Маргарет Тетчер Ірина Костюченко Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей Серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» – це унiкальний проект, який сприяе набагато якiснiшому дозвiллю батькiв i дiтей. Книги серii написанi в захоплюючiй i доступнiй формi, що робить сам процес читання не нудним i корисним. Дiти поринають у неймовiрнi пригоди персонажiв та вiдкривають для себя життя головних героiв – видатних людей усiх часiв. Із цих iсторiй дитина дiзнаеться, що завдяки наполегливiй працi, вiрi у себе та бажанню принести щось корисне у свiт, можливо досягти будьякоi мети. В кiнцi кожного роздiлу – завчасно пiдготовленi запитання, якi допоможуть дитинi зрозумiти i запам’ятати найважливiше. Історii навчать дитину досягати цiлей, не боятися труднощiв, нiколи не здаватися та до кiнця вiрити у свiй успiх! Ірина Костюченко Маргарет Тетчер © Издательство «Агентство «IPIO» * * * Дорогi читачi! Перед вами нова книжка iз серii мотивацiйних бiографiй найуспiшнiших людей. Їi можуть читати як дiти, так i дорослi. Це незвичайна серiя. Вона написана в захопливiй i доступнiй формi. Головнi героi книг – вiдомi особистостi, якi досягли видатних результатiв завдяки наполегливiй працi та невичерпнiй вiрi в своi сили. В кiнцi кожного роздiлу – запитання, якi допоможуть дитинi зрозумiти й запам’ятати найважливiше. Книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» навчать дитину досягати цiлей, не боятися труднощiв, нiколи не здаватися та завжди вiрити в успiх! У книжцi, яку ви тримаете в руках – повчальна iсторiя про дiвчинку з незаможноi родини, яка проклала шлях жiнкам у полiтику, розповiдь про вiдому Маргарет Тетчер. З iсторii життя цiеi неймовiрноi жiнки дитина дiзнаеться, що успiху може досягти кожен, хто його прагне, а сiм’я та вiдносини – це найголовнiше. Пам’ятайте: батькiвське читання – один з найбiльш емоцiйних та пам’ятних моментiв для дiтей. Коли ви читаете дитинi – вона вiдчувае вашi турботу й любов. Любiть своiх дiтей! Говорiть iм про це! Вони дуже цього потребують…     Іцхак Пiнтосевич Серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» Мудрiсть багатьох поколiнь доводить, що найголовнiше завдання батькiв – допомогти дитинi пiднятися на ii власну гору, реалiзувати ii власне життеве завдання. Книжкова серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» допоможе дитинi пiдкорити будь-якi вершини. Видано чимало бiографiй про життя вiдомих людей. Але нашi iсторii особливi тим, що написанi «мовою дитини» та вiдповiдають потребам сучасного поколiння. Кожен з батькiв мрiе виростити свою дитину щасливою й успiшною. Освiта посiдае в цьому процесi чи не найважливiше мiсце. Проте варто пам’ятати, що дитинi дуже важливо отримувати позитивнi емоцii в процесi навчання. Саме тодi вона по-справжньому захопиться знаннями i зможе запам’ятати необхiдне. Зазвичай дiтям не надто подобаеться вчитися, щось зубрити. Вони люблять поринати у свiт пригод з новими героями, спiвпереживати iм, учитися разом з ними й долати перешкоди. То запросiть ваших дiтей у таку пригоду! Книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» – це найкращий спосiб познайомитися з наукою, iсторiею, досягненнями людства та свiтовими вiдкриттями. На прикладi великих особистостей та вiдомих вчених, книжки дають зрозумiти, що визначний успiх не приходить сам по собi, вiн пiдвладний лише тим, хто багато та плiдно працюе. Не варто кожну невдачу розцiнювати як провал, адже будь-яка невдала спроба – це ще один крок, який наближае до мрii. У дорослому вiцi ми приймаемо обставини такими, якими вони е. Частiше змiнюемо ставлення до ситуацii. Та не всi здатнi змiнити себе або саму ситуацiю. Унiкальнi книги-бiографii допоможуть дитинi зростати впевненим лiдером, iз власною думкою i поглядами на свiт. А батькiв надихнуть на новi iдеi, досягнення та втiлення цiлей. І головне – допоможуть бути для своеi дитини найкращим батьком чи матiр’ю. У кiнцi кожного роздiлу е вправи-запитання. Вони допоможуть запам’ятати все головне й цiкаве. А також наштовхнуть на роздуми, як стати першим у своiй справi, як це зробили: Коко Шанель, Стiв Джобс, Альберт Ейнштейн, Блез Паскаль, Нiкола Тесла, Маргарет Тетчер. Крiм того, книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» надихають проводити вiльний час разом з усiею родиною. Адже спiльне читання дозволяе щиро говорити з дитиною про важливе, змiцнюе стосунки iз нею i додае любовi до книг. Читайте та надихайтеся! Розчарування та надiя: один день iз життя грентемського бакалiйника (13 жовтня 1925 року) «Один, два, три, чотири, п’ять, шiсть. Один, два, три, чотири, п’ять, шiсть…» Високий чоловiк в окулярах вже протягом кiлькох годин мiряв великими кроками маленьке примiщення пекарнi, розташоване позаду його крамницi. Цього прохолодного жовтневого ранку йому було насправдi спекотно. І хоча був вiвторок, вiн повiсив на дверях табличку «Зачинено» й дослухався до звукiв, що долинали згори, з житлових кiмнат. Мiстер Робертс примушував себе лiчити кроки та молитися про успiшнi пологи дружини. Але думки все одно крутилися навколо однiеi теми: «Хлопчик! У мене вже е дочка, але менi так потрiбен син!.. До речi, треба замовити ще капусти i яець, бо завтра не буде чим торгувати… Господи, благаю, нехай це буде хлопчик!» Плин його думок перервав вигук медсестри. – Мiстере Робертс! Вiтаю вас, сер! У вас здорова дiвчинка! Ваша дружина теж почуваеться добре. – Так-так, дякую… – трохи розгублено вiдповiв чоловiк. – А коли я зможу iх побачити? – Незабаром, може, за чверть години. Вашим дiвчаткам варто трохи причепуритися, – пожартувала пухка молоденька медсестра, заправляючи пiд бiлу хустку пасмо волосся. Правду кажучи, мiстер Робертс був дещо розчарований. Вiн надзвичайно хотiв, аби в родинi з’явився хтось, з ким вiн колись змiг би обговорювати щось важливiше за комунальнi рахунки чи меню на вечерю. Наприклад, полiтику, мiжнароднi вiдносини, релiгiю, мiсцеве самоврядування. Бiзнес i систему оподаткування, зрештою! Наважитися на ще одну дитину? Так, у його 33 роки це можливо, але його дружина Беатрiс старша, iй вже 37… Певно, Господь мае причини на те, щоб його, Альфреда, оточували самi жiнки. Мiстер Робертс гмикнув, згадавши строфу з Бернса: «Бо це краса з усiх красот, усiх створiнь перлина: мужчина в Бога був ескiз, а жiнка – то картина…». Вiн зосередив погляд на своiх черевиках i спробував пiдбадьорити себе. «Дiвчинка так дiвчинка, нiчого не вдiеш. Шкода, звiсно, що не син. Але я, будучи чоловiком, теж не виправдав очiкувань батька, вiн не змiг передати менi свiй досвiд i справу. Невiдомо, що гiрше». Так, вiн справдi колись розчарував батькiв – не з власноi провини, а через стан здоров’я. Перед ним аж чотири поколiння чоловiкiв у родинi були чоботарями в Рингстедi, Нортгемптоншир. Але Альфред змалку мав поганий зiр, i шлях у професiю, де потрiбнi точнiсть i охайнiсть, був для нього закритий. Вiн прагнув бiльшого, хотiв отримати освiту i стати вчителем, але мусив залишити школу в 13 рокiв, щоб забезпечувати себе i пiдтримувати родину. Почавши роботу в овочевiй лавцi рiдного Рингстеда, Альфред змiнив купу рiзних мiстечок i крамничок, де набув великого досвiду. Це дозволило йому вже у 21 рiк очолити бакалiйний магазин свого останнього наймача та осiсти, нарештi, в Грентемi, Лiнкольншир. За рiк по тому почалася Перша свiтова вiйна, але Альфреда не взяли на фронт – знову через низький зiр, хоча вiн шiсть разiв намагався потрапити на службу добровольцем. «Божi дороги годi збагнути – хоч я i не потрапив на вiйну, де загинуло так багато англiйцiв, серед яких мiй брат Едвард, менi вдалося вийти в люди з бiдностi, на яку мене прирiкло мое народження», – думав Альфред Робертс. Вiн добре пам’ятав, як заробляючи 14 шилiнгiв на тиждень, платив за iжу та кiмнату 12 шилiнгiв, один витрачав на найнеобхiднiше, а останнього вiдкладав. Завдяки цьому йому вдалося за чотири роки зiбрати трохи грошей i в 25 рокiв, вже наприкiнцi вiйни, побратися з коханою дiвчиною – Беатрiс Етель Стiвенсон, з якою вони познайомилися в церквi. Вона була швачкою, старшою вiд нареченого на чотири роки, дуже надiйною, скромною, охайною – iдеал дружини, яким його бачила методистська церква i сам Альфред. За два роки пара взяла кредит i зробила перший внесок вже за власну крамницю на Норт-Парейд, вулицi бiля залiзничноi станцii. Там вони й оселилися на другому поверсi, там само за два роки народилася iхня перша донька Мюрiел. Трохи згодом родина вiдкрила ще один магазин бiля мiсцевоi школи. Завдяки наполегливостi, чесностi та здоровому глузду Альфред Робертс мав чудову дiлову та особисту репутацiю. В церквi його знали як активiста, проповiдника й гарного органiзатора, тож вiднедавна Альфред почав думати про те, щоб коли-небудь подати свою кандидатуру в мiську раду Грентема. Завдяки роботi вiн був знайомий з багатьма, розумiв життевi обставини людей i мав безлiч iдей щодо того, як зробити мiсто кращим, чистiшим, затишнiшим i безпечнiшим для його жителiв. Протягом усiх цих щасливих рокiв Альфред Робертс мрiяв про хлопчика – сина, якому можна буде передати досвiд i бiзнес. Адже дiвчатка дорослiшають i полишають батькiв, виходячи замiж i живучи iнтересами власноi родини та дiтей. Саме такою, дякувати Богу, е його Беатрiс i такою, вочевидь, виросте його маленька Мюрiел… Сходи знову скрипнули вiд крокiв медсестри. – Мiстере Робертс, лiкар дозволив увiйти. Щоправда, ваша доня вже спить, але новонародженi погано чують, не бiйтеся ii розбудити, – сказала вона. Чоловiк пiднявся нагору та увiйшов до кiмнати. Немовля, загорнене в ковдру, посапувало увi снi. Глянувши на доньку, Альфред дещо вимушено посмiхнувся дружинi. – Вибач, коханий! Я доклала всiх зусиль, але це знову дiвчинка, – винувато промовила до чоловiка Беатрiс. – Усе гаразд, виховаемо ще одну доньку – досвiд вже маемо! Та й для Мюрiел сестричка, певно, краща за братика… Я тут подумав: нехай ii iм’я теж буде на «М» – Маргарет! Як гадаеш? – спробував зняти напруження Альфред. – Так, Мегi – чудова iдея! – Беатрiс була вдячна чоловiковi, що вiн принаймнi знайшов у собi сили приховати розчарування. – А як вам, лiкарю, таке iм’я? – запитала вона у чоловiка в бiлому халатi, який щось писав у блокнотi. – Маргарет? Здаеться, в перекладi з грецькоi це означае «перлина»… Але перли – мовчазнi, а ваша так умiе волати! Певно, стане спiвачкою. Ну, або великим оратором – у парламентi виступатиме! – не пiднiмаючи погляду вiд бiлого аркуша вiдповiв лiкар. – Тож менi вже час iти до iнших пацiентiв, але якщо майбутньому депутатовi чи його мамi щось знадобиться – ви знаете, де мене шукати, – сказав вiн, простягаючи Альфреду рецепт. Лiкар, звiсно, жартував. Стати великим оратором i членом парламенту доньцi бакалiйника з Грентема було ще неймовiрнiше, нiж зробити кар’еру спiвачки. У 1925 роцi, лише за 7 рокiв пiсля того, як англiйки взагалi вибороли право брати участь у виборах, це було просто фантастичним припущенням. Але Альфреду Робертсу жарт лiкаря припав до душi. – А й справдi, чому нi? Пiсля вiйни – не дай Боже iй повторитися на пам’ятi нашого поколiння – жiнки ким тiльки не працюють. Й iнженерами, i лiкарями, i вченими. У газетах писали навiть про дiвчат-пiлотiв. Спiвачкою я iй, мабуть, стати не дозволю, а ось полiтиком – та будь ласка! Втiм, сама обиратиме, а поки що нехай спить i росте. Дякую вам, лiкарю, i тобi, Беатрiс, за дочку! – абсолютно щиро i серйозно сказав Альфред Робертс. Вiн повернувся на пiдборах до Маргарет, що мирно спала в лiжечку, i непомiтно для присутнiх змовницьки пiдморгнув iй. Запитання i завдання 1. Ким повинен був стати Альфред Робертс i ким вiн мрiяв стати? 2. З якоi мови походить iм’я «Маргарет» i що воно означае в перекладi? 3. Чому в уявленнi жителiв Грентема майбутня полiтична кар’ера новонародженоi дiвчинки була чимось просто фантастичним? Чи траплялося тобi чути подiбнi висловлювання, пов’язанi зi стереотипними обмеженнями за вiком, статтю, нацiональнiстю, зовнiшнiстю, iншими параметрами? Пiдказка: погугли вислiв «скляна стеля». Поезiя та перемога: один день iз життя доньки бакалiйника (24 квiтня 1935 року) «Великi люди висоти своi Здолали не тим, що лiтали, А тим, що вони працювали вночi, Коли iхнi друзi спали». Меггi закiнчила читати вiрша Генрi Лонгфелло «Сходи Святого Августина», який вважала «своiм» – настiльки вiн був «про неi». На мить запанувала тиша. Але не встигла дiвчинка справдi занервувати, як почула грiм аплодисментiв. Вiншували переможцiв поетичного конкурсу дуже урочисто. Всi вишикувалися – учнi, вчителi, керiвництво школи, батьки, схвильованi бiльше за дiтей. Директорка вручала грамоти та призи. Вона вже привiтала дiвчат, якi посiли трете й друге мiсця, тож iй залишалося запросити переможницю – десятирiчну Маргарет Робертс. Меггi зробила крок уперед – iй подобалося бути найкращою, перемагати, тож ii анiтрохи не бентежила загальна увага. – Тобi дуже пощастило, Маргарет! – сказала директорка, вручаючи приз. – Чому «пощастило»? – щиро здивувалася дiвчинка. – Я на нього заслуговую! І вiдразу почула за спиною шепотiння – говорили ii однокласницi. – Ця Зубочистка завжди прагне загальноi уваги! – сказала головна плiткарка класу. – Авжеж, вiд скромностi вона не помре! – пiдтакнула ii подружка. – Дiвчатка, це зрозумiло – вона ж дочка бакалiйника! У неi немае iнших шансiв вибитися в люди! – пошепки, але навмисно голосно втлумачила поведiнку Меггi дiвчинка з найзаможнiшоi родини мiста. – Ця Зубочистка навiть на снiданках заощаджуе, вiдкладаючи щодня по монетцi! А коли ми йдемо в кiно – вона уроки робить! – похвалилася спостережливiстю перша. – Та ii в кiно не пускають – гигикнула представниця «найзаможнiшоi родини». – А вона слухаеться свого татка. «Зубочистка»! Меггi звикла до цього прiзвиська, отриманого за гострий язик. І вона знала, що однокласницi так смiливо обговорюють ii лише тому, що вона стоiть з грамотою в руках посеред сцени та нiчого не може вдiяти. На неi зверненi сотнi пар очей, iнакше вона вiдповiла б – так ще як! Аби це закiнчилося якнайшвидше – i всi вони ще нитимуть у туалетi, перетравлюючи уiдливi слова Маргарет. Так, так, так – вона вже вирiшила, що саме скаже кожнiй з них. «А втiм, – подумала Меггi, – хто вони такi, цi курки, щоб на них звертати увагу та гаяти час? Чи не краще вiдразу почати готуватися до нових перемог? Як каже татко: нiколи не нервуй i нiколи не припиняй працювати». З цього конкурсу Маргарет засвоiла черговий урок. Бути найкращою – це бути готовою до шепотiння за спиною, плiток i заздрощiв. І вмiти робити те, що вважаеш за потрiбне, не зважаючи на це. Хай базiкають – вона iм ще покаже! Меггi прямувала додому. Вона проминула мiський парк рiдного Грентема, де ii катали у возику i де лишилися ii першi спогади. Пройшла галасливу залiзничну станцiю – дiвчинка обожнювали цей гуркiт, пульс активного життя – i перевiрила час за прибуттям потяга. Пробiгла повз церкву, куди ходила щотижня – не лише на служби, й у недiльну школу та для занять музикою. Ось i рiдний дiм – над крамницею на вулицi Норт-Парейд. Ось вони – такi рiднi яскравi запахи заморських спецiй, свiжозмеленоi кави та копченоi шинки! Меггi прослизнула повз знайому ляду з червоного дерева, де стояли коробки з чаем i цукром, повз «пекарню», де вона сама нерiдко поралася, допомагаючи батькам готувати печиво, краяти бекон i зважувати сир. Бiгцем пiднялася крутими сходами на другий поверх – так хотiла похвалитися черговим досягненням. – Тату, мамо, Мюрiел! Я посiла перше мiсце в конкурсi! – закричала вона. – Хороша дiвчинка! – похвалила мати. – Але давай ти розкажеш, як усе було, коли повернеться тато. А доти – ось тобi адреса – забери замовлення на продукти. Вiршi вiршами, а нам потрiбно заробляти, щоб сплачувати за твою школу в наступному семестрi. Меггi тiльки встигла залишити шкiльнi речi i, не перевдягаючись, пiшла виконувати доручення. Зрештою, iй найбiльше хотiлося похвалитися саме татковi. Звiсно, було приемно розповiсти про конкурс мамi та старшiй сестрi Мюрiел. Але вони, з iхнiми пересiчними жiночими iнтересами та банальними дiвочими секретами, були для неi такими далекими, такими незрозумiлими… Точнiше, це вони не розумiли ii – Меггi, чиi амбiцii пiдтримував тiльки батько. «І добре, буде бiльше часу пiдготувати розповiдь про конкурс», – вирiшила дiвчинка. Вона пiдiйшла до великого будинку й постукала в червонi дверi. Їй вiдкрила служниця i попросила почекати в холi, доки вона принесе список. Меггi зацiкавлено озиралася навкруги – iй подобалися вишуканi, зi смаком зробленi речi, а цей будинок був повний ними. – Це ви сьогоднi отримали головний приз? – низький чоловiчий голос несподiвано загув просто над ii вухом. – Так, сер, – вiдповiла Меггi. – Я був у комiсii, i менi дуже сподобався ваш виступ. Ви читали не лише емоцiйно, а й усвiдомлено. Хто з поетiв вам подобаеться? – запитав господар великого будинку. – Елла Вiлкокс. Джон Дрiнквотер. Волтер де ла Мер – випростовувала пальцi Меггi. – А ще менi подобаються релiгiйнi гiмни, якi ми спiваемо в методистськiй церквi, наприклад написанi Джоном Веслi… – Гiмни – це чудово, – сказав лiтнiй джентльмен, i Меггi вловила в його тонi певну насмiшку. – Ви дозволите менi зробити вам невеликий подарунок – книжку Мiльтона з власноi бiблiотеки?.. Мерi, принесiть цiй юнiй ледi, будь ласка, Мiльтона – це така велика книжка в обкладинцi iз зеленоi шкiри, – звернувся вiн до служницi, яка повернулася з папiрцем. Меггi зашарiлася по самi вуха й мусила вдати, що уважно вивчае список продуктiв. Побачивши старовинну книгу iз золотим тисненням, вона знiяковiла ще бiльше. – О, сер! – тiльки й змогла вимовити дiвчинка. – Берiть вже! У нашому мiстечку не так багато жителiв, якi розумiють поезiю, i я щиро хочу, аби iх стало хоча б на одного бiльше. І ще, юна ледi – навчiться приймати випадковi подарунки з гiднiстю. Адже ви на них заслуговуете, як самi сьогоднi зауважили, – сказав господар. – Дякую! Я зберiгатиму ii все життя! – вiдповiла Меггi захоплено. – Буде краще, якщо ви ii не тiльки зберiгатимете, а й перечитуватимете, – сказав спiврозмовник. – І дай Боже вам мати на це час! Чемно попрощавшись i вийшовши з гостинного будинку зi списком продуктiв i важкою книгою, Меггi замружила очi та вiдкрила навмання сторiнку. «Ось про що зараз прочитаю – таким i буде мое життя», – подумала вона й почала читати: «Широким шляхом змалку ти не йшла, А простувала стежкою вузькою. І з обраними волей неземною Ти iстину нарештi здобула.» «Певно, це означае, що мое життя буде складним, непересiчним i дуже-дуже цiкавим. І вже точно не таким, як у всiх. Не як мами, сестри чи однокласниць», – дiйшла висновку Меггi. Вона вже тодi знала про себе майже все та багато чого вирiшила щодо свого майбутнього. Залишалося тiльки чекати, доки всi здогадки Меггi про неi саму отримають дiеве пiдтвердження. Запитання i завдання 1. Що вiдповiла Меггi вчительцi, коли та приписала ii перемогу в шкiльному конкурсi везiнню? 2. Чому, по-твоему, лiтнiй джентльмен вирiшив подарувати Маргарет книжку? 3. Назви iмена англiйських поетiв, згаданих у роздiлi. Чи виникло в тебе бажання прочитати вiршi когось iз них? Кого саме i чому? Пiдказка: у роздiлi згадано шiстьох поетiв. Якщо ти змiг згадати бiльше, нiж одне iм’я, – ти молодець. Перший день пiсля дитинства: едина недiля, коли Меггi не пiшла до церкви (3 вересня 1939 року) «Це сумний день для нас усiх, але для жодного з вас вiн не е таким сумним, як для мене. Все, заради чого я працював, на що покладав надii, усе, у що вiрив протягом моеi громадськоi дiяльностi, це зараз лежить у руiнах…» З чорного репродуктора «Фiлiпс» долинав знайомий кожному британцевi рипливий голос прем’ер-мiнiстра лорда Чемберлена. Родина Робертс – батько, мати, двi дочки – спецiально увiмкнули радiо цiеi недiлi, 3 вересня 1939 року. Вони чекали на цей виступ i боялися його. «Учора, пiсля наради з французьким урядом, ми вирiшили надiслати нашому послу в Берлiнi iнструкцii…» – вiв далi лорд Чемберлен. – Що все це означае? Чому всi цi полiтики не можуть висловлюватися, як нормальнi люди? – спитала старша Мюрiел. – Тихiше! – прошипiла на сестру тринадцятирiчна Маргарет, збiльшуючи гучнiсть на радiоприймачi. – Якщо дехто не заважатиме, ми про все дiзнаемося. «Жодноi вiдповiдi ця нота у визначений термiн не отримала, тож Велика Британiя наразi перебувае у станi вiйни з Нiмеччиною», – якось особливо розгублено та байдуже сказав Чемберлен. Члени родини Робертсiв обмiнялися поглядами. Кожен почув те саме, що й iншi. Зрозумiти новину якось хибно було неможливо. Це – вiйна. У густiй тривожнiй тишi пролунав дзвiнкий голос Мюрiел: – Британцi завжди виграють у вiйнах, чи не так, тату? І цього разу нашi звитяжнi солдати швидко впораються з нiмецькою «коричневою чумою»! Батько поглянув на старшу дочку з-пiд окулярiв. Яка ж вона наiвна в своi сiмнадцять! – Любi моi дiвчатка! – Альфред Робертс говорив повiльно й вагомо, обережно шукаючи слова. – Усi ви, включаючи Меггi, вже досить дорослi. Тому я говоритиму вам правду – як я ii розумiю. Нiхто з нас не повинен припускати навiть тiнi сумнiву щодо того, хто переможе в цiй вiйнi. Тому що… тому що правда в нiй, безумовно, на нашому боцi. Ми не нападали, нiкого не захоплювали та нiкому не погрожували. На вiдмiну вiд Гiтлера, який, безумовно, е пересiчним злочинцем. Проте наш уряд у прагненнi добра та миру вже зробив низку хибних крокiв. Вiрогiдно, за цю полiтику «умиротворення» доведеться платити кожному з нас. Чим саме i як довго – знае тiльки Господь. Тому я мушу вас попередити – не очiкуйте швидкоi перемоги. Настав час, коли кожному доведеться бути мужнiм – навiть жiнкам. Слiд бути вимогливими до себе i весь час думати, як ми можемо зарадити нашiй краiнi, нашим солдатам, одне одному. Але ви повиннi знати – все, що я буду в змозi вдiяти для вас i вашоi безпеки – я зроблю. Альфред завершив свою промову i поглянув на годинника. Вiн упiймав себе на тому, що говорив, за влучним висловом Меггi, «спецiальним проповiдницьким голосом». Клятi нацисти – через них усе життя шкереберть. Ось уже: традицiйний недiльний похiд до церкви всiеi родини доведеться скасувати, i це вперше за багато рокiв! Адже зараз вiн потрiбний у мiськiй радi Грентема, де вiднедавна став депутатом. Мiстер Робертс, вiдверто кажучи, не так уже й щиро вiрив у повну перемогу своеi краiни. З таким урядом! Із цими шляхетними лордами, якi насправдi е жалюгiдними боягузами! Вiн був переконаний, що висмикнути Велику Британiю з теперiшнього болота може хiба що Черчилль – якби його запросили до уряду. І, зрозумiло, мае статися диво, в яке слiд вiрити, але на яке наiвно розраховувати в цiй ситуацii. Так, Грентем – маленьке мiстечко, i воно недосяжне для пiлотiв Люфтвафе, якщо вони лiтатимуть з континенту. Але що станеться, якщо почнеться наземний наступ? Мiсту слiд готуватися до оборони, сьогоднi, зараз! Потрiбно знайти тi величезнi рулони чорноi тканини, придбаноi торiк, органiзувати свiтломаскування… Юна Меггi наче вгадала його думки. – Тату, я можу стенографувати засiдання мiськоi ради, якщо ти дозволиш менi на ньому бути. Потiм, за його результатами, можна буде вiдразу розклеiти плакати в мiстi. Адже людям важливо знати не тiльки те, що почалася вiйна, а й що iм, жителям Грентема, слiд робити, чим вони можуть допомогти собi та iншим. І взагалi – записати це засiдання дуже важливо для iсторii, тож я вдягнуся… Рiшуче пiдiйшовши до дверей, Меггi раптом зупинилася та звернулася до матерi: – Мамо, гадаю, ти маеш дозволити менi вдягнути на засiдання мiськоi ради нову сукню. Ту саму, з зеленого оксамиту. Впевнена, що у складнi часи особливо важливо бути красивою – це дае людям надiю та надихае на боротьбу. І перш нiж батьки встигли заперечити, Маргарет вибiгла з кiмнати. Вона вирiшила почекати татка на розi бiля ятки «фiш-енд-чипс» – батьки, та й вона сама, любили цю традицiйну англiйську iжу. На вулицi Меггi побачила знайому продавчиню та кiлькох вiдвiдувачiв ii закладу. – Нам слiд не воювати з нiмцями, а домовлятися! Зрештою, вiйни потрiбнi тiльки урядам. А страждае хто? Простi люди, як ми з вами, що серед англiйцiв, що серед нiмцiв, – гарячкував молодик у робочiй куртцi та кепцi, розмахуючи шматком смаженоi трiски. – Принаймнi при Гiтлерi берлiнськi трамваi почали ходити за розкладом, – пiдтакнула жiнка, що стояла бiля каси. – Двi великi порцii картоплi, будь ласка. – І коли нiмецький уряд обiцяв людям, що наступного мiсяця в iхньому пайку буде на 50 грамiв масла бiльше, то виконував це! А в нас постiйно суцiльна криза! Роботу уднем зi свiчкою не знайдеш, хiба що за ламаний шеляг, – пiдтримала розмову власниця ятки. – Навiщо нам ця Польща, щоб ми ii захищали? Чим поляки кращi за чехiв, яких наш уряд вiдважно здав торiк? Нiмцi визнають нас, британцiв, повноцiнною нацiею. А повноцiнним нацiям варто об’еднуватися, а не воювати одна з одною. Хто нашi вороги? Банкiри-евреi та росiйськi комунiсти! Ось проти них слiд воювати цивiлiзованим краiнам, – подiлився думкою лiтнiй чоловiк з газетою. Меггi не могла повiрити власним вухам. Як?! Люди не вiрять у справедливiсть опору та готовi домовлятися з нацистськими злочинцями?! – Трамвай за розкладом i додатковий шматок на мiсяць – це, звiсно, важливо. Але хiба не менш важливим е життя дiвчини Едiт i ii батькiв? – голос Маргарет, а не дiвчинки Меггi задзвенiв над столиками, що стояли на вiдкритому майданчику. – Едiт? А хто це? – наввипередки запитали дорослi. – Моя сестра Мюрiел листувалася з еврейською дiвчиною з Австрii. Коли Гiтлер увiйшов до цiеi краiни – i увiйшов через мирне приеднання, а не вдерся, як зараз до Польщi, – батько Едiт просив ii прихистити. Вона мешкала у нас вдома кiлька мiсяцiв, доки не змогла виiхати до родичiв у Пiвденнiй Америцi. В останньому листi батько Едiт писав, що не знае, як розгортатимуться подii в Австрii, та дякував, що наша родина допомогла його доньцi. Вже деякий час листiв вiд нього не було. Боюся, «подii» в Австрii вже якось «розгорнулися», i, може, Едiт вже нiколи не побачить своiх татка з мамою. Тож давайте об’еднуватися з тими, хто це зробив! Голос Маргарет, що дзвенiв високими металевими нотками, раптом здригнувся i зiрвався. «Тiльки не плакати!» – подумала вона й широко-широко розплющила очi, щоб стримати сльози. Над столиками запанувала неприемна для всiх тиша. – От вже ця Меггi Робертс! Вона завжди сперечаеться! Непогано б вам, юна ледi, навчитися не втручатися в дорослi теми, на яких ви не знаетеся, – власниця ятки зробила вiдчайдушну спробу змiнити тему. – Юна ледi розумiе набагато бiльше за дiвчат ii вiку. Та й за деяких дорослих, мiж iншим, – зауважила мовчазна вродлива дiвчина, що пила чай з молоком. – Не слухайте iх i не вважайте, що всi англiйцi думають так само! Я, наприклад, абсолютно згодна з вами, а не з ними! І моi батьки, i друзi теж! – з викликом сказала вона i раптом обiрвала сама себе. – О, здаеться я забула назвати себе – Джудi Кемпбелл. Я дочка мiстера Кемпбелла, власника всiх трьох кiнотеатрiв нашого мiста – напевне ви знаете кожен. А ви, як я розумiю, Маргарет Робертс, дочка власника продуктових крамниць? – усмiхнулася дiвчина. Меггi не очiкувала такоi авторитетноi пiдтримки, але не розгубилася. – Дуже приемно познайомитися, Джудiт. Я справдi дочка власникiв магазину на Норт-Парейд, мене звати Маргарет. Але до кiнотеатрiв я не ходжу – батьки вважають цю розвагу не вартою уваги, i я з ними згодна. Читати книжки набагато цiкавiше, вони змушують думати. А кiно – як на мене, воно примiтивне, – самовдоволено заявила дiвчинка. – Якщо вам не дозволяють його дивитися – як ви можете про нього судити? Я тiльки акторка-початкiвець, але вже помiтила: кожен бачить у фiльмах те, що здатний побачити. Взяти, наприклад, комедii Чарлi Чаплiна. Деякi глядачi лише глузують з його чергового падiння, а iншi замислюються про суть тоталiтарноi влади, коли вiн пародiюе ненависного вам Гiтлера, – промовила Джудiт. Мабуть, уперше за рiк Меггi прикусила свого гострого язичка. Їй було дуже нiяково та соромно – за свою гарячковiсть, за категоричнiсть. Але вона не звикла здаватися – принаймнi так швидко. – Я бачила афiшi фiльму, про який ви кажете. Як на мене, вiн видаеться дурним. Хоча iнодi, якщо чесно, я хотiла би подивитися кiно. Хоча б для того, щоб скласти власну думку про стрiчки, якими захоплюються моi однокласницi. – Повiрте, якби ви побачили цей фiльм – то не розчарувалися б. Я вас запрошую, – i перш нiж Меггi встигла заперечити, Джудiт повела далi: – А батьки вам дозволять – обидва наших батька – члени мiськоi ради, тож знають один одного. До речi, з вашими зовнiшнiми даними й темпераментом з вас теж могла б вийти непогана акторка… А ось i мiстер Робертс – як доречно! Меггi познайомила батька з новою подругою, i вони разом пiшли до будiвлi мерii. Дорогою Джудiт весело торохкотiла й невимушено зауважила, що непогано б його родинi вiдвiдати один з кiнотеатрiв, що належать ii батьковi. Меггi при цьому вiдвернулася. Наскiльки б Альфред Робертс не був заглиблений у своi думки, вiн помiтив, як зажеврiли щоки його дочки, й одразу все зрозумiв. Коли вони лишилися з Меггi наодинцi, татко сказав iй: – Доню, я не проти того, щоб ти дивилася кiно. Ти просто маеш розумiти, що iснують бiльш гiднi iнтелектуальнi види дозвiлля. Читання, наприклад, музика, спорт – це творчi заняття, якi вимагають певних зусиль вiд самоi тебе, а не просто «поглинання» готового продукту. У багатьох фiльмах пiд виглядом реальностi показують красиву казку, а жити ми мусимо тут i зараз. Але я бачу, що ти – серйозна дiвчинка, яка вже багато чого усвiдомлюе. Сьогоднi ти пiдтвердила це. Я згоден з тим, що ти сказала, коли просила маму дозволити тобi вдягнути нову сукню. Пiд час вiйни слiд дозволяти собi маленькi радощi – трохи бiльшi, нiж у добрi часи. – Тож я можу пiти до кiнотеатру? – прямо спитала Меггi. – Якщо в тебе з’являться новi iнтереси та новi гiднi друзi – я буду радий. Якщо Джудiт чи ii батьки запросять тебе до них у гостi чи до кiнотеатру – не заперечуватиму. Не думав, що скажу це так швидко, та ще й у перший день вiйни, але незабаром тобi, пташко, доведеться вилiтати з батькiвського гнiзда. Боюся, для моеi Меггi Грентем стае затiсним. Запитання i завдання 1. Як звали прем’ер-мiнiстра Великоi Британii, що оголосив про початок вiйни з Нiмеччиною, i кого на його мiсцi хотiв бачити Альфред Робертс? 2. Якi аргументи висували противники вiйни й чому вони вважали, що урядам треба «домовлятися»? 3. Як ти гадаеш, ким за нацiональнiстю була дiвчинка Едiт з Австрii, про яку згадала Меггi пiд час суперечки? Чому Едiт довелося тiкати з краiни пiсля мирного й добровiльного приеднання (аншлюсу) Австрii до Рейху (Нiмеччини)? Найкращий подарунок до повнолiття: день, коли збулася найзаповiтнiша мрiя Маргарет (12 жовтня 1943 року) – Маргарет, якщо хочете, можу дозволити вам завтра не приходити до школи, – сказала мiс Гiлiс, директорка школи для дiвчаток. – Але чому? Я щось неправильно зробила? – здивувалася Меггi. – Думаю, на день народження ви маете право хоча б поспати досхочу. І вiдсвяткувати повнолiття зi своею сiм’ею. Я вже знайшла вам замiну на завтра, – заспокоiла Меггi директорка. – Дуже дякую! Але я все одно довго не спатиму – краще почергую у вiйськовiй iдальнi, – вiдповiла Меггi. – Ви встигаете працювати на громадських роботах? – здивувалася мiс Гiлiс. – Так, тричi на тиждень. Працюю у вiйськовiй частинi. Це найбiльше, що менi дозволив батько. Стiльки разiв просила його брати мене на чергування з протиповiтряноi оборони або на розчищення зруйнованих будiвель… Але вiн вiдказував, що це не заняття для дiвчини. А ось в iдальнi працювати дозволив, – вiдповiла Меггi. – Ви вже знайшли симпатичного пiлота, який подобаеться вам i якому подобаетеся ви? – з усмiшкою поцiкавилася директорка. – Про що ви? Звiсно, нi! – обурено вiдповiла Меггi. – Якщо я мала хоч трохи часу в перервах мiж миттям посуду та чищенням картоплi, то я латину вчила! Згадка про вивчення латини неприемно збентежила i директорку, i саму Меггi. Як прикро, що колись найстараннiша учениця школи так i не отримала стипендii для вивчення хiмii в Оксфордi! Мiс Гiлiс доклала всiх зусиль, щоб допомогти Меггi. Навiть знайшла iй вчителя латини у школi для хлопчикiв – «ii» дiвчатка не вивчали давньоi мови, а для вступу до Оксфорду вона була необхiдною. Директорка була впевнена в блискучому майбутньому Маргарет – i тут таке розчарування, вiдразу на першому кроцi! Мiс Гiлiс запропонувала своiй випускницi роботу в колишнiй школi. Але що вона могла запропонувати дiвчинi без вищоi освiти, крiм роботи «старшоi ученицi», яка повинна пiдтримувати дисциплiну в класах i допомагати вчителям? Усi спроби мiс Гiлiс переконати Меггi подати документи до хiмiчного факультету iншого унiверситету, наприклад мiсцевого, де обдарована дiвчина легко отримала би стипендiю, наражалися на кам’яну стiну. «Або я вчитимуся в Сомервiльському коледжi Оксфорду або не вступатиму до унiверситету взагалi», – незмiнно вiдповiдала Меггi. – Вирiшуйте самi, що робитимете завтра. Вважайте ваш позачерговий вихiдний моiм подарунком. Адже зараз, пiд час вiйни, робити приемне одне одному складно, але необхiдно. Я впевнена, ви знайдете, чим корисним себе зайняти. До зустрiчi пiслязавтра, в четвер, i щасливого дня народження! – сказала мiс Гiлiс. – Неодмiнно! Дякую i до побачення! – вiдповiла Меггi, помахавши рукою. Цiеi митi вона навiть не могла собi уявити, що це останнiй день ii роботи в школi. Ще до того, як Маргарет Робертс ляже спати, ii плани на майбутне зазнають радикальних змiн. Меггi поверталася додому. Шлях був неблизьким – сорок хвилин швидким кроком i майже година спокiйним. Сьогоднi ввечерi мiс Робертс зовсiм не хотiла поспiшати – тим паче, що з’явилася така чудова можливiсть хоч трохи виспатися. Вона завiтала до iдальнi вiйськовоi частини та попередила приятельку, яка чергувала, що завтра може стати до роботи ранiше, в обiд. Та розповiла Меггi, що сьогоднi з фронтiв надiйшли добрi новини. – Червона армiя остаточно витiснила нiмцiв з Криму. Вона розвивае успiшний наступ у Схiднiй Бiлорусi, пiвденнiше захопила кiлька плацдармiв на правому березi великоi рiчки Днiпро. Португалiя надала британцям i американцям можливiсть створити бази на Азорських островах. Там розташують нашу вiйськово-морську авiацiю та флот, – майже дослiвно процитувала приятелька заголовки газет. – Кажуть, ось-ось Італiя оголосить вiйну Нiмеччинi. Пiсля прориву вiйськ союзникiв у «м’якому пiдчерев’i Європи», як каже про Італiю Черчилль, нiчого iншого iй не залишаеться, – зазначила Маргарет. Дiвчата попрощалися, i Меггi продовжила свiй шлях. За кiлька кварталiв вiд дому вона зупинилася, щоби подивитися на будiвельнi роботи з вiдновлення зруйнованих будинкiв; хоча в осiнньому Грентемi вже сутенiло, в одному з них крили дах, а в iншому вставляли вiкна. «Певно, жителi цiеi вулицi зустрiнуть Рiздво вже вдома», – подумала вона. Минаючи Хароубай Роуд, дiвчина звернула увагу на метушню бiля будинку, де базувалося командування П’ятоi групи бомбардувальникiв. Егеж, так i е – подали машину з вимкненими фарами, i Меггi одразу впiзнала пiдтягнену фiгуру, що сiла в авто. Це був командир пiлотiв, майор Гай Гiбсон, якого кiлька разiв запрошував на вечерю Альфред Робертс. «Слiд сказати вдома, що майор поiхав дорогою на пiвдень. А якщо його навiть викликали до Лондона для нагородження? Нарештi заслуги цього героя належно оцiнять! А раптом йому видадуть секретне завдання? І ось просто зараз тривае пiдготовка до вiдкриття другого фронту десь у Францii? Треба термiново запитати у тата, що вiн про це думае!» – подумала Меггi, рiшучо прямуючи додому. За два квартали вона порiвнялася з лiтнiм листоношею. – Доброго вечора, мiстере Батлер! Пiзно ви доправляете сьогоднiшню ранкову пошту! Чи це вже завтрашня? – пожартувала дiвчина й поспiшила далi. – На вашому мiсцi, Меггi Робертс, я не став би iронiзувати. Мiж iншим, я маю телеграму i для вас, – вiдповiв листоноша. – Телеграму – менi? Ви не помилилися? – брови дiвчини аж злетiли вiд подиву. – Королiвська пошта Великоi Британii не помиляеться. Навiть пiд час военних дiй, – помахав телеграмою мiстер Батлер. – Але вiд кого? Так цiкаво! Будь ласка, дайте телеграму! – попросила Меггi. – Вже темно, i ви все одно нiчого не прочитаете. До того ж я не можу вiддати пошту тут – необхiдно, щоб хтось дорослий поставив пiдпис у журналi. А замiсть неповнолiтнiх пiдписи ставлять iхнi батьки, тож телеграму я вiддам вам тiльки у присутностi мами чи тата, – вiдрiзав листоноша. – Менi завтра вже 18! І я дуже хвилююся: моя сестра Мюрiел працюе у Бiрмiнгемi в ортопедичному шпиталi. А мiсто так часто бомблять! – голос Маргарет був сповнений вiдчаю вiд думки, що раптом майнула в головi. – Вiтаю вас iз завтрашнiм днем народження, але телеграма прийшла сьогоднi. Я не порушуватиму iнструкцii i не легковажитиму роботою. Але можу вам сказати, що вона не з Бiрмiнгема i не вiд вашоi сестри. Ідiть додому й чекайте – пошти для ваших сусiдiв небагато, i за чверть години я буду у вас. І лiтнiй листоноша почув тiльки цокання пiдборiв, що розчинилися в темрявi. – Тату, мамо! Телеграма! – почули вигук молодшоi дочки Альфред i Беатрiс Робертс, якi мирно пили чай в iдальнi. – Яка телеграма? Вiд Мюрiел? – запитала Беатрiс захекану доньку. – Нi! Телеграма прийшла менi, та вона не з Бiрмiнгема. Я зустрiла нашого листоношу – вiн повiдомив мене про телеграму, запевнивши, що вона не вiд Мюрiел. А вiд кого, не сказав… Зараз вiн буде тут, каже, хтось iз вас мае розписатися, – торохкотiла Меггi. – Цiкаво, хто це вiдправляе Меггi телеграми. Може хтось iз вiйськовоi частини? – вирiшив подражнити дочку завжди незворушний батько. – О, i ви туди, куди й iншi! Я цими дурницями не цiкавлюся, – вiдповiла Меггi занадто обурено. – Не бачу нiчого поганого в тому, аби дiвчина, якiй, мiж iншим, завтра 18, цiкавилася нашими героями-пiлотами. У твоiй розважливiй поведiнцi я бiльш нiж упевнений. До речi, а хто цi «iншi», про яких ти говориш? – поцiкавився Альфред. – Ну, наприклад, мiс Гiлiс… Вона теж чогось натякала на щось подiбне. До речi, вона дозволила завтра взяти вихiдний з нагоди дня народження. Тож я зайшла дорогою в iдальню – попередити, що завтра готова вийти ранiше, на обiд. А ще я бачила, як майор Гiбсон сiв у машину й поiхав на пiвдень. Як думаеш, навiщо? – запитала Меггi. – А ти стверджуеш, що пiлоти тебе не цiкавлять. І до iдальнi поспiшаеш, i кожний крок майора пильнуеш, – тато продовжував вiдпускати шпильки в бiк занадто збудженоi дочки. – Ти, Альфреде, змушуеш Меггi виправдовуватися невiдомо за що, – сказала Беатрiс, дивлячись у вiкно. – А ось i мiстер Батлер – пiду вiдчиню. – І я з тобою! Це моя телеграма! І Меггi стрiмголов помчала вниз, випереджаючи матiр. Альфред чув, як вона стрибала через двi сходинки. Дзвiнка не було, i вiн вирiшив, що його дочка встигла вiдчинити дверi просто перед самiсiньким носом неквапливого листоношi. Альфред узяв на камiнi люльку й довго нишпорив по кишенях, шукаючи сiрники – як раптом побачив навпроти блискучi очi Маргарет. – Мене… Взяли… Ось… Зарахували… – тiльки й змогла вимовити вона i раптом розридалася. Увiйшовши до кiмнати, Беатрiс витягнула з пальцiв доньки телеграму, розгорнула ii. «Шановна мiс Робертс! Один зi студентiв, який вступив на перший курс коледжу Сомервiль, Оксфорд, вирiшив вiдмовитися вiд подальшого навчання. Адмiнiстрацiя коледжу пропонуе звiльнене ним мiсце та стипендiю на вивчення хiмii вам, оскiльки саме ваше iм’я було першим зi списку “пiд рискою”. Просимо повiдомити нас про свое рiшення у триденний термiн. З повагою, секретар коледжу Сомервiль, Оксфорд», – розгублено прочитала Беатрiс. Мiстер Робертс був радий новинi чи не бiльше за дочку. Лише подумати – те, про що вiн мрiяв у юностi та чого не мiг собi дозволити навiть у найсмiливiших мрiях, – сталося! Недарма вiн, вiдмовляючи собi в багатьох речах, робив усе можливе та неможливе, аби обожнювана ним Меггi отримала освiту… Але як це – вона, його дiвчинка, що досi стрибае через двi сходинки, поiде вiд них, буде там зовсiм сама? – Тату, мамо, ви мене вiдпустите? – крiзь сльози запитала Меггi. – Я нiчого так не хочу, як навчатися в Оксфордi! Я докладатиму всiх зусиль! – Так, Меггi. Вiдпустимо. Я зараз пiду на пошту – спробую ще до закриття вiдправити телеграму до Оксфорду. А потiм зайду на станцiю, вiзьму квитки, – заспокоiв дочку мiстер Робертс. – Татку, дякую! – зойкнула Меггi, повиснувши на татковiй шиi. – А коли я поiду? – Заспокойся, не проти ночi, ясна рiч. Але заняття вже почалися, тож слiд поквапитися. Сьогоднi вiвторок, завтра середа i твiй день народження… Де ж моi окуляри? Ага! Ось вони, у кишенi жилета… Хоч завтра твое свято й вихiдний – пiдеш зранку до школи й попросиш звiльнити тебе. Певен, мiс Гiлiс, коли дiзнаеться новину, дасть тобi розрахунок дуже швидко. Потiм сходиш до iдальнi – якщо не знайдеш замiни, мусиш вiдпрацювати завтра останнiй день. Я спробую взяти квитки на четвер, щоб ми мали п’ятницю для оформлення всiх документiв i вихiднi на пошук житла, – мiстер Робертс говорив, одночасно взуваючись i сунучи руки в рукави пальта. Уже вiдчинивши дверi, вiн узяв у Маргарет парасольку i раптом поцiлував ii в макiвку: – Меггi, доню, вибач! Я, здаеться, навiть не привiтав тебе! Ти на це заслуговуеш – як нiхто iнший! І вже вiдвернувшись, пробелькотiв собi пiд нiс: – Це ж треба, моя маленька Меггi – студентка Оксфорду! Тепер я просто зобов’язаний стати мером на наступних виборах! Запитання i завдання 1. Де i ким працювала Маргарет, перш нiж стала студенткою Оксфорду? 2. Який необхiдний для вступу предмет, що його не було в шкiльнiй програмi, Маргарет вивчила самостiйно? 3. Як ти гадаеш, чому Маргарет так заiнтригувала поiздка знайомого офiцера й чому вона вiдбувалася в умовах секретностi? Пiдказка: якщо маеш сумнiви щодо своеi вiдповiдi, погугли фразу «вiдкриття другого фронту». Мрii та плани: день, коли було вгадано таемнi думки студентки-хiмiка (26 червня 1946 року) «Як вiн наважився! Як вiн мiг! Слiд було пожартувати, а я… Нi, не можна, не можна бути такою вiдвертою з чоловiками!» – думка думку побивала в головi Меггi. Вона пiдiйшла до невеликого дзеркала, що висiло в коридорi оксфордського помешкання, яке вона орендувала разом iз двома iншими студентками i де, як iй здалося, нiкого не було. У дзеркалi мiс Робертс, студентка хiмiчного факультету, виявила миловидну кучеряву двадцятирiчну дiвчину в синьо-бiлiй сукнi. «Таких дiвчат сотнi, якщо не тисячi в Англii… Вони вчаться, працюють, танцюють, зустрiчаються з хлопцями, розглядають вiтрини магазинiв. Їм цiкаво, вони видаються цiлком щасливими й задоволеними. Чому ж я, схожа на них, прагну зовсiм iншого? Може, зi мною щось не так?» – думала Меггi, ще пильнiше розглядаючи власне вiдображення. Вона поставила перед собою дерев’яний ящик – той, у якому мама вiдправляла iй тiстечка для благодiйного вечора, наступила на нього… – А тепер зi своею доповiддю виступить мiс Робертс, член парламенту вiд Консервативноi партii! – урочисто промовила Меггi змiненим «чоловiчим» голосом. Трохи защiпивши ззаду занадто пишну, як для англiйського парламенту, спiдницю, вона видерлася на ящик з-пiд тiстечок i почала свою промову: – Ледi та джентльмени! Мою сьогоднiшню доповiдь присвячено результатам так званоi боротьби з безробiттям, яку провадить наш уряд, що складаеться, як ви знаете, переважно з лейбористiв. Вивчивши статистичнi данi останнього року, я виявила, що, попри скорочення кiлькостi безробiтних, багато з них працюють не за фахом. Особливо це стосуеться працевлаштування колишнiх солдатiв i офiцерiв, якi мусять братися за поденну неквалiфiковану роботу. Водночас зростае кiлькiсть тих, хто не докладае жодних зусиль для пошуку навiть такоi роботи, оскiльки продовольчий пайок гарантований iм державою. А уряд оприлюднюе оптимiстичнi звiти, як той, з яким вас познайомив попереднiй доповiдач… «Утiм, нi, це не пiде. Це нудно. І мiсiс Гейтхаус мене розкритикувала би. Я говорю занадто книжно – так не можна. Слiд розповiсти iсторiю… Але як це зробити? Яка iсторiя чи випадок змусять усiх цих пихатих лордiв слухати мене?» – подумала Меггi. І раптом iй спала на думку iдея. – Учора я виступала на мiтингу. Пiсля виступу до мене пiдiйшов лiтнiй чоловiк, схожий… так, схожий на мого батька. Я добре запам’ятала, що сказав менi цей чоловiк: «Я завжди жив на власнi кошти й багато в чому себе обмежував. Саме тому змiг зiбрати трохи грошей на старiсть. І тепер саме менi держава вiдмовляе у допомозi. Але ж якби я прогуляв усi цi заощадження – уряд менi допомiг би!» У цих словах, панове, – вся несправедлива суть тiеi «соцiальноi держави», яку щосили створюють лейбористи. Вони стверджують, що виборюють право на гiдне життя «маленькоi людини», i тому дають iй дотацii. Але ж грошi на соцiальну допомогу вони беруть не так у мiльйонерiв, яких завжди бракуе, як у цього лiтнього чоловiка, який усе життя працював i сплачував податки! Чому той, хто тринькав, жив невiдповiдно до статкiв, звик розраховувати на когось, мусить мати той самий рiвень життя, що й вiдповiдальний громадянин, здатний подбати про себе i своiх рiдних? Лейбористи хочуть, щоб усi жили однаково. Але вони замовчують кiнець цiеi фрази. Їм варто чесно сказати: «Ми хочемо, щоби всi жили однаково бiдно!» А ми, консерватори, прагнемо, щоб тi люди, якi старанно працюють, могли собi дозволити жити добре. Інша частина суспiльства мае бути забезпеченою мiнiмальними благами, якi дозволять не опуститися до злочинiв, якi кояться через бiднiсть. Але водночас, цей мiнiмум мусить стати стимулом до того, щоб люди захотiли пiти працювати й полiпшувати свiй матерiальний стан. Соцiальна допомога не повинна бути вигiднiшою за працю. Можливо, з погляду соцiальноi держави це неправильно. Але з точки зору чесноi людини – це лише справедливо! – i, захопившись, Меггi тупнула ногою. Фанерний ящичок, на якому вона стояла, раптом трiснув, i дiвчина опинилася долi. «Слава Богу, панчохи цiлi… Так, мiсiс Гейтхаус схвалила б початок, але розкритикувала би занадто темпераментний кiнець. Менi варто навчитися стримувати емоцii», – подумала дiвчина. Вiдчинилися дверi, й на порозi однiеi з кiмнат у нiчнiй сорочцi постала заспана Роуз, одна iз сусiдок Меггi. – Що за галас? У нас завтра iспит, треба спати… О, а чому ти сидиш на пiдлозi? Ти не забилася? – чуйно запитала вона. – А це наша Меггi виступала в парламентi, а пiд нею впала трибуна, – глузливо прокоментувала друга сусiдка Доротi, вiдкриваючи дверi своеi кiмнати. Усвiдомивши, що ii пiдслуховували, Меггi вiдчула себе вiдвертою дурепою. Щоб нiхто цього не помiтив, вона особливо старанно почала збирати уламки розтрощеного ящика. А Доротi продовжила брати ii на кпини: – Я впевнена, Меггi, що тобi краще бути не якимось там пересiчним членом парламенту, а цiлим лордом, тобто ледi-канцлером! – Чому саме? – запитала Меггi, щосили зображуючи байдужiсть. – А падiння буде не таким гучним! Адже лорд-канцлер уже багато столiть сидить на мiшку з вовною! – вiд власного жарту Доротi зайшлася смiхом. Роуз узяла Меггi за руку: – Ходiмо до мене в кiмнату. Не зважай не неi. – Але в нас iспит у мiс Ходжкiн! Нас чекае структура пенiцилiну та грамiцидин В… – Меггi, ти достатньо знаеш про них. І мiс Ходжкiн теж знае, що ти знаеш. Недарма вона стала кураторкою твого з Герхардом Шмiдтом дослiдницького проекту. Менi, наприклад, вона вiдмовила, для неi моя робота надто примiтивна. – Але i тобi складати iспит! – Та викручуся якось, не вперше! Ходiмо, розповiси, як минула твоя вечiрка. Чи ти познайомилася з цiкавим хлопцем? О, я бачу, ти зашарiлася! Хочу дiзнатися усi подробицi! – Роуз потягла сусiдку за рукав до своеi кiмнати та щiльно зачинила дверi просто перед носом Доротi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kostyuchenko_-rina/margaret-tetcher