Записки Кирпатого Мефiстофеля
Володимир Кирилович Винниченко


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Доля видатного украiнського письменника Володимира Винниченка (1880–1951) була надзвичайно складною та бурхливою. Цей талановитий художник слова був вiдомим полiтичним дiячем, який все свое життя присвятив боротьбi за побудову вiльноi, самостiйноi Украiни. Тому не дивно, що твори його довгий час було заборонено друкувати.

Головний герой роману «Записки Кирпатого Мефiстофеля» Якiв Михайлюк наче не живе, а грае в життя. Все в нього вiдбуваеться легко i просто. Навiть до свого кохання вiн ставиться як до гри: чому б i не оженитися з дiвчиною, яку вiн називае Бiлою Шапочкою, адже вона така гарна i мила? Але на перешкодi стае один факт: виявляеться, що у Кирпатого Мефiстофеля е син, що народився проти його бажання. Гра закiнчуеться: Михайлюку треба обирати мiж коханою i дитиною. І вибiр цей аж надто серйозний…





Володимир Винниченко

Записки Кирпатого Мефiстофеля



© Т. М. Панасенко, пiслямова, 2012

© О. Д. Кононученко, художне оформлення, 2014

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Записки кирпатого Мефiстофеля


В розчинене вiкно потягае розталою корою дерева i кислим, вогким духом водянистого, весняного снiгу, що рiденько чвакае пiд ногами. Табачний дим, роздiлений течiею повiтря, незадоволено клублячись, розрiджуеться. Чути, як дзвонять у Софiйському соборi великопосним, задумливим дзвоном. Там, у соборi, тихо трiскотять свiчки, пахтить вiльгiстю стiн, пiд банею високо вгорi лунае монотонний голос дячка.

Весна – паскудний час, неспокiйний, розхрiстаний, безглуздий. Вечорами тiльки й можна робити, що грати в карти. Тут, принаймнi, знаеш у чому рiч. За одну нiч гри можеш пiзнати все минуле й майбутне своiх партнерiв.

Ось Карачапов, вiн здатний схопити людину, що попала в скрутне становище, взяти ii за горло й душити доти, поки нi копiйки не лишиться у неi. Робитиме це серйозно, з дiловитою пикою, мовчки, строго, поважно.

Клапан – боягуз, хапа дрiбничками. Схопивши, озираеться, бiжить у куточок i там наминае свiй маслачок. Окрiм маслачкiв нi про що не мрiе.

Сосницький гасае в рiзнi боки. Коли ведеться йому, може кинутись у воду i, ризикуючи життям, рятувати другого. Коли погано з ним, може пiдставити нiжку приятелевi i знаходити для себе сатисфакцiю в бiдi його.

Менi приемно заманути чоловiка на саму гору i зiпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надiею й захватом, блискае жах – е найкращий. Приемно, коли увага застигае й ти обережно м’яко повертаеш його в той бiк, який тобi потрiбний. А вiн усмiхаеться й гадае, що сам iде, «сам iде»! От за це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що вiн уже й не помiчае того.

Сосницький бере у мене вже шосту сотню. Вiн бiльше не хоче ризикувати. Тепер вiн гратиме з розумом. Банк нароста. Це вже справжня гора. Але Сосницький по камiнчику, як Клапан, довбае i з усiх сил тримае себе, щоб не кинутись на неi з криком «ура!» Вiн, недбало розсiвшись, ставить малесенькi ставки, – його не обходить гора. Мене ж тягне вивести його на неi.

– Ну, Сосницький, давай в кумпанii? Га?

– Нi, мерсi.

– Що, волiеш по гривеничку зароблять? Розсудливо. Катай, серденько, катай, принесеш дiткам гостинчика. Ну, кинь дурницi! Удвох же, кажу тобi. Ну-бо!

Сосницький раптом плигае:

– Давай, кат його мамi! Скiльки там? Карачапов, бережiться!

Вiн сiдае рiвнiше, зачiсуе обома руками жовту гриву й гупа рукою по столi. Вiн от-от на самiсiнькiй горi. Тодi я замислююсь i кажу:

– Нi, здаеться, момент не дуже добрий; треба, мабуть, пiдождати.

– Що?! Ждати? Чого?!

– Кращого моменту. Тепер не можна.

– Ех, ти, боягуз! Сам iду!

– Як хочеш, не раджу.

– Начхав я на твою раду. Скiльки в банку?

Вiн сам iде!

А побiч, за столом з закусками, сидить оцей обгризений Нечипоренко. Немов не помiчаючи сам, часом бере вилкою то гриб, то шматок ковбаси i iсть. А щелепи йому десь аж корчить i хочеться кинутись, виючи, на iду й обома руками пхати ii в себе, сопучи та здригуючись вiд насолоди.

Інодi вiн пiдходить до нас i дивиться на сотнянi папiрцi, якi ми пересуваемо один до одного. На його синюватих, голодних губах грае запобiглива i в той же час вибачлива усмiшка старого iдейного iнтелiгента. І весь вигляд у нього старий, iдейно-iнтелiгентний: скудовчена, мишачого кольору, кучерявенька борiдка; попелястi пасмочки волосся на висках i потилицi; неохайний, обшарпаний пiджачок та вишивана сорочка з якоюсь стьожкою замiсть краватки; на ногах короткi штани, з-пiд яких видно рудi халяви чобiт, якi тепер ще носять, здаеться, тiльки батюшки. Серед нас, серед наших ретельно поголених облич, бездоганних комiрцiв, строго вигладжених бриж на штанях, лакерованих черевикiв вiн робить враження не то псаломщика, не то прикажчика з економii. І здаеться, що вiн сидить тут для того, щоби дочекатись, коли пан увiльниться й дасть йому iнструкцii. Тодi вiн вiзьме свiй клуночок, що лежить десь у кухнi, суковату палицю й пiшечки почимчикуе на вокзал, жалiючи п’ятака на трамвай.

А колись же вiн царював на мiтингах i ця скудовчена борiдка, цi пасмочки на потилицi викликали повагу. Неохайнiсть i вбогiсть одежi були потрiбнi, необхiднi. Колись робiтники на пам’ять вчили прокламацii, написанi цiею рукою, що тепер так несмiло й злодiйкувато посилае у рот на виделцi смачнi гриби.

Вiн чекае на мене. Я сказав, що можу добути йому роботу. У нього дома «жiночка та двiйко маленьких», як вiн з грайливою усмiшечкою довiв до моеi вiдомостi i, мабуть, обливаючись соромом за цю усмiшку. Вже два тижнi, як вони прибули iз заслання, а вiн нiде не може знайти роботи. Так-так, я запропоную йому роботу.

Коли Сосницький зриваеться з гори й потiм понуро сидить, менi стае нудно. Ми граемо цiлу добу. Це може остогидiти.

Я закидаю руку назад, беру зi столика телефонну трубку й викликаю Соню, не перестаючи грати. На Сосницького я не дивлюсь, але бачу, як його руки стають тяжкими та занадто рiвними, – так бувае з людиною, яка пильно слухае i в той же час щось робить.

– Соня? Здорова! Так, це я… Не швидко. А втiм, не знаю. Твiй чоловiк програе, а я виграю. Йому в коханнi ведеться, а менi нi. Але це давно вже вiдомо… Сосницький, твоя жiнка питае, коли ти прийдеш додому?

– Сподiваюсь сьогоднi.

– Сподiваеться сьогоднi. А я прийду зараз. Даси менi чаю? Чудесно. Ну, поки що, бувай!

Кладу трубку й заявляю:

– Панове! Ставлю все вигране плюс свою сотню. Чи виграю, чи програю, iду. Отже, моя ставка… вiсiмсот. Ви тримаете, Карачапов?

Карачапов жмурить око вiд диму цигарки i здае карти. Його обличчя киргизьке, смугляве, з полиском, неначе погано почищене ваксою, непорушне й серйозне. Це значить, що в ньому гарчить жаднiсть. Йому хочеться загребти моi грошi. Вузькi, пукатi, прикритi млявими повiками, очi дивляться в стiл.

Сосницький потягаеться i протяжно позiхае, занадто широко, як менi здаеться, розтягаючи свiй масний, великий рот. Вiн хоче показати, що все йде, як слiд. Добре.

Я виграю.

– Бачиш, Дмитре, як треба грати? Ну, бувайте, моi панове!

В передпокою, одягаючись, я дивлюсь у дзеркало. Поруч зi мною стоiть Нечипоренко, i в дзеркалi менi видко, що я на цiлу голову вищий вiд нього. Вiн короткий, куций, з круглою головою; я – довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борiдкою i густими бровами, похожими на двi лахматi гусеницi. Нiс у мене не кирпатий, а качиний, широкий i плескуватий на кiнцi, з довгими нiздрями. За все лице i постать мене називають Мефiстофелем, а за нiс – Кирпатим Мефiстофелем.

Нечипоренко натяга поганеньке, кремового кольору, пальтичко, пiдiймае комiр i чекае на мене, тримаючи в руцi круглу шапку рудого, собачого кольору. Коли я одягаю цилiндра, що довгою строгою смугою одбивае свiтло електрики, я видаюся велетнем поруч з Нечипоренком.

– А вам не було занадто тепло в Сибiрi в цьому пальтi? – киваю я Нечипоренковi на його легесеньке пальто, натягаючи рукавички.

Нечипоренко знов не то вихиляеться, не то протягаеться i, смiючись, говорить:

– Е, там у мене шубка була! Тут треба було трошки, тее-то як його, заставити, значиться…

Вiн любить називати деякi речi зменшеним iменем: шубка, жiночка, дiточки, грошенята.

На вулицi запах весни чуеться дражливо-гостро. Над бульваром повисла безвуха, лиса голова мiсяця й розсiяно усмiхаеться. Тополi, як два ряди величезних вiникiв, стоять непорушно. Крiзь прозорi вершечки iх видно блакитно-срiблястi хмаринки. Внизу пiд тополями бренять балабайки й хiхiкають незримi парочки. Побiч тротуару дзюркотить вода, а на бруку ще лежить брудний, потовчений снiг, подiбний до шоколадноi халви.

– Так-так, от уже й весна!.. – зiтхае Нечипоренко. Я почуваю, що вiн це говорить тiльки для того, щоби почати розмову про роботу.

Я переходжу на бульвар i сiдаю на лавочку, нiчого не кажучи Нечипоренковi й не питаючи його, чи хоче вiн сидiти.

– Атож, атож, весна, – кажу я. – Чудесна пора. А пам’ятаете, як ми колись у таку пору революцiю пущали? Так-так. Ну, так значиться роботу? Чудесно, можна. Це можна, можна. Що ж ми вам придумаемо? Тiлько отщо, голубчику: я вже з вас наперед вiзьму слово, що ви триматимете в секретi нашу розмову. Дiло наше, знаете, професiональне, адвокатське. Людина ви, я знаю, конспiративна, але попередити треба.

Мiсяць одсунувся до будинкiв i звiдти дивиться менi в лице. Пахне мокрими кущами та торiшнiм листям. Голова горить вiд безсонноi ночi. Соня чекае на мене. Тепер ще нема восьмоi, значить, Андрiйко ще не спить.

– Я не розумiю… А втiм, даю, розумiеться, слово.

– От i добре. Значить, даете. Ну от. А роботу поки що ми вам примудруемо таку. Часово, звичайна рiч, так, щоб перебитись. Знання нiякого не треба. Так би мовити, дипломатичного характеру. Треба, розумiете, поiхати в один город i вмовити одного чоловiка, що абсолютноi iстини на свiтi немае й що свiт е не що iнше, як тiльки наша уява. Простiшими словами, дорогий мiй, треба, аби цей чоловiчок змалював на судi деякi речi так, як ми iх уявляемо собi. А щоби це легше було зробити йому, ви поможете йому. Це все ж таки праця – направляти свою уяву в iншому напрямку. А кожна праця оплачуеться. Агiтатор з вас добрий, i вам це легко буде зробити. Як ви на це, га?

– Себто, як же це?!

– Що саме? Ви про вiщо?

Нема нiчого бiльш зворушливого, як оця настовбурченiсть чесностi. З самого початку свого падiння.

– Нi, ви це серйозно?!

– Цiлком серйозно, голубе. А що таке? Можете взяти на себе це доручення?

Нечипоренко раптом поривчасто пiдводиться й говорить поважним, колишнiм своiм тоном, тим самим, яким колись давав менi прикази по органiзацii.

– Слухайте, товаришу Антоне, – (мене, в дiйсностi, звуть Яковом), – коли це жарт, то я знаходжу, що вiн досить дурний. Коли ж серйозно, то… то…

Вiн не знаходить слова, яке вiдповiдало б його почуванням.

– Та що таке, любчику? Якi жарти? Цiлком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованцiв за удачне виконання i сто за неудачне. Видатки, звичайно, на мiй кошт. Їхати, якомога, швидше.

Триста карбованцiв для чесноти при голодних очах i дiточках – це поважний удар iй. Нечипоренко усмiхаеться.

– Одначе, цього я не сподiвався. Чого-чого, а цього не сподiвався навiть вiд вас.

– Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте i приходьте з вiдповiддю. Тiльки швидше. Бувайте!

Я встаю i злегка пiдiймаю цилiндра.

– Здорово! – з непорозумiнням говорить Нечипоренко. Вiн одсувае свою собачу шапку на потилицю й неодривно дивиться на мене. Я хитаю головою i йду в гору по бульварi. На лавах, по тiм боцi, що в затiнку, кудовчаться темними купками людськi постатi. Я згадую, що сьогоднi недiля.

Іду довго, але крокiв за собою не чую. Нечипоренко стоiть на мiсцi чи, напнувши шапку по самi очi, спiшить до своеi «жiночки» швидше розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.



Андрiйко сидить у iдальнi за столом i, схиляючи голову то на праве плече, то на лiве, поклавши язика на верхню губу, розмальовуе кольоровими олiвцями якийсь краевид.

Соня лежить у качалцi й читае. Побачивши мене, вона спокiйно опускае книгу на колiна й питае:

– Чай питимеш?

Андрiйко робить останнiй штрих, схоплюеться й пiдбiгае до мене. Я почуваю, як м’якнуть менi ноги вiд його дотикiв. Пiдхоплюю його пiд пахви й високо пiдношу догори. Руки моi чують нiжну теплоту його тiла, й менi знов здаеться, що я злитий з ним i що вiдiрватись вiд нього буде для мене фiзично боляче.

– Вище, дядю Яша, вище! – кричить згори Андрiйко i здiймае руки, намагаючись дiстати до стелi.

– Ти його упустиш… – сухо кидае Соня.

– Дядю Яша, ще, ще трошки!

Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сiдаю за стiл.

– Ну, як справи, малий?

– Та нiчогенько. А в одного хлопчика сьогоднi знайшли табак у кишенi. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк iсключать хлопчину. Правда, дядю Яша?

Я боюсь, що на моiм лицi занадто виразно помiтно мое почування i, усмiхаючись, кажу:

– А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!

– Ей, дядю, ти знов смiешся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти… Коли я буду в другому класi, я теж куритиму!

– А тепер не куриш?

– Тепер ще рано, – поважно говорить вiн.

Так, вiн викапана мати. Тi ж самi голубувато-сiрi очi, тiльки не такi сухi та жорсткi, те ж саме пукате, як бiк чайника, чоло, гостре пiдборiддя, бiляве, невитке волосся. Нiс неправильний. І сьогоднi менi здаеться, що в ньому е щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та нiжнiсть охоплюють мене.

Я кашляю, закурюю й кажу Сонi:

– Ти дуже сердишся?

– За вiщо? – байдуже кидае вона, тримаючи руку на кранi самовара. Потiм закручуе його й пiдсувае менi склянку мiцного чаю, такого, який я люблю.

– Ну, за вiщо… Але, бачиш, нема гiрше, як грати в своiй кумпанii. Все дають один одному одiгратися. Та так тягнеться доти, поки всi не втомляться…

Андрiйко тягне руку, хоче пiти. Я обiймаю його й садовлю на своiх колiнах. Вiн задоволений i зараз же починае нишпорити по моiх кишенях.

– Андрiйку, тобi час спати… – каже Соня.

– Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятоi години немае.

Знайомий бiль i жаль до себе вколюють мене.

– Так, правда, iди, хлопче, спати, йди…

А отже, е якась пiдла насолода в цьому болю!

Соня, здаеться, розумiе мене, бо насмiшкувато усмiхаеться й пiдходить до нас.

– Ти повинен бути вже в лiжку о дев’ятiй годинi. Поки вмиешся, роздягнешся… Іди, скажи Фенi, хай поможе тобi. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.

Андрiйко помалу злазить з моiх колiн i, коли вже стоiть долi, простягае менi руку. Я усмiхаюсь, потискую ii й випускаю. Андрiйко цiлуе матiр i виходить.

Соня сiдае проти мене, становить лiктi на стiл i, з’еднавши кiнцi пальцiв, говорить:

– Менi, Якове, треба побалакати з тобою.

Коли за дверима iдальнi зникае маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попiльничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стiльця.

– Слухаю з охотою.

– Я прохала би серйознiше вислухати.

– Серйознiше вiд мене може бути хiба тiльки iдейний вегетарiанець.

Соня деякий час мовчить, немов би занята своiми пальцями. Нiс у неi не Андрiйкiв – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими нiздрями. У Сосницького теж не Андрiйкiв – м’ясистий, важкий; нiздрi, неначе цвяшком проткнутi. Менi здаеться, найвiрнiше дзеркало душi людини не очi, як гадають, а нiс. Бувають носи добрi, злi; м’якi, твердi; важкi, легковажнi; хитрi, простодушнi.

Соня зводить на мене Андрiйковi голубувато-сiрi очi й тихо говорить:

– Не ходи до нас.

Всерединi штовхае менi щось боляче, але я, не перестаючи усмiхатись, злегка дивуюсь i кажу:

– Досить несподiвана гречнiсть. Чому ж то так?

– Гречностi покиньмо. Тому, що твое… тому, що ти погано впливаеш на всiх нас. Дмитро при тобi розпускаеться, нервуеться. Андрiйко стае неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.

Я мовчу й усмiхаюсь. Нiс у Сонi вiд хвилювання блiдне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що iй двадцять дев’ять лiт, а то й бiльше.

Менi власне треба б встати й пiти.

– Чу-удно… – кажу я, струсюючи попiл з цигарки й роздрiбнюючи кiнцем цигарки сiреньку грудочку. – Чу-удно. А я гадав собi, що впливаю на вас, як найблаготворнiше. Друг дому. В справжньому смислi цього слова, без лапок!..

– Ти, мабуть, не вiд того, щоб i в лапках бути другом?

Злiсть ii не зовсiм зрозумiла.

Соня поривчасто змахуе руки зi столу й нервово чепурить волосся. На мене не дивиться, але я почуваю, що вона чекае вiдповiдi на цi слова. Якось особливо чекае.

– Через що ж раптом така постанова? Цiлий рiк буваю й нiчого, i… так несподiвано?..

Строго похмурюе своi милi, широкi брови i, дивлячись убiк, вже майже спокiйним, звичайним сухим тоном каже:

– Бо ця постанова давно вже назрiла. Я хочу сказати тобi одверто… Ти – людина глибоко ненормальна, негарна й жорстока. Ти хитрий i вмiеш ховати себе, але тебе все ж таки видно. У тебе нема нiчого не то що святого, а… а навiть дорогого, цiнного в життi. Я не знаю, навiщо ти живеш. Побувши з тобою, почуваеш себе порожнiм i зайвим. Стае нудно жити.

Немов iз книжки вичитуе, – видно, давно наготовила всi цi фрази й не раз повторювала iх про себе. Я уважно слухаю.

– …Ти з усього смiешся й удаеш з себе розчарованого, але робиш це для того, щоби замазати свою бездушнiсть i моральну порожнiсть, i через це ти i жорстокий i… багато iншого, ще гiршого. Я не хочу торкатись твого особистого життя. Це твое дiло, живи, як хочеш. Але, коли ти своею особою входиш в наше життя, я маю право охоронити себе. До твоеi появи серед нас Дмитро був порядною людиною. Вiн не був тим, що вiсiм-дев’ять лiт тому, але не був i тим, чим вiн е тепер. Це ти навчив його смiятись з того, чому вiн ранiше поклонявся, ти розпустив його. Так-так, ти! Це я раз у раз повторятиму. Ти навчив його грати у карти, писать брехливi статтi, любити грошi, пити i… мабуть, зраджувати мене. Я певна, що ти не раз тягав його з собою до продажнiх жiнок. І спецiально для того, щоб торжествувати, щоб тiшитись i смiятися з нас, з нашого «семейного очага».

Мене, властиво, не дуже дивуе цей потiк обвинувачень i лайки. Вiн повинен був, зрештою, колись прорватися. Дивно тiльки, що це, що здавалось, це без помiтноi причини сталось.

– Прости, Сонiчко, що переб’ю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волi. Це раз. Друге, що вiн нiби справдi так змiнився. А трете, що я надзвичайно сильна натура. Нiчого цього, серце, немае. Вiн не хлопчик, силу волi мае таку, що дай боже всякому, а я нiякого впливу не маю на нього. Ти все це… Дозволь менi скiнчити!.. Ти все це знаеш так само добре, як i я, але тобi треба до чогось причепитись, щоби вигнати мене. А втiм, вибач менi, хiба не все одно яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще що-небудь менi сказати, чи менi вже треба йти?

Соня пильно дивиться менi в лице, немов би бажаючи примусити мене знiяковiти. Бiля ii очей виступила фарба, i здаеться, що очi горять.

– Для чого ти втисся до нас?

Голос погрозливий, тихий.

– Я не втискувався, Соню. Пам’ятаеш, ми зустрiлись випадково i ти сама запрохала мене заходити.

– Нi, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидiти тебе всi цi вiсiм лiт. І все ж таки, ти з твоею звичайною нахабнiстю й безцеремоннiстю входиш в нашу родину i… руйнуеш ii.

– Забобони, Соню. Сiм’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розподаеться з середини.

– Ну, це твоя «теорiя». А я кажу те, що бачила на власнi очi.

Я позiхаю й пiдводжусь.

– Так. Вибач, ти в згодi з Дмитром все це кажеш менi?

– Так, у згодi. В цiлковитiй згодi!

Вона каже цi слова необдумано, я це чудесно розумiю. Але злегка вклоняюсь iй i кажу:

– Досить дотепно ви згодились: вiн менi винен дев’ятсот карбованцiв.

Соня помалу встае, випростуе свою невелику, трохи плескувату постать i мовчки простягае до дверей руку.

– Ідiть звiдси зараз же!

Я деяку хвилинку стою й з усмiшкою дивлюсь на неi. Менi треба багато зусиль, щоби вдержати себе вiд найпевнiшого виявлення дiйсноi правди: пiдiйти, обняти й почать цiлувати. Тодi виявилась би iстина.

Я повертаюсь i йду, не сказавши бiльше нi слова.



Безсонна нiч, Андрiйко, розмова з Сонею, густе вечiрне повiтря. Менi стае незрозумiло-весело i буйний виклик спалахуе в кровi. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадуе весна, чортяка ii бери!

Зсуваю цилiндра на потилицю, розстiбую шубу й, вимахуючи паличкою, iду легким кроком по тротуарi. Вiзники наввипередки закликають везти мене, сподiваючись добре заробити. Я одмахуюсь вiд них, голосно прохаю вибачення у дам, зазираю iм пiд капелюхи i… навiть не смiюся з себе в цей час.

Ось той будинок, в якому ми колись друкували на гектографi прокламацii. Так, це вiн, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сiрими вiконцями, переперезаними товстими дурними прогоничами, якi не рятують нi вiд злодiiв, нi вiд жандармiв. Там е маленька кiмната, що виходить вiкнами на подвiр’я. Там колись ми… А втiм, ну ii к чорту, чого я мушу про це думати?

Де мешкае той дурень Нечипоренко? Я б з охотою подивився на його «очаг».

Поперед мене плавно суне помiж плечами та головами бiла шапочка. Пухнате, русяве волосся на потилицi нагадуе менi щось знайоме. Невже вона? Поправляю цилiндра й надаю ходи. Іду деякий час побiч i жадно вдивляюсь. Вона! Та сама молочно-рожева щока, дитяче-строгий нiс i м’якi, лагiднi риси лиця.

Я вмить почуваю, як у вiсiмнадцять лiт, несмiлiсть i замiшання. Що iй сказати? Як пiдiйти? Як почати розмову?

Бiла шапочка звертае в перевулок. Тут менше людей i мiсяць здаеться яснiшим. Я швидко наганяю шапочку й деякий момент iду позаду. Вiд неi подихае чимсь нiжним, надзвичайно-зворушливим, чистим. Я сам собi видаюсь гiмназистом, що причепився до гiмназистки, що складае про себе фрази, якi скаже iй, i до самого дому не каже нi слова.

Шапочка озираеться. Передi мною на мить з’являються двое здивованих очей i зараз же зникають. Тодi я рiвняюсь з дiвчиною, поштиво тримаю цилiндра над головою i спокiйно, влазливо, сам дивуючись, звiдки беруться в мене такi ноти, говорю:

– Простiть, будь ласка. Дозвольте менi пройти разом з вами до вашого дому.

Дiвчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертаеться до мене й зараз же прискорюе ходу. Але полохливостi я не помiчаю в ii рухах. Я, стараючись iти поруч, не одстаю. Несподiване чуття сорому й нiяковостi сковуе моi думки i язик. Менi вже хочеться, щоби нiчого цього не було, хочеться одстать, але я не можу через щось цього зробити. Іду мовчки i, почуваючи в себе дурновату усмiшку на обличчi, дивлюсь на посрiблений, немов покритий перламутром, профiль дiвчини.

– Будьте ласкавi, дайте менi спокiй, – раптом кидае вона менi нудьгуючим голосом, навiть не подивившись на мене. Так говорити може жiнка, якiй уже остогидли подiбнi сцени. Вони не лякають ii, не обурюють, а тiльки заважають.

– Я зараз дам… Простiть, ради бога. Менi самому соромно… Але дозвольте менi сказати. Я декiлька разiв зустрiчав вас на вулицi i раз у раз… дуже хотiв пiзнати вас ближче. От i все. Запевняю вас, це правда!

Мабуть, вона схоплюе в моiм голосi справжню щирiсть, бо з бiльшою, як менi здаеться, увагою зиркае на мене. Я вперше так близько бачу ii лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсiм iнше, нiж з профiлю. В профiлю е щось безмежно-лагiдне, слабеньке, нiжне, а так – обличчя серйозне, розумне, очi немов насмiшкуватi, або сумнi.

Вона одвертаеться, зупиняеться й кивае рукою вiзниковi. Той з грохотом пiдкочуе. Шапочка сiдае i, не озирнувшись, од’iжджае. Я вiд сорому перебираю пальцями нiг i помалу йду далi. Бiля ворiт чуеться смiх. Мабуть, з мене.



Лежу в лiжку i дивлюсь на стiну, на якiй застиг смертельно-блiдий промiнь мiсяця. Спати зовсiм не хочеться. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тiльки лiг i погасив лампу, почув, що сну не буде.

Перекладаю подушку на другий кiнець лiжка й лягаю лицем до вiкна. Мiсяць тепер по другий бiк нього, менi не видко його. Зате я бачу блакитнi й жовтуватi цяточки зiр.

Холодне, гидливе почування туги важкою грудою лежить десь вище живота. Мабуть, вiд цього руки, ноги та все тiло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко пiдвестись i взяти цигарку з нiчного столика.

Я знаю i свiдомо повторяю собi, що це все мине через мiсяць, що це явище чисто фiзiологiчного порядку. Адже нiчого подiбного у мене не було зимою. Моя туга подiбна до того страху, який бувае у свiдомоi, iнтелiгентноi людини на цвинтарi. Вона знае, що нiяких мертвякiв нема й не може бути, а тим часом весь час почувае на тiлi хвильки морозу. Це вiкове, темне, дурне, з нього треба тiльки смiятись. Так само й з моею тугою. Я звик бути в отарi, звичка ця йде з дитинства людськостi, як i мороз страху вiд мертвякiв. Бiльше нiчого. І з цього так само найкраще тiльки посмiятись i забути.

Але цi мiркування не помагають. Є туга, е нудьга, важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, i воно менi погрожуе бiдою.

За вiкном на вулицi часом чуються веселi, гучнi голоси, смiх, спiви. Десь студенти, курсистки вертаються з театру, з вечiрки. Тепер студенти все з веселих мiсць вертаються вночi додому. І добре роблять. На iхнiх грудях пiд шинелями не лежать пачки прокламацiй i, коли прийдуть додому, iм не треба буде одмивати руки вiд гектографського чорнила. І коли мине десять-двадцять лiт, iм не треба буде боятись своiх споминiв, вони не будуть обходити мiсця своеi молодостi, скоса позираючи на них iз зневагою та викликом.

Справдi, навiщо я живу? Рiшуче не розумiю. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злiсна штука, що зветься життя? Уявляю, як повинно бути нудно тiй iстотi, яка з обов’язку свого становища мусить бути безсмертною: це ж така одноманiтна, монотонна рiч – життя. Родиться, розвиваеться, поживе, вмирае. І так вiчно-вiчно. Зорянi свiти, окремi планети, людськi царства, людина, мiкроб – живуть по одному шаблону. Не розумiю, який iнтерес може бути в цiй тяганинi, кому й навiщо це потрiбно?

Вiд цих думок моя нудьга немов трохи стихае.

Я дивлюсь на тремтяче, лагiдне мерехтiння небесних цяток i намагаюсь уявити собi життя на них. Згадую канали Марса й думаю: а що, як людськiсть знайде колись спосiб лiтати в свiтових просторах? Допустiм, використае свiтло, як засiб пересування. Свiтло в один момент проходить, здаеться, сорок тисяч верст. І все ж таки до багатьох планет, вiд яких свiтло доходить до нас через декiлька тисяч лiт, не долетiти нiколи людинi.

А як навiть i долетить куди-небудь, то що тут такого радiсного? На Марсi, чи де iнде, так само, як i тут, родяться, живуть, страждають, вмирають. Ну, чого прилетiли? Все те саме, не варто i хвилюватись. А то ще й бiйка заведеться помiж планетними братами. У живих iстот вона заводиться швидко.

Невiдомо чого, менi стае сумно. Я дивуюсь: звiдки йде цей сум? Через що? Де е той резервуар, з якого витiкають чуття, i хто стоiть у iх границь? В кожнiм разi, не завжди свiдомiсть.

І вже думки моi йдуть по iншому напряму. Я думаю про Соню, Андрiйка, Сосницького, Панаса Павловича, Карачапова. Менi по-земному i боляче, i смiшно, i важко все, про що я думаю. І немае нiчого важнiшого вiд цього, i вийти з цього людського кола неможливо, не дивлячись на всi фiлософii.

І я радий з цього суму, бо знаю, що засну швидко. Я лягаю на бiк, покриваю голову ковдрою, згортаюсь по-дитячому бубликом, пiдтягнувши колiна до самого пiдборiддя, й починаю думати про «те».

«Те» – моя давня, смiшна звичка, про яку не знае нi одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собi казку. Це в мене з дитинства. Я раз у раз засипав тiльки пiд материнi казки. Коли для iнших моя звичка стала смiшною, я мусив принести ii в жертву своiй мужеськiй гiдностi й вiдмовитись вiд маминих казок. Але я замiнив iх власними. І вiд того часу, де б i з ким би менi не доводилось проводити нiч, я неодмiнно, хоч на декiлька хвилин, кажу собi казку.

Мабуть, це властиве багатьом. І мабуть, вони помiтили таку особливiсть казок: до певного перiоду казка оповiдае про те, що е. Це, власне, не казка, а одблиск дiйсностi в фантазii. Коли я на протязi багатьох лiт складав iсторii, в яких моя особа творила рiзнi подвиги, починаючи вiд геройських герцiв з iндiйцями, драконами i кiнчаючи перемогою над тюремними стiнами, то я переказував те, що справдi було. Бо в цiм перiодi все бувае перемогою й визволенням.

В другому ж перiодi приходить справжня казка, бо вона оповiдае про те, чого нема й не може бути нiколи. Вона тужно заколисуе, на хвилю односить вiд того, що е, i помагае забути себе. І через те з нею ще солодше засипати, нiж з першою.

Пiд ковдрою темно, тепло й затишно, як двадцять i бiльше лiт тому назад. Я тихо починаю свою казку.

От я йду вулицею. Вечiр надходить. Осiннiй дощик шарудить дрiбним, пiсочним шелестом у пожовклiм листi. Тротуари не мокрi, а тiльки маснi вiд дощевого пороху. В палiсадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, вiд якого iде такий дух, як коли розiтреш листок на долонi. Шибки вiкон подiбнi до рябих облич.

Комiр пальта у мене пiднятий, я високо пiдiбрав плечi, втягнувши в них голову, але менi все ж таки холодно. Я йду без всякоi мети, нi про вiщо не думаючи. Нi, я думаю про те, що я страшенно самотнiй. Самотнiй же тому, що нiкого не люблю. Найпевнiша ознака самотнiх та, що вони нiчого й нiкого не люблять. І коли я слухаю людей, що жалiються на самотнiсть i запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бiдолахо, тобi для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманцi одночасно порожнеча й цiлi скарби.

Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом пiдводжу голову й тодi мое лице обвiвае дощевий порох, як то бувае часом бiля фонтану.

Бiля одного будинку, – я виразно бачу його: невеличкий, з червоноi цегли, двоповерховий, перед ним палiсадник, який творить немов коридор до парадного, – бiля цього будиночку, саме в початку коридору, зустрiчаюсь з жiнкою в… в бiлiй шапочцi. Так, в бiлiй шапочцi, з бiлим комiром короткого пальта. Вона скидае на мене очима й тут же, вмить, неначе пiдстрiлена, спираеться рукою на тинок i стоiть так деякий момент, не рухаючись i не одриваючи погляду вiд моiх очей. Я теж, весь пронизаний дивним чуттям, стою з пiднятим комiром, з руками в кишенях з очима в ii очах. Це тягнеться не бiльше п’яти-шости хвилин, але менi здаеться, що я прожогом i довго несусь у якусь безодню, i серце мое в солодкiм жаху поширюеться.

Жiнка одступае вiд тинка й непевними, ослабленими кроками iде в дiм. Злегка вищить пружина дверей, дверi грюкають за спиною жiнки, i я розумiю, що стою на вулицi, на тiм самiм мiсцi, де тiльки що переломилось мое життя. І самотнiсть, i бруд, i сором – усе лишилось на тротуарi, за палiсадником, а я, новий, чудний сам собi, повинен iти в цей червоний будинок i провадити далi нове життя.

І от я йду в тi самi дверi парадного. Вони так само вищать, неначе я наступив iм на хвiст, i певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню бiля дверей, що лiворуч, i жду.

Коли одчиняються дверi, я в передпокою бачу ii та покоiвку. Усмiхаюсь до неi й зупиняюсь бiля порогу, не одриваючи вiд неi очей. Покоiвка здивовано поглядае на нас.

– Роздягнiться!.. – злякано й тихо каже вона. – Ідiть собi, Прiсю: це до мене!

Я скидаю вогке пальто й капелюх, з крис якого менi на груди стiкае вода, що назбиралась там вiд дощевого пороху. Вона так само, як i на вулицi, безсило спираеться рукою на столик i розсiяно, в тихому жаху й непорозумiнню дивиться на мене. Я бачу, як ii губи починають беззвучно рухатись, i знаю, що вона хоче сказати «що вам треба», або щось подiбне до того, але вимовити цих слiв не може.

Я пiдходжу до неi, беру ii за руку й веду в кiмнату, дверi якоi одчиненi передi мною. Там свiтла немае, i я догадуюсь, що вона стояла тут бiля вiкна i з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю. Вона покiрно йде за мною, не кажучи нi слова, й зупиняеться тодi, коли зупиняюсь я. Дверi з передпокою я зачиняю за собою i в синьому присмерковi бачу проти себе блiде лице з великими, неклiпаючими, зачарованими очима. З ii руки, яку я випускаю, в мене ллеться невимовне хвилювання. В мене таке почування, нiби я все життя не випускав цю руку зi своiх рук, нiби це рука, яку подав менi ввесь свiт, де я до цього часу почував себе смертельно-самотнiм. Безмежно рiдна, близька рука…

І от я одною рукою тихо наближаю до себе цю руку, до своiх грудей, другою рукою побожно обiймаю нiжнi ii плечi й схиляюсь до ii вуст, розкритих, гарячих вiд солодкого жаху.

Десь щось падае, – i ми випускаемо одне одного. В очах менi стоiть туман, я мимоволi помiчаю здивовано, що важко, трудно дихаю й серце гупае. В ногах така ослабленiсть, що я похитуючись, як видужуючий, пiдходжу до вiкна й сiдаю на стiлець. Вона теж одходить убiк i сiдае бiля стiни.

Я дивлюсь на голi вершечки дерев з самотнiми, поодинокими листками, що безнадiйно, стомлено похитуються, немов роблять слабенькi спроби одiрватися й пiти за товаришами; дивлюсь на олов’яно-синiй сутiнок вечорiючого неба й потроху, неначе хто пiдпихае мене, приходжу до себе. І густа, широка, могутня радiсть, як вода у повiдь, сповнюе мою душу.

Я пiдводжусь, нехапливо пiдходжу до неi й сiдаю поруч. Вона знов здригуеться, як здригуеться полум’я свiчки, коли пiдходиш до неi. Все обличчя я ледве розбираю на тлi сiрого вiкна, але очi виразно бачу, м’якi, лякливi, так само повнi непорозумiння, чекаючi ще чогось.

В кiмнатi чуеться гомiн.

– Ідiть собi! Ради бога iдiть! – раптом шепоче вона.

– Я завтра побачу вас?

– Так, так.

– Де?

– Не знаю… Ради бога!

– На бульварi проти собору? Сiм годин? Так?

– Так, так!

– Повторiть!

– На бульварi, проти собору. Сiм годин.



Ми вже багато-багато разiв сидимо на бульварi, проти собору.

Вона вже не однiмае своеi руки й сидить з таким виглядом, неначе скорилась неминучiй долi.

Я кажу iй:

– Я можу запропонувати тобi тiльки те, що маю: мое палюче бажання тебе, твоiх уст, грудей, всього твого тiла, спiвзвучного, рiдного моему. Я не обiцяю тобi нiчого! – нi вiрностi, нi вiчностi мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу i тобi, i собi. Але е в мене крiм цього ще одно! – це моя давня, викохана довгими роками туга за матiр’ю дiтей моiх, за другом i товаришем мого життя. Маю тайну, несмiлу мрiю обновитися в моiх дiтях i оправдати забруднене, зогиджене мною мое iснування. Коли ти шукаеш батька твоiх дiтей, коли маеш i ти тугу за товаришем життя i вiриш моiй тузi, коли маеш смiливiсть шукання i не боiшся можливих помилок та неудач, то я можу запропонувати тобi ще одно, ось це мое давне шукання, мою мрiю, мою тугу за створенням себе…

…Я не знаю тебе i ти не знаеш мене. Ми знаемо голос наших тiл, старий, прекрасний, могутнiй голос наших предкiв. Вiн сповнюе нашi душi п’яним i радiсним, як старе густе вино, хвилюванням та захватом. Але не вiрмо йому, бо це тiльки старий, легковажний гуляка бог, що сумлiнно виконуе свое призначення. Не вимагаймо вiд нього бiльше вiд того, що вiн може дати. Його дiло звести нас, штовхнути одно до одного. А що з нами далi буде, це не обходить його. Заспiваймо ж йому славу й подяку, але не складаймо на нього нашого життя. Чи розумiеш ти мене, моя бажана?

Вона злегка потискуе мою руку й дивиться на мене коротким, соромливим поглядом, за яким я з невимовним хвилюванням схоплюю усмiшку старого, прекрасного гуляки.



І от я вже не хижак-адвокат, що годуеться стервом закона, дурiстю, безпораднiстю та жаднiстю своiх жертв. – Я скромний повiрений, що боронить проти закону i хижакiв довiрливих та безпорадних.

Ми живемо в маленькiй яснiй кiмнатцi. Я заплатив усi борги, одмовився вiд «гонорарних» справ, i наш бюджет що-мiсяця примушуе нас приймати рiзнi героiчнi постанови: ми ходимо на дешевi мiсця в театр три рази на тиждень, пробуемо своi сили на вегетарiанствi, я курю дешевий тютюн, а вона не iсть яблучноi пастили, яку страшно любить.

Але що бiльше цих маленьких жертв, то яснiше та легше у мене на душi. Неначе скидаю з себе налиплу, брудну, тверду кору й вертаюсь до юнацтва.

Коли ж знайомимо одне одного зi своiми приятелями, то не знаемо, як казати й називаемо просто свое прiзвище. Ми не кажемо: це мiй чоловiк, або це моя жiнка. Нам соромно й нiяково так казати, – ми ще не чоловiк i не жiнка. Ми поки що любовники, товаришi веселого п’яного бога. Ми бенкетуемо i справляемо оргiю нашого п’яного кохання.

Але мимоволi несвiдомо й потай стежимо одно за одним. Менi не все подобаеться в нiй. А вона, здаеться, не зовсiм вiрить менi. Коли мине оргiя, вона думае собi: я пiду вiд неi, так всi роблять. І менi не подобаеться, що вона плаче вiд цього, тiльки плаче. Вона повинна iнакше почувати. Я не знаю, як саме, i не можу навчити ii, але плакати не треба.

А в тiм, може, й так добре, – я ж не пiду вiд неi все одно. Як я можу пiти вiд тоi, яку сам вибрав?

Нарештi, коли минае багато-багато часу, коли проходить оргiя, я почуваю, що тепер знаю i люблю ii. І раз питаюся ii: що таке любов? Вона вiдповiдае: це те, коли нiщо не iснуе, окрiм нього.

Значить, вона ще не любить мене.

І знов згодом задаю iй те саме питання. Вона каже: любов – це страх загубити.

Нi, i тепер вона ще не знае, що таке любов.

І от, нарештi, вона сама каже менi: як дивно, я люблю свiт, я люблю людей так, як нiколи не любила. Вiд чого ця жалiсть у мене, i зворушення, i така, хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? – ми так вросли одне в одного, що я вже не розумiю слова «загубить». Кого загубить? Себе?

Тодi я бачу, що вона знае, що таке любов. Тепер ми не можемо нi загубить, нi зв’язати себе.

І тодi ми входимо в свiт обновленi, злитi в одному. Тепер ми муж i жона.

У нас син. Це маленьке, чудесне створiння, що дивним способом вiддiлилось вiд нас i…



Але тут моя казка кiнчаеться: глухий бiль, старий, як давня рана, болюче ние в менi. Зразу стае душно пiд ковдрою, i я скидаю ii з голови. І в ту ж мить в моi очi б’е свiтло мiсяця. Вiн пiдлiз до самого вiкна i, блiдо усмiхаючись, неначе пiйманий на чомусь стидкому, не клiпаючи, дивиться менi в лице.

Я повертаюсь на другий бiк i з тайною надiею прислухаюсь. Нi, бiль е. 1 тепер я вже знаю, що не скоро засну.

Так, е. Я пiдводжусь, беру цигарку з нiчного столика, запалюю й сиджу в постелi.

В соте – та де там! – в тисячне питаю себе: а що ж, як нi? А що, як вона вигадала цю пiдлу помсту за те, що було вiсiм лiт тому?

І знову i знову я перебираю в пам’ятi всi дрiбницi того проклятого вечора. І знов не бачу за собою такоi провини, яка б рiвнялась цiй карi. Вона ж знала, що я не любив ii. Знала, знала! Нiколи, нi однiй жiнцi я не казав «люблю», коли не мiг сказати з повним серцем. Я мiг зовсiм не вiдповiсти на це питання, мiг викрутитися жартом, поцiлунком, софiзмом, але не збрехати.

А в нас же й нiякоi розмови про любов нiколи не було. Не було навiть того, що зветься флiртом. Ми були партiйними товаришами та й годi. Правда, вона частенько шпигала мене моiми любовними пригодами, я на це вiдповiдав жартами, та на тому й кiнчалось. Я навiть не розумiю тепер, як мiж нами могла виникнути та проклята хвилева близькiсть. Не розумiю. Чи вино, справдi, так зробило? Чи радiсть з приводу втечi товаришiв, вiд якоi хотiлось усiх обiймати, цiлувати й робити всякi дурницi?

Ну, а вона ж, вона? Адже, здаеться, i вина не пила? Невже, дiйсно, з ii боку було щось серйознiше за хвилеву дурiсть? Інакше, як же пояснити ii поводження в той вечiр, на тому березi Днiпра? Бо, власне, вона взяла мене, а не я ii. Нi разу я цього не сказав Сонi, але повинна ж вона знати це сама, повинна пам’ятати, як тягла мене, як шарпала, як викликала те, що потiм назвала «скотством».

І коли другого дня прийшла до мене, невже серйозно думала, що я можу назвати ii жiнкою?

А мабуть, так думала, або, принаймнi, хотiла. Бо чого ж так глибоко, так смертельно образилась на мое (правда, досить поганеньке, боязке) мовчання? Чого так раптово, в два тижнi, повiнчалась з Сосницьким?

Чи просто хотiла сховати слiд грiха? Зробити законними будучi наслiдки?

Добре! Але навiщо ж через вiсiм лiт пiсля того заявляти менi, що мiй «наслiдок»? Що Андрiйко – мiй син!

Чудово, хай навiть так! Але для чого через кiлька днiв пiсля цiеi заяви брати своi слова назад i казати, що вона сама не знае, чий син Андрiйко? Для чого це? Щоб пiддати мене безперестаннiй, вiчнiй карi сумнiву?

Але ж це вже помста, це знущання, злоба, умиснiсть! А коли так, то хiба варто вiрити iй? Хiба не можна допустити, що вона все це, вiд початку до кiнця, вигадала, що Андрiйко нi в якiй мiрi не е мiй син, що iй це чудесно вiдомо, але вона видумала це, щоб все життя мати надi мною жорстоку владу?

Так, це правдоподiбнiше за все. Так-так, це власне так! От виразно пригадую собi, як вона казала менi те. Цiлий мiсяць пiсля зустрiчi, не бачившись вiсiм лiт, не знаючи нiчого одне про одного, цiлий мiсяць поводячись зi мною так, що нi про якi тайни не можна було подумати, вона раптом згадуе, що Андрiйко мiй син. Я знаю, коли в нiй зародилась ця iдея: тодi, як вона мене бачила з Андрiйком i Васильком. Я не вмiю поводитись з дiтьми, я дурiю i стаю якоюсь квашою.

Так, вона добре розрахувала свiй удар: Андрiйко мiй син!

Чудесно! Але через що ж таки ця категорична заява вмить мiняеться? Через що?

Я дивлюсь на мiсяць, мiсяць дивиться на мене й винувато усмiхаеться. Беру знов цигарку, закурюю й напружено думаю.

Так от через що: вона побачила, що цiею звiсткою не досягла бажаноi мети, – занадто мало страждання дала менi. Я прийняв цей факт без особливого болю. Правда, вiн вразив мене, схвилював, але в той же час сповнив усього новим чуттям, таким великим, що в ньому потонули всi умовностi. Я знав тiльки, що Андрiйко – мiй син, частина моеi iстоти, яка вiддiлилась вiд мене i росте окремо. Це було найголовнiше для мене.

Вона побачила, що замiсть страждання, яке повинно було знищити мене, дала менi щось таке, що пiдiймало. І тодi вона знайшла бiльш певний спосiб: «призналась», що збрехала, що сама не знае, чий син Андрiйко.

От, коли вона могла цiлком задовольнитися, вона сама злякалась, коли побачила, що зробив ii удар зi мною. Вона сама не сподiвалась такоi сили його.

Дiйсно, це все так. А коли так, то невже найбiльше тупоумному йолоповi не видно, що все це нiсенiтниця, що нiчого спiльного зi мною Андрiйко не мае й що менi треба раз на все покiнчити з цим, одiрвати вiд себе цю думку, притоптати чуття, розкидать ногами недогарки його i засмiятися в саме лице Сонiчцi?

А навiщо вона раз у раз одривае вiд мене Андрiйка? Щоб не дати затихнути сумнiвовi й закрiпитися вiрi, що вiн мiй?

І через що в передостанне побачення горiло пiд очима лице у неi? Чого спiвала романси з таким натиском у поглядах i голосi? І за що вигнала, заборонила бувати? Поганий вплив? Ненормальне життя? Та хiба ж це новина для неi?

А що, як я запропоную iй такого роду комбiнацiю: слухай, мовляв, Соню, вiзьми Андрiйка з собою, лиши Василька Дмитровi та йди до мене, будемо разом жити?

Може, вона саме до цього й пiдштовхуе мене своiми оцими вчинками? Дмитра вона не любить, це мало не в перший же день зустрiчi сказала менi. (Вiн ii також, здаеться, не любить.) Вiн надокучив iй, i вона, мабуть, хоче свiжих полових почувань. Для легеньких стрибань у гречку вона занадто багато говорила про моральнiсть, занадто довго старалась переконати всiх, що iй гидкi цi «скотства». Значить, треба обставити це поважнiше, iдейнiше. Та й тривкiше, постiйнiше буде так.

Я усмiхаюсь, шпурляю в куток цигарку й лягаю. На лицi та на грудях менi лежить мертве свiтло мiсяця… Тиша навкруги така, що шумить в ухах.

Андрiйку! Хлопчику мiй, де ти? Чи iснуеш ти? Чи ти це спиш там, на Базарнiй, з нiжно загостреним пiдборiддям, яке так зворушливо червонiе вiд морозу?

Господи! Та невже ж я нiколи-нiколи не зможу дiзнатися справжньоi правди, не зможу вiддати свою душу зголоднiлiй моiй любовi?!

Беру подушку, перекладаю знов на другий бiк i лягаю спиною до мiсяця. Тепер його свiтло падае на бiк шафи i ясно освiтлюе ii.

Я стараюсь бiльше не думати про Андрiйка й силкуюсь заняти свою думку чим-небудь iншим. Думаю про справи, клiентiв, карти, гонорари. Вираховую, скiльки зароблю в цей мiсяць, комбiную оборону найближчих процесiв.



І знов непомiтно вертаюсь до Андрiйка. Знов починаю вiд початку, пригадую, уявляю «качиний нiс»; думки мiняються, мiняеться вся Соня, я вже вiрю iй.

Я схоплююсь, стискую кулаки i в слiпiй лютостi кричу:

– Будь проклята!! Будь проклята! Нiчого нема, нiчого! Одчепись од мене!

Засвiчую лампу, хапаю першi, що попадаються пiд руки, папери й читаю.

Коли починае сiрiти в вiкнi i все мое тiло горiти вiд двох безсонних ночей, я гашу свiтло й падаю в постiль, нi про що вже не думаючи i бажаючи тiльки сну.



Я понурий i злий. Кричу без вини на письмоводителя, на Миколу, i зi злiстю бачу, що вони вiд всiеi душi ненавидять мене. Письмоводитель iде в якiйсь справi, i я лишаюсь сам.

Голову ломить, i бiль переходить у виски.

Комусь Микола одчиняе.

Влiтае Панас Павлович Кривуля. Не входить, а влiтае. Це дiеться так незвичайно, що я, ще не бачачи, як слiд, збентеженого Кривулi, почуваю, що сталось щось катастрофiчне.

Завсiгди спокiйний, до втоми тверезий, чепурний, благообразний, приват-доцент фiлософii, трошки скептик, але не злий скептик, а удаваний, щоби сховати пiд цим скептицизмом м’якiсть характеру, якоi соромиться, – Панас Павлович у цю мить не то п’яний, не то невмитий, але виразно й дуже схвильований. Його волосся, звичайно ретельно зачесане набiк, немов жовта шапочка, тепер лежить на чолi неохайними, злиплими вiд поту кiльцями. Насмiшкувато-добрi, трохи короткозорi очi, запаленi й обведенi оранжевими припухлими повiками, моргають з-за пенсне напружено й розгублено, немов туди попала порошинка. Все лице з незайманим рум’янцем ясного блондина, з м’яким безвольним носом, здаеться пожованим, брудним i дурнуватим.

– Дома? – одривисто кидае вiн, налiтаючи на мене грудьми й машинально тикаючи руку. – Слава богу! Думав, що не застану…

– Що таке, Панасе Павловичу?

Я пiдводжусь, здоровкаюсь i пiдсовую йому фотель. Вiн гепаеться в нього, важко сопучи, й починае шукати хустку по всiх кишенях. Його жилетка застiбнута тiльки на горiшнiй та нижнiй гудзик, роззявляеться вiд рухiв i видно бiлизну. Не знайшовши хустки, вiн забувае про неi й раптом, дуже клiпаючи, дивиться менi в лице. Потiм одразу рiшучим, грiзним, але в той же чае немов би зляканим голосом заявляе:

– Годi! Розводжуся з жiнкою. Беретесь помогати? Але негайно, негайно! Зараз же, моментально!

– Берусь, Панасе Павловичу!

Я бачу, що говорити йому в цю хвилину про те, що розвод в один момент не робиться, нема нiякоi рацii.

– Чудово! – грiзно стрiпуе вiн головою, вiд чого кiльця пiдстрибують на спiтнiлому лобi. – Чудово! Буде з мене, буде!

– Що сталось, Панасе Павловичу?

З великим трудом менi удаеться вияснити таку рiч.

Варвара Федорiвна сьогоднi вранцi пiшла до Олександри Михайлiвни, влетiла до неi в хату i вчинила «принципiальну» балачку, на закiнчення якоi ударила дiвчину по лицi. Пiсля того спокiйно вернулась в лоно сiм’i, та й стала пiджидати Панаса Павловича.

Ждала вона його в озброеннi своеi правоти i приготована, як слiд, бо знала, що Панасовi Павловичу буде вiдомо про «балачку» з Олександрою Михайлiвною ранiше, нiж вiн прийде додому. Дiйсно, Панаса Павловича викликано з гiмназii, де вiн саме мав лекцiю. Вiн моментально погнав додому, страшенно розлючений, з непохитним намiром «убить або принаймнi скалiчити цю паскудну гадину».

Яким способом вiн майже п’яним став, про це Панас Павлович розповiв дуже невиразно: хотiлось пити; ну, побачив по дорозi ресторан, злiз i випив. Та окрiм того, з такою особою, як його мила дружинонька, по-людськи балакати неможливо, коли хочеш добитися яких результатiв. Випив вiн небагато: три чарки коньяку та двi пляшки пива – пиво од згаги. Але досяг блискучих результатiв: вiн балакав з Варварою по ii власному методу; загилив iй аж два ляпаси i заявив, що «рiшуче, категорично i на завжди розходиться з нею».

Панас Павлович то схоплюеться, маючи намiр побiгати по хатi, то, зробивши крокiв зо два i наткнувшись на шафу або стiл, знов сiдае й дивиться на мене, напружено клiпаючими очима.

– Нi-нi, я навiть радий цьому! Надзвичайно радий! – час вiд часу говорить вiн з лицем людини, що вистрибнула з пожежi i не мае чого радiти.

– Принаймнi, тепер уже справжнiй кiнець усьому. Нi, ви тiльки подумайте, подумайте, який це жах: дев’ять-десять лiт прожити в однiй кiмнатi з чужою людиною; з ворогом спати на однiй постелi i без перестанку боротись з ним за всяку дрiбницю, за кожний свiй крок. Га? Чорт знае, що таке! Незрозумiло! Тiльки у людей можуть бути такi безглуздi, дикi ситуацii. Нi, я радий, що так вийшло, я радий!

Вiн сiдае з виглядом людини, що покiнчила з цим питанням i з полегшенням одкидаеться на спинку канапи, немов даючи собi, нарештi, спочинок. Але вмить усiм тiлом перехиляеться до мене i, блискаючи склом пенсне, шепоче:

– Та ви знаете, що вона примушувала мене брать хабарi? Знаете? Так-так, хабарi! З учнiв, з iхнiх батькiв. Я особисто не брав, я навiть удавав, що не знав про це. Брала вона, на чорний хiд ходили до неi… А потiм на мене робила пресiю в певному напрямi й годi. Дивуетесь? А розумна, освiчена, поступова жiнка! Музику любить, театр розумiе, вiдчувае щиро. В полiтицi переконана республiканка, мало не анархiстка. Так-так! І разом з тим безмежно-егоiстичний, злий, жорстокий паразит. Простий паразит! Та вона ж нiчого не робить! Нiчогiсiнько! Обiд варить прислуга, хату прибирае прислуга, за дiтьми ходить прислуга. Вона ж тiльки iсть, спить, щось там собi почитуе, iздить по концертах, театрах, розводить розумнi, цiкавi балачки й бiльше нiчого. Та за вiщо?! – раптом одхиляючись назад i простягаючи до мене виверненi долонями догори руки, з непорозумiнням i благанням кричить вiн. – За вiщо, питаю я вас?! Та це ж… досмертний грабiж! За те, що вона викинула з себе два шматки живого м’яса, викинула iз скотячим вереском, страхом, прокльонами, за цi подвиги вона все життя мае право сидiти на шиi людини, мае право вмiшуватись в його життя, нiвечити його, оплювати, зогидити? Так? І замiтьте, замiтьте собi: вона цiлком щиро вважае себе безмiрно вищою вiд тих, що варять обiд, роблять панчохи, годують дiтей. Для неi це все мiщанство, рабство. Та ви знаете, ви знаете, що нема гидшоi, нема паскуднiшоi iстоти на землi, як жiнка матерiально забезпеченого iнтелiгента… Запевняю вас, запевняю! Що таке нашi жiнки, жiнки професорiв, вiдомих адвокатiв, письменникiв, лiкарiв, iнженерiв, як не паразити, як не досмертнi грабiжники своiх чоловiкiв, як не паучихи, що пожирають своiх самцiв? Жiнка мужика, робiтника, купця, навiть помiщика, проста немудрствуюча «мiщанка», як люблять цi паразити називати iх, робить свое дiло в життi, хазяйнуе, виховуе, як умiе, своiх дiтей, чесно заробляе хлiб i любов. А цi? А цi, я вас питаю? О, цi смiються з чотирьох нiмецьких «К»: Кiндер, Кiхе, Кiрхе i… i ще якесь там четверте. О, яке мiщанство! Поступова iнтелiгентна жiнка стоiть вище… О, чортяка б вас забрала! – смiшно хапае себе за голову Панас Павлович. – Та в чому ж, у чому ця iхня поступовiсть? Чи хоч люблять вони своiх дiтей? «Любов матерi, любов матерi, любов матерi, ах, любов матерi!» Та брехня! Батьки, так-так, батьки бiльше, дужче, благороднiше люблять своiх дiтей. От вiзьмiть, пригадайте сiм’i своiх знайомих, от вiзьмiть – i ви побачите, що батьки люблять, по-справжньому люблять, а матерi тiльки по-собачому. Та й то, коли вона поступова жiнка, то й собачоi любовi немае, бо це ж «мiщанство». Ой, нi-нi, я бiльше не можу! Я вас прохаю, Якове Васильовичу, заявiть iй просто i ка-те-го-рично, що коли вона не пiде на моi умовини, коли вона не оддасть сина, то я на все здатний, на все. Скажiть, що я згоден давати iй три чвертi, чуете! – три чвертi мого заробiтку, але хай же раз в життi зробить благородно. Намалюйте iй, розумiете, намалюйте, як слiд, ви адвокат i розумiете самi. Головне ж, дайте iй зрозумiть, що в неi нема нiякого права на мене. Оцю, оцю iдею головним чином вбийте в неi! Бо в цiй iдеi половина ii мерзот… Адже вона, наприклад, вважае, що Олександра Михайлiвна грабуе ii. І не лицемiрно вважае, в тому то й бiда, що нi; а щиро, всiею iстотою переконана в цьому… Я з нею бiльше не можу говорити. Я бачити не можу ii. Ви вже самi, голубе, будьте другом. А найголовнiше, Дiму зараз же, негайно до мене. Це найперша умовина. Майте на увазi, що вона захоче лишити його у себе, та боже борони вас згоджуватися. Нi, на нiяких умовинах на це не йдiть. Вона буде натякати про любов матерi, не пiддавайтесь. Ради бога, не пiддавайтесь анi на хвилину! Вона розумна i психолог, дивiться!

– Не бiйтесь, Панасе Павловичу!..

– Боюсь, iй-богу, боюсь! Ви ще добре не знаете ii. І коли Дiма, наприклад, через що-небудь там почне, той… ну скажем, плакати, чи що, так ви не вважайте. Це пройде! Вона ж здатна на все, рiшуче на все. Дiти й так уже дивляться на мене, як на якогось розпусника, ката й деспота. Галя цiлком на боцi матерi, на ту я вже махнув рукою. І знаете, чудне явище: немов чужа менi дiвчина, а рiдна ж дочка. Ну, та хай!.. Але син?.. Е, вона знае свою силу. Ради бога, Якове Васильовичу, глядiть же – перший i останнiй пункт: Дiма.

І довго ще вiн повторюе цей пункт i дивиться на мене тривожними, зляканими очима.

– Ах, голубе, ви щасливий чоловiк, – говорить вiн, трохи заспокоiвшись, – ви не знаете, що то таке бути батьком. Ви не знаете, що то за страшне чуття, як воно не пiддаеться нiякому контролевi, нiякiй логiцi. Чорт його знае, що за сила! Я вам заздрю: вiльний, самотнiй, незалежний. Нiколи не майте дiтей, а коли захочете мати, то… будьте обережнi, ох, будьте обережнi!

Потiм ми умовляемось, що Панас Павлович шукатиме для себе й Дiми помешкання, а я пiду до Варвари Федорiвни. Ввечерi ж ми зiйдемось у Олександри Михайлiвни.



Ще одна вiзита: Нечипоренко. Входить, не роздягшись, тримаючи, як дворник, у руцi собачу шапку. Простуе до мене, дивлячись кудись у бiк. Я вже бачу, що вiн прийшов приняти мою пропозицiю. Його вигляд хворобливий: пiд очима бурi западини; нiс синюватий, голодний; щоки, вкритi кучерявою порохнявою борiдкою, втягнутi, як у староi людини.

Я злегка пiдводжусь i, простягаючи йому руку, кажу:

– Доброго здоров’ячка, Нечипоренко! Що скажете?

Одначе вiн моеi руки не бере, вiд чого я червонiю, зупиняеться i, дивлячись просто на мене, тихо питае:

– Якi ви мали пiдстави вчора робити менi таку пропозицiю?

В голосi немов немае нiчого погрозливого, нi обуреного. Нiби справдi йому дуже важно знати цi пiдстави. За цим тiльки й прийшов.

Я роблю холодне, трохи непорозумiле лице й вiдповiдаю:

– Ваше особисте ходатайство про допомогу, добродiю Нечипоренко…

Слова «ходатайство», «допомога» досягають своеi мети: Нечипоренко червонiе до такоi мiри, що навiть менi стае нiяково. Вiд цього вiн деякий час стоiть мовчки й розсiяно дивиться на мене.

– Я прохав у вас роботи, а не допомоги, – нарештi хрипко й тим же тихим, заранi, видно, наготовленим голосом говорить вiн.

– Так… – з легким непорозумiнням говорю я, тим самим показуючи, що в даному разi робота й допомога те саме. І чекаючи дивлюсь на нього: швидше, мовляв, викладай своi ходатайства i забирайся геть.

– Але… але яке ви мали право пропонувати менi подiбну роботу? Я подав вам привiд до цього чим-небудь?

Я роблю вигляд, що не розумiю, чого вiн хоче й нетерпляче кажу:

– Та, звичайно, дали: ви прохали роботи. Але в цей момент, чого вам власне треба вiд мене?

Нечипоренко перекладае шапку з одноi руки в другу й витирае долонею червоний, бугроватий, лисий лоб. Мабуть, вiн приготовив цiлу промову, але тепер не може пригадати нi одного слова.

– Я всю нiч думав про вашi слова… – починае вiн, дивлячись на мене упертим блискучим, як у голодних або хворих, поглядом. Скiльки в них жаху! – Всього дев’ять лiт, як ми останнiй раз бачились з вами. Тiльки дев’ять лiт!

– Слухайте, добродiю, для приемних споминiв у мене нема часу. Будь ласка, скажiть, в якiй справi я вам…

– Справи у мене нiякоi до вас нема – i не може…

– В такiм разi…

– І не може бути з вами. Я прийшов тiльки для того, аби хоч одному мерзотнику висказати…

– Але ви, мабуть, забули, що в мене е лакей, який може вам показати, в який бiк одчиняються дверi?..

– Нi, не забув. І з цiкавiстю подивлюсь, як ви будете це робити. Нi, я це передвидiв, iдучи до вас. Це я передвидiв.

Вiн ще декiлька разiв каже «я це передвидiв», хвилюеться й озираеться, немов торжествуючи i ждучи, що його зараз почнуть викидати за дверi. Менi приходить до голови, що вiн з’явився власне з цею метою: зробити менi скандал, примусити мене вигнати його, а потiм про це репетувати благородно на все мiсто.

– Що вам треба вiд мене?

– Щоби ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!

Вiн навiть робить два кроки до столу, де я сиджу. Я бачу, що вiн формально хвора людина: губи запеклися, очi фосфорично блискають, руки трусяться, весь пошарпуеться якось.

– Виганяти вас нема за що! – кажу я спокiйно й холодно. – Я прохаю вас сказати, що вам треба вiд мене i не забирати менi часу, я дуже занятий.

– Менi треба дати вам зрозумiти, що ви не мали нiякого права, чорт вас забирай, пропонувати менi ту гидоту! Ви по собi судили. І, мабуть, гадали, що всi такi, як ви. Коли б ви менi триста тисяч пропонували, – чуете, триста тисяч! – то й тодi я вам вiдповiв би так само. І ви це самi знали, знали добре, але хотiли поглузувати, помститись за те, що самi зробились паскудником. Можете кликати свого лакея! Чуете? Так, ви паскудник, це я вам одверто кажу. Кличте лакея!

– Заспокойтесь, Нечипоренко, i не хвилюйтесь по-дурному. Я не маю нiякого намiру кликати лакея. У мене тiльки одно прохання: чи не можете ви вилаяти мене швидше, я занятий.

– Я не лаю вас, а серйозно i спокiйно кажу вам, що ви паскудник. Бо тiльки паскудник може бути таким жорстоким i цинiчним. Людина помирае з голоду, колишнiй товариш, людина, яка шукае чесноi роботи, а iй цей товариш, що колись був у революцiонерах, цей… мерзотник, пропонуе гидоту. І називае це заробiтком. Ваш заробiток, це правда, але не мiй. Не мiй!

Вiн робить ще крок до столу, грiзно трясе шапкою, затисненою в кулацi. Я дивлюсь на його спiтнiле лице й розумiю, що йому треба вилаяти мене, треба викричатись, виявити власне благородство: адже вiн заслужив це, вiн одмовився вiд трьохсот карбованцiв, а дома, десь справдi, помирають з голоду. І тим паче повинен ненавидiти мене, що цi триста карбованцiв викликали стiльки завмерлих потреб, стiльки мрiй. «Дитинчата», мабуть, не одягненi, голоднi, з такими ж блискучими, фосфоричними очима. «Жiночка» кашляе, лежить. А вiн, маючи в руках триста карбованцiв, шпурляе iх у пику паскудниковi. І я розумiю, що треба власне шпурнуть, треба зробити позу, наробити галасу, – хоч цим дати собi компенсацiю.

Я мовчу i дивлюсь на Нечипоренка. «Тепер вiн скаже ще щось ефектне, дуже горде, повернеться й вийде».

Вiн раптом простягае до мене обидвi руки й з самого дна душi, з одчаем i болем, вiд яких я всерединi здригаюсь, питае:

– Невже це ви?! Товаришу Антоне! Згадайте! Ви ж були самим чесним, самим порядним, самим… самим…

Вiн не знае, як найсильнiше висловити моi колишнi якостi.

– Самим палким i вiдданим! Менi наплювать на триста карбованцiв, на помiч, на все, але я всю нiч не мiг заснути через вас. Невже можна до такоi мiри змiнитись? Що ж це, господи?! Я неначе в якомусь кошмарi живу цi два тижнi. Я знав, я знав, що не застану нiчого з того, що було. Але я не гадав, що це в такiй страшнiй формi могло статись. Я думав: ну, потомились, зневiрились, поховались, забули, пристали. Але е ж у них хоч iдейне спiвчуття, хоч сум, хоч жаль за минулим. Це ж iхня молодiсть була, вони ж найкращу пору свого життя вiддали за те. Не можуть же вони бути такими байдужими. Не можуть!

А я дивлюсь на його неохайну борiдку, на червону, в зморшках шию i зi злiстю думаю: «А що, якби одягти цього, щиро болiючого зрадою товаришiв, чоловiка в гарний костюм, гарно постригти, вимити, покласти йому в кишеню чекову книжку тисяч так на тридцять, щоби сталося з його доброчиннiстю?»

Нечипоренко ще деякий час стоiть, немов у задумi, потiм витягае з кишенi щось загорнуте в папiрець i мовчки кладе на стiл передi мною.

– Мiй довг… – тихо каже вiн. Далi знов бере пакуночок, розгортае його й рахуе. Папiрцями – вiсiм карбованцiв; срiблом – два. Цi грошi вiн позичив у мене в свiй перший вiзит до мене. Мабуть, нашкрябав у себе все, що мiг, ще що-небудь продав i принiс. І почувае тепер гiрку, болючу насолоду.

– Навiщо ви це? – серйозно з досадою кажу я. – Встигли б ще.

– Не хочу! – раптом з вибухом лютi смiшно випростовуеться вiн. – Розумiете?! Маете! Про проценти не було балачки. Але, коли вважаете справедливим, можу й проценти вам дати.

Проценти цi вiн, мабуть, не раз про себе смакував. І срiблом два рублi навмисне принiс, щоб пiдкреслити. Я беру папiрець з грошима й недбало одкидаю його до каламаря.

Нечипоренко, круто одвернувшись, повертаеться й виходить, одягши шапку ще в хатi.



На розi бульвару я знову бачу даму в чорному з хлопчиком. Щодня, виходячи з суду, я зустрiчаю iх тут. Хто вона, ця самотня жiнка? Довге, чорне пальто, чорний капелюх, немов у жалобi, з сiрим, як у подорожнiх, вуалем, що двома кiнцями спадае iй на спину. Не то несмiлiсть, не то соромливiсть у манерах. Через що завжди сама, чого так довго гуляе? (Часом, iдучи в суд i вертаючись, я бачу ii все на тому самому мiсцi).

Вони сваряться. Хлопчик тупотить нiжками, вигинаеться усiм тiлом то вправо, то влiво, силкуючись вирватись i, видко, чогось вимагаючи. Мати мiцно тримае його за руку i, нахилившись, стидаючись прохожих, не голосно вмовляе. Коли я рiвняюсь з ними, я чую, як вона гарячим шепотом говорить йому:

– Даю тобi слово, чуеш ти, даю тобi слово, що нiколи бiльше не пiдеш зi мною. От побачиш!

Що вiдповiдае iй хлопчик, я не розбираю, але бачу, як вiн раптово шарпаеться вбiк, вириваеться, потiм пiдскакуе до дами й, пiдвiвши до неi сердите, заплакане личко, на якому кидаються менi в очi рiденькi, попсованi зуби, якось по-собачому вишкiренi, несамовито кричить:

– Проклята! Проклята! Дрянь!

Пiсля того, не то жахнувшись своiх слiв, не то боячись кари за них, шугае вбiк i, щохвилини озираючись, бiжить на дорогу. В цей час саме виходить з-за вугла трамвай. Маленька, худорлявенька постать у синенькому пальтi прожогом летить просто назустрiч вагоновi, не бачачи його й не чуючи дзвiнкiв вiзника. Дама в чорному йойкае й кидаеться до хлопчика, але вiн, гадаючи, що вона хоче пiймати його, теж кидаеться назад, не слухаючи ii несамовитих переляканих крикiв.

Не розумiю, як я змiг так швидко здiгнати хлопця й вихопити його, майже з пiд колiс вагона.

Але ось я мало не зi злiстю тримаю в руках легеньке тiльце й несу його до дами. Хлопчинка, вiдразу затихнувши, з ляком i непорозумiнням дивиться на мене круглими, чорненькими оченятками, одкинувши голову назад.

Цей мiй «геройський» вчинок, чисто як у бульварних романах, служить добрим приводом до знайомства. Я рекомендуюсь дамi, дама менi, i ми, гаряче обмiрковуючи всi можливi наслiдки необережностi Костi, ii хлопчика, жахаючись i щохвилини зиркаючи на нього, помалу йдемо вулицею. Правда, гаряче обмiрковуе й жахаеться тiльки Клавдiя Петрiвна, я ж тiльки спiвчутливо мугичу iнодi що-небудь або пiдтакую, часом переводячи очi на притихлого хлопця.

Так ми доходимо до будинку, в якому вони живуть. Вiдмовитись вiд соромливого, але дуже сердечного запрошення зайти, я не можу, як герой i спаситель.

Клавдiя Петрiвна вiднаймае одну велику кiмнату вiд родини якоiсь оперетковоi спiвачки. Чоловiк цiеi спiвачки – адвокат, але практикою чомусь давно не займаеться, волiючи жити на кошт своеi дружини.

Все це оповiдае менi Клавдiя Петрiвна, похапцем, скидаючи капелюх та пальто й запалюючи спиртiвку, на якiй стоiть наготовлений чайник з водою. (Самовар вона мало коли бере у господарiв, бо майже цiлий день п’е чай i не хоче дуже турбувати прислугу.)

В хатi затишно, хоча обстанова досить проста. Затишку надають рiзнi ганчiрочки, якi щось там собi закривають, щось прикрашують, та всякi цяцьки на столику; велика руда канапа i блакитний газ, яким обгорнуто електричну лампочку, – Клавдiя Петрiвна не любить яскравого свiтла. Над канапою висить гiтара з широкою червоною стьожкою. На столi до писання в шкуратянiй рамцi фотографiя мужчини, з сонним обличчям.

Без капелюха Клавдiя Петрiвна видаеться молодшою. Я через щось з приемнiстю це одмiчаю. І ii волосся дуже гарне: густе, витке, з м’яким, тихим блиском. Але миле, живе лице не можна назвати гарним: очi несмiливо зайшли пiд лоб i хоча здаються великими вiд пенсне в чорнiй роговiй оправi, але в дiйсностi маленькi, якiсь зморщенi; нiс неправильний, весь у дiрочках, з великими, занадто довгими нiздрями, а губи широкi та випнутi наперед, як у негрiв.

Не стихаючи нi на хвилину, Клавдiя Петрiвна готуе чай, роздягае Костю, заклопотано пiдбiгае до чайника i, нахилившись над ним, слухае, чи не кипить.

І ця ii балакучiсть, жвавiсть, так не вiдповiдае тут, в кiмнатi, тiй соромливо-скромнiй манерi на вулицi, що мимоволi викликае здивовання. За цi пiвгодини чи годину, що я сиджу в неi, вона встигае розказати менi про масу найрiзнiших речей. Насамперед, звичайно, про себе. Вона замужем; ii чоловiк служить вчителем десь у провiнцiальному мiстi. Вiн тепер став дуже багатим, бо написав пiдручника, якого саме – бог його знае, назву забула, – i через зв’язки в мiнiстерствi освiти добився колосального (слово «колосальний» Клавдiя Петрiвна дуже часто вживае) розповсюдження. Але вона з чоловiком ось уже третiй рiк не живе. Дiтей у них бiльше не було, тiльки цей хлопчик, Костя. («Костю, не чiпай спиртiвки, знову пожару наробиш!») Чоловiк висилае iм на прожиток сто рублiв у мiсяць. Вона спочатку хотiла вступити на курси i взагалi ввiйти в справжне життя, але… («Ах, Костю! Але ж що то за дитина! Даю тобi слово, будеш покараний».)

Пiдчас розмови вона часто й надзвичайно заразливо смiеться, прикладае руки до щiк, нiяковiе й хапаеться-хапаеться. Здаеться, ми з нею бозна коли знайомi та давно тiльки не бачились i вона тепер спiшить розсказати про себе, якомога бiльше, бо я кудись надовго виiжджаю й не знати, чи ми побачимось ще коли-небудь. І до такоi мiри захоплюеться, що коли чайник починае кипiти нетерпляче й сердито булькотячи, вона з досадою повертаеться до нього й говорить: «Та зараз, зараз!» Але, побачивши, що балакае з чайником, широко та вражено дивиться на мене, та якийсь момент мовчить i, нарештi, вибухае голосним, заливчатим смiхом. Далi здiймае з машинки чайник, одтягае вбiк Костю й заварюе чай, накривши чайник плетеною синьою шапочкою. Їi молода, тонка, вбрана в чорне постать рухаеться легко, молодо, м’яко й весело. (ii постать я теж помiчаю.)

Костя тримаеться мовчки, зупиняючи часом на менi довго круглi темнi та уважнi очi. Коли я ловлю його погляд, вiн нiяково й запобiгливо усмiхаеться до мене, виставляючи дрiбнi, синюватi зубки. На матiр вiн мало схожий, тiльки ii губи, широкi та випнутi наперед.

Менi весь час чогось злегка жаль цiеi жiнки та ii хлопця, хоча, власне, немае нiчого такого, щоб викликало жалiсть. Через те, коли я, нарештi, прощаюсь i Клавдiя Петрiвна невiдомо чого притихнувши, соромливо запрошуе заходить, я щиро обiцяю неодмiнно й дуже швидко зайти «як-небудь увечерi».

І того ж таки вечора я декiлька разiв згадую рогове пенсне, двi хвилi м’якого волосся i соковитий, по-дитячому ясний, смiх.



Варвара Федорiвна з перших крокiв наших переговорiв виводить мене з наготовленого спецiально для цього спокiйно-дiлового тону. Дурницею, власне, виводить. Коли я входжу до неi в кiмнату, вона сидить за туалетним столиком i полiруе нiгтi. На столику в срiбнiй шухлядцi лежать усi причандали манiкюра: каламарчики, щiточки, щипчики й тому подiбне чортовиння.

Звичайно, рiч не в цих каламарчиках, а в тому, що вона навмисне займаеться ними, намагаючись цим пiдкреслити свое вiдношення до того, що сталось. Я певний, що вона розташувалась з ними за хвилину до мого приходу, тiльки пiсля того, як покоiвка сповiстила, що я прийшов i хочу бачити ii. Недбало i спокiйно простягнувши менi мiзинця лiвоi руки (бо всi останнi намащенi малиновою помадою), вона запрошуе мене сiсти й тодi мастить нiготь поданого пальця.

– Я до вас у серйознiй i важнiй справi, Варваро Федорiвно… – з натиском кажу я.

– Догадуюсь, у якiй, – вiдповiдае вона, оглядаючи пальцi, чи всi рiвно намащенi.

Тодi я рiшуче i строго починаю викладати свою справу. Варвара Федорiвна, дiйсно, мабуть, добре знае ii, бо не виявляе нi здивовання, нi обурення, нi звичайнiсiнького протесту.

Поки я балакаю, вона встигае одполiрувати всi пальцi на лiвiй руцi. Рука – вузька, жовто-бiла, з довгими пальцями, якi посерединi здаються товщими, вiд чого схожi на бiлi сигари. Інодi вона, чистячи ретельно нiготь червоною подушечкою зi срiбним рiзьбленим держальцем, задае менi питання i за кожну мою вiдповiдь каже: мерсi.

Коли я змовкаю, вона одводить набiк руку з блискучими нiгтями, що вiдбивають зеленкувате свiтло лампи, накритоi абажуром, жмурить очi в жовтих вiях, сiрi та холоднi, й байдуже говорить:

– Нiчого з цього не буде.

І береться за щiточку, щоби мастить пальцi правоi руки.

– Як-то не буде?! – питаю я, трохи знiяковiвши вiд цiеi, такоi несподiваноi вiдповiдi. Власне, я сподiвався ii, але не в такiй одвертiй, нiчим не прикритiй формi.

– Так, просто не буде та й годi! Я на розвiд не дам згоди, а також не дам йому сина.

– Через що?

– Через те… – вона перестае говорити на хвильку, бо обережно набирае в цю мить кiнчиком квачика фарби, – через те, що я принципiально проти розводу. Я стою за незломнiсть шлюбу, Якове Васильовичу.

Їi вузьке, сухе обличчя з гарними, великими й холодними очима незвично спокiйне. Дивно думати, дивлячись на нього, що ця жiнка била по лицi iншу жiнку цими самими вишаруваними пальцями, вся вкрившись оранжевими плямами, як описував Панас Павлович, i iстерично закочуючи оцi самi величнорозумнi очi.

– Часто доводиться жертвувати своiми принципами, Варваро Федорiвно…

– Я не з тих людей, Якове Васильовичу…

Я дивлюсь на ii жовто-червонi, нафарбованi губи, на жовто-золоте мите волосся, на сухий упертий нiс i почуваю, що вона, справдi, навряд чи може пожертвувати чим-небудь.

– Але як же ви гадаете улаштувати своi вiдносини до Панаса Павловича?

– Та нiяк! Вiн заспокоiться, покине вироблять дурницi й поверне до сем’i.

Вона помалу зиркае на мене й береться за своi подушечки.

– Хм! А як не поверне?

– А як не поверне, то це його дiло. Але тодi нi сина, нi дочки не побачить нiколи.

– Добре! Одначе в iнтересах своiх дiтей ви повиннi пiти на уступки.

– Інтереси своiх дiтей, Якове Васильовичу, я розумiю краще, нiж Панас Павлович. І через те не можу вiддати сина в руки людини, яка буде показувати йому приклади розпусти.

– Розпусти?! Панас Павлович?!.

– Так, розпусти!

– Та вiн же любить цю дiвчину, Варваро Федорiвно, любить. Для того ж i хоче розводу, щоб…

Варварi Федорiвнi на щоках виступае по невеличкiй оранжевiй плямочцi. Одначе вона тим самим тоном каже:

– Люблять i тих, що в публiчних домах.

Я кашляю, проводжу рукою по головi i тiльки тодi кажу:

– Менi здаеться, що ви мало маете пiдстав проводити такi аналогii.

– Так? – злегка пiдiймае вона кiнчики губ, тим показуючи немов би посмiшку. – А менi здаеться, що пiдстав занадто багато. А втiм, ми з вами не зiйдемось, вашi погляди iншi. Та рiч не в ваших поглядах, розумiеться. Для мене кожна жiнка, що мае позашлюбнi вiдносини з мужчиною, е проститутка. От i все.

– Чекайте ж, Варваро Федорiвно! Адже тих вiдносин, про якi ви кажете, нема у них. І вам це добре вiдомо.

– Але вони будуть, коли вiн пiде до неi. І вiддати свою дитину в той дiм, де…

– Вибачайте, але для того ж Панас Павлович i клопочеться про розвiд. Згодьтеся на розвiд, вони повiнчаються й нiякоi розпусти не буде…

– Не можу згодитись, бо не можу пiти проти своiх переконань.

Я мимоволi розводжу руками. Варвара Федорiвна набирае лiвою рукою фарби й намазуе нiготь.

Ми ще довго балакаемо, але Варвара Федорiвна нiяк не може зламати свого принципу, що людей розводить тiльки смерть.



На столi стоiть самовар давно, але вони не п’ють без мене чаю. Панас Павлович уже мае свiй звичайний вигляд: акуратно зачесаний шапочкою, вимитий, причепурений. Вiн навiть iронiчно-добродушно жмуриться й намагаеться пускать дотепи, але часто немов спотикаеться й тодi очi стають знову зляканими i клiпають непорозумiло.

Олександру Михайлiвну я не бачив, мабуть, з мiсяць, i вона видаеться менi змарнiлою i схудлою. Але зате й подобаеться бiльше, – ранiше в ii красi було занадто багато правильностi, непорушностi i якоiсь туповатоi строгостi. Тепер хвороба, чи страждання, зробили ii бiльше простою, людяною.

Вона наливае всiм чаю, причому довго дивиться декiлька разiв проти свiтла на склянку Панаса Павловича й пiдливае з самовара; Панас Павлович не п’е мiцного.

Я приступаю до викладу. Панас Павлович то iронiчно усмiхаеться, то червонiе i смiшно сердиться, схоплюючись i намiряючись бiгти до Варвари Федорiвни. Олександра Михайлiвна спокiйно й поважно садовить його на мiсце i знову слухае мене з такою увагою та напруженням, з яким це роблять тiльки глухi: витягнувши шию й не одводячи вiд мене очей.

Коли я кiнчаю, Панас Павлович сидить притихлий i задумливий. Вiн не каже нi слова й перебирае по столi пальцями, роблячи згуки, як на барабанi. Олександра Михайлiвна думае про щось скупчено, немов про себе щось вираховуе.

– Та-ак!.. – нарештi iз зробленою й нiяковою iронiею каже Панас Павлович. – Все це не так весело, як варто б того сподiватись.

І пильно, короткозоро починае розглядати дряпинку на своiй руцi, тонкiй та нiжнiй, як у жiнки.

– На мою гадку, Панасе Павловичу, – якомога спокiйнiше та недбалiше (щоби цим загладити гострiсть самоi думки) кажу я, – треба викрасти Дiму у Варвари Федорiвни…

Як я й сподiвався, обое скидуються очима злякано. Менi цей ляк приемний: значить, iм дуже страшне те, що я пропоную. А хiба не приемно посунути когось на страшне?

Я ще спокiйнiше усмiхаюсь, одпиваю чаю й говорю далi так, неначе балакаю про звичайну рiч, що трапляеться на кожному кроцi.

– Так, викрасти… Це найпростiший спосiб розв’язати питання. Законним чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нiчого не можете осягти. Закон у таких випадках стоiть собi на боцi. Але, коли одна сторона однiма у другоi дiтей, то закон не втручаеться. Добровiльною згодою, це вже видно, ви нiчого не доб’етесь. Значить, лишаеться той спосiб, який я пропоную.

Панас Павлович, витрiщивши на мене скла пенсне i смiшно пiдвiвши голову догори, слухае далi, хоча я мовчу вже. Шура встае, здiймае зi спинки лiжка теплу хустку й накидае собi на плечi. Їi виточене, незаймане лице змерзло, посiрiло.

– Так, кажете, викрасти? – немов очутившись нарештi, питае Панас Павлович…

– Так, на мою думку, це единий вихiд.

– Як же це зробити?

– Дуже просто: вибрати час, коли вiн виходить гулять з нянькою, схопити його за руки, посадити на звожчика та й край!

Я розумiю, що Панас Павлович не про те питае. Словами «як це зробити» вiн хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я удаю, що про те загалом нема нiякiсiнькоi потреби думати, бо все само собою й так розумiеться.

Одначе для нього, мабуть, не все зрозумiле. Вiн машинально, швидко сьорбае чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.

Олександра Михайлiвна, не пустивши анi пари з уст, окутуеться в хустину i все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собi пiд ноги.

– Так, кажете, викрасти? – знов неуважно питаеться Панас Павлович. – Так, так, це, звичайно, той… Ну, а iншого виходу немае? Нема, кажете? А чи не думаете ви, що це трохи той… як би це сказати, занадто образливо для Варвари Федорiвни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?

Вiн i хоче, щоб я його заспокоiв i заранi не йме вiри цим заспокоенням.

– Ти як гадаеш, Шуро? Га?

Шура, не пiдводячи очей, вiдповiдае тихо:

– Я гадаю, що цього не треба робити.

– А як зробити?

Олександра Михайлiвна щiльнiше запинаеться в хустку, нервово поводячи плечима, i дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякоi тупостi й задубiлостi я розумiю, що вона вже прийшла «до одного знаменателя». Так називае Панас Павлович той процес, який звичайно вiдбуваеться в Шурi i в результатi якого виходять такi постанови, з яких ii неможливо збити нiякими способами.

– Треба вернутись до жони, або добитись ii згоди на розвiд… – каже вона, навмисне уживши «жона», а не «Варвара Федорiвна».

– А як вона не дасть згоди?

– Вернутись до неi…

Панас Павлович чомусь усмiхаеться кривою, несмiлою усмiшкою й замовкае.

Страшне виявляеться занадто страшним. Це добре.

Я майже тими самими словами, що й Варварi Федорiвнi, починаю доводити Шурi шкоду, яка може вийти вiд спiвжиття людей, що дiйшли до таких вiдносин. Я малюю iй найбiльше безнадiйнi хмарнi картини, якi доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.

– І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свiдомо пiде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами вiдносини! Так, злочинство, Олександро Михайлiвно! Я це кажу цiлком серйозно. З хлопця вийде така брехлива, пошарпана, подвоена iстота, що краще б йому на свiт не родитись. Ви свiдомо, ради чорт зна чого, ради якоiсь абстрактноi порядностi, академiчноi моральностi пускаетесь на калiчення дитини. Я вмиваю руки в цiй поважнiй справi.

– Так, ви, мабуть, маете трохи рацii… – нерiшуче завважае Панас Павлович. – Але тiльки… Я, звичайно, розумiю, що… Ти як гадаеш, Шуро?

Шура уперто, iз злякано-тупою серйознiстю заявляе, що гадае так, як сказала: або згода на розвiд, або повернутись. Крадiжка ще гiрше одiб’еться на дитинi. Хлопець пам’ятае, знае й любить матiр. Ворожнеча одверта ще дужче подвоiть його душу. І завжди мати буде в його очах покривдженою. Вiн так само буде брехати й притворятись, бо ховатиме вiд батька своi справжнi почування, так само брак гармонiйного впливу батька та матерi нiвечитиме його душу. Треба постаратись розiйтися мирно та полюбовно, не перериваючи вiдносин. Коли ж це неможливо, то треба терпеливо, мужньо нести свiй хрест до кiнця. В стражданнi, яке б важке воно не було, е теж свiй позитивний смисл.

Бiдолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тiм ланцюзi страждань, який намiчався в будуччинi. Та, мабуть, i самiй Шурi не легко вiдмовитись вiд дечого, що так кохалося в душi.

Вона одвертаеться вiд нас, потiм переходить на кушетку й лягае лицем до стiни.

Ми обидва дивимось на неi й бiльше вже не кажемо нi слова. У господарiв сталевим, надокучливим голосом спiвае грамофон. Якось вiдразу стае чути його. Правда, Панас Павлович не чуе. Вiн з розгубленим виглядом качае кульку з хлiба. Його пальцi дрижать, очi клiпають.

А вони ж, мабуть, усе вже обмiркували собi, усе так соромливо, дбайливо, з боязким захватом розклали у себе в душi. Уже бачили до найменших дрiбничок свою кiмнату, своi вечори, голiвку Дiми мiж ними. І от тепер ця старiюча дiвчина, ця марнiюча красуня, бозна навiщо лишиться в цiй маленькiй кiмнатцi, з кожним днем марнiтиме все бiльше та бiльше, злякано серйозна, непотрiбно строга, напружено чесна незайманиця. А вiн знову почне замикатися щовечора у себе в кабiнетi, мовчки терплячи облогу Варвари Федорiвни. Нишком прокрадатиметься до нього Дiма, а Галя, стоячи пiд дверима, голосно й строго казатиме: «Дiмо! А мама що наказувала?» Знов «вияснення вiдносин», принципiальнi балачки, баб’ячi крики, ляпаси та, чого доброго, справжнi бiйки.

Так буде не рiк, не два. Без жартiв – моторошно.



Клавдiя Петрiвна зустрiчае мене вся зашарiвшись, несмiло, радiсно усмiхаючись i мiцно, судорожно потиснувши мою руку. Виявляеться, вона чекала на мене, майже щовечора. Це менi приемно, й я сиджу в неi бiльше, нiж намiрявся. Костя поводиться чемно i все усмiхаеться гнилими, негарними зубками, за якi жаль його. Мабуть, вiн цiею усмiшкою хоче притягти до себе мою симпатiю. Декiлька разiв вiн навiть пробуе пiдлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, вiн обережно гладить мою бороду й каже:

– У вас борода чорнява? Правда?

Або розглядае мiй жилет i милуеться:

– У-у, який у вас гарненький лiфчик!

Клавдiя Петрiвна дуже смiеться з цього й пояснюе менi, що Костя живе переважно з жiнками i мужеських речей не знае. Костя, зрозумiвши, що сказав щось смiшне, теж починае смiятись i ще раз повторюе: «Ах, який гарненький лiфчик!» Але Клавдiя Петрiвна одсилае його гратися.

Потiм я частiше заходжу до них.

Щоразу перед моiм приходом Клавдiя Петрiвна лежить на канапi i, коли я входжу в кiмнату, схоплюеться швидко, чепурить поспiшно свое прекрасне волосся i йде прудко менi назустрiч у замiшаннi й тихiй радостi. (Зустрiчае вона так само, як i проводжае: чи то несмiло, чи то соромливо.) І раз у раз у чорному. Я нiколи не бачу на нiй нiчого нi кольорового, нi бiлого, навiть блузки.

Зараз на сцену виступае чайник, спиртовка. Бiля канапи примощуеться столик, i ми починаемо балакать. Клавдiя Петрiвна говорить, як звичайно, найбiльше. Менi утiшно слухати ii, – вона вмiе найдрiбнiшим подiям i фактам надавати якесь iнтимне, велике значення. І нi про що вона не говорить байдуже, спокiйно: або з захопленням, з жадобою, з палаючими щоками, до яких треба прикладати холоднi компреси, або понуро, безнадiйно, з одчаем.

Потiм ще одна властивiсть ii розмови: вона не балакае на якусь тему, не оповiдае про якийсь факт, як звичайно оповiдають, у певнiй послiдовностi розвитку цього факту, випускаючи сторонне й зупиняючись на iстотнiм. Нi! – вона просто вголос вимовляе думки, що пробiгають iй в душi. Через це вона завжди ухиляеться вiд теми, робить несподiванi вистриби, повороти, дивуючи мене й сама з цього дивуючись; потiм, смiючись, знов вертаеться до покинутого i знов одбiгае далеко вбiк.

Вона покинула чоловiка, бо вiн неможлива людина. Чи то правда, що кожний мужчина любить продажних жiнок? Нi! Може бути!.. Вона збиралась стати актрисою, але це дуже важко. Треба писати якiсь просьби, свiдоцтва, марки. А ще важче бути лiкарем. Вона багато мрiяла про те, щоби вступити на медичнi курси. Та хiба з дитиною можна щось зробити? Чоловiк висилае iм на життя сто карбованцiв на мiсяць. Костя часто хворiе. У хазяйки трое дiтей, i вони по черзi хворiють, так що атмосфера лiкарнi тут не переводиться нiколи. Це страшенно нудно! Вона мае думку вступити в школу спiву, хоча боiться, що у неi занадто слабенький голос. Власне, через це вийшла суперечка з чоловiком. А в тiм, бог його знае, через що саме! Не зiйшлись характерами? Може бути!.. Так-так, це найвiрнiше!

Мене вона не питае нiколи про моi родиннi обставини, але не через те, що не цiкавиться, а через занадту делiкатнiсть i несмiливiсть.

Так, менi з кожним днем усе бiльше та бiльше подобаеться ходити до Клавдii Петрiвни. Через те, що мене завжди зустрiчають радiсно та з вдячно простягненою рукою, я почуваю себе незвичайно затишно в цiй вiчно затягнутiй блакитним присмерком кiмнатi, з булькаючим чайником у кутку. Надто люблю тi хвилини, коли Клавдii Петрiвнi удаеться, нарештi, покласти в лiжко Костю. Тодi ми стараемось говорити неголосно й це надае найбiльше незнаним словам характер iнтимностi i близостi.

Ось Клавдiя Петрiвна бере гiтару й тихенько наспiвуе. Голос у неi щирий, чистий та високий. Вона спiвае дуже часто без слiв, затиснувши губи, i через те здаеться, що грае скрипка, жива, зiдхаюча глибоким зiдханням. Клавдiя Петрiвна не любить, щоби на неi довго дивились, i через те нахиляе лице до гiтари, а коли перестае грати, то пiдводить його й усмiхаеться до мене винувато й питаюче. Я прошу спiвати далi, i знов вона нахиляеться до гiтари, немов шукаючи в неi поради, що грати.

Коли я йду вiд неi пiзно вночi, я повний трохи сентиментального зворушення та жалю до цiеi чудноi самотньоi жiнки. І в той же час згадую з усмiшкою, як вона починае слабнути й задихатися вiд хвилювання, коли я беру ii за руку й довго потискую. Як вона боязко скидае очима i потiм водить ними навкруги, нiчого не бачачи i всiею ослабленою iстотою вичiкуючи чогось. І як, неначе прокинувшись, коли я випускаю ii руку, вiдразу впадае в пiднесення, багато рухаеться, безпричинно смiеться й щохвилини бере в руки гiтару, яку зараз же одкладае набiк. І ii рухи такi гнучкi, легкi, ритмiчнi, немов вона спiвае усiм тiлом, одягненим у чорне, але тонким i молодим, як у дiвчинки. Мене особливо хвилюе ця чорна строга сукня й молоде спiвуче тiло, таке рухливе та гнучке, але таке м’яке й без волi, коли торкаюся його.



Днi сонячнi, молодi, дзвенять ручаями, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчиненi вiкна, гудзики розстiбнутих пальт гiмназистiв, хвильки балакучих, брудних потокiв, очi й зуби тих, що смiються. А смiються всi, що на вулицi, що дивляться на високе, прозоро-сине, смiхотливе небо. Боже, як мало людинi треба, аби вона була щаслива! І яке бiльше щастя е вiд того, коли стоiш на березi такого вуличного ручаю в розстiбнутiм пальтi; стоiш, прижмуривши очi, не рухаючись, щоб не струсити з грудей сонячного, прилиплого тепла; слухаючи, бозна що, в собi, i вiрячи, що жити страшенно гарно, потрiбно, радiсно.

А попiд зогнилими парканами випинаються уже стеблинки травицi, подiбнi до гiлок сосни. На нагрiтих дошках сидять рясною купкою червоненькi кузочки i теж, здаеться, жмуряться та думають, що жити дуже гарно. Попiд тинами, на передмiстi, протоптанi в болотi вузесенькi стежки, такi гладенькi та теплi, коли ступаеш босою ногою. Хлопчики ляпають по них весело голими ноженятами i дзвiнко вигукують щось весняне. Горобцi джиркотять заклопотано, галасливо; горобчицi сидять бiля дiрочок сучкiв, а самцi б’ються за право заняття цих дiрочок для своеi родини. На карнизах та ринвах метушаться голуби i, надуваючи шиi, голосно воркують, набiгаючи грудьми на голубок.

Я майже щодня стою за три будинки вiд Андрiйковоi гiмназii. Коли бачу в ковнiрi його гостреньке пiдборiддя, одтопирченi вуха й занадто великий картуз, – ховаюсь у чужий двiр i чекаю, поки не пройде купка гiмназистiв. Потiм виходжу за ними й проводжаю рудий ранець i рожевi вуха до самого дому. Коли трапляеться сварка й рудий ранець одступае i я по спинi почуваю замiшання, страх i сором у маленькiй душi, я одвертаюсь, курю й силкуюсь не дивитись у той бiк.

Часом Андрiйко йде додому зо двi години. Це через те, що дуже часто перевертаються кораблики. На мене чекають справи, але я не можу пiти ранiше, нiж сховаеться в дверях парадного маленька жива постать.

І щодня даю собi слово, що це останнiй раз, що завтра я вже не пiду до гiмназii. Адже я постановив, що з цим повинно бути покiнчено раз на все. Або вiн мiй, або не мiй. Не мiй? Добре! Тодi нема його, вiн не iснуе, я не знаю його, не думаю про нього!

Але, даючи собi слово, я в цю мить з нудьгою та зневагою до себе знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тодi себе! Нiкчемний, недороблений, Кирпатий Мефiстофель! Нi в чому я не можу дiйти до кiнця. Навiть у злому я не можу дiйти до кiнця. Навiть у злому я не то втомляюсь, не то лякаюсь i зупиняюсь на пiвдорозi. Рiдко яку книжку я дочитую до краю. Моi довгi судовi справи наганяють на мене нудьгу, я спiшу скинути iх з себе, передаю iншим, калiчу, програю. Ненавиджу i мщуся я тiльки вибухами, спокушаю в один замах, а коли треба робити методично, постiйно, тягом, я прохолоджуюсь i нiчого не виходить. Коли на мене нападае хвиля i я хочу зробити кому-небудь щось добре, то треба, щоби це було зроблено вiдразу, бо iнакше я починаю нудитись своею доброчиннiстю, вона надокучае менi, я критикую i смiюся з себе, а кiнець кiнцем виходить по Писанiю: «Аще доброе хощу, злое содiваю». Содiваю злое, навiть не бажаючи того, – виходить само собою.

Але вигляд маю людини сильноi, енергiчноi, насмiшкуватоi. Можливо, що тому сприяе моя зверхнiсть i зверхнiй вияв мого «я». Хоча, на пiдставi цiеi ж таки зверхностi мене прозвали так влучно.



Сиджу на Володимирськiй гiрцi! Внизу розлився широко Днiпро, затопивши острови i Слобiдку. В далинi м’якими сумирними лiнiями манячать днiпровськi гори. На них бiлiе церква монастиря, звiдси подiбна до надмогильного пам’ятника. Лiворуч розлiгся галасливий, завзятий, торговельний i брудний Подiл. Сонце – червоне, величезне, запухле. Дерева зашарiлись соромливо.

В пам’ятi стоiть настирливо одна картина. От я пiдхожу до будинку, в якому мае бути зiбрання. Я – комiтетчик. Зiбрання районних агiтаторiв. А, хай тобi бiс!

І раптом згадую слова Нечипоренка: «Це ж ваша молодiсть була». І зразу обхоплюе радiсть. Так, власне, це була молодiсть. Я тужу за молодiстю. В цьому вся штука. Коли б моя молодiсть пройшла десь за варстатом, я так само згадував би ii з болем, сумом i дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же – це спiваючi сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усiм свiтом, одважнiсть, нахабнiсть, безмежнiсть юнацтва. А форма все, що хоч: вiршi, революцiя, кохання, варстат.

Так, розумiеться, в цьому корiнь усього. І нiякоi зради немае з мого боку. Мене самого зрадило життя, одiбравши в мене молодiсть. Звичайно, все дiло тiльки в цьому! Інакше могли б згадувати тiльки тi, хто брав участь у революцii? Смiшно.

Додому вертаюсь, бадьорiше. Хутко пройде весна i минуть всi ii настроi…



В кабiнетi застаю Сосницького. Як тiльки дивлюсь на нього, зараз же бачу, що вiн мае якесь прохання до мене. В менi прокидаеться веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотiлесого чоловiка.

Сосницький жваво пiдходить до мене на зустрiч, здоровкаеться, хляпае мене по плечах. Вiн усiх хляпае по плечах. Як i я сам, вiн з тих iнтелiгентiв, що кажуть звожчикам, льокаям, дiдусям-швейцарам «ти», «братец», що хляпають своiх знайомих по плечах, животах i, загалом, скрiзь i завжди почувають себе на мiсцi.

– Ти що ж це, Якове, зробив з моею дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?

Я теж хляпаю його по плечах i, смiючись, одповiдаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двое, що хляпають по плечах, то той, хто хляпае дужче й певнiше, займае пануюче становище. А в iншого з’являеться запобiгливе пiдхiхiкування.

– Та нi, справдi, слухай, що сталось?

Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними нiздрями нiс, на голубi очi, на жовтяву гриву на головi, й у мене з’являеться зловтiшна радiсть: нiякоi схожостi немае в Андрiйка з цим чоловiком. І знову хочеться спитати, чи знае вiн про сумнiви Сонi. Вона запевняе, що нiчого не казала йому. Але хiба iй можна дати вiру? А як знае, то що вiн почувае до мене й до Андрiйка? А в тiм, яке може бути батькiвське почуття у цiеi ледачоi, розхристаноi, сластолюбноi людини? От вiн прийшов позичити грошей. За грошi вiн продасть i Андрiйка, i Соню, i самого себе. Хiба купити Андрiйка в нього?

Я знов пускаю незначний порожнiй дотеп про дамськi настроi й розлягаюсь у фотелi.

– Дурницi, iй-богу! – смiеться Сосницький. – Сидить у спальнi i плаче. Обiдать чомусь не варили. Взагалi, паршива справа, Яша, – каже вiн, криво усмiхаючись i витягаючи цигарку.

«От зараз попрохае грошей».

– Так, не вдалось життя. «Не зiйшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагороднiше це – потиснути одне одному руки й розiйтись.

Вiн замовкае, ходить по хатi, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Інодi вiн зиркае на мене, i я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов вiн слiдкуе, яке вражiння роблять на мене його слова.

– Пусте! – кажу я, широко позiхаючи. – Завтра зате матимеш на обiд цвiтну капусту. – (Його улюблена страва.)

– Нi, Якове Васильовичу, рiч не в цвiтнiй капустi. Не любить мене Соня, от що!

Вiн вимовляе цi слова серйозно, рiшуче й тихо. Потiм додае трохи хапливо:

– Я не в претензii, я не в претензii. Давно вже знаю…

І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?

Таких балачок у нас нiколи не бувало. Що йому треба вiд мене? Випитати щось хоче, чи що?

Я знов позiхаю i, усмiхаючись, кажу:

– Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скиглiння?

Його, як помiтно, починае дратувати мiй тон.

– Нi, виграв! – сухо говорить вiн. – І можу тобi дати триста карбованцiв на рахунок мого довгу. От, маеш!

Вiн виймае гаман i одраховуе з пачки триста карбованцiв.

Я збитий цiлком з пантелику i на цей раз зовсiм щиро не розумiю нiчого.

– Так у чому ж рiч?

Вiн червонiе й, дивлячись менi просто в очi, одповiдае:

– В тому, що я не можу бiльше виносити такого життя. Соня – женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, нiж з дурною й пiдлою. Цiлий рiк це вже тягнеться. Довго розказувати.

Вiн одходить вiд мене, iде до вiкна i зараз же швидко вертаеться.

– Ну, добре! З цим нiчого не зробиш! Значить, який вихiд? Розiйтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якоi ж речi ти ставиш менi умовини? Я пропоную: я беру Андрiйка, вона Василька. З Андрiйком я можу жити, – йому вiсiм лiт. Василько мае тiльки два роки. Ясно, що йому тепер потрiбна мати, а не батько. Нi-за-що! Мало не iстерика. Н-нi-за-що!

– А чого ж вона хоче? – машинально питаю я.

– Чого? Обох! Або ж, на крайнiй випадок, менi Василька, а iй Андрiйка. Але ж вона знае, знае ж вона, що без Андрiйка я не можу. Вона знае, що одбирае у мене мою останню…

Вiн од хвилювання не договорюе i знов iде до вiкна.

Ми деякий час мовчимо. Я тiльки тепер почуваю, як вiн увесь обважнiв страшенно. А думки на диво бистрi, раптовi, неначе отара кiз у загонi, чимсь стривожених, наляканих. Вони кидаються то туди то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.

– Ну, все одно! – одриваеться раптом од вiкна Сосницький. – Не знаю, навiщо я тобi все це кажу? Тобi, мабуть, а нi трошки не цiкаво. Ну, як ся маеш? Був учора в клубi?

«Справдi, навiщо вiн менi все це казав?» – думаю я й вiдповiдаю:

– Нi, не був. Занятий був.

І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, говорю:

– А в мене, знаеш, теж… Себто, не в такому змислi, але… Закрутив, розумiеш iнтрижку з одною дамою. Навiть, коли хочеш, цiлiсiнький роман. І серйозний, здаеться.

– Та що ти?! – не то з ляком, не то з непорозумiнням вириваеться у нього. Вiн зараз же силкуеться замаскувати цей тон прибiльшеним iнтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.

– Ти серйозно, Якове?

– Без жартiв.

– Та так-таки справжнiй роман?

– Атож! Уяви собi! Три роки нiякiсiньких романiв i от!.. Нiчого не зробиш! Збираемось на лiто iхати в Крим.

Я все бiльше та бiльше переконуюсь, що цим оповiщенням я розбив його якiсь плани. Вiн не може вже сховати непорозумiння, розгубленостi, нових думок i, мабуть, нових комбiнацiй. Вже не розпитуе, вiдповiдае неуважно i хутко йде собi.

А я довго сиджу в фотелi й думаю. Так, тепер з Андрiйком мусить бути справжнiй кiнець. План Сосницького був, очевидячки, такий: вiддати менi Соню та Василька, а за те вимовити собi Андрiйка. Але я вiддам йому всiх. Всiх! Годi!

Встаю i збираюсь до Клавдii Петрiвни.



Цього вечора я дуже нiжний з Клавдiею Петрiвною та Костею. Це викликае в ii очах iскри захвату, здивовання i ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усмiхаеться улесливо, запобiгливо.

– Ух, якi у вас довгi ноги! Чого ви такий високий? А лiфчик у вас сьогоднi iнший.

Потiм ми вкладаемо Костю спати. І коли нашi руки зустрiчаються (вiчна iсторiя з цими руками), Клавдiя Петрiвна немов на момент губить притомнiсть i потiм починае без потреби хапатись. Щоки палають, i вона машинально прикладае до них руки.

Нарештi, за ширмою затихають викрики Костi. Ми сiдаемо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфiтура. На стiнi висить гiтара з широкою червоною стьожкою. В голубiм присмерку поблискують скла Клавдiного пенсне.

Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилюе напружена метушня Клавдii Петрiвни, червонi плями на щоках, ii чорне, чернече вбрання, соромливiсть, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозумiла туга. Хочеться встати й пiти собi швидше звiдси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдii Петрiвнi, образою ii палаючим щокам, напруженому смiховi, нелогiчному, чогось чекаючому ii поглядовi за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навiть устае й пiдходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволi хвилюе, мимоволi слiдкую за ii тонким, одягненим у чорне, чернечим тiлом.

І власне те, що воно в чорному, що нагадуе якусь святiсть, незайманiсть, грiховнiсть, це найбiльше хвилюе. Проти моеi волi уявляеться, як це тiло буде в кожну хвилину, як тiльки я того схочу, покiрне менi; як цi проворнi руки обезсилiють i будуть грiшно голубити; який солодкий жах i тремтiння обхоплять цю замкнену, самотню, мрiйну душу.

Костя починае чогось плакати. Клавдiя Петрiвна бiжить за ширму i довго щось шепоче хлопцевi. Коли вертаеться, виразу напруженостi вже нема нi в лицi, нi в руках. Вона задумливо бере гiтару й тихенько награе. Я користуюсь цим i починаю прощатись. Клавдiя Петрiвна, неначе чуючи себе винною за щось, несмiло й сумно простягае менi руку й не пробуе тримати мене, як це робила перше щоразу. Мене вколюе це. Я навмисне не випускаю ii руки зi своеi й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькi спроби визволитись, але це мене тiльки роздратовуе й викликае бажання знов запалити iй щоки, щоб загорiлась шия, зiмняти той сум, який прибив ii грiховнiсть. Навiщо менi це – не знаю. Але пiти без цього вже не можу.

Ми довго мовчки стоiмо так. Я усмiхаюсь i потискую руку, а Клавдiя Петрiвна стараеться не дивитись на мене i викручуе пальцi з моеi долонi. Помалу на щоках з’являеться рум’янець, очi кiлька разiв зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Нi вона, нi я не кажемо нi слова. Потiм я пробую повести ii до канапи. Рiшаю: як пiде, я посаджу ii, поцiлую руку й зараз же пiду. Бiльше менi нiчого не треба. Але вона опираеться й починае важко дихати, в той же час придивляючись до ширми i слухаючи. Пiд час борнi я близько торкаюсь лицем до ii плеча. На мене гостро вiе вiд ii оголеноi шиi. Через це я дужче пригортаю до себе все ii тiло. Клавдiя Петрiвна глибоко, як людина, якiй не вистачае повiтря, зiдхае, пiдводить до мене голову i я бачу, що ii погляд уже безумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тiло стае покiрним, м’яким i треба вже пiддержувати його за стан, щоб не впала.

«Ну, треба йти, годi» – думаю я, але замiсть того веду ii до канапи.

Коли я прощаюсь, Клавдiя Петрiвна з нестриманою вдячнiстю цiлуе мене, пригортаеться всiм тiлом, гладить моi руки, рукави пiджака i гарячим, жадним шепотом питае, коли я прийду. Менi досадно, чогось сумно, але в той же час мене тiшить ii ця бурна, безсоромна, вибухла жагучiсть.

Дома, лежачи в лiжку i дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жiнку, – ця спокуса була iй бажана, потрiбна, за неi вона все вiддасть, – а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що весь я пiдвладний якимсь силам, якi роблять моi вчинки випадковими, необгрунтованими, незалежними вiд моеi волi й свiдомостi. А в тiм, яка ж тут була моя воля, свiдомiсть? Чого я власне хотiв, чи не хотiв?

Єдине, про що я з полегкiстю думаю, це те, що пiд час обiймiв я пам’ятав про можливiсть тродження. Значить, я все ж таки можу в певних випадках панувати над собою.



Вертаюсь iз суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахiв капае на плечi, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться пiд ногами коней i людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всiм заманулось робити покупки. На вулицi грохiт екiпажiв на колесах, побiдний, хвилюючий.

Я не йду до гiмназii. Прямую додому, розстiбнувши пальто i ловлячи грудьми першi, цiлуючi промiнi весни. Я сам собi здаюсь подiбним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканiв. Їм нiчого не треба, крiм невеличкого шматочка дошки, гарячого промiня. І всi дами з пакетиками, чиновники, дворники з мiтлами хiба не червоненькi комахи?

Нi, до гiмназii годi ходити! Край!

Бiля свого будинку раптом помiчаю постать Сонi. Вона стоiть коло вiкна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенiвши в якiйсь важкiй, протяжнiй думi. Вмить озираеться i швидко шукае очима когось по вулицi серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помiчаю ii й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступае вiд вiтрини й дiловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде менi назустрiч. Я все-таки не помiчаю ii. Цiкаво, чи мене вона пiджидала? Коли мене, то чи забалакае перша? Навмисне виймаю портсигар i, не зупиняючись, закурюю. В цей час рiвняюся з нею. Проходить ii чорний капелюх, зелене перо й хутро ковнiра. Не гукае. Може гадала, що я перший пiдiйду? Чи, справдi, не мене очiкувала?

– Якiв Васильович!

Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано i ввiчливо здоровкаюсь. Ага, от маеш: i бачив тебе, i знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша пiдiйшла, i пiдiйшла.

Вiд хвилювання й замiшання вона для чогось iде на другий бiк вулицi, машинально лякаючись трамваiв та вiзникiв. Я йду за нею, усмiхаючись.

Там вона трохи опановуе собою:

– Менi треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустрiла тебе… Це до речi…

Їi нiс i пiдборiддя неначе загострились i зблiдли за цей час, що ми не бачились. Нiздрi сьогоднi не рожевi, а жовтявi i схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа менi, викликае легкий жаль.

– Я хотiла тебе про дещо спитати, – бiгаючи очима й лякаючись того, що скаже, говорить вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.

– Будь ласка, Соню. До твоiх послуг!

– Ти маеш час?

– Скiльки хочеш. Завсiгди радий…

Цiкаво, дуже цiкаво, що вона хоче спитати.

– Ти скажеш менi правду?

– Неодмiнно.

– Добре. Дякую!

Вона удае, що не помiчае моеi усмiшки i легкого тону, який не вiдповiдае ii настроевi. Цим вона немов зобов’язуе мене бути дiйсно правдивим.

– Скажи: вчора в тебе був Дмитро?

– Був.

– Про вiщо ви з ним балакали?

– Хм! Про рiзнi речi. Я не знаю, чи я маю право казати?

Вона похиляе голову й деякий час мовчить. Потiм сухо, одривчасто кидае:

– Ти, здаеться, виiжджаеш у Крим?

– Так, мабуть.

Вона ще трохи мовчить. Далi, все так само, немов вириваючи з себе слова:

– Так не скажеш про розмову?

– Я не маю уповажнення, Соню.

– Бувай!

І, не хитнувши навiть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По ii спинi й по капелюсi я почуваю, що вона зараз або в iстерицi закричить, або повернеться, пiдбiжить до мене й почне бити мене парасолею. Вона завертае за рiг i зникае.



А в кабiнетi в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрiйком. Андрiйко кидаеться до мене, висне на шиi, обiймае мене нiжками, смiеться, закидае все тiло назад, – вiн щиро радий, що бачиться зi мною. Мами немае, й вiн почувае, що може дати собi волю. Бiля вiкна спиною до свiтла стоiть Сосницький i, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видаеться менi тяжким, з усмiхом i стражданням.

– Дядю Яша, дядю Яша! Покажи менi фотографii маленьких злочинцiв. Ти обiцяв, дядю Яша, пам’ятаеш?

А може, то iх пiджидала на вулицi Соня? Чи знала вона, що вони в мене? Навiщо вони тут?

Я показую фотографii маленьких злочинцiв, держу на колiнах Андрiйка i в павзах кажу декiлька слiв Сосницькому. Вiн одповiдае помалу, глухо i те ж, як менi вчуваеться, з насмiшкою i стражданням. Маленьке тiльце, рухливе, непосидливе, тепле, гнучке, в’еться на моiх колiнах, б’е мене пiдборами по ногах, скрикуе, термосить.

Вони гуляли собi й ненароком зайшли спочити трошки, привiтатись i додомочку.

Менi ввижаеться, що Сосницький придивляеться до нас, зрiвнюе, перевiряе. Може, цього нiчого нема, але менi хочеться сiсти так, щоб вiн не мiг бачити наших облич. Я замiняю позу й разом з Андрiйком сiдаю до Дмитра спиною. Спершу в профiль, але згадавши про свiй нiс, спиною.

– А знаеш, дядю Яша, ми iдемо на село до татового тата! Ти приiдеш до нас? Тато купив менi монтекрiсто. І маленьку собачку. Коли вона виросте, я ходитиму з нею на полювання. А в брата татового тата чудесна колекцiя собак.

Сосницький одходить вiд вiкна й сiдае проти нас на канапу. Тепер його лице на свiтлi й менi видно, що на ньому нема нi насмiшки, нi страждання. Воно здаеться сонним, набурмосеним, одубiлим. Щоки обвисли, й нiс неначе зав’яв, як недостигла зiрвана груша. Але погляд пильний, допитливий, гнiтючий. Вигляд хвороi або страшенно втомленоi людини.

– І мама iде?

– А як же!.. – дивуеться Андрiйко.

Менi стае нiяково за свое питання. Я смiюсь i жартом кажу, що мама збиралася в лiтi летiти на аеропланi. Так от, щоб часом не залетiла в Америку.

– Нi, вона тепер такою плаксiйкою зробилась, що ii на аероплан не вiзьмуть. І раз у раз голова болить. Чисте горе з нею! Дядю Яша, а цi злочинцi вже вбивали людей? Сокирами чи кастетами?

Для чого вони прийшли? Що вiн знае, цей важкий, обм’яклий у тупостi чоловiк? Значить, вона йому щось сказала?

– Ну, Андрiйку, ходiм… – з усиллям пiдводиться Сосницький.

– Нi, татусю, нi! Ще трошки… Дядю Яша, не пускай!

Цупкi, нiжнi ручки обвиваються круг моеi шиi, й голiвка щiльно пригортаеться до грудей. Похнюплене лице справдi усмiхаеться з насмiшкою та болем. Вiн стоiть непорушно i з-пiд лоба дивиться на нас.

Андрiйко в напливi несподiваного чуття цiлуе мене в щоку, соромиться i вiд нiяковостi починае фицатись, реготати, лоскотати мене.

– Ходiм, Андрiйку, ми заважаемо дядi Яшi займатись справами.

– Правда, дядю Яша? – серйозно питае Андрiйко, дивлячись на мене широко одвертими, до болю хвилюючими, сiрувато-голубими очима. – Ми заважаемо тобi?

Менi хочеться стиснути це дороге тiльце мiцно-мiцно, щоб аж захрустiло воно. Але я усмiхаюсь i кажу:

– Так, Андрiйку, треба працювати.

Андрiйко зiдхае, злiзае й тодi поважно, помалу простягае ручку. Я потискую ii, цiлую його в чоло i прощаюсь з Сосницьким.



Про розрив Панаса Павловича й Варвари Федорiвни знае все мiсто. Знае, що Панас Павлович розпусник, бездушна людина, брехлива, лицемiрна. Оповiдають про те, як вiн катував дiтей, а надто дiвчинку, як покинув жiнку без копiйки й вiдмовився допомагати покинутiй родинi. Бiдна жiнка лишилась без усяких засобiв i опинилась просто в безвихiднiм становищi.

Панас Павлович пускае дотепи з приводу цих чуток, але часом я помiчаю в його лицi розгубленiсть, утому. Чоловiк вiн акуратний, точний, кожна хвилина в нього повинна бути на своiм мiсцi. Вiн звик жити i працювати по певнiй системi, виробленiй необхiднiстю та досвiдом, йому треба знати, що завтра й пiсля завтра в цей час вiн буде на цьому самому мiсцi в кругу цих самих думок. І раптом таке становище, непевне, багате на всякi можливостi.

– На мою думку, Панасе Павловичу, – кажу я йому, – найкраще в такому станi робити рiшуче, твердо й жорстоко. Треба одняти в неi Дiму, улаштувати свое життя i край.

– Нi-нi, голубчику! – злякано клiпае вiн очима. – Це неможливо. Це цiлком неможливо. Шура не згодиться.

– Згодиться.

– Нi-нi-нi!

І вмить питае:

– Так ви гадаете, що варто просто одняти, так? Силою? Украсти? Га?

І знов:

– Нi-нi! Шура не згодиться, пiдiйметься галас… скандал, пересуди.

А то несподiвано, iронiчно усмiхаючись, задаеться питанням:

– А чи не вернутись до Варварочки?

– Та ви на тому й скiнчите, Панасе Павловичу.

– Он як? Ви так думаете?

І довго дивиться в одну точку з застиглою iронiчною усмiшкою, яка потрохи робиться блiдою, жалiсною, скорбною.

Шура в своiй постановi непохитна й тупо тверда. Почуваеться, що вона, дiйсно, швидше помре, анiж буде можна змiнити ii.

Мiж iншим у мене не перестае щоразу, як бачу ii, ворушитись бажання зробити що-небудь таке, щоб омочити цю праведницю в грiх. От якби, наприклад, шикарно одягти ii, напоiти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тодi, що в неi там за цею непорушною шкаралупою святостi. Менi чогось раз у раз здаеться, що там повинен сидiти звiр. Тому то вона така й уперта, й насторожена, що боiться випустити його.

А втiм, вiн ще вилiзе. Вiн знайде щiлинку. Хай тiльки з’являться в неi дiти. Ух, який це буде жорстокий, пазуристий, ревнивий звiр! Не пiдходь! А вона якраз з таких.



Клавдiя Петрiвна з породи походить одтаких же замкнених звiрiв. Я вагаюсь назвати любов’ю ii вiдношення до Костi. Це щось чисто звiряче, немiркуюче, страховинне. Одмовляти в чомусь Костi вона не може, хоча розум щоразу робить невдалi спроби в цьому напрямi. Через те у них без перестанку тягнеться боротьба, боротьба двох звiрiв. З самого ранку, коли Костя розплющуе очi й до вечора, коли сон налягае на них, вони не перестають щось перемагати одне в одному.

– Костю, одягайся! Кава прохолоне.

Костя зав’язуе хвiст конячцi, сидячи перед нею в однiй сорочинцi. Вiн чуе матiр, але мовчить.

– Костю, я кому це кажу?

– Зараз!

– Не зараз, а негайно менi одягайся! Покинь коника!

Костя мовчить. Вiн мовчить не через те, що захопився зав’язуванням хвоста, а тому, що це дратуе матiр.

– Костю, даю тобi чесне слово, що не вiзьму тебе з собою на прохiд. Коли зараз же не встанеш, не одягнешся, не пiдеш гулять.

Костя все ж таки не встае. Материних погроз вiн не боiться, бо знае, що вона свого слова нiколи не додержить, з якою б силою, натиском i жагою не давала його.

– Ну, гляди ж! Прошу, сиди! Але не смiй же плакати, як покину тебе дома. Не смiй, поганий хлопче, мучитель мiй!

«Мучитель» одягаеться через якийсь час, бо йому надокучуе сидiти на холоднiй пiдлозi.

Коли настае час iти на прохiд, вiн робиться дуже лагiдненьким, запобiгливим, ласкавим. Якщо Клавдiя Петрiвна пам’ятае свою погрозу (вiн пам’ятае завжди!) i постановила неодмiнно здiйснити ii, тодi Костi не помагають цi маневри i вiн мусить вживати iнших способiв. Лагiднiсть його зникае, темнi, круглi оченята стають колючими, косими, верхня губа хижо задираеться догори, виставляючи синюватi, покришенi зуби, вiн сильно паца ногою об стiлець i кричить:

– Нi, пiду! Пiду! І ти не смiеш мене не пускати!

– Іди! А я лишуся дома. Я сказала тобi, що… Костю, не бий стiлець, бо даю тобi слово – i завтра не пiдеш гулять!..

Костя хапае зi столика великий гребiнь матерi й з усiеi сили шпурляе ним у куток. І тут же iнстинктивно одстрибуе вбiк i наготовлюеться оборонятись, хоча Клавдiя Петрiвна нi разу не била його.

Клавдiя Петрiвна щосили стримуе себе, вiд чого ii рухи стають якимись урочистими, поважними. Вона мовчки, помалу пiдiймае гребiнь, становить на мiсце повалений стiлець i, не хапаючись, одягае капелюх. Костя зi свого кутка пильно стежить за нею й раптом кидаеться на матiр i починае бити ii руками, ногами, кричачи:

– Дрянь, дрянь! Проклята!

Потiм падае на пiдлогу, несамовито вищить, дряпае нiгтями килим, ридае, качаеться по хатi. Кiнчаеться тим, що Клавдiя Петрiвна лякаеться, поспiшно прощае йому провину, одягае його й вони разом iдуть гулять. Костя вже спокiйний, веселий, тримае матiр за руку й питае заклопотано:

– Мамо, а ти грошi не забула? Ти обiцяла менi купить шоколадку з горiхами!

Такi сцени одбуваються кiлька разiв на день i з рiзних приводiв. Зникають вони тiльки тодi, як Костя, бува, заслабне. А слабуе вiн часто. Недокровне, малосиле його тiльце далеко слабше бореться з хворобами, нiж з матiр’ю. Тодi боротьба затихае i приходять iншi вiдносини, нiжно уступчивi, тихi, шепотливi. Здаеться, що вони обое мовчки вступають мiж собою в перемир’я з огляду на наближення спiльного ворога i стараються поводитись якомога тихiше й непомiтнiше, щоб не звернути на себе його уваги.

І невiдомо, хто з них бiльше лякаеться хвороби, мати чи син. Костя, безумовно, лякаеться, хоч i не дуже терпить вiд якоiсь там простуди, але тiльки те й знае, що питаеться, чи довго вiн слабуватиме, чи не помре, i все прохае поставити термометра, надаючи йому цiлебне значiння. А мати без протесту виконуе всякi його бажання i без перестанку цiлуе його руки, ноги, груди, не одривуючись хвилинами. Здаеться, що вона лиже його й тим хоче злизати хворобу.

Я часто вiтаю себе з тим, що не я батько цього хлопця i що ця жiнка не моеi дитини мати.

Але цiкаво слiдкувати, як подвоiвся звiр Клавдii Петрiвни. Одна половина тягне до Костi, друга до мене. І вона сама не знае, що iй бiднiй робити. То цiлуе Костю, то лае його, то знов кидаеться до нього, а Костя, хоч не розумiе, але добре вiдчувае щось непевне у вiдносинах матерi до нього, щось нетверде, винувате, ослаблене. Вiн не може не бачити, як вона подивляеться на мене, як уся горить в моiй присутностi, як, взагалi, вся змiнилась рiзко. Нема вже, наприклад, колишнього лежання на канапi, болiв голови, сонного роздратовання. Вона цiлими днями наспiвуе, рухаеться, регоче, грае на гiтарi. Вся вона помолодшала, посвiжiшала, покращала. І не то лiпша стала з Костею, не то байдужнiша до нього. Тепер часто вона дозволяе йому те, чого ранiше треба було добитися сльозами, пацанням ногами, сварками та криками.

Хто його знае, через що Костя зi мною все нiжнiший та нiжнiший, але в цiй нiжностi я все ж таки не почуваю щиростi. Часом навiть здаеться, що вiн жагуче, несвiдомо ненавидить мене, боiться i ревнуе матiр до мене.



Бiля восьмоi години до мого столика пiдсiдае Карачапов. Вiн чимсь пригнiчений i на моi питання вiдповiдае неохоче, похмуро. Але навiть його товариство менi приемнiше, нiж моеi власноi особи. Я оповiдаю йому про все, що лiзе менi до голови, а вiн неуважно хитае головою й не слухае. Все ж таки час потроху минае.

Раптом, несподiвано хтось з-заду сильно б’е мене по плечах. Я швидко озираюсь: передi мною стоiть Сосницький, п’яно та злiсно усмiхаючись. Вiн чогось у фраку й через це здаеться ще важчим постаттю.

– Доброго здоров’я, Кирпатий Мефiстофелю! Про вiщо тут радитесь, панове жироiди? Га?




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/vinnichenko_volodimir/zapiski-kirpatogo-mef-stofelya