Інферно
Дэн Браун


Пiсля того як на нього було скоено замах, професор Роберт Ленгдон втратив пам’ять. «Шукайте i знайдете» – цi рядки з безсмертноi поеми Данте лунають у його головi. Вони, безумовно, ключ до таемницi… але до якоi?





Ден Браун

Інферно





Ця книжка – художнiй твiр. Імена людей, назви фiрм, установ, мiсця?, подii, випадки й епiзоди е плодом авторськоi уяви або взятi з iнших художнiх творiв. Будь-яка схожiсть iз реальними особами, живими чи мертвими, подiями та мiсцями е суто випадковою.



Моiм батькам присвячуеться…







Подяки


Низько вклоняюся й щиро дякую!

Як i завжди, у першу чергу моему редакторовi та доброму приятелевi Джейсону Кауфману за його вiдданiсть та хист… але здебiльшого за його невичерпний добрий настрiй.

Моiй надзвичайнiй дружинi Блайт за ii любов та терплячiсть пiд час творчого процесу, а також за ii приголомшливу iнтуiцiю й доброзичливiсть як редактора «переднього краю».

Моiй невтомнiй вiрнiй подрузi Гайдi Ланж за те, що вправно впоралася з бiльшою кiлькiстю зустрiчей та розмов на бiльшу кiлькiсть тем та в бiльшiй кiлькостi краiн, анiж можна собi уявити. Я iй нескiнченно вдячний за професiйнiсть та енергiйнiсть.

Усiй командi видавництва «Doubleday» за ентузiазм, творчу жилку та зусилля, докладенi до видання моiх творiв. А особливо я вдячний Сюзаннi Герц (за те, що носить багато капелюшкiв… i носить iх елегантно), Бiллу Томасу, Майклу Вiндзору, Марii Кареллi, Лорен Гайленд, а також Сонi Метi, Тонi Чiрiко, Кетi Трегер, Енн Месiт та Маркусу Доулу за те, що вони завжди готовi допомогти. А ще моя подяка надзвичайним людям iз вiддiлу продажу видавничоi групи «Random House»… вони просто неперевершенi!

Моему мудрому порадниковi Майклу Раделу за його абсолютну iнтуiцiю в усiх справах, – великих та маленьких, – а також за його дружбу.

Моiй незамiннiй помiчницi Сюзаннi Морхаус за ii вишуканi люб’язнiсть i жвавiсть; без неi все занурилося б у хаос.

Усiм моiм приятелям iз фiрми «Transworld», зокрема Бiлу Скотту-Керру за його творчий пiдхiд, допомогу та пiдбадьорливi поради, а також Гейл Рiбак за ii чудовi керiвнi вказiвки.

Моему iталiйському видавцевi – видавничiй групi «Mondadori», а особливо Рiкi Кавалеро, П’ерi Гусанi, Джованнi Дутто, Антонiо Франчинi та Клаудii Шой; моему турецькому видавцевi – видавничiй компанii «Altin Kitaplar», зокрема Оi Альпар, Ердену Геперу та Бату Бозкурту за важливi послуги, наданi у зв’язку з мiсцями, де розгортаються подii цiеi книги.

Моiм унiкальним видавцям у всьому свiтi за iхнiй ентузiазм, важку й наполегливу працю та вiдданiсть справi.

Леону Ромеро-Монтальво та Лючано Гульельмi за iхню майстерну роботу з лондонськими та мiланськими перекладацькими веб-сторiнками.

Талановитому фахiвцевi – доктору Мартi Альварес Гонсалес за те, що провела з нами багацько часу у Флоренцii та Венецii, унаочнюючи мистецтво та архiтектуру цих мiст.

Незрiвнянному Маурiцiо Пiмпонi за все, що вiн зробив задля полегшення й покращення нашоi поiздки до Італii.

Усiм iсторикам, гiдам та фахiвцям, котрi щедро придiлили менi час у Флоренцii та Венецii, щоб подiлитися своiми знаннями: Джованнi Рао та Еудженii Антонуччi з бiблiотеки Лауренцiана, Серенi Пiнi та персоналу Палацо Веккiо; Джованнi Джустi з галереi Уффiцi; Барбарi Фiдерi з баптистерiю та флорентiйського собору Санта-Марiя дель Фiоре (Дуомо); Етторе Вiтто та Массiмо Бiссону з базилiки Сан-Марко; Джорджiо Тальяферо з Палацу дожiв; Ізабеллi дi Леонардо, Елiзабет Керол Консаварi та Еленi Свальдуз iз Венецii; Анналiзi Брунi й усьому персоналу Нацiональноi бiблiотеки Сан-Марко; я також висловлюю моi щирi подяки тим багатьом людям, яких я не згадав у цьому скороченому списку.

Ракель Дiлон i Стефанi Бельман iз лiтературноi агенцii «Sanford J. Greenburger Associates» за все, що вони роблять як тут (у США), так i за кордоном.

Винятково талановитим знавцям доктору Джорджу Абрагаму, доктору Джону Тринору i доктору Бобу Гельму за iхнi висококвалiфiкованi науковi поради.

Моiм першим читачам, якi забезпечували об’ективнiсть бачення та перспективу впродовж усього процесу роботи: Грегу Брауну, Дiку та Коннi Браунам, Ребецi Кауфман, Джерi та Олiвii Кауфманам, а також Джону Чаффi.

Знавцю веб-сторiнок Алексу Кеннону, котрий, разом iз командою агенцii «Sanborn Media Factory», пiдтримуе належний градус активностi у свiтi Інтернету.

Джаду й Кетi Грегам за те, що надали менi тихий притулок у Грiн Гейблз, коли я дописував завершальнi роздiли цiеi книги.

Пречудовим iнтернет-ресурсам «Princeton Dante Project», «Digital Dante» та «The World of Dante» Колумбiйського унiверситету.

Найбiльш моторошнi мiсця в пеклi приберiгаються для тих, хто залишаеться байдужим у час моральноi кризи.




Факт:


Згаданi в цьому романi мистецькi твори, а також лiтературнi, науковi та iсторичнi посилання е справжнiми.

Консорцiум – це реальна органiзацiя зi своiми офiсами в семи краiнах. Із мiркувань конфiденцiйностi та безпеки ii назву змiнено.

Інферно (пекло) – це пiдземний свiт в епiчнiй поемi Данте Алiг’ерi, де пекло змальовуеться у виглядi ретельно структурованого царства, заселеного iстотами, вiдомими як «привиди» – безтiлеснi душi, застряглi мiж життям i смертю.




Пролог


Я – Привид.

Я тiкаю крiзь шумливе мiсто,

Продираючись крiзь вiковiчнi горе та скорботу.

Захеканий, я пробираюсь берегом рiки Арно… звертаю лiворуч на вiа де Кастелланi та прямую на пiвнiч, криючись у затiнку палацу Уффiцi.

Та вони не вiдстають вiд мене.

Вони полюють на мене з безжальною рiшучiстю, i iхнi кроки лунають дедалi гучнiше.

Вони переслiдують мене роками. Їхня впертiсть загнала мене до пiдземного свiту… змусила жити в чистилищi… вовтузитись натужно в пiдпiллi, мов пiдземна потвора.

Я – Привид.

Тут, на поверхнi землi, я пiднiмаю очi, дивлячись на пiвнiч, але не можу взрiти прямого шляху до порятунку… бо Апеннiнськi гори застують менi перше вранiшне свiтло.

Я проходжу поза палацом iз його зубчастою вежею та годинником з однiею стрiлкою… прослизаю помiж ранкових торговцiв на п’яца дi Сан-Фiренце з iхнiми хрипкими голосами та подихом, у якому вiдчуваеться запах лампредото[1 - Популярна у Флоренцii м’ясна страва з коров’ячого шлунка. (Тут i далi – прим. ред.)] та смажених оливок. Перетнувши вулицю перед палацом Барджелло, я йду найкоротшим шляхом до вежi Флорентiйського абатства i впираюся в залiзну браму бiля пiднiжжя сходiв.

А отут треба вiдкинути найменшi вагання.

Я натискаю на ручку й заходжу до проходу, iз якого, я певен, менi вже не буде вороття. Я пiдганяю своi налитi свинцем ноги вгору, вузькими сходами… пiднiмаюся до неба гладенькими мармуровими сходинками, вичовганими й подряпаними.

Знизу долiтае вiдлуння голосiв. Благальних голосiв.

Вони вже позаду мене, вони наближаються вперто й невмолимо.

Вони не розумiють, що мае статися… не розумiють, що я для них зробив!

Яка невдячна краiна!

Я пiднiмаюся вище, i на мене тиснуть видiння… хтивi тiла, що звиваються пiд вогняним дощем, пожадливi душi, що плавають у фекалiях, зрадливi негiдники, що застигли в крижаних лещатах сатани.

Долаючи останнi сходинки, я, погойдуючись i мало не мертвий, виходжу нагору, у вологе ранкове повiтря. Кидаюся до високоi, iз мене заввишки, стiни i вдивляюся крiзь вузькi бiйницi. Далеко внизу лежить благословенне мiсто, у якому я знайшов притулок i захист вiд тих, хто виштовхнув мене у вигнання.

А голоси за спиною гукають, пiдходячи дедалi ближче:

– Те, що ти зробив, – це божевiлля!

Божевiлля породжуе божевiлля.

– Заради всього святого, – гукають вони, – скажи, де ти його сховав?

Саме заради всього святого я вам цього не скажу.

І ось я стою, загнаний у куток, притиснувшись спиною до холодного каменю. Вони зазирають вглиб моiх зелених очей, вираз iхнiх облич стае похмурим, вони вже не намагаються заманити й обдурити, вони погрожують:

– Ти ж знаеш нашi методи. Ми здатнi змусити тебе розповiсти, де воно сховане.

Саме через це я й видерся мало не до небес, рятуючись вiд вас.

А внизу, запаморочливо далеко внизу пiдi мною, червонi черепичнi дахи розпливлися передмiстям, наче море вогню, освiтлюючи прекрасну землю, якою колись мандрували гiганти… Джотто, Донателло, Брунеллескi, Мiкеланджело, Боттiчеллi.

Я трохи пiдсунувся – пальцi нiг торкнулися краю.

– Спускайся! – кричать вони. – Ще не пiзно!

О свавiльнi невiгласи! Невже ви не здатнi узрiти майбутне? Невже ви не здатнi збагнути велич та красу мого витвору? І потребу в ньому?

Я з радiстю зроблю цю завершальну жертву… а разом iз нею знищу вашу останню надiю знайти те, що ви шукаете.

Вам нiзащо не вдасться вчасно вiднайти його.

А внизу, на вiдстанi ста футiв, брукований майдан манить мене, мов прекрасна дрiмотна оаза. От якби мати бiльше часу… але час – це едина рiч, яку не здатнi здобути навiть моi чималi статки.

У цi завершальнi секунди я дивлюся вниз на майдан i помiчаю образ, який спантеличуе мене.

Я бачу твое обличчя.

Ти вдивляешся в мене iз затiнку. Твоi очi сумнi, однак я бачу в них благоговiйну шанобливiсть до того, що я звершив. Ти розумiеш, що я не маю вибору. Заради любовi до людства я мушу захистити мiй шедевр.

Вiн зростае навiть тепер… вичiкуе… нуртуе пiд червоними, мов кров, водами лагуни, у якiй не вiддзеркалюються зiрки.

Тож я вiдводжу погляд вiд твоiх очей i спрямовую його вгору, до обрiю. Стоячи високо над цим свiтом, що зiгнувся пiд тягарем власних проблем, я висловлюю свое останне прохання.

Любий Боже! Молюся Тобi, щоби свiт пам’ятав мене не як жахливого грiшника, а як славетного рятiвника, яким я е насправдi, i Тобi це вiдомо. Молюся, щоби Людство збагнуло, який дарунок я йому залишаю.

Мiй дарунок – це майбуття.

Мiй дарунок – порятунок.

Мiй дарунок – пекло.

З цими словами я шепочу: «Амiнь!» – i ступаю останнiй крок у безодню.




Роздiл 1


Спогади вирисувалися повiльно… наче бульбашки, що виринають на поверхню з темряви бездонного колодязя.

Жiнка пiд вуаллю.

Роберт Ленгдон вдивлявся в неi з протилежного боку рiчки, бурхлива вода якоi була червона вiд кровi. Жiнка стояла на далекому березi, повернувшись до нього, непорушна й серйозна, а ii лице затуляла вуаль. У руцi вона стискала тенiю – тканинну стрiчку, яку пiдняла на честь моря трупiв, що лежали побiля ii нiг. Запах смертi витав повсюди.

– Шукай, – прошепотiла жiнка. – І знайдеш.

Ленгдону тi слова почулися так, наче вiн сам вимовив iх у себе в головi.

– Хто ти? – гукнув вiн, але голос його не мав звуку.

– Час спливае, – прошепотiла вона. – Шукай i знайдеш.

Ленгдон ступив крок до рiки й побачив, що вода ii червона, мов кров, i занадто глибока, щоб перейти на той бiк. Коли Ленгдон знову пiдняв очi на жiнку пiд вуаллю, людських тiл пiд ii ногами побiльшало. Тепер iх уже сотнi, може, тисячi, декотрi були й досi живi, вони звивалися в агонii, помираючи страхiтливою, немислимою смертю: iх спопеляв вогонь, поглинали фекалii, вони гинули, пожираючи одне одного. Вiн чув iхнi сумнi стражденнi зойки, що розлiталися понад водою.

Жiнка рушила до нього, випроставши тендiтнi руки так, наче благала про допомогу.

– Хто ти?! – знову вигукнув Ленгдон.

У вiдповiдь жiнка повiльно пiдняла руку до голови i зняла вуаль, що затуляла ii обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, анiж Ленгдону спочатку здалося: за шiстдесят, статечна й сильна, наче статуя, не пiдвладна часу. Жiнка мала мужне пiдборiддя, очi, якi наче дивилися з глибини душi, i довге срiблясто-сиве волосся, що каскадом кучерiв спадало iй на плечi. На шиi в неi висiв амулет iз лазуриту – змiя, що обвилася довкола жезла.

Ленгдону здалося, що вiн ii знае… i довiряе iй.

Але ж звiдки вiн ii знае? І чому довiряе?

Ось жiнка показала на чиiсь двi ноги, що, конвульсивно сiпаючись, вистромилися з-пiд землi стопами догори; вочевидь, вони належали бiдоласi, якого свого часу поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блiдому стегнi того чоловiка виднiлася едина лiтера – R.

«R? – подумав Ленгдон, вагаючись. – Це що… Роберт[2 - Robert (англ.).], чи як? Це що – я?»

Та з обличчя жiнки зрозумiти що-небудь було неможливо.

– Шукай – i знайдеш, – повторила вона.

Раптом вона почала випромiнювати бiле свiтло… воно ставало дедалi яскравiшим. Усе ii тiло сильно завiбрувало, а потiм вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетiвшись на тисячi скалок свiтла.

Ленгдон рвучко сiпнувся й прокинувся вiд власного крику.

Кiмнату заливало яскраве свiтло. Вiн був сам. У повiтрi висiв гострий запах медичного спирту, i десь тихо дзижчав апарат штучного кровообiгу, попискуючи в унiсон iз його серцем. Ленгдон спробував поворухнути правою рукою, але рiзкий бiль зупинив його. Вiн зиркнув униз i побачив крапельницю, що впилася в шкiру його передплiччя.

Пульс Ленгдона пришвидшився, i апарат, пiдтримуючи ритм, запищав частiше.

«Де я? І що зi мною трапилося?»

У його потилицi пульсував тупий бiль. Ленгдон обережно потягнувся вiльною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звiдки йшов бiль. Пiд скуйовдженим волоссям вiн виявив твердi шишечки швiв; iх було з десяток, i iх вкривали шкiрочки засохлоi кровi.

Ленгдон заплющив очi, намагаючись пригадати нещасливий випадок.

І не пригадав нiчого. Повна порожнеча.

«А ти помiркуй».

Та однаково лише темрява.

У кiмнату поспiхом увiйшов чоловiк у медичному халатi, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монiтора Ленгдона. Вiн мав кудлату бороду, кущастi вуса та добрi очi, якi випромiнювали задумливий спокiй iз-пiд густих брiв.

– Що… сталося? – ледь вичавив iз себе Ленгдон. – Зi мною трапився якийсь нещасливий випадок?

Бородань притиснув палець до своiх губ i так само поспiхом вийшов у коридор, гукаючи когось.

Ленгдон повернув голову, але цей рух пронизав його рiзким i гострим болем, який розiйшовся по всiй черепнiй коробцi. Вiн кiлька разiв глибоко вдихнув, чекаючи, поки бiль мине. І почав потихеньку, методично вивчати свое стерильне довкiлля.

Шпитальна палата з одним лiжком. Квiтiв не було. Медичних карток також. На столi, що стояв неподалiк, Ленгдон побачив свою одежу, складену в пластиковий пакет. Одежа була заляпана кров’ю.

«О Господи. Напевне, трапилося щось дуже серйозне».

Потiм дуже повiльно Ленгдон повернув голову до вiкна бiля свого лiжка. Надворi було поночi. Усе, що вiн змiг побачити у склi, – це власне вiддзеркалення: якийсь блiдий, мов крейда, виснажений незнайомець, оточений медичною апаратурою, приеднаний до неi трубочками i дротами.

Із коридору наблизилися голоси, i Ленгдон знову спрямував погляд на кiмнату. Лiкар повернувся, але цього разу з жiнкою.

На вигляд iй було тридцять iз невеличким гаком. На нiй був синiй медичний халат, а свое русяве волосся вона зiбрала назад у товстий «кiнський хвiст», який розгойдувався в такт ii крокам.

– Я лiкарка Сiенна Брукс, – сказала жiнка, входячи до палати й усмiхаючись Ленгдону. – Сьогоднi я чергуватиму разом iз лiкарем Марконi.

Ленгдон слабко кивнув.

Висока й струнка, лiкарка Брукс рухалася впевненою ходою спортсменки. Навiть у безформному халатi вона здавалася грацiозною й гнучкою, мов лозинка. Ленгдон побачив, що, попри повну вiдсутнiсть косметики, шкiра ii обличчя надзвичайно гладенька, хоча й з однiею вадою – родимкою над губою. Очi жiнки мали м’який брунатний колiр, але були незвично пронизливими, наче iм довелося побачити надзвичайно багато, як для людини ii вiку.

– Лiкар Марконi не дуже добре володiе англiйською, – сказала вона, сiдаючи бiля Ленгдона, – i вiн попрохав мене заповнити вашу картку пацiента. – Із цими словами жiнка знов усмiхнулася йому.

– Дякую, – хрипко каркнув Ленгдон.

– Отже, – почала вона дiловитим тоном, – як вас звуть?

Вiн вiдповiв не одразу:

– Роберт… Ленгдон.

Лiкарка присвiтила йому в очi ручкою-лiхтариком.

– Де працюете?

Цю iнформацiю довелося пригадувати ще довше.

– Професор… iсторii мистецтва… i символiки. Гарвардський унiверситет.

Лiкарка Брукс спантеличено опустила лiхтарик. Лiкар iз кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неi.

– Ви американець?

Ленгдон кинув на неi нiяковий погляд.

– Рiч у тiм, що… – Жiнка замовкла, вагаючись. – Коли вас привезли сюди сьогоднi ввечерi, при вас не було посвiдчення особи. На вас був твiдовий костюм i туфлi-мокасини, тому ми вирiшили, що ви британець.

– Я американець, – запевнив ii Ленгдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому вiн вiддае перевагу якiсно скроеному одягу.

– У вас щось болить?

– Голова, – вiдповiв Ленгдон, вiдчуваючи, як посилилося гупання кровi у його черепнiй коробцi вiд яскравого свiтла лiхтарика. Слава Богу, лiкарка вже поклала його до кишенi та натомiсть торкнулася зап’ястя Ленгдона, щоб помацати його пульс.

– Ви закричали й прокинулися, – сказала жiнка. – Як ви гадаете чому?

Ленгдону на мить пригадалося дивне видiння жiнки пiд вуаллю на купi тiл, що звивалися в агонii. Шукай – i знайдеш.

– Менi наснився кошмар.

– Про що?

Ленгдон розповiв.

Лiкарка Брукс iз байдужим виразом обличчя щось записала на планшетi.

– А ви не маете якогось пояснення щодо причини появи того лячного видiння?

Ленгдон попорпався в пам’ятi i похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

– Гаразд, пане Ленгдон, – сказала жiнка, роблячи нотатки на планшетi. – Декiлька стандартних запитань. Який сьогоднi день тижня?

Ленгдон на мить задумався.

– Сьогоднi субота. Пригадую, як сьогоднi я йшов унiверситетським мiстечком… iшов на вечiрнi лекцii, а потiм… а потiм… я бiльше нiчого не пам’ятаю. Може, я упав?

– Про це поговоримо пiзнiше. Вам вiдомо, де ви е?

Ленгдон висунув найiмовiрнiше припущення:

– У массачусетськiй лiкарнi?

Лiкарка Брукс зробила ще одну нотатку у своему планшетi.

– А чи не хотiли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дiтей?

– Нi, не треба. У мене нiкого немае, – iнстинктивно вiдповiв Ленгдон. Йому завжди подобалися самотнiсть i незалежнiсть, якi забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер вiн мусив визнати, що хотiв би побачити бiля свого лiжка чиесь знайоме обличчя. – Можна було б покликати декого з моiх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

Лiкарка Брукс скiнчила писати, i до нього пiдiйшов лiкар Марконi. Пригладивши своi кущастi брови, вiн видобув iз кишенi маленький диктофон i показав його лiкарцi Брукс. Вона з розумiнням кивнула й знову обернулася до пацiента.

– Пане Ленгдон, коли вас сьогоднi привезли, ви знову й знову бурмотiли те саме.

Вона поглянула на Марконi. Той пiдняв диктофон i натиснув на кнопку.

Запис увiмкнувся, i Ленгдон почув власний голос, загальмований i неслухняний, мов у п’яного. Вiн знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь».

– Менi здаеться, – озвалася жiнка, – що то ви хотiли сказати «Дуже вибачаюсь».

Ленгдон погодився, але цього епiзоду вiн не пам’ятав.

Лiкарка Брукс увiп’ялася в нього бентежно прискiпливим поглядом.

– Чи не пригадуете ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

Ленгдон заглибився в темне провалля своеi пам’ятi – i знову побачив там жiнку пiд вуаллю. Вона стояла на березi рiки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тiлами. Сморiд смертi знову повернувся.

Раптом на Ленгдона накотилося iнстинктивне вiдчуття небезпеки… i ця небезпека загрожувала не лише йому, а всiм. Монiтор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленгдона напружилися, i вiн спробував сiсти в лiжку.

Лiкарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рiшуче притиснула назад до лiжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той пiдiйшов до столика й швидко щось там зробив.

Лiкарка Брукс нахилилася над Ленгдоном i перейшла на шепiт:

– Пане Ленгдон, тривога – це звичайний стан при травмах голови, але вам потрiбно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежiть i вiдпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволi повернеться до вас.

А бородань уже повернувся зi шприцом i подав його лiкарцi Брукс. Вона впорснула його вмiст в крапельницю Ленгдона.

– Це м’який заспокiйливий засiб, який допоможе вам розслабитися, – пояснила вона, – i дещо вгамуе бiль. – Лiкарка Брукс пiдвелася, збираючись iти. – У вас усе буде гаразд, пане Ленгдон. Просто спiть – i все. Якщо вам щось знадобиться, натиснiть на кнопку бiля вашого лiжка.

Вона вимкнула свiтло й разом iз бородатим лiкарем вийшла з палати.

У темрявi, яка заповнила кiмнату, Ленгдон вiдчув, як препарат майже миттево потрапив до його судинноi системи i потягнув його назад до того глибокого колодязя, iз якого вiн нещодавно виринув. Вiн спробував боротися з цим вiдчуттям, силомiць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темнiй кiмнатi. Потiм спробував сiсти в лiжку, але його тiло було наче чавуном налите.

Вiн повернув голову й знову побачив перед собою вiкно. Свiтло було вимкнене, тому вiддзеркалення його обличчя у склi зникло i його змiнив далекий обрiй, освiтлений вогнями лiхтарiв.

На тлi шпилiв i куполiв поле зору Ленгдона заступав один-единий царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортецi iз зубчастим парапетом i вежею триста футiв заввишки, яка розширювалася нагорi, утворюючи зубчастий виступ iз бiйницями.

Ленгдон рвучко сiв у лiжку, i голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий бiль, вiн зосередив погляд на цiй вежi.

Вiн добре знав цю середньовiчну споруду.

Вона була одна-едина в усьому свiтi.

І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячi миль вiд Массачусетсу.


***

А за вiкном, невидима в затiнку вiа Торрегаллi, кремезна жiнка легко зiскочила з мотоцикла BMW i рушила напруженою ходою пантери, що вистежуе свою здобич. Їi коротко пiдстрижене волосся, зроблене зачiскою в стилi «шипи», стирчало над пiднятим комiром чорноi мотоциклетноi куртки. Помацавши пiстолет iз глушником, вона втупилася у вiкно палати Роберта Ленгдона, де щойно згасло свiтло.

Сьогоднi ввечерi ii початковий план зазнав жахливого краху.

Варто було однiй голубцi протуркотiти – i все пiшло шкереберть.

Тепер вона повернулася, щоб закiнчити невиконане завдання.




Роздiл 2


«Невже я у Флоренцii?»

У головi Роберта Ленгдона гупало. Вiн уже сидiв, випрямивши спину, у шпитальному лiжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокiйливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.

Лiкарка Брукс поспiхом увiйшла до палати, вимахуючи своiм «кiнським хвостом».

– Щось трапилося?

Ленгдон отетерiло похитав головою.

– Я… я в Італii?

– От i добре, – сказала жiнка. – Ви вже пригадуете.

– Нi! – скрикнув Ленгдон, показуючи у вiкно на величну споруду, що вивищувалася вдалинi. – Просто я впiзнав Палацо Веккiо.

Лiкарка Брукс знову ввiмкнула свiтло, i флорентiйський обрiй зник. Пiдiйшовши до лiжка, вона сказала тихим голосом:

– Пане Ленгдон, не хвилюйтеся. У вас амнезiя середньоi тяжкостi, але лiкар Марконi запевняе, що функцii вашого мозку в порядку.

До кiмнати влетiв бородатий лiкар, вочевидь, вiн теж почув дзвiнок виклику. Поглянув на покази серцевого монiтора Ленгдона, а молода лiкарка тим часом швидко пояснювала йому iталiйською – мовляв, Ленгдон став agitato, бо дiзнався, що вiн в Італii.

«Agitato? Збуджений? – обурено подумав Ленгдон. – Не збуджений, а радше отетерiлий!» Адреналiн, що хлинув у його судини, уже почав свою вiйну iз заспокiйливим.

– Що зi мною трапилося? – суворо спитав вiн. – І який сьогоднi день тижня?

– Та все нормально, – вiдповiла жiнка. – Тепер передсвiтанковий ранок. Сьогоднi понедiлок, вiсiмнадцяте березня.

«Понедiлок. – Ленгдон змусив свiй зболений мозок повернутися до останнiх образiв, якi мiг пригадати: вiн iде сам-один у прохолоднiй темрявi унiверситетського мiстечка в Гарвардi, щоб прочитати вечiрнi суботнi лекцii. – Це було два днi тому?! – Професор спробував пригадати хоч що-небудь, що трапилося пiд час лекцiй чи опiсля них, i гостре вiдчуття панiки охопило його. – Я не можу пригадати нiчого». Серцевий монiтор знову пришвидшено запищав.

Лiкар Марконi почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лiкарка Брукс знову всiлася поруч iз Ленгдоном.

– Ви видужаете, усе буде нормально, – запевнила вона його лагiдним i тихим голосом. – Ми дiагностували у вас ретроградну амнезiю, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, вашi спогади кiлькох останнiх днiв будуть сплутаними або взагалi вiдсутнiми, але ваш мозок не зазнав непоправноi шкоди. – Вона зробила невеличку паузу. – Ви пам’ятаете мое iм’я? Я вам його сказала, коли увiйшла.

Ленгдон на мить замислився.

– Сiенна. Лiкарка Сiенна Брукс.

Жiнка всмiхнулася.

– Ось бачите. У вас уже накопичуються новi спогади.

Бiль у головi Ленгдона був майже нестерпний, а поле його периферiйного зору залишалося розмитим.

– А що… що сталося? Як я сюди потрапив?

– Гадаю, вам слiд вiдпочити, i, можливо…

– Як я сюди потрапив? – наполегливо спитав вiн, i апарат серцевого монiторингу знову пришвидшено запищав.

– Гаразд, тiльки намагайтеся дихати вiльно й розслаблено, – погодилася лiкарка Брукс, обмiнявшись iз колегою бентежними поглядами. – Я розповiм. – І вона мовила пiдкреслено серйозним тоном: – Пане Ленгдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до вiддiлення невiдкладноi допомоги й майже одразу зомлiли; iз рани на вашiй головi сочилася кров. Нiхто й гадки не мав, хто ви i як сюди потрапили. Ви щось мимрили англiйською, тому лiкар Марконi попрохав мене допомогти йому. Я приiхала сюди з Англii в академiчну вiдпустку.

Ленгдону здалося, що вiн прокинувся всерединi картини Макса Ернста[3 - Художник-авангардист, один iз провiдних сюрреалiстiв i засновникiв технiки колажу.]. «Якого бiса я опинився в Італii?» Зазвичай Ленгдон приiздив сюди в червнi раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькiй конференцii, але нинi березень.

Заспокiйливе вже дiяло сильнiше, i йому здалося, наче земне тяжiння дужчае з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крiзь матрац. Ленгдон пручався цiй силi, натужно пiдводячи голову й силкуючись не заснути.

Лiкарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повiтрi, наче янгол.

– Благаю, пане Ленгдон, – прошепотiла вона. – Травма голови е надзвичайно вразливою впродовж першоi доби. Вам треба вiдпочити, iнакше заподiете собi серйозноi шкоди.

Раптом у динамiку внутрiшнього радiо затрiскотiв чийсь голос.

– Лiкарю Марконi?

Бородань натиснув на кнопку й вiдповiв:

– S??

Голос у динамiку швидко заговорив iталiйською. Ленгдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лiкарi обмiнялися здивованими поглядами. Чи то були тривожнi погляди?

– Momento, – сказав Марконi, завершуючи розмову.

– Що сталося? – спитав Ленгдон.

Йому здалося, що очi панi Брукс трохи звузилися.

– То був черговий iз прохiдноi вiддiлення невiдкладноi допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.

У запамороченiй головi Ленгдона блиснув промiнець надii.

– Добра новина! Може, ця людина знае, що зi мною сталося.

На обличчi панi Брукс з’явився вираз невпевненостi.

– Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, i ви навiть iще не зареестрованi в нашiй системi.

Насилу долаючи дiю заспокiйливого, Ленгдон незграбно пiдвiвся й сiв у лiжку.

– Якщо хтось знае, що я тут, то ця людина мае знати, що зi мною трапилося!

Лiкарка Брукс поглянула на лiкаря Марконi, i той негайно похитав головою й постукав по своему годиннику. Жiнка знову повернулася до Ленгдона.

– Це палата iнтенсивноi терапii, – пояснила вона. – Щонайранiше до дев’ятоi ранку сюди не можна заходити нiкому. За хвилину лiкар Марконi пiде гляне, хто то прийшов i що йому чи iй треба.

– А якщо це треба менi? – напосiдливо спитав Ленгдон.

Панi Брукс терпляче всмiхнулася i, прихилившись ближче, тихим голосом сказала:

– Пане Ленгдон, е деякi речi стосовно минулоi ночi, про якi ви не знаете… стосовно того, що з вами трапилося. І перш нiж iз кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дiзнатися про всi факти. На жаль, менi здаеться, ви ще недостатньо змiцнiли, щоб…

– Якi факти?! – прискiпливо спитав у неi Ленгдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельницi боляче встромилася в його руку, i професоровi здалося, що його тiло важить кiлька сотень фунтiв. – Усе, що менi вiдомо, – це те, що я перебуваю у флорентiйському шпиталi i що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу «Дуже вибачаюсь».

Раптом у Ленгдона з’явилася лячна думка.

– Може, я став винуватцем автомобiльноi пригоди? – спитав вiн. – Може, я комусь заподiяв шкоду?

– Нi, нi, – запевнила його лiкарка. – Гадаю, що нi.

– Тодi що ж трапилося?! – настирливо спитав Ленгдон, змiрявши обох лiкарiв розлюченим поглядом. – Я маю право знати, що вiдбуваеться!

Запала довга тиша, а потiм лiкар Марконi неохоче кивнув молодiй колезi. Лiкарка Брукс шумно зiтхнула й пiдiйшла до лiжка Ленгдона.

– Гаразд, я розповiм вам те, що менi вiдомо, а ви мовчки й спокiйно вислухаете, домовилися?

Ленгдон кивнув, i цей рух голови знову спричинив гострий бiль, який вiялом розiйшовся по його черепнiй коробцi. Та професор не зважав на нього, нетерпляче чекаючи вiдповiдi на свое запитання.

– Ну, по-перше, ось що… Рана на вашiй головi не була спричинена нещасливим випадком чи автокатастрофою.

– Що ж, уже легше.

– Та не зовсiм. Насправдi вашу рану спричинила куля.

Серцевий монiтор Ленгдона пришвидшено запищав.

– Перепрошую?!

Лiкарка Брукс заговорила швидко, але впевнено:

– Об макiвку вашоi голови чиркнулася куля, i, скорiш за все, це призвело до контузii. Вам дуже пощастило, що ви не загинули. Якийсь сантиметр нижче, i… – Вона скрушно похитала головою.

Ленгдон отетерiло витрiщився на неi. «Хтось вистрелив у мене?»

Раптом звiдкись почулися сердитi голоси, почалася якась сварка. Здавалося, той, хто навiдався до Ленгдона, не надто хотiв чекати. Майже одночасно професор почув, як важкi дверi в дальньому кiнцi коридору з гуркотом розчинилися. І побачив, як до палати наближаеться якась постать.

То була жiнка, вдягнена в чорну шкiру. Гарна й сильна, вона мала темне, зiбране в короткi шипи волосся. Рухаючись iз надзвичайною легкiстю, наче ii ноги не торкалися землi, жiнка прямувала до палати Ленгдона.

Не вагаючись анi секунди, лiкар Марконi став на порозi, заступаючи iй шлях.

– Ferma! (Зупинiться!) – скомандував вiн, виставивши вперед долоню, наче полiсмен.

Незнайомка, не вповiльнюючи ходи, дiстала пiстолет iз глушником, нацiлила його в груди лiкаревi Марконi й вистрелила чергою.

Почулося сичання пострiлiв.

Ленгдон iз жахом дивився, як лiкар Марконi незграбно позадкував до палати i, вхопившись за груди, упав додолу, а на його бiлому халатi розпливлися плями кровi.




Роздiл 3


За п’ять миль вiд узбережжя Італii шикарна яхта пiд назвою «Мендацiум» завдовжки двiстi тридцять сiм футiв йшла на двигунi, прорiзаючи передранковий туман, що здiймався над легенькими й лiнькуватими хвильками Адрiатичного моря. Низький i малопомiтний корпус судна був пофарбований у сiрий колiр гарматноi бронзи, який надавав йому чiтко вловимоi загрозливоi аури вiйськового корабля.

Вiдваливши за яхту триста мiльйонiв американських зелених, ii власник мiг би пишатися тим, що вона мала всi причандали комфортабельного судна: гiдромасажну ванну, кiнотеатр, персональний батискаф i посадковий майданчик для гелiкоптера. Однак усi цi земнi блага мало цiкавили власника судна, яке вiн отримав п’ять рокiв тому. Вiн негайно позбувся бiльшостi з них i змонтував на iхньому мiсцi захищений шаром свинцю електронний командний центр, аналогiчний до тих, якi використовували в збройних силах.

Персонал оснащеноi трьома закрiпленими каналами супутникового зв’язку та додатковим комплексом наземних трансляцiйних радiостанцiй керiвноi рубки яхти «Мендацiум» налiчував майже двi дюжини людей – технiкiв, аналiтикiв й оперативних координаторiв, якi жили на суднi, перебуваючи в постiйному контактi з рiзними наземними центрами своеi органiзацii.

До складу бортовоi системи безпеки судна входив невеликий пiдроздiл добре навчених вiйськових, двi системи виявлення ракет, а також цiлий арсенал найновiших видiв зброi, якi тiльки можна було роздобути. Разом iз допомiжним персоналом – коками, прибиральниками та обслугою – персонал яхти складав понад сорок людей. Фактично то була пересувна офiсна будiвля, iз якоi ii власник здiйснював управлiння своею iмперiею.

Цей маленький, низенький чоловiчок iз засмаглою шкiрою та глибоко посадженими очима був вiдомий своiм працiвникам лише пiд прiзвиськом Начальник. Його непоказна статура й безпосереднi манери добре пасували особi, яка заробила грубенькi статки, надаючи купу приватних таемних послуг представникам тiньового маргiнесу суспiльства.

Його називали всiляко: i бездушним найманцем, i поплiчником грiха, i агентом диявола, але вiн не був анi першим, анi другим, анi третiм. Начальник лише надавав клiентам можливiсть безкарно задовольняти своi амбiцii та бажання, а те, що людство е грiховним за своею природою, його мало турбувало.

Вiн не зважав на високоморальнi протести своiх ганьбителiв, бо його моральний компас мав чiтко зафiксованi орiентири. Свою репутацiю – i сам Консорцiум – Начальник збудував на двох золотих правилах:

1. Нiколи не давай обiцянок, якi не зможеш виконати.

2. Нiколи не бреши клiенту.

Нiколи.

За всю професiйну кар’еру Начальник жодного разу не порушив своеi обiцянки й жодного разу не скасував уже укладеноi угоди. Пiд його слово можна було давати банкiвську позику – то була абсолютна гарантiя, i, хоча траплялися контракти, про якi вiн потiм шкодував, у нього навiть думки не виникало скасувати iх.

Цього ранку, вийшовши на приватний балкон пасажирського салону своеi яхти, Начальник поглянув на морськi хвилi й спробував придушити вiдчуття тривоги, яке нуртувало в його душi.

«Рiшення, прийнятi нами в минулому, е архiтекторами нашого сьогодення».

Рiшення, якi Начальник прийняв у своему минулому, забезпечили йому таке становище, iз якого вiн мiг успiшно обiйти будь-яку небезпеку й будь-яку пастку i при цьому вийти переможцем. Однак сьогоднi, вдивляючись iз вiкна в далекi вогники на узбережжi Італii, вiн вiдчув невластиву собi нервознiсть.

Рiк тому на цiй яхтi вiн ухвалив рiшення, яке загрожувало поховати все, чого вiн досяг у життi.

«Я погодився надавати послуги не тiй людинi».

Тодi Начальник нiяк не мiг цього знати, однак цей прорахунок призвiв до купи непередбачених проблем, змусивши його кинути на передову своiх найкращих агентiв iз наказом робити все, що треба, для того, аби не дати затонути його кораблевi, який небезпечно накренився.

Начальник чекав новин вiд цiлком конкретного агента-оперативника.

«Ваента», – подумав вiн, уявивши собi кремезну «спецiалiстку» зi шпичастою зачiскою. Ваента бездоганно служила йому аж до цього завдання, але минулоi ночi припустилася помилки, яка обернулася тяжкими наслiдками. Останнi шiсть годин вилилися в напружену боротьбу, у вiдчайдушну спробу вiдновити контроль над ситуацiею.

«Ваента стверджувала, що ii помилка стала результатом звичайного невезiння – голубка невчасно затуркотiла».

Однак Начальник не вiрив у везiння й невезiння. Усе, що вiн робив, органiзовувалося таким чином, щоб виключити будь-яку випадковiсть та непевнiсть. Умiння тримати все пiд контролем було його сильною стороною: передбачати кожну можливiсть, передчувати всiляку потенцiйну реакцiю й формувати дiйснiсть таким чином, щоб на виходi здобути потрiбний результат. Вiн мав бездоганну репутацiю вправного майстра успiшних таемних оборудок, яка забезпечила йому запаморочливу клiентуру – мiльярдерiв, шейхiв i навiть уряди в повному складi.

На сходi слабке вранiшне свiтло вже поглинало зорi, що висiли найнижче над горизонтом. А на палубi стояв Начальник i терпляче чекав звiстки вiд Ваенти про те, що вона виконала свое завдання точнiсiнько так, як планувалося.




Роздiл 4


На мить Ленгдону здалося, що час зупинився.

Лiкар Марконi лежав нерухомо на пiдлозi, i з його грудей струменiла кров. Долаючи дiю снодiйного у своiй судиннiй системi, Ленгдон пiдвiв очi на вбивцю зi шпичастою зачiскою, яка широким кроком долала останнi ярди коридору до вiдчинених дверей його палати. Наблизившись до порога, вона зиркнула на Ленгдона i рвучко повернула пiстолет у його бiк, цiлячись у голову.

«Зараз я помру, – збагнув Ленгдон. – Прямо отут i прямо тепер».

У невеликiй шпитальнiй палатi пролунав оглушливий вибух.

Ленгдон вiдсахнувся, не сумнiваючись, що в нього влучила куля, але то не був звук пострiлу з пiстолета нападницi. То взагалi був не пострiл, а оглушливий удар дверей, що зачинилися, коли лiкарка Брукс кинулася на них усiм тiлом i замкнула.

Із виряченими вiд страху очима жiнка рiзко крутнулася на п’ятах, сiла навпочiпки бiля свого колеги й перевiрила його пульс. Лiкар Марконi закашлявся й викашляв iз рота кров, яка тоненькими цiвочками потекла по щоцi крiзь його густу бороду. А потiм вiн сiпнувся й обм’як.

– Enrico, no! Ti prego! (Енрiко, нi! Благаю тебе!) – закричала вона.

А ззовнi об метал дверей дзвiнко ляснула черга куль. Коридор заповнився стривоженими криками.

Тiло Ленгдона так-сяк рухалося, бо панiка й iнстинкт самозбереження остаточно здолали дiю заспокiйливого препарату. Коли вiн незграбно вибирався з лiжка, його праве передплiччя рiзонув пекучий бiль. На мить йому здалося, що то куля пробила дверi i влучила в нього, але, поглянувши вниз, збагнув, що то вiд його руки вiдiрвалася крапельниця. Зi рваного отвору в передплiччi стирчав пластмасовий катетер, i з нього вже витiкала тепла кров.

Нарештi Ленгдон отямився.

Лiкарка Брукс i досi сидiла навпочiпки бiля тiла Марконi, намагаючись намацати його пульс; ii очi наливалися слiзьми. А потiм у нiй наче клацнув якийсь перемикач: вона рвучко пiдвелася й обернулася до Ленгдона. Вираз обличчя панi Брукс змiнився. Їi риси набули рiшучостi й твердостi досвiдченого лiкаря-невiдкладника, який мав здолати критичну ситуацiю.

– Ідiть за мною, – наказала вона Ленгдону.

І з цими словами лiкарка Брукс ухопила Ленгдона за руку й потягнула через кiмнату. У коридорi лунали хаотичнi звуки й стрiлянина. Вiн рушив уперед на хитких ногах, його розум прояснився й був насторожi, але тiло, накачане великою дозою заспокiйливого препарату, слухалося погано й повiльно. «Мерщiй!» Стопами вiн вiдчував прохолоду кахлiв пiдлоги, а тоненька шпитальна сорочка ледь затуляла його тiло шiсть футiв заввишки. Іще Ленгдон вiдчував, як iз його передплiччя стiкае кров, утворюючи в напiвзiгнутiй долонi маленьку калюжку.

Кулi вгризалися в масивну ручку дверей, коли лiкарка Брукс безцеремонно заштовхала Ленгдона до невеликоi туалетноi кiмнати. Вона вже зайшла туди слiдком за ним, але раптом зупинилася, рвучко обернулася i, кинувшись до стола, вхопила закривавлений твiдовий пiджак професора.

«Та на бiса вiн менi здався!» – подумав Ленгдон.

Лiкарка повернулася, стискаючи в руках пiджак, i швидко замкнула дверi туалету. Саме тiеi митi зовнiшнi дверi палати з трiскотом розчахнулися.

Молода лiкарка швидко оцiнила ситуацiю й так само швидко прийняла рiшення. Широким кроком вона перетнула невеликий туалет, пiдiйшла до дверей навпроти i, рвучко розчинивши iх, вивела Ленгдона до прилеглоi кiмнати для одужуючих. Позаду них знову почулися пострiли. Лiкарка Брукс вистромила голову в коридор i, швидко схопивши Ленгдона за руку, потягнула його до сходiв. Вiд рiзкого руху в професора запаморочилося в головi, i вiн вiдчув, що може зомлiти будь-якоi митi.

Наступнi секунд п’ятнадцять були суцiльною розмитою плямою: вони спускалися сходами… вiн спiткнувся… упав. Гупання кровi в головi Ленгдона було майже нестерпним. Його зiр затуманився, м’язи стали повiльними й неслухняними, кожен рух був наче вповiльнений.

А потiм повiтря враз стало прохолодним.

«Я надворi».

Коли лiкарка Брукс квапливо вела його темною алеею геть вiд будiвлi шпиталю, Ленгдон наступив на щось гостре й упав, боляче вдарившись об тротуар. Вона насилу поставила його на ноги, вигукуючи прокльони з того приводу, що Ленгдону ввели заспокiйливе.

Дiйшовши до кiнця алеi, Ленгдон знову спiткнувся i впав. Цього разу вона залишила його на землi, а сама вибiгла на вулицю й заволала, кличучи когось здалеку на допомогу. Ленгдон розгледiв слабенький зелений вогник таксi, що стояло перед шпитальним фасадом. Та авто не зрушило з мiсця, бо водiй, вочевидь, спав. Лiкарка Брукс щосили верещала, несамовито вимахуючи руками. Нарештi фари таксомотора ввiмкнулися й лiнькувато рушили iм назустрiч.

А позаду Ленгдона, який лежав у кiнцi алеi, iз гуркотом розчахнулися дверi й почулися кроки, що швидко наближалися. Вiн обернувся й побачив темну постать, яка кинулася до нього, мов пантера. Ленгдон спробував зiп’ястися на ноги, але лiкарка вже схопила його й заштовхувала на задне сидiння «фiата», що стояв з увiмкненим двигуном. Так-сяк запхавши професора до автiвки – половина його тiла опинилася на сидiннi, а половина на долiвцi, – лiкарка Брукс накрила його зверху власним тiлом i рвучко хряснула дверцятами.

Заспаний водiй обернувся й отетерiло витрiщився на химерну парочку, яка щойно увiпхалася до його таксi: молода жiнка з волоссям, забраним у хвiст, та якийсь чоловiк iз закривавленою рукою в подертiй шпитальнiй сорочцi. Вiн уже зiбрався наказати iм вимiтатися з його автiвки до бiсовоi матерi, як раптом бокове дзеркало вибухнуло, розсипавшись на друзки. З алеi вигулькнула якась жiнка в чорнiй шкiрянцi й чорних штанях, тримаючи у випростанiй руцi пiстолет. Зброя засичала – i лiкарка Брукс схопила Ленгдона за голову й рiзко пригнула ii додолу. Цього разу вибухнуло задне вiкно, засипавши iх скляними друзками.

Водiй не потребував подальших пояснень. Вiн щосили натиснув на газ, i таксi кулею рвонуло вперед.

Ленгдон хитко балансував на межi мiж притомнiстю й непритомнiстю. «Хтось намагаеться мене вбити?»

Коли вони повернули за рiг, лiкарка Брукс випрямилася на сидiннi й схопила Ленгдона за скривавлену руку. З отвору в його плотi неоковирно стирчав катетер.

– Погляньте у вiкно, – сказала вона тоном наказу.

Ленгдон зробив те, що було наказано. За вiкном повз них проносилися примарнi надгробки. Дивно, але чомусь те, що вони мчали повз цвинтар, тепер видавалося цiлком доречним. Ленгдон вiдчув, як пальцi лiкарки легенько мацають його передплiччя, шукаючи катетер. А потiм вона рiзко, без попередження висмикнула його.

Пекучий удар болю вразив Ленгдона прямо в голову. Вiн вiдчув, як його очi закотилися пiд лоба – i все навкруг поглинула темрява.




Роздiл 5


Верескливий дзвiнок телефону вiдiрвав погляд Начальника вiд оповитих туманом вод Адрiатики, i вiн швидко ввiйшов до свого офiсу в пасажирському салонi яхти.

«Уже й час», – подумав вiн, нетерпляче очiкуючи на новини.

Екран комп’ютера на його робочому столi замерехтiв i ожив, повiдомляючи, що сигнал дзвiнка надiйшов iз персонального кодофону «Сектра тайгер XS»; цей сигнал було скеровано через чотири невiдстежуванi маршрутизатори, а вже потiм спрямовано до його судна.

Чоловiк надягнув навушники.

– Начальник слухае, – сказав вiн, ретельно й повiльно промовляючи слова. – Розповiдай.

– Це Ваента, – почувся голос.

Начальник вiдчув у ii голосi незвичну нервознiсть. Агенти-оперативники рiдко розмовляли з Начальником напряму, а ще рiдше iм удавалося уникнути звiльнення пiсля такого провалу, який стався минулоi ночi. Проте йому були потрiбнi агенти-оперативники, щоб долати кризовi ситуацii «на мiсцi», i Ваента була найкращою для такоi роботи.

– Маю повiдомити новi оперативнi данi, – сказала жiнка.

Начальник мовчав, даючи зрозумiти, що вона мусить продовжувати.

Коли Ваента заговорила, ii тон був позбавлений емоцiй; вона явно – i невдало – намагалась утриматися в рамках холодного професiоналiзму.

– Ленгдону вдалося втекти, – повiдомила вона. – Той предмет при ньому.

Начальник сiв за робочий стiл i дуже довго сидiв мовчки.

– Зрозумiло, – нарештi сказав вiн. – Не сумнiваюся, що вiн якнайскорiше зв’яжеться з представниками влади.


***

Двома палубами нижче, у захищеному й безпечному керiвному центрi судна, старший координатор Лоренс Нолтон, сидячи в приватнiй кабiнцi, помiтив, що закодований дзвiнок до начальника скiнчився. Вiн сподiвався, що той отримав добру новину. Останнi два днi знервованiсть шефа було видно неозброеним оком i кожен оперативник на борту судна вiдчував, що тривае якась операцiя, на яку зроблено високi ставки.

«Ставки надзвичайно високi, i цього разу Ваента постараеться зробити все як слiд».

Нолтон мав великий досвiд керування ретельно розробленими планами, але цей конкретний сценарiй розпався на шматки й перетворився на хаос, тому Начальник узявся особисто керувати його втiленням.

«Ми потрапили в ситуацiю, у якiй нам нiколи не доводилося бувати».

Хоча наразi у всьому свiтi виконувалися пiвдесятка iнших завдань, усiма ними займалися рiзнi оперативники Консорцiуму, щоб дати змогу Начальнику i його персоналу на борту яхти «Мендацiум» зосередитися на реалiзацii саме цього плану.

Їхнiй клiент стрибонув iз даху i вбився кiлька днiв тому у Флоренцii, але Консорцiум i досi мав багато важливих завдань у списку вже оплачених цим чоловiком замовлень, виконання яких вiн довiрив цiй органiзацii незалежно вiд того, як могли скластися обставини. Тому Консорцiум, як i завжди, мав намiр виконувати цi замовлення без зайвих питань.

«Я маю виконувати накази», – подумав Нолтон. Вiн справдi збирався виконувати iх сумлiнно й беззаперечно. Координатор вийшов зi своеi звуконепроникноi кабiнки й оминув iз пiвдесятка iнших скляних кiмнаток – прозорих i непрозорих, – де черговi офiцери займалися iншими аспектами цього самого завдання.

Нолтон пройшов крiзь розрiджене й охолоджене повiтря головного пункту управлiння, кивнув технарям й опинився в невеликiй високiй комiрчинi з дюжиною сейфiв. Вiдiмкнувши один iз них, вiн видобув його вмiст – це була яскраво-червона флешка. Згiдно з прикрiпленою до неi карткою, флешка мiстила великий вiдеофайл, котрий iхнiй клiент наказав передати основним засобам масовоi iнформацii в конкретний час завтра вранцi.

Завтрашне анонiмне оприлюднення – справа нескладна, але, згiдно з протоколом щодо цифрових носiiв iнформацii, у робочому графiку цей файл був позначений як такий, що пiдлягав перегляду сьогоднi, за добу до пересилання, аби забезпечити Консорцiуму достатньо часу для здiйснення, у разi потреби, необхiдного декодування, перекомпонування й iнших пiдготовчих процедур, виконання яких може знадобитися перед оприлюдненням, призначеним на конкретний час.

«Потрiбно врахувати все, усунувши найменшу можливiсть будь-якоi випадковостi».

Нортон повернувся до своеi прозороi кабiнки i, зачинивши важкi склянi дверi, вiдгородився вiд зовнiшнього свiту.

Потiм клацнув вимикачем на стiнi – i кабiнка вмить стала непрозорою. Заради конфiденцiйностi всi офiси на борту яхти були обладнанi склом iз «пристроем на завислих частинках». Прозорiсть такого ПЗЧ-скла можна було легко змiнювати, подаючи на нього електричний струм або вимикаючи його. Цей струм або структурував, або хаотизував мiльйони паличкоподiбних частинок, пiдвiшених у склянiй панелi.

Розкладання всього по полицях та чiтке структурування було нарiжним каменем успiху Консорцiуму.

«Кожен мае знати лише власне завдання. І нiкому нiчого не розповiдати».

І тепер, усамiтнившись у своiй кiмнатцi, Нолтон вставив флешку в комп’ютер i клацнув по файлу, щоб проаналiзувати його.

Екран його комп’ютера враз почорнiв… i в динамiках почувся плюскiт води. Потiм на екранi з’явилося зображення – розпливчасте й непевне. Виринаючи з темряви, поволi почала вимальовуватися сцена – iнтер’ер якоiсь печери чи гiгантського пiдземелля… Долiвкою тоi порожнини була вода, як у пiдземному озерi. Якимось дивовижним чином та вода була немов пiдсвiчена знизу.

Нолтон досi не бачив нiчого схожого. Уся печера свiтилася моторошно-химерним червонуватим кольором, а на ii блiдих стiнах колихалися схожi на вусики вiддзеркалення маленьких хвильок на водi.

«Де це? Що це за мiсцина?»

Плюскiт води тривав, i камера спочатку нахилилася вниз i опустилася вертикально, до води, аж поки не пронизала ii освiтлену поверхню. Плюскiт стих, йому на змiну прийшла лячна пiдводна тиша. Занурившись, камера опускалася далi й, здолавши кiлька футiв водноi товщi, зупинилася, сфокусувавшись на днi печери, вкритому намулом.

До дна була пригвинчена прямокутна табличка з блискучого титану. На нiй був напис.



У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.


На табличцi викарбуванi iм’я й дата.

Те iм’я було iменем iхнього клiента.

Але датою був… завтрашнiй день.




Роздiл 6


Раптом Ленгдон вiдчув, як чиiсь дужi руки пiднiмають його… вириваючи iз забуття й допомагаючи вийти з таксi. Босими ногами вiн вiдчув холод тротуару.

Спираючись на плече тендiтноi лiкарки Брукс, Ленгдон почвалав безлюдним проходом мiж двома багатоквартирними будинками. Шумiв ранковий вiтерець, роздуваючи його шпитальне вбрання, i Ленгдон вiдчув прохолоду в тому мiсцi, де ii не слiд було вiдчувати.

Вiд заспокiйливого, яке йому ввели в шпиталi, затьмарився не лише зiр, а й розум. Йому здавалося, наче вiн потрапив пiд воду й тепер продираеться крiзь якесь липке й тьмяно освiтлене середовище. Сiенна Брукс тягнула його вперед, пiдтримуючи iз силою, дивовижною для ii тендiтного тiла.

– До сходiв, – сказала вона, i Ленгдон здогадався, що то вони наблизилися до бокового входу будiвлi.

Ухопившись за перила, вiн запаморочено поплентався вгору, долаючи одну сходинку за один крок. Його тiло почувалося незграбним та важким. Лiкарка Брукс допомагала Ленгдону, пiдпихаючи його ззаду. Коли вони дiсталися до сходового майданчика, вона набрала на старому iржавому табло якiсь цифри – дверi задзижчали й вiдчинилися.

Повiтря всерединi виявилося ненабагато теплiшим, але кахлi на долiвцi здалися йому м’яким килимом пiсля холодного й шорсткого тротуару надворi. Пiдвiвши Ленгдона до крихiтного лiфта, лiкарка Брукс вiдчинила його складанi дверi, рiзко смикнувши iх убiк, i заштовхала професора до кабiнки, не бiльшоi за телефонну будку. У лiфтi стояв запах цигарок «Емес» – гiрко-солодкий аромат, так само всюдисущий в Італii, як i аромат кави еспресо. Вiд цього запаху в Ленгдона трохи прояснилося в головi. Лiкарка Брукс натиснула на кнопку, i десь високо над ними клацнули й закрутилися зморенi шестернi.

Тепер – угору…

Старий скрипучий ящик пiднiмався, погойдуючись i вiбруючи. Його стiни були звичайнiсiнькою металевою решiткою, i Ленгдон спiймав себе на тому, що спостерiгае, як повз них ритмiчно пропливають нутрощi лiфтовоi шахти. Навiть у напiвпритомному станi страх Ленгдона перед обмеженим простором, який переслiдував його все життя, знову ожив i набув реальних обрисiв.

«Не дивися».

Вiн прихилився до стiни, намагаючись перевести дух. Передплiччя болiло, i коли вiн поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твiдового пiджака, наче бинтом. Решта пiджака звисала позаду нього на долiвку, добряче забруднена.

Вiн заплющив очi, намагаючись полегшити бiль, що гупав у головi, i темрява поглинула його.

Знову вирисувалася вже знайома картина: жiнка пiд вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як i ранiше, вона стояла на березi кривавоi рiки, а довкола неi звивалися й вигиналися людськi тiла. Вона мовила Ленгдону благально:

– Шукай – i знайдеш!

У Ленгдона з’явилося вiдчуття, наче вiн мае врятувати ii… врятувати iх усiх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

– Хто ти? – гукнув вiн у тишi. – Що тобi треба?

Розкiшне срiблясто-сиве волосся жiнки трiпав гарячий вiтер.

– У нас залишаеться все менше часу, – прошепотiла вона, торкаючись свого амулета. А потiм раптом вибухнула слiпучим стовпом вогню, який шугонув через рiку й поглинув iх обох.

Ленгдон скрикнув i рiзко розплющив очi.

Лiкарка Брукс стурбовано глянула на нього.

– Що сталося?

– Моi галюцинацii тривають! – вигукнув Ленгдон. – Та сама картина.

– Жiнка зi срiблястим волоссям? І купа трупiв?

Ленгдон кивнув, i на його лобi виступили краплини поту.

– Із вами все буде гаразд, – запевнила його лiкарка, хоча в самоi голос тремтiв. – Повторнi видiння е звичайними для стану амнезii. Та функцiя мозку, що займаеться сортуванням та категоризацiею ваших спогадiв, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замiнюе тепер однiею картиною.

– Не надто приемна картина, – насилу вимовив Ленгдон.

– Знаю, але доки ви не видужаете, вашi спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазii – усе змiшаеться докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снiв.

Лiфт сiпнувся й завмер, i лiкарка Брукс знову рвучко розчинила складанi дверi. Вони вийшли й знову кудись пiшли, цього разу темним високим коридором. Потiм пройшли повз вiкно, за яким у передсвiтанковiй iмлi проступали розпливчастi обриси флорентiйських дахiв. У дальньому кiнцi коридору Сiенна Брукс нагнулася, видобула з-пiд горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й вiдiмкнула дверi.

Квартира була маленька, а повiтря в нiй наштовхувало на думку про вiковiчну боротьбу ароматизованоi ванiллю свiчки зi старим килимом. Меблi та iншi речi були в кращому разi скромними, наче вона придбала iх на дешевому розпродажу в чиемусь дворi. Лiкарка Брукс покрутила термостат – i батареi опалення з шумом ожили.

Вона на мить завмерла, заплющивши очi, i гучно зiтхнула, немов збираючись iз думками. А потiм обернулася й допомогла Ленгдону ввiйти до скромноi кухоньки, де бiля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткi стiльцi.

Ленгдон був рушив до стiльця, сподiваючись на нього сiсти, але лiкарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вiльною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерiв, кiлька пакетiв iз макаронами, бляшанка «Кока-коли» та пляшечка кофеiнових пiгулок «Ноудоз».

Сiенна Брукс дiстала пляшечку i висипала Ленгдону в долоню шiсть пiгулок.

– Це кофеiн, – сказала вона. – Приймаю, коли в мене нiчна змiна, як сьогоднi.

Ленгдон пiднiс пiгулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

– А ви iх розжуйте, – порадила лiкарка. – Так вони потраплять вам у кров швидше i допоможуть здолати дiю заспокiйливого.

Ленгдон пожував i аж скривився. Пiгулки були гiркi й розрахованi на те, щоб iх ковтали цiлком. Лiкарка Брукс вiдчинила холодильник i подала Ленгдону напiвпорожню пляшку води «Сан-Пелегрiно». Той вдячно припав до неi, зробивши кiлька великих ковткiв.

Тим часом «хвостата» лiкарка зняла з його руки iмпровiзований бинт, який змайструвала з рукава твiдового пiджака, i поклала його на кухонний стiл. Потiм пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленгдон вiдчув, як тремтiли ii тонкi пальцi.

– Житимете, – заявила лiкарка Брукс.

Ленгдон вiдчув за неi тривогу, хоча ще й досi не вповнi збагнув те, що з ними щойно трапилося.

– Лiкарко Брукс, – озвався вiн. – Нам треба когось викликати. Із консульства… з полiцii. Хоч кого-небудь.

Вона кивнула, погоджуючись.

– Звiсно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене «лiкарко Брукс», мене звуть Сiенна.

Ленгдон кивнув.

– Дякую. Мене звуть Роберт. – Схоже, той зв’язок, що виник мiж ними, коли вони обое тiкали вiд смертi, потребував фундаменту, складеного з iхнiх iмен. – Ти сказала, що ти британка?

– Так, за народженням.

– Але я не чую англiйського акценту.

– От i добре, – вiдповiла вона. – Я дуже старалася його позбутися.

Ленгдон хотiв був спитати чому, але Сiенна кивнула, щоб вiн йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленькоi похмуроi ванноi кiмнати. У дзеркалi над раковиною Ленгдон побачив свое обличчя вперше, вiдтодi як бачив його у вiкнi шпитальноi палати.

Те, що вiн побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очi були червонi й втомленi. Пiдборiддя вкривала густа щетина.

Сiенна вiдкрутила кран i спрямувала поранену руку пiд холодну, як крига, воду. Гострий бiль обпалив передплiччя, але Ленгдон, скривившись, тримав руку пiд водою.

Сiенна витягнула свiжу махрову серветку й побризкала на неi антибактерiальним мийним розчином.

– Може, вiдвернешся, щоб не бачити?

– Усе нормально. Менi неважко витримати такий…

Сiенна сильно потерла його рану, i пекучий, мов розжарений метал, бiль стрiльнув у руку. Ленгдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.

– Ти ж не хочеш пiдхопити iнфекцiю, – сказала вона, шкрябаючи ще сильнiше. – До того ж, якщо ти збираешся розмовляти з владою, тобi слiд бути жвавiшим, нiж тепер. Нiщо так не збiльшуе продукування адреналiну, як бiль.

Ленгдон тримався аж десять секунд, принаймнi йому так здалося, але потiм висмикнув руку. Досить! А й дiйсно: тепер вiн почувався дужчим i жвавiшим, а бiль у руцi цiлком перекрив бiль у головi.

– От i добре, – сказала вона, закручуючи кран i витираючи професоровi руку чистим рушником. Потiм Сiенна наклала йому на передплiччя невеличку бинтову пов’язку, i, коли вона це робила, Ленгдон мимоволi помiтив те, чого не помiчав ранiше, i те, що вiн помiтив, дуже його засмутило.

Майже сорок рокiв вiн носив антикварну колекцiйну модель годинника з Мiкi-Маусом, який подарували йому батьки. Усмiхнений писок мишеняти i лапки, якими вiн несамовито розмахував, слугували Ленгдону щоденним нагадуванням про те, що слiд частiше всмiхатися i сприймати життя менш серйозно.

– Мiй… наручний… годинник, – сказав професор, затинаючись. – Вiн зник! – Без нього Ленгдон раптом вiдчув себе неповним, незавершеним. – Коли я з’явився в шпиталi, на менi був годинник?

Сiенна спантеличено зиркнула на нього, явно заiнтригована тим, що його хвилюе така начебто тривiальна рiч, як годинник.

– Нiякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кiлька хвилин, i ми помiркуемо, як тобi допомогти. – Вона обернулася, щоб пiти, але на порозi зупинилася й зустрiлася з ним поглядом у дзеркалi. – А поки мене не буде, раджу тобi добряче подумати – чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.

– Стривай, а ти куди?

– Ти ж не збираешся розмовляти з полiцiею майже голяка. Пiду пошукаю тобi якусь одiж. Мiй сусiд приблизно такий самий за розмiрами. Його немае вдома, а я годую його кота. Тому вiн передi мною в боргу.

І з цими словами Сiенна пiшла.

Роберт Ленгдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впiзнав iндивiда, який на нього звiдти дивився. «Комусь треба, щоб я помер». У головi професора знову залунало його малорозбiрливе маячливе бурмотiння, яке вiн почув у шпиталi на диктофонi: «Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь».

Вiн понишпорив у пам’ятi, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нiчого, окрiм порожнечi. Ленгдон знав лише, що вiн у Флоренцii i що куля поранила його в голову.

Коли професор вдивлявся у своi втомленi очi, йому раптом подумалося, що вiн ось-ось прокинеться вдома у своему крiслi, стискаючи в однiй руцi порожнiй келих для мартiнi, а в другiй – примiрник «Мертвих душ», i вкотре збагне, що джин «Бомбейський сапфiр» у жодному разi не можна змiшувати з Гоголем в одному коктейлi.




Роздiл 7


Ленгдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талiю рушником. Похлюпавши водою в обличчя, вiн обережно помацав на потилицi шви, якi йому наклали у вiддiленнi невiдкладноi допомоги. Шкiра болiла, та вiн розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши ii. Кофеiновi пiгулки вже подiяли, i Ленгдон нарештi вiдчув, як туман, що огортав його, розвiюеться.

«Думай, Роберте. Спробуй пригадати».

Раптом глуха, без вiкон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобii, i Ленгдон вийшов у залу, iнстинктивно рушивши до стовпа свiтла, що линуло з кiнця коридору крiзь прочиненi дверi. Кiмната виявилася таким собi iмпровiзованим кабiнетом – iз простеньким робочим столом, потертим обертальним стiльцем, набором книг на пiдлозi i, хвала Господу, iз вiкном.

Ленгдон рушив до денного свiтла.

Удалинi свiтанкове тосканське сонце от-от мало нiжно торкнутися найвищих точок мiста, що прокидалося: вежi Джотто, Флорентiйського абатства та палацу Барджелло. Ленгдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повiтря посилювало повний спектр сонячного свiтла, що вже визирало з-понад пагорбiв.

Це називали «свiтлом художникiв».

А в центрi обрiю горою здiймався купол iз червоноi черепицi, прикрашений у найвищiй точцi позолоченою мiдною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марiя дель Фiоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескi, змайструвавши масивний купол цього собору, увiйшов в iсторiю архiтектури, i тепер, через п’ять сторiч, ця споруда триста сiмдесят п’ять футiв заввишки вперто стояла нерухомим гiгантом на п’яца дель Дуомо.

«Чому я опинився у Флоренцii?»

Для Ленгдона, який усе життя захоплювався iталiйським мистецтвом, Флоренцiя стала одним з улюблених пунктiв призначення в усiй Європi. Це було мiсто, на вулицях якого в дитинствi грався Мiкеланджело, тут у мистецьких студiях народився iталiйський Ренесанс. Це була Флоренцiя; ii галереi манили до себе мiльйони туристiв, котрi милувалися «Народженням Венери» Боттiчеллi, «Благовiщенням» Леонардо, а також красою й гордiстю мiста – статуею Давида.

Ленгдон був заворожений «Давидом» Мiкеланджело, iще коли вперше побачив його в пiдлiтковому вiцi, опинившись в Академii образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу «Рабiв», грубо витесаних Мiкеланджело, Ленгдон раптом вiдчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по собi догори, до шедевра заввишки сiмнадцять футiв. Самi лише велетенськi розмiри «Давида» i його випукла мускулатура спантеличували бiльшiсть гостей, якi бачили статую вперше, але Ленгдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мiкеланджело вдався до класичноi традицii контрапосту для створення iлюзii, наче Давид подався трохи праворуч i його лiва нога майже не мае нiякого навантаження, тодi як насправдi його лiва нога тримала на собi тонни гранiту.

Саме «Давид» уперше викресав у Ленгдона iскру розумiння того впливу, який справляе на людину велика скульптура. А тепер Ленгдон намагався пригадати, чи ходив вiн дивитися на цей шедевр упродовж кiлькох останнiх днiв, але единим спогадом, що виринав зi свiдомостi, було те, як вiн прокинувся у шпиталi i як у нього на очах убили безневинного лiкаря. «Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся… – Почуття провини було таким, що професора мало не нудило. – Що ж я скоiв?»

Коли Ленгдон стояв бiля вiкна, у поле його периферiйного зору потрапив переносний комп’ютер на столi. І вiн раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулоi ночi, могло потрапити в новини.

«Якщо я зможу вийти в Інтернет, то знайду вiдповiдi на своi запитання».

Ленгдон повернувся до дверей i гукнув:

– Сiенно!

Тиша. Вона й досi у квартирi сусiда – шукае йому одiж.

Не сумнiваючись, що Сiенна з розумiнням поставиться до його втручання, Ленгдон розкрив переносний комп’ютер й увiмкнув його.

Екран замерехтiв i ожив: стандартна заставка фiрми «Windows» – «Блакитна хмарина». Ленгдон миттю зайшов на гуглiвську сторiнку «Пошук в Італii» i вдрукував у вiконце «Роберт Ленгдон».

«Бачили б мене моi студенти», – подумав вiн, починаючи пошук. Ленгдон регулярно вiдчитував своiх студентiв за те, що вони вишукували в «Гуглi» самих себе; то був новий химерний спосiб проводити час, який, мов пошесть, уразив нинi американську молодь.

На екранi з’явилася сторiнка з результатами пошуку: сотнi посилань, що стосувалися Ленгдона, його книжок i лекцiй. «Але це не те, що я шукаю».

Вiн клiкнув – i з’явилася нова сторiнка – результати пошуку за фразою «Роберт Ленгдон».

Автографи на книгах: Роберт Ленгдон мае з’явитися в…

Звернення Роберта Ленгдона до випускникiв…

Роберт Ленгдон публiкуе пiдручник для символогiв-початкiвцiв…

Список займав кiлька сторiнок, однак Ленгдон не побачив нiчого, що стосувалося б недавнiх подiй, а тим бiльше того, що могло кинути свiтло на ту халепу, у яку вiн ускочив. «Що ж сталося минулоi ночi?» Ленгдон продовжив пошуки, вийшовши на веб-сторiнку «The Florentine» – англомовноi газети, що видавалася у Флоренцii. Вiн пробiгся очима по заголовках, проглянув роздiл гарячих новин та полiцейський блог i дiзнався про пожежу в помешканнi, урядовий скандал через розкрадання державних коштiв i про низку дрiбних порушень закону.

«Ну хоча б що-небудь!»

Професор затримався на сенсацiйному заголовку в роздiлi гарячих новин, де йшлося про те, що якийсь мiський чиновник помер минулоi ночi вiд серцевого нападу на майданi бiля собору. Ім’я того чиновника ще не оприлюднили, але нiчого кримiнального в цьому нещасливому випадку полiцiя не побачила.

Насамкiнець, не знаючи, що робити далi, Ленгдон увiв пароль до своеi гарвардськоi електронноi пошти й перевiрив новi повiдомлення, сподiваючись знайти в них вiдповiдi на своi запитання. Але знайшов лишень кiлька звичайних повiдомлень вiд колег, студентiв та друзiв. Бiльшiсть iз них стосувалася зустрiчей, призначених на наступний тиждень.

«Таке враження, що про мое зникнення нiхто не знае».

Вiдчуваючи ще бiльшу невпевненiсть, Ленгдон вимкнув комп’ютер i склав його. Вiн хотiв був пiти з кiмнати, як щось впало йому в око. Край стола Сiенни. На стосi старих медичних журналiв i газет стояла полароiдна фотографiя. То був знiмок Сiенни Брукс та ii бородатого колеги; вони стояли разом у коридорi шпиталю й усмiхалися.

«Лiкар Марконi», – винувато подумав Ленгдон, беручи зi стола фото й роздивляючись його.

Коли вiн ставив фото назад на стос книг та журналiв, iз подивом помiтив зверху того стосу жовтий буклет. То була потерта театральна програмка лондонського театру «Глобус». Якщо вiрити обкладинцi, програмка стосувалася постановки шекспiрiвськоi п’еси «Сон лiтньоi ночi», здiйсненоi майже двадцять п’ять рокiв тому.

На тiй програмцi було написано вiд руки фломастером: «Люба, нiколи не забувай, що ти – чудо».

Ленгдон узяв програмку – i з неi на стiл випав стос газетних вирiзок. Вiн спробував швидко покласти iх на мiсце, та коли розгорнув буклет на пожовклiй сторiнцi, де зберiгалися тi вирiзки, то аж закляк вiд здивування.

Ленгдон стояв i витрiщався на фотопробу дитини-актора на роль пустотливого ельфа Пака у п’есi Шекспiра. На знiмку була маленька дiвчинка вiком рокiв п’ять, не бiльше, ii русяве волоссячко було зiбране ззаду в уже знайомий Ленгдону «кiнський хвiст».

Пiд фото стояв пiдпис: «Народження новоi зiрки».

Автор стислого бiографiчного нарису аж захлинався вiд захвату, розповiдаючи про театрального вундеркiнда – Сiенну Брукс, дiвчинку з фантастичним IQ, яка за одну нiч завчила ролi всiх персонажiв i пiд час перших репетицiй часто пiдказувала текст своiм колегам-претендентам на ту чи iншу роль. Серед хобi цiеi п’ятирiчноi дiвчинки були скрипка, шахи, бiологiя та хiмiя. Дитя заможного подружжя з лондонського передмiстя Блекгiт, вона вже встигла прославитися в наукових колах: у чотири роки крихiтка перемогла шахового гросмейстера, граючи чорними, та ще й читала трьома мовами.

«Отакоi! – подумав Ленгдон. – Оце так Сiенна! Що ж, це принаймнi дещо пояснюе».

Професор пригадав, що одним iз найвiдомiших випускникiв Гарварду був вундеркiнд на iм’я Саул Крiпке, який у вiцi шести рокiв самотужки вивчив iврит, а до дванадцяти рокiв устиг прочитати всi твори Декарта. Ленгдон пригадав також, що недавно читав про одного феноменального хлопця на iм’я Моше Кай Кавалiн, котрий в одинадцятирiчному вiцi здобув унiверситетський диплом iз середнiм балом 4,0 i виборов титул чемпiона Сполучених Штатiв у бойових мистецтвах, а в чотирнадцять рокiв видав книгу пiд назвою «Це нам до снаги».

Ленгдон узяв iншу газетну вирiзку – то була стаття з фотографiею Сiенни у вiцi семи рокiв: «Генiальна дитина демонструе IQ у 208 балiв».

Ленгдон навiть не знав, що коефiцiент розумового розвитку бувае настiльки високим. У статтi йшлося про те, що Сiенна Брукс вiртуозно грала на скрипцi, мала здатнiсть вивчити iноземну мову впродовж мiсяця й самотужки займалася анатомiею та психологiею.

Вiн глянув на вирiзку з медичного журналу: «Майбутне думки – не всi уми народжуються рiвними».

У цiй статтi було фото Сiенни, десятирiчноi бiлявки. Вона стояла бiля якогось великого медичного приладу. Стаття мiстила iнтерв’ю з лiкарем, котрий пояснив: томографiя мозочка Сiенни продемонструвала, що вiн мае фiзичнi вiдмiнностi вiд мозочкiв iнших людей; у випадку Сiенни ця вiдмiннiсть полягае в тiм, що ii мозочок – це дещо бiльший i бiльш обтiчний за формою орган, здатний обробляти вiзуально-просторову iнформацiю в такий спосiб, який бiльшостi людей навiть уявити важко. Лiкар пояснив цю фiзiологiчну перевагу Сiенни незвичайно швидким клiтинним зростанням у ii мозку, дуже схожим на зростання ракових клiтин, однак вiдмiннiсть полягала в тому, що зростала корисна мозкова тканина, а не смертоноснi раковi клiтини.

Потiм Ленгдон знайшов вирiзку з провiнцiйноi газети.

Стаття називалася «Прокляття обдарованостi».

Цього разу фото не було, але в статтi йшлося про молодого генiя Сiенну Брукс, яка намагалася ходити до звичайноi школи, але зазнавала принижень i глузування з боку iнших учнiв, бо не вписувалася в iхнiй колектив. У статтi писалося також про самотнiсть, вiд якоi страждають обдарованi молодi люди, чиi соцiальнi навички вiдстають вiд iхнього розумового розвитку, i про той бойкот, якого вони часто зазнають.

Якщо вiрити цiй статтi, Сiенна втекла з дому у восьмирiчному вiцi й виявила достатньо розуму, щоби прожити самотужки непомiченою впродовж десяти днiв. Їi знайшли в фешенебельному лондонському готелi, де вона, удавши iз себе доньку багатого пожильця, поцупила ключа й замовляла доставку харчiв i напоiв до номера за його рахунок. Судячи з усього, упродовж того тижня вона примудрилася прочитати тисячу шiстсот сторiнок знаменитого пiдручника з анатомii Генрi Грея. Коли представники влади поцiкавилися, чому вона читала медичнi тексти, дiвчинка вiдповiла, що iй хотiлося дiзнатися, що не так iз ii мозком.

Ленгдону стало всiм серцем шкода ту маленьку дiвчинку. Якою ж самотньою мае почуватися дитина, котра так сильно вiдрiзняеться вiд iнших дiтей! Вiн знову склав докупи всi вирiзки, затримавши ще раз погляд на фотографii п’ятирiчноi Сiенни в ролi Пака. Ленгдон мав визнати, що з огляду на сюрреалiстичнi обставини його сьогоднiшнього знайомства iз Сiенною вона навдивовижу добре пiдходила на роль пустотливого ельфа, здатного насилати сни. І Ленгдону захотiлося, щоб вiн, як i персонажi шекспiрiвськоi п’еси, змiг прокинутися i вдати, наче все те, що сталося нещодавно, йому просто наснилося.

Ленгдон обережно вклав вирiзки до тоi самоi сторiнки й згорнув програмку, несподiвано вiдчувши сум, коли ще раз побачив напис на обкладинцi: «Люба, нiколи не забувай, що ти – чудо».

Його погляд зупинився на вiдомому символi, що прикрашав обкладинку театральноi програмки. То була давньогрецька пiктограма, яку зображували на бiльшостi театральних програмок у всьому свiтi, – символ вiком двi з половиною тисячi рокiв, що став синонiмом драматичного театру.

Le maschere. Маска.








Ленгдон поглянув на традицiйнi обличчя трагедii й комедii, що дивилися на нього з обкладинки, i раптом вiдчув у вухах якесь дивне гудiння: наче в його головi натягували дрiт i той дрiт натужно вiбрував. Гострий, мов удар кинджала, бiль пронизав його мозок. Образи масок попливли перед його очима. Ленгдон охнув, хапаючи ротом повiтря, i, обхопивши голову руками, опустився на стiлець, що стояв бiля стола.

У темрявi, що огортала Ленгдона, на нього люто накинулися тi самi видiння – яскравi й контрастнi.

Знову срiбноволоса жiнка з амулетом гукала його з протилежного боку кривавоi рiки. Їi розпачливi зойки пронизували просякнуте смородом повiтря, вони ледь чулися крiзь вигуки замордованих та вмирущих, якi звивалися в агонii. Людських тiл було стiльки, скiльки око сягало. Знову Ленгдон побачив ноги з написом R. Людина, закопана по пояс головою донизу, вiдчайдушно вимахувала ними в повiтрi, немов крутила педалi.

– Шукай – i знайдеш! – гукнула жiнка Ленгдону. – Час спливае!

Знову Ленгдон вiдчув нагальну потребу допомогти iй… допомогти кожному. Охоплений вiдчаем, вiн крикнув iй через кривавий потiк:

– Хто ти?!

І знову жiнка пiдняла руку й вiдсунула вуаль, за якою Ленгдону вiдкрилося те саме надзвичайне обличчя, яке вiн бачив ранiше.

– Я – життя, – вiдповiла вона.

Раптом у небi над нею вирисувалося гiгантське видiння – страхiтлива маска з довгим, схожим на дзьоб носом та двома палаючими зеленими очима, якi витрiщалися на Ленгдона.

– А я… я – смерть, – прогудiв голос.




Роздiл 8


Ленгдон рiзко розплющив очi та глибоко вдихнув. Вiн i досi сидiв за робочим столом Сiенни, обхопивши голову руками. Серце його несамовито калатало.

«Що ж це, в бiса, зi мною коiться, га?»

Видiння срiбноволосоi жiнки й дзьобатоi маски не йшли йому з пам’ятi. Я – життя. А я – смерть. Вiн спробував викинути тi видiння з голови, але вони немов витаврувалися в його мозку. А зi стола на нього витрiщалися двi маски з театральноi програмки.

«Вашi спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими, – сказала йому Сiенна. – Минуле, сьогодення й фантазii – усе змiшаеться докупи».

У Ленгдона запаморочилося в головi.

Десь у квартирi задзвонив телефон. То був пронизливий старомодний дзвiнок, що долинав iз кухнi.

– Сiенно? – гукнув Ленгдон, встаючи з-за стола.

Але йому нiхто не вiдповiв. Сiенна й досi не повернулася. Через два дзвiнки ввiмкнувся автовiдповiдач.

– Ciao, sono io, – почувся у вiдповiдь радiсний голос Сiенни. – Lasciatemi un messaggio e vi richiamer?. (Привiт. Це я. Залиште ваше повiдомлення, i я вам передзвоню.)

Почувся писк, i якась охоплена панiкою жiнка з сильним схiдноевропейським акцентом надиктувала повiдомлення. Їi голос вiдлунив у коридорi.

– Сiенно, це Данiкова. Ти де? Це жахливо! Твiй друг, лiкар Марконi, вiн помирати! У шпиталi всi збожеволiти! Тут полiцiя! Люди кажуть полiцii, що ти втекла, рятуючи пацiента! Чому? Ти ж його зовсiм не знаеш! Тепер полiцiя хоче поговорити з тобою! Вони взяли твою особову справу! Я знаю, що та iнформацiя фальшива – хибна адреса, без телефонних номерiв, липова робоча вiза, тому вони не знайти тебе сьогоднi, але невдовзi все одно вони тебе знайти! Я намагаюся попередити тебе. Менi дуже жаль, що так сталося, Сiенно.

Дзвiнок скiнчився.

Ленгдон вiдчув, як на нього накотилася нова хвиля жалостi й каяття. Із того, що вiн почув у цьому повiдомленнi, стало зрозумiло, що лiкар Марконi дозволив Сiеннi працювати в шпиталi. А тепер поява Ленгдона в лiкарнi коштувала Марконi життя, iнстинктивне ж бажання Сiенни врятувати незнайомця може iй дорого обiйтися в майбутньому.

У цей момент у дальньому кутку квартири гучно гепнули дверi.

«Вона повернулася».

Через кiльканадцять секунд заверещав автовiдповiдач.

«Сiенно, це Данiкова! Ти де?»

Ленгдон аж скривився, знаючи, що саме почуе Сiенна. Поки прокручувалося повiдомлення, вiн прибрав програмку й поклав на столi все так, як було ранiше. І нечутно прослизнув назад до ванноi кiмнати, почуваючись незручно через те, що зазирнув у минуле Сiенни.

Через десять секунд у дверi ванноi тихо постукали.

– Я почеплю одiж на ручку дверей, – сказала Сiенна хрипким вiд хвилювання голосом.

– Дуже вдячний, – вiдповiв Ленгдон.

– Коли впораешся, прийди, будь ласка, у кухню, – додала вона. – Менi хотiлося б показати тобi дещо важливе, перш нiж ми до кого-небудь звернемося.


***

Сiенна пройшла через залу до своеi скромноi спальнi, дiстала з комода синi джинси i светр i попрямувала до туалетноi кiмнати.

Зустрiвшись очима з власним вiддзеркаленням, вона пiдняла руку, мiцно вхопилася за товстий «кiнський хвiст», сильно смикнула його – i зняла перуку з голого скальпа.

Із дзеркала на неi втупилася поглядом лиса тридцятидворiчна жiнка.

Сiеннi не бракувало проблем у життi, i хоча вона вже навчилася покладатися на iнтелект, щоб долати труднощi, нинiшня халепа приголомшила ii.

Вiдклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потiм переодяглася, знову надiла перуку й обережно поправила ii. Жалiсть до самоi себе була тим почуттям, до якого Сiенна майже завжди ставилася з нетерпимiстю, але тепер, коли на очi наверталися сльози, вона збагнула, що не мае iншого вибору, як дозволити собi поплакати.

І вона дозволила.

Вона плакала через свое життя, яке не пiддавалося контролю.

Вона плакала за наставником, який загинув у неi на очах.

Вона плакала через нестерпну самотнiсть, якою повнилося ii серце.

Але понад усе вона плакала за своiм майбутнiм, яке зненацька стало таким непевним.




Роздiл 9


У трюмi фешенебельного судна «Мендацiум» координатор Лоренс Нолтон сидiв у своiй зачиненiй склянiй кабiнцi й отетерiло витрiщався на монiтор комп’ютера. Вiн щойно завершив попереднiй перегляд вiдеоматерiалу, який залишив iхнiй клiент.

«Невже я маю передати оце засобам масовоi iнформацii завтра вранцi?»

За десять рокiв роботи в Консорцiумi Нолтону доводилося виконувати всiлякi дивовижнi завдання, якi, наскiльки йому було вiдомо, лежали в площинi мiж шахрайством i незаконнiстю. Робота в сiрiй царинi моралi була звичною для Консорцiуму – органiзацii, единий моральний принцип якоi полягав у тому, щоб iти на все заради виконання обiцянки, даноi клiенту.

«Будемо виконувати. І не треба зайвих запитань. Що б там не було».

Однак перспектива оприлюднення цього вiдео стурбувала Нолтона. У минулому, хоч якi б химернi завдання доводилося виконувати, вiн завжди розумiв рацiональний бiк справи… розумiв мотиви… розумiв потребу в бажаному результатi.

Однак це вiдео просто збивало з пантелику.

Вiдчувалося, що воно якесь не таке.

Дуже не таке.

Повернувшись за комп’ютер, Нолтон знову запустив вiдеофайл, сподiваючись, що повторний перегляд прояснить суть справи. Вiн пiдсилив звук i приготувався до дев’ятихвилинного перегляду.

Як i першого разу, вiдео почалося з тихого плюскоту води в химернiй, заповненiй водою порожнинi, де все купалося в неприродному червоному свiтлi. Знову камера пiрнула пiд освiтлену воду, щоб показати вкрите намулом дно печери. І знову Нолтон прочитав напис на пiдводнiй титановiй дошцi:



У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.


Бентежило те, що та вiдполiрована дошка була пiдписана iменем iхнього клiента. Те, що дата була завтрашня, стривожило Нолтона ще бiльше. А те, що вiн побачив далi, змусило його рознервуватися не на жарт.

Ось камера змiстилася лiворуч i показала лячний предмет, що висiв пiд водою бiля дошки.

Там, прикрiплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висiла у водi, наче пiдводна повiтряна куля, але надута вона була не гелiем, а якоюсь желатиноподiбною жовто-брунатною рiдиною. Цей роздутий аморфний мiшок дiаметром приблизно тридцять сантиметрiв пiд прозорою оболонкою мав похмуру хмару рiдини, що поволi вирувала, схожа на епiцентр народжуваноi бурi.

«О Господи», – подумав Нолтон, вiдчуваючи внутрiшнiй дискомфорт. Пiд час другого перегляду цей плавучий мiшок видався ще бiльш загрозливим.

Поступово картина почорнiла й зникла.

З’явилася нова картина: волога стiна печери, на якiй танцювали хвилястi вiддзеркалення пiдсвiченоi лагуни. На стiнi вiдбилась якась примара… примара чоловiка, що стояв у печерi.

Але голова того чоловiка була спотворена… жахливо спотворена.

Замiсть носа той чоловiк мав довгий дзьоб, наче вiн був наполовину птахом. Коли вiн заговорив, голос його був якийсь приглушений, i говорив той чоловiк химерно-велемовно, iз розмiреним ритмом, наче був оповiдачем якогось класичного твору.

Нолтон сидiв непорушно i, затамувавши дух, слухав дзьобату iстоту.



Я – Привид.

Якщо ви дивитесь цей фiльм, це означае, що моя душа нарештi упокоiлася.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до свiту з землi, заточений до цiеi похмуроi печери, де червонi, як кров, води, стiкають до лагуни, яка не вiддзеркалюе зiрок.

Але це мiй рай… iдеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

Це пекло.

Невдовзi ви дiзнаетесь, що я залишив пiсля себе.

Однак навiть тут я чую звуки крокiв тих неукiв, якi переслiдують мене… невiгласiв, готових на все, щоб перешкодити менi.

Ви скажете: «Простiть iм, бо не вiдають вони, що коять».

Але в iсторii настае такий момент, коли невiгластво припиняе бути прогрiшенням, яке можна пробачити… настае такий момент, коли тiльки мудрiсть мае владу вiдпускати грiхи.

Із чистою совiстю я заповiв вам увесь свiй дар надii, порятунку i прийдешнього дня.

Однак i досi iснують тi, хто женуть мене, мов пса, надихаючись своiм фарисейським переконанням у тому, що я божевiльний. Є одна срiбноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як i тi слiпi у своему невiгластвi церковники, котрi вимагали смертi Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрiв часточку Істини.

Але я не пророк.

Я – ваше спасiння.

Я – Привид.




Роздiл 10


– Сiдай, – сказала Сiенна. – Я маю до тебе декiлька запитань.

Увiйшовши в кухню, Ленгдон вiдчув, що вже значно впевненiше тримаеться на ногах. На ньому був костюм «Брiонi», позичений у сусiда, i цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навiть туфлi-мокасини – i тi виявилися вельми зручними, тому Ленгдон подумки вiдзначив, що коли повернеться додому, то неодмiнно придбае iталiйське взуття.

«Якщо менi вдасться повернутися додому».

Сiенна зазнала трансформацii – перетворилася на жiнку природноi краси, бо перевдягнулась у джинси i кремовий светр, якi пiдкреслювали стрункiсть i грацiю ii фiгури. Із волоссям, i досi забраним ззаду в «кiнський хвiст», але без медичного халата, який надавав iй певноi владноi аури, вона здавалася на вигляд слабшою i вразливiшою. Ленгдон помiтив, що очi в Сiенни почервонiли, наче вона щойно плакала, i сильне почуття провини знову охопило його.

– Сiенно, вибач, будь ласка. Я чув повiдомлення, яке залишили тобi на телефонi. Не знаю навiть, що й сказати.

– Дякую, – вiдповiла вона. – Але наразi нам слiд зосередитися на тобi. Сiдай, будь ласка.

Їi тон став бiльш упевненим, i Ленгдон пригадав статтi про ii високорозвинений iнтелект i раннiй розвиток у дитинствi.

– Менi треба, щоб ти помiркував, – сказала Сiенна, жестом запрошуючи його сiдати. – Ти пам’ятаеш, як ми дiсталися до цiеi квартири?

Ленгдон не зрозумiв, який це мае стосунок до всього, що вiдбуваеться.

– На таксi, – вiдповiв вiн, сiдаючи за стiл. – У нас хтось стрiляв.

– Стрiляли не в нас, а в тебе. Це однозначно.

– Так. Вибач.

– А пам’ятаеш пострiли, коли ти був усерединi таксомотора?

«Дивне запитання».

– Так, пам’ятаю. Було два пострiли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив задне вiкно.

– Добре, а тепер заплющ очi.

Ленгдон збагнув, що Сiенна перевiряе його пам’ять, i заплющив очi.

– У що я вдягнена?

Сiенна чiтко постала перед мисленим зором Ленгдона.

– Чорнi туфлi на пласкiй пiдошвi, синi джинси та кремовий светр iз V-подiбним вирiзом. Волосся русяве, до плечей, зiбране ззаду. А очi карi.

Ленгдон розплющив очi й уважно оглянув Сiенну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функцiонуе нормально.

– Добре. Маеш прекрасну вiзуально-пiзнавальну фiксацiю, i це пiдтверджуе, що твоя амнезiя стосуеться виключно минулого, а також те, що твоiй здатностi формувати спогади не завдано непоправноi шкоди. Ти не пригадав нiчого нового про те, що трапилося впродовж останнiх кiлькох днiв?

– На жаль, нi. Утiм, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видiнь.

Ленгдон розповiв Сiеннi про рецидиви галюцинацiй, у яких фiгурували жiнка пiд вуаллю, гори трупiв та ноги з лiтерою R, що стирчали, звиваючись, iз землi. Потiм вiн розповiв iй про химерну дзьобату маску, що витала в небi.

– «Я – смерть»? – стурбовано спитала Сiенна.

– Так, саме це вона й казала.

– Зрозумiло… Звучить навiть крутiше, нiж «Я – Вiшну, руйнiвник свiтiв».

Молода жiнка процитувала фразу фiзика Оппенгеймера, яку вiн мовив пiд час випробовування першоi атомноi бомби.

– А ця дзьобата маска iз зеленими очима… – сказала Сiенна, – ти маеш хоч якесь пояснення, звiдки у твоiй головi мiг узятися цей образ?

– Жодного пояснення, але маски в такому стилi були досить поширеними у Середньовiччi, – сказав Ленгдон i пiсля невеличкоi паузи продовжив: – Вона зветься маскою чуми.

Сiенна чомусь сильно рознервувалася.

– Маска чуми?

Ленгдон швидко пояснив iй, що в його свiтi символiв унiкальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонiмом Чорноi Смертi – смертоносноi чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторiччя, винищивши до третини населення в деяких iз ii регiонiв. Бiльшiсть людей вважали, що «чорне» в Чорнiй Смертi мало стосунок до потемнiння плотi жертв, спричиненого гангреною та пiдшкiрними крововиливами, але насправдi слово «чорна» вiдображало той глибокий панiчних страх, який епiдемiя чуми поширювала серед населення.

– Ту дзьобату маску, – сказав Ленгдон, – носили середньовiчнi чумнi лiкарi, щоб до iхнiх нiздрiв не добралася пошесть пiд час лiкування хворих. Нинi цi маски можна побачити лише на венецiанському карнавалi – як лячну згадку про той похмурий перiод iталiйськоi iсторii.

– А ти певен, що бачив таку маску в одному зi своiх видiнь? – спитала Сiенна вже тремтячим голосом. – Маску середньовiчного чумного лiкаря?

Ленгдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь iншою.

Сiенна нахмурила брови так, що в Ленгдона виникло вiдчуття, наче вона вигадуе спосiб повiдомити йому якусь погану новину.

– І та жiнка знову й знову казала тобi: «Шукай – i знайдеш»?

– Так. Як i ранiше. Але проблема ось у чiм: я не знаю, що маю шукати.

Сiенна повiльно випустила з легенiв повiтря, i ii обличчя стало ще бiльш серйозним.

– Здаеться, я можу знати, що ти маеш шукати. Навiть бiльше: гадаю, що ти вже його знайшов.

Ленгдон спантеличено витрiщився на неi.

– Про що ти кажеш?

– Роберте, минулоi ночi, коли ти з’явився в шпиталi, ти принiс у кишенi свого пiджака дещо незвичне. Ти пам’ятаеш, що то було?

Ленгдон похитав головою.

– Ти принiс iз собою один предмет… вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. – І з цими словами Сiенна кивнула на скривавлений твiдовий пiджак Ленгдона, що розгорнутий лежав на столi. – Той предмет i досi в кишенi, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

Ленгдон нерiшуче обдивився свiй пiджак. «Тепер принаймнi зрозумiло, чому Сiенна прихопила його з собою». Вiн узяв свiй скривавлений пiджак i ретельно обшукав усi кишенi. І нiчого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкiнець, обернувся до Сiенни й знизав плечима.

– Там нiчого немае.

– А якщо пошукати в потайнiй кишенi?

– Що? Мiй пiджак не мае потайноi кишенi.

– Не мае? – здивовано спитала Сiенна. – Отже… це чужий пiджак?

Ленгдон вiдчув, як думки в його головi знову переплуталися.

– Нi, це мiй пiджак.

– А ти певен?

«На всi сто, чорт забирай, – подумав вiн. – Тому що це мiй улюблений костюм “Кiмберлi”». Ленгдон вiдкотив пiдкладку й показав Сiеннi етикетку зi своiм улюбленим символом iз царини моди: вiдома в усьому свiтi сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на гудзики самоцвiтами й мальтiйським хрестом.

Облиште це шотландцям – нехай викликають духiв воiнiв Христових на клаптику саржi.

– Поглянь-но ось на це, – сказав Ленгдон, показуючи на iнiцiали Р. Л., вишитi вручну на етикетцi. В унiверситетському мiстечку, де сотнi твiдових пiджакiв скидалися й вдягалися в аудиторiях та iдальнях, Ленгдон не хотiв стати жертвою випадкового обмiну.

– Я вiрю тобi, – сказала Сiенна, забираючи в Ленгдона пiджак. – А тепер ти дивися сюди.

Вона розгорнула пiджак так, що стало видно його пiдкладку в нижнiй частинi спини. Там, ретельно прихована помiж складок, виявилася велика, акуратно скроена кишеня.

– Що за чортiвня?

Ленгдон анiтрохи не сумнiвався, що нiколи ранiше не бачив тоi кишенi.

Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

– Їi там ранiше не було! – наполягав Ленгдон.

– Тодi, наскiльки я розумiю, ти й цього не бачив? – Сiенна засунула руку до кишенi, видобула з неi гладенький металевий предмет i обережно вклала Ленгдону в руку.

Той отетерiло витрiщився на нього.

– Ти знаеш, що це? – поцiкавилася Сiенна.

– Нi… – вiдповiв Ленгдон тремтливим голосом. – Нiколи не бачив нiчого подiбного.

– Що ж, на жаль, я знаю, що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагаеться вбити тебе.


***

Мiряючи кроками свою приватну кабiнку на борту яхти «Мендацiум», координатор Нолтон розмiрковував про вiдео, яке мав оприлюднити завтра вранцi перед усiм свiтом, i вiдчував дедалi бiльший неспокiй.

Я – Привид?

Ходили чутки, що саме цей клiент упродовж кiлькох останнiх мiсяцiв страждав вiд психiчного розладу, i, здавалося, це вiдео абсолютно невiдпорно цi чутки пiдтверджувало.

Нолтон знав, що мае два варiанти на вибiр: або пiдготувати вiдео для завтрашнього оприлюднення, як i домовлено з клiентом, або вiднести його Начальнику нагору, щоб дiзнатися його думку з цього приводу.

«Утiм, я й так знаю, що вiн менi скаже, – подумав Нолтон. Бо нiколи не був свiдком того, як Начальник вдавався до дiй, котрi суперечили обiцянцi, данiй клiенту. – Вiн накаже менi оприлюднити це вiдео… скаже, щоб я не ставив зайвих запитань, i розлютиться на мене через те, що я прийшов до нього зi своiми сумнiвами».

Нолтон знову зосередив увагу на вiдео, перемотав його до особливо бентежного мiсця – i перед ним знову з’явилася химерно освiтлена печера, у якiй плюскотала вода. На вологiй стiнi бовванiв привид гуманоiда – високого чоловiка з довгим, як у птаха, дзьобом.

І потворний привид знову заговорив приглушеним голосом.



Тепер настала нова Темна доба.

Сторiччя тому Європа борсалася в глибинах власного убозтва й страждань: ii населення – то була жалюгiдна безладна юрма, що страждала вiд голоду й холоду, потонувши у власних грiхах i безпорадностi. Воно нагадувало надмiру зарослий лiс, задушений сухостоем, лiс, що чекав на удар Божоi блискавки, на iскру, яка нарештi запалить вогонь, який пронесеться просторами, знищить той сухостiй i знову поверне сонячне свiтло здоровим кореням.

Вибракування – це природна процедура, до якоi вдаеться Господь.

Спитайте в себе: «Що прийшло на змiну Чорнiй Смертi?»

Вiдповiдь вiдома нам усiм.

Ренесанс.

Вiдродження.

Так було завжди. За смертю йде народження нового життя.

Щоб потрапити до раю, людина мае пройти крiзь пекло.

Цього навчив нас Господь.

А ота срiбноволоса неосвiчена жiнка мае нахабство називати мене потворою. Невже вона й досi не зрозумiла математики майбутнього? Жахiть, якi воно iз собою принесе?

Я – Привид.

Я – ваш порятунок.

Тож я стою в цiй печерi, спрямувавши свiй пильний погляд через лагуну, у якiй не вiддзеркалюються зорi. Тут, пiд водами затонулого палацу, тлiе пекло.

Невдовзi воно вибухне полум’ям.

І коли це станеться, нiщо у свiтi не зможе його зупинити.




Роздiл 11


Предмет, який Ленгдон тримав у руцi, був навдивовижу важким як для свого невеликого розмiру. Тоненький та гладенький полiрований металевий цилiндр мав приблизно п’ятнадцять сантиметрiв завдовжки й був заокруглений з краiв, мов мiнiатюрна торпеда.

– Не поспiшай викинути цю штуку чи гепнути нею об пiдлогу. Краще поглянь на неi з iншого боку. – Сiенна роблено всмiхнулася. – Ти ж казав, що ти – професор iз символiв!

Ленгдон знову зосередився на рурцi й покрутив ii в руках, аж поки йому на очi не виплив яскраво-червоний символ, зображений на ii поверхнi.

Його тiло вмить напружилося.

Ленгдон знав, що лише жменька значущих символiв мае здатнiсть вселяти миттевий страх у свiдомiсть людини. Але значок, який щойно трапився йому на очi, був, безперечно, першим у цьому обмеженому перелiку. Вiдчувши тваринний страх, Ленгдон зреагував iнстинктивно й миттево: поклав рурку на стiл i опустився на стiлець.

Сiенна кивнула.

– Отож-бо, я зреагувала так само.

Позначка на рурцi була простою трибiчною пiктограмою.








Колись Ленгдон прочитав, що цей сумнозвiсний символ розробила в 1960-х роках компанiя «Доу кемiкал», щоб замiнити ним цiлий набiр безсилих та неефективних попереджувальних знакiв, якi були тодi у вжитку. Як i всi вдалi символи, ця пiктограма вийшла простою, чiткою й легко вiдтворюваною. Кмiтливо поеднавши в собi асоцiацii з усiм – вiд клешень краба i до кидальних ножiв нiндзя, цей сучасний символ бiологiчноi небезпеки перетворився на всесвiтньо вiдоме клеймо, котре передавало слово «небезпека» унiверсальною мовою.

– Ця маленька рурка е бiоконтейнером, – сказала Сiенна. – Вона використовуеться для перевезення небезпечних речовин. Час вiд часу вони трапляються в нашiй медичнiй галузi. Усерединi – вставка з пiнопласту, до якоi можна вкласти зразки для безпечного транспортування. У цьому ж разi, – вона показала на символ бiологiчноi небезпеки, – менi здаеться, що там мiститься смертоносна хiмiчна речовина, а може… вiрус? – Сiенна зробила невелику паузу. – Першi вiруси пропасницi Ебола були привезенi з Африки в схожiй рурцi.

Але це було не те, про що хотiлося почути Ленгдону.

– Якого бiса воно потрапило до мого пiджака?! Я – професор iсторii мистецтва, а не бiологii!

Моторошнi видiння покручених тiл блискавкою промайнули в його свiдомостi… а над ними витала маска чуми.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

– Звiдки б цей контейнер не взявся, – сказала Сiенна, – вiн зроблений за останнiм словом технiки. Титан покритий шаром свинцю. Практично непроникний, навiть для радiацii. Як на мене, то це казенна рiч. – Вона показала на чорну пластинку збоку значка бiонебезпеки; та була завбiльшки з поштову марку. – Це для розпiзнання вiдбиткiв пальцiв. Запобiжний засiб на той випадок, якщо цю штуку поцуплять або загублять. Такi рурки може вiдкрити лише конкретна особа.

Хоча Ленгдон i вiдчував, що його розум уже працюе з нормальною швидкiстю, вiн ще мав таке враження, що трохи недобирае. «Я носив при собi бiометрично загерметизований контейнер».

– Коли я знайшла цю рурку в тебе в пiджаку, менi захотiлося таемно показати ii лiкаревi Марконi, але я не мала такоi змоги, допоки ти не прокинувся. Я подумувала прикласти твiй палець до чорноi пластинки, поки ти був непритомний, але не мала жодного уявлення про вмiст цiеi рурки, тому…

– Мiй палець?! – Ленгдон похитав головою. – Ця штука нiяк не може бути запрограмована на те, щоб ii вiдмикав саме я. Я поняття зеленого не маю про бiохiмiю. Я нiколи не мав при собi нiчого подiбного.

– А ти впевнений?

Ленгдон був упевнений на всi сто. Вiн простягнув руку i приклав палець до чорноi пластинки. Але не сталося нiчого.

– Ось бачиш, я ж казав…

Титанова рурка гучно клацнула – i Ленгдон вiдсмикнув руку, наче обпiк ii. От зараза! Вiн витрiщився на рурку так, наче вона ось-ось розкрутиться сама i з неi просочиться смертоносний газ. Через три секунди контейнер клацнув ще раз; вочевидь, вiн знову замкнувся.

Втративши дар мови, Ленгдон поглянув на Сiенну.

Молода лiкарка знервовано зiтхнула.

– Що ж, цiлком очевидно, що саме тебе було призначено носiем цiеi рурки.

Але Ленгдону такий сценарiй видався цiлковито абсурдним.

– Такого не може бути. По-перше, як я мiг пронести цей шматок металу крiзь сканер в аеропорту?

– А може, ти летiв приватним лiтаком? Чи, скажiмо, його дали тобi вже тут, в Італii?

– Сiенно, менi треба зв’язатися з консульством. Негайно.

– А тобi не здаеться, що нам слiд спершу розкрити цю штуку?

Ленгдону доводилося робити у своему життi нерозважливi вчинки, але вiн не збирався доповнювати iхнiй перелiк вiдкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухнi цiеi жiнки.

– Я збираюся вiддати цю рурку представникам влади. Негайно.

Сiенна стиснула губи, вочевидь, розмiрковуючи, як iй чинити далi.

– Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвiнок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобi однозначно не можна зустрiчатися з ними тут, у моiй квартирi. Мiй статус iммiгранта в Італii е… непростим.

Ленгдон глянув Сiеннi прямо в очi.

– Усе, що я знаю, Сiенно, – це те, що ти врятувала менi життя. І я буду вибиратися з цiеi ситуацii так, як цього хотiла б ти.

Вона вдячно кивнула i, пiдiйшовши до вiкна, глянула вниз на вулицю.

– Гаразд, я пропоную зробити ось що.

Сiенна швидко окреслила план. Вiн був простим, розумним i безпечним.

Ленгдон дивився, як вона розблокувала свiй мобiльний телефон i набрала номер. Їi тонкi пальцi рухалися з продуманою рiшучiстю.

– Informazioni abbonati? – спитала Сiенна бездоганною iталiйською. – Per favore, pu? darmi il numero del Consolato аmericano di Firenze? (Інформацiйна служба? Будь ласка, дайте менi номер телефону американського консульства у Флоренцii.)

Вона почекала, а потiм швидко записала номер телефону.

– Grazie mille (Дуже дякую), – сказала Сiенна i вiд’еднала зв’язок. А потiм простягнула Ленгдону папiрець iз телефонним номером та свiй мобiльний.

– Починай. Ти пам’ятаеш, що казати?

– Моя пам’ять у нормi, – вiдповiв Ленгдон i, всмiхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужцi паперу. Почулися гудки.

«Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».

Вiн увiмкнув гучномовець i поклав телефон на стiл, щоб Сiенна могла чути. На дзвiнок вiдповiло записане повiдомлення iз загальною iнформацiею про послуги, що iх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмiй тридцять.

Ленгдон поглянув на годинник мобiльного телефону. Була шоста ранку.

– В екстреному випадку, – повiдомив запис, – наберiть сiм-сiм, щоб поговорити з черговим працiвником.

Ленгдон негайно набрав цi двi цифри.

Знову почулися гудки.

– Consolato аmericano, – озвався втомлений голос. – Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухае.)

– Lei parla inglese? (Ви говорите англiйською?) – уточнив Ленгдон.

– Звiсно, – вiдповiв черговий з американським акцентом. У голосi чоловiка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. – Чим можу допомогти?

– Я – американець, я приiхав до Флоренцii й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленгдон.

– Номер вашого паспорта, будь ласка, – сказав черговий i гучно позiхнув.

– Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострiлом у голову. Я був у шпиталi. Менi потрiбна допомога.

Раптом черговий прокинувся.

– Як ви сказали, пане? У вас стрiляли? Назвiть ваше iм’я та прiзвище, будь ласка.

– Роберт Ленгдон.

У телефонi зашумiло, а потiм Ленгдон почув, як працiвник консульства щось друкуе на клавiатурi. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потiм по клавiатурi знову забiгали пальцi. Комп’ютер тонко пискнув iще раз. Потiм iще тричi.

Настала довга пауза.

– Пане, вас звуть Роберт Ленгдон? – перепитав черговий.

– Саме так. І я потрапив у халепу.

– Гаразд, пане, ваше iм’я мае екстрену позначку. У такому разi, згiдно зi службовою iнструкцiею, я маю негайно з’еднати вас iз головним асистентом генерального консула. – Черговий замовк, наче сам не вiрячи в те, що вiдбуваеться. – Залишайтеся на лiнii.

– Стривайте, а ви не могли б сказати менi…

Але по той бiк лiнii вже почулися гудки виклику.

Пiсля четвертого гудка на дзвiнок вiдповiли.

– Колiнз слухае, – почувся хрипкий голос.

Ленгдон набрав повнi легенi повiтря й заговорив якомога спокiйнiшим тоном:

– Пане Колiнз, мене звуть Роберт Ленгдон. Я – американець, що приiхав до Флоренцii. У мене стрiляли. Менi потрiбна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви менi допоможете?

Низький голос вiдповiв йому без вагань:

– Хвала Господу, ви живi, пане Ленгдон. Ми вас шукали.




Роздiл 12


«У консульствi знають, що я тут?»

Дiзнавшись цю новину, Ленгдон вiдчув величезне полегшення. Пан Колiнз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рiшучим тоном професiонала, але в його голосi звучало занепокоення.

– Пане Ленгдон, нам слiд поговорити негайно. І, ясна рiч, не по телефону.

Ленгдону нiчого не було ясно, але вiн не збирався переривати спiврозмовника.

– Я накажу комусь iз колег привезти вас якнайскорiше, – запевнив Колiнз. – Де ви е?

Сiенна знервовано завовтузилася на стiльцi, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленгдон заспокiйливо кивнув iй, маючи намiр ретельно дотримуватися плану, який вона склала.

– Наразi я в маленькому готелi пiд назвою «Пенсiоне ла Фiорентина», – вiдповiв Ленгдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сiенна показала йому кiлька хвилин тому. І дав Колiнзу вуличну адресу.

– Записав, – вiдповiв старший адмiнiстратор. – Нiкуди не виходьте. Залишайтеся у своiй кiмнатi. За вами приiдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментiв?

– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленгдон.

– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заiдуть. – Колiнз стишив голос. – До речi, пане Ленгдон, може, iз мого боку це прозвучить недоречно, але менi неодмiнно треба знати… та рiч i досi при вас?

«Та рiч». Ленгдон вiдчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цiлком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до бiоконтейнера, що лежав на кухонному столi.

– Так, пане. Та рiч i досi при менi.

Було добре чути, як Колiнз полегшено зiтхнув.

– Коли ми не отримали вiд вас жодноi звiстки, то подумали… якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгiрше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на мiсцi. Нiкуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заiдуть. Вам у дверi постукають.

І Колiнз поклав слухавку.

Уперше пiсля того, як вiн прокинувся в шпиталi, Ленгдон вiдчув, як його плечi розслабилися. «У консульствi знають, що вiдбуваеться, i невдовзi я матиму вiдповiдi на моi запитання». Ленгдон заплющив очi й повiльно випустив iз легенiв повiтря, почуваючись майже в нормi. Головний бiль несподiвано вгамувався.

– Якiсь шпигунськi пристрастi та й годi, – сказала напiвжартома Сiенна. – Ти що, таемний агент?

Наразi Ленгдон i сам не мав уявлення, хто вiн. Думка про те, що з його пам’ятi можуть випасти два днi, а сам вiн опиниться в незбагненнiй ситуацii, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось вiн тут сидить, а до його зустрiчi з представником американського консульства в пошарпаному готелi лишилося двадцять хвилин.

«Що ж тут вiдбуваеться?»

Вiн пiдвiв погляд на Сiенну, усвiдомлюючи, що невдовзi iхнi шляхи розiйдуться, однак водночас вiдчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Вiн згадав бородатого лiкаря, який помирав на шпитальнiй пiдлозi перед його очима.

– Сiенно, – прошепотiв вiн. – Твiй приятель… лiкар Марконi… Це жахливо.

Вона мовчки кивнула.

– Менi страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твiй статус у шпиталi е непевним, а тут iще розслiдування почнеться… – Голос Ленгдона затремтiв i замовк.

– Усе нормально, – сказала вона. – Менi не вперше перебиратися на нове мiсце.

Із вiдстороненого погляду Сiенни Ленгдон зрозумiв, що сьогоднi вранцi у ii життi змiнилося все. А життя Ленгдона також скидалося на хаос, однак вiн вiдчув, що всiм серцем спiвчувае цiй жiнцi.

«Вона менi життя врятувала, а я iй життя зiпсував».

Вони сидiли мовчки цiлу хвилину, i атмосфера мiж ними ущiльнювалася, наче обое хотiли поговорити, але не мали що сказати. Зрештою вони були чужими людьми, i iхня нетривала й химерна подорож щойно добiгла дорожньоi розвилки, де кожен мав обрати власний шлях.

– Сiенно, – нарештi озвався Ленгдон, – коли я розберуся з консульством, то, можливо, тобi знадобиться моя допомога… Звертайся, будь ласка…

– Дякую, – прошепотiла вона й сумно вiдвела очi до вiкна.


***

Поволi збiгали хвилини, i Сiенна Брукс вiдсторонено дивилася в кухонне вiкно, думаючи про те, що iй готуе сьогоднiшнiй день. Хай там як, вона не сумнiвалася, що ii свiт матиме наприкiнцi дня зовсiм iнакший вигляд.

Сiенна знала, що це, можливо, так адреналiн на неi вплинув, але вона з подивом для себе виявила, що ii вабить до цього американського професора. На додачу до своеi фiзичноi привабливостi вiн, здавалося, ще й мав щире й добре серце. У якомусь далекому, iншому життi Роберт Ленгдон мiг би навiть виявитися тим чоловiком, iз яким iй захотiлося б бути разом.

«Та вiн нiколи б не захотiв бути зi мною, – подумала вона. – Бо я зiпсута».

Поки вона намагалася придушити емоцii, щось за вiкном впало iй в око. Вона стрiмко пiдвелася i, притиснувшись обличчям до скла, увiп’ялася поглядом униз, у вулицю.

– Роберте, поглянь!

Ленгдон пильно поглянув униз на гладенький чорний мотоцикл BMW, який щойно з гуркотом пiдлетiв до готелю «Пенсiоне ла Фiорентина» i зупинився. Його водiй був високий та дужий, у чорному шкiряному костюмi та шоломi. Коли ж вiн грацiозно зiскочив iз мотоцикла i зняв iз голови блискучий шолом, то Сiенна почула, як Ленгдону перехопило подих.

Шпичасте волосся жiнки неможливо було не впiзнати.

Вона дiстала вже знайомий пiстолет, перевiрила глушник i засунула його назад до кишенi куртки. А потiм, рухаючись iз грацiею смертельно небезпечного хижака, прослизнула до готелю.

– Роберте, – прошепотiла Сiенна голосом, що тремтiв вiд страху. – Щойно уряд Сполучених Штатiв послав декого, щоб тебе вбити.




Роздiл 13


Прикипiвши поглядом до готелю внизу, Ленгдон вiдчув, як його охопила панiка. Жiнка зi шпичастим волоссям щойно зайшла до готелю, а вiн нiяк не мiг второпати, звiдки вона дiзналася адресу.

Адреналiн хлинув у його судини, вкотре заплутавши хiд думок.

– Уряд моеi краiни послав до мене вбивцю?

Сiенна була спантеличена не менше за нього.

– Роберте, це означае, що ота попередня спроба вбити тебе в шпиталi також була санкцiонована урядом твоеi краiни. – Вона пiдвелася i двiчi перевiрила замок у дверях своеi квартири. – Якщо консульство Сполучених Штатiв мае дозвiл на твое вбивство… – Вона не закiнчила думку, але iй i не треба було цього робити. Потенцiйнi наслiдки були самi собою очевиднi й жахливi.

«Що ж вони, чорт iх забирай, хочуть менi приписати? Невже вони думають, що я щось скоiв? І чому на мене полюе уряд моеi краiни?!»

І знову Ленгдон почув тi два слова, котрi вiн здогадно мимрив, коли з’явився в шпиталi.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

– Тобi тут небезпечно залишатися, – сказала Сiенна. – Нам тут небезпечно залишатися. – Вона вказала рукою на протилежний бiк вулицi. – Та жiнка бачила, як ми разом тiкали зi шпиталю, i я готова битися об заклад, що твiй уряд i наша полiцiя вже намагаються вистежити мене. Моя квартира в суборендi на чуже iм’я, але рано чи пiзно вони мене знайдуть. – Вона поглянула на бiорурку, що лежала на столi. – Ти маеш розкрити ii, негайно.

Ленгдон пильно поглянув на титановий пристрiй, але, окрiм символу бiонебезпеки, не побачив нiчого.

– Що б там не було всерединi, – сказала Сiенна, – воно, можливо, мае iдентифiкацiйний код, назву якоiсь агенцii, номер телефону чи ще що-небудь. Тобi потрiбна iнформацiя. Менi потрiбна iнформацiя! Твiй уряд убив мого приятеля!

Бiль, що прозвучав у словах Сiенни, рiзко вiдвернув Ленгдона вiд його думок, i вiн кивнув, пiдтверджуючи, що жiнка мае рацiю.

– Так, я дуже вибачаюся… – Ленгдон аж скривився, знову почувши цi слова. Вiн обернувся до контейнера на столi й подумав: «Якi ж таемницi там криються?» – Якщо я розкрию рурку, це може призвести до величезноi небезпеки.

Сiенна на мить замислилася.

– Що б там не було всерединi, воно надзвичайно надiйно iзольоване, можливо, у пробiрцi з ударостiйкого плексигласу. Ця бiорурка е лише зовнiшньою оболонкою, яка забезпечуе додаткову мiцнiсть пiд час перевезення.

Ленгдон поглянув у вiкно на чорний мотоцикл, припаркований бiля готелю. Жiнка ще не вийшла, але невдовзi вона дiзнаеться, що Ленгдона там немае. «Що ж вона робитиме далi? – подумав вiн. – І скiльки часу мине до того, як вона загепае у дверi цiеi квартири?»

І Ленгдон прийняв рiшення. Вiн пiдняв титанову рурку й неохоче притиснув палець до чорноi бiометричноi пластинки. Через секунду контейнер пискнув i гучно клацнув.

Поки рурка знову не замкнулася, Ленгдон ухопив ii за обидва кiнцi й крутнув у протилежних напрямках. Коли вiн зробив чверть оберту, контейнер пискнув удруге, i Ленгдон збагнув, що йому вдалося вимкнути замок.

Вiдчуваючи, як спiтнiли долонi, вiн розкручував рурку далi. Двi ii половинки плавно оберталися на бездоганно виточенiй рiзьбi. А Ленгдон крутив, крутив iз вiдчуттям, наче в нього в руках якась рiдкiсна й дорогоцiнна матрьошка, тiльки вiн не знае, що там усерединi.

Пiсля п’яти обертiв двi половинки послабли, i Ленгдон обережно потягнув iх у протилежних напрямках. Коли промiжок мiж половинками розширився i в ньому показалася пiнопластова вставка, Ленгдон поклав ii на стiл. Захисна оболонка вiддалено нагадувала довгастий пластиковий м’яч.

«А що, коли всерединi нiчого немае?»

Ленгдон легенько вiдiгнув верхню частину пiнопластовоi оболонки й нарештi оголив предмет, що крився всерединi.

Сiенна увiп’ялася в нього поглядом, здивовано схиливши набiк голову.

– Це точно не те, на що я очiкувала.

Ленгдон сам гадав, що побачить якусь футуристичну на вигляд пляшечку, однак вмiст бiорурки можна було назвати яким завгодно, але не модерновим. Схоже, вишукано рiзьблений предмет був зроблений зi слоновоi кiстки i мав приблизно такий самий розмiр, як i трубочка з м’ятними льодяниками.

– Гарний… – прошепотiла Сiенна. – Схожий на…

– …на цилiндричну печатку, – сказав Ленгдон, нарештi дозволивши собi перевести дух. Винайденi шумерами три тисячi п’ятисотого року до нашоi ери, цилiндричнi печатки були предтечами форм глибокого друку в друкарськiй справi. Рiзьблена декоративними зображеннями, така печатка мала поздовжнiй отвiр, до якого вставлявся осьовий штир, щоб рiзьблений цилiндр можна було котити як сучасний фарбувальний валик по вологiй глинi чи теракотi, аби «надрукувати» безперервну стрiчку символiв, зображень чи тексту.

Ленгдон здогадався, що ця конкретна печатка була, безперечно, рiдкiсною та коштовною, однак йому було невтямки, навiщо ii замкнули в титановому цилiндрi, наче якусь небезпечну бiологiчну зброю.

Коли Ленгдон обережно покрутив печатку в руках, вiн побачив, що саме цей екземпляр мiстив особливо моторошну гравюру: зображення триголового рогатого сатани, який пожирае трьох людей одночасно – по одному в кожнiй пащi.

«Пречудово».

В око Ленгдону впали сiм лiтер, вирiзьблених пiд зображенням диявола. Химернi калiграфiчнi лiтери були написанi в дзеркальному вiдображеннi, як i всi тексти на друкарських валиках, але Ленгдон легко прочитав iх: «SALIGIA».

Сiенна примружено глянула на слово й прочитала його.

– Салiджiя?

Ленгдон кивнув, вiдчувши холодок на спинi, коли почув це слово, прочитане вголос.

– Це латинський мнемонiчний код, винайдений Ватиканом для того, щоб нагадувати християнам про сiм смертних грiхiв. Saligia – це абревiатура, яка означае superbia, avaritia, luxuria, invidia, gula, ira, acedia.

Сiенна нахмурила брови.

– Гординя, пожадливiсть, хтивiсть, заздрiсть, зажерливiсть, лють i лiнощi.

Ленгдон був вражений.

– Ти знаеш латину?

– Мене виховували як католичку. Я знаю, що таке грiх.

Ленгдон зобразив усмiшку i, повернувшись поглядом до печатки, знову подумав: «А чому це ii помiстили в рурку, наче вона становить якусь небезпеку?»

– Менi здалося, що це слонова кiстка, – сказала Сiенна. – А це звичайна кiстка. – Вона пiдставила артефакт пiд сонячне свiтло й показала на лiнii, що виднiлися на ньому. – Слонова кiстка структуруеться в ромбоподiбнi двiйниковi решiтки з напiвпрозорими борозенками; звичайнi ж кiстки утворюють структуру з паралельними борозенками та потемнiлими раковинами.

Ленгдон обережно пiдняв печатку й пильнiше придивився до гравiювання. Оригiнальнi шумерськi печатки рiзьбилися примiтивними фiгурами та клиноподiбними знаками. Однак ця мала вишуканiше рiзьблення. «Середньовiчне», – здогадався Ленгдон. Бiльше того, прикраси на нiй вказували на бентежний зв’язок iз його недавнiми галюцинацiями.

Сiенна стурбовано поглянула на нього.

– Що таке?

– Та сама рецидивна тема, – похмуро вiдказав Ленгдон, кивнувши на одне з рiзьблених зображень на печатцi. – Бачиш цього триголового сатану, що пожирае людей? Це звичайний для Середньовiччя образ, що асоцiюеться з Чорною Смертю. Три зажерливi пащеки символiзують швидкiсть, iз якою чума косила населення Європи.

Сiенна тривожно зиркнула на символ бiонебезпеки, зображений на рурцi.

Згадки про чуму траплялися цього ранку частiше, анiж Ленгдон був готовий констатувати, тому вiн неохоче визнав iще один зв’язок.

– Saligia е вiддзеркаленням колективних грiхiв людства, котрi, згiдно iз середньовiчною релiгiйною доктриною…

– …стали причиною того, що Господь обрушив на свiт свою кару у виглядi Чорноi Смертi, – сказала Сiенна, завершуючи його думку.

– Саме так. – Ленгдон замовк, на мить втративши нитку думки. Вiн щойно помiтив у цилiндрi одну рiч, яка спантеличила його. Зазвичай людина може дивитися крiзь порожнисту цилiндричну печатку, мов крiзь трубу, але в цьому разi отвiр печатки був чимось заповнений. У цю кiстку щось вставлено. На торець впало свiтло, i вiн замерехтiв.

– Там усерединi щось е, – сказав Ленгдон. – І схоже, воно зроблене зi скла. – Із цими словами вiн перевернув цилiндр, щоб поглянути з протилежного торця, i коли вiн зробив це, усерединi заторохтiв якийсь маленький предмет, перекотившись з одного торця цилiндра до другого, наче кульковий пiдшипник у трубi.

Ленгдон завмер i тiеi ж митi почув, як поруч iз ним охнула Сiенна.

«Що то, в бiса, було?»

– Ти чув той звук? – прошепотiла Сiенна.

Ленгдон кивнув i обережно зазирнув у торець рурки.

– Здаеться, отвiр заблокований чимось… металевим. Може, то заглушка пробiрки?

Сiенна позадкувала.

– А тобi не здаеться, що воно… розбите?

– Не думаю.

Ленгдон обережно перевернув кiстку, щоб ретельнiше придивитися до скляного торця, i цiеi митi торохтiння повторилося. А за мить скло в цилiндрi взагалi утнуло дещо абсолютно несподiване – воно почало свiтитися.

Очi Сiенни широко розкрилися.

– Стiй, Роберте! Не рухайся!




Роздiл 14


Ленгдон завмер абсолютно непорушно, так само непорушно тримаючи в руцi кiстяний цилiндр. Не пiдлягало жодному сумнiву, що скло на торцi рурки випромiнювало свiтло… воно жеврiло так, немов те, що було всерединi цилiндра, раптово прокинулося.

Свiтло всерединi кiстки поступово згасло.

Сiенна пiдiйшла ближче, пришвидшено дихаючи. Вона нахилила голову й пильно оглянула видиму дiлянку скла всерединi кiстки.

– Переверни ii знову, – прошепотiла вона. – Тiльки дуже повiльно.

Ленгдон потихеньку перевернув кiстяний цилiндр догори ногами. І знову всерединi заторохтiла якась маленька штука, а потiм затихла.

– Іще раз, – попросила Сiенна. – Легенько.

Ленгдон повторив процедуру, i в рурцi знову заторохтiло. Цього разу внутрiшне скло слабко замерехтiло, на якусь мить засвiтилося, а потiм знову потемнiшало.

– Схоже, що то пробiрка з кулькою-активатором, – заявила Сiенна.

Ленгдон знав про кульки-активатори, якi використовувалися в бляшанках iз розпилювальною фарбою: зануренi дробинки допомагали ретельнiше розмiшувати фарбу, якщо струснути бляшанку.

– Схоже, там е якась фосфоресцентна хiмiчна сполука, – сказала Сiенна. – Або бiолюмiнесцентний органiзм, який свiтиться, якщо його стимулювати.

Та в Ленгдона виникли iншi iдеi. Йому колись доводилося бачити палички хiмiчного свiтiння i навiть бiолюмiнесцентний планктон, який свiтився, коли човен збурював його природне середовище. Тому професор майже не сумнiвався в тiм, що цей бiоконтейнер не мiстив анi першого, анi другого. Вiн потихеньку перевернув кiстяний цилiндрик iще кiлька разiв, допоки той не засвiтився, а потiм спрямував його люмiнесцентний торець собi на долоню. Як i очiкувалося, йому на шкiру впало слабке червонувате свiтло.

«Приемно усвiдомлювати, що IQ 208 балiв iнколи може давати збоi».

– Ось дивись, – сказав Ленгдон i несамовито струсонув рурку. Предмет усерединi заторохтiв ще швидше.

Сiенна аж назад вiдскочила.

– Що ти робиш?

Не припиняючи трясти рурку, Ленгдон пiдiйшов до вимикача й клацнув ним, вимикаючи свiтло. У кухнi стало вiдносно темно.

– Усерединi – не пробiрка, – сказав вiн, i досi несамовито трясучи рурку. – Це указка Фарадея.

Колись Ленгдону дав схожий пристрiй один iз його студентiв – то була лазерна указка для лекторiв, якi, не бажаючи без кiнця марнувати кошти на батарейки, були не проти витратити трохи зусиль на те, щоб кiлька секунд потрусити указку, перетворюючи кiнетичну енергiю на електричний струм. Якщо пристрiй потрусити, то металева кулька всерединi нього ковзала туди-сюди, обертаючи кiлька лопаток, що рухали маленький генератор. Вочевидь, комусь здумалося вмонтувати саме таку указку в порожнявий кiстяний цилiндр, що став древнiм корпусом для сучасноi електронноi цяцьки.

Кiнчик указки тепер яскраво горiв у його руцi, i Ленгдон усмiхнувся Сiеннi неспокiйною усмiшкою.

– А тепер – кiносеанс!

Вiн нацiлив кiстяну указку на голу дiлянку кухонноi стiни. Коли стiна освiтилася, Сiенна аж охнула вiд несподiванки, а Ленгдон здивовано вiдсахнувся.

Свiтло, що з’явилося на стiнi, не було маленькою лазерною цяткою. То була яскрава й чiтка фотографiя, яка випромiнювалася з маленькоi рурки, наче зi старомодного проектора слайдiв.

«О Господи! – Рука Ленгдона трохи затремтiла, коли вiн побачив перед собою на стiнi моторошну картину. – Недивно, що менi являлися видiння смертi».

Сiенна, заворожена побаченим, приклала руку до рота й обережно ступила вперед.

Картина, що проектувалася на стiну з кiстяноi рурки, виявилася старовинним олiйним полотном зi сценами людських страждань – тисячi душ пiддавалися жахливим тортурам на рiзних рiвнях пекла. Пiдземний свiт був зображений як поперечний розрiз Землi, у лiйкоподiбнiй порожнинi надзвичайноi глибини. У роздiленiй на спаднi тераси порожнинi страждання зростали з кожним рiвнем, населеним усiлякими грiшниками, що зазнавали жахливих тортур.

Ленгдон одразу ж упiзнав цю картину.

Шедевр, який з’явився перед його очима, «Мапа пекла», створив один зi справжнiх велетiв iталiйського Ренесансу – Сандро Боттiчеллi. Ця ретельно виписана схема пiдземного свiту була одним iз наймоторошнiших образiв потойбiчного свiту, якi коли-небудь виходили з-пiд пензля мистцiв. Похмуре, моторошне й зловiсне, це полотно навiть тепер змушувало людей цiпенiти. На вiдмiну вiд життествердних та барвистих «Весни» i «Народження Венери», Боттiчеллi створив «Мапу пекла» за допомогою гнiтючоi палiтри червоних, сiрих та коричневих кольорiв.

Раптом до Ленгдона повернувся його пекучий головний бiль, однак уперше вiдтодi, як вiн прокинувся в незнайомому шпиталi, професор вiдчув, як один елемент загадки-мозаiки таки став на свое мiсце. Його моторошнi галюцинацii, вочевидь, були спричиненi тим, що вiн бачив це полотно.

«Напевне, я роздивлявся “Мапу пекла”», – подумав вiн, але не змiг пригадати чому.

Хоча картина Боттiчеллi була бентежною сама по собi, але ще бiльше Ленгдона бентежило походження цього полотна. Ленгдон добре знав, що натхнення написати цей твiр, сповнений моторошних передчуттiв, народилося не в головi самого Боттiчеллi, а у свiдомостi людини, яка жила за двiстi рокiв до нього.

«Один мистецький шедевр надихнув на створення iншого».

Полотно Боттiчеллi «Мапа пекла» фактично е даниною визнання лiтературному твору чотирнадцятого сторiччя, якому судилося стати одним iз найславетнiших творiв в iсторii людства… i сумнозвiсним моторошним видiнням пекла, яке i нинi нiкого не залишало байдужим.

То було Дантове «Пекло».


***

А по той бiк вулицi Ваента тихенько пiднялася службовими сходами й сховалася на горiшнiй терасi маленького сонного готельчика «Пенсiоне ла Фiорентина». Ленгдон повiдомив працiвнику консульства неiснуючий номер готельноi кiмнати й фальшиве мiсце зустрiчi, тобто призначив «дубльовану зустрiч», як це заведено було називати серед ii колег. Вiн вдався до звичного для таемних агентiв прийому, який дав би йому можливiсть оцiнити ситуацiю, перш нiж розкрити свое справжне мiсцезнаходження. Фальшиве, або «дубльоване», мiсце незмiнно вибиралося таким чином, щоби його було прекрасно видно зi справжнього мiсцеположення.

Ваента зайняла потаемну вигiдну позицiю на даху, iз якоi мала можливiсть оглядати всю прилеглу територiю, немов iз пташиного польоту. Очi поволi призвичаiлися, i тепер вона вдивлялася у вiкна багатоквартирного будинку по той бiк вулицi.

«Ваш хiд, пане Ленгдон».


***

А цiеi митi на борту яхти «Мендацiум» Начальник вийшов на оббиту червоним деревом палубу й глибоко вдихнув, смакуючи солонувате повiтря Адрiатики. Це судно вже багато рокiв було його домiвкою, однак низка подiй, що розгорталися у Флоренцii, загрожувала знищити все те, що вiн будував роками.

Його агент-оперативник Ваента поставила все пiд загрозу, i хоча на неi чекае слiдство, наразi Начальнику вона була потрiбна.

«Краще б вона поклала край цьому безладу й поновила наш контроль над ситуацiею, чорт забирай».

Позаду почулися короткi швидкi кроки, Начальник обернувся й побачив жiнку з аналiтичного вiддiлу, яка пiдтюпцем наближалася до нього.

– Ми щойно дiзналися, що Роберт Ленгдон заходив на свою гарвардську електронну пошту з вiдкритоi IP-адреси. – Жiнка зробила паузу й зустрiлася з Начальником поглядом. – Тепер можна вiдстежити точне мiсцезнаходження Ленгдона.

Начальник був вражений: хiба можна бути таким йолопом! Ця обставина мiняе все. Склавши долонi пiрамiдкою, вiн вдивлявся в берегову лiнiю i розмiрковував над наслiдками.

– Нам вiдоме мiсцеположення нашоi спецкоманди?

– Так, пане. Менш нiж за двi милi вiд Ленгдона.

Для прийняття рiшення Начальнику знадобилася одна секунда.




Роздiл 15


– «Пекло» Данте, – прошепотiла Сiенна, зачудовано наближаючись до приголомшливоi картини пiдземного свiту, спроектованоi на стiну ii кухнi.

«Пекло очима Данте, – подумав Ленгдон, – зображене тут у кольорi».

Прославлюване як один iз найвидатнiших творiв свiтовоi лiтератури, «Пекло» було першою з трьох книг, якi складали «Божественну комедiю» Данте Алiг’ерi – епiчну поему з 14 233 рядкiв, у якiй змальовувався жаский спуск автора до пiдземного свiту, подорож крiзь чистилище та завершальне прибуття до раю. З усiх трьох складових твору – «Пекло», «Чистилище» та «Рай» – «Пекло» читали й пам’ятали значно бiльше.

Написане Данте Алiг’ерi на початку чотирнадцятого сторiччя «Пекло» в буквальному розумiннi слова переiнакшило середньовiчне уявлення про прокляття й осуд. Нiколи ранiше концепцiя пекла не заволодiвала так чiпко широкими масами людей. Несподiвано твiр Данте перетворив абстрактне поняття пекла на чiтке й моторошне видiння – фiзично осяжне й незабутне. Недивно, що пiсля виходу поеми у свiт католицька церква зазнала значного напливу переляканих грiшникiв, якi бажали уникнути того модернiзованого варiанта пекла, який змалював Данте у своему творi.

На полотнi Боттiчеллi жахливий образ Дантового «Пекла» був вiдтворений у виглядi пiдземного виру страждань: моторошний потойбiчний ландшафт iз вогню, сiрки, фекалiй, потвор i сатана власною персоною, який чекав грiшникiв у самiсiнькому центрi. Та лiйкоподiбна порожнина була сконструйована на дев’ятьох чiтких рiвнях, дев’ятьма колами пекла, куди кидали грiшникiв вiдповiдно до тяжкостi скоених ними грiхiв. Нагорi хтивих, або «плотських порушникiв», шматували нескiнченнi буревii як символ iхньоi нездатностi контролювати своi пристрастi. Пiд ними ненажер силомiць примушували лягати долiлиць у фекалii, щоби iхнi роти заповнювалися продуктами iхньоi ненажерливостi. На наступному рiвнi перебували еретики; вони палали в домовинах, засудженi на довiчний вогонь. І так далi: що нижчий рiвень пекла, то сильнiшими були страждання.

Упродовж семи сторiч пiсля видання незабутня картина Дантового пекла надихала найвiдомiших творцiв в iсторii людства на присвяти, переклади та рiзноманiтнi варiацii. Лонгфелло, Чосер, Маркс, Мiльтон, Бальзак, Борхес i навiть кiлька римських пап – усi вони написали твори, що грунтувалися на Дантовому «Пеклi». Монтевердi, Лiст, Вагнер, Чайковський i Пуччiнi також писали твори, грунтуючись на лiтературнiй спадщинi Данте; до цих композиторiв слiд також додати й улюбленого сучасного митця Ленгдона Лорiну Маккеннiтт, яка живе й записуеться в Канадi. Навiть сучасному свiту вiдеоiгор та айпадiв не бракуе сюжетiв, пов’язаних iз творчiстю Данте.

Ленгдон, радо дiлячись зi своiми студентами животрепетним багатством символiв Дантового свiтобачення, iнколи читав курс про образи, що повторюються як у Данте, так i в тих творах, на якi вiн надихнув iнших митцiв за багато столiть.

– Роберте, – сказала Сiенна, пiдходячи ще ближче до зображення на стiнi. – Поглянь-но сюди! – І вона показала на дiлянку картини бiля пiднiжжя лiйкоподiбного пекла.

Дiлянка, яка привернула ii увагу, мала назву «Канави зла». То було восьме, передостанне коло пекла, роздiлене на десять окремих канав, кожна з яких була призначена для конкретного типу шахраiв.

Раптом Сiенна пожвавилася.

– Дивись! Хiба ж ти не казав, що тобi у видiннi набачилося ось це?

Ленгдон примружився, вдивляючись туди, куди показувала Сiенна, але не побачив там нiчого. Крихiтний проектор втрачав потужнiсть, i картина на стiнi зблякнула. Ленгдон швидко потрусив рурку, i та знову загорiлася яскравiше. Потiм вiн поволi вiдсунув проектор вiд стiни й поклав його на стiл у маленькiй кухнi, щоби з бiльшоi вiдстанi вiн давав бiльше зображення. Ленгдон пiдiйшов до Сiенни i став убiк, щоб краще придивитися до яскравоi мапи.

І знову Сiенна тицьнула пальцем на восьме коло пекла.

– Поглянь сюди. Хiба ж ти не казав менi, що у своiх галюцинацiях бачив двi ноги, що стирчали iз землi, позначенi лiтерою R? – Із цими словами вона торкнулася конкретноi точки на картинi. – Ось де вони!

Як Ленгдон уже неодноразово бачив на цьому полотнi, десята канава восьмого кола була напхана грiшниками, наполовину закопаними вниз головою, а iхнi ноги стирчали iз землi. Але дивним було те, що в цьому варiантi картини на однiй парi нiг виднiлася лiтера R, написана багнюкою, – точнiсiнько так, як бачив Ленгдон у своiх видiннях.

«Боже милосердний!»

Ленгдон пильно придивився до цiеi дрiбноi деталi.

– Ця лiтера R… Їi точно немае в оригiнальному творi Боттiчеллi!

– Там е ще одна лiтера, – сказала Сiенна, простягаючи руку.

Ленгдон простежив поглядом за ii пальцем i побачив iще одну з десяти канав, де на фальшивому пророковi з химерно повернутою головою була написана лiтера Е.

«Що це таке? Картину переiнакшили».

Тепер перед ним з’явилися й iншi лiтери, нашкрябанi на грiшниках по всiх десяти канавах восьмого кола. Вiн побачив С на спокусниковi, якого били батогами демони… потiм побачив iще одну R на крадiевi, якого безперервно жалили змii… потiм – лiтеру А на продажному полiтиковi, зануреному в озеро киплячоi смоли.

– Цi лiтери, – сказав Ленгдон iз впевненiстю в голосi, – однозначно не е частиною Боттiчеллiевого оригiналу. Цю картину змiнили цифровим способом.

Вiн повернувся поглядом до найвищоi канави й прочитав лiтери згори донизу, проходячи кожну з десяти канав.



C…A…T…R…O…V…A…C…E…R


– Catrovacer? – спитав Ленгдон. – Це що, iталiйська?

Сiенна похитала головою.

– І не латина. Не можу збагнути, що це.

– Може, це чийсь пiдпис?

– Catrovacer? – На обличчi Сiенни вiдбився сумнiв. – Як на мене, не надто схоже на iм’я. Але поглянь сюди. – І вона показала на одного з численних грiшникiв у третiй канавi зла.

Коли очi Ленгдона вiднайшли ту фiгуру, по його спинi вмить побiгли мурашки. Серед натовпу грiшникiв у третiй канавi виднiвся знаменитий образ Середньовiччя – чоловiк у накидцi з довгим пташиним дзьобом та мертвими очима.

Маска чуми.

– А в Боттiчеллiевому оригiналi е чумний лiкар? – спитала Сiенна.

– І близько немае. Цю фiгуру сюди додали.

– А Боттiчеллi пiдписував оригiнал?

Цього Ленгдон не мiг пригадати, але коли його погляд ковзнув до правого нижнього кута картини, де зазвичай мав бути пiдпис, професор збагнув, чому вона про це спитала. Пiдпису там не було, але вздовж темно-коричневоi канви «Мапи пекла» тягнувся ледь видимий рядок тексту дрiбними лiтерами: «La verit? ? visibile solo attraverso gli occhi della morte».

Ленгдон достатньо добре володiв iталiйською, щоби зрозумiти суть написаного.

Істину можна побачити лише очима смертi.

Сiенна кивнула.

– Як дивно.

Поки вони мовчки стояли, моторошна картина перед iхнiми очима поволi блякнула. «Дантове “Пекло”, – подумав Ленгдон. – Воно надихае на твори зi зловiсними пророцтвами аж iз тисяча триста тридцятого року».

Курс лекцiй, який читав Ленгдон, неодмiнно мiстив роздiл про образотворче мистецтво на тему Дантового «Пекла». Окрiм славнозвiсноi Боттiчеллiевоi «Мапи пекла», була також безцiнна скульптура Родена з трьома привидами iз «Брами пекла», iлюстрацiя Страдануса iз зображенням Флегiя, що веслуе рiчкою Стiкс крiзь зануренi у воду тiла… хтивi грiшники Вiльяма Блейка, що крутяться в безкiнечному вихорi буревiю… навдивовижу еротична картина Бугро, на якiй Данте й Вергiлiй спостерiгають за двома оголеними чоловiками, що зiйшлися у двобоi… змученi душi Байроса, скоцюрбленi пiд градом розпечених дробинок i краплин вогню… ексцентрична серiя Сальвадора Далi з акварелей та гравюр по дереву… i велетенська колекцiя Доре з чорно-бiлих гравюр, що зображали все – вiд схожого на тунель входу до пiдземного царства… до самого сатани з крилами.

І ось тепер виявилося, що поетична вiзiя Данте надихала не лише славетних митцiв минулого. Вочевидь, вона надихнула ще одного iндивiда – якогось схибленого типа, котрий цифровим способом пiдкоригував знамениту картину Боттiчеллi, додавши до неi десять лiтер i чумного лiкаря, а потiм пiдписав ii зловiсною фразою про те, що iстину можна побачити лише очима смертi. Потiм цей художник помiстив видозмiнену картину в сучасний проектор, захований у химерно рiзьблену кiстку.

Ленгдон найменшоi гадки не мав, хто мiг створити такий артефакт, однак просто зараз це питання здавалося другорядним порiвняно з набагато бентежнiшим питанням: «Якого бiса я ношу цю штуку з собою?»


***

Поки Сiенна стояла в кухнi з Ленгдоном, розмiрковуючи над тим, як iй жити далi, знизу з вулицi несподiвано долинуло ревiння потужного двигуна, у якому крився не один десяток кiнських сил. Потiм почулося вищання колiс i стукання дверцят.

Сiенна здивовано поквапилася до вiкна й визирнула на вулицю.

Унизу бiля ii будинку рiзко загальмував чорний мiкроавтобус без номерiв. Із мiкроавтобуса висипала група чоловiкiв, усi в чорнiй унiформi з круглими зеленими жетонами на лiвому плечi. Стискаючи автоматичнi гвинтiвки, вони рухалися з рiшучою професiйнiстю вiйськових. Не вагаючись, чотири вояки кинулися до входу в багатоквартирний будинок.

Сiенна вiдчула, як у неi застигла кров.

– Роберте! – крикнула вона. – Я не знаю, хто вони, але вони нас знайшли!


***

Унизу, на вулицi, агент Крiстоф Брюдер вигукнув накази пiдлеглим, i тi кинулися до будинку. Брюдер був кремезний чоловiк iз тривалою вiйськовою кар’ерою, яка вселила в нього почуття обов’язку й поваги до командноi iерархii. Вiн знав свое завдання i знав, наскiльки високими е ставки.

В органiзацii, на яку вiн працював, було багато вiддiлiв, але вiддiл Брюдера – вiддiл стеження й реагування – викликали лише тодi, коли ситуацiя набувала статусу кризовоi.

Коли всi його пiдлеглi зникли у багатоквартирному будинку, Брюдер став на чатах бiля парадного входу, дiстав переговiрний пристрiй i зв’язався з координатором операцii.

– Брюдер на лiнii, – сказав вiн. – Ми успiшно вирахували Ленгдона через IP його комп’ютера. Моя група наближаеться до нього. Доповiм, коли вiн буде наш.


***

А високо над Брюдером, на даху тераси «Пенсiоне ла Фiорентина», Ваента, не вiрячи своiм очам, з жахом спостерiгала, як агенти вбiгали до багатоквартирного будинку.

«Якого бiса вони тут роблять?!»

Голубка затуркотiла – i все пiшло шкереберть, вийшло з-пiд контролю. Те, що починалося як звичайне завдання, перетворилося на кошмар наяву.

«Якщо спецпiдроздiл тут, то для мене все скiнчилося».

Ваента у вiдчаi схопила переговiрний пристрiй i зв’язалася з Начальником.

– Пане, – сказала вона, затинаючись, – сюди прибув спецпiдроздiл! Люди Брюдера ввiрвалися до багатоквартирного будинку по той бiк вулицi!

Ваента почекала вiдповiдi, але коли та надiйшла, то почула на лiнii лише рiзке клацання, а потiм озвався механiчний голос, який спокiйно констатував: «Протокол зречення активовано».

Ваента опустила телефон i поглянула на його екран – саме вчасно, щоб побачити, як той згас.

Кров вiдхлинула вiд ii обличчя, i вона ледве знайшла в собi сили усвiдомити те, що вiдбулося. Щойно Консорцiум розiрвав iз нею всi зв’язки.

Не залишивши жодноi сполучноi ланки. Жодноi можливостi спiлкування.

«Мене зреклися. Дезавуювали».

Шок тривав лише якусь мить.

А потiм його змiнив страх.




Роздiл 16


– Поквапся, Роберте! – гукнула Сiенна. – Іди за мною!

Коли Ленгдон вискочив у коридор, його думки й досi були поглинутi похмурими картинами Дантового пiдземного свiту. До цього моменту Сiенна Брукс iще примудрялася витримувати пережитий вранцi стрес, демонструючи щось на кшталт вiдстороненоi рiвноваги, але тепер пiд зовнi спокiйною оболонкою вирували емоцii, яких Ленгдону ще не доводилося в нiй бачити, – то був непiдробний страх.

Опинившись у коридорi, Сiенна рвонула вперед i проскочила повз лiфт – той уже опускався, бо його, вочевидь, викликали чоловiки в чорнiй унiформi, якi встигли увiйти до вестибюля. Зi спринтерською швидкiстю вона добiгла до кiнця коридору i, не озираючись, зникла в сходовому колодязi.

Ленгдон бiг за нею, не вiдстаючи, ковзаючи слизькими пiдошвами запозичених мокасинiв. Вiн бiг, а маленький проектор у нагруднiй кишенi пiджака «Брiонi» стукав йому об груди. Мозок професора на коротку, мов блискавка, мить повернувся до отого химерного напису, що вiнчав восьме коло пекла: «CATROVACER». У його уявi з’явилася маска чуми й дивна фраза: «Істину можна побачити лише очима смертi».

Ленгдон напружено намагався поеднати цi два несхожi елементи, але наразi виходила нiсенiтниця. На сходовому майданчику вiн зупинився, бо там стояла, уважно прислухаючись, Сiенна. Ленгдон почув, як угору сходами гупають кроки.

– Тут е iнший вихiд? – пошепки спитав вiн.

– Іди за мною, – ледь чутно кинула вона.

Сьогоднi Сiенна вже один раз врятувала Ленгдону життя, тому вiн, не маючи iншого вибору, крiм довiритися цiй жiнцi, набрав повнi легенi повiтря й застрибав слiдком за нею сходами вниз.

Вони спустилися на один поверх, i звуки крокiв, що пiднiмалися, зазвучали зовсiм близько; iх вiддiляв вiд них один поверх, максимум – два.

«Чому вона бiжить прямо на них?»

Не встиг Ленгдон висловити свое заперечення, як Сiенна вхопила його за руку й висмикнула зi сходiв до безлюдного коридору, уздовж якого виднiлися зачиненi дверi квартир.

Там же нема де сховатися!

Сiенна клацнула вимикачем, i кiлька лампочок згасли, але в тьмяно освiтленому коридорi сховатися було важко, бо Сiенну й Ленгдона однаково було добре видно. Гуркiтливi кроки лунали зовсiм поруч, i Ленгдон збагнув, що iхнi переслiдувачi ось-ось з’являться на сходовому майданчику, звiдки iм буде чудово видно цей коридор.

– Менi потрiбно ось це, – прошепотiла Сiенна, стягуючи з нього пiджак. Потiм запхала Ленгдона до дверного заглиблення позаду себе, змусивши його стати навкарачки. – Не рухайся.

«Що вона робить? Їi ж видно як на долонi!»

На сходах з’явилися вiйськовi, що бiгли нагору, але, побачивши Сiенну в затемненому коридорi, вони рiзко зупинилися.

– Per l’amore di Dio! – сердито гукнула iм вона. – Cos’? questa confusione? (Заради всього святого! Що за гармидер?)

Двое чоловiкiв примружилися, не розумiючи, хто перед ними.

А Сiенна горлала на них:

– Tanto chiasso a quest’ora! (Що за шум о такiй раннiй годинi?!)

Тепер Ленгдон розгледiв, що Сiенна накинула його пiджак собi на голову й плечi, вкрившись ним, як бабця шаллю. Вона нахилилася вперед, затулила собою Ленгдона, який сидiв, скоцюрбившись, у напiвтемрявi, цiлковито змiнившись, шаркнула крок до воякiв i заверещала, мов вижила з розуму стара баба.

Один iз воякiв пiдняв руку, показуючи iй, щоб вона повернулася до своеi квартири.

– Signora! Rientri subito in casa!

Сiенна зробила ще один хиткий крок, сердито трусячи кулаком.

– Avete svegliato mio marito, che ? malato!

Ленгдон отетерiло слухав. «Виявляеться, вiйськовi розбудили ii хворого чоловiка?»

Тепер уже другий солдат пiдняв автомат i нацiлив прямо на неi.

– Ferma o sparo! (Стiйте! Або я стрiлятиму!)

Сiенна рiзко зупинилася, несамовито лаючи iх, i, накульгуючи, позадкувала.

Вiйськовi квапливо кинулися догори й зникли в сходовому колодязi.

«Не по-шекспiрiвськи, але вражае», – подумав Ленгдон. Вочевидь, театральна пiдготовка може бути унiверсальною зброею.

Сiенна зняла з голови пiджак i кинула його Ленгдону.

– Усе нормально, iди за мною.

Цього разу Ленгдон побiг за Сiенною без найменшого вагання.

Вони зiйшли вниз до сходового майданчика над вестибюлем, де двое вiйськових саме заходили в лiфт, щоб пiднятися нагору. На вулицi бiля мiкроавтобуса стояв насторожi ще один вояк; його м’язи випиналися з-пiд чорноi унiформи. Ленгдон iз Сiенною мовчки поквапилися вниз, до пiдвального примiщення.

На пiдземнiй стоянцi було темно, смердiло сечею. Сiенна пiдтюпцем пiдбiгла до кутка, заставленого скутерами й мотоциклами. Вона зупинилася бiля срiблястого трайка – триколiсноi мопедоподiбноi конструкцii, схожоi на скромного й некрасивого нащадка iталiйськоi «Веспи» i справжнього триколiсного мотоцикла. Помацавши своею тендiтною рукою пiд переднiм крилом мотоцикла, вона видобула невеличку намагнiчену скриньку. Усерединi виявився ключ. Вона вставила його в замок – i двигун iз ревом ожив.

За кiлька секунд Ленгдон уже сидiв на мотоциклi позаду Сiенни. Невпевнено почуваючись на маленькому сидiннi, вiн помацав довкола, шукаючи ручку чи хоч що-небудь, за що можна було б триматися.

– Не слушний час для цнотливостi, – сказала Сiенна, схопила Ленгдона за руки й обхопила ними свою струнку талiю. – Не хочеться, а доведеться, бо гепнешся.

Ленгдон так i зробив, i Сiенна, давши газу, скерувала трицикл до виiзду. Цей транспортний засiб виявився потужнiшим, анiж Ленгдону здалося на перший погляд, i вони мало не злетiли в повiтря, коли вискочили з пiдземного гаража в ранкове свiтло за п’ятдесят ярдiв вiд парадного входу до будинку. М’язистий вояк, що стояв бiля входу, миттю повернувся й побачив, що Ленгдон та Сiенна помчали геть, верескливо ревнувши двигуном мотоцикла, коли Сiенна додала газу.

Сидячи ззаду, наче пiвень на сiдалi, Ленгдон зиркнув через плече на вояка – той уже зняв iз плеча автоматичну гвинтiвку й прицiлився. Ленгдон приготувався до найгiршого. Ляснув один-единий пострiл, i куля рикошетом вiдскочила вiд заднього крила трицикла, мало не влучивши Ленгдону в поперек.

«Чорт забирай!»

Сiенна круто звернула на перехрестi лiворуч, i Ленгдон ковзнув у сiдлi, насилу зберiгаючи рiвновагу.

– Притиснись до мене! – крикнула Сiенна.

Ленгдон нахилився вперед, вiдновлюючи рiвновагу, а тим часом Сiенна погнала трицикл уже ширшою вулицею. Поки професор переводив дух, вони проскочили цiлий квартал.

«Хто тi люди, чорти б iх забрали?!»

Сiенна не вiдводила очей вiд дороги. Вони вискочили на широкий проспект i гайнули по ньому, викеровуючи мiж ранковими автiвками. Декiлька перехожих отетерiло подивилися iм услiд, ураженi тим, що шестифутовий здоровань сидить iззаду, а мотоциклом керуе тендiтна жiночка.

Ленгдон iз Сiенною промчали три квартали i вже наближалися до великого перехрестя, як раптом попереду загудiли клаксони. З-за рогу, балансуючи на двох бокових колесах, вилетiв блискучий чорний мiкроавтобус. Круто вписавшись у поворот, вiн на повнiй швидкостi рвонув прямо на них. Цей мiкроавтобус був точнiсiнько як той, що привiз воякiв до багатоквартирного будинку.

Сiенна негайно зробила крутий поворот праворуч i рiзко натиснула на гальма. Ленгдон мiцно притиснувся грудьми до Сiенниноi спини, коли трицикл, верескнувши колесами, зупинився за припаркованою вантажiвкою так, щоби iх не було видно. Потихеньку пiдкотивши трайк до переднього бампера вантажiвки для розвезення товарiв, Сiенна вимкнула двигун.

«Вони помiтили нас чи нi?»

Сiенна з Ленгдоном пригнулися й чекали, затамувавши дух.

Мiкроавтобус iз ревом проскочив повз них, не пригальмувавши анi на мить, – скорiш за все, iх таки не встигли помiтити. Коли авто промчало повз, Ленгдон устиг побачити того, хто був усерединi.

На задньому сидiннi мiж двома вiйськовими, наче полонена, сидiла немолода приваблива жiнка. Їi погляд розфокусувався, а голова метлялася, наче вона марила або, можливо, була пiд впливом наркотичних препаратiв, на шиi зблиснув амулет. Вона мала злегка кучеряве срiблясто-сиве волосся, що спадало на плечi.

На мить у Ленгдона стиснулося горло – йому здалося, нiби вiн побачив примару.

То була жiнка з його видiнь.




Роздiл 17


Начальник вихором вилетiв iз керiвноi рубки й закрокував по довгiй правобiчнiй палубi яхти, намагаючись зiбратися з думками. Те, що трапилося щойно в багатоквартирному будинку у Флоренцii, було немислимим.

Двiчi оббiгши по колу судно, Начальник забрiв до свого офiсу й видобув пляшку п’ятдесятирiчного односолодового вiскi «Гайленд-парк», але не налив собi склянку, а поставив пляшку на стiл i повернувся до неi спиною, нiби пiдкреслюючи самому собi, що й досi тримае ситуацiю пiд контролем.

Його погляд мимоволi ковзнув до грубезного потертого фолiанта на полицi – то був подарунок одного клiента… клiента, про зустрiч iз яким вiн тепер страшенно шкодував.

«То було рiк тому… звiдки я мiг знати?»

Зазвичай Начальник не розмовляв iз потенцiйними клiентами особисто, але цей прийшов за надiйною рекомендацiею, тому вiн зробив виняток.

На морi стояв повний штиль, коли той клiент прибув на борт яхти «Мендацiум» на приватному гелiкоптерi. Гiсть – вiдома постать у своiй царинi – мав сорок шiсть рокiв, був iдеально вдягнений, надзвичайно високий i мав пронизливi зеленi очi.

– Як вам вiдомо, – почав чоловiк, – вашi послуги менi порекомендував наш спiльний приятель. – Гiсть випростав довгi ноги, почуваючись, як удома, у фешенебельному офiсi Начальника. – Тому дозвольте сказати, що саме менi потрiбно.

– Узагалi-то, цього робити не треба, – перервав його Начальник, демонструючи вiзитеру, хто тут старший. – Згiдно з моiм протоколом, ви не маете менi нiчого казати. Я називаю асортимент послуг, якi надаю, а ви вибираете з них ту, що вас зацiкавить.

На обличчi гостя вiдбилося спантеличення, але вiн пiдкорився й уважно вислухав. Наприкiнцi виявилося, що те, чого хотiв цей високий стрункий чоловiк, було для Консорцiуму стандартною послугою: загалом вiн бажав можливостi на якийсь час стати «невидимим», щоб зайнятися однiею справою подалi вiд завидющих очей.

«Дитяча гра, iй-богу».

Консорцiум мав забезпечити цю «невидимiсть», надавши клiенту фальшивi документи й безпечне мiсце проживання за межами офiцiйноi системи, де вiн мiг би виконувати свою роботу в умовах абсолютноi секретностi – якою б та робота не була. Консорцiум нiколи не цiкавився, iз якою метою той чи iнший клiент потребував тоi чи iншоi послуги, волiючи знати якомога менше про своiх роботодавцiв.

Цiлий рiк за грубi грошi Начальник забезпечував криiвку тому зеленоокому чоловiковi, який спершу здавався iдеальним клiентом. Начальник iз ним не контактував, а всi рахунки оплачувалися вчасно.

А два тижнi тому все змiнилося.

Несподiвано клiент вийшов на контакт, вимагаючи особистоi зустрiчi з Начальником. Узявши до уваги чималенькi суми грошей, сплаченi клiентом, Начальник змушений був погодитися.

У скуйовдженому й занедбаному чоловiковi, який прибув на яхту, насилу можна було впiзнати того статечного чепуруна, iз яким Начальник мав справу рiк тому. У його колись пронизливих зелених очах блукав якийсь дикий вираз. Клiент був схожий… на божевiльного.

«Що ж iз ним сталося? Чим вiн займався?»

Начальник провiв чоловiка, який нервово смикався, до свого офiсу.

– Та срiбноволоса вiдьма, – мимрив клiент, заiкаючись. – Вона з кожним днем добираеться до мене все ближче.

Начальник зиркнув на досье клiента й зупинився поглядом на фотографii привабливоi жiнки зi срiблясто-сивим волоссям.

– Так, – сказав вiн. – Це ваша срiбноволоса вiдьма. Ми добре знаемо ваших ворогiв. Та хоч якою б впливовою вона не була, нам вдавалося цiлий рiк захищати вас вiд неi, i ми збираемося це робити й надалi.

Зеленоокий знервовано накрутив на пальцi пасмо немитого масного волосся.

– Не обманюйтеся ii красою, вона небезпечний ворог.

«І то так», – подумав Начальник, невдоволений тим, що його клiент привернув увагу такоi впливовоi особи. Та срiбноволоса жiнка мала надзвичайно великi можливостi та значнi ресурси – iз таким супротивником вiн волiв би не мати справи.

– Якщо вона або ii демони встановлять мое мiсцезнаходження… – почав клiент.

– Не встановлять, – заспокоiв його Начальник. – Хiба ж нам досi не вдавалося ховати вас вiд завидющих очей i забезпечувати всiм, чого ви потребували?

– Так, – сказав чоловiк. – Одначе я спатиму спокiйнiше, якщо… – Вiн зробив паузу, збираючись iз духом. – Менi треба знати, що коли зi мною щось трапиться, то ви виконаете моi останнi бажання.

– І в чому цi бажання полягають?

Чоловiк засунув руку до сумки й видобув звiдти невеличкий запечатаний конверт.

– Умiст цього конверта забезпечуе доступ до банкiвського сейфа у Флоренцii. У тому сейфi ви знайдете невеличкий предмет. Якщо зi мною щось трапиться, то я хотiв би, щоб ви доставили той предмет замiсть мене. Це стане свого роду подарунком.

– Гаразд. – Начальник пiдняв ручку, щоби зробити необхiднi нотатки. – І кому ж я маю його доставити?

– Срiбноволосiй вiдьмi.

Начальник пiдвiв погляд.

– Подарунок вашому мучителю?

– Скорiше це буде не подарунок, а шпичка iй у бiк. – Очi клiента спалахнули лютим вогнем. – Така собi хитромудра маленька шпичка, зроблена з кiстки. Вона виявить, що то мапа… ii особистий Вергiлiй… гiд, котрий поведе ту вiдьму до самiсiнького центру ii особистого пекла.

Начальник кинув на клiента довгий допитливий погляд.

– Як забажаете. Вважайте, що ми вже виконали це завдання.

– Час його виконання матиме критично важливе значення, – емоцiйно зауважив клiент. – Той подарунок не можна доставляти надто рано. Ви мусите тримати його в таемницi до… – Замовник спинився, раптово замислившись.

– До якоi дати? – спитав Начальник.

Чоловiк рвучко пiдвiвся, пiдiйшов до Начальникового стола, схопив червоний фломастер i похапцем обвiв дату на особистому настiльному календарi Начальника.

– До оцього дня.

Начальник стиснув зуби й повiльно видихнув, переборюючи незадоволення чудернацькою поведiнкою чоловiка.

– Зрозумiло, – сказав вiн. – До того дня я не робитиму нiчого, а коли цей день настане, то предмет iз сейфа – який би вiн не був – отримае срiбноволоса жiнка. Даю вам слово. – І вiн порахував днi, що залишилися до незграбно окресленоi дати. – Я виконаю вашi побажання рiвно через чотирнадцять днiв вiд сьогоднi.

– І в жодному разi нi на день ранiше! – гарячково застерiг клiент.

– Я чудово вас зрозумiв, – запевнив його Начальник. – Анi на день ранiше.

Вiн узяв конверт, вклав його в досье клiента й зробив на ньому необхiднi позначки, щоб усi побажання замовника були виконанi чiтко й вчасно. Хоча клiент i не дав конкретного опису предмета, що був у сейфi, Начальник не наполягав. Вiдстороненiсть була нарiжним каменем фiлософii Консорцiуму.

«Надавай послуги. Не став запитань. Не винось вирокiв i не висловлюй суджень».

Плечi замовника розслаблено обм’якли, i вiн важко видихнув.

– Дякую.

– Щось iще? – поцiкавився Начальник, бажаючи якомога скорiше позбутися клiента, що зазнав такоi несприятливоi трансформацii.

– Так, узагалi-то, е ще дещо. – Клiент засунув руку до кишенi й видобув звiдти маленьку темно-червону флешку. – Це вiдеофайл. – Вiн поклав флешку перед Начальником. – Я хотiв би, щоб його передали свiтовим засобам масовоi iнформацii.

Начальник iз цiкавiстю поглянув на чоловiка. Консорцiум часто займався поширенням iнформацii для клiентiв, але щось у проханнi цього чоловiка насторожило його.

– Того самого дня? – спитав вiн, кивнувши на окреслену дату.

– Того самого дня, – пiдтвердив клiент. – І в жодному разi не ранiше.

– Зрозумiло. – Начальник прикрiпив до флешки картку з необхiдною iнформацiею. – Тепер усе? – І з цими словами вiн пiдвiвся, бажаючи якомога скорiше завершити зустрiч.

Але клiент залишився в крiслi.

– Нi. Є ще одне, останне.

Начальник знову сiв.

Погляд зелених очей клiента палав диким вогнем.

– Невдовзi пiсля того, як ви передасте це вiдео, я стану дуже вiдомою людиною.

«Та ви вже й так досить вiдома людина», – подумав Начальник, пригадавши генiальнi досягнення цього чоловiка.

– Ви також заслуговуете певноi похвали, – сказав замовник. – Бо послуги, що ви менi iх надавали, уможливили створення мого шедевра… опусу, якому судилося змiнити свiт. Ви маете гордитися своею роллю.

– Яким би не був ваш шедевр, – зазначив Начальник, вiдчуваючи все бiльше роздратування, – я задоволений тим, що ми забезпечили вам конфiденцiйнiсть, необхiдну для його створення.

– На знак вдячностi я принiс вам прощальний подарунок. – Скуйовджений чоловiк простягнув руку до сумки. – Це книга.

Начальнику подумалося, що ця книга i е тим таемним опусом, над яким клiент працював увесь цей час.

– Це та книга, яку ви написали?

– Нi. – Чоловiк поклав масивний фолiант на стiл. – Навпаки: цю книгу написали длямене.

Начальник ошелешено глянув на видання, яке поклав перед ним клiент. «Невже вiн справдi думае, що ii написали для нього?» Фолiант виявився класичним лiтературним твором… написаним у чотирнадцятому сторiччi.

– Прочитайте цю книгу, – попросив клiент, i на його обличчi з’явилася химерна й лячна посмiшка. – Вона допоможе вам збагнути все, що я зробив.

Із цими словами скуйовджений вiзитер пiдвiвся, попрощався й швидко вийшов. У вiкно офiсу Начальник спостерiгав, як гелiкоптер клiента злетiв iз палуби й попрямував до узбережжя Італii.

А потiм вiн зосередив увагу на великiй книзi, що лежала перед ним. Невпевненими пальцями пiдняв шкiряну обкладинку й прогортав сторiнки до початку твору. Перша строфа була виписана великими калiграфiчними лiтерами й займала всю сторiнку.


Пекло

		Промандрувавши пiвжиття,
		Я в лiсi темному раптово опинився,
		Бо зi шляху прямого збився.

На протилежнiй сторiнцi його клiент пiдписав книгу вiд руки отаким посланням:



Любий друже, дякую за те, що допомiг менi на моему шляху.

Тобi вдячний також увесь свiт.


Начальник щонайменшоi гадки не мав, що це означало, але вiн прочитав бiльше, нiж треба, тому похапцем згорнув книгу й поклав ii на полицю. Слава Богу, його професiйнi стосунки з цим дивакуватим типом невдовзi скiнчаться. «Іще чотирнадцять днiв – i все», – подумав Начальник, переводячи погляд на похапливо окреслену дату у своему календарi.

Наступними днями Начальник вiдчував нехарактерну нервознiсть, коли згадував про клiента. Здавалося, той зовсiм iз глузду з’iхав. Проте, попри iнтуiцiю Начальника, цей час минув без небажаних пригод.

А потiм, саме перед окресленою датою, у Флоренцii швидко сталося кiлька халеп. Начальник спробував врегулювати кризу, але вона швидко вийшла з-пiд контролю. Криза сягнула апогею, коли iхнiй клiент, хекаючи вiд натуги, видерся на вежу Флорентiйського абатства.

«Вiн зiстрибнув звiдти… i вбився».

Попри жахливу втрату клiента, особливо в такий спосiб, Начальник як людина слова швидко готувався до виконання останньоi обiцянки, даноi загиблому: доставити срiбноволосiй жiнцi вмiст сейфа у Флоренцii. Як його заздалегiдь попередили, це мало вiдбутися в чiтко визначений момент, бо було вкрай важливо.

Не ранiше дати, окресленоi в календарi.

Начальник дав конверт iз кодом сейфа Ваентi, яка поiхала до Флоренцii забрати той предмет, оту «хитромудру маленьку шпичку». Та коли Ваента зателефонувала, щоб звiтуватися, новина, яку вона повiдомила, була приголомшливою й тривожною. Вмiст сейфа вилучили, i Ваентi дивом удалося уникнути арешту. Якимось чином срiбноволоса жiнка дiзналася про той предмет, вдалася до свого впливу i здобула не лише доступ до сейфа, а й ордер на арешт будь-кого, хто з’явиться за його вмiстом.

Це було три днi тому.

Клiент розраховував, що на той момент поцуплений предмет уже доставлять срiбноволосiй жiнцi – як його завершальну образу, як глузливий голос iз могили.

«А тепер виявилося, що той голос прозвучав надто рано».

І вiдтодi Консорцiум перебував у безперервнiй хаотичнiй шарпанинi – використовував усi ресурси для захисту останнього побажання клiента, а також для захисту самого себе. Консорцiум уже перетнув низку певних застережних лiнiй, з-за яких, як добре знав Начальник, повернутися буде дуже важко. І тепер, кинувши всi сили на повернення ситуацii у Флоренцii пiд свiй контроль, Начальник сидiв, втупившись поглядом у робочий стiл i мiркуючи над тим, що чекало його в майбутньому.

А з календаря на нього дивилася дата, похапцем окреслена загиблим клiентом: химерне червоне коло навколо конкретного числа.

«Завтрашньоi дати».

Начальник неохоче зиркнув на пляшку вiскi, що стояла перед ним. А потiм – уперше за чотирнадцять рокiв – налив собi склянку i випив ii одним духом.


***

А в трюмi координатор Лоренс Нолтон витягнув маленьку червону флешку зi свого комп’ютера й поклав перед собою на стiл. Це вiдео було однiею з найхимернiших речей, якi йому доводилося бачити в життi.

І воно було рiвно дев’ять хвилин завдовжки, секунда в секунду.

Почуваючись незвично тривожно, координатор пiдвiвся й мiряв кроками свою маленьку кабiнку, знову i знову переймаючись питанням, чи варто подiлитися з Начальником думками про це химерне вiдео.

«Лишень роби свою роботу, – сказав Нолтон самому собi. – Не став зайвих запитань. Не висловлюй суджень».

І, викинувши зайвi питання з голови, Нолтон проставив у щоденнику конкретне завдання. Завтра, згiдно з обiцянкою, даною клiенту, вiн передасть цей вiдеофайл засобам масовоi iнформацii.




Роздiл 18


Проспект Нiкколо Макiавеллi називають найгарнiшою з усiх флорентiйських вулиць. За S-подiбнi вигини, що змiяться крiзь пишнi зеленi чагарники та листянi дерева, його полюбляють мотоциклiсти й палкi шанувальники «феррарi».

Сiенна вмiло провела трицикл крiзь усi крутi вигини проспекту. Непоказний житловий мiкрорайон залишився позаду, i вони в’iхали в чисте, насичене кедровим запахом повiтря фешенебельного району Флоренцii, розташованого на захiдному березi рiчки Арно, проминули каплицю з годинником, який вiдбивав восьму годину ранку.

Ленгдон тримався за талiю Сiенни, а в його головi крутилися загадковi видiння Дантового пекла… i таемниче обличчя прекрасноi срiбноволосоi жiнки, яку вони щойно бачили мiж двома кремезними вояками на задньому сидiннi мiкроавтобуса.

«Ким би вона не була, – подумав Ленгдон, – вони ii спiймали».

– Та жiнка в мiкроавтобусi, – гукнула Сiенна через плече, перекрикуючи шум двигуна. – Ти впевнений, що то та сама жiнка з твоiх видiнь?

– Абсолютно.

– Тодi ти мусив бачити ii впродовж останнiх двох днiв. Чому образ цiеi жiнки регулярно повертаеться до тебе – ось у чiм питання… i чому вона щоразу наказуе тобi шукати й знаходити.

– Не знаю… Я не пам’ятаю, чи зустрiчався з нею, але щоразу, коли бачу ii обличчя, мене проймае вiдчуття, що мушу iй допомогти.

Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь.

Раптом Ленгдон подумав: «А що, як те вибачення стосувалося срiбноволосоi жiнки? Може, я ii в чомусь пiдвiв?» Вiд цiеi думки в нього защемiло в грудях.

Ленгдон мав таке вiдчуття, наче з його арсеналу вилучили надзвичайно важливу зброю. «Я втратив пам’ять». Ще з дитинства маючи розвинену ейдетичну пам’ять, Ленгдон найбiльше покладався саме на цей iнтелектуальний ресурс. Для чоловiка, який звик пригадувати кожну дрiбну деталь iз того, що вiн бачив довкола себе, жити без пам’ятi було те саме, що намагатися в темрявi посадити лiтак, на якому не працюе радар.

– Здаеться, твiй единий шанс знайти вiдповiдi на запитання полягае в декодуваннi «Мапи пекла», – сказала Сiенна. – На мою думку, через сховану в нiй таемницю – якою б вона не була – на тебе й полюють.

Ленгдон кивнув i замислився над словом catrovacer, що виступало на скоцюрблених тiлах у Дантовому пеклi.

Раптом у його головi промайнула чiтка i ясна думка: «Я прокинувся у Флоренцii…»

Жодне мiсто у свiтi не було так пов’язане з Данте, як Флоренцiя. Данте Алiг’ерi народився у Флоренцii, у Флоренцii вирiс i у Флоренцii закохався, згiдно з легендою, у Беатрiче. Із його дому у Флоренцii Данте брутально вигнали, i йому судилося роками мандрувати iталiйськими селами, iз сентиментальною тугою згадуючи про свою домiвку.

Про вигнання Данте писав так: «Маеш позбутися всього, що ти любиш найбiльше. Бо саме ця стрiла вилiтае першою з лука вигнання».

Коли Ленгдону спали на думку цi слова iз сiмнадцятоi пiснi поеми «Рай», вiн поглянув праворуч, через рiку Арно, на далекi вежi староi частини Флоренцii.

Ленгдон уявив собi план Старого мiста: туристичний лабiринт, тисняву, потiк автомобiлiв, що мчить вузькими вулицями повз знаменитий флорентiйський собор, музеi, каплицi та райони з невеличкими крамничками. Йому подумалося, що якби вони iз Сiенною кинули трицикл, то запросто змогли б загубитися в натовпi.

– Старе мiсто – ось куди нам треба iхати, – заявив Ленгдон. – Якщо й iснують вiдповiдi на запитання, то саме там iх можна знайти. Стара Флоренцiя була для Данте цiлим свiтом.

Сiенна кивнула на знак згоди й крикнула через плече:

– До того ж там буде безпечнiше – бiльше мiсць, де можна сховатися. Поiдемо до Порта Романа, а звiдти ми зможемо перебратися через рiчку.

«Рiка», – подумав Ленгдон iз легким трепетом у душi. Знаменита подорож Данте до пекла також почалася з переходу через рiчку.

Сiенна натиснула на газ, i коли повз них замелькали розмитi картини мiсцевого ландшафту, Ленгдон подумки перебирав картини пекла, мертвих i живих, десять канав восьмого кола з чумним лiкарем i химерним словом «CATROVACER». Потiм замислився над словами, написаними пiд «Мапою пекла»: «Істину можна побачити лише очима смертi» – i подумав, що це, можливо, цитата з Данте.

«Щось я не пригадую такого в Данте».

Ленгдон добре знався на творах Данте Алiг’ерi, i його як вiдомого iсторика, що спецiалiзувався на символах, час вiд часу запрошували розтлумачити той широкий набiр символiв, що населяли Дантiв ландшафт. Випадково (а може, i не випадково) сталося так, що два роки тому вiн читав лекцiю про Дантове «Пекло», яка називалася «Божественний Данте: символи пекла».

Данте Алiг’ерi поступово став одним iз найзнаменитiших мистцiв в iсторii людства, давши поштовх створенню дантiвських товариств у всьому свiтi. Найстарiшу американську фiлiю заснував тисяча вiсiмсот вiсiмдесят першого року в Кембриджi, штат Массачусетс, Генрi Вордсворт Лонгфелло. Вiдомий поет iз Новоi Англii став першим американцем, який переклав «Божественну комедiю», i його переклад донинi вважаеться найавторитетнiшим i найбiльш читаним.

Як вiдомого дослiдника творiв Данте Ленгдона колись запросили виступити на важливому заходi, влаштованому одним iз найстарiших у свiтi дантiвських товариств – Вiденським товариством Данте Алiг’ерi. Цей захiд мав вiдбутися у вiденськiй академii наук. Його спонсору – багатому науковцевi й члену дантiвського товариства – вдалося орендувати великий лекцiйний зал академii на двi тисячi мiсць.

Ленгдона зустрiв розпорядник засiдання й провiв усередину. Коли вони йшли вестибюлем, професор не мiг не помiтити п’ять слiв, написаних велетенськими лiтерами на чорнiй стiнi: «А ЩО, ЯК ГОСПОДЬ ПОМИЛЯВСЯ?»

– Це робота Лукаса Троберга, – прошепотiв розпорядник. – Наша найновiша арт-iнсталяцiя. Що скажете?

Ленгдон окинув поглядом масивний напис, не знаючи, як вiдповiсти.

– Гм… мазки в нього щедрi, а з умовним способом у граматицi ще слiд попрацювати.

Розпорядник нiяково поглянув на нього. Ленгдону залишилося сподiватися, що публiка сприйме його краще, анiж цей чоловiк.

Коли Ленгдон нарештi вийшов на сцену, його зустрiли аплодисментами – публiки набрався майже повен зал.

– Meine Damen und Herren, – почав Ленгдон, i його голос загудiв у гучномовцях. – Willkommen, bienvenue, welcome. (Панi та панове, ласкаво просимо.)

Ця вiдома фраза з фiльму «Кабаре» викликала серед публiки смiх розумiння.

– Менi сказали, що серед нашоi сьогоднiшньоi аудиторii е не лише члени Дантового товариства, а й численнi запрошенi науковцi й дослiдники, якi, можливо, тiльки почали вивчати творчiсть Данте. Тому я гадаю, що для тих в аудиторii, хто надто багато часу витратив на прочитання середньовiчного iталiйського епосу, менi варто було б почати з короткого огляду – життя Данте, його творчостi та пояснення, чому його вважають однiею з найвпливовiших постатей в iсторii людства.

І знову почулися аплодисменти.

Тримаючи в руцi крихiтний пульт дистанцiйного керування, Ленгдон продемонстрував низку зображень Данте, першим серед яких був портрет поета на повний зрiст, що належав пензлю Андреа дель Кастаньо: Данте стояв в одвiрку, стискаючи в руках книгу з фiлософii.

– Данте Алiг’ерi, – почав Ленгдон. – Цей флорентiйський письменник i фiлософ жив iз тисяча двiстi шiстдесят п’ятого до тисяча триста двадцять першого року. На цьому портретi, як i майже на всiх зображеннях, вiн у червоному складчастому каптурi з навушниками, що тiсно прилягае до голови; цей каптур разом iз пурпурною мантiею святого Луки став складовою найпоширенiшого образу Данте.

Ленгдон змiнював слайди, аж поки не дiйшов до Боттiчеллiевого портрета Данте, який зберiгався в галереi Уффiцi; на ньому пiдкреслювалися найпомiтнiшi риси обличчя поета: масивне пiдборiддя й гачкуватий нiс.

– Тут неповторне обличчя Данте знову обрамлене червоним каптуром, але Боттiчеллi додав до головного убору лавровий вiнок як символ досвiдченостi й майстерностi, цього разу – у царинi поетичного мистецтва. Лавровий вiнок – традицiйний символ, запозичений у давнiх грекiв i використовуваний навiть нинi пiд час церемонiй нагородження поетiв лiтературними премiями та на врученнi Нобелiвськоi премii.

Ленгдон швидко прогорнув кiлька наступних портретiв, де Данте скрiзь був зображений у червонiй шапочцi, червонiй мантii, iз лавровим вiнком i великим носом.

– А щоб образ Данте остаточно сформувався у вашiй свiдомостi, пропоную увазi присутнiх статую з п’яца дi Санта-Кроче, а також знамениту приписувану Джотто фреску з каплицi Барджелло.

Залишивши слайд фрески Джотто на стiнi, Ленгдон вийшов на середину сцени.

– Як ви, безперечно, чули, Данте вiдомий передусiм монументальним лiтературним шедевром «Божественна комедiя», яка е грубуватою й жвавою розповiддю автора про те, як вiн спустився до пекла, пройшов крiзь чистилище, а потiм вознiсся до раю, щоб поспiлкуватися з Богом. За сучасними стандартами «Божественна комедiя» нiчого божественного в собi не мiстить. Та й комедiею вона зветься з абсолютно iншоi причини. У чотирнадцятому сторiччi iталiйська лiтература подiлялася на двi категорii: трагедiю, що представляла високу лiтературу, писану офiцiйною iталiйською, i комедiю, яка представляла «низьку» лiтературу, писану мiсцевим дiалектом i розраховану на широкий загал.

Ленгдон прогорнув слайди до знаменитоi фрески Мiкелiно, на якiй Данте стоiть бiля стiн Флоренцii, стискаючи в руках примiрник «Божественноi комедii». На задньому планi над брамою пекла високо здiймаеться терасована гора Чистилища. Це полотно нинi виставлене у флорентiйському соборi Санта-Марiя дель Фiоре, бiльше вiдомому пiд назвою Дуомо.

– Як ви вже могли здогадатися з назви, – продовжив Ленгдон, – «Божественну комедiю» було написано мiсцевим дiалектом – мовою простих людей. Але, попри це, релiгiю, iсторiю, полiтику, фiлософiю й соцiальнi коментарi в нiй блискуче поеднано в гобелен художнього слова, тобто лiтератури високоiнтелектуальноi, але цiлком доступноi широким масам читачiв. Цей твiр став настiльки знаменитим стовпом iталiйськоi лiтератури, що письменницький стиль Данте славили як такий, що – нi багато, нi мало – дав початок сучаснiй iталiйськiй мовi.

Ленгдон зробив ефектну паузу, а потiм тихо сказав:

– Любi друзi, вплив творiв Данте Алiг’ерi неможливо переоцiнити. Упродовж усiеi iсторii людства, за винятком хiба що Святого Письма, жоден iз творiв лiтератури, образотворчого мистецтва й музики не надихнув на таку кiлькiсть присвят, iмiтацiй, варiацiй та анотацiй, як «Божественна комедiя».

Далi Ленгдон навiв великий список вiдомих композиторiв, художникiв i лiтераторiв, якi творили, грунтуючись на епiчнiй поемi Данте, й окинув публiку уважним поглядом.

– Скажiть, чи е серед вас письменники?

Пiднялася майже третина рук. Ленгдон приголомшено витрiщився в зал. «Отакоi! Або це найдосконалiша аудиторiя у свiтi, або результат доступностi до публiкацiй через Інтернет».

– Що ж, як усi ви, автори, знаете, нiщо письменники не цiнують так високо, як рекламну анотацiю – отой схвальний вiдгук завбiльшки в один-два рядки, написаний кимось вiдомим, аби заохотити iнших купувати ваш твiр. У Середнi вiки теж iснувало поняття рекламноi анотацii. І Данте спромiгся мати iх досить багато.

Ленгдон знову змiнив слайди.

– А чи хотiли б ви мати на обкладинцi вашоi книги отакi слова?



Нiколи не ходив землею чоловiк, величнiший за нього.

    Мiкеланджело

Публiка здивовано загула.

– Так, – мовив Ленгдон. – Це сказав той самий Мiкеланджело, якого ви знаете як автора розписiв у Сiкстинськiй капелi та статуi Давида. Мiкеланджело був не лише майстерним художником i скульптором, а й прекрасним поетом, котрий опублiкував близько трьохсот поем, включно з тiею, що називалася «Данте» i була присвячена чоловiковi, чиi разючi образи пекла надихнули Мiкеланджело на його «Судний день». А якщо ви менi не вiрите, то прочитайте третю пiсню Дантового «Пекла», а потiм сходiть до Сiкстинськоi капели; просто над вiвтарем ви побачите цей знайомий образ.

Ленгдон прогорнув слайди до лячного зображення м’язистого злого духа, що замахнувся здоровезним веслом на людей, а тi принишкли вiд страху.

– А це Дантiв пекельний поромник Харон, який б’е веслом тих, хто зволiкае на переправi.

Ленгдон перейшов до нового слайда, цього разу з другою деталлю Мiкеланджелового «Судного дня» – чоловiком, якого розпинали на хрестi.

– Це Аман, ворог юдеiв, котрого, згiдно зi Святим Письмом, скарали на смерть через повiшення. Однак у поемi Данте його розiп’яли на хрестi. Як можна бачити в Сiкстинськiй капелi, Мiкеланджело вiддав перевагу Дантовому варiанту, а не бiблiйному. – Ленгдон усмiхнувся й пошепки додав: – Тiльки папi римському не кажiть.

Аудиторiя вибухнула смiхом.

– Дантове «Пекло» створило свiт болю й страждань, який перевершував усi попереднi людськi уявлення, i цей твiр у буквальному розумiннi визначив наше сучасне бачення пекла. – Ленгдон зробив паузу. – І повiрте менi, католицькiй церквi е чимало за що дякувати Данте. Його «Пекло» лякало вiруючих сторiччями i, без сумнiву, потроiло вiдвiдуванiсть церкви тими, кого переповнював страх.

Ленгдон увiмкнув наступний слайд.

– А оце пiдводить нас до причини, через яку ми всi тут сьогоднi зiбралися.

Тепер на екранi з’явився заголовок лекцii: «Божественний Данте: символи пекла».

– Дантове пекло – це ландшафт, настiльки багатий на символiзм, що я часто присвячую цiй темi курс лекцiй на цiлий семестр. А сьогоднi, на мою думку, не буде кращого способу розкрити символи Дантового «Пекла», як пройти плiч-о-плiч iз самим поетом… крiзь браму пекла.

Ленгдон пiдiйшов до краю сцени й поглянув на публiку.

– Отже, якщо ми збираемося здiйснити прогулянку крiзь пекло, то я переконливо рекомендую скористатися мапою. І немае повнiшоi мапи Дантового пекла, анiж та, яку зобразив Сандро Боттiчеллi.

Ленгдон торкнувся пульта, i перед публiкою з’явилася вiдразлива «Мапа пекла». Вiн почув, як дехто аж застогнав, забачивши всiлякi жахiття, що коiлися в лiйкоподiбнiй пiдземнiй порожнинi.

– На вiдмiну вiд iнших художникiв, Боттiчеллi був надзвичайно скрупульозний у вiдтвореннi Дантового тексту. Насправдi вiн провiв стiльки часу, читаючи Данте, що великий iсторик мистецтва Джорджо Вазарi стверджував, наче одержимiсть Боттiчеллi творчiстю Данте призвела до серйозних негараздiв у життi художника. Мистець створив понад двi дюжини iнших робiт, пов’язаних iз Данте, але ця мапа е серед них найвiдомiшою.

Тодi Ленгдон повернувся й показав у лiвий верхнiй кут полотна.

– Наша подорож почнеться он там, на поверхнi землi, де ви можете бачити Данте в червоному одязi разом зi своiм гiдом, Вергiлiем; вони стоять обидва бiля брами пекла. Звiдти ми вирушимо в подорож униз, крiзь дев’ять кiл Дантового пекла, i насамкiнець опинимося лицем до лиця з…

Ленгдон швидко переключився на iнший слайд – величезне збiльшене зображення сатани, яким його показав Боттiчеллi на цьому самому полотнi. Страшний триголовий Люцифер поiдае трьох людей одночасно, по одному кожним ротом.

Аудиторiя зойкнула.

– Стислий огляд майбутнiх атракцiонiв, – пожартував Ленгдон. – Цей моторошний персонаж перебувае там, де сьогоднi мае завершитися наша подорож. Це дев’яте коло пекла, де мешкае сам сатана. Одначе… – Ленгдон зробив паузу, а потiм продовжив: – Потрапити туди – це лише половина забави, тому повернiмося трохи назад… до брами пекла, де наша подорож розпочнеться.

Ленгдон перейшов до наступного слайда – лiтографii Гюстава Доре, де був зображений темний, схожий на тунель вхiд, вирубаний у торцi стрiмчака. Над входом виднiвся напис: «Залиш надiю той, хто сюди входить».

– Отже, – сказав Ленгдон з усмiшкою. – Зайдiмо?

Десь гучно заскреготали колеса, й аудиторiя перед очима Ленгдона вмить розтанула. Вiн вiдчув, як сiпнувся вперед i зiштовхнувся зi спиною Сiенни, коли трицикл рiзко загальмував i зупинився посеред проспекту Макiавеллi.

У Ленгдона запаморочилося в головi; вiн i досi бачив дверi пекла, що бовванiли перед ним. Коли ж вiн отямився, то побачив, де насправдi опинився.

– Що сталося? – невдоволено спитав вiн.

Сiенна показала вперед, де на вiдстанi трьохсот ярдiв виднiлася Порта Романа – старовинна кам’яна брама, що слугувала в’iздом до середньовiчноi Флоренцii.

– Роберте, здаеться, у нас проблема.




Роздiл 19


Агент Брюдер стояв у скромнiй квартирi, намагаючись осмислити побачене.

«Хто тут, у бiса, живе?»

Помешкання було обставлене мiзерно й безладно, наче кiмната в студентському гуртожитку, мебльована за мiнiмум коштiв.

– Агенте Брюдер? – гукнув iз зали один iз його пiдлеглих. – Гадаю, вам буде цiкаво це побачити.

Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленгдона мiсцева полiцiя. Командир спецпiдроздiлу хотiв би розв’язати цю кризу «по-домашньому», але втеча Ленгдона не залишила йому жодного iншого вибору, окрiм як звернутися до мiсцевоi полiцii та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабiринтi вулиць Флоренцii верткий мотоцикл легко уникне зустрiчi з мiкроавтобусами Брюдера, що через важкi плексигласовi вiкна та непробивнi колеса ставали хоч i невразливими, але неповороткими. Італiйська полiцiя мала репутацiю такоi, яка неохоче йде на спiвпрацю з чужинцями, але органiзацiя Брюдера мала значний вплив у полiцii, консульствах i посольствах. «Коли ми висуваемо вимоги, нiхто не насмiлюеться ставити запитання».

Брюдер увiйшов до невеличкоi кiмнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловiк i друкував у латексних рукавичках.

– Саме цiею машиною вiн скористався, – сказав чоловiк. – Через неi вiн увiйшов у свою електронну пошту й здiйснив деякi пошуки. Файли й досi зберiгаються в кешi.

Брюдер рушив до стола.

– Схоже, це не комп’ютер Ленгдона, – сказав технар. – Вiн зареестрований на когось з iнiцiалами S.C. Невдовзi я матиму повне iм’я.

Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперiв на столi. Вiн продивився iх – стара програмка лондонського театру «Глобус» i кiлька статей, вирiзаних iз газет. Що бiльше Брюдер читав, то бiльшими ставали його очi.

Узявши папери iз собою, вiн вийшов iз кiмнати й зателефонував шефовi.

– Брюдер на лiнii, – сказав вiн. – Здаеться, я iдентифiкував людину, яка допомагае Ленгдону.

– Хто це? – спитав шеф.

Брюдер повiльно випустив iз легенiв повiтря.

– Ви навiть не повiрите.


***

А за двi милi вiд того мiсця Ваента мчала геть на своему мотоциклi BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неi, виючи сиренами, проносилися полiцейськi машини.

«Мене зреклися», – подумала вона.

Зазвичай легенька вiбрацiя чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала ii нерви. Але не сьогоднi.

Ваента дванадцять рокiв працювала на Консорцiум, пiднявшись iерархiчною драбиною вiд агента прикриття до члена групи стратегiчного планування, а потiм аж до агента-оперативника високого рангу. «Моя кар’ера – це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися з життям, сповненим таемничостi, частими подорожами й тривалими завданнями, i все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

«Я виконувала це завдання цiлий рiк», – подумала вона, i досi не в змозi повiрити, що Начальник мiг так рiзко й грубо натиснути на спусковий гачок i вигнати ii.

Дванадцять мiсяцiв Ваента контролювала надання послуг i пiдтримки тому самому клiенту Консорцiуму – ексцентричному зеленоокому генiю, якому захотiлося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловiк украй рiдко, переважно непомiтно, а здебiльшого вiн працював. Ваента нiчого не знала про нюанси його роботи, бо ii завданням було ховати клiента вiд впливових людей, якi намагалися знайти його.

Свою функцiю Ваента виконувала з довершеним професiоналiзмом, i все йшло як по маслу.

Як по маслу… але до вчорашньоi ночi.

І вiдтодi й емоцiйний стан Ваенти, i стан ii кар’ери покотилися пiд укiс.

«Тепер я – чужа. Я опинилася на протилежному боцi».

Протокол зречення в разi його активацii вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання i якомога швидше покинув «арену». У разi затримки агента Консорцiум стверджував, що вперше про нього чуе, й заперечував будь-який зв’язок iз ним. Агенти добре усвiдомлювали, що не варто жартувати з цiею органiзацiею, бо з перших рук знали про ii бентежну здатнiсть манiпулювати реальнiстю й змiнювати ii пiд своi поточнi потреби.

Ваента знала лише про два випадки дезавуювання агентiв. Дивно, але чомусь вони бiльше нiколи не траплялися iй на очi. Вона завжди гадала, що iх викликали для офiцiйного розслiдування, а потiм звiльнили, наказавши бiльше нiколи не вступати в контакт iз працiвниками Консорцiуму.

Однак тепер Ваента засумнiвалася, що саме так воно й було.

«Ти перебiльшуеш, реагуеш надмiру емоцiйно, – заспокоювала вона себе. – Методи Консорцiуму е бiльш елегантними, нiж холоднокровне вбивство».

Та по спинi в неi побiгли мурашки.

Ваента iнстинктивно кинулася тiкати непомiченою з даху готелю тiеi ж митi, коли побачила групу Брюдера, i тепер вона усвiдомила, що iнстинкт, який спонукав ii до дii, можливо, врятував iй життя.

«Тепер нiхто не знае, де я».

Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджiо Імперiале, Ваента збагнула, як круто змiнили ii життя цi кiлька останнiх годин. Минулоi ночi вона непокоiлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоiлася про те, щоби зберегти свое життя.




Роздiл 20


Колись Флоренцiю оточувала мiська стiна з головним проходом – кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча бiльшу частину периметра мiськоi стiни зруйнували сотнi рокiв тому, Порта Романа збереглася й донинi, тож i в нашi днi транспортний потiк скеровуеться до мiста крiзь глибокi арковi тунелi цiеi колосальноi фортифiкацii.

Сама брама мае п’ятдесят футiв заввишки, збудована зi старовинноi цегли та камiння, а в ii головному проiздi й досi збереглися масивнi дерев’янi ворота на прогоничах, завжди зафiксованi в розчиненому положеннi, щоби пропускати транспортний потiк. Перед воротами шiсть великих дорiг сходяться в одну й перетiкають у кiльцеву транспортну розв’язку, а над порослою травою роздiловою смугою височiе статуя жiнки, що виходить iз мiськоi брами з велетенським клунком на головi, скульптора Мiкеланджело Пiстолетто.

Утiм, сьогоднi Порта Романа е скорiше транспортним кошмаром, анiж iсторичною пам’яткою, бо iстотно вповiльнюе дорожнiй рух. Колись тут проводилися контрактовi ярмарки, на яких батьки продавали своiх дочок у шлюб iз розрахунку, часто змушуючи iх танцювати спокусливi танцi, аби забезпечити бiльшу вигоду.

Цього ранку, рiзко загальмувавши за кiлькасот ярдiв вiд Порта Романа, Сiенна стривожено показала в ii бiк рукою. Ленгдон, сидячи позаду неi, поглянув уперед – i в нього теж з’явилося вiдчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на неробочих обертах. Рух на кiльцевiй розв’язцi заблокував полiцейський пост, до якого час вiд часу пiд’iжджали новi полiцейськi автомашини. Вiд авта до авта ходили озброенi полiсмени й ставили водiям запитання.

«Невже це через нас? – подумав Ленгдон. – Цього не може бути!»

Назустрiч iм по проспекту Макiавеллi виiхав спiтнiлий велосипедист у шортах. Вiн iхав на велосипедi з напiвлежачим сiдлом, крутячи педалi поперед себе.

– Cos’? successo? (Що там вiдбуваеться?) – гукнула йому Сiенна.

– E chi lo sa! (Та хтозна!) – вiдповiв велосипедист зi стривоженою мiною на обличчi. – Carabinieri. (Карабiнери.) – І з новою силою завертiв педалi, наче хотiв якомога швидше вшитися геть.

Сiенна обернулася й стривожено поглянула на Ленгдона.

– Блокпост. Вiйськова полiцiя.

Далеко позаду завили сирени, i Сiенна, крутнувшись на сидiннi, подивилася на проспект Макiавеллi; ii обличчя перетворилося на маску страху.

«Ми потрапили в пастку», – подумав Ленгдон, роззираючись довкола в пошуках хоч якогось виiзду – перехресноi дороги, парку чи алеi, але побачив лишень приватнi будинки лiворуч i високу кам’яну стiну праворуч.

Сирени звучали дедалi гучнiше, наближаючись до них.

– Туди! – гукнув Ленгдон, показуючи на покинутий будiвельний майданчик за тридцять ярдiв попереду них, де за переносною бетономiшалкою хоч якось можна було сховатися.

Сiенна дала газу, i трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетiв на будiвельний майданчик. Вони зупинилися за бетономiшалкою й швидко збагнули, що за нею навiть трицикл до пуття не сховати, а самим – i поготiв.

– За мною! – сказала Сiенна i кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгнiздився посеред кущiв пiд кам’яною стiною.

«Це не сарайчик, – здогадався Ленгдон, – а пересувний туалет».

Коли Сiенна та Ленгдон пiдбiгали до бiотуалету для будiвельникiв, то почули, як ззаду наближаються полiцейськi машини. Сiенна смикнула ручку дверей, але вони не пiддалися, бо були замкненi на масивний замок на ланцюзi. Ленгдон схопив Сiенну за руку, затягнув ii за «сарай» i заштовхав до щiлини мiж туалетом та кам’яною стiною. Вони насилу помiстилися там удвох, ледь дихаючи, змушенi вдихати важке смердюче повiтря.

Ленгдон прослизнув слiдком за Сiенною саме тiеi митi, коли на дорозi з’явився чорний, як вороняче крило, «Субару форестер» iз написом «Карабiнери» на боцi. Авто повiльно прокотилося повз iхню схованку.

«Італiйська военiзована полiцiя, – подумав Ленгдон, не вiрячи своiм очам. – А чи мають цi полiцейськi наказ стрiляти на мiсцi без попередження?»

– Комусь конче потрiбно знайти нас, – прошепотiла Сiенна. – І яким чином iм це вдалося?

– GPS? – спитав Ленгдон. – Може, цей проектор мае вмонтований пристрiй стеження?

Сiенна похитала головою.

– Повiр менi, якби ця штука мала такий пристрiй, то полiцiя вже давно б нас пов’язала.

Ленгдон зi своiм чималеньким тiлом насилу поворухнувся, намагаючись зручнiше вмоститися в тiсному просторi. І його очi опинилися напроти елегантних графiтi, виписаних на заднiй стiнцi туалету.

«А в iталiйцiв виходить краще».

Бiльшiсть американських бiотуалетiв були вкритi примiтивними школярськими малюнками, що вiддалено нагадували великi цицьки чи пенiси. Але графiтi на цьому «закладi» були наче з альбому для етюдiв студента мистецького коледжу: людське око, красиво виписана рука, чоловiк у профiль та якийсь фантастичний дракон.

– Тут приватна власнiсть псуеться iнакше, анiж в iнших частинах Італii, елегантнiше, – зауважила Сiенна, вочевидь, прочитавши його думки. – Рiч у тiм, що за цiею кам’яною стiною розташований факультет мистецтв Флорентiйського унiверситету.

І наче на пiдтвердження слiв Сiенни поодаль з’явилася група студентiв; вони наближалися дрiбними кроками, тримаючи пiд пахвами етюдники. Студенти про щось гомонiли, чиркали запальничками, пiдкурюючи цигарки, i висловлювали подив через блокпост бiля Порта Романа.

Ленгдон i Сiенна пригнулися, щоби iх не помiтили студенти, i тодi Ленгдона несподiвано вразила дивна думка: «Напiвзакопанi грiшники з ногами, що стирчать догори».

Можливо, та думка з’явилася в нього через сморiд людських випорожнень, а може, через велосипедиста, що вертiв ногами, напiвлежачи на велосипедi, та яким би не був мотив, Ленгдон умить подумки повернувся до смердючого свiту пекельних канав i голих нiг, що стирчали там з-пiд землi.

Раптом вiн повернувся до своеi попутницi.

– Сiенно, на тiй «Мапi пекла», що ми бачили в тебе у квартирi, голi ноги стирчали з-пiд землi в десятiй канавi, так? На найнижчому з рiвнiв восьмого кола?

Сiенна здивовано на нього поглянула: мовляв, знайшов час для таких запитань.

– Так, на самому днi.

На якусь частку секунди Ленгдон повернувся до лекцii, яку читав у Вiднi. Вiн стояв на сценi. Наближаючись до трiумфального фiналу, вiн продемонстрував публiцi гравюру Доре «Герiон» – крилату потвору з отруйним жалючим хвостом, котра жила над восьмим колом.

– Перш нiж зустрiтися iз сатаною, – сказав Ленгдон, i його низький голос забринiв у гучномовцях, – ми мусимо пройти крiзь десять канав восьмого кола, у яких зазнають покарання шахраi, тобто особи, виннi в скоеннi навмисного злочину.

Ленгдон змiнив слайд i показав фрагмент восьмого кола, а потiм провiв публiку вниз через кожну канаву, одну за одною.

– Згори донизу ми маемо спокусникiв, яких б’ють батогами демони… пiдлесникiв, що плавають у людських екскрементах… церковникiв-заробiтчан, наполовину закопаних у землю головою донизу, чиi ноги стирчать догори… чаклунiв iз головами, повернутими назад… продажних полiтикiв у киплячiй смолi… лицемiрiв у свинцевих мантiях… крадiiв, яких кусають змii… правникiв-шахраiв, яких пожирае вогонь… сiячiв розбрату, яких розрубують навпiл демони… i насамкiнець брехунiв, спотворених хворобами до невпiзнання. – Ленгдон знову повернувся обличчям до аудиторii.

– Скорiш за все, Данте надав цю останню канаву брехунам тому, що через низку брехливих свiдчень його вигнали з улюбленоi Флоренцii.

– Роберте! – озвалася Сiенна.

Ленгдон сiпнувся – i повернувся до реальностi.

Сiенна запитально дивилася на нього.

– У чiм рiч?

– Отой варiант «Мапи пекла», що ми маемо iз собою в проекторi, – сказав вiн збуджено. – Картину змiнили! – Вiн витягнув iз кишенi проектор i струснув його настiльки сильно, наскiльки це дозволяв тiсний простiр. Кулька-активатор заторохтiла, але ii звук поглинуло ревiння полiцейських сирен. – Той, хто пiдкоригував цю картину, змiнив i порядок рiвнiв у восьмому колi!

Коли пристрiй засвiтився, Ленгдон спрямував його на пласку поверхню перед собою. З’явилася «Мапа пекла», яскраво вирiзняючись у тьмяному свiтлi.

«Боттiчеллi на стiнi бiотуалету», – подумав Ленгдон, вiдчуваючи сором. Мабуть, це було найменш пристойне мiсце, де коли-небудь демонструвалися твори цього мистця. Ленгдон пробiгся очима по канавах, збуджено киваючи.

– Так! – вигукнув вiн. – Це неправильно! Остання канава восьмого кола мае бути заповнена хворими людьми, а не ногами, що стирчать догори. Десятий рiвень призначений для брехунiв, а не для пожадливих церковникiв!

На обличчi Сiенни з’явився зацiкавлений вираз.

– Але ж навiщо комусь треба було змiнювати картину?

– Catrovacer, – прошепотiв Ленгдон, роздивляючись маленькi лiтери, доданi на кожному з рiвнiв. – Гадаю, що в цьому написi е розгадка.

Попри травму голови, через яку Ленгдон втратив спогади про останнi двi доби, вiн вiдчував, що його пам’ять функцiонуе бездоганно. Заплющивши очi, вiн уявив перед собою два варiанти «Мапи», щоби проаналiзувати розбiжностi мiж ними. Змiн, внесених у восьме коло, виявилося менше, анiж очiкував Ленгдон… однак у нього з’явилося таке вiдчуття, наче вуаль перед його очима раптом зникла.

Усе стало зрозумiлим.

Шукай – i знайдеш!

– Що таке? – спитала його Сiенна.

У Ленгдона аж у ротi пересохло.

– Я знаю, чому опинився у Флоренцii.

– Та невже?!

– Так, i я знаю, куди менi слiд iти.

Сiенна вхопила його за руку.

– Куди ж?

Ленгдон почувався так, наче вперше пiсля того, як вiн прокинувся в шпиталi, його ноги торкнулися твердоi землi.

– Отi десять лiтер… – прошепотiв вiн. – Насправдi вони вказують на конкретне мiсце в Старому мiстi. І там ми знайдемо всi вiдповiдi.

– А де саме в Старому мiстi? – наполегливо спитала Сiенна. – Як ти здогадався?

Із протилежного боку пересувного туалету почувся смiх. Повз нього проходила група студентiв, смiючись, теревенячи й жартуючи рiзними мовами. Ленгдон обережно визирнув з-за кабiнки й подивився iм услiд. Потiм роззирнувся, чи немае де полiцii.

– Нам не можна сидiти на одному мiсцi, ходiмо. Я дорогою все поясню.

– Дорогою?! – Сiенна похитала головою. – Та ми ж не зможемо пробратися крiзь Порта Романа!

– Побудь тут пiвхвилини, – сказав iй Ленгдон, – а потiм рушай за мною.

І з цими словами вiн вислизнув зi щiлини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самотi.




Роздiл 21


– Scusi! – Роберт Ленгдон наздогнав групу студентiв. – Scusate! (Вибачте!)

Вони зупинилися, i Ленгдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.

– Dov’? l’Іstituto statale d’arte? (Де тут iнститут мистецтв?) – поцiкавився вiн ламаною iталiйською.

Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив iз французьким акцентом:

– Non parliamo italiano. (Я не говорю iталiйською.)

Одна з дiвчат насварила свого татуйованого друга i ввiчливо показала рукою вздовж стiни в напрямку Порта Романа.

– Pi? avanti, sempre dritto.

«Уперед i прямо», – подумки переклав Ленгдон.

– Grazie. (Дякую.)

Як просив Ленгдон, Сiенна вигулькнула через тридцять секунд непомiченою з-за бiотуалету. Гнучка тридцятидворiчна жiнка пiдiйшла до групи, i Ленгдон запрошувально поклав iй на плече руку.

– Це моя сестра Сiенна. Вона викладае мистецтвознавство.

– Нiчогенька краля, – стиха промимрив татуйований молодик, i його приятелi-хлопцi розсмiялися.

Ленгдон проiгнорував iхнi слова.

– Ми приiхали до Флоренцii пошукати мiсце, щоб рiк займатися викладацькою дiяльнiстю. Можна ми пiдемо з вами до iнституту?

– Ma certo (Авжеж), – вiдповiла дiвчина-iталiйка i всмiхнулася.

Поки група наближалася до полiцii, Сiенна зав’язала розмову зi студентами, а Ленгдон поволi просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись i намагаючись стати непомiтним.

«Шукай – i знайдеш», – подумав Ленгдон, i його пульс збуджено пришвидшився, коли в уявi постали десять канав восьмого кола.

Catrovacer. Вiн збагнув, що цi десять лiтер були в центрi однiеi з найзагадковiших таемниць мистецького свiту, староi головоломки, яку так i не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шiстдесят третього року цими лiтерами написали послання на стiнi знаменитого флорентiйського Палацо Веккiо; напис був зроблений на висотi близько сорока футiв вiд землi, i без бiнокля його майже неможливо побачити. Вiн залишався там, схований у всiх на виду, упродовж сторiч, аж до сiмдесятих рокiв двадцятого столiття, коли на нього звернув увагу нинi знаменитий дослiдник мистецтва, який потiм десятирiччями намагався з’ясувати його значення. Попри рiзноманiтнi теорii, змiст цього послання залишаеться загадкою донинi.

Для Ленгдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню в химерному й бурхливому морi. Зрештою, iсторiя мистецтва та давнi таемницi були Ленгдону цiкавiшими за рурки iз символом бiонебезпеки та стрiлянина.

А попереду до Порта Романа пiд’iжджали все новi й новi полiцейськi автiвки.

– Господи твоя воля, – мовив татуйований хлопець. – Той, кого вони шукають, напевне, утнув щось страшне.

Їхня група пiдiйшла до парадного входу iнституту мистецтв iз правого боку, де вже зiбрався натовп студентiв, аби спостерiгати за дiйством бiля Порта Романа. Низькооплачуваний охоронець iнституту недбало зиркав на перепустки студентiв, якi заходили всередину: його бiльше цiкавило те, що вiдбувалося бiля старовинноi брами.

Раптом почувся скрегiт колiс – то бiля Порта Романа рiзко зупинився вже знайомий чорний мiкроавтобус.

Ленгдон впiзнав його з першого погляду.

Не кажучи нi слова, вони iз Сiенною в слушний момент прослизнули крiзь прохiдну разом зi своiми новими приятелями.

В’iзна алея iнституту мистецтв була напрочуд красивою, майже розкiшною. З обох бокiв над нею плавно схиляли крони масивнi дуби, утворюючи зелене покривало, яке обрамляло вiддалену будiвлю: масивну споруду вицвiлого жовтого кольору з потрiйним портиком та широкою овальною галявиною перед нею.

Ленгдон знав, що цю будiвлю, як i багато iнших будiвель у цьому мiстi, звели за кошти i на замовлення однiеi знаменитоi династii, яка панувала у флорентiйськiй полiтицi впродовж п’ятнадцятого, шiстнадцятого та сiмнадцятого сторiч.

Медiчi.

Саме це iм’я стало символом Флоренцii. За три столiття правлiння царський дiм Медiчi нагромадив незлiченнi багатства й здобув величезний вплив, давши свiтовi чотирьох римських пап, двох королев Францii, а також найбiльший фiнансовий заклад у всiй Європi. І донинi банки користуються бухгалтерським методом, винайденим Медiчi: системою подвiйного запису «дебет – кредит».

Однак найвизначнiшою спадщиною Медiчi були не фiнанси чи полiтика, а мистецтво. Певно, як найщедрiшi з коли-небудь вiдомих у свiтi меценатiв Медiчi забезпечували безперервний i щедрий потiк замовлень, який пiдживлював Ренесанс. Список митцiв, котрi користувалися покровительством Медiчi, приголомшуе – вiд Леонардо да Вiнчi до Галiлея й Боттiчеллi. Полотно останнього «Народження Венери» було замовленням Лоренцо дi Медiчi, який забажав, щоб над шлюбним ложем його кузена висiло сексуально збудливе полотно.

Лоренцо дi Медiчi, вiдомий свого часу як Лоренцо Розкiшний завдяки щедростi й поблажливостi, сам був талановитим художником i поетом i мав, за свiдченнями сучасникiв, бездоганний мистецький смак. Тисяча чотириста вiсiмдесят дев’ятого року Лоренцо пройнявся симпатiею до творiв одного молодого флорентiйського скульптора й запропонував йому перебратися до палацу Медiчi, де той мiг би вдосконалювати свiй талант серед творiв красного образотворчого мистецтва, високоi поезii та рафiнованоi культури. Пiд патронатом Медiчi згодом молодий талант розквiтнув i став автором двох найзнаменитiших скульптур в iсторii людства – «П’ети» («Оплакування Христа») i «Давида». Сьогоднi ми знаемо цього мистця як Мiкеланджело, творчого велета, якого iнколи називають найвеличнiшим подарунком, що його зробили Медiчi людству.

Зважаючи на пристрасть Медiчi до мистецтва, Ленгдон подумав, що представникам цiеi династii було б приемно дiзнатися, що споруда, яку вiн бачив перед собою i яку колись звели як стайнi для родини Медiчi, перетворилася на iнститут, де вирувало мистецьке життя. Цю затишну дiлянку, яка тепер надихае молодих творцiв, Медiчi навмисне обрали пiд стайнi: вона розташовувалася поблизу однiеi з найгарнiших мiсцевостей для кiнних прогулянок у всiй Флоренцii – садiв Боболi.

Ленгдон поглянув лiворуч, де над високою стiною виднiлися густi крони дерев. Нинi великий обшир садiв Боболi став популярним туристичним об’ектом. Ленгдон майже не сумнiвався, що коли йому з Сiенною вдасться потрапити до цього парку, то вони зможуть пройти крiзь нього, обминувши браму Порта Романа непомiченими. Зрештою, у величезному парку не бракувало всiляких схованок – гаiв, лабiринтiв, гротiв та альтанок. А важливiшим було те, що через сади Боболi вони зможуть вийти до Палацо Пiттi – кам’яноi цитаделi, колишньоi головноi резиденцii великого герцогства Медiчi, сто сорок кiмнат якоi залишалися найбiльш вiдвiдуваним туристичним об’ектом Флоренцii.

«Якщо ми зможемо дiстатися до Палацо Пiттi, – подумав Ленгдон, – то до мiстка, який веде до Старого мiста, залишиться три кроки ступити».

Намагаючись поводитися якомога спокiйнiше, Ленгдон кивнув на високу стiну, яка оточувала сади.

– Як нам потрапити до парку? – спитав вiн. – Менi хотiлося б показати його своiй сестрi, перш нiж увiйти до iнституту.

Татуйований хлопчина похитав головою.

– Звiдси потрапити до парку ви не зможете. Вхiд до нього розташований аж бiля Палацо Пiттi. Вам слiд було проiхати крiзь Порта Романа й звернути до парку.

– Курзу-верзу! – випалила Сiенна.

Усi обернулися й отетерiло витрiщилися на неi включно з Ленгдоном.

– Не морочте менi голову, – сказала вона, грайливо всмiхнувшись студентам i пригладивши свiй «кiнський хвiст». – Ви хочете сказати менi, хлопчики й дiвчатка, що нiколи не пробираетеся тишком-нишком до парку, аби покурити там травичку й трохи подурiти?

Студенти обмiнялися поглядами, а потiм вибухнули смiхом.

Схоже, татуйований хлопчина остаточно впав жертвою Сiенниноi привабливостi.

– Панiйко, ну ви конкретна училка, скажу я вам! – Вiн провiв Сiенну до рогу будiвлi й показав на вiддалену автостоянку. – Бачите отой сарай лiворуч? За ним стоiть старий причеп. Залазите на нього, вибираетеся на дах сараю – i зiстрибуете по той бiк стiни.

Сiенна вже йшла у вказаному напрямку. Озирнувшись через плече на Ленгдона, вона зверхньо посмiхнулася йому:

– Ходiмо, братику Бобе. Чи ти вже застарий, щоби стрибати через паркан?




Роздiл 22


Срiбноволоса жiнка в мiкроавтобусi прихилилася головою до куленепробивного скла й заплющила очi. Здавалося, свiт пiд нею обертаеться. Вiд препаратiв, якими ii накачали, iй стало зле.

«Менi потрiбна медична допомога», – подумала вона.

Та озброений охоронець побiля жiнки дотримувався суворого наказу: iгнорувати ii потреби, допоки iхне завдання не буде успiшно виконано. Із хаотичних звукiв, що лунали довкола, було очевидно, що це станеться не скоро.

Млость i нудота посилювалися, i iй стало важко дихати. Борючись iз новим нападом нудоти, жiнка замислилася, яким же чином життева дорога привела ii до такого сюрреалiстичного перехрестя. Вiдповiдь була надто складною для декодування в ii нинiшньому близькому до марення станi, але вона не мала сумнiвiв щодо того, коли все це почалося.

У Нью-Йорку.

Два роки тому.

Вона – директорка Всесвiтньоi органiзацii охорони здоров’я – летiла з Мангеттену до Женеви. То була бажана й престижна посада, яку вона обiймала майже десять рокiв. Їi як спецiалiста з iнфекцiйних захворювань та епiдемiологii запросили до ООН прочитати цикл лекцiй стосовно загрози пандемiчних хвороб у краiнах третього свiту. Лекцiя була жвавою й оптимiстичною, у загальних рисах характеризувала системи раннього виявлення хвороб i плани боротьби з ними, розробленi ВООЗ та iншими органiзацiями. Їй аплодували стоячи.

Пiсля лекцii, коли вона розмовляла з науковцями, до неi наблизився представник ООН зi значком працiвника високого дипломатичного рiвня i втрутився в розмову:

– Докторе Сiнскi, ми щойно спiлкувалися з представниками Ради з iноземних стосункiв. Там одна людина хотiла б iз вами поговорити. Авто чекае на вулицi.

Здивована й трохи знервована, доктор Елiзабет Сiнскi вибачилася перед спiврозмовниками й зiбрала свiй несесер. Коли лiмузин помчав ii по Першiй авеню, вона вiдчула, що знервованiсть химерним чином посилилася.

«Рада з iноземних стосункiв?»

Як i бiльшiсть ii колег, Елiзабет Сiнскi вже чула про цю органiзацiю.

Заснована тисяча дев’ятсот двадцятого року як приватний аналiтичний заклад, РІС мала серед колишнiх членiв майже кожного держсекретаря, iз пiвдюжини президентiв, бiльшiсть голiв ЦРУ, сенаторiв, суддiв, а також представникiв таких легендарних династiй, як Моргани, Ротшильди i Рокфеллери. Така безпрецедентна концентрацiя iнтелекту, полiтичного впливу й багатства серед членiв РІС створила iй репутацiю найвпливовiшого приватного клубу на Землi.

Працюючи директоркою Всесвiтньоi органiзацii охорони здоров’я, Елiзабет не раз мала змогу «поштовхатися лiктями» з «великими хлопцями». Тривала робота на цiй посадi та вiдверта вдача нещодавно привернули до неi поблажливу увагу одного великого журналу, який занiс ii до списку двадцяти найвпливовiших людей у свiтi. «Обличчя свiтового здоров’я» – отакий пiдпис мiстився пiд ii фотографiею, хоча Елiзабет сприйняла його з iронiею, зважаючи на те, що зростала хворобливою дитиною.

Коли у вiцi шести рокiв вона страждала на сильну астму, ii лiкували високими дозами багатообiцяльного нового препарату – першого у свiтi глюкокортикоiду, або ж стероiдного гормону. Цей препарат чудесним чином вилiкував симптоми ii астми. На жаль, непередбачуванi побiчнi ефекти цього препарату проявилися лише через кiлька рокiв, коли Елiзабет досягла вiку статевоi зрiлостi… але менструацii в неi так i не з’явилися. Нiколи не забуде вона того моторошного моменту в кабiнетi лiкаря, коли дiзналася, що ii дiтороднiй системi було завдано непоправноi шкоди.

Елiзабет Сiнскi так i не судилося мати дiтей.

«Час загоiть порожнечу», – запевнив ii лiкар, але з роками сум i гнiв у душi лише зростали. Препарати, позбавивши ii можливостi зачати дитину, жорстоко залишили iй тваринний iнстинкт до продовження роду. Десятирiччями вона боролася з жаданням реалiзувати це нездiйсненне бажання. Навiть тепер, у шiстдесят один, вона вiдчувала рiзкий бiль порожнечi й самотностi щоразу, коли бачила матiр iз дитям.

– Ще трохи, i ми на мiсцi, докторе Сiнскi, – сказав iй водiй лiмузину.

Елiзабет швидко причесала своi довгi срiблястi кучерi й поглянула на себе в дзеркало. Щойно вона це зробила, як авто зупинилося й водiй допомiг iй вийти на тротуар багатого мiкрорайону на Мангеттенi.

– Я почекаю вас тут, – сказав вiн. – Коли будете готовi, ми зможемо поiхати звiдси прямо до аеропорту.

Нью-йоркська штаб-квартира Ради з iноземних стосункiв виявилася непоказним будинком у неокласичному стилi на розi Центрального парку й Шiстдесят восьмоi вулицi; колись тут розмiщувалася резиденцiя магната зi «Стандард ойл». Зовнi споруда бездоганно вписувалася в елегантний ландшафт, не даючи анi найменшого натяку на ii унiкальне призначення.

– Добридень, докторе Сiнскi, – привiтала ii огрядна секретарка. – Сюди, будь ласка. Вiн на вас чекае.

«Добре, але хто вiн?» Вона пiшла слiдком за жiнкою розкiшним коридором до зачинених дверей, у якi секретарка швидко постукала i, вiдчинивши iх, кивком запросила Елiзабет увiйти.

Жiнка ввiйшла, i дверi за нею зачинилися.

Маленький тьмяний конференц-зал освiтлювався лише мерехтiнням екрана. Перед екраном виднiвся високий i стрункий силует. Хоча Елiзабет i не бачила обличчя, вона вiдчула в тому чоловiковi владу й авторитетнiсть.

– Здрастуйте, докторе Сiнскi, – мовив рiзкий голос. – Дякую, що прийшли до мене. – Чiтка вимова незнайомця нагадала Елiзабет ii рiдну Швейцарiю та Нiмеччину.

– Прошу, сiдайте, – сказав вiн, кивнувши на крiсло в переднiй частинi залу.

«А формального знайомства не буде? – подумала Елiзабет, сiдаючи в крiсло. Химерна картина на екранi змусила ii нервувати ще сильнiше. – Що це, в бiса, таке?»

– Сьогоднi вранцi я був на вашiй презентацii, – заявив силует. – Я приiхав здалеку, щоб послухати ваш виступ. І це був надзвичайний виступ.

– Дякую, – вiдповiла вона.

– Дозвольте також сказати, що ви виявилися значно гарнiшою, анiж я собi уявляв… попри ваш вiк i ваш недалекоглядний пiдхiд до проблем свiтового здоров’я.

Елiзабет мимоволi аж рота роззявила. Таке зауваження було образливим з будь-якоi точки зору.

– Вибачте, – мовила вона, вдивляючись у темряву. – Хто ви такий? І навiщо ви мене сюди покликали?

– Вибачте за невдалу спробу пожартувати, – вiдповiв стрункий привид. – Зображення на екранi пояснить, чому ви тут.

Сiнскi придивилася до страхiтливого образу – картини, на якiй було зображене безкрае море людства – натовпи хворобливих людей, що видряпувалися одне на одного, утворюючи клубок оголених тiл.

– Доре – великий художник, – заявив чоловiк. – Це його видовищна й моторошна iнтерпретацiя бачення пекла, яким уявляв його собi Данте Алiг’ерi. Гадаю, вас воно аж нiяк не лякае… бо саме до такого фiналу ми прямуемо. – Вiн помовчав, поволi пiдходячи до неi. – І дозвольте менi пояснити чому.

Вiн наближався, неначе збiльшуючись iз кожним кроком.

– Якщо я вiзьму аркуш паперу й розiрву його навпiл… – Вiн зупинився бiля стола, узяв аркуш паперу i гучно розiдрав його навпiл. – А потiм покладу двi половинки одну на одну… – І вiн склав двi половинки у стос. – А потiм повторю цей процес… – І вiн знову розiрвав папiрцi i знову склав iх у стос. – То результатом буде стос папiрцiв, учетверо товщий за початковий, чи не так? – Його очi тлiли, наче вуглини, у темрявi кiмнати.

Елiзабет не сподобалися його поблажливий тон й агресивна поведiнка. Та вона промовчала.

– Гiпотетично кажучи, – продовжив незнайомець, пiдходячи ще ближче, – якщо початковий аркуш паперу мае товщину одна десята мiлiметра i я повторю цей процес, скажiмо, п’ятдесят разiв… то якою буде висота утвореного стосу? Ви знаете?

Елiзабет наiжачилася.

– Знаю, – вiдповiла вона з бiльшою неприязню, нiж збиралася. – Це буде одна десята мiлiметра, помножена на два в п’ятдесятому ступенi. Це зветься геометричною прогресiею. Можна дiзнатися, навiщо я тут?

Чоловiк пирхнув i, приемно вражений обiзнанiстю спiврозмовницi, кивнув.

– Так, а чи можете ви уявити, якою буде фактична величина? Одна десята мiлiметра, помножена на два в п’ятдесятому ступенi? Ви знаете, яким заввишки буде цей стос паперу? – Вiн на мить зупинився, а потiм продовжив: – Наш стос паперу всього-на-всього пiсля п’ятдесяти подвоень тепер сягнув… аж до сонця.

Елiзабет не здивувалася. Приголомшлива сила геометричного зростання – це те, з чим вона повсякчас мала справу у своiй роботi.

Ареал зараження… реплiкацiя iнфiкованих клiтин… прогнози смертностi.

– Вибачте за мою здогадну наiвнiсть, – навiть не намагаючись приховати роздратування, зауважила вона, – але я не розумiю, що ви хочете сказати.

– Що я хочу сказати? – Чоловiк стиха хихикнув. – Я хочу сказати, що iсторiя зростання нашоi людськоi популяцii е навiть бiльш разючою. Населення Землi, як i наш стос папiрцiв, починало дуже скромно… але з велетенським потенцiалом.

Вiн знову заходив по залу.

– Задумайтеся ось над чим. Населенню Землi знадобилася тисяча рокiв – вiд свiтанку людства аж до дев’ятнадцятого сторiччя, щоб досягти позначки один мiльярд. А потiм воно з приголомшливою швидкiстю за якихось сто рокiв збiльшилося до двох мiльярдiв у двадцятих роках двадцятого сторiччя. Пiсля цього людськiй популяцii знадобилося всього-на-всього п’ятдесят рокiв, щоби збiльшитися вдвiчi, до чотирьох мiльярдiв, у сiмдесятих роках. Як ви можете собi уявити, нам судилося вже вельми скоро досягнути восьми мiльярдiв. Лише за один сьогоднiшнiй день населення планети Земля збiльшилося ще на чверть мiльйона осiб. Чверть мiльйона. І це вiдбуваеться кожного дня – хоч дощ, хоч сонце. Нинi щороку наша кiлькiсть збiльшуеться на населення Нiмеччини.

Високий чоловiк замовк, бовванiючи над Елiзабет.

– Скiльки вам рокiв?

Іще одне образливе запитання, хоча вона як голова ВООЗ вже звикла вiдповiдати на такi запитання дипломатично.

– Шiстдесят один.

– А чи знаете ви, що коли проживете ще дев’ятнадцять рокiв до вiку вiсiмдесяти, то станете свiдком того, як населення Землi потроiлося впродовж вашого життя? Упродовж життя людини – потроення! Замислiться над потенцiйними наслiдками. Як вам вiдомо, ваша Всесвiтня органiзацiя охорони здоров’я знову змiнила своi прогнози в бiк збiльшення, передбачаючи, що ще до середини поточного сторiччя на нашiй планетi буде приблизно дев’ять мiльярдiв людей. А твариннi види прискорено вимирають. Потреба в ресурсах, яких стае дедалi менше, злiтае до небес. Чисту воду дедалi важче добути. За будь-якими бiологiчними вимiрами наш вид уже перевищив кiлькiсть, життедiяльнiсть якоi можна пiдтримувати на нормальному рiвнi. І перед лицем неминучоi катастрофи ВООЗ, хранитель здоров’я нашоi планети, вкладае грошi й ресурси в такi речi, як лiкування дiабету, створення банку кровi, боротьба з раковими захворюваннями… – Чоловiк замовк, утупившись поглядом в Елiзабет. – Тому я й запросив вас сюди, щоб спитати вiдверто: якого бiса Всесвiтня органiзацiя охорони здоров’я не мае мужностi розв’язувати цю проблему з пiднятим заборолом?

Елiзабет уже кипiла гнiвом.

– Хто б ви не були, ви до бiса добре знаете, що ВООЗ сприймае проблему перенаселення дуже серйозно. Нещодавно ми витратили мiльйони доларiв, вiдправивши лiкарiв до Африки, щоб вони поширювали безкоштовно кондоми й освiчували людей стосовно контролю народжуваностi.

– Ага, аякже! – глузливо вигукнув чоловiк. – А за вами слiд у слiд рушила цiла армiя католицьких мiсiонерiв, якi навчають африканцiв, що коли вони користуватимуться кондомами, то всi опиняться в пеклi. Тепер в Африцi з’явилася нова проблема в царинi захисту довкiлля – звалища невикористаних презервативiв.

Елiзабет стрималася, щоб не дати волi язику. У цьому питаннi вiн мав рацiю, однак сучаснi католики вже чинять опiр втручанню Ватикану в справу дiтонародження. Найвiдомiша з цих людей, Мелiнда Гейтс, правовiрна католичка, зробила мужнiй вчинок: ризикуючи наразитися на гнiв церкви, надала п’ятсот шiстдесят мiльйонiв доларiв на покращення можливостей контролю дiтонародження у всьому свiтi. Елiзабет Сiнскi неодноразово заявляла через засоби масовоi iнформацii, що подружжя Бiлла та Мелiнди Гейтс заслуговуе на канонiзацiю за все, що вони зробили за допомогою свого фонду для покращення здоров’я на Землi. Та, як це не сумно, едина iнституцiя, здатна зараховувати до лику святих, не побачила християнськоi природи iхньоi дiяльностi.

– Докторе Сiнскi, – продовжив привид. – Всесвiтня органiзацiя охорони здоров’я вiдмовляеться визнати, що iснуе лише одна свiтова проблема, пов’язана зi здоров’ям. – І вiн показав на похмуру картину на екранi. – Ось ця. – Чоловiк помовчав. – Я знаю, що ви – науковець, а не дослiдник класики й образотворчого мистецтва, тому дозвольте менi продемонструвати вам iще одне зображення, яке промовлятиме до вас мовою, яку ви добре розумiете.

На мить у кiмнатi стало темно, а потiм екран засвiтився знову. Нове зображення, що на ньому з’явилося, Елiзабет доводилося бачити вже не раз. І щоразу воно викликало у неi химерне вiдчуття неминучостi.








У залi запала важка тиша.

– Так, – нарештi озвався стрункий високий чоловiк. – Мовчазний жах е цiлком доречною реакцiею на цей графiк. Дивитися на нього – це наче дивитися на фари локомотива, що наближаеться. – Чоловiк повiльно повернувся до Елiзабет i всмiхнувся iй стримано й поблажливо. – Маете якi-небудь запитання, докторе Сiнскi?

– Лише одне, – вiдказала вона. – Ви запросили мене сюди для того, щоб лекцii читати, чи для того, щоб ображати?

– Нi те, нi iнше. – Голос незнайомця став моторошно улесливим. – Я запросив вас сюди для спiвпрацi. Я не маю сумнiву, що ви розумiете, що перенаселення – це проблема охорони здоров’я. Але, боюся, ви не розумiете того, що ця проблема вражае саму душу людини. Пiд тиском перенаселення тi, хто нiколи навiть думки не мали про крадiжку, стануть крадiями заради того, щоби прогодувати своi родини. Тi, кому нiколи не спадало на думку вбивство, вбиватимуть, щоб виростити своiх дiтей. Усi Дантовi смертнi грiхи – пожадливiсть, зажерливiсть, пiдступнiсть, убивство й решта – усi вони поширюватимуться й виходитимуть на поверхню з глибини людських душ, посилюванi зменшенням комфорту в нашому життi. Перед нами неминуча битва за саму душу людини.

– Я бiолог. Я рятую людськi життя, а не душi.

– Що ж, можу запевнити вас, що рятувати людськi життя в майбутнi роки ставатиме дедалi важче. Перенаселенiсть – дещо набагато бiльше, нiж духовний дискомфорт. У Макiавеллi е один пасаж…

– Так, – перервала вона його, цитуючи з пам’ятi знамениту фразу: – «Коли кожна провiнцiя свiту переповниться мешканцями настiльки, що вони не зможуть анi прогодувати себе, анi перебратися до iнших краiв, свiт очистить себе сам». – Елiзабет, поглянувши вгору, зупинила погляд на спiврозмовниковi. – Усi ми у ВООЗ знаемо цю фразу.

– Добре, тодi ви маете знати, що Макiавеллi сказав далi про чуму як природний спосiб очищення свiту.

– Так, i, як я вже сказала у виступi, усi ми добре усвiдомлюемо пряму залежнiсть мiж густотою населення й можливiстю широкомасштабних епiдемiй, але безперервно розробляемо новi методи виявлення й лiкування. ВООЗ твердо переконана в тому, що ми зможемо запобiгти майбутнiм епiдемiям.

– Дуже шкода.

Елiзабет ошелешено витрiщилася на нього.

– Перепрошую?

– Докторе Сiнскi, – мовив чоловiк, засмiявшись лячним смiхом. – Ви говорите про контроль над епiдемiями так, наче це гарна рiч.

Вона мовчки витрiщалася на нього, не вiрячи своiм вухам.

– Це все, – заявив спiврозмовник, наче адвокат, що завершив викладати аргументи. – Я ознайомив зi своею точкою зору голову ВООЗ, яка е найкращою з тих, хто працюе в цiй органiзацii. Лячна ситуацiя, якщо вдуматися. Я вже показав вам картину неминучих нещасть. – Вiн повернув зображення, що демонструвало сплетенi тiла. – І вже нагадував вам про загрозливу силу нестримного зростання населення. – Чоловiк показав на маленький стос папiрцiв. – Я вже просвiтив вас стосовно того, що ми перебуваемо на гранi духовного колапсу. – Вiн замовк i, обернувшись, глянув на неi впритул. – І як ви вiдреагували? Безкоштовнi презервативи для Африки? – Чоловiк зневажливо пирхнув. – Це наче вiдмахуватися мухобiйкою вiд астероiда. Бомба з часовим механiзмом уже не цокае. Вона вибухнула, i, якщо не вдатися до жорстких заходiв, експоненцiальна математика стане вашим новим Богом… а цей Бог, вiн дуже мстивий. Вiн влаштуе вам картини Дантового пекла прямо бiля Парк-авеню… маси скоцюрблених людей, що борсаються у власних екскрементах. Це буде всесвiтне вибраковування, влаштоване самою Природою.

– Та невже? – вiдрiзала Елiзабет. – Тодi скажiть менi, будь ласка, а яким ви вважаете гарантоване комфортне майбутне, якою, на вашу думку, мае бути iдеальна кiлькiсть населення Землi? Якою е та магiчна цифра, за котроi людство матиме надiю годувати себе нескiнченно довго й жити у вiдносному комфортi?

Високий чоловiк усмiхнувся; це запитання йому явно сподобалося.

– Будь-який еколог чи статистик скаже вам, що найкращий шанс довгострокового виживання людства забезпечуеться кiлькiстю свiтового населення близько чотирьох мiльярдiв.

– Чотирьох мiльярдiв? – випалила Елiзабет. – Нас уже сiм мiльярдiв, тому ви трохи спiзнилися з цiею цифрою.

Зеленi очi високого чоловiка спалахнули вогнем.

– Та невже?




Роздiл 23


Роберт Ленгдон здiйснив жорстку посадку на пухкий грунт iз протилежного боку масивноi стiни садiв Боболi з пiвденного краю, густо зарослого деревами й чагарниками. Сiенна приземлилася поруч; пiдвiвшись, жiнка обтрусилася й розгледiлася довкола.

Вони стояли на порослiй мохом i папороттю прогалинi на краю невеличкого гаю. Звiдси Палацо Пiттi зовсiм не було видно, i Ленгдону здалося, що вони опинилися в найвiддаленiшiй вiд палацу точцi парку. Принаймнi о такiй раннiй порi сюди ще не дiсталися анi робiтники обслуги, анi туристи.

Ленгдон поглянув на бруковану стежину, що мальовничо звивалася перед ними до лiсу схилом пагорба. У тому мiсцi, де стежина зникала в лiсi, стояла мармурова статуя, причому встановлена вона була так, щоб неодмiнно впадати у вiчi. Ленгдон не здивувався. Сади Боболi упорядковували такi знаменитi й талановитi оформлювачi, як Нiкколо Трiболо, Джорджо Вазарi та Бернардо Буонталентi: мозковий трест талановитих естетiв створив справжнiй прогулянковий шедевр на полотнi площею сто одинадцять акрiв.

– Якщо ми вирушимо на пiвнiчний схiд, то доберемося до палацу, – сказав Ленгдон, показуючи на стежину. – Там ми загубимось серед туристiв i зможемо вийти непомiченими. Наскiльки я пам’ятаю, палац вiдчиняеться для вiдвiдувачiв о дев’ятiй.

Ленгдон глянув униз, щоб перевiрити час, але побачив лише свое голе зап’ястя, без годинника з Мiкi-Маусом. Вiн подумав, чи годинник i досi зберiгаеться в шпиталi з рештою його речей i чи вдасться йому коли-небудь забрати його звiдти.

Та Сiенна демонстративно затялася:

– Роберте, перш нiж ми рушимо далi, менi хотiлося б знати, куди ми йдемо. Що тобi спало на думку тодi, коли ми ховалися за туалетом? Ти щось сказав про те, що канави зла мали хибну послiдовнiсть?

Ленгдон кивнув на заростi, що простягалися перед ними.

– Спершу щезнiмо з виду. – І вiн повiв ii стежиною, яка, звиваючись, утворювала закриту порожнину – або «кiмнату», як це називалося в професiйному жаргонi ландшафтних архiтекторiв, – де стояли кiлька лав, пофарбованих «пiд дерево», та дзюркотiв невеличкий фонтан. Повiтря пiд деревами було вiдчутно прохолоднiшим.

Ленгдон дiстав проектор iз кишенi й потрусив його.

– Сiенно, той, хто створив цю цифрову картину, не лише написав лiтери на грiшниках у восьмому колi, а ще й змiнив порядок грiхiв. – Ленгдон застрибнув на лаву i, вивищуючись над Сiенною, нацiлив проектор собi пiд ноги. На пласкiй поверхнi поруч iз Сiенною з’явилося слабке зображення Боттiчеллiевоi «Мапи пекла».

Ленгдон кивнув на тераси бiля пiднiжжя лiйкоподiбноi порожнини.

– Бачиш отi лiтери в десяти канавах восьмого кола?

Сiенна вiдшукала iх на спроектованому зображеннi й прочитала зверху донизу.

– Catrovacer.

– Так. Але це не мае сенсу.

– Потiм ти збагнув, що цi десять канав помiняли мiсцями?

– Насправдi навiть простiше. Якщо уявити цi рiвнi колодою з десяти карт, то ii не перетасували, а просто подiлили навпiл, щоби змiнити порядок розташування карт. Пiсля такого подiлу карти залишаються в тому самому порядку, але починаються з iншоi. – Ленгдон показав рукою вниз на десять канав восьмого кола. – Згiдно з текстом Дантового твору, на горiшньому рiвнi мають бути спокусники, яких шмагають батогами демони. Однак у цьому варiантi спокусники з’являються аж у сьомiй канавi.

Сiенна уважно придивилася до зображення, яке вже потроху блякнуло, i кивнула.

– Добре, я це бачу. Перша канава стала тепер сьомою.

Ленгдон сховав проектор до кишенi й зiстрибнув на стежку. Узявши маленьку паличку, вiн почав шкрябати лiтери на землi бiля стежини.

– Ось у якому порядку з’являються лiтери у змiненому варiантi пекла:

C

A

T

R

O

V

A

C

E

R

– Сatrovacer, – прочитала Сiенна.

– Так. А ось де колода була подiлена навпiл. – Ленгдон узяв i накреслив лiнiю пiд сьомою лiтерою й почекав, поки Сiенна уважно вивчить його креслярську роботу.

C

A

T

R

O

V

A

–

C

E

R

– Ну то й що? – швидко спитала вона. – Catrova. Cer.

– Так, i для того, щоби знову упорядкувати карти, ми просто з’еднуемо колоду й кладемо верхню частину на нижню. Двi половини мiняються мiсцями.

Сiенна глянула на лiтери.

– Cer. Catrova. – Вона розчаровано знизала плечима. – Однаково немае сенсу.

– Cer catrova, – повторив Ленгдон. Пiсля невеличкоi паузи вiн знову повторив цi слова, зливши iх разом. – Cercatrova. – І насамкiнець вимовив iх, зробивши паузу посерединi. – Cerca… trova.

Сiенна охнула вiд несподiванки й втупилася ошелешеним поглядом у Ленгдона.

– Так, – усмiхнувся вiн. – Cerca trova.

У буквальному розумiннi цi два iталiйськi слова – cerca trova – означали «шукати» i «знаходити». Якщо поеднати iх у фразу, то вони ставали синонiмiчними до бiблiйного вислову «Шукай – i знайдеш».

– Це з твоiх галюцинацiй! – вигукнула Сiенна, якiй перехопило дух. – Жiнка пiд вуаллю! Вона увесь час спонукала тебе шукати i знайти! – Сiенна скочила на ноги. – Роберте, ти усвiдомлюеш, що це означае? Це означае, що слова cerca trova ще ранiше iснували у твоiй пiдсвiдомостi! Невже ти не розумiеш? Напевне, ти розшифрував цю фразу ще до того, як з’явився в шпиталi! Мабуть, ти вже бачив цю картину з проектора… але ти про це забув!

«Вона мае рацiю», – подумав Ленгдон. Професор настiльки захопився самим кодом, що й не припустив, що все це мiг зробити ранiше.

– Роберте, ти вже казав, що «Мапа пекла» вказуе на якесь конкретне мiсце в Старому мiстi. Але я й досi не зрозумiла, де воно.

– А cerca trova нi про що тобi не нагадуе?

Вона знизала плечима.

Ленгдон подумки всмiхнувся. «Нарештi Сiенна чогось не знае».

– Виявляеться, ця фраза вказуе на цiлком конкретну знамениту фреску, що у Палацо Веккiо, у Залi п’ятисот. Ця фреска називаеться «Битва пiд Марчiано», i створив ii Джорджо Вазарi. У горiшнiй частинi фрески Вазарi написав малесенькими лiтерами ледь видимi слова cerca trova. Існуе багато теорiй щодо того, навiщо вiн це зробив, але конкретноi переконливоi версii так i не знайдено.

Раптом угорi почулося дзижчання якогось лiтального апарата; узявшись невiдомо звiдки, вiн промчав над вершечками дерев просто над ними. Звук пролунав дуже близько, i Ленгдон iз Сiенною аж заклякли вiд несподiванки, коли гелiкоптер пронiсся повз них.

Апарат вiддалявся, i Ленгдон пильно дивився йому вслiд крiзь листя.

– Іграшковий гелiкоптер, – сказав вiн, видихаючи з полегшенням i дивлячись, як радiокерований пристрiй закладае вдалинi крутий вiраж. Вiн дзижчав, наче великий розлючений комар.

Однак Сiенна насторожилася.

– Пригнись, – сказала вона.

І справдi: зробивши розворот на сто вiсiмдесят градусiв, гелiкоптерчик попрямував до них над самiсiнькими вершечками дерев i знову проплив повз, але вже лiворуч, над iншою просiкою.

– Це не iграшка. Це розвiдувальний безпiлотний апарат. Напевне, вiн оснащений вiдеокамерою, яка передае зображення… кому слiд.

Зцiпивши зуби, Ленгдон спостерiгав, як гелiкоптер вiдхилився вiд початкового курсу й рушив туди, звiдки з’явився: до Порта Романа та iнституту мистецтв.

– Не знаю, що ти там накоiв, – сказала Сiенна, – але якимось дуже впливовим людям страшенно хочеться тебе знайти.

Гелiкоптер знову зробив повний розворот i повiльно рушив уздовж периметра стiни, через яку вони щойно перебралися.

– Напевне, хтось з iнституту мистецтв нас побачив i доповiв кому слiд, – додала Сiенна, iдучи стежиною. – Треба вшиватися звiдси. Негайно.

Коли безпiлотник загудiв геть до дальнього краю парку, Ленгдон стер ногою лiтери, якi щойно нашкрябав на землi, i поквапився слiдком за Сiенною. Голова його обертом iшла вiд думок про cerca trova, про фреску Джорджо Вазарi та про здогадку Сiенни про те, що вiн, напевне, уже розшифрував це зображення з проектора ранiше. Шукай – i знайдеш.

Раптом, коли вони виходили на iншу просiку, Ленгдона вразила приголомшлива думка. Вiн рiзко зупинився на зарослiй стежинi, i на його обличчi з’явився ошелешений вираз.

Сiенна також зупинилася.

– Роберте, про що йдеться?

– Я не винен, – заявив вiн.

– Ти про що?

– Тi люди, якi мене переслiдують… Я припускав, що вони переслiдують мене через те, що я скоiв щось жахливе.

– Так, бо в шпиталi ти увесь час повторював: «Дуже вибачаюсь».

– Знаю. Але я гадав, що розмовляв англiйською.

Сiенна здивовано поглянула на нього.

– А ти справдi розмовляв англiйською!

Блакитнi очi Ленгдона збуджено виблискували.

– Сiенно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таемниче послання на фресцi в Палацо Веккiо! – У головi в Ленгдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve… sorry. Ve… sorry.

Сiенна геть розгубилася.

– Хiба ж ти не розумiеш? – усмiхнувся Ленгдон. – Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв iм’я художника: Va… sari, Vasari!




Роздiл 24


Ваента несамовито тиснула на гальма. Їi мотоцикл занесло, вiн гучно верескнув колесами, залишивши на проспектi Поджiо довгий чорний слiд, i нарештi рiзко зупинився в кiнцi несподiвано виниклоi довгоi низки автомобiлiв. Транспортний рух на проспектi Поджiо завмер.

«Менi тiльки цього бракувало!»

Ваента витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. Їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрiчi зi спецпiдроздiлом Брюдера та всього того хаосу, що виник пiсля iхньоi появи бiля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися з готелю, де вона мешкала останнi кiлька днiв, поки виконувала завдання.

«Мене зреклися – i менi треба змотувати вудочки й ушиватися з мiста!»

Однак, схоже, невдачi переслiдували ii. Маршрут, яким жiнка збиралася проiхати до Старого мiста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваента виiхала на роздiлову смугу й помчала по нiй, аж поки не побачила запруджене перехрестя. Попереду виднiлася забита автомобiлями кiльцева траса, на яку сходилися шiсть великих автострад. Це була брама Порта Романа – одна з найпожвавленiших транспортних розв’язок Флоренцii, ворота до Старого мiста.

«Що ж тут, у бiса, вiдбуваеться?»

Тепер Ваентi стало видно, що вся прилегла зона кишить полiцiею, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кiлька секунд вона помiтила в центрi дiйства дещо, що збило ii з пантелику й налякало: знайомий чорний мiкроавтобус, бiля якого вдягненi в чорну унiформу агенти вигукували накази представникам мiсцевоi влади.

Цi люди, безперечно, були членами спецпiдроздiлу, однак Ваента й близько збагнути не могла, що вони тут робили.

«Утiм…»

Жiнка ковтнула клубок, що пiдкотився до горла, ледь насмiлюючись припустити таке: «Невже Ленгдону вдалося i вiд Брюдера втекти?» Це здавалося неймовiрним; шанси на втечу були майже нульовими. Одначе Ленгдон працював не сам, i Ваента вже могла переконатися на власному досвiдi, якою рiшучою й винахiдливою могла бути ота бiлявка.

Бiля Ваенти з’явився полiцейський. Вiн iшов вiд машини до машини, демонструючи фото вродливого чоловiка з густим каштановим волоссям. Ваента швидко впiзнала те фото – то був знiмок Ленгдона, призначений для преси. Їi серце радiсно тьохнуло.

«Брюдер не змiг нейтралiзувати його… Ленгдон i досi у грi!»

Як досвiдчений стратег Ваента негайно оцiнила, як ця обставина здатна вплинути на ii ситуацiю.

«Варiант перший: тiкати, як того вимагае протокол».

Ваента провалила важливе завдання Начальника, i через це ii зреклися, дезавуювали. Якщо iй поталанить, усе обмежиться офiцiйним розслiдуванням i припиненням кар’ери. Однак якщо iй не пощастить i якщо вона недооцiнила суворiсть свого роботодавця, решту життя iй доведеться увесь час озиратися, придивляючись, чи не чатуе на неi Консорцiум.

«Тепер з’явився й другий варiант: завершити свое завдання».

Продовження завдання напряму суперечило протоколу зречення, однак через те, що Ленгдон i досi переховувався, Ваента здобула можливiсть дiяти згiдно з початковими вказiвками.

«Якщо Брюдеру не вдасться виконати завдання, – подумала вона, вiдчуваючи, як прискорюеться ii пульс, – а менi вдасться…»

Ваента знала, що це може забрати чимало часу, але якщо Ленгдон утiк вiд Брюдера i якщо Ваента втрутиться в гру й завершить роботу, то вона власноруч i одноосiбно врятуе Консорцiум вiд катастрофи, i тодi Начальник не матиме iншого вибору, як виявити до неi поблажливiсть.

«Тодi я зможу зберегти свою роботу, – подумала вона. – Можливо, мене навiть пiдвищать».

І Ваента блискавично збагнула, що тепер усе ii майбутне залежить вiд единого важливого кроку.

«Я мушу засiкти Ленгдона… ранiше, нiж це зробить Брюдер».

Ревнувши двигуном BMW, вона розвернулася на сто вiсiмдесят градусiв i рушила туди, звiдки приiхала. «Мiст Алле Грацiе», – подумала жiнка, уявивши собi мiсток, розташований у пiвнiчному напрямку. До Старого мiста можна було потрапити й iншим маршрутом.




Роздiл 25


«То я не вибачався, а називав iм’я художника», – подумав Ленгдон.

– Вазарi, – мовила Сiенна i, зупинившись, ступила крок назад. – Художник, який сховав слова cerca trova на своiй фресцi.

Ленгдон не мiг стримати усмiшку. Вазарi. Вазарi. Окрiм того, що це вiдкриття кинуло промiнь свiтла на ту химерну халепу, у якiй вiн опинився, завдяки йому Ленгдона бiльше не мучила думка про те, що вiн скоiв щось жахливе, за що начебто так вибачався.

– Роберте, ти, вочевидь, бачив цю картину Боттiчеллi на проекторi ще до того, як тебе поранили, i ти ще ранiше знав, що вона мiстить код, який указував на фреску Вазарi. Саме тому, отямившись, увесь час повторював iм’я цього мистця!

Ленгдон спробував вирахувати, що все це могло означати. Джорджо Вазарi, художник шiстнадцятого сторiччя, архiтектор i письменник, був людиною, яку Ленгдон часто називав «першим у свiтi iсториком мистецтва». Попри сотнi створених полотен i спроектованих будiвель, найвизначнiшою спадщиною Вазарi став його фундаментальний твiр «Життепис славетних художникiв, скульпторiв та архiтекторiв» – збiрка бiографiй iталiйських митцiв, яка й досi залишаеться хрестоматiйним твором для всiх дослiдникiв iсторii мистецтва.

Близько тридцяти рокiв тому слова cerca trova знову привернули до Вазарi iнтерес широкоi публiки, коли на вершечку його великоi фрески в Палацо Веккiо, у Залi п’ятисот, було знайдено «таемниче послання». Цi маленькi лiтери виявили на зеленому бойовому прапорi, ледь видимому в хаосi батальноi сцени. Хоча консенсусу щодо причини, iз якоi Вазарi залишив на фресцi це дивне послання, досягти не вдалося, проте iснувала панiвна гiпотеза, згiдно iз якою тi слова були натяком для прийдешнiх поколiнь на iснування втраченоi фрески Леонардо да Вiнчi, схованоi в трьохсантиметровому промiжку поза стiною.

Сiенна знервовано глянула вгору крiзь крону дерев.

– Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тодi чому тi люди намагаються вбити тебе?

Ленгдон мiркував про те саме.

Удалинi знову почулося дедалi гучнiше дзижчання спостережного безпiлотника, i Ленгдон збагнув, що настав час приймати рiшення. Вiн не розумiв, який зв’язок iснував мiж фрескою Вазарi «Битва пiд Марчiано» i Дантовим «Пеклом» чи вогнестрiльною раною, що ii вiн дiстав минулого вечора, однак нарештi побачив перед собою шлях уперед.

Cerca trova.

Шукай – i знайдеш.

І знову Ленгдон побачив срiбноволосу жiнку, яка гукала йому з того боку рiчки. Час спливае! Ленгдон вiдчув: якщо е вiдповiдi, то iх слiд шукати в Палацо Веккiо.

Раптом йому пригадалася приказка давнiх грецьких пiрнальникiв, якi добували омарiв у коралових печерах Егейських островiв: «Коли запливаеш до темного тунелю й проходиш точку неповернення, тобто не маеш достатньо повiтря, щоб повернутися назад тим самим курсом, залишаеться единий вибiр: плисти вперед у невiдомiсть… i молитися, що там знайдеш вихiд».

«А чи не досягли ми вже тiеi точки?» – подумав Ленгдон.

Вiн окинув поглядом лабiринт стежин перед ними. Якщо iм iз Сiенною вдасться дiстатися до Палацо Пiттi та вибратися з парку, тодi Старе мiсто буде вiд них на вiдстанi короткоi прогулянки через найвiдомiший у свiтi пiшохiдний мiсток – Понте Веккiо. Там завжди людно, отже, можна легко сховатися. А звiдти до Палацо Веккiо – всього-на-всього кiлька кварталiв.

Цього разу безпiлотник пролетiв ближче, i Ленгдона на мить поглинули зневiра й втома. Усвiдомлення того, що вiн не вибачався, бо нiчого не скоiв, не додавало йому бажання тiкати вiд полiцii.

– Рано чи пiзно вони таки мене спiймають, Сiенно, – сказав Ленгдон. – Можливо, менi краще не тiкати.

Сiенна поглянула на нього з тривогою.

– Роберте, щоразу, коли ти зупиняешся, хтось у тебе стрiляе! Тобi треба дiзнатися, у яку гру тебе втягнули. Треба поглянути на ту фреску Вазарi та сподiватися, що це оживить твою пам’ять. Імовiрно, це допоможе тобi пригадати, звiдки взявся цей проектор i чому ти його iз собою носив.

Ленгдону пригадалася жiнка зi шпичастим волоссям, яка холоднокровно вбила лiкаря Марконi… воякiв, якi стрiляли в них… iталiйську полiцiю, якоi повно бiля Порта Романа… а тут ще цей розвiдувальний гелiкоптер дзижчить у них над головами… Вiн замовк, потираючи втомленi очi й розмiрковуючи над варiантами своiх потенцiйних дiй.

– Роберте! – уже гучнiше мовила Сiенна. – Є ще одне… те, що здавалося неiстотним, але тепер, мабуть, може стати дуже важливою обставиною.

Ленгдон пiдвiв на неi погляд, занепокоено зреагувавши на серйознiсть тону.

– Я хотiла сказати тобi це у квартирi, – продовжила вона, – але…

– Але що?

Сiенна стиснула губи, i на ii обличчi з’явився сконфужений вираз.

– Коли ти прибув до шпиталю, ти марив i намагався говорити.

– Так, – сказав Ленгдон. – Я мимрив: «Вазарi, Вазарi».

– Так, але до того… до того, як ми увiмкнули диктофон, у першi хвилини ти сказав одну рiч, яка менi запам’яталася. Ти сказав це лише один раз, але я впевнена, що правильно зрозумiла тебе.

– І що ж я сказав?

Сiенна зиркнула вгору на безпiлотник, а потiм знову поглянула на Ленгдона.

– Ти сказав «Я маю ключа до тiеi знахiдки… якщо я зазнаю невдачi, то все помре».

Утративши дар мови, Ленгдон ошелешено витрiщився на неi.

А Сiенна казала далi:

– Я гадала тодi, що ти мав на увазi той предмет у пiджаку, але не впевнена в цьому…

«Якщо я зазнаю невдачi, то все помре?» Цi слова наче батогом вдарили Ленгдона. Нав’язливi картини смертi знову замерехтiли перед його очима… Дантове пекло, символ бiонебезпеки, чумний лiкар. І знову – лице тоi прекрасноi срiбноволосоi жiнки, яка гукала його з протилежного боку рiки, благально простягаючи руки.

Шукай – i знайдеш! Час спливае!

Голос Сiенни повернув його до реальностi.

– Те, на що може врештi-решт вказати цей проектор… або те, що ти намагаешся знайти, – це мае бути щось украй небезпечне. Те, що якiсь люди намагаються нас вбити… – Їi голос затремтiв, i вона трохи помовчала, вiдновлюючи душевну рiвновагу. – Задумайся над цим. Вони просто взяли й вистрелили в тебе серед бiлого дня… стрiляли в мене – безневинного очевидця. Схоже, нiхто з них не збираеться розмовляти, вести якiсь перемовини. Уряд твоеi краiни також напустився на тебе… Ти покликав iх на допомогу, а вони натомiсть послали до тебе вбивцю.

Ленгдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивцi iнформацiю про мiсцеперебування Ленгдона, чи само послало його туди – не мало значення. Результат був той самий.

«Уряд моеi краiни – не на моему боцi. – Ленгдон зазирнув у карi очi Сiенни й побачив у них хоробрiсть. – У яку ж халепу я ii втягнув!»

– Хотiлося б знати, що ми шукаемо. Це допомогло б вибудувати логiчну схему подiй, – сказав вiн уголос.

Сiенна кивнула.

– Що б ми не шукали, ми маемо це знайти. Принаймнi це дасть нам точку опори.

Заперечити ii логiку було важко. Проте Ленгдон однаково вiдчував якесь невиразне занепокоення. «Якщо я зазнаю невдачi, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами бiологiчноi небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозумiло, що вiн не мав уявлення, що шукати, але було б наiвно не враховувати хоча б можливiсть того, що ситуацiя стосуеться якоiсь смертоносноi хвороби або широкомасштабноi бiологiчноi загрози. Але якщо це так, тодi чому уряд його краiни намагаеться знищити його?

«Може, вони вважають, що я причетний до потенцiйного нападу?»

А це взагалi безглуздо. Тут вiдбуваеться щось iнше.

Ленгдон знову подумав про срiбноволосу жiнку.

– А ще ота жiнка з моiх видiнь… Я вiдчуваю потребу знайти ii.

– Тодi довiрся своiм почуттям, – сказала Сiенна. – У цiй ситуацii найкращий компас – це твоя пiдсвiдомiсть. Це ж основи психологii: якщо тваринний iнстинкт пiдказуе тобi, що ти маеш вiрити тiй жiнцi, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказуе тобi.

– Шукай – i знайдеш, – вимовили вони в унiсон.

Ленгдон полегшено зiтхнув, усвiдомивши, що перед ним вiдкрився шлях.

«Усе, що я можу, – це плисти далi цим тунелем».

Вiдчуваючи, як зростае його рiшучiсть, вiн роззирнувся, щоб зорiентуватись у просторi. «Який же шлях веде з парку?»




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Популярна у Флоренцii м’ясна страва з коров’ячого шлунка. (Тут i далi – прим. ред.)




2


Robert (англ.).




3


Художник-авангардист, один iз провiдних сюрреалiстiв i засновникiв технiки колажу.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/braun_den/nferno