Багрянi рiки
Жан-Крiстоф Гранже


Маленьке французьке мiстечко Гернон охоплене жахом через серiю жорстоких убивств. Жертви – бiблiотекар Кайюа, санiтар Фiлiпп Сертi та лiкар Шернсе – зазнали пекельних тортур. Мiсцева полiцiя не може вiдшукати вбивцю, тому звертаеться по допомогу до столичного комiсара Ньемана. Водночас у мiстечку Сарзак вiдбуваються не менш дивнi подii: хтось грабуе шкiльний архiв та плюндруе склеп, у якому спочивае тiло десятирiчного Жюда Ітеро. Ньеман намагаеться зрозумiти, чи iснуе зв’язок мiж убивством бiблiотекаря та злочинами в Сарзаку. Комiсар заглиблюеться в минуле, сповнене нечуваних подробиць i таемниць iз життя жертв…





Жан-Крiстоф Гранже

Багрянi рiки



Для Вiржинi







I





1


– Ga-na-mos! Ga-na-mos![1 - Тут: Перемога! (iсп.)]

П’ер Ньеман, стискаючи в долонi рацiю, оглядав згори натовп, що спускався бетонними сходами стадiону «Парк де Пренс»[2 - Футбольний стадiон у XVI окрузi Парижа. Заснований як велодром у 1897 роцi, зараз е домашньою ареною футбольного клубу «Парi Сен-Жермен». Названий на честь мiсцевостi навколо споруди, де у XVIII ст. проходило королiвське полювання.]. Тисячi розпашiлих облич, свiтлих бейсболок i яскравих шаликiв, що утворювали строкатий i знетямлений людський потiк. Вибух конфетi. Або ж легiон знавiснiлих демонiв. І тi самi, протяглi й набридливi, три ноти: «Ga-na-mos!»

Ньеман iз даху дитячого садка, розмiщеного навпроти стадiону, керував дiями третьоi i четвертоi бригад республiканських сил безпеки. Захищенi полiкарбонатними щитами чоловiки в темно-синiх одностроях i чорних касках поквапно займали своi мiсця. Класичний метод: по двiстi чоловiк обабiч кожного виходу й захисна заслона зi спецпризначенцiв, щоб фанати команд-суперниць не перетнулися, не зблизились, ба навiть не помiтили одне одного…

Цього вечора у зв’язку з футбольною зустрiччю «Сарагоса» – «Арсенал»[3 - Іспанська «Сарагоса» зустрiчалася з англiйським «Арсеналом» у фiналi Кубка володарiв кубкiв УЄФА сезону 1994/95. Гра завершилася перемогою iспанцiв iз рахунком 2:1 завдяки голу на останнiх секундах матчу.], единим матчем за весь рiк, коли в Парижi змагалися двi нефранцузькi команди, було мобiлiзовано понад тисячу чотириста полiцiянтiв i жандармiв, що мали подбати про перевiрку документiв, особистий обшук i розмежування сорока тисяч уболiвальникiв, якi приiхали з обох краiн. Головний комiсар полiцii П’ер Ньеман був одним iз тих, хто вiдповiдав за цю операцiю. Дiяльнiсть такого гатунку не належала до його звичних обов’язкiв, але цей коротко пiдстрижений полiцiянт любив такi вправи. Самий лише нагляд, самi лише прямi зiткнення. Жодних протоколiв та iншоi процесуальноi марудностi. У певному розумiннi вiн насолоджувався вiдсутнiстю формальностей. До того ж комiсаровi подобався вiйськовий вигляд цiеi армii на маршi.

Уболiвальники дiсталися до нижнього ярусу – iх уже було видно мiж бетонними опорами стадiону, над виходами H i G. Ньеман поглянув на годинник. За чотири хвилини юрба, вихопившись на вулицю, опиниться зовнi. Тодi й виникне ризик прориву полiцiйного кордону, бiйок i сутичок. Полiцiянт глибоко вдихнув. Повiтря жовтневого вечора бринiло напругою.

Двi хвилини. Ньеман машинально обернувся й побачив вiддалiк майдан Порт-де-Сен-Клу. Цiлковито знелюднiлий. Лише струменi трьох фонтанiв, наче символи неспокою, здiймалися в темрявi. Уздовж проспекту низкою вишикувалися автобуси РСБ[4 - Сompagnie rеpublicaine de sеcuritе (CRS) – Республiканськi сили безпеки, пiдроздiл полiцii спецiального призначення, найчастiше iх застосовують для протидii масовим безладам.]. Бiля них люди вимахували руками, розминаючись. Пристебнутi до пояса каски гойдалися, кийки калатали об стегна. Резервнi пiдроздiли.

Галас наростав. Натовп потрапив у прохiд мiж гратами з гострого пруття. Ньеман не змiг стримати усмiху. Саме цього йому й треба було. Юрмище захвилювалося. Пронизливе гудiння дудок розтинало людский гомiн. Вiд ревiння натовпу двигтiли найдрiбнiшi деталi бетонних перекриттiв. «Ga-na-mos! Ga-na-mos!» Ньеман натиснув на кнопку передавача i промовив до Жоакена, очiльника схiдноi роти: «Говорить Ньеман. Вони виходять. Скеровуйте iх до автобусiв, на бульвар Мюрата, до паркувань i входiв до метро».

Зi свого спостережного посту на даху полiцiянт оцiнив ситуацiю: iз цього боку ймовiрнiсть заворушень була мiнiмальною. Цього вечора перемогли iспанцi, а отже iхнi фанати були менш небезпечними. Англiйцi саме покидали стадiон iз протилежного боку, крiзь виходи A й K, просуваючись у напрямку до Булонскоi трибуни[5 - Трибуна, де розмiщуються найзатятiшi вболiвальники французького клубу «Парi Сен-Жермен».], лiгвища диких звiрiв. Ньеман збирався пiти туди глянути, тiльки-но переконаеться, що тут усе гаразд.

Зненацька над натовпом у свiтлi лiхтарiв зблиснула кинута скляна пляшка. Комiсар побачив, як здiймаеться полiцiйний кийок, щiльнi ряди подаються назад, люди падають. «Жоакене, дiдько тебе дери! Притримайте своiх людей», – проревiв у рацiю Ньеман.

Вiдтак метнувся до службових сходiв i прожогом злетiв iз дев’ятого поверху. Коли вiн вискочив на проспект, двi колони полiцiянтiв з РСБ уже надбiгли, готовi силою вгамувати футбольних хулiганiв. Ньеман кинувся навперейми озброеним людям, розмахуючи руками й описуючи ними великi кола. Здiйнятi догори кийки були вже за кiлька метрiв вiд його обличчя, коли праворуч вiд нього виринув Жоакен у шоломi на головi. Пiднявши забороло, вiн люто скинув на комiсара очима:

– Боже мiй! Ньемане! Ви геть схибнулися? Ви ж у цивiльному, вас зараз 1/4…

Але комiсар його наче й не чув.

– Що це за хрiнь, Жоакене? Стримайте своiх людей! Бо iнакше за три хвилини ми матимемо тут бiйню!

Гладкий червонолиций капiтан тяжко дихав. Маленькi вусики, пiдстриженi за модою початку XX столiття, трiпотiли вiд його уривчастого дихання. Рацiя затрiщала: «Усiм… усiм пiдроздiлам… Усiм пiдроздiлам… Булонський поворот… Вулиця Майора Гiльбо… У мене… У нас проблеми!» Ньеман зиркнув на Жоакена так, наче це вiн один був винен у всьому цьому хаосi. Комiсаровi пальцi щосили стиснули рацiю: «Говорить Ньеман. Зараз будемо». Потiм, уже спокiйнiшим тоном, наказав капiтановi:

– Я до них. Надiшлiть туди якомога бiльше людей. І вiзьмiть ситуацiю тут пiд контроль.

Не чекаючи на вiдповiдь, комiсар побiг на пошуки стажиста, що правив йому за водiя. Мало не стрибками вiн перетнув майдан, мимохiдь устигши помiтити, як офiцiанти бару «Де Пренс» поквапно опускають металевi ролети. Повiтря було просякнуте тривогою.

Нарештi комiсар побачив невисокого брюнета в шкiрянiй куртцi, що притупцьовував бiля чорного седана. Ньеман, вдаривши рукою по капоту, скрикнув:

– Жени на Булонський поворот! Хутчiш!

Наступноi митi обидва чоловiки вже сидiли в машинi. Автомобiль рвонув iз мiсця так рiзко, що шини ледве не задимiли. Стажист повернув лiворуч, щоб якомога швидше дiстатися виходу К дорогою, звiльненою для сил безпеки. Аж тут Ньемановi сяйнула думка.

– Нi, – вiдсапуючи, видихнув вiн. – Їдь довкола. Вони рухатимуться нам назустрiч.

Машина рiзко розвернулася, розбризкуючи калюжi, залишенi вже готовими до застосування водометами, i понеслася по проспекту Парк-де-Пренс вузьким коридором мiж сiрими автобусами Мобiльноi гвардii[6 - Вiйськове формування, створене в 1868 роцi для захисту фортифiкацiйних споруд, а також для пiдтримання внутрiшнього порядку.]. Чоловiки в касках, що бiгли в тому самому напрямку, розступалися, не дивлячись на них. Ньеман виставив на дах машини проблисковий маячок. Бiля лiцею iменi Клода Бернара стажист обiгнув кiльце й, повернувши лiворуч, пiд’iхав до стадiону з третього боку. За якусь мить вони вже проминули Отейську трибуну.

Побачивши в повiтрi першi клуби сльозогiнного газу, Нье ман зрозумiв, що не помилився: сутичка дiсталася вже майдану Європи.

Автомобiль розiтнув бiлясту запону й змушений був рiзко загальмувати, щоб не наiхати на перших постраждалих, якi чимдуж утiкали з поля бою. Битва розгорталася вже перед президентською трибуною. Чоловiки в краватках, жiнки в блискучому вбраннi бiгли, затинаючись, а по iхнiх обличчях текли сльози. Однi шукали можливостi видобутися до бiчних вулиць, iншi, навпаки, пiдiймалися назад сходами до входiв на стадiон.

Ньеман вискочив iз машини. На майданi вже точилася запекла й безладна бiйка. У скупченнi людей насилу можна було розрiзнити яскравi кольори фанатiв англiйськоi команди й темнi силуети бiйцiв РСБ. Декотрi з полiцiянтiв – наче закривавленi слимаки – повзали по асфальту, тимчасом як iншi стояли вiддалiк i не наважувалися застосувати зброю з гумовими кулями, щоб не зачепити своiх поранених товаришiв.

Комiсар зняв окуляри й затулив обличчя шийною хусткою. Потiм пiдбiг до найближчого полiцiянта й вихопив у нього кийок, махнувши перед обличчям своiм трикольоровим посвiдченням. Чоловiк спантеличено лишився стояти; прозоре забороло його каски запiтнiло.

П’ер Ньеман побiг до бiйцiв. Фанати «Арсенала» билися кулаками, арматурою, шипованими бутсами, полiцiянти з РСБ вiдбивалися, вiдступаючи й намагаючись прикрити щитами своiх уже повалених на землю товаришiв. Сплетенi докупи тiла, роз’юшенi обличчя, розтрощенi об асфальт щелепи. Палицi пiднiмалися й опускалися, вигинаючись вiд сили ударiв.

Комiсар стрибнув у вир колотнечi.

Вiн роздавав удари направо й налiво, гамселив кулаками й кийком. Збив iз нiг якогось здорованя й заходився садити йому по ребрах, у живiт, по обличчю. Зненацька прийшов удар ногою справа, який вiн ледве встиг вiдбити. Ньеман, заревiвши, випростався й ледве не зламав палицю об шию напасника. Кров кинулась йому в голову, у ротi занiмiло вiд металiчного присмаку. Бiльше вiн не думав нiчого, не вiдчував нiчого. Вiн знав тiльки одне: це справжня вiйна.

Раптом комiсар побачив дивну сцену. Метрiв за сто вiд нього чоловiк у цивiльному, геть потовчений, вiдбивався вiд двох хулiганiв, якi тримали його. Ньеман зауважив кров на обличчi вболiвальника й те, з якою ненавистю методично завдавали йому ударiв двое iнших. Наступноi секунди Ньеман усе збагнув: на куртках пораненого та двох напасникiв були емблеми ворожих команд.

Фанатськi порахунки.

Цiеi самоi митi чоловiковi вдалося вихопитися з рук своiх мучителiв i вiн побiг, рятуючись вiд них, у напрямку бiчноi вулицi Нунжессер-е-Колi. Двое хулiганiв пустилися навздогiн. Ньеман вiдкинув кийок, розштовхав людей i кинувся за ними.

Почалася гонитва.

Ньеман бiг тихою вуличкою, дихаючи розмiрено й скорочуючи вiдстань до двох переслiдувачiв, якi своею чергою наганяли жертву.

Вони повернули праворуч i невдовзi опинилися бiля басейну «Молiтор», повнiстю обнесеного муром. Ось тут мерзотникам i вдалося спiймати нещасного. Коли в полi зору Ньемана опинився майдан Порт-Молiтор, пiд яким iшла паризька кiльцева дорога, бульвар Периферiк, полiцiянт не повiрив своiм очам: один iз напасникiв вихопив довгий нiж.

У зеленаво-синьому свiтлi вуличних лiхтарiв Ньеман побачив, як лезо кiлька разiв угородилося в чоловiка, який упав навколiшки, здригаючись вiд кожного удару. Напасники пiдняли тiло й перекинули через поручнi вниз.

– НІ! – закричав полiцiянт, вихоплюючи револьвер.

Спершись на якусь машину, вiн лiвою рукою обхопив праву, що вже тримала рукiв’я зброi, затамував вiддих i прицiлився. Перший пострiл. Схибив. Убивця з ножем здивовано обернувся. Другий пострiл. Знову невлучно.

Ньеман побiг, стискаючи зброю в руцi бiля стегна, готовий до бiйки. Його тiпало вiд лютi: це ж треба таке – двiчi не влучити в цiль без окулярiв! Нарештi вiн вибiг на мiст. Чоловiк iз ножем кинувся в кущi, що росли вздовж кiльцевоi дороги. Його спiльник, розгубившись, завмер на мiсцi. Комiсар збив його з нiг ударом рукiв’я по шиi, схопив за волосся й поволiк до стовпа з дорожнiм знаком. Однiею рукою прикував чоловiка. І тiльки тодi перехилився через поручнi й поглянув униз.

Тiло вбитого упало на шосе, i кiлька машин переiхали його, перш нiж загальмували, утворивши величезний хаотичний затор. Машини зiштовхувалися, розбиваючись одна об одну, а над усiм цим безладом розляглося несамовите ревiння клаксонiв. У свiтлi фар Ньеман побачив, як один iз водiiв нетвердим кроком ходить коло свого авто, тримаючись за обличчя.

Комiсар скинув поглядом обiк шосе й помiтив яскраву нарукавну пов’язку вбивцi, що зникав у гущавинi листя. Ньеман негайно рушив за ним, ховаючи револьвер до кобури.

Утiкаючи помiж деревами, убивця раз по раз озирався. Полiцiянт не крився: нехай негiдник знае, що головний комiсар полiцii П’ер Ньеман спустить iз нього три шкури. Несподiвано злочинець зник за пагорком. Звуки крокiв посипаною жорствою алейкою пiдказали Ньемановi напрям: Отейський оранжерейний сад[7 - Сад у Булонському лiсi е структурним пiдроздiлом Паризького ботанiчного саду. Заснований у 1898 роцi Жаном Камiлем Формiже, вiн спершу називався «Мунiципальна флористика» й використовувався для масового вирощування квiтiв для потреб мiста.].

Комiсар побiг туди. Сiре паркове камiння зблискувало в нiчнiй темрявi. Минаючи оранжереi, Ньеман помiтив постать, що дерлася на мур. Вiн кинувся за нею i, перелiзши на другий бiк, опинився на кортах «Ролан Гарроса»[8 - Тенiсний комплекс, розмiщений у XVI окрузi Парижа, на краю Булонського лiсу. Побудований у 1927 роцi, названий на честь французького авiатора Ролана Гарроса. Щороку тут вiдбуваеться Вiдкритий чемпiонат Францii з тенiсу – один iз турнiрiв Великого шолома.].

Гратованi хвiртки не були замкнутi, i вбивця безперешкодно перебiгав iз корту на корт. Ньеман розчахнув хвiртку, залетiв на червоний грунтовий майданчик i перестрибнув через першу сiтку. Метрiв за п’ятдесят вiд нього втiкач сповiльнився, виявляючи вже ознаки втоми. Вiн ледве здолав перескочити чергову сiтку й побiг сходами вгору помiж сидiннями. Його переслiдувач, натомiсть, здiймався легко, пружно, ледве чи й засапавшись. Ньеман був уже за кiлька метрiв, коли тiнь, дiставшись верхiвки трибуни, шугнула вниз, у порожнечу.

Утiкач упав на дах якогось будинку й миттю зник iз очей, зiскочивши з iншого боку. Комiсар вiдступив на кiлька крокiв, щоб розбiгтися, а вiдтак стрибнув i собi. Вiн приземлився на посипаний жорствою плескатий дах. Унизу був газон, дерева. Довкола стояла тиша.

Анi слiду вбивцi.

Полiцiянт зiстрибнув iз даху й покотився по вологiй травi. У втiкача було тiльки двi можливостi сховатися: головна будiвля, з даху якоi вiн щойно спустився, чи простора дерев’яна споруда в глибинi саду. Ньеман дiстав iз кобури свiй «MR?73»[9 - «Манюрен MR?73» (фр. Manurhin MR 73) – шестизарядний револьвер французького виробництва, розроблений спецiально для потреб Нацiональноi полiцii та жандармерii.] i притулився спиною до дверей позаду себе. Тi вiльно вiдчинилися.

Комiсар ступив кiлька крокiв досередини й завмер, ошелешений. Вiн опинився в облицьованому мармуром вестибюлi, де здiймалася кругла кам’яна плита з вирiзьбленими на нiй невiдомими йому лiтерами. Позолоченi сходи вели на горiшнi поверхи, гублячись у пiтьмi. У пiвтемрявi червонiли велюровi запони, зблискували розкiшнi вази… Ньеман збагнув, що потрапив до якогось азiйського посольства.

Раптом знадвору почувся якийсь шум. Убивця був у iншому будинку. Полiцiянт перетнув парк по газону й дiстався дощаноi будiвлi. Дверi досi гойдалися на завiсах. Ньеман – ще одна тiнь у темрявi примiщення – прослизнув досередини. Морок, немов пiд дiею чар, став iще щiльнiшим. Споруда виявилася стайнею, роздiленою на стiйла з рiзьбленими стiнками й дверцятами, де стояли низькорослi коники з коротко пiдстриженими гривами.

Конi нервово здригалися. У повiтрi миготiла солома. П’ер Ньеман рушив уперед, тримаючи зброю напоготовi. Вiн минув одне стiйло, друге, трете… Раптом – глухий звук праворуч. Полiцiянт обернувся: лише копито, що стукнуло. Аж тут – дике гарчання лiворуч. Знову поворот, але запiзно. Зблиснуло лезо. Ньеман ледве встиг ухилитися останньоi митi. Нiж черкнув його по плечу й устромився в круп коневi. Кiнь блискавично вiдбрикнув, i залiзна пiдкова вгатила вбивцю по обличчi. Полiцiянт, користаючись нагодою, кинувся на чоловiка й узявся молотити його рукiв’ям револьвера.

Вiн бив, i бив, i бив, доки зрештою рiзко не зупинився, дивлячись на лице футбольного хулiгана, що перетворилося на криваве мiсиво. Уламки кiсток випинали назовнi крiзь клаптi шкiри. Очне яблуко вивалилося з очницi та звисало на сплутаних жилках. Убивця бiльше не рухався, на головi його досi була бейсболка в кольорах «Арсенала». Ньеман обернув револьвер i, тримаючи обiруч закривавлене рукiв’я, вставив дуло в розбитий рот фаната. Звiв курок i заплющив очi. Вiн уже зiбрався стрiляти… коли пролунало рiзке дзеленчання.

Це дзвонив у нього в кишенi мобiльний телефон.




2


Три години по тому у вiкнi будiвлi Центрального управлiння кримiнальноi полiцii Мiнiстерства внутрiшнiх справ, що тягнулася вздовж однiеi з тих надто нових i надто симетричних вулиць кварталу Нантер-Префектур, усе ще жеврiло кволе свiтло. Жмуток розсiяного й одночасно сфокусованого сяйва падав на робочий стiл, за яким у тiнi сидiв Антуан Реймс. Навпроти нього, по той бiй свiтлового ореолу, вимальовувався високий силует П’ера Ньемана, який саме коротко вiдзвiтував про гонитву в Булонському лiсi. Реймс, скептично поглянувши на нього, запитав:

– І як там той тип? – Англiець? У комi. Численнi переломи лицевих кiсток. Я щойно дзвонив до лiкарнi Отель-Дье: вони намагаються пересадити йому шкiру на обличчя.

– А його жертва?

– Розчавлений машинами на кiльцевiй дорозi, бiля Порт-Молiтор.

– Господи Боже! То що ж там сталося?

– Порахунки мiж футбольними хулiганами. Серед уболiвальникiв «Арсенала» були прихильники «Челсi»[10 - Англiйський футбольний клуб, також iз Лондона, як i «Арсенал».]. Пiд прикриттям бiйки цi два хулiгани з ножем пiдрiзали фаната ворожого клубу.

Реймс, схоже, не надто переконаний, кивнув. По якiйсь хвилi мовчанки запитав знову:

– А той твiй? Ти впевнений, що це удар копитом довiв його до такого стану?

Ньеман, не вiдповiвши, обернувся до вiкна. Крейдяний мiсяць малював на фасадах сусiднiх будинкiв чудернацькi вiзерунки в пастельних тонах: чи то хмари, чи то райдуги, що линули над темно-зеленими пагорбами Нантерського парку.

– Не розумiю тебе, П’ере, – знову здiйняв голос Реймс. – Чому ти весь час уплутуешся до таких iсторiй? Ти ж мав лише наглядати за порядком на стадiонi, та й по всьому. Чесне слово, я…

Вiн замовк. Ньеман далi мовчав.

– Тобi таке вже за вiком не личить, – додав Реймс. – І не належить до твоiх обов’язкiв. Наша з тобою угода була чiтка й зрозумiла: бiльше жодноi активноi роботи, жодного насильства…

Ньеман обернувся й пiдiйшов до начальника.

– Ближче до сутi, Антуане. Навiщо ти викликав мене сюди посеред ночi? Коли ти менi подзвонив, ти ще нiчого не мiг знати про цю iсторiю. То в чому рiч?

Навiть тiнь Реймса не поворушилась. Кремезнi плечi, сивi кучерi, наче витесаний iз каменю, профiль. Окружний комiсар мав вигляд сторожа маяка. Натомiсть вiн уже кiлька рокiв очолював Центральний вiддiл боротьби з торгiвлею людьми – ЦВБТЛ. Ця складна абревiатура означала попросту найвищий орган полiцii моралi. Ньеман знав Реймса вiддавна, ще до того, як той добувся цiеi тепленькоi адмiнiстративноi посади. Тодi вони обое були простими копами, швидкими i вправними, яким нi дощ, нi снiг не були перешкодою. Ньеман нахилив свою коротко стрижену голову й повторив запитання:

– То в чому рiч?

Реймс зiтхнув.

– Ідеться про вбивство.

– У Парижi?

– Нi, у Гернонi. Це в департаментi Ізер, неподалiк Гренобля.

Унiверситетське мiстечко.

Ньеман присунув стiлець i сiв навпроти окружного комiсара— Я слухаю. – Тiло знайшли сьогоднi пiд вечiр. В ущелинi мiж скелями над рiчкою, що тече довкола кампусу[11 - Кампус (лат. campus – «поле», «вiдкритий простiр») – унiверситетське або корпоративне мiстечко. Унiверситетський кампус мiстить у собi, зазвичай, студентськi гуртожитки, бiблiотеки, слухальнi, лабораторii, актовi зали, iдальнi та всю iншу унiверситетську iнфраструктуру.]. Усе вказуе на те, що маемо справу з манiяком.

– Що вiдомо про жертву? Це жiнка?

– Нi, чоловiк. Юнак. Схоже, унiверситетський бiблiотекар. Тiло було голе. Зi слiдами тортур: рiзанi рани, опiки… Ще менi казали, начебто його задушили.

Ньеман сперся лiктями на стiл i став вертiти в руках попiльничку.

– Навiщо ти менi все це розповiдаеш?

– Тому що збираюся вiдправити тебе туди.

– Що? Через це вбивство? Але ж гренобльська полiцiя за тиждень схопить убивцю…

– Не клей дурня, П’ере! Ти чудово знаеш, що такi справи нiколи не бувають простими. Нiколи. Я розмовляв iз тамтешнiм слiдчим суддею. Вiн хоче, щоб ми надiслали iм фахiвця.

– Фахiвця з чого?

– З убивств. І з моралi. Вiн пiдозрюе сексуальний мотив.

Одним словом, щось на кшалт цього.

Ньеман витягнув шию до свiтла й мало не обпiкся об галогенну лампу.

– Антуане, ти щось недоговорюеш.

– Цей суддя… його звати Бернар Терпант. Вiн мiй давнiй приятель. Ми з ним земляки, обое з Пiренеiв. Ця справа його страшенно непокоiть, тямиш? Вiн хоче ii розплутати якомога швидше. Без галасу, преси й усiеi цiеi дурнi. За кiлька тижнiв вiдновлюеться навчання в унiверситетi – розслiдування треба завершити до цього часу. Я впевнений, що менi немае потреби тобi це пояснювати.

Ньеман пiдвiвся й знову пiдiйшов до вiкна. Вiн скинув поглядом на свiтлянi макiвки лiхтарiв, на темнi крони дерев у парку. У скронях досi стугонiло, а перед очима стояли жорстокi сцени останнiх годин: удари ножа, кiльцева дорога, гонитва кортами «Ролан Гарроса». Полiцiянт подумав, мабуть, у тисячний раз, що коли б не Реймсiв дзвiнок, вiн напевне вбив би людину. І ще подумав, що цi напади некерованоi лютi позбавляли його вiдчуття часу та простору й туманили розум так, що вiн ладен був скоiти найстрашнiше.

– То як? – запитав Реймс.

Ньеман обернувся i сперся на вiконну раму.

– Я вже чотири роки не проваджу таких розслiдувань. Чому ти пропонуеш цю справу менi?

– Я потребую людини, яка дасть результат. А тобi ж вiдомо, що центральне управлiння може вибрати будь-кого зi своiх людей i надiслати його будь-куди у Францii. – Чути було, як у темрявi його великi пальцi барабанять по столу. – Ось я й користуюся зi своеi невеликоi влади.

Ньеман усмiхнувся, блимнувши окулярами в металевiй оправi.

– Випускаеш звiра з клiтки?

– Випускаю звiра з клiтки. Для тебе це буде ковток свiжого повiтря. Для мене – послуга, яку я зроблю давньому товаришевi. Принаймнi, доки там, ти нiкому не натовчеш пики…

Реймс узяв iз факса кiлька аркушiв паперу, що бiлiли на столi.

– Першi висновки жандармiв. То ти берешся за справу чи нi? Ньеман пiдiйшов до столу та склав учетверо ще теплi аркушi. – Я тобi подзвоню пiзнiше. Може, матимеш якiсь новини з лiкарнi.



Покинувши вiдразу вулицю Труа-Фонтано, Ньеман повернувся до своеi домiвки на вулицi Лабрюера, у Дев’ятому окрузi. Просторе, майже порожне, помешкання блищало паркетом, навощеним iз ретельнiстю староi господинi. Комiсар узяв душ, обробив своi рани – доволi поверховi – i глянув на себе в дзеркало. Кощаве, пооране зморшками обличчя. Коротко пiдстрижене волосся, що зблискуе сивиною. Окуляри в металевiй оправi. Ньеман посмiхнувся до свого вiдображення. Не хотiв би вiн перестрiти на безлюднiй вулицi когось iз такою мармизою.

Узявши спортивну сумку, вiн кинув до неi трохи одежi, помiж сорочок i шкарпеток засунув помпову рушницю «Ремiнгтон» дванадцятого калiбру, а також кiлька коробок iз набоями та обоймами для швидкого перезаряджання свого револьвера. Потiм дiстав чохол для одягу i склав туди два зимових костюми й кiлька краваток iз рудуватим вiзерунком.

Дорогою до мiськоi брами Порт-де-ля-Шапель Ньеман зупинився на бульварi Клiшi й зайшов до «Макдональдсу», вiдчиненого цiлодобово. Похапцем глитнув два «роял чизбургери», не спускаючи очей зi своеi машини, припаркованоi другим рядом. Була третя година ночi. Брудною залою у бiлястому неоновому свiтлi сновигали знайомi примарнi постатi. Негри в широченних лахах. Повii з довгими, на ямайський лад, косичками. Наркомани, безхатьки, п’янички. Усi цi iстоти належали до свiту, що колись був Ньемановим, – свiту вулицi. Свiту, який вiн покинув заради кабiнетноi роботи, респектабельноi та добре оплачуваноi. Для будь-якого iншого копа потрапити до центрального апарату було б неабияким успiхом. Для нього ж це було ув’язнення в клiтцi, хоч i золотiй, та однаково клiтцi, у якiй вiн знемагав духом. Ньеман знову глянув на нiчних створiнь, що оточували його. Цi привиддя були деревами з його лiсу, того, у якому вiн колись скрадався мисливцем.

Ньеман мчав не зупиняючись, увiмкнувши дальне свiтло й не зважаючи на полiцiйнi радари та обмеження швидкостi. О восьмiй ранку вiн в’iхав на автостраду, що вела до Гренобля. Проминувши Сен-Мартен-д’Ер i Сен-Мартен-д’Ур’яж, вiн попрямував до Гернона, що лежав бiля пiднiжжя шпиля Гран-Пiк-де-Бельдонн. Дорога звивалася серед хвойних лiсiв та промислових зон, що чергувалися мiж собою. Панувала тут дещо похмура атмосфера, як у всякiй глушинi, де самi лише краевиди не здатнi своею красою притлумити вiдчуття цiлковитоi пустки.

Комiсар проiхав повз першi знаки, що вказували дорогу до унiверситетського мiстечка. Удалинi, в iмлистому свiтлi хмарного ранку, вимальовувалися високi верхiв’я гiр. Виiхавши з чергового закруту, Ньеман нарештi побачив у глибинi долини унiверситет: великi сучаснi будiвлi, блоки з рiвчастого бетону, оточенi зусiбiч довгими газонами. Ця картина змусила Ньемана подумати про туберкульозний санаторiй, що своiми розмiрами не поступався невеличкому мiсту.

Комiсар звернув iз автостради й попрямував у долину. На заходi вiн побачив кiлька прямовисних рiчок, що, переплiтаючись мiж собою, стiкали з темних гiрських схилiв срiблястими потоками. Полiцiянт пригальмував: легкий дрож пройняв його, коли вiн скинув поглядом на цi крижанi струменi води, що спадали з вершини, то ховаючись у гущавинi чагарнику, то вiдразу з’являючись, бiлi й блискучi, щоб за мить зникнути знову…

Ньеман вирiшив зробити невеличкий гак. Вiн з’iхав iз дороги й опинився пiд склепiнням скроплених ранковою росою модрин i ялиць, а вiдтак виiхав на довгу рiвнину, оточену високим муром чорних круч.

Комiсар зупинився. Вiн вийшов iз машини й дiстав бiнокль. Довго роздивлявся довкола, шукаючи рiчку, яку втратив iз очей, аж доки не збагнув, що вона, дiставшись улоговини, далi тече за стiною цих скель. Тепер вiн навiть мiг ii бачити у просвiтах мiж камiнням.

Раптом йому ще дещо впало у вiчi. Ньеман сфокусував бiнокль. Нi, вiн не помилився. Полiцiянт повернувся до машини i рвонув на повнiй швидкостi в напрямку до рiчки. В однiй iз розпадин мiж скелями вiн щойно помiтив характерну ознаку Нацiональноi жандармерii – жовту флюоресцентну стрiчку з написом:


ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО




3


Ньеман з’iхав у мiжгiр’я, де виднiлася звивиста стежина. Невдовзi вiн змушений був зупинитися: дорога була завузька для його седана. Комiсар вийшов iз машини, пролiз попiд огороджувальною стрiчкою та дiстався берега рiчки.

Плину води тут перешкоджала природна загата з брил камiння. Усупереч Ньемановим очiкуванням потiк, замiсть нуртуватий пiнитися, розливався невеличким прозорим озерцем, тихим i спокiйним. Немов обличчя, з якого раптом зникла вся лють. Далi, праворуч, рiчка вiдновлювала свiй бiг i вочевидь текла через мiсто, сiруватi обриси якого вимальовувалися в низинi.

Раптом Ньеман завмер. Лiворуч якийсь чоловiк сидiв навпочiпки над водою. Комiсар iнстинктивно сягнув рукою по зброю, зачепивши наручники, якi тихо дзенькнули. Чоловiк обернувся до нього i всмiхнувся.

– Що ви тут робите? – грубо запитав Ньеман.

Незнайомець не вiдповiв одразу. Далi всмiхаючись, вiн пiдвiвся й стрiпнув руками. Був це молодий чоловiк з тендiтними рисами обличчя та свiтлявим м’яким волоссям. Замшева куртка, брюки зi стрiлками.

– А ви? – дзвiнким голосом парирував вiн.

Така зухвалiсть збентежила Ньемана.

– Я з полiцii, – заявив вiн суворим тоном. – Ви що, не бачили стрiчки? Сподiваюся, у вас е вагома пiдстава порушити заборону, бо…

– Ерiк Жуано, кримiнальна полiцiя Гренобля. Я прийшов сюди розвiдати. Ще трое моiх колег мають прибути вдень.

Ньеман пiдiйшов i став коло молодого полiцiянта на вузькому березi.

– А де вашi помiчники? – запитав вiн.

– Я дав iм пiвгодинки перекуснути щось. – Жуано безтурботно стенув плечима. – Я хотiв попрацювати тут сам, у спокоi… комiсаре Ньеман.

Сивочолий полiцiянт здивовано насупився.

– Я вас одразу впiзнав, – незворушно, немов пояснюючи очевидне, промовив молодик. – Ви П’ер Ньеман. Колишня зiрка антитерористичного пiдроздiлу. Колишнiй голова пiдроздiлу боротьби з бандитизмом. Колишнiй мисливець на вбивць i наркодилерiв. Одне слово, багато чого колишнього…

– Нахабство тепер входить до програми пiдготовки iнспекторiв?

Жуано вклонився дещо насмiшкуватим рухом.

– Даруйте менi, комiсаре. Я лише хотiв зробити ваш образ бiльш земним. Вам же вiдомо, що ви справжнiй кумир, супер-коп, на якого рiвняеться кожен молодий iнспектор. Ви тут через убивство?

– А ти як гадаеш?

Молодий полiцiянт знову схилив голову.

– Для мене велика честь працювати разом iз вами.

Ньеман дивився на дзеркальну гладiнь тихого плеса коло його нiг, немовби перетвореного ранковим промiнням на скло. Із глибини, здавалося, линуло зеленаве свiтiння.

– Розкажи, що знаеш про справу.

Жуано показав очима на стрiмку, наче стiна, скелю.

– Тiло знайшли там нагорi.

– Нагорi? – перепитав Ньеман, споглядаючи на кручi, гострi виступи яких кидали рiзкi тiнi.

– Атож. На висотi п’ятнадцяти метрiв. Убивця засунув тiло в одну з ущелин тоi скелi й надав йому дивноi пози.

– Якоi саме?

Жуано трохи присiв, виставивши вперед колiна i схрестивши руки на грудях.

– Пози ембрiона.

– Оригiнально.

– У цiй справi немае нiчого банального.

– Менi казали про рани, опiки, – мовив Ньеман.

– Трупа я ще не бачив. Але, як видаеться, на ньому справдi е численнi слiди тортур.

– Смерть настала внаслiдок цих тортур?

– Наразi ще не встановлено. На шиi також е глибокi слiди – ознаки задушення.

Ньеман знову глянув на озерце й побачив свое чiтке вiдображення – коротко стрижена голова, сине пальто.

– А тут? Знайшов що-небудь?

– Нi. Годину вже намагаюся знайти тут бодай якусь зачiпку. Анiчогiсiнько. Я гадаю, жертву було вбито не тут. Убивця лише привiз ii сюди й затягнув нагору.

– Ти пiднiмався на ту скелю?

– Пiднiмався. Там також нiчого вартого уваги. Убивця вочевидь видерся на вершину з iншого боку, а тiло спустив сюди на мотузцi. Потiм спустився сам за допомогою другоi мотузки й запхнув свою жертву в цю розколину. Либонь, завдав собi неабиякоi працi, щоб укласти труп у такiй картиннiй позi. Дивина, та й годi.

Ньеман знову поглянув на прямовисну скелю, шерехату, наiжачену гострими виступами. Зi свого мiсця вiн не мiг оцiнити точно, але йому здавалося, що западина, у якiй знайшли тiло, була посерединi, на однаковiй вiдстанi що вiд землi, що вiд верхiвки кручi. Комiсар рвучко обернувся.

– Їдьмо.

– Куди?

– До лiкарнi. Хочу подивитися на труп.



Голе тiло, накрите до плеч, лежало боком на блискучому столi. Чоловiк скулився клубком, немовби ховаючи обличчя вiд удару блискавки. Плечi зсутуленi, голова похилена, руки стиснутi в кулаки мiж зiгнутими колiнами пiд самим пiдборiддям. Блiда шкiра, напруженi м’язи, плоть, пошматована ранами, – усе це надавало труповi дуже реального, майже нестерпного вигляду. Шия була вся посмугована довгими порiзами, немовби чоловiковi намагалися перетяти горло. На скронях проступила синя павутина вен, якi набрякли, наче веснянi потоки, що ось-ось вийдуть iз берегiв.

Ньеман пiдвiв очi й оглянув усiх присутнiх у морзi. Тут був високий i худий, з короткими вусиками, слiдчий суддя Бернар Терпант, дебелий, з хиткою, наче у вантажного судна, ходою капiтан Роже Барн, очiльник гернонськоi жандармерii, i капiтан Рене Вермон, делегований розшуковий вiддiлом жандармерii, – невеличкий лисуватий чоловiчок, iз вкритим червоними плямами обличчям i свердликами очей. Жуано тримався позаду з виглядом запопадливого стажиста.

– Особу вбитого встановили? – запитав Ньеман, нi до кого конкретно не звертаючись.

Барн чiтко, по-вiйськовому, ступив уперед i прочистив горло, перш нiж вiдповiсти:

– Ім’я жертви – Ремi Кайюа, пане комiсаре. Вiк – двадцять п’ять рокiв. Останнi три роки працював на посадi старшого бi блiотекаря в Гернонському унiверситетi. Труп сьогоднi вранцi впiзнала дружина загиблого, Софi Кайюа.

– Вона заявляла про зникнення?

– Так, учора ввечерi. За ii словами, напередоднi чоловiк пiшов на прогулянку до пiку Мюре. Вихiдними вiн завжди ходив сам у гори. Інодi ночував у одному з гiрських пристановищ. Тому вона спершу не надто непокоiлася. Аж до вчорашнього вечора, коли…

Барн затнувся на пiвсловi: Ньеман вiдгорнув покривало з тiла. Присутнiх охопив мовчазний жах, безгучний крик застряг кожному в горлi. Живiт i огруддя жертви було списано чорними ранами, усiляких розмiрiв i форм. Порiзи з фiолетовими краями, рiзнобарвнi опiки, синцi, схожi на плями сажi. Довкола передплiч i зап’ясткiв iшли неглибокi рубцi – так, наче чоловiка зв’язували дротом.

– Хто знайшов тiло?

– Одна дiвчина… – Барн кинув оком до матерiалiв справи. – Фаннi Феррейра. Викладае в унiверситетi.

– Як це сталося?

Барн знову прочистив горло.

– Вона спортсменка, захоплюеться рафтингом. Ну, знаете, це коли сплавляються швидкою гiрською рiчкою у спецiальному костюмi й ластах. Це дуже небезпечний спорт i…

– То як вона знайшла тiло?

– Вона доплила до загати з камiння бiля пiднiжжя гiрського пасма, що оточуе кампус. Коли видиралася на цю купу камiння, вона й помiтила тiло в скельнiй западинi.

– Це вона вам так розказала?

Барн невпевнено роззирнувся довкола.

– Ну так, я…

Комiсар скинув покривало повнiстю й обiйшов довкола скуленого мерця, додивляючись до його блiдоi шкiри i шпичакуватого черепа з майже налисо обстриженим волоссям.

Потiм узяв медичний висновок про смерть, який простягнув йому Барн, i побiжно переглянув надрукованi на машинцi сторiнки. Документ склав сам головний лiкар, який, одначе, не змiг визначити час смертi. Вiн обмежився описом видимих ран i висновком, що смерть настала внаслiдок задушення. Щоб дiзнатися бiльше, потрiбно було розгинати труп i робити розтин.

– Коли прибуде судмедексперт?

– Чекаемо з хвилини на хвилину.

Комiсар пiдiйшов до вбитого. Нахилився, вдивляючись у риси його обличчя. Доволi вродливе молоде лице, iз заплющеними очима. Без жодних слiдiв ударiв чи тортур.

– Хтось торкався до його обличчя?

– Нiхто, комiсаре.

– Очi в нього так i були заплющенi?

Барн кивнув. Двома пальцями, великим i вказiвним, Ньеман обережно пiдняв повiки вбитого. І тодi сталося неймовiрне: з правого ока поволi викотилася велика прозора сльозина. Уражений комiсар здригнувся: мрець плакав.

Ньеман скинув поглядом на присутнiх, але нiхто не помiтив цього приголомшливого випадку. Вiн опанував себе i, намагаючись приховати своi дii вiд iнших, знову пiдняв повiку. Те, що комiсар побачив, довело йому, що вiн не збожеволiв i що це вбивство було тим, якого кожен слiдчий боiться або чекае – залежно вiд характеру – усе свое життя.

Ньеман випрямився й рiзким рухом накрив тiло. Вiдтак пробурмотiв до суддi:

– Розкажiть, як будемо провадити слiдство.

Бернар Терпант випростався на весь свiй зрiст.

– Панове, як ви розумiете, ця справа може виявитися важкою i… незвичною. Саме тому ми з прокурором вирiшили поеднати зусилля гренобльськоi кримiнальноi полiцii та Нацiональноi жандармерii. Я також запросив присутнього тут головного комiсара П’ера Ньемана, який прибув iз Парижа. Ви, без сумнiву, чули його iм’я. Комiсар працюе в Парижi, у Пiдроздiлi боротьби iз сутенерством. Наразi нам нiчого не вiдомо про мотив цього вбивства, але, цiлком можливо, йдеться про злочин на сексуальному грунтi. У кожному разi це справа рук манiяка. І досвiд пана Ньемана стане нам у пригодi. Саме тому я пропоную, щоб керiвництво розслiдуванням узяв на себе пан комiсар…

Барн коротким помахом голови висловив свою згоду, Вер мон також кивнув, щоправда з меншим ентузiазмом. А Жуано вiдказав:

– Щодо мене, то я не бачу жодних проблем. Але ще мають прибути моi колеги з кримiнальноi полiцii…

– Я iм усе поясню, – урвав його Терпант i, звертаючись до Ньемана, промовив: – Комiсаре, ми вас слухаемо.

Ця вся ситуцiя гнiтила Ньемана. Вiн прагнув якомога швидше вийти звiдси й узятися за розслiдування – самому.

– Капiтане Барн, скiльки у вас людей? – запитав вiн.

– Вiсiм. Нi… Перепрошую, дев’ять.

– Вони знають, як опитувати свiдкiв, збирати докази, перекривати дороги?

– Ну… Правду кажучи, це не зовсiм те, чим ми…

– А ви, капiтане Вермон? Скiльки людей у вас?

Голос жандарма прогримiв, наче почесний салют.

– Двадцять. Усi досвiдченi. Вони прочешуть територiю довкола мiсця, де було знайдено труп i…

– Чудово. Нехай ще опитають усiх, хто живе вздовж дорiг, що ведуть до рiчки, а також навiдаються на заправки, залiзничнi станцii та будинки бiля автобусних зупинок… Цей хлопчина, Кайюа, пiд час своiх походiв iнколи ночував у гiрських пристановищах. Вiдшукайте iх усi й огляньте. Убивця мiг напасти на свою жерву в одному з них.

Ньеман обернувся до Барна.

– Капiтане, я хочу, щоб ви зiбрали iнформацiю з усiеi околицi. До полудня я хочу мати список волоцюг, злодiiв та iнших покидькiв у вашому департаментi. Перевiрте всiх, хто нещодавно вийшов iз в’язницi в радiусi трьохсот кiлометрiв. Перевiрте крадiжки автомобiлiв, узагалi будь-якi крадiжки. Порозпитуйте в готелях i ресторанах. Порозсилайте запитання факсом. Я хочу знати про кожну дрiбницю, яка вам видасться пiдозрiливою, про кожен найменший знак. І ще менi потрiбен список усяких випадкiв, якi сталися тут, у Гернонi, протягом двадцяти й бiльше рокiв i якi так чи iнак скидаються на нашу справу.

Барн ретельно записував усi накази до нотатника. Ньеман звернувся до Жуано:

– Зв’яжися зi Службою загальноi iнформацii. Попроси у них список сект, магiв та iнших схибнутих, зареестрованих у вашiй мiсцевостi.

Жуано кивнув. Терпант iз виглядом начальника, який щойно збирався запропонувати те саме, також висловив свою згоду.

– Ось над цим i працюйте, доки будемо чекати на результати розтину, – пiдсумував Ньеман. – Зайве й казати, що мусимо зберiгати цiлковите мовчання щодо всього цього. Анi слова мiсцевiй пресi. Анi слова нiкому.

Вони розiйшлися на ганку лiкарнi – Унiверситетського регiонального медичного центру – i поспiшили крiзь ранкову мрячку до своiх машин, припаркованих пiд цим високим будинком, який, здавалося, налiчував щонайменше два столiття. Зсутулившись, угнувши голови, чоловiки мовчки посiдали до автiвок, не дивлячись один на одного.

Лови почалися.




4


П’ер Ньеман i Ерiк Жуано вiдразу поiхали до унiверситету, що розкинувся коло в’iзду до мiстечка. Комiсар попросив лейтенанта почекати його в бiблiотецi, у головному корпусi, а сам пiшов iз вiзитом до ректора, кабiнет якого розмiщувався на останньому поверсi адмiнiстративноi будiвлi, що стояла метрiв на сто далi.

Полiцiянт увiйшов до простороi, нещодавно вiдреставрованоi споруди сiмдесятих рокiв iз височенною стелею i стiнами, пофарбованими в рiзноманiтнi пастельнi кольори. Пiднявшись на горiшнiй поверх, вiн зайшов до кiмнатки, що правила за приймальню i де за невеличким столиком сидiла секретарка. Ньеман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люiза.

Комiсаровi довелося почекати кiлька хвилин, протягом яких вiн розглядав на стiнах свiтлини студентiв-переможцiв, що здiймали в руках кубки чи медалi, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гiрськими потоками.

За якусь хвилю П’ер Ньеман стояв перед ректором унiверситету. Це був чоловiк iз кучерявим волоссям i приплесканим носом, однак обличчя його було бiле, наче крейда, i являло собою дивну сумiш негроiдних рис iз недокрiвною блiдiстю. Похмуру сутiнь кабiнету пронизували, розсипаючись свiтляною стружкою, кiлька сонячних променiв. Ректор указав полiцiянтовi на крiсло i став нервово масувати собi зап’ястки.

– Отож? – сухим тоном запитав вiн.

– Що отож?

– Ви вже знайшли щось?

Ньеман випростав ноги.

– Я щойно приiхав, пане ректоре. Дайте менi час розглянутися, що до чого. А наразi я хотiв би поставити вам кiлька запитань.

Люiз напружився у своему крiслi. На робочому столi з дерева кольору вохри стояли рухомi металевi абстракцii, що скидалися на чудернацькi квiти, якi виросли на сталевiй планетi.

– У вашому унiверситетi вже траплялися якiсь пiдозрiлi випадки? – спокiйним голосом запитав Ньеман.

– Пiдозрiлi? Нiколи!

– Нiяких наркотикiв? Нi крадiжок? Нi бiйок?

– Нi.

– Жодних банд чи угруповань також нема? Юнакiв, яким задурюють голову рiзними дурницями?

– Я не розумiю, про що ви.

– Я маю на увазi рольовi iгри. Ну, знаете, тi, у яких усякi обряди, ритуали…

– Нi. У нас такого нема. Нашi студенти мають чистий незбаламучений розум.

Ньеман нiчого не вiдповiв. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, рукiв’я револьвера, що стирчало з-пiд пальта. Люiз провiв долонею по обличчю, а вiдтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:

– Менi сказали, що ви першокласний полiцiянт.

Ньеман далi мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люiз вiдвiв очi й сказав:

– Я хочу одного-единого, комiсаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро вiдновлюеться навчання i…

– Зараз у кампусi немае нiкого зi студентiв?

– Хiба кiлька iнтернiв[12 - Студенти, що постiйно проживають у студентському гуртожитку – iнтернатi.]. Вони мешкають нагорi, у головному корпусi. Ще е кiлька викладачiв, якi готуються до своiх лекцiй.

– Я можу отримати iхнiй список?

– Але ж… – Ректор завагався, але потiм усе ж сказав: – Так, звiсно, це не проблема…

– Що ви можете розповiсти менi про Ремi Кайюа?

– Вiн працював бiблiотекарем. Тихий, мовчазний. Доволi вiдлюдькуватий.

– Студенти його любили?

– Звiсно… Певна рiч!

– Де вiн жив? У Гернонi?

– Тут, у кампусi. На останньому поверсi головного корпусу, разом iз дружиною. Там само, де iнтерни.

– Ремi Кайюа мав двадцять п’ять рокiв. Як на нашi часи, доволi рано для одруження, чи не так?

– Ремi й Софi Кайюа – нашi колишнi студенти. А познайомилися вони ще ранiше, здаеться, у колежi[13 - Середнiй навчальний заклад у Францii, Бельгii, Швейцарii, Канадi та деяких iнших краiнах.] при унiверситетi, де вчаться дiти наших викладачiв. Вони знають… знали одне одного з дитинства.

Ньеман рвучко пiдвiвся.

– Дякую вам, пане ректоре, – мовив комiсар i поквапно вийшов, утiкаючи вiд страху, яким просмердiлося все в цьому кабiнетi.



Книжки.

У величезнiй унiверситетськiй бiблiотецi повсюди на ажурних металевих стелажах пiд свiтлом неонових ламп незлiченними, бездоганно рiвними рядами стояли книжки, утворюючи справжнi мури з паперу. Фолiанти з темними берегами. Палiтурки iз золотим чи срiбним тисненням. Етикетки з емблемою Гернонського унiверситету. Посерединi порожньоi зали – ряди столiв iз пластиковим покриттям, роздiлених невеличкими скляними перегородками. Коли Ньеман увiйшов до примiщення, то на думку йому вiдразу спала кiмната для побачень у в’язницi.

Тут панували одночасно свiтло й сутiнь, обшир i тiснота. – У цьому унiверситетi викладають найкращi професори, – пояснював Ерiк Жуано. – Наукова елiта пiвденно-схiдноi Францii. Право, економiка, лiтература, психологiя, соцiологiя, фiзика… А насамперед – медицина. Усi свiтила Ізеру викладають тут i консультують у мiсцевiй лiкарнi, Унiверситетському регiональному медичному центрi. Власне кажучи, це колишнiй унiверситетський корпус, який був повнiстю вiдремонтований i перебудований. Сюди приiжджае лiкуватися половина департаменту, а в пологовому вiддiленнi з’явилися на свiт усi мешканцi довколишнiх гiр.

Ньеман слухав його, спершись на край одного зi столiв i склавши руки на грудях.

– Звiдки ти все це знаеш?

Жуано взяв навмання книжку з полички.

– Я тут навчався. Починав на юридичному… Хотiв стати адвокатом.

– А став полiцiянтом?

Лейтенант поглянув на Ньемана. В очах його вiдблискувало бiле свiтло ламп.

– Коли вже мав здавати на диплом лiценцiата[14 - Лiценцiат – учений ступiнь у Францii, що надаеться пiсля трьох рокiв навчання у вищому навчальному закладi.], я раптом злякався, що знуджуся, i записався до школи iнспекторiв у Тулузi. Ремесло копа, казав я собi, – це активна робота, сповнена ризику й несподiванок…

– А тепер ти розчарований?

Лейтенант поставив книжку на мiсце. Його напiвусмiшка зникла.

– Нi, не сьогоднi. Точно не сьогоднi. – Вiн пильно поглянув на Ньемана. – Цей труп… Як узагалi можна таке зробити?

Ньеман удав, нiби не почув запитання.

– Коли ти вчився, якими були настроi в унiверситетi? Ти не помiчав нiчого особливого?

– Нi. Багато дiтвакiв iз мiщанських родин, iз головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильнi думки… Були також дiти селян, робiтникiв. Ще бiльшi iдеалiсти. І бiльш активнi. Хай там як, на нас усiх чекала зустрiч iз безробiттям, тож…

– Не траплялося нiяких дивних iсторiй? Не було якихось угрупувань?

– Нi. Не було нiчого такого. Хоча, все ж… Як менi пригадуеться, iснувало щось на кшталт унiверситетськоi елiти. Такий собi замкнутий свiт, у якому жили дiти унiверситетських викладачiв. Декотрi з них були неймовiрно обдарованими. Щороку всi почестi вiдходили iм. Навiть у спортивних дисциплiнах. Нас це неабияк дратувало.

Ньеман пригадав портрети переможцiв у передпокоi Люiзового кабiнету.

– А цi студенти не утворювали чогось на кшталт братства? – запитав вiн. – Їх не могла об’еднувати якась темна мета?

Жуано розреготався.

– Ви що, пiдозрюете студентську змову?

Ньеман пiдвiвся i став походжати вздовж стелажiв.

– Бiблiотекаря знають усi в унiверситетi. Ідеальна цiль. Уяви собi групу студентiв, що захопилися бозна-якою божевiльною iдеею: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.

– Про тих вундеркiндiв забудьте. Вони були надто зайнятi, гризучи гранiт науки, щоб перейматися чимось iншим.

Ньеман далi походжав помiж рядами книжок, коричневих iз золотавим полиском. Жуано йшов за ним.

– Бiблiотекар, – вiв далi комiсар, – це також той, хто видае книжки… Хто знае, що читае кожен студент, що вивчае… Може, вiн дiзнався щось, чого не повинен був знати?

– За таке не вбивають, та ще й так… Та й якi таемницi ви хочете, щоб ховалися у книжках, якi студенти беруть почитати?

Ньеман рвучко обернувся до нього.

– Не знаю. Але я не довiряю мудрагелям.

– У вас уже е якiсь припущення? Пiдозри?

– Нема. Наразi я не вiдкидаю нiчого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченцi. Або гомосексуалiсти. Або просто якийсь волоцюга, манiяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.

Комiсар вiдважив щигля по корiнцю книжки.

– Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всi книжки, якi можуть мати стосунок до цього вбивства.

– Який стосунок?

Ньеман знову пройшов помiж стелажами й опинився у великiй залi. Вiн попрямував до бiблiотекаревого столу, що розмiщувався в iншому кiнцi зали, на вивищеннi над партами для читачiв. Посеред столу здiймався комп’ютер, у шухлядах лежали акуратнi стосики зошитiв на спiралях. Ньеман постукав пальцем по темному екрану.

– Тут мае бути список усiх книжок, якi щодня брали вiдвiдувачi. Доручи це кiльком своiм людям. Найбiльш начитаним, якщо такi е. Також залучи до роботи iнтернiв. Я хочу, щоб вони вiдшукали всi книжки, де йдеться про зло, насилля, тортури, а також жертвоприношення i ритуальнi вбивства. Нехай переглянуть, наприклад, працi з етнологii. Менi також потрiбно, щоб вони записали iмена всiх студентiв, якi часто брали такi книжки. І нехай ще знайдуть дисертацiю самого Кайюа.

– А менi… що робити?

– Ти допитай iнтернiв. Вiч-на-вiч. Вони перебувають тут удень i вночi, мусять знати все вздовж i впоперек. Звички й настроi своiх товаришiв… Хто вирiзняеться дивною поведiнкою… Я хочу знати, як iншi ставилися до Кайюа. Дiзнайся бiльше про цi його походи в гори. Розшукай тих, хто ходив разом iз ним. З’ясуй, хто знав його маршрути. Хто мiг пiджидати його вгорi…

Жуано скинув на комiсара скептичним поглядом. Ньеман пiдступив до нього впритул i промовив стишеним голосом:

– Я скажу тобi, що ми маемо. Ми маемо приголомшливе вбивство, ми маемо скарлючений знекровлений труп iз численними слiдами тортур. Вiд усього цього за сто кiлометрiв вiдгонить безумством. Поки ми тримаемо це в таемницi. У нас е кiлька годин, може, трохи бiльше, щоб розплутати цю справу. Потiм – утрутиться преса, на нас почнуть тиснути, запалають пристрастi. Тому зосередься. Поринь iз головою в це жахiття. Вiддай усе, що можеш. Тiльки так ми скинемо личину з обличчя зла.

Лейтенант мав переляканий вигляд.

– Ви справдi гадаете, що ми за кiлька годин…

– Ти хочеш працювати зi мною, так чи нi? – урвав його Ньеман. – Якщо хочеш, тодi я поясню тобi свiй погляд на такi речi. Коли маеш справу з убивством, усе довкола потрiбно розглядати як дзеркало. Труп жертви, люди, якi ii знали, мiсце злочину… У кожному з цих елементiв вiдображаеться частина правди, якийсь один бiк злочину, розумiеш?

Вiн тицьнув пальцем у монiтор комп’ютера.

– Ось, наприклад, цей екран. Коли вiн увiмкнеться, то перетвориться на дзеркало, яке покаже нам щоденне життя Ремi Кайюа, покаже, що вiн робив i про що думав. У цьому комп’ютерi е подробицi, – вiдображення, – якi можуть нас зацiкавити. Ми повиннi туди дiстатися. Перейти на другий бiк.

Ньеман випростався й широко розкинув руки.

– Ми з тобою в крижаному палацi, Жуано, у лабiринтi вiдображень! А тепер дивись уважно. Нiчого не пропусти. Тому що десь серед цих дзеркал, у «мертвiй зонi», заховався вбивця.

Жуано стояв iз роззявленим ротом.

– По-моему, як на людину дii, ви надто багато розумуете… Ньеман легенько вдарив його в груди навiдворiть руки.

– Це нiяка не фiлософська теорiя, Жуано. Це i е практика.

– А ви? Кого… кого ви будете допитувати?

– Я? Я порозмовляю з нашим свiдком, Фаннi Феррейрою. І з Софi Кайюа, дружиною вбитого. – Ньеман пiдморгнув лейтенантовi. – Я маю справи тiльки з кралями, Жуано. Ось тобi й практика.




5


Пiд похмурим небом асфальтова дорога змiiлася через кампус, минаючи всi його сiруватi корпуси з покритими iржею голубими вiкнами. Ньеман iхав поволi, раз по раз заглядаючи до мапи унiверситету, яку йому вдалося роздобути. Комiсар прямував до спортзалу, що розмiщувався осiбно вiд iнших будинкiв. Нарештi Ньеман зупинився перед новою на вигляд будiвлею з рiвчастого бетону, схожою скорiше на бункер, нiж на спортивну споруду. Ньеман вийшов iз машини i вдихнув на повнi груди. Сiявся дрiбний дощик.

Комiсар обвiв поглядом кампус i будинки, що розкинулися на кiлька сотень метрiв звiдти. Його батьки також навчали дiтей, але не в унiверситетi, а в невеличких колежах у передмiстi Лiона. Вiн не пам’ятав про тi часи нiчого або майже нiчого. Дуже швидко вiн вирiшив, що позiрний затишок родинного гнiзда – це слабкiсть i омана. Дуже швидко усвiдомив, що до свого бою йому доведеться стати самому i, вiдповiдно, що швидше це станеться, то краще. Коли йому було тринадцять рокiв, П’ер попросив у батькiв дозволу вчитися далi в пансiонi. Тi не наважилися заборонити синовi це добровiльне вигнання, але вiн ще досi пам’ятав, як за стiною його спальнi ридала мати: звуки ii плачу стояли в нього у вухах, але водночас Ньеман фiзично вiдчував iх шкiрою як щось вологе й тепле. Вiн дременув iз кiмнати.

Чотири роки в iнтернатi. Чотири роки самотностi й фiзичного вишколу поряд iз навчанням. Усi його надii тодi були пов’язанi одною-единою метою – армiя. У сiмнадцять рокiв, блискуче склавши iспити на бакалавра[15 - У Францii бакалавром називаеться ступiнь, який надаеться пiсля закiнчення середньоi освiти.], П’ер Ньеман вiдбув триденне медичне обстеження й подав прохання про вступ до офiцерськоi школи. Коли вiйськовий лiкар, майор за званням, повiдомив Ньемановi, що його визнали непридатним до вiйськовоi служби, i пояснив причини такого рiшення, юнак усе зрозумiв. Хай якими великими були його амбiцii, зрадили хлопця власнi страхи, занадто очевиднi. Вiн зрозумiв, що вiдтепер його долею назавжди стане довгий непроглядний коридор iз заляпаними кров’ю стiнами й собаками, що витимуть у темрявi, бiля самого виходу…

Котрийсь iнший пiдлiток вiдступив би, здався, покiрливо вислухавши вирок психiатрiв. Котрийсь iнший, але не юний П’ер Ньеман. Вiн уперся й знову взявся до фiзичних тренувань, iз подвiйною затятiстю гартуючи силу волi. Коли вже йому не судилося стати вiйськовим, вiн обере собi iнше поле бою – вулицю, де точиться невiдома битва зi щоденним злом. Вiн покладе всi своi сили i свою душу на вiвтар цiеi вiйни без лаврових вiнкiв i знамен, але вестиме ii аж до кiнця. Ньеман вирiшив стати полiцiянтом. З цiею метою вiн протягом довгих мiсяцiв тренувався, щоб пройти психологiчне тестування. Невдовзi вступив до полiцiйноi школи в мiстечку Канн-Еклюз. Вiдтодi в його життi почалася нова ера, ера грубоi сили. Його результати в стрiльбi були винятковими. Ньеман не переставав працювати над собою, щоб стати ще кращим, ще сильнiшим. Вiн зробився полiцiянтом, якому не було рiвних. Завзятим, брутальним i нестримним.

Спершу вiн працював у окружних комiсарiатах, а пiзнiше як першокласний стрiлець опинився в пiдроздiлi, що згодом став називатися «розшуково-оперативним». Почалися спецоперацii. Ньеман уперше вбив людину. Того дня вiн уклав iз самим собою угоду й остаточно змирився з прокляттям, яке висiло над ним. Нi, йому нiколи не стати увiнчаним славою воiном, хоробрим офiцером. Натомiсть вiн зробиться вуличним бiйцем, шаленим i непоступливим, i втопить власнi страхи в жорстокостi асфальту.

Ньеман глибоко вдихнув гiрське повiтря. Вiн подумав про свою матiр, що померла багато рокiв тому. Подумав про минуле, що тепер здавалося подiбним до каньйону, на днi якого вируе та пiниться бурхливий потiк. Про спогади, якi спершу потрiскалися, а потiм iзблякли, з останнiх сил опираючись забуттю.

Зненацька Ньеман, наче ввi снi, почув дрiбнi кроки. До нього пiдходив великий жилавий пес iз гладеньким хутром, що лиснiло пiд дощем. Очi – двi краплини темного бурштину – уп’ялися в полiцiянта. Собака наближався, вихляючи задом. Комiсар зацiпенiв. Пес пiдiйшов ще ближче, тепер його з чоловiком роздiляли кiлька крокiв. Вологий нiс нюшив. Раптом пес загарчав. Очi його зблиснули. Вiн зачув страх. Страх, який iшов вiд людини.

Ньеман наче закам’янiв.

Наче якась невiдома сила скувала йому руки й ноги. Кров вiдринула вiд його обличчя, немовби ii засмоктало в невидимий вир, десь у його шлунку. Собака загавкав i вищирив iкла. Ньеман знав, у чому рiч. Вiд страху тхнуло, i пес вiдчував цей запах, який викликав у нього побоювання й ворожiсть. Страх породжував страх. Собака, щирячи зуби, загавкав знову, у його горлi перекочувалося гарчання. Полiцiянт дiстав зброю.

– Клариссо! Клариссо! До мене!

Ньеман скинув iз себе крижане зацiпенiння. З-поза червоноi заслони виринув сивий чоловiк у светрi з застiбкою на комiрi. Чоловiк поспiшав до нього.

– Ви що, збожеволiли?

– Полiцiя, – промимрив Ньеман. – Забирайтеся звiдси. І свого псиська заберiть.

Чоловiк вражено витрiщився на нього.

– Боже мiй! Не можу повiрити! Ходiмо, Клариссо, ходiмо, дiвчинко…

Собака й хазяiн зникли з очей. Ньеман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлi було сухо, наче в пустелi. Полiцiянт струснув головою, заховав револьвер i пiшов довкола будiвлi. Повертаючи лiворуч, вiн спробував пригадати, коли востанне був у свого психiатра.

За другим рогом будинку, комiсар натрапив на жiнку.

Фаннi Феррейра стояла бiля вiдчинених дверей i наждачним папером шлiфувала дошку з пiноматерiалу червоного кольору. Полiцiянт подумав, що це, мабуть, i е той плавзасiб, на якому дiвчина долае гiрськi потоки.

– Добрий день, – промовив вiн, уклоняючись на знак вiтання.

До нього вже повернулася звична енергiйнiсть i впевненiсть. Фаннi пiдвела очi. Дiвчинi, мабуть, заледве чи й було двадцять рокiв. Вона мала матову, оксамитову шкiру й кучеряве волосся, що дрiбними пасемцями вилося довкола скронь i спадало густою хвилею на плечi. Очi на смаглявому обличчi разили викличною, майже непристойною яснiстю.

– Мене звати П’ер Ньеман, я комiсар полiцii. Розслiдую вбивство Ремi Кайюа.

– П’ер Ньеман? – недовiрливо перепитала дiвчина. – Отакоi! Це неможливо.

– Чому це?

Вона махнула головою в напрямку невеличкого радiоприймача, що стояв на землi.

– Про вас щойно повiдомили в новинах. Сказали, що вчора ввечерi ви затримали двох убивць у Парижi, бiля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалiчили одного з тих чоловiкiв, i це вже зовсiм недобре.

Ви володiете здатнiстю бути повсюди, чи як?

– Просто я iхав цiлу нiч.

– Що ви тут робите? Мiсцевих копiв не досить?

– Скажiмо так: мене прислали на пiдмогу.

Фаннi повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потiм обiруч терла ii наждаком. Дiвчина мала мiцну статуру й тривкий вигляд. Одягнута вона була не надто вишукано: неопреновi штани для рафтингу, водний жилет i високi, туго зашнурованi черевики зi свiтлоi шкiри. Притлумлене свiтло мiнилося довкола лагiдними барвами.

– Ви, схоже, добре даете раду шоковi, – зауважив Ньеман.

– Якому шоковi?

– Ну… це ж ви знайшли…

– Я намагаюся про це не думати.

– Чи не обтяжить вас порозмовляти зi мною про це?

– Ви ж заради цього сюди й прийшли, хiба нi?

Дiвчина не дивилася на полiцiянта. Руки ii не переставали рухатися вверх-вниз по дошцi, рiзко й завзято.

– За яких обставин ви знайшли тiло?

– Щовихiдних я спускаюся гiрськими рiчками на цiй ось штуцi, – вона показала на свiй плавзасiб. – Того дня я саме закiнчила один зi своiх сплавiв. Поблизу студмiстечка е навала з камiння, яка утворюе природну загату й перепиняе бiг рiчки, завдяки чому можна спокiйно пристати до берега. Я вже витягувала свою дошку, коли помiтила…

– На скелi?

– Атож, на скелi.

– Це неправда. Я був там i знаю, що пiд тим кутом неможливо помiтити щось на скелi на висотi п’ятнадцяти метрiв…

Фаннi кинула наждачний папiр до кошика, витерла руки й запалила цигарку. Цi простi рухи зненацька пробудили в Ньема новi нестримну хiть.

Дiвчина видихнула довгий клуб синюватого диму.

– Тiло була на скелi. Але побачила я його не там.

– А де?

– У водi. Я побачила його вiдображення у водi. Бiлу плямку на поверхнi озерця.

Напруженi риси Ньеманового обличчя розгладилися.

– Я саме так i думав.

– Це важливо для слiдства?

– Нi. Але я люблю яснiсть у таких речах.

Ньеман помовчав, а тодi запитав:

– Ви альпiнiстка, чи не так?

– Як ви здогадалися?

– Не знаю… Гiрська мiсцевiсть. Та й вигляд у вас дуже… спортивний.

Дiвчина обернулася лицем до гiр, що височiли над долиною, i розпростерла руки. Уперше на ii обличчi з’явилася усмiшка.

– Ось вони, моi володiння, комiсаре! Вiд Гран-Пiк-де-Бельдонн до Гранд-Рус, усi цi гори я знаю як своi п’ять пальцiв. Коли я не спускаюся рiчками, то видираюся на вершини.

– Як ви гадаете, потрiбно бути альпiнiстом, щоб пiдняти тiло на скелю?

Фаннi перестала всмiхатися, вона дивилася на жаристий кiнчик своеi цигарки.

– Нi, не конче. Прискалки утворюють там практично природнi сходи. Одначе потрiбно бути збiса дужим, щоб затягти туди тiло й не втратити рiвноваги.

– Один iз тутешнiх iнспекторiв гадае, що вбивця скорiше мiг вилiзти з iншого боку, де схил не такий стрiмкий, а потiм спустити тiло на мотузцi.

– Достобiса йому довелося б обходити. – Дiвчина завагалася, а тодi додала: – Власне кажучи, е ще третя можливiсть – дуже проста, якщо тямити хоч трохи в технiцi скелелазiння.

– Що це за можливiсть?

Фаннi Феррейра загасила цигарку об пiдошву свого черевика й щиглем вiдкинула недопалок.

– Ходiмо зi мною, – звелiла вона.

Вони зайшли всередину спортзалу. У пiвтемрявi виднiлися скинутi на купу мати, темнi обриси паралельних брусiв, жердин, канатiв iз вузлами. Прямуючи до правоi стiни, Фаннi пояснила:

– Це моя криiвка. Лiтом сюди нiхто й носа не показуе. Я можу зберiгати тут свое знаряддя.

Вона запалила штормовий лiхтар, що висiв над чимось, подiбним до верстата, на якому лежала цiла купа iнструментiв, рiзноманiтного металевого приладдя з гостряками й лезами, що вигравало срiблястими вiдлисками i яскравими вiдтiнками. Фаннi знову закурила.

– Що це таке? – запитав Ньеман.

– Льодобури, карабiни, обв’язки, жумари – альпiнiстське спорядження.

– І що з цього?

Фаннi знову випустила ротом цигарковий дим, цього разу видувши кiлька кiлець.

– А те, пане комiсаре, що вбивця, маючи все це приладдя й умiючи ним користуватися, без жодних проблем мiг би пiдняти тiло з берега рiчки на скелю.

Ньеман склав руки на грудях i прихилився до стiни. Фаннi, тримаючи цигарку в зубах, узялася перебирати свое знаряддя. Їi невиннi рухи ще бiльше розпалили його хiть. Дiвчина подобалася йому страшенно.

– Як я вам уже казала, – повела Фаннi далi, – стiнувата круча в тому мiсцi йде виступами, що утворюють природнi сходи. Будь-хто, знайомий з альпiнiзмом або навiть просто з походами в гори, зможе завиграшки пiднятися туди, спершу без тiла.

– І що далi?

Фаннi показала йому блок, помальований зеленою флюоресцентною фарбою i поцяткований маленькими отворами.

– Далi прикрiплюете це на скелi, над розколиною.

– На скелi? Як? Молотком? На це пiде прiрва часу, хiба нi? Дiвчина за легкою завiсою цигаркового диму похитала головою.

– Вашi знання в царинi альпiнiзму, комiсаре, наближаються до нуля. – Вона взяла зi столу гак iз гвинтовою рiззю. – Ось це називаеться шлямбур, вiн укручуеться в камiнь. За допомогою ось такого спецiального пробiйника, – вона показала якийсь iнструмент, схожий на дриль, чорний i блискучий вiд мастила, – можна наставити скiльки завгодно шлямбурiв на будь-якiй скелi за кiлька секунд. Потiм крiпите ваш блок, i вам лишаеться тiльки доправити труп нагору. Цей метод застосовують, щоб пiднiмати вантажi у важкодоступнi мiсця.

Ньеман недовiрливо скривився.

– Я не вилазив туди, нагору, але менi здаеться, що та ущелина занадто вузька. Я не розумiю, як убивця мiг би, ледве тримаючись у тому заломi, витягнути тiло лише силою своiх рук, без можливостi вiдступити й допомогти собi ногами. Або ж повертаемося до попереднього припущення про те, що вбивця мае бути справжнiм богатирем.

– Та хто вам каже про те, щоб витягувати труп руками? Йому треба було б зробити лише одну рiч: узятися за другий кiнець мотузки i з’iхати вниз, зiгравши таким чином роль противаги, а тiло пiднялось би саме.

Комiсар нарештi збагнув, у чому полягав цей спосiб, i всмiхнувся на думку про його простоту.

– Але тодi потрiбно, щоб убивця важив бiльше, нiж його жертва, еге ж?

– Або так само: коли падаете в порожнечу, ваша вага збiльшуеться. Щойно тiло опинилося б нагорi, ваш убивця швиденько видерся б тими самими виступами вдруге, щоб картинно засунути свою жертву в ущелину.

Комiсар ще раз скинув оком на гаки, гвинти й кiльця, що лежали на верстатi. Схоже на знаряддя грабiжника-зламувача, подумав вiн, але грабiжника особливого: того, хто вдираеться на гiрськi висоти, зламуючи закони земного тяжiння.

– Скiльки часу це забрало б?

– Для людини з моiм досвiдом – менше десяти хвилин.

Ньеман кивнув: образ убивцi вимальовувався у нього в головi. Вони вийшли надвiр. Сонце пробивалося крiзь хмари й вигравало на верхiвках гiр, що зблискували кришталевою яснiстю.

– Ви викладаете в унiверситетi? – запитав полiцiянт.

– Так, геологiю.

– А якi саме дисциплiни?

– Багато чого: класифiкацiю гiрських порiд, тектонiку плит, а також гляцiологiю – науку про льодовики.

– Ви маете дуже молодий вигляд.

– Я захистила докторську, коли мала двадцять рокiв. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Францii. Тепер менi двадцять п’ять, i я штатний професор.

– Гордiсть унiверситету?

– Саме так. Гордiсть унiверситету. Донька й онука заслужених професорiв iз Гернона.

– Отже, ви належите до цього братства?

– Якого братства?

– Один iз полiцiянтiв, що працюе зi мною, навчався в Гернонi. Вiн менi розповiв, що в унiверситетi е окрема елiта, що складаеться з дiтей тутешнiх викладачiв…

Фаннi невдоволено похитала головою.

– Я б радше назвала це великою родиною. Дiти, про яких ви кажете, зростають в унiверситетi, у науковому й культурному середовищi. А потiм демонструють блискучi результати. Це видаеться цiлком природним, хiба нi?

– Навiть у спортивних дисциплiнах?

Дiвчина звела брови.

– Це завдяки гiрському повiтрю.

– Ви мусили б знати Ремi Кайюа, – мовив Ньеман. – Яким вiн був?

Фаннi вiдповiла вiдразу, без роздумiв:

– Самiтник. Замкнутий. Вовкуватий навiть. Але поряд iз тим неймовiрно розумний. Освiчений до краю. Ходили навiть чутки… начебто вiн прочитав усi книжки в бiблiотецi.

– Як гадаете, цi чутки мали пiдстави?

– Цього менi невiдомо. Але бiблiотеку свою вiн знав уздовж i впоперек. Це був його прихисток, його криiвка.

– Вiн також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?

– Ремi вирiс у цiй бiблiотецi. Його батько теж працював старшим бiблiотекарем.

Ньеман ступив кiлька крокiв.

– Я цього не знав. Кайюа також належали до цiеi вашоi «великоi родини»?

– Аж нiяк. Навпаки: Ремi був вороже до неi налаштований. Попри всю свою освiченiсть, йому так i не вдалося досягти всього, чого вiн прагнув. Я гадаю… словом, менi здаеться, вiн нам заздрив.

– Яка в нього була спецiальнiсть?

– Фiлософiя, здаеться. Вiн закiнчував писати свою дисертацiю.

– А на яку тему?

– Не маю жодноi гадки.

Комiсар замовк. Вiн дивився на гори, якi дедалi бiльше заливало сонце i якi здавалися тепер ослiпленими яскравим свiтлом велетами.

– Його батько живий? – запитав полiцiянт.

– Нi. Загинув кiлька рокiв тому. У горах.

– Теж за пiдозрiливих обставин?

– Не там шукаете. Вiн потрапив пiд лавину. Ту, що зiйшла з Гранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Вiдразу видно слiдчого.

– Два бiблiотекарi, обидва альпiнiсти. Батько й син. Обидва загинули в горах. Важко не звернути уваги на такий збiг, хiба нi?

– А звiдки ви знаете, що Ремi вбили у горах?

– Маете слушнiсть, напевне не знаю. Але вiн вирушив туди у суботу вранцi. Найпевнiше, убивця заскочив його там, нагорi. Можливо, вiн знав маршрут i…

– Ремi був не з тих, хто ходить торованими маршрутами. І вiн нiкому не повiдомляв своiх планiв. Цей чоловiк був дуже… дуже потайний.

Ньеман уклонився.

– Красно дякую вам, панно. Ви знаете, що кажуть у таких випадках: якщо пригадаете щось, зателефонуйте менi, будь ласка, на будь-який iз цих номерiв.

Ньеман записав номер свого мобiльного й номер телефону в аудиторii, яку йому видiлив ректор: комiсар волiв розташуватися в унiверситетi, а не в жандармерii.

– До побачення, – пробурмотiв вiн.

Дiвчина не пiдвела очей. Полiцiянт рушив, коли вона раптом промовила:

– Можна вас про дещо запитати?

Тепер вона пильно дивилася на нього. Ньемановi стало трохи моторошно. Надто вже прозорi були ii очi. Як скло або вода гiрського потоку; жалкi, наче мороз.

– Запитуйте, – вiдказав вiн.

– По радiо казали… словом, чи правда, що ви були в групi, яка вбила Жака Мерiна[16 - Жак Рене Мерiн (фр. Jacques Renе Mesrine; 1936—1979) – вiдомий французький злочинець, гангстер, був проголошений на початку 1970-их рокiв «ворогом суспiльства номер один». У результатi спецiальноi операцii полiцii був убитий у листопадi 1979 року в Парижi.]?

– Я був зовсiм молодий. Але так, це правда.

– Я думала… менi хотiлося б знати, що вiдчуваеш пiсля.

– Пiсля чого?

– Пiсля чогось такого.

Ньеман ступив кiлька крокiв у напрямку дiвчини, яка мимоволi позадкувала. Одначе погляд його вона мужньо витримала з пихатим виразом на обличчi.

– Я завжди з приемнiстю побалакаю з вами, Фаннi. Але нiколи ви не почуете вiд мене анi слова про цю операцiю. Як i про те, що я втратив того дня.

Дiвчина опустила очi й глухо промовила:

– Я розумiю.

– Нi, ви не розумiете. На щастя для вас.




6


За спиною гучно бринiв гiрський потiк. Ньеман позичив у жандармерii похiднi черевики й зараз природними схiдцями дерся на кручу, що й справдi виявилося не надто важко. Дiставшись до вузькоi ущелини, у якiй знайшли тiло, полiцiянт став ретельно оглядати все довкола. Руками, захищеними рукавицями з гортексу[17 - Гортекс (англ. Gore-tex) – мембранна тканина, що виробляеться компанiею W. L. Gore & Associates. Застосовуеться для виготовлення спецiального одягу та взуття. Основними властивостями матерiалу е водонепроникнiсть i стiйкiсть до зношування.], вiн обмацував скелю, шукаючи ймовiрнi слiди вiд шлямбурiв.

Отвори в каменi.

Вiтер шмагав його, кидаючи в обличчя бризки крижаноi води, але Ньемановi це подобалося. Попри обставини, якi привели його до маленького озерця, тут полiцiянт на всю силу вiдчув повноту життя. Можливо, саме тому вбивця вибрав це мiсце: тут усе дихало непорушним, ясним спокоем i злагодою, а ясно-зеленi води затону несли умиротворення навiть найрозбурханiшому розуму.

Комiсар не знаходив нiчого. Вiн став шукати довкола западини – жодних ознак альпiнiстських гакiв. Тодi Ньеман опустився навколiшки на краю розколини й провiв рукою по ii внутрiшнiх стiнках. Раптом просто посерединi вгорi його пальцi намацали отвiр, виразний i рiвний. У полiцiянта промайнула думка про Фаннi Феррейру. Дiвчина мала рацiю: убивця за допомогою гакiв i блока пiдняв труп, використавши, без сумнiву, вагу власного тiла.

Ньеман засунув руку далi, помацав iще i зрештою знайшов загалом три отвори завглибшки сантиментрiв двадцять. Отвори мали гвинтовi канавки всерединi й розмiщувалися трикутником: сюди й було вкручено шлямбури, на яких крiпився блок. Обставини злочину ставали дедалi яснiшими. Ремi Кайюа заскочили в горах, пiд час його походу. Убивця зв’язав його, мордував, скалiчив i вбив серед безлюдних скель, а потiм спустився в долину разом iз трупом своеi жертви. Як вiн це зробив? Ньеман скинув поглядом униз, на лискуче дзеркало водного плеса. Певна рiч. Убивця сплавився рiчкою на байдарцi або якомусь iншому суденцi такого гатунку.

Але навiщо завдавати собi стiльки клопоту? Чому не лишити труп на мiсцi злочину?

Полiцiянт обережно спустився вниз. Там вiн зняв рукавицi, обернувся спиною до скель i став роздивлятися вiдображення розколини на бездоганно гладенькiй поверхнi затону. Образ був чiткий, наче намальований. Ньеман ще раз переконався: це мiсце було чимось на кшталт святилища. Святилища спокою й чистоти. Либонь, убивця вибрав його саме з цiеi причини. У кожному разi вiдтепер слiдчий був цiлковито переконаний в одному.

Убивця, якого вiн шукае, – досвiдчений альпiнiст.



Ньеманову автiвку було обладнано передавачем на ультракоротких хвилях, але полiцiянт його нiколи не використовував. Так само для конфiденцiйних розмов не використовував вiн мобiльного телефону, який був iще менш надiйним. Натомiсть, ось уже кiлька рокiв, Ньеман користувався пейджерами, постiйно мiняючи марки й моделi. Нiхто не мiг зламати цю систему радiоповiдомлень, яка працювала тiльки з паролем. Вiн довiдався про цю штуку вiд паризьких дилерiв, якi понад усе цiнували цiлковиту секретнiсть. Комiсар дав свiй номер i пароль Жуано, Барну й Вермону. Сiвши в машину, вiн дiстав пейджер iз кишенi й увiмкнув його. Повiдомлень не було.

Ньеман рушив до унiверситету.

Була вже одинадцята година ранку; на майданi, обсадженому зеленню, траплялося небагато перехожих. Кiлька студентiв бiгалина стадiонi, що лежав трохи осторонь групи бетонних будiвель.

Полiцiянт повернув на перехрестi й попрямував знову до головного корпусу. Велетенська, схожа на бункер, споруда мала вiсiм поверхiв i була шiстсот метрiв завдовжки. Ньеман припаркувався й поглянув на мапу. Окрiм бiблiотеки, ця неосяжна будiвля мiстила аудиторii для лекцiй iз медицини, фiзики й хiмii. Над ними розмiщувалися лабораторii для практичних занять, а на останньому поверсi мешкали iнтерни. Сторож студмiстечка червоним фломастером записав на планi номер помешкання, у якому жили Ремi Кайюа та його молода дружина.

П’ер Ньеман проминув дверi до бiблiотеки, що були поруч iз головним входом, i зайшов до вестибюля, просторого й свiтлого завдяки великим еркерним вiкнам. Стiни були розписанi невигадливими фресками, якi зблискували в ранковому промiннi, а кiнець примiщення губився за кiлька сотень метрiв звiдти за порохнистою завiсою. Розмiрами вестибюль скидався на творiння сталiнськоi епохи – нiчого спiльного зi свiтлим мармуром i шляхетним коричневим деревом паризьких унiверситетiв. Так принаймнi гадав собi Ньеман, ноги якого зроду-вiку не було в жодному унiверситетi. Нi в паризькому, нi в будь-якому iншому.

Полiцiянт ступив на гранiтнi безпiдпорнi сходи, кожен марш яких розвертався на сто вiсiмдесят градусiв i був вiддiлений вiд попереднього вертикальними гратами. Ще одна архiтекторова примха в такому самому гнiтючому стилi, як i все решта. Неоновi лампи горiли через одну, i Ньеман поперемiнно потрапляв у зони то суцiльноi темряви, то слiпучого свiтла.

Нарештi вiн дiстався вузького коридору з численними невеличкими дверима. У темрявi – тут лампи перегорiли геть усi – комiсар насилу розшукав номер тридцять чотири, помешкання подружжя Кайюа.

Дверi були прочиненi.

Полiцiянт двома пальцями штовхнув тонку стулку з фанери. Тиша й пiвморок огорнули його. Ньеман опинився в невеличкому передпокоi. Наприкiнцi вузький коридор перетинала смужка кволого свiтла, у якому полiцiянт змiг роздивитися фотографii, що висiли на стiнах. Це були чорно-бiлi знiмки, датованi, схоже, тридцятими або сороковими роками XX столiття. Атлети-олiмпiйцi, якi, напруживши всi своi сили, пнулися до неба або ж долали останнi метри землi, завмерли в митi своеi слави. Їхнi обличчя, тiла, пози випромiнювали якусь бентежливу досконалiсть, нелюдську бездоганнiсть мармурових статуй. Ньеман знову подумав про архiтектуру унiверситету: свiтлини пасували до неi, витворюючи разом аж нiяк не радiсний ансамбль.

Пiд цими фотографiями полiцiянт помiтив портрет Ремi Кайюа i зняв його, щоб краще роздивитися. Убитий був уродливий, усмiхнений, молодий чоловiк iз коротким волоссям i напруженими рисами обличчя. Особливо тривожним видавався блиск у його очах.

– Хто ви?

Ньеман обернувся. У глибинi коридору вимальовувалася загорнута в плащ жiноча постать. Комiсар пiдiйшов до неi. Ще зовсiм дiвчисько, також рокiв двадцяти п’яти, не бiльше. Свiтле, середньоi довжини волосся облямовувало худе витягнуте обличчя з гострими, тонкими рисами, блiдiсть якого пiдкреслювали темнi кола пiд очима. Врода цiеi жiнки впадала в очi не вiдразу, а лише перегодом, неначе вiдлуння пiсля першого прикрого враження, яке справляв ii вигляд.

– Мое iм’я – П’ер Ньеман, – промовив полiцiянт. – Я головний комiсар полiцii.

– Чому ви зайшли без дзвiнка?

– Пробачте менi. Дверi були вiдчиненi. Ви дружина Ремi Кайюа?

Замiсть вiдповiдi жiнка вихопила у Ньемана свiтлину й повiсила ii назад на стiну. Вiдтак скинула плащ i рушила до кiмнати лiворуч. У вирiзi розтягнутого светра Ньеман мимоволi помiтив блiдi змарнiлi груди. Вiн здригнувся.

– Проходьте, – неохоче промовила жiнка.

Ньеман зайшов до тiсноi вiтальнi, опорядженоi старанно й ощадливо. На стiнах висiли картини в сучасному стилi. Симетричнi лiнii, тривожнi кольори, незбагненнi фiгури. Полiцiянт не став на них зупинятися. Натомiсть його увагу привернуло iнше: у кiмнатi стояв сильний хiмiчний запах. Запах клею. Кайюа вочевидь зовсiм нещодавно обклеiли стiни новими шпалерами. Ньемановi стиснулося серце. Уперше йому стало моторошно вiд думки про загублену долю цього подружжя, про згарище щастя, яке, либонь, досi жеврiло пiд горем цiеi жiнки. Комiсар прибрав поважного тону:

– Панi, я прибув iз Парижа. Мене викликав сюди слiдчий суддя для допомоги в розслiдуваннi вбивства вашого чоловiка. Я…

– Ви вже знайшли щось?

Комiсар поглянув на неi i зненацька вiдчув бажання розбити щось: вiкно, будь-що. Цю жiнку переповнювало горе, але ще бiльше – ненависть до полiцii.

– Наразi в нас нiчого нема, – визнав вiн. – Але я сподiваюся, що слiдство…

– Питайте, що хотiли.

Ньеман сiв на диван-лiжко навпроти жiнки, яка вибрала собi невеличкий стiлець якнайдалi вiд полiцiянта. Узявши подушку, комiсар якусь хвилю нiяково м’яв ii в руках.

– Я читав вашi свiдчення, – почав вiн. – Менi хотiлося б дiстати вiд вас деяку додаткову iнформацiю. Скажiть, багато людей тут ходять у походи в гори?

– А ви гадаете, що тут е iншi розваги? У Гернонi всi захоплюються або туризмом, або альпiнiзмом.

– Хтось iз iнших туристiв мiг знати маршрути Ремi?

– Нi. Вiн нiколи не розповiдав, куди йде. І ходив стежками, якi знав тiльки вiн…

– Це були звичайнi прогулянки чи тривалi походи?

– Коли як. У суботу Ремi вирушив пiшки, збирався пiднятися не вище, нiж на двi тисячi метрiв. Вiн не взяв iз собою спорядження.

Ньеман помовчав якийсь час, а вiдтак перейшов до головного.

– У вашого чоловiка були вороги?

– Нi.

Непевний тон ii вiдповiдi спонукав Ньемана поставити наступне запитання, яке здивувало його самого.

– А друзi?

– Друзiв теж не було. Ремi був самiтник.

– Якi стосунки його пов’язували зi студентами, тими, що вiдвiдували бiблiотеку?

– Вiн iм видавав книжки, це й усе.

– Ви не помiчали нiчого дивного останнiм часом?

Жiнка не вiдповiла. Ньеман запитав iнакше:

– Може, ваш чоловiк був напруженим, дратiвливим?

– Нi.

– Розкажiть менi про смерть його батька.

Софi Кайюа пiдвела очi. Їхнiй тьмяний i невиразний колiр надолужували прегарнi вii i брови. Жiнка злегка знизала плечима.

– Вiн загинув у дев’яносто третьому, пiд лавиною. Ми тодi ще не були в шлюбi. Я нiчого бiльше не знаю. Ремi нiколи про це не говорив. Чому це вас цiкавить?

Полiцiянт промовчав, роздивляючись невеличку кiмнатку з iдеально рiвно розставленими меблями. Вiн добре знав такий тип примiщень. А ще вiн знав, що зараз вони тут не самi з Софi Кайюа. Пам’ять про померлого перебувала з ними, наче душа його десь у сусiднiй кiмнатi збиралася у свiй останнiй похiд. Комiсар знову поглянув на картини.

– Ваш чоловiк тримав якiсь книжки тут?

– Навiщо йому було iх тут тримати? Вiн цiлий день працював у бiблiотецi.

– Дисертацiю вiн теж писав там?

Жiнка коротко кивнула. Ньеман не переставав милуватися ii вродливим i жорстким обличчям, дивуючись тому, що менше нiж за годину перетнувся з двома такими принадними жiнками.

– Про що була його дисертацiя?

– Про Олiмпiйськi iгри.

– Не надто наукова тема.

На обличчi Софi Кайюа з’явився зневажливий вираз.

– Його дисертацiя була присвячена зв’язку мiж фiзичною випробою i священним характером iгор. Мiж тiлом i думкою. Вiн дослiджував мiф про «атлона», пралюдину, яка, подолавши обмеження власного тiла, своею потугою зробила землю родючою.

– Даруйте менi, – засопiв Ньеман. – Я не надто розумiюся на фiлософii… Це все якось пов’язано з тими свiтлинами, що висять у вашому коридорi?

– І так, i нi. Це кадри з фiльму Ленi Рiфеншталь про Олiмпiйськi iгри 1936 року в Берлiнi[18 - Ленi Рiфеншталь (Берта Елена Амалiя Рiфеншталь, 1902—2003) – нiмецька акторка, спортсменка та кiнорежисерка епохи нацизму. Перебувала в приязних стосунках iз Адольфом Гiтлером. У найвiдомiшому ii фiльмi, «Трiумфi волi», висвiтлено перебiг партiйного з’iзду НСДАП 1934 року в НюрнберзiУ 1936—1938 роках Ленi Рiфенштайль займалася зйомками й монтажем фiльму «Олiмпiя», присвяченого Олiмпiйським iграм 1936 року в Берлiнi. Фiльму дали високу оцiнку за музику та звуковi ефекти, за красу гiрських пейзажiв i сцен свiтанку, а також за чудовий монтаж. «Олiмпiя» отримала кiлька мiжнародних нагород.].

– Цi знiмки вражають.

– Ремi казав, що та олiмпiада за своiм духом була дуже близькою до стародавнiх iгор в Олiмпii, основаних на iдеi едностi тiла й думки, фiзичноi випроби й фiлософського вираження.

– У тому конкретному випадку йшлося про нацистську iдеологiю, хiба нi?

– Моему чоловiковi не важило, як висловлено iдею. Його чарував лише цей синтез думки й фiзичноi потуги, духу й тiла.

Ньеман нiчогiсiнько не мiг утямити в усiй цiй тарабарщинi. Жiнка нахилилася вперед i з несподiваною ворожiстю запитала:

– Чому вони прислали вас? Чому вони прислали людину, таку, як ви?

Ньеман проiгнорував ii агресивний випад. Пiд час допитiв вiн завжди застосовував один i той самий метод – безпристрасний, холодний пiдхiд, що грунтуеться на залякуваннi. Полiцiянтовi – та ще й iз такою пикою, як у нього, – не було сенсу бавитися у спiвчутливого розмовника чи психолога-любителя. Вiн поцiкавився владним тоном:

– Як ви гадаете, чи мав хтось причини ненавидiти вашого чоловiка?

– Ви несповна розуму, чи що? – вибухнула вона. – Ви не бачили трупа? Невже вам не зрозумiло, що мого чоловiка вбив манiяк? Якийсь навiжений зненацька накинувся на Ремi. Псих, який напав на нього, побив, скалiчив i замордував до смертi?

Полiцiянт тяжко зiтхнув. Вiн думав про тихого, вiдiрваного вiд свiту бiблiотекаря i його агресивну дружину. Пара, вiд якоi кров холоне в жилах. Вiн запитав:

– Розкажiть про ваше подружне життя.

– Яке ваше бiсове дiло?

– Прошу вас, вiдповiдайте.

– Я пiдозрювана?

– Ви добре знаете, що нi. Будь ласка, вiдповiдайте менi.

Молода жiнка метнула на нього нищiвний погляд.

– Ви хочете знати, скiльки разiв на тиждень ми трахалися?

Ньеман вiдчув, як на карку йому повиступали сироти.

– Панi, я лише виконую свою роботу. Допоможiть менi.

– Забирайся геть, смердючий шпику!

Зуби ii не могли похизуватися бiлiстю, але обриси вуст були прегарними, бентежливими. Ньеман дивився на цей вродливий рот, на ii гострi вилицi, на блискучi брови, рiзко окресленi на блiдо-тьмавому обличчi. Їi лице не потребувало рум’янцю чи яскравих очей – усiеi цiеi оманливоi гри свiтла й вiдтiнкiв. Його краса полягала в рисах. Чистих i бездоганних. Полiцiянт не поворухнувся з мiсця.

– Забирайся геть! – закричала жiнка.

– Останне запитання. Ремi завжди мешкав в унiверситетi. А коли вiн служив у вiйську?

Софi Кайюа завмерла, спантеличена таким запитання. Вона обхопила себе руками, немовби ii морозило зсередини.

– Вiн не служив.

– Комiсований?

Вона пiдтвердила кивком голови.

– З якоi причини?

Жiнка знову наставила очi на комiсара.

– Що вам треба?

– З якоi причини?

– Психiчна невiдповiднiсть, здаеться.

– Ремi страждав на психiчнi розлади?

– Та ви що, з неба впали? Багато хто домагаеться бути комiсованим через психiчнi проблеми! Це ж нiчого не значить. Ви симулюете, верзете казна-що, вас комiсують.

Ньеман нiчого не вiдказав на це, хоча всiм своiм виглядом, либонь, виражав невисловлений осуд. Жiнка раптом змiряла очима його коротко стрижене волосся, його строге елегантне вбрання, i губи ii гидливо скривилися.

– Чорт забирай, ви коли-небудь щезнете звiдси чи нi?

Ньеман пiдвiвся й тихо сказав:

– Я вже йду. Але я хотiв би, щоб ви знали дещо.

– Що? – виплюнула вона.

– Подобаеться вам це чи нi, але вбивць ловлять саме такi люди, як я. Тiльки такi люди, як я, можуть помститися за вашого чоловiка.

Обличчя жiнки закам’янiло на якусь мить, а потiм ii пiдборiддя затремтiло й вона вибухнула плачем. Ньеман обернувся й рушив до виходу.

– Я зловлю його, – сказав вiн.

Уже бiля дверей вiн ударив кулаком по стiнi й кинув через плече:

– Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловiка.

Надворi йому вдарило в очi слiпуче сонячне свiтло. Пiд повiками затанцювали чорнi плями. Ньеман перечекав кiлька секунд, а потiм змусив себе заспокоiтися й пiдiйти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жiночих обличчя. Фаннi Феррейра, чорнявка. Софi Кайюа, бiлявка. Двi сильнi, розумнi, войовничi жiнки. Жiнки, яких йому, либонь, нiколи не судилося тримати у своiх обiймах.

Полiцiянт щосили вдарив прикрiплену до стовпа залiзну смiттеву урну, яка трапилася йому на дорозi, а потiм за звичкою глянув на пейджер.

На екранi блимало: судовий медик закiнчив розтин.




II





7


На свiтанку того самого дня, двiстi п’ятдесят кiлометрiв на захiд, лейтенант полiцii Карiм Абдуф дочитував книжку з кримiнологii про використання методу «генетичних вiдбиткiв пальцiв»[19 - Метод розрiзнення iндивiдуумiв за зразками iхнього ДНК.] у розслiдуваннi згвалтувань i вбивств. Над цим товстезним, шестисот-сторiнковим томом вiн провiв майже цiлу нiч. Лише коли кварцовий будильник задзвонив, полiцiянт глянув на цифри: 07.00.

Карiм зiтхнув, вiдкинув книжку й пiшов на кухню готувати собi чорний чай. Повернувшись до вiтальнi, – яка також правила йому за iдальню та спальню, – вiн пiдiйшов до еркерного вiкна i став удивлятися в сутiнь, що панувала надворi. Притулившись чолом до шибки, полiцiянт оцiнив своi шанси колинебудь провести розслiдування iз застосуванням генетичного матерiалу в тому глухому закутку, до якого його направили служити. Шанси дорiвнювали нулю.

Молодий араб дивився на лiхтарi, що, немов цвяхи, досi тримали темнi крила ночi. У горлi йому став гiркий клубок. Навiть у тi часи, коли вiн був по вуха в кримiналi, Карiмовi вдавалося уникати в’язницi. І ось тепер, маючи двадцять дев’ять рокiв вiку, коли вiн сам зробився копом, його запроторили до найпаскуднiшоi в’язницi з усiх, якi тiльки можна собi уявити, – маленького провiнцiйного мiстечка, придавленого нудьгою i загубленого в кам’янистiй улоговинi. В’язницi без мурiв i без грат. В’язницi психiчноi, що точила його душу, як iржа залiзо.

Карiм поринув у мрii. Вiн уявляв, що, як в американських фiльмах, затримуе серiйних убивць завдяки аналiзу ДНК i спецiальному програмному забезпеченню. Вiн бачив себе на чолi науковоi групи, яка вивчае генетичнi карти злочинцiв. У результатi дослiджень i аналiзу статистичних даних науковцi виявляли дефект, щось на кшталт розриву десь у ланцюжку хромосоми й визначали його як ключову ознаку злочинних нахилiв. Колись уже йшла мова про подвiйну хромосому Y, що нiбито мала бути характерною для вбивць, але згодом цей слiд виявився хибним. У Карiмових мрiях, одначе, сукупнiсть лiтер генетичного коду таiла нову «орфографiчну помилку», яку вiдкривали завдяки Карiмовi та його безупинним затриманням. Раптом за спиною аж морозом сипнуло.

Молодий полiцiянт знав, що коли така «помилка» iснуе, то вона е i в його хромосомах.



Слово «сирота» нiколи нiчого не означало для Карiма. Шкодувати можна лише за тим, що знав, а вихiдцевi з Магрибу[20 - Назва, яку дали середньовiчнi арабськi географи та iсторики краiнам, розмiщеним на захiд вiд Єгипту та Аравiйського пiвострова. До складу Магрибу входять: Мавританiя, Марокко, Алжир, Тунiс, Лiвiя.] нiколи не довелося зазнати чогось бодай трохи схожого на родинне життя. Його першi спогади обмежувалися кутком iз застеленою лiнолеумом пiдлогою та чорно-бiлим телевiзором у дитячому притулку на вулицi Морiса Тореза в Нантерi[21 - Нантер (фр. Nanterre) – мiсто та мунiципалiтет у Францii, адмiнiстративний центр департаменту О-де-Сен, одне з найбiльших передмiсть Парижа, розмiщене на вiдстанi близько 13 км на пiвнiчний захiд вiд Парижа.]. Карiм зростав у незугарному й безбарвному кварталi. Низькi будиночки сусiдили з висотками, пустища поступово переходили в житловi масиви. І ще вiн пригадував, як бавився в хованки на будiвельних майданчиках, що помалу витiсняли бур’яновi хащi його дитинства.

Карiм був дитиною, яку покинули. Або знайшли. Усе залежало вiд того, з якого боку дивитися. У кожному разi вiн не знав своiх батькiв, а виховання, яке згодом дiстав, жодним чином не нагадувало Карiмовi про його походження. Арабською вiн розмовляв погано, а про iслам мав лише доволi туманне уявлення. Невдовзi пiдлiток позбувся своiх вихователiв, вiд чиеi доброзичливостi й простосердя його нудило, i вiддався на волю вулицi.

Тодi-то вiн i вiдкрив для себе Нантер – територiю без кордонiв, посмуговану широкими проспектами, помережану велетенськими житловими масивами, заводами й адмiнiстративними будiвлями, населену перехожими, якi сновигали туди-сюди, знервованi, пом’ятi, у брудних лахах i якi не чекали нiчого доброго вiд завтрашнього дня. Але бiднiсть приголомшуе тiльки багатих. Карiм же навiть не помiчав тих злигоднiв, якими просякло все мiсто, вiд найдрiбнiшого камiнця до поораних зморшками облич.

Натомiсть вiн зберiгав зворушливi спогади про своi пiдлiтковi часи. Часи панкiв, якi жили сьогоднiшнiм днем. Тринадцять рокiв. Першi дружк и?. Першi подружки. Як не дивно, серед самотностi й збурення парубочих лiт Карiмовi вдалося вiдшукати причини для любовi й спiвчуття. Пiсля сирiтського дитинства тяжкi роки юнацтва дали йому немовби другий шанс на зустрiч iз довколишнiм свiтом, iз людьми, яким вiн мiг вiдкрити себе. Спогади про тi часи досi були такi кришталево виразнi, наче це все сталося вчора. Довгi посиденьки в пивничках, жарти i смiх друзiв, що тiсною юрмою оточили пiнбольнi автомати. Клубок у горлi вiд нескiнченних мрiй про котрусь гожу дiвчинку, побачену на сходах лiцею.

Але передмiстя ховало свое темне обличчя. Абдуф завжди знав, що Нантер – це сумне й пропаще мiсце. Тепер вiн виявив, що мiстечко це може бути ще й жорстоким i смертельно небезпечним.

Одного п’ятничного вечора до кафе при басейнi, що працювало в нiчну змiну, вдерлася банда чоловiкiв. Без жодного слова ногами й пивними пляшками вони жорстоко побили власника закладу. За що саме – нiхто достеменно не знав. Либонь, якась давня образа: когось iз них не пустили всередину або дорiкнули за незаплачене пиво. Нiхто з присутнiх навiть не поворухнувся. Але притлумленi крики власника, що доносилися з-поза барноi стiйки, ще довго вiдлунювали в Карiмовiй головi. Тоi ночi йому багато чого пояснили. Вiн дiзнався iмена, мiсця, чутки. Юний араб зазирнув до iншого свiту, про iснування якого ранiше навiть не здогадувався. Свiту насилля, недоступних кварталiв i пiдвалiв, просяклих кров’ю. Іншого разу на вулицi Колишньоi Мерii бiйка перед концертом перетворилася в криваве побоiще. Знову порахунки якихось ворожих кланiв. Карiм бачив хлопчакiв, що катулялися з розбитими обличчями по асфальту, бачив дiвчат iз липким вiд кровi волоссям, що намагалися заховатися за машинами.

Араб рiс i переставав пiзнавати свое мiсто. Вiд самого дна здiймалася потужна хвиля. Усi захоплено розповiдали про Вiктора, камерунця, який ширявся на дахах будинкiв. Про Марселя, гульвiсу з обличчям, покарбованим вiспинами, i синьою цяткою, витатуйованою на iндiйський манiр на чолi, якого кiлька разiв арештовували за бiйки з лягавими. Про Жамеля й Саiда, якi взяли ощадну касу. Часом Карiм зустрiчав цих типiв перед своею бурсою й дивувався iхньому почуттю гiдностi, iхнiй шляхетнiй поведiнцi. Це були не якiсь грубi, неосвiченi злодюги, а елегантнi парубки з вишуканими манерами, блискучими очима й вивiреними рухами.

Карiм обрав поле своеi дiяльностi. Хлопець почав iз крадiжок автомагнiтол, потiм перейшов на машини i так здобув справжню фiнансову незалежнiсть. Вiн учащав до одного негра, курця опiуму, до «ведмежатникiв», а найбiльше – до Марселя, страшного й жорстокого волоцюги, який iз ранку до ночi ловив прихiд, але який водночас тримав передмiстя на певнiй дистанцii вiд себе, i це Карiма захоплювало. Марсель висвiтлював свое коротко пiдстрижене волосся перекисом водню, носив хутрянi безрукавки та слухав «Угорськi рапсодii» Лiста. Вiн мешкав на сквотах[22 - Сквот (англ. squat) – покинуте примiщення або будинок, замешканий, зазвичай, без згоди власника.] i читав Блеза Сандрара[23 - Блез Сандрар (фр. Blaise Cendrars, справжне iм’я – Фредерiк-Луi Созе, 1887—1961) – швейцарський та французький поет, прозаiк i журналiст.] . Вiн називав Нантер «спрутом» i вигадував – Карiм знав це – цiлу систему алiбi й пояснень, щоб виправдати свою майбутню неминучу поразку. Дивно, але саме цей мешканець мiських нетрищ показував Карiмовi, що iснуе iнше життя за межами iхнього передмiстя.

І молодий араб присягнувся тодi, що здобуде собi це життя. Не кидаючи крадiжок, вiн iз подвiйною затятiстю взявся до навчання, здивувавши цим усiх своiх знайомих. Записався на курси тайського боксу – щоб захиститися вiд iнших i вiд себе самого, адже iнодi його опановували напади паморочливоi i непогамовноi лютi. Вiдтодi доля його стала подiбною до напнутого каната, по якому Карiм iшов, намагаючись не втратити рiвноваги. Довкола нього все засмоктувала чорна драговина злочинностi й наркотичного чамору. Карiмовi виповнилося сiмнадцять рокiв. Вiн знову був самотнiй. Нiмотна тиша оточувала його всюди: у коридорi гуртожитку, чи в iдальнi, чи в лiцеi, чи перед пiнбольними автоматами. Зачiпати його нiхто не наважувався. На той час вiн уже пройшов вiдбiр на регiональнi змагання з тайського боксу i всi знали, що Карiм Абдуф може зламати нiс одним ударом ноги, навiть не прибираючи рук iз барноi стiйки. Тишком оповiдали й iншi iсторii: про наскоки на банки, торгiвлю наркотиками, епiчнi бiйки…

Бiльшiсть цих чуток були неправдивi, але забезпечували Карiмовi вiдносний спокiй. Молодий лiцеiст склав своi iспити на бакалавра й дiстав оцiнку «добре». Коли директор лiцею вiтав його, Карiм iз подивом виявив, що цей надiлений владою чоловiк також його боiться. Юнак вступив на юридичний факультет. Усе ще в Нантерi. У цей час вiн викрадав по двi машини за мiсяць. У нього було кiлька каналiв збуту, i вiн iх постiйно мiняв. Карiм, либонь, був единим арабом у своему мiстi, якого жодного разу не затримала полiцiя. І ще вiн нiколи не вживав наркотикiв, нi легких, нi важких.

Карiму був двадцять один рiк, коли вiн здобув диплом лiценцiата юридичних наук. Що далi? Жоден адвокат не вiзьме до себе навiть кур’ером молодого араба метр вiсiмдесят п’ять на зрiст, худого як скiпка, iз борiдкою клинцем, растаманськими дредами[24 - Растамани – послiдовники релiгii растафарiанства, а також молодiжна субкультура, характерними ознаками якоi е вживання гашишу й марихуани, музика регi, характернi довгi косички – дреди.] й цiлим гроном кульчикiв у вухах. Так чи iнак, на Карiма чекало безробiття й повернення туди, звiдки вiн починав. Краще здохнути з голоду. Далi красти машини? Вiн понад усе любив цi таемничi нiчнi години, тишу паркувань, вибух адреналiну в кровi, коли Карiм знешкоджував сигналiзацiю чергового BMW. Вiн знав, що йому бракуватиме цього прихованого життя, сповненого ризику, таемницi й гострих вiдчуттiв. А ще вiн знав, що рано чи пiзно удача зрештою вiдвернеться вiд нього.

І тодi йому сяйнула думка: вiн стане копом. Вiн i далi обертатиметься в тому самому прихованому свiтi, але вже пiд захистом законiв, якi вiн зневажае, пiд охороною держави, яку ненавидить усiм своiм еством. Ще з дитинства Карiм добре затямив: у нього немае нi батькiвщини, нi родини, нi корiння. Вiн керувався лише власними законами, а державою його був власний життевий простiр.

Вiдслуживши в армii, Карiм вступив до вищоi школи iнспекторiв нацiональноi полiцii в Канн-Еклюзi поблизу Монтеро й оселився в шкiльному гуртожитку. Уперше в життi вiн покинув Нантер. І вiдразу продемонстрував вiдмiннi результати в навчаннi. Рiвень Карiмових iнтелектуальних здiбностей був вищим за середнiй, а найголовнiше – юнак, як нiхто, знав звички злочинцiв, закони банд та iхнiх територiй. Крiм того, вiн зробився незрiвнянним стрiльцем i вдосконалив своi навички бою врукопаш. Карiм став справжнiм майстром карате – квiнтесенцii близького бою, що ввiбрала в себе найсмертельнiшi елементи бойових мистецтв i видiв спорту. Іншi курсанти пiдсвiдомо ненавидiли його. За те, що араб. За те, що не гнув нi перед ким голови. Вiн мiг постояти за себе й висловлювався грамотнiше, нiж бiльшiсть його однокурсникiв, якi були нiкчемами без чiтких планiв на життя i вступили до лав полiцii лише для того, щоб уникнути безробiття.

Через рiк Карiм довершив свое навчання стажуванням у кiлькох паризьких комiсарiатах. Знову тi самi мiськi нетрища, знову тi самi злиднi, лише цього разу в Парижi. Молодий стажист винайняв невеличке помешкання в кварталi Аббесс. І, дещо спантеличений, усвiдомив, що врятувався.

Утiм вiн не розiрвав усiх зв’язкiв зi своiм минулим i час вiд часу навiдувався до Нантера по новини. Одне фiаско йшло за iншим. Вiктора знайшли на даху вiсiмнадцятиповерхiвки, скоцюрбленого, наче шаманська лялька, зi шприцем, устромленим у мошонку. Передоз. Гасан, свiтлявий i дебелий забiяка-кабiл, рознiс собi голову з мисливськоi рушницi. «Ведмежатники» сидiли за гратами, у в’язницi Флерi-Мерожi. А Марсель перетворився на закiнченого наркомана.

Карiм бачив, як його друзi йдуть на дно, i з жахом спостерiгав, як накочуеться остання хвиля. Процес руйнацii тепер пришвидшував СНІД. Лiкарнi, ранiше забитi спрацьованими робiтниками й немiчними старими, тепер були переповненi приреченими на смерть молодими хлопцями й дiвчатами з почорнiлими яснами, вкритою плямами шкiрою i роз’iденими нутрощами. Карiм бачив, як багато його приятелiв помирали так. Вiн бачив, як ця страшна хвороба набирае сили, поширюеться i, взявши собi в спiльники гепатит С, косить ряди його поколiння. Карiм вiдступив, нажаханий аж до нутра.

Його мiсто помирало.

У червнi 1992 року вiн отримав свiй диплом разом iз привiтаннями членiв атестацiйноi комiсii, збориська обивателiв iз перснями-печатками; цi люди викликали в Карiма лише жаль i поблажливiсть. Таку подiю, однак, треба було вiдзначити. Вiн купив пляшку шампанського й вирушив у Фонтенель, де жив Марсель. Той день запам’ятався Карiмовi назавжди. Вiн подзвонив у дверi. Нiкого. Вiн розпитав дiтлахiв, що бавилися внизу, потiм обiйшов усi закамарки будинку, футбольнi майданчики, звалища макулатури… Марселя не було нiде. Карiм шукав його цiлий день. Усе марно. О десятiй вечора вiн приiхав до Нантерськоi лiкарнi, у вiддiлення СНІДу: Марсель уже два роки був ВІЛ-позитивним. Карiм блукав у ефiрному маревi, вдивляючись у змарнiлi обличчя хворих, розпитуючи лiкарiв. Вiн бачив, як смерть виконуе свою страшну роботу, спостерiгав за невблаганним поступом пошестi.

Але Марселя вiн так i не вiдшукав.

П’ять днiв по тому Карiм дiзнався, що тiло його друга знайшли в якомусь пiдвалi з обпеченими руками, порiзаним обличчям i вирваними нiгтями. Марселя люто катували, а потiм прикiнчили пострiлом з дробовика в рот. Карiм не здивувався таким новинам. Його приятель потребував дедалi бiльшоi дози й потроху крав iз того, що продавав. Це i привело його до загибелi. За вибриком долi того самого дня молодий коп отримав свое посвiдчення iнспектора, блискуче й трикольорове. Карiм у цьому збiговi обставин побачив знак. Вiн зачаiвся, з посмiшкою думаючи про Марселевих убивць. Цi мерзотники не могли знати, що в Марселя е приятель-лягавий. А тим паче не могли вони передбачити, що цей приятель не завагаеться вбити iх в iм’я минулого i в iм’я глибокого переконання, що життя не може, не повинно бути таким мерзотним.

Карiм узявся за розслiдування.

За кiлька днiв вiн уже мав iмена вбивць. Їх бачили разом iз Марселем незадовго до гаданого часу вбивства. Тьеррi Кальдер, Ерiк Мазюро, Антонiо Донато. Карiм почувався розчарованим: це були три дрiбнi нарколиги, яким, либонь, захотiлося вивiдати, де Марсель ховае своi запаси. Карiм дослiдив справу детальнiше й зрозумiв, що нi Кальдер, нi Мазюро Марселя не мордували. Такими вiдмороженими вони не були. Це була справа рук Донато. Вимагання грошей i напади на дiтей. Сутенерство неповнолiтнiх на будiвельних майданчиках. До того всього ще й кiнчений наркот.

Карiм вирiшив, що смерть Донато стане достатньою вiдплатою.

Однак треба було квапитися: нантерськi копи, якi подiлилися з ним результатами свого розслiдування, також шукали цих сучих синiв. Карiм вийшов на вулицi Нантера. Вiн вирiс у цьому мiстi, вiн знав його як своi п’ять пальцiв i розмовляв мовою тутешнiх дiтлахiв. Йому знадобився лише один день, щоб розшукати трьох наркоманiв. Вони залягли на дно в покинутому будинку поблизу одного з автомобiльних мостiв бiля Нантерського унiверситету. Будiвля аж двигтiла, коли за кiлька метрiв вiд вiкон проносилися машини, i, здавалося, щохвилини могла розвалитися.

Карiм прийшов до цiеi руiни опiвднi, незважаючи нi на гуркотнечу автостради, нi на палюче червневе сонце. Дiти, що бавилися в пилюцi, провели поглядом схожого на растамана високого типа, що зайшов до занедбаного будинку.

Карiм минув пiд’iзд iз виламаними поштовими скриньками, вибiг сходами нагору й перестрибуючи через чотири сходинки, крiзь шум автомобiлiв, почув характернi звуки репу. Араб усмiхнувся, впiзнавши «A Tribe Called Quest»[25 - «A Tribe Called Quest» – американська хiп-хоп група, утворена в 1985 роцi. Їх вважають «пiонерами» альтернативного репу.], групу, яку сам слухав ось уже кiлька останнiх мiсяцiв. Вiн вибив дверi одним ударом ноги й просто сказав: «Полiцiя!» У венах завирував адреналiн. Уперше вiн бавився в безстрашного копа.

Три наркомани остовпiли з подиву. У квартирi панував справжнiй хаос: купи будiвельного смiття, вибитi внутрiшнi стiни, труби, що стирчали звiдусiль, i телевiзор на подертому матрацi – «Сонi» останньоi модель, поза всяким сумнiвом викрадений минулоi ночi. На екранi сплелися бляклi тiла – iшов порнофiльм. У кутку, струшуючи тиньк, стугонiла акустична система.

Карiмове тiло наче роздвоiлося й зависло в повiтрi. Краем ока вiн побачив скинутi в глибинi примiщення автомагнiтоли, роздертi пакетики бiлого порошку на перевернутiй картонцi, помпову рушницю й коробки з набоями. Вiн миттево впiзнав Донато завдяки антропометричнiй фотокарточцi, яку мав у кишенi: блiде пошрамоване обличчя з випнутими вилицями й свiтлими очима. Вiдтак i двох iнших, що корчилися, силкуючися скинути з себе наркотичне марево. Карiм досi не дiставав зброi.

– Кальдер, Мазюро, геть звiдси!

Двое чоловiкiв стрепенулися, почувши своi iмена. Вони повагалися, перезирнулися розширеними зiницями, а потiм шаснули до виходу. Лишився Донато, який трясся наче осичина. Зненацька вiн кинувся до рушницi. Карiм наступив йому на руку, коли та вже торкнулася приклада, а iншою ногою – вiн носив черевики з пiдбитими залiзом носаками – ударив наркомана в обличчя. Рука хряснула. Донато хрипко скрикнув. Полiцiянт схопив його й притиснув до старого матраца. Далi глухо бубонiли «A Tribe Called Quest».

Карiм вихопив свiй автоматичний пiстолет, який носив на лiвому боцi в кобурi на «липучцi», i засунув руку зi зброею до пакета з прозорого пластику – спецiального вогнетривкого полiмеру, – який вiн принiс iз собою. Пальцi його мiцно стиснули рукiв’я, карбоване ромбiчним вiзерунком. Наркот вирячив очi.

– Ти чо, бля… ти чо таке твориш?

Карiм дослав набiй до набiйника й усмiхнувся.

– Гiльзи, чуваче. Ти що, фiльмiв не дивишся? Головне – це не лишати пiсля себе вiдстрiляних гiльз…

– Чого тобi треба? Ти лягавий? Ти точно лягавий?

Карiм ствердно кивнув головою, а потiм сказав:

– Я вiд Марселя.

– Вiд кого?

Полiцiянт побачив у очах наркомана нерозумiння. Карiм збагнув, що макаронник не пам’ятае чоловiка, якого замордував до смертi. У його пам’ятi Марселя не iснуе, нiколи не iснувало.

– Проси в нього пробачення.

– Щ-що?

Сонячне промiння виблискувало на мокрому вiд поту обличчi Донато. Карiм наставив на нього пiстолет у пакетi.

– Проси пробачення в Марселя! – прохрипiв вiн.

Донато збагнув, що зараз помре, i заволав:

– Пробач менi! Пробач менi, Марселю! Курва ж твоя мати! Я прошу вибачення, Марселю! Я…

Карiм двiчi вистрiлив йому в обличчя.

Дiставши кулi з пропаленоi набивки матраца, вiн поклав iх до кишенi разом iз гарячими гiльзами й вийшов, не обертаючись.

Здогадуючись, що двое iнших повернуться з пiдмогою, Карiм зачекав кiлька хвилин у пiд’iздi й незабаром побачив Кальдера й Мазюро в товариствi ще трьох зомбi, яких вони десь поспiхом розшукали. Усi вони ввалилися до будинку крiзь хисткi дверi, але перш нiж устигли зреагувати, Карiм уже був перед ними й припер Кальдера до поштових скриньок. Наставивши на нього пiстолет, полiцiянт закричав:

– Тiльки писни, i ти мрець! Шукатимеш мене – ти мрець! Уб’еш мене – сядеш до кiнця життя! Я коп, ти, сучий виблядку! Ти мене зрозумiв? Коп…

Вiн вiджбурнув наркомана на пiдлогу й вийшов на сонячне свiтло, кришачи пiд ногами уламки скла.

Так Карiм попрощався з Нантером, мiстом, яке навчило його всього.



Через кiлька тижнiв араб зателефонував до комiсарiату полiцii на майданi Ла-Буль, щоб дiзнатися, як iде слiдство. Йому повiдомили те, що вiн уже знав. Донато вбито, найпевнiше, двома пострiлами з «Парабелума» дев’ятого калiбру, але нi куль, нi гiльз не знайшли. Що ж до двох його спiльникiв, тi безслiдно зникли. Справу закрито. Для полiцii. І для Карiма.

Вiн попросився до Розшуково-оперативного пiдроздiлу на набережнiй Орфевр, який спецiалiзувався на стеженнi, арештах на мiсцi злочину й «наскоках» на кримiнал. Але Карiмовi успiхи в навчаннi обернулися проти нього. Натомiсть йому запропонували роботу в Шостому вiддiлi – антитерористичному пiдроздiлi, де його завданням було б пробратися в середовище iсламських фундаменталiстiв, що дiяли в неспокiйних передмiстях. Полiцiянтiв арабського походження було надто мало, щоб утрачати таку нагоду. Але Карiм вiдмовився. Вiн не збирався бавитися в стукача, навiть якщо йшлося про фанатикiв-душогубiв. Карiмовi хотiлося працювати в царствi ночi, вистежувати вбивць, виступати проти них на iхнiй територii, не покидаючи того паралельного свiту, до якого належав. Але начальству його вiдмова не сподобалася. Через кiлька мiсяцiв Карiма Абдуфа, випускника полiцiйноi школи в Канн-Еклюзi, неспiйманого вбивцю наркомана-психопата, направили до мiстечка Сарзак у департаментi Ло.

Ло. Мiсце, де не зупиняються потяги, де примарнi села виростають за поворотом дороги, наче кам’янi квiти. Краiна печер, де навiть туристичнi цiкавинки могли привабити хiба що троглодитiв: ущелини, провалля та наскельний живопис… Заслання до цiеi дiри ображало все Карiмове ество. Вiн був арабом, дитям вулицi, i нiчого не могло бути чужiшим йому, нiж це кляте провiнцiйне мiстечко.

Ось так почалася жалюгiдна щоденщина. Днi тягнулися, сповненi смертельноi нудьги, що переривалася смiховинними завданнями: скласти протокол про дорожньо-транспортну при-году, затримати на ринку продавця без лiцензii, зловити «зайця» в якомусь туристичному мiсцi…

Тодi молодий араб став жити мрiями. Вiн роздобув життеписи видатних слiдчих. Коли тiльки мав змогу, iздив до бiблiотек у Фiжаку чи Каорi, де вишукував у газетах статтi, якi стосувалися розслiдувань чи iнших, байдуже яких, подiй, що нагадували йому про справжне покликання полiцiянта. Крiм того, вiн дiставав старi бестселери, спогади гангстерiв… Передплатив професiйнi газети для полiцiянтiв i журнали зi зброi, балiстики, нових технологiй. Цiлий паперовий свiт, який помалу поглинав Карiма.

Вiн жив сам, спав сам, працював сам. У комiсарiатi, либонь, одному з найменших в усiй Францii, його боялись i ненавидiли воднораз. Через його коси-дреди колеги прозвали його «Клеопатрою». Вважали iсламiстом через те, що не вживав алкоголю. Пiдозрювали в неприродних схильностях через те, що пiд час нiчних патрулювань уперто вiдмовлявся здiйснювати традицiйнi для iнших полiцiянтiв вiзити до Сiльвii.

Звiвши довкола себе мур самотностi, Карiм рахував днi, години, секунди й цiлi вихiднi мiг провести, не розтуляючи рота.

Того понедiлкового ранку вiн саме виходив з цього свого мовчазного стану, пiд час якого просидiв у своiй квартирi-студii майже весь час, за винятком хiба що тренувань у лiсi, де невтомно вiдпрацьовував смертоноснi рухи карате, а потiм вправлявся у стрiльбi по вiкових деревах.

У дверi хтось подзвонив. Карiм за звичкою глянув на годинник – 07.45 – i пiшов вiдчиняти.

На порозi стояв Селье, один iз патрульних полiцiянтiв. Його посiрiле обличчя мало водночас i стурбований, i сонний вигляд. Карiм не пригостив його чаем. І не запропонував присiсти. Лише запитав:

– Що сталося?

Патрульний розтулив рота, але не мiг здобутися на слова. Волосся пiд кашкетом злиплося вiд масного поту. Нарештi чоловiк витиснув iз себе:

– Школа… молодша школа…

– Що?

– Школа iменi Жана Жореса. Туди вдерлися грабiжники… сьогоднi вночi.

Карiм усмiхнувся. Тиждень розпочався з копита учвал. Вочевидь шпана iз сусiднього мiстечка забралася до початковоi школи й наробила там бешкету лише для того, щоб напаскудити iншим.

– Сильно наколобродили? – запитав Карiм, одягаючись. Полiцiянт в одностроi скривився, дивлячись на Карiмову вдяганку: байкова сорочка, джинси, спортивна куртка з капюшоном, а поверх неi коричнева шкiрянка, модель, яку в п’ятдесятих роках носили смiттярi.

– Та нi, власне кажучи, навпаки, – пробелькотiв патрульний. – Схоже, працювали профi…

Карiм зашнурував своi високi черевики.

– Профi? Що ти маеш на увазi?

– То не якiсь дiти бавилися… Дверi вiдiмкнули вiдмикачкою. І намагалися спрацювати дуже чисто. Це лише директорка зауважила, що щось негаразд, iнакше…

Араб пiдвiвся.

– То що вони вкрали?

Селье зiтхнув i вказiвним пальцем вiдтягнув комiр мундира.

– Найдивнiша штука в тому, що нiчого.

– Нiчого?

– Анiчогiсiнько. Просто зайшли в один iз кабiнетiв, а потiм… хм… скидаеться на те, що так само вийшли…

Якусь коротку мить Карiм дивився на свое вiдображення в шибцi. Дреди падали навскiс iз обох бокiв його скронь, темне довгасте обличчя ще бiльше загострювала клинцювата борiдка. Вiн натягнув на голову ямайську яскраву шапочку й усмiхнувся до свого вiдображення. Справжнiй дiдько. Дiдько з Карибiв. Вiн обернувся до Селье.

– А до мене ти чого прийшов?

– Крозье ще не повернувся пiсля вихiдних. То ми з Дюссаром i подумали… ну, може, ти… Було б добре, Карiме, якби ти глянув…

– Гаразд. Ходiмо.




8


Над Сарзаком сходило сонце. Тьмяне й немiчне, наче пiсля хвороби, жовтневе сонце. Карiм iхав у своему старенькому унiверсалi «Пежо» за патрульним фургоном. Вони перетнули мертве мiсто, яке о цiй годинi досi було поцятковане бiлястими плямами лiхтарiв, наче блудними вогниками.

Сарзак не був нi давнiм поселенням, нi сучасним мiстом. Вiн розлiгся в довгiй долинi недоладним нагромадженням нiчим не прикметних двохсотлiтнiх будiвель. Лише середмiстя могло похизуватися бодай якоюсь цiкавинкою – маленьким трамваем, що сновигав туди-сюди брукованими вуличками. Щоразу проiжджаючи ними, Карiм думав про Швейцарiю чи Італiю невiдь-чому. Вiн нiколи не був у жоднiй iз цих краiн.

Школа iменi Жана Жореса розмiщувалася у схiднiй частинi мiстечка, бiдному кварталi поруч iз промисловою зоною. Карiм пiд’iхав до скупчення потворних блакитно-коричневих будинкiв, якi нагадали про мiсця його дитинства. Школа стояла на вершинi бетонного схилу, що здiймався над дорогою з потрiсканим асфальтом.

На ганку на них чекала жiнка в просторому темному кардиганi[26 - Рiзновид кофти – в’язаний шерстяний жакет, без комiра, з глибоким вирiзом; може бути на гудзиках. Названий на честь лорда Кардигана, який, як вважаеться, його винайшов.]. Директорка. Карiм привiтався й назвав себе. Жiнка зустрiла його щирою усмiшкою, чим неабияк здивувала полiцiянта. Зазвичай його зовнiшнiсть здiймала скорiше хвилю недовiри. Карiм подумки подякував жiнцi за ii безпосереднiсть i на якусь мить затримав на нiй погляд. Їi тихе обличчя було схоже на поверхню ставка з двома квiтками латаття – великими зеленими очима.

Директорка без зайвих слiв повела Карiма всередину. Псевдомодернiстська споруда здавалася вiчною недобудовою. Або ж перебувала в станi постiйного ремонту. Коридори з низькими стелями були викладенi полiстиреновими[27 - Полiстирен (полiстирол, стирофлекс) – продукт полiмеризацii стирену, вихiдною сировиною для якого е нафта та кам’яне вугiлля. Застосовують в електротехнiчнiй промисловостi, для виготовлення предметiв побутового призначення (посуд, фiгурки, дитячi iграшки i т. д.), лiнз, рiзнокольорових облицювальних плиток для будiвництва та iн.] плитками, деякi з котрих були погано допасованими одна до одноi. Бiльшiсть стiн укривали дитячi малюнки, пришпиленi кнопками або й намазюканi просто на стiнi. Невеличкi вiшаки вишикувалися на висотi дитячого зросту. Усе було зроблено без ладу i складу. Карiмовi здавалося, що вiн потрапив до розчавленоi коробки для взуття.

Директорка зупинилася перед прочиненими дверими й таемничим голосом прошепотiла:

– Це та едина кiмната, до якоi вони пробралися.

Жiнка обережно вiдчинила дверi, i вони зайшли до кабiнету, що бiльше скидався на чекальню. Заскленi шафи були заповненi пiдручниками та шкiльним журналами. На маленькому холодильнику стояла кавова машина. Письмовий стiл iз дерева пiд дуб був заставлений вазонами в пiдставках iз водою. У примiщеннi стояв запах вогкоi землi.

– Бачите, – показала жiнка на одну iз шафок, – вона була вiдiмкнена. Там нашi старi журнали. Але на перший погляд грабiжники нiчого не вкрали. І навiть нi до чого не торкалися.

Карiм присiв i став вивчати замок. Десятирiчний стаж крадiя-зламувача зробив його неабияким фахiвцем у цiй сферi. Той, хто вiдiмкнув цю шафку, поза всяким сумнiвом, знався на своему дiлi. Карiм не мiг вийти з дива: навiщо такому профi вдиратися до початковоi школи в Сарзаку? Полiцiянт узяв один iз журналiв, побiжно переглянув його. Списки учнiв, примiтки вчителiв, зауваження адмiнiстрацii… Кожнiй тецi з журналами вiдповiдав один рiк. Лейтенант пiдвiвся.

– Нiхто нiчого не чув?

– Бачте, у чому рiч… – вiдповiла жiнка. – Школа-то й не охороняеться як слiд. У нас е консьержка, але, правду кажучи…

Карiм далi оглядав так умiло вiдiмкнену шафу.

– Як гадаете, вони пробралися сюди вночi на суботу чи на недiлю?

– Будь-коли. Може, навiть удень. Кажу ж, залiзти сюди у вихiднi зовсiм неважко. Тут немае чого красти.

– Гаразд, – пiдсумував Карiм. – Вам доведеться зайти до вiддiлення, щоб скласти свiдчення.

– Ви пiд прикриттям, еге ж?

– Що-що?

Директорка пильно роздивлялася Карiма.

– Я мала на увазi ваш одяг, ваш вигляд. Це для того, щоб пробратися в банду гангстерiв i…

Карiм розреготався.

– Гангстери не бiгають по тутешнiх полях.

Директорка не звернула уваги на його слова й переконано заявила:

– Я знаю, як це робиться. Я дивилася один документальний фiльм. Там чоловiки, такi, як ви, носили двобiчнi куртки зi значками Нацiональноi полiцii i…

– Панi, – урвав ii Карiм. – Насправдi ви переоцiнюете ваше мiстечко.

Вiн обернувся й рушив до виходу. Директорка затримала його.

– А ви не будете шукати бiльше нiяких слiдiв? Не знiмете вiдбитки пальцiв?

Карiм вiдказав:

– Гадаю, що, зважаючи на серйознiсть справи, ми задовольнимося тим, що заслухаемо вашi свiдчення й пройдемося з кiлькома запитаннями по району.

Жiнка мала вочевидь розчарований вигляд. Вона знову пильно глянула на Карiма.

– Ви не мiсцевий, адже ж нi?

– Нi, не мiсцевий.

– Що ж ви такого накоiли, що опинилися аж тут?

– Це довга iсторiя. Може, якось днями заскочу до вас i розповiм ii.

Надворi Карiм пiдiйшов до полiцiянтiв у одностроях, що курили в кулак iз виглядом спiйманих на гарячому школярiв.

Із фургона вискочив Селье.

– Лейтенанте! Лишень подумайте! Ще одна приключка!

– Що таке?

– Знову вдерлися, але цього разу… Скiльки рокiв я вже тут, але ще такого не бачив…

– Куди вдерлися?

Селье завагався, поглянув на своiх колег. Вуса його трiпотiли вiд засапаного дихання.

– У… у гробiвець. На цвинтарi.



На положистому схилi, наче вiзерунки з моху, мiнилися пiд сонцем зеленими й сiрими барвами надгробки й хрести. Карiм минувгратовану браму i вдихнув запах росяноi трави й зiв’ялих квiтiв.

– Зачекайте на мене тут, – кинув вiн патрульним.

Карiм натягнув латекснi рукавички, думаючи тим часом, що Сарзак ще довго пам’ятатиме цей понедiлок.

Цього разу по дорозi на цвинтар лейтенант заiхав додому й прихопив свое «приладдя»: коробочки з алюмiнiевим i графiтовим порошком, скотч i нiнгiдрин, щоб зняти вiдбитки пальцiв, а також еластомерну пасту, щоб вiдлити форму ймовiрних слiдiв… Вiн вирiшив щонайретельнiше зiбрати всi можливi зачiпки.

Карiм пiшов посипаними жорствою дорiжками до оскверненого гробiвця, на який йому вказали. Спершу вiн побоювався, що натрапить на справжню наругу над могилою на кшталт тих моторошних осквернень, що протягом кiлькох останнiх рокiв вiдбувались у Францii. Розбитi черепи, понiвеченi рештки. Але нi: тут усе було гаразд. Вандали, як видаеться, нiчого не чiпали, лише залiзли до гробiвця. Карiм пiдiйшов ближче й опинився перед гранiтною спорудою у формi каплички.

Лише дверi були ледь прочиненi. Карiм опустився навпочiпки й оглянув замок. Як i в школi, вiдiмкнено його було з неабияким умiнням. Полiцiянт провiв рукою по краю дверей i дiйшов висновку, що тут теж працювали профi. Невже тi самi?

Вiн вiдчинив дверi ширше i спробував уявити, що сталося. Чому зловмисники доклали стiлькох зусиль, щоб непомiтно вiдiмкнути усипальню, а пiшли, лишивши дверi вiдчиненими? Лейтенант хитнув кам’яну стулку кiлька разiв i зрозумiв причину: жорствини, що потрапили мiж дверима й одвiрком, викривили дверний механiзм, i вiдтепер замкнути гробiвець було неможливо. Саме цi дрiбнi камiнцi й виказали злочинцiв.

Потому полiцiянт уважно дослiдив саму систему кам’яних засувок, з яких складався замок. Своерiдний механiзм, характерний, мабуть, для такого типу споруд, але вiдомий лише фахiвцям. Фахiвцям? Полiцiянт стримав дрож. І знову подумав: «А що як справдi в школi й на цвинтарi попрацювала та сама банда? Який же тодi зв’язок мiж цими двома випадками?»

Початок вiдповiдi на це запитання йому пiдказала надгробна стела з написом: «Жюд Ітеро. 23 травня 1972—14 серпня 1982». Карiм замислився. Може, цей хлопчик навчався в школi iменi Жана Жореса? Лейтенант ще раз оглянув надгробну плиту: жодноi епiтафii, жодноi молитви. Лише прикрiплена до мармуру невеличка овальна рамка з потьмянiлого срiбла. Портрета, одначе, усерединi не було.

– Нiби дiвчаче iм’я?

Карiм обернувся: позаду у своiх шкарбунах i зi своiм звичним виразом розгубленостi стояв Селье.

– Нi, хлопчаче, – процiдив крiзь зуби лейтенант.

– Англiйське?

– Нi, еврейське.

Селье витер чоло.

– Чорт забирай! То це, виходить, таке саме осквернення, як ото було в Карпантра? Крайнi правi?

Карiм пiдвiвся й обтер одну об одну своi руки в рукавичках.

– Не думаю. Зроби менi послугу. Зачекай на мене разом з iншими бiля входу.

Щось невдоволено бурмочучи пiд носом, Селье пiшов, задерши кашкета догори. Карiм провiв його поглядом i знову взявся оглядати прочиненi дверi.

Зрештою вiн вирiшив зазирнути в пiдземелля. Згорбившись, лейтенант ступив усередину, освiтлюючи шлях кишеньковим лiхтариком. Вiн спустився сходами, пiд ногами порипував пiсок. Полiцiянт мав вiдчуття, нiби порушуе якесь предковiчне табу. Добре ще, подумав Карiм, що в нього немае нiяких релiгiйних переконань. Галогеновий жмуток свiтла розтинав пiтьму. Карiм ступив ще кiлька крокiв i раптом завмер. Промiнь лiхтарика вихопив iз темряви невеличку труну зi свiтлого дерева, що стояла на двох пiдпiрках.

У Карiма пересохло в горлi. Вiн пiдiйшов ближче й став оглядати домовину. Завдовжки вона була приблизно метр шiстдесят. Кути було оздоблено хвилястими вiзерунками зi срiбла. Попри час, що вже минув вiд смертi хлопчика, труна, як видавалося, була в доброму станi. Карiм помацав стики й подумав, що голими руками, без рукавичок, нiколи б не наважився торкнутися цiеi домовини. Вiн сердився на себе через цей страх. На перший погляд здавалося, що вiко не знiмали. Полiцiянт затиснув лiхтарик зубами, щоб детальнiше оглянути гвинти, коли над ним пролунав голос:

– Якого бiса ви тут робите?

Карiм аж пiдстрибнув. Вiн розтулив рота, лiхтарик випав i покотився по вiку. У суцiльнiй темрявi полiцiянт обернувся. До отвору, зсутулившись, зазирав чоловiк у шерстянiй шапочцi. Араб, шукаючи навпомацки на землi лiхтарик, витиснув iз себе:

– Я офiцер полiцii.

Чоловiк угорi якусь хвилю мовчав, а потiм буркнув:

– Однаково не маете права тут бути.

Полiцiянт, нарештi знайшовши лiхтарик, освiтив собi дорогу й повернувся до сходiв. Угорi в прямокутнику свiтла стояв насуплений дебелий чоловiк, вочевидь цвинтарний сторож. Карiм усвiдомлював, що дiе незаконно. Навiть у такому випадку потрiбно було мати письмовий дозвiл вiд родини або спецiальний ордер, щоб потрапити до гробiвця. Вiн збiг сходами догори й промовив:

– Пропустiть. Я виходжу.

Чоловiк вiдступив убiк. Сонячне свiтло здалось Карiмовi живлющим елiксиром. Лейтенант показав сторожевi свое полiцiйне посвiдчення й промовив:

– Карiм Абдуф. Комiсарiат Сарзака. Це ви виявили, що гробiвець осквернено?

Чоловiк мовчав, розглядаючи араба своiми безбарвними очима, схожими на бульки повiтря в каламутнiй водi.

– Ви не маете права тут бути.

Карiм кивнув iз вiдстороненим виразом. Ранкове повiтря розiгнало всi його страхи.

– Нехай буде так, чоловiче. Не будемо сперечатися. Однаково полiцiя завжди мае рацiю.

Старий сторож облизав оточенi колючою щетиною губи. Вiн нього тхнуло спиртним i вогкою землею.

– Гаразд, – мовив Карiм. – Розкажiть менi все, що знаете.

О котрiй годинi ви це помiтили?

Зiтхнувши, старий вiдказав:

– Я прийшов о шостiй. Нинi в нас тут похорон.

– А востанне коли ви тут проходили?

– У п’ятницю.

– Отже, до гробiвця могли залiзти будь-коли протягом цих вихiдних?

– Ага. Тiльки, думаю, це сталося сьогоднi вночi.

– Чому ви так гадаете?

– Бо в недiлю по обiдi падав дощ, а всерединi сухо… Значить, дверi тодi ще були зачиненi.

– Ви живете десь тут поруч? – запитав Карiм.

– Поруч тут нiхто не живе.

Араб обвiв очима невеличке кладовище, яке дихало спокоем i тишею.

– Волоцюги в цi краi не навiдуються? – запитав вiн.

– Нi.

– А якiсь пiдозрiлi вiдвiдувачi? Може, траплялися випадки вандалiзму? Окультнi ритуали?

– Нi, не траплялися.

– Розкажiть менi про цю могилу.

Сторож сплюнув на жорству.

– Нема чого розказувати.

– Цiлий гробiвець для однiеi дитини? Якось дивно, хiба нi?

– Еге ж, дивно.

– Ви знаете батькiв?

– Нiколи iх не бачив.

– У 1982 роцi ви ще не працювали тут?

– Нi, не працював. А мiй попередник уже помер, – хихотнув сторож. – Наш брат теж вiддае кiнцi…

– За гробiвцем, схоже, доглядають.

– Я й не кажу, що не доглядають. Хтось приходить, тiльки я не знаю цих людей. Я чоловiк досвiдчений: тямлю, як швидко псуеться камiнь; скiльки живуть квiти, навiть тi пластмасовi. Я знаю, як усе заростае будяччям, бур’янами та iншою поганню. Можу сказати, що за цим гробiвцем добре дбають i приходять часто. Але я нiколи нiкого тут не бачив.

Карiм замислився. Вiн знову присiв i ще раз оглянув маленьку овальну рамку на каменi. Не пiдводячи очей, вiн звернувся до сторожа:

– У мене таке враження, що зловмисники викрали фото дитини.

– Га? Мо’ й так.

– Ви не пам’ятаете його обличчя? Обличчя цього хлопчика?

– Нi, не пам’ятаю.

Карiм пiдвiвся й, стягуючи рукавички, промовив наостанок:

– Протягом дня сюди прибуде група спецiалiстiв, щоб зняти вiдбитки пальцiв та всi iншi можливi слiди. Тому мусите скасувати сьогоднiшнiй похорон. Скажете, що будуть провадитися роботи, що сталася аварiя на водогонi, будь-що. Аби тiльки на цвинтарi сьогоднi не було стороннiх, зрозумiло? А тим паче журналiстiв.

Старий мовчки кивнув, коли Карiм уже прямував до брами. Удалинi почулося одноманiтне бамкання дзвонiв. Вибило дев’яту годину.




9


Перш нiж податися до комiсарiату й скласти звiт, Карiм вирiшив ще раз заскочити до школи. Сонце розкидало жмутки мiдяного промiння по дахах будинкiв. Полiцiянт знову подумав, що день мае видатися пречудовим, i вiд цiеi простоi думки його занудило.

У школi вiн узявся розпитувати директорку:

– Скажiть, чи вчився тут у вiсiмдесятi роки хлопчик на iм’я Жюд Ітеро?

Жiнка манiрно глянула на нього, бавлячись широкими рукавами своеi кофтини.

– Уже напали на слiд, iнспекторе?

– Будьте ласкавi менi вiдповiсти.

– Ну… треба подивитися в старих журналах.

– Ходiмо, подивiмося. Негайно.

Директорка знову повела Карiма до маленького кабiнету з вазонами.

– Вiсiмдесятi роки, ви казали? – перепитала вона, водячи пальцем по шерегу течок за склом.

– Вiсiмдесят другий, вiсiмдесят перший i ранiше, – вiдказав Карiм.

Раптом вiн помiтив, що жiнка збентежилася.

– Що сталося?

– Дивно! Сьогоднi вранцi я не помiтила…

– Що саме?

– Журнали… За вiсiмдесят перший i вiсiмдесят другий роки… Вони щезли…

Вiдсторонивши директорку, Карiм придивився до коричневих корiнцiв поставлених вертикально течок. На кожному була налiпка з роком. 1979, 1980… Двох наступних справдi бракувало.

– Що саме в цих журналах? – запитав Карiм, гортаючи один iз них.

– Списки учнiв. Нотатки вчителiв. Це такi собi щоденники шкiльного життя…

Полiцiянт узяв журнал за 1980 рiк i поглянув на прiзвища учнiв.

– Якщо дитинi у вiсiмдесятому роцi виповнилося вiсiм рокiв, у якому класi вона була б?

– У другому початковому. Або навiть першому середньому[28 - Навчання в початковiй школi у Францii починаеться з шести рокiв i складаеться з трьох рiвнiв (класiв): CP (Cours prеparatoire, пiдготовчий курс, 6 рокiв), CE1 (Cours еlеmentaire 1, початковий курс 1, 7 рокiв), CE2 (Cours еlеmentaire 2, початковий курс 2, 8 рокiв), CM1 (Cours moyen 1, середнiй курс 1, 9 рокiв), CM2 (Cours moyen 2, середнiй курс 2, 10 рокiв).]. Карiм переглянув вiдповiднi списки: Жюда Ітеро там не було.

– А в школi е ще якiсь документи, з яких можна було б дiзнатися прiзвища тих, хто вчився тут у вiсiмдесят першому й вiсiмдесят другому роках?

Директорка замислилася.

– Ну… Треба глянути на горищi… Там зберiгаються, наприклад, журнали з iдальнi зi списками дiтей. Або звiти про медичнi огляди. Ходiть зi мною. Там нiколи нiхто не бувае.

Вони поспiхом пiднялися нагору вкритими лiнолеумом сходами. Ця справа, схоже, неабияк схвилювала жiнку. Вони пройшли вузьким коридором i дiсталися залiзних дверей, перед якими директорка стала наче громом ударена.

– Це… Це неможливо, – промовила вона. – Сюди теж удерлися…

Карiм оглянув замок. Дверi було вiдiмкнено знову ж таки дуже вмiло. Полiцiянт ступив кiлька крокiв досередини. Це було просторе мансардне примiщення без вiкон, окрiм загратованого дахового вiконця. На залiзних стелажах лежали стоси паперiв i течок. Вiд запаху сухого паперу й пилу Карiмовi задерло в горлi.

– Де лежать теки за вiсiмдесят перший i вiсiмдесят другий роки? – запитав вiн.

Директорка мовчки пiдiйшла до однiеi з поличок i взялася перебирати грубi стоси паперiв. За кiлька хвилин жiнка оголосила:

– Також зникли.

Карiм вiдчув, як по тiлу побiгли мурахи. Школа. Цвинтар. 1981—1982 роки. Хлопчик на iм’я Жюд Ітеро. Усе складалося докупи.

– Ви вже працювали в цiй школi у 1981 роцi? – запитав вiн.

– Та що ви, iнспекторе! – з кокетливим докором проворкотiла жiнка. – Я була ще студенткою…

– Нiчого особливого не сталося в школi тими роками? Може, вам розповiдали про якийсь незвичайний випадок?

– Нi. А що ви маете на увазi?

– Смерть одного з учнiв.

– Нi, я нiколи про таке не чула. Але я могла б порозпитувати.

– Де?

– У мiсцевому комiтетi освiти. Я…

– Ви могли б також дiзнатися, чи навчався протягом цих рокiв у вашiй школi хлопчик на iм’я Жюд Ітеро?

– Звiсно… жодних проблем, iнспекторе. – Директорка аж засапалася. – Я…

– Довiдайтесь якомога швидше. Я заiду незабаром.

Уже збiгаючи сходами, Карiм зупинився на пiвдорозi й обернувся.

– Ще одне. Щоб ви знали, тепер до полiцiянта належить звертатися не «iнспекторе», а «лейтенанте». Як в Америцi.

Директорка широко розплющила своi великi очi, дивлячись услiд тiнi, що зникала.



Серед усiх полiцiянтiв Сарзака найменше Карiм зневажав свого начальника Крозье. Не тому, що той був його начальником, а тому, що Крозье пречудово знав свое мiсто й часто демонстрував чуття справжнього слiдця.

Анрi Крозье, колишнiй вiйськовий п’ятдесяти чотирьох рокiв, родом iз Ло, працював у французькiй полiцii вже рокiв двадцять. Нiс картоплиною, напомаджене й зачесане, наче шкребком, волосся. Вiн випромiнював суворiсть i жорсткiсть, але часом мiг виявитися несподiвано добродушним. Крозье був самiтником. Не мав нi дружини, нi дiтей, i щоб уявити його бiля родинного вогнища, потрiбно було мати неабияку фантазiю. Ця самотнiсть рiднила його з Карiмом, але на цьому iхня схожiть закiнчувалася. Поза тим Карiмiв начальник мав усi риси обмеженого шовiнiстичного полiцiянта. Щось на кшталт нишпорки, який в наступному життi хотiв би народитися нiмецькою вiвчаркою.

Карiм постукав i зайшов до кабiнету. Металевi картотечнi шафки. Запах ароматизованого тютюну. Плакати, що прославляють французьку полiцiю: неприроднi пози, погано сфотографованi постатi. Араб знову вiдчув напад нудоти.

– Що там за шарварок? – сидячи за робочим столом, запитав Крозье.

– Пробралися до школи й осквернили могилу. В обох випадках дiяли дуже тихо й дуже фахово. І дуже дивно.

Крозье скривився.

– Що вкрали?

– У школi – кiлька старих журналiв. На цвинтарi – ще не знаю. Треба ретельнiше оглянути гробiвець, де…

– Ти гадаеш, цi двi справи пов’язанi?

– Що ж iще лишаеться гадати? Протягом тих самих вихiдних два подiбних злочини в Сарзаку. Чималенький стрибок у статистицi.

– А що iх пов’язуе, ти вже знаеш?

Крозье прочистив свою почорнiлу люльку. Карiм подумки всмiхнувся: начальник був пародiею на комiсарiв полiцii iз серiалiв у жанрi «нуар»[29 - Нуар (фр. noir – «чорний») – напрям у кiнематографi 1940-х – початку 1950-х рокiв, який вiдображав атмосферу песимiзму, недовiри, розчарування й цинiзму, характерну для рокiв Другоi свiтовоi вiйни та початку Холодноi вiйни.], популярних у п’ятдесятi роки.

– Так, я з’ясував дещо, – почав вiн. – Зв’язок непевний, але…

– Кажи.

– В оскверненому гробiвцi поховано хлопчика з досить незвичним iменем – Жюд Ітеро. Вiн помер десятилiтнiм, у вiсiмдесят другому. Може, ви пам’ятаете його?

– Нi, не пам’ятаю. Кажи далi.

– Так ось: викраденi шкiльнi журнали стосуються вiсiмдесят першого й вiсiмдесят другого рокiв. Я подумав, що, можливо, Жюд навчався в цiй школi саме в тi роки…

– У тебе е якiсь докази цього припущення?

– Нема.

– А в iнших школах ти перевiрив?

– Ще нi.

Крозье дмухнув у люльку, як моряк Попай[30 - Моряк Попай (англ. Popeye the Sailor, буквально «витрiшкуватий») – вигаданий герой комiксiв i мультфiльмiв.]. Карiм пiдiйшов ближче i якомога запопадливiшим голосом промовив:

– Дозвольте менi взятися за цю справу, комiсаре. Я нюхом чую: тут щось не так. Усе це якось пов’язане мiж собою. У це важко повiрити, але в мене таке враження, що працювали справжнi профi. Вони щось шукали. Насамперед треба знайти батькiв хлопчика, а потiм я проведу ретельний огляд гробiвця. Я… Ви не згоднi?

Комiсар, опустивши очi, зосереджено набивав люльку.

– Це скiни[31 - Скiнхеди, розм. скiни (англ. skinheads, вiд skin – шкiра i head – голова) – члени субкультури, що дотримуються здебiльшого расистських i крайнiх правих поглядiв.], – пробурмотiв вiн.

– Що?

Крозье пiдвiв очi й подивився на Карiма.

– Я кажу, що на цвинтарi – це справа рук бритоголових.

– Яких бритоголових?

Комiсар розсмiявся i склав руки на грудях.

– Ось бачиш: тобi ще багато чого належить дiзнатися про наше маленьке мiстечко. Їх чоловiк тридцять. Живуть у покинутому складi, де колись зберiгали мiнералку, бiля Келюса. Двадцять кiлометрiв звiдси.

Абдуф замислився, не зводячи очей iз Крозье. Масне комiсарове волосся вилискувало на сонцi.

– Менi здаеться, ви помиляетеся.

– Селье розповiв менi, що могила еврейська.

– Та ж нi! Я йому просто сказав, що «Жюд» – iм’я еврейського походження. Але ж це ще нiчого не значить. На гробiвцi немае жодного символу, пов’язаного з iудаiзмом, а, крiм того, евреi волiють ховати небiжчикiв поруч iз рiднею. Комiсаре, цей хлопчик помер десятилiтнiм. На еврейських могилах у таких випадках завжди е якийсь малюнок, якийсь знак, що вiдображае передчасну смерть. Щось на кштал невивершеноi колони чи зламаного дерева. Це поховання – християнське.

– Ти бач, який мудрагель. Звiдкiля ти це все знаеш?

– Читав.

– Це справа рук скiнхедiв, – незворушно повторив Крозье.

– Але ж це казна-що! До гробiвця вдерлися не расисти. Навiть вандалiзму немае жодних ознак. Зловмисники прийшли туди не для того…

– Карiме! – урвав його Крозье дружнiм тоном, у якому, однак, чулася легка напруга. – Я завжди цiную твоi думки й поради. Але начальник тут поки я. Повiр старому псовi: слiд веде до бритоголових. Гадаю, що твiй вiзит до них усе нам прояснить.

Карiм випростався й ковтнув слину.

– Ви мене вiдправляете самого?

– Тiльки не кажи менi, що боiшся купки голомозих недолiткiв.

Карiм промовчав. Крозье полюбляв улаштовувати своiм пiдлеглим такi випробування. Це була з його боку одночасно i пiдлiсть, i вiдзнака. Лейтенант стиснув руками край столу. Що ж, хоче Крозье пограти, – пограемо.

– Пропоную вам угоду, комiсаре.

– Отакоi!

– Я поiду до скiнiв. Сам-один. Потрушу iх трохи й вiдзвiтую вам до першоi години дня. Навзамiн ви добудете менi дозвiл обшукати гробiвець на законних пiдставах. Також я хочу порозмовляти з батьками хлопчика. Сьогоднi.

– А якщо це скiни?

– Це не скiни.

Крозье запалив люльку. Тютюн затрiскотiв, наче оберемок сiна.

– Згода, – пихнув Крозье.

– Отже, пiсля Келюса я беруся за розслiдування?

– Якщо тiльки я матиму твiй звiт до першоi. Однаково скоро хлопцi з кримiналки сядуть нам на хвiст.

Молодий полiцiянт рушив до дверей. Вiн уже взявся за ручку, коли комiсар гукнув:

– Я впевнений, скiни будуть у захватi вiд твого стилю.

Карiм зачинив дверi пiд вибухи реготу старого пронози.




10


Добрий полiцiянт повинен знати свого ворога як облупленого. Знати всi його звички, всi личини. Скiнхедiв Карiм знав досконало. У Нантерi вiн кiлька разiв зiштовхувався з ними в жорстоких вуличних бiйках. Коли вчився в полiцiйнiй школi, присвятив iм детальну доповiдь. Тепер, коли вiн мчав на повнiй швидкостi до Келюса, араб вiдсвiжував у головi своi знання, оцiнюючи таким чином своi шанси проти цих мерзотникiв.

Насамперед вiн пригадав, як за вбранням вiдрiзнити двi iхнi основнi гiлки. Скiнхеди не всi дотримувалися крайнiх правих поглядiв. Були ще «червонi» скiни, якi належали до крайньоi лiвицi. Натренованi представники рiзних рас, що жили за своiм кодексом честi, вони були не менш небезпечними за неонацистiв, якщо не бiльше. Але проти цих у Карiма ще був бодай якийсь шанс. Вiн коротко пригадав ознаки кожноi групи. «Коричневi» скiни носили бомбери, вiйськовi куртки англiйських пiлотiв, лицевим, блискучим i зеленим, боком. «Червонi», навпаки, одягали iх навиворiт, флюоресцентним помаранчевим боком назовнi. «Правi» шнурували своi тяжкi черевики бiлими або червоними шнурiвками, «лiвi» – жовтими.

Близько одинадцятоi години ранку Карiм зупинився перед покинутим складом iз вивiскою «Вода з долини». Високi стiни iз хвилястого голубого пластика зливалися з блакиттю неба. Перед дверима стояв чорний автомобiль марки «DS». Витративши кiлька секунд на пiдготування, Карiм вискочив iз машини. Покидьки мали бути всерединi: либонь, вiдсипаються пiсля черговоi пиятики.

Вiн пiдiйшов до будiвлi, намагаючись дихати розмiрено, повторюючи подумки те, що мало визначити його найближче майбутне: зеленi куртки, бiлi або червонi шнурiвки – «коричневi»; помаранчевi куртки, жовтi шнурiвки – «червонi».

Лише в другому випадку вiн мае шанс вибратися звiдси цiлим.

Карiм глибоко вдихнув i штовхнув розсувнi дверi. Йому не знадобилося навiть дивитися на шнурiвки, щоб зрозумiти, до кого вiн потрапив. На стiнах червоною фарбою були намальованi свастики. Нацистськi символи сусiдили iз зображеннями концентрацiйних таборiв i збiльшеними свiтлинами замордованих алжирських полонених. Пiд стiною, у зелених бомберах, стояла ватага бритоголових, що дивилися на Карiма. Тяжкi черевики зблискували в пiвтемрявi залiзними вставками. Крайнi правi, найжорстокiшi. Карiм знав, що всi вони на внутрiшньому боцi нижньоi губи мають витатуйоване слово «SKIN».

Полiцiянт зосередився, напружився, наче рись, що готуеться до стрибка, i став шукати очима iхню зброю. Йому вiдомий був арсенал цих психiв: американськi кастети, бейсбольнi битки й пiстолети для самозахисту з подвiйним зарядом шроту. А ще мерзотники десь напевне ховали помповi рушницi, зарядженi гумовими кулями.

Те, що вiн побачив, було навiть гiрше.

Жiнки-скiнхедки. Теж iз голеними головами, на яких лишився тiльки чубчик i два довгих пасма, що спадали на скронi. Дебелi проспиртованi дiвахи, лютiшi, либонь, за своiх дружкiв. Карiм проковтнув клубок, що пiдступив йому до горла. Вiн зрозумiв, що справу доведеться мати не з кiлькома неробами, а зi справжньою бандою, яка вочевидь переховувалася тут, чекаючи на нагоду для бешкету. Карiмовi шанси вибратися звiдси танули на очах.

Одна з жiнок приклалася до пива, потiм роззявила рот i ригнула. Спецiально для Карiма. Решта вибухнули реготом. Усi вони за зростом не поступалися полiцiянтовi.

Намагаючись говорити голосно й твердо, Карiм промовив: – О’кей, чуваки. Я з полiцii. Я прийшов, щоб поставити вам кiлька запитань.

Скiни посунули на нього. З полiцii чи не з полiцii, Карiм був для них передусiм арабом. А шкура араба не варта й ламаного гроша для такоi наволочi. Та навiть i для Крозье та iнших його колег-полiцiянтiв. Лейтенант здригнувся. На якусь коротку мить нiби земля запалася йому пiд ногами. Карiмовi здалося, що проти нього все мiсто, вся краiна, а може, й увесь свiт.

Лейтенант вихопив свiй автоматичний пiстолет i здiйняв його догори. Цей жест на якусь мить зупинив напасникiв.

– Повторюю: я з полiцii i я хочу грати з вами по-чесному. Вiн повiльно поклав пiстолет на iржаву бочку. Бритоголовi мовчки дивилися на нього.

– Я лишаю свою зброю тут. Але щоб нiхто ii не торкався, поки ми розмовлятимемо.

Карiмiв пiстолет, «Глок?21», був новою моделлю, виготовлений на сiмдесят вiдсоткiв iз надлегкого полiмеру. П’ятнадцять набоiв у магазинi плюс один у набiйнику i свiтляний прицiл. Полiцiянт був певен, що скiни такого нiколи не бачили. Вiн iх тримав у кулацi.

– Хто у вас за головного?

У вiдповiдь – лише мовчанка. Карiм ступив кiлька крокiв i повторив:

– Хто головний, чорт забирай? Не гаймо часу.

Найвищий скiн виступив уперед, уся його постава виказувала готовнiсть кинутися в бiйку. Із рiзким мiсцевим акцентом вiн запитав:

– Чо тобi тре’, чурко?

– Я забуду, що ти назвав мене чуркою, чуваче. І ми трохи побазiкаемо, гаразд?

Скiн, мотаючи головою, насував на нього. Вiн був вищий i тяжчий за Карiма. Араб подумав про своi дреди й про ту перевагу, яку вони давали суперниковi: у разi бiйки схопити за них було дуже просто. Скiн далi наближався, розчепiривши пальцi, наче залiзнi клiщi. Карiм не вiдступав нi на мiлiметр. Кинувши краем ока праворуч, вiн помiтив, що iншi скiни пiдбираються до його зброi.

– То шо, чорножопий, чо ти там…

Блискавичний удар головою розквасив скiновi носа. Бритоголовий аж склався вдвое. Карiм крутнувся довкола своеi осi й зацiдив йому ногою в горло. Забiяка вiдлетiв метрiв на два й приземлився на пiдлогу, катуляючись вiд болю.

Один зi скiнiв схопив Карiмiв пiстолет i натиснув на гачок. Нiчого. Лише глухе клацання. Скiн пересмикнув затвор, але магазин був порожнiй. Карiм вихопив з-за спини другий пiстолет, марки «Беретта», i, тримаючи обiруч, наставив його на бритоголових. Притиснувши ногою свого поваленого супротивника, вiн загорлав:

– Ви що, справдi повiрили, нiби я лишу заряджену зброю таким психам, як ви?

Скiни закам’янiли. Їхнiй ватажок, задихаючись на пiдлозi, просичав:

– Це так «по-чесному», сучаро?

Карiм копнув його в пах. Скiн завив не своiм голосом. Полiцiянт нахилився й скрутив йому вухо так, що аж затрiщали хрящi.

– По-чесному? З такою наволоччю, як ви? – Карiм нервово реготнув. – Насмiшив… Ану, сучi дiти, обернулися всi, руки до стiнки! Хвойди, ви теж!

Полiцiянт вистрiлив угору. Блиснув голубуватий спалах, неоновi лампи вiдiрвалися вiд стелi, попадали додолу й розлетiлися вибухом iскор. Бандити – жалюгiднi – безладно забiгали по складу. Карiм гаркнув, не шкодуючи своiх голосових зв’язок:

– Вивернути кишенi! Один зайвий рух – стрiляю по колiнах! Перед Карiмовими очима немов пульсувала темрява. Вiн штурхнув пiстолетом ватажковi в ребра й запитав уже тихшим голосом:

– На чому сидите?

Скiнхед вiдхаркувався кров’ю.

– Щ-що?

Карiм натиснув дулом сильнiше.

– Чим доганяетеся, запитую?

– Амфетом… спiдами… клеем…

– Яким клеем?

– «Ди…Дисопластином».

– Тим, що для латок на велокамери?

Голомозий кивнув, хоч, здавалося, нiчого не розумiв.

– Де вiн? – запитав Карiм.

– У мiшку на смiття, бiля холодильника… – показав скiнхед почервонiлими очима.

– Рипнешся – уб’ю.

Лейтенант позадкував, тримаючи в полi зору все примiщення й не спускаючи з прицiлу побитого скiна i його дружкiв, що нерухомо стояли спиною до Карiма. Лiвою рукою вiн перекинув мiшок: на пiдлогу посипалося безлiч таблеток, а також випали тюбики з клеем. Вiн зiбрав тюбики, вiдкрутив iх i попрямував до скiнiв, що стояли, спершись руками до стiни. Карiм видавив увесь клей просто за iхнiми спинами, намалювавши на пiдлозi липку «змiйку». Мимохiдь вiн стусав iх ногою по ногах i нирках, вiдкидаючи на безпечну вiдстань кинутi ними ножi та iнше знаряддя.

– Обернутися!

Бритоголовi зачовгали своiми гiмнодавами.

– Ну що, чуваки, тепер будете вiдтискатися вiд пiдлоги за мое здоров’я. Баби також! Ну ж бо, опора лежачи на клей!

Руки всiх скiнiв опустилися на «Дисопласт», що зачвиркав помiж пальцями. Пiсля третього вiдтиску долонi iхнi були вже намертво приклеенi. Скiни попадали грудьми на пiдлогу, вивертаючи руки в зап’ястках.

Карiм повернувся до своеi першоi жертви, сiв поруч у позi «лотоса» й глибоко вдихнув-видихнув, щоб заспокоiтися. Тепер голос його звучав спокiйнiше:

– Де ви були вчора вночi?

– Це… це не ми.

Карiм нашорошив вуха. Вiн приборкав скiнiв iз самоi лише бравади й поставив це запитання для проформи, упевнений, що цi придурки не мають жодного стосунку до того, що сталося на цвинтарi. А тепер виявляеться, що цей скiн щось знае.

Араб нахилився до нього.

– Ти про що?

Бритоголовий пiднявся, спершись на лiкоть.

– На цвинтарi… Це не ми.

– А звiдки ти знаеш, що сталося на цвинтарi?

– Ми… ми там проходили…

У Карiмовiй головi майнула думка: Крозье мав свiдка. Когось, хто вранцi повiдомив йому, що скiни вешталися бiля цвинтаря i iх там бачили. І тодi комiсар послав його сюди розiбратися, не прохопившись анi словом. Карiм порахуеться з ним за це пiзнiше.

– Розповiдай.

– Ну, ми лазили в тому районi…

– О котрiй годинi?

– Хер його зна… Мо’, о другiй…

– Навiщо?

– Та так… думали трохи подурiти… шукали бараки робочих, хотiли чурок вiдмудохати…

Карiма пересмикнуло.

– Що далi?

– Ну, проходимо, значить, бiля цвинтаря… дивимося… сука… ворота вiдчиненi… i якiсь тiнi вилазять зi склепу…

– Скiльки iх було?

– Д-двi, наче…

– Можеш iх описати?

Скiн хихотнув.

– Чуваче, та ми вмазанi були…

Карiм ляснув його по викрученому вуху. Скiн затамував скрик, який перейшов у змiiне сичання.

– Їхнi прикмети?

– Та темно ж було…

Карiм замислився, уже вкотре з упевненiстю подумавши, що працювали професiонали.

– А далi?

– Ми пересрали… злиняли звiдти… Шоб це на нас не повiсили через… через той випадок у Карпантра.

– Це все? Ви бiльше нiчого не помiтили? Якихось подробиць?

– Нi… нiчого… Шо тут помiтиш? Друга ночi… усе як вимерло…

Карiм уявив собi безлюдну алею з единим лiхтарем – плямою бiлого свiтла в мороцi, що вабила до себе хмари нетлi. І банда бритоголових, очмарiлих по саме нiкуди придуркiв, що тиняються, горланячи нацистських пiсень.

– Подумай добре, – наполiг вiн.

– Ну… Троха пiзнiше… ми наче бачили якусь тачку, схiдноевропейськоi марки, «Лада» чи шось таке… Вона мчала в протилежний бiк, вiд цвинтаря… по D143…

– Якого кольору?

– Бi-бiлого…

– Якiсь характернi прикмети?

– Вона… вона була заляпана грязюкою…

– Номер запам’ятав?

– Бля, ми тобi лягавi якiсь чи шо? Мудило…

Карiм затопив йому ногою по селезiнцi. Чоловiк скорчився, вихаркуючи кров. Лейтенант пiдвiвся й обтрусив джинси. Бiльше вiн тут нiчого не дiзнаеться. Позаду чулися жалiбнi стогони iнших скiнiв. Либонь, дiстали хiмiчнi опiки третього чи четвертого ступеня. Карiм сказав наостанок:

– Зроби менi таку ласку з’явитися в комiсарiат Сарзака. Сьогоднi ж. Даси письмовi свiдчення. Скажеш, що вiд мене, i тебе приймуть як дорогого гостя.

Скiн слухняно закивав головою, що досi тремтiла, й пiдвiв своi очi загнаного звiра.

– Нашо… нашо ти так… чуваче?

– Щоб ти краще запам’ятав, – вiдказав Карiм. – Лягавий – це завжди проблема. Але лягавий-араб – це збiса гiрша проблема. Спробуй-но ще раз зачепити чурок бодай пальцем, i я тебе познайомлю з нею. – Карiм копнув його на прощання. – Дуже близько познайомлю.

Араб позадкував до виходу, прихопивши по дорозi свiй «Глок».

Сiвши в машину, Карiм рвонув iз мiсця, наче ураган, i зупинився за кiлька кiлометрiв у якомусь лiску, щоб охолонути й зiбрати думки докупи. Отже, до гробiвця залiзли перед другою годиною ночi. Зловмисникiв було двое, i вони втекли – можливо – на машинi схiдноевропейськоi марки. Вiн поглянув на годинник: часу, щоб викласти все це на паперi, лишалося обмаль. Розслiдування тепер набере обертiв. Треба буде видати орiентування, перевiрити свiдоцтва про реестрацiю автомобiлiв, допитати людей, що живуть уздовж дороги D143…

Але Карiмовi думки вже були деiнде. Вiн виконав свое завдання. Крозье повинен тепер дати йому свободу дiй. І вiн тепер зможе провадити слiдство на свiй лад: наприклад, довiдатися все про хлопчика, який помер у 1982 роцi.




III





11




«…Огляд передньоi поверхнi грудноi клiтки виявив довгi повздовжнi рани, завданi, найпевнiше, якимось гострим знаряддям. Також схожi порiзи тим самим знаряддям знайдено на плечах, передплiччях…»


Судовий медик мав на собi пом’ятий камуфляжний костюм i маленькi окуляри. Звали його Марк Кост. Це був молодий чоловiк iз гострими рисами обличчя й тьмяними очима. Вiн iз першого погляду сподобався Ньемановi, що побачив у патологоанатомi захопленого своею справою фахiвця, справжнього розслiдувача, якому ще, можливо, бракувало досвiду, але який надолужував запалом. Медик читав свiй висновок монотонним голосом.



«…Численнi опiки на торсi, плечах, боках, руках. Ми нарахували близько двадцяти п’яти таких слiдiв, бiльшiсть iз них накладаються на описанi ранiше порiзи…»


– Тобто? – перервав його Ньеман.

Медик несмiло глянув на нього поверх окулярiв.

– Я думаю, убивця припалював рани. Скидаеться на те, що вiн бризкав на порiзи невеликою кiлькiстю займистоi речовини, а потiм пiдпалював. Я сказав би, що вiн застосовував якийсь аерозоль, наприклад «Керхер».

Ньеман знову пройшовся по аудиторii для практичних робiт, де вiн улаштував свою штаб-квартиру, на другому поверсi факультету психологii та соцiологii. Саме в цьому тихому мiсцi вiн захотiв зустрiтися iз судмедекспертом. Капiтан Барн i лейтенант Жуано з виглядом слухняних студентiв також сидiли тут.

– Прошу, далi, – сказав Ньеман.



«…Також ми констатували численнi гематоми, набряки й переломи. На самому лише торсi ми виявили вiсiмнадцять гематом. Чотири ребра зламано. Роздроблено обидвi ключицi. Розтрощено три пальцi на лiвiй руцi й два на правiй. Генiталii набрали темно-синього кольору внаслiдок ударiв.

Знаряддя, що застосовувалося, – це, найпевнiше, залiзний або свинцевий прут завтовшки приблизно сiм сантиметрiв. Певна рiч, важливо вiдрiзнити цi пошкодження вiд тих, що могли з’явитися внаслiдок транспортування тiла i його «вкладення» в ущелину, але посмертнi синцi поводять себе iнакше…»


Ньеман скинув коротким поглядом на присутнiх: очi нажаханi, на скронях зблискують краплини поту.



«…Щодо верхньоi частини тiла. Обличчя ушкоджень не зазнало. На потилицi видимих синцiв немае…»


– Жертву не били по обличчю? – перепитав комiсар.

– Нi. Здаеться навiть, що вбивця намагався його не торкатися.

Кост опустив очi у свою доповiдь, маючи намiр читати далi, але Ньеман знову зупинив його:

– Зачекайте. У вас там, мабуть, iще багато?

Медик нервово заклiпав i став гортати свiй звiт.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Тут: Перемога! (iсп.)




2


Футбольний стадiон у XVI окрузi Парижа. Заснований як велодром у 1897 роцi, зараз е домашньою ареною футбольного клубу «Парi Сен-Жермен». Названий на честь мiсцевостi навколо споруди, де у XVIII ст. проходило королiвське полювання.




3


Іспанська «Сарагоса» зустрiчалася з англiйським «Арсеналом» у фiналi Кубка володарiв кубкiв УЄФА сезону 1994/95. Гра завершилася перемогою iспанцiв iз рахунком 2:1 завдяки голу на останнiх секундах матчу.




4


Сompagnie rеpublicaine de sеcuritе (CRS) – Республiканськi сили безпеки, пiдроздiл полiцii спецiального призначення, найчастiше iх застосовують для протидii масовим безладам.




5


Трибуна, де розмiщуються найзатятiшi вболiвальники французького клубу «Парi Сен-Жермен».




6


Вiйськове формування, створене в 1868 роцi для захисту фортифiкацiйних споруд, а також для пiдтримання внутрiшнього порядку.




7


Сад у Булонському лiсi е структурним пiдроздiлом Паризького ботанiчного саду. Заснований у 1898 роцi Жаном Камiлем Формiже, вiн спершу називався «Мунiципальна флористика» й використовувався для масового вирощування квiтiв для потреб мiста.




8


Тенiсний комплекс, розмiщений у XVI окрузi Парижа, на краю Булонського лiсу. Побудований у 1927 роцi, названий на честь французького авiатора Ролана Гарроса. Щороку тут вiдбуваеться Вiдкритий чемпiонат Францii з тенiсу – один iз турнiрiв Великого шолома.




9


«Манюрен MR?73» (фр. Manurhin MR 73) – шестизарядний револьвер французького виробництва, розроблений спецiально для потреб Нацiональноi полiцii та жандармерii.




10


Англiйський футбольний клуб, також iз Лондона, як i «Арсенал».




11


Кампус (лат. campus – «поле», «вiдкритий простiр») – унiверситетське або корпоративне мiстечко. Унiверситетський кампус мiстить у собi, зазвичай, студентськi гуртожитки, бiблiотеки, слухальнi, лабораторii, актовi зали, iдальнi та всю iншу унiверситетську iнфраструктуру.




12


Студенти, що постiйно проживають у студентському гуртожитку – iнтернатi.




13


Середнiй навчальний заклад у Францii, Бельгii, Швейцарii, Канадi та деяких iнших краiнах.




14


Лiценцiат – учений ступiнь у Францii, що надаеться пiсля трьох рокiв навчання у вищому навчальному закладi.




15


У Францii бакалавром називаеться ступiнь, який надаеться пiсля закiнчення середньоi освiти.




16


Жак Рене Мерiн (фр. Jacques Renе Mesrine; 1936—1979) – вiдомий французький злочинець, гангстер, був проголошений на початку 1970-их рокiв «ворогом суспiльства номер один». У результатi спецiальноi операцii полiцii був убитий у листопадi 1979 року в Парижi.




17


Гортекс (англ. Gore-tex) – мембранна тканина, що виробляеться компанiею W. L. Gore & Associates. Застосовуеться для виготовлення спецiального одягу та взуття. Основними властивостями матерiалу е водонепроникнiсть i стiйкiсть до зношування.




18


Ленi Рiфеншталь (Берта Елена Амалiя Рiфеншталь, 1902—2003) – нiмецька акторка, спортсменка та кiнорежисерка епохи нацизму. Перебувала в приязних стосунках iз Адольфом Гiтлером. У найвiдомiшому ii фiльмi, «Трiумфi волi», висвiтлено перебiг партiйного з’iзду НСДАП 1934 року в НюрнберзiУ 1936—1938 роках Ленi Рiфенштайль займалася зйомками й монтажем фiльму «Олiмпiя», присвяченого Олiмпiйським iграм 1936 року в Берлiнi. Фiльму дали високу оцiнку за музику та звуковi ефекти, за красу гiрських пейзажiв i сцен свiтанку, а також за чудовий монтаж. «Олiмпiя» отримала кiлька мiжнародних нагород.




19


Метод розрiзнення iндивiдуумiв за зразками iхнього ДНК.




20


Назва, яку дали середньовiчнi арабськi географи та iсторики краiнам, розмiщеним на захiд вiд Єгипту та Аравiйського пiвострова. До складу Магрибу входять: Мавританiя, Марокко, Алжир, Тунiс, Лiвiя.




21


Нантер (фр. Nanterre) – мiсто та мунiципалiтет у Францii, адмiнiстративний центр департаменту О-де-Сен, одне з найбiльших передмiсть Парижа, розмiщене на вiдстанi близько 13 км на пiвнiчний захiд вiд Парижа.




22


Сквот (англ. squat) – покинуте примiщення або будинок, замешканий, зазвичай, без згоди власника.




23


Блез Сандрар (фр. Blaise Cendrars, справжне iм’я – Фредерiк-Луi Созе, 1887—1961) – швейцарський та французький поет, прозаiк i журналiст.




24


Растамани – послiдовники релiгii растафарiанства, а також молодiжна субкультура, характерними ознаками якоi е вживання гашишу й марихуани, музика регi, характернi довгi косички – дреди.




25


«A Tribe Called Quest» – американська хiп-хоп група, утворена в 1985 роцi. Їх вважають «пiонерами» альтернативного репу.




26


Рiзновид кофти – в’язаний шерстяний жакет, без комiра, з глибоким вирiзом; може бути на гудзиках. Названий на честь лорда Кардигана, який, як вважаеться, його винайшов.




27


Полiстирен (полiстирол, стирофлекс) – продукт полiмеризацii стирену, вихiдною сировиною для якого е нафта та кам’яне вугiлля. Застосовують в електротехнiчнiй промисловостi, для виготовлення предметiв побутового призначення (посуд, фiгурки, дитячi iграшки i т. д.), лiнз, рiзнокольорових облицювальних плиток для будiвництва та iн.




28


Навчання в початковiй школi у Францii починаеться з шести рокiв i складаеться з трьох рiвнiв (класiв): CP (Cours prеparatoire, пiдготовчий курс, 6 рокiв), CE1 (Cours еlеmentaire 1, початковий курс 1, 7 рокiв), CE2 (Cours еlеmentaire 2, початковий курс 2, 8 рокiв), CM1 (Cours moyen 1, середнiй курс 1, 9 рокiв), CM2 (Cours moyen 2, середнiй курс 2, 10 рокiв).




29


Нуар (фр. noir – «чорний») – напрям у кiнематографi 1940-х – початку 1950-х рокiв, який вiдображав атмосферу песимiзму, недовiри, розчарування й цинiзму, характерну для рокiв Другоi свiтовоi вiйни та початку Холодноi вiйни.




30


Моряк Попай (англ. Popeye the Sailor, буквально «витрiшкуватий») – вигаданий герой комiксiв i мультфiльмiв.




31


Скiнхеди, розм. скiни (англ. skinheads, вiд skin – шкiра i head – голова) – члени субкультури, що дотримуються здебiльшого расистських i крайнiх правих поглядiв.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ranzhe_zhan-kr-stof/bagryan-r-ki