У печалi е крила Макс Портер Їi не стало. Чудова мати, дружина, жiнка. Вона була, вона жила, i раптом – ii вже немае. Як звикнути? Як змиритися? Двое синiв i коханий чоловiк лишилися самi. Смуток. Вiдчай. Горе. Уся квартира наповнена тiльки цим. Треба жити далi. Але як здолати порожнечу? Як перетерпiти бiль? Виявляеться, печаль мае крила. У митi скорботи до хлопчикiв i iхнього батька прилiтае Крук. Вiн може говорити. Вiн пояснить хлопцям, що сталося з мамою. І, можливо, допоможе сiм’i впустити у свое життя нову радiсть… Обережно! Ненормативна лексика! Макс Портер У печалi е крила © Max Porter, 2015 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 Обережно! Ненормативна лексика! * * * У печалi е крила Для Ролi Частина перша Дотик ночi Хлопцi На моiй подушцi – перо. Подушки наповненi пiр’ям, iди спати. Це велике чорне перо. Ходи до мене в лiжко. Давай залишимо пiр’я там, де воно лежить, а самi спатимемо на пiдлозi. Тато За чотири чи п’ять днiв пiсля ii смертi я сидiв у вiтальнi й думав, що менi робити. Вештався туди-сюди, чекав, коли нарештi мене попустить вiд шоку i з органiзацiйного фарсу моiх останнiх днiв вирине бодай якесь чiтко окреслене почуття. Я почувався непотрiбно-спустошеним. Дiти спали. Я пив. Курив самокрутки у вiкно. Я вiдчував, що, можливо, головним результатом ii смертi стане мое перетворення на вiчного органiзатора, майстра складання спискiв, укритого штампами подяки, автоматичного архiтектора повсякденностi для маленьких дiтей, що лишилися без мами. Горе видавалося чотиривимiрним, абстрактним, дещо знайомим. Менi було холодно. Друзi й родичi, що крутилися поблизу, намагаючись бути добрими, повернулися додому, назад у свое життя. Коли дiти пiшли спати, квартира втратила сенс, нiчого в нiй не ворушилося. Задзеленчав дверний дзвiнок, i я набрався духу, щоб прийняти ще порцiю доброти. Ще одну лазанью, якiсь книжки, маленькi консерви для дiтей. Звiсно, я ставав експертом поведiнки плакальникiв, що оберталися по орбiтi довкола мене. Перебуваючи в епiцентрi подiй, маеш можливiсть зiбрати цiкаву антропологiчну статистику про приголомшених, екзальтованих жалкувальникiв, не-очiкувальникiв-такого, засиджувальникiв, нових найкращих друзiв ii, моiх, хлопчикiв. Людей, який я досi нiхуя не знаю. Я почувався, як Земля на тiй незвичайнiй свiтлинi, де ii оточено широким кiльцем космiчного смiття. Менi здавалося, що знадобляться роки, щоб макраме видiння, в якому iншi люди читають промови про мою померлу дружину, протерлося настiльки, щоб крiзь нього знову було видно чорноту космосу, i звiсно – зайве й говорити – я почувався винним за подiбнi думки. Утiм, заспокоював я себе, все змiнилося, вона пiшла, i я можу думати, що менi заманеться. Вона б не засуджувала мене, бо ми завжди надто глибоко все аналiзували, ми були цинiчнi, можливо, зрадливi, спантеличенi. Суки з добрими намiрами на поминках. Лицемiри. Друзi. Дзвiнок знову задеренчав. Я спустився вкритими килимом сходами в морозний коридор i вiдчинив дверi. За дверима не було анi лiхтарiв, анi смiттевих урн, анi брукiвки. Анi форми, анi свiтла, взагалi жодних обрисiв, просто сморiд. Почулися скрип i свист, i мене вiдкинуло назад, на порiг. У коридорi було непроглядно чорно й по-крижаному холодно, i я подумав: «Що це за свiт, що ввечерi мене грабують у власному будинку?» А потiм подумав ще: «Нi, серйозно, що це таке?» Я подумав: «Будь ласка, не будiть хлопчикiв, iм треба поспати. Я вiддам вам усе до останнього пеннi, якщо не розбудите iх». Я розплющив очi, й там було досi темно, й усе довкола кректiло й шурхотiло. Пiр’я. Стояв гострий запах розпаду, солодкий кошлатий сморiд уже не iстiвноi iжi, й моху, й шкiри, й дрiжджiв. Пiр’я мiж моiми пальцями, у моiх очах, у моему ротi, пiр’яний гамак пiдi мною пiдiймае мене на фут над кахляною пiдлогою. Одне блискуче, чорне, велике, як моя голова, око повiльно клiпало у шкiрястiй зморшкуватiй западинi, виступаючи з-над теститули, розмiром з футбольний м’яч. ЧШШШШШШШШШШШШШ чшшшшшшшш От що вiн сказав: Я не облишу тебе, доки буду тобi потрiбен. – Постав мене на пiдлогу, – сказав я. Спершу привiтайся. – Постав. Мене. На пiдлогу, – прохрипiв я, i моя сеча зiгрiла колиску з його крила. Ти злякався. Просто привiтайся. – Вiтаю. Як слiд. Я лежав на спинi, покiрний, бажаючи, щоб моя дружина була жива. Я не хотiв лежати, нажаханий, в обiймах величезного птаха, у коридорi. Я не хотiв тiльки й думати, що про цього птаха, тодi як зi мною щойно сталася найбiльша трагедiя мого життя. Ось чого я насправдi жадав. То було гiркувато-прекрасно. Я вiдчув певну яснiсть. – Привiт, Круче, сказав я. – Радий нарештi з тобою зустрiтися. * * * А тодi вiн пiшов. Уперше за кiлька днiв менi вдалося поспати. Менi снилися пообiддя в лiсi. Крук Як романтично зустрiлись ми вперше. Поводився якнайгiрше. Трiп-трiп. Нагорi два лiжка дiтвори, на рiвнi плювка, в хибодруках колючого дроту, просочився крiзь стiну i геть собi на горище. Дивитись, як тихо сплять бавовнянi хлопчики, вдихати отруйне сопiння невинних дiтей, вата, кекс, крекс-пекс-фекс. Уся хата – важка скорбота, усi поверхнi – померла мати, кожен олiвець, трактор, пальто й чобiт вкритi плiвкою горя. По сходах мертвоi матерi цок-цок загнутi кiгтi шепочуть, до ще-недавно-спальнi-мами-й-тата. Я безрогий мисливець Герн, полювати, плювати, блювати. От вiн де. Спить. П’яний по саме нiкуди. Я схиляюся над ним, нюхаю його подих. Нотки гнилого живоплоту, волошок. Я пiдважую його щелепу, вiдкриваю рота, рахую кiстки, перехоплюю крихтами з нечищених зубiв, прочищаю отвори мiж ними, пiдкидаю його язика туди-сюди, от я вже й злетiв iз ковдри. Поцiлував його, як ескiмос. Як метелик, поцiлував його. Трiпотливо-трепетно, як Дженнi Рен, цiлував його. Його ватнi (на-ногах-пальцi-вiд-бруду-брунатнi) яечка, сумнi й затишнi, опускалися й м’яко пiдiймалися, знову опускалися, пiдiймалися, знову опускалися, я молився на дихання, а шкiра шепотiла «еш-ах-еш-ах», i менi то здавалось прекрасним, пiдiймалися (як я), опускалися (точно, як я), пательнеподiбнi (просто як я), було дивно, що моi проникнення пiд його простирадла не пiдiймають його, фу, тук-тук-тук, прокидайся, чоловiче (пташине пiр’я у твоiх складках, на твоему членi, у твоему ротi), але вiн спав, i спальня була склепом. Вiн лишився в живих випадково, й то була найкраща розвага, справжне задоволення. Я поставив кiготь на його око й подумав, чи не видлубати його розваги заради чи з жалю. Я вирвав з голови перо й лишив на його лобi, на бiлому його лобi, обличчя його бiля. На згадку, на засторогу, заради штриха нiчного. Заради перерви в жалобi залишив перо на лобi. Вiн прокинувся й не побачив мене крiзь чорноту свого болю. хтотое, клекотiв вiн. хтотое. Тато Сьогоднi я повернувся на роботу. Протримався пiвгодини, а тодi почав малювати. Я зобразив похорон. У всiх, окрiм хлопчикiв, були голови крукiв. Крук Гляди сюди, гляди, це я чи не я, ой проштрикнув його. Хорошi книги, смiшнi тiла, вiдчини дверi, грюкни дверима, сплюнь оце, лизни оце, пiднiми, ой, гляди, припини. Можливiсть обмiну. Не зважай, щовечора, на свiтанку, все змiнюеться, це перетворюеться на м’ясо, те перетворюеться на м’ясо, вiдокремте сморiд. То це я чи це не я, оох, гудрон, смолобетон. Їстiвне, липке, погане маскування. Припнiть мене до щогли, або я битиму ii, доки моя арифметика не витрясе з неi пробач, пробач, пробач, гляди! Вiдтята рука, ожина, скринька з лебедями, скринька iсторiй, парабола струменю сечi, краще вiдiйти, мушу стояти спокiйно, щойно припиню тремтiти, щогло, припини тремтiти. Гей, гляди, довiряй менi. Це я чи це не я надiйно доправив сента-вiнсента до Лiсабона. Безпечна подорож, трохи печiнки, нюх-нюх, кондицiонер для тканини, шкiра, рейки, розплавленi бомбардуванням кулi. Це я чи не я перенiс вiдьму через рiку? Лайно, нi, не перенiс. Спiвай пiсень, дрiзд автоматичний, йди-на-хуй-жовтий, гидкий, милий хлопче, жарт, cкрип, жарт, скрип, жарт. Терпiння. Я мiг би вiдкинути його на стiльцi й по краплi годувати правдою про те, як його дружина помирала протягом години. ІНШІ ПТАХИ ТЕЖ ТАК ВЧИНИЛИ Б, немае в королiвствi доброго лиходiя. Краще вже покаркати. Я вiрю в терапевтичнi засоби. Хлопцi Ми були маленькими хлопчиками з машинками на дистанцiйному керуваннi й наборами кольорових штампикiв, i ми знали – щось трапилося. Ми знали, що нiхто не вiдповiдае прямо, коли ми питаемо «Де мама?», i знали, ще до того, як нас вiдвели до нашоi кiмнати й сказали сiсти на лiжко по обидва боки вiд тата, що все змiнилося. Ми здогадалися й зрозумiли, що тепер почалося нове життя i що тато був тепер iнакшим татом, а ми тепер стали iншими хлопчиками – вiдважними новими хлопчиками без мами. Тож коли вiн сказав нам, що сталося, я не знаю, про що думав мiй брат, але я думав отаке: «Де пожежнi машини? Де метушня i гамiр, властивi таким подiям? Де незнайомцi, що полишають своi справи, щоб допомогти, крики, мерехтiння флуоресцентного обладнання „швидкоi“ перед нами в спробах заспокоiти нас, врятувати нас». Мають бути люди в шоломах, що говорять новою драматичною мовою кризи. Рiвень шуму мае бути нестерпним, цiлком позаземним i неприйнятним як для нашоi затишноi лондонськоi квартири. Не було натовпiв, i незнайомцiв в унiформах, i не було кризовоi мови. Ми лишилися ходити в пiжамах, i до нас приходили люди й приносили рiзнi речi. Канiкули й школа змiшалися в одне. Крук В iнших версiях я лiкар чи привид. Ідеальнi засоби: лiкарi, привиди та круки. Ми можемо робити те, чого не можуть iншi, типу як зжирати горе, абортувати таемницi, вести сценiчнi боi з мовою чи Богом. Я був другом, приводом, богом з машини, жартом, симптомом, вигадкою, провiсником, милицею, iграшкою, фантомом, оманою, аналiтиком i нянькою. Зрештою, я був «центральним птахом… усiх усюд»[1 - Посилання на висловлювання Теда Г’юза про крукiв. (Тут i далi прим. пер.)]. Я – шаблон. Я це знаю, знае i вiн. Мiф, у який можна просочитися. Провалитися. Менi постiйно доводиться захищати свою позицiю, бо моя позицiя вразлива. Ви не знаете казок про свое походження, своеi бiологiчноi сутi (випадковiсть), своеi смертi (укуси комарiв, здебiльшого), свого життя (заперечення, iз задоволенням). Я неохоче обговорюю абсурднiсть iз будь-ким iз вас, з тими, хто переслiдував нас споконвiку. Яка користь купцi згорьованих людських iстот вiд крука? Нагромадження. Тремтiння. Рана. Затичка. Позiх. Тягар. Промiжок. І так. Я справдi iм кроликiв, плюндрую гнiзда, ковтаю бруд, чатую на смерть, знущаюся з голодних безхатькiв, дезiнформую, неправильно спрямовую. Ет, наклюй на це! Купа часу марнуеться. Але менi глибоко небайдуже. Люди завжди здаються менi нудними, якщо тiльки не охопленi скорботою. Дуже мало хто зi здорових, з тих, хто потрапив у катастрофу, з тих, хто голодуе, з нормальних чи тих, хто процвiтае, мене цiкавить (цiкавить МЕНЕ!), але дiти без матерi – так. Дiти без матерi – чистi круки. Для вразливого птаха це – стиглий фрукт, i як же солодко напасти на iхне гнiздо. Тато Я намалював ii випатраною, iз вивернутими назовнi ребрами, на яких, як на пластинах ксилофону, грають мелодiю птахи. Крук Я написав сотнi мемуарiв. Для таких видатних персон, як я, це необхiднiсть. Думаю, це зветься iмператив. Колись дуже давно грали криваве весiлля, i син крука розсердився на свою матiр за те, що вона знову виходила замiж. Тож вiн полетiв. Вiн полетiв на пошуки свого батька, але йому траплялася лише мертвечина. Вiн завiв дружбу з фермерами (вiн пiдставляв пiд кулi iнших птахiв), науковцями (вiн навчився виробляти iнструментами таке, чого не вмiли навiть шимпанзе) i з поетом. Чи двома. Кiлька разiв йому здавалося, що вiн знайшов кiстки свого батька, i вiн голосив над ними i кричав осточортiлим стерв’ятникам: «Тут лежать сiрi кiстки мого батька, який носив чорний каптур крил», але щоразу, коли вiн дивився ще раз, виявлялося, що то останки якогось iншого ворона. Тож, утомившись бути притчею во язицех, переситившись своею зловiсною славетнiстю, вiн пострибав i прилетiв, i приволiк себе додому. Весiлля ще тривало й було в повному розпалi, i старий сiрий крук, що топтав його матiр бiля сходiв, був не хто iнший, як його батько. Cин намагався викричати свiй бiль i збентеження батькам, що звивалися поряд. Його батько засмiявся. ТРАХ. ТРАХ. ТРАХ. Ти прожив довге життя i бував круком знову й знов, але й досi не можеш зрозумiти жарту. Тато М’яко. Легко. Як свiтло, як дитяча п’ятка, притрушена тальком i поцiлована, як замша, яку погладили проти шерстi, як пил, як шпильки й голки, як обiцянка, як прокляття, як сiм’я, як усе зернисте, плетене, ланцюжкове, пронумероване, як усе створене природою, i несамовите, i тихе. Усе це повнiстю зникло. Нiщо не вижило. Хлопцi Ми з братом знайшли гуппi в калюжцi води, що утворилася мiж камiнням. Ми загорiлися бажанням убити ii. Спершу ми кидали в калюжку камiнцi, але рибка була швидка. Потiм перейшли до великого камiння й брукнякiв, але рибка або ховалася в закутках i маленьких розщелинах, або висковзала. Але ми були дiтьми людей, а рибка була всього лише рибкою, тож ми винайшли спосiб ii вбити. Ми наповнили калюжу камiнням, лишаючи рибцi все менше й менше простору. Невдовзi вона сумно кружляла в маленькiй водянiй тюрмi, й ми вибрали камiнь iдеального розмiру. Мiй брат кинув його, пiднявши руку вгору, i вiн ляснув i хлюпнув, камiнь об камiнь, у воду, й у захватi ми пiдняли його. Цiлком упевненi, що риба мертва. Вся радiсть пiшла в пiсок широкого довгого пляжу. Менi стало гидко, а мiй брат вилаявся. Вiн запропонував кинути мертву рибу в море, але я не мiг змусити себе торкнутися ii, тож ми побiгли пляжем назад до батька. Вiн не вiдiрвав очей вiд своеi книги, але сказав: «Бачу, ви щось накоiли». Тато Ми нiколи не посваримося знову, вже не буде наших милих коротких шаблонних сварок. Наших нiжних, вишиваних хрестиком непорозумiнь. Наш будинок стае фiзичною енциклопедiею ii бiльше-не-iснування, яке шокуе, i шокуе, i являе принципову рiзницю мiж нашим будинком i будинком, де попрацювала хвороба. Хворi люди у свiй останнiй день на Землi не лишають на пляшках червоного вина записок: «О НІ, НЕ ПРИСМОКТУЙСЯ ДО ЦЬОГО». Вона не була зайнята помиранням, i уламкiв лiкування вiд неi не лишилося – вона просто була зайняти життям, а потiм ii не стало. Бiльше вона не використае (косметики, куркуми, щiтки для волосся, тезаурусу). Вона нiколи не прикiнчить (роману Патрицii Гайсмiт, баночки арахiсового масла, тюбика бальзаму для губ). Я вже не купуватиму iй зелених книжок iз серii «Вiраго класiкс» на день народження. Я нiколи не припиню знаходити ii волосся. Я нiколи не перестану чути ii дихання. Хлопцi Ми знайшли рибу в маленькiй затоцi мiж камiнням i намагалися вбити ii, але затока була завелика, тож ми вiдтiснили рибу й розчавили ii. Пiзнiше, роками, мiй брат малював ту затоку, i рибу, i нас. Створював дiаграми, що пояснювали наш вибiр. Мiй брат завжди використовуе дiаграми для обгрунтування наших рiшень, але вони не науковi, вони плутанi. Моему братовi подобаеться креслити уривчастi неохайнi дiаграми, хоча вiн умiе малювати досить добре. Крук Голову вниз, тук-вперед, озиратися. Голову вниз, стриб-вниз, затинатися. Пiдвести очi. «ГУЧНІ, ВАЖКІ ТА НЕЗАДОВОЛЕНІ КАР-НОТИ» (Коллiнз, «Довiдник птахiв», с. 45). Голову вниз, пляшкогорлечко, длубати. Голову вниз, корчити-пики, стрибати. Вiн багато чого може навчитися в мене. Саме тому я тут. Тато Мiж природною та окультуреною, мiж стерв’ятницькою та фiлософською сутностями Крука, мiж його iпостассю богинi цiлiсного буття та чорною плямою, мiж Круком та його пташинiстю тривае постiйний захопливий обмiн. Менi здаеться, що цей обмiн – те саме, що й обмiн мiж життям i горюванням, мiж тодi й тепер. Я можу багато чого навчитися в Крука. Хлопцi Тато пiшов. Крук у ваннiй, де вiн часто бувае, тому що йому подобаеться акустика. Ми прилипли до зачинених дверей i слухаемо. Вiн говорить дуже повiльно, дуже чiтко. Звучить старомодно, як голос на татових платiвках Дiлана Томаса. Вiн каже РАПТОВА. Каже ТРАВМА. Каже Спровокована… вiдхаркуеться, спльовуе i пробуе знов: СПРОВОКОВАНА. Вiн каже РАПТОВА ЗМІНА ТРИВОЖНОГО СТАНУ, СПРОВОКОВАНА ТРАВМОЮ. Тато повертаеться. Крук змiнюе платiвку. Крук Вдивляюся в нiкуди, хвилююче тривожний. Вiтаю, таю, чик-чик, чик-чик, що це за лазурово-iржавi монети мого вирiзаного силуету? Дозволь менi покрити потрiпотiти подурiти бух стук i раз стук, i два, дiти без мами в моiй пастцi на моiй гiлцi, киплять в окремих панчохах. Продекламуй це, покачай на язицi, покрути це, виплюнь i спали це. Оох, тиск! Мусиш репетирувати, мусиш менше клясти. Благородство природи, хаха кар, хаха чик, краще не треба. (Я роблю це, вивергаю якусь нескладну воронячу маячню для нього. Думаю, вiн почуваеться магiчним, як Стоунгендж, коли чуе, як до нього промовляе пташиний дух. Я згоден на все, аби допомогти йому з цим впоратися). Мегалiт! Частина друга Захист гнiзда Тато Чотирнадцять мiсяцiв на те, щоб закiнчити книгу для «Парентезiс прес»: «‘Крук’ Тома Г’юза на канапi: хижий аналiз». Мiй розхристаний видавець з Манчестера надсилае менi пiдбадьорливi повiдомлення й каже, що зрозумiе, якщо писати книгу для мене зараз буде занадто. Ми погодилися, що книга вiдповiдатиме назвi. Що я трохи потовчуся довкола. В «Парентезiс» сподiваються на те, що ця книга привабить усiх охочих до археологiчних дослiджень у життi Теда й Сильвii. Ми погодилися, що книга буде не про них. Ми нехтуемо обговореннями ii змiсту. Щоразу, коли я дивлюся на своi нотатки, в моему кабiнетi з’являеться Крук. Часом вiн зiщулюеться на пiдлозi, зiпершись на одне крило (Дивися! Я Венера з Корвiно![2 - Колiр крила ворона (iтал.).]), часом всiдаеться менi на плече з порадами (Думаеш, це справедливо щодо Баскiна[3 - Художник, що оформив книгу Г’юза.], серйозно?). Здебiльшого вiн iз задоволенням сидить згорнувшись на крiслi, тихо читае й сопе. Гортае альбоми й збiрки поезiй, ахаючи вiд захвату й зiтхаючи. Часу на романи в нього немае. Історичнi книжки вiн бере лише для того, щоб обiзвати вiдомих людей виродками чи полаяти церкву. Вiн насолоджуеться читанням мемуарiв i був радий вiдкрити для себе книгу про шотландську жiнку, що приручила грака[4 - Ідеться про Естер Вулфсон.]. Крук Жив собi один птах, яких сидiв iз дiтьми: назвемо його Крук. Вiн читав забагато росiйських казок (лiнивий хлопчик горить, Баба-Яга вие, чесний царевич усiх перемiг), та попри це був дипломованим i акредитованим доглядальником, яким захоплюються лондонськi батьки, а в п’ятницю ввечерi вiн назахват. У його газетному оголошеннi писалося: «Дитячi краi: i далеко за межами!» Телевiзор вимкнувся, i Крук запропонував гру. – Отже, хлопцi – сказав вiн, – давайте зараз кожен iз вас збудуе на пiдлозi модель своеi матерi. Такою, якою ви ii пам’ятаете! Виграе той, чия модель буде кращою. Не схожiшою на неi, але кращою, чеснiшою. А приз ось який… – сказав Крук, пестячи iх по вимитому волоссю. – Найкращу модель я оживлю, й жива матiр пiдiткне вам ковдру в лiжечку. Тож хлопцi заходилися будувати. Один син обрав малювання, несамовито зосереджуючись, як хлопчик-пальчик, що взявся малювати фреску, караскаючись колiнами й руками по риштованню. Тридцять сiм склеених аркушiв А4, цiла веселка крейдочок, олiвцiв, ручок, переднi зуби покусують нижню губу. Важке носове зiтхання пiд час роботи над очима, вiн жмакав папiр, починав знову, спускаючись нижче й нижче, задоволений руками, задоволений ногами. Другий син заходився робити колаж, модель жiнки, зiбраноi з домашнього начиння, стрiчок, канцелярського приладдя, iграшок, гудзикiв i книжок, манiакально пiдганяючи все – пiдстрибуючи, лежачи, – як механiк у гаражi. Вiн прицокував i ахкав, працюючи над мозаiчною матiр’ю, задоволений обличчям, задоволений зростом. Конец ознакомительного фрагмента. notes Примiтки 1 Посилання на висловлювання Теда Г’юза про крукiв. (Тут i далi прим. пер.) 2 Колiр крила ворона (iтал.). 3 Художник, що оформив книгу Г’юза. 4 Ідеться про Естер Вулфсон. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/porter_maks/u-pechal-krila