Бiлi зуби Зедi Смiт Арчi Джонс винiс собi вирок напередоднi Нового року: прискiпливо й детально, як звик робити всi своi справи, запланував самогубство. У машинi, яка наповнювалася чадним газом, у кулаках мiцно стиснув своi бойовi нагороди i свiдоцтво про шлюб: Арчi хотiв забрати своi помилки iз собою. Його вiдволiкли голуби i власник крамницi, до якоi його авто заблокувало пiд’iзд. Мабуть, хтось десь вирiшив, що Арчi Джонс мусить жити… Жива, гостра, iстерично смiшна й непереборно сумна, хвацько закручена iсторiя. Зедi Смiт Бiлi зуби © Zadie Smith, 2000 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 * * * Подяки Я вдячна Лiзi та Джошуа Аппiнянезi, що допомогли менi дiстати кiмнату, коли я найбiльше потребувала власного простору. Так само дякую Трiстану Г’ю та Івоннi Бейлi-Смiт, котрi створили двi щасливi сiм’i для авторки та ii книжки. Не меншою мiрою я завдячую яскравим думкам та гострим очам таких людей: Полю Гiльдеру – моему другу та популяризатору; Нiколасу Лерду – доброму знайомому та найбiльш простодушному читачевi; Доннi Поппi, котра педантична у всьому; Сiмону Проссеру – найбiльш прискiпливому редактору, про якого лише можна мрiяти, та, звiсно ж, моiй агентцi Джорджii Гарретт, вiд якоi нiчого не приховаеш. Бiлi зуби Моiй матерi та моему батьковi А також – Джиммi Рахману «Минуле – це пролог»     Напис у Вашингтонському музеi Арчi 1974, 1945 Кожна непомiтна дрiбниця, з певних причин, сьогоднi е направду вельми важливою; тому коли говорять, що та або iнша подiя «не мае значення», це звучить як богохульство. І нiколи не можна знати напевне – як би це краще пояснити? – котрий з наших вчинкiв чи котре з наших неробств матимуть якiсь наслiдки в майбутньому.     Е. М. Форстер, Куди бояться заходити ангели 1 Дивовижний другий шлюб Арчi Джонса Раннiй ранок, друга половина сторiччя, проспект Крiклвуд. О 6-й годинi 27 хвилин 1 сiчня 1975 року Альфред Арчiбальд Джонс, запакований у вельветовий костюм, сидiв, поклавши голову на кермо, у сповненому чадом передмiстi Шевалье Мушкетерiв i сподiвався, що вирок йому винесуть не надто суворий. Вiн розпластався хрестом у тихiй прострацii, рот йому вiдкрився, а руки звисали з обох бокiв, неначе крила грiшного ангела; в кулаках були затиснутi бойовi нагороди (в лiвому) та свiдоцтво про шлюб (у правому), оскiльки вiн твердо вирiшив усi своi помилки забрати з собою. В однiй з його зiниць нервово пульсував зелений вогник правого повороту, котрий уже нiкому буде зробити. Вiн змирився. Вiн приготувався. Вiн кинув монетку i збирався виконати це рiшення. Це було заплановане самогубство – вирок, винесений собi напередоднi Нового року. Проте навiть коли його дихання стало спазматичним, а зiр затуманився, Арчi продовжував роздумувати про те, що вибiр здiйснити свiй задум саме на проспектi Крiклвуд був доволi дивним. Дивним таке рiшення видалося б i випадковому перехожому, котрий побачив би скоцюрблену фiгуру за кермом через вiкно авто, i полiцейському, котрий складав би протокол, i мiсцевому журналiсту, якому б доручили нашкребти п’ятдесят слiв про цей випадок, i, врештi, найближчим родичам загиблого, котрi б ту газетну замiточку прочитали. Проспект Крiклвуд, затиснутий мiж похмурим бетонним кiнокомплексом та гiгантським перехрестям, на визначену йому роль аж нiяк не пiдходив. Сюди нiхто не приiжджав помирати. Сюди приiжджали хiба, щоби рухатися далi – вперед по шосе А41. Втiм, Арчi Джонс i не хотiв би померти у якiйсь далекiй красивiй мiсцинi, скажiмо, у лiсi чи на краечку зарослоi вересом скелi. Арчi думав собi так: люди з села повиннi помирати в селi, а мiськi мешканцi мають робити це в мiстi. І нiяк iнакше. Вiн помер так, як жив… ну i всi цi штуки. Виглядало логiчним, що Арчiбальд мае померти якраз на такiй жахливiй мiськiй вулицi, саме там, куди його закинуло життя, у своi сорок сiм рокiв, на самотi в однокiмнатнiй квартирi над занедбаною дешевою крамницею. Вiн не належав до того типу людей, котрi звикли все планувати прискiпливо – залишати передсмертнi записки, давати розпорядження щодо власних похоронiв, – вiн належав до людей, позбавлених подiбних фантазiй. Просив би лише про клаптик тишi, щоби хтось сказав «тсс», а вiн мiг би сконцентруватися. Щоби було тихо i спокiйно, як бувае всерединi сповiдальнi чи у той момент, коли думка в головi вже згасла, а слово ще не зазвучало. Вiн волiв покiнчити з усiм ще до того, як вiдчиняться крамницi. Зграя мiсцевих голубiв хижо спiкiрувала з невидимого карниза, цiлячись на дах автомобiля Арчi, проте в останнiй момент птахи зробили елегантну петлю i всi, як один, приземлилися на вивiску кошерноi крамницi рiзника Гусейна-Ішмаеля. Арчi вже був занадто далеко, щоби чути, який вони при цьому зчинили галас, проте вiн внутрiшньо посмiхався, спостерiгаючи за птахами, якi саме загиджували брунатними плямами бiлу стiну навпроти. Вiн дивився, як голуби, опустивши голiвки, заглядають у рурку водостiчноi труби, як запитливо дивляться на кров, котра сочиться з мертвих тiл курчат, ягняток та телят, розвiшаних, як шуби на вiшаках, у крамницi. А вiн – невдаха. Голуби мали чуття на невдах, тому вони й минули Арчi, полетiвши геть. Адже вiн не знав, що, хоча шланг пилососа, прикрiплений до вихлопноi труби, продовжував нагнiтати до салону авто отруйний чад, фортуна вiд Арчiбальда цього ранку не вiдвернулася. Ледве видима плiвка удачi проступала на ньому, немов свiжа роса. Доки вiн то непритомнiв, то повертався до тями, рух планет, музика сфер, непомiтне коливання крилець метелика тигровоi молi у Центральнiй Африцi, словом, весь огром того, через що лайно у свiтi таки трапляеться, змовився дати Арчi ще один шанс. Десь якось, хтось вирiшив, що вiн повинен жити. * * * Власником крамницi Гусейна-Ішмаеля був Мо Гусейн-Ішмаель – величезний бугай, у котрого волосся над лобом стирчало, немов качиний хвiст. Мо вiрив, що причиною всiх його страждань е голуби: саме голуби, а не iхнiй послiд на стiнах. «Лайно – це не лайно, – бурмотiв Мо свою мантру, – голуби – оце справжне лайно». Тому ранок, коли Арчi майже помер, почався для Гусейна-Ішмаеля звично: Мо випер свiй гiгантський живiт на пiдвiконня i заходився розмахувати рiзницьким ножем, сподiваючись зупинити надокучливий брунатний дощ. – Ану геть звiдси! Забирайтеся, малi засранцi! Так! ШІСТЬ ВРЯД! Останнiй зворот був явним iмiгрантським запозиченням з англiйськоi гри в крокет, в якiй найкращий удар вражав одразу шiсть ворiтець. – Верiне! – гукнув Мо кудись униз, трiумфально здiймаючи над головою закривавленого ножа. – Тепер твоя черга полювати, хлопче. Готовий?! Внизу на тротуарi стояв Верiн – неймовiрно ожирiлий хлопчик-iндус, котрий вчився у школi за рогом, а сюди помилково потрапив на практику; виглядав вiн неначе жирна крапка пiд вигнутим знаком запитання Мо. Тепер Верiн мав вилiзти по драбинi нагору i зiбрати кавалки розшматованого голуба у герметичну торбинку, зашнурувати ii, а потiм викинути рештки у смiттевий бак на iншому кiнцi вулицi. – Давай, ворушись, сосиско! – заволав, з’явившись у дверях, один з помiчникiв Мо, пiсля кожного слова пацаючи Верiна мiтлою по задницi, нiби розставляючи знаки пунктуацii. – Ану-пiднiми-свiй-товстий-iндо-ганезький-зад-наверх-слоняро-i-прибери-того-роздовбаного-голуба-геть! Мо витер пiт зi свого чола, форкнув й оглянув вулицю; його погляд зачепився за порожнi крiсла та зачовганi килимки, котрi були виставленi на вулицю бiля забiгайлiвки для мiсцевих п’яничок, iгровi автомати поблизу торгового центру, бруднi ложки на столиках i таксiвки бiля тротуару – все було обгиджено птахами. Одного дня, так вiрив Мо, мешканцi Крiклвуда ще дякуватимуть йому за його щоденне полювання; настане такий час, коли жоден чоловiк чи жодна жiнка на проспектi вже не муситимуть змiшувати одну частину прального порошку з чотирма частинами оцту, щоби вiдмивати ту гидоту, котру голуби розсiвають над свiтом. «Лайно не е лайном, – задумливо повторив рiзник, – голуби – ото справжне лайно». Мо був единою людиною у цiлому кварталi, котра знала правду. У всiй цiй справi вiн справдi вiдчував присутнiсть дзену – вiн бажав добра всiм людям на землi, – i саме у той момент трапилося йому побачити машину Арчi. – Арша-аде! Хитроокий худющий молодик з пiдкiвкою вусiв, одягнутий у чотири вiдтiнки брунатного, вийшов на цей клич з крамницi, витираючи на ходу покривавленi долонi. – Аршаде! – Мо ледве стримував себе, тикаючи пальцем у напрямку машини. – Хлопчику мiй, я тебе хочу спитати тiльки одне. – Так, абба? – промимрив Аршад, переминаючись з ноги на ногу. – Що це, до бiса, таке? Що ця колимага тут робить? О шостiй тридцять будуть постачальники. Чуеш! О шостiй тридцять пiд цi дверi вивалять п’ятнадцять коров’ячих туш. Менi треба буде iх вивантажити. У мене тут бiзнес, ясно?! Сюди привезуть м’ясо. І я не знаю, що я робитиму… – Мо скривив щиру невинну мiну, – я ж думав, що тут чiтко написано: проiзд не займати! З цими словами вiн ткнув пальцем на стару забрьохану дерев’яну вивiску: «ПАРКУВАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО В УСІ ДНІ ДЛЯ ВСІХ ЗАСОБІВ ТРАНСПОРТУ». – Ну, i що ти скажеш?! – Не знаю, абба. – Ти мiй син, Аршаде, але я не наймав тебе, щоб ти не знав. Це вiн може не знати, – з цими словами Мо вихилився з вiкна i ляснув по шиi Верiна, котрий саме вмостився на поручнях i балансував на них, як канатоходець, – той удар мало не звалив хлопця вниз. – А тобi я плачу грошi, – продовжував Мо, – щоб ти знав. Щоби ти володiв iнформацiею. Щоб ти витягував на свiтло всi таемницi незбагненного всесвiту нашого Творця. – Абба? – Дiзнайся, що то за машина, i щоб за п’ять хвилин ii тут не було! Мо зник у вiкнi. За якийсь час Аршад повернувся i знову покликав його: – Абба! Роздратований Мо вигулькнув у вiкнi, як зозулька у вiконцi швейцарського годинника. – Батьку, вiн зiбрався отруiтися газом. – Що?! Аршад знизав плечима: – Я постукав йому у вiкно i сказав, щоби вiн забирався геть звiдси, а вiн менi сказав, що збираеться тут отруiти себе газом i щоб його лишили в спокоi, так i сказав. – Нiхто не мае права труiти себе газом на моiй власностi. Мо гайнув сходами вниз. – Я не маю вiдповiдноi лiцензii. Вийшовши на вулицю, Мо наблизився до машини Арчi, висмикнув рушник, котрий затуляв нещiльно зачинене вiкно, i сильним, напористим рухом опустив шибку на п’ять дюймiв. – Ей, мiстере, чуете?! У мене нема дозволу, щоби хтось тут влаштовував самогубства. Це кошерне мiсце, ясно? Якщо ви збираетеся тут померти, мiй друже, то я вам перше влаштую добряче обрiзання. Арчi вiдiрвав голову вiд керма. І от, за момент до того, як вiн змiг сфокусувати погляд на спiтнiлiй тушi темношкiрого прибульця i зрозумiти, що життя знову повернулося, на нього зiйшло осяяння. Йому здалося, що оце вперше вiд часу його народження життя нарештi сказало Арчi Джонсу: «Так!» Не просто так сказало «окей» чи «давай-уже-живи-раз-почав», але отак радiсно i зi знаком оклику. Життя справдi потребувало Арчi. Воно видерло його з пазурiв смертi й повернуло, щоби пригорнути до своiх грудей. Попри те що вiн був не найкращим з-помiж тих, котрi жили, Життя хотiло Арчi, й тому Арчi, на превелике свое здивування, захотiв жити. Вiн гарячково опустив обидва вiкна i на всю глибину легенiв удихнув кисню. Помiж широкими ковтками повiтря, розтираючи сльози, вiн умудрявся сердечно дякувати Мо, хапаючи того за фартух. – Та добре вже, добре, – говорив рiзник, вiдриваючи руки Арчi вiд свого фартуха i обтрушуючись, – iдьте своею дорогою. А то тут у мене м’ясо. У мене бiзнес: я випускаю кров, а не даю поради. Вам потрiбна вуличка, де вас нiхто не потурбуе. Але ж тут Крiклвуд, розумiете. Проте Арчi, все ще дякуючи, здав назад, з’iхав з бордюру i зробив правий поворот. * * * Арчi Джонс спробував вчинити самогубство, тому що його дружина Офелiя, iталiйка з очима кольору фiалок та невеличкими вусиками над верхньою губою, нещодавно з ним розлучилася. Проте вiн вирiшив провести новорiчний ранок, вдихаючи газ, не тому що любив ii. Вiн вирiшив так якраз тому, бо усвiдомив, що жив з нею так довго i не любив ii. Шлюб Арчi був схожий на той випадок, коли купуеш у крамницi пару взуття, а вдома розумiеш, що воно тобi не пiдходить. Але продовжуеш ходити в ньому заради пристойностi. І от, одного дня, через тридцять рокiв таких мук, твоi черевики самi здiймають бунт i йдуть з дому. Вона покинула його. Майже тридцять рокiв – i все даремно. Наскiльки вiн пам’ятав, спершу у них, як i в будь-кого iншого, все йшло добре. Весною 1946 року вiн випiрнув з самого епiцентру вiйни просто до флорентiйськоi кав’ярнi, де обслуговувати його пiдiйшла дiвчина, направду подiбна до сонця: Офелiя Дяжiльо була одягнута у все жовте, й доки вона передавала йому пiнисте капучино, вiн вловив, як вiд неi вiе теплом та обiцянкою добрячого сексу. І вони ввiйшли разом у це сяюче свiтло, як конi з шорами на очах. Вона не могла знати, що жiнки нiколи не були свiтлом життя Арчi, що десь глибоко всерединi вiн iх не любив, не довiряв iм i мiг любити iх, хiба що заслiплений нiмбами довкола iхнiх голiв. І нiхто так само не попередив Арчi, що на родинному деревi Дяжiльо гнiздяться двi iстеричнi тiтоньки, вуйко, котрий розмовляе з баклажанами, i ще двоюрiдний брат, який вiчно носить весь одяг задом наперед. Отож вони одружилися i перебралися до Англii, де вона швидко зрозумiла свою помилку, де вiн почав зводити ii з розуму, а вiдтак нiмб довелося вiднести на горище, де вiн почав припадати пилом, як i решта непотребу вкупi з поламаним кухонним начинням, котре Арчi обiцяв якось-колись полагодити. Ото мiж того непотребу i валявся старий пилосос Арчi. Вранцi на саме Рiздво, тобто за шiсть днiв до того, як його авто зупинилося перед кошерною крамницею рiзника Мо, Арчi у пошуках свого старого пилососа заiхав у Гендон до свого колишнього будиночка, котрий скромно тулився до сусiдньоi кам’яницi, з якою мав спiльну стiну. Це був уже четвертий його вiзит на горище впродовж останнiх кiлькох днiв: вiн вигрiбав звiдти уламки свого подружнього життя i перевозив iх на нову квартиру; втiм, забрати пилосос, одну iз найбiльш зламаних та запаскуджених речей, мiг хiба божевiльний або той, кого вигнали з дому. От що таке розлучення: це коли ти забираеш речi, якi тобi не потрiбнi, вiд людей, яких ти бiльше не любиш. – А, то ви знов, – зустрiла його на порозi прибиральниця-iспанка, котру звали Санта-Марiя чи Марiя-Санта, чи ще якось, – ме-естер Джонс, що заберете тепер? Кухонну мийку, сi? – Мiй пилосос, – вiдповiв Арчi похмуро, – старий пилосос. Вона рiзонула його поглядом i плюнула на килимок перед дверима за дюйм вiд його черевикiв: – Ласкаво просимо, сеньйоре! Це мiсце стало притулком для людей, котрi його ненавидiли. Крiм прибиральницi, йому довелося зiткнутися тут з численними iталiйськими родичами Офелii, медсестрою з психiатричноi лiкарнi, жiнкою з опiкунськоi ради i, звiсно ж, з самою Офелiею, котра в даний момент лежала, скрутившись калачиком на диванi, в самому центрi цiеi божевiльнi й видобувала хтивi звуки з пляшки «Бейлiзу». Вiн витратив годину i ще чверть години, аби тiльки пробратися крiзь ворожi заслони – i все для чого? Щоби забрати той збоченський пилосос, уже давно винесений на горище через головну i вирiшальну його ваду: якщо iншi пилососи всмоктували, то цей усе видував назовнi. – Ме-естере Джонс, нащо ж ви приходите сюди, якщо це завдае вам стiльки клопоту? Будьте розсудливi. Що ви будете з ним робити? – Прибиральниця вперто пiдiймалася за ним на горище, озброена ганчiркою i якоюсь рiдиною для вiдмивання плям. – Вiн же поламаний. Вiн вам не потрiбен. Розумiете? Бачите? – Вона увiмкнула шнур у розетку i поклацала мертвим перемикачем. Арчi витяг шнур i почав спокiйно обмотувати його довкола пилососа. Навiть якщо вiн поламаний, Арчi все одно забере його. Йому хотiлося полагодити в цьому домi навiть найдрiбнiшi речi, аби тiльки видатися до чогось путнiм. – Та ви ж нi до чого не здатнi, – Санта переслiдувала його сходами вниз, – ваша жiнка через вас стала хвора на голову, i нiчого iншого ви зробити не можете. Арчi обняв пилососа i понiс його у вiтальню, де, вiдчуваючи на собi осудливi погляди кiлькох пар очей, знайшов коробку зi своiми iнструментами i почав його лагодити. – Та ви тiльки гляньте на нього, – сказала одна з iталiйських бабусь Офелii, та, котра виглядала бiльш вишуканою, в якоi були глибокi зморшки та всього кiлька родимок на обличчi, – вiн усе забирае, ясно? Забравись iй розум, забравись блендер, забравись стару магнiтолу – все забравись, крiм дощок з пiдлоги. Певне шо тут звар’ювати можна… Жiночка з опiкунськоi ради, котра навiть у найсухiшi днi нагадувала змоклу до нитки кицьку, енергiйно закивала головою на худющiй шиi на знак пiдтвердження: – Це огидно, можете менi навiть нiчого не казати, це просто огидно… а нам, як завжди, доводиться все розгрiбати. Це ж треба, таке хулiганство… Їi одразу ж перебила медсестра: – Офелiю не можна залишати тут саму, ну так же… i саме зараз вiн змиваеться, бiдна жiнка… iй потрiбна нормальна сiм’я, iй потрiбно… «Я тут, – Арчi хотiлося закричати, – я ще нiкуди не пiшов, ясно! Гляньте – ось я! І це був мiй блендер!» Але вiн, Арчi, скандалити зовсiм не вмiв. Вiн лише мовчки слухав усiх iх упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин, пробуючи на шматочках газети, чи пилосос всмоктуе, а далi на нього зненацька зiйшло прозрiння: життя – це просто величезний рюкзак, такий нестерпно важкий, що, навiть коли боiшся втратити все, таки легше покинути увесь той багаж просто на дорозi й далi порожнем попрошкувати у темряву. Тобi не потрiбен блендер, Арчi, мiй хлопчику, тобi не потрiбен цей старий пилосос. Цi речi вже мертвi. Так що кидай рюкзак, Арчi, давай, приеднуйся до вiчних небесних мандрiвникiв. Може, так справдi буде правильно? Коли тобi в одне вухо дзюмкае колишня дружина зi всiма своiми родичами, а в друге – гуде пилосос, фiнал життя видаеться неминуче близьким. Нiчого особистого проти Бога чи щось таке. Просто здаеться, що зараз настане кiнець свiту. Щоби почати новий рiк гiдно, йому однозначно потрiбно було щось бiльше, нiж звична пляшка вiскi, кiлька солоних крекерiв та пачка цукерок з полуничною начинкою, котрих до ранку все одно не залишиться. Врештi, вiн таки полагодив пилосос i пропилососив вiтальню, надзвичайно спокiйно i методично засовуючи рiжок до найглухiших закапелкiв. Далi зi священним трепетом пiдкинув монетку (решка – життя, герб – смерть) i не вiдчув нiчого особливого, коли побачив на нiй стрибаючого лева. Тодi, не кажучи нiкому жодного слова, вiн тихо вiд’еднав вiд пилососа трубу, склав усе до коробки i вийшов з цього дому востанне. Проте, як виявилося, померти не так-то просто. Самогубство не можна вписати у Плани На Сьогоднi десь помiж завданнями почистити сковорiдку i вирiвняти диван, пiдставивши йому пiд нiжку шмат цегли. Це, навпаки, рiшення покинути будь-що робити, поцiлунок, вiдiсланий у забуття. Що б там хто не казав, але самогубство вимагае моцi в дупi. Це вчинок, гiдний героiв та мученикiв – усiх, хто готовий на безглузду жертву. Але Арчi до таких не належав. Вiн був собi просто чоловiком, становище якого у Вищому Порядку Речей можна визначити такими рiвняннями: Галька: на березi. Крапля: в морi. Голка: в стiжку сiна. Тому-то впродовж кiлькох днiв вiн iгнорував вирок монетки i просто iздив на своему авто в компанii з пилососом. Кiлька ночей пiдряд вiн вглядався через вiконну шибу у страхiтливу твердь неба, вiдчуваючи, яким вiн сам е насправдi – мiзерним i непотрiбним. Розмiрковував, що станеться зi свiтом, коли вiн зникне, i доходив до висновку, що свiт такоi втрати навiть не помiтить, знехтуе як дрiбною похибкою. Збавляв хвилини, думаючи, чи його «Гувер» – це просто назва популярного бренду, як доводили всi навколо, чи так у Британii називають уже всi пилососи. І увесь цей час труба пилососа звисала iз заднього сидiння його авто, немов розслаблений член, скалячи зуби на його iмпотентну нерiшучiсть, неначе висмiюючи його тихий страх, регочучи над тими несмiливими кроками, якими вiн пiдбирався до часу страти. Тодi, 29 грудня, вiн вирiшив зустрiтися зi своiм старим друзякою Самадом Мiя Ікболом. То був не найкращий компаньйон, проте таки найдавнiший приятель Арчi – бенгальський мусульманин, з котрим вiн бився плече до плеча, коли того вимагав час; котрий нагадував йому про вiйну, ту саму вiйну, згадка про яку наводить багатьох на думку про смачну пайкову шинку та рiзнокольоровi панчохи повiй, але йому зринае у пам’ятi хiба звуками пострiлiв, грою в карти у перервах мiж боями та рiзким смаком iноземного алкоголю. – Арчi, добрий мiй друже, – сказав Самад м’яким, задушевним голосом. – Тобi треба забути всi цi бабськi клопоти. Найди собi нову жiнку. От що тобi направду потрiбно. І досить про це: пiдвищую ставку ще на п’ять шилiнгiв. Вони сидiли у своему новому прихистку – кнайпi «Клуб О’Коннела» – i грали покер у три руки: двi належали Арчi, а одна – Самадовi: його права рука була сiрою та нерухомою, повнiстю мертвою, незважаючи на кров, котра в нiй якимсь чудом продовжувала циркулювати. Кнайпа, в якiй вони щовечора сходилися перекусити, була також гральним домом i належала iракськiй родинi, всi члени якоi мали нездорову шкiру. – Бери приклад з мене. Вiдтодi, як я одружився з Алсаною, менi знову хочеться жити, розумiеш? Та вона менi цiлий свiт вiдкрила. Така юна, життерадiсна – нiби ковток свiжого повiтря. Хочеш вiд мене пораду? Осьо. Забудь про свое минуле життя – то було не бiльш як затяжна болячка, Арчiбальде. Нiчого доброго ти в ньому не мав. Таки нiц доброго. Самад подивився на нього з великою симпатiею, бо ставився до Арчi замалим що не нiжно. Їхня военна дружба перетривала тридцять рокiв розлуки на вiдстанi мiж континентами, аж доки у 1973-му Самад приiхав до Англii – середнiх лiт чоловiк у пошуках нового життя, з молодою двадцятичотирирiчною нареченою на iм’я Алсана Бегам, невеличкою на зрiст, з обличчям, подiбним до мiсяця, та жвавими пронизливими очима. У поривi ностальгii, а ще тому що Арчi був единою людиною, яку вiн знав на цьому невеликому островi, Самад знайшов старого друга i навiть поселився у тому ж лондонському передмiстi. Повiльно, проте неухильно приятелi знову здружилися. – Ти граеш, як повний йолоп, – сказав Самад, викладаючи переможний квартет iз дам. Одним спритним рухом лiвоi руки вiн хвацько розклав четвiрку на столi. – Я вже старий, – промимрив Арчi, й собi скидаючи карти, – старий. Хто мене тепер захоче? Воно й перший раз було важко переконувати. – Повна дурня, Арчiбальде. Ти взагалi ще не зустрiв потрiбну людину. Офелiя тобi, Арчi, зовсiм не пiдходила. Якщо я правильно тебе зрозумiв, то вона навiть не з нашого часу. Це вiн мав на увазi божевiльну уяву Офелii, котра бiльшу частину часу вважала себе коханкою вiдомого шанувальника мистецтв XV сторiччя Козiмо де Медичi. – Вона народилася i живе просто не у своему Часi! Просто зараз не ii день! Може, навiть не ii сторiччя. Сучасне життя заскочило ii зненацька i мiцно дало пiд зад. Ото весь розум з неi i вилетiв. Трах – i геть. А ти? Ти просто вибрав у гардеробi не те життя, а тепер маеш його повернути. До того ж вона не благословила тебе дiтьми… а життя без дiтей, Арчi, для чого воно взагалi? Але життя дае другий шанс, так, воно завжди дае другий шанс. Можеш менi вiрити, я це знаю. Тобi, – продовжував вiн, зiпершись на свою мертву руку, – взагалi не слiд було з нею одружуватися. «Ага, – думав Арчi, – знав би, де впаду, – пiдстелив би соломи». Врештi, через два днi пiсля цiеi розмови, новорiчним ранком бiль сягнув такоi сили, що Арчi вже не мiг зважати на Самадову пораду. Натомiсть, вiн вирiшив умертвити свою плоть, покiнчити з життям, звiльнити себе вiд потреби простувати цiею дорогою, на якiй було зроблено стiльки неправильних поворотiв i яка, врештi, завела у глибокi хащi та понищила його життевi сили, як птахи видзьобують розсипаний по брукiвцi хлiб. Коли авто почало заповнюватися газом, йому довелося проглянути обов’язковий у таких випадках фiльм про свое життя вiд його початку i дотепер. Вiн виявився короткою i нечiткою стрiчкою низькоi якостi, чимось на кшталт метафiзичного вiдповiдника промов королеви. Нудне дитинство, невдалий шлюб, безперспективна робота – класичний трiумвiрат – вони промайнули швидко, тихо, без цiкавих дiалогiв, майже так, як i першого разу, коли все вiдбувалося насправдi. Наш Арчi не належав до тих, хто надто вiрить у долю, проте, кинувши погляд назад, вiн усвiдомив, що його життя було таки передбачено i заплановано, нiби корпоративний подарунок на Рiздво – наперед i всiм однаковий. Звiсно, в його бiографii була вiйна; вiн воював лише впродовж останнього року, бо мав тiльки сiмнадцять, хоч це й мало тодi важило. Нi, в окопах Арчi, звiсно ж, не сидiв. Але вiн сам, Самад, старий Сем та малий Семмi таки могли розповiсти кiлька цiкавих фрагментiв про ту вiйну, а в Арчi навiть було трохи шрапнелi в нозi, для тих, хто хотiв би ii побачити, – хоч, насправдi, нiхто нiколи й не хотiв. Про це бiльше нiхто не хотiв говорити. Як про кривi ноги чи потворну родиму пляму. Як про волосся у носi. Люди просто вiдверталися. Якщо хто-небудь питав у Арчi: «Так що найбiльшого ти зробив у життi?» або «Який у тебе е найбiльш яскравий спогад?» – не дай Боже йому було згадати про вiйну, як одразу ж погляди ковзали поверх його голови, пальцi починали нервово барабанити по столу i кожен пропонував йому дармову випивку. Нiхто насправдi не хотiв про це знати. Влiтку 1955 року, взувши своi найкращi лакованi черевики, Арчi пiшов на Флiт-стрит, щоби пошукати роботу военного кореспондента. Мажорного вигляду хлопчина з тонкими вусиками i таким же тонким голосом запитав: – Маете досвiд, пане Джонс? І Арчi почав розказувати. Усе, що знав про Самада. Про iхнiй танк iменi Черчiлля. І тодi той бовдур перехилився через стiл, весь такий напахчений, такий чепурненький, i сказав: – Я мав на увазi дещо iнше, не просто участь у вiйнi, пане Джонс. Военний досвiд мати зовсiм не обов’язково. І це справдi так, хiба нi? Немае жодного сенсу у военному досвiдi – нi у 55-му, нi, тим паче, тепер, у 74-му. Те, що вiн робив тодi, не мало сенсу тепер. Його знання, кажучи сучасним дiловим жаргоном, виявилися незапитаними. – Хочете щось додати, пане Джонс? Але ж вiн, звiсно, збiса нiчого не хотiв додати, адже британська освiтня система ще за багато рокiв до того вiдбила в нього будь-яке бажання висловлюватися. Але ж у Арчi було вiдчуття форми, вiдчуття того, якими речi мають бути на вигляд, отак i пiдвернулася йому робота у «Геройському Морганi», невеликiй друкарнi на Еустон-роуд, де вiн просидiв двадцять з гаком рокiв, розмiчаючи лiнii згину для рiзних штук – конвертiв, поштових повiдомлень, брошур, пiдшивок – не таке вже й життеве досягнення, можливо, проте, знаете, всi цi речi мають якось згинатися, сторiнки повиннi зчiплюватися одна з одною, iнакше життя буде схожим на просту широку афiшу: маятиме на вiтрi над вулицею i тодi перехожi пропускатимуть важливi рядки. Сам Арчi нiколи не зважав на афiшi. Якщо iх не можна до пуття скласти i розкласти, то чому вiн мае морочитися i читати iх (га, хотiв би я знати)? Що ще? Ну, Арчi не завжди згинав папiр. У далекi часи доводилося йому бути навiть велогонщиком. Так гарно було намотувати кола уздовж треку. Коло за колом. І кожен раз маеш шанс покращити свiй результат, проiхати коло швидше, все зробити правильно. От лише Арчi нiяк не вдавалося зробити коло швидше, нiж за 62,8 секунди. Непоганий результат, свiтового рiвня навiть. Три роки вiн проiжджав коло рiвно за 62,8 секунди. Іншi гонщики навiть спинялися i спостерiгали за ним. Прихиляли своi велосипеди до стiни i засiкали час, слiдкуючи за секундними стрiлками наручних годинникiв. 62,8 секунди щоразу. Справдi нечасто зустрiнеш таку неспроможнiсть покращити результат. Така постiйнiсть направду межуе з чудом. Арчi любив велоспорт, бо постiйно показував добрий час; велоспорт подарував йому единий за все життя, найкращий спомин. У 1948 роцi Арчi брав участь у Лондонськiй олiмпiадi, де роздiлив тринадцяте мiсця (з результатом 62,8 секунди) зi шведським гiнекологом на iм’я Горст Ібельгауфтс. На жаль, його перемога так i не потрапила в олiмпiйськi аннали через неуважнiсть секретарки, котра одного ранку пiсля перерви на каву думала про хтозна-що i пропустила його прiзвище, переносячи данi з одного аркуша на iнший. Панi Забудькуватiсть пришпилила аркуш з iменем Арчi на ручку крiсла i забула про нього. Єдиним свiдченням, що перемога дiйсно трапилася у його життi, були хiба листи Ібельгауфтса, котрi той час вiд часу пописував. Наприклад, такi: 17 травня 1957 року Дорогий Арчiбальде, Вкладаю до конверта фото, на якому я зi своею дружиною у нашому саду, за яким видно непривабливий будiвельний майданчик. Може, все це й не виглядае, як Аркадiя, але саме тут я будую невеликий велодром— нiчого спiльного з тим, на котрому ми змагалися, але достатнiй для моiх потреб. Вiн невеличкий, але ж це дитячий велодром, оскiльки ми саме вирiшили народити дiтей. У своiх снах я так i бачу, як вони крутять педалi, i прокидаюся з блаженною посмiшкою на обличчi! Як тiльки його буде завершено, наполягаемо, щоби ти приiхав до нас у гостi. Хто може бути бiльш гiдним поблагословити трек твого чесного суперника     Горста Ібельгауфтса? А оця листiвка, що лежить на переднiй панелi авто, надiйшла у самий день його Майже Смертi: 28 грудня 1974 року Дорогий Арчiбальде, Я вчуся грати на арфi. Так би мовити, новорiчне рiшення. Трохи вже застарий до того, але ж учитися нiколи не пiзно, як думаеш? Інструмент важкий, особливо коли спираеться на плече, зате звук чисто ангельський, i моя жiнка вважае, що я достатньо чутливий, щоби на ньому грати. На жаль, про мою велосипедну манiю вона так не думае. Але ж ми знаемо, що у велоспортi розбираються хiба справжнi, битi життям хлопцi, як ото ти, Арчi, та, звiсно, автор цього листа, твiй давнiй суперник     Горст Ібельгауфтс Арчi нiколи не бачив Горста пiсля дня змагань, проте не мiг не пам’ятати цього здоровенного чоловiка з солом’яного кольору волоссям, брунатними веснянками та рiзноi форми нiздрями, котрий одягався як плейбой мiжнародного класу i видавався явно завеликим як на свiй велосипед. Пiсля гонки Горст накачав Арчi алкоголем до пiвсмертi й викликав звiдкись iз Сохо двох шльондр, котрi, як здалося, добре його знали («Я багато разiв бував у славнiй столицi твоеi краiни у бiзнесових справах», – пояснив вiн). Останне, що пам’ятае Арчi з того дня, – це випадковий погляд у сусiдню кiмнату в iхньому спiльному будиночку в олiмпiйському селищi, де ритмiчно вгору i вниз коливався гiгантський рожевий зад Горста. Наступного ранку при виселеннi йому передали перший лист iхньоi величезноi кореспонденцii: Дорогий Арчiбальде, У цiй оазi самовдосконалення та змагання жiнки такi милi i дарують стiльки задоволення, погоджуешся? На жаль, мушу бiгти, щоби встигнути на лiтак, але я ще нагадаю тобi про себе, Арчi. Не думай запишатися! Тепер ми настiльки близькi, наскiльки близько фiнiшували одне вiд одного! Точно кажу тобi: той, хто придумав, що число 13 нещасливе, був ще бiльшим дурнем, нiж твiй друг     Горст Ібельгауфтс     Р. S. Будь ласка, потурбуйся, щоб Дарiя та Меланi щасливо дiсталися додому. Дарiя дiсталася Арчi. Шалено кiстлява, ребра випирали з неi, немов клешнi омара, про груди взагалi казати нiчого, проте йому сподобалася: поводилася лагiдно, цiлувала нiжно, хизувалася довгими, по лiктi, шовковими рукавичками – певно, купила на розпродажу. – Ти менi подобаешся, – тiльки й зумiв безсило пролепетати Арчi, коли вона скинула своi рукавички i натягнула панчохи. Вона повернулася до нього, посмiхнулась. І хоч дiвчина й була професiйною повiею, йому здалося, що вiн iй також сподобався. Можливо, варто було залишитися з нею, втекти куди-небудь за далекi гори. Але у той час таке здавалося неможливим, бо як бути з молодою дружиною, з плодом у ii утробi (та прикра iсторiя з iстеричною, надуманою, як виявилося, вагiтнiстю – бульбашкою з гарячим повiтрям), як бути з його покалiченою ногою, та й гiр не було поруч жодних, нi далеких, нi близьких. Дивно, але Дарiя була останнiм спогадом у його свiдомостi, перед тим як вiн почав ii втрачати. Спогад про шльондру, котру вiн зустрiв двадцять рокiв тому, якраз той спогад про Дарiю i навернув йому на очi сльози радостi, котрi вiн так енергiйно витирав фартухом рiзника Мо пiсля свого порятунку. Вона зринула у його думках: красива жiнка у фрамузi дверей, погляд котроi кличе iти за нею; i вiн зрозумiв, що шкодуе за втраченою можливiстю. І якщо б iснував хоч один шанс ще раз вiдчути на собi такий погляд, то вiн би хотiв його використати, тож йому потрiбен був додатковий час. І не лише ще одна-двi секунди, а ще i ще – весь час, котрий залишався у цьому свiтi. Пiзнiше того ж рятiвного ранку, коли Арчi намотував уже восьме коло по окружнiй Свiсс Котадж, потiк свiжого повiтря влетiв через напiввiдкриту бiчну шибу авто i вдарив йому в нiздрi мiцним запахом вiтру. «Щоб я здох, – подумав Арчi, – от, значить, як воно, коли якийсь мудак врятуе тобi життя. Так, нiби хтось подарував менi цiлу купу Невитраченого Часу». Вiн вкотре минав свiй будинок, минав знайомi дорожнi знаки (Гендон – 3,5 милi) i реготав уголос, як несамовитий. Перед черговим свiтлофором вiн знову пiдкинув шестипенсовик i усмiхнувся, побачивши, що Доля пiдтверджуе його шанс почати нове життя. Почувався, як пес, котрий зiрвався з ланцюга. Жiнкам це недоступно, але чоловiки дотримуються тiеi давньоi традицii – покидають сiм’ю i свое минуле разом iз нею. Вони наче просто знiмають себе з гачка, нiби скидають фальшиву бороду i пiрнають з головою назад у суспiльне життя, цi наново народженi чоловiки. Змiненi до невпiзнання. Саме так готовий був зараз переродитися Арчi. Ми спiймали його у стрибку. Вiн усе ще у минулому часi, проте вже у майбутньо-завершеному способi. Вiн у можливо це, а можливо те способi. Ось вiн наближаеться до роздорiжжя, пригальмовуе, якусь мить дивиться на нечiтке вiдображення свого обличчя у дзеркалi, а потiм цiлком несвiдомо обирае маршрут, яким ранiше нiколи не iздив: тиху вуличку спального району, котра веде до мiсця, знаного як Квiнс Парк. «Давай, iдь просто, хлопче Арчi, iдь! – скомандував вiн сам собi, – став на кiн двi сотнi й, ради святого, не озирайся». Тiм Вестлейг (котрого всi довкола кликали Мерлiн) врештi усвiдомив, що хтось наполегливо дзвонить у вхiднi дверi. Вiн примусив себе пiдвестися з кухонноi пiдлоги, наче корабель крiзь океанськi хвилi, почав прокладати собi шлях через безладно розкиданi соннi тiла гостей i, вiдчинивши дверi, зiткнувся лице в лице з голови до нiг запакованим у сiрий вельвет чоловiком середнiх рокiв, котрий тримав на розкритiй долонi десятипенсовик. Пiзнiше, коли йому доводилося згадувати про той випадок, Мерлiн наголошував, як вразив його той вельветовий одяг. Такий носять представники житлових контор. І податкiвцi теж. Вчителi iсторii додають на лiктях шкiрянi латки. Якщо така проява звалюеться на тебе о 9-й ранку першого дня нового року, то недовго i кiнцi вiддати вiд несподiванки. – Що продаем, дядя? – глипнув Мерлiн на прибульця, котрий стояв у своему вельветi пiд променями вранiшнього зимового сонця. – Енциклопедii чи Господа? Арчi помiтив, що цей хлопак мав звичку наголошувати окремi слова, широким рухом поводячи головою вiд правого плеча до лiвого. Описавши таку дугу, вiн кiлька разiв кивнув. – Бо якщо йдеться про енциклопедii, то ми iх маемо досить, в сенсi iнформацii… а щодо Господа, то ви помилилися будинком. У нас тут справжнiй бордель. Ясно, про що я? – І Мерлiн, ще кiлька разiв кивнувши, зробив рух, аби зачинити дверi. Арчi заперечно похитав головою, усмiхнувся i лишився стояти, де був. – Ее… з вами все окей? – запитав Мерлiн, не випускаючи з рук клямки. – Я можу чимось вам допомогти? Ви не обкурились, не? – Я побачив вашу афiшу, – сказав Арчi. Мерлiн потягнув косячок i глянув на гостя здивовано: – Оту-о афiшу? – Вiн навiть визирнув з дверей, щоби простежити, куди подивився Арчi. З вiкна верхнього поверху звисало донизу велике бiле простирадло. По всiй його ширинi рiзнокольоровими буквами було написано: ЛАСКАВО ПРОСИМО НА СВЯТО «КІНЦЯ СВІТУ», 1975. Мерлiн знизав плечима. – Нда, старий, кажись, кiнця свiту не вийшло – от невезуха. А може, навпаки, благословення, – додав хлопець приязно, – залежить, як ви на це дивитеся. – Благословення, – пристрасно запевнив Арчi, – стовiдсоткове щасливе благословення. – Так ви, е, це зайшли сказати? – запитав Мерлiн, трошки вiдступаючи за дверi, на випадок, якщо прибулець не тiльки шизанутий, а ще й агресивний, – ви по таких питаннях виступаете? То був просто жарт, розумiете, нiчого бiльше. – Це, скажiмо так, привернуло мою увагу, – сказав Арчi, продовжуючи либитися, як божевiльний, – я просто проiжджав вулицею, шукаючи, ну, знаете, де б оце випити, бо ж Новий рiк, собачий настрiй i все таке – а тут ще й ранок був паскудний, – i тут я натрапляю на вас. Кинув монетку i подумав, а чого б i нi. Мерлiна такий поворот розмови зовсiм спантеличив. – Е, розумiете, дядя, ну, вечiрка вже нiбито i закiнчилася. Крiм того, менi здаеться, що ви типу трохи в iншiй вiковiй категорii… якщо ви розумiете, що я маю на увазi. Тут Мерлiну стало зовсiм незручно; адже пiд його прикидом ховалося насправдi добре серце чемного хлопчика з середнього класу, котрого вчили поважати старших. – Я мав на увазi, – продовжив вiн пiсля довгоi незручноi паузи, – що тут збираеться трохи молодша публiка, нiж та, з якою ви звикли спiлкуватися. У нас тут щось типу комуни. – Тодi я значно старшим був, – вперто пхаючись до дверей, замугикав Арчi трек Дiлана десятирiчноi давностi,– тепер молодшим став. Мерлiн витягнув з-за вуха ще одну цигарку i поморщився: – Послухай, дядя, я не можу так просто пускати будь-кого з вулицi, розумiеш? Ну, ти ж можеш бути полiцейським, чи манiяком якимсь, чи… Але щось в обличчi Арчi – великому, невинному, просвiтленому надiею – нагадало Тiму пiднесенi недiльнi проповiдi доброго вiкарiя сусiдськоi Снербруцькоi церкви про християнську добросерднiсть та благочиннiсть. – Та до бiса! Нинi ж Новий рiк, блiн. Заходьте давайте. Арчi зробив крок повз Мерлiна й опинився у довгому коридорi, з якого праворуч i лiворуч вiдчиненi дверi вели до кiмнат, сходами можна було пiднятися на другий поверх, а ще далi виднiвся вихiд у сад. Пiдлогу встеляли об’iдки рослинного i тваринного походження та рiзнокалiбернi скалки посуду, по всiй довжинi коридору на матрацах та iншому постiльному причандаллi спали люди – iхнi тiла, нiби хвилi Червоного моря, неохоче розсувалися, звiльняючи мiсце, аби вiн пройшов. У закапелках кiмнат можна було спостерiгати всi види людськоi життедiяльностi: там цiлувалися, годували грудьми, займалися сексом, блювали – робили все те, що, як правило, роблять мешканцi комун, якщо вiрити «Сандi Саплмент». Якийсь час його забавляла думка, що й вiн би мiг пiрнути мiж цi тiла (у нього ж тепер було повно часу, тонни часу, котрий стiкав мiж його пальцями), проте далi Арчi вирiшив, що спершу варто було б ковтнути чогось мiцного. Вiн пройшов коридор i опинився у прохолодi саду, де на вогкому газонi поснули всi тi, хто втратив надiю знайти собi мiсце в теплому будинку. Мрiючи про вiскi з тонiком, пробрався до невеличкого столика, на якому, неначе мiраж у пустелi порожнiх пляшок, маячiло щось, що формою нагадувало карафку «Джек Денiелс». – Не проти, якщо я?.. Двое чорних хлопцiв, до пояса гола китаянка та зодягнута в тогу бiла жiнка сидiли довкола столика на дерев’яних стiльцях i грали в дурня. Арчi вже простягнув руку до пляшки, як жiнка в тозi вказала йому на недопалок. – Там попелу повно, дорогенький. Якийсь придурок кинув у таке класне вiскi цигарку. Вiзьми он трохи перi – тут ще повно всякого лайна лишилося. Арчi посмiхнувся на таке застереження i з вдячнiстю пристав на пропозицiю. Сiв i налив собi натомiсть велику склянку молочного лiкеру. Вже пiсля кiлькох склянок Арчi здавалося, що вiн знае Клiва та Лео, Ван Шi та Петронiю все життя i дуже близько. Зараз вiн мiг би намалювати кожну бубочку довкола соскiв Ван Шi, кожну волосинку в косах, котрi постiйно спадали Петронii на обличчя, коли вона щось говорила. До 11-i ранку вiн уже любив iх усiх, як любив би своiх дiтей, якби вони у нього були. Навзаем вони доводили йому, що подiбну душевнiсть у людей його вiку годi зустрiти. Усi погоджувалися, що довкола Арчi струмуе позитивна кармiчна енергiя, тож не дивно, що ii сили вистачило, аби спонукати рiзника у критичний момент опустити скло його машини. Виявилося, що Арчi перший чоловiк, старший сорока рокiв, якого допустили в комуну; а ще виявилося, що тут уже якийсь час велися розмови про необхiднiсть присутностi старших чоловiкiв, котрi могли б вдовольняти сексуальнi потреби найбiльш активних осiб жiночоi статi. – Супер, – сказав Арчi, – фантастично, я б мiг цим зайнятися. – Йому було так добре з ними, що вiн аж засмутився, коли усвiдомив, що вже середина дня, в нього похмiлля i вiн втягнув усю компанiю у непотрiбну суперечку про Другу свiтову вiйну й iншi подiбнi речi. – Як ми в це влiзли? – простогнала Ван Шi, загортаючись у вельветовий пiджак Арчi, хоч вони вже вирiшили перебратися до будинку. – Я не хочу про це говорити. Менi легше з кимсь переспати, нiж про таке говорити. – Ми вже у це влiзли, вже по вуха влiзли, – просторiкував Клiв, – у цьому вся проблема його поколiння: вони думають, що можуть триндiти про своi военнi подвиги, як про… Арчi був дуже вдячний Лео, коли той повернувся до початкового питання суперечки (десь iз три чвертi години тому Арчi вкинув дурну реплiку про необхiднiсть военноi служби для гартування чоловiчого характеру), а потiм знову пошкодував, бо йому довелося вiдбиватися вiд iхнiх численних зауважень. Врештi, коли вони його облишили, Арчi примостився собi на сходах, похиливши голову на колiна, i суперечка продовжувалася вже без нього. Сором. Звiсно, вiн хотiв стати частиною комуни. Якби вiн просто грав з ними у карти замiсть починати всю цю колотнечу, то, можливо, вже би спробував дрiбку вiльного кохання, дiстав би доступ до голих грудей, котрих так багато у цьому будинку, а може, i право регулярно споживати молоду свiжу плоть. У якийсь момент (десь близько другоi дня, коли вiн розповiдав Ван Шi про свое дитинство) йому здалося, що його нове життя завжди буде такою казкою, що вiн завжди говоритиме потрiбнi речi у потрiбний момент, а всi люди довкола, куди б вiн не пiшов, його любитимуть. «У тому нема нiчиеi вини, – думав Арчi, дивлячись далi на увесь цей розгардiяш, – нiчиеi, лиш моя». Хоча, як вiн пiдозрював, могли бути на те, що вiдбувалося, i вищi причини. А що як i справдi е такi, кому призначено говорити потрiбнi речi у потрiбний момент, хто робить крок уперед на сценi iсторii, немов трагiчний актор, а iншi, такi, як Арчi, залишаються позаду цього смiливця у масовцi. Або ще гiрше: такi, яким дано час лише на те, аби продемонструвати власну смерть бiля рампи, щоби всi могли це побачити. Тож можна було б нарештi пiдвести жирну риску пiд всiма його пригодами, пiдсумувати нею увесь цей сповнений вiдчаю день, якби не сталося чогось, що й завершило трансформацiю Арчi Джонса саме у той спосiб, у який завше змiнюються чоловiки; i сталося так не завдяки якомусь його зусиллю, а випадково, завдяки авантюрному збiгу обставин, коли одна людина зненацька зiштовхуеться з iншою. Щось випадкове мало трапитися. І цим випадком була Клара Бовден. Але спершу невеличкий портрет: Клара Бовден була красивою у всiх сенсах, хоча – оскiльки була чорною – ii краса повнiстю суперечила класичному iдеалу. Вона була високою, що надавало iй величностi, чорною, як ебонiт чи соболина шуба, укладала волосся у виглядi пiдкови, котра стримiла кiнцями догори, коли в ii господинi в життi все вдавалося, i вниз, коли траплялося навпаки. Саме зараз кiнчики пiдкови дивилися догори. Хоч, може, це й не мало жодного значення. Лiфчик iй був не потрiбен – Клара не залежала нi вiд кого й нi вiд чого, навiть вiд гравiтацii – на собi мала короткий топ, котрий якраз закривав груди, далi йшов пупець (надзвичайно красивий), а ще нижче – щось, нiби жовтi обтислi джинси. Взута була у плетенi з ремiнчикiв сандалi зi свiтло-коричневоi замшi на височезних каблуках; Клара ступала вниз сходами, пiд якими сидiла вся компанiя Арчi, i була схожа на марево чи, як видалося Арчi, коли вiн повернувся i побачив ii, на породисту чистокровну кобилицю. Нараз Арчi зрозумiв, як це воно виходить так у фiльмах, що всi замовкають, коли хтось справдi прекрасний входить до кiмнати. У життi вiн такого ще не бачив. І тут з’явилася Клара Бовден. Вона рухалася сходами вниз повiльно, освiтлюючи все довкола примарним сяйвом. Була не лише найкрасивiшою рiччю, яку йому доводилося бачити, а й найбiльш жаданою жiнкою, котру йому доводилося зустрiчати. Їi краса не була холодним, цупко запакованим товаром. Вона пахнула чимось старомодним, дуже жiночим, як пахне оберемок твого улюбленого одягу. Попри деяку фiзичну непропорцiйнiсть – руки та ноги Клари говорили трохи iншим дiалектом, нiж того хотiла центральна нервова система, – навiть ii довготелесiсть видалася Арчi винятково елегантною. Несла свою сексуальнiсть з легкiстю старшоi жiнки, а не як (подiбно до бiльшостi дiвчат, котрих Арчi доводилося зустрiчати в минулому) незручну сумочку, з якою не знаеш, що вдiяти: повiсити на плече чи взагалi викинути подалi. – Не журись, хвопчику, – сказала вона з мелодiйним карибським акцентом, котрий одразу ж нагадав Арчi Одного Гравця в Крикет з Ямайки, – це сталося випадково. – Але ж таки сталося. Арчi, в котрого з рота щойно випала цигарка (вона якраз повiльно догоряла на пiдлозi), побачивши Клару, швидко затоптав недопалок. Дiвчина широко посмiхнулася йому, виказавши тим самим, можливо, единий свiй недолiк. Верхнiх переднiх зубiв не було у неi зовсiм. – Менi iх фибили… старий, – прошепелявила вона, бачачи його здивування. – Але я шобi думаю, шо й так кiнець сфiту, то Господу фсе одно, чи е ф мене жуби, – i вона м’яко розсмiялася. – Арчi Джонс, – сказав Арчi, простягаючи iй «Мальборо». – Клара, – просвистiла вона недбало, ще раз усмiхнувшись i вдихаючи дим. – Арчi Джонс, ти виглядаеш тiйсно так, як можна було б тебе уявити. Клiв i його дружi пеуно тут насмiхалися з тебе? Так, Клiв, ви гралися ж цим бiдолахою? Клiв пирхнув: вiн перестав помiчати Арчi, бо взявся до вина, хоча той i нагадував про свою присутнiсть хiба продовженням суперечки з Лео, котрий усе ще доводив, що рiзницю мiж полiтичною та фiзичною самопожертвою розумiють хибно. – Та нi… нiчого серйозного, – зам’явся Арчi, вражений аристократичним виразом ii обличчя, – трошки не зiйшлися у поглядах, та й все. Клiв i я дещо по-рiзному дивимося на деякi речi. Думаю, це конфлiкт поколiнь. Клара ляпнула його по руцi: – Штули пишок! Ти ше не такий штарий. Я бачила штарiших. – Та нi, я таки досить старий, – сказав Арчi. А потiм додав, зрозумiвши, що мае настрiй розказати про це саме iй: – Не повiриш, я нинi мало не помер. Клара пiдняла брови. – Та ну? Ну шо ж, приеднуйся то нас. Тут багато таких жiбралося. Дуже дивна вечiрка. А жнаеш, – продовжувала, погладжуючи довгою рукою його лисину, – для людини, яка була так близько бiля ворiт швятого Петра, ти виглятаеш дуже добре. Хочеш пораду? Арчi енергiйно закивав. Йому завжди потрiбна була порада. Вiн був просто фанатом слухання чужих думок з рiзних приводiв. Тому вiн, власне, нiколи не виходив з дому без монети у десять пенсiв. – Вертайшя додому i трохи вiдпочинь. Кожен ранок швiт народжуетьшя жнов. А так, бачиш, мужик… життя не таке легке! «До якого дому?» – подумав Арчi. Вiн зняв свое старе життя, немов пiджак з вiшалки, i зараз йшов з ним, сам не знаючи куди. – Мужик… – повторила Клара, плескаючи його по плечу, – це життя не таке легке! Вона знову легенько присвиснула й сумно посмiхнулася, i Арчi, якщо вiн лише не втратив глузд, встиг побачити отой погляд iди за мною, який колись кинула йому Дарiя, сповнений смутку, розчарування погляд, так наче б його господиня не мала бiльше жодного вибору. Кларi було дев’ятнадцять. Арчiбальду – сорок сiм. Через шiсть тижнiв вони одружилися. 2 Зубнi проблеми Але Арчi Джонс не висмикнув Клару Бовден iз вакууму. Про красивих жiнок люди говорять правду лише з часом. Такi жiнки не спускаються сходами просто так. Вони не валяться з неба, як то часто вважають, виникнувши з повiтря, маючи за собою хiба крила. Нi, Клара була звiдкись. У неi було корiння. Якщо конкретнiше, то вона походила з Ламбета (а ще точнiше – з Ямайки), а ще неписана домовленiсть пов’язувала ii з таким собi Раяном Топпсом. Бо перед тим, як стати красивою, Клара була потворною. А перед тим, як з’явилися Клара i Арчi, були Клара i Раян. І не було жодноi змоги викреслити Раяна Топпса. Добрий iсторик може пояснити неповоротке небажання Гiтлера вторгнутися у Британiю на заходi його наполеонiвськими амбiцiями на сходi; так само й нам важливо згадати про Раяна Топпса, щоби зрозумiти, чому, чому ж Клара зробила те, що зробила. Вiд Раяна нiкуди було подiтися. Клара i Раян з’явилися поруч одне одного ще за вiсiм мiсяцiв до того, як спiльнi сходи поеднали Клару та Арчi. І, напевне, Клара б нiколи не кинулась в обiйми Арчi Джонса, якби вона не тiкала так безоглядно вiд обiймiв Раяна Топпса. Бiдолаха Раян Топпс. Вiн мав масу фiзичних ганджiв. Був захудий i зависокий, червонопикий, плоскостопий, та ще й веснянкуватий так, що самоi шкiри на ньому здавалося менше, нiж веснянок. Раян вважав себе справжнiм стилягою. Носив завеликi на нього сiрi костюми та сорочки поло. А ще черевики «Челсi», i то вже пiсля того, як iншi iх носити перестали. У той час, як увесь свiт вiдкривав для себе електроннi синтезатори, Раян залишався прихильником малих чоловiкiв з великими гiтарами, як то «Кiнкс», «Смол фейсиз», «Зе ху». Раян Топпс iздив на зеленому скутерi «Веспа Джi Ес», якого мив двiчi на день дитячим шампунем i тримав на прив’язi у невеликому металевому бункерi. На думку Раяна, його «Веспа» була не просто транспортним засобом, а iдеологiею, сiм’ею, коханкою i другом – усе в одному, усе поеднано у цьому зразку мопедобудування кiнця сорокових. Як можна було б здогадатися, в Раяна Топпса iнших друзiв було небагато. Клара Бовден була незграбним, щербатим пiдлiтком i Свiдком Єгови, а у Раянi знайшла спорiднену душу. Допитлива тiнейджерка зумiла дiзнатися про цього Раяна Топпса все, що тiльки можна було дiзнатися, задовго до того як вперше з ним заговорила. Вона знала головнi речi: та сама школа (комунальна школа св. Джуда у Ламбетi), той самий зрiст (6,1 фута); а ще iй було вiдомо, що вiн, як i вона, не був нi iрландцем, нi римо-католиком, що робило iх обох подiбними до невеликих островiв у папiстському морi школи св. Джуда, куди вони потрапили випадково, бо мешкали в одному районi, – отож обое були мiшенню безконечних учительських та учнiвських кпинiв. Дiзналася марку його мопеда, встигла прочитати назви кiлькох дискiв, обкладинки яких визирали з його сумки. Вона знала про нього й такi речi, яких вiн сам про себе не знав: наприклад, що вiн е Останнiм Чоловiком на Землi. Здаеться, такий був у кожному навчальному закладi, от i у школi св. Джуда якiсь дiвчата знайшли кому причепити цю кличку. Звiсно, були й варiанти: Мiстер Не на Мiльйон Доларiв. Мiстер Який моiй Мамi Життя не Врятуе. Мiстер Не вiд Свiту Цього. Проте загалом дiвчата зi школи св. Джуда волiли дотримуватися перевiреноi формули. Зi зрозумiлих причин Раян не мiг знати змiст приватних розмов населення жiночих роздягалень, а от Клара iх не раз чула. Нашорошувала вуха, коли говорили про об’ект ii зацiкавлень, коли розмiрковували, на що вiн здатен, прислухалася до розмов серед запахiв поту, шурхоту тренувальних топiв, щулячись вiд випадкового дотику вологого рушника сусiдки. – О, Йсусе, ти мене не почула. Я сказала, що, якби вiн був останнiм чоловiком на землi, навiть тодi б я цього не зробила. – Ой, бре, тодi точно б зробила! – Уяви собi: на весь цей довбаний свiт гахнула бомба, як на Японiю, да? І всi мужики-красенi, всi реальнi кабани, як твiй пацан Нiкi Лейрд, померли. Спеклися, як пацята. І всьо, шо лишилося, то тiльки Раян Топпс i куча тарганiв. – Капец, да я б тодi краще з тарганами спала. Тiльки одна людина у школi св. Джуда була такою ж непопулярною, як Раян, – Клара. Вранцi того дня, коли вона вперше вирушала на навчання, мама пояснила, що iй доведеться потрапити у саме лiгво диявола, спакувала в ранець двiстi примiрникiв «Вартовоi вежi» i наказала йти i послужити Господу. Тиждень за тижнем мала блукала школою, опустивши очi до землi, тицяла всiм у руки журнали, мимрячи «Тiльки Єгова рятуе»; у школi, в якiй за якусь дрiбницю переставали з тобою розмовляти, до чорношкiроi мiсiонерки шести футiв зросту в бiленьких пiдколiнниках, котра намагалася навернути шiстсот католикiв у вiру Свiдкiв, могли ставитися лише як до прокаженоi. Так що Раян був червоним, як буряк. А Клара була чорною, як чобiт. Веснянки Раяна могли бути хiба жахом любителя гри у з’еднайкрапки. А Клара могла б почистити яблуко самими переднiми зубами ранiше, нiж до нього дотягнувся ii язик. Цього iм не могли пробачити навiть католики (а католики пробачають приблизно за тими ж розцiнками, за якими полiтики дають обiцянки, а повii – свое тiло); хiба залишалося звернутися по допомогу до святого Джуда, котрий ще з першого сторiччя опiкувався безнадiйними справами (напевне, так вважали через спiвзвучнiсть iмен Джуд i Юда). Щодня, о п’ятiй, вдумуючись у евангельськi послання чи складаючи лист з прокльонами на засудження варварськоi практики переливання кровi, Клара чула, як Раян Топпс дорогою додому проiжджав на своему скутерi повз ii вiкна. Бовдени жили у напiвпiдвалi, а на вiкнах були жалюзi – тож бачити щось можна було лише частинами. Як правило, Клара бачила ноги, колеса, вихлопи авто, кiнчики парасоль, що танцювали тротуаром. Проте й випадково побачене могло багато розповiсти: яскрава фантазiя видобувала доволi патетичних iсторiй iз зiжмаканих мережив, заштопаних шкарпеток, староi потертоi валiзи, котра бачила кращi часи. Але нiщо не хвилювало ii бiльше за довгий слiд вихлопу вiд Раянового скутера. Не знаючи, як назвати потаемне тремтiння внизу свого живота, котре виникало в таких випадках, Клара вважала його дотиком божественного. Вона почувала обов’язок врятувати цього язичника Раяна Топпса. Клара хотiла б притулити цього хлопчиська до своiх грудей, захистити його вiд усiх спокус цього свiту, пiдготувати його до дня спасiння. (А десь далеко внизу, аж пiд ii животом – десь так далеко внизу, що аж страшно про це говорити, – чи не зрiла там надiя, що одного дня Раян Топпс порятуе ii саму?) Якби Гортенз Бовден застала свою дочку, коли та нудьгувала бiля вiкна, прислухаючись до вiддаленого звуку мопедового мотора й залишивши вiтру перегортати сторiнки «Новоi Бiблii», вона б, напевне, влiпила iй доброго запотиличника й нагадала, що лише 144 тисячi Свiдкiв Єгови сидiтимуть при Господнiм Престолi у день Суду. І що мiж цих Обраних не знайдеться мiсця цим огидним жевжикам на мотоциклах. – Але що як ми врятуемо… – Декого з них? – Гортенз зневажливо пирхнула. – Пiсля того, скiлько вони нагрiшили, iм надто пiзно п’ялити очi на Єгову. Спасiння потребуе вiдданостi та побожностi. Адже сказано: «Блаженнi чистi серцем, бо вони Бога побачать». Матфея, 5:8. Хiба не, Даркусе? Даркус Бовден, Кларин батько, був смердючою, напiвмертвою i слинявою подобою чоловiка, стариганом, живцем похованим у глибокому, населеному блощицями крiслi, з якого нiколи не вилазив, навiть – завдяки катетеру – щоби сходити до туалету надворi. Вiн прибув до Британii чотирнадцять рокiв тому, аби просидiти увесь цей час у кутку вiтальнi, дивлячись телебачення. Первiсний задум передбачав, що Даркус, приiхавши сюди, зумiе заробити достатньо грошей, викличе до себе Гортенз iз Кларою i вони заживуть усi разом пiд одним дахом. Одначе одразу по приiздi на нього звалилася якась таемнича хворiсть. Незрозумiла болячка, фiзичнi симптоми котроi не мiг визначити жоден лiкар, яка, однак, прирекла Даркуса (а вiн нiколи не був жвавим чоловiком) на неймовiрну летаргiю, а та спонукала його хiба отримувати помiч з безробiття, запасти в м’яке крiсло i нескiнченно дивитися британське телебачення. У 1972 роцi, розлючена чотирнадцятирiчним очiкуванням, Гортенз вирiшила податися у подорож, розраховуючи лише на власну енергiйнiсть. Чого-чого, а енергii iй не бракувало. Через якийсь час, разом iз сiмнадцятирiчною Кларою, вона опинилася на порозi помешкання Даркуса, у нападi гнiву зламала дверi i – як повiдае легенда, знана ще вiд часiв св. Єлизавети – добряче вiдшмагала свого чоловiка щонайдобiрнiшою вiдомою iй лайкою. Однi кажуть, що розправа тривала чотири години, iншi наполягають, що Гортенз цитувала напам’ять уривки з усiх книг Бiблii й тривало це всенький день, i нiч, i ранок. Утiм, знаемо напевне, що наприкiнцi того нападу Даркус ще глибше загруз у свое крiсло, скорботно втупився в телевiзор, котрий по-справжньому розумiв його та спiвпереживав тому, що сталося, – яка проста, яка невинна взаемна приязнь, – i скупа чоловiча сльоза викотилася зi свого сльозового каналу й загубилася у мiшку десь пiд його оком. І сказав вiн тодi одне-едине слово: – Гм. Оце Гм було все, що коли-небудь казав чи навiть мiг коли-небудь сказати Даркус. Ви могли б запитати Даркуса про все, що завгодно, у будь-який час доби, розпочати допитувати його, просто розмовляти з ним, заклинати, виказувати йому свою любов, звинувачувати його чи доводити власну правоту – на все вiн мав лише одну вiдповiдь. – Кажу – хiба я не права, не, Даркусе? – Гм. – А вiн не такий! – повернувшись до Клари пiсля схвального рохкання Даркуса, вигукнула Гортенз. – Той хлопець, з душею якого ти хтiла би себе пов’язати! Скiлько тобi говорити – в тебе нема часу на тих лобурiв! Адже у помешканнi Бовденiв добiгали останнi днi. Надворi був уже 1974 рiк i Гортенз готувалася до Кiнця Свiту, про котрий навiть зробила помiтку кульковою ручкою в господарськiй книзi – 1 сiчня 1975 року. Й таке рiшення аж нiяк не було особистим психозом Бовденiв. Разом з нею на цей день чекали ще вiсiм мiльйонiв Свiдкiв Єгови. Так що у Гортенз була велика, хоча й доволi ексцентрична компанiя. Їй навiть (як секретарю Ламбетськоi гiлки Царственоi Громади) надiйшов особистий лист з копiею пiдпису Вiльяма Дж. Рейнджфорта iз найбiльшоi Царственоi Громади у США (Бруклiн), в якому зазначену дату було пiдтверджено. Кiнець свiту вказали офiцiйно, вивели позолоченими лiтерами, так що Гортенз з такоi нагоди купила для листа гарнюню рамочку з червоного дерева. Рамка стояла на почесному мiсцi – телевiзорi, встеленому серветочкою, мiж скляною Попелюшкою в бальнiй сукнi та чайним обрусом з вишитими на ньому Десятьма Заповiдями. Гортенз запитала Даркуса, чи подобаеться йому така оздоба, i вiн прогумкав у вiдповiдь свое пiдтвердження. Кiнець свiту наближався. І це не була жодна помилка – власне, в цьому й запевняли Ламбетську гiлку церкви Свiдкiв Єгови – як у 1914 чи 1925 роках. Тодi обiцяли, що нутрощi грiшникiв звисатимуть з дерев, а тепер – нутрощi грiшникiв з крон дерев таки мусили звисати. Вони так довго чекали часу, коли рiки кровi переповнять водостоки центральних вулиць, i тепер iхня спрага мала бути вгамована. Час настав. Час було цього разу визначено точно, а iншi дати, котрi хтось там вказував у минулому, були не бiльш як наслiдки дошкульних помилок: десь там забули додати, щось там забули вiдняти чи винести одиницю за дужки. Але тепер усе було точно. Справжня дата – 1 сiчня 1975 року. Особисто Гортенз була рада це чути. Першого дня 1925 року вона плакала, як дитина, коли вранцi, замiсть обiцяних граду, сiрки з небес та всесвiтньоi катастрофи, побачила ту саму щоденну рутину i автобуси та потяги, котрi рухалися за графiком. Усе тодi пiшло прахом: весь неспокiй ночi, перевертання з боку на бiк, чекання на те, що …всi тi сусiди, котрi не хотiли слухати ваших застережень, загинуть у немилосердному, жахливому вогнi, котрий вiдшматуе шкiру вiд iхнiх кiсток, розплавить iм очi в очницях, попалить немовлят, котрi ссуть материнськi груди… загине так багато ваших сусiдiв, що якби тiла iхнi покласти поруч, то оповили б вони землю три сотнi разiв, а по iхнiх спалених тiлах йтимуть Свiдки Господа нашого до Його чертогiв.     «Трубний Глас», випуск 245. Яким жахливим було тодi ii розчарування! Проте рани 1925 року загоiлися, i Гортенз була знову певна, що апокалiпсис, якщо вже про це сказав вiрний та святий пан Рейнджфорт, уже стоiть на порозi. До того ж залишалася обiцянка, дана у 1914 роцi: «Не перейде цей рiд, аж усе оце станеться» (Матфея, 24:34). Тобто тi, хто жили у 1914-му, таки мали побачити Армагеддон. Так було обiцяно. Гортенз народилася у 1907-му й була вже доволi стара i стомлена, ii подруги вмирали, як мухи. Виглядало, що рiк 1975-й був ii останнiм шансом. Хiба ж двi сотнi найкращих iнтелектуалiв ii церкви не провели двадцять лiт, дослiджуючи Бiблiю, й хiба iх рiшення про дату не було одноголосним? Хiба не вдалося прочитати iм сказане мiж рядками Книги Даниiла, вишукати прихований змiст в Одкровеннi й точно визначити, що азiйськi вiйни (Корея та В’етнам) вказують на час, про який говорив янгол – «мине час, i часи, i ще половина часу»? Гортенз була певна, що то якраз знак усiх знакiв. Настали останнi днi. До кiнця свiту залишалося вiсiм мiсяцiв. Надто мало часу! А треба було ще виготовити транспаранти, написати статтi («Чи може Господь помилувати онанiста?»), стукати у дверi, бити у дзвони. Ще треба було думати про Даркуса, який навiть до холодильника не мiг добратися без сторонньоi допомоги, – як же вiн дiйде до Царства Небесного? І у всьому цьому мала допомогти Клара; нi, не було в неi часу на хлопцiв, на Раяна Топпса, на байдики i муки юного серця. Адже Клару не можна було рiвняти з рештою пiдлiткiв. Вона була дитям Господа, чудесною дитиною Гортенз. Коли Гортенз було сорок вiсiм i вона чистила рибу одного ранку в Монтего Бей у 1955 роцi, до неi озвався Господь. Тодi вона вiдклала вбiк оселедця, сiла на вулицi на перший тролейбус i невдовзi змусила себе до найменш радiсноi для неi дiяльностi: мала зачати дитину, про яку так довго благала. Чому Господь чекав так довго? Тому що Господь хотiв явити Гортенз чудо. Адже Гортенз сама була чудесною дитиною, народженою в епiцентрi легендарного Кiнгстонського землетрусу 1907 року, коли решта мешканцiв були зайнятi власним помиранням – так що в ii сiм’i завжди траплялися чудеса. Так на це Гортенз i дивилася: якщо вона сама змогла випручатися на свiт посеред двигтiння землi, коли цiлi квартали Монтего Бей пiшли пiд воду, а з гiр сипався вогонь, то й нiхто не мае права на рiзнi там «нi» та «як». Вона любила повторювати: «Найважче – виносити. А вже як зробив – то нема проблем». Отож тепер, коли вона мала пiд рукою Клару, достатньо дорослу дiвчину, аби та могла допомагати iй ходити по хатах, вести справи, писати промови i займатися iншими справами церкви Свiдкiв Єгови, малiй краще було не сперечатися. Жодного часу на хлопцiв. І ця робота була лише початком. Гортенз, котрiй довелося народитися, коли Ямайка двигтiла вiд землетрусу, аж нiяк не вважала, що кiнець свiту напередоднi чийогось дев’ятнадцятирiччя мае слугувати вибаченням за лiнощi. Однак, за дивним збiгом обставин, хоч може i через знану всiм схильнiсть Єгови до непередбачуваностi, Кларi випало зустрiтися обличчя в обличчя з Раяном Топпсом саме завдяки ii службi Господу. Одного недiльного ранку молодь Ламбетськоi Царственоi Громади розiслали йти вiд помешкання до помешкання i роздавати листiвки, вiддiляти овець вiд козлищ (Матфея, 25:31–46), проте Клара, котру дратували молодi хлопцi з громади, з усiма iхнiми заяложеними краватками та довiрливими голосами, вирушила самотою вiд усiх з власною валiзою листiвок, аби будити дзвiнками заспаних мешканцiв Крейгтон-роуд. За кiлькома першими дверима вона побачила звичнi кислi мiни: милi жiночки якнайввiчливiше посилали ii геть, намагаючись не пiдпускати малу надто близько, нiби боячись, що релiгiя перекинеться на них, мов яка зараза. Чим далi вона просувалася до бiднiшого кiнця вулицi, тим агресивнiше ii зустрiчали: гукали забиратися геть з вiкон чи з-поза зачинених дверей. – Якщо це тi паскуднi Свiдки, то скажи iм, щоб мотали звiдси! Або ще так, з бiльшою фантазiею: – Сонечко, скажи, ти знаеш, що сьогоднi за день? Недiля, ага? З мене нiби паски дерли. Я цiлий тиждень творив землю i море. А на сьомий день я вiдпочиваю. У помешканнi № 75 вона провела годину з чотирнадцятирiчним вундеркiндом-фiзиком на iм’я Колiн, котрий будь-що хотiв довести дiвчинi, що Бога немае, водночас заглядаючи iй пiд спiдничку. Далi вона подзвонила в помешкання № 87 i Раян Топпс вiдповiв: – Хто? Вiн стояв там, у всiй своiй червоноголовiй, полосорочковiй красi, закопиливши губи. – Я… я… Вона вiдчайдушно намагалася не думати про те, як одягнута: бiла блузка з мереживом пiд шиею, по колiна – спiдниця в клiтинку, i ще пояс, на якому гордо написано МІЙ ГОСПОДЬ БЛИЖЧЕ ДО ТЕБЕ. – Шось хочеш? – прорiк Раян, жадiбно висмоктуючи дим з помираючоi цигарки. – Чи когось? Клара послала йому свою найширшу щербату посмiшку i перейшла в стан автопiлоту: – Доприранок, сер. Я з Ламбетськоi Царственоi Громади, в якiй Свiдки Єгови ждуть на пувторний прихiд у славi Господа нашого, як вiн то зробив – хоть i, на жаль, невидимо – ше в 1914 роцi. Ми вiрим, шо коли вiн то пувторить i явиться нам, з ним прийде вугонь Армагеддону, але небагато обраних у той день спасуться. Чи було б вам цiкаво… – Шо? Клара мало що не заплакала вiд сорому, але почала знов: – Чи було б вам цiкаво пiзнати вчення Єгови? – Єго… кого? – Єгови – вчення Господа нашого. Знаiте, воно, як сходи, – останнiм козирем Клари була мамина метафора про святi сходи. – Я бачу, шо ви йдете вниз, а там якраз бракуе схудини. І я вам просто кажу: дивись, де йдеш! Я просто хтiла б з вами пудiлитися вiчним блаженством. І не хочу, шуб ви злумали ноги. Раян Топпс сперся на фрамугу дверей i довго дивився на неi крiзь мереживо своiх рудих вiй. Клара вiдчула, що вона меншае, складаеться сама в себе, нiби телескоп. Здавалося, ще кiлька секунд i вона остаточно зникне. – У… мене е шось, шо ви можете пучитати i переконатися самi, – вона потягнулася до валiзи, вiдiмкнула великим пальцем замок, але не встигла притримати кришку. П’ятдесят примiрникiв «Вартовоi вежi» миттю розсипалися на ганку. – У Боже, я нинi нiц не можу зрубити добре… – Вона впала на колiна, щоби позбирати журнали i до кровi збила собi лiву ногу: – Ов! – Тебе звати Клара, – спроквола проказав Раян, – ти з моеi школи, да? – Ага, – тiльки й змогла сказати Клара, страшенно горда вiд того, що вiн пам’ятае ii iм’я, – я зi святого Джуда. – Я в курсi, яка в нас школа. Клара зашарiлася, як тiльки може почервонiти чорношкiра дiвчина, i втупилася в пiдлогу. – Канешно, яка там святiсть у тiй школi… – протягнув Раян, забобонно виколупуючи щось зi свого носа i витираючи руку об горщик з квiтами, – дофiга справжнiх iрляндцiв i всьо. Далi хлопець неспiшно окинув поглядом фiгурку Клари, довго-довго затримавшись на ii великих грудях, соски яких уже почали вимальовуватися крiзь бiлий полiестер. – Лiпше заходь всередину, – сказав вiн нарештi, дiставшись очима до закривавленого колiна, – треба щось з тою фiгньою робити. Дещо пiзнiше того ж самого дня кушетка Раяна стала свiдком невмiлих обiймiв i обмацувань (i хто б мiг чекати, що добра дiвчинка-християнка може зайти так далеко?!), i дияволу знову пiшла карта в грi проти Сил Небесних. Одяг розлiтався вусiбiч, його стягували, вiн спадав, i врештi, ще до того як дзвiнок проголосив закiнчення понедiлкових урокiв у школi святого Джуда, Раян Топпс i Клара Бовден (до колективноi огиди решти учнiв), так чи сяк, стали одним цiлим; як говорили потiм у школi, вони почали «водитися» одне з одним. Що ж бiльшого могла уявити Клара у своiх спiтнiлих пiдлiткових мареннях? Ну що ж, «водитися» з Раяном Топпсом означало проводити час, головним чином, у три способи (за зростанням важливостi): захоплюватися мопедом Раяна, захоплюватися записами Раяна, захоплюватися самим Раяном. Утiм, якщо бiльшiсть дiвчат дратували б побачення у гаражi, якi всуцiль обмежувалися Раяновим поранням бiля свого мопеда i вихвалянням усiх тонкощiв та складнощiв будови його двигуна, то для Клари у свiтi не було нiчого бiльш цiкавого. Дiвчина швидко зрозумiла, що Раян е людиною до болю небагатослiвною i що всi розмови все одно стосуватимуться самого Раяна: його надiй, його страхiв (пов’язаних, головно, з його мопедом), а ще специфiчного переконання, що вiн зi своiм мопедом довго не протягне. З якоiсь причини Раян був певен у правдивостi старого гасла п’ятдесятих «Живи швидко, помирай молодим», i хоча його мопед мiг розвинути швидкiсть всього 22 милi за годину, та й то з горба, хлопець часто з похмурим виглядом застерiгав Клару, аби вона «не надто западала на нього», бо йому лишилося вже небагато: вiн збирався «вiдiйти» рано i яскраво. І вона уявляла собi, як тримае його закривавленого на руках, слухае останнi слова про iхню вiчну любов, а потiм бачила себе молодою вдовою у чорнiй сорочцi-поло, котра замовляе, щоби йому на похоронах грали «Над Ватерлоо сонце сiдае». Незбагненна вiдданiсть Клари Раяну Топпсу не знала меж. Вона виходила поза межi його неохайного вигляду, убогостi його особи та нечупарних звичок. Врештi, виходила поза самого Раяна, адже, що б там не казала Гортенз, Клара таки була звичайною дiвчиною-пiдлiтком i тому об’ект ii пристрастi iснував лише як додаток до самоi пристрастi, а довго пригноблювана жага тепер заявляла про себе з вулканiчною енергiею. За кiлька наступних мiсяцiв у Клари змiнилося мислення, змiнилася манера одягатися, змiнилася хода i навiть душа ii змiнилася. Дiвчата у всьому свiтi називали таку змiну Доннi Осмонд, або Майкл Джексон, або Бей Сiтi Роллерз – Клара вирiшила називати ii Раян Топпс. Нормальних побачень у них i не було. Жодних там квiтiв, ресторанiв, походiв у кiно чи на вечiрки. А коли хотiлося чогось свiтлого та високого, Раян вiз Клару у величезний сквот у Пiвнiчному Лондонi, де восьмушки йшли дешево, а люди були надто обкуренi, щоби розрiзняти риси твого обличчя, а тому поводилися, неначе твоi давнi друзi. Там Раян зазвичай зручно вмощувався у гамак i пiсля кiлькох косякiв вiд своеi звичноi моносилабiки регресував до повноi кататонiки. Клара не курила, вона сидiла у Раяна в ногах, милувалася ним i намагалася пiдтримувати розмову, котра точилася довкола. На вiдмiну вiд iнших, вiд Мерлiна, Клiва, Лео, Петронii та Ван Шi, вона не мала власних iсторiй, щоби iх розповiдати. Нi про трiпи пiд ЛСД, нi про маршi свободи на Трафальгарську площу, нi про брутальнiсть полiцii. Але Клару слухали. Винахiдлива дiвчина використовувала доступнi лише iй засоби, аби задовольнити цю рiзношерсту публiку: рiзних гiпiв, гопiв, фрiкiв та iншу панкуючу молодь усiх рангiв екстриму; вона розповiдала iм про пекельний вогонь, вiчне прокляття, диявольську любов до фекалiй та обдирання шкiри живцем, про виколотi очi та обрубанi генiталii – про всi омрiянi плани Люципера, цього найбiльш вишуканого з-помiж повержених янголiв, про все те, що трапиться 1-го числа мiсяця сiчня 1975 року. Втiм, ясно, що така забавка, як Раян Топпс, вiдсунула будь-якi згадки про Кiнець Свiту в найдальший куток Клариноi свiдомостi. Вона пiзнала стiльки дивних речей, так багато нового! Хоч це й було неможливо, iй здавалося, що ii вже коронували на Царство Небесне, прямо тут, у Ламбетi. І чим бiльш благословенною почувалася вона на землi, тим рiдше думки ii сягали неба. Врештi, в усiй тiй епiчнiй iсторii зi спасiнням був один момент, який Клара нiяк не могла зрозумiти. Так мало спасенних. Навiть з восьми мiльйонiв Свiдкiв Єгови лише 144 тисячi благословенних могли з’еднатися з Христом у Божому Царствi. Поряднi жiнки та досить поряднi чоловiки мали б успадкувати рай на землi – не так уже й мало, як зважити на те, що чекае всiх iнших, – проте й тодi залишалося кiлька мiльйонiв, котрi не зможуть заслужити собi на таку нагороду. А якщо ще додати рiзних язичникiв, евреiв, католикiв, мусульман, бiдних туземцiв у джунглях Амазонii, над долею яких Клара плакала, немов дитя, – так мало спасенних. Свiдки гордилися, що у iхнiй теологii немае пекла: карою за грiхи були тортури, немислимi тортури Судного Дня, а потiм на всiх грiшникiв чекала могила. Проте Кларi такий фiнал здавався куди гiршим, особливо якщо згадати про Великий Натовп спасенних, котрi мали тiшитися земним раем, маючи пiд ногами звалище скелетiв грiшникiв. По один бiк були всi поглинутi мамоною люди землi, не знайомi з повчаннями «Вартовоi вежi» (врештi, багато з них не мали власноi поштовоi скриньки); вони не могли сконтактувати з громадою в Ламбетi й отримати потрiбнi для спасiння матерiали. По iнший бiк стояла в бiгудях Гортенз, повсякчас роздаючи та розсовуючи всiм листiвки й радiсно очiкуючи сiрку з небес, котра проллеться на грiшникiв, i особливо на ту жiнку з помешкання № 53. Втiм, мати намагалася пояснити дочцi: – Тi, кутрi за житте Госпуда ни знали, тотi будут воскрешеннi i мугтимуть поправитисе. Але Клара все одно не розумiла. Баланс явно не сходився. Вiри так важко досягти i ii так легко втратити. Все рiдше i рiдше вiдбитки ii колiн залишали слiди на килимах Ламбетського молитовного дому. Вона вже не хотiла надягати розшитi закликами пояси, носити транспаранти та роздавати листiвки. Бiльше не розказувала про брак сходинок. Сходи стали iй не потрiбнi: знайшла допiнг, котрий возносив на небеса i без них. 1 жовтня 1974 року. Покарання. Їi змусили залишитися на сорок п’ять хвилин пiсля урокiв (бо сказала на уроцi музики, що Роджер Долтрi кращий композитор, нiж Йоганн Себастьян Бах), й через те вона не зустрiлася о четвертiй з Раяном на розi Лiнан-стрит. Доки вийшла зi школи, було вже холодно i починало сутенiти; побiгла через купи зогнилого осiннього листя, видивляючись на всю ширину та довжину вулицi, марно шукаючи хоч яку ознаку його присутностi. З благоговiйним жахом дiвчина наближалася до свого дому, в думках пропонуючи Господу сотню угод (я бiльше не займатимусь сексом, я бiльше не куритиму траву, я бiльше не носитиму спiдниць вище колiн), аби сталося так, щоб Раян Топпс не подзвонив до ii помешкання, рятуючись вiд холоду та вiтру. – Кларо, заходь, бу зимно! До таких iнтонацiй Гортенз вдавалася, коли була в пристойнiй компанii – наголошувала на всiх приголосних – так зверталася до пасторiв та бiлих жiнок. Клара зачинила за собою вхiднi дверi й перелякано пiшла до кухнi через вiтальню, де у рамцi плакав (але тiльки не зараз) голографiчний Ісус. – Боже мiй, та вуна, ек намокла кицька, га? – Умгу, – сказав Раян, котрий сидiв по той бiк малого кухонного столика, наминаючи оселедцi. Клара затнулася, вiдчуваючи, як ii щербатi зуби до кровi впиваються в нижню губу: – Шо ти тут робиш? – Ха! – майже трiумфально вигукнула Гортенз. – Ти думаiш, шо все зможеш зсувати вiд мене свуiх друзiв? Хлопиць змерз, i я йуго пустила грiтися, i ми тута мали файну рузмову, так, чуловiче? – Мм, да, мiсiс Бовден. – Та не виглядай так перепуджено. Ти шо, думаеш я йуго з’iм, чи шо, не, Раян? – сказала Гортенз, сяючи так, як Клара ще нiколи не бачила. – Да, точно, – розплився в усмiшцi Раян. А далi Раян Топпс i ii мати зареготали. Чи може щось бiльшим чином позбавити любовну пригоду всього ii шарму, нiж той випадок, коли коханець стае довiреною особою матерi своеi коханки? Ночi ставали коротшими та темнiшими, й Кларi було дедалi важче перестрiти Раяна на вулицi перед шкiльними воротами, де о третiй тридцять пiсля урокiв вирував натовп однокашникiв; тодi посмутнiла дiвчина самотою пленталася додому i все лиш для того, щоби знову побачити, як ii кохання трiскае на маминiй кухнi всi можливi лакоминки Бовденiвського достатку: оселедцi, вiдбивнi, курча з рисом та горошком, коржики з цинамоном та кокосове морозиво. Втiм, жвавi розмови, котрi Клара чула з порогу, повертаючи ключ у дверях, завжди припинялися, як тiльки вона наближалася до кухнi. Нiби спiйманi на гарячому дiти, ii мати i Раян одразу ж примовкали, iм ставало незручно, а далi Раян, як правило, вибачався, вставав i йшов геть. А ще вони по-iншому стали на Клару дивитися: з батькiвською симпатiею, поблажливо; та не лише це – вони почали обговорювати ii одяг, бо ж вiн тепер був бiльш по-молодiжному яскравий; а Раян – що трапилося з Раяном? – вiн перестав носити сорочки-поло, уникав Клару в школi, вiн купив краватку. Звiсно ж, подiбно до матерi наркомана чи сусiда серiйного убивцi, Клара про все дiзналася останньою. Ранiше вона знала про Раяна все – часом бiльше, нiж вiн знав про себе сам, – вона була експертом раянознавства. Тепер iй залишалося хiба чути краем вуха, як дiвчатка з порядних iрландських родин перешiптуються, що цi двое, Клара Бовден та Раян Топпс, бiльше не зустрiчаються – точно, точно вже не зустрiчаються, нi, тепер уже бiльше нi. Якби Клара зрозумiла, що вiдбуваеться, то майже напевне заборонила б собi в це повiрити. Якось вона застала Раяна за кухонним столом, на якому були розкладенi листiвки Свiдкiв, проте Гортенз швиденько схопила iх i сховала у велику кишеню свого фартуха – Клара змусила себе забути про цей випадок. Пiзнiше того ж мiсяця, коли вона переконала вiчно скорботного Раяна пiти вiддiляти овець вiд козлищ, Клар, овець вiд козлищ. Це з Матфея. І я думаю, шо ти якраз вiвця, не? Якби Клара зрозумiла, що вiдбуваеться, то майже напевне заборонила б собi в це повiрити. Якось вона застала Раяна за кухонним столом, на якому були розкладенi листiвки Свiдкiв, проте Гортенз швиденько схопила iх i сховала у велику кишеню свого фартуха – Клара змусила себе забути про цей випадок. Пiзнiше того ж мiсяця, коли вона переконала вiчно скорботного Раяна пiти вiддiляти овець вiд козлищ, Клар, овець вiд козлищ. Це з Матфея. І я думаю, шо ти якраз вiвця, не? – Дай менi шось тобi сказати, – почала Клара, йдучи i вмощуючись на задньому сидiннi скутера, – я кузлище, я саме натуральне кузлище, i менi подобаеться бути кузлищем. Я хочу бути кузлищем. І я лiпше скунаю пiд дущем iз сiрки з муiми друзями, нiж сидiтиму i нудитимусь на небi з Даркусом, мойою мамою i тубою. – Клар, краще б ти цього не казала, – вiдповiв зi священним тремтiнням у голосi Раян i одяг свого шолома. – Я справдi би хотiв, шоб ти цього не казала. Радi твого спасiння. Вiн може нас чути зараз. – Всьо, я стумилася тебе слухати. Вези мене дудому. – Але це правда! Вiн може чути нас, – кричав Раян, обертаючись i силячись перекричати шум вихлопноi труби, коли вони з’iжджали вниз iз пагорба, – Вiн може все бачити! Вiн дивиться на нас! – Краще дивись, куца iдеш, – вигукнула у вiдповiдь Клара, коли вони мало не налетiли на групу евреiв-хасидiв, котрi змушенi були тiкати вiд них врiзнобiч, – за дурогою дивися! – Тiки деякi спасуться – вот, як там сказано, – тiки деякi. А всi оцi, всi вони – всi дiстануть, шо iм належиться, шо вже дуже близько, i тiльки деякi… Проте якраз на серединi блискучого бiблiйного розважання Раяна Топпса його колишнiй iдол – мопед «Веспа Джi Ес» – з розгону хряснув об чотиристарiчний дуб. Природа восторжествувала над пихою технiчного прогресу. Дерево вижило, мопед загинув; Раян полетiв у один бiк, а Клара – в iнший. Принципи християнства майже тотожнi «закону бутерброда» (вiдомого також як «закон Мерфi»): все, що зi мною трапляеться, – трапляеться менi в науку. Скажiмо, якщо випустити бутерброд i вiн полетить маслом долу, ця випадкова подiя мусить бути розцiнена як доказ панування у свiтi злоi долi: бутерброд падае не просто так – вiн мае довести тобi, мiстере Невдахо, що всесвiтом керуе нещасливий трафунок. Нi, вiн не мае нiчого спiльного з випадковiстю. Бутерброд нiколи не може впасти маслом вгору, тому що «закон бутерброда» не дасть такому шансу вiдбутися. Тобто отой «закон бутерброда» трапляеться у твоему життi, щоби довести правдивiсть самого «закону бутерброда». Тим часом, на вiдмiну вiд сили тяжiння, цей закон не справджуеться за будь-яких обставин. Щойно бутерброд приземлиться на правильний бiк, про «закон бутерброда» вже нiхто не згадуе. Отож оскiльки Клара вдарилася i вибила собi зуби, а Раян пiднявся iз землi без жодноi подряпини, то йому одразу ж стало ясно, чому так: бо його, Раяна, Господь зарахував до спасенних, а Клару – до неспасенних. І зовсiм не тому, що на ньому був шолом, а на нiй – нi. А що якби трапилося навпаки? Що якби гравiтацiя захотiла забрати собi в жертву саме Раяновi зуби i це вони б котилися вниз iз пагорба Праймровз маленькими кульками бiлоi емалi?.. Можна закластися, що Господь у ту ж хвилину просто зник би з Раянового мозку. Якi можна було б припустити, Раяну iншi знаки були й не потрiбнi. Напередоднi нового року вiн сидiв у вiтальнi Бовденiв разом з Гортенз у колi свiчок i пристрасно молився за Кларину душу, поки Даркус тихо пiсяв у свою баночку i дивився «Гру поколiнь» по першому каналу Бi-бi-сi. Тим часом Клара одягнула жовтi штани кльош i червоний топ i пiшла на вечiрку. Це вона придумала тему святкування, намалювала постер i допомагала причепити його на вiкно будинку; танцювала i курила з усiма i без зайвоi скромностi почувалася королевою сквоту. Проте коли пiвнiч невiдворотно настала i минула без жодних там апокалiптичних вершникiв, Клара зненацька вiдчула дивний наплив меланхолii. Бо втрачати вiру – це все одно, що випарювати сiль з морськоi води: щось набуваеш, але щось i втрачаеш. І хоча друзi – Мерлiн, Ван Шi i т. д. – поплескували ii по плечах, вiтаючи зi звiльненням вiд жахних снiв про кару та спокуту, Клара тихцем сумувала про набагато теплiший дотик, про який вона марила впродовж оцих дев’ятнадцяти рокiв: про вселенськi затишнi обiйми Спасителя, Того, хто е альфою i омегою, початком i завершенням; це мав бути чоловiк, покликаний забрати ii вiд усього цього, вiд реальностi цього життя, вiд нескiнченного перелiку справ, що чекали на неi у ламбетськiй квартирi на першому поверсi. Що тепер робити Кларi? Раян знайде собi iншу забаганку; Даркусу треба лише, щоби хтось перемикав канали; Гортенз побачить попереду нову дату Суду, а тому роздаватиме ще бiльше листiвок i, можливо, ще бiльше вiритиме. Але ж Клара – це не Гортенз. Втiм, незначний залишок пiсля випаровування Клариноi вiри таки зостався. Вона все ще вiрила у свого спасителя. Вона бажала знайти чоловiка, який би вихопив ii геть звiдси, який би обрав ii з-помiж iнших, щоби вона могла «Ступати з Ним у бiлому: бо визнано [ii] вартiсною» (Одкровення 3:4). Тепер, напевне, простiше пояснити, чому коли Клара Бовден наступного ранку зустрiла внизу сходiв Арчi Джонса, то побачила в ньому дещо бiльше, нiж просто невисокого пiдтоптаного мужчину середнього вiку в погано скроеному костюмi. Клара дивилася на Арчi крiзь зелено-сiрi очi втрати; ii свiт щойно зник, вiра вiдiйшла, немов вода пiд час вiдпливу; Арчi зiграв роль вовка з промовки: вiн був останнiм чоловiком на землi. 3 Двi сiм’i «Краще бути одруженим, нiж горiти у пеклi», – так сказано у І Посланнi до Коринтян, глава 7, вiрш 9. Добра порада. Звiсно. Там само, до речi, сказано, що «не слiд карати вола, коли вiн вибираеться з жита», – отака от розхожа фiгура. До початку лютого 1975 року Арчiбальд Джонс повнiстю замiнив Кларi i церкву, i ii бiблiйну освiту, хоча вона, звiсно, й не стала безтурботною атеiсткою, котра реготатиме бiля вiвтарiв чи повнiстю занедбае повчання св. Павла. Втiм, друга цитата якраз проблемою не була, бо Клара жодних волiв не мала. А от перша нiяк не давала iй спокою безсонними ночами. Чи справдi краще було пiти замiж? Навiть якщо чоловiк, за якого ти зiбралася, язичник? А вiдповiдi нiхто дати не мiг: адже тепер вона жила без жодноi опори, без страховки. Бiльше, нiж Бог, непокоiла ii мати. Гортенз люто виступала проти всiеi цiеi iсторii й не так через вiк Арчi, як через колiр його шкiри; вiд часу, коли вона вперше почула про одруження, вона просто перестала помiчати дочку. Проте Клара мала враження, що десь глибоко всерединi мати краще схилилася б до ii шлюбу з непiдхожим чоловiком, нiж змирилася б з тим, що ii дочка живе з кимсь на вiру в грiху, а тому вона пристала на пропозицiю Арчi, попросивши його при тому завезти ii якомога далi вiд Ламбета; так далеко, наскiльки дозволяють його можливостi, – в Марокко, Бельгiю чи Італiю. Арчi стиснув ii руку, покивав i прошепотiв на вушко кiлька солоденьких дурниць, точно знаючи, що найдальше вiн може ii завезти хiба у щойно куплений ним пiд здирницьку позику двоповерховий будиночок у Вiллесден Гарден. Але ж зараз, думав вiн, про це не варто згадувати – тiльки не зараз, не в цей момент. Нехай вона все зрозумiе поступово. Три мiсяцi потому Клара поступово все зрозумiла i настав момент переiзду. Арчi, проклинаючи, як завжди, свое життя, вслiпу повз сходами вгору, згинаючись пiд вагою коробок, якi Клара носила по двi-три без жодного зусилля; дiвчина час вiд часу робила перерву, мружачись на яскраве травневе сонце, й намагалася зiбрати водно все свое терпiння. Далi вона прилягла на морiжку перед своiм новим будинком, простеливши на травi куцу рожеву курточку. Що це за мiсце? Жодноi певностi у неi не було. З переднього сидiння машини служби перевезень вона бачила тiльки дорогу крiзь огиднi та бiднi, подiбнi до Ламбета, передмiстя (хоча тут не було нi молитовних будинкiв, нi епископських церков); однак зненацька за поворотом дорога розквiтла буйною зеленню, обабiч з’явились могутнi дуби, будинки стали вищими, бiльшими, вже не лiпилися одне до одного, а ще далi траплялися парки i навiть бiблiотеки. А далi знову, нiби на звук удару дзвона, дерева зникали, i на iхньому мiсцi поставали обшарпанi автобуснi зупинки; цьому сигналу корилися i будiвлi: тепер це були крихiтнi помешкання без сходових майданчикiв, мiж якими тулилися зачиненi назавжди низки крамниць; серед них можна було бачити рiзноманiтнi заклади на кшталт: покинутого сендвiч-бару, у вiкнi якого все ще висiло запрошення до снiданку; слюсарноi майстернi, котрiй було байдуже до маркетингових нюансiв («ТУТ ВИРІЗАЮТЬ КЛЮЧІ»); чи, наприклад, занедбаноi перукарнi для осiб обох статей, обвiшаноi купою неймовiрних рекламних каламбурiв («Знижки на стрижки», або «Гривки i завивки», або «Стрижися вчасно i буде класно»). Їхати таким шляхом було своерiдною лотереею: виглядаючи з вiкна, вона не знала, де доведеться жити, – серед зеленi дерев чи серед лайна. Проте нарештi iхнiй фургон зупинився перед будинком, гарним будинком, довкола якого були i дерева, i лайно, й тому Клара одразу вiдчула, як ii затоплюе хвиля вдячностi. Будинок був гарним, не настiльки гарним, як вона сподiвалася, але й не настiльки убогим, як вона побоювалась; спереду i ззаду нього були невеликi садочки, перед дверима – килимок, на дверях – дзвiнок, i туалет був усерединi… І все це iй коштувало не так уже й багато. Лише ii любов. Усього лиш любов. І що б там не було сказано у Коринтян, любов’ю не так уже й важко платити, особливо якщо ти нiколи не зазнав ii по-справжньому. Вона Арчi не любила, але ще тодi на сходах вирiшила вiддати себе йому, якщо тiльки вiн забере ii геть. І вiн це зробив; нехай це не були нi Марокко, нi Бельгiя, нi Італiя, але тут було гарно – нi, не земля обiтована, – просто гарна мiсцина, краща, нiж всi решта, в яких iй доводилося бувати дотепер. Клара розумiла, що Арчiбальд Джонс не е романтичним героем. Трьох мiсяцiв з ним у смердючiй кiмнатцi в Крiклвудi було цiлком достатньо, щоби дiйти до такого одкровення. О, ну вiн, звiсно, мiг бути нiжним й iнколи навiть милим, умiв кришталево чисто насвистати кiлька нот вранцi, акуратно i спокiйно водив машину, а ще виявився неймовiрно добрим кухарем, проте романтика бiля нього й близько не лежала, а вже про пристрасть не доводилось й думати. Проте Клара вiдчувала, що коли пов’язати себе з аж настiльки посереднiм чоловiком, то вiн, принаймнi, завжди буде вкрай вiдданим тобi — твоiй красi, твоiй юностi, – бо це ж чи не едине, що вiн може тобi дати. З Арчi чомусь так не сталося. Сплив лише мiсяць пiсля iхнього весiлля, а у нього вже з’явився той погляд, котрим чоловiки дивляться крiзь тебе. Вiн знову повернувся у свое холостяцьке життя: пиво з Самадом Ікболом, обiди з Самадом Ікболом, недiльнi снiданки з Самадом Ікболом – кожну вiльну часину вiн проводив з тим чоловiком у тiй паскуднiй забiгайлiвцi, у тому проклятому «О’Коннелi». Вона намагалася бути розсудливою. Вона запитувала в нього: «Чому ти нiколи не лишишся дома? Чому ти проводиш стiльки часу з тим iндусом?» Але вiн лише поплескував ii по спинi, цiлував у щiчку, а далi брав маринарку i зникав за дверима; i увесь час одна i та сама стара вiдповiдь: «Я? Сем? Ми просто мандруемо в часi». На це iй нiчого було сказати. Вони мандрували у той час, коли ii ще не було на свiтi. Так, цей Арчiбальд Джонс аж нiяк не був лицарем на бiлому конi. Жодних мрiй, жодних сподiвань, жодних амбiцiй. Чоловiк, котрий найбiльше у свiтi любив справжнi англiйськi снiданки та майструвати своiми руками. Нудний чоловiк. Старий чоловiк. Але, попри все… добрий. Вiн був добрим чоловiком. Ця доброта не могла зробити ii життя яскравим, але це вже було хоч щось. Вона побачила ii в ньому ще тодi, вперше, на сходах, побачила просто, прямо – так, як могла побачити добре манго на Врикстонському ринку, навiть не торкаючись його шкiрки. Отакi були думки Клари, коли вона лежала на травi перед своiм новим будиночком, через три мiсяцi пiсля iхнього одруження, тихо спостерiгаючи за своiм чоловiком, за тим, як, наче акордеон, то збiгалися, то розбiгалися зморшки на його лобi, як вагiтно перевалювався через ремiнь його живiт, дивилася на бiлизну його шкiри, на синюшнiсть його вен, на те, як смикалися його «одинадцятки» – тi паси шкiри, котрi наростають з обох бокiв горлянки чоловiка (так кажуть на Ямайцi), коли його час добiгае кiнця. Клара поморщилася. Одружуючись, вона всiеi цiеi фiзiологii не помiчала. Чому? Ну, бо вона усмiхалася, вона була одягнута в бiлу сорочку-поло, втiм, нi – не те: насправдi вона просто не дошукувалася всiх цих вад. Бiльшiсть свого весiльного дня Клара дивилася на власнi ноги. То був вельми клопiткий i на диво теплий, як на 14 лютого, день, коли довелося довго чекати, бо увесь свiт ринувся одружуватися в маленьку реестрацiйну контору на Лудгейт-Гiлл. Клара пам’ятае, як тихцем скинула своi маленькi коричневi туфельки на пiдборах i поставила босi ноги на прохолодну пiдлогу, намагаючись тримати iх з обох бокiв темноi трiщини на плитцi – сама для себе вона вирiшила, що вiд цього залежатиме ii майбутне щастя. Тим часом Арчi витирав пiт довкола губ i кляв спеку, через яку солонi краплi неприемно стiкали в нього навiть по ногах. На свое друге весiлля вiн одягнув шерстяний костюм i бiлу сорочку-поло, а тепер розумiв, що обидва рiшення були не зовсiм правильними. Струмочки поту текли з усiх nop його тiла i, просочуючись крiзь трикотаж сорочки та шерсть костюму, залишали нi з чим незрiвнянний запах вологоi собачоi шерстi. Клара, звiсно, бiльше нагадувала кiшку. На нiй були коричнева шерстяна сукня, куплена у Джефа Бенкса, та бездоганно поставлений новенький зубний протез; сукня була з вiдкритою спиною, а зуби були бiлими – вся вона виглядала по-котячому хижо; така собi пантера у вечiрнiй сукнi: де закiнчувалася спина Клари й починалася сукня, з першого погляду було не зовсiм зрозумiло. І на запилюжений потiк сонячного свiтла, котрий з високого вiкна падав на пари, що очiкували своеi черги, вона теж реагувала, наче кiшка. Вигинала спину пiд його дотиками i мало що не муркотiла. Навiть реестратор, котрий бачив уже на своему вiку всяке – конеподiбних чоловiкiв, якi одружувалися з тхороподiбними жiнками, й слоноподiбних чоловiкiв iз совоподiбними жiнками, – навiть вiн пiдняв був брову, здивовано споглядаючи цю найбiльш неймовiрну та неприродну пару, котра наближалася до його столика. Кiт та собака. – Доброго дня, отче, – сказав Арчi. – Вiн реестратор, Арчiбальде, ти, старий дурню, – встряв його друг Самад Мiя Ікбол, котрого разом з його мiнiатюрною жiнкою Алсаною викликали iз ув’язнення в глибинi кiмнати очiкування, щоби вони могли посвiдчити шлюб, – вiн нiякий тобi не священик. – А, ну так. Точно. Пробачте. Нервуюся. Знуджений реестратор запитав: – Може, вже почнемо? Вас тут нинi стiльки зiбралося. Церемонiя тривала не надто довго. Арчi дали ручку, i вiн записав свое iм’я (Альфред Арчiбальд Джонс), нацiональнiсть (англiець) та вiк (47 рокiв). На мить завагавшись перед графою «Професiя», далi продовжив «Реклама (складаю тексти оголошень)» i пiдписався. Клара також написала свое iм’я (Клара Іфiгенiя Бовден), нацiональнiсть (з Ямайки) та вiк (19 рокiв). Не знайшовши графи, яка б цiкавилася ii професiею, вона перейшла прямо до вирiшальноi фiнальноi лiнiйки, черкнула на нiй свiй пiдпис i випросталася уже з новим прiзвищем – Джонс. Нiби нiхто до неi й не отримував такого прiзвища. Далi вони вийшли на вулицю, де вiтер грався зужитими конфетi, кидаючи iх на все новi й новi пари, i Клара, нiби вперше, привiтала своiх весiльних гостей-iндусiв – чоловiка та жiнку, – обое були вдягнутi в рожевий шовк. Самад Ікбол, високий статний чоловiк iз бiлоснiжною усмiшкою та мертвою рукою, знову й знову вiтаючи, поплескував ii по спинi тiею рукою, котра в нього все ще залишалася здоровою. – Це все моя iдея, – повторював вiн, – це моя iдея з усiею тiею женячкою. Я знаю цього чолов’ягу вiд… вiдколи? – З 1945 року, Семе. – Оце я й намагаюся пояснити твоiй чарiвнiй дружинi: вiд 1945-го! А коли ти знаеш чоловiка так довго, коли ти воював поруч з ним, тодi ти просто мусиш зробити його щасливим, коли вiн у нещастi. А вiн якраз був втрапив у халепу! І був у нiй, аж доки не з’явилася ти. Бабрався в ямi з лайном – пробачте за мою французьку. На щастя, вона тепер уже далеко. Для божевiльних у цьому свiтi е тiльки одне мiсце i якраз там iх усiх i збирають… – Самад втратив запал рiвно на серединi речення, бо побачив, що Кларауявлення не мае, про що вiн каже. – Ну, це нас не спинить… Словом, все це була моя iдея. Ну i, звiсно, його дружина Алсана, тендiтна, з мiцно стиснутими губами, котра, здавалося, дивилася на Клару згори (хоча сама була заледве на кiлька рокiв старша) i говорила хiба «О, так, мiсiс Джонс» або «О, нi, мiсiс Джонс», що змусило Клару так рознервуватися i почуватися такою вiвцею, що вона аж змушена була знову влiзти у своi туфельки. Арчi почувався винним перед Кларою, бо не змiг органiзувати бiльш вишуканого прийняття. Але ж i запрошувати було бiльше нiкого. Решта родичiв та друзiв просто вiдхилили запрошення: хтось – сухо, хтось – злякано; були й такi, що просто обрали за краще промовчати, а тому цiлий останнiй тиждень забобонно переступали через пошту на килимку i не брали слухавки. Єдиним доброзичливцем залишився Ібельга-уфтс, котрого i не повiдомляли про подiю, i не запрошували, проте саме вiн якимсь дивним чином про все дiзнався i телеграфував привiтання, яке принесли з вранiшньою поштою: 14 лютого 1975 року Дорогий Арчiбальде, Коли йдеться про весiлля, то в менi часто прокидаеться справжнiй мiзантроп, проте сьогоднi, намагаючись врятувати вiд вимирання грядку петунiй, я зненацька спiзнав глибоке i щире зворушення вiд думки про еднання чоловiка i жiнки у спiльному союзi довжиною в усе життя. Як дивовижно, що ми, люди, зважуемося на такий неймовiрний подвиг, хiба нi?Але буду на момент серйозним: як ти знаеш, моя професiя змушуе заглядати мене глибоко всередину «Жiнки», а як психiатр, я можу судити про ii розумове здоров’я чи, навпаки, хворiсть. Отож я певен, мiй друже (дозволь менi лише продовжити метафору), що ти ретельно пiдiбрав собi панi-дружину-свого-життя, i виявив ii здоровою як тiлом, так i душею, i не знайшов у неi жодноi вади; а коли так, то що я можу передати тобi, як не теплi вiтання вiд твого щирого суперника     Горста Ібельгауфтса. Якi ще спогади того дня могли зробити його унiкальним i вiдрiзнити вiд решти 364 днiв, котрi складали 1975 рiк? Клара ще пам’ятае хiба молодого спiтнiлого чорношкiрого хлопця у чорному костюмi, котрий звертався iз закликами до своiх братiв та сестер з ящика з-пiд яблук, i стару жебрачку, котра викидала всячину зi смiтникового бака, залiзши туди мало не з головою. Проте далi все закiнчилося: приготованi Кларою бутерброди злиплися i тихо страждали, забутi на днi сумки, небо захмарилося, а коли вони пiдiймалися схилом до Кiнг Луд Пабу, минаючи зубоскальство хлопцiв з Флiт-стрит, якi допивали ще суботнi пiнти пива, Арчi побачив квиток зi штрафом на своему вiтровому склi. Отак i трапилося, що Клара першi три години свого замiжжя провела в Чипсайдському полiцейському вiддiлку, тримаючи у руках туфельки та спостерiгаючи, як ii рятiвник гаряче сперечаеться з iнспектором, котрий навiдрiз вiдмовлявся вникати в глибини Арчiбальдовоi iнтерпретацii правил недiльного паркування. – Кларо, Кларо, люба моя… Це був Арчi, котрий пробирався повз неi до входу, несучи перед собою кавовий столик. – Сьогоднi увечерi прийдуть Ікболи, i тому б я хотiв уже трохи навести лад у цьому домi – вважай, бо я тут носитиму речi. – Тобi треба помiч? – терпляче запитала Клара, все ще не розiгнавши чарiв свого денного сну. – Я можу щось занести нагору, якщо… – Нi, нi, нi, я все зроблю сам. Клара встала i взялася за край столика: – Дай менi хоч… Арчi заметушився, намагаючись водночас вхопитися i за нiжки стола, i за його масивну скляну поверхню. – То чоловiча робота, кохана. – Але ж… – Клара з неймовiрною легкiстю пiдняла важке крiсло i поставила його перед Арчi, котрий вiддихувався на сходах передпокою, – це не проблема. Як тубi треба дупумога, тiко пупроси, – i вона легко провела рукою по його спiтнiлому чолi. – Так, так, так, – вiн знервовано вiдштовхнув ii, неначе вiдганяючи муху, – я ж i сам можу впоратися, ти знаеш. – Я знаю. – То чоловiча робота. – Так, так. Я знаю… я не мала на увазi… – Послухай, Кларо, просто не стiй у мене на дорозi i я все зроблю, окей? Клара дивилася, як вiн закасуе рукави й знову береться до столика. – Якщо ти справдi хочеш чимось допомогти, люба, то починай заносити в дiм свiй одяг. У тебе його стiльки, що в ньому можна втопити цiлий довбаний крейсер. Я поняття не маю, як ми все те помiстимо в такому малому примiщеннi. – Я вже казала, ми мужемо пуловину викинути, як то треба. – Я цього не казав. Не казав же, так? Як там наш комод? Це був чоловiк, нiколи не здатний прийняти рiшення, не здатний визначити свою позицiю. – То саме: як тубi вiн не пудобаеться, ту хай йуго заберут назад. Я купила йуго, бо менi видавалос’, шо вiн тубi пудобаеться. – Слухай, люба, – сказав Арчi, насторожившись, що вона пiдвищила голос, – то ж все-таки були моi грошi, то було б гарно запитати i мою думку. – Чулувiче! Та то ж тiко кумод! І вiн червоний! А червоний – то червоний i червоний. Чуто тебе вже нервуе червоний? – Я просто намагаюся, – почав Арчi, понижуючи голос до хрипкого шипiння (улюблена голосова зброя всiх домашнiх воен: щоб не чули дiти/сусiди), – я лише хочу трiшки додати стильностi цiй оселi. Послухай, це ж наше нове життя, добрий район… давай не будемо сваритися. Давай кинемо монетку; отже, якщо випаде королева – цей комод лишаеться, якщо герб, то… Справжнi коханцi можуть хтозна-як сваритися, але вже за секунду вони знову кинуться одне одному в обiйми; бiльш досвiдченi – перше пiдуть сходами в кiмнату нагорi i вже лише там перестануть сердитися. Якщо вiдносини на межi повного розриву, то перш нiж виникне спонука повернутися до своеi половини – бажання допомогти, якийсь спогад про дотик дитячоi руки чи тепле переживання, – ображенi чоловiк чи жiнка можуть опинитися за два квартали униз по вулицi, а то й за двi краiни на схiд вiд мiсця сварки. За цiею шкалою Рiхтера Клара щойно починала по-справжньому дратуватися. Вона повернулася до ворiт, зробила два кроки i зупинилася. – Королева! – закричав Арчi, здаеться, навiть без видимого обурення. – Комод залишаеться! Бачиш? Не так уже й важко було знайти рiшення. – Я не хтiла сваритися, – вона повернулася до нього обличчям, наново вирiшивши пам’ятати про свiй борг перед ним, – ти сказав, що Ікболи прийдуть на обiд, то я просто думала… якшо вуни схочуть, шуби я гутувала iм каррi – тобто я вмiю гутувати каррi, – але то мiй спосiб гутувати каррi. – Та перестань, вони зовсiм не такi iндуси, – роздратовано сказав Арчi, котрий i припустити не мiг такого повороту справ. – Сем буде iсти будь-яке м’ясо, як i будь-який iнший чоловiк. Вiн подае страви в iндiйському ресторанi, так що, гадаю, не захоче бачити iх ще й тут. – Ну, я просто пудумала… – Ну, будь ласка, Кларо, не треба. І вiн нiжно поцiлував ii у чоло, хоча для цього iй довелося трiшки зiгнутися. – Я знаю Сема дуже давно, а його дружина, здаеться, з вельми тихих. Вони ж не королiвська родина. Вони зовсiм не такi iндуси, – повторив вiн i затряс головою, нараз стурбувавшись якоюсь проблемою, якимсь не до кiнця зрозумiлим вiдчуттям, вiд якого не мiг повнiстю звiльнитись. Самад i Алсана, котрi не були аж такими iндусами (як у свiдомостi Арчi зовсiм не аж такою чорношкiрою була сама Клара) й котрi, фактично, взагалi iндусами не були, бо були бангладешцями, жили за чотири квартали вниз, на непарному боцi Вiллесден-роуд. Щоби перебратися на непарний бiк цiеi вулицi з непарного боку бiднiшоi Вайтчепел, iм довелося цiлий рiк тяжко працювати. Алсана збавила його на кухнi, де стояв старий «Зiнгер», на якому вона зшивала шматки чорноi синтетичноi тканини для крамницi «Домiнацiя» в Сохо (часто за цей рiк iй доводилося тримати вирiб, котрий вона щойно зробила за лекалами, якi iй дали, i дивуватися – що воно в бiса таке вийшло). Самад увесь рiк займався тим, що м’яко нахиляв голову пiд потрiбним кутом i, затиснувши олiвця в лiвiй руцi, вслухався в жахливу британську, iспанську, американську, французьку, iталiйську вимову: Путь ласка, мулодого баранця i троха рижу. Жарiну курiпку с картошкаю, пасiба. І так вiд шостоi вечора до третьоi ранку, а далi увесь день ходити сонним, аж поки сонячного свiтла стане менше, нiж пристойноi решти на чай. «Тому що який сенс, – думав Самад, забираючи рахунок i грошi плюс п’ятнадцятипенсову подачку, – який сенс давати на чай людинi таку ж суму, яку зазвичай кидають у фонтан, щоби загадати бажання?» Проте ще навiть до того, як неприпустима думка приховати тi кiлька монет пiд серветкою могла з’явитися у Самадовiй головi, Мухул – Ардашiр Мухул, котрий керував рестораном i жилавий тулуб котрого сновигав туди-сюди залою, одним оком посилаючи улесливi вiтання клiентам, а другим наглядаючи за працiвниками, – Мухул уже запопав його. – Сааамааадее, – вiн завжди говорив елейно i масно, – ти вже поцiлував якусь задницю нинi, братiку? Самад i Ардашiр були далекими родичами, хоча Самад i був старшим на шiсть рокiв. З якою радiстю (чисте благоденствiе!) Ардашiр у сiчнi минулого року вiдкрив листа вiд свого старшого, розумнiшого, привабливiшого зовнi кiлькаюрiдного брата, котрому не вдалося знайти роботу в Британii, а тому чи не мiг би вiн… – П’ятнадцять пенсiв, брате, – сказав Самад, розкриваючи долоню. – Нiчого, мало-помаленьку i збереться жменька, – вiдказав Ардашiр, складаючи своi риб’ячi губи в натягнуту мертвотну посмiшку, – кидай iх у пiсяльний горщик. Пiсяльним горщиком називали невелику риночку, примощену бiля службових туалетiв, у яку скидалися всi чайовi, аж поки iх не дiлили мiж усiма вже перед ранком. Для молодих м’язистих, привабливих кельнерiв, як-от Шiва, це було значною несправедливiстю. Шiва був единим хiндi серед усього персоналу, проте йому прощали вiдмiнностi в релiгiйних поглядах через його винятковий дар офiцiанта. За вечiр Шiва мiг заробити на чайових не менш як чотири фунти, особливо якщо в куточку сидiла заплакана, щойно розлучена британка, на котрiй вiн мiг випробовувати силу плавних ударiв своiх довгих вiй. Йому так само вдавалося виманювати грошi з продюсерiв та режисерiв у сорочках-поло (ресторан розташовувався в самому центрi лондонського театрального свiту, а то були все ще часи Верховного Суду, симпатичних хлопчикiв та побутових п’ес), котрi робили Шiвi комплiменти i, спостерiгаючи, як хлопець вправно й провокативно рухае задом, простуючи до бару i назад, клялися, що вiн мiг би отримати будь-яку роль, яку б захотiв, якби хтось адаптував до сцени «Дорогу в Індiю». Таким чином, для Шiви система пiсяльного горщика була просто грабунком серед бiлого дня й вiдвертим нехтуванням його кельнерськими здiбностями. Проте старшi чоловiки, як-от Самад у його майже п’ятдесят, або й ще старшi, як, наприклад, сивий Мухамед (брат Ардашiрового дiда) з глибокими зморшками обабiч рота, прорiзаними усмiшкою молодих лiт, котрому було, щоб не збрехати, вiсiмдесят, – усi вони аж нiяк не мали чого нарiкати на пiсяльний горщик. Звiсно ж, iм було вигiднiше приеднатися до колективу, нiж привласнити п’ятнадцять центiв, ризикуючи бути зловленими (i позбавленими права на тижневий чайовий заробiток). – Усi ви на моему горбу сидите! – гарчав Шiва, кидаючи над ранок у горщик своi п’ять фунтiв. – Ви всi в мене на шиi! Хто-небудь, поскидайте з мене цих невдах. Це була моя п’ятка, а тепер ii треба подiлити у шiстдесят п’ять мiльйонiв довбаних способiв i роздати цим невдахам. Це що – комунiзм? І всi решта тихли й намагалися уникати його погляду, i вдавали, що займаються iншими речами; й так було доти, доки одного вечора, одного п’ятнадцятипенсового вечора, Самад не сказав йому тихо, майже зачаiвши дихання: – Заткнися, хлопче. – Ти! – крутнувся до Самада Шiва, розсипаючи дорогою гору соi, зготованоi назавтра. – Ти найгiрший з них усiх! Ти найгiрший, прибитий мiшком офiцiант, якого я коли-небудь бачив! Ти не змiг би дiстати чайовi, навiть якби перекривляв клоунiв! Я чув, як ти намагаешся заговорити з клiентами – там про бiологiю, сям про полiтику, – та просто iсти подавай, iдiоте, – ти ж офiцiант, дурко нещасне, а не Майкл Паркiнсон. Я чув, ви щось сказали про Делii — Шiва накинув на руку свiй фартух i пiшов, жалiсливо кривляючись, кухнею, – я i сам там бував, знаете, унiверситет, о так, це прекрасно, так, я воював, за Британiю, так, так, так, мило, дужемило, – Шiва намотував кола кухнею, трусячи головою й роблячи паси руками, подiбно до «Юрая Гiп», вiн кланявся та виструнчувався i перед шеф-кухарем, старшим чоловiком, котрий неспiшно складав шматки м’яса до людського зросту холодильника, i перед хлопчиком-практикантом, котрий чистив велику, як усесвiт, духовку. – Самаде, Самаде… – сказав вiн зi, здавалося б, нескiнченним жалем у голосi, а далi рiзко урвав, одним рухом скинув фартух з руки i обв’язав його довкола пояса, – та ти просто сумний маленький чоловiчок. Мухамед пiдняв голову вiд горщикiв, котрi чистив, i сказав, наче нi до кого й не звертаючись: – Ото вже ця молодь. Як так можна говорити до старших? Як так можна? Де дiлася повага? Як так можна? – І ти теж iди в лупу, старий, – сказав Шiва, вiдмахнувшись вiд нього черпаком, – не вчи мене, ти ж менi не тато. – Я троюрiдний брат дядька твоеi матерi, – вiдповiв той. – Клав я на це, – огризнувся Шiва, – клав i всьо. Вiн узяв швабру i потяг ii у бiк туалетiв, але, порiвнявшись iз Самадом, повернув ii i ткнув йому в обличчя. – Цiлуй! – розреготався, а далi, копiюючи сповiльнену манеру Ардашiра, додав: – Мооже, колиись ти дiстанеш пiдвиищення, браатiку! І так велося в усi вечори: приниження вiд Шiви та iнших кельнерiв, пихата зверхнiсть Ардашiра; нiколи не бачити Алсани, нiколи не бачити сонця; ховати в кулаку п’ятнадцять пенсiв, а потiм вiддавати iх… Як же вiдчайдушно йому хотiлося начепити собi на груди плакат, великий бiлий транспарант, на якому б писалося: Я НЕ ОФІЦІАНТ. Я БУВ СТУДЕНТОМ, НАУКОВЦЕМ, СОЛДАТОМ. МОЮ ДРУЖИНУ ЗВАТИ АЛСАНА МИ ЖИВЕМО У СХІДНОМУ ЛОНДОНІ, АЛЕ МРІЄМО ПЕРЕЇХАТИ НА ПІВНІЧ. Я МУСУЛЬМАНИН, АЛЕ АЛЛАХ ПОКИНУВ МЕНЕ АБО Я ПОКИНУВ АЛЛАХА – ЩОДО ЦЬОГО НЕ ПЕВЕН. У МЕНЕ Є ДРУГ АРЧІІ ЩЕ КІЛЬКА ІНШИХ. МЕНІ СОРОК ДЕВ’ЯТЬ, АЛЕ ЖІНКИ ЩЕ Й ДОСІ ОБЕРТАЮТЬСЯ МЕНІ ВСЛІД НА ВУЛИЦІ. ПРИНАЙМНІ ІНКОЛИ. Але такого плаката вiн не мав, а тому набув звички, пристрастi все всiм пояснювати, пояснювати постiйно, прискiпливо, немов Старий Моряк, говорити з кожним i про все. Чи це важило? А тодi, одного вечора, настае гiрке розчарування: i ти розумiеш, що важливо вмiти схиляти голову, важливо спритно записати замовлення – оце важливо, дуже важливо бути добрим кельнером i слухати, коли хтось каже: – Молоду баранину з рисом. І чипси. Дякую. І тодi п’ятнадцять пенсiв брязнуть об порцеляну. «Ой, дякую, сер. Який же я вам вдячний». У вiвторок, за кiлька днiв пiсля весiлля Арчi, Самад почекав, поки всi пiдуть, склав своi бiлi кельнерськi штани (зробленi з тiеi самоi блискучоi тканини, що й скатертини) у правильний квадрат i пiшов сходами нагору до контори Ардашiра, оскiльки мав його щось запитати. – Братiку! – скорчив дружню гримасу Ардашiр, вгледiвши Самада, котрий нервово тупцяв бiля дверей його кiмнати. Ардашiр знав, що Самад прийшов просити надбавку до платнi, й хотiв продемонструвати свою доброзичливу зацiкавленiсть його становищем, перш нiж остаточно вiдмовити в проханнi. – Братiку, заходь! – Доброго вечора, Ардашiре Мухул, – сказав Самад, входячи нарештi до кiмнати. – Та сiдай, сiдай, – з теплом у голосi сказав Ардашiр, – не стiй, якi церемонii мiж своiми? Самад був радий такому початку. Все складалося добре. Використав момент, щоби з неодмiнним зачудуванням оглянути кiмнату: безжальне золото, потрiйний килим, меблi усiх вiдтiнкiв жовтого та зеленого… Тут усi мали захоплюватися Ардашiровим умiнням вести справи. Вiн використав просту iдею iндiйського ресторану (маленьке примiщення, рожевi скатертини, гучна музика, жахливi шпалери, страви, про якi в Індii нiхто й не чув, купа рiзних соусiв) – i просто збiльшив кiлькiсть усього цього. Нiчого не полiпшував, усе залишив по-старому, але збiльшив: бiльша будiвля у найбiльшiй туристичнiй пастцi Лондона – на Лестершир Сквер. Треба було всiм цим захоплюватися, а надто – захоплюватися чоловiком, котрий зараз нависав над столом, усмiхнений, як милосердна сарана, потопав своiм комашиним тiлом у чорному шкiряному крiслi – паразит, замаскований пiд фiлантропа. – Братiку, а що я можу для тебе зробити? Самад набрав повiтря. – Справа от у чому… Доки вiн говорив, очi Ардашiра дедалi бiльше склянiли, його худющi ноги конвульсивно сiпались пiд столом, а пальцi згинали та розгинали скрiпку, аж доки не вигнули ii у формi лiтери А. А – Ардашiр. «Справа от у чому…» Так, учому, власне, справа? Ага, справа в будинку. Самад якраз переiжджав зi Схiдного Лондона (де абсолютно неможливо виховувати дiтей, справдi – тут Ардашiр погодився – там не можна виховувати дiтей, якщо тiльки не хочеш завдати iм калiцтва), зi Схiдного Лондона, з його неофашистськими бандами, на Пiвнiч, навiть пiвнiчний захiд, де все бiльш… бiльш… лiберально. А тепер що, його черга говорити? – Братiку… – сказав Ардашiр, змiнюючись на обличчi, —… це не моя справа купувати будинки працiвникам, брати вони менi чи нi… я даю тобi зарплату, братiку… Так робиться бiзнес у цiй краiнi. Ардашiр навiть пересмикнув плечима, коли говорив, неначе вказуючи, що глибоко засуджуе «бiзнес у цiй краiнi», але мусить йому коритися. Увесь його вигляд казав, що його змушують, це британцi змушують його заробляти такi скаженi грошi. – Ти не зрозумiв мене, Ардашiре. Я взяв позику i купив будинок. Це вже наш будинок i ми вже переiхали… «Яким же чином йому вдалося це зробити? – думав собi Ардашiр, дiстаючи ще одну скрiпку з нижньоi шухлядки столу. – Та вiн, напевне, змусив по-рабськи працювати свою дружину». – Менi треба лише маленьку надбавку до зарплати, щоби легше збутися того кредиту. Щоби нам трохи вiльнiше дихалося на новому мiсцi. Щоби Алсанi було легше, бо, ну, вона ж вагiтна. Вагiтна. Важко. Тут треба було проявити чудеса дипломатii. – Не зрозумiй мене неправильно, Самаде, ми обое iнтелiгентнi, щирiлюди, тожя можу сказати тобi прямо… Я знаю, що нiякий ти не довбаний офiцiант, – зашепотiв вiн, аби заповнити чимось паузу, а пiсля того поблажливо посмiхнувся, так, нiби сказав щось соромiцьке, щось, що мало б iх зблизити, – я дуже добре розумiю твое становище… Звiсно ж, розумiю… але й ти повинен зрозумiти мое… Якщо я роздаватиму на дурничку грошi кожному родичу, котрий у мене працюе, то скоро ходитиму по свiту, як той божевiльний мiстер Гандi. Не матиму горщика, щоб попiсяти. Я i так кручуся, як можу. От тобi приклад: якраз оце зараз отой нiкчемний Товстий Елвiс, брат моеi дружини Гусейн-Ішмаель… – Рiзник? – Ага, рiзник – вiн вимагае, щоби я платив бiльше за його смердюче м’ясо! «Ардашiре, ну ти ж чоловiк моеi сестри!» – каже вiн менi. А я йому кажу: «Але Мухамеде, це ж роздрiбна торгiвля…» Тепер була Самадова черга завмерти i подивитися перед себе скляними очима. Вiн подумав про свою дружину Алсану, котра була зовсiм не така покiрна, як вiн думав про неi, коли одружувався, – iй вiн сьогоднi мав принести поганi новини; а вона ж, Алсана, часом впадала у справжню лють, та що там казати – то були цiлi напади гнiву. Дальшi та ближчi родичi Самада вважали це поганим знаком, побоювалися, чи немае в родинi Алсани якоiсь «пiдозрiлоi розумовоi недуги»; вони спiвчували Самадовi, як спiвчувають людинi, яка придбала крадену машину з набагато бiльшим пробiгом, нiж можна було собi думати. Самад же у своiй наiвностi вважав, що жити з такою молодою жiнкою буде… просто. Проте Алсана – нi, Алсана простою не була. Напевне, тепер всi молодi жiнки такi, думав Самад. Наприклад, наречена Арчi… минулого вiвторка вiн також побачив щось вельми непросте у ii очах. З молодими жiнками все тепер не так, як ранiш. Ардашiр закiнчив свою, як вiн вважав, вельми красномовну тираду, вiдкинувся на крiсло вдоволений i заходився скручувати зi скрiпки букву М – Мухул, котра мала спочивати на його колiнi поруч з А – Ардашiр. – Ой, дякую, сер, – сказав Самад, – який же я вам вдячний. Того вечора був жахливий скандал. Алсана пожбурила на пiдлогу швейну машинку разом з недошитими модними чорними штанами. – Усе це дарма! Скажи менi, Самаде Мiя, який сенс переiжджати у цей красивий, справдi вельми красивий будинок, якщо в нас нема що iсти? – Це гарний район, у нас тут друзi. – А хто вони? – вона грюкнула своiм маленьким кулачком по кухонному столу, вiд чого сiль i перець пiдлетiли вгору в красивому пiруетi й видовищно розсипались у повiтрi. – Я iх не знаю! Ти бився на давнiй забутiй вiйнi з якимось британцем, котрий тепер одружився з чорною дiвкою! Чиi вони друзi? І серед цих людей мають рости моi дiти? Будуть гратися з iхнiми чорно-бiлими дiтьми? Але ти менi не сказав, – вигукнула вона, повертаючись до своеi улюбленоi теми, – де у цьому домi iжа? – Алсана театральним жестом розчахнула кухонну шафку: – Де iжа? Може, будемо iсти порцеляну? – Двi тарiлки полетiли на пiдлогу й розбилися на друзки. Вона поплескала по своему животу, наче звертаючись до ще не народженоi дитини, i кивнула на порцеляновi скалки: – Хочеш iстоньки? Тодi Самад, котрий теж любив мелодраматичнi жести, кинувся до холодильника, розчахнув його i вивалив на пiдлогу кухнi цiлу гору м’яса. Його мати, говорив вiн, ночами не спала, аби приготувати сiм’i попоiсти. Вона не витрачала родиннi грошi, казав вiн, як Алсана, купуючи готовi страви, йогурти i консервованi спагетi. Алсана з розмаху лупнула його в пузо. – Ах, Самад Ікбол – традицiоналiст! Може, менi ше вийти на вулицю i одяг у вiдрi попрати? До речi, цiкаво, як там мiй одяг? Його iсти можна? Доки Самад переводив подих, тримаючись за живiт, вона тут же, на кухнi, заходилася скидати з себе все до останньоi нитки, жбурляючи одяг просто на морожену ягнятину, залишки якоi Самад приносив з ресторану. Вона постояла перед ним гола, демонструючи першi ознаки вагiтностi, а далi накинула довгий брунатний плащ i пiшла з будинку. Одначе й вона, гупнувши за собою дверима, подумала i зрозумiла, що це була правда: гарний район; не могла заперечувати, що, поки йшла зараз до траси, змушена була минати хiба дерева, а не бездомних та купи смiття, як у Вайтчепел. І дитинi тут було б добре – цього теж не могла вiдкинути. Алсана десь глибоко всерединi вiрила, що життя серед зеленi добре впливае на моральнiсть дiтей, а тут праворуч вiд ii будинку починався Гладстон Парк, потужний зелений масив, названий на честь лiберального прем’ер-мiнiстра (Алсана походила з поважноi й давньоi бенгальськоi сiм’i, а тому читала британську iсторiю; але подивiться на неi тепер! Ото якби хтось iз родичiв побачив ii зараз!..), а в лiберальнiй традицii всi парки облаштовувались без загорож, не те що елiтний Королiвський парк (часiв королеви Вiкторii), з його шпичастим металевим парканом довкола. Вiллесден не був аж таким мальовничим, як район Королiвського парку, але тут було гарно. Нiчого заперечити. Зовсiм не схоже на Вайтчепел, де пiсля промови першого-лiпшого божевiльного неофашиста доводилося ховатися в пiдвалi, доки скiнгеди розбивали iм вiкна своiми кованими сталлю черевиками. Цiлi потоки дешевоi та безглуздоi тупостi. А тепер вона вагiтна, iй потрiбно трохи миру i спокою. Хоча й тут було чимось подiбно: от чого вони всi так дивно витрiщаються на неi, малу жiнку-iндуску, котра крокуе вздовж траси у довгому макiнтошi, а ii пишне волосся розвiваеться у всi боки, як саме бажае? «Кебаби Малiка», «У мiстераЧонга», «У Раджi», «Пекарня Малковича», – читала вона новi для неi вивiски, доки проходила повз них. Схоплювала все одразу. Вже бачила, як воно тут е насправдi. «Лiберальний район? А дзуськи!» Нiхто не е бiльш лiберальним нинi, нiж будь-хто iнший. Просто тут, у Вiллесденi, не було якихось одних, якi б почувалися достатньо сильними, щоби нападати на якихось iнших i заганяти iх у пiдвали, доки розлiтаються вщент iхнi вiкна. – Сенс виживання у самому виживаннi, – сказала Алсана вголос (вона зверталася до своеi дитини – поклала собi передавати iй хоча б одну мудру думку щодня) i зайшла до салону «Дикi капцi», сповiстивши дзвiночком про свiй прихiд. Тут працювала ii племiнниця Нiна. Старомодна швацька майстерня. Нiна прибивала шпильки до жiночих туфель. – Алсано, ти виглядаеш, як чортi-шо! – вигукнула Нiна по-бенгальськи. – Шо за жахливий плащ? – Не твоя справа, що це, – вiдповiла Алсана по-англiйськи, – я прийшла, щоб забрати черевики свого чоловiка, а не щоби базiкати зi своею племiнницею-соромiтницею. Нiна вже до такого звикла i знала, що з приiздом Алсани у Вiллесден нападок тiльки побiльшае. Ранiше речення були довшими, наприклад, Ти нiчо’ не здобула, лиш сором… або Моя безсоромна племiннице… Проте зараз у Алсани вже не було нi бажання, нi сил щоразу намагатися викликати шок такими фразами, а тому вона завжди говорила свое «племiнниця-соромiтниця», використовуючи як загальну мораль до всього, що могло бути сказано i вiдчуто. – Бачиш цi пiдошви? – запитала Нiна, вiдкидаючи з очей пасмо пофарбованого набiло волосся й подаючи Алсанi з полицi Самадовi черевики разом з невеликим блакитним талончиком. – Вони настiльки стертi, тiтонько Алсi, що менi довелося реконструювати iх вiд основи. Вiд самоi основи! Шо вiн в них робив? Бiгав марафон? – Вiн працюе, – скупо кинула Алсана. – І ще молиться, – додала вона, бо любила виказувати людям свою поважнiсть та й, врештi, була насправдi вельми традицiйною та релiгiйною й не потребувала, власне, нiчого, окрiм дрiбки вiри. – І не називай мене тiтонькою, бо я лише на два роки старша за тебе, – Алсана кинула черевики в пластиковий пакет i наготувалася йти. – А я думала, люди моляться на колiнах, – вiдповiла Нiна з легким смiшком. – Та по-рiзному, – кинула Алсана, вже виходячи за дверi, вiд чого знову дзеленькнув дзвiнок, – моляться, коли сплять, коли прокидаються, гуляють. Ми завжди перед очима Творця. – Ей, а як там новий будинок? – крикнула Нiна iй услiд. Але та вже пiшла. Нiна струснула головою й зiтхнула, спостерiгаючи, як ii молода тiтка зникае вдалинi вулицi, неначе маленька брунатна куля. Алсана. «Вона, – думала собi Нiна, – водночас i молода, i стара. Така чуттева, така прямолiнiйна у своему довгому, також сповненому чуттевостi плащi, але при цьому виникае враження…» – Хей, мiс! Я тута маю мешти, до яких тре глянути, – почувся голос iз глибини кiмнати. – Дивись краще за своiми цицьками, – сказала Нiна у вiдповiдь. На розi бiля пошти Алсана пригальмувала, скинула своi незручнi сандалi й узула черевики Самада. (Дивовижно, але при своему малому зростi вона мала величезнi ноги. Тому коли дивитися на неi, складалося враження, що iй треба ще трохи пiдрости.) Вона миттю скрутила свое волосся у зручний вузол й щiльнiше загорнулася в плащ вiд надокучливого вiтру. Далi вона рушила вгору вулицею попри бiблiотеку й почала пiднiматися невеликою зеленою алеею, котрою нiколи не ходила ранiше. – Виживання – це все, маленький Ікболе, – сказала вона своему животу, – виживання. Десь на половинi дороги на пагорб вона перетнула вулицю, маючи намiр звернути лiворуч i, зробивши коло, повернутися назад на головну дорогу. Проте коли вона наблизилася до великого бiлого фургона з вiдчиненими заднiми дверцятами i заздрiсно кинула поглядом на меблi всерединi нього, iй довелося такожупiзнати i iхню господиню – чорношкiру дiвчину, котра лежала тут же, на морiжку за огорожею, й задумано дивилася в бiк бiблiотеки (а сама ж майже гола, ага! Якоюсь рожевою курточкою тiльки й прикрита – мало що не в бiлизнi), так нiби у цьому напрямку лежало ii майбутне. Алсана одразу ж спробувала знову перейти на iнший бiк, але вiдчула, що ii помiтили. – Мiсiс Ікбол! – гукнула Клара й помахала iй рукою. – Мiсiс Джонс. Обидвi жiнки миттево знiтилися через свiй одяг, проте, ще раз глянувши одна на одну, одразу ж вiднайшли певнiсть. – Хiба ж це не дивно, Арчi? – почала Клара, старанно вимовляючи всi приголоснi. Вона поклала собi за мету позбутися акценту й намагалася використати кожну нагоду, щоби повправлятися. – Що-що? – запитав Арчi, котрий на той час був у холi й роздратовано воював з книжковою шафою. – Ми ж щойно про вас говорили, – знову повернулася Клара до Алсани, – ви в нас нинi обiдаете, так? «Чорношкiрi люди, як правило, вельми доброзичливi», – подумала та, усмiхаючись до Клари у вiдповiдь i пiдсвiдомо додавши цей факт до решти «за» у перелiку «за» i «проти», котрi стосувалися ii новоi знайомоi. З-помiж осiб кожноi меншини, котра iй не подобалася, Алсана любила вирiзняти когось, хто б слугував винятком для ii духовноi рiвноваги. У Вайтчепел залишилося багато таких спасенних. Китайський хiромант мiстер Ван, столяр-еврей мiстер Сегал, домiнiканка Розi, котра вчащала до них, сподiваючись, на превелике задоволення та жаль Алсани, навернути ii в лоно адвентистiв сьомого дня, – всi цi щасливчики заслуговували на Алсанине золоте всепрощення, нiби бенгальськi тигри, магiчним чином позбавленi своiх шкур. – Ага, Самад казав про це, – вiдповiла Алсана, хоча цього й не було. Клара розцвiла: – Добре… добре! На мить запала мовчанка. Нiхто не знав, що сказати далi. Обидвi жiнки глянули вниз уздовж вулицi. – Вашi черевики виглядають вельми зручними, – завважила Клара. – Так. Так Бачите, менi доводиться багато ходити. Та ще й з цим… – Алсана поплескала себе по животу. – Ви вагiтнi? – здивовано запитала Клара. – Ви така ладна, шо туго навiть не скажеш. Клара сказала i вмить зашарiлася: коли вона хвилювалася або тiшилася, то знову збивалася на свою звичну говiрку. Алсана тiльки посмiхнулася, бо не до кiнця зрозумiла, що та мала на увазi. – По вас важко помiтити, – поправилася Клара, дещо заспокоiвшись. – Ото вже, – вiдповiла Алсана з награною веселiстю, – невже нашi чоловiки нiчого одне одному не розказують? Проте, як тiльки вона це вимовила, обом жiнкам з неприемнiстю подумалося якраз протилежне. Що iхнi чоловiки насправдi розповiдають одне одному все. І лише iх вони тримають у пiтьмi незнання. 4 Трое на пiдходi Арчi був на роботi, коли дiзнався про новину. Клара була вже на другому з половиною мiсяцi. – Не може бути, кохана! – Не може, а е! – Ти не вагiтна! – Вагiтна! І я питала доктора, яким вуно буде, напуловину бiлим i чорним чи шо, ну i про решту. Я тубi кажу, всьо муже бути. Воно навiть може мати гулубi очка! Пудумай тiки!.. Арчi про таке думати не мiг. Вiн не мiг собi уявити, як ото якийсь шматок його самого змагатиметься десь у генному басейнi зi шматком Клари, а потiм ще вiзьме й переможе. Але ж яка можливiсть! І що це буде за iстота?! Вiн рвонув з офiсу на Еустон-роуд, щоби купити коробку сигар. Через двадцять хвилин вiн увiрвався назад в офiс з великим пакунком iндiйських солодощiв й почав кружляти кiмнатою. – Ноель, вiзьми-но оту карамельку. Вона смачна. Молодший спiвробiтник контори Ноель з пiдозрою заглянув усередину масноi коробки: – А на честь чого все це?.. Арчi поплескав його по плечу. – Хiба не видно, що у мене скоро буде дитина? Блакитнооке немовлятко, вiриш? У мене свято! Проблема тiльки в тому, що на Еустон-роуд можна купити чотирнадцять видiв iндiйського плову, але довбаних сигар тобi не продадуть нi за грошi, нi по-любовi. Давай, Ноель. Он та на тебе дивиться! З цими словами Арчi витяг з пачки напiвбiлу-напiврожеву цукерку з дивним, не надто приемним ароматом. – Хм, мiстере Джонс, це вельми… Але це не зовсiм на мiй смак… – Ноель зробив рух, наче збираючись повернутися до своiх папок, – я краще ще попрацюю… – Та перестань, Ноелю. У мене ж буде дитина. Уявляеш, менi сорок сiм, але в мене буде немовлятко. Правда ж ради цього варто влаштувати невеличке свято? Давай… ти ж не знатимеш, яке воно, доки не попробуеш. Хоча б шматочок. – Але ця пакистанська iжа, вона завжди така… Словом, я потiм погано почуватимусь… Ноель поплескав себе по животу й набув зовсiм нещасного вигляду. Адже, попри те що вiн працював у вiддiлi прямоi реклами, вiн не любив, аби до нього зверталися безпосередньо. У конторi «Геройський Морган» вiн любив виконувати роль посередника. Передавав слухавку, переказував працiвникам, що iм просили передати iншi працiвники, пересилав листи. – Достобiса, Ноелю… та то ж тiльки цукерка. Я просто намагаюся трохи вiдсвяткувати радiснi новини. Хiба ти настiльки гiпi, що вже не iси солодощiв, чи як? Волосся Ноеля було хiба трохи довшим, нiж волосся будь-кого iншого у конторi, й ще одного разу вiн купив ароматичну паличку i запалив ii у кiмнатi вiдпочинку. Проте оскiльки контора, в якiй працював Арчi, була вельми малою, то говорити тут не було про що, й цi двi деталi одразу поставили Ноеля на друге мiсце пiсля Дженiс Джоплiн, так само як Арчi називали бiлим Джесi Овенсом, бо вiн двадцять два роки тому посiв тринадцяте мiсце на Олiмпiйських iграх. Герi з бухгалтерii звався Морiс Шевалье, бо мав бабцю-француженку i вмiв випускати цигарковий дим крiзь носа, а напарник Арчi Елмот заслужив прiзвисько Айнштайн, адже мiг подолати двi третини кросворду в «Тайме». Ноель не на жарт стривожився. – Арчi… Ти отримав ту записку щодо папок, яку передав тобi через мене мiстер Гiроу? Арчi зiтхнув. – Ах ти ж, чесне слово… Так, Ноелю, я переказав Елiоту, щоби вiн зайнявся перфорацiею. Ноель пройнявся вдячнiстю. – Ну, добре… До речi, вiтаю з… А менi треба повертатися до… – i Ноель справдi повернувся до свого столу. Арчi пiшов спробувати щастя з секретаркою Морiн. Морiн мала красивi, як на ii вiк, ноги, впакованi у панчохи, неначе двi добрi сардельки, – i вона завжди йому трiшки симпатизувала. – Морiн, люба. Я скоро стану батьком! – Справдi, любий? О, я такарада. Дiвчинка чи… – Ще надто рано говорити. Але блакитнi очi точно будуть! – сказав Арчi, для якого можливiсть появи блакитних очей вже перестала бути генетичною випадковiстю i перетворилася на певний факт. – Можеш у таке повiрити? – Ти сказав, очi будуть блакитнi, так, любий Арчi? – повiльно, старанно добираючи слова, мовила Морiн. – Я не насмiхаюся, не подумай, але… хiба твоя жiнка не, як би сказати, не iншого кольору шкiри? Арчi схвильовано закивав: – Та я знаю! У нас iз нею дитина, гени змiшуватимуться, але очi будуть блакитними! Таке собi чудо природи! – Ага, чудо, – коротко кинула Морiн, добираючи, як би все сказати ввiчливо. – Цукерку з’iси? Морiн завагалася. Поплескала по своiх плеканих рожевих стегнах, стягнутих бiлими панчохами. – Ой, Арчi, менi неможна. Зразу вiдкладеться отут, хiба нi? А нiхто ж iз нас насправдi молодшим не стае, правда? Нiхто не може повернути стрiлки годинника назад, ага? Ах ота Джоан Рiверз, хотiла б я знати, як вона це робить! І Морiн засмiялася, вона довго реготала своiм специфiчним смiхом, котрий уже став фiрмовим смiхом усього «Геройського Моргана»: смiялася пронизливо i голосно, лише злегка вiдкривши рот, бо смертельно боялася заробити вiд смiху зморшки. Вона скептично колупнула одну з цукерок криваво-червоним нiгтем: – Це ж iндуси робили? – Так, – вiдповiв Арчi з iдiотською усмiшкою, – вони солодкi й водночас гострi. Трошки нагадують тебе. – Ой, Арчi, який же ти кумедний, – сказала сумно Морiн, бо вона завжди трiшки симпатизувала Арчi, але не бiльше нiж трiшки, бо ж вiн постiйно викидав дивакуватi штучки: розмовляв з цими пакистанцями та карибцями й не надавав цьому жодного значення, а потiм узяв та й одружився з однiею iз них i нiкому навiть не повiдомив, якого вона кольору, – Морiн мало не поперхнулася тим дурнуватим коктейлем, коли вперше побачила ii, чорну, як нiч, на офiснiй вечiрцi. – Арчi, любий, я справдi не думаю, що хочу це iсти… – й Морiн потягнулася через увесь стiл зняти слухавку. – Ну, як хочеш. Ти навiть не знаеш, що ти щойно втратила. Морiн слабко посмiхнулася i пiднесла слухавку до вуха: – А, так, мiстере Гiроу, вiн якраз тут, вiн щойно дiзнався, що скоро стане батьком… i його дитина, судячи з усього, буде мати блакитнi очi… я йому те саме казала, думаю, все залежатиме вiд генiв… а, так, добре… я йому скажу, я вiдiшлю його… Ой, дякую, мiстере Гiроу, ви дуже добрi, — Морiн прикрила своiми довгими пальцями слухавку i прошепотiла до Арчi: – Арчiбальде, любий, мiстер Гiроу хоче тебе бачити. Каже, що негайно. Ти був нечемним хлопчиком, га? – Мав би бути, моя солодка, – вiдказав Арчi й пiшов у бiк лiфта. На дверях було написано: КЕЛЬВІН ПРОУ ДИРЕКТОР КОМПАНІЇ «ГЕРОЙСЬКИЙ МОРГАН» СПЕЦІАЛІСТ ІЗ ПРЯМОЇ РЕКЛАМИ Напис був явно покликаний залякати вiзитерiв, тому Арчi спершу постукав у дверi надто тихо й обережно, а потiм – надто голосно, й врештi мало не впав, коли одягнутий у добротний молескiн Кельвiн Гiроу рвучко вiдчинив дверi перед самим його носом. – Арчi, – сказав Кельвiн Гiроу, демонструючи два ряди перфектних зубiв, вельми схожих на перлини, хоча й не стiльки через регулярну чистку, скiльки завдяки успiхам дантистiв, – Арчi, Арчi, Арчi, Арчi. – Мiстере Гiроу, – сказав Арчi. – Ти мене дивуеш, Арчi, – сказав мiстер Гiроу. – Мiстере Гiроу, – сказав Арчi. – Сiдай-но отут, Арчi, – сказав мiстер Гiроу. – От, дякую, мiстере Гiроу, – сказав Арчi. Кельвiн витер смужку поту, котра проступила пiд комiрцем його сорочки, хвилину погрався своiм срiбним «Паркером» i кiлька разiв глибоко зiтхнув. – Арчi, хм, питання вельми делiкатне… знаеш, я нiколи не вважав себе расистом, Арчi. – Мiстере Гiроу? «А щоб тобi, – подумав Кельвiн, – нiби сама совiсть. Коли хочеш сказати щось делiкатне, то зовсiм не прагнеш, щоби твоя совiсть отак сидiла й дивилася тобi просто в обличчя». Цi великi очi, нiби в дитини чи в маленького тюленя, – правдива тобi фiзiогномiя невинностi: дивитися на Арчi Джонса, це нiби дивитися на когось, хто чекае, що кожноi митi його можуть огрiти по головi палицею. Кельвiн спробував пом’якшити становище. – Давай я скажу по-iншому. Ти ж знаеш, що коли б трапилася подiбна делiкатна ситуацiя, я б радився, якii вирiшити саме з тобою. Ти пам’ятаеш, я завжди знаходив час, щоби порадитися з тобою, Арчi. Адже я тебе поважаю. Ти не вульгарний, Арчi, ти нiколи не був вульгарним, навпаки, ти е… – Коротше, – перебив Арчi, бо вже знав цю манеру розмови начальника. Кельвiн посмiхнувся: неначе глибока рана протяла його обличчя, з’явилася i зникла з рiшучiстю, з якою товстий чоловiк вламуеться крiзь розсувнi дверi. – Точно, буду говорити коротко. Люди довiряють тобi, Арчi. Знаю, знаю, останнiм часом ти трохи подався, старi рани дають про себе знати, але за всiх обставин я намагався пiклуватися про тебе, Арчi, адже я точно бачив: люди тобi довiряють. Саме тому ти втримався у бiзнесi безпосереднього рекламування протягом такого тривалого часу. Й оскiльки я сам довiряю тобi, Арчi, то, сподiваюся, ти сприймеш те, що я маю сказати, належним чином. – Мiстере Гiроу? Кельвiн знизав плечима. – Я б мiг збрехати тобi, Арчi, мiг би сказати, що ми щось там наплутали зi списками; я б трохи покопався у своiх гнилих мiзках i виловив би там яку-небудь смачну причину того, що маю сказати, – але ти вже великий хлопчик, Арчi. Ти б точно тодi зателефонував у ресторан i дiзнався б, ти ж не бабуiн якийсь, Арчi, у тебе е клепка в головi, ти точно знаеш, скiльки буде два на два…. – Чотири. – Чотири – точно, Арчi. Ти знаеш, що буде чотири. Розумiеш, Арчi, що я намагаюся тобi сказати? – прорiк мiстер Гiроу. – Неа, мiстере Гiроу, – вiдповiв Арчi. Кельвiн наготувався припинити бiгати навколо. – Пригадай ту офiсну вечiрку минулого мiсяця, Арчi, – нам було незручно i неприемно. А незабаром ми матимемо ще одну таку ж, тiльки разом з працiвниками фiлiалу компанii в Сандерлендi – нiчого особливого: десь iз тридцять осiб, каррi, пиво, трохи бугi… як я вже сказав, Арчi, я не расист… – Расист… – Та я плював на цього Еноха Павела… але, знову ж таки, де в чому вiн мае рацiю, хiба нi? Надходить певний момент перенасичення, i люди починають почуватися дещо незручно… Бачиш, i от вiн каже… – Хто? – Павел, Арчi, Павел – намагайся стежити за моею думкою — проходив певний час, i всього, що вiн говорив, ставало вже забагато, нi? Я маю на увазi, що це нiби Делi, в яке ти потрапляеш у Евстонi кожного ранку в понедiлок. Ото деяким людям тут – бачиш, я себе до них не зараховую – здаеться, що твое ставлення е дещо дивним. – Дивним? – Розумiеш, дружинам спiвробiтникiв ця особа не подобаеться, тому що, скажемо прямо, вона направду красива – в неi фантастичнi ноги, Арчi, я хочу привiтати тебе з такими ногами, – а чоловiки, хм, чоловiкам просто не подобаеться розумiти, що вони трохи хочуть ще когось, коли вони отак-от разом сидять на офiснiй вечiрцi зi своiми законними дружинами, особливо якщо ця особа е… ну, ти розумiеш… i вони взагалi не знають, що з цим усiм робити. – Хто? – Що? – Про що ви говорите, мiстере Гiроу? – Дивись, Арчi, – сказав Кельвiн (пiт тепер стiкав по ньому струмками, що було справжньою катастрофою для чоловiка з такими волохатими грудьми), – вiзьми-но оце, – Кельвiн через увесь стiл пiдсунув до Арчi цiлу купу талонiв на харчування. – Це в нас залишилося пiсля останньоi лотереi, пам’ятаеш, був розiграш, коли можна було отримати ту нову модель авто. – А, нi, я ж тодi виграв рукавички для кухнi, так що, мiстере Гiроу, в цьому немае необхiдностi… – Бери, бери, Арчi. Тут на загальну суму п’ятдесят фунтiв, i iх можна реалiзувати в п’яти тисячах iдалень по всiй Британii. Вiзьми. Кiлька разiв поiси за мiй кошт. Арчi обережно взяв талони, нiби кожен з них сам був купюрою в п’ятдесят фунтiв. Кельвiн на мить замовк, бо побачив в очах Арчi сльози щастя. – От, я навiть не знаю, що сказати, – почав Арчi, – я майже постiйно обiдаю в одному й тому самому мiсцi. Якщо вони iх приймають, то я за все життя цього не з’iм. Вельми вдячний. Кельвiн приклав до лоба хусточку. – Та то пусте, Арчi, не варто i згадувати. Будь ласка. – Мiстере Гiроу, – Арчi кивнув на дверi, – а можна я… просто хотiв зателефонувати кiльком людям, знаете, повiдомити iм новини про мою дитину… якщо ми тут уже закiнчили. Кельвiн кивнув, заспокоiвся. Арчi пiднявся з мiсця. Вiн уже майже взявся за клямку дверей, коли Кельвiн ще раз пiдкинув свiй «Паркер» i сказав: – Ага, Арчi, ще одне… ну, це про ту офiсну вечiрку з гостями iз Сандерленда… я поговорив з Морiн i з’ясував, що ми не можемо запросити туди всiх… словом, ми кинули записочки з iменами у капелюх, i, знаеш, так вийшло, що якраз ти не йдеш. Ну, я сподiваюся, ти ж не надто жалкуватимеш? На таких вечiрках, як правило, доволi нудно. – Таки-так, мiстере Гiроу, – вiдповiв Арчi, лiтаючи думками деiнде (вiн саме молився Господу, щоби в «О’Коннелi» приймали такi талони); посмiхався сам до себе, уявляючи, як полiзуть на лоба очi в Самада, коли вiн вивалить перед ним на стiл купу цих iдiотських талонiв аж на п’ятдесят фунтiв. Частково через те, що мiсiс Джонс завагiтнiла майже одночасно з мiсiс Ікбол, а частково через збiг iхнього розпорядку дня (на той час Клара вже працювала погодинно вихователем пiдлiткового клубу в Кiлбурнi й опiкувалася групою з п’ятнадцяти тiнейджерiв, афросiв до мозку кiсток, вбраних у спортивнi костюми «Адiдас», брунатнi шийнi хустки, кросiвки «Велкро» – п’ятнадцять припечених сонцем тiней, – а Алсана у тому ж Кiл бурнi, лише за рогом, вiдвiдувала пренатальнi курси для жiнок-азiаток), обидвi жiнки почали бачитися частiше. Такi несмiливi на початку стосунки – кiлька спiльних обiдiв у мiстi, десь-якась випадкова кава – починалися як своерiдна партизанська вiйна проти iхнiх чоловiкiв, але з часом переросли у справжню дружбу. Вони вiдмовилися стати спiвучасниками чоловiчого замилування суспiльним життям, а вiдтак мали час насолоджуватися iншими його гранями: прогулюватися, ходити на пiкнiки, сперечатися i вчитися, а ще дивитися старi французькi фiльми, на сеансах яких Алсана скрикувала i закривала руками обличчя, щоразу, коли з’являвся хоч натяк на оголене тiло («Заберiть це! Ми не хочемо дивитися на цю гидоту!»), а Клара нiби пiдглядала, як живе iнша частина людства, та частина, котрiй знайомi романтика почуттiв, пристрасть та життева насолода. Та, iнша частина людей, котрi мають секс. Це життя могло б бути i ii життям, якби вона одного прекрасного дня не опинилася на вершечку сходiв, бiля пiднiжжя яких сидiв Арчiбальд Джонс. Пiзнiше, коли iхнi животи виросли надто великими i сидiти у крiслах кiнотеатру стало некомфортно, жiнки почали зустрiчатися в обiдню пору в Кiлбурнському парку; часом до них долучалася ще племiнниця-соромiтниця, тож усiм трьом доводилося тулитися на однiй лавочцi, доки Алсана розливала з купленого на розпродажу термоса й тицяла в руки Кларi чай без молока та з лимоном. Далi розгорталися кiлька шарiв паперу i на свiт з’являлись рiзноманiтнi лакоминки: смачнючi крученики, крихкi iндiйськi солодощi, котрi випадали з пакункiв, наче рiзнобарвнi скельця калейдоскопа, пирiжки з пряною телятиною, салат з цибулi; Алсана говорила Кларi: – iж давай! Пхай всьо це в себе, дурочка! Воно там у тобi товчеться туда-сюда твоiм пузом i чекае, коли його врештi нагодують. Так шо давай не муч його, жiнко. Чи ти хочеш заморити його голодом? – Адже то тiльки ззовнi видавалося, що на лавочцi сидять трое – насправдi iх там помiщалося шестеро (трое живих i трое ще не народжених): у Клари була дiвчинка, в Алсани – двое хлопцiв. Алсана тодi казала: – Та нiхто й не нарiкае, якщо подумати. Дiти – це благословення, i чим iх бiльше, тим краще. Але я тобi кажу, коли я повернула голову i побачила той самий, ультра бiзнес як там його… – Ультразвук, – поправила Клара, старанно пережовуючи рис. – Ага, так ото мене там чуть шляк не трафив. Двое! Тут хоча би одного прогодувати! Клара засмiялася i сказала, що вона уявляе собi Самадове лице, коли вiн це побачив. – Нi, дорогенька, – вiдповiла Алсана з докором, ховаючи свою величезну ногу в складках сарi, – вiн нiчого не бачив. Його там не було. Я не хочу, щоби вiн дивився на такi речi. Жiнка мусить мати щось приватне – чоловiку не треба втручатися у ii тiлеснi справи, пхатися до жiночих… частин тiла. Племiнниця-соромiтниця, котра сидiла мiж ними, пирхнула крiзь зуби: – Шоб мене розiрвало, Алсi, ну, вiн же мав якийсь стосунок до отих твоiх частин тiла чи ти зачала непорочно? – Як грубо, – сказала Алсана Кларi з iстинно британською пихою, – вона вже надто доросла, аби бути такою безкультурною, хоча й замолода, щоби краще розбиратися в таких речах. Й тодi Алсана i Клара, неначе вiддзеркалюючи одна одну, що трапляеться, коли люди переживають однаковий стан, обидвi водночас поклали руки собi на животи. Нiна поспiшила виправдатися: – Да… ну, ладно… А як ви iх назвати думаете? Є вже якiсь iдеi? – Меена i Малана, якщо народяться дiвчатка, – рiшуче озвалася Алсана, – а як хлопцi, то будуть Маджiд i Мiллат. М – добра буква, сильна. Махатма, Магомет, отой кумедний мiстер Моркамб з «Моркамб i Вайз» – це буква, якiй можна довiряти. Однак Клара була бiльш обережною, бо давати iм’я видавалося iй неабиякою вiдповiдальнiстю, божественним завданням, котре лягае на плечi простих смертних. – Якщо це буде дiвчинка, то менi, думаю, пудобаеться Айрi. Це на нашiй гувiрцi означае окей, спукiйно, мирно, розумiете? Алсана вжахнулася до того, як вона закiнчила речення: – Окей? Це iм’я для дитини? Може, ти ще назвеш ii Не хочете солi чи перцю?або Яка в нас гарна погода! – …а Арчi хоче назвати Сарою. Ну, проти Сари нема шо усубливо заперечувати, ну але i нема чуто тоже тiшитися. Я думаю, шо якби з мене була добра жiнка для Авраама… – Ібрагiма, – не стiльки з коранiчного педантизму, скiльки iнстинктивно поправила Алсана, – вiн народжував дiтей, навiть коли йому було сто рокiв, бо ж на то була воля Аллаха. Нiна встряла в розмову, не даючи iй повернути в небажане русло: – Менi подобаеться Айрi. Прикольне iм’я, колоритне i нi на що не схоже. Алсана була в захопленнi. – Та дай собi спокiй, думаеш Арчiбальду не все одно, чи воно колоритне i нi на що не схоже? Я б на твому мiсцi, золотко, – сказала вона, поплескавши Клару по колiнi, – я б таки назвала Сарою i на тому все. Інколи цим чоловiкам треба дозволяти наполягти на своему. Все за дрiбничку – як це сказати англiйською? За дрiбничку, – вона приклала пальця до мiцно стулених губ, неначе сторож при воротах, – шш. Але племiнниця-соромiтниця у вiдповiдь швидко-швидко заклiпала своiми пишними вiями, накинула унiверситетський шарф на голову, як чадру, i сказала з сильним акцентом: – О, так, тiтонько, так, така собi маленька iндiйська жiнка, котра тiльки й знае пiдкорятися. Весь час мовчиш, бо вiн до тебе говорить. І навiть якщо ви кричите i обзиваете одне одного, вiн усе одно тебе не чуе. Врештi-решт його все одно буде зверху, бо вiн може робити, що йому завгодно i коли завгодно. І бiльшу половину часу ти навiть не знаеш, де вiн, чим займаеться i що вiдчувае. Надворi 1975 рiк, Алсi. Ти вже не зможеш керувати стосунками у такий спосiб, як пропонуеш. Це тобi не в Індii. Тут, на Заходi, чоловiк i жiнка мусять спiлкуватися, вони повиннi слухати одне одного, iнакше… – i Нiна подула на долоню, неначе зганяючи з неi примарну хмаринку. – Ну, як горохом об стiну, – поважно вiдказала Алсана, закривши очi й похитуючи головою, – це якраз тобi належало б слухати. Аллах свiдок, я завжди поводжуся так, як чоловiк поводиться зi мною. Але можеш бути певна – менi не все одно щодо нього. А правда полягае в тому, що, аби шлюб не розпався, не потрiбнi всi цi розмови, розмови i ще, i ще раз розмови – всi цi «я тобi те», «менi подобаеться це» – всi цi викриття, про якi пишуть у книжках: особливо коли твiй чоловiк старий, зморшкуватий i розпадаеться на частини, ти вже не хочеш знати, що там за таемницi ворушаться пiд лiжком чи торохтять кiстками у шафi. Нiна тiльки поморщилася, Клара також не знайшла, що вiдповiсти, й тому пакунок з рисом пiшов на наступне коло. – До того ж, – сказала Алсана пiсля паузи, склавши вкритi гусячою шкiрою руки попiд грудьми i явно тiшачись, що розмова постiйно кружляе довкола тем, пов’язаних з цими пишними об’ектами ii анатомii, – жiнки з сiмей, подiбних до наших, повиннi знати, що тиша, тобто все не сказане, е найкращим рецептом доброго подружнього життя. Адже всi трое виростали у строгих, релiгiйних родинах, у яких Господь був незримо присутнiм щоразу, коли всi сiдали до столу, просочувався у всi дитячi забави й сидiв пiд простирадлами в позi лотоса, щоби, присвiчуючи лiхтариком, перевiряти, чи не коiться там бувачого недозволеного. – Тодi давай я скажу прямо, – саркастично пiдсумувала Нiна, – ти вважаеш, що невелика доза гноблення просто необхiдна для доброго шлюбу. Алсана закипiла, нiби хтось натиснув на нiй невидиму кнопку: – Кажеш, гноблення?! Яке пусте i дурне слово! Я всього лиш маю на увазi здоровий глузд. Ким е мiй чоловiк? А ким е твiй? – вона кивнула на Клару. – Вони прожили по двадцять п’ять рокiв, коли ми ще навiть не народилися. Хто вони? На що вони здатнi? Чия кров у них на руках? Який запашок, який присмак у iхнiх приватних справ? Хто про те знае? – й вона рвучко пiднесла вгору руки, засилаючи у несвiже кiлбурнське повiтря своi питання та разом iз ними – зграйку переляканих горобцiв. – От, що ти не розумiеш, племiннице-соромiтнице, що не розумiе нiхто з вашого поколiння… На це Нiна так поспiшала заперечити, що з рота в неi випав шматок цибулi: – Мого поколiння? Та шоб я здохла, Алсi! Ти ж тiльки на два роки за мене старша! Проте Алсана продовжувала, неначе нiж, протинаючи кпини та лайки племiнницi-соромiтницi: – …так це те, що люди довкола не мають бажання знати про всi запахи чужоi брудноi бiлизни. – Але ж, тiтонько! – Нiна перейшла на вищi тони, бо цей пункт – влаштований за розрахунком шлюб Алсани – становив саме осердя iхньоi постiйноi суперечки. – Як ти можеш жити з кимсь, кого ти не знаеш вiд дiда-прадiда? У вiдповiдь Алсана злiсно пiдморгнула; вона любила залишатися виклично-спокiйною, коли ii спiврозмовник закипав i мок вiд власного шалу: – Можу, мiс Розум-так-i-пре, бо так набагато легше. Саме тому, що Єва не знала Адама вiд дiда-прадiда, з iхнiм шлюбом було все окей. Давай поясню. Точно, я пiшла за Самада Ікбола того самого вечора того ж дня, коли його вперше побачила. Ясно, шо нiяких його дiдiв-прадiдiв я не знала. Але вiн був доволi милим. Ми зустрiлися за снiданком в Делi одного паркого дня, й вiн обмахував мене «Таймсом», наче вiялом. Я подумала, що в нього симпатичне лице, приемний голос i задниця все ще доволi пругка й округла, як на чоловiка його рокiв. Уже добре. А тепер, коли я дiзнаюся про нього щось нове, вiн подобаеться менi все менше. Бачиш, краще б нам було йти iншим шляхом. Вiд такоi спотвореноi логiки Нiна аж зiрвалася на ноги. – До того ж, – вела своеi Алсана, – я нiколи не знатиму його на всi сто. Витягнути щось з мого чоловiка – це все одно, що видушити воду з кореня. Нiна не змогла стримати посмiшку: – Воду з каменя. – Так-так, ти думаеш, я тупа. Але в чоловiках я таки розбираюся. Скажу тобi, – Алсана наготувалася пiдсумувати все сказане так, як це робили свого часу молодi, зачесанi на залакований продiл, адвокати в Делi, – чоловiки – це найбiльша таемниця. Бог простий порiвняно з чоловiками. А тепер досить фiлософii: чебурека хоч? – з цими словами вона зняла накривку з пластикового пуделка й вiдкинулася на спинку лавки, тлуста, гарненька i вдоволена зробленим висновком. – Це просто ганьба, що вони в тебе будуть, – послабила хватку Нiна, – хлопцi, я маю на увазi. Це ганьба, що в тебе народяться хлопцi. – Що ти маеш на увазi? Насправдi зрозумiти цю фразу мала Клара (тiльки тримай це в таемницi вiд Алсани та Арчi), котра впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв позичала книжки з ii особистоi бiблiотеки i вже встигла поглинути одна за одною i «Жiнку-евнуха» Жермени Грiр, i «Страх польоту» Ерiки Джонг, i, звiсно ж, «Другу стать» – у той спосiб Нiна приховано намагалася позбавити Клару ii «сфальшованоi свiдомостi». – Я маю на увазi, що чоловiки й так уже натворили багато хаосу в нашому сторiччi. iх достобiса багато, цих чоловiкiв. Якби я знала, що в мене мае народитися хлопчик, – Нiна зробила паузу, щоби ii обидвi подруги приготувалися осмислити нову для iх сфальшованоi свiдомостi iдею, – я б серйозно задумалася, чи не зробити менi аборт. Алсана скрикнула й затулила однiею рукою свое вухо, а другою – Кларине, через що мало не вдавилася шматком баклажана. Одночасно з якоiсь причини ця думка видалася Кларi страшенно смiшною, вiдчайдушно смiшною, убого смiшною; тож за мить племiнниця-соромiтниця опинилася затиснутою мiж двох жiнок, котрi схопилися за своi яйцеподiбнi животи, лише одна зi смiху, а друга – охоплена страхом та нападом асфiксii. – З вами все гаразд, ледi? Над ними стояв Сол Йозефович – пiдстаркуватий чолов’яга, котрий добровiльно взяв на себе мiсiю доглядати за порядком у парку, хоча вiдповiдну посаду мiська рада скоротила ще хтозна-коли. – Ми всi будемо горiти в пеклi, мiстере Йозефович, – спромоглася сказати, прийшовши до тями, Алсана, – оце й усе, що з нами трапилося. Племiнниця-соромiтниця закотила очi: – Говори за себе, тiтонько. Але Алсана iз вправнiстю меткого снайпера вже вистрелила у вiдповiдь: – Так, так, кожен вiдповiдае за себе – на щастя, Аллах уклав усе саме в такий спосiб. – Доброго дня, Нiно, доброго дня, мiсiс Джонс, – сказав Сол, елегантно кланяючись кожнiй, – мiсiс Джонс, ви певнi, що з вами все гаразд? Клара не могла спинити слiз, котрi котилися з кутикiв ii очей. У той момент вона вже не знала, плаче чи смiеться. – Все добре… добре, мiстере Йозефович, пробачте, що потурбувала вас… нi, справдi, все добре. – Не бачу тут нiчого аж такого смiшного, – пробурмотiла Алсана, – нищити невинних – хiба це смiшно? – У моему життi такого не траплялося, мiсiс Ікбол, – у своiй звичнiй незворушнiй манерi вiдповiв Сол Йозефович, простягаючи Кларi хустинку. Всiх трьох жiнок це вразило – так вражае нас iсторiя, зненацька, без попередження, немов спалах, – яким-таким було оте життя колишнього доглядача парку. Запала тиша. – Отже, добре, – порушив мовчанку Сол, – якщо з вами, ледi, все гаразд, я можу продовжувати свiй обхiд. – Вiн ще раз легенько вклонився всiм трьом, надягнув капелюха, котрого був зняв, скоряючись давнiм звичаям, i, сказавши наостанок, що Клара може залишити хусточку собi, повiльно рушив парком, обходячи його проти годинниковоi стрiлки. Коли Сол вiдiйшов на достатню вiдстань, щоби iх не чути, Нiна озвалася: – Ну, добре, тiтонько Алсi, пробач… пробач, якого бiса ти ше в мене хочеш? – О, вся ця купа клятих питань, – простогнала Алсана, голос якоi враз втратив запал i затремтiв, – цiлий свiт проклятих питань у цих кiлькох твоiх словах. Я вже нiчого не розумiю, а я лише при початку, уяви. Вона зiтхнула, не чекаючи на вiдповiдь, не дивлячись на Нiну, лише проводжала поглядом згорблену постать Сола, що поволi вiддалявся вiд них, то з’являючись, то зникаючи помiж тисовими деревами. – Ти, напевне, маеш рацiю у тому, що говорила про Самада… про багато речей. Може, на свiтi взагалi нема добрих чоловiкiв, i цi двое, котрi тут, у мене в животi, такi самi… може, я дiйсно мало говорю зi своiм чоловiком, може, я справдi одружилася з чужою менi людиною. Напевне, ти бачиш правду краще, нiж я. Ну, що я можу знати… босонога дiвчинка з села… нiколи не ходила до унiверситету. – О, Алсi, – сказала зi сльозами в голосi Нiна, тремтячи вiд слiв Алсани, наче шмат тканини на вiтрi, – ти ж знаеш, що я не це мала на увазi. – Але я не можу увесь-всенький час думати про правду. Я переймаюся тiльки правдою, з якою менi доводиться жити. Одна справа – пити зi струмка, а iнша – втратити глузд, ковтнувши води з солоного моря. Моя племiнниця-соромiтниця вiрить, що можна вилiкуватися словами? – Алсана сумно посмiхнулася. – Що можна говорити, говорити, говорити i все вирiшиться само собою? Варто тiльки бути чесною, розтяти серце i випустити з нього трохи червоноi сукровицi? Але минуле, дорогенька, складаеться не тiльки зi слiв. Ми, бач, одруженi зi старими чоловiками. Цi дiти, – вона поплескала по своему i Клариному животах, – матимуть не батькiв, а двоногих монстрiв. Тато кожного з них однiею ногою стоятиме у теперiшньому, а другою – в минулому. І жодна розмова цього не змiнить, iхне корiння назавжди лишиться сплутаним. А своi коренi треба знати. От, подивися на мiй сад: кожного битого дня пташки на корiандрi… Сол Йозефович якраз дiстався дальнiх ворiт парку i повернувся, щоби помахати жiнкам рукою. Всi трое помахали у вiдповiдь. Клара, котра махала над головою його хусточкою, почувала, що ii жест е дещо театральним. Так, наче вона проводжала когось, хто вiд’iжджае потягом у далекi краi. – А як вони зустрiлися? – запитала Нiна, намагаючись дещо розвiяти хмару, котра нависла була над iхнiм пiкнiком. – Я маю на увазi мiстера Джонса i Самада Мiя. Алсана вiдкинула голову назад, наче струшуючи поганий настрiй: – О, це було на вiйнi. Десь там далеко разом убивали якихось нещасних виродкiв, котрi, ясна рiч, аж такого не заслужили. І що вони обое дiстали за своi подвиги? Самад Мiя – мертву руку, а мiстер Джонс – кульгаву ногу. Ну хоч щось, хоч щось – от i все. – Арчi ранили в праву ногу, – тихо сказала Клара, показуючи на власне стегно, – думаю, там у нього засiв усколок. Але вiн менi про то нiц не гуворить. – Та яка рiзниця! – вибухнула Алсана. – Я краще вiритиму багаторукому злодюжцi Вiшну, нiж слухатиму, що кажуть цi чоловiки. Але Клара, котра повсякчас намагалася уявити собi образ молодого солдата Арчi, особливо коли доводилося спати зi старим i зiв’ялим Арчi зi служби безпосередньоi реклами, заперечила: – Та перестань… ми ж нiчого напевне не знаемо… Алсана доволi по-простацьки сплюнула на траву. – Смердючi брехнi! Якщо вони героi, то де iхнi медалi? Де груди в орденах? У всiх героiв щось таке е. Хоча б якiсь орденськi планки. І тому кожного героя видно за десять миль. Ну, сама то я не бачила… хiба на фотографiях, – тут вона вiдригнула i на секунду знiтилася, – але ж нi, дорогенька, ми маемо подивитися правдi в очi. Глянь, що iм залишилося. Самад мае одну руку i торочить, що шукае Господа, але насправдi Господь уже давно про нього забув i лишив подавати каррi в ресторанi, в якому вiн уже два роки носить жилаву козлятину бiдолахам, котрi нiчого кращого у своему життi не бачили; а Арчiбальд… нi, ну подивися правдi в очi… Алсаназупинилася i глянула на Клару, щоб побачити, чи можна говорити далi й чи не зробить вона iй цим боляче. Але Клара сидiла iз заплющеними очима, бо вже дивилася правдi в лице; молода дiвчина впритул дивилася на старого чоловiка; далi вона розплющила очi й, легко усмiхнувшись, закiнчила Алсанине речення: – …а Арчiбальд перекладае папери, щоби заробити собi на життя, о кусе. 5 Глибиннi зв’язки Альфреда Арчiбальда Джонса та Самада Мiя Ікбола До речi: видаеться, що порада Алсани дивитися правдi в очi е вельми слушною; зазирнути iй точно в самi зiницi; такий собi сумовитий та чесний погляд, доскiпливий аналiз, котрий крiзь проблему прозиратиме у саму ii серцевину, а крiзь серцевину – в самий ii корiнь; питання лише, як глибоко ти хочеш зазирнути. І наскiльки глибоко варто зазирати? Старе американське запитання: то чого ти хочеш, кровii Майже напевне захочеш бiльше, нiж кровi: знати сказане подумки, почути взагалi не сказане, побачити медалi та фото, списки та посвiдчення, жовтi клаптi старого паперу, крiзь який проступатимуть слабкi брунатнi начерки дат. Назад, назад, назад. Ну добре, нехай. Повертаемося назад до Арчi, нiчим не заплямованого, рожевощокого, виплеканого Арчi, котрий виглядае у своi сiмнадцять достатньо дорослим, щоби одурити членiв медичноi комiсii з iх олiвцями та ростомiрами. Назад до Самада, котрий на два роки старший, а на вигляд немов свiжоспечений теплий хлiб. Назад аж до того дня, коли вони вперше опинилися один побiч одного, Самад Мiя Ікбол (другий ряд, рядовий Ікбол, крок вперед!) i Альфред Арчiбальд Джонс (лiва, лiва, раз, два, три!), у той день, коли Арчi зненацька забув найiстотнiшу з добрих манер справжнього британця. Увесь час повертався до Ікбола поглядом. Вони стояли плече до плеча на узбiччi очорнiлоi, випрасуваноi росiйською бронетехнiкою дороги, в однакових маленьких трикутних пiлотках, натягнутих на голови, немов паперовi кораблики, в однакових кусючих унiформах, а iхнi змерзлi на кiнчиках пальцiв ноги однаково спочивали у чорних запилених черевиках. Проте Арчi вiдвести погляду вiд сусiда не мiг. І Самад здався, перестав звертати на те увагу, чекав, доки минеться, й лише пiзнiше, коли вони вже битий тиждень тряслися скоцюрбленi в танку, в задусi та спецi замкнутого броньованого корпусу, вiн вiдповiв на той недремний погляд, з яким був уже змирився, якщо тiльки такi гарячi голови, як вiн, здатнi були з чимось миритися. – Друже, що ти там у менi знайшов такого таемничого, що так привертае твою увагу? – Мою що? – занепокоiвся Арчi, котрий зовсiм не збирався на вiйнi вести особистi розмови. – А, нi, нiхто, тобто нiщо, нiчого такого, а що ти маеш на увазi? Вони майже шепотiли, бо iнакше розмова аж нiяк не була б особистою: в кабiнi iхнього «Черчiлля», котрий саме гуркотiв Афiнами дорогою до Фесалонiк, окрiм них, було ще двое солдатiв та капiтан. Це було 1 квiтня 1945 року. Арчi Джонс був водiем танка, Самад – радистом, Рой Макiнтош виконував функцii другого водiя, далi на своему сидiннi коцюрбився гарматник Вiл Джонсон, а ще вище сидiв Томас Дiкiнсон Смiт, котрому, щоправда, низька стеля заважала гордо пiднести голову i виявити всю велич свого нещодавно отриманого капiтанства. Усi п’ятеро от уже три тижнi не бачили нiкого, крiм як одне одного. – Я просто маю на увазi, що ми, схоже, промучимось у цiй бляшанцi ще зо два роки. Зненацька у навушниках почулися позивнi, й Самад, котрий не хотiв, аби вважали, що вiн нехтуе своiми обов’язками, швидко й ефективно вiдповiв на них. – Ну i? – запитав Арчi, пiсля того як Самад повiдомив iхнi координати. – Ну i такого довбаного роззирання жодна людина не витримае. Ти що, дослiджуеш повадки танкових радистiв чи тобi просто подобаеться моя задниця?.. iхнiй капiтан Дiкiнсон Смiт, котрому направду подобалася задниця Самада (але не тiльки вона, а ще його розум, його стрункi м’язистi руки, котрим би краще обiймати коханця, а також його звабливi зеленi/ карi очi), негайно перервав балачку. – Ікболе! Джонсе! Ану займiться справою. Хто тут ще менi язики чесати буде? – Я лише зауважив йому, сер. Людинi важко сконцентруватися на всiх цих Еффокстротах i Зетзебрах, на всiх цих крапках-тире, коли твiй псячий напарник стежить своiми псячими очима за кожним твоiм рухом, сер. У Бенгалii сказали б, що людина з такими очима наповнена… – Заткнись, султан, гомiк ти нещасний, – втрутився Рой, котрий ненавидiв Самада, i особливо цi-його-радистськi-штучки. – Макiнтоше, – сказав Дiкiнсон Смiт, – зачекай, не перебивай нашого султана. Хай султан скаже. Аби уникнути припущень щодо його симпатii до Самада, капiтан Дiкiнсон Смiт завiв собi звичку насмiхатися з нього, повторюючи ненависне йому прiзвисько «султан», але нiяк не потрафляв зробити це достатньо ущипливо; капiтан вимовляв те слово надто м’яко, надто близько до розкiшноi рiдноi Самаду мови, через що Рой i ще вiсiмдесят iнших Роiв пiд прямою орудою Дiкiнсона Смiта ненавидiли капiтана, насмiхалися з нього i вiдверто виказували йому свою зневагу; до квiтня 1945 року всi вони були сповненi презирством i по горло ситi цими його командирсько-збоченськими штучками. Арчi, котрий у Першому штурмовому полку був новеньким, про такi речi лише починав здогадуватися. – Я лише сказав йому заткнутися, i вiн би заткнувся, цей iндiйський султанячий виродок, якби розумiв, що так буде для нього краще. При тому жодноi неповаги до вас, сер, звiсно, – додав Рой з увiчливим жестом. Дiкiнсон Смiт знав, що в iнших полках, в iнших танках не бувало такого, щоби пiдлеглi огризалися своiм командирам, та й навiть взагалi говорили. Навiть Ввiчливий Жест Роя означав капiтанову поразку. У всiх цих iнших танках, у численних «Шерманах», «Черчiллях», «Матiльдах», котрi металевими тарганами повзли просторами Європи, взагалi не iснувало питань поваги чи неповаги. Тiльки Послух, Непослух, Покарання. – Султан… султан… – медитував собi тим часом Самад, – знаете, мiстере Макiнтош, я зовсiм не проти такого прiзвиська, але якби воно було хоча б точнiш. Знаете, воно не е точним з погляду iсторii. І навiть якщо мати на увазi географiю, воно також неточне. Я певен, я пояснював вам, що походжу з Бенгалii. А слово «султан» стосуеться володарiв арабських земель, котрi лежать за сотнi миль на захiд вiд бенгальських кордонiв. Називати мене султаном, враховуючи цю вiдстань, так само, знаете, неточно, як коли б я йменував вас товстозадим нацистським виродком. – Я назвав тебе султаном i ще раз назву, ясно? – О, мiстере Макiнтош. Як же це складно, як же це безглуздо, що ми з вами застрягли разом у цьому британському танку, та ще й знайшли спосiб розсваритися – а ми ж обое пiдданi британськоi корони. Вiл Джонсон, котрий був трохи простакуватим, одразу ж зняв свою пiлотку, як вiн робив завжди, коли хтось згадував про британську корону. – А через що вся ця довбана заваруха? – запитав Макiнтош, вмощуючи зручнiше свое пивне пузо. – Нiчого особливого, – вiдповiв Самад, – боюсь, що взагалi не через «щось»; я просто говорив, говорив, знаете, як то кажуть, молов язиком, а ще намагався привести до тями сапера Джонса, щоби вiн перестав на мене вилуплятися своiми вибалушеними очима, ото тiльки й всього… i, схоже, я провалив усю справу. Здавалося, його зачепило за живе, й Арчi зненацька вiдчув зовсiм не типове для солдата бажання притлумити бiль. Але то були не той час i не те мiсце. – Ну все. Досить вам, – сказав Дiкiнсон Смiт, – Джонсе, звiрся з картою. Й Арчi почав звiрятися з картою. iхня подорож була довгою i виснажливою, а дiяти iм пiд час неi доводилося вкрай рiдко. Танк Арчi був мостобудiвною машиною й належав до одного зi спецпiдроздiлiв британськоi армii, а не до регiональних чи ординарних танкових частин; хлопцi обслуговували армiю загалом, мандрували вiд краiни до краiни, ремонтуючи пошкоджене обладнання, прокладаючи мости, розмiновуючи проходи, вiдновлюючи дороги там, де iх було зруйновано. iхня робота полягала не в тому, щоби битися, а в тому, щоби вiйна йшла гладко. До того часу, коли Арчi долучився до боротьби, вже стало ясно, що найбiльш жорстокi та кривавi рiшення прийматимуться в небi й не залежатимуть вiд 30-сантиметровоi рiзницi мiж товщиною нiмецькоi та британськоi бронi й потужностi бронебiйних снарядiв. Справжня вiйна, в якiй цiлi мiста ставали на колiна, вiйна з ii смертоносними обрахунками обсягiв, детонацii, населення, вiдбувалася за багато миль вгорi, в Арчi над головою. Тим часом iхнiй важкий, броньований танк-розвiдник мав набагато простiше завдання: не втручатися в громадянську вiйну в горах – вiйну, котра точилася всерединi вiйни, – мiж ЕАМ та ELAS[1 - Военiзованi грецькi угрупування. (Прим. перекл.)]; прокладати дорогу крiзь осклянiлi очi мертвоi статистики та тiла «втраченого поколiння»; докладати зусиль, щоби дороги та решта комунiкацiй, якi тяглися вiд одного кiнця пекла до iншого, залишалися придатними до використання. – Розбомблена фабрика спорядження знаходиться за двадцять миль на пiвденний захiд вiд нас, сер. На нас покладено завдання зiбрати, що там ще можна зiбрати, сер. О 16.47 рядовий Ікбол передав менi радiоповiдомлення, в якому сказано, що територiя довкола нас, настiльки, наскiльки це видно з повiтря, не е окупованою, сер, – вiдрапортував Арчi. – Це не вiйна, – тихо сказав Самад. Два тижнi потому, коли Арчi вивiряв по картi iхнiй маршрут до Софii, Самад, нi до кого не звертаючись, сказав: – Мене тут не мало бути. Як завжди, його слова проiгнорували; найбiльш свiдомо i вперто це зробив Арчi, якому кортiло послухати, що той скаже далi. – Я ж освiчений. Менi не бракуе пiдготовки. Я повинен був ширяти зараз небом у складi Королiвського Повiтряного Флоту, кидаючи з висоти бомби! Я мав би бути офiцером! Я ж не якийсь посильний чи сипай, якi мусять протирати штани на важкiй службi. Мого прадiда звали Мангал Панде, – вiн зробив паузу й обвiв усiх поглядом, розраховуючи побачити в очах екiпажу визнання, на яке це iм’я заслуговувало, проте побачив лише пiснi британськi обличчя, атому продовжив, – мiй прадiд був великим героем часiв Індiйського повстання! Тиша. – То був 1857 рiк! І вiн тодi першим зробив пострiл змащеною свинячим жиром кулею – послав ii у забуття! Довша, щiльнiша тиша. – Якби не ця довбана рука, – Самад, проклинаючи всерединi себе англiйську iсторичну забудькуватiсть, пiдняв своiх п’ять змертвiлих, мiцно стиснутих пальцiв з iх звичного мiсця у нього на грудях, – якби не ця смердюча рука, якою безглузда iндiйська армiя нагородила мене за моi старання, я б пiшов ще далi, нiж прадiд. Ачому мене скалiчено? А тому, що в iндiйськiй армii бiльше знають про лизання задiв, нiж про пал та пiт битви! Нiколи не iдьте в Індiю, сапере Джонс, мiй дорогий друже, бо то мiсце для дурнiв i ще гiрших, нiж дурнi. Там е дурнi, хiндi, сикхи i пенджабцi. А тепер ще всi цi розмови про незалежнiсть – дайте Бенгалii незалежнiсть, Арчi, от що я кажу – лишiть Індiю в лiжку з британцями, якщо iй це так подобаеться. Його рука гупнула об стегно з мертвою важкiстю й заспокоiлася, як заспокоюеться старша людина пiсля несподiваного нападу гнiву. Самад завжди звертався до Арчi, так нiби вони були у змовi проти решти екiпажу. І дарма, що Арчi намагався уникати його, здавалось, тi кiлька днiв уважного допитливого видивляння протягнули мiж двома чоловiками невидиму шовкову ниточку зв’язку, за яку Самад не лiнувався смикати, коли тiльки мав можливiсть. – Бачиш, Джонсе, – не вгавав Самад, – справжньою помилкою вiце-короля було дати владу до рук сикхiв, розумiеш? І все тому, що вони мали певнi успiхи у боротьбi з кафрами в Африцi та iм сказали: «Так, мiстере Такий-то, ти, з твоiм жирним спiтнiлим обличчям, твоiми фальшивими британськими вусами i пов’язкою пагрi, що сидить у тебе на головi, нiби великий кiзяк, ти можеш бути офiцером – ми iндiанiзуемо армiю; йди, йди битися в Італiю, майоре Рiсалдар Пуфi, Дафадаре Пуфi, бийся разом з моiми старими добрими британськими вiйськами!» І це була помилка! Так само вони прийшли до мене, героя Дев’ятого пiвнiчнобенгальського ескадрону кiнних сфiльцiв, героя Бенгальського летючого корпусу, i сказали: «Самаде Мiя Ікбол, Самаде, ми хочемо виказати тобi велику честь. Ти битимешся у самiй Європi – не голодуватимеш i питимеш власну сечу в Єгиптi чи Малайi, – будеш знищувати фрiцiв у iхньому ж кодлi». От, не зiйти менi з мiсця, сапере Джонс, саме так менi й сказали. Добре! Я пiшов. Італiя, розмiрковував я, це справдi мiсце, де я доведу британськiй армii, що бенгальськi чоловiки-мусульмани можуть геройствувати у боях незгiрш за якихось сикхiв. Ми кращi! Сильнiшi! Бiльш освiченi, зi свiжiшою кров’ю – це якраз ми злiпленi зi справжнього Офiцерського Матерiалу. – Офiцери-iндуси? – перепитав Рой, – це був би чорний день. – Першого ж дня мого перебування там, – продовжував Самад, – я знищив з повiтря нацистський дзот. Я пiкiрував, як орел. – От брехло, – сказав Рой. – Наступного дня я з повiтря завдав удару по вороговi, який наближався до Готичноi лiнii, намагаючись вирватися з оточення в районi Аргенти й зiштовхнути союзникiв у долину рiки По. Лорд Маунтбатен особисто, власною персоною, мав мене привiтати й нагородити за це. Вiн би потиснув цю руку. Але все змiнилося. Хочеш знати, Джонсе, що сталося на третiй день? Ти знаеш, як мене поранили? Як зламали мою юнiсть у розквiтi моеi слави? – Нi, – тихо сказав Арчi. – Це все один виродок-сикх, сапере Джонс, дурноголовий виродок-сикх. Ми стояли у траншеi, i його рушниця випадково вистрелила в мiй бiк – вiдстрелила менi зап’ясток. Але я не дав його ампутувати. Адже кожна частина мого тiла дана менi Аллахом. Значить, я повинен всi iх йому потiм повернути. Таким чином, Самад опинився у всiма забутому мостобудiвному пiдроздiлi армii Його Королiвськоi Величностi разом з iншими невдахами: такими як Арчi, як Дiкiнсон Смiт (у його военному досье у графi «Ризики» написано – «гомосексуалiст») або як випадки тотальноi лоботомii на кшталт Макiнтоша i Джонсона. Покидьки вiйни. Рой емоцiйно називав iхню частину – Батальйон Виродкiв. Утiм, найбiльшою проблемою Першого штурмового полку був, звiсно, капiтан Дiкiнсон Смiт, котрий аж нiяк не надавався на доброго солдата. Добрим командиром вiн також не був, хоча командирство було в нього в генах. Дiкiнсона Смiта проти його волi витягнули з коледжу, в якому вчився його батько, запакували у форму, що дiсталася йому вiд батька, i, як i його батька, послали битися на Вiйнi. Як i його батько до нього, i батько його батька, i так до нескiнченностi, молодий Томас здався на милiсть долi i доеднався до родинноi справи (вже четвертий рiк поспiль), аби потiм його iм’я можна було гордо додати до нескiнченного списку Дiкiнсонiв Смiтiв, викарбуваного на довжелезному надгробку в селi Малi Торфовиська, а його самого покласти в родинний склеп на тiла його родичiв, котрi давнiше спочили у цiй шпротовiй могилi – головнiй окрасi цiлого мiсцевого кладовища. Родинною рисою Дiкiнсонiв Смiтiв було невситиме бажання побачити родову кров Дiкiнсонiв Смiтiв на чужiй землi: i тому iх убивали фрiци, воги, китайози, кафри, жабоiди, шкоти, гiшпанцi, зулуси, iндуси (пiвденнi, схiднi i червонi); зафiксовано навiть випадок, коли представника роду випадково проштрикнули списами на великому полюваннi в Найробi. Коли ж з якихось причин не було вiйни, Дiкiнсони Смiти займалися вирiшенням Ірландського питання – та краiна була чимось на кшталт iхнього родового курорту смертi, – i цей процес тягнувся вiд 1600 року без видимих ознак його остаточного завершення. Але померти – не така вже й проста штука. Попри родову пристрасть кидатися груддю на першi-лiпшi види смертоносноi зброi, котра керувала дiями родини упродовж багатьох сторiч, наш Дiкiнсон Смiт мiг дати собi з тим ради. Бiдного Томаса екзотичнi краi вабили зовсiм з iнших причин. Вiн хотiв знати, вивчати, смакувати, любити iх. Просто не був аматором вiйни. Довга iсторiя про те, як Самад вiд вершини своеi вiйськовоi кар’ери в Бенгальському корпусi скотився до служби в Батальйонi Виродкiв, переповiдалася Арчi з доповненнями та змiнами принаймнi раз на день упродовж наступних двох тижнiв, незалежно вiд його бажання i настрою слухати. Попри нуднiсть цього оповiдання, воно, все ж, було найкращим з-помiж iнших, якими солдати Батальйону Виродкiв заповнювали довгi военнi ночi, щоби пiдтримувати в собi притаманний iхнiй частинi дух розпачу i зневiри. Затертий канон цих iсторiй складали: Переказ про Трагiчну Смерть Нареченоi Роя, перукарки, котра посковзнулася на розсипаних бiгудi i зламала собi шию, вдарившись об мийку, Історiя про Те, Як Арчi Не Вступив до Гiмназii, бо його мати не мала грошей на шкiльну форму, iсторii Дiкiнсона Смiта про його численних замордованих родичiв; що ж до Вiла Джонсона, то вдень вiн iсторiй не розповiдав, але вночi увi снi хлипав з таким жалiсливим виразом обличчя, що нiхто й не зважився б зазирнути у безмiри його страждань. Отак якийсь час i тривало життя Батальйону Виродкiв: маленьке коло невдоволених, котрi безцiльно блукають Схiдною Європою, диваки i дурнi, у котрих немае iнших слухачiв, нiж вони самi. Актори i глядачi по черзi. Нарештi, iхнiй танк в’iхав у день, котрий Історiя не пам’ятатиме. Пам’ять не зробить зусилля, щоби зберегти його. Вiн, як випадковий камiнь, котрий кане у воду. Як штучна щелепа, що тихо опускаеться на дно склянки з водою. 6 травня 1945 року. Близько 18.00 дня 6 травня 1945 року в танку щось вибухнуло. Це були не снаряд i не бомба – просто щось трапилося в моторi, пiсля чого танк повiльно заглух i зупинився. Вони опинилися на кордонi мiж Грецiею та Туреччиною у болгарському селi, мешканцi якого вже стомилися вiд вiйни i майже повнiстю повернулися до рутинного мирного життя. – Точно, – сказав Рой, оглянувши механiзми, – ми роздовбали мотор i порвали гусеницю. Треба викликати по радiо допомогу i потерпiти, поки вона прибуде. Нiчого бiльше ми вдiяти не можемо. – Ми що, взагалi не спробуемо полагодити самi? – перепитав Самад. – Нi, – сказав Дiкiнсон Смiт, – рядовий Макiнтош мае рацiю. Нам не вдасться усунути пошкодження тими iнструментами, якi ми маемо. Мусимо сидiти й чекати, доки прибуде допомога. – Як довго це може тривати? – Думаю, день, – випалив Джонсон, – ми дещо вiдбилися вiд решти. – А це обов’язково, капiтане Смiт, щоби ми залишалися всi цi двадцять чотири години в танку? – знову запитав Самад, котрого доводила до розпачу особиста гiгiена Роя, атому пiтнiти поруч з ним увесь вечiр йому дуже не хотiлося. – Що ти собi там надумав? Це тобi що, вихiдний? – визвiрився Рой. – Нi-нi… я не бачу причин, чому б вам не пошвендяти трохи навкола – нема сенсу нам усiм тут сидiти. Спочатку пiдуть Самад i Джонс, повернуться, вiдрапортують про обстановку, а далi пiдуть рядовi Макiнтош, Джонсон i я. Таким чином, Самад i Арчi опинилися у маленькiй кав’ярнi, в якiй три години пили самбуку i слухали оповiдки власника про мiнi-вторгнення двох нацистiв, котрi вломилися у село, поiли всi його припаси, переспали з двома мiсцевими шльондрамм i застрелили чоловiка, який не змiг достатньо чiтко iм пояснити дорогу до наступного мiстечка. – Вони були такi нетерплячi, – сказав, сумно похитуючи головою, старий корчмар. Самад оплатив рахунок. Дорогою назад Арчi спробував зав’язати розмову: – То iм навiть не треба, щоби iх було багато для гвалту i грабунку. – Коли зустрiчаються один сильний i один слабкий чоловiк, сапере Джонсе, то це вже колонiя, – вiдповiв Самад. Коли Арчi та Самад повернулися до свого танка, то знайшли рядових Макiнтоша i Джонсона, а також капiтана Томаса Дiкiнсона Смiта мертвими. Джонсона задушили колючим дротом, Роя застрелили в спину, розтисли йому щелепи i повисмикували срiбнi коронки; тепер у нього з рота, немов металевий язик, стирчали плоскогубцi. Виглядало, що капiтан Дiкiнсон Смiт не став чекати, коли черга дiйде до нього, i вистрелив собi в обличчя. Єдиний Дiкiнсон Смiт, котрий потрафив загинути вiд британських рук. У той самий час, коли Арчi та Самад з усiх сил намагалися осмислити те, що сталося, генерал-полковник Йодль сидiв у маленькiй цеглянiй школi мiста Реймс i трусив свою чорнильну ручку. Раз. Другий. Далi ручка розпочала священний танець уздовж лiнii на паперi й генерал своiм iм’ям вiдкрив нову сторiнку iсторii. Кiнець вiйни у Європi. Чоловiк з-поза його плеча ввiчливо забрав папiр, i Йодль низько схилив голову, усвiдомивши зненацька всю вагу того, що було щойно зроблено. Втiм, мине ще не менш як два тижнi, перш нiж Арчi чи Самад дiзнаються про це. То були дивнi часи, достатньо дивнi, щоби зав’язалася дружба мiж Ікболом та Джонсом. Того дня, коли вся Європа святкувала, Самад i Арчi стояли поруч на узбiччi болгарськоi дороги. Здоровою рукою Самад тримав вирваний з м’ясом мiдний корпус своеi радiостанцii. – Оголена ганьба мого радiо, – сказав Самад, – нам треба почати з самого початку. Кепськi у нас справи, Джонсе. Дуже кепськi. Ми втратили засоби зв’язку, пересування i захисту. Що гiрше – ми втратили командування. Якщо на вiйнi втратиш командира, то твоi справи дiйсно кепськi. Арчi вiдвернувся вiд Самада i судомно виблював на сусiднi кущi. Рядовий Макiнтош, яким би героем вiн не прагнув видаватися, взяв та й обкалявся перед самими ворiтьми святого Петра; тепер той запах сягнув легенiв Арчi та хлопець виплеснув назовнi надлишки своiх нервiв, страху та вранiшнього снiданку. Полагодити радiо нiби й належало до компетенцii Самада, проте вiн знав лише теорiю, зате Арчi мав пару рук, котрi виявили неабияку спритнiсть у поводженнi з дротами, цвяшками та клеем. Мiж знаннями одного та практичними навичками iншого точилася кумедна боротьба – вони намагалися приторочити одне до одного шматочки металу, котрi могли б врятувати iх обох. – Передай менi резистор на три оми, можеш? Арчi почервонiв, бо не був певен, яку саме деталь Самад мае на увазi. Його руки невпевнено почали перебирати купу дротикiв та всякоi всячини. Самад коротко кашлянув, коли мiзинець Арчi торкнувся потрiбноi йому деталi. Якось було обом незручно, що iндус пояснюе британцю, що до чого, але за якийсь час людськiсть та спокiй спiльноi роботи взяли верх. Саме тодi Арчi зрозумiв усю ii могутнiсть, усю привабливiсть отого «зроби сам», коли молоток i цвяхи поступово замiнюють iменники та прикметники i вiдкривають людям новi можливостi для розмови. Цей урок зостався з ним на все життя. – О, молодця! – сказав Самад Арчi, коли той передав йому електрод, а за мить, зрозумiвши, що однiеi його руки не вистачить, аби манiпулювати дротами i до ладу вставити iх у панель приймача, передав усе те Арчi, жестами вказуючи, куди що мае пасувати. – Та ми з цим швиденько впораемося, – бадьоро сказав Арчi. – Бубльгум! Плiз, мiстер! На четвертий день iхньоi роботи довкола танка почали збиратися сiльськi дiтлахи, котрих приваблювали чутки про жахливих трупiв, зеленоока краса Самада i американська жуйка, яку роздавав Арчi. – Мiстер солдат, – сказав, старанно добираючи англiйськi слова, хлопчик з горобця зростом зi шкiрою, засмаглою до кольору каштана, – бубльгум, плiз, дякую. Арчi сягнув у кишеню i витяг звiдти п’ять тонких рожевих пастилок. Хлопчик зверхньо подiлив iх мiж рештою дiтей. Далi всi вони почали натужно жувати, аж, здавалося, зараз очi випорснуть iм з орбiт. Коли ж гумки втратили смак, хлопцi на якийсь час затихли, шанобливо поглядаючи на свого благодiйника. За кiлька хвилин того самого худющого хлопчика як Народного Представника було вислано до Арчi знов. – Мiстер солдат, – простягнуло хлоп’я руку, – бубльгум, плiз, дякую. – Нема, – розвiв руками, вдаючись до перевiреноi мови жестiв, Арчi, – бiльше немае. – Плiз, дякую. Плiз, – наче заведений, повторював хлопчик. – Ой, заради Бога, – перебив його Самад, – ми мусимо полагодити радiо i вiдремонтувати всю цю машинерiю. В нас багато роботи, ясно? – Бубльгум, мiстер, мiстер солдат, бубльгум, – це був майже кант: дiти рiзними голосами i водночас повторювали всi слова, якi знали, переставляючи iх у будь-якому порядку. – Плiз! – хлопчик випростав руку вперед з таким зусиллям, що аж мусив пiднятися на пальцях нiг. Зненацька вiн розтиснув свiй кулачок i кокетливо посмiхнувся, готуючись торгуватися. На його розкритiй долонi, немов жмут трави, лежали чотири скрученi в рурку доларовi купюри. – Долари, мiстер? – Де ти це взяв? – запитав Самад, мимоволi сягнувши по грошi. Хлопчик миттю сховав руку. Стояв, хитро переступаючи з ноги на ногу, – шельмуватий танець, вивчений дiтьми за час вiйни. І водночас захисна стiйка. – Спершу бубльгум, мiстер. – Скажи менi, де ти це взяв. Тiльки не обманюй. Самад ступив крок до хлопчика i схопив його за рукав сорочки. Той вiдчайдушно намагався вивiльнитися. Малi його друзi почали по одному тiкати геть, покидаючи свого колишнього зверхника напризволяще. – Ти когось убив i вiдiбрав це? Вена на лобi у Самада пульсувала, аж, здавалося, от-от мала випорснути зi шкiри. Вiн мав намiр захистити краiну, котра не була його краiною, i помститися за смерть чоловiка, котрий би навiть не впiзнав його на вулицi за мирних часiв. Арчi був вражений. Адже вiйну веде таки його краiна; якимось робом вiн почував себе ii малою частинкою, дрiбним опорним хребцем, що оберiгав ii застиглий спинний мозок, проте нiчого подiбного до Самадових емоцiй Арчi не мав. – Нi, мiстере, нi, нi. Це вiн менi дав. Вiн. І хлопчик вiльною рукою показав на великий занедбаний будинок, котрий, подiбно до гiгантськоi квочки, бовванiв на горизонтi. – У тому будинку хтось убивав наших людей, – гарчав далi Самад. – Що ви кажете, мiстере? – писнув хлопець. – Хто там ховаеться? – Вiн доктор. Вiн там. Але вiн хворий. Не може ходити. Доктор Калiка. – Що з ним таке? Хлопчик, бачачи, що йому вдiляють стiльки уваги, скривився, нiби збирався заплакати. – Вiн англiець? Як ми? Нiмець? Француз? Болгарин? Грек? – Самад, утомившись вiд спонтанного спалаху гнiву, вiдпустив хлопця. – Не, вiн нiхто. Вiн доктор Калiка, – сказав щасливий зi свого звiльнення хлопець, – бубльгум? Навiть через кiлька днiв жодноi допомоги не надiйшло. Однак у такому приемному селi щоденна напруга вiйни почала потроху спадати, i Арчi з Самадом поступово дедалi бiльше втягувались у неквапливе мирне життя. Щовечора вони заходили попоiсти у кав’ярню старого Гозана. Водянистий суп вартував кожному по п’ять цигарок. Будь-яку рибу можна було вимiняти на дешеву бронзову медаль. Й оскiльки Арчi тепер носив одну iз запасних унiформ Дiкiнсона Смiта, бо його власна давно зiтлiла на клаптi, то в нього була дещиця нагород покiйного, на якi можна було вимiняти рiзнi потрiбнi та приемнi дрiбнички: каву, мило та шоколад. За порцiю свинини Арчi довелося вiддати фотографiю напiвроздягнутоi Дорогi Ламур, котру вiн носив у заднiй кишенi форми ще вiд першого дня служби. – Пригощайся, Семе, ми використаемо всi цi дрiбнички як жетони, як талони на харчування, а потiм викупимо, якщо матимемо можливiсть. – Я мусульманин, – Самад рiшуче вiдсунув тарiлку зi свининою, – i вiддам мою Риту Гейворт хiба разом з душею. – Чого ти не iси? – здивовано перепитав Арчi, жадiбно, немов божевiльний, пожираючи два шматки м’яса, – як на мене, це дивно. – Я не iм тому ж, чому ви, англiйцi, нiколи не можете повнiстю вдовольнити жiнку. – Це ще чому? – Арчi аж припинив на мить свiй бенкет. – Це через рiзницю наших культур, друже, – Самад подумав хвилинку, – а може, вiдмiннiсть сидить ще глибше, аж у наших кiстках. Пiсля доброi вечерi вони часом влаштовували в селi пошуки убивць: нишпорили туди-сюди вулицями, щоразу iнспектуючи три занедбанi бари i заглядаючи у вiкна спалень гарненьких жiнок, проте й це обом незабаром набридло, тож вони просто сидiли бiля свого танка, курили дешевi сигари й спостерiгали малинову барву заходу сонця, а ще – розповiдали одне одному про давнiшi своi реiнкарнацii як хлопчика-газетяра (Арчi) та студента бiологii (Самад). Вони обговорювали iдеi, котрi Арчi не до кiнця розумiв, а Самад виказував прохолоднiй ночi таемницi, якi ранiше нiколи не зважувався висловити вголос. Довгi затишнi хвилi тишi западали мiж ними, як западають вони мiж знайомими впродовж багатьох рокiв жiнками. Вони дивилися на зорi, котрi свiтили на незнану iм краiну, проте жоден особливо не тужив за домом. Коротше, це була та дружба, яку англiець заводить, поiхавши у вiдпустку, i яка можлива тiльки у вiдпустцi. Дружба, котра долае межi майнових класiв та кольорiв шкiри, яка мае своiм пiдгрунтям фiзичну близькiсть i яку англiець щиро дозволяе, бо знае, що незабаром ця близькiсть завершиться. Через пiвтора тижня пiсля того, як радiо було полагоджено, вiдповiдi на прохання про допомогу iм усе ще не надiйшло, тож вони збавляли час, блукаючи ефiром у сподiваннi знайти вуха, котрi iх почують. (До того моменту в селi вже знали про завершення вiйни, проте не мали жодного бажання повiдомити цей факт своiм двом гостям, зважаючи на винятково вигiдний вплив щоденного бартеру з ними на загальний стан економiки села.) Коли друзi стомлювалися передавати радiосигнали, Арчi пiднiмав ушкоджений трак на металевому прутi, а Самад намагався докопатися до сутi аварii. За тисячi кiлометрiв одна вiд одноi сiм’i обох солдатiв почали вважати iх загиблими. – А у тебе в Брайтонi е жiнка, котра на тебе чекае? – запитав Самад, просунувши голову мiж лев’ячi щелепи гусениць. Арчi не був аж таким красенем. Якщо б ви взяли його фото i прикрили великим пальцем рот i нiс, то вiн мiг би навiть видатися симпатичним, але на загал нiчим особливим вiн не вирiзнявся. Дiвчат могли привабити його великi, сумнi i блакитнi, як у Сiнатри, очi, проте далi iх мали вiдштовхнути вуха, як у Бiнга Кросбi, та нiс, котрий закiнчувався правдивою цибулиною, яку В. К. Фiлдса. – Є навiть кiлька, – байдуже вiдповiв Арчi, – i там, i там. А в тебе? – О, менi вже дiбрали гарненьку молоду особу. Мiс Бегам – дочка мiстера та мiсiс Бегам. Гарнi родичi будуть. Знаеш, вони мають настiльки високий статус серед бенгальськоi аристократii й настiльки вiдмiннi вiд решти цих покидькiв, що навiть сам лорд-губернатор переживае, чи приймуть вони його запрошення на обiд! Самад голосно розсмiявся, явно чекаючи, що Арчi приеднаеться до нього, проте той з його мови зрозумiв дуже мало, а тому стояв, як завжди, iз байдужим виразом на обличчi. – О, вони шанованi люди, – продовжував Самад, злегка розчарований його мовчанкою, – вельми шанованi люди. Дуже шляхетна кров… i ще додатковий плюс: так повелося, що у жiнок iхнього роду в усi часи були справдi великi цицьки, розумiеш то чи не? Самад руками показав усе необхiдне, а далi знову пiрнув пiд танк, намагаючись вставити зазубрини трака в правильнi пази. – Ну i? – запитав Арчi. – І що? – Вони справдi?.. – Арчi повторив жест Самада, але так перебiльшив вiдповiднi анатомiчнi особливостi, що якби така жiнка народилася, то просто не могла би стояти прямо. – Ага, але менi ще треба буде трохи зачекати, – вiдповiв Самад, сумно посмiхнувшись, – на жаль, у сiмейства Бегам ще немае нащадкiв жiночоi статi. – Ти маеш на увазi, що твоя жiнка ще взагалi не народилася? – Ну й що з того? – запитав Самад, висмикуючи з верхньоi кишенi унiформи Арчi цигарку. Вiн черкнув сiрником об броню танка i прикурив. Арчi засмальцьованою рукою витер з обличчя пiт. – Там, звiдки я приiхав, – сказав Арчi, – хлопець, як правило, спершу мусить побачити дiвчину, а потiм уже обiцяе з нею одружитися. – Там, звiдки ти приiхав, овочi, як правило, варять доти, доки вони не порозварюються, – скупо вiдповiв Самад, – але це не означае, що то добра iдея. iхня остання нiч у селi була абсолютно темною i тихою. Вiд вологого повiтря навiть не хотiлося курити, тому Арчi й Самад мовчки барабанили пальцями по холодному камiннi церковних сходiв, оскiльки бiльше зайняти руки було нiчим. У сутiнках Арчi навiть забув про вiйну, котра насправдi вже закiнчилася. Така собi нiч у минулому часi майбутнього доконаного виду. Саме тодi, коли вони ще наiвно не пiдозрювали про мир, у цю останню нiч iхнього незнання, Самад вирiшив скрiпити свою дружбу з Арчi. Часто для цього варто лише подiлитися якимсь таемним знанням: розповiсти про сексуальну пригоду, видати секрет, викрити приховану пристрасть, про яку ранiше новому знайомому годi було сказати. Але для Самада не було нiчого бiльш iнтимного й бiльш значущого, нiж його кровне походження. Тому, коли вони обое отак сидiли на священнiй землi, вiн мiг говорити лише про те, що видавалося йому найвищою святинею. А могутнiй поклик кровi, котра струмувала у ньому, та землi, яку кров його роду столiттями зрошувала, спонукав його розповiсти про свого прадiда. Отак Самад i заходився розказувати Арчi до болi забуту, заплiснявiлу, столiтньоi давнини iсторiю про Мангала Панде. – Отже, це був твiй дiд? – перепитав вражений Арчi, коли iсторiю було розказано, а мiсяць визирнув з-за хмар. – Твiй рiдний дiд? – Не дiд, а прадiд. – Ага, у цьому щось е. Знаеш, я пам’ятаю про все це ще зi школи – таки пам’ятаю – з iсторii колонiй, котру нам читав мiстер Джагс. Лисий, лупатий, прикрий стариган – я маю на увазi того мiстера Джагса, а не твого дiда. Ми мусили продовжувати вiдповiдати урок, навiть коли вiн лупив нас лiнiйкою по руках… Ти чув, у армii солдати називають одне одного панде, якщо тiльки хтось iз них мае хоч якусь схильнiсть до бунту?.. Я нiколи не задумувався, звiдки це… Панде був бунтiвником, вiн не любив англiйцiв i першим зробив пострiл, з якого почалося повстання. Я пригадую, як про це говорили на уроцi, так чiтко, нiби чую удар дзвона. І це був твiй рiдний дiд! – Прадiд. – Так-так. У цьому точно щось е, хiба нi? – сказав Арчi й, закинувши руки за голову, лiг на спину, щоби бачити зорi. – Це ж сама iсторiя струмуе у твоiй кровi. Заохочуе тебе дiяти, можу собi уявити. Бачиш, а мое прiзвище Джонс. Це нiби «Смiт». Ми взагалi нiхто. Мiй батько любив повторювати: «Ми простi гречкосii, хлопче, звичайнi гречкосii». Нi, ну мене це нiколи особливо не хвилювало. Я, знаеш, все одно пишався своiм родом. Справжнi англiйцi. Але ж у твоiй рiднi був справжнiй герой! Самад гордо пирхнув: – Точно, Арчiбальде, ти вжив правильне слово. Але глянь-но на цих англiйських академiкiв: вони всiляко намагаються обмовити його, бо хiба можна вiддати iндусу належне? А вiн був справжнiм героем, i кожен мiй вчинок на цiй вiйнi неначе надихала його незрима присутнiсть. – Це правда, – вiдповiв Арчi задумливо, – там, у нас в Англii, про iндусiв нiхто доброго слова не скаже; ясно, що нiкому не сподобаеться, якщо котрогось iз вас назвати героем… всi будуть хiба пiдсмiюватися. Зненацька Самад схопив його руку у своi гарячi долонi, що тремтiли, немов у лихоманцi. Жоден чоловiк до того не хапав Арчi за руку, й тому першою його реакцiею було висмикнути ii або вiдштовхнути Самада, проте зрештою вiн заспокоiвся: вони ж такi емоцiйнi, цi iндуси, хiба нi? Гостра iжа i все таке iнше. – Будь ласка, Джонсе, зроби менi цю велику послугу. Якщо ти коли-небудь пiзнiше у себе вдома – якщо тiльки ти, якщо ми повернемося до наших домiвок, – якщо ти почуеш, що хто-небудь говорить про Схiд (тут його голос зламався i став сумовитим), згадай про цi своi слова. Якщо тобi скажуть «всi вони такi», або «вони чинять так», або «вони думають так», згадай цi своi слова, доки якiсь факти не змiнять твою думку. Тому що та земля, яку вони називають Індiею, мае тисячу iмен i населена мiльйонами люду, а тому якщо хтось думае, що серед того огрому можна знайти двох однакових людей, то це помилка. Прикра гра мiсячного свiтла. З цими словами Самад почав порпатися в кишенi й вихопив звiдти дрiбку бiлого пороху, котрий там зберiгав; далi вiдправив той порох просто до рота. Пiсля цього також вiдкинувся на спину i знову забарабанив пальцями по камiнню. Вони лежали на порозi крихiтноi мiсiонерськоi церкви, котру з початком военних дiй було перетворено на госпiталь, але потiм, за два мiсяцi, зоставлено, коли гуркiт вибухiв почав стрясати пiдвiконня. Самад i Арчi ночували в нiй, бо тут були матраци i великi вiкна, якi пропускали багато повiтря. Самад також захопився (лише через самотнiсть, заспокоював вiн себе, лише через меланхолiю) порошкоподiбним морфiем, котрий можна було то тут, то там знайти у покинутих сховищах, – ще один таемний слiд схiдноi пристрастi. Як тiльки Арчi йшов вiдлити чи знову намагався налагодити iз кимсь радiозв’язок, Самад починав нишпорити малою, роздiленою на палати церквою, як невиправний грiшник, котрий мандруе вiд сповiдника до сповiдника. Знайшовши чергову порцiю грiха, вiн намагався втерти порошок у ясна або викурював його у своiй невеликiй люлечцi, а далi простягався на прохолоднiй теракотовiй пiдлозi й годинами вдивлявся у витонченi лiнii церковних склепiнь. Стiни церкви вкривали написи. Триста рокiв тому iх залишили тут розкольники, котрi не забажали платити поховального податку пiд час епiдемii холери i котрих за це жорстокий пан зачинив у церквi помирати. Перш нiж померти, цi люди вкрили стiни лiтерами – посланнями до своiх родин, псалмами, свiдченнями вселенського непослуху. Самаду сподобалася ця iсторiя вже тодi, коли вiн вперше ii почув, проте повнiстю зрозумiв ii лише за допомогою морфiю. У такi хвилини оживав кожен нерв його тiла, i таемницi, всi таемницi свiту, всi таемницi з церковних стiн ставали йому зрозумiлi, текли крiзь нього, як струм через дрiт заземлення. Тодi його голова розкривалася, немов шезлонг. І вiн вмощувався у ньому й спостерiгав, як свiт минае перед його очима. В цю нiч, хапнувши порошку трохи бiльше звичного, Самад розумiв усе особливо добре. Його язик наче хто намастив маслом, а свiт видавався йому подiбним до вiдшлiфованоi мармуровоi кульки. Вiн почував глибинну рiднiсть до всiх загиблих тут розкольникiв, адже вони були братами Панде – кожен бунтар, як видавалося Самадовi тiеi ночi, був тепер йому братом, – вiн поривався поговорити з ними, запитати iх, який карб зоставили вони свiтовi? Чи був той карб важливим? Чи вдоволенi вони були з того, що зробили, коли прийшла смерть? Чи достатньо слiв залишили вони на стiнах церкви? – Я хочу тобi дещо сказати, – мовив Арчi, спостерiгаючи, як склепiння церкви вiдбиваються в Самадових очах, – знаеш, якби менi залишилося всього кiлька годин життя, я б не малював на стелi картини. – Ну, тодi скажи менi, – вiдiзвався Самад, роздратований, що йому перервали такi любi роздуми, – що б ти такого значного зробив, якби тобi лишалося жити лише кiлька годин? Довiв би теорему Ферма? Вивчив би аристотелiвську фiлософiю? – Що? Чию? Нi… я б, знаеш… я б зайнявся коханням – з дамою, – вiдповiв Арчi, засоромившись власноi недосвiдченостi, – розумiеш… то було б востанне. Самад розреготався: – Скорiше, вперше. – Та перестань. Я серйозно. – Ну, добре. А якби пiд рукою не було отих самих дамi. – Хм, ну можна завжди, – тут Арчi зашарiвся, нiби скринька британськоi пошти, бо то був його власний спосiб скрiпити дружбу, – можна, як то кажуть в армii, поганяти шкурку! – Поганяти… – перепитав зневажливо Самад, – шкурку…! це все, так? Останне, що б ти хотiв зробити, перед тим як покинути цю марноту марнот, – це «поганяти шкурку»? Дiстати оргазм? Арчi, котрий походив з Брайтона, де нiхто не зважувався вимовляти такi слова, як оргазм, почав корчитися в конвульсiях iстеричноi сором’язливостi. – З кого смiешся? Є щось смiшного? – здивувався Самад, намагаючись перебороти напад роздратування, хоча морфiй нiс його думки десь далеко звiдси. – Нi з кого, – почав, затинаючись, Арчi, – нi з чого. – Хiба ти не розумiеш, Джонсе? Не розумiеш… – Самад лiг на порозi церкви так, що його ноги опинилися надворi, далi пiдняв руки догори, до банi, – справа в намiрi. Вони не ганяли шкурок, не тратили бiлу речовину, вони прагнули чогось бiльш тривкого. – Чесно – не бачу рiзницi, – вiдповiв Арчi, – якщо вже ти мертвий, то мертвий. – О, нi, Арчiбальде, нi, — меланхолiйно шепотiв Самад, – краще так не кажи. Треба проживати життя з чiткою певнiстю, що по тобi щось залишиться. Ми е iстотами, котрим важать наслiдки, Арчiбальде, – продовжував вiн, вказуючи на церковнi стiни, – вони це знали. І мiй прадiд це знав. Одного дня це зрозумiють i нашi дiти. – Нашi дiти?! – Арчi аж пiдкинуло, так вiн здивувався. Можливiсть мати нащадкiв видавалася йому бiльш нiж вiддаленою. – Нашi дiти народжуються з наших вчинкiв. Те, що з нами стаеться, буде iхньою долею. О, вчинки таки залишаються. Дуже просто дiзнатися, що буде, коли на тебе сипатимуть землю, мiй друже. Коли заспiвае товста жiнка. Коли стiни западуться, небо потемнiе, а земля втече iз-пiд нiг. У той самий момент нашi вчинки постануть перед нами. І не важливо, будуть на тебе дивитися Аллах, Ісус, Будда чи нi. В холоднi днi людина може бачити свое дихання, а у спекотнi – не може. Але в обох випадках вона дихае. – Знаеш що? – сказав Арчi пiсля паузи. – Якраз тодi, коли я покидав Фелiкстоу, я бачив новий iнструмент, на який можна насадити хоч гайковий ключ, хоч молоток, хоч i кор-котяг. Дуже корисна штука. Я б достобiса хотiв мати таку рiч. Самад секунду дивився на Арчi, а тодi струснув головою: – Зайдемо всередину. Вся ця болгарська iжа менi просто шлунок вивертае. Треба трохи поспати. – Ти зблiд, – сказав Арчi, допомагаючи йому зайти. – То все за моi грiхи, Джонсе, за моi грiхи, хоча грiшу я так, аби не грiшити бiльше, – Самад хихикнув сам до себе. – Що ти робиш? Арчi перенiс вагу Самада на iнше плече, й вони зайшли всередину. – Я спожив дещо, – вiдказав Самад, перекривляючи лiтературну англiйську, – ви, певно, не будете мати нагоди мене зрозумiти. Арчi вельми добре знав, що Самад промишляе морфiем, знаходячи його в покинутих медичних шафках, проте вiн бачив, що той не хоче, аби вiн про це довiдався, а тому лише сказав: – Ану, покладiмо тебе в лiжко, – i донiс Самада до купи матрацiв. – Коли все це скiнчиться, – сказав Самад, падаючи на них, – ми ще зустрiнемося в Англii, правда? – Звiсно, – вiдповiв Арчi, намагаючись уявити, як вони з Самадом прогулюються уздовж брайтонського пiрса. – Ти незвичайний англiець, сапере Джонс, я вважаю тебе своiм другом. Арчi не був певен, чи е йому другом Самад, проте на такий вияв почуттiв вiдповiв широкою усмiшкою. – Побачиш, я i моя дружина запросимо тебе на обiд десь у роцi так 75-му, коли ми обое вже будемо пузатими дядьками i сидiтимемо на купах грошей. Якось ми точно зустрiнемося. Арчi, котрому завжди не йшла iноземна iжа, лише слабко всмiхнувся. – Ми все життя залишатимемося друзями! Арчi облишив Самада, витягнув i собi матрац й наготувався заснути. – Добранiч, друже, – сказав Самад спокiйним, вдоволеним голосом. Вранцi у село приiхав справжнiй цирк. Прокинувшись вiд вигукiв i реготу, Самад швиденько вскочив в унiформу i схопився здоровою рукою за пiстолет. Вийшов на просочене сонцем подвiр’я i побачив росiйських солдатiв у iхнiх зеленавих гiмнастерках; вони грали в чехарду, стрiляли по бляшанках на головах одне в одного i кидали ножi у виставленi на паличках картоплини з примальованими до кожноi з них вузькими чорними вусами. Виснажений таким вiдкриттям, Самад рухнув на сходи, зiтхнув i, обхопивши колiна руками, пiдставив обличчя сонячному теплу. За секунду з iхньоi схованки вигулькнув напiводягнутий Арчi й, не довго думаючи, вистрелив у повiтря, щоби налякати уявного ворога. Проте цирк на подвiр’i й далi тривав – на них нiхто не звернув уваги. Самад посмикав Арчi за холошу штанiв i жестом запросив сiсти поруч. – Що тут дiеться? – вимагав вiдповiдi Арчi, протираючи очi. – Нiчого. Тут абсолютно нiчого не вiдбуваеться. Фактично, все уже вiдбулося. – Але цi люди, вони можуть бути… – Подивись на картоплини, Джонсе. Арчi глянув на нього широко вибалушеними очима: – При чому тут картоплини? – Це не картоплини, а гiтлерiвськi голови, мiй друже. Овочевi диктатори. Екс-диктатори, – вiн ткнув у одну iз проколотих картоплин паличкою, – бачиш цi вузенькi вуса? Все закiнчилося, Джонсе. Хтось усе закiнчив замiсть нас. Арчi взяв картоплину в руки. – Це як чекати на автобус, Джонсе. Ми пропустили всю цю довбану вiйну. Арчi гукнув до худющого росiянина, котрий саме намiрився пронизати гiтлерiвську картоплину: – Говорите англiйською? Як давно все це закiнчилося? – Вiйна? – засмiявся той, не вiрячи своiм вухам. – Уже два тижнi минуло, товаришу! Якщо маете бажання ще пострiляти, iдьте в Японiю! – Нiби пропустили автобус, – повторював, трясучи головою, Самад. У ньому розросталася велика злiсть, жовч пiдступала до горла. Ця вiйна могла дати йому нагоду. Вiн сподiвався повернутися додому, вкритим славою, в’iхати в Делi трiумфатором. Коли йому ще випаде такий шанс? Усi знали, що вiйни, такоi, як ця, напевне бiльше й не трапиться. Солдат, котрий говорив з Арчi, прогулювався подвiр’ям. На ньому була лiтня росiйська форма: тонка матерiя, трохи завелика гiмнастерка з високим комiром, пiлотка; мiцний поперек стиснутий ременем, бляха якого виблискувала на сонцi й слiпила Арчi зайчиками. Коли заслiплення минуло, Арчi перевiв погляд на кругле вiдкрите обличчя, побачив, що у солдата косуе лiве око, а волосся кольору пiску стирчить з-пiд пiлотки абияк, навсiбiч. Вiн був майже досконалим втiленням сонячного ранку, говорив англiйською вiльно, проте з американським акцентом, через що його мова шумiла в Арчi у вухах, немов морський прибiй. – То вiйна закiнчилася от уже два тижнi, а ви про це не знали? – Наша радiостанцiя… вона не… – Арчi обiрвав речення, не договоривши. Солдат широко усмiхнувся i завзято потиснув кожному з них руку: – Ласкаво просимо в мирний час, джентльмени! А ми думали, що це росiяни про все дiзнаються останнiми! – i вiн знову радiсно засмiявся. Далi повернувся до Самада: – А де решта екiпажу? – Бiльше нiкого не лишилося, товаришу. Решта обслуги нашого танка мертвi, i ми гадки не маемо, де наш батальйон. – То ви тут не виконуете жодного завдання? – Е… ну, нi, – мовив спантеличено Арчi. – Яке завдання, товаришу? – вiдказав Самад, котрого справдi непокоiв шлунок. – Вiйну закiнчено, i тому в нас бiльше немае завдань, – вiн сумно посмiхнувся i потиснув руку росiянина своею здоровою рукою. – Я пiду всередину, – додав по хвилi, жмурячись. – Сонце. В баньки менi свiтить. Радий був вас бачити. – Та дiйсно, – сказав росiянин, стежачи, як Самад зникае у глибинi церкви. Далi вiн повернувся до Арчi. – Дивний хлопець. – Гм, – промимрив той, беручи запропоновану росiянином цигарку, – а чого ви тут? З’ясувалось, що його спiврозмовник, аз ним ще семеро солдатiв рухались у Польщу визволяти в’язнiв концентрацiйних таборiв, чутки про якi тихцем передавалися з вуст в уста. А тут, на захiд вiд Токата, вони спинилися, щоби власноруч арештувати нациста. – Але тут нiкого немае, друже, – ввiчливо сказав Арчi, – нiкого, окрiм мене, iндуса, кiлькох старих та дiтей у селi. Решта згинули або здимiли. – Згинули або здимiли… згинули або здимiли, – повторив, тiшачись фразою, росiянин, крутячи сiрник мiж вказiвним та великим пальцями руки. – Цiкава фразочка… кумедна. Нi, ну, знаете, ми так само думали, але нам надiйшла дуже надiйна iнформацiя – до речi, вiд ваших спецслужб, – що тут саме зараз переховуеться один високий чин. Отам, у тому будинку, – i вiн показав на горизонт. – Доктор? Тут малi пацани нам про нього розказували. Та вiн уже обкалявся там, напевне, бачачи, що ви за ним прийшли, – сказав Арчi, намагаючись зробити комплiмент, – але я пригадую, що вони говорили – вiн зовсiм хворий; називали його доктор Калiка. Ага, так вiн не британець, нi? Зрадник чи щось таке? – Га? О, нi. Нi, нi, нi, нi. Доктор Мак П’ер Перре. Молодий француз. Вельми обдарована особа. Блискучий вчений. Вiн працював у нацистiв у лабораторiях вiд самого початку вiйни. Займався програмами стерилiзацii, а потiм – питаннями евтаназii. Внутрiшня полiтика. Був дуже лояльним. – Нiфiга собi, – сказав Арчi, майже нiчого не розумiючи, – i шо будете робить? – Його треба зловити i вiдвезти в Польщу, де ним займуться органи. – Органи, – вражено, але без значного iнтересу повторив Арчi, – нiфiга собi. Арчi взагалi не мiг довго концентрувати на чомусь свою увагу, а тут його ще й збивали очi росiянина, котрi дивилися водночас у двох напрямках. – Оскiльки ми отримали iнформацiю вiд ваших спец-служб, а ви тут найстарший у чинi, капiтане… капiтане… Скляне око. У нього було скляне око, котре не хотiло повертатися, не рухалося. – Боюсь, я не можу точно визначити ваше звання i не знаю iменi, – сказав росiянин, одним оком дивлячись на Арчi, а другим – позираючи десь у заростi плюща, що рiс при входi в церкву. – Ім’я? Мене звати Джонс, – вiдповiв Арчi, намагаючись простежити траекторiю погляду його здорового ока: дерево – картоплина – Арчi – картоплина. – Добре, капiтане Джонс, ми матимемо за честь, якщо ви очолите нашу вилазку на пагорб. – Капiтан хто? Нiфiга собi, ви все зрозумiли догори дригом, – випалив Арчi, намагаючись уникнути магнетичноi сили його ока й зненацька усвiдомивши, що на ньому виблискуе всiма гудзиками форма Дiкiнсона Смiта, – я нiякий не довбаний… – Пан лейтенант i я будемо радi взяти участь в операцii, – почувся голос поза його спиною, – ми вже достатньо заледачiли. Тепер якраз можна, як то кажуть, пiрнути в саму пащу небезпеки. Самад ступив на сходи тихо, наче тiнь. На ньому була ще одна унiформа Дiкiнсона Смiта, а з рота, з якого щойно вилетiло це мудре речення, недбало стирчала цигарка. Вiн завжди був красенем, й офiцерська форма з блискучими гудзиками лише посилювала це враження; а з’явившись у нiшi дверей церкви, освiтлений сонцем Самад видавався постаттю, достойною мало не поклонiння. – Мiй друг мав на увазi, – сказав вiн щонайвишуканiшою англо-iндiйською говiркою, – що не е жодним довбаним капiтаном. Це я довбаний капiтан. Капiтан Самад Ікбол. – Товариш Нiколай. Нiк. Песоцький. Самад i росiянин вiд усього серця розсмiялися i знову потисли одне одному руки. Самад запалив цигарку. – А це мiй лейтенант Арчiбальд Джонс. Пробачте, що ранiше я поводився дивно – дещо не поладнав з мiсцевою iжею. Отже: будемо виступати увечерi. Коли стемнiе. Так, лейтенанте? – запитав Самад, виразно глянувши на Арчi. – Єсть, – ляпнув той. – До речi, товаришу, – повернувся Самад до росiянина, черкнувши сiрником об стiну i знову припалюючи згаслу цигарку, – ви не заперечуете, якщо я спитаю: це у вас скляне око? Виглядае, наче справжне. – Так! Я його купив у Ленiнградi. Бо власне втратив пiд Берлiном. Неймовiрна подiбнiсть, правда? Життерадiсний росiянин миттю витяг око з очницi й простягнув на долонi, немов коштовну перлину, щоби Самад i Арчi могли його бачити. «Коли почалася вiйна, – думав собi Арчi, – ми з вами, хлопцi, розглядали на еротичних фото нiжки Беттi Грейбл. А тепер, коли вiйнi кiнець, ми зиримо на скляне око якогось нещасного виродка. Нiфiга собi». Якийсь час росiянин перекидав око долонею, а далi зупинив його в центрi, точно посерединi своеi видовженоi, чiтко окресленоi лiнii життя. Воно дивилося на лейтенанта Арчi та капiтана Самада довгим, уважним поглядом. Того вечора лейтенант Джонс уперше вiдчув смак справжньоi вiйни. Пiд командою Самада Арчi, вiсiм росiян, старий Гозан та його племiнник повантажилися на два вiйськових джипи i рушили вгору пагорбом, щоби спiймати нациста. Росiяни дудлили самбуку, доки вже нiхто з них не мiг пригадати навiть перших слiв iх нацiонального гiмну, Гозан продавав iм за найвищими ставками шматочки смаженоi курятини, й лише Самад стояв несхитно на передньому сидiннi першого джипа, i поли його капiтанського кiтеля майорiли на вiтрi, наче повiтряний змiй серед бiлого пилу; його руки метлялись i, здавалось, краяли нiч направо i налiво, вiн вигукував команди, але пiдроздiл був надто п’яний, аби iх слухати, а вiн сам надто захоплений вилазкою, щоби усвiдомлювати, що вiн наказуе. Арчi вмостився на задньому сидiннi другого джипа, тихий, тверезий, переляканий, i з шанобливим трепетом поглядав на постать свого друга. В родинi Арчi нiколи не було героя: коли йому виповнилося лише п ’ять, його батько приеднався до вже вiдомоi нам чоловiчоi компанii i якось забув повернутися додому; а ще Арчi нiколи не був затятим читачем i йому до рук не втрапили всi тi жахливi книги, покликанi наповнити свiдомiсть хлопчакiв безглуздими у своему героiзмi постатями – на життевому шляху Арчi не з’являлися нi лiсовi розбiйники, нi одноокi пiрати, нi безстрашнi повстанцi. Але Самад, котрий оце зараз мчав попереду, а гудзики на його офiцерському кiтелi блищали проти мiсяця, немов монети у казковiй криницi, вiн вразив сiмнадцятирiчного Арчi як нiхто iнший, i, немов отямившись пiсля доброго аперкоту, Арчi сказав собi: о, так, цей чоловiк здатен здолати будь-яку життеву дорогу. В однiй людинi поеднувалися i дивний сновида з iхнього танка, i його друг, i справжнiй герой, чого Арчi нiколи не мiг запiдозрити. Втiм, коли вони здолали три чвертi вiдстанi до вершини пагорба, дорога, котру обрали майже спонтанно, зненацька сильно звузилась, джипи рiзко загальмували i геройський капiтан, перелетiвши в ефектному сальто-мортале лобове скло, приземлився в пилюку задом догори. – Нiхто тут довго не iздив, – обгризаючи курячу кiстку, заявив з фiлософським виглядом племiнник Гозана. – Не вийде, – вiн показав на Самада, котрий знову збирався всiстися в машину, – далi дороги нема. Тодi Самад зiбрав свiй напiвпаралiзований батальйон i розпочав марш-кидок на вершину пагорба, шукаючи ту вiйну, про котру одного дня зможе розповiсти своiм онукам так, як колись розповiдали йому про подвиги його прадiда. Йти було важко, бо обабiч стежки, котрою вони поволi просувалися, ряснiла купа вирв вiд колишнiх бомбардувань. Поваленi дерева довкола вистромляли в повiтря iмпотентнi, приреченi на вмирання коренi – щоби пробратися вгору, доводилося розчищати дорогу багнетами росiйських карабiнiв. – Нiби ми в пеклi! – бурчав племiнник Гозана, п’яно дряпаючись на якийсь iз повалених стовбурiв. – Тут усе, нiби в пеклi! – Пробачте його. Вiн так емоцiйно на все реагуе, бо ще молодий. Але це правда. Адже ми – як би це сказати – ми цього не прагнули, лейтенанте Джонс, – мовив Гозан, котрому дали на хабар двi пари черевикiв, щоби вiн мовчав про несподiване пiдвищення обох друзiв у чинi. – Що нам з усiм цим тепер робити! – Вiн витирав з обличчя сльози, котрi текли трохи вiд алкоголю й трохи вiд розчулення. – Що нам робити? Ми мирнi люди. Ми не хотiли воювати! Цей пагорб, знаете, вiн колись був мальовничим. Квiти, птахи, вони спiвали, розумiете? Ми люди Сходу. Чого нас мають зачiпати битви Заходу? Цiлком iнстинктивно Арчi повернувся до Самада, очiкуючи на одну з його промов, проте ще до того, як Гозан закiнчив говорити, новоспечений капiтан пришвидшив крок, а далi перейшов на бiг, спонукаючи зробити те саме сп’янiлих росiян, котрi поволi потрюхикали за ним з багнетами навпереваги. А Самад бiг з такою швидкiстю, що незабаром зник, завернувши за якусь перешкоду, неначе його ковтнула нiч. Арчi ще кiлька хвилин вагався, а потiм рiшуче вивiльнився з чiпких обiймiв Гозанового племiнника (той саме починав розповiдати iсторiю про кубинську повiю, з котрою запiзнався в Амстердамi) i побiг у той бiк, де востанне бачив блиск срiбного гудзика – якраз там гiрська стежка робила черговий примхливий поворот. – Капiтане Ікбол! Зачекайте, капiтане Ікбол! Вiн бiг, повторюючи цю фразу, розмахуючи лiхтарем, котрий вихоплював з пiтьми ексцентричнi антропоморфнi тiнi: ось чоловiк, ось жiнка на колiнах, ось три собаки виють на мiсяць. Кiлька разiв Арчi помилково сприймав iх за справжнiх iстот. – Ввiмкнiть лiхтарика! Ікбол! Капiтане Ікбол! Жодноi вiдповiдi. – Капiтане Ікбол! – Навiщо ти так мене називаеш? – почув вiн голос десь дуже близько праворуч. – Ти жзнаеш, що я нiякий не капiтан? – Ікбол? – лiхтар Арчi метнувся туди, звiдки прозвучав голос, i висвiтив Самада, котрий сидiв на валунi, схопивши голову в руки. – Нащо? Я ж знаю, що ти не iдiот, так? Отже, смiю припустити, ти маеш знати, що насправдi я рядовий Армii Його Величностi. – Ну, так. Але ми ж маемо тримати це в таемницi, ага? Це ж наше прикриття, i все таке. – Прикриття? Хлопче… – Самад тихо розсмiявся сам до себе, однак Арчi цей смiх видався зловiсним. Самад пiдняв голову – його очi були налитi кров’ю i наповненi слiзьми: —…як ти думаеш, що тут вiдбуваеться? Ми граемо в пiратський абордаж? – Нi, я лише… з тобою все гаразд, Семе? Ти зле виглядаеш. Самад ледве чи усвiдомлював, що вiн зле виглядае. Цього вечора вiн втер трохи бiлого порошку пiд кожну повiку. Морфiй зробив його розум гострим, як нiж, а далi розтяв i залишив вiдкритим. Спершу це було високе яскраве вiдчуття, але коли порошок перестав дiяти i звiльненi ним думки шубовснули в баюру з алкоголем, Самад перетворився з героя на понурого п’яницю. Вiн нiби бачив свое вiдображення цього вечора, i воно було потворним. Вiн розумiв, що вiдбуваеться: вiн бере участь у прощальнiй вечiрцi в одному з глухих закуткiв Європи, а йому страшенно хочеться на Схiд. Подивився на свою мертву руку з п’ятьма непотрiбними пальцями-придатками, на засмаглу до кольору шоколаду шкiру, заглянув у свiй мозок, де товклися вiдлуння непотрiбних розмов та кволi спонуки до смертi, й страшенно захотiв стати знову тим чоловiком, яким був колись: ерудитом, красенем, шовкошкiрим Самад ом Мiя, таким гарним, що мати його ховала вiд сонячного промiння, посилала до найкращих вчителiв i двiчi на день натирала олiею з льону. – Семе? Семе? Ти паскудно виглядаеш, Семе. Ну, будь ласка… вони будуть тут за хвилину… Семе? Ненависть до себе, як правило, спонукае перекинути злiсть на першого зустрiчного. Самаду було ще важче, бо над ним стояв Арчi, дивився з увiчливим спiвчуттям, водночас з острахом та гнiвом, котрi мiшалися на його невиразному, зовсiм не пристосованому до таких складних емоцiй обличчi. – Не називай мене Семом, – загарчав вiн голосом, котрий Арчi не мiг упiзнати, – я тобi не англiйський хлопчик з сусiднього двору. Мене звати Самад Мiя Ікбол. Не Сем. Не Семмi. І – ради всього – не Самуель. Я Самад. На Арчi нiби хто вiдро води вилив. – Добре, у будь-якому разi, – Самад раптом заговорив офiцiйним тоном, бажаючи перервати емоцiйну сцену, – я радий, що ви опинилися тут, бо я хотiв вам сказати, що я нi на що не годжуся, лейтенанте Джонсе. Ви правильно сказали: я зле виглядаю. І я рiшуче нi до чого не вдатний. Вiн пiднявся, але за мить знову повалився на свiй валун. – Вставай, – засичав крiзь зуби Арчi, – вставай, та що з тобою трапилося? – Це правда. З мене нiчого путнього не буде, – сказав Самад, беручи в здорову руку пiстолет, – але я тут надумав… – Поклади його. – Я задовбався жити, лейтенанте Джонс. Я не бачу майбутнього. Може, це вас здивуе – кажуть, найкращий метод – вкласти дуло до рота, – але факт залишаеться. Я бачу попереду тiльки… – Поклади його! –.. темряву. Я нещасний калiка, Джонсе. – Самад хитався з боку на бiк, i пiстолет весело танцював у його здоровiй руцi. – І моя вiра так само скалiчена, розумiете? Я нiкому тепер не потрiбен, навiть всесильному у своiй милостi Аллаху. Що я робитиму, коли ця вiйна закiнчиться, пiсля вiйни, яка вже закiнчилася, – що я тепер маю робити? Вертатися до Бенгалii? В Делi? Кому там потрiбнi такi англiйцi, як я? iхати в Британiю? Кому там потрiбнi iндуси? Вони обiцяють нам у нагороду незалежнiсть? Диявольська угода. Що менi тепер робити? Залишитися тут? iхати кудись свiт за очi? Може, якiйсь лабораторii потрiбнi однорукi? На що я годжуся? – Послухай, Семе… ти поводишся, як дурень. – Справдii І оце ти менi кажеш, друже? – Самад сперся на камiнь i знову встав, але не втримався на ногах i навалився на Арчi. – За один день я перетворив тебе iз паршивого рядового на лейтенанта Британськоi армii, й оце така твоя вдячнiсть? Оце так ти менi став у пригодi в годину скрути? Гозане! – гукнув вiн товстому власнику кав’ярнi, котрий, жорстоко пiтнiючи, пiдтюпцем поспiшав за солдатами, котрi саме вигулькнули з-за рогу скелi. – Гозане, мiй мусульманський побратиме, заради Аллаха, скажи – хiба це правильно? – Заткнись, – шикнув Арчi, – хочеш, щоб тебе всi почули? І опусти його нарештi. Звiдкись iз темряви вигулькнула Самадова рука з пiстолетом i обвилася довкола шиi Арчi – тепер обидвi голови i рука сплелися у единих мiцних обiймах. – Для чого я годжуся, Джонсе? Якщо я не натисну цей курок, то що мене чекае далi? Я iндус, iндус-ренегат на службi у англiйцiв, з пробитою довбаною рукоюi без медалей, якi можна показати вдома. – Вiн вiдпустив Арчi й схопив себе за лацкани. – Та, ради всього святого, ось вiзьми, – сказав Арчi, вiдриваючи три медалi з власного кiтеля i кидаючи iх Самадовi, – в мене такого добра повно. – А як щодо однiеi маленькоi деталi? Ти усвiдомлюеш, що ми дезертири? Глянь на нас збоку, друже. Наш командир загинув. А ми одягнули його унiформу i почали командувати офiцерами, котрi вищi за нас рангом. І в який спосiб? За допомогою обману. Хiба пiсля цього нас не вважатимуть дезертирами? – Вiйна закiнчилася! І потiм, ми ж намагалися зв’язатися з нашими. – Намагалися? Ти так думаеш, мiй друже Арчi? Справдi? А може, ми просто сидiли кожен на своiй задницi i, як дезертири, ховалися у церквi, доки довкола валився свiт i люди продовжували гинути на полях битв? Зав’язалася невелика бiйка, бо Арчi намагався вирвати в Самада пiстолет – той навiть доволi боляче його копнув. Знизу хтось затягнув «Татуйовану Лiдiю»: решта осiб з iхнього рiзношерстого загону вже вигулькнули з-за повороту й наближалися, зливаючись у сутiнках в одну сiру масу. – Так, давай тихо. І заспокойся, – сказав Арчi, вiдпускаючи Самада. – Ми самозванцi. Ренегати у формах iнших людей. Хiба ми виконуемо свiй обов’язок, Арчiбальде? Виконуемо? Чесно? Я втягнув тебе в усю цю iсторiю, Арчi, – ось через що менi справдi шкода. Правда полягае в тому, що це моя доля. Менi вiддавна було так на роду написано. О, Лiдiя! О, Лiдiя! Ви бачили Лiдiю? Татуйоооооовану Лiдiю! Самад байдуже вставив пiстолет у рот i звiв курок. – Ікболе, послухай мене, – сказав Арчi, – коли ми iхали в нашому танку з капiтаном, Роем i всiма решта… О, Лiдiя! О, королева тату! На спинi твоiй – битва пiд Ватерлоо!.. – Ти ж завжди намагався стати героем i все таке, як i твiй прадядько, як там його iм’я… І креслять комети по спинi свiй шлях… Самад витяг пiстолет iз рота. – Його звали Панде, – сказав вiн, – то був мiй прадiд, – i знову засунув пiстолет у рот. – І от, ти маеш шанс, який просто дивиться на тебе. Ти ж не любиш запiзнюватися на автобус, i ми не запiзнимося, якщо все зробимо правильно. Так що не видурюйся тут. А зверху наш прапор у всiх кольораааах, Ти можеш навчитись багато вiд Лiдii! – Товаришу! Та що там, ради всього святого, сталося?! Не помiчений ними ранiше життерадiсний росiянин вигулькнув у них iз-за спини, з жахом зиркнувши на Самада, котрий тримав пiстолет у ротi, немов льодяник. – Продуваю, – затинаючись вiд несподiванки, сказав Самад i витяг пiстолет з рота. – Це у них такi звичаi перед атакою, – пояснив Арчi, – в Бенгалii. Вiйна, котру дванадцятеро чоловiкiв очiкували знайти у величезному будинку на пагорбi, та вiйна, котру Самад мрiяв привезти зi собою у глечику й передати пiзнiше онукам як спогад своеi молодостi, вже давно там не ночувала. Доктор Калiка повнiстю виправдовував свое iм’я: тихо сидiв собi у м’якому крiслi перед вогнищем. Хворий. Закутаний у плед. Блiдий. Худющий. На ньому не було жодноi унiформи – тiльки бiла сорочка без комiрця i зношенi темнi штани. Так, вiн був молодим, хiба трохи старше двадцяти п’яти, однак вiн не протестував i навiть не здригнувся, коли вони всi вломилися у його кiмнату зi зброею напоготовi. Збоку можна було подумати, що цi люди просто випадково зайшли в гостi на симпатичну малу французьку ферму, хiба що проштрафилися, бо iх нiхто не запрошував, та ще й принесли за обiднiй стiл рушницi. Кiмнату освiтлювали тiльки гасовi лампи на пiдставках у формi жiночих фiгурок – свiтло танцювало на стiнах, на яких висiла серiя з восьми картин, що зображали рiзнi болгарськi пейзажi. На п’ятiй з них Самад упiзнав iхню церкву, позначену маленьким мазком жовтавоi фарби десь аж пiд обрiем. Картини висiли на рiвних промiжках одна вiд одноi i творили едину панораму. Дев’ята картина, все ще не обрамлений, нудотний начерк у модерному стилi, стояла на мольбертi, трохи ближче до камiна, й фарба на нiй ще не до кiнця висохла. Дванадцять дул нацiлилися на художника. І коли вiн повернувся до них, по його обличчю стiкало щось схоже на кривавi сльози. Самад ступив наперед. Вiн потримав у ротi пiстолет, й це додало йому мужностi. Вiн спожив абсурдно велику дозу морфiю, випав у пробиту морфiем дiру, але вижив. «Людина нiколи не бувае бiльш сильною, – думав Самад, пiдступаючи до доктора, – нiж тодi, коли приземлиться по той бiк розпачу». – Ви доктор Перре? – голосно спитав вiн, аж француз поморщився вiд його британського акценту й ще бiльше слiз потекло його щоками. Самад продовжував тримати його пiд прицiлом. – Так, я це вiн. – Що це? Що у вас з очима? – запитав Самад. – У мене дiабетична ретинопатiя, месье. – Що? – перепитав Самад, все ще не опускаючи пiстолет i вирiшивши не дати зiпсувати героiчний момент тривiальними медичними поясненнями. – Це означае, що як менi не вколоти iнсулiн, то з мене починае видiлятися кров, мiй друже. Через очi. Проте це нiтрохи не заважае моему хобi, – i вiн жестом показав на картини довкола. – Картин мае бути десять. Тодi вони утворять повну 180-градусну панораму. Але, здаеться, ви прийшли мене потурбувати? – вiн зiтхнув i пiднявся. – Ви збираетеся розстрiляти мене, мiй друже? – Я вам не друг. – Та нi, я так i не думаю. Але ви справдi прийшли мене вбити? На вигляд ви надто молодi, щоби мати подiбний досвiд, – далi вiн глянув на нашивки Самада. – Боже мiй, ви так швидко просунулись у життi, капiтане! Самад незручно переступив з ноги на ногу i краем ока побачив панiку в очах Арчi. Тодi поставив стопу трохи вперед i став мiцнiше. – Не хочу набридати вам одним i тим самим, але… ви справдi маете намiр мене вбити? Самадова рука анiтрохи не тремтiла, дуло пiстолета не рухалося. Вiн може його вбити, вiн холоднокровно може його вбити. Самадовi для цього не потрiбно ховатися в темрявi чи прикриватися законами военного часу. Вiн мiг його убити, i обое це знали. Росiянин, побачивши в очах iндуса небезпеку, ступив наперед: – Пробачте, капiтане. Самад залишався незворушним i дивився на Доктора. Росiянин знову зробив крок. – Ми не маемо намiру вас убивати, – сказав вiн, – нам наказано вiдвезти вас до Польщi. – А там мене розстрiляють? – Там це вирiшуватимуть вiдповiднi органи. Доктор смiливо пiдняв голову, i його очi звузилися: – Це всього лиш… це всього лиш рiч, яку хоче знати кожна людина. Важливо, щоби iй про це сказали. Врештi, це проста вихованiсть. Людина хоче знати, загине вона чи ii помилують. – Там це вирiшуватимуть вiдповiднi органи, – повторив росiянин. Самад встав у Доктора за спиною i приставив пiстолет до його потилицi. – Йди, – наказав вiн. – Вiдповiднi органи вирiшуватимуть… хiба в мирний час цивiлiзованi закони не дiють? – бурмотiв доктор Калiка, коли дванадцятеро чоловiкiв, нацiливши зброю йому в голову, виводили його з будинку. Трохи пiзнiше тiеi ж самоi ночi всi вони спустилися з пагорба i, прикувавши наручниками доктора Калiку в джипi, почимчикували у кав’ярню. – Ви в покер граете? – весело запитав Нiколай у Самада й Арчi, коли вони зайшли до кiмнати. – Я в усе граю, – вiдповiв Арчi. – Краще було б спитати, – сказав Самад, вмощуючись за столом з кривою усмiшкою, – чи добре я в нього граю. – Так i ви граете, капiтане Ікболе? – Я справжнiй майстер, – вiдповiв Самад, – беручи запропоновану йому колоду i спритно тасуючи ii однiею рукою. – Ага, – сказав Нiколай, наливаючи всiм ще по трохи самбуки, – оскiльки наш друг Ікбол такий упевнений у собi, то краще почати з чогось дрiбного. Почнемо з цигарок, а там побачимо, куди нас заведе гра. Гра завела iх вiд цигарок до медалей, потiм до зброi, до радiостанцiй, врештi – до джипiв. До пiвночi Самад виграв три джипи, сiм карабiнiв, чотирнадцять медалей, землю довкола хати Гозановоi сестри, розписки на чотирьох коней, трьох курчат i качку. – Мiй друже, – сказав Нiколай Песоцький, щира теплота в голосi якого поступилася мiсцем схвильованiй урочистостi, – ти мусиш нам дати шанс вiдiграти нашi речi. Ми не можемо все зоставити у твоiх руках. – Менi потрiбен Доктор, – сказав Самад, вперто не дивлячись на Арчiбальда Джонса, котрий сидiв у своему крiслi п’яний i з вiдкритим ротом, – мiняю на Доктора всi речi, якi виграв. – Але ж навiщо вiн вам здався? – аж вiдкинувся на стiльцi здивований Нiколай. – Що ви з ним робитимете? – Це вже моi справи. Я хочу забрати його нинi вночi i прошу, щоби за мною не стежили i про цей випадок нiкому не повiдомляли. Нiколай Песоцький глянув на своi руки, обвiв поглядом стiл i глянув на руки знову. Далi сягнув у кишеню i кинув Самадовi ключi. Вийшовши назовнi, Самад i Арчi знайшли у джипi доктора Калiку, котрий спав, поклавши голову на передню панель, завели мотор i рушили в темряву. Через тридцять миль доктор Калiка прокинувся i почув стишену розмову, котра стосувалася його майбутнього. – Але навiщо? – сичав Арчi. – Тому що, на мiй погляд, ми повиннi заплямувати руки кров’ю – в цьому вся проблема, розумiеш? Це нiби вибавлення вiд грiхiв. Хiба ти не можеш зрозумiти, Джонсе? Нас водили за носа всю вiйну, тебе i мене. Ми не спромоглися стати на бiй з великим лихом, а тепер уже надто пiзно. Вiн наша остання можливiсть. Скажи менi: для чого була вся ця бiйня? – Не говори дурниць, – огризнувся Арчi, замiсть вiдповiдi. – Для того, щоби у майбутньому ми були вiльними. Питання завжди стояло так: в якому свiтi ти хочеш ростити своiх дiтей? І ми нiчого для цього не зробили. Тiльки опинилися на моральному роздорiжжi. – Послухай, я не розумiю, що ти намагаешся менi втовкмачити, i знати про це не хочу, – кинув рiзко Арчi. – Давай-но залишимо оцього типа, – i вiн кивнув на ледве притомного Калiку, – у першiй же казармi, на яку натрапимо, i пiдемо кожен своею дорогою. Це едине роздорiжжя, про яке я зараз думаю. – Я нещодавно зрозумiв, – провадив далi Самад, доки вони iхали миля за милею все тiею ж пусткою, – що поколiння насправдi промовляють одне до одного, Джонсе. Вони не слiдують одне за одним, бо життя – це не пряма лiнiя, як твердять хiроманти. Життя – це коло, i тому вони можуть промовляти до нас. Тому ти не можеш прочитати долю на руцi, вона мае стати твоiм досвiдом, – Самад знову вiдчув, як морфiй починае накачувати в нього iнформацiю – всi знання всесвiту, всi знання, котрi мiстилися на стiнах, поставали перед ним у одному фантастичному прозрiннi. – Ти знаеш, хто цей чоловiк, Джонсе? – Самад схопив Доктора за загривок i силомiць повернув його голову до свого заднього сидiння. – Росiяни сказали менi. Вiн науковець, як i я, але в чому полягае його наука? Вирiшувати, хто мае народитися, ахто нi – розводити людей, наче курчат, i знищувати iх, якщо зразки вийшли не надто вдалими. Вiн хотiв контролювати, диктувати майбутне. Вiн хотiв вивести нову расу людей, расу незнищенних людей, котрi мали вижити навiть в останнi днi цiеi планети. Але таке не робиться у лабораторii. Таке треба робити, таке можна зробити лише, коли у тебе е вiра! Рятуе лише Аллах! Я не е релiгiйною людиною – я занадто слабкий для цього – але не настiльки дурний, щоби заперечувати правду! – А, отак, але ж ти казав – це ж ти казав, – що ви цього не прагнули. Тодi, на пагорбi, ти так говорив, – випалив Арчi, схвильований, що йому вдалося пiдловити Самада на суперечностi, – а тому, тому, тому… тому, що як зроблене цим чолов’ягою – неважливо, чим вiн займався, – це, як ти сказав тодi, насправдi наша проблема, проблема, як ти говорив, Заходу? Залитий кривавими слiзьми доктор Калiка, котрого Самад усе ще тримав за волосся, почав щось бубонiти своею мовою. – Вважай, бо ти йому голову скрутиш, – сказав Арчi. – Та й що з того?! – заволав Самад на всю пустку довкола. – Такi люди, як вiн, вiрять, що людськi органи можна проектувати. Вони моляться науцi про тiло, а не тому, хто його нам дав! Вiн нацист. І то найгiршого гатунку. – Але ж ти говорив, – торочив Арчi, намагаючись довести свою думку, – ти казав, що то не ваша вiйна. Що ви цього не хотiли. Якщо вже хтось i мае у цьому джипi причини, щоби звести порахунки з цим божевiльним бошем… – Французом. Вiн француз. – Гаразд, нехай француз. Так от, якщо вже хто i мае за що з ним порахуватися, то хiба я. Ми ж билися за англiйське майбутне. За Англiю. Розумiеш? – викрикував Арчi, напружуючи свiй мозок, – за демократiю там, недiльнi обiди i… i… прогулянки по пiрсу, i сосиски, i вiвсянку – за всi речi, якi е нашими. Не твоiми. – Ти маеш рацiю, – сказав Самад. – Що? – Саме ти i мусиш це зробити, Арчi. – Я б краще випив какао! – Джонсе, твоя доля дивиться тобi просто в обличчя, а ти у цей час шкурку ганяеш, – злiсно розсмiявся Самад, усе ще мiцно тримаючи Доктора за волосся. – Обережно! – гукнув Арчi, намагаючись дивитися на дорогу, хоча Самад крутнув шию полоненого, мало ii не зламавши. – Послухай, я не кажу, що вiн не заслуговуе смертi. – Тодi зроби це. Зроби це. – Але чому тобi так достобiса важливо, щоби це зробив я? Знаеш, я нiколи ще не убивав людей – нi в такий спосiб, нi в бою. Людину не можна убивати в машинi… я цього не зроблю. – Джонсе, це просто питання, що ти робитимеш, коли настане твiй час. І воно дуже мене цiкавить. Давай вважатимемо цю нiч перевiркою одного давнього переконання. Експериментом, якщо хочеш. – Я не знаю, про що ти. – Я хочу знати, що ти за людина, Джонсе. На що ти здатен. Джонсе, ти боягуз? Арчi зненацька спинив джип. – До бiса, он як ти ставиш питання? – Ти нi за що не борешся, Джонсе, – продовжував Самад, – нi за вiру, нi за полiтику. Навiть за свою краiну ти не борешся. Як твоi кревнi пiдкорили моiх – це якась довбана таемниця. Ти ж нуль без палички, хiба нi? – Хто? – І ще й iдiот на додачу. Що ти збираешся розказати своiм дiтям, коли вони запитають тебе, хто ти i що ти? Ти хiба знатимеш? І взагалi, хiба ти коли-небудь це знав? – А ти хто такий, достобiса? – Я Мусульманин, i Чоловiк, i Син, i Вiруючий. Я переживу останнi днi. – Ти довбаний пияцюра i ще… ще ти наркоман. Ти ж на порошку зараз, не? – Я Мусульманин, i Чоловiк, i Син, i Вiруючий. Я переживу останнi днi, – повторив Самад, наче мантру. – Та що вся ця довбана фiгня значить? – вигукнув Арчi й схопив загривок доктора Калiки. Потягнув його залите кров’ю обличчя до себе так, що iхнi носи майже зiткнулися. – Ти, – прохрипiв Арчi, – ти йдеш зi мною. – Я б зробив це, месье, але… – i Доктор показав на своi прикутi до панелi руки. Арчi вiдiмкнув наручники iржавим ключем, випхав Доктора з машини i повiв його у пiтьму, геть вiд дороги, мiтячи цiвкою пiстолета Мак П’еру Перре точно в основу черепа. – Ти збираешся вбити мене, хлопче? – запитав доктор Калiка, доки вони йшли. – Схоже на те, не? – сказав Арчi. – А можна попросити пощади? – Якщо тобi так хочеться, – вiдказав Арчi, штовхаючи його вперед. Через п’ять хвилин Самад, який залишився у джипi, почув пострiл. Це змусило його зiрватися на ноги. Забив комара, котрий кружляв довкола зап’ястка, шукаючи, де б смачнiше вкусити. Пiднявши голову, побачив, що Арчi повертаеться весь у кровi й накульгуючи, то видимий, то невидимий, освiтлений i знов ледве помiтний у свiтлi автомобiльних фар. Тепер вiн виглядав на свiй нiжний вiк, його бiляве волосся, здавалось, палало, а кругле, як мiсяць, обличчя мало вираз, як у дитини, коли вона вперше бачить свiт. Самад 1984, 1857 Усе просто, як у грi в крикет: якiй командi ти кричиш «браво»? Ти все ще озираешся назад чи вже думаеш над тим, де ти е?     Норман Теббiт 6 Спокуси Самада Ікбола Дiти, Самад пiдчiшiяв дiтей, як пiдчiшiяють iнфекцiйнi хвороби. Не те щоб усе було аж так погано – своi двое були у нього бажанi – наскiльки дiти взагалi можуть бути бажаними для чоловiка, – але вiн не пiдозрював, що так буде. Про це нiхто не попереджае – про те, що доведеться знатися на дiтях. Рокiв сорок вiн мандрував собi життевим автобаном i навiть не пiдозрював, що, наприклад, мiж роздовбаним устаткуванням придорожнiх СТО жили покидьки суспiльства – скиглячий i нудотний прошарок; вiн про них нiчого не знав, i взагалi це його не обходило. А потiм, десь посерединi вiсiмдесятих, вiн заразився дiтьми; дiтьми iнших людей, дiтьми – друзями його дiтей, i друзями друзiв його дiтей; i дiтьми з дитячих програм на дитячому телебаченнi. До 1984 року принаймнi тридцять вiдсоткiв його соцiального i культурного кола складалося з тих, кому менше дев’яти, – i це, врештi, призвело до його неминучоi теперiшньоi ролi. Самад став батьком-вихователем. За дивним законом симетрii, батько-вихователь – наче дзеркальне вiдображення батькiвства взагалi. Все починаеться невинно. Випадково. Ти раптом опиняешся на щорiчному Весняному Ярмарку з торбою бобiв, допомагаеш iз лотерейними квитками (бо симпатична рудоволоса вчителька музики тебе попросила), виграеш пляшку вiскi (а всi шкiльнi лотереi пiдтасованi), i, ще не усвiдомивши, куди тебе хилить, уже вiдвiдуеш щотижневi шкiльнi збори, органiзовуеш концерти, обговорюеш плани щодо музичноi частини, докладаеш власнi грошi, щоб оновити воду в шкiльному фонтанi, – ти вже вплетений у школу, ти весь у нiй. Рано чи пiзно ти вже не просто висаджуеш свого малого з машини пiд шкiльними воротами – ти входиш в цi ворота разом iз ним. – Опусти руку. – Я не опущу руку. – Опусти ii, прошу тебе. – Вiдчепись вiд мене. – Самад, чому тобi так подобаеться мучити мене? Опусти. – Я маю думку. Я маю право на свою думку. І вже ж я маю право на те, щоб ii висловити. – Маеш. Але навiщо тобi висловлювати ii так часто? Самад та Алсана сичали одне на одного, сидячи на батькiвських зборах у середу, на початку липня вiсiмдесят четвертого року, i Алсана з усiх сил намагалася примусити чоловiка опустити його вперту лiву руку. Конец ознакомительного фрагмента. notes Примiтки 1 Военiзованi грецькi угрупування. (Прим. перекл.) Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/sm-t_zed/b-l-zubi