Крижана принцеса
Камiлла Лекберг


У Ф’елльбаццi споконвiку панували спокiй i злагода. Таким майже iдеальним було рiдне мiстечко молодоi письменницi Ерiки Фалк. Та одного разу тихе й розмiрене життя Ф’елльбакки зруйнувала моторошна подiя: за загадкових обставин загинула подруга дитинства Ерiки. Красуню Алекс знайшли з перерiзаними венами у ваннiй. Вiд морозяного зимового повiтря тiло дiвчини перетворилося на кригу. Висновок полiцii – самогубство. Але Ерiка не вiрить у це. Разом з мiсцевим детективом Патриком Ерiка розпочинае власне таемне розслiдування смертi «крижаноi принцеси». Чи вдасться iм пробити тверду кригу старих сiмейних секретiв, головоломок i брехнi, якi мiцно скували похмуре мiстечко Ф’елльбакку?





Камiлла Лекберг

Крижана принцеса








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Camilla L?ckberg, 2004

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *


Присвячую Вiлле



1

Будинок запущений i порожнiй. Холод пробрався до кожного кутка. У ваннi утворилася тонка льодяна кiрка. Вона почала набувати блакитного кольору.

Йому здавалося, що вона була схожа на принцесу. Крижану принцесу.

Пiдлога, на якiй вiн сидiв, була крижаною, але холод його не бентежив. Вiн простягнув руку й доторкнувся до неi.

Кров на ii зап’ястку, здавалося, уже давно захолола.

Кохання до неi нiколи не було сильнiшим. Вiн нiжно торкався ii руки так, неначе пестив душу, яка тепер залишила тiло.

Вiн не озирнувся, коли пiшов. Це не прощання, а очiкування новоi зустрiчi.



Ейлерт Берг не був щасливою людиною. Його мучила сильна задишка, дихання було важким i хрипким, але вiн не вважав здоров’я найбiльшою проблемою свого життя.

Свеа була такою гарною у своi юнацькi роки, що вiн ледве дочекався, поки опиниться з нею в спiльному подружньому лiжку. Вона здавалася м’якою, дружньою й трохи сором’язливою. Та ii справжня натура проявилася майже одразу пiд час юнацьких утiх. Вона рiшуче тримала його пiд пiдбором майже п’ятдесят рокiв. Проте Ейлерт жив таемницею. Вiн уперше спiзнав шанс на мiзерну свободу на схилi вiку й не мав намiру його втрачати.

Усе свое життя вiн заробляв на хлiб рибальством, i цього прибутку вистачало лише на те, щоб забезпечити Свеа та дiтей. Пiсля того, як вiн вийшов на пенсiю, вони перебивалися з копiйки на копiйку. Без грошей у кишенi не було можливостi розпочати життя заново в якiйсь iншiй мiсцинi, на самотi. Ця можливiсть з’явилася, як Божий дар, i – ба бiльше – це було надзвичайно легко. Якщо хтось хотiв заплатити шаленi грошi за певнi години роботи на тиждень, то це вже iхня проблема. Вiн навiть не збирався скаржитися. Купюри в дерев’янiй скарбничцi за компостною купою приемно примножилися лише за рiк, i зовсiм скоро вiн матиме достатню суму, щоб поiхати в теплiшу мiсцину.

Вiн зупинився, аби перепочити перед останнiм крутим пiдйомом, i масажував своi руки, що тремтiли вiд болю. Іспанiя або, можливо, Грецiя зможуть розтопити холод, що пробирав його iзсередини. Ейлерт вважав, що мае як мiнiмум десять рокiв перед тим, як склепить очi навiки, i вiд цього часу вiн хотiв дiстати максимум. Як кепсько вiд самоi лише думки, що вiн проведе iх удома з цiею старою!

Така щоденна ранкова прогулянка була единою порою, коли вiн мав спокiй, i до того ж сприяла такiй необхiднiй руханцi. Вiн завжди йшов одним i тим самим шляхом, i тi, кому були знайомi його звички, часто виглядали його, щоб перемовитися словом. Особливе задоволення вiн дiставав, спiлкуючись iз дiвчиною-красунею з будинку на пагорбi бiля школи Гокебакен. Вона бувала тут лише на вихiдних, завжди йшла сама, але охоче зупинялася, аби поговорити про погоду. Панi на iм’я Александра також була зацiкавлена Ф’елльбаккою давнiх часiв, i це була тема, яку Ейлерт охоче обговорював iз нею. Вiн милувався ii вродою. Це було щось, що вiн розумiв, навiть попри свiй вiк. Звичайно, про неi плiткували, але тiльки почни слухати плiтки – у тебе не залишиться часу нi на що iнше.

Десь рiк тому вона запитала його, чи не мiг би вiн доглянути за будинком, якщо все одно завжди проходить повз нього зранку в п’ятницю. Будинок був старим, i теплопостачання, як i водопровiд, було ненадiйним, тож вона не мала жодного бажання залишатися в холодному домi на вихiднi. Ейлерт отримав би ключ для того, щоб тiльки зазирати всередину й упевнюватися, чи все гаразд. У районi трапилося досить багато зломiв, тож вiн мав би пильнувати, чи немае пошкоджень на вiкнах i дверях.

Таке завдання не було надто обтяжливим, i раз на мiсяць конверт iз його iменем лежав у ii поштовiй скриньцi iз сумою, що здавалася йому величенькою. До того ж вiн вважав це приемним – вiдчувати, що робить хоч щось корисне. Досить важко тинятися без дiла, коли звик усе життя працювати.

Ворота були перекошеними й не пiддалися, коли вiн штовхнув iх iзсередини садовоi стежки. Вона була неприбраною, i Ейлерт задумався, чи не попросити йому когось iз хлопцiв допомогти хазяйцi, бо не бабська це робота.

Вiн порпався з ключем i боявся впустити його в глибокий снiг. Якби йому довелося стати на колiна, то вже нiколи не змiг би пiдвестися знову. Вхiднi сходи взялися кригою й були слизькими, тож вiн тримався за перила. Щойно Ейлерт мав вставити ключ у замок, як побачив, що дверi дещо прочиненi. Вiн занепокоено вiдчинив iх i зайшов до коридору.

– Агов! Чи е хто вдома?

Може, сьогоднi вона повернулася трохи ранiше? Тиша. Нiхто не вiдповiв. Вiн побачив, як пара вiд його дихання покотилася з рота, i раптом усвiдомив, що холод пробрався й до будинку. Ейлерт став нерiшучим. Щось пiшло не зовсiм так, i йому вже не здавалося, що справа в поламаному котлi.

Вiн обiйшов кiмнати. Здаеться, нiчого не чiпали. Будинок був так само охайним, як завжди. Вiдеомагнiтофон i телевiзор стояли на своiх мiсцях. Пiсля того, як Ейлерт оглянув увесь перший поверх, пiднявся сходами на другий. Вони були стрiмкими, тож йому довелося мiцно триматися. Коли Ейлерт пiднявся нагору, то зазирнув спочатку до спальнi. Там було по-жiночому, але охайно, як i в усьому будинку. Лiжко було застелене, бiля його краю стояла валiза. Нiби нiчого не розпаковували. Вiн почувався обдуреним. Може, вона заходила трохи ранiше, помiтила, що котел зламаний, i пiшла на пошуки когось, хто мiг би його полагодити… Зрештою, вiн i сам не вiрив у таке пояснення. Щось було не так. Ейлерт почувався, немов перед наближенням шторму. Вiн i далi сторожко оглядав будинок. Наступною кiмнатою було велике горище з похилим дахом i балками з дерева. Два дивани стояли один навпроти одного пообiч вiдчиненоi топки. Кiлька газет недбало лежали на журнальному столику, але загалом усе було на своiх мiсцях. Вiн знову зiйшов на перший поверх. І навiть тут усе здавалося таким, як i мало бути. Анi кухня, анi вiтальня не вiдрiзнялися вiд свого звичайного стану. Єдина кiмната, яку вiн iще не оглянув, – ванна. Щось змусило його засумнiватися перед тим, як вiдчинити дверi. Будинок був мовчазним i глухим. Ейлерт постояв i за хвилину вагання, усвiдомивши, що поводиться трохи по-дурному, рiшуче вiдчинив дверi.

За хвилю вiн вiдскочив до вхiдних дверей настiльки швидко, наскiльки дозволяв його вiк. В останню мить згадав, що сходи слизькi, i вхопився за перила, щоб не вдаритися головою прямо об них. Вiн iшов заснiженою садовою стежкою й вилаявся, коли ворота знову не пiддалися. Опинившись на тротуарi, розгублено зупинився. Унизу на дорозi вiн побачив силует, що швидко наближався, i одразу впiзнав у ньому дочку Туре – Ерiку. Вiн погукав, щоб та зупинилася.



Вона втомлена. Смертельно втомлена. Ерiка Фалк вимкнула комп’ютер i зайшла на кухню, аби налити в чашку трохи кави. Вона почувалася вичавленою в прямому розумiннi цього слова. Видавництво очiкувало перший рукопис книжки в серпнi, та вона тiльки взялася за роботу. Оповiдь про Сельму Лагерлеф – ii п’ята бiографiя про шведських жiнок-письменниць – мала стати найкращою, але Ерiка була цiлком виснажена, i iй бракувало натхнення. Уже понад 30 днiв минуло з дня загибелi ii батькiв, але горе було так само сильним, як i тодi, коли вона отримала цю звiстку. Прибрати вдома в батькiв удалося не так швидко, як вона очiкувала. Усе пробуджувало спогади. Кожна скринька, яку вона збирала чимало годин, i кожна фотографiя з життя, яке, здавалося, було зовсiм близько, але водночас дуже-дуже далеко. Пакування зайняло рiвно стiльки часу, скiльки могло зайняти. Квартиру в Стокгольмi було винайнято надовго наперед, i Ерiка могла сидiти тут, у будинку батькiв у Ф’елльбаццi, i писати. Будинок стояв на околицi Селвiка, де було спокiйно та мирно.

Ерiка вмостилася на верандi й дивилася на шхери[1 - Шхери – невеликi скелястi острови бiля розчленованих берегiв морiв та озер, а також прибережнi морськi райони з такими островами, скелями. (Тут i далi прим. пер.)]. Краевид нiколи не переставав захоплювати ii. Кожна пора року була новою разючою сценою, та цей день був сповнений слiпучого сонця, що кидало каскади вiдблискiв на кригу, яка товстою кiркою покрила воду. Їi батько дуже любив такi днi.

Горло перехопило, повiтря в кiмнатi, здавалося, стало задушливим, i дихати було важко. Вона вирiшила прогулятися. Термометр показував мiнус п’ятнадцять градусiв, i Ерiка тепло вдягнулася. Щойно вийшла за порiг, усе одно змерзла, але ця прогулянка ii одразу ж зiгрiла.

На вулицi було тихо. Навкруги нiкого. Усе, що вона чула, – це свое дихання. Контраст iз лiтнiми мiсяцями був величезний. Тодi громада кипiла життям. Ерiка волiла триматися подалi вiд Ф’елльбакки в лiтнi мiсяцi. Навiть знаючи, що мiстечко виживало завдяки туризму, вона все одно не могла позбутися вiдчуття, нiби щолiта туристи, немов величезна сарана, вторгалися не на свою територiю. Немов багатоголовий монстр, який повiльно з року в рiк поглинав старе рибальське селище, скуповуючи близькi до води будиночки та дев’ять мiсяцiв на рiк створюючи суспiльство-примару.

Риба прогодовувала Ф’елльбакку вже сотнi рокiв. Убога природа та постiйна боротьба за виживання, коли все залежало вiд того, чи буде оселедець водитися, чи нi, виплекала суворе й витривале населення. «Вiдколи Ф’елльбакка стала мальовничою й почала приваблювати туристiв iз товстими гаманцями, риба втратила значення як джерело прибутку», – подумала Ерiка, спостерiгаючи, як iз кожним роком мiстечко старiшае. Молодь переiжджала в iншi мiста, а старi мрiяли про давно минулi часи. Ерiка була однiею з багатьох, хто вирiшив переiхати.

Жiнка набрала ще бiльшоi швидкостi й повернула лiворуч до пагорба, на якому височiла школа Гокебакен. Коли вона наблизилася до його вершини, то почула, як Ейлерт Берг щось кричав, але не могла розiбрати слiв. Вiн махав руками й рухався до неi.

– Вона мертва.

Ейлерт важко дихав, i з короткими видихами свист виривався з його грудей.

– Заспокойся, Ейлерте. Що трапилося?

– Вона лежить мертва он там.

Вiн указав на великий свiтло-блакитний дерев’яний будинок далеко за вершиною пагорба й заразом розгублено подивився на неi.

Минула мить, перш нiж Ерiка втямила, що вiн сказав. Слова застрягли в ii горлi, i вона побiгла вiдчиняти ворота, що затято опиралися, i швидко наблизилася до вхiдних дверей. Ейлерт залишив iх вiдчиненими, i Ерiка обережно переступила порiг, не знаючи, що там на неi чекае. Чомусь не наважувалася запитати.

Ейлерт обережно ступав за нею й мовчки вказував на ванну на першому поверсi. Ерiка не поспiшала: вона озирнулася та запитливо подивилася на Ейлерта. Вiн був блiдий i тихим голосом проказав:

– Там, усерединi.

Дуже багато часу минуло вiдтодi, як Ерiка востанне була в тому будинку, але колись вона добре його знала й пам’ятала, де розташована ванна. Жiнка змерзла, навiть попри свiй теплий одяг. Дверi у ванну кiмнату повiльно вiдчинилися – i вона увiйшла.

З коротких свiдчень Ейлерта Ерiка не знала достеменно, чого iй чекати, i нiчого не остерегло ii про кров. Кiмната була з бiлоi керамiчноi плитки, тому червона рiдина у ваннi та навколо неi разила ще жахливiше. Ерiка подумала про те, що контраст був привабливим, але за мить до неi прийшло усвiдомлення того, що у ваннi лежала людина.

Попри неприроднi бiлi та блакитнi тони, яких набуло тiло, Ерiка одразу ж упiзнала ii. Це була Александра Вiйкнер, дiвоче прiзвище – Карлгрен, дочка подружжя, у якого Ерiка винаймае будинок. У дитячi роки вони були найкращими подругами, але, здавалося, що вiдтодi минуло все життя. Зараз жiнка у ваннi була iй нiби чужою.

Очi в трупа були милосердно заплющенi, але губи мали яскраво-блакитний вiдтiнок. Тонка кiрка льоду заховала нижню частину тiла. Права рука слабко звисала, пальцi були зануренi в калюжу кровi на пiдлозi. Лезо бритви лежало на краю ванни. Друга рука просто виднiлася по лiкоть, а решта була захована пiд край льоду. Довге свiтле волосся Александри лежало над ванною, наче вiяло, але мало тендiтний замерзлий вигляд.

Ерiка стояла вiддалiк i дивилася на неi. Їй було зимно вiд холоднечi та самотностi, яку вiдображала ця моторошна сцена. Вона повiльно задкувала з кiмнати.



Далi все вiдбувалося наче в туманi. Ерiка зателефонувала зi свого мобiльного черговому лiкаревi й разом з Ейлертом чекала на нього та швидку допомогу. Вона пережила шок, як i пiсля звiстки про смерть своiх батькiв, тому, щойно повернулася додому, випила добру чарку коньяку. Імовiрно, не те, що призначив би лiкар, але пiсля цього ii руки перестали тремтiти.

Згадка про Александру знову змусила ii повернутися подумки у свое дитинство. Вiдтодi, як вони були найкращими подругами, минуло двадцять п’ять рокiв, та, попри те, що багато людей з’являлося в ii життi й iшло з нього, Алекс однаково посiдала особливо важливе мiсце в ii серцi. Дорослими вони завжди були чужими одна однiй. Але Ерiцi було важко змиритися з думкою, що Алекс наклала на себе руки, що було неминучим тлумаченням того, що Ерiка побачила. Та Александра була однiею з найбiльш живих та надiйних людей, яких вона знала. Вродлива й самовпевнена, з харизмою, що змушувала людей симпатизувати iй. Життя, як Ерiка завжди й думала, було щедрим до Алекс. Вона керувала мистецькою галереею в Гетеборзi, була дружиною гарного й успiшного чоловiка й жила в схожому на садибу будинку в Сере. Але, очевидно, щось пiшло не так.

Вона вiдчувала, що iй потрiбно розвiяти думки, i набрала номер своеi сестри.

– Ти спиш?

– Жартуеш? Адрiан не давав менi спати з третьоi, i коли вiн нарештi заснув о шостiй, то прокинулася Емма й захотiла погратися.

– А Лукас не мiг хоч раз устати?

Крижана тиша запанувала на iншому кiнцi дроту, i Ерiка прикусила язика.

– У нього сьогоднi важлива зустрiч, тому мае вiдпочити як слiд. І до того ж у нього зараз дуже напружена ситуацiя на роботi: компанiя постала перед критичним стратегiчним етапом.

Голос Анни пiдвищився, i Ерiка почула в ньому нотки iстерики. У Лукаса завжди було заготовлене гарне виправдання – i Анна, iмовiрно, дослiвно передала його слова. Якби це не була важлива зустрiч, тодi вiн був би втомленим вiд усiх важких рiшень, якi йому довелося прийняти, або ж знервованим, оскiльки стрес бути таким, за словами Лукаса, успiшним бiзнесменом був величезним. Тож уся вiдповiдальнiсть за дiтей лежала на Аннi. Зi жвавими дiтьми – трирiчною донькою й чотиримiсячним сином – Анна здавалася на десять рокiв старшою, як на своi тридцять, коли вони востанне бачилися на похоронi батькiв.

– Мiй солодкий, не чiпай це.

– А якщо серйозно, не думаеш, що вже час починати розмовляти з Еммою шведською?

– Лукас вважае, що ми повиннi розмовляти вдома англiйською. Вiн каже, що ми переiдемо назад до Лондона перед тим, як вона пiде в школу.

Ерiка вже втомилася чути фразу «Лукас думае, Лукас каже, Лукас вважае тощо». У ii очах вiн був наочним прикладом першокласного покидька.

Анна зустрiла його, коли працювала гувернанткою в Лондонi, i одразу ж була зачарована бурхливою появою старшого на десять рокiв i успiшного брокера Лукаса Максвелла. Вона вiдмовилася вiд усiх своiх планiв вступити до унiверситету й натомiсть присвятила життя тому, щоб стати бездоганною та зразковою дружиною. Проблема полягала лише в тому, що Лукас був людиною, яку нiчого не задовольняло, i Анна, яка iз самого дитинства робила тiльки те, що iй хотiлося, з роками повнiстю втратила свою iндивiдуальнiсть. Доки не з’явилися дiти, Ерiка все ще мала надiю, що сестра вiзьметься за розум, залишить Лукаса й почне жити своiм життям, але коли народилася Емма, а потiм – Адрiан, вона усвiдомила, що шурин усе-таки залишиться в ii життi.

– Пропоную бiльше нiколи не повертатися до теми Лукаса i його принципiв виховання дiтей. Як там тiтчинi улюбленцi?

– Та, нiчого нового… Емма вчора поводилася буйно й встигла порiзати дитячий одяг на клаптики перед тим, як я прийшла до неi. Адрiан або нудить, або шалено кричить уже три днi.

– Звучить так, наче тобi потрiбно змiнити оточення. Не можеш залишити дiтей i приiхати сюди на тиждень? Та й менi потрiбна твоя допомога – розiбратися з деякими речами. Маемо впорядкувати всi папери й таке iнше.

– Ой, ми думали поговорити з тобою про це.

Як завжди, коли вона мала розiбратися з чимось неприемним, голос Анни починав помiтно тремтiти. Ерiка моментально вiдчула щось недобре. Ось це «ми» звучало зловiсно. Щойно Лукас хоч пальцем долучався до якоiсь гри, зазвичай траплялося щось, що сприяло йому й не сприяло iншим, хто був до цього причетним.

Ерiка чекала, що Анна продовжить.

– Ми з Лукасом, щойно вiн заснуе шведський фiлiал, думаемо переiхати до Лондона й зовсiм не плануемо займатися утриманням будинку тут. Тобi теж не в радiсть опiкуватися великим будинком, маю на увазi, без родини i…

Тиша.

– Що ти скажеш?

Ерiка закрутила пасмо свого кучерявого волосся навколо вказiвного пальця – звичка, яку вона надбала ще в дитинствi, коли почувалася знервованою.

– Ну, Лукас вважае, що нам треба продати будинок. Ми не маемо змоги утримувати його далi. До того ж ми хотiли б придбати будинок у Кенсiнгтонi, коли знову переiдемо, та навiть попри те, що Лукас заробляе достатньо, грошi вiд продажу матимуть значення. Маю на увазi, будинок на захiдному узбережжi з його розташуванням принесе кiлька мiльйонiв. Нiмцi, наче скаженi, кидаються на морський краевид та повiтря.

Анна й далi аргументувала, але Ерiка вiдчула, що з неi вже досить, i повiльно поклала слухавку прямо посеред речення. І так завжди: вона дiставала удосталь, намагаючись розвiяти своi думки.

Вона завжди була для Анни радше мамою, анiж старшою сестрою. Ще з дитинства захищала ii, пильнувала за нею. Анна була справжнiм дитям природи – вiхолою, яка керувалася своiми iмпульсами, не думаючи про наслiдки. Ерiка вже багато разiв рятувала ii з рiзних ситуацiй, у яких вона опинялася. Лукас вибив iз сестри всю спонтаннiсть та радiсть життя. І передусiм цього Ерiка йому нiколи не пробачить.



Наступного ранку здавалося, що вчора то був лише сон. Ерiка спала глибоко, i iй не снилися сни, але все одно почувалася, наче й очей не склепила цiеi ночi. Жiнка була настiльки втомленою, що все ii тiло болiло. Живiт дивно бурчав, i, похапцем зазирнувши в холодильник, вона усвiдомила, що потрiбно вiдвiдати крамницю Єви, перш нiж можна буде щось з’iсти.

У мiстечку було порожньо, i на майданi Інгрiд Бергман не вiдчувалося й натяку на присутнiсть приiжджих, як улiтку. Краевид був чудовий, без туману та серпанку, тож Ерiка могла розгледiти його аж до найдальшого мису острова Валь, що виднiвся на горизонтi й разом з островом Крокгольмен вiдкривав невеличку протоку на зовнiшнi шхери.

Не встигла вона пiднятися на пагорб Галер, як ii спiткала зустрiч. Вона б iз радiстю ii уникнула, тому iнстинктивно почала видивлятися можливий шлях для втечi.

– Доброго ранку!

Голос Ельни Перссон звучав надто жваво.

– Це наша скромна авторка прогулюеться тут пiд промiнчиками вранiшнього сонця?

Ерiка застогнала подумки.

– Так, я вирiшила прогулятися до Єви: треба трохи продуктiв прикупити.

– Бiдолашненька, ти, напевно, зовсiм засмучена через такi жахливi переживання.

Подвiйне пiдборiддя Ельни тремтiло вiд злостi, i Ерiцi здалося, що вона схожа на товстого горобця. Вовняне пальто вiдтiнювало зеленим i покривало ii тiло з плечей аж до нiг, створюючи враження единоi величезноi безформноi маси. У руках вона тримала сумку, мiцно обхопивши ii. На головi балансував непропорцiйний маленький капелюх. Матерiал був подiбним на фетр i теж був якогось незрозумiлого зеленого кольору – кольору моху. Очi були маленькими й посадженими в товстi повiки. Зараз вони дивилися на Ерiку претензiйно. Певно, вичiкували, поки вона вiдповiсть.

– Ой, так, це було не особливо приемно.

Ельна розумiюче кивнула.

– Так, я забiгла до панi Росенгрен, i вона розповiла, що проiжджала неподалiк i бачила карету швидкоi бiля будинку Карлгренiв, i ми одразу ж зрозумiли, що, напевно, трапилося щось жахливе. І вже потiм, пiсля обiду, я випадково з телефонноi розмови з лiкарем Якобссоном довiдалася про цю трагiчну подiю. Так, розказали менi як велику таемницю. Лiкар зобов’язаний зберiгати конфiденцiйнiсть, i це треба поважати.

Вона кивнула, щоб показати, наскiльки поважала зобов’язання лiкаря Якобссона дотримуватися службовоi таемницi.

– Усього-на-всього молода людина. Нiчого дивного, що люди цiкавляться колишнiм. Особисто менi завжди здавалося, що вона була надто нервовою й напруженою. Я знала ii маму Бiргiт дуже давно, i це була людина, чие обличчя виказувало знервованiсть, а це, як вiдомо, спадкове. Вона була зарозумiлою, та Бiргiт, навiть коли Карл-Ерiк отримав престижну роботу директора в Гетеборзi. Їй уже тодi Ф’елльбакка не годилася. Нi, це мало бути велике мiсто. Але ось що я тобi скажу: грошi ще нiкого не зробили щасливим. Якби дiвча виросло тут замiсть того, щоб поривати зi своiм корiнням i переiжджати до великого мiста, тодi б цього точно не сталося. Я гадаю навiть, що вони вiдправили геть бiдне дiвча до якоiсь школи у Швейцарii, а як там усе вiдбуваеться, у таких мiсцях, знають усi. Так-так, таке залишае глибокий слiд у душi до кiнця життя. До того, як вони переiхали звiдси, це була найприемнiша й найзавзятiша дiвчинка, яку тiльки можна було пошукати. Хiба ви не гралися разом, коли були маленькi? Так, я справдi так мислю…

Ельна продовжила свiй монолог, та Ерiка, нездатна зарадити бiдi, почала гарячково шукати привiд для завершення розмови, яка вже почала набувати неприемного напрямку. Коли Ельна замовкла, щоб перевести подих, Ерiка скористалася цим шансом.

– Було надзвичайно приемно поспiлкуватися, але, на жаль, менi вже час iти. Багато справ, як ти розумiеш.

Вона постаралася зробити якомога жалюгiднiший вираз обличчя, сподiваючись, що Ельна нарештi ii вiдпустить.

– Так, звичайно, дорогенька. Я й не подумала про це. Певно, для тебе це дуже важко, i ще гiрчить спомин про твою власну родинну трагедiю. Ти маеш пробачити старiй таку необачнiсть.

Пiсля цього Ельна мало не просльозилася, та Ерiка тiльки милосердно кивнула, поспiшаючи розпрощатися. З полегшенням вона продовжила свою подорож до крамницi Єви, сподiваючись, що бiльше не натрапить на ще якихось доскiпливих панi.

Але iй не поталанило. Так чи iнакше вона зустрiлася ще з десятком схвильованих мешканцiв мiстечка й не наважувалася видихнути спокiйно, поки не повернулася додому. Батьки Алекс приiхали до Ф’елльбакки вчора пiзно ввечерi й зупинилися в сестри Бiргiт.

Ерiка поклала пакунки з iжею на кухонний стiл i почала дiставати продукти, та, на жаль, сумки не були наповненi необхiдними й корисними товарами, якi вона планувала купити в крамницi. Але якщо вона не могла собi дозволити трохи солодощiв такого нiкудишнього дня, як сьогоднi, то коли б це мало статися? Як на те, у животi забурчало, i вона розклала колом на тарелi дванадцять ковбасок, що нагадували булочки з корицею, i подала iх разом iз чашкою кави.

Здавалося, приемно сидiти й дивитися з вiкна на знайомий краевид, але вона ще й досi не звикла до тишi в будинку. Звичайно, вона бувала ранiше вдома сама, але то було зовсiм iнше. Тодi вiдчувалася присутнiсть, усвiдомлення того, що хтось коли-небудь вiдчинить дверi й зайде до будинку. Тепер здавалося, наче душа будинку зникла.

Перед вiкном лежала татова люлька й чекала, коли ii знову наповнять тютюном. Запах досi не вивiтрився в кухнi, але Ерiцi здавалося, що з дня на день вiн слабшав.

Їй завжди подобався запах люльки. Коли вона була маленькою, часто сидiла в тата на колiнах i, заплющивши очi, притулялася до його грудей. Дим вiд люльки просочувався в його одяг, i цей запах у ii дитячому свiтi означав захищенiсть i надiйнiсть.

Ставлення Ерiки до матерi було дуже складним. Вона не могла пригадати хоча б одного випадку з дитинства, коли бачила вiд неi прояви нiжностi: обiйми, погладжування, слова пiдтримки. Елсi Фалк була твердою й непримиримою жiнкою, яка пiдтримувала будинок у бездоганному порядку, але нiколи не дозволяла собi нiчому радiти в життi. Вона була глибоко релiгiйною i, як i в багатьох богусленських громадах, виросла в середовищi, яке досi зазнавало впливу проповiдей священика Шартау. Вона ще з дитинства усвiдомила для себе, що життя – це тривале страждання, винагороду за яке можна заслужити в iншому життi. Ерiку часто цiкавило, що батько зi своею доброзичливiстю та почуттям гумору знайшов в Елсi, i одного разу в пiдлiтковому вiцi вона в гнiвi запитала про це батька. Вiн навiть не розiзлився. Тiльки сiв поруч i поклав руку на ii плече. Пiсля чого сказав, що вона не мае так сильно засуджувати свою матiр. Одним людям важче висловити своi почуття, анiж iншим, пояснив вiн i погладив ii по щоках, якi вiд злостi все ще були червоними. Тодi вона не слухала й усе ще була переконана, що вiн лише намагаеться приховати те, що для Ерiки було цiлком очевидним: мати нiколи ii не любила, i цей тягар доведеться нести все подальше життя.

Ерiка вирiшила присл?хатися до своеi iнтуiцii й вiдвiдати батькiв Александри. Втратити батькiв було важко, але це вiдповiдало певному природному процесу. Втратити дитину, однак, було жахливо. До того ж вони з Александрою були колись найкращими, нерозлучними подругами. Звiсно, це було майже двадцять п’ять рокiв тому, але чимала частина ii свiтлих спогадiв iз дитинства була тiсно пов’язана з Алекс та ii родиною.

Будинок здавався занедбаним. Тiтка та дядько Александри жили на вулицi Талльгатан, якраз посерединi мiж центром Ф’елльбакки та мiсцем для кемпiнгу в Селвiку. Будинок був розташований високо на пагорбi, i газон, здавалося, спускався до дороги з тiеi сторони, яка вела до води. Вхiднi дверi були з тильного боку будинку, i Ерiка повагалася перед тим, як натиснути на дзвiнок. Сигнал пролунав i затих. Нi звуку не було чутно зсередини дому. Щойно вона хотiла повернутися й пiти, як дверi повiльно вiдчинилися.

– Так?

– Доброго дня! Це Ерiка Фалк. Це я…

Вона не договорила речення до кiнця. Їй здалося нерозумним представлятися так формально. Тiтка Алекс, Улла Перссон, добре знала, ким вона була. Мати Ерiки та Улла були активними членами церковноi громади впродовж багатьох рокiв, i iнколи в недiлю Улла заходила в гостi на фiлiжанку кави.

Вона вiдступила вбiк i впустила Ерiку в коридор. У будинку не було ввiмкнено жодноi лампи. Звичайно, до вечора ще кiлька годин, але надвечiрня темрява почала оповивати мiстечко, i тiнi витягнулися. З кiмнати прямо перед коридором почувся приглушений плач. Ерiка зняла взуття й верхнiй одяг. Вона змушувала себе дiяти мовчки та обережно, оскiльки атмосфера в будинку не дозволяла нiчого iншого. Улла пiшла на кухню й дала змогу Ерiцi увiйти в кiмнату самiй. Коли вона ввiйшла до вiтальнi, плач припинився. На м’якому куточку, розташованому перед величезним панорамним вiкном, сидiли Бiргiт та Карл-Ерiк Карлгрени, мiцно притиснувшись одне до одного. Обличчя обох були в сльозах, тож Ерiка почувалася, наче ступила на чиюсь приватну територiю. Мiсце, куди iй не треба було б заходити. Але тепер було вже запiзно шкодувати.

Вона обережно сiла на диван навпроти них i поклала руки на колiна. Досi, вiдколи вона ввiйшла до кiмнати, нiхто не промовив анi слова.

– Який вона мала вигляд?

Спочатку Ерiка не зрозумiла, що спитала Бiргiт. Голос був таким, як у дитини. Вона не знала, що мае вiдповiсти.

– Самотнiй, – перше, що вирвалося з ii вуст, i вона одразу ж пошкодувала про це.

– Я мала на увазi не…

Речення обiрвалося, i знову запало мовчання.

– Вона не наклала на себе руки!

Голос Бiргiт звучав сильно й хитко. Карл-Ерiк узяв руку своеi дружини й кивнув на пiдтвердження. Імовiрно, вони помiтили скептицизм у виразi обличчя Ерiки, i Бiргiт повторила ще кiлька разiв:

– Вона не наклала на себе руки! Я знаю ii краще, нiж будь-хто iнший, i знаю, що вона б нiколи не вчинила самогубства. Вона б нiколи не наважилася зробити це! Ти також маеш розумiти це! Ти теж ii знала!

З кожним словом вона дратувалася дедалi бiльше, i Ерiка бачила, як у ii очах спалахують iскри. Бiргiт закiнчила й судомно розкинула руки, дивлячись Ерiцi прямо в очi, аж поки хтось iз них не був змушений вiдвести погляд. Ерiка здалася першою. Вона почала роздивлятися кiмнату. Робити все, аби не зiткнутися поглядом iз тугою й болем матерi Александри.

Кiмната була облаштованою й на смак Ерiки занадто прикрашеною. Гардини з вiзерунком i громiздкими воланами пасували до диванних подушок, що були розмальованi так само – великими квiтками. На кожному вiльному мiсцi стояв якийсь предмет декору. Вирiзьбленi дерев’янi мисочки ручноi роботи з декорованою стрiчкою, вишитою хрестиком, дiлили кiмнату з порцеляновими собачками з вiчно вологими очима. Єдине, що рятувало кiмнату, – панорамне вiкно, краевид iз якого був фантастичним. Ерiка волiла б зупинити мить i дивитися у вiкно замiсть того, щоб поринати в журбу присутнiх тут людей. Але вона знову повернула погляд на подружжя Карлгренiв.

– Бiргiт, я справдi не знаю. Минуло вже двадцять п’ять рокiв вiдтодi, як ми з Александрою дружили. Я справдi навiть не знаю, як у неi справи. Інколи все трапляеться не так, як ми звикли думати…

Ерiка сама чула, як непереконливо звучали ii слова, якi немов вiдскакували вiд стiни. Але цього разу взяв слово Карл-Ерiк. Вiн вивiльнився з конвульсивних обiймiв Бiргiт i нахилився вперед, наче намагався запевнити, що Ерiка не мае пропустити анi слова з того, що вiн збирався сказати.

– Я знаю, здаеться, наче ми заперечуемо все, що сталося. Можливо, ми справляемо неоднозначне враження зараз, але навiть якщо припустити, що Александра з якоiсь причини наклала на себе руки, то вона нiколи, – повторюю ще раз, – нiколи не зробила б цього таким чином! Ти сама добре пам’ятаеш, як панiчно вона боялася кровi. Навiть коли бувало, що вона трохи порiзалася, то впадала в повну iстерику, аж поки не накладали на рану пластир. Вона навiть непритомнiла, коли бачила кров. Тому я цiлковито впевнений, що вона, iмовiрнiше, обрала б, наприклад, снодiйне. Немае жодного шансу, до бiса, що Алекс впоралася зi своiм страхом i взяла лезо бритви та сама ж порiзалася: спочатку одну руку, а тодi – другу. Ну й потiм те, що каже моя дружина. Алекс була хиткою. Вона була не з числа смiливих. Для того, щоб наважитися на вчинення самогубства, потрiбна внутрiшня сила. Вона не була надiлена такою силою.

Його голос був наполегливим, i, попри те, що Ерiка досi була переконана, що вiдчула надiю в устах двох вiдчайдушних людей, вона не могла позбутися вiдчуття приреченостi. Коли вона вчора зранку зайшла до ванноi, щось було не так. Не те щоб коли-небудь вважалося нормальним знайти труп, але щось було не так з атмосферою в кiмнатi, щось ii вiдрiзняло. Присутнiсть, тiнь. Це був найближчий опис, до якого вона могла дiйти. Вона все ще думала, що щось пiдштовхнуло Александру Вiйкнер до самогубства, але не могла й заперечити, що щось у надзвичайнiй переконливостi пари Карлгренiв зачепило струну ii душi.

Їi вразило, наскiльки в дорослому вiцi Алекс зовнiшньо була схожою на свою матiр. Бiргiт Карлгрен була маленькою й стрункою, з таким самим свiтлим волоссям, як i в дочки, але замiсть довгого волосся, яке мала бiльшiсть жiнок, вона була пiдстрижена пiд паже. Зараз Бiргiт була вдягнена в чорне i, навiть попри свою тугу, однаково усвiдомлювала, яким неймовiрним був контраст мiж свiтлим i темним. Дрiбнi рухи виказували ii пиху. Рука, яка обережно проводила по зачiсцi, комiрець, який був доведений до iдеалу. Ерiка пам’ятала, якою справжньою Меккою здавався ii гардероб для восьмирiчноi дiвчинки в ошатному одязi, та скарбничка для коштовностей була справжнiм раем, принаймнi на той час.

Поряд iз Бiргiт ii чоловiк здавався напрочуд звичайним. Не зовсiм привабливий, вiн мав видовжене худорляве обличчя з чудовими гострими рисами, а пасма його волосся були зачесанi на макiвцi. Навiть Карл-Ерiк був вдягнений у чорне, але, на вiдмiну вiд дружини, це робило його бiльш засмученим. Ерiка вiдчувала, що вже настав час розходитися. Вона замислилася, чого насправдi хотiла досягти, вiдвiдавши iх.

Ерiка встала, i Карлгрени теж пiдвелися. Бiргiт подивилася запитливо на свого чоловiка й поглядом спонукала його щось сказати. Очевидно, щось, що вони обговорили ще до ii вiзиту.

– Ми хотiли б, щоб ти написала статтю в пам’ять про Алекс. Для публiкацii в «Богусленiнгу». Про ii життя, ii мрii i ii смерть. Увага до ii життя та особистостi – це надзвичайно важливо для нас iз Бiргiт.

– Але чи не хотiли б ви краще попросити когось iз «Гетеборг постен»? Маю на увазi, хiба вона жила не в Гетеборзi? Та й ви чималий час.

– Ф’елльбакка завжди була й буде нашим домом. І це стосувалося й Алекс. Ти можеш розпочати з бесiди з ii чоловiком, Генрiком. Ми говорили з ним, i вiн готовий до розмови з тобою. Ти отримаеш, певна рiч, компенсацiю за всi своi клопоти.

Цим самим вони, очевидно, мали на увазi, що розмову завершено. Насправдi не давши згоди на пропозицiю, Ерiка залишилася стояти зовнi на сходах iз номером телефону та адресою Генрiка Вiйкнера в руцi, коли вхiднi дверi за нею зачинилися. Попри те, що вона, якщо бути абсолютно чесною, насправдi не мала жодного бажання брати на себе такi зобов’язання, думка почала розпалювати в нiй письменницю. Ерiка вiдкинула ii й почувалася поганою людиною, але це було б виявом безглуздоi впертостi – втратити шанс. Це була iдея книги, яку вона шукала так довго i яка тепер з’явилася просто перед нею. Розповiдь про шлях людини наперекiр своiй долi. Пояснення того, що керувало юною, вродливою та показною дiвчиною iз забезпеченоi родини у вчиненнi самогубства. Так, без вказiвки на iм’я Алекс, але розповiдь базувалася б на тому, що могло ii пiдштовхнути на шлях смертi. Ерiка на сьогоднi видала вже чотири книжки, але вони були бiографiями iнших вiдомих жiнок-письменниць. Мужностi написати власну iсторiю досi бракувало, але вона знала, що iдеi книжок, поки будуть реалiзованi на паперi, чекають усерединi. Це, iмовiрно, могло б дати iй такий полiт натхнення, на який вона чекала. І те, що вона колись була подругою Алекс, було лише перевагою.

Як людина вона корчилася вiд неприйняття цiеi думки, але як письменниця радiла.



Пензлик на полотнi вимальовував широку смугу червоним. Вiн малював зi свiтанку й тепер уперше за кiлька годин зробив крок назад, аби подивитися на свое творiння. Для незвичного ока то було лише велике поле червоного, помаранчевого та жовтого кольорiв, нерiвномiрно розподiлених на великому полотнi. Для нього – приниження та покiрнiсть, що вiдтворювалися в пристрасних кольорах.

Вiн завжди малював цими барвами. Минуле кричало й смiялося з нього, проглядаючи з полотна, i вiн i далi малював iз чимраз бiльшою шаленiстю.

За ще одну годину подумав, що нарештi заслужив перше ранкове пиво. Вiн узяв пляшку, яка стояла найближче, i навiть не звернув уваги на те, що вчора ввечерi струсив туди попiл. Пластiвцi сажi потрапили на губи, але вiн i далi жадiбно пив несвiже пиво й кинув пляшку на пiдлогу, тiльки-но зробив останнiй ковток.

Кальсони, у якi вiн був вдягнений, – i едине, що було на ньому, – спереду були жовтими вiд пива чи засохлоi сечi. Неможливо було визначити, вiд чого саме. Імовiрно, поеднання того й iншого. Волосся було масним i трохи звисало до плечей, груди були слабкi та худорлявi. Загалом зовнiшнiй вигляд Андерса Нiльссона був лише жалюгiдною руiною, але картина, яка стояла на мольбертi, засвiдчувала талант, що рiзко контрастував iз занепадом самого митця.

Вiн опустився на пiдлогу й спиною притулився до стiни навпроти картини. Перед ним лежала ще одна банка пива, i, вiдкорковуючи герметичну кришку напою, вiн насолоджувався музикою. Крикливi кольори нагадували йому про те, що бiльшу частину свого життя вiн присвятив тому, щоб забути. Якого бiса вона зараз мае все зруйнувати?! Чому вона просто не могла все так i залишити? Ця егоiстична повiя, яка думае лише про себе. Холодна й невинна, як проклята принцеса. Але вiн добре знав, що криеться пiд поверхнею. Вони були одного поля ягоди. Рiк, проведений разом, згуртував iх, i раптом вона подумала, що одноосiбно може змiнити усталений лад.

– Чорт!

Вiн закричав i пожбурив банку, яка досi була наполовину повною, прямо в полотно. Воно не зiпсувалося, а лише похитнулось, i банка пива покотилася пiдлогою. Це розiзлило його ще дужче. Рiдина розбризкалася на картину, i червоний, помаранчевий та жовтий кольори почали стiкати й змiшуватися в новий вiдтiнок. Вiн спостерiгав за таким ефектом iз задоволенням.

Вiн досi не протверезiв вiд учорашньоi пиятики, що тривала весь день, i пиво почало миттево дiяти, попри багаторiчнi важкi тренування стiйкоi звички до алкоголю. Поволi вiн поринав у знайомий йому туман iз запахом староi блювоти, що висiв у нiздрях.



Вона мала власний ключ вiд квартири. У передпокоi добре витерла взуття, хоч i знала, що це не мае жодного сенсу. На вулицi дощило. Вона поставила пакети з продуктами, обережно зняла пальто й повiсила його на вiшак. Не було навiть i гадки про те, щоб гукнути. У такий час вiн, iмовiрно, уже заснув.

Кухня була лiворуч вiд коридору, i в нiй, як завжди, панував безлад. Купи брудного посуду, що лежав тижнями, громадилися не лише на мийцi, але й на стiльцi, столi й навiть на пiдлозi. Недопалки, банки пива та порожнi пляшки були всюди.

Вона вiдчинила дверцята холодильника, щоб покласти iжу, i зрозумiла, що настали важкi часи: той був абсолютно порожнiм. Уже за мить вона його наповнила й на секунду зупинилася мовчки, збираючись iз силами.

Квартира була невеличкою, тож вiтальня й спальня були однiею кiмнатою. Деякi з меблiв, якi можна було тут побачити, поставила вона сама, але придбати могла небагато, тому домiнував у кiмнатi великий мольберт, який стояв прямо перед вiкном. В одному кутку лежав подряпаний матрац. Вона нiколи не мала змоги купити йому добре лiжко.

Спочатку вона намагалася допомагати йому пiклуватися про себе самого й пiдтримувати квартиру в чистотi. Витирала пил, збирала речi, прала його одяг та iнколи мила i його самого. Тодi вона все ще сподiвалася, що все повернеться. Що все змiниться саме собою. Але це було багато рокiв тому. Колись вона просто бiльше не витримала. Тепер задовольнялася тим, що бачила: вiн мае що поiсти.

Їй часто хотiлося витримувати бiльше. Вина важким тягарем лежала на ii плечах. Коли вона сидiла навколiшки й витирала його блювоту, iнколи вiдчувала, що сплачуе маленьку частинку своеi провини. Тепер несла ii без усiлякоi надii.

Вона поглянула на нього: вiн лежав, притулившись до стiни. Смердючий наркоман, але з нечуваним талантом, прихованим за брудною поверхнею. Багато разiв вона задумувалася про те, що б було, якби того дня вона зробила iнший вибiр. Щодня впродовж двадцяти п’яти рокiв вона замислювалася, яким було б ii життя, якби вона вчинила по-iншому. Двадцять п’ять рокiв – це достатнiй час, аби задуматися.

Інколи вона давала йому змогу так i лежати на пiдлозi, коли йшла. Але не сьогоднi. Холод сочився ззовнi й вривався до кiмнати, пiдлога здавалася крижаною через ii тонкi колготки. Вона смикнула його за одну руку, що мляво звисала вздовж тiла. Вiн не вiдреагував. Ухопивши його за зап’ястки обох рук, вона перетягнула його до матраца. Спробувала покласти на матрац i затремтiла, коли доторкнулася руками до його розслабленого тiла. Пiсля невеличкого трюку iй усе ж таки вдалося пiдняти бiльшу частину його тiла на матрац, i за вiдсутностi покривала жiнка принесла з коридору його куртку. Фiзичнi зусилля спричинили в неi задишку, i вона сiла поруч. Без цiеi сили в руках, що вже тривалий час виручала ii, вона б нiколи не впоралася з такою справою у своi роки. Вона непокоiлася, що ж станеться того дня, коли iй уже не вистачатиме фiзичного здоров’я.

Пасмо масного волосся впало на його обличчя, i вона нiжно прибрала його вказiвним пальцем. Життя для них обох виявилося не таким, як вони очiкували, але вона хотiла присвятити решту свого тому, аби зберегти ту дещицю, що залишилася.

Люди вiдводили погляд, коли вона зустрiчала когось на вулицi, але не так швидко, щоб вона не зауважила спiвчуття. Андерс мав погану славу в усьому мiстечку й був постiйним членом мiсцевоi компанii пиякiв. Інколи захмелiлим вiн волочився на хитких ногах i викрикував лайливi слова всiм, кого зустрiчав. У вiдповiдь дiставав вiдразу, але вона здобувала симпатiю. Насправдi мало б бути навпаки. Вона була гiдна вiдрази, а Андерс заслуговував на симпатiю. Саме ii слабкiсть сформувала його життя. Але вона бiльше нiколи не буде слабкою.

Вона сидiла вже кiлька годин i погладжувала його чоло. Інколи вiн ворушився, не усвiдомлюючи цього, але вiд ii доторку завжди умиротворювався. За вiкном життя рухалося звичним темпом, але в кiмнатi час застиг на мiсцi.



Понедiлок розпочався з плюсовоi температури та дощових хмар. Ерiка завжди була обережним водiем, але зараз вона ще бiльше зменшила швидкiсть, аби мати бiльше простору для маневру, якщо автомобiль раптом занесе. Керування авто не було ii сильною стороною, але вона вiддавала перевагу самоiзоляцii в авто перед тиснявою в експресi або потягу.

Коли вона завернула праворуч на шосе, покриття дороги стало кращим, i Ерiка наважилася набрати трохи швидкостi. О дванадцятiй вона мае зустрiтися з Генрiком Вiйкнером, але з Ф’елльбакки виiхала ранiше, тому ще мае чимало часу на поiздку до Гетеборга.

Уперше, вiдколи вона того дня побачила Алекс у холоднiй ваннiй, Ерiка подумала про розмову з Анною. Їй усе ще було важко уявити собi, що Анна насправдi хотiла домогтися продажу будинку. Це ж був iхнiй дiм дитинства, i батьки засмутилися б, якби довiдалися про таке рiшення. Однак нiчого вже не здавалося незвичайним, коли втручався Лукас. Саме це ii розумiння того, яким безсовiсним вiн був, не дозволяло прогледiти свою можливiсть. Вiн повсякчас досягав усе нижчих рiвнiв у поведiнцi, i цей випадок iз будинком перейшов усi межi.

Та все ж, поки вона всерйоз не почала непокоiтися про будинок, iй потрiбно з’ясувати, яким було ii правове становище. Але й до цього вона вiдмовлялася поблажливо ставитися до його останнiх витiвок. Зараз Ерiка хотiла сконцентруватися на майбутнiй розмовi з чоловiком Алекс.

Голос Генрiка Вiйкнера по телефону здався приемним, i вiн одразу ж зрозумiв, про що буде мова, щойно вона зателефонувала. Звичайно, вона мала приiхати й запитати про Александру, якщо пам’ятна стаття була така важлива для ii батькiв.

Буде цiкаво побачити, яким був будинок Алекс на вигляд, навiть попри те, що вона не мала бажання наткнутися на тугу ще однiеi людини. Зустрiч iз батьками Александри краяла ii серце. Як письменниця вона хотiла б радше спостерiгати за дiйснiстю на вiдстанi. Вивчати безпечно та тримати дистанцiю. Водночас це була можливiсть дiстати перше уявлення про те, якою була Алекс, коли стала дорослою.

Ерiка й Алекс були нерозлучними з першого шкiльного дня. Ерiка безмежно пишалася, що Алекс, яка була немов магнiт для всiх, хто зустрiчався з нею, обрала подругою саме ii. Усi хотiли бути поруч з Алекс, яка сама зовсiм не усвiдомлювала своеi популярностi. Вона була стриманою, i це показувало ii впевненiсть у собi, що, як Ерiка зрозумiла вже в дорослому вiцi, е незвичним у дитинi. Та все-таки вона була вiдкритою та щедрою i, попри свою стриманiсть, не давала жодного натяку на сором’язливiсть. Саме вона обрала Ерiку подругою. Ерiка нiколи б сама не наважилася наблизитися до Алекс. Вони були нерозлучними до останнього року, коли Алекс переiхала й абсолютно зникла з ii життя. Алекс почала дедалi вiддалятися, i Ерiка проводила час сама у своiй кiмнатi, оплакуючи iхню дружбу. Одного дня, коли вона зателефонувала додому до Алекс, нiхто не вiдповiв. Двадцять п’ять рокiв потому Ерiка все ще могла в деталях згадати той бiль, який вiдчувала, коли довiдалася, що Алекс переiхала, не розповiвши iй про це й навiть не попрощавшись. Вона й досi не мала жодного уявлення, що трапилося, але в дитячi роки поклала всю провину на себе й усього-на-всього припустила, що Алекс утомилася вiд неi.

На дорогах Гетеборга й у напрямку до Сере Ерiка орiентувалася з деякими труднощами. Хоча вона пiсля чотирьох рокiв навчання там добре знала мiсто, але тодi в неi не було автомобiля, тому Гетеборг був лише своерiдною бiлою плямою на ii мапi. Якби вона iхала велосипедними дорiжками, знайти дорогу iй було б набагато легше. Гетеборг був справжнiм жахом для водiiв – iз суцiльним одностороннiм рухом, iнодi коловим i важким на перехрестях, зi стресовим дзвоном трамваiв, що наближалися звiдусiль. Крiм того, iй здавалося, що всi шляхи вели до Гiсiнгена. Якщо вона потрапляла не неправильний з’iзд iз дороги, то одразу ж опинялася там.

Опис маршруту, який вона отримала вiд Генрiка, був зрозумiлим, тому Ерiка знайшла правильний шлях iз першоi ж спроби, цього разу уникнувши заiзду до Гiсiнгена.

Будинок перевершував усi ii очiкування. Велика бiла вiлла зламу столiть, iз якоi вiдкривався краевид на водойму, i маленька альтанка, що так i натякала на ледве теплi лiтнi вечори. Садок, який заховався за товщею снiгу, був добре спланований i потребував з огляду на його розмiри лише нiжноi турботи компетентного садiвника.

Вона проiхала вздовж алеi з вербами й заiхала у високi ворота на гравiйний майданчик перед будинком.

Кам’янi сходи вели до мiцних дубових дверей. Там не було нiчого схожого на дзвiнок, тому вона сильно постукала дверною палицею. Дверi одразу ж вiдчинилися. Вона майже очiкувала, що ii зустрiне покоiвка в накрохмаленому фартуху й ковпаку, та натомiсть побачила перед собою чоловiка, який, як вона одразу зрозумiла, був Генрiком Вiйкнером. Вiн мав напрочуд гарний вигляд, i Ерiка була рада, що доклала бiльше зусиль до своеi зовнiшностi перед тим, як вийшла з дому.

Вона зайшла до величезного холу, який, як iй одразу здалося, був бiльшим вiд ii квартири вдома, у Стокгольмi.

– Ерiка Фалк.

– Генрiк Вiйкнер. Ми зустрiчалися влiтку, наскiльки я пригадую. У кафе внизу бiля площi Інгрiд Бергман.

– У кафе «Брюгган». Так, точно. Здаеться, що з лiта минула вже цiла вiчнiсть. Особливо з такою погодою.

Генрiк ввiчливо пробурмотiв щось у вiдповiдь. Вiн допомiг iй iз пальтом i показав рукою дорогу до вiтальнi наприкiнцi коридору. Ерiка обережно сiла на диван, який з ii дуже обмеженими знаннями про антикварнi речi лише мiг здаватися старим i, ймовiрно, дуже цiнним. Вона погодилася на каву, яку запропонував Генрiк. Поки вiн порався з кавою, вони обмiнялися кiлькома мiркуваннями про таку жахливу погоду, i вона потайки спостерiгала за ним i констатувала той факт, що вiн мав не такий засмучений вигляд, але також знала, що це ще нi про що не говорить. Рiзнi люди виражають смуток по-рiзному.

Вiн був вдягнений в iдеально випрасувану свiтло-блакитну сорочку вiд Ральфа Лорена. Волосся темне, на межi з чорним кольором, елегантно пiдстрижене, але не дуже добре розчесане. Очi були темно-карими й надавали йому вигляду вихiдця з пiвденних районiв. Сама вона вiддавала перевагу чоловiкам зi значно бiльшою рослиннiстю на обличчi, але все ж не могла позбутися впливу чарiв цього чоловiка iз зачiскою з журналу мод. Генрiк i Алекс мали бути надзвичайно вродливою парою.

– Який неймовiрно гарний будинок!

– Дякую. Я належу вже до четвертого поколiння Вiйкнерiв, якi мешкають тут. Мiй прадiд наказав побудувати цей будинок на початку столiття, i вiдтодi це родинна власнiсть. Якби цi стiни могли говорити…

Вiн обвiв рукою по кiмнатi й усмiхнувся Ерiцi.

– Так, це, мабуть, чудово: мати таку родинну iсторiю.

– Два варiанти. Це передбачае i велику вiдповiдальнiсть: iти стопами батька й таке iнше.

Вiн злегка всмiхнувся, i Ерiцi здалося, що Генрiк не особливо обтяжений вiдповiдальнiстю. Особисто вона почувалася вкрай незатишно в цiй елегантнiй кiмнатi й марно намагалася знайти зручний спосiб всидiти на цьому гарному, але спартанському диванi. Зрештою вона сiла подалi, аж до краю, i обережно сьорбала каву, яка була подана в маленьких чашечках. Мiзинець дрижав, але Ерiка протистояла iмпульсам. Чашки були зробленi немов для того, щоб вiдстовбурчувати мiзинець, але вона пiдозрювала, що це, iмовiрнiше, здаеться веселим, нiж свiтським. Вона боролася сама iз собою мить перед блюдцем iз тiстечком, що стояло на столi, i зазнала поразки в дуелi з товстим шматком бiсквiта. Приблизно з рахунком у десять балiв.

– Алекс полюбляла цей будинок.

Ерiка розмiрковувала, як iй пiдступити до справжньоi причини, чому вона сидiла тут, i була дуже вдячна, що Генрiк сам пiдштовхнув ii до розмови.

– Як довго ви жили тут разом?

– Стiльки ж, скiльки були одруженi. П’ятнадцять рокiв. Ми зустрiлися, коли обое навчалися в Парижi. Вона вивчала мистецтвознавство, а я намагався набути достатньо знань в царинi економiки, щоб хоча б знати найнеобхiднiше для того, аби вести сiмейний бiзнес.

Ерiка дуже сумнiвалася в тому, що Генрiк Вiйкнер робив колись щось найнеобхiднiше.

– Одразу ж пiсля весiлля ми переiхали додому, до Швецii, у цей самий будинок. Моi батьки померли, i будинок кiлька рокiв, поки я був за кордоном, стояв порожнiм, але Алекс одразу ж почала його ремонтувати. Вона хотiла, щоб усе було iдеально. Кожна деталь, усi шпалери, меблi та килими або оригiнальнi, реставрованi до стану, у якому вони з’явилися тут одразу ж пiсля зведення будинку, або купленi Алекс. Вона вiдвiдала не знаю навiть скiльки крамниць, аби знайти такi ж речi, якi були тут у часи прадiдуся. У неi було багато старих свiтлин, якi iй допомагали, i результат перевершив усi сподiвання. Водночас вона працювала над заснуванням своеi галереi, i, як iй вдавалося встигати з усiм, я зрозумiти не можу й досi.

– Якою людиною була Алекс?

Генрiковi знадобилося трохи бiльше часу, аби подумати над запитанням.

– Вродлива, спокiйна, перфекцiонiст до кiнчикiв пальцiв. Вона могла здатися зарозумiлою тим, хто не знав ii, але це здебiльшого залежало вiд того, що вона не одразу ж впускала когось у свое життя. Алекс була людиною, за яку треба було боротися.

Ерiка дуже добре знала, що саме вiн мав на увазi. Ця стриманiсть зумовила те, що ще в дитинствi Алекс називали зарозумiлою зазвичай тi самi дiвчата, якi ледь не билися, аби посидiти з нею поруч.

– Що ти маеш на увазi?

Їй хотiлося почути, як опише це Генрiк.

Генрiк подивився у вiкно, i вперше вiдтодi, як Ерiка вступила в будинок Вiйкнерiв, вона помiтила за бездоганною бронею почуття.

– Вона завжди йшла своiм шляхом. Вона не брала до уваги iнших людей. Не через злобу, – в Алекс не було ii, – а з необхiдностi. Найважливiшим для моеi дружини було не бути ображеною. Усе iнше, усi iншi почуття через цю мету вiдiйшли на заднiй план. Але проблема в тому, що, якщо ти не впускаеш нiкого за стiну, побоюючись, що ця людина стане ворогом, то ти зачиняеш дверi й для друзiв.

Вiн замовк. І подивився на неi.

– Вона говорила про тебе.

Ерiка не могла приховати свого здивування. Згадавши про те, як iхня дружба закiнчилася, вона подумала, що Алекс вiдвернулася й бiльше нiколи про неi не думала.

– Одну рiч, яку вона сказала, я пам’ятаю дуже добре. Вона зiзналася, що ти була останньою справжньою подругою, яку вона мала. «Останньою чистою дружбою». Так сказала вона. Трохи дивне формулювання, подумав я, але вона нiчого бiльше не мовила про це, а я добре навчився не розпитувати ii. Тому я розповiдаю тобi факти про Алекс, якi нiколи не розповiдав нiкому iншому. Щось пiдказуе менi, що ти, попри те, що минуло вже багато рокiв, усе ще мала особливе мiсце в серцi моеi дружини.

– Ти кохав ii?

– Бiльше за все. Александра була всiм моiм життям. Усе, що я робив, усе, що я говорив, – усе проходило крiзь неi. Іронiчно, що вона нiколи не помiчала цього. Якби Александра впустила мене, вона б не була сьогоднi мертва. Вiдповiдь завжди лежала в неi перед носом, але вона не наважувалася ii шукати. Боягузтво й смiливiсть переплiталися в моiй дружинi.

– Бiргiт i Карл-Ерiк не думають, що вона наклала на себе руки.

– Так, я знаю. Чесно кажучи, я сам не розiбрався, що насправдi думаю. Я прожив iз нею понад п’ятнадцять рокiв, але нiколи ii не знав.

Його голос усе ще був сухим i повiльним, таким тоном вiн мiг так само говорити про погоду, i Ерiка зрозумiла, що ii перше враження вiд Генрiка не могло бути бiльш помилковим. Мiра його смутку була величезною. Вiн не був виставлений на огляд, як у Бiргiт i Карла-Ерiка Карлгренiв. Можливо, завдяки власному досвiду вiн iнстинктивно розумiв, що це була не лише скорбота через смерть дружини, а й назавжди втрачена можливiсть змусити ii покохати його так, як вiн ii кохав. Це було почуття, добре iй вiдоме.

– Чого вона боялася?

– Про це я запитував себе вже тисячi разiв. Я справдi не знаю. Щойно я намагався поговорити з нею, вона одразу ж зачиняла дверi, i менi нiколи не вдавалося увiйти в них. Здавалося, наче в неi була якась таемниця, якою вона не могла подiлитися з кимось iншим. Це звучить дивно? Але оскiльки я не знаю, що то була за таемниця, я й не можу вiдповiсти, чи могла вона накласти на себе руки.

– Якими були ii стосунки з батьками та сестрою?

– Ой, як менi це описати?

Йому знову знадобилося чимало часу, щоб нарештi вiдповiсти:

– Напруженi. Так, наче всi вони ходили одне навколо одного навшпиньки. Єдина людина, яка колись говорила те, що думае, була ii молодша сестра Джулiя, та й вона досить своерiдна. Завжди вiдчувалося, що вiдбувався зовсiм iнший дiалог за тим, що промовляли вголос. Я не знаю точно, як це пояснити. Вони немов розмовляли закодованою мовою, i хтось забув дати менi код.

– Що саме ти маеш на увазi, коли кажеш, що Джулiя була своерiдною?

– Як ти, певно, знаеш, Бiргiт народила Джулiю пiзно. Їй було вже за сорок, i це сталося незаплановано. Тому Джулiя постiйно якимось чином була немов зозуля в гнiздi. Та це й не було просто – мати таку сестру, як Алекс. Джулiя не була вродливою дитиною й не стала привабливiшою в дорослому вiцi, та ти знаеш, який вигляд мала Алекс. Бiргiт та Карл-Ерiк завжди були дуже сфокусованi на Алекс, i Джулiя вiдходила на заднiй план. Їi спосiб поводитися – замкнутися в собi. Але менi вона подобалася. Щось е за похмурою зовнiшнiстю. Я сподiваюся, що хтось прийде та присвятить час тому, аби дiстатися туди.

– Як вона вiдреагувала на смерть Алекс? Якi в них були стосунки мiж собою?

– Про це краще запитати в Бiргiт та Карла-Ерiка. Я не бачив Джулii вже з пiвроку. Вона навчаеться на вчителя на пiвночi Швецii, в Умео, i неохоче виiжджае звiдти. Вона жодного разу не була вдома до Рiздва. Що стосуеться iхнiх взаемин, Джулiя завжди боготворила свою старшу сестру. Алекс тiльки почала вчитися в школi-iнтернатi, коли народилася Джулiя, тому вона часто не бувала вдома, але коли ми вiдвiдували iхнiй родинний дiм, Джулiя ходила за нею слiдом, як цуценя. Алекс це не дуже хвилювало, i вона дозволяла iй так робити. Інколи вона дратувалася через Джулiю й огризалася на неi, але найчастiше просто iгнорувала.

Ерiка вiдчувала, що дiалог завершуеться. Мiж паузами в розмовi мовчання у великому будинку було всеосяжним, i вона передчувала, що цей будинок у всiй своiй розкошi був тепер для Генрiка Вiйкнера порожнiм.

Ерiка встала й простягнула руку. Вiн ухопив ii обома своiми руками, потримав декiлька секунд, вiдпустив i пiшов перед нею до дверей.

– Я хотiла б пiти вниз, до галереi, i трохи подивитися, – сказала Ерiка.

– Так, це чудова iдея. Алекс дуже пишалася нею. Вона побудувала все спочатку, разом iз подругою студентських рокiв iз Парижа, Франсiн Бежо. Так, зараз ii прiзвище Сандберг. Ми спiлкувалися трохи особисто, але тепер майже не пiдтримуемо контактiв, вiдколи в них iз чоловiком з’явилися дiти. Франсiн точно в галереi, я зв’яжуся з нею й поясню, хто ти, вона допоможе й трохи розповiсть про Алекс.

Генрiк вiдчинив для Ерiки дверi, i, востанне подякувавши, вона повернулася спиною до чоловiка Алекс i попрямувала до автомобiля.



У той самий момент, як вона вийшла з автомобiля, розвиднилося. Галерея була розташована на вулицi Чалмерсгатан, паралельно з Авеню, але пiсля пiвгодинного кружляння вона змирилася й припаркувала автомобiль на Геден. Насправдi це було не дуже далеко, але в зливу вiдчувалося наче миля. До того ж паркування коштувало дванадцять крон за годину, i Ерiка вiдчула, що настрiй псуеться. Вона не взяла iз собою парасольки й знала, що ii кучеряве волосся незабаром буде на вигляд як невдала спроба зробленоi вдома хiмiчноi завивки.

Ерiка поспiшала через Авеню й поступилася дорогою трамваю пiд номером чотири, який дзеленчав i поспiшав у напрямку Молндаль. Пройшовши Валанд, де вона в студентськi роки iнодi проводила шаленi вечори, повернула лiворуч, на Чалмерсгатан.

Галерея «Абстрактнiсть» була розташована праворуч i мала великi вiтрини, якi було видно з вулицi. Дверний дзвiнок задзеленчав, коли Ерiка увiйшла, i вона побачила, що примiщення було набагато бiльшим, нiж здавалося ззовнi. Стiни, пiдлога й дах були пофарбованi в бiле, що видiляло твори мистецтва, якi висiли на стiнах.

У дальньому кiнцi примiщення вона побачила жiнку, яка точно була французького походження. Вона випромiнювала абсолютну елегантнiсть й енергiйно жестикулювала, обговорюючи картину з покупцем.

– Я зараз прийду, а ти тут роздивляйся.

Їi французький акцент звучав чарiвно.

Ерiка повiрила iй на слово i, заклавши руки за спину, почала повiльно походжати кiмнатою й розглядати твори мистецтва. Як натякала назва галереi, усi роботи були в абстрактному стилi. Куби, квадрати, кола й дивнi фiгури. Ерiка нахиляла голову й мружилася, намагаючись розгледiти те, що могли бачити знавцi мистецтва, але чого вона цiлком уникала. Нi ж, досi лише куби та квадрати, якi, на ii думку, могла вiдтворити й п’ятирiчна дитина. Їй треба було лише визнати, що це було за межами ii розумiння.

Вона стояла перед величезною червоною картиною з нерiвномiрно розподiленими жовтими частинами, коли почула, як позаду до неi пiдiйшла Франсiн, цокаючи пiдборами об шахову пiдлогу.

– Правда, вона прекрасна?

– Так, авжеж, вона чудова. Але, вiдверто кажучи, я далека вiд свiту мистецтва. Вважаю, що «Соняшники» Ван-Гога дивовижнi, на цьому й закiнчуються моi знання.

Франсiн усмiхнулася.

– Ти, певно, Ерiка? Генрi менi щойно зателефонував i сказав, що ти прямуеш сюди.

Вона простягнула тендiтну ручку, i перед тим, як ii потиснути, Ерiка швидко витерла свою досi мокру вiд дощу правицю.

Жiнка перед нею була маленькою, тендiтною й елегантною з вигляду, що, здаеться, притаманне лише француженкам. Порiвняно з нею Ерiка зi своiм зростом 1,75 см без пiдборiв почувалася досить огрядною.

Волосся Франсiн було вороново-чорне, зачесане з лоба назад i зiбране в пучок. Вона була вдягнена в чорну сукню за фiгурою. Вибiр такого кольору, звичайно, пов’язаний зi смертю подруги та колеги, – здавалося, що вона, iмовiрно, була жiнкою, яка вiддавала перевагу яскраво-червоному або, можливо, жовтому. Макiяж був легким та iдеально накладеним, але вiн так i не змiг приховати темних смуг пiд очима. Ерiка сподiвалася, що ii власна туш не потекла. Імовiрно, марне сподiвання.

– Я гадаю, нам варто сiсти внизу й поговорити за чашкою кави. Сьогоднi дуже спокiйний день. Ми можемо пiти ось туди.

Вона пiшла поперед Ерiки до маленькоi кiмнатки за галереею, яка була оснащена холодильником, мiкрохвильовкою та кавоваркою. Столик був маленьким, i мiсця вистачало лише на два стiльчики. Ерiка сiла на один iз них, i Франсiн одразу ж подала iй гарячу каву. Шлунок протестував проти ще однiеi чашки кави пiсля такоi кiлькостi, яку вона випила в Генрiка, але Ерiка знала з досвiду численних iнтерв’ю для своiх книжок, що люди бiльш охоче розмовляють iз чашкою кави в руках.

– Як я зрозумiла з розмови з Генрi, батьки Алекс попросили тебе написати пам’ятну статтю.

– Так, я не бачилася з Алекс останнiх уже майже двадцять п’ять рокiв, тому перед тим, як почати писати статтю, намагаюся довiдатися трохи бiльше, якою вона була людиною.

– Ти журналiстка?

– Нi, я письменниця. Пишу бiографii. Це я роблю лише тому, що мене попросили Бiргiт i Карл-Ерiк. До того ж саме я знайшла ii, принаймнi майже, i якимось дивним чином менi здаеться, що маю це зробити, щоб створити iнший, живий образ Алекс. Це звучить дивно?

– Нi, анiтрохи. Я вважаю, чудово, що ти взялася за це заради батькiв Алекс i заради неi самоi.

Франсiн нахилилася над столом i поклала свою руку з добротним манiкюром на руку Ерiки.

Ерiка вiдчула, як кров приливае до щiк, i намагалася не думати про рукопис книжки, над якою вона працювала бiльшу частину вчорашнього дня. Франсiн додала:

– Генрi також попросив мене вiдповiсти на всi твоi запитання з найбiльшою щирiстю.

Вона розмовляла чудовою шведською. «Р» м’яко гаркавило, i Ерiка помiтила, що вона використовувала французький варiант iм’я Генрiк – Генрi.

– Ти й Алекс познайомилися в Парижi?

– Так, ми вивчали мистецтвознавство разом. Знайшли одна одну першого ж дня. Вона мала розгублений вигляд, i я почувалася так само. Інше – це вже, як кажуть, звичайна iсторiя.

– Як довго ви знали одна одну?

– Зараз побачимо… Генрi та Алекс святкували п’ятнадцятирiччя весiлля восени, тому це вже буде… сiмнадцять рокiв. П’ятнадцять iз них ми керували оцiею галереею разом.

Вона замовкла й прикурила, на велике здивування Ерiки, цигарку. Чомусь вона не могла собi уявити, що Франсiн курить. Рука легко тремтiла, коли та прикурювала цигарку, але Франсiн зробила глибоку затяжку, не вiдриваючи погляду вiд Ерiки.

– Ти цiкавилася, де вона була? Вона, iмовiрно, лежала там тиждень, коли ми знайшли ii.

Ерiка прозрiла, що навiть не подумала запитати таке в Генрiка.

– Я знаю, це звучатиме дивно, але нi, я не цiкавилася. Алекс… – Вона засумнiвалася. – Алекс завжди чинила так, як хотiла. Це могло бути приводом для розчарувань, але згодом я звикла й змирилася. То було не вперше, коли вона на деякий час зникала, щоб потiм з’явитися знову так, немов нiчого й не сталося. До того ж вона компенсувала менi бiльш нiж достатньо, самостiйно дбаючи про галерею, коли я була в декретi. Знаеш, як би там не було, я все ще гадаю, що так станеться й нинi. Що вона знову ввiйде у дверi. Але цього разу такого не трапиться.

Сльоза майже впала з ii вiй.

– Нi. – Ерiка подивилася вниз, у чашку з кавою, i дала змогу Франсiн стримано витерти очi. – Як вiдреагував Генрiк, коли Алекс просто зникла?

– Ти щойно зустрiчалася з ним. Алекс у його очах не могла зробити нiчого неправильного. Генрi присвятив останнi п’ятнадцять рокiв тому, щоб боготворити ii. Бiдний Генрi.

– Чому бiдний?

– Алекс його не кохала. Рано чи пiзно вiн мав усвiдомити це.

Перша цигарка загасла, i вона взяла ще одну.

– Ви, напевно, знаете одна одну уздовж i впоперек за стiльки рокiв?

– Не думаю, що хтось знав Алекс. Хоча я знала ii значно краще, нiж Генрi. Вiн завжди вiдмовлявся знiмати рожевi окуляри.

– Генрiк натякнув пiд час нашоi розмови, що впродовж усього iхнього шлюбу йому здавалося, що Алекс щось приховуе вiд нього. Чи знаеш ти, чи це правда, i що це взагалi могло бути?

– Це було неймовiрно проникливо з його боку. Я, певно, недооцiнювала Генрi. – Вона пiдняла брову, яка мала гарну форму. – Моя вiдповiдь на перше запитання «так», я також завжди знала, що було щось таке, що вона носила iз собою. На друге запитання буде, на жаль, «нi», бо я й гадки не маю, що це могло бути: попри нашу тривалу дружбу, завжди була межа, за яку Алекс не пускала. Я прийняла це, Генрi – нi. Рано чи пiзно це мало зламати його. До того ж я знаю, що це було б ранiше, а не пiзнiше.

– Чому?

Франсiн засумнiвалася.

– Буде розтин трупа Алекс, чи не так?

Запитання було для Ерiки несподiванкою.

– Так, це завжди роблять у випадках самогубства. Чому ти запитуеш про це?

– Тому що тодi я точно знаю, що те, про що хочу тобi розповiсти, однаково стане вiдомим. Моему сумлiнню принаймнi легше вiд такоi думки.

Вона ретельно загасила цигарку. Ерiка затамувала подих у захопливому очiкуваннi, але Франсiн тягнула час i прикурила третю цигарку. Їi пальцi не мали вiдповiдного жовтуватого забарвлення, як у курцiв, тому Ерiка пiдозрювала, що таке курiння однiеi за одною цигарок не було для жiнки звичним.

– Ти, напевно, знаеш, що Алекс бувала у Ф’елльбаццi набагато частiше десь за останнi пiвроку?

– Так, плiтки розлiтаються швидко в маленькому мiстечку. Як кажуть мiсцевi, вона була у Ф’елльбаццi майже щовихiдних. Сама.

– «Сама» – це дещо змiнена правда.

Франсiн знову трохи повагалася, i Ерiка вгамувала свое бажання потягнутися через стiл i витягти зi спiврозмовницi те, з чим вона не погоджувалася. Їi поiдала цiкавiсть.



– Вона з деким там зустрiчалася. З чоловiком. Так, це вже не вперше, коли в Алекс був роман, але в мене чомусь таке вiдчуття, що цей був iншим. Уперше за час нашого знайомства вона здавалася майже задоволеною. До того ж я знаю, що вона не могла накласти на себе руки. Хтось убив ii – я впевнена в цьому.

– Як ти можеш бути такою впевненою? Навiть Генрiк не мiг однозначно сказати, чи вона могла вкоротити собi вiку.

– Бо вона була при надii.

Вiдповiдь приголомшила Ерiку.

– Генрiк знав про це?

– Я не знаю. У будь-якому разi це могла бути й не його дитина. Вони не жили iнтимним життям уже багато рокiв. Та коли воно в них було, Алекс завжди вiдмовлялася мати дитину вiд Генрiка. Попри постiйнi його прохання. Нi, батьком дитини був новий чоловiк у ii життi – ким би вiн зараз не був.

– Вона нiчого не казала про те, хто це?

– Нi. Щодо цього, як ти вже зрозумiла, Алекс скупилася на довiру. Зiзнаюся, я була дуже здивована, коли вона розповiла про дитину, але це теж одна з причин, чому я думаю, що вона не накладала на себе руки. Вона була сповнена невимовного щастя й просто не могла мовчати. Вона любила цю дитину й нiколи не зробила б iй нiчого поганого, тим паче не позбавила б ii життя. Уперше я бачила Алекс такою життерадiсною. Знаеш, менi вона дуже подобалася тодi. – Тон ii голосу був скорботний. – Менi навiть здалося, що вона якимось чином хоче покласти край своему минулому. Важко сказати, як саме, але деякi маленькi деталi викликали в мене таке вiдчуття.

Дверi галереi вiдчинилися, i вони почули, як хтось витоптував мокрий снiг iз взуття на вхiдному килимку. Франсiн пiднялася.

– Це, iмовiрно, вiдвiдувач. Я маю подбати про нього. Сподiваюся, я змогла тобi чимось допомогти.

– О, так, я дуже вдячна за те, що ви з Генрiком були такi щирi. Ви менi дуже допомогли.

Вони пiшли до вхiдних дверей, вiдтак Франсiн запевнила вiдвiдувача, що зараз йому допоможе. Франсiн i Ерiка зупинилися перед величезним полотном iз бiлим квадратом на блакитному тлi й потиснули одна однiй руки.

– Просто цiкаво, скiльки коштуе така картина? П’ять, десять тисяч?

Франсiн усмiхнулася.

– Імовiрнiше, п’ятдесят.

Ерiка тихо присвиснула.

– Так, як бачиш, мистецтво й добрi вина – це для мене вища математика.

– А я ледь можу скласти список речей, якi потрiбно купити. У кожноi щось свое.

Вони посмiялися, i Ерiка накинула свое досi вологе пальто й вийшла в дощ.

Дощ перетворив снiг на мiсиво, i заради безпеки вона iхала на швидкостi, трохи меншiй вiд дозволеноi. Втративши майже пiвгодини, намагаючись виiхати з Гiсiнгена, де помилково опинилася, Ерiка наблизилася до Удевалла. Глухе бурчання шлунка нагадувало iй, що сьогоднi вона зовсiм забула поiсти. Вона повернула з шосе Е-6 до торговельного центру «Торп», пiвнiчнiше вiд Удевалла, i поiхала до «Макдональдзу» для водiiв. Ерiка швиденько змолотила чизбургер, сидячи в автомобiлi на мiсцi для паркування, i вже незабаром знову виiхала на шосе. Увесь час вона думала про розмову з Генрiком та Франсiн. Те, що вони розповiли, створило образ людини, яка вибудувала навколо себе високi стiни.

Найбiльше ii цiкавило, хто мiг би бути батьком дитини Алекс. Франсiн думала, що це не Генрiк, але нiхто не мiг знати точно, що вiдбувалося в спальнi iнших людей, тож Ерiка однаково розглядала цей варiант як можливий. Якщо ж нi, то поставало запитання, чи батьком був той чоловiк, до якого, як вважала Франсiн, Алекс iздила на зустрiч у Ф’елльбакку щовихiдних, або ж чи мала вона якiсь стосунки в Гетеборзi.

Ерiцi здавалося, наче Алекс та ii близькi жили в якихось паралельних усесвiтах. Вона робила те, що хотiла, не думаючи про вплив на iнших, передусiм на Генрiка. Ерiка передчувала, що Франсiн було важко зрозумiти, чому Генрiк прийняв шлюб на таких умовах. Можливо, вона навiть зневажала його за це. Особисто Ерiка розумiла бiльш нiж добре, як функцiонував такий механiзм. Вона спостерiгала за шлюбом Анни та Лукаса вже багато рокiв.

Коли йшлося про нездатнiсть Анни змiнити свою життеву ситуацiю, Ерiка найбiльше почувалася пригнiченою, бо нiяк не могла позбутися думки, що сама була причиною вiдсутностi в Анни самоповаги. Їй було п’ять рокiв, коли народилася Анна. З перших хвилин, вiдколи вона побачила свою молодшу сестру, обороняла ii вiд реальностi, яку несла iз собою, як невидиму рану. Нiколи не траплялося так, що Анна почувалася самотньою й покинутою через брак у матерi любовi до своiх дочок. Слова пiдтримки й любовi, яких Анна нiколи не чула вiд матерi, понад мiру компенсувала Ерiка. Вона оберiгала свою молодшу сестру з материнською турботою.

Анна була дитиною, яку легко полюбити. Вона була дуже занепокоена безрадiсними аспектами буття й жила сьогоденням. Ерiка, яка була трохи старшою й часто стривоженою, захоплювалася енергiею, з якою Анна упивалася кожною хвилиною свого життя. Вона прийняла турботу Ерiки iз занепокоенням, але iй рiдко вистачало терпiння сидiти на колiнах або насолоджуватися пестощами довгий час. Анна виросла егоiстичною дитиною – шаленим пiдлiтком, який робив саме те, що хотiв, i нi про що не хвилювався. Ерiка могла в деякi моменти зiзнатися собi, що, iмовiрно, занадто лелiяла й обороняла сестру. Вона хотiла лише компенсувати iй те, чого сама нiколи не отримувала.

Коли Анна зустрiла Лукаса, то дещо змiнилася. Вона зачарувалася зовнiшнiстю, але не побачила того, що за нею крилося. Повiльно-повiльно вiн приглушував ii життерадiснiсть i самовпевненiсть, пiдiгруючи марнославству. Тепер вона сидiла, немов гарна пташка – у клiтцi, в Естермальм i сама не мала сил визнати своеi помилки. Щодня Ерiка сподiвалася, що Анна за власним бажанням простягне руку й попросить ii про допомогу. Ерiцi нiчого не залишалося, як чекати на це i, коли настане час, бути готовою допомогти. Не тому, що вона сама була щасливою в стосунках. Якби пiсля розiрвання кожних зв’язкiв у неi з’являлася перлина, то зараз iх вистачило б на цiле намисто. Коли Ерiка досягала певноi стадii в стосунках, ii панiка була такою сильною, що вона ледве могла дихати i як результат забирала всi своi пожитки й iшла, навiть не озирнувшись. Парадоксально, але скiльки Ерiка себе пам’ятала, завжди хотiла родину й дiтей, та роки спливали, i тепер iй уже тридцять п’ять.

Дiдько, iй вдалося витiснити думки про Лукаса на весь день, а тепер вони повiльно поверталися. Ерiка розумiла, що змушена дiзнатися, наскiльки нужденним насправдi було ii становище. Вона була занадто втомленою, щоб думати про це зараз. Це мае почекати до завтра. Вона вiдчувала термiнову потребу вiдпочити решту дня, але думки поверталися до Лукаса або Александри Вiйкнер.

Вона швидко набрала номер мобiльного телефону.

– Алло, це Ерiка. Ви сьогоднi ввечерi вдома? Я думала заглянути на хвилинку.

Дан тепло засмiявся.

– Чи ми вдома сьогоднi?! Ти знаеш, що сьогоднi ввечерi?

Тиша, яка запанувала на iншому кiнцi, шокувала ii. Ерiка глибоко замислилася, але не могла пригадати, чи мае вiдбутися щось особливе саме цього вечора. Не вихiдний, не день народження, Дан i Пернiлла одружилися влiтку, тож це не мiг бути й день весiлля.

– Нi, насправдi й гадки не маю. Посвяти мене.

Важке зiтхання почулося в слухавцi – i Ерiка збагнула, що ця велика подiя, iмовiрно, пов’язана зi спортом. Дан був завзятим спортивним фанатом, що, як було вiдомо Ерiцi, iнколи призводило до конфлiктiв мiж ним та його дружиною Пернiллою. Особисто Ерiка знайшла власний спосiб помститися за всi вечори, якi змушена була проводити перед якоюсь безглуздою спортивною програмою на ТБ, коли вони були разом. Дан був фанатичним прихильником футбольного клубу «Юргорден», тому Ерiка взяла на себе роль затятого фаната АІК[2 - АІК (швед. Allm?nna Idrottsklubben) – шведський футбольний клуб Стокгольма.]. Насправдi вона зовсiм не цiкавилася спортом, i зокрема футболом, але саме тому це, здавалося, дратувало Дана ще бiльше. Вiн просто шаленiв, коли команда АІК програвала, i Ерiка помiтно хвилювалася.

– Швецiя зустрiчаеться з Бiлоруссю! – Вiн передбачав, що вона не зрозумiе, i ще раз важко зiтхнув. – Олiмпiйськi iгри, Ерiко, Олiмпiйськi iгри. Ти знаеш, що сьогоднi вiдбудеться така подiя…

– Ага, ти маеш на увазi матч. Так, звичайно, я стежитиму. Я думала, ти мав на увазi щось особливе сьогоднi ввечерi, окрiм нього.

Ерiка говорила награним голосом, який помiтно виказував, що вона й гадки не мала, що сьогоднi ввечерi вiдбуватиметься матч. Вона всмiхнулася, адже тепер знала, що Дан точно рве свое волосся вiд такого блюзнiрства. Спорт не те, з чого, на його думку, можна було жартувати.

– Тодi я прийду до тебе дивитися гру, i побачимо, як Сальмiнг переможе своiх бiлоруських супротивникiв…

– Сальмiнг! Ти знаеш, скiльки рокiв уже минуло вiдтодi, як вiн пiшов? Ти жартуеш чи як? Скажи, що жартуеш.

– Так, Дане, я жартую. Я ж не дурепа. Я прийду подивитися на Сундiна, якщо тобi так краще. Неймовiрно гарний хлопець, до речi.

Вiн важко зiтхнув утрете. Цього разу тому, що хтось мiг глумитися й судити про такого гiганта хокейного свiту не лише за спортивними досягненнями.

– Добре, приiжджай. Але я не хочу повторення попереднього разу! Тож без базiкання пiд час гри, жодних коментарiв, що гравцi мають сексуальний вигляд у щитках для нiг. Та, найважливiше, жодних запитань, чи то вони мають лише захист паху, чи то ще й труси. Зрозумiло?

Ерiка стримала смiх i серйозним голосом сказала:

– Чесне скаутське, Дане.

Вiн пробурмотiв:

– Ти нiколи не була скаутом.

– Ага, так i е.

І вона натиснула «вiдбiй».



Дан i Пернiлла жили в одному з порiвняно нещодавно побудованих будинкiв рядовоi забудови у Фалькелiденi. Будинки розташовувалися прямими рядами вгору вздовж пагорба Рабе й були такими схожими, що iх заледве можна було вiдрiзнити один вiд одного. Це був популярний район для сiмей iз дiтьми, передусiм тому, що тут не було виду на море, i вiдповiдно будинки не коштували так дорого, як тi, що були до моря ближчi.

Був дуже холодний вечiр, щоб прогулюватися, але автомобiль рiшуче вiдмовлявся рухатися пiщаним схилом. З глибоким полегшенням вона нарештi повернула на вулицю Дана й Пернiлли.

Ерiка натиснула на дзвiнок, i за дверима одразу почувся тупiт дрiбненьких нiг. Секундою пiзнiше iх вiдчинила маленька дiвчинка в нiчнiй сорочцi – Лiсен, найменша дочка Дана та Пернiлли. Ревнощi переповнювали Малiн, середню дитину, тому, що Лiсен несправедливо дозволили вiдчинити Ерiцi дверi. Суперечка не закiнчилася, доки рiшучий голос Пернiлли не почувся з кухнi. Белiндi, найстаршiй дiвчинцi, було тринадцять, i Ерiка бачила ii внизу бiля ковбасного кiоску Аке в компанii кiлькох довговолосих хлопцiв на мопедi, коли проiжджала повз площу. Імовiрно, батьки вже перестали тримати ii пiд контролем.

Пiсля того, як кожна з дiвчат отримала свою порцiю обiймiв, вони зникли так само швидко, як i з’явилися, i нарештi Ерiка мала змогу спокiйно зняти верхнiй одяг.

Пернiлла стояла на кухнi й готувала iжу: на нiй був фартух iз написом великими лiтерами «Поцiлуй кухарку», а щоки палали вiд задухи, що панувала тут. Здавалося, вона була в самому розпалi приготування iжi й лише розгублено помахала Ерiцi рукою, перш нiж знову повернулася до каструль та сковорiдок, що пахкали парою й шипiли. Ерiка зайшла до вiтальнi й була впевнена, що побачить там Дана, який умостився на диванi, закинувши ноги на скляний столик i затиснувши в правiй руцi пульт вiд телевiзора.

– Привiт! Я бачу, що чоловiк-шовiнiст сидить i байдики б’е, поки благовiрна потопае у власному потi на кухнi.

– Привi-i-iт! Так, ти ж знаеш, чоловiк лише вказуе, де мае стояти шафа, i мiцною чоловiчою рукою керуе будинком. З жiнками переважно тiльки так i треба поводитися.

Тепла усмiшка Дана суперечила його словам, i Ерiка знала, що той, хто керуе будинком Карлссонiв, – це в будь-якому разi не Дан.

Вони швидко обнялися, i вона сiла на чорний шкiряний диван i, наче в себе вдома, поклала ноги на скляний столик. Вони дивилися новини на четвертому каналi в приемнiй тишi, i Ерiка вже не вперше задумалася про те, яким було б ii життя, якби вони з Даном були разом.

Дан був ii хлопцем i першим великим коханням. Вони були разом протягом усього перiоду навчання в гiмназii й не розлучалися три роки. Але мали рiзнi прiоритети в життi. Дан хотiв залишитися у Ф’елльбаццi й заробляти на хлiб риболовлею, як його батько та дiдусь, а Ерiка не могла дочекатися, коли зможе переiхати звiдти й урятуватися вiд тамтешньоi задухи. Вона завжди знала, що ii майбутне очiкуе на неi десь в iншому мiсцi.

Вони намагалися зберегти стосунки: певний час Дан жив у Ф’елльбаццi, а Ерiка – у Гетеборзi. Але iхнi життя пiшли рiзними шляхами, i пiсля болiсного розриву iм згодом поступово вдалося побудували дружнi взаемини, якi майже за п’ятнадцять рокiв стали сильними та щирими.

Пернiлла з’явилася в життi Дана, наче теплi й утiшливi обiйми у важчi часи, коли вiн усе ще намагався звикнути до думки, що вони з Ерiкою не мають спiльного майбутнього. Вона була поруч, коли вiн найбiльше потребував пiдтримки, i боготворила його так, що це заповнювало ту порожнечу, яку залишила по собi його колишня. Ерiцi було боляче бачити його разом з iншою, але згодом вона усвiдомила, що це неминуче й так чи iнакше станеться рано чи пiзно. Життя не закiнчувалося.

Тепер у Дана та Пернiлли було трое спiльних дiтей, i Ерiцi здавалося, що за цей час вони побудували теплi стосунки, сповненi невичерпного кохання. Та iнколи вона почувалася нiяково поряд iз Даном.

Спочатку Ерiцi та Дану було непросто залишатися друзями. Пернiлла повсякчас обороняла та ревнувала свого коханого й сприймала Ерiку з глибокою пiдозрою. Повiльно, але впевнено Ерiцi вдалося переконати Пернiллу в тому, що вона не зазiхае на ii чоловiка, i навiть якщо вони нiколи не стануть найкращими друзями, то все одно матимуть щирi стосунки одне з одним. Не менш важливим було те, що дочки Дана й Пернiлли дуже любили Ерiку. Вона навiть стала хрещеною Лiсен.

– Їжа готова.

Вони встали з дивана й зайшли на кухню, де Пернiлла вже ставила гарячу каструлю на стiл. Поруч було лише двi тарiлки, i Дан поглянув на свою дружину, здивовано звiвши брову.

– Я поiла з дiтьми. Ви iжте, а я маю простежити, щоб вони лягли спати.

Ерiка почувалася нiяково через те, що Пернiлла вчинила так заради неi, але Дан лише знизав плечима й почав безтурботно накладати в тарiлку величезну порцiю страви, схожоi на соковите рибне рагу.

– Як твоi справи? Ми тебе не бачили вже кiлька тижнiв.



Його голос був радше схвильований, анiж звинувачувальний, i Ерiка однаково вiдчувала докори сумлiння через те, що вчинила погано й останнiм часом не давала про себе знати. Так багато було рiзних клопотiв.

– Так, уже краще, нiж було. Але тепер, здаеться, про будинок уже можна забути, – сказала Ерiка.

– Як так? – Дан здивовано поглянув на неi, вiдiрвавши погляд вiд тарiлки. – Ви з Анною любили цей будинок i завжди могли дiйти згоди.

– Ми – так. Ти забув, що Лукас також долучився до цiеi справи. Вiн мае нюх на грошi й не може втратити такого шансу. Вiн нiколи не брав до уваги думку Анни, i, гадаю, ця ситуацiя не виняток.

– От чорт! Якби я тiльки дiстався до нього темноi ночi, вiн би потiм не був таким чванливим.

Вiн сильно вдарив кулаком по кухонному столу, i Ерiка нi на хвилину не засумнiвалася в тому, що вiн змiг би дати Лукасовi добрячого прочухана, якби хотiв. Ще пiдлiтком вiн був мiцноi статури, i важка робота на рибальському суднi ще бiльше сформувала його м’язи, але м’якiсть у його очах суперечила образу кремезного чоловiка. Вiн нiколи не пiдiймав руки на жодну живу iстоту, i Ерiка це знала.

– Я не говоритиму забагато, поки напевне не знатиму свого правового становища. Завтра зателефоную Марiанне, моiй подрузi, яка працюе адвокатом, i дiзнаюся, як можна завадити продажу, але сьогоднi ввечерi я хочу просто не думати про це. До того ж останнiм часом у мене сталося дещо iнше, що зробило моi матерiальнi справи просто не вартими уваги.

– Так, я чув про те, що сталося. – Вiн замовк. – Як воно, когось побачити ось так?

Ерiка задумалася, як вiдповiсти.

– Сумно й водночас жахливо. Я сподiваюся, що нiколи бiльше на стану свiдком такого.

Вона розповiла про статтю, яку погодилася написати, i розмову з чоловiком Александри та ii колегою. Дан мовчки слухав.

– Я не розумiю, чому вона вiдгородилася вiд найважливiших людей у своему життi. Ти б бачив ii чоловiка: вiн боготворив ii. Хоча таке трапляеться з багатьма: вони всмiхаються й випромiнюють радiсть, а насправдi мають безлiч турбот i проблем.

Дан рiзко перебив ii:

– Агов, гра почнеться приблизно за три секунди, i я охоче оберу хокейний матч, анiж твоi псевдофiлософськi витребеньки.

– Тобi це не загрожуе. Та й я взяла iз собою книжку на випадок, якщо матч виявиться нудним.

Очi Дана були сповненi жаху, i тiльки з погляду Ерiки вiн зрозумiв, що вона лише кепкуе з нього.

Щойно вони зайшли до вiтальнi, як почався матч.



Марiанне вiдповiла вже пiсля першого гудка.

– Марiанне Сван.

– Привiт, це Ерiка.

– Привiт, давно не спiлкувалися. Як добре, що ти зателефонувала. Як справи? Я багато думала про тебе.

Ерiка знову подумала про те, що останнiм часом не дуже багато уваги придiляла своiм друзям. Вона знала, що тi хвилюються за неi, але за останнiй мiсяць iй ледве вдавалося пiдтримувати контакти з Анною. Але вона знала, що вони все розумiють.

Марiанне була ii доброю подругою ще з унiверситетських рокiв. Вони разом вивчали лiтературу, але пiсля майже чотирьох рокiв навчання Марiанне дiйшла думки, що бути бiблiотекаркою – це не ii покликання, i змiнила професiю та стала адвокатом. Як потiм виявилося, на неi очiкував успiх, i зараз вона була наймолодшою спiввласницею одного з найбiльш солiдних адвокатських бюро в Гетеборзi.

– О, дякую, за нинiшнiх обставин досить добре. Почала трохи наводити лад, але, певна рiч, iще багато чого треба зробити.

Марiанне нiколи не була надто багатослiвною, i завдяки своiй надiйнiй iнтуiцii вона вiдчула, що насправдi Ерiка зателефонувала заради iншого.

– Ну, чим можу тобi допомогти, Ерiко? Я чую, що щось трапилося, тож не намагайся приховати.

– Менi дуже соромно, що я так довго не давала про себе знати й телефоную лише тодi, коли менi потрiбна твоя допомога.

– Та годi тобi. Що я можу зробити для тебе? Виникли якiсь проблеми зi спадком?

– Можна й так сказати.

Ерiка сiла за кухонний стiл i доторкнулася до листа, який сьогоднi надiйшов ранковою поштою.

– Анна – а точнiше Лукас – хоче продати будинок у Ф’елльбаццi.

– Що ти таке кажеш! – Марiанне, яка завжди здавалася спокiйною й незворушною, вибухнула. – Якого чорта вiн вирiшив, що мае на це право?! Ви ж любите цей будинок.

Нараз Ерiка вiдчула, що в неi перехопило дух, i вона розплакалася. Марiанне негайно заспокоiлася й дала змогу словам спiвчуття та пiдтримки пройти крiзь слухавку.

– Як ти насправдi? Хочеш, я приiду? Я можу побути з тобою ввечерi.

Ерiка ще сильнiше зайшлася плачем, але за мить трохи вгамувалася й спробувала витерти очi.

– Дуже дякую, але все гаразд. Чесно. Просто останнiм часом забагато всього трапилося. Спочатку виснажливе сортування батькiвських речей, до того ж я взяла на себе ще й написання книжки, незабаром треба надiслати рукопис. А тут iще проблеми з будинком i, окрiм усiх цих неприемностей, цiеi п’ятницi я знайшла мертвою найкращу подругу дитинства.

Вона замовкла й зi сльозами на очах зайшлася iстеричним смiхом. За мить iй вдалося заспокоiтися.

– Ти сказала «мертвою» чи менi здалося?

– На жаль, ти все правильно почула. Вибач, iмовiрно, те, що я смiюся, жахливо. Забагато всього трапилося. Це була моя найкраща подруга дитинства Александра Вiйкнер. Вона наклала на себе руки у ваннiй у родинному будинку у Ф’елльбаццi. До речi, ти, певно, знаеш ii. Вона та ii чоловiк Генрiк Вiйкнер були серед найвпливовiших людей Гетеборга. Ти зараз саме з такою олiгархiею маеш справу, чи не так?

Вона всмiхнулася, знаючи, що на iншому кiнцi Марiанне робить те саме. Коли вони були юними студентками, Марiанне жила в Майорна й боролася за права робочого класу, i вони обидвi знали, що з плином часу вона буде змушена змiнити хiд своiх мiркувань, аби влитися у вiдповiдне середовище, i це автоматично принесло iй роботу в солiдному адвокатському бюро. Зараз вона мала шикарний одяг – вишитi на замовлення блузи – та коктейль-патi в Ергруте. Та Ерiка знала, що це для Марiанне слугувало немов тонким шаром лаку над бунтiвною натурою.

– Генрiк Вiйкнер. Так, його я добре знаю, ми навiть маемо кiлька спiльних знайомих, хоча особисто нiколи не зустрiчалися. Як кажуть плiткарi, самовпевнений бiзнесмен. Належить до такого типу людей, якi можуть звiльнити сотню людей перед снiданком i навiть не втратити апетиту. Його дружина мае крамницю?

– Галерею. Абстрактне мистецтво.

Слова Марiанне про Генрiка спантеличили Ерiку. Вона нiколи не думала, що добре розбираеться в людях, проте Генрiк насправдi не здавався iй самовпевненим бiзнесменом.

Ерiка закiнчила розмову про Алекс i перейшла до з’ясування питання, заради якого телефонувала:

– Менi сьогоднi надiйшов лист. Вiд адвоката Лукаса. Вони викликають мене на зустрiч щодо продажу батькiвського будинку, яка вiдбудеться цiеi п’ятницi в Стокгольмi. Але я не знаюся на юридичних справах. Якi я маю права? Чи маю я взагалi хоч якiсь права? Чи мае Лукас насправдi право так чинити?

Вона вiдчула, як нижня губа знову почала тремтiти, i глибоко вдихнула, аби заспокоiтися. За вiкном на сонцi iскрилася крига, що вкрила затоку пiсля нещодавньоi вiдлиги, i все це супроводжувалося мiнусовою температурою вночi. Вона побачила, як горобець сiв на пiдвiконня, i пригадала, що треба купити корм для птахiв. Горобець допитливо хитав головою й легенько щось дзьобав на пiдвiконнi. Упевнившись, що нiчого iстiвного немае, вiн полетiв далi.

– Ти знаеш, я працюю податковим адвокатом, а не адвокатом у сiмейних справах, тож не можу тобi вiдповiсти вже зараз. Але ми зробимо ось так: я зв’яжуся з одним фахiвцем, який працюе в нашому бюро, i сьогоднi ж зателефоную тобi. Ти не сама, Ерiко. Ми допоможемо тобi в цьому, я обiцяю.

Було приемно чути вiд Марiанне надiйнi слова пiдтримки, i пiсля щироi розмови з подругою Ерiка вiдчула, що ii життя стало свiтлiшим, навiть попри те, що зараз вона знала не бiльше, нiж тодi, коли зателефонувала iй.

Незiбранiсть так i мучила ii. Ерiка змусила себе взятися за роботу над бiографiею, але вiдчувала лише внутрiшнiй спротив. Їй залишалося написати понад половину книги, але видавництво нетерпляче чекало на перший рукопис. Написавши майже два аркушi формату А4, вона перечитала написане i, перемiстивши до смiтника, швидко знищила плiд кiлькагодинноi працi. Вона вiдчувала лише великий смуток – задоволення вiд роботи зникло вже давно. Натомiсть дописала статтю про Александру й запакувала ii в конверт з адресою «Богусленiнгу». Незабаром настав час зателефонувати Дановi й роз’ятрити його смертельну душевну рану, отриману внаслiдок блискучоi поразки Швецii у вчорашнiй грi.



Комiсар Мельберг задоволено поплескав себе по животi й подумав, чи не подрiмати трохи – однаково роботи не було, а тим дрiб’язковим справам, якi мав, вiн не надавав особливого значення.

Вiн подумав, що було б чудово трохи покуняти, щоб ситний ланч перетравився в тишi й спокоi, але щойно встиг заплющити очi, як рiзкий стук сповiстив, що Аннiка Янссон, секретарка полiцейськоi дiльницi, чогось вiд нього хоче.

– От дiдько! Ти не бачиш, що я зайнятий?

Намагаючись прибрати дiловий вигляд, вiн почав незграбно порпатися в паперах, якi купою лежали на письмовому столi, але все, що йому вдалося, – перекинути чашку з кавою. Духмяний напiй розлився на всi папери, i вiн узяв до рук тi, що лежали найближче, намагаючись витерти ними сорочку, яка вже була схожою на спiд штанiв.

– Чорт! Чи я в бiса шеф тут? Ти не навчилася виявляти хоч якусь повагу до свого керiвництва й стукати перед тим, як увiйти?!

Вона й не намагалася сказати, що насправдi саме так i зробила. Навчена вiком i досвiдом, просто вичiкувала, поки найгiрша стадiя знервованостi мине й вiн заспокоiться.

– Я думав, що в тебе е своi справи, – пробурмотiв Мельберг.

Аннiка стримано промовила:

– Тебе шукали з вiддiлу судовоi медицини. А точнiше, судовий патологоанатом Торд Педерсен. Можеш зателефонувати за ось цим номером.

Вона простягнула клаптик паперу з номером, записаним охайним почерком.

– Вiн не сказав, що за справа?

Допитливiсть мучила його. Вiддiл судовоi медицини не часто дае про себе знати, особливо тут, у провiнцii. Можливо, коли-не-коли станеться так, що знадобиться допомога талановитоi полiцейськоi команди.

Вiн розгублено помахав рукою, наказуючи Аннiцi пiти. Затиснув слухавку мiж пiдборiддям i плечем i завзято почав набирати записаний номер.

Аннiка швидко вийшла з кiмнати й гучно зачинила за собою дверi. Вона сiла за робочий стiл i вже вкотре проклинала рiшення, за яким Мельберга перевели до цiеi маленькоi полiцейськоi дiльницi в Танумсгеде. За чутками, якi ходили дiльницею, вiн не мiг залишатися в Гетеборзi тому, що сильно побив заарештованого iммiгранта, який був пiд його вiдповiдальнiстю. Це точно вже не перша його помилка, але найбiльша. Його керiвництво вже було сите донесхочу. Вiддiл внутрiшнiх розслiдувань так i не змiг нiчого довести, але працiвники побоювалися, що вiн може ще щось вчинити, – i його негайно перевели на посаду комiсара в Танумсгеде. Комуни, де майже кожен iз дванадцяти тисяч жителiв завдяки своiй законослухняностi виявився постiйним нагадуванням про його приниження. Його колишне керiвництво сподiвалося, що там вiн не зможе завдати бiльшоi шкоди. Очiкування виправдалися. Та, з iншого боку, вiн не зробив i нiчого корисного.

Аннiка ранiше не мала жодних проблем на роботi, але тепер, пiд керiвництвом Мельберга, усе змiнилося. Цей чоловiк не тiльки постiйно поводився нахабно, а й уважав себе Божим даром для жiнок, i Аннiка була тiею людиною, яка найпершою вiдчула всi його вибрики на собi. Сумнiвнi натяки, щипки за сiдницi та двозначнi коментарi були лише часткою того, що iй доводилося витримувати на робочому мiсцi. Однак найогиднiшою рисою, на ii думку, була його жахлива зачiска, яку той робив, аби приховати свою лисину. Вiн вiдростив волосся до такоi довжини, якоi його працiвники зроду не бачили, i зробив таку укладку, що найбiльше була схожа на покинуте вороняче гнiздо.

Вона затремтiла вiд думки, який вигляд мае його волосся без зачiски, але, на щастя, iй нiколи не траплялося бачити це на власнi очi.

Їй було цiкаво, чого саме хотiли працiвники вiддiлу судовоi медицини. Ну, згодом вона дiзнаеться про це. Дiльниця невелика, i вся iнформацiя поширювалася вже за годину.



Бертiль Мельберг почув гудки, спостерiгаючи, як Аннiка виходить iз кiмнати.

Неймовiрно гарна баба. Мiцна, струнка й однаково округла в потрiбних мiсцях. Свiтле довге волосся, високий бюст i гарнi сiдницi. Шкода тiльки, що завжди вдягнена в довгу спiдницю та просторi блузи. Можливо, йому варто сказати iй, що трохи обтислiший одяг – це те, що треба. Як шеф вiн мае право на власну думку щодо одягу персоналу. Тридцять сiм рокiв… Вiн довiдався про ii вiк, подивившись особову справу. Вона молодша вiд нього на понад двадцять рокiв, i це було якраз у його смаку. Про старих вiдьом нехай дбае хтось iнший. Його цiкавили молоденькi. Зрiлий, досвiдчений, мiцноi статури – жоден диявол i гадки не матиме, що з роками його волосся трохи потоншало. Вiн обережно доторкнувся рукою до голови. О, так, волосся було там, де треба.

– Торд Педерсен.

– Так, привiт. Це комiсар Бертiль Мельберг iз полiцейськоi дiльницi в Танумсгеде. Ти шукав мене.

– Так, усе правильно. Я в справi вбивства, яку ми отримали вiд вас. Жiнка на iм’я Александра Вiйкнер. На перший погляд здавалося, що це самогубство.

– Та-а-ак.

Педерсен замовк. Мельберга розпирало вiд цiкавостi.

– Учора було проведено розтин трупа, i тепер немае сумнiвiв у тому, що це не може бути самогубством. Хтось убив ii.

– Ох, чорт!

На емоцiях Мельберг знову перекинув чашку з кавою, i рiдина розлилася на письмовий стiл. На сорочцi з’явилася чергова пляма.

– Як ви з’ясували це? Маю на увазi, чи маете якiсь докази того, що це вбивство?

– Я можу зараз же надiслати факсом протокол розтину, але не впевнений, що ви все зрозумiете. Натомiсть можу надати вам коротке резюме найважливiших пунктiв. Зачекайте хвилинку, я лише вiзьму окуляри, – сказав Педерсен.

Мельберг чув, як вiн шукае окуляри, i нетерпляче чекав на нову iнформацiю.

– Так, ми маемо ось що. Жiнка, тридцять п’ять рокiв, у прекраснiй фiзичнiй формi. Але це ми вже знали й до розтину. Жiнка померла приблизно тиждень тому, але, попри це, ii тiло в дуже гарному станi, передусiм завдяки низькiй температурi в кiмнатi, де воно лежало. Крига навколо нижньоi частини тiла також сприяла його збереженню.

Гострi порiзи на обох зап’ястках зроблено бритвою, яку також було знайдено на мiсцi злочину. Ось iз цього й почалися моi пiдозри. Обидва порiзи однаково глибокi та прямi, i це дуже незвично, – навiть наважуся сказати, що таке не трапляеться у випадках самогубства. Розумiеш, через те, що ми володiемо краще або правою, або лiвою рукою, виходить так, наприклад, що порiз на лiвiй руцi прямiший та сильнiший у правшi, анiж порiз на правiй руцi, коли людина застосовуе «не ту» руку, скажiмо так. Я дослiдив пальцi на обох руках, i моi пiдозри пiдтвердилися. Одне лезо бритви неймовiрно гостре, тому пiд час застосування залишае переважно мiкроскопiчнi маленькi порiзи. Але в Александри Вiйкнер такого не було. Навiть це вказуе на те, що хтось iнший порiзав ii зап’ястки, iмовiрно, для того, щоб видати це за самогубство.

Педерсен на мить замовк i знову сказав:

– Тодi я запитав себе: як людина може це зробити так, щоб жертва навiть не чинила опору? Але висновки токсикологiчноi експертизи дали менi вiдповiдь на нього. У кровi жертви знайдено залишки сильного снодiйного.

– Що це доводить? Хiба вона не могла сама випити снодiйне?

– Звичайно, такий варiант теж можливий. Але сучасна наука, на щастя, забезпечила судову медицину великою кiлькiстю незамiнних засобiв та методiв. Один iз них полягае в тому, що сьогоднi ми можемо дуже точно вирахувати час дii рiзних лiкувальних препаратiв та отрут. Ми кiлька разiв проводили аналiз кровi жертви й постiйно мали однаковий результат: Александра Вiйкнер не могла сама порiзати вени, оскiльки ii серце зупинилося внаслiдок крововтрати й вона довго була непритомною. На жаль, я не можу надати тобi докладнiшоi iнформацii щодо часу – цього наука ще не досягла. Але немае сумнiвiв у тому, що це вбивство. Сподiваюся, що ви справдi зможете розiбратися в цьому. Ви маете не так багато справ з убивствами у вашому районi, чи не так?

У голосi Педерсена звучав сумнiв, який Мельберг негайно сприйняв як критику, спрямовану на нього особисто.

– Так, ти маеш рацiю: у нас немае великого досвiду в цьому тут, у Танумсгеде. На щастя, зовсiм випадково тут опинився я. Мое справжне робоче мiсце – в управлiннi полiцii Гетеборга, i завдяки моему багаторiчному досвiду такоi роботи ми, без сумнiву, зможемо провести розслiдування вбивства й тут. І мiсцевi полiцейськi матимуть шанс побачити, як виконують справжню полiцейську роботу, тож будьте певнi: ми швидко розкриемо цей злочин. Повiрте моiм словам.

Цим помпезним просторiкуванням Мельберг точно дав зрозумiти судовому лiкаревi Педерсену, що той розмовляе не з якимось дитям. Лiкар завжди удавав важливу персону. Але Педерсен уже виконав свою частину роботи й тепер настав час братися за розслiдування професiоналам.

– О, ледве не забув… – У судового лiкаря вiдiбрало мову вiд такого хизування полiцейського, i вiн розповiв про ще двi речi, якi вважав важливими. – Александра Вiйкнер була при надii, на третьому мiсяцi, i вже народжувала дитину ранiше. Я не знаю, чи стосуеться ця iнформацiя вашого розслiдування, але завжди краще мати бiльше фактiв, анiж менше, чи не так? – промовив Педерсен.

Мельберг невиразно пробурмотiв щось у вiдповiдь, i вже пiсля кiлькох формальних фраз вони завершили розмову. Педерсена переповнювали сумнiви щодо компетентностi полiцейського i його професiоналiзму в проведеннi розшуку вбивцi, Мельберга – запал та завзятiсть. Перший огляд ванноi було проведено вiдразу ж пiсля того, як знайшли тiло, але зараз вiн мае простежити за тим, щоб будинок Александри Вiйкнер оглянули ретельно – мiлiметр за мiлiметром.


2

Вiн зiгрiв пасмо ii волосся у своiх руках. Маленькi крижинки танули й стiкали з його долонь. Вiн дбайливо злизував воду.

Вiн притулив щоку до краю ванноi й вiдчув, як холод пронизуе шкiру. Вона була напрочуд гарною пiд льодяним покровом.

Зв’язок мiж ними був усе ще тут. Нiчого не змiнилося. Нiчого не стало iншим. Двое такi схожi.

Їi руку можна було пiдняти лише з деяким зусиллям, щоб покласти долоню на долоню. Вiн вплiтав своi пальцi мiж ii пальцiв. Кров висохла й застигла, маленькi сухi лусочки вперлися в його шкiру.

Поруч iз нею час не мав значення. Роки, днi або тижнi пролiтали, наче зграя смутку, i едине, що чогось вартувало, – лише це. Їi рука в його руцi. Саме тому зрада була такою болiсною. Вона знову зробила час значущим. Тому тепла кров нiколи бiльше не буде текти в ii тiлi.

Перед тим як пiти, вiн обережно поклав ii руку так, як та й лежала.

І не озирнувся.



Ерiка, раптово пробуджена вiд глибокого сну, спочатку не могла зрозумiти, що за звук змусив ii прокинутися. Коли вона нарештi усвiдомила, що ii розбудив рiзкий дзвiнок телефону, уся мелодiя вже майже пролунала, i вона вистрибнула з лiжка, аби встигнути вiдповiсти.

– Ерiка Фалк. – Їi голос звучав хрипко, i вона гучно вiдкашлялася, затуливши рукою слухавку.

– Ой, перепрошую, я розбудив тебе? Прошу вибачення.

– Нi, я вже прокинулася. – Вiдповiдь прийшла сама собою, i Ерiка вiдчувала, як непереконливо звучали ii слова. Було зрозумiло, що вона, м’яко кажучи, щойно прокинулася.

– Прошу вибачення в будь-якому разi. Це Генрiк Вiйкнер. Я нещодавно розмовляв iз Бiргiт, i вона мене попросила зв’язатися з тобою. Їй зателефонував зранку якийсь нахабний комiсар iз полiцейськоi дiльницi в Танумсгеде. Вiн досить неввiчливо наказав iй зайти в полiцiю. Імовiрно, навiть моя присутнiсть важлива. Вiн не захотiв повiдомляти докладну iнформацiю, але ми маемо своi припущення. Бiргiт дуже збентежена, i оскiльки анi Карла-Ерiка, анi Джулii зараз немае у Ф’елльбаццi через деякi обставини, хотiв би запитати, чи не могла б ти зробити менi велику послугу – приiхати й побути з нею. Їi сестра з чоловiком на роботi, тож вона зараз сама в них удома. Я зможу приiхати до Ф’елльбакки лише за декiлька годин i не хотiв би, щоб вона залишалася на самотi так довго. Я розумiю, що прошу забагато, i ми знаемо одне одного насправдi не дуже добре, але менi бiльше немае до кого звернутися.

– Звiсно, я приiду до Бiргiт. Без проблем. Менi треба лише вдягнутися, i я зможу бути в неi вже за п’ятнадцять хвилин.

– Чудово. Я безмежно вдячний тобi. Чесно. Бiргiт нiколи не була особливо стабiльною, i я хочу, щоб бiля неi хтось залишався, поки я не приiду до Ф’елльбакки. Я зателефоную й скажу iй, що ти в дорозi. Я прибуду пiсля дванадцятоi, тодi зможемо поговорити. І ще раз дякую.

Усе ще iз закислими очима Ерiка поспiшила до ванноi, аби мерщiй умитися. Вона вдягнулася в те, у чому була вчора, швиденько розчесала волосся, нафарбувала вii й менш нiж за десять хвилин уже сидiла за кермом. На дорогу вiд Селвiка до Талльгатан потрiбно було не бiльше п’яти хвилин, тож майже секунда в секунду за п’ятнадцять хвилин пiсля розмови з Генрiком вона подзвонила у дверi.

Здавалося, наче Бiргiт схудла на кiлька кiлограмiв вiдтодi, як Ерiка бачила ii востанне, i одяг вiльно висiв на нiй. Цього разу вони не зайшли до вiтальнi, а спинилися на кухнi.

– Дякую, що прийшла. Я так розхвилювалася, що не змогла б досидiти до приiзду Генрiка наодинцi зi своiми думками.

– Вiн казав, що тобi телефонували з полiцii в Танумсгеде?

– Так, учора о восьмiй зателефонував комiсар Мельберг i повiдомив, що менi, Карлу-Ерiку та Генрiковi потрiбно негайно прибути до вiддiлення. Я пояснила, що Карл-Ерiк змушений був термiново поiхати в справах, але завтра вiн повернеться. Запитала, чи можна, щоб ми всi разом прийшли завтра. Але для нього це виявилося неприйнятним, i вiн сказав, що хоче зустрiтися хоча б зi мною та Генрiком. Вiн поводився дуже нахабно, i, звiсно ж, я негайно зателефонувала Генрiковi, щоб вiн приiхав якомога швидше. Я почувалася загнаною й наляканою, i тодi Генрiк запропонував зв’язатися з тобою й запитати, чи не змогла б ти приiхати на кiлька годин. Сподiваюся, ти не подумала, що ми надто набридливi. Навряд чи тобi в радiсть мати справу з нашою сiмейною трагедiею, але я справдi не знала, до кого менi звернутися. До того ж колись ти була майже дочкою в цьому будинку, i я подумала, що тобi, можливо…

– Не думай про це. Я охоче допоможу. Полiцейський сказав, про що йтиметься?

– Нi, вiн не хотiв казати анi слова про це. Але я маю своi припущення. Менi здаеться, що вона не наклала на себе руки, я впевнена!

Ерiка iмпульсивно поклала свою руку на руку Бiргiт.

– Бiргiт, рiдна, не роби поквапних висновкiв. Можливо, ти маеш рацiю, але поки ми не дiзнаемося точно, краще не загадувати.

Минуло ще кiлька довгих годин за кухонним столом. Уже за деякий час розмова затихла, i едине, що порушувало тишу, – цокання годинника. Ерiка малювала кола вказiвним пальцем навколо вiзерунка на гладенькiй скатертинi. Бiргiт була вдягнена в такий самий скорботний одяг, i ii макiяж не змiнився вiдтодi, як Ерiка зустрiла ii того дня, але зараз ii зовнiшнiсть оповили втома й смуток. Втрата ваги не прикрашала ii, i тепер у неi з’явилися новi зморшки навколо очей i губ. Вона схопила свою чашку з кавою так сильно, що пучки пальцiв побiлiли. Якщо таке довге очiкування втомлювало Ерiку, iмовiрно, для Бiргiт воно було нестерпним.



– Не розумiю, кому знадобилося вбивати Алекс? Моя донька не мала ворогiв. Вони з Генрiком жили мирно, як i всi звичайнi люди, – пiсля довгоi мовчанки слова Бiргiт прозвучали, мов грiм ясенний.

– Ми поки не знаемо достеменно, чи ii вбили. Не варто гадати, доки не дiзнаемося, навiщо нас викликають до полiцii, – повторила Ерiка. Те, що Бiргiт не вiдповiла, вона розтлумачила як мовчазне визнання правильностi власних слiв.

Рiвно о дванадцятiй Генрiк заiхав на невеличку стоянку навпроти будинку. Вони побачили його з вiкна кухнi й поспiхом пiдвелися й накинули на себе верхнiй одяг. Коли вiн подзвонив у дверi, вони вже були готовi йти й чекали на нього в коридорi. Бiргiт i Генрiк поцiлувалися в щiчку, опiсля настала черга Ерiки прийняти таке саме привiтання. Вона не звикла до подiбних манер i хвилювалася, що може знiтитися, якщо зробить щось не так. Однак упоралася вона швидко й легко та вмить вiдчула приемний аромат Генрiкового лосьйону пiсля голiння.

– Ти ж iз нами поiдеш?

Ерiка була вже на пiвдорозi до свого автомобiля.

– Не знаю…

– Я був би дуже радий.

Ерiка перезирнулася з Генрiком i, глибоко зiтхнувши, сiла на задне сидiння його «БМВ». День лише починався.

Вони iхали до Танумсгеде майже двадцять хвилин i лише холодно перекинулися кiлькома словами про погоду й зменшення чисельностi населення в сiльськiй мiсцевостi, намагаючись зовсiм не торкатися теми неминучого вiзиту до полiцii.

Ерiка сидiла на задньому сидiннi автомобiля Генрiка й дошукувалася вiдповiдi на запитання, що вона там забула. Хiба iй бракуе власних проблем i чи iх не задосить, аби не втручатися в справу вбивства, якщо все дiйсно так? Якщо в полiцii цю версiю пiдтвердять, то iдея книжки розвалиться, наче картковий будиночок. Вона встигла лише окреслити першi штрихи, а тепер могла так само смiливо викинути написане в смiтник. Ну, це принаймнi змусить ii зосередитися лише на написаннi бiографii. Хоча можна буде й переробити начерки. Можливо, так навiть лiпше. Розслiдування вбивства, iмовiрно, стане в пригодi.

Раптом вона усвiдомила, де перебувае й навiщо iде разом iз Генрiком i Бiргiт. Алекс не вигаданий персонаж, якого на власний розсуд можна було подати в перекрученому виглядi. Вона була справжньою людиною, яку любили справжнi люди. Сама вона теж захоплювалася Алекс. Ерiка роздивлялася Генрiка в дзеркало заднього огляду: вiн досi мав незворушний вигляд, попри те, що вже незабаром дiзнаеться, чи його дружину справдi вбили. Хiба не трапляеться часто так, що вбивцею е хтось iз родини жертви? Ерiцi знову стало соромно за своi думки. Вона ледве змусила себе вiдмовитися вiд них i полегшено зiтхнула. Тепер iй хотiлося, аби все це закiнчилося й можна було повернутися до своiх буденних турбот.



На письмовому столi лежали товстеннi стоси паперiв. Дивовижно, як маленька комуна Танум могла генерувати так багато злочинiв. Звичайно ж, це переважно дрiбнi справи, але кожну заяву необхiдно розглянути, а тому зараз вiн сидiв за паперами, немов якийсь канцелярський щур. Було б не так кепсько, якби Мельберг бодай трохи допомагав, а не цiлий день висиджував своею товстою дупою на стiльцi. Укотре йому доводилося виконувати роботу замiсть шефа. Патрик Гедстрем важко зiтхнув. Якби вiн не ставився до цього з гумором, хоч i чорним, то довго не протягнув би. Однак останнiм часом почав замислюватися, невже це насправдi е сенсом його життя.

Сьогоднi на нього чекала дуже важлива подiя, яка мала стати жаданим порятунком вiд повсякдення. Мельберг наказав йому побути з ним пiд час розмови з матiр’ю та чоловiком жiнки, яку було знайдено вбитою у Ф’елльбаццi. Не те щоб Патрик не вбачав трагедii в усьому, що сталося, або не спiвчував родинi жертви – справа в тому, що дуже рiдко трапляеться бодай щось захопливе в його роботi. І зараз йому дуже нетерпеливилося.

У школi полiцii вони практикували технiку проведення допитiв, але досi вiн не мав нагоди продемонструвати свiй хист, оскiльки йому дiставалися лише заяви про крадiжки велосипедiв або побоi. Патрик подивився на годинник. Час iти до кабiнету Мельберга, де вiдбуватиметься розмова. Хоча допит – лише формальнiсть, зустрiч однаково не втрачала своеi важливостi. Вiн чув плiтки, нiби мати вбитоi стверджуе, що дочка не могла накласти на себе руки, тож йому було цiкаво почути, що стоiть за цим, як виявилося, правильним твердженням.

Узявши блокнот, ручку й чашку кави, Патрик вийшов у коридор. Оскiльки руки його були зайнятi, дверi довелося вiдчиняти лiктями й ногами. Увiйшовши до кабiнету, вiн обернувся й побачив ii. Серце Патрика немов зупинилося на кiлька секунд. Ось йому знову десять рокiв, i вiн намагаеться смикнути ii за коси. Небавом йому вже п’ятнадцять, i вiн вмовляе ii застрибнути на мопед i зробити коло. У двадцять рокiв вiн втратив надiю: вона переiхала до Гетеборга. Патрик швидко пiдрахував подумки й усвiдомив, що минуло щонайменше шiсть рокiв вiдтодi, як вiн бачив ii востанне. Вона майже не змiнилася – така ж висока й вродлива. Їi волосся хвилями спадало на плечi, а бiлявi пасма вiдливали теплим вiдтiнком. Ще в дитинствi Ерiка завжди полюбляла покрасуватися, i вiн бачив, що вона й досi надавала великого значення своiй зовнiшностi. Вона здивувалася, побачивши його, але, оскiльки Мельберг суворо зиркнув на нього, наказуючи сiсти, вiн лише мовчки кивнув iй.



Перед ним сидiли люди, яких об’еднувало одне – смерть Александри Вiйкнер. Їi мати, маленька й тендiтна жiнка з iдеальною зачiскою та у вишуканому вбраннi, уся в золотих прикрасах. На думку Патрика, iх було забагато. Однак жiнка мала сумовитий вигляд, i якнайкраще це пiдтверджували темнi кола пiд ii очима. Натомiсть ii зять не мав ознак такоi зажури. Патрик заздалегiдь ознайомився з матерiалами справи: Генрiк Вiйкнер – успiшний бiзнесмен iз Гетеборга, який мае великi статки, що в його родинi передаються з поколiння в поколiння. І це помiтно. Не тiльки завдяки очевиднiй вишуканостi його одягу або аромату дорогого лосьйону пiсля голiння, що розiйшовся кiмнатою. Цьому сприяло також дещо загадкове – наче абсолютна впевненiсть у тому, що саме вiн мае право посiсти найпрестижнiше мiсце в цьому свiтi. Неминучий результат того, що в життi вiн нiколи не злидарював. Попри те, що Генрiк здавався напруженим, Патриковi вдалося вiдчути, що чоловiк упевнений у тому, що контролюе ситуацiю.

Надутий, як сич, Мельберг сидiв за своiм письмовим столом. Вiн якнайглибше заправив строкату сорочку в штани, але плями вiд кави однаково були на нiй помiтнi. У пронизливiй тишi, поправляючи правою рукою неслухняне волосся, Мельберг роздивлявся кожного учасника допиту з голови до п’ят. Патрик намагався не дивитися на Ерiку й зосередився на однiй iз плям на сорочцi Мельберга.

– Отже, ви розумiете, чому я покликав вас сюди… – промовив Мельберг i показово замовк. – Мене звати Бертiль Мельберг. Я начальник полiцейськоi дiльницi в Танумсгеде, зi мною поруч Патрик Гедстрем, мiй помiчник у проведеннi цього розслiдування.

Вiн кивнув на Патрика, який сидiв перед Ерiкою, Генрiком та Бiргiт.

– Розслiдування? Отже, ii вбили!

Бiргiт нахилилася вперед, i Генрiк спiшно обiйняв ii.

– Так, ми з’ясували, що ваша дочка не могла накласти на себе руки. Самогубство, за висновками патологоанатома, повнiстю виключено. Я, звичайно, не можу повiдомити всi деталi розслiдування, але основна причина, за якою ми знаемо достеменно, що ii вбили, – те, що тодi, коли ii зап’ястки перерiзали, вона була непритомною. Ми виявили велику кiлькiсть снодiйного в ii кровi. Найiмовiрнiше, коли вона знепритомнiла, убивця спочатку поклав ii у ванну, а потiм увiмкнув воду й перерiзав ii зап’ястки бритвою, намагаючись видати це за самогубство.

Занавiски, здавалося, захищали кабiнет Мельберга вiд яскравого промiння денного сонця. У кiмнатi панувала напружена й дещо суперечлива атмосфера: журба контрастувала з радiстю Бiргiт через те, що Алекс не наклала на себе руки.

– Ви знаете, хто це зробив?

Бiргiт дiстала зi своеi сумочки невеличку вишиту хустинку й дуже обережно витерла очi, аби не стерти макiяж.

Мельберг поклав руки на свiй велетенський живiт i поглянув на всiх присутнiх. Вiн гучно вiдкашлявся й промовив:

– Можливо, ви менi скажете?

– Ми? – перепитав зi щирим подивом Генрiк. – Звiдки ми можемо про це знати? Таке мiг учинити тiльки якийсь божевiльний. Алекс не мала ворогiв.

– Це ти так гадаеш.

Умить Патриковi здалося, наче обличчям Генрiка пробiгла тiнь. Уже за секунду вона зникла й до Генрiка повернулося його спокiйне й стримане «я».

Патрик завжди скептично ставився до таких чоловiкiв, як Генрiк Вiйкнер. Таких, якi народилися пiд щасливою зiркою: вони й за холодну воду не бралися, однак мали все. Звiсно ж, вiн здавався привiтним i симпатичним, але Патрик вiдчував, що за цим приховано дещо iнше. І це «iнше» виказуе те, що Генрiк не така проста особистiсть, як здаеться на перший погляд. За його привабливiстю ховалася нахабнiсть, i Патрик задумався, чому Генрiк зовсiм не здивувався, коли Мельберг заявив, що Алекс убили. Припускати – одна справа, а чути пiдтвердження такого факту – зовсiм iнша. Принаймнi це вiн вивчив за десять рокiв своеi роботи в полiцii.

– Нас пiдозрюють?

Бiргiт мала такий здивований вигляд, наче комiсар прямо перед ii очима перетворився на гарбуз.

– Зi статистикою не посперечаешся. Злочини переважно вчиняе хтось iз близьких родичiв жертви. Я не стверджую, що в нашiй справi все так само, але, гадаю, ви розумiете, чому ми маемо перевiрити й такий варiант. Особисто обiцяю вам, що ми обстежимо геть усе до останньоi цятки. З моiм досвiдом у розкриттi злочинiв, – вiн на кiлька секунд замовк, – ми, без сумнiву, швидко розберемося з цiею справою. Але я хотiв би, щоб кожен iз вас написав звiт про те, де перебував i що робив у той час, коли загинула Алекс.

– Про який саме час iдеться? – запитав Генрiк. – Останньою з нею розмовляла Бiргiт, а потiм нiхто з нас не телефонував iй аж до недiлi. Тож убивство так само могло статися в суботу, чи не так? Я телефонував iй минулоi п’ятницi, приблизно о пiв на десяту вечора, але вона не взяла слухавки. Алекс часто прогулювалася перед сном, тож я припускав, що вона могла бути надворi.

– Патологоанатом змiг лише з’ясувати, що вона пролежала мертвою приблизно тиждень. Звiсно, ми перевiримо вашу iнформацiю щодо того, коли ви iй телефонували востанне, але, за нашими висновками, ii було вбито минулоi п’ятницi не пiзнiше дев’ятоi вечора. Приблизно о шостiй, незабаром пiсля приiзду до Ф’елльбакки, вона зателефонувала Ларсу Теландеровi щодо ремонту опалення, яке не працювало. Вiн не змiг приiхати вiдразу ж, але пообiцяв зайти не пiзнiше дев’ятоi години того самого вечора. Ларс Теландер стверджуе, що постукав у дверi о дев’ятiй. Тодi йому нiхто не вiдчинив, i, зачекавши кiлька хвилин, вiн попростував додому. Ми припускаемо, що Александру Вiйкнер вбили того самого вечора, коли вона приiхала до Ф’елльбакки, оскiльки вона не могла забути про те, що мае прийти майстер i полагодити котел, бо в кiмнатi було дуже холодно.

Неслухняне волосся Мельберга знову сповзло, i Патрик побачив, що Ерiка не могла вiдвести очей вiд такого видовища. Імовiрно, ii мучило бажання пiдбiгти й власноруч поправити його зачiску. Усi працiвники дiльницi вже пройшли через це.

– О котрiй годинi ви востанне говорили з нею? – Мельберг звернувся до Бiргiт.

– Я не пам’ятаю достеменно, – замислилася вона. – Приблизно пiсля сьомоi. Гадаю, о сьомiй п’ятнадцять – сьомiй тридцять. Ми швидко закiнчили розмову, бо Алекс сказала, що в неi гiсть. – Бiргiт пополотнiла. – Це не мiг бути…

Мельберг кивнув.

– Немае нiчого неможливого, панi Карлгрен. Але з’ясувати всi обставини – це вже наша справа. Я вас запевняю, що ми докладемо максимум зусиль, аби знайти вбивцю. Однак перевiрка пiдозрюваних у нашiй роботi – одне з найважливiших завдань, тож, будь ласка, напишiть звiти.

– Менi так само необхiдно пiдтвердити свое алiбi? – запитала Ерiка.

– Гадаю, не варто. Але ми хотiли б, аби ви докладно описали все, що побачили тодi, коли знайшли ii. Своi письмовi свiдчення вiддайте, будь ласка, моему помiчниковi Патрику Гедстрему.

Усi присутнi поглянули на Патрика, i той кивнув у вiдповiдь. Вони почали пiдводитися.

– Трагiчна подiя. Ще й дитина.

Усi присутнi втупили своi очi в комiсара Мельберга.

– Дитина? – Бiргiт нерозумiюче дивилася то на Мельберга, то на Генрiка.

– Так, за висновками патологоанатома, Александра була при надii. Третiй мiсяць вагiтностi. Гадаю, це для вас не новина.

Мельберг усмiхнувся й спiдлоба поглянув на Генрiка. Патриковi стало неймовiрно соромно за таку жахливу поведiнку свого шефа.

Обличчя Генрiка вiдразу ж пополотнiло. Бiргiт спантеличено поглянула на нього. Ерiка стояла немов закам’янiла.

– Ви чекали на дитину?.. Чому не розповiли про це? О Боже!

Бiргiт притулила хустинку до рота й зайшлася плачем, навiть не встигнувши подумати про те, чи не потече туш ii обличчям. Генрiк знову обiйняв ii й мимохiть перезирнувся з Патриком. Найiмовiрнiше, вiн i сам гадки не мав про те, що Александра була при надii. Натомiсть Ерiка мала засмучений вигляд i, певна рiч, знала про це.

– Ми поговоримо про це вдома, Бiргiт. – Вiн обернувся до Патрика. – Я подбаю про те, щоб вам передали нашi свiдчення про той самий вечiр. Напевно, ви залюбки поставите нам додатковi запитання, коли перечитаете iх?

Патрик кивнув i, звiвши брови, поглянув на Ерiку.

– Генрiку, я зараз пiдiйду. Лише перекинуся кiлькома словами з Патриком. Вiн мiй давнiй знайомий.

Вони зупинилися в холi, а Генрiк iз Бiргiт попростували до автомобiля.

– Яка несподiвана зустрiч! Не очiкував тебе тут побачити, – сказав Патрик.

Вiн нервово переминався з ноги на ногу.

– Так, я геть забула, що ти тут працюеш.

Вона крутила в руцi ремiнь сумки i, трохи схиливши голову, дивилася на Патрика. Усi ii жести були йому добре знайомi.

– Так багато часу минуло. Менi дуже шкода, що я не змiг приiхати на похорон. Як ви з Анною впоралися з усiм?

Попри свiй зрiст, вона здавалася низенькою, i вiн насилу опирався своему бажанню погладити ii по щоцi.

– Досить нормально. Анна поiхала додому вiдразу пiсля похорону, а я вже кiлька тижнiв намагаюся навести лад у будинку. Однак це дуже непросто.

– Я чув, що одна панi у Ф’елльбаццi знайшла Александру, але я не знав, що то ти. Гадаю, моторошне видовище. Ви ще й подругами були в дитинствi.

– Так, здаеться, подii того дня завжди стоятимуть у мене перед очима. Слухай, менi вже час iти: вони чекають на мене в автомобiлi. Може, якось зустрiнемося? Я поки що буду у Ф’елльбаццi.

Вона вже прямувала до дверей.

– Як щодо вечерi в суботу в мене вдома? О восьмiй? Адреса е в телефоннiй книзi.

– Я залюбки завiтаю в гостi. До зустрiчi в суботу!

Вона задкувала до дверей.

Щойно Ерiка зникла за дверима, Патрик на веселiй нотi виконав невеличкий iмпровiзований iндiйський танець. Таке дiйство дуже приголомшило його колег. Радiсть не вщухала, хоча вiн знав, що йому доведеться докласти чимало зусиль, аби будинок мав презентабельний вигляд. Вiдколи Карiн його покинула, вiн не дуже переймався хатнiми справами.

Вони з Ерiкою знали одне одного з народження. Ще змалечку iхнi матерi були нерозлийвода й опiкувалися одна одною, наче сестри. У дитинствi Патрик та Ерiка часто спiлкувалися, ба бiльше, Ерiка була його першим великим коханням. Сам вiн гадав, що народився закоханим у неi. Його почуття до неi, здавалося, були закладенi природою. Однак вона завжди iгнорувала iх i сприймала його собачу вiрнiсть як належне. Спочатку, коли вона переiхала до Гетеборга, йому здалося, що вже час покласти край своiм сподiванням. Невдовзi Патрик закохався в iншу дiвчину, Карiн, i коли вони одружилися, то вiн був упевнений, що буде разом iз нею до останнього подиху. Однак думки про Ерiку засiли в його головi назавжди. Деколи вiн забував про неi на мiсяцi, а iнодi не мiг позбутися спогадiв, якi мучили його по кiлька разiв на день.

За той час, поки його не було на робочому мiсцi, товстi стоси паперiв iз якогось доброго дива не зменшилися. Важко зiтхнувши, вiн сiв за письмовий стiл i взяв документи, що лежали згори. Його робота була такою одноманiтною, що вiн почав обмiрковувати суботне меню. Бодай iз десертами все зрозумiло. Ерiка завжди любила морозиво.



Вiн прокинувся з неприемним запахом iз рота. Певна рiч, учора вони добряче надудлилися. Увечерi завiтали в гостi хлопцi, i всю нiч вони випивали. У його пам’ятi вимальовувалися лише якiсь нечiткi спогади про те, як увечерi до них приiхала полiцiя. Вiн спробував пiдвестися, але в головi паморочилося, тож вирiшив iще трохи полежати.

Його права рука сильно болiла. Пiднявши ii, вiн побачив, що кiсточки пальцiв дуже подертi й обкипiлi кров’ю. Дiдько. Отже, учора була бiйка – ось чому приходив полiцай. Вiн дедалi чiткiше пригадував подii вчорашньоi ночi. Хлопцi почали плести якiсь нiсенiтницi про самогубство. Хтось iз них говорив багато дурниць про Алекс i обзивав ii повiею вищого класу й свiтською проституткою. Далi в його пам’ятi величезна прогалина, i вiн пам’ятае лише, як зозла гамселив того хлопця. Звiсно ж, вiн i сам часом ii обзивав, коли гнiвався через ii зраду. Але це зовсiм iнше. Вони не знали ii. Тiльки вiн мав право судити.

Пролунав рiзкий телефонний дзвiнок. Вiн не хотiв пiднiмати слухавки, але зрештою вирiшив, що лiпше пiдвестися з лiжка й вiдповiсти, анiж чути сигнал, що рiже слух.

– Так, це Андрес, – пробелькотiв вiн.

– Привiт, це мама. Як почуваешся?

– Ох, кепсько. – Вiн присiв i обперся спиною об стiну. – Котра в бiса зараз година?

– Майже четверта вечора. Я тебе розбудила?

– Так. – Голова ввижалася йому непропорцiйно великою, i здавалося, що вона ось-ось упаде донизу.

– Я iздила на закупи й почула дещо. Хочу, щоби ти теж знав. Слухаеш?

– Чорт, так, я тут.

– З’ясували, що Алекс не наклала на себе руки. Їi вбили. Я лише хочу, аби ти знав про це.

Тиша.

– Агов, Андерсе? Ти чув, що я сказала?

– Так-так. Що ти сказала? Алекс… убили?

– Так, принаймнi так кажуть у Ф’елльбаццi. Бiргiт сьогоднi iздила до полiцейськоi дiльницi в Танумсгеде, i ii там повiдомили.

– Ох, дiдько. Мамко, я маю дещо владнати. Я зателефоную пiзнiше.

– Андерсе? Андерсе?

Вiн кинув слухавку.

Вiн ледве дiйшов до ванноi й вдягнувся. Пiсля двох пiгулок панадолу Андерс знову почувався людиною. З кухнi на нього звабливо дивилася пляшка горiлки, але вiн не спокусився. Зараз йому важливо бути тверезим. Принаймнi бодай трохи.

Знову пролунав рiзкий телефонний дзвiнок. Вiн не пiдняв слухавки. Натомiсть рвучко схопив телефонну книгу й швидко знайшов потрiбний номер. Його руки тремтiли, поки вiн натискав цифри. Пiсля нескiнченноi кiлькостi гудкiв нарештi почувся голос.

– Привiт, це Андерс, – промовив вiн, коли слухавку нарештi пiдняли. – Нi, дiдько, не кидай слухавку. Нам треба дещо обговорити. Ну, чорт, у тебе немае вибору, скажу тобi. Я прийду до тебе за п’ятнадцять хвилин. Спробуй лишень кудись утекти. І менi начхати, що в тебе там за справи, уторопав? Не забувай, хто з нас втратить бiльше. Ідiоте, я вже йду. Побачимося за чверть години.

Андерс кинув слухавку. Зробивши кiлька глибоких вдихiв, вiн накинув на себе куртку й вибiг, навiть не зачинивши дверi. У квартирi знову злiсно задзвонив телефон.



Ерiка почувалася виснаженою, коли повернулася додому. Вони iхали в напруженому мовчаннi, i вона зрозумiла, що Генрiк стоiть перед складним вибором: або розповiсти Бiргiт, що не вiн був батьком дитини Алекс, або промовчати в надii на те, що це не з’ясують пiд час розслiдування. Ерiка не заздрила йому, та й сама не була впевнена, як вчинила б на його мiсцi. Правда не завжди найкращий порятунок.

У мiстечку вже сутенiло. Як же вона вдячна батьковi за те, що встановив освiтлення, яке вмикаеться автоматично, коли хтось наближаеться до будинку. Ерiка завжди жахливо боялася темряви. Ще змалечку вона сподiвалася, що в дорослому вiцi цей страх мине, адже не можуть же дорослi боятися темряви. Зараз iй було тридцять п’ять, i вона досi щовечора заглядала пiд лiжко, аби впевнитися, що там нiхто не заховався. Так жалюгiдно.

Увiмкнувши свiтло в усьому будинку, вона налила великий бокал червоного вина й вмостилася на плетеному диванi на верандi. Навкруги суцiльна темрява й усе немов у туманi. Вона почувалася самотньою. Так багато людей оплакували смерть Алекс. У неi самоi залишилася тiльки Анна. Інколи вона замислювалася, чи коли-небудь сумуватиме за нею ii сестра.

У дитинствi вони з Алекс були дуже близькими одна однiй. Коли Алекс почала вiдсторонюватися, а зрештою й зникла з ii життя назавжди, Ерiцi здавалося, що земля тiкае з-пiд ii нiг. Алекс була единою людиною, яка завжди належала iй, i единою, хто, окрiм батька, справдi турбувався про неi.

Ерiка поставила бокал iз вином на стiл так рiзко, що його скляна нiжка вiдбилася. Вона почувалася надто невгамовною, щоби сидiти на мiсцi, i нiяк не могла заспокоiтися. Не було сенсу вдавати, що смерть Алекс не зачепила ii до глибини душi. Та щонайсильнiше ii вразив той образ Алекс, який вимальовувався завдяки ii сiм’i та друзям. Вiн зовсiм не вiдповiдав тiй Алекс, яку знала вона. Навiть якщо люди змiнюються з дитинства до дорослого вiку, то залишаеться ядро особистостi, непiдвладне часу. Та Алекс, яку вони iй описали, була для неi чужинкою.

Вона пiдвелася й накинула на плечi пальто. Ключi вiд автомобiля лежали в кишенi, i вже в останню мить вона схопила лiхтарик i поклала його в iншу кишеню свого пальта.

У фiолетовому свiтлi вуличних лiхтарiв будинок на вершинi пагорба здавався покинутим i самотнiм. Ерiка припаркувала автомобiль на стоянцi за школою, бо не хотiла, аби бодай хтось побачив, що вона зайшла в будинок.

Вона обережно пробиралася крiзь кущi до веранди й сподiвалася, що старi звички досi працюють, тож пiдняла придверний килимок – там лежав запасний ключ вiд будинку, захований на тому самому мiсцi, де й двадцять п’ять рокiв тому. Дверi трохи заскрипiли, коли вона iх вiдчинила, i Ерiка плекала надiю, що нiхто iз сусiдiв не почув цей звук.

Заходити в темний будинок було моторошно. Через боязнь темряви iй стало важко дихати, i вона змусила себе зробити кiлька глибоких вдихiв, аби заспокоiтися. На щастя, Ерiка згадала про лiхтарик, що лежав у кишенi пальта, i молилася, аби батарейки не вийшли з ладу. Їй пощастило: уже за мить сяйво лiхтарика ii дещо заспокоiло.

Ерiка обережно освiтила лiхтариком вiтальню на першому поверсi. Вона досi не знала, що саме шукае в будинку, однак сподiвалася, що нiхто iз сусiдiв або перехожих не помiтить свiтла й не зателефонуе в полiцiю.

Кiмната гарна та простора. Замiсть меблiв коричнево-помаранчевого кольору, якi Ерiка пам’ятала ще з дитинства, тут тепер стояли свiтлi меблi з берези в скандинавському стилi. Вона розумiла, що саме Алекс додала свою пайку до iнтер’еру будинку. Усе було в iдеальному станi, тому здавалося, що в будинку нiхто не жив: жодноi вм’ятини на диванi або ж розгорнутоi газети на журнальному столику. Вона не бачила нiчого, на що хотiлося б подивитися ближче.

Ерiка пам’ятала, що велика й мiстка кухня розташована потойбiч вiтальнi. Навiть у нiй панувала iдеальна чистота, яку порушувала хiба що самотня чашка кави, що стояла на мийцi. Ерiка знову повернулася у вiтальню й невдовзi пiднялася сходами на другий поверх. Вона вiдразу ж повернула праворуч вiд сходiв i зайшла в простору спальню. Ерiка пам’ятала, що ця кiмната колись була спальнею батькiв Алекс, але тепер, очевидно, перетворилася на спальню Алекс i Генрiка. Навiть ця кiмната була облаштована зi смаком, однак мала екзотичний вигляд, який створювали оббивка шоколадного та яскраво-червоного кольорiв i дерев’яна маска в африканському стилi, що висiла на стiнi. Кiмната була мiсткою й мала високу стелю, що пiдкреслювало красу й вишуканiсть великоi люстри. Очевидно, Александра вiдмовилася вiд спокуси прикрасити свiй будинок вiд найпершого поверху до останнього елементами декору в морському стилi: чимось таким, що притаманне лiтнiм вiллам. Невдивовижу, що все вiд штор iз мушлями до картин iз морськими вузлами продавалося миттево в крамничках Ф’елльбакки.

На вiдмiну вiд усiх кiмнат, у спальнi вирувало життя. Особистi речi Алекс були розкиданi всюди: на прилiжковiй тумбi лежали пара окулярiв i збiрка вiршiв Густава Фредiнга, на пiдлозi валялися панчохи, а на лiжку красувалися ii светрики. Уперше Ерiка вiдчула, що Алекс насправдi жила в цьому будинку.

Ерiка почала обережно заглядати до кожноi шухлядки. Вона досi не знала, що саме шукае, i почувалася якимось вуаеристом, який риеться в гарнiй мереживнiй бiлизнi. Щойно вона вирiшила перейти до iншоi шухлядки, як почула шурхiт, що долинав iз першого поверху.

Ерiка вмить завмерла на мiсцi, тримаючи в руках мереживнi трусики й бюстгальтери. Звук iз першого поверху гучнiшав i вiдлунював крiзь мовчазнiсть будинку. Хтось обережно вiдчинив дверi й одразу ж iх зачинив. Ерiка спантеличено огледiлася увсебiч. Заховатися в кiмнатi можна було або пiд лiжком, або в однiй iз шаф уздовж стiни. Вона вагалася, який варiант обрати. Почувши кроки на сходах, Ерiка iнстинктивно пiдвелася й хутко залiзла в найближчу шафу й заховалася помiж одягом. На щастя, дверцята шафи зачинилися легко й без скрипу. Їй не вдалося побачити, хто саме зайшов до будинку, однак вона чiтко чула, що кроки дедалi наближалися. Хтось завагався перед дверима спальнi й лише потiм увiйшов. Раптом Ерiка усвiдомила, що щось тримае в руцi. Вона сама не помiтила, як прихопила iз собою те, що шелестiло в шухлядцi. Вона обережно поклала предмет у кишеню.

Ерiка затамувала подих. Нi з того нi з сього в неi зачесався нiс, i вона вiдчайдушно спробувала ним поворушити, аби не чхнути. Зрештою iй пощастило: нiс перестав чухатися.

Незнайомець у спальнi ретельно щось шукав. Здавалося, нiби вiн робив те саме, що й Ерiка перед тим, як iй довелося припинити своi пошуки. Вiн заглядав до кожноi шухлядки, i Ерiка раптом зрозумiла, що ось-ось настане черга шафи. Вона вiдчула, як мороз пробiгае ii тiлом. Що робити? Єдине рiшення, яке вона бачила, – протиснутися якомога далi за одяг. Їй поталанило: вона забралася у вiддiл iз довгими пальтами й обережно протиснулася мiж ними в надii, що нiхто не помiтить щиколоток, якi стирчали з-над взуття.

На те, щоб оглянути шафу, знадобиться деякий час. Вона вдихнула затхлий запах засобу вiд молi й щиро сподiвалася, що в темрявi навколо неi не повзали нiякi комахи. Так само Ерiка плекала надiю, що будинком походжав не вбивця Алекс, який зараз стояв вiд неi на вiдстанi простягнутоi руки. «Але кому ще знадобилося б проникнути в цей будинок?» – подумала вона, хоча сама теж не мала жодного письмового дозволу сюди заходити.

Дверцята шафи вiдчинилися, i Ерiка вiдчула струмiнь свiжого повiтря, який приемно торкнувся ii шкiри. Вона затамувала подих.

Здавалося, шафа не приховувала якихось таемниць або цiнностей, тож дверцята майже вiдразу знову зачинилися. Такий самий обшук очiкував i другу шафу, i вже незабаром Ерiка почула, як кроки поступово вiддалялися й знову наближалися до вхiдних дверей. Щойно почувши, як незнайомець вийшов iз будинку, вона наважилася вилiзти з шафи. Як же прекрасно дихати й не рахувати кожен вдих-видих.

Кiмната мала такий самий вигляд, як i тодi, коли Ерiка увiйшла до неi. Як-не-як вiдвiдувач виявився обережним у своiх пошуках i залишив усе в iдеальному станi. Ерiка була майже переконана, що до будинку заходив не крадiй. Вона пiдiйшла ближче до шафи, у якiй ховалася. Коли вона притулилася до задньоi стiнки, то вiдчула щось тверде. Ерiка посунула одяг, що висiв спереду, i за ним побачила велике полотно. Вона обережно взяла в руки картину й розвернула ii. Яка невимовна краса!.. Навiть Ерiка розумiла, що ii намалював талановитий митець. На картинi зображено оголену Александру, яка лежала на боцi, поклавши голову на руку. Митець використав лише теплi кольори, якi надавали обличчю Алекс спокою. Вона не розумiла, чому таку гарну картину заховано в шафi. Здавалося, Александра не соромилася показувати себе. Вона була так само досконалою, як i картина. Ерiка не могла позбутися вiдчуття, що в нiй е щось знайоме. Щось таке, що вона вже споглядала ранiше. Вона знала, що нiколи не бачила саме цю картину, тож це було щось iнше. У нижньому правому кутку не було пiдпису, а коли Ерiка повернула картину, то побачила лише цифри «1999». Імовiрно, рiк написання. Вона обережно поклала картину на мiсце й зачинила дверцята.

Ерiка знову окинула поглядом кiмнату. Складно пояснити, але в спальнi чогось бракувало, однак вона нiяк не могла зрозумiти, чого саме. Можливо, iй потiм вдасться згадати. Тепер Ерiка не наважувалася нi на хвилину залишатися в будинку. Вона вийшла й поклала ключ на мiсце. Заспокоiлася лише тодi, як сiла в автомобiль i завела двигун. Задосить емоцiй на один вечiр. Витриманий коньяк прожене неспокiй. Як у бiса iй спало на думку поiхати до будинку Алекс? За власну придуркуватiсть iй хотiлося вдарити себе по лобi.

Коли вона повернулася до свого гаража, то побачила, що минула майже година, вiдколи вона поiхала. Це ii здивувало. Здавалося, минула вiчнiсть.



Стокгольм привiтно зустрiв ii чудовою погодою. Однак Ерiка сидiла мов у воду опущена. Захiдний мiст завжди був ii улюбленим мiсцем, де вона насолоджувалася сонцем, що променилося над Рiддарф’ерден. Однак сьогоднi все по-iншому. О другiй годинi вiдбудеться зустрiч, i всю дорогу вiд Ф’елльбакки Ерiка даремно намагалася вiднайти бодай якесь рiшення. Марiанне дуже зрозумiло пояснила ii права. На жаль, це ii зовсiм не втiшало. Якщо ж Анна та Лукас i далi наполягатимуть на тому, щоб продати будинок, iй доведеться погодитися на це. Єдиний порятунок – заплатити iм половину вiд ринковоi вартостi. Щоправда, будинок у Ф’елльбаццi коштував купу грошви, i вона не мала анi частки такоi суми. Безсумнiвно, вона не залишиться без копiйки в кишенi, якщо вони все ж таки продадуть будинок. Їi половина принесе iй, найiмовiрнiше, декiлька мiльйонiв, але багатство ii не цiкавило. Нiякi у свiтi грошi не могли компенсувати втрату будинку. Їй ставало зле вiд самоi лише думки про те, що якийсь там мешканець Стокгольма, який гадае, нiби щойно куплений морський кашкет перетворить його на жителя узбережжя, знесе чудову веранду й замiсть неi поставить панорамне вiкно. Нiхто не здатен переконати ii в тому, що вона перебiльшуе. Ерiка думала про це знову й знову.

Вона зупинилася бiля адвокатського бюро на вулицi Рунебергсгатан в Естермальмi й побачила будiвлю з колонами та помпезним фасадом iз суцiльного мармуру. Ерiка востанне поглянула на свое вiдображення в дзеркалi лiфта. Стиль ii одягу вiдповiдав ситуацii. Вона була в цьому бюро вперше, але вiдразу ж вгадала, якого адвоката приведе iз собою Лукас. Вiн зробив жест удаваноi ввiчливостi та сказав, що, без сумнiву, вона також може прийти з адвокатом. Ерiка вирiшила, що приiде сама. Вона всього-на-всього не мала фiнансовоi змоги звернутися по допомогу до адвоката.

Ерiка дуже хотiла побачитися з Анною та племiнниками й зайти перед зустрiччю до них на фiку[3 - «Фiка» зi шведськоi перекладаеться приблизно як «пити каву, iсти солодощi та балакати».]. Попри розчарування вчинком Анни, Ерiка однаково прагнула докласти максимум зусиль, аби зберегти iхнi взаемини.

Здавалося, Анна не мала такого самого бажання, тому повсякчас викручувалася. Вона казала, що для неi це занадто болiсно й лiпше буде, якщо вони зустрiнуться в адвоката. Не встигла Ерiка запропонувати зустрiтися пiсля перемовин, як Анна ii випередила й попередила, що опiсля вона йде в гостi до подруги. Не дивина. Ясно як Божий день, що Анна уникае ii. Постае запитання, чи це ii власна iнiцiатива, чи ж Лукас не дозволяв iй зустрiчатися з Ерiкою, поки сам був на роботi та не мав змоги контролювати ситуацiю.

Коли вона ввiйшла, усi вже зiбралися. Анна та Лукас iз кислими мiнами сканували ii з голови до п’ят, поки вона з вимушеною усмiшкою простягнула руку, аби привiтатися з двома адвокатами Лукаса. Шурин лише неохоче кивнув iй, опiсля й Анна наважилися слабко кивнути з-за його спини. Вони сiли на мiсця й розпочали перемовини.

Незабаром вони закiнчили розмову. Адвокати сухо й дiловито роз’яснили те, що Ерiка вже знала: Анна та Лукас мали цiлковите право на продаж будинку. Якщо Ерiка мае змогу виплатити iм половину ринковоi вартостi будинку у Ф’елльбаццi, то вона мае на це право. Якщо ж вона не може або не хоче, тодi будинок виставлять на продаж, щойно оцiнять його вартiсть.

Ерiка подивилася Аннi прямо у вiчi.

– Ти справдi хочеш це зробити? Будинок для тебе анi крихти не важить? Подумай, що сказали б батьки, якби дiзналися, що ми продамо будинок, щойно вони помруть. Це дiйсно те, чого ти хочеш, Анно?

Вона наголосила на словi «ти» i побачила впiвока, як Лукас роздратовано звiв брови.

Анна опустила очi й струсила зi своеi елегантноi сукнi невидимi крихти. Їi свiтле волосся було зачесане назад i зiбране в стриманий кiнський хвiст.

– А що нам тепер робити з цим будинком? Там лише купа марудноi роботи. Ти подумай про грошi, якi ми можемо заробити вiд продажу. Гадаю, батьки оцiнили б, що бодай хтось iз нас дивиться на це практично. Маю на увазi: коли ми житимемо в тому будинку? Ми з Лукасом радше придбаемо гарну дачу в стокгольмських шхерах. Це набагато ближче. А ти сама що робитимеш iз цим будинком? Нащо вiн тобi однiй?

Лукас усмiхнувся Ерiцi й з удаваною зажурою поплескав Анну по спинi. Вона досi не наважувалася дивитися Ерiцi у вiчi.

Ерiку знову приголомшило те, який утомлений вигляд мала ii молодша сестра. Схоже, вона ще бiльше схудла, вiдколи вони бачилися востанне. Чорна сукня висiла на ii талii та грудях. Пiд очима в Анни виднiлися темнi кола, i Ерiцi навiть здалося, що на ii правiй щоцi пiд пудрою проявляються слiди вiд синцiв. Злiсть i безсилля вiд неможливостi змiнити ситуацiю невгамовно бунтували в ii душi, i Ерiка втупилася очима в Лукаса. Однак вiн спокiйно витримав ii вовчий погляд. Лукас приiхав одразу ж пiсля роботи й був одягнений у темно-сiрий костюм, бiлоснiжну сорочку та блискучу темно-сiру краватку. Вiн мав елегантний свiтський вигляд. Ерiка гадала, що, певно, чимало жiнок вважали його зовнiшнiсть привабливою. Особисто вона була переконана, що вiн мав жорсткi риси, якi, наче фiльтром, були накладенi на його власнi. Обличчя Лукаса було своерiдним i вирiзнялося гострими вилицями та пiдборiддям. Загостренi риси пiдкреслювало ще й те, що вiн завжди зачiсував волосся назад i вiдкривав свое високе чоло. Вiн мав вигляд не типового англiйця з червоним обвiтреним обличчям, а радше справжнього скандинава з бiлявим волоссям i крижаними блакитними очима. Повна й чiтко окреслена верхня губа Лукаса чимось нагадувала жiночу й надавала йому легковажного декадентського вигляду. Ерiка зауважила, що його погляд звернений на ii декольте, i iнстинктивно застiбнула пiджак. Вiн помiтив ii дii, i це розлютило ii ще дужче. Вона не хотiла, аби вiн бачив, що вона звернула на нього бодай якусь увагу.

Коли зустрiч закiнчилася, Ерiка лише демонстративно розвернулася й вийшла з кабiнету. Вона не вважала за потрiбне казати ввiчливi прощальнi фрази. Усе, що треба, уже сказано. Незабаром iз нею зв’яжеться людина, яка мае приiхати та оцiнити будинок. Опiсля його якнайшвидше буде виставлено на продаж. Жоднi слова спiвчуття не допоможуть iй у цiй ситуацii. Вона зазнала поразки.

Їi квартиру у Васастан винаймала приемна пара аспiрантiв, тож Ерiка не могла поiхати до себе додому. Їй i думати не хотiлося про те, що зараз на неi знову чекае п’ять довгих годин подорожi до Ф’елльбакки. Зрештою Ерiка припаркувала автомобiль на стоянцi бiля майдану Стуреплан i сiла на лавку в парку Гумлегордс. Зараз важливо зiбратися з думками. Спокiй у цьому напрочуд гарному парку, що, немов оаза, лежав посеред Стокгольма, якраз пропонував необхiдну медитативну атмосферу, якоi вона потребувала.

Імовiрно, снiг випав лише нещодавно й щiльно вкрив траву своею бiлою крупою. У Стокгольмi за один або два днi снiг мiг перетворитися на брудно-сiру сльоту. Ерiка сiла на одну з паркових лавочок, попередньо поклавши пiд сiдницi своi теплi рукавички. Цистит не те, з чим можна жартувати. Та й зараз iй задосить проблем i це аж нiяк не входить до ii планiв.

Ерiка заглибилася у власнi думки й спостерiгала за юрбою, яка гамiрливо простувала стежкою повз неi. Якраз середина обiдньоi перерви. Ерiка вже майже забула, як метушливо й людно в Стокгольмi. Повсякчас люди кудись поспiшають, немов постiйно на щось полюють, але нiяк не можуть наздогнати. Раптом ii оповив сум за Ф’елльбаккою. Дотепер вона сама не усвiдомлювала, як чудово вiдпочила там за тi тижнi, що минули. Звiсна рiч, у неi багато клопотiв, однак це не завадило iй вiднайти спокiй у самiй собi – те, що iй нiколи не вдавалося вiдчути в Стокгольмi. Якщо ти живеш у Стокгольмi сам, то повнiстю iзольований. У Ф’елльбаццi ти хоч-не-хоч нiколи не буваеш самотнiм. Навкруги завжди е люди, якi дбають про своiх сусiдiв чи близьких. Інколи таке втручання у власнi справи набридае. Плiткарство не подобалося Ерiцi, однак коли вона сидiла тут i дивилася на мiську метушню, то вiдчувала, що ii душа там, у Ф’елльбаццi.

Уже вкотре за день думки Ерiки поверталися до Алекс. Навiщо вона щовихiдних iздила до Ф’елльбакки? Хто був той чоловiк, з яким вона там зустрiчалася? І запитання на мiльйон: хто був батьком дитини, яку вона чекала?

Ерiка раптом згадала про клаптик паперу, який запхала в кишеню пiджака, поки ховалася в шафi в будинку Алекс. І не тямила, як вона могла забути подивитися його ще позавчора, коли повернулася додому. Вона дiстала з правоi кишенi зiм’ятий аркушик. Замерзлими без рукавичок пальцями обережно його розгорнула й вирiвняла.

То була копiя статтi з «Богусленiнгу». На нiй не було зазначено жодноi дати, але зi шрифту та чорно-бiлих iлюстрацiй 1970-х рокiв вона зрозумiла, що це не нова стаття. Ерiка дуже добре знала людей на свiтлинах й iсторiю, про яку розповiдалося в статтi. Навiщо Алекс заховала ii так далеко в шухляду свого комода?

Ерiка пiдвелася й знову запхнула аркуш у кишеню. Вiдповiдi на ii запитання на ньому не було. Настав час iхати додому.



Похорон розкiшний i з пишним вiдспiвуванням. Церква Ф’елльбакки заповнена вщерть. Не всi з присутнiх знали Александру Вiйкнер, однак приiхали, аби вгамувати свою цiкавiсть. Сiм’я та друзi сидiли на найперших рядах. Окрiм Генрiка й батькiв Александри, Ерiка знала лише Франсiн, бiля якоi сидiв високий блондин – напевно, ii чоловiк. Загалом друзiв було не так багато, i всi вони вмiстилися на двох лавках. Це пiдтвердило думку Ерiки про Алекс. Звiсно, вона мала безлiч знайомих, але в неi нiколи не було багато близьких друзiв. На всiх iнших мiсцях сидiли незнайомцi, якi прийшли заради цiкавостi.

Сама Ерiка сiла вгорi, неподалiк вiд трибуни. Бiргiт, коли побачила ii бiля церкви, запросила сiсти бiля них, однак Ерiка ввiчливо вiдмовилася. Їй здавалося лицемiрством сидiти бiля родичiв i друзiв. Насправдi Алекс була iй чужою людиною.

Ерiка вовтузилася на твердiй церковнiй лавцi. Змалку iх з Анною батьки щонедiлi силомiць тягнули до церкви. Дiтьми вони жахливо втомлювалися й ледве висиджували довгi проповiдi та псалми, а про те, щоб вивчити iхнi монотоннi мелодii, не могло бути мови. Таку надiю вони втратили вже давно. Аби хоч трохи розвеселити себе, Ерiка вигадувала рiзнi iсторii. Це часто були казки про драконiв i принцес, якi вона так нiколи й не записала на паперi. У пiдлiтковому вiцi вона завзято протестувала й вiдвiдувала церкву дуже рiдко. Однак тодi, коли все ж таки йшла туди, казки змiнювалися розповiдями, якi мали вже романтичне забарвлення. Іронiчно, але, мабуть, саме таким вимушеним вiдвiдуванням церкви вона мае завдячувати. Або ж проклинати iх, адже вони неабияк вплинули на вибiр професii.

Ерiка й досi не вiднайшла своеi вiри, тож для неi церква була лише гарною будiвлею й справжньою скарбницею традицiй. Однак не бiльше. Ще з дитинства проповiдi не пробудили в нiй жодного бажання вдаватися до вiри. Вони часто розповiдали про пекло та грiхи, а дуже рiдко – про свiтлу вiру в Бога, яка, на думку Ерiки, iснувала, але якоi вона сама нiколи не мала. Багато чого змiнилося. Тепер перед вiвтарем стояла жiнка, одягнена в рясу, i замiсть вiчних проклять говорила про свiтло, надiю та любов. Ерiка шкодувала, що таке свiтле сприйняття Бога вона не здобула у своi дитячi роки.

Зi свого непримiтного мiсця неподалiк вiд трибуни Ерiка побачила молоду дiвчину, яка сидiла на першому ряду бiля Бiргiт. Жiнка мiцно тримала ii за руку й iнколи схиляла голову на ii плече. Ерiка не знала напевне, але припускала, що це молодша сестра Александри – Джулiя. Вона сидiла задалеко, тож Ерiка не змогла розгледiти рис ii обличчя, однак помiтила, що Джулiя постiйно ухиляеться вiд доторкiв Бiргiт. Вона прибирала руку щоразу, як Бiргiт торкалася ii; або ii мати вдавала, що не помiчае цього, або дiйсно перебувала в надто шоковому станi.

Сонце пробивалося крiзь високi вiтражнi вiкна з пофарбованим склом. Лавки були твердими й незручними, i Ерiка вiдчула нестримний бiль у нижнiй частинi спини. На превелике щастя, церемонiя виявилася досить короткою. Коли вона добiгла кiнця, Ерiка залишилася сидiти на своему мiсцi й дивилася на людей, якi повiльно виходили з церкви.

Серед безхмарного неба сяяло напрочуд яскраве сонце. Процесiя рухалася вниз, до кладовища й нещодавно викопаноi могили, де незабаром поховають Алекс.

До похорону своiх батькiв Ерiка нiколи не замислювалася над тим, як викопують могили взимку, коли грунт замерзлий. Тепер вона знала, що землю спочатку нагрiвають, щоб можна було копати, а вже потiм викопують досить велику яму, аби вмiстити там тiла, що вже незабаром будуть туди опущенi.

Прямуючи до того мiсця, де невдовзi поховають Алекс, Ерiка пройшла повз батькiвську могилу. Оскiльки вона йшла останньою в процесii, то на кiлька секунд зупинилася перед нею. На нiй лежала чимала товща снiгу, i Ерiка обережно його змахнула. Востанне поглянувши на могилу, вона поспiшила до невеличкоi групи людей, яка зупинилася трохи далi. Допитливi незнайомцi вiдiйшли подалi вiд могили, i тепер залишилися тiльки родичi та друзi. Ерiка нараз завагалася, чи варто iй iти з ними. Однак в останню секунду вона все-таки вирiшила, що хоче провести Алекс у ii останню путь.

Генрiк стояв далеко попереду, глибоко запхнувши руки в кишенi свого пальта. Вiн похнюпив голову й втупився очима в тiло, що повiльно зникало за червоними трояндами.

Ерiцi стало цiкаво: чи припускае вiн, що серед тих, хто зiбрався бiля могили, може стояти й батько дитини?

Коли тiло опустилося в землю, почулося довге сумовите зiтхання Бiргiт, яка вiдразу ж зайшлася плачем. Однак Карл-Ерiк мав стриманий вигляд – усi його сили затрачалися на те, щоб пiдтримувати Бiргiт як фiзично, так i морально. Джулiя стояла трохи вiддаль вiд своiх батькiв. Генрiк мав рацiю, коли описував Джулiю як гидке каченя в сiм’i Карлгренiв. На вiдмiну вiд своеi старшоi сестри, вона була чорнявою, з коротким розпатланим волоссям i, здавалося, нiколи не вiдвiдувала перукарнi. На ii грубому обличчi з глибоко посадженими очима, якi ледь виднiлися з-пiд довгого пасма волосся, не було макiяжу, i на шкiрi проступали слiди сильного вугрового висипу, що зазвичай часто трапляеться з пiдлiтками. Поруч iз Джулiею Бiргiт здавалася маленькою й тендiтною. Їi молодша донька була на понад десять сантиметрiв вищою за неi й мала кремезну та широку статуру. Ерiка зачаровано спостерiгала за низкою суперечливих почуттiв, якi туди-сюди зi швидкiстю блискавки пролiтали обличчям Джулii. В одну мить злiсть змiнювалася болем i навпаки. Джулiя й сльози не зронила й була единою, хто не поклав жодноi квiтки на могилу. Коли церемонiя закiнчилася, вона рiзко обернулася i, ставши спиною до домовини, попростувала до церкви.

Ерiка замислилася, якими ж були взаемини мiж сестрами. Напевно, Джулii було непросто, адже ii завжди порiвнювали з Алекс. До того ж iй постiйно дiставалася найкоротша соломинка. Джулiя анi на трохи не зупинялася й швидкою ходою збiльшувала вiдстань мiж собою та iншими присутнiми. Вона втягнула голову в плечi чи то вiд холоду, чи то вiд страху.

Генрiк пiдiйшов до Ерiки.

– Зараз будуть невеличкi поминки. Ми були б радi, якби ти прийшла.

– Я не знаю… – сказала Ерiка.

– У будь-якому разi ти можеш зайти ненадовго.

Вона завагалася.

– Так, гаразд. А де вони вiдбуватимуться? Удома в Улли?

– Нi, ми довго думали й зрештою вирiшили провести iх у будинку Бiргiт i Карла-Ерiка у Ф’елльбаццi. Попри те, що трапилося там, я знаю, що Алекс любила цей будинок понад усе. У нас багато свiтлих спогадiв, пов’язаних iз ним, тож кращого мiсця, аби пом’янути ii, годi шукати. Хоча я розумiю, що тобi морально важко пiсля побаченого. Звiсно, у тебе не дуже свiтлi спогади вiд останнього вiзиту туди. Маю на увазi той день, коли ти ii знайшла…

Ерiка почервонiла вiд сорому, згадавши, яким насправдi був ii останнiй вiзит до будинку Алекс, i швидко вiдвернула погляд.

– Добре.



Ерiка поiхала власним автомобiлем i знову припаркувала його на стоянцi за школою Гокебакен. У будинку було вже повно людей i, коли вона пiдходила до вхiдних дверей, то завагалася: може, iй усе ж таки розвернутися й повернутися додому? Але хвиля нерiшучостi вмить змiнилася впевненiстю. Незабавом до неi пiдiйшов Генрiк i взяв ii пальто. Шкодувати було вже запiзно.

Усi гостi товпилися бiля столу, на якому стояв традицiйний бутербродний торт. Ерiка взяла великий шматок торта з креветками й швидко перемiстилася в куток кiмнати, аби в тишi поспостерiгати за iншими присутнiми.

Атмосфера здавалася напрочуд веселою й зовсiм не вiдповiдала приводу, з якого всi тут зiбралися. Звiдусiль долинали веселi голоси, а коли Ерiка подивилася на людей навколо себе, то побачила на iхнiх обличчях неживi, застиглi маски.

Ерiка окинула поглядом кiмнату. Бiргiт сидiла вiддалiк вiд гостей i, вмостившись на м’якому диванчику, витирала хустинкою очi. Карл-Ерiк стояв позаду неi: однiею рукою вiн притримував ii за плече, а другою мiцно тримав тарiлку з бутербродним тортом. Генрiк майстерно кружляв кiмнатою: вiн походжав вiд одних гостей до iнших, спiвчутливо брав iх за руки, кивав у вiдповiдь на слова спiвчуття й стежив за тим, щоб кожен пригостився кавою та тiстечком. У кожнiй кiмнатi вiн був iдеальним господарем. Інколи навiть здавалося, що вiн хазяйнуе на якiйсь вечiрцi, а не на поминках дружини. Єдине, що виказувало його напруження й зажуру, – глибоке зiтхання та короткi паузи, якi вiн робив, аби зiбратися iз силами перед тим, як пiти до iншоi групи гостей.

Лише Джулiя поводилася безсовiсно й порушувала всi закони ввiчливостi. Вона зручно вмостилася на пiдвiконнi, що прилягало до веранди. Закинувши ноги на пiдвiконня, Джулiя втупила погляд у море й сидiла непорушно. Той, хто намагався дружньо наблизитися до неi зi словами пiдтримки та спiвчуття, повертався назад нi з чим. Вона iгнорувала всi спроби заговорити з нею й далi вперто вдивлялася в безмежне бiле море.

Ерiка вiдчула, як хтось легенько доторкнувся до ii руки, i з переляку пiдстрибнула так, що аж кава вихлюпнулася на блюдце.

– Вибач, я не хотiла тебе налякати.

Франсiн усмiхнулася.

– Не переймайся. Я просто задумалася.

– Про Джулiю? – Франсiн кивнула в бiк дiвчини, що сидiла на пiдвiконнi. – Я побачила, що ти дивишся на неi.

– Так, маю зiзнатися, що вона зацiкавила мене. Вона так сильно вiдособлена вiд усiеi родини. Не можу зрозумiти, чи вона настiльки зажурена через смерть Алекс, чи несамовито розлютилася з якоiсь невiдомоi менi причини. Не знаю.

– Нiхто не розумiе ii. Та i iй непросто. Гидке каченя, що виросло разом iз двома гарними лебедями. Їi постiйно всi вiдштовхували та iгнорували. Не те щоби вони колись говорили про неi поганi речi, вона лишень була… небажаною. Наприклад, за той час, коли ми жили у Францii, Алекс жодного разу не згадала про неi. Якщо казати щиро, я дуже здивувалася, коли переiхала до Швецii та дiзналася, що в Алекс е молодша сестра. Вона говорила про тебе бiльше, анiж про Джулiю. Напевно, у вас були дуже особливi взаемини?

– Не знаю, що й сказати. Ми були дiтлахами. Змалечку ми були подругами-нерозлийвода: нiколи не розлучалися й вiрили в дружбу до схилу днiв. Якби Алекс тодi не переiхала, то з нами трапилося б те саме, що й з iншими дiвчатками, якi виростають i стають пiдлiтками. Ми сварилися б через хлопцiв, мали б рiзнi смаки, опинилися б на рiзних щаблях соцiальноi драбини й знайшли б собi iнших подруг, якi були б нам краще пiдхожi там, де ми опинилися б або хотiли б опинитися. Звiсно, Алекс навiть у дорослому вiцi вiдiгравала важливу роль у моему життi. Я замислювалася над тим, чи зробила або сказала щось неправильно. Алекс дуже швидко вiддалялася й одного дня зникла з мого життя назавжди. Коли ми знову зустрiлися пiсля того, як багато рокiв не бачилися, то були чужими одна однiй. На диво, менi зараз здаеться, наче я заново з нею знайомлюся.

Ерiка згадала про сторiнки майбутньоi книжки, що в неi вдома були вже зiбранi у високу купку. Досi вона мала лише начерки: поеднання вражень i свiдчень iнших людей, якi були близькими Алекс, iз власними думками та роздумами. Вона зовсiм не уявляла, як iй звести всю iнформацiю докупи, але знала достеменно, що обов’язково мае це зробити. Письменницький iнстинкт пiдказував iй, що це хороший шанс написати щось справжне, але вона й гадки не мала, де саме ii необхiднiсть як письменницi межуе з особистою прив’язанiстю до Алекс. Допитливiсть, необхiдна для написання книжки, тягнула Ерiку на пошуки ключа для розкриття таемницi про смерть Алекс. Особиста прив’язанiсть перемагала. Вона могла б забути про Алекс i ii долю, а також вiдвернутися вiд ii прибитоi горем сiм’i й присвятити час собi та власним турботам. Натомiсть зараз стояла в кiмнатi, заповненiй людьми, якi ii зовсiм не знали.

Ерiка згадала. Вона зовсiм забула про картину, яку нещодавно побачила в шафi Алекс. Умить вона зрозумiла, чому теплi кольори, якими невiдомий митець зобразив оголене тiло Алекс, були iй такими знайомими. Вона повернулася до Франсiн.

– Ти знаеш, коли я зустрiла тебе в галереi…

– Так?

– Там була одна картина, одразу бiля дверей. Велике полотно, намальоване лише теплими кольорами: жовтим, червоним та помаранчевим…

– Так, я зрозумiла, про яку ти говориш. Що з нею? Не кажи, що ти хочеш ii купити! – Франсiн усмiхнулася.

– Нi, але менi дуже цiкаво, хто ii автор.

– Ой, це дуже сумна iсторiя. Художника звати Андерс Нiльссон. Вiн iз Ф’елльбакки. Алекс помiтила його. Вiн неймовiрно талановитий. На жаль, вiн дуже залежний вiд алкоголю, що й руйнуе його перспективи як митця. Сьогоднi замало лише вiддати своi картини до галереi та сподiватися на успiх. Митець також мае бути здiбним маркетологом: вiдвiдувати вернiсажi, виставки й бути «живописцем» завжди. Андерс Нiльссон – затятий алкоголiк, який не годен навiть придбати меблi у власну квартиру. Час вiд часу ми продаемо картини вiдвiдувачам галереi, якi, подивившись на них, визнають талант митця. Однак зiркою на небi живопису Андерсовi нiколи не стати. Упевнена, його потенцiал якнайкраще розкриеться, коли вiн нап’еться до смертi. Мертвих художникiв завжди визнають.

Ерiка здивовано подивилася на тендiтну жiночку перед собою. Франсiн упiймала ii погляд i сказала:

– Я не хотiла здатися цинiчною. Мене лише обурюе те, як людина здатна втопити такий неймовiрний талант у пляшцi алкоголю. Трагедiя не те слово. Йому поталанило, що Александрi припали до смаку його картини. Якби цього не сталося, то ними милувалися б лише алкоголiки Ф’елльбакки. Щоправда, менi важко повiрити, що вони здатнi оцiнити найпрекраснiшi зразки мистецтва.

Пазли складалися, однак Ерiка поки й гадки не мала, якою е загальна картинка. Як так сталося, що Алекс заховала у своiй шафi картину, яку намалював Андерс Нiльссон? Можливо, вона хотiла подарувати ii своему чоловiковi чи, може, коханцевi, тому замовила портрет у митця, чиiм талантом захоплювалася. Хоча в це важко було повiрити. Картина була пройнята особливою чуттевiстю й сексуальнiстю, що натякало на якiсь iнтимнi взаемини з чужинцем. Мiж Александрою й Андерсом був якийсь особливий зв’язок. Хоча хто б казав: Ерiка завжди знала, що сама не е великим знавцем мистецтва, i ii вiдчуття можуть виявитися абсолютно хибними й не вартими анi крихти уваги.

У кiмнатi шепталися всi, починаючи вiд гостей, що стояли найближче до вхiдних дверей, i закiнчуючи тими, якi сидiли на диванчику в протилежному кутку. Усi присутнi втупили очi у дверi, у якi входила найбiльш неочiкувана гостя. Коли Неллi Лоренс зайшла до будинку, усi немов завмерли вiд подиву. Ерiка згадала про статтю з газети, на яку натрапила нещодавно в спальнi Алекс, i вiдчула, як усi, здавалося б, непоеднуванi факти, що крутилися в ii головi, утворюють одне цiле.



Стрiмке життя у Ф’елльбаццi розпочалося з 1950-х рокiв разом iз заснуванням консервноi фабрики iменi Лоренса. Вона створила робочi мiсця майже для половини жителiв мiстечка, i родина Лоренсiв стала королiвською в цьому маленькому оточеннi. Оскiльки Ф’елльбакка не мала особливого грунту для свiтського життя, Лоренси сформували власний клас. Зi своеi велетенськоi вiлли на високiй горi вони зi стриманою величнiстю спостерiгали за всiею Ф’елльбаккою.

У далекому 1952 роцi фабрику заснував Фабiан Лоренс. Вiн походив iз рибальського роду й мав пiти стопами батька. Але риба швидко вичерпувалася, i Фабiан, амбiцiйний i тямущий юнак, вирiшив, що не годен задовольнятися таким нiкчемним заробiтком, як батько, i пiшов торувати власну стежку.

Вiн заснував консервну фабрику без копiйки в кишенi, а коли наприкiнцi 1970-х рокiв помер, то залишив своiй дружинi Неллi в спадок не лише прибуткову iндустрiю, а й безмiр грошви. На вiдмiну вiд свого чоловiка, якого всi любили, Неллi Лоренс мала славу гордовитоi та холодноi жiнки. Сьогоднi вона рiдко з’являлася на людях, але вдавала iз себе королеву, яка мала право на аудiенцii й завжди була особливою гостею. Тож ii прихiд став справжньою сенсацiею, про яку плiткуватимуть iще кiлька мiсяцiв.

У кiмнатi було так тихо, що всi почули б, як упала булавка. Панi Лоренс дозволила Генрiковi допомогти iй iз шубою й, узявши його пiд руку, увiйшла до вiтальнi. Вiн провiв ii до дивана, на якому сидiли Бiргiт i Карл-Ерiк Карлгрени. Панi Лоренс час вiд часу легко кивала на знак привiтання вибраним гостям, а коли пiдiйшла до батькiв Александри, то розмови знову вiдновилися. Короткi балачки то про се, то про те, поки всi нашорошили вуха, аби почути, про що говорять люди на диванi.

Ерiка була однiею з тих, кого панi Лоренс нагородила своiм милостивим кивком. Вона належала до мiсцевих знаменитостей, а пiсля смертi батькiв навiть отримала запрошення завiтати на чаювання до Неллi Лоренс. Тодi Ерiка ввiчливо вiдмовилася, сказавши, що досi не оговталася пiсля сiмейноi трагедii.

Вона допитливо спостерiгала за Неллi, яка тепер висловлювала найщирiшi слова спiвчуття Бiргiт i Карловi-Ерiку Карлгренам. Ерiка сумнiвалася, що в ii кам’яному серцi було мiсце бодай для крихiтного спiвчуття. Неллi була дуже худорлявою: ii кiстлявi руки, мов палицi, стирчали з iдеально зшитого костюма. Напевно, вона все свое життя вдавалася до рiзних дiет, аби бути стрункою та модною. Однак Неллi не усвiдомлювала того, що не все те, що здаеться гарним i природним у юнацькi роки, е так само привабливим у старостi. Їi обличчя було загостреним i мало рiзкi обриси. Однак, на диво, воно було рiвним i зовсiм не мало зморшок. Ерiцi здавалося, що це радше завдяки пластичному хiрурговi, а не природi. Волосся Неллi було напрочуд гарним: густе, з попелястим вiдтiнком, воно було зiбране в елегантний пучок, але так сильно зачесане назад, що шкiра на ii лобi трохи натягувалася, i це надавало iй трохи здивованого вигляду. Ерiка припускала, що iй приблизно вiсiмдесят рокiв. Плiткували, що у своi юнацькi роки вона була танцiвницею й зустрiла Фабiана Лоренса, коли танцювала в балетi в такiй установi, до якоi жодна порядна дiвчина не ризикнула б пiдiйти на вiдстань гарматного пострiлу. Ерiцi здавалося, що танцювальна майстернiсть Неллi досi пробиваеться в ii грацiозних рухах. За офiцiйною версiею, однак, вона нiколи не була пов’язана з танцями, а була дочкою консула зi Стокгольма.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Шхери – невеликi скелястi острови бiля розчленованих берегiв морiв та озер, а також прибережнi морськi райони з такими островами, скелями. (Тут i далi прим. пер.)




2


АІК (швед. Allm?nna Idrottsklubben) – шведський футбольний клуб Стокгольма.




3


«Фiка» зi шведськоi перекладаеться приблизно як «пити каву, iсти солодощi та балакати».


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/lekber-_kam-lla/krizhana-princesa