Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…
Володимир Єшкiлев


Ефект Ярковського #1
Романом «Те, котре – холод, те, яке – смерть…» Володимир Єшкiлев починае новий цикл прози «Ефект Ярковського», присвячений розслiдуванням iдеальних злочинiв та парадоксiв часу. Головний герой Олександр Ярковський – наш сучасник, котрому доступний так званий «запетльований час». Його збоченими лабiринтами можна, маючи вродженi вмiння та вiдвагу, дiйти до найглибших джерел оточуючого нас зла. Цей «ефект Ярковського» намагаються поставити собi на службу сильнi свiту сього, але iгри з могутнiми силами завжди непередбачуванi. Те, що спочатку нагадуе слiдство, яке ведуть екстрасенси, крок за кроком наближаеться до тiеi безоднi, звiдки до нас приходять чудиська i межовi питання…





Володимир Львович Єшкiлев

Ефект Ярковського

Те, котре – холод, те, яке – смерть…




* * *

Важка жовта крапля набрякае на краечку мiрноi склянки. Вона масна, мерехтить теплими смугами веселки. А ще в нiй зачаiлась погибель. Годину тому Майстер вибрав рiдину з мертвоi плотi. З теплого трупу бiлого кролика, вбитого iн’екцiею жаб’ячоi кровi. А жабi, у свою чергу, вкоротила вiку отрута, видобута з секрецiй риб родини Tetraodontidae.

За п’ятдесят сiм хвилин пiдсумкова рiдина неквапно пройшла крiзь паперовi i мiнеральнi фiльтри. Вiдтак – вже прозорiшою за джерельну воду – мирно з’едналась з iншою пiдсумковою рiдиною, що кiлька мiсяцiв вiдстоювалась у темрявi та прохолодi. З рiдиною, на вигляд масною, тривожно цегляного кольору. При з’еднаннi двох отрут й виник цей блiдо-жовтий розчин з ледь вiдчутним квiтковим ароматом. Жодний знавець рослин не зможе визначити, якiй квiтцi вiн належить, тому що не iснуе такоi квiтки. Жодна лабораторiя не виявить всiх складових i всiх властивостей цiеi мiкстури. Властивостей, здатних проявлятись в ураженiй плотi через тижнi, мiсяцi або ж роки пiсля входження до ii клiтинних лабiринтiв.

З мiрноi склянки Майстер виливае розчин до фiгурного флакону, що прикрашав аптечну вiтрину задовго до революцiй i вiйн минулого столiття. Майстер наповнюе його обережно, щоби не пролити дорогоцiнноi сумiшi. Закривае фiал притертою скляною пробкою. Перев’язуе його шнуром. Вiдтак знiмае захисний щиток, дихальну маску й дивиться крiзь розчин на денне свiтло. Майстер вiддавна, скiльки себе пам’ятае, закоханий у мистецтво мiкстур i трункiв з вибiрковою дiею. Найменшу похибку у формулi вiн прирiвнюе до поразки. Але цього разу вiн не знаходить вад анi у вiдтiнках анi в консистенцii.

Вiн шепоче охоронне закляття, котре вичитав у старiй книзi, ставить фiал на вiвтар нiчноi богинi, знiмае гумовi рукавички, кидае iх до смiтника, мие руки, запалюе на вiвтарi ароматичнi палички, наливае собi коньяку i сiдае у крiсло.

Скриплять схованi пiд шкiрою пружини, а Майстер стримуе стогiн. В нього цiпенiе спина. Бiль вiд попереку повзе до правоi лопатки й вище; свинцевим еполетом лягае на плече, хрусткою клiшнею хапае за шию.

Бiль впиваеться в м’язи перед осiннiми дощами i вологими снiгопадами березня. Колись достатньо було розтерти спину маззю з бджолиним або гадючим трунком i «клiшня» з «еполетом» розповзались мурахами, що забирали бiль до потаемних гнiзд. Але добрi часи минули. Тепер бiль вiдступае лише перед мазями, в котрих мiкродози павучих паралiзаторiв вкрапленi в екстракти, настоянi на грибах та випаренi з рослин, зiбраних у долинах Рiо-Гайi, там, куди столiття тому Конан-Дойль вiдправив героiв «Загубленого свiту».

Майстер проводжае поглядом хмарки диму, що розпливаються над бронзовою подобою богинi i линуть до стелi. Вiдсьорбуе коньяк. Потiм ще й ще, повiльно смакуючи ароматний напiй. Вiн згадуе: схiднi алхiмiки i фармацевти мали переконання, згiдно з яким складнi сполуки, що опинились в одному примiщеннi, здатнi впливати одна на одну. Впливати, незалежно вiд вiдстаней, стiнок реторт, сталевих i титанових бронювань сейфiв. Трункороби минулого складали симфонii iдеальних отрут, розмiщуючи глеки з вином поряд зi своiми творiннями. Те вино набувало дивовижних якостей – як вбивчих так i лiкувальних.

«Якщо це правда, тодi коньяк мав зазнати впливу отрути, – подумки посмiхаеться Майстер. – Здаеться, фiзики називають це «суперпозицiею». Якось так…»

Вiн знов вiдсьорбуе з келиху, намагаючись вiдчути гiркуватий присмак. Але вiдчувае лише смак коньячних спиртiв та ледь вiдчутну присутнiсть натурального згущувача (на основi трагакантовоi камедi – доповiдають йому смаковi рецептори). Вiн кривиться. Виробники коньякiв зазвичай нехтують нарiжною мудрiстю харчовоi хiмii: всi спроби штучно покращити смак закiнчуються псуванням продукту. З iншого боку, завдяки халтурникам i невiгласам, у коньяку зручно ховати повiльнодiючi отрути, зокрема синтезованi (Майстер вiддае перевагу дiеслову «побудованi») на основi секрецii молюску Babylonia japonica. Та й тi нейротоксини, що ними восьминоги паралiзують здобич, безслiдно вплiтаються у молекулярне плетиво коньячних спиртiв.

Майстер мiркуе про замовника, що збираеться розчиняти отруту в шампанському. Згiдно з його побажаннями складена ii формула. Їi збройна симфонiя. В пiнистих напоях вона розгорне своi властивостi до граничних значень. Вона крокуватиме акордами погибелi неквапно i невiдворотно, даючи вiдмiченому смертю день за днем вiдчувати в собi оманливу повноту життя, ходити до спортзалу, вiдвiдувати коханку, будувати плани щодо майбутнього. Отрута стане послом нiчноi богинi, ii напруженням у наiвних джерелах життя, ii чорним ангелом, мечем ii кристалiчноi влади над м’якими, мiнливими та самобутнiми формами.

Зрештою, вирiшуе Майстер, у процесi повiльного отруення завжди можна знайти i шаманський спадок, i вiдзвуки древньоi магii, i темнi модифiкацii метафiзики. Було б бажання.

От лише це шампанське…

«В отруеннi iгристих вин присутня певна пошлiсть», – навiдуе Майстра бiчне мiркування.

Зазвичай йому байдуже до замовникiв, iхнiх манiй, фантазiй та намiрiв. Але цього разу клiент викликае в нього неприемне (кисле – визначае вiн) передчуття. Нав’язливе передчуття, рiдне тим його хмарним снам, де над темними смердючими башнями кружляють чи то здоровеннi клаптi горiлого паперу, чи то крилатi рептилii минулих епох. Передчуття наче пiдсилюе бiль у спинi.

«Пошлiсть неминуче створюе тiнi, – продовжуе мiркувати Майстер. – Невже породжена цим замовленням тiнь впала на мою високоточну зброю?»

І чи може бути тiнь чорнiшою за чорне?

А якщо може, то звiдки у пошлостi стiльки пекельного ресурсу?

Вiн вiдчувае кисле на яснах, пiд язиком i в кутиках губ, перемагае бажання покласти пiд язик шматок бiлого шоколаду (два, три шматки, наповнити тим шоколадом рот). Наливае собi ще коньяку, запалюе додатковi палички на вiвтарi богинi. Вiн думае, що занадто ризикуе, особисто спiлкуючись з кислими персонажами, думае про те, що на дорозi його успiхiв тихо й непомiтно подорослiшала пастка недбалостi.

Реальна пастка. Справжня. Правильна. Вже не кисла, а гiрка купоросною гiркотою. Так вiн ii вiдчувае, дивуючись вiдсутностi страху.

«Це, радше за все, вiкове. Як i пошуки якихось там тiней на досконалому», – вирiшуе вiн.

Бiль у попереку гострiшае. Без отрути його не вгамувати.




1


Пiсля урагану лiтнiй парк нагадуе калiчного дiда. Переламанi дерева пахнуть камфорою, грибами i лiкарськими настоянками. Стовбурчиться i в’яне розщеплена деревина, шелестить мотлох. У повiтрi, наче незримi пасма туману, блукають згущення i хвилi неспокою. Травмованi насадження поскрипують, стогнуть, жалiються заснулим богам рiвноваги. Сполохана бiлка метушиться мiж розваленим дубом i каруселлю; вiдтак застрибае на поворотну платформу, нишпорить помiж копитами дерев’яного коника, знов вертаеться на всипану зiрваним листям дорiжку; бiлка не звертае уваги на людину, що проходить повз карусель.

Проходить зовсiм поряд.

Йому за тридцять. Каштанове волосся акуратно зачесане, вузьке обличчя поголене. Завдяки чорнiй плащiвцi чоловiк здаеться худiшим, хоча й без того йому далеко до вгодованостi. Вiн iде довгою засмiченою алеею, що бiсектрисою перетинае парк. Оминае, а iнодi й перестрибуе смiття з перекинутих урн та впале гiлляччя. Крокуе швидко, високо задираючи праве плече. Чоловiк наздоганяе дiвчат, на вигляд студенток. Одна з них симпатична i чорноока. Короткий плащ рiшучо стягнуто на талii. Беретка кольору слоновоi кiстки схиляеться до агатовоi клiпси. Стрункi нiжки самi знаходять шлях мiж вбитими фрагментами дубiв, лип, яворiв i кленiв. Нiжки звикли до високих пiдборiв.

– Сьогоднi котяче свято, – звертаеться чоловiк до чорноокоi. – Ви ж любите котiв?

– Свято? – краем ока та оцiнюе незнайомця. Вiн далеко не красень, вирiшуе дiвчина, а його пiдборiддя нагадуе п’ятку. Схоже на п’ятку пiдборiддя, звiдки це? З якого твору, якого автора? Дiвчина вчиться на фiлолога, так само, як ii товаришка, на пласкому обличчi котроi розквiтае блiда троянда заздростi.

– Ураган повикидав з гнiзд пташат, – пояснюе чоловiк. – Бачите, онде iхнi батьки лiтають, кричать. Пташата десь там, у травi. А коти вже на пiдходi. Коти збираються на вечерю, – вiн стишуе голос. – Котiв не зупинити.

– Звiдки ви знаете, що я люблю котiв? – симпатична дiвчина навiщось поправляе беретку, а ii товаришка дивиться паралельно парковiй бiсектрисi. Їi заздрiсть набувае чавунноi визначеностi. Як ii задовбали всi красунi i симпатяшки.

– Ви не так хотiли спитати, – виправляе чоловiк. – Ви хотiли спитати: звiдки менi вiдомо, що ви кошатниця.

– Так, але ж… – чорноока вкрай зацiкавлена. Перекладае торбинку у лiву руку, пригальмовуе перед великою гiлкою, що перегороджуе алею. Велика гiлка така доречна.

– Колись я вам все-все розповiм, – люб’язно посмiхаеться чоловiк з пiдборiддям-п’яткою, перестрибуе через велику гiлку й пришвидшуе кроки.

Чорноока здивовано дивиться йому услiд. Подруга шепоче:

– Я в шоцi. Цим парком стае небезпечно ходити.

І, вiдчуваючи запитання, так само шепотом, додае:

– Вчора он з тих кущiв просто менi пiд ноги торчок виповз. На всю бубу обдовбаний. Також пургу гнав. Питав, чи по кайфу менi, як тут проклали дорiжки.

– А ти?

– Послала його, звiсно.

– Тобто, тобi не по кайфу?

В подруги остаточно злiшають очi.

– Менi теж не по кайфу, – смiеться чорноока, перестрибуе через гiлляччя.



«Гарна дiвчина. Правильна. Вiдривна», – зiтхнув Олександр Ярковський, збiльшуючи вiдстань вiд студенток. Шкода, що сьогоднi в нього невiдкладна зустрiч. Що час i мiсце зустрiчi змiнити не можна.

До шiстнадцятоi вже менше трьох хвилин.

Парковий Дiм вистромив свiй слюдяний дах над шерегою старих лип. Вкриту сiрою лускою плескату пiрамiду, оточену почесним караулом димарiв, антен i барочних веж. Там, пiд слюдяним дахом, його чекають.

Парковий Дiм.

Давно, дуже давно, як на вiк Ярковського, батько вперше привiв його сюди. В мiсце, де збираються нумiзмати i фалеристи. В мiсце, де пануе гармонiя шляхетних металiв i стомленого паперу. В мiсце, де протертi маслом та очищенi реактивами залишки давнiх скарбiв знову заселяють людськi душi облудними бажаннями.

Батько збирав монети. Переважно австрiйськi, Габсбурзькоi доби. Все вiльне вiд роботи життя Олександра Ярковського-старшого оберталось навколо пласких шматочкiв металу з розчепiреними орлами i стертими профiлями нащадкiв Гунтрама Заможного [1 - Гунтрам Заможний – засновник Дому Габсбургiв (кiнець Х столiття).].

Нумiзматична колекцiя була сонцем дому Ярковських, а члени родини – планетами ii системи. В днi вдалих поповнень сонце сяяло яскравiше. Пiд тим свiтилом вiдбувались теплi, огорнутi трiумфальним настроем, сiмейнi свята. Навпаки, пiсля сумнiвних обмiнiв i зiрваних оборудок на родину падала тiнь сонячного затемнення, голоси стишувались, а вечеря подавалась в тарiлках без золотих обiдкiв. Проте, попри грошовi нестачi та закрути долi, клясери з монетами важчали, колекцiя зростала, в нiй з’являлись рiдкiснi й навiть унiкальнi екземпляри, а щедрi променi нумiзматичного сонця огортали планети багаторiчним лiтом.

Можна сказати, що у Ярковського-молодшого було цiлком безхмарне дитинство. Щоправда, вiн звик рахувати вiдрiзки часу не за днями своiх iменин й не за переходами з класу в клас, а за батьковими придбаннями. Сьомий рiк вiд народження зберiгся в його пам’ятi урочистим внесенням до колекцii срiбноi пiвлiри (10 крейцарiв = однiй шостiй гульдена) карбу тисяча вiсiмсот двадцять першого року з iдеально збереженим портретом iмператора Франца Другого. Десятий запам’ятався не смертю дiда й не власними поневiряннями по лiкарням, а появою у колекцiйнiй шафi планшету з п’ятьма талярами Марii Терезii, придбаними батьком у далекому карпатському селi. Там, де й досi жiнки одягають на свята намиста з вицвiлих коралiв, стеклярусу i срiблякiв.

Стiни Паркового Дому були свiдками епiчних подiй у родинному життi Ярковських. Саме у Парковому Домi батько вимiняв за сумнiвноi справжностi голденгульден Карла Роберта найсправжнiсiнький подвiйний таляр з панорамою Вюртемберга, про що потiм не один рiк згадували посвяченi завсiдники нумiзматичних тусовок.

Саме тут, в Ампiрнiй залi, задля обмiну хрущобноi «двушки» на пристойну трикiмнатну квартиру батько продав перекупниковi-поляку таляр Фердинанда [2 - Батько Ярковського продав рiдкiсний таляр, карбований у 1896 роцi на честь тисячолiття Королiвства Угорщини. Монета стилiзована пiд таляр Фердинанда І (1527–1563) й споряджена портретом iмператора Франца Йосифа в коронi св. Іштвана та з iнсигнiями угорських каганiв доби Арпадiв. Каталожна вартiсть добре збережених екземплярiв у 90-х роках минулого столiття досягала дванадцяти тисяч американських доларiв.]. Ярковський-молодший нiколи не забував, що отримав власну кiмнату завдяки тому, що колекцiя Ярковського-старшого позбулась однiеi з найкоштовнiших монет. Не мiг забути, як сутенiв батькiв погляд, зупиняючись на осиротiлому вiчку в клясерi. До того вiчка так нiколи й не вставили iншоi монети.

У дитинствi Парковий Дiм будив уяву Ярковського-молодшого темними нiшами й безсоромними скульптурами на сходах. Оголенi мармуровi красунi тримали на плечах амфори, вази з бронзовими тюльпанами i кошики з мiдними гронами винограду, пiдставляючи пiд погляд хлопця полiрованi стегна, литки i груди; мозаiки на сходових майданчиках тривожили око плетивом орнаментiв, а натертi мастикою паркети вiддзеркалювали кахлянi бастiони пiчок, кожну з яких мистецтвознавцi визнали за шедевр. Височезнi мiжкiмнатнi дверi обертались на бронзових цилiндрах, а ручки вигинались драконячими спинами. Еркери здавались малому Ярковському вежами середньовiчного замку, а химери, що пiдтримували балкони, час вiд часу навiдували його кошмари, переслiдуючи тiсними пiдземеллями, чатуючи в темрявi, запускаючи холоднi лапи пiд ковдру, котру син нумiзмата натягував на стрижену голову, невблаганно населену нiчними страхiттями.

Так вiн i стояв, цей вiдокремлений вiд мiськоi буденностi та ужитковоi марноти Дiм. Вивищувався над старими липами, наче забута пiратами-велетнями чотириповерхова скриня з пiастрами, оманливо доступна для оглядiв, доторкiв, блукань та мрiй. На його фасадi все ще прочитувався латинський напис:


Natura mutatur. Veritas exstinguit [3 - Природа зазнае змiн. Правда вбивае (лат.).]

Збудував його граф Кашлар, який дратував мiстян багатолюдними мисливськими святами та любовними пригодами. А вiдтак дав iм привiд для нескiнченних пересудiв, коли, пiсля краху Австрiйського банку у тисяча вiсiмсот сiмдесятому роцi, зняв туфлю, шкарпетку, поклав пiдборiддя на ствол дорогоцiнного «бенеллi» й великим пальцем правоi ноги натиснув на спусковий гачок.

Графськi сини жили в Італii й не часто навiдували своi схiднi володiння. Магiстрат викупив навколишнi землi i влаштував на них громадський парк, проте сам Дiм та його поросле липами подвiр’я залишались за Кашларичами до часiв революцii. За радянськоi доби в Домi гостювали мiський архiв, РАГС та освiтнiй вiддiл мiськвиконкому.

З кiмнат та зал зникли меблi у вiкторiанському стилi, iхне мiсце зайняли похмурi канцелярськi столи, вкритi жовтим лаком стiльцi i залiзнi стелажi з архiвними боксами; картини з пейзажами та мисливськими сценами переiхали до краезнавчого музею, а бiблiотеку знесли до пiдвалу i поступово розграбували. У зброярнi, що закривалась на виробленi фiрмою Круппа сталевi дверi, зберiгали звезений з трьох областей золотий i срiбний антикварiат. Пiд час вiйни нiмцi облаштували в Домi готель для старших офiцерiв, куди вечорами звозили акторок мiсцевоi оперети та решту пiкових i червових дам з провiнцiйноi колоди.

Пiсля вiдновлення радянськоi влади евакуйованi благороднi метали повернулись до зброярнi, а працiвники архiву та освiтянськi чиновники знов заволодiли жовтими стiльцями на горiшнiх поверхах. Щоправда, дещо змiнилось. Серед iншого, Друга свiтова вiйна збагатила iнтер’ер Паркового Дому фундаментальними шкiряними диванами, якi ще багато рокiв зберiгали аромати тих кокоток, що за доби окупацii розважали командирiв СС i вермахту. Деякi з канцеляристiв чули вiдзвуки далекоi музики та змiшанi з iноземними словами зойки та стогони. Подейкували, що то привиди офiцерських оргiй виринають з глибин диванiв i клубочаться архiвними коридорами.

Якось лiтнiм вечором, сповненим теплими тiнями та збуджуючими ароматами, на одному з ароматних диванiв працiвник гаражу упiймав свою молоду дружину з ii начальником – директором архiву, спричинивши обидвом значнi тiлеснi ушкодження. Пiсля цього прикрого випадку ризикованi меблi перемiстили до освiтнього вiддiлу.

Йшли роки, й одного разу до Паркового Дому пiд’iхали фургони, з яких вийшли люди у пальтах i норкових шапках, зайшли до зброярнi, завантажили до алюмiнiевих скринь й вивезли у невiдомому напрямi цiнностi. Поповзли чутки, що партiйнi вивозять золото кудись за кордон, до надiйних iмперiалiстичних схованок; проникливi з обивателiв зрозумiли, що свiт вчергове змiнюеться.

Невдовзi пiсля розпаду Союзу мiський архiв i РАГС виiхали до менш харизматичних споруд. До Паркового Дому заселився Будинок вчених, а перший поверх став притулком для кiлькох громадських органiзацiй. Двi зали на другому поверсi (Банкетну та Бiблiотечну), де засiдали вченi мужi, знов умеблювали графськими сервантами i книжковими шафами. На вiконнi карнизи повiсили цупкi гардини й запетлювали iх шнурами з важкими китицями, паркети натерли iмпортною мастикою з дзеркальним блиском, плями на стелях замалювали крейдою.

На початку дев’яностих в Ампiрнiй залi (найбiльшому з примiщень Паркового Дому) мiськi ентузiасти з колекцiонерiв влаштували нумiзматичну виставку-продаж. Вона мала несподiваний успiх. З того часу кожноi недiлi мiж маршами парадних сходiв першого поверху – Ампiрну залу вiдкривали лише на великi свята – збирались колекцiонери, обмiнювались монетами, банкнотами, медалями, орденами та плiтками. Чекали на солiдних клiентiв, розливали чай i каву з термосiв, розкладали на широких пiдвiконнях альбоми, футляри, конверти, теки, медвянi коржi, тiстечка, слойки та бутерброди, покупали i продавали, або ж просто iз загадковим виразом на обличчi перегортали i погладжували прозорi листи клясерiв, де у квадратних i круглих вiчках спочивали паперовi прямокутники та металевi кружечки.

Про цi зiбрання знали не лише в мiстi. Час вiд часу до Паркового Дому прибували столичнi гостi та iноземцi. Навiть мiсцевi чиновники визнали, що колекцiонери прикрашають своiми посиденьками мiський культурний ландшафт. Тим бiльше, що вiн з кожним роком ставав все бiльш пласким та одноманiтним. Обдарована молодь виiжджала, звiльняючи простiр для пенсiонерiв, мiських божевiльних i колекцiонерiв.

Вiдтак тусовки i виставки нумiзматiв стали визнаною традицiею, в Ампiрнiй залi з’явились розкладнi столики i стiльцi, а в однiй iз горiшнiх кiмнат Дому офiцiйно замешкав Нумiзматичний клуб, головою якого обрали Антея Марковича Балтера, заслуженого вчителя-методиста мiськоi гiмназii, автора кiлькох поетичних збiрок, володаря колекцii арабських монет, серед яких були такi рiдкiснi й надзвичайно коштовнi екземпляри, як «зiрчастий» дирхем аль-Мутавакiля Третього, срiбний кiсб емiра Давл-шаха Насрули i золота таньга царицi Кутайб-ханум з написом, що ним вiсiмнадцятирiчна володарка на вiки вiчнi проклинала свого бунтiвного брата.

Хоча Ярковський-старший щотижня просиджував за кавою з Антеем Марковичем не менше двох десяткiв годин, сiм’ями вони не знались i вiзитiв не практикували. Мати Ярковського-молодшого пiдозрювала, що Балтери не вважають iхню сiм’ю рiвною собi й час вiд часу нагадувала про це чоловiковi.

«Бачу, що тi Балтери мають нас за селюкiв», – казала мати й додавала до цього припущення низку вкрай неполiткоректних висловiв. На що батько або вiдмовчувався, або ж зауважував, що в мiстi (а, можливо, й в усiй краiнi) немае ерудованiшого та досвiдченiшого за Марковича знавця грошових знакiв; й всi наступнi жiнчинi iнвективи щодо вiдсутностi в нього гiдностi та недоречного самоприниження, Ярковський-старший витримував зi спокоем давньоримського стоiка.

Тодi мати знiмала з книжковоi полицi поетичну збiрку Антея Балтера «Рассветный путь» й урочисто зачитувала з пожовтiлоi сторiнки вiрш, присвячений Щербицькому.

– І це поезiя? – риторично запитувала мати, презирливо помахуючи книжкою. – Твiй знавець махрова бездарнiсть. Графоман i нiкчема. Пiдлизував за комуняками i тепер бiля влади так треться, що аж трiщить. А пам’ятаеш, вiн колись писав вiршики для плакатiв у полiклiнiцi:

		Если тёмная моча
		И кал обесцвечен,
		Вызывай скорей врача —
		Не в порядке печень.

– Шедевр поезii, так? – вирувала мати. – Елiот з Пастернаком вiдпочивають. І тобi, любий, стае совiстi присiдати перед порожнiм мiсцем?

Батько неквапно вiдсовував вiд себе тарiлку з млинцями (варiанти: клясер з монетами, гальбу з пивом, газету «Залiзничник», iнформацiйний бюлетень Нумiзматичного клубу), пiдводився з канапи, защiпав гудзики на сорочцi, брав з комоду пачку «Мальборо», сiрники, масивну мармурову попiльничку i виходив на балкон. А мати кидала книжку на стiл (варiант – на пiдлогу, на шафу) й сiдала на батькове мiсце дивитись телевiзор.



І це й багато чого iншого пригадав Ярковський-молодший, вiдкриваючи дверi Паркового Дому. Адже уперше за два десятилiття вiд часу iхнього знайомства Антей Маркович Балтер звернувся до нього по допомогу. Старий подзвонив на сотовий вiдразу пiсля урагану. Вiн назвав себе, згадав багаторiчну дружбу з батьком, поцiкавився здоров’ям матерi. Вiдтак запропонував зустрiтись у Парковому Домi.

«Сашенька, дорогой, мне очень нужна твоя помощь. Очень-очень», – сказав Антей Маркович, i голос його був сухим вiд стриманого хвилювання.

Ярковський обiцяв зробити все, що в його силах.

«Здаеться, це називаеться: бути заiнтригованим», – сказав вiн собi, вiдклавши згаслий смартфон. І краем ока глянув на шафу, де пiд армованим склом зберiгалась найцiннiша частина батькiвськоi колекцii. Вiконне свiтло стервозно виблискувало на золотих i срiбних профiлях Габсбургiв, на iмперських орлах та опуклих написах. Що б сказав батько, якби був живим? Закурив би «Мальборо»?



Вiн пiднявся сходами на четвертий поверх. Тiла мармурових красунь, як i двадцять рокiв тому, м’яко вiдбивали розсiяне вiтражами свiтло. Килимовi дорiжки деiнде стерлись до капронових сiток, а дверi спотворив шар емалi, недбало накладеноi на старе фарбування. Проте втрати лише додали Домовi шарму. Темрява у кутових нiшах ще виразнiше набрякла старовинними таемницями, а гiпсова лiпнина здавалась вирiзаною iз суцiльноi крейдяноi брили.

Дверi з табличкою «Нумiзматичний клуб при мiському Центрi дозвiлля i громадських iнiцiатив» були прочиненi. Голова клубу сидiв за рудим столом, не вiдриваючи погляду вiд монiтору. В лiнзах його окулярiв мерехтiло вiдображення розцяцькованого рекламками сайту.

– Добрый день, Антей Маркович, – привiтався Ярковський.

– А, это ты, Саша, – стрепенувся старий, – проходи, проходи… Смотри, – вiн кивнув на екран, – какие в Белоруссии цены на царскую медь. Три копейки восемьсот сорок восьмого года всего-то полтора евро. Это же совсем даром.

– Екатеринбургской чеканки?

– Естественно. Зато в хорошей сохранности. Категория «fine», а «XF» – два евро. Бросовые цены.

– Покупайте.

– Да, – погодився Антей Маркович, – надо брать.

Голова Нумiзматичного клубу вiдкинувся на бильце крiсла. Вiдгорнув вiд чола неналежне пасмо, примружився, дивлячись на Ярковського. За той час, поки вони не бачились, Балтер майже не змiнився. Лише примножились зморшки навколо рота й пiд очима, а сиве волосся набуло тiеi рухливоi легкостi, котру називають янгольською.

– Ты похудел, Саша. Пренебрегаешь питанием? – автор вiрша про хвору печiнку також спостерiг змiни у зовнiшностi спiврозмовника.

– Полезно для здоровья.

– Да, конечно…

– Вы сказали, Антей Маркович, что вам нужна моя помощь.

– Необходима, Саша, необходима. Получается, что крайне необходима.

– Всё, что в моих силах.

– Ты ведь наверное знаешь, какая в нашей семье беда случилась? Тебе рассказывали?

– Мне говорили, что погибла ваша племянница. Примите мои соболезнования.

– Не погибла, Саша, не погибла, – вiн на коротку мить заплющив очi й помотав головою, наче вiдганяючи вiд себе прикре видiння. – Её, Саша, убили. Подло убили. Подсыпали девочке яд.

Балтер поклав обидвi руки на край стола, напружив долонi, наче вiдштовхуючи стiл вiд себе, вiдтак продовжив:

– В прошлом году, восьмого мая, Илона была в гостях, на празднике, и там её отравили. Следствие шло долго, больше года, но ничего не дало, совсем. А там ведь не только Илону убили. Шестерых. Три женщины скончались на месте, две лежат в коме, одна тяжело больна. Страшный яд, Саша, редкостный. Он если не убивает, то вызывает параличи и тяжёлые поражения нервной системы… – Старий нервово пригладив волосся, заправив одне з сивих пасм за вухо. – Тут сразу было понятно, что это дело не уровня милицейских следователей. Дело необычное для понимания. Преступник не простой, изощрённый и опытный. Он долго готовился, всё продумал, следов не оставил. Иллюзий, Саша, у нас с самого начала не было. На следователей мы, конечно же, совсем не надеялись. Подняли все связи в столице, наняли частных специалистов. Те развели руками. Никаких зацепок. Ничего, совсем ничего. Допрашивали многих, подозревали то того, то другого. Но все версии оказались тупиковыми. Мы обратились к экстрасенсам. Единственное, что они сказали, это то, что причина преступления скрыта в прошлом. Тоже, как ты понимаешь, расплывчато. В каком прошлом? Что это за прошлое? И, наконец, чьё именно прошлое? Там же три десятка людей было, и у каждого своё прошлое. Никакой ясности. Нет улик. Даже зацепки нет. И вот один из экстрасенсов, Загайлов, кажется…

– Загалаев, – поправив Ярковський. – Сильный эспер [4 - Еспер (проф. сленг) – фахiвець з паранормальних явищ широкого профiлю.], опытный. Органы с ним постоянно консультируются. Странно, вообще-то, что он сам во всём не разобрался.

– Да, Загалаев, татарская фамилия… Тебе, может быть, и виднее, но на меня он впечатления не произвёл. Бормотал что-то, книгу свою листал. Никакого толку, одни общие рассуждения. Так вот, этот твой опытный Загалаев при нашей последней встрече неожиданно говорит мне: обратились бы вы к Александру Ярковскому, он вам не откажет. Представляешь? К Александру Ярковскому! А я моментально вспомнил, что у Саши Ярковского, моего покойного друга, величайшего нумизмата, был сынок, тоже Саша. Александр Александрович. Наследник, которого я ещё пацанёнком знал… Сколько тебе тогда было?

– Тринадцать.

– Это когда отец тебя сюда привёл?

– Да, почти двадцать лет прошло. – Ярковський окинув поглядом клубну кiмнату. Пiчка у виглядi барочноi вежi, обличкована темно-зеленими кахлями, на стiнi – вправлена в саморобну рамку синя тисячокронова купюра (Угорщина, мiжвоенний перiод), поряд з пiчкою – кубiчне шкiряне крiсло, все у латунних вiспинах цвяшкiв, пережиток сталiнського ампiру. А ще – канцелярськi шафи з давно не праними шторками, сейф з блискучим колесиком, книги, теки, грамоти i сертифiкати. За два десятилiття тут мало що оновили. Хiба що люстру. Радянський ширпотреб замiнили на антикварного «павука» з потемнiлоi латунi i порцеляни.

– Как время летит, а… – прицмокнув Антей Маркович. – Двадцать лет! Это же бездна, прорва времени, господи Боже мой! Какие были счастливые годы, сколько надежд, сколько планов… Ты же Илоночку не знал, правда?

– Видел в детстве, но вы нас с ней не знакомили.

– Ну да, конечно… – Балтер дрiбно похитав головою, наче шкодуючи, що не здогадався познайомити племiнницю з сином покiйного друга. – Она всего на пару лет младше тебя… была. Какая талантливая девочка, Боже мой…

– А Загалаев сказал вам, чем именно я могу помочь? – звернув на конкретику Ярковський.

– В общих чертах, – Балтер спрямував на Ярковського обмацуючий погляд. – Он, кстати, говорил о тебе с большим уважением. Он сказал, что у тебя особый дар, сильный дар.

– Ему виднее.

– И часто он на других переводит стрелки?

– Насколько я знаю, вообще не переводит. Я удивлён.

– Так это правда? – обмацуючий погляд немов присмоктався до обличчя Ярковського.

– Что?

– Ты его видишь, слышишь?

– Кого «его»?

– Прошлое.

– Прошлое нельзя увидеть.

– …?

– Можно увидеть его тень. Чем ярче событие, тем ярче его тень. Это как со следом на тропе. Чем массивнее человек, тем отчётливее отпечаток.

– А это ведь то, что нужно. Именно то, – з несподiваним ентузiазмом запевнив Балтер. – Самое-самое то. Нам, Саша, надо разобраться с этими следами. Детально разобраться. Мы тебе хорошо заплатим… – Антей Маркович вимкнув комп’ютер, зняв окуляри, примружився на Ярковського. – Кстати, сколько это будет стоить?

– Я пока не ориентируюсь. Я ведь всю эту историю только в общих чертах знаю.

– Да, конечно. Не ориентируешься. Ты прав, да… Тебе нужно войти в ситуацию, всё изучить, осмыслить. Я понимаю. – Голова Нумiзматичного клубу витягнув iз шухляди чималий стос паперу. – Вот, я кое-что для тебя приготовил. Это мы сделали копию с уголовного дела или как оно там теперь называется…

– Кримiнальне провадження.

– Да, наверное… Тут я, прямо на листках, свои замечания написал, – пролистав папери старий учитель. – О выводах и догадках, так сказать, неофициального расследования. Я, по старой привычке, всё записываю. Почерк у меня не ахти, уж извини…

– Я разберусь… – Ярковський взяв папери, пiдважив стос, гмикнув. – У вас, Антей Маркович, случайно не найдётся пакета или сумки? Я сегодня налегке…

– Конечно, конечно, – заметушився Балтер. Вiн почав, одну за одною, вiдкривати й обшукувати шухляди; нарештi знайшов пожмаканий пластиковий пакет. – Вот, бери.

– Спасибо, – Ярковський вклав ксерокопii до пакету; папери заледве туди помiстились.

– Ты постарайся, Саша, хорошо постарайся. Найди следы. Я знаю, ты, как и твой отец – надёжный, ответственный человек. Мир его праху… А мы экономить не будем. И если что-то тебе понадобится, ты говори мне, не стесняйся. Тут без реверансов, главное – результат.

– Я хочу осмотреть помещение, где Илона жила… перед смертью.

– Её личную комнату? Да, конечно же, хоть сегодня. Илона жила в моём доме, всё, что нужно, я тебе покажу.

– Лучше завтра.

– Конечно же, Саша, конечно… В любое, удобное для тебя время. Я сейчас тебе напишу адресс… Там в эти месяцы никто не жил. В гардеробе, в шкафу всё осталось: её одежда, постель, сумочки, туфельки. Всё в сохранности, никто ничего не забирал, не трогал.

– Хорошо.

– Это может помочь?

– Может. До завтра, Антей Маркович.

– Да, Саша, до завтра. – Балтер привстав, вклав у руку Ярковського свою суху, наче обтягнену замшею, долоню. – Я так на тебя надеюсь.

Вже в дверях Ярковський озирнувся и запитав:

– Вы говорили, что там, где Илону убили, было человек тридцать.

– Да, – Балтер помiтно напружився, уважно подивився на Ярковського, наче вже тепер чекаючи вiд нього якогось надприродного об’явлення. – Точнее – двадцать девять. Это если с прислугой считать и с охранником. А что?

– Если я вас правильно понял, отравились из них только шестеро?

– Да, именно. Шесть человек, – пiдтвердив голова Нумiзматичного клубу. – И все женщины. Это потому, что яд был в шампанском. В одной из бутылок. Отравились только те, кто выпил это шампанское. Остальные пили или из другой бутылки, или что-то ещё. Кто коньяк пил, кто водку, кто виски. А кто-то вообще не пил.

– Вы правы, Антей Маркович, – сказав Ярковський пiсля хвилинного мовчання. – Сложное дело, мутное. Много участников.

– Да, Саша, такая беда… – погодився Балтер, схилив голову й немов скулився.

Щось його залишило.

Щось стовбурне, приналежне до волi i гонору.



Спускаючись сходами, Ярковський вiдчув погляд; наче хтось дивився йому в спину. Просто в точку помiж лопатками. Вiн подумав, що Балтер вийшов з кабiнету, озирнувся. Але на сходах нiкого не було; лише морок в арковiй нiшi став мов вугiлля, а вiконний вiтраж набрав повнi скельця присмерковоi синизни.

Ярковському раптом закортiло побачити Ампiрну залу. Вiн згадав святковi тусовки нумiзматiв, особливий смак бергамотового чаю з термоса, веселе напруження прицiнювань i суперечок – яскравий свiт, наповнений запахами антикварiату, ранковим сонцем у велетенських вiкнах, балакучими людьми, парадним блиском паркету та радiстю безкорисливого пiзнання.

На першому поверсi вiн завернув до бiчного коридору, пройшов повз прочиненi дверi дворецькоi, перероблену за радянських часiв на вбиральню, став перед величними, наче церковний портал, дверима Ампiрноi зали. Стара позолота на них вiдтiнювала химерну стилiзацiю пiд iталiйське палацове бароко. Рiзьбленi спiралi, призми та винограднi грона здавались зробленими з бронзи.

«Напевне, залу зачинено», – припустив Ярковський й натиснув на ручку. Двернi стулки верескнули й напрочуд легко розчинились. Останнi виблиски вечiрнього свiтла, наче пасма сигарного диму, губились у щедрому просторi Ампiрноi зали. Прохололе повiтря вiдгонило старою деревиною, фарбовими розчинниками, грибком i спортзалом.

Ярковський ввiмкнув свiтло.

Зала змiнилась. Зi стiн пощезали сепiевi пейзажi i дзеркала у важких рамах, а з кесоновоi стелi замiсть кришталевих люстр звисали бляшанi свiтильники, на кшталт тих, що вiшають у бiльярдних. На паркет накидали матiв та церати, а пiд стiни поставили щось на штиб турнiкiв.

«Танцпол», – зрозумiв Ярковський, загасив свiтло й вийшов з Ампiрноi зали, а вiдтак й з Паркового Дому. Спочатку вiн хотiв пройти через парк, але згадав, що там святкують коти та iншi хижаки мiськоi зони i звернув на людну вулицю. Вечiрнiй потiк мiстян обтiкав його, немов океанська течiя. Вiн вiдчув себе у нiй айсбергом, зайвим шматком криги. Пiдходячи до дому, Ярковський дав собi слово, що до ранку не загляне у папери Балтера.

Але слова не втримав.




2


– Ага, вот он, предмет исполненный вещного благородства… Ну это, понятно, далеко не для прохожего вкуса, – старый нумизмат найм’якшими, найрожевiшими, найстертiшими частинами великого i вказiвного пальцiв узяв за золочений обiдець крихiтну бiло-бузкову порцелянову фiлiжанку, обережно пiднiс ii майже до самого носа; нiздрi його розкрилились, вiдкриваючи для огляду все те, що застрягло у кущиках сивого волосся.

Ярковський мовчки спостерiгав за манiпуляцiями Антея Марковича.

«Все ж таки дивно, – мiркував вiн. – Ось класичний представник староi життевоi школи, проте, чомусь, з мертвою iнтуiцiею. Танцюе на скринi Пандори, а переконаний, що на зеленiй галявинi. І що це таке? Перший подих маразму?»

– Как всё сделано, как изогнуто, а? – мружився та прицмокував Балтер, пiдставляючи порцеляну пiд сонячнi променi. – Нет, ты посмотри, Саша, ты только глянь: какая убедительная дрезденская вещь… Доступна проникающему свету, подобно большим окнам павильона Цвингера [5 - Павiльйон у палацовому комплексi Цвiнгера – знаменита будiвля картинноi галереi у Дрезденi в стилi бароко.], туманна, как раннее утро над Эльбой в Мейсене.

– Вы прям, Антей Маркович, как стихи читаете, – пiдтримав старого Ярковський. – Поэзия из вас так и движется.

З вiдчинених дверцят старого серванту, звiдки Балтер видобув «дрезденську рiч», на Ярковського повiяло саме тим холодом. Вiдчуття саме того холоду прийшло одночасно з приемним запахом – сумiшшю ароматiв iндiйських паличок, ледь чутноi присутностi класичних тютюнових мiкстур й вже майже вивiтреного нафталiнового духу. Синю коробку з паличками вiн зауважив одразу. На нiй стояла шерега фiлiжанок – рiдних сестер «дрезденськоi речi». Ярковський роздивився золоте зображення на коробцi – щасливо-товстого бога Ганешу зi слонячою головою, прочитав напис: «GANESH. Special fluxo incense. Is perfected from odoriferous resins gums and natural essential oils». Про себе вiн вiдмiтив, що замiсть «perfected» там, у кращих традицiях iндiйського пофiгiзму, написано «perfectd», а замiсть «odoriferous» – «odorferous».

«Той холод йде не з коробки», – констатував Ярковський i витягнув шию, щоби заглянути в глиб серванту. Там, мiж пузатою супницею i соусником, причаiлось щось антрацитово-темне, немов оббите чорним оксамитом.

– Да, Саша, это драгоценный сервиз из настоящего саксонского фарфора, – по-своему потрактував цiкавiсть Ярковського Балтер. – Илониной матери он достался, хочу уточнить, не с трофейного барахла её спившегося майора, а по прямому завещанию майорской мутер. Роза Казимировна была из очень даже уважаемого семейства и сервизы у неё были со всех сторон основательные, купленные в самых лучших магазинах Европы.

– Special fluxo incense… – промурмотiв Ярковський, марно намагаючись протестувати чорний предмет на присутнiсть саме того холоду. Марно. Чорний предмет виправдовував свiй колiр. Вiн iгнорував намагання Ярковського так само, як гордi кварки чорноi матерii iгнорують зусилля астрофiзикiв.

– Ты оцени вот этот сервант, ты только на него посмотри. – Балтер розкинув руки, наче намагався обiйняти посудну шафу; в його очах палав вогонь жрецькоi наснаги. – Это же целый мир, это целых три мира. Олимпийский мир на серванте сверху – там, заметь, статуи греческих и римских богов, бронзовый Аполлон и фарфоровые нимфы. Кстати, тоже саксонской работы. Конец девятнадцатого века. Пропахшие абсентом девяностые, сецессия. Средний мир на верхней полке – шкатулки с эфирными маслами, аромалампы, подсвечники. Это конечно же телесный мир человеков, заключённых в упадочную плоть душ. Мир желаний, мир возбуждения, запахов, интима, ну ты понимаешь… А вот и нижний мир – посуда, ложки, вилки, ножи, подставки для салфеток, сахарницы и соусники. Желудочный алтарь человека культурного. Нижние чакры, вместилища подлых энергий. Всё на своём месте, всё очень даже жизненно. Вот оцени, Саша, как верно, как осмысленно всё это разместила Роза Казимировна. Истинная была европейка. Польская кость.

– А вы что ж, не истинный? – посмiхнувся Ярковський. Кумедний старий. Якби не пошук джерела саме того холоду, вiн iз задоволенням поспiлкувався б з цим уламком ери лампових телевiзорiв.

– Где нам… – зiтхнув Балтер. – Я же, Саша, из босяков местечковых. Учитель словесности, провинциальный предводитель нумизматов, всё пёр по жизни с пионерским барабаном. Напели мне в доверчивые уши юности: «Художник первородный всегда трибун, в нём дух переворота и вечно бунт». Вот и бунтовал, дышал романтикой, боролся за справедливость. А всё был босяк босяком… – старий примружив очi, наче згадуючи. – Буря в немытом стакане…

– Про «художника первородного», это из Маяковского?

– Маяковского? – з образою в голосi перепитав Балтер. – Нет, Сашенька, это совсем не из Маяковского. Это, к вашему сведению, Андрей Вознесенский, поэма «Мастера»… Быстро же вы забыли. Впрочем, да, совсем другая культура… Вознесенский для вашего поколения…

– …нафталин, – пiдказав Ярковський. Ледь вiдчутний, древнiй як сам сервант, запах нафталiну не давав йому спокою. Запах сплiтався з саме тим холодом. Тепер вiн мiг поклястись: той холод, як i викопний запах iнсектициду, йшов з верхньоi полицi. З антикварних нагромаджень «середнього свiту».

– Антей Маркович, а можно мне вон ту полочку осмотреть? Вон ту, где подсвечники?

– Средний мир?

– Ага.

– Смотри, для дела не жалко.

Ярковський обережно вiдсунув скло, взяв до рук перше, що трапилось на шляху до вкритих пилом i трупиками молi глибин «середнього свiту». Це була порцелянова табакерка, розписана батальними сюжетами. Кiннотники у конфедератках пiд бiло-червоними знаменами мчали кудись на тлi буколiчних дерев i аквамаринового неба.

«Польськi гусари, – визначив вiн. – Певно також зi спадку Рози Казимирiвни».

Вiн вiдкрив табакерку, висипав собi на долоню ii вмiст – булавки, поламанi гудзики (старовиннi, обшитi крепом), крильця здохлих комах. Повернув все це на полицю, закрив, поставив табакерку на виступ серванту. Потiм вiдправив туди ж два пiдсвiчники – мiнiатюрну латунну менору i трисвiчник з порцеляни кольору слонячоi кiстки. В ньому кам’янiли вкритi сивою смагою недогарки свiчок.

Наступною за пiдсвiчниками була ароматична лампа, зроблена у виглядi увитоi плющем вежi. За нею стояла гаптована потемнiлим бiсером iконка святоi Варвари, а поряд з образом знайшлась самшитова шабатурка, рясно обклеена мушлями та пластинками перламутру.

– Свадебный подарок, – прокоментував Балтер. – Эту шкатулочку свекровь подарила Илониной маме на свадьбу. Мама так любила эту шкатулочку, всё говорила: Роза Казимировна меня так понимала…

Вiн витер носовичком зачервонiлi очi, вiдтак казав щось iще, проте Ярковський вже не слухав старого. Вiн таки знайшов джерело саме того холоду. Вiд шабатурки линув потужний потiк – наче струмiнь арктичного вiтру дув крiзь голову Ярковського. Розгорнулись десь у потилицi i побiгли усiм його тiлом швидкi електричнi змiйки. Подих Сили енергетично вимив його зсередини, розчинив темнi згущення iнертностi. Спочатку Ярковський хотiв вiдкрити шабатурку, але його зупинило практичне мiркування. Якщо там знаходиться якась особлива рiч, то вона дуже потужна i небезпечна. Безпосереднiй контакт з нею може мати поганi наслiдки. А той холод й без контакту достатньо потужний, щоби провести реконструкцiю.

Процес тим часом почався поза волею Ярковського. Сервант вiддалився i змiнив свiй вигляд. Лак, що вкривав його поверхню, посвiтлiшав, засклений верх видовжився i обробленi в технiцi «алмазноi гранi» склянi поверхнi замерехтiли райдужними спалахами свiтла, наче справжнi дiаманти. Сервант перетворився на ковчег, на вавилонську вежу меблевоi месопотамii, на модель великого Божого творiння, населену моделями менших i простiших Божих творiнь. В архiтектурi цього ковчегу простежувались готичнi мотиви з нечемними барочними вкрапленнями.

Вавилонська аватара серванту вiдiрвалась вiд навколишнього буття, стерла пiд собою пiдлогу i стелю над собою, скинула з себе Аполлона i порцелянових нiмф, знищила у собi посудне призначення разом iз посудом, пiдсвiчниками i рештою витребеньок, грiзно нависла над Ярковським. Цiлком як космiчна тарiлка з американського бойовика.

Балтер пiд впливом того холоду також змiнився i мутував у лiнiйних вимiрах, став пласким, наче малюнок початкуючого авангардиста. Його слова майже не досягали свiдомостi Ярковського, лише чулось контурне бурмотiння. На якусь мить з контуру вирвався артикульований фрагмент:

– …Саша, а вам знакомы эти стихи:

		Кочевые жуют стада
		безразличную ленту времени,
		уводящую в никуда…

«Ось воно! – в головi Ярковського запульсувало на диво розумне згущення. – Байдужа стрiчка часу! Якраз те, що треба! Якщо уявити цю стрiчку, вхопитись за неi, то вона стане стежиною, вона виведе на петлi iншого часу – впiйманого, на петлi вiчного повернення…»

Вiн став уявляти цю байдужу стрiчку часу. Байдужiсть вiн вiзуалiзував за допомогою яскраво-сiрого кольору, а час уявив темно-сiрою примарною прiрвою без берегiв. Вiн з досвiду знав, що всi кольори, окрiм сiрого, блакитного i срiблясто-бiлого вiдволiкають вiд реконструкцii. Вавилонська аватара серванту також змiнила колiр зi свiтло-коричневого на сiро-блакитний й оточила Ярковського зусiбiч. Вiн опинився в сервантному Колiзеi, у креденсовому амфiтеатрi, де алмазнi гранi, дверцята та висувнi шухляди оточили його, наче гладiатора на аренi римського цирку. Вселенський сервант нагадував нутрощi торнадо – лише високо вгорi лакований колодязь вичерпувався, вiдкриваючи свiтло-сiру таблетку неба. Або ж того, що правило тут за небо. Одна з трибун-шухляд розкрилась по всьому периметру i з неi слiпучо-сiрим потоком на Ярковського звiдусiль наповзла, насунулась, наступила байдужа стрiчка часу.

Одночасно стрiчка байдужого часу.

Одночасно час байдужоi стрiчки.

Одночасно байдужiсть часовоi стрiчковостi.

Одночасно ще щось, пов’язане з часом, стрiчками, байдужiстю, плюс ще щось i ще щось…

За мить розумне згущення в його головi розвiяло зайвi примноження, вiн клiпнув очима й опинився на стрiчцi. Конус вселенського серванта згорнувся, на близький обрiй впали пасма сiрого туману. З них в напрямi Ярковського висунулись леза велетенських шпаг, завмерли, наливаючись безжальним блиском й знов втягнулись у сiре марево.

«Пройшли Стража!» – задоволено вiдмiтило розумне згущення й ввiмкнуло ноги Ярковського. Тi шарнiрно запрацювали, зарухались, реконструктор хитнувся туди-сюди, не без зусилля вiдновив рiвновагу й непевною ходою рушив за обрiй. Вiн був настороженим i зiбраним. Кожного разу червоточина мiж свiтами вела себе iнакше.

Наставник вчив, що впiйманий час божеволiе. Що в його безнадiйних, мiнливих петлях народжуються, живуть i вмирають химери. Що повернення подiй розмножуе варiанти дiйсностi, iнодi повертаючи iх до нашого свiту у виглядi хворобливих анахронiзмiв, карикатур на минуле.

З впiйманим часом, як i з впiйманим у капкан звiром, розслаблюватись i гратись не випадало.

А ще цього звiра охороняли Стражi. Хто вони такi чи що воно таке не знав навiть Наставник. Вiн казав, що у древнiх книгах iх описують як незмiрно могутнi сутностi, поставленi Творцем на вартi вселенськоi рiвноваги. Враховуючи, що i Творець i створена Ним рiвновага самi були суцiльними загадками i таемницями, книжна мудрiсть тут мало чого прояснювала. Мудрецi минулих часiв категорично не радили мандрувати у петлях впiйманого часу. Досвiд тих мудрецiв вдало пiдсумував божевiльний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вiчному поверненнi (вiдвiдував звiра?) й попередив усiх спокушених духом цiкавостi: «Не заглядайте у прiрву, бо прiрва може заглянути в вас».

Наставник часто цитував Нiцше. Вiн був переконаний, що син пастора заглядав на петлi.

«Інакше, – запитував Наставник, – на чому вiн збудував вчення про вiчне повернення?»

Зрештою, iсторiя божевiлля Нiцше пiдтверджувала його припущення.

Хтозна, подумав Ярковський, скiльки реконструкторiв заплатили свiдомiстю за своi проникнення до червоточини. Один вiдомий мiстик казав про сотнi тисяч обраних, чий розум зжерли мешканцi впiйманого часу. Вiн вважав, що кожний третiй з тих людей-овочiв, що тихо доживають вiку у божевiльнях, е тiлесним залишком невдахи, що завiтав до вiчного повернення. Суттевий вiдсоток таких попаданцiв давали експерименти з грибами i ЛСД.

Ярковському було вiдомо принаймнi про один з таких випадкiв. Молода жiнка-екстрасенс, що практикувала розширення свiдомостi шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своiх дiтей i сестру, а потiм з диким смiхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя iй врятували, але вiд розуму не лишилось нiчого. Ярковський знав ii як талановитого i досвiдченого мандрiвника впiйманим часом. Проте вiн також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний i вiдбити його важко. Майже неможливо. Лише стрижнева сутнiсть архатiв i даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздiльно оволодiвае мозком, але не мае досвiду керування тiлом. Тому змушуе окуповану плоть до безглуздих дiй, калiчить його i швидко звiдти виселяеться. Особистiсть пiсля того не вiдновлюеться нiколи.

«О, Передвiчна Матiр, богиня знiяковiлих, бережи мене вiд такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищоi iерархii й вiдразу вiдчув, що розумному згущенню така апеляцiя не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Адже воно, швидше за все, одного роду-племенi з хижаками.



Темнi пасма тим часом наблизились. В них панував неспокiй, наче за хиткою запоною боролись невидимi щупальця. Ярковський вирiшив, що вже достатньо заглибився у простiр петлi.

«Достатньо», – пiдтвердило розумне згущення.

– Розо Казимирiвно! – обережно покликав вiн, а розумне згущення повторило iм’я та по батьковi померлоi на усiх незлiченних рiвнях буттевоi стрiчковостi.

На заклик замiсть Рози Казимирiвни прилетiли велетенськi бджоли. Моторнi й барилистi, вони наповнили всесвiт мерзенним авiацiйним звуком. Розумне згущення почало пчихати i кожен той пчих роздував голову Ярковського до рiзних сферичних розмiрiв – вiд шкiльного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбiту. З бридко пульсуючою головою вiн перестрибнув через рiй бджiл. Нестабiльнi розмiри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили влiво, у темно-сiру невизначенiсть. Драглистий змiст голови також зрушився, розтягуючи ii у напрямi лiвого вуха. Голова втратила кулясту форму, лiве око вiдповзло вiд носа i зауважило неминучiсть болiсного падiння. Одна з комах рушила за ним, догнала i з розгону встромила в розпухлу голову мiцне жало.

Ярковський закричав, хоча й не вiдчув болю.

Стрiчка часу спалахнула срiблястим сяйвом i вiн опинився в кiмнатi з обшарпаними стiнами та високою стелею. Частину стелi вкривали жовтi пухирчастi плями, лiпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку висiло жiноче тiло у розшитiй сукнi. Обличчя повiшеницi розпливалось на мерехтливу пляму, наче локацiя статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрiбнiших деталей. Одна з них залишилась взутою в домашнiй капець. З другоi ноги капець впав, й перед очима Ярковського скарлючились у смертнiй судомi блiдi пальцi з доглянутими нiгтями, на яких вгадувались залишки перламутрового педикюру. Лiнiю ноги в основi великого пальця псувала здоровенна гуля. Шкiра на нiй всохла й порепалась. Набряклi п’яти вкривав шар восковоi жовтизни i зелена муха повзла по цiй жовтизнi, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим фактом смертi.

За два метри вiд нiг повiшеницi тьмяно блищало скло серванту. За всiма законами чотиривимiрного свiту ноги, капець, нiгтi i гулi мали вiддзеркалюватись у цьому склi. Проте не вiддзеркалювались. Там, натомiсть, вiддзеркалювався куполоподiбний зелений абажур з мереживною оторочкою. А ще стiл i вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з абсолютно недоречними й надлишковими своею хамською пишнотою орхiдеями.

– Розалiя, донька бiржового махiнатора Казимира Людоцького i професiйноi ворожки Адрiани Мiнцель, знаноi на Привозi як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.

– А хто ж ii повiсив?

– Сама повiсилась. Хворiла на рак.

– Бадильне видовище, – щиро поцiнував Ярковський, забувши, що його голова все ще м’яка i пiдвладна зрадливим трансформацiям. Мстиве згущення пхикнуло i голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рiдкозубу щiлину, очi роз’iхались. Тiло доньки бiржового махiнатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоеного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача й смикнувся. Драглi у його головi вiдчайдушно завiбрували разом з оболонкою.

– Стежка починаеться в сервантi, а закiнчуеться будь-де, – прошелестiло крiзь вiбрацiю розумне згущення.

Кiмната змiнила свiй вигляд. Тепер на стелi не було лiпнини. Плями також пощезали пiд шаром бездоганно накладеноi снiжно-бiлоi фарби. Зi стелi звiшувалась люстра з ограненими пiдвiсками. Шафранового кольору стiни прикрашали оправленi у бiлий багет натюрморти з шоколадним тлом. Лише сервант залишився на своему мiсцi. Його скло все ще вiддзеркалювало оторочений абажур.

До серванту пiдбiгла дiвчина-пiдлiток у джинсах бузкового кольору. Хвостик ii темного волосся стирчав над застiбкою бейсболки. Дiвчина зняла з верхньоi полицi знайому Ярковському шабатурку, присiла на краечок дивану i почала вивчати ii вмiст. Вона щось виймала звiдти, але що саме, годi було роздивитись. Променi свiтла, якi линули вiд вiкна, запалювали веселковi лабiринти на перламутрових пластинках, обличчя дiвчинки вкривала маска межовоi зосередженостi.

– …девочка бредила Абендландом, Закатной Землёй, средневековой Европой, – долинув з iншого кiнця Всесвiту хриплуватий голос Балтера. – Всё выясняла о своих предках, о родовых линиях, старших ветвях, младших ветвях, да… В одиннадцатом классе сочинила легенду о своём происхождении от каких-то баронов Ейгендорфов, кажется… Или Ойгенбергов, что-то сугубо тевтонское, я уже точно не вспомню. Поступила Илоночка на немецкую филологию, дополнительно изучала скандинавские языки. Через интернет. Талантливая была девочка, исключительно талантливая. Много переводила с немецкого, шведского, норвежского…

Голос гаснув. Кiмната знову змiнила свiй вигляд. Замiсть натюрмортiв на шафранових стiнах виникли абстрактнi композицii у саморобних рамах. Мiсце люстри заступила ажурна металева конструкцiя, всiяна свiтлодiодами. Загорнута в махровий халат брюнетка пiдпалювала встромлену у бурштиновий мундштук сигарiллу. Напроти, у глибокому крiслi, вiльно розкинувся бородатий дядько. Вiн щось пояснював брюнетцi. Голосу бородатого спочатку не було чути, вiдтак звук впав наче зi стелi, роздрiбнений вiдлунням.



– Ти, Оленко, нагадуеш менi кельтський рунiчний хрест, – каже бородань. – В тобi переплелись протилежностi: банальний католицький криж i чортове колесо лiберальноi химери.

– Я же просила тебя: не называй меня Ленкой, – голос брюнетки тече до м’якоi голови Ярковського, наче теплий крем, застигае в нiй жирними краплями, лоскоче драглi. – Я не Ленка, не Алёнка, я – Илона. Так трудно запомнить?

– Оленка, Ілонка – all the same [6 - Без рiзницi (англ.).], я ж не про те, – править свое бородань. – Я про дивнi гiбриди. Ти вiдчуваеш себе аристократкою, а працюеш у лiберальному виданнi з людьми, якi зневажають фундаментальнi цiнностi, вiру та гiднiсть твоiх предкiв. І все нiби нормально, це тебе не пригнiчуе.

– А с какого перепугу это должно меня угнетать? – Ілона видихае в бiк спiврозмовника хмарку диму. – Мои коллеги воспитанные люди. Никто не оскорбляет моих предков. Не вижу противоречия и поводов для внутреннего конфликта.

– Зате я бачу, – запевнюе бородань. – Для мене Європа е невичерпним резервуаром Традицii, дорогоцiнною скринею сенсiв i змiстiв. Якщо ти аристократка, ти маеш це вiдчувати. Адже саме аристократiя е хранителем духовних первнiв европейськоi цивiлiзацii. А ти крутишся у червоному колесi. У кублi руйнiвникiв i цинiкiв, якi вклоняються грошам та успiховi. У лiволiберальнiй химерi так званого «прогресу».

– «Леволиберальная химера»? – посмiхаеться Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чём говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.

– Тобi цiкавiше говорити про громадянське суспiльство, про iнфляцiю антропологiчних визначень i таке iнше? Ти ж спадкоемиця шляхетноi кровi, ти в Бога вiриш. Я розумiю, що вся та твоя культурна тусовка зорiентована на свiтовi лiберальнi клуби. В культурi i мистецтвi у них монополiя. Я розумiю. Але ж тут, зi мною, ти можеш бути тим, ким ти е насправдi, ти можеш бути баронесою, а не перекладачкою з глобальноi на хутiрську.

– Это ты ничего не понимаешь, – Ілона мружиться на спiврозмовника крiзь повiльну хмарку сигарного диму. – Я всегда баронесса. В любых раскладах. А ты примазываешься к людям, для которых всегда будешь плебеем, начитавшимся Элиаде и Генона. Ты скучный сорокалетний книжный мальчик.

– Я тебе не ображав… – починае бородань, але що вiн там каже далi i якими аргументами контратакуе, Ярковському почути не виходить.



Навколишне смикнулось, розумне згущення зашипiло гадюкою. Звуки i контури потонули у сiрих пасмах туману. Над очима еспера виник рiзкiй пульсуючий бiль.

«Ми платимо за вхiд на виходi», – згадав Ярковський слова Наставника i вирiшив, що така розкiшна реконструкцiяварта кiлькох годин головного болю. З iншого боку, вiн не побачив нiчого, що прояснило би обставини вбивства Ілони.

Майже нiчого.

«Але ж це лише перший крок», – нагадав вiн собi i розумному згущенню, яке зачаiлось у повiльно твердiючiй головi. Як завжди пiсля мандрiв у петлях впiйманого часу йому нестерпно хотiлось солодкого. Плитки бiлого шоколаду, а краще великого шматка киiвського торту.

– Саша, с тобой всё в порядке? – Балтер стривожено заглядав йому в очi. Високо над ними, пiд самою стелею, нестерпно дзижчала приблудна бджола. Певно також мрiяла про солодке.

– Всё о’кей, Антей Маркович, всё путём, – Ярковський намагався сфокусувати зiр на перламутрових пластинках шабатурки, знову вiдчути укорiнюючий подих того холоду. – Роза Казимировна, да… Что ж она так?

– Ты о чём? – насторожився Балтер.

– Женщина определённо была со вкусом, а повесилась в таком кабацком платье.

– Кто тебе сказал? – у Балтера почервонiла шия, а за мить i все обличчя.

– Что?

– То, что Роза Казимировна повесилась, – Антей Маркович вимовляв кожне слово окремо i виразно, немов пiдкреслюючи його. Ярковський уявив, як у школi вiн цим вiдточеним iнтонацiйним пiдкресленням напрягав учнiв: «Вася, тебе «два» за домашнее задание!»

– Догадался.

– И про платье догадался?

– Да.

– Не темни, Саша… Я понял, – старий обома руками оперся на сервант. На Ярковського вiн тепер дивився крiзь вiдображення у склi. – Ты начал самостоятельно собирать информацию о нашей семье.

– Вы же сами просили расследовать это дело.

– Убийство Илоны.

– Да.

– Но я не просил вытирать пыль со скелетов в семейном шкафу. И не просил тревожить… – Балтер зробив паузу, немов би вирiвнював дихання, вiдтак продовжив з вимогою в голосi:

– Кого именно ты расспрашивал о нас? Миру Борисовну, эту старую гэбэшную крысу?

– Я не знаю никакой Миры Борисовны.

– Тогда…

– А вы вспомните, Антей Маркович, почему обратились именно ко мне.

– Ты хочешь сказать… – Балтер рiзко повернувся, впiймав погляд Ярковського. – Эти твои способности…

– Именно это я и хотел вам сказать, – еспер не вiдвiв очей. – Эффект Ярковского. Но не Ивана Осиповича, а, как говорили в древности, вашего покорного слуги [7 - Ярковський мае на увазi свого однофамiльця вченого Івана Ярковського (жив у ХІХ ст.), вiдкривача астрофiзичного «ефекту Ярковського» – появи слабкого реактивного iмпульсу за рахунок теплового випромiнювання нагрiтоi Сонцем поверхнi астероiду, що прискорюе його рух.].

– Так ты… видел, как вешалась Роза Казимировна?

– Донька Кришталевоi Кулi, – перейшов на украiнську реконструктор.

– Что?

– Да так, ничего, – Ярковський нарештi вiдчув, що його охоплений болем мозок знов закутий у твердий надiйний череп, i рiшуче вiдкрив шабатурку.

«Упс!» – пискнуло розумне згущення.

У шабатурцi було порожньо.




3


Спочатку вiн не зрозумiв, звiдки приходять думки другого типу. Не думки-образи, а думки-голос. Вони зашелестiли крiзь вуличний шум вiдразу пiсля того, як повз Ярковського прогуркотiла багатоколiсна фура з бiлими зiрками на велетенськiй коробцi кузова.

«И зачем я обрезала волосы? – запитав голос. – Говорили же мне: не надо. А я, дура, обрезала. На сорок сантиметров. А теперь они мне мешают. Их нет, а я их чувствую на плечах, на спине. Зараза. Их же нет. Это ж надо быть такой дурой…»

Спочатку Ярковський запiдозрив огрядну жiнку з розпухлими ногами i двома потертими пластиковими пакетами (логотип BMW, ядуче-фiолетовий колiр), з яких стирчали зеленi стрiлки цибулi й ледь прив’ялi ревеневi патички. Але огрядна була аж надто сконцентрованою – вона крутила головою, збираючись перейти вулицю. Наступною кандидаткою стала висока дiвчина, що стояла пiд навiсом автобусноi зупинки. Фарбована бiлявка. Коротко стрижена. Цибата у найсексуальнiшому значеннi цього слова.

Дiвчина вiдчула його погляд.

«Какого… ты на меня вылупился, урод?»

Вона. Ярковський всмiхнувся.

«Шо ты лыбишся?»

Ярковський пройшов повз цибату. Зараз голос замовкне.

Замовк.

«Не ведись, це фейк, – наказав вiн собi. – Адже великий i непомильний Северин Солтис колись сказав тобi, що телепатiя неможлива. Сказав як вiдрiзав й нiколи потiм не спростував свого твердження. Не можна ставити пiд сумнiв слова Наставника. Горе маловiрним. Навiть якщо весь свiт усiма голосами зовнiшнiми i внутрiшнiми волатиме протилежне його словам – не вiр свiтовi. Тим бiльше, що тест з картами Зенера ти провалив [8 - Тест з картами Зенера – перевiрка на володiння телепатiею (коли реципiент обирае ту ж карту, що й вiддалений транслятор ii образу).]».

Вiн вдихнув лiтне повiтря на повнi груди, закинув голову i примружився на пiдсвiчений сонцем край веселоi хмари. Ранковий серпанок сповз з обрiю, зенiт наситився рiзким ультрамарином. Небо сьогоднi було вiдвертим, воно наче забуло про маскувальну блакить й натякнуло на свiй iстинний колiр – чорно-космiчний колiр безоднi. Сонце не вiдставало вiд неба – ярилисте, безжально-бiле, воно сердилось на хмари, що заважали древнiй зiрцi панувати над небесною прiрвою.

Ярковський вiдчув владний настрiй свiтила, принагiдно згадав про озоновi дiри й нирнув пiд парасольки лiтнього кафе. Зрештою, це не було втечею. Саме тут, на заставленому круглими столиками i екзотичними рослинами лiтньому майданчику, вiн призначив зустрiч дiвчинi, що жила у нетi пiд нiком Sаня.

Наразi вона була единим вiдвiдувачем. Дiвчина з пiснi Арбенiноi. «Твои рваные джинсы и монгольские скулы». Так i е. Джинси складались з небагатьох ниток помiж дiрками, а вилицям позаздрила б кожна з Чингизових наложниць. Ноги Sанi трохи не дотягували до модельного канону, проте в усьому iншому вона була чемпiонкою. Їi тонкi, прикрашенi вузькими перстнями пальцi грацiйно («балетно» – визначив небайдужий Ярковський) ковзали поверхнею планшету, хентайська чолка i кольорове тату пiд правим вушком пiдкреслювали лiнiю шиi. Саме вона хвилювала його уяву. Пiд тонким оксамитом шкiри проглядались блакитнуватi русла. Таку прозорiсть еспер вважав надбанням натур надзвичайно витончених i мистецьких. З вихованок Солтиса вiн видiляв саме Sаню. Й не лише за ii талант.

Сьогоднi вроду дiвчини не приховували анi шарфики, анi хустинки, анi заклепанi срiблом i сталлю шкiрянi нашийники.

Як добре, подумав Ярковський, що вона не засмагае.

– Ты любила холодный обжигающий виски, – процитував вiн, огинаючи ii столик.

– Чё? – зауважила чужу присутнiсть Sаня.

– Не слухаеш Арбенiну?

– Мамашка слушает.

– Зрозумiв, – Ярковський сiв напроти дiвчини, кинув барсетку на порожнiй стiлець й пiдiзвав офiцiантку. – Американо.

– Два? – офiцiантка поклала на столик меню.

– Мне фрэш, – вiдiрвалась вiд планшету Sаня. – Яблочно-сельдереевый.

– Яблучно-селеровий, – переклав еспер, помiтивши розгублений погляд офiцiантки, вiдтак кивнув на планшет:

– Статусний гаджет.

– Ага, – пiдтвердила дiвчина. – Экран сапфировый. И вообще. – Вона зустрiла його погляд твердим спокоем сiрих очей. – Зачем вызвал?

– Є для тебе робота.

– Работа?

– Тобi сподобаеться.

– Невже? Минулi рази менi чомусь не дуже подобалось.

Ярковський давно помiтив, що Sаня переходить на рiдну мову вiдразу, як тiльки розмова обертаеться до неi конкретним боком. Вiн також пiдозрював, що вона спiлкуеться англiйською i нiмецькою, проте перевiрити нагоди не випадало.

– Я тут взявся допомогти знайомим.

– Розслiдування? – Sаня зробила великi очi; в розмовах з еспером вона час вiд часу невмотивовано сповзала на хохми; Ярковського це дратувало.

– Щось типу того, – спохмурнiв вiн.

– Так «типу того», чи розслiдування?

– Нумо я тобi розповiм все послiдовно, – вiн зручнiше вмостився на стiльцi.

– Спробуй, – дiвчина з пiснi ледь схилила голову на лiве плече; на фатальнiй шиi виникла не менш фатальна бганка.

– Ти щось чула про салон Вержо? – Ярковський поклав на стiл сигарети й заходився шукати запальничку.

– Вержо? Це ресторан?

– Нi, це салон.

– Салон краси?

– Нi, не салон краси, – Ярковський нарештi знайшов запальничку. – Це класичний салон, як у Францii дев’ятнадцятого столiття, як в романах Пруста, розумiеш? Ти Марселя Пруста читала?

– Пробел в знаниях, – Sаня й собi витягла «слiмки». – Я не читала Пруста, нiчого не тямлю у дев’ятнадцятому столiттi i в тих класичних салонах. Щось колись чула, але все воно в бiлому туманi. Розтлумач менi, безграмотнiй дiвцi.

– В салонах збираеться запрошене товариство на такi собi посиденьки, щось типу квартирникiв. Обговорюють рiзнi теми, слухають живу музику, проводять лiтературнi читання, потiм вечеряють.

– Запрошене товариство? – вишкiрила рiвнесенькi зубки Sаня. – А, ну понятно. Грёбаное высшее общество. Снобы и снобихи.

– Ти все правильно зрозумiла, – кивнув Ярковський, припалюючи «аль-капоне». – Господинею цього великосвiтського салону була така собi Пелагея Вержо, донька радянського адмiрала, меценатка, свiтська левиця, дружина крутого бiзнюка…

– Була?

– Саме так, – вiн видихнув у напрямi, протилежному розташуванню Sанi, хмарку ароматного диму. – Була. Але я обiцяв розповiсти про все послiдовно.

– Вибач.

– Нiчого.

Ярковський примружився на бiло-безжальне сонце, почав розповiдати:

– Салон Вержо збирався двiчi на мiсяць, по суботах. Кожного разу заздалегiдь, у фейсбучнiй групi, оголошувалась тема чергового зiбрання. Хтось iз запрошених читав реферат з оголошеноi теми, а ще на вечiрку запрошували музикантiв. Восьмого травня минулого року тема була iсторична. «Любов i смерть королеви Барбари». Позаяк королева Барбара була литовського походження, запросили вiдомого музиканта з Литви Альгiрдаса Шимойнаса. Дуже вiдомого музиканта. В тому салонi все було hi stage. Реферат про королеву зачитала не хто небудь, а Варвара Радзивiл, ii далека родичка…

– Родичка королеви? – сiрi очi спалахнули. Але не цiкавiстю, а радше ревнiстю.

– Так, – пiдтвердив Ярковський.

– Звiдки в Украiнi родичка королеви?

– Рiд Радзивiлiв дуже розгалужений. Я дивився у Вiкiпедii. Ця Варвара з так званоi «несвiзькоi лiнii». – Син нумiзмата ретельно, з закрутом, загасив «аль-капоне» на вологому денцi попiльнички. – Їi, до речi, назвали Варварою саме на честь королеви Барбари.

– А коли та жила?

– П’ятсот рокiв тому, у шiстнадцятому столiттi. На нiй одружився польський король Сигiзмунд Август. А його мати королева Бона вважала одруження монарха на пiдданiй мезальянсом. Прикрою недоречнiстю. Старенька Бона була з роду Сфорца. Вела свiй родовiд вiд сенаторiв i консулiв Стародавнього Риму. Причому без понтiв, реально. Але з родинною мораллю в них були проблеми. В тiй iталiйськiй сiмейцi усi всiх труiли. От Бона i травонула Барбару. Там цiла iсторiя, три тонни романтики та любовних пригод. Але мова не про те. Восьмого травня все спочатку йшло за сценарiем. Варвара прочитала реферат, вiдповiла на питання, Шимойнас виконав замовленi господинею твори Шопена, гостi поаплодували, а потiм всiх запросили до фуршету. Випили шампанського й декому з гостей стало зле. Важке отруення. Всього тодi отруiлось шестеро, з них трое на смерть.

– Варвара? – Sаня сплела пальцi у знак погибелi.

– Вгадала, – кивнув Ярковський. – Варвара Радзивiл i племiнниця мого знайомого – Ілона Полоскай. Плюс ще одна жiнка. Правоохороннi органи вбивцю не знайшли.

– Хто б сумнiвався.

– Хоча чоловiк Пелагеi iх мотивував. Дуже конкретно.

– Могли б повiсити на когось з прислуги. Там була прислуга?

– Була, – Ярковський сьорбнув кави. – Повiсити вони, зрозумiло, намагались, але чоловiк Пелагеi контролював офiцiйне розслiдування через своiх людей.

– Вiв свое паралельне розслiдування?

– Щось типу того. Кажуть, що в нього на фiрмi крутий начальник безпеки. Колишнiй слiдак з могутнiми зв’язками у ментовцi i в СБУ. Там серйозна мотивацiя. Колишня господиня колишнього салону все ще в комi. Живе на апаратi, чекае донорiв. Наскiльки я розумiю, для ii чоловiка пошук отруйника впираеться не лише в помсту. Йому потрiбно знати точну формулу. Хоча б якась надiя на те, що знайдеться протиотрута.

– Протиотрута? Пiвтора роки потому? – скептично гмикнула Sаня. – Воно йому нiчого не дасть, якщо органи давно ураженi й увесь цей час деградували.

– Не знаю, – знизав плечами Ярковський. – Йому виднiше. Я не цiкавився iсторiею хвороби.

– А саму справу ти бачив?

– Менi дали витяги з неi. Все там дуже дивне. Нiякоi конкретики, самi лише припущення. Було п’ять чи шiсть експертиз, але до единого висновку не дiйшли. Навiть до Нiмеччини аналiзи возили, також без сенсу. Нiхто не може визначити тип отрути, вiдомо лише, що вона з групи нейротоксинiв природного походження. Єдине, що слiдчi встановили точно – отруту ввели у пляшку з шампанським за допомогою шприцу. Теоретично це мiг зробити будь-хто з гостей або прислуги. Усього, за виключенням дiтей i постраждалих, двадцять три особи. А з постраждалими – двадцять дев’ять.

– До екстрасенсiв вони звертались?

– До Загалаева й ще до якогось румуна. Тi сказали, що джерело зла сховано у минулому. Але нiчого конкретного й нiкого конкретного. Загалаев навiть аванс повернув.

– І тодi твiй знайомий звернувся до тебе?

– Так.

– І запропонував тобi велике бабло.

– Це робота. Нiчого, окрiм роботи.

– Наставник попереджав нас, – Sаня дивилась кудись повз плечi Ярковського, наче там повисла тiнь покiйного Солтиса.

– Це корисна для всiх робота. Нiхто не вiдбирае останнi грошi у бiдних, Sаня. Працюемо на жирного клiента. На дуже жирного, повiр менi. Ми вже з тобою колись це обговорювали. Наставник не забороняв нам заробляти собi на хлiб. А ще вiн благословив нас на протистояння Темрявi.

– «Де Темрява i де Свiтло? В якiй бiк вiдкриваеться брама?» – процитувала давню поему Sаня. – Протистояти Темрявi… Це все для бакланiв, Ярковський. Для бакланiв i учнiв початковоi школи. І ти сам про це знаеш… – вона на мить заплющила очi, а коли вони знов вiдкрились, сiре в них потемнiшало. – Що саме я маю робити, кажи?

– Допомагати менi в реконструкцii.

– На рахунок староi ролi дiвчинки-помагайки я зрозумiла. Але, якщо можна, конкретнiше.

– Ти повинна знайти серед свiдкiв «маяка» [9 - «Маяком» професiйнi медiуми називають людину, яка мае нереалiзований дар спiлкування з iншими вимiрами буття.]. А ще потрiбно буде багато спiлкуватись. Розпитувати, акуратно пiдсаджувати на ритм [10 - Пiдсаджувати на ритм – непомiтно для людини вводити ii в стан легкого гiпнозу через синхронiзацiю ритмiв дихання та повторення кодуючих фраз.]. Збирати iнформацiю. А може й ще дечого.

– Чого саме?

– Думати, аналiзувати.

– Ще що?

– Трошки попрацюеш медiумом.

– …?

– Ти ж вмiеш вiдчувати той холод.

– Я не лiзтиму у петлi, – Sаню пересмикнуло. – Нi-за-що! Навiть не сподiвайся. Краще нарий в ком’юнiтi якого-небудь голодного екстрасенсика.

– Дякую за пораду.

– Прошу.

– Тобi не треба буде нiкуди лiзти. Менi достатньо, щоби ти вiдчула залишковi енергii в мiсцях i предметах.

– Залишковi енергii? – недобро примружилась Sаня. – Вiдколи це ти перейшов на довбаний страусячий сленг? [11 - «Страусами» окультисти i мiстики презирливо називають самодiяльних екстрасенсiв, з яких чи не дев’яносто вiдсоткiв виявляються бiльш або менш вправними аферистами.]

– А як тобi бiльше подобаеться: «слiди», «тiнi»?

– Наставник казав «тiнi».

– Гаразд, тiнi.

– У моему виконаннi, пане Ярковський, тiнi дорого коштують, – дiвчина вiдкинулась на бильце стiльця, по-котячому потягнулась усiм тiлом.

– Оце вже дiлова розмова, – посмiхнувся син нумiзмата. – Отже, почнемо зi списку присутнiх восьмого травня. До речi, саме восьмого травня тисяча п’ятсот п’ятдесят першого року померла королева Барбара. Нiчого випадкового.

– Маеш список в електроннiй формi?

– Нi, лише на паперi, – Ярковський витягнув блокнот.

– На паперi! – хмикнула Sаня. – Чому не на глиняних табличках?… Забий, – вона великодушно махнула рукою. – Я потiм собi на планшет сфотаю.

– Але спочатку ми пройдемо по фiгурантам.

– Авжеж, пройдемо, – дiвчина пiдозрiло легко погоджувалась на всi напряги.

– У списку двадцять дев’ять осiб. Перший номер, зрозумiло, хазяйка салону Пелагея Дмитрiвна Вержо, тридцяти дев’яти рокiв, удруге замiжня, мае двох дiтей вiд чинного шлюбу…

– Блондiнка?

– Нi, не вгадала. На фотках чорна як ворона… Вона ж перша зi списку постраждалих. Досi у комi, на апаратах.

– Номер другий…

– …ii чоловiк, авторитетний бiзнесмен та знаний меценат Микола Григорович Осинський, п’ятдесят шiсть рокiв, спонсор салону.

– Я про нього чула. Олiгарх.

– Ну, до справжнього олiгарха дядько поки що не дотягуе. Радше – зародок олiгарха. Швидко зростаючий будiвельний бiзнес плюс вельми перспективна мережа промтоварних маркетiв плюс франшиза брендiв побутовоi хiмii. Микола Григорович двiчi балотувався в нардепи, мае зв’язки серед полiтикiв. З пiдозрiлою регулярнiстю перемагае на будiвельних тендерах. За офiцiйною iнформацiею, адмiральську дочку Микола Григорович любить по-справжньому, був шокований тим, що з нею сталось, безвiдмовно оплачував лiкування усiх постраждалих i тут, i за кордоном, фiнансував паралельне розслiдування та роботу есперiв.

– А за неофiцiйною iнформацiею?

– За неофiцiйною саме вiн фiнансуватиме й нашу з тобою роботу.

– Ок, – на мить наморщила чоло дiвчина. – Зрозумiла. Третiй номер?

– Музикант з Литви Альгiрдас Шимойнас. П’ятдесят два роки. Європейська знаменитiсть, лауреат i дипломант мiжнародних конкурсiв. Зараз у свiтовому турне. Поза пiдозрою.

– Не наш клiент, – пiдтвердила Sаня, подумала й додала:

– Радше за все.

– Номер четвертий, – вiв далi Ярковський, – найсправжнiсiнький граф Ондор Кароль фон Белер-Бозо, громадянин Австрii. Живе в родовому замку, доктор iсторii та мистецтвознавства, колекцiонер живопису та антикварних авто. Експерт престижних аукцiонiв. Приятель кiлькох колишнiх президентiв та прем’ер-мiнiстрiв. Кавалер iспанськоi версii ордена Золотого Руна. Сiмдесят два роки.

– Дiдуля.

– Не поспiшай з висновками, тому що пiд п’ятим номером в мене значиться чарiвна юна гьорлфренд його свiтлостi, записана у перелiку гостей пiд iм’ям Кiмi. Неповних дев’ятнадцять рокiв, фотомодель, фатальна красуня. Себто, Ондор Кароль зовсiм не дiдуля, як щойно ти зволила його обiзвати, а той ще мачо. Могутнiй орел.

– Мае бабло на вiагру, – знизала плечима Sаня. – А прiзвище у гьорлфренди Кiмi е?

– Звiсно, що е. За паспортом графська дiвчина зовсiм не Кiмi, а така собi Твердохлiб Катерина Іванiвна, уродженка мiста Вiнницi.

– Ця шампанського не пила.

– Як ти здогадалась?

– Тут гадати не треба. Провiнцiйнi фотомоделi промиваються водочкой.

– Ти знову вгадала. Якщо вiрити записам Балтера, графська лялька того вечора виступала по мiцним напоям.

– Ну й хрiн з нею… Хто там далi?

– Шостий i сьомий номери. Доповiдачка Варвара Володиславiвна Радзивiл та ii подруга Ілона Ігорiвна Полоскай.

– Вони що, як пара записанi?

– Уяви собi.

– Нi фiга собi… Лесбiйки?

– Не доведено. Вiдомо, що вони були подругами, двiчi разом вiдпочивали у Грецii i в Чорногорii, мали багато спiльних знайомих i друзiв як в реалi, так i в соцмережах. Обидвi незамiжнi. Варвара була набагато заможнiшою за Ілону, але це iм, судячи з усього, не заважало. Померли вони приблизно за двадцять-двадцять п’ять хвилин пiсля споживання шампанського. Паралич дихальних органiв. Свiдки кажуть, що обидвi помирали болiсно. Варварi ледь виповнилось тридцять один, Ілонi – двадцять вiсiм. До речi, Ілона записана в офiцiйному гостьовому перелiку не як «Полоскай», а як «Ойгендорф». Нi бiльше, нi менше.

– Якби в мене було прiзвище Полоскай, я би теж щось з тим робила. А звiдки вона взяла таке погоняло?

– Їi дядько Антей Маркович стверджуе, що Ілона сама придумала свое аристократичне походження. Називала себе баронесою ну й все таке… фентезi.

– І плотно тусувала з Радзивiлiхою, – примружилась Sаня. – Грьобнута була дiвка. На всю голову.

– Про покiйникiв або добре, або…

– Далi.

– Номер восьмий – вiдома естрадна спiвачка Лiна Бурис, вона ж, за паспортом, Соскiна Неонiла Борисiвна, двадцять шiсть рокiв.

– Чула. Попса кончена.

– Пiд дев’ятим номером ii чоловiк – Мехмед Магачханогли, бiзнесмен з Азербайджану. Мае два паспорти – азербайджанський i турецький. Повних сорок рокiв. Панi Соскiна його третя дружина, двi попереднi також були з Украiни. Десятим номером значиться цiлий козачий отаман Павло Семенович Каймак-Сагайдачний, а одинадцятим – його дружина Нiна Олександрiвна. Степовi жителi, колхозани, але доволi заможнi й не без родословноi. Предки пана отамана та його дружини мали росiйське дворянство i родичались з гетьманами. Їх уперше запросили до салону. Дванадцятий номер без пари. Історик, професор Володимир Євстахiйович Ципорин. Удiвець, майже сiмдесяти рокiв, автор статей про украiнських Радзивiлiв. Далi йде богемна парочка – номери тринадцятий i чотирнадцятий – письменник i журналiст Данило Костик та його дружина-журналiстка Марiанна Костик. Письменниковi сорок п’ять рокiв, дружина на дванадцять рокiв молодша. Бездiтнi, працюють у редакцii журналу «Бур».

– Уперше про такий чую.

– Це чоловiчий щомiсячник iз сильним андеграундовим нахилом.

– При сильному нахилi дах iде.

– Все можливо, – не став сперечатись Ярковський. – Марiанна Костик – одна iз шiстьох отруених. Їй пощастило бiльше за iнших, токсин не вплинув на парасимпатичну систему й не призвiв до паралiчу. Тепер вона майже здорова, проте мае залишковi проблеми у виглядi безсоння, ангiоспазмiв та частих нервових зривiв. Далi в нас ще одна подружня пара (№№ 15–16): Антiн i Наталiя Вiлiгжанiни, менеджери шоу-бiзнесу тридцяти восьми й двадцяти трьох рокiв. Постiйнi вiдвiдувачi салону, неодноразово читали там доповiдi. Пiд сiмнадцятим номером значиться вельми поважна персона, ректор приватного унiверситету, академiк Роман Васильович Безстороннiй, а пiд вiсiмнадцятим – його дружина Лада Георгiiвна Безстороння, ще одна жертва фатального шампанського. Померла практично миттево.

– Скiльки iй було рокiв?

– Повних тридцять два. Вона молодша… тобто, пардон, була молодшою за чоловiка майже на тридцять рокiв.

– Вiагра рулить, – скривилась Sаня.

– Ти, бачу, сьогоднi зовсiм без настрою.

– Просто не люблю, коли молодi дiвки шлюбляться зi старими козлами.

– Ти екстремiстка, Sаня, – скрушно похитав головою Ярковський.

– Думаеш? – вилицювате обличчя несподiвано розплилось у хитрiй посмiшцi. – Хто там дев’ятнадцятий?

– Письменник-фантаст, поет i, за сумiсництвом, фахiвець з питань геральдики Федiр Андрiйович Бусурманко. П’ятдесят шiсть рокiв. Лауреат лiтературноi премii «Золотий Дракон» за найкращий пригодницький сюжет. Багаторiчний друг родини Осинських-Вержо, ветеран iхнiх салонних тусовок. З ним, як завжди, була його дружина Антонiна, сорока рокiв, домохазяйка. Вона е останньою жертвою, на сьогоднi перебувае в комi. Пiд двадцять першим номером значиться поетеса Маргарита Петрiвна Гжесь, незамiжня, член Спiлки письменникiв, авторка двох десяткiв поетичних збiрок. Дуже популярна в колах викладачiв лiтератури середнього i старшого вiку.

– Гжесь? – перепитала Sаня. – Я ii по телевiзору бачила. Така божевiльна бабця в окулярах, щось теревенила про духовнiсть. Я так розумiю, ця Вержо зiбрала цiлий звiринець.

– У перелiку гостей ще двi подружнi пари. Перша – художник-баталiст Володимир Воронюк та його дружина Олена. Володимир написав дiараму якоiсь древньоi битви, де, серед iнших, зображено Миколу «Чорного» Радзивiла, брата королеви Барбари. Олена – художниця-керамiстка, робить таких прикольних птахiв, я iх на ii сайтi бачив. Друга пара – бiзнесмен i меценат Анатолiй Олександрович Сахневич та його благовiрна Юлiя Стефанiвна Сахневич-Пшеладовська, колишня оперна спiвачка. У вiсiмдесятих роках, якщо вiрити примiткам Антея Марковича, була чи не примадонною у столичнiй оперi та фавориткою одного з членiв Полiтбюро ЦК КПУ. В тогочасних театральних колах Юлю Пшеладовську як чуми боялись, а пiсля розвалу СРСР з опери попросили. Таке от, Sанька, висшее общество. Всi пасажири з цiеi четвiрки у поважному вiцi, жодних нелюбих тобi вiкових мезальянсiв. На цьому перелiк гостей вичерпано, усього маемо двадцять п’ять позицiй.

– Ще прислуга.

– І охоронець.

– …?

– По персоналiях: Наталiя Слiденко, кухарка, тридцяти п’яти рокiв, неодружена, Яна Павловська, покоiвка, двадцяти трьох рокiв, неодружена, Богдан Мерега, запрошений офiцiант з ресторану «Риба Аврора», двадцяти шести рокiв, також неодружений. Антей Маркович пiдозрюе, що цей пасажир гм… AC/DC, так би мовити [12 - У даному випадку Ярковський натякае не на перемiнний/постiйний струм, а на бiсексуальну орiентацiю.]. Й, нарештi, охоронець i шофер пана Осинського Гурген Гаiн, серйозний такий чоловiк, action man з великим i рiзноманiтним досвiдом роботи у спецпiдроздiлах та правоохоронних структурах, п’ятидесяти трьох рокiв.

– Одружений?

– Чомусь це в мене не занотовано, – Ярковський пролистав блокнот, марно шукаючи запису про сiмейний стан Гаiна. – Упс. Можливо я провтикав, коли переписував… До речi, ця обслуговуюча четвiрка першою потрапила пiд ментовськi пiдозри. Типу ненависть бiдних до багатих. Унiверсальна мотивацiя. Слiденко з Мерегою одразу затримали й змушували пiдписати зiзнання. Але Осинський всю цю лажу переграв, дав iм адвокатiв-ротвейлерiв й тi вiдмазали обидвох ще на стадii досудового слiдства. Павловську також пiдозрювали, мовляв, ревнувала господаря до жiнки, того вечора крутилась на кухнi. Але й ця iхня лiнiя зайшла в глухий кут. Павловська мала нареченого, а Осинський категорично заперечував зв’язок з покоiвкою. Антей Маркович у примiтцi додае, що Павловська пiвроку тому вийшла замiж й нинi щаслива молода родина очiкуе на поповнення. Я бачив фото тiеi Павловськоi. Страшненьке чудо, вуха, як сибiрськi пельменi. Не можу собi уявити, щоби Осинський на таке спокусився.

– Ти багато чого не можеш собi уявити.

– Зате мiцно сплю.

– Отже, невтiшний Микола Григорович прагне знайти справжнього вбивцю? – пiдсумувала Sаня. – Багатенький буратiно затявся?

– Так, принаймнi, виглядае.

На деякий час потiк питань вичерпався. Ярковський використав паузу, щоби допити холодну каву.

– Цiкаво, чому Загалаев сповз з теми? – вiдновила потiк дiвчина.

– І менi цiкаво.

– З його досвiдом… – Sаня закотила очi.

– Власне.

– Значить, там якась лажа. Якесь хитре западло.

– Не виключено. Але ж тим цiкавiше.

– Щоби та твоя цiкавiсть нам боком не вилiзла.

– Рано чи пiзно.

– Не грайся у фаталiста.

На вiдверте хамство Ярковський вирiшив не реагувати. Зрештою, iншого медiуму йому не знайти.

– А що там з рештою пiдозрюваних? – Sаня вiдчула його невдоволення i повернула з рефлексiй на конструктив.

– Слiдчi, якщо вiрити примiткам Антея Марковича, на якомусь етапi пiдозрювали фантаста i художника. У творах Бусурманка знайшли сюжет з отруенням, а в художника першою освiтою виявилось щось, пов’язане з фармакологiею. Ну вони й проробляли версii. Рили в рiзних напрямах, вiдробляли бабло Осинського. Проте анi мотивiв, анi речових доказiв знайдено не було. Їх навiть не затримували.

– Я на мiсцi слiдчих придивилася б до жiнок, – раптом заявила Sаня. – Особливо до старих заздрiсних гримз. Наприклад, до тiеi маразматичноi Маргарити або до вiдставноi примадонни. Отруення – чисто жiночий спосiб убивства.

– Детективи читаеш?

– Не без того, – кивнула Sаня. – О, слухай, в мене виникло не по темi питання.

– Щодо суми твого гонорару?

– Нi, пане Ярковський, не щодо суми. Який ви все ж таки меркантильний… Менi цiкаво, чому Шимойнас грав саме Шопена?

– А я знаю чому, – заявив син нумiзмата. – Ванда з Радзивiлiв була його коханкою.

– Чиею?

– Шопеновою.

– Он як, – гмикнула Sаня. – А цi Радзивiли усюди вiдмiтились. Зачьотна сiмейка.

– Розгалужений рiд, – погодився Ярковський. – Якщо дозволиш, дам тобi оперативну пораду. Думаю, тобi треба почати з охоронця.

– Справдi так думаеш?

– Гаiн – профi, навчений все пiдмiчати, тримати пiд наглядом ситуацiю. Антей Маркович написав, що в момент отруення й до того Гаiн постiйно перебував у залi. Мiг щось пiдсвiдомо зафiксувати, краем ока. З iншого боку, вiйськового тобi легше буде пiдсадити на ритм. Вiн мае бути гiпнабельним, його ж роками вишколювали на виконання наказiв.

– Це все теорiя, пане Ярковський, – зауважила дiвчина i останнiм великим ковтком допила свiй фреш. – А на практицi вiйськовi бувають рiзними. Є такi, що пiдсаджуються без проблем, а е й такi, що взагалi не пiдсаджуються. І виходить з усього того пiдсажування один лише попандос.

– Ну, мала, ти на цьому краще розумiешся. Тобi й карти в руки.

– Якщо так, – хвилину помiркувавши, неквапно почала Sаня, – то, виходить, назрiло питання про гонорар. До речi, вiд суми залежатиме, чи пробачу я тобi звертання «мала».

Ярковський назвав iй суму i вона йому пробачила.




4


[№ 29- Гаiн Гурген Давидович, 53роки, вiйськовий пенсiонер, особистий охоронець ОсинськогоМ.Г.]


В Sанi вiд сидiння по-турецьки затерпли ноги. Але в цьому кальян-кафе iнакше не сядеш. Тiсна кабiнка, жовтi мати, подушки, низька стеля, погана витяжка, яблучна задуха. Вiд густого диму та економного освiтлення все навколишне безнадiйно нирнуло до напiвтемряви. На трьох квадратних метрах розкинув своi обiцяючi володiння маленький емiрат дешевого iнтиму. Вже й не розiбрати, чи це вона затягла сюди Гаiна, чи вiн ii.

Sанi вдалось пiдсадити його на ритм ще на вулицi. Просто посеред вуличного шуму та брудноi музики з тютюнового кiоску. Три хвилини беззмiстовного ритмiчного муркотiння i вiдставний пiдполкан почав гратись з нею в обнiмашки й гнати якусь пургу про пустелi Афганiстану, перевал Саланг, ущелину Панджшер та якогось польового командира на iм’я Ахмад Шах. У цьому iменi було аж два зручнi видохи (двi лiтери «х»), тому Sаня заходилась муркотiти в плече Гаiну: «ахмадшахахмадшах…» Вiдтак iм обом одночасно захотiлось схiдноi екзотики.

Тепер Гурген Давидович потужно, на всi легенi, димiв курильним пристроем, сьорбав перно й далi теревенив про своi подвиги. Цiлком можна було переходити на глибший рiвень. І вона почала. Ковтнула трохи анiсовоi горiлки i пiдсунулась ближче до Гаiна, так, щоби вiн дивився на кришталевий кулон у вирiзi ii кофточки. Кирпатий густобровий охоронець мав малорухливе обличчя. Лише широкi нiздрi його носа, що нагадував Sанi маленький трамплiн, жили своiм окремим, чуттевим й дуже динамiчним життям. Вони наче обмацували димне повiтря, виловлюючи з нього молекули найцiкавiших запахiв.

Цi нiздрi страшенно дратували Sаню. Їй здавалось, що вони вiдчувають ii задум, що вона видае себе зрадливими ароматами непевностi та шпигунства.

«Якась людина-пес, я прозрiваю, – мобiлiзувалась дiвчина. – Як дружина витримуе цю його мерзлу морду, цi його грьобанi нiздрi?»

– Ты сильный, – ледь чутно прошепотiла вона, вловивши паузу помiж двома бульканнями кальяну, й так само пошепки заспiвала:

– В Афганистане, в чёрном тюльпане…

– …с водкой в стакане мы молча скользим над землёй… – пiдхопив Гаiн. Щось в «мерзлiй мордi» почало вiдтаювати, на чолi розгладилось кiлька зморшок, по обидва боки вiд впертого рота розпружились м’язи.

– …чёрная птица через границу… – Sаня знову впiймала прискорений ритм його серця i в такт цьому ритмовi почала повертати кулон: улiво-вправо, улiво-вправо. Ще й ще раз.

Очi ветерана стали скляними, зiницi звузились.

Тепер дiвчина дихала в унiсон з людиною-псом, уриваючи видохи на останнiй чвертi. Цей ритм, як завжди, викликав в неi легке збудження. Груди зробились важчими, вiбрацiя сповзла вологою стежкою в самий низ ii живота.

– Ты сильный, ты очень сильный, – ii слова тепер також попадали в ритм його дихання. – У тебя всё под контролем, всё под контролем. Ты же всё видел, ты всё видел, ты же видел. И ты не виноват, что их отравили, не виноват, совсем не виноват.

– Не виноват, – ворухнулись губи Гаiна, слова вийшли з них разом з димом. З носа-трамплiна вирвався дивний звук. Його права рука, що досi цiлком мирно спочивала на колiнi гiпнотизерки, раптом поповзла до тих територiй тiла, якi б Sаня волiла залишити суверенними. Тим бiльше, що за давньою звичкою вона зiгнорувала нижню бiлизну.

Дiвчина знову замурмотiла: «Не виноват, не виноват, совсем не виноват». Потiм зробила суворе обличчя i з чiткою вимовою запитала:

– Кто виноват?

В осклiлих очах загустилася тiнь. Але з губ не злетiло жодного звуку. Тим часом вперта рука вже подолала опiр джинсовоi спiдницi й опинилась зовсiм поряд з тiею локацiею, котру арабськi поети доби Аббасидiв називали «джерельною аркою насолод». А там все зрадливо вiбрувало у передчуттi вторгнення.

– Кто виноват? – Sаня пiдсилила вимогливу iнтонацiю. – Кто?

– С-сука, – нарештi видихнув вiн, а холоднi пальцi руки-дослiдницi нахабно пройшли крiзь «арку». Розумом вона знала, що в жодному випадку не повинна реагувати на проникнення, але тiло переможно сiпнулось, вiдповiло густим гарячим вiтанням. Вона миттево вiдчула, як напружились м’язи пустотливоi кiнцiвки.

– Кто сука? Кто она? – Sаня вказiвним пальцем почала вiдбивати ритм на долонi Гаiна. На тiй ii частинi, котру хiроманти iменують «горбом Сатурна».

– Ти с-сука, – прошепотiв пiдполкан.

– Я Тамара, я твоя Тамара, – Sаня не припинила вiдбивати ритм. – Кто виноват? Кто?

– Какая ты в жопу Тамара? – обличчя Гаiна раптом сконцентрувалось, лiва рука стрибнула вперед i шия Sанi опинилась у непереборному захватi. – Ты кто, бля, такая? Кто тебя подослал? Говори! Быстро!

– Ты офиге-е-ел? – прохрипiла дiвчина, марно намагаючись зазирнути в очi охоронцевi; той уникав ii погляду, його права ворушилась в ii тiлi як ведмiдь у барлозi.

«Це ж в мене синцi з шиi мiсяць не зiйдуть, – подумала вона. – Прийдеться хусткою замотувати».

– Кто подослал, спрашиваю? – Гаiн трусонув Sаню з такою силою, що ледь не зламав iй шию. – Говори!

– Отпу-у-усти, – з останнiми запасами повiтря видихнула та. – Скажу-у-у…

Охоронець звiльнив ii шию, натомiсть вивернув зап’ясток так, що Sанi прийшлось обличчям притиснутись до диванноi подушки, вiд якоi нестерпно смердiло пральним засобом. Найменший порух тiла викликав больову блискавку, що вискакувала з лiктя й крiзь плече вдаряла у шию. Права рука людини-пса вийшла з ii тiла, залишаючи там розчаровану, але все ще гарячу пустку.

– Закон вентилятора, – сказала Sаня у подушку.

– Что ты гониш, сука?

– Я говорю: закон вентилятора. Где б не гадил, дерьмо всегда попадает в вентилятор.

– Ты мне не гони. Ты говори, кто послал, – дiвчина вiдчула, як щось тверде – певне колiно Гаiна – боляче натиснуло iй на ногу. Одночасно його рука (тепер вже лiва) задрала iй спiдницю.

– Гага северная птица, она мороза не боится, – заторохтiла вона крiзь бiль i подушку. – И может на лету… Ай! Ну ты и садюга, дедушка…

– Мудель гнойный тебе дедушка, – зауважив охоронець. Вiн хотiв щось додати, але цiеi митi до кабiнки заглянула дiвчина-офiцiантка.

– Що тут… – почала вона, побачила Sаню у непристойнiй позицii, верескнула i щезла.

– А я скажу… Ай!..що ти мене… Ай, гадство!..гвалтував… – пообiцяла Sаня.

– Скажешь, скажешь, – Гаiн зiрвав ii з матiв i виштовхнув з кабiнки. – Только не здесь, в другом месте скажешь…




5


[№ 2- Осинський Микола Григорович, бiзнесмен, спонсор салону Пелагеi Вержо та ii чоловiк, 56рокiв]


Компанiя Осинського називалась ПП «Адмiрал», ii офiс займав два горiшнi поверхи пафосного будинку у центрi мiста. Вже у вестибюлi, на пiдходi до лiфту, охоронцi запропонували Ярковському показати паспорт. Друга лiнiя контролю зустрiла його на порозi офiсу. Кремезний сек’юрiтi чатував за дверима лiфту, агресивно помахуючи неприемним на вигляд пристроем. Вiн запитав про мету вiзиту, провiв пристроем уздовж живота, плечей i стегон Ярковського, поплескав його штани, щось буркнув собi в комiр, вiдкрив склянi дверi. За ними еспера зустрiла бiлявка з очима мисливця.

– Прошу йти за мною, – мовила вона низьким голосом, хитнула стегнами й, наче подiумом, рушила коридором з дверима без номерiв i табличок. Ярковський прикипiв очима до ii високих пiдборiв. Бiлявка вмiла пересувати ноги, майже не згинаючи iх у колiнах, а вирiзи на ii спiдницi з кожним кроком вiдкривали все бiльш iнтимне й мереживне.

Бiлявка вiдкрила дверi, що нiчим не вiдрiзнялись вiд десятка iнших, хтиво посмiхнулась Ярковському i вiн побачив приймальню, над якою панувала синьо-срiбляста монументальна споруда у стилi «Зоряних вiйн». За нею, наче капiтан зорельоту за командним пультом, сидiла жiнка у стилi шестидесятих.

– Микола Григорович обов’язково прийме вас, але зараз у нього вiдвiдувачi. Доведеться трошки зачекати, – жiнка за пультом глянула на бiлявку. – Евелiна, зроби Олександру Олександровичу чай.

– Який будете пити? – В це просте питання бiлявка вклала стiльки бек-граунду, що у мозку Ярковського мимовiльно запрацював генератор еротичних фантазiй. – З бергамотом, корiандром, корицею?

– А каву можна?

– Можна, – кивнула Евелiна пiсля блискавичного обмiну поглядами з хазяйкою приймального простору. – Вам мелену чи розчинну?

– Мелену, – Ярковський впав у шкiряне крiсло напроти пульту. – Якщо можна, з вершками. І печиво.

Жiнки знову перезирнулись. «Капiтанша» кивнула, Евелiна зникла в дверях.

Чекати прийшлось довго. Ярковський за цей час устиг випити три фiлiжанки мiцноi кави, на цiлу коробку зменшити офiснi запаси печива та роздивитись абстрактнi полотна, якими власник «Адмiралу» прикрасив приймальню. В картинах домiнували бузкове i фiолетове. Ярковський навiть спробував поспiлкуватись з Евелiною про сучасний живопис, але виявилось, що вiд слiв «трансавангард» та «ар-деко» в очах бiлявки спалахують блискiтки переляку. Вiдтак еспер впав у стан, близький до легкоi медитацii. Йому вже почало здаватись, що вiн, наче локатор, приймае потiк тоскно-дiлового мислення, що лине вiд «капiтанши»; коли дверi кабiнету вiдчинились й звiдти вийшла струнка брюнетка, одягнена в червоне коктейльне плаття й щось на штиб бiлого болеро з ускладненого тонким рельефом атласу, котрий навiть не обiзнаному на тканинах Ярковському видався надзвичайно коштовним. Жiнка швидким кроком вийшла з приймальноi. Ярковському здалось, що погляд, яким «капiтанша» провела брюнетку, був дещо розгублений. За секунду володарка приймальноi пiдняла слухавку, кивнула, й дала есперовi знак заходити.

Кабiнет Осинського був витриманий у тому ж стилi, що й приймальня. Його господар сидiв у крiслi за срiблястим столом, а за його спиною на всю стiну розкинулось не обмежене анi рамою анi багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого i шафранового кольорiв. На тлi цього хаосу губилась плюскла фiгура у сiрому костюмi. Микола Григорович не встав й навiть не пiдвiвся назустрiч Ярковському, а на його обличчi застигла недоброзичлива напруга.

– Добр… – почав було еспер.

– Хочу вам сказати, Ярковський, – обiрвав привiтання власник «Адмiралу», – що я не роздiляю ентузiазму Антея Марковича щодо вашоi особи.

– Тобто, я можу припинити розслiдування?

– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не роздiляю ентузiазму Балтера.

– І що далi?

– А далi я буду думати: давати грошi на шаманськi експерименти чи не давати.

– А Балтер дав менi зрозумiти, що питання про фiнансування вирiшене. Інакше мене б тут не було.

– Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про грошi.

– То ви, кажучи по-простому, з’iжджаете? – еспер кинув оком на дверi. Розмова ставала тухлою.

– Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маете, чоловiче? За генiя людства?

– Боже збав, я не генiй. Присiсти не запросите?

– Ви ще у приймальнi не насидiлись? – Осинський кивнув на монiтор, що висiв у кутку кабiнета. На ньому тьмянiла чорно-бiла панорама приймальнi, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.

– Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у крiслi.

– …?

– У вас в кабiнетi була така чарiвна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – вiн вже почав розумiти, з ким мае справу.

– Хто був у моему кабiнетi, то не ваше дiло. Краще спробуйте чiтко й без лiричних вiдступiв пояснити менi, чому я маю фiнансувати вашi експерименти.

– Так само не ваше дiло, насидився я у приймальнi чи не насидiвся. А по справi скажу вам так: той, хто отруiв вашу дружину, радше за все не досягнув свое мети. І ви, Микола Григорович, не впевненi, що вбивця не нанесе другого удару.

– Ви так добре знаете, у чому я впевнений, а у чому не впевнений?

– Здогадуюсь.

– Ну звiсно, здогадуетесь…

– А щодо другого удару – майже впевнений.

– Минуло чотирнадцять мiсяцiв. Якби хтось хотiв…

– Вбивця чекав «часу Х» багато рокiв, – перебив господаря гiсть. – Вiн вмiе чекати. Що для нього якiсь там чотирнадцять мiсяцiв.

– Намагаетесь справити враження, Ярковський? – Жирним пiдборiддям Осинського наче хвиля прокотилась. – Граетесь в мiсцевого Нострадамуса? Звiдки у вас iнформацiя про «багато рокiв»?

– Мiй метод розслiдування дае змогу визначити приблизний час так би мовити «стартовоi подii», що породила злочинний намiр, або ж низки таких подiй. Так от, Роза Казимирiвна повiсилась двадцять сiм рокiв тому.

– Яка ще Роза Казимирiвна?

– Бабка Ілони Полоскай по лiнii батька. Вона ж донька жiнки на псевдо Кришталева Куля. До речi, в матерiалах слiдства не згадуеться, що на мiсцi злочину натрапили на зроблену з кришталю сферу. А ви ii раптом не знаходили?

– Оцi вашi загадковi заяви та iмена мають мене вразити?

– Ви ж не дасте грошi тому, хто вас не вразив.

– Ну звiсно, грошi, – кивнув Осинський. – Все як завжди впираеться в грошi.

– Якби ж то.

– …?

– Не все i не завжди. Принаймнi, не в цьому випадку.

– Так вам вiд мене ще чогось треба? – Власник «Адмiралу» кинув погляд на монiтор. Там вiдбувався рух. У приймальнiй, судячи з перемiщення на екранi чоловiчих i жiночих постатей, з’явились новi вiдвiдувачi.

– Менi потрiбна кришталева куля.

– Бiльше нiчого?

– Куля менi потрiбна для розслiдування. Направду, Микола Григорович, дуже потрiбна.

– Бiльше за грошi?

– Загалаеву ви збирались заплатити вдвiчi бiльше вiд того, чого прошу я, – нагадав вiн й миттево сам собi спротивився.

– Грошi i куля – це все? – Осинський знову дивився на монiтор, всiм своiм виглядом демонструючи позицiйну перевагу.

«Не тепер, не за цих обставин», – вирiшив Ярковський.

– А та ваша дiвка вам також не потрiбна? – Господар кабiнету тепер дивився просто в очi есперовi.

– Яка дiвка? – питання було зайвим. Вiн вже програв. І вже вiдвiв погляд.

– Та неформалка, яка намагалась пiд гiпнозом допитати мою людину.

– Це я ii послав.

– Хто б сумнiвався.

– Це частина розслiдування.

– Децкiй сад.

– В кожного своi методи.

– Смiшнi методи.

– Ми не бажали шкоди Гургену Давидовичу.

– Давидичу хрен нашкодиш, – реготнув Осинський. – Вiн сам кому хочеш нашкодить.

– Якщо вона у вас, то я прошу ii вiдпустити.

– Облажалась ваша шпигунка, Ярковський, облажалась, – чоловiк Пелагеi Вержо вiдверто насолоджувався поразкою спiврозмовника. – Якщо ви такий самий спецiалiст з вiдтворення подiй, як вона гiпнотизерка, то я знов спущу бабло до унiтазу.

– Добре, я вiдмовляюсь вiд розслiдування, – Ярковський рвучко пiдвiвся. – Все. Наймайте когось iншого. Але вiдпустiть дiвчину.

– Працюй, спецiалiсте, – Осинський кинув на стiл пачку купюр. Вiдтак пiдняв слухавку настiльного комунiкатора, розпорядився:

– Вiдпустiть ii. Так. Без вибачень.

– А куля? – нагадав Ярковський.

– Ти шукай шакала, працюй. І буде тобi куля, – пообiцяв власник «Адмiралу».

Вiн знову впiймав погляд Ярковського, додав:

– Отруту робили на замовлення. Робив ii крутий хiмiк. Вiн менi потрiбний. Якщо його знайдеш, то премiя буде у розмiрi гонорару. Гарантую.

– Сподiваетесь, що iснуе протиотрута?

– Не сподiваюсь – знаю. Майстри отрут завжди роблять пару. Інь-ян. Нiч i день.




6


– Боляче били? – Ярковський повернув Sаню обличчям до свiту, щоби роздивитись синцi i подряпини.

– Терпимо, – скривилась та. – Не принцеса, виживу.

– Гурген бив?

– Нi, начальник безпеки, – вона висковзнула з рук Ярковського, сiла на диван, скинула кросiвки, пiдтягнула колiна до пiдборiддя. – Цей крендель тепер на моему радарi.

– …?

– Збочений на весь казанок. Ти б бачив. В нього така посмiшка… Так посмiхався той астероiд, що довбанув динозаврiв. Летiв типу i либився грьобаними ущелинами. Б-р-р-р…

– Прийде час, ми…

– Припини.

– Я…

– Припини, кажу, – Sаня торкнулась синцiв на шиi. – Я ж сказала: чорт на моему радарi. Все, крапка… Краще дай сигарету.

– На, – вiн кинув на диван спочатку пачку «собранiя», вiдтак запальничку. – Не гризись. Не лише ти облажалась.

– Невже?

– Осинський ще той жлоб. Я в нього ледве баблос вирвав. Про огляд мiсця, речi Пелагеi та реферат Варвари вже навiть й не згадував.

– Так ти мене розвiв?

– Чому «розвiв»?

– Розвiв, розвiв, – Sаня вставила сигарету у губи так, щоб не зачепити змазане йодом садно, пiдпалила. – Гарантував менi гонорар, вiдправив у лапи гоблiнiв, а сам був порожнiм, як пенсiйний фонд. Ще навiть тему не роздуплив. Гарант хренов… – Вона пiдпалила, обережно перемiстила паперову паличку вздовж лiнii губ, зафiксувала. – Але ж ти жук, Ярковський. Шершавий такий жучара, розводний.

– Мене Балтер пiдставив. Вiн дав зрозумiти, що про все домовлено.

– А ти, типу, такий простий i довiрливий.

– Я з дитинства його знаю.

– Усi-пусi, якi в нас сентименти. З дитинства вiн його знае… Кхе, гадство… – закашлялась пiсля глибокоi затяжки Sаня. – Друг сiм’i, так? Вiн бавив тебе, шмаркатого, на колiнах, канфети тобi давав? Смачнi були канфети?

– Мiй батько його поважав.

– Брав за хвiст i проводжав.

Запала мовчанка. Дiвчина заплющила очi, цiвка диму взялась хирлявим бубликом над ii щойно вимитим волоссям.



«Синцi, подряпини. Фiгня», – сказав собi Ярковський. Бувало й гiрше. П’ять рокiв тому команда Северина Солтиса втратила дiвчину-медiума. Тодi вони розслiдували згвалтування i вбивство тринадцятилiтньоi школярки, тiло якоi знайшли у Хирлицькому лiсi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Гунтрам Заможний – засновник Дому Габсбургiв (кiнець Х столiття).




2


Батько Ярковського продав рiдкiсний таляр, карбований у 1896 роцi на честь тисячолiття Королiвства Угорщини. Монета стилiзована пiд таляр Фердинанда І (1527–1563) й споряджена портретом iмператора Франца Йосифа в коронi св. Іштвана та з iнсигнiями угорських каганiв доби Арпадiв. Каталожна вартiсть добре збережених екземплярiв у 90-х роках минулого столiття досягала дванадцяти тисяч американських доларiв.




3


Природа зазнае змiн. Правда вбивае (лат.).




4


Еспер (проф. сленг) – фахiвець з паранормальних явищ широкого профiлю.




5


Павiльйон у палацовому комплексi Цвiнгера – знаменита будiвля картинноi галереi у Дрезденi в стилi бароко.




6


Без рiзницi (англ.).




7


Ярковський мае на увазi свого однофамiльця вченого Івана Ярковського (жив у ХІХ ст.), вiдкривача астрофiзичного «ефекту Ярковського» – появи слабкого реактивного iмпульсу за рахунок теплового випромiнювання нагрiтоi Сонцем поверхнi астероiду, що прискорюе його рух.




8


Тест з картами Зенера – перевiрка на володiння телепатiею (коли реципiент обирае ту ж карту, що й вiддалений транслятор ii образу).




9


«Маяком» професiйнi медiуми називають людину, яка мае нереалiзований дар спiлкування з iншими вимiрами буття.




10


Пiдсаджувати на ритм – непомiтно для людини вводити ii в стан легкого гiпнозу через синхронiзацiю ритмiв дихання та повторення кодуючих фраз.




11


«Страусами» окультисти i мiстики презирливо називають самодiяльних екстрасенсiв, з яких чи не дев’яносто вiдсоткiв виявляються бiльш або менш вправними аферистами.




12


У даному випадку Ярковський натякае не на перемiнний/постiйний струм, а на бiсексуальну орiентацiю.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/shk-l-v_volodimir/efekt-yarkovs-kogo-te-kotre-holod-te-yake-smert