Як зупинити час
Мэтт Хейг


Коли ти дивишся на свое вiдображення, бачиш у дзеркалi сорокарiчного чоловiка. Насправдi ж тобi значно бiльше. Чотириста рокiв… Як воно, пережити чотири епохи, стати свiдком колосальних змiн, але не змiнитися самому? Том Азар, хворий на рiдкiсну недугу анагерiю, яка сповiльнюе процес старiння. Усе свое життя вiн змушений змiнювати мiста й оточення, iмена та звички, аби не викликати пiдозр. Але Том не один такий. Існують й iншi хворi. Їх захищае таемна органiзацiя. Одного разу Азар усвiдомлюе, що насправдi все не так i хтось хоче винищити цих унiкальних людей. Тепер чоловiк мае вiдшукати свою доньку, яка успадкувала батькiвську хворобу…





Метт Хейг

Як зупинити час








Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» 2018



Публiкуеться з дозволу Canongate Books Ltd, 14 High Street, Edinburgh EH1 1TE

Перекладено за виданням: Haig M. A How to Stop Time / Matt Haig. – Edinburgh: Canongate Books, 2017. – 336 p.

Переклад з англiйськоi Таiсii Івченко

Дизайнер обкладинки Оксана Драчковська



Електронна версiя створена за виданням:

Г29 Як зупинити час: роман / Метт Хейг; пер. з англ. Т. Івченко. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018. – 320 с.

ISBN 978-617-12-4223-4

ISBN 978-1-78211-861-9 (англ.)



© Matt Haig, 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *








Присвячую Андреа





Я часто згадую тi слова, якi сказав менi Гендрiх у своiй нью-йоркськiй квартирi понад сто рокiв тому:

– Перше правило: не закохуватися. Є ще низка правил, але це головне. У жодному разi не закохуйся. Не кохай. Навiть не думай про кохання. Дотримуйся цього правила – i все буде добре.

Я дивився крiзь дим його сигари у вiкно. А за вiкном у Центральному парку лежали поваленi дерева, якi повиривало буревiем.

– Сумнiваюся, що зможу колись покохати ще раз, – мовив я на те.

Гендрiх усмiхнувся якоюсь диявольською посмiшкою.

– І добре. Можна любити iжу, музику, вино та сонячнi ранки в жовтнi. Можна любити водоспади та запах старих книжок. Але любити людей не можна. Чуеш? Не прив’язуйся до людей. Намагайся вiдчувати якомога менше емоцiй до тих, хто з’являеться у твоему життi. Інакше втрачатимеш здоровий глузд…




Частина перша

Життя серед поденьок



Я старий.

Це головне, що я маю вам сказати. І ймовiрно, вам буде важко в це повiрити. Якби ви мене зустрiли, то дали б менi не бiльше сорока. Але ви б сильно помилилися.

Я старий. Я древнiй. Як дерево, як венус[1 - Вид морського молюска. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)] чи як картина епохи Ренесансу. Щоб вам було простiше, я скажу дату. Я народився бiльш нiж чотири сотнi рокiв тому, третього березня 1581 року. Народився у кiмнатi своiх батькiв на третьому поверсi невеличкого французького замку, що тодi став менi за дiм. Той день, вочевидь, видався теплим як для березня, бо моя мати попросила повитуху повiдчиняти усi вiкна.

– Господь тобi посмiхнувся, – сказала мати. Могла б ще додати, що з тих пiр Його посмiшка заклякла у гримасi. Якби, звiсно, Вiн взагалi iснував.

Моя мати померла вже дуже давно. А я нi. Розумiете, я хворий. Хоча хвороба й не зовсiм годяще слово для цього. Вiд хвороб людям стае погано, i зрештою вони помирають. А у мене швидше не хвороба, а особливий стан. Рiдкiсний, але не унiкальний. І знають про нього лише тi, хто сам вiд цього страждае.

Ви не знайдете жодноi згадки про мiй стан у медичних журналах. У нього немае офiцiйноi назви. Уперше згадка про нього з’явилася в медицинi у 1890-х – тодi один лiкар назвав його «анагерiя», але ця iнформацiя так i не поширилась, i невдовзi ви зрозумiете чому.


* * *

Ця особливiсть, будемо так ii називати, розвиваеться десь у пiдлiтковому вiцi. Як саме? Та взагалi-то нiяк. «Хворий» взагалi не пiдозрюе про свiй стан. Кожна людина прокидаеться вранцi та бачить у дзеркалi одне й те саме обличчя – день за днем, тиждень за тижнем, мiсяць за мiсяцем. Люди не схильнi помiчати дрiбних змiн у собi. Так i хворий. А ось iз роками вiн усе ж таки починае помiчати, що не старiшае.

Насправдi старiшае. Але набагато повiльнiше за звичайну людину. Кожен хворий на анагерiю старiе iндивiдуально, але в середньому в п’ятнадцять разiв повiльнiше вiд решти людей. Хтось, може, у тринадцять, але я – у п’ятнадцять.

Тож нi, ми не безсмертнi. Нашi тiла та розум все одно змiнюються з часом, але згiдно з останнiми науковими вiдкриттями дегенерацiя молекул, перехресне зшивання клiтин, клiтиннi та молекулярнi мутацii (а особливо мутацii ядерноi ДНК) вiдбуваються з iнакшою швидкiстю.

Колись мое волосся посивiе та, може, навiть зовсiм випаде. Можливо, я страждатиму на остеоартрит, а слух погiршиться. Пресбiопii[2 - Далекозорiсть, що розвиваеться з вiком.] уникнути менi теж не вдасться. Зрештою я почну втрачати м’язову масу та рухливiсть.

Також анагерiя забезпечуе мiцний iмунiтет, який захищае хворого вiд бiльшостi (але не вiд усiх) вiрусних та бактерiальних iнфекцiй, але з часом i вiн ослабне. Не буду надто втомлювати вас науковими термiнами, лише скажу, що можлива причина полягае в тому, що в молодi роки наш кiстковий мозок виробляе бiльше гемопоетичних стовбурових клiтин (це тi, з яких потiм утворюються клiтини кровi). Мабуть, варто зазначити, що ми все одно нiяк не захищенi вiд голоду чи травм.

Тож не треба вважати мене кимось на кшталт привабливого вампiра, що назавжди застряг у своiй молодостi. Хоча iнодi вiдчуття таке, що ти дiйсно тут назавжди, бо мiж смертю Наполеона та першим кроком людини на Мiсяцi минае рокiв десять – якщо спиратися на зовнiшнiсть.

Чому люди про нас не знають? Одна з причин полягае у тому, що вони не готовi в це повiрити. Як правило, люди не сприймають речi, що виходять за рамки iх звичного свiтогляду, тому якщо ви скажете комусь, що вам чотириста тридцять дев’ять рокiв, то скорiш за все почуете: «Ти що, божевiльний?» Ну або ж вас уб’ють.

Інша причина, через яку про нас не знають, – це органiзацiя, що нас захищае. Життя будь-кого, хто вiдкрие наш секрет та повiрить у нього, значно вкоротиться. Тож небезпеку становлять не тiльки звичайнi люди, але й ми самi.




Шрi-Ланка, три тижнi тому


Чандрiка Сеневiратне лежала в тiнi дерева метрiв за сто вiд задньоi стiни храму. Очi в неi були заплющенi, а обличчям, укритим глибокими зморшками, повзали мурахи. Я почув шурхiт у листi та пiдняв голову. На гiлцi сидiла мавпа та кидала на мене засудливi погляди.

Я попросив водiя тук-тука[3 - Триколiсний моторикша, популярний транспорт у азiйських краiнах.] вiдвезти мене до храму, щоб спостерiгати за мавпами. Вiн же й повiдомив менi, що цей вид з червоно-коричневим хутром та майже лисою мордою називаеться рiлева[4 - Мiсцева назва цейлонських макак.].

– Цей вид майже зник, – сказав водiй. – Вони залишилися тiльки тут, i iх вкрай мало.

Мавпа чкурнула вiд мене геть та швидко зникла в листi iнших дерев. Я взяв долоню жiнки – вона була холодна. Думаю, вона лежала тут уже з добу. З очей потекли сльози. Емоцii важко здолати – мене охопив жаль, полегшення та страх. Було шкода, що Чандрiка вже не вiдповiсть на моi запитання. А ще вiдчувалося полегшення вiд того, що менi не доведеться ii вбивати. Адже iнакшого виходу не було.

Полегшення переросло у щось iще. Може, це вiд стресу, чи спеки, чи вiд бiтара аппи[5 - Млинець з окатою яечнею.], що я з’iв на снiданок, але мене знудило. І тут я чiтко зрозумiв: я так бiльше не можу.

У храмi не було телефону, тому довелося дочекатися, поки я повернуся у свiй готель у старовинному мiстi-фортецi Галле. Тут я сховався пiд москiтну сiтку, над якою марно крутив своi лопатi вiтрогiн, i зателефонував Гендрiху.

– Ти зробив те, що мав? – спитав вiн.

– Так, – вiдповiв я, хоча це була лише наполовину правда. Зрештою, результат усе одно був таким, якого вiн вимагав, тому яка рiзниця? – Вона мертва. А ти знайшов ii? – поставив я свое звичне запитання.

– Нi, – так само звично вiдповiв вiн. – Поки що не знайшов.

Поки що. Це був гачок, на якому вiн тримав мене вже десятки рокiв. Але цього разу я мав iншi думки.

– Гендрiху, будь ласка, давай припинимо це. Я хочу звичайного життя. Я бiльше не хочу цього робити.

– Нам треба зустрiтися, – зiтхнув вiн. – Минуло вже багато часу.




Лос-Анджелес, два тижнi тому


Гендрiх повернувся до Лос-Анджелеса. Вiн поiхав з цього мiста ще в 1920-х, тому наразi вже можна було повернутися, бо тих, хто мiг би його впiзнати, вже немае. Гендрiх мав великий будинок у Брентвудi[6 - Район на пiвнiчному заходi Лос-Анджелеса.], що слугував штаб-квартирою для органiзацii «Альбатрос».

Брентвуд iдеально пiдходив для таких цiлей: великi будинки, що ховаються за високими парканами, запах геранi звiдусiль, майже жодних перехожих на вулицях, i взагалi усе – навiть дерева – настiльки iдеальне, що аж гидко.

Гендрiх сидiв у шезлонгу коло басейну з ноутбуком на колiнах, i його зовнiшнiсть мене шокувала.

Зазвичай Гендрiх виглядав майже однаково, але не цього разу. Я просто не змiг не помiтити, що вiн став молодший. Нi, звiсно ж, вiн i досi був старий та мав покрученi артритом суглоби, але вiн точно виглядав краще, анiж сто рокiв тому.

– Вiтаю, Гендрiху. Маеш чудовий вигляд.

Вiн кивнув, наче я не повiдомив йому нiчого нового.

– Ботокс. І пiдтяжка брiв.

Схоже, вiн не жартував. Наразi вiн жив пiд легендою пластичного хiрурга, що вiдiйшов вiд справ i переiхав iз Маямi до Лос-Анджелеса (останне мало пояснити, чому в нього тут немае колишнiх клiентiв).

Звали його Генрi Сiльверман («Срiбна людина! Непогано звучить, еге ж? Наче супергерой на пенсii. Що не така вже й неправда»).

Я сiв на другий шезлонг поруч. Його служниця Розелла принесла двi склянки смузi кольору заходу сонця. Гендрiх узяв свою, i я помiтив, якi ж старi в нього руки: коричневi плями, обвисла шкiра, великi набряклi судинки. Обличчя легше виправити, анiж руки.

– Плоховник. Смак просто огидний, спробуй.

Мене завжди дивувало, як ретельно Гендрiх слiдкуе за змiнами. Здаеться, вiн завжди так жив – з 1890-х так точно. Хоча й багато столiть тому вiн, мабуть, продавав тюльпани та був так само в курсi всього. Вiн був найстаршим з нас, але йому краще за всiх вдавалося дотримуватися усiх тенденцiй сучасностi.

– Вiч у тому, – продовжив вiн, – що в Калiфорнii единий спосiб удавати старiння – це виглядати молодшим. Якщо твое обличчя виглядае бiльш нiж на сорок, люди починають ставитися пiдозрiло.

Ще вiн розповiв, що прожив кiлька рокiв у Санта-Барбарi, але там стало нудно.

– Це миле мiстечко. Наче рай, хiба що машин побiльше. Але в раю зовсiм нiчого не вiдбуваеться. У мене там був будиночок у горах, i я щовечора смакував чудовi мiсцевi вина. Але скоро почалися напади панiки. Тiльки-но уяви, я живу вже понад сiмсот рокiв i досi не знав таких проблем! Я пережив вiйни та революцii – i нiчого. Але варто було менi влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарi, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та вiдчуттям, наче мене закрили усерединi мене. У Лос-Анджелесi все iнакше. Тут спокiйнiше i…

– Спокiй. Добре, мабуть, вiдчувати спокiй.

Вiн якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.

– Томе, у чому рiч? Ти що, скучив за мною?

– Щось таке.

– Невже в Ісландii так погано?

Я вiсiм рокiв прожив у Ісландii, перш нiж отримав те невеличке завдання на Шрi-Ланцi.

– Там самотньо.

– Я думав тобi кортить побути на самотi пiсля життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотнiсть можна вiдчути лише в оточеннi людей, еге ж? Крiм того, Томе, не менi тобi казати, що ми одинаки.

Я глибоко вдихнув, наче зiбрався пiрнати по наступне речення:

– Я хочу вийти з гри. Менi це бiльше не подобаеться.

Нiякоi особливоi реакцii вiд Гендрiха я не дочекався. Вiн i оком не змигнув. Лише опустив погляд на своi набряклi суглоби та мовив:

– З гри немае виходу, Томе. І ти це знаеш. Ти альбатрос, а не поденька[7 - Муха-одноднiвка.]. Альбатрос.

Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовiрно довговiчними птахами, а насправдi ж iх вiк рiдко перевищуе шiстдесят рокiв. Гренландськi акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на iм’я Мiн, як його назвали вченi, взагалi «бачив» часи правлiння династii Мiн бiльш нiж п’ятсот рокiв тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всiх iнших людей ми називали поденьками – як тих мушок, що живуть лише один день (а деякi пiдвиди – лише п’ять хвилин).

Гендрiх завжди називав звичайних людей не iнакше як поденьками, i мене дедалi бiльше смiшила така його термiнологiя, хоч я i сам до неi вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендрiх, попри свiй вiк та розум, так i залишився незрiлим хлопчиськом. Древнiм хлопчиськом.

Мене завжди засмучувало знайомство з iншими альбами, бо тодi я починав розумiти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерiдко, як у випадку Гендрiха, байдуже, скiльки столiть ти прожив, – ти все одно живеш у рамках своеi особистостi. І навiть час та простiр не можуть цього змiнити, бо вiд себе не втечеш.

– Маю зазначити, що з твого боку це неповага, – зауважив вiн, – особливо пiсля усього, що я зробив для тебе.

– Я цiную усе, що ти для мене зробив, – мовив я, а сам задумався, що ж саме вiн зробив? Жодна з його обiцянок не була втiлена в життя.

– Томе, ти взагалi розумiеш, який зараз свiт навколо нас? Часи змiнилися. Не можна просто узяти й змiнити адресу, додавши нове iм’я в iншу парафiяльну книгу. Ти взагалi уявляеш, скiльки менi коштуе твоя безпека? Твоя та iнших членiв органiзацii?

– То, може, зекономиш на менi трохи грошей?

– Я вiдразу казав прямо: зворотного шляху немае.

– А я нiколи й не хотiв iти цим шляхом.

Вiн потягнув трохи напою через соломинку та скривився.

– А хiба життя не е оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…

– Малим мене важко назвати.

– Ти зробив свiй вибiр. Ти сам вирiшив зустрiтися з доктором Хатчiнсоном i…

– Я б нiколи не став з ним зустрiчатися, якби знав, що на нього чекатиме.

Гендрiх помiшав напiй соломинкою, поставив склянку на столик та витяг своi пiгулки з глюкозамiном для суглобiв.

– Тодi менi доведеться тебе вбити, – вiн хрипко засмiявся, щоб удати, що жартуе. Але я знав, що жартiв тут анi на грiш. – Давай дiйдемо компромiсу. Я забезпечу тобi таке життя, яке ти хочеш, але кожнi вiсiм рокiв я телефонуватиму, i, перш нiж змiнити особистiсть, ти виконуватимеш мое прохання.

Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно нiколи не було тим, що я сам дiйсно хотiв. Вiн просто пропонував менi кiлька варiантiв на вибiр. І вiдповiдь мою вiн уже не раз чув.

– Про неi жодних новин? – я сотнi разiв уже питав, але цього разу мiй голос звучав абсолютно безнадiйно.

– Нi, – вiн дивився на свою склянку, а я помiтив, що вiдповiв вiн надто швидко.

– Гендрiху?

– Нi. Нi. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частiше, анiж ранiше. Минулого року бiльше сiмдесяти. А пам’ятаеш, як було колись? П’ятеро на рiк було за щастя. Якщо ти й досi хочеш ii знайти, просто божевiлля кидати все зараз.

З басейну почувся плюскiт. Я встав iз шезлонга, пiдiйшов до бортика та побачив мишеня, що безнадiйно намагалося уникнути водяного фiльтра. Я простягнув руку, дiстав його та випустив на iдеально пiдстрижену траву, де воно вмить зникло.

Гендрiх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я нiяк не мiг. А якщо i мiг, то це точно було не легше, нiж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантii.

– Будь-яке життя?

– Яке завгодно.

Я був переконаний, що Гендрiх у звичнiй для себе манерi чекав вiд мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхтi поблизу Амалфiтанського[8 - Пiвденне узбережжя пiвострова Сорренто, Італiя. З 1997 року е об’ектом Свiтовоi спадщини ЮНЕСКО.] узбережжя чи пентхаус у Дубаi. Але я довго про це думав i вже мав вiдповiдь:

– Хочу назад до Лондона.

– Лондон? Але ти ж знаеш, що вона навряд чи й досi там.

– Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем iсторii.

– Учителем iсторii? – розсмiявся вiн. – У школi чи що?

– Так, у школi. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель iсторii.

Гендрiх з посмiшкою роздивлявся мене так, наче я замiсть лобстера замовив курку.

– Чудово. Менi треба дещо владнати, i тодi…

Гендрiх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить з’явилося коло кущiв живоплоту, а потiм зникло десь пiд ними – втекло на волю.




Лондон, сьогоднi


Лондон. Перший тиждень мого нового життя.

Кабiнет директора школи в Окфiлдi. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так i вириваеться назовнi.

Нi.

Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабiнетi пахне розчинною кавою, засобом для дезiнфекцii та акриловим килимом. На стiнi висить портрет Шекспiра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, блiда шкiра, порожнi очi наркомана. Скажу вам, що цей портрет не мае нiчого спiльного з тим, як насправдi виглядав Шекспiр.

Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У ii вухах помаранчевi сережки-кiльця, а у чорному волоссi вже видно сивину. Посмiшка в неi невесела, так не посмiхаються люди молодше сорока. У нiй сум, дух протирiччя та радiсний подив – i усе це водночас.

– Я давно вже тут працюю.

– Дiйсно? – мовив я.

Десь надворi залунала полiцейська сирена.

– Час – дивна рiч, згоднi? – вона обережно опускае паперовий стаканчик з кавою на стiл коло комп’ютера.

– Найдивнiша, – погоджуюсь я.

Менi подобаеться Дафна. І уся ця спiвбесiда подобаеться. Подобаеться знов бути в Лондонi, у Тауер-Гемлетс[9 - Один iз районiв лондонського Іст-Енду, прилеглий до Тауеру. Розташований у центрi Лондона.], подобаеться влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалi чудово знов почуватися звичайною людиною.

– Я вчителюю вже тридцять рокiв. І двадцять з них – у цiй школi. Думка про це iнодi наводить на мене сум: стiльки рокiв… Я вже така стара, – зiтхае вона з посмiшкою.

Мене завжди смiшить, коли люди так говорять.

– Нiколи б не сказав, що вам стiльки рокiв, – звично вiдповiдаю я.

– Зараховую вам додатковi бали за лестощi! – смiеться вона на двi октави вище за свiй звичний голос. Менi здалося, що розсмiялась якась невидима екзотична пташка звiдкись iз Сент-Люсii[10 - Острiвна краiна на сходi Карибського моря.] (ii батько там народився), а потiм злетiла та зникла десь у сiрому небi.

– Добре бути молодим, як ви.

– Сорок один – не такий я вже й молодий, – я наголошую на цьому абсурдному числi. Сорок один. Сорок один. Менi сорок один рiк.

– Маете чудовий вигляд.

– Я щойно з вiдпустки. Мабуть, вiдпочинок так на мене вплинув.

– Певно, iздили у якесь чудове мiсце?

– На Шрi-Ланку. Годував морських черепах.

– Черепах?

– Саме так.

За вiкном жiнка виводить зi школи юрбу дiтей у формi та йде з ними в бiк спортивного майданчика. Раптом вона спиняеться, повертаеться до них та починае щось нечутно для мене казати. На нiй окуляри, джинси та довгий кардиган, що легенько гойдаеться на вiтрi. Хтось iз дiтей щось вiдповiдае iй, i вона смiеться, заправляючи пасмо волосся за вухо. Вiд тiеi посмiшки ii обличчя просто спалахуе сяйвом, i я, зачарований, не можу вiдвести очей.

– О, це Камiлла, – зауважуе Дафна, коли помiчае мiй погляд. Менi нiяково. – Вона викладае французьку. Неймовiрна людина. Дiти вiд неi у захватi. Вона постiйно влаштовуе для них щось особливе: усi цi уроки на свiжому повiтрi та таке iнше.

– Думаю, ви зробили чимало хорошого для цiеi школи, – кажу я, повертаючись до нашоi розмови.

– Я докладаю максимальних зусиль. Усi ми. Але iнодi ми все одно програемо. А щодо вашого резюме – вашi рекомендацii дiйсно вражають, i я старанно iх усi перевiрила…

Тут мене охоплюе полегшення. І не вiд того, що вона перевiрила моi рекомендацii, а що iх узагалi було кому пiдтвердити.

– …але в нас тут не сiльська школа в Саффолку[11 - Графство у схiднiй частинi Англii, на узбережжi.]. Це Лондон. І це майже його серце – Тауер-Гемлетс.

– Дiти усюди дiти.

– Так, дiти чудовi. Але це iнакший район. Тут у дiтей немае тих самих привiлеiв, до яких ви звикли. Мене турбуе ваше дещо вiдлюдницьке життя.

– Так, вас може це дивувати.

– Крiм того, бiльшiсть дiтей i з сучаснiстю «на ви», не кажучи вже про iсторiю. Їх турбуе тiльки власне життя. Зацiкавити iх не так просто. Як ви плануете оживити для них iсторiю?

Простiшого питання складно було придумати.

– Історiю не треба оживляти. Вона й так жива. Ми – це iсторiя. Не полiтики та королi, а люди. Кожна людина – iсторiя. Ваша кава – iсторiя. У розмовi про саму тiльки каву можна пояснити всю iсторiю капiталiзму, iмперiалiзму та рабовласництва. Важко уявити собi, скiльки страждань та кровi стоiть за оцим паперовим стаканчиком вашоi кави.

– Якщо ви хотiли позбавити мене апетиту, вам це вдалося.

– Вибачте менi. Але, думаю, ви мене зрозумiли: iсторiя всюди. Головне, щоб люди це зрозумiли.

– Згодна.

– Історiя – це люди. Усi люблять iсторiю.

Дафна кидае на мене сумнiвний погляд: брови злiтають угору, а шия трохи подаеться назад.

– Точно?

– Просто треба донести до людей думку, що всi iхнi вчинки, усе, що iх оточуе, – усе мае свое корiння в минулому. Що на iх життя вплинув Шекспiр, наприклад. Уплинула кожна людина, що колись жила на Землi.

Я переводжу погляд на вiкно. Звiдси, з третього поверху, навiть крiзь лондонськi тумани вiдкриваеться чудовий огляд. Ген там стародавня георгiанська будiвля, повз яку я проходив уже безлiч разiв.

– Погляньте на ту будiвлю. Бачите оту, з димарями? Там була психiатрична лiкарня. А отам, – я показав на iншу низьку будiвлю з цегли, – була бiйня. З кiсток робили порцеляну. Якби ви пройшли цiею вулицею двiстi рокiв тому, то з одного боку почули б голосiння людей, яких записали в божевiльню, а з iншого – крики худоби.

Якби. Якби. Якби.

На сходi було кiлька дахiв, укритих черепицею, що стояли в ряд.

– А отам, у пекарнi на вулицi Олд-Форд-роуд, колись збиралися суфражистки схiдного Лондона на чолi з Сильвiею Панкхьорст. У них був величезний плакат iз золотими лiтерами: «ПРАВО ГОЛОСУ ДЛЯ ЖІНОК», вiн висiв неподалiк вiд староi сiрниковоi фабрики, його важко було б не помiтити.

Дафна щось занотовуе на аркушi паперу.

– А ще тут написано, що ви граете на музичних iнструментах. На гiтарi, пiанiно i скрипцi.

А ще на лютнi, подумки додаю я. І на мандолiнi, цистрi[12 - Старовиннi щипковi струннi iнструменти.] та вiстлi[13 - Вид народноi флейти, розповсюджений у деяких регiонах сучасноi Великоi Британii.].

– Саме так.

– Ганьба Мартiновi.

– А хто такий Мартiн?

– Наш учитель музики. Вiн просто безнадiйний. У його руках i трикутник не звучить. Але вiн, нещасний, вважае себе рок-зiркою, не менше.

– Я люблю музику. І грати люблю. Але вчити… вчити грати важко. Менi й говорити про музику важко.

– На вiдмiну вiд iсторii?

– На вiдмiну вiд iсторii.

– Здаеться, ви не вiдстаете вiд сучасностi?

– Звiсно ж, – брешу я.

– І вмiете ладнати з молоддю?

Я знизую плечима та роблю вiдповiдний для цього випадку вираз обличчя.

– Менi вже п’ятдесят шiсть, тож у вашi сорок один ви здаетеся менi молодим, – зауважуе вона.

		П’ятдесят шiсть – це ще молодiсть.
		І вiсiмдесят вiсiм – молодiсть.
		І сто тридцять два – теж молодiсть.

– Я, мабуть, з тих, хто в сорок один уже немолодий.

Вона всмiхаеться та клацае ручкою. Потiм ще раз. Клац – потiм момент – i знову клац. І що довше живеш – дедалi складнiше сприймати отакi крихiтнi митi життя. Складнiше жити не в минулому й не в майбутньому, а зараз. Просто зараз.

Як казала Емiлi Дiкiнсон, вiчнiсть складаеться з безлiчi «зараз». Але як же жити в цьому теперiшньому моментi? Як позбавитися привидiв iнших «зараз»? Простiше кажучи, як жити?

Я вiдволiкаюся.

Останнiм часом це трапляеться частiше. Я чув про це вiд iнших альб. Коли досягаеш приблизно середини свого життя, думок стае забагато. Спогади натискають. Починаеться головний бiль. Сьогоднi, наприклад, менi трохи легше, але голова все одно болить. Намагаюся зосередитися, схопитися за оте «зараз», що було кiлька секунд тому, – те «зараз», де я насолоджувався цiею спiвбесiдою. Насолоджувався звичайнiстю. Чи iлюзiею звичайностi.

Звичайностi не бувае.

Тiльки не в моему життi.

Я намагаюся зосередитися. Дафна хитае головою та м’яко смiеться. Я не розумiю з чого. У ii поглядi з’являеться щось сумне.

– Загалом, менi сподобалися ви та ваше резюме, Томе.

Томе.

Том Азар.

Мое iм’я – мое перше iм’я – було Етьен Томас Амброаз Крiстоф Азар. З нього почалося мое життя. Вiдтодi в мене була безлiч iмен i сам я мав безлiч особистостей. Але уперше, коли я приiхав до Англii, я просто прибрав усе зайве та став Томом Азаром. І тепер я знову ношу це iм’я. Вiдчуття таке, наче повернувся додому. Том. Том. Воно довго лунае у мене в головi. Том.

– Ви цiлком мене влаштовуете. Але навiть якби менi щось не сподобалося, я б усе одно дала вам цю роботу.

– Справдi? А чому?

– Бо iнших кандидатур у мене немае, – ii брови злетiли угору.

Ми обое засмiялися. Але смiх помирае швидше за поденьку, i вона каже:

– Я живу на вулицi Чепел-стрит. Ви раптом нiчого про неi не знаете?

Звiсно, знаю. Мене наче пронизуе холодним вiтром. Голова вибухае болем. Я бачу пирiг, що печеться у печi. Пирiг з яблуками. Не треба було просити в Гендрiха цього життя. Я згадав Роуз, згадав останню нашу зустрiч та ii широко розплющенi очi, повнi вiдчаю.

– Чепел-стрит… Нi, боюся, я нiчого не знаю про цю вулицю.

– Це пусте, – вона зробила ковток кави.

Я глянув на портрет Шекспiра. Здавалося, вiн дивиться на мене як на старого друга. Унизу був напис: «Ми знаемо, хто ми е. Але не знаемо, ким ми можемо бути».

– У мене якесь передчуття щодо вас, Томе. Треба ж вiрити в передчуття, чи не так?

– Мабуть, треба, – хоча насправдi передчуття були единою рiччю, в яку я не вiрив нiколи.

Вона всмiхаеться менi. Я всмiхаюсь у вiдповiдь.

Потiм пiдводжуся та прямую до дверей.

– До зустрiчi у вереснi, – прощаюся я.

– О, та вересень уже на носi! Бачте, час мае дивну властивiсть. Як стаеш старшим, вiн прискорюеться.

– Аби ж, – буркнув я.

– А ще дiти, – додае вона. Вочевидь, не почула мене.

– А що дiти?

– Дiти прискорюють життя. У мене трое. Старшiй дочцi двадцять два, минулого року закiнчила унiверситет. Ще наче вчора вона складала конструктор – а сьогоднi вже отримуе ключi вiд першоi квартири. Двадцять два роки минули як одна мить. У вас е дiти?

Я тримаюся за ручку дверей. І це теж «зараз», це мить. І вона збудила тисячi iнших болючих моментiв.

– Нi, – вiдповiдаю. Збрехати простiше. – У мене немае дiтей.

На мить запанувала нiякова тиша. Можливо, вона хотiла щось сказати з цього приводу, та натомiсть лише мовила:

– До побачення, мiстере Азар.

Я виходжу в коридор. Тут пахне тим самим дезiнфiкуючим засобом. Стiну пiдпирають двое пiдлiткiв, що не пiднiмають очей вiд екранiв телефонiв, наче тi старi монахи зi своiми молитовниками. Я озираюся: Дафна вже дивиться в екран свого комп’ютера.

– Так, до побачення.



Я вийшов з кабiнету Дафни Беллоу, зi школи, i опинився водночас у двадцять першому та сiмнадцятому сторiччi. Десь миля вiддiляла мене вiд Чепел-стрит – я наче у трансi минаю безлiч букмекерських контор, тротуарiв, зупинок та бетонних стовпiв. Вулицi здаються менi надто широкими. Коли я нарештi опиняюся на Чепел-стрит, моi здогадки справджуються: тих будинкiв бiльше немае. Тепер тут лише багатоповерхiвки, збудованi наприкiнцi 1800-х, – високi будiвлi з червоноi цегли. Так само суворi та аскетичнi, як i у днi, коли iх щойно збудували.

На розi вулицi, де колись була маленька покинута церква зi стареньким сторожем, тепер кафе «KFC». Великi червонi лiтери бiльше схожi на рани. Я заплющую очi та повiльно прямую далi, намагаючись пригадати, як далеко стояв той будинок. Я проходжу ще крокiв двадцять та спиняюся. Передi мною будиночок на двох господарiв[14 - Один з двох окремих будинкiв, що мають одну спiльну стiну.], який не мае нiчого спiльного з тим будинком, куди я прийшов багато столiть тому. Дверi без жодних вказiвок пофарбовано в сучасний яскраво-синiй. Крiзь вiкно я бачу телевiзор у вiтальнi: хтось грае у вiдеоiгри. На моiх очах на екранi розривае якогось прибульця.

Голова трiщить вiд болю, вiд слабкостi доводиться позадкувати. Здаеться, минуле може вплинути на силу земного тяжiння – i я вiдходжу ще далi та спираюся на машину. Спрацьовуе сигналiзацiя. Гучна, схожа на стогiн болю звiдкись з 1623 року. Я швидко вiдходжу вiд будинку та прямую далi вулицею. Шкода, що я не можу так просто втекти вiд минулого.




Лондон, 1623 рiк


Я закохувався лише одного разу. Ви, мабуть, подумаете, що я романтик. Кажуть, що справжне кохання трапляеться лише раз у життi, i якщо кохана людина йде, нiхто iнший не може зайняти ii мiсце. Це дуже гарна теорiя, а ось реальнiсть – це жахiття. Тiльки уявiть-но всi тi роки пiсля. Існування без сенсу.

Для мене сенсом життя на якийсь час була Роуз.

Але потiм ii не стало, i, на жаль, величезну кiлькiсть приемних спогадiв застив останнiй. І кiнець став початком, страшним початком. Наш останнiй день разом. І той день – день, коли я пiшов на Чепел-стрит, щоб зустрiтися з нею, – вплинув на безлiч iнших днiв упродовж кiлькох вiкiв.

Отак я опинився перед ii дверима.

Постукав та почав чекати вiдповiдi.

Сторож iз церкви проходив повз.

– Хлопче, на будинку мiтка, – мовив вiн.

– Так, я знаю.

– Не ходи туди. Це небезпечно.

Я виставив перед собою руку:

– Не пiдходь. Я теж проклятий. Не наближайся.

Звiсно ж, я брехав. Але брехав дiево, бо сторож поспiхом забрався геть.

– Роуз, це я, – мовив я крiзь дверi. – Це я, Том. Я щойно бачив Грейс коло рiчки. Вона сказала, що ти тут…

Я довго чекав, але зрештою почувся ii голос:

– Томе?

Я вже багато рокiв не чув ii голосу.

– Боже, Роуз, вiдчиняй же! Нам треба поговорити!

– Нi, Томе, не можу, я хвора.

– Роуз, я знаю. Але я не захворiю. Я за останнi мiсяцi спiлкувався з безлiччю хворих на моровицю[15 - Застарiла назва чуми.], та пiдхопив лише застуду. Роуз, благаю, вiдчини.

Вона вiдчинила.

І я побачив ii. Жiнку. Ми були приблизно одного вiку, але вона просто виглядала на своi п’ятдесят, коли сам я скидався на пiдлiтка. Шкiра в неi була сiра, а виразки вкривали обличчя, наче мапа островiв. Вона ледь стояла, i я почувався винним за те, що примусив ii встати з лiжка. Тим не менш вона зрадiла менi. Я допомiг iй знову лягти та сiв поруч.

– А ти молодий… досi… майже хлопчисько.

– Дивись, у мене отут зморшка. Бачиш?

Я узяв ii руку та приклав собi до лоба, бо зморшку вона розгледiти не змогла.

– Пробач менi, – мовила вона. – Пробач за те, що я прогнала тебе.

– Ти мала рацiю. Мое iснування становило загрозу твоему життю.

Маю сказати: я не впевнений щодо слiв, якi наводжу тут. Імовiрно, ми говорили якiсь iнакшi слова, але я так пам’ятаю, а бiльше менi немае на що покладатися. Ми завжди вважаемо нашi спогади бiльш реальними за саму реальнiсть, а вони не завжди збiгаються.

Хоча оцi слова я чiтко пам’ятаю:

– Темрява оточуе все довкола. І це найстрашнiший екстаз.

Я вiдчув жах вiд усвiдомлення ii жаху. Мабуть, ось це i е розплата за кохання – вiдчувати бiль iншоi людини як власний.

Роуз iнодi починала марити. Хвороба швидко ii забирала, майже в мене на очах.

Ми були як двi протилежностi: мое життя лежало передi мною в майже нескiнченному майбутньому, а ii – стрiмко добiгало кiнця.

У будинку було темно, вiкна забрали дошками. Вона лежала на лiжку у вологiй нiчнiй сорочцi, а ii обличчя скидалося на мармурове – сiре з червоним. На шиi набрякли бубони з яйце завбiльшки. Моторошно було бачити ii у такому понiвеченому станi.

– Усе добре, Роуз… Усе добре.

Очi в неi розширилися вiд жаху, наче щось напирало в головi зсередини.

– Тихше, тихше… Усе буде добре.

Смiховинно. Просто смiховинно. Нiчого не буде добре. Вона застогнала, i тiло ii скрутило болем.

– Тобi треба пiти, – сухо мовила вона.

Я нагнувся до неi та поцiлував у брову.

– Обережно.

– Це нiчого. Я не захворiю.

Насправдi я не був упевнений, що не захворiю, хоча тепер знаю, що це правда. А тодi, у своi сорок два роки (хоча виглядав я на шiстнадцять – Роуз дала менi стiльки), я не мiг знати цього напевне. Менi просто було все одно. Пiсля рокiв без неi мое життя все одно втратило сенс.

Я не бачив Роуз iз 1603-го, але кохання нiкуди не зникло й не ослабло. І менi було боляче. Я б запросто промiняв той бiль на будь-який фiзичний.

– Ми з тобою були щасливi, правда? – ледь помiтно всмiхнулася вона.

Я згадав, як проходив повз амбар iз вiвсом та важкими кадубами з водою. Був ранок якогось давно забутого четверга, i я насолоджувався теревеньками з нею. Згадав радiсну посмiшку на ii обличчi. Згадав тiло, яке викручувало не болем, а задоволенням: ми намагалися поводитися тихо, як мишенята, щоб не розбудити ii сестру. Згадав довгу дорогу назад з переправи – як я тiкав вiд бродячих собак та борсався у багнюцi, поспiшаючи до неi. Вона була метою всього, що я робив. Тодi всi нашi розмови, взагалi все зводилося до найпростiших iстин.

– Були, Роуз. Я кохаю тебе. Я до нестями тебе кохаю.

Я хотiв пiдняти ii та нагодувати пирогом з кролячим м’ясом чи вишнями, щоб iй стало краще. Я бачив, що iй неймовiрно боляче – настiльки, що вона охоче померла б просто зараз. Але я не розумiв, що це означатиме. Я не знав, як свiт продовжуватиме iснувати пiсля цього.

Але я хотiв ще дещо дiзнатися. Я сподiвався отримати вiдповiдь.

– Кохана, а де Марiон?

Вона довго на мене дивилася, i я вже пiдготувався до найгiршого.

– Вона втекла.

– Що?

– Вона була як ти.

Я не одразу зрозумiв.

– Що? Вона не старiшала?

Роуз говорила повiльно, перериваючись на стогони та кашель. Я хотiв ii спинити – сказати, що вона не мае нiчого розповiдати. Але вона вважала, що мае.

– Не старiшала. Вона не змiнювалася – i люди почали помiчати. Я казала, що нам доведеться знову переiхати, i ii це дуже непокоiло. А потiм прийшов Меннiнг…

– Меннiнг?

– І тiеi ночi вона втекла. Я побiгла за нею, Томе, але вона просто зникла. І бiльше не повернулася. Я не знаю, куди вона подалася i чи в безпецi вона. Знайди ii. Молись. Будь сильним. Ти зможеш. А зi мною все буде добре. Я скоро зустрiнуся з братами…

Менi нiколи не було так кепсько, але я готовий був вiддати iй будь-що, навiть мою легендарну силу та майбутне.

– Роуз, моя Роуз, я буду сильним.

– Будеш, – ледь чутно прошепотiла вона.

– О, Роуз…

Я знов i знов кликав ii на iм’я. Менi потрiбно було, щоб вона мене чула. Щоб вона залишалася моею реальнiстю.

Ми пiдданцi часу, але його милостi недовговiчнi…

Вона попросила заспiвати iй.

– Заспiвай щось. Що в тебе на серцi.

– На серцi лише сум.

– Тодi спiвай сумноi пiснi.

Я взяв лютню, але вона попросила лише заспiвати. Я не надто пишався своiм голосом без акомпанементу, та для неi заспiвав.

		І посмiшки ii – то радощiв весна,
		А сльози на щоках – то зимова жура[16 - Пер. уривку з пiснi «Come Again, sweet love doth now invite», що була надрукована у збiрнику пiсень для лютнi в 1597 роцi.]…

На ii обличчi з’явилася нiжна стурбована посмiшка, i я вiдчув, як цiлий свiт падае у прiрву. Я хотiв впасти разом iз ним – туди, куди й вона. Я не знав, як бути собою без неi, як жити своiм дивним життям. Я спробував, я провiв без неi багато рокiв, але то було просто iснування. Як книга, у якiй немае анi слова.

– Я знайду Марiон.

Вона заплющила очi, наче це було останне, що вона хотiла почути. Обличчя посiрiшало, як сiчневе небо.

– Я кохаю тебе, Роуз.

Я вiдшукав ii губи – тоненьку пошерхлу смужечку. На жаль, вони назавжди завмерли, вона так i не вiдповiла на мiй поцiлунок. Мене жахала ця нерухомiсть. Єдине, що рухалося в цьому домi, – хмарки пилу.

Я заклик?в до Господа, я просив, молив та благав. Та Господь був невблаганний. Вiн був глухий. Вона померла, а я лишився жити. Лишився вiками падати в темну глибоку яму.




Лондон, сьогоднi


Я нiяк не оговтаюся. Голова пульсуе болем. Йду, йду та сподiваюся полегшити своi спогади про Чепел-стрит. Я йду в Хакнi[17 - Один iз центральних районiв Лондона, колись був окремим мiстечком.], у провулок Велл-лейн – тепер це вулиця Велл-стрит. Це мiй антидот. Тут ми з Роуз жили разом ще до того, як розлучилися i як ii забрала чума. Тих будиночкiв, конюшень, амбарiв, ставка та садiв, якi я пам’ятаю, давно вже нема. Так, я знаю, недобре ходити давно вже не знайомими вулицями в пошуках давно зниклих спогадiв, але зараз менi треба це побачити.

Я йду далi. Воно десь тут, мiж цими тепер такими дiловими вулицями. Усюди автобуснi зупинки, кудись квапляться люди. Я минаю телефонну крамницю, ломбард та сандвiч-бар. І ось воно, з iншого боку вулицi. Мiсце, де ми, мабуть, колись жили.

Будинок iз червоноi цегли без вiкон. На фасадi – велика бiло-синя вивiска: «СЛУЖБА ПОРЯТУНКУ ТВАРИН ХАКНІ». Як же важко дивитися на свiдоцтво того, що твое життя стерли, видалили. Настiльки важко, що доводиться спертися на банкомат, а потiм ще й вибачатися перед старим, що саме набирав свiй код: «Нi, сер, я не збираюся вас грабувати». А вiн усе одно кидае на мене пiдозрiлi погляди.

З будинку виходить чоловiк зi стаффордширським тер’ером. І тут я розумiю, як менi примиритися зi своiм минулим.

Я можу просто перейти дорогу та зайти всередину.



Усi собаки гавкають. Але один просто лежить у своему кошику, надто малому для нього, – дивне сiре створiння з сапфiрово-блакитними очима. Цей пес надто поважае себе, щоб поводитися як решта. Вовк свого часу. Я схилився до нього. Поруч лежала жовта iграшка у формi кiстки – вiн ii навiть не торкнувся.

– А що це за порода? – спитав я у волонтерки Лу.

Вона почухала пляму дерматиту на руцi та повiдомила:

– Акiта – японська порода. Доволi рiдкiсна. Трохи схожий на хаскi, еге ж?

– Є таке.

Це саме те мiсце. Я так думаю. Отут, на мiсцi клiтки з цим сумним собакою, була кiмната, що слугувала нам спальнею.

– Скiльки йому рокiв?

– Та чимало. Одинадцять. Саме через вiк нам важко знайти для нього новий дiм.

– А як вiн тут опинився?

– Його забрали у власникiв. Тi тримали його на балконi на ланцюгу. Вiн був у жахливому станi. Погляньте-но, – вона показала на червоний шрам на стегнi, де не росла шерсть, – гасили недопалки.

– Вiн такий сумний.

– Ще б пак.

– А як його звати?

– Ми не знаемо. Тож назвали Авраам.

– Чому?

– Бо забрали його з району вежi Лiнкольна.

– Йому пасуе. Авраам.

Пес встав та пiдiйшов до мене. Погляд його блакитних очей наче хотiв менi щось сказати. Я не збирався брати пса, принаймнi сьогоднi точно. Але тiльки погляньте на мене, ось я кажу:

– Я забираю його. Додому.

Лу здивовано витрiщаеться на мене:

– Ви не подивитеся iнших собак?

– Нi.

Я ще раз поглянув на рожеву набряклу пляму на руцi Лу та згадав той холодний зимовий день, коли я сидiв у доктора Хатчiнсона пiд кабiнетом та чекав на свiй дiагноз.




Лондон, 1860 рiк


Надворi лютувала хуртовина. Пiсля кiлькох аномально теплих для сiчня днiв температура рiзко впала. То була найхолоднiша зима в Лондонi з 1814 року (того року жартували про Наполеона, потiм стався фiнансовий скандал i вiдбувся останнiй зимовий ярмарок[18 - Йдеться про River Thames frost fair – масовi заходи, що проводилися на поверхнi замерзлоi Темзи в морознi зими. Усього iх проводили 24 рази.] на льоду Темзи).

Тiеi зими на вулицi панувала така холоднеча, що ворушити м’язами обличчя було майже неможливо. Здавалося, що кров у жилах замерзае. Менi довелося iти двi милi пiшки на Блекфраерс-роуд, i я ледь бачив, куди йду, орiентувався лише по лiхтарях на елегантних чорних кутих стовпах, якi тодi були модними та сучасними. На вулицi Блекфраерс-роуд була лiкарня, де працював доктор Хатчiнсон, – Лондонська лiкарня iнфекцiйних та неiнфекцiйних захворювань шкiри[19 - Лiкарня, що iснувала з 1841 до 1953 року.]. У вiкторiанськi часи це вважалося чудовою назвою.

Звiсно, нiяких захворювань шкiри в мене не було. Жодних висипiв чи подразнень. З моею шкiрою було все гаразд, якщо не брати до уваги, що iй тодi було вже двiстi сiмдесят дев’ять рокiв. Звiсно, моя шкiра не виглядала на свiй вiк, та i почувався я значно молодшим. Думаю, емоцiйно я вiдчував себе тридцятирiчним.

Звернувся я до доктора Хатчiнсона не через хворобу, а через його дослiдження в iншiй сферi – у сферi прогерii.

Назва цього феномену походить вiд двох грецьких слiв: pro – «ранiше» чи «передчасно» та geras – «старiсть». Тобто передчасне старiння. Загалом, назва чудово пояснюе цей феномен. У дитини ще в юному вiцi починають з’являтися ознаки старiння, що з роками стають дедалi помiтнiшими: втрата волосся, зморшки, ламкiсть кiсток, потовщення стiнок судин, нерухливiсть суглобiв, вiдмова нирок та нерiдко втрата зору. Такi дiти помирають у молодому вiцi. Попри те що такi нещаснi дiти iснували завжди, цю хворобу до доктора Хатчiнсона нiхто не описував. Його робота грунтувалась на вивченнi шестирiчного хлопчика, що страждав на облисiння та атрофiю шкiри.

Я був доволi оптимiстично налаштований щодо нашоi зустрiчi, бо якщо хтось i мiг менi допомогти, то це вiн. Справа полягала в тому, що менi останнiм часом було нелегко. Бiльшу частину своiх двохсот рокiв я витратив на пошук Марiон по Лондону та краiнi. Інодi хтось здавався менi схожим на неi, i я виставляв себе повним дурнем. Якось у Йорку на вулицi Шемблз один чоботар напiдпитку добряче мене вiдлупцював, бо мое питання про рiк народження його дружини здалося йому непристойним. Я заробляв музикою, як щастило. Коли люди починали помiчати, що я не старiю, я змiнював iм’я та знаходив нове мiсце. Грошей у мене не водилося, бо усе, що я заробляв, витрачалося на житло та ель.

Багато разiв я втрачав будь-яку надiю. Я шукав не просто людину – я шукав сенс свого життя. Я усвiдомив, що люди не доживають бiльш як до ста рокiв, бо вони до цього не готовi. Психологiчно. З роками наче видихаешся та бiльше не маеш сил продовжувати. Сам вiд себе починаеш нудитися. Життя повторюеться, i з роками розумiеш, що вже бачив усi можливi жести та посмiшки. У свiтi не трапляеться нiчого, що б значно вiдрiзнялося вiд якоiсь подii в минулому. Новини вже не такi й новi. Взагалi слово «новини» стае смiшним. Усе життя зациклюеться та повiльно спускаеться колами. І несила терпiти однi й тi самi помилки людей. Однi й тi самi помилки. Знову i знову. Це наче пiсня, що колись подобалася, але з часом тобi кортить вiдiрвати собi вуха, коли чуеш той приспiв.

Нерiдко все це набридало настiльки, що хотiлося себе вбити. І я думав про те, що треба втiлити це в життя. Ще багато рокiв пiсля смертi Роуз я iнодi ловив себе десь у аптецi за думками купити миш’яку. І нещодавно це почалося знову. Я виходив на мости та мрiяв про смерть.

Можливо, я б таки дiйшов кiнця, якби не моi обiцянки Роуз та своiй матерi. Менi не подобалася моя «особливiсть». Через неi я став самотнiм. Самотнiсть пустельним вiтром вила в моiй душi. Я втрачав не тiльки людей, а й самого себе. Того себе, яким я був поруч з тими людьми.

У своему життi я любив трьох людей: матiр, Роуз та Марiон. Двое з них померли, але одна була жива – можливо, жива. Без любовi я просто плив життям, а не жив. У мого корабля не було якоря. Я ходив у море двiчi. Я топив себе у пляшцi. Але прагнув лише одного – знайти Марiон. Ну i, може, самого себе.

Мене мучило похмiлля, i я важко продирався через ту хуртовину. Взагалi напитися менi було важко, але я не шкодував зусиль. Мiсто наполовину зникло пiд снiгом, i я почувався наче на одному з тих зображень Лондона руки Моне – щоправда, тодi вiн iх ще не намалював. На вулицях майже не було людей, якщо не брати до уваги мiсiонерiв у дешевих костюмах та картузах, що чекали на свою iжу. Вони заклякли вiд холоду та у вiдчаi тихо чекали.

Існувала певна ймовiрнiсть, що моя зустрiч iз доктором Хатчiнсоном буде марною, але що ще я мiг вдiяти? Я дуже хотiв з ним зустрiтися, бо якщо хтось i мiг щось сказати про мiй феномен, то тiльки вiн. Та я навiть не був упевнений, що в таку погоду вiн узагалi буде на роботi.

Я дiстався лiкарнi, i медсестра запевнила мене, що доктор Хатчiнсон завжди на мiсцi.

– Насмiлюся припустити, що вiн нiколи в життi не пропускав робочого дня, – повiдомила менi мiс Форстер. Думаю, вона вже не раз це казала. Фартух та капелюшок у неi були бездоганно чистi та випрасуванi, наче iх створила та хуртовина, що лютувала надворi. – Вам пощастило. Схоже, що сьогоднi чи не всi лондонцi вирiшили потрапити до доктора Хатчiнсона на прийом, – вона уважно оглянула мене, намагаючись вгадати мое захворювання.

Мiс Форстер провела мене сходами нагору та попросила почекати в кiмнатi з дорогими крiслами у червоному оксамитi, шпалерами з Дамаска та величним годинником на стiнi.

– У нього вiдвiдувач, – прошепотiла вона менi. – Тому вам доведеться почекати, мiстере Крiббс.

(Я носив iм’я Едварда Крiббса, на честь мого приятеля з Плiмута, з яким нас поеднало чимало алкоголю.)

– Чекати я вмiю.

– Чудово, сер, – поважно вiдповiла вона та залишила мене.

У кiмнатi було повно людей з лячними висипами на обличчi.

– Жахлива погода, чи не так? – звернувся я до жiнки з фiолетовими плямами.

(За чотири столiття британцiв жодного разу не полишало оте бажання заповнити тишу балачками про погоду. І сам я дотримувався цiеi традицii, коли жив там.)

– Ваша правда, сер, – вiдповiла вона, але розмову не пiдтримала.

Нарештi дверi кабiнету лiкаря вiдчинилися, i звiдти вийшов чоловiк. Вiн був чудово одягнений, наче дендi[20 - Стиль XIX столiття. Чоловiки, що його дотримувалися, особливо стежили за своею зовнiшнiстю та вишуканiстю поведiнки.], але на його обличчi здiймалися мiкроскопiчнi гори якихось прищикiв.

– Доброго дня, сер, – широко всмiхнувся вiн до мене, наче щойно став свiдком якогось дива (ну або ж йому пообiцяли щось таке).

У кiмнатi панувало якесь тихе гудiння та цокання годинника. Я чекав своеi черги.

Нарештi я увiйшов до кiмнати. Першим, що я помiтив, був сам доктор Джонатан Хатчiнсон. Вiн справляв неабияке враження навiть у тi часи, коли всi джентльмени справляли враження. Високий, вродливий, з довгою бородою, яка заслуговувала на окремi комплiменти. Не така, як у грецьких фiлософiв чи морякiв, яких викинуло на безлюдний острiв. Його борода була ретельно спланована: спочатку густа, дедалi нижче вона ставала вузькою, потiм тоненькою, а потiм iз бiленькоi смужки зникала у нiщо. Можливо, через сувору погоду, але в тiй бородi я вбачав метафору смертного життя.

– Дякую вам, що погодилися зi мною зустрiтися, – почав я та одразу про це пожалкував. Складалося враження, що я у вiдчаi.

Доктор Хатчiнсон глянув на свiй кишеньковий годинник, а потiм ще кiлька разiв протягом нашоi бесiди. Не думаю, щоб час насправдi його непокоiв, iмовiрно, це була звичка. У тi часи багато хто мав таку звичку. Мабуть, зараз люди так само постiйно перевiряють своi смартфони.

Вiн витяг листа – листа, що я йому написав, – та почав читати з нього уривки:

«Шановний докторе Хатчiнсон, – почав вiн низьким сухим голосом, – я великий шанувальник вашоi роботи i нещодавно натрапив на статтю, де ви описуете вiдкриту вами хворобу. Хворобу, через яку людина передчасно старiе… Сам я страждаю на доволi схожу хворобу, хоча збагнути ii ще складнiше… Я вважаю, що ви чи не едина людина в усьому християнському свiтi, яка може пояснити менi мою природу та вирiшити загадку всього мого життя…»

Вiн охайно склав листа та вiдклав його убiк. А потiм спрямував на мене уважний погляд.

– Ваша шкiра майже випромiнюе здоров’я. Можна сказати, шкiра абсолютно здоровоi людини.

– Я здоровий. Мiй органiзм у кращому здоров’i, нiж у багатьох людей.

– У чому ж тодi ваша проблема?

– Перш нiж я почну, маю попросити вас не називати мое iм’я. Якщо ви вирiшите опублiкувати будь-якi своi висновки щодо мого феномену, будь ласка, уникайте згадки мого iменi в усiх ваших статтях. Це вкрай важливо. Ви можете гарантувати менi анонiмнiсть?

– Звичайно, сер. Маю зiзнатися, ви неабияк мене зацiкавили. Розкажiть менi про вашу проблему.

– Я старий, – просто сказав я.

– Я не роз…

– Я старiший, нiж маю бути.

Йому знадобилася секунда, щоб усвiдомити, що я кажу, i голос його змiнився на менш упевнений. Видно було, що вiн боiться ставити свое питання.

– Наскiльки старий?

– Старiший, нiж це взагалi можливо.

– Усе, що вiдбуваеться, можливо. Завдання науки – визначити межi цiеi можливостi. Колись ми досягнемо рiвня розвитку науки, за якого iснування магii та забобонiв буде неможливим. Будуть лише факти. Колись вважалося неможливим, що наша земля кругла. Наука – а тим паче медицина – не мае звужувати нашi уявлення про природу. Навiть навпаки, – вiн кинув на мене довгий погляд, а потiм нахилився та прошепотiв: – Гнила риба.

– Щось я вас не розумiю.

Вiн вiдкинувся на спинку крiсла та з жалем в очах пояснив:

– Нiхто не бачить зв’язку мiж гнилою рибою та проказою. А вiн е. Якщо iсти забагато гнилоi риби, е ризик захворiти на проказу.

– Справдi? Я не знав.

(Звiсно ж, тепер, у двадцять першому столiттi, я можу впевнено сказати, що вiд гнилоi риби прокази не буде. Але я живу вже довго, тому не виключаю, що ще рокiв через двiстi хтось таки доведе, що проказа дiйсно може розвитися через вживання гнилоi риби i що доктор Хатчiнсон мав рацiю. Коли живеш довго, стаеш свiдком того, як достовiрнi факти спростовують та потiм знов доводять. Коли я був малий, пересiчнi люди ще були переконанi, що Земля пласка, бо це те, що вони бачили довкола. Пiзнiше люди нарештi повiрили у сферичнiсть нашоi планети. Але нещодавно менi трапився примiрник журналу «New Scientist», де я прочитав про голографiчний принцип. Вiн пов’язаний iз теорiею струн та квантовою механiкою. Ідея полягае в тому, що гравiтацiя дiе наче голограма. Важко собi це уявити, але ця теорiя стверджуе, що наш Всесвiт е лише двовимiрною iнформацiею на космологiчному горизонтi, а те, що ми бачимо все тривимiрним, – не бiльш як iлюзiя. Наче 3D-кiно. Тож iснуе ймовiрнiсть, що свiт (та решта) насправдi плаский. А колись, може, хтось висуне нову теорiю та спростуе це.)

– То скажiть менi цифру, – мовив доктор, повертаючи мене до питання, на яке я мав дати вiдповiдь. – Скiльки вам рокiв?

– Я народився третього березня 1581 року. Менi двiстi сiмдесят один.

Я очiкував смiху, але нi, вiн лише довго дивився на мене, а потiм перевiв погляд на вiкно, за яким танцювали снiжинки, – мабуть, у його головi так само танцювали думки. Потiм вiн узявся пальцями за нижню губу, i очi його розширилися.

– Добре. Отож… Думаю, це все пояснюе, i я можу поставити вам дiагноз.

Я всмiхнувся. Нарештi. Адже прийшов я саме по дiагноз.

– Щоправда, допомогти я вам не зможу. Для цього вам доведеться звернутися в Бедлам[21 - Назва Бетлемськоi королiвськоi психiатричноi лiкарнi. Заснована в 1377 роцi.].

Я якось проходив повз те мiсце, звiдти лунали моторошнi стогони.

– У Бедлам? У Бетлемську лiкарню?..

– Саме туди.

– Але ж це божевiльня!

– Так, це лiкарня для божевiльних, i вам там допоможуть. А зараз прошу вас – у мене сьогоднi ще чимало пацiентiв, – вiн кивнув на дверi.

– Але ж…

– Сер, я рекомендую звернутися у Бедлам. Вам допоможуть упоратися з вашими… мареннями.

У тi часи найбiльш популярним i ще живим фiлософом був нiмець Артур Шопенгауер. Я зачитувався його працями, що, мабуть, не пiшло менi на користь, бо читати Шопенгауера в станi меланхолii – це те саме, що роздягатися, коли змерз. Тим не менш, на думку менi спало одне його висловлювання: «Кожен вважае власну широту поглядiв кордонами всього свiту».

Я думав, що йду до людини з найширшими науковими поглядами, яка зможе зрозумiти мiй феномен, – i тепер втрачати цю вiру було боляче. Наче померла надiя. Мiй випадок виходив за межi будь-яких поглядiв. Я дiстав iз кишенi монетку.

– Погляньте. Це пеннi. Єлизаветинська[22 - 1558–1603 роки – часи правлiння королеви Єлизавети І.] монетка. Коли менi довелося пiти з родини, моя дочка дала менi ii.

– Це стародавня монета. У мого друга е монета часiв правлiння Генрiха VIII[23 - 1509–1547 роки.] – пiвгроут[24 - Гроут – монета в 4 пенси. Пiвгроут – монета у два пенси.]. Але вiн точно не народився в часи правлiння Тюдорiв. І здаеться, ця монета навiть рiдкiснiша за пеннi.

– Сер, я не божевiльний. Запевняю вас. Я живу вже дуже давно. Я пам’ятаю, як британцi вiдкрили Таiтi[25 - У квiтнi 1769 року острiв за таемним наказом лорда адмiралтейства вiдвiдав капiтан Джеймс Кук.]. Я був знайомий iз капiтаном Куком. Я працював на пiдлеглих лорда-камергера[26 - Офiцiйна посада, що з’явилася у Середньовiччi.]… Будь ласка, сер, скажiть… чи не приходила до вас дiвчина? Жiнка? Жiнка, яка б говорила про таку саму проблему? Їi звуть Марiон, але, можливо, вона використала iнше iм’я. Думаю, вона змiнила особистiсть, щоб вижити… Нам часто доводиться…

– Сер, прошу вас, не хвилюйтеся, – доктор Хатчiнсон мав стурбований вигляд. – Прошу вас пiти.

– Як же менi не хвилюватися? Ви единий, хто може менi допомогти. Я хочу зрозумiти свою природу. Зрозумiти, чому я такий, який е.

Я схопив його за руку, а вiн вiдсахнувся вiд мене, наче боявся пiдчепити мое божевiлля.

– Тут полiцейський вiддiлок зовсiм поруч, попереджаю вас. Якщо ви не пiдете, я викличу допомогу, i вас звiдси виведуть.

З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчiнсона на змазаний привид. Я знав, що треба пiти. Знав, що сподiватися бiльше немае на що, принаймнi зараз. Я пiдвiвся та мовчки вийшов, поховавши свою таемницю ще на тридцять один рiк.




Лондон та Сент-Олбанс, 1860–1891 роки


Пiсля першоi зустрiчi з доктором Хатчiнсоном мене охопило горе, вiдчай та тривога – i набагато сильнiше, нiж звичайно. А потiм я втратив здатнiсть узагалi будь-що вiдчувати. Краще б вiдчувати сум, бо коли боляче – значить, ти живий. Я боровся з цим, я з жагою кидався у життя, я оточував себе гамором i шумом. Я ходив у м’юзик-холи, у першi ряди осередкiв смiху та радощiв. Я смiявся, я пiдспiвував, я намагався вiдчути хоч трохи тiеi радостi – але нi.

Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пiшки вирушив з Вайтчепелу[27 - Історичний район Лондона. Нинi е частиною Тауер-Гемлетс.] у Сент-Олбанс. Я втомився вiд Лондона, бо вiн зберiгав забагато спогадiв. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось iншим. Мое життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всерединi iншого, а те – всерединi iншого i так далi. Таким чином, може, ззовнi попереднi життя не було видно, але я знав, що вони й досi тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару – змiнюватися, трансформуватися та постiйно рухатися.

Сент-Олбанс був недалеко вiд Лондона, але в тi часи цього було достатньо. Для мене це мiсто стало так само новим, як i будь-яке iнше в Англii. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усi думають, що 1880-тi стали часом розквiту фабрик, але ж насправдi та епоха поеднала в собi багато iнших епох. Власне, як i завжди. Минуле нiколи не зникае вмить. Його вiдгомiн ще довго лунае в сучасностi. Це були часи, що дiлили мiж собою коней та машини, i ковалi були так само потрiбнi, як i ранiше.

На жаль, у Сент-Олбанс менi погiршало. Інодi мене так зачiпало, що я просто стояв та вдивлявся у червоне жерло печi, загубивши там самого себе. Нерiдко мiй начальник, Джеремая Картрайт, штурхав мене лiктем чи плескав по спинi, мовляв, спускайся з небес.

Одного разу, коли в кузнi нiкого не було, я пiшов далi. Закотив рукав, витяг розжарений шматок залiза, зiгнув його у формi мiсяця та притис до лiвого передплiччя. Моя шкiра зашкварчала, але я терпiв. Стис зуби, заплющив очi та терпiв, навiть не скрикнув. У мене й досi е шрам, схожий на посмiшку, вiн мене якось дивно заспокоюе. На жаль, вiдтодi я маю поводитися з ним обережно, бо такий шрам – чудова вiдзнака, що може порушити мою анонiмнiсть у життi.

До речi, тодi це подiяло. Я вiдчув бiль: вiн прокотився моiм тiлом та пульсуючою хвилею збудив мiй мозок. Значить, я iсную. Бо треба iснувати. Щоб вiдчувати бiль, потрiбен хтось живий. І це був я. Приемно було усвiдомити власну реальнiсть.

Але це ще не доводило, що я не божевiльний.

І ось одного дня в мене промайнула думка: можливо, я таки маю доказ? Адже сам я був фактом, а доказом менi слугував час.

Тож настав час ще раз зустрiтися з доктором Хатчiнсоном.




Лондон, 1891 рiк


Доктор Хатчiнсон не знав, що зустрiчатиметься зi мною, бо у блокнотi з його зустрiчами минулого разу стояло iм’я Едварда Крiббса. Тепер же я вперше з часiв юностi вирiшив повернути справжне iм’я – Том. Щоправда, вiд свого гугенотського прiзвища Азар я вiдмовився. Смiт здалося менi надто нудним. Зупинився я на дещо бiльш символiчному Вiнтерс[28 - Зима (англ.).].

Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приiхав до Лондона на бричцi, у яку був запряжений кiнь мого похмурого начальника Джеремаi. Власне, бричка теж була його.

Лондонська лiкарня iнфекцiйних та неiнфекцiйних захворювань шкiри тепер мала назву Лондонська клiнiка шкiри, хоча з часiв мого минулого вiзиту бiльше нiчого й не змiнилося. Тi самi сходи, тi самi дорогi меблi. Хiба що кабiнет доктора Хатчiнсона здавався трохи занедбанiшим: на столi безлад iз книжок та паперiв, трiщина на шкiрянiй спинцi дорогого крiсла. Здавалося, що мiсце, яке я бачив кiлька десяткiв рокiв тому, постраждало вiд невеличкого торнадо.

Сам доктор Хатчiнсон, як i бiльшiсть звичайних людей, зберiгся ще гiрше за свое неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рiдкою. Бiлки очей пожовтiли, а суглоби пальцiв викрутило артритом. Шкiра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постiйно переривали хрипкi вдихи. Загалом, до нього завiтала старiсть. Нiчого незвичайного.

– Вiтаю, мiстере Вiнтерс! Вибачте, але щось не можу знайти нiяких записiв щодо вас… – вiн рився на столi, не пiдводячи на мене погляду.

– Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодноi iнформацii.

Тут нарештi вiн на мене подивився. Спочатку вiн помiтив мiй неохайний брудний одяг та почорнiлi руки – вочевидь, не мiг второпати, що взагалi такий, як я, робить у його кабiнетi.

– Я вже заплатив за прийом унизу, – заспокоiв я його. – Не впiзнаете мене?

Вiн подивився менi в очi.

– Минулого разу я приходив пiд iм’ям Едварда Крiббса. Нi, не пригадуете? Ви ще радили менi пiти в психiчну лiкарню.

Хрипи погучнiшали, вiдтак вiн пiдвiвся та пiдiйшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер своi очi.

– Нi, не пригадую, – прошепотiв вiн.

– А я думаю, пригадуете. Я ж бачу. Я приходив тридцять один рiк тому.

Йому перехопило подих вiд усвiдомлення. Вiн наче раптом опинився на вершинi пагорба, якоi довго намагався дiстатися.

– Нi-нi-нi, це неможливо. Це якась iлюзiя. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були iлюзiонiстами, що тодi виступали дуетом у Лондонi.)

– Можу запевнити вас, сер, що це я.

– Я, певно, божеволiю.

Сумно було чути, що йому простiше припустити власне божевiлля, анiж мое iснування.

– Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповiдав вам про себе. Про мiй феномен. Час для мене спливае дуже повiльно. Так, здаеться, це дар божий, а може, i кара. Але це реальнiсть. Я реальний. Мое життя – реальнiсть.

– Ви не привид?

– Нi.

– І не витвiр моеi уяви?

– Нi.

Вiн простяг руку та торкнувся мого обличчя.

– Коли ви народилися?

– Третього березня 1581 року.

– 1581 року… – вiн повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. – Тисячу п’ятсот вiсiмдесят першого… Пiд час Великоi пожежi в Лондонi вам було вiсiмдесят п’ять…

– Спекотно тодi було. Я отримав безлiч опiкiв вiд iскр.

Доктор дивився на мене вже по-iншому – як палеонтолог дивиться на свiже яйце динозавра, з якого от-от вилупиться маля. Це все змiнюе. Змiнюе абсолютно все.

– Скажiть, будь ласка, ви такий сам? Чи зустрiчали ви когось з таким самим… феноменом?

– Так! Пiд час другого плавання капiтана Кука я зустрiв одного чоловiка. Вiн був з якогось острова в Тихому океанi. Його звали Омаi, i вiн став менi чи не найцiннiшою людиною в життi – другом. А ще… ще моя дочка, Марiон. Я не бачив ii вiдтодi, як вона була маленькою дiвчинкою, але ii мати повiдомила, що вона успадкувала мою особливiсть. Це стало помiтно, коли iй було одинадцять: вона перестала старшати з нормальною швидкiстю.

– Це неймовiрно, – усмiхнувся доктор Хатчiнсон. – Важко це усвiдомити.

Я теж усмiхнувся: моiй душi кинули рятiвний круг порозумiння.

І я вiдчайдушно чiплявся за цей круг, аж поки тiло доктора Хатчiнсона не знайшли в Темзi тринадцять днiв потому.




Лондон, сьогоднi


Голова й досi болить.

Інодi бiль майже невiдчутний, а iнодi крiм нього бiльше нiчого й не лишаеться. Вiн завжди збiгаеться зi спогадами. Якщо просто бiль я можу терпiти, то терпiти спогади несила. Життя страшенно болить.

Що б я не робив, цей бiль постiйно зi мною. Я пробував будь-що: пив iбупрофен, пив лiтри води, приймав ванни з лавандою, лежав у темрявi, масажував колами скронi, повiльно дихав, слухав лютневу музику, слухав шум хвиль на пляжi, медитував, спробував вiдеокурс з йоги, який начебто мав позбавляти стресу (треба було повторювати «Я у безпецi, я можу розслабитися», i десь пiсля сотнi разiв мене почав лякати власний голос), дивився дурнi передачi по телевiзору, кидав пити каву, приглушував яскравiсть екрана ноутбука… Усе марно. Головнiй бiль впертий, наче та тiнь.

Єдине, що я не пробував, – сон. У мене вже багато десятилiть проблеми зi сном, i вони дедалi погiршувалися.

Учора вночi я не мiг заснути, тому подивився документальний фiльм про черепах. Черепахи не рекордсмени з довголiття, але точно входять до списку найстарiших, бо деякi «можуть доживати до ста вiсiмдесяти рокiв». Я наводжу цю фразу в лапках, бо зазвичай поденьки недооцiнюють можливостi довгожителiв. Наприклад, акул. Чи людей. Особисто я переконаний, що можна знайти принаймнi одну черепаху, яка вже вiдзначила свiй п’ятисотий день народження.

Що завжди мене засмучувало, так це те, що люди не схожi на черепах. Погляньте-но, черепахи живуть на нашiй планетi вже двiстi двадцять мiльйонiв рокiв, ще з трiасового перiоду, i вони майже не змiнилися. А люди тут всього нiчого…

Не треба бути генiем. Просто увiмкнiть новини – i стане зрозумiло, що ми тут не затримаемося. Іншi пiдвиди – неандерталець, азiйська денисiвська людина, iндонезiйськi «хоббiти» – вже давно згинули. І ми, iмовiрно, вирушимо за ними. Для поденьок це нiчого. Коли знаеш, що тобi жити ще рокiв тридцять чи сорок, такi думки не бентежать. Можна дозволити собi не загадувати на майбутне. Можна уявити собi, що ти щось визначене, належиш до певноi нацii, маеш конкретний прапор та точку зору. Можна навiть уявити, що усе це мае якесь значення.

Але що довше ти живеш, то краще розумiеш, що немае нiчого визначеного. Нiчого певного. Якщо прожити досить довго, обов’язково станеш бiженцем. Рано чи пiзно розумiеш, що нацiональнiсть не означае абсолютно нiчого i будь-яка точка зору з часом випробовуеться та спростовуеться. Людину не визначае нiчого, крiм того що вона людина.

У черепах немае нацiональностей. Немае прапорiв. Немае стратегiчноi ядерноi зброi. У них не бувае тероризму чи референдумiв, немае торговельних вiйн iз Китаем. Вони не завантажують плейлисти для тренувань зi «Спотiфай». У них немае книжок про становлення та падiння черепашачоi iмперii. Немае iнтернет-шопiнгу та готелей самообслуговування.

У iнших тварин немае прогресу, як заведено говорити. Але насправдi людському розуму не потрiбен той прогрес. Ми як були шимпанзе з високою самооцiнкою, так ними й залишилися, лише палицю змiнили на зброю. У нас е знання, якi дозволяють зрозумiти, що ми лише купка атомiв (як i будь-що iнше), i тим не менш ми продовжуемо вiдокремлюватися вiд навколишнього всесвiту та надiляти себе якимось значенням, що б давало нам перевагу над деревом, каменем, котом чи черепахою.

І ось я сиджу, з усiма своiми людськими страхами та болем, з тривогою на серцi, сиджу та думаю, скiльки менi лишилося. Якщо вдаеться поспати хоча б три години, я вважаю це за щастя. Колись давно я приймав заспокiйливий сироп – мiкстуру вiд кашлю, яку порадив Гендрiх, – але оскiльки в його складi е морфiй, то його перестали випускати пiсля заборони опiатiв, рокiв сто тому. Наразi я приймаю «Night Nurse»[29 - Лiки вiд грипу та застуди.], але вiн мало допомагае.

Звiсно, менi б треба сходити до лiкаря, та я цього не роблю. Це правило органiзацii «Альбатрос»: нiяких лiкарiв, у жодному разi. Я вiдчуваю страшенну провину пiсля мого вiзиту до доктора Хатчiнсона, тому дотримуюсь цього правила. Інодi я думаю: а раптом у мене пухлина в мозку? Щоправда, я не чув, щоб у когось з альб були пухлини. І навiть якби вона в мене i була, то росла б дуже i дуже повiльно. Я б мiг прожити з нею ще щонайменше звичайний людський вiк. Крiм того, симптоми все одно не збiгаються.

Так ось, головний бiль нiяк не вiдпускае, а завтра менi йти на нову роботу. Я випив трохи води, з’iв вiвсянки й тепер iду гуляти з Авраамом. Уночi вiн згриз бильце дивана, але я не збираюся його сварити. У нього i без цього було непросте життя. Мабуть, менi дiстався проблемний собака, щоб я менше думав про своi проблеми. Ця порода – акiта – виведена для життя у японських горах, собака-товариш. І я знав, що в душi вiн прагне до бiльш величного оточення, анiж бруднi бетоннi джунглi Лондона, – хто ж у такiй ситуацii не згризе диван i не напудить на килим? Вiн точно не просив собi такого життя.

І ми з Авраамом iдемо вулицями Лондона та дихаемо вихлопними газами.

– А отут колись був колодязь, – розповiдаю я йому, коли ми проходимо повз букмекерську контору. – А отут, просто отутечки, старi грали в кеглi щонедiлi пiсля проповiдi.

Повз нас проходить хлопчина в закочених штанях та завеликiй на нього футболцi компанii «The Hundreds» – вiн наче вiдголосок типового для сiмнадцятого столiття хлопчини в бриджах та довгiй сорочцi. Сам вiн, вочевидь, не мае жодного уявлення, кого менi нагадуе, вiдводить очi вiд свого телефону та кидае на мене невдоволений запитальний погляд. Для нього я звичайнiсiнький мiський божевiльний одинак, що говорить сам до себе. Не виключено, що в понедiлок я побачу його у своему класi.

Ми з Авраамом переходимо вулицю. На стовпi постер: «КЛУБ КЕНДЛЛАЙТ. Повертаймося в бурхливi 20-тi з тематичними коктейлями часiв сухого закону». Головний бiль посилюеться – доводиться заплющити очi. Спогади пiдступають, наче кашель: я граю «Sweet Georgia Brown»[30 - Джазовий стандарт, уперше записаний у 1925 роцi Беном Барнi. На основi джазових стандартiв музиканти iмпровiзують.] у барi «Ciro» у Парижi, а незнайомка тримае руку в мене на плечi.

Я в парку. Я безлiч рокiв уже не грав на пiанiно, але це нiчого. Я давно зрозумiв, що пiанiно для мене наче наркотик – потужний та звабливий. Воно збуджуе забутi почуття, i я можу потонути в тих своiх давно прожитих життях. Інодi я задумуюсь, чи сяду знов за iнструмент. Я вiдчiпляю поводок вiд нашийника Авраама, а вiн з подивом дивиться на мане. Його спантеличуе раптова свобода.

І я чудово його розумiю.

Навколо мене парк. Я бачу, як чоловiк, що вигулюе бiшон фрiзе[31 - Невеличкий собака з кучерявою шерстю, пiдвид болонок.], нахиляеться та нишком пiдбирае лайно свого пса в пакетик. Бiлка стрiмко зигзагами збiгае вгору на бук. З-за хмари визирае сонце. Авраам швидкою ходою трусить кудись далi в парк.

І тут я помiчаю ii.

Неподалiк вiд мене на лавцi сидить жiнка. Вона читае книгу. Я впiзнаю ii, що для мене рiдкiсть. Я давно вже не придiляю уваги зовнiшностi людей, бо всi обличчя змазуються та втрачають своi особливостi. Але це обличчя я впiзнав – я бачив його крiзь вiкно у кабiнетi Дафни. Це вчителька французькоi. Чомусь вона здаеться менi особливою, а для людей взагалi непросто стати особливими. У неi е стиль. І нi, справа не в одязi (вельветовий пiджак, джинси та окуляри), а у тому простому жестi, яким вона кладе книгу на лавку поруч та оглядае парк. У тому, як вона видихае, трохи надуваючи щоки, та заплющуе очi, пiдставляючи обличчя сонцю. Я вiдвертаюся: я просто чоловiк, що побачив жiнку в парку. Я можу бути будь-ким. Хоча вже й не 1832 рiк.

Але тут вона звертаеться до мене:

– У вас дуже милий пес, – французький акцент. Новий французький. Так, це точно та жiнка зi школи. Вона простягае руку, i Авраам ii обнюхуе, а потiм лиже. Навiть хвостом вихляе вiд радостi.

– Вважайте, що вас ушанували.

Вона кидае на мене погляд, i менi стае неспокiйно. Надто довгий погляд. Я не вважаю себе настiльки привабливим, щоб жiнки могли так на мене дивитися. На мене взагалi вже рокiв сто так не дивилися. Колись, у 1700-х, коли я виглядав рокiв на двадцять та носив на обличчi тiнь свого горя, на мене часто кидали такi довгi погляди. Але тепер нi. Вона дивиться на мене з якоiсь iншоi причини, i мене це бентежить. Можливо, вона теж бачила мене у школi? Так, iмовiрно, у цьому причина.

– Аврааме! Іди-но сюди, хлопчику, давай.

Собака бiжить до мене, я чiпляю поводок, i ми йдемо геть. А спиною вiдчуваю ii погляд.



Удома я починаю вивчати плани урокiв для сьомого класу. На приглушеному екранi з’являеться перша тема: «Судовi процесi над вiдьмами в тюдорiвськiй Англii». Я вже знаю, що це невiд’емна частина програми.

Думаю, я вiдшукав причину свого рiшення викладати iсторiю: менi треба приручити свое минуле. По сутi, iсторiя – це i е розповiдi про минуле. І це мiй спосiб контролювати свое минуле. Приручити його та зробити своiм домашнiм улюбленцем. Але iсторiя, у якiй жив ти сам, вiдрiзняеться вiд того, про що пишуть у книжках та розповiдають у кiно. Є певнi речi, якi не вдасться приручити.

Мозок раптом охоплюе болем.

Я пiдводжуся та йду на кухню зробити собi коктейль «Кривава Мерi». Найпростiший варiант, без селери. Вмикаю музику – це допомагае. Я прогортаю Шосту симфонiю Чайковського та Бiллi Голiдей i вiдкриваю свiй список морських пiсень шантi[32 - Пiджанр народноi англiйськоi музики; пiснi морякiв.] – грае «The Boys of Summer» Дона Генлi. Зовсiм свiжа музика. (Щоправда, ця пiсня була написана у 1984-му). Я вперше почув ii в Нiмеччинi у 1980-х i одразу вподобав, сам не знаю чому. Вона нагадуе менi про дитинство, хоча ii i вiддiляе вiд нього кiлька столiть. Нагадуе про проникливi французькi пiснi, що спiвала мама, пiсля того як ми переiхали до Англii, – сумнi та ностальгiчнi. Бiль посилюеться, але я згадую Джона Гiффорда. Тодi, давно, його голова болiла незрiвнянно сильнiше. Я заплющую очi, i раннi спогади хвилею накривають свiдомiсть. Здаеться, через них навiть повiтря стае розрiдженим.




Саффолк, Англiя, 1599 рiк


Я пам’ятаю, як мати сидить коло мого лiжка, спiвае французьку пiсню та грае на своiй лютнi з вишневого дерева. Їi пальцi вправно бiгають струнами, наче хочуть втекти. Зазвичай музика слугувала iй вiдрадою: вона нiжно спiвала air de cour[33 - Популярний вид вокальноi музики 1570–1650 рокiв. На пiку популярностi часто виконувався при дворi короля Людовiка XIII Справедливого.], i це завжди ii заспокоювало. Тiльки не того вечора.

Мама чудово спiвала. Вона заплющувала очi, наче пiснi були ii спогадами чи снами. Проте того вечора вона спiвала та дивилася на мене, а на лобi в неi пролягла глибока вертикальна зморшка. Вона завжди з’являлася на ii обличчi, коли вона думала про батька чи про проблеми у Францii. Зрештою вона припинила грати та поклала лютню, яку подарував мамi герцог Рошфорський, коли я був ще зовсiм малий.

– Ти не старшаеш.

– Ну мамо, годi про це.

– У тебе на обличчi жодноi волосинки, а тобi вже вiсiмнадцять. За останнi п’ять рокiв ти зовсiм не постаршав.

– Я ж не можу з цим нiчого вдiяти.

– Час спинився для тебе, Етьене.

Наодинцi вона й досi називала мене Етьен, хоча для усiх я був уже Томас. Я спробував приховати власнi острахи, щоб заспокоiти ii.

– Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сiдае. За весною приходить лiто. А працюю я так само, як i будь-хто в моему вiцi.

Мама погладила мене по головi. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я i досi лишався зовнi.

– Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.

Згадався один iз моiх найперших спогадiв: мама плаче вiд горя та ховае обличчя в гобеленi, що висiв у нашому маетку у Францii. Того дня iй повiдомили, що мого батька вбито на полi бою пiд Реймсом.

– Зi мною все буде добре.

– Так, я знаю. Ти добре заробляеш на покрiвлi, але, може, не варто бiльше працювати на мiстера Картера? Ти постiйно нагорi, на даху в Гiффорда, i люди бачать тебе. Усi плiткують, це ж село.

Як це не iронiчно, але у вiцi тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дiтей. І саме цьому мiстер Картер узяв мене на роботу: малому менi вiн мiг платити менше, але роботу я виконував так само, як i решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потiм той швидкий розвиток вповiльнився майже зовсiм, i моя зовнiшнiсть перестала змiнюватися.

– Треба було iхати до Кентерберi. Чи у Лондон, – мовив я.

– Ти ж знаеш, я не люблю мiста, – мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спiдницю.

Я уважно подивився на неi. Вона прожила майже все життя у найвишуканiших будинках Францii, а тепер увесь ii свiт звузився до крихiтноi хати в селi у богом забутому куточку Англii, де кожен кидав пiдозрiлi погляди на сусiда.

– Може, ти i правий… Мабуть, треба було, – зрештою мовила вона.

Знадвору почувся якийсь звук – моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.

– Нi, синку, не треба. Не ходи надвiр.

– Але ж хтось у бiдi, треба глянути, що сталося.

Я побiг на вулицю. Сонце щойно сiло, i небо ще свiтилося глибокою синявою. Я побачив, що з усiх будинкiв люди так само, як i я, вибiгали та бiгли вулицею, намагаючись дiзнатися, що ж сталося.

Я теж побiг. І тодi побачив.

Побачив його.

Джона Гiффорда.

До нього було ще далеко, але цього чоловiка важко не впiзнати: вiн був здоровенний, наче копиця сiна. Вiн iшов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двiчi його страшенно знудило – лишилися двi великi калюжi на дорозi. А сам вiн, хитаючись, попрямував далi.

Його дружина Елiс i трое дiтей бiгли за ним та несамовито кричали.

Поки вiн дiйшов до лугу, навколо зiбралися вже всi жителi Едвардстоуна. У нього почала йти кров – спочатку з вух, а потiм з рота та носа. Вона текла по його бородi. А потiм вiн упав. Дружина стояла коло нього на колiнах та намагалася руками затулити його рот та вухо, наче це могло спинити кров.

– Джоне, Господи!.. Врятуй його, Боже!.. Джоне!..

Хтось у натовпi молився, хтось притуляв до себе своiх дiтей, намагаючись вберегти iх вiд цього видовища. Бiльшiсть же людей просто за усiм стежила з похмурим захопленням.

– Це диявольськi витiвки, – мовив Волтер Ірншо, точильник ножiв. Вiн стояв коло мене, i з рота у нього жахливо тхнуло. Сьогоднi це називають галiтозом.

Джон Гiффорд завмер на землi долiлиць. Рухалися лише його руки: iх трусило, але дедалi менше. А потiм вiн помер. Просто отам, на лузi, на чорнiй вiд власноi кровi травi. Елiс у страшенному горi впала йому на груди, а натовп селян мовчки стояв навколо.

Неправильно було просто стояти та дивитися на такi особистi прояви горя, тому я пiшов звiдти. А дорогою менi зустрiчалися знайомi обличчя мiсцевих мешканцiв, на яких читалося засудження.

– Правильно, Томасе Азар, краще не пiдходь.

Тодi я не зрозумiв, у чому була справа. Та невдовзi я iх згадав, тi слова – то було попередження.

Один раз я озирнувся та побачив тiло Джона Гiффорда, що великою купою лежало на мiсцi. Його великi мертвi руки виблискували в мiсячному сяйвi, i мiсяць здавався ще одним нажаханим обличчям у натовпi.




Лондон, сьогоднi


– Вiдьми, – промовляю я вчительським тоном. Тобто таким тоном, який майже нiхто нiколи не слухае.

Що вдiеш, саме таке життя я собi обрав серед безлiчi варiантiв. Життя людини, що стоiть перед повним класом дванадцятирiчних дiтей, якi ii iгнорують.

– Як ви думаете, чому люди чотириста рокiв тому вiрили у вiдьом?

Я обводжу поглядом клас: усмiхненi чи знiяковiлi обличчя. Деякi не вiдриваються вiд телефонiв. Зараз 9:35 ранку, i урок почався лише п’ять хвилин тому. Виходить у мене кепсько. Кепський вийшов урок. І день. І робота в мене виходить кепсько.

Може, iдея стати вчителем взагалi не найкраща? Може, це початок довгоi черги розчарувань?

Я провiв вiсiм рокiв у Ісландii (аж до моеi подорожi на Шрi-Ланку), де жив за десять кiлометрiв на пiвнiч вiд рибальського селища Коупаскер. Менi схотiлося пожити в Ісландii пiсля кiлькох рокiв у Торонто. Торонто – одне з найщасливiших та найчудовiших мiст у свiтi, але я був там нещасний. Може, причина саме в тому, що Торонто таке чудове, не знаю. Я просто сидiв у своiй квартирi та нi з ким не бачився. Одного разу я пiшов на бейсбольний матч, грали «Блу Джейз». Там, в оточеннi такоi маси людей, з якими я нiколи не зможу спiлкуватися, я зрозумiв, що хочу в Ісландiю. А самотне життя в Ісландii збудило в менi бажання жити звичайним життям.

На жаль, звичайне життя не гарантуе щастя. Узагалi все це – я маю на увазi вчителювання – лише обман. Може, усi просто когось удають? Усi вчителi та учнi в цiй школi лише грають якусь роль? А Шекспiр мав рацiю, i весь свiт – лише театр? Без гри та вдавання вiн просто припинить iснування? Ключ до щастя – не бути собою. У кожного з нас надто багато отих «собою», тому, якщо хочете бути щасливими, просто знайдiть брехню, яка вас влаштовуе.

Я дивлюся на цi усмiхненi обличчя та розумiю: я обрав не ту брехню.

– Чому люди вiрили у вiдьом? – знов питаю я.

У коридорi за дверима класу проходить Дафна, посмiхаеться менi, показуе два великi пальцi та швидко крокуе далi. Я всмiхаюсь у вiдповiдь, наче усе тут просто чудово, наче я вже мiльйон разiв це робив i наче я не старий пес, який намагаеться навчитися нових трюкiв.

Я знов повторюю питання:

– Що примушувало людей вiрити у чаклунство?

На першiй партi дiвчинка пiдняла руку: я думав, буде вiдповiдати, але нi, вона просто позiхнула.

Я сам вiдповiдаю на свое питання, намагаючись не думати про спогади, якi воно будить у менi. Голос трохи тремтить, i я намагаюсь його опанувати:

– Люди вiрили у вiдьом, бо так iм було простiше. Звичайний ворог не влаштовуе людей, бо iм потрiбне пояснення. І в неспокiйнi часи, коли всюди панувала неосвiченiсть, людей це влаштовувало. Як ви думаете, хто вiрив у вiдьом?

– Дурнi люди, – буркнув хтось, я не побачив, хто саме.

Я всмiхаюся. До кiнця уроку п’ятдесят п’ять хвилин.

– Так, здавалося б, так i було. Але нi, у вiдьом вiрили всi. Королева Єлизавета I видала указ проти вiдьом. А король Якiв I, що сiв на трон пiсля неi, навiть написав книгу про вiдьом! А вiн вважався iнтелектуалом! До речi, першою технологiею, що почала розповсюджувати фальшивi новини, став не Інтернет, а друкована преса. А книги тiльки змiцнювали марновiрство. Тож майже всi люди вiрили у вiдьом. Існували мисливцi на вiдьом, якi подорожували краiною та вистежували…

Раптом голову пронизуе гострий бiль, i я хитко спиняюся посеред речення.

Дiвчинка, що позiхала на першiй партi, схвильовано питае:

– Сер, з вами все гаразд?

– Так, просто голова болить. Пусте, це минеться.

А за нею якась дiвчинка з задньоi парти:

– А звiдки вони знали, хто вiдьма, а хто нi?

Питання б’еться у моiй головi, наче птаха в темнiй кiмнатi.

Звiдки вони знали?

Звiдки вони знали?

Звiдки вони знали?




Саффолк, Англiя, 1599 рiк


Моя мати, як, мабуть, i належить батькам, була складною та суперечливою особистiстю. Моралiстка, вона полюбляла задоволення (iжу, музику, красу природи). Глибоко релiгiйну, ii однаково заспокоювала як молитва, так i французька пiсня. Любителя природи, ii по-справжньому лякало будь-що за межами з?мку. Тендiтна, але вперта та мiцна. Не знаю, скiльки дивних рис ii характеру були вродженими, а скiльки з’явилися пiсля смертi батька. «У цьому свiтi немае жодноi травинки, жодноi барви, якi б не були створенi на нашу втiху, – сказала вона якось пiсля нашого переiзду до Англii. А потiм додала: – Так каже мсье Ков?н».

Менi не подобався той мсье Кован. Чи Кальвiн[34 - Французький протестантський проповiдник, засновник кальвiнiзму.], якщо вже говорити правильно. Вiд нього лише проблеми. Але я прийняв естафету. Нашi справи дедалi погiршувались, i коли вони постукали у дверi, я знав, що нам н?де дiтися. Я знав, що у свiтi не iснуе мiсця, де ми могли б почуватися в безпецi.

Мисливця на вiдьом звали Вiльям Меннiнг. Вiн був високий дужий чолов’яга з руками м’ясника. На одне око вiн був слiпий, хоча, може, так лише здавалося через катаракту на лiвому оцi. Ми не бачили, коли вiн приiхав до села, хоча я пам’ятаю, що якось уночi чув двох коней, що прогалопували на схiд повз нашу хату. На другому конi вершником був мировий суддя. Я знав його як мiстера Ноя. Вiн гарно одягався та поводився як джентльмен. На зрiст вiн був як Меннiнг, хоча шкiру мав сiру. Наче у мерця.

Ми стали новиною нацiонального рiвня, хоча не знали про це, аж поки не почули той стук у дверi.

Вiльям Меннiнг мiцно схопив мене за руку, а другою рукою показав на маленьку рожеву пляму в мене на шкiрi (намагаючись не торкатися ii):

– Знак диявола! – мовив вiн iз моторошним виразом трiумфу на обличчi. – Мiстере Ной, дивiться!

– Бачу. Найлихiший iз лихих.

Я розсмiявся, хоча менi й було страшно:

– Та це ж мене блоха вкусила!

Я й досi мав вигляд тринадцятирiчного – вони не очiкували опору вiд маленького хлопчика. Моя ж юнацька зухвалiсть iх розлютила. Меннiнг гаркнув на мене – iншого слова i не дiбрати, – а потiм звернув увагу на мою матiр.

– Роздягайся, – тихо та рiшуче мовив вiн.

Тут я його зненавидiв. Просто в одну мить. Виявилося, що до того моменту я взагалi не знав, що таке ненависть. Так, я знав таке почуття, бо мав абстрактну ненависть до тих, хто вбив мого батька. Але я не знав тих людей, нiколи iх не бачив. А ненависть потребуе конкретного обличчя.

– Нi, – мовив я.

Мама мала спантеличений вигляд. А коли вона збагнула, що вiдбуваеться, одразу вiдмовила та вилаялась французькою. Меннiнг був неосвiчений, хоча i видавав себе за людину науки, тому й гадки не мав про жоднi iншi мови.

– Позначте ii. Вона говорить як диявол – викликае духiв!

Потому вiн наказав зачинити дверi, бо на нашому порозi вже почали збиратися мiсцевi, щоб насолодитися видовищем: Розумниця Бесс була вже тут як тут, а поруч з нею стояла нещасна Елiс Гiффорд. Мiстер Ной зачинив дверi. Я став мiж матiр’ю та Меннiнгом, а той вихопив кинджал та притулив менi до шиi.

Мати почала роздягатися. Сльози ринули з ii очей. У мене теж защипало вiд слiз та провини. Усе це через мене, через мою фiзичну «iнакшiсть», через мою нездатнiсть старшати, як решта людей.

– Ще одне слово, i я вб’ю твою матiр-вiдьму просто тут ранiше, нiж ти чи Марбас встигнуть щось вдiяти!

Марбас – пекельний дух, що мiг лiкувати вiд усiх хвороб[35 - Згiдно з гримуаром «Малий ключ Соломона», де наводилися вiдомостi про християнську демонологiю.]. Наступнi кiлька годин я часто чутиму це iм’я. Той день стане кошмаром наяву.

Гола мати. Просто в нас удома, поруч зi столом та мiдним посудом на ньому. Я бачив, як на неi дивився Меннiнг: з ненавистю та хiттю. А потiм вiн пiдiйшов до неi та проколов кинджалом шкiру. Спочатку на руцi, потiм на плечi, тодi коло пупа. Проступили краплi кровi.

– Подивiться, яка темна кров, мiстере Ной.

Мiстер Ной подивився.

Кров як кров, звичайного кольору. Як i належить звичайнiй людськiй кровi. Але мiстер Ной побачив щось iнше. А може, уявив це пiд впливом Меннiнга.

– Так. Найтемнiша з темних.

Люди бачать те, що хочуть бачити. Я сотнi разiв думав, що вже засвоiв цей урок, але щоразу мене це дивуе. Мати кривилася вiд болю з кожною новою ранкою, але Меннiнг був переконаний, що вона удае бiль.

– Яка пiдступнiсть! Видно, що бiль удаваний! Видно з ii обличчя! Вона уклала угоду з дияволом. Дивна смерть Джона Гiффорда стала платнею за вiчну молодiсть ii сина. Лиха угода з нечистим!

– Ми не маемо жодного стосунку до смертi Джона Гiффорда. Я працював у нього на даху i все. Моя мати з ним навiть не знайома: вона майже не виходить з хати. Прошу вас, припинiть!

Я бiльше не мiг дивитися на це та схопив Меннiнга за руку. Вiн ударив мене рукiв’ям кинджала по головi, а рукою схопив за горло. А потiм знову i знову бив в одне мiсце – я гадав, що вiн розтрощить менi череп. Мати вiдчайдушно кричала, але нiчого не могла вдiяти.

Я впав долу, не в змозi навiть кричати. Менi паморочилося. Як же я хотiв мати силу звичайного вiсiмнадцятирiчного юнака!

І тодi Меннiнг помiтив ще один укус блохи – на тiлi матерi, коло пупа. Та червона цятка скидалася на мiсяць, що обертаеться навколо планети-пупа.

– Той самий знак, що й у хлопчиська!

Матiр били дрижаки. Вона стояла там гола, не в змозi вимовити анi слова.

– Це просто укус блохи! – мiй голос увiрвався. – Лише укус!

Я сперся руками на кам’яну пiдлогу та спробував пiдвестись, але на мою голову впав ще один удар – i все навколо поглинула темрява.



Інодi менi знов та знов усе це сниться. Якщо я випадково засинаю на диванi, то знову згадую той день. Згадую тi краплi кровi на тiлi матерi. Згадую людей, що стояли у нас на порозi. Згадую ногу Меннiнга, що важко гупае коло мого обличчя, – i прокидаюся багато столiть потому.

З того дня все змiнилося. Не те щоб мое дитинство було iдеальним, але менi часто хочеться повернутися туди. Туди, до цього всього. До того як я познайомився з Роуз. До того як я дiзнався, що буде з мамою. До того як… Хочеться повернутися в часи, коли я був просто хлопчиськом з дивним довгим iм’ям. Звичайним хлопчиськом, який рiс, як i будь-хто iнший. Але вороття у минуле немае. Минуле можна тiльки нести iз собою, вiдчуваючи його вагу. Нести i молитися, щоб та вага не зламала тебе.




Лондон, сьогоднi


В обiд я бiжу до супермаркету далi вулицею та купую собi сандвiч з пастромою[36 - Копчена яловичина.], пакетик чiпсiв iз сiллю та оцтом i пляшечку вишневого соку. На касi черга, i я йду на касу самообслуговування, якоi завжди уникаю. Але день сьогоднi невдалий, i тут теж. Механiчний жiночий голос повiдомляе менi про «невiдомий предмет у зонi упаковки», хоча в цiй зонi лежать лише моi покупки.

– Будь ласка, звернiться до працiвника магазину, – радить менi робот. І знову: – Невiдомий предмет у зонi упаковки. Будь ласка, звернiться до працiвника магазину. Невiдо…

Я озираюся навколо в пошуках допомоги.

– Вибачте, менi потрiбна допомога, – гукаю я.

Та навколо жодного працiвника. Звiсно ж. Неподалiк стоiть черга хлопчикiв у шкiльнiй формi (бiлi сорочки iз зеленою чи жовтою краваткою) з напоями та пакунками iжi. Вони звертають на мене увагу, щось кажуть одне одному – вочевидь, що я iхнiй новий вчитель, – та смiються. Мене охоплюе звичне вiдчуття, наче я живу не у свiй час. Механiчний голос нiяк не замовкне, головний бiль посилюеться. Лишаеться тiльки стояти та думати: може, Гендрiх був правий? Може, менi не варто було повертатися до Лондона?


* * *

Я йду коридором в учительську та минаю ту жiнку в окулярах, яку бачив у парку. Учительку французькоi, про яку розповiдала Дафна. Вона ще дивно на мене подивилася. Сьогоднi на нiй червонi бавовнянi штани, чорна водолазка та блискучi туфлi без пiдборiв. Волосся вона забрала в зачiску. На вигляд упевнена в собi вихована жiнка. Вона перехоплюе мiй погляд та всмiхаеться:

– Це ви! Ми бачилися в парку.

– О, так, – кажу я так, наче щойно ii загадав. – Це були ви! А я новий вчитель iсторii.

– Отакоi!

– І не кажiть.

Крiзь посмiшку я бачу на ii обличчi спантеличення. Я давно живу серед людей та знаю такi погляди. І вони мене лякають.

– Радий знайомству, – кажу я.

– Навзаем, – вiдповiдае вона з французьким акцентом.

Менi згадуеться лiс. Спiв мами. Я заплющую очi та бачу, як у сине небо злiтае насiнина клена. Охоплюе знайоме вiдчуття клаустрофобii. Наче у в’язницi. Наче свiт настiльки малий, що сховатися в ньому нiде.

На тому все. Я йду собi далi. На жаль, не можна так само легко втекти вiд того, що вона, можливо, подумала.



Пiсля мого першого дня вчителювання я повертаюся додому. Мене зустрiчае Авраам на моему диванi. Я сiдаю поруч, а вiн кладе голову менi на колiна та засинае. Йому сняться якiсь його собачi сни, i у нього смикаються лапи. Схоже на кiноплiвку, яку зажувало. Ще вiн зрiдка скавчить. Цiкаво, про що таке вiн згадуе? Я тихенько гладжу його по спинi, щоб заспокоiти, i зрештою вiн перестае смикатися. Чути лише його повiльне спокiйне дихання.

– Усе добре, – шепочу я. – Усе добре, хлопчику… Усе добре…

Варто менi заплющити очi, як надi мною нависае громаддя Вiльяма Меннiнга.




Саффолк, Англiя, 1599 рiк


Вiльям Меннiнг суворим поглядом обводить темне небо. У виразi його обличчя е щось театральне, наче все це звичайна вистава. Хоча загалом такi то були часи: епоха Марлоу, Джонсона та Шекспiра. Тодi усе було театром. Навiть суд. Навiть смерть. Особливо смерть. Ми були десь за десять миль вiд Едвардстоуна, але зiбралося все село. Можливо, вам здаеться, що в шiстнадцятому столiттi вiдьомськi суди були звичайною справою, але можу вас запевнити, що це не так. То була дуже рiдкiсна розвага, i люди приiздили за милi, щоб подивитися, познущатися i загалом вiдчути себе в безпецi у свiтi, де зло знаходять та знищують.

Меннiнг говорив наче до мене, але водночас i до натовпу. Вiн був актором. І думаю, одним iз людей лорда-камергера.

– Твою долю визначить твоя мати. Якщо вона потоне – це означатиме, що ти невинний, а отже, ти житимеш. Якщо вона витримае випробування стiльцем[37 - Пiдозрювану жiнку прив’язували до стiльця та опускали в рiчку.] – значить, ти вiдьомський виродок i мiсце твое на шибеницi. Зрозумiло?

Я, закутий у кайдани, стояв поруч з матiр’ю на трав’янистому березi рiчки Ларк. Їй теж закували руки та ноги. Їi трусило наче мокрого кота – хоча iй i дозволили одягтися. Я хотiв хоч щось iй сказати, якось заспокоiти, але знав, що будь-яке мое слово сприймуть як змову чи спроби викликати злi сили. А потiм вони потягли ii до стiльця, що стояв на березi.

– Пробач менi, мамо, – зрештою мовив я.

– Ти нi в чому не винний, Етьене! Нi в чому! Ти менi пробач, це моя провина. Не слiд було нам сюди приiжджати. Не слiд було сюди приiжджати…

– Мамо, я люблю тебе.

– Я теж тебе люблю, Етьене, – ii обличчя раптом спалахнуло непокорою крiзь сльози. – Я теж тебе люблю. Ти маеш бути сильним. Сильним, як твiй батько. Пообiцяй менi, що житимеш! Як би там не було, живи. Ти особливий, i Господь для чогось дав тобi цей дар. Розумiеш мене? Ти маеш зрозумiти мету цього. Пообiцяй менi, що ти житимеш!

– Обiцяю, мамо. Обiцяю. Я обiцяю.

Вони почали прив’язувати ii до дерев’яного стiльця. Вона у якомусь вiдчайдушному жестi захисту намагалася звести ноги разом, але двое чоловiкiв силомiць розвели ii колiна та прив’язали до нiжок стiльця. Остання металева скоба притисла ii до сидiння, i вона закричала.

Я не дивився, як вони тягли ii вгору на мотузцi. Чоловiк iз кучмою волосся важко налягав на мотузку, пiднiмаючи стiлець над водою.

Раптом Меннiнг наказав йому:

– Почекай-но, лиши його так, – стiлець завис у найвищому положеннi.

Я побачив мою матiр на тлi сувороi небесноi синяви. Голова ii впала на груди, i вона зустрiла мiй погляд. Я i досi, через столiття, бачу жах у ii очах.

– Починайте! – розпорядився Меннiнг, пiдiйшовши до самого берега.

– Нi!

Я заплющив очi й почув, як стiлець зi сплеском торкнувся поверхнi води. Не треба було дивитися, але я все одно вiдкрив очi та дивився, як мати зникае пiд водою, перетворюеться на зелено-коричневу пляму в глибинах рiки, а потiм зовсiм зникае. На поверхню вирвалося кiлька бульбашок повiтря. Вiльям Меннiнг розгорнув долоню – знак чоловiковi тримати стiлець пiд водою. Я дивився на ту червону м’ясисту долоню, долоню тупоi бездушноi iстоти – дивився та благав, щоб вiн нарештi зiбрав тi пальцi в кулак. Хоча вона все одно помре. Але навiть так, пiд загрозою власноi смертi, я вiдчайдушно благав Бога, аби ii витягли з-пiд води живою. Я хотiв хоча б ще раз iз нею поговорити. Здавалося, без ii голосу свiт перестане iснувати.

Нарештi вони витягли з води стiлець, на якому повисло мертве тiло. Рiчка навiки приховала ту таемницю: чи вона навмисне видихнула все повiтря, чи вiд панiки? Чи пожертвувала вона власним життям заради мене? Я нiколи цього не дiзнаюся. Але вона померла – i померла через мене. А я лишився живий завдяки iй. Лишився живий шкодувати про ту обiцянку, що дав iй наостанок.




Частина друга

Чоловiк, що був Америкою








Лондон, сьогоднi


Я тут.

На парковцi для автомобiлей. Щойно закiнчився другий робочий день в окфiлдськiй школi, i тепер я знiмаю замок зi свого велосипеда, який вранцi прив’язав до металевоi огорожi парковки. Я не довiряю автомобiлям, тому iжджу на велосипедi. Їжджу вже рокiв сто та вважаю велосипед дiйсно одним iз найвидатнiших винаходiв людства.

Інодi змiни на краще, а iнодi нi. Наприклад, сучаснi туалети зi змивом – точно на краще. А от каси самообслуговування в супермаркетах – точно нi. А iнодi змiни одночасно i на краще, i нi. Як Інтернет. Як електронне пiанiно. Як часник, що продаеться вже порiзаним. Як теорiя вiдносностi.

Усе життя таке. Не треба боятися змiн i не треба особливо iх заохочувати. Звiсно, якщо вам н?чого втрачати. Змiни – це i е життя. І це едина константа, на яку я спираюся.

Камiлла прямуе до свого авто. Це та жiнка, яку я бачив у парку й у коридорi вчора. Тодi, учора, ми не дуже багато говорили, бо мене охопила клаустрофобiя i схотiлося втекти.

Але тепер тiкати н?куди. Вона пiдходить до своеi машини, вiдчиняе дверцята та кидае погляд у мiй бiк – а я нiяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрiчаемося поглядами.

– Вiтаю!

– О, привiт!

– Ви iсторик, еге ж?

Історик.

– Саме так. Ось, нiяк не можу здолати цей замок, – пояснюю я.

– Хочете, я вас пiдвезу?

– Нi-нi, – надто швидко вiдповiдаю я. – Я… тут… це…

(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оцi пустi балачки неможливо.)

– Я Камiлла. Камiлла Герен. Приемно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну i француженка за нацiональнiстю теж, хоча яка рiзниця, хто де народився, згоднi? Тiльки iдiоти надають значення таким дрiбницям.

Не знаю чому, але випалюю:

– Я теж народився у Францii. – Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсiм iнше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

Інша вчителька – з нею я ще не знайомий – виходить зi школи.

Камiлла прощаеться з нею, а потiм знов до мене:

– То що, ви теж говорите французькою?

– Oui. Але моя французька дещо застарiла – un peu vieillot[38 - Так. Дещо застарiла (фр.).].

Вона нахиляе голову, i на лобi з’являеться зморшка. Я знаю цей погляд – впiзнавання.

– C’est dr?le. J’ai l’impression de vous reconna?tre[39 - Це дивно. У мене таке враження, наче я вас знаю (фр.).]. Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Ранiше. Я точно бачила вас ранiше.

– Мабуть, мого допельгангера[40 - Дослiвно – двiйник. У лiтературi епохи романтизму це дияволiчний двiйник людини, антитеза янголу-охоронцю.]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

Я ввiчливо всмiхаюся та намагаюся дистанцiюватися. Такi розмови не ведуть нi до чого хорошого. А ще вiд них посилюеться головний бiль.

– У мене короткозорiсть, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, i менi повiдомили, що в мене неймовiрна вiзуальна пам’ять, – упевнено розповiдае вона. – Це мiй дар. Якiсь особливостi скроневоi частки мозку. Такi показники мае лише один вiдсоток людей. Ось який у мене мозок.

Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якiй немае чого приховувати. Але я просто вiдводжу погляд.

– Це чудово.

– А коли ви востанне були у Францii?

– Уже давно, – я сумнiваюся, що вона настiльки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарештi замок пiддаеться. – До завтра!

– Я точно згадаю, де я вас бачила! – смiеться вона та сiдае у свiй маленький «Нiссан». – Я розгадаю вашу загадку!

– Ну ж бо! – кажу я, а коли вона зачиняе дверцята, додаю: – Чорт забирай…

Вона виiжджае з парковки та сигналить менi на прощання. А потiм ще махае рукою. Я теж махаю. Сiдаю на велосипед та iду геть. Це було б так просто – взагалi завтра не приходити. Просто подзвонити Гендрiху та зникнути. Але якась маленька – маленька, але небезпечна – часточка моеi свiдомостi хоче дiзнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб ii розгадали?



Трохи пiзнiше телефонуе Гендрiх.

– Ну що, як тобi Лондон?

Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся елизаветинське пеннi, що я ношу iз собою вже кiлька столiть. Зазвичай воно просто лежить у моему гаманцi, у полiетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стiл. Я роздивляюся герб, що повiльно стираеться з поверхнi монетки, та згадую, як Марiон мiцно стискала ii в руцi.

– Нормально.

– А як робота? Ти… пристосовуешся?

Щось у його голосi мене бентежить. Вiн говорить якось… по-опiкунськи. А оце його «пристосовуешся» звучить дещо глузливо.

– Слухай, Гендрiху, ти менi вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволi пiзно, i я б хотiв завтра встати ранiше, аби пiдготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз лiг спати…

– У тебе й досi болить голова?

– Інодi.

– Це нормально. Усi ми проходимо через це в середньому вiцi. Це бiль спогадiв. Для тебе зараз головне – берегтися. Сучасне життя не надто заспокiйливо впливае на мозок. Спробуй менше сидiти за комп’ютером. Очi в нас теж не створенi для такого. Взагалi нiчиi очi для такого не створенi. Крiм того, блакитний спектр погано впливае на добовi ритми.

– Саме так, добовi ритми. То я краще пiду спати.

– Це дещо невдячно, як гадаеш? – зауважуе вiн пiсля митi тишi.

– Що саме?

– Твое ставлення.

Я кладу монетку в пакетик та закриваю застiбку.

– Ставлення тут нi до чого. Взагалi нiякого ставлення немае.

– Я останнiм часом багато думав.

– Про що?

– Про початок.

– Початок чого?

– Нас. Про тi часи, коли я почув про доктора. Коли вiдправив телеграму Агнес. Коли вона по тебе приiхала. Коли ми вперше зустрiлися. 1891 рiк. Чайковський. Гарлем[41 - Негритянський квартал у Нью-Йорку.]. Хот-доги. Шампанське. Регтайм[42 - Жанр американськоi музики. Початково виник як спосiб гри на фортепiано, який iмiтував звучання банджо, а в 90-х роках XIX столiття розвинувся як iнструментальна форма.]. Усе це. Я перетворив кожен твiй день на день народження. І я досi це роблю. Мiг би робити, якби тобi не кортiло жити найбiльш нудним життям, яке тiльки можна уявити. І якби ти нарештi поборов свое манiакальне прагнення вiдшукати Марiон.

– Вона моя дочка.

– Це я розумiю. Але ти тiльки-но подивись, якi життя в тебе були. Якi життя я тобi дав…

Я на кухнi – поставив телефон на режим гучномовця та наливаю собi келих води. Тепер п’ю воду великими ковтками. У головi думки про маму, що пiд водою випускае останне повiтря. Гендрiх продовжуе говорити, а я повертаюся до кiмнати та вiдкриваю ноутбук.

– Я, можна сказати, твоя фея-хрещена, чи не так? Ти був простою Попелюшкою – робив пiдкови для коней, якщо я не помиляюся? А зараз поглянь-но на себе! Ти можеш мати хоч карету, хоч кришталевi черевички – що схочеш.

Я заходжу на Фейсбук: нещодавно створив собi сторiнку, бо зараз вкрай пiдозрiло, якщо у тебе ii немае. Гендрiх теж пiдтримав цю iдею – у нього самого, тобто у пластичного хiрурга на пенсii, якого вiн наразi вдавав, теж була своя сторiнка. Звiсно ж, iнформацiя у наших профiлях – цiлковита брехня. Крiм того, на Фейсбуцi навiть не передбачена можливiсть вказати 1581-й як рiк народження.

– Ти мене чуеш?

– Так-так, Гендрiху, чую. Ти моя фея-хрещена.

– Я ж хвилююся за тебе. Правда. Томе, ще тiеi митi, як ти вперше з’явився, я побачив щось у твоiх очах. Якусь жагу.

– Жагу? – втомлено розсмiявся я.

І тут я помiчаю. Запит у друзi. Вiд неi. Вiд Камiлли Герен. Я приймаю його, i пiд теревеньки Гендрiха проглядаю ii стiну.

Вона пише то англiйською, то французькою, i використовуе багато смайликiв. Постить цитати Маi Енджелоу[43 - Сучасна американська письменниця i поетеса. У своiй творчостi зосереджуе увагу на темах расизму, особистостi, сiм’i та подорожей.], Франсуази Саган[44 - Сучасна французька письменниця. У своiй творчостi торкалася переважно тематики чуттевих конфлiктiв i сучасноi звичаевостi.], Мiшель Обами, Джона Кеннедi та Мiшеля Фуко[45 - Фiлософ та iсторик XX ст. Найбiльш вiдомий завдяки своiм критичним дослiдженням соцiальних iнституцiй, психiатрii, медицини, наук про людину, системи в’язниць, а також завдяки своiм роботам з iсторii сексуальностi.]. У Францii у неi е друг, який збирае грошi на лiкування людей, що страждають на хворобу Альцгеймера, – вона розмiстила посилання на сторiнку збирання грошей. Ще вона написала кiлька невеличких вiршiв. Я читаю один – «Хмарочоси». А потiм iнший – «Лiс». Менi подобаеться. А потiм, майже рефлекторно, клацаю на вкладку з фотографiями. Хочеться дiзнатися про неi бiльше, зрозумiти, звiдки вона може мене знати. Можливо, вона альба i ми зустрiчалися колись дуже давно. Але нi, бо я бачу ii фотографii за 2008 рiк, i на них вона виглядае значно молодшою. На них iй рокiв двадцять. Інодi на фото з нею чоловiк – Ерiк Вiнсент. Нестерпно гарний чоловiк. Ось фото, на якому вiн плавае у рiчцi. А ось на ньому жилет бiгуна з номером. Вiн вiдмiчений на усiх фото. І вiн е майже на всiх ii фото профiлю аж до 2011 року. А потiм у неi немае жодних фото, аж до 2014. Цiкаво, що ж сталося з Ерiком? Я знов вiдкриваю той вiрш, «Лiс» – тепер очевидно, що вiн присвячений йому. А його сторiнки на сайтi бiльше немае.

Здаеться, тут не тiльки у мене е таемницi.

– Томе, тобi не можна кидати якiр. Ти ж пам’ятаеш про перше правило? Пам’ятаеш, у Дакотi я сказав тобi про перше правило?

Ось одне фото за 2015-й: Камiлла сумно дивиться убiк. Вона сидить у вуличному кафе десь у Парижi. На столику стоiть келих червоного вина. Це перше фото, на якому вона в окулярах. Тут на нiй яскраво-червоний кардиган, у який вона щiльно загорнулася. Мабуть, вечiр видався прохолоднiшим, нiж вона очiкувала. На губах у неi нещира посмiшка.

– Перше правило, – втомлено вiдповiдаю я, – не закохуватися.

– Саме так, Томе. Не закохуватися. Це найдурнiша помилка.

– Слухай, не хочу поводитися неввiчливо, але чого ти телефонуеш? Я тут намагаюся вжитися у свою роль, i ти не надто допомагаеш.

– Роль поденьки?

Я чую у слухавцi зiтхання. Потiм вiн вiдкашлюеться та вiдповiдае:

– Колись у мене був знайомий. Поденька. Канатоходець. Його звали Кедр, як дерево. Дивне iм’я – i людина дивна. Вiн працював на ярмарку на Конi-Айленд[46 - Пiвострiв у Бруклiнi, де розташований вiдомий луна-парк.]. Вправний був канатоходець. А знаеш, у чому рiзниця мiж вправним канатоходцем та невправним?

– Нi.

– Вправний живий.

Вiн смiеться з власного жарту, а потiм продовжуе:

– Так ось, вiн розказав менi свiй секрет – як ходити по канату. Зазвичай усi кажуть, що треба розслабитися та забути про висоту. А вiн каже – навпаки. Головне – нiколи не розслаблятися. Нiколи не вважати, що ти професiонал. І нiколи не забувати про висоту. Розумiеш, до чого я? Томе, ти не можеш бути поденькою. Ти не можеш просто розслабитися, бо висота надто велика.

Я беру телефон та йду в туалет. Намагаюся дзюркотiти тихенько, щоб вiн не чув.

– Не забувати про висоту. Зрозумiло. Але я й досi не розумiю, чого саме ти телефонуеш.

Я дивлюся у дзеркало та раптом дещо помiчаю. Дещо чудове просто у мене над лiвим вухом. Сива волосинка! Уже друга! Першу я знайшов у 1979-му. Десь у 2100-му iх уже стане стiльки, що помiчатимуть iншi люди. Я дуже рiдко зауважую якiсь змiни у своiй зовнiшностi, i щоразу мене це страшенно тiшить. Роздивившись волосинку, я змиваю та виходжу. Вiдчуття простоi смертноi радостi не вiдпускае.

– Телефоную, коли хочу. А ти маеш вiдповiдати, бо iнакше я хвилюватимуся. А ти знаеш, що мене краще не хвилювати, бо я починаю дiяти. Не забувай свое мiсце, Томе. Не забувай, як тобi допомогла наша органiзацiя. Так, ми б хотiли знайти твою дочку. Але i ти не забувай. Не забувай, що у 1891-му ти був самотнiй та загублений, ти не знав свободи. У тебе не було вибору. Ти був просто вбитий горем чоловiк, який i сам не знав, хто вiн. А я дав тобi мапу та допомiг вiдшукати себе.

Я i досi себе не вiдшукав. Але я цього не кажу. Ба навiть бiльше – я навiть не наблизився до того, щоб себе знайти.

– Пам’ятай про 1891-й, Томе. Просто пам’ятай.

Вiн кладе слухавку, а я роблю, як вiн сказав. Дивлюся фото Камiлли, а сам згадую 1891-й. Тодi мое життя круто змiнилося, i я намагаюся зрозумiти, чи мене впiймали у пастку, чи подарували свободу. А може, i те, й iнше одночасно.




Хмарочоси


		Менi
		Подобаеться
		Що
		Вiршi
		Якщо iх перевернути
		На бiк
		Схожi на
		Крихiтнi мiста
		Десь
		У далечинi.
		Хмарочоси
		Слiв




Лiс


		Я хочу щоб ти
		Не поспiшав
		Я хочу щоб усе навколо
		Не поспiшало
		Я хочу перетворити
		Момент на лiс
		І назавжди
		Оселитися у тому лiсi
		Коли ти був тут




Сент-Олбанс, Англiя, 1891 рiк


Джеремая Картрайт оглянув небо та з похмурою серйознiстю оголосив, що невдовзi дощитиме i що йому треба йти по залiзо, поки ще сухо. Це значило, що його не буде десь з годину. Я лишився сам спостерiгати, як у горнi метал розжарюеться до червоного, а потiм до помаранчевого. Усе як i в життi: куй, поки не згасло. Але не абиколи. Треба дочекатися, поки помаранчевий колiр залiза почне яскравiшати, набувати рожево-жовто-помаранчевого вiдтiнку. Ось це колiр для кування. Колiр змiн. Але жовтий дуже швидко перетвориться на бiлий – i тодi вже надто пiзно. Треба уважно стежити та вихоплювати метал вчасно.

Я саме дiстав шматок металу, поклав його на ковадло та почав кувати – коли збагнув, що в кузнi хтось е.

Це була жiнка. Жiнка незвичайноi зовнiшностi.

Я i досi добре пам’ятаю ту мить, коли вперше ii побачив. На вигляд рокiв сорок. Одягнена вона була в довгу спiдницю та блузу – все чорне, – а обличчя ii потопало в тiнi крислатого капелюха. Надто жарке вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузнi. Через тiнь капелюха я не одразу помiтив чорну шовкову пов’язку в неi на лiвому оцi.

– Вiтаю. Чим можу вам допомогти?

– Думаю, навпаки.

– Що?

Вона похитала головою – видно було, що iй тут надто спекотно.

– Не треба запитань. Дiзнаетесь усе пiзнiше. Обiцяю вiдповiсти на всi вашi питання. Але зараз маете пiти зi мною.

– Що?

– Вам не можна тут лишатися.

– Що?

– Як я вже сказала, зараз не час для питань.

Наступноi митi на моi груди дивився маленький пiстолет.

– Та що ви в бiса робите?!

– Ви видали себе науковому товариству. Існуе органiзацiя… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.

Вiд спеки кузнi у мене нерiдко траплялися галюцинацii, i я спочатку подумав, що менi це наче сниться.

– Доктор Хатчiнсон мертвий, – спокiйно повiдомила вона. І у спокоi ii голосу вчувалася сила – вона не просто повiдомляла менi факт, а наче стверджувала його неминучiсть.

– Доктор Хатчiнсон?

– Його вбито.

Це слово повисло в тишi повiтря – його не перекривало навiть ревище горна.

– Хто вбивця?

Вона простягла менi вирiзку з газети «Таймз».

«Тiло доктора знайдено у Темзi». Я швидко проглянув статтю.

– Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповiдати йому про свою хворобу. Вiн написав статтю про неi. Про хворобу. І навiть назву iй дав – анагерiя. Ця стаття скорiш за все була б опублiкована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашоi органiзацii просто не лишалося iншого виходу. Вiн мав померти.

– Його вбили ви?

Спалахи полум’я пiдсвiтили ii обличчя.

– Так. Так, я вбила його, щоб урятувати iншi життя. А тепер ви маете пiти зi мною. На нас чекае машина, ми рушаемо в Плiмут.

– Плiмут?

– Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.

– Я не розумiю. Хто ви?

– Мене звати Агнес.

Вона вiдкрила свою сумочку та простягла менi конверт. Я поклав молот та взяв його – нi iменi, нi адреси. Але навпомацки вiдчув, що всерединi багато паперiв.

– Що це?

– Квиток. І вашi документи.

Я насупив брови.

– Що?

– Ви живете вже давно. У вас хороший iнстинкт виживання. Але наразi вам треба полишити це мiсце. Ідiть зi мною. На нас чекають. З Плiмута ми рушаемо до Америки. Ви отримаете вiдповiдi на всi своi питання. Взагалi на всi.

Потому вона вийшла.




Атлантичний океан, 1891 рiк


Кораблi змiнилися.

Я i ранiше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблi, а на суходолi.

Прогрес людства можна вимiряти вiдстанню мiж людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавiв, як «Етрурiя», i почуватись як у ресторанi десь у Мейферi[47 - Фешенебельний район Лондона.].

Ми подорожували першим класом. У тi часи перший клас дiйсно був першим – i доводилося вiдповiдати цьому статусу. Жiнка – Агнес – дала менi повну валiзу нового одягу. Там я знайшов вишуканий саржевий костюм-трiйку та шовкову аскотську краватку[48 - Краватка з широкими, наче у шарфа, кiнцями.]. А ще я поголився. Власне, поголила мене вона, а я щохвилини чекав, що вона перерiже менi горло тiею бритвою.

Ми сидiли в ресторанi, звiдки було видно нижнi палуби. Там гуляли пасажири другого та третього класу. У майже такому самому одязi, який я носив ще тиждень тому. Дехто, спираючись на поруччя, мрiйливо споглядав обрiй: на них чекали острiв Еллiс[49 - Найбiльший пункт прийому iммiгрантiв, бухта Нью-Йорка.] та американська мрiя.

З усiх людей, яких я зустрiчав протягом свого життя, Агнес описати важче за всiх. Можна сказати, що вона була неймовiрно рiдкiсним поеднанням рiшучостi, аморальних звичок та стриманостi. А ще вона вмiла вбивати.

Пiд час подорожi Агнес продовжувала носити жалобне вбрання в стилi королеви Вiкторii. Якимось чином навiть ii чорна пов’язка на оцi виглядала елегантно та доповнювала бездоганний образ жiнки з найвищого суспiльства. Хоча ii звичка пити вiскi була дещо ексцентричною для тих часiв.

Їi iм’я на той момент було Джиллiан Шилдс, але вiд народження ii звали Агнес Вейд.

– Якщо подумки, то звiть мене Агнес. Агнес Вейд. Хоча в життi я бiльше нiколи не використаю це iм’я.

– Тодi можете подумки звати мене Том Азар.

Агнес народилася 1407 року в Йорку – старша за мене майже на столiття. Це мене одночасно бентежило та заспокоювало. Тодi я ще не чув численних iсторiй про ii колишнi життя, але вона вже встигла повiдомити менi, що в серединi вiсiмнадцятого столiття носила iм’я Флори Берн – вiдомоi «пiратки», що грабувала судна бiля американського узбережжя.

Вона замовила фрiкасе з курки, а я – смаженого на вiдкритому вогнi луфаря.

– У вашому життi е жiнка?

Я дещо завагався з вiдповiддю, i вона квапливо пояснила свое питання:

– Не хвилюйтеся, як чоловiк ви мене не цiкавите. Ви надто серйозний. Менi подобаються серйознi жiнки, але чоловiкiв я люблю легких, розумiете? Питаю я суто з цiкавостi – у вас же мае хтось бути? Чи мала? Нiколи не повiрю, щоб за таке довге життя у вас нiкого не було.

– Була одна жiнка. Дуже давно.

– А iм’я у неi було?

– Так. Було. Ім’я було, – я намiрився бiльше нiчого не повiдомляти.

– І вiдтодi ви не мали нi з ким стосункiв?

– Та нi. Нi. Нi з ким.

– Чому?

– Тому що.

– Вам подобаеться пестити свое розбите серце?

– Кохання – це бiль. Простiше не кохати.

Вона кивнула, погоджуючись зi мною, а потiм сковтнула, наче моi слова мали якийсь смак.

– Так, авжеж. Кохання – це бiль, – ii очi прикипiли до обрiю.

– То що, може, розкажете менi, нащо ви вбили доктора Хатчiнсона?

Вона скинула оком iнших пасажирiв у ресторанi: усi статечно сидiли за столами в надто вишуканих одежах.

– А ви, може, не розкидатиметесь звинуваченнями у вбивствi в обiднiй залi? Вам би не завадило навчитися обережностi. Примiром, говорити про щось обтiчно? Уявiть, що правда – це пряма лiнiя, i навчiться ходити дугою. Я гадала, ви вже це зрозумiли. Як ви взагалi так довго лишалися живим?

– Та я знаю, але…

Агнес заплющила очi.

– Подорослiшайте нарештi! Ви поводитеся як дитина. Може, на вигляд ви вже дорослий чоловiк, але всерединi ви й досi хлопчисько iз широко розплющеними очима. Вам термiново треба подорослiшати. Треба якось вас цивiлiзувати, чи що.

Така байдужiсть образила мене.

– Вiн був хорошою людиною.

– Вiн був людиною – i насправдi це все, що вам про нього вiдомо, чи не так? Доктор, що шукав слави, яка б витягла його з бiдностi. Його найкращi роботи лишилися в минулому. Якби йому випала нагода – вiн би першим вас прибрав. Йому було шiстдесят вiсiм. Просто мiшок з кiстками, та й усе. Йому все одно лишалося кiлька рокiв – у найкращому випадку. А якби вiн залишився живий та опублiкував свою працю, якби став людиною, що вiдкрила анагерiю, це призвело б до колосальних проблем. До загибелi людей, у яких попереду не кiлька рокiв, а кiлька столiть. Це i називають загальним благом, розумiете? Якимись життями доводиться жертвувати, щоб урятувати бiльше життiв. За це i бореться наша органiзацiя.

– Органiзацiя, органiзацiя, органiзацiя… Ви постiйно говорите про цю органiзацiю, але насправдi нiчого про неi не розповiдаете. Я навiть не знаю ii назви.

– «Альбатрос».

– «Альбатрос»?

Тут принесли нашi замовлення.

– Чи можу я ще щось для вас зробити? – чемно спитав охайно вдягнений офiцiант iз гладенькою зачiскою.

– Так. Зникнiть, будь ласка, – мило посмiхнулася йому Агнес.

Того, вочевидь, вразило таке ставлення. Вiн зайвий раз пригладив своi вуса та буркнув:

– Охоче.

Я роздивлявся свою вишукано приготовану рибу та слухав, як мiй шлунок бурчить вiд голоду та туги: я такого не iв уже рокiв сто.

– Пануе думка, що альбатроси довго живуть. І ми теж довго живемо. Гендрiх Пiтерсен заснував цю органiзацiю в 1867 роцi, щоб об’еднати таких, як ми, альбатросiв, або альб, та захищати вiд зовнiшнiх загроз.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Вид морського молюска. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


Далекозорiсть, що розвиваеться з вiком.




3


Триколiсний моторикша, популярний транспорт у азiйських краiнах.




4


Мiсцева назва цейлонських макак.




5


Млинець з окатою яечнею.




6


Район на пiвнiчному заходi Лос-Анджелеса.




7


Муха-одноднiвка.




8


Пiвденне узбережжя пiвострова Сорренто, Італiя. З 1997 року е об’ектом Свiтовоi спадщини ЮНЕСКО.




9


Один iз районiв лондонського Іст-Енду, прилеглий до Тауеру. Розташований у центрi Лондона.




10


Острiвна краiна на сходi Карибського моря.




11


Графство у схiднiй частинi Англii, на узбережжi.




12


Старовиннi щипковi струннi iнструменти.




13


Вид народноi флейти, розповсюджений у деяких регiонах сучасноi Великоi Британii.




14


Один з двох окремих будинкiв, що мають одну спiльну стiну.




15


Застарiла назва чуми.




16


Пер. уривку з пiснi «Come Again, sweet love doth now invite», що була надрукована у збiрнику пiсень для лютнi в 1597 роцi.




17


Один iз центральних районiв Лондона, колись був окремим мiстечком.




18


Йдеться про River Thames frost fair – масовi заходи, що проводилися на поверхнi замерзлоi Темзи в морознi зими. Усього iх проводили 24 рази.




19


Лiкарня, що iснувала з 1841 до 1953 року.




20


Стиль XIX столiття. Чоловiки, що його дотримувалися, особливо стежили за своею зовнiшнiстю та вишуканiстю поведiнки.




21


Назва Бетлемськоi королiвськоi психiатричноi лiкарнi. Заснована в 1377 роцi.




22


1558–1603 роки – часи правлiння королеви Єлизавети І.




23


1509–1547 роки.




24


Гроут – монета в 4 пенси. Пiвгроут – монета у два пенси.




25


У квiтнi 1769 року острiв за таемним наказом лорда адмiралтейства вiдвiдав капiтан Джеймс Кук.




26


Офiцiйна посада, що з’явилася у Середньовiччi.




27


Історичний район Лондона. Нинi е частиною Тауер-Гемлетс.




28


Зима (англ.).




29


Лiки вiд грипу та застуди.




30


Джазовий стандарт, уперше записаний у 1925 роцi Беном Барнi. На основi джазових стандартiв музиканти iмпровiзують.




31


Невеличкий собака з кучерявою шерстю, пiдвид болонок.




32


Пiджанр народноi англiйськоi музики; пiснi морякiв.




33


Популярний вид вокальноi музики 1570–1650 рокiв. На пiку популярностi часто виконувався при дворi короля Людовiка XIII Справедливого.




34


Французький протестантський проповiдник, засновник кальвiнiзму.




35


Згiдно з гримуаром «Малий ключ Соломона», де наводилися вiдомостi про християнську демонологiю.




36


Копчена яловичина.




37


Пiдозрювану жiнку прив’язували до стiльця та опускали в рiчку.




38


Так. Дещо застарiла (фр.).




39


Це дивно. У мене таке враження, наче я вас знаю (фр.).




40


Дослiвно – двiйник. У лiтературi епохи романтизму це дияволiчний двiйник людини, антитеза янголу-охоронцю.




41


Негритянський квартал у Нью-Йорку.




42


Жанр американськоi музики. Початково виник як спосiб гри на фортепiано, який iмiтував звучання банджо, а в 90-х роках XIX столiття розвинувся як iнструментальна форма.




43


Сучасна американська письменниця i поетеса. У своiй творчостi зосереджуе увагу на темах расизму, особистостi, сiм’i та подорожей.




44


Сучасна французька письменниця. У своiй творчостi торкалася переважно тематики чуттевих конфлiктiв i сучасноi звичаевостi.




45


Фiлософ та iсторик XX ст. Найбiльш вiдомий завдяки своiм критичним дослiдженням соцiальних iнституцiй, психiатрii, медицини, наук про людину, системи в’язниць, а також завдяки своiм роботам з iсторii сексуальностi.




46


Пiвострiв у Бруклiнi, де розташований вiдомий луна-парк.




47


Фешенебельний район Лондона.




48


Краватка з широкими, наче у шарфа, кiнцями.




49


Найбiльший пункт прийому iммiгрантiв, бухта Нью-Йорка.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/29939-heyg_mett/yak-zupiniti-chas