоб пiдкотити до грушi i з воза петлю дiстати.

Не дивиться на воза, напружено тягне.

Пiдтягае пiд грушку, де мiсяць в петлi завiсися. Хоче стати на воза.

На возi стоiть камiнний хрест, якого вiн ще вдень туди висадив. Блиском кам’яним пронизуе. Старий хреститься…

Бiжить Іван Дiдух, запряжений у воза, серед мiсячноi ночi, тягне хрест на горб. Бiжить довго i тяжко, весь змокрiлий, розгарячiлий.

Тягне старий Дiдух хреста на собi. Ставить.

Стоiть камiнний хрест. Блиском кам’яним пронизуе.

Стоiть Іван Дiдух на колiнах, молиться:

– Господи милосердний, ба що-м так глибоко зогрiшив, що женеш мене за свiтовi води, Господи?! Поля навколо в мiсяцi, в безлюддi. Хрест на горбi блиском кам’яним пронизуе.




X

Як дiда Івана сини з Іванихою остаточно на Канаду переломали


Вечiр. Сидять двое синiв за столом, горбатяться в думах. Іваниха вечерю споряджае, на стiл подае. Сини розглядають мапу, сини грамотнi, Іван неграмотний, лише порекло вмiе виводити – сердиться, бурчить.

– Канада, Канада, прямо сказ напав.

Син менший припрошуе:

– До столу би йшли, на мапу би глянули.

Старий однiкуеться, сидить на лавi, там вечеряе:

– Був наймитом, а потiм вибув десять рокiв у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi ща не йде до трунку. Мапа, та мапа, прямо сказ напав. Стара, а стара?

Іваниха одмовчуеться, дiд Іван допитуеться:

– Так вони тебе вже пiдiйшли цi два, пилили, пилили, аж перерубали, i ти вже – Канада.

Старший син напосiдаеться:

– Хто хоче наймитом пiсля вашоi голови бути, хто хоче переломаним ходити?

Менший син в’iдаеться в печiнки дiдовi:

– Ти наш тато, то й заведи нас до землi, а не до горба свого, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватися.

Старий Іван кидае кришки в рот.

– Грамотнi ви оба, письменнi, а я темний, та вже ви мене дотиснули, догризли мою старiсть – спродам все до кришки, най буде Канада.

Стара Іваниха аж рогач упустила, а в синових руках мапа трiсла.




XI

Як дiд Іван гостей iскликав, перед Канадою прощав, i який вiн мав туск у грудях


Гостей у Івана хата повнюща, газди i газдинi.

Хата гола – дiд спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий укiнцi мусив податися.

Гостей у Івана хата повна, спросив Іван цiле село.

Стояв перед гостями, тримав порцiю горiлки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.

Іван: Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте мене мали за газду, а мою – за газдиню…

Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв наперед себе i хитав головою, як би молитву говорив, i на кожне ii слово головою потакував. Схожий був у цю хвилю на великий камiнь, якого долiшня хвиля викарбутувала з води i поклала на берег, i стоiть вiн на березi, тяжкий i бездушний.

Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду, i сумуе, що не гнiтить його тягар води вiд вiкiв.

Отак Іван глядiв на людей, з якими прощався, як на утрачене щастя. Дивився Іван на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, договорював тяжко.

Іван: Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в нею жадаете. Дай вам Боже здоров’я, куме Михайле, я вам вибачею, i ви менi вибачейте.

Подав Михайловi порцiю горiлки. Дивилися один одному в очi. Цiлували один одному руки.

Михайло: Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цiм свiтi та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце, та й допоможе ласков своею наново газдов стати! Я вам прощаю, i ви менi прощейте…

Іван: Так, так. Коби Бог позволив…

Газди ворушилися, наливали, пили, хитали головами, балакали, дотягувалися до мисок.

Іван: Газди, а проше, дотягуйтесь. Гадав собi, що вас за стiл пообсаджую, як прийдете на весiлля найменшого мого, але iнакше зробилося. То вже таке настало, що за що нашi дiди i тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж собi, газди, та й вибачейте за решту.

Дiд Іван взяв порцiю горiлки та й пiдiйшов до жiнок, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi, газдинi теж ворушилися, наливали, пили, хитали головами, ще жвавiше балакали i менше дотягувалися до мисок.

Дiд Іван пiдiйшов до староi, аж порепаноi, газдинi з жвавими, надто молодими дiвочими очищами, цокнувся злегенька.

Іван: Тимофiiхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивлюся на вас, та й менi, як якийсь казав, молодi лiта нагадуються. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дiвка, годна були! То за вами не одну нiчку збавив, то-сте в танцi ходили як сновавка – так рiвно! Ба де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте, та й вибачейте, що на старiсть танець нагадав. А проше…

Стара Іваниха плакала в рою старих жiнок, що теж плакали, втиралися, заглядали одна однiй в очi, смiялися, знову плакали, аж схлипували.

Старий Іван глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i гречно вийняв з-за пазухи хустину.

Іван: Стара, ня, нако тобi платину та файно обiтрися, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостей собi пильнуй, а плакати ще доста часу, ще так наплачешся, що очi тобi витечуть.

Старий Іван вiдiйшов до газдiв, крутив сивою головою i собi скидав сльозу зi щоки.

Іван: Щось би-м сказав, та най мовчу, най шаную образи в хатi i вас яко гречних. Але рiвно не дай Боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, бачите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя?

Стара не втихомирювалася. Жiнки ii заколисували – ще й до того своiм плачем. Чоловiки пили собi, поодвертались.

Іван: То я тебе викорiнював на старiсть iз твоеi хати? Мовчи, не хлипай, бо тобi сивi кiски зараз обмичу, тоi Гамерики не побачиш.

За стару заступилася Тимофiiха, стара, порепана газдиня, що молодою в танцях ходила як сновавка.

Тимофiiха: Куме Іване, а лишiть ви собi жiнку, таже вона вам не ворог, та й дiтям своiм не ворог, та iй тужно за родом та й за своiм селом.

Іван: Тимофiiхо, як не знаете, то не говорiть анi дзелень! То iй тужно, а я туда з вискоком iду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в груди.

Люди дивилися на нього як на покiйника.

Іван: Озьмiть та вгатiть менi сокиру отут в печiнки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнетаю, що зi мною робиться!

Дiдовi лiктi совалися по столу, голова здригалася, аж баби хрестилися на образи.




XII

Як гостi дiда Івана заговорювали i як дiд Іван з бабою Іванихою на людях випрощувався


Кум Михайло дiда Івана заговорював, сусiд Гьоргiй собi пiдтакував, старий Петро пiдкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

Михайло: То вже, Іване, пропало, ви собi туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краем не варт собi туск до серця брати!

Іван: А проше, газди, а возьмiть же без церемонii та будьте вибачнi, бо ми вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жiнку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з синами…

Сусiд Гьоргiй дiда Івана слухав, а кумовi Михайловi пiдтакував.

Гьоргiй: Ця земля не годна стiлько народа здержати та стiльки бiд витримати. Мужик не годен, i вона не годна, обое вже не годнi.

Старий Петро пiдкахикував, хлiб пожовував, вуса витирав рукавом, на дiда Івана дивився – прощався.

Петро: І саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що платив лева, то тепер п’ять, що iв солонину, то тепер бараболю. Так нас у руки взяли, що з тих рук нiхто нас не годен вирвати, хiба лиш тiкати.

Старий Іван слухав i не слухав, та свое задубiле, закам’янiле вiв.

Іван: Най iм Бог помагае iсти той хлiб, а менi однаково гинути. Але, газди, де менi, переломаному, до ходiв? Я – зробок, цiле тiло – мозиль, костi дрихлавi, що заки iх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш.

Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:

– Колись на цi землi буде покаянiе, бо народ порiжеться! Не маете ви за чим банувати, тужити!

Іван Дiдух, господар останнiх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кiнь у спеку од гедзiв.

Іван: Декую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що народ порiжеться. Але ж то Бог не гнiваеться на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш векслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаермани, що за землею не згорiли…

Од баб оддiлилась Іваниха, старий Дiдух злився, що вона з синами його переломила, i не давав iй спокою.

Іван: А дивiться-но на ту стару скрипку, та пускати ii на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаете, що вона заiде на мiсце? От перевернеться десь у окiп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далi i подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!

Пiдiйшла Іваниха, баба Дiдушка, старенька i сухонька, тиха i готова до всього на свiтi.

Іван: Катерино, що ти собi, небого, у своiй головi гадаеш? Де тебе покладу у могилу? Чи риба мае тебе iсти? Та тут поряднiй рибi нема що на один зуб узяти. Адi!

Натягав шкiру на жiнчинiй руцi, показував людям.

Іван: Лиш шкiра та костi, куди цему, газди, йти з печi? Була-с порядна господиня, тяжко працювала, не гайнувалась, але на старiсть у далеку дорогу вибралась. Адi, видиш де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав iй через вiкно могилу.

Іван обiйняв стару, як в молодостi. Іваниха фартуха коло очей тримала та й вмочувала його в сльози.

Іван: Не хотiла-с iти на ту Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемося на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб перед ними брали, та так хочу перед ними випрощатися з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не видiтимеш. Та прости менi, стара, що, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.

Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:

– А то тi, небого, в далеку могилу везу… – Але сих слiв вже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв.

Всi голови мужикiв на груди похилив.

Іван: Ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кождому свое дiйшло, та напийся раз, аби-м тебе на вiку раз видiв п’яну.




XIII

Про що дiд Іван сiльську громаду просив


Старий нiяковiв, а все ж насмiлився, чарку перехиливши, i рукавом утершись:

– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас iз старою нема. То би-м просив вас, аби за нас наймили служебку та й так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та виказали очинаш за нас. Може, пан Бiг менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк та не сховае дiдiв крейцар.

Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий газда Якiв аж почервонiв од дiдовоi довiри, проказав:

– Наймемо, наймемо i очинаш за вас викажемо…

Іван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.

– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здаеться, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я на собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м’го вiз i гiрко наверх висаджував, але поклав. Такий тежкий, що горб його не скине, мусить ‘го на собi тримати, як мене тримав. Хотiв памнетку по собi лишити.

Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.

– Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нiм вiк свiй стратив, окалiчився. Коби мiг, та й би в пазуху його сховав та й взев з собов у свiт. Тужно менi за найменшою кришкою в селi, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки нiколи не перебаную.

Очi Івановi замиготiли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рiлля пiд сонцем дрижить.

– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а той горб не виходить менi з голови. Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки знав – та й на нiм забув, силу мав – та й на нiм лишив.

Одна сльоза котилася по лицi, як перло по скалi.

– Та я вас просю, газди, аби ви, як на святу недiлю поле будете святити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибiжить покропить хрест свiченою водицею, бо знаете, що ксьондз на горб не пiде.

Молодий Якiв обiзвався, як i перше:

– Я вибiжу, я покроплю хрест.

Старий Іван продовжував, як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.

– Просю я вас за це дуже гречно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi його волю.

Кум Михайло розводив Івана:

– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловiк, не лiзли натарапом на нiкого, нiкому не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця не порунтали. Ой нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу недiлю не минуть.

Отак Михайло Івана розраджував.




XIV

Як дiда Івана громада прощалаi як вони з кумом Михайлом лiта молодi ловили


Почалась справжня пиятика, справжньоi ще не було, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопiв.

Господар припрошував:

– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не випили. Заки ще в своiй хатi i маю гостi за своiм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.

П’яний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:

– Грай, грай, мой, заки я в своiй хатi! – Торсав молодих, пiдохочував до танцю, сам пристукував. – Мой, маете так танцювати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилося!

У хатi всi пили, всi говорили, нiхто не слухав. Бесiда йшла сама до себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер. Кум Михайло дiда Івана заговорював, сусiд Гьоргiй собi пiдтакував, старий Петро пiдкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

Михайло: Як-ем його випуцував, то був випуцуваний, котре чорний, то як срiблом посипав по чорному, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м грошей мав, ой, мав, мав!

Андрей: Коби-м учинився серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дикий звiр, лиш не видiти б нi крамарiв, нi панiв, нi ксьондзiв. Отогди би називалося, що-м пан! А ця земля най западеться, най си i зараз западе, то б не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв, та в ярем запрягли, а нам кусня хлiба не дають прожерти… Е, коби то так по-мому…

Гьоргiй: Ще не находився такий секвертант, аби що з нього стяг за податок, ой нi! Був чех, був нiмець, був поляк, г… пробачайте, взели. Але як настав мадзур, то й найшов кожушину аж пiд вишнею. Кажу вам, мадзур – бiда, очi випечи – та й грiха за него нема…

Всякоi бесiди було багато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi.

У шум, гамiр, i зойки, i жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв Івана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву йдуть через старе горло з перешкодами, нiби i в горлi мозолi понаростали. Ідуть слова тих спiванок, як жовте осiнне листя, що ним вiтер гонить по замерзлiй землi, а воно раз по раз зупиняеться на кождiм ярочку i дрижить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та Михайло отак спiвали за молодii лiта, що iх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть в гостi.

Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували.

		Ой, з-за гори кам’яноi
		Голуби лiтають…
		Не зазнала розкошоньки,
		Вже лiта минають.

		Запрягайте воли сiрi,
		Конi воронii,
		Доганяйте лiта моi,
		Лiта молодii.

Дiди ловилися за шию, цiлувалися, били кулаки в груди i в стiл i такоi собi своiм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жодного слова вимовити.

– Ой Іванку, брате!

– Ой Михайле, приятелю!

Пiсня стелилася, аж чад в очах стояв.

		Ой догнали лiта моi
		На терновiм мостi:
		«Гей, вернiтесь, лiта моi,
		До мене хоч в гостi!»

		– «Не вернемось, не вернемось,
		Не маем до кого:
		Та було б нас шанувати,
		Як здоровля свого!»




XV

Як дiд Іван з хатою прощався, з селом прощався i з камiнним хрестом на горбi


Син торсав за рукав:

– Дедю, чуете, то вже час виходити до колii, а ви розспiвалися як за добро-миру.

Іван на нього так дивно витрiщив очi.

Син побiлiв, подався назад.

Дiд поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки, взяв ii за рукав.

– Стара, гай, машiр – iнц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й пiдемо панувати.

Вийшли обое з хати.

Ввiйшли iншi, убранi, цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало – такий був плач.

Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало i ii на мiсцi не роздавило.

Михайло взяв Івана за барки i шалено термосив ним, i верещав, як стеклий.

– Мой, як ес газда, то фурни тото катране з себе, бо виполiчкую тебе, як курву!

Іван не дивився в його бiк.

Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.

– Польки менi грай, по-панськи, маю грошi!

Люди задеревiли.

Іван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ii живу з рук.

Вбiгли сини, обох силомiць винесли з хати.

На подвiр’i Іван танцював далi якоiсь польки.

Іваниха обчепила руками порiг, приповiдала:

– Ото-с’ем тi виходила, ото-с’ем тi вигризла оцими ногами!

І все показувала в повiтрi, як глибоко вона той порiг виходила…

Коли вони вийшли з хати i проминули кiлька куткiв, дорогу перейшла на перехрестi похоронна процесiя.

Спереду обдертий хлопчик iз обдертим комiром пiд шиею. В руках держить чорний хрест i все дивиться на нього. За ним такi самi чотири хлопчики несуть маленьку труну. На ii вiчку бiлий тоненький хресток, а цiла вона синя. В головах труни прибитий вiночок iз жовто-брудних квiтiв. З отих самих, що ростуть попри камiння. Такий вiночок, як калачик бiдного мужика, що дае в церквi за простибiг.

За труною плететься кiлька жiнок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малi погаслi свiчки. Пiд пахвами несуть напiвзiв’ялi вазоники. То тi марнi квiти, що нiколи сонця задосить не мають i все з одного боку брудно-зеленi, а з другого – ясно-жовтi.

Перша жiнка: Лежав як рибка i все ротик роззявляв.

Друга жiнка: Водицi йому треба було раз по раз.

Третя жiнка: Пашiло од нього вогнем. Як би хто пiд ним вогонь розiклав, а його кiсточки, як полiнця накидав, аби горiли.

Йдуть всi помученi, зiв’ялi, сiру мряку хрестом прорiзують.

Маленький похорон завертае в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лiзуть – йдуть серединою вулицi, як подертi тiнi.

А цвинтар буде, лиш його крiзь сiру мряку не видко.

Малий Андрiйко побiг за похороном. Його завернули…

– Не поiду, – не своiм голосом закричала Іваниха, оторопiвши од маленького похорону.

Їi сини просто пiдхопили пiд руки i понесли.

Вона випручувалась. П’янi сини тримали маму залiзно. Старий Дiдух тiльки за голову тяжко схопився руками.

Плоти попри дороги трiщали i падали – всi люди випроваджували Івана, хто з ним прощався, хто на похорон дивився.

Дiд Іван iшов зi старою, згорблений, в цайговiм сивiм одiнню, i щохвилi намагався танцювати польки.

На полi зупинились перед хрестом, що його Іван поклав на горбi. Дiд трохи прочуняв од польового вiтру i показував старiй хрест.

– Видиш, стара, наш хрест? Там е вiдбито i твое намено. Не бiйся, е мое i твое…

Малий Андрiйко погнав до хреста.




Іду до Тебе

Майже документальна кiноiсторiя, вiдтворена за вiршами i листами, поемами й оповiданнями Лесi Украiнки, за спогадами про неi та про ii сучасникiв





Saxifraga – ломикамiнь


– Станьте-но, прошу вас.

– Зупинiться.

– Я хочу вийти. Спасибi.

– Що? Вiзник мене знае? Ще далеко додому? Так.

– Я тiльки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?

– Сергiю! Сергiю Костянтиновичу! – До мене обертаеться бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоiми очима й зникае в натовпi. Менi стае моторошно i холодно. Сiче мжичка, постiйна киiвська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то дiеться? І то коло «Киевлянина».

Впiзнаю в гуртi Кривинюка.

– Михайле Васильовичу що тут дiеться?

– О панно Лесю, «Киевлянин» ювiлействуе, а студенти йому допомагають.

Михайло Васильович Кривинюк аж пломенiе од радостi, хоч намагаеться вже при менi триматися стримано, трiшечки стримано. Та все ж не втримуеться. Надто замашний камiнь iз розвернутоi брукiвки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелiгентний Михайло Васильович – з розвороту по вiкнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бiдний Пiхно тепер?

– Ларисо Петрiвно, Ларисо Петрiвно, що тут тiльки дiеться? – Кривинюк мене питае. Це Вiн мене питае. Миготять студентськi кашкети iз синiми, блакитними околичками, робiтничi кепки з’являються то тут, то там. Он кiлька студентiв i гiмназистiв урочисто роздирають номери «Киевлянина» i спалюють. Робiтники перепинили кiлькох вiзникiв i чiпляють газети до заплетених хвостiв гнiдих. Зловили екстер’ера i загортають його в газету. Смiх, гам, улюлюкання, регiт. Кидають камiння i пляшечки iз сiрчаним воднем у вiкна редакцii.

– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!

І раптом у новенькому трамваi, що курсуе раз по раз перед нами, бачу ii – елегантну красиву жiнку з виразним блiдим обличчям, у чорному пальтi й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сiрим тюлем. Так, це вона, вона, вже кiлька разiв iздить трамваем, спостерiгаючи демонстрацiю. Їi руки з тою чарiвною, трошки сталевою грацiею, як у тонкоi iспанськоi шпаги. Вона раптом пiдводить голову ще вище, видно, стае навшпиньки i робить той рух рукою i станом, який добре по знаку всiм Твоiм товаришам («королiвський жест», – жартував, було, Ти). Вiд того ii руху маленька фiгура раптом наче виросла – вона махнула бiлою хустинкою i зразу ж сховала ii в брунатнiй муфтi… «Пора кiнчати!» – напевно, говорив той жест.

З боку унiверситету, з Володимирськоi, вже сунули козаки…

А вдома, що вдома? Перед будинком сидiли на лавцi два шпики й лузали насiння – i це в дощ, у мжичку. Менi так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.

Та я iду до Тебе, iду!

У мами завжди був приемний холодний вираз у Твоiй присутностi, одвертання погляду, вiдповiдi крiзь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, i тяжко, i фатально, що жодна моя дружба, симпатiя чи любов досi не обходились без цих отруйних ревнощiв.

Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..

Леся. Мамочко, менi тiльки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то вiд того легше? Нi, мамочко, нiхто не може нiчого вiд мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь i як звикли мене вважати, i в рiшучi хвилини тiльки я сама можу собi помогти або нашкодити i бiльше нiхто… Нiхто, чуеш?

Мама. Адже вiн приречений… Лесю, дитино моя!

Леся. А хто мiг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при ii дифтеритi? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тодi заслабла? Я думаю, нiхто. Так i тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…

Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю…

Леся. Ти вiзьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.

Не могла я вже стриматися бiльше. Внутрiшне ридання котилось у менi знавiснiло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крiсла раз, удруге, втрете – руки не болiли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданнi, а я казала вже сама собi:

– Я зовсiм щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всiм стiльки турбот, та я iнакше не можу, не можу, i все, – вже й так я досить «проклята» тiею Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».

Я iду до Тебе, Сергiю! Я вже iду!..

		Все, все покинуть, до тебе полинуть,
		Мiй ти единий, мiй зламаний квiте!
		Все, все покинуть, з тобою загинуть —
		То було б щастя, мiй згублений свiте!

По перону бiгали люди з мiшками, проходили пани з панями, пiд’iздили вiзники. Коли вже я сiдала, коли прозвучали удари станцiйного дзвона, очi зафiксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподiвалась, що поiду без «хвоста», але не гадала собi, що це так буде просто й недвозначно. Здаеться, й молоденький тип навiть нiяковiе трохи.

Просвистiв обер-кондуктор, вiдповiв йому паротяг. Зеленi, жовтi, синi рушили з Киева.

Їду до Тебе, Сергiю.

		Стать над тобою i кликнуть до бою
		Злую мару, що тебе забирае,
		Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
		З нами хай щастя i горе вмирае.

І за дорогу все промайне перед очима: i перша зустрiч у Ялтi, i нiчне палаюче море, i моя перша сповiдь перед Тобою – сповiдь з першоi зустрiчi. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай пiд Гадячем, i спогадаеться мое берлiнське лiкування з невсипущою думою про Тебе. Вагоннi ритми так навiвають спомини. І всi цi спомини будуть у якомусь туманi, в якомусь дощi, в якiйсь мряцi несусвiтнiй. То цiлком зрозумiлi, то уривчастi. Вони принесуть менi Тебе, якого знала досi, а не Тебе, до якого iду.

І що менi до того, коли в моiй дорозi до Тебе завжди супроводжуючi, завжди «архангели» – охранка турбуеться про нас, як мати рiдна.

Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смертi й вiддавати в лапи охранки?! Чи з охранки вiддавати в невблаганнi руки Костомахи?!

З’явися менi таким, яким уже не будеш…



У саду було тiсно. Ятки, побудованi навмисне для лотереi i добродiйного базару, звужували i без того не дуже широкi алеi – люди ходили парами i гуртами, штовхаючи мимохiть однi одних.

Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розiйшлась, а тiльки загойдалася швидше, паперова сiчка замигтiла барвистою метелицею, колеса з лотерейними бiлетами закружляли, як млинки. Гамiр людських голосiв змагався з музикою. Стало ще тiснiше, якось паморочно… Я сiла на перше мiсце, яке трапилось. Коло мене сидiла якась дама в жовтогарячому вбраннi, що голосно розмовляла зi своiм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.

І тут на вiльне мiсце поруч зi мною сiв Ти, трохи вiддаля, але все ж якось приурочено, нiби змовницьки усмiхнувся до мене. Букет бiлих квiтiв Ти поклав поряд. Я спершу знiтилась, надто схоже це було на неоковирнi зальоти якогось столичного панича, але усмiшка Твоя вiдразу роззброiла мене. А тут i голос Твiй, чистий, але з сухотним хрипом, вивiв мене iз чистiсiнького замiшання.

– Аж нарештi я вас пiймав. Уклiн вам вiд Павла Лукича Тучапського.

Десь Тебе я нiби бачила, але де i коли – годi було тодi думати.

– Рада познайомитись. Лариса Косач.

– Сергiй Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашiм домi. Михайло вiчно вас розхвалюе.

– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рiдному краю, можна ним бути навiть в очах рiдного брата.

– Брат ваш, сам того не примiчаючи, звик вимiрювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Вiн математики нi в зуб не знае».

– Увiйде в хату й патетично кричить: «Чудова рiч – диференцiали».

– От бачите, так i познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибiром мiряю, отак придивляюсь до людини i думаю, чи годна вона за своi переконання Сибiру понюхати, коли годна – ото людина!

І Ти знову посмiхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тiпати Тебе, аж менi моторошно зробилось. Це вже тодi було.

– Я бачу, Ви маете он свiй Сибiр – у грудях.

– Ет, то пусте! Знаете що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапiти?

Пара за парою проминали нас, iз подiбними жестами, з подiбним смiхом… Часто смiх той перебивався кашлем, а очi свiтились, i обличчя палали – може, вiд веселощiв, може, вiд задухи, а може, вiд сухот? Се ж була курортна публiка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю i горам своi болi, щоб визволитись вiд своiх недуг. Чи визволиться ж? І що визволить ii?

Ти найняв човен з вiтрилом.

– Куди ж правити? – запитав.

– Просто так… – І я показала рукою на обрiй.

Вiтрило напнулось, хвиля загомонiла – i човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетiв затоку, поминув мол i загойдався широкими розмахами.

– Се ми виiхали на чисте, як кажуть моряки. А знаете, Ларисо Петрiвно, менi сьогоднi так задушно було, так дихати було нiчим, а тут, коло вас, якось полегшало – вiд вас вiльнiшим духом вiе, правду каже Тучапський.

Саме на цi його слова вiтер донiс мiдяний гук вiйськового оркестру, потiм уривок солдатськоi пiснi з лiвадiйських казарм – десь од царськоi резиденцii.

– Ви кажете, що вiд мене вiльнiшим духом вiе, – може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то менi коло вас… ну, у вашiм колi, товариствi друзiв Тучапського… ну, знаете, так, як я була колись на чужинi й це почувала… щось схожого… зараз вам скажу.

Править не треба було – вiтер i хвиля гнали самi. Човен то здiймався високо, то спускався низько, м’яко i лагiдно перебираючись з хвилi на хвилю, а я сповiдалась. Сповiдалась людинi, з якою щойно познайомилась, але щось було в цiй стрiчi сильнiше вiд мене, щось владнiше за мою волю, за мiй не дуже-то вiдвертий характер. Я сповiдалась, десь у глибинi душi вiдчуваючи, що такого зi мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

– Там так, от хоча б у Вiднi, там я почувалась якось вiльнiше. Нiколи й нiде я не почувала, як тяжко носити кайдани i як дуже ярмо намулило менi шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такi години тяжкоi, гарячоi, гiркоi туги, як там, у вiльнiшому краю. Знаете, менi не раз видавалось, що на руках i на шиi у мене видно червонi слiди, натертi кайданами та ярмом неволi, що всi бачать тii слiди, i менi соромно за себе перед вiльним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце i думка вiльнi, може, вiльнiшi, нiж у тих людей. Тим-то менi так гiрко, i тяжко, i сором.

Ми довго зоставались на морi. Вже й смеркання згасло i темна нiч розкинула свое шатро над морем.

– Темна нiч – зараз море горiтиме, – сказав Ти.

І справдi, за стерном затремтiла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти менi дарував сьогоднi вiдомий феномен фосфоресценцii моря. Моя душа горiла так само – я вже свiдомо прагнула невiдворотностi.

Я набрала рукою води, пiдкинула вгору – i блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфiни плескались, збивали на чорнiй водi гейзери свiтла. Летючi зорi падали в море. Берега не було видно в темрявi, тiльки далеко горiла громадка огнiв, мов стожар.



– Ви менi – море, а я вам – гори, – сказала вранцi. Найняли вiзника i поiхали на Ай-Петрi. Спочатку минули мiсто. Море вже не було вчорашнiм, воно вже не свiтилось, не грало, не переливалось. Розгнiвана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старi черевики й усякi злиднi людськi – вчорашня гармонiя палаючого моря розбилась.

Сергiй. Я не сиджу в тюрмi, як вони, менi не розбито голову прикладом, не розпорото живiт штиком, не прострелено груди кулею, мене навiть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

Леся. Ну що се ви справдi! Що за самобичування?! Без самогризiння i самоiдства: вже i життя немае, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

Я помiтила, що вiзник бiльше слухав нас, анiж спiвав. Прикусила язик.

«Баришнi з татарами» зустрiчались нам раз по раз. Наш вiзник-татарин насмiшкувато щось говорив до своiх одноплемiнникiв, тi одбувались одним-двома словами. Татари-провiдники в Ялтi вiдомi як люди дуже легких звичаiв, i дами, якi звуться «Червонi шапочки», або ж «Баришнi з татарами», що iздять з ними сам на сам у гори, мають не найлiпшу славу.

Сергiй. Неврастенiя. Авжеж, неврастенiя. Я навiть чую типовий бiль у потилицi, шиi та межи плечима, а в тiм’я мов щось пече.

Леся. Се ж i е перевтома, звичайна перевтома вiд думок, вiд монотонностi ялтинського життя i вiд нервовостi. Звiдси i рiзнi псевдогалюцинацii. Ну от… Сниться менi якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сценi i головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третiй. Четвертий. Публiки не чути. Врештi фiнал. На сценi чогось темнiе, завiси не спускають. Я врештi, хоч се менi по ролi не полагаеться, питаю: «Чому не спускають завiси?» Хтось вiдповiдае саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партерi – Аравiйська пустеля, порожнi ложi чорно позiхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилася з дзвiнким мовчанням!.. І я в розпачi кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумiете, Сергiю Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але i сей мiй розпачливий поклик зостаеться гласом вопiющого в пустелi…

Ти мовчав. А шлях був крутий i битий. Лишились унизу ряснi кучерявi сади-виноградники.

Пропали лаври i пишнi магнолii. Минулися розкiшнi намети платанiв. Бовванiв здалеку останнiй кипарис, густо повитий плющем.

– Нашi земляки, – показав Ти на бiлi берези, що яснiли серед яворiв i темних дубiв. Фаетон пiдiймався все вище i вище. Тiльки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозi, потiм не стало жодноi рослини живоi.

Крейда, пiсок. Над шляхом нависло неплiдне та голе камiння – червонясте, сiре. Сухо, нiде нi билини – усе задавило камiння. Сонце палить крейду. Вiтер порох здiймае, задуха.

– Се наче дорога в Нiрвану.

І раптом Твiй поклик – ми на вершинi.

– Saxifraga.

– Ломикамiнь, – повторюю я.

На шпилi, на гострому сiрому каменi, горить вогонь великоi пломiнкоi квiтки – краплi роси блищать на днi свiжих пелюсток.

– Я шаную ii, Сергiю, бiльше од пишного лавра. Ломикамiнь – це моя квiтка, квiтка таких поетiв, як я… Та як менi соромно «тiльки писати» в той час, як люди «живуть i гинуть», як менi прикро, що моя робота така безпечна. І дiтись вiд себе я не можу.

Ти заквiтчав мою голову ломикаменем i поцiлував у чоло, як малу дитину. В мене сльози вже пiдкочувалися до горла, коли заплакав Ти.

– Ах, ще ся вiчна комедiя перед самим собою, сей страх «сентиментальностi», «бабства», як се безглуздо! Давнi героi плакали не соромлячись i, проте, були справжнiми, щирими героями. А ми? Тiльки над сльозами i маемо владу, бiльше нi над чим…

Я не могла всього зрозумiти, що творилося в Твоiй душi, але вона не була нiколи такою близькою до мене, як тодi, i водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрi. Стояли в тiнi скелi змученi конi. Наш татарин-вiзник заховався од нас за камiнням i витягував свою монотонну пiсню так скорботно i протяжно, що менi стало моторошно…

… Поiзд рвався крiзь нiч, крiзь станцii i полустанки, я не могла заснути, дощ зi снiгом перiщив у вiкно, крiзь ритми колiс рвався мiй голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:



Твоi листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мiй бiдний, зiв’ялий квiте! Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю. І нiщо так не вражае тепер мого серця, як сii пахощi, тонко, легко, але невiдпорно нагадують вони менi про те, що мое серце вiщуе i чому я вiрити не хочу, не можу. Мiй друже, мiй любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю iнше життя?


…Один справжнiй трiумф пережила я тодi. Сталося це в так званому Лiтературно-артистичному товариствi на Рогнединськiй вулицi. Вiдзначали столiття з часу виходу в свiт «Енеiди» І. П. Котляревського й одночасно цим вiдзначали столiття новоi украiнськоi лiтератури. У доволi просторiй, але низькiй i задушливiй залi товариства людей набилося вкрай. Вже наприкiнцi вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як вiн блискуче володiе рецитованим словом, але це було до всього ще i МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тiльки голос свого серця. Ти був поруч.

		У кожного люду, у кожнiй краiнi
		Живе такий спогад, що в його давнинi
		Були золотii вiки.
		Як пiсня i слово були у шанобi
		В мiцних сього свiту; не тiльки на гробi
		Складались поетам вiнки…
		…Богам були рiвнi спiвцi-лавреати
		І гордо носили коштовнii шати
		У панськiм магнатськiм гуртi;
		Цвiли в них i лаври, i квiти барвистi,
		І навiть терни iх були позлотистi,
		Кайдани – i тi золотi!
		Так… В кожнiй краiнi е спогади раю!
		Нема тiльки в тебе iх, рiдний мiй краю!
		Були й за гетьманiв спiвцi:
		З них деякi вiчнii спiви зложили.
		А як iх наймення? І де iх могили,
		Щоб скласти хоч пiзнi вiнцi?!
		Тi вiчнi пiснi, тi единii спадки
		Взяли собi другi поети-нащадки
		І батькiвським шляхом пiшли:
		Нiхто iх не брав пiд свою оборону,
		Нiхто не спускався з найвищого трону,
		Щоб iм удiляти хвали.
		Чоло не вiнчали лавровii вiти,
		Тернiв не скрашали нi злото, нi квiти,
		Страждали спiвцi в самотi;
		На них не сiяли жупани-лудани,
		Коли ж на руках iх дзвенiли кайдани,
		То вже не були золотi…

Буря оплескiв вибухнула в залi, перекочуючись з краю в край бурунами. Вiкна дзвенiли од тоi бурi. Студенти кричали:

– Авторку! Авторку!

Михайло Петрович Старицький зiйшов до зали, взяв мене за руку i вивiв на помiст. Менi аж дух забило. Ще гучнiше оплески й вигуки «Слава!» залунали в залi. Я намагалась бути спокiйною, спиралась на Старицького i спокiйно вклонилась публiцi. Вiдчула тiльки, що зашарiлася вся, та зосереджено вдивлялась в аудиторiю.

До Старицького пiдбiг якийсь полiцейський чин i став на нього гримати, але буря оплескiв не стихала, i полiцай, безнадiйно махнувши рукою, одскочив набiк…

– Ларисо Петрiвно, хочете побувати на хрещеннi Сергiя Костянтиновича? – хитро запитав мене Кривинюк того ж вечора.

– Та облиште, Михайле Васильовичу, це не для неi – нас «архангели» можуть застукати. Ларисо Петрiвно, це Кривинюк жартуе!

– Нi, нi! Ви знову ховаетесь вiд мене – я хочу побути з вами сьогоднi…

Так воно i сталось. На човнi ми поiхали на лiвий берег до корабельних майстерень. З усiх кiнцiв Днiпра пливли човни – горiли зорi на небi, горiли цигарки, пароплав прочахкав мимо, при його свiтлi я побачила, що човнiв було багато – робiтництво пливло на свiй мiтинг.

– Ви вже тут? – здивувався Ти, побачивши Вiру Крижанiвську, всю в чорному, як завжди. І зашарiвся по-дитячому.

– І ви тут сьогоднi? – здивувалась Крижанiвська, побачивши мене з Кривинюком i Мержинським. Вона почувалася тут надто по-свiйськи, якось по-робочому, я ж – трохи знiчено.

Ти теж був у своiй стихii. Робiтники сидiли на дебаркадерi, а бiля стапелiв човни оточували корабель, який ще тiльки обшивався залiзом, – робiтники корабельних майстерень. На човнах з боку Днiпра i в цехах з боку лiсу виставлено робiтничi пiкети. Кривинюк нахилився до мене:

– Коли «архангели» нагрянуть, держiться мене – он наш човен!

Десь зблизька, але з темряви, почувся Твiй голос, свiтились бакени поряд, Киiв мерехтiв на тому боцi.

Робiтництво гуло, здалеку наближався пароплав. Ти затих на якийсь час, а потiм знову Твiй пристрасний голос володiв цiею дивною, вперше баченою мною аудиторiею. Ця аудиторiя вимагала своiх ораторiв – вона приймала Тебе за свого.

Горiли цигарки на землi, зiрки миготiли в небi, вода билася в обшивку дебаркадера.

Мержинський. Ось вам, товаришi, картина нашого становища! От вам справедливiсть нашого начальства! Питаеться, коли ж цьому настане кiнець? Коли нарештi з нами будуть обходитись, як iз людьми, а не як зi скотиною? Коли доб’емося ми собi людських прав? Тодi, товаришi, коли ми навчимося приймати близько до серця iнтереси своiх товаришiв, коли ми кожну образу, яку завдають одному з нас, будемо вважати нашою спiльною образою, тодi ми зрозумiемо, що, вдаривши одного робiтника, начальство принизило й образило всiх нас…

До мене нахилилась Вiра Крижанiвська i шепотiла, наче не дослухаючись до Тебе; але шепотiла про Тебе, такого далекого i належного всiм цим живим i полум’яним душам з корабельних майстерень.

– Це, Ларисо Петрiвно, типовий революцiонер-романтик. Ви ж таких уподобляете. Дуже нервовий i вразливий, вiн iз-за цього Шума пiдняв цiлу бучу в нашому Комiтетi й добився свого – завтра буде страйк.

Мержинський. Товаришi! Невже ми залишимо непокараним цей звiрячий учинок начальства? На наших очах ледь не вбили товариша – невже ми будемо тiльки ойкати та охати? Невже нiкому з нас не стане соромно за свою байдужiсть? Нi, заради своiх людських прав, заради своеi честi ми не повиннi допускати, щоб нашi права i нашу особистiсть топтав ногами всiлякий вискочка, – ми ж не стадо овець, що, злякавшись пса, розбiгаеться на всi боки. Ми ж люди, чуете, ми ж усе-таки люди, ми чеснi трудiвники, що своiм потом i кров’ю утримують зграю хижакiв, якi над нами насмiхаються i вважають згiрше скотини! Годi терпiти! В кого е совiсть, кому дорога своя честь, хто не розучився ще розумiти образи, – повстаньте всi як один, i чим би вам не загрожували, що б з вами не витворяли, не берiться за роботу доти, доки не буде усунуто Свиридова – вiн принизив кожного з вас. Страйк – ось така буде вiдповiдь.

Сотнi робiтникiв на човнах i на дебаркадерi, бiля стапелiв корабля, на риштованнях глухо кричали, перемовляючись: «А де iменинник, а де Шум? Шум!» Великий пароплав знову проплив поряд, усi принишкли, але iдея страйку вже заполонила кожного. Вiра Крижанiвська по-товариськи обцiловувала Тебе, а я охолоджувала гарячi руки в нiчнiй днiпровськiй водi, терла собi скронi i чоло…



…Поiзд зупинився, очiкуючи на зустрiчний. В темрявi бiгали лiхтарi залiзничникiв, миготiли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станцiйний дзвiн. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко – Ти жив у моему голосi, у моему шепотi, що лишався iз сичанням грудневого дощу, iз завиванням полiського вiтру, з биттям мого серця:



О, я знала ще iнше життя, повне якогось рiзкого, пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене, i мучило, i заставляло заламувати руки i битись, битись об землю в дикому бажаннi загинути, зникнути з сього свiту, де щастя i горе так божевiльно сплелись. А потiм i щастя, i горе обiрвались так раптом, як дитяче ридання, i я побачила Тебе! Я бачила Тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я пiшла до Тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обiйми того, хто ii жалуе.


А вже коли я сидiла, Лiля могла мене вивезти в колясцi. Так ми гуляли Берлiном. Нiмцi карнавалили. В недiлю ввечерi йшов дощ, але це мало кому пошкодило, всi карнавали дощ нiби пiдстьобнув. Трiскiт барабанiв, бубнiв, тамбуринiв, свист i виск флейт, кларнетiв – i над усiм пiсня розмаiта. Укоханий рефрен, пiдхоплений тисячею горл: «Immer, immer, immer gut!» (Завжди, завжди, завжди добре! – Нiм.).

Лiлея. А Сергiй Костянтинович якийсь як не з сього свiту, наче чимось iзсередини просвiчений. Кривинюк – мiцний, вiн же весь наш клан покорив. І що менi дiяти?

Леся. Є таке, коли людина мусить зважуватися сама, не питаючи нiчиеi ради, треба мати таку одвагу. Маеш?

Лiлея. Знаеш, сестричко, менi iнколи здаеться, що вiн мене так мало любить. А менi хотiлося б чогось шаленого, дикого. Я ж його…

Леся. Ой Лiлее, ти ще таке дитя. Не мiряй i не важ, хто бiльше, а хто менше любить, бо на сi речi не досить вiдомо «измерений». Треба тут чогось iншого, нематематичного. Не мiряй i не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скiльки можеш. Тодi менше буде жалю – вiр менi, – нiж коли б ти все розмiрила, розважила i вiдклала на завтра, бо завтра не завжди приходить…

Лiлея. Ой Лесю, тобi так усе ясно i просто.

Леся. Гiрше нiкуди, так просто. Як бачиш, се дуже мало схоже на тверду пораду старшоi сестри, але ти знаеш, що твоя сестра часто бувае без вина п’яна i тверезiсть не належить нi до моiх цнот, нi до моеi професii. Я тiльки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива. Будь хоч ти щаслива, Пуцику.

Лiлея. І ти будеш, i ти… Я так вiрю, що будеш. Мержинський поправиться, а ти вже ось танцювати в мене на весiллi будеш – все так удалося нам у Бергмана, тiльки ти не плач, ну не плач.

Леся. Ой Пуцику. Менi аж смiшно думати: «твое весiлля», «твоi дружки», коли подумаю, що все-таки ти i Пуцик, i Путiльда. Але ж правда, що ти i Лiлея, ще й навiть лiлейная. Се дуже важно i поважно! Дай-но, нахились, я тебе поцiлую – будь веселе i щасливе, i «легкомисленне» (се головне!)…

А вулицi шалiли, а в них, як у казанi, кипiло, сипалось конфетi, з вiкон у дiл, з долу у вiкна летiли serpanta, цiлi балкони були обкрученi цими паперовими стрiчками. В ресторанах нiде повернутись, грала музика, публiка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, пiдскакувала на стiльцях – мiсця не було. Через голови, понад столами, летять serpanta i обкручують танцюючi пари, одне одного лоскочуть по обличчях пав’ячими перами, ляскають паперовими вiялами, сиплють конфетi.

Одна паперова стрiчка зачепилась за мою коляску – i ми празникували.



…На однiй лiсовiй станцii, сховавшись од мороку ночi, коло лiхтаря сидiло трое: два жандарми i третiй, видно, студент – упiзнала по синiй околицi кашкета. Поiзд ковтнув i його – безiменного, i iх – жандармiв. Лiси летiли безкраi за вiкном, сну не було, моторошнiсть оповила душу: чи Ти мене впiзнаеш:



Се нiчого, що Ти не обiймав мене нiколи, се байдуже, що мiж нами не було i спогаду про поцiлунки. О, я пiду до Тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв! Тiльки з Тобою я не сама, тiльки з Тобою я не на чужинi. Тiльки Ти вмiеш рятувати мене вiд самоi себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здiймеш своею тонкою рукою – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить менi душу, Ти проженеш променем Твоiх блискучих очей. Ой, у тривких до життя людей таких очей не бувае! Се очi з iншоi краiни…


Ми гуляли втрьох в унiверситетському саду – Ти, Вiра Крижанiвська i я. Пiсля повороту з Берлiна я свiт сприймала якось наче наново роджена, жартувала, смiялась. Із собору виходила пара – вiн, молодий красень, певно студент, i молода в бiлiй фатi – пiсля вiнчання.

Ця пара спонукала Тебе i Вiру Крижанiвську до розмови, в яку я втручалась лише з обов’язку, але слухати ii було нестерпно тяжко.



Рухи Вiри Крижанiвськоi були схожi до тоi чарiвноi, трошки сталевоi грацii, яку мае, на мою гадку, тонка iспанська шпага. Вiд ii «королiвських» жестiв маленька постать наче виростала i поважнiла. І голос ii при тому ставав одважним i гордим.

Я вiдчувала, що в пiдтекстi цiеi розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спецiально для Тебе вона викладала своi погляди на шлюб аж надто прозаiзовано i суворо.

Крижанiвська. У нашi часи мусить бути подiл працi. Ще не настав час, надто для жiнки, щоб iз середньою людською силою можна було вести громадську боротьбу i вкупi з тим жити для свого подружжя, стiльки обов’язкiв не можна врiвноважити.

Ти боронився, та надто приречено.

Мержинський. Ну i нехай вони будуть неврiвноваженi. Я ж, наприклад, не вимагав би вiд своеi дружини, щоб вона сидiла та хати глядiла.

Леся. Однак же треба комусь i хати глядiти, щоб вона не стала пусткою i не спротивилась обом господарям.

При сьому Крижанiвська посмiхнулась, а Ти пригадав слова з народноi пiснi.

Мержинський. «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив».

Крижанiвська. Шкода менi вас на таку роль, i… певне, се така вже наша вдача жiноча консервативна, але я принаймнi не люблю занадто хазяйновитих чоловiкiв, якось воно у них ще прозаiчнiше виходить, нiж у нас.

Мержинський. Ну, се пусте, можна ж зробити подiл працi домашньоi, i значить – повну рiвноправнiсть. Невже й сього не допускае «жiночий консерватизм»?

Крижанiвська засмiялась:

– Ой Сергiю… Дивiться, Лесю, який вiн химерний. Сам за студентськi роки як слiд чаю не навчився наливати, а говорить про подiл працi. Дилема така: або нехай жiнка господарюе, або нехай хата буде пусткою.

А Ти не давався.

Мержинський. І нехай буде хата пусткою! Невже хатнiй комфорт вищий вiд усього? Та нi, се ж смiшно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в нiй були!

Я була присутня при освiдченнi, i дiтись менi було нiкуди.

Крижанiвська. Волiю я, щоб мене саму зруйнувала любов, анiж щоб ii зруйнували дрiбницi.

Якими побожними очима дивився Ти на неi, атеiсте!

Крижанiвська. Я знаю, з сього е один звичайний вихiд: скинути все на бiлих рабинь. Але хоч би в мене й стало коштiв на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не звикала нiколи…

Крижанiвська була i сьогоднi в простому, немов чернечому, убраннi своему, в тому единому чорному вбраннi, що служило iй i для паради, i для життя, i для жалоби. Менi було трохи незручно за своi святковi украiнськi строi.

Крижанiвська. А що ви, Лесю, скажете про молодi подружжя?

Леся. Трагiчна рiч – сi молодi подружжя: це два каторжники, скутi одним ланцюгом… Холод проймае, як подумаю про те… Краще вже бути одинокою та тiшитись хоч тiею думкою, що нiкому свiт не зав’язаний моiми руками.

Я говорила зарiзкiше, нiж думала, але сама ситуацiя спонукувала мене до рiзкостi. Ми йшли поволi до Володимирського собору. Молилися бабцi – прийшли з навколишнiх киiвських сiл, стояли на колiнах старцi. А молодi були гарнi, дiтись вiд того було нiкуди.

Леся. Тiльки скажу я вам, що каяття не есть fatalit? (рок, фатальнiсть – фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлiвну Драгоманову, як би вона розпорядила своiм життям, коли б iй його вернули назад. Можна носити спiльнi кайдани, i важкi кайдани, i все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…

У соборi бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами i якимись владними очима. Я задивилась на нього. Вiра Крижанiвська теж. Вона схопила мене за руку.

Крижанiвська. Дивiться, Лесю, з якою гiднiстю вiн це робить – нiби Бог мае молитись йому, а не навпаки.

Старий щось вимагав вiд Бога твердо i недвозначно:

– Во iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’еш iх, iродiв…

Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти вiддячував сам собi за почату розмову – освiдчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жiнок, Ти, лицар i людина архiделiкатна.

Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша вiра, тим вона страшнiша. Глибинну iлюзiю важче викорiнювати в людинi. Доки люди вiритимуть, ми будемо пропадати в темрявi. Я можу ще зрозумiти Ларису Петрiвну, вона поетеса, але вас… Вiро Григорiвно?!

Крижанiвська заспокоiла Тебе легким кокетливо-материнським усмiхом. А на старого заглядались старцi i прочани, монахи й молодi курсистки. Був вiн земним Саваофом, якому не мiг догодити Саваоф небесний…



…Поiзд вирвався на рiвнину. Пробивався свiтанок. Матовою жовтизною свiтилися болота. Дерев’янi церковцi пiдiймалися над хатами, з гонти капотiв дощ. Де дiтися моему голосу, який уже висох вiд туги, сльозами пропечений:



Мiй друже, мiй друже, нащо Твоi листи так пахнуть, як зiв’ялi троянди?

Мiй друже, мiй друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоiх, що, мов струни, тремтять, своiми гарячими слiзьми?

Мiй друже, мiй друже, невже я одинока згину? О, вiзьми мене з собою, i нехай над нами в’януть бiлi троянди!

Вiзьми мене з собою…


Це було в Зеленому Гаю пiд Гадячем. Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здiбностi були менi вiдомi.

Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:

– Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всiх умiе очаровувати – що то значить европейськи вiдома письменниця, не те що ми з тобою – провiнцiали. Ведемо господарство, рахуемо, платимо, будуемо, а як нiч дозволить, то й за вiршi беремося.

Мама нарiкала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянськоi не лiпша. Просто пiдiйшла, притулилась до мами, лице до лиця.

А тут i панна Ольга з професором надiйшли.

Кобилянська. Ви знаете, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляе дуже пристойне враження.

Вони приiхали разом – професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де мае лiтню вiллу. За кiлька годин iзди панна Ольга вже була очарована.

Леся. Як же ви з ним порозумiлися? Ви ж по-росiйськи не знаете?

Кобилянська. Пан професор зволили розмовляти по-нiмецьки. Ми з ним ще в Киевi познайомились – на з’iздi.

Вiзити пана Берковського для нашоi родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогоднi? Адже Ти був на хуторi вже кiлька тижнiв, i навiть мама зауважила, що за нами постiйно наглядають. Та щось на звичайне фiлерство тут не скидалось – надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сидiли всi коло столу. Мама з Лiлею бiгали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе – якась повна несумiснiсть присутностi двох таких рiзних людей дратувала його, як i мене.

Кобилянська. Один дуже симпатичний директор iмператорського музею в Москвi, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, – це я чула на своi вуха, – що iм, ученим-росiянам, встидно за вчинки росiйського уряду проти украiнцiв.

Леся. Всi ми, панно Ольго, живемо пiд павутиною. Я думаю, пiд дамокловим мечем краще, нiж пiд павутиною, бо там людина себе величнiше почувае, а тут, у цьому царствi, часом собi злиденною мухою здаешся.

Берковський, вправно орудуючи ножем i виделкою, грацiйно ворушив жовнами i говорив докладно i терпеливо.

Берковський. Бачите он, Ларисо Петрiвно… Коли словенцi, лужичани, морави, навiть усiлякi «штокавцi» i «чакавцi» могли користуватися своею рiдною мовою пiд час засiдань з’iзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братiв? Це було, звичайно, нацiональною нетактовнiстю, грубою образою. Бо ж галичани просто не володiють росiйською лiтературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юлiанiвно?

Мержинський. Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинцi – не галичани, галичани – не закарпатцi. Та й не об тiм рiч – за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед свiтом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете i хлiб, з рук якого, iсте?..

Папа вже невдоволено захмикав, Лiля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобi на виручку прийшла мама.

Мама. Ви знаете, професоре, пан Мержинський завжди зарiзкий. А тут вiн ще й за даму заступаеться…

Берковський. Я вас намагаюсь зрозумiти. Але давайте-но подивимось на речi об’ективно. Для галичан малоруська мова не тiльки рiдна, але й офiцiйно визнана мова, це мова лiтератури, науки i школи. Нашi «вченi» своерiдно поставились до неi, i iхня «наукова совiсть» дала архiцiкаву вiдповiдь на це питання питань: «малорусский язык – совсем не язык и даже не наречие, а какая-то „мова“ (с ироническими кавычками)». Тому ii неможливо допускати на засiдання вченого з’iзду.

Я уважно приглядалась до пана Берковського, i сьогоднiшне украiнофiльство професора менi не подобалось – цей криводушний початок вiщував щось смердюче. Я стала плести свого кiнця.

Леся. Чесно кажучи, обстоювати мову – цього ще так мало! Але ж мова – це сама душа народу! І кому ж обставати за неi, як не отiй малочисельнiй групi украiнських iнтелiгентiв, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за без’язикий народ! У тому й уся бiда, що дехто думае – достатньо говорити по-украiнськи, щоб мати право називатись патрiотом. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що N – дурень i тупиця, а вiн же так чудово по-нашому!» А послухати часом, що вiн говорить по-нашому, то, може б, краще, якби вiн говорив по-китайськи…

Берковський. Тiшу себе надiею, що не про мене йдеться.

Леся. Та що ви, пане професоре! Просто наслухавшись таких милих розмов мiж людей, що звуть себе патрiотами та украiнофiлами, боiшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими iменнями. Отаким способом не загнав у баранячу кошару…

По обiдi професор з папою усамiтнились. Вони довго ходили алеею коло порiчок, потiм посiдали обидва в гамаки i погойдувались та мило розмовляли. Професор наступав, папа? лiниво оборонявся, доки йому не набридло…

Берковський. Слухайте, так уже ставитись до украiнофiльства, як наш губернатор! Вiн же добився того, щоб солдати спiвали украiнських пiсень, вiн же виклопотав друк украiнськоi белетристики в «Киевской старине» i страшенно обурюеться, що уряд душить украiнський культурний рух, але все мае межу: ваше превосходительство, як юрист, дуже добре це розумiе.

Косач. Слухайте, Леопольде Венiамiновичу, чому саме я зобов’язаний, що ви проголошуете таку оду нашому губернаторовi – батьковi украiнських солдатських пiсень?

Берковський. Ви оджартовуетесь, ваше превосходительство, i я мушу бути прямим: цi вашi бородатi молодики – це вже щось iнше, тут уже пахне Женевою, i менi прикро…

Косач. Леопольде Венiамiновичу, один з них – мiй син, два iншi – друзi нашоi сiм’i, i я нiколи не дозволив би…

Берковський. Петре Антоновичу, а я ж виконую особисте прохання його високопревосходительства. Йдеться про те, будем прямо казати, чи сумiсне перебування на державнiй службi члена Киiвського губернського в селянських справах присутствiя, дiйсного статського радника Петра Антоновича Косача, дочка якого Лариса, iменуючи себе украiнською поетесою, друкуеться в Австро-Угорщинi, в Галичинi, тримае безперервний контакт iз галицькими сепаратистами-мазепинцями, плекае думку про вiдокремлення вiд Росiйськоi iмперii ii невiд’емноi частини – Малоросii, перетворення ii в Украiнську державу. Крiм того, частi перебування у вашiй родинi людей злочинного штибу, так званих соцiал-демократiв, таких як Мержинський i Кривинюк, теж плямують вашу репутацiю. Це чисто приватне попередження його високопревосходительства…

Професор Берковський погойдувався в гамаку, вигiдно лежав собi, заклавши ногу за ногу.

Папа обривав агрус i жменями пiдносив його до рота. Це була розмова двох добрих знайомих, нiщо не вiщувало змiн. Спекота стояла вповнi. Раптом папа шпурнув жменю агрусу в картоплю i, не звертаючи уваги на оторопiлого професора, крикнув, обернувшись до конюшнi.

Косач. Степане! Степане!

Вискочив Степан, наш кучер.

Косач. Степане, бричку пановi Берковському! Чуеш менi, щоб у два щоти…

Професор Берковський намагався догнати папу, але той, за звичкою заклавши руки назад, швидко пiшов до левади. Зайшла мама i побачила мене з книжкою в руках на верандi.

Мама. Ти чого не з гостями?

Леся. Іду, мамочко!

Мама. Пане Берковський, пане Берковський, ви чого до Псла не йдете, там у нас човни?..

Професор Берковський йшов пiшки до свого хутора, а Степан з бричкою iхав слiдом.

Степан. Сiдайте, молю вас Господом, бо мене пан лаятимуть. Ну, сiдайте…

Професор Берковський iшов пiшки, бричка iхала слiдом, гедзi вилися над кiньми i над професором римського права…

А нашi бородачi теж були вже далеко-далеко: Михайло вiв iх до Псла, поволi i ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цiеi непересiчноi особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крiм такого симпатичного вигляду, брав у полон нiжний, тихий тон у бесiдi та й якийсь затаений смуток, що в хвилi радостi зустрiчi й на знак якоiсь вищостi грав легкою, нiби мимовiльною, усмiшкою.

Кобилянська. Павлик писав менi, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесi Украiнки, бо забула б трохи, може, «прокляту Нiмеччину». Вiн, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хiба вiн знае, чим ота «Нiмеччина» менi ставала в голодi i в холодi духовнiм? Що вiн знае!.. Але я така рада…

Леся. Панно Ольго, про вашу «Нiмеччину» я iншоi гадки, нiж Павлик i всi галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Нiмеччина», показала iй широкий европейський свiт, навчила iдей, навчила стилю. Се просто б’е в очi, коли порiвняти вашi писання з бiльшiстю галицьких (я тут не маю на метi, наприклад, Франка, бо вiн не належить до бiльшостi); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запiчок, у вас – гiрську верховину, широкий горизонт… Так що я Павликовi тут не пiдмога. Та ще й збираюся вас прилучити до росiйськоi лiтератури, коли ви ii з третiх рук знаете, по-моему, таки Тургенева І. С. варто з перших рук брати. Що тодi про мене нашi патрiоти скажуть? Я ж спiвпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаев i Горький, особливо останнiй. Вони ж так нищiвно розвiнчують дух рабства в людинi! То що про мене, гадаете, «патрiоти» скажуть?

Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тiльки в нас на добро йшлося.

Леся. Дивiться, яка тут гарна околиця, якi тут обрii широкi – пiсля кам’яного Берлiна я вмiю се шанувати.

Кобилянська. Не можу сказати, що менi вже тут подобаеться. Страшно широкi поля, степи безмежнi. Почуваюсь якось мовби без опiки. Та на це не зважайте. Се, певно, тому що я зросла в горах i все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здаеться, розпаношилась i розжилась туга вповнi. По сих широких степах. І вона обгортае, здаеться, все i всiх… i вас.

Леся. Та що ви, панно Ольго, я не буду суму наганяти на вас, бо я в життi бiльша оптимiстка, нiж у своiх вiршах. А що ми будемо тут робити з вами! Будемо човном плавати i просто руками, коли вмiете. Будемо читати, розмовляти. Я буду вам грати Шумана i Шопена, яких ви, здаеться, дуже любите, потiм – украiнських пiсень масу у власнiй iнтерпретацii, вiльних вiд контрапункту i всякоi теорii. Покажу вам уже таку Вкраiну, що «украiнiшоi» й нема… Киiв же вам до вподоби?..

Кобилянська. У Киевi менi сподобалось. Там кожен може переконатись, що украiнцi були i що вони мають право бути i в майбутньому – на кожному кроцi стiльки iсторii, дуже багато! Вид на Днiпро пречудний… Лиш смутно менi було над ним. Заходять рiзнi думки на душу – все те вже нiколи нашим не буде.

Леся. Та що се ви, Ольго! «Най д’явол носить смуткове убрання, а я надiну яснi кармазини!» Я сама почала червонi капелюшки носити i вас привчу. Привчу «Царiвну» до червоних капелюшкiв – уся Буковина вогнем вiзьметься!

Потiм ми сидiли на верандi – дверi порозчинювано.

Леся. Таж ви придивiться до нього!

Кобилянська. А чи не придумали ви собi лицаря з казки? Ми з вами, панно Лесю, вмiемо придумувати лицарiв. Потiм iх, придуманих, забувати тяжче, нiж справжнiх.

Я сидiла за пiанiно i грала паннi Ользi давно обiцяного Шумана. Вiдчувала, що i в неi пробиваеться тiнь ледь уловимоi неприязнi до Тебе – причину ii ще важко було зрозумiти. Ти пiдiйшов до нас iз Михайлом та Кривинюком i запропонував.

Мержинський. Я хотiв би, щоб ви почули, якого листа ми збираемось вiдiслати генераловi Новицькому – у виглядi прокламацii.

Кобилянська. Що це за генерал?

Михайло. Це киiвський головний «архангел» – шеф жандармiв, панно Ольго.

Леся. І це мае бути щось на кшталт листа запорожцiв турецькому султановi?

Мержинський. Що ви, панно Лесю! Хiба б ми насмiлились! Абсолютно вiрнопiдданчий лист. Ось послухайте: «Ваше превосходительство, високошановний Василю Дементiйовичу! До нас надiйшла поголоска, що Ви, Ваше превосходительство, збираетесь покинути цей пост, на якому Ви зi славою пробуваете чверть столiття. Ця звiстка нас глибоко засмутила. Чверть столiття стояли Ви на славному посту. Багато тисяч людей було Вами арештовано, багато сотень людей вiдправлено в бiльш чи менш вiддаленi мiсцевостi… При цьому у Вас була своя система. Лише у рiдкiсних випадках Ви шукали собi жертви в лавах тих чи iнших революцiйних партiй i систематично уникали чiпати нас – членiв комiтету РСДРП. Наша нова друкарня безперервно працюе – Ви ii не чiпаете. Навпаки, шрифт уже встиг стертися, а Ви, хоча вже обшнарили тисячi квартир, завжди вибирали саме такi квартири, де нас не було i не могло бути, – велика Вам шана.

Лiберали i киiвськi мiшухи говорять про Вас iз жахом i ненавистю, з ненавистю i злорадством вони повторюють чутки про Ваше покровительство таемним притонам розбещеностi… Ми ж, соцiал-демократи, не маемо причини нi ненавидiти Вас, нi боятись, навпаки, саме Ви, завдяки щойно згадуваним Вашим рисам, Ваше превосходительство, допомогли нам стати на ноги i розвинути нашу дiяльнiсть з усiею ii нинiшньою широчiнню. Тому просимо Вас, Ваше превосходительство, не залишати своеi посади.

Щиро вдячнi киiвськi соцiал-демократи».

Панна Ольга дивилась на мене трохи моторошно, але якось аж просiяла. Питала в Тебе.

Кобилянська. І як це ви пошлете?

Мержинський. Надрукуемо, панно Ольго, i в сотнях примiрникiв роздамо по всьому Киеву.

Кобилянська. Але це ж iх тiльки дратуватиме.

Мержинський. Кого дратуватиме, а кому дасть вiдчути нашу силу i неушкодженiсть – навiть пiсля недавнiх арештiв.

Ти пiдсiв до мене, ми грали в чотири руки, вечiр спадав на землю, а мiй брат Михайло, щось упереджено вчуваючи в запитаннях панни Ольги до Тебе, переконував ii палко.

Михайло. Це – лицарi наших часiв. Справдi, людей iз такою силою волi i в давнину, i тепер мало. Колись такого могли б сколесувати, а вiн би й не скривився, а ниньки доля iм душi колесуе. Взагалi, менi здаеться, несправедливо дорiкати, що в наше столiття, в останнi часи героiзм, сила волi й характеру перевелися. Вони есть, але в iнших формах.

Кобилянська. Пане Михайле, ви мене трохи не так зрозумiли. Тут про Лесю йдеться.

Михайло. Розумiете, вони iнакше виявляються, а люди, що звикли iх бачити нарядженими в героiчнi костюми, не бачать героiзму пiд звичайною одежею сучасноi людини. Минуть вiки, i потомки бачитимуть у дев’ятнадцятому столiттi героiзм, а в своi часи не добачатимуть його. Nemo est profeta tu patria sue. (Немае пророка у своiй вiтчизнi – лат.) Чи не так, панно Ольго?

Кобилянська. Псевдопророки – це теж неминуча пошесть. Та тут не йдеться про Мержинського. Вiн менi якраз до вподоби, але ж Леся… Може б, iй не варто так уже полiтикуватись, вона вже ось-ось займеться, i попелу не лишиться.

Тебе все-таки вперта Ольга не збиралася лишити в спокоi i насiлася з нiмецьким педантизмом, уже в гамаках погойдуючись. Ти не опирався.

Кобилянська. Я можу не раз великий тягар носити, лиш менi не треба батога нiколи, лiпше добре слово. Кожне з нас потребуе такого. Мiй близький друг каже: «Менi треба пестощiв з великими добрими очима i бiлих рук. Я би тогди сказав людям щось таке сильне i гарне, що такого iм нiхто не казав iще».

Мержинський. А вам треба свiжого повiтря i тихого нiжного шепоту смерек. Степи вас дратують, бачу.

Кобилянська. Не так степи, як степовi натури. Дайте слово! Тверде мужчинське слово! Ви з Лесею приiдете до мене. Обов’язково приiздiть. Вас нашi гори на ноги поставлять, кашель iз вас виженуть. З Лесею ми так гарно тримаемось. При нiй я заглянула ближче в акцii розвою украiнiзму, пiзнала бiльше украiнського свiту i поглядiв. Вона така освiчена, i я iй дуже вiрю. Поезii цiню високо i кажу, що ii поезii годнi розумiти лиш справжнi iнтелiгенти. Звичайна пересiчна публiка не доросла ще до того. Як ви гадаете, пане Мержинський?

Мержинський. Багато правди у ваших словах, але я читав ii вiршi робiтникам у корабельних майстернях – i вiршi мали вiдгук, панно Ольго.

Кобилянська. Бачила чимало, але такоi… Ви ж придивiться, пане Мержинський, ця жiнка просто спалюеться, як свiчка. Тихо дихайте коло неi! Обороняйте ii! Вона ж хоче за вас усiх сама перегорiти. Ви маете вiдповiдати за цю свiчку, чуете мене, пане Мержинський! Боже ж мiй, оцi великi, завжди палаючi зiницi – таж будьте коло неi, як коло свiчки…




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/drach_-van/krinicya-dlya-spraglih-k-no-zb-rnik