Мисливцi за привидами (збiрник)
Андрiй Анатолiйович Кокотюха


TeenBookTo
«Свiтла в кабiнi лiфта не було. Просто на хлопцiв звiдти дивилася пара палаючих очей» – ось так двое школярiв зустрiли привида в звичайному, досi безпечному лiфтi багатоповерхового будинку. І це не едина таемниця, яку беруться розгадувати розумник Максим Бiлан i силач Денис Черненко. До того часу вони не думали, що зможуть знайти спiльну мову й подружитися. Але тепер нiхто, крiм них, не врятуе Золотий кубок – головний приз спортивних змагань, на який нацiлилися злодii, не кине виклик викрадачам домашнiх улюбленцiв i, звичайно, не полюватиме на привидiв, котрi зустрiчаються не лише в лiфтах, а й у затишних карпатських будиночках, отриманих у спадок. Небезпечнi пригоди юних детективiв на цьому не закiнчуються…





Андрiй Анатолiйович Кокотюха

Мисливцi за привидами

Повiстi





Полювання на Золотий кубок





1. Безвихiдне становище


Денис Черненко «тонув».

Вiн iшов на дно швидко i стрiмко, мов рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбiльший у свiтi корабель «Титаник» серед нiчного океану пiд час свого першого i единого рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопцiв та сiмнадцяти дiвчат.

Нiби навмисне, з початком нинiшнього березня жоден iз однокласникiв не захворiв, як це завжди траплялося. Сьомий «А» зiбрався в повному складi, й тепер тридцять сiм пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитати спiвчуття потопаючому.

– Ну, Черненко, ми всi тебе слухаемо, – пiдбадьорив носатий iсторик. У голосi вчителя Денис так само нiчого втiшного не почув. – Розкажи нам щось цiкаве.

– Не знаю я нiчого цiкавого, – буркнув хлопець, стоячи бiля дошки обличчям до класу i переминаючись iз ноги на ногу.

– А менi здавалося, що iсторiя – цiкавий предмет, – iсторик зробив вигляд, що здивувався.

Хтось iз однокласникiв про всяк випадок реготнув.

Прикро ось що: проти iсторii Денис справдi нiчого особливого не мав. Часом йому було навiть цiкаво слухати розповiдi вчителя про рiзнi там боi та переможнi походи князiв та королiв. Правда, коли той говорив про сварки князiв мiж собою, Черненко байдуже дивився у вiкно або обережно починав гортати якийсь новий журнальчик. Про футбол i машини хлопцевi в такi моменти було читати цiкавiше, нiж про якусь там феодальну роздрiбненiсть.

Нi, iсторiя – нормальний предмет. Та й iсторик у них не такий вже занудний. Є гiршi предмети. Вiзьмiть хоч алгебру. Або лiтературу – там постiйно змушують вчити щось напам’ять. Може, Денис i вчив би. Тiльки всi цi вiршики чи шматки класичноi прози йому видавалися зовсiм нецiкавими.

Історiя – то iнша справа. Всi цi давнi воiни, богатирi-ратники, чимось подобалися Денисовi Черненку. Вiн уявляв, скiльки треба сили, аби пiднiмати кованi мечi та довжелезнi списи. Алгебра з ii квадратними коренями князiвським дружинникам точно не потрiбна. Але ж iсторик зараз не про битви його запитуе. І не просить пояснити, чому богатирi мусили займатися спортом…

– Предмет нормальний, – погодився Денис iз учителем, аби лиш не мовчати ганебно.

– О, це вже прогрес! – iсторик пройшовся у Черненка за спиною, заклавши руки за спину, i зайвий раз нагадав чаплю. Його в школi так i дражнили: Чапля. – Значить, я недарма вам намагаюся щось розповiдати. Але, – його худий палець нацiлився на стелю, – я все це не вигадую. Пiдручники теж складають мудрi люди. Тiльки i вони нiчого не вигадують. Історiя, Черненко, залишаеться в документальних лiтописах та героiчних епосах. Особливо це стосуеться iсторii Киiвськоi Русi кiнця десятого-початку одинадцятого столiття. Тому, – вчитель повернувся на свое мiсце, вмостився за столом, пiдсунув до себе класний журнал, – менi хочеться почути вiд тебе, Черненко, iм’я хоча б одного героя того часу.

– Людина-павук! – вигукнув iз задньоi парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно.

Історик зробив вигляд, що не звернув уваги на цей вигук.

– Менi здаеться, Черненко, ти трошки подумаеш i скажеш всiм нам, хто був героем народного епосу, який оспiвував боротьбу русичiв з ордами кочiвникiв. А хто такi кочiвники, нам скаже Нещерет.




2. Ілля Муромець i Конан-варвар


Пiд хихотiння класу дотепник пiдвiвся i затинаючись промимрив:

– Ну, кочiвники… Вони той… кочували… Вели переважно кочовий спосiб життя, – старанно наморщивши лоба, продовжив: – Кочiвниками були монголо-татари. У них було велике вiйсько, i це вiйсько постiйно нападало на Киiвську Русь, грабуючи ii i беручи в полон жiнок та дiтей…

Поки Нещерет говорив, а iсторик iз непiдробною цiкавiстю його слухав, Денис почав стрибати жадiбним поглядом по обличчях тих, хто сидiв на перших партах. Йому потрiбна була пiдказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопаючий.

Цю соломинку мiг кинути лише Бiлан.

Максим Бiлан сидiв якраз за першою партою у першому вiд дверей ряду. Цей зубрило робив вигляд, що нiчого не вiдбуваеться. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото паритися. Вiн точно знае все про тi дурнуватi епоси.

Нiби вiдчувши на собi пекучий погляд Дениса й немов прийнявши сигнали, котрi той посилав, Максим подивився на нього i навiть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м’язи обличчя, вирячив очi i кiлька разiв гойднув головою, нiби кажучи йому: йди, мовляв, сюди. Насправдi такий знак явно натякав: «Пiдказуй, дурню!»

Нещеретовi, як це часто бувало, починала лестити загальна увага. Вiн узагалi хотiв бути артистом та постiйно виступав iз якимось номером на концертах шкiльноi самодiяльностi. Точно мае талант, паскудник: про що б не починав говорити, яку б лободу не молов – заслухаешся.

Це давало Денисовi Черненку додатковий виграш у часi. Вiн знову кивнув Максиму Бiлану, що означало нетерпляче: «Ну! Давай!»

Бiлан знизав плечима i розвiв руками. Ага, це в його стилi: сам, мовляв, викручуйся.

Черненко зробив звiрське обличчя i показав Бiлану кулака. Навiть зобразив боксерський удар для бiльшоi переконливостi. Та ще й ногою тупнув.

Ось як iз такими грамотними треба! Злякався, слабак! Подався вперед, щось шепоче. Глянувши одним оком на Чаплю, Денис зробив пiвкроку в бiк Максима, трохи нахилився, аби краще чути.

Є!

Все в порядку. Не соломинка, а цiла колода. І як же вiн мiг забути про цього героя! Тепер все, тепер вiн готовий заробляти свою позитивну оцiнку.

– Добре, з жорстокiстю кочiвникiв усе зрозумiло, – зупинив тим часом учитель Ігоря Нещерета. – Сiдай поки. Тепер, Черненко, тобi лишаеться дуже просте завдання. Назви всiм нам хоча б одного героя народного епосу. Воiна, який давав вiдсiч кочовим племенам, загарбникам давньоруських земель. Можеш назвати?

– Так я вже згадав, – поважно мовив Денис. – Просто з голови вилетiло.

– Отже? – заохотив його Чапля.

Гордо глянувши на клас i навiть пiдморгнувши своему рятiвниковi Бiлану, Черненко промовив:

– Конан-варвар!

Хотiв продовжити. Не дали.

Всi слова, якi готовi були зiрватися з язика, потонули в дружному несамовитому реготi. Не стримався навiть сам iсторик, затрусивши вiд смiху своiми худющими плечима.

Денис розгублено глянув на Максима. Але той тiшився не просто разом з усiма. Вiн реготав найбiльше з усiх.

– Тихо, тихо! – нарештi заспокоiв усiх учитель. – Ну, що ж, Черненко, версiя дуже оригiнальна. Ми всi думали, ти нам хоча б про Іллю Муромця розкажеш. Але в тому, що ти сказав, е нове свiже слово…

Чапля мiг би кепкувати з Дениса ще довго. Тiльки вiд остаточного потопання хлопця врятував дзвiнок. Починалася велика перерва.




3. Сутичка на великiй перервi


Нiби нiчого не сталося, Максим Бiлан вийшов у коридор з величезним яблуком у руцi.

Денис Черненко дивився на того, хто, виявляеться, або був, або раптом став його найбiльшим та найлютiшим ворогом. Хлопцi проходили повз невдаху, плескали по плечу, щось говорили про четвертого руського богатиря Конана Денисовича. В iнший час та за iнших обставин Дениско або вiдповiв би жартом, або полiз битися. Але нiхто з дотепникiв не винен.

Ось вiн, винуватець його ганьби. Стоiть, яблучко гризе. Мабуть, матуся в наплiчник засунула. Помила, мiкробiв обтерла, аби в синочка животик не заболiв. Так зараз у нього щось друге заболить!

Стиснувши кулаки i не помiчаючи нiкого довкола себе, Черненко перетнув коридор. Пiдiйшов до вiкна, бiля якого примостився Бiлан зi своiм яблуком, рвучко розвернув його до себе.

– Ну?

– Гну, – спокiйно вiдповiв Максим. – Яблуко хочеш?

– Я тебе зараз, гада повзучого, по вуха в землю зажену, – лиховiсно мовив Денис.

– Де ти тут бачиш землю? – здавалося, Максим зовсiм його не боiться. – Пiдлога бетонна.

– Значить, у бетон, – погодився Денис. – Ти для чого це зробив, придурку?

– Не бачу логiки, – Максим посунувся на пiвкроку назад. – По-перше, в бетон мене не зможе загнати навiть утричi сильнiший за тебе лободзвiн. Спочатку на цвяхах потренуйтеся. По-друге, що я зробив? По-трете, чому я придурок?

Денис зiтхнув, скреготнув зубами.

– Ти спецiально пiдказав менi неправильно. Дурнем виставив.

– Хiба той, хто не вмiе думати, – розумний? Я ляпнув перше, що в голову прийшло, аби ти вiдчепився. Як ти ще про Людину-павука не…

Денисовi набридло його слухати. Лють у ньому клекотiла, наче вода в здоровеннiй каструлi, пiд якою забули вимкнути газ. Головне – вiн уже зрозумiв Максимову правоту. Ще тодi, бiля дошки дiйшло до нього: сам винен. Але це розумiння тiльки розпалювало лють.

Першим ударом Черненко вибив iз руки Бiлана надкушене яблуко. Другим вiдштовхнув до стiни. Третiй спрямував на пiдборiддя ворога. Але Максим вчасно забрав голову, кулак Дениса врiзався в стiну. Болю хлопець не вiдчув, швидше розгубився: куди вiн подiвся, цей чуперадло…

Битися Максим не вмiв i не любив. Не любив тому, що не вмiв, а не вмiв через те, що не любив. Але опиратися насильству вважав за обов’язок. Тому, виставивши руки вперед, вiн з усiеi сили штовхнув Дениса, та ще й закричав при цьому на весь коридор. Не чекаючи вiд слабшого за себе супротивника взагалi жодних дiй, Черненко раптом вiдчув, що падае. І наступноi митi таки приземлився на пiдлогу.

Довкола них негайно скупчився строкатий натовп. На великiй перервi давно нiхто не бився. Правильнiше буде сказати так: у примiщеннi школи взагалi не часто траплялися подiбнi сутички. Якщо хлопцi не бачили iншого способу розв’язати свою суперечку, крiм як помiрятися силами, вони в супроводi неодмiнноi групи пiдтримки йшли пiсля урокiв за школу. А сьогоднi Денис Черненко порушив це неписане правило.

Та ще й полiз битися зi слабшим за себе.

Причому слабший не втiк – дав здачi. Та ще й так, що збив кремезного спортсмена з нiг. Такий бойовик варто подивитися.

Денис прудко скочив на ноги. Глядачi розступилися, ставши щiльним колом. Тепер Черненко i Бiлан опинилися нiби на аренi. Один був биком, iнший – матадором.

Максимовi в цей момент здалося, що вдруге повалити противника не вдасться. Якби не збiглося стiльки цiкавих глядачiв, вiн просто спробував би втекти. Для чого лiзти в бiйку, коли суперник, як вiдомо, сильнiший за тебе… Але зараз, на очах у всiх, хлопець просто не мiг дозволити собi тiкати. Доведеться приймати бiй.

Не довелося.

Крiзь натовп пробився фiзрук Олексiй Валерiйович у спортивному костюмi. За ним – Ганна Павлiвна, iхня класна керiвничка.

– Ану, брек! – гримнув учитель фiзкультури.

– Пощастило тобi, козел, – процiдив крiзь зуби Денис, обтрушуючи штани.




4. Покарання


Цiкавих з появою вчителiв вiдразу стало набагато менше.

Тi, хто залишився, завбачливо вiдiйшли подалi, аби пiд чиюсь гарячу руку не перепало й тим, хто просто стояв поруч. Бо зазвичай Олексiй Валерiйович любив дати комусь прочухана. Тiльки не тепер, не в цьому випадку.

Учитель фiзкультури, розтягнувши бiйцiв, не знав, що з ними робити далi. Бо з одного боку порушником спокою виявився Дениско Черненко, один iз його улюбленцiв, хлопчина з серйозним спортивним майбутнiм. А з iншого – Максим Бiлан, який бiгае крос гiрше за всiх, на турнiку звиваеться черв’яком, i взагалi бiльше приносить довiдки про звiльнення, нiж ходить на уроки фiзкультури.

Цей явно першим бiйку не почне. Значить, першим почав спортсмен Черненко. Отже, винний його улюбленець, як не крути. Дениска карати не хочеться, Максима нема за що. І тут на виручку прийшла Ганна Павлiвна.

– Що тут сталося, пiвнi? Тiльки не кажи, Черненко, що Бiлан першим почав!

– А я взагалi нiчого не кажу, – буркнув Денис.

– Максиме, в чому справа? – тепер керiвничка класу дивилася крiзь скельця своiх елегантних окулярiв на Бiлана.

– Я, звичайно, мiг би поскаржитися на цього, – Максим тицьнув на ворога пальцем. – Але тодi вийде, що я – слабак i ябеда, нездатний постояти за себе. Ви не примусите мене поскаржитися на однокласника, – вiн зiтхнув. – Непедагогiчно.

Педагоги здивовано перезирнулися.

– Отже, ти почав цю гидку бiйку? – з надiею запитав Олексiй Валерiйович.

– Я мiг би взяти провину на себе, – погодився Максим. – Тiльки в тому разi, коли треба було б рятувати товариша. Цей тип менi не товариш. Раз так, то i брехати потреби нема.

– Значить, бiйку почав Черненко? – Ганна Павлiвна нетерпляче смикнула Максима за рукав.

– Скаржитися не буду, – вперто гнув свое хлопець.

– Може, ти щось скажеш? – скельця блимнули на Дениса.

Той вирiшив узагалi промовчати. Вiн люто ненавидiв цього розумецького типа, проте так само не хотiв уплутувати в iхнi особистi справи вчителiв. До того ж, треба буде пояснити, з чого все почалося. І Денис знав, як усе зрозумiють педагоги: мало того, що сам не вивчив як слiд уроку, так iще й полiз битися до того, хто вирiшив пожартувати i пiдказав чисту дурницю.

– Та-ак. Бачите, Олексiю Валерiйовичу, цим двом явно робити нiчого, – пiдсумувала класна керiвничка.

– Одному з них – так точно, – погодився з нею фiзрук.

– А раз iм нема чого робити, я iм заняття знайду. По-перше…

Тут Ганна Павлiвна на мить зам’ялася. Вона хотiла викликати батькiв обох забiяк до школи. Але вчасно згадала: мама Черненка навряд чи зможе прийти, в цiй родинi без старшого сина клопотiв вистачае. Ну а батькiв Бiлана вона просто не ризикне турбувати пiсля того, як Максимiв тато через свою фiрму закупив для школи кiлька нових комп’ютерiв, а його мама органiзувала всьому сьомому «А» безкоштовнi квитки в театр на «Острiв скарбiв». Всi цi думки блискавкою пронеслися в ii головi, i вона швиденько передумала:

– Залишаетесь сьогоднi пiсля урокiв. Хто черговий у класi – вiдчергуе завтра. А ви з такою самою енергiею, як оце зараз боксували, гарненько приберете в класi. Зробите вологе прибирання. Ось так.

Максим Бiлан знизав плечима. Могло бути гiрше.

Денис Черненко примружив очi i закусив губу. Пiсля урокiв нiкого не буде, i йому точно нiхто не заважатиме розiбратися з цим розумником-вискочнем до кiнця.




5. Подвiйна пастка


Класна керiвничка сама прослiдкувала, аби злiснi порушники дисциплiни лишилися пiсля урокiв.

Максим отримав вiника. Черненко – вiдро i швабру. Побажавши iм добре попрацювати i подумати над своею поведiнкою, Ганна Павлiвна пiшла геть iз почуттям виконаного обов’язку. Хлопцi залишилися самi в класi.

А за десять хвилин – у всiй школi.

Денис зловив себе на думцi, що частина злостi вже наче випарувалася. Йому не хотiлося накручувати себе i починати все знову. До того ж, Бiлан, справжне Боже теля, почав старанно мести пiдлогу. Ясно, хотiв усе швидше закiнчити. Сходивши до туалету за водою, Денис повернувся, став у дверях, деякий час поспостерiгав за товаришем по нещастю.

– Тiльки пилюку пiднiмаеш, – нарештi спромiгся зауважити вiн.

Максим розпрямився, критично оглянув результат своiх старань, навiть провiв рукою перед собою, розтинаючи долонею куряву.

– Все це у наших легенях, – промовив замислено, а тодi несподiвано рiзко помiняв тему: – А ти даремно на мене наiхав. Жарти жартами, тiльки ми з тобою не так уже й помилилися.

– Ти це про що? – не зрозумiв Денис.

– Ну, вся ця iсторiя. З Конаном, – Максим вiдкинув вiника i присiв на краечок парти. – Якби в нас був час i нас хотiли слухати, ми б довели свою правоту.

Черненко промовчав. Але всерединi вже почала прокидатися образа, замiшана на пригашенiй лютi.

– Я недавно прочитав у iнтернетi одну цiкаву версiю, – Максим не помiчав, як почало мiнятися Денисове обличчя. – Виявляеться, Конан-варвар та iншi кiммерiйцi цiлком могли бути нашими предками. Тобто прадавнiми украiнцями.

Денис мiцно стиснув зуби.

– Звiсно, Киiвська Русь молодша за легендарну Кiммерiю. Але хто знае, можливо, той самий Конан був якимось дуже давнiм родичем Іллi Муромця. Тiльки Чапля про це не знае або, швидше за все, не хоче знати.

Денис закусив нижню губу.

– Слухай, ти знаеш, що? Прийди додому, зайди в мережу i запитай у будь-якого пошуковця «Конан-варвар». Або…

Це вже занадто. Це вже переходить усякi межi.

Спокiйно взявши обома руками вiдро з водою, Денис кiлькома кроками подолав вiдстань мiж собою i Максимом, р-раз! – i розумник уже стоiть мокрий, як хлющ, тiльки вiдпирхуеться.

– Ти здурiв? – крикнув вiн, злазячи з парти.

– Конан, кажеш? Варвар, кажеш? Нашi предки, кажеш? Інтернет тобi? Так тебе, мордо, зараз навiть в iнтернетi не знайдуть!

Кинувшись iз кулаками на Максима, Денис не вiдразу зрозумiв свою помилку. Треба було вiдрiзати йому шлях до вiдступу чи хоча б прикрити дверi.

Максим у свою чергу тепер зовсiм не соромився дати драла – нiхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, вiн поставив ii мiж собою та Денисом. І поки противник долав перешкоду, двома величезними стрибками наблизився до дверей i вибiг геть iз класу.

Тепер головне – заховатися. Не вибiгати ж надвiр без куртки: за вiкном почався сумний березневий дощик – далеко не втечеш. План визрiв у Максимовiй головi тут-таки: перечекати, погратися з цим громилом в кота й мишу, вибрати момент i повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою.

Примiщення школи будувалося двадцять рокiв тому. Кожен з двох поверхiв мав три окремi секцii, сполученi мiж собою переходами. З кожноi секцii вело по два виходи. Якщо двое граються в доганялки, виграе той, хто першим добiжить до будь-якого виходу. Лабiринт такий собi, але при бажаннi заплутати можна.

Їхнiй клас знаходився на другому поверсi середньоi секцii. Вибiгши з дверей класу, Бiлан рвонув лiворуч, кiлькома стрибками подолав сходи вниз, далi завернув праворуч – i мало не зiткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дii i побiг у протилежному напрямку – аби зустрiти втiкача.

Крутнувшись на п’ятах, Максим погнав у бiк спортзалу. Там можна було, забiгши в хлопчачу роздягальню, через неi потрапити до залу, а з залу через iнший вихiд – у iнше крило шкiльноi будiвлi.

Заскочивши до роздягальнi й опинившись у спортивному залi, Максим перетнув його i з усього маху налетiв на вхiднi дверi. Не вiрячи в свою невдачу, налетiв на них знову. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б мiг подумати!

Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподiваючись проскочити i знайти iнший вихiд. Одначе не встиг: Денис, нiби знаючи наперед, куди тут можна подiтися, вже стояв у дверях роздягальнi.

– Ти б у дiвчачу краще заскочив, – лиховiсно сказав вiн, цикнувши при цьому губою. – Тобi там саме мiсце.

– Слухай, – говорячи, Максим важко дихав. – Слухай… може… давай якось вирiшимо… Ми ж двое розумних людей…

– Не, Бiлан, – похитав головою Денис. – Це ти в нас розумний. Тiльки твiй розум тебе вiд мого гнiву не врятуе.

Вiн обережно причинив за собою дверi i зробив крок уперед. Потiм ще один…

Максим роззирнувся. Порятунку не було. Бiльше того, вiн сам загнав себе в мишоловку. Кричати смислу нема, його все одно нiхто не почуе. Проти Черненека вiн i хвилини не протримаеться.

Денис стояв уже за крок вiд нього. Аж раптом…




6. Пiдслухана змова


Зовсiм поруч, по той бiк дверей, почулося:

– Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно нiхто не почуе!

Ззовнi хтось був. І цей невiдомий дуже не хотiв когось зустрiти. Того, хто може почути чи побачити те, що жодна стороння iстота чути i бачити не повинна. А значить, у тих, кого цей невiдомий випадково зустрiне, справи будуть кепськими.

Так подумав Максим – i не став гукати на допомогу. Але так само подумав i Денис. Йому менш за все хотiлося бути спiйманим тут, у роздягальнi, i погiршувати свое i без того погане становище.

Тому вiн рiшуче штовхнув ворога в малесеньку душову кiмнату, яка була прибудована до роздягальнi, протиснувся туди сам i притягнув до себе дверi. Максим клацнув шпiнгалетом, зачиняючи iх.

Вчасно – в роздягальнi почулися кроки i голоси.

– Давай, що ти там придумав, – говорив старший чоловiк. – Тiльки якщо i цього разу пообiцяеш пограбувати Нацiональний банк, краще не починай i неси менi моi грошi вже завтра.

– Все чотко, будь спок! – поквапливо вiдповiв iнший голос, трошки молодший.

– Ти мене своiми «споками» тиждень годуеш. Слухай, якщо i тепер почнеш брехати…

– Послухай мене! Там справжне золото!

– Такi речi, чувак, з чистого суцiльного золота нiхто не робить. Ось не жвинди!

– Незолоту рiч золотою просто так не назвуть! – категорично не погодився з ним молодший. – Ну як ти це собi уявляеш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип – а воно з глини чи картону! Не, все мусить бути джукi-пукi! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку рiч?

– Якщо ота твоя штука справдi мiстить в собi хоча б якусь частку золота, я знайду кому продати. Є в мене певнi люди. Навiть колекцiонери. Для них подiбнi речi – що тобi цукерка.

– Тьху! Ненавиджу цукерки! Вiд них зуби болять i псуються, потiм до зубного лiкаря йди. А зубнi лiкарi – ще тi, скажу тобi, штучки…

– Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лiкарiв?

Стояти розкорякою, притиснутим кремезним Денисом до стiни, Максимовi набридло. Вiн спробував поворушитися i стати зручнiше. Черненко присiк цю спробу, прошипiвши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!»

– Так ми домовимося? – запопадливо запитав тим часом молодший голос.

– Не знаю, чувак. Ти ж знаеш, борги вашi ростуть кожен день…

– Ще два днi! Прошу тебе – почекай ще два днi! Потiм його привезуть сюди, до школи, i все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять в якомусь кабiнетi. Я навiть приблизно знаю, де. Забрати його звiдти – справа двох секунд. Максимум – трьох. Коротше, на раз-два-три…

– Чотири-п’ять-шiсть! – передражнив його старший. – Вiд чотирьох до шести рокiв тюрми, якщо спiймають. Ну, може, на перший раз пожалiють, враховуючи твоi, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тiльки не думай, я i з тюрми дiстану. Скiльки будете сидiти, стiльки часу проценти капати будуть. А це що означае?

– Що? – тупо перепитав молодший.

– Капшо! – знову передражнив старший. – Коли тебе випустять на волю з чистою совiстю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!

– Дядь Кость, я не хочу в тюрму! – перелякано заскиглив молодший.

Денисовi вiд цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не мае права.

– Думаеш, я хочу, аби вас злапали й засудили? – заспокоiв невiдомий дядя Костя. – Зараз ви менi виннi… сам знаеш скiльки. Коли вийдете, будете виннi в десять разiв бiльше. І тi грошi я точно не отримаю. У вас, голодранцi, iх просто не буде. Ну а цi грошi, про якi ми ниньки товчемо, ви ще в змозi знайти i повернути. Тому, – хлопцi в душовiй почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув спiвбесiдника по плечу, – так i буде, чекатиму ще кiлька днiв. Тим бiльше, що iдея твоя реальна. Все, йти менi треба, справи.

Швидкi кроки.

Гупнули дверi.

Запала тиша.




7. Бабусина хата


Денисовi здалося, що пiсля того, як цi двое невiдомих вийшли з роздягальнi, пройшла принаймнi година. Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звiдти десь хвилин тридцять.

Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили дверi та вислизнули зi свого сховку, наручний Максимiв годинник показував, що i перегони шкiльними коридорами, i хованки в роздягальнi, i загадкова зустрiч двох невiдомих змовникiв – все це разом забрало якихось двадцять п’ять хвилин.

– Ну? – запитав Бiлан у Черненка. – Хто це був i що це було?

– Я звiдки знаю? – визвiрився на нього Денис. – Ясно тiльки: справи темнi та не зовсiм чистi. Тiльки не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти.

Максим вiдступив вiд Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях.

– Цiкаво, цiкаво. Який це я «такий», i з ким ти хочеш про все це поговорити?

Денис зловив себе на думцi: вiн сам ще не знае, з ким i про що хоче i буде говорити. Вiдчувши його невпевненiсть у власних силах, Бiлан швидко оволодiв ситуацiею.

– Значить, послухай мене уважно. Пропозицiя така: зараз ми все це швидко домиемо, беремо манатки i йдемо до мене. Там тихо, спокiйно, е де поговорити i подумати.

– Куди це до тебе? – пiдозрiло поцiкавився Денис. – Додому? А старi твоi нас не того?

– Ну, не такi вже моi батьки i старi, – посмiхнувся Максим. – І зовсiм вони нас не «того». Тiльки туди, де я живу, ми таки не пiдемо.

– Ти ж казав – до тебе…

– Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.

Нiчого бiльше не пояснюючи несподiваному товаришевi, Бiлан першим повернувся в клас. Черненко потупцяв за ним, далi нiчого не розумiючи, але маючи визнати: голова в цього здохляка варить краще, нiж у нього. А тут без розумноi голови не розiбратися. Тому вiн мовчки сходив по воду, далi вони по черзi так-сяк розтерли ii шваброю по пiдлозi, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, пiдхопили наплiчники, забрали куртки з гардероба i вийшли зi школи.

Обое жили тут же, на Чоколiвцi. Тiльки Максим був корiнним киянином, а родина Черненкiв переiхала до Киева десять рокiв тому. Двiйнята Коля i Оля, брат i сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам’ятав рiдного мiстечка, де дванадцять з половиною рокiв тому народився i куди його регулярно вивозили на лiто до бабусi. Тiльки час вiд часу згадував незрозумiлi поки що розмови батькiв про силу-силенну всього, що довелося для переiзду в столицю продати… Але щось невловне повнiстю не давало йому вiдчувати себе частиною великого мiста, де Максим Бiлан почувався, мов риба в водi.

По дорозi виявилося, що хлопцi навiть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадiв цьому вiдкриттю. Тодi як Денисовi було «по великому вiйськовому барабану», де живе його однокласник. Вiн приятелював з iншими хлопцями, хоча б iз тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих мазунцiв, до яких Черненко вiдносив Бiлана, повинна бути своя компанiя.

А втiм, Максим усе ж таки здивував Дениса. Пройшовши повз свiй будинок, вiн провiв супутника дворами i вивiв до звичайноi багатоповерхiвки в глибинi вулицi. Легко впоравшись iз кодом на дверях пiд’iзду, вiн кивком пропустив Черненка вперед. Вони пiдiйшли до лiфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нiчого не сталося.

– Не полагодили ще, – приречено зiтхнув вiн. – Так уже тиждень. Нiчого, нам тiльки на четвертий поверх.

Вони так само мовчки пiднялися пiшки на четвертий поверх i зупинилися бiля важких дерев’яних дверей квартири пiд номером 20. Витягши з кишенi купу ключiв, вибравши потрiбний i вiдчинивши спочатку верхнiй, потiм – нижнiй замок, Максим потягнув на себе дверi й театральним жестом запросив Дениса:

– Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиноi хати!

Черненковi не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та вiн вирiшив проковтнути це i зайшов усередину. Гм, нiчого особливого. Хата як хата. Одна кiмната. Меблi як меблi. Телевiзор на тумбочцi в кутку, в iншому кутку – стiл iз комп’ютером. Велике фото якоiсь ошатноi староi жiнки в заскленiй рамцi.

– Це – моя бабуся, – перехопив погляд гостя Максим. – Вона померла два роки тому. Жила тут, заповiла цю хату менi. Коли я закiнчу школу, переселюся сюди. Поки що просто буваю тут кожен день. У мене тут iнтернет працюе, i взагалi я тут нiкому не заважаю. Так само, як i менi нiхто. Так що проходь, сiдай, почувайся як удома.

Денис подумав… у нього вдома четверо в двох кiмнатах. І не скоро буде комп’ютер, яким вiн, до речi, так i не навчився користуватися. Звiсно, в рiзнi там iгри у клубах грався, тiльки не часто. Як там мама казала: «Наш сiмейний бюджет до цього не готовий…»

Тим часом Максим уже по-хазяйськи налив води в електричний чайник, а поки вона кипiла – принiс двi чашки i пакетики з чаем.

– Вибачай, у мене тут по-похiдному. Взагалi я заварний люблю.

– Менi до лампи, – буркнув Денис. Йому чомусь не захотiлося пояснювати, що вдома вони заварюють тiльки пакетики, причому – по кiлька разiв.

– Дарма. Знаеш, iснуе багато рiзних сортiв чаю…

– Коротше, – грубувато обiрвав його Денис. – Ми сюди про чай говорити прийшли?

– Згоден, – кивнув Максим, розливаючи окрiп по чашках. – Давай поговоримо про те, що хочуть украсти з нашоi школи.




8. Задачка з чотирма невiдомими


Денис акуратно витягнув iз чашки свiй пакетик, поклав його на блюдечко, вiдсьорбнув напiй, не звертаючи уваги на цукорницю: вiн вважав, що солоденьке – для маминих дiтей.

Максим, навпаки, насипав три ложечки цукру: вiн вважав, що солодке корисне для роботи мозку.

– Чому ти думаеш, що школу хочуть обiкрасти? – запитав Черненко. Вiн думав так само, тiльки не мiг пояснити своiх вiдчуттiв.

– Давай згадаемо ще раз ту розмову. Отой, молодший, чiтко сказав: якусь цiнну рiч мають привезти до школи. Цю цiнну рiч досить легко вкрасти. Те, що готуеться крадiжка, теж зрозумiло: старший, такий собi дядя Костя, попереджав молодшого про суд i тюрму.

– Вiн мiг просто лякати. Здаеться, цей дядя Костя – ще той понтовило.

– Значення слова «понтовило» я не зовсiм знаю, – признався Максим. – Тiльки навряд чи когось будуть лякати тим, чого вiн не буде боятися. Значить, невiдомий i справдi збираеться вчинити в нашiй школi кримiнальний злочин. Крадiжку – це сто вiдсоткiв.

Аби трошки подумати i не виглядати зовсiм уже лопухом, Денис зробив великий ковток чаю. При цьому голосно сьорбнув i чомусь знiтився. Та Максим не звернув на це уваги, i до Дениса повернулася впевненiсть.

– Дядя Костя точно чужий. А ось той, другий, наш. Мабуть, старшокласник.

– Правильно, – погодився Максим. – До того ж, один iз тих, кого люблять учителi. Дядя Костя натякав своему боржнику на його заслуги.

– Боржнику?

– Ага. В цьому – весь, як любить говорити мiй тато, цимес. Той, чийого iменi ми не знаемо, якимось чином заборгував так само невiдомому нам дядi Костi певну суму грошей. Крiм того, вiн не сам: боржникiв, як мiнiмум, двое. До свого боржника дядя Костя звертався в множинi. Навряд чи оте «ви» означае повагу. Голосiв ти точно не впiзнав?

Денис почухав потилицю, похитав головою.

– Так, – Максим одним ковтком допив чай, встав, заклав руки за спину i пройшовся по кiмнатi. – Що в нас е? До нашоi школи дуже скоро принесуть чи привезуть якусь коштовну рiч…

– Золоту, – вставив Денис. – Часто вони про золото згадували.

– Золоту, – кивнув Максим. – Цю рiч хтось хоче вкрасти. Цей «хтось» вчиться в нашiй школi. Вiн – старшокласник, причому, очевидно, вiдмiнник. Цей самий вiдмiнник веде подвiйне життя: вчителi, товаришi та батьки знають його хорошим хлопцем, та насправдi вiн – поганий. Бо тiльки поганi хлопцi залазять у борги до старших за себе чоловiкiв. І тiльки поганi хлопцi готовi пiти на крадiжку, аби лиш цi борги вiддати. До того ж, цих крадiiв, як мiнiмум, двое. Задачка з трьома невiдомими.

– З чотирма, – знову вставив Денис i пояснив здивованому однокласниковi: – Ота коштовнiсть, яку вони хочуть стирити.

– О! – клацнув пальцями Бiлан. – Значить, iз чотирма: один дуже поганий, двое просто поганих та рiч iз золота, за якою усi полюють.

– Пiди туди, не знаю куди. Знайди того, не знаю кого, – зiтхнув Черненко.

– Ну, куди йти- ми знаемо. Далi рiдноi школи не треба. Чого ти?

Вираз Денисового обличчя справдi здивував Максима. На ньому не читалося жодного бажання щось робити. І тут же вiн отримав пояснення:

– Я? Я – нiчого. Менi просто цiкаво, чому ми повиннi забивати собi цим голову i рятувати вiд когось якесь шкiльне майно? Може, простiше пiти до Шефа i все йому розказати? Хай самi шукають, з мiлiцiею?

Шефом всi називали директора школи.

Максим вперше за весь день не знав, що вiдповiсти несподiваному партнеровi. Тi пояснення, якi рвалися з язика автоматично, навряд чи будуть зрозумiлими такому хлопцевi, як Денис Черненко. Але Максим Бiлан не був би собою, якби не знайшов вiдповiдi.

– Правильно, – мовив вiн пiсля паузи. – До школи нам, за великим рахунком, жодного дiла. Наприклад, мiй тато завiз туди новi комп’ютери. Якби iх хотiв хтось потягти, я б пошкодував татових зусиль та грошей. І тiльки потiм менi стало шкода таких, як ти: адже iншого способу вивчити комп’ютер у вас немае, не ображайся… А тут про якiсь золотi коштовностi… Тiльки тут таке: якщо Шеф нам повiрить i пiдключить мiлiцiю, вони точно нiчого i нiкого не зловлять. Можливо, Шефовi бiльш зрозумiло, про яке золото мова. Що з того? Просто наступного разу злодii будуть обережнiшими i таки щось поцуплять. А ми не знатимемо, що i коли. Отже, я пропоную поки що нiкого в це не втягувати. Згода?

Побачивши просто перед собою простягнуту руку, Денис не змiг ухилитися. Коротко i мiцно потиснув ii, навiть не уявляючи собi, що може бути з недавнiм лютим ворогом у однiй командi.




9. З‘являеться Золотий кубок


Максим цiлу нiч намагався злiпити в головi список пiдозрюваних, пригадуючи кращих учнiв iхньоi школи з числа старшокласникiв. Денисовi було ще гiрше: вiн не знав i не хотiв знати вiдмiнникiв.

Наступного ранку жоден iз них не змiг похвалитися будь-яким результатом. Завдання, котре на перший погляд здавалося досить простим, тепер виглядало таким, яке практично неможливо виконати. Заглибленi кожен у своi думки, хлопцi разом iз рештою учнiв пiшли до великого актового залу на загальнi збори. Про те, що вони будуть короткими i вiдбудуться перед початком урокiв, iм оголосили ще напередоднi.

У залi розмiстилися класи вiд сьомого до одинадцятого. Збори ще не почалися, стояв звичний гармидер, i лише кiлька старшокласникiв ходили з таемничими обличчями. Так поводять себе тi, хто знае про щось бiльше за iнших. Нарештi на сцену пiднялися директор школи Дмитро Дмитрович, вiн же Шеф, фiзрук Олексiй Валерiйович, вiн же Чемпiон, i ще один солiдний чоловiк у костюмi – його школярi бачили вперше. У руцi гiсть тримав чорний полiетиленовий пакет iз якоюсь фiрмовою емблемою.

– Доброго ранку! – привiтався Шеф, жестом запросив усiх сiдати, а сам лишився на ногах. – Щоб не забирати вашого навчального часу, почну вiдразу з оголошення. Сьогоднi, п’ятого березня, офiцiйно починаеться змагання за Золотий кубок!

Хтось у залi вигукнув: «Вay!». Хтось пiдхопив: «О-о!». Далi почулося: «Йес-с-с!». Аж потiм зал озвався оплесками. Хоча анi Максим, анi Денис не знали, про що йде мова.

– Що таке Золотий кубок – вам пояснить Олексiй Валерiйович! – оголосив далi Шеф, i поруч з ним став Чемпiон.

– Майстер гребного спорту, – прошепотiв у потилицю Черненку всюдисущий Ігор Нещерет. – Гребе, гребе, гребе…

– Цить! – гаркнув через плече Денис.

Тим часом фiзрук прокашлявся.

– Золотий кубок отримае в нагороду кращий юний спортсмен школи. Звичайно, одинадцятi класи завжди покажуть кращi результати, нiж сьомi чи восьмi. Проте саме хлопцi, а може, й дiвчата з сьомих та восьмих класiв будуть змагатися за Золотий кубок. Ну а старшокласники виконають бiльш почесну мiсiю. Вони спочатку цiлий мiсяць будуть спостерiгати за молодшими на уроках фiзкультури. Для цього вже утворена суддiвська колегiя з семи кращих спортсменiв школи з числа старших. Головою комiсii, тобто головним суддею, буде наш Володя Завгороднiй. Думаю, нiхто не заперечуватиме.

Тепер оплески були ще бурхливiшими. Денис плескав у долонi щиро. Аякже: Вовка Завгороднiй був його особистим кумиром. Кращий спортсмен школи, мiкрорайону, району i навiть усього Киева. Ну, щодо всього Киева переборщили, але Денис вiрив: Вовка Завгороднiй ще покаже клас. Швидше за всiх бiгае, краще i бiльше за всiх пiдтягуеться на турнiку, кращий нападник шкiльноi футбольноi команди та збiрноi району – всього не перелiчиш. Правда, перше мiсце в змаганнях з плавання роздiлив iз Толиком Тумановським, з паралельного класу…

Тiльки Вовчинi фанати, до числа яких належав Денис i абсолютно всi шпендики з молодших класiв, на це не зважали. Для них «iхнiй» Вовка був абсолютним чемпiоном.

Завгороднiй, звичайно, був у залi. Сидiв у першому ряду. Навiть пiдвiвся i помахав усiм руками.

– Чудово! – зрадiв Олексiй Валерiйович. – Значить, сумнiвiв у справедливостi суддi вже не буде. Це приемно, коли боротьба буде чесною i всi довiрятимуть один одному. Значить, до весняних канiкул нашi шановнi суддi зроблять свiй перший вибiр. Потiм, наприкiнцi квiтня, мiж кращими спортсменами будуть проведенi змагання. Переможець i отримае головний приз – Золотий кубок чемпiона. Тi, хто здобудуть друге i трете мiсця, теж без нагороди не залишаться. Бiльше про це розкаже наш шановний гiсть Олександр Вiталiйович Тумановський.

Денис вiд несподiванки крекнув. Толикiв батько! Нiчого собi, тiльки подумаеш про Тумановського – i нате вам добрий ранок…

Настала черга чоловiка в костюмi виходити наперед.

– Доброго ранку, любi друзi, – привiтався вiн. – Звати мене, як вам уже сказали, Олександр Тумановський. Я директор фiрми, яка постачае обладнання для тренажерних залiв. Мiй син, до речi, цього року закiнчуе нашу з вами школу. Провести такi змагання – iдея вашого шановного директора, i ми ii пiдтримали. Всi знають, яку важливу роль вiдiграють спорт i фiзична культура в життi сучасноi молодоi людини у новому тисячолiттi. Ви тут усi бiльш-менш дорослi люди. Тому я можу це сказати: тiльки гарна фiзична пiдготовка i любов до спорту допоможе нам усiм сказати свое рiшуче «НІ» такому ганебному явищу, як наркоманiя. А також такiй поганiй звичцi, як курiння. Зi свого боку, я обiцяю: володар Золотого кубка та володарi другого i третього мiсць отримають безкоштовний абонемент на пiвроку в один iз наших спортивних залiв.

Суворо глянувши на зал, Шеф почав плескати в долонi. Всi присутнi дружно його пiдхопили.

– А тепер, – урочисто промовив пан Тумановський, – головний приз! Наш Золотий кубок!

Вiн розкрив пакет i витягнув звiдти якийсь невеличкий предмет, загорнутий у звичайну газету. Недбало кинувши пакет пiд ноги, розгорнув згорток. І виставив на стiл невеличкий, але справжнiсiнький кубок.

Зi свого мiсця Максим i Денис не могли його добре розгледiти. Проте урочистiсть моменту набула найвищоi точки кипiння. Всi встали, з рiзних бокiв почулися радiснi вигуки. А Максим та Денис, не змовляючись, подивилися один на одного.

– Ось воно, – одними губами промовив Бiлан.

– Думаеш? – так само тихо вiдповiв Черненко.

– Бiльше золотих предметiв у школi немае. Вони знали про Золотий кубок i хочуть вкрасти саме його.




10. Викрадення заради порятунку


Пiсля школи хлопцi домовилися знову зустрiтися в Бабусинiй хатi. Кращого мiсця для штабу та командного пункту все одно не придумаеш.

Протягом дня пiд час кожноi перерви Максим кудись зникав. А Денис так i не знав, що вiн буде робити i чи е в нього якiсь думки. До того ж, нi про що iнше, крiм як про знайомi нотки в голосi невiдомого старшокласника, вiн думати не мiг.

По дорозi Максим намагався нi про що конкретне не говорити. Лиш коли хлопчаки за традицiею заварили собi чай, вiн нарештi подiлився з партнером всiм, що вдалося дiзнатися за день.

– Коротше, одне невiдоме вже знайдене, так? Хтось нацiлився поцупити саме Золотий кубок, згода?

– Згода, – кивнув Денис. – Без варiантiв.

– Раз так, тодi коло пiдозрюваних дещо звужуеться. Про те, що в нас буде чемпiонат, знала доволi невелика купка людей. Директор, фiзрук, ну i, напевне, тi семеро, хто буде вас, так би мовити, оцiнювати. Суддi.

– Шестеро, – виправив Денис. – Вовка Завгороднiй вiдпадае вiдразу.

– Чому?

– А чому ти не пiдозрюеш Шефа, Чемпiона чи взагалi того кренделя, який цей кубок принiс?

– Ну як же…

– Отак же! – передражнив його Черненко. – Ти знаеш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в одинадцятому «Б»? Ось хто мiг знати про Золотий кубок ранiше! І вiн – головний суперник Завгороднього!

– Так-так, цiкаво. Чого ж ти мовчав?

– Бо я тiльки тепер про це згадав! Тiльки з Вовкою вiн не дружить, бо Вовка – реальний чемпiон, а Толян – так, шахи пересувае. Ну, плавае ще…

– По-твоему, шахи – це не спорт?

– Такий самий, як i отi вашi битви з гоблiнами на комп’ютерi! До речi, чому ти сказав «вас»?

– Що – «вас»? А-а-а! – зрозумiв Максим. – Ну, тут усе ясно. Ти теж спортсмен. Значить, у боротьбу за Золотий кубок включишся. Фiзрук тебе точно впише у список претендентiв. Тому ти особисто мусиш бути зацiкавленим у тому, щоб вберегти головний приз вiд крадiiв. До речi, про цього Толяна – цiнна iнформацiя. Поставимо його номером першим.

– Вовку Завгороднього щоб менi нiкуди не вписував! Тим бiльше, що вiн якраз i не зацiкавлений, щоб Золотий кубок десь зник. Вiн же тепер великий перець. Головний суддя! Мусить же вiн когось нагородити через два мiсяцi.

– Правда, – погодився Максим. – Менi цей ваш спортивний супергерой паралельний. Але я його так трошки спостерiгав. Любить, коли ним захоплюються, це е. І при всiх вручити Золотий кубок, вирiшити чиюсь спортивну долю вiн просто мусить. О’кей, тодi навпаки: запишемо Вовку в нашi ймовiрнi спiльники. В крайньому разi, попросимо його допомогти.

– Це дiло, – задоволено кивнув Денис. Думка про те, що вiн зможе колись пiдiйти до свого спортивного кумира як до рiвного, зiгрiла вiдразу.

– Ну, так, у нас е семеро пiдозрюваних серед старшокласникiв. Всi цi семеро так чи iнакше виборювали чи виборюють спортивну честь школи або району. Значить, на доброму рахунку в усiх учителiв. Отже, теоретично поза пiдозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо iх вираховувати i вiдкидати одного за одним, пройде час. Тодi як Золотий кубок збираються вкрасти завтра-пiслязавтра.

– Який вихiд?

– Простий i складний одночасно. Треба його заховати. Зараз вiн стоiть у кабiнетi хiмii. Там, де лабораторiя i реактиви. Чому там? Бо цей кабiнет добре замикаеться. І пiд сигналiзацiею – бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи?

– Скажу, – пiдтвердив Денис. – А ти як рознюхав?

– У тому-то й рiч, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Про це не оголосили, одначе мiсце знаходження Золотого кубка – не така вже й таемниця. Не бачу iншого виходу, крiм як переховати його. Ну, заховати краще.

– І як це зробити? – поцiкавився Денис.

Максим подивився на нього чомусь винуватими очима.

– Треба викрасти його самим. Ранiше за справжнiх злодiiв, розумiеш? Тiльки так…




11. «Алхiмiки»


Дiяти вирiшили вже завтра. Справдi, не тiльки кожен день дорогий – кожна година.

Готуючись до наступного дня, Денис Черненко довго не мiг заснути, крутився на своему диванi в меншiй кiмнатi, яку дiлив з молодшим на три роки братом. Ось кому лафа: вiн нiчого не знае про намiр пограбувати школу. І точно не хоче стати злодiям на перешкодi.

А цей Максим справдi розумник, мови нема. План простий, може, Денис i сам змiг би колись до такого додуматися. Тiльки ж не додумався… І все в Максима передбачено, все, наче в кiно, продумано. Правда, хулiганити доведеться йому, Денисовi. Але ж iншоi ролi для себе вiн i справдi не бачив.

Тiльки б вийшло. Бо головне, з чим погодився Денис, – вони не справжнi злодii. Нiякому лиховiсному дядi Костi – взагалi, в жоднi чужi руки – вони Золотий кубок вiддавати не збираються. Треба заховати його вiд iстинних крадiiв, нехай побiгають. Як потiм повернути його, Максим обiцяв придумати до ранку. Зараз iхне завдання – випередити злодюг i врятувати шкiльний кубок.

Цiлий наступний день обое сидiли на уроках, наче на голках. Лиш перезиралися потайки. А Максим, хоч зовнi й тримався спокiйно та впевнено, все ж таки так само переживав. Бо бiля дошки на математицi не знав, як правильно рiвняння розв’язати, а це на вiдмiнника не схоже. Навiть математичка Ольга Олегiвна це помiтила.

– Мабуть, ти захворiв, Бiлан, – невпевнено припустила вона.

– Мабуть, – охоче погодився хлопець. – Весна, змiна погоди, перепад температур, сльота, все таке.

Сказав так iще й кахикнув для натуральностi.

Щойно уроки закiнчилися, Максим уже топтався пiд кабiнетом хiмii. На великiй перервi вiн уже пiдходив до вчителя, якого всi так i називали – Хiмiк. Насправдi його звали Юхимом Юхимовичем, i був вiн найстаршим вчителем у iхнiй школi. Максимiв тато в своему шкiльному дитинствi хiмiю як предмет не любив найбiльше. Але колись пояснив синовi: може, це тому, що в мене вчителя хорошого не було. А Юхим Юхимович – справдi хороший учитель. Бiлан-старший навiть колись обмовився Бiлановi-молодшому: вiн – мiсцева велика людина, людина-легенда. Хоча б через те, що всiх учнiв уперто називав на «ви», зате до колег, у тому числi до директора, принципово звертався хоч на iм’я по-батьковi, але при цьому – на «ти».

Йому все прощають. Давно на пенсii повинен бути, ба нi – не вiдпускають. Що цiлком збiгалося з бажаннями самого Хiмiка. Поза школою i своiм кабiнетом цей самотнiй чоловiк себе просто не уявляв. Мiж iншим, це Максим теж вiд батька почув.

Хiмiю семикласникам ще не викладали. Через те Максим поки не встиг особисто познайомитися з легендарним Юхимом Юхимовичем. Одначе без нього свiй зухвалий план вiн здiйснити не мiг. А раз так, то виловив Хiмiка на великiй перервi i, на диво швидко, про все домовився.

Прийшов першим – Юхим Юхимович у своему кабiнетi поки що був один. Глянув на хлопця поверх окулярiв, вiдсунув якийсь старий товстий том.

– Ага. Ви все ж таки прийшли. Не передумали, юначе?

– Нi.

– Хочете вiдвiдувати мiй хiмiчний гурток?

– Так.

– І поки що вас задовольнить роль асистента?

– Якщо можна.

– Можна, – благодушно кивнув Хiмiк. Вiн любив не лише свiй предмет, а й тих, хто виявляе до науки хiмii бодай дещицю цiкавостi. – Тодi кладiть ось сюди свого ранця i примiряйте ось цей халат.

Халат, який одягнув Максим, виявився дещо великуватим. Потiм новий асистент натягнув нарукавники i нарештi – спецiальнi гумовi рукавички. Поки вiн це робив, до кабiнету пiдтягнулися старшокласники, якi вiдвiдували хiмiчний гурток пiсля урокiв.

– Ага, – кивнув iм Хiмiк. – Сiдайте, сiдайте. Ось, знайомтеся. Ваш молодший колега. Теж цiкавиться хiмiчними реакцiями. Хоче навчитися робити з мiдноi гайки золоту. Справжнiй алхiмiк, панове.

Всi беззлобно засмiялися. «Алхiмiк» – так називався шкiльний хiмiчний гурток. Юхим Юхимович сам придумав таку назву. Оскiльки хiмiя – наука, то алхiмiя, коли вiрити пiдручникам, антинаука. Вiд наук пiдлiтки втомлюються. Тому якщо iм запропонувати антинауку, вони охоче почнуть вчитися. Так i вийшло: шкiльний гурток любителiв хiмii «Алхiмiк» дуже швидко став популярним.

– Так-с, – Юхим Юхимович потер руки. – Сьогоднi в нас дуже цiкава тема…

Максим покосував очима на стрiлки настiнного годинника.

Якщо алхiмiя – це антихiмiя, то викрадення, яке, за його розрахунками, мусить початися за п’ятнадцять хвилин, можна смiливо назвати антивикраденням.




12. Зухвалий план


Власного годинника в Дениса Черненка не було. Максим Бiлан позичив йому свiй.

Денис стояв точно пiд вiкном хiмiчноi лабораторii. Там у шафках та на численних полицях зберiгалися пiд замком небезпечнi для здоров’я, хоча й необхiднi для практичних занять та для роботи гуртка «Алхiмiк», хiмiчнi реактиви: кислоти, луги, розчинники, порошки та iнше шкiдливе добро. Все воно розмiщалося в iдеальному порядку, i грамотна людина просто не могла переплутати ящички, полички, колбочки, баночки та пробiрочки.

Серед всього цього зберiгався, чекаючи свого зоряного часу, Золотий кубок. Так чомусь вирiшив директор, а Хiмiк не заперечував.

Аби кубок не заважав, Юхим Юхимович особисто переставив його на пiдвiконня, i Денис бачив його з вулицi. Розбити вiкно, простягнути руку – ось як мало треба зробити злодiям, аби заволодiти ним. Тiльки скло тут товстiше, нiж в iнших вiкнах. До того ж, тут сигналiзацiя, аби нiхто не додумався отруту красти. І якщо Максим це все вирахував i передбачив, то справжнi крадii – поготiв.

До початку операцii «Антивикрадення» лишилося п’ять хвилин. Денис одягнув рукавички, завбачливо захопленi з дому. Максимовi рукавички мусить видати Хiмiк. Чому вiн це зробить, Денис так i не зрозумiв, цiлком покладаючись на правильнiсть розрахункiв хитрого приятеля.

Хвилина… Тридцять секунд… Двадцять… Тiльки б не злякатися в останню мить. Черненко не вважав себе боягузом, але зараз вiн скоiть щонайменше хулiганський вчинок. П’ять… Чотири… Три… Два… Один…

Пора!

Витягнувши зi свого наплiчника найбiльшу ракету, яку тiльки вдалося знайти вчора у продавця феерверкiв, Денис наставив ii на вiкно хiмiчноi лабораторii i пальнув.

Дзинь-нь-нь!

Ракета пробила скло, i воно розлетiлося. Денис вчасно вiдскочив убiк, аби скалки не посипалися йому на голову. Залетiвши всередину, ракета наштовхнулася на стiнку, впала на пiдлогу i розсипалася iскрами в рiзнi боки, одночасно заповнивши невеличку кiмнатку з хiмiкатами густим ядучим димом.

Тепер тiльки б Максим устиг!

А Максим Бiлан був дуже задоволений своiм партнером. Спрацював точно, до секунди. В цей час усi «алхiмiки» займалися якимись цiкавими дослiдами, Юхим Юхимович ходив мiж ними, а новий асистент у цей час пiдiйшов до вiдчинених дверей лабораторii. Аби кинутися туди першим, коли влетить ракета.

– Рятуйте! – верескнув хтось.

– Назад! – крикнув Хiмiк. – Всi назад! Там небезпечно!

Але семикласник Максим Бiлан, котрий стояв найближче, вже шугнув усередину.

Раз-два: скочити до вiкна, схопити руками в рукавичках Золотий кубок i викинути його крiзь розбиту шибку.

Три-чотири: зiрвати з гачка старенький запасний халат Юхима Юхимовича i накинути його на ракету, яка без того швидко догорала, й диму вiд якоi було таки бiльше, нiж вогню.

П’ять-шiсть: з того боку за вiкном кубок пiдхопив семикласник Денис Черненко, так само руками в рукавичках, швиденько запхав здобич у наплiчник i чимдуж помчав геть. Зустрiтися компаньйони домовилися в Бабусинiй хатi, Максим навiть дав Денисовi ключi.

Сiм-вiсiм: пострибати на халатi ногами, остаточно гасячи противну ракету.

І тiльки на дев’ять-десять до лабораторii заскочив схарапуджений, та аж нiяк не наляканий Юхим Юхимович, спритно схопив рятiвника за карк i виволiк з ядучого диму.

– Все цiле? Все нормально? Руки? Ноги? Голова? – уривчасто запитав учитель.

– Все гаразд, – пробелькотiв Максим вiдкашлюючись. Вiн усе ж таки злякався, тiльки трошки запiзно, коли все вже було позаду. Або навпаки – тiльки почалося.

Поки «алхiмiки» термосили мужнього асистента, вчитель, марно намагаючись розвiяти дим рукою, зайшов до атакованоi лабораторii, роззирнувся, наблизився до розбитого вiкна. Потiм перевiв погляд на пiдвiконня. Вiдразу згадав, чого не вистачае. Обережно виглянув у розтрощене вiкно.

І аж тодi спрацювала нещодавно встановлена нова протипожежна сигналiзацiя.




13. Змагання не скасовуються!


Наступного дня новина про викрадення Золотого кубка облетiла школу ранiше, нiж про це офiцiйно повiдомив директор.

Яким чином це трапилося, Денис не мiг второпати, а в мудрого Максима не виявилося цьому жодного пояснення. Пiсля того, як iм удалося заволодiти кубком, на хлопця, який загасив пожежу в лабораторii, вже нiхто не звертав уваги. Бiльше того: коли прибiгли шкiльний сторож та директор, котрий в цей день затримався на роботi трошки довше, «алхiмiкiв» та Бiлана разом з ними спiшно розпустили по домiвках. Розпатякати про щось бiльше, нiж пожежа та героiчний вчинок семикласника, вони не могли. Хiмiк не пустив у лабораторiю нiкого, не сказав нiчого. Отже, про зникнення Золотого кубка на той момент теоретично знав вiн один, фактично – трое: Юхим Юхимович i двое справжнiх викрадачiв.

Проте коли наступного дня перед початком урокiв усiх учнiв вiд сьомого до одинадцятого класу знову запросили на загальнi збори до великого залу, чутки про крадiжку кубка вже ходили вiд вуха до вуха.

Цього разу Шеф говорив коротко i суворо:

– У нашiй школi сталася неприемна подiя. Ви вже щось чули, але я зроблю офiцiйну заяву. Вчора пiсля урокiв хтось вчинив пожежу у лабораторii хiмiчного кабiнету. Поки ii гасили, невiдомi викрали Золотий кубок, який повинен був стати головним призом на наших шкiльних спортивних змаганнях.

Всi зашумiли, та директор жестом попросив тишi й продовжив:

– Я не вiрю, що на такий вчинок наважився хтось iз учнiв нашоi школи. Адже йдеться про ii честь. Зокрема – спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невiдомий зловмисник вкрав би власну честь та гiднiсть. Але це неможливо, правда?

– Пра-а-а-вда-а-а! – вiдповiв йому дружний хор в основному хлопчачих голосiв.

– Отже, злодiя треба шукати за межами нашоi школи. Я повiдомив про хулiганство в мiлiцiю. Та я завжди можу забрати свою заяву, аби не ганьбити честь школи не лише фактом зухвалоi крадiжки, а ще й мiлiцейським розслiдуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днiв Золотий кубок десь знайдеться, i менi його принесуть просто в кабiнет, я обiцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де вiн його знайшов. Не зроблю жодних висновкiв. Мiлiцейське розслiдування буде припинене.

Всi схвально загули. Денис i Максим перезирнулися.

– Нарештi, якщо хтось думае, що без Золотого кубка нашi змагання не вiдбудуться кращого спортсмена серед учнiв сьомих-дев’ятих класiв не буде визначено, той помиляеться. Єдине, що нам доведеться робити, – це червонiти за нашу недбалiсть перед нашим спонсором. Частково я винен i сам: мусив тримати Золотий кубок у своему кабiнетi. Проте я думав, що лабораторiя нашого шановного Юхима Юхимовича – бiльш надiйне мiсце. Якась пiдла людина вирiшила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І нiхто не зiрве наших спортивних змагань!

Цi слова зустрiли гучними оплесками. Дехто навiть звiвся на ноги. А Денис iз Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Бiлан помiтив розгубленiсть у поглядi товариша.

Пiсля урокiв обое тепер уже традицiйно подалися до Бабусиноi хати. Щойно Максим зачинив за ними дверi, як Дениса наче прорвало:

– Розумiеш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинцi!

– Спокiйно, – Максим кинув наплiчника в куток, скинув куртку i за звичкою заходився ставити чайник.

– Нiчого собi заявочки! Спокiйно! Ти слухав, що Шеф казав?

– Слухав ти, – виправив його Бiлан. – А я якраз чув. Думаеш, вiн даремно кiлька разiв наголосив, що нi на кого зi своiх не думае? Це вiн усiх так заспокоiв. Бо в такому разi його прохання повернути за сiм днiв Золотий кубок, i нiкому нiчого не буде, виглядае зовсiм нелогiчним. Аби серед купи народу в залi не було ймовiрного викрадача, директор так би не закликав. Або вiн припускав змову зi стороннiми особами.

– Так i е, – сказав Денис, трошки заспокоiвшись. Умiе цей капосний Бiлан все по поличках розкласти, це свята правда. Послухаеш – i панiка пройде. Хоча… – Але ти не забувай: в залi справдi було двое тих, хто дiйсно вкрав ось цю штуку.

Обое дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столi бiля комп’ютера. Денисовi дуже хотiлося його торкнутися, прикинути на вагу, тiльки Максим попередив – краще не чiпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.

– Кажу ж тобi – ми вкрали його з благородною метою, – вiв свое Бiлан.

– Тепер пiди i доведи комусь свое благородство, – знову почав заводитися Денис. – Що, пiдкинемо його завтра пiд директорський кабiнет? Другий раз його точно стирити не дадуть.

– Це варiант. І я вiдразу повiвся б на це, якби справдi вкрав Золотий кубок для того, аби потiм продати його комусь чужому. Ну, пройнявся б директорськими словами про честь школи i все таке. Чи просто б злякався, усвiдомивши, що насправдi зробив. Тiльки ж ми збиралися не просто сховати кубок у бiльш безпечне i нiкому не вiдоме мiсце, скажи?

– Ну… скажу, – Денис почував себе цiлком збитим iз пантелику.

– Нам потрiбно спробувати знайти не лише тих, хто справдi полюе за Золотим кубком. Дядя Костя насправдi бiльш небезпечний за них. Якби не вiн, навряд чи хтось iз наших ризикнув би зробитися крадiем. Отже, – пiдсумував Максим, – вони наляканi бiльше, нiж ми. А ми наляканi, скажи?

Замiсть вiдповiдi Денис ствердно кивнув головою.

– Вони бояться, що хтось iх випередив. Вони, таким чином, втратили можливiсть вiддати тому лиховiсному дядi Костi своi борги. Нам нема чого боятися. Ми завжди можемо повернути кубок на мiсце i спекатися його назавжди. Значить, тепер нам слiд бути в два рази обережнiшими. Розумiеш, чому?

Тепер Денисовi не треба було додаткових пояснень.

Полювання за Золотим кубком не закiнчилося. Тiльки з цього моменту невiдомi полюватимуть так само i за ними.




14. Розмова з чемпiоном


Минули вихiднi. Нiчого не сталося.

Денис виходив на вулицю, гуляв з молодшою сестричкою в парку, бiгав у магазин та на базар. Та навiть цi звичнi домашнi турботи не вiдволiкали вiд головного: щоразу, виходячи з пiд’iзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь свiт знае: ось iде учень сьомого «А» Денис Черненко, який кiлька днiв тому вкрав Золотий кубок. У кожному перехожому, старшому за себе на вигляд рокiв на десять, вiн пiдозрював того самого лиховiсного дядю Костю. А в нiч з недiлi на понедiлок йому взагалi наснився цiлий бойовик: вiн кудись бiжить, а за ним хтось женеться. Куди б утiкач не завернув, переслiдувач завжди заступав йому шлях, i доводилося негайно завертати назад. Скiнчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса пiд бiк i плаксивим голосом протягнув:

– Ти чого-о-о кричи-и-иш…

Витерши спiтнiле чоло, Денис щось пробурчав, перевернувся на другий бiк, накрився ковдрою i спробував спати далi. Погонi бiльше не було, та не приходив i сон. Тому до школи Черненко подибав, куняючи на ходу.

А там на нього, як i на Максима, вiд якого за цi вихiднi не було нi слуху нi духу, чекала новина. І ii можна було назвати приемною. На першому поверсi, там, де завжди чiпляли шкiльну стiннiвку, вивiсили список кращих спортсменiв-старшокласникiв, якi визначатимуть переможця шкiльноi спартакiади. Пiд першим номером значився Володя Завгороднiй, а далi за абеткою: Юрiй Боровий (10-Б), Степан Вовченко (10-А), Іван Дiдик (11-Б), Василь Книш (10-Б), Юрiй Хорунжий (10-А) та Олександр Юхимець (11-А).

Для всiх це був лише список спортсменiв. Для Максима з Денисом – список пiдозрюваних. Бiлик вiдразу побiг по зошит. Треба було його переписати, бо на пам’ять у таких справах краще не покладатися. А Денис стояв бiля дошки, вкотре перечитуючи прiзвища i далi намагаючись пригадати, чи не належить почутий у роздягальнi голос одному з тих шести, що перерахованi пiсля Вови Завгороднього.

– Боiшся? – почув раптом позад себе i, здригнувшись вiд несподiванки, озирнувся. Завгороднiй, власною персоною. Стоiть i посмiхаеться йому, широко та приязно. Так близько з чемпiоном школи Денисовi ще не доводилося балакати. Та й не знав вiн, що сказати своему кумировi.

Мiж тим Вова пiдморгнув йому i поклав руку на плече.

– Черненко? Молодець, Черненко. Давай, старайся.

– Угу, – вичавив iз себе Денис, аби лиш не мовчати.

– Бачив я, як ти у баскетбол дванадцяту школу обстукав. Давай, так тримати. Скажу тобi по секрету, – вiн навiть нахилився та чомусь стишив голос, – ми з Валерiйовичем, ну, з фiзруком, про тебе говорили. Вiн тобою задоволений. Каже, перше мiсце у тебе в кишенi, перспективний ти пацан. Бач, як воно…

– Угу, – знову гукнув Денис.

– Не «угу», а мене слухай: Золотий кубок точно був би твоiм. Без балди, без дурнiв. Вiриш? – Денис замотав головою. – Правильно, молодця. Не вiр. Бо повiриш – носа задереш, а в спортi так не годиться. Менi можеш i не вiрити. А Олексiя, ну, Валерiйовича, колись запитай.

– Як же я… того…

– Тодi не питай, – Завгороднiй розпрямився i розвiв руками. – Сам усе побачиш. Шкода тiльки, що якiсь потвори тебе без реального кубка залишили. Та нiчого. Абонемент у тренажерний зал точно не вкрадуть. Разом будемо тренуватися, хочеш?

– Ага! – випалив Денис.

– Тодi давай, не пiдкачай. Не пiдведи мене, – пiдморгнувши йому ще раз, Завгороднiй вiдiйшов. Поруч тут же, нiби з-пiд землi, вирiс Максим.

– Чого це вiн? – запитав пiдозрiло, провiвши Вову поглядом.

– Нiчого, – вiдмахнувся Денис. Йому раптом розхотiлося повертати Золотий кубок. Своему спортивному кумиру вiн вiрив, як собi. І раз перемога вже обiцяна йому, то, значить, i кубок все одно належатиме йому як переможцю. Тiльки виглядае так, наче Денис украв головний приз у самого себе. Тобто сам себе обiкрав. Але цього черв’ячка, який раптом завiвся десь у нього всерединi, вiн вирiшив якось приборкати та придавити.

Та все ж не втримався – переказав Максимовi iхню з Вовою розмову. Той лише стенув плечима: подумаеш, герой спорту. Вголос цього не сказав, та напевне подумав. Денис хотiв образитись на нього, тодi махнув рукою.

Нiчого цей «ботанiк» у життi не розумiе.




15. Сiм однакових листiв


Пiсля школи хлопцi звично зiбралися в Бабусинiй хатi, де Максим, без звичних для нього пустих патякань, вiдразу перейшов до конкретних справ:

– Дуже добре, що хтось зробив за нас цю роботу, – вiн показав переписанi прiзвища. – Додамо сюди, як ти й казав, Толяна Тумановського. Допишемо сюди, в кiнець списку, до бiса абетку. Виходить семеро. Це якщо ти справдi Завгороднього виключаеш.

– Без варiантiв, – твердо сказав Денис.

– Тодi так. Треба написати сiм листiв. Кожному – окремий, а змiст один i той самий. Пишемо приблизно так, – Максим примружив очi. – Я знаю, що тобi потрiбно. Золотий кубок у мене. Готовий торгуватися. Умови – при зустрiчi. Що скажеш?

– Взагалi коротко i ясно. А що це дасть?

– Хто прийде в зазначене мiсце, той i полюе за кубком.

– Ха! Вони ж усi разом прийдуть! Бо захочуть його знайти!

– Ти диви, точно, – Максим пошкрiб лоба. – Ну… ну тодi напишемо так: «Дядя Костя отримае золото. Якщо ти знаеш яке, я готовий зустрiтися. Якщо лист потрапив до тебе помилково – викинь». Що скажеш?

– І що це мiняе? – не второпав Денис.

– Все! – впевнено заявив Максим. – Якщо наш адресат не знае нiякого дядi Костi, то й про золото вiн нiчого не зрозумiе. Просто викине цього iдiотського листа. Навiть якщо вони всi розкажуть один одному, один або двое з них повиннi зрозумiти натяк. Ключовим словом у нас тут буде «дядя Костя», а не «Золотий кубок».

– Це може спрацювати, – погодився Денис. – Тiльки замiсть «я» треба написати «ми».

– Не треба, – похитав головою Максим. – Нехай той, кого ми ловимо, думае, що з ним веде гру одна людина. Нам залишаеться тiльки придумати мiсце зустрiчi, одне для всiх. Чи призначити кожному рiзний час i рiзне мiсце.

– Так краще. Станцii метро найпростiше. Семеро пацанiв – сiм станцiй. Ми зможемо вiльно та швидко пересуватися з мiсця на мiсце.

– Годиться, – кивнув Максим i ввiмкнув комп’ютер.

Кiлька хвилин – i текст листа готовий. Хлопцi помiняли в кожному тiльки час та мiсце зустрiчi, призначаючи побачення з iнтервалом у пiвгодини. Так i вийшло, що першому, Юрiю Боровому з десятого «Б», вони назвали платформу на станцii метро «Лiсова» о третiй дня, а останньому, Толi Тумановському – на платформi станцii «Театральна» о шостiй вечора. Станцiю «Хрещатик» вирiшили пропустити – там на платформi стiльки народу товчеться, що загубити когось набагато легше, нiж знайти. Так само, як i загубитися.

Потiм Бiлан роздрукував усi сiм листiв удома на батьковому принтерi. Тим часом Черненко купив на поштi сiм однакових конвертiв. Перед цим вийшла коротка заминка – в Дениса не виявилося грошей. Та Максим спокiйно витягнув iз кишенi червоненьку купюру, тицьнув партнеровi в руку, коротко пояснивши:

– Тато каже: в моему вiцi парубок мусить мати мiнiмальну фiнансову самостiйнiсть.

– Ти ба… – тiльки й спромiгся видушити з себе Денис, якому власний рiдний батько мало що говорив навiть пiд час iхнiх не дуже частих зустрiчей.

Бiльше теми грошей вони, не змовляючись, вирiшили не торкатися.

Коли Денис повернувся з конвертами, хлопцi склали листи. Далi, як порадив Максим, лiвою рукою акуратно вивели друкованими лiтерами прiзвище кожного адресата. Лишалося пiдкинути цю наживку.

– Нема нiчого складного, – запевнив товариша Максим. – Два листи – в десятий «А», два – в десятий «Б», два – в одинадцятий «Б» i останнiй – в одинадцятий «А». Дуже проста математика. Не хочеться, звичайно, свiтитися з цим усiм перед очима старших…

– І я про це, – зiтхнув Денис. – Знати б, де хто живе, по поштових скриньках можна було б розкидати.

– Чекай, чекай, – вiдмахнувся Максим. – Коли фiзкультура, в класi нiкого нема. Зате речi лишаються. Завтра, здаеться, фiзкультура в старших е…

– Зайти в порожнiй клас i залишити кожному на партi? – здогадався Денис.

– Іншого варiанта не засвiтитися фейсами я не бачу. Правда, ми не знаемо точно, де хто сидить…

– Теж менi… Не спереду ж! По собi знаю: я б у перших рядах не сидiв. Просто кинути пiд якусь iз заднiх парт. Конверти пiдписанi, iм вiддадуть i забудуть. Той, хто нi при чому, подумае, що це чийсь жарт. А той, хто при чому, прочитае, подякуе i промовчить. Тут iнше: на перервi цього не зробиш…

– Значить, – ляснув себе по колiну Максим, – будемо по черзi проситися в туалет на уроцi.

Не зовсiм ця iдея лягла Черненковi на душу. Один раз попроситися не можна, а коли два рази – засмiють. Не любив Денис, коли з нього смiялися. Навiть по-дружньому. Тiльки нiчого не поробиш.

Запряглися у воза – тягнути треба.




16. Година пiк


Пройшло все на диво просто.

У десятому «Б» фiзкультура була наступного дня першим уроком. Вiдпроситися з ненависноi геометрii Денис i сам хотiв. Вчителька не здивувалася, про здiбностi учня Черненка вона не мала жодноi думки. Бо погану або хорошу думку можна мати про щось помiтне та очевидне. Тодi як здiбностей до геометрii, як переконалася досвiдчений педагог, у Черненка не було взагалi.

Хлопцевi ж до шмиги думка вчилки. Вийшовши зi свого класу, вiн швидко побiг в сусiдне крило до десятого «Б». Обережно приклав вухо до дверей. Наче тихо. Потягнув дверi на себе за ручку, зазирнув у щiлину. Таки нiкого нема, всi в спортзалi.

І тут йому пощастило, вiрнiше – осяяло його, наче сонячний промiнь у погрiб увiрвався. Вася Книш ходить до школи з новенькою i дорогою шкiряною сумкою, таких нi в кого нема. Ось вона, ця сумочка, стоiть на стiльцi за однiею iз заднiх парт у правому ряду. А в Юрка Борового, завзятого футболiста, фiрмова фанатiвська сумка з символiкою киiвського «Динамо». Сумка стоiть собi бiля другоi з кiнця парти в середньому ряду.

Раз-два: розкласти iменнi конверти.

Три-чотири: вийти з класу.

На перервi Денис похвалився Максимовi своiми успiхами i вiдразу видав:

– Я про це тiльки тепер згадав. У всiх кращих спортсменiв сумки та наплiчники з наворотами.

– Розумiю. Пiдкреслюють iндивiдуальнiсть, – кивнув Бiлан.

– Що креслять?

– Не важливо… Кажи.

– У Стьопи Вовченка до застiбки наплiчника малесенькi сувенiрнi боксерськi рукавички притороченi. У Ванi Дiдика сумка брудна – емблему «Шахтаря» намагався витерти, тiльки все одно видно. На сумцi Тумановського намальований Людина-павук. Здоровий лоб цей Толя, а такими дурницями цiкавиться… Так, – вiн на мить заплющив очi, – у Юри Хорунжого та Сашка Юхимця теж «динамiвськi» наплiчники, тiльки вони ж у рiзних класах, не поморочимося. Ось i все!

– Клас! – вигукнув Максим. – Тепер листи – сто вiдсоткiв – до кожного дiйдуть. І сьогоднi ми явно щось дiзнаемося. За дiло, напарнику!

Коли знаеш, що до якоi торби класти, справа таки швидше рухаеться. Вже до дванадцятоi дня кожен iз семи пiдозрюваних отримав анонiмне попередження. Лишаеться чекати, хто з них прийде на призначену зустрiч.

Рiвно о третiй дня Черненко з Бiланом вже стояли на платформi станцii метро «Лiсова». Станцiя кiнцева, людей завжди багацько товчеться, але не аж так людно, аби загубити того, кого шукаеш.

Юрковi Боровому, кандидатовi номер один, хлопцi дали п’ятнадцять хвилин. Не прийшов. Викреслили.

На наступнiй, «Чернiгiвськiй», народу товклося не дуже багато. Хлопцi тупцяли бiля мiсця зупинки першого вагона, намагаючись мiнiмально кидатися комусь у вiчi. П’ятнадцята тридцять, ще п’ять хвилин, ще… Вiдпадае боксер Стьопа Вовченко. Денис навiть зiтхнув з полегшенням: Стьопку вiн поважав.

Станцiя «Дарниця». Народу побiльшало – наближалася година пiк. Дiдик не з’явився, i Денис трошки засмутився: палкий прихильник киiвського «Динамо», вiн недолюблював фанатiв «Шахтаря», нехай навiть колишнiх. Тому дуже кортiло, аби кандидатом у злодii виявився саме Ваня.

Наступна станцiя «Лiвобережна». Люди сновигають туди-сюди активнiше. Хлопцiв уже починають ненароком штовхати. Та й сiрiе довкола потроху. Не так, звiсно, як узимку, та все одно не бiлий день. Васi Книша з десятого «Б» на платформi не було…

«Днiпро». Мiсцевi рибалки починають масово розбрiдатися по домiвках. Юрко Хорунжий не прийшов.

Далi – «Арсенальна». Тут уже година пiк в розпалi. Добре хоч виходiв тут пiд землею небагато, i сама станцiя порiвняно невелика. Достояли до пiв на шосту, для чистоти експерименту почекали хвилин десять. Не спокусився Сашко Хорунжий, нема його.

Коли, проiхавши «Хрещатик», вийшли на «Театральну», трошки розгубилися. Народу тут, наче мурашок. Туди-сюди сновигають, з лiнii на лiнiю переходять, та ще й патруль мiлiцейський чомусь збентежив Черненка. А Бiлана, навпаки, огорнув смуток: невже його розрахунки неправильнi, невже нiхто з семи…

Стоп! Ось вiн!

Толика Тумановського з його знаменитим Спайдерменом на наплiчнику обое помiтили практично одночасно.

Вiн вийшов iз вагона, роззирнувся, неквапом пройшовся по платформi. Ставши точно по центру, почав крутити головою в рiзнi боки. Денис хотiв уже йти до нього, навiть крок уперед зробив, аж раптом Максим сильно, обома руками схопив його за руку i утримав.

– Ти чого? Ось же вiн, дядi Костi дружок!

– Добре, – цикнув просто в вухо партнеровi Максим. – Йдемо звiдси. Потiм поясню. Гайда, поки не випас двох пiдозрiлих…




17. Заплаканий Горобець


Годинник показував початок дев’ятоi вечора.

Толик Тумановський був удома i саме збирався дивитися новий фiльм на диску – вiн фантастику любив. Та щойно запустив програвач i зручно влаштувався на диванi в своiй кiмнатi, як спочатку задзвонив телефон, а потiм мама гукнула:

– Толику, це тебе!

Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великоi кiмнати, взяв у мами трубку радiотелефону, промимрив: «Алло» i почув iз того боку дуже знайомий голос:

– Молодий чоловiче, менi потрiбно з вами поговорити. За п’ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…

Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднiшнiй дивний день.

…А ранком Максим Бiлан уже чекав Дениса Черненка на перехрестi. Накрапав березневий дощик, Максим пiд парасолькою був схожий на гриба. Денис пiд його парасолю ставати вiдмовився, натягнув сильнiше свою кепку, i вони покрокували до школи.

– Це не вiн, – коротко повiдомив Максим.

– Як це? Звiдки ти знаеш?

– Давай почнемо спочатку, – хлопцi зупинилися на бровцi тротуару, пропускаючи авто, а потiм швидко перейшли дорогу, i Максим повiв далi: – Вчора ти погодився зi мною: з двома семикласниками десятикласник нi про що серйозне говорити не захоче. Вiн узагалi не сприйме нас всерйоз. Навiть бiльше: зрозумiе, що двох таких шмаркачiв нема чого боятися.

– Ти обережнiше про шмаркачiв…

– Але ти з цим погодився! – трошки пiднiс голос Максим, i Денис змушений був i сьогоднi визнати: хоч добирай вирази, хоч рубай з плеча, розумник укотре вже казав вiрно. – Тому я сказав, що знайду спосiб розпитати чи допитати нашого пiдозрюваного, не вступаючи з ним у прямий контакт. Спосiб знайшовся. Толик нi при чому, i я йому вiрю.

– Ну а конкретно? – нетерпляче запитав Денис.

– Не знае Толя Тумановський нiякого дядi Костi. Зате зрозумiв, про яке золото йдеться. Батько дуже розстроiвся, це ж його iдея. Та й школа гуде. Кожен день усi чекають, що кубок пiдкинуть, бо час iде… Ось Толик i вирiшив: хтось хоче йому як синовi багатого спонсора вкрадений Золотий кубок тупо продати. Вiн чесно хотiв купити, навiть всi своi грошi забрав. А вiн на спортивний велосипед збирае… Словом, всi пролетiли: i ми, i вiн. Треба все спочатку починати.

– Виходить, – понуро промовив Денис, – нiхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?

Максим сам погано спав, думав пiвночi, яку б, а головне – кому б iще приготувати наступну хитру пастку. Навiть певнi iдеi намалювалися. І вiн навiть збирався по дорозi до школи подiлитися ними з Денисом. Та всi думки вилетiли з голови вiд побаченоi картини.

У шкiльному дворi сидiв просто на власному наплiчнику пiд яблунею Вiтя Горобець iз паралельного класу, з сьомого «Б». Здивував вiн не тiльки Максима, а й Дениса. Капiтан iхньоi шкiльноi футбольноi збiрноi сьомих класiв, довготелесий i завжди акуратний, як на спортсмена-початкiвця, Горобець тепер сидiв, намочений дощиком, зовсiм спалий з лиця, розхристаний, пом’ятий, розгублений. Виглядало, нiби Вiтю хтось побив просто зранку. Хоча навряд чи капiтана футбольноi команди, в якiй Денис був лiвим крайнiм нападником, хтось мiг так побити, аби довести до слiз.

Вiтя Горобець плакав. Це не краплi дощу – справжнi сльози на щоках. Всi проходили повз нього, спiшили на уроки, не звертали уваги чи робили вигляд, що не звертали. Та Горобця це очевидно влаштовувало: зайва увага йому не була потрiбна.

Не змовляючись, Максим i Денис пiдiйшли до нього.

– Ти чого, Горобчику? Що таке? – схилився над ним Черненко.

– А… ти теж… Не бачити менi Золотого кубка. Не ясно хiба? Не бачити!

– Тю! – здивовано вигукнув Денис. – Так i менi не бачити. І нiкому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти той… вставав би… Не треба так уже… Розумiю…

– Нiчого ти, Чорний, не розумiеш! До чого ти тут, до чого всi? Я не матиму Золотого кубка нiколи! Я, розумiеш!

– Ти тут до чого? – поцiкавився Максим.

– А ти, салабон, до чого тут? – визвiрився Горобець. – Паняй, паняй на уроки, книжечки своi погортай! Не лiзь до мене взагалi! Не пхайся в чоловiчi справи!

– Рюмсати – теж не чоловiча справа, – спокiйно проказав Максим. – Давай, що там у тебе вийшло з Золотим кубком.

– Нiчого не вийшло! – визвiрився Горобець. – У тому-то й справа, що нiчого!

Вiн ображено почав говорити. І хлопцi вiдразу згадали, де чули подiбне зовсiм недавно. Тiльки Денис Черненко не зробив жодних висновкiв, а Максим Бiлан за кiлька хвилин зрозумiв усе.

Ну, якщо не все, то багато чого в iсторii з Золотим кубком стало ясно.

Мiркував цiлий день. Денисовi пояснив своi висновки тiльки пiсля школи, в Бабусинiй хатi. Той, як i передбачав Максим, спочатку вперся рогом i приймати це не хотiв.

Майже годину Максим переконував його: це единий спосiб повернути Золотий кубок на мiсце. Переконав.




18. Дядя Костя i хлопець у каптурi


– Нiхто не прийде. Ось побачиш, – недовiрливо пробурчав Денис i поправив на плечах лямки наплiчника.

Максим мовчав. Вiн вiдчув, як увесь дрiбно труситься вiд нервовоi напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирiшили сьогоднi повернути, i вiн переживав, аби добрi намiри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.

Зустрiч вони призначили о шостiй годинi вечора в найбiльш зручному мiсцi – бiля входу в «Макдональдс». Тут навiть якщо захочеш – не заблукаеш. З iншого боку, тут постiйно багато людей. Якщо все пiде не так, i ситуацiя повернеться не дуже безпечним боком, завжди можна гукнути на допомогу. Денис же навiть цим не переймався: вiн вiрив, що цього разу розумник Максим теж помилився, помилився ще грубiше.

– Доброго вечора, дiтвора, – почулося раптом ззаду.

Хлопцi дружно повернулися. Навпроти них стояв чоловiк рокiв тридцяти. Трохи покривлений, явно перебитий у бiйцi нiс, неголене пiдборiддя, близько посадженi вирячкуватi очi та брови, що зрослися на перенiссi.

– Драсте, – привiтався Максим.

– Думаю, ви тут не просто так стоiте. Когось чекаете, правильно?

– Можна й так сказати, – ухилився вiд вiдповiдi Максим.

Вiн уже знав, хто до них пiдiйшов. І був переконаний – Денис теж упiзнав цей голос, густий i ледь хриплуватий. Цього незнайомця його молодший спiвбесiдник тодi, в роздягальнi, називав дядею Костею.

– Тодi ви дочекалися. В смислi – догралися, – у голосi дядi Костi тепер звучали лиховiснi нотки. – То як, самi пiдете зi мною, чи вас, наче кошенят, за шкiрку брати?

Денис першим вiдчув – тепер з ними нiхто не граеться. Для них iгри в сищикiв-розбiйникiв так само раптово скiнчилися. Бiда буде. Першим шарпонувся вбiк, цiлком слушно мiркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в iнший. Може, вдасться втекти, якщо зiрватися ось так, iз мiсця.

Не вдалося. Дорогу втiкачевi заступив кремезний хлопець у спортивнiй куртцi та светрi з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, у пiвтемрявi розгледiти, хто це, не було можливостi. Сильнi руки згребли Дениса, мiцно стиснули, немов капканом.

– Гайда з нами, дiтвора. Ми про все домовимося, – сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.

Вiн взяв за лiкоть Максима, хлопець у каптурi – Дениса. Неподалiк, бiля бровки тротуару, стояла машина. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч з водiем. Хлопець у каптурi запхав свого на задне сидiння поруч iз собою. Сiвши за кермо, дядя Костя засвiтив у салонi свiтло.

– Привiт, Вовчику, – звернувся Максим до хлопця в каптурi.

Той рвучко скинув свою машкару, i Денис скреготнув зубами: поруч з ним дiйсно сидiв кращий спортсмен школи, його особистий супергерой, головний суддя шкiльного чемпiонату Володя Завгороднiй.

– Розгадали, значить… – просичав вiн.

– Чисто випадково, – поквапився пояснити Максим. – Черненко, твiй палкий фанат, мало не силою переконав мене в твоiй повнiй непричетностi до цiеi iсторii. Хто завгодно, тiльки не ти. Я повiрив i думати про тебе забув. Але для чого було жалiти Вiтю Горобця через те, що Золотий кубок йому нiколи тепер не дiстанеться? Хоча Горобець – единий, хто мав сто вiдсоткiв його отримати, бо ти, головний суддя, виступатимеш за нього.

– То й що? – не зрозумiв Завгороднiй.

– Нiчого особливого. Просто те ж саме ти говорив i Денисовi, i ще кiльком спортивним пацанам iз сьомих та восьмих класiв. У мене вчора цiлий день пiшов на те, аби опитати iх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Значить, ти в бiльшостi випадкiв навмисне брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим бiльше вкраденим? Поки що вiдповiдi я не маю, одначе така хвиля брехнi сама по собi викликае пiдозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицiею зустрiтися. Тепер ми знаемо, хто хотiв украсти Золотий кубок.

– Ви нi фiга ще не знаете, шпанята, – зiтхнув Завгороднiй.

– Розумецькi дуже, – озвався дядя Костя i запустив мотор машини. – З нами поiдуть. Твоя проблема, Вова. Ти i вирiшуй. Тiльки швидко.

Вони рушили в невiдомiсть.




19. Пiратський скарб


Їхали вечiрнiм Киевом хвилин тридцять. Рухалися ближче до околицi.

Нарештi дядя Костя зупинився бiля якогось парку, кивком голови звелiв усiм виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Вовка виштовхнув назовнi копняком. Просто перед ними грав рiзнобарвними яскравими вогниками напис:


Пiратський скарб. Лови фортуну!


ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ

Дядя Костя лишився стояти на мiсцi. Завгороднiй пiдштовхнув полонених до входу, прочинив дверi. Хлопцi зазирнули всередину.

Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматiв. І зал наполовину заповнений. Бiльшiсть азартних гравцiв – з вигляду – ровесники Завгороднього. Придивившись уважнiше, Максим угледiв там кiлькох молодших, рокiв по чотирнадцять-п’ятнадцять.

– Подобаеться? – запитав Вовка, хижо посмiхаючись. – Це, пацани, називаеться доросле життя. Яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяе.

– Дорослим людям сюди заходити не бажано, – як мiг спокiйно мовив Максим. – А школярам – взагалi заборонено.

– Та що ти кажеш! – роблено здивувався Вовка. – І хто забороняе? Досить тут базiкати, гайда, поговоримо в iншому мiсцi.

Дядя Костя завiв усю компанiю з iншого боку грального салону, в невеличке службове примiщення. Зачинивши за собою дверi, вiн присiв за стiл у кутку, з непiдробною цiкавiстю спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться. Тим часом Вовка розiйшовся не на жарт.

– Грамотний, кажеш? – нависнув вiн над Максимом. – Правильно. Такi «ботанiки», як ти, проживуть усе життя, засмiчуючи легенi пилом вiд книжечок. І чого ти, Дениску, з таким водишся?

– А тобi чого не вистачае? – обережно поцiкавився Максим. – Розумiю, тут царство азарту. Пiратськi скарби обiцяють за двадцять хвилин. Тiльки ж ти – спортсмен, кандидат у майстри, здаеться, чемпiон i все таке…

– Слухай, заткнися краще, га? Бо, чесне слово, довбешку скручу! – гаркнув Вовка. – Багато ти розумiеш. А що менi це дае? Ну, бiгаю швидше за Васю чи Гришу. Ну, пiдтягнуся на два рази бiльше, нiж Ваня чи Петя. В мене медальок та грамот уже нема куди складати! І нiчого вони не коштують! Тодi як тут, – вiн обвiв рукою примiщення, – справжнiй азарт, справжнi змагання, реальний результат! Коли ти виграеш, то не на змаганнях з дебiльного бiгу на сто метрiв. Ти виграеш справжнi грошi!

– Але ж ти можеш iх i програти, – зауважив Максим. – Я не спортсмен, але знаю: там виграе сильнiший. А в цьому залi, з пiратськими скарбами – той, кому пощастить. Ну а щастить не так уже й часто. Думаю, ти в якийсь момент почав програвати, i дядя Костя, директор цього залу, почав тобi позичати. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своiм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти…

Дядя Костя стукнув долонею по столу.

– Досить, Вовко! Цей курдупель аж надто розумний! Закрий йому рота! І поясни цим кошенятам, куди вони не повиннi тицяти своi сопливi носи.

Завгороднiй ступив до Максима, замахнувся.

Денис Черненко заступив йому шлях.

Кулак Завгороднього врiзався в Денисовi груди. Сильний удар вiдкинув його до стiни. Стукнувшись об стiну, Денис сповз на пiдлогу.

– Бачив? – запитав Завгороднiй у Максима. – Ось так я почну товкти твого дружка кожен день. Це попередження йому, аби не патякав. Ти теж триматимеш язика за зубами. Бо як вiдкриеш свого мудрого рота, згадай: у Дениска менший братик, зовсiм мала сестричка i мамочка, яка тягне всю цю велику рiдню. Погано буде всiм.

– Ну, ти… – Денис спробував пiдвестися, та заважав наплiчник.

– Лежи, де лежиш! – гаркнув Вова. – Думаю, ви сьогоднi засвоiли урок. Я так думаю, ви його стирили, аби потiм комусь продати. Тiльки хитрiшi за вас е. Давайте сюди кубок i можете бути вiльнi. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад.

– Сам вiзьми, – огризнувся Максим. – У нього, в наплiчнику.

Вова Завгороднiй, переможно глянувши на дядю Костю, пiдiйшов до переможеного Дениса, легко пiдхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплiчника розiйшлася з тихим шурхотом.

Рука кращого спортсмена пiрнула туди. Виринула з Золотим кубком. Здобич привабливо блиснула в свiтлi лампочок. Дядя Костя кiлька разiв плеснув у долонi. Завгороднiй перекинув кубок iз руки в руку, милуючись ним. Потiм кинув старшому товаришу. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.

Тому обое навiть спершу не почули, що сказав йому Максим Бiлан. Навiть перепитав:

– Що-що ти там пискнув?

– На долонi своi подивись, кажу.

Вовка Завгороднiй глянув спочатку на лiву долоню. Потiм – на праву. Дядя Костя зробив те ж саме, i аж тодi кинув його собi пiд ноги.

Долонi в обох почорнiли, наче в сажотрусiв.

Скрикнувши, Вовка почав терти iх об джинси. Потiм – одна об одну. Тодi поплював i знову потер. Дядя Костя робив те саме.

– Не допоможе, – спокiйно пояснив Максим. – Кубок оброблено спецiальною хiмiчною речовиною. Шеф, наш директор школи, вже знае про це, тiльки нiкому не каже. Якщо не помити руки спецiальним розчинником, усе зiйде саме. Але – через два тижнi. До того ж свербiтиме. Чи вже свербить?

Наче на пiдтвердження його слiв, Вовка почав шкребти долонi. Дядя Костя чухрав своi об стiну.

– Ну а тепер, панове, – поважно мовив Максим, – ми з Денисом хочемо зробити вам обом одну дуже вигiдну пропозицiю.

Черненко став поруч з ним. На муки того, хто ще недавно був його кумиром, а кiлька хвилин тому погрожував його родинi, Денис дивився з явним задоволенням.




20. Третiй помiчник


Школу облетiла радiсна звiстка: Золотий кубок знайшовся! Хтось залишив його пiд дверима директорського кабiнету. Сталося це несподiвано. Щойно Шеф зайшов до себе, як у дверi постукали. Визирнув – перед дверима Золотий кубок. Цiлий та неушкоджений. Якраз на сьомий день, останнiй iз оголошених для безпечного повернення вкраденоi речi днiв. Знаючи про деякi особливостi кубка, вiн обережно взяв його, обгорнувши руку ганчiркою. Ганчiрка не почорнiла. Значить, Золотий кубок уже старанно витерли.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kokotyuha_andr-y/mislivc-za-prividami-zb-rnik