Тi, що спiвають у тернi
Коллiн Мак-Каллоу


Чуттева та зворушлива iсторiя кохання. Забороненого кохання, що долае роки i кiлометри, обiтницi i закони. Знову i знову три поколiння жiнок Клiрi припускатимуться тих самих помилок, вiдвойовуючи в долi право на щастя. Для Меггi Клiрi – це католицький священик Ральф де Брiкассар. Та, заплативши за коротку мить нiжностi найдорожчу цiну, втративши одного разу вкрадене в Бога, Меггi колись знайде вiдповiдь, що змушуе кидатися на тернину маленьку пташку з пiснею любовi…





Коллiн Мак-Каллоу

Тi, що спiвають у тернi



© Colleen McCullough, 1977

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


Є легенда про пташку, що спiвае лише раз у життi, спiвае милозвучнiше за будь-яку iстоту на всiй землi. Щойно покинувши гнiздо, ця пташина шукае тернину i не заспокоiться, аж поки не знайде. А потiм, спiваючи серед нещадно гострих гiлок, врештi-решт наштрикуеться на найдовшу та найгострiшу колючку. Помираючи, вона долае бiль i своiм спiвом перевершуе жайворонка та солов’я. Лиш одна бездоганно-прекрасна пiсня, цiна якоi – життя. Але ii зацiпенiло слухае увесь свiт, а Бог на небесах – усмiхаеться. Бо найкраще досягаеться цiною великого болю… Принаймнi так легенда каже.







Частина перша

1915–1917, Меггi





1


Восьмого грудня 1915 року Меггi Клiрi вiдзначала свiй четвертий день народження. Прибравши зi столу тарiлки пiсля снiданку, мати мовчки тицьнула iй коричневий паперовий пакунок i наказала вийти надвiр. Тож Меггi присiла за ялiвцевим кущем бiля парадного в’iзду i почала нетерпляче сiпати та смикати. Маленькi пальцi були слабкi й незграбнi, а папiр – товстий i цупкий; вiд нього йшов легенький запах унiвермагу мiстечка Вахiне[1 - Дiвчина (полiнезiйською). (Тут i далi прим. пер.)], а це свiдчило, що предмет у пакунку був – о, диво! – придбаний за грошi, а не передарований чи зроблений власноруч.

У кутку пакунка блиснуло щось золотисте, i Меггi з новою силою взялася за папiр, заповзято лущачи його довгими нерiвними смужками.

– Агнеса! Ой, та це ж Агнеса! – замилувалася вона i клiпнула, оглядаючи ляльку, що лежала у пошматованому паперовому кубельцi.

То й справдi було диво. У Вахiне Меггi була лише раз у життi, й то давним-давно, ще минулого травня, бо вона була слухняною дiвчинкою. Але, сидячи високо в тарантасi поруч iз матiр’ю i намагаючись поводитися зразково, вона не змогла побачити багато через власне хвилювання i радiсне збудження. Та все ж вона помiтила Агнесу – красуню-ляльку на полицi унiвермагу, вбрану в кринолiн iз рожевого атласу, рясно оздобленого мереживними рюшами. І одразу ж охрестила ii Агнесою, бо не знала iншого iменi, достатньо елегантного для такого незрiвнянно-чудесного створiння. Упродовж наступних мiсяцiв Меггi згадувала Агнесу, однак нi на що не сподiвалася: власноi ляльки Меггi не мала, а про те, що ляльок вигадали саме для маленьких дiвчаток, вона ще не знала. Меггi бавилася свищиками, рогатками та подряпаними солдатиками, що стали непотрiбними ii братам; ii руки часто бували брудними, а черевички – у багнюцi. Їй навiть на думку не спадало, що Агнеса призначена для гри. Погладивши складки яскраво-рожевоi сукнi, прекраснiшоi за будь-яку з тих, що бачила на живих жiнках, Меггi обережно пiдняла Агнесу. Лялька мала шарнiрнi руки й ноги, якi поверталися навсiбiч; навiть шия й талiя – i тi були на шарнiрах. Всiяне перлинами золотисте волосся Агнеси було елегантно укладене високою зачiскою в стилi помпадур; iз-пiд легкоi, як пiна, мереживноi хустки, скрiпленоi брошкою з перлами, виднiла впадинка мiж блiдими грудьми. Ретельно розфарбоване порцелянове обличчя навмисне не вкрили глянцем, щоб надати тонко пiдфарбованiй «шкiрi» природноi матовоi текстури. З-пiд вiй зi справжнього волосся поблискували блакитнi очi, навдивовижу схожi на очi живоi людини – з темно-блакитним забарвленням райдужних оболонок. Меггi виявила, що коли нахилити ляльку горiлиць, вона заплющить очi. На трохи пiдрум’яненiй щоцi виднiла родимка, а крiзь злегка розтуленi темно-червонi губи Агнеси проглядали маленькi бiлi зубки. Меггi сiла, схрестивши ноги, вмостилася зручнiше, обережно поклала ляльку собi на колiна й дивилася на неi.

Вона так i сидiла за кущем ялiвця, коли з’явилися Джек i Г’юi. Вони йшли, човгаючи по травi, що лишилася попiд парканом – там, де ii незручно косити. Волосся Меггi було типовим маячком Клiрi – всiм дiтям iхньоi родини, за винятком Френка, дiсталася у кару чуприна з рудуватим вiдтiнком. Джек пiдштовхнув брата й вишкiрився. Вони розiйшлися в рiзнi боки, вдаючи з себе полiцiянтiв, що вистежують утеклого маорi. Та Меггi, яка сидiла тихенько щось мугикаючи, не почула iх, бо була надто захоплена Агнесою.

– Що там у тебе таке, Меггi? – гукнув Джек, пiдстрибнувши до сестри. – Нумо покажи!

– Еге ж – покажи! – хихикнув Г’юi, заходячи з протилежного боку.

Меггi мiцно притиснула ляльку до грудей i похитала головою.

– Нi, вона моя! Менi ii на день народження подарували!

– Покажи ii нам, ну! Ми просто хочемо поглянути на неi.

Радiсть i гордiсть взяли гору, i Меггi показала братам ляльку.

– Погляньте, яка вона гарна! Їi звуть Агнеса.

– Агнеса… Агнеса? – здивовано перепитав Джек, удавши, що мало не вдавився вiд огиди. – Яке сентиментальне й сопливе iм’я! Чому ж ти не назвала ii Маргарет або Беттi?

– Тому що вона Агнеса!

Тут Г’юi помiтив шарнiр на ляльковому зап’ястку й аж присвиснув.

– Ти диви, Джеку, вона руками рухати може!

– Як це? Ану давай подивимося!

– Нi! – скрикнула Меггi й знову притиснула до себе ляльку. – Нi! Ви ii зламаете! Ой, Джеку, не забирай ii, бо ти ж ii зламаеш!

– Тьху на тебе! – Його бруднi засмаглi руки мiцними лещатами стисли зап’ясток Меггi. – А «кропивки» не хочеш? І не скигли, бо розповiм Бобу. – З цими словами Джек крутнув ii шкiру в протилежних напрямах так, що та аж побiлiла вiд натягу, а Г’юi вхопив ляльку за спiдницю i смикнув. – Ану вiддай, бо зроблю по-справжньому боляче!

– Нi, Джеку, будь ласка, не треба! Ти ж ii зламаеш, я знаю, що зламаеш! Благаю, не чiпай ii! Не забирай ляльку, будь ласка! – Попри сильний бiль у зап’ястi, вона не вiдпускала Агнеси, пхикала i хвицала ногами.

– Ось вона! – вигукнув Г’юi, коли лялька вислизнула з-пiд схрещених рук Меггi.

Заволодiвши здобиччю, Джек та Г’юi захопилися нею не менше за Меггi: вiдразу ж стягнули з неi сукенку, спiдницi та довгi розцяцькованi пiдштаники. Агнеса лежала гола, а хлопцi смикали та крутили ii навсiбiч, скiльки фантазii вистачало: то ногу iй заведуть за спину аж до потилицi, то повернуть голову так, що лялька втуплювалася очима у власну спину. Меггi стояла й плакала, але вони на те не зважали; дiвчинцi навiть не спадало на думку гукати на допомогу, бо в родинi Клiрi той, хто не мiг за себе постояти, не мусив розраховувати на помiч та симпатiю. Це стосувалося й дiвчат.

Ляльчине золотисте волосся розкуйовдилося, а перлини, блиснувши на сонцi, полетiли в траву й погубилися там. Запилений черевик безжально втоптав кинуту сукню, вимазавши ii атлас ковальським мастилом. Меггi стояла навколiшки i похапцем збирала мiнiатюрнi одежинки, щоб хлопцi не завдали iм ще бiльшоi шкоди, а потiм нишпорила мiж стеблами трави там, де впали перлини. Сльози слiпили ii, а душу переповнювало ще незнане вiдчуття горя, бо до цього дня вона не мала нiчого, за чим можна було б горювати.

Френк випростався й кинув пiдкову, а та з сичанням впала у холодну воду. Останнiми днями спина не болiла, тож, мабуть, вiн таки звик до ковальськоi роботи. Його батько зауважив би, що на це пiшло чимало часу – аж пiвроку роботи в кузнi. Та Френк краще розумiв, скiльки часу минуло, вiдтодi як вiн дiзнався, що таке горно та ковадло: вiн мiряв час не хвилинами та годинами, а ненавистю та огидою. Кинувши молот у спецiальний ящик, вiн тремтливою рукою вiдкинув iз чола пасмо прямого чорного волосся i стягнув через голову старий шкiряний фартух. Його сорочка лежала в кутку на копицi соломи. Важкими кроками вiн рушив туди й на якусь мить зупинився, втупившись широко розкритими немиготливими очима в трiснуту стiну сараю так, наче ii перед ним не було.

Вiн був по-пiдлiтковому худорлявий i малий на зрiст – не вищий за п’ять футiв три дюйми, але завдяки роботi з молотом його плечi вже огорнули твердi горбики м’язiв; блiда й бездоганно-чиста шкiра поблискувала потом. У його чорних очах та чорному волоссi вгадувався чужорiдний вiдтiнок, а повногубий рот та широкий нiс вирiзняли його з родини Клiрi: у жилах Френковоi матерi текла кров предкiв-маорi, i в ньому вона далася взнаки. Йому було майже шiстнадцять, тодi як Бобу ледь виповнилося одинадцять, Джековi десять, Г’юi – дев’ять, Стюартовi – п’ять, а маленькiй Меггi – три. Невдовзi вiн згадав, що цього дня Меггi «стукнуло» чотири, бо сьогоднi ж восьме грудня. Френк вдягнув сорочку й вийшов iз сараю.

Будинок стояв на вершечку невеликого пагорба, вивищуючись футiв на тридцять над сараем i стайнями. Як i всi будинки в Новiй Зеландii, вiн був дерев’яний, розлогий i мав лише один поверх, бо вважалося, що коли трапиться землетрус, хоч якась частина споруди мае встояти. Довкола будинку повсюдно рiс ялiвець, о цiй порi року всiяний пишними квiтами. Трава була зелена й розкiшна – як i всяка трава в Новiй Зеландii; вона не жовтiла навiть взимку, коли iнiй часом лежав у затiнку весь день, а тривале й м’яке лiто надавало iй iще багатшого зеленого вiдтiнку. Дощi падали тихо й лагiдно, не завдаючи шкоди нiжнiй свiжостi рослин, снiг не випадав, а сонце мало вдосталь сили, щоб плекати й вирощувати, а не виснажувати й висушувати. Лиха, що спiткали Нову Зеландiю, з громовим гуркотом виривалися з черева землi, а не падали з неба. Тут панувало приглушене недобре передчуття, а ледь уловиме тремтiння та гупання передавалося через ступнi нiг, бо пiд земною поверхнею ховалася сила, яка наводила побожний страх, сила такоi моцi, що тридцять рокiв тому повнiстю знищила височенну гору; тодi з розщелин на схилах начебто безневинних пагорбiв iз завиванням виривалися струменi пари, вершини вулканiв курiли димом, а в гiрських ручаях текла тепла вода. Гучно булькотiли величезнi озера багнюки, морськi хвилi невпевнено плескотiли об стрiмкi прибережнi скелi, адже, де буде берег пiд час наступного припливу, не знав нiхто, а земна кора мiсцями мала лише дев’ятсот футiв товщини.

Однак це була привiтна й красива земля. За будинком розляглася зелена, як смарагдова обручка Фiони Клiрi, долина, поцяткована копичками кремового кольору, якi зблизька виявлялися вiвцями. Там, де звивистi пагорби впиралися в обрiй свiтло-блакитного неба, здiймалася у височiнь аж на десять тисяч футiв гора Егмонт, що заснiженими схилами занурювалася у хмари; ii симетрiя була такою бездоганною, що нею не втомлювалися милуватися навiть такi, як Френк, хто бачив ii щодня.

Вiд сараю до будинку треба здолати досить нелегкий пiдйом, та Френк поспiшав, бо знав, що вiдлучатися вiн не мiг – батькiв наказ був чiткий i недвозначний. За рогом будинку вiн побачив бiля ялiвцевого куща маленьку компанiю.

Нещодавно Френк возив матiр до унiвермагу по ляльку для Меггi. Вiн i досi дивувався: що ж наштовхнуло ii на таку думку? Бо мати не мала схильностi до непрактичних святкових подарункiв – на них бракувало грошей, тому вона нiкому й нiколи не купувала iграшок. Натомiсть дарувала всiм своiм дiтям одежу, поповнюючи на днi народження та рiздвянi свята iхнiй скромний гардероб. Але, вочевидь, Меггi помiтила ту ляльку пiд час своеi першоi i поки що единоi подорожi до мiста, i Фiона про це не забула. Коли ж Френк спробував розпитати ii, Фiона пробурмотiла щось про те, що кожнiй маленькiй дiвчинцi потрiбна лялька, i швидко змiнила тему розмови.

Лялька лежала на дорозi, i Джек iз Г’юi грубо й безжально крутили навсiбiч ii шарнiри. Меггi стояла до Френка спиною i дивилася, як брати знущаються з Агнеси. Чепурненькi бiлi шкарпетки його сестрички спустилися зiжмаканими складками на чорнi черевички, а у вузькому промiжку мiж ними та каймою святковоi сукенки з коричневого вельвету рожевiли ii нiжки. Копичка вишукано завитого волосся iскрилася на сонцi й спадала каскадом iй на спину – нi золотисте, нi руде, а щось середне. Бiлий тафтовий бантик, що тримав кучерi, не даючи iм спадати на обличчя, обвис запилюжений, у пилюцi була й сукенка Меггi. В однiй руцi вона мiцно стискала ляльчинi одежинки, а другою марно намагалася вiдштовхнути Г’юi.

– Ану облиште, байстрюки чортовi! – гаркнув Френк.

Джек та Г’юi миттю скочили на ноги i, забувши про ляльку, прожогом чкурнули навтьоки: коли Френк лаявся, то втеча була найрозумнiшим виходом.

– Ах ви ж хамлюги рудоволосi! Спробуйте ще хоч раз доторкнутися до тiеi ляльки – i я надеру вашi маленькi сраки! – крикнув Френк iм навздогiн.

Вiн нагнувся i, взявши Меггi за плечi, легенько струснув ii.

– Ну, не плач! Припини – бачиш, вони вже втекли i бiльше нiколи не чiпатимуть твою ляльку, обiцяю тобi. Усмiхнися, сьогоднi ж твiй день народження, еге ж?

Личко Меггi набрякло вiд плачу, по щоках струменiли сльози; дiвчинка поглянула на Френка, i в ii широко розплющених сiрих очах було стiльки горя, що у хлопця до горла пiдкотився клубок. Вiн витягнув iз кишенi бриджiв брудну ганчiрку, незграбно витер Меггi обличчя, а потiм затиснув iй носа.

– Сякай!

Меггi зробила, як вiн сказав, кинула плакати й гучно гикнула.

– Ой, Фр-Фр-Френку, вони вi-вi-вiдiбрали у мене Агнесу! – скiмлила вона, шмигаючи носом. – Вся ii зачiска розпатлалася, а з во-во-волосся позлiтали всi клясивi п-п-п-перлинки! Вони попадали в тр-тр-траву, i я нiяк не можу iх знайти!

Їi очi знову заступили сльози, i кiлька краплинок упали Френку на руку. Вiн трохи постояв, витрiщившись на свою вологу шкiру, i злизав сльозинки.

– Що ж, доведеться iх знайти, еге ж? Але якщо плакатимеш, то не знайдеш нiчого. І що це за сюсюкання дитяче? Ти ж уже пiвроку тому замiсть «клясивi» промовляла правильно – «красивi»! А тепер висякайся знову i пiдбери свою бiдолашну… як там ii?.. Агнесу. Якщо ти ii не вдягнеш, у неi будуть сонячнi опiки.

Френк всадовив сестру на краю стежини, обережно подав iй ляльку, а сам став навколiшки в травi й повзав, вишукуючи перлини. Нарештi вiн радiсно скрикнув, пiдняв руку й показав свою знахiдку.

– Ось! Перша перлина! Я iх усi знайду, ти лишень почекай.

Меггi милувалася своiм найстаршим братом, поки той нишпорив у травi, час вiд часу пiднiмаючи руку з кожною знайденою перлиною; аж раптом пригадала, що Агнеса, напевне, мае нiжну i вразливу шкiру, тож ii може обпекти сонце, i почала зосереджено вдягати ляльку. Вона не помiтила на нiй якихось серйозних ушкоджень. Волосся Агнеси розтрiпалося i тепер безладно висiло, а руки й ноги були бруднi в тих мiсцях, де хлопчаки смикали та стискали ii, але все було в порядку i працювало. Волосся Меггi над вухами тримали черепаховi гребiнцi; дiвчинка висмикнула один iз них i заходилася вичiсувати волосся Агнеси – справжне людське волосся, вибiлене до кольору золотавоi соломи, що майстерно трималося на основi з клею та марлi.

Коли Меггi невмiло й незграбно намагалася розчесати велике скуйовджене пасмо, сталося нещастя: волосся вiдiрвалося, геть усе, i повисло безладною копичкою на зубцях гребiнця. І виявилося, що за широким гладеньким лобом Агнеси не було нiчого – нi макiвки, нi лисого черепа. Лише одна жахлива розвернена дiра. Тремтячи вiд страху, Меггi нахилилася i зазирнула всередину ляльчиного черепа. Там проступали зворотнi контури щiк та пiдборiддя; крiзь розтуленi губи пробивалося свiтло, надаючи чорному силуету зубiв виразно хижого вигляду. А зверху були очi Агнеси – двi моторошнi кульки, що цокали, нанизанi на дротину, яка жорстоко й немилосердно пронизувала ляльчину голову.

Меггi закричала – тоненько й пронизливо; вiдкинувши Агнесу геть, вона верещала, затуливши долонями лице, а ii тiло здригалося вiд ридань. Невдовзi вона вiдчула, як Френк розчепив iй пальцi й пiдняв на руки, притиснувши обличчям до шиi. Дiвчинка обхопила його руками i потроху вгамовувалася, аж поки близькiсть брата заспокоiла ii, i мала вiдчула, як гарно вiн пахнув – кiньми, потом та кузнею.

Коли ж Меггi притихла, Френк умовив ii розповiсти, що трапилося; вiн пiдняв iграшку, уставився поглядом у порожню ляльчину голову та спробував пригадати, чи був всесвiт його дитинства так само обтяжений химерними страхами. І пригадав, що його переслiдували iншi лячнi привиди – привиди людей, недобрих поглядiв i лихих чуток. Йому пригадалося сором’язливе й боязке обличчя матерi, ii постава, тремтiння ii руки, коли вона тримала його за руку.

Що ж там побачила Меггi? Що ii так вразило? Френку подумалося, що вона й анiтрохи так не засмутилася б, якби у ляльки пiсля втрати волосся почалася кровотеча. Кровотеча свiдчила про життя, бо принаймнi раз на тиждень у кого-небудь iз родини Клiрi неодмiнно траплялася сильна кровотеча.

– Очi, ii очi! – прошепотiла Меггi, намагаючись не дивитися на ляльку.

– Та у неi прекраснi очi, Меггi, – спантеличено пробурмотiв Френк, зариваючись обличчям у волосся сестри. Воно було таке розкiшне, таке барвисте!

Вiн аж пiвгодини умовляв ii поглянути на Агнесу, ще пiвгодини витратив на те, щоб переконати ii зазирнути в порожнiй череп. Френк показав сестрi, як працюють ляльчини очi, як ретельно вони припасованi, однак при цьому легко розплющуються й заплющуються.

– А тепер ходiмо, бо час повертатися додому, – сказав вiн i пiдхопив сестру на руки, а лялька виявилася затиснутою мiж Меггi та його грудьми. – Попросимо маму полагодити Агнесу, еге ж? Виперемо й вигладимо ii одежинки i приклеiмо волосся. А ще я зроблю тобi гарнi шпильки i повставляю в них оцi перлинки, щоб ти могла робити ляльцi такi зачiски, якi тобi заманеться.

Фiона Клiрi чистила на кухнi картоплю. Надзвичайно вродлива бiлява жiнка трохи нижча вiд середнього зросту, але з суворим виразом обличчя, вона мала прекрасну фiгуру й тендiтний стан; анiтрохи не змарнiла, попри те що виносила аж шiстьох дiтей. На нiй було довге плаття з сiрого ситцю, подiл якого торкався бездоганно чистоi пiдлоги, а зверху на ньому величезний бiлий фартух, одягнений через шию i зав’язаний на талii хрустким бездоганно красивим бантом. Увесь час зранку до ночi вона товклася на кухнi та на городi, i ii короткi й мiцнi чоботи протоптали замкнуту стежку – вiд плити до пральнi, потiм – до городу та мотузкiв для бiлизни, а звiдти – назад до кухнi.

Поклавши ножа на стiл, вона пильно поглянула на Френка й Меггi, i куточки ii красивого рота невдоволено опустилися.

– Меггi, я дозволила тобi вдягнути найкращу святкову сукню з умовою, що ти ii не забрудниш. А ти лишень поглянь на себе, замазуро!

– Мамо, вона не винувата, – втрутився Френк. – Джек та Г’юi вiдiбрали в неi ляльку, щоб роздивитися, як рухаються ii руки та ноги. Я пообiцяв Меггi, що ми ii полагодимо, i вона буде як нова. Ми зможемо, правда ж?

– Дай-но погляну. – Фi простягнула руку i взяла ляльку.

Вона була мовчазною жiнкою, не схильною до спонтанних розмов. Нiхто не здогадувався, що в неi на думцi, навiть ii чоловiк; обов’язок виховання дiтей вона поклала на нього i виконувала все, що вiн наказував, без коментарiв та заперечень, вдаючись до них лише в ситуацiях абсолютно екстраординарних. Якось Меггi пiдслухала, як хлопцi перешiптувалися мiж собою: мати поважала i побоювалася татка не менше, нiж вони, але якщо це й справдi було так, то свое ставлення до нього вона ховала пiд непроникною маскою непохитного спокою. Вона нiколи не смiялася й нiколи не втрачала самовладання.

Скiнчивши огляд, Фi поклала Агнесу на кухонний стiл бiля плити i поглянула на Меггi.

– Завтра вранцi я виперу iй одежу i зроблю зачiску. А сьогоднi увечерi Френк викупае ляльку i приклеiть iй волосся.

Цi слова прозвучали не заспокiйливо, а прозаiчно й дiловито. Меггi кивнула i непевно всмiхнулася. Інколи iй страшенно хотiлося, щоб мама розсмiялася, але марними були ii сподiвання. Вона вiдчувала, що мiж ними iснуе щось особливе, щось таке, чого не було мiж батьком та хлопцями, але це «щось» ховалося за цiею прямою спиною, за ногами, що нiколи не стояли на мiсцi. Мама лише байдуже кивала, грацiйно шелестiла широченними спiдницями вiд плити до столу i працювала, працювала, працювала…

З усiх дiтей лише Френк здатен був бачити, що Фi постiйно й невилiковно зморена. Бо роботи навалилося стiльки, що нi за якi грошi не переробиш, часу бракувало, а рук – лише одна пара. Фiона чекала, коли Меггi подорослiшае, щоб допомагати; мала вже виконувала деякi простi завдання, але у своi чотири роки вона не могла iстотно зменшити материне навантаження. Шестеро дiтей, i серед них лише одна дiвчина, до того ж – наймолодша. Усi знайомi Фiони i заздрили iй, i спiвчували, але iхне спiвчуття нiяк не могло зменшити обсяг роботи, яку треба було виконувати. В ii кошику для шиття купою лежали ще не заштопанi шкарпетки, на в’язальних шпицях стримiла чергова шкарпетка, а тут iще Г’юi виростав зi светрiв так швидко, що Джек не встигав вiддавати йому своi.

Педрiк Клiрi суто випадково провiв удома тиждень, на який припав день народження Меггi. До початку сезону стрижки овець було достатньо часу, тому вiн працював неподалiк домiвки – то орав, то саджав. За фахом вiн був стригалем овець. Це була сезонна робота, що тривала вiд середини лiта до кiнця зими, коли розпочиналося ягнiння овець. Зазвичай йому легко вдавалося знайти роботу, щоб перебитися весну i перший мiсяць лiта: вiн допомагав у ягнiннi овець, орав або пособляв двiчi на день доiти корiв комусь iз тутешнiх фермерiв-молочарiв. Педрiк вирушав туди, де була робота, полишаючи родину напризволяще у великому старому будинку, щоб та виживала, як могла. Саме цим – виживанням – i займалися тi нечисленнi люди, яким не пощастило мати клапоть землi.

Педрiк повернувся додому невдовзi пiсля заходу сонця, коли запалили лампи i мерехтливi тiнi витанцьовували на високiй стелi. Хлопцi скупчилися на верандi – гралися з жабою, всi, окрiм Френка. Педрiк знав, де його старший син, бо вiд стосу дров чулося розмiрене цюкання сокири. Вiн зупинився на верандi рiвно на хвилину, яка знадобилася для того, щоб дати легенький запотиличник Джеку i крутнути Боба за вухо.

– Нумо допоможiть Френку дрова рубати, малi лiнюхи! І краще зробити це до того, як мама подасть на стiл чай, iнакше я з вас три шкури здеру!

Педрiк кивнув Фiонi, яка поралася бiля плити. Вiн ii не обiйняв i не поцiлував, бо вважав такi вияви симпатii годящими лише для спальнi. Коли вiн заходився зчищати палицею багнюку, присохлу до чобiт, до нього пристрибом пiдбiгла Меггi з його капцями в руках. Педрiк поглянув на малу i просяяв: щоразу, коли вiн бачив Меггi, йому на думку приходила згадка про диво. Дiвчинка була така гарненька, мала таке чудове волосся; вiн взяв ii довгий кучерик i, потягнувши, випрямив його, а потiм вiдпустив i дивився, як той, пiдстрибуючи та гойдаючись, знову стае на мiсце. Взявши малу на руки, Педрiк пiшов до единого зручного стiльця на кухнi – вiндзорського стiльця з прикрiпленою до сидiння подушечкою, що стояв побiля камiна. Тихо зiтхнувши, вiн сiв, витягнув люльку й недбало вибив з неi на пiдлогу рештки тютюну. Меггi вмостилася в нього на колiнах, обхопила рученятами за шию i, пiднявши до батька гарненьке личко, почала свою вечiрню гру: роздивлялася, як свiтло проблискуе крiзь коротку щетину його золотистоi бороди.

– Як ся маеш, Фi? – спитав Педрiк Клiрi дружину.

– Нормально, Педдi. Ти впорався сьогоднi з отим нижнiм лужком?

– Так, зробив геть усе. Завтра вранцi зможу взятися за верхнiй. Але ж як я зморився, Боже милосердний!

– Ще б пак. Мак-Ферсон знову дав тобi оту вередливу стару шкапу?

– Авжеж! Чи дасть вiн менi чалого коня, щоби шкапу взяти собi?! Здаеться, у мене руки повисмикувалися з суглобiв. Клянуся, це найвередливiша кобила в усiй Новiй Зеландii!

– Не переймайся. У старого Робертсона всi конi добрi, а ти скоро будеш у нього.

– Думаю, не скоро. – Педрiк набив люльку грубим тютюном i витягнув вощений гнiт iз великого глека, що стояв бiля плити. Потiм швидко тицьнув ним у вогонь, злегка прочинивши дверцята, – i гнiт зайнявся. Вiн вiдкинувся на спинку стiльця й так мiцно присмоктався до люльки, що вона аж забулькотiла. – Ну, як воно – почуватися чотирирiчною, Меггi? – спитав вiн доньку.

– Дуже добре, татку.

– Мама зробила тобi подарунок?

– Ой, татку, а як ви з мамою здогадалися, що менi хотiлося Агнесу?

– Агнесу? – вiн зиркнув на Фiону i запитально пiдвiв брову. – То ii iм’я – Агнеса?

– Так. Вона така гарна, татку. Цiлий день на неi дивилася б.

– Їй пощастило, що вона мае на що дивитися, – похмуро зауважила Фiона. – Джек та Г’юi вiдняли ляльку в бiдолашноi Меггi, та ще й розгледiти ii як слiд не встигла.

– Що ж, хлопцi е хлопцi. Вони дуже пошкодили ляльку?

– Та нi. Нiчого такого, що не можна було б полагодити. Френк застукав iх на гарячому, то вони не встигли завдати непоправноi шкоди.

– Френк? А що вiн тут робив? Вiн мав цiлий день бути в кузнi! Треба вчасно зробити Гантеру ворота.

– Вiн працював на кузнi цiлий день. А сюди навiдався по якийсь iнструмент, – швидко вiдказала Фiона, бо знала: Педрiк був до Френка аж занадто немилостивий.

– Ой, татку! Френк – мiй найкращий брат! Вiн врятував мою Агнесу вiд убивства, а пiсля чаю приклеiть iй волосся.

– Це добре, – сонно мовив батько, вiдхиляючи голову на спинку, i заплющив очi.

Бiля печi було жарко, але вiн, здавалося, цього не помiчав; на лобi йому виступили блискучi краплини поту. Заклавши руки за голову, батько задрiмав.

Саме вiд Педрiка Клiрi його дiтям дiсталося густе кучеряве волосся з рудуватими вiдтiнками. Утiм, нiхто з них не успадкував його яскраво-рудоi чуприни. Вiн був невисокий чоловiчок, немов зроблений зi сталевих стрижнiв та пружин. Його ноги викривилися дугою через те, що все життя вiн провiв верхи на конях, а руки видовжилися пiсля довгорiчноi стрижки овець. Його груди та руки вкривав скуйовджений золотистий пух, i, якби Педрiк був чорнявий, це здавалося б огидним. Зрештою вiн мав яскраво-блакитнi очi зi зморшками вiд постiйного примружування – як у моряка, що йому доводиться безперервно вглядатися в далечiнь; обличчя приемне, з веселою усмiшкою, завдяки якiй iншi чоловiки з першого ж погляду вiдчували до нього симпатiю; величний нiс – справжнiй римський нiс, який, вочевидь, дещо спантеличував його iрландських товаришiв, але Ірландiя завжди була краiною невдах. Педрiк i досi розмовляв швидко, з малозрозумiлим iрландським акцентом графства Голвей, трохи шепелявив i промовляв у кiнцi слiв «с» замiсть «т». Але двадцять рокiв життя пiд екватором таки змiнили його манеру говорити, i його мова дещо уповiльнилася – як у старого годинника, що потребував, щоб його добряче завели. Педрiк був щасливою людиною, бо примудрявся легше за iнших зносити важке життя з його надсильною працею, i, хоча вiн був прихильником жорсткоi дисциплiни та мав важку руку, всi його нащадки, за винятком одного, обожнювали батька. Якщо бракувало хлiба, вiн обходився без нього; якщо поставав вибiр мiж купiвлею новоi одежi для нього або ж для когось iз дiтей, батько обходився без новоi одежi. По-своему, але це було набагато промовистiшим виявом батькiвськоi любовi, анiж тисяча нiчого не вартих поцiлункiв. Педрiк був чоловiком запальноi вдачi й колись навiть убив одного чоловiка. Але доля була на його боцi: той чоловiк був англiйцем, а з гаванi Дан Лаогер саме вирушав iз припливом корабель до Новоi Зеландii.

Фiона пiдiйшла до заднiх дверей i гукнула:

– Чай!

Один за одним до кiмнати повiльно увiйшли хлопцi, останнiм зайшов Френк з оберемком дров i кинув iх до великого ящика бiля печi. Педрiк поставив Меггi на пiдлогу i пiшов у протилежний кiнець кухнi до голови саморобного обiднього столу, хлопцi повсiдалися з бокiв, а Меггi видерлася на вершечок дерев’яного ящика, який батько поставив на стiлець поруч себе.

Фiона розклала iжу по обiднiх тарiлках на кухонному столi швидше i вправнiше за будь-яку офiцiантку й рознесла iх по двi за раз усiм присутнiм: спочатку Педдi, потiм Френку i так далi аж до Меггi. Себе вона обслужила останньою.

– Тю-у-у! Знову тушковане м’ясо! – скривився Стюарт, беручи в руки нiж i виделку. – Мабуть, судилося менi все життя ним харчуватися!

– Їж i не тринди! – гаркнув на нього батько.

Великi тарiлки були заваленi iжею: на них щедрими порцiями лежали варена картопля, тушкована ягнятина та зiрванi того ж ранку на городi боби. Попри приглушенi стогони та невдоволене бурчання, всi, зокрема i Стюарт, до блиску вичистили хлiбом спорожненi тарiлки, а потiм пiдхарчилися бутербродами з маслом та варенням iз мiсцевого агрусу. Фi присiла i похапцем поiла, потiм швидко пiдвелася i знову поквапилася до кухонного столу, де розклала по великих супних тарiлках купу бiсквiтiв, просякнутих варенням i щедро политих солодким кремом. Фiона рознесла iх так само – по двi тарiлки за кожну ходку – i нарештi сiла, полегшено зiтхнувши: тепер вона зможе спокiйно поiсти.

– Ой, ти диви! Пудинг iз варенням! – вигукнула Меггi й потицяла в крем ложкою, аж поки протекло варення, утворивши рожевi смужки на жовтому тлi.

– Еге ж, моя маленька Меггi, сьогоднi – твiй день народження, тому мама приготувала твiй улюблений пудинг.

Цього разу нiхто не бурчав i не стогнав iз досади; хоч який би був пудинг, а наминали його з великим ентузiазмом: у родинi Клiрi таки полюбляли солодке.

Та, попри чималу кiлькiсть крохмалистоi iжi, нiхто в сiм’i не мав анi фунту зайвоi ваги, бо кожна ii дещиця витрачалася пiд час роботи або розваг. Овочi та фрукти споживалися за iхню кориснiсть, але саме хлiб, картопля, м’ясо та гарячi поживнi пудинги запобiгали фiзичному виснаженню.

Фiона налила кожному по чашцi чаю з гiгантського чайника, але дiтлахи з чоловiком iще з годину сидiли за столом – розмовляли, сьорбали чай або читали. Педдi пихкав люлькою, встромивши носа в бiблiотечну книгу, Фi постiйно доливала чай, Боб також занурився в читання, а молодшi дiти дiлилися планами на завтра. Парафiяльна школа закрилася на довгi лiтнi канiкули, хлопцi були тепер вiльнi, i iм не терпiлося приступити до виконання призначених iм робiт по дому та городу. Боб мав пiдфарбувати дещо у будинку, на Джеку з Г’юi були дрова, надвiрнi господарськi споруди та доiння, а Стюарт вiдповiдав за овочi. Пiсля шкiльних мук це було для них заiграшки. Фiона мовчала, а Френк сидiв, зморено опустивши плечi, й сьорбав чай чашку за чашкою. Час вiд часу Педдi вiдривався вiд книги i додавав до списку ще якусь роботу.

Нарештi Фi поманила до себе Меггi, всадовила ii на стiльчик i вправно заплела доньцi волосся стрiчечками тканини – час було вкладатися спати iй зi Стю та Г’юi; Джек та Боб умовили матiр не вкладати iх i вийшли надвiр погодувати собак. Френк поклав Агнесу на кухонний стiл i заходився клеiти iй волосся. Педрiк потягнувся, згорнув книжку i поклав люльку до величезноi райдужноi мушлi, яка слугувала йому попiльницею.

– Ну що, мати, пiду спати.

– Добранiч, Педдi.

Фi прибрала зi столу тарiлки i зняла з гака на стiнi великий емальований таз. Поставила на протилежний вiд Френка бiк, взяла з печi масивний чавунний чайник i налила гарячоi води; розвела окрiп холодною водою i, поколотивши в тазу милом у маленькому дротяному кошику, помила й виполоскала тарiлки, а потiм поскладала iх стосом бiля тазу.

Френк возився з лялькою, не пiднiмаючи голови, але, коли стос тарiлок перетворився на чималеньку гору, мовчки пiдвiвся, узяв рушник i почав iх витирати. Вiн рухався мiж кухонним столом та шафою для посуду з легкiстю людини, що робила це не вперше. То була таемна й небезпечна гра, у яку вони грали з матiр’ю, бо найсуворiшим правилом у царствi Педдi був чiткий розподiл повноважень. Домашню роботу мала виконувати жiнка, i по-iншому й бути не могло. Жоден чоловiк у родинi не мав права торкатися жiночоi роботи. Однак щовечора, коли Педдi йшов спати, Френк допомагав матерi, а та навмисне вiдтягувала миття посуду до того моменту, поки почуеться стукiт капцiв, що iх Педдi скинув на пiдлогу. Бо Педдi, знявши iх, вже нiколи не повертався на кухню.

Фiона нiжно поглянула на Френка.

– Не знаю, що б я без тебе робила, синку. Але ти не мусиш допомагати менi. Бо до ранку не встигнеш вiдпочити.

– Та то нiчого, мамо. Нiчого зi мною не станеться, якщо я допоможу тобi витерти кiлька тарiлок. Я мушу хоч трохи полегшувати тобi життя.

– Це ж моя робота, Френку. І я не нарiкаю.

– От якби ми несподiвано розбагатiли i ти змогла б найняти служницю!

– Не вигадуй, чого нема. – Мати витерла почервонiлi руки рушником для посуду i, схрестивши iх на грудях, тихо зiтхнула. Вона поглянула на сина трохи занепокоено, бо вiдчула, що його невдоволення сильнiше за звичне нарiкання трудяги на свою гiрку долю.

– Френку, не варто будувати грандiознi плани. Бо, окрiм халепи, нiчого з того не буде. Ми – робочi люди, а це означае, що нам не судилося розбагатiти i найняти служницю. Задовольняйся тим, що маеш, будь тим, ким е. Коли ти таке кажеш, ти ображаеш татка, а вiн на це не заслуговуе. Вiн не пиячить, не грае в карти i працюе заради нас, як вiл. Вiн анi копiйки не залишае собi з зароблених грошей – все витрачаеться на нас iз тобою.

Мускулистi плечi Френка роздратовано смикнулися, а смагляве обличчя посуворiшало.

– А що поганого в тому, щоб хотiти вiд життя бiльше, нiж важкоi й нудноi працi? Хiба це погано, коли менi хочеться, щоб ти найняла служницю?

– Це погано тому, що так не буде! Ти ж знаеш, що ми не маемо грошей на твое навчання в школi, а якщо ти не матимеш змоги ходити до школи, то ти станеш лише чорноробом, i нiким iншим! Твоя вимова, твiй одяг i твоi руки свiдчать, що ти заробляеш на життя важкою фiзичною працею. Як каже татко, «людина з мозолястими руками – це чесна людина».

Френк стенув плечима й бiльше нiчого не сказав. Склавши вимитi тарiлки, Фiона витягнула свiй кошик для шиття та сiла в крiсло Педдi бiля камiна, а Френк повернувся до лагодження ляльки.

– Бiдолашна Меггi! – раптом вихопилося в нього.

– Що таке?

– Коли цi поганцi знущалися з ii ляльки, вона стояла поруч i плакала так, наче ii свiт розпався на шматки i вже не варто жити. – Вiн поглянув на ляльку з частково приклееним волоссям. – Це ж треба було таке iм’я придумати – Агнеса! Звiдки ж вона його взяла?

– Напевне, вона чула, як я розповiдала про Агнесу Фортеск’ю-Смiт.

– Коли я вiдiбрав у хлопцiв ляльку й вiддав iй, вона зазирнула Агнесi в голову i мало не померла вiд страху. Щось у ляльчиних очах нажахало Меггi, але я точно не знаю, що саме.

– Їй завжди ввижаеться те, чого нема.

– Шкода, що бракуе грошей на школу. Дiтлахи такi кмiтливi.

– Ой, Френку! Якби побажання були кiньми, то жебраки iздили б верхи, – зморено зауважила мати. Тремтливою рукою Фiона потерла очi й глибоко встромила в’язальнi шпицi в клубок сiроi вовни.

– Бiльше не можу. Я так втомилася, що погано бачу.

– Йди спати, мамо. Я задмухаю лампи.

– Пiсля того як пошурую в камiнi.

– Я сам. – Френк пiдвiвся з-за стола i заховав красиву порцелянову ляльку на кухонному столi за формою для випiчки тортiв – подалi вiд грiха. Втiм, вiн не надто переймався тим, що Джек та Г’юi знову спробують заволодiти Агнесою: вони боялися його помсти ще бiльше, анiж батьковоi, бо Френк мав дещо злостиву вдачу. У спiлкуваннi з матiр’ю та сестрою це не виявлялося, а от молодшi хлопцi потерпали добряче.

З болем у серцi Фiона дивилася на сина; було в ньому щось вiдчайдушне й несамовите, якийсь виразний неспокiй, що провiщав лихо. От якби мiж ним та батьком була злагода! Але вони один одного терпiти не могли й без упину сперечалися. Може, Френк занадто турбувався про матiр i спiвчував iй, а може, вiн таки був трохи матусиним синком. Якщо це так, то це ii провина. Та, певно, у Френка добре й любляче серце, вiн хотiв трохи полегшити iй життя. І вкотре вона спiймала себе на думцi, що жде не дiждеться, коли Меггi стане достатньо дорослою i знiме тягар iз Френкових плечей.

Фiона взяла зi стола маленьку лампу, потiм знову поставила ii i пiдiйшла до Френка, який закладав дрова у пiч через широкi дверцята й возився з димовою заслiнкою. На руках у нього помiтно проступали вени, а долонi й пальцi були такi бруднi, що, здавалося, iх вже нiколи не вiдмити. Фiона сором’язливо простягнула руку i прибрала пасмо волосся, що впало синовi на очi, – то був максимум нiжностi, на який вона була здатна.

– Спасибi тобi, Френку, i добранiч.

Тiнi прожогом кинулися навтьоки вiд свiтла, що наближалося, – то Фiона з лампою в руках тихо пройшла у дверi до передньоi частини будинку.

Перша спальня належала Френку та Бобу; Фiона безшумно штовхнула дверi, високо пiдняла лампу, i ii свiтло хлинуло потоком на подвiйне лiжко в кутку. Боб лежав на спинi з вiдвислим роззявленим ротом i раз у раз звивався i посмикувався, мов пес. Фiона пiдiйшла до лiжка i перевернула Боба на правий бiк, щоб йому не наснився важкий кошмар, а потiм трохи постояла, дивлячись на сина. Який же ж вiн схожий на Педдi!

У сусiднiй кiмнатi, мiцно притулившись один до одного, немов пасма в заплетенiй косi, спали Джек та Г’юi. От негiдники! Постiйно бешкетують, але немае в них зла. Фiона спробувала було розсунути братiв по рiзнi боки i хоч якось поправити зiбганi ковдри та простирадла, та даремно: двi кучерявi рудi голiвки трималися купи. Тихо зiтхнувши, Фiона облишила iх. Як Джек та Г’юi примудрялися виспатися пiд час такого «спання», залишалося поза межами материного розумiння, але, схоже, братам такий сон iшов на користь.

Кiмната, де спали Меггi та Стюарт, була надто тьмяною та похмурою для маленьких дiтлахiв: iз коричневим лiнолеумом на пiдлозi та густо-коричневими стiнами без жодноi картини чи малюнку. Втiм, вона була такою самою, як i решта спалень.

Стюарт спав на животi, з-пiд ковдр його майже не було видно, тiльки вкрита нiчною сорочкою сiдниця стирчала в тому мiсцi, де мала бути його голова, а головою малий притиснувся до колiн. Фiона вкотре здивувалася, як йому вдаеться не задихнутися, обережно просунула руку пiд простирадло – i зацiпенiла: знову напудив! Що ж, доведеться чекати до ранку, коли й подушка буде мокра. Стю завжди так робив, а потiм перевертався – i знову пудив. Утiм, усього один сцикун з п’яти хлопцiв – це не так вже й погано.

Меггi, смокчучи великий палець, скрутилась маленьким калачиком, а волосся, закрiплене ганчiрочками, розсипалося довкола ii голови. Єдина дiвчина в сiм’i. Удостоiвши доньку лише побiжним поглядом, Фi вийшла з кiмнати: у Меггi не було нiчого загадкового, бо вона була жiночоi статi. Мати знала, якою буде ii доля, i не вiдчувала до неi анi заздрощiв, анi жалю. З хлопцями було iнакше: вони дивовижнi, чоловiки, що якимсь чудесним алхiмiчним чином матерiалiзувалися з ii жiночого тiла. Звiсно, без iхньоi допомоги важко було поратися в хатi, але воно того варте. З усiх однолiткiв сини Педдi найбiльше були схожi на свого батька. Коли чоловiк породжуе синiв, то вiн – справжнiй мужчина.

Фiона нечутно причинила дверi своеi спальнi й поставила лампу на комод. Занiмiлими пальцями розстебнула вона численнi гудзики вiд закритого комiру сукнi до стегон, а потiм стягнула ii з рук. Знявши бретельки лiфчика i мiцно притискаючи його до грудей, вона натягнула, звиваючись, нiчну фланелеву сорочку. І тiльки коли ii тiло було пристойно прикрите, Фiона зняла з себе пiдштаники та немiцно затягнутий корсет. Розсипалося по плечах золотисте волосся, зав’язане удень тугим вузлом, а шпильки опинилися в морськiй мушлi на комодi. Але навiть волоссю, хоч яке прекрасне воно було – густе, блискуче та пряме, – свобода не дозволялася: Фiона пiдняла лiктi над головою i почала швидко заплiтати його в косу. А потiм вона обернулася i, мимоволi затамувавши дух, зиркнула на лiжко. Педдi спав, i вона рвучко видихнула з полегшенням. І не тому, що iй не подобалося, коли чоловiк перебував у вiдповiдному настроi, бо Педдi був сором’язливим, нiжним i вмiлим коханцем. Поки Меггi не подорослiшае на два-три роки, ростити ще одну дитину буде дуже важко.




2


По недiлях, коли Клiрi ходили до церкви, Меггi залишалася вдома з одним iз старших хлопцiв; iй нетерпеливилося подорослiшати, щоб теж вiдвiдувати службу. Педрiк Клiрi дотримувався тiеi думки, що малим дiтям не мiсце в будь-якому iншому домi, окрiм власного, i це поширювалося й на молитовний дiм. Лише тодi, коли Меггi пiде до школи i навчиться подовгу сидiти непорушно, ii можна буде пускати до церкви. Але до того – у жодному разi. І щонедiлi вона, одинока, стояла бiля ялiвцевого куща збоку вiд парадних ворiт i дивилася, як уся родина набивалася у старий тарантас, а один iз братiв, котрому довiрили доглядати за нею, вдавав, що то е велика радiсть – уникнути вiдвiдин служби. Єдиним iз Клiрi, кому подобалося вiдокремлюватися вiд решти, був Френк.

Релiгiя була невiддiльною частиною життя Педдi. На його шлюб iз Фiоною католицький священик погодився вкрай неохоче, бо вона була парафiянкою англiканськоi церкви. І хоча Фi й вiдмовилася вiд своеi вiри заради Педдi, його вiру приймати вона не стала. Важко сказати чому, хоча одна причина була очевидною: Армстронги походили з древнього роду першопрохiдцiв, щирих англiканцiв, а Педдi був iммiгрантом без шеляга в кишенi, до того ж iрландцем. Армстронги з’явилися в Новiй Зеландii ще до прибуття перших «офiцiйних» поселенцiв, а це було своерiдним паспортом, що засвiдчував належнiсть до колонiальноi аристократii. Армстронги про Фiону сказали лиш одне: ii шлюб iз Педрiком був мезальянсом.

Родерiк Армстронг заснував новозеландський клан у дуже цiкавий спосiб. Усе почалося з подii, яка справила величезний вплив на Англiю вiсiмнадцятого сторiччя: з Вiйни за незалежнiсть в Америцi. До 1776 року щорiчно понад тисячу дрiбних порушникiв вiдправляли морем до Вiрджинii та до Пiвнiчноi й Пiвденноi Каролiни, продаючи iх там у кабалу, не кращу за рабство. Тогочасне британське правосуддя було немилосердним та безжальним: убивство, пiдпал, загадковий злочин пiд назвою «видавати себе за циганiв», а також крадiжка на суму понад шилiнг каралися шибеницею. Скоення ж дрiбного злочину тягло за собою заслання порушника до Америки на термiн, що визначався тривалiстю решти його життя.

Та 1776 року Америку «закрили», й Англiя опинилася в ситуацii, коли кiлькiсть засуджених швидко зростала, а подiти iх нiкуди. В’язницi були забитi вщент, тому надлишок в’язнiв розмiщували в трюмах старих кораблiв, що стояли на якорi у гирлах рiчок. Щось треба було робити, i вихiд знайшли. З величезною неохотою (бо це означало витрату кiлькох тисяч фунтiв) капiтану Артуру Фiлiпу наказали плисти до Великоi пiвденноi землi. Це сталося 1787 року. Його флот з одинадцяти кораблiв перевозив понад тисячу каторжникiв, а також матросiв, морських офiцерiв i загiн морських пiхотинцiв. Та це не була славетна одисея у пошуках свободи. Спливло вiсiм мiсяцiв, i наприкiнцi сiчня 1788 року флот прибув до бухти Ботанi-бей. Його божевiльна величнiсть король Георг Третiй знайшов нове звалище для своiх каторжан – колонiю Новий Пiвденний Уельс.

1801 року Родерiка Армстронга, якому виповнилося лише двадцять один, засудили до довiчного заслання на каторгу. Наступнi поколiння Армстронгiв наполягали, що вiн походив iз дворянськоi родини з графства Сомерсет, яка розорилася через американську революцiю, i що жодного злочину Родерiк не скоював. Утiм, нiхто з нащадкiв не виказав особливого ентузiазму, щоб скласти славетний родовiд iхнього предка; вони купалися в променях його слави i трохи фантазували.

Та хоч якими були походження та статус Родерiка Армстронга в англiйському суспiльствi – вiн був чоловiком запальноi вдачi. Впродовж восьми мiсяцiв невимовно жахливоi подорожi до Нового Пiвденного Уельсу вiн зарекомендував себе впертим i непоступливим каторжанином i своiм небажанням помирати заслужив повагу до себе з боку корабельного начальства. По прибуттi до Сiднея 1803 року Родерiк став бiльш непокiрливим, i його вислали кораблем на острiв Норфолк до в’язницi для невиправних. Нiщо не могло змiнити його поведiнку: його морили голодом; його кидали до камери настiльки тiсноi, що там не можна анi сiсти, анi лягти; його били батогами, перетворюючи на криваве мiсиво; його приковували ланцюгами до скелi у морi й чекали, поки вiн почне захлинатися. А вiн смiявся зi своiх мучителiв – скелет у рваному ганчiр’i, без жодного зуба в ротi й без жодного живого мiсця на шкiрi, живлений зсередини вогнем злостi та гординi, який, здавалося, нiщо не могло загасити. На початку кожного дня Родерiк зусиллям волi налаштовував себе вижити, а наприкiнцi кожного дня вiн трiумфально всмiхався, виявивши, що вiн не помер i досi живий.

1810 року його перевели на Землю Ван-Дiмена в групу каторжникiв, скутих одним ланцюгом, якi мали вирубувати дорогу в твердючому пiсковику за мiстом Хобарт. За першоi ж нагоди вiн пробив кайлом груди полiцiянту, що командував iхньою експедицiею; з десятьма iншими каторжниками жорстоко убив iще п’ятьох полiцiянтiв: потроху, дюйм за дюймом вони зрiзали з них плоть, аж поки тi не померли в муках, волаючи вiд жахливого болю. І каторжники, i iхнi охоронцi були тваринами, примiтивними iстотами, чиi емоцii вiдмерли i дегенерували до рiвня недолюдкiв. Для Родерiка Армстронга втекти з неволi, залишивши своiх мучителiв неушкодженими або вбити iх швидко, без мук, було те саме, що змиритися зi статусом каторжанина.

Харчуючись ромом, хлiбом та в’яленим м’ясом, забраними у вбитих полiцiянтiв, одинадцятеро втiкачiв пробралися в собачий холод крiзь дощовий лiс. Здолавши багато миль, вони вийшли до китобiйнi мiста Хобарт, де викрали баркас i вирушили через Тасманське море без харчiв, води та вiтрил. Коли баркас викинуло на безлюдний захiдний берег новозеландського Пiвденного острова, Родерiк Армстронг та ще двое чоловiкiв були й досi живi. Вiн нiколи не розповiдав про ту неймовiрну подорож, але ходили чутки, що тi трое вижили, бо вбивали та iли своiх слабших супутникiв.

Минуло дев’ять рокiв вiдтодi, як Родерiка вислали з Англii. Вiн був iще молодим чоловiком, але скидався на шiстдесятилiтнього дiда. Коли ж 1840 року до Новоi Зеландii прибули першi офiцiйно дозволенi поселенцi, вiн вже вiдкусив собi чималий шмат землi в багатому кентерберiйському районi Пiвденного острова, «одружився» з маорiйкою й обзавiвся виводком iз тринадцяти гарненьких напiвполiнезiйських дитинчат. На 1860 рiк Армстронги були представниками колонiальноi аристократii; вони посилали нащадкiв чоловiчоi статi навчатися до Англii, а винахiдливою хитрiстю та пожадливiстю цiлковито й неспростовно довели, що вони й справдi е нащадками того визначного й страхiтливого чоловiка. Онук Родерiка, Джеймс, 1880 року породив Фiону, едину доньку серед своiх дiтей, а iх було в нього аж п’ятнадцятеро.

Якщо Фiона й сумувала за бiльш аскетичними протестантськими обрядами свого дитинства, то нiколи про це не казала. Вона толерантно ставилася до релiгiйних переконань Педдi й вiдвiдувала разом iз ним службу, пiклуючись про те, щоб ii дiти молилися лише католицькому Богу. Утiм, через те, що вона сама так i не стала католичкою, декотрих дрiбних деталей бракувало: подячноi молитви перед iжею, молитви на нiч чи щоденних виявiв благочестя.

Меггi нiколи не бувала вiд дому далi за кузню та сарай, окрiм единоi подорожi до Вахiне пiвтора року тому. Уранцi того дня, коли вона вперше мала пiти до школи, мала так розхвилювалася, що виблювала свiй снiданок, i ii швидко вiднесли до спальнi, щоб помити i перевдягнути. Новий гарненький темно-синiй костюмчик iз великим матроським комiрцем з неi зняли, а натомiсть вдягнули жахливу коричневу сукню з напiввовняноi матерii, що застiбалася пiд саму шию, вiд чого Меггi здавалося, що вона ii душить.

– І заради Бога, Меггi, наступного разу, коли почуватимешся зле, неодмiнно скажи менi! Не сиди й не жди, поки буде запiзно й менi доведеться прибирати пiсля тебе мiсиво i прати твоi речi! А тепер поквапся, бо, якщо ти спiзнишся на дзвiнок, сестра Агата неодмiнно вiдшмагае тебе рiзкою. Поводься як слiд i поважай своiх братiв.

Коли Фiона нарештi випхала Меггi за дверi зi старим потертим ранцем, у якому лежали бутерброди на обiд, Боб, Джек, Г’юi та Стю нетерпляче пiдстрибували бiля парадних ворiт.

– Мерщiй, Меггi, бо спiзнимося! – гукнув Боб i рушив у путь.

Меггi побiгла наздоганяти братiв, бо iхнi силуети вже розпливалися вдалинi.

Було по сьомiй ранку, i лагiдне осiнне сонце, що кiлька годин тому пiднялося над обрiем, встигло висушити росу на травi; лишилася тiльки там, де була глибока тiнь.

Дорога до Вахiне – колiя, вибита в грунтi колесами возiв i тарантасiв, – двi яскраво-червонi стрiчки, роздiленi широкою смугою яскраво-зеленоi трави. По обидва боки колii ряснiли бiлi лiлii та помаранчевi настурцii, а охайнi дерев’янi паркани охороняли сусiдню маетнiсть вiд зловмисникiв.

Боб завжди ходив до школи попiд парканами, що тягнулися праворуч вiд дороги, несучи свiй шкiряний ранець на головi, замiсть як треба – на спинi. Паркани лiворуч належали Джеку, а сама дорога лишалася трьом наймолодшим Клiрi. На вершечку високого крутого пагорба, на який вони видряпалися з темноi впадини, дорога на Робертсон зливалася з дорогою на Вахiне; тут дiти трохи перепочили, засапано хекаючи – п’ять рудих гало на тлi неба з рiденькими хмаринками, схожими на овечiй пух. Перед ними розлягалася найкраща частина шляху – униз по схилу. Узявшись за руки, дiтлахи галопом помчали порослим травою узбiччям, аж поки воно не зникло у густому сплетiннi квiтiв понад парканом маетностi пана Чепмена. Дiтвора страшенно жалкувала, що не мае часу прослизнути попiд парканом i покотитися далi вниз, немов округлi валуни.

Вiд домiвки Клiрi до Вахiне було п’ять миль, i, коли Меггi побачила вдалинi телеграфнi стовпи, ii ноги вже тремтiли вiд втоми, а шкарпетки посповзали. Нашорошивши вуха на шкiльний дзвiнок, що мав невдовзi пролунати, Боб нетерпляче зиркнув на сестру, що пленталася позаду, час вiд часу скрушно ойкаючи та пiдсмикуючи пiдштаники. Їi обличчя розпашiлося, порожевiло i раптом незвично зблiдло. Боб досадливо зiтхнув, передав свiй ранець Джеку й обтер спiтнiлi долонi об штанцi.

– Йди-но сюди, Меггi, я понесу тебе решту шляху на спинi, – суворо наказав вiн, люто зиркнувши на братiв, щоб тi, бува, не подумали, що вiн виявляе надмiрну поблажливiсть.

Меггi видряпалася Бобу на спину достатньо високо, щоб обхопити його ногами за талiю, i вдячно схилила голiвку на його кiстляве плече. Тепер вона могла спокiйно i з певним комфортом роздивлятися Вахiне.

Втiм, там майже н?чого було роздивлятися. Трохи бiльше за велике село, мiстечко Вахiне розкинулося обабiч гудронноi дороги. Найбiльшою спорудою був мiсцевий двоповерховий готель iз навiсом, що захищав вiд сонця тротуар, а палi, на яких цей навiс тримався, стирчали вздовж водостiчноi канави. Другим за розмiром будинком був унiвермаг, що теж мiг похвалитися навiсом, а пiд його вiкнами стояли двi довгi дерев’янi лави для перепочинку перехожих. Перед Масонською залою височiв флагшток, де на потужному ранковому бризi майорiв Юнiон Джек[2 - Британський прапор, королiвський штандарт.]. Мiстечко ще не мало автосервiсу, бо саморухомих екiпажiв тут було кiлька штук, але бiля Масонськоi зали розташовувалася кузня, а за нею стайня, де поруч iз годiвницею для коней гордо стирчала бензоколонка. Єдиною спорудою в усьому поселеннi, яка впадала в око, був чудернацький яскраво-блакитний будинок, якийсь неанглiйський, бо решта будiвель були розсудливо пофарбованi в практичний коричневий колiр. Середня школа та англiканська церква стояли одна бiля одноi, напроти церкви Пресвятого Серця та парафiяльноi школи.

Коли Клiрi поспiшали повз унiвермаг, вдарили дзвони католицькоi церкви, а за ними почувся басовитий гул великого дзвона, поставленого на пiдпорках перед фронтоном середньоi школи. Боб побiг пiдтюпцем, i вони влетiли на вкрите гравiем подвiр’я саме тодi, коли близько п’ятдесяти дiтей шикувалися перед крихiтною черницею. Вербова рiзка в ii руках була показнiшою за сестрин зрiст. Боб, який i без слiв усе зрозумiв, пiдвiв свою рiдню до одного краю шеренги школярiв, зупинився на деякiй вiдстанi й утупився немиготливим поглядом у палицю.

Жiночий монастир Пресвятого Серця мав два поверхи, але це було видно не одразу, бо розташовувався вiн за високим парканом далеченько вiд дороги. Трое черниць ордену Сестер-жалiбниць мешкали на другому поверсi разом iз четвертою черницею, яку нiхто не бачив, але знали, що вона працювала там економкою; внизу були три великi кiмнати, де й проводилися шкiльнi заняття. Будiвлю по периметру оточувала широка тiниста веранда, де в дощовi днi дiтям дозволялося благочинно сидiти пiд час iгрових та обiднiх перерв, а в сонячнi днi не дозволялося й ногою ступити. Кiлька фiгових дерев затiнювали частину великого двору, а за школою положистий схил виходив на поросле травою коло, яке гучно охрестили «майданчиком для гри в крикет», бо там часто грали саме в цю гру.

Ігноруючи приглушене хихотiння, що чулося з шеренг школярiв, Боб iз братами завмерли виструнчившись, поки учнi маршували до школи пiд звуки церковного гiмну «Вiра наших батькiв», що iх видобувала зi шкiльного пiанiно сестра Катерина. І лише коли останнiй школяр зник у примiщеннi школи, сестра Агата змiнила позу. Поважно шерехтячи по гравiю саржевими спiдницями, вона пiшла туди, де на неi чекали Клiрi.

Меггi досi нiколи не бачила черницi й тепер ошелешено витрiщилася на неi, роззявивши рота. А вигляд у черницi й справдi був вкрай незвичний: три клаптика живоi плотi – обличчя сестри Агати i ii руки. Решта – накрохмаленi слiпучо-бiлi апостольник та нагрудник, товста мотузка з чотками на залiзному кiльцi, що з’еднувало кiнцi широкого шкiряного пояса на дебеленькому станi сестри Агати. Їi шкiра була незмiнно червоною вiд надмiру власноi чистоти та тиску гострих, як ножi, краiв апостольника, що обрамляв ii голову спереду, утворюючи те, що важко було назвати «лицем», бо надто вiдокремленим здавалося воно вiд решти тiла. По всьому ii пiдборiддю, яке нагрудник безжально передавив навпiл, стирчали волосинки. Губ черницi майже не було видно, бо вона суворо стиснула iх тонкою ниткою, зосередившись на роздумах про свою тяжку просвiтницьку мiсiю в цiй глухiй глушинi Британськоi iмперii з перекрученими догори ногами порами року, хоча майже пiвсторiччя тому вона присяглася бути Христовою нареченою в затишному монастирi в Кiлларнi[3 - Мiстечко на пiвденному заходi Ірландii.]. Окуляри у сталевiй оправi безжально вчепилися iй у носа й утворили на ньому двi невеличкi яскраво-червонi мiтки, а крiзь скло виднiли пiдозрiло примруженi очi, блiдо-блакитнi й злi.

– І чому ж ви спiзнилися, Роберте Клiрi? – гаркнула сестра Агата; ii iрландський акцент як за водою пiшов.

– Вибачте, сестро, – дерев’яним тоном вiдповiв Боб, i досi не зводячи блакитно-зелених очей iз тремтливого кiнчика палицi, якою черниця помахувала туди-сюди.

– Чому ви спiзнилися? – повторила сестра.

– Вибачте, сестро.

– Сьогоднi перший ранок нового навчального року, Роберте Клiрi, й менi думаеться, що принаймнi цього разу ви могли б, перемiгши самого себе, прийти вчасно.

Меггi затремтiла, але опанувала себе i набралася мужностi говорити.

– Ой, сестро, вибачте, це була моя провина! – пискнула вона.

Блiдо-блакитнi очi перемiстилися з Боба на Меггi й, здавалося, пронизали ii наскрiзь i зазирнули в самiсiньку глибину ii душi. А Меггi стояла, витрiщившись на черницю безневинно-щиро, i не усвiдомлювала, що порушила перше правило поведiнки в смертельному двобоi мiж вчителями та учнями, що тривав iз незапам’ятних часiв: мовчи, доки тебе не спитають. Боб швидко хвицнув ii ногою по нозi, й дiвчинка ошелешено поглянула на брата.

– А чому це була ваша провина? – спитала черниця холодним та зловiсним тоном, який Меггi ще нiколи не доводилося чути.

– Ну, за столом я виблювала, i все протекло менi на пiдштаники, тому мамi довелося мити мене i перевдягати, тому ми всi й спiзнилися, – безхитрiсно пояснила Меггi.

Обличчя сестри Агати не змiнило виразу, але ii рот стиснувся тугою пружиною, а кiнчик палицi опустився на пару дюймiв.

– А це хто така? – рiзко спитала вона Боба, так, наче предметом ii цiкавостi був недослiджений i вкрай небезпечний вид комах.

– Не гнiвайтеся, сестро, це моя сестра Меган.

– Тодi, Роберте, вам доведеться пояснити iй, що е певнi речi, про якi серед нас не говорять, якщо ми е iстинними панами та панянками. За жодних обставин не згадуемо ми назву того чи iншого предмета нашоi спiдньоi бiлизни, про що дiти з пристойних родин знають змалечку. Виставте руки, усi без винятку.

– Але ж, сестро, то була моя провина! – верескнула Меггi, простягаючи руки долонями догори, бо вже сотнi разiв бачила, як брати мовчки робили цей жест вдома.

– Мовчати! – прошипiла сестра Агата. – Менi байдуже, хто з вас вiдповiдальний. Ви спiзнилися всi, тому я мушу покарати вас усiх. Шiсть ударiв, – виголосила вона вирок монотонним голосом, у якому чулося задоволення.

Меггi перелякано витрiщилася на руки Боба: довга палиця зi свистом опустилася, так швидко, що дiвчинка ледь встигла ii побачити, i з хруском вдарила по центру братовоi долонi, де плоть була м’яка та нiжна. На шкiрi вiдразу ж вискочив червоно-синiй набряк; наступний удар прийшовся по з’еднанню пальцiв та долонi – ще вразливiшому мiсцю, а останнiй – по кiнчиках пальцiв, якi мозок людини надiлив найбiльшою пiсля губ чутливiстю. Сестра Агата цiлилася бездоганно влучно. Наступнi три удари впали на другу Бобову руку, а потiм черниця перевела увагу на Джека, який стояв наступним у шерензi. Боб пополотнiв, але жодного разу не скрикнув i не поворухнувся, так само поводилися i його брати, коли пiдiйшла iхня черга; навiть тихий тендiтний Стю – i той тримався гiдно.

Меггi простежила очима за злетом палицi й мимовiльно заплющила iх, щоб не бачити, як та опуститься. Однак бiль, наче вибух, спопеляв та розривав ii плоть, вiн проникнув аж до кiсток. Не встигли кольки вiд болю розiйтися передплiччям, як впав другий удар, i поки завданий ним бiль добiгав плеча, третiй удар по кiнчиках пальцiв проскреготiв тим самим шляхом i, здавалося, обпiк серце. Меггi впилася зубами в нижню губу i зцiпила зуби, надто присоромлена й надто горда, щоб плакати, надто зла й обурена несправедливiстю, щоб насмiлитися розплющити очi й поглянути на черницю; урок був швидко засвоений, хоча суть його виявилася зовсiм iнакшою вiд того, чого намагалася навчити ii сестра Агата.

Бiль у руках вщух лише пiд обiд. Ранок Меггi провела в туманi страху та спантеличення, не розумiючи нiчого з того, що робилося чи ввижалося. Коли ii заштовхали за двомiсну парту в тильнiй частинi класу для наймолодших школярiв, вона навiть не помiтила, з ким сидiла поруч. Це iй вдалося аж пiсля злиденного обiду, який дiвчинка провела, скоцюрбившись за Бобом та Джеком у вiддаленому куточку майданчика для гри. І тiльки суворий наказ Боба змусив Меггi з’iсти приготованi Фiоною бутерброди з агрусовим варенням.

Коли дзвiнок покликав школярiв на пiсляобiднi заняття i Меггi знайшла собi мiсце в шерензi, в очах нарештi розвиднiлося й мала почала помiчати те, що вiдбувалося довкола. Ганьба вiд побиття палицею досi вiдчувалася доволi гостро, але вона високо тримала голову, вдаючи, що не помiчае легеньких поштовхiв та глузливих перешiптувань дiвчаток.

Сестра Агата стовбичила попереду з палицею в руках; сестра Деклан походжала, як пантера, позаду шеренг; сестра Катерина всiлася за пiанiно, що стояло бiля дверей класу для наймолодших школярiв i вигравала «Вперед, Христове воiнство», навмисне наголошуючи на розмiрi двi чвертi. Взагалi-то, це був протестантський гiмн, але вiйна зробила його мiжконфесiйним. «Цi любi дiти маршують пiд нього, немов крихiтнi солдатики», – гордо подумала сестра Катерина.

З трьох черниць сестра Деклан була копiею сестри Агати, тiльки на п’ятнадцять рокiв молодшою, а в сестрi Катеринi й досi вгадувалося щось вiддалено людське. Їй було лише тридцять iз гаком; звичайно ж, вона була iрландкою, i ii палке завзяття ще не зiйшло нанiвець. Їй i досi подобалося вчити дiтей, вона й досi бачила Безсмертний образ Христа в цих маленьких личках, обернених до неi з почуттям любовi та обожнення. Але вона вчила старших школярiв, яких сестра Агата вважала достатньо заляканими й забитими, щоб слухатися молоду добросердну черницю. Сама ж сестра Агата взяла собi наймолодших дiтлахiв, щоб лiпити серця й душi з незрiлоi глини, а середнi класи залишила сестрi Деклан.

Надiйно заховавшись на останньому рядi парт, Меггi насмiлилася поглянути вбiк на маленьку дiвчинку, що сидiла поруч. Їi переляканий погляд наштовхнувся на щербату усмiшку та величезнi чорнi очi, що витрiщалися на неi зi смаглявого, трохи лискучого обличчя. Вона вразила уяву Меггi, звиклоi до свiтлоi шкiри, свiтлого волосся та ластовиння, бо навiть Френк iз його темними очима та волоссям мав чисту бiлу шкiру. Тож Меггi швидко дiйшла висновку, що ii сусiдка за партою – найпрекраснiше з усiх бачених нею створiнь.

– Як тебе звуть? – промимрила смаглява красуня кутиком рота, гризучи кiнчик олiвця i спльовуючи розжованi крихти в порожню дiрку для чорнильницi.

– Меггi Клiрi, – прошепотiла вона у вiдповiдь.

– Гей ви там! – долетiв iз передньоi частини класу рiзкий сухий голос.

Меггi пiдскочила i спантеличено озирнулася. Почувся тихий стукiт – то двадцятеро дiтлахiв разом поклали олiвцi; потiм приглушено зашерехтiли безцiннi аркушi паперу – то iх вiдсунули убiк так, щоб можна було тишком обпертися лiктями об парти i злегка, майже непомiтно, обернутися назад. З похололим серцем Меггi збагнула, що всi учнi витрiщаються на неi, а проходом до ii парти наближаеться сестра Агата. Меггi охопив такий сильний страх, що вона вiдчайдушно кинулася б навтьоки, якби було куди бiгти. Та позаду неi була перегородка, що вiддiляла середнiй клас вiд початкового, з обох бокiв напосiдали парти, а спереду грiзно насувалася сестра Агата. Здавалося, очi Меггi, розширившись вiд страху, заповнили собою все ii перелякано зiщулене личко, а руки то стискали, то розтискали край парти.

– Ви щось сказали, Меган Клiрi.

– Так, сестро.

– І що ж ви сказали?

– Мое iм’я, сестро.

– Ваше iм’я?! – Сестра Агата пирхнула i озирнулася, перебiгаючи очима по рештi дiтей, немов тi, поза сумнiвом, мали вiдчути не менше презирство. – Дiти! Нам неймовiрно пощастило! У нашiй школi з’явилася ще одна Клiрi, i iй кортить повiдомити нам свое iм’я! Так, щоб усi чули! – Сестра Агата обернулася до Меггi. – Встати, бо я звертаюся до вас, нетямуща маленька дикунко! І простягнiть, будь ласка, вашi руки.

Долаючи страх, Меггi пiдвелася з сидiння, i ii довгi кучерi гойднулися до обличчя i знову вiдскочили назад, мов пружинки. Зцiпивши пальцi, вона крутила i стискала iх у безнадiйному вiдчаi. Але сестра Агата навiть не поворухнулася, тiльки чекала, чекала й чекала.

…Потiм якимось незбагненним чином Меггi все ж змусила власнi руки пiднятися i випростатися, та, коли впала палиця, вона, охнувши вiд страху, знову iх вiдсмикнула. Сестра Агата вчепилася у вузлик волосся на макiвцi Меггi й сiпонула ii так, що обличчя дiвчинки опинилося за кiлька дюймiв вiд отих страшних окулярiв.

– Виставте вперед вашi руки, Меган Клiрi, – мовила сестра Агата ввiчливо, холодним невблаганним тоном.

Меггi розтулила рота – i заблювала сестрi Агатi увесь одяг спереду. Дiти охнули й зацiпенiли од страху, а сестра Агата з почервонiлим, як буряк, обличчям, отетерiло завмерла, витрiщившись на огидне блювотиння, що капало на пiдлогу зi складок ii чорного плаття. І полетiла вниз палиця, лупцюючи Меггi де тiльки можна, а та, скинувши догори руки i намагаючись захистити вiд ударiв обличчя й голову, вiдступила, зiщулившись, у куток, не перестаючи блювати. Коли рука сестри Агати втомилася махати палицею, черниця вказала на дверi.

– Геть додому, ви, непокiрлива обивателько! – кинула вона i, рiзко крутнувшись на п’ятах, пiшла через клас до кiмнати сестри Деклан. Переляканий погляд Меггi розшукав Стюарта, i той кивнув головою, мовляв, роби, як кажуть. Братовi лагiднi блакитно-зеленi очi повнилися жалем та спiвчуттям. Витерши рота хустинкою, вона видибала крiзь дверi на iгровий майданчик. До кiнця занять було ще двi години, i Меггi збайдужiло попленталася вулицею, знаючи, що брати нiяк не зможуть пiти разом iз нею, але вона була надто переляканою, щоб десь зупинитися i на них почекати. Дiвчинцi довелось iти додому самiй i самiй в усьому зiзнатися матусi.

Погойдуючись вiд натуги, Фiона вийшла з повним кошиком бiлизни з чорного ходу i мало не впала: на верхнiй сходинцi веранди сидiла Меггi, опустивши голову; кiнцi ii гарненьких яскраво-рудих кучерiв злиплися, а сукенка спереду була вимазана. Поставивши на сходи немилосердно важкий кошик, Фiона зiтхнула i вiдкинула з обличчя неслухняне пасмо волосся.

– Ну, i що ж трапилося? – стомлено спитала вона.

– Я заблювала сестру Агату.

– О, Господи! – вжахнулася Фi, взявши руки в боки.

– А та мене палицею побила, – прошепотiла Меггi зi сльозами, що застигли, непролитi, в ii очах.

– От халепа так халепа… – Фiона пiдняла кошик i, гойднувшись пiд його вагою, насилу втримала рiвновагу. – Меггi, iй-богу, я не знаю, що з тобою робити. Доведеться почекати, доки повернеться татко. – І вона рушила через двiр до мотузки, наполовину завiшаноi бiлизною, що гойдалася на вiтрi.

Зморено потерши руками обличчя, Меггi якусь мить невiдривно дивилася на матiр, а потiм пiдвелася i пiшла стежиною до кузнi.

Коли Меггi з’явилася на порозi, Френк саме скiнчив пiдковувати гнiду кобилу пана Робертсона й вiдводив ii до стiйла. Вiн обернувся, побачив сестру – i спогади про власнi поневiряння в школi захопили його. Меггi була така маленька, така по-дитячому пухкенька, невинна й миленька… Але свiтло в ii очах жорстоко й нещадно загасили; в них з’явився такий вираз, що Френку нестримно захотiлося вбити сестру Агату. Так, убити, насправдi вбити, задушити, стиснувши руками оте огидне подвiйне пiдборiддя… Кинувши iнструменти i скинувши фартуха, Френк поквапом пiдiйшов до сестри.

– Що сталося, крихiтко? – спитав вiн i нахилився до неi так, що його обличчя опинилося напроти обличчя Меггi. Вiд неi жахливо смердiло блювотиною, але Френк придушив у собi мимовiльне бажання вiдвернутися.

– Ой, Фр-Фр-Френку! – заскиглила мала. Їi личко зморщилося, а з очей нарештi хлинули сльози – немов греблю прорвало. Вона обхопила його руками за шию, мiцно притиснулася й заплакала отим химерним беззвучним плачем, яким плакала вся дiтвора Клiрi, вже вийшовши з раннього дитинства. Моторошно було чути той плач, i не могли його заспокоiти й вгамувати анi поцiлунки, анi лагiднi слова.

Коли Меггi нарештi заспокоiлася, Френк взяв ii на руки i вiднiс на копицю солодко-пахучого сiна бiля кобили пана Робертсона. Вони сiли поруч, на мить забувши про все довкола, немов нiчого бiльше й не iснувало, i дивилися, як коняка злегка торкаеться губами краю iхнього ложа iз сухоi трави. Меггi вмостила голову на гладеньких голих грудях Френка, i коли конячина пирхала на сiно, ii рудi кучерi злегка ворушилися.

– А чому вона побила нас усiх, Френку? – спитала Меггi. – Я ж сказала iй, що то була моя провина.

Френк вже звикнув до неприемного запаху, що йшов вiд сестри, i не звертав на нього уваги. Простягнувши руку, вiн вiдсторонено-задумливо погладив кобилi носа й вiдштовхнув ii, бо стала надто надокучливою.

– Ми – бiднi люди, Меггi, й це основна причина. Черницi завжди ненавидять школярiв iз бiдняцьких сiмей. Коли побудеш в отiй смердючiй школi сестри Агати кiлька днiв, то побачиш, що вона зганяе злiсть не лише на Клiрi, але й на Маршалах та Мак-Дональдсах. Бо всi ми бiднi. От якби ми були багатiями i приiздили до школи у великих екiпажах, як О’Браени, то вони метушилися б, не знаючи, як нам догодити. Але ми неспроможнi дарувати церквi органи, позолочену одежу для ризницi чи новий тарантас iз конякою для черниць. Тому на нас не зважають, бо ми для них нiхто. І вони можуть робити з нами все, що iм заманеться. Пам’ятаю, як колись сестра Аг наче сказилася, загорлала на мене: «Ну заплачте, заради всього святого! Заплачте, Френсiсе Клiрi, не мовчiть! Якщо ви потiшите мене своiм ревiнням, я не битиму вас так часто й так сильно!» Ось ще одна причина ii ненавистi до нас, тут ми кращi за Маршалiв та Мак-Дональдсiв: iй не вдаеться змусити нас плакати. Бо ж, на ii думку, ми маемо iй чоботи лизати. До речi, я попередив хлопцiв, що зроблю з усяким Клiрi, котрий хоча б запхикае, а не те, що заплаче, коли його битимуть палицею. І це стосуеться й тебе, Меггi. Хоч як би сильно вона не била тебе – не здумай навiть писнути. Ти сьогоднi плакала?

– Нi, Френку, – зморено позiхнула мала, заплющуючи очi й тицяючи великим пальцем у щоки, марно намагаючись встромити його в рота. Френк поклав Меггi на сiно, а сам, мугикаючи i всмiхаючись, повернувся до роботи.

Меггi спала, коли до кузнi увiйшов Педдi. Руки в нього бруднi, бо вiн вичищав вiд гною молочарню пана Джармена, а крислатий капелюх низько насунувся на лоба. Змiрявши поглядом Френка, який, розсипаючи iскри, кував на ковадлi вiсь, вiн перевiв очi туди, де на копичцi сiна лежала його донька, а конячина пана Робертсона схилила голову над ii сонним обличчям.

– Я так i думав, що вона тут, – сказав Педдi, кинувши батiг, i провiв свого старого чалого в ту частину сараю, де були облаштованi стiйла.

Френк ледь помiтно кивнув i кинув на батька той похмурий погляд, сповнений непевностi та сумнiву, який завжди так дратував Педдi, а потiм, поблискуючи спiтнiлими боками, повернувся до розжареноi до бiлого осi.

Розсiдлавши свого чалого, Педдi вiдвiв його до стiйла, налив води у напувальницю i змiшав висiвки та овес iз невеликою кiлькiстю води, щоб нагодувати його. Коли вiн висипав корм у годiвницю, кiнь вдячно забурчав i провiв Педдi поглядом, коли той пiдiйшов до великоi дiжi бiля горна i, знявши сорочку, вимив руки, обличчя та торс, рясно забризкавши верховi бриджi та намочивши волосся. Вiн витерся старим мiшком i запитально поглянув на сина.

– Мати сказала, що Меггi ганебно прогнали додому. Ти не знаеш, бува, що саме там сталося?

Френк полишив вiсь, що поволi остигала.

– Бiдолашну крихiтку занудило, i вона заблювала геть усю сестру Агату.

Швидко придушивши на обличчi мимовiльний веселий вишкiр, Педдi втупився поглядом у дальнiй кiнець сараю, щоб заспокоiтися й зiбратися з думками. А потiм обернувся до Меггi.

– Була надто збуджена через те, що пiшла перший раз у перший клас?

– Хтозна. Їi знудило ще вранцi, до того, як вона пiшла до школи, i через це всi затрималися i спiзнилися на дзвiнок. Кожен дiстав по шiсть ударiв, але Меггi страшенно засмутилася, бо гадала, що мали покарати лише ii одну. А коли сестра Аг ще раз напустилася на неi, наша Меггi виригала хлiб iз джемом на ii чорну одiж.

– А що сталося опiсля?

– Сестра Аг добряче вiдшмагала ii i з ганьбою прогнала додому.

– Що ж, ii справдi всипали добряче. Аж занадто. Я поважаю черниць i знаю, що то не наше дiло – пхати носа в iхнi справи, але хотiлося б, щоби вони не так заповзято хапалися за рiзку. Знаю, вони мають палицею вбивати абетку в нашi нетямущi iрландськi голови, та сьогоднi мала Меггi вперше пiшла до школи.

Френк ошелешено витрiщився на батька. Ще жодного разу батько не розмовляв iз ним по-дорослому, як чоловiк iз чоловiком. Вражений настiльки, що забув про свою перманентну вiдразу до нього, Френк збагнув, що, попри вихваляння, Педдi любив Меггi бiльше за синiв. З подивом усвiдомлюючи несподiвану симпатiю до батька, вiн усмiхнувся йому, вiдкинувши пiдозру й недовiру.

– Вона така гарненька, еге ж? – спитав Френк.

Педдi задумливо кивнув, поглинутий спогляданням дiвчинки. Конячина пирхнула, залопотiвши губами, Меггi заворушилася, перекотилася на спину i розплющила очi. Побачивши батька бiля Френка, вона швидко сiла й випрямилася, пополотнiвши од страху.

– Що, моя маленька Меггi, важкий тобi сьогоднi день випав, еге ж? – Педдi пiдiйшов до неi, пiдняв iз сiна – i аж смикнувся вiд неприемного запаху. Але потiм здвигнув плечима i мiцно притиснув доньку до себе.

– Мене палицею вiдшмагали, татку, – зiзналася мала.

– Що ж, добре знаючи сестру Агату, можу сказати тобi, що це не востанне, – розсмiявся Педдi, садовлячи Меггi собi на плечi. – Краще ходiмо подивимося, чи е у мами достатньо гарячоi води в котлi, щоб тебе викупати. Бо вiд тебе сморiд гiрший, нiж у молочарнi Джармена.

Френк вийшов на порiг i провiв поглядом двi яскраво-рудi голови, що погойдувалися над стежиною, потiм обернувся i побачив, що гнiда не зводить iз нього своiх добрих спокiйних очей.

– Що ж, ходiмо, стара шкапо. Я вiдведу тебе додому.

Хоч як це й дивно, але Меггi, заблювавши сестру Агату, дiстала з цього i певний зиск: черниця й далi регулярно лупцювала ii, але завжди з вiдстанi, щоб уникнути небажаних наслiдкiв, а це неминуче послаблювало силу й точнiсть ударiв.

Темне дитинча, що сидiло разом iз Меггi за партою, виявилося донькою iталiйця, який володiв i керував отим яскраво-блакитним кафе в мiстечку Вахiне. Звали ii Тереза Анунцiо, i була вона достатньо нетямущою та нездатною до науки, щоб уникнути прискiпливоi й лиховiсноi уваги сестри Агати, але достатньо тямущою, щоби не перетворитися на постiйну мiшень. Коли в дiвчинки вирiс новий зуб, вона стала напрочуд гарною, i Меггi просто обожнювала ii. На перервах вони гуляли майданчиком, обiйнявши одна одну за талiю, i це означало, що вони – друзi-нерозлийвода, i унеможливлювало приставання з будь-чийого боку. Вони тiльки й знали, що розмовляли, розмовляли й розмовляли…

Одного разу пiд час обiдньоi перерви Тереза повела Меггi до кафе, щоб познайомити ii з батьками та дорослими братами й сестрами. Тi захоплено дивувалися вогненно-рудому волоссю Меггi не менше, нiж вона – iхнiй смаглявостi. Коли ж Меггi поглянула на них великими сiрими очима, вишукано обрамленими ластовинням, вони сказали, що вона схожа на янгола. Вiд матерi вона успадкувала ледь вловиму шляхетнiсть манер, яку вiдразу ж вiдчували всi, i члени родини Анунцiо не стали винятком. Вони не менше за Терезу бажали сподобатися iй, тож почастували ii великими кружальцями картоплi, смаженоi в казанi на витопленому ягнячому салi, та шматком риби з видаленими кiстками, що смакувала пречудово; ii засмажили в тiстi в тому ж казанi з ягнячим салом, але в окремому дротяному кошику. Меггi ще нiколи не куштувала такоi смачнючоi iжi, iй захотiлося частiше харчуватися в цьому кафе пiд час обiдньоi перерви. Але для такого царського пригощання потрiбен дозвiл ii матерi та черниць.

Вдома вiд неi тiльки й чулося: «Тереза каже» або ж «А ви знаете, що зробила Тереза?». Аж поки Педдi не гаркнув, що про Терезу вiн начувся достобiса.

– Водитися з макаронниками – то не добре, – пробурмотiв вiн, бо подiляв iнстинктивну недовiру всiх представникiв британськоi спiльноти до будь-яких смаглявих чи середземноморських народiв. – Затям, Меггi: макаронники темношкiрi тому, що рiдко миються, – не надто переконливо пояснив вiн, уникаючи докiрливого й ображеного погляду, яким його обпекла донька.

Попри свою нелюбов до батька, Френк мусив погодитися з ним. Тепер Меггi рiдко розповiдала вдома про подругу, але домашнiй осуд не мiг стати на завадi цiй дружбi, яка обмежувалася вiдстанню до школи та днями й годинами, проведеними там. До того ж Боб та решта хлопцiв неабияк тiшилися з того, що Меггi цiлковито поглинута Терезою, i шалено гасали iгровим майданчиком, геть забувши, що у них е сестра.

Незрозумiлi речi, що iх писала на дошцi сестра Агата, поступово прояснилися i набули сенсу, i Меггi вже знала, що + означав складення всiх цифр докупи, а – вiднiмання цифр угорi вiд цифр унизу, в результатi чого виходило менше, нiж було спочатку. Вона була здiбною дитиною i стала б вiдмiнницею, якби здолала свiй страх перед сестрою Агатою. Але щойно в неi втуплювалися отi очi-буравчики i сухий старечий голос каркав iй стисле запитання, думки вилiтали з ii голови, i Меггi заiкалася та бекала й мекала. Арифметика давалася iй легко, та тiльки-но ii викликали до дошки, щоб вона наочно продемонструвала свое вмiння, дiвчинка розгублювалася i не могла пригадати, скiльки буде двiчi по два. Читання ж стало для неi брамою до нового незвiданого свiту, свiту настiльки цiкавого, що вона читала й начитатися не могла, але сестра Агата пiднiмала ii прочитати уголос той чи iнший параграф – i дiвчинка ледь могла прочитати «кiт», не кажучи про «нявчить». Меггi здавалося, що iй назавжди судилося тремтiти пiд саркастичними зауваженнями сестри Агати i густо червонiти пiд кпинами однокласникiв. Бо саме ii грифельну дошку пiднiмала сестра Агата для зневажливого осмiяння, саме ii старанно списанi аркушi паперу найчастiше показувала учням як приклади неохайно виконаного завдання. Деякi заможнiшi учнi мали гумку, але единою гумкою Меггi був кiнчик ii пальця, який вона наслинювала й нервово витирала помилки доти, поки написане розмазувалося по аркушу, а сам аркуш розшаровувався, скручуючись кавалочками, схожими на маленькi ковбаски. Так утворювалися дiрки, якi суворо заборонялися, але Меггi у вiдчаi готова була на що завгодно, аби тiльки уникнути суворих кпин вiд сестри Агати.

До ii появи у школi головною мiшенню мстивоi злоби та палицi сестри Агати був Стюарт. Однак Меггi виявилася набагато зручнiшою мiшенню, бо Стюарт iз його задумливим спокоем i майже святою вiдчуженiстю та байдужiстю був мiцним горiшком навiть для сестри Агати. Меггi ж тремтiла й червонiла як буряк, хоч як мужньо вона намагалася триматися лiнii поведiнки, накресленоi Френком для всiх Клiрi, що ходили до школи. Стюарт глибоко спiвчував сестрi й намагався полегшити iй життя, навмисне накликаючи гнiв черницi на свою голову. Однак сестра Агата швидко розгадала його хитрощi й розлютилася ще сильнiше, бо переконалася, що типова для Клiрi кланова солiдарнiсть проявилася в дiвчинцi не меншою мiрою, анiж ранiше в ii братах. Якби хтось спитав сестру Агату про причини ii затятоi упередженостi до Клiрi, вона, напевне, й сама не знала б, що вiдповiсти. Але пiдстаркуватiй черницi, розлюченiй та засмученiй тим, що ii життя пiшло не так, як iй хотiлося, було нелегко змиритися з гордовитiстю емоцiйно вразливих Клiрi.

А найбiльший грiх Меггi полягав у тому, що вона була шульга. Коли дiвчинка боязко й обережно взяла грифельний олiвець, щоб розпочати свiй перший урок iз письма, сестра Агата накинулася на неi, немов шулiка на курча.

– Меган Клiрi, покладiть ваш олiвець! – загримотiла вона.

Отак i почалася мiж ними вперта позицiйна вiйна. Меггi була невиправно i безнадiйно лiворука. Коли сестра Агата силомiць зiгнула пальцi на правiй руцi дiвчинки так, як вважалося правильним, i занесла ii над грифельною дошкою, Меггi розгублено завмерла. Вона й гадки не мала, як змусити неслухняну праву руку робити те, що, як наполягала сестра Агата, вона може й мусить робити. Дiвчинка немов оглухла, онiмiла й ослiпла; ii права рука, цей малокорисний придаток, був пов’язаний iз ii розумовими процесами не бiльше за пальцi на ногах. Тремтливою рукою вона накреслила подобу прямоi лiнii аж до кiнця грифельноi дошки, бо нiяк не могла цю лiнiю вигнути, i випустила олiвець так, немов ii рука була паралiзована, i хоч як старалася сестра Агата, iй так i не вдалося змусити Меггi написати правою рукою лiтеру «А». Але потiм Меггi потайки брала олiвець у лiву руку i, незграбно обхопивши дошку, виписувала рядок красивих, немов карбованих, лiтер «А».

Та сестра Агата виграла вiйну. Якось на шкiльнiй лiнiйцi вона прив’язала лiву руку Меггi мотузкою до тiла i не вiдв’язувала ii, поки о третiй пролунав дзвiнок на закiнчення занять. Навiть пiд час обiдньоi перерви Меггi довелося iсти, гуляти й гратися з надiйно знерухомленою лiвою рукою. На це пiшло три тижнi, але зрештою вона навчилася писати правильно за канонами сестри Агати, хоча лiтери були дещо кособокими. Щоб Меггi не здумала повернутися до писання лiвицею, рука лишалася прив’язаною ще два мiсяцi; потiм сестра Агата зiбрала усiх школярiв, щоб тi по чотках прочитали подячну молитву Всевишньому за те, що вiн своею мудрiстю змусив Меггi усвiдомити хибнiсть ii звички. Адже дiти Господнi мають бути праворукими; дiти ж лiворукi, та ще й рудi, – це створiння диявола.

За перший рiк у школi по-дитячому пухкенька Меггi стала дуже худою, хоча трохи й пiдросла. Вона обгризала нiгтi аж до живоi шкiри, i тому мусила терпiти ще один вид екзекуцii: сестра Агата водила ii по класу з простягнутими руками, щоб усi школярi бачили ii страхiтливо обкусанi нiгтi. Хоч мало не половина учнiв у класi обкусювали нiгтi так само, як i Меггi.

Фiона дiстала пляшку з настоянкою алое i цiею жахливою рiдиною намазала кiнчики пальцiв Меггi. Кожного члена родини залучили пильнувати, щоб мала не змила алое, а коли iншi дiвчатка у школi побачили на ii пальцях промовисто-зрадницькi коричневi плями, Меггi вiдчула страшенне приниження. Коли вона брала пальцi в рот, то вiдчувала неймовiрну огиднiсть смаку цього зiлля, схожого на самогон або розчин для миття овець. Доведена до вiдчаю Меггi слинила свою хустку, до кровi терла нею пальцi й таки примудрилася позбутися бiльшоi частини коричневих плям. Педдi взяв хворостину – iнструмент значно милосерднiший за палицю сестри Агати – i Меггi добряче поскакала кухнею, щоб уникнути батькових ударiв. Вiн не вiрив у кориснiсть биття власних дiтей по руках, обличчю чи сiдницях – лише по ногах, бо ноги, на його думку, болiли не менше за решту частин тiла, а завдати iм значноi шкоди неможливо. Та попри гiркуще алое, глузування, палицю сестри Агати та батькову хворостину Меггi й далi гризла нiгтi.

Дружба з Терезою Анунцiо була единою радiстю в ii життi, единим, заради чого вона терпiла ненависну школу. Меггi просиджувала уроки, з нетерпiнням чекаючи, коли настане час перерви й вони з Терезою сядуть, обнявшись, пiд великим фiговим деревом i говоритимуть, говоритимуть, говоритимуть… Про дивовижну чужинецьку родину Терези, про ii численних ляльок та про ii чайний сервiз зi справжньоi китайськоi порцеляни з вербним вiзерунком.

Меггi страшенно приголомшив цей чайний сервiз. Вiн мав сто вiсiм предметiв: мiнiатюрнi чашечки, тарiлочки, чайник, цукорницю, глечик для молока, глечик для вершкiв, а також крихiтнi ножички, виделочки та ложечки розмiру, який пiдходив лялькам. Тереза мала незлiченну кiлькiсть iграшок; то не край, що вона була набагато молодшою за свою найближчу за вiком сестру, iй ще й випало народитися в iталiйськiй родинi, а це означало, що батько ii пристрасно любив i вiдверто балував, тож Тереза повною мiрою користувалася його чималими фiнансовими ресурсами. Дiвчата ставилися одна до одноi з побожним захватом i заздрiстю, хоча Терезi не припало до душi кальвiнiстське стоiчне виховання подруги. «Бiдолашна Меггi, iй не дозволяють пiдбiгати до мами й обнiмати та цiлувати ii!» – спiвчувала вона iй.

Сама ж Меггi нiяк не могла уявити веселу опецькувату матiр Терези поруч зi своею похмурою та худорлявою матiр’ю. Вона нiколи не думала: «От якби матуся обняла мене й поцiлувала!» Насправдi ж вона думала ось що: «От якби мене обняла й поцiлувала матуся Терези!» Втiм, обiйми та поцiлунки займали ii уяву набагато менше за вербний вiзерунок. Вiн такий елегантний, такий витончений, такий прекрасний! От якби вона мала власний чайний сервiз, щоб подати Агнесi вечiрнiй чай у синьо-бiлiй чашечцi на синьо-бiлiй тарiлочцi!

Пiд час благословення в Страсну П’ятницю у старiй церквi, прикрашенiй химерною маорiйською рiзьбою по дереву, зi стелею, розписаною в маорiйському стилi, Меггi стала навколiшки i помолилася за те, щоб у неi з’явився власний чайний сервiз. Коли отець Гейз високо пiдняв прикрашену самоцвiтами дароносицю, Тiло Христове тьмяно проглянуло в скляному вiконцi в центрi ii променистих лiнiй i благословило усiх парафiян, що схилили голови. Тобто усiх, окрiм Меггi, бо вона навiть не поглянула на Тiло Христове, надто зайнята пригадуванням: скiльки ж тарiлочок у Терезиному чайному сервiзi. Коли ж маорi на органнiй гальорцi грянули величну пiсню, голова Меггi йшла обертом вiд ультрамариновоi блакитi, такоi далекоi вiд католицтва та Полiнезii.

Шкiльний рiк добiгав кiнця, i грудень iз днем ii народження обiцяв бути не на жарт спекотним. Саме тодi Меггi й дiзналася вперше в життi, як iнколи дорого доводиться платити за здiйснення таемних бажань. Вона сидiла на високому стiльцi бiля печi, а Фiона робила iй звичну шкiльну зачiску, що було справою досить непростою й делiкатною. Волосся Меггi мало природну схильнiсть кучерявитися, i ii мати вважала це подарунком долi. Дiвчата з прямим волоссям мали купу проблем, коли дорослiшали, бо iм доводилося витворювати пишну хвилясту масу волосся з кволих та тонких пасмiв. Перед сном волосся Меггi, що майже сягало колiн, болiсно смикаючи, накручували на довгi смужки, нарванi зi старого простирадла. Щоранку вона видряпувалася на стiлець, а мати розв’язувала ганчiрочки й розчiсувала iй кучерi.

Фiона брала скуйовджене пасмо в лiву руку i вмiло розчiсувала його старим гребiнцем фiрми «Мейсон Пiерсон», накручуючи на вказiвний палець, аж поки воно не перетворювалося по всiй довжинi на блискучу товсту ковбаску. Потiм обережно витягувала палець iз центру цилiндрика, струшувала його – i виходило довге й густе кучеряве пасмо, якому позаздрила б кожна дiвчина. Процедуру доводилося повторювати кiльканадцять разiв, переднi кучерi Меггi мати зав’язувала на макiвцi бантом iз випрасуваноi стрiчки з бiлоi тафти. Решта маленьких дiвчаток носили у школi косу, приберiгаючи кучерi на особливi випадки, але Фiона в цьому була непоступлива: Меггi ходитиме з кучерями увесь час, хоч як би важко не було викроiти уранцi ще кiлька хвилин. Якби Фi добряче подумала, то зрозумiла б, що робить доньцi ведмежу послугу, i ось чому: за красою волосся жодна дiвчина у школi й близько не могла зрiвнятися з Меггi, тому безперервне нагадування про це щоденними кучерями лише призвело до того, що ровесницi тихо ненавидiли Меггi й заздрили iй.

Процедура була болiсною, та Меггi цього не помiчала, бо вже звикла й навiть не пам’ятала такого ранку, коли б мати не накручувала iй волосся. Безжально й рiзко м’язиста рука Фiони розчiсувала вузлики та сплутанi клубочки, на очi Меггi набiгали сльози, i вона обома руками хапалася за стiлець, щоб не впасти. Йшов понедiлок останнього тижня шкiльних занять, i до ii дня народження залишалося два днi. Вчепившись у стiлець, Меггi мрiяла про чайний сервiз iз вербним вiзерунком, знаючи, що ця мрiя – нездiйсненна. В унiвермазi мiстечка Вахiне був один такий сервiз, i Меггi вже розбиралася в цiнах настiльки, щоб розумiти: його вартiсть далеко за межею скромних статкiв ii батька.

Раптом Фiона видала звук настiльки незвичний, що приемнi роздуми Меггi вмить урвалися, а чоловiча частина родини, вiдiрвавшись вiд снiданку, спантеличено повернула голови.

– Господи Ісусе! – розпачливо вигукнула Фiона.

Педдi ошелешено скочив на ноги, бо ще нiколи не чув, щоб його дружина всуе згадувала iм’я Господа. Вона завмерла, тримаючи пасмо доньчиного волосся в руцi й занiсши над ним гребiнець, а обличчя ii перекривила гримаса огиди й жаху. Педдi та хлопцi скупчилися довкола; Меггi спробувала подивитися, що ж вiдбуваеться, – i заробила запотиличник колючою стороною гребiнця, вiд чого в ii очах виступили сльози.

– Поглянь-но! – прошепотiла Фiона, пiднявши пасмо до сонячного променя, щоб Педдi мiг роздивитися.

Густе красиве волосся блищало на сонцi, мов золото, i Педдi спочатку не побачив нiчого. Та потiм узрiв якусь iстоту, що маршувала собi по руцi Фiони. Вiн теж взяв пасмо, придивився – i в поблисках сонця побачив iнших iстот, що заповзято поралися коло своiх справ: купчилися на окремих пасмах i енергiйно виробляли все новi й новi купки собi подiбних створiнь. Волосся Меггi ворушилося, немов мурашник.

– Та в неi ж вошi! – вигукнув Педдi. Боб, Джек, Г’юi та Стю самi теж придивилися – i вiдступили на безпечну вiдстань; тiльки Френк та Фi залишилися бiля Меггi, а та сидiла, нещасно скоцюрбившись i не розумiючи, що ж вона такого скоiла. Педдi важко опустився на стiлець i, витрiщившись на вогонь у камiнi, заклiпав очима.

– Це через оту дiвчину-макаронницю! – нарештi видав вiн i люто зиркнув на Фiону. – Чортовi вилупки, брудне свиняче кодло!

– Педдi, як ти смiеш! – вжахнулася Фiона.

– Вибач, мамцю, мою лайку, але коли думаю, як ота огидна макаронниця подiлилася своiми вошами з нашою Меггi, то менi хочеться негайно податися до Вахiне i розвалити iхне мерзотне брудне кафе! – вибухнув вiн i несамовито гепнув кулаком по столу.

– А що то, мамо? – нарештi насмiлилася озватися Меггi.

– На, поглянь, замазуро! – вiдповiла мати, тицьнувши iй пiд носа свою руку. – Їх повно у твоему волоссi, й ти набралася iх вiд отiеi мерзотноi макаронницi, вiд якоi ти аж млiеш! І що ж менi тепер iз тобою робити?

Меггi витрiщилася на маленьку iстоту, що слiпо блукала голою шкiрою Фiони в пошуках волохатiшоi територii, – i заплакала.

Розумiючи все без слiв, Френк розтопив котел. Педдi походжав кухнею, вивергаючи прокльони, i його лють зростала з кожним поглядом на Меггi. Нарештi вiн пiдiйшов до гачкiв на стiнi бiля заднiх дверей, насунув на лоба капелюха i зняв iз гвiздка довгий батiг.

– Фiоно, я поiду до Вахiне i скажу отому огидному iталiйцю, куди йому слiд засунути свою смердючу рибу та смажену картоплю! Потiм подамся до сестри Агати i скажу все, що про неi думаю, бо хiба можна пускати до школи вошивих дiтей!

– Обережнiше, Педдi! – благально вигукнула Фiона. – А що, як то не макаронниця винувата? Навiть якщо у неi теж вошi, вона могла пiдчепити iх разом iз Меггi вiд когось iншого.

– Дурня! – презирливо пхикнув Педдi.

Вiн загупав сходами, i через кiлька хвилин по дорозi застукотiли копита чалого коня. Фiона зiтхнула й розпачливо поглянула на Френка.

– Що ж, гадаю, нам дуже поталанить, якщо вiн не опиниться за гратами. Френку, ти б краще зазвав хлопцiв назад. Школи сьогоднi не буде.

Фiона ретельно продивилася волосся кожного хлопця окремо, потiм перевiрила волосся Френка i попросила його зробити те саме в неi. Ознак лиха, що спiткало бiдолашну Меггi, не виявилося нi в кого, та Фiона не хотiла ризикувати. Коли вода у величезному мiдному котлi для бiлизни закипiла, Френк зняв iз гачка кадiб для миття посуду i налив пiл-на-пiл гарячоi й холодноi води. Потiм пiшов у сарай i принiс звiдти непочату п’ятилiтрову бляшанку з гасом, взяв iз пральнi брусок лужного мила i почав обробляти Боба. Голову кожного хлопця вiн ненадовго занурював у кадiб, виливав по кiлька чашок нерозведеного гасу, а потiм натирав скуйовджене волосся милом. Гас та мило страшенно пекли; хлопцi завивали вiд болю, розтираючи очi та шкребучи почервонiлi, охопленi сверблячкою голови, i клялися жорстоко помститися всiм макаронникам.

Фi витягла з кошика для шитва великi ножицi. Повернувшись до Меггi, яка понад годину просидiла на стiльцi, не насмiлюючись поворухнутися, вона стала поруч i, пiднявши в руцi ножицi, уставилася на прекрасний каскад волосся. А потiм почала його обрiзати – чиргик, чиргик – аж поки на пiдлозi утворилася лискуча купа довгих кучерiв, а на головi в Меггi проглядали нерiвнi дiлянки бiлоi шкiри. З сумнiвом у поглядi обернулася вона до Френка.

– Може, поголити ii? – спитала Фiона крiзь мiцно стуленi губи.

Френк заперечливо виставив руку.

– Ой, мамо, не треба! Звiсно, не треба! Якщо ii добряче полити гасом, цього вистачить. Будь ласка, не голи ii!

Тож Меггi повели до кухонного столу i, нахиливши над кадiбом, полили iй голову гасом i пошкребли ядучим милом залишки волосся. Коли ii мучителi нарештi вдовольнилися, Меггi майже нiчого не бачила, безперервно терла очi, а все ii обличчя та голова вкрилися маленькими пухирцями. Френк змiв обрiзанi кучерi на аркуш паперу i спалив iх у топцi котла, взяв мiтлу й вимочив ii у тазу з гасом. Удвох iз матiр’ю вони теж помили голови, охаючи вiд пекучого мила, а потiм Френк витягнув цебро i протер кухонну пiдлогу розчином для миття овець.

Коли ж кухня стала стерильною, як шпиталь, вони пройшлися по всiх спальнях, познiмали ковдри й простирадла з кожного лiжка й решту дня провели за кип’ятiнням, викручуванням та сушiнням сiмейноi бiлизни. Матраци та подушки розвiшали на тильному парканi й полили гасом, а потiм як слiд витiпали килимки з передпокою. До цього залучили всiх хлопцiв, саму лише Меггi звiльнили вiд потреби допомагати, бо вона потрапила в абсолютну немилiсть. Дiвчинка заповзла за сарай i гiрко заплакала. Їi голова пульсувала пекучим болем вiд мила та пухирiв; iй було так соромно, що вона навiть не поглянула на Френка, коли той прийшов i умовляв ii повернутися додому, але марно.

Зрештою довелося йому тягнути малу додому силомiць, хоча та пручалася i хвицалася. А коли пiдвечiр iз Вахiне повернувся Педдi, вона вiд страху забилася в куток. Батько, зиркнувши на острижену голову Меггi, розплакався i, важко опустившись у свое вiндзорське крiсло, затулив обличчя руками i погойдувався туди-сюди. А вся сiм’я стояла поруч i переминалася з ноги на ногу, бажаючи лише одного: провалитися на мiсцi, аби цього не бачити. Коли Фiона помiтила, що Педдi потроху отямлюеться, вона заварила чаю i налила чоловiковi.

– Що сталося у Вахiне? – спитала вона. – Тебе так довго не було.

– Ну, спершу я почастував отого мерзенного макаронника батогом i вкинув його в годiвницю для коней. Потiм я помiтив Мак-Леода – вiн саме стояв бiля своеi крамницi й спостерiгав; тож я розповiв йому, у чiм рiч. Мак-Леод покликав iз бару кiлькох хлопцiв, i ми вкинули у годiвницю весь виводок отих макаронникiв та й полили iх рiдиною для миття овець. Далi я подався до школи, щоб побачитися з сестрою Агатою, i, мушу сказати, вона клялася власною головою, що нiчого такого не помiтила. Вона витягнула оту дiвчинку-iталiйку з-за парти, щоб перевiрити ii волосся, i, певна рiч, там було повнiсiнько вошей. Сестра Агата вiдiслала ii додому й наказала не повертатися до школи, аж поки ii волосся не стане чистим. Я змусив ii, а також сестер Деклан i Катерину передивитися всiх дiтей у школi, i серед них виявилося багато завошивлених. Самi сестри чесалися, як навiженi, коли гадали, що на них нiхто не дивиться.

Педдi весело вишкiрився, пригадавши цей епiзод, але, коли ще раз поглянув на стрижену голову Меггi, його веселiсть як вiтром здуло. Вiн свердлив доньку похмурим поглядом.

– Що ж стосуеться вас, панянко, то щоби я бiльше не бачив поруч iз вами жодного макаронника чи iншого чужинця. Тiльки брати, i все. Якщо вони тобi не пара, то що ж – то iхнi проблеми. А ти, Бобе, дивись, щоб Меггi не водилася в школi нi з ким, тiльки з тобою та рештою хлопцiв. Затямив?

– Так, батьку, – кивнув Боб.

Наступного ранку Меггi з жахом дiзналася, що мае йти до школи.

– Нi, нi, я не пiду! Я не можу! – заскиглила вона, обхопивши руками голову. – Мамо, мамо, я не пiду до школи в такому виглядi. Сестра Агата мене з’iсть!

– Ще й як зможеш! – вiдповiла мати, iгноруючи благальнi погляди Френка. – Інакше тобi дiстанеться вiд мене на горiхи!

І Меггi попленталася до школи з коричневою хусткою на головi. Сестра Агата повнiстю ii iгнорувала, але на великiй перервi iншi дiвчата спiймали Меггi й зiрвали хустку, щоб подивитися, який вона мае вигляд тепер. Обличчя Меггi майже не постраждало, але розкрита голова являла жахливу картину: геть уся в червоних наривах, вкритих сукровицею. Та Боб, помiтивши, що вiдбуваеться, враз забрав сестру й вiдвiв ii у вiддалений куток крикетного майданчика.

– Не звертай на них уваги, Меггi, – грубо сказав вiн i незграбно пов’язав на голову сестрi хустку, а потiм погладив ii по напружено закляклих плечах. – Сцикалки гидотнi! От якби в тебе на головi залишилося трохи вошей, я взяв би та й непомiтно посипав ними iхнi голови! Вони б там швидко розмножилися!

Пiдiйшли решта хлопцiв Клiрi, й до дзвiнка вони разом оберiгали Меггi.

На обiднiй перервi до школи зайшла Тереза Анунцiо з обстриженою головою. Вона хотiла була напасти на Меггi, але хлопцi легко ii вiдiгнали. Задкуючи, Тереза пiдняла догори праву руку зi стиснутим кулаком i лiвою ляснула по бiцепсу правоi. То був загадковий та смiшний жест, який нiхто не зрозумiв, але хлопцi пожадливо запозичили його, щоб використовувати в подальшому.

– Я тебе ненавиджу! – верещала Тереза. – Моему татку доведеться перебратися в iнше мiсце через те, що твiй батько з ним зробив! – Вона вiдвернулася i, завиваючи, побiгла геть з iгрового майданчика.

Меггi високо пiдняла голову i стримала сльози. Це був iще один урок, i вона його добре засвоiла. Їй байдуже, що про неi думають iншi! Байдуже, байдуже! Решта дiвчат уникали ii – частково через те, що боялися Боба та Джека, а частково через те, що iхнi батьки, коли зачули про вошi, заборонили спiлкуватися з нею. Вони вважали, що коли iхнi дiти водитимуться з Клiрi, то це до добра не доведе. Тому останнi кiлька днiв у школi Меггi провела, так би мовити, «в немилостi», бо всi учнi ii цiлковито iгнорували. Навiть сестра Агата пристала на цю нову полiтику i тепер зганяла свою лють на Стюартi.

Як i у всiх дiтлахiв, чий день народження припадае на заняття, святкування дня народження Меггi вiдклали до суботи, коли iй нарештi подарували омрiяний чайний сервiз iз вербним вiзерунком. Його розставили на вишукано змайстрованому ультрамариновому столику зi стiльцями, що iх виготував Френк у нечастi хвилини свого вiльного часу. На одному з двох крихiтних стiльчикiв сидiла Агнеса в новiй блакитнiй сукнi, що ii пошила Фiона в нечастi хвилини свого вiльного часу. Меггi похмуро роздивлялася бiло-блакитнi вiзерунки, що весело вистрибували на кожнiй чашцi сервiзу; фантастичнi дерева з чудернацькими пишними квiтами, вигадливо оздоблену маленьку пагоду, двiйко химерно закляклих пташок i малесенькi фiгурки, що навiчно застигли посеред ажурного мiсточка, вiд когось тiкаючи. Сервiз втратив свою магiчну принадливiсть. Але Меггi усвiдомлювала: родина у всьому собi вiдмовляла, щоб купити iй подарунок, який, на iхню думку, був любий ii серцю. Тому вона, як i належить, заварила Агнесi чаю в крихiтному квадратному чайничку, а потiм, вдаючи неймовiрний захват, ретельно виконала увесь ритуал чаювання. І вона вперто гралася подарунком роками, так i не розбивши й навiть не надщербивши жодного предмета з цього сервiзу. І нiхто з рiдних i близько не здогадувався, що насправдi Меггi ненавидiла i сервiз, i блакитний столик зi стiльцями, i блакитну сукенку Агнеси.

За два днi до Рiздва 1917 року Педдi принiс додому щотижневу газету й новий стос книжок iз бiблiотеки. Та цього разу газета взяла гору над книжками. Їi видавцi та редактори пристали на новацiю, запозичену з модних американських журналiв, що час вiд часу доходили до Новоi Зеландii: увесь середнiй роздiл присвячувався вiйнi. Там були нечiткi фото австралiйських та новозеландських воякiв, що штурмують неприступнi кручi пiвострова Галiполi, розлогi статтi, у яких виславлялася хоробрiсть солдат iз нижнього боку екватора, нотатки про австралiйських i новозеландських кавалерiв ордена Хрест Вiкторii вiд його започаткування, а також прекрасна гравюра на всю сторiнку, яка зображувала кiннотника австралiйськоi легкоi кавалерii на бойовому скакунi з шаблюкою наготовi та довгими пасмами срiблястого волосся, що вибивалися з-пiд повстяного капелюха з широкими обвислими крисами.

За першоi ж нагоди Френк схопив газету i жадiбно перечитав цей матерiал; вiн упивався його ура-патрiотичним стилем та якось лячно поблискував очима.

– Татку, я хочу на вiйну! – мовив вiн, iз побожним трепетом вiдкладаючи газету на стiл.

Фiона аж здригнулася – i шмат тушкованого м’яса з овочами вискочив iз каструлi на плиту, а Педдi закляк у своему вiндзорському крiслi, враз забувши про книгу.

– Ти ще малий, Френку, – зауважив вiн.

– Нi, не малий! Менi сiмнадцять, татку, i я вже дорослий чоловiк! Як же я можу сидiти тут на печi, коли нiмчура з турками рiжуть наших хлопцiв, як поросят?! Вже давно хтось iз Клiрi мае виконати свiй обов’язок!

– Ти ще неповнолiтнiй, Френку, тебе не вiзьмуть до вiйська.

– Вiзьмуть, якщо ти не заперечуватимеш, – швидко вiдказав Френк, витрiщившись на батька своiми темними очима.

– Я заперечуватиму. Бо ти – мiй единий помiчник, i нам дуже потрiбнi тi грошi, якi ти приносиш у сiм’ю.

– Але ж менi у вiйську платитимуть!

Педдi розсмiявся.

– Ти про солдатськi копiйки? Бути ковалем у Вахiне набагато вигiднiше, анiж бути солдатом у Європi.

– Але ж коли я туди потраплю, то, може, у мене з’явиться можливiсть вибитися в люди i стати кимось набагато поважнiшим за коваля! Це мiй единий шанс, татку.

– Дурниця! Заради Бога, хлопче, ти не тямиш, про що кажеш. Вiйна – жахлива рiч. Я приiхав сюди з краiни, що воювала тисячу рокiв, i знаю, що кажу. Хiба ти не чув, що розповiдають чоловiки, якi побували на бурськiй вiйнi? Ти ж часто буваеш у Вахiне, тож наступного разу прислухайся до iхнiх оповiдок, гаразд? До того ж мене страшенно злить, що бiсовi англiйцi використовують австралiйцiв i новозеландцiв як гарматне м’ясо там, де iм, бач, не бажаеться гнати пiд кулi своiх дорогоцiнних солдатiв. Цей войовничий Черчилль, i оком не змигнувши, кинув наших хлопцiв здобувати нiкому й задарма не потрiбний Галiполi! З п’ятдесяти тисяч загинуло аж десять тисяч! Це навiть гiрше за рiзанину! Тобi що, бiльше нема чого робити, окрiм воювати за стару бабу Англiю? Що доброго вона для тебе зробила? Тiльки й знала, що пила кров зi своiх колонiй. Якби ти опинився в Англii, тамтешнi люди вiдвертали б вiд тебе носа i впритул не помiчали б, бо ти, бач, селюк iз колонiального закапелка. Анi Новiй Зеландii, анi Австралii нiчого не загрожуе. Можливо, старiй бабцi Англii навiть пiде на велику користь, якщо ii розiб’ють у вiйнi. Бо давно вже варто комусь помститися за те, що вона скоiла з Ірландiею. Хто-хто, а я й сльози не пророню, якщо вiйська кайзера пройдуть урочистим маршем головною вулицею Лондона.

– Але ж батьку, я хочу записатися до вiйська!

– Можеш хотiти що завгодно, Френку, але я тебе нiкуди не вiдпущу, тож краще вiдразу ж викинь цю думку з голови. Ти ще малий, щоби бути солдатом.

Френкове обличчя спалахнуло, губи стиснулися у тоненьку ниточку: малий зрiст був його болючим мiсцем. У школi вiн завжди був найменшим хлопцем у класi, й через це йому доводилося битися вдвiчi частiше, анiж iншим. А нещодавно все його ество сповнила одна страшна думка: у своi сiмнадцять вiн мав тi самi п’ять футiв три дюйми, що i в чотирнадцять рокiв. Невже вiн бiльше не росте? Лише йому були вiдомi всi тi муки, на якi вiн прирiк свое тiло та душу, намагаючись видовжитися: болiснi вправи на розтягування та марнi сподiвання.

Однак, займаючись ковальством, вiн став надзвичайно дужим як для свого зросту. Для хлопця з темпераментом Френка батько не мiг запропонувати кращого вибору, хоча й цей вибiр зробив неусвiдомлено. Френка, з його невеличким, але сповненим сили тiлом, нiхто не мiг подужати у бiйцi, й до сiмнадцяти рокiв вiн встиг прославитися на всьому пiвостровi Таранакi. У бiйцi вiн давав вихiд усьому своему гнiву, приниженню та вiдчуттю неповноцiнностi, перед ним не могли встояти найсильнiшi мiсцевi хлопцi, бо цi Френковi почуття були союзниками його прекрасно тренованого тiла, блискавично-кмiтливого розуму, несамовитостi та незламноi волi до перемоги.

Чим здоровiшими та злiшими були його супротивники, тим бiльше хотiлося Френку змусити iх принижено валятися в пилюцi. Однолiтки, добре знаючи його агресивнiсть, обходили хлопця десятою дорогою. А нещодавно вiн, шукаючи нових суперникiв, вийшов за межi хлопчачого кола: мiсцевi чоловiки й досi згадували той день, коли Френк дав чортiв Джиму Коллiнзу – зробив iз нього товченик, хоча Джиму було двадцять два, зростом вiн був шiсть футiв чотири дюйми без картуза й черевикiв i заiграшки мiг пiдняти коня. Зi зламаною лiвою рукою та трiснутими ребрами Френк бився, аж поки супротивник, скиглячи, впав скривавленим лантухом йому пiд ноги; дорослим чоловiкам довелося силомiць вiдтягувати хлопця, щоб вiн ногами не розтрощив знепритомнiлому Джиму черепа. Щойно зрослися рука та ребра, Френк подався до мiста i пiдняв там коня – просто так, щоб продемонструвати, що це до снаги не одному лише Джиму i не залежить вiд зросту чоловiка.

Як батько цього феноменального хлопця Педдi добре знав репутацiю Френка i з розумiнням ставився до синiвськоi битви за повагу оточуючих, але не стримував гнiв, коли бiйки заважали роботi в кузнi. Педдi, котрий i сам був малий на зрiст, свого часу теж довелося чимало повоювати, щоб довести свою смiливiсть, але в тiй частинi Ірландii, звiдки вiн родом, Педдi не здавався курдупелем, а до Новоi Зеландii, де чоловiки були вищими, вiн перебрався вже дорослим мужчиною. Тому для нього малий зрiст не був таким болючим мозолем, як для Френка.

І тепер батько пильно вдивлявся у хлопця, марно намагаючись зрозумiти його; Френк завжди був немилим його серцю, хоча вiн старанно намагався не вирiзняти його з-помiж решти своiх дiтей. Педдi знав: це страшенно засмучувало Фi, ii гнiтило невисловлене протистояння батька з сином, та навiть його любов до дружини не могла подолати того роздратування, яке викликав у нього Френк.

Вчепившись у розгорнуту газету своiми короткими, але красивими руками, Френк прикипiв до Педдi поглядом, i в його темних очах читалася дивовижна сумiш благання й гординi, гординi надто впертоi, щоби благати уголос. Яким же чужим було обличчя його сина! Не було в ньому нiчого вiд Клiрi та Армстронгiв, хiба що очi трохи нагадували Фiонинi – i тiльки, бо очi Фiони не могли так раптово розширюватися, спалахуючи гнiвом вiд найменшого приводу, як чорнi очi ii сина. Лише одного Френку не бракувало – хоробростi.

Зауваження Педдi стосовно Френкового зросту рiзко перервало обговорення теми; всi сидiли, доiдаючи тушкованого кролика у незвичнiй тишi. Навiть Г’юi та Джек, придушивши верескливе хихотiння, перемовлялися обережно i неквапливо. Меггi iсти не схотiла i сидiла, не зводячи очей iз Френка, наче той мiг щезнути будь-якоi митi. Френк iв повiльно i з явною неохотою, а за першоi ж нагоди вибачився i встав iз-за столу. Через хвилину бiля стосу дров чулося розмiрене цюкання сокири: то Френк заходився рубати твердi колоди, що iх привiз Педдi, заготовляючи на зиму дрова.

Коли всi думали, що Меггi пiшла спати, вона вислизнула з вiкна своеi спальнi й нишком прокралася до стосу. То була дiлянка, надзвичайно важлива для забезпечення безперервностi життя в домiвцi: близько тисячi квадратних футiв грунту, утрамбованого й омертвленого товстим шаром трiсок та кори; з одного боку височiли стоси складених колод, якi ще треба було пиляти, а з протилежного – мозаiчнi стiни з акуратно складених дров, порубаних до пiдхожого для плити розмiру. Посерединi вiдкритого простору стирчали три невикорчуваних пеньки, що використовувалися як дровiтнi для рубання колод рiзноi висоти.

Френка бiля них не було – вiн обробляв масивну евкалiптову колоду, розтинаючи ii так, щоб вона стала на найнижчу й найширшу дровiтню. Стовбур у два фути завтовшки лежав на землi, унерухомлений iз краiв залiзними шпичаками. На ньому стояв, розставивши ноги, Френк i рубав його навпiл. Сокира з посвистом розсiкала повiтря, а ii рукiв’я вжикало, ковзаючи вгору-вниз в спiтнiлих долонях Френка. Лезо, блиснувши над його головою, падало вниз розмитою срiблястою плямою, вигризаючи клинчастий вируб у твердому, як залiзо, деревi з такою легкiстю, немов то була сосна чи м’яке листвяне дерево. Трiски розлiталися навсiбiч, пiт струменiв голими грудьми та спиною Френка; а щоб рясний пiт не слiпив очi, вiн пов’язав над бровами хустину. То була вкрай небезпечна робота: один невправний рух – i залишишся без ноги. На зап’ястях у Френка виднiлися пов’язки для всотування поту, що стiкав по руках, але самi руки були без рукавичок; пальцi, стискали рукiв’я сокири легко i вправно, з дивовижною точнiстю спрямовуючи ii лезо в потрiбному напрямку.

Меггi сiла навпочiпки бiля скинутих Френком сорочки та жилетки й заворожено спостерiгала. Поряд лежали напоготовi три запаснi сокири, бо надмiцна деревина евкалiпта вмить затуплювала найгострiше лезо. Взявши одну з сокир за рукiв’я, вона поклала ii собi на колiна; iй захотiлося навчитися володiти нею так само вправно, як i брат. Сокира була така важка, що дiвчинка насилу пiдняла ii. Колонiальнi сокири мали лише одне лезо, наточене до такоi гостроти, що ним можна волосину перерiзати, бо сокири з подвiйним лезом були надто легкi для евкалiпта. Обух такоi сокири спецiально робили важким – у дюйм завтовшки, а крiзь нього проходило рукiв’я, додатково закрiплене невеличкими клинцями, бо якщо добряче розмахнутися, то погано закрiплений обух може запросто зiрватися з рукiв’я i, пронiсшись у повiтрi зi швидкiстю гарматного снаряду, когось ненароком убити.

Надворi швидко сутенiло, i Френк рубав навмання майже iнстинктивно, а Меггi, ухиляючись вiд трiсок iз легкiстю, набутою з давно усталеною звичкою, терпляче чекала, поки вiн зверне на неi увагу. Наполовину перерубавши колоду, Френк судомно перевiв дух, розвернувся в протилежний бiк i знов розмахнувся сокирою, щоб пiдрубати другу половину. Проруб у колодi був вузький i глибокий – щоб зекономити дорогоцiнну деревину й прискорити процес рубання; нарештi Френк добрався майже до середини стовбура, i тепер сокира при ударi майже повнiстю зникала у прорубi, а великi клинчастi трiски пролiтали дедалi ближче до його тiла. Та хлопець не зважав на них, навпаки – ще швидше махав сокирою. Колода розполовинилася вдивовижу раптово, i Френк iз грацiйною легкiстю пiдстрибнув, передбачивши цей момент iще до того, як лезо востанне вгризлося в деревину. Половинки стовбура склалися, а хлопець приземлився поруч, усмiхаючись, але не було в тiй усмiшцi радостi.

Френк був повернувся, щоб взяти нову сокиру, – i помiтив сестру, що терпляче сидiла неподалiк у чепурненькiй, застебнутiй на всi гудзики нiчнiй сорочцi. Йому й досi було незвично бачити в неi на головi коротенькi скуйовдженi кучерi, а не довгi, перев’язанi ганчiрочками пасма, але вiн вирiшив, що цей хлопчачий стиль личив сестрi, i йому захотiлося, щоб такою вона й залишалася. Френк присiв бiля неi, поклавши сокиру собi на колiна.

– Як же ти примудрилася вибратися з хати, мала шибайголово?

– Я вилiзла у вiкно, коли Стю заснув.

– Стережися, бо перетворишся на дiвчинку-шибеника.

– Ну то й що! Краще гратися з хлопцями, нiж самiй iз собою.

– Та ото ж. – Френк сiв, прихилившись спиною до колоди, i втомлено повернув до сестри голову.

– Що сталося, Меггi?

– Френку, ти ж насправдi нiкуди не поiдеш, еге ж? – спитала вона, поклавши йому на стегно руки з обгризеними нiгтями, i стривожено поглянула на брата; рот у неi був злегка розтулений, бо iй важко дихалося носом: його заклало, бо вона щосили намагалася стримати сльози.

– Може, й поiду, Меггi, – лагiдно вiдповiв вiн.

– Ой, Френку, не треба! Ти так потрiбен мамi й менi! Якщо чесно, то я не знаю, що ми без тебе робитимемо!

Вiн гiрко всмiхнувся – його розвеселило, як Меггi мимовiльно копiювала манеру розмови матерi.

– Затям, сестричко: iнколи все вiдбуваеться не так, як тобi хотiлося б. Нас у родинi Клiрi завжди вчили працювати разом на спiльне благо, ставлячи власний iнтерес на останне мiсце. Але я з цим не згоден: менi здаеться, що нам слiд навчитися спершу думати про себе. Я хочу поiхати геть, бо менi сiмнадцять, отже, час зайнятися облаштуванням власного життя. Але татко каже «нi», бо я потрiбен вдома для блага усiеi родини. І через те, що менi ще не виповнився двадцять один рiк, я мушу чинити так, як каже татко.

Меггi гаряче кивнула, щиро намагаючись розплутати клубок братового пояснення.

– Розумiеш, Меггi, я вже давно i довго про це думав. Я таки поiду – i все. Знаю, ви з мамою будете за мною сумувати, але Боб зростае швидко, а татко з хлопцями за мною не сумуватимуть. Татка цiкавлять лише грошi, якi я приношу в сiм’ю.

– Ти бiльше нас не любиш, Френку?

Вiн обернувся i рвучко обхопив сестру руками, обiймаючи й нiжно пестячи ii з якимось зболеним задоволенням, у якому здебiльшого переплелися смуток, бiль та душевна спраглiсть.

– Ох, Меггi! Тебе та маму я люблю бiльше за всiх iнших, разом узятих! Господи, ну чому ти не старша, бо тодi я змiг би з тобою поговорити по-справжньому? А може, це й краще, що ти ще мала, може, й краще…

Намагаючись опанувати себе, вiн так само рвучко вiдпустив сестру i, поклавши голову на колоду, почав хитати нею туди-сюди, беззвучно ворушачи губами. А потiм поглянув на Меггi.

– Сестричко, коли ти пiдростеш, то краще мене зрозумiеш.

– Благаю тебе, Френку, не полишай нас, – вперто повторила вона.

Вiн розсмiявся, але той смiх бiльше скидався на схлипування.

– Ох, Меггi, Меггi! Ти що, не розчула? Втiм, це вже не мае значення. Головне, щоб ти нiкому не розповiла, що бачила мене сьогоднi уночi, чуеш? Менi не хотiлося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегiдь знала, але не сказала.

– Я тебе добре розчула i все добре зрозумiла, Френку, – вiдказала Меггi. – Та я нiкому анi слова не скажу, це я тобi обiцяю. Але ж менi так не хочеться, щоб ти iхав геть!

Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не бiльш, нiж неусвiдомленою тривогою в ii серцi: якщо Френк пiде, то хто ж у ньому залишиться? Бо вiн був единим, хто вiдверто виказував iй свою любов, единим, хто обнiмав ii. Коли вона була меншою, татко часто брав ii на руки, але вiдтодi, як Меггi пiшла до школи, не дозволяв iй сидiти в нього на колiнах, обiйнявши за шию. Батько приказував: «Ти вже доросла дiвчина, Меггi». А матуся… Вона була завжди така заклопотана, така втомлена, така зайнята хлопцями та господарством… Тому наймилiшим ii серцю був Френк, який сяяв, наче зiрка, на ii маленькому обмеженому небосхилi. Вiн був единим, хто любив сидiти з нею й розмовляти, пояснюючи все так, що вона з легкiстю розумiла його. З того дня, коли Агнеса позбулася волосся, Френк опинився на чiльному мiсцi у життi Меггi, й вiдтодi, хоч якими б гiркими не були ii бiди й печалi, вже нiщо не могло завдати iй пекучого пронизливого болю – анi палиця сестри Агати, анi вошi, анi глузування дiвчат у школi. Бо тепер у неi був Френк, який мiг утiшити ii i захистити.

Меггi пiдвелася i вимучила усмiшку.

– Що ж, Френку, якщо маеш iти, то йди.

– Меггi, тобi давно треба бути в лiжку, тож повертайся, поки матуся не помiтила твоеi вiдсутностi. Мерщiй вшивайся!

Нагадування про те, що мати невдовзi почне обходити спальнi, виштовхало з голови Меггi решту думок; вона нахилила голову, просунула мiж ногами довгий «хвiст» нiчноi сорочки i, тримаючи його рукою поперед себе, хутко гайнула додому, колючи босi ноги гострими трiсками та скiпками.

Вранцi Френка нiде не було видно. Коли мати зайшла зранку, щоб розбудити Меггi, ii обличчя було похмуре й напружене; Меггi пiдскочила, як ошпарена кiшка, i швидко вдягнулася, навiть не просячи Фiону допомогти iй застебнути безлiч маленьких гудзикiв.

На кухнi хлопцi невесело сидiли за столом, а стiлець Педдi був порожнiй. І стiлець Френка також. Меггi прослизнула на свое мiсце, торохтячи вiд страху зубами. Пiсля снiданку мати суворо виштовхала iх за дверi, й за сараем Боб сповiстив Меггi новину.

– Френк утiк! – видихнув вiн.

– А може, вiн подався до Вахiне? – припустила Меггi.

– Та нi, дурепо! Вiн втiк, щоб записатися до вiйська. Шкода, що я ще малий, iнакше подався б разом iз ним! От щасливчик!

– А менi шкода, що його немае вдома.

Боб стенув плечима.

– Ти всього-на-всього дiвчисько. І говориш як дiвчисько. Інших слiв я вiд тебе й не чекав.

Та цього разу вона пропустила образливе зауваження повз вуха. Меггi пiшла назад до хати, щоб допомогти матерi.

– А де татко? – спитала вона Фiону, коли та дала iй роботу – хустки прасувати.

– Подався до Вахiне.

– А вiн повернеться з Френком?

Мати пирхнула.

– У цiй сiм’i нiщо не приховаеш. Нi, татко не спiймае Френка у Вахiне, i йому це добре вiдомо. Вiн поiхав дати телеграму полiцii та армiйському начальству в Вангануi. А вони затримають його i повернуть додому.

– Ой, мамо, я так сподiваюся, що його знайдуть! Менi не хочеться, щоб Френк поiхав!

Фiона з ляскотом вивернула на стiл вмiст маслоробки й заходилася обробляти жовтий водянистий пагорбок дерев’яними патиками.

– Нiхто з нас не хоче, щоб Френк поiхав геть. Саме тому татко й потурбуеться, щоб його привезли назад. – Їi рот на мить затремтiв, i вона з iще бiльшим завзяттям накинулася на масло. – Бiдолашний, бiдолашний Френк! – зiтхнула Фiона, звертаючись не до Меггi, а сама до себе. – Не розумiю, чому дiтям доводиться платити за нашi грiхи. Мiй бiдолашний Френк, такий несхожий на… – Але враз замовкла, помiтивши, що Меггi кинула прасувати i прислухаеться.

Три днi по тому полiцiя привезла Френка додому. Сержант, що його супроводжував, повiдомив Педдi, що його син чинив шалений опiр.

– Ну вiн у вас i боець! Зметикувавши, що вiйськовикiв уже попередили, стрiлою кинувся сходами на вулицю, а за ним погналися двое солдатiв. Йому не поталанило, бо вiн налетiв на патрульного полiсмена, iнакше точно втiк би! Вiдбивався, як скажений, знадобилося аж п’ятеро чоловiкiв, щоб на нього кайданки начепити.

З цими словами сержант зняв iз Френка важкi кайдани i грубо попхнув його до в’iзних ворiт; той наштовхнувся на Педдi – i скоцюрбився, наче вжалений батьковим дотиком.

Решта дiтей спостерiгали за дорослими на вiдстанi футiв зо двадцять, очiкувально принишкнувши пiд стiною будинку. Боб, Джек та Г’юi заклякли, сподiваючись, що Френк влаштуе ще одну бiйку; Стюарт стояв i дивився, спiвчуваючи братовi всiею своею лагiдною дитячою душею; Меггi ж обхопила долонями щоки, щипаючи iх i мнучи вiд болiсного страху: невже хтось збираеться образити Френка?

Той спочатку поглянув на матiр – своiми чорними очима в ii сiрi очi – немов встановлюючи мiж ними таемничий та болiсний зв’язок, про який нiколи не говорилося i який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педдi збивав Френка з нiг – презирливий та нищiвний, яким вiн начебто промовляв: «Таки вийшло по-моему!»; i син, опустивши очi, визнав батькове право на гнiв. З того дня Педдi, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятоi ввiчливостi. Але найважче Френку було дивитися в очi рештi дiтей, вiн почувався присоромленим i приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з пiдрiзаними крильми: небо так i залишилося незвiданим, а пiсня – недоспiваною.

Дочекавшись, коли Фiона скiнчила свiй нiчний обхiд, Меггi вибралася зi спальнi в розчинене вiкно й гайнула через двiр. Вона знала, де шукати Френка – на сiнi у сараi, подалi вiд завидющих очей братiв i батькового гнiву.

– Ти де, Френку? – спитала вона гучним шепотом, невпевнено ступаючи у непрогляднiй темрявi сараю i з чутливiстю дикоi тварини пальцями нiг намацуючи перед собою незвiданий простiр.

– Я тут, Меггi, – долетiв до неi зморений голос, ледь схожий на Френкiв, бо в ньому не чулося анi пристрастi, анi бажання жити.

Дiвчинка пiшла на звук, знайшла брата розпростертим на сiнi й примостилася бiля нього, обхопивши, скiльки вистачило рук, його широкi груди.

– Ой, Френку, я така рада, що ти знову вдома, – промовила Меггi.

Френк застогнав, посунувся вниз i поклав голову iй на живiт. Вона гладила його густе пряме волосся i стиха наспiвувала. Було темно, i Френк не бачив сестри, але невидиме тепло ii спiвчуття розчулило хлопця. Вiн заплакав, скоцюрбившись у суцiльний клубок болю, i його сльози промочили Меггi нiчну сорочку. Сама ж мала не плакала. Щось у душi цiеi дiвчинки робило ii достатньо дорослою i достатньо жiнкою, щоб вiдчути незбориму й болiсну радiсть вiд того, що ти комусь потрiбна. Вона сидiла, чукикаючи братову голову доти, доки його горе не пiшло геть, розчинившись у темнiй порожнечi.




Частина друга

1921–1928, Ральф





3


«Щось дорога до Дрогеди не навiяла менi спогадiв юностi, – мружачись вiд яскравого свiтла, подумав отець Ральф де Брiкассар. Його новенький „даймлер“ мчав, пiдскакуючи, вибоiстою колiею, що пролягла у високiй срiблястiй травi. – Хiба ж це прекрасна загадкова Ірландiя? А Дрогеда? Не схожа вона анi на поле битви, анi на осереддя могутньоi влади. А може, все було дещо iнакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, вiн уявив собi Мерi Карсон таким собi Олiвером Кромвелем у жiночiй iпостасi, яка, у своему неповторному стилi, щось суворо вiщае з нотками iмперськоi пихи та злостивостi в голосi. Втiм, таке порiвняння не було аж надто великим перебiльшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади й керувала не меншою кiлькiстю людей, анiж будь-який могутнiй военачальник минулих лiт.

Крiзь живоплiт та евкалiпти забовванiли крайнi ворота, i авто зупинилося, злегка вiбруючи на холостому ходу двигуна. Ральф насунув непоказного сiрого капелюха з широкими крисами, щоб прикрити голову вiд немилосердного сонця, i важко поплентався до сталевого засуву на дерев’яному стояку, щоб розчинити ворота. Мiж домiвкою католицького священика в Джилленбоунi та садибою Дрогедою нараховувалося аж двадцять сiм ворiт, i це означало, що Ральф мав зупинитися, вийти з авто, розчахнути ворота, знову забратися до авто, проiхати у них, потiм знову зупинитися, вийти, повернутися до ворiт i зачинити iх, а опiсля сiсти в авто i рушити до наступних ворiт. Скiльки разiв йому хотiлося проiгнорувати хоча б половину цього ритуалу i рвонути далi колiею, залишивши позаду себе розчиненi ворота – немов спантеличено роззявленi роти, – але в такому разi навiть побожний страх, навiюваний його духовним саном, не зупинив би власникiв цих ворiт: вони неодмiнно гудили б його за таку безвiдповiдальнiсть та легковажнiсть. «От якби конi були так само швидкi та зручнi, як автомобiлi, – подумалося йому, – тодi можна було б вiдчиняти ворота, не вибираючись iз сiдла».

– Щось здобуваеш, а щось неодмiнно втрачаеш, – мовив Ральф, поплескав панель приладiв свого новенького «даймлера» i, надiйно зачинивши за собою ворота, рушив – до вигону Гоум Педдок лишалася миля трав’янистим безлiсим пасовиськом.

Ця австралiйська садиба справляла враження навiть на iрландця, звиклого до величних замкiв та особнякiв. Дрогеда була найдавнiшою та найбiльшою маетнiстю в районi, яку покiйний колишнiй власник, безтямно закоханий у неi, прикрасив вiдповiдною будiвлею. Споруджений в аскетичному георгiанському стилi з пiсковику, вирубаного вручну в кар’ерах, що за п’ятсот миль на схiд, будинок мав два поверхи, вiкна з численними шибками та широку веранду з залiзним поруччям, яка охоплювала увесь нижнiй периметр. Кожне вiкно ошатно обрамляли чорнi дерев’янi вiконницi, якi слугували не лише для прикраси, але й для користi: в лiтню спеку iх зачиняли, щоб зберегти внутрiшню прохолоду.

Стояла осiнь, i кучерявi лози зеленiли, а навеснi глiцинiя, посаджена п’ятдесят рокiв тому по завершеннi будiвництва маетку, перетвориться на пишну масу бузкових шлейфiв, що нестримно ширитиметься зовнiшнiми стiнами та дахом веранди. Будинок оточували декiлька акрiв ретельно пiдстриженоi галявини з англiйськими парками, якi навiть тепер майорiли кольорами завдяки трояндам, жовтофiолi, жоржинам та чорнобривцям. Вiд немилосердного сонця будинок захищав гайок евкалiптiв-привидiв iз блiдими стовбурами та вузенькими листочками, що тремтiли на висотi сiмдесяти футiв над землею; подекуди iхнi гiлки переплiталися з лозами бугенвiлii, прикрашаючи iх, немов прекраснi пурпуровi гiрлянди. Навiть баки з водою – такi неоковирнi, але вкрай потрiбнi в господарствi – були вкритi товстим шаром витривалих мiсцевих лоз, троянд i глiцинiй i тому бiльше скидалися на декоративнi, а не функцiональнi елементи ландшафту. Покiйний Майкл Карсон, пристрасно залюблений у свiй маеток Дрогеда, не шкодував грошей на баки для води; подейкували, що господарi Дрогеди могли дозволити собi зеленi галявини та квiтучi клумби, навiть якби дощу не було десять рокiв.

Якщо наближатися до садиби через вигiн Гоум Педдок, то в око спочатку впадали будинок та евкалiпти-привиди, але потiм ставали помiтними й решта споруд iз пiсковику, з’еднаних iз головним будинком критими переходами, що потопали в повзучих рослинах. Вибоiста колiя переходила в рiнисту пiд’iзну алею, що, викривившись дугою, спочатку вела до округлоi стоянки для автомобiлiв та екiпажiв, розташованоi з одного боку будинку, а потiм продовжувалася до господарчих споруд Дрогеди: скотопригiнних майданчикiв, сараю для стрижки овець та численних клунь i комор. Отцю Ральфу бiльше подобалися велетенськi перцевi дерева, що затiняли всi цi господарськi будiвлi, а не евкалiпти-привиди, що росли бiля особняка. Перцевi дерева були вкритi щiльною зеленою листвою, а над ними гудiли бджоли – пiдхожий природний антураж для замiського будинку з атмосферою лiнькуватоi неквапливостi.

Коли отець Ральф вийшов з авто i рушив через галявину, вiн побачив на верандi служницю з усмiхненим обличчям, вкритим зморшками i ластовинням.

– Доброго ранку, Мiннi, – привiтався вiн.

– Ой, здрастуйте, отче! Так приемно бачити вас у такий чудовий ранок! – вiдповiла вона з сильним iрландським акцентом, однiею рукою широко розчиняючи дверi, а другу простягаючи, щоб взяти потертий свiтський капелюх Ральфа.

У напiвтемному залi з викладеною мармуровими плитами пiдлогою та широкими сходами з мiдним поруччям вiн зупинився i почекав, доки Мiннi, злегка кивнувши головою, увiйде до вiтальнi.

Мерi Карсон сидiла у крiслi з пiдголiвником бiля розчиненого вiкна заввишки п’ятнадцять футiв вiд долiвки до стелi; iй було байдуже до холодного повiтря, що потоком линуло до кiмнати. Копиця ii рудого волосся була майже такою ж яскравою, як i в юностi; хоча загрубiла, вкрита ластовинням шкiра з вiком i набула нових пiгментних плям, для жiнки шiстдесяти п’яти рокiв вона мала мало зморщок – малопомiтну мережу невеличких ромбуватих подушечок, схожу на стьобану ковдру. Єдиними свiдченнями ii непоступливоi вдачi були глибокi борозни, що тягнулися обабiч ii римського носа, опускаючи вниз куточки рота, та непорушний погляд блiдо-блакитних очей.

Отець Ральф мовчки пройшов по обюсонському[4 - Коштовний французький килим.] килиму i поцiлував iй руки; цей жест добре личив такому високому елегантному чоловiку в простiй чорнiй сутанi, яка надавала йому майже аристократичного вигляду. Позбавленi виразу очi Мерi Карсон несподiвано грайливо заiскрилися, i вона самовдоволено й дещо манiрно всмiхнулася.

– Хочете чаю, отче? – спитала вона.

– Це залежить вiд того, чи бажаете ви слухати месу, – вiдповiв священик i сiв у крiсло напроти, схрестивши ноги; при цьому сутана трохи задерлася догори, i з-пiд неi показалися бриджi та високi, до колiн, чоботи – поступка мiсцевим звичаям, бо так вдягалися чоловiки його парафii. – Я привiз вам причастя, але якщо ви бажаете вислухати месу, то за кiлька хвилин я буду готовий прочитати ii. Я не проти трохи подовжити свiй пiст.

– Я недостойна вас, отче, – манiрно мовила Мерi Карсон, чудово знаючи, що вiн, як i решта претендентiв, залицявся не до неi, а до ii грошей.

– Благаю, попийте чаю, – наполягла вона. – А без причастя я якось обiйдуся.

Отець Ральф зробив зусилля, щоб не показати свого обурення; його парафiя була iдеальним мiсцем для опанування вмiнням контролювати емоцii. Коли йому хоч раз випаде шанс пiднятися з безвiсти, до якоi потрапив через нестриманiсть, вiн не повторить тiеi помилки. І якщо добре розiграе своi карти, то ця немолода жiнка може стати вiдповiддю на його молитви.

– Мушу визнати, отче, що цей рiк видався досить вдалим та приемним, – зауважила господиня. – Ви – набагато кращий пастир, анiж покiйний отець Келлi, Господи, спопели його душу. – Останню частину фрази вона несподiвано промовила з рiзкими та мстивими нотками в голосi.

Священик заклiпав на неi очима.

– Шановна панi Карсон! Таке ставлення до людини не можна назвати iстинно католицьким.

– Зате воно правдиве. Вiн був старим п’яницею, i я впевнена, що Господь знищить його душу так само, як алкоголь знищив його тiло. – Вона подалася вперед. – Я вже досить добре вас знаю, i тому вважаю, що маю право поставити вам декiлька запитань, ви не заперечуете? Зрештою, ви ж користуетеся без обмежень Дрогедою як власним гральним майданчиком: приiжджаете сюди, щоб навчитися скотарства, удосконалювати навички верховоi iзди, i просто, щоб втекти вiд незручностей, пов’язаних iз життям у Джилi. Все, звiсно, робиться на мое запрошення, але, вважаю, це дае менi право поставити вам деякi запитання, чи не так?

Отцю Ральфу не подобалося, коли йому нагадували, що вiн мае почуватися вдячним, але вiн вже звик до думки, що одного дня господиня маетку вирiшить, що достатньо мае над ним владу, i почне диктувати йому своi вимоги.

– Звiсно, панi Карсон. Бо я навiть не знаю, як вiддячити вам за те, що ви дозволяете менi приiздити до Дрогеди i почуватися тут, як вдома, за всi вашi подарунки – коней, авто…

– Скiльки вам рокiв? – спитала вона без подальших преамбул.

– Двадцять вiсiм, – вiдповiв вiн.

– Молодший, нiж менi здавалося. Та навiть якщо зважити на вашу молодiсть – таких священикiв, як ви, не посилають до мiсць на кшталт Джилi. Що ж ви скоiли, що ваше начальство послало такого священика, як ви, до нашого провiнцiйного закапелку?

– Я образив епископа, – з легкою усмiшкою вiдповiв Ральф.

– Не сумнiваюся, що ви на таке здатнi! Але я не уявляю, як священик iз вашими непересiчними здiбностями може вдовольнятися життям в такiй глушинi, як Джилленбоун?

– Така воля Божа.

– Дурницi! Ви опинилися тут через людськi вади – вашi та епископа. Непогрiшимий лише папа римський. У Джилi ви перебуваете поза межами вашоi природноi стихii, всi ми це знаемо, хоча всi ми не проти, для розради, мати такого священика, як ви, а не отих висвячених невдах, що не змогли знайти собi достойного мiсця в Англii, бо саме таких сюди зазвичай i виряджають. Ваша ж природна стихiя перебувае в коридорах церковноi влади, а не помiж коней та овець. У червонiй мантii кардинала ви мали б божественний вигляд.

– На це, боюся, я не маю жодного шансу. Звiсно, я здогадуюся, що Джилленбоун розташований не в самiсiнькому центрi мапи архiепископа, який е посланцем папи. А могло бути й гiрше. Бо в мене е ви, i в мене е Дрогеда.

Вона сприйняла цi навмисно вiдвертi лестощi так, як вiн i сподiвався; Мерi Карсон тiшилася його вродою, його увагою, його гострим уiдливим розумом – iз нього й справдi може вийти чудовий кардинал. Вона не пригадувала, щоб впродовж всього життя iй хоч раз трапився такий красень, та ще й iз таким ставленням до власноi вроди. Вiн не мiг не усвiдомлювати, наскiльки гарним вiн е: високий, iз бездоганно-пропорцiйною фiгурою, з витончено-аристократичними рисами обличчя; усi складники його тiла злiпленi докупи з такою ретельнiстю i довершенiстю, на яку Господь Бог рiдко коли розщедрювався для своiх творiнь. Отець Ральф був сама довершенiсть – вiд чорних кучерiв на головi та дивовижно блакитних очей до тендiтних елегантних рук i невеликих ступнiв. Так, цей молодик неодмiнно усвiдомлюе, яку чудову зовнiшнiсть вiн мае. Але була в ньому i якась байдужiсть, i це збурювало в неi вiдчуття, що священик не е рабом своеi краси й нiколи ним не буде. Звiсно, для досягнення бажаного вiн без докорiв сумлiння скористаеться власною красою, якщо вона стане в пригодi, але навряд чи зробить це iз задоволенням: скорiш за все, матиме невисоку думку про людей, здатних пiддаватися ii впливу. Мерi Карсон багато вiддала б, аби дiзнатися, яка ж подiя в попередньому життi отця Ральфа зробила його таким, яким вiн е.

«Цiкаво, – подумалося iй, – а чи багато було священикiв вродливих, як Адонiс, i з сексуальним магнетизмом, як у Дон Жуана? Вони що, навмисне брали обiтницю безшлюбностi, щоб уникнути небажаних наслiдкiв?»

– А чому ви погодилися поiхати до Джилленбоуна? – спитала вона. – Чи не краще було б вiдмовитися вiд священицького сану, анiж миритися з таким приниженням? З вашими талантами ви могли б стати багатим та впливовим у будь-якiй галузi, тiльки не кажiть, що вас анiтрохи не приваблюе сама думка про владу.

Вiн рiзко вигнув лiву брову.

– Шановна панi Карсон, ви – католичка. І ви знаете, що обiтницi, якi я дав, е священними. Я до скону залишуся священиком. Інакше бути не може.

Вона пирхнула i розсмiялася.

– Та годi вам! Невже ви й справдi вiрите в те, що коли зречетеся своiх клятв, то вони обернуться проти вас ударами блискавки, смертоносними кулями чи переслiдуватимуть, наче оскаженiлi гончаки?

– Звiсно, не вiрю. Не вiрю я й у те, що ви – людина обмежена i тому вважаете, що саме страх перед неминучою карою втримуе мене у лонi Церкви.

– Отакоi! А ви дошкульний, отче де Брiкассар! То що ж тодi вас стримуе? Що змушуе вас терпiти Джилi з його пилюкою, спекою та мухами? Чи усвiдомлюете ви, що це як довiчне ув’язнення.

На мить його блакитнi очi закрила тiнь, але вiн усмiхнувся, пожалiвши свою спiвбесiдницю.

– Ну ви вмiете утiшити, нiчого не скажеш! – Злегка розтуливши рота, отець Ральф поглянув на стелю i зiтхнув: – Мене змалечку виховували на священика, але це ще не все. Як же ж це пояснити жiнцi… Я немов та посудина, панi Карсон, i час вiд часу я наповнююсь Богом. Був би я кращим священиком, то цих перiодiв порожнечi не було б взагалi. А це наповнення, це еднання з Богом не залежить вiд конкретного мiсця – чи буду я в Джилленбоунi, чи, скажiмо, в палацi епископа. Цей стан важко визначити, бо навiть для священикiв вiн е великою таемницею. То е божественна одержимiсть, яку звичайнi чоловiки можуть так нiколи й не пiзнати. Саме так – божественна одержимiсть. То як менi вiдмовитися вiд неi? Це неможливо.

– То це енергiя, чи не так? Чому ж тодi вона даеться саме священикам? Чому ви гадаете, що помазання елеем пiд час виснажливо довгоi церемонii здатне надiлити цiею енергiею будь-якого чоловiка?

Вiн похитав головою.

– Розумiете, на це йдуть роки життя ще задовго до висвячування. Це старанний i наполегливий розвиток такого стану душi й розуму, який розкрие Господу твою посудину. Його треба заслужити! Зо дня в день. Невже ви не розумiете, що е метою обiтниць? Їхня мета полягае в тiм, щоб нiщо земне не втрутилося мiж священиком та тим станом духу, якого вiн досягнув – нi любов до жiнки, нi любов до грошей, нi небажання коритися диктату iнших людей. Для мене злиднi не е чимось незвiданим, бо я походжу з небагатоi родини. Дотримуватися благочестя менi неважко. Найважчим е для мене трете – це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю свое «я» важливiшим за мое призначення бути божою посудиною – я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпiти Джилленбоун як довiчне ув’язнення.

– Тодi ви дурень, – вiдказала Мерi Карсон. – Я теж вважаю, що в життi е важливiшi речi, нiж коханцi, але вмiстилище для Бога не е однiею з них. Дивно. Я нiколи не думала, що ви так палко вiрите в Бога. Менi здавалося, що ви – людина, сповнена сумнiвiв.

– Так, я маю сумнiви. Хiба ж мисленна людина може не сумнiватися? Саме тому iнколи я вiдчуваю внутрiшню порожнечу. – З цими словами отець Ральф поглянув повз неi, на щось для неi невидиме. – Знаете, менi здаеться, що я пожертвував би всiма амбiцiями, всiма своiми пристрастями заради можливостi стати довершеним священиком!

– Довершенiсть у будь-чому е нестерпно нудною. Особисто я вiддаю перевагу тому, що мае в собi незначну недовершенiсть.

Вiн розсмiявся, поглянувши на неi з захватом i заздрiстю. Мерi Карсон i справдi була дивовижною жiнкою.

Уже тридцять три роки була вона вдовою, а ii едина дитина, син, померла iще у ранньому дитинствi. Через свiй особливий статус у громадi Джилленбоуна вона не скористалася пропозицiями, якi робили iй найсмiливiшi чоловiки з ii оточення: як вдова Майкла Карсона вона була незаперечною царицею, а як чиясь дружина мусила б уступити своему чоловiку право розпоряджатися всiею своею маетнiстю. Грати другу скрипку? Нi, не таким уявляла свое життя Мерi Карсон! Тому вона зреклася плотських утiх заради влади. Завести собi коханця – справа немислима, бо до плiток Джилленбоун був чутливий, як дрiт до електричного струму. Демонструвати свою людську слабкiсть було чужим ii вдачi.

Але тепер Мерi Карсон була вже достатньо старою, щоб, як то кажуть, бути невразливою до тiлесних покликiв. І якщо новий молодий священик старанно виконував своi обов’язки ii духовного наставника, а вона винагороджувала його невеличкими подарунками на кшталт автомобiля, то в цьому не було нiчого недоречного. Усе свое життя вона була непохитною опорою Церкви й належним чином пiдтримувала свою парафiю та ii духовного лiдера, навiть якщо отець Келлi п’яно гикав, вiдправляючи месу. Не лише вона виявила добросердiсть до молодого наступника отця Келлi: отець Ральф де Брiкассар мав заслужену популярнiсть у кожного члена своеi пастви – багатого чи бiдного. Якщо парафiяни з далеких сiл не мали змоги потрапити до Джилi, щоб iз ним зустрiтися, вiн сам до них iздив верхи на конi, поки Мерi Карсон не подарувала йому автомобiль. Його доброта й терплячiсть заслужили йому симпатiю у всiх парафiян, а у декотрих – щиру любов; Мартiн Кiнг iз Бугели придбав для будинку священика дорогi меблi, а Домiнiк О’Рурк iз Дiббан-Дiббана надавав кошти на зарплату для його економки.

Тому на п’едесталi свого вiку та свого суспiльного статусу Мерi Карсон почувалася в цiлковитiй безпецi, милуючись отцем Ральфом; iй подобалося випробовувати свою кмiтливiсть iнтелектом чоловiка, не менш розумного за неi, подобалося передбачати його, до того ж вона нiколи не була до кiнця впевненою, що правильно передбачила та розгадала його.

– Повернiмося до Джилi, який, за вашим висловом, не перебувае в центрi мапи папського посланця, – сказала Мерi Карсон, глибше вмощуючись у крiслi. – Як ви гадаете, а що здатне вплинути на цього преподобного пана настiльки, щоб вiн таки зробив Джилi епiцентром свого свiту?

Священик гiрко посмiхнувся.

– Не можу сказати. Може, якесь потрясiння? Раптовий порятунок тисячi душ, несподiвана здатнiсть зцiлювати кульгавих та слiпих… Але доба чудес давно минула.

– Минула? Сумнiваюся. Просто Вiн змiнив Своi методи. І в нашi днi Вiн використовуе грошi.

– Яка ж ви цинiчна! Мабуть, саме через це ви так менi подобаетеся, панi Карсон.

– Мене звуть Мерi. Будь ласка, звiть мене просто Мерi.

Мiннi увiйшла, штовхаючи поперед себе возика з чаем саме тодi, коли отець де Брiкассар сказав:

– Дякую, Мерi.

Поглянувши на свiжi коржики та анчоуси на грiнках, Мерi Карсон зiтхнула:

– Любий отче, менi хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням.

– Звiть мене Ральф, – сказав вiн i пустотливо додав: – Сумнiваюся, чи зможу помолитися за вас iще стараннiше, анiж я це роблю зазвичай, але спробую.

– А ви вмiете зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай менi байдуже до очевидностi та однозначностi чиiхось висловлювань, але з вами я завжди сумнiваюся – а чи не сховане пiд очевиднiстю та однозначнiстю дещо глибше? Це як морквина перед вiслюком. А що ви насправдi про мене думаете, отче де Брiкассар? Звiсно, я цього нiколи не дiзнаюся, бо ви нiколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати менi правду, чи не так? Цiкаво, дуже цiкаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара й на своему вiку грiшила багато.

– Старiсть пiдступно пiдкрадаеться до всiх нас, i, до речi, я теж грiшив.

Мерi Карсон не втрималася i хихикнула.

– Багато б я дала, щоби дiзнатися про вашi грiхи! Справдi багато. – На мить вона замовкла, а потiм змiнила тему. – Але тепер менi термiново потрiбен головний скотар.

– Як, знову?

– За останнiй рiк змiнилося п’ятеро. Стае дедалi важче знайти пристойну людину.

– Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем.

– Ах ви ж нахабо! – сплеснула вона руками i розсмiялася. – А хто придбав вам новiсiнького «даймлера», щоб вам не доводилося iздити верхи?

– Зате як ревно я за вас молюся!

– Якби Майкл мав хоча б половину вашоi кмiтливостi та твердостi характеру, то я, може, i покохала б його, – несподiвано зауважила вона. Раптом на ii обличчi вiдбилася злоба. – Ви гадаете, що я не маю в цьому свiтi жодного родича i тому мушу заповiсти своi грошi та землю матерi-Церквi, чи не так?

– Гадки не маю, – не змигнувши оком вiдповiв Ральф, наливаючи собi чаю.

– Взагалi-то, я маю брата, а у нього багато синiв – велика й щаслива родина.

– Це так добре для вас, – стримано зауважив вiн.

– Коли я вийшла замiж, то не мала за душею анi копiйки, анi маетностi. Я знала, що нiколи не вийду вдало замiж в Ірландii, де жiнцi потрiбне виховання й шляхетне походження, щоби зловити собi багатого чоловiка. Тому я гарувала, як проклята, щоби зiбрати грошей на переiзд до краiни, де багатii менш примхливi й перебiрливi. Все, що я мала, коли сюди приiхала, це гарну зовнiшнiсть та фiгуру, а ще – розум кмiтливiший, анiж вважаеться нормальним для жiнки. І всього цього вистачило, щоб захомутати Майкла Карсона, який був багатим йолопом. Вiн мене на руках носив аж до скону.

– А як же ваш брат? – нагадав отець Ральф, побоюючись, що його спiвбесiдниця вiдхиляеться вiд теми.

– Мiй брат молодший за мене на двадцять рокiв, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним единi й досi живi з усiеi родини. Я його майже не знаю: вiн був iще малим дитинчам, коли я поiхала геть iз Голвея. Тепер мiй брат живе в Новiй Зеландii, хоча, якщо вiн емiгрував, щоб розбагатiти, це йому не вдалося. Та вчора ввечерi, коли робiтник iз ферми принiс менi новину, що Артур Тевiот зiбрав своi манатки i вшився геть, я раптом згадала про Педрiка. Я лишилася сама, родини в мене немае, я старiю. І менi подумалося, що Педрiк – чоловiк досвiдчений, який знаеться на землi, але не мае засобiв, щоб придбати собi землю. І я подумала – а чому б не написати йому i не попросити його приiхати сюди разом зi своiми синами? Коли я помру, вiн успадкуе Дрогеду й «Мiкар лiмiтед», оскiльки Педрiк – мiй единий живий родич, ближчий за двоюрiдних братiв i сестер, що лишилися в Ірландii.

Вона всмiхнулася.

– А навiщо менi чекати, правда ж? Це було б дурiстю з мого боку. Нехай вiн приiздить тепер, а не згодом, призвичаюеться мати справу з вiвцями, випасати iх на чорноземних долинах, бо тутешне вiвчарство, я впевнена, вiдрiзняеться вiд новозеландського. А коли мене не стане, вiн заступить на мое мiсце без найменших докорiв сумлiння.

Нахиливши голову, Мерi Карсон упритул глянула на отця Ральфа.

– Дивно, чому ви ранiш про це не подумали, – зауважив вiн.

– Та нi, я думала. Але донедавна менi здавалося, що тiльки й бракуе тут зграi стерв’ятникiв, якi нетерпляче чекатимуть, доки я врiжу дуба. Одначе останнiм часом я вiдчуваю, що день, коли я пiду на той свiт, набагато ближчий, анiж менi ранiш здавалося, i тому менi думаеться, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рiднi менi своею плоттю та кров’ю.

– А що сталося? Вам здаеться, що ви захворiли? – швидко спитав священик iз непiдробною тривогою в очах.

Мерi Карсон стенула плечима.

– Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобi виповнюеться шiстдесят п’ять, у цьому е щось зловiсне. Раптом починаеш розумiти, що старiсть – не те, що колись мае прийти. Вона вже тут.

– Я розумiю. Ви маете рацiю. Вам справдi буде приемно чути голоси родичiв у вашому домi.

– Е, нi, вони тут не житимуть, – заперечила вона. – Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижнiй течii рiчки, подалi вiд мене. Я не люблю дiтей та iхнi голоси.

– А чи не надто образливо ви ставитеся до свого единого брата, Мерi? Навiть якщо зважити на рiзницю мiж його вiком i вашим?

– Все дiстанеться йому – нехай лишень заслужить цю спадщину, – грубо вiдказала вона.

Фiона Клiрi народила ще одного хлопця за шiсть дiб до дня, коли Меггi мало виповнитися дев’ять рокiв. Вона вважала, що iй iще й пощастило, бо в промiжку трапилося лише два викиднi. А у своi дев’ять Меггi була вже достатньо дорослою, щоб допомагати по-справжньому. Самiй Фiонi було сорок – надто багато, щоб носити й народжувати дiтей без виснажливого болю. Дитина на iм’я Гарольд народилася хворобливою; i на пам’ятi всiх членiв родини це було вперше, коли до iхнього будинку регулярно заходив лiкар.

Звiсно, бiда не приходить одна, тож бiди родини Клiрi множилися. Всупереч сподiванням, повоенний перiод позначився не злетом, а занепадом економiки села. Знайти роботу ставало дедалi важче.

Одного дня, коли Клiрi закiнчували чаювати, старий Ангус Мак-Вiртер принiс iм телеграму, i Педдi розiрвав ii тремтливими руками, бо зазвичай у телеграмах не було добрих новин. Хлопцi скупчилися довкола батька, всi, окрiм Френка, який взяв чашку з чаем i вийшов надвiр. Фi провела його поглядом, а потiм повернула голову до Педдi, почувши, як той застогнав.

– Що там? – спитала вона.

Педдi витрiщався на шматок паперу так, немов то було повiдомлення про смерть.

– Ми не потрiбнi Арчибальду.

Боб роздратовано гепнув кулаком по столу – йому так хотiлося попрацювати зi своiм батьком помiчником стригаля, i господарство Арчибальда мало стати його першим робочим мiсцем.

– Чому ж вiн так негiдно з нами повiвся, батьку? Ми ж мали стати до роботи вже завтра!

– Вiн не каже чому, Бобе. Напевне, нас перебив якийсь мерзотник-конкурент.

– Ой, Педдi, Педдi! – зiтхнула Фiона.

У плетеному лiжечку бiля плити заплакав малий Гарольд, та не встигла Фiона й поворухнутися, як до нього вже пiдскочила Меггi. Тим часом повернувся Френк, став iз чашкою в руцi на порозi й поглянув на батька, примруживши очi.

– Що ж, доведеться, мабуть, сходити менi до Арчибальда i поговорити з ним, – нарештi мовив Педдi. – Тепер запiзно шукати замiну його сараю, але, гадаю, вiн мае надати менi детальнiше пояснення, анiж ця телеграма. Сподiватимемося, що ми знайдемо роботу з доiння корiв i переб’емося, поки в липнi запрацюе сарай Вiллоубi.

Меггi витягнула великий рушник iз величезного стосу, що лежав, пiдiгрiваючись, бiля плити, i взяла з лiжечка малюка; той плакав. На його голiвцi яскравiло рiдке типово клiрiвське волоссячко. Меггi помiняла йому пелюшку – швидко й вправно, як мати.

– Маленька мамця Меггi, – пiддражнив ii Френк.

– А от i нi! – обурено вигукнула вона. – Просто я допомагаю мамi.

– Та знаю, знаю, – заспокоiв вiн ii з нiжнiстю в голосi. – Ти молодець, мала Меггi. – Френк смикнув ii за тафтовий бант на головi, i той з’iхав набiк.

Великi сiрi очi Меггi дивилися на нього з невимовною нiжнiстю. Бiля малюка, який сидiв, погойдуючи голiвкою, вона здавалася ровесницею Френка, i навiть старшою. У нього занило серце – шкода, що на Меггi звалилося скiльки клопотiв у ii вiцi, коли единою дитиною, за якою вона доглядала б, мала бути Агнеса; але лялька, давно забута, лежала у спальнi. Якби не вона та мати, його тут вже давно не було б. Френк роздратовано поглянув на батька – причину появи нового мешканця, який зчиняв у домi такий гармидер. Так йому й треба, що його потурили з сараю! Чомусь решта хлопцiв та Меггi нiколи не втручалися в його думки так, як малий Гал. Але коли талiя Фiони знову округлилася й погладшала, вiн був достатньо дорослий, щоб одружитися i стати батьком. Усi, окрiм малоi Меггi, вiдчули великий дискомфорт, а особливо – мати. Хлопцi зиркали на матiр, i вона зiщулювалася, як той кролик; не могла подивитися Френку у вiчi або придушити сором у своiх очах. Жодна жiнка не мае так страждати, всоте подумав Френк, пригадавши страшнi стогони та крики, що чулися з материноi спальнi тiеi ночi, коли народився Гал. Вiн був повнолiтнiй, тому його не вiдправили геть iз хати, як решту дiтей. Так батьку й треба, що вiн втратив роботу в отому сараi. Пристойний чоловiк давно дав би спокiй своiй дружинi.

Френк милувався волоссям матерi, що золотилося у свiтлi нещодавно встановленоi електричноi лампочки, ii невимовно гарним профiлем, коли вона дивилася через довгий стiл на Педдi. Як така красива та витончена жiнка, як вона, могла вийти замiж за бродячого стригаля з голвейських болiт? Змарнувала себе i свiй порцеляновий посуд виробництва фабрики Споуда, дамасковi скатертини, розстеленi у вiтальнi перськi килими – всього цього добра нiхто не бачив, бо Фiона не товаришувала з дружинами таких, як Педдi. У ii присутностi тi соромилися власноi крикливостi й не могли приховати свого спантеличення, коли бачили обiднiх приборiв бiльше за одну виделку.

Інколи по недiлях мати йшла до безлюдноi вiтальнi, сiдала пiд вiкном за спiнет[5 - Невеликий клавесин.] i грала, хоча через брак часу на музикування ii технiка погiршилася i вона вже не могла грати нiчого iншого, окрiм найпростiших творiв. А Френк сiдав пiд вiкном серед бузку та лiлiй i слухав, заплющивши очi. У нього тодi часто бувало видiння – мати в пишному довгому платтi з мереживом ледь помiтного рожевого вiдтiнку сидить за спiнетом у величезнiй кiмнатi кремового кольору, а довкола неi – безлiч свiчок у великих канделябрах. Йому хотiлося плакати, та вiн розучився тiеi ночi у сараi, коли полiцiя доставила його додому.

Меггi вклала Гала в лiжечко, повернулася до матерi й стала поруч iз нею. Ось iще одна, кому судилося себе змарнувати. Той самий гордий чуттевий профiль; в ii руках, у цьому дитячому тiлi – щось вiд Фiони. Коли Меггi перетвориться на дорослу жiнку, вона стане дуже схожою на свою матiр. І хто ж iз нею одружиться? Якийсь придуркуватий стригаль-iрландець або ж неотесаний селюк iз молочноi ферми? Його сестра була варта бiльшого, але через свое походження не могла прагнути бiльшого. Їй не було виходу, всi так казали, i кожен прожитий рiк, здавалося, лише пiдтверджував це.

Раптом почувши на собi його застиглий погляд, Фiона та Меггi враз обернулися i всмiхнулися Френку з тiею особливою нiжнiстю, яку жiнки бережуть для найулюбленiших чоловiкiв у своему життi. Френк поставив чашку на стiл i вийшов нагодувати собак. Йому хотiлося розплакатися або когось убити. Що завгодно, аби тiльки вгамувати свiй бiль.

Три днi по тому, як Педдi втратив роботу в сараi Арчибальда, йому прийшов лист вiд Мерi Карсон. Вiн розкрив його у поштовому вiддiлку Вахiне, де забирав свою пошту; додому Педдi повертався пристрибом, як хлопча.

– Ми поiдемо до Австралii! – заволав вiн, вимахуючи аркушами дорогого пергаменту пiд носами у своiх спантеличених домiвцiв.

Запала тиша, i всi прикипiли до нього очима. В очах Фiони та Меггi вiдбилося потрясiння, але кожна пара чоловiчих очей спалахнула радiстю. А очi Френка несамовито запалахкотiли.

– Але ж Педдi, чому це вона раптом згадала про тебе пiсля скiлькох рокiв? – спитала Фiона, перечитавши листа. – Вона звикла i до свого багатства, i до своеi самотностi. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь ранiше пропонувала нам свою допомогу.

– Здаеться, iй страшно помирати на самотi, – припустив Педдi, не стiльки, щоб переконати Фiону, скiльки самого себе. – Ось поглянь, що вона пише: «Я вже немолода, а ти й твоi хлопцi е моiми спадкоемцями. Гадаю, нам слiд побачитися до того, як я помру; час тобi навчитися керувати господарством, яке ти успадкуеш. Я збираюся призначити тебе моiм головним скотарем – це буде прекрасна виучка, а тi з твоiх хлопцiв, якi е достатньо дорослими для роботи, можуть теж працювати у мене скотарями. Дрогеда перетвориться на родинний концерн, керований родичами без залучення чужинцiв».

– А вона нiчого не каже про те, щоб вислати нам грошей на поiздку до Австралii? – поцiкавилася Фiона.

Педдi зацiпенiв.

– І не подумаю надокучати iй цим проханням! – вiдрiзав вiн. – Ми зможемо перебратися до Австралii i без ii подачок: я маю достатньо заощаджень.

– А я гадаю, що вона мае оплатити наш переiзд, – вперто наполягала Фiона, на превеликий подив всiх присутнiх, бо вона нечасто висловлювала власну думку. – Чому ти маеш кидати свое теперiшне життя й вирушати на роботу, покладаючись лише на обiцянку, дану в листi? Мерi Карсон досi й пальцем не поворухнула, щоб нам допомогти, тому я не маю до неi довiри. Пам’ятаю, ти казав, що тобi нiколи не доводилося бачити таких скнар, як вона. Зрештою, Педдi, ти ж навiть не знаеш своеi сестри, бо мiж вами така рiзниця у вiцi, а вона подалася до Австралii тодi, коли ти ще в школу не ходив.

– Не розумiю, яке це мае значення тепер, до того ж що бiльше вона зекономить, то бiльша спадщина нам дiстанеться. Тому я не згоден iз тобою, Фiоно. Ми поiдемо до Австралii й самi оплатимо наш переiзд.

Фiона бiльше не зронила анi слова. З виразу ii обличчя неможливо було вгадати, чи обурилася вона за те, що iй так безцеремонно заткнули рота.

– Ура, ми iдемо до Австралii! – вигукнув Джек, вхопивши батька за плече. Джек, Г’юi та Стю застрибали вiд радостi, навiть Френк усмiхався, а його очi бачили перед собою не кiмнату, а щось далеке-далеке. Лише Фiону й Меггi гризли сумнiви й побоювання, вони плекали болiсну надiю, що все це скiнчиться нiчим, бо iхне життя в Австралii не стане легшим; буде те саме, тiльки в незвичних умовах.

– А де цей – Джилленбоун? – поцiкавився Стюарт.

Хтось принiс старий географiчний атлас; хоч якими бiдними були Клiрi, над обiднiм столом у кухнi висiло кiлька полиць iз книжками. Схилившись над пожовклими сторiнками, хлопцi нарештi вiдшукали Новий Пiвденний Уельс. Звиклi до невеличких новозеландських вiдстаней, вони не здогадалися подивитися масштаб мапи в нижньому лiвому кутку. І тому, природно, дiйшли висновку, що Новий Пiвденний Уельс не бiльший за Пiвнiчний острiв Новоi Зеландii. А у верхньому лiвому кутку вони знайшли Джилленбоун, i iм здалося, що вiд нього до Сiднея приблизно та ж сама вiдстань, що й вiд Окленда до Вангануi, хоча цяток, якi позначали мiста, було набагато менше, анiж на мапi Пiвнiчного острова.

– Це дуже старий атлас, – зауважив Педдi. – Австралiя схожа на Америку – розвиваеться семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато бiльше мiст.

На кораблi iм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три днi, а не кiльканадцять тижнiв, якщо перебиратися з Англii до Австралii та Новоi Зеландii. Клiрi змогли прихопити з собою лише одiж, порцеляну, ножi, лiжкову бiлизну, кухонне причандалля та отi полицi з дорогоцiнними книжками; меблi ж довелося продати, щоб покрити вартiсть перевезення нечисленних манаткiв Фiони з вiтальнi, а також ii спiнета, килимiв та стiльцiв.

– Навiть чути не хочу, щоб ти iх кинула, – твердо заявив Педдi дружинi.

– А ти впевнений, що ми зможемо це собi дозволити?

– Абсолютно. Стосовно ж решти меблiв Мерi каже, що готуе до нашого приiзду будинок головного скотаря i що в ньому е все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.

– Я теж, – погодилася Фiона.

Педдi з’iздив до Вангануi й забронював на всiх восьмимiсну каюту четвертого класу на кораблi «Вахiне»; дивно, що корабель називався так само, як i найближче до них мiстечко. Вони мали вiдплисти в кiнцi серпня, i вже на початку мiсяця почали усвiдомлювати, яка велика пригода на них чекае. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблi завантажити на пiдводу старого Ангуса Мак-Вiртера i вiдвезли на аукцiон до Вангануi; Фiонинi ж речi разом iз порцеляною, бiлизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’янi ящики.

Френк застав матiр бiля старого спiнета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку й задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до ii пучок.

– Вiн у тебе завжди був, мамо? – спитав Френк.

– Так. Коли я виходила замiж, у мене не змогли забрати те, що було справдi моiм: спiнет, перськi килими, софу та крiсла в стилi Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало менi за правом.

Їi сiрi задумливi очi дивилися за синове плече на писану олiйними фарбами картину на стiнi. З роками вона дещо потемнiла, але на нiй досi було чiтко видно жiнку з золотистим волоссям у платтi з рожевуватим мереживом, окантованому незчисленними кринолiновими оборками.

– Хто то така? – з цiкавiстю спитав Френк, повернувши голову. – Менi завжди хотiлося знати.

– Поважна дама.

– Здаеться, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.

– Вона? Родичка? – вiдiрвавши задумливий погляд вiд картини, Фiона iронiчно поглянула на сина. – Невже я схожа на людину, у якоi може бути отака родичка, як ця дама?

– Так.

– То тобi ввижаеться, а коли ввижаеться, хреститися треба.

– Мамо, скажи, будь ласка.

Фiона зiтхнула, закрила спiнет i стерла золотистий пил зi своiх пальцiв.

– Та нема про що казати. Зовсiм нема. Нумо, допоможи менi пересунути всi цi речi на середину кiмнати, щоб татковi було зручно iх пакувати.

Подорож виявилася справжнiм кошмаром. Не встигла «Вахiне» вийти з гаванi Веллiнгтона, як Клiрi спiткала морська хвороба, яка не вiдпускала всi тисячу двiстi миль океану, збуреного сильним вiтром. Педдi виводив хлопцiв на палубу, тримав iх там попри рiзкий вiтер та безперервнi бризки й водяний пил, а сам спускався вниз до жiнок та малого Гала лише тодi, коли якась добра душа погоджувалася наглянути за чотирма нещасними хлопцями, якi час вiд часу тужилися i блювали. Хоч як йому хотiлося побувати на свiжому повiтрi, Френк зголосився залишитися в каютi, щоб охороняти жiночу частину родини. Каюта ж була маленька, задушлива i смердiла оливою; вона розташовувалася пiд ватерлiнiею в носовiй частинi, а тут хитавиця судна була найсильнiшою.

Кiлька годин по тому, як корабель вийшов з гаванi Веллiнгтона, у Френка та Меггi з’явилося тверде переконання, що iхня мати неодмiнно помре; лiкар, якого вкрай стурбований стюард викликав iз кают першого класу, поглянув на Фiону i песимiстично похитав головою.

– Добре хоч подорож триватиме недовго, – мовив вiн i наказав своiй медсестрi знайти малюковi молока.

В iнтервалах мiж нападами нудоти Френк та Меггi примудрялися годувати Гала з пляшечки, але малому ця процедура була не до вподоби. Фiона припинила тужитися до блювоти i впала в стан, схожий на кому, з якого вони нiяк не могли ii вивести. Стюард допомiг Френку пiдняти матiр на верхне лiжко, де повiтря було менш затхлим. Прикриваючи рота рушником, щоб стримати водянисту жовч, яка й досi пiдступала йому до горла, Френк вмостився скраечку лiжка поруч iз матiр’ю i час вiд часу обережно прибирав iй iз лоба пасмо скуйовдженого золотавого волосся. Вiн годинами не полишав свого поста, хоча йому самому було зле; кожного разу, коли до каюти заходив Педдi, Френк сидiв бiля матерi, а скоцюрблена Меггi лежала разом iз Галом на нижнiй койцi, притиснувши до рота рушник.

Коли до Сiднея залишалося три години ходу, океан вгамувався i його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекоi Антарктики пiдступно пiдкрався туман i огорнув старий корабель. Меггi, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхiтливе гупання хвиль припинилося, судно ревiло вiд завданого болю. Воно потроху прокрадалося крiзь липкий сiрий туман, немов наполохана iстота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревiння – самотнiй i невимовно сумний звук. Раптом все повiтря довкола них наповнилося скорботними гудками – то iхнiй корабель прослизнув химерно задимленою водою до гаванi. На все життя запам’ятала Меггi звук туманних сирен – iз них почалося ii знайомство з Австралiею.

Педдi знiс Фiону з «Вахiне» на руках, за ним зiйшов Френк iз малюком, потiм Меггi з валiзою, а далi подибали хлопцi, ступаючи важко й невпевнено, бо кожен iз них нiс той чи iнший вантаж. Вони прибули до Пiрмонта (ця назва iм нiчого не говорила) туманним зимовим ранком наприкiнцi серпня 1921 року. За залiзним ангаром пристанi витягнулася довжелезна низка таксомоторiв; Меггi витрiщилася на них, роззявивши рота, бо iй iще нiколи не доводилося бачити стiльки автомобiлiв одночасно в одному мiсцi. Педдi якось примудрився запхати iх усiх в одне таксi, водiй якого зголосився вiдвезти iх до Народного палацу.

– Саме те, що тобi потрiбно, друже, – сказав вiн Педдi. – Бо то е готель для робочого люду, де хазяйнуе Армiя спасiння.

Вулицi повнилися автомобiлями, котрi сновигали туди-сюди, а коней було обмаль. Клiрi зачудовано визирали з вiкон таксi на високi цеглянi споруди та вузькi звивистi вулицi, завороженi швидкiстю, з якою натовпи людей то зливалися докупи, то розчинялися, немов виконували якийсь химерний мiський ритуал. Вiд Веллiнгтона вони були у захватi, але порiвняно з Сiднеем вiн скидався на маленьке провiнцiйне мiстечко.

Поки Фiона вiдпочивала в однiй iз незчисленних кiмнат курятника, який персонал Армii спасiння любовно називав Народним палацом, Педдi подався до Центрального вокзалу, щоби довiдатися про поiзд до Джилленбоуна. Хлопцi вже оклигали i зволiли пiти разом iз ним, бо iм було сказано, що вокзал розташований неподалiк, а по дорозi до нього – суцiльнi крамницi, серед яких е та, де торгують льодяниками з морськоi цибулi. Заздрячи iхнiй жвавостi, Педдi здався, бо був непевен, чи витримають його ноги таку пiшу подорож пiсля трьох днiв морськоi хвороби. Френк i Меггi залишилися з Фiоною та малюком; хоча iм теж кортiло пiти, але турбота про здоров’я матерi переважила. А Фiона, опинившись на сушi, й справдi швидко приходила до тями. Вона впоралася з мискою супу й над’iла шматочок грiнки, що iх принiс добрий ангел у чепчику Армii спасiння.

– Фiоно, якщо ми не виiдемо цього вечора, то наступного потяга нам доведеться чекати цiлий тиждень, – повiдомив Педдi, повернувшись iз вокзалу. – То як – ти витримаеш, якщо ми вирушимо сьогоднi увечерi?

Фiона, тремтячи, сiла i сперлася на подушку.

– Витримаю.

– Гадаю, нам треба почекати, – вперто заперечив Френк. – Менi здаеться, що мама ще недостатньо видужала, щоб iхати далi.

– Ти не розумiеш, Френку: якщо ми пропустимо сьогоднiшнiй потяг, нам доведеться стирчати тут цiлий тиждень, а в моiй кишенi недостатньо грошей, щоб оплатити наше тижневе перебування в Сiднеi. Австралiя – велика краiна, i ми iдемо в мiсце, куди поiзди не ходять кожного дня. Ми зможемо добратися до Даббо будь-яким iз потягiв, що вирушають завтра вранцi, але тодi нам доведеться чекати пересадки на поiзд мiсцевого сполучення, а менi сказали, що в такому разi буде набагато бiльше мороки, анiж тепер, коли нам треба лишень трохи поквапитися, щоби встигнути на вечiрнiй експрес.

– Я ж сказала, що витримаю, Педдi, – повторила Фiона. – Зi мною ж Френк та Меггi, i все буде гаразд. – І вона благально уставилася поглядом на Френка – мовчи, мовляв.

– Тодi я надiшлю Мерi телеграму, щоб вона зустрiчала нас завтра ввечерi.

Центральний вокзал виявився найбiльшою спорудою, у якiй коли-небудь бувала родина Клiрi. Широкий скляний цилiндр, здавалося, i вiдбивав, i поглинав шум i гам, який здiймали тисячi людей, що чекали всерединi побiля своiх потертих i перев’язаних мотузками валiз i безперервно позирали на гiгантське табло, в яке працiвники вносили змiни вручну, орудуючи довгими палицями. У дедалi густiшiй вечiрнiй темрявi вони втрапили у натовп, але намагалися тримати в полi зору сталевi ворота зi спiрального дроту, що вели на п’яту платформу. Вони були зачиненi, але на них висiла велика вивiска зi зробленим рукою написом «Джилленбоунський поштовий». На першiй та другiй платформах метушня провiщала скоре вiдправлення брiсбенського та мельбурнського нiчних експресiв, до яких через шлагбаум линули натовпи пасажирiв. Невдовзi настала i iхня черга – ворота пiд натиском натовпу розчахнулися, i люди поквапилися до потяга.

Педдi знайшов для них порожне купе другого класу, старших хлопцiв посадовив бiля вiкна, а Фiону, Меггi та малого – бiля ковзних дверей, що вели до довгого коридору, який сполучав купе мiж собою. Час вiд часу в купе зазирали люди з виразом надii на обличчi, яку змiнював переляк вiд такоi кiлькостi малих дiтей. Бувае, що чисельнiсть родини iнколи стае iй у пригодi.

Нiч була досить холодною, довелося розгортати картатi шотландськi ковдри, прив’язанi з зовнiшнього боку до кожноi валiзи. Вагон не опалювався, однак вздовж пiдлоги лежали сталевi ящики з гарячим попелом, що випромiнювали тепло; втiм, нiхто й не очiкував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралii та Новiй Зеландii нiщо й нiколи не опалювалося.

– А нам далеко iхати, татку? – поцiкавилася Меггi, коли потяг рушив, погойдуючись та постукуючи колесами на безкiнечних стиках рейок.

– Набагато далi, анiж здавалося на нашому атласi, Меггi. Аж шiстсот десять миль. Ми будемо там завтра пiдвечiр.

Хлопцi аж охнули вiд несподiванки, але вiдразу ж забули цю неприемну новину, як забачили буяння казкових електричних вогнiв; усi скупчилися бiля вiкна й витрiщалися в нього, поки потяг пролiтав першi милi, а будинки танули вдалинi. Швидкiсть зросла, вогнi порiдшали, а потiм взагалi зникли, i iх замiнили струменi iскор, якi проносив повз вiкно шалений вiтер. Коли Педдi вивiв хлопцiв iз купе, щоб Фiона змогла погодувати малого, Меггi заздрiсно подивилася iм услiд. Їй, мабуть, не судилося бути серед хлопцiв, бо малюк порушив плин ii життя i прикував до господарства мiцно, як i матiр. «Та я й не нарiкаю», – терпляче запевняла вона себе. Гарольд – такий милий маленький парубiйко, головна радiсть у ii життi, до того ж Меггi було приемно, що матуся ставиться до неi, як до вiдповiдальноi дорослоi жiнки. Що змушувало маму народжувати та ростити дiтей – невiдомо, але результат був прекрасний. Вона вiддала малюка Фiонi; потяг невдовзi зупинився зi скреготом та вищанням i простояв кiлька годин, немов переводячи дух пiсля тривалого забiгу. Їй страх як хотiлося розчинити вiкно й визирнути надвiр, але в купе ставало дедалi холоднiше, не допомагав навiть гарячий попiл у ящику на пiдлозi.

З коридору ввiйшов Педдi з чашкою гарячого чаю для Фiони, i та поклала наiженого й сонного малого на сидiння.

– Де це ми? – спитала вона.

– У мiсцинi, що зветься Верховина. Нам причеплять iще один локомотив, щоб потяг змiг пiднятися до Лiтгоу – так сказала дiвчина з буфету.

– Скiльки я маю часу на чай?

– П’ятнадцять хвилин. Френк принесе тобi бутербродiв, а я подбаю, щоб хлопцi не сидiли голоднi. Наступна зупинка – мiсце пiд назвою Блейнi – буде пiзно вночi.

Ця новина викликала у Меггi надзвичайне збудження; вона допила материну чашку гарячого солодкого чаю i жадiбно заковтнула бутерброди, якi принiс iй Френк. Вiн вмостив Меггi на довге сидiння поруч iз малюком, ретельно укрив ii ковдрою, а потiм зробив те ж саме Фiонi, яка розпростерлася на протилежному сидiннi. Стюарт та Г’юi повкладалися на пiдлозi мiж сидiннями, але Педдi сказав Фiонi, що пiде з Бобом, Френком та Джеком до iншого купе поговорити з якимись стригалями; там вони й заночують. У вагонi було набагато приемнiше, нiж у каютi корабля – сиди собi й слухай, як торохтять колеса пiд ритмiчне пихкання двох локомотивiв, як завивае вiтер у телеграфних дротах, як час вiд часу з шаленою швидкiстю чмихають паровози, коли iхнi колеса ковзають похилими рейками, вiдчайдушно намагаючись у них вчепитися; нарештi Меггi заснула.

А вранцi вони з побожним захватом та страхом витрiщалися на ландшафт настiльки чужий та незвичний, що iм ранiш i на думку не спало б, що подiбне могло iснувати на однiй планетi разом iз Новою Зеландiею. Так, тут теж були похилi пагорби, але, окрiм них, нiщо бiльше не нагадувало про домiвку. Усе було брунатне й сiре – навiть дерева! Немилосердне сонце встигло пофарбувати озиму пшеницю в золотаво-срiблястi кольори, миля за милею ii стебла колихалися й гнулися пiд вiтром, лише подекуди перемежованi посадками тонких покручених дерев iз блакитним листям та запиленими купами охлялих сiрих чагарникiв. Фiона стоiчно оглядала цей краевид, не мiняючи виразу свого обличчя, а в очах бiдолашноi Меггi бринiли сльози. Все таке жахливе й широченне – нi тобi паркану, нi хоча б невеличкоi смужки зеленi.

Коли сонце наблизилося до зенiту, почалась немилосердна спека, наче й не було тiеi холоднючоi ночi; а поiзд торохтiв собi й торохтiв, зрiдка зупиняючись у якомусь маленькому мiстечку, де було повно велосипедiв i запряжених кiньми возикiв; здавалося, автомобiлi тут були в дефiцитi. Педдi розчинив обидва вiкна, хоча з паровозних труб всередину купе залiтала сажа й осiдала всюди. Стало так спекотно, що мандрiвники аж роти пороззявляли, важко дихаючи; iхня новозеландська зимова одiж прилипала до шкiри, спричиняючи сверблячку. Здавалося неймовiрним, що взимку десь може стояти така спека. Хiба що у пеклi.

Джилленбоун з’явився на заходi сонця – невеличке химерне скупчення халуп iз дерева та гофрованого залiза обабiч широкоi запиленоi вулицi, нудноi та без дерев. Згасальне сонце накинуло на свiт свое золотаве покривало, тимчасово надавши мiстечку позолоченоi шляхетностi, яка швидко блякнула, поки Клiрi стояли на платформi й роздивлялися. Це було ще одне типове поселення на межi провiнцiйноi глушини, останнiй аванпост дощового поясу, що невпинно звужувався; а вiддалiк на заходi вже протяглися двi тисячi миль австралiйського Потойбiччя – пустинних земель, де нiколи не бувало дощiв.

На станцiйному подвiр’i стояв блискучий чорний автомобiль, а до них, ступаючи через пилюку кiлька дюймiв завглибшки, неквапливо-байдуже наближався священик. У довгiй сутанi вiн видавався постаттю з минулого, здавалося, вiн не йшов по землi, як простi люди, а плив над нею, як у казцi; довкола нього пiднiмалися клуби пилюки, червоноi в останнiх променях призахiдного сонця.

– Привiт, я отець де Брiкассар, – привiтався вiн, подаючи Педдi руку. – Ви, напевне, брат Мерi, бо схожi на неi, як двi краплини води. – Повернувшись до Фiони, вiн пiдняв до вуст ii охлялу руку i приемно здивований всмiхнувся: нiхто не вмiв так швидко помiчати вихованих та освiчених дам, як отець Ральф.

– А ви гарна! – зауважив вiн так, наче це була найприроднiша ремарка у вустах священика; потiм перевiв погляд на хлопцiв, що стояли поруч купкою. Очi отця Ральфа на мить отетерiло затрималися на Френку з малим на руках, вiдмiтили кожного хлопця окремо – по зросту, вiд найбiльшого до найменшого. А за ними сама-одна стояла Меггi, роззявивши рота й витрiщившись на отця Ральфа так, немов бачила перед собою самого Господа Бога. Здавалося, не помiчаючи, що краi його сутани запилюжилися, священик обминув хлопцiв i взяв ii за плечi – його руки були сильнi, добрi й лагiднi.

– Ну-ну! А ти хто така? – спитав вiн у неi, усмiхаючись.

– Меггi, – вiдповiла вона.

– Їi звуть Меган, – скривився Френк, вiдразу ж зненавидiвши цього красивого чоловiка за його дивовижно високий зрiст.

– Меган… Мое улюблене iм’я. – Вiн випрямився, але затримав руку Меггi у своiй долонi. – Вам буде краще переночувати сьогоднi в моему будинку, – сказав вiн, ведучи Меггi до автомобiля. – До Дрогеди я вiдвезу вас завтра вранцi, бо тривала подорож потягом iз Сiднея вас втомила.

Окрiм готелю «Імперiал», католицька церква, школа, жiночий монастир та будинок священика були единими цегляними будiвлями в Джилленбоунi, навiть середнiй школi довелося вдовольнитися каркасом iз деревини. Коли впала темрява, у повiтрi розлився страшенний холод; але у вiтальнi священицького будинку в камiнi палахкотiли дрова, а звiдкись iз дальнiх кiмнат долiтав болiсно-спокусливий запах iжi. Економка – зморщена й стара, але надзвичайно енергiйна шотландка – метушилася, показуючи гостям iхнi кiмнати, безперервно базiкаючи з сильним акцентом, що видавав у нiй колишню мешканку узгiр’я в пiвнiчно-захiднiй частинi Шотландii.

Сiмейству Клiрi, що звикло до холодно-пихатих манер священикiв у Вахiне, було важко призвичаiтися до невимушеного та веселого панiбратства отця Ральфа. Один лише Педдi вiдтанув душею, пригадавши доброзичливiсть священикiв у своему рiдному Голвеi, iхню близькiсть до простолюдинiв. Решта ж вечеряли, зберiгаючи обережну мовчанку й за першоi ж нагоди втекли нагору до своiх кiмнат; Педдi неохоче поплентався слiдком. Для нього його релiгiя була теплом та втiхою, але для решти сiм’i вона була чимось заснованим на страховi, на примусi, суть якого висловлювалася фразою «роби, як кажуть, бо проклянуть».

Коли гостi пiшли, отець Ральф вмостився у своему улюбленому крiслi й закурив цигарку, усмiхнено витрiщаючись на вогонь. Вiн знову подумки передивлявся представникiв родини Клiрi – в тому ж самому порядку, в якому вперше побачив iх на станцii. Глава сiм’i такий схожий на Мерi, але зiгнутий роками тяжкоi працi; скорiш за все, мае не таку злостиву вдачу, як його сестра. Його зморена вродлива дружина, яка немов щойно вийшла з карети, запряженоi добiрними бiлими кiньми; чорнявий та похмурий Френк iз чорними очима, так-так – саме з чорними очима; потiм – сини, бiльшiсть iз них схожi на батька, але наймолодший, Стюарт, дуже схожий на матiр, коли вiн виросте, то стане красенем. Що вийде з немовляти – сказати важко; i нарештi – Меггi. Наймилiша та найгарнiша дiвчинка, яку йому доводилося бачити, з волоссям, яке важко описати: нi руде, нi золотисте, а бездоганний сплав обох кольорiв. Вона дивилася на нього такими безневинно-чистими срiблясто-сiрими очима, схожими на розталi дiаманти… Стенувши плечима, священик викинув недопалок у вогонь i пiдвiвся. «Щось iз роками я стаю старим фантазером, – подумав вiн. – Розталi дiаманти! Ото сказонув! То, скорiше, в тебе зiр псуеться вiд кон’юнктивiту».

Вранцi отець Ральф повiз своiх нiчних гостей до Дрогеди, чимало втiшаючись iхнiми зауваженнями з приводу мiсцевого ландшафту, бо сам вiн давно до нього звик. Останнiй пагорб лежав за двiстi миль на сходi, а тут край чорноземних долин, пояснив вiн iм. Широченнi, злегка порослi деревами та кущами вигони, пласкi, як дошка. День видався такий самий спекотний, як i вчорашнiй, але подорожувати в «даймлерi» було ще комфортнiше, анiж у поiздi. Виiхали вони рано, натщесерце; свою церковну одiж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валiзу.

– Якi ж цi вiвцi бруднi! – розчаровано зауважила Меггi, дивлячись на сотнi iржаво-червоних оберемкiв, що увiткнулися допитливими носами у траву.

– Ага, тепер i я розумiю, що менi слiд було вибрати Нову Зеландiю, а не Австралiю, – сказав священик. – Мабуть, вона зелена, як Ірландiя, i вiвцi там, напевне, чистого кремового кольору.

– Так, Нова Зеландiя багато в чому нагадуе Ірландiю, i трава в нiй така ж сама зелена. Але вона – дикiша, набагато менш приручена, – вiдповiв Педдi. Отець Ральф йому сподобався.

Раптом зграйка страусiв ему скочила на ноги i, витягнувши уперед шиi, кинулася навтьоки зi швидкiстю вiтру; вони так швидко перебирали своiми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Дiти ойкнули i розсмiялися, iз захопленням споглядаючи гiгантських птахiв, котрi не лiтали, а бiгали.

– Яке ж то задоволення – не виходити i не вiдчиняти отi злощаснi ворота! – зауважив отець Ральф, коли за автомобiлем зачинилися останнi ворота i Боб, який виконував замiсть священика обов’язки воротаря, увiбрався назад до салону.

Пiсля потрясiнь, яких завдала iм Австралiя з такою запаморочливою швидкiстю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгiанському стилi, лозами глiцинiй, що бубнявiли бруньками, та незлiченними трояндовими кущами здалася сiмейству Клiрi трохи схожою на колишню домiвку.

– Невже ми тут житимемо? – писнула Меггi приголомшено.

– Не зовсiм, – швидко заперечив священик. – Будинок, у якому ви мешкатимете, розташований нижче за течiею рiчки, за милю звiдси.

Мерi Карсон чекала на гостей у великiй вiтальнi й навiть не пiдвелася, щоби привiтати свого брата, змусивши його пiдiйти до ii крiсла з пiдголiвником.

– Ну здрастуй, Педдi, – сказала вона досить приязно, зосереджено дивлячись повз нього туди, де стояв отець Ральф iз Меггi на руках, яка мiцно обхопила його шию маленькими рученятами. Мерi Карсон важко пiдвелася, не привiтавшись iз Фiоною та ii дiтьми.

– То вiдразу ж послухаемо месу, – сказала вона. – Бачу, що отець Ральф де Брiкассар поспiшае.

– Зовсiм нi, моя люба Мерi, – розсмiявся вiн, блиснувши блакитними очима. – Я вiдслужу месу, а потiм ми всi поласуемо смачним гарячим снiданком за вашим столом, а опiсля я обiцяв показати Меггi, де вона житиме.

– Меггi, – мовила Мерi Карсон.

– Так, це Меггi. Чи знайомитимемося з кiнця, еге ж? Дозвольте менi почати з голови, Мерi. Знайомтеся, це Фiона.

Мерi Карсон стримано кивнула й ледь удостоiла своею увагою хлопцiв, яких священик називав по черзi: вона була надто поглинута спогляданням отця Ральфа та Меггi.




4


Будинок старшого скотаря стояв на палях, вивищуючись на тридцять футiв над вузьким ярком, обсадженим по краю високими рiдкими евкалiптами та численними плакучими вербами. Пiсля розкошi особняка на Дрогедi цей будинок здавався досить простим, але оздобленням скидався на будинок, який Клiрi полишили в Новiй Зеландii. Кiмнати повнилися солiдними вiкторiанськими меблями, густо всипаними тонким червоним пилом.

– Вам пощастило, тут е ванна, – зауважив отець Ральф, ведучи iх дощатими сходами до передньоi веранди; узвiз виявився досить крутим, бо палi, на яких стояв будинок, були п’ятнадцять футiв заввишки. – Це на той випадок, коли рiчка вийде з берегiв, – пояснив священик. – Будинок стоiть на березi рiки, i я чув, що за одну нiч вода в нiй може пiднятися на шiстдесят футiв.

У будинку справдi була ванна кiмната: в кiнцi тильноi веранди за перегородкою був альков зi старою бляшаною ванною та щербатим нагрiвачем води. Але, як з огидою виявили жiнки, тутешнiй туалет був нiчим iншим, як звичайною ямою за двiстi ярдiв вiд будинку, i ця яма смердiла. Пiсля Новоi Зеландii це здавалося дикунством.

– Той, хто тут мешкав, не надто переймався чистотою, – зауважила Фiона, провiвши пальцем по пилюцi на панелi.

Отець Ральф розсмiявся.

– Якщо ви зiбралися з цим воювати, то ваша битва буде безнадiйно програна, – попередив вiн. – Це австралiйська глушина, вона мае три речi, якi ви не в змозi будете здолати: спека, пилюка та мухи. Хай що ви робитимете, вони завжди будуть iз вами.

Фiона поглянула на священика.

– Ви надзвичайно добрi до нас, отче.

– А чому б нi? Ви – единi родичi моеi доброi приятельки Мерi Карсон.

Фiона, анiтрохи не вражена, стенула плечима.

– Я не звикла до дружнiх стосункiв зi священиком. У Новiй Зеландii священики – люди досить непривiтнi й замкненi.

– Ви ж не католичка?

– Нi. Католик у нас Педдi. Ясна рiч, дiти теж вихованi католиками, кожен iз них – якщо вас непокоiть саме це.

– Та я й не думаю непокоiтися. А особисто вас це обурюе?

– Та менi якось байдуже.

– І ви не схотiли навертатися в католицтво?

– Я не лицемiрка, отче де Брiкассар. Колись я втратила вiру у свою Церкву i тепер не маю бажання переходити до iншого, але такого самого безглуздого вiровчення.

– Зрозумiло. – Вiн поглянув на Меггi, яка стояла на переднiй верандi, вдивляючись у дорогу, що вела до садиби Дрогеда. – Ваша донька така гарненька. Знаете, я маю слабкiсть до золотаво-каштанового волосся. Будь-який художник, забачивши ii волосся, вже давно побiг би за своiми пензлями. Саме такого кольору я ще нiколи не бачив. Вона – ваша едина донька?

– Так. Як у моiй родинi, так i в родинi Педдi народжувалися переважно хлопцi. Поява дiвчини – рiдкiсть.

– От бiдолаха, – ледь чутно зiтхнув отець Ральф.

Коли з Сiднея прибули ящики з iхнiми речами, будинок набув бiльш звичного вигляду – з книгами, порцеляною, прикрасами та вiтальнею, заставленою меблями Фiони; все поволi облаштовувалося. Бiльшiсть часу Педдi та хлопцi старшi за Стю проводили поза будинком iз двома сiльгоспробiтниками, яких Мерi спецiально тимчасово залишила для того, щоб вони навчили Клiрi численним розбiжностям мiж вiвчарством у Новому Пiвденному Уельсi та вiвчарством у Новiй Зеландii. Фiона ж, Меггi та Стю вивчали розбiжностi мiж веденням хатнього господарства в Новiй Зеландii та життям у будинку старшого скотаря садиби Дрогеда. Помiж ними виникло мовчазне розумiння того, що саму Мерi Карсон турбувати iм не можна, але ii економка та служницi допомагали Фiонi, Меггi та Стю з не меншим ентузiазмом, анiж сiльськогосподарськi робiтники допомагали чоловiкам.

Невдовзi всi переконалися, що Дрогеда була самостiйним всесвiтом, настiльки вiдрiзаним вiд цивiлiзацii, що з часом навiть Джилленбоун став просто назвою, з якою були пов’язанi невиразнi спогади. У межах великого вигону Гоум Педдок були стайнi, кузня, гаражi, незлiченнi сараi з усякою всячиною – вiд корму до машинерii, собачi будки, вигони для худоби, заплутаний лабiринт скотопригiнних дворiв, гiгантський сарай для стрижки овець iз величезною кiлькiстю робочих мiсць для стригалiв – аж двадцять шiсть, а за сараем – iще один заплутаний лабiринт дворiв. Там були курники, свинарники, поiлки для корiв та молочарня, житло для двадцяти шести стригалiв, невеличкi халупки для чорноробiв, двое таких самих, але ще менших халупок для скотарiв, бараки для робiтникiв-новачкiв, бiйня та стоси дров.

Все це розташовувалося приблизно посерединi округлого безлiсого простору дiаметром три милi й мало назву Гоум Педдок. Увесь цей конгломерат споруд майже торкався сусiднього лiсу тiльки в тiй точцi, де стояв будинок старшого скотаря. Однак довкола сараiв, загонiв та хлiвiв росло досить багато дерев, якi давали таку вкрай потрiбну та бажану тiнь; здебiльшого це були перцевi дерева – великi, кремезнi, з щiльною листвою i гарнi своею спокiйною сонливiстю. А вiддалiк, у зеленiй травi пасовиська Гоум Педдок, лiниво паслися конi та корови молочноi породи. На днi глибокого вузького яру обабiч будинку старшого скотаря неквапливо тiк мiлкий струмок каламутноi води. Звiсно, нiхто не повiрив розповiдi отця Ральфа, що вода в ньому здатна пiднятися аж на шiстдесят футiв за одну нiч – це здавалося неможливим. Вода з цього струмка накачувалася вручну для кухнi та ванни, i жiноцтво далеко не вiдразу призвичаiлося митися, мити тарiлки та прати бiлизну в зеленувато-брунатнiй водi. Шiсть масивних бакiв iз гофрованого залiза, якi, подiбно буровим вишкам, стримiли на високих дерев’яних опорах, збирали дощову воду для пиття, але новоприбулi швидко дiзналися, що витрачати цю воду слiд ощадливо, нiколи не використовуючи для прання. Бо хтозна, коли пройде наступний дощ i знову наповнить баки.

Вiвцi та велика рогата худоба поiлися артезiанською водою, але не з легкодоступного пласта грунтових вод, а справжньою артезiанською водою, що подавалася на поверхню з глибини три тисячi футiв. Вона фонтанувала зi встромленоi у свердловину труби й розтiкалася невеличкими каналами з краями, порослими ядуче-зеленою травою, до кожного вигону господарства. Оскiльки цi канали живилися зi свердловини, то iхня насичена сiркою та всiлякими мiнералами вода не годилася для пиття людьми.

Спочатку великi вiдстанi приголомшували Клiрi – Дрогеда мала площу двiстi п’ятдесят тисяч акрiв. Їi найдовша межа простягнулася аж на вiсiмдесят миль. Господарство було за сорок миль та двадцять сiм ворiт вiд Джилленбоуна, единого населеного пункту в радiусi ста шести миль. Вузьку схiдну межу утворювала рiчка Барвон – так тутешнi мешканцi називали пiвнiчне рiчище Дарлiнг – великого й каламутного струмка тисячу миль завдовжки, який впадав у рiку Муррей i через пiвтори тисячi миль вихлюпувався разом iз нею в океан на пiвднi Австралii. Струмок Джилленкрiк, що тiк у ярку побiля будинку старшого скотаря, впадав у Барвон за двi милi вiд Гоум Педдока.

Педдi та хлопцям тут сподобалося. Інколи вони кiлька днiв поспiль проводили у сiдлi за багато миль вiд господарства, ночуючи пiд небом, таким неозорим зоряним небом, що iнколи iм здавалося, що вони з’едналися з самим Господом Богом.

Сiро-бурий край повнився життям. Кенгуру тисячними табунами стрибали мiж деревами, легко долаючи огорожi та паркани, – такi бездоганно грацiйнi, такi вiльнi! Посеред трав’янистоi долини гнiздилися страуси ему; вони гордо ступали вздовж своiх територiальних меж, але лякалися усього незвичного й тiкали геть швидше за коней, полишаючи своi темно-зеленi яйця завбiльшки з футбольний м’яч. Термiти споруджували червонуватi, схожi на хмарочоси вежi; побiля мурашникiв сновигали незчисленнi мурахи – великi й кусючi. Пташине розмаiття здавалося нескiнченним у своiх незвiданих видах; пернастi жили не по одному чи по двое, а тисячами тисяч: маленькi жовто-зеленi папужки, яких Фiона чомусь називала голубками, хоча мiсцевi мешканцi казали, що це хвилястi папужки; дещо бiльшi за розмiрами червоно-синi папуги пiд назвою розела; великi блiдо-сiрi папуги з яскраво-пурпуровими грудьми, пiдкриллям та головами називалися рожевими какаду; а ще там були великi чисто-бiлi птахи з жовтуватими чубчиками, i цi птахи мали назву сiрий чубатий какаду. Всюди пурхали красивi маленькi зяблики, а ще горобцi та шпаки, весело смiялися й хихотiли дужi брунатнi синьоводи, час вiд часу пiрнаючи за змiями – своею улюбленою iжею. Усi птахи майже як люди не мали анi найменшого страху: сидiли собi сотнями на деревах, позираючи туди-сюди яскравими розумними очима, верещали, реготали та iмiтували все, що здатне видавати хоч якийсь звук.

По землi тупотiли лячного виду ящiрки п’ять-шiсть футiв завдовжки й легко заскакували на високi гiлки дерев, почуваючись там комфортно, як i на землi; вони називалися варанами. Було багато й iнших ящiрок, не таких великих, але декотрi мали не менш лячну зовнiшнiсть – iз роговими гребенями довкола шиi, як у динозаврiв, або з розпухлими, яскраво-синiми язиками. А розмаiтiсть видiв змiй вражала, i Клiрi дiзналися, що найбiльшi та найстрашнiшi iз них здебiльшого найбезневиннiшi, а от схоже на товсте полiнце створiння в фут завдовжки могло виявитися смертельно небезпечним убивцею; чого там не було – i пiтони з ромбiчним малюнком, i мiдянки, i деревнi змii, i чорнi змii з червоним пiдчерев’ям, i коричневi змii, i смертельно небезпечнi тигровi змii…

А комахи! Коники-стрибунцi, сарана, цвiркуни, бджоли, мухи всiляких розмiрiв, цикади, комарi, гедзi, велетенськi молi та незчисленнi метелики! Павуки завдавали страху – величезнi волохатi iстоти з охватом лап у кiлька дюймiв; були й оманливо маленькi, але смертельно небезпечнi павучки, що ховалися в туалетi. Декотрi жили в розлогiй павутинi на деревах, декотрi колихалися в щiльних люльках iз павутини, причеплених помiж стебел трави, iншi ж пiрнали в отвори у землi з лядками, якi вони зачиняли за собою.

Було й багато хижакiв: жорстокi дикi кабани, якi не боялися нiчого i харчувалися плоттю – чорнi волохатi створiння завбiльшки з дорослу корову; дiнго – мiсцевi дикi собаки, якi кралися, принишкнувши до землi й зливаючись iз травою; сотнi ворон, що огидно каркали зi скелетiв мертвих засохлих дерев; яструби та орли, що нерухомо зависали в потоках повiтря.

Вiд декотрих iз цих хижакiв вiвцi та худоба потребували захисту, особливо коли телилися корови й котилися вiвцi. Кенгуру та кролi поiдали дорогоцiнну траву; свинi та дiнго пожирали ягнят, телят i хворих тварин, ворони видзьобували iм очi. Сiмейству Клiрi довелося навчитися стрiляти, iздити верхи з гвинтiвкою, iнколи для того, щоб перервати страждання нещасноi тварини або ж завалити дикого кабана чи собаку дiнго.

«Оце i е справжне життя!» – iз захватом мiркували хлопцi. Жоден iз них анiтрохи не скучав за Новою Зеландiею; коли ж з’явилася мошка, що набивалася в куточки очей, нiс, рот та вуха, вони швидко навчилися хитрому австралiйському трюку – прив’язали корки до краiв своiх капелюхiв; тi пiдстрибували на мотузочках i вiдганяли мошку. Щоб гади не заповзали до халяв iхнiх мiшкуватих штанiв, вони пов’язували пiд колiнами штрипки зi шкiри кенгуру, цi штрипки чомусь називалися нацюцюрниками. Хлопцi хихотiли зi смiшноi назви, але ставилися до цього винаходу з великою повагою. Порiвняно з цим Нова Зеландiя була страшенно нудною, бо ось воно – справжне життя!

Але жiнки, прив’язанi до будинку та його околиць, вiд свого життя були не в захватi, бо iм не випадало анi вiльноi хвилини, анi нагоди поiздити верхи, не мали вони й бажання змiнити вид дiяльностi. На новому мiсцi виконувати жiночу роботу – куховарити, прибирати, прати, прасувати та няньчити дитинча – було значно важче. Їм доводилося терпiти спеку, пилюку, мух, крутi численнi схiдцi та каламутну воду, майже постiйну вiдсутнiсть чоловiкiв, якi могли б принести й нарубати дров, накачати води та зарубати курку чи iндичку. Особливо важко було терпiти спеку, а була ж iще тiльки рання весна; але навiть тепер термометр на тiнистiй верандi доходив до ста градусiв кожного дня[6 - 100 градусiв за Фаренгейтом дорiвнюе 37,7 градусiв за Цельсiем.]. У кухнi бiля гарячоi плити температура сягала ста двадцяти градусiв.

Одяг з цупкоi тканини, що тiсно облягав тiла жiнок, був призначений для Новоi Зеландii, де в будинку майже завжди було прохолодно. Якось Мерi Карсон пiд час невеличкоi прогулянки завiтала до своеi невiстки i скептично поглянула на закрите й довге, до пiдлоги, ситцеве плаття Фiони. Сама ж вона була вдягнена за останньою модою в кремове шовкове плаття з просторими рукавами, низьким декольте i без талii, яке сягало лише до середини литок.

– Ви така безнадiйно старомодна, Фiоно, – зауважила вона, окинувши поглядом свiжовкриту кремовою фарбою вiтальню з перськими килимами та старовинними, вочевидь, досить коштовними меблями.

– Не маю часу бути iнакшою, – вiдказала Фiона досить рiзко як для гостинноi хазяйки.

– Ви матимете тепер бiльше часу, бо чоловiки подовгу не буватимуть вдома, i тому вам доведеться менше куховарити. Пiдкоротiть вашi плаття й киньте носити нижнi спiдницi та корсети, iнакше ви помрете, коли настане лiто. Улiтку, до вашого вiдома, температура пiднiметься ще на п’ятнадцять-двадцять градусiв. – Їi погляд затримався на портретi прекрасноi блондинки у кринолiновому платтi у стилi iмператрицi Євгенii. – А це що за одна? – спитала вона, показуючи рукою.

– Моя бабуся.

– Та невже? А меблi й килими?

– Теж моi, вiд бабусi лишилися.

– Не може бути! Тодi мушу вам сказати, люба Фiоно, що ви низько впали.

Фi нiколи не втрачала самовладання, не втратила вона його i тепер, але ii тонкi губи стали ще тоншими.

– Я так не вважаю, Мерi. Бо маю доброго чоловiка, i ви це знаете.

– Доброго, та без копiйки за душею. Яке було ваше дiвоче прiзвище?

– Армстронг.

– Оце так! А ви, бува, не з роду Родерiка Армстронга?

– Вiн – найстарший iз моiх братiв. А його тезко був моiм прадiдом.

Мерi Карсон пiдвелася i змахнула нарядним крислатим капелюхом мух, якi демонстрували мало поваги до людей високого соцiального статусу.

– Тодi ви шляхетнiшого походження, нiж Клiрi, хоча я й сама з iхнього роду. Невже ви так палко покохали Педдi, що зважилися все це кинути?

– Чому я це зробила – то мое дiло, Мерi, а не ваше, – спокiйно мовила Фiона. – Я не бажаю обговорювати свого чоловiка, навiть iз його сестрою.

Глибокi зморшки з бокiв великого носа Мерi Карсон стали ще глибшими, а очi трохи вирячилися.

– Ти ба, яка гонориста цяця!

Бiльше вона не приiздила, зате часто приiздила ii економка, мiсiс Смiт, не раз повторюючи пораду Мерi Карсон стосовно одягу.

– Послухайте-но, – якось сказала вона. – У моему помешканнi е швацька машинка, якою я нiколи не користуюся. Я накажу двом чорноробам принести ii вам. Якщо вона менi знадобиться, то я сама до вас прийду. – Жiнка поглянула на малого Гала, який весело борюкався на пiдлозi. – Менi подобаеться звук дитячих голосiв, мiсiс Клiрi.

Кожнi пiвтора мiсяцi з Джилленбоуна привозили пiдводою пошту – то був единий контакт iз зовнiшнiм свiтом. У господарствi Дрогеда була вантажiвка «форд», iще один спецiально перероблений «форд» iз баком для води на кузовi, легковик моделi «форд-Т» та лiмузин «ролс-ройс», але, здавалося, нiхто не iздив ними до Джилi, окрiм Мерi Карсон, та й то нечасто. Сорок миль – то було далеко, як до Мiсяця.

Блуi Вiльямс, що мав контракт на доставку пошти по району, витрачав пiвтора мiсяцi на те, щоб охопити всю пiдвiдомчу територiю. Його плосковерху пiдводу з величезними десятифутовими колесами тягнула прекрасна запряга з дванадцяти ваговозiв, i була вона завантажена всiм тим, що замовляли далекi поселення. Окрiм Королiвськоi пошти вiн розвозив бакалiю, бензин у бочках мiсткiстю сорок чотири галони, мiшки з зерном, коленкоровi мiшки з цукром та борошном, дерев’янi ящики з чаем, мiшки з картоплею, сiльськогосподарськi механiзми, замовленi поштою цяцьки, одяг з ателье Ентонi Гордерна в Сiднеi та ще багато чого, що треба було везти з Джилi до сiльських закутнiв. Пересуваючись iз гiдною подиву швидкiстю двадцять миль на день, вiн всюди був бажаним гостем; у нього вивiдували новини та вiдомостi про погоду в далеких краях, йому вручали пачки грошей, ретельно перемотанi смужками паперу з нашкрябаними на них замовленнями на товари, якi вiн мав придбати в Джилi, йому вiддавали старанно виписанi листи, якi потрапляли до брезентового мiшка з написом «Залiзниця „Велика долина“, Королiвська пошта».

Захiднiше вiд Джилi були лише два населених пункти: ближнiй, Дрогеда, i дальнiй – Бугела. За Бугелою лежала територiя, куди пошта доходила лише раз на пiвроку. Великою зигзагуватою дугою пiдвода Блуi об’iжджала всi населенi пункти на пiвденному заходi, заходi та пiвнiчному заходi, а потiм, повернувшись до Джилi, вирушала на схiд, у коротшу подорож, бо мiсто Буру лежало лише за шiстдесят миль на схiд. Інколи вiн вiз пасажирiв, що сидiли поруч iз ним на непокритому шкiряному сидiннi; то були люди, якi iхали в гостi або у пошуках роботи; iнколи вiн забирав пасажирiв – людей, що поверталися з гостей, скотарiв, служниць та чорноробiв, якi звiльнилися, бо були невдоволенi оплатою чи умовами роботи, зрiдка возив i гувернанток. Орендарi та скватери пересувалися власними легковиками, але тi, хто на скватерiв працював, залежали вiд Блуi – поштаря i перевiзника товарiв.

Отримавши поштою замовленi рулони матерii, Фiона засiла за позичену швацьку машинку й заходилася шити з легкоi бавовни просторi плаття для себе та Меггi, легкi просторi штани для чоловiкiв, повзунки для Гала та фiранки на вiкна. Бо й справдi без товстоi й обтислоi спiдньоi бiлизни було прохолоднiше.

Життя Меггi було одиноким, бо з хлопцiв у домi залишався тiльки Стюарт. Джек та Г’юi виiжджали разом iз батьком навчатися роботи скотаря, вони працювали помiчниками, якi називалися в цих краях кумедним словом джекар?. Стюарт не був таким компанiйським, як Джек та Г’юi. Вiн жив у власному свiтi – тихий маленький хлопчик, який просиджував годинами, спостерiгаючи за поведiнкою юрби мурашок, замiсть того, щоб лазити по деревах. А от Меггi полюбляла це заняття i знаходила австралiйськi евкалiпти пiдхожими для цiеi забави – такi нескiнченно рiзноманiтнi за формою та складнiстю видряпування на них. Втiм, часу для лазiння по деревах i споглядання мурах було обмаль. Бо Меггi та Стюарт тяжко працювали. Вони рубали й носили дрова, копали ями для смiття, поралися в городi та доглядали курей та свиней. Вони вчилися вбивати павукiв та змiй, хоча так i не розучилися iх боятися.

Кiлька рокiв поспiль дощiв випадало бiльш-менш достатньо; рiвень води у струмку був низький, а баки для дощовоi води заповненi майже наполовину. Трава виростала досить добра, але ii не можна було назвати анi розкiшною, анi соковитою.

– Схоже на те, що стане ще гiрше, – похмуро зауважила Мерi Карсон.

Але до справжньоi засухи iм судилося пiзнати повiнь. У серединi сiчня мiсцевiсть довкола Дрогеди зачепили пiвденним краем пiвнiчно-захiднi мусони – надзвичайно сильнi й тривалi вiтри, що дули туди, куди iм заманеться. Інколи пiд принесенi ними проливнi дощi потрапляли тiльки найдальшi пiвнiчнi окраiни континенту, iнколи ж вони мандрували в глиб провiнцii, змушуючи нещасних мешканцiв Сiднея терпiти вологе й спекотне лiто. Того сiчня небо затягнули темнi хмари, рванi вiтром на мокрi ганчiрки; пiшов дощ, i не тихий лагiдний дощик, а безперервна ревуча злива, якiй не було видно кiнця.

Їх завчасно попередили: приiхав Блуi Вiльямс на своiй пiдводi, навантаженiй вище звичайного та з дванадцятьма запасними ваговозами – вiн поспiшав скiнчити свiй об’iзд до дощiв, коли вiн не зможе безпечно обслуговувати населенi пункти.

– Йдуть мусони, – сказав вiн, скручуючи цигарку, i показав батогом на пакунки з додатковими бакалiйними товарами. – Рiчки Купер, Барку та Дiамантiна течуть врiвень iз берегами, а струмок Розлив уже вийшов iз берегiв. Квiнсленд уже на два фути пiд водою, i тамтешнi бiдолахи всiляко намагаються знайти хоч якесь пiдвищення чи бодай пагорбок, щоб загнати на нього овець.

Раптом вибухнула тиха панiка: тепер Педдi з хлопцями iшачили як проклятi, переганяючи овець iз нижнiх вигонiв подалi вiд струмка та рiки Барвон; заявився отець Ральф i, осiдлавши свого коня, вирушив iз Френком та зграею найкращих собак до дальнiх, iще не звiльнених вiд овець пасовиськ побiля Барвону, а Педдi з двома скотарями, прихопивши з собою по хлопцю, подалися в iнших напрямках.

Отець Ральф сам був прекрасним скотарем. Їхав вiн на рудiй кобилi, подарованiй Мерi Карсон, убраний у бездоганно скроенi буйволячi бриджi для верховоi iзди, блискучi коричневi чоботи по колiно та снiжно-бiлу сорочку iз рукавами, закоченими поверх дужих жилавих рук, та розстебнутим комiром, iз-пiд якого виднiлися гладенькi засмаглi груди. Френк, у мiшкуватих старих штанях iз саржi, перев’язаних кенгуровими нацюцюрниками, та в сiрiй фланелевiй майцi, вiдчував себе поруч iз ним бiдним родичем. «А я i е бiдний родич», – iз кривою посмiшкою подумав Френк, проводжаючи поглядом статну постать священика на елегантнiй кобилi, коли той проiхав повз живоплiт i сосни за струмком. Сам же хлопець сидiв верхи на вередливому строкатому конi, тренованому на загiн скота; це була злобна тварюка, з вередливою вдачею та лютою ненавистю до iнших коней. Пси дзявкали i нетерпляче вертiлися, вишкiряючись i кидаючись один на одного, аж поки отець Ральф не розiгнав iх лютим помахом скотарського батога. Здавалося, цей чоловiк умiв усе: i знався на спецiальному свистi, котрим собак спускали до роботи, i володiв батогом краще за Френка, який iще не добре засвоiв це екзотичне австралiйське мистецтво.

Великий i злий пес блакитноi квiнслендськоi породи, ватажок собачоi зграi, по-рабськи прив’язався до священика й беззаперечно виконував всi його накази; Френка ж вiн, вочевидь, вважав лише його помiчником, людиною другорядною. Почасти Френк був не проти цього, бо лише йому з усiх синiв Педдi життя на фермi Дрогеда не сподобалося. Так, вiн прагнув вирватися з Новоi Зеландii, але не заради того, щоби потрапити сюди. Вiн терпiти не мiг безперервне патрулювання пасовиськ, вимушенi ночiвлi на твердiй землi, злющих собак, до яких не можна було ставитися, як до улюбленцiв, i яких доводилося пристрiлювати, якщо вони не виконували своеi роботи.

Але подорож назустрiч темним хмарам скидалася на пригоду; навiть дерева, що гнулися й трiщали вiд вiтру, танцювали танок неземноi радостi. Отець Ральф працював, як людина, охоплена якоюсь одержимiстю: гнав собак на купки овець, якi нiчого не пiдозрювали, вiд чого цi нетямущi клубки вовни стрибали та мекали вiд страху, аж поки пси, що низькими силуетами сновигали у травi, збивали iх у щiльнi отари i змушували бiгти у потрiбному напрямку. Саме завдяки собакам жменька людей мала змогу вправлятися з таким великим господарством, як Дрогеда; виведенi спецiально для роботи з великою рогатою худобою або вiвцями, цi iстоти були надзвичайно тямущими i з пiвслова розумiли всi команди.

До ночi отець Ральф iз собаками та Френком, який, попри свою недосвiдченiсть, щосили намагався допомагати, повнiстю очистили вiд овець одне пасовисько, на що, за звичайних умов, знадобилося б кiлька днiв. Розсiдлавши свою кобилу бiля купки дерев, що росли неподалiк ворiт на друге пасовисько, вiн бадьоро заговорив про те, що, можливо, iм i звiдси вдасться прибрати овець до настання дощiв. Висолопивши язики, пси зморено розпростерлися на травi, а iхнiй вожак, великий собака блакитноi квiнслендськоi породи, улесливо зателiпав хвостом пiд ногами отця Ральфа. Френк видобув зi своеi подорожньоi торби кiлька огидних шматкiв кенгурячого м’яса i швиргонув його псам – тi накинулися на поживу, пожадливо вишкiряючись i кусаючи один одного.

– Гидотнi тварюки! – зауважив вiн. – Вони поводяться не як собаки, а як шакали.

– На мою думку, саме цi пси е набагато ближчими до таких, якими iх замислив Господь Бог, – спокiйно вiдповiв отець Ральф. – Завжди настороженi, розумнi й майже не прирученi. Я, наприклад, вiддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнiм улюбленцям. – Вiн усмiхнувся. – Це ж стосуеться i котiв. Ти не звертав уваги на котiв, що нишпорять по сараях? Вони ж дикi й шаленi, наче пантери, i людей до себе й близько не пiдпускають. До того ж вони – чудовi мисливцi, i людина iм не потрiбна – нi як годувальник, нi як господар.

З торби на сiдлi вiн дiстав кусень холодноi баранини та бутерброд iз маслом, вiдрiзав шмат собi, а решту подав Френку. Поклавши хлiб iз маслом помiж ними на колоду, отець Ральф iз задоволенням впився бiлими зубами в м’ясо. Спрагу вiн вгамував водою з брезентового бурдюка, а потiм скрутив цигарку.

Неподалiк росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.

– Отам i заночуемо, – сказав вiн, розв’язуючи мотузки на своiй ковдрi й знiмаючи сiдло.

Френк пiшов за ним до вiльги – дерева, яке вважалося найкрасивiшим у цих краях Австралii. Воно мало щiльне блiдо-зелене листя майже бездоганно-круглоi форми. Його крона росла так близько до землi, що до неi легко дотягувалися вiвцi, й тому знизу майже всi вiльги були «пiдстриженi» рiвно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть пiд цим деревом кращий притулок, анiж пiд будь-яким iншим тутешнiм, бо зазвичай австралiйськi дерева мали значно тоншу листву, анiж дерева у менш посушливих краях.

– Ти нещасливий, Френку? – спитав священик i, позiхнувши, лiг пiд деревом i заходився скручувати ще одну цигарку.

Френк стояв вiд отця Ральфа на вiдстанi двох крокiв; вiн повернувся i пiдозрiло поглянув на нього.

– А що то таке – щастя?

– Ну, твiй батько та брати тепер щасливi. Але не ти, не твоя матiр i не твоя сестра. Тобi не сподобалася Австралiя?

– Нi. Саме ця ii частина. Я хотiв би податися до Сiднея. Там у мене мiг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в життi.

– До Сiднея, кажеш? Та це ж лiгво зла та беззаконня, – зауважив отець Ральф, iронiчно всмiхаючись.

– А менi байдуже! Бо тут менi нiчого не свiтить, як i в Новiй Зеландii; менi б тiльки забратися вiд нього геть, але я не можу.

– Вiд нього?

У Френка це вирвалося мимоволi, й тому вiн замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.

– Скiльки тобi рокiв, Френку?

– Двадцять два.

– Ну, тодi зрозумiло! І тобi нiколи не доводилося жити окремо вiд рiдних?

– Нi.

– А на танцi ти коли-небудь ходив? Дiвчина в тебе була?

– Нi, – вiдказав Френк, не бажаючи додавати «отче».

– Тодi вiн не зможе довго тримати тебе бiля себе.

– Вiн триматиме мене, аж поки я не помру.

Отець Ральф позiхнув i вмостився спати.

– Добранiч, – сказав вiн.

Вранцi темнi хмари опустилися ще нижче, але дощ цiлий день затримувався, тому iм вдалося зiбрати овець i з другого вигону. З пiвнiчного сходу на пiвденний захiд Дрогеду перетинав ледь помiтний водороздiл, i саме на цьому узвишшi й зосередили скотину на той випадок, якщо вода в струмку та Барвонi вийде з берегiв.

Дощ почався, коли впала темрява, а Френк зi священиком швидкою риссю саме поспiшали до броду через струмок, що нижче за течiею неподалiк будинку старшого скотаря.

– А тепер жени щодуху, не шкодуй коня! – скрикнув отець Ральф. – І тримайся мiцнiше, хлопче, бо потонеш у багнюцi!

Вони промокли вщент за кiлька секунд – i перепечена сонцем земля теж. Вкритий тонким пилом твердий грунт перетворився на море багнюки, i конi почали борсатися в ньому, вгрузаючи по кiсточки. Там, де росла трава, вершники ще примудрялися просуватися вперед, але бiля струмка земля була витоптана й гола, iм довелося спiшитися. Конi, позбувшись тягаря, пiшли далi легко, зате Френку нiяк не вдавалося втримати рiвновагу. То було гiрше за льодяну ковзанку. Навкарачки видряпалися вони на вершечок високого берега – i блискавично ковзнули вниз, немов на санчатах. Кам’янисте рiчище, зазвичай вкрите лiнивим потоком води в фут завглибшки, тепер поглинули чотири фути стрiмко бiжучоi пiни; Френк почув, як священик розсмiявся. Пiдбадьорюванi криками та ляпасами промоклих капелюхiв, конi примудрилися безперешкодно вибратися на протилежний берег, на вiдмiну вiд отця Ральфа та Френка, якi багато разiв намагалися видертися, але щоразу зiсковзували вниз. Щойно священик запропонував видряпатися на вербу, як з’явився Педдi. Стурбований появою коней без вершникiв, вiн прийшов iз мотузком i витягнув iх зi струмка.

Посмiхаючись i хитаючи головою, отець Ральф вiдмовився вiд гостинноi пропозицii Педдi перечекати негоду в них.

– Мене чекають у великому будинку, – сказав вiн.

Мерi Карсон зачула його вигуки ранiш за прислугу, бо отець Ральф вирiшив зайти з передньоi частини будинку, гадаючи, що так буде легше дiстатися до своеi кiмнати.

– У такому виглядi я вас всередину не пущу, – заявила вона з веранди.

– Тодi, будьте ласкавi, принесiть менi кiлька рушникiв i мою валiзу.

Не вiдчуваючи нiяковостi, вона безцеремонно спостерiгала, як священик зняв сорочку, чоботи та бриджi й, прихилившись до напiввiдчиненого вiкна до ii вiтальнi, стирав iз себе рушниками багнюку.

– Ви – найгарнiший iз чоловiкiв, яких я коли-небудь бачила, Ральфе де Брiкассар, – зауважила вона. – І чому це серед священикiв так багато красенiв? Через те, що вони iрландцi? Так, iрландцi досить красивi. Чи, може, через те, що багато вродливих i привабливих чоловiкiв знаходять у санi священика надiйний захист вiд наслiдкiв своеi привабливостi? Не сумнiваюся, що всi дiвчата в Джилi сохнуть за вами.

– Я вже давно навчився не зважати на замрiяно закоханих дiвчат, – розсмiявся вiн. – Будь-який священик вiком до п’ятдесяти рокiв е мiшенню для деяких iз них, а кожен священик вiком до тридцяти п’яти е мiшенню для них усiх. Але вiдверто спокушати мене наважуються лише дiвчата-протестантки.

– Чому ви нiколи не вiдповiдаете на моi запитання напрямки? – Вона поклала долоню йому на груди i затримала ii там. – Ви сибарит, Ральфе, бо засмагаете на сонцi. Ви скрiзь такий засмаглий?

Посмiхнувшись, вiн нахилив голову, а потiм, торкнувшись щокою ii волосся, розсмiявся, розстiбаючи своi бавовнянi пiдштаники; коли ж вони упали на пiдлогу, священик вiдкинув iх ногою, поставши перед Мерi Карсон як статуя роботи скульптора Праксителя; вона неквапливо походжала довкола i роздивлялася.

Подii останнiх двох днiв розвеселили його i дали впевненiсть, а до цього вiдчуття ще й додалося несподiване усвiдомлення того, що його благодiйниця е, можливо, вразливiшою, анiж йому здавалося. Але священик добре знав ii, i тому почувався в абсолютнiй безпецi, коли спитав:

– Ви хочете, щоб я покохався з вами, Мерi?

Вона критично оглянула його млявий пенiс i пирхнула:

– Стала б я оце завдавати вам такого клопоту! Вам хочеться жiнок, отче Ральф?

Вiн з огидою сiпнув головою.

– Нi!

– А чоловiкiв?

– Вони гiршi за жiнок. Нi, чоловiкiв менi не хочеться.

– А самого себе?

– Найменш за все.

– Цiкаво, цiкаво… – Прочинивши другу половинку вiкна, Мерi Карсон увiйшла до вiтальнi. – Ральф, кардинал де Брiкассар! – саркастично мовила вона. Але тут, де ii не бачили його чiпкi й розумнi очi, вона важко впала у свое крiсло з пiдголiвником i мiцно стиснула кулаки, таким чином висловлюючи свiй гнiвний протест проти несправедливостi долi.

А голий отець Ральф зiйшов iз веранди на пiдстрижений газон i став, пiднiсши над головою руки й заплющивши очi. Дощ стiкав по ньому теплими лоскотними струмочками, породжуючи на голiй шкiрi дивовижне вiдчуття. Було темно. А вiн i досi був спокiйний i млявий.

Струмок вийшов iз берегiв, i вода, немов видершись палями, пiдiбралася до будинку Педдi та розлилася пасовиськом Гоум Педдок у напрямку садиби.

– Завтра вона спаде, – заявила Мерi Карсон, коли стурбований Педдi прийшов до неi зi звiтом.

Як i зазвичай, вона мала рацiю: впродовж наступного тижня вода спала i згодом повернулася до своiх звичних русел. Вийшло сонце, температура стрибонула до ста п’ятнадцяти у тiнi, й трава виросла, наче на дрiжджах – по стегна заввишки, чиста i така яскраво-зелена, що на неi аж боляче було дивитися. Витрушенi вiд пилу вiтром i вимитi дощем дерева виблискували, зi схованок, де вони перечекали негоду, повибиралися зграi папуг, щоб почистити серед зеленого листя своi райдужнi пера, i защебетали ще веселiше.

Отець Ральф повернувся втiшати своiх покинутих парафiян, безтурботно усвiдомлюючи, що йому не попаде за тривалу вiдсутнiсть, бо пiд його цнотливо-бiлою сорочкою, напроти серця, причаiвся чек на тисячу фунтiв. Єпископ шаленiтиме вiд радостi.

Овець перегнали на звичнi пасовиська, а Клiрi привчалися до провiнцiйного обряду сiести. Вставали вони о п’ятiй ранку, до дванадцятоi робили всю роботу, а потiм падали у знемозi й спали, посмикуючись i пiтнiючи, до п’ятоi години вечора. Так робили i жiнки в домi, i чоловiки на пасовиськах.

Робота, яку не встигли переробити у першiй половинi дня, виконувалася пiсля п’ятоi вечора; вечеряти родина сiдала на верандi пiсля заходу сонця. Усi лiжка повиносили надвiр, бо спека не спадала й уночi. Про яловичину довелося забути, харчувалися невеличкими вiвцями, якi не встигали завонятися до того, як iх тушу з’iдали. Їхнi шлунки прагнули чогось iншого, окрiм нескiнченного замкнутого кола з баранячих котлет, баранячого рагу та картопляноi запiканки з сiченою бараниною, баранини зi спецiями, смаженоi баранини, вареноi баранини з маринованими овочами та баранячоi печенi.

Але на початку лютого в життi Меггi та Стюарта вiдбулися рiзкi змiни. Їх вiдправили до школи-iнтернату при монастирi в Джилленбоунi, бо ближче жодноi школи не було. Педдi сказав, що коли Гарольд пiдросте, навчатиметься заочно в католицькiй чернецькiй школi в Сiднеi, а оскiльки Меггi та Стюарт призвичаiлися до школи та вчителiв, то Мерi Карсон щедро запропонувала оплачувати iхне проживання й навчання в монастирi Святого Хреста. До того ж Фiона була надто зайнята Галом i не змогла б належним чином наглядати за заочним навчанням Меггi та Стюарта. За мовчазною згодою було вирiшено, що Джек та Г’юi свое навчання не продовжать: землi Дрогеди потребували iхнiх рук, i хлопцi вiдчували потребу працювати на цiй землi.

Пiсля життя на Дрогедi атмосфера, що панувала в монастирi Святого Хреста, видалася Меггi та Стюарту якоюсь дивовижно мирною та спокiйною. Особливо пiсля школи Пресвятого Серця у Вахiне. Отець Ральф натяком дав зрозумiти черницям, що цi двое дитинчат е його протеже, а iхня тiтка – найбагатша жiнка в усьому Новому Пiвденному Уельсi. Тому сором’язливiсть Меггi перетворилася тут iз пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своiй дивнiй вiдчуженостi й звичцi годинами вдивлятися в якiсь далекi невидимi простори, заслужив на епiтети «святий» та «праведний».

У монастирi й справдi панували мир i спокiй, бо пожильцiв тут було мало: люди, що мали достатньо грошей, щоб посилати своiх нащадкiв до школи-iнтернату, вiддавали перевагу Сiднею. У монастирi витав запах мастики та квiтiв, а його високi коридори повнилися тишею й атмосферою благочестя. Голоси лунали приглушено, життя йшло немовби за тонкою темною вуаллю. Їх нiхто не бив палицею, нiхто на них не кричав, i з ними завжди був отець Ральф.

Вiн досить часто навiдувався до дiтей, забирав iх до себе додому й невдовзi пофарбував у вишуканий яблучно-зелений колiр спальню, в якiй зупинялася Меггi, купив туди новi штори на вiкна та нове покривало для лiжка. А Стюарт спав у кiмнатi, яка так i лишилася кремово-брунатною пiсля двох ремонтiв; просто отцю Ральфу нiколи не спадало на думку, поцiкавитися, чи подобаеться там Стюарту: хлопець був чимось на кшталт доважки, наче його доводилося запрошувати до себе, тiльки щоб не образити.

Чому йому так сподобалася Меггi, отець Ральф не знав, утiм, вiн над цим i не замислювався. Хоча його проникливий розум пiдказував: усе почалося з почуття жалостi, яке вразило його того дня на запиленiй залiзничнiй станцii, коли вiн побачив нещасну малу, що стояла вiддалiк, вiдокремлена вiд родини, бо вона дiвчинка. Однак питання, чому Френк тримався осторонь, його не цiкавило взагалi, й жалостi до нього священик не вiдчував. Бо було у цьому хлопцевi дещо, що вбивало нiжнi почуття: лихе серце та душа, якiй бракувало внутрiшнього свiтла. Але ж Меггi… Вона розчулила його надзвичайно, i отець Ральф до кiнця не розумiв чому. Йому подобався колiр ii волосся, колiр i форма ii очей, дуже схожих на материнi й тому надзвичайно гарних, але набагато нiжнiших i бiльш чуттевих; йому подобалася ii вдача; вiн розумiв, що це вдача суто жiноча – поступлива, але надзвичайно сильна. Нi, Меггi не бунтарка, навпаки: усе життя вона коритиметься, рухатиметься в межах своеi жiночоi долi.

Однак цiлiсного й вичерпного пояснення з цього не складалося. Можливо, якби отець Ральф заглянув глибше собi в душу, то побачив би, що його почуття до цiеi дiвчинки стало дивовижним результатом поеднання часу, мiсця та особистостi. Нiхто не вважав Меггi вартою уваги, i це означало, що в ii життi був незаповнений простiр, який вiн мiг би заповнити i з упевненiстю сподiватися на ii любов; вона була ще дитиною, а отже, не становила загрози анi його звичному способу життя, анi його репутацii священика; вона була красивою, а вiн цiнував красу i вмiв нею насолоджуватися; до того ж – i це отець Ральф усвiдомлював найменш за все – Меггi заповнила порожнечу в його життi, яку не мiг заповнити Бог, бо, на вiдмiну вiд Нього, ця реальна людська iстота мала душевне тепло. Щоб не бентежити родину дiвчинки подарунками, вiн спiлкувався з Меггi стiльки, скiльки мiг, не шкодуючи часу на мiркування стосовно переобладнання ii кiмнати у своему домi – не стiльки, щоб потiшити Меггi, скiльки для того, щоб витворити гiдну оправу для своеi маленькоi перлини. Для Меггi – жодноi фальшивоi туфти.

На початку травня до Дрогеди прибули стригалi. Мерi Карсон виявляла надзвичайну обiзнанiсть стосовно справ на Дрогедi – вiд розмiщення овець до помаху батога погонича. За кiлька днiв до приiзду стригалiв вона викликала до себе Педдi й, не встаючи зi свого крiсла, розповiла йому аж до найменших подробиць, що слiд робити. Призвичаений до роботи стригаля в умовах Новоi Зеландii, Педдi був просто приголомшений розмiром сараю на двадцять шiсть робочих мiсць, а тепер пiсля розмови з сестрою в його головi зчинився гармидер. На Дрогедi стригли не лише своiх овець, а ще й з Бугели, Дiббан-Дiббана та Бiл-Бiла. Це означало, що кожнiй людинi в маетку – i чоловiчоi, i жiночоi статi – доведеться виконати запаморочливий обсяг виснажливоi роботи. Спiльна стрижка була мiсцевим звичаем, i, цiлком природно, мешканцi ферм, що користувалися потужностями Дрогеди, радо допомагали у цiй важкiй роботi, але основний ii тягар неминуче лягав на плечi працiвникiв маетку.

Зазвичай стригалi брали з собою власного кухаря й купували провiзiю в крамницi на фермi, але таку кiлькiсть харчiв треба було вчасно забезпечити; а також вишкребти дочиста хирлявий барак iз прибудованими до нього кухнею та простенькою ванною, вимити його, принести туди матраци та ковдри. Не всi ферми були такими щедрими до стригалiв, як Дрогеда, що славилася своею гостиннiстю та мала репутацiю «до бiса зручноi стригальнi». Це був единий вид дiяльностi, у якому Мерi Карсон брала участь безпосередньо, тому грошей вона не скнарила. Дрогеда – не просто одна з найбiльших стригалень у Новому Пiвденному Уельсi, тут працювали найкращi стригалi, майстри калiбру Джекi Гоува; тут оброблялося аж триста тисяч овець. Потiм стригалi вантажили своi манатки в стару вантажiвку «форд», що належала пiдряднику, i хутко вiд’iздили до наступноi стригальнi, де на них теж чекала робота.

Френк не був удома два тижнi. Зi скотарем Пузатим Пiтом, зграею собак та одномiсною бiдаркою з iхнiми нехитрими пожитками, запряженою лiнивою шкапою, вони вирушили на двох скотарських конях до далеких захiдних вигонiв, щоб заганяти овець; попередньо вони мали зiбрати iх в отару, вiдбракувати негожих та розсортувати решту. Ця копiтка марудна робота зовсiм не була схожа на оту несамовиту гонитву перед повiнню. Кожен вигiн мав свiй скотопригiнний двiр, де сортували та маркували частину овець, решту ж отари треба було тримати вкупi до того, як запустити всередину. Стригальськi навiси вмiщали лише десять тисяч овець, тому Френку та Пiту належало добряче попотiти, поки там працюватимуть стригалi, бо iм доведеться пометушитися, мiняючи отари овець – стрижених на нестрижених.

Коли Френк увiйшов до кухнi, щоб привiтатися з матiр’ю, та стояла бiля раковини за нескiнченною роботою – чистила картоплю.

– Мамо, я приiхав! – вигукнув вiн iз радiстю в голосi.

Коли вона обернулася, Френк своiм гострим пiсля двотижневоi вiдсутностi поглядом побачив, як змiнився ii живiт.

– О Господи, – зiтхнув вiн.

Радiсть вiд зустрiчi вмить згасла в материних очах, i ii обличчя залив червоний рум’янець сорому; вона поклала руки на напнутий животом фартух, наче намагаючись приховати те, що не мiг приховати ii одяг.

Френка тiпало.

– Огидний старий козел!

– Френку, ти не смiеш так казати. Ти вже дорослий, i ти маеш розумiти. Ти прийшов у цей свiт точнiсiнько так само, i цей випадок заслуговуе на таку саму повагу. І нiчого огидного й брудного тут немае. Ображаючи татка, ти ображаеш i мене.

– Вiн не мав права! Вiн мав дати тобi спокiй i не чiплятися до тебе! – просичав Френк, витерши пiну, що виступила в куточку рота.

– Нiчого брудного та непристойного в цьому немае, – зморено повторила вона i поглянула на нього ясними стомленими очима так, немов назавжди прагла забути свiй сором. – Нiчого брудного в цьому не-ма-е, як i в самому актi, що творить дiтей.

Тепер почервонiло обличчя сина. Не в змозi далi дивитися матерi в очi, Френк пiшов до кiмнати, де вiн мешкав разом iз Бобом, Джеком та Г’юi. Їi голi стiни та невеличкi односпальнi лiжка немов насмiхалися з нього, глузували своiм стерильним невиразним виглядом, браком людського тепла, браком пошани. А тут iще ii обличчя, ii прекрасне стомлене обличчя з ошатним нiмбом золотистого волосся, таке пiднесено-радiсне вiд того, що вони з отим старим волохатим козлом сотворили в цю жахливу лiтню спеку!

Вiн нiкуди не мiг вiд нього подiтися, нiкуди не мiг подiтися вiд неi, вiд думок, що ховалися в закапелках його свiдомостi, вiд голодноi пристрастi, природноi для його вiку та статi. Здебiльшого йому вдавалося заганяти тi думки у пiдсвiдомiсть, та коли мати виставила перед ним напоказ свiдчення своеi хтивостi, кинула йому прямiсiнько в обличчя доказ своiх загадкових дiй з отим розбещеним пiдстаркуватим звiром… Хiба ж мiг вiн це спокiйно сприймати, хiба ж мiг змиритися, хiба ж мiг пережити це?! Йому хотiлося уявляти матiр цiлковито благочестивою, чистою та незаплямованою, як Пресвята Богородиця, iстотою вищою за тi грiхи, в яких погрузли всi ii сестри в усьому свiтi. Бачити ж, як вона сама пiдтверджуе його думки про ii грiховнiсть, – це було шляхом до безумства. І щоб залишатися при здоровому глуздi, Френк звик уявляти, що мати лежить поруч iз отим огидним дiдуганом у суворiй цнотливостi, на вiдстанi, й вони вночi нiколи навiть не повертаються i не торкаються одне до одного. О Господи милосердний!

Зачувши скреготливий брязкiт, Френк опустив очi й побачив, що зiгнув мiдний прут на бильцi лiжка в S-подiбну форму.

– Чому ж ти не батько? – спитав вiн, звертаючись до прута.

– Френку! – гукнула його мати з порога.

Вiн поглянув на неi знизу вгору очима, що блищали, немов вуглини, политi дощем.

– Колись я таки вб’ю його, – мовив вiн.

– Якщо ти це зробиш, то ти уб’еш i мене, – сказала Фiона, пiдходячи, i сiла поруч на лiжко.

– Нi, я звiльню тебе вiд нього! – несамовито заперечив вiн iз ноткою надii в голосi.

– Френку, я нiколи не зможу бути вiльною, i я не хочу бути вiльною. От якби менi знати, звiдки взялася в тебе оця слiпа злiсть. Це в тебе не вiд мене i не вiд батька. Знаю, ти нещасливий, але хiба ж можна мститися менi й татковi? Чому ти так вперто все ускладнюеш? Чому? – Фiона поглянула на своi руки, а потiм перевела погляд на сина. – Менi не хотiлося б цього казати, але, гадаю, що треба. Ти мусиш знайти собi дiвчину, Френку, одружитися з нею й завести власну сiм’ю. На Дрогедi достатньо мiсця. Проблем iз рештою хлопцiв у мене не буде, я в цьому впевнена, бо в них немае анi краплини твоеi вдачi. Але дружина тобi потрiбна, Френку. Якби ти мав дружину, то не мав би часу думати про мене.

Вiн повернувся до матерi спиною, щоб не бачити ii. Хвилин п’ять просидiла вона на лiжку, сподiваючись, що син щось скаже, а потiм зiтхнула, пiдвелася й вийшла.




5


Коли стригалi поiхали i весь район занурився в зимову напiвсплячку, настав час для щорiчноi виставки та святкових перегонiв у Джилленбоунi. Це була найважливiша подiя соцiального календаря, яка зазвичай тривала два днi. Фi почувалася не надто добре, щоб iхати, тому Педдi повiз Мерi Карсон до мiста на ii «ролс-ройсi» без дружини, а та могла б i пiдтримати його в скрутну хвилину, i заткнути рота Мерi. Вiн помiтив, що через якусь непоясненну причину сама присутнiсть Фiони пригнiчувала його сестру.

Решта Клiрi теж зiбралися iхати. Хлопцi, яким пiд страхом смертноi кари було наказано поводитися пристойно, подалися до Джилi на вантажiвцi разом iз Пузатим Пiтом, Джимом, Томом та мiсiс Смiт, але Френк виiхав сам рано-вранцi на «фордi»-легковику. Дорослi збиралися залишитися й на другий день, щоб подивитися перегони; Мерi Карсон iз лише iй вiдомоi причини вiдмовилася вiд пропозицii отця Ральфа переночувати в його будинку, запропонувавши Педдi та Френку поiхати туди замiсть себе. Де гостювали двое скотарiв i Том, чорнороб-садiвник, не знав нiхто, але мiсiс Смiт, Мiннi та Кет мали у Джилi подруг, у яких могли зупинитися.

Була десята ранку, коли Педдi розмiстив свою сестру в найкращому з номерiв, якi мiг запропонувати готель «Імперiал», а сам спустився до бару, де застав бiля стiйки Френка з пiвлiтровим кухлем пива у руцi.

– Я куплю тобi ще один, старигане, – сердечно звернувся Педдi до свого сина. – Маю вiдвезти тiтку Мерi на званий обiд перед перегонами, тож треба морально пiдкрiпитися, щоб якось пережити майбутнi тортури без матусиноi пiдтримки.

Звичку шанобливо ставитися до старших подолати значно важче, нiж уявляють собi люди, аж поки самi не зiштовхнуться з потребою вiдкинути норми поведiнки, що складалися роками. Френк виявив, що не може зробити того, що хотiв: вихлюпнути батьковi в пику вмiст свого келиха; вiн нiяк не мiг це зробити на очах у натовпу, що зiбрався у барi. Тому залпом випив залишок свого пива, дещо натягнуто посмiхнувся i сказав:

– Вибач, татку, але я пообiцяв зустрiтися на виставцi з одними хлопцями.

– Що ж, тодi паняй. Втiм, зажди, ось – вiзьми i потрать на себе. Розважайся, як хочеш, але якщо вип’еш зайве, то дивись, щоб про це не дiзналася мати.

Френк витрiщився на хрустку п’ятифунтову купюру у своiй руцi; йому страх як хотiлося пошматувати ii i кинути Педдi в обличчя, але звичка знову взяла гору: зiм’явши блакитну купюру, вiн поклав ii до нагрудноi кишенi, подякував батьку i швиденько вшився з бару.

У своему найкращому синьому костюмi з жилеткою, застебнутою на всi гудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем iз самородка, знайденого в лоуренсiвських золотих копальнях, Педдi смикнув себе за целулоiдний комiрець i окинув поглядом бар, сподiваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять мiсяцiв, що минули пiсля приiзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилi, та його, брата i прямого спадкоемця, гостинно приймали в мiстi будь-де й будь-коли, i його обличчя стало добре впiзнаваним. Кiлька чоловiкiв аж розцвiли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, i невдовзi вiн опинився в центрi невеличкоi теплоi компанii. Френка було швидко забуто.

Тепер волосся Меггi було заплетене в коси, бо жодна черниця (попри грошi, якi платила Мерi Карсон) не бажала марудитися iз завиванням кучерiв; воно лежало на плечах двома товстими линвами, перев’язане темно-синiми стрiчками. Вдягнена в строгу темно-синю форму ученицi монастиря Святого Хреста, Меггi перетнула галявинку до будинку священика у супроводi черницi, й та передала ii економцi отця Ральфа, яка дiвчинку просто обожнювала.

– Ой, та вона ж мае таке саме гарненьке волоссячко, як i шотландськi дiтлахи! – пояснила вона священику, коли вiн, здивований симпатiею економки до дiвчинки, розпитав ii про причину: Еннi недолюблювала маленьких дiвчаток i завжди нарiкала на близькiсть монастиря до школи.

– Та годi тобi, Еннi! До чого тут волосся? Не уявляю, як хтось може подобатися лише через колiр волосся, – сказав вiн, пiддражнюючи ii.

– Ой, та вона ж така миленька маленька дiвчинка… ну, така файненька, ви ж петраете…

Нi, вiн не петрав, i йому було не зрозумiло, що Еннi хотiла сказати словом «файненька» – гарненька, чи що? Принаймнi цi слова римувалися. Інколи краще було не знати, що мала на увазi Еннi, й не заохочувати ii до пояснень, бо сама вона була трохи пришелепкуватою, якщо користуватися ii ж лексиконом; i якщо економка пожалiла дiвчинку, то йому не хотiлося чути, що це через ii незавидне майбутне, а не через важке минуле.

Прийшов Френк, досi тремтячи вiд зустрiчi з батьком у барi й не знаючи, куди себе подiти.

– Ходiмо, Меггi, я поведу тебе на ярмарок, – сказав вiн, простягаючи руку.

– А чому б менi самому не зводити туди вас обох? – спитав отець Ральф, простягаючи свою руку.

Потрапивши помiж двох чоловiкiв, кожного з яких вона обожнювала, Меггi мiцно схопила iх за руки – i вiдчула себе на сьомому небi.

Виставковий майданчик Джилленбоуна розлiгся на берегах рiки Барвон, поруч зi скаковим треком. Повiнь скiнчилася пiвроку тому, а багнюка досi не висохла; ноги перших нетерплячих вiдвiдувачiв розмiсили ii, перетворивши на рiдке болото. За стiйлами з найкращими вiвцями й коровами, свинями та козами, що змагалися мiж собою за найвищу цiну, розташовувалися тенти з ремiсницькими виробами та солодощами. Вiдвiдувачi роздивлялися худобу, торти, в’язанi шалi та дитячi одежинки, вишитi скатертини, а також собак, кiшок та канарок.

А за цим усiм, на дальньому краю лежав скаковий круг, де молодi вершники та вершницi проiжджалися перед суддями легким галопом на своiх конях iз пiдрiзаними хвостами. Суддi здалися Меггi бiльше схожими на коней, анiж самi конi, й вона захихотiла. Вершницi в розкiшних саржових костюмах для верховоi iзди iхали в дамських сiдлах на своiх височенних конях, а на iхнiх капелюшках-цилiндрах привабливо трiпотiли невеличкi клаптики вуалi. Меггi все дивувалася – як же ж вершницi, так небезпечно-непевно сидячи на високих конях та ще й в цилiндрах, примудряються зберiгати неторкнутим свiй костюм та капелюх пiд час швидшоi за iнохiдь iзди? Аж поки не побачила, як одна прекрасна панночка, гарцюючи на своему скакуновi, виконала низку важких стрибкiв – i фiнiшувала в такому ж бездоганному костюмi, як i перед виконанням вправи. А потiм ця панночка нетерпляче пiдострожила свого коня i пустила його легким галопом розмоклою землею, аж раптом натягнула повiддя й зупинилася перед Меггi, Френком та отцем Ральфом, заступивши iм дорогу. Дамочка перекинула через сiдло ногу в чорному блискучому чоботi, всiлася на ньому збоку i владно простягнула вперед руки в рукавичках.

– Отче, будьте ласкавi, допоможiть менi спуститися на землю!

Вiн простягнув руки, взяв ii за талiю – а панночка обхопила священика руками за плечi – i легко опустив ii додолу. Щойно чоботи вершницi торкнулися землi, отець Ральф вiдпустив ii, взяв коня за повiддя i пiшов уперед, а молодичка почимчикувала поруч, iз легкiстю встигаючи за його широкими кроками.

– Ви збираетеся перемогти в мисливському паркурi, мiс Кармайкл? – спитав вiн ii байдужим тоном.

Панночка надула губки – вона була молода й гарна, i ця несподiвана байдужiсть ii зачепила.

– Я сподiваюсь перемогти, але не зовсiм впевнена. Мiс Гоуптон i мiсiс Ентонi Кiнг теж братимуть участь. Але я неодмiнно здобуду перемогу у виiздi, тому якщо не виграю паркур, то не ремствуватиму.

Вона говорила, красиво округляючи голоснi, й послуговувалася химерно-пишномовними висловами, якi свiдчили, що в лексиконi цiеi надзвичайно вихованоi та освiченоi дiвчини не лишилося анi слiду вiд емоцiйних та образних висловiв, якi надавали б забарвлення ii мовi. І поки отець Ральф iз нею розмовляв, його вимова теж поволi стала заокругленою i безбарвною, втратила чарiвливий iрландський акцент, немов ця панночка повернула його подумки в тi часи, коли вiн i сам був таким, як вона тепер. Меггi насупилася, спантеличена тими легкими, але обережними словами, не розумiючи, яка саме перемiна вiдбулася в душi отця Ральфа, а лишень вiдчуваючи, що якась перемiна таки сталася i це iй не до вподоби. Вона вiдпустила руку Френка, бо iм стало важко йти рядком.

Коли вони пiдiйшли до великоi калюжi, Френк встиг трохи вiдстати вiд них. Очi отця Ральфа задьористо зблиснули, коли вiн окинув поглядом калюжу, бiльше схожу на мiлкий ставок. Обернувшись до дiвчинки, чию руку вiн i досi мiцно тримав, вiн нагнувся до неi й заговорив з особливою нiжнiстю в голосi, яку панночка не могла не помiтити, бо цiеi нiжностi геть не було в тих сухих, суто формальних фразах, якими вони щойно обмiнювалися.

– На менi немае плаща, моя люба Меггi, тому я не можу бути твоiм сером Волтером Релi. Певен, що ви менi вибачите, шановна мiс Кармайкл, – сказав вiн, передаючи iй повiддя. – Але хiба ж я можу допустити, щоб моя улюблениця забруднила своi черевички?

Священик легко пiдхопив Меггi й притиснув ii до стегна, а мiс Кармайкл нiчого не лишилося, як самiй iти через калюжу однiею рукою тримаючи довгий важкий край спiдницi, а в другiй тримаючи повiддя. Несподiваний вибух Френкового смiху в них за спинами не полiпшив ii настрою, i, перейшовши калюжу, мiс Кармайкл рiзко повернула в iнший бiк.

– Не сумнiваюся, що вона убила б вас, якби могла, – зауважив Френк, коли отець Ральф ставив Меггi додолу. Його розвеселив цей випадок i показна грубiсть отця Ральфа. Мiс Кармайкл здалася Френку такою прекрасною i такою гордовитою, що жоден чоловiк не посмiв би iй перечити, навiть священик, однак отець Ральф цим не надто переймався й дозволив собi розтрощити ii самовпевненiсть i вiру в невiдпорнiсть своеi жiночностi, якою вона користувалася наче зброею. Схоже на те, подумалося хлопцю, що насправдi священик терпiти не мiг i ii, i все, що було з нею пов’язане, – цiлий свiт жiноцтва, цю вишукану таемницю, до якоi Френку поки що не судилося увiйти.

Його боляче ужалили материнi слова, тож вiн захотiв, щоб мiс Кармайкл помiтила його – найстаршого сина спадкоемця Мерi Карсон, але вона навiть не зволила помiтити його iснування. Вся ii увага зосередилася на священику, iстотi вихолощенiй та позбавленiй чоловiчоi основи. Навiть попри те, що був вiн високим, чорнявим i гарним.

– Не переживай, хлопче, вона повернеться за новою порцiею грубощiв, – цинiчно мовив отець Ральф. – Вона – багата, тому наступноi недiлi навмисне покладе на тарiль у церквi десятифунтову купюру. – Помiтивши на обличчi Френка спантеличений вираз, вiн розсмiявся. – Я ненабагато старший за тебе, сину мiй, але я, попри свое покликання, надзвичайно свiтський парубок. Не тримай на мене зла, поклади краще цей випадок у скарбничку свого досвiду.

Залишивши скаковий круг, вони увiйшли до тiеi частини майданчику, де стояли атракцiони. Меггi та Френк були зачарованi. Отець Ральф дав Меггi аж п’ять шилiнгiв, а Френк мав своi п’ять фунтiв; було прекрасно вiдчувати, що ти маеш грошi на те, щоб увiйти до всiх оцих загадкових привабливих комедiантських буд та наметiв. Бiля атракцiонiв було повно людей, повсюди сновигали дiти, витрiщаючись широко розплющеними очима на сенсацiйно-страшнуватi й трохи кривобокi написи на пошарпаних тентах: «Найтовстiша жiнка у свiтi»; «Принцеса Гурi – танок iз кобрами (поспiшiть побачити, як вона роздмухуе полум’я змiiноi лютi!)»; «Гумова людина з Індii»; «Голiаф, найсильнiший чоловiк у свiтi»; «Русалка Фетiда». На кожному входi вони платили своi копiйки, а потiм, захоплено роззявивши роти, спостерiгали за видовищем, не помiчаючи анi облiзлоi потемнiлоi луски на русалцi, анi беззубого рота кобри.

А в дальньому закутку розташувався такий великий, на всю довжину майданчика, шатер iз високим дощатим помостом попереду та схожим на завiсу фризом iз намальованими на ньому лячними фiгурами. Чоловiк iз рупором у руцi вигукував до натовпу людей, який ставав дедалi бiльшим.

– Перед вами, шановна публiко, знаменита боксерська трупа Джиммi Шармена! Вiсiм найвiдомiших у свiтi боксерiв-професiоналiв, i той чоловiк, котрому вистачить смiливостi кинути виклик кому-небудь iз них, здобуде грошову винагороду!

Жiнки та дiвчата швидко виходили з натовпу, а чоловiки та хлопцi так само швидко до нього приеднувалися, щiльно заповнюючи простiр за помостом. Статечно й урочисто, наче гладiатори в амфiтеатрi, на помiст вийшли один за одним восьмеро чоловiкiв i стали, витягнувши по боках обмотанi п’ясти, розставивши ноги, i з поважним виглядом роздували щоки пiд захоплене охання та ахання публiки. Меггi здалося, що цi чоловiки вийшли до натовпу в самiй спiднiй бiлизнi, бо на них були довгi чорнi трико, жилетки та обтислi сiрi труси вiд талii до середини стегна. На iхнiх грудях виднiлися великi бiлi лiтери: ТРУПА ДЖИММІ ШАРМЕНА. Серед всiх боксерiв не було двох однакових на зрiст: однi великi, другi маленькi, якiсь iз них середнi, але всi вони мали надзвичайно добре розвинену мускулатуру. Невимушено перемовляючись та всмiхаючись один одному, немов така подiя вiдбувалася кожного дня, вони розминали м’язи, удаючи, що iм не подобаеться хизуватися i грати на публiку.

– Ну що, хлопцi, хто кине iм рукавичку? – гукнув у рупор зазивало. – Хто хоче спробувати? Станьте на бiй – i можете виграти п’ятiрку фунтiв! – волав вiн мiж гупаннями бас-барабану.

– Я! – скрикнув Френк. – Я хочу спробувати, я!

Вiн струсив зi свого плеча руку отця Ральфа, який хотiв був його стримати, i тi люди в натовпi, якi мали змогу бачити зрiст Френка, засмiялися й поблажливо виштовхнули хлопця наперед.

Але зазивало повiвся надзвичайно серйозно, коли один iз боксерiв трупи подав Френку руку й допомiг йому вибратися драбиною на помiст, щоб стати з одного боку шеренги з восьми учасникiв.

– Не смiйтеся, панове. Цей хлопець не дуже великий, але вiн визвався першим. Ви ж знаете, що головне у поединку – не розмiр пса, а розмiр його бажання битися! Ну от, маемо одного маленького смiливця! А де ж великi смiливцi, га? Вдягнiть рукавичку – i здобудьте п’ятiрку, спробуйте встояти проти одного з боксерiв трупи Джиммi Шармена!

Поступово ряди добровольцiв поповнилися молодими хлопцями, якi, сором’язливо стискаючи в руках своi капелюхи, позирали скоса на професiоналiв, що стояли поруч, немов добiрнi створiння. Отцю Ральфу страшенно хотiлося залишитися i подивитися, що буде далi, але вiн неохоче дiйшов висновку, що треба забирати Меггi подалi вiд шатра. Вiн пiдняв ii, крутнувся на п’ятах i пiшов геть. Та Меггi заверещала, i щодалi вiн iшов, то голоснiше вона верещала; люди почали обертатися, а оскiльки священика добре знали всi, то виникла не лише скрутна, але й принизлива для нього ситуацiя.

– Послухай-но, Меггi, я не можу повести тебе туди! Бо твiй батько з мене три шкури здере – i за дiло!

– Хочу бути з Френком, хочу бути з Френком! – несамовито верещала Меггi, хвицаючись ногами й намагаючись вкусити отця Ральфа.

– От зараза! – вилаявся священик.

Пiдкоряючись неминучому, вiн засунув руку до кишенi, щоб знайти необхiдну суму грошей, i пiдiйшов до вiдкинутоi поли шатра, скоса одним оком позираючи, чи немае поруч кого-небудь iз хлопцiв Клiрi. Але iх нiде не було видно, i вiн резонно припустив, що вони або пробують свое щастя в змаганнi з пiдковами, або десь натоптуються морозивом та пирогами з м’ясом.

– Їi не можна сюди заводити, отче! – перелякано мовив розпорядник.

Отець Ральф пiдкотив очi.

– Якби ви порадили менi забрати ii звiдси i при цьому уникнути арешту за намагання розбестити дитину, то я б iз радiстю вiдмовився! Але ii брат визвався битися, i дiвчинка не хоче його залишати, доки не побачить двобою, в якому вiн змусить ваших хлопцiв перетворитися на жалюгiдних любителiв!

Розпорядник стенув плечима.

– Ну то заходьте, отче. Хiба ж я можу вам перечити? Заходьте, але тримайте ii подалi, заради бога! Нi, нi, отче, заберiть вашi грошi – Джиммi це не сподобаеться.

Здавалося, у шатрi яблуку нiде впасти вiд чоловiкiв та хлопцiв, що купчилися бiля центрального рингу; отець Ральф, мiцно тримаючи Меггi, знайшов мiсце позаду натовпу, пiд брезентовою стiною. Повiтря всерединi було iмлистим вiд цигаркового диму i пахло тирсою, яку накидали, щоб всотати багнюку. Френк, як найперший доброволець, вже був у боксерських рукавичках.

Хоча це траплялося нечасто, але iнколи звичайний чоловiк iз публiки спромагався вистояти належну кiлькiсть раундiв проти одного з професiйних боксерiв. Ясна рiч, вони не були найкращими у свiтi, але до трупи входили декотрi з найкращих в Австралii. Френк, якого через малий зрiст виставили проти боксера найлегшоi ваги, нокаутував суперника з третього удару й висловив бажання помiрятися силами з ким-небудь iще. До того часу, коли вiн бився вже з третiм професiоналом, чутка поширилася, i до шатра набилося стiльки народу, що розпорядники вже не могли запхати жодного додаткового глядача.

Вiн майже не пропускав ударiв, а тi нечисленнi, що пропустив, лише посилювали його лють, яка нiколи не припиняла тлiти в його душi. Очi Френка налилися шаленством, вони бризкали несамовитiстю, в кожному з супротивникiв вiн бачив Педдi, а вигуки та схвальнi верески натовпу пульсували у його головi, як один голос, що ритмiчно вигукував: «Бий! Бий! Бий!» Як же ж вiн чекав на можливiсть побитися вiдтодi, як приiхав до Дрогеди! Бiйка була единим вiдомим йому способом позбутися гнiву та болю, i коли Френк завдавав завершального удару, йому здалося, що гучний голос, що пульсував у його головi, змiнив свое «Бий-бий!» на «Убий, убий, убий!».

Його виставили проти одного зi справжнiх чемпiонiв, боксера-легковаговика, якому дали завдання тримати Френка на вiдстанi й розвiдати, чи вмiе вiн не лише завдавати разючих ударiв, а й боксувати. Очi Джиммi Шармена сiяли. Вiн завжди був насторожi, видивляючись майбутнiх чемпiонiв, i отакi невеличкi провiнцiйнi шоу допомогли йому знайти декiлькох. Легковаговик зробив так, як сказали, але йому довелося сутужно, хоча вiн мав довшi руки i вмiв тримати дистанцiю: Френк, одержимий бажанням убити цю танцiвливу, але недосяжну постать, шалено напосiдав i бiльше нiчого перед собою не бачив. І з кожним клiнчем, кожним шквалом ударiв вiн вчився, бо був одним iз тих надзвичайних людей, якi не втрачали здатнiсть думати навiть у розпал найстрашнiшоi лютi. На прочухани, щедро вiдмiрянi йому цими вмiлими й досвiдченими кулаками, вiн не зважав – вiн вистояв належну кiлькiсть раундiв, хоча очi його позапухали, а брови й губи були розсiченi. Зате вiн заробив двадцять фунтiв i повагу кожного з присутнiх чоловiкiв.

Коли отець Ральф на мить ослабив хватку, Меггi запручалася, вирвалася з його рук i чкурнула з тенту попри спроби спiймати ii. Вiн розшукав ii надворi й побачив, що мала виблювала i тепер намагалася витерти заляпанi черевички маленькою хусточкою. Не кажучи нi слова, священик дав iй власну хустку i нiжно погладив ii голову, що стрясалася вiд плачу. Вiд затхлоi задухи всерединi шатра його теж нудило, i вiн пожалкував, що солiднiсть його суспiльного стану не дозволяе йому виблювати вмiст свого шлунка на людях.

– Ти хочеш дочекатися Френка, чи волiеш, щоби ми негайно пiшли?

– Я дочекаюся Френка, – прошепотiла вона, прихилившись до отця Ральфа, така вдячна йому за спокiй та спiвчуття.

– Цiкаво, чим же ти зворушила мою пустку замiсть серця? – задумливо мовив вiн, вважаючи, що Меггi тепер зле i вона почуваеться надто приниженою, щоби прислухатися, i вiдчуваючи потребу висловити своi думки уголос, як це часто бувае з людьми, якi ведуть усамiтнене життя. – На мою матiр ти не схожа, сестри я не маю, тому менi хотiлося б дiзнатися, що ж такого незвичного побачив я в тобi та твоiй нещаснiй родинi? Важко довелося в життi тобi, моя маленька Меггi?

З-пiд тенту вийшов Френк iз пластиром пiд оком, вiн притискав до розсiченоi губи хустку. Вперше вiдтодi, як отець Ральф познайомився з ним, Френк мав щасливий вигляд. «Такий вигляд мають бiльшiсть чоловiкiв пiсля шаленоi нiчки у лiжку з жiнкою», – подумав священик.

– А що тут робить Меггi? – злобно вишкiрився вiн, iще не вгамувавшись пiсля шалу поединку.

– Їi нiяк не можна було втримати, хiба що зв’язати по руках та ногах i заткнути кляпом рота, – сердито вiдповiв отець Ральф, невдоволений тим, що мае виправдовуватися, але не впевнений, що Френк не кинеться i на нього. Вiн анiтрохи не боявся Френка, зате бажав уникнути публiчних сцен. – Вона перелякалася за тебе, Френку, тому хотiла бути поруч iз тобою i бачити, що у тебе все гаразд. Не злися на неi, бо вона й так засмучена.

– Не здумай ляпнути татку, що ти навiть наблизилася до цього мiсця, – сказав Френк сестрi.

– Ви не заперечуете, якщо ми скасуемо решту нашоi подорожi? – спитав священик. – Гадаю, нам всiм не завадить вiдпочити й попити чаю в моему домi. – Вiн легко ущипнув Меггi за кiнчик носа. – А вам, панночко, не завадить добре викупатися.

Педдi провiв виснажливий день зi своею сестрою, яка попихала ним так, як нiколи не дозволяла собi Фiона; вiн допомагав iй, коли вона – вередливо i з невдоволеним бурчанням – пробиралася в iмпортних черевиках iз гiпюровими шнурками по мiськiй багнюцi, усмiхався i теревенив iз людьми, яких вона вiтала з царською поблажливiстю, i стояв поруч iз нею, коли вона вручала смарагдовий браслет – Джилленбоунський трофей – переможцю головних перегонiв. У його головi не вмiщалося – чому треба неодмiнно витратити всi призовi грошi на жiноче брязкальце, а не подарувати, скажiмо, позолочений кубок чи грубенький стос готiвки, бо вiн не розумiв суто аматорськоi природи перегонiв, не розумiв тiеi головноi iдеi, що люди, якi рееструють своiх коней для участi в перегонах, не потребують ницих грошей, бо можуть легко кинути своi здобутки до нiг якоiсь нiкчемноi жiнки. Горрi Гоуптон, чий гнiдий жеребець Король Едуард здобув смарагдовий браслет, у попереднi роки вже завоював собi й рубiновий, i дiамантовий, i сапфiровий браслети; вiн мав дружину та п’ятеро доньок i заявив, що не зупиниться, доки не здобуде шiсть браслетiв.

Накрохмалена сорочка та целулоiдний комiрець Педдi пожмакалися, у голубому костюмi було жарко, а екзотичнi морськi харчi з Сiднея, якi подавалися до шампанського, погано сприймалися його шлунком, звиклим до баранини. І вiн мав iдiотський вигляд, принаймнi йому так здавалося. Хоч яким би гарним i не був його костюм, вiн вiдгонив дешевизною та мiстив незгладиме тавро селюцтва й несмаку. І це однозначно була не його компанiя – всi цi пихатi, вбранi у твiдовi костюми багатi власники пасовиськ i худоби, бундючнi матрони, гострi на язик та норовистi молодi жiнки, тобто вершки тiеi верстви, яку газета «Бюлетень» iронiчно називала «скотократiею». Бо цi люди iз шкiри пнулися, аби тiльки забути про тi днi минулого сторiччя, коли вони осiли на землi й привласнили собi величезнi ii дiлянки, якi потiм, iз встановленням федерацii та автономного урядування, офiцiйно прибрали землю до рук за мовчазноi згоди державних органiв. Вони стали одним iз тих суспiльних прошаркiв, яким найбiльше заздрили, вони започаткували власну полiтичну партiю, посилали своiх дiтей до елiтарних сiднейських шкiл, водили компанiю з принцом Уельським, який часто приiздив до Австралii з перевiрками. А вiн, простолюдин Педдi Клiрi, був роботягою i не мав нiчого спiльного з цими колонiальними аристократами, якi надто вже нагадували йому родичiв дружини, щоб вiн мiг почуватися комфортно в цiй компанii.

Тому, коли Педдi повернувся до будинку священика й застав у вiтальнi Френка, Меггi та отця Ральфа, що сидiли з виглядом людей, якi безтурботно провели чудовий день, вiн вiдчув роздратування. Йому страшенно бракувало ненав’язливоi пiдтримки Фiони, а до сестри вiн i досi вiдчував таку ж саму неприязнь, як i в ранньому дитинствi в Ірландii. Раптом вiн помiтив пластир пiд оком у Френка та його набрякле обличчя – то був привiд для сварки, посланий самими небесами.

– І як же ти збираешся з’явитися перед матiр’ю в такому виглядi?! – заволав вiн. – Ще й дня не проминуло без мого нагляду, а ти знову за свое – кидаешся битися до кожного, хто косо на тебе гляне!

Отець Ральф спантеличено скочив на ноги i почав був заспокiйливо шикати на Педдi, але Френк випередив його.

– Я заробив собi грошей ось цим, – тихо-тихо вiдказав вiн, показуючи на пластир. – Двадцять фунтiв за кiльканадцять хвилин роботи. Бiльше, нiж тiтонька Мерi платить тобi й менi разом щомiсяця! Сьогоднi я нокаутував трьох добрих боксерiв i вистояв проти чемпiона-легковаговика з трупи Джиммi Шармена. І заробив собi двадцять фунтiв. Може, це й не узгоджуеться з твоiм уявленням про те, чим менi слiд займатися в життi, але сьогоднi я заробив повагу всiх присутнiх.

– Здолав на провiнцiйному шоу кiлькох загальмованих вiд постiйних струсiв мозку старих вiджилих боксерiв i тепер хизуешся? Вже час подорослiшати, Френку! Знаю, що ти не можеш вирости тiлом, але зроби над собою зусилля – вирости розумом заради своеi матерi!

Як побiлiло Френкове обличчя! Воно стало схожим на вибiленi костi. Це була найстрашнiша образа, яку вiн мiг почути вiд чоловiка, i цим чоловiком був його батько; тому вiн не мiг не вiдплатити йому тим самим. Вiд зусилля, якого вiн докладав, щоб не дати волю своiм рукам, Френк важко дихав, наче те дихання йшло з глибини грудей.

– То не старi вiджилi боксери, татку. Ти не гiрше за мене знаеш, хто такий Джиммi Шармен. І сам Джиммi Шармен сказав менi, що як боксер я маю блискуче майбутне; вiн хоче взяти мене до своеi трупи i тренувати. І вiн збираеться платити менi! Може, я i справдi бiльше не виросту, але я достатньо великий для того, щоб завалити будь-якого чоловiка на цiй землi. І це стосуеться й тебе, старий смердючий цапе!

Натяк, що мiстився в цьому епiтетi, не пройшов повз увагу Педдi, й вiн пополотнiв точнiсiнько, як його син.

– Не смiй мене так називати!

– А хiба це не так? Ти огидний, ти гiрший за оскаженiлого вiд хтивостi козла в сезон парування! Важко було дати iй спокiй, важко було не чiпати ii своiми огидними руками?!

– Нi, нi, нi! – верескнула Меггi. Немов пазури, отець Ральф боляче встромив пальцi iй у плечi й мiцно притиснув до себе. Сльози хлинули по ii щоках, i вона несамовито запручалася, але марно. – Нi, татку, нi, Френку, благаю тебе, не треба! – заверещала вона.

Єдиним, хто чув ii, був отець Ральф. Френк та Педдi витрiщилися один на одного, перший iз ненавистю, другий – зi страхом. Нарештi вони вiдверто визнавали цi почуття. Греблю iхньоi обопiльноi любовi до Фiони прорвало, i на поверхню вийшла жорстока конкуренцiя, яка точилася за неi.

– Я ii чоловiк. І Господь своею милiстю дарував нам дiтей, – сказав Педдi спокiйнiшим тоном, вiдчайдушно намагаючись опанувати себе.

– Нi, ти не кращий за старого обiсраного пса, який ганяеться за кожною сучкою, щоб встромити в неi свого прутня!

– А ти не кращий за того старого обiсраного пса, який доклався до твоеi появи на свiт, ким би цей негiдник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! – скрикнув Педдi – i враз замовк. – О Господи милосердний! – Раптом лють покинула його, наче порив вiтру, що налетiв на якусь мить, вiн здувся, скоцюрбився i вхопився руками за рота, немов хотiв вирвати собi язика, який вимовив те, чого не можна було вимовляти. – Я не хотiв цього казати, не хотiв, не хотiв!

В мить, коли цi слова злетiли з вуст Педдi, отець Ральф вiдпустив Меггi й схопив Френка. Одну його руку вiн заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка – надiйно паралiзувала. Френк запручався, намагаючись вивiльнитися, але потiм обм’як, його спротив ослаб, i вiн похитав головою – мовляв, здаюся. Меггi упала додолу навколiшки i розплакалася, в безпораднiй агонii кидаючи благальнi погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозумiла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.

– Та нi, саме це ти й хотiв сказати, – каркнув Френк. – Я завжди це приховано вiдчував! Завжди! – Вiн спробував повернути голову до священика. – Вiдпустiть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай менi, Боже, щоб я цього не зробив.

– Хочеш, щоб Бог допомiг тобi?! Та Бог спопелив вашi душi, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! – загримiв священик; вiн тепер не на жарт розгнiвався. – Ви розумiете, що менi довелося залишити ii тут, а iй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки вiдводитиму дiвчинку геть, ви тут повбиваете один одного?! Треба було менi так i зробити, жалюгiднi егоiстичнi кретини!

– Все нормально, я йду, – мовив Френк дивним, наче порожнiм, голосом. – Приеднаюся до трупи Джиммi Шармена й бiльше не повернуся.

– Тобi доведеться повернутися! – прошепотiв Педдi. – Що я матерi твоiй скажу? Для неi ти значиш бiльше, анiж всi ми, разом узятi. Вона нiколи менi цього не пробачить!

– Передай iй, що я подався до Джиммi Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.

– Френку, те, що я сказав, – неправда.

Чужi чорнi очi Френка спалахнули презирством, очi, якi вразили священика ще тодi, коли вiн вперше iх побачив: а чому це у сiроокоi Фiони та синьоокого Педдi народився чорноокий син? Отець Ральф добре знався на законах генетики i вважав, що навiть Фiонина сiроокiсть не могла витворити чорних очей.

Френк пiдняв свого капелюха та пiджак.

– Та нi, правда! Напевне, я завжди вiдчував це. Я трохи пам’ятаю, як мама грала на спiнетi в кiмнатi, де тебе нiколи не могло бути! Я мав вiдчуття, що ти не завжди був там, що ти з’явився вже пiсля мене. Що спочатку вона була моею. – Вiн беззвучно розсмiявся. – Подумати тiльки! Всi цi роки я винуватив тебе за те, що ти морально нищив ii, а виходить, що то я ii нищив, я!

– Нiхто ii не нищив, Френку, нiхто! – скрикнув священик, намагаючись стримати хлопця. – Це частина великого й незбагненного замислу Господнього, саме так ти й мусиш це сприймати!

Френк скинув iз плеча руку, яка намагалася втримати його, i легкою лиховiсно-вкрадливою ходою рушив до дверей. «Вiн – природжений боксер», – промайнула думка в мозку отця Ральфа, його кардинальському мозку.

– Частина великого й незбагненного замислу Господнього! – глузливо повторив хлопець, проходячи у дверi. – Коли ви граете роль священика, то стаете не кращим за папугу, отче де Брiкассар! Нехай краще вам Бог допомагае, бо ви единий тут, хто поняття не мае, ким вiн е насправдi!

Блiдий як смерть Педдi сидiв у крiслi й отетерiло витрiщався на Меггi, а та, стоячи навколiшки, скрутилася клубочком бiля камiна i плакала, погойдуючись туди-сюди. Вiн пiдвiвся i рушив був до неi, але отець Ральф грубо його вiдштовхнув.

– Дайте iй спокiй! Ви й так чимало накоiли. У буфетi е вiскi, налийте, якщо хочете. Я вкладу дитину спати, але потiм повернуся, щоб поговорити, тому нiкуди не йдiть. Чуете мене, чоловiче?

– Я залишуся тут, отче. Вiдведiть ii спати.

Нагорi, в чарiвнiй яблучно-зеленiй спальнi священик розстебнув дiвчинцi плаття та сорочку, а потiм посадив на край лiжка, щоб зняти черевички та панчiшки. Їi нiчна сорочка лежала на подушцi – там, де ii залишила Еннi. Спочатку вiн надiв iй сорочку через голову i пристойно потягнув донизу, а вже потiм зняв iз неi пiдштаники. І увесь цей час отець Ральф розмовляв iз нею нi про що: про противнi гудзики, що вперто не хотiли розстiбатися, про шнурки, що вiдмовлялися розв’язуватися, i про стрiчки, що не бажали знiматися. Важко було сказати, чула вона його чи нi: ii очi, з усiма нерозказаними розповiдями про дитячi трагедii, про бiди та болi, пережитi не за роками рано, похмуро дивилися повз його плече.

– А тепер лягай, моя люба дiвчинко, i спробуй заснути. Невдовзi я знову прийду, тож не хвилюйся, чуеш? І тодi ми про все поговоримо.

– З нею все гаразд? – спитав Педдi, коли священик повернувся до кiмнати вiдпочинку.

Отець Ральф потягнувся за пляшкою вiскi, що стояла на буфетi, й налив собi половину шкалика.

– Якщо чесно, то не знаю. Бачить Бог, Педдi, менi хотiлося б знати, що е найбiльшим прокляттям iрландця – його запальна вдача чи алкоголь. Що найшло на вас i змусило ляпнути оте? Нi, навiть не завдавайте клопоту вiдповiдати. Ваша вдача винувата. І те, що ви сказали, е, безперечно, правдою. Я збагнув, що вiн не ваш тiеi ж митi, коли його побачив.

– Схоже, вiд вас нiчого не приховаеш.

– Не перебiльшуйте. Втiм, не треба бути аж надто спостережливим, щоб помiтити, коли той чи iнший член моеi парафii чимось занепокоiвся або потрапив у скруту. А помiтивши це, я вважаю своiм обов’язком зробити все вiд мене залежне, щоб допомогти.

– Вас дуже люблять у Джилi, отче.

– За що, не сумнiваюся, слiд дякувати моiй статурi та моему обличчю, – сказав священик iз гiркотою в голосi, не в змозi надати цим словам тiеi невимушеностi, з якою вiн сподiвався iх вимовити.

– Ви й справдi так думаете? Я не згоден iз вами, отче. Ми любимо вас за те, що ви – хороший пастор.

– Що ж, принаймнi з вашими проблемами я тепер обiзнаний дуже добре, – зауважив отець Ральф, нiяковiючи. – Тому краще б вам, чоловiче, зняти камiнь зi своеi душi.

Педдi втупився на вогонь у камiнi, який вiн розпалив у масштабах, близьких до ковальського горна, поки священик вкладав Меггi спати, бо вiд надмiру каяття та панiки йому конче треба було чимось зайнятися. Порожня склянка в його руцi швидко сiпнулася кiлька разiв поспiль; отець Ральф пiдвiвся, взяв пляшку вiскi й наповнив склянку Педдi. Той зробив довгий ковток, а потiм зiтхнув i витер з обличчя забутi сльози.

– Я не знаю, хто батько Френка. Це сталося ще до того, як я зустрiв Фiону. За суспiльним станом ii родина е першою в Новiй Зеландii; ii батько мав велику вiвчарсько-землеробську маетнiсть неподалiк Ешбертона на Пiвденному островi. Грошi не складали мети його життя, а Фiона була його единою донькою. Наскiльки менi вiдомо, вiн спланував наперед ii життя: подорож до краiни предкiв, дебют при дворi, правильне замiжжя. Звiсно, по господарству вона й палець об палець вдарити не вмiла. У них були служницi та дворецькi, конi та великi карети; вони жили як пани.

Я працював у них молочарем, iнколи бачив Фiону на вiдстанi, коли вона гуляла з маленьким пiвторарiчним хлопчиком. І раптом – раз, i до мене приходить старий Джеймс Армстронг i каже, що його дочка зганьбила родину: народила позашлюбну дитину. Звiсно, справу зам’яли, та коли родичi захотiли вiдправити Фiону геть, ii бабця здiйняла такий гвалт, що iм довелося облишити нещасну попри незручнiсть ситуацii. Але тепер бабуся на Божiй дорозi, i вже нiщо не завадить iм спекатися Фiони та ii дитини. «Ти одинак», – сказав менi Джеймс. І якщо я з нею одружуся й гарантовано заберу ii з Пiвденного острова, то ii рiдня оплатить моi подорожнi витрати та дасть п’ятсот фунтiв на додачу.

Скажу вам, отче, що для мене то були величезнi грошi, а жити одинаком менi обридло. Але з дiвчатами я завжди був сором’язливий, i в мене з ними нiчого не виходило. Менi це здалося тодi непоганою задумкою, i, якщо чесно, я не мав нiчого проти дитини. Бабуся Фiони дiзналася про нашу розмову з Джеймсом Армстронгом i послала за мною, хоча й дуже хворiла. Не сумнiваюся, що в молодостi вона була людиною надзвичайно деспотичною, але справжньою панi. Вона трохи розповiла менi про Фiону, але не сказала, хто батько дитини, а сам я i знати цього не хотiв. Однак вона витягнула з мене обiцянку бути добрим до Фiони – бабуся знала, що онуку сплавлять iз маетку по ii смертi, й саме тому запропонувала Джеймсу знайти Фiонi чоловiка. Менi було шкода стару бабцю – вона страшенно любила Фiону.

Уявляете, отче, тiльки в той день, коли ми з Фiоною побралися, я опинився до неi достатньо близько, щоб поздоровкатися!

– Та чого ж там, уявляю, – стиха мовив священик. Вiн поглянув на рiдину в своему келиху, залпом випив ii i потягнувся за пляшкою, щоби знову наповнити келихи. – То ви, Педдi, оженилися на дамi, яка була набагато вищою за вас.

– Саме так. Спочатку я при нiй навiть дихнути боявся. Знаете, отче, вона в тi днi була така гарна, така гарна, i така… ну… непристосована, вiдсторонена – якщо ви розумiете, про що я. Така вiдсторонена, що наче все те вiдбувалося не з нею.

– А вона й досi гарна, Педдi, – лагiдно зауважив отець Ральф. – Я по Меггi бачу, якою вона була до того, як почала старiти.

– Їй випало нелегке життя, отче, але… не знаю, що ще я мiг для неi зробити. Принаймнi зi мною вона була в безпецi, нiхто ii не ображав. Лише через два роки я набрався смiливостi, щоб… щоб стати для неi справжнiм чоловiком. Менi довелося вчити ii куховарити, мити пiдлогу, прати i прасувати бiлизну. Бо вона навiть не знала, як це робиться.

І за все наше подружне життя, отче, вона жодного разу анi поскаржилася, анi розсмiялася, анi розплакалася. Лише в найiнтимнiшi години нашого життя виказуе вона якiсь вiдчуття, але при цьому анi слова не вимовить. Сподiваюсь, що колись скаже, а втiм – не хочу, бо маю пiдозру, що тодi вона назве його iм’я. Нi, я не хочу сказати, що вона не любить мене та наших дiтей. Сам я дуже ii кохаю, та все ж менi здаеться, що вона втратила здатнiсть когось кохати. Окрiм Френка. Я завжди знав, що вона любить Френка бiльше за всiх нас, разом узятих. Напевне, Фiона дуже кохала його батька. Але я про нього не знаю нiчого: хто вiн був, чим займався i чому вона не змогла вийти за нього замiж.

Отець Ральф поглянув на своi руки i заблимав очима.

– Ох, Педдi, часто життя бувае справжнiм пеклом! Дякувати Богу, менi забракло мужностi i я доторкнувся до нього лише скраечку.

Педдi пiдвiвся, злегка похитуючись.

– Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, i тепер Фiона менi нiколи цього не пробачить.

– Ви можете iй цього не казати, Педдi. Навiть мусите не казати. Нiколи. Скажiть iй, що Френк гайнув собi геть iз боксерами – i все. Фiона знае, який Френк непосидючий i невгамовний, i повiрить вам.

– Але ж я не зможу цього зробити! – охнув iз переляку Педдi.

– Доведеться. На ii долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на ii голову ще одне, – заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що вiдчувала до Френка, тепер вiддасть нарештi тобi та тiй маленькiй дiвчинцi, яка спить нагорi?»

– Ви й справдi так гадаете, отче?

– Безперечно. Те, що сталося сьогоднi ввечерi, не мусить мати продовження.

– А як же бути з Меггi? Вона ж все те чула.

– За Меггi не переймайтеся. Я про неi потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозумiла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати ii, що коли вона розповiсть матерi про цю сварку, то це лише додасть iй болю. До того ж менi здаеться, що дiвчинка й не розповiсть матерi багато – якщо вже на те пiшло. – Вiн пiдвiвся. – Йдiть спати, Педдi. Пам’ятайте, що завтра ви маете бути в нормi й потурати Мерi.

Та Меггi не спала; вона лежала з широко розплющеними очима у тьмяному свiтлi лампи, що горiла бiля ii лiжка. Священик сiв поруч i помiтив, що волосся дiвчинки й досi заплетене в кiски. Вiн обережно розв’язав темно-синi стрiчки, обережно витягнув iх – i волосся розсипалося на подушцi золотавим хвилястим покривалом.

– Френк подався геть, Меггi, – сказав вiн.

– Я знаю, отче.

– А ти знаеш, чому вiн це зробив, любенька?

– Бо посварився з татком.

– І що ти збираешся робити?

– Поiду геть разом iз Френком. Бо я йому потрiбна.

– Тобi не можна, Меггi.

– Нi, можна. Я збиралася знайти його сьогоднi увечерi, але мене ноги не тримали, i я боюся темряви. Але вранцi я неодмiнно подамся його шукати.

– Та нi, Меггi, ти не мусиш цього робити. Розумiеш, Френк мае розпочати власне життя, i тому для нього настав час пiти. Знаю, тобi не хочеться, щоб вiн iшов, але вiн вже давно хотiв пiти. Не будь егоiстичною – ти мусиш дозволити йому жити власним життям. – «Головне – монотонно повторюй, щоб це вiдклалося в ii свiдомостi», – сказав собi отець Ральф. – Коли ми виростаемо, то, цiлком природно, у нас з’являеться бажання жити поза межами дому, в якому ми виросли, а Френк – вже доросла людина. У нього мае бути власна домiвка, власна дружина i власна родина. Ти це розумiеш, Меггi? Сварка мiж Френком i татком виявила бажання твого брата пiти. Вона не сталася через те, що вони недолюблювали один одного. А сталася тому, що саме так, здебiльшого, молодi хлопцi покидають рiдну домiвку – через сварку, бо вона для них е приводом. Тому сварка стала для Френка приводом зробити те, що вiн давно замислив, – пiти з дому. Ти розумiеш це, моя маленька Меггi?

Вона затримала на ньому погляд – такий стомлений, такий зморений, наче погляд староi людини.

– Розумiю, – вiдповiла вона. – Розумiю. Френк хотiв пiти, коли я ще була маленькою дiвчинкою, але у нього не вийшло. Татко повернув його i змусив залишитися з нами.

– Але цього разу татко не збираеться повертати його, бо вже не змусить його залишитися. Френк пiшов назавжди, Меггi. Вiн не повернеться.

– І я його бiльше не побачу?

– Не знаю, – щиро вiдповiв вiн. – Менi, звiсно, хотiлося б сказати, що побачиш, але нiкому не дано передбачити майбутне, навiть священикам, Меггi. – Готуючись до найголовнiшого, вiн знервовано зiтхнув. – Ти не мусиш розповiдати мамi про сварку, Меггi, чуеш мене? Це ii засмутить, а вона й без того почуваеться зле.

– Це через те, що у неi скоро буде дитинка?

– А що ти про це знаеш?

– Мамi подобаеться народжувати та ростити дiтей; вона робила це багато разiв. І в неi народжуються такi гарнi немовлята, отче, хоча вона й почуваеться зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб вiн був схожий на Гала, i тодi я не так скучатиму за Френком, еге ж?

– Партеногенез, – мовив священик. – Що ж, нехай щастить тобi, Меггi. А що, як тобi не вдасться народити й зростити такого хлопчика?

– Тодi у мене буде Гал, – сонно вiдповiла вона, скручуючись у клубочок. І додала: – А ви теж пiдете геть, отче? Пiдете чи нi?

– Колись пiду, Меггi. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здаеться менi, я надовго застряг у Джилi, ой як надовго, – вiдповiв священик iз гiркотою в голосi.




6


Як не крути, а Меггi довелося таки повернутися додому: Фiона не могла впоратися без неi по господарству. Коли ж Стюарт залишився в монастирi сам, вiн негайно розпочав голодування на знак протесту – i його теж довелося повернути до Дрогеди.

У серпнi було дуже холодно. Минув рiк вiдтодi, як вони перебралися до Австралii, але теперiшня зима була холоднiшою за попередню. Без дощiв повiтря стало таким хрустким i холодним, що обпiкало легенi. На вершинах Великого Водороздiльного хребта, за триста миль на схiд, снiговi шапки були товщими, анiж впродовж багатьох попереднiх рокiв, але з часу минулорiчноi мусонноi повенi захiднiше села Беррен Джанкшн не випало анi краплини дощу. Люди в Джилi заговорили про чергову засуху: вона й так забарилася, вона мала колись настати i, схоже, вже почалася.

Коли Меггi побачила свою матiр, наче все ii ество придавив страшенний тягар – може, через вiдчуття, що дитинство закiнчуеться, а може, через передчуття того, що то е таке – бути дорослою жiнкою. Зовнi начебто нiяких змiн не сталося – хiба що знову збiльшився живiт, але внутрiшньо Фiона загальмувалася, немов старий годинник, що уповiльнюеться й уповiльнюеться, аж поки не зупиниться назавжди. Щезли жвавiсть i моторнiсть, якi, як здавалося Меггi, нiколи не полишали ii матiр, бо вона пiднiмала i ставила ноги так, наче й забула, як це робиться; у ii ходу вкралася якась невпевненiсть; майбутне народження дитини не радувало ii, зникла навiть та ретельно стримувана втiха, яку вона завжди вiдчувала, коли дивилася на малого Гала.

А маленький руденький хлопчисько дибав собi туди-сюди, дослiджуючи будинок i всюди пхаючи свого маленького носика, та Фiона навiть не намагалася приструнити його чи наглядати за ним. Вона важко чвалала своiм нескiнченним колом – плита, кухонний стiл i раковина – немов нiчого iншого не iснувало. Тому Меггi не мала вибору: вона заповнила ту пустку i стала для малюка матiр’ю. Це не було для неi пожертвою, бо вона любила це маленьке створiння i знайшла в ньому охочий об’ект для всiеi своеi любовi; бо Меггi вiдчула потребу щедро одарити цiею любов’ю яку-небудь людську iстоту. А малий плакав без неi, вимовляв ii iм’я частiше за всi iншi, простягав до неi рученята, щоб вона взяла його почукикати; i Меггi з того тiшилася. Попри всю марудну хатню роботу – в’язання, латання, шиття, миття, прасування, догляд за курми та iншi обов’язки – таке життя iй подобалося.

Нiхто навiть не згадував про Френка, але кожнi пiвтора мiсяця Фiона, зачувши наближення поштовоi пiдводи, вiдривала голову вiд справ i трохи жвавiшала. Мiсiс Смiт приносила те, що доставляла iм пошта, а коли виявлялося, що листа вiд Френка немае, легкий сплеск болiсноi цiкавостi вщухав так само швидко, як i з’являвся.

У домi з’явилися двое нових життiв – Фiона народила двiйню, ще двох рудоволосих хлопцiв Клiрi, яких охрестили Джеймсом та Патрiком. То були два миловиднi створiннячка з веселою доброю вдачею iхнього батька; вони вiдразу ж стали загальним надбанням, бо Фiона, окрiм годування груддю, не виказувала до них анi найменшоi цiкавостi. Невдовзi iмена малюкiв скоротили до Джимс та Петсi; у великому маетку вони стали найголовнiшими фаворитами двох служниць старих дiв та бездiтноi вдовицi-економки, спраглих до малих дiтей та iхнього чудового неповторного запаху. Фiона з магiчною легкiстю забула про них, бо малюки мали тепер аж трьох турботливих та запопадливих матусь, i з часом вона змирилася з тим, тепер хлопчаки частiше перебуватимуть у великому особняку. Меггi не мала достатньо часу, щоб взяти iх пiд свою опiку так само турботливо, як i Гала, який через свою вередливiсть потребував багато уваги. Йому було не до незграбних i невмiлих пестощiв мiсiс Смiт, Мiннi та Кет. Центром його всесвiту була Меггi; нiкого вiн не хотiв, окрiм Меггi, а про iнших i чути не бажав.

Блуi Вiльямс продав своiх коней i пiдводу, надбавив грошей i придбав собi вантажiвку. Тепер пошта приходила кожнi чотири тижнi, а не шiсть, як ранiше, але вiд Френка так нiчого й не було чути. І поступово пам’ять про нього зблякла, як неминуче блякне пам’ять навiть про тих, кого ми дуже любимо; наче в головi у людини неусвiдомлено вiдбуваеться психологiчне загоювання, яке лiкуе душевнi рани навiть попри наше бажання нiколи не забувати. Болiсне стирання з пам’ятi зовнiшностi Френка, розмивання його люблених обрисiв до розпливчастого, немов у якогось святого образу, спричинилося у свiдомостi Меггi до того, що цей образ до реального Френка мав не бiльший стосунок, анiж зображення Христа до того Чоловiка, яким Вiн насправдi був. А у Фiонинiй душi, немов застиглiй навiки, вiдбулася замiна.

Це сталося так ненав’язливо, що нiхто й не помiтив. Фiона й далi лишалася замкненою у своiй мовчазностi й емоцiйнiй стриманостi, тому ця замiна була подiею суто внутрiшньою, яку за браком часу не помiтив нiхто, окрiм нового об’екту ii любовi, який, утiм, зовнi не виявляв взаемностi. То було приховане, невисловлене взаемне почуття, почуття, яке допомагало iм долати самотнiсть.

Мабуть, так неодмiнно мало статися, бо з усiх дiтей Фiони Стюарт був найбiльше схожий на неi. У чотирнадцять вiн став для батька та братiв так само великою загадкою, як свого часу Френк, але, на вiдмiну вiд Френка, до Стюарта в них не було ворожостi чи роздратування. Вiн не ремствував i робив, як йому казали, працював не менше за iнших i не створював анi найменших хвильок на поверхнi затону родинного життя Клiрi. Вiн теж був рудим, але його волосся мало темнiший вiдтiнок, нiж у решти хлопцiв, бiльше схожий на червоне дерево, а очi його були ясними й чистими, як прозора вода у тихому ставку; вони немов пронизували простiр часу аж до початку творення свiту й бачили все, що було, i яким воно було насправдi. Вiн единий iз синiв Педдi подавав надii перетворитися в дорослому вiцi на красеня, хоча в душi Меггi сподiвалася, що Гал, коли подорослiшае, перевершить Стюарта. Нiхто й нiколи не знав, що було у Стюарта на думцi; як i Фiона, вiн говорив мало. А ще хлопець мав чудернацьку схильнiсть до повноi непорушностi – як душевноi, так i тiлесноi. Меггi, найближчiй до Стюарта за вiком, в такi моменти часто здавалося, що брат здатен полинути в таку далину, куди нiхто не спроможеться добратися. Отець Ральф висловився з цього приводу iнакше.

– Цей хлопець – якийсь нелюдський! – вигукнув священик того дня, коли привiз малого голодувальника назад до Дрогеди пiсля того, як хлопець залишився в монастирi сам-один без Меггi. – Гадаете, вiн сказав менi, що хоче повернутися додому? Сказав, що скучив за Меггi? Нi! Вiн не iв i чекав, поки нашi зашкарублi мозки здогадаються, навiщо вiн це зробив. Вiн анi разу й рота не розтулив, щоб поскаржитися, а коли я рiзко пiдiйшов до нього i загорлав, чи не хоче вiн поiхати додому, то хлопець всмiхнувся менi й кивнув головою!

Та з часом всi дiйшли мовчазноi згоди, що Стюарт не працюватиме на вигонах iз Педдi та рештою хлопцiв, хоча за вiком йому прийшла пора. Вирiшили, що Стю залишатиметься стерегти будинок, рубати дрова, поратися на городi, доiтиме корiв, тобто виконуватиме купу робiт, до яких у жiнок не доходили руки, бо вони мали пiклуватися про трьох малюкiв у домi. Було розумно й передбачливо мати вдома чоловiка, хоча й пiдлiтка, бо це було доказом того, що решта чоловiкiв – десь неподалiк. Час вiд часу бiля будинку з’являлися незванi гостi: дощатими сходами веранди гупали чиiсь чоботи – i незнайомий голос гукав:

– Агов, господине, скоринки хлiба не знайдеться для перехожого?

Глушина кишiла ними – бродячими трударями, що перебивалися випадковими заробiтками. З торбинками за плечима, вони переходили з ферми на ферму, мандруючи на пiвдень iз Квiнсленду чи на пiвнiч iз Вiкторii. То були невдахи, вiд яких вiдвернулася фортуна, чи чоловiки, яким постiйна робота була не до вподоби, i вони волiли пройти пiшки тисячi миль у пошуках того, що знали лише вони. Здебiльшого то були пристойнi чолов’яги, якi приходили, з’iдали чимало харчiв, ховали до своiх торбинок подарованi чай, цукор та борошно i йшли собi геть до Баркули чи Нарренганги; на iхнiх спинах погойдувалися старi пом’ятi казанки, а за ними чвалали дорогою худющi собаки. Мандрiвнi австралiйськi трударi лише зрiдка пересувалися верхи чи на колесах; здебiльшого вони ходили пiшки.

Інколи бiля будинку з’являлися й лихi чоловiки; вони вишукували жiнок, чиi чоловiки були у вiд’iздi, маючи на думцi – нi, не згвалтувати iх, а пограбувати. Тому Фiона завжди тримала заряджений дробовик у кутку кухнi, там, де до нього не дiсталися б дiти, i завжди намагалася стати поруч iз ним, поки ii кмiтливi очi оцiнювали вдачу чергового прибульця. Коли будинок офiцiйно перейшов у вiдання Стюарта, Фi радо передала йому дробовик.

Не всi прибульцi виявлялися мандрiвними робiтниками, хоча таких i була значна бiльшiсть; наприклад, до них часто заявлявся представник фiрми «Воткiнс» у старому «фордi-Т». Вiн привозив усе, що можна, – вiд мазi для коней до пахучого мила, несхожого на тi твердi, як камiнь, бруски, що iх виготовляла в пральнi Фiона з жиру та каустичноi соди; була при ньому й лавандова вода, i одеколон, i пудри, i креми для висохлоi на сонцi шкiри обличчя. Декотрi речi можна було купити лише у цього комiвояжера – наприклад, його фiрмову мазь, набагато кращу за ту, що продавали в аптеках чи виготовляли за рецептом лiкаря. Ця мазь могла загоювати все – вiд рани на боцi в собаки до порiзу чи садна на шкiрi в людини. У кожнiй кухнi, до якоi вiн заходив, скупчувалися жiнки, нетерпляче чекаючи, поки вiн розчахне свою велику валiзу з товарами.

Були й iншi комiвояжери, що приiздили не так часто, як чоловiк iз фiрми «Воткiнс», але не менш бажанi; вони привозили з собою все, що тiльки можна – вiд цигарок машинноi набивки та чудернацьких люльок до рулонiв матерii, iнколи вони навiть доставляли звабливу спiдню бiлизну та вишукано мережованi пiдштаники. А жiнки з глушини – вони ж були такi спраглi! Бо бували в найближчому мiстi хiба що раз чи два на рiк, не кажучи вже про розкiшнi крамницi Сiднея з iхнiми модними товарами та жiночими прикрасами, здебiльшого якимись одороблами.

Здавалося, в життi лишилися тiльки мухи та пилюка. Довгий час не було анi краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо що менше дощу, то бiльше пилу та мух.

З кожноi стелi звисали, лiниво обертаючись, спiральнi равлики липкого паперу вiд мух, почорнiлого вiд iхнiх тiлець, прилиплих упродовж дня. Нiчого не можна було i на мить лишити непокритим, бо воно вiдразу ж перетворювалося на мiсце для мушиноi оргii чи на iхнiй цвинтар; маленькi цятки мушиного лайна всипали меблi, стiни та календар, придбаний в унiвермазi Джилленбоуна.

А що вже казати про пилюку! Не було порятунку вiд цього дрiбнесенького пороху, який проникав до щiльно закритих ящикiв, валiз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкiру – шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плiвку на поверхнi сполiрованих столiв i з’являлося на нiй знову, щойно його витирали ганчiркою. На долiвцi пил лежав товстим шаром, нанесений пiдошвами недбало витертих черевикiв i чобiт або занесений сухим гарячим вiтром у розчиненi дверi та вiкна; Фiонi довелося прибрати з вiтальнi перськi килими i попросити Стюарта прибити цвяхами лiнолеум, якось принагiдно куплений у крамницi Джилi.

Долiвку кухнi, де бувало найбiльше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своiм кольором нагадувала обсмоктанi кiстки. Фiона та Меггi часто посипали пiдлогу тирсою, яку Стюарт приносив зi стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцiнною водою, а потiм вимiтали вологу масу з рiзким ароматом у дверi на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала i перетворювалася на гумус.

Та нiщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мiлку ковбань, iз якоi вже не накачаеш воду для кухнi та ванни. Стюарт поiхав на вантажiвцi з цистерною до свердловини i привiз ii заповнену до краiв. Вiн перелив воду до одного iз запасних бакiв для дощовоi води, i жiноцтву довелося для миття посуду, одягу та своiх тiл використовувати зовсiм iншу, жахливу воду, яка була навiть гiршою за каламутну воду зi струмка. Цю смердючу, насичену мiнералами рiдину, що вiдгонила сiркою, доводилося ретельно витирати з тарiлок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощовоi води йшов саме на пиття та приготування iжi.

Отець Ральф iз нiжнiстю спостерiгав за Меггi, поки вона розчiсувала рудi кучерi Петсi; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незмiцнiлих ноженятах, i слухняно чекав на свою чергу. Двi пари блакитних очей iз нiжнiстю дивилися на сестру. Вона була iм, наче маленька мати. То, напевне, iхня вроджена риса, подумав священик, оця жiноча одержимiсть малюками, хоча у вiцi Меггi це заняття скорiше е обов’язком, iз яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цiкавiшим. Натомiсть вона навмисне розтягувала те розчiсування – затискала волоссячко Петсi пальцями, намагаючись укласти неслухнянi кучерi. Якусь хвилину священик зачаровано спостерiгав за вправними рухами Меггi, а потiм рiзко вдарив батогом об край запиленого чобота i похмуро поглянув iз веранди на великий, схований за евкалiптами-привидами та лозами глiцинii особняк iз численними господарськими будiвлями та перцевими деревами, якi вiдокремлювали його вiд помешкання головного скотаря, цього центру життя фермерського господарства. Який же задум плела ота стара павучиха у своему розлогому павутиннi?

– Отче, ви не дивитеся на мене! – гукнула йому Меггi з докором.

– Вибач, Меггi, я трохи задумався. – Вiн повернувся до неi саме тодi, коли вона закiнчила причiсувати Джимса; всi трое в очiкуваннi дивилися на нього, аж поки вiн взяв двiйнят на руки i притиснув до себе по одному з кожного боку. – То що, поiдемо у гостi до вашоi тiтоньки Мерi?

Меггi пiшла за ним по дорозi, з батогом в однiй руцi вона вела його руду кобилу; а священик невимушено й легко нiс на руках малюкiв, хоча вiд будинку бiля яру до великого особняка була майже миля. У кухнi вiн вручив двiйнят мiсiс Смiт, яка iз захватом зустрiла малюкiв, а сам разом iз Меггi пiшов до головного будинку.

Мерi Карсон сидiла у своему крiслi з пiдголiвником. Днями вона з нього майже не вставала: не було потреби, бо за всiм вправно наглядав Педдi. Коли ввiйшов отець Ральф, тримаючи за руку Меггi, дiвчинка аж зiщулилася пiд недоброзичливим поглядом хазяйки. Отець Ральф, вiдчувши, як пришвидшився пульс Меггi, спiвчутливо-пiдбадьорливо стиснув iй руку. Дiвчинка зробила незграбний реверанс тiтцi й ледь чутно привiталася.

– Сходи-но на кухню, дiвчинко, i попий там чаю з мiсiс Смiт, – кинула iй Мерi Карсон.

– Чому ви не любите Меггi? – спитав отець Ральф, важко опускаючись у крiсло, до якого вже встиг звикнути, наче до власного.

– Тому що ii любите ви, – пояснила вона.

– Та годi вам! – Вперше Мерi Карсон поставила його у скрутне становище. – Це ж нещасна нiкому не потрiбна дитина.

– Ви бачите в нiй аж нiяк не всiма покинуту дитину, i ви добре це знаете.

Священику знадобився час, щоб оговтатися i трохи розслабитися. Нарештi його красивi очi обмiряли ii сардонiчним поглядом.

– Ви, мабуть, гадаете, що я спокушаю малих дiтей? Я все ж таки священик!

– У першу чергу, Ральфе де Брiкассар, ви мужчина! А завдяки своему священицькому статусу ви почуваетеся в безпецi, от i все.

Чимало спантеличений, вiн розсмiявся. Чомусь сьогоднi йому погано вдавалося пiкiруватися з нею. Наче вона, як той павук, знайшла щербину в його панцирi, увiбралася всередину разом iз своею павучою отрутою. А у ньому вiдбувалися змiни, мабуть, вiн дорослiшав i поступово примирявся з неминучiстю свого перебування в безвiсти Джилленбоуна. Вогонь у його душi поступово згасав; а може, вiн палав тепер заради чогось iншого?

– Я не мужчина, – заперечив вiн. – Я священик… Може, це через спеку, може – через пилюку та мух… Але я не чоловiк, Мерi, я священик.

– Ой, Ральфе, як ви змiнилися! – глузливо вигукнула вона. – Невже передi мною кардинал де Брiкассар?

– Це неможливо, – сказав вiн, i в його очах промайнув сум. – Здаеться, це мене бiльше не цiкавить.

Вона засмiялася, розгойдуючись туди-сюди у своему крiслi й не зводячи очей зi спiврозмовника.

– Та невже, Ральфе? Не може бути! Гаразд, я дам вам iще трохи поваритися у власному соку, але не майте сумнiву: ваш Судний день наближаеться. Не тепер, не через два-три роки, але вiн неодмiнно прийде. Я буду як диявол, що скаже вам: «Менше слiв, бiльше справ!» Але будьте певнi – я змушу вас корчитися вiд болю i терзатися душевними муками. Ви – найцiкавiший i найдивовижнiший чоловiк, якого я коли-небудь зустрiчала. Ви кидаете свою красу нам в обличчя, зневажаючи наше глупство. Але колись я пришпилю вас до стiнки, спiймавши на вашiй слабкостi. І змушу вас продатися, наче якусь розмальовану повiю. Ви сумнiваетеся?

Отець Ральф розсмiявся, вiдкинувшись на спинку крiсла.

– Не сумнiваюся, що ви спробуете це зробити. Але не думаю, що ви знаете мене так добре, як вам здаеться.

– Та невже? Що ж, час – i лише час – покаже, отче Ральф. Я вже стара, час – це едине, що в мене лишилося.

– А що, на вашу думку, лишилося в мене? – спитав вiн. – Час, Мерi. І нiчого, окрiм часу. Час, пилюка та мухи.

Якось у небi скупчилися хмари, i Педдi почав сподiватися на дощ.

– То лише сухi бурi, – сказала Мерi Карсон. – З цих хмар дощу нам не побачити. І ми ще довго його не бачитимемо.

Клiрi здавалося, наче вони спiзнали найгiршi погоднi катаклiзми Австралii, лише тому, що вони не бачили сухоi бурi на обпаленiй посухою рiвнинi. Позбавленi заспокiйливоi гамiвноi вологи, суха земля та повiтря дошкульно терлися одне об одне, стогнучи i потрiскуючи, i це дратiвливе тертя посилювалося та наростало доти, поки одного дня вибухнуло гiгантським вивiльненням накопиченоi енергii. Хмари немов впали на землю, i все огорнула темрява – Фiона навiть запалила в домi свiтло; на скотопригiнному дворi конi тремтiли i смикалися вiд найменшого шуму; кури забилися на сiдала i перелякано поховали голови пiд крила; пси з гарчанням кидалися один на одного; прирученi дикi свинi, що нишпорили на смiтнику бiля ферми, занурювали рила в пилюку i поблискували звiдти полохливими очицями. Неозорi темнi хмари проковтнули сонце i от-от мали вивергнути на землю вогонь небесний; сили, що нуртували в небесах, вселяли в усяку живу iстоту страх, який пронизував аж до кiсток.

Здалеку з шаленою швидкiстю прикотився грiм, маленькi поблиски на обрii висвiчували клуби хмар, що здiймалися у небо, а в темно-синiх глибинах пiнилися неприродно бiлi гребiнцi. А потiм, iз ревучим вiтром, що здiйняв пилюку i боляче кинув ii у очi, вуха та роти, грянув катаклiзм. Вже не потрiбно було уявляти собi бiблiйний гнiв Господнiй – вiн стався наяву. Кожен пiдскакував вiд страху, коли гримав грiм: вiн ударяв так, немов довкола розпадався на шматки свiт – з оглушливим гуркотом та шаленством. Та згодом родина призвичаiлася до грому; потроху всi повиповзали на веранду i вдивлялися в далекi вигони. Велетенськi вогненнi жили блискавок-виделок заполонили небо, щохвилини вистрелювали десятки блискавок; ланцюги яскравих спалахiв пронизували хмари навсiбiч, немов граючись у якiсь моторошнi фантастичнi пiжмурки. Вдаренi блискавками поодинокi дерева на пасовиськах димiлися й смердiли, i Клiрi нарештi збагнули, чому всi цi самотнi вартовi тутешнiх рiвнин загинули.

Повiтря поволi наповнилося якимось химерним неземним свiтiнням, воно перестало бути невидимим i тепер немов горiло зсередини, свiтилося то рожевим, то бузковим, то синювато-жовтим i видавало невловимо-солодкий ефемерний запах, який неможливо було розпiзнати. Дерева мерехтiли, над головами Клiрi з’явилися гало з язичкiв вогню, а волосинки на iхнiх руках жорстко настовбурчилися. Це тривало цiлий день, поволi сходячи нанiвець на схiд, i повнiстю звiльнило мешканцiв будинку вiд грiзних i моторошних чар лише на заходi сонця; всi були збудженi, роздратованi й нiяк не могли заспокоiтися. Не випало анi краплини дощу. Все це скидалося на смерть iз подальшим воскресiнням, бо всiм вдалося пережити атмосферний катаклiзм неушкодженими. Цiлий наступний тиждень тiльки й розмов було, що про буревiй.

– Ще й не таке буде, – нудним голосом попередила Мерi Карсон.

І мала рацiю. Друга суха зима, хоч i не було снiгу, виявилася холоднiшою, нiж передбачали. Вночi землю вкривав iнiй у кiлька дюймiв завтовшки, i пси тремтiли у своiх будках, зiгрiваючись тим, що досхочу запихалися кенгурятиною та горами сала з забитоi господарськоi худоби. Була принаймнi одна перевага у холодноi погоди: можна було попоiсти свинини та яловичини замiсть обридлоi баранини. У будинку в камiнах розкладали ревучi багаття, а чоловiки мали за кожноi нагоди повертатися додому, бо вночi на пасовиськах вони страшенно замерзали. Зате стригалi, приiхавши на роботу, перебували у майже святковому настроi: iм працювалося швидше, i вони менше пiтнiли. У великому сараi кожне робоче мiсце стригаля позначалося колом свiтлiшого кольору, бо на тому мiсцi стригалi стояли ось уже пiвстолiття, i iхнiй ядучий пiт вiдбiлив дощату долiвку.

Вiд колишньоi повенi ще лишалася яка-не-яка трава, але вже й вона загрозливо тоншала й лисiла. День за днем небо оповивали темнi хмари, але дощ не приходив. На вигонах сумовито завивав вiтер, женучи перед собою пасма пилюки немов пасма зливи, мучачи спраглий розум картинами дощу та води, бо дуже схожими на дощ були цi пориви гнаного вiтром пилу.

На пальцях у дiтей з’явилися обмороженi плями, малi намагалися не всмiхатися, бо iм болiли трiснутi пересохлi губи, а коли вони знiмали шкарпетки, то iхнi п’яти та гомiлки кровоточили. Не вдавалося зберегти тепло на холодному вiтрi, надто через те, що будинки спроектували так, щоби вбирати кожен випадковий подув повiтря, а не захищати вiд нього. Спати лягали в крижаних спальнях, прокидалися теж у крижаних i терпляче чекали, коли матуся видiлить трохи гарячоi води з чайника, щоб умивання не перетворювалося на болiсну муку, супроводжувану торохтiнням зубiв.

Одного дня малий Гал став кашляти та хрипiти, хлопчик швидко слабшав. Фiона робила йому клейкi припарки з деревного вугiлля, розтирали його маленькi груди, але, схоже, цi припарки не допомагали. Спершу вона надмiру не турбувалася, але пiдвечiр стан малого погiршився настiльки швидко, що вона вже й не знала, що робити. Меггi ж сидiла бiля Гала, заламуючи руки, i нескiнченним потоком повторювала молитви «Отче Наш» та «Слався, Богородице». Коли о шостiй повернувся Педдi, дихання малого було чути аж на веранду, а губи його посинiли.

Педдi вiдразу ж подався до великого маетку, щоб зателефонувати лiкарю, але той перебував за сорок миль вiд них у iншого хворого. На сковорiдцi розiгрiли сiрку i потримали Гала над нею, щоби вiн викашляв перетинку, яка душила його, але ослаблий малюк вже не мiг прокашлятися. Вiн синiв i судомно дихав. Меггi сидiла поруч, тримаючи його, i молилась; серце ii розривалося вiд горя, бо вона бачила, що малюку все важче даеться кожний вдих. З усiх дiтей Гал був iй найдорожчим, вона була йому як мати. Іще нiколи iй не хотiлося бути дорослою матiр’ю, як Фiона, бо чомусь Меггi вважала, що тодi вона неодмiнно придумала б, як врятувати малюка. Розгублена й перелякана, вона притискала до себе хлопчика, намагаючись допомогти йому дихати.

Їй навiть на думку не спадало, що вiн може померти, навiть тодi, коли Педдi та Фiона, не знаючи, що робити, впали бiля лiжка навколiшки i почали молитися. Опiвночi Педдi розчепив iз рук Меггi непорушне тiло хлопчика i поклав його на подушки.

Меггi рiзко розплющила очi – вона задрiмала, заспокоена тим, що Гал припинив пручатися.

– Ой, татку, йому вже покращало! – сказала вона.

Педдi похитав головою; вiн умить якось скоцюрбився i постарiв, а лампа висвiтлювала на його головi та бородi морознi пасма сивини.

– Нi, Меггi, Галу не стало краще в тому сенсi, що ти думаеш, але вiн упокоiвся. Пiшов до Бога, i тепер йому не боляче.

– Татко хоче сказати, що Гал помер, – мовила Фiона байдуже.

– Ой, татку, нi! Вiн не може померти!

Але маленьке створiннячко, що лежало в кубельцi з подушок, i справдi було мертвим. Меггi збагнула це, тiльки-но глянула на нього, хоча ранiше нiколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона пiдвелася й вийшла до хлопцiв, якi сидiли у тривожному очiкуваннi бiля плити в кухнi; мiсiс Смiт, вмостившись неподалiк на жорсткому стiльцi, приглядала за крихiтними двiйнятами: iхне лiжко перенесли до кухнi, щоб iм було теплiше.

– Вiн щойно помер, – мовила Меггi.

Стюарт пiдняв очi, виринувши з глибокоi задумливостi.

– Так краще, – сказав вiн. – Тепер вiн спочине в мирi. – Коли до кухнi увiйшла Фiона, вiн пiдвiвся, пiдiйшов до неi i, не торкаючись ii, сказав:

– Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобi вогонь у спальнi. Іди собi й лягай.

Фiона обернулася i, не кажучи нi слова, пiшла за Стюартом. Боб пiдвiвся й вийшов на веранду. Решта хлопцiв трохи посидiли, неспокiйно вовтузячись, а потiм приедналися до Боба. Педдi взагалi не з’явився. Мiсiс Смiт мовчки викотила дитячий вiзок iз кутка на веранду, обережно поклала до нього сонних Джимса та Петсi й повернула до Меггi свое заплакане обличчя.

– Меггi, я повертаюся до великого будинку i забираю з собою Джимса й Петсi. Вранцi повернуся, але буде краще, якщо малi на деякий час залишаться з Мiннi та Кет. Скажи про це матерi.

Меггi сiла на стiлець i склала на колiнах руки. Вона так любила його – а вiн помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала i любила, як мати. Мiсце в ii душi, яке вiн займав, ще не спорожнiло, вона й досi вiдчувала теплоту його тiльця бiля своiх грудей. Було жахливо усвiдомлювати, що вона вже нiколи не вiдчуе його вагу на своiх руках, вона так звикла до нього за довгi чотири роки. Нi, нема чого плакати. Сльози – то для Агнеси, для болючих порiзiв у ii тоненькiй оболонцi самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар iй доведеться нести до скону – i жити всупереч йому.

Жага життя в одних людях дуже сильна, в iнших – слабша. У Меггi ж вона була мiцною та досконалою, як сталевий трос.

В такому станi й застав ii отець Ральф, коли приiхав разом iз лiкарем. Меггi мовчки показала на коридор, але навiть не поворухнулася, щоб пiти за ними слiдком. І минуло багато часу, перш нiж священик зробив те, що хотiв зробити увесь час, вiдтодi як йому додому зателефонувала Мерi Карсон – пiдiйти до Меггi, побути з нею, зiгрiти бiдолашну, всiма забуту дiвчинку своiм внутрiшнiм теплом. Вiн знав, що навряд чи хтось повною мiрою розумiв, як багато значив для неi Гал.

Але то сталося не вiдразу. Спочатку треба було провести соборування – на той випадок, якщо душа ще не покинула тiло; побачитися з Фiоною; побачитися з Педдi, заспокоiти iх добрим словом та практичною порадою. Лiкар прийшов i пiшов, засмучений, але за час своеi практики вiн давно звик до подiбних трагедiй, якi були неминучими в цьому Богом забутому краi. З того, що йому розповiли, вiн виснував, що мало чим змiг би допомогти вдалинi вiд шпиталю з досвiдченим персоналом. Такi, як вiн, часто йшли на ризик, смiливо дивилися в обличчя своiм демонам – i вперто продовжували жити й працювати. У посвiдченнi про смерть вiн написав – «круп». То був зручний дiагноз.

Нарештi отець Ральф виконав своi офiцiйнi обов’язки. Педдi пiшов до Фiони, а Боб iз хлопцями подалися до сараю, щоб змайструвати маленьку домовинку. Стюарт лежав на пiдлозi у спальнi Фiони, i його красивий профiль, такий схожий на материн, осяювало нiчне небо за вiкном. А Фiона, що лежала на подушцi рука в руку з Педдi, поглядала на темну фiгуру, що купою лежала на холоднiй пiдлозi. Була п’ята година ранку, пiвнi сонно завовтузилися, але темрява вiдступить не скоро.

Забувши зняти з шиi пурпурову накидку, отець Ральф нахилився над кухонним камiном, розпалив у ньому з головешок сильний вогонь i, прикрутивши на столi лампу, сiв на дерев’яний ослiн напроти Меггi. Вона швидко дорослiшала; вона наче взула чоботи-скороходи й от-от мала наздогнати його. Дивлячись на Меггi, вiн вiдчув свою неадекватнiсть сильнiше, анiж будь-коли у життi, сповненому гризучого й надокучливого сумнiву у власнiй хоробростi. От тiльки чого вiн боявся? З чим, на його думку, вiн не змiг би впоратися, якби зустрiвся з ним вiч-на-вiч? З iншими людьми вiн мiг бути сильним, iнших людей вiн не боявся; але в душi його жив страх, страх перед отим безiменним чимось, яке крадькома прослизне в його свiдомiсть, коли вiн навiть не пiдозрюватиме про це. А Меггi, яка була на вiсiмнадцять рокiв молодшою за нього, подорослiшала швидше, анiж вiн.

Нi, вона не свята i не така, як усi. Рiч у тiм, що вона нiколи нi на що не скаржилася, бо мала благословенний – чи проклятий? – дар сприймати все таким, як воно е. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меггi зустрiчала його, приймала його i вiдкладала до скарбнички своеi душi, щоб пiдтримувати вогонь ii життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися? Чи, може, уявлення про Меггi – це лише плiд його фантазii? І яке це мало значення? Що важливiше: те, якою вона насправдi е, чи те, якою вiн ii собi уявляе?

– Ох, Меггi, Меггi, – безпорадно мовив вiн.

Дiвчинка повернула до нього свiй уважний погляд, i крiзь ii бiль пробилася усмiшка всепоглинущоi любовi, ще не стриманоi обмеженнями й табу, притаманними жiноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною ii всесвiту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, i йому страшенно захотiлося, щоби Бог, чие iснування вiн iнколи ставив пiд сумнiв, створив його для цього свiту ким завгодно, але тiльки не Ральфом де Брiкассаром. Невже це й було воно – оте невiдоме, якого вiн так боявся? Господи, ну чому ж вiн так покохав ii? Але, як i завжди, Бог не вiдповiв на його запитання, а Меггi так i сидiла, усмiхаючись йому.

На свiтанку Фiона встала приготувати снiданок, Стюарт допомагав iй, а потiм прийшли мiсiс Смiт iз Мiннi та Кет; жiнки стали учотирьох бiля плити й стиха заговорили, немов об’еднанi спiльним горем змовники, але анi Меггi, анi священик не зрозумiли, про що йшлося. Пiсля снiданку Меггi пiшла робити оббивку для маленького дерев’яного ящичка, змайстрованого хлопцями; вони сполiрували його i вкрили лаком. Фiона мовчки подала Меггi бiле атласне плаття, яке вже давно стало кремовим вiд старостi, дiвчинка порiзала його на пасма i примiряла iх до жорстких контурiв iнтер’еру домовинки. Поки отець Ральф робив пiдкладку з рушникiв, Меггi зшила шматки атласу на машинцi, й вони разом прикрiпили оббивку кнопками. Фiона вдягла свого хлопчика в його найкращий вельветовий костюмчик, причесала його i поклала в м’яке гнiздечко, яке зберiгало ii запах, а не запах Меггi – його справжньоi матерi. Педдi зi сльозами на очах закрив кришку домовини – вперше у своему життi вiн утратив дитину.

Вперше за багато рокiв вiтальня маетку на Дрогедi знову перетворилася на каплицю: на одному боцi спорудили вiвтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якоi Мерi Карсон заплатила свого часу тисячу фунтiв черницям-урсулинкам. Мiсiс Смiт прикрасила кiмнату та вiвтар зимовими квiтами iз паркiв Дрогеди: жовтофiолями, первоцвiтами та пiзнiми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортiв якимось магiчним чином зливалися в один спiльний аромат. Отець Ральф, у альбi без мережива та чорнiй ризi без найменших прикрас, вiдправив заупокiйну службу.

Як i на бiльшостi великих ферм австралiйськоi глушини, Дрогеда ховала своiх померлих на власнiй землi. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в бiле кованого залiза. На цвинтарi було зелено навiть у засуху, бо вiн поливався водою з великих бакiв. Тут, у шикарному мармуровому склепi, покоiвся Майкл Карсон зi своiм маленьким сином; на фронтонi стояв ангел у людський зрiст – iз мечем у руках вiн охороняв спокiй померлих. Мавзолей оточували десь близько десятка менш претензiйних поховань, позначених лише простими дерев’яними хрестами з дерева та акуратно огороджених бiлим штахетником. На декотрих iз них навiть iмен не було: наприклад, на могилi одного стригаля без роду й племенi, який загинув у випадковiй бiйцi в барацi; лежали там i кiлька безiменних сезонних робiтникiв, що знайшли на Дрогедi свое останне пристанище; покоiлися там невiдомо чиi костi, знайденi на одному з пасовиськ. Над останками персонального китайського кухаря Майкла Карсона вивищувалася величезна рожева парасолька; здавалося, що ii маленькi дзвiночки увесь час сумно видзвонювали його iм’я: Хi Сiн, Хi Сiн, Хi Сiн! Була там могила погонича, де на хрестi сповiщалося «Чарлi з водотягу – вiн був гарним хлопцем», а поряд iще декiлька могил зi схожими нехитрими написами; в декотрих похованнях лежали жiнки. Але така простота не пасувала Галу, племiннику господинi. Тому його поховали у склепi й закрили вишуканими бронзовими дверцятами.

Невдовзi всi перестали говорити про Гала i згадували його лише в минулому часi. Меггi нi з ким не дiлилася своею печаллю; ii бiль був позначений перебiльшеним i загадковим незбагненним вiдчаем, часто притаманним дiтям. Але сама ii юнiсть поховала цей бiль пiд шаром щоденних подiй i применшила його значущiсть. Хлопцi не надто побивалися за померлим, один лише Боб горював, бо був уже достатньо дорослим, щоб прив’язатися до меншого братика. Педдi також горював, але нiхто не знав, чи горювала Фiона. Здавалося, вона дедалi бiльше вiдсторонювалася вiд чоловiка та дiтей, вiд будь-яких почуттiв взагалi. Саме через це Педдi був вдячний Стю за турботливе ставлення до матерi, за ту нiжнiсть, яку вiн iй виказував. Один лише Педдi знав, як Фiона зустрiла його, коли вiн повернувся з Джилi без Френка. В ii великих сiрих очах не блиснуло анi вогника хоч якогось почуття – нi суворостi, нi звинувачення, нi ненавистi, нi печалi. Наче вона вже давно чекала цього удару, як чекае кулi вiдбракований пес, вiдаючи наперед свою долю й не маючи змоги уникнути ii.

– Я знала, що вiн не повернеться, – мовила вона.

– Може, й повернеться, якщо ти швидко напишеш йому, Фiоно, – заперечив Педдi.

Фiона похитала головою i, як зазвичай, без пояснень. Це на краще, що Френк вирiшив будувати власне життя далеко вiд неi та Дрогеди. Вона надто добре знала свого сина й вiрила, що одне мовлене нею слово зможе його повернути. Тому Фiона вирiшила, що нiколи не промовить це слово. Нiколи. Хоч як довго тягнутимуться днi, сповненi гiркоти життевоi поразки, вона зноситиме це мовчки. Педдi не був чоловiком ii мрiй, але не було для неi на землi чоловiка кращого за Педдi. Фiона належала до людей з емоцiями такими сильними, навiть нестерпними, що заважають жити, i життя дало iй гiркий урок. Майже двадцять п’ять рокiв намагалася вона затоптати й винищити у своiй душi сильнi емоцii й переконати себе, що насамкiнець ii впертiсть таки вiзьме гору.

Життя тривало, пiдкоряючись нескiнченному бiгу по колу, притаманному цим краям; наступного лiта прийшли дощi, не мусоннi, а те, що вiд них лишилося. Вони наповнили струмок i баки, напоiли спрагле корiння трави i перетворили на губку всюдисущу пилюку. Мало не плачучи вiд радощiв, чоловiки зайнялися сезонними роботами, заспокоенi тим, що тепер iм не доведеться розвозити вiвцям корм. Трава протрималася достатньо довго, а потiм ii змiнить соковитiша зелень чагарникiв. Але так було не на всiх фермах навколо Джилi. Кiлькiсть худоби на фермi повнiстю залежала вiд ii розпорядника. Для свого розмiру Дрогеда мала небагато худоби, i це означало, що трави тут вдосталь.

Ягнiння та наступнi метушливi тижнi були найважчими в календарi вiвчаря. Кожне народжене ягня треба було спiймати, зав’язати йому «бубликом» хвоста, залишити на вусi помiтку i, якщо це був баранець не для розплоду, – каструвати. То була брудна жахлива робота, вiд якоi вони геть просякали кров’ю, бо був лише один спосiб впоратися з тисячами баранцiв у дуже стислий термiн: затиснути яечка мiж пальцями, вiдкусити iх i виплюнути на землю. Скрученi жерстяними смужками хвости баранчикiв та овець, не маючи змоги рости, поступово втрачали потрiбний для iхнього розвитку притiк кровi, набрякали, а потiм всихали й вiдпадали.

Це були найкращi у свiтi вовнянi вiвцi, вирощуванi у масштабах, немислимих для iнших краiн, до того ж iз залученням мiнiмальноi кiлькостi робочоi сили. Все тут спрямовувалося на бездоганно органiзоване виробництво бездоганноi вовни. Доводилося займатися «чикриженням»; рiч у тiм, що шерсть довкола задньоi частини вiвцi ставала смердючою вiд екскрементiв, там заводилися мухи, вона чорнiла i злипалася в так званi кiзяки. Цю частину тiла вiвцi слiд було коротко пiдстригати, або ж «чикрижити». То була неважка стригальська робота, але дуже неприемна, бо доводилося мати справу зi смердючими екскрементами та мухами, але оплачувалася вона за вищими розцiнками. А ще було так зване купання: тисячi й тисячi овець, якi безперервно мекали й стрибали, треба було зiгнати докупи за допомогою псiв, а потiм прогнати крiзь лабiринт кошар iз заповненими фенiлом ямами, щоб позбавити тварин вiд клiщiв та паразитiв. Завершальною процедурою було вливання лiкiв: величезними шприцами у горлянки тваринам заливалися протиглиснi препарати.

Роботи з вiвцями нiколи не скiнчалися: одна закiнчувалася, а друга починалася. Овець збирали в отари й сортувати, переганяли з одного вигону на iнший, заплiднених i незаплiднених, обрiзаних i обстрижених, дезiнфiкованих та напоених протиглисними препаратами, iнколи iх забивали й вiдправляли на продаж. Окрiм овець, на фермi Дрогеда вирощувалося до тисячi голiв великоi рогатоi худоби, але вiвчарство було набагато вигiднiшим, тому в добрi часи Дрогеда мала одну вiвцю на два акри землi, що в сумi давало сто двадцять п’ять тисяч овець. Оскiльки вiвцi на фермi Дрогеда були мериносами, iх нiколи не продавали на м’ясо; коли вiвця з роками втрачала здатнiсть давати якiсну вовну та ставала цiнною лише для шкiряних заводiв i шкуродерень, ii вiдправляли на продаж виробникам шкiри, ланолiну, жирiв та клею.

Отак i сталося, що життя наповнило сенсом класику австралiйськоi лiтератури. Для родини Клiрi читання книжок стало важливiшим, нiж будь-коли, бо жили вони на Дрогедi iзольованi вiд усього свiту, i единою ланкою, яка забезпечувала з ним зв’язок, було магiчне друковане слово. Але бiблiотеки поблизу не було, як колись у Новiй Зеландii, не можна було щотижня вирушати до мiстечка за поштою, газетами та стосом свiжих книжок, як колись у Новiй Зеландii. Отець Ральф заповнив цю порожнечу, спустошивши бiблiотеку в Джилленбоунi, а також свою власну та книжнi полицi в монастирi. На свiй превеликий подив вiн невдовзi виявив, що за допомогою Блуi Вiльямса та його поштовоi вантажiвки мимоволi органiзував цiлу бiблiотеку австралiйськоi лiтератури. Вантажiвка Вiльямса безперервно розвозила книжки – потертi, засмальцьованi пальцями томики, якi перемiщалися сiльськими дорогами вiд Дрогеди до Бугели, вiд Дiббан-Дiббана до Брейк-i-Пула, вiд Куннамутти до Іч-Вiзге. І iх iз вдячнiстю хапали люди, спраглi до духовноi поживи та можливостi втекти вiд занудливоi реальностi. Книги, що припали до душi, завжди повертали з великою неохотою, та отець Ральф iз черницями ретельно реестрували, якi книжки i де затримувалися надовго, пiсля чого отець Ральф замовляв у агенцii новин мiста Джилленбоун додатковi примiрники i, й оком не змигнувши, записував iх на рахунок Мерi Карсон як подарунки, зробленi нею Товариству книголюбiв при монастирi Святого Хреста.

То були днi, коли окремим щасливцям зрiдка випадало натрапити в книзi на цнотливий поцiлунок, коли почуття читачiв не збурювалися еротичними пасажами, тому демаркацiйна лiнiя мiж книжками для дорослих i дiтей була досить умовною. І читачевi вiку Педдi було не соромно зачитуватися книжками, якi обожнювали i його дiти. Серед цих книжок були «Крихiтка Дот i кенгуру», цикл романiв «Бiллабонг» про Джима, Нору та Воллi та безсмертне творiння мiсiс Еннi Ганн «Ми з глушини». Вночi на кухнi Клiрi по черзi читали уголос вiршi «Банджо» Патерсона та Кларенса Джеймса Деннiса, iз завмиранням серця слiдкували за пригодами «Чоловiка зi Снiжноi рiки», смiялися над «Сентиментальним хлопцем» та його Дорiн, або крадькома витирали мимовiльнi сльози, пролитi над «Смiшливою Мерi» Джона О’Гари.

		Я листа йому писав, навмання той лист послав,
		бо не знав я
		Достеменно, де i як його знайти;
		Написав-то, як зумiв, в Лаклен, де його зустрiв
		Багатенько рокiв тому; там вiн стригалем робив;
		Тож в адресi я вказав (бо другоi i не знав):
		«Кленсi, що з рiки Розлив».
		Ось приходить вiдповiдь чудернацьким почерком,
		(Наче пальцем писана, вмоченим в смолу),
		Пр?ислана вона була стригалем-напарником,
		Я цю вiдповiдь дослiвно наведу:
		«Нещодавно Кленсi до Квiнсленду подався,
		Бо туди худобу перегнати мае,
		Де ж вiн тепер iде i куди подiвся,
		Знати ми не можемо, та й нiхто не знае».
		Враз малюю я у своiй
		Збудженiй фантазii
		Образ мого приятеля верхи на конi,
		Там, де шлях курний пролiг
		Скотарiв iз Заходу,
		Вiн жене собi худобу берегом рiки.
		Ось i вечiр, вiвцi бiля броду
		З Куперкрiка п’ють холодну воду…
		Вiвця за вiвцею поволi чвалае,
		А мiй Кленсi iде ззаду
		Та й пiсню спiвае,
		Тому i спiвае, що утiхи мае,
		Про якi панок iз мiста й знати не знае.
		Вiтерець шепоче, тихо рiчка лине.
		На привалi вiрнi друзi на нього чекають,
		Бачить вiн перед собою сонячнi долини,
		А вночi величнi зорi Кленсi привiтають.

«Кленсi з Розливу» любили всi, а улюбленим поетом був «Банджо». Може, то й були нашвидкуруч злiпленi й не надто талановитi вiршi, але вони й не призначалися для витончених рафiнованих знавцiв, а простим людям, написанi простими людьми, i серед тогочасних австралiйцiв було значно бiльше тих, хто мiг процитувати напам’ять саме цi вiршi, а не вiршi Теннiсона та Вордсворта зi стандартноi шкiльноi програми, бо цi поети, творячи власний, якiснiший рiзновид нашвидкуруч злiпленоi халтури, надихалися Англiею, а не Австралiею. Для Клiрi поля нарцисiв та заростi лiлей не означали нiчого, бо жили вони у клiматi, де цих рослин не могло бути.

Клiрi розумiли поетiв-спiвцiв австралiйськоi глушини краще за iнших, бо рiка Розлив була неподалiк, а перегiн овець був мало не щоденною реальнiстю на МПХ. Існував офiцiйний Маршрут Перегону Худоби, або МПХ, який змiiвся вздовж рiки Барвон незайнятими землями, що належали англiйськiй коронi, й використовувався для перемiщення живоi товарноi худоби з одного боку схiдноi частини континенту на другу. У давнину погоничi з iхнiми вiчно голодними отарами, що знищували траву, були небажаними гостями; особливо ненависними для скватерiв були погоничi буйволiв, бо величезнi, до вiсiмдесяти тисяч голiв, стада бикiв дюйм за дюймом спустошували iхнi найкращi пасовиська. Але тепер, коли започаткували офiцiйний маршрут перегону худоби, а погоничi буйволiв канули в Лету, мiж мандрiвною та осiлою публiкою встановилися бiльш-менш доброзичливi стосунки.

Нечастi погоничi, що заiжджали випити кухоль пива та скуштувати домашньоi iжi, були бажаними гостями. Інколи з ними мандрували жiнки на старих пошарпаних бiдарках, запряжених вiдбракованими зi стада кiньми та обвiшаних казанками, чайниками та пляшками, якi несамовито торохтiли та дзенькотiли. То були найжиттерадiснiшi або навпаки найпохмурiшi жiнки Глушини, що мiгрували вiд Кайнуни до Пару, вiд Гундiвiндi до Гандагая, вiд Кетрiн до Каррi. Дивнi якiсь були тi жiнки: нiколи не мали даху над головою i нiколи не клали м’яких матрацiв пiд своi мiцнi, немов залiзнi спини. Чоловiкам до них далеко, бо були цi жiнки грубими та загартованими, як та земля, що оберталася пiд iхнiми невтомними ногами. Дикi, наче птахи на висмоктаних сонцем деревах, iхнi дiтлахи сором’язливо ховалися за колесами тарантаса або тiкали пiд надiйний захист стосу дров, поки iхнi матерi за чашкою чаю плiткували та розповiдали рiзнi бувальщини, обмiнювалися неймовiрними iсторiями та книжками, обiцяли передати таемничi послання Гупiрону Коллiнзу чи Брамбi Вотерсу та переказували фантастичну оповiдку про молодого вiвчаря-англiйця з Гнарлунга. І чомусь нiхто не сумнiвався, що цi неприкаянi мандрiвники, ховаючи дитину, чоловiка чи жiнку, неодмiнно виривали могилу на якiйсь дiлянцi МПХ пiд якимось вiкопомним евкалiптом, котрий здавався непримiтним i схожим на iншi лише для тих, хто не знав, що любляче серце здатне вирiзнити у диких заростях одне-едине i таке дороге йому дерево.

Меггi геть нiчого не знала навiть про значення фрази «факти статевого життя», бо обставини складалися таким чином, щоб всiляко перекрити шляхи, якими вона могла б про цi факти дiзнатися. Їi батько чiтко провiв лiнiю мiж чоловiчою частиною родини та жiночою. Такi теми, як розмноження, вагiтнiсть i залицяння нiколи не обговорювалися в присутностi жiнок, перед якими чоловiки родини Клiрi з’являлися тiльки повнiстю вдягненими. Тi книги, якi могли б дати Меггi хоч якусь зачiпку i стати пiдгрунтям для роздумiв, на Дрогедi нiколи не з’являлися, а ровесниць-подруг, якi якось посприяли б «освiтi», вона не мала. Їi життя обмежувалося потребами домашнього господарства, а в самому будинку нiякоi сексуальноi активностi не помiчалося. Усi тварини на Гоум Педдок були стерильнi. Коней Мерi Карсон не розводила, а купувала у Мартiна Кiнга з Бугели; для власникiв ферм, якi не жили з конярства, жеребцi були докукою, тому на Дрогедi жодного жеребця не тримали. Правда, там був один бик, люта й скажена тварюка, але до його загороди суворо заборонили наближатися, i тому нажахана Меггi й близько до цього бика не пiдходила. Пси трималися в будках та на ланцюгах, i iхне парування перетворювалося на науково впорядковану процедуру, за якою наглядали пильнi орлинi очi Педдi чи Боба; тому собаки теж були поза межами досяжностi. Часу ж спостерiгати за свинями Меггi не мала, до того ж вона терпiти iх не могла i страшенно не любила iх годувати. Фактично, окрiм своiх маленьких братiв-двiйнят, Меггi не мала часу за кимось i чимось спостерiгати. Але невiгластво породжуе невiгластво: тiло та розум, що не прокинулися, сплять i не помiчають подiй, якi просвiчена свiдомiсть помiчае та розкладае по поличках суто механiчно.

Перед своiм п’ятнадцятим днем народження, коли лiтня спека сягнула пiку, Меггi помiтила на своiх пiдштаниках довгастi коричневi плями. Два-три днi по тому вони зникли, але через пiвтора мiсяцi з’явилися знову – i ii сором перерiс у страх. Спочатку вона подумала, що погано вимила сiдницi, й тому вiдчула страшенне приниження й сором, але коли плями з’явилися вдруге, то зрозумiла, що то кров. Вона й гадки не мала, звiдки та кров могла взятися, i тому вирiшила – що з сiдниць. Через три днi млява кровотеча припинилася й не з’являлася понад два мiсяцi; Меггi тишком-нишком випрала пiдштаники, i це пройшло непомiченим, бо на нiй лежало все прання. Наступного разу з кров’ю прийшов бiль – вперше в ii життi. Цього разу кровотеча була сильнiшою, значно сильнiшою. Поцупивши у двiйнят кiлька пелюшок, Меггi спробувала обв’язатися пiд своiми пiдштаниками, страшенно перелякавшись, що кров може проступити назовнi.

Смерть, що забрала Гала, була схожа на бурхливий вiзит примарних потойбiчних сил; але оце повiльне вгасання ii власного життя здалося iй неймовiрно жахливим. Як пiти до батька чи матерi й розповiсти, що вона помирае вiд якоiсь соромiцькоi ганебноi хвороби, яка завелася в неi мiж сiдницями? Тiльки Френку могла Меггi вилити своi страждання, але Френк був так далеко, що вона навiть не знала, де його шукати. За чашкою чаю жiнки часто розповiдали про пухлини та рак, про повiльну моторошну смерть, якою померли iхнi матерi та сестри, i Меггi, наслухавшись цих оповiдок, впевнила себе в тiм, що ii пiдточуе, виiдаючи нутрощi, якась пухлина, що поступово пiдбираеться до ii переполоханого серця.

Їi уявлення про такий стан, як смерть, були нечiткi, вона навiть не мала уявлення, у якому статусi вона опиниться у потойбiчному свiтi. Релiгiя була для Меггi набором законiв та правил, а не духовним явищем, тому нiчим допомогти iй не могла. У ii охопленiй панiкою свiдомостi переплуталися уривки слiв i фраз, мовлених ii батьками, iхнiми приятелями, черницями, священиками пiд час служби та лиходiями з прочитаних книжок, якi погрожували помстою добрим людям. Нiяк не могла Меггi примиритися з думкою про смерть; ночами лежала вона, пригнiчена i переполохана, намагаючись уявити, що таке смерть: чи безконечна нiч, чи вогненне провалля, яке треба перестрибнути, щоб дiстатися золотих ланiв iз протилежного боку, чи схожа на гiгантську повiтряну кулю сфера з височенними хорами, до якоi крiзь мозаiчне скло просочуеться приглушене свiтло?

Вона стала тихою та мовчазною, але не такою, як Стюарт у своiй миролюбнiй замрiянiй самотностi; то було перелякане зацiпенiння кролика пiд немиготливим поглядом удава. Коли до неi хтось несподiвано звертався, Меггi пiдскакувала, коли ж малi двiйнята плакали й гукали ii, вона метушилася бiля них, болiсно картаючи себе за свое недбальство. Коли ж iй випадала вiльна година, вона тiкала на цвинтар до Гала – единого мерця, якого добре знала.

Усi помiтили в нiй цю перемiну, але сприйняли ii як ознаку дорослiшання, хоча нiхто не задався питанням: а що означало для Меггi те дорослiшання? До того ж дiвчинi вдавалося приховувати свiй сум та переляк. Попереднi уроки були засвоенi добре: вона мала феноменальне самовладання, а ii гординя була величезною й непереборною. Нiхто й нiколи не дiзнаеться, що вiдбуваеться в неi всерединi, фасад до кiнця лишатиметься бездоганним. Бо перед нею були приклади: i Фiона, i Френк, i Стюарт, а вона з ними одноi кровi, отже, це невiддiльна частина ii натури та спадковостi.

Але отець Ральф, часто буваючи на Дрогедi, помiтив цю змiну в Меггi, цей перехiд вiд гарненькоi жiночностi до придушення всiх проявiв життевоi сили та бадьоростi. Його стурбованiсть швидко переросла в тривогу, а тривога – у страх. Перед його очима вiдбувалося фiзичне й духовне всихання; Меггi вiддалялася вiд родини, i йому страшенно боляче було бачити, як дiвчинка перетворювалася на ще одну Фiону. Великi очi на маленькому схудлому личку стали ще бiльшими; здавалося, вони зi смертним страхом вдивлялися в якусь жахливу перспективу, а молочно-матова шкiра, яка нiколи не знала анi засмаги, анi ластовиння, ставала дедалi прозорiшою. І отець Ральф подумав, що, коли це триватиме далi, одного дня вона зникне, поглинута власними очима, немов змiя, що ковтае власний хвiст, i полине всесвiтом як майже непомiтний стовпчик сiро-скляного свiтла, видимий тiльки краем людського зору, туди, де ховаються привиди й бiлими стiнами повзае всяка нечисть.

Що ж, треба дiзнаватися, у чiм рiч, навiть якщо правду доведеться витягувати силомiць. Останнiм часом Мерi Карсон стала вкрай капризною та нетерпимою: ревнувала його до кожноi хвилини, проведеноi в будинку старшого скотаря; i тiльки безгранична терплячiсть розумного й хитрого чоловiка дозволяла йому стримувати i приховувати свiй бунт проти ii власницьких iнстинктiв. Навiть химерна одержимiсть Меггi не завжди затьмарювала притаманну йому практичнiсть, i отець Ральф iз приемнiстю спостерiгав, як його чарiвливий шарм справляе враження навiть на таку злостиву й уперту iстоту, як Мерi Карсон. І поки ця приспана турбота про одну-едину людину била копитом i гризла вудила в його свiдомостi, священик помiтив у своiй душi ще одне почуття, яке iснувало плiч-о-плiч iз першим: холодна й жорстока рiшучiсть перехитрити й надурити цю марнославну владну жiнку. О, йому завжди це подобалося! Стара павучиха нiколи не вiзьме над ним гору!

Нарештi йому вдалося вислизнути з-пiд невсипноi уваги Мерi Карсон i застукати Меггi на маленькому цвинтарi в тiнi блiдого i якогось зовсiм не войовничого ангела-месника. Вона витрiщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, i отцю Ральфу подумалося, що ii обличчя паралiзував страх, як витончений контраст мiж почуттям i нечутливiстю. Але що ж робить тут вiн, бiгаючи за дiвчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього дiло, бо то ii мати i батько мають перейматися, що сталося з iхньою донькою! Але не бачили вони нiчого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж вiн – священик i тому мае втiшати самотнiх або тих, хто впав у вiдчай. Вiн не мiг спокiйно дивитися, як вона страждае, i аж зiщулювався вiд усвiдомлення того, наскiльки прив’язався до цiеi дiвчинки за час знайомства. З Меггi вiн пов’язував чимало подiй та спогадiв – i йому було страшно. Любов до неi та iнстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якiй духовнiй iпостасi, вступили в конфлiкт iз страхом: вiн боявся стати потрiбним для якоiсь людини, боявся, що ця людина стане також потрiбною йому.

Зачувши кроки священика по травi, Меггi рiзко обернулася, склала руки на колiнах i сором’язливим поглядом втупилася собi пiд ноги. Вiн сiв бiля неi, сплiв руки на колiнах; складки сутани спадали вниз, грацiйнi, як i те струнке тiло, що крилося пiд нею. Що ж, немае сенсу дурня водити, подумав священик; якщо вона вiдразу нiчого не скаже, то надалi – й поготiв.

– Що з тобою сталося, Меггi?

– Нiчого, отче.

– Я тобi не вiрю.

– Благаю вас, отче, не треба! Я не можу вам сказати!

– Ой, Меггi, маловiрна Меггi! Ти можеш казати менi все, що завгодно, розповiдати про все, що е у цьому свiтi. Саме для цього я тут, саме тому я священик. Я обраний представник Господа на землi, я вислуховую людей вiд Його iменi. А ще, моя маленька Меггi, не iснуе нiчого в Його всесвiтi, чого б Вiн та я не змогли б, змилостивившись, простити. Ти мусиш розповiсти менi, що сталося, бо кому ж, як не менi, допомагати тобi? Скiльки я житиму, я намагатимуся допомагати тобi, оберiгати тебе. Іншими словами, я стану твоiм ангелом-хранителем, до того ж – кращим за отой шматок мармуру в тебе над головою. – Вiн глибоко вдихнув i нахилився до неi. – Скажи, якщо ти мене любиш!

Вона судомно зчепила руки.

– Отче, я помираю! У мене рак!

Спочатку вiн вiдчув нестримне бажання розреготатися, бо на нього шумною хвилею накотилося вiдчуття полегшення; але потiм священик поглянув на прозору синювату шкiру, на змарнiлi рученята, i смуток охопив його, йому захотiлося вити i криком кричати до небес через таку несправедливiсть. Нi, Меггi нiчого б не придумала просто так; мае бути якась причина.

– А звiдки ти це знаеш, мила моя?

Вона довго вагалася, а коли все ж таки наважилася, отцю Ральфу довелося нахилити голову ближче до ii вуст, несвiдомо пародiюючи позу священика, що вислухуе сповiдь; вiн прикрив рукою обличчя вiд ii очей, пiдставив свое елегантне, немов точене, вухо i приготувався до найгiршого.

– Це тривае шостий мiсяць, отче. У мене страшенно болить живiт, але це не схоже на розлиття жовчi, а ще… Отче, з моiх сiдниць виливаеться стiльки кровi!

Вiн мимовiльно вiдсахнувся, чого з ним нiколи не траплялося у сповiдальнiй кабiнцi, й ошелешено витрiщився на пониклу вiд сорому голову дiвчини. Скiльки емоцiй збурилося в його душi! Вiн не вiдразу змiг опанувати себе. Отець Ральф вiдчув приемне, але суперечливе полегшення: з одного боку вiн так розлютився на Фiону, що готовий був ii вбити, а з iншого – його пронизала повага до маленькоi дiвчини, яка так довго страждала i так добре трималася; а ще вiн вiдчув невимовну всеохоплювану збентеженiсть та розгубленiсть.

Рiч у тiм, що вiн теж був заручником свого часу та його звичаiв, як i Меггi. У кожному мiстi, де йому довелося служити, вiд Дублiна до Джилленбоуна, легковажнi дiвчата й повii навмисне приходили до сповiдальноi кабiнки, щоби пошепки сповiщати йому своi фантазii як реальнi подii, переймаючись лише однiею гранню його особистостi – чоловiчим началом i не бажаючи зiзнатися самим собi, що здатнiсть це начало розбудити за межами iхнiх можливостей. Вони стиха бурмотiли про те, як чоловiки проникали в кожен iхнiй отвiр, про соромiцькi забороненi iгри з iншими дiвчатами, про хтивiсть i подружню зраду, а кiлька дiвчат iз надзвичайно розвиненою уявою навiть розповiдали про своi статевi стосунки зi священиками. Вiн незворушно вислуховував цi розповiдi, вiдчуваючи лише огиду й презирство, бо пiсля сувороi дисциплiни семiнарii подiбнi спокуси чоловiковi його покликання й типу витримати було надзвичайно просто. Але тi дiвчата нiколи-нiколи не розповiдали йому про оту таемничу властивiсть iхнього органiзму.

Хоч як вiн намагався, але не змiг стримати палючого припливу збентеження та нiяковостi, що розлився по всьому його тiлу; прикривши рукою скорчене гримасою обличчя й вiдвернувшись убiк, отець Ральф де Брiкассар чи не вперше в життi переживав приниження вiд того, що його обличчя спалахнуло сором’язливим рум’янцем.

Але вiн прийшов, щоб допомагати, а не червонiти. Переконавшись, що рум’янець минув, отець Ральф рвучко пiдвiвся, пiдняв Меггi й посадовив ii на пласке мармурове пiднiжжя пам’ятника – тепер iхнi обличчя опинилися на одному рiвнi.

– Поглянь на мене, Меггi. Нi, ти поглянь на мене!

Вона пiдняла на нього переполоханi очi – i побачила, що вiн усмiхаеться. І враз ii душа сповнилася радiстю. Якби вона й справдi помирала, то священик так не всмiхався б; вона добре знала, як багато значила для нього, бо вiн нiколи цього не приховував.

– Меггi, ти не помираеш, i нiякого раку в тебе немае. Не менi розповiдати тобi, в чiм рiч, та я краще розповiм. Твоя мати мала розповiсти тобi про це ще кiлька рокiв тому, приготувати тебе до цього, а чому вона це не зробила – поза межами мого розумiння.

Поглянувши на незбагненно-незворушного ангела вгорi, отець Ральф розсмiявся своiм стриманим смiхом.

– Господи милосердний! І що ти тiльки не змушуеш мене робити! – І продовжив, вже звертаючись до Меггi, яка з нетерпiнням чекала його пояснень: – Колись, ставши дорослою жiнкою i дiзнавшись набагато бiльше про те, як влаштований свiт, ти, можливо, згадаеш про цю розмову з нiяковiстю, а може, навiть соромом. Але нiчого соромiцького чи поганого в цьому немае. Розповiдаючи тобi про це, я, як i в рештi випадкiв, е iнструментом у руках Нашого Господа. Це моя едина функцiя на землi; iншоi в мене не може бути. Ти була налякана, ти потребувала допомоги, i Бог послав тобi помiч у моiй скромнiй особi. Затям це, Меггi, затям добряче. Я священик Господа Бога i промовляю вiд його iменi. З тобою, Меггi, трапилося те, що трапляеться з усiма жiнками. Один раз на мiсяць впродовж кiлькох днiв iз тебе виходитиме кров. Це починаеться приблизно у вiцi дванадцяти-тринадцяти рокiв. До речi, тобi ж уже виповнилося тринадцять?

– Менi п’ятнадцять, отче.

– П’ятнадцять? Тобi? – Вiн похитав головою, до кiнця не вiрячи дiвчинцi. – Що ж, якщо ти так кажеш, то менi доведеться повiрити тобi на слово. Тодi це означае, що ти розвинулася пiзнiше за бiльшiсть дiвчат. Але ця кровотеча вiдбуватиметься щомiсяця, аж поки тобi не виповниться рокiв з п’ятдесят; в одних жiнок вона трапляеться з регулярнiстю фаз мiсяця, а у других – менш регулярно. У декотрих жiнок крововиливи проходять безболiсно, а iншi мучаться вiд сильного болю. Нiхто не знае, чому в рiзних жiнок це вiдбуваеться по-рiзному. Але те, що в тебе почалися крововиливи, означае, що ти стала зрiлою. Ти знаеш, що означае «стати зрiлою»?

– Звiсно, що знаю, отче! Я ж книжки читаю. Це означае стати дорослою.

– Вiдповiдь правильна. Допоки триватимуть цi виливи, ти будеш здатна народжувати дiтей. Кровотеча – це частина циклу розмноження. Як вiдомо, у часи, що передували грiхопадiнню, Єва не мала менструацiй. Саме так i називаеться ця кровотеча – менструацiя. Менструювати. Затямила? Та коли Адам та Єва согрiшили, Господь покарав жiнку сильнiше за чоловiка, бо насправдi грiх стався саме через ii провину. Вона ж бо спокушала чоловiка. Пам’ятаеш слова з Бiблii: «В печалi народжуватимеш ти дiтей своiх». Цими словами Господь хотiв сказати ось що: для жiнки все, що пов’язане з дiтьми, буде пов’язано з болем. Дiти – це велика радiсть, але й великий бiль. Така твоя доля Меггi, i ти маеш iз нею змиритися.

Вона цього не знала, але саме в такий спосiб отець Ральф надав би допомогу будь-кому зi своiх парафiянок, хоча й з меншою особистою зацiкавленiстю: лагiдно, але дещо вiдсторонено, не асоцiюючи себе з цiею бiдою. Можливо, простiше, з меншим пафосом, вiд чого його втiха та допомога були б тiльки сильнiшими. Вiн здавався вищим за цi життевi дрiбницi, i вiд того вони самi здавалися неiстотними та скороминущими. Отець Ральф робив це пiдсвiдомо; жоден, хто приходив до нього за втiхою, не мiг поскаржитися, що вiн поглянув на нього зверхньо та з погордою або ж звинуватив у слабкостi. Багато священикiв змушували своiх парафiян почуватися винуватими, ницими та нiчого не вартими. Але не такий був отець Ральф. Вiн давав людям вiдчути, що i в нього е своi печалi та болючi проблеми, дивовижнi печалi та малозрозумiлi iм проблеми, однак вiд цього вони не ставали менш реальними. Сам вiн не знав – i нiхто не роз’яснив йому, – що левова частка його привабливостi та харизми полягала не в самiй його особистостi, а в чомусь пiднесеному, майже божественному, i водночас – такому людяному, що виходило з його душi.

Що ж стосувалося Меггi, то вiн розмовляв iз нею так само, як i Френк – як з рiвною собi. Але вiн був старшим, мудрiшим та освiченiшим за Френка, i тому – набагато кращим повiрником. А який чудовий був його голос iз ледь помiтним iрландським акцентом та округлою британською вимовою! Увесь страх та смуток, якi так мучили Меггi, немов рукою зняло. Однак вона була молода, допитлива, i тепер iй страшенно кортiло про все дiзнатися, бо вона не переймалася химерною фiлософiею тих, хто постiйно скнiв над питаннями не про власну сутнiсть, а лише про власну видимiсть. Вiн був ii другом, любовно випестуваним iдолом ii серця, новим сонцем на ii небосхилi.

– А чому не ви мали розповiсти менi про це, отче? Чому ви сказали, що це слiд було зробити матусi?

– Це тема, яку жiнки тримають у межах свого кола. Говорити про свою чи чиюсь iншу менструацiю в чоловiчому товариствi не заведено. Про це говориться строго мiж жiнками.

– А чому?

Вiн похитав головою i розсмiявся.

– Чесно кажучи, я й сам не знаю чому. Менi навiть хочеться, щоб це було не так. Але можеш повiрити менi на слово, що це саме так. Нiколи й нiкому не кажи про це анi слова, окрiм своеi матерi. І не кажи iй, що ми про це з тобою говорили.

– Гаразд, отче, не скажу.

Виходить, бути дорослою жiнкою та матiр’ю – це до бiса важко: скiльки практичних мiркувань потрiбно тримати в головi!

– Меггi, йди додому i скажи матерi, що у тебе почалися крововиливи. Попроси ii показати тобi, що в таких випадках треба робити.

– А у мами теж трапляються крововиливи?

– Вони трапляються у кожноi здоровоi жiнки. Але пiд час вагiтностi вони припиняться i почнуться знову лише пiсля того, як народиться немовля. Саме завдяки припиненню менструацiй жiнки й дiзнаються, що вони вагiтнi.

– А чому вони припиняються пiд час вагiтностi?

– Не знаю. Справдi не знаю. Вибач, Меггi.

– А чому кров виходить iз моiх сiдниць, отче?

Вiн досадливо витрiщився на ангела, який вiдповiв йому умиротвореним поглядом, анiтрохи не переймаючись жiночими проблемами. Отець Ральф потрапив у делiкатне становище. Дивно: чому Меггi так наполегливо намагаеться про все дiзнатися, адже зазвичай вона така стримана! Однак вiн усвiдомлював, що тепер став для дiвчинки джерелом знань того, про що вона не зможе прочитати в книжках, вiн не мiг виявляти перед нею анi найменшоi ознаки нiяковостi. Бо добре ii знав. Інакше вона замкнеться в собi й бiльше нiколи й нiчого в нього не спитае.

Тому священик спокiйно й терпляче пояснив:

– Кров виходить не з твоiх сiдниць, Меггi. А з прихованого отвору попереду, який мае стосунок до дiтей.

– Ой, ви хочете сказати, що саме з того отвору вони й з’являються? – мовила Меггi. – А я завжди хотiла знати – звiдки ж вони з’являються?

Вiн весело вишкiрився i зняв ii з п’едесталу.

– Ну от i розiбралися. Тепер ти знаеш, Меггi, звiдки беруться дiти?

– Ой, знаю, – вiдповiла Меггi з поважним виглядом, радiючи, що знае хоч щось. – Вони з’являються у жiнок, отче.

– А коли вони у них з’являються?

– Коли жiнкам забажаеться.

– І хто ж тобi про це розповiв?

– Нiхто. Я сама здогадалася, – вiдповiла дiвчинка.

Отець Ральф заплющив очi й сказав сам собi, що його нiяк не можна вважати боягузом за те, що вiн облишив цю тему i не став ii розвивати. Так, вiн спiвчував Меггi, але бiльше нiчим не мiг iй допомогти. Хорошого потрошку.




7


Невдовзi Мерi Карсон мало виповнитися сiмдесят два, i вона задумала влаштувати на Дрогедi найгучнiший за п’ятдесят рокiв прийом. Їi день народження припадав на початок листопада, коли було вже жарко, але ще терпимо – принаймнi для корiнних мешканцiв Джилленбоуна.

– Не забувайте, мiсiс Смiт, – прошепотiла Мiннi. – Ой, не забувайте! Третього листопада народилася сама Вона!

– Ти про що, Мiннi? – спитала економка. Кельтська загадковiсть Мiннi справляла негативний вплив на ii мiцнi й непорушнi англiйськi нерви.

– Невже ви не знаете? До того ж це означае, що Вона народилася пiд знаком скорпiона, еге ж? Жiнка-скорпiон. Оце так!

– Найменшоi гадки не маю, про що ти кажеш, Мiн!

– А про те, що скорпiон – найгiрший знак, пiд яким може народитися жiнка, моя люба мiсiс Смiт. Бо ж цi жiнки – дiти диявола, ось як! – витрiщилася на неi Кет i перехрестилася.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Дiвчина (полiнезiйською). (Тут i далi прим. пер.)




2


Британський прапор, королiвський штандарт.




3


Мiстечко на пiвденному заходi Ірландii.




4


Коштовний французький килим.




5


Невеликий клавесин.




6


100 градусiв за Фаренгейтом дорiвнюе 37,7 градусiв за Цельсiем.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/mak-kallou_koll-n/t-scho-sp-vayut-u-tern