Рибалки
Чiгозi Обiома


Четверо братiв, скориставшись вiдсутнiстю батька, вирiшили порибалити на забороненiй рiчцi. Там вони зустрiли божевiльного Абулу, що передрiк iм майбутне. Вiн сказав, що старшого з братiв – Ікенну – невдовзi буде вбито, а його вбивця – хтось iз рибалок. Ця звiстка переверне життя усiеi сiм’i…





Шигози Обиома

Рибалки








Chigozie Obioma

The Fishermen: A Novel



© Chigozie Obioma, 2015

© Jon Gray, Illustrations, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


Моiм братам (i сестрам), «батальйону», присвячуеться


Одна людина не може тупотiти, як юрба.

    Прислiв’я iгбо

		Навiжений вступив до нашого дому зi злом,
		Осквернивши нашi святi землi,
		Кажучи, що тiльки вiн знае правду цього свiту,
		Вiн залiзом винищив наших жерцiв.
		О так! Тi дiти,
		Що ходили над могилами пращурiв,
		Також збожеволiють,
		У них повиростають iкла, як у ящiрки,
		Вони пожеруть одне одного в нас на очах,
		І давня заповiдь
		Забороняе iм завадити!

    Мазiсi Кунене









1 Рибалки


Ми з братами були рибалками.

Моi брати i я стали рибалками в сiчнi 1996 року, пiсля того як наш батько виiхав з Акуре, мiста на заходi Нiгерii, де ми жили разом усе наше життя. Роботодавець, Центральний банк Нiгерii, перевiв його до вiддiлення в Йолi – мiстi на вiдстанi доброго верблюжого переходу, бiльш як за тисячу кiлометрiв вiд нас – у перший тиждень листопада минулого року. Я пам’ятаю той вечiр, коли батько повернувся додому з листом про свое переведення – то була п’ятниця. Отож тiеi п’ятницi й усю наступну суботу батько з матiр’ю вели своi переговори пошепки, як ченцi бiля монастирського вiвтаря. Недiльного ранку матiр було не впiзнати. Вона була чимось схожа на мокру мишу i вiдводила очi, коли ходила будинком. Того дня вона не пiшла до церкви, а залишилась удома й випрала та випрасувала стопку батькових речей, зберiгаючи на обличчi непроникний i зневiрений вираз. Жоден iз них не сказав нам з братами анi слова, а ми не питали. Ми з братами – Ікенною, Боджею, Обембе – вже давно зрозумiли, що коли двi камери серця нашоi оселi – батько i мати – набралися мовчання, як передсердя, переповненi кров’ю, то штрикати iх небезпечно, бо можна затопити увесь будинок. Тож у такi часи ми уникали телевiзора, що стояв у вiтальнi на етажерцi. Стривоженi, ми сидiли у своiх кiмнатах i вчили уроки або вдавали, що вчили уроки, i не ставили запитань. Ми лиш наводили за дверi своi антени, щоб уловити про наше становище бодай щось.

Недiльного надвечiр’я дрiбки iнформацii почали випадати з материних монологiв, як пiр’iнки з пишно опереного птаха:

– Що це за робота така, що забирае батька й не дае йому виховувати синiв? Навiть якби я народилась iз сiмома руками, хiба ж змогла б упоратися з цими дiтьми сама?

Хоч цi гарячковi запитання не були зверненi до когось конкретно, вони, безумовно, призначалися для батькових вух. Вiн сидiв собi в крiслi у вiтальнi, затуливши обличчя своею улюбленою газетою «Гардiан», i почасти читав, а почасти слухав матiр. Звiсно, батько почув усе, що вона сказала, але, як завжди, пропускав повз вуха слова, що не були зверненi прямо до нього, тi, якi вiн називав «боягузливими словами». Вiн просто читав собi далi, iнодi зупиняючись, щоб уголос засудити чи схвалити щось прочитане: «Якщо на свiтi е справедливiсть, то вiдьма, яку Абача мае за дружину, скоро його оплакуватиме», «Ого, Фела Кутi просто Бог! Сила небесна!», «Ройбена Абатi треба звiльнити!» – вiн казав будь-що, аби тiльки показати, що материнi нарiкання пропадають марно, як шепiт, на який нiхто не звертав уваги.

Перш нiж ми того вечора повкладалися спати, Ікенна, котрому було вже п’ятнадцять, i на iнтерпретацiю явищ i подiй якого ми здебiльшого покладалися, висунув здогад, що батька переводять. Боджа, котрий був на рiк молодший за нього i котрий почувався б дурником, якби не мав власних мiркувань стосовно ситуацii, сказав, що батько, певно, iде за кордон до того «Захiдного свiту», якого ми нерiдко побоювалися. Обембе було одинадцять рокiв, вiн був старший за мене на два роки i не мав власноi думки. Я теж. Але чекати нам лишалося недовго.

Вiдповiдь надiйшла наступного ранку, коли батько раптом з’явився в кiмнатi, яку я дiлив з Обембе. На ньому була коричнева футболка. Вiн поклав окуляри на стiл – цей жест закликав нас слухати уважно.

– Я вiдсьогоднi житиму в Йолi й не хочу, щоб ви, хлопцi, завдавали матерi клопотiв.

Тiльки-но вiн сказав це, його обличчя сiпнулося, як завжди, коли вiн хотiв натравити на нас псiв страху. Вiн повiльно говорив своiм низьким гучним голосом, вганяючи кожне слово дев’ятидюймовим цвяхом у крокви наших голiв. Це для того щоб, якби ми наважилися його не послухатися, вiн мiг однiею простою фразою «А я вам казав» змусити пригадати цей самiсiнький момент, коли вiн дав свою вказiвку.

– Я регулярно iй телефонуватиму, i якщо почую поганi новини, – вiн пiдняв пальця, щоб пiдкреслити сказане, – я кажу про будь-якi дивнi вчинки – за кожен iз них дам вам прочухана.

Вiн вимовив слово «прочухан», яким наголошував попередження чи пiдкреслював розплату за хибний вчинок, з такою силою, що стали помiтнi вени з обох бокiв його обличчя. Зазвичай це слово допомагало й завершувало думку, яку потрiбно було донести. Вiн витяг iз нагрудноi кишенi двi 20-найровi купюри й кинув iх на наш письмовий стiл.

– Це вам на двох, – сказав вiн i вийшов iз кiмнати.

Ми з Обембе продовжували сидiти на лiжках, намагаючись допетрати, що це було, коли почули, як матiр говорить до батька на вулицi таким голосом, нiби вiн уже дуже далеко.

– Еме, пам’ятай, що в тебе тут хлопцi ростуть, – сказала вона. – Кажу тобi, ох.

Вона ще продовжувала щось говорити, коли вiн завiв свiй «Пежо-504». Почувши звук двигуна, ми з Обембе вискочили з кiмнати, але батько вже проминав ворота. Вiн поiхав.

Щоразу, коли я думаю про нашу iсторiю, про те, як той ранок позначив останнiй день, коли ми ще жили разом, однiею родиною, як було ранiше, я починаю – навiть двадцять рокiв потому – шкодувати за тим, що вiн поiхав, хотiти, щоб вiн нiколи не отримував листа про свое переведення. Поки той лист не надiйшов, усе було на своiх мiсцях – батько щоранку ходив на роботу, а мати, яка тримала крамничку свiжих продуктiв на ринку, доглядала мене i ще п’ятьох дiтей, котрi, як i дiти з бiльшостi родин Акуре, ходили до школи. Усе йшло природним шляхом. Ми мало думали про минулi подii. Час тодi нiчого не значив. Один за одним минали днi й приносили хмари, що висiли в небi, насиченому пилом у сухi пори року, а сонце не ховалося до пiзнього вечора. А пiд час дощових сезонiв нiби чиясь рука малювала в небi розмитi картини, i хмари, що пульсували вiд громових спазмiв, потоками вивергали безперервний дощ протягом шести мiсяцiв. Через те що час iшов за цiею вiдомою i впорядкованою схемою, жоден окремий день не заслуговував на те, щоб залишитися в пам’ятi. Тодi важливим було тiльки теперiшне й осяжне майбутне. Його знаки показувалися вдалинi, як локомотив iз чорним вугiллям у серцi та гучним слонастим гуком, що наближався рейками надii. Інодi такi знаки приходили у снах чи в польотах на крилах мрiйливих думок, що шепотiли в наших головах, – я стану пiлотом або президентом Нiгерii, буду заможним, матиму гелiкоптери – i майбутне поставало таким, яким ми хотiли його бачити. Воно було чистим полотном, на якому можна було уявити будь-що. Але батькiв переiзд до Йоли змiнив баланс у рiвняннi – час, пори року й минуле набули значення, i ми почали сумувати за ним i тягтися до нього сильнiше, нiж до теперiшнього й майбутнього.

З того ранку вiн почав жити в Йолi. Домашнiй зелений телефон, що переважно використовувався для прийому дзвiнкiв мiстера Байо, батькового друга дитинства, який жив у Канадi, став нашим единим способом зв’язку з ним. Мати нетерпляче чекала його дзвiнкiв i позначала в календарi у своiй кiмнатi днi, коли вiн телефонував. Коли батько не дзвонив за графiком, а мати виснажувала свое терпiння, чекаючи до пiвночi, вона розв’язувала вузол на подолi своеi раппи, видобувала пом’ятого папiрця, на якому нашкрябала його номер, i набирала його без кiнця, поки батько не вiдповiдав. Якщо ми ще не спали, то скупчувалися навколо неi, щоб почути батькiв голос, i пiдбивали ii видавити з нього обiцянку взяти нас iз собою до нового мiста. Однак батько вперто вiдмовлявся. Йола, казав вiн, норовливе мiсто iз цiлою iсторiею частих i масових виявiв насилля, особливо до людей нашого народу – iгбо. Ми все одно насiдали на нього, аж поки у березнi 1996 року не почалися кривавi бунти фанатикiв. Коли батько нарештi вийшов на зв’язок, вiн переповiв – при цьому пiд час розмови чулася хаотична стрiлянина, – як ледь-ледь уникнув смертi, коли бунтiвники напали на його район, i як у будинку через дорогу було замордовано цiлу родину. «Малих дiтей повбивали, як тих курчат!» – сказав тодi вiн, так сильно й виразно наголосивши «малих дiтей», що нiкому при здоровому розумi не могло й на думку спасти знову наважитися проситися до нього, тож на тому воно i скiнчилося.

Батько завiв звичку навiдувати нас через кiлька вихiдних. Вiн приiздив у своему седанi «Пежо-504», просяклий пилом i виснажений пiсля 15-годинноi дороги. Ми не могли дочекатися тих субот, коли його машина гудiла пiд ворiтьми, i кидалися iх вiдчиняти, бо всiм не терпiлося дiзнатись, якого гостинця чи подарунка вiн привiз нам цього разу. Та коли ми потроху звикли бачити його раз на кiлька тижнiв, усе змiнилося. Його велетенська фiгура, що випромiнювала благопристойнiсть i спокiй, поступово зменшилася в наших очах до розмiрiв горошини. Його усталений розпорядок, що передбачав холоднокровнiсть, слухнянiсть, навчання й обов’язкову сiесту, якi довго були сталими схемами нашого щоденного буття, поступово втрачав над нами волю. На його всевидючi очi впала пелена, а ми ж бо вiрили, що тi очi здатнi помiтити найменшу шкоду, якоi ми могли потай наробити. На початку третього мiсяця його довга рука, що часто тримала батога, iнструмент застороги, хруснула, як виснажена гiлка дерева. І тодi ми вирвалися на волю.

Ми закинули книжки на полицю й подалися дослiджувати непiзнаний свiт навколо того, до якого ми звикли. Перш за все ми попрямували до мунiципального футбольного поля, де бiльшiсть вуличних хлопцiв щодня грали у футбол. Але тi хлопцi були наче зграя вовкiв. Вони зустрiли нас не радо. Хоч ми й не знали нiкого з них, окрiм одного, Кайоде, який мешкав за кiлька кварталiв вiд нашого будинку, однак цi хлопцi знали нашу родину i нас самих аж до iмен наших батькiв i постiйно дражнилися, щодня шмагаючи словесними батогами. Попри неймовiрну здатнiсть до дриблiнгу Ікенни й тi дива, якi творив Обембе у воротах, до нас причепилося тавро «аматори». Вони також часто жартували, що наш батько, «мiстер Агву», був багатiем, який працював на Центральний банк Нiгерii, а ми – привiлейованi дiти. Вони також пiдiбрали для батька незвичайне прiзвисько – Баба Онiле, за iменем головного героя популярного йорубського серiалу, котрий мав шiсть дружин i двадцять одну дитину. Виходило, що прiзвисько мало висмiяти батькове бажання мати багато дiтей, яке у нашому районi стало легендарним. До того ж мовою йоруба так називали богомола, гидку зелену скелетасту комаху. Ми не могли терпiти таких образ. Побачивши, що нас менше i що ми б не перемогли у бiйцi з цими хлопцями, Ікенна за звичаем християнських дiтей багато разiв просив iх утриматися вiд образ наших батькiв, якi не заподiяли iм нiчого поганого. Але вони не вгавали, аж поки якось увечерi Ікенна, розлючений знову згаданим прiзвиськом батька, не штовхнув одного з хлопцiв головою. За секунду хлопець ударив Ікенну ногою в живiт i вчепився в нього. За коротку мить, поки вони кружляли разом, iхнi ноги збили в повiтря нерiвний вихор пiску, яким було засипане поле. Але врештi той хлопець кинув Ікенну на землю i висипав жменю пилу йому на обличчя. Решта хлопчакiв радiсно загукали й пiдняли його на руки, а iхнi голоси злилися у переможний хор, де переважали ноти «бу» i «фу». Того вечора ми пiшли додому побитi i бiльше нiколи туди не поверталися.

Пiсля тiеi бiйки нам набридло ходити надвiр. За моею пропозицiею, ми благали матiр переконати батька вiддати нам iгрову приставку, щоб ми могли грати в «Мортал Комбат», бо вiн забрав ii в нас i сховав ще минулого року, пiсля того як Боджа – зазвичай один з перших учнiв свого класу – прийшов додому з червоним написом «24-й» у табелi й попередженням про те, що вiн може залишитися на другий рiк. Справи Ікенни були не кращi – вiн був шiстнадцятим iз сорока, i його табель потрапив до батька разом iз листом вiд учителя, мiстера Баккi. Батько читав листа в такому нападi лютi, що я чув тiльки слова: «Сили небеснi! Сили небеснi!», якi вiн повторював, як рефрен. Тодi ж вiн конфiскував iгри й назавжди вiдрiзав нас вiд тих часiв, коли ми аж звивалися вiд захоплення, кричали й пiдвивали, почувши наказ невидимого коментатора у грi: «Добий його!», коли звитяжець завдавав значноi шкоди переможеному, вiдправивши його ударом вгору до небес або розрубавши на гротескний вибух кiсток i кровi. Екран тодi свiтився словами «фатальний удар», а букви мерехтiли вогнем. Одного разу Обембе, який саме пiшов шукати полегшення, вибiг iз туалету просто для того, щоб приеднатися до решти й заволати: «Це фатально!» з американським акцентом, що наслiдував озвучку гри. Пiзнiше мати покарала його, коли побачила, що вiн ненароком накидав екскрементiв на килимок.

Розчарованi, ми знову спробували знайти таку фiзичну дiяльнiсть, яка б заповнила наш позашкiльний час, коли вже звiльнилися вiд суворих батькових приписiв. Тож ми збирали своiх друзiв-сусiдiв грати у футбол на пустирi позаду нашого двору. А ще ми покликали Кайоде – единого хлопця, якого ми знали зi зграi вовкiв, з якими грали на мунiципальному футбольному полi. Його андрогiнне обличчя постiйно прикрашала нiжна усмiшка. До нас також приедналися Ігбафе, наш сусiд, i його двоюрiдний брат Тобi – напiвглухий хлопець, через якого, коли говориш, надриваеш собi зв’язки, а вiн усе одно запитуе: «Вибач, що ти сказав?» Тобi мав величезнi вуха, якi, здавалося, не були частиною його тiла. Вiн майже не ображався, – можливо тому, що iнодi просто не чув, як ми, зазвичай пошепки, називали його Eleti Ehoro – Заячi Вуха. Ми бiгали тим полем уздовж i впоперек, одягненi в дешевi футбольнi майки, на яких друкованими лiтерами написали своi футбольнi прiзвиська. Ми грали так, нiби зiрвалися з ланцюга, часто зафутболюючи м’ячi у сусiднi будинки, а потiм робили провальнi спроби iх повернути. Багато разiв ми приходили на мiсце саме вчасно, щоб побачити, як сусiди пробивають нашого м’яча, пропускаючи повз вуха нашi благання вiддати його, бо той м’яч ударив когось або щось розбив. А одного разу м’яч перелетiв через сусiдський паркан i вдарив iнвалiда по головi, вибивши його з вiзка. Іншого разу м’яч розбив шибку у вiкнi.

Щоразу, як хтось знищував м’яча, ми збиралися грошима й купували новий – усi, крiм Кайоде, котрий, походячи з бурхливого моря найбiднiшого населення мiста, не мiг докласти до наших зборiв навiть одного кобо. Часто вiн був одягнений у поношенi й подертi шорти, а мешкав зi своiми лiтнiми батьками, духовними лiдерами невеликоi Христовоi Апостольськоi Церкви, у недозведеному двоповерховому будинку за першим поворотом по дорозi до школи. Не маючи змоги робити свiй внесок, вiн молився за всi нашi м’ячi, благаючи Бога допомогти нам i зберегти кожен якомога довше, забороняючи iм перетинати межi майданчика.

Одного дня ми купили чудовий новий м’яч бiлого кольору з логотипом Олiмпiади’96, що вiдбулася в Атлантi. Пiсля того як Кайоде помолився, ми почали грати, та вже ледве за годину Боджа копнув м’яча так, що той приземлився за огорожею двору лiкаря. М’яч розбив шибку у шикарному будинку i нагнав страху на двох сонних голубiв на даху, якi затрiпотiли геть. Ми почекали на чималiй вiдстанi, щоб мати змогу втекти, якщо хтось вийде i кинеться на нас. Витримавши значну паузу, Ікенна i Боджа подалися до будинку, а Кайоде став на колiна й заблагав Бога втрутитися. Коли нашi посланцi досягли двору, лiкар, що немов уже чекав на них, кинувся в наш бiк, i ми всi чкурнули так, що аж п’яти заблищали. Дiставшись додому, захеканi й спiтнiлi, ми зрозумiли, що футболу з нас досить.


* * *

Ми стали рибалками, коли наступного тижня Ікенна повернувся додому зi школи й ошелешив нас цiею новiтньою iдеею. То був кiнець сiчня, бо я пам’ятаю, що того тижня ми вiдсвяткували день народження Боджi з домашнiм пирогом i шипучкою замiсть звичайноi вечерi, а було це 18 сiчня 1996 року. Його днi народження позначали «мiсяць одного вiку», в який вiн зрiвнювався роками з Ікенною, котрий народився 10 лютого, за рiк до Боджi. Соломон, однокласник Ікенни, розказав йому про насолоди рибальства. Ікенна переповiв, що Соломон змальовував це заняття як захопливий спорт, який мав додатковi переваги, бо, рибалячи, вiн мiг продавати частину вилову й трохи заробляти. Риболовля тим бiльше зацiкавила Ікенну, бо пробудила iдею про можливiсть «воскресити» Йойодона, нашу рибку. Акварiум, що колись стояв бiля телевiзора, був домом надприродно гарноi рибки симфизодона, що була феерiею кольорiв – коричневого, фiолетового, пурпурового i навiть блiдо-зеленого. Батько назвав рибку Йойодоном пiсля того, як Обембе видав кiлька схожих за звучанням слiв, намагаючись вимовити слово «симфизодон» – родову назву рибки. Батько прибрав акварiум пiсля того як Ікенна i Боджа, спiвчутливо намiрившись звiльнити рибку вiд «брудноi води», злили ii й замiнили чистою питною водою. Згодом вони повернулися й помiтили, що рибка вже не спливае вгору вiд ряду камiнцiв i коралiв на днi.

Щойно Соломон розповiв Ікеннi про рибальство, наш брат заприсягнувся впiймати нового Йойодона. Наступного дня вони з Боджею пiшли до Соломонового будинку, а коли повернулися, то без угаву говорили про таких i сяких риб. Вони купили двi вудки з гачками у мiсцi, яке показав Соломон. Ікенна розклав iх на столi у iхнiй кiмнатi й пояснив, як ними користуватися. Вудки являли собою довгi дерев’янi палицi, до кiнця яких була прив’язана волосiнь. Та волосiнь закiнчувалася залiзними гаками, на якi, пояснював Ікенна, треба насадити наживку – дощових черв’якiв, тарганiв, хлiбнi кульки, що завгодно – аби пiдманити й упiймати рибу. Вiд наступного дня протягом усього тижня вони пiсля школи мчали до рiчки Омi-Али на межi нашого району, щоб порибалити, долаючи довгу й звивисту стежку, проминаючи галявину позад нашого двору, що служила домiвкою для клану свиней i в дощовий сезон сильно тхнула. Вони ходили в товариствi Соломона й iнших хлопцiв з нашоi вулицi й поверталися з бляшанками, повними риби. Спочатку вони не дозволяли нам з Обембе ходити з ними, хоч наша цiкавiсть злетiла до небес, коли ми побачили маленьких барвистих рибок, яких вони ловили. Тодi одного дня Ікенна сказав нам з Обембе: «Ходiть iз нами, i ми зробимо вас рибалками!» – i ми пiшли.

Ми почали ходити до рiчки кожного дня пiсля школи у товариствi iнших дiтей з нашоi вулицi, у процесii, яку вели Соломон, Ікенна i Боджа. Цi трое часто замотували вудки у ганчiр’я чи старi раппи. Решта ж iз нас – Кайоде, Ігбафе, Тобi, Обембе i я – несли рiзнi речi: вiд рюкзакiв iз рибальським одягом i нейлонових торбинок з черв’яками та дохлими тарганами, якi були нашою наживкою, до порожнiх бляшаних банок з-пiд напоiв, у яких ми носили впiйману рибу й пуголовкiв. Ми разом тюпали до рiчки, бредучи порослими чагарником стежками, на яких нашi голi ноги чiпляли й шмагали заростi жалкоi кропиви, залишаючи на шкiрi бiлi пухирi. Екзекуцiя, якiй пiддавала нашi ноги кропива, дивним чином пiдходила ботанiчнiй назвi панiвноi в цiй мiсцевостi трави esan, що мовою йоруба означало вiдплату, або помсту. Ми йшли цiею стежкою один за одним, i, щойно проминувши заростi трави, кидалися до рiчки, мов навiженi. Старшi з нас – Ікенна, Боджа й Соломон – перевдягалися у бруднi рибальськi костюми. Вони ставали на березi рiчки й тримали вудки над водою так, щоб наживленi гачки зникли пiд водою. Але незважаючи на те що вони рибалили, як це робилося у давнi часи, коли люди зналися з рiчкою з пелюшок, вони здебiльшого ловили тiльки кiлька корюшок завбiльшки з долоню або буру трiску, впiймати яку було набагато важче, i дуже зрiдка – кiлька тиляпiй. Решта ж з нас просто вичерпувала бляшанками пуголовкiв з води. Менi подобалися пуголовки, iхнi гладенькi тiльця, iхнi непропорцiйнi голови й те, що вони здавалися майже безформними, нiби були мiнiатюрними копiями китiв. Тому я захоплено дивився, як вони трималися в товщi води, i моi пальцi чорнiли вiд сiрого слизу, який я стирав з iхньоi шкiри. Інодi ми пiдбирали мушлi або порожнi панцирi якогось давно померлого членистоногого. А ще ловили закручених равликiв у формi первинних завиткiв матерii, знаходили зуби якихось тварин i вважали, що вони жили в якусь iз давно минулих епох, бо Боджа палко доводив, що то зуби динозавра, i взяв кiлька додому; а ще – клаптi злиняноi шкiри кобри, котру та скинула просто на березi рiчки, i взагалi будь-що цiкаве, що траплялося на очi.

Лише раз ми впiймали рибу, яка була достатньо велика для продажу, i я часто згадую той день. Соломон витягнув ту колосальну рибу, що була бiльша за будь-що бачене нами в Омi-Алi. Тодi Ікенна iз Соломоном пiшли до продуктового ринку, розташованого неподалiк, i повернулися на берег трохи бiльше нiж за пiвгодини, маючи п’ятнадцять найра. Ми з братами пiшли додому з шiстьма найра, що були нашою часткою з продажу, i нашiй радостi не було меж. Вiдтодi ми почали рибалити серйознiше i не спали до пiзньоi ночi, обговорюючи справу.

Ми рибалили з чималим запалом, наче на березi рiчки щодня збиралися вiрнi глядачi, якi стежили за нами й уболiвали. Ми не звертали уваги на сморiд тухлоi води, на крилатих комах, хмарки яких щовечора оповивали береги, на гидотний вигляд водоростей i листя, що утворювали мапу краiн неспокiйних нацiй берегом далi, де варикознi дерева вмочали гiлки у воду. Ми кожнiсiнького дня ходили туди з iржавими бляшанками, дохлими комахами й липкою червою, одягненi здебiльшого у дрантя й старий одяг, бо отримували вiд риболовлi чималу насолоду попри труднощi й жалюгiднi результати.

Коли я сьогоднi озираюся назад – а тепер, уже маючи власних синiв, я роблю це частiше, – то розумiю, що нашi життя i наш свiт змiнилися саме пiд час одного з тих походiв до рiчки. Бо саме там час почав набувати значення – на рiчцi, де ми стали рибалками.




2 Рiчка


Омi-Ала була страшною рiчкою.

Давно забутою жителями Акуре, як покинута своiми дiтьми мати. Але колись то була чиста рiчка, що давала найпершим осельникам рибу та чисту питну воду. Вона оточувала Акуре й змiiлася вздовж i поперек усього мiста. Як i багато iнших африканських рiчок, ii колись вважали богом, i люди вклонялися iй. Вони споруджували каплицi на ii честь i просили в них заступництва й поради Ємоджi, Ошi, русалок та iнших духiв i божеств, що населяли водойми. Усе змiнилося, коли з Європи прибули колонiсти i принесли Бiблiю, котра згодом вiдвадила вiд Омi-Али ii адептiв, i люди, тепер здебiльшого християни, почали бачити в нiй лихе мiсце. Спаплюжену колиску.

Вона стала джерелом похмурих чуток. В однiй iз тих чуток iшлося про те, що люди проводять на ii берегах якi завгодно фетишистськi ритуали. Ту плiтку пiдтримували повiдомлення про трупи, тушi тварин та iншi ритуальнi речi, що пливли поверхнею рiчки чи лежали на ii берегах. А тодi, на початку 1995 року, в ii водах виявили понiвечене тiло жiнки з вирiзаними частинами. Коли тi залишки було знайдено, мiська рада встановила на рiчцi комендантську годину з шостоi вечора до шостоi ранку, i рiчку було покинуто. За багато рокiв набрався довгий ряд iнцидентiв, що заплямували iсторiю рiчки та спаплюжили ii iм’я настiльки, що з часом навiть згадка про неi викликала огиду. Не дуже допомагало й те, що коло неi розташувалася релiгiйна секта, вiдома пiд назвою Небесна Церква, або Церква бiлих одiянь, що мала у краiнi погану славу. Їi вiряни вклонялися духам води й скрiзь ходили босi. Ми знали, що нашi батьки суворо покарають нас, якщо коли-небудь дiзнаються про нашi походи до рiчки. Але ми й не думали про це, аж поки одна з наших сусiдок – дрiбна перекупка, яка ходила мiстом, тягаючи на головi тацю зi смаженим арахiсом, – не впiймала нас на стежцi до рiчки й не повiдомила матерi. То було наприкiнцi лютого, i на той час ми вже рибалили близько шести тижнiв. Саме того дня Соломон вивудив чималу рибину. Ми аж попiдскакували, побачивши, як вона телiпаеться на гачку, i завели нашу рибальську пiсню, яку придумав Соломон. Ми завжди спiвали ii у хвилини трiумфу, наприклад, пiд час смертельного польоту риби на волосiнi.

Пiсня була варiацiею широко вiдомоi наспiвки, яку виконувала невiрна дружина пастора Ішавуру, головного персонажа найпопулярнiшого в Акуре християнського серiалу тих часiв, «Вищоi сили», пiд час повернення до церкви пiсля попереднього вигнання за свiй грiх. І хоч придумав iдею Соломон, своя частка бiльшостi запропонованих рядкiв, якi потiм стали затвердженим текстом, надiйшла чи не вiд кожного з нас. Наприклад, вставити «рибалки тебе впiймали» замiсть «ми тебе впiймали» придумав Боджа. Ми замiнили ii зiзнання, що Божа сила здатна утримати ii вiд диявольськоi спокуси, нашою здатнiстю мiцно тримати й не вiдпускати впiйману рибу. Нам так сильно подобалася ця пiсня, що iнодi ми мугикали ii вдома або у школi.








Ми так голосно спiвали ii, радiючи улову Соломона, що не чули, як до рiчки, нечутно ступаючи босонiж, мов привид, прийшов лiтнiй чоловiк, священик Небесноi Церкви. Коли ми ще тiльки починали навiдуватися до рiчки i знайшли цю церкву у своiх рибальських угiддях, то негайно включили ii до кола своiх розваг. Ми пiдглядали за вiрянами крiзь вiдчиненi дерев’янi вiкна невеликоi церковноi зали з облущеною блакитною фарбою i передражнювали iхнi шаленi рухи й танцi. Тiльки Ікенна вважав недоречним знущатися з духовних практик релiгiйноi установи. Коли до нас пiдiйшов той старий, я стояв найближче до стежки i першим його побачив. Боджа був на iншому березi рiчки. Побачивши чоловiка, вiн кинув свою вудку i вискочив на берег. Обидва берега дiлянки рiчки, на якiй ми рибалили, були прикритi вiд вулицi довгими смугами кущiв, i самоi води не було видно, аж поки не пройдеш вибитою стежкою, протоптаною серед чагарникiв вiд найближчоi вулицi. Ступивши на стежку, старий пiдiйшов ближче i зупинився, побачивши двi нашi бляшанки, що стояли в ямках, якi ми викопали власними руками. Вiн зазирнув усередину бляшанок, над якими кружляли мухи, й похитав головою.

– Що це таке? – спитав вiн мовою йоруба з чужим для мене акцентом. – Чому ви кричите, наче купка п’яниць? Хiба ви не знаете, що просто на тому березi стоiть Дiм Божий? – Вiн вказав у напрямку церкви, повнiстю розвернувшись назад до стежки. – Хiба у вас немае нiякоi поваги до Бога, га?

Нас учили, що нечемно вiдповiдати на питання дорослого, яке звинувачуе нас у чомусь, навiть якби ми мали готову вiдповiдь. Тож замiсть того щоб вiдповiсти, Соломон вибачився.

– Нам шкода, baba, – сказав вiн, склавши долонi разом. – Надалi ми не кричатимемо.

– Що ви ловите у цiй водоймi? – спитав старий, пропустивши Соломоновi слова повз вуха i махнувши рукою на рiчку, вода в якiй тепер стала тьмяно-сiрою рiвниною. – Пуголовкiв, корюшок – що? Ішли б краще додому.

Вiн блимнув очима, переводячи погляд з одного на iншого. Ігбафе здушено зареготав, Ікенна гримнув на нього, пробурмотiвши впiвголоса: «Йолоп», – але запiзно.

– Думаеш, це смiшно? – сказав чоловiк, вперши погляд в Ігбафе. – То ж знай, що менi шкода ваших батькiв. Я впевнений, вони не знають, що ви сюди ходите, i шкодуватимуть про це, якщо коли-небудь дiзнаються. Хiба ви не чули, що уряд заборонив людям сюди ходити? Ох, оце вже поколiння росте! – вiн з подивом озирнувся навколо, а тодi сказав: – Пiдете ви звiдси чи нi, але бiльше так не галасуйте. Чули мене?

Протяжно зiтхнувши й похитавши головою, священик розвернувся i пiшов геть. Ми запирхали вiд смiху, передражнюючи те, як телiпалося на його худiй статурi бiле вбрання, вiд чого вiн здавався дитиною у завеликому костюмi. Ми смiялися над боягузливим чоловiком, якого сполохав вигляд риби та пуголовкiв (бо вiн поглянув на рибу нажаханими очима), i над уявленим нами смородом з його рота (хоч нiхто з нас не стояв до нього досить близько, щоб його вiдчути).

– Цей чоловiк як Ія Олоде, навiжена жiнка, про яку говорять, що вона ще гiрша, – сказав Кайоде. Вiн нiс бляшанку з рибою та пуголовками, i вона саме нахилилася, тож Кайоде прикрив ii зверху долонею, щоб нiчого не вискочило. У нього текло з носа, але здавалося, що вiн цього не усвiдомлював, тож молочно-бiлi видiлення висiли трохи нижче його нiздрiв. – Вона завжди танцюе мiстом – здебiльшого танець макосса. Якось ii вигнали з великого ярмарку в районi Оджа-Оба, бо казали, що вона присiла в самiй серединi ринку, просто коло м’ясного прилавка, i висралася.

Ми засмiялися. Боджа реготав аж трусився, а тодi, наче смiх вичерпав з нього всi сили, просто впустив руки на колiна i важко задихав. Ми ще смiялися, коли помiтили, що Ікенна, котрий не зронив жодного слова вiдтодi, як священик урвав нашу риболовлю, вилiз iз води на берег трохи вiддалiк, де пожухла трава есан нависла над рiчкою. Вiн почав розстiбати ременя на мокрих шортах, i ми всi з цiкавiстю спостерiгали за ним. Ми бачили, як вiн знiмае решту рибальського вбрання i починае витиратися.

– Іке, що ти робиш? – спитав Соломон.

– Йду додому, – коротко вiдповiв Ікенна, нiби не мiг дочекатися, коли його спитають. – Я хочу пiти додому повчитися. Я учень, а не рибалка.

Соломон нiчого бiльше не сказав. Вiн усе зрозумiв, оскiльки зерно того, як зараз почав поводитися Ікенна, показуючи вiдсутнiсть iнтересу до риболовлi, було посiяне ще минулого тижня. Того дня його довелося умовляти йти з нами на рiчку. Тому, коли вiн сказав: «Я хочу пiти додому повчитися. Я учень, а не рибалка», – запитань нi в кого не було. Боджа, Обембе i я, позбавленi будь-якого iншого вибору, крiм того, щоб пiти за ним, оскiльки ми нiколи не робили того, чого Ікенна не схвалював, теж почали перевдягатися. Обембе замотав нашi вудки у поношену раппу, яку ми поцупили з однiеi з материних старих коробок. Я пiдiбрав бляшанки й невеличку полiетиленову торбинку, в якiй звивалася, борсалася i повiльно дохла решта невикористаних черв’якiв.

– Ви справдi йдете? – спитав Кайоде, коли ми пiшли за Ікенною, котрий начебто й не чекав на нас, своiх братiв.

– Чому ви йдете саме зараз? – спитав Соломон. – Це через священика чи через той день, коли ти зустрiв Абулу? Хiба я не просив тебе не чекати? Хiба не казав не слухати його? Хiба не говорив, що вiн лихий, божевiльний скаженець?

Але жоден з нас не промовив анi слова у вiдповiдь, i жоден не повернув голови. Ми просто йшли собi за Ікенною, який iшов попереду, несучи тiльки чорну полiетиленову торбу, в якiй тримав рибальськi шорти. Вiн покинув свою вудку на березi, але Боджа пiдiбрав ii й понiс у своiй раппi.

– Нехай iдуть, – почув я слова Ігбафе позаду нас. – Вони нам не потрiбнi. Ми можемо рибалити й самi.

Вони почали дражнити нас, але вiдстань скоро вiдрiзала нас вiд них, i ми мовчки пiшли стежкою. Я йшов i думав, що це найшло на Ікенну. Часом я не мiг зрозумiти його дiй чи рiшень i здебiльшого покладався на Обембе, який допомагав менi все збагнути. Пiсля зустрiчi з Абулу минулого тижня, про яку згадав Соломон, Обембе розповiв менi iсторiю, яка, за його словами, спричинила несподiвану перемiну Ікенни. Я розмiрковував над його розповiддю, коли Боджа закричав:

– О Боже, Ікенно, дивись, це мама Іябо!

Вiн побачив одну з наших сусiдок, яка торгувала арахiсом, сидячи на лавцi перед церквою, зi священиком якоi ми зустрiлися на рiчцi. На той час, як Боджа пiдняв тривогу, було вже запiзно – жiнка вже угледiла нас.

– Ох-ох, Іке, – гукнула вона, коли ми проходили повз неi зi спокоем в’язнiв. – Що це ви там робили?

– Нiчого! – вiдповiв Ікенна й наддав ходи.

Вона звелася на ноги – тигр, а не жiнка, – i пiдняла руки, нiби готувалася кинутися на нас iз кiгтями.

– А що це у вас в руках? Ікенно? Ікенно! Я до тебе звертаюся.

Ікенна демонстративно поквапився стежкою, а ми слiдом за ним. Ми пiшли коротшою стежкою позаду нашого двору, над якою гiлка бананового дерева, зламана буревiем, тепер стирчала, як тупа морда морськоi свинi. Дiйшовши туди, Ікенна повернувся до нас i сказав:

– Ви всi побачили? Побачили, до чого нас призвела ваша дурiсть? Хiба я не казав, що годi ходити до тiеi дурноi рiчки, але нiхто з вас мене не послухав? – Вiн поклав обидвi долонi на голову: – От побачите, вона точно здасть нас мамi. Хтось хоче закластися, що нi? – вiн ляпнув себе по чолу. – Хочете?

Нiхто не вiдповiв.

– Тепер ви бачите? – сказав вiн. – Тепер вам очi розкрилися, так? От побачите.

Цi слова гупали в моiх вухах, поки ми йшли далi, несучи додому страх того, що вона, без сумнiву, доповiсть про все матерi. Та жiнка була материною подругою, вдовою, чоловiк якоi загинув у Сьерра-Леоне, воюючи за Африканський Союз. Вiн залишив iй тiльки свою посмертну виплату, роздiлену порiвну з чоловiковою родиною, двох напiвголодних синiв, однолiткiв Ікенни, i безлiч нескiнченних потреб, якi спонукали нашу маму час вiд часу iй чимось допомагати. Мама Іябо, заставши нас за грою коло небезпечноi рiчки, безперечно, розповiсть усе матерi на знак подяки. Ми страшенно цього боялися.


* * *

Наступного дня пiсля школи ми не пiшли до рiчки. Натомiсть сидiли у своiх кiмнатах, чекаючи на материне повернення. Соломон та iншi хлопцi подалися на берег, сподiваючись, що ми прийдемо, але, не дочекавшись нас, прийшли перевiрити, де ми е. Ікенна сказав iм, а особливо Соломоновi, що iм також було б краще покинути риболовлю. Та коли Соломон вiдкинув цю пораду, Ікенна запропонував йому забрати його вудку. Соломон посмiявся з нього й пiшов з таким виглядом, нiби був захищений вiд усiх перелiчених Ікенною небезпек, що начебто блукали тiнями навколо Омi-Али. Ікенна дивився, як вони йдуть геть, хитаючи головою i жалiючи хлопцiв, якi вперто вирiшили йти тiею погибельною стежкою далi.

Коли того дня мати повернулася додому набагато ранiше звичайного часу, коли вона зачиняла крамницю, ми одразу зрозумiли, що сусiдка нас викрила. Мати була глибоко приголомшена масштабами свого невiдання, зважаючи на те, що вона жила з нами в одному будинку. Це правда, ми довго приховували те, чим займаемось, тримаючи рибу й пуголовкiв пiд лiжком у кiмнатi Ікенни й Боджi, тому що знали про поголос щодо Омi-Али. Ми маскували запах тухлоi води i навiть нудотний сморiд дохлоi риби, бо ловили здебiльшого слабку дрiбноту, а отже вона рiдко коли доживала до наступного дня. Попри те що ми тримали ii у водi, яку принесли з рiчки у бляшанках з-пiд напоiв, вона вся скоро помирала. Ми щодня поверталися додому зi школи й вiдчували сморiд дохлоi риби та пуголовкiв, що заповнював кiмнату Ікенни й Боджi. Ми викидали iх на смiтник за парканом нашого двору разом iз бляшанками i журилися, бо порожнi бляшанки було нелегко дiстати.

Ми також приховували численнi поранення й травми, отриманi у наших таемних походах. Ікенна i Боджа дбали про те, щоб мати не дiзналася про них. Одного разу вона насiла на Ікенну за те, що той надавав стусанiв Обембе, почувши, що той спiвае у ваннiй рибальську пiсню, але Обембе одразу ж прикрив його, сказавши, що Ікенна побив його, бо вiн назвав Ікенну свинячою головою, тож заслужив його гнiв. Але Ікенна вдарив його, бо вважав безглуздям з боку Обембе спiвати ту пiсню, коли мати була вдома, адже це могло викрити нас. Ікенна тодi попередив, що коли Обембе бодай раз у майбутньому припуститься тiеi ж помилки, вiн нiколи бiльше не побачить рiчки. Саме через цю погрозу, а не через легенького штурхана, Обембе й почав скиглити. Навiть коли другого тижня нашоi пригоди Боджа напоровся пальцем ноги на вiстря крабовоi клешнi на березi рiчки i сандаля омилася його кров’ю, ми збрехали матерi, що це сталося пiд час гри у футбол. А насправдi Соломоновi довелося витягати крабову клешню з його рани, а всiм нам, окрiм Ікенни, було сказано вiдвернутися. А Ікенна, розлючений виглядом iнтенсивноi кровотечi в Боджi й страхом, що той може стекти кров’ю й померти, попри Соломоновi твердi запевнення, що цього не станеться, розчавив краба палицею на млинець, тисячу разiв проклявши його за те, що вiн завдав Боджi такоi дошкульноi шкоди. Матiр вразило в саме серце те, що ми примудрилися зберiгати свою таемницю так довго – понад шiсть тижнiв, хоч ми й збрехали, що все тривало лише протягом трьох, впродовж яких вона навiть не пiдозрювала, що ми рибалимо.

Того вечора вражена мати важко крокувала будинком. Вона не дала нам вечерi.

– Ви не заслуговуете того, щоб iсти в цьому домi, – сказала вона, крокуючи взад-уперед мiж кухнею та своею кiмнатою. Їi руки трусилися, а дух надломився. – Ідiть i iжте рибу, яку ви наловили в тiй небезпечнiй рiчцi, нехай вона вас наситить.

Вона зачинила дверi кухнi на замок, щоб нiхто з нас не потягнув собi iжi перш нiж лягти спати, але була така схвильована, що продовжила вести притаманний для свого ображеного стану монолог до пiзнього вечора. І кожне слово, що злiтало з ii вуст, кожен звук ii голосу глибоко проникали в нашi голови, як отрута, що просякувала тiло до кiсток.

– Я розповiм Еме, що ви накоiли. Я певна, що коли вiн почуе це, то покине все й повернеться сюди. Я знаю його, знаю Еме. От побачите, – мати клацнула пальцями, а потiм ми почули, як вона вишморгуе носа у край своеi раппи. – Думаете, я б позбулася життя, якби котресь iз вас утопилося в тiй рiчцi? Я не перестану iснувати, якщо хтось iз вас вирiшить заподiяти собi шкоду. Нi. Anya nke na’ akwa nna ya emo, nke neleda ina nne ya nti, ugulu-oma nke ndagwurugwu ga’ghuputa ya, umu-ugo ga’eri kwa ya – Око, що смiеться з батька й зневажае лiтню матiр, нехай виклюють ворони долин i роздере хиже птаство.

Того вечора мати закiнчила свiй виступ оцим уривком iз Книги приказок Соломонових – найстрашнiшоi з вiдомих менi частин Бiблii. Згадуючи той вечiр, я розумiю, що, мабуть, саме те, як вона цитувала уривок – мовою iгбо, наситивши слова злiстю, – i зробило його таким осудливим. Окрiм того, мати промовила решту англiйською замiсть iгбо, мовою, якою з нами розмовляли батьки. Мiж собою ми балакали йорубською, мовою мiста Акуре. Хоч англiйська й була державною мовою Нiгерii, але вона лишалася мовою формальною, якою до людини зверталися незнайомцi й чужi. Вона потенцiйно могла викопати цiлий кратер мiж людиною та ii друзями чи рiднею, якби хтось вирiшив перейти на неi. Тому нашi батьки рiдко коли вдавалися до англiйськоi, окрiм таких випадкiв, як цей, коли слова мусили вирвати землю з-пiд наших нiг. Батьки були в цьому майстрами, тож мати досягла бажаного, бо слова «втопилися», «усе», «iснувати», «небезпечна» прозвучали важко, вивiрено, гостро й докiрно i, залишившись у наших головах, мучили нас до пiзньоi ночi.




3 Орел


Батько був орлом.

Могутнiм птахом, який улаштував свое гнiздо вище за решту собi подiбних i ширяв у повiтрi, наглядаючи за своiми молодими орлятами, як король наглядае за троном. Наш будинок – бунгало на три спальнi, яке вiн придбав того року, коли народився Ікенна, – був його високим гнiздовищем; мiсцем, де вiн владарював зi стиснутим кулаком. Саме тому згодом усi думали, що коли б вiн не поiхав з Акуре, наша домiвка не стала б такою вразливою, i тi напастi, що випали на нашу долю, нiколи б не сталися.

Батько був незвичайною людиною. Коли всi пiдхопили псалми про контроль за народжуванiстю, вiн – едина дитина в родинi, де мати понад усе хотiла йому братiв i сестер, – мрiяв про будинок, повний дiтей, мрiяв про цiлий клан нащадкiв зi своеi плотi. Ця мрiя стала приводом для численних кепкувань у кусючiй економiчнiй ситуацii в Нiгерii 1990-х рокiв, але вiн вiдмахувався вiд образ так, нiби то були просто комарi. Батько накреслив ескiз нашого майбутнього – мапу мрiй. Ікенна мав стати лiкарем, але пiзнiше, потому як Ікенна з раннього вiку почав виказувати захоплення лiтаками, а також узявши до уваги той факт, що в Енугу, Макурдi й Онiчi були авiацiйнi школи, в яких Ікенна мiг би навчатися, батько змiнив лiкаря на пiлота. Боджа мав стати юристом, а Обембе – родинним лiкарем. Попри те, що я хотiв бути ветеринаром, лiсником чи доглядачем тварин у зоопарку – та взагалi будь-де, аби там були тварини, – батько вирiшив, що я стану професором. Девiд, наш молодший брат, якому ледве виповнилося три роки, коли батько переiхав до Йоли, мав стати iнженером. Лише для Нкем, нашоi однорiчноi сестри, батько не мав готового вибору кар’ери. Вiн казав, що для жiнок вирiшувати такi речi немае потреби.

Ми вiд самого початку знали, що рибальства в батьковому списку не було й близько, але в той час про це не думали. Турбуватися ми почали вiд того вечора, коли мати пригрозила розповiсти батьковi про нашу риболовлю, розпаливши наш страх перед гнiвом тата. Їй здавалося, що нас до цього пiдбили злi духи, яких треба вигнати ударами батога. Вона знала, що ми радше волiтимемо, аби сонце впало на землю й спопелило ii разом iз нами, анiж вiдчуемо силу батькового прочухана на шкiрi своiх сiдниць. Як вона сказала, ми забули, що наш батько не та людина, яка взуе чужого черевика, якщо власний намокне, – вiн радше ходитиме по землi босонiж.

Коли наступного дня, у суботу, вона пiшла до крамницi з Девiдом i Нкем, ми зробили все, аби знищити всi докази нашого промислу. Боджа поквапливо приховав своi вудки й одну запасну пiд iржавенькими листами покрiвлi – залишками з 1974 року, коли звели наш будинок, – що стояли пiд парканом коло материних грядок iз помiдорами. Ікенна знищив своi вудки й викинув уламки до смiтника за огорожею.

Тiеi суботи нас навiдав батько, i це сталося точно через п’ять днiв пiсля того, як нас упiймали за риболовлею бiля рiчки. Напередоднi його вiдвiдин ми з Обембе вибагливо молилися, бо я сказав, що Бог мiг би й торкнутися батькового серця, аби той утримався вiд шмагання. Ми разом стали на пiдлогу навколiшки й завели:

– Господи Боже, якщо ти любиш нас так, як кажеш, – Ікенну, Боджу, Бена й мене, – почав Обембе, – то не дай батьковi приiхати нас навiдати знову. Нехай залишаеться в Йолi, просимо тебе, Господи. Будь ласка, почуй нас: знаеш, як сильно вiн нас шмагатиме? Ти це розумiеш? От послухай, у нього е батоги з волячоi шкiри, kobokos, якi вiн купив у м’ясника, – ото вже вони болючi! Слухай, Господи, якщо ти дозволиш йому повернутися й вiдшмагати нас, то ми бiльше не ходитимемо до недiльноi школи i нiколи бiльше не спiватимемо й не плескатимемо в долонi у церквi! Амiнь.

– Амiнь, – повторив я за ним.

Коли батько приiхав опiвднi того дня, погудiвши клаксоном пiд ворiтьми, як вiн часто робив, заiжджаючи до двору серед радiсного галасу, ми з братами не вийшли його привiтати. Ікенна запропонував, щоб ми залишилися у кiмнатах i вдали, що поснули, тому що могли б роздратувати батька ще бiльше, якби вийшли його зустрiчати «просто так, нiби нiчого не сталося». Тож ми зiбралися в кiмнатi Ікенни, уважно прислухаючись до батькових рухiв i чекаючи митi, коли мати почне свою доповiдь, а вже вона була гарною оповiдачкою. Щоразу, коли батько повертався, вона сiдала бiля нього на великiй канапi у вiтальнi i детально змальовувала, як жила родина за його вiдсутностi, – включаючи такi категорii, як виниклi родиннi потреби й те, як iх було задоволено, у кого вона що позичала, нашi успiхи у школi, церквi. Окремо вона доводила до його вiдома випадки непокори, якi вважала неприпустимими i якi, на ii думку, заслуговували на його покарання.

Я пам’ятаю, як вона колись два вечори поспiль годувала його розповiддю про те, як одна жiнка з нашоi пастви народила дитину, повiдомивши навiть про ii вагу. Вона розповiдала про диякона, котрий випадково перднув, стоячи на подiумi в церквi минулоi недiлi, i описала, як мiкрофони посилили той ганебний звук. Менi особливо сподобалося, як вона переповiла випадок, коли в нашому районi лiнчували злодiя – як натовп збив того втеклого крадiя на землю градом камiння, i як вони дiстали десь автомобiльну покришку й приладнали йому на шию. Вона пiдкреслила загадковiсть миттевоi появи в натовпi бензину i те, що злодiй не встиг i кашлянути, як уже горiв. Так само уважно, як i батько, я слухав, як вона описувала вогонь, що огорнув злодiя, i те, як особливо яскравi його пасма здiйнялися на найволохатiших дiлянках його тiла – особливо на лобковiй – i як повiльно воно поглинуло його. Мати описувала калейдоскоп вогню, що оповив злодiя сяйвом вiд язикiв полум’я, i його зойк такими живими фарбами, що картина охопленоi вогнем людини так i закарбувалася в моiй пам’ятi. Ікенна iнколи казав, що якби мати здобула освiту, то стала б чудовим iсториком. Вiн мав рацiю, бо мати рiдко коли пропускала будь-яку деталь того, що сталося за батьковоi вiдсутностi. Вона розповiдала йому про кожну подiю.

Отож спочатку вони говорили про поточнi питання: про батькову роботу i його думку щодо знецiнення найри за «цього гнилого устрою пiд владою теперiшньоi адмiнiстрацii». Хоч ми з братами завжди хотiли мати такий словниковий запас, який мав батько, були часи, коли ми його зневажали, i часи, коли той лексикон здавався просто необхiдним, як у випадках, коли вiн говорив про полiтику, про яку не можна було балакати мовою iгбо через вiдсутнiсть потрiбних слiв. Серед таких понять була й «амiнiстацiя», як менi тодi чулося це слово. Центральний Банк котився до прiрви, i головною темою озвучених того дня батькових роздумiв було можливе наближення смертноi години Ннамдi Азiкiве, першого президента Нiгерii, якого батько любив i вважав наставником. Зiк, як його називали, лежав у шпиталi в Енугу. Батько говорив песимiстично. Вiн побивався через негiдний стан закладiв охорони здоров’я в нашiй краiнi. Вiн кляв диктатора Абачу i бiдкався через маргiналiзацiю народу iгбо в Нiгерii. Решту часу, поки вечеря не була готова, вiн нарiкав на британцiв, котрi породили чудовисько, утворивши Нiгерiю як едину краiну. Коли ми почали iсти, мати взяла диригентську паличку у своi руки. Чи знав батько, що усi вихователi в дитсадку, до якого пiшла Нкем, ii полюбили? Коли вiн спитав: «Ezi okwu – Он як?» – вона переповiла йому хронологiю досягнень маленькоi Нкем. «А як тут Оба, король Акуре?» – поцiкавився батько, тож вона розповiла йому геть усе про сварку Оби з вiйськовим губернатором штату, столицею якого було мiсто Акуре. Мати продовжувала говорити, аж раптом, коли ми того вже не чекали, сказала:

– Дiме, я хочу тобi дещо розповiсти.

– Я уважно слухаю, – вiдповiв батько.

– Дiме, твоi сини Ікенна, Боджа, Обембе й Бенджамiн утнули найгiршу, абсолютно й невимовно погану рiч.

– Що вони зробили? – спитав батько, рiзко клацнувши столовим срiблом значно гучнiше, нiж до того.

– Ох, гаразд, Дiме. Ти знаеш матiр Іябо, жiнку Юсуфа, ту, що торгуе арахiсом…

– Так, так, я ii знаю, переходь хутшiч до того, що вони зробили, подруго моя! – вигукнув вiн. Батько часто називав когось «друже мiй» чи «подруго моя», коли та людина його дратувала.

– Ehen, ця жiнка продавала арахiс тому старому священику з Небесноi Церкви, що коло Омi-Али, аж коли на стежцi, що веде до рiчки, з’явилися хлопцi. Вона iх одразу впiзнала, гукала до них, але вони й не озирнулися. Жiнка сказала священиковi, що знае iх, а вiн розповiв, що цi хлопцi вже багато днiв рибалять на рiчцi i що вiн iх кiлька разiв намагався попередити, та вони й слухати не хотiли. А знаеш, що е найтрагiчнiшим? – мати плеснула долонями, щоб пiдготувати його до нещадноi вiдповiдi на це питання. – Мати Іябо впiзнала у тих хлопцях твоiх синiв: Ікенну, Боджу, Обембе i Бенджамiна.

Настала хвилина тишi, пiд час якоi погляд батька блукав кiмнатою i зупинявся на рiзних предметах: на пiдлозi, на стелi, на завiсцi – на будь-чому, немов просячи iх бути свiдками того, про яку негiдну поведiнку йому щойно розповiли. Поки тривала тиша, я також роздивлявся навколо. Я переводив погляд вiд футболки Боджi, що висiла бiля дверей, на шафу, а звiдти – на календар на стiнi. Ми називали його календарем М.К.О., бо на ньому ми четверо стояли з М.К.О. Абiолою, колишнiм кандидатом у президенти. Я помiтив дохлого таргана – можливо, убитого в гнiвi – його голова тепер була розмазана по вичовганому жовтому килимку. Це нагадало менi про тi зусилля, яких ми доклали, щоб знайти iгрову приставку, яку батько заховав вiд нас i яка б утримала нас вiд риболовлi. Якось у пошуках приставки ми обшукали кiмнату батькiв, поки мати з малечею кудись пiшла, але ii нiде не було – анi в батьковiй шафi, анi в жодному з незлiченних комодикiв. Тодi ми взяли батькову стару металеву скриню, ту, про яку вiн казав, що ii придбала для нього наша бабуся, коли вiн уперше поiхав iз села до Лагоса 1966 року. Ікенна був певен, що приставка лежала там. Ми перенесли залiзну скриню, що була важка, наче труна, до кiмнати Ікенни й Боджi. Тодi Боджа ретельно перепробував усi ключi, що в нас були, аж поки кришка зi скрипом не пiдстрибнула вгору. Поки вони несли скриню, з неi вилiз тарган, видерся на iржаву кришку й полетiв собi геть. Коли Ікенна вiдкинув кришку, кiмнату заповнили темно-червонi комахи. Ми й оком не встигли змигнути, як один тарган уже опинився на жалюзi, iнший повз головою донизу дверцятами шафи, а ще один заповзав у кросiвок до Обембе. Ми з братами з криками тупотiли по тисячах тарганiв майже тридцять хвилин, намагаючись наздогнати iх, а вони розбiгалися навсiбiч. Тодi ми винесли скриню геть. А пiсля того, як ми замели кiмнату вiд тарганiв, Обембе прилiг на лiжку, i я побачив у нього на пiдошвах розтовченi шматки тарганiв: вiдокремлений зад, розтовчену сплющену голову з вилiзлими очима, шматки вiдiрваних крил, що позалазили аж у промiжки мiж його пальцями, i жовту речовину, що вичавилася з грудей комах. Один лежав пiд його лiвою ногою, розплющений до товщини паперу, з розчепiреними крилами.

Моi думки, подiбнi до монетки, що обертаеться, застигли, коли батько неочiкувано спокiйним голосом сказав:

– Отож, Адаку, ти сидиш тут i по всiй правдi кажеш менi, що моi хлопцi – Ікенна, Боджанонiмеокпу, Обембе й Бенджамiн – i були тими, кого бачили на рiчцi? Саме на тiй небезпечнiй рiчцi, де встановлено комендантську годину, i на якiй, як вiдомо, зникали навiть дорослi?

– Так i е, Дiме, вона бачила саме твоiх синiв, – вiдповiла вона англiйською, бо батько раптом перейшов на неi i наголосив кожен склад у словi «зникали» особливим тоном.

– Сили небеснi! – кiлька разiв швидко повторив батько, викрикуючи так, що склади роздiлилися, i два слова звучали як «Сили-не-беснi», нагадуючи звуки, коли хтось бiжить металевою поверхнею.

– Що це з ним? – спитав Обембе, наблизившись до самiсiнькоi межi плачу.

– Та закрий свого рота, – тихо гаркнув Ікенна. – Хiба я не казав вам кинути рибалити? Але ви всi вирiшили послухатися Соломона. Ось вам результат.

Батько спитав:

– То ти справдi хочеш сказати, що вона бачила моiх хлопцiв? – одночасно з Ікенною, i ми почули, як мати вiдповiла: «Так».

– Сили небеснi! – вигукнув батько ще голоснiше.

– Вони всi в хатi, – сказала мати, – спитай iх i дiзнаешся сам. Як подумаю, що вони справдi купили рибальське знаряддя, гачки, вудилища й грузила на кишеньковi грошi, що ти iм давав, то стае ще гiркiше.

Матiр виразно акцентувала слова «на кишеньковi грошi, що ти iм давав», i це глибоко вжалило батька. Вiн, певно, почав звиватися, як проколотий черв’як.

– І довго вони цим займалися? – спитав вiн. Мати, прагнучи вiдмежуватися вiд провини, трохи повагалася, i тодi батько рикнув: – Хiба я говорю до глухонiмоi?

– Три тижнi, – визнала вона переможеним голосом.

– Сили небеснi! Три тижнi, Адаку. З тобою пiд одним дахом?

Однак то була брехня. Ми сказали матерi, що все тривало три тижнi, бо сподiвалися, що це зменшить нашу провину. Але навiть цiеi неточноi iнформацii було досить, щоб розпалити батькiв гнiв.

– Ікенно! – заревiв вiн. – Іке-енно!

Ікенна, який увесь цей час, вiдколи мати почала свою розповiдь, сидiв на пiдлозi, пiдскочив на рiвнi. Спочатку вiн кинувся до дверей, тодi зупинився, ступив назад i взявся рукою за сiдницю. Вiн одягнув ще однi шорти, щоби бодай трохи зменшити вплив того, що на неi чекало, хоча вiн, як i решта з нас, розумiв, що батько, скорiш за все, битиме по голiй шкiрi.

Вiн пiдняв голову й крикнув:

– Сер!

– Зараз же йди сюди!

Ікенна, обличчя якого було всипане веснянками, схожими на бубони, пiшов уперед, зупинився перед невидимим бар’ером, що раптом виник на його шляху, а тодi вибiг з кiмнати.

– Вийдiть усi сюди, перш нiж я дорахую до трьох! – гукнув батько. – Бiгом!

Ми вiдразу сипонули з кiмнати й стали тлом позаду Ікенни.

– Я так розумiю, ви чули, що розповiла менi ваша мати, – сказав батько, i на його лобi проступили довгi смуги вен. – Це правда?

– Це правда, сер, – вiдповiв Ікенна.

– Тож… це правда? – сказав батько, i його очi миттево прикипiли до опущеного лиця Ікенни.

Розлючений, вiн не став чекати вiдповiдi, а одразу ж пiшов до своеi кiмнати. Моi очi впали на Девiда, який сидiв на одному з диванiв з пакунком печива в руцi й готувався дивитись, як нас вiдшмагають, а тим часом батько повернувся з двома батогами, один закинувши на плече, а iнший мiцно стиснувши в руцi. Вiн витяг на середину кiмнати невеличкого столика, за яким зазвичай iв. Мати, яка щойно прибрала з нього тарiлки й протерла ганчiркою, застебнула раппу на грудях i стала вичiкувати митi, коли батькове покарання зайде надто далеко.

– Кожен iз вас простягнеться скатертю на цьому столi, – сказав батько. – Кожен отримае свого прочухана по голiй шкiрi, так, як ви прийшли у цей грiшний свiт. Я впрiваю й мордуюся, щоб вiдправити вас до школи, щоб ви отримали захiдну освiту, як цивiлiзованi люди, а натомiсть ви захотiли стати рибалками. Ри-бал-ка-ми! – вiн кiлька разiв вигукнув це слово, наче для нього воно звучало прокляттям, i, повторивши його надцять разiв, вiн наказав Ікеннi витягнутися на столi.

Покарання було суворим. Батько змусив нас рахувати отриманi удари. Ікенна i Боджа, простягнувшись на столi зi скатаними донизу шортами, налiчили вiдповiдно двадцять i п’ятнадцять, тодi як ми з Обембе нарахували по вiсiм ударiв кожен. Мати намагалася втрутитися, але ii вiдштовхнуло суворе батькове попередження, що як вона заважатиме, то теж отримае свое разом iз нами. Зважаючи на те, як сильно розсердився, вiн мiг говорити це цiлком серйозно. Батька не зворушили анi нашi крики, писки й верески, анi материнi благання, i вiн продовжував нас шмагати, втовкмачуючи нам, як вiн працюе, щоб заробити для нас грошi, i люто випльовуючи слово «рибалки», а тодi повернувся до своеi кiмнати, закинувши батоги на плече й залишивши нас триматися ззаду за штани й рюмсати.


* * *

Вечiр пiсля прочухана був жорстоким. Як i моi брати, я вiдмовився вiд вечерi, попри голод i принаднi аромати смаженоi iндички та плантанiв – рiдкiсноi страви, яку приготувала мати, знаючи, що гордiсть не дозволить нам вечеряти, i сподiваючись покарати нас ще сильнiше. Взагалi, до того дня додо (смаженi плантани) не готувалося в нашому домi дуже давно. Мати наклала на нього заборону роком ранiше, пiсля того як ми з Обембе поцупили кiлька шматкiв iз холодильника, а тодi збрехали, що бачили, як додо поiли пацюки. Менi страшно хотiлося вибратися тихенько з кiмнати й узяти з кухнi одну з чотирьох тарiлок, у якi мати насипала нашi порцii страви, але я не смiв цього робити, бо боявся, що цим зраджу братiв, якi замислили голодування на знак протесту. Цей невтамований голод посилив мiй бiль, тож я плакав до пiзньоi ночi, аж поки не поринув у сон.

Наступного ранку мати розбудила мене, поплескавши по плечi й сказавши:

– Прокидайся, Бене, прокидайся. Батько хоче тебе бачити, Бене.

Кожна клiтина мого тiла горiла вогнем. Здавалося, що на сiдницях стало бiльше плотi. Однак мене втiшило, що наше голодування не триватиме увесь наступний день, як я побоювався. Ми ж бо завжди пiсля таких суворих покарань копилили на батькiв губи i якийсь час уникали i iх самих, i iжi, щоб вiдплатити iм i – якщо пощастить – змусити iх вибачитися й замиритися з нами. Але цього разу ми не мали нагоди так вчинити, бо батько сам покликав нас до себе.

Щоб пiдвестися з лiжка, я спочатку пiдповз до його краю, а тодi повiльно опустив ноги, i вмить моi сiдницi пронизало цвяхами болю. Коли я увiйшов у вiтальню, там i досi було напiвтемно. Минулого вечора вимкнулася електрика, i зараз вiтальню освiтлювала лише гасова лампа, що стояла посеред столу. Боджа, який з’явився в кiмнатi останнiм, прийшов накульгуючи й кривлячись за кожним рухом. Коли ми всi розсiлися по мiсцях, батько довго на нас дивився, поклавши пiдборiддя на руки. Мати, яка сидiла обличчям до нас на вiдстанi простягнутоi руки вiд мене, розв’язала з одного боку сповивальну раппу, зв’язану вузлом пiд пахвою, i пiдняла бюстгальтер. Їi кругла, наповнена молоком цицька одразу зникла в крихiтних обiймах Нкем. Немовля пожадливо накрило ротом округлу, темну й пружну пипку, мов тварина, яка накинулася на свою здобич. Батько з цiкавiстю подивився на пипку, а коли та зникла з очей, зняв окуляри i поклав iх на стiл. Щоразу, як вiн знiмав окуляри, наша з Боджею разюча схожiсть на нього – темна шкiра й голова у формi квасолини – проступала яснiше. Ікенна й Обембе були загорнутi у материну шкiру кольору термiтника.

– Гаразд, слухайте всi, – сказав батько англiйською. – Те, що ви зробили, завдало менi болю з кiлькох причин. По-перше, перед тим, як поiхати, я казав вам не завдавати клопотiв матерi. А що ви зробили? Познайомили ii – i мене – з батьком усiх клопотiв.

Вiн переводив погляд з одного обличчя на iнше.

– Слухайте мене, те, що ви зробили, було дiйсно погано. Погано. Як дiти, якi отримують захiдну освiту, можуть брати участь у такому варварському промислi? – На той момент я ще не знав слова «промисел», але через те, як батько викрикнув його, я зрозумiв, що слово це лихе. – І, по-друге, мене i вашу матiр жахнули небезпека i ризик, на якi ви пiшли. Це геть не та школа, до якоi я вас послав. Нiде навколо тiеi смертоносноi рiчки ви не знайдете корисних книжок. – Далi вiн говорив зi смертельно серйозним обличчям, пiднявши руку в королiвському жестi: – Попереджаю вас, друзi моi, – будь-кого, хто принесе до цього будинку зi школи погану оцiнку, я вiдправлю в село працювати на фермi або збирати пальмовий сiк на вино – ogbu-akwu.

– Боже борони! – вiдкинула таку перспективу мати, клацнувши над головою пальцями, щоб вiдiгнати сповненi негативноi енергii батьковi слова. – Нiхто з моiх дiтей туди не потрапить.

Батько сердито глянув на неi.

– Так, Боже борони, – сказав вiн, передражнюючи материн турботливий голос. – Як Бог може iх уборонити, якщо просто пiд твоiм носом, Адаку, вони шiсть тижнiв ходили до тiеi рiчки? Шiсть. Повних. Тижнiв. – Вiн похитав головою, вiдраховуючи шiсть тижнiв на пальцях. – А тепер слухай, подруго моя, ти мусиш упевнитися, що вони читають своi книжки. Чуеш мене? І зачинятимешся ти тепер о п’ятiй, а не о сьомiй. І не працюватимеш у суботу. Я не допущу, щоб цi дiти скотилися в прiрву в тебе пiд носом.

– Я почула тебе, – вiдповiла мати мовою iгбо, цмокаючи язиком.

– Загалом, – продовжував батько, обводячи очима наше розiрване пiвколо, – вiдтепер стримуйте своi примхи. Намагайтеся бути хорошими дiтьми. Нiкому не подобаеться шмагати власних дiтей. Нiкому.

Примхами, як ми зрозумiли з багатьох прикладiв батькового використання цього слова, було потурання непотрiбним бажанням. Вiн хотiв ще шось сказати, але його урвав вентилятор на стелi, що раптово ожив, сповiстивши про несподiване вiдновлення постачання примхливоi електрики. Мати увiмкнула електричну лампу й прикрутила гнота гасовоi. У запалiй тишi я перевiв погляд на календар, бо саме на нього падало електричне свiтло: хоч тепер був уже березень, календар i досi був на лютневiй сторiнцi, що зображувала орла в польотi – iз розправленими крилами, витягнутими лапами, загнутими кiгтями i ясними сапфiровими очима, що дивилися в об’ектив. Його велич накривала усе аж до горизонту, зображеного на тлi, неначе свiт належав йому, i вiн був творцем усього – крилатим i пернатим богом. Раптом у мене промайнула сповнена гострого страху думка, що за якусь невловиму мить усе змiниться й урве його тривалу нерухомiсть. Я боявся, що застиглi пташинi крила зараз розклякнуть i почнуть битися. Я боявся, що цi пронизливi очi от-от блимнуть, а лапи поворухнуться. Я боявся, що коли це станеться – коли орел залишить свое мiсце, свою частину неба, в якiй застиг вiд другого лютого, коли Ікенна перегорнув сторiнку календаря – свiт i все в ньому змiняться так, що iх бiльше не можна буде впiзнати.

– З iншого боку, я хочу, аби ви всi зрозумiли, що хоч ви повелися недобре, ваш вчинок знову показав, що ви маете смiливiсть братися за щось ризиковане. Такий зухвалий дух – це дух чоловiкiв. Отож я хочу, щоб вiд сьогоднi ви направили цей дух на щось бiльш плiдне. Я хочу, щоб ви стали iншими рибалками.

Ми всi здивовано перезирнулися, окрiм Ікенни, котрий стояв, опустивши очi додолу. З нас усiх вiн найбiльше постраждав вiд покарання, тому що батько, покладаючи на нього бiльшу частину провини, шмагав його найсильнiше, не знаючи, що Ікенна намагався нас зупинити.

– Я хочу, щоб ви стали командою рибалок, яка ловитиме хорошi мрii i не вiдступить, поки не виловить найбiльшу. Я хочу, щоб ви стали джагернаутами, грiзними й нездоланними рибалками.

Це глибоко мене здивувало. Я був подумав, що вiн зневажае це слово. Силкуючись зрозумiти суть сказаного, я глянув на Обембе. Вiн кивав головою на все, що казав батько, i його чоло освiтилося вiд легкоi, мов натяк, усмiшки.

– Добре, хлопцi, – пробурмотiв батько, i широка усмiшка пом’якшила рiзкi зморшки, витканi злiстю i люттю на полотнi його обличчя. – Слухайте, вiдповiдно до того, чому я вас завжди вчив, що в будь-чому поганому завжди можна знайти щось хороше, я скажу вам, що ви можете стати iншим рiзновидом рибалок. Не тими, хто ловить щось у брудному потоцi помиiв, як Омi-Ала, але рибалками розуму. Хватами. Дiтьми, що черпатимуть руками з рiчок, морiв та океанiв цього життя i стануть успiшними: лiкарями, пiлотами, професорами, юристами. Так?

Вiн знову обвiв нас очима.

– Ось якими рибалками я хочу бачити своiх дiтей. То як, готовi прочитати слова гiмну?

Обембе i я миттево закивали головами. Вiн глянув на iншу пару, що втупила очi в пiдлогу.

– Боджо, а ти?

– Так, – неохоче пробурмотiв Боджа.

– Іке?

– Так, – сказав Ікенна пiсля тривалоi паузи.

– Дуже добре, а тепер усi скажiть «джа-гер-наути».

– Джа-гер-наути, – повторили ми всi.

– Грiзнi. Г-р-i-з-н-i. Грi-знi.

– Не-здоланнi.

– Рибалки, якi ловлять хороше.

Батько засмiявся глибоким горловим смiхом, поправив краватку й пильно нас оглянув. Розiгнавши голос у крещендо й скинувши в повiтря кулака так, що краватка злетiла вгору, вiн закричав:

– Ми – рибалки!

– Ми – рибалки! – пiдхопив наш хор на повний голос, i кожен з нас здивувався, як раптово – i майже без зусиль – ми прийшли у такий захват.

– Ми – продовження наших вудилищ, гакiв i грузил.

Ми повторили, але вiн почув, що хтось сказав «подовження» замiсть «продовження», тож змусив нас промовити це слово окремо, перш нiж повести далi. А перед тим вiн покартав нас за те, що ми не знаемо цього слова, бо весь час говоримо мовою йоруба замiсть англiйськоi – мови «захiдноi освiти».

– Ми нездоланнi, – продовжив вiн, i ми повторили за ним.

– Ми грiзнi.

– Ми джагернаути.

– Ми нiколи не програемо.

– Оце добре, хлопцi, – сказав вiн, коли нашi голоси вгамувалися, як осад у збовтанiй пляшцi. – А тепер, може, новi рибалки мене обiймуть?

Почуваючись ошуканими магiчним батьковим переходом вiд глибокоi вiдрази до схвалення, ми один за одним повставали на ноги й засунули голови пiд поли його розстебнутого пiджака. Ми обiймали тата по кiлька секунд, пiд час яких вiн плескав i цiлував нашi голови, а тодi ритуал повторювався з наступним. Пiсля того вiн узяв свого дипломата й витягнув новенькi 20-найровi купюри, перемотанi папiрцем з емблемою Центрального банку Нiгерii. Вiн дав Ікеннi й Боджi по чотири купюри кожному, а нам з Обембе – по двi. Ще по однiй вiн видiлив для Девiда, який заснув на диванi, i Нкем.

– Не забувайте того, що я вам сказав.

Ми всi закивали, i вiн уже був пiшов, але раптом його нiби хтось гукнув, тож вiн розвернувся й пiдiйшов до Ікенни. Поклавши руки на його плечi, вiн сказав:

– Іке, ти знаеш, чому я шмагав тебе найсильнiше?

Ікенна, що й досi роздивлявся пiдлогу, наче то був екран у кiнотеатрi, пробурмотiв:

– Так.

– І чому? – спитав батько.

– Тому що я народився першим, я iхнiй лiдер.

– Добре, пам’ятай про це. Вiдтепер, перш нiж робити що-небудь, озирайся на них. Вони роблять те саме, що й ти, i йдуть туди, куди йдеш ти. Це добре, що ви всi так тримаетеся одне одного. Тому, Ікенно, не заведи братiв на манiвцi.

– Так, татку, – вiдповiв Ікенна.

– Добре iх направляй.

– Так, татку.

– Добре iх веди.

Ікенна трохи повагався, а тодi пробурмотiв:

– Так, татку.

– Завжди пам’ятай, що кокос, який падае в цистерну, доводиться дуже добре вимити, перш нiж його можна буде iсти. Я хочу сказати, що коли ти вчиниш щось неправильне, менi доведеться тебе виправити.

Нашим батькам часто доводилося пояснювати вирази з прихованим значенням, тому що iнодi ми розумiли iх буквально, але вони вчилися розмовляти саме так, бо саме таку структуру мае наша мова – iгбо. Хоч в нiй iснуе й буквальний вiдповiдник попереджувальнiй фразi «стережися», вони казали «Jiri eze gi ghuo onu gi onu – Порахуй зуби язиком». Розпiкаючи якось Обембе за провину, батько вибухнув реготом, коли побачив, що Обембе водить язиком по периметру рота – щоки набугрилися, а пiдборiддям потекла слина, поки вiн намагався провести стоматологiчний перепис населення. І тому нашi батьки, коли сердилися, найчастiше вдавалися до англiйськоi, бо, розгнiвавшись, вони не хотiли пояснювати сказане. Але навiть англiйською батько часто зловживав як мудрованими вокабулами, так i англiйськими iдiомами. Якось Ікенна розповiв нам, що коли був дитиною, ще до того, як я народився, батько серйозним тоном сказав йому «взяти час на роздуми», i вiн, послухавшись, вилiз на обiднiй стiл i зняв настiнного годинника з гачка.

– Я зрозумiв, сер, – сказав Ікенна.

– Тож ви виправилися, – сказав батько.

Ікенна кивнув, i батько – подiбноi митi я не пам’ятав – попросив його пообiцяти. Я бачив, що це здивувало навiть Ікенну, бо батько вимагав вiд своiх дiтей коритися своiм словам – вiн нiколи не просив взаемноi згоди чи обiцянки. Коли Ікенна сказав «я обiцяю», батько розвернувся й вийшов на вулицю, а ми вибiгли за ним i дивилися, як його машина iде геть запилюженою дорогою, i нам було сумно вiд того, що вiн знову поiхав вiд нас.




4 Пiтон


Ікенна був пiтоном.

Дикою змiею, що виросла у страхiтливе гадище, живучи на деревах, у царинах, що вище решти змiй. Ікенна перетворився на пiтона пiсля шмагання. Воно змiнило його. Ікенна, якого я знав, став iншим: моторним i запальним хлопцем, який увесь час неспокiйно рухався. Це перетворення почалося значно ранiше, воно йшло поступово, внутрiшньо й задовго до шмагання. Але саме пiсля покарання вперше проступили назовнi його прояви, спонукаючи його до таких вчинкiв, на якi ми й не думали, що вiн спроможний, – i першим з них було бажання скривдити дорослого.

Десь через пiвгодини пiсля того як батько поiхав до Йоли, щойно мати пiшла до церкви з нашими молодшими, Ікенна зiбрав нас iз Боджею й Обембе у своiй кiмнатi й оголосив, що ми мусимо покарати Ію Іябо – жiнку, що нас виказала. Нiхто з нас не пiшов того дня до церкви, посилаючись на те, що нездужаемо пiсля шмагання. Ми всi посiдали на лiжко i слухали.

– Я маю увiгнати в неi зуби, i ви мусите менi допомогти, бо все сталося через вас, – сказав вiн. – Якби ви мене послухали, вона не мала б чого розповiдати, i батько б мене так сильно не побив. От подивiться, подивiться…

Вiн розвернувся й опустив шорти. Обембе миттю заплющив очi, а я побачив червонi смуги на пухких половинках сiдниць. Вони були наче смуги на спинi Ісуса з Назарета – однi довгi, iншi короткi, деякi перетиналися, утворюючи червоний X, а деякi йшли окремо вiд решти, як лiнii на долонi якоiсь людини з нещасливою долею.

– От до чого ви з тiею iдiоткою мене призвели. Тому ви всi мусите придумати, як нам ii покарати, – Ікенна клацнув пальцями. – Треба зробити це сьогоднi. Тодi вона знатиме, що до нас краще не лiзти, бо так не минеться.

Поки вiн говорив, за вiкном мекекнула коза. Ммбрее-ее-геге-е-е-е!

Це розсердило Боджу.

– Знову ця коза, ця скажена коза! – закричав вiн, зводячись на ноги.

– Сядь назад, – гаркнув Ікенна. – Дай iй спокiй, а менi – iдеi щодо тiеi жiнки, поки мама не повернулася з церкви.

– Гаразд, – сказав Боджа й сiв. – Ти ж знаеш, що Ія Іябо тримае багато курей? – Боджа сидiв, повернувшись обличчям до вiкна, звiдки й досi чулося козине мекання. Хоч було видно, що його думки залишалися з тiею козою, вiн сказав: – Так, вона тримае iх цiлу купу.

– Здебiльшого пiвнiв, – докинув я, прагнучи пояснити йому, що коли вони спiвають – то пiвнi, а не кури.

Боджа вискалився на мене, зiтхнув i сказав:

– Так, але тобi конче треба уточнювати стать тих курей? Я тобi скiльки разiв казав не приплiтати свое дурне захоплення тваринами у важливi…

Ікенна закрив йому рота.

– Ох, Боджо, коли ти вже навчишся розпiзнавати важливе i подiлишся з нами своiми iдеями? Ти витрачаеш час, лютуючи через козу й насiдаючи на Бена через такий дрiб’язок, як рiзниця мiж куркою й пiвнем.

– Гаразд, я пропоную схопити одну з них, убити й засмажити.

– Оце фатально! – вигукнув Ікенна, скорчивши роздратовану гримасу, нiби його от-от мае знудити. – Але я не думаю, що з’iсти курча тоi жiнки буде доречно. І як ми його засмажимо? Якщо ми тут щось розпалимо, мама знатиме, вона нюхом почуе. Тодi вона запiдозрить, що ми його вкрали, а крадiжкою ми заробимо собi ще сильнiших ударiв батогом. Нiкому з нас це не потрiбно.

Ікенна нiколи не вiдмахувався вiд думки Боджi, належним чином ii не обмiркувавши. Мiж ними iснувала взаемна повага. Я майже не бачив, щоб вони сварилися, тодi як на моi запитання вiдповiдали «нi», «не так» або «неправильно». Боджа визнав його правоту, кiлька разiв кивнувши головою. Далi Обембе запропонував, щоб ми закидали двiр тiеi жiнки камiнням, сподiваючись, що котрийсь камiнь влучить в одного з ii синiв, а тодi накивали п’ятами, перш нiж хтось вийде з двору.

– Неправильно думаеш, – сказав Боджа. – А що як котрийсь iз ii синiв, отих великих голодних хлопцiв, що носять подраний одяг i мають бiцепси, як у того Арнольда Шварценеггера, впiймають нас i наб’ють? – Вiн показав рукою, як випинаються iхнi дужi бiцепси.

– Вони всиплють нам ще сильнiше за батька, – докинув Ікенна.

– Так, – сказав Боджа. – Навiть уявити важко.

Ікенна згiдно закивав. Тепер я залишився единим, хто ще нiчого не запропонував.

– Бене, а ти що скажеш? – спитав Боджа.

Я ковтнув, i мое серце забилося швидше. Моя впевненiсть часто жухла, коли старшi брати змушували мене приймати якесь рiшення замiсть того, щоб вирiшити за мене. Я ще думав, коли мiй голос промовив незалежно вiд мене самого:

– У мене е одна думка.

– То кажи! – скомандував Ікенна.

– Гаразд, Іке, гаразд, я пропоную захопити одного з ii пiвнiв… – я прикипiв очима до його обличчя. – І…

– Так? – сказав Ікенна. Вони всi навели на мене очi, нiби я став якоюсь сенсацiею.

– Вiдрубати йому голову, – закiнчив я.

Щойно я договорив, як Ікенна скричав:

– Оце справдi фатально! – а Боджа, чиi очi раптом нiби здичавiли, заплескав у долонi.

Моi брати хвалили мене за iдею, джерелом якоi стала казка, що ii розповiв нам у класi вчитель мови йоруба на початку чвертi. У тiй казцi лихий хлопець у нападi лютi знiмае голови усiм пiвням i куркам в околицi. Ми поспiшили геть зi свого двору, тримаючи в головi найменш вiдкриту дорогу до будинку тiеi жiнки, i проминули невеликi кущi й лавку теслi, де нам довелося позакривати вуха долонями, щоб захистити iх вiд оглушливого звуку верстатiв, що розпилювали деревину. Та жiнка, Ія Іябо, жила в невеликому бунгало, що зовнi було iдентичне нашому: невелика веранда, два вiкна iз жалюзi й сiтками, прибитий до стiни лiчильник електрики й подвiйнi дверi, от тiльки ii огорожа була не з цегли й цементу, а з глини й землi. Ця огорожа в кiлькох мiсцях потрiскалася вiд тривалого впливу сонця i була всiяна рiзними плямами й патьоками. Крiзь гiлля одного з дерев тягнувся вiд високовольтного стовпа до двору електричний кабель.

Ми намагалися почути бодай якiсь ознаки життя, але Ікенна й Боджа невдовзi зробили висновок, що двiр порожнiй. За командою Ікенни Обембе перелiз через огорожу, ставши Ікеннi на плече. Боджа рушив за ним, а ми з Ікенною залишилися стояти на сторожi. Щойно вони двое залiзли у двiр, звiдти почулося кукурiкання й несамовите биття пiвневих крил, що наближалося до огорожi разом iз тупотiнням нiг моiх братiв, якi гналися за птахом. Це повторювалося кiлька разiв, аж поки ми почули, як Боджа сказав: «Тримай, тримай його, не вiдпускай!» – так само, як ми казали одне одному, коли нашi гачки пiдсiкали рибу пiд час риболовлi на Омi-Алi.

Почувши цей вигук, Ікенна ступив уперед, щоб видертися на огорожу й подивитися, чи впiймали вони пiвня, але зупинився просто перед нею. Вiн луною повторював слова Боджi: «Не вiдпускай, не вiдпускай». Коли вiн поставив ногу в дiрку в огорожi, його сiдницi визирнули з-над пояса штанiв. Стара обмазка посипалася з паркана на землю, як пил. Закрiпившись однiею ногою, вiн пiдтягнувся вгору, тримаючись за верх огорожi. З-пiд його руки вигулькнув i вiдбiг подалi сцинк iз гладеньким i блискучим барвистим тiлом. Наполовину звiсившись до двору, а наполовину залишившись на вулицi, Ікенна взяв у Боджi пiвня, повторюючи: «От молодець, от молодець!»

Ми повернулися до власного двору й пiшли прямо до городу на задньому подвiр’i, що був завбiльшки з чверть футбольного поля. Вiн був загороджений з усiх трьох бокiв бетонними блоками, два ряди яких позначали нашу межу iз сусiдами: з одного боку – з родиною Ігбафе, а з iншого – iз сiмейством Агбатi. Третiй бiк, прямо проти нашого бунгало, позначав межу зi звалищем, на якому жила колонiя свиней. З боку звалища, нависаючи над огорожею, росла папая, а мандаринове дерево – зазвичай густо вкрите листям пiд час дощового сезону – в усi часи стояло мiж огорожею i колодязем у дворi. Це дерево росло за якихось п’ятдесят метрiв углиб двору вiд колодязя – глибокоi ями в землi з бетонним комiром по краю. До бетону було приладнано металеву ляду, яку батько запирав на замок на час сухих сезонiв, коли в Акуре пересихали колодязi й люди прокрадалися до нашого двору, щоб набрати води. З iншого боку двору до тiеi частини огорожi, що розмежовувала нас iз родиною Ігбафе, тулився невеликий город, у якому мати саджала помiдори, кукурудзу й окру.

Боджа опустив скам’янiлого пiвня на вибране мiсце й узяв ножа, якого Обембе принiс iз нашоi кухнi. До нього приеднався Ікенна, i разом вони утримували пiвня на мiсцi, геть байдужi до його гучного кукурiкання. За мить усi ми дивилися, як нiж в руцi Боджi рухаеться згори вниз iз незвичною легкiстю i пронизуе пiвневу зморщену шию так, нiби Боджа не вперше користувався отак ножем, i наче йому на роду було написано використати його знову. Пiвень сiпнувся й забився, i ми усi разом мiцно тримали його руками. Я поглянув через огорожу на верхнiй поверх двоповерхового будинку, з якого було видно увесь наш двiр, i побачив дiда Ігбафе, невисокого чоловiка, який перестав балакати пiсля одного нещасного випадку за кiлька рокiв до того. Вiн сидiв на чималiй верандi перед дверима, що вели в будинок. Зазвичай вiн сидiв там цiлими днями i дуже часто ставав персонажем наших жартiв.

Боджа вiдтяв пiвневi голову, залишивши замiсть неi биткий потiк кровi. Я вiдвернувся й знову поглянув на старого нiмого. Вiн здавався короткочасним i далеким явленням ангела, що нечутно змахував крилами й хотiв про щось застерегти. Я не бачив, як пiвняча голова впала у невеличку ямку, що ii викопав у грунтi Ікенна, але дивився, як рвучко смикаеться тулуб пiвня, розбризкуючи навколо кров i здiймаючи крилами пилюку. Моi брати притисли його ще дужче, аж поки вiн нарештi поступово не затих. Тодi Боджа понiс безголове тiло в руцi, а ми пiшли з ним, не турбуючись про здивованi погляди кiлькох людей, i кров птаха позначала наш шлях. Боджа жбурнув мертвого пiвня через паркан, i той, пролiтаючи в повiтрi, розбризкав навсiбiч iще бiльше кровi. Щойно вiн зник з очей, ми вiдчули неабияке задоволення вiд помсти.


* * *

Однак страхiтна метаморфоза Ікенни почалася не тодi. Вона почалася ще до батькового прочухана i навiть до того, як сусiдка заскочила нас за риболовлею. Спочатку вона виявлялася через спроби змусити нас зненавидiти риболовлю, але вони залишалися безплiдними, бо любов до того заняття текла тодi в наших судинах i жила в серцях. У своiх кволих спробах Ікенна витягнув iз пам’ятi все погане, що знав про рiчку, таке, чого ми нiколи на нiй не бачили. Лише за кiлька днiв до того, як нас упiймала сусiдка, вiн жалiвся, що заростi навколо рiчки повнi фекалiй. І хоч жодного разу ми не бачили, щоб хтось таке робив, i навiть не вiдчували запаху, про який вiн нам затято товкмачив, ми з Боджею й Обембе не сперечалися з ним. Якось вiн сказав, що риба в Омi-Алi отруена, i заборонив нам заносити ii до себе в кiмнату. Вiдповiдно, ми почали тримати ii в кiмнатi, яку я дiлив з Обембе. Ікенна навiть нарiкав, що бачив людський скелет, що виднiвся у водах Омi-Али, i що Соломон був поганою компанiею. Вiн казав цi речi, нiби вони були новоздобутою незаперечною правдою, але пристрасть, що розвинулася в нас до риболовлi, стала мов замерзла рiдина у пляшцi, i розтопити ii було нелегко. Не сказати, що ми не мали сумнiвiв щодо того, чи варто цим займатися, – ми всi iх мали. Боджа сердився, що рiчка мала i в нiй водиться тiльки «нi на що не годна» риба, Обембе турбувало, що риба робила в рiчцi вночi, коли свiтла не було анi над, анi пiд водою. Нерiдко вiн дивувався, як риба рухалася туди й сюди у непрозiрнiй темрявi, що вночi накривала рiчку покривалом. Я зневажав слабкiсть корюшок i пуголовкiв, бо вони так легко вмирали, навiть коли iх тримали в рiчковiй водi! Вiд цiеi iхньоi тендiтностi я iнодi ледь не плакав. Коли наступного дня пiсля того, як нас упiймала сусiдка, до нас постукав Соломон, Ікенна спочатку наполягав, щоб ми не ходили з ним до рiчки. Але коли вiн побачив, що ми, його брати, збираемося йти без нього, то приеднався до нас, забравши свою вудку з рук Боджi. Соломон i всi ми привiтали його бравим вигуком: «Рибалка!»

Те, що поглинало Ікенну, було наче невтомний ворог, що засiв у нього всерединi й вичiкував свого часу, поки ми придумували й утiлювали свою помсту проти Іi Іябо. Це почалося того дня, коли Ікенна обiрвав своi зв’язки зi мною й Обембе, залишивши при собi тiльки Боджу. Вони вигнали нас iз Обембе зi своеi кiмнати й заборонили приеднуватися до них на новому футбольному майданчику, котрий знайшли за тиждень пiсля шмагання. Ми з Обембе прагнули iхнього товариства i щовечора дарма чекали iхнього повернення й журилися за нашим братерством, що нiбито розчинялося й зникало. Але минали днi, i нам почало здаватися, нiби Ікенна позбувся болячки в горлi, нарештi викашлявши нас геть, як людина, що прочищае забитi дихальнi ходи.

Приблизно тодi ж Ікенна та Боджа напали на одного з дiтей мiстера Агбатi, нашого сусiда через паркан, котрий мав розгойдану вантажiвку, вiдому пiд iменем «Аргентина» через напис «Народилася i зросла в Аргентинi», виведений на ii розмальованому боцi. Через свою старечу недужiсть вантажiвка заводилася з оглушливим ревом, часто деренчала на весь район i будила всiх, хто ще спав у найпершi години ранку. Це призвело до кiлькох скарг i сварок. З одного з таких заворушень мiстер Агбатi винiс набряк на головi, що так i не зiйшов пiсля того як одна iз сусiдок угрiла його пiдошвою черевика. Вiдтодi мiстер Агбатi почав посилати когось iз дiтей попередити сусiдiв, що вiн зараз заводитиме машину. Дiти по кiлька разiв стукали у дверi чи ворота всiх сусiдiв i оголошували: «Агов, татко зараз заводитиме Аргентину!» – i бiгли до наступного будинку. Того ранку Ікенна, який ставав дедалi войовничiшим i роздратованiшим, побив старшу сусiдську дитину, назвавши хлопця «докучаем», словом, яким батько часто характеризував когось, хто видавав зайвий шум.

Пiзнiше того ж дня, пiсля того як ми повернулися зi школи й поiли, вони з Боджею пiшли на футбольне поле, а ми з Обембе лишилися вдома, бо нам було заказано йти з ними. Ми дивилися телевiзор, i не встигла закiнчитися одна передача – про чоловiка, який вирiшував сiмейнi сварки, – як вони повернулися. Їх не було десь пiвгодини. Коли вони поквапливо проскакували до своеi кiмнати, я побачив, що обличчя Ікенни замурзане землею, верхня губа перетворилася на напухлий м’якуш, а на футболцi iз прiзвищем «Окоча» i номером 10, написаними на спинi, виднiлися плями кровi. Щойно вони зачинили дверi, ми з Обембе побiгли до своеi кiмнати й поставали коло стiни, щоб попiдслухувати iхню розмову й дiзнатися, що сталось. Спочатку ми чули тiльки, як вiдчиняються й зачиняються дверцята шафи, а ще звук iхнiх крокiв по затертому килимi. Минуло чимало часу, перш нiж ми вловили слова:

– Якби я не був певен, що коли вступлю в бiйку, то Натан i Сегун теж вступлять i задавлять нас числом, то я б допомiг, – почувся голос Боджi, який продовжував: – Якби ж то я не знав, що вони втрутяться, якби ж то я не знав…

Пiсля цiеi заяви ноги затупотiли килимом, а тодi Боджа продовжив:

– Але вiн тебе й не сильно побив, той хробак. Йому просто пощастило… – вiн замовк, нiби шукав потрiбнi слова, – зробити… оце.

– Ти не бився за мене! – раптом вибухнув Ікенна. – Нi! Ти стояв поряд i дивився. Навiть не намагайся заперечувати.

– Я мiг би… – почав говорити Боджа пiсля короткоi паузи, урвавши тишу.

– Але не став! – закричав Ікенна. – Ти просто стояв!

Це вже було досить голосно, щоб мати вийшла зi своеi кiмнати. Того дня вона не пiшла на роботу, бо на Нкем напала дiарея. Мати зiпнулася на ноги, проляпала пiдлогою в своiх човганцях i постукала до них у дверi.

– Що там коiться, чого ви кричите?

– Мамо, ми хочемо поспати, – сказав Боджа.

– І тому не вiдчиняете дверi? – спитала вона, а коли нiхто не вiдповiв, додала: – Чого це ви були розкричалися?

– Нiчого, – рiзко вiдповiв Ікенна.

– Вам же краще, щоб то й справдi було «нiчого», – сказала мати. – Вам же краще.

Їi човганцi знову ритмiчно проляпали пiдлогою, i вона повернулася до своеi кiмнати.


* * *

Наступного дня Ікенна й Боджа не пiшли гуляти пiсля школи, а залишилися у своiй кiмнатi. Прагнучи скористатися ситуацiею i знову почати з ними спiлкуватися, ми з Обембе вхопилися за можливiсть витягнути iх до вiтальнi за допомоги телепередачi, що особливо подобалася Ікеннi. Вони обидва не дивилися телевiзор вiдтодi, як сусiдка заскочила нас бiля Омi-Али, й Обембе постiйно страждав i сумував за тими днями, коли ми з буйними веселощами разом дивилися своi улюбленi програми: «Агбала Ове», йорубську мильну оперу, та австралiйську драму «Кенгуру Скiппi». Обембе весь час хотiв покликати iх, коли йшла одна з цих програм, але страх того, що вiн може iх цим роздратувати, зупиняв його. Однак того дня, через те що вiн дiйшов до вiдчаю, а ще тому, що Скiппi був улюбленцем Ікенни, Обембе спершу нахилився вперед, щоб зазирнути до iхньоi кiмнати крiзь щiлину й побачити братiв. А тодi, наклавши на себе хрест i нечутно поворухнувши губами пiд слова «В iм’я Отця, Сина i Святого Духа», вiн почав крокувати кiмнатою й наспiвувати пiсню з цього серiалу:

Скiппi, Скiппi, Скiппi, степовий кенгуру,

Скiппi, Скiппi, Скiппi, завжди вiрний друг.

Пiд час тих похмурих днiв нашого з братами розмежування Обембе багато разiв казав менi, що хоче покласти край цiй розлуцi, але я завжди попереджав його, що вiн може накликати на себе iхнiй гнiв, i щоразу менi вдавалося переконати його нiчого не робити. Тож коли вiн завiв ту пiсеньку, я почав боятися за нього.

– Не треба, Обе, вони тебе битимуть, – сказав я, роблячи йому знаки припинити.

Дiя моiх благань тривала не довше за раптовий щипок, що привертае лиш дрiбку уваги. Вiн замовк i кинув на мене довгий погляд, нiби не був певен, що правильно мене почув. А тодi похитав головою i продовжив: «Скiппi, Скiппi, Скiппi, степовий кенгуру…»

Коли ручка дверей до кiмнати моiх братiв сiпнулася, вiн урвав свiй спiв. Ікенна з’явився у вiтальнi, пройшов повз мене до крiсла й сiв у нього. Обембе завмер, мов статуя, так i лишився стояти пiд обрамленим фото Ннене, батьковоi матерi, яка тримала на руках новонародженого Ікенну в 1981 роцi. Вiн довго не рухався з мiсця, нiби його прикрiпили до стiни. За Ікенною з кiмнати вийшов Боджа й теж сiв.

Кенгуру Скiппi щойно бився з гримучою змiею, демонструючи дивовижнi стрибки щоразу, коли змiй кидався, аби вжалити його своiм отруйним язиком, i тепер кенгуру лизав своi лапи.

– Ох, ненавиджу коли той тупий Скiппi так набридливо вилизуеться! – скипiв Ікенна.

– Вiн щойно бився зi змiею, – сказав Обембе. – Треба було бачити, як вiн…

– Тебе хтось питав? – гаркнув Ікенна, пiдриваючись на ноги. – Скажи, тебе хтось питав?

Вiн зi злостi копнув переставного пластикового стiльця Нкем так, що той полетiв у великий стелаж, в якому мiстилися телевiзор, вiдеоплеер i телефон. Скляна рамка з фотографiею батька, тодi молодого клерка Центрального банку Нiгерii, полетiла за шафу й розбилася на шматочки.

– Тебе хтось питав? – втрете повторив Ікенна, не звертаючи уваги на долю дорогоцiнного батькового портрета. Вiн натиснув червону кнопку на телевiзорi, i екран потух.

– Oya, ану женiть усi до своiх кiмнат! – закричав вiн.

Ми з Обембе захекано забiгли до своеi i вже звiдти почули, як Ікенна сказав:

– Боджо, чого це ти й досi тут? Я сказав «усi».

– Як, Іке, i я також? – здивовано спитав Боджа.

– Так, я ж сказав, що всi – всi!

Тишу перервав звук нiг Боджi, коли той виходив з кiмнати, пiсля чого почувся ще гуп дверима iхньоi кiмнати. Коли вiн пiшов, Ікенна увiмкнув телевiзор i сiв його дивитися – сам.

З часом я почав думати, що саме тут з’явився початок лiнii, що пролягла мiж Ікенною i Боджею, хоча ранiше iх не роздiляла навiть крапка. Ця лiнiя змiнила стрiй наших життiв i потягла за собою перехiднi часи, пiд час яких вiд лютi горiли черепи й вибухали безоднi. Вони перестали розмовляти. Боджу було звергнуто до самiсiнького низу, як упалого ангела, i приземлився вiн там, де ми з Обембе були приреченi перебувати вже давно.


* * *

У тi днi початку метаморфоз, що вiдбувалися з Ікенною, ми всi сподiвалися, що стиснута в кулак долоня, яка тримала його серце, дуже скоро розтиснеться знову. Та днi котилися один за одним, а Ікенна вiддалявся вiд нас щодалi бiльше. Приблизно за тиждень пiсля запальноi сварки вiн ударив Боджу. Коли це сталося, ми з Обембе сидiли у своiй кiмнатi, тому що почали уникати вiтальнi, якщо там сидiв Ікенна, але Боджа часто залишався там iз ним. Певно, саме гнiв Ікенни через таку впертiсть i спричинив ту сварку. Я тiльки й почув, що звуки ударiв i iхнi голоси – вони сварилися й лаяли один одного. Це сталося в суботу, i мати, котра вже не ходила щосуботи працювати, дрiмала собi вдома. Але почувши гамiр, вона вбiгла до вiтальнi, закутана вiд грудей до колiн, тому що годувала Нкем, яка перед тим розплакалася. Спершу мати спробувала розняти бiйку наказом зупинитися, але хлопцi не звернули уваги на ii слова. Вона кинулася в гущу й розтягла iх у рiзнi боки, ставши мiж ними, однак Боджа продовжував тримати Ікенну за футболку на знак того, що не здаеться. Аж тут Ікенна спробував звiльнитися i так несамовито сiпнув Боджу за руку, що випадково потягнув i материну раппу, в яку та була закутана, i оголив ii до спiднього.

– Ewooh! – зойкнула мати. – Ви що, хочете накликати на себе прокляття? Дивiться, що ви наробили – розхристали мене догола! Ви знаете, що це значить – бачити мою наготу? Ви знаете, що це святотатство – alu? – Вона знову зав’язала раппу на грудях. – Я розповiм усе Еме вiд «а» до «я», будьте певнi.

Вона клацнула на них обох пальцями, а вони стояли порiзно, досi намагаючись вiдсапатися.

– А тепер скажи менi, Ікенно, що вiн тобi такого зробив? Чого ви билися?

Ікенна скинув iз себе футболку i зашипiв. Я скам’янiв на мiсцi. Шипiти на старшого в культурi iгбо означало вияв непокори, який просто так не спускають.

– Що, Ікенно?

– Ет, мамо, – сказав Ікенна.

– Ти що, зашипiв на мене? – мати спочатку сказала це англiйською, а тодi, склавши руки на грудях, повторила: – Obu mu ka ighi na’a ma lu osu?

Ікенна не вiдповiв. Вiн пiдiйшов до крiсла, в якому сидiв перед бiйкою, пiдiбрав футболку й пiшов до своеi кiмнати. При цьому так гепнув дверима, що жалюзi у вiтальнi захиталися. Мати, нiби оглушена цiею нахабною образою – вийти геть, не договоривши з нею, – тепер стояла, прикипiвши очима до дверей, i ii лють досягла вершини. Вона вже хотiла була увiйти в кiмнату й провчити Ікенну, коли побачила розбиту губу Боджi. Вiн прикладав сорочку, вкриту багряними плямами, до скривавлених губiв.

– Це вiн тобi таке зробив? – спитала мати.

Боджа кивнув. Його очi були червонi й повнi затамованих слiз, якi вiн утримував вiд пролиття тiльки через те, що знав – це означатиме, що його побили. Ми з братами рiдко плакали, коли билися, навiть якщо нам доводилося отримувати дуже болючi удари по найчутливiших мiсцях. Ми завжди намагалися затамувати сльози, поки не сховаемося вiд усiх стороннiх очей. Аж тодi ми випускали iх назовнi, i iнодi довго не в силах були спинитися.

– Вiдповiдай! – прикрикнула на нього мати. – Чи ти оглух?

– Так, мамо, це вiн зробив.

– Onye – хто? Ікенна таке зробив?

Боджа кивнув у вiдповiдь, не вiдводячи очей вiд заляпаноi кров’ю сорочки у своiх руках. Мати пiдiйшла до нього ближче i спробувала торкнутися пораненоi губи, та Боджа аж смикнувся вiд болю. Вона вiдступила назад, роздивляючись рану.

– Ти сказав, що це зробив Ікенна? – спитала вона знову, нiби Боджа не вiдповiв минулого разу.

– Так, мамо, – сказав Боджа.

Вона знову зав’язала свою раппу, цього разу мiцнiше, рiшуче покрокувала до дверей i почала гупати в них, гукаючи на Ікенну, щоб той вiдчинив. Не дочекавшись вiдповiдi, вона почала голосно погрожувати, пересипаючи слова цмоканням, щоб додати сказаному значущостi.

– Ікенно, якщо ти зараз же не вiдчиниш цi дверi, я покажу тобi, що я твоя мати, i що ти з’явився у мене з-помiж нiг.

Тепер, коли вона пригрозила йому цмоканням, iй не довелося довго чекати, поки дверi вiдчиняться. Вона накинулася на нього, i за мить почався обмiн ляпасiв на iстерики. Ікенна тримався на диво зухвало. Вiн приймав кожен удар з обуренням i навiть погрожував ударити у вiдповiдь, ще бiльше ii розлютивши. Мати дала йому ще кiлька ляпасiв. Вiн зухвало кричав i голосно жалiвся, що вона його ненавидить, адже вона нiяк не покарала Боджу за провокацiю, що й призвела до тiеi бiйки. Врештi-решт вiн штовхнув ii на пiдлогу й вибiг зi своеi кiмнати. Мати погналася за ним, i ii раппа при цьому знову розмоталася. Але на той час, коли вона дiсталася вiтальнi, його там уже не було. Вона зiбрала раппу, щоб знову прикрити груди.

– Нехай мене чують небо й земля, – заприсяглася вона й торкнулася язиком кiнчика вказiвного пальця. – Ікенно, ти не iстимеш у цьому будинку, допоки не повернеться батько. Менi все одно, де ти iстимеш, але не в цьому домi. – Сльози здушили ii слова. – Не в цьому домi, не ранiше, нiж Еме повернеться звiдти, де вiн зараз. Ти тут не iстимеш.

Вона говорила до тих iз нас, хто зiбрався у вiтальнi, а також до iнших, можливо, до сусiдiв, якi, певно, слухали, що коiться, через населену ящiрками огорожу. Тому що Ікенна зник. Мабуть, вiн перейшов на iнший бiк вулицi й подався на пiвнiч до Сабо, уздовж грунтовоi дороги, що вела до iншоi частини мiста, де пагорби здiймалися над трьома школами, кiнотеатром у хирлявiй будiвлi й великою мечеттю, звiдки муедзин щодня через могутнi гучномовцi закликав на молитву. Ікенна того дня не повернувся i так нiкому й не розповiв, де спав тiеi ночi.

Мати увесь вечiр крокувала будинком, схвильовано чекаючи, поки Ікенна постукае у вхiднi дверi. Коли ж iй опiвночi довелося зачинити ворота заради безпеки – у тi днi в Акуре часто траплялися збройнi пограбування – вона сiла з ключами в руцi чекати коло дверей. Вона порозганяла нас по кiмнатах спати, i тiльки Боджа залишався у вiтальнi, бо не мiг увiйти до своеi кiмнати, боячись Ікенни. Ми з Обембе теж не спали, а прислухалися до матерi зi своiх лiжок. Тiеi ночi вона багато разiв виходила надвiр – iй здавалося, що хтось постукав у ворота, але щоразу поверталася до будинку сама. Мати ледве могла присiсти. А коли згодом почалася злива, вона зателефонувала батьковi, але численнi дзвiнки залишилися без вiдповiдi. Поки в телефонi повторювалися звуки «пуу-пуу, пуу-пуу», я намагався уявити батька, який сидить з окулярами на носi десь у чужому будинку в небезпечному мiстi й читае «Гардiан» або «Триб’юн». Та цю картину в моiй уявi топила статична тиша у слухавцi, пiсля настання якоi мати клала ii назад.

Я не пам’ятаю, коли нарештi заснув, але скоро я побачив нас iз братами в нашому селi Амано, бiля Умуахii. Ми грали понад берегом у футбол два на два, коли Боджа раптом копнув м’яча на пiшохiдний мiсток, що колись був единим способом перейти рiчку. Пiд час нiгерiйськоi Громадянськоi вiйни солдати Бiафри нашвидку спорудили його як запасний на випадок вторгнення нiгерiйського вiйська. Вiн був захований у лiсi. Пiшохiдний мiст було зiбрано з дерев’яних планок, скрiплених мотками iржавого дроту й товстих мотузок. На ньому не було поруччя, за яке можна було б триматися. Дно дiлянки тiеi рiчки, що текла пiд мостом, було вкрите камiнням. Валуни й каменi, що дотяглися сюди з горбистоi дiлянки лiсу, були ледь вкритi водою. Ікенна не роздумуючи вибiг на мiсток i за мить уже стояв на його серединi. Але пiдiбравши м’яча, вiн раптом зрозумiв, що потрапив у небезпеку. Поки вiн стривожено дивився у прiрву пiд собою, та прiрва годувала його очi видiннями смертi вiд падiння, яке закiнчиться фатальним зiткненням iз валунами. Зненацька захоплений страхом, вiн закричав: «Допоможiть! Допоможiть!» Ми, так само наляканi, почали гукати до нього: «Іке, ходи, ходи сюди!» Послухавшись наших благань, вiн розвiв руки врiзнобiч, впустивши м’яча в бистрину, i повiльно рушив у наш бiк такою ходою, нiби переходив убрiд болото. Поки вiн iшов, небезпечно хитаючись у боки, планки мосту, пiдточенi вiком i гниллю, затрiщали, i мiсток розломився надвое. Ікенна зразу полетiв униз разом iз поламаними дошками, уривками металу й голосними воланнями про допомогу. Вiн ще продовжував падати, коли я, рвучко прокинувшись, почув голос матерi, котра розпiкала Ікенну за те, що вiн наразив свое життя на небезпеку, переночувавши на вулицi й повернувшись промоклим i недужим. Якось я чув, що серце розсердженоi людини не б’еться жваво, а так, наче набрякае й розбухае, як повiтряна кулька, але зрештою таки здуваеться. Так було i з моiм братом, бо на ранок, почувши його голос, я вибiг до вiтальнi й на власнi очi побачив, що вiн повернувся мокрий, безпомiчний i вражений застудою.


* * *

З кожним днем Ікенна вiддалявся вiд нас дедалi бiльше. У тi днi ми майже не бачилися. Його iснування звелося до мiнiмуму пересування будинком, звукiв його надмiрно удаваного кашлю та радiо, яке вiн вмикав так гучно, що мати просила прикрутити звук, коли була вдома. Інодi я бачив, як вiн, зазвичай поспiхом, ненадовго виходив з дому, i менi жодного разу не вдавалося побачити його обличчя. Наступного разу я угледiв його того тижня, коли вiн вийшов iз кiмнати подивитися футбол. Напередоднi ввечерi Девiд занедужав, i його вирвало вечерею. Того дня мати не ходила до своеi крамницi на мiському ринку, а сидiла вдома з Девiдом. Ми з братами дивилися матч пiсля школи, поки мати поралася бiля Девiда у своiй кiмнатi. Ікенна, який не мiг утриматися вiд перегляду футболу, але також не мiг i вiдiслати нас до своiх кiмнат, бо мати була вдома, вилiз на обiднiй стiл i сидiв там тихо, як олень. Наприкiнцi перерви мiж таймами мати вийшла до вiтальнi з 10-найровою купюрою й сказала:

– Ви двое, пiдiть i купiть Девiдовi лiкiв.

Хоч i не назвавши iмен, вона вочевидь звернулася до Ікенни й Боджi – це iх вона посилала по щось за межi будинку, бо вони були старшi. Але коли вона договорила, жоден з них не поворухнувся й на дюйм. Це приголомшило матiр.

– Мамо, хiба я в тебе едина дитина? – сказав Ікенна, потираючи пiдборiддя в тому мiсцi, де проростае його борода, як розповiдав Обембе. Хоч я на той час ii ще не помiтив, але не сумнiвався в його словах. Ікеннi вже виповнилося п’ятнадцять, i в моiх очах вiн був цiлком дорослим i здатним вiдростити бороду чоловiком. Однак думка про його дорослiшання прийшла iз сильним побоюванням, що коли вiн виросте, то вiдокремиться вiд нас, поiде до коледжу чи просто пiде з дому. Однак ця думка тодi так i не сформувалася повнiстю. Вона висiла в моiй головi, як акробат з телевiзора, що, зробивши феноменальний стрибок, залишався – коли хтось натискав кнопку паузи – висiти в повiтрi, не здатний завершити трюк.

– Що? – спитала мати.

– Ти можеш послати когось iншого? Чого це завжди мушу бути я? Я втомився i не хочу нiкуди йти.

– Ви з Боджею пiдете й принесете iх, хочете ви йти чи нi. Inugo – Чули мене?

Ікенна опустив очi на мить гарячкового мiркування, а тодi, похитавши головою, сказав:

– Гаразд, якщо ти стоiш на тому, що я мушу пiти, я пiду, але сам.

Вiн пiдвiвся й зробив крок уперед, щоб узяти грошi, але мати прибрала купюру, сховавши ii в кулацi. Це вразило Ікенну.

– Хiба ти не даси менi грошей, щоб я мiг пiти? – спитав вiн.

– Стривай, дай спитати дещо. Що тобi заподiяв твiй брат? Я справдi хочу знати, справдi.

– Нiчого! – закричав Ікенна. – Нiчого, мамо, все добре. Просто дай менi грошi й вiдпусти.

– Я говорю не про тебе, а про твоi стосунки з братом. Подивися на губу Боджi, – вона показала на рану Боджi, що зараз уже майже зажила. – Подивися, що ти з ним зробив, що ти зробив зi своiм кровним братом…

– Та дай уже тi грошi, та я пiду! – проревiв Ікенна й простягнув руку.

Але мати незворушно продовжувала говорити, тож вони якусь мить змагалися, випустивши на волю потiк слiв, що виривався з них обох:

– Nwanne gi ye mu n hulu ego nwa anra ih nhulu ka mu ga ba – Твоiм братом дай менi який ссав грошi тi самi груди й вiдпусти що й ти мене!

– Дай менi грошi, i я пiду! – прокричав Ікенна ще голоснiше, нiби кожне слово матерi, що вплiталося у його власнi слова, гнiвило його дедалi сильнiше, але мати вiдповiла тихими цмоками й монотонним хитанням голови.

– Просто дай грошi, i я пiду сам, – сказав Ікенна бiльш стриманим голосом. – Благаю тебе, будь ласка, просто дай менi грошi.

– Нехай твоi губи грiм поб’е, Ікенно! Chinekem eh! Боже мiй! Вiдколи це ти почав зогризатися проти мене, га, Ікенно?

– А зараз я тобi що зробив? – вигукнув Ікенна й почав люто гупати ногами об пiдлогу. – Що це таке? Чого ти завжди до мене прискiпуешся? Що я тобi зробив, жiнко? Чого ти не даси менi спокiй?

Ми сидiли, враженi – як i мати – його зверненням до неi, нашоi матерi, до якоi вiн звернувся «жiнко».

– Ікенно, чи це справдi ти? – спитала вона приглушеним голосом, вказуючи на нього пальцем. – Це ти, каченя, що намагаеться бити крилами, як пiвень? Це ти? – Але поки вона говорила, Ікенна рвонув до дверей. Мати дивилася, як вiн вiдчиняе iх, а тодi клацнула пальцями й пiдвищила голос йому навздогiн: – От зажди, поки батько зателефонуе, я розкажу йому, яким ти став. Не хвилюйся, хай вiн тiльки повернеться.

Ікенна зашипiв, а тодi – у виявi нахабного виклику, що не мав прецедентiв у нашому домi, – вискочив з будинку, iз силою грюкнувши за собою дверима. Нiби для того, щоб наголосити, що саме вiдбулося, на вулицi несамовито й довго просигналила машина, а коли вона нарештi затихла, той виск вiдiзвався в моiй головi луною, i вона ще виразнiше пiдкреслила нечуванiсть Ікенниноi непокори.

Мати всiлася в одне з крiсел, а шок i злiсть мiцно стисли ii серце, i вона вiдчайдушно зашепотiла щось сама до себе, зчепивши руки на грудях.

– Вiн вирiс, Ікенна виростив собi роги.

Мене зворушив ii вiдчай. Здавалося, нiби якась частина ii тiла, якоi вона звикла торкатися, зненацька вкрилася колючками, i кожна спроба торкнутися ii тепер закiнчувалася кров’ю.

– Мамо, – покликав ii Обембе.

– Ох, Nnam – батьку мiй, – озвалася вона.

– Дай грошi менi, – сказав Обембе. – Я пiду й принесу лiкiв, а Бен може пiти зi мною. Я не боюся.

Вона глянула на нього й кивнула, а в ii очах засвiтилася усмiшка.

– Дякую тобi, Обе, – сказала вона. – Але вже темно, тож нехай з тобою пiде Боджа. І ходiть менi обережно.

– Я теж пiду, – сказав я, пiдводячись, щоб узяти одяг.

– Нi, Бене, – сказала мати. – Посидь зi мною. Двох вистачить.

У тому станi думок, який розвинувся в мене внаслiдок зламу в нашому життi, я часто пригадую фразу «Двох вистачить» як провiсницю тих подiй, що стануться з нашою родиною впродовж кiлькох тижнiв пiсля того дня. Я сидiв коло матерi й Обембе i мiркував над тим, як змiнився Ікенна. Я нiколи не бачив, щоб вiн був грубий до матерi, бо несказанно ii любив. З нас усiх вiн був найбiльше на неi схожий. Вiд неi вiн успадкував свiй колiр тропiчних термiтникiв. У цiй частинi Африки замiжнiх жiнок часто називали iм’ям iхньоi першоi дитини. Вiдповiдно, матiр здебiльшого знали пiд iменами Мама Іке або Адаку. Ікенна ранiше за всiх нас почав насолоджуватися тiею турботою, яку вона дарувала своiм дiтям. Саме в його колисцi ми всi лежали за кiлька рокiв. Ми всi успадкували його коробочки з лiками й засобами для догляду за дитиною. У минулому вiн стояв на материному боцi проти будь-кого – навiть проти батька. Інодi, коли ми робили щось усупереч материним словам, вiн карав нас ще до того, як вона встигала про це дiзнатися. Їхне партнерство давало втiху батьковi, який бачив, що про нас е кому подбати навiть за його вiдсутностi. Невелике заглиблення на безiменному пальцi батьковоi руки було шрамом вiд укусу Ікенни. За кiлька рокiв до мого народження батько вдарив матiр у нападi лютi. Ікенна метнувся до нього й укусив за палець, одразу закiнчивши сварку.




5 Метаморфоза


Ікенна проходив стадiю метаморфози.

Процесу, що змiнював життя й не зупинявся анi на день. Вiн закрився вiд решти нас, але, переставши бути доступним, почав залишати руйнiвнi слiди своеi присутностi в домiвцi, роблячи таке, що мало тривалий вплив на нашi життя. Один такий iнцидент стався на початку наступного тижня пiсля конфронтацii з матiр’ю. То був день батькiвських зборiв, тож нас вiдпустили додому ранiше, щоби батьки мали бiльше часу поговорити з усiма вчителями. Ікенна залишився сам у своiй кiмнатi, тодi як ми з Боджею й Обембе сидiли в нашiй та грали в карти. День випав особливо спекотний, тож ми, голi до пояса, сидiли на килимi. Почувши, як прочинилися й зачинилися дверi до його кiмнати, Боджа сказав:

– Це Іке кудись вийшов.

А за мить ми почули, як розчинялися й зачинялися дверi з вiтальнi надвiр. Ми два днi не бачили Ікенну, бо його майже не бувало вдома, а як i був, то не виходив зi своеi кiмнати, а коли вiн там сидiв, то нiхто, навiть Боджа, з яким вiн ту кiмнату дiлив, туди не заходив. Вiдколи вони з Ікенною востанне побилися, Боджа зберiгав пильнiсть, тому що мати попросила його триматися вiд Ікенни осторонь, поки не повернеться батько й не нажене злих духiв, що заволодiли ним. Тож Боджа здебiльшого лишався з нами, заходячи до своеi кiмнати тiльки тодi, коли був певен, що Ікенни там немае. Вiн пiдвiвся з пiдлоги, щоб швидко взяти звiдти кiлька потрiбних йому речей, а ми з Обембе сидiли й чекали на нього, щоб продовжити гру. Щойно вiн вийшов, ми з Обембе почули його крик:

– Mogbe! – То був крик розпачу мовою йоруба. Ми повибiгали з кiмнати, а Боджа почав гукати: – Календар М.К.О.! Календар М.К.О.!

– Що, що? – спитали ми з Обембе, кидаючись до вiтальнi. Аж раптом усе побачили на власнi очi.

Наш дорогоцiнний календар М.К.О. був подертий на клаптi й старанно знищений. Я спершу не мiг у це повiрити, тож кинув погляд на стiну, де вiн завжди висiв, але побачив там тiльки чистiший, яснiший i ледь не блискучий порожнiй квадрат iз трохи розмазаними краями в тих мiсцях, де була налiплена липка стрiчка. Побачене нажахало мене, мiй мозок не мiг цього осягнути, бо календар М.К.О. був не просто календарем. Історiя про походження цього календаря була iсторiею нашого найвищого здобутку. Ми завжди з неабиякою гордiстю ii згадували. Стояла середина березня 1993 року, розпал президентськоi передвиборноi кампанii. Одного ранку ми прийшли до школи, а дзвiн уже закiнчував калатати свiй ранковий сигнал до зборiв, тож ми швидко влилися до гурту гамiрних школярiв, якi поступово шикувалися в ряди й колони разом зi своiми класами на майданчику для збору. Я стояв у рядах пiдготовки, Обембе – у шерензi першого класу, Боджа – четвертого, а Ікенна – п’ятого, передостаннього бiля паркану. Щойно всi вишикувалися, почалися ранковi збори. Школярi проспiвали ранковi псалми, вознесли молитву Боговi й заспiвали нiгерiйський гiмн. Пiсля того завуч, мiстер Лоуренс, вийшов на подiум i розкрив великий шкiльний журнал вiдвiдуваностi. Тодi вiн за допомоги мiкрофона почав вигукувати прiзвища учнiв. Коли вiн називав iм’я i прiзвище, ми по черзi викрикували: «Присутнiй, сер!», одночасно пiднiмаючи руку. Отак вiн проводив переклик з усiма чотирма сотнями учнiв школи. Коли мiстер Лоуренс дiйшов до четвертого класу й вигукнув перше iм’я, «Боджанонiмеокпу Альфред Агву», школярi вибухнули реготом.

– Батькам своiм на горе смiйтеся! – вигукнув Боджа, пiднявши вгору обидвi руки й розвiвши пальцi, щоб показати учням ваку – жест прокльону.

Це заглушило в натовпi школярiв увесь смiх, i вони завмерли. Нiхто не рухався, нiхто не сказав анi слова, почулося лише кiлька бурмотiнь, що швидко стихли. Навiть страшний мiстер Лоуренс, едина вiдома менi людина, яка шмагала сильнiше за батька, якого майже нiколи не бачили без канчука, здавалося, був вражений i на якусь мить втратив змогу рухатися. Того ранку Боджу розлютили ще до того, як ми прийшли до школи. Його присоромило, що батько попросив його винести надвiр матрац, якого Боджа намочив увi снi. Це могло стати причиною того, що вiн зробив, коли мiстер Лоуренс вигукнув його iм’я, бо учнi часто смiялися, коли мiстер Лоуренс iз народу йоруба силкувався правильно вимовити повне iгбiйське iм’я Боджi. Знаючи про цю нездатнiсть мiстера Лоуренса, Боджа звик до його набору приблизних омофонiв, котрi, як до настрою, змiнювалися вiд абсолютно недоладного «Боджанонокву» до абсолютно смiховинного «Боджанолуку» – останне сам Боджа часто згадував, а, бувало, ще й хвалився, кажучи, що вiн особа настiльки грiзна, що його iм’я звичайна людина й не вимовить – як iм’я якогось бога. Боджа часто веселився в такi моменти, i до того ранку нiколи не нарiкав.

Директриса вийшла до кафедри, а мiстер Лоуренс приголомшено вiдступив назад. Переходячи з його рук до ii, мегафон протяжно завищав.

– Хто промовив цi слова на подвiр’i початковоi й середньоi школи Омотайо, славетного християнського закладу, збудованого й заснованого на словi Божому? – сказала директриса.

Мене охопив страх перед неминучим i суворим покаранням, яке Боджа мав отримати за свiй вчинок – певно, його мали вiдшмагати чи загадати виконати якусь «роботу», що могло означати «пiдмести усю територiю школи» або «виполоти бур’яни перед фасадом школи голими руками». Я намагався впiймати погляд Обембе, який стояв за двi шеренги вiд мене, але вiн не зводив очей з Боджi.

– Хто це сказав, я питаю? – знову прогримiв голос директриси.

– Це я, матiнко, – вiдповiв знайомий голос.

– І хто ти? – спитала вона трохи тихiше.

– Боджа.

Запала коротка пауза, пiсля якоi з мегафона рознiсся голос директриси:

– Йди сюди.

Поки Боджа йшов до кафедри, Ікенна вибiг наперед, став перед ним й голосно закричав:

– Нi, матiнко, це несправедливо! Що вiн зробив? Що? Якщо ви хочете покарати його, то мусите покарати й усiх тих, хто над ним смiявся. Чого ви дозволили iм реготати й насмiхатися над ним?

Тиша, що запала пiсля цих смiливих i викличних слiв Ікенни й Боджi, на мить здалася священною. Мегафон у руках директриси легенько затремтiв, а тодi упав на землю, пронизливо вискнувши. Вона пiдняла його, поклала на кафедру й вiдступила.

– Коли вже так, – знову пiдвищив голос Ікенна, перекрикуючи гамiр зграi птахiв, що саме летiли в небi до пагорбiв, – то це нечесно. Ми радше покинемо вашу школу, нiж терпiтимемо несправедливi покарання. Ми з усiма братами пiдемо звiдси. Просто зараз. Окрiм цiеi школи, е багато iнших, якi дадуть нам кращу захiдну освiту. Татко бiльше не платитиме вам купу грошей.

Я досi бережу цей яскравий спогад, тi непевнi переступання нiг мiстера Лоуренса, коли вiн потягнувся до довгого цiпка, а директриса жестом спинила його. Однак нехай би вона й дозволила йому зробити свое, вiн навряд чи змiг би встигнути за Ікенною i Боджею, якi покрокували крiзь ряди учнiв, що легко розступалися перед ними, хоч учнi, як i вчителi, позаклякали вiд страху. Тодi нашi старшi брати вхопили мене й Обембе за руки, i ми побiгли геть зi школи.

Ми не могли йти прямо додому, тому що мати саме народила Девiда i видужувала вдома. Ікенна сказав, що вона хвилюватиметься, якщо ми повернемося додому за якусь годину пiсля того, як пiшли до школи. Ми зайшли в глухий кут, який здебiльшого зарiс травою, з якоi стирчали стовпчики з написами «Ця земля належить такому й такому, не заходити». Ми зупинилися перед фасадом напiвзведеного покинутого будинку. Розкидана цегла й осiлi пiрамiди пiску були геть усi всипанi чимось дуже схожим на собаче лайно. Ми увiйшли до будiвлi й посiдали на вимощенiй частинi пiдлоги з дахом – у мiсцi, яке, мiркував Обембе, мало стати вiтальнею.

– Якби ви тiльки бачили обличчя директрисиноi доньки, – сказав Боджа.

Ми передражнювали вчителiв та учнiв i без угаву розповiдали одне одному, що допiру зробили, прикрашаючи iсторiю, щоб зробити ii бiльш кiнематографiчною.

Ми просидiли там iз тридцять хвилин, балакаючи про те, що сталося в школi, коли раптом нашу увагу привернув далекий шум, що поволi дужчав. Ми побачили, як здалеку повiльно наближаеться вантажiвка «бедфорд». Вона була вкрита плакатами з портретом Вождя М.К.О. Абiоли, кандидата у президенти вiд Соцiально-демократичноi партii (СДП). Вантажiвка везла повен кузов людей i аж гула вiд голосiв, що спiвали пiсню, яка цими днями часто лунала по телевiзору – пiсня, в якiй М.К.О. називався «саме тiею людиною». Люди спiвали, били в барабани, а двое з них – чоловiки у бiлих футболках iз фотографiями М.К.О. – також грали на сурмах. Спостерiгачi виходили з будинкiв, сараiв i крамниць уздовж всiеi вулицi, хтось виглядав iз вiкон. Проминаючи вулицю, дехто з тiеi групи вилiзав iз вантажiвки й роздавав плакати. Ікеннi, котрий виступив iм назустрiч, тодi як ми трималися позаду, вони дали невеликого плакатика з усмiхненим обличчям М.К.О., який стояв поряд iз бiлим конем, а з правого кутка плаката спускалися слова «Надiя’93 – прощання з бiднiстю».

– А чого б i нам не пiти за цiею групою й не побачити М.К.О.? – раптом сказав Боджа. – Якщо вiн пiсля виборiв стане президентом, ми довiку зможемо вихвалятися тим, що зустрiчалися з Президентом Нiгерii!

– Ох, це правда. Але якщо ми пiдемо за ними у своiй шкiльнiй формi, – мiркував Ікенна, – то вони, певно, вiдiшлють нас геть. Усi чудово знають, що зараз ще рано, i навряд чи уроки скiнчилися.

– Якщо вони так скажуть, ми вiдповiмо, що втекли зi школи, аби iх побачити, – запропонував Боджа.

– Так, так, – погодився Ікенна. – Тодi вони нас поважатимуть ще бiльше.

– Що, як ми пiдемо за ними на вiдстанi, сусiднiм кварталом? – сказав Боджа. Вiн побачив схвальний кивок Ікенни й продовжив: – Так ми зможемо уникнути халепи й усе-таки побачити М.К.О.

Ми вхопилися за цю iдею й пiшли вулицею, обiгнувши велику церкву й район, де жили пiвнiчники. За поворотом до провулка, де була чимала бойня, висiв густий запах. Проминаючи ii, ми почули, як ножi клацають об точила й сокири стукають об дошки, на яких рубали м’ясо, i як голоси покупцiв та м’ясникiв поступово наростають разом iз тим клацанням i стукотiнням. За ворiтьми бойнi двое чоловiкiв стояли на колiнах на килимку, схилившись у молитвi. Третiй стояв за кiлька метрiв вiд цих двох i вмивався водою з маленького пластикового чайничка, що вiн тримав у руцi. Ми перейшли дорогу, проминули власний район i побачили коло наших ворiт чоловiка i жiнку. Вони прикипiли очима до книжки, яку жiнка тримала в руцi. Ми промчали далi, скрадливо зиркаючи навколо, аби пересвiдчитися, що жоден iз сусiдiв нас не побачив, та вулиця здавалася геть покинутою. Ми проминули невеличку церкву з тиковими стiнами й цинковим дахом, бiк якоi прикрашав детальний малюнок Ісуса з нiмбом над терновою короною. Краплi кровi стiкали з рани в грудях й затримувалися в западинах мiж ребрами. Якась ящiрка пробiгла через ту цiвку кровi, задерши хвоста, i затулила своею ницою формою пробитi груди. На вiдкритих дверях крамниць висiв одяг, а перед ними стояли хисткi столики, заставленi помiдорами, бляшанками з напоями, пакунками з кукурудзою, банками молока й усякою всячиною. Прямо навпроти церкви був ринок, що розкинувся на чималiй дiлянцi землi. Рiчка процесii протекла вузьким проходом мiж валунами людей, яток, крамниць i вантажiвок, що важко сновигали туди й сюди, намагаючись приманити покупцiв. Скупчена маса людей на ринку ворушилася, наче колонiя личинок. Поки ми протискалися крiзь натовп, в Обембе вiдiрвався ремiнець на сандалях. Якийсь чоловiк важко наступив на сандалю ззаду, i Обембе довелося висмикувати ii з-пiд ноги чоловiка, тож ремiнець i не витримав, пiсля чого сандаля з единим ремiнцем спереду стала човганцем. Обембе почав волочити ногу, просуваючись разом iз нами похилою дорогою через ринок.

Ледве ми вийшли на неi, Обембе зупинився, приставив долоню до вуха й несамовито закричав:

– Слухайте, слухайте!

– Що слухати? – спитав Ікенна.

Аж раптом я почув звук, схожий на гамiр процесii, тiльки цього разу ближчий i вiдчутнiший.

– Слухайте, – коротко сказав Обембе, поглянувши вгору. А тодi вiн раптом видав: – Хелiкоп! Хелiкоптор!

– Ге-лi-коптер, – сказав Боджа, гундосячи, бо саме задрав голову.

Тепер гелiкоптер показався повнiстю й почав поступово знижуватися до висоти двоповерхових будинкiв у нашому районi. Вiн був зелено-бiлий, кольорiв нiгерiйського прапора, i нiс на собi зображення бiлого коня, готового рвонути вперед, нанесене всерединi довгастого овалу. У вiдкритих дверях з кожного боку гелiкоптера сидiли чоловiки з прапорцями, затуляючи собою одну людину в полiцейськiй формi й iншу – в осяйнiй океансько-блакитнiй агбадi, традицiйному одязi йоруба. Увесь район загудiв вiд крикiв «М.К.О. Абiола!» Машини на дорогах ревiли, мотоциклiсти газували так, що двигуни оглушливо вищали, а трохи вiддалiк почав збиратися чималий натовп.

– М.К.О.! – крикнув Ікенна, i йому перехопило голос. – В тому гелiкоптерi М.К.О.!

Вiн схопив мене за руку, i ми побiгли в напрямку, де, як нам здавалося, мав сiсти гелiкоптер. Ми побачили, що вiн приземлився просто бiля прекрасного будинку, оточеного легiоном дерев та дев’ятифутовою колючою огорожею, яким, вочевидь, володiв якийсь впливовий полiтик. Будинок стояв значно ближче, нiж нам здавалося, i ми здивовано зрозумiли, що коли не брати до уваги помiчникiв i господаря будинку, котрi чекали на М.К.О. коло ворiт, ми були першими, хто прибув на це мiсце. Ми пiдiйшли, спiваючи одну з пiсень виборчоi кампанii М.К.О., але замовкли, дивлячись, як приземляеться гелiкоптер, i як його ледве видимi гвинти здiймають хмару пилу, що сховала з очей М.К.О i його дружину Кудират. Коли розвиднiлося, ми побачили, що i М.К.О, i його дружина вбранi у традицiйний одяг. Невдовзi зiбралася юрба, i охоронцi в унiформi та цивiльному одязi стали стiною, щоб вiдтiснити ii подалi. Люди вiтали його криками й скандуванням, вигукували його iм’я, а Вождь вiтав усiх, махаючи рукою. Поки розгорталася ця сцена, Ікенна завiв церковну пiсню, яку ми переiнакшили i яку завжди спiвали матерi, коли та сердилася на нас, щоб трохи ii пом’якшити. Тодi ми вставляли «мамо» замiсть «Боже», але тепер Ікенна замiнив «маму» на «М.К.О.», i ми всi приедналися до нього, спiваючи на весь голос:

		М.К.О., твою красу не опишеш словами.
		Вона для них занадто чарiвна.
		Ти найдивовижнiша з iстот мiж нами,
		До котроi нiщо не дорiвняеться сповна.
		Хто осягне твою безмежну мудрiсть?
		Пiзна твою любовi глибину?
		М.К.О, твою красу не опишеш словами
		І твою велич, у Всесвiтi одну.

Тiльки-но ми заспiвали, М.К.О. дав помiчниковi знак пiдвести нас ближче. Ошалiлi, ми пiдiйшли й постали перед ним. Зблизька його обличчя виявилося круглим, а голова – конiчною. Коли вiн усмiхався, то вираз очей надавав рисам неабиякоi шляхетностi. Вiн став справжньою людиною, переставши бути персонажем, що iснував виключно у свiтi телеекранiв i газетних сторiнок, i зненацька виявившись таким же звичайним, як батько чи Боджа, чи навiть Ігбафе й моi однокласники. Це одкровення сповнило мене раптовим страхом. Я перестав спiвати, опустив очi вiд променистого обличчя М.К.О. i втупився в його блискучi начищенi туфлi. З одного боку туфель я побачив металеву фiгурку голови якоiсь iстоти, що була схожа на медузу з улюбленого фiльму Боджi «Битва титанiв». Пiзнiше, коли я згадав ту голову, Ікенна розповiв менi, що колись начищав однi з батькових туфель iз таким самим зображенням. Вiн переказав менi iх назву по буквах, бо не знав, як воно читаеться: V-e-r-s-a-c-e.

– Як вас усiх звуть? – спитав М.К.О.

– Я Ікенна Агву, – сказав Ікенна. – Це моi брати: Бенджамiн, Боджа й Обембе.

– О, Бенджамiн, – широко всмiхнувся Вождь Абiола. – Так звали мого дiда.

Його дружина, вбрана в такий самий одяг, як i М.К.О, тримала в руцi блискучу сумочку. Вона нахилилася до мене й погладила по головi, як гладять волохатого собаку. Я вiдчув, як мiй коротко стрижений скальп легенько дрябнув метал. Коли вона прибрала руку, я зрозумiв, що металевий предмет, який торкнувся шкiри моеi голови, був якимось iз перснiв, що виблискували майже на всiх ii пальцях. М.К.О. пiдняв руку, аби привiтати щiльний натовп, який зiбрався навколо нього й скандував тему його кампанii: «Надiя! Надiя!» Якийсь час вiн на рiзнi лади повторював слово awon – «цi» мовою йоруба – намагаючись дати натовпу зрозумiти, що вiн хоче щось сказати.

Коли скандування затихло i встановилася вiдносна тиша, М.К.О. скинув кулак у повiтря й вигукнув:

– Awon omo yi nipe M.K.O. lewa ju gbogbo nkan lo!

Натовп вiдповiв схвальними вигуками, а дехто засвистiв, засунувши до рота зiгнутi пальцi. М.К.О. дивився на нас, поки чекав тишi, а тодi продовжив англiйською.

– За все мое життя в полiтицi, до цього дня менi нiколи не казали – навiть жодна з моiх дружин… – Натовп урвав його вибухом смiху. – Менi нiколи не казали, що мою красу не описати словами – pe mo le wa ju gbogbo nka lo.

Хор голосiв знову схвально заревiв, а М.К.О. стиснув мое плече долонею.

– Вони кажуть, що вона надто чарiвна.

Натовп трохи приглушив його слова хвилею оплескiв i гудiнням.

– Кажуть, нiщо не дорiвняеться до неi сповна.

Юрба знову заволала, а щойно затихла, М.К.О. – найагресивнiшим голосом, який тiльки можна уявити, вибухнув:

– Нiщо, крiм майбутньоi краси Федеративноi Республiки Нiгерiя!

Юрба на нескiнченнi хвилини заповнила повiтря криком, даючи йому змогу говорити, але цього разу не до них, а до нас.

– Зробiть для мене дещо. Усi ви, – сказав вiн, описуючи вказiвним пальцем коло над нашими головами. – Станьте зi мною i сфотографуйтеся. Ми використаемо цей кадр для кампанii.

Ми кивнули, а Ікенна сказав:

– Так, сер.

– Oya, тодi ставайте поруч.

Вiн дав знак одному з помiчникiв, дужому чоловiковi в пiдiгнаному коричневому костюмi з червоною краваткою, пiдiйти до нас. Чоловiк нахилився до нього й прошепотiв щось на вухо, з чого ми розiбрали тiльки слово «камера». За якусь мить поруч з’явився охайно вдягнений чоловiк у блакитнiй сорочцi, на грудях якого на чорному шнурку з написом «NIKON» по всiй довжинi висiла фотокамера. Ще кiлька помiчникiв спробували трохи вiдтiснити натовп, коли М.К.О. на хвилинку вiдiйшов вiд нас, аби потиснути руку своему господаревi, полiтику, який стояв поруч i чекав його уваги. Тодi М.К.О. повернувся до нас.

– Готовi?

– Так, сер, – хором вiдповiли ми.

– Добре, – сказав вiн. – Я стану посерединi, а ви двое… – вiн зробив знак Ікеннi й менi, – перейдiть сюди. – Ми стали вiд нього праворуч, а Обембе i Боджа – лiворуч. – Добре, добре, – пробурмотiв вiн.

Фотограф, ставши одним колiном на землю, нацiлив на нас камеру, i яскравий спалах освiтив нашi обличчя на частку секунди. М.К.О. заплескав у долонi, i натовп повторив за ним, i радiсно загукав.

– Дякую вам, Бенджамiне, Обембе, Ікенно, – сказав М.К.О., показуючи на кожного з нас пальцем. Коли вiн дiстався до Боджi, то збентежено замовк, чекаючи, поки той назветься. М.К.О. повторив iм’я по складах iз нисхiдною iнтонацiею: – Бо-джо.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ob-oma_chi-oz/ribalki