Темнi таемницi
Андрей Анатольевич Кокотюха


Пiщане – селище з поганою славою. А все тому, що в його околицях вже давно зникають люди, i найчастiше – молодi. Одного разу полiцiя знаходить там само тiло 26-рiчного Євгена. Це шокуе Ольгу, адже Євген був хлопцем ii доньки Яни, з ним вона втекла з дому. Ольга вiдчувае, що донька в небезпецi, та полiцiя не квапиться шукати дiвчину. Тому Ольга звертаеться до колишнього правоохоронця Вадима Чотара. Його вже давно цiкавить те, що коiться поблизу Пiщаного, особливо в зачиненому старому пансiонатi… Ольга i Вадим заглиблюються у пошуки Яни, але хтось навмисне збивае iх зi слiду. Той, хто боiться, що вони розкриють усi темнi таемницi Пiщаного…





Андрiй Кокотюха

Темнi таемницi



Ця книга – художнiй твiр. Усi подii вигаданi автором.

Будь-якi збiги з прiзвищами реальних осiб та фактами, котрi мали мiсце в життi, – випадковi.





Вiн вийшов iз хижi й рушив до колодязя. Ворони, мов незмiннi вартовi, як i ранiше стерегли заросле бур’яном поле за колючим дротом. У iхнiх рухах було щось механiчне, вони нагадували бляшаних птахiв, виставлених у вiтринах магазину iграшок, синюватi дзьоби блискали металом. Вони, мов за командою, повернули голови в бiк Жульена, утупившись у нього гудзиками очиць, i в них читалося: «Ну що, приятелю, тут ми – в себе. Побачимо, що буде з тим, хто насмiлиться нас потурбувати».

    Серж Брюссоло. Зимовi жнива






Пролог

Утiкач


Його звуть Євгеном, йому двадцять шiсть рокiв, вiн тiкае вiд неминучоi смертi.

Утiкач покладав надii на свiтлу, мiсячну й зоряну нiч. Удень ще мiг дати собi раду. Хоч справдi переоцiнив своi можливостi вродженого мiстянина, думаючи, що зможе прижитися на природi, далеко вiд цивiлiзацii. Коли ж подумки, а частiше – пошепки молив Бога, у якого дотепер не вiрив, аби Вiн, добрий та милосердний, вивiв iз хащ, котрi раптом стали непролазними, ближче до асфальту.

Де дорога – там машини, де машини – там люди.

Євгеновi хотiлося добiгти до них чимшвидше.

Вiн знав: утечу вже помiтили й напевне вiдрядили погоню.

Кiлька разiв зупинявся, переводячи подих. Адже задихатися почав одразу, як стартонув, далося взнаки принципове iгнорування фiзкультури й спорту. Колись пiддався загальнiй модi на здоровий спосiб життя, навiть спробував бiгати зранку. Вистачило на чотири днi, але просто так не здався – вирiшив займатися вечорами. Тут набридло вже пiсля другоi спроби, i вiн написав у Фейсбук величезний текст. Висмiяв усiх, хто прагне йти за буржуазними трендами й тому втрачае себе справжнього. Насправдi е вищий шик iти проти течii. Не кожен може собi дозволити робити це й зiзнаватися публiчно – настiльки, наскiльки можна вважати публiчним простiр соцiальних мереж.

Написав i забув.

Завжди викидав iз голови зроблене вчора. Жити треба сьогоднi, думати про завтра, дивитися вперед. Озиратися, рефлексувати нехай лишиться вибором невпевнених у собi, обтяжених купою комплексiв. Євген навчив себе не зважати на чужi думки ще зi школи.

На свiй п’ятнадцятий рiк народження вперше втiк iз дому й двi доби тинявся Киевом, ночуючи на вокзалi. Вважав його iдеальним мiсцем: завжди повно людей, якi прийшли сюди випадково, довго не затримуються й не звертають уваги одне на одного. Серед них можна розчинитися, стежити, лишаючись не помiченим, насичувати себе образами – те, що треба справжньому художнику.

Батьки шукали з мiлiцiею, але марно. На третiй день Євген повернувся, аби довести: нiчого з ним не сталося, мае котяче право ходити, де хоче, й жити сам по собi. Охоче погодився пiти з мамою до якихось дорогих лiкарiв, чемно вiдповiв на всi запитання, пройшов потрiбнi тести, дав зробити з собою купу рiзних процедур. Потiм тiшився з розгубленостi дипломованих мозкоправiв: нiчого не знайшли, жодних вiдхилень, визнали психiчно здоровим. Виписали якiсь таблетки, Євген дисциплiновано ковтав iх. А пропивши курс – знову подався з дому, цього разу на тиждень. Аби заспокоiти батькiв, акуратно дзвонив двiчi на день. Де спить, не казав, бо для чого комусь знати про нових знайомих, якi пустили пiд крило. Нiчого не вимагали, поводилися так само вiльно, як вiн, плювати хотiли на зовнiшнi правила й умовностi.

Вiдтодi Євген шукав себе.

Звiдси – ота невдала спроба вписатися в здоровий спосiб життя.

Але саме пiсля допису Євген знайшов Яну. Вона своiм здоровим життям пишалася, i вони доповнили одне одного. Так вiн вважав, а вона не заперечувала.

Незнайомка тодi написала: вони думають однаково, отже, однiеi крови. Захотiла зустрiтися. Це сталося ввечерi того ж дня. Гуляли до ранку, лягли й прокинулися разом. Ще за двi доби вирiшили нiколи не розлучатися.

Тепер Євген ii кинув.

Спершу гризло зсередини. Адже мусив би придумати, як витягнути подругу з пастки, лише тодi накивати п’ятами разом. Щось пiдказувало: справжнi мужчини мають чинити саме так. Проте вiн знайшов причину, чому тiкае сам, i довго переконував себе – усе робить правильно. Швидко дiстанеться до цивiлiзацii й людей, приведе допомогу. Розкаже, що бачив, i Яну врятують.

Якщо ж схоплять i його, з надiями на треба прощатися.

Євгеновi навiть не вступило в голову подумки просити в дiвчини пробачення. Переживе тих кiлька годин, поки Яна гадатиме, що ii зрадили й кинули напризволяще. Щойно вiн влетить у лiгво на полiцейськiй машинi, щойно винесе дiвчину на руках, вона все зрозумiе й переконаеться, хто насправдi ii герой.

Вiн укотре зупинився.

Вiдстанi, якi пробiгав iз кожним наступним вiдчайдушним ривком, ставали дедалi коротшими. Утiкач задихався, йому бракувало повiтря, вiн притулявся до найближчого стовбура й жадiбно хапав повiтря ротом, мовби викинута на берег риба. Одного разу пiдкосило, не втримався на ногах, упав на колiна, потiм – на чотири. Ледве встиг упертися руками в землю, аби не заорати носом. Постояв так. Дочекався, поки в очах перестане рябiти. Далi труснув головою й неабияк здивувався власному вчинковi: раптом лiг на живiт, притулив до землi вухо.

Лежав i слухав, чи не чути гонитви.

Нiчого не почув, але вставати не хотiлося. Хоч спекотне лiто стояло в розпалi, тут, у лiсi, розкинутому в болотянiй мiсцевостi, ще й поблизу звивистоi водойми, було вогко. Не холодно, проте Євген змокрiв, футболка неприемно липнула до тiла, а джинси вже натирали в пахвинi. Та все одно щасливий фiнал кортiло отак влягтися й нiкуди не бiгти. Дочекатися свiтанку, адже влiтку сонце сходить рано. Коли побiг, годинник на дисплеi мобiлки показував початок дванадцятоi. Телефони не забирали, бо там, куди занесло Євгена з Яною, стiльниковий зв’язок не ловив. Тодi це не злякало й не зупинило. Навпаки, вони хотiли забратися чимдалi й з’еднатися з природою. Жити, як хочеться, i займатися лише тим, що могло прогодувати. Та й то – мiнiмально, обое виявилися невибагливими до iжi.

Тепер же вiн шкодував про iхнiй вибiр.

Усе ж зв’язок iз зовнiшнiм свiтом треба мати.

Євген перевернувся на спину, витягнув телефон iз кишенi штанiв, натиснув кнопку. Висвiтився час: 01 : 30. Вiн тiкав уже третю годину й вiдчував себе повнiстю знесиленим. Чим довше лежав, тим бiльше схилявся до думки: отак дочекатися свiтанку, насправдi недовго лишилося. Потiм рухатиметься далi, уже не блукатиме, лiс не здаватиметься лабiринтом iз дерев та кущiв, густих, колючих. Рано чи пiзно дошкутильгае до траси. А вона десь близько, територiя прикордонна, дорога мiжнародного значення. Машин багато, котрусь та й зупинить. Як пощастить – нарветься на прикордонникiв. Це вiйськовi, дiятимуть навiть лiпше за полiцiю.

Плани перележати порушили комарi.

Євген намагався не зважати на прикрих комах. Вiдмахувався, поринувши у власнi думки й будуючи план за планом, один кращий вiд одного. Та настала мить, коли комаринi жала перетягнули на себе увагу й почали серйозно дошкуляти. Комахи неприемно дзижчали, лiзли у вуха, мовби збиралися звити в кожному гнiздо, атакували не захищенi короткими рукавами руки. Футболка теж погано захищала – гострi жала штрикали крiзь неi, вражаючи живiт, груди, спину. До того ж знизу долучилися розбурканi мурахи. Євген уявив себе героем фiльму жахiв, якого облiплюють огиднi, подiбнi до комашнi монстри, збираючись обгризти його, ще живого, до кiсток.

Вiн не стримався – вигукнув:

– Та пiшли ви, зарази!

Миттю завмер, похололо. Злякався – почують, адже погоня може рискати десь поруч. Євген навiть зiщулився, лiг на бiк, пiдтягнув колiна до живота, скрутився в позi ембрiона. Полежав так кiлька хвилин, аж поки комаринi й мурашинi укуси не почали дошкуляти сильнiше за переляк. Обережно розпрямився, далi став цапки, нарештi звiвся на рiвнi. Обтрусився, намагаючись скинути невидимих у темрявi мурах. Видихнув, рушив далi. Спершу йшов швидко, широко ступаючи, потiм перейшов на бiг пiдтюпцем.

Весь час Євген сунув навмання, дуже приблизно уявляючи, де знаходиться кiнцева мета – дорога. Для нього зараз важливiше – забiгти чимдалi звiдти. Куди ноги виведуть, туди й вийде. Але в головi чiтко, мiцно вбилося: порятунок мае бути в протилежному напрямку вiд пастки. Логiка така собi, кульгала на обидвi ноги, та iншоi Євген не знаходив. Якщо бiгти далi вiд небезпечного мiсця, тримаючись при цьому прямо, не звертаючи нiкуди, порятунок неодмiнно буде на протилежному кiнцi шляху.

Вiн до кiнця не вiрив у власну теорiю.

Тим бiльше здивувався, коли враз мiсячне сяйво вихопило спереду порожнечу замiсть обридлоi лiсовоi стiни. Дерева мовби розступалися перед утiкачем. Кущi, навпаки, густiшали й нiби тримали за одяг, намагаючись затримати зухвальця з останнiх сил. Не пустити, скувати рухи, обплести руки й ноги – знову згадалися сцени з типового фiльму жахiв.

– Ану, нафiг! – вiдчайдушно рявкнув Євген, наче слова могли налякати пiдступнi чагарi.

Дивно – бiльше заростiв на шляху не виникало. Нiби були й раптом щезли. Кiлька останнiх метрiв до шосе вiн не пройшов – пролетiв i, уже ступивши на асфальт, знову поточився. Не встояв на ногах, гепнувся на п’яту точку, забився, незграбно завалився на бiк. Полежав так, полегшено дихаючи й навiть нервово посмiюючись. Збоку його смiшки могли здатися ознакою божевiлля. Проте Євген готовий був подивитися на тих, хто пережив те, що й вiн, i зберiг здоровий глузд.

Вiн навiть пишався собою зараз.

Доля далi доводила, що симпатизуе вiдчайдухам. Лежачи, Євген ураз почув найкращi звуки в цiлому свiтi – гудiння. До нього наближалася якась машина, i вiн швиденько пiдвiвся, повернувся в напрямку шуму двигуна. Так виявив: стоiть недалеко вiд мiсця, де шосе повертае.

Наступноi митi з-за повороту виринули двi яскравi фари. Євген уже не стримував себе – замахав руками, щось закричав, кинувся навперейми.

З вигляду, легкове авто.

Водiй скинув швидкiсть.

Але тiльки для того, аби плавно, майстерно скрутити, оминаючи людину посеред дороги.

Євген уклякнув й розгубленим поглядом провiв того, хто мав би його врятувати. Не раз бачив щось подiбне у фiльмах про потерпiлих у вiдкритому морi. Люди гойдалися на хвилях або в човнi, або в рятувальному жилетi. Пливли навмання, виглядаючи корабель чи лiтак. А коли бачили те чи iнше, починали горлати до хрипу, махати руками, звертати на себе увагу. Тiльки ж марно, бо корабель пропливав поруч, лiтак зникав за хмарами, а жертву накривала хвиля розчарування. Аж до втрати сил та надii.

Хто завгодно – але не вiн.

Вiдчувши в собi незнанi ранiше сили, Євген мiцно вперся ногами у тверде шосе. Розпростав плечi, труснув головою, зцiпив зуби. Вiн уже на дорозi. Тут не лiс. Куди б не йшов, хоч як не заблукаеш. Марно спробував визначити, де пiвнiч, де пiвдень, i так само без успiху пошукав Велику Ведмедицю серед розсипу зiрок. Укотре обтрусився, обсмикнув краi футболки. Розвернувся в бiк повороту, закрокував уперед.



Щойно завернув i пройшов з пiвсотнi метрiв, спереду знову долинув звук машини, що наближалася.

За хвилину моргнули фари. Євген рiшуче став посеред дороги, маючи надiю – тепер водiй точно зупиниться, бо не захоче збивати перехожого. Але коли вклякнув, розставивши ноги й стиснувши кулаки, майнуло: усе, за мить скiнчиться. Бо авто не думало гальмувати й, схоже, не мало намiру об’iхати несподiвану перешкоду. Тут у радiусi десяткiв кiлометрiв нема живоi душi. Якщо збити людину, нiхто не побачить. Навiщо комусь убивати його на шосе, Євгена зараз не хвилювало. Ну, е така потреба – i по всьому.

Машина йшла на таран.

Гальма скреготнули, коли мiж машиною й людиною лишилося менш нiж десять метрiв.

Євген не надто знався на марках, проте джип вiд iнших автiвок вiдрiзняв.

Стояв i дивився на водiя, мужика трошки за сорок, у плямистих штанях, армiйських берцях та камуфляжнiй куртцi з закасаними до лiктiв рукавами. Той неквапом вийшов назовнi, розмiреним кроком наблизився до порушника його спокою. Євген не встиг розгледiти його рис: водiй поклав лiву руку йому на плече, а правою затопив у живiт.

Потемнiло.

Забракло повiтря.

Євген зашипiв, мов пробитий м’яч. Хотiв опуститися на колiна. Плямистий не дозволив. Далi тримаючи, ударив знову. Легше, нiж спершу, та все одно боляче. Послабив хватку пiсля третього удару. Дочекався, коли жертва сяде на асфальт. Потому мiцно взяв за карк, потягнув угору, рвучи футболку й змушуючи звестися.

– Жити набридло? – питав тихо, навiть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.

– Я не… – разом iз повiтрям забракло слiв.

– Що ти? Чого «не»?

– Не буду.

– Не будеш?

– Бiльше не буду… Так…

– Як це – так?

– Пiд машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.

– Кого?

– Усiх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втiк.

– Звiдки ти втiк?

Євген махнув у напрямку лiсу.

– Пiщане. Це називаеться Пiщане.

– Є таке, – тепер плямистий мiняв гнiв на милiсть, у голосi лють змiнилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальнi люди там давно не ходять.

– Я… не хотiв…

– Не хотiв, але пiшов. От же ж люди, – плямистий зiтхнув. – Залазь, поiхали.

– Куди?

– Звiдси.

– А Яна?

– Де твоя Яна? – водiй покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?

– Нi. Там…

– Тодi до чого вона тут? Сiдай, кажу.

Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгеновi здалося – рятiвник утратив до нього iнтерес. Тож, укотре за останнiй час обтрусившись, пiдтюпцем подрiботiв за ним. Оббiг машину з лiвого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген вiдчув себе мов удома чи принаймнi за мiцним фортечним муром. Водiй вмостився на своему мiсцi, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, нiби щоночi доводиться пiдбирати втiкачiв на трасi.

– Куди iдемо? – поцiкавився Євген.

– А тобi куди треба?

– Тобто?

– В лiкарню чи в полiцiю?

– Чому в лiкарню?

– Значить, у полiцiю.

Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звiдки приiхав. Євген озирнувся, потiм глянув на рятiвника.

– Ми де зараз?

– На трасi, – вiдрубав той.

– Я не… Тобто… Куди iдемо?

– Ти ж полiцiю хотiв. Шацьк там, – чоловiк кивнув уперед.

– По ходу, я не туди йшов…

– Пiд ранок, може, до кордону б добрiв.

– Кордону?

– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаешся лiсом, а не знаеш, що тут до кордону з бiлорусами шапкою докинути.

– Та якось не думав.

– Дарма. Думати хоч iнодi треба.

– Чуете, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?

– Яка – ота?

– Ну… Та сама. Проклята.

– Не знаю, про що ти.

– Ви ж наче мiсцевий.

– Тутешнiй. Не саме звiдси, але в цих краях у мене дача. Або резиденцiя, зви, як хочеш.

– І нiчого не чули про прокляту дорогу? На якiй люди помирають?

– Коли вискакують пiд колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут нi до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозi, почув?

Євген кивнув i вирiшив прикусити поки язика.



Спершу – врятуватися самому. Вдалося нiби. Далi – витягнути Яну. А вже потiм, третiм пунктом – проклята дорога. Дуже зацiкавив його мiсцевий забобон.

Тримаючи кермо лiвою, правою плямистий помацав бiля себе. Дiстав звiдкись пiвлiтрову почату пластикову пляшку мiнералки. Спритно скрутив пальцями кришку, спорожнив двома великими ковтками. Пляшку недбало жбурнув назад. Може, i хотiв кинути на сидiння, та вона впала на пiдлогу.

– Пити хочеш? – поцiкавився, мовби згадавши, що в машинi не сам.

Євген ураз вiдчув сухiсть у ротi. Тут же дiйшло: футболка волога вiд поту, хоч викручуй. Неприемно липнула до тiла, хотiлося зняти, й вiн так i зробив – стягнув, скрутив, поклав на колiна. Легше не стало, далi парило, та все ж вiдчув себе чистiшим.

– Давайте.

– Штани ще знiми, – буркнув рятiвник.

– Чого ви?

– Нiчого. Воду сам бери, бiля тебе ще одна пляшка.

Справдi, Євген помацав iз правого боку i натрапив у заглибинi дверцят на таку саму пiвлiтрiвку, тiльки повну.

– Дякую, – вiдкрутив, жадiбно ковтнув, додав для чогось: – Я – Женя.

– На здоров’я.

Не ясно, що плямистий мав на увазi. Вiдповiв на подяку чи дав зрозумiти – йому все одно, як звати випадкового пасажира. Схоже, рятiвник узагалi був чоловiком неговiрким. Пiдтримувати розмову, тим бiльше – iз незнайомцем, навiть якщо той говорить про якiсь жахiття, намiру не мав. Вiв машину, дивився перед собою в темряву.

Євген зробив ще один великий ковток. Потiм вiдкинувся на спинку сидiння. Те, що сталося сьогоднi, раптом здалося поганим сном. І взагалi все вiдбувалося не з ним. Вiн лише стороннiй глядач, зайняв мiсце в залi й iз цiкавiстю споглядае моторошне шоу. Коли заплющити очi, усе скiнчиться.

Повiки склепилися.



А коли знову розплющив очi – вiдчув дивну важкiсть у них.

Мовби до вiй причепили малесенькi свинцевi гирьки.

Захотiв протерти очi, та враз не вiдчув рук.

Наступноi митi таки вiдчув – вони сплутанi за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.

Пахнуло лiсом.

В очi вдарило свiтло вiдразу кiлькох лiхтарикiв. Їхнi променi перехрестилися, мов лазернi мечi джедаiв. І вiн закричав.

– Забий йому чимось пащу, – впiзнав голос плямистого водiя.

– Ти привiз – ти й забивай, – мовили у вiдповiдь.

Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить i хто всiм заправляе.

– Далеко забiг? – тепер питали лагiдно, так балакають iз нерозумною малою дитиною. – Д?рню, справдi думав – вийде? Знаеш, скiльки народу звiдси вже тiкало?

– Н-нi… – насилу вичавив.

– Я тобi скажу, як рiдному: нiскiльки. Звiдси ще нiхто не втiк. Самi йшли, з доброi волi – то не раз. Ми не тримаемо нiкого зi своiх, кому раптом набридло тут i хто шукае лiпшоi долi. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самi. Силою нiхто не тягнув. Тому й пiти геть просто так не вийде. Розумiеш?

– Я нiкому нiчого не скажу! – вигукнув Євген, розумiючи марнiсть обiцянки.

– Не скажеш, – легко погодився знайомий голос. – Бо тебе не спитають.

– Де Яна?

– Яка тобi рiзниця? Ти ж залишив дiвчину тут.

– Я не… – слова враз застрягли поперек горла.

– Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освiжися. Двi пари сильних рук пiдхопили його ззаду, пiдняли, посадили. Плямистий пiдсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.

Заснув, поки допивав.

Тому й не вiдчув болю.


А ТИМ ЧАСОМ…

– Вiдпустiть мене. Будь ласка.

– Тебе нiхто не тримае, Яно. Ти вiльна.

– Але я не можу пiти звiдси!

– Звiдси – нi. Поки що. У межах цього мiсця можеш поводитися так вiльно, як захочеш.

– Чому ви мене тут тримаете?

– Усе зрозумiеш колись. А як не зрозумiеш – то й нехай собi. Пояснювати нiчого не збираюся. Хiба можу тiльки повторити: ти тут для власного блага.

– Я нiчого не знаю! Я не хочу, чуете! Не хочу!

– Ти не хочеш прожити довго й щасливо?

– Та почуйте мене нарештi! Я нiчого не хочу! Нiчого не знаю! Нiкому нiчого не скажу!

– Здаеться, про «не скажу» хтось уже говорив.

– Де Женя?

– Твiй друг? Вiн кинув тебе й утiк. Ми його шукаемо. Боюся, не знайдемо, надто спритний.

– Коли так, вiн добереться до людей i приведе допомогу! – Яночко, дiвчинко моя, тобi тут уже допомагають. Скоро сама все зрозумiеш, ще подякуеш. А щодо твого Женi… Вiн зiпсований, та не дурний. Тому нiкого сюди не приведе.

– Чому ви так думаете?

– Дитино, я знаю людей дуже добре. Зсередини, буквально. Для чого йому приводити полiцiю? Щоб пояснювати, як кинув тебе напризволяще? Йому простiше зникнути, залягти на дно, забути тебе й це мiсце, мов поганий сон. Тому залиш надiю, Яно. Їж, спи, гуляй, дихай свiжим повiтрям. У нас тут унiкальне повiтря, мала б вiдчути. Стiльки хворих вилiкувало, i ще б лiкувало, аби не… Добре, вiдпочивай. Не пробуй тiкати, нiчого не вийде. У Женi свого запитай.

– Ви про що? Женя ж утiк! Самi щойно…

– Тихо, дiвчинко моя. Ти почула лиш те, що тобi сказали. Думай, як усе це розумiти. Поки ось води випий, вона в нас цiлюща.




Частина перша

Самiтник кульгавий





1


Начальник полiцii втомився.

Служба нiколи не була легкою, вимотувала вже з перших днiв. Та Сергiй Кушнiрук двадцять п’ять рокiв тому знав, куди йшов та чому присвятить свое подальше життя. Вiн нiколи не був романтиком. Тодi ще полiцiя називалася по-старому, звично – мiлiцiею, i за пригодами юнак, котрий недавно демобiлiзувався з прикордонних вiйськ, туди не йшов.

Причини були прозаiчними: мав змогу отримати службове житло.

Бiльше нiде гуртожитку не пропонували, а Сергiй одружився вiдразу пiсля армii, тож треба було кудись привести молоду вагiтну дружину. Вони обое сiльськi, з батьками жити не збиралися, та й село загалом не давало жодних перспектив. Кушнiрук побачив це на власнi очi. Хлопцi-односельцi, котрi повернулися з вiйська на рiк, два чи три ранiше за нього, за той час, поки вiн тягнув солдатську лямку, встигли або втекти з рiдного села, або швидко деградувати. Для себе такоi долi не хотiв, тож схопився за першу зручну нагоду – мiлiцiя.

Вiдтодi неспiшним i впевненим кроком пiднiмався службовими сходами вгору. Зубами посад не вигризав, через людей не переступав, та все ж зрiсся з системою, став ii частиною, грав за правилами й вимагав того ж вiд пiдлеглих. Нажив друзiв та недругiв, як усякий працiвник органiв; iз гуртожитку давно перебрався у свiй будинок, приватизувавши й продавши службову квартиру. Жiнка мала власний бiзнес, почала з перукарнi на паях iз двома подругами, нинi сама керувала чотирма салонами краси. Дружинi мiлiцiонера, який до того ж сидить на рiзних керiвних посадах, свою справу просто розвивати хоч тут, у Луцьку, хоч у Киевi. Син вчився у Польщi, менша донька цього року закiнчувала школу й думала, де краще: у Варшавi, як брат, чи все ж у Киевi, а звiдти вже за кордон. Словом, життя тривало й не завдавало надмiрного клопоту.

Але втому полковник Кушнiрук сповна вiдчув тiльки тепер. Йому з головою вистачало своеi роботи. Над кожним начальником завжди е свое начальство, чие завдання – довбати, морочити голову, вимагати звiтiв, рапортiв i вставляти гнотики в зад, коли щось не виконуеться. Вiн, своею чергою, так само лив пiдлеглим сало за шкуру. Звик працювати у такому режимi, щодня вимотувало, проте не втомлювало так, як сьогоднi.

Бо жiнка, яка пробилася на прийом i тепер сидiла навпроти, поклавши ногу на ногу й прикурюючи наступну цигарку вiд попередньоi, заморила, як нiхто iнший. Адже Кушнiрук поняття не мав, чого вона вiд нього хоче. Зате, знаючи такий тип людей, розумiв: вона не вiдчепиться, поки не отримае свого тут i тепер. Якщо ж не отримае, затято пiде далi, вище, стукатиме в iншi дверi. Тодi вигрiбатиме вже вiн, начальник управлiння внутрiшнiх справ мiста Луцька. І не за те, що жiнка пожалiеться на нього. А за те, що дозволив iй отак пiти й морочити яйця iншим.

– Давайте розберемося, шановна, – зiтхнув вiн.

– Мене звати Ольга Іванiвна. Ольга.

У жiнки був ледь хрипкий голос. І Кушнiрук, дивлячись на неi, намагався зрозумiти: це вiд природи чи тому, що Ольга Барва так багато курить. Зрештою не витримав, запитав:

– Вам погано не стане?

– Менi вже погано, якщо не дiйшло.

– Маю на увазi оце, – вiн показав на чотири недопалки. – Я три роки, як кинув. Попiльницю тримаю для вiдвiдувачiв.

– Я вiдвiдувачка.

– Ми ходимо з вами по колу.

– І тому вас цiкавлять моi прокуренi легенi. Ви ж не лiкар. – Можна говорити по сутi?

– Я намагаюся, пане полковнику. А ви крутите коло.

Ольга роздушила об дно попiльницi п’ятий недопалок.

– Якщо вас дратуе, поки не куритиму. Аби користь вiд того була.

Кушнiрук нарештi зрозумiв, на кого вона схожа. Дика вулична кицька, яку поганi господарi викинули, бо нагуляла десь котенят. Вона кiлька разiв поверталася додому, i тодi кицю завезли в лiс. Там вона не пропала, повернулася в мiсто й вiдтодi не давалася людям у руки. З кiшкою Ольгу Барву рiднили великi зеленi очi й однотонна свiтло-сiра сукня з короткими рукавами. Ще – довге волосся, забране ззаду в хвiст звичайною простенькою гумкою.

– Якоi користi ви хочете? Даруйте, я зайнята людина, у мене не так багато часу. Давайте вирiшимо ваше питання. Тiльки, повторюся, перейдiмо до сутi.

– Тодi почнiмо вiд початку?

– Почнiмо. Я почну. Вашi родичi впiзнали тiло Євгена Заплави. Його видадуть для поховання завтра. Гаразд, я прискорю процедуру, маю таку можливiсть. Тiло можете забрати сьогоднi, до кiнця дня. Зателефоную, i…

– Вони менi не родичi. Якщо я привезла батькiв загиблого сюди з Киева, це не означае, що ми рiдня. Ми взагалi дуже мало знайомi, i стосунки у нас не найкращi.

– Коли так, я вiдмовляюся щось розумiти. Чого ви хочете вiд мене?

– Моя донька, Яна. Барва Яна Леонiдiвна. Ось ii фото, – Ольга постукала нiгтем по знiмку, який поклала на стiл майже вiдразу, як зайшла.

– Ваша донька пiшла з дому разом зi своiм другом Євгеном Заплавою. Це я вже чув.

– І що не ясно?

– До чого тут ваша донька. Ви хочете заявити, що це вона вбила хлопця?

– Я хочу, аби полiцiя почала нарештi шукати Яну!

Ольга вже зiрвалася на крик, лунко стукнувши долонею по столу. Кушнiрук лишився незворушним, уперше за три останнiх роки зловив себе на думцi: закурити б. Заледве стримався, аби не попросити в жiнки цигарку. Натомiсть мовив:

– Ольго Іванiвно, весь час, поки ви тут сидите, я намагаюся пояснити вам украiнською мовою, як у нас усе працюе.

– У вас у полiцii нiчого не працюе. А я вимагаю, аби ви нарештi взялися до роботи!

– Не кричiть. Вiд того нiкому не буде легше.

– Так не доводьте! Ви ж намагаетесь вiдкрутитися вiд справи!

– Прикрутiть трошки звук, я сказав! – гаркнув Кушнiрук, на мить утративши над собою контроль, тут же повернув його, порахувавши подумки до десяти, сказав звичним, рiвним голосом: – Не доводьте, а краще послухайте.

– Слухаю вас уже сорок хвилин. Але нiчого не чую.

– Бо не хочете чути. Чуете тiльки себе. Я двадцять п’ять рокiв служу, i повiрте: робота – не мед. Ми тут маемо справу з людською бiдою щодня, i кожен вважае свою iсторiю найважливiшою в свiтi. Злочинцi себе такими не визнають, особливо гвалтiвники та вбивцi дiтей. Усi вони теж жертви – обставин чи наклепiв. Із кожним хтось зводить рахунки, самi ж вони янголи з крильцями.

– До чого…

– До того, шановна, що ви лише одна з багатьох. До вас приходили з горем, прийдуть пiсля вас. Тiльки ви, Ольго, у значно кращому становищi, нiж будь-хто.

– Чому це?

– Мертвою вашу доньку не бачили. Вона лише подалася з дому шукати пригод. Тепер ii друг Женя мертвий. На тiлi явнi ознаки насильницькоi смертi, я вже бачив висновки експертiв. Хоча не мусив. Це не моя справа.

– Хiба вбивство – справа не полiцii?

– Полiцii, – кивнув Кушнiрук. – Тiльки, до вашого вiдома, труп Євгена Заплави знайшли в Шацькому районi. На дорозi. Це майже двiстi кiлометрiв звiдси.

– До чого ви ведете?

– Справою займаеться районне управлiння полiцii. Мiсцевий карний розшук, розумiете? Там е такий Ярмолюк, до нього звертайтесь. А я керую навiть не обласною, а мiською полiцiею. Чого ви хочете вiд мене?

– Справу передали сюди. Це не перший труп, який знаходять недалеко вiд села Пiщане. Бачите, як багато я встигла дiзнатися в маленькому Шацьку.

Полковник потер пiдборiддя. Тепер дивився на Ольгу вже iншими очима.

– Історiя справдi на контролi. Тiльки все одно нею займаються iншi люди.

– Не морочте голову, – вiдрiзала вона. – На тiй самiй дорозi недавно знайшли труп дiвчини. Вона зникла, батьки розшукували ii. Тому Шацьк радо передав справу сюди, у Луцьк, бо заява зареестрована тут, – нiготь постукав по столу. – А ранiше тiло молодого чоловiка.

– Це все чутки.

– Нi. Євген – третiй у серii.

– Та ну вас iз вашими серiями!

– Не вiдмахуйтесь. Бо далi буде ще страшнiше. Розкажу вам про прокляту дорогу, на якiй гинуть люди. А ще – про упиря.

– Господи, а це що за маячня?

– Може, i маячня. Тiльки на шиях усiх трьох жертв знайшли слiди вiд укусiв. Заперечите?

Полковник Кушнiрук пiдвiвся, обсмикнув формений кiтель. Ольга теж випросталася, машинально розгладила долонями плаття.

– Я обiцяю розiбратися, Ольго Іванiвно, – промовив вiн. – Даю слово офiцера з’ясувати, в кого там, у Шацьку, такий довгий язик. Вам повiдомили закриту, службову iнформацiю. На дорогах люди гинуть щодня. Не лише в нашому краi. І переважно – через власну необережнiсть. А отi казки про якихось упирiв не вiдповiдають дiйсностi зовсiм. Цiлковито, абсолютно. Комусь подобаеться лякати людей, i я найближчим часом дiзнаюся, хто дiстане по шапцi.

– Це все, що ви можете сказати?

– Так точно. Хоча… Ще кiлька слiв, аби остаточно все прояснити. Ваша донька Яна не втекла з дому. Не зникла безвiсти. Так само, як i Євген Заплава. Вони просто зiбралися й поiхали разом у романтичнi мандри, наскiльки я зрозумiв. Навiть якщо ви тут i зараз напишете заяву про зникнення вашоi доньки, ii все одно не пiдiрвуться шукати негайно. Нi в кого нема доказiв, що Яна перебувае на територii Волинськоi областi. Бiльше того, смерть ii друга зовсiм не означае, що дiвчина теж мертва. Раптом вона виявиться причетною до цього? Не дивiться так на мене, Ольго Іванiвно. Не треба. Не будiть лихо, поки спить тихо. Чекайте, ваша Яна неодмiнно дасть матерi про себе знати.

– Це все, чим ви можете допомогти?

– До побачення.




2


Заплави чекали в готелi.

Кумедна парочка взагалi слухала Ольгу Барву. Обое ловили кожне ii слово, i часом здавалося – сприймають ii кимось подiбним до божества. Ольгу це дратувало, i за iнших обставин нiколи б не мала справи з таким розгубленим, не пристосованим до реального життя подружнiм дуетом. Вона не любила людей, яких у дорослому вiцi треба водити за руку. Розкусила внутрiшнiй стан Заплав, щойно побачила й обмiнялася кiлькома реплiками. Отримала додаткову причину не бажати своiй Янi такого спiлкування, хоч останнiм часом донька вiдбивалася вiд рук.

Убивство Євгена все помiняло.

Хтозна, думала Ольга, раптом справдi погано прочитала Бориса й Галину Заплав. Поговорила з ними тодi вперше й востанне, не давала обом вставити у свiй гнiвний монолог хоча б слово, узагалi була в поганому емоцiйному станi. Що напевне не дозволило оцiнити нових знайомих далi й глибше, нiж пiдказало перше враження. Раптом оця iхня розгубленiсть, невпевненiсть у собi, певна дитиннiсть п’ятдесятирiчних чоловiка й жiнки – вiд пережитого стресу.

Обое, як вона вже знала, познайомилися на першому курсi Киiвського унiверситету. Побралися на третьому, разом пiшли в аспiрантуру. Залишилися у своiй альма-матер, викладали фiзику й жили в зручному, комфортному, затишному мiкрокосмосi. З якого час вiд часу батькiв брутально висмикував единий син Євген, котрий ще пiдлiтком почав без жодних для того причин тiкати з дому. І хоч щоразу блукав недовго чи бодай давав про себе знати, Заплави не могли звикнути до його вибрикiв. Свiт гойдався, земля йшла з-пiд нiг, вони втрачали точку опори й чим далi, тим бiльше не могли дати собi ради з усiм цим.

На Женю батьки покладали великi надii, поза школою хлопчина майже не мав вiльного часу: репетитор за репетитором. Його записували на всi шкiльнi олiмпiади, не зважаючи на предмети. А коли вiн десь показував поганий, на батькiвську думку, результат, з’являлися додатковi заняття з проваленоi теми.

Чесно кажучи, вiд такого життя Ольга так само почала б тiкати.

Але мудро мовчала, слухаючи сумну сповiдь Заплав по дорозi до Луцька. Про Євгена вона знала вiд Яни лише те, що ii новий друг – талановитий фотограф. Донька навiть назвала його незалежним фотохудожником, який намагаеться пробитися сам. Тому збирае власне портфолiо, час вiд часу продае знiмки за невеликi грошi i при цьому змiг узяти участь у кiлькох професiйних виставках. Ольга бачила його роботи й чесно сказала Янi: «Дочко, я тебе люблю й поважаю, тiльки ж тут нiчого особливого. Я теж так можу. І ти». Вирок образив, Яна надула губи й добу не розмовляла з матiр’ю. Потiм нiби все налагодилося.

До ii раптовоi втечi з Євгеном.

Написала есемес – мовляв, не хвилюйся, мамо, усе добре, ми будемо дзвонити. Ольгу найбiльше вразило оте «ми». Навiть уявила, як iз нею говорять по черзi Яна й Женя, вириваючи одне в одного слухавку. Саме тодi вона вирiшила познайомитися з батьками доччиного друга, лишилася незадоволеною, бо якi батьки – такий i син. Мусила набратися терпцю й чекати, поки Яна розчаруеться, повернеться додому, поплаче в мами на плечi. Потiм вони разом сходять у театр, на концерт чи на нову виставку, повечеряють у ресторанi, вип’ють по келиху бiлого вина – i життя триватиме далi.

Замiсть того Заплави за тиждень озвалися й поцiкавились, чи не дзвонила Яна. Бо, виявляеться, з Євгеном пропав зв’язок. Стримуючи гнiв, Ольга й собi спробувала набрати доньку. Абонент знаходився поза зоною, i коли наступного дня нiчого не змiнилося, почала серйозно хвилюватися. Так тривало ще три днi, Заплави не давали iй спокою, нiби Ольга Барва могла легким порухом чарiвноi палички дiзнатися про все й бодай повернути потрiбних абонентiв у зону покриття.

А два днi тому iм подзвонили з Волинi, iз Шацького управлiння полiцii.

Треба було впiзнати тiло.

Якщо родичi впiзнають – можуть забрати для поховання. Ольга сама запропонувала наляканим i деморалiзованим Заплавам iхати разом. У неi машина, i вона мала намiр дiзнатися, куди зникла Яна. Найгiрше вiдкидала, маючи для того пiдстави, але не в змозi пояснити хiд своiх думок. У полiцii панi Барву вперто не збиралися слухати. На ii мiсцi Заплави чи хтось подiбний до них склали б крильця, погорювали й покiрно повернулися назад, ховати своiх мерцiв.

Тiльки не Ольга.




3


Дверi номера вiдчинив Борис.

За iнших обставин назвала б його кумедним. Унiверситетський професор, доктор фiзико-математичних наук уже з перших хвилин знайомства нагадав типового божевiльного вченого, персонажа численних пригодницьких чи фантастичних романiв та фiльмiв. Такi типи кладуть життя задля чергового безумного винаходу, який мав би змiнити свiт на краще, але практичне застосування, навпаки, ставить цивiлiзацiю на межу катастрофи. Високий, худий, мов патик, з погано доглянутою борiдкою, в окулярах, ще й волосся сторчака. Галина, яка лежала горiлиць на лiжку, була, на противагу чоловiковi, низенькою, повнявою, але теж розпатланою. Носила окуляри тiеi самоi моделi, тiльки бiльш елегантнi, жiночi.

– Щось вийшло? – цвiрiнькнув Борис.

Інакше його манеру говорити Ольга не визначала.

Вiдповiдати не спiшила. Пройшла, сiла в крiсло, витягнула ноги. Уся поiздка була за ii рахунок, це навiть не обговорювалося, та й Заплави не надто заперечували – не мали сил. Мiркуючи логiчно, Ольга вирiшила тримати подружжя в полi зору, тож знайшла в Луцьку двокiмнатнi апартаменти. Поки гасала по справах, Галина з Борисом сидiли в номерi й нiкуди не ходили, хоч навiть якби хотiли – не особливо мали куди. Обое виявилися настiльки безпорадними, що Ольга взяла на себе клопiт органiзувати транспортування Євгенового тiла до Киева. Зараз мрець покоiвся в холодильнiй камерi мiського моргу.

– А що мало вийти? – спитала, заплющивши очi.

– Ну… Ви ж кудись iздили…

Вона розклепила повiки, глянула на Бориса знизу вгору.

– Вашi справи залагоджено. Про слiдство нiчого сказати не можу. Зате сина забирайте й везiть, усе готово.

– Як – везiть? – тепер подала голос Галина. – Що значить – везiть?

– Слово честi, нiколи не мала щастя чи, швидше, нещастя транспортувати покiйникiв iз пункту А в пункт Б, – кинула Ольга. – Але такi практики iснують. Катафалк чекае, збирайтеся. Бiльше вас тут нiчого не тримае.

Вона навмисне поводилася з ними грубувато. Проте розумiла: Заплави на ii манеру нiяк не реагуватимуть. Подружжя настiльки створене одне для одного, що навiть мали подiбний психотип. Змусити iх щось робити, тим бiльше в критичнiй, несприятливiй, трагiчнiй ситуацii, можна було тiльки так. Інакше сядуть на голову. Ользi було щиро шкода згорьованих батькiв. Та вона мала своi проблеми. І власне завдання, котре збиралася вирiшити, поки не знаючи як. Тож узятi на себе з доброi волi зобов’язання Барва вважала виконаними. Тепер Заплави iй уже заважали.

Тим часом Галина сiла на лiжку, поправила розкуйовджену зачiску.

– Послухайте… Ми вдячнi вам за… Не знаю, як сказати правильно…

– Пусте. За таке не дякують.

– Ольго Іванiвно…

– Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.

– Так-так, звiсно. Ольго Іванiвно… Олю… Ми з чоловiком не хотiли б думати, що ви далi винуватите нас у всьому.

– Перестаньте.

– Я пiдтримую дружину, – Борис став поруч iз нею. – Ви вже кiлька разiв говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби вiн не морочив голову вашiй доньцi, нiчого б з нею не сталося.

– Я й далi так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро спiвчуваю вашому горю.

– Але тiла вашоi Яни не знайшли.

– Дуже добре.

– Ми просимо тут i тепер забрати вашi слова назад.

Ольга не вiдразу второпала, про що йдеться.

– Тобто? – перепитала.

– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пiзнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлюе полiцiя, i хочеться вiрити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам iз Галею прикро, що ви вважаете Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.

– Моя донька втекла з ним.

– Поiхала, – втрутилася Галина. – Коли тiкають, не лишають слiдiв. Нашi дiти, Ольго, любили одне одного. Принаймнi менi хочеться в це вiрити.

– Нам, – додав Борис.

– Так-так, нам, – погодилася дружина. – Якщо ви проти, якщо ви вважаете iхнiй зв’язок мезальянсом, якщо наш Женя… покiйний Женя був не вартий вашоi доньки… Гаразд, вважайте iхнi стосунки не закоханiстю, а взаемним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав iз дому вашу доньку. Тим бiльше, вони давали про себе знати. Згоднi?

– Господи, – зiтхнула Ольга. – Добре, якщо це вас обох заспокоiть, нехай. Згодна. Далi?

– А далi маете визнати: у бiду потрапили вони обое.

– Ось iз цим, Галино, я навiть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скiнчилося. Трагiчно – але скiнчилося. Для мене – нi. Маю надiю, що трагедii вдасться запобiгти. Як саме – поки не готова сказати. Та мусите зрозумiти, чому лишаюся тут.

– Тобто, ви кидаете нас?

– Ви дорослi люди. Доктори наук. Прожили половину життя, бiльшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совiсть е?

Остання фраза вирвалася мимоволi. Ольга не пошкодувала про це навiть iз огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справдi сiдають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в нього – безпораднi зануди.

– Коли вже почали про совiсть, дуже прошу таки взяти назад своi слова, – вiдчеканив Борис.

– Нi в чому покiйного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.

– Дякую, – статечно промовив чоловiк. – Є ситуацii в життi, е моменти, коли слiд пробачати одне одному задавненi образи.

– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася вiдповiдi, повела далi. – Давайте взагалi бiльше не повертатися до цiеi теми. Розмова неприемна всiм присутнiм. Згода?

– Згода, – вони вiдповiли хором.

– І дайте менi вже спокiй нарештi. Робiть своi справи, я займуся своiми.

– Дуже мило з вашого боку, Ольго.

– Тобто, Галю?

– Спершу самi пропонуете iхати разом. Навiть наполягаете. Фактично тягнете нас iз чоловiком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маемо дати вам спокiй.

– А ви не задоволенi, що я тут усе за вас вирiшувала? Опiкала вас, годувала, поiла, чорт забирай?

– Дорiкнiть нам ще шматком хлiба, – Галина випнула пiдборiддя.

Борис поклав iй руку на плече.

– Ми все з’ясували. Є люди, котрi забагато думають про себе.

– Ви це менi? – Ольга думала, Заплави бiльше нiчим ii не здивують.

– Бажаемо вам у всьому розiбратися й знайти Яну.

Подружжя зiбрало речi швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тiльки чоловiк. Жiнка намагалася не дивитися в ii бiк, й Ольга вкотре зробила висновок: свiт населений дуже дивними людськими iстотами.

Лишившись сама, знову заплющила очi, зручнiше вмостилася в крiслi, спробувала розслабитися, згадуючи принагiдно заняття з йоги. Нiби вдалося. Здаеться, навiть трохи задрiмала. Не чекала стуку в дверi, тож здригнулася. Крiм Заплав, нiхто проситися не мiг. Сто вiдсоткiв забули якусь жiночу дурничку.

– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши дверi.

– Здрастуйте.

На порозi – незнайома жiнка, рокiв сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому дiловому костюмi темних кольорiв. Але Ольга впiзнала незнайомку. Бачила ii кiлька годин тому в приймальнi начальника полiцii.

– Ви – секретарка Кушнiрука.

– У мене обiдня перерва. Можна зайти?

Барва вiдступила, пропускаючи несподiвану гостю.

– Тетяна, – простягнула руку, легенько потиснула. – Я ж у полiцii працюю. Тобто, маю до неi якийсь стосунок.

– Розумiю. До чого…

– Це якщо цiкаво, як вас знайшла.

– Менi цiкаво, навiщо ви мене шукали.

– Бо почула: ви шукаете доньку.

– Панi Таню, ми граемося в слова.

– Я допомогти хочу.

Жiнки якийсь час iли одна одну очима.

– Пояснiть, – мовила нарештi Ольга.

– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пiшов добровольцем на Донбас, хай би вiн згорiв синiм вогнем. Пiд Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всi розумiемо, як воно – коли дитина зникае. Бачите, Ігор тодi пропав безвiсти. Лише через дев’ять мiсяцiв удалося серед невпiзнаних тiл знайти, дивом просто. Поховали, навiть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.

– Спiвчуваю.

– А я вам. Бачила, якою ви вiд нашого начальства вийшли. Кушнiрук нiби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тiльки все одно вашою справою займатися не буде нiхто.

– Менi вже дали зрозумiти. Бо справи нема як такоi.

– Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.

– Не треба. У Киевi те саме, як не гiрше. Масштаби iншi. – Бачите, як виходить. Але е варiант. Маю знайомого. Чоловiк складний. Головно з жiнками раду собi дати не може. Характер такий. Мужики з ним простiше домовляються.

– Про що?

– Про все. Та поговорiть хоча б. Дам адресу. Скажете – вiд Танi з приймальнi привiт. Звати його Вадим, iм’я не аж таке затягане.

– Згодна. Вiн хто?

– Чотар його прiзвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знае.

– Щось на кшталт приватного сищика?

– Боже збав! Самi побачите, Олю. Поговорiть iз ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.




4


За своi сорок рокiв Ольга Барва встигла побувати в бiльшостi европейських краiн, була в Америцi, Канадi й Австралii.

У Луцьку ж опинилася вперше. Мiсто нiби невелике, та все одно незнайоме. Не орiентуючись на мiсцевостi, довiрилася навiгатору. Той заморочив порадами повернути лiворуч та праворуч через якусь кiлькiсть метрiв, закрутив, хоч блукати наче особливо нiде, i нарештi вивiв до потрiбного мiсця.

Приватних забудов у мiстi виявилася бiльшiсть. Їхне розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заiхала не в самий кiнець Луцька, але й вiд центру вiддалилася. За невисоким парканом-сiткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд сусiдських. Хiба в iнших дворах о цiй порi не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турнiку, завзято крутився чоловiк у самих спортивних трусах.

Вiн не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помiтив, бо висiв на перекладинi спиною до неi. Навiть зi свого мiсця Ольга бачила, як блищить вiд поту м’язиста спина. Спортсмен спритно виконував пiдйом iз переворотом, затим – склепку, пiсля чого повiльно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихiдне положення.

Схоже, комплекс вправ на турнiку чоловiк уже давно для себе розробив: розгойдавшись, пiдтягувався, перекидав себе через перекладину, далi крутив «сонце» уже на витягнутих руках.

А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.

Аж тепер Ольга роздивилася: гiмнаст робив вправи без спецiальних прихватiв, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зiрватися. Чоловiк учепився обома руками, здавалося, намертво. Нiщо у свiтi не змусить його розчепити пальцi, послабити хватку. Те, що вiн виробляв, чим далi, тим бiльше нагадувало iй видовище, подiбне до циркового номеру.

Нарештi чоловiк завершив i зiстрибнув на напiвзiгнутi босi ноги. Амортизацiя пiдкинула його м’ячем, вiн пiдстрибнув i лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще бiльший шок: на неi дивився лiтнiй чоловiк, на обличчя – дiд, проте з тiлом, яке за всiма ознаками належало, звiсно, не юнаковi, але мужчинi в розквiтi сил. Як кажуть, у самому соку.

Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарештi чоловiк кивнув, зробив рукою вiтальний жест i спокiйно, з вiдчуттям власноi гiдностi, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледiла саморобну душову кабiну – пофарбовану в зелений колiр прямокутну буду з великою залiзною дiжею на даху.

Спортсмен зник усерединi, а збоку, вiд будинку, вона почула:

– Ви до кого? – й одразу. – Вам риби?

Глянувши лiворуч, побачила iншого мужчину, лице, дуже схожого на лiтнього гiмнаста.

А проте двое чоловiкiв були цiлковитою протилежнiстю. На ганку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловiк в обрiзаних до колiн джинсах та чорнiй майцi з зображенням зовнi, на пляшки вiскi «Джек Денiелс», iлюстрованим вiдповiдним написом. Мабуть, так виглядав старий фiзкультурник замолоду. Проте статура молодшого зовсiм не була спортивною. Навпаки, майку напинало кругленьке черевце, не надто велике, а втiм, помiтне. Узутi в кеди ноги не мали м’язистих рельефiв, як i руки. До того ж, коли вiн почав спускатися з ганку, Ольга помiтила: кульгае на лiву ногу. Не дуже, проте зграбностi рухам це не додавало.

І ще волосся на головi сиве.

Тим часом старший чоловiк вирiзнявся темною кучмою волосся. Цi двое мовби помiнялися головами. Чи принаймнi обличчями.

– Так ви по рибу? – запитав кульгавий. – Ще нема, але буде.

– Чому одразу по рибу?

– Бо займаюся рибою, – розвiв руками чоловiк.

– Узагалi-то менi потрiбен Вадим Чотар.

– Здрастуйте вам, – кульгавий зробив той самий привiтальний жест. – Але вiд того, що Вадим Чотар перед вами, нiчого не змiниться. Риби нема.

– Ну вас iз вашою рибою!

Чотар зиркнув позад неi. Ольга перехопила погляд, повернулася.

– Що?

– Машина. «Опель». Ваша?

– Припустiмо.

– А без припущень?

– Моя, – i додала вочевидь безглузду фразу: – Я на нiй приiхала.

– Моя на приколi. Диски два днi тому гавкнули. Одразу три, бувае. Дороги – яма на ямi, ускочив здуру. Хоч знаю нiби кожну. І, як на зло, тут нiде нема таких. Замовили аж у Киевi. Уявiть, поштою чотири днi йтимуть. Зараза, знав би – домовився б iз автобусом.

– Нiчого.

– Так, бувае. Але я знову про рибу. Проiдемося? Якщо iнша справа до мене – дорогою поговоримо. Приемне з корисним бувае.

Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: вiн не сприймав Ольгу жiнкою. Не виказав жодного, бодай мiнiмального чоловiчого iнтересу. Їй не подобалося, коли при першiй же зустрiчi мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсiм без уваги – ii жiночу гордiсть трошки зачепили.

– До вас направила Таня. Тетяна, з приймальнi…

– Та знаю я Таньку дуже добре. – Чотар думав про свiй iнтерес, нi на що бiльше не вiдволiкаючись. – Вона в мене вугрiв копчених бере, бувае. Знаете, якi у нас тут вугрi, на Шацьких озерах? Цимес! – вiн чмокнув губами. – Я серйозно, рибу маю забрати в кiлькох мiсцях. Своеi коптильнi нема, та й морочитися… Ну його. У мене ж клiенти, замовлення. Бiзнес такий.

Тим часом iз душу вийшов старий гiмнаст, на ходу обтираючись рушником.

– Машину знайшов, Вадько, не iнакше? – гукнув.

– Домовляюся, Назаре, домовляюся.

– Давай.

Спортсмен зник у будинку. Їхнi стосунки виглядали Ользi чим далi, тим дивнiшими.

– Батько ваш?

– Угадали. Бачте, який живчик. А на мене каже – не в корiнь пiшов.

– Чого ж так?

– Бувае, – схоже, це було улюблене слiвце Чотаря. – То iдемо?

– Якщо iнакше не вийде поговорити – гайда.

Ольга думала – чоловiк перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише пiдтягнув обрiзанi джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася бiля ганку, i закульгав до хвiртки.

Вiн загнав Барву в глухий кут.

Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалi не вкладалося в головi, як саме цей дивний, сивий у своi сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати iй у пригодi.

Або та панi Тетяна щось наплутала – або сама Ольга ще чогось не знае.




5


Чотар спершу керував, показуючи напрям.

Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в головi Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволiкае. Напевне зрозумiв, чого вiд нього може хотiти жiнка на «опелi», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своею рибою.

Так вони перетнули мiсто з кiнця в кiнець, виiхали на околицю, зупинилися бiля якоiсь непоказноi хатинки, однiеi з останнiх на вулицi. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпае вiд спеки, намагаеться бути в кондицiонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважае. Точнiсiнько як спортивний тато. Час вiд часу Ольга навiдувалася до тренажерного залу, iнодi поновлювала ранковий бiг пiдтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фiзкультуру на паузу. Додатковi фiзичнi навантаження при температурi плюс тридцять i вище не сприймалися ii органiзмом. Навiть якщо виходила з прохолодноi тренажерки, ще й пiсля душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.

Спека шкодила ii самопочуттю.

Тож у таку погоду намагалася не робити рiзких рухiв.

Звiсно, зараз обставини помiнялися, доведеться напружитись. А проте.

Чекала недовго. Чотар вийшов з-за хати разом iз низеньким лисуватим дядьком, голим до пояса, у старих спортивках i гумових китайських капцях на босу ногу. Про що говорили, Ольга з машини не чула. Та бачила – чоловiки приязнi, на прощання штурхнули один одного кулаком у плече. Щойно Чотар сiв у машину, салон заповнив запах диму вiд свiжого копчення. Скосувавши на пакет, який кульгавий збирався покласти у свою сумку, Ольга гидливо скривила губи.

– Чого ви? Воняе? – простецьки запитав Чотар i пiдморгнув.

– У мене алергiя на рибу в будь-якому виглядi. Янi передалося. До речi, це не така вже й рiдкiсть.

– Ага. Я, наприклад, овочi iсти не можу, – Вадим застебнув сумку. – Хiба картоплю, ну, пару огiркiв, але з грядки. Роздувае одразу, – вiн погладив себе долонею по животу, й Ольга вкотре переконалася, що про делiкатнiсть i такт тут i не чули. – Тiльки якщо у вас iз дочкою спадкове, у мене чортзна-звiдки. Не вiд Назара точно.

– Чому?

– Так вiн же м’яса не iсть, скiльки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбiльше овочi. І не п’е, – додав пiсля паузи.

Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навiть провокувало нудоту.

– А ви? – спитала лиш, аби пiдтримати розмову.

– Що я? А-а-а! – Чотар широко посмiхнувся. – Грiшний, грiшний. Бувае, – i тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.

– Ольга, – вiдповiла стримано й додала: – Іванiвна.

– Слухайте, Ольго, – вiн пропустив по батьковi повз вуха. – Пустiть мене за кермо.

– З якоi радостi?

– Я тут вам навiгатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простiше, бо дорогу довкола знаю. А то скiльки катаемося, тiльки й командую: туди, сюди, назад, уперед.

Не хотiлося вiддавати кермо. Проте логiка залiзна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на ii мiсце, сiла на пасажирське. Щойно рушили, вiдразу взяла бика за роги:

– Панi Тетяна порадила вас як фахiвця. Кращого в цих краях, – нiчого такого секретарка шефа полiцii не казала, та Ольга вирiшила натиснути на його его. – Я шукаю свою доньку, Яну.

– Ту, у якоi на рибу алергiя?

Або Чотар знущався, або справдi був ще простiшим, нiж здавався.

– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дiвчина не п’е, не курить, мiсяць тому закiнчила Могилянку. Фiлологiя, германськi мови.

– Забагато зайвоi iнформацii.

Уперше за час спiлкування Ольга вловила справдi серйознi нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неi, крутив кермо, спритно оминаючи дорожнi ями.

– Чому зайвоi?

– Якщо ii здоровий спосiб життя або факультет, який закiнчила, стосуються зникнення вашоi Яни – тодi не зайва.

А так… Не мае значення.

– Що ж мае?

– Нiчого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих киiвських дiвчат.

– Мiсцевих шукаете?

– Нiяких не шукаю. Самi бачите, рибою торгую. Забираю ii по приватних коптильнях. Потiм по неi приiздять замовники. Може, спробуете наших вугрiв? Раптом сподобаються й алергiя мине? Клин клином вибивають, бувае.

Подумки Ольга повiльно порахувала до десяти.

– Ви працювали в карному розшуку.

– Хiба це заважае торгувати копченою рибою?

– Ви якось знайшли викрадену дiвчину. Доньку мiсцевого бiзнесмена, прiзвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на мiсцi магазину хтось крутий хотiв щось будувати.

Миронюк уперся, невдовзi зникла донька.

– Багато, бачу, ви знаете.

– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У полiцiю Миронюку ходити заборонили, та вiн i сам не довiряв iй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дiвчину. Неушкодженою.

– Їй мiзинець вiдтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.

– Щоб батько не думав довго.

– Кажете – неушкодженою.

– Могло бути гiрше.

– Могло. Тiльки все одно я дiвчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пiшов. Домовився. Переконав.

– Ага. Розбили одному голову своею ковiнькою. Другому зламали ногу. У колiнi.

– Перебiльшення. З мене роблять супермена дарма.

– Ви справдi не схожi на супермена.

– Отже, розмовi кiнець. Покатаю вас ще трошки, i йдiть з цим у полiцiю.

– Вже була. Вiдшили.

– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Вiд змiни назви результат не мiняеться. Мiлiцiя вiдшивала при нагодi, полiцiя так само спускае на гальмах.

– Ви чим кращий? Зараз вiдшиваете мене.

– Я не посадова особа. Пенсiонер. Ще й iнвалiд, – Вадим ляснув себе долонею по лiвiй нозi.

– Вам перебили ногу викрадачi доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали i катували, бо ви вийшли на iхнiй слiд. Ваше вбивство не вирiшувало iхнiх проблем. Вас намагалися приборкати.

Чотар вiдповiв не вiдразу.

– У Тетяни довгий язик, – мовив нарештi. – Зате ви розумiете тепер, чому я живу сам i далi житиму, хоч менi скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собi вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому життi одна з найменш захищених професiй.

– Хiба працiвники органiв почуваються так невпевнено?

– Якщо не вмiють домовлятися – так. До вашого вiдома, в сорок рокiв я пiшов у вiдставку за iнвалiднiстю. Капiтаном.

– І?

Чотар зупинив машину, кивнув на будинок лiворуч – за ним починалося поле, далi виднiлася зелена лiсова стiна.

– Менi сюди.

– Чекайте, – Ольга торкнулася його правицi. – Ви пiшли у вiдставку капiтаном. Що це значить? Хiба це погано?

– Ольго, дуже часто вiдставникам пiдвищують звання на один ранг. Не завжди, але практика часта. Менi теж пiдвищили, тим бiльше пiсля iсторii, яку ви менi зараз нагадали. Тобто, до сорока рокiв я носив погони старшого лейтенанта. З мене пацанва в управлiннi тихо смiялася. Думаю, мiй статус на службi тепер зрозумiлий.

– І ви все одно лишалися.

– Бо сам по собi.

– Нi. Вам подобалося робити брудну невдячну роботу.

– От же ж Тетяна…

Чотар м’яко вивiльнив руку, прочинив дверцята.

– Та дослухайте хоча б! – Ольга вже не приховувала вiдчаю. – Моя донька захопилася таким собi богемним фотографом, Євгеном. У нього шило в задницi, постiйно тягне на пригоди. Вiн пiдбив Яну податися свiт за очi, у мандри.

– Обое дорослi й повнолiтнi. Чи дiвчину примусили?

– Нi. Вона хоч i зiрвалася з мiсця, не довго думаючи, усе ж поставила мене до вiдома…

– Стоп. Далi не треба. Ви в полiцii те саме говорили?

– Звичайно.

– Склад злочину вiдсутнiй. Мають повне право не брати у вас жодних заяв.

Чотар подався вперед, виставив лiву, кульгаву ногу назовнi. Ольга знову вчепилася йому в руку.

– Але вже кiлька днiв я нiчого про Яну не знаю! Євгена вбито! Труп знайшли тут, у вас, у Шацькому районi! Недалеко там якесь село Пiщане, i…

Вона проковтнула решту слiв, побачивши, як змiнився вираз його обличчя.

– Ви, власне, чим займаетесь, Ольго? – голос теж невловимо помiнявся.

– У мене два магазини брендового одягу в Киевi. Жiночого.

– Освiта?

– Вища. Я економiст. Навiщо вам?

– Бiзнесом своiм займаетесь. З вищою освiтою. Нiби мозок правильно влаштований. Ви завжди так переговори ведете з потенцiйними партнерами – починаете не з того, що важливо? – Ольга промовчала. – Вас Тетяна не навчила? Вiдразу б iз Пiщаного почали. Менше б часу згайнували.

Чотар затягнув ногу назад, захряснув дверцята.

– Поiхали.

– А риба?

Вiн зиркнув у вiкно.

– Ну, коли ми вже тут… Решта почекае. Нiкуди вже не запливе. Не зiпсуеться, бо копчена ж.




6


У садку Чотаря стояв столик.

Його накривала тiнь вiд розлогих гiлок старих яблунь та вишень. Сад весь виглядав старим, мовби його намалював провiнцiйний художник-пейзажист позаминулого столiття. Жодних фантазiй, жодних алюзiй, без претензii на модерн. Зате максимально точне, буквальне вiдтворення часу, застиглого серед фруктових дерев та кущiв малини, порiчки й агрусу. Сонячнi променi пробивалися крiзь густе листя тонкими стрижнями, у iхньому свiтлi мiж гiлками бринiло мереживо павутиння. Самi ткачi – павуки – не ховалися, мостилися по центру, навiть виглядали виклично: не чiпайте, мовляв, мухами станете. Дрiбнi мухи теж ширяли скрiзь, принципово iгноруючи призначенi для них тенета. Основна дорога губилася за двома паралельними вулицями, i тут, у дворi, було незвично тихо для мiста. Для повноти картини бракувало глиняного полумиска з фруктами, тацi з бубликами й самовара – або закiптюженого чайника, у якому запарювали замiсть заварки вишневi й смородиновi гiлочки.

Ользi якоiсь митi здалося: тут уже пахне варом, вiд запахiв приемно паморочиться голова. Корiнна мiстянка, звична до зимових садiв та погано доглянутих паркiв i скверiв, не вiдчувала себе тут у звичному середовищi. Та дискомфорту таке занурення в старий пейзаж теж не створювало.

Вона вмостилася за столом на розхитаному дерев’яному стiльцi з вигнутою спинкою. Поки чекала, Чотар перевдягнувся. Зараз до неi вийшов дiловитий, пiдтягнутий чоловiк у чистiй футболцi, чорних джинсах та сандалях, крiзь отвори в яких визирали строкатi шкарпетки. У кожнiй руцi тримав по кухлю, вона вiдчула – кава, залита окропом. Поставивши бiля неi синiй кухоль iз рожевим котиком, собi залишив бiлий iз великими лiтерами «BOSS».

– Назар кави не п’е. Каже – шкiдливо.

– А чай?

– Гiлочки заварюе. Чи пагiнцi.

– Я чомусь так i подумала.

Ложечок Вадим не принiс. Ольга вiдпила зi свого кухлика, погойдала його, аби краще заварилося. Свою каву Чотар поки не чiпав. Витягнув пiд столом кульгаву ногу, обперся лiктями об стiл.

– Домовимось одразу: у казочки про рiзних там упирiв не вiрю. І про дорогу прокляту теж. Але вони е.

– Упирi й дорога?

– Казочки. Причому гуляють трохи бiльше року. І саме це мене найбiльше насторожуе. Тому я з вами зараз i говорю.

– Не зовсiм розумiю.

– Страшилки почали ходити не так давно. Хтозна, раптом вони мають свiй, мiсцевий грунт. Тiльки ж я не збирач фольклору. Визнаю: ранiше мiг нiчого не чути, бо то не входило в коло моiх iнтересiв. Але чому iсторii ожили?

– Не знаю.

– Я теж. Зараз ви дали менi привiд розiбратися в цьому.

Завiтати в Пiщане офiцiйно. Чи легально, якщо хочете. У полiцii таки нема пiдстав заводити кримiнальну справу. А ми з вами шукаемо дiвчину Яну, яку останнiй раз бачили там.

Ви мене попросили. Якщо хочете – найняли.

– До речi, скiльки?

– Киньте, – вiдмахнувся Чотар. – Будуть якiсь витрати.

Берiть iх на себе. Єдине, чого хочу я, – розiбратися нарештi, чому в околицях Пiщаного почали знаходити трупи. Також кортить дiзнатися, чому в зв’язку з ними заговорили про вурдалакiв. Нарештi, там давно коiться щось нечисте. І навряд до того причетна казкова нечисть.

– Може, по порядку?

– Спершу ви розкажiть, – Вадим пригубив кави. – Яна збиралася саме в Пiщане чи просто сюди, на Волинь?

– Казала, Женя тягне на Шацькi озера. Багато чула про них, нiколи не була. Нiбито вiн знае, як вiдпочивати там дикунами. Поставити намети, готувати щось на вогнищi. Романтика, усе таке.

– Звiдки i коли ви почули про село Пiщане?

– За день до того, як зник зв’язок, Яна обмовилася: Женя надибав зовсiм дике мiсце, без цивiлiзацii. Не знаю, чи правда, але потiм донька пояснила, знаете, соромлячись: його там, на озерах, побили чи просто нагнали якiсь гопники. Припускаю, що це правда. Знаючи трохи характер Заплави… покiйного.

– Бувае, – легко погодився Чотар. – На тамтешнi бази вiдпочинку останнi роки повадилися тi, кого обзивають донецькими. Їх видно за кiлометр, згоднi?

– Я б не стригла всiх, хто з Донбасу, пiд один гребiнь…

– Я не перукар, – вiдрубав Вадим, знову ковтнув з кухля, кивнув до нього, мовби погоджуючись iз напоем. – Просто е типажi, яких iнакше не iдентифiкуеш. У вас вища освiта. Наука логiка, згадайте. Не всi донецькi – агресивнi гопники. Але тi агресивнi гопники, котрих стали бачити тут, – переважно донецького походження. Рiзницю вловлюйте.

– Вловила. Тiльки ж ми вiдволiклися.

– Згоден. Отже, Євген з Яною подалися в Пiщане. Це справдi глухий кут, цивiлiзацii там мало. Хоча рокiв двадцять тому мiсце вважалося козирним, навiть ласим для багатьох. Там, Ольго, у радянськi часи побудували бiосферний курорт. Санаторiй «Затишок». Мiкроклiмат унiкальний, повiтря цiлюще, поруч заплава, природа – картинка.

Село розташоване дуже незручно, але i це спрацювало на користь iдеi. Мiсце – тихiше не бувае. Нерви лiкувати – саме воно. Тому призначався санаторiй для начальства. Партiйноi елiти, туди з Москви апаратникiв усiх ланок возили.

Ну, з Киева теж. Путiвку по блату давали. Мiсцевi облизувалися.

– Маленький курорт?

– Елiтний, у повному розумiннi цього слова. Потiм Союз гавкнув. Усю ту музику в Пiщаному якось утримувати треба було. І тут розташування спрацювало в мiнус. Глухий кут, iнфраструктура така собi. Великi села поволi занепадали, вiдомiшi курорти накривалися й банкрутiли. Держава ж не справлялася. Потiм багатi дещо почали викуповувати, вiдновлювати. Але до Пiщаного руки нi в кого не доходили. Дорога потрiбна, транспорт, а там усе незручно, i край, – Чотар покрутив кухоль по столу довкола вiсi, цього разу ковтнув бiльше. – Пийте, Ольго, пийте. Вистигне.

– Нормально. Я таку якраз люблю.

Вона потягла з сумочки цигарки.

– Можете не курити? Хоча б тут потерпiть. Менi все одно, колись теж смалив. Назар не любить.

Ольга знизала плечима, заховала пачку. Їi чим далi, тим бiльше захоплювала iсторiя, у центрi якоi вона мимоволi опинилася.

– З того часу Пiщане повiльно, але впевнено занепадае. Мiсцевi втомилися вже щось робити, аби затягнути туди людей. Ранiше роботу давав санаторiй. Тепер заробiтчани своiх утримують. До Майдану в Росii, Польщi та Італii працювали, зараз курс тiльки вперед, на Захiд.

– Самi старi в селi лишилися?

– Чому? Рiзнi е. Мало народу просто. І потiм, Ольго, я ж там давно не був. Лише збирав iнформацiю, коли почалося.

– Ви про смертi?

– І про зникнення.

– Там ще й люди зникають?

– Доказiв нема, що люди розчинялися саме в Пiщаному. Лише чутки. Ну, i кiлька трупiв у радiусi села. Євген ваш – третiй, здаеться.

– Полiцiя цього не визнае. Тобто, серii не визнае, зв’язку не хоче бачити. Але так, третiй. Тiльки там не все ясно.

– Що саме?

– Наприклад, причина смертi. Я не дивилася на тiло, його батьки впiзнавали. Потiм обмовилися: голова вся в кровi, а за шию хтось укусив.

– Бачите, звiдки чутки про упиря, – зiтхнув Вадим. – Проте ми мало знаемо. Насправдi, зачепили отi казочки. Людей зараз, на жаль, щодня вбивають. Але не кожну наглу смерть пов’язують iз проклятими дорогами та лiсовими вурдалаками. Тому й насторожився.

– Хто поширюе чутки?

– Дуже правильне питання, Ольго. Вiдповiмо – зробимо половину справи. Єдине, що знаю, – хвилю пустили соцмережi. Вiд кого конкретно пiшло, поняття не маю. Кiнцiв не знайти.

– Результат?

– У Пiщане й без того не дуже навiдувалися. Нинi ж село й околицi взагалi оминають.

– Раптом це мета – аби нiхто стороннiй туди не потикався? Є ж такi практики залякування.

– Нiколи не думали в розшуку працювати? – Ольга похитала головою. – Ясно, детективiв начиталися. Не люблю iх, брешуть усе. Та змушений погодитись: рацiональне зерно в тому, що ви сказали, е. Припускаю: казки про вурдалакiв та смертельну дорогу роблять Пiщане й околицi небезпечними для чужих. Проте для одного окремо взятого мiсця страшилок забагато. Звiдси висновок такий: нагнiтати комусь вигiдно. І за ним iнший, важливiший.

– Який?

– У Пiщаному чи бiля нього кояться темнi справи. Ваша Яна могла стати випадковим свiдком. І зникнути.

Ольга рiзким порухом вiдсунула кухоль на середину стола. – Ведете до того, що ii вже вбили?

Чотар миролюбно пiдняв руки.

– Боже збав, Боже збав! Навпаки, ii зникнення безвiсти дае привiд для оптимiзму!

– Де бачите оптимiзм?

– Євген мертвий. Труп знайшли на дорозi, яку охрестили проклятою, ще й слiди укусiв на шиi. Яна була з ним. Де ii, даруйте, труп? Чому одного позбулися, а iнший – заховали? Чекайте, я вам вiдповiм: бо нема трупа. Яна жива. Десь ховаеться, забилася в нiрку, i носа не виткне. Очевидно, у Пiщаному чи бiля нього таки справдi коiться щось недобре, навiть страшне. І ваша донька стала свiдком. Можливо, Євгена вбили на ii очах. Коли так, зрозумiло, чому дременула свiт за очi й зачаiлася. Не довiряе нiкому, мудро робить.

Ольга пiдвелася.

– Якщо ви маете слушнiсть, у Яни дуже мало часу. Кожен день на вагу золота, кожна година. Їi треба знайти, урятувати, розумiете?

– Та сядьте ви, – буркнув Чотар. – Сядьте, сядьте. Розумiю все. Але сидячи тут, у садку пiд деревами, нiчого не можемо вдiяти.

– Тодi iдьмо в Пiщане! – Ольга лишилася стояти.

– Згоден, – легко вiдповiв Вадим. – Тiльки обережно, у свiтлi останнiх подiй. Чужих, як розумiете, там побачать одразу. Кожна нова людина мов на долонi. Не мае значення, скiльки пар очей стежитимуть за кожним нашим кроком. Важливо, що серед них напевне будуть очi лиходiя, а то й кiлькох.

– До чого ви це кажете?

– Треба напевне знати, чому пошуки Яни привели вас… тобто, нас у Пiщане. Бiльше нiчим ми не маемо там цiкавитися.

– Пояснiть. Розжуйте, ще так скажу.

– Гаразд, – Чотар зiтхнув. – Та не стовбичте над головою.

Ольга сiла, усiм своiм виглядом демонструючи нетерплячку.

– При Євгенi не було документiв. Вiн не мав мобiлки. На головi пошкодження, та обличчя, наскiльки розумiю, не спотворене, як i пучки пальцiв. З моеi, та й загалом зi слiдчоi практики, трупи, знайденi в глухiй мiсцевостi, зазвичай неможливо iдентифiкувати. Тут, бачите, не так. Поки не маю iнших вiдомостей, припустiмо, що хлопця збила машина.

– Як i тих двох ранiше?

– Можливо. Хай, готовий, поклавши руку на серце, визнати iснування проклятоi дороги. Точнiше, аварiйно небезпечноi дiлянки. Збивши людину й переконавшись, що на смерть, винуватцi зазвичай забирають у жертв усе, що допоможе впiзнати iх. Так заплутують чи затягують слiдство. Далi, припустiмо, що у кожнiй iз трьох смертей на дорозi виннi рiзнi люди. Приховуючи злочин, мислять i дiють однаково.

– Припустiмо.

– Але все перекреслюють слiди укусiв на шиях. Ви точно знаете, що вони були на iнших жертвах?

– Можу сказати лише про Євгена. Іншi – припущення й поголос.

– Так чи iнакше, маемо пiдказку: усi три наглi смертi – не трагiчний випадок. Запахло кримiналом. З яким моi колишнi колеги зi зрозумiлих причин неохоче заводяться. Бо забагато неясного, нiхто не хоче собi геморою. Як сталося, що хлопця досить оперативно впiзнали?

Ольга взяла кухоль, випила захололу каву трьома ковтками.

– Хай би як це не прозвучало, та дякувати слiд його батькам. Люди вони дивнi, i це ще м’яко сказано. Проте, щойно син перестав вiдповiдати на дзвiнки, подали в розшук. Зниклий безвiсти. Я вже розумiю, полiцii простiше було скреготнути зубами, прийняти заяву й дати справi хiд. Тим бiльше Заплави вказали, де саме зник Євген – Волинська область, Шацький район. Мiсцеве управлiння в той самий день отримало орiентування. Фото зниклого додано. Ось чому труп вдалося впiзнати, як ви кажете, досить оперативно.

Чотар замислено вибив на поверхнi стола легенький дрiб пучками пальцiв.

– Пояснення таке собi. Та iншого нема. Є у мами доця. Поiхала з другом шукати пригод. Друг… загинув. Вiд доцi анi слуху, анi духу. Кримiналу нема, полiцiя не мае пiдстав займатися. Стривожена мама взялася шукати пропажу сама. Тому й запитуе всiх про все.

– Невже в Пiщаному справдi потрiбнi аж такi легенди для нашоi появи?

Вадим змiряв Ольгу поглядом згори донизу, похитав головою.

– Якби не три трупи, якби не чутки про зникнення в тих краях людей – нiчого такого було б не треба. До того ж мусите зрозумiти специфiку. Колись Пiщане було маленьким раем на землi для тих, хто в ньому жив. Зараз – глухий кут, забутий i кинутий напризволяще. Ще й овiяний дурною славою. Скiльки б народу там нинi не мешкало, усi разом i кожен окремо дивитимуться на вас спiдлоба, пiдозрiло. Враховуючи, що там напевне е своi, небажанi для розголосу темнi таемницi, ми ризикуемо не повернутися звiдти живими.

– Навiть так? Хiба не можна залучити полiцiю офiцiйно?

– Ох, Ольго, Ольго. Навiщо тодi ми тут iз вами сидимо? Ви ж пробували.

– Не знала всiх обставин. Зараз ви вiдкрили очi. Просвiтили.

– Думаете, полковник Кушнiрук пiсля цього стане на ваш бiк? Та тут же всi шукають, на кого б те село перекинути! Нiкому не хочеться ламати зуби в тiй глушинi. На Пiщане простiше закривати очi. Власне, тому вiн i зiскочив iз теми. Хiба не згадували при ньому цю назву? – Ольга ствердно кивнула. – От бачте! Тож маемо дiяти на власний розсуд. І, нагадаю, без вас, матерi зниклоi дiвчини, менi там буде непросто.

– Хiба я вiдмовлялася? Вiд самого початку, здаеться, вирiшили робити все разом.

– Хотiв почути зайвий раз, що не здасте назад.

– Ви погано мене знаете, Вадиме Чотар.

Аби символiчно закрiпити щойно укладену угоду, вони почаркувалися кухлями.

У пасторальнiй тишi саду звук вийшов надто лунким.


А ТИМ ЧАСОМ…

– Не бийте! Не бийте!

– Ти ще не знаеш, як б’ють, дiвчинко.

– Знаю! Не треба бiльше!

– Тебе тiльки шмагають.

– Досить уже! Ну, будь ласка!

– Чому досить? Скажи менi i всiм, хто тут е.

– Менi страшно!

– Брешеш, Яно. Аби справдi боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дiвчинко. Так чому тебе не треба бiльше карати?

– Я бiльше не буду!

– Не будеш – що?

– Тiкати!

– Ти ж не втекла. Звiдси неможливо втекти.

– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуете, я буду дуже слухняною!

– Дуже? Чи дуже-дуже?

– Дуже-дуже-дуже!

– Добре, лишiть ii. Вона все зрозумiла й справдi бiльше не робитиме, як хотiла. Так-так, стiй. Не ховай очi. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лицi написано – щось хвилюе. Язик свербить щось запитати. Питай, не бiйся.

– Я не боюся.

– А ось тiльки сказала – страшно.

– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!

– Не хами. Не пiдвищуй голосу.

– Вибачте.

– Отак. Слухаемо тебе.

– Для чого я тут? Чому ви мене тримаете?

– Для твого ж блага. Твое завдання зараз – дихати свiжим повiтрям. Тут унiкальне повiтря. Мiкроклiмат лiкувальний. Дурнi люди, не знають нiчого. Їм у нас тут глушина. А можуть же тут, у глушинi, до ста рокiв жити. Тому гуляй, Яно. Поводься тихо. Їж, пий, тут усе здорове. І давай надалi без дурних питань.




Частина друга

Проклята дорога





1


Ольга хотiла вибратися ранiше.

Прямо сказала: не хоче мандрувати у спеку, треба хоч трошки захопити прийнятноi для неi температури. Чотар заспокоiв: казки в тих краях, може, i страшнi, зате погода – не аж така. Чекав на неi бiля своеi хвiртки, зовсiм не схожий на себе вчорашнього. Свiтлi штани, у тон iм – сорочка iз закасаними рукавами, м’якi мокасини й шкарпетки. На плечi тримав велику дорожню сумку, у руцi – елегантну, явно ручноi роботи ковiньку.

– Довго ходити втомлююся, – пояснив. – Звикнути вже час, а бачте…

Вiн поставив сумку в багажник, глянув на Ольгу, i та спершу подумала: оцiнюе ii, отже, не такий уже й ведмiдь, яким хоче виглядати. Та наступноi митi Вадим пояснив, що цiкавить.

– Дарма так легко вдяглися. Узяли щось iз собою?

Ольга була в темних штанах, сандалях i коричневiй непрозорiй блузцi-безрукавцi.

– Ми ж не збираемося на пару вештатися лiсом.

– Комарi, – вiдповiв Чотар коротко. – Там болота довкола. Де не вони – там водойми. Гризтимуть усюди.

– То заiдемо кудись, куплю собi куртку. Хоча могли б ранiше сказати, учора ще. Тiльки час марнуемо, – вона не приховувала роздратування.

– Кудись поспiшаете?

Заспокоiти Ольгу могла тiльки цигарка.

– У мене донька зникла. Ви забули нашу мету, – сказала, закуривши.

– Навiть якщо зараз притопимо на повну й долетимо до мiсця, а не доiдемо, швидше ваша Яна не знайдеться.

– Ви знущаетесь.

– Чого б тодi iхав iз вами?

– Маете власний iнтерес.

– Який?

– Не знаю.

– Докурiть поки, – Чотар зiперся на ковiньку. – Правду кажете, е у мене власний iнтерес. Смертi, причину яких тi, кому слiд, нiколи не встановлять. Забагато зайвого довкола типових, на перший погляд, дорожнiх трагедiй. Одна рiч – людина потрапила пiд машину десь на шосе. Зовсiм iнша – пiд супровiд казки про якусь прокляту дорогу. Ще й страшилку про упиря прилiпили.

– Зрозумiла, – Ольга затягнулася, випустила дим убiк. – Набридло морочитися з копченою рибою. Вам нудно, Вадиме Чотар. Моя iсторiя для вас – привiд помiняти обстановку, розважитись. Тiльки для мене все значно серйознiше.

– Думайте, що завгодно. Для мене теж усе серйозно. Дуже кортить змусити колишнiх колег пiдняти зади й виконувати свою роботу. Знаете, коли я тiльки прийшов у розшук, бардака вистачало. Але вiн iнший був. Отак запросто жодну справу без уваги не лишали. Тим бiльше – таку дивну.

– Уже зрозумiла професiйний рiвень полiцii.

– Знову помилка, – мовив терпляче. – Рiзнi е люди. Не всi професiонали пiшли. Прийшли не тiльки бевзi. Але жодного Ван Гельсинга.

Ольга похлинулася димом, закашлялася.

– Кого-кого?

– Ага. Я дiйсно не схожий на того, хто читае, дивиться кiно й слухае музику, – Чотар переможно посмiхнувся. – Бувае. Доктор Ван Гельсинг – винищувач вампiрiв. Полював на графа Дракулу. Приносили таку книжку в лiкарню, коли мене латали пiсля… – вiн похлопав себе по лiвому стегну. – Потiм удома лежав, фiльм по телевiзору глянув. Що iще робити.

– Нiчого такого поганого про вас я не думала, – Ольга кинула недопалок, утоптала носаком у землю.

– Ось i кажу: у полiцii за упирями ганятися нiкому. А тому, хто заговорить про рiзнi там проклятi дороги, випишуть направлення в дурку.

– Отже, ви мисливець на вампiрiв, – криво посмiхнулася. – Чи уявляете себе таким.

– Простiше все, Ольго. Не люблю незрозумiлого. На вiдмiну вiд iнших, хочу пояснити бодай собi. Ну, потiштесь також: правду кажете.

– Тобто?

– Остогидла риба. Вважайте, знайшов привiд узяти вихiдний. Потрiбне з корисним.

– Приемне, – виправила.

– Навряд чи матимемо багато приемностей, – сказав серйозно. – І таке ще. Ви на Волинi. У нас тут не дуже люблять поспiшати. Приказку знаете? Волиняк повiльно запрягае, та швидко iде. Тож пускайте знову за кермо.

Замiсть вiдповiдi Ольга обiйшла «опель» з водiйського боку. – Була вже в Шацьку. Дорогу знаю. Так що довезу. Покажiть краще магазин, куртку все одно купити треба.




2


Приiхали пiд обiд.

Ольга ще вчора замовила два номери в мiсцевому приватному готелi, котрi тут називали садибами. Картинки в iнтернетi обiцяли затишнi апартаменти у двоповерхових дерев’яних котеджах. Ввiчлива дiвчинка по телефону поцiкавилася, на скiльки дiб, бо зараз усе розписане, сезон, iм нереально пощастило з кiмнатами – якiсь клiенти вiдмовилися буквально напередоднi. Питання загнало в глухий кут: Ольга справдi не знала, як довго доведеться стирчати в Шацьку. Дiвчина делiкатно наполягала, бо iм теж треба якось планувати, й Ольга заплатила наперед за чотири доби. Дуже хотiла, аби все розв’язалося ранiше, та про всяк випадок домовилася про можливiсть лишитися ще.

Не думала, що доведеться повертатися. Коли вперше заiхала сюди з Заплавами три днi тому, нi на що не звертала уваги. Кортiло чимшвидше вирiшити iхне питання й нарештi займатися своiм. Навiть крутилося в головi: раптом Яна сама обiзветься, дивним чином дiзнавшись – мама примчала на допомогу. Цього, на жаль, не сталося, i тепер жiнка отримала змогу зануритися в незнайомий ранiше свiт по макiвку.

Так сталося, що Ольга Барва народилася та виросла в старiй частинi Киева. Їi з дитинства оточували кам’яницi та асфальт. Бабусi в селi не мала, а в пiонерськi табори батьки ii не пускали, натомiсть вивозячи на море, у Крим. Але так бувало лише три тижнi на лiто, i решту часу Оля проводила вдома, далеко вiд живоi природи. Якось натякнула: чом би не поiхати в табiр, як iншi. На що мама пояснила доньцi на пальцях:

– Там годують хтозна-чим. Змушують гратися з усiма в рiзнi iдiотськi iгри. І не це головна бiда, доць. Ти не керуеш у тому колективi собою. Власним часом, розумiеш? Живеш за складеним чужими людьми розкладом. Твоi особистi, iндивiдуальнi потреби нiхто не збираеться враховувати. Лише призначають вiльнi години, коли можеш зайнятися власними справами. Ти ж звикла iнакше жити, хiба нi?

– Ага, – тодi Ольга визнала мамину правоту.

Вiдтодi не лише природа, сiльська мiсцевiсть, а й узагалi будь-яка провiнцiя наганяли смуток.

Вона не вiдчувала малих мiст, не могла вписатися в iхнiй ритм. Отримавши можливiсть бувати за кордоном, тамтешнi мiстечка чомусь полюбила й прийняла. Причина проста: там, у Європi й Америцi, мiста рiзнилися розмiром, але не можливостями. Нехай навiть франконський Регенсбург жив у iншому ритмi, нiж баварський Мюнхен, сiлезький Вроцлав тихiший за мазовецький Вроцлав, ельзаський Страсбург не так квапиться, як французька столиця, а Детройт – одне з найдепресивнiших американських мiст. Усе одно мешканцi загалом мають однаковi можливостi, а простiр довкола них облаштований зручно. Натомiсть з рiдноi периферii Ользi чимшвидше кортiло вибратися до кам’яних джунглiв, тож комфортно почувалася лише в мегаполiсах.

Отакою виросла й сформувалася.

Зараз же, коли обставини закинули в тихий одно-, двоповерховий Шацьк, де кiлькiсть жителiв заледве досягла п’яти тисяч, вона розгубилася. Хай би як парадоксально це не звучало, та Ольга уявила себе нездалим плавцем у вiдкритому морi. Пiд ногами не було звичноi опори, доводилося борсатись, аби втриматися на водi, та сили можуть залишити будь-якоi митi. Тож вона подумки похвалила себе за те, що послухала Тетяну з приймальнi та заручилася пiдтримкою Чотаря. Бо цей, навпаки, був у звичнiй для себе обстановцi.

Результату не мiг спрогнозувати нiхто.

Але що i як робити, вiн знав напевне.

Трохи побурчав, дiзнавшись, що номер на другому поверсi. Та все ж закульгав сходами, дав Ользi годину перепочити з дороги. Знайшовся привiд згадати давне мамине попередження – ось вона й зiткнулася зi спробою визначити денний розклад за неi. Такою була одна з причин розлучення: колишнiй чоловiк дратував перiодичним бажанням контролю. Куди б вони не вибиралися разом, категорично давав на збори годину, постiйно пiдганяв, загалом жив за власним годинником i коли м’яко, та здебiльшого наполегливо вимагав, як сам казав, триматися у його фарватерi. Одного разу набридло.

– Не втомилася, – вiдрiзала вона. – Ми не для вiдпочинку приiхали.

– Я трошки подих переведу.

– Година – не трошки. Це шiстдесят хвилин. У вас, Чотарю, взагалi е план дiй? Усю дорогу намагалася витягнути, так ви ще й заснули демонстративно.

– Чому – демонстративно? Я просто задрiмав. Просив же дати кермо.

– Щоб задрiмали на ходу?

– У нас не дуже злагоджена команда, по-моему.

– У нас узагалi нема команди. Поки що. Ми шукаемо мою доньку, якщо не забули.

– Не забув. Тому годину дав не вам, а собi. Ранiше нiчого не вийде. Мушу зробити кiлька дзвiнкiв.

– Кому?

На лице Чотаря вперше вiд початку подорожi набiгла тiнь. – Ольго, чудово розумiю ваш стан i настрiй. Але давайте домовимося: я не ваш пiдлеглий. Ви не вимагаете вiд мене звiту, гаразд?

Вона трохи здала назад.

– Гаразд, ми визначили статус та межi прийнятного. Скажу iнакше: маю право знати про вашi дii. Бо це стосуеться мене прямо й безпосередньо.

– Маете, – легко погодився Чотар. – У мене в Шацьку не так багато знайомих. Та все ж е кiлька, iз ким можу вiльно говорити про певнi речi. Зараз хочу видзвонити. Потiм зустрiнемося з кимось i почнемо рухатися. Згода?

– Згода.

Заходячи до себе в номер, Ольга дужче, нiж хотiла, грюкнула дверима.




3


Ресторанне меню вона вивчала без особливого ентузiазму.

Чотар виявився людиною слова. Витратив на своi дзвiнки трохи менше години. Весь цей час Ольга нудилася, забиваючи собi мозок переглядами заголовкiв у новинних стрiчках iз Інтернету. Спробувала поспати, навiть вийшло вимкнутися хвилин на десять. Їi натура вимагала дiй. Повiльний застиглий час, якому треба постiйно вiдважувати копняки, дратував неймовiрно. Коли нарештi Чотар постукав i зайшов, вона неприховано зрадiла: може, щось зрушиться.

На них чекали за пiвгодини в ресторанi «Водограй».

Прогулятися краще пiшки, тут усе поруч.

Але, чорт забирай, ще пiвгодини в пiсок…

О цiй порi в залi було небагато народу. Чотар, котрий вийшов без ковiньки, упевнено пройшов у куток, зайняв вiльний столик. Дiвчина у вишитiй блузцi поклала перелiк страв, i Ольга мимоволi скривилася.

– Забагато рибного.

– Вугрi дуже смачнi. Рекомендую салат з…

– Панi не любить рибу, – вiдповiв за неi Вадим. – Курячий розсiл, медальйони з телятини у вас тут бачу.

Ольга просвердлила його поглядом.

– Ви й далi будете говорити за мене?

Дiвчина стояла й чекала незворушно, звикла не зважати на фокуси клiентiв. Чотар теж мовчав. Ольга глянула на офiцiантку.

– Курячий розсiл, медальйони з телятини.

– Попiльничку, якщо можна, – вставив Вадим.

– Не курять у нас, – дiвчина намалювала на обличчi каяття. – Для вас?

– Знаменитий салат iз вугра. Каву.

Щойно офiцiантка вiдiйшла, Ольга вкотре за день визвiрилася:

– Слухайте, опiкати мене не треба. Говорити за мене теж. – На вашу свободу тут нiхто не зазiхае. Можу взагалi поiхати.

– Шантаж. Казали, вам цiкаво. Уже нi?

– Цiкаво. Тiльки вам зi мною не дуже. Зараз поговоримо з людиною. Потiм дiйте самi, на власний розсуд. Без огляду на мене. А я по-своему.

Ольга трохи подалася вперед, у голосi з’явилася скрадлива iронiя.

– А ви ображаетесь, Чотарю. І з жiнками не вмiете спiлкуватися.

– Хiба з вами треба якось по-особливому? Для мене всi статi рiвнi.

– Але вас дратуе, що не можете загнати жiнку пiд лавку й навiть просто давати вказiвки.

– Не маю нiчого такого на метi.

– Маете.

Тепер уперед подався Чотар.

– Це вам подобаеться думати: усi кругом сплять i бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати пiд лавку тощо. Спокiйнiше ставтеся до життя, Ольго, спокiйнiше. Тут не Киiв, навiть не Луцьк, куди потроху доходять столичнi настроi. Ви приiхали туди, де зовсiм iншi цiнностi й звичаi.

– Вирiшувати за iнших – це, по-вашому, цiнностi. Суду, як кажуть, усе ясно.

За суперечкою обое не помiтили, як у ресторанчику з’явився новий вiдвiдувач. Вiн зупинився при входi, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрiбен, i перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всiм корпусом, потiм пiдвiвся, грюкнувши стiльцем, запитав:

– Степан Юрiйович?

– Нi, – новий знайомий хитнув головою. – Штефан. Постiйно плутають, звик уже.

То був кругленький коротун, такий собi колобок у простеньких коричневих штанях вiд старого костюму й блакитнiй бавовнянiй сорочцi. З-пiд розстебнутого комiра вибивалося волосся, яким густо поросли груди, й Ольга насилу стримала гидливий вираз. Вона не любила надмiру волохатих чоловiкiв, тож спробувала не дивитися анi туди, анi на зарослi руки. Не чекаючи запрошення, Штефан сiв так, аби бачити обох, та розмову повiв iз Чотарем, нiби бiльше нiкого не було.

– Тiльки не морочте голову. Часу в мене мало, обiд не гумовий.

– Перекусите?

– Кави.

Вадим жестом гукнув офiцiантку, та записала замовлення й неквапом вiдiйшла. Ольга отримала чергову можливiсть переконатися: у цих краях поспiшати справдi не люблять. І не одразу зрозумiла, що коротун звертаеться до неi:

– А я вас бачив.

– Мене? – перепитала. – Де, коли? І чому я не бачила вас?

– Бо лишилися в машинi, коли батьки пiшли впiзнавати сина.

– Чекайте. То було бiля тутешнього моргу…

– Працюю там, – кивок видався дуже шляхетним, так у старi часи називали власний титул. – Я патологоанатом. Є така професiя.




4


Ольга уявляла iх iнакшими.

Склалося так, що дотепер не перетиналася з ними. Доводилося ховати батькiв, причому маму – менше року тому. Проте всi контакти, потрiбнi для похорону, брали на себе працiвники спецiальних контор. Новий знайомий прочитав це по очах, вона зашарiлася, легенько прикусила нижню губу. Знову втративши до неi iнтерес, Штефан повернувся до Чотаря.

– Мене тут усi знають. Як треба – перекажуть у полiцiю, що ми каву пили.

– Це небезпечно? – поцiкавився Вадим.

– Не смертельно. Але полiцiя питатиме, чого вiд мене треба чужим. Тим бiльше, ось вона, – кивок у бiк Ольги, – уже встигла нашумiти. Ледь полiцейську управу не рознесла. У нас курортна зона, скандалiв не люблять. Без того боротьба за клiентiв. Народ вiдкрив для себе Балкани. Цiна та сама.

– Ну, Шацьким озерам нема конкуренцii.

– Тим не менше. Ви ж, здаеться, у розшуку працювали. Маете знати, який у нас тут кримiнал. П’янi поб’ються. Злодiйчуки когось обкрадуть. Ноутбуки, мобiлки, грошi, сюди бiльше нiчого не привозять. Убивство навiть зараз рiдкiсть, коли в людей повно зброi на руках. Потопельникiв витягають, не без того. Але здебiльшого – нещасний випадок. Нап’ються й уявляють себе рибами.

Офiцiантка принесла кави для чоловiкiв. Також поставила миску з бульйоном перед Ольгою, салат подала Чотарю. Розумiючи, що зараз краще слухати й не втручатися, Ольга почала iсти. До своеi страви Вадим поки не торкався.

– Штефане Юрiйовичу, ви оглядали труп лише Євгена Заплави чи й iншi?

– Шановний, я маю справу з мертвими тiлами щодня. Навiть у вихiднi, – патологоанатом щедро додав до кави цукру, старанно розмiшав. – Про якi iншi мова?

– Якi привезли з проклятоi дороги.

Штефан завмер. Кинутий на Вадима погляд був не дуже добрим.

– Знаете, – вiн поставив чашку назад на блюдечко, – такi байки в нас не популярнi.

– А проте, – твердо промовив Чотар.

– А ви взагалi бачили ту дорогу? Знаете, де вона, як виглядае?

– Ще побачимо.

– Не боiтеся прокляття?

– Як треба, сам прокляну, кого захочу.

Це прозвучало на диво серйозно. Ольга навiть припинила iсти. Чотар тепер теж не звертав на неi уваги, повнiстю переключився на спiврозмовника, перейшов на «ти», загальний тон помiнявся. Ольга вже бачила Вадима таким: у момент, коли згадала Пiщане.

– Слухай, Штефку, уважно. Розумiю – поширювати подiбне неофiцiйно забороняють. Так, ти правий: я не був на тiй дорозi, не знаю, як вона виглядае. Зате дещо iнше дiзнався. Там не iздить нiхто. Давно. Ну, майже нiхто. Ранiше iздили, вона веде в Пiщане. Звертае з основного шляху. Тепер усi, кому треба в мiсто, виходять на трасу. Завертати в Богом забуте село не вигiдно. Який висновок?

– Не знаю, – коротун одним ковтком спорожнив свою чашку, зиркнув на Ольгу, мовби лише зараз згадавши про неi: – Чого вiн хоче вiд мене?

– Я пояснив по телефону, – вицiдив Чотар. – І ти, Штефку, прийшов.

– Бо менi один наш спiльний знайомий наполегливо порадив погодитись, – парирував той.

– Стеж за руками, – Вадим розчепiрив перед ним долонi. – У мiсцевий морг протягом кiлькох тижнiв привозять трьох мертвих. Тiла знайшли на дорозi, яка давно мае недобру славу. Мовляв, кожен, хто вийде на неi, не дiйде до кiнця, помре страшною смертю. Є таке?

– Дурня, – буркнув Штефан.

– Цiлковита, – легко погодився Чотар, глянувши на Ольгу й нiби закликаючи в свiдки. – Та все б нiчого, дурня могла б у теорii вiдповiдати дiйсностi. Звiдки ноги ростуть у казочки, я ще дiзнаюся. Ти менi розкажи, що бачили твоi досвiдченi очi. Причина смертi мене цiкавить, – вiн знизив голос. – Або, коли зовсiм точно, спосiб убивства.

Поява офiцiантки з порцiею медальйонiв змусила Ольгу здригнутися – занурилася в чоловiчу розмову, забувши про все на свiтi. Дiвчина мовби виринула з iншого вимiру, й Ольга мимоволi сахнулася. Офiцiантка зиркнула на неi з неприхованим подивом, схоже, iй теж стало трохи не по собi. Не поставила тарiлку – легенько жбурнула на стiл й швиденько позадкувала.

Щойно вона вiдiйшла, закректав i пiдвiвся Штефан.

– Не бачу сенсу говорити далi.

Чотар встав, спираючись на спинку стiльця.

– Ми не закiнчили.

– Ви, може, i нi. Менi все це вже набридло й не цiкаво.

Ольгу нiби хтось пiдкинув знизу. Пiдiрвалася рвучко, iз гуркотом вiдсунула стiлець.

– Пане Штефку, можете мене послухати?

– Нi.

– А я кажу – можете! – вона мiцно вчепилася за його лiвий лiкоть.

– Пустiть, – просичав патологоанатом, сiпнувши рукою. Боячись не встигнути, утратити важливий момент, Ольга пiдступила впритул, заговорила голосним шепотом:

– Я шукаю свою доньку. Вона зникла десь тут, у вашiй глушинi. Я знайду ii, живою або мертвою. І якщо станеться найгiрше, буде бiда. Не лише для мене – для вас теж. Персонально. Ви не знаете, уявити собi не можете, на що здатна матiр, котрiй не допомогли. Я шукатиму винних, пане Штефку, i не розбиратиму, хто правий.

Їi великi зеленi очi блищали. Чотар, стежачи за сценою збоку, уперше помiтив, як його нова знайома схожа на дику кiшку. Мить – i вона пустить у хiд пазурi, найдовшi й найгострiшi у свiтi. Схоже, Штефан теж вiдчув небезпеку. Уже не пручався, навпаки – поклав свою праву долоню на руку жiнки.

– Нiколи не бачив ii. Розумiю вашу проблему. Та чим можу допомогти?

Ольга розтиснула пальцi. Видобула з сумочки смартфон, палець спритно рухався по сенсорному екрану. Зi знайденого фото Штефану всмiхнулася Яна.

– Ось.

– Можу хiба пiдтвердити: нiколи не бачив цiеi дiвчини. – А ii… – Ольга на мить завмерла, думаючи, як краще назвати Євгена, – ii супутника? Зустрiчали десь тут ранiше?

– Ви про того хлопця, Заплаву? Уперше побачив його вже в морзi.

– Вони були разом.

– Цього не знаю.

– Я знаю! – Ольга пiднесла доньчине фото ближче до його лиця, замалим не тицьнула просто пiд нiс. – Ми пробуемо йти по iхньому слiду. Пройдемо шлях, який пройшли Женя з Яною, – неодмiнно вийдемо туди, де iх обох бачили востанне. Треба – дiстанемося до вашого Пiщаного. Якби мертвi були обое, вам би обох i привезли. Маете дiтей?

– Ви б хотiли завагiтнiти вiд мужика, який розтинае трупи щодня й вiд якого пахне моргом? – парирував Штефан.

– Не про мене йдеться, – i ляпнула навiщось: – Усi професii потрiбнi.

– Ага, дуже цiкава робота – порпатися у мертвих тiлах, – вiн легко вiдсторонив ii руку з телефоном. – Чесно кажучи, не маю батькiвського iнстинкту. Але розумiю, що ви зараз вiдчуваете. Та все одно, – глянув на мовчазного Чотаря, – навряд чи зможу бути аж так корисним вам у пошуках.

Ольга поклала телефон на стiл.

– Я була тут iз батьками Євгена. Та спiлкувалися з ними ви. Мусили назвати причину смертi.

– Це важливо?

– Якщо мiй товариш хоче знати – мабуть. Вiн колись розслiдував убивства, йому виднiше.

– Так, – мовив Штефан глухо пiсля короткоi паузи, дивлячись уже повз Ольгу й Чотаря, у вiкно навпроти. – Я робив розтин. Та батьки хлопця не питали, вiд чого той помер.

Тепер Вадим вирiшив: настав час втручатися.

– Стоп-стоп, – вiн трохи присунувся вперед. – Бути не може. Їх що, не цiкавили причини?

– Уяви собi! – патологоанатом виклично випнув пiдборiддя. – Вони просто хотiли забрати синове тiло й нi про що бiльше не думали. Сам здивувався. Утiм, знання не поверне йому життя.

Ольга тихо плеснула в долонi.

– Точно, – повернулася всiм корпусом до Чотаря, очi знову блиснули, тепер трохи iнакше, та все одно азартно. – Я тiсно спiлкувалася з парочкою Заплав три доби. Менi щиро шкода, вони втратили единого сина. Та подiбна поведiнка цiлком у iхньому стилi. Не дивуюся, чесне слово.

– Гаразд, – мовив Вадим твердо. – Деморалiзованих горем батькiв не цiкавить причина синовоi смертi. Їх пiдкосив сам факт. Тiльки ж юнак не вiд серцевого нападу помер. Ти профi, Штефане Юрiйовичу. Кажи.

– Я не мушу тобi звiтувати.

– А кому?

– Цитьте! – Ольга стала мiж чоловiками, знову глянула на коротуна. – Якщо приватна iнформацiя чогось коштуе…

– О, ще хабарем спокушайте! – пирхнув Штефан. – Звiсно, коштуе. Коли вже для вас як матерi це важливо – хай, скажу. Цiна така: нiкому нi пари з вуст. Я вам нiчого не говорив. Нехай вас навiть рiжуть, ви мене не здаете.

– Цiкаво, хто нас рiзатиме…

– Я фiгурально, – кинув патологоанатом.

– Вiн фiгурально, – повторила Ольга.

– Нехай, – Чотар покiрно розвiв руками. – Не знаю, хто може питати нас про це. Та клянуся: швидше язика собi вiдкушу й проковтну.

– Не блазнюй, не смiшно, – буркнув Штефан.

– Я вас прошу, я вас молю! – в очах Ольги сльози.

Коротун зiтхнув.

– От що з вами робити… Женю Заплаву спершу накачали сильним снодiйним. Щось iз барбiтуратiв, доза i коняку покладе. Точнiше не скажу, у мене обладнання не вистачае, та й не роблять у Шацьку подiбних аналiзiв. Треба – в область направляють.

Ольга i Чотар перезирнулися.

– Спершу накачали. Кiнська доза. А потiм? – спитав Вадим. – Укололи якусь гидоту. На шиi цятка вiд голки. Поруч зi слiдами вiд зубiв. Помер, не приходячи до тями. Як опинився на тiй дорозi – чорт його знае. І все, у мене перерва закiнчилася.

Ігноруючи простягнуту Чотарем руку, Штефан повернувся й посунув до виходу. Та враз завмер, розвернувся, ступив блиснули назад. Тепер уже сам подав руку, а як потиснув – потягнув Вадима ближче.

– Ще щось скажу. Не хотiв, тобi не хотiв. Їi, – кивок на Ольгу, – справдi шкода. Навiть трупорiзи мають серце. І страшилок не люблю.

– Ну?

– Бублики гну, – вiд Штефана враз вiйнуло спiтнiлим тiлом. – Про слiди на шиi, отi казочки про упирiв. Слини там не помiтив. Жодних решток. Навмисне час на це витратив, цiкаво ж бо… Далi сам мiзкуй, грамотний.

Сказав – i тепер уже пiшов остаточно.




5


До замовлених страв вони не доторкнулися.

Чотар попросив загорнути з собою. Ольга розплатилася, хоч вiн спробував заперечувати. Повернулися в готель i, не змовляючись, зайшли до неi в кiмнату. Там вона поклала пластиковi контейнери в маленький холодильник, ввiмкнула кондицiонер, хоч у Шацьку спека чомусь не так вiдчувалася.

Не зважаючи на правила пристойностi, завалилася на лiжко, закинувши взутi ноги на бильце. Чотар присiв на краечок стiльця, побарабанив пальцями по столу.

– Дозволите закурити? Вуха пухнуть, – спитала вона.

– Ви у себе в кiмнатi, – почула у вiдповiдь.

– Але ж ви не бавитесь.

– Колись смалив, казав же. Не заважае.

– Тодi подайте сумочку, якщо не складно.

Вадим виконав прохання, й Ольга озброiлася рятiвними цигарками. Виробила власне правило: курити в будь-якiй незрозумiлiй ситуацii. Пiд попiл пристосувала скручену паперову серветку, хоч кругла попiльниця стояла на столi. Чотар хотiв дати i ii, та передумав – хай буде, як жiнцi зручно. Пiсля третьоi затяжки вона промовила, дивлячись у стелю:

– Чесно, не люблю детективiв. Не читала нiколи, не дивилася. Брехня там усе.

– Мабуть. До чого тут…

– Бо бiльшiсть мае уявлення про вашу роботу лише з таких джерел.

– Моя робота – рибою торгувати. Самi бачили. Я маю пенсiю з iнвалiдностi.

– Киньте, – зiтхнула вона. – Чудово розумiете, що маю на увазi.

– Пояснiть. Я ж так само детективiв не читаю.

Ольга з пiдкресленою стараннiстю збила попiл iз цигарки об м’яку серветку.

– Що означае слина?

– Тобто, ii вiдсутнiсть?

– Хай так.

– Для цього не треба спецiальних знань. Дивiться.

Чотар розкрив рота, поклав туди вказiвний палець, легенько стиснув щелепи. Потiм витяг, показав Ользi вкушене мiсце.

– У ротi живоi iстоти завжди збираеться слина. Медичний факт. Якщо iстота, людина чи тварина, щось або когось кусае, на мiсцi прикусу лишаються видiлення. Зберiгаються, навiть коли засихають. Якщо хочете, це ще й бiологiчний матерiал. Патологоанатом Штефан Попеляк пояснив: на мiсцi укусу на шиi мертвого приятеля вашоi Яни жодних видiлень не виявлено.

– Тобто, його кусала нежива iстота?

– Є рiзнi способи лишити на тiлi подiбнi слiди, – вiдповiдь прозвучала розмито. – Мене зараз бiльше цiкавить, навiщо цi вiдбитки закарбували на плотi.

– А хто – не цiкавить?

– Звичайно. Але, Ольго, це наступне питання. Ми тепер напевне знаемо: Євгена вбили, тiло поклали на ту лиховiсну дорогу. Хто знайшов? Питання. Мотив для вбивства? Мабуть, ще важливiше питання. Нарiжне, основне. І, звернiть увагу, барбiтурати вкупi з отрутою – земне, реалiстичне пояснення наглоi смертi. Яке, однак, не перекреслюе тутешнiх забобонiв про упирiв i прокляту дорогу.

– Вам доведеться все розжовувати, – зiзналася Ольга. – Каша в головi, уперше за багато рокiв не можу зiбрати думки докупи.

– Бувае, – кивнув Вадим, витягуючи скалiчену ногу. – Вбивцi чи вбивцям не досить було зжити Євгена зi свiту. Вони подбали, аби прикритися одразу двома мiсцевими страшними казочками. Тiло залишили на так званiй проклятiй дорозi. А шию жертви помiтили укусом хижих вурдалачих iкол. Забагато?

– Може, ви й правi. Забагато. Та ви помiтили це. Хiба нiкому бiльше не впаде в очi?

– Не тут, Олю, – вiн говорив серйозно. – Євгеновi батьки мимоволi пiдiграли тутешнiй полiцii. До сутi не докопувалися, галасу не здiймали. Тихенько забрали тiло й подалися геть, ховати свого мерця. За негласною домовленiстю труп не оформили як кримiнальний. Убивство, ще й таке хитромудре, нiкому тут не потрiбне. Самi бачили цього трупорiза, у нього «дайте спокiй до пенсii» на писку читаеться.

– Грубо, – поморщилася Ольга.

– Зате правда. Як те, що заяв таки нема. А працюе воно так: без папiрця жодна справа не зрушиться. Тiльки ж мене iнше цiкавить.

– Що саме?

– Навряд чи пов’язане прямо з вашою донькою.

– Ну?

– Є ще два трупи, – нагадав Чотар. – Знайшли iх ранiше. Там же, на проклятiй дорозi чи бiля неi. Про них узагалi нiчого не вiдомо, звернули увагу? Хiба то тут, то там чутки ширяться. Знову щось про упирiв, така всяка дурня. Але питань одразу кiлька, – вiн вiдкашлявся. – З Євгеном Заплавою вашим…

– Не моiм, – у ii голосi брязнуло.

– Гаразд, не з вашим Євгеном Заплавою все ясно. Батьки забили на сполох, полiцiя мусила шукати зниклого безвiсти та оголошеного в розшук. Тому його iдентифiкували. А могли ж так само спустити на гальмах, як двох попередникiв, згоднi?

Вiд несподiванки Ольга рвучко пiдвелася, сiла. Саморобна попiльничка впала, попiл розсипався по килиму.

– От дiдько… Вадиме, я не думала про це.

– Бо не працювали в розшуку, – заспокоiв Чотар. – І не цiкавитеся детективними романами. Там iнодi можна знайти правильнi моделi певних ситуацiй. Тепер я завалю вас купою цiкавого, – знову прокашлявся. – Ми нiчого не знаемо про двi iншi жертви. Хто вони? Чоловiки чи жiнки? Молодi чи старшi? Мають родини чи волоцюги? Чому iх нiхто не шукав? А якщо шукали – чому мiсцева полiцiя мовчить, наче риба об лiд, не дае рiднi знати? Мовчу вже про те, що цi жертви не мають iмен.

– Мають.

– Не для нас. Попеляк i словом не обмовився.

– Не питали.

– Швидше не тиснули на нього, Ольго. Якi ми з вами маемо пiдстави так дiяти? Шукаемо дiвчину Яну, яка мала стосунок до хлопця Євгена. І жодного – до двох iнших мерцiв, – Вадим пояснював рiвно та спокiйно. – Пiдозрюю, усi три смертi мiцно мiж собою пов’язанi. А ще важливо розумiти: покладатися на мiсцеву полiцiю не варто. Навпаки, пiдемо офiцiйним шляхом, почнемо стукати в рiзнi правильнi дверi – знайдемо неприемностi й глухий кут.

– Ми вже приiхали сюди.

– Шукати вашу доньку, – вiдбив Чотар. – Усе, бiльше нiчого нас хвилювати не мае. Пошукаемо, поговоримо з рiзними людьми, набриднемо всiм, наб’емо купу гуль, заберемося геть. Поки нас будуть сприймати так, поки ми самi тримаемося цiеi стежки, нiхто особливо не перешкоджатиме. Власне, тому патологоанатом i погодився на зустрiч. Ми ж нiчого не питали такого, що змусило б напружитися.

– Вiн напружився.

– Бо я тиснув, аби вiн пояснив, чому порушив правила. Причина смертi мусить фiксуватися в медичних висновках. Пан Штефко ii свiдомо не вказав, а в полiцii про це знають.

– Тобто, розкрив таемницю? Пiшов нам назустрiч?

Чотар пожував губами.

– Поки не знаю, Олю. Може бути бажання допомогти нам. Заворушилася в трупорiза совiсть, коли ви почали благати й наполегливо тицяти знiмок Яни пiд носа. А може й таке бути: мае власний розрахунок. Граеться.

– Вас послухати, так тут вимальовуеться теорiя змови. – Швидше пiдтверджуеться приказка про чортiв у тихому болотi, – Вадим легенько ляснув себе по зiгнутому колiну, закректав, пiдвiвся. – До речi, про болото. Пропоную виiхати на мiсце пригоди.

– Пригоди? До чого тут болото?

– Глянемо на ту прокляту дорогу. Я ж не гуляв, дещо дiзнався. Пробив рiзнi довiдки. Тут болото якраз при всьому. Тiльки перевдягнiться, одяг саме для таких вилазок купили.

І залишив Ольгу Барву саму.




6


Чотар узяв курс на пiвнiч.

Цього разу Ольга не заперечувала, аби вiн кермував, бо не орiентувалася на мiсцевостi. Вадим визнав – теж поганенько знае цей край. Та перед поiздкою детально вивчив карту, зараз довiрився навiгатору й вiв машину впевнено. Спершу перетнули Шацьк iз кiнця в кiнець, виiхали на трасу, яка вела до кордону з Бiлоруссю, i якийсь час трималися ii. Та хвилин за сорок Чотар скрутив кермо праворуч, i вони опинилися хоч на асфальтованiй, але значно гiршiй дорозi. Маючи велике бажання, двi машини могли б тут роз’iхатися вдень. Та вночi, ще й взимку або пiсля дощу, рух напевне ускладнювався. Ольга розумiла це, як водiй зi стажем бiльш нiж десять рокiв.

Ще одна причина, чому намагалася уникати мандрiвок рiдною краiною – лише у нагальних справах i тiльки туди, де прийнятнi дороги.

Лiворуч ще був вiдкритий простiр, заквiтчане духмяною зеленню поле. Та ген далi височiла лiсова стiна, а з правого боку вже став щiльний ряд дерев та густих кущiв. Шлях вiв уперед, i з’iхати з нього не було куди, лiс насувався невблаганно. Якоiсь митi Ольга вiдчула: Чотар везе iх обох у пастку, з якоi не буде вороття. Пояснити таке враження не змогла, озвучувати хтозна-звiдки виниклi страхи теж не захотiла, аби не видаватися супутнику iстеричкою. Тож щiльнiше втиснулася спиною в пасажирське крiсло й для чогось пристебнулася, чого, чесно кажучи, нiколи не робила в Украiнi. Дбала про безпеку, подорожуючи Європою, i то швидше убезпечувала гаманець: штраф за непристебнутий пасок загрожував чималий.

– Ага, американськi гiрки, – кивнув Вадим, котрий навiть не думав пристiбатися.

– Оця дорога?

– Та нi, тут ще нормально.

Машину пiдкидало чим далi, тим бiльше. Ольга вже збиралася сказати, аби Чотар iхав повiльнiше, бо ii «опель» до таких гойдалок не звичний. Погнуться диски, стануть на прикол серед лiсу, тут станцiй техобслуговування нема. Хоч би не довелося ночувати в машинi. Та, схоже, Чотар сам зрозумiв: скинув швидкiсть, спробував оминати найнебезпечнiшi ями.

Потiм вони пiрнули в лiс.

Одразу стало темнiше, а шлях попереду мовби звузився. Вадим тихо вицiдив крiзь зуби лайку, роздратовано постукав пальцем по екрану навiгатора. Тепер i Ольга побачила: з приладом щось сталося, сигнал зник, зображення завмерло. Керована iнстинктом та раптовими пiдозрами, вона витягнула телефон, спробувала спiймати сигнал. Марно: Інтернет не ловив, а спроба перевiрити зв’язок виявилася невдалою. Набравши номер Чотаря, вона почула: абонент поза зоною досяжностi. Тим часом Вадим уже лiз по свiй телефон, значно дешевший i простiший, нiж ii.

– Мене викликайте, – сказала Ольга.

– Угу, – прогудiв вiн, заклацав по кнопках, показав дисплей. – Вас нема в зонi.

– Ото забралися.

– Бувае, – кинув Чотар. – Та ми ще не приiхали. Далi буде.

– Знаете, куди iхати?

– Тут, бачте, iншоi дороги нема.

Вузька й побита дорожня стрiчка вела вперед. Тепер пiд колесами вже не було навiть натяку на асфальт, горбiв стало ще бiльше. Вадим скинув швидкiсть до мiнiмальноi, «опель» повз черепахою. Лiсова стiна сунула з обох бокiв, мовби стискаючи подорожнiх, та враз стало свiтлiше. Дерева обабiч дороги нiби розступилися, порiдiшали, i машина вирулила на невеличку галявину.

Поперек тягнулася iнша, зовсiм вузька бита дорога.

– Нам сюди, – сказав Вадим. – Ласкаво просимо.

Завернувши праворуч, вiн проiхав ще метрiв п’ятдесят i загальмував. Ольга покрутила головою, збентеження й невпевненiсть поволi витiсняла цiкавiсть. Мiсцевiсть виглядала типовою глушиною, яку вона могла бачити хiба в кiно про паралельнi свiти, населенi вiдьмами, велетнями, гномами, бородатими чаклунами, драконами та iншими химерними iстотами.

Вона вiдчепила пасок i вийшла.

Одразу зрозумiла, чому Чотар наполягав, аби вдягнула зелену брезентову куртку, такi самi штани й туристичнi кросiвки. Мiсце, у якому вони опинилися, могло б стати раем земним для ненависникiв спекотного задушливого лiта. Звiдкiлясь узялася приемна прохолода, за ii вiдчуттями – не вище двадцяти градусiв. Дихалося краще, та все довкола нiби завмерло. Лише дзижчання мух та комарине пищання порушували тишу пралiсу, яку смiливо можна охрестити прадавньою, не iнакше.

Хряснули дверцята – Чотар теж вийшов, зробив кiлька гiмнастичних вправ, витяг ковiньку з салону.

– Оце вона i е.

– Проклята дорога?

– Вiдрiзок. Бачте, – вiн показав палицею, мов указкою, в обидва боки. – Вона тягнеться туди й сюди. Якщо дивитися лiворуч, – Ольга повернула голову, – то вийде такий собi трикутник мiж шляхом, котрим ми сюди вибралися, й основною трасою. Тiльки з неi, з того боку, ми б хрiн заiхали.

– Чому?

– Там нiхто не iздить. Не смiйтеся, але час уже розказати мiсцеву легенду.

– Не збираюся смiятися, – вона повела плечима. – Скажiть краще, ви ранiше знали цю казочку?

– Можете не вiрити, але справдi не знав. І з появою iнтернету цiннiсть усноi народноi творчостi впала. Не треба iздити по селах, набридати старим людям, збирати фольклор. Запитайте в пошуковiй системi, вам видадуть десяток посилань.

– Хочете сказати, ось ця, – Ольга тупнула, – дорога встигла обрости кiлькома легендами?

– Однiею. Розказаною рiзними людьми по-рiзному. Та суть не мiняеться.

– Ну-ну.

Ольга полiзла по цигарки. Чотар розпростав плечi, наче вчитель, який викладае бешкетникам й ледацюгам нову важливу дисциплiну. Обсмикнув брезентову куртку, кахикнув.

– Отож у давнi-прадавнi часи це мiсце оточували непролазнi болота. Хто забреде й утратить обережнiсть, того твань засмокче. А ще на волинських землях мешкали люди, котрим набридло терпiти чужу владу. Мова про вiсiмнадцяте столiття, ще й iсторii вам трошки.

– Я знаю iсторiю, – Ольга хтозна-чому почала дратуватися. – Можна ближче до теми?

– Усе дуже близько, – поблажливо посмiхнувся Чотар. – Не маю сумнiвiв, що знаете iсторiю. Та все одно нагадаю. Триста рокiв тому по всiй Украiнi гудiли повстання проти польськоi шляхти. Не в змозi приборкати повсталих, поляки попросили допомоги в царя Петра. Дуже погану роль у цьому вiдiграв тодi наш гетьман Мазепа, на той час – царський союзник. Але не про нього мова, – Чотар убив комара на щоцi й, зиркнувши на роздушену комаху, витер руку об штани. – Ясна рiч, повстання зазнали поразки. Вiйська поруйнували мiста й села, деякi просто стерли з землi. Люди тiкали хто куди. Або за Збруч, де все вляглося й умови для життя були кращi. Або шукали спокою на своему теренi. Головне: треба було селитися там, куди карателям буде важко дiстатися. Так селяни освоювали новi мiсця. За цими болотами якось виявили гарну мiсцину, почали потроху забудовувати. З перших хуторiв i виникло село Пiщане. Звiдси починаеться наша страшна iсторiя.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kokotyuha_andr-y/temn-ta-mnic