Курячий бульйон для душi. 101 iсторiя про кохання
Марк Виктор Хансен

Эми Ньюмарк

Джек Кэнфилд


Курячий бульйон для душi
Теплi iсторii про кохання, романтику та побачення.

Є в цьому свiтi дещо, про що однаково сильно мрiють лiкарi та водii, багатi i бiднi, високi й низькi, брюнетки i блондинки, молодi та лiтнi люди. І це омрiяне щось – кохання. Пам’ятаете, як у дитинствi ми iз захопленням слухали казки про прекрасних принцiв та принцес, якi знаходять вiчне кохання, оте саме, де «жили вони довго й щасливо i померли в один день». Справжне, щире, несподiване, непiдвладне часу – чарiвне кохання. І, може, хтось скаже, що любовi не iснуе, але героi 101 iсторii про кохання переконають вас у протилежному.

Що робити чоловiковi, що мав намiр присвятити життя служiнню Богу, а потiм… закохався? І як поводитися на побаченнi, що розпочалося з розбитоi фари? Як не впасти у вiдчай, коли всi навколо одружуються, окрiм тебе? Може, знайти свого принца допоможе колекцiонування жабенят? Чи розлучена тридцятирiчна жiнка здатна зустрiти… перше кохання? Чим бiльше дiтей, тим менше романтики – ви теж вiрите у цей мiф? Цi та ще 95 iсторiй про любов, вiд яких ви не зможете вiдiрватися.





Джек Кенфiлд, Марк Вiктор Гансен, Емi Ньюмарк

Курячий бульйон для душi

101 iсторiя про кохання





Передмова


Крiстi: Усiм подобаються iсторii справжнього кохання, тому ми тiшимося, що стали частиною родини «Курячого бульйону для душi» i взяли участь у створеннi цiеi чудовоi книжки зi справжнiми iсторiями про любов. Для мене це не вперше – я вже розповiдала в книжцi «Курячий бульйон для дитячоi душi 2» про те, як у дитинствi займалася спортом, а моя мама в книжцi «Курячий бульйон для душi спортивних фанiв» подiлилася розповiддю про мою кар’еру у фiгурному катаннi.

Фiгурне катання – це чудово, але справжне кохання – ще краще! Зрештою, ми всi прагнемо любовi й бiльшiсть iз нас у певну мить життя отримуе ii. Нам iз Бретом пощастило мати все це – чудову кар’еру, мiцний шлюб i прекрасну родину. Але всього цього могло й не бути…

Брет: Ми познайомилися 1992 року на Олiмпiйських iграх у складi збiрноi США: я був у хокейнiй командi, а Крiстi – у командi з фiгурного катання. Того року вона виграла золоту медаль. Ненсi Керрiган i Крiстi були на зустрiчi серед iнших членiв американськоi команди. Крiстi на всiх нас справила незабутне враження – вона була такою схвильованою й водночас щасливою, маючи можливiсть спостерiгати за хокейною командою, гравцями i бути частиною всього, що вiдбувалося.

Крiстi: Було близько двадцяти п’яти хокеiстiв, i я навiть декого з них запам’ятала, але не Брета. Кiлька рокiв по тому ми знову зустрiлися у Ванкуверi, i вiн сказав менi, що ми ранiше бачилися на Олiмпiйських iграх. Менi довелося переглянути фотографii, аби впевнитися, що вiн насправдi був там.

Хокеiст був останнiм зi спортсменiв, iз ким би я хотiла пiти на побачення. Хокеiсти взагалi кардинально вiдрiзняються вiд фiгуристiв. У дитинствi ми завжди змагалися з ними за мiсце на ковзанцi.

Брет: Ми не були крутими.

Крiстi: Була досить кумедна ситуацiя: коли ми познайомились удруге, поруч зi мною був один iз моiх хореографiв, i вiн сказав менi, що це той самий гарненький хлопець, який постiйно спостерiгав за мною. Я так збентежилася, наче повернулася назад у часi до початковоi школи.

Ми зустрiчалися протягом трьох рокiв, а потiм Брет менi освiдчився. Тодi вiн грав за «Ванкувер Кенакс»[1 - Професiйна хокейна команда мiста Ванкувер (Канада). (Тут i далi прим. перекл.)], а я жила на Територii затоки Сан-Франциско[2 - Велика мiська агломерацiя у Пiвнiчнiй Калiфорнii, що сформувалася навколо затоки Сан-Франциско; названа ii iм’ям.], тож на Рiздво в нас було лише пiвтора дня, а точнiше, лише сорок годин! Брет зателефонував менi i сказав, що пропустив рейс. Мене це зовсiм не звеселило. У Ванкуверi хурделило, автiвка Брета зламалася, i не було жодних таксi, бо вони не були пристосованi до сильних снiгопадiв.

Брет: Ми святкували Рiздво з родиною Крiстi, тому я думав про приемний i спокiйний Святвечiр, коли ми з Крiстi будемо лише вдвох i я зможу iй освiдчитися. Але, коли я приiхав, виявилося, що Крiстi запросила до нас свою сестру та ii чоловiка. Ми з ii сестрою вiдiйшли, i я повiдомив iй, що в мене в кишенi обручка i що вiдразу пiсля вечерi вони з чоловiком мають пiти.

Крiстi: Вiн досi був пригнiчений через те, що спiзнився, тому деякий час я не могла усвiдомити, що вiдбуваеться, а потiм подумала: «Не роби цього лише через те, що я весь вечiр така роздратована». Але потiм ми пiднялися на дах готелю «Маррiотт» у центрi Сан-Франциско, з якого було видно все мiсто, i Брет освiдчився менi. Звичайно, я сказала «так».

Нашi батьки були в захватi вiд цiеi iдеi, i ми вирiшили влаштувати миле сiмейне весiлля на Гаваях. Моя велика родина традицiйно вiдпочивала на Великому островi на Гаваях – 25?30 людей на курортi «Орчид Мауна Ланi». Ми обожнювали це мiсце i думали, що нам удасться влаштувати тут маленьке весiлля.

Ви можете здогадатися, що сталося насправдi. Запрошеним гостям ми дали рiк на роздуми, аби за цей час вони спланували свiй сiмейний вiдпочинок так, щоб вiн припадав на дату нашого весiлля, i майже сто вiдсоткiв iз них погодилися. На весiлля приiхало понад триста гостей. Ми забронювали цiлий готель. Це було дивовижно. Весiлля перетворилося на п’ятиденне свято, бо гостi приiхали ранiше, i в суботу, коли вiдбувалася церемонiя, усi вже знали одне одного.

Брет: На банкетi я здобув додатковi очки на свою користь, заспiвавши нареченiй пiсню Боба Дiлана «Make You Fell My Love». Потiм у журналi «People» я побачив iнтерв’ю Скотта Гамiльтона[3 - Американський фiгурист, олiмпiйський чемпiон.], у якому вiн зауважував, що кожна жiнка на тому весiллi ридала пiд час мого виступу.

Крiстi: Весiлля ми вiдгуляли у 2000 роцi, а три роки по тому народилася Кеара, а двома роками пiзнiше – Емма. Нашi донечки – найвеличнiшi досягнення. Та мить, коли ви стаете батьками, ще дужче зближуе вас i ще мiцнiше пов’язуе одне з одним. Ви точнiше усвiдомлюете цiнностi, якi хочете прищепити у своiй родинi. Ви також краще розумiете своiх власних батькiв – нелегка ця батькiвська робота!

Поки наш шлюб iще молодий, порiвняно з багатьма iншими, ми вiдчуваемо спорiдненiсть з iсторiями книжки «Курячий бульйон для душi», присвяченiй справжньому коханню. Цiкаво читати про те, як люди зустрiчалися, освiдчувалися й одружувалися, i згадувати про своi взаемини на вiдстанi, а також власне весiлля. Ми обожнюемо iсторii, написанi досвiдченими парами про те, як вони оберiгають свiй шлюб, не дають йому вицвiсти i пiдтримують щирi стосунки.

Деякi iсторii дуже веселi, а вiд кiлькох розповiдей вашi очi наповняться слiзьми. У цiй книзi кожен знай-де щось для себе, навiть чоловiки. Ми, дружини, знаемо, що ви потайки також обожнюете чудовi iсторii кохання, чи не так, Брете?

Брет: Так, кохана.



    Крiстi Ямагучi й Брет Гедiкан




Вступ


Мiй розумний син, випускник коледжу, який уже довгенько зустрiчаеться з неймовiрною дiвчиною, вигадав чудову метафору для стосункiв обох закоханих. Вiн уявляе iх як механiзм – коробка iз взаемопов’язаними шестiрнями. Коли механiзм новий, усi шестiрнi блискучi й гострi. Вони взаемодiють, але по краях зубцiв е деякi нерiвностi, що чинять невеликий опiр, коли шестiрнi зчiплюються. З плином часу шестiрнi втрачають блиск, iхнi зубцi стають трохи заокругленими, але вони взаемодiють уже плавнiше. Час вiд часу до механiзму потрапляе трохи бруду, i його потрiбно старанно чистити, щоб забезпечити бездоганну роботу шестерень.

Інколи може виникнути серйозна проблема, коли до механiзму потрапить шматок металу. Але якщо за механiзмом доглядали, то вiн упораеться з цiею проблемою. Шестiрнi рухатимуться й далi, шматок металу перекочуватиметься вiд стiнки до стiнки механiзму, залишаючи на ньому вм’ятини, якi, проте, не погiршуватимуть його роботу. Цей шматок металу може пошкодити зубчасте колесо, зiгнути його або зламати, але механiзм усе одно працюватиме, а шестiрнi з часом щораз краще притиратимуться одна до одноi, навiть iз вiдсутнiм зубчиком.

Нашi стосунки схожi на цей метафоричний механiзм. Із вiком нашi колiщатка темнiшають, зношуються i навiть ламаються, але якщо ми доглядатимемо за ними, то працюватимуть вони чимраз краще. Якщо наш механiзм зазнае непоправного пошкодження i ми розлучимося, то з часом почнемо шукати новий механiзм.

«Курячий бульйон для душi» – це натхненна збiрка розповiдей про знайомства, романтику, кохання i шлюб. У нiй ви знайдете iсторii про все: вiд перших побачень i закоханостi до освiдчень та весiлля, до других шансiв i пiзнього кохання, до постiйноi працi над собою протягом багатьох рокiв. Незалежно вiд того, чи шукаете ви нове кохання, чи тiшитеся своiми щирими стосунками, чи працюете над тим, як iх трохи вiдшлiфувати, на сторiнках цiеi книжки ви пiзнаете фундаментальну мудрiсть, якою дiляться реальнi люди, розповiдаючи своi власнi iсторii.

Ми з моею помiчницею Детт Коронi отримали величезну насолоду, читаючи тисячi iсторiй, якi люди надсилали для цiеi книжки. Зрештою, кому ж не сподобаеться iсторiя справжнього кохання? Ми смiялися, плакали, схвально, а подекуди й недовiрливо кивали головами i були розчарованi, коли все закiнчилося i книгу було завершено!

Отже, тепер на черзi ви. Приготуйтеся до читання неймовiрноi книжки. Сподiваемося, що цi iсторii допоможуть вашому механiзму стосункiв працювати так само злагоджено, як нашому, або укрiплять вiру в те, що ваш наступний механiзм працюватиме безперебiйно решту вашого життя!



    Емi Ньюмарк, 
    видавець «Курячого бульйону для душi»




Роздiл 1

Справжне кохання

Як ми познайомилися



Ти розумiеш, що закохався, коли не можеш заснути, бо реальнiсть нарештi краща за сни.

    Доктор Сьюз






1

«Неповноцiнний»


Людину кохаеш не за зовнiшнiсть, одяг чи крутi автiвки, а за те, що вона спiвае пiсню, яку може чути лише твое серце.

    Джерело невiдоме

Менi було двадцять шiсть, я нi з ким не зустрiчалася i щойно купила свiй перший будинок. Це було мое перше «доросле» придбання. Пiдписавши всi документи, я вирiшила зробити перерву й навiдати друзiв, перш нiж повертатися додому i збирати речi.

Моя подруга була не з тих, хто дотримувався формальностей, тож я приiхала i зайшла до ii будинку. Коли я ввiйшла до вiтальнi, то трохи стривожилася, бо на диванi сидiв чоловiк, якого я нiколи ранiше не бачила.

Познайомившись iз Мартiном, я не могла не помiтити, що його одяг був жахливо скомбiнований. Узагалi-то, я й сама не модниця, але про що вiн думав, коли вранцi виходив iз будинку?

Ми сидiли у вiтальнi й розмовляли, i я помiтила, що Мартiн говорив мало. Моя мама завжди навчала мене, що не давати людинi вставити слово не тiльки неввiчливо, але й грубо. Тому я намагалася залучити його до розмови. Але щоб я йому не казала, у вiдповiдь чула лише якесь бурмотiння.

Почувши його вимову, я помилково припустила, що вiн, напевно, розумово вiдсталий. Це б пояснило труднощi його вимови й манеру одягатися. Чомусь, коли люди стикаються з подiбними ситуацiями, вони починають говорити гучнiше i повiльнiше. Я не стала винятком i, дiзнавшись тепер те, чого тодi не знала, можу сказати, що мала тодi, мабуть, iдiотський вигляд.

Кiлька годин по тому я поiхала додому. Менi потрiбно було багато чого спакувати, бо ж день переiзду швидко наближався.

Пiзнiше, за кiлька днiв, я пiшла до крамницi, щоб купити жалюзi для свого нового будинку. Коли я iх побачила, то зрозумiла, що моя стандартна викрутка не пiдходить для цiеi роботи. Отже, я попрямувала до будинку своеi подруги, щоб запитати, чи ii чоловiк не позичить менi електровикрутку.

Подруга пояснила менi, що залюбки позичить електровикрутку, але ii чоловiк ще не повернувся додому з роботи, а вона не знае, де вiн тримае iнструменти. На мить замислившись, вона сказала, що в сусiднiй кiмнатi сидить Мартiн i вона запитае про iнструмент у нього.

За кiлька хвилин зайшов Мартiн. Здавалося, його проблеми з вимовою погiршилися ще дужче. Я знову ж таки не могла не помiтити його невдалий вибiр одягу. Мартiн сказав менi, що не лише мае електровикрутку, а й згоден вирушити до мене й допомогти повiсити жалюзi… але вiн буде за кермом автiвки.

Мiй шлунок виконав сальто, я не знала, що вiдповiсти. Хоча я завжди пiдтримувала людей iз обмеженими можливостями i вважала, що в них мають бути такi самi права, як i в решти людей, я не була впевнена в тому, наскiльки його iнвалiднiсть серйозна. Чи це завдання йому до снаги? Чи зможе вiн iхати? Чи слiд менi йому довiряти? Зрештою, вiн був для мене цiлковитим незнайомцем.

Я глибоко вдихнула i погодилася. Я знала, що якщо моя подруга не проти, то вiн усе зможе. Інакше вона попередила б мене. Сподiваючись на краще, я сiла у його вантажний автомобiль, i ми поiхали до мого будинку.

Приiхавши, Мартiн дiстав iз вантажiвки коробку з iнструментами i зайшов усередину. Мушу сказати, я була вiдразу вражена. Перед тим як вiшати жалюзi, вiн вимiрював, щось вiдмiчав i робив усе надзвичайно обережно, щоб не пошкодити моi гарнi новi вiкна.

Мартiн переходив iз кiмнати до кiмнати, вiшаючи жалюзi, а я ходила вслiд за ним. На той час мене дуже задовольняли його можливостi. Я зрозумiла, що треба знову залучити його до бесiди. І тодi я щось помiтила. Мартiн чiтко розмовляв, коли стояв спиною до мене. Щойно вiн повертався обличчям, його вимова ставала нерозбiрливою.

І я зрозумiла. У Мартiна немае нiякоi розумовоi вiдсталостi. Але чому тодi в нього iнодi виникають проблеми з вимовою?

Бiля останнього вiкна, стоячи спиною до мене, вiн повiдомив, що нашi спiльнi друзi збираються разом у п’ятницю, i запитав, чи не проти я приеднатися до них. Навiть не думаючи, я бовкнула «так». Цим я здивувала навiть саму себе, бо такого ранiше нiколи не було.

Коли я вперше познайомилася з Мартiном, я б нiколи в життi навiть не подумала, що вiн стане моiм чоловiком, але через чотири мiсяцi ми одружилися. На той час, коли промовляли обiтницi, бурмотiння й заiкання майже не з’являлося. Кiлька мiсяцiв по тому я розповiла Мартiновi про свое перше враження вiд нього. Вiн засмiявся i сказав, що бурмотiв i заiкався лише тодi, коли дивився на мене, тому що вважав мене найгарнiшою дiвчиною, яку взагалi колись бачив, i через це нервував поруч зi мною. Мое серце розтануло…

Ви можете запитати: «А що з невдало пiдiбраним одягом?» Мартiн – дальтонiк.

Думаю: ця iсторiя показуе, що не можна завжди довiряти першому враженню. Якби я так зробила, то останнi вiсiм рокiв не була б одружена з найчарiвнiшим чоловiком на свiтi.



    Тонi-Мiшель Нелл




2

Кохання на вiдстанi


Для справжнього кохання навiть найменша вiдстань неймовiрно велика, але й мiж найбiльшими вiдстанями можна збудувати мiст.

    Ганс Ньювенс

– Отже, як ви з ним познайомилися? – Моя однокурсниця сiла поруч зi мною в кафе, трохи нахилившись, аби краще роздивитися мою обручку зi смарагдом.

Це було звичне питання, яке ставили менi люди, дiзнавшись, що менi дев’ятнадцять i я заручена, але менi завжди доводилося боротися з бажанням скривитися. Я знала, що, як би ввiчливо я не вiдповiла, вони все одно битимуться об заклад, що нашi стосунки будуть нетривалими.

– Ми познайомилися онлайн…

– О, то вам допомiг Інтернет? – запитала вона. Був 1999 рiк, i майже кожна новина, пов’язана з Інтернетом, була про те, що вiн iдеально пiдходить для пошуку кавалера i/або сексуального хижака.

– Нi. Ми познайомилися онлайн, але знали одне одного не дуже добре. Я жила в Калiфорнii, а вiн – в Огайо. Ми були пiдписанi на фан-групу однiеi вiдеогри, i нам обом подобався гурт «Journey». Отже, Джейсон збирався в подорож, аби розвiртуалитися з людьми з нашоi фан-групи, i так сталося, що саме тодi «Journey» виступав якраз недалеко вiд мене. Я запитала, чи не хоче вiн пiти на концерт, а коли ми зустрiлися, то одразу закохалися.

– Вiн тодi служив на флотi?

Я похитала головою.

– Нi. Вiн пiшов на службу згодом, за шiсть мiсяцiв по тому. Ми заручилися просто перед його вiд’iздом до навчального табору.

Коли однокурсниця йшла геть, ii обличчя було спокiйне, але я бачила, як вона впорядковуе у своiй головi факти: стосунки двох молодих людей заснованi на Інтернетi, вiдеоiграх i музицi; вiн служить на флотi; вони перебувають на двох протилежних узбережжях. Це звучало так, наче розлучення нас не обмине, якщо ми взагалi дiстанемося вiвтаря.

Я розумiла, як виглядае ця ситуацiя. І Джейсон також. Його друзi й родина вiдреагували скептично. Ми нiяк не могли захистити себе i свое кохання словами, не виставивши себе дурними та незрiлими.

– Нi, – казав Джейсон, – ми доведемо iм. Треба справдi зробити це.

У казках i поп-культурi кохання з першого погляду перебiльшено, наче спiвае божественний хор i вiдкриваються небеса. Насправдi все вiдбуваеться майже непомiтно. Ми познайомилися й одразу стали друзями. Джейсон був тим, кому я могла довiряти, уважливим i порядним.

Ситуацiя стала ще приголомшливiшою, коли вiн справив таке ж саме враження на моiх надтурботливих батькiв. Вони дозволяли менi поiхати на велосипедi до будинку моеi бабусi за десять хвилин вiд нас лише за тiеi умови, якщо я, приiхавши, зателефоную додому, аби батьки знали, що я у безпецi.

Але цей стоiчний хлопець миттево заслужив iхню довiру i повагу.

Через те, що ми жили на вiдстанi тисяч миль[4 - 1 миля = 1,6 км.] одне вiд одного, нашi першi залицяння вiдбувалися переважно за допомогою телефону й Інтернету. Нашi нечастi зустрiчi ми проводили за посиденьками в настiльнi iгри та пiд час повiльних мандрiвок торгiвельним центром. В останнiй свiй приiзд, перед тим як пiти на службу, Джейсон продав свою побиту автiвку й купив менi каблучку. Не було нiякого офiцiйного освiдчення, ми й так дiйшли висновку, що одружимося, а каблучка просто робила все зрозумiлим для iнших. Коли Джейсон був у навчальному таборi, я пiдрахувала: ми були разом одне з одним лише три тижнi з минулих пiвроку. Напевно, наше поспiшне заручення мало безглуздий вигляд – i, дивлячись на цi цифри, я розумiла чому, – але я й досi вiрила, що в нас усе буде добре. Джейсон почувався так само i тримався за кожне мое повiдомлення, яке я висилала йому, тодi коли впродовж наступних тижнiв його товаришi-моряки отримували щораз бiльше прощальних листiв вiд своiх подружок.

Наше возз’еднання сталося за пiвроку, коли Джейсон пiшов iз флоту. Було Рiздво, i Джейсон у моiх обiймах був найкращим подарунком. Ми витримали сумнiви iнших людей стосовно наших стосункiв, i наше кохання виявилося сильнiшим. А Джейсон i досi захоплено грав у «Ерудита», i, коли вiн роздумував над своiми ходами, я мала достатньо часу на те, аби вiдновити в пам’ятi його гарне обличчя. А коли наставала моя черга ходити, я ловила на собi його такий самий задумливий погляд.

Ми купували рiздвянi подарунки, i Джейсон випадково скинув подушку з горiшньоi полицi менi на голову.

– Домашне насилля! – вигукнув сусiднiй покупець, дражливо усмiхаючись. – Я свiдок!

Джейсон подивився на мене, його обличчя сяяло.

– Домашне! – сказав вiн. – Той тип думае, що ти моя дружина.

– Я нею стану, – вiдповiла я, стискаючи його руку. Пiсля того випадку пройшло ще пiвроку, коли ми побачилися знову. На цей раз це було наше весiлля. Я йшла проходом пiд оркестрову версiю теми iз серii вiдеогри «Final Fantasy», а бiля вiвтаря на мене чекав Джейсон у бiлiй параднiй формi ВМС. Наступного дня ми спакували все мое життево необхiдне майно у вантажiвку i проiхали довгий шлях вiд Калiфорнii до мого нового дому у Пiвденнiй Каролiнi.

Я не очiкувала легкого життя, i це добре, бо складнощi таки були. Я нiколи не була далеко вiд батькiв бiльше нiж тиждень, а тут раптом опинилася на вiдстанi 3000 миль i жила на межi бiдностi. Але в мене був Джейсон, а в нього була я, i локшина швидкого приготування смакуе добре, коли ти закоханий. Ми не тiльки залишилися разом, але й були задоволенi. Минули роки, i ми переiхали з Пiвденноi Каролiни до Вашингтона. Джейсон почав пiдготовку до вiдрядження, i саме тодi я дiзналася, що вагiтна.

Тi пiврiчнi посухи без Джейсона, коли ми зустрiчалися, виявилися хорошою практикою пiд час вiдрядження. Завдяки тим самим навичкам – постiйним листам та iмейлам, пакункам iз солодощами, сну iз телефоном поруч про всяк випадок – ми лишалися сильними, коли були окремо одне вiд одного. Пiд бурхливим впливом гормонiв i самотностi я ридала, коли на радiо звучали деякi пiснi, особливо наша пiсня «Faithfully» у виконаннi гурту «Journey».

Джейсон повернувся додому саме вчасно, якраз перед народженням нашого сина Нiколаса, але менше нiж за рiк по тому вiн знову поiхав у вiдрядження. Через рiк пiсля цього Джейсон залишив вiйськово-морський флот, i ми знову протягли себе через усю краiну до нового будинку.

Наступного року наш десятирiчний ювiлей. Ми пережили кiлька вiдряджень, об’iздили краiну вздовж i вшир, але й досi якимсь чином кохаемо одне одного. Я дотепер вiдчуваю метеликiв у животi, коли Джейсон заходить у дверi пiсля довгого робочого дня, i ми й донинi проводимо запеклi матчi з «Ерудиту» в призначенi для цього щотижневi вечори. Ми разом вправляемося з дiагнозом Нiколя (у нього «аутизм») i його особливими потребами. Ми досi разом, незважаючи нi на що, досi любимо гурт «Journey», вiдеоiгри та одне одного. Справжне кохання не означае, що все легко, – це значить, що за нього варто боротися.

І тепер, проживши разом iз Джейсоном багато рокiв, я бiльше не боюся людей, якi питають, як ми познайомилися.



    Бет Като




3

Саме та дiвчина


Закони гравiтацii не дiють на полiт закоханих.

    Альберт Ейнштейн

Люди часто питають мене, коли я дiзнався, що моя дружина, з якою ми в шлюбi вже двадцять п’ять рокiв, саме та дiвчина. Я завжди вiдповiдаю, що знав це ранiше, навiть до того, коли дiзнався ii iм’я.

Усе сталося ясного свiжого осiннього дня в перший мiй день в унiверситетi. Це було фактично мое перше заняття. Моею профiльною дисциплiною було театральне мистецтво, i першою парою була театральна майстернiсть. Мiй куратор запевнив мене, що цей курс буде чудовою можливiстю познайомитися з усiма студентами, якi вчитимуться разом зi мною наступнi чотири роки.

Отже, усi ми – сорок гучних, нервових, збуджених пiдлiткiв – прийшли на першу пару в унiверситетi. Нiхто з нас не знав, на що очiкувати. Ми були незнайомi одне з одним. Кожен iз нас був рiшуче налаштований показати, наскiльки талановитим вiн е. Я прийшов на лекцiю трохи ранiше, аби роздивитися однокурсникiв. Ось гарненька бiлявочка, онде шикарна руденька, а позаду поруч зi своею подругою – мила брюнетка. Я повiльно й поважно пройшовся до мiсця в кiнцi аудиторii i сiв бiля вiкна. Я був переконаний, що дiвчата помiтили мiй природний вигляд «головного героя».

Звичайно, театральна майстернiсть – це не якiсь курси. Це був вступ до спецiальностi. Отже, минуло пiвтори години лекцii з iсторii театру Заходу, i наш викладач оголосив, що настав час для практичних занять. Ми всi сподiвалися, що це означае те, що ми вийдемо на сцену. Що ж, ми справдi туди потрапили. А потiм зiйшли. Наш викладач провiв нас сходами до головноi зали, на сцену, через запасний вихiд i до театральноi майстернi. У холi було чутно нашi розчарованi голоси.

– Гаразд, – сказав викладач, ледве стримуючи смiх, – я знаю, що всi ви майбутнi оскароноснi актори i хотiли б зараз бути перед завiсою, а не позаду неi (за iронiею долi один iз моiх однокурсникiв таки отримав «Оскар»). Але саме тут починаеться магiя, – виголосив вiн. – Ось де ви забрудните своi руки. Театр – це не лише оплески. Театр – це тяжка праця. Тут потрiбно працювати, коли хочеш чогось досягти. До речi, щодо працi: вашим першим завданням буде вичистити сховище i винести все смiття в бак на вулицi. – Студенти знову невдоволено загули.

Насправдi це завдання мене не дуже стурбувало, але кiлька дiвчат таки засмутилися. Щоб справити враження, вони прийшли гарно вдягнутi, iз бездоганним макiяжем, вишуканими зачiсками та свiжим манiкюром. Вони не планували бруднитися, аби показати свою майстернiсть. Отже, хлопцi хизувалися тим, що виносили важкi предмети, а дiвчатам лишилися меншi речi, якi було зручнiше пересувати.

Шлях до смiттебака був через кiлька коридорiв i пожежний вихiд, тому ми вирiшили створити щось на кшталт пожежного ланцюга. Одна людина брала шматок декорацii, тягла ii коридором i передавала iншiй, яка своею чергою проходила коридором i передавала предмет наступнiй людинi. Таким чином, по ланцюжку смiття дiставалося останньоi людини, яка чекала бiля смiттебака, щоб викинути його. Цiею людиною був я.

Я працював уже близько двадцяти хвилин i достатньо добре вправлявся. Бiлявка, яку я бачив в аудиторii, пронесла двофутовий[5 - 1 фут = 30 см.] шматок деревини, який я галантно жбурнув у смiттебак однiею рукою. Руденька принесла маленький шматок полотна, який я ефектно перекинув через плече. Тодi з’явилася Кетрiн. Але тодi я не знав, як ii звати.

Кетрiн була подружкою тiеi милоi брюнетки, яка сидiла позаду в аудиторii. Пiд час лекцii вона уважно слухала викладача i поставила кiлька кмiтливих питань. Вона була вдягнена у звичайну фланелеву сорочку i синi джинси. Їi макiяж не був яскравим, i вона спокiйно вiдреагувала, коли нам наказали викинути смiття.

Кетрiн несла задник розмiром два на шiсть футiв. Задник – це така дерев’яна рамка, на яку крiпиться полотно. Пiсля фарбування його можна використовувати як декорацiю стiни в садку або яскравого неба. Хоча задник не був надто важким, нести його було таки незручно. Мене вразив той факт, що вона взагалi зголосилася нести щось важче за три фунти[6 - 1 фунт = 450 г.].

– Дякую, крихiтко, – сказав я, нахиляючись, щоб узяти задник. Думав, що словом «крихiтка» я ii вражу.

– Усе нормально, – вiдповiла вона, – я тримаю.

– Гей, – усмiхнувся я усмiшкою Бреда Пiтта. – Я ж тут. Я тобi допоможу.

Кетрiн похитала головою, а тодi сказала:

– Нахилися.

– Що?

Кетрiн повiльно повторила.

– На-хи-лись.

Я стояв бiля залiзного смiттебака, який заввишки був добрих 6?7 футiв вiд землi, i не розумiв, що вона збираеться зробити.

– Слухай-но, – почав я, – чому б тобi просто не дати менi…

Без зайвих слiв Кетрiн вiдхилилася назад, схопила задник двома руками i жбурнула його вперед. Я вчасно нахилився i побачив, як вiн пролетiв просто над моею головою i потрапив у смiттебак. Коли деревина вдарилася об днище, воно видало рiзкий металевий звук. Я вчасно повернувся i побачив усмiшку на обличчi Кетрiн. Вона кивнула менi, обтрусила руки i пiшла геть. Пам’ятаю, як я стояв, згорблений, ледве не ушкоджений летючою декорацiею, i думав: «Сильна дiвчина».

У ту мить я дiзнався все про свою майбутню дружину. Я дiзнався про ii силу (фiзичну й моральну), про ii вперте почуття незалежностi та про дивне почуття гумору. Через два роки ми почали зустрiчатися, а ще за три – одружилися. Того дня, бiля смiттебака, я зустрiв дiвчину своеi мрii. Щоб зрозумiти це, менi лише довелося зачекати, доки вгамуеться тремтiння в колiнах.



    Артур Санчез




«Моi профiльнi предмети в цьому семестрi – це англiйська, математика i справжне кохання… А твоi?»






4

Один чарiвний вечiр


Щастя часто прослизае крiзь дверi, якi ви забули зачинити.

    Джон Беррiмор

Пiсля розлучення я кiлька рокiв зустрiчалася з напрочуд милим чоловiком, який усупереч цьому не мiг узяти зобов’язання на себе бути зi мною i мати спiльне майбутне. Ми розходилися й сходилися безлiч разiв i зрештою наважилися поставити крапку в наших стосунках раз i назавжди. Це було нестерпно, але на той час найправильнiшим, що ми могли зробити одне для одного.

Пiсля розриву наших стосункiв я вiдхрестилася вiд чоловiкiв. Я була матiр’ю-одиначкою двох маленьких дiтей i балансувала мiж повною зайнятiстю на роботi й материнством. Це менi здебiльшого вдавалося добре. Сильного бажання, щоб у моему життi хтось опинився, у мене не було, хоча iнодi я хотiла мати друга та коханця. Але з огляду на обставини простiше було не заводити його.

Весна 2001 року. Я вже шiсть рокiв у складi ради директорiв Американськоi кардiологiчноi асоцiацii. У межах своiх обов’язкiв я добровiльно органiзовую щорiчний благодiйний бал. Шукати спонсорiв i лоти для аукцiону чомусь видавалося менi гламурнiшим, нiж iншi заходи обслуговування. І Господь менi свiдок, гламуру в моему життi матерi-одиначки якраз i бракувало.

Оскiльки це був мiй останнiй строк в асоцiацii, я зi шкури пнулася, аби цей захiд був найособливiшим. Бал проходив у новому готелi в Дiснейлендi в Калiфорнii. Ми запросили грати на святкуваннi Девiда Бенуа[7 - Американський джазовий пiанiст.], а аукцiони приваблювали всiх наших гостей. Здаеться, моя лебедина пiсня була виконана, але ввечерi перед заходом я не могла перетравити думку, що знову вiдвiдаю ще один бал без пари.

Я закiнчила останне завдання зi свого списку, обiйняла свою керiвницю i побажала комiтету успiху. Керiвниця, усвiдомивши, що я не збираюся вiдвiдувати бал, налякано подивилася на мене. Ще бiльше я здивувалася, коли ця витончена дама (iй було десь шiстдесят iз гаком) повiдомила менi, що я поставлю ii в незручне становище, якщо не прийду на бал. Я нiколи ii такою не бачила, i невiдомо, що сталося б, якби я почала сперечатися з нею. Я скривилася й вийшла з примiщення. Я гарячково почала набирати телефон няньки, сподiваючись, що хтось у такий пiзнiй час зможе посидiти з дiтьми. Отримавши згоду няньки, я попрямувала до торгiвельного центру. Там я перерила всю стiйку з сукнями, сумнiваючись, що знайду щось для себе, i купила темно-синю сукню, коли охоронець уже почав зачиняти дверi.

На четверту годину суботи я була вичавлена. Я намагалися тримати себе в руках, щохвилини дивлячись на годинник, бо нянька запiзнювалася. За пiвгодини вона нарештi з’явилася, i я помчала на бал. Я залишила машину паркувальниковi, забiгла в готель i намагалася вiднайти в натовпi керiвницю. Я знайшла ii у VIP-залi разом iз кiлькома своiми колегами.

Пiсля швидких обiймiв я повiдомила iй, що не залишуся на вечерю, але вона, здаеться, не звернула на це уваги. Керiвниця передала менi келих шампанського й запитала мою думку стосовно столiв для аукцiону. Ми кiлька хвилин розмовляли про роботу, а потiм вона спитала, чи знайома я з Томом Бреслiном. «Старий, огрядний, лисий кардiолог» – ось що спало менi на думку, бо подiбнi чоловiки часто вiдвiдують такi заходи. Я вiдповiла, що не знайома, i тодi керiвниця додала, що вiн удiвець – його дружина померла вiд раку. Образ Тома в моiй головi постарiшав ще на кiлька рокiв, i я подумала, чому це вона питае про нього? Вона, напевно, побачила цей вираз на моему обличчi, бо запропонувала знайти ii чоловiка Роджера. Я святкувала минуле Рiздво разом iз ними, тому тiшилася, що вiн теж був тут.

Керiвниця пiдiйшла до компанii Роджера, а я вiдвернулася, щоб передати офiцiантовi свiй келих. Коли я повернулася, то побачила навпроти одного з найпривабливiших чоловiкiв, яких я колись бачила. Я швидко вiдвела погляд i мiцно обiйняла Роджера. Вiн м’яко розвернув мене до всiх i запитав: «Ти знайома з Томом Бреслiном?» «Старий, огрядний, лисий кардiолог» у моiй головi враз зник.

На мить я подумала, що можу знепритомнiти. Не знаю, чи це затiсна сукня, чи шампанське вдарило в голову, чи справдi я могла зомлiти, але, коли Том простягнув руку, аби потиснути мою, менi довелося нагадувати собi, як дихати.

Тодi ми розговорилися: про кар’еру, про життя, про кохання. Я подiлилася з ним iсторiею свого розлучення, а вiн розповiв про те, як через рак утратив свое найбiльше кохання пiсля двадцяти одного року спiльного подружнього життя. Я намагалася бути чуйною i спiвчутливо сказала:

– Я так рада, що ви прожили стiльки багато чудових рокiв, сповнених глибокого кохання.

І, на мiй подив, вiн вiдповiв:

– Так… але я хочу вiдчути подiбне ще раз!

І тодi ми вдвох усвiдомили, що зала для нас збезлюднiла, а ми були у власнiй бульбашцi, яку створили своiми iсторiями, захопившись розмовою. Пролунав сигнал до вечерi, i ми почали шукати нашi мiсця. Ми швидко окинули поглядом столи i, жартiвливо флiртуючи, попрямували до зали. Там цей привабливий чоловiк провiв мене до мого мiсця в кiнцi зали й пiшов до столу генерального директора, бо вiн був його гостем.

Я занурилась у свiй салат i розмiрковувала над тим, що ж це щойно було, аж раптом щось упало менi в око i я пiдняла погляд. Через усю залу до мене прямував доктор Том Бреслiн.

– Як вам ваше мiсце? – запитала я, знаючи, що стiл генерального був прямiсiнько навпроти сцени.

– Дивно, – вiдповiв вiн, – здаеться, там немае мiсця для мене.

Я роззирнулася навколо свого стола й побачила кiлька вiльних мiсць. Я пiдвела погляд i подивилася в Томовiочi. Вони вразили мене своiм блиском. Я вiдсунула стiлець, i Том, посмiхаючись, сiв коло мене. Решта вечора для нас обох зараз мов у туманi.






«Хiба тут повно люду? Я гадав, тут лише ми з тобою!»



Минуло вiсiм рокiв, у нас трое спiльних дiтей, а ми й досi вiдчуваемо себе благословенними, що зустрiлися в тiй переповненiй залi. Хоча моя керiвниця зрештою i зiзналася, що все пiдлаштувала, щось у нашiй зустрiчi було справдi чарiвним. Пiзнiше Том розповiв менi, що його перше побачення з покiйною дружиною Дженнiфер було в Дiснейворлдi у Флоридi. І тому це здаеться справдi дивовижним, що в тiй залi вiн знову вiднайшов кохання – у «найщасливiшому мiсцi на землi».



    Сейдж де Бекседон Бреслiн




5

Задовга надiя


Надiя – це терпiння iз засвiченим лiхтарем.

    Тертулiан

– Вiтаю, подруго! Я залюбки прилечу на твое весiлля. – Я поклала слухавку, сльози текли по обличчю. Не лише три моi близькi подруги планували весiлля, але й моi брат i сестра також по черзi зв’язали себе путами Гiменея. У моiх думках з’явилися Джонатан i наше нещодавно скасоване весiлля. Нелегко переживати розрив, коли близькi люди знайшли своi половинки.

Чотири року тому одна моя подруга з дуже розвиненою iнтуiцiею розповiла менi важливу рiч. Вона точно вiдчула, що одного дня я зустрiну друга на все життя, у якому будуть утiленi всi моi бажання. Вона попередила мене: «Будь обережна i чекай на нього».

Заiнтригована, бо ii слова збiгалися з мрiями в моему серцi, я впевнено вiрила, що пророцтво справдиться не довше нiж за кiлька рокiв.

Але коли моi «за двадцять» перетворилися на «за тридцять», подружчина обiцянка набула солодко-гiркого присмаку. Вислiв «стара дiва», який тодi не був у моему словнику, почав нависати надi мною. Я не хотiла зустрiти абиякого хлопця. Я хотiла того самого хлопця, хто був менi призначений – чи була я занадто прискiплива? Висока i худа, з довгим кучерявим волоссям – чи була я достатньо гарненька? Бакалавр iз соцiологii й магiстр iз теологii – чи слiд менi бути менш розумною i бiльш розслабленою? Чому iншим було легко знайти кохання, а менi так важко?

– Марто, я сьогоднi влаштовую пляжну вечiрку. Прийдеш? – запитав Марк.

– Так, я з вами, – вiдповiла я. Нiколи не втрачала можливiсть зустрiти Того Самого.

Того вечора до мене пiдiйшов високий незнайомець iз чорним волоссям i зеленими очима.

– Привiт, я Пiтер. Здаеться, ми з тобою зустрiчалися минулого лiта на ранчо в Марка?

– Ти, мабуть, переплутав мене iз сестрою-близнючкою, Мерi, – зауважила я.

– Точно, тепер я згадав. То Мерi твоя сестра? – запитав вiн.

Я подумала, що, можливо, це доля таким чином зводить нас разом?

Пiтер, успiшний пiдприемець, запрошував мене трохи розважитися: ми запускали повiтряних змiiв на пагорбах, прогулювалися вiддаленими вуличками мiста i куштували iжу рiзноманiтних краiн. За пiвроку таких зустрiчей я закохалася в нього без тями. Я думала, що настав час перевiрити мiцнiсть наших стосункiв. Наприкiнцi довгоi телефонноi розмови я запитала:

– Пiтере, якими ти бачиш нашi стосунки в майбутньому?

– Марто, принаймнi найближчi п’ять рокiв я одружуватися не збираюся. Знаеш, у мене е iдеал жiнки, iз якою я хочу провести свое життя. Я в тебе справдi закохався, але в нашому майбутньому одруження не бачу.

Мое серце розлетiлося на тисячу крихiтних уламкiв. Як менi розцiнювати його слова? Вiн хоче бути зi мною зараз… але не назавжди. Чи варто менi й далi зустрiчатися з ним… i сподiватися, що його почуття змiняться? Як жити далi й не вiдчувати болю?

Виявилося, що iснуе багато жiнок, якi потрапили в подiбнi обставини… успiшнi, розумнi, за тридцять, якi прагнуть мати родину, доки не буде пiзно. Моя сусiдка по квартирi запропонувала заснувати групу пiдтримки.

– Спробуймо органiзовувати зустрiчi з iншими жiнками, щоб разом розв’язувати проблеми одиначок.

– Це фантастична думка, – вiдповiла я.

Протягом двох рокiв п’ятнадцять жiнок зустрiчалися двiчi на мiсяць i обговорювали книжки на зразок «Чоловiки з Марса, жiнки з Венери» i «Кохання мае бути твердим». Ми дiзнавалися, смiялися i плакали разом, стаючи друзями. Жiнка за жiнкою, усi знайшли собi чоловiкiв – усi, крiм мене. Я досi чекала, хоча сумнiви посягнули на надiю, яка жила в моему серцi.

У сорок рокiв, керуючись дивним вiдчуттям долi, я переiхала до Колорадо. Усе здавалося новим i захопливим: гори, моя кар’ера у сферi нерухомостi, цiкавi друзi. За рiк я заручилася з адвокатом, у якого вiд двох попереднiх шлюбiв було трое дiтей.

Друзi питали мене: «Марто, ти впевнена, що ухвалюеш правильне рiшення?» Ну звичайно: через два мiсяцi я тiкала вiд того тирана не озираючись.

Я присвятила себе будинку, який придбала. Коли дизайн iнтер’еру нагадував будинок iз журналу, я вивчила ландшафтний дизайн i перетворила голий схил на гарний затiнений садок. Кокер-спанiель Еннi i смугастий кiт Олiвер замiнили менi дiтей. Я розважалася з друзями, подорожувала за кордон, багато працювала i навiть почала писати вiршi, але щось вiд мене таки вислизало. Насправдi менi було важко знайти гумор будь у чому. У майже п’ятдесят я зрозумiла притчу: «Задовга надiя – недуга для серця»[8 - Приповiстi 13:12, переклад І. Огiенка.].

Одного вечора, захопившись виступом на церковному обiдi, я випадково глянула на чоловiка з атлетичною статурою, що стояв по той бiк стола вiд мене. Дуже гарний чоловiк. Менi було цiкаво, яка в нього iсторiя.

Коли ми пiдвелися i попрямували до шведського столу, вiн став позаду мене i вiдрекомендувався.

– Добрий день, мене звати Пол, я гiсть Боба i Гантлi. Приемно познайомитися з новими людьми. Розкажiть про себе. Ви з Колорадо?

Ми розмовляли, смiялися i, безперечно, зацiкавили одне одного.

Наступного вечора я отримала iмейл вiд Гантлi. «Пол питае твiй номер мобiльного. Чи можна його дати?» Я була не просто у захватi – я вiдчувала щемливий спокiй вiд його характеру i надiйностi.

Пол одружився зi своiм шкiльним коханням пiсля закiнчення унiверситету, тож вiн не мав i гадки про шалений свiт побачень i стосункiв, який був вiдомий менi. Вiн не розумiв, як можна грати в iгри, боятися брати на себе зобов’язання i не передзвонити, коли пообiцяв. Останнi сiм рокiв вiн опiкувався своею дружиною, яка повiльно вмирала вiд емфiземи[9 - Захворювання дихальних шляхiв.]. Його свiт кисневих балонiв, вiддiлень «швидкоi допомоги» i операцiй скiнчився, коли хвороба ii перемогла. В останнi своi днi дружина змусила Пола пообiцяти, що вiн буде жити повноцiнним життям, коли ii не стане.

Проводячи час iз Полом, я знову почала смiятися. Вiн iнстинктивно знав, як зробити так, щоб я почувалася в безпецi, нiколи не порiвнював мене зi своею дружиною i запевняв: «Марто, ти не наступний роздiл у моему життi… ти нова книжка». Вiн обiймав мене, доки менi не перехоплювало подих, i я вiдчувала, що ми пов’язанi.

Зi свого боку я повертала Пола у свiт живих. Разом ми подорожували пiшки, iнодi полювали, каталися на водних лижах… i побували на весiллi мого племiнника. Коли молодята проголошували своi обiтницi, я зрозумiла, що глибоко закохалася.

Через пiвроку з часу нашого знайомства вiн привiв мене на свое молитовне мiсце на пагорбi.

– У мене не було подiбних стосункiв. Нам подобаеться робити тi самi справи, ми хочемо однакового в життi i думаемо однаково. – Вiн засмiявся. – Ти говориш тi слова, якi виникають у моiй головi, перш нiж я встигаю iх вимовити. Я не можу уявити свого життя без тебе.

Мое серце зупинилося, коли я опустила погляд на каблучку з дiамантом у смарагдовiй огранцi, яку вiн надягнув менi на палець. Я повернулася в часi до передбачення своеi подруги чекати того, у кому втiлюватимуться всi моi бажання. Пол був для мене бiльше, нiж спорiднена душа, на яку я взагалi могла сподiватися. Вiн був менi ближчим, нiж сестра-близнючка. Я отримала винагороду за свое довге очiкування. Моя радiсть була безмежною, коли я уявила наше спiльне майбутне.



    Марта Айцен, записано зi слiв Маргарет Ленг




6

Кохання з першого погляду


Нiщо не можна порiвняти зi справжнiм коханням: коли ти його знаходиш – твое серце стае завершеним.

    Невiдомий автор

Я мрiяла про захопливу роботу. Звичайно, менi до того ж потрiбно було сплачувати рахунки. Але грошi для мене не були на першому мiсцi, вiдколи я почала працювати касиром квитковоi каси в «Midway Airlines». Коли згадали про безкоштовнi польоти та проходки для друзiв, я вiдразу погодилася. Навiть не спитала про оплату. Менi було байдуже.

За два днi до мого першого робочого дня я зателефонувала до компанii, щоб уточнити деякi деталi, про якi на спiвбесiдi не могла запитати.

– А ця робота прикольна?

– Е-е-е, мабуть, так, – вiдповiв менi спантеличений чоловiчий голос.

– Добре, – сказала я. – Я починаю в середу. А якi в мене колеги?

– Ну, здебiльшого це чоловiки, переважно до тридцяти рокiв, окрiм шефинi й кiлькох операторiв з опрацювання багажу. Хоча робота не дуже напружена.

– Чудово. Тодi побачимося. До речi, як тебе звати?

– Крейг, – вiдповiв вiн. – Крейг Фейс.

У середу я з’явилася в штанах кольору хакi й футболцi з логотипом компанii. Я отримала бейдж, заповнила документи, а потiм моя шефиня Рiц познайомила мене з колегами.

– Твоiм куратором спочатку буде Крейг, – сказала вона. – Ходи за ним слiдом i дивися, як вiн рееструе пасажирiв.

Я вiдразу згадала це iм’я. З цим чоловiком я розмовляла по телефону. І про всяк випадок, якщо вiн забув, я знову вiдрекомендувалася.

– Я пам’ятаю тебе, – соромлячись, вiдповiв вiн. – Це ти хотiла знати, чи прикольна ця робота.

– Винна! – засмiялася я.

– Поки що це не прикольна частина, але зачекай, доки ми почнемо зустрiчати лiтаки.

Наступнi кiлька годин я спостерiгала, як Крейг бронюе i вiддае квитки й допомагае пасажирам iз втраченим багажем. Я дiзналася, що аеропорт мае тризначний код, що е список заборонених речей та iнструкцiя реестрацii багажу.

Було цiкаво, але не зовсiм «прикольно».

«Midway Airlines» – маленька авiакомпанiя, тому ми також вiдповiдали за зустрiч лiтакiв, скеровуючи iхню посадку i вивантажуючи багаж. Це було наступним, що я мала дiзнатися.

– Ходiмо, – сказав Крейг, – потрiбно дiстатися злiтноi смуги, доки не прибув РРПЛ.

– Що таке РРПЛ? – запитала я.

– Це тип лiтака. Регiональний реактивний пасажирський лiтак.

Ми попрямували через термiнал, i Крейг дав менi захиснi навушники. Я не зрозумiла, навiщо вони менi потрiбнi, але про всяк випадок повiсила iх собi на шию.

Опинившись на свiжому повiтрi, ми з Крейгом сiли на вiзок для багажу й чекали на свiй лiтак. І я почала вiдчувати, що це справдi прикольно. Я вiдчувала приплив адреналiну, просто спостерiгаючи, як лiтак сiдае на злiтно-посадкову смугу.

Потiм я спостерiгала, як Крейг скеровував лiтак до мiсця висадження пасажирiв. Вiн простягав своi засмаглi руки, а в його свiтло-каштановому волоссi грало сонце. Вiн виглядав дивовижно гарним, i я усвiдомила, що витрiщаюся на нього.

Також я зрозумiла, що менi потрiбно вдягти навушники. Коли лiтак наближався, реактивнi двигуни оглушували.

Ми з Крейгом (та iншими колегами) пропрацювали в аеропорту близько тижня. Потiм наша шефиня сказала, що направляе мене на навчання до Ралi[10 - Столиця штату Пiвнiчна Каролiна.].

– Поiдете ви з Крейгом, – сказала вона. – Ви почали роботу приблизно одночасно, тому це мае спрацювати.

І це таки спрацювало. Протягом двох тижнiв ми з Крейгом удень ходили на заняття, а ввечерi вiдвiдували ресторани. Ми обiйшли кожен заклад, що був поблизу вiд МАРДу (Мiжнародного аеропорту Ралi-Дарем), i до ранку розмовляли та смiялися.

Коли навчання скiнчилося, я засмутилася. Ми з Крейгом так добре пiзнали одне одного, i я була в захватi вiд його дотепних коментарiв та невимушеноi поведiнки. Це був чудовий час.

Але, коли я повернулася додому, робота здавалася менi не такою захопливою, як ранiше. На злiтнiй смузi було душно, пасажири грубiянили, i менi дуже рiдко випадала змiна з Крейгом. За кiлька тижнiв я звiльнилася.

Деяким речам просто не судилося бути, як-от тiй роботi. Якийсь час вона здавалася прикольною, але менi треба було серйознiше поставитися до свого життя. Потрiбно було повернутися до коледжу й отримати диплом.

Я вступила до лiтнього класу й зосередилася на навчаннi, хоч i не вiдмовилася вiд веселощiв. Я вiдпочивала на вихiдних i слухала мiсцевi гурти зi своiми друзями та однокурсниками. І зустрiчалася з Крейгом.

Не впевнена, чи вiрю я, що на все в життi е причина. Але я вiрю, що деякi речi потрiбно зробити. Вiрю, що менi потрiбно було влаштуватися на роботу до «Midway Airlines», бо як iнакше я зустрiла б свого майбутнього чоловiка?

Ми з Крейгом разом уже дев’ять рокiв, i п’ять iз них одруженi. З роками в нас накопичилося багато спогадiв, але однi з найзахопливiших – це тi два тижнi навчання в Ралi.






«Робота, може, i не прикольна, але переваги чудовi!»



І йому досi подобаеться пiдколювати мене, згадуючи нашу першу розмову.

– Досi не можу повiрити, що ти насправдi зателефонувала на роботу, щоб запитати, чи прикольна вона, – жартуе вiн.

– Знаю, це трохи по-дурному з мого боку. Але принаймнi я знала, чого шукаю.

– Я також, – переконуе вiн.

– Справдi?

– Так. І я ii знайшов.



    Мелiсса Фейс




7

Ненависть iз першого погляду


Любов е найсолодшою у свiтi.

За нею йде ненависть, теж солодка.

    Генрi Водсворт Лонгфелло

Роздивляючись нашi весiльнi фотографii, я завжди посмiхаюся. Я пригадую хлопця, якого одного дня сорок сiм рокiв тому мiй брат привiв додому на вечерю. Це було не кохання, а ненависть iз першого погляду.

Уперше я познайомилася з ним за кiлька тижнiв до цього. Усе почалося з телефонного дзвiнка до директора моеi школи. Я навчалася у випускному класi й пiсля школи працювала в мiсцевому ресторанi (моя освiтня програма передбачала таку роботу).

Того дня я не мала працювати, але мiсiс Кей (власниця) зателефонувала й залишила повiдомлення, що я повинна вийти на замiну однiеi офiцiантки. М’яко кажучи, мiсiс Кей була не найприемнiшою людиною. Вона навiть не запитала, чи можу я вийти, просто сказала: «Бути о 16-й годинi». Прогул мiг вплинути на моi бали в атестатi, тому я не могла вiдхреститися вiд цiеi незапланованоi змiни.

Моя мама була справжньою наглядачкою, тому я опинилася в скрутному становищi. Мама чекала мене вдома вiдразу пiсля занять (я мала допомогти iй приготувати вечерю для всiеi родини). Я намагалася зателефонувати мамi на роботу й попередити, що плани змiнилися, але до неi не можна було додзвонитися. На жаль, на той час не було голосовоi пошти. Якщо я не попереджу маму про змiну у своему робочому розкладi, то менi це так не минеться. І якщо я не передам iй повiдомлення, то мене буде покарано, незважаючи на виправдання.

Мiсiс Кей нiколи не дозволяла працiвникам користуватися телефоном у робочий час, i я розумiла, що вона не поступиться своiми правилами, хоча це через неi склалася така ситуацiя. Менi було потрiбно заправитися, тож я вирiшила спробувати ще раз зателефонувати мамi iз заправки. У тата був рахунок у мiсцевiй заправцi «Shell», i я могла б там заправитися, а Ед (власник) зняв би кошти з татового рахунку.

Побачивши на заправцi замiсть Еда незнайомця, я здивувалася. Хлопець певною мiрою флiртував зi мною: довго заливав у бак бензин, мив лобове скло, перевiряв мастило тощо. Я щосили намагалася змусити його лише заправити автiвку i забути про iншi послуги, але вiн продовжував справляти на мене враження. Я намагалася бути ввiчливою, але останнiм, про що думала тодi, був флiрт iз незнайомим хлопцем. Вiн становив серйозну загрозу для моеi роботи i мого завтрашнього побачення на танцях, якщо мене буде покарано.

Зрештою я сказала йому: «Послухайте, мiстере, я страшенно поспiшаю. Менi потрiбно на роботу. А тепер, будь ласка, запишiть бензин на рахунок мого батька до книжки рахункiв Еда». Звичайно ж, це призвело до ще бiльшоi затримки, бо хлопець наполягав, що й гадки не мае, де ця книга. Тому менi довелося зайти всередину й дiстати книжку. Я подумала, що вiн трохи недорозвинутий. Червона книжка рахункiв лежала саме там, де я сказала, за стiйкою.

Наступною моею великою помилкою було попросити в нього десять центiв для таксофону й також записати це на таткiв рахунок. Боже праведний! Вiн почав читати менi лекцiю про позичання грошей у незнайомця й верзти iншу маячню. На той час я вже була розлючена й вилетiла вихором iз заправки, поспiшаючи на роботу. Я вирiшила поговорити з мiсiс Кей, аби вона дозволила менi скористатися телефоном у примiщеннi ресторану.

Зрозумiло, що, затримавшись на заправцi, я спiзнилася на роботу, а мiсiс Кей вiдхилила мое прохання подзвонити з ресторану. Ба бiльше: вона також сказала, що я маю лишитися допiзна i ще й поприбирати. Коли опiвночi я повернулася додому, мама була розлючена i, як я й боялася, мене було покарано. Нечемний незнайомець зруйнував мое життя. Я щиро сподiвалася, що бiльше нiколи в життi його не побачу.

Як навмисне, кiлька тижнiв по тому мама зателефонувала менi, коли я була в школi, i попросила купити додатковий фунт фаршу, бо до нас на вечерю прийде гiсть. Для мене в цьому не було нiчого дивного, але я була зовсiм спантеличена, коли того вечора мiй брат прийшов зi своiм новим другом Геном, який виявився тим хлопцем iз заправки. Я була така розлючена, що хотiла заховатися на кухнi, але правила етикету не дозволили менi цього зробити.

Коли вечеря скiнчилася, Ген вибачився за всi незручностi, якi менi спричинив. Потiм вiн став постiйним гостем у нашому домi. Настав випускний вечiр, ми з моiм хлопцем розiйшлися, i Ген зголосився бути моiм кавалером. З ненавистi з першого погляду вийшла iсторiя кохання, результатом якоi е сорок один рiк щасливого шлюбу й трое чудових дiтей. Звичайно, я переконалася, що Ген не такий уже й поганий.



    Крiстiн Троллiнгер




8

Мiй пристрасний iталiець


Мистецтво кохання – це здебiльшого мистецтво завзятостi.

    Альберт Еллiс

Багач, бiдняк, шахрай, негiдник. Доктор, адвокат, iндiанський вождь. Ну гаразд, iз вождем я нiколи не зустрiчалася, але, мабуть, тому, що iх важко знайти в передмiстi Нью-Джерсi.

У мене було багато хлопцiв. Я просто не могла знайти того, хто подобався б менi насправдi.

Моя мама колись зауважила:

– Якщо вулицею iхатиме на бiлому конi лицар у блискучих обладунках, ти скажеш: «Але ж у нього червоне перо на шоломi. А я хочу, щоб було фiолетове!»

Вона не могла зрозумiти, про що я розмiрковую. Для неi кохання асоцiювалося iз вдалою кандидатурою для шлюбу. Вона казала:

– Вiн навчаеться в медичному унiверситетi. І байдуже, що вiн тобi не подобаеться i т. д.

Чесно? Я боялася нудьги. Я не могла пов’язати свого життя iз жодним хлопцем, з яким зустрiчалася. Хiба не повинна спалахнути якась iскра абощо? Усi моi кавалери здавалися взаемозамiнними – той самий хлопець, лише iм’я iнше.

Тодi я вирiшила розширити пошуки.

Я вчителювала, тож улiтку мала канiкули, а отже, вiдпустку, яку вирiшила провести в Європi. Якi там були романтичнi чоловiки! Я нiколи в життi не бачила, щоб так дивилися на жiнок. Можливо, вино чи екзотична мiсцевiсть робили iх такими привабливими? Хай там що, потрiбно запечатати iх у пляшечки i продавати як сувенiри в аеропорту. Можна розбагатiти на цьому.

Звiсно, вересень привiв мене до тями.

У перший день навчання до мого класу прийшов маленький iталiець. Це не було чимсь незвичним. Я викладала у великiй школi в центрi мiста, i бiльшiсть дiтей була з Європи, Пiвденноi Америки або Карибiв. Перше, що сказав менi цей хлопчик, було: «Знаете, ви iдеальна пара для мого брата».

Чесно? Я не вперше чула таке вiд учнiв, але я б нiколи не пристала на подiбну пропозицiю. Це занадто химерно.

Але Рокко не здавався. Не проходило й тижня, щоб я не чула, скiльки в мене спiльного з його братом. Той хлопчик був непохитним. До того ж iншi дiти в класi долучилися до нього: «Зустрiньтеся з ним, мiс Маддалено. Вiн вам сподобаеться».

До речi, його старший брат був доволi симпатичним. Рокко принiс його свiтлину. Було видно, що його сфотографували зненацька. Це був пристрасний iталiець приблизно мого вiку. Вiн нагадував менi Джона Траволту в ролi Вiннi Барбарiно[11 - Герой популярного телевiзiйного серiалу «З поверненням, Коттер».].

– Скiльки йому рокiв?

– Дев’ятнадцять.

– Дев’ятнадцять? Замолодий для мене. – Менi було двадцять три, майже двадцять чотири. Зустрiчатися з молодшими хлопцями було немодно. На той час.

– Але вiн поводиться як дорослий, – сказав менi його чотирнадцятирiчний брат.

Я б i далi зависала з подругами по клубах, але це вже було не так цiкаво.

Перецiлувавши безлiч «жаб» i неодноразово чувши питання «Хто ти за гороскопом?», я вирiшила оголосити добровiльний страйк проти побачень. Я краще побуду вдома, щось читаючи, анiж обертатимусь серед вiдчайдушних хлопцiв у костюмах-трiйках на дискотеках.

І мене охопила нудьга. На вулицi була весна, час сплячки минув, i менi потрiбно було кудись вибратися. Нiчого серйозного, лише для розваги. Навчальний рiк добiгав кiнця. Чи можу я? Чи слiд менi? У нас не було нiчого спiльного. Вiн був замолодий. Але ж ми лише йдемо на побачення, а не одружуемося.

– Рокко, – сказала я, – твiй брат i досi хоче зустрiтися зi мною?

Якщо чесно, я не була впевнена, чи старший брат знае про нашi розмови з Рокко. Я просто думала, що коли Рокко так наполегливо переконуе мене, то й удома вiн робить те саме. І не помилилася. Виявилося, що Просперо пiдсилав своiх друзiв до школи, щоб тi оцiнили мене. Я простягла Рокко клаптик паперу.

– Передай йому, нехай зателефонуе.

Наше перше побачення вiдбулося 30 квiтня 1977 року. Що я можу сказати? Коли я подивилася йому в очi, то менi здалося, що знаю його все свое життя. Ми довго зустрiчалися, перш нiж зрозумiли це. Поруч iз Просперо все було веселим. Хоч у нас i було рiзне походження, але любов до пригод i погляди на життя в нас були однаковi. Ми поступово ставали ближчими одне для одного.

Як спiвалося в пiснi, ми дурiли й закохалися[12 - Пiсню «Fooled Around and Fell in Love» написав i виконав блюзовий гiтарист Елвiн Бiшоп (1975).].

На нашому весiллi 1980 року Рокко був сватом i виголосив неймовiрний тост, приписавши собi заслуги за те, що познайомив нас. Я досi зустрiчаю учнiв зi свого класу. Вони одруженi, мають власних дiтей i завжди нагадують, що якби не вони, то я б не познайомилася зi своiм чоловiком.

Якби хтось колись сказав менi, що я вийду замiж за старшого брата Рокко, я б реготала як божевiльна. Але що я можу сказати? Це найкраще, що я зробила. Вiдколи я зустрiла Просперо, вiн став моiм лицарем у блискучих обладунках. І його перо цiлком iдеальне.



    Лiнн Маддалена Менна




9

Випадкове диво


Не ти знаходиш кохання. Це воно знаходить тебе.

    Лоретта Янг

П’ятнадцять рокiв тому я зависала в кантрi-барi «Клуб Паломiно». Менi подобалося слухати рiзнi гурти й танцювати пiд iхню музику в стилi кантрi-рок. Зазвичай на виступ мого улюбленого гурту «Шайенн» я брала iз собою свою подругу. Хлопцi грали чудово, i в барi завжди було людно. Ми танцювали пiд iхнi пiснi.

Менi найбiльше подобався ритм-гiтарист. Як на мене, вiн був найсимпатичнiший iз гурту. Крiм цього, менi подобалися його гра i голос. Так, я запала на нього i завжди шукала його очима, танцюючи на майданчику чи сидячи бiля барноi стiйки. Гурт «Шайенн» частенько грав у тому барi. Я намагалася постiйно вiдвiдувати iхнi концерти, аби насолодитися музикою i помилуватися моiм улюбленим музикантом. Одне мене бентежило: часто поруч iз ним я бачила низеньку бiлявку, яку вважала його дiвчиною або дружиною.

Коли «Клуб Паломiно» закрили, а на його мiсцi згодом збудували житловий комплекс, менi захотiлося дiзнатися в музикантiв, де тепер виступатиме «Шайенн». Але зробити це менi забракло смiливостi.

Час минав. Я зустрiла хлопця й одружилася з ним. Цей шлюб був помилкою, i зрештою ми розлучилися. Я знову почала ходити по барах, але не зустрiчала там нiкого пристойного. Та й вiд iнших гуртiв я не була у захватi.

Пiзнiше подруга порадила менi зарееструватися на сайтi знайомств. Ранiше я про таке навiть не думала. Але заради приколу зарееструвалася. Я пiшла на кiлька побачень, але потрiбного менi чоловiка так i не знайшла. Я була в розпачi, доки якось уночi, повернувшись iз бару, який я зненавидiла, не зайшла на сайт. Мене зацiкавив iмейл вiд хлопця, i свiтлина його також сподобалося. Ми почали листуватися, i виявилося, що маемо багато спiльного. Тож, коли була можливiсть, ми щовечора спiлкувалися в чатi.

А потiм сталося диво. Ми розмовляли про музику. Я розповiла, що менi подобаеться кантрi i що ранiше я ходила до «Клубу Паломiно». Вiн здивувався i написав, що ранiше там виступав. Я не знала, вiрити йому чи нi! Вiн сказав, що надiшле менi свiтлину свого гурту, який грав у тому барi. Подумки я сказала собi: «Так, звiсно, надiшле вiн», але сидiла за комп’ютером i чекала на свiтлину. І раптом на моему екранi вигулькнула свiтлина. Вiн був ритм-гiтаристом у «Шайенн»! А з тiею низенькою бiлявкою, яку я бачила поруч iз ним в клубi, вiн одружився, а потiм розлучився.

За три тижнi ми нарештi зустрiлися. На нашому першому побаченнi вiн пiднявся на сцену, заграв на гiтарi й заспiвав перед усiма людьми. Вiн зробив це для мене. І я попалася на гачок. Хлопець, яким я захоплювалася п’ятнадцять рокiв тому, зараз виступав просто передi мною на нашому побаченнi! Я була наче в раю.

Ми були разом упродовж п’яти рокiв, коли вирiшили купити будинок. Коли ми туди зайшли, на нас чекав останнiй сюрприз. Виглянувши з вiкна, ми побачили офiс сайту знайомств, завдяки якому й зустрiлися!



    Жаннет Гарднер




Роздiл 2

Справжне кохання

Пригоди на побаченнях



Ризикуйте! Усе життя – це ризик.

Далi за всiх зазвичай iде той, хто мае бажання дiяти i ризикувати.

    Дейл Карнегi






10

Побачення зi швидкiстю свiтла


У свiтi естетично досконалими е двi речi: годинник i кiт.

    Емiль Огюст Шартье

Блiц-знайомства здаються цiкавими, принаймнi теоретично. Ти записуешся на побачення, сплачуеш певну суму – меншу, нiж можна витратити в ресторанi на вечерю на двох (у справжньому ресторанi, а не у вiконцi обслуговування фаст-фуду). Потiм ти приходиш на заздалегiдь призначене мiсце – у кав’ярню або в бар – i граеш у гру «Стiльчики».

Їi особливiсть полягае ось у чому: щоразу, коли зупиняеться музика, ти знайомишся з новою людиною. І тодi починаеться побачення.

Прочитавши кiлька статей про блiц-знайомства, я захотiла дiзнатися про них трохи бiльше. Не те щоб я насправдi хотiла пiти на таке побачення, менi просто було цiкаво. Гаразд, бiльше, нiж цiкаво, мене приваблювала така можливiсть.

Отож, я зайшла на сайт однiеi компанii, яка влаштовувала блiц-знайомства. Ця iндустрiя швидко зростала насамперед через те, що «жаб було забагато, а бальзаму для губ замало». Звичайно, компанiя сформулювала це дипломатичнiше.

Згiдно з iнформацiею на сайтi, люди цiкавляться блiц-знайомствами, бо це швидко i дешевше, анiж послуги шлюбного агентства, i безпечнiше, бо можна самiй вирiшити, з ким знайомитися. У безпечному мiсцi ти знайомишся з мiстером або мiс Імовiрнiсть, але пара виникае лише тодi, коли обое учасники повiдомляють, що зацiкавилися одне одним. У цьому разi агентство надае контактнi телефони, а потiм усе залежить вiд тебе.

Коштуе ця послуга 49 доларiв i передбачае дев’ять побачень плюс кава i десерт. Недешево, але, якщо десерт справдi смачнючий i шоколадний, – це того варте.

Я читала далi. Ця компанiя пропонувала «заходи» для чотирьох рiзних вiкових груп. Найпопулярнiшою була група вiд 25 до 35 рокiв. Запрошення на iхнi наступнi двi зустрiчi були майже розпроданi. Також були групи вiд 30 до 40, вiд 35 до 45 i 42 з плюсом.

Це навело мене на цiкаву думку. Менi слiд записатися, вказавши власний вiк чи вiк чоловiка, з яким я хочу познайомитися? Я так багато чула про стосунки мiж палкими лiтнiми панi та молодшими вiд них чоловiками, що вiдчула спокусу скинути рiк чи два i чкурнути до групи вiд 35 до 45. А якщо не забуду випити лiки i в барi буде темно, то й до групи вiд 30 до 40.

А може, менi слiд знехтувати правилами нашоi культури, яка пiдтримуе культ молодi, i гордо записатися в групу 42 з плюсом, сподiваючись, що там на мене чекае ввiчливий та iмпозантний чоловiк, iз посивiлими скронями i сiдницями, як у тридцятирiчного хлопця. Так, нiщо людське менi не чуже.

Хоча з моею вдачею в категорii 42 з плюсом будуть лише дiдусi десь близько дев’яноста рокiв, якi прийшли, щоб знайти молодших вiд себе.

Процес простий. Ти з’являешся у вiдведеному мiсцi й отримуеш бедж з iменем, першою лiтерою прiзвища та власним номером, а також секретну картку для вiдповiдей, якщо ти захочеш iз кимось зустрiтися знову. До речi, якщо тобi забракне слiв – скористайся списком фраз, якими можна почати розмову, i все пiде як помащене.

Жiнки сiдають за маленький столик на двох (кожна за свiй), i приблизно що дев’ять хвилин до них пiдсiдае новий мiстер Імовiрнiсть i починае теревенити. Органiзатори подають сигнал, i чоловiки змiнюються. Дев’ять хвилин? З одними чоловiками вони видаються вiчнiстю, а з iншими – миттю. Але ж це блiц-знайомства, то ж усi побачення – короткi.

Менi не дуже зрозумiла ця система зi столами. Чому чоловiки мають кружляти, а жiнки – сидiти й чекати, доки iх оберуть? Якщо в тебе довге волосся, пухкi червонi губи й пишнi груди, очевидно, тебе оберуть. А щодо решти? Раптом нiхто не пiдсяде? Ти зможеш пiдвестися i притягти собi когось? Чи витягнеш книжку i вдаватимеш, нiби помилково забрела на цю зустрiч?

Навiть якщо до тебе не пiдсiв мiстер Той Самий – не все втрачено. Органiзатори дозволяють пiдiйти до чоловiка, який тобi сподобався, пiд час перерви або пiсля заходу. Але пам’ятайте: переслiдування – це злочин.

Востанне я була на побаченнi, коли потонув справжнiй «Титанiк» – не в кiнофiльмi. Тому я дедалi бiльше цiкавилася блiц-знайомствами. Не хочу говорити «була у вiдчаi» – це жахливо. Я вже дiстала свою кредитку й збиралася заповнити електронну форму, коли раптом щось помiтила. Маленьким шрифтом було написано, що за кожного чоловiка, якого зарееструеш, органiзатори надають знижку в 10 доларiв. Тобто якщо я приведу п’ятьох чоловiкiв, то взагалi можу не платити. Навпаки, менi ще й дадуть долар.

Дзвоники в моiй головi почали стихати. По-перше, якби я знала п’ятьох самотнiх чоловiкiв, яких не соромно було б привести на подiбний захiд, то хiба потрiбнi були б менi цi блiц-знайомства взагалi? По-друге, стало зрозумiло, що спiввiдношення чоловiкiв i жiнок не на мою користь.

Проте наперед нiколи не знаеш, що станеться. Можливо, за чашкою кави менi зустрiнеться мiстер Не Зовсiм Той або принаймнi мiстер Не Зовсiм Бридкий у Тьмяному Свiтлi. З iншого боку, за 49 доларiв можна купити пiвтора пакунка корму для котiв, якого Томасовi вистачить на цiлий мiсяць. І доки в цьому будинку я едина маю великий палець, щоб вiдкрити котячу консерву, я знаю, що вiн нiколи мене не покине.

Отже, мiй вибiр звiвся до того, чи годувати менi одного великого, товстого, не дуже розумного рудого смугастого кота, чи отримати шанс зустрiти мiстера Того Самого. Кiт або чоловiк? Чоловiк або кiт? Що ж, усе просто.

Томасе, ходи сюди. Час почухати тобi животик. Ти мiй розумнику.



    Гаррiет Купер




11

Перше побачення, перше пошкодження


Вибачають, доки кохають.

    Ларошфуко

«Бах!» Не цей неприемний звук удару металу об метал я хотiла почути, виiжджаючи з мiсця свого найнезвичайнiшого й багатонадiйного першого побачення.

Я вискочила з машини i спробувала оцiнити ушкодження в цiлковитiй темрявi. Я зрозумiла, що врiзалася в «Мустанг» 1988 року, який належав моему кавалеровi. О нi! Я не могла повiрити в те, що щойно скоiла! Я попленталася до його дверей, з острахом очiкуючи, що буде, коли зiзнаюся в скоеному. Я постукала i, поки вiн не вiдчинив дверi, прокручувала в головi подii, якi передували цiй митi.

Вечiр почався чудово. Мiй партнер iз лабораторii у фотогуртку зрештою запросив мене на побачення. Вiн менi справдi подобався: здавався щирим i турботливим, але водночас розумiв жарти й сам непогано жартував. Однозначно, мiй хлопець.

Я жила поза межами кампуса, тож приiхала до його гуртожитку i лишила свою машину там, а вiн повiз нас у кiно на своему «Мустангу». Вiн дуже пишався своею машиною. Ми вiльно спiлкувалися про безлiч речей: вiд наших занять iз фотографii до схожих дитячих спогадiв. Я була щаслива.

Урештi-решт ми пiд’iхали до кiнотеатру, але той здався нам безлюдним. Я подумала, що нам не пощастило i кiнотеатр зачинений, але мiй кавалер вирiшив перевiрити. Звичайно, його оптимiзм перемiг: було вiдчинено! Ми придбали квитки i зайшли всередину, але в залi нiкого не було! Ми фактично були единими глядачами, окрiм квiткаря i кiномеханiка (якщо чесно, я б не здивувалася, якщо б це була та сама людина). Отож, ми вмостилися i втупилися в екран. І тодi почалися веселощi.

На половинi фiльму екран почав мерехтiти i ми почули хлопок, наче зламався проектор. Перед очима був бiлий екран. Мiй кавалер вирiшив дiзнатися, у чому проблема, i познайомився з кiномеханiком. Нам провели екскурсiю проекцiйною кiмнатою, i ми насолоджувалися тим, що мали змогу роздивитися зсередини – як показують фiльми.

Мушу визнати, це було весело. А ще цiкавiше було спостерiгати, як мiй кавалер дiяв у складнiй ситуацii. Насправдi я почала ним захоплюватися. Ми додивлялися кiнофiльм, а я думала: можливо, у нас е шанс, можливо, ми одружимося i народимо купу допитливих дiтей, якi бачитимуть у життi можливостi, а не проблеми. Я вже уявила молодшого сина, який розбирае мiй блендер i створюе машину часу…

Але, звiсно ж, я забiгала вперед. До того ж я не уявляла, як трагiчно (для «Мустанга») судилося закiнчитися нашому побаченню. Отже, кiно скiнчилося, i ми поiхали до гуртожитку, весело теревенячи, не усвiдомлюючи, яка катастрофа на нас чекае.

Ми побажали одне одному на добранiч – i бац! Я стукаю до нього, щоб повiдомити, що пошкодила його чудову машину. Я була впевнена, що цим зведу нанiвець своi шанси. Але вiн вiдчинив дверi i здивовано поглянув на мене, бо кiлька хвилин тому ми попрощалися. Я боязко зiзналася у своему злочинi, схилила голову i чекала найгiршого.

Але нiчого страшного не сталося. Натомiсть цей терпеливий хлопець пiшов подивитися на машину, швидко кинув на неi поглядом у цiлковитiй темрявi й сказав, що все гаразд. Я була шокована. І також мене брала цiкавiсть. Моя реакцiя була б кардинально iншою, якби ми помiнялися мiсцями. Я б заламувала руки i голосно верещала, а вiн лише стояв i посмiхався, а також заспокоював мене. У цю мить я зрозумiла, що знайшла хорошу людину.

Вгадайте, що було далi? Якимсь чином, попри всi моi вади, вiн також щось розгледiв у менi. Два роки по тому ми iхали в тому самому «Мустангу» з табличкою «Молодята», яка прикривала трохи подряпаний i зiгнутий бампер. Вiдтодi минуло вже вiсiмнадцять рокiв, i хоча в нас бiльше немае «Мустанга», проте е багата iсторiя стосункiв, сповнених веселих пригод, е двiйко чудових хлопцiв-близнюкiв i майбутне, яскравiше за будь-який блискучий хромований бампер.



    Лiза Тiффiн




12

«Банда доберманiв»


За годину гри про людину можна дiзнатися бiльше, нiж за рiк спiлкування.

    Платон

О Рендi! Власниця жагучих очей i гладкоi, як мармур, шкiри. Рендi, чорне волосся якоi могло звести з розуму будь-якого чоловiка. Рендi – жiнка-вихор. І одного чудового вечора 1972 року Рендi обрала мене.

Вона обрала мене серед щонайменше двохсот вiдчайдушних парубкiв Лос-Анджелеса, якi платили чималi грошi, щоб посидiти в поганенькому ресторанi, дiлячись один iз одним своiми надiями i мрiями. Усе почалося з кивка, потiм – комплiмент стосовно моеi посмiшки, проказаний голосом, що розтягував кожен голосний звук. Потiм Рендi схвально висловилася про моi очi, а пiсля того, як ми перекинулися кiлькома реченнями, вiдважила комплiмент моему розумовi. «Лiга плюща»[13 - Асоцiацiя восьми найстарiших американських унiверситетiв.], – промуркотiла вона, коли я вiдповiв, де навчався, а ii витонченi пальцi торкнулися моеi руки. Уеслiанський унiверситет не входив до складу «Лiги плюща», але я не встиг ii виправити, бо Рендi швидко повiдомила, що також здобула престижну освiту.

Вона запросила мене до себе на вечерю в наступну п’ятницю. Рендi хотiла приготувати щось вишукане. Тепер я розумiв, що це витончена особистiсть, i я мiг би поеднати нашi долi разом, тож протягом усього тижня мрiяв про шалену пристрасть, яка на мене чекала.

П’ятниця. На вулицi була мжичка – iдеальна погода для тихоi вечерi на квартирi Рендi. Але вона не приготувала нiяких закусок. Щогiрше: ii кухня виглядала бездоганно, без жодних ознак процесу приготування iжi. Рендi завела мене до спальнi, у якiй пурпуровi стiни пасували до покривала на лiжку. «Ось», – сказала вона, вказуючи на щонайменше дюжину дипломiв у рамках, що висiли на стiнi. Вона й справдi здобула «дорогу» освiту. Щоправда, це були тижневi курси з рiзних академiчних спецiальностей, про що свiдчили: диплом про проходження семiнару «Безстроковi вклади у фiнансових органiзацiях», сертифiкат Академii збагачення «Бельфонтан», диплом Інституту кулiнарних мистецтв i лiтньоi школи гуманiтарних наук. Я сказав, що вражений, а моi очi блукали вiд ii високих пiдборiв до дзеркал на стелi.

Рендi стисла мою руку. «Спочатку я б хотiла подивитися кiно», – сказала вона i додала, що поруч е кiнотеатр. Показували фiльм «Банда доберманiв» – нудотне кiно про тренера собак, який навчив доберманiв грабувати банки. У кожного добермана було прiзвисько вiдомого злочинця: Боннi, Клайд, Малюк Нельсон, Красунчик Флойд, Дiллiнджер. Коли фiльм закiнчився, хтось незадоволено вигукнув. Я б також долучився до нього, але зосередився на буркотiннi у своему шлунку. В очiкуваннi на вишуканi страви Рендi я пропустив ланч.

Ми приiхали до квартирного комплексу Рендi й витратили десять хвилин, аби знайти мiсце, щоб припаркуватися. Дощ припустився, але вона хотiла показати менi все навколо, особливо бар, де було людно. «О, вечiрка, – промовила вона без жодного здивування. – Зайдемо на хвильку». – І Рендi зайшла в склянi дверi, доки я встиг щось вiдповiсти. Коли я попрямував за нею, якийсь здоровань у вiдкритiй сорочцi iз золотим ланцюжком на волохатих грудях почав вимагати в мене десять доларiв. Десять доларiв у 1972 роцi! «Хлопцi платять за вхiд», – пробубнiв вiн. Я вирiшив почекати бiля дверей, гадаючи, що Рендi повернеться швидше, нiж цей бик викине мене пiд дощ. Коли Рендi знову з’явилася, то тримала напiвз’iдений французький сендвiч, соус iз якого капав на пiдлогу.

Вона запитала: «Ти не хочеш залишитися?»

Я пробурмотiв: «Я гадав, ми йдемо до…»

«Я хочу пiти на вечiрку, – перебила вона. – Тодi можемо попрощатися. – Рендi простягла руку iз залишками французького сендвiча. – На добранiч, молодчику». – Уся чуттевiсть зникла з ii обличчя, наче вiтамiни з несвiжого апельсинового соку. За мить Рендi вже не було.

Щонедiлi мiй домовласник улаштовуе безкоштовний бранч[14 - У США та Європi вживання iжi, що об’еднуе снiданок i ланч, – мiж 11-ю годиною ранку i 16-ю годиною дня.]. Приходило щонайменше десятеро людей, аби поiсти лосося з вершковим сиром i бубликами. Хтось запитав мене, як я провiв вихiднi. Я почав розповiдати iсторiю про Рендi, але пiсля трьох речень почув, як вiдбивалося луною: «Лiга плюща». – «Лiга плюща». «Обiд». – «Обiд». «Дзеркала». – «Дзеркала». «Дипломи». – «Дипломи».

Але це було не вiдлуння. Хтось i далi провадив, коли я зупинився. «Погане кiно». «Вечiрка». «Десять доларiв». Хтось бiля кавовоi машини на протилежному боцi кiмнати розповiдав iншiй групi сусiдiв, що вiдбувалося на його побаченнi вчора ввечерi.

«Вибач, – звернувся я до оповiдача, – ти зустрiчався з дiвчиною на iм’я Рендi?»

Звичайно, це була вона. Джонатан ознайомився зi свiтом Рендi й усiма тими пурпуровими стiнами, дипломами i дзеркалами. Його також не пригостили обiдом. Натомiсть – вiдгадайте – вона хотiла подивитися «Банду доберманiв». Джонатан повернувся додому голодний. Я заповажав його, бо вiн також вiдмовився платити десять доларiв за вхiд на вечiрку, а ще визнав, що Рендi вiддала б перевагу йому, а не менi, бо Корнельський унiверситет, у якому вiн навчався, входить до «Лiги плюща».

Завдяки цьому спiльному досвiду спiлкування з Рендi ми з Джонатаном потоваришували. Разом гуляли Лос-Анджелесом, робили спiльнi вкладення, а також пiшли на подвiйне побачення iз жiнками, якi насправдi хотiли вечеряти, коли стемнiе. Десять рокiв по тому я танцював на його весiллi.

Хоча вiд нашого знайомства з Рендi минуло вже понад тридцять рокiв, ми з Джонатаном i досi у захватi вiд неi. Вона була особливою. Кожен, хто здатен дивитися «Банду доберманiв» два вечори пiдряд, мае володiти якоюсь унiкальною рисою, що вiдрiзнятиме його вiд нас. Гав!



    Ентонi Дж. Мор




13

Онлайн-знайомства


Чому б не ризикнути? Хiба вiд цього не отримують результатiв?

    Френк Скаллi

– Я не хочу нi з ким зустрiчатися. У мене чудове життя. Чоловiк лише все заплутае. До того ж чи не думаеш ти, якщо Бог схоче, аби я вийшла замiж, то пошле менi саме ту людину в саме той час?

Моя подруга скептично дивилася на мене крiзь пару вiд чашки з капучино.

– Тобi коли-небудь спадало на думку, – запитала вона, – що Бог хоче, аби ти шукала ту людину? Звiсно, у тебе е кар’ера вчителя, будинок, бiглi[15 - Порода собак.] i незалежнiсть. Можливо, гарнi стосунки додадуть iще розкошi у твое чудове життя.

Я закарбувала цей вислiв глибоко у своiй пам’ятi. Кiлька наступних тижнiв я час вiд часу згадувала його, вивчала й молилася про це. Одного дня пiд час цього ритуалу я помiтила, що слова моеi подруги пустили корiння в моiй душi й поширилися, як м’ята в саду, отже, iгнорувати iх бiльше не можна було. Я згадала про Авраама. У Бiблii говорилося, що вiн послав свого слугу на пошуки дружини для свого сина, Ісаака. Авраам не сидiв склавши руки i не чекав, доки у дверi його намету постукае молодиця. Його план передбачав обдуманi дii.

– Гаразд, Господи, – взялася благати я, – якщо ти хочеш, аби я шукала чоловiка, то скажи менi, будь ласка, де i як розпочати пошуки, бо я припускаю, що бари, нiчнi клуби – не твоi улюбленi мiсця.

Повернiмося в 1970 рiк. Менi було шiстнадцять, i в усьому, що стосуеться флiрту й побачень, я була геть нетямуща. Єдиною порадою вiд мами стосовно хлопцiв було: «Нiколи не дзвони хлопцевi по телефону! Ти ж не хочеш, аби вiн думав, що ти нестiйка?»

Нестiйка, як що? Як драбина?

Хоча я й не була згодна зi своею мамою, але до ii поради все-таки прислухалася. Настала нова ера. Мантра 60-х про вiльне кохання досi виникала в дискотечному середовищi; жiнки палили своi бюстгальтери в багаттях четвертого розмiру; а сигарети «Вiрджинiя Слiмс» проголошували: «Ми стали ще довшi, крихiтко». А я сидiла, застигла в часi, зi своiм рожевим телефоном принцеси й чекала, доки зателефонуе принц. Протизаплiднi пiгулки дали жiнкам свободу, але я вважаю, що свободу насправдi дав мiкрочип. Мама казала менi не телефонувати хлопцевi, але ж про iмейл вона нiколи нiчого не казала.

Тепер швидко повернiмося у двадцять перше столiття. Саме тут почалися моi пригоди з онлайн-знайомствами, де можна iнiцiювати знайомство незалежно вiд того, якоi ти статi. Я вирiшила, що не сидiтиму перед рожевим комп’ютером принцеси, доки на електроннiй поштi не з’явиться iконка: «У вас е повiдомлення!» Я вирiшила: коли натраплю на привабливу анкету, то без жодних сумнiвiв перша надiшлю iмейл. Анонiмнiсть кiберпростору дала менi можливiсть спiлкуватися з людьми, не розкриваючи свого iменi чи адреси, доки я не вiдчую себе комфортно, якщо й узагалi доведеться iх розкривати.

Я почала спiлкування, одночасно збуджена та налякана цiею добровiльною подорожжю. Інодi пiсля того, як я iнiцiювала знайомство, мiй перший iмейл був i останнiм. Це дало менi уявлення про фактори ризику, який чоловiки вiдчували на собi мiльярди рокiв. Це невесело. Однак, усвiдомивши цi ризики, я натрапила на кiлькох цiкавих людей, i це пояснювало, чому я нiколи не зустрiчалася на першому побаченнi за обiдом. Менi потрiбно було бути впевненою, що я зможу швидко вiдступити, якщо нам не буде про що розмовляти або якщо вiн захоче весь вечiр обговорювати свою пристрасть до голих мотоперегонiв на Алясцi. З цих причин i тому, що люблю гарну каву, я вирiшила для перших побачень обрати кав’ярнi. Проте спочатку я встановила деякi правила. Навiть незначний натяк про колишню дружину, дружину, яка живе окремо, або про пiдлого адвоката дружини були пiдставами для того, щоб я замовила каву iз собою i пiшла геть.

Я зустрiчала безлiч чоловiкiв, якi, здавалося, могли говорити лише про своi зруйнованi шлюби та дiтейпоганцiв. У цих чоловiкiв було стiльки емоцiйного багажу, що вони мали б найняти власного носiя. Такi люди були подiбнi, але я стикалася також iз неймовiрними диваками. Вiзьмiмо, наприклад, чоловiка, який зателефонував менi пiсля недовгого онлайн-спiлкування. Упродовж нашоi розмови я зауважила, що мене вразила його байдужiсть до рiзницi у вiцi мiж нами – я була старша за нього. Вiн вiдповiв: «О, це мене заводить. До того ж те, що ти вчителька, – доволi виграшна ситуацiя. Знаеш, ти наче хтива старша вчителька». Я пробурмотiла, що менi потрiбно перевiрити роботи своiх учнiв, i поклала слухавку. Менi вiдразу ж захотiлося прийняти душ.

Інший чоловiк, побачивши два дерев’янi контейнери з прахом моiх померлих песикiв, заявив, що я е членом сатанинськоi секти поклонiння тваринам. Також вiн додав, що я не можу однаково любити тварин i людей, тож маю обирати. І я зробила свiй вибiр. Я зi своiми бiглями помахала йому на прощання, i вiн поiхав.

Одного дня я натрапила на анкету i фотографii чоловiка, iз яким, менi здавалося, я маю багато спiльного, тож я надiслала йому iмейл. За п’ять хвилин я отримала вiдповiдь, у якiй вiн зазначив, що хоч я й «доволi мила», але, на жаль, для нього занизька. (Мiй зрiст – метр шiстдесят два.) Той чоловiк був високим, а жiнка його мрii мала бути принаймнi метр сiмдесят. Менi здалося це настiльки абсурдним, що я вирiшила вiдповiсти йому. На цей час мiй сарказм уже працював на повну. «Ти здався менi професiоналом, тож я здивована, що тебе турбуе настiльки тривiальне питання, як зрiст. Мабуть, у тебе самого дуже багато недолiкiв, адже ти такий високий». Скажу лише, що вiн вiдповiв такою тирадою, яка могла б конкурувати з промовою Муссолiнi з балкона.

Щодо фiзичних якостей: добре роздивитися в онлайнi чиюсь зовнiшнiсть було неможливо. Деякi фото були розмитi, на iнших була зображена лише половина обличчя, а решта свiтлин була настiльки похмурою, нiби iх робили перед входом у кiмнату, у якiй виконують смертний вирок. З iншого боку, я бачила фото чоловiкiв iз випнутими бiцепсами, кубиками пресу i густим волоссям, якi пiзнiше виявлялися копiями Джорджа Констанца[16 - Герой американського телевiзiйного серiалу «Сайнфелд», якого описують як «невисокого, присадкуватого, недоумкуватого лисого чоловiка».]. Менi хотiлося сказати цим чоловiкам: якщо ви вже в зрiлому вiцi й у вас зникло волосся – на цi змiни потрiбно дивитися як на ознаки досвiду й мудростi, а не намагатися розпочати стосунки пiд фальшивими анкетами. До того ж менi хотiлося кричати: «Будь ласочка, не зачiсуйте волосся на залисину! Вiд цього ви не виглядаете молодшими!»

Незважаючи на такий досвiд, я тiшуся, що розпочала цю пригоду онлайн-знайомства. Я випила багато кави, але зазвичай це була лише пiнка на капучино. У червнi 2007-го я побачила анкету чоловiка, який був вiдданим християнином, жив лише за п’ятнадцять миль вiд мене i нiколи не був одружений. Заiнтригована, я вже збиралася надiслати йому iмейл, але, поклавши пальцi на клавiатуру, побачила це. Йому було сорок п’ять, а менi п’ятдесят три. Цiлих вiсiм рокiв простяглося мiж нами. З досвiду я знала, що чоловiкам пiд п’ятдесят зазвичай не цiкавi жiнки, якi перетнули цю лiнiю. Я вирiшила не розчаровуватися й не написала йому.

Два днi по тому я отримала iмейл. Вiдкривши скриньку, я здивувалася. «Це ж вiн! – вигукнула я, хоча, крiм моiх собак i Господа, нiхто мене не чув. – Це той неодружений-сорокап’ятирiчний-християнин-за-п’ятнадцять-миль-вiдмене!» Я вiдповiла йому, i наше листування розпочалося, потiм додалися телефоннi розмови. За тиждень до закiнчення моеi пiдписки на сайтi знайомств (я вирiшила ii не подовжувати), 30 липня 2007 року, ми зустрiлися, домовившись випити лате з булочками. Ми без проблем упiзнали одне одного, тому що обое викладали своi фотографii. Ми проговорили кiлька годин i вирiшили зустрiтися знову, потiм знову i ще раз знову. Ми повiльно пiзнавали одне одного й ставали друзями. Мене вразила його доброта, повага, з якою вiн до мене ставився, а також те, що йому подобалися моi песики. Ми мали спiльнi iнтереси й поблажливо ставилися до того, що нас вiдрiзняло.

На Рiздво 2008 року вiн освiдчився менi, а 4 квiтня 2009 ми одружилися.

Усе це сталося завдяки тому, що ми вирiшили вийти за межi звичного i традицiйного, довiрилися Господевi й ризикнули пройтися оптоволоконним кабелем онлайн-побачень, на вiдстанi безлiчi гiгабайтiв вiд мого рожевого телефону принцеси.



    Лорель Гаусмен




14

Мое останне побачення з Веронiкою


Людина щаслива не через певний збiг обставин, а через певний набiр поглядiв.

    Г’ю Даунс

Це було дурiстю. Найбiльшою дурiстю, яку я зробив. Можливо, найбiльшою дурiстю, яку колись скоiла людина. Нiхто в коледжi не знав про Тисл. Це була таемниця, на яку нiколи не мало пролитися свiтло, а вiд думки про те, що хтось колись довiдаеться про неi, я зiщулювався.

Чи можете ви мене звинувачувати? Тисл – це мiсто лiсорубiв, жалюгiдний клаптик землi, де машини були потрощенi, у людей бракувало зубiв, а iхнi стрижки були нiби дооперацiйними перед лоботомiею. Це була безладна, широка мiсцина при дорозi, де лiсоруби пили пиво й рубали дерева, а сумнi жiночки з подвiйними iменами заводили балади, скаржачись на невiрних чоловiкiв i непросте життя. Останне, чого я хотiв, – це щоб хтось iз моiх друзiв iз коледжу дiзнався неприемну правду: Тисл – мое рiдне мiсто.

Тодi ви спитаете: нащо я розповiв це Веронiцi? Я можу вiдповiсти лише так: не знаю.

Моя дiвчина Веронiка була привабливою. Жодних сумнiвiв. Вона була елегантною i високою, iз темним волоссям i дорогою стрижкою унiсекс. Як не дивно, але мене зачарувала не ii врода.

Веронiка походила iз заможноi родини. У неi був гардероб iз сукнями вiд «Дiор» i безлiмiтна кредитна карта. Але й не грошi мене привабили.

Найбiльше я був уражений ii розумом. Веронiка була розумницею, вiдмiнницею, президентом класу i завзятою активiсткою захисту навколишнього середовища. Вона вживала такi слова, вiд яких у мене аж мороз пробiгав по шкiрi.

Отже, я закохався в неi. Деякий час я був на сьомому небi. Хоча, дiзнавшись про Веронiку трохи бiльше, я спустився на нижчий щабель.

Розумiете, у неi був свiй темний бiк: напружений, невдоволений, стурбований i iнодi грубий. Коли вона сердилася, то могла так подивитися, що ставало моторошно.

Але менi подобалося бути з нею. Щовечора я сидiв iз нею поруч у бiблiотецi, коли вона читала фундаментальну, сповнену глибоких iдей лiтературу. Вайтгед. Камю. Сартр![17 - Вайтгед – британський математик, логiк, фiлософ i педагог. Камю – французький романiст, фiлософ, публiцист. Сартр – французький фiлософ, драматург, письменник.]

Уся та лiберальна течiя, напевно, викликала серйозне викривлення часу у моiй свiдомостi, бо саме тодi я розповiв iй про Тисл.

Вона насупилася й сказала:

– Що? Ти, мабуть, жартуеш.

– Боюся, що нi, – вiдповiв я.

– Тисл? Звучить майже антропологiчно, наче африканське плем’я абощо.

Вочевидь, Веронiка не була позитивно налаштована. Їi брови вигнулися дугою, коли я змальовував жiнок, якi жують тютюн, i бiлявих дiтей. Коли я розповiв про знайомих, якi кинули навчання в сьомому класi задля участi в ралi вантажiвок, вона вiдразливо скривилася.

– Ти обдурив мене, – промовила вона. – Я гадала, ти розумнiший.

– Усе не так погано, – пояснював я.

– Але звучить жахливо, – сказала вона. – І я хочу, щоб ти взяв мене iз собою на цi вихiднi, аби я побачила все на власнi очi.

Поганi знаки були скрiзь, але якби я iх тодi побачив.

– Ти впевнена? – запитав я. – Я про те, що це жахлива Середня Америка.

– Звичайно, я впевнена. Цiкаво подивитися, як там живуть люди.

Їi неможливо було зупинити. Хай там як, але я мав довести, що Томас Вулф помилявся: вороття додому е, особливо коли хтось тримае ножа бiля твоiх ребер[18 - Томас Вулф – американський письменник, автор книги «Додому нема вороття».].

Шлях до мiста був довгий. Веронiка постiйно скаржилася. Коли ми приiхали, бiля дверей нас зустрiла моя мама, вдягнена у свою звичайну сукню з квiтковим вiзерунком, iз пов’язаним через шию бiлим фартушком. Вона поцiлувала мене в обидвi щоки, а потiм узяла мене за руку й вiдiйшла, наче оглядала, чи не пошкоджено товар.

– Мамо, ти сьогоднi гарно пахнеш, – сказав я.

– Ти так говориш, нiби в iншi днi я пахну погано? – запитала вона.

– Нi, я просто кажу, що запах приемний. Ти чекаеш на когось особливого?

Вона засмiялася.

– Ах ти ж дурнику.

Веронiка тицьнула мене в ногу.

– Ой, – промовив я, – де ж моi манери? Мамо, це Веронiка.

Мама пильно подивилася на неi, стиснувши губи.

– Господи милосердний, – сказала вона, – ця дiвчина напiвготовий маленький пончик, i хлопець мае вкритися тефлоном, аби вона не пристала до його пательнi.

Я зашарiвся i промовив:

– Мамо, пригальмуй.

Веронiка звела на мене довгий i проникливий погляд.

– «Пригальмуй?» – запитала вона. – Ти щойно сказав «пригальмуй»? – Я вiдчув, як почав блiднути.

Ми пройшли крiзь кухню, де готувалася вечеря. На всiх чотирьох конфорках стояли казанки, цокав таймер, а кожен дюйм столу був укритий iжею.

Однак Веронiку це не вразило. На ii обличчi було написано: «Пiд цим дахом мешкае на сто вiдсоткiв бiла родина, яка, iмовiрно, походить вiд шлюбiв мiж двоюрiдними братами й сестрами».

Наша вiтальня була оформлена в стилi «смiтник». Кам’яний камiн, кавовий столик iз примiрниками журналiв про риболовлю та полювання, а над камiном висiла голова оленя. Навпроти телевiзора спав батько, збоку схожий на корову, яку накачали седативними препаратами.

– Вставай, Арнольде! – гукнула мама. – У нас гостi.

– Я встав, – пробурмотiв тато, виймаючи з кишенi вставну щелепу.

Батько був одягнений як для вечерi. І для роботи, якщо доведеться. На ньому була синя сорочка з рукавами, якi наче вiдiрвало динамiтом, джинси i грубi чорнi черевики – вiн усюди носив таке вбрання.

Я зайшов до кухнi перевiрити, як там вечеря. Коли я повернувся, Веронiка з татом щось завзято обговорювали.

– То чим ви заробляете на життя, мiстере Геблi? – запитала вона.

– Я лiсоруб.

«О нi, – подумав я. – Зараз почнуться проблеми». Я вiдчув, як усерединi все почало перевертатися догори дригом, як «Титанiк».

– Лiсоруб? – перепитала вона. – Це правда?

Батько знизав плечима.

– Це не таке вже й велике дiло. Воно й наполовину не таке захопливе, як звучить.

З кухнi вийшла мама, тримаючи в руках довгу виделку.

– Не давай йому себе збити з пантелику, дорогенька, – сказала вона. – Цей чоловiк обожнюе рубати дерева. Вiн зайде так далеко, що зрубае все до останнього деревця, якщо його не спинити.

Посмiшка Веронiки була схожа на свiжий шрам на мiсцi рани.

– То ви говорите, до останнього деревця?

– О, я люблю запах тирси, – сказав тато. – До того ж хтось мае рубати дерева, доки тi клятi захисники природи не прикриють це дiло.

І це спрацювало. Не сказавши нiчого, Веронiка схопила свою куртку i попрямувала до дверей.

– Зачекай! – прокричав я, але було занадто пiзно. Вона всiлася за кермо моеi вантажiвки i помчала геть, зникаючи в хмарi пилу.

Минуло трохи часу, доки не розвiявся мiй смуток. Приблизно хвилин п’ять. Тодi я взяв пиво i сiв навпроти телевiзора. Показували приголомшливий поединок iз реслiнгу. Боець у костюмi змii заплигнув на шию супротивниковi. Я розслабився i посмiхнувся, вiдчуваючи, що нарештi я вдома.



    Тiмотi Мартiн




15

Мiй найгiрший – i найкращий – Великдень


Великдень детально розкривае красу, рiдкiсну красу нового життя.

    С. Д. Гордон

Завжди кажуть: «Усе стаеться тодi, коли цього очiкуеш найменше». Я нiколи в це не вiрила. Особливо в Лос-Анджелесi. Я прожила тут десять рокiв, i за цей час побачення були одним iз моiх улюблених – i не дуже улюблених – хобi.

Пiсля кiлькох невдалих побачень – iз хлопцем, який розповiв, що вживае кокаiн («лише раз на три мiсяцi»); iз хлопцем, який оговтувався пiсля недавнього розриву стосункiв («хоча ми знову можемо з нею бути разом»); iз хлопцем, якого я запросила на вечiрку, де вiн флiртував iз кожною дiвчиною, але не зi мною («Я чудово провiв час», – сказав вiн. Звiсно, я ж власноруч влаштувала йому блiц-знайомства), – я вирiшила, що з мене досить. І все це сталося того самого тижня. Для Лос-Анджелеса це типово. Тут переважае кiлькiсть побачень, а не якiсть, тож я втомилася вiд цього. Вирiсши на заходi США, я дивувалася, де ж усi чоловiки iз захiдними манерами? До переiзду в Лос-Анджелес у мене був хлопець, i тепер я була переконана, що всi цi ганебнi побачення були менi вiдплатою за те, що десять рокiв тому я розбила його серце.

Також кажуть, що можна познайомитися через спiльних друзiв. Але знаете що? Усi три попереднi випадки доводять, що це помилкове твердження.

Останне побачення, на якому хлопець з усiма флiртував, вiдбулося на Великдень, на великодньому бранчi. Ми з моiм кавалером познайомилися в церквi, але його поведiнка була вочевидь не християнською. Торiк я не ходила на побачення пiд час посту i тепер думала, чому цього року не вчинила так само.

Увечерi того ж дня моi друзi-нехристияни збиралися повечеряти, як робили це щонедiлi. Але пiсля вищезгаданого опинитися в компанii було найменшим, що я хотiла. Проте я вже була вдягнена, тож менi не залишалося нiчого, як пiти. Я подумала: «Чому б нi?»

Через годину я припаркувалася перед рестораном i зателефонувала своiй подрузi Кортнi. Я вагалася, чи заходити менi всередину. Тодi менi було простiше поскаржитися на свiй день, анiж пiти на вечерю.

– Я бiльше нi з ким не зустрiчатимуся, – сказала я Кортнi. – Це дуже важко. Я лiпше зосереджуся на письменствi, – додала я.

– Так, але писати теж важко, – промовила Кортнi. – Хоча ти й досi це робиш.

«Це правда», – подумала я.

– Просто забудь про них, викинь iх iз пам’ятi, – провадила подруга. – Знаеш, на все, що стаеться, е причина, i десь на тебе чекае кращий хлопець, нiж той флiртувальник, який нюхае кокаiн або прагне, щоб його колишня повернулася.

Я засмiялася, бо знала, що вона мае рацiю.

Отже, я вирiшила зайти до ресторану, але раптом згадала, що залишила свое водiйське посвiдчення в аптецi на iншому боцi мiста, яка зачинялася за пiвгодини. Я поiхала, щоб забрати документи, а потiм повернулася до ресторану, гадаючи, що гiршоi ситуацii й уявити не можна, бо я спiзнилася аж на годину.

На парковцi ресторану я впiзнала одного хлопця. Його звали Тайлер, ми були знайомi близько шести рокiв, i колись я була в нього закохана. Вiн запросив мене перехилити чарчину. Пропозицiя була спокуслива, але на мене чекали друзi, i я хотiла з ними зустрiтися, тож я вiдмовилася. Подумки я подякувала Боговi за силу духа i зайшла всередину.

У ресторанi я побачила Пола, з яким познайомилася кiлька рокiв тому. Вiн був iз тих людей, яких зустрiчаеш – i одразу виникае «хiмiчна реакцiя», але через те, що нiхто з вас не вiльний, ви домовляетеся бути на зв’язку, але не спiлкуетеся. Проте вiн був тут сам. Ми поговорили кiлька хвилин, i вiн сказав менi, що, перед тим як пiти, знайде мене. Домовилися.

Я знову подякувала Боговi за свою гiдну поведiнку i нарештi дiйшла до своiх друзiв. Пiсля того як ми трохи потеревенили, до нас пiдсiли дiвчина i хлопець, якi менi були незнайомi. Хлопця звали Девiд. Вiн сiв коло мене, i через деякий час ми вже без упину говорили. За кiлька хвилин Девiд уже менi сподобався – просто вiн був таким… нормальним: не флiртував iз кожною дiвчиною в залi, не розмовляв про колишнiх i кокаiновi звички. Я не могла згадати, коли востанне могла так швидко вiдчути симпатiю до когось.

Однак я не розумiла, чи зустрiчався Девiд iз тiею дiвчиною, з якою вiн прийшов. Якщо так, то я припинила б нашу розмову, тому що була на ii боцi пiд час блiц-знайомства, яке влаштував собi мiй кавалер iз церкви. Тож я запитала Девiда, i вiн вiдповiв, що вони лише друзi. Фух!

Ми з Девiдом згадали, що вiсiм мiсяцiв тому вже зустрiчалися на вечiрцi з нагоди дня народження нашого спiльного друга. У мене навiть було групове фото, на якому був i вiн. Також з’ясувалося, що кiлька мiсяцiв тому ми були на однiй геловiнськiй вечiрцi, але тодi одне одного не бачили (на той час у мене був хлопець, тож iнших кавалерiв я не розглядала). Зрештою ми з Девiдом зрозумiли, що маемо одного найкращого друга – Джеремi.

Я запропонувала написати Джеремi есемес-повiдомлення i розповiсти, що ми познайомилися. Пiд час посту я не писала есемески, тож це було моiм першим повiдомленням. Джеремi швидко вiдповiв. Я повернула свiй телефон так, щоб ми з Девiдом одночасно змогли прочитати есемеску. («Вау! Я саме думав про те, щоб вас звести. Здаеться, вiн твiй типаж».) Я не знала, хто бiльше зашарiвся – я чи Девiд.

– Колись ми розповiдатимемо цю чудову iсторiю нашого знайомства, – сказали ми одночасно, трохи збентеженi, але заiнтригованi.

Джеремi також написав Девiдовi есемеску, у якiй запитав, як ми познайомилися. «Єврейське побачення»[19 - Побачення для евреiв iз метою створення повноцiнноi еврейськоi сiм’i, заснованоi на справжнiх еврейських цiнностях i традицiях.], – жартома вiдповiв Девiд. Смiшним було те, що минулого тижня я справдi казала Джеремi, що збираюся на еврейське побачення, бо моя знайома християнка так вийшла замiж. Джеремi навряд чи здогадувався, що Девiд жартував. (Джеремi, якщо ти зараз це читаеш, то таемницю викрито.)

Тодi Джеремi написав менi: «Ти на еврейському побаченнi, хоча сама католичка? Ще й на Великдень? Це взагалi дозволено?» А я подумала: «У Бога чудове почуття гумору». Врештi-решт, Великдень – це час, коли все вiдроджуеться.

Тепер, багато рокiв по тому, я згодна, що люди мають рацiю. Усе стаеться тодi, коли цього очiкуеш найменше. Пiсля моiх тривалих стосункiв iз хлопцем iз коледжу я нiколи не думала, що зможу знову знайти кохання. Але, зустрiвши Девiда, я зрозумiла, що зможу. І знайшла. Через кiлька мiсяцiв, коли ми почали зустрiчатися, я сказала Девiдовi:

– Дякую, що був на тiй невеликоднiй вечерi.

– Дякую, що ти просто е, – вiдповiв вiн.



    Наталiя К. Лусiнськi




16

Сила випiчки


Навiть дрiбнi трiумфи роблять життя чудовим.

    Євгенiя Прайс

Уявiть собi: худенький бiлявий дев’ятирiчний хлопчик сидить на кухонному столику бiля тарiлки зi свiжоспеченим фiгурним печивом, яке потрiбно прикрасити. Його червона флiсова пiжама спереду притрушена борошном, кiнчик носа також у муцi. Сiро-зеленi очi хлопчика серйозно дивляться на тарiлку, оскiльки вiн обдумуе завдання, яке постало перед ним. Поруч на стiльцi стоiть його сестричка. Їi пiжама така ж, як i в братика, лише рожева. Рукави пiжами заплямованi в червону i зелену цукрову глазур. Дiвчинка дивиться на кулiнарну розкiш перед собою, i ii очi свiтяться. Їi щiчки, злегка вкритi ластовинням, також притрушенi червоною i зеленою цукровою пудрою та рiзнокольоровими присипками, якими вони з братом прикрашають зiрочки, дзвоники, дерева i фiгурки Санта-Клауса.

Крихiтна темноволоса жiночка керуе цiею кулiнарною феерiею, метушиться мiж двома дiтьми та допомагае iм. Скрiзь розкиданi прикраси.

Борошно кружляе в повiтрi й осiдае на столi, плитi й лiнолеумi.

З кухнi лине настiльки привабливий аромат, що чоловiк в окулярах у золотiй оправi пiдходить до дверей, аби дiзнатися, що за веселий i водночас брудний процес тут вiдбуваеться.

– Тату, – гукае його син, – поглянь, що ми робимо! Чоловiк посмiхаеться i пiдходить ближче, аби помилуватися печивом, щедро присипаним та прикрашеним – iнодi занадто – рiзнокольоровими присипками. Вiн вiдбирае кiлька скромно прикрашених штук, аби покуштувати iх, поки дочитуватиме газету у вiтальнi.

Але я забiгаю наперед.

Повернiмося на кiлька тижнiв ранiше, коли спiльнi друзi покликали на вечерю жiнку й чоловiка – бездiтну вдову за тридцять i вдiвця за сорок iз двома маленькими дiтьми. І хоча i вiн, i вона вже втратили надiю знайти справжню половину в iхньому маленькому студентському мiстечку – включно з унiверситетом, де вони навчалися, – обое погодилися.

– Я маю повернутися додому до дев’ятоi години, щоб закiнчити перевiрку творiв, – сказала жiнка перед вечерею.

– Я ненадовго. Потрiбно вчасно вкласти дiтей спати, – повiдомив чоловiк господинi дому.

О пiв на першу ночi жiнка допомагала нести чоловiковi його дочку, яка заснула, до його джипа. Його сонний син плентався поруч. «Вiн мае намiр подзвонити тобi», – сказали друзi жiнцi.

Минув день, другий. На третiй день пiсля обiду дзвiнка так i не було. «Здаеться, вiн передумав», – iз жалем подумала жiнка, бо цей чоловiк був тим, кого вона завжди прагнула.

Кiлька годин по тому задзвонив телефон. Це був чоловiк, який серед напруженого неспокiйного розкладу зрештою знайшов час зателефонувати. Протягом години вони мило поговорили, а потiм вiн запросив ii на вечерю в мiсцевий iталiйський ресторан.

Вони приiхали до ресторану близько сьомоi години й замовили по келиху вина, доки вивчали меню. Потiм почали розмовляти, нiби в усьому всесвiтi, а надто в ресторанi нiкого, окрiм них, бiльше не було. Вони замовили iжу о пiв на десяту. Вiдвiдувачi ресторану змiнювалися, доки чоловiк i жiнка не лишилися самi. На цю пору iхнiй офiцiант уже попивав пиво за барною стiйкою.

Коли чоловiк iз жiнкою вiдволiклися вiд бесiди, то здивовано усвiдомили, що iншi столики були прибранi i в залi вже нiкого не було. Хоча офiцiант i запевняв iх, що вони можуть iще посидiти, але час було вже йти – на годиннику була вже перша ночi. Чоловiковi iхати додому було далеченько, а з дiтьми досi сидiла нянька. Коли вiн допомагав жiнцi вдягти пальто, його губи торкнулися ii чола. Бiля дверей ii будинку вiн поцiлував ii по-справжньому.

Жiнка ввiйшла в дiм, вiдчуваючи, що все навколо було наелектризоване. Хоча вона i кепкувала iз закоханих людей, коли тi описували себе так, наче «пливуть на рожевих хмаринках», тепер це вiдбувалося з нею. Вона спробувала перевдягтися, але зрештою сiла на край лiжка, обмiрковуючи подii цього вечора.

Задзвонив ii телефон. Це був чоловiк, який заявив: «Мене ледве не заарештували, i все це через тебе!» Повертаючись додому, вiн був настiльки заглиблений у своi думки, що його джип iхав посеред майже безлюдноi магiстралi. Полiцейський помiтив цей дивний стиль водiння i зупинив автомобiль. Чоловiк розповiв патрульному, що повертався з дуже захопливого побачення, тож полiцейський поставився до нього спiвчутливо, хоча й був трохи здивований.

Наступного дня чоловiк запропонував жiнцi приеднатися до нього з дiтьми пiд час недiльноi вистави «Ернест рятуе Рiздво». Пiсля обiду вiн запросив ii до себе додому. Будинок був просторий, у колонiальному стилi, гарно умебльований, у сiрих тонах, розташований у мальовничому мiсцi, серед п’яти гектарiв лук та лiсiв. Усе було настiльки гармонiйним, що жiнку охопило справжне блаженство. Їй хотiлося спiвати й танцювати.

Пiсля вечерi в його будинку жiнка запитала, чи можна iй спекти рiздвяне печиво разом iз його дiтьми.

І тут починаеться перша сцена.

Чоловiк знову з’являеться у дверях i уважно вивчае слiди борошна на пiдлозi кухнi.

– Тату, – каже дiвчинка, – подивися на це печиво! Я зробила його для тебе!

Вiн пiдходить i дивиться на печиво, яке настiльки вкрито присипкою i прикрасами, що ледве можна розгледiти форму Санта-Клауса. Хоча за дорослими стандартами таке печиво i неiстiвне, але це мрiя шестирiчноi дитини. Брови чоловiка здивовано вигинаються, а потiм опускаються. Вiн повертаеться до дочки.

– Ти впевнена, що тут достатньо присипки? – питае вiн.

Вона хихикае.

– Хiба не гарно?

– Це шедевр. А ти так старанно прикрашала його, що, гадаю, i маеш його з’iсти.

Одразу ж у склянках з’являеться молоко. Багато печива з’iдають, i ще чимало лишаеться на потiм. Коли настае час укладатися в лiжко, дiти миються i перевдягаються в чистi пiжами. Поки жiнка прибирае на кухнi, чоловiк читае дiтям на сон. Пiзнiше дорослi усамiтнюються у вiтальнi, де в камiнi танцюе вогонь. Вино в келихах, чоловiк i жiнка п’ють за успiшний вечiр.

– Це вперше в життi вони пекли печиво, – каже чоловiк жiнцi, яка лежить поруч на диванi. – Коли померла iхня мама, вони були ще зовсiм малi.

Обiйнявшись, вони розмовляють – або мовчать, – доки вогонь не починае жеврiти.

Пiсля двадцяти рокiв шлюбу мiй чоловiк i досi вважае, що його пiдставили: нiби я знала, що, аби привабити його, маю лише приготувати рiздвяне печиво разом iз його дiтьми. Таке радiсне заняття спричинило святкову атмосферу, i вiн зрозумiв, що я – жiнка, про яку вiн мрiяв, а його важкi роки батька-одинака скiнчилися. Усе, що вiн мiг зробити, – це щиро закохатися в мене. А я в нього. Решта, як-то кажуть, iсторiя.



    Кетрiн Гроу




17

Та, якоi нiколи не було


Краще кохати й утратити, анiж узагалi нiколи не кохати.

    Альфред Лорд Теннiсон

Це був чудовий весняний день, четвер, десь о пiв на шосту вечора. Я сидiв у внутрiшньому дворику ресторану навпроти зупинки потягiв i чекав на Мерi. Кожнi кiлька хвилин прибувала нова партiя приiжджих. Нескiнченнi хвилi пасажирiв добряче вiдвертали мою увагу вiд армii метеликiв у животi. Я не звик хвилюватися, але менi було неспокiйно перед першим побаченням iз дiвчиною, яку я не хотiв пам’ятати i нiколи не зможу забути.

За тиждень до цього я вперше побачив Мерi пiсля коледжу, тобто пiсля випуску трьома роками ранiше. Менi зрештою вiдкрилася та правда, яка переслiдувала мене з першоi митi, – правда, яку я роками намагався iгнорувати, правда, яку потрiбно було визнати, яку Мерi заслуговувала почути i повiрити, – вона була еталоном, за яким я оцiнював усiх iнших жiнок. Прибув iще один потяг, i нова партiя пасажирiв почала виходити, коли Мерi подзвонила менi та сказала, що вже приiхала.

Коли я поглянув на вулицю, метелики здiйнялися високо вгору. Посеред натовпу йшла жiнка, яка назавжди змiнила мiй погляд на жiнок узагалi. Мерi видiлялася з натовпу, наче троянда в безплiднiй пустелi. Вона посмiхалася незабутньою яскравою усмiшкою i йшла зi звичною для неi сюрреалiстичною i п’янкою витонченiстю. Коли Мерi помiтила мене i почала переходити дорогу, ii усмiшка якимось чином стала ще привабливiшою.

Тодi я ще не знав, що це побачення стане початком просвiтницькоi подорожi, у кiнцi якоi я зрозумiю, що недостатньо прислухатися до свого серця, якщо дозволяти своiм страхам створювати навiть легкий вiдтiнок вагань або стриманостi.

Наступнi два роки були для нас «американськими гiрками». Ми годинами розмовляли, смiялися i втiшалися одне одним, наче нашi злети, падiння i решта всього свiту були абсолютно несуттевими. Я повнiстю розчинився в роботi, яку створив для себе, – робити все, аби вона почувалася максимально комфортно, безпечно i щасливо. Я думав, що в ii очах проглядалася взаемнiсть.

Я був захоплений не лише вродою Мерi, це було щось значно рiдкiснiше i важливiше. За моiми стандартами, нiщо не могло зрiвнятися з людиною, яка без зусиль випромiнювала енергiю, що невимушено долала всi стреси, одночасно дозволяючи побачити все найважливiше в життi з неймовiрною чiткiстю i радiстю. Жiнки, з якими я зустрiчався згодом, мали всi тi риси (розум, почуття гумору, зовнiшня/внутрiшня краса i спiвчуття), якi менi подобалися, але iх було замало, аби вдовольнити мене, – менi було потрiбно значно бiльше. Менi була потрiбна жiнка з унiкальною здатнiстю глибоко змiцнювати та надихати мене; жiнка, яка змусить мене стати найкращою людиною просто тому, що я розумiтиму, що вона заслуговуе на найкраще з того, що я можу iй запропонувати; жiнка, чие щастя для мене буде таким же важливим або важливiшим за власне.

Врештi-решт ми розiйшлися, а я думав: чому впродовж тих двох рокiв у наших стосунках була то пристрасть, то охолодження? Чи тому, що я недостатньо наполегливо пояснював, чого хотiв? Чи тому, що ми обое боялися довiряти одне одному, а в серйозних стосунках вiдповiдальнiсть е невiд’емною частиною? Можливо, моi iнстинкти мене пiдводили i вона нiколи не вiдчувала до мене того, що вiдчував до неi я. Якою б не була причина, моi почуття до неi не змiнилися. Якимсь дивним чином менi взагалi все одно, через що ми розiйшлися; для мене важливо, щоб вона була щаслива i в безпецi. Як би я не хотiв бути тим, хто змушуе ii посмiхатися, я вже радiтиму з того, якщо знатиму, що вона завдяки комусь посмiхаеться i той «хтось» шануе ii (як вона на те й заслуговуе).

Хоча нашi стосунки скiнчилися iнакше, нiж я хотiв, я отримав цiнний урок. Чесно кажучи, хоча я називав Мерi «та, яка пiшла», страхи i сумнiви, якi зрештою нас розлучили, зробили ii «тiею, якоi нiколи не було».

І хоча я б хотiв повернути час i змiнити плин наших стосункiв, я нi про що не шкодую. Я прислухався до свого серця, i, хоча Мерi нiколи не вiдповiдала менi повною взаемнiстю, вона все одно заслуговувала на мою любов, яку я вiддавав iй. Я зрозумiв, що, коли в життi з’являеться така особлива людина, як Мерi, треба заради себе i неi класти на карту все свое життя. У протилежному разi ви дозволите своiм страхам обмежити свое майбутне i залишитеся лише зi спогадами про «ту, яка пiшла» або, ще гiрше, про «ту, якоi нiколи не було».



    Джефрi Нейтан Ширрiпа




18

Веселка


І коли вiн говорив про пiзнання, я подивився вгору i побачив рiзнокольорову веселку, що з’явилася надi мною.

    Чорний Лось

1995-й був паскудним роком: у серпнi помер мiй чоловiк, iз яким ми пробули в шлюбi сорок вiсiм рокiв, а чотири мiсяцi по тому померла моя мама. Пiсля десяти рокiв пiклування про чоловiка i матiр, що я мала тепер робити? Нескiнченно довго тяглися днi i ночi на самотi. Мiй розум постiйно був заповнений темними i похмурими думками. Якщо я засинала, то менi снилися кошмари. Одного дня мiсцевий пастор запросив мене до групи пiдтримки тих, хто втратив близьких. Я неохоче пiшла i познайомилася з людьми, якi дiлилися своiми почуттями й розповiдали, як iм удаеться впоратися з труднощами. Зрештою, щоб позбутися депресii, яка нависала надi мною, я вирiшила трохи помандрувати. Я не ризикувала подорожувати одна, тож узяла iз собою чотирьох онучок-пiдлiткiв. Чарiвноi червневоi сонячноi днини ми пiднялися на борт корабля «Nieuw Amsterdam» у Ванкуверi й рушили до Аляски. В однiй каютi були двi старшi сестрички, а в iншiй – я з двома меншими.

Щоранку я прокидалася ранiше за дiвчат, прогулювалася палубою i милувалася довколишнiми краевидами. Ми з онучками брали участь у всiх програмах на борту корабля, приедналися до трьох екскурсiй на березi, захоплювалися сотнями лисих орлiв у дикiй природi i навiть пройшлися по льодовику Менденгол. Коли дiвчата були зайнятi своiми пiдлiтковими справами, я сама виходила на палубу й насолоджувалася спокоем, намагаючись вiдiгнати темнi думки й болiснi спогади. Спостерiгання за хвилями, якi накочувалися одна на одну, заспокоювало мене.

Тижнями я думала про те, що вiдбувалося в моему життi. Найбiльше мене хвилював один чемний удiвець, iз яким я познайомилася в групi пiдтримки в пастора. Щонедiлi ми бачилися з ним у церквi. Інодi вiн телефонував, аби просто поговорити. Одного разу ми були на вечерi й у кiно, куди вiн вiдвiз мене на своему червоному «Понтiацi Файерберд», яким дуже пишався. Вiн терпляче зносив моi депресивнi настроi i напади слiз i навiть кiлька разiв змусив мене засмiятися. Та хiба це було чесно – вiдбирати стiльки його часу? Пiсля смертi мого чоловiка не пройшло й року, i я досi не могла забути про нього. Що я робила? Менi ж було майже сiмдесят рокiв. Що подумають моi дiти? Менi був потрiбен якийсь знак, але морськi хвилi не показували жодного знамення.

Уранцi наш корабель зайшов у Льодовикову бухту, я тихенько вдяглася й пiднялася на прогулянкову палубу. На Алясцi час вiдставав на чотири години, тож, попри те що на годиннику була четверта ранку, мiй внутрiшнiй годинник показував восьму. Я жваво прогулювалася палубою та спостерiгала за океаном i небом, яке поступово свiтлiшало. Я обiйшла нiс корабля i побачила яскраву веселку, що охопила захiд неба. Я боялася сподiватися, але не могла перестати думати, що це була вiдповiдь на моi молитви.

На наступному колi прогулянки до мене приедналася Марта, також удова. У неi була складна проблема: вона нiяк не могла вирiшити, чи слiд iй поступитися власною незалежнiстю й переiхати до своеi сестри, яка нещодавно втратила чоловiка. До цього ми двiчi чи тричi обговорювали нашi проблеми, але до iх розв’язання так i не наблизилися. Тепер ми обходили нiс корабля i милувалися насиченими кольорами веселки.

– Як гадаеш, Марто, чи це не Господнiй знак для нас? Як тодi, коли вiн показав веселку Ною? – запитала я.

– Не знаю, – вiдповiла вона, – але, якщо на наступному колi веселка лишиться на небi, я вважатиму, що це знамення.

Наша веселка продовжувала освiтлювати небо на наступних наших прогулянкових колах i почала тьмянiти лише тодi, коли ми зайшли всередину каюти на снiданок. Ми iли в тишi, i я вiдчувала себе найбiльш спокiйною за всi минулi тижнi.

Увесь день я провела на палубi, любуючись льодовиками, блакиттю i зеленню криги з рiзних десятилiть i навiть геологiчних перiодiв. Лiтнiй день був теплим, небо – чистим i блакитним, вода – як дзеркало. Усе було як на картинi, i лише зрiдка цю iдилiю порушували видри, що грайливо плескалися в океанi. Над десятиповерховою палубою височiли крижанi стiни, а iхня краса вкотре демонструвала Господню велич.

Коли ми припливли до мiста Кетчикан, я зателефонувала своему знайомому Келу, але про знамення не згадувала. Вiн був привiтний i запропонував зустрiти мене в аеропорту. Кел ранiше працював iнженером, а тепер на пенсii був завзятим теслярем i велосипедистом, який полюбляе подорожувати. З покiйною дружиною в нього такоi можливостi не було через ii хворобу, так само як i я не могла подорожувати через хворобу мого чоловiка.

Коли я повернулася з круiзу, Кел почав частенько заходити до мене додому, i невдовзi я зрозумiла, що маю до нього глибокi почуття. Але я нiяк не могла якось визначити нашi стосунки, доки ввечерi менi не подзвонила дочка. Коли я розповiла, що вечеряла з Келом, вона вигукнула:

– Мамо! Ти нiколи не говорила, що зустрiчаешся з кимось!

Голос у неi був радiсний.

До кiнця того року ми вiдвiдували театральнi вистави i балет, подорожували мiсцевими парками на його «Понтiацi». Кел часто дарував менi квiти, вiн був дуже уважним. У сiчнi Кел опустився на одне колiно i освiдчився менi. Я вiдповiла «так». Пiсля консультацii з пастором ми призначили дату весiлля на квiтень, продали нашi будинки й купили один спiльний. За пiдготовкою до нашого весiлля наглядало пильне око пастви, деякi парафiяни влаштували нам прийняття iз врученням весiльних подарункiв. Щасливi, ми запросили всю паству на святкову церемонiю.

Весна 1997 року в Теннессi була прекрасною. Багряники i кизил для наших гостей iз пiвночi були спражнiм дивом, а магнолii й азалii цвiли малиновим i бiлим цвiтом. На весiлля з вiддалених куточкiв краiни прилетiло семеро наших дiтей; iз Середнього Заходу приiхали сестри Кела зi своiми родинами; з Огайо i Мiссурi – двое його двоюрiдних братiв. З iншого кiнця штату приiхав брат мого покiйного чоловiка з дружиною.

У день нашого весiлля трохи дощило, але пiд час самоi церемонii вже свiтило сонце. Коли мiй брат супроводжував мене до церкви, ми обое милувалися яскравою веселкою на сходi неба. Можливо, я сумнiвалася, що веселка в Льодовиковiй бухтi була знаменням, але я твердо вiрю, що веселка на нашому весiллi була Господнiм благословенням.

З Келом ми одруженi вже дванадцять рокiв, i кожного дня наша радiсть i любов дедалi мiцнiшае. Вiн i досi даруе менi квiти. Темнi думки бiльше не непокоять мене.

Наш медовий мiсяць ми провели в круiзi по Карибському морю: намагалися вночi пiдрахувати мiльйони зiрок i спостерiгали за кометою Гейла-Боппа, яка прокладала собi небом царський шлях. Нещодавно ми разом перепливли через Панамський канал i побували на берегах бурхливого Атлантичного та спокiйного Тихого океанiв. Останньоi ночi на борту корабля, перебуваючи на вiддалi вiд вогнiв мiста, ми отримали рiдкiсне задоволення вiд цiлковитоi темряви. Також ми плануемо вiдправитися в iнший круiз по Алясцi. Бог до нас ласкавий.



    Елсi Шмiд Нок




19

Варто лише наважитися!


Кохання приходить не тодi, коли знаходиш iдеальну людину, а тодi, коли для тебе недосконала людина е iдеальною.

    Сем Кiн

2007 року менi виповнилося п’ятдесят, я була розлучена. Але це ще не все: я була iнвалiдом iз тридцяти шести рокiв. «Що ж, Деббi, – бадьоро сказала я собi, – ти й досi носиш той самий розмiр джинсiв, як i десять рокiв тому. З вiком ти стала цiкавiшою. Можливо, у когось виникне до тебе романтичне почуття, хоча б iз другого погляду».

Кого я обманювала? Немолода, з iнвалiднiстю… нiчого не варта, зламана, одним словом, тягар. Як я могла спiлкуватися з людьми? Хiба розмiр джинсiв i справдi важливий?

У 1994 роцi в мене дiагностували рiдкiсне неврологiчне порушення – синдром м’язовоi ригiдностi (СМР). Вона трапляеться раз на мiльйон випадкiв. Моя скомпрометована нейроiнгiбiторна система мае пiдвищену реакцiю на зовнiшнi подразники – дотик, звук, емоцii та рух, викликаючи серйознi спазми м’язiв тiла. Через те я маю схильнiсть до травм вiд випадкових падiнь.

Я ввiмкнула свiй комп’ютер, i мiй настрiй полiпшився: я отримала iмейл вiд Джона, свого найкращого друга. Я жила в Колорадо, а вiн – у Флоридi, але ми частенько спiлкувалися. Телефоннi розмови та листування з ним були заохочувальними, веселими та щирими. Я вiдверто подiлилася з ним своiми сумнiвами по телефону.

– Джоне, я нiкому не буду потрiбна. Я не можу робити того, що можуть iншi. Буде несправедливо просити якогось чоловiка взяти на себе мою фiзичну ношу.

– Деббi, я знаю, що Господь мае для тебе когось. Ти стiльки всього можеш запропонувати, – вiдповiв вiн, намагаючись пiдвищити мою самооцiнку.

– Я так не думаю. Я хочу жити сама. Не зможу пережити ще одне розлучення. Краще не мати чоловiка, анiж бути самотньою в шлюбi, – зiтхнула я.

Джон нагадав менi про свою покiйну дружину Донну.

– Я нiкого не шукав, коли зустрiв ii. Мене задовольняло те, що я жив сам i займався бiзнесом. Але одного дня Донна зазирнула до недiльноi школи. Очевидно, що в Господа були на нас плани. Це був чудовий шлюб. Повiр менi, для тебе це також можливо.

Обмiрковуючи його обнадiйливi слова, я досi мала серйознi сумнiви щодо своiх перспектив, особливо мене лякав мiй дiагноз – СМР.

Пiд час наступноi телефонноi розмови з Джоном я розповiла йому, що планую зi своею дочкою Джеймi вiдвiдати Клiрвотер[20 - Мiсто на заходi штату Флорида.] i Дiснейворлд.

– Повiдом мене, коли все вирiшиш остаточно, i я допоможу з бронюванням. Думаю, я знайду вiльний день, щоб повечеряти з тобою i Джеймi, – запропонував вiн.

Кiлька мiсяцiв по тому ми з Джеймi чекали на Джона в готелi у Дiснейворлдi. За кiлька мiсяцiв телефонних розмов Джеймi i Джон зблизилися i з нетерпiнням очiкували зустрiчi. Джеймi розумiла моi переживання через те, що Джон уперше побачить мою iнвалiднiсть. Коли вiн зателефонував i сказав, що вже у вестибюлi, я попросила доньку на кiлька хвилин лишити мене з Джоном наодинцi i залишила свого цiпка в номерi.

Вiд думки про те, що побачу Джона, я одночасно i хвилювалася, i боялася. Розмови про iнвалiднiсть вiдрiзняються вiд побаченого на власнi очi. Чи змiнить вiн свою думку про мене, побачивши мене?

Дверi лiфта вiдчинилися – i спалахнуло яскраве свiтло. Джон сфотографував мене. Окрiм шоку на моему обличчi, на свiтлинi була наче нормальна жiнка з темно-каштановим волоссям, у чорних капрi[21 - Короткi штани, завдовжки приблизно до середини гомiлки.] та стильнiй сорочцi з вiзерунком.

Я захоплено розглядала Джона: трохи рiдке волосся, ставне тiло, мерехтливi блакитнi очi, чорнi штани, бiла сорочка… i його палиця, бо в Джона також СМР. Ми сiли на диван, уперше поглянули одне одному у вiчi та обiйнялися. Я вдихала тонкий аромат його одеколону, i мене наче огорнуло його теплом.

Пiсля поiздки до Флориди нашi телефоннi розмови перетворилися на п’ятигодинний марафон, по кiлька разiв на день, щодня. Наша дружба розвинулася у щось значно глибше… i дуже складне. Джон був майже на чотирнадцять рокiв старшим вiд мене i, крiм СМР, мав iншi серйознi проблеми зi здоров’ям. У мене ж – СМР та iнсулiнозалежний дiабет. Ми обговорили ситуацiю, у якiй нашi почуття були проти реальностi.

У 2008 роцi я стала мiсiс Джон Кроуфорд i переiхала в Джексонвiлл[22 - Мiсто в штатi Флорида.]. Ми живемо багатим i незвичним життям. Реальнiсть переслiдуе нас, але все дивовижне, що ми переживаемо, того варте.



    Дебра Е. Кроуфорд




20

Інше «завжди»


Твiй шепiт я почула не вухами, а серцем. Не губи ти цiлував, а мою душу.

    Джудi Гарленд

Я сидiла за своiм робочим столом на третьому поверсi нашого офiсу. Стiл був укритий рекламними матерiалами й документами, якi потребували моеi уваги (я ? заступник директора зi зв’язкiв iз громадськiстю нашоi великоi конфесii). Тепер у моему життi було двi новi ролi – вдова i фахiвець зi зв’язкiв iз громадськiстю.

Смерть мого чоловiка вiд раку пiсля чотирнадцяти рокiв мiсiонерськоi служби на Карибах безумовно змiнила напрям мого життя. Молодший син закiнчував середню школу, тож я жила та працювала в Атлантi, а це було дуже далеко вiд нашоi мiсiонерськоi органiзацii i вiдрiзнялося вiд простого життя на прекрасному островi Гренада[23 - Острiв на пiвденному сходi Карибського моря.]!

Я зосереджено вивчала свiй останнiй проект, коли мене перервала секретарка одного з вiддiлiв, яка ввiйшла в кабiнет i поклала менi на стiл резюме.

– Тебе це зацiкавить, – посмiхнулася вона. – Наш новачок – удiвець!

Узагалi-то, я чемна людина, але тут розсердилася. Мене дратувала цiкавiсть людей до моеi «самотностi». Менi було сорок сiм, i я думала, десь у пiдсвiдомостi, що не буду завжди одна. У мене був чудовий шлюб, i я вважала, що «колись» знову вiдчую таке задоволення. Але ж не зараз!

Я вiдкрила теку, роздумуючи, до яких новинних сайтiв надiслати прес-релiз, який пiдготую, i подивилася на резюме. Що? До Джорджii з Оклахоми приiхав Ед Онлi, п’ятдесят один рiк i… шестеро дiтей!

Цей точно не пiдходить! Що собi думала моя подруга? У мене е трое синiв, старших один вiд одного на чотири роки.

Протягом наступних двох тижнiв я виконувала свiй професiйний обов’язок. Я органiзувала спiвбесiду iз «вдiвцем», надiслала до агентств його неймовiрну iсторiю роботи, зазначивши, що вiн покинув свою мiсiонерську дiяльнiсть, аби приеднатися до нас. Визнаю, я була справдi вражена його вiргiнським акцентом, який вiн не втратив, створюючи громадськi центри служiнь, медклiнiки й ценри для священикiв у Мiссiсiпi, Арканзасi й Оклахомi. Вiн хотiв робити те саме в Джорджii, i я пiдбадьорювала його.

І тодi це сталося.

Одного дня Ед зупинив мене на балконi, коли я виходила з кабiнету директора. З дивним поеднанням сором’язливостi та самовпевненостi вiн запитав, чи е у мене вiльна хвилинка. Я зупинилася, i вiн поставив менi свое перше непрофесiйне питання:

– Я тут подумав… чи не погодилися б ви повечеряти з джентльменом? – Напевно, вiн побачив на моему обличчi здивування, бо швидко додав: – Джентльмен – це я!

Того сiчневого дня розпочалася раптова, неочiкувана й чарiвна дружба, яка невдовзi розквiтла в щось значно бiльше. Вiдкинувши свое поверхове судження, я зрозумiла, що Ед – один iз найчарiвнiших i найнiжнiших чоловiкiв, якi менi траплялися. Прикладом його великодушностi е те, що вiн дозволяв менi говорити про мою втрату i вiдверто розповiдав про власний шлюб. Розмовляючи з ним, я зрозумiла, що менi не потрiбно викреслювати iз життя свiй двадцятисемирiчний шлюб, а вiн може згадувати свою покiйну дружину, з якою прожив тридцять один рiк.

Іще один приклад щедростi його душi: вiн почув, як я скаржилася, що не можу виростити траву на могилi свого чоловiка. Нiчого не говорячи, вiн у свiй вихiдний приiхав на кладовище, яке було за тридцять миль вiд мiста, обробив грунт i поклав дерен на могилi мого чоловiка. Вiн показав менi це пiзнiше, коли ми вдвох прийшли на кладовище.

Пiсля кiлькох мiсяцiв спiльних вечерь i прогулянок торговими центрами стало очевидно, що мiж нами, двома дорослими з подiбним мiсiонерським минулим, вiдбуваеться щось бiльше, нiж «дружба». Але як ми могли перейти на останнiй рiвень, коли в нас обох було таке чудове минуле у своiх родинах?

Це питання вирiшилося одного дня, пiсля вечерi в нашому улюбленому ресторанi в Атлантi. Ед дивився на мене безвинними блакитними очима, у яких я бачила чеснiсть, турботу й любов. З незвичайною мужнiстю (як вiн досi зiзнаеться) вiн узяв мене за руку та сказав:

– Я знаю, що в тебе був чудовий чоловiк i ти його дуже кохаеш. Я знаю, що ти обiцяла кохати його завжди. – Вiн зупинився, а потiм сказав: – Я тут подумав, чи можеш ти кохати мене на iнше «завжди»?

Вiн не просив мене забути свое перше кохання, а хотiв, щоб моеi любовi вистачило i йому. Я не вагалася i вiдповiла «так».

Менше нiж за пiвроку пiсля нашоi зустрiчi на балконi, коли я погодилася «повечеряти з джентльменом», ми з Едом одружилися в колi родичiв i друзiв, якi святкували наш несподiваний союз.

Минуло двадцять п’ять рокiв, i тепер ми – змiшана родина з дев’яти дiтей i п’ятнадцяти онукiв. Ми подорожували долинами, пiдiймалися на гори, вiдчували радiсть i смуток, здобували i втрачали – усе це лише змiцнювало нас.

І ми будемо йти разом – завжди.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Професiйна хокейна команда мiста Ванкувер (Канада). (Тут i далi прим. перекл.)




2


Велика мiська агломерацiя у Пiвнiчнiй Калiфорнii, що сформувалася навколо затоки Сан-Франциско; названа ii iм’ям.




3


Американський фiгурист, олiмпiйський чемпiон.




4


1 миля = 1,6 км.




5


1 фут = 30 см.




6


1 фунт = 450 г.




7


Американський джазовий пiанiст.




8


Приповiстi 13:12, переклад І. Огiенка.




9


Захворювання дихальних шляхiв.




10


Столиця штату Пiвнiчна Каролiна.




11


Герой популярного телевiзiйного серiалу «З поверненням, Коттер».




12


Пiсню «Fooled Around and Fell in Love» написав i виконав блюзовий гiтарист Елвiн Бiшоп (1975).




13


Асоцiацiя восьми найстарiших американських унiверситетiв.




14


У США та Європi вживання iжi, що об’еднуе снiданок i ланч, – мiж 11-ю годиною ранку i 16-ю годиною дня.




15


Порода собак.




16


Герой американського телевiзiйного серiалу «Сайнфелд», якого описують як «невисокого, присадкуватого, недоумкуватого лисого чоловiка».




17


Вайтгед – британський математик, логiк, фiлософ i педагог. Камю – французький романiст, фiлософ, публiцист. Сартр – французький фiлософ, драматург, письменник.




18


Томас Вулф – американський письменник, автор книги «Додому нема вороття».




19


Побачення для евреiв iз метою створення повноцiнноi еврейськоi сiм’i, заснованоi на справжнiх еврейських цiнностях i традицiях.




20


Мiсто на заходi штату Флорида.




21


Короткi штани, завдовжки приблизно до середини гомiлки.




22


Мiсто в штатi Флорида.




23


Острiв на пiвденному сходi Карибського моря.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kenf-ld_mark/kuryachiy-bul-yon-dlya-dush-101-stor-ya-pro-kohannya