Сестри кровi
Юрий Павлович Винничук


Подii роману «Сестри кровi» розвиваються в Гданську, на украiнському корсарському кораблi «Стрибог», який полюе на iспанськi галеони, та, звичайно, у Львовi. Дiють в ньому здебiльшого тi самi героi, що й в романi «Аптекар», хоча з'явилися й новi. Однак якщо в «Аптекарi» головним героем був лiкар Лукаш Гулевич, то тут – Юлiана, яка переодяглася на хлопця Лоренцо, щоб помститися вбивцям своеi сестри. З моменту, як у бернардинському монастирi виявлено «Бiблiю диявола», нею вiдразу зацiкавилися i Папа Римський, i шведська королева Христина, i вони попри все намагаються отримати ii. Інтриги до сюжету додае прибуття до Львова iспанського принца Хуана, який наймае козакiв для здобуття трону, та поява таемничого ордену Сестер святоi кровi. Поединки, морськi битви, замовленi вбивства… І все це на тлi вiдчайдушноi оборони Львова вiд вiйськ Богдана Хмельницького 1648 року. Цiкаво ще й те, що вперше в лiтературi цi подii описано не очима украiнцiв, полякiв чи евреiв, а очима львiв’ян.





Юрiй Винничук

Сестри кровi



Роман «Сестри кровi» безпосередньо пов’язаний з романом «Аптекар», i в ньому дiють тi самi героi, хоча з’являються i новi. Та якщо в «Аптекарi» головним героем був Лукаш Гулевич, то тут це Юлiана.

Бажаючи навчатися медицини в Падуанському унiверситетi, куди дiвчат не приймали, вона перевдягнулася за хлопця i взяла iм’я Лоренцо дi П’етро. Це дiвчина-воiн, яка чудово володiла шпагою i брала участь у битвах, зокрема в облозi Дюнкерка, а ще вона хiрург. Зараз Юлiана пливе на кораблi, бо змушена втекти зi Львова пiсля того, як вiдiмстила гвалтiвникам i вбивцям своеi сестри, котрi належали до «золотоi молодi». В Юлiану був закоханий аптекар Лукаш Гулевич, однак вона, перейнята жагою помсти, притлумлювала своi почуття до нього.



Закiнчивши Падуанський унiверситет, Лукаш практикувався як хiрург на венецiйських кораблях i воював з турками. Разом з ним був його вiрний товариш Мартин Айрер, австрiець iз Зальцбургу. На вiйнi iх було поранено – у Гулевича ушкоджено колiно i вiн накульгував, а Мартин втратив одне око. Коли вiйна завершилася, Айрер переконав Лукаша iхати з ним до Львова, де вiн мав успадкувати будинок з аптекою «Пiд Крилатим Оленем» i винарнею.

Дорогою на них напали розбiйники й важко поранили Мартина. Помираючи, вiн у присутностi Йогана Калькбреннера переконав Лукаша взяти його iм’я i таким чином стати власником аптеки. Лукаш здав перед львiвськими медиками iспит i став аптекарем та хiрургом, а також магiстратським медиком, який повинен бути присутнiм пiд час катувань i страт.



Йоган Калькбреннер – медик, аптекар i чорнокнижник, який намагаеться сотворити Голема. Про нього згадувалося також у романi «Танго смертi».



Рута – юна дiвчина, чий батько також був чорнокнижником, займаеться лiкуванням травами. Живе в аптекаря i допомагае йому. Вона була закохана в Юлiану, думаючи, що це хлопець.



Каспер – львiвський кат, який закохався в Руту, коли ii мали пiддати тортурам, звинувативши у вiдьмацтвi. Вiн скористався своiм правом – раз у життi когось помилувати. Це йому вдалося, i вiн забрав Руту до свого дому. Проте Рута не вiдповiла на його почуття i попросилася до аптекаря. Каспер ii вiдпустив. Натомiсть став жити з полоненою сарацинкою.



Вiвдя – чарiвниця, яку вiд тортур i страти врятував Франц.



Айзек – вiрний аптекарiв слуга i кухар, а ще шалапут i авантюрист.



Франц – чорт, слуга Йогана.



Амалiя – коханка Йогана, витворена ним з мандрагори.



Мартин Грозваер – бургомiстр, його син – один iз гвалтiвникiв сестри Юлiани – був убитий таемничим месником у масцi сови. Цим месником виявилася Юлiана, перебуваючи в образi Лоренцо. Однак всю свою злiсть Грозваер спрямував на аптекаря, в якого жив Лоренцо-Юлiана.



Доктор Домiнiк Гелiас – старший товариш i колега аптекаря. Вiн зробив усе, щоб врятувати Лукаша вiд страти, коли його звинуватили у вбивствах гвалтiвникiв.



Корнелiс ван Марлант – капiтан пiратiв, на чиему кораблi пливе Юлiана.



Рабин Іцхак Меер – кажуть, такий премудрий, що мудрiших просто не бува, до того ж, маючи медичну освiту, славився серед евреiв як дуже успiшний доктор. Йому завдячував Лукаш, що було розшифровано признання Юлiани у вбивствах синiв патрицiiв.




Роздiл 1

Юлiана: «Сан-Єронiмо». «Стрибог»

Березень 1648 року







Нiч здатна прикрасити будь-якi руiни, будь-яку потвору зробити привабливiшою, теплiшою i ближчою, приховати все, що не вартуе людського ока, нiч стелить перед нами розкiшне видиво з темних невиразних, мерехтливих плям i смуг, дозволяючи лише окремим блискiткам тут або там заiскрити й вiдразу ж згаснути. Нiч – це те, до чого ми прямуемо все свое життя i, вийшовши з ночi, у нiч перейдемо. Важко перебiльшити почуття беззахисностi й тривоги, породженi темрявою, адже вночi ми перебуваемо пiд крилами смертi, самотнi й безбороннi, вiдданi на поталу демонам. Нiч тихiша за день, але вночi ми боiмося того, на що не звертаемо уваги за дня, час, коли нас кидае в холодний пiт вiд шурхоту мишей, скрипу пiдлоги, собачого виття чи крику сови. Вдивлятися в нiч однаково, що вдивлятися в свою душу, в глибiнь свого ества, у причаенi й нiкому не сповiданi думки.

Нiч, що розкинулася над Балтiйським морем, була така ж непроникна й темна, як нiч, що постае перед нашими заплющеними очима, бо й небо було захмарене й не видно було анi зорi, анi мiсяця, лише в глухiй далинi зблискували тонюсiнькi ниточки блискавок, осяюючи невеликий клаптик темряви, але гуркiт грому сюди не долинав, вiн гаснув десь за обрiем.

Корабель несе мене на Захiд, туди, звiдки я ще недавно прибула, далеко-далеко вiд Львова. Я не озираюся назад. Зрештою, що я там, позаду, побачу? За моiми плечима, я знаю, саме лише море, у цю пору року таке непривiтне й розлючене, воно шпурляе своi спiненi хвилi на облавки[1 - Облавок – борт.] корабля, намагаючись його поглинути, але поки що сил йому бракне. Я вiдчуваю, як туга стискае мое серце, як невимовний бiль прошивае душу. Я тiкаю вiд свого кохання, ще й не до кiнця усвiдомивши це, але що далi пливе корабель, то почуття моi стають усе виразнiшими й пекучiшими. Чому я цього почуття не вiдчувала тодi, коли була бiля нього, з ним, коли вiн мене торкався, коли голос його тремтiв, коли пробував порозумiтися, та я була надто далеко вiд нього, нiби поруч, але далеко, я блукала у сутiнках манiвцями й не бачила просвiтку, бо була перейнята лише спрагою помсти, яка мене п’янила й вела вперед, пiдстьобувала, витискала з голови будь-якi iншi iдеi й намiри, а з ними i почуття. Тепер я тiкаю в безвiсть, втрачаючи будь-яку можливiсть щось направити, спокутувати своi вчинки, свiй холод i неприступнiсть. Тепер я готова на все, але все вже позаду.

Думаю, е невидимi нитки, якi в’яжуть конкретного чоловiка й конкретну жiнку незалежно вiд того, в яких вони стосунках перебувають або ж на якiй вiдстанi, i навiть незалежно вiд того, що вони одне про одного думають та й чи думають взагалi, а просто якоiсь ночi вiн iй, а вона йому насниться, i то буде такий глибинний ностальгiйно-пронизливий сон, який не вiдпускатиме потiм його i ii увесь день, викликаючи подив i нерозумiння: звiдки це? чому? якi для цього були пiдстави й передумови? Тiльки тi невидимi ниточки ховатимуть тайну, джерело якоi в глибинах серця, в закамарках мозку, в кутиках здивованих очей i посмутнiлих вуст. Тiльки тi невидимi ниточки бринiтимуть ледь чутно меланхолiйну музику ще до кiнця не усвiдомленого кохання, але для мене вони вже бринять гучнiше й гучнiше, менi цiкаво, чи чуе вiн це бринiння i цю музику кохання, що вiдчувае в цей час, коли я думаю про нього.

Завтра прибудемо до Гданська, а вiдтак корабель попливе до Антверпена, де пануе вже мир, який пiдписано з iспанцями 30 сiчня. Все, вiйна закiнчена. Пора пiдшукати собi затишне мiсце, можливо, у Гданську в якомусь лазаретi. І жити далi своiм-не-своiм життям.

Що далi я тiкала вiд Львова, то все сильнiший вiдчувала потяг назад, туга оповивала мене солодкою млiстю, й навiть здавалося, що вiд тiеi туги я отримую задоволення, бо замiсть того, щоб вiдкинути ii, почати думати про що iнше, я вперто поверталася спогадами до мiста, яке залишила вдруге й намагалася розгадати, що ж саме ностальгуе мене, що не дозволяе вiдволiктися. Це був стан, коли тiло неухильно прямувало вперед, а душа рвалася назад, i я гарячково шукала способу все ж повернутися туди, звiдки втекла. Але яким чином?

У пам’ятi мерехтiли видива коханого мiста. Кольори вражали своею яскравiстю, насиченiстю i разили очi, свiтанки багрянiли нестримною розкiшшю, буйнiстю вiдтiнкiв, п’янили фантастичною какофонiею пташиного спiву, а вечори висвiчували на палiтрi неба вогненнi пасма, що палахкотiли так, наче десь там за обрiем прокинувся вулкан i вивергав угору своi гарячi нутрощi, свою невгамовну лють. Нiч наставала рано, люди лягали з курми й вставали з пiвнями, нiчне мiсто не вiтало подорожнього анi безлiччю вогникiв i свiтелок, анi гамором у розрiдженому повiтрi, в якому котяться луни перекотиполями, вiдбиваються вiд будинкiв i влягаються попiд мурами мiста, сколошкавши трави. Звуки нiчного мiста тихi й не гвалтовнi, i не такi пронизливi, як за дня, звуки мiста вночi лагiднi й теплi, завше добре впiзнаванi, звичнi, i будь-яка нiч скидалася на iншу, наче сестра-близнюк.

З мого вiкна видно було широку студню, в яку вливалася вода двома рурами й аж пiнилася, зимна й смачна, i видно було жiнок, що пiдходили з глечиками, аби набрати тiеi води. Бризки летiли iм в обличчя i на груди, а вони усмiхалися i весело перегукувалися. Увечерi студня знелюднювала й ставала частиною таемничоi казки, яка нiколи не мала кiнця, як не мае кiнця i чарiвлива казка Львова, неймовiрно хвилястого мiста з вулицями поплутаними так, що, здаеться, мудрував над його створенням хитрий i фiглярний дух, що мав за мету зводити львiв’ян i гостей на манiвцi. Отак з’явилося мiсто легковажне й веселе, деколи меланхолiйне, особливо восени, а коли вкривав його снiг, впадало воно в задуму, поринаючи у сни й марева, але нiколи в зануду. Тiльки недiлi навiвали дивний стан невагомостi, неприсутностi й подиву, настiльки контрастували вони з галасливими буднями, в недiлi мiсто мовби вимирало, замовкало й порожнiло, мертва тиша м’яко лягала на вулицi й вражала кожного, хто забрiдав сюди в такий день, навiюючи острах, скидаючись на непроникну тишу цвинтаря.

На повiках у мене затремтiли сльозинки, але я iх не змахнула, бо морськi бризки летiли не перестаючи, мiшалися зi слiзьми i котилися обличчям. Ось нарештi визирнув мiсяць, його повне лице було сумне, злегка затуманене i мовби рухоме завдяки пропливаючим хмаркам. Я не могла вiдвести вiд нього погляду, менi здавалося, що я читаю з його обличчя пiдказку. А може, наказ? Вiн велить менi повернутися? Ось вiн менi пiдморгнув i сховався за хмари. Я, мабуть, божеволiю i починаю марити. За спиною залунало постукування дерев’яноi кукси, я озирнулася. Капiтан Корнелiс ван Марлант пiдшкутильгав ближче.

– Не спиться? В таку тиху нiч варто виспатися. Хтозна, яка буде завтра.

– Скоро пiду.

– А що як вам приеднатися до нас? Га, Лоренцо? Я збираюся трiшки поколошкати французiв. Вони урвали собi шмат Фландрii, скориставшись вiйною з iспанцями. Думаю без проблем отримати корсарський глейт[2 - Глейт – охоронна грамота.] в Антверпенi. Ще трiшки доведеться повоювати, аби забезпечити собi тиху, спокiйну старiсть.

– Не знаю. Я думав залишитись у Гданську й найнятися до шпиталю.

– Е-е, та що ви таке кажете! Мирне життя не для вас. Нудота! Якщо послухаете мене, то заробите стiльки, що зможете вiдкрити свiй власний шпиталь. Та й те сказати… Лоренцо, ви ж менi як син. Рiдного не маю, отож вам залишу все, що набув. Тiльки не покидайте мене на схилi вiку. Ич, що вигадали! Чи вам не доста було того лiнивого вiдпочинку у Львовi?

– Лiнивого? Не думаю.

– Мабуть, я чогось не знаю. Було щось таке, що варто менi почути?

А що менi було перед ним приховувати? Я розповiла йому, як помстилася за свою сестру. Вiн пирхав люлькою i кивав кудлатою головою.

– Так-так, – промовив, коли я закiнчила, – ви там не дармували. Тепер дорога назад зачинена. Але ж я знаю вас добре. Вас не змiнити. Недарма ж прозвали таких, як ви, апостолами вiйни. Ви нi на що вже не здатнi – тiльки на битви й подвиги. От я й пропоную вам свiжi враження.

– Те, що ви пропонуете, трохи не та вiйна, до якоi я звик.

– А то чому? Я фламандець i збираюся мстити французам за те, що вiдхапнули нам шмат територii. Хiба ж то несправедлива вiйна?

– Не так давно ми з вами воювали на боцi французiв.

– Та воно так, але ж бачите, як тi жабоiди з нами повелися. Де тонко – там урвали, скориставшись нашою слабкiстю i виснаженiстю. Чи це не пiдлiсть? То ж усе одно, що украсти корову в сусiда, поки вiн гасить пожежу. А потiм вдавати, що ми союзники й нiчого лихого помiж нами не скоiлося. Ось помiркуйте ладненько, помiркуйте.

Капiтан вiдiйшов. Я подумала, що вiн мае рацiю щодо нагоди виспатися в тишi, й спустилася у свою каюту. Там замкнула зсередини дверi, хутенько роздягнулася i лягла горiлиць на тапчан. І знову мене оповили важкi думки, якi нiзащо не давали заснути. Повернулася набiк i стала згадувати дитинство, сестру, луги й оболонi у квiтах… Поволi сон здолав мене.



Я стежила за зграями риб, що супроводжували корабель. Вийняла з кишенi шматок сухоi паляницi, роздробила й сипонула на воду. Риби миттю кинулися до крихт, i вода заклекотiла у срiберних зблисках, що вiддалялися i вiддалялися. Коли вони все розхапають, то знову наздоженуть корабель i терпляче пливтимуть уздовж облавка, чекаючи на милостиню. Я вдихнула на повнi груди студеного повiтря, щоб задушити розпач, який проймав мене, без жалю, щоб не заплакати, але приглушенi ридання самовiльно вирвалися з грудей, i я раптово закашлялася, а коли приклала долоню до вуст, то з жахом побачила темнi крапелинки на нiй. Що це? Я кашлянула ще, i крапелинок побiльшало. Невже це воно? Те саме, що вже налякало мене ранiше. Страх знову стиснув серце, я вiдчула, як спiтнiло чоло. Тривалий час здавалося, що хвороба покинула мене, не було бiльше жодних проявiв. Чому ж зараз? Чи не виннi в цьому всi моi переживання?

Я витерла долоню хустинкою, обтерла вуста. В ротi ще залишався солонуватий присмак, я спробувала сплюнути, але закашлялася дужче, i кров довгими в’язкими ниточками звисла з вуст. Я затулила рота хустинкою, швиденько спустилася до своеi каюти i лягла на лежак так, аби голова перебувала на невеликому узвишшi, й стала дивитися в дерев’яну стелю. Кров перестала текти. Я взяла пляшку рому й зробила невеликий ковток, вiдчула, як мене всерединi спочатку опекло, а потiм усе затерпло. Я навiть злегка кашлянула в долоню. Долоня була чиста. Це зi мною вже бувало. Бувало й проминало. А тепер знову навiдало. Не навiдало, а наздогнало. Пiсля двох рокiв спокою. Як тодi, пiд Дюнкерком, коли ми допомогли французькiй ескадрi захопити три iспанськi сторожовi кораблi й провести iх серед ночi з козаками в канал Мардiк. Це був единий спосiб дiстатися до мiста, оточеного глибоким ровом, наповненим водою, та високим валом з бастiонами. Канал був пiд пильною охороною форту Мардiк i башти з безлiччю гармат. На одному з захоплених кораблiв перебував комендант форту, якому пообiцяли дарувати життя, якщо вiн проведе нас у гавань i вiдкрие форт. Так i сталося, браму вiдчинили, ми захопили форт, а козаки з його гармат почали обстрiлювати iншi форти Дюнкерка. Наступного дня, коли iспанцi здалися, я пiднялася на високу вежу й з трiумфом оглядала захоплене мiсто. І тодi менi теж забаглося вдихнути свiжого морського вiтру, який патлав мое волосся i лоскотав нiздрi. Вдихнути вдихнула, а видихнути вже не змогла.

Мiсцевий доктор Сiлезiус, оглядаючи мене, радив поселитися десь у горах. Краще за все в Альпах. «Гiрське повiтря хоч i не вилiкуе, але продовжить вам життя», – так вiн сказав. Два роки тому. Але я не послухала, кашель з кров’ю бiльше не дiймав, я перестала про нього думати. Аж ось сталося. І що тепер? Якi плани з огляду на такий закрут? Я вiдпила ще. Пекуча рiдина грiла груди, там вiдбувалися потаемнi процеси, яким чином ром iх упокорював, було невiдомо, але вiн це таки робив. Згадала, що ще не снiдала й пила ром на голодний шлунок, але iсти не хотiлося. Я не попливу до Антверпена. Нема менi там чого робити. Залишуся в Гданську. Хоча i в Гданську нема чого робити.

Пiд стелею павучок борсався з павутиною, коли корабель пiдкидало, вiн зривався i зависав на однiй павутинцi, а потiм знову брався вперто до роботи. Я згадала легенду про Роберта Брюса, адже споглядання за таким самим упертим павучком, який не втрачав вiри й вперто долав перепони, рухаючись до мети, спонукало його повернутися назад у Шкоцiю i продовжити боротьбу за свободу. У нього була мета. А що маю я? Тiльки бiль i смуток. Скiльки менi вiдмiряно Господом? Якщо це сухоти, то не надто багато. Може, рiк, може, два. Якщо виразка, можна прожити трохи довше, а то й доволi довго, пильнуючи себе. Тепер я повинна прислухатися до кожного знаку свого тiла, як до годинника. Вочевидь, то все ж не виразка, бо жодних ii симптомiв я не вiдчувала нiколи. Отже, доктор Сiлезiус мав таки рацiю, хоча я йому тодi не повiрила. А якби повiрила? Тодi що? Вiдкинула б мрiю про помсту й оселилася в Альпах? Якщо я тодi його не послухала, то й зараз не послухаю здорового глузду.



Погода була прохолодна, сiявся дрiбний снiжок i вiдразу ж танув, я прогулювалася вузенькими покрученими вуличками Гданська, кутаючись у плащ, який менi подарував капiтан. Менi здавалося, що я безвiльна лялька в руках моеi примхливоi Долi, бо не можу опиратися iй, вiтер пiдхопив мене, як билинку, i несе навмання. Я почала роздумувати над тим, чи не варто осiсти в якомусь лазаретi й зайнятися медициною? Але як тодi побороти своi сни, в яких я чую брязкiт шабель, заклики до атаки, свист стрiл i куль, стогони поранених? Лягаючи спати й заплющивши очi, я уявляю себе одним iз оборонцiв невiдомого менi мiста, яке штурмують вороги. Я вигадую рiзнi механiчнi прилади для вiдбивання атаки, штудернi[3 - Штудерний – вишуканий, майстерний.] скорострiли, метальнi камiння i вогню, роблю вилазки на чолi чоти смiливцiв, ми прориваемося до намету iхнього воеводи й вбиваемо, як Мiлош Обiлiч на Косовiм полi султана Мурада. О, я цю старовинну гравюру обожнювала, розглядала найдрiбнiшi деталi, уявляла себе на мiсцi Мiлоша, шукала рiзнi способи порятунку пiсля вдалого замаху або спосiб убивства не кинджалом, а з арбалета. І це теж е елементом тих моiх фантазiй перед сном, без яких мене сон не здолае. Як менi позбутися цього? Як помiняти сни? Як стишити звуки бою, що бринять час вiд часу у вухах?

Несподiвано я побачила компанiю морцiв з нашого корабля, що веселою гурмою прямували кудись уздовж набережноi. Я рушила за ними й побачила, що вони ввалилися до шинку «Пiд здохлим крабом». Менi здалося, що мiй гнiтючий настрiй там скорше розвiеться. В шинку було гамiрно, п’янi крики пiратiв i морцiв сплiталися з жiночими зойками та смiхом, гуркотiли костi по столах, дзвенiли кубки, в повiтрi висiли дим з люльок, барвиста корабельна лайка й запах перегару. Чудове мiсце для того, щоб забутися. Я роззирнулася, до кого б пiдсiсти, бо морцi з нашого корабля набридли менi, як вiвсянка, i раптом побачила бравого молодця з дивовижною зачiскою – оселедцем, закрученим за вухо. Спочатку не повiрила своiм очам i подумала – може, хiнчик[4 - Хiнчик – китаець.]? Тi теж носять косу, але не закручують за вухо. Та й не виглядав вiн на хiнчика. Мав рокiв пiд п’ятдесят, вольове обличчя з орлиним носом, у вусi сережку, а в зубах люльку на довгому цибуху. На люльцi був вирiзьблений такий самий козарлюга, як i той, що сидiв за столом. Невже й справдi козак? Звiдки вiн тут узявся? Коли ж я нарештi призвичаiлася до гамору й стала розрiзняти окремi слова, то вловила чимало украiнських i польських. Тодi, не вагаючись, попростувала до козака, вмостилася навпроти нього й запитала:

– А чи ми з вами часом не земляки?

Вiн усмiхнувся:

– Чи ти ба! А ти звiдкiля такий?

– Зi Львова.

– О! А я з Подiлля.

– І що ви тут робите?

– Домiв повертаюся та нiяк не вернуся. Ану лишень випий зi мною, то розкажу. – Вiн налив менi рому, ми випили. – Звати мене Марком. Давно колись я потрапив у полон до туркiв, у Синопi на базарi купив мене турецький купець, щоб йому на тiм свiтi чорти сраку смажили, та й посадив на галеру. А на тiй галерi, як на пiдбiр – самi нашi та ще трохи ляхiв, московитiв i литвинiв. Ото ми й плавали то по Чорному, то по Егейському туди й сюди, аж поки не випала нагода звiльнитися.

Тут вiн простягнув менi добряче заяложену книжечку з довгою, але докладною назвою: «Opisanie krоtkie zdobycia galery przedniejszej Alexandryjskiej w porcie u Metelliny za sprawa dzielna i odwaga wielka kapitana Marka Jakymowskiego ktоry byl wiezniem na tejze galerze z oswobodzeniem 220 wiezniоw chrzescian, z wlоskiego na polskie przelozone w Krakowie Roku Panskiego 1628». Затим показав ще одну книжечку, видану в тому ж роцi, але вже iталiйською, котра мала ще довшу назву: «Реляцiя про здобуття флагманськоi галери Александрiйськоi в порту бiля Мiтилени капiтаном Марком Якимовським невiльником на тiй же ж галерi, зi звiльненням 220 невiльникiв християн, де описуеться, як привiв вiн щасливо та урочисто галеру до Месини, а дня 28. ІІ. 1628 р. дiстався на бригантинi до Рима; описано тут також шану, яку капiтан Марко разом зi своiми товаришами склав Його Святiйшостi, зокрема бандеру галерну та iншi речi, врештi прийняття, яке зготували для нього кардинали в Римi й вiдзнаку, яку надав йому Його Святiйшiсть».

– То це ви той капiтан Марко?

– То ти вже чув про мене?

– Чув. Але цiеi книжечки не читав.

– Ну, то дарую. У мене iх кiлька.

Далi розпитав мене, з якого я корабля, а почувши, що з пiратського, ляснув мене по плечу:

– То ми берегове братство! Тiльки ж ми не пiрати, а корсари, й маемо глейт англiйського короля Карла Першого. Вiн, щоправда, у в’язницю запроторений, але ще король. За його згодою нападаемо тiльки на донiв та французiв.

– Що за дони?

– Гiшпанцi. Ви що там у себе – iх iнакше називали?

– Я плавав з фламандцями, вони iх називали чортами, бо тi носили все чорне.

– Ну, ми вiд французiв перейняли – дони. А чому б тобi, земляче, не перейти до мене? Чого тобi з фламандчиками воловодитися, коли е нашi. Всi своi – колишнi козаки та трохи литвинiв i ляхiв. Ми туркiв та гiшпанцiв чухраемо. Подумай. А як надумаешся, то приходь сюди завтра з самого ранку. – Вiн кинув кiлька цехiнiв на стiл i, вже встаючи, запитав: – То як тебе, хлопче, звати?

– Лоренцо.

– А бодай тобi вода освятилася в три батоги! Це хто ж тебе так назвав?

– Батько. Вiн родом з Трiесту, а мама зi Львова.

Марко покивав головою i, гукнувши свою команду, покинув шинок. Я замовила собi ще рому та смаженоi риби й занурилася в читання його пригод. Книжечка не вирiзнялася особливим стилем викладу, була взагалi позбавлена красномовностi, але вражала карколомним сюжетом. Читаючи ii, я пригадала собi, що стрiчала iм’я капiтана Марка в iншiй книжцi, а саме в «Zasadach Umnictwa Wojskowego» Шимона Старовольського, писанiй латиною та виданiй у 1639 роцi. Там писалося, як Марко Якимовський, пiднявши разом з iншими русинами повстання на турецькiй галерi, перебили всiх туркiв, перевдяглися в iхне вбрання i пiзнiше захопили та потопили ще кiлька турецьких галер, якi плили з товаром з Єгипту. Врештi стали вони пострахом для Родосу. Однак, не маючи значнiших сил, не захопили жодного мiста.

Спочатку в книжечцi розповiдалося про галери та як турки купують у татар за безцiнь невiльникiв i садять iх на весла, жорстоко знущаючись над християнами. Далi йшлося про Касим-бека, турка з Александрii, губернатора Дамiату й Розетту на Нижньому Нiлi, що мав великий маеток у Єгиптi й зi своiм братом Махметом гендлював рiзним крамом у тих краях. Кiлька рокiв тому вiн став капiтаном чотирьох галер, що стерегли порт i наглядали за александрiйською навiгацiею. На його головнiй галерi було 220 християнських в’язнiв – трое грекiв, двое англiйцiв, один iталiець, кiлька московитiв, а решта з Русi та Польщi. Касим-бек спочатку перебував разом з iншою турецькою армадою у гирлi Днiпра, де за наказом султана будували фортецю в Очаковi вiд нападiв козакiв – «людей дуже страшних для всiх туркiв». На початку зими, повертаючись додому, вiн узяв на свою галеру в Константинополi Юсуфа-кадi, призначеного суддею до Александрii, з дружиною i челяддю. Дорогою туди вони прибули до острова Мiтилени, або ж Лесбосу, в Егейському морi. Там, поповнивши запаси на початку листопада, багато разiв намагалися вийти з порту, але змушенi були щоразу повертатися через велику зливу й шторм. З цiею галерою були три iншi, котрi пiсля останньоi невдалоi спроби вийти в море стали окремо вiд головноi, хоч i недалеко, приблизно за третину милi.

12 листопада Касим-бек зiйшов на берег, взявши з собою сiмдесят туркiв, щоб трохи вiдпочити. На кораблi зосталося тiльки вiсiмдесят воякiв та обслуги.

Серед в’язнiв був Марко Якимовський, родом з Бару на Подiллi. Вiн замолоду звик до справ лицарських, був також у затягу пiд Цецорою i там потрапив у полон до туркiв. Побачивши, що капiтан зiйшов на берег з бiльшою частиною воякiв, Марко вiддався на милiсть Господа та почав думати, як би себе й товариство свое з неволi визволити. Вiн довiрився двом своi друзям з Подiлля – Степановi Сатановському та Івановi з Тульчина, котрi, як i вiн, не були прикутi, а ходили удень вiльно по галерi для рiзних послуг. Вони не повiрили, що iм може вдатися втеча, й всiляко розраджували Марка. Але вiн вiдповiв, що в таких вiдважних задумах бiльше треба покладатися на Господа Бога, анiж на здоровий глузд. Вiн був готовий на все i, не маючи пiд рукою iншоi зброi, схопив три кийки з купи дров, що iх кухар заготовив для вогню. Коли ж кухар хотiв йому перешкодити, вiн убив його тим кийком. Вiддавши iншi два кийки своiм товаришам, Марко побiг з ними до корми, де турки зазвичай тримали багацько зброi. Там дорогу iм заступив потуречений грек з оголеною шаблею. Якимовський почав з ним битися кийком. І хоч був уже поранений в лiву скроню i в плече, перемiг ворога й забив його. Добiгши до корми, козаки швидко добули зброю, якоi там було доволi, та роздали ii в’язням, якi, похапавши, що лиш до рук попало – кийки, весла, барила, казани, успiшно боронилися.

Тим часом Марко скочив на нiс галери, де був Мустафа, родом неаполiтанець, якого Касим-бек залишив замiсть себе. Той ще не знав, що дiялося, бо галера була накрита парусиною. Вiн думав, то розрух мiж в’язнями, що було на галерi звичною справою. А побачивши, що до нього бiжать Марко з ватагою, Мустафа схопив двi шаблi й став боронитися, але мужнiй, хоч i скривавлений, Марко завдав йому смертельного удару мiж ребра й викинув у море. Тим часом турки пiдрубали линви, на яких трималося накриття, аби воно впало на в’язнiв. Але в’язнi за наказом Марка швидко згорнули полотно i, маючи вже вдосталь зброi, одних туркiв убивали, а других скидали в море.

Нарештi вони вiдрубали кiтву й линви, якi тримали галеру при березi i, незважаючи на безперервну стрiлянину з мiських та фортечних гармат, вийшли з порту в море. Капiтан Касим-бек, вибiгши на берег, забрiв до пояса в воду, рвав на собi бороду, кричав i заклинав iх, щоб повернулися. Та втiкачi щасливо виплили на галерi у вiдкрите море. В погоню за ними вислано було iншi три галери, переслiдування тривало з вечора аж до ранку наступного дня i ще кiлька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання пiднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем i громом, так що тi галери мусили повернути до Мiтилени, занехавши погоню. А втiкачi, незважаючи на бурю, плили далi. Незабаром потому звiявся сприятливий для них вiтер, дуючи у спину (це було ще одне свiдчення Божоi ласки). Через п’ятнадцять днiв, добувши свiжоi води на островi, що здавна зветься Строфадес, неподалiк Занте, i залишивши там пожертву в 200 реалiв ченцям монастиря грецькоi вiри, щасливо дiсталися до Мессiни.

7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполiтанського вiце-короля приiхали до Палермо. Тут, вважаючи негiдним торгувати людьми, навiть поганськоi вiри, пам’ятаючи, що й самi визволилися, не втративши жодного зi своiх, розкували й випустили на волю двадцять двох туркiв, якi теж вiдбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадiя Юсуфа, який лишився у Мiтиленi, хоча могли б одержати за неi чималий викуп. Виявили вони також бiля неi чотирьох вродливих невiльниць-християнок, що прислужували iй кiлька рокiв, – Ганну, Катерину, двох Маргарит i одну панночку на iм’я Катерина, яку вiдiслано було до Александрii на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капiтаном, а решту – взяли замiж старшини.

На честь перемоги над турками та на пошану Святоi Дiви Розалii, заступницi Сицилii, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину вiйськовоi здобичi пожертвували на побудову каплицi Святоi Розалii. Вiце-король хотiв iм подарувати пiвтори тисячi реалiв, однак вони вiдмовилися iх прийняти, але прийняли натомiсть два кораблi – бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звiдти – до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товариствi 30 старшин i п’ятьох жiнок. Там вони поклали до нiг Святого Отця Урбана Восьмого розкiшну велику хоругву з бiлого едвабу, на якiй дуже гарно було вигаптувано чотири турецькi мiсяцi, оздобленi арабським письмом. Подарували також великого позолоченого лiхтаря. Потiм занесли iншi хоругви по рiзних костелах у Римi».

Цiкаво, подумалося менi, невже вiн з тих пiр цiлих двадцять рокiв плавае на пiратському кораблi? Либонь, фортуна йому сприяе. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрiв мене вдоволеною усмiшкою.

– Ну що? Надумався? – Я кивнула. – Тодi сiдай коло мене. Чи ти, часом, у гiшпанськiй не петраеш?

– Знаю латину, нiмецьку, польську, французьку, венецiйську, флорентiйську та кастильську. І, до речi, я закiнчив медицину в Падуанському унiверситетi.

– Е, то ти скарб. Ось поглянь – ми захопили гiшпанську королiвську пошту, що йшла з Перу. Може, там щось цiкаве пишеться. Я ще друковане можу розiбрати, але не писане.

Вiн не помилився, в одному з листiв повiдомлялося про галеон, який мав виплисти з Лiми з награбованим у iндiанцiв золотом у супроводi ще двох вiйськових кораблiв. Так виглядало, що приблизно за два тижнi кораблi причалять до Азорських островiв, бо на острiвнi порти прямувало чимало галеонiв з золотом з Перу та Мексики. Вiд островiв корабель мiг уже плисти до Іспанii без вiйськового супроводу, ця частина шляху вважалася безпечною. Але саме там капiтан Марко розраховував перехопити iспанську здобич. І коли капiтан покликав мене з собою, я не опиралася, бо й так не знала, що маю робити. Корабель називався «Стрибог» – на честь бога вiтрiв, i грiзне його обличчя з кудлатою бородою виднiлося на самому носi корабля, вирiзьблене з червоного дерева.

Я метнулася до «Сан-Єронiма», забрала своi речi й iнструменти, попрощалася з капiтаном Корнелiсом i зiйшла на поклад[5 - Поклад – палуба.] «Стрибога», все ще сумнiваючись, чи не чиню дурницi. Але, як висловився Марко в тiй книжечцi, на рiшучi вчинки треба зважуватися, покладаючись на Господа, а не на здоровий глузд. Була тiльки одна проблема – як менi не ночувати з рештою команди, але Марко цю проблему хутко вирiшив, розумiючи, що менi як медику належиться окрема каюта.




Роздiл 2

Еуфорбiя Фебролиста. Касперiв батько

Травень 1648 року







В першi днi пiсля втечi Юлiани зi Львова Рута й Лукаш вели себе як завжди, хоча iнколи навiть уникали зустрiчатися поглядами, в обох чаiлося почуття не достатньо викристилiзованоi провини, смутне й невиразне розкаяння невiдомо в чому. Здаеться, у формi натякiв вони перекинулися кiлькома щирими думками пiсля порятунку Лукаша, щось сказали одне одному, але дуже неконкретно. Так думала Рута, усвiдомлюючи, що все це могло означати багато чого й геть нiчого. Та жоден з них не насмiлювався першим довести розмову до кiнця, увиразнити почуття, якщо вони е, зробити крок до зближення. Вже через добу Лукаш нiчого не пригадав з того, що вiдбувалося пiсля його визволення. Його довели до хати, поклали, i вiн цiлу добу проспав. Рута делiкатно поцiкавилася, якi його враження з тiеi пригоди, щоб вивiдати, чи пригадуе вiн тi кiлька слiв, якi для неi виявилися дорогими. Але нi, вiн не пригадував. «Я була така слiпа», – сказала вона тодi йому, а вiн вiдповiв: «Я теж». Чи означало це, що його почуття до Юлiани були наслiдком заслiплення? Як i Рутинi. Але ось тепер вони разом прозрiли?

Але Лукаш усе ще вiдчував себе зрадженим у своiх найщирiших почуттях. Хоча яка зрада? Нiчого ж не було. Вiн закохався у фата моргану, вона одного дня з’явилася, а потiм розвiялася, як сон. До Рути ж вiн ставився як до дитини. Втеча Юлiани викликала в нього розпач i смуток, вiн не знаходив собi мiсця, хотiлося кинутися за нею вслiд, догнати, порозумiтися, переконати, знайти спосiб повернутися. Вiн перебував у важкiй задумi, викликаючи стурбованi погляди Айзека. Бо коли комусь вiдмовляв апетит – це вже було занадто, з цим Айзек змиритися не мiг. Звiсно, вiн чудово розумiв стан Лукаша, але попервах лише мовчки спостерiгав за його поведiнкою, як i за поведiнкою Рути. Якщо в душi Лукаша постала пустеля, то такоi пустелi в душi Рути не було, вона готова була кинутися у вир кохання i вже перебувала на порозi цього виру, тiльки з усiх сил себе стримувала, вiдкидала думки про Лукаша, намагалася не думати про нього, щоб не зазнати ще бiльшого болю. І це гнiтило обох.

Айзек напружив увесь свiй iнтелект, щоб рятувати ситуацiю. Але вiн розумiв, що тiльки час може залiкувати розпач i тугу. Рано чи пiзно на мiсцi втраченого кохання виникне iнше, мусить виникнути. Інакше й не бувае. Потреба когось кохати – це вогник, який жеврiе все життя, але час вiд часу його треба пiдсичувати, щоб не згасав, iнакше кохання перетвориться на ненависть.



Рута збирала цвiт глоду за мурами мiста, коли почула голос Франца. Озирнулася й побачила його на бричцi, вiн махав iй рукою.

– Гей, Руто, не бажаеш махнути зi мною у Винники та навiдати стару Вiвдю?

Рута вагалася не довго. Кiлька днiв тому до аптеки «Пiд Крилатим Оленем» завiтав Грозваер i в присутностi Лукаша звернувся до неi з доволi дивним проханням.

– Не знаю, чи ви чули, а нашi вивiдачi потверджують, що це безперечний факт – у Хмельницького на службi е чарiвницi. Беручи приклад з давнiх грекiв, вiн завше звiряе за iхнiми чарами та гаданнями всi своi намiри й дii. Вони не тiльки пiдказують йому, коли найсприятливiший день для битви, але й здатнi навiювати ворожому вiйську страх i панiку, вiдбирати силу й хоробрiсть. Ми в цьому вже переконалися не раз i нiколи не застосовували подiбних методiв iм на противагу. Отже, в мене дуже проста пропозицiя. Вам, мабуть, вiдомо, куди подiлася Вiвдя. Я б хотiв, щоб ви ii переконали зiбрати мiсцевих чарiвниць i спробувати протистояти козацьким чарiвницям.

– А в нагороду ви iх спалите? – запитав Лукаш.

– Нi, я обiцяю, що нiхто iх не зачепить. Просто, коли ворог наблизиться до Львова, нехай би вони зiбралися в одному мiсцi й почали дiяти. Так i передайте: всiм чарiвницям, якi погодяться рятувати мiсто, я надам вiчне помилування вiд усiх минулих i майбутнiх прогрiхiв…

Рута вiдповiла, що спробуе при нагодi цi слова передати Вiвдi. Та була ще одна причина, щоб побачитися зi старою. Про це ii попросив Лукаш, розповiвши про дивну пригоду доктора Гелiаса: однiеi ночi вiн прокинувся, почувши над головою чийсь шепiт, i побачив, що над ним стоiть кремезний чоловiк. Приставивши доктору до горла кинджал, невiдомий нагадав про давнiй ще молодечий грiх доктора, який спокусив дiвчину i покинув. Вона народила хлопчика й з розпачу його втопила. Але немовля не втопилося, виросло й оце стоiть над ним. А дiвчину за такий грiх стратили. Доктор пiсля того весь час мучився у здогадах, хто ж то мiг бути: хтось, хто живе в одному з ним мiстi, кого вiн не раз уже бачив? Це йому не давало спокою. Лукаш думав, як би йому допомогти, коли Рута пригадала, що Вiвдя, як ще була молодицею, бабувала в околицях Сянока, приймаючи пологи. Може, вона й чула щось про той випадок.

Бричка поторохтiла битим гостинцем, пiднiмаючи позад себе куряву. Кури з голосним кудкудаканням звiльняли iй дорогу, услiд за бричкою дзявкотiли пси, мекали кози й ревiли корови.

– А чого ти вибрався до Вiвдi? – запитала Рута.

– Везу iй мандрагору. Щось у нас, знаеш, з тим Големом нiц не виходить. Не оживае. Очима водить, клiпае, пальцями ворушить, а пiдвестися не годен. Може, стара поможе. А як нi, доведеться iхати за тридев’ять земель по вампiра.

– Упир може допомогти?

– Остання наша надiя.

– Навiщо вам той Голем?

– Як то навiщо? Львiв боронити.

– Мандрагору не так легко добути. Вона кричить, коли ii висмикують iз землi, i вбивае того, хто це робить. Як вам то вдалося?

– Я на пошуки мандрагори беру якогось приблудного пса i тиждень його нацьковую.

– І тодi гине вiн?

– Так. Але не я вигадав такий спосiб. Вiн вiддавна iснуе. Обабiч шляху тягнулися хатинки передмiстян, якi нiчим не вирiзнялися вiд селянських, бо вкритi були або соломою, або гонтою, злiпленi були абияк нашвидкуруч, щоб не надто потерпати, коли татари нападуть i спалять. За день можна знову таку саму халупу звести. Але подекуди бiлiли й вiлли з колонами та рiзними оздобами. Минаючи церкву Святого Петра, Рута перехрестилася, Франц зиркнув на неi зизом i усмiхнувся. Вище церкви на пагорбi височiла дерев’яна сторожова вежа, з якоi стежили за всiма трьома шляхами, що вели до Львова, а неподалiк скрипiв старими хворими крилами Чортiв млин. Франц притримав коней i помахав комусь рукою.

– Кому то ви махали? – запитала Рута.

– Тому, Хто В Млинi Сидить.

– Такий самий, як ви?

– Нi, страшнiший. Перемелюе грiшникiв на борошно.

Рута обернулася – на крила млина злетiла зграя чорних ворон i крутилася разом з ними, зловiсно каркаючи. Далi дорога вела на Винники, оточена з обох бокiв густим лiсом, де ще недавно бушували розбiйники, але тепер купецькi валки вiльно проiжджали небезпечне колись мiсце.

Вiвдю вони застали на обiйстi – якраз закiнчувала доiти козу. Стара дуже втiшилася гостям, повела до хати й пригостила узваром. Рута розповiла про все, що з нею вiдбулося останнiм часом, не згадуючи при цьому про своi почуття до Лукаша, однак Вiвдя бачила ii наскрiзь i запитала:

– Ти хочеш, аби я тобi допомогла?

– Авжеж, хоче, – засмiявся Франц, затягуючись густим димом з люльки.

– Не знаю… – ледве чутно промовила Рута й почервонiла.

– То я поможу, – сказала стара. – А ти чого приволiкся? – Осьо маете мандрагору. А менi вдiлiть тоi мазi, якою чарiвницi мастяться, коли на Лису гору збираються.

– Я давно вже на жодну Лису гору не лiтаю.

– Але мазюку маете?

– Та десь була. Нащо вона тобi?

– Спробуемо нашого Голема намастити. Ану ж поможе, й вiн встане.

Стара витягла з полицi потрiпаний старий фолiант i розгорнула його.

– Та-ак… що ми тут маемо. «Archimenida – вислана на землю справедливою Темiдою. Помiчна на вiдкриванне злочинiв i вiддае свое серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тое зiлле, вмить залiзним сном ся окуе й голосно злочин свiй скаже. Dictamnus – темно-червонi квiти з таемним запахом, жи ростут на кущi. Сей кущ – нащадок у простiй лiнii того, жи горiв i не згорiв, i в ньому Моiсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рiдноi луки, огрiтоi сонцем, i перенесе деiнде – рослина забирае з собою рiдне повiтря i екстракт запахiв рiдноi землi. Vesicaria – без барви й запаху. Хто з’iсть листок – вважае себе за найбiльшу красу в свiтi. Еringium – повзае по землi; доста iно комусь торкнути ногою, то ся закохае. Сафо дiткнула – i мусiла гасити свiй полумiнь у морi».

– Ей, та що, ви цiлу книжку збираетеся нам читати? – перебив ii Франц.

– Цiхо будь. До потрiбноi рослини мусимо дiйти за порядком, не перескакуючи через iншi. Такий припис. Аж ось i воно: «Еуфорбiя фебролиста чи то пак один iз видiв молочаю. Хто вип’е тоi води, де купала ростина своi квiти, альбо даст тобi тую воду дiвчина прекрасна, як ранок, чи стара, як свiт, чарiвниця – будеш шалено в нiй закоханий, до безумства, до страти вiри й чести…»

Стара пiдвелася i зашарудiла полотняними мiшечками з зiллям, знайшла потрiбний i вийняла з нього засушену жовту квiтку та подала Рутi.

– Зануриш ii у воду на нiч, а вранцi даси напитися йому. Потiм простягнула Францу бляшане пуделочко.

– Масть трохи присохла, то потримай ii у теплi, щоб розм’якла.

Рута переповiла Вiвдi прохання бургомiстра. Стара трохи повагалася, але врештi погодилася i пообiцяла зiбрати чарiвниць на оборону Львова. Вiдтак Рута попросила Вiвдю згадати той випадок, коли дiвчина кинула немовля у рiчку, а ii за те стратили.

– Авжеж, пам’ятаю, – покивала головою стара. – Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.



Пiзня осiнь того року була вiтряна й холодна, тумани ледь не щодня заволiкували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такi шаленi танцi, що дерева трiщали й ламалися, а молодшi пригиналися до самоi землi. Навiть пташки не вiдважувалися ночувати на гiллi, звiрi ховалися в непролазнi гущавини, i горе тому подорожньому, що, заки сутiнки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов iз пекла в супроводi своiх численних слуг i пробуе утвердити царство свое на землi. Зграi грабiжникiв висiялися по лiсах i яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожнiх, деколи розiбраних до нитки, перекинутi вози й берлини. Люди боялися пiзнiми вечорами носа висунути за дверi.

Саме такоi лихоi пори незадовго до сутiнок верталася додому Вiвдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнiлi й безлистi кущi бузини, з яких ще подекуди звисали китицi ягiд, що iх не встигли видзьобати пташки. Цiла зграя надженджурених ворон увiнчувала верхiвки грабiв, втягнувши голови в плечi, й хижо зиркала на Вiвдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотiти дощ, i Вiвдя приспiшила ходу. В тому мiсцi, де долина починае розширятися i перетинаеться глибоким яром, кущi рiдшали, а в самому яру iх i зовсiм було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бiгла вздовж яру, а вiдтак знову зникала в кущах бузини. Вiвдя пiдвела голову догори: в небi збиралися кудлатi набурмосенi хмари, i все було сiрим та невдоволеним.

– Ох-ох, – зiтхала вона, – ще кiлька днiв такоi негоди, i вiтри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.

Щойно вона це проказала, як почулося чиесь хрипке хихотiння. Вiвдя здригнулася i зазирнула в яр. Там пiд кущем на купi опалого листя сидiли три старi баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленiй полотнинi свою вечерю. Вiвдя зупинилася i не могла надивуватися, бо нiколи ранiше в цьому яру живоi душi не бачила.

– Добривечiр тобi, зеленоока Вiвде! – привiталися баби сливе хором i знову захихотiли, тiшачись подивом, який викликали на обличчi жiнки.

«Звiдки вони знають мое iм’я?» – дивувалася вона, але не зрушила з мiсця, а опустила торбу на землю i промовила:

– Добривечiр i вам, добрi люди. Скоро смеркне, а о такiй порi кожна християнська душа квапиться якнайхутше сiсти бiля грубки.

– Е, нам нема чого квапитися, – засмiялися тi, – ми всюди у себе вдома.

– І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляе, тодi вам нелегко буде дiстатися звiдси. Можуть i гiлки, i дерева падати.

Але три старi фурii й вухом не вели на цi слова, на iхнiх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкiрою, грали тi ж самi зарозумiлi посмiшки, що й ранiше.

– До дiдька вихор i нiч! Ми самi – вихор i нiч!

«Верзуть казна-що», – образилася Вiвдя i, закинувши торбу на плечi, рушила далi.

– Егей! – покликали ii баби. – Передай вугляревi Кребiлю, що ми нинi вночi завiтаемо до нього в гостi! Ха-ха-ха! І нехай готуе добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!

– Чисто подурiли! – буркнула Вiвдя. – Хто б то поночi по хатах сновигав?

– Та хай не скнаруе! Чуеш? Ха-ха-ха!

Їхнiй деренчливий смiх ще довго ляскав за спиною, аж поки жiнка не проминула яр i не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурнiло, i вiтер проймав до кiсток.

Вдома Вiвдя наламала хмизу й поклала до печi, потiм вийшла на двiр i згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотiло й виривалося з рук, начеб волiло мчати з вiтром навперегони. Листя загорiлося вiдразу, вiд нього зайнявся хмиз, i незабаром у печi застрибав грайливий вогник. Вiвдя задоволено всмiхнулася i випростала натомленi ноги.

Тепер, коли в хатi розвиднiлося, можна було розгледiти сволок, обвiшаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена свiтлом полум’я, а на лавi пiд вузеньким вiконцем дрiмав чорний кiт. Вiвдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долонi, котик аж пiдскочив вiд несподiванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й нiщо йому не загрожуе, смачно потягнувся й замуркотiв од задоволення. Вiвдя налила й собi молока до кварти й щойно пригубила, як з подвiр’я почулося iржання коня, а за мить хтось уже стукав у дверi.

– Вiвде! Вiдчинiть! – гукав чоловiчий голос.

У вiдчиненi дверi увiрвався вихор разом iз листям, i увiйшов кремезний чоловiк. Жiнка з подивом упiзнала вугляра Кребiля.

– Вiвде, заради Бога, покваптеся. У Гедвiги… моеi доньки, пологи… кляте насiння… – Вiн важко дихав. – …нагуляла байстрюка. Нiкому нiчого не казала, аж днями проявилося.

За хвилю вони вже тряслися на возi, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ i вiтер жбурляв хмизом.

– І чого воно проти ночi полiзло? – дивувалася Вiвдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.

– Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дiвка оклигае, та й вижену обох з хати. Такого сорому менi наробила! Багато би вiддав, аби дiзнатися, хто ii надмухав!

– Не призналася?

– Де там! Мовчить i плаче.

Вiвдя не раз уже щось подiбне чула, але нiколи подiбнi погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрi дiти проти такоi чвирi народжувалися.



Немовля кричало й дригало нiжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що вiдбувалося в хатi. Молодиця, що помагала Вiвдi, викупала дитину й запеленала, хоч воно й вiдбивалося вiд неi.

– Якесь навiжене, прости Господи, – бурмотiла Вiвдя. – Скiльки живу, такого не видiла.

– Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рiвна.

– Хлопчик, – вiдповiла молодиця.

Вугляр, уже трохи пiдпилий, метушився по хатi, намагаючись чимось допомогти, але тiльки заважав. Вугляриха краяла хлiб i витирала сльози. Хлопчика поклали бiля матерi, вона його пригорнула, але з ii обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боiться, що вугляр виконае свою обiцянку, думала Вiвдя.

– Нiчого… нiчого… – хитав головою вугляр i, сiвши до столу, налив собi, молодицi й Вiвдi горiлки, але тi, вже випивши по чарцi, бiльше не хотiли. Молодиця прочинила дверi на двiр i вiдразу затраснула.

– Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?

– Навiть i не думайте! – втрутилася вуглярева жiнка. – Нiкуди ви не пiдете, заночуете в нас. І вам, Вiвде, постелимо.

Вугляр полiз на стрих i скинув два полотняних сiнники. Знадвору крiзь завивання вiтру й перiщення дощу залунали чиiсь голоси, загавкав пес, а кiт на лежанцi люто зашипiв.

– Кого там несе лихоi години? – здивувалася господиня i метнулася до дверей.

До хати ввалилися три мокрi бабери, яких Вiвдя бачила в яру.

– Доброго здоров’я господарю, господинi й малiй дитинi! Доброго здоров’я гойним бiлоголовам[6 - Бiлоголова – молодиця.], що прийшли рожаницi на помiч! – привiталися баби й захихотiли.

Вугляр пробував iх запросити до столу, але вони вiдмовилися.

– Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.

Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долiвку, мовила:

– Най росте високим, як цей осот!

– Воiстину так! – проказали двi iнших.

Друга кинула галузку дуба:

– Най росте мiцним, як цей дуб!

– Воiстину так! – проказали двi iнших.

Третя кинула на долiвку орлине перо:

– Най росте хоробрим, як орел, i страху не знае!

– Воiстину так! – проказали двi iнших.

Щойно тодi всi три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горiлки, а випивши, запитали, чи можна iм пiдiйти до немовляти. Господар кивнув, i баби, ставши над постелею, зашамотiли ледь чутно губами, але так, що Вiвдя, котра була поруч, i молода мати iх чули:

– Через нього много кровi проллеться.

– Буде страх наводити, смерть сiючи.

– Гордуватимуть ним люди, не матиме вiн спокою.

– Господи, – захлипала вуглярiвна.

– Не треба менi байстрюка, – бурчав вугляр i пив.

Баби, прихопивши по шматку хлiба з сиром, вийшли з хати. Вiвдя визирнула у вiкно. Було видно, як вони йдуть пiд дощем i градом, а вiтер шарпае iхнi лахи, але далеко не так, як шарпае дерева, а лагiднiше.



– Три вiхоли, ось хто це був, – промовила Вiвдя, завершивши свою розповiдь. – Три вiхоли, що долю вiщують. Вiтер i дощ, хурделиця i снiг – iхнi супутники. Вони з’являються дуже рiдко, тiльки за надзвичайних трафункiв. Не знаю, чому ж вони iхнього сина обрали для цього. А за кiлька днiв вуглярiвна впала в глибоку задуму, нiчого не iла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побiгла на рiчку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревинi, що плила рiчкою. Виловили його жебраки, що пiд мостом селилися, загорнули у своi лахмани i, сподiваючись на винагороду, чимдуж побiгли до магiстрату. Хтось бачив, як бiдолашна дiвчина викидала немовля в рiчку. Їi схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довiдатися, хто батько, але вона не зiзнавалася. Та коли вже не мала сил терпiти тортури, знемагаючи й втрачаючи свiдомiсть, погодилася назвати батька панову бургомiстровi. На вухо, за умови, що вiн сам вирiшить, чи варто його розголошувати. Бургомiстр пiдступив до неi ближче, вона йому щось шепнула, вiн побiлiв, i на тому скiнчилося.

– І що було далi?

– Вiддати дитину не було кому, бо вугляр з жiнкою зiбрали манатки й втекли, щоб i iх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика мiсцевий кат. Який i катував вуглярiвну.

– Кат? – скрикнула Рута. – Як же його звали?

– Янiш. Хлопчика вiн виховав собi на пiдмайстра. Що з ним далi було, не знаю.

Отже, Каспер – син доктора Гелiаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всi таемницi свiту розкривалися йому. Щось таки залишалося у затiнку.

– Та як же не знаете? – проказала Рута. – Адже нас збирався катувати не хто iнший, як Каспер Янiш. Той самий, якому ви помогли народитися.

– Господи! – Вiвдя руками сплеснула. – Отже тi вiхоли напророкували йому саму правду?



Дорогою назад Рута щасливо усмiхалася, а Франц iз неi кепкував, що вона вдаеться до чарiв.

– Я й без чарiв його б тобi приворожив.

– Е нi, я твоiх послуг не потребую.

– А от же ж скористалася – завiз тебе до Вiвдi.

Франц жартував, але Рута не звертала уваги, думками була далеко. Минаючи Чортiв млин, Франц знову помахав рукою, Рутi здалося, що у вiконцi на стриху млина з’явилася чиясь кудлата голова й враз зникла.

Їй хотiлося чимдуж дiстатися дому, щоб оповiсти Лукашевi та Айзековi новину.

Як i варто було сподiватися, обидва злегка отетерiли: оце так допомогли своему друговi! Загублений син виявився катом!

– Навiть не знаю, чи можна це повiдомляти доктору, – сказав Лукаш.

– Ой, нi, ой, нi, – махав руками Айзек. – Доктор просто здурiе. А Каспер i так знае, хто його батько. Тож вiн провiдував Гелiаса серед ночi. Може, сам колись до нього й признаеться.

– Як же я докторовi в очi буду дивитися? – журився Лукаш. – Вiн поривався вже сам iхати до Сянока. Я його стримав, обiцявши щось довiдатися. Але де ж я знав, що виявиться така несподiванка?

Вони так нiчого й не вирiшили.



Неважко здогадатися, що за кiлька днiв Лукаш нарештi розплющив очi на Руту i раптом став дивитися на неi не як на дiвчура, а як на жiнку, i, коли одного вечора вони вийшли на прогулянку, Айзек iх не супроводжував, мовби про щось здогадуючись. Повернулися вони, вже тримаючись за руки, i зникли в покоях Лукаша. Їхня перша нiч не була сповнена звiрянь у коханнi, жодних банальних слiв, тiльки теплий шепiт, тiльки розмова очей i вуст, тiльки доторки i гра пальцiв, тiльки мова тiл. Вiдтодi Рута ночувала з аптекарем, а Айзек задоволено муркотiв, наче який котяра, та все ж не пiдпускав Руту до кухнi.

Настав травень i, хоча вже йшла вiйна з козаками, а Богдан Хмельницький неухильно рухався на захiд, а все ж Львiв не був би Львовом, якби навiть у такий тривожний час вiдрiкся ярмаркiв i свят, тому й Святоюрський ярмарок мусив вiдбутися. Мiсцевiсть довкола собору Святого Юра була не забудована, площу оточували дерева й кущi, а коли здiймався вiтер, то гнав жовтi плахти пiску й кидав ними на перехожих. Саме довкола площi й вiдбувався ярмарок, пiд час якого вона перетворювалася на мале мiстечко – гамiрне й тлумне. Куди оком не кинь – всюди полотнянi намети, дерев’янi ятки, вози, фури, балагули. До мiста сотнями з’iжджалися шляхтичi й дiдичi, а за iхнiми каретами тягнулися цiлi обози хур з товаром на продаж.

Аптекарi теж готувалися до ярмарку, ставили ятки й намети й торгували не тiльки тим, що було в iхнiх аптеках, але намагалися подивувати люд чимсь оригiнальним. Айзек уже знав на iм’я всiх найповажнiших львiвських купцiв, знав, у кого можна купити найкраще англiйське чи голландське сукно, iталiйський шовк чи оксамит, в кого найвигiднiше придбати барильця з французькими, iталiйськими та португальськими винами, а в кого з грецькими та кiпрiйськими. У тих рядах, де торгували заморськими овочами й прянощами, Айзек теж був за свого, йому дозволяли пробувати товар на смак не так, як iншим – маленькi часточки мандарини чи плястерки фiги, а давали цiлий овоч, прихвалюючи та спостерiгаючи за тим, як фахово Айзек смакуе, як заплющуе очi й спочатку овоч тiльки розкушуе i не жуе, а мовби впиваеться соком, який з нього витiкае, а вже потiм робить кiлька неквапних рухiв щелепами й ворушить своiми повними губами, смакуючи. О-о, такому смакошевi аж приемно догодити.

У такi днi до порту прибувало безлiч чужоземних кораблiв, стаючи на кiтву ледь не плiч-о-плiч, здалеку густо вишикуванi щогли нагадували зимовий безлистяний лiс. Кораблi привозили з собою запахи Африки й Азii, щось незвiдане й незбагненне, п’янке й шляхетне. З кораблiв лунав жiночий смiх, переплiтаючись iз п’яницькими пiснями морцiв та голосними криками мартинiв над щоглами. Морцi, засмаглi й обвiтренi, зi скуйовдженим волоссям i гарячим подихом вмить причаровували мiсцевих хвойд, ба й не тiльки хвойд, бо й поважнi матрони зовсiм не проти були ушитися де-небудь у теплий куточок, аби вiдчути себе в диких i пристрасних обiймах екзотичного молодика.

У гирлi Полтви вiд свiтанку до смерканку сторожа пильнувала довгу й широку рогатку, що перепиняла плавбу, доки шкiпер чи капiтан не заплатять мито. Вiдтак на судно пiднiмався лоцман i вiв його повiльно фарватером до причалу. Товари з кораблiв вивантажували на барки, човни й кайри[7 - Кайри – плосокденки.], якi йшли на веслах туди, де iх уже чекали трагачi[8 - Трагачi – вантажники.], вони забирали бочки, ящики, лантухи й паки та складали на вози, а тi прямували просто на ярмарок. Бочки ж iз рибою везли на Рибну, яка межувала з Сiльною, де сiллю торгували. На Рибнiй панував запах моря, пiд ногами хрумкотiла луска, трiскали риб’ячi тельбухи, а в бочках плюскалися не лише рiчковi риби, але й вовтузилася макрель, камбала, скумбрiя, окунi, вугрi, там-таки стояли й бочки з норвезькими та голландськими оселедцями. Торгували ними часто дебелi жiнки-перекупки, зодягненi в сукнi з цупкоi тканини. Через те, що вони звикли носити кошики на головi, iхне волосся разом iз чепцем збивалося в едину пласку масу. Вони нюхали тютюн, пили оковиту й вмiли пригостити будь-кого каскадом не надто вишуканих слiв. Помiж рибними ятками сновигали свинi, iм нiхто не заважав, бо вони пожирали вiдходи й фактично були санiтарами мiста, хоч i приносили немало клопоту, коли намагалися прокрастися на чиесь подвiр’я чи навiть до хати.

Склади пiдходили до рiки якомога ближче, млини увесь час хуркотiли, а бiля причалу аж вирувало вiд перекупникiв, лихварiв, драгоманiв, посередникiв i, звичайно ж, шахраiв та злодiiв. Неподалiк уже чатували бондарi та столярi, щоб набивати обручi на розбитi бочки, лагодити ящики й порванi паки. Окремо на широкiй оболонi стояли вози, ладованi збiжжям, льоном, деревиною, смолою, дьогтем, воском, медом, солониною, шкурами – всiм тим, що могла запропонувати львiвська земля в обмiн на заморськi товари.

Увесь правий бiк площi Святого Юра займали вози, що творили двi вузькi вулицi. Хтось назвав iх Тлуста й Тепла.

В Тлустiй вуличцi вилискували золотистi пласти солонини, збаразькi ковбаси творили фантастичнi гiрлянди, шпондерки й шинки п’янили й манили, свинина, що шкварчала на пательнях над вогнищами просто неба, звабно дражнила нюх, бiднiшi не погорджували навiть теплою водою, в якiй варилося м’ясо або ковбаса i яку називали помпезно росолом, надто, що вiн був безкоштовним додатком до м’ясноi страви. Запах розквiтлого бузку змiшувався з запахом смаженоi ковбаси, сала, м’яса, вудженини й зневолював так, що годi було опиратися, бо всiм цим можна було на мiсцi почастуватися, закропивши куликiвським медом, який славився тим, що, хильнувши його, тями не втратиш, але ноги будуть заплiтатися. Аби вирiвняти свiт, пили пиво, i ноги переставали закручуватися кренделями, зате голова повнилася приемним туманом.

У Теплiй вулицi торгували розмаiтим начинням – глиняним, мiдним i дерев’яним, а ще господарським знаряддям. Окрему дiльницю творили дитячi забавки. Тлуми дiтлашнi збиралися бiля буд з цяцьками – розмальованими ляльками, дерев’яними кониками, пищалками, дудками, маленькими возиками iз запряженими барвистими кониками, скарбничками, сопiлками та дитячим начинням – рiзнокольоровими горнятами, дзбанками, кубками, мисочками, що виблискували до сонця поливою.

Але найбiльше серця дiтлахiв вабили пiрники, спеченi з медового тiста, якi називали «юрашками», мовби то був гостинець вiд самого святого Юра, iхня виставка виглядала як сценка iстiвного театрику, адже тi пiрники були у формi пухких малюкiв, немовлят у пелюшках, поросят, курчат, позолочених сердець, а над усiм панував запах меду, крохмалю i свята. Вiдрiзнялися пiрники й смаком: були вони мигдалевi, цитриновi, помаранчевi, кавовi, ванiльнi, базельськi, нюрнберзькi, макароннi, перцевi, цинамоновi. Форми iхнi були розмаiтi – овальнi, квадратовi, начиненi фiгами, цукатами, дактилями, перекладенi конфiтурами, з родзинками й горiшками…

Пiрники випiкали не тiльки пекарi, але й аптекарi, i, власне, Рута з Айзеком вигадали пiрники у формi гусарiв з вусами та ще й з шаблею, начиненi помаранчевими й цитриновими цукатами та iмбиром. Такi пiрники вподобали собi хлопчаки, а дiвчатка купували пiрники у формi кошикiв з квiтами або кругленьких панночок у капелюшках, якi начиненi були горiшками.

Поруч iз аптекарями розташувалися й «медики», якi пропонували розмаiтi любовнi напоi, а серед них настiй на кантаридинi – iспанськiй мушцi, яку вони додавали також до цукеркiв i до «чоколяди здоров’я».

– І як з цим боротися? – нарiкав Лукаш, оглядаючи той товар. – Кантаридин уже не раз приводив до смертi.

– Маете рацiю, – пiдхопив Айзек. – Якраз пан гетьман Станiслав Конецьпольський i помер через кiлька тижнiв пiсля шлюбу вiд тоi гiшпанськоi мушки, котроi заживав для молодоi жiнки. Бо вiрив, що жiнка молода – не одному життя дода, а найлiпшi е старi вина й молода дiвчина, як i свiжа паляниця замiсть черствого хлiба. Але перебрав мiри, бо аптекар дав йому порошку на кiлька разiв, а вiн те все вiдразу випив.

«Медики» також торгували амулетами i талiсманами, якi було модно носити на шиi або на поясi, бо вони вiдлякували демонiв. Ароматичнi мiшечки радо купували жiнки, щоб носити на грудях. Проти цього протестували церковники, вважаючи, що за допомогою парфумiв жiнки намагаються спотворити Боже творiння, приховавши його природнiй запах. Священики на проповiдях лякали пеклом за те, що грiшники кроплять себе духами, ба навiть перед любощами кроплять прутня i заливають парфуми в пiхву, а це страшний грiх, адже парфуми розбещують не менше, нiж дзеркало, i дозволяють дияволовi вселитися в тiло, яке пiдкорилося хтивим бажанням. Але це нiкого не спиняло, жiнки аж роiлися бiля таких яток, нюхали зразки, обговорювали з подругами, радилися i купували з запасом, знаючи, що опiсля цiни можуть пiднятися.

Неподалiк ятки з церковним приладдям виставив свiй скарб торговець мощiв. Вiн голосно прихвалював свiй товар:

– Лiве вухо Афри Авгсбурзькоi! Мiзинець з правоi руки Гаубальда Регенсбурзького! Клаптi савану святого Альберта Магнуса! Нiготь з пальця ноги Адельгейди Бургундськоi! Праве око святого Бонiфацiя! Автентичнiсть усiх артефактiв пiдтверджена епископами i кардиналами!

Айзек розсмiявся:

– Знаю я, звiдкiля тi артефакти. Спочатку закопують якогось старого чи стару в вапняний грунт, за рiк викопують, висушують костi в печi, а потiм продають як святi мощi. Проблеми з пiдтвердженням теж не бувае, бо грошi люблять усi.

На ярмарку не бракувало i яток з книгами. Найбiльше тут купували календарi, кантики[9 - Кантики – спiваники.], молитовники, кухарськi книги, взiрцi готових листiв, у тiм числi любовних, i, звичайно, египетськi сонники.

Лукаш порпався у скринях, шукаючи щось новiше з медичноi лiтератури, а також романи. За цим заняттям застав його доктор Гелiас i запросив на пиво. Доктор усе шукав нагоди перебалакати з Лукашем, його муляла одна рiч, i нарештi вiн зважився.

– Я, звiсно, тiшуся, що ви знайшли для себе рiдну душу, але ви ж розумiете, що не можете одружитися з простолюдинкою та ще й чарiвницею.

– Я знаю. Але це дико.

– Дико не дико, але медичного цеху можете позбутися. Та й до аптеки нiхто з поважних мiщан не зазиратиме. Але жити з нею можете, не надто афiшуючи. Не знаю, чи ви чули про випадок, який трапився у 1518 роцi. Героями його були Івашко Вiрменин i його служниця, вродлива гречанка Софiя. Господар був удiвцем, отож нiчого дивного, що мiж ними зародилася приязнь, яка тривала понад три роки. І може б, усе обiйшлося, якби не народилася дитина. Звiстка про це дiйшла до мiських радникiв, коханцiв ув’язнили. Грiх, який вчинив вiрменин iз гречанкою, заслуговував тiльки однiеi кари: спалення на вогнi. Можете собi уявити цю страшну картину, коли iх, скованих одним ланцюгом, у самих лише сорочках, зi свiчками в руках вели до стовпа за мiською брамою. Вся вiрменська громада плакала, дивлячись на них. Обох привели до стовпа й облили iхнi сорочки смолою. А потiм кат пiдпалив стос хмизу пiд ними й iхнi сорочки.

– І громада не протестувала?

– Вони вiдiслали листа королю, але радники й вiйт виявилися надто швидкими у виконаннi несправедливого вироку. Король засудив таке жорстоке покарання, та вже було пiзно. Тому вiн наказав, щоб рада виплатила кожному вiрмениновi вiдшкодування i забезпечила спадкоемцiв бiдного Івашка. Двiстi чотири золотих червiнцiв було виплачено наступного року, але вiрменська громада повернула iх радi.

– Отже, iх було покарано не за те, що господар зiйшовся зi служницею, а за те, що вони були рiзних конфесiй?

– Саме так.

– Гм… Який це мае стосунок до мене?

– Мартине, я ваш товариш, а тому кажу просто, як е. Той похмурий час, мабуть, уже не повернеться, i ледве чи когось спалять за стосунки католика й православноi, однак можуть позбавити права займатися аптекарством i хiрургiею. – Лукаш здивовано поглянув на доктора, не розумiючи, до чого вiн гне. Але той пояснив: – Рута ж бо православна. Тепер вона ходить з вами до костелу, але часом забуваеться i хреститься навспак. Якщо це ще хтось помiтить, буде проблема.

– Справдi? Я нiчого такого не помiчав.

– А за собою ви теж нiчого такого не помiчали? – усмiхнувся Гелiас.

– За собою? Що б то я мав помiтити? – здивувався Лукаш.

– Коли ви молитеся… Ви ж не промовляете молитву анi латинкою, анi нiмецькою. Хоча ви австрiець. А щоб промовити «Pater noster» або «Vater unser in dem Himmel!», треба зiмкнути вуста для першого звуку. А ви iх не змикаете, перший звук у вас завжди голосний. Не будете ж ви казати, що людина, народжена в Зальцбурзi, молиться польською або русинською мовою!

Лукаша кинуло в холодний пiт, вiн не знав, що мае вiдповiсти. Вочевидь, вiн, як австрiець, мав би промовляти «Отче наш» або латинкою, або нiмецькою. В обох випадках вуста змикаються, але вiн промовляе так, як звик удома, русинською. Однак йому вдалося викрутитися. Вiн не раз бував у Далмацii, яка належала Венецiйськiй республiцi, в Дубровнику практикувався в шпиталi, молитва хорватською сидiла йому в головi.

– Дорогий докторе, моя мама була з Істрii, тому читаю ii молитву: «Otce na?, ki jesi na nebesih: svetise ime Tvoje, pridi cesarastvo Tvoje, budi volja Tvoja, kako na nebesi i na zemlji. Hleb na? vsagda?nji daj nam danas i otpusti nam dlgi na?e, kako i mi otpu?camo dlznikom na?im. I ne vavedi nas v napast, na izbavi nas od zla. Amen».

Доктор Гелiас, можливо, не чекав такоi вiдповiдi, але залишився задоволеним. Лукашевi ж було нiяково через те, що приховуе вiд Гелiаса новину про його сина, але не вiдважився ii розповiсти.

Вони пройшлися по ятках з одягом, де буяло розмаiття всiеi европейськоi моди, бо не було тут жодного однакового стилю: польський народний стрiй сусiдив з мадярським, турецьким, iталiйським чи французьким, кольори були блакитнi, зеленi, червонi, шкарлатнi або чорнi, бо одяг у Речi Посполитiй не був анi одностайним, анi до жодноi верстви населення не прив’язаний – як кому подобалося, так i зодягалися. Європейськi строi найбiльше подобалися шляхтi та молодi, але не цуралися iх i мiщани та купцi. Багатше вбрання свiдчило про заможнiсть i приналежнiсть до вищоi сфери, то й не дивно, що менш заможнi шляхтичi й дiдичi намагалися бодай одягом сягнути вищих сфер. Магнати, бачачи, що вже не вирiзняються вiд шляхетськоi маси, кидалися полювати за щораз новiшими строями, якi незабаром бiднiша шляхта знову переймала, i таким чином вiдбувався постiйний рух у модi, аж поки сейм не постановив, що жоден мiщанин не смiе бiльше зодягати шовковi шати й пiдшивки, а також коштовнi хутра, окрiм лисячих, i не повинен у сап’янi ходити. Нарештi магнати могли полегшено зiтхнути, хоч i не надовго. Жiнки зазвичай найретельнiше наслiдували европейське вбрання i не шкодували коштiв на придбання суконь, доводячи iхню кiлькiсть до пiвсотнi й бiльше, голови вони оздоблювали капелюшком чи береткою з пишним пiр’ям – це називалося «кукурiку», або ж вуаллю, на шиях носили альшбанти[10 - Альшбант – прикраса на шиi.] з дiамантом посерединi. Рiдко траплялося, що панна могла б вийти замiж за молодика, який носив старосвiтську уберю. З зачiсками теж була вiльному воля – однi чоловiки голови голили, другi пiдголювали, залишаючи кудлатий чуб, третi стригли, четвертi носили довгi патли, те саме було з вусами й бородами. Бiльше фантазii виявляли жiнки, укладаючи волосся, та й не самi, бо вже з’явилися у Львовi майстринi, якi могли подивувати вишуком фризур.

Лукаш iз Гелiасом стали свiдками скандалу, який влаштувала шляхтянка, побачивши, що купець продав мiщанцi сукню, схожу на ту, яку перед тим купила вона. Скандал завершився тим, що шляхтянка повернула куплене й забрала грошi.

На Ратушi засурмив сурмач, якраз за годину до заходу сонця, то був знак, що вже жодних нових товарiв виставляти не можна. Вдруге сурмач засурмив через пiвгодини, i це вже був знак пакуватися та згортати товар.




Роздiл 3

Юлiана: Абордаж. Марко Проклятий

Березень—квiтень 1648 року







Через кiлька днiв наш корабель перетнув Ла-Манш, обiгнув Бретань i поплив у напрямку Азорських островiв. Але хоч ми тиждень сновигали туди й сюди, пильно озираючи обрiй, жодного корабля не помiтили. І вже, коли в команди зародилася цiлком слушна думка напасти на порт i поживитися бодай там, нарештi пролунав крик: «Бачу вiтрила!» Вiтрила були цинамоновоi барви, безперечно iспанськi.

На кораблi вiдразу заметушилися, забряжчала зброя, корсари чiпляли шаблi й мечi, набивали мушкети й пiстолi, волочили лантухи з ядрами, складали iх бiля кулеврин й тiшилися, як дiти. Смерть iх не лякала. Їх лякала бездiяльнiсть. Капiтан наказав змiнити курс просто на iспанця. Та коли ми наблизилися настiльки, що можна було вже розгледiти iспанський поклад з високими облавками й червоно-жовтий кастильський прапор, капiтан засумнiвався, чи варто отак зопалу кидатися за здобиччю. Галеон мав вiсiм гармат i доволi численну команду.

– Гай-гай, – похитав головою Марко, – хоч вiн i пливе без супроводу, але такий горiшок не на нашi зуби.

– Та ми ж бо й бiльшi кораблi на абордаж брали, – озвався огрядний валлiець, що був тут за гармаша.

– Брали, i цей можемо взяти. Але покладемо чимало товариства. Тут варто все гарненько обмислити.

Іспанцi поводилися цiлком спокiйно, маючи певнiсть у своiх силах та не бачачи в нас ворога, а «Стрибог» гойдався на хвилях не наближаючись i не вiддаляючись, мовби завмерши у нерiшучостi. Тодi я пригадала хитрiсть, яку використовував не раз капiтан «Сан-Єронiма» i розповiла про неi Марковi. Капiтан одразу пожвавився i поцiкавився у валлiйця, чи можна цю хитрiсть втiлити на нашому кораблi. Валлiець розплився в задоволенiй усмiшцi й потер руки. За хвилю вiн приволiк з десяток мушкетонiв з широкими дулами, якi можна було набивати картеччю, а то й цвяхами й битим склом. Коли iх набили, кiлька корсарiв полiзли на щогли й примоцували на самих вершечках. Вiд кожного цингля спускалася вниз мотузка. Така хитрiсть давала змогу просто таки змiтати ворога з покладу, бо вiн уже не мiг сховатися за високими облавками.

Марко скомандував пiдняти iспанський прапор, мабуть, трофейний, бо добряче пошарпаний. З галеону хтось нам помахав руками, ми вiдповiли. Певний час обидва кораблi плили однаковим курсом на вiдстанi двох гарматних пострiлiв. Іспанцi хоч i не виявляли хвилювання, та були напоготовi, в руках багатьох з них виднiлися мушкети, однак протиабордажних сiтей, якi б утруднювали стрибки з облавка на облавок, вони не напинали.

Корсари хвилювалися i зраджували нетерплячiсть, iм праглося негайно кинутися до бою. Але Марко iх стримував своiм суворим поглядом з-пiд насуплених брiв. Вiн чекав, поки iспанцi не втратять пильнiсть, не розслабляться й не перестануть стежити за нами. Тому наказував нiкому зайвий раз не висовуватися та не демонструвати анi козакам своiх оселедцiв, анi полякам i литвинам стрижених пiд макiтру голiв. Години за двi час атаки настав: на покладi галеону з’явилися кастильськi кралi, а це означало, що команду «позiр» вiдмiнили. Повiльно, дуже повiльно нашi кораблi зближалися, мовби нехотячи, мовби пiд примусом пiдводноi течii. На вiдстанi гарматного пострiлу Марко наказав пiдняти наш червоно-чорний козацький прапор i мчати в напрямку iхньоi корми. Іспанцi з несподiванки заметушилися, з усiх бокiв залунали команди, якi вносили ще бiльше сум’яття.

«Стрибог» летiв на всiх вiтрилах, розсiкаючи хвилi, наче ножем, а обличчя розгнiваного бога з роззявленого в крику ротом раз по раз занурювалося у воду, i бiла пiна стiкала по його бородi й з вуст. Іспанськi гармашi висунули жерла гармат з люкiв. Однi корсари з мушкетами зайняли позицii уздовж облавку, iншi наготовили абордажнi гаки. Усi вони мали по двi шаблi та по два, а то й чотири наладованих пiстолi. Серед тих, що йшли на абордаж, вирiзнявся здоровило пiд два метри, що мав кулаки, як довбнi. Обличчя в нього було пiдозрiло добре, хтось би збоку сказав, що то мамин синочок або ситий ченчик, але в очах його горiло завзяття, i видно було, як вiн носом втягуе в себе запах бою.

– Хто це? – запитала я Марка.

– Е, та це теж Марко, тiльки Проклятий.

– За що ж вiн проклятий?

– А ти не чув? Та про нього легенди такi ходять, що мороз поза шкiру бере. Зарiзав колись матiр свою i сестру й в покару мусить носити iхнi голови у лантуху аж до кiнця свiту.

– О господи! І тут вiн з тими головами?

– Ну, я до того лантуха не зазирав. Та й його нiхто окрiм нього пiдняти не може.

– Звiдки ж вiн до вас прибився? Чей же не з галери?

– Нi, з Афону. Пробував замолити свiй страшний грiх, та не вдалося. Ми й пiдiбрали його в Грецii. Його нi куля, нi шабля не бере. Б’еться, як дикий звiр. А на вигляд – смиренне ягня. Оно якого меча собi роздобув у хiнчика… Я його в двох руках ледве втримав, а вiн однiею рубае. – Марко кивнув на козакiв. – Нашi завше славилися цiльною стрiльбою, але фехтують гiрше полякiв i геть не цiнять свого життя. Чи це нам вiд варягiв перейшло, чи вiд скитiв – Бог святий знае. Вмирають легко, як дихають. – Помiтивши, що я теж собi за пояс запхала пiстолi, здивувався: – А ти куди намiрився? Теж на абордаж? Е, нi, синку, ти менi тут потрiбен. Бо хто поранених буде порати?

Я змовчала, вдаючи, що з ним погодилася, та не зiйшла з мiсця, а вiн за хвилю уже був зайнятий атакою. Іспанськi гармати вдарили по нас, але заки вони iх намiрили, то «Стрибог» повернувся до них носом, i ядра не завдали жодноi шкоди, пiсля цього штурман повернув кермо так, що наш корабель опинився поруч галеону. Враз кiлька корсарiв смикнули за мотузки вiд цiвок мушкетонiв. Пролунала оглушлива сальва, i десятки iспанцiв покотилися покладом, звиваючись у корчах. Злетiли в повiтря гаки, зачепилися за облавок галеону, i корсари з оглушливим криком цiлою гурмою кинулися в бiй. Попереду всiх розмахував вигнутим велетенським мечем Марко Проклятий, розсiкаючи ворога на двi половини.

Я, вловивши вiдповiдний момент, коли капiтан давав накази мушкетерам, спритно перестрибнула на iспанський поклад i вихором увiрвалася в гущу бою. Нарештi я знову в цiй стихii, у цьому п’янкому танцi смертi. Моя шпага, мовби оживши пiсля сплячки, лiтала блискавицею, вiдбиваючи удари, схрещуючись i вiдскакуючи, прохромлювала ворога й впивалася кров’ю.

– Лоренцо-о-о! – десь за спиною чути було розгнiваний голос капiтана. – А бодай же тобi пуп розв’язався! Ану негайно назад, бо випарю задницю, щоб знав, як слухати!

Але я не слухала, я стрибала, вiдстрибувала, пригиналася, увихалася, крутилася веретеном, у мене мов крила виросли, i я вiд захвату реготала, навiть цього не усвiдомлюючи. Іспанцi з жахом вiдскакували вiд мене, як i вiд Марка Проклятого, ми були наче парою демонiв, що сiють смерть, а самi не вразливi. Хоча нi – хтось менi чирконув шпагою по лiвiй руцi вище лiктя, i я вiдчула теплий струмiнь, що стiкав додолу.

Іспанцiв i справдi було надто багато, вони врештi стлумили панiку, яка спочатку iх усiх охопила, перешикувалися i, зайнявши оборону на носi, мужньо вiдбивали нашi атаки в той час, як сили корсарiв почали слабнути.

Капiтан Марко, який пильно стежив за боем, пiдiбрався кораблем до носа галеону й кинув в атаку козакiв, якi перед тим стрiляли з мушкетiв. Козаки на чолi з капiтаном, вхопившись за линви, що звисали зi щогол, перестрибували облавок i падали просто на спини iспанцiв зi страшними криками. Цей несподiваний напад зчинив безлад, iспанцi не знали, в який бiк кидатися, кричали «Joder! Joder!»[11 - Joder! (читаеться: Ходер!) – груба лайка.], а корсари, пiдбадьоренi пiдкрiпленням, поперли зi ще бiльшим завзяттям.

Я не вибирала суперника, пробиваючись уперед однiею з корсарами лавою, i коли передi мною вирiс заможно вбраний iспанець у легких латах i шоломi, я, не роздумуючи, схрестила з ним шпагу i вiдразу зрозумiла, що маю справу з неабияким фехтувальником, а може, й самим капiтаном, бо вiн спритно вiдбив кiлька моiх атак, а потiм i сам перейшов в атаку, а я мусила вiдбиватися, хоч i чула втому, та й поранена рука судомила, а кров цибенiла за мною щокроку. Я бачила, що ради не дам, не вдасться менi його наштрикнути, заки ще тримаюся на силах. Вiдтак зосталося тiльки натиснути на гардi[12 - Гарда – частина шпаги мiж лезом i рукiв’ям.] голову лева й впiймати його шпагу в пастку. Так я i зробила та, пiдпустивши його ближче, пiдставила свою шпагу пiд удар так, що його лезо заклинило мiж лезом моеi шпаги й лезом кинджала, що вискочив з гарди. Я рiзко крутнула рукою, i вiн зостався без зброi. У цей мент iспанцi, побачивши, що iхнiй капiтан опинився з голими руками й не може отямитися вiд несподiванки, покидали зброю та здалися. Корсари радiсно заволали «Слава! Слава!». Капiтан Марко наказав повернути iспанському капiтановi його шпагу, а решту зброi забрати на «Стрибога». Вiдтак пiдiйшов до мене й похитав головою:

– Не думав я, що ти такий вiдчайдух. Але вдруге, якщо не будеш мене слухати, заробиш двадцять дубцiв по голiй срацi. Чув? – Я кивнула. – От i добре. А тепер вертайся назад та берися за поранених. А то бачу, що й тебе рiзанули. Не сильно?

– Нi. Заживе.

Я повернулася на «Стрибога» i забандажувала руку, а корсари заходилися переносити на корабель здобич – рiзнi золотi вироби та коштовностi, барвистi тканини, безлiч рiзного вбрання й заморськi овочi. Важко поранених виявилося лише двое – одному куля потрапила в груди, другий мав розсiчений живiт, який вiн пiдтримував обома руками, щоб не вивалювалися тельбухи. Я не знала, за кого братися, але, обстеживши iх, побачила, що з животом проблем не буде – його можна зашити, а от кулю добути буде не просто. Я звелiла принести рому й змусила корсара випити добрих пiвпляшки. Вiдтак вставила йому в зуби добрячий шматок твердоi смоли й заходилася добувати кулю. Поранений хрипiв, але кричати не мiг, бо зуби застрягли в смолi, iншi корсари тримали його за руки й ноги. Заки я витягла ту кляту кулю – маленьку, кругленьку, завбiльшки з горошину, – вiн втратив свiдомiсть. Далi я вiддала його на поталу народнiй козацькiй медицинi: йому насипали на рану пороху й пiдпалили, порох спалахнув, розносячи iдкий запах смаленого м’яса, поранений отямився, йому витягли з рота смолу, i вiн голосно закричав.

Коли ж я оглянула другого пораненого, то побачила, що рана до кишок не сягнула, iх взагалi не було видно. Цьому теж влили пiвпляшки рому, дали шмат смоли в зуби, а я рану промила й зашила. Та на цьому клопiт не закiнчився, бо вiдтак прийшла черга на iншi рани – на головах, руках, плечах, ногах… Добре, що серед козакiв виявився свiй знахар, який менi помагав, бо я б i до ночi не дала ради. Капiтан час вiд часу, минаючи, зиркав на мою працю i пiдбадьорливо кивав головою. За той час ми вже вiдплили далеченько вiд галеону, забравши з нього все цiнне. Корсари пiд капiтанським оком дiлили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже iх добре вимуштрував.

Закiнчила я з пораненими, аж коли звечорiло. Зорянi сутiнки лягли на океан. Я впала на крiсло-гойдалку, яку корсари забрали з галеону й на якiй, можливо, вигойдувався iхнiй капiтан. Менi дбайливо пiднесли пляшку порто, печену рибу й заморськi овочi на вечерю, я iла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхнi спокiйноi темноi води. Несподiвано бiля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Вiн неспiшно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим i промовив, але так, аби чула тiльки я:

– Я бачив, як ти метляеш своею шпагою, i не мiг надивуватися, звiдки така вправнiсть. То ти, заки вчився ото в Падуi, ще й на шермерку[13 - Шермерка – фехтування.] учащав?

– Звiсно. Без цього нiяк, – пiдтвердила я. – Менi трапився добрий вчитель.

– Аж так добрий, що навчив тебе цiлити просто мiж зуби?

– А що? Вам цей дриг не до шмиги?

– Та чого… дриг як дриг… але е ж iншi мiсця, якi можна проштрикнути.

– Є, але вiд пробивання грудей чи живота менше пуття, бо суперник ще мае сили боронитися. А тут вiн одним махом на небесах.

Вiн похитав головою.

– А все ж я тебе не можу розгадати. Надто ти молодий, щоб i медицину вивчити, i шермерки навчитися та ще й пiд Дюнкерком побувати. Тобi ж на вигляд либонь не бiльше двадцяти?

«Двадцять сiм», – хотiлося менi його поправити, але, що не мала я пiд носом засiяно, то змовчала. Тiльки й того:

– У нашому роду всi такi. Молодо виглядають, але й молодо зi свiту йдуть.

Навiщо я це сказала? Просто щоб вiдволiкти його? Вiн здивовано подивився на мене.

– Таке враження, що ти несеш у собi рокову печать.

Щось закам’янiле й не вiдкрите для людей.

– А люди не вартують, щоб iм вiдкриватися. Хтось один-другий-третiй так, але не юрба. Щодо моеi молодостi… то битва пiд Цецорою, коли вас полонили, вiдбулася у 1620 роцi. Ви були геть юнаком. Чому ж дивуетеся менi?

– Якби я був таким вправним, як ти, не потрапив би до ясиру. А потiм я вирiшив краще згинути, як роками бути невiльником.

– Як виглядала ваша каторга?

– Наша галера мала завдовжки п’ятдесят i завширшки сiм метрiв. Веслярi сидiли у два ряди вздовж облавкiв по п’ятеро-шестеро за кожним веслом, так, що всього iх бувало до трьохсот. Турецьких морцiв разом з охоронцями бувало вiд ста до пiвтори сотнi. Невiльники були прикутi залiзними ланцюгами до лав, i пiд удари тулумбасу ритмiчно пiднiмали й опускали весла. Швидкiсть галери була слабенька, не переважала восьми-дев’яти миль, але й таку швидкiсть веслярi могли витримати ледве годину, а вiд сили двi, хоч i як би iх перiщили канчуками. У кожного галерника на шиi висiла дерев’яна грушка, яку вiн повинен вкладати до рота, якщо галера вступала в бiй, щоб не скрикнути, коли його поранять, бо це могло б збити з ритму iнших гребцiв. Коли галера тонула, веслярi гинули разом з нею. Годували нас гiрше собак, а для пiдтримки сил давали шматки хлiба, намоченого в винi. Коли ж хто знесилювався, його нещадно лупцювали, а часом i на смерть забивали й викидали в море. Я бачив, як люди вмирали за тими веслами, як втрачали людську подобу й перетворювалися на звiрiв, якi мрiяли лише, щоб напитися води й з’iсти жменю кашi чи бобiв. Я не хотiв бути таким. Я вiдразу почав думати про втечу: ось минае моя молодiсть на цiй задрипанiй галерi… а далi що? Я постановив собi вибитися з веслярiв на поверхню.

– Яким чином?

– Я навчався в братськiй школi й володiв латиною та грекою. Турки попри те, що воювали, вели торгiвлю з воюючими краiнами. Це нiколи не припинялося. Де ще можна заробити так добре, як не на вiйнi? Отже, вони потребували драгомана з iталiйськоi та грецькоi, i тут я iм знадобився. Але я ще й умiв креслити мапи та визначати мiсцезнаходження корабля за зiрками, бо й того нас навчили. Одне слово, мене розкували, i я як мiг, так втирався iм у довiру. Заковували мене лише на нiч. А далi ти вже знаеш, що було.

– Я також довiдався, що ви одружилися. Де тепер ваша жiнка?

– Де менi з жiнками водитися? – вiдмахнувся вiн. – Потiшився трохи та й утiк. Це доволi дивно, але хоч я був прикутий до галери, галера мене прикувала до моря.

Вiн, покректуючи, пiдвiвся i подався вiдпочивати, а я ще сидiла й намагалася усвiдомити для себе, що менi дав цей бiй, це сп’янiння, яке я вiдчула, i чи прагну я й далi вiдчувати його, впиватися ним i знаходити в цьому розраду. Думки моi плуталися, я роздвоювался, менi водночас хотiлося пити й хмiльне вино бою, i… його вуста, такi зараз далекi й неприступнi. Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пiзно, кожен наступний день, який мене вiддiляе вiд нашоi останньоi зустрiчi, водночас, мабуть, зближуе його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансiв у мене зустрiти його вiльного й такого ж закоханого.

Хтось примостився бiля мене. Я обернулася i побачила Марка Проклятого. Вiн поклав собi мiж ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат заплiснявiлоi ковбаси з iспанського галеону та став вечеряти, запиваючи ромом. Обое ми мовчали. Врештi за кiлька хвилин вiн озвався:

– Бодай би ту ковбасу вони й на тiм свiтi жерли. Тверда, як колiно староi вiдьми, та ще й плiснява.

– Зате така ковбаса навiть влiтку не псуеться, а плiснява природна й нешкiдлива. – сказала я. – Є певнiсть, що живiт не розболиться. Кажу вам, як лiкар.

– Ну-ну, ото думаю, щоб тiльки зуби не поламать.

– А ви ii крайте тоненькими скибочками.

– Ба й справдi! – втiшився вiн. – Як же се я не здогадався? – Вiн вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину i, вiдрiзаючи по плястерковi, iв та задоволено усмiхався. – Може, й тебе пригостити?

– Дякую, я вже повечеряв.

– Ххе… – знову заусмiхався вiн, хитаючи головою. – А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебi! І де в тебе стiльки сприту? Ти ж iще хлопчак.

– Та й ви ж не старий.

– Я? Хе-хе! Знав би ти, скiльки менi лiт! Я, братчику, й лiк забув. А попереду ще блукання та блукання без кiнця i краю. Без смертi, без хворiб, без рiдноi душi й стрiхи над головою.

– То на вас таке прокляття? Я чув, що ви забили матiр свою i сестру.

– Забив, – кивнув вiн головою зi смутком. – І голови одчесав. Тому й Проклятий. Навiть Пекло мене не прийняло.

– А за що ж ви iх убили?

– А за те, що до тяжкого грiха мене спокусили. Полюбив я дiвчину, а вона мене. Ходили ми разом на вулицю та на вечорницi, спiвали, гуляли, шепталися пiд вишнями. І врештi я вирiшив сватiв заслати. Тiльки ж мати моя i сестра кинулися мене вiдмовляти, а як се не помогло, то взялися за ii батькiв. Наговорили такого, що й на волячiй шкурi не напишеш. Отак нас i порiзнили. Я махнув на Сiч, а як за рiк повернувся та глянув на свою сестру, то закохався так, що й душi в собi не чув, та й вона не дивилася на мене, як на брата. Я бачив, як ii в жар кидало, коли я торкався ii. Осьо, поглянь… – Вiн розв’язав лантуха й вийняв, тримаючи за коси, неймовiрно вродливу голову дiвчини, очi ii були заплющенi, але повнi вуста вiдкритi, виглядала голова мовби вчора вiдтята. – Осе ж моя сестра. Правда ж гарна? А якби ж ти ii голiвку угледiв на стрункому станi, коли б вона глянула на тебе живими вустами, почув би ii голосок, а вустонька, як макiвки, стулились iз твоiми вустами… Ех… – Вiн поклав голову сестри до лантуха й вийняв другу. То була голова лiтньоi жiнки й теж мов учора вiдрубана – бiле волосся скуйовджене й облите запеклою кров’ю, розплющенi невидющi очi похмуро глипали, рот був роззявлений, здавалося, стара в останнi своi хвилини когось проклинала. – Осе ж моя матiнка, – зiтхнув Марко Проклятий. – А щоб ти знав, вона була добрий зух. Кабардинка, гарна, як янгол. Клянуся iржавими цвяхами на хрестi Ісуса! Батько мiй не мiг з нею розлучитися, то перевдяг за хлопця i привiз на Сiч. А вона була зросту високого й нiчим вiд козакiв не рiзнилася. Разом i воювали. З’являлися батьки менi не раз у моiх видiннях, кляли та проклинали, а я молив у них прощення, та не вимолив.

Вiн сховав голову староi до лантуха, зав’язав його й хильнув рому. Я заклякла на мiсцi вiд побаченого. Менi це все не вкладалося до голови. Убив матiр, сестру… Менi мороз поза шкiру йшов. Врештi видушила:

– Я так i не второпав, за що ж ви iх убили. Звiдки взялася ця ненависть?

– Я сестру свою кохав так, що коли iншi до неi сваталися, то вже й не жили. Я пiдстерiгав iх i убивав. Врештi ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагiтнiла. А як прийшло родити, то повiв я ii в комишi, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Днiпро. З тii пори сестра мене одцуралася i сказала, що пiде до Киева на прощу замолювати свiй тяжкий грiх, а крiм того ще й матерi все розповiла. Я не хотiв ii вiдпускати. Я горiв до неi пекельним коханням. Але одного ранку я встав i не побачив ii. Мати потаемки вирядила ii на прощу. Се мене збiсило не на жарт, я вiдрубав матерi голову, догнав сестру й пробував ii повернути. Але вона впала на колiна, звела руки до неба i, не слухаючи мене, тiльки Господа молила, аби вiн зжалився над нею. Я слухав ii молитви й мене тiпало. Я вихопив шаблю i теж iй голову вiдчесав.

Марко замовк, важко зiтхаючи, а в тому зiтханнi вчувалася вагота всiх грiхiв свiту. Вiн зi смутком дивився на хвилi, що пiдкочували до корабля, на блискiтки, якi iх оздоблювали, пив ром i журився, йому баглося висповiдатися, хоч i робив це, либонь, не раз перед рiзними людьми, якi мали терпець його вислухати, але це бажання нiколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.

– Ти, певно, думаеш, який я звiр, а я й не перечу, – стенув вiн плечима. – Так, я звiр. Бiльшого звiра за мене й нема. Але рiзниця мiж мною й iншими озвiрiлими людьми та, що я усвiдомлюю, що я звiр. А вони – нi. І дiйшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати своi страшнi грiхи й вже роками iх спокутую. Пiзнiше я повернувся на Сiч, зiбрав ватагу шибайголов та нападав на турецькi галери, грабував, а всi грошi вiддавав на церкви. Я собi нi шеляга не залишав, iв, що Бог послав, вдягався в лахмiття. Але лантуха свого нiколи не покидав. От i зараз зiйшовся з корсарами, а грошi знову збираю на церкву. І так буде до скiнчення мого вiку, коли Господь мене пожалiе. А тодi я нарештi спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадае з брязкотом iз мене. А то певна ознака, що тягар грiхiв моiх ще трохи ослаб.

«А чим тi потвори, якi поглумилися над моею сестрою, були кращi за нього? – подумалося менi. – Та нiчим. І я iх повбивала. Ми обое несемо на собi печать смертi й покути».

Вiн добув з-за пояса сувiй паперу й простягнув менi.

– Осьо, поглянь. Як менi нелегко бува праведником бути.

Я розгорнула сувiй i прочитала:



«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю пiсля празника Успення в лiто од Рiздва Господнього 1646 проти брата Порфирiя, в миру Марка, прочитане в тiм же дню в манастирi Святого Никифора у присутностi преподобного iгумена отця Алексiя.

Брат наш звинувачуеться в грiхах, негiдних слуги Божого. По-перше: вiн випив усеньке вино з погребiв манастирських.

По-друге: чинив перелюб з дiвицями й замiжнiми бiлими головами, о чiм суплiкаторiв много позов складали.

По-трете: не одного брата во Христi увередив, егда тii пробували спинити его буйство.

У четвертих, п’ятих i шостих: скоромився в пiст, забирав харчi в братiв своiх, утiсняв iх всiляко моццю своею.

Сi та iншi свавiлля его й грiхопадiння засвiдчують брати Оксентiй, Гавриiл та Василiй. Сим консисторiя ухвалюе: iзгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря i вперед нiгди не приймати его до своеi пастви».


Я розсмiялася:

– Еге ж, добряче ви грiхи замолювали, вино попиваючи.

– Отак я намагався в ченцi постригтися, але довго не витримав. Мабуть, менi iнший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний…

Марко Проклятий замовк, у його головi, мабуть, звучала дивна сумна мелодiя, вiн занурився в себе й повiльно похитувався. Вгорi порипували у снастях реi i шурхотiли вiтрила. Корабель гойдався i заколисував до сну. Я тихенько встала й зникла в каютi.

Серед усякого добра, що корсари притягнули з галеону, були пошта й газети. З французькоi «La Gazette» я довiдалася, що значний шляхтич Богдан Хмельницький, який втiк зi служби в гетьмана Потоцького, гостюе в кримського хана з полковниками козацькими. Жодних висновкiв з того газета не робила, але хто мае глузд, то може здогадуватися, що щось значне затiваеться. Король Речi Посполитоi планував похiд на туркiв i вимагав од сейму на те згоди, але сейм не згодився. Хоча козаки були б радi такому походу й вже навiть готували своi чайки. Але якщо козацька делегацiя приiхала до Криму, то, видно, не для того, щоб почати вiйну з турками. Цiкаво, що ж то буде?




Роздiл 4

Львiв. Лукаш. Самiйло Кушевич

Вересень—жовтень 1648 року







Щоранку каркало вороння, з лiсiв долинало виття вовкiв, час вiд часу цiлi iхнi зграi пробiгали повз людськi поселення i нiчого iх не страхало. Вiтри шаленiли, зриваючи соломою i гонтою критi дахи, нагинаючи дерева до самоi землi. Люди з острахом вдивлялися в небо, i кожному ввижалося серед скупчення хмар щось iнше – кому схрещенi мечi, кому труни, кому гори трупiв, а кожен був свято переконаний, що таки бачив те все, i з запалом описував юрбi, i дарма, що юрба могла того всього й не розгледiти, але слухала з роззявленими ротами й кивала, бо всi жили в тривожнiй напрузi, не чекаючи нiчого доброго. Знервована мiщанка вхопила Лукаша за руку i, тицяючи пальцем у небо, шептала: «Дивiться! Дивiться! Там янгол! Янгол з крилами й мечем! Невже не бачите?» Аптекар нiчого такого не бачив, iно сивi пасмуги, що повзли кудись на захiд, а вона глянула на нього й обурилася, гадаючи, що глузуе, хоча вiн i вустами не ворухнув. Врештi вiдчепилася i взялася за Айзека, а той вирiшив покпити з неi i спочатку схвально кивав головою та пiдтакував, а тодi й бовкнув: «А там-о, бачите? Отам-о! Там дiвка з такими, як у вас, цицьками, танцюе з дiдьком! Бачите, як вiн хвостом метляе?» Жiнка стала хреститися i вiдсахнулася, Лукаш взяв Айзека за руку й потягнув геть з тлуму.

– Чи не бачиш, наскiльки тi люди екзальтованi? – запитав, коли вiдiйшли. – Не варто з ними зачiпатися. Їх гнiтить страх i передчуття лиха.

– Краще б ото зайнялися валами та мурами, а не дурним пашталаканням. Козацьке вiйсько вже не за горами.

Зi сходу наближалася козацька армiя, не армiя, а мурашник, що поiдав усе на своему шляху, вiстi котилися поперед армii, вдаряли хвилями у мури замкiв, перекочувалися через них i котилися далi, сiючи панiку. Львiв завмер у передчуттi облоги й на короткий час причаiвся, як заець у норi, в надii на те, що назустрiч козакам рушить королiвська армiя, але небавом стало зрозумiло, що Львiв залишений на самого себе. Цеховi майстри взялися рихтувати зброю та виряджати пiдмайстрiв до воякiв, аби тi вчилися стрiляти з лукiв i мушкетiв, рубатися шаблями й колоти списами. З пiдмайстрiв були кепськi вояки, але що доброго вiйська за стiнами було мало, то й тi згодяться.

«З нами покiнчено, ми загинули, – писав львiвський писар Самiйло Кушевич у своему дiярii з тих тривожних днiв. – Цвiт коронного вiйська був оточений козаками й татарами у Дикому Полi пiд Жовтими Водами з усiх бокiв i з великою мужнiстю та стiйкiстю зносив нещасливу облогу. Приступивши до трактатiв, дали нашi заложниками козацькому селянству досвiдчених воiнiв i сотникiв i, не дiзнавшись про намiри Хмельницького, видали йому добровiльно кiлька гармат. Трактати не вiдбулися, гармати не повернено, а нашi, обстрiлюванi своiми ж гарматами, 11 травня вигнали з табору коней, бо воду вiдрiзав ворог. Врештi 16 травня були здобутi й самi, при цьому в безжальнi руки ворога втрапив його мосць пан Стефан Потоцький, син кракiвського каштеляна, схоплено також Шемберга, комiсара реестрових козакiв, причину й початок стiлькох гiрких плодiв.

Про пана Сапегу не знають напевно – живий вiн чи вбитий, але вiдомо, що все те вiйсько, якого рахують на шiсть-сiм тисяч, геть пропало через зраду драгунiв, якi, будучи за родом роксоланами, за вiрою греками, за одягом нiмцями, перекинулись до ворога. Реестровi козаки, що пiшли на придушення Хмельницького водою, вiдкинули повагу до полякiв i, скинувши маску покiрностi, приедналися до Хмельницького, вбивши двох своiх полковникiв, вiдомих вiрнiстю Речi Посполитiй, – Ілляша Караiмовича й Барабаша.

У Львовi вiдчинена лише одна брама, при якiй через тисняву людей i майна велике сум’яття. Вiйсько в кам’яницях, вiйсько в Ратушi, вiйсько на мурах; а решта, йдучи за духовенством з жiнками й малими дiтьми, повторюе молитви, вимолюючи вiдпущення грiхiв, i просить Бога покласти край поразкам. Пане Боже, будь з нами. Зброi, пороху, харчiв та iншого необхiдного вiйськового майна маемо, з ласки Божоi, досить. Боiмося потаемноi змови й зради людей грецькоi вiри, вони виглядають ворога з охотою. Хоча досi тримаються з нами».

Цiлi валки евреiв, наполоханих неймовiрними чутками, напливали до передмiстя, до мiста iх поки що не пускали, вони таборилися на оболонях, заселялися в порожнi халупи й поглядали з надiею на мури мiста, мовби оцiнюючи, наскiльки вони надiйнi та чи захистять iх. З собою вони пригнали худобу й пташву, рiзали бiля потоку й пекли на рожнах.

– Мало нам своiх жидiв, то ще й цi приперлися. Куди ми iх подiнемо? – бурчали перекупки на Ринку.

Та не минуло багато часу пiсля поразки пiд Жовтими Водами, а коронне вiйсько було знову безславно розгромлене пiд Пилявцями, це збурило велику хвилю втiкачiв, iхнi ватаги кинулися на захiд до рятiвноi Вiсли. У суботу 26 вересня вранцi, коли пилявецькi недобитки ввалилися в брами мiста, iхнiй нужденний вигляд говорив сам за себе – обiдранi, бруднi, часто без зброi, а то й без чобiт, якi з них стягнули розбишаки, вони викликали у мiщан розпуку й зневiру. Навiть не мусили нiчого оповiдати, як вiдбулася битва, все було надто виразно написано на iхнiх обличчях. Всi, як один, несли в мiсто панiчну вiсть: ворог ось-ось буде у Львовi!

Мiсто завирувало. Жiнки серед страшного галасу й натовпу почали тiкати у кракiвську браму, зрештою, тiльки жiнок i дiтей випускали з мiста. Чоловiкiв покликали на вали, але не всi послухали, багато хто з них теж правдами й неправдами виривався за межi мiста й гнав далi. Панiка охопила не тiльки звичайних мiщан чи купцiв, але й отцiв мiста, чимало лавникiв i райцiв теж у перестраху покинули мiсто. Втiк навiть Бартоломей Зиморович. Знялися з кiтв i нечисленнi кораблi та на всiх вiтрилах погнали на пiвнiч, щоб перечекати в гирлi Полтви вiйськовi баталii.

«Вони гiршi бджiл, – нотував Кушевич, який залишився в мiстi й перебув у ньому всю облогу, – бо тi мають природний iнстинкт триматися своiх вуликiв без огляду на свою велич i вроду, на пору й обставини».

Втiкачi з пилявецького поля теж волiли не затримуватися, а драпати далi, але мiщани зiбрали для них грошi, й вони розмiстилися по селах пiд Львовом, обравши собi вiльним голосуванням гетьманiв. Проте дуже багато воякiв оминали Львiв i рухалися далi у глиб королiвства, однi через те, що боялися гнiву за ту велику ганьбу, якоi зазнали, втiкаючи з табору, iншi через те, що комiсари не могли iм видати платнi. А незабаром з’явилися й головнi героi iсторичноi битви – регiментарi[14 - Регiментар – вiйськовий командир.] королiвськоi армii. Першим прибув пiдчаший Миколай Остророг, мiщани зиркали на нього спiдлоба, iм соромно було згадувати власнi оплески та манiфестацii пiд час його виiзду до обозу. Тепер це було сумне видовище, вiн приволiкся як убогий слуга, натомлений, почорнiлий, без опанчi й без пристойноi шапки. Хоч багатiем нiколи не був, а перед походом залiз у борги, надiючись опiсля гарних зискiв, тепер був геть зруйнованим i пригнiченим. У недiлю перед полуднем вiн зiбрав вiйськову нараду у Францисканському монастирi, де зiйшлося кiльканадцять ротмiстрiв i поручникiв та до трьохсот жовнiрiв. Пiдчаший виголосив жалiсливу промову, намагаючись довести, що не вiн був причиною втечi й поразки, звинувачуючи комiсарiв та полковникiв, якi не хотiли його слухати, бо кожен чувся великим воеводою. В понедiлок 28 вересня вiн уже писав реляцiю до Варшави, так само вiдкидаючи вiд себе будь-яку провину, i просив грошей на вiйсько, а що йому нiяково було признатися, що вiн перший з усiх генералiв опинився у Львовi, то завершив листа виправданням: «я сюди прибiг сьогоднi…» i дату поставив: 28 вересня.

У недiлю вранцi прибув також князь Володислав Домiнiк Заславський та, зустрiвши гнiвнi погляди мiщан i воякiв, злякався i тихенько, як щур, ушився, вирушивши на захiд. Пiзнiше приiхав львiвський староста Адам Гiеронiм Сенявський з кiлькома своiми хоругвами. Цей двадцятип’ятирiчний молодик утiк просто з Бережан, полишивши на волю Божу мiсто й порожнiй замок. Причина втечi була доволi поважна, кiлька днiв тому вiн з дурноi голови звинуватив п’ятнадцять русинiв-мiщан та двох священикiв у зрадi й плануваннi замаху на себе i свою родину. Жодних доказiв не було, нiкого з них не допитали, а вiдразу послали за катом до Львова, i Каспер вiдсiк iм голови. А тут наспiла вiстка про пилявецький погром, i Сенявський вирiшив, що аж тепер зависла над ним справжня загроза смертi. Так само чкурнув з рiдних Бродiв коронний хорунжий Александр Конецьпольський, але й вiн у Львовi не затримався, а рушив далi.

Пополуднi з’явилися князь Єремiя Вишневецький з киiвським воеводою Янушем Тишкевичем. Воеводи й високi офiцери недолюблювали князя, зате обое прибульцiв тiшилися найбiльшими симпатiями серед воякiв та мiщан, iхня поява пiдняла всiх на духу, хоч Єремiя мав натомлений i зрозпачений вигляд. Обох вiдразу запросив до себе на нараду Остророг i не вигадав нiчого мудрiшого, як дорiкати та звинувачувати iх у пилявецькому погромi, нiбито вони не хотiли воювати, що, звiсно, було брехнею. Краще б вiн того не робив, бо тi в свою чергу нагадали, як вiн з поля бою тiкав, аж димiло за ним. Тут втрутилися присутнi офiцери й комiсари й заявили, що слухати Остророга не будуть, а пiдкоряться лише Вишневецькому. Їх пiдтримали лавники та райцi. На цьому нарада закiнчилася. Коли ж Остророг у понедiлок знову зiбрав вiйськове коло в костелi Францисканiв, анi Вишневецький, анi Тишкевич не з’явилися, почуваючись ображеними через безпiдставнi звинувачення, а без князя i воеводи вся нарада виглядала б доволi дивною. Остророг насправдi був бездарним воеводою з неприборканими амбiцiями, вiн, звiсно, мiг би й сам вести раду, але попри весь свiй гонор вiдчував, що не варто цього робити, тому послав пiдкоморiя з писарями за вiдсутнiми панами. Тi прийшли до Вишневецького й стали його переконувати, що порятунок Львова лежить лише в його руках, i всi, мовляв, чекають на його згоду. Бачачи, що посли довго не повертаються, мiщани й собi вислали депутацiю, i вже двi групи посланцiв просили князя не покидати iх на поталу вороговi. Та Вишневецький i Тишкевич не пiддавалися на тi прохання, посилаючись на звинувачення пiдчашого. Насправдi причина була iнша – вiдсутнiсть коштiв на оплату вiйську. Пiсля тривалих вiднекувань врештi князь i ii озвучив, i щойно, коли мiщани обiцяли покрити всi видатки, обидва пани змилосердилися i пiшли до кола, де вже цiлих три години нетерпляче iх чекали.

Тут вони вислухали вибачення пiдчашого, а вiдтак почалася нарада. Вiйсько хотiло мати головного командира, всi бачили гетьманом лише Вишневецького, а тому просили його ледь не хором узяти на себе командування обороною Львова. Тут князь знову згадав про вiдсутнiсть грошей на оборону. Несподiвано з’явилася мiщанка Катерина Слоньовська, яка принесла срiбло вiд сестер кармелiтанок i власнi коштовностi, поклала те все перед Вишневецьким i з плачем заклинала його Господом i всiма святими, аби став на чолi вiйська й рятував Вiтчизну. Вiйськова рада вiд зворушення занiмiла, запанувала тиша, а голос мiщанки злiтав понад головами все виразнiше. Коли вона замовкла, три тисячi вуст повторило ii заклик. Нарештi князь погодився за умови, що будуть зiбранi кошти на вiйсько, а пiдчаший складе свою регiментарську владу. Тут уже надженджурився пiдчаший:

– Хочете, щоб я вiдрiкся посади, яку менi надав король? Вiдрiкся на домагання купки людей?

Вiн аж трясся вiд обурення, почервонiв, а голос його тремтiв, аж став заникуватися, але тут зiрвалася така буря гнiву проти нього, сипонули такi звинувачення з усiх бокiв, що врештi вiн скорився i обiцяв, що складе своi повноваження та вiдiшле грамоту примасовi. Але ж раптом усi усвiдомили, що новий гетьман може не знайти пiдтримки короля i сейму, тому всi разом iз Вишневецьким почали тепер просити його, щоб пiдчаший того не робив. І так ото було знайдено соломонове рiшення, що на чолi вiйська будуть Остророг i Вишневецький.

Пiд час цих нарад трапилася доволi дика подiя. Мiж зiбраними в костелi помiчено було одного русина з передмiстя, вiн стояв собi збоку й щось нотував у книжечку. Хтось вирiшив, що то шпигун. Кiлька воякiв, якi пiд Пилявцями й шаблi не добули, вивели чоловiка на подвiр’я i без допиту й суду мужньо зарубали. Пiсля цiеi перемоги над ворогом лицарське коло подалося на замок увiнчати день бенкетом. Але панiка й плiтки про потаемнi зносини львiвських русинiв з козаками не вщухали, а поширювалися й далi. 2 жовтня козаки пана Сенявського упiймали гологiрського мiщанина й припровадили до Львова, бо вiн буцiмто йшов до Хмельницького з листом вiд тамтешнiх мiщан, якi закликали гетьмана негайно прийти на допомогу проти польськоi тиранii, обiцяючи забезпечити вiйсько всiм необхiдним. Каспера покликали пiддати нещасного тортурам. Лукаш пробував втрутитися, бо цi звинувачення виглядали смiшно. Жменька мiщан маленького мiстечка обiцяла забезпечити велику армiю? І яким чином цей лист мiг пришвидшити рух козацького вiйська, яке й так iшло в цьому напрямку? Та, висловивши все це, вiдразу ж i пошкодував, бачачи, як пучнявiе обличчя бургомiстра Грозваера, – тут, що не говори, а вiн зробить навпаки. Так i вийшло. Бiдолаху пiддали таким тортурам, що вiн з усiм швидко погодився, а потiм стратили.

А 4 жовтня об’явилася iстерична бiлоголова, яку начебто послав Кривонiс з одним козаком шпигувати, вдаючи подружжя, аж пiд самий Кракiв. Однак вона покинула козака, здалася на милiсть райцiв i розкаялася. З усього було видно, що це божевiльна, бо плуталася, оповiдаючи про iхню мандрiвку, не могла назвати достеменного мiсця, де розлучилася з козаком. Лукашевi вдалося ii вирвати з цупких лабет правосуддя з огляду на стать. Їi помилували, що було, на думку Кушевича, «не дуже добре й не дуже слушно. Спiймали й iншу, чоловiк якоi утiк до Хмельницького, й вiддали на тортури. Нема нiяких сумнiвiв, що мiж прихильниками грецькоi вiри не знайдеться вiрних i вiдданих мужiв, вiд них, напевно, йде наша згуба».

Манiя шпигунства прокотилася мiстом. Католики спiдлоба зиркали на православних, православнi остерiгалися католикiв, евреi – i тих, i тих, слушно чекаючи пiдступу й зради. Разом зi страхом i панiкою ширилися неймовiрнi байки, обростаючи новими вигадками й втягуючи в iхне розповсюдження все бiльше народу. Фантазiйнi чутки про пiдступних русинiв небавом перескочили, наче блохи, на евреiв, i ось уже арештовано трьох чоловiкiв, якi начебто влаштували ритуальне вбивство. Арештовано iх було за доносом одного-единого боголюбного мiщанина, який вказав на цих евреiв як на убивць невинного християнина. Справа була доволi заплутана, бо трупа не знайдено, цiлком можливо, що той, кого буцiм убили, втiк разом з iншими львiв’янами з мiста, однак евреiв узяли на тортури, i за недовгий час вони в усьому призналися. Єдине, що затаiли, – мiсце поховання трупа. Коли кат повiв iх до мiсця страти, iхнi руки облили смолою, обмотали конопляними мотузками та пiдпалили, вони йшли до помосту, корчачись вiд болю, а довкола вирувала обурена юрба, вимагаючи негайноi смертi, i не заспокоiлася, допоки полум’я не охопило тiла жертв i не проковтнуло iх. Але й потiм юрба не розiйшлася, а дочекалася, коли вогонь погасне, i тiльки смердючий дим буде ще висiти в повiтрi, а тодi кинулася збирати в хустинки попiл спалених «убивць», щоб посипати ним дверi й вiкна й таким робом убезпечити себе вiд нашестя упирiв та демонiв.

Чутки про чарiвниць, якi допомагають Хмельницькому, не викликали нi в кого сумнiву, та це, зрештою, пiдтверджували спiйманi козацькi вивiдачi, а що один iз них признався, нiбито гетьманськi чарiвницi мали проникнути й до Львова, то влада кинулася гарячково шукати iх i небавом знайшла молодицю, яка прибилася до мiста зi Збаража. То була звичайна втiкачка, але на свою бiду впала комусь у пiдозрiле око, ii схопили й допитали так успiшно, що призналася вона ранiше, нiж припекли ii тiло розпеченими клiщами. І знову мiсто мало неабияке видовище, жiнку вивели на помiст i здерли з неi сукню та сорочку, вона стояла прив’язана до стовпа зовсiм гола, вiтер розвiвав ii волосся, а малi львiв’яни мали змогу вивчати анатомiю жiночого тiла. Каспер не квапився запалювати стос, мовби даючи змогу намилуватися всiм жiночою вродою, а насправдi чекаючи, що, можливо, хтось схаменеться i помилуе бiдолашну, жiнка кричала, благала, клялася всiма святими, що не займалася чаруванням i не бачилася з козаками, але збiговисько iй не вiрило, бо збiговисько в таких випадках нiколи нiкому не вiрить, i коли вже всi намилувалися досхочу голим тiлом, стали волати: «Пали! Пали! Пали!»

Самiйло Кушевич старанно нотував: «Вже в нас показуються конспiрацii: вже багато гультяйства по ночах наiздить i вiд’iздить; вже вiдбуваються рiжнi збори то по церквах, то по закутинах i долинах передмiських: вже нам русь виповiдае послух!»

А потiм прокотилася мiстом ще одна геть фантазiйна iсторiя, як Хмельницький, маючи обмаль зброi, шабель, куль та пороху, написав листа до львiвського мiщанина русина Георга, чоловiка багатого, власника кiлькох кам’яниць, просячи його, щоби накупив для вiйська зброi. Грошi гетьман послав схованi у пшонi. Та заки «руськi хури» доiхали до Львова, поляки перехопили лист, переписали, запечатали знову й вiдiслали Георгу. Вiдтак прибули до нього вози з пшоном i грiшми, а вiн вiдразу розiслав своiх людей з возами до Кракова й iнших мiст за закупом зброi, а тi, накупивши всього, що треба, рушили в зворотню дорогу, та, коли минали Львiв, iх перепинили й все вiдiбрали. Георга викликали до Ратушi, i хоч вiн усе заперечував, доводячи, що товар призначений для польського вiйська, ув’язнили, а вдома зробили трус i знайшли двiстi тисяч золотих вiд Хмельницького та велику силу всякоi зброi.

Лукаш слухав цю iсторiю з немалим подивом, бо добре знав, кого останнiм часом було ув’язнено, – серед них жодного Георга не було. Усi цi безглуздi чутки спричинили й у середовищi русинiв стурбованiсть та нервовий настрiй, вони справдi сходилися i радилися, що iм чинити. А тим часом, коли почали складати пожертви на оборону Львова, то русини не ховалися i теж зносили грошi та коштовностi. Хоча виявилося чимало хитрих мiщан, якi не бажали дiлитися i потаймиру вивозили своi скарби за межi мiста, або закопували десь у лiсi. Пiдозра про такi сховки викликала атаки комiсарiв на будинки багатiiв, вони вибивали дверi, витягали скринi, кликали слюсаря, щоб привселюдно iх вiдчиняв, i забирали частину того, що було сховано, а натомiсть залишали розписку, яку колись влада Речi Посполитоi мала викупити. Не менш хитрими виявилися отцi езуiти, якi встигли ще заздалегiдь вивезти зi Львова свiй церковний скарб. Довiдавшись про це, комiсари примусили ректора зажадати повернення возiв зi скарбом, по який вислано було загiн нiмецьких драгунiв. Але езуiтам пофортунило, бо драгуни далеко не заiхали, зустрiвши татар, i повернулися назад.

Врештi-решт було зiбрано в готiвцi й коштовностях величезну на тi часи суму – близько пiвтора мiльйона золотих, цього мало вистачити для оборони мiста. Але все було не так просто – на заклики рятувати вiд загибелi рiдний край вояки вiдповiдали, що спочатку мусять отримати все, що загарбано було в них пiд Пилявцями. Це, щоправда, не вкладалося в здоровий глузд, бо вони самi ж те добро покинули на грабунок. Але й цього не досить, бо вони зажадали ще й пiдвищення платнi, хоча було багато таких, що навiть грошей не хотiли, а просто кидали Львiв та втiкали до Польщi. Ледве-ледве вдалося регiментарям затягнути 4 378 воякiв, хоча всiх утiкачiв з-пiд Пилявцiв перейшло через Львiв до вiсiмнадцяти тисяч. Важко було повiрити, що деморалiзацiя вiйська сягнула аж таких катастрофiчних розмiрiв, а авторитет Вишневецького зiйшов нанiвець.

Окремi загони татар i козакiв то там, то тут уже вигулькували на пiдступах до Львова. 4 жовтня вiйськовий роз’iзд Корнякта помiтив татар недалеко Миклашева, однак цю вiстку тримали в секретi вiд мiщан. Наступного дня вдалося упiймати татарина й привести в тортурню до Каспера. На службi в ката було двое татар, i за iхньоi допомоги полоненого допитали та довiдалися, що татари справдi вже близько. І хоча козакiв i татар сподiвалися вiддавна, але щойно тепер охопив страх самих регiментарiв i комiсарiв з думкою негайно тiкати.

У той час, як львiв’яни готовi були збройно боронити мiсто, шляхта мала iншу думку, вважаючи, що треба вiйсько зi Львова забрати, а боронити його малими силами, бо те вiйсько придасться для пiзнiших битв. Ця думка врештi перемогла. Вишневецький дав наказ вiйську готуватися до походу й того самого дня пополуднi, навiть не прихопивши харчiв, поспiшно покинув мiсто, та не лише з вiйськом, а й з усiма зiбраними грошима. Князь нiчого нiкому не пояснив, а нiхто нiчого поганого й не подумав, бо вiйсько не раз виiжджало за мури вправлятися, та цього разу воно рушило до Замостя, а що на пiвнiч вiд Львова були вже татари, Вишневецький попрямував через Янiв. Однак i там у янiвських лiсах дiйшло до битви з татарами.




Роздiл 5

Юлiана: Гданськ. Гертруда. Королева Христина

Вересень 1648 року







Так у битвах та атаках проминули весна й лiто. Моя доля з корсарськоi здобичi становила таку поважну суму, що я могла б собi чимало чого придбати. Марко був на диво фортунним капiтаном, ще жодного разу доля його не пiдвела, корсари його любили й слухали, але вiстi з Украiни вiдверто його зворохобили, душа рвалася додому й водночас двоiлася, бо походження вiн був шляхетського, а командував козаками. Правда, у тiй вiйнi все перемiшалося. Однi украiнцi були в козацькому вiйську, iншi – в коронному драгунами та гусарами, а шляхта була по обидва боки. З тих чуток, якi доходили до нас, то була велика братовбивча вiйна.

Козаки на «Стрибозi» теж довiдалися про козацькi перемоги й збиралися купками та перешiптувалися, радячись, як би то на батькiвщину податися. Поляки й собi з литвинами дебатували. Аж врештi на початку вересня 1648 року, коли ми були бiля берегiв Бретанi, корсари попрохали Марка скликати раду. Однi рвалися на помiч козакам, iншi – в лави коронного вiйська, а всi разом – додому. Марковi й самому, вочевидь, забаглося перепочити по безконечних блуканнях морями та океанами, i вiн погодився. «Стрибог» поплив знову до Гданська, де корсари вирiшили покласти спiльну частину грошей до банку, щоб коли-небудь знову спорядити корабель, а я поклалася на волю Господа, все ще вагаючись, чи варто менi потикатися до Львова. Марко переконував мене плисти з ними, i я змушена була розповiсти йому свою iсторiю, як помстилася за загибель i згвалтування сестри. Тепер там мене може чекати лише страта. Ми розпрощалися не без смутку.

Я теж поклала частину грошей до банку в Гданську, а на питання, хто мiг би ще зголоситися по них у випадку… у випадку… тут банкiр зам’явся, але я здогадалася, що вiн мае на увазi, i, не довго думаючи, назвала Лукаша Гулевича та Мартина Айрера – хтозна, пiд яким вiн iменем далi житиме. Покинувши банк, я попленталася куди очi бачать, уникаючи скупчення людей, хоча гамiр, що линув вiд рибного базару, й запах оселедцiв не вiдпускали мене. Я йшла навмання, але якщо бачила у вуличцi вози i ятки, чула галас, то оминала i йшла далi, туди, де не було багато людей, а життя буяло на балконах i ганках у виглядi розвiшаних килимiв чи лахiв, котикiв у вiкнах i сухеньких зморщених облич лiтнiх людей, аж поки не опинилася на вуличцi добре знайомiй, тiй, де колись побачила самотню панну, яка запрошувала мене до себе. Колишнiй будинок, що нiчим особливим не вирiзнявся, перетворився на кам’яницю з трикутними фронтонами, прикрашеними з бокiв рiзьбленими квiтами, гiрляндами, вежами, шпилями й статуями, з кованими залiзними гратами й балюстрадами, що оточували терасу зi столом i лавами, де господарi, мабуть, любили вiдпочити ввечерi за келихом. Я з цiкавiстю зиркнула убiк подвiр’я. Там не було нiкого. Я постояла хвильку й рушила далi, коли почула, що мене покликали. З вiкна визирала та сама панна з великими красивими очима, з пристрасними вустами й буйним хвилястим волоссям попелястоi барви.

– О, я вас знаю, – махала вона рукою, – ви навiть не уявляете, як я вам вдячна.

– За що? – здивувалася я.

– А от зайдiть на хвильку… зайдiть… це не те, що ви думаете…

Вона вийшла з кам’яницi, взяла мене за руку, запровадила до вiтальнi й ледь не силомiць посадила на канапу та гукнула служницi, щоб принесла глiнтвейну. Я була настiльки здивована, що й не опиралася.

– Ви ж, либонь, замерзли… – пояснила вона, пiдкидаючи до коминка дрова.

Я роззиралася по вiтальнi, обшитiй деревом i з вiтражами на вiкнах. На столi стояли двi великi порцеляновi вази з квiтами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно вiд нього вiдiрвалася. Я почувалася нiяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках i саме намагалася iх зiбрати докупи, коли я ii випередила:

– За що ви менi можете бути вдячною, коли ми перекинулися тiльки кiлькома словами?

– А власне! Власне! – пожвавилася вона, наче чекаючи саме на це запитання. – Чи пригадуете, що ви менi тодi сказали? Я пам’ятаю дослiвно: «У вас в очах надто багато смутку. Як i в моiх. Обидва наших смутки, з’еднавшись, не принесуть нам утiхи». Цими словами ви перевернули мою душу.

Служниця подала порцеляновi келихи й налила паруючого вина з гвоздиками, цитриною i цинамоном. Я надпила, далi не розумiючи, чого вiд мене хочуть, а жiнка, яка назвалася Гертрудою, продовжила:

– Я мушу вам сказати, що два мiсяцi перед тим, як ми з вами побачилися вперше, я овдовiла. Чоловiк мене залишив з боргами. Прожили ми з ним зовсiм мало, що й дiтей не встигли завести, а тi три кораблi, якi вiн винаймав для своiх торгових справ, пропали, захопленi пiратами. Його серце цього не витримало. Я була в розпачi. Я хотiла пiти за ним услiд. Я годинами сидiла й дивилася в одну точку й зважувала свою долю. Врештi вирiшила: все, що в мене е, – моя врода. Чому я не можу ii продати? Це було саме того дня, коли я так несмiливо запрошувала вас до себе в сад. Ви вiдмовили. І це мене зламало… точнiше не зламало, а пiдвело з колiн… я схаменулася… що я шукаю? Смуток, помножений на смуток? Я ж бо не зможу грати радiсну й щасливу з кимось, кого не знаю, з кимось чужим. Перед тим я цього просто собi не уявляла, як самогубцi не уявляють наслiдкiв самогубства. Все робиться пiд впливом афекту. А тут раптом схаменулася i зацiпенiла. Перед тим я сидiла в хатi, як у клiтцi. А пiсля того, як почула вашi слова, покинула хату. Я почала з’являтися в людних мiсцях, на балах, на розмаiтих прийняттях, i нарештi зустрiла там людину, яка вирiшила всi моi проблеми. Я знову замiжня. Мiй чоловiк – успiшний купець, вiн допомiг менi виграти всi суди щодо боргiв мого колишнього чоловiка. Я знову живу. Живу! Розумiете? А тодi, коли ви бачили мене востанне, я вмирала. Це мое тiло розмовляло з вами, а не моя душа. І ось тому я вам вдячна. Треба щось мiняти в своему життi, щось завше мiняти, не заглиблюватися у свiй смуток, не чипiти в ньому й не носити його з собою, як хрест. Ось що я зрозумiла.

Щось у цьому було. Я замислилася. Авжеж я теж не повинна нидiти в своему смутку.

– А тепер розкажiть про себе, – не вгавала Гертруда. – Що робите в Гданську? Ви морець? Як вас звати?

Вона була збуджена й багатослiвна, ii вродливе обличчя бiльше не випромiнювало смутку, вона була сповнена енергii i бажання довiдатися якомога бiльше про людину, яку бачила лише раз, але яку не могла забути. При кожному русi на вухах ii подзвонювали довгi з рубiнами ковтки, на шиi зблискували перловi коралi, перснi оздоблювали всi пальцi, окрiм великого й мiзинця. Я в першi хвилини вiдчувала нестримне бажання пiти геть, але вино розморювало, хотiлося затишку. Зараз я ii з задоволенням слухала.

– Нi, я подорожую, – промовила я i раптом подумала, що ця жiнка може стати менi у пригодi. Якщо я намiрилася вертати до Львова… якщо справдi намiрилася… то ж не повернуся уже в образi чоловiка… Зате… зате можу повернутися в образi жiнки. Чому ж нi? Як близнючка месника-втiкача. Хiба хтось матиме до неi претензii? Я могла свого брата й не бачити й не чути. Я поглянула на господиню i несподiвано для неi заговорила своiм природним голосом: – Мушу вам признатися, що я не чоловiк, а жiнка. З певних причин я змушена була прикидатися чоловiком. Одна з них – щоб мати змогу навчатися в Падуанському унiверситетi. Але зараз цi причини вiдпали. Я хочу знову бути жiнкою. – Я говорила швидко, не затинаючись, щоб не сполохати чимось Гертруду, а та слухала, ошелешено роззявивши рота й сплiвши пальцi бiля грудей. – Я щойно подумала: ви менi можете стати в пригодi. Мене чекае повернення додому, до Лемберга, i я б хотiла повернутися туди жiнкою. Але в мене нема жiночого вбрання.

– О, – втiшилася Гертруда, – це так несподiвано! Господи! То ось чому ви вiдмовилися завiтати до мене?.. Авжеж! Ось вона – справжня причина! Але все вийшло на добре, i я вам однаково вдячна. І залюбки пiдберу щось зi свого гардеробу.

– О, нi-нi, ви не так мене зрозумiли. Я б хотiла купити собi вбрання, але з вашою допомогою, бо я геть не тямлю в теперiшнiй модi.

– Мiй чоловiк якраз торгуе розмаiтим вбранням. Ми зараз пiдемо з вами до його крамницi й обов’язково щось вам пiдберемо. Але… щоб не забивати йому голову всiма цими перевтiленнями, я вам дам бiлизну й сукню, якi за його пам’ятi жодного разу не вдягала. Не тому, що вони менi не подобаються, а через те, що я трiшки розповнiла.

Гертруда зникла, а за хвилю принесла сорочку, двi спiдницi та рожеву сукню з адамашку[15 - Адамашок – дамаська оздобна тканина.] в тоненькi смужки. Потiм глянула на моi ноги:

– У вас делiкатнiша нiжка, нiж у мене. Але не бiда… десь у мене е мое дiвчаче взуття… мусить бути…

Вона знову зникла, а я почала роздягатися. Та коли, роздягнувшись, узяла в руки чисту перкальову сорочку, спинилася, згадавши, що вже тиждень не купалася, як належиться. Так i стояла посеред покою, коли вбiгла господиня з мештиками[16 - Мештики – туфельки.].

– Яка у вас чудова фiгура! Ви просто чинили злочин, ховаючи це все в тих чоловiчих лахах. А чого ви завмерли?

– Чи не могла б я спершу помитися? Я була кiлька днiв у дорозi.

– Ах, нема нiчого простiшого. Зараз усе буде. Гаряча вода в шаплику постiйно на плитi. Скажу служницi, щоб пiдготувала купiль. Ходiть за мною.

Із сорочкою в руках я подалася за нею до покою, що правив за мийню. Посеред покою стояла рiзьблена античними вiзерунками мiдна балiя. Служниця влила до неi два вiдра окропу й ще чотири вiдра зимноi води, попробувала рукою i кивнула. Гертруда й сама спробувала воду рукою i сказала:

– Ну, ось прошу. Ще вам вiллю настою з трав. А служниця розiтре вам спину.

Я й не опиралася, коли, опинившись у балii, вiддала себе на поталу спритним рукам служницi, котра стала натирати мене намиленим квачем геть по всьому тiлу спочатку навстоячки, потiм посадила в балiю i звелiла задирати по черзi одну ногу за другою, аби теж вишурувати. Я пiсля цiеi процедури чулася так, що могла б умить заснути, але ця милiсть менi дарована не була. Служниця витерла мене насухо рушниками i помогла вдягнутися. Моя невправнiсть у поводженнi з жiночим вбранням викликала в господинi щирий, але теплий смiх, я теж не могла стриматися, бо й мене саму веселили всi придабашки з рiзними частинами одягу. Спочатку я вдягнула одну спiдничку й другу, поверх них лляну сорочку, а вiдтак сукню i корсет, оздоблений дрiбними кольоровими камiнчиками. Гертруда шнурували корсет разом зi служницею, без iхньоi допомоги менi не вдалося б також вбрати тоненькi шовковi панчохи, в якi я намагалася запхати ноги, не скрутивши панчiх рулькою. Мештики виявилися якраз упору.

Пiсля цього Гертруда потягнула мене до спальнi, де було дзеркало, аби я помилувалася собою. Я дивилася на свое вiдображення з неабияким здивуванням. Я сама себе ледве упiзнала, то що казати про тих, хто побачить мене у Львовi. Вигляд спальнi мене теж захопив. Велику ii частину займало широке лiжко пiд балдахином, накрите бiлим кашемiром з барвистими китицями, в узголiв’i височiли бiлi гаптованi подушки, балдахин був обтягнутий червоною матерiею, а по нiй густими складками спадав додолу iндiйський муслiн. Вiсiм канделябрiв з позолоченого срiбла, прикрiпленi до стiн, готовi були за будь-якоi хвилi спалахнути й осяяти це кубельце любовi, яке за дня приймало свiтло лише з вiкон. Я ще не бачила такоi розкошi й не могла вiдвести очей нi вiд цього ложа, нi вiд штудерно[17 - .Штудерний – вишуканий, майстерний.] iнкрустованих меблiв, нi вiд квiтчастого килима, що м’яко стелився пiд ногами, нi вiд переливчастого адамашку, що ним були оббитi стiни, i колiр якого мiнявся залежно вiд кута зору. А ще там було багато вишивок i гаптувань, якими прикрашенi були крiсла, комоди, пiдставки для вазонiв. Я несподiвано вiдчула в собi оцю давно притлумлену жiночу примху – потяг до затишку, до всього, що красиве й манить око. Якось ранiше я над цим не замислювалася, вiдколи увiйшла в роль парубка.

Гертруда з задоволенням стежила за моiм подивом i не квапила. Я запитала, хто оце все вишив та вигаптував, а вона не без гордостi похвалилася, що дуже любить вишивати й часто навiть оздоблюе золотими нитками тканини й сукнi, якi продае ii чоловiк. Коли ми повернулися до вiтальнi, мене чекали тепла делiя[18 - Делiя – тепла накидка з порожнiми рукавами, ii носили наопашки.], оздоблена златоглавом, i ще одне здивування, коли виявилося, що вдягають ii наопашки, i руки в рукави не засовують, бо вони повиннi метлятися вiльно.

– Ну, ось, – сказала господиня, – ви тепер жiнка. І яке ваше iм’я?

– Юлiана.

– Чудово. Так i залишайтеся Юлiаною.

Незабаром у торгових рядах гданського ринку з’явилися двi панни в гарненьких капелюшках з кольоровими пiр’ячками й стрiчками. Обидвi зупинилися бiля крамницi Клауса Штольца, уважно оглянули вiтрину, а затим увiйшли досередини. За лядою присадкуватий чоловiк середнього вiку вправно вiдмiрював лiктем сувiй блавату. Побачивши гостей, радiсно вигукнув:

– О, Трудi! Яким вiтром? Ти хiба не збиралася увесь день займатися гаптуванням?

– Так, дорогий Клаусе, але уяви собi, до мене завiтала моя давня подруга панна Юлiана. Вона потребуе розширити свiй гардероб. Йдеться про геть усе. І май на увазi, що панна, бажаючи навчатися медицини в унiверситетi, увесь час носила чоловiче вбрання, а отже, свiтських манер i моди не пiзнала. Тому, будь ласка, якомога детальнiше втаемнич ii в усi приваби свого краму.

Клаус прискалив зацiкавлено око, оцiнюючи невiдомку з нiг до голови, пiдкрутив вуса й почав:

– Якраз саме сьогоднi, ясна панно, менi достачили чимало свiжого товару. Дивовижнi, щоправда, морцi з косичками на головi.

Еге ж, та то нашi козаки! Як же я ранiше не дошолопала, що можна було й собi щось вибрати з жiночого вбрання! Але нi-нi, я вiдмахувалася вiд нього, як вiд вогню, щоб не дай Боже хтось не здогадався, хто я насправдi. А тепер ось воно тут.

– Ось маете сорочки з тоненького кельнського лляного полотна з фламандським мереживом, – прицмокував крамар. – Ось сукнi з матовими узорами на лискучому тлi, ось iз альтембасу – це коштовна тканина з випуклими узорами, перетикана золотими нитками, рiд оксамитного брокасу. Оце з блавату – теж цiнна шовкова тканина, найчастiше блакитна, хоча е у нас блават, комбiнований з лямою. Ляма – шовкова тканина, виткана золотими нитками. Я б радив адамашок, комбiнований зi златоглавом, – себто тканиною з золотих ниток i фламандським мереживом. Щось таке, як е на вас, тiльки ваша сукня уже вийшла з моди. Смужки зараз у модi ширшi й декольте бiльше. Корсет пiдiйде ось цей – гаптований опуклими трояндами з делiкатними зеленими литочками. Що на це скажете?

Я мовчала. Я геть не тямила, що б менi могло пасувати. Тому Гертруда все взяла на себе, вона пiдхопила вбрання, яке запропонував чоловiк, i повела до кiмнати для перевдягання. Там вона примiряла на мене кiлька суконь i вибрала три з них разом iз кiлькома сорочками, спiдницями та корсетом. А ще я попросила для себе ловецьке жiноче вбрання, Трудi вибрала каштановоi барви куртку, бiлу сорочку й штани; чоботи я мала. Принаймнi цi шати вiдрiзнялися вiд тих, у яких я вже дефiлювала у Львовi. До суконь додалися ще кiлька пар панчiх, черевички, гребiнцi, хустинки, стьожки й рукавички. Наприкiнцi Гертруда навiдрiз вiдмовилася забирати той одяг, який дала менi в хатi.

– Дорогенька, – казала вона лагiдно, пригортаючи мене, – я вже нiколи не буду така струнка, як була. Коли ви приiдете до вашого Лемберга й напишете менi, я вiдiшлю для вас ще дещо зi своi шатнi. А може, й сама вас провiдаю.

Я вiдчувала зворушення, але разом з тим i острах, я геть не бажала бути вiд когось залежною, надто, якщо не уявляла, чим би мала вiддячити. Але за тих кiлька годин, якi я провела з Гертрудою, все ж прониклася до неi симпатiею i довiрою, i цi вiдчуття перемогли.

– Ваша надмiрна доброта ошелешуе мене, – сказала я. – Не уявляю, як вам вiддячити.

– І не думайте про це. Якщо маете бажання, можемо ще прогулятися мiстом, а потiм пiдете до нас вiдпочити.

– Дякую, але я б волiла не гаятися.

– Куди ви так квапитеся? Вас хтось там чекае?

– Можливо… – Я стенула плечима й загадково усмiхнулася. Чи справдi мене хтось у Львовi чекае? Може, так, а може, нi. Та однаково мое мiсце там.

– Ага, – засмiявся Клаус, – то ви в унiверситетi часу не марнували й з кимось листувалися? – Я кивнула. – І як ви збираетеся мандрувати?

– На одному з кораблiв… до Лемберга.

– Тобто ви ще не знаете, на якому й коли? – здивувався вiн.

– Нi. Буду рада, якщо ви менi в цьому допоможете.

Я подумала, що плисти назад iз корсарами буде безглуздям, адже мушу зiйти на берег кралею. Їхню реакцiю на таке перевтiлення не важко передбачити. Жiнка на кораблi! Страхiття!

– Гаразд. Германе! – Клаус покликав слугу, що, стоячи на драбинi, вирiвнював скрученi сувоi тканин. – Гайни-но до дядька Густава, нехай погляне у свою книжечку, чи не пливе найближчими днями яке корито до Лемберга. Одна нога тут, друга там – рухом!

Слуга зник, а Клаус припросив нас умоститися за столиком i налив чаю та вина, пригостивши ще й цукерками й цукрованими горiшками.

– Якщо б не знайшлося сьогоднi корабля, який би вiдпливав у тому напрямку, Юлiано, – сказав вiн, – можете розраховувати на нашу гостину. І я б на вашому мiсцi таки не квапився. Там, у ваших краях дуже неспокiйно. Ось газети пишуть… – вiн розгорнув останне число «La Gazette».

Козаки здобували перемоги за перемогами, вiйна перетворилася на жорстоку рiзанину. Короннi вiйська вбивали не лише козакiв, але й селян, жiнок i дiтей, не жалiючи нi старих, нi молодих. Палали села й хутори. Козаки мстили iм тим самим, вирiзаючи шляхту, католицьких святих отцiв, ченцiв i евреiв, що були на панських послугах. Отже, вiйна розбушувалася не на жарт. Недарма ж пахло нею ще там, у Львовi. Та й не менi однiй. І вiйна – це якраз те, що менi потрiбно. Це моя стихiя. Мое життя. Я не повинна зволiкати.

Коли Клаус вiдiйшов до нових покупцiв, Гертруда поклала менi руку на плече:

– Юлiано, не гнiвайтеся, але вам, отак вiдразу перевтiлившись, не варто дуже квапитися. – Я поглянула здивовано на неi. Вона пояснила: – Вiд того, що ви натягнете на себе жiноче вбрання, ви жiнкою ще не станете. У вас вся поведiнка чоловiча. Ваша рiшуча важка хода, вашi швидкi рухи, те, як ви повертаете голову, як розмовляете, зраджуе у вас бiльше чоловiка, анiж жiнку. Лiва рука у вас нiяк не може заспокоiтися, весь час вона у пошуках рукiв’я шпаги, на який звикла опиратися. Права – тягнеться до пояса з пiстолями. Ви просто не знаете, що робити зi своiми руками. Ви здебiльшого дивитеся гордо й звисока, у вас гарнi витонченi вуста, а ви iх зцiплюете, аж у кутиках з’являються зморшки.

Я була ошелешена. Я раптом усвiдомила для себе цю жахну правду – роками грати роль чоловiка далося менi взнаки. Я ледь не заплакала. Отже, я не можу найближчим часом з’явитися у Львовi. Тепер у менi запiдозрять перевдягненого чоловiка, а то й звинуватять у вiдьмацтвi.

Прибiг захеканий Герман i повiдомив, що голландський корабель, який позавчора прибув до Гданська, надвечiр вiдчалюе до Лемберга. Але за два тижнi буде iспанський галеон.

– От i чудово, – втiшилася Гертруда, – ми проведемо з вами незабутнi днi. Ви не будете розчарованi.

Виходу й так не було. Я змирилася. Вiдрахувала грошi за вбрання, а Герман усе спакував до двох валiз, виплетених з лози. За валiзи Клаус грошi брати вiдмовився.

– Це така дурничка, що й дискутувати не варто. Герман занесе все до нас. А ви, як я розумiю, збираетеся на гулi?

– Авжеж, – вiдповiла Гертруда, – я бачу, що випогодилося, то ж пiдемо прогулятися.

– Але якщо трiшки затримаетеся, – сказав з таемничою усмiшкою Клаус, – то матимете честь познайомитися зi шведською королевою Христиною[19 - Христина (1626—1689) – королева Швецii у 1644—1654 роках з династii Ваза.]




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Облавок – борт.




2


Глейт – охоронна грамота.




3


Штудерний – вишуканий, майстерний.




4


Хiнчик – китаець.




5


Поклад – палуба.




6


Бiлоголова – молодиця.




7


Кайри – плосокденки.




8


Трагачi – вантажники.




9


Кантики – спiваники.




10


Альшбант – прикраса на шиi.




11


Joder! (читаеться: Ходер!) – груба лайка.




12


Гарда – частина шпаги мiж лезом i рукiв’ям.




13


Шермерка – фехтування.




14


Регiментар – вiйськовий командир.




15


Адамашок – дамаська оздобна тканина.




16


Мештики – туфельки.




17


.Штудерний – вишуканий, майстерний.




18


Делiя – тепла накидка з порожнiми рукавами, ii носили наопашки.




19


Христина (1626—1689) – королева Швецii у 1644—1654 роках з династii Ваза.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/vinnichuk_yur-y/sestri-krov