Нiма
Юлiя Гук


Тасiта Степ – пiддослiдна. Бо ким ще може почуватися в цьому свiтi загнана в глухий кут творча натура? Маленьке пiддослiдне мишеня, що лише якимось дивом тримаеться за життя, адже й у смертi не бачить сенсу. Наче за iронiею долi, колишня художниця стае до роботи у фiрмi з працевлаштування: скiльки ж iх навколо – талановитих, але бездiяльних та нерiшучих? І що вона вiдчувае до них – спiвчуття чи зневагу? Тому й не одразу дiвчина зрозумiе, навiщо нею став так опiкуватися вуличний музикант Жар. Допомога по господарству в обмiн на секс – так почалися iхнi стосунки. Та якось зернята добра проростуть у серцi Тасiти, i Жар повернеться, щоб розповiсти iй свою iсторiю…





Юлiя Гук

Нiма




ПСИХОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ.


ПІДДОСЛІДНА: ТАСІТА СТЕП




5.01


Тасiта – мiй пiддослiдний щур, моя святкова iграшка, мiй експериментальний кролик, мое навчання.

Сьогоднi пiддослiдна почуваеться значно краще. Вона вже близько тижня не виходить на вулицю. Гадаю: тiкае вiд реальностi. Увесь час спить i дивиться дурнуватi серiали онлайн (знаете, такi комедiйнi 30-хвилиннi вiдрiзки про справжне життя вигаданих людей). Вона неймовiрно боiться думати. Бо в ii мисливiй головi, окрiм розуму, живуть психологiчнi розлади. Саме через це я мешкаю разом з нею.

О дванадцятiй дня ii будить мобiльний. Прокинувшись, Тася ще довго думае, чи знiмати iй слухавку. Уставати не хочеться. Розплющення очей викликае депресiю, пригнiчення, iнколи – ненависть i агресiю. Чому? Тому що перше, що доводиться бачити, незавершенi полотна. Уявiть, нежила кiмната: анi шпалер, анi фiранок, анi шафи. Тiльки диван, запилена люстра, ноутбук з довгим шнуром, який змiiться попiд полотнами, розставленими в кутках. Незавершенi полотна… Мабуть, саме вони мучать ii найбiльше, нагадуючи про нереалiзованiсть.

Вона виставляе руку з-пiд теплоi ковдри й намацуе телефон бiля лiжка. Узявши його, неохоче розкривае обличчя. Розплющуе одне око, щоб побачити номер. Телефонують батьки. Пiсля секундних роздумiв усе ж вирiшуе вiдповiсти – батьки запрошують на гостину.

Тася збираеться, наче вона геть не жiнка. Ну не може жiнка витрачати на збори всього десять хвилин! На виходi зустрiчаемось очима: спухле обвiтрене обличчя з поспiхом нанесеним яскравим макiяжем, матово-червонi губи, обведенi чорним очi. Страшнi в неi очi, навiть менi якось боязко в них дивитися.

Їi зовнiшнiсть просто волае про сексуальну невдоволенiсть i бажання бути помiченою. Але вона пояснюе все по-iншому, згадуючи i панк-гурт, i творчий потенцiал, i вираження власноi iндивiдуальностi.

На вiдходi настрiй стабiльний. Не гарний, але й не поганий.

Поки йде по важкому мокрому снiговi, грузнучи й пробиваючись крiзь нього, Тасiта думае про власне призначення. До нього так само важко добиратися, як зараз брести по грузькому снiгу. Заздрiсники, причепи, невiри облiплюють, немов снiг, роблячи кожен крок важенним… Снiг б’е в обличчя, залiплюе очi. Збивае з нiг вiтер. А чи не так збивають ii зi шляху власнi виправдання, коли нiчого не хочеться робити. А заслiплення перед майбутнiм, а страхи – вони такi ж перепони, як цi затвердiлi вiд холоду кучугури, через якi доводиться перебиратися.

І тiльки iй вирiшувати, чи зупинитися серед хуртовини, дозволити дрiбним снiжинкам зробити з неi кокон, загорнути в сувiй бiлого непочатого й нiким не торканого полотна, поховати ii мрii, чи роздерти бiлу пелену порухом i продовжити свiй шлях через кучугури.

– Якби мрii здiйснювалися легко, до них було б нецiкаво йти.

Вона втираеться мокрою рукавичкою.

– Та й чи матимеш задоволення, отримавши те, чого прагнеш, не докладаючи зусиль?

Важко переступае через велику купу снiгу.

– І чи виростеш у власних очах, не зробивши нiчого вагомого?

Пiсля навiдування батькiв завжди вiдбуваеться «напад темряви» (так я його називаю). Пiд час нього вона немов починае гнити зсередини… Їй складно лишатися на самотi. Такоi митi вона п’е пиво чи вино, шукае знайомих людей i тiкае вiд них. Складно описати цей стан. Їi нiби затягуе якийсь чорторий. Я часто уявляю ii внутрiшнiй свiт. Я впевнена, що там нависла iмла, снують страшнi химернi думки й живуть мерцi – кострубатi монстри, що гниють i заражують тлiном усе ii ество. Я уявляю, як вони туляться своiми головами (з порожнiх очниць яких визирають тлустi черви) до ii думок, i тi покриваються слизом та струпами. Я уявляю, як цi монстри лiзуть ii стравоходом угору, до рота. І тодi вона прагне скинути iх донизу, заливаючи в себе дешевий портвейн. Тася часто говорить про цей стан. Каже, що такоi митi iй здаеться, нiби хтось тягне ii за горло всередину. І коли це починаеться, вона спалахуе ненавистю та злобою. Деколи сльозами беззахисностi. Їй хочеться знайти прихисток чи сховок. Щоб хтось обiгрiв ii, зазирнув туди, усередину неi, хоч яким би страшним не було ii нутро. І водночас iй нiхто не потрiбен. Вона нiкого не хоче туди пускати. Їi душа оточена сталевою огорожею й замiнованим полем, де кнопка спуску – ii свiдомiсть.

Увечерi дозволяю iй випити трохи пива. Вона все одно не п’янiе вiд нього, але хоч трохи заспокоюеться.

Тася ще довго не може заснути (останнiм часом iй складно не лише прокидатися, але й засинати). Вона боiться звукiв, що втихають. Боiться тiней, електричного чайника, який iнколи вмикаеться сам собою посеред ночi. А найбiльше боiться залишитися наодинцi. У такi моменти внутрiшня темрява поглинае ii сутнiсть i вона мимохiть задумуеться про власне призначення, про друзiв, батькiв, колишнi стосунки з чоловiками та жiнками, про помилки, що iх вона встигла накоiти. А найбiльше – про своi полотна, до яких вона завжди повертаеться спиною. Тасiта почуваеться нереалiзованою, безталанною, безхребетною… ледацюгою. А потiм, перед самим сном, вiдбуваеться найстрашнiше.

Коли сон починае ii поглинати (цей момент вона чiтко вiдчувае), вона готова кинути все: мрii, iдеали, моральнi принципи. Для неi зникае сенс усього, чого бажала, чого прагнула, над чим працювала, чому була вiддана.




6.01


Сьогоднi особливий i важливий день. Не через те що Рiздво (пiддослiдна не вiрить анi в щось, анi в когось).

Колись ii дуже турбувало питання смертi. Вона витратила чимало часу, щоб збагнути, що ж станеться з ii внутрiшнiм свiтом пiсля того, як припинить функцiонувати тiло. Єдиною прийнятною версiею iй здалася реiнкарнацiя. Складно було повiрити в те, що життя вимiрюеться лише кiлькома десятками рокiв. Звiсно, не хотiлося, щоб на цьому все закiнчувалося…

Усупереч таким прогресивним думкам, Тася завжди святкуе Рiздво з батьками. Їй подобаеться романтика свята, вогники свiчок, запрошування предкiв на Святу вечерю, материнi молитви, кутя, смачнi страви. У дитинствi на Рiздво вона вiдчувала себе причетною до чогось мiстичного, химерного, фантастичного й незбагненного. Тодi вона вiрила, що всi родичi, яких вона знала, i тi, кого не бачила нiколи, справдi залiтали через вiдчинене вiкно й вечеряли разом з нею…

Тiльки зараз подумала: а може, iй бракуе вiри? Може, у ii життi просто немае чудес? Люди, якi мають вiру, по-своему щасливi. У неi ж не було любовi навiть до батькiв. Так, вона поважала iх, почувалася вдячною, але водночас абсолютно вiдчуженою.

До батькiв Тасiта приiхала в поганому настроi. Дорогою вона весь час згадувала сон. Але вiн не хотiв вивергатися з надр забуття. Тася спромоглася пригадати тiльки, що вiн був дуже приемний i теплий.

Батьки, як завше, радо зустрiчають ii. Запалюють свiчки й сiдають до столу. Мати урочисто проказуе слова молитов. Батько притискае долонi одна до одноi i мовчить. З виразу його обличчя видно, що вiн хоче якнайшвидше попоiсти й сiсти за комп’ютер. Тася насмiшкувато поглядае на матiр: дiвчина вже два роки не носить на шиi хрестика.

Швидко мiж Тасiтою й батьком спалахуе сварка. Дiвчина домагаеться взаеморозумiння. Прагне пояснити, чому в неi рванi джинси, чому все ще не знайшла роботу, чому не мае дiтей i чому вкрай рiдко прибираеться в хатi. Я вiдчуваю, нi, я бачу, як внутрiшнiй, огидний, злий, знавiснiлий монстр лiзе через горлянку Тасiти й намагаеться дотягнутися до батька.

– Я хотiв би, щоб твоя суть збiгалася з твоiм iменем! – спересердя волае батько й вискакуе з-за столу.

Цiкаво, що то за iм’я? Латина? Чи грека? Повернемося додому – обов’язково пошукаю в словнику…

Химерний монстр Тасiти раптово зриваеться з язика й котиться назад. Замiсть гнiву ii пронизуе бiль. Важезний бiль. Ясна рiч, адже людина, яка повинна як нiхто розумiти, називае ii ненормальною… Тут будь-хто втратить рiвновагу.

Тася мовчки прибирае зi столу. Мати спiвчутливо дивиться на неi. Ловить дiвчину на кухнi й обiймае. І тут… я бачу те, чого ще нiколи не бачила. Тася плаче! Жодного разу я не бачила, як вона плаче.

– У мене нiчого не виходить… Я нi до чого не здатна. Навiть там, де вважаю себе майстром. Я терпiти не можу людей… Я не маю жодного знайомого, хто хоча б частково мене розумiв… Я не знаю людей мого розумового рiвня… Я нiколи не закiнчую полотна… Менi так самотньо… Я нiколи не закiнчу тi клятi полотна!

Сльози безперервно течуть ii обличчям, котяться по шиi, губляться в комiрi ii сорочки. А вона все говорить i говорить.

Це було вперше, коли вона комусь щось говорила. Окрiм мене. Менi можна нiчого не говорити. Я й так усе розумiю.

Психологiчний стан стабiлiзовано. Пiддослiдна налаштована змiнити себе, свое життя.

Цiкаво, на скiльки ii вистачить?




7.01


Їi ранок починаеться о третiй годинi дня.

Тася встае з лiжка тiльки тому, що бачить годинник i лякаеться втраченого часу.

Кожен ii день починаеться думкою, що от сьогоднi вона точно вiзьметься за малювання. Саме сьогоднi з-пiд ii пера народиться художнiй шедевр. З’явиться картина настiльки вiдмiнна вiд решти вiдомих полотен, що критики заговорять про новий жанр, новий iдеал, новий усесвiт. Вона переконана, що це станеться саме сьогоднi. Тож, з’iвши пару канапок, заходить до кiмнати поступом переможницi. А тут погляд ковзае по недомальованих «шедеврах», а потiм зупиняеться на ноутбуку. Я просто бачу, як спалахуе думка: «Лише пару серiй – i стану до роботи. Кiно потрiбне, щоб налаштуватися…». І ii горда постава зминаеться, скоцюрблюеться перед вiртуальним свiтом.

А вона ж усе ще думае, що ввечерi продовжить одну з робiт. Просто iй потрiбен час… Ну зовсiм трошки часу для налаштування.

«Я тiльки-но прокинулась. Не можна отак одразу поринати в роботу, за яку вже давно не бралася? Тiльки двi серii…» – переконуе вона себе.

Я знаю такi балачки. Увечерi, коли опам’ятаеться, скаже, що починати щось уже пiзно. Так i просидить за ноутбуком до ранку, сьорбаючи з пляшечки пиво.

Четверта ранку. Мiцно стуленi повiки.

«Завтра. Тобто вже сьогоднi… зранку встану й вiдразу почну працювати…» – подумки заспокоюе себе.




8.01


Пустi-пустi очi. Вона прокинулася вже невдоволеною.

Дзвiнок у дверi. Це прийшла сусiдка, яка часто просить ii збiгати за цигарками.

Тася забиваеться в куток кiмнати, вмощуеться мiж полотнами. Щiльно затуляе вуха долонями, притискаеться до стiни, заплющуе очi.

– Тасю, ти вдома?!.

Тягне на себе одне з найбiльших полотен, щоб затулитися ним вiд усього. Робить вигляд, що ii не iснуе. Я дивлюся на неi i бачу, як вона зiщулюеться… намагаеться зменшитися, зникнути.

– Тасю, ти вдома?!.

Лягае, згорнувшись калачиком на пiдлогу. У ii уявi тепер вона маленька цятка на пiдлозi. Невидима, непотрiбна… «Зiтрiть мене»…

– Тася?!

Дверi гучно розчиняються. Стою на порозi, зла i втомлена.

– Чого вам?!

Передi мною маленька зморшкувата бабуся зi слiдами колишньоi краси на обличчi.

– У мене закiнчилися цигарки… – бурмоче i свердлить мене своiми булькатими вицвiлими очима. Мене дратуе ii фарбоване жовте волосся, ii старечий запах, ii тонкi сухi губи…

Тасiту привчили поважати старших. Бо вони мають бути розумнiшими. Вони ж стiльки всього бачили, стiльки пережили. Та й прочитали значно бiльше книг. Вони мають знати все. І Тася кориться прищепленому iнстинкту. Не вiрить, але кориться. Я знаю, що у своi двадцять три вона пережила набагато бiльше, нiж ця дурнувата бабця. Я знаю, що ii мозок мае бiльший потенцiал, нiж мозок зморшкуватоi жаби, стоiть зараз бiля дверей. Але Тася, яка не може нормально розмовляти навiть з близькими, яка зараз зiбгалася й пiрнула у свою знетямленiсть, у свiй вiдчай, на думку цiеi корисливоi мумii, мае наплювати на все i йти за куривом для неi! Чому? А! Через добросусiдськi правила? Чомусь вона мае спiлкуватися з ними. Їi мають цiкавити iхнi справи.

Хтось народив? Поздоровляю.

У вас дочка вийшла замiж? Поздоровляю.

Ви нарештi зробите ремонт, про який так мрiяли i який заважатиме менi спати на вихiдних? Поздоровляю.

У вас нова сумочка? Поздоровляю.

Ваш кiт врештi-решт сходив правильно в туалет? Поздоровляю.

Лицемiрство. Усе це лицемiрство. Моя пiддослiдна не може сприймати людину, коли насправдi вона iй неприемна. Тасiта не може ввiчливо посмiхатися тому, кого ненавидить. Вона не може брехати, тому що брехня посилюе ii внутрiшнiй бiль. Вона починае зневажати себе за те, що дотримуеться всiх цих незрозумiло ким установлених правил.

– То й що?

Опираюся на дверi й дiстаю з кишенi цигарки. Запалюю, доки вона розглядае мене й намагаеться зазирнути у квартиру. Знаете, чому такi бабцi сунуть свого носа до чужих справ? Тому що в них немае власних. У них немае особистого життя.

– Пригощайтесь.

Простягую iй вiдкриту пачку своiх цигарок.

– Я такi не курю. – Бабця мiцно стискае сухi, потрiсканi губи.

Знизую плечима й грюкаю дверима перед самiсiньким ii носом. Не сьогоднi. Сьогоднi ми не турбуватимемо дiвчинку. Вона все ще корчиться на пiдлозi пiд стiною.

– Н-да… Тобi сьогоднi пиво не допоможе. Анi вино…

Пiддослiдна лише судомно здригаеться. Мобiльний розриваеться вiд телефонних дзвiнкiв – ситуацiя погiршуеться. Попри все бажання визнати ii мiзантропом я не можу. Вона не ненавидить людей. Тася просто не може бути серед них через свою вiдмiннiсть. І вони ii також цураються. Їi перебiрлива щирiсть та правдивiсть вiдштовхуе. Краще солодка брехня, еге ж? Цi проблеми почалися ще в унiверситетi, коли вона говорила в обличчя викладачам те, що думала, коли називала своiх одногрупниць «тупим стадом» за те, що давали хабарi викладачам. Ми живемо у свiтi, де навiть суб’ективна оцiнка не минае безкарно. Тасю завжди дратувала залежнiсть вiд цих дурних папiрцiв, але, як i всi, вона мусила користуватися грiшми. Вона нiколи не хотiла бути вiдмiнною вiд iнших, але разюче вiдрiзнялася навiть вiд тих, хто сповiдував вiдносно близькi погляди. Вона хотiла знайти людину, яка б зрозумiла, чому вона така, дiйсно усвiдомила ii вчинки, ii погляди. Але замiсть порозумiння наштовхувалася на смiх або отримувала стусани.

Люди завжди знищують те, чого не можуть зрозумiти. Невiдоме здаеться небезпечним.

Тасiта не хотiла виходити на вулицю, не хотiла бачитися з друзями чи батьками. Пiсля цього ставало гiрше, бо й тi, й iншi намагалися змiнити ii. Це принижувало.

– Свобода – це, коли ти живеш так, як хочеш, – колись сказала Тасiта. – Це не свобода вибору, тому що вибiр бувае хибним. Це свобода жити у своему свiтi, такому, як ти бажаеш… У моему свiтi мене розумiють. А в реальному – я в кайданах вiдчуження, недружнiх поглядiв i знущання. Так, я вмiю побачити прекрасне там, де його не можуть побачити iншi. Але й дурень може побачити гарну квiтку, намисто чи небо, а от хто зможе помiтити щось гарне ну… наприклад… у шпильцi? У мене на одязi iх безлiч. Я вважаю це гарним, естетичним. І не моя вина, що iншi цього не бачать.

Вона весь час депресуе. Усi близькi iй люди намагаються ii переробити. Це боляче визнавати. Тася сама знае, що iй потрiбно. Вона контролюе свое тiло, свое життя. Та не може контролювати свою душу. І цi дикунськi погляди, цi правила та настанови тiльки пiдбурюють ii стати собою. Такою, яку нiхто нiколи не зрозумiе. Такою, яка стане «створiнням з iншоi планети». І це закiнчиться ii цiлковитою самотнiстю.

– Так. Я скажу iм правду. І нехай пiсля цього мене зненавидять. Нехай зневажатимуть i тiкатимуть вiд мене. Зате я знатиму, що насправдi вiдбулося. І нiчого поганого в тому, що я вiдчуваю, немае, адже саме це мене робить такою, якою я е.

Правда, тут вона не зовсiм вiдверта з собою. Утрачаючи когось iз друзiв, вона переживае, замикаеться в собi. Вiдсторонюеться. І саме через це бiльшiсть ii полотен залишаються незавершеними й навiть не розпочатими.




9.01


– І останне запитання. – Здоровий i чомусь спiтнiлий бугай з квадратним обличчям уважно дивиться на мою пiддослiдну. – Що в тебе на сорочцi?

Ранок для Тасiти почався зi спiвбесiди, про яку домовилися батьки. Їм уже давно не давало спокою ii безробiття, тож вони вирiшили взяти справу пiд свiй контроль. Зателефонували о дев’ятiй (перiод глибокого сну) i повiдомили, що знайшли непогану роботу для неi. Мiсце в однiй фiрмi, де Тася мала працювати секретарем чи щось таке.

І вона пiшла. Мимохiть таки визнавши, що час виходити мiж люди, час ставати самостiйною (хоча в ii НЗ лежало близько тисячi гривень, на якi вона спокiйно могла проiснувати ще один мiсяць). Власнi психiчнi проблеми прекрасно були вiдомi моiй пiддослiднiй. Саме тому вона одягла свою едину спiдницю-олiвець, сорочку, стримано нафарбувалась i вирушила на пошуки горезвiсноi фiрми.

Тепер вона сидить перед огрядним дiловим «татусем», який розглядае ii диплом. У нього миршавий костюм i плiшива голова. Дiвчинi так i кортить сказати, що в нього тупий вираз обличчя i що якби вона замiнила його на цiй посадi, то фiрма покращила б своi показники тiльки тому, що його колеги дивилися б на бiльш привабливу особу з бiльшим ступенем iнтуiцii та емпатii.

Окрiм цього, вiн дуже кумедний. З усього видно, що чоловiк намагаеться мати вигляд солiдного бiзнесмена на кшталт американських керiвникiв. А люди, якi, виконуючи звичайну роботу, прагнули надати собi серйозного дiлового вигляду, завжди видавалися Тасiтi смiшними. Це ж усе напускне, удаване, примарне. Це iлюзiя. Це iграшки, порiвняно зi справжньою роботою.

– Я забобонна. Це щоб не зурочили. – Вона нiжно торкаеться шпильок на комiрцi, единоi деталi, що може викрити ii справжню. Єдиноi частини, що залишае ii собою. Шпильки на комiрцi розмiщуються в ряд i поеднуються тоненьким мiдним ланцюжком.

Роботодавець пiдозрiло глянув на цей аксесуар i поклав ii резюме на стiл. Пiт котився скронями.

«Та втрися врештi-решт своею дебiльною краваткою».

– Думаю, ти нам пiдходиш…

«Дарма ви так думаете, дядю. Не знаете, яку мороку берете собi. Я живу з нею, i менi це коштуе таких нервiв, що вам i не снилося!»

– Завтра чекатиму тебе о восьмiй годинi. Поясню твоi обов’язки.

Тасiта посмiхнулася йому й пiдвелася. Насправдi, це була не посмiшка, а хижий вищир. Так тварини залякують свого супротивника, показуючи гостроту iкол.

Вiдверто кажучи, вона поняття не мала, чим займаеться фiрма. А ще вiдвертiше – iй було абсолютно на це начхати. Для неi важливим був процес не заробляння грошей, а соцiалiзацii. Знаете: новi знайомства, новi вiдчуття, нове заняття. Це саме те, що потрiбно такiй, як вона.

Тасiта усвiдомлювала, що вона хвора.




10.01


Змiна режиму дня далася тяжко. Тасiта спершу нiяк не могла заснути, а на ранок – встати. Ранiше вона лягала спати лише о шостiй ранку, тепер це був час пiдйому.

У квартирi сталося щось iз опаленням, тож уставати не хотiлося ще й через холоднечу.

Збираючись, вона кинула оком на полотна. Цього разу ii сумлiння мовчало. Вона не малюватиме, тому що не мае часу. Тому що з роботи прийде пiзно. Тягар з плiч немов рукою зняло.

Пiддослiдна посмiхнулася.

На вулицi йшов снiг. Тасiта йому зрадiла. Їi доволi тонка органiзацiя душi дозволяла насолоджуватися найменшими елементами краси, навiть коли було зовсiм не до цього.

За годину вона вже розглядала власний кабiнет. Так, у неi був окремий кабiнет. Невеличка комiрчина без вiкна. Тут помiстилися тiльки стiл, стiлець i шафа з картотекою. Їi робота полягала в тому, щоб шукати вакансii для iнших. Люди мали приходити до неi зi своiм резюме та грошима. А вона мусила вiдшукувати за картотекою для них роботу, вiдповiдну до iхньоi освiти та здiбностей. Отже, фiрма займалася працевлаштуванням. У цей перiод досить вдало обрана сфера дiяльностi, адже наразi робота потрiбна всiм, а вiльних робочих мiсць практично нiде немае. Особливо мiсць за спецiальнiстю.

Особистий кабiнет приемно потiшив Тасiту. Настрiй покращився. Нехай кабiнет маленький, але ж це особистий простiр. Неприемнiсть крилася в тому, що потрiбно було працювати з людьми. Тасiта не вiдзначалася комунiкабельнiстю, навiть була дещо вiдлюдькуватою. Із цим могли виникнути певнi проблеми. До того ж керiвництво попередило, щоб вона брала грошi виключно наперед i не переймалася цiлком безнадiйними випадками, навiть якщо клiенти платили.

На вулицi лютував мороз, тож десь близько двох годин Тася вивчала картотеку й намагалася зорiентуватися, що й де в нiй лежить. Картотека подiляла клiентiв на людей з вищою освiтою i без. Кожна група своею чергою дiлилася на ланки. Робота для людей iз вищою освiтою розгалужувалася не тiльки за спецiальностями та напрямами, але й за рiвнем освiченостi. Мiстилися окремi шухлядки для червоних дипломiв. Для людей без вищоi освiти було видiлено двi вiхи: фiзична праця й талант. Тут так i було зазначено: «талант». Це була найцiкавiша шухлядка. У нiй лежали направлення, рекомендацii та iншi папiрцi людей, якi займалися мистецтвом, але не знали, куди йти далi зi своiми вмiннями. Окрiм клiентських папiрцiв, Тасiта знайшла також вакансii, де були потрiбнi творчi люди. Тасiта з особливою цiкавiстю вивчила матерiал, що лежав у цiй комiрцi. Але ii чекало розчарування: жодноi нормальноi роботи чи рекомендацii там не було. Тiльки вчителювання.

Перший вiдвiдувач прийшов о десятiй. Це був доволi лiтнiй чоловiк, вiд якого сильно тхнуло хлором i лiками. Шуба на ньому була геть побита мiллю, з-пiд неi виднiвся раритетний костюм, шапка так само пам’ятала совкову епоху. З-пiд шапки вигулькнула геть посивiла голова.

– Доброго дня. – Тасiта привiтно посмiхнулася дiдусевi й запропонувала присiсти.

– Доброго. – Вiн важко опустився на стiлець, простягнув свое резюме. Тася звернула увагу на майже беззубий рот.

Швиденько переглянувши резюме, дiвчина зрозумiла, що клiентовi жодна робота, окрiм фiзичноi, не свiтить. Але iй стало жаль поважного дiдуся, який мусив iти працювати на таку роботу.

– Отже… для чого ви шукаете роботу? Є ж пенсiя?

Чоловiк тяжко зiтхнув.

– Не вистачае. У мене син у лiкарнi. Тяжко хворiе, лiки для нього дорого коштують. А вiн свого часу не одружився. Тож у нього зостався тiльки я. Однiею пенсiею тут не допоможеш. Та й яка зараз пенсiя? Це ж навiть не прожитковий мiнiмум…

О-о-о-о, цi слова ii боляче зачепили. Вона багато часу думала про сучасну владу, про економiчнi проблеми в краiнi, про зажерливiсть можновладцiв. Їi наче щось ухопило за горло. Внутрiшнiй монстр полiз угору. Бiль тяжко розкраяв скронi й лоб. Доволi чiткi зморшки на ii обличчi стали наче ще глибшими.

– Ви ж знаете, що без вищоi освiти… – тяжко вимовила.

– Так, – не дiждав дiдусь, коли вона закiнчить. – Я й не розраховую на якусь елiтну роботу. Хоч я доволi вправний механiк.

Ковтаючи монстра, дiвчина тихо сказала:

– Залиште ваше резюме. Я зателефоную щойно знайду пiдхожий варiант.

Чоловiк широко посмiхнувся й сказав:

– Знаете… Я вважаю, що не бувае недостойних робiт. По- справжньому ганебними можуть бути тiльки лiнь i бездiяльнiсть.

Така сумна зболена посмiшка. Вона надовго врiзалася в пам’ять пiддослiдноi.

Наступнi вiдвiдувачi не вiдрiзнялися оригiнальнiстю. Двое – з червоними дипломами, трое – без освiти, один такий самий, як i той дiдусь.

День видався тяжким. Робочий час закiнчувався о шостiй. Тася спочатку глибоко переймалася проблемами своiх клiентiв, вислуховувала iх, розпитувала про iхнi негаразди, але до кiнця робочого дня збайдужiла.

Вiдчай поглинув ii з головою. Дорогою додому вона купила пляшку дешевого червоного вина.

Адже вдома на неi чекае самотнiсть, немитий посуд, порожнiй холодильник, пил на полицях у кухнi й полотна. Вона знала: сьогоднi ii доконають полотна.




11.01


Робота. Червонi очi вiд недосипу. Легке похмiлля та безкiнечна втома. Знемога не вiд роботи. А вiд звичного вiдчаю.

Люди… Потiк людей, яким не здатна допомогти. Тому що е правила. Приходили люди по-справжньому талановитi, але вона мусила iм вiдмовляти. Тому що спiвпраця з ними не обiцяла прибуток. Усе нестандартне, невiдоме та безнадiйне вiдходило на другий план. Керiвництво вiдсiювало таких людей. Це не iхня специфiка.

Тасiту обступили думки. Їй, як завжди, хотiлося порушити правила. До того ж вона була абсолютно готова до цього. Але ж спершу треба заслужити довiру «крiпосника». Розпочавши бунт одразу, вона просто втратить роботу i це не матиме жодних результатiв. Передусiм потрiбно заслужити довiру начальства. Для цього слiд зараз вiдмовляти. Без спiвчуття. Без розумiння. Без вiдчуття. Без душi.

Вона заведе окрему картотеку – для себе. Туди вона вноситиме людей, якi, на ii думку, мають талант. Якi спроможнi перевернути свiт. Творцiв. Вона вiдчувала свою немiчнiсть, свою нездатнiсть творити, тому прагнула, щоб у когось, хто справдi працюе над собою, щось вийшло. Щоб вони досягли того, вiд чого вона вiдмовилася. Тасiта часто думала, що могла б бути на iхньому мiсцi. Та нi (вiдмахувалася вiд мрii). Не могла. І не тому, що зараз вона нiчого для цього не робить. А тому, що вона по-справжньому талановита. Вона прославилася б одразу, тiльки-но виклала б своi роботи де-небудь. Одразу…

– Доброго дня… О! Ви з наших!

Пiддослiдна вперше за день уважно розглядае клiента. Перед нею дiвчинка рокiв вiсiмнадцяти на вигляд. За спиною гiтара… Волосся пофарбоване у фiолетовий, скронi чисто виголенi. Пробита щока, з якоi стирчить шпилька, говорить бiльше, нiж увесь iнший пiрсинг на обличчi. Приемнi ямочки на щоках, сяючi блакитнi очi. Одяг пошматований. Лише пальто цiлiсiньке.

– З кого це – з ваших? – Тася опустила очi долу. Щось болiсно вiддалося у грудях.

– Ви неформал! – ще ширше посмiхнулася дiвчина.

– Не розумiю, про що ви, – рiзко вiдповiла пiддослiдна.

Я бачила, вона почала себе зневажати, бо вже знала, що вiдмовить цiй дiвчинi.

– Шпильки. На комiрцi, – кумедно звела брови гостя, знiмаючи з плечей гiтару й умощуючись на стiльцi. – Це викривае вас…

Тасi на душi раптом розплилося лiтепло.

– Я забобонна?… – не то питаючи, не то стверджуючи вiдказала вона, ховаючи легку усмiшку.

– А… розумiю. Робота така.

– Забобонна, – твердо вiдповiла.

Дiвчина стенула плечима.

– Я не знаю, чи маю вам зараз показувати, що вмiю робити з голосом чи iнструментом, але хочу знайти роботу, пов’язану зi спiвом i грою.

Тасiта пiдвелася й зробила вигляд, що шукае щось у картотецi. Вона знала ii напам’ять. Вона пам’ятала, що там можна знайти тiльки дурнуватi пропозицii, якi нiколи не дадуть розвитку таланту. Гра в кафетерiях. Навчання гри на гiтарi чи вокалу. Адреси iндивiдуальних фiрм, якi займаються музикантами (там потрiбно внести чималу суму грошей). Адреси концертних зал, яким потрiбно заплатити, щоб виступити. Адреси рекламних агенцiй, що й за холодну воду не вiзьмуться заради виступу нерозкрученого артиста. Адреси псевдо-менеджерiв, якi здеруть купу грошей i взагалi нiчого не зроблять.

Стоячи спиною до дiвчини, вона сказала:

– Зiграй-но менi. Це, звiсно, нi до чого. Та знатиму, на що ти здатна й шукатиму вакансiю, вiдповiдну до твого таланту.

Бездумно перебираючи картки зi знайомим непотрiбом, вона уважно слухала.

У клiентки був гарний голос, на кшталт Хелавiси з гурту «Мельнiца», а гра нагадувала щось архаiчне й не могла претендувати на популярнiсть серед широкого загалу. Чарiвний голос. Це був талант. Зi своiм iндивiдуальним стилем.

– Так… Я маю взяти з вас двiстi гривень за декiлька адрес. Але хiба вам це потрiбно? – Тасiта обернулася до неi. – Давайте, ви залишите своi координати, а я зателефоную, якщо знайду для вас по-справжньому хорошу роботу.

Дiвчина задумливо насупила лоба.

– Менi потрiбна робота… Я не маю, де жити зараз…

– Я можу дати вам кiлька адрес, але не думаю, що вони будуть вартi вас, – холодно повторила Тася. Вона зневажала таку легковажнiсть. Хоча… рiзнi обставини бувають.

Пiддослiдна була впевнена, що зайву метушню слiд вiдкидати. Що, якщо людина чогось по-справжньому бажае, вона спроможна обiйтися без таких агентств.

– Розумiю… А ви живете одна?

Питання захопило зненацька. Тасiта засумнiвалася, вiдповiдати чи нi. Дiвчина iй сподобалася. До того ж у неi давно не було сексу. Мимоволi оцiнила фiгуру дiвчини. Вона припала iй до смаку. Тасiта не любила занадто сухоребрих. Анi чоловiкiв, анi жiнок. Вона вважала це банальним. Їй подобалися люди з якоюсь вадою у зовнiшностi. В одного з ii колишнiх була гусяча шкiра (що цiкаво – завжди); в iншого – були геть гнилi зуби; ще в iншого – не було ноги, а котрийсь – був косооким. У ii колишньоi груди весь час були розбухлi. Не вiд холоду чи збудження, просто вони були такими. Ця ж була повненькою. Правда, звабливо повненькою. Але пiддослiдна вiдчувала: у неi мусить бути щось потворне на тiлi.

– Це стосуеться роботи?

– Нi.

– Залишiть контакти. Я зателефоную.

Дiвчина раптом якось по-особливому посмiхнулася й простягнула руку на прощання.

– Я чекатиму.

Пiддослiдна задумливо провела клiентку поглядом. Зазвичай повнота вiдштовхуе, тим бiльше фiзичнi вади. Але ж це значною мiрою данина стереотипам. Усе мае свою привабливiсть i красу. У вадах часто-густо криеться iндивiдуальнiсть. Найбiльше Тасi iмпонувало те, що вади вчили людей любити себе такими, як вони е, цiнувати свiй стан. Усвiдомлювати, у чому життя дае iм преференцii. Такi речi кардинально змiнювали свiтогляд. Той хлопець iз гусячою шкiрою любив холод; ii дiвчина вважала себе гарячою штучкою (саме через постiйно набубнявiлi груди). Хлопець iз гнилими зубами мiг дозволити собi вiльно обирати будь-яку iжу. Той, який без ноги, цiнував своi мiцнi руки. Косоокий уважав, що може бачити те, чого не бачать iншi. А ця пампушка (судячи з ii поведiнки) вважала себе вкрай сексуальною, здатною привернути увагу навiть особи своеi статi.

Резюме Катрини Мазур лягло в особисту папку. З написом «Для себе».

Цей день допомiг Тасiтi вiдчути, наскiльки iй потрiбен секс.

На мою думку, ii агресiя переважно виникала саме через вiдсутнiсть сексуального вдоволення. Правда, гадаю, що зараз iй краще пiдiйде чоловiк, а не жiнка. Сама ж пiддослiдна не бачить пiдстав вiдмовлятися вiд стосункiв iз слабкою статтю.

Сьогоднi вона купила пиво. Лише один лiтр. У неi вiдносно не поганий настрiй.

Удома розвернула всi незакiнченi полотна до стiни.

– Ще не час…




12.01


Завжди iснуе певна усталена думка. І я не про стереотипи.

Пiддослiдна почала знайомитися з колегами на роботi. До неi в кабiнет, коли не було клiентiв, забiгла жiночка, яка займалася поповненням картотеки. Вона принесла iнформацiю про новi вакансii. Їй було десь за тридцять, але на вигляд здавалася старшою.

– О! Ти новенька! – в’яло посмiхнулася.

Тасiта хитнула головою. Вона розглядала гостю. Обличчя з павутинням зморщок, тонкi губи, скривленi мов у П’еро. Повiки сильно нафарбованi блакитними тiнями. Колега видавалася пересiчною жiнкою свого вiку. Уже не молода й не гарна, але прагне молодитися. Такi жiнки викликали в Тасi вiдразу. Вони були занадто типовими й завжди з жахливим несмаком пiдбирали одяг i косметику.

– Як тобi працюеться? – Вона поклала аркушi з перелiком вакансiй на стiл i зручно примостилася на стiльцi. Тася не збиралася приховувати роздратування. Вона ненавидiла спiлкуватися з людьми, якi були iй неприемнi. Вона не терпiла робити вигляд, що це не так. Починаю хвилюватися. Для хвороi з таким складом психiки п’ять хвилин розмови з об’ектом роздратування могли вилитися в тяжку депресiю з великою кiлькiстю цигарок та алкоголю. А в неi ж тiльки почало щось налагоджуватися в душевнiй сферi.

– Нормально, – сухо процiдила дiвчина крiзь зуби.

Вона знала, що стриманiсть i терпiння – це першi риси характеру, якi потрiбно виховати в собi, щоб оточення поважало тебе й приймало. Пiддослiдна ще не навчилася цього до кiнця.

– Ну та… З таким-то робочим мiсцем, – украдливо посмiхнулася жiнка. – Ти везуча.

Тася прикрила очi й торкнулася шпильок на комiрi.

Цього прийому ii навчила я. Коли щось сильно дратуе, пiдiймаеться хвиля агресii, потрiбно тiльки на мить замружитися й уявити якесь приемне середовище. Людям з розладами варто носити при собi певну улюблену рiч. Дивно, але дотик до такоi речi, як правило, заспокоюе. Це ще раз доводить дурнувату прикутiсть людей до матерiального свiту. Я часто обмiрковую цю проблему. Є один надзвичайно цiкавий психологiчний дослiд, проведений з дiтьми. Дiти за своею природою доволi жадiбнi. Їм увесь час потрiбнi новi iграшки, однак вони терпiти не можуть, коли iграшка, що вже iм набридла, потрапляе до чужих рук, i часто, вiдкинувши нову, вони намагаються повернути собi стару й непотрiбну рiч. Але, що цiкаво, навiть за умови цiлковитоi вiдсутностi iграшок вони знайдуть розвагу серед навколишнiх предметiв, примiром вони можуть гратися листочком вiд дерева чи патичком. Дiти, у яких було обмаль iграшок у дитинствi, виростають креативнiшими за iнших, розумнiшими та щасливiшими. Вони вмiють тiшитися дрiбницями. Їм удосталь обмеженоi кiлькостi речей. Вони менше чiпляються за матерiальне. Цього не вистачае дорослим. Маючи й так чимало речей, вони чомусь прагнуть здобути ще бiльше. Часто дорослi – це великi дiти. З багатством приходить дурнувата турбота: усе вберегти й примножити набуте. Дорослi бояться втратити навiть тi речi, якими нiколи не користувалися. Так званий ефект Плюшкiна.

Насправдi, Тасiтi не потрiбно навiть торкатися улюблених речей. Вона самодостатня й вiльна вiд умовностей. Але зараз це конче потрiбно. Згодом вона усвiдомить непотрiбнiсть цих рухiв.

Що уявляе Тасiта, заплющуючи очi? Я не хочу про це знати. Я боюсь ii фантазiй.

– Що це в тебе на комiрi? – Короткi кривi пальцi потягнулися до сорочки.

Пiддослiдна сахнулася вiд ii руки.

– Талiсман. Щоб не зурочили. Давнiй талiсман. Ще бабуся розповiдала про нього. Сильнiшого не бувае. Окрiм того, що тебе нiхто не може зурочити, вiн ще й повертае зло тому, хто бажае його тобi. Чужим людям не можна торкатися, – випалила пiддослiдна.

О так… вона вмiла брехати…

– Цiкаво… А е якийсь особливий обряд виготовлення цього талiсмана? – зацiкавлено витрiщилася жiнка.

У ii вiцi жiнки якраз починають вiрити в такi речi. А може, вона занадто наiвна?

– Нi, немае. Просто чiпляеш якомога бiльше шпильок i поеднуеш iх ланцюжком, – стенула плечима Тася (вона насмiхалася з жiнки).

Тонкогуба задумливо покивала головою. Потiм дiстала з сумки пляшку дешевого коньяку й два пластиковi стаканчики.

– Давай – за знайомство?

– Ми ж на роботi…

– Я тебе прошу, керiвництво сюди не заходить. А клiенти готовi тобi взуття лизати, тiльки б ти знайшла iм нормальну роботу. Нiхто нi про що не дiзнаеться, – вiдмахнулася жiнка, наливаючи блiдо-коричневу рiдину. – Так… Мене звати Свiтлана Анатолiiвна.

– Тасiта… – Пiддослiдна задумливо зазирнула в стаканчик.

Вона не любила коньяк. Але любила пити.

– Тасiта? – здивовано зиркнула на неi жiнка.

Точно, я зовсiм забула пошукати в словнику, що означае ii iм’я.

– Тасiта, – повiльно повторила дiвчина, – це латинське iм’я. Воно означае – нiма.




13.01


Завжди iснуе певна усталена думка.

Сьогоднi Свiтлана Анатолiiвна знову навiдала пiддослiдну. Вона вдруге принесла з собою коньяк. Тепер Тася сприймала ii спокiйнiше. Вона лояльно ставилася до людей, якi пригощали ii коньяком. Вони говорили про спiтнiлого смердючого здорованя керiвника.

– Знаеш, вiн реально страшний. Бувае такий злий, що просто жах. – Запалi щоки жiнки почервонiли чи то вiд алкоголю, чи то вiд морозу.

– А менi вiн видався доволi нерiшучим…

Дiвчина уважно розглядала новий матерiал для картотеки.

От вона – усталенiсть думки про особистiсть. Хтось колись вам скаже щось негативне про людину, i ви, зустрiвшись iз нею, не звернете увагу на ii позитивнi риси. Тому що ви вже запрограмованi кимось на негатив. Найчастiше програмуеться страх перед керiвництвом, викладачами, учителями.

– Та ти його ще просто погано знаеш… За керiвництво! – Свiтлана Анатолiiвна перехилила в себе коньяк. – Ух!

Якось вам розкажуть про вимогливий лихий характер когось, хто стоiть вище вас за рангом, i ви боятиметеся розмови з ним, сахатиметесь його тiнi, трепетатимете вiд його iменi.

– От прийде вiн до тебе в кiнцi мiсяця перевiрити твоi справи з клiентами, картотеку – i побачиш, який вiн бувае. – Свiтлана Анатолiiвна повернула Тасiту вiд роздумiв до реалiй. Вона встала й походжала кабiнетом. – Нехай-но тiльки ти взяла якогось непрацездатного клiента… Чи вакансiю поклала не до тiеi шухляди. Наслухаешся…

Тасiта пирхнула.

Маячня. Такими речами ми приховуемо свiй страх. Не перед керiвництвом. Не перед кимось вищим. Це страх проявити себе як особистiсть. Бути iндивiдуальним, розумiти, що кожен заслуговуе гiдного ставлення. Якщо ж ви сумнiваетеся в цьому й продовжуете гнути шию, то слiд щось змiнити в собi. Це не керiвник поганий, це ви – боягуз. Доведiть собi й оточенню, що ви не просто рядовий працiвник, студент, раб – ви особистiсть.

Так секретарка, не розказуючи начальнику про незадовiльнi умови, лишаеться працювати й потерпае вiд недолiкiв, вiдомих тiльки iй. Так архiтектор, усе життя проектуючи незначнi частини будiвлi, боiться запропонувати нову гарну iдею i врештi залишаеться на все життя пересiчним працiвником. Так артист, боячись вийти до публiки, так i залишаеться актором другого плану, актором масовки.

Така усталенiсть не для моеi пiддослiдноi. Інакше вона нiколи б не стала моею пiддослiдною.

– У мене клiент, Свiтлано Анатолiiвно. – Їй таки остогидло базiкання колеги. Тасiта не любила сiрих, невиразних людей. Але раптом ii погляд зачепився за щось блискуче. – Що це у вас?

Жiнка поспiхом прикрила комiрець розстiбнутоi сорочки (в кабiнетi було тепло, ще й коньяк розiгрiв). Пiд рукою ховалася шпилька.

– Талiсман. Ти ж сама казала, що допомагае. І ти знаеш: таки допомагае. Менi весь день щастить, так що з мене ще одна пляшка. – Вона посмiхнулася тонкими рожевими губами й вислизнула за дверi.

Дiвчина здивовано дивилася iй услiд. А потiм вибухнула несамовитим реготом.

У що тiльки не повiрять люди, аби тiльки не дивитися фактам у вiчi.




14.01


– Стосунки люди будують на грошах…

Сьома ранку. На кухнi Тасiта бореться з власним еством. У руцi шоста цигарка поспiль. Їi руки тремтять. Обличчя змiнюеться щомитi. А в очах невимовний сум.

– Он як? – Це вперше розмовляю з нею за останнiй тиждень. В основному, спостерiгаю за ii поведiнкою. – А дружба? Родина? Кохання?

Тремтить. Судомно видихае дим.

– Менi соромно перед батьками. Вони не заслуговують такоi дочки, як я. Я повинна бiльше iх любити. Частiше бувати в них, допомагати. Але… Знаеш? Якби я була меркантильною чи вони економили на менi, у нас не було б такого взаеморозумiння.

На столi – сiмдесят шiсть гривень, якi принiс батько. Вiн завжди пiклувався про неi. Основний сенс його буття суто чоловiчий: виховати й прогодувати. Знав би вiн, як ставиться до цього дочка. Зараз вона навiть дивитися не може на цiннi папiрцi.

– Батьки мають любити своiх дiтей. Якщо ж не люблять, дiти вiд них швидко йдуть. Якщо занадто пiклуються – зневажають i йдуть. Якщо тиранять – ненавидять i йдуть. Але грошi завжди мають цiну, особливо в родинному колi. Існуе безлiч прикладiв в iсторii та лiтературi… Ця вiчна жадоба. Людинi весь час мало… Моi стосунки з чоловiком (единим серед багатьох, кого я насправдi любила) були зруйнованi через грошi. Вiн був моiм вiддзеркаленням. Творчий, розумний, ще й товариський – цього останнього менi завжди бракувало. Але хронiчно безробiтний. Ми нiколи не бували в кафе чи кiно. Тiльки зараз я розумiю: натомiсть вiн менi давав значно бiльше. Але я не змогла б прожити так вiчно. Вiн був вiльний вiд матерiального… на вiдмiну вiд мене. Я хотiла забагато. Жадоба… Грошi руйнують.

Показую очима на шафку. Вона розумiе мiй натяк i дiстае пляшку сухого червоного вина. Наливае в бокал (його iй колись подарувала тiтка).

– Мою дружбу з найкращою подругою зруйнували грошi. Вона часто брала у мене в борг, i менi не лишалося на алкоголь. Я соромилася запитати, коли вона поверне позику. Ти ж знаеш, алкоголь потрiбен менi. Без нього я, мабуть, уже давно б збожеволiла. Та одного разу я все ж запитала… вона назвала мене дрiб’язковою. І була права. Вона повернула всi грошi. Ми не розiрвали стосунки, нi, ми й досi спiлкуемося, але вже не так. Зникла довiра. Зникло все…

Перехиляе в себе бокал i випивае все до краплини.

– Тобi ще на роботу. Так що повiльнiше з алкоголем, – нагадую й водночас аналiзую ii слова.

– Так… робота. Безглузде рабство заради дурних папiрцiв… – Гiрко посмiхаеться й наливае ще один бокал. – Керiвництво, мов Гамельнський щуролов,[1 - Гамельнський щуролов – персонаж нiмецькоi легенди доби середньовiччя, музика, дудар. За допомогою магii допомiг мiсту Гамельн позбутися пацюкiв. Однак магiстрат не видав музицi обiцяну винагороду, тож чарiвник вивiв з мiста усiх дiтей i втопив так само, як напередоднi гризунiв. (Прим. ред.)] – усi танцюють пiд його дудку.

Начальник пожартував – усi мають смiятися.

Смiйся, жiнко, у якоi вдома тяжко хвора дитина! І вона регоче, мов божевiльна.

Зубоскаль, чоловiче, у якого два днi тому помер батько! І вiн вiдригуе утробний смiх.

Шкiрся, юначе, у якого тиждень тому знайшли пухлину в головi! І вiн гигикае, приховуючи долонею сльози.

І все через грошi. Люди принижуються, вбивають i навiть помирають… – у неi стали пустими очi. Вона зараз переживала справжне пекло. Не правда, що вона була бездушною й беземоцiйною. Щоразу, коли вона стуляла очi, то зносила горе й бiль кожноi людини, яку зустрiчала. Можливо, це була й не прихильнiсть, але це була справжня емпатiя. Тасiта нiколи не зосереджувалася на собi. Передусiм вона думала про людей, якi ii оточували, навiть якщо не любила iх i не знала. Тася кидалася на допомогу навiть заради ворога, заради людини, яка всiею душею бажала iй зла.

– Збирайся. Час на роботу.

Йду з кухнi. Навiть менi тяжко перебувати поруч iз нею, коли вона така. Я занадто добре розумiю, що вона переживае. Вiдчуваю, як пульсують у нiй емоцii.

Вона унiкальна за своею природою. Абсолютно не соцiалiзована людина. Бiльшiсть цiнностей суспiльства для неi нiчого не значать. Їi не цiкавлять збагачення чи секс. Кохання чи родиннi стосунки. Вона не певна своiх власних переконань. Часто вона нагадуе заблукале породисте щеня, яке виросло, не розумiючи, кого можна кусати, а кого – нi.

Тасiта весь день пила. Вона переступила заборону пити на робочому мiсцi. Пiвдня провела в напiвп’яному станi. Майже не запам’ятала нiкого з вiдвiдувачiв. Їi гнiтив обов’язок робити те, чого вона не бажала. До того ж, щиро кажучи, вона не була психологiчно готова осилити покладену на неi повиннiсть.

Повернувшись додому, Тася забилася в куток кiмнати з черговою пляшкою вина. Їi очi страшно свiтилися в напiвтемрявi. Вона згинула на сьогоднiшнiй вечiр.

Мобiльний телефон знову не отримав вiдповiдi. Вона люто виплеснула власний бiль i судоми на стiну.

Перед сном я перебинтувала ii руки. І знову не побачила слiз. Пiддослiдна знову втратила здатнiсть емоцiйно реагувати.

Треба знайти людину, якiй вона могла б виговоритися.




15.01


Вихiдний день.

Тасiта прокинулася несподiвано рано. Їi органiзм уже трохи призвичаiвся до рiзницi часу пiдйому. Вона знала, що мае сьогоднi навiдати батькiв. Вони завжди турбувалися, коли донька довго не з’являлася.

Покинувши теплу ковдру, вона запалила цигарку й зайшла до кiмнати-студii. Довго й тужливо дивилася на повернутi до стiни полотна. Потiм пiдiйшла до одного з них. До того, що подобалось iй найбiльше. Повернула до себе й сiла на пiдлогу перед ним.

На ньому були обриси жiночого обличчя. Це був спогад. Вона прагнула намалювати так, щоб обличчя поволi перетекло в дим i пожовкле осiнне листя.

Подивившись на малюнок, Тасiта пригадала дiвчину, яка позувала тодi для неi. Дещо вища за неi, сором’язлива й настiльки тендiтна, що хотiлося повсякчас бути поряд з нею, захищати вiд усiх негараздiв.

– Вона була в блакитнiй сукнi, коли ми познайомилися… – сказала менi Тася й дiстала ще одну цигарку. – У неi мама – страшний тиран. Вона поеднувала в собi всi можливi риси деспота, тим самим руйнуючи талант доньки. А та вмiла малювати. Дуже гарно малювати…

Цьому полотну скоро виповниться чотири роки.

– Вона… була старша за мене. Зараз менi стiльки ж рокiв, скiльки було iй, коли ми познайомилися…

Так… Я пам’ятаю цю iсторiю. Це була надзвичайно романтична, але вкрай швидкоплинна пригода.

Тодi вiсiмнадцятилiтня Тасiта вражала своiм життелюбством i комунiкабельнiстю. У нiй нуртувало безстрашшя й алкоголь. Вона носила нашийник, шкiрянi браслети на руках i мала волосся кольору свiжоi весняноi зеленi.

– Така боязка й наiвна… Ми були настiльки рiзнi. І малювали по-рiзному… У неi всi картини виходили такими… легкими, з чiткими обрисами. І малюнки нiби сяяли… А я завжди вiдзначалася грубим стилем. Вона любила пейзажi, а я малювала людей, замальовки з iхнього життя або абстракцiю. Вона любила свiтлi кольори, я ж надавала перевагу темним тонам. Завжди темним…

Уже тодi Тасiта була психологiчно нестабiльною. Пляшка чогось алкогольного завжди була з нею… i пачка цигарок, точнiше двi – на день. І безперестанку займалася з кимось сексом. Чоловiки чи дiвчата – iй було байдуже. Вона просто насолоджувалась життям.

Знаете, iснують дiвчата, якi можуть зайнятися сексом з ким завгодно, i iх називають шльондрами. Але е й iншi, яких продовжують поважати й любити, не зважаючи на кiлькiсть чоловiкiв чи жiнок у iхньому послужному списку. Тасiта належала до останнiх.

А тепер уявiть: оцей молодий, вiчно п’яний, смердючий цигарками й потом, сексуально збочений, нiгiлiстичний монстр зустрiчае бiлолицю тендiтну цнотливу дiвчинку, яка знае про життя тiльки з екрана телевiзора. Перше, що спадае на думку: монстр зламае це невинне дитя. Але вийшло навпаки.

Близько трьох мiсяцiв Тася захищала, а не руйнувала ii свiт.

– У мене немае ii картин. Жодноi… – Пiддослiдна не хвилюеться. Психологiчний стан стабiльний. Вона просто згадуе ii i все, що було пов’язане з нею. – Їi квартира… запах… очi… душа. Я все ще можу згадати все це, просто заплющивши очi.

Вона справдi прикривае повiки.

– Ми познайомилися на вулицi. Я йшла, п’ючи портвейн на ходу. А до неi причепився хтось тупий i посереднiй. А вона… неймовiрно тендiтна, беззахисна. Вона просто мовчала й намагалася пiти геть. Ми зустрiлися поглядами. Я все ще пам’ятаю вираз ii очей. Великих блакитних очей. Це був погляд переляканоi дитини. Я була геть п’яною, так що безцеремонно втрутилася… кулаком у нiс гопу. Тiеi митi мене мало що цiкавило, тому я одразу пiшла далi. А вона наздогнала мене. Нiчого не сказала. Просто обiйняла. І я взяла ii з собою. Цю дорослу беззахисну дiвчинку, цю талановиту цноту.

Тасiта й справдi перейнялася долею тiеi випадковоi зустрiчноi. Вони сильно зблизилися. Тася швидко зрозумiла, що «ii ангела» не приймуть у компанii, до якоi належала вона сама, тож без жалю розiрвала старi контакти й проводила весь час iз нею.

– Так… Це було те щастя, про яке говорять закоханi – спокiйне, розмiрене, тiльки наше… – уважно розглядае свiй малюнок. – І швидкоплинне.

Ставить полотно назад до стiни.

– Час навiдати рiдню…

Увесь день бачу стриманiсть i холод. Це бiль? Це рана. Вона досi не загоiлась.




16.01


Ще один вихiдний.

На сьогоднi в Тасi запланована зустрiч iз подругою з унiверситету. Колись вони проводили чимало часу разом. Але потiм подруга вийшла замiж i зв’язок обiрвався сам собою.

Вони зустрiлися в тому ж кафе, де Тасiта зустрiчалася з колишнiм.

– Як ти? – Олена повiльно калатала цукор у фiлiжанцi з чаем. Пiсля одруження вона дещо розповнiла, але це ii не псувало.

Скiльки пам’ятаю, Тася завжди любувалася ii очима. В Олени вони великi й гарнi. Гладенька шкiра, повнi рожевi губи й весела вдача. Звертаю увагу на те, що вона схудла. З нашоi останньоi зустрiчi минуло два роки…

– Нiчого не змiнюеться, – скрушно посмiхаеться пiддослiдна, перехиляючи кухоль пива.

– Ти так само багато п’еш? – осудливо кривить губи Олена.

– Менше, нiж з тобою, – знизуе плечима. На днi чорних зiниць вигулькують сум i жаль. – Пам’ятаеш, ми навiть на па?рi горiлку пили?

Тася посмiхаеться, а Олена опускае очi.

– Те все в минулому. Я бiльше не п’ю.

– А… – Тасiта вiдвертаеться.

Щодень, щохвилини вони були поруч чотири роки поспiль. Розумiли одна одну з пiвслова. Трималися разом наперекiр усiм. Робили, що заманеться i як заманеться. Але пiсля одруження Олена почала соромитися спiльного минулого, тих неймовiрно щасливих спогадiв. Їхнiх колишнiх взаемин. Почала зневажати той спосiб життя, вiд якого вiдмовилася сама i яким продовжувала жити Тася. Олена боялася його. І ось, зараз, соромиться того, що Тася не змiнилася, на вiдмiну вiд неi. Тася залишилася вiрна своiм поглядам. Їй абсолютно байдуже, що про неi подумають. У пiддослiднiй усе ще жеврiе дитиннiсть, вона залишаеться мрiйником i романтиком. Хоча сiрiсть, постiйнiсть, усталенiсть також затягують ii, намагаються знищити ii оригiнальнiсть, зрiвняти з усiма. Тасiта вперто тримаеться власних переконань, що базуються не на загальних засадах – вони не матерiальнi. Вона цiнуе мистецтво, патрiотизм, вiру в себе та свiй талант, волю. Останне для неi не порожнiй звук. Задля власноi свободи Тася багато вiд чого вiдмовилась. Навiть вiд Олени. Вона опираеться буденному життю.

Олена ж, усупереч почуттям зневаги та сорому, досi не може вiдмовитися вiд моеi пiддослiдноi. Для неi Тасiта наче ковток свiжого повiтря. Щось таке, до чого вона тягнеться знову й знову. Без чого страшенно сумуе, чого iй повсякчас бракуе. Тасiта для Олени немов дитячий талiсман, який дбайливо ховають на днi скарбнички. Безцiнний i водночас непотрiбний.

Мою пiддослiдну завжди оточувало те, що не терпить нормальне суспiльство: алкоголь, брак культури, непокора, вiдстороненiсть, подвiйна орiентацiя, зухвальство, вiльнiсть, iнакшiсть. Завдяки цьому вона видiлялася серед натовпу, це вiдштовхувало й водночас притягувало. Хтось ходив за нею слiдом i дивився закоханими очима, хтось намагався вiдлупцювати, хтось просто прагнув не вiдпускати зi свого життя.

– Як твоi полотна?

– Малюю. Щодня тiльки тим i займаюся. А в перервах читаю i iм, – збрехала не змигнувши, дивлячись прямо у вiчi. В ii словах чувся виклик. Сумно.

– Класно. А ми тут з коханим збираемося кинути курити. Знаеш, ми думаемо про дiтей… – щасливо опускае очi, шарiеться й широко посмiхаеться.

Тасiта байдуже супиться.

– Поздоровляю.

Дiти… Це щось таке, чого пiддослiдна не може мати, принаймнi зараз. Не тiльки через вiдсутнiсть партнера чи стабiльностi в життi. Дитина прив’язуе, а для Тасiти – це вiрна смерть. Вона занадто неврiвноважена для такого вiдповiдального кроку. Їй увесь час потрiбнi змiни. Вона не може на таке пiти. Хоча й дуже любить дiтей. Материнство для неi – це щось дуже аморфне, вiддалене i… стосуеться не ii. Я з нею згодна. Їй не можна заводити дiтей.

Вона приречена на самотнiсть або на одностатеве кохання. Дiти i там, i там виключенi.

– Пам’ятаеш тиждень перед зустрiччю зi своiм чоловiком? – раптом запитуе пiддослiдна.

– Ем… так. Я жила тодi в тебе, i ми весь тиждень поспiль пиячили… – зморщила лоба Олена, згадуючи тi днi.

– Пам’ятаеш, що тодi вiдбулося?

– Ти захворiла на три днi…

– Нi. До того.

Олена зрозумiла, що мае на увазi Тасiта, i вiдвернулася.

– Я ж просила не згадувати про це.

– Я бачу… – Пiддослiдна залпом допила пиво й пiдвелася. – Ти багато чого не хочеш згадувати. А я все така ж. Я не змiнилася й не змiнюсь. Я п’ю. Перiодично сплю i з хлопцями, i з дiвчатами. Я все ще мрiю стати вiдомою художницею. Не озираюся, боячись, що скажуть люди. І все ще кажу iм правду у вiчi.

Тасiта почала одягати пальто, Олена раптом пiдвелася й схопила ii за рукав.

– Ти зневажаеш мене, правда? Вважаеш себе кращою за мене? – Їi очi на мить стали божевiльними, схожими на очi моеi пiддослiдноi. – Та я щаслива. Я замiжня й отримую втiху вiд життя без алкоголю, без того неадеквату, який був з тобою. А ти! Ти – безталанна!

Моя дiвчина скинула ii руку з пальто й поправила комiр.

– Я не зневажаю тебе. Якщо ти щаслива – я рада за тебе. Можливо, твое щастя саме в цьому. І ти не помилилася. Я вважаю себе кращою за тебе. Може, я й безталанна. Може, через це й п’ю. Я знаю, я нiколи не отримаю насолоди вiд того, що приносить утiху тобi. Я маю мету, що жодним чином не обходить людей. Не думай, що ти змiнилася, покинувши мене й наше буремне життя. Ти сумуеш за цим. Настiльки, що iнколи тiкаеш вiд того затишку, який створив тобi чоловiк. Настiльки, що готова iнколи пiрнути зi мною в ту безодню, у яку падаю я. І ти не щаслива. Ти страждаеш вiд тих умов, у якi поставила себе сама. Я знаю тебе, хоч тобi вкрай прикро це визнавати. Так, я знаю тебе i знаю, що дiеться у твоiй головi.

Пiсля цих слiв вона рiзко розвернулася й вийшла геть з кафе.

Олена скривджено дивиться iй услiд, потiм вiдсувае чай i замовляе пиво. Робить великий ковток. Їi щоками течуть ряснi сльози.

– Чорт забирай, я пам’ятаю, як було добре, коли ти показала менi свободу. Просто так…




17.01


Робочий тиждень почався головним болем.

Пiсля зустрiчi з колишньою подругою Тася таки добряче надудлилася, згадуючи iхнi бiйки з гопниками, нiчнi прогулянки пiд дощем i стрибки в калюжi. Вони завжди гуляли разом. Олена була найкращим другом пiддослiдноi. Так. І це був найкращий час життя Тасiти. Тому вона й не може пробачити такого ставлення. Як можна пробачити Оленi те, що вона вважае найгiршим той час, коли Тасi було найлiпше. Хоча… Можливо, причина в поглядах пiд рiзними кутами зору. Може, Тася просто не помiтила, що було не так.

– Нi. Я знаю, що було не так… – процiдила крiзь зуби пiддослiдна, стискаючи кухоль з пивом у руцi. – Вона почала думати, що таке життя порочне. Що отримувати радiсть, вiд тих речей, якi ми робили, – ненормально. Що нашi стосунки – аномальнi. Вона пiддалася думцi загалу. Вона повiрила, що це неможливо. Жити, як ми, i бути щасливими. Олена звикла бути в центрi уваги, хотiла, щоб про неi говорили, але тiльки хороше. Їi злякало слово «аутсайдер». І вона залишилася в ролi принцеси, вiдкинувши роль вiдщепенця.

Тася незлобливо додала:

– Може, якби я колись була принцесою… Я б теж не захотiла боротися за свое «я»?

До кiмнати зайшла Свiтлана Анатолiiвна. Вона широко посмiхалася, складочки бiля рота трохи тремтiли.

– Доброго дня. О… у тебе такий вигляд, нiби я вже заходила сюди з коньяком, – засмiялася.

Пiддослiдна, тяжко зiтхнувши, лише хитнула головою в бiк стiльця.

– Ну що? Як завжди? – Прудкi руки пiрнули в сумку.

– Нi. Сьогоднi не хочу.

– Що так? – Жiнка все ж дiстала пляшку. Скептично подивилася на пластиковий стаканчик i, крутнувши кришечку, ковтнула з пляшки.

– На душi радiсно. А коли добре – не п’ють, – удавано посмiхнулася Тася, глузливо граючи бровами.

Свiтлана Анатолiiвна розсмiялася.

– Ага, а я – дельфiн. Не смiши мене, дiвчинко. Щоб ти знала, я багато чого бачила у своему життi. І таке обличчя, як у тебе, менi достеменно знайоме. – Вона пiдняла вказiвний палець угору, а потiм тицьнула ним пiддослiднiй у лице. – Це обличчя нещасного кохання.

Тасiта пирхнула.

– Багато ви знаете.

– І не смiйся зi староi жiнки. Я бачила в життi таке, чого тобi не довелося i, дай боже, не доведеться! Я кохала стiлькох чоловiкiв, що тобi й не снилось! Такий вираз обличчя мало мое вiддзеркалення пiсля кожного з них! Повiр, мене не обдурити. А ти ще занадто мала шмаркля, щоб мене дурити! Я знаю, про що кажу.

Тасiта почала дратуватися. Вона з неприязню дивилася у вiчi жiнцi, але та не помiтила або ж зробила вигляд, що не помiтила ii погляд, хоча звела розмову на iнше:

– Ти ще й працювати з розумом не вмiеш! Гадаеш, я не бачила, що шукаеш роботу навiть тим, хто точно не зможе заплатити. Це ж контингент, який нам заборонено брати в клiенти. Не бiйся, я, звiсно, не скажу. Але для себе запам’ятай: всiм не допоможеш. Треба дбати про себе. Чи ти не вмiеш вiдмовляти? Май на увазi…

Критика. Тасiта не любила критики. Особливо такоi персони, як ця жiнка.

Їi дратувала оцiнка мертвого бездушного тiла – людини, яка сама нiчого не досягла в життi. Особи, яка вважала себе розумнiшою за неi, вагомiшою за неi, сильнiшою за неi.

Критика людини, яка виросла на умовностях оточення й давно втратила власну iндивiдуальнiсть. Ця цяця теревенила про боротьбу й досягнення, а сама вже давно припинила боротися, втратила власну думку, проте смачно пащекувала про вiдсутнiсть стрижня в Тасiти. Ця безкрила птаха, що вже не вмiе лiтати, замахнулася на ii мрii.

– Геть, – холодно й з притиском видушила пiддослiдна. – Менi не потрiбнi вашi думки. Ви взагалi менi не подобаетесь. Я вас терпiла до цього часу тiльки тому, що ви приносили дармовий алкоголь. Але навiть вiн не змусить мене витерпiти вас ще хвилину. Не змусить слухати дурнi балачки дурноi баби.

Свiтлана Анатолiiвна стиснула й без того вузькi губи, ображено й дещо по-злому глянула на дiвчину.

– Тобi ще вiдригнеться ця грубiсть…

Вийшла. Але вийшла не через наказ чи образу. Вона злякалася.

У Тасiти вiд гнiву навiть очi потемнiли. Вона не на жарт розiзлилася.

– Ненавиджу тупих людей… – пробурмотiла й знесилено вiдкинулася на спинку стiльця.

Робочий день минув вiдносно непогано. Пiсля емоцiйного сплеску прийшла холоднокровна рiвновага. Тася явно заспокоiлася. І навiть до клiентiв стала трохи лагiднiшою.

– Просто ненавиджу, коли мене вчать жити, – сказала вдома, коли я нагадала про тактовнiсть. – Завжди не могла терпiти, навiть коли жила з батьками. Там дратував ще й постiйний контроль. Спочатку: не кури цигарок, не пий, не шляйся вночi, бережи цноту до весiлля. Потiм повчання трансформувалися в: скiльки викурила, скiльки випила… навiть скiльки з’iла! Так, як бачите, моя фiгура не вписуеться в загальноприйнятi еталони краси. Хто взагалi вигадав цi пришелепкуватi норми? З чого зробили висновок, що змарнiла астенiчна дiвчина вродлива, а iнша, пишнотiла, – нi. А… бачте, мамi не подобаються моi широкi стегна й розкiшна дупця! Дибiлiзм! До того ж я маю власну думку. І доволi непоганий розум. Менi вистачае кебети бачити ту межу, яку встановила собi я. І вона геть рiзниться вiд тiеi, що прийнятна для моiх батькiв. Любити iсти – це не грiх!

Іронiчна посмiшка повiльно зникае з лиця.

– Ну звiсно… Ти зараз згадаеш одну iз заповiдей.

Запалюе цигарку.

– Смiшно. Люди самi вигадують собi обмеження. Мучаться вiд цього, але не змiнюють точку зору. Смiшно.




18.01


– Вибач… Ми бiльше не можемо спiлкуватися. Я старався щось змiнити в тобi. Допомогти. Я бачу твiй талант. Але менi боляче вiд того, що ти не реалiзуеш його – тiльки п’еш. А та робота… Вона ж убивае тебе! Невже ти цього не помiчаеш? Ти стала ще бiльше пити. Поглянь на свою квартиру. Коли ти прибирала востанне? Тут i кроку не можна зробити, щоб не спiткнутися об пляшку.

Пiддослiдна спокiйно вислуховуе нотацii друга. Повiльно видихае дим i спостерiгае, як вiн пiднiмаеться до стелi.

– А Олена? Навiщо ти образила ii? Вона теж почала потай пити, коли чоловiк на роботi. А ще ж вона збиралася кинути курити. А тепер замiсть однiеi пачки на день вона викурюе двi! І весь час якось гiрко посмiхаеться. Думаеш, ii чоловiк цього не помiчае? Вона, звiсно, намагаеться приховати вiд нього цей дурний стан, але ж i вiн не повний iдiот…

На кухнi стоiть туман, за яким майже не видно пастиря. Цигарковий дим поволi пливе до витяжки.

– І з собою коiш бозна-що. Зазирни хоч раз у дзеркало. Знаеш, що бачу я? Кислицi вперемiш iз чорними тiнями довкола очей, запалене вiд алкоголю обличчя, брудне волосся й химерну майку, що смердить цигарками й жиром…

Вона намагаеться видихнути дим кiльцями, але в неi не виходить. Тася завжди хотiла навчитися пихкати кiльцями.

– Ти завжди стежила за своiм зовнiшнiм виглядом! Що з тобою дiеться?!

Вiн нервово хапае цигарку з пачки, що лежить на столi, i запалюе. Спохмурнiв. У вiдповiдь байдужа мовчанка.

– Снiг пiшов… – Тасiта повертаеться обличчям до вiкна. Вона сидить на пiдвiконнi. Хлопець пiдходить до неi й обiймае за плечi. Дивиться на снiг разом з нею.

– Гарно?

Тася мовчки гасить цигарку.

– Значить, весна не скоро. Не люблю зиму. – Спускае ноги долу й обiймае його. – Усе зi мною добре. Я обов’язково сяду за полотна. І питиму менше. Але дай менi час. Просто муза – падлюка, не приходить тодi, коли заманулося митцю.

Стоять мовчки. Друг мало не плаче. Тасiта для нього бiльше нiж друг. Вона нiчого не вимагала. Нiколи не просила про допомогу й дзвонила тiльки тодi, коли справдi хотiла його бачити. Вона йому не брехала, так як це робили його родичi, корисливi друзi та химерна коханка. Тася допомагала йому як могла. Інколи ображала його, але частiше ii слова стимулювали, пiдштовхували до дiй. Вiн цiнував ii любов до правди. Поруч iз нею йому дихалося легше, незважаючи на димову завiсу в квартирi.

– Не турбуйся про мене, Сашку. Ти ж знаеш, я не переходжу меж. Принаймнi стараюся не зруйнувати себе дощенту.

– Але я хвилююся…

Тасiта вiдсторонюеться вiд нього. Злазить з пiдвiконня, потягуеться й широко посмiхаеться.

– Часом я можу бути слабкою. Настiльки безпорадною, що здаеться – все. От вiн – мiй кiнець. Такою кволою, що мене не впiзнають усi, хто знав ранiше. Але, знай, я неймовiрно сильна. Ти ж пам’ятаеш мене колишню, пам’ятаеш, як я допомагала iншим вiдчути розкутiсть, як перевертала чужi свiти. Ти маеш берегти серед споминiв той час, коли я творила, забувши про iжу, друзiв, коханцiв. Але ж так не може тривати повсякчас. Не можливо так жити безперервно. Бути вiльним i щасливим – це теж тягар. Інколи тяжчий i страшнiший за вiрнопiдданство.

Тасiта часто говорила менi про потребу виплескувати негатив. Якщо людина весь час заряджена позитивом, то вона або вживае наркотики, або носить маску. І тодi якоiсь митi щонайпозитивнiша особа здатна встругнути щось таке, чого не очiкують навiть вiд того, хто кожного дня погрожуе самогубством. Зовнi щаслива особа просто йде й купуе мотузку. Або чиргикае лезом по руцi. Зраджуе дружину чи чоловiка. А серiйнi вбивцi? Удень вони всi видавалися легковiрними дурниками.

– Я бiльше вiрю покидьку, який дае менi ляпаса, нiж другу, який солодко посмiхаеться й переконуе, що все буде добре, – говорить менi пiддослiдна.

– Наша проблема в наших страхах. Ми стiльки всього боiмося. Здаеться, нашим предкам було набагато легше! Серед iхнiх страхiв були тiльки смерть, голод i холод. Ми ж боiмося невчасно подати документи, обрати непiдхожi шпалери, сахаемося таргана, який повзе по стiнцi, страшимося батькiв, через те що куримо цигарки. Ми перестали розумiти одне одного, пiдозрюючи кожного в зрадi, брехнi, корисливостi. І найсумнiше те, що цей страх не безпiдставний.

– У менi живе стiльки особистостей, що я боюся з часом забути, хто з них я, яка я справжня. Вони брешуть i водночас терпiти не можуть брехню. Вони вiрять у свою вищiсть над iншими й рiвночасно втоптують себе в бруд. Вони висловлюються стосовно чогось i одразу ж заперечують собi.

– Що е правда? Що брехня? Сумнiви наразi торкаються кожного слова й думки. Я цитую вiдомих людей i бачу хибнiсть iхнiх думок. Змiнюю цитату, повертаючись до джерел. І вiдзначаю, що початкова думка була iдеальною.

– Павло Загребельний писав, що митець мае величезну силу. Тому вiн мусить бути самою правдою, будучи послiдовником лiтописцiв, i повiдомляти тiльки справдешне. Але ж, з iншого боку, iсторiю пишуть переможцi? То де правда? Та й що вона таке?

– Взяти, наприклад, горiлку. Якщо провести опитування серед людей, кожен скаже, що зелений змiй – це зло. Пити погано. Але ввечерi пройдiть-но вулицею – на кожному кроцi побачите щасливих хмiльних гуляк. Невже всi вони сприймали горiлку як зло, коли пили? Чому ж пiд час опитування матимемо таку вiдповiдь? Тому що тверезе життя – це неписана норма суспiльства. Тому бiльшiсть людей кориться цьому правилу й вiдповiдае на поставлене запитання так, як цього вимагае соцiум.

– Що е правда? Що брехня?

– Коли одна з моiх особистостей вигадуе якусь кумедну iсторiю, усi моi множиннi iпостасi починають у неi вiрити. Коли ж мене звинувачують у брехнi, тiльки частина мене вiдчувае себе винною. А iншi частини щиро дивуються. У моiй уявi ця iсторiя вiдбулася насправдi. Я фактично пережила ii. Я безсумнiвно робила все те, про що розповiдала. Але у своему свiтi. То чи е ця iсторiя брехнею, чи вона – вiдображення мого свiту й мене?

– Як упiзнати правду? А брехню?




19.01


Уранцi пiддослiднiй непереливки. Але сьогоднi тяжко не через випитий алкоголь. Вона взагалi минулого вечора не пила. Цього разу все було по-iншому. Дуже болiла голова, начебто пiсля гульбища.

Їi знову гнiтила необхiднiсть iти на роботу, розмовляти з нецiкавими людьми, виконувати тупi механiчнi дii. І знову пити.

Один клiент – безробiтний, тому що немае мiсць за його спецiальнiстю.

Тасiта робить ковток iз пляшки.

Другий клiент не мае освiти, зате мае трое дiтей. Учотирьох вони не проживуть на одну зарплатню…

Тасiта робить два ковтки з пляшки.

У третього – немае ноги, але е вища освiта й червоний диплом. Одначе для калiк немае робочих мiсць.

Тасiта робить п’ять ковткiв iз пляшки.

Я бачу, яка пустотiла вона всерединi. Скiльки вина чи пива можна влити в цю порожнину? Лiтр? Два? Вона наповнюе себе, мов пусту чашу, хмiльною рiдиною, щоб хоч щось у нiй було.

– Кгм… – до кiмнати заглянула Свiтлана Анатолiiвна. – Я тут подумала… Може, я й справдi не найцiкавiший спiврозмовник. Зазвичай несу якусь дурню… Ти не думай, я не тримаю на тебе зла… Може, зробиш перерву? – з сумки вигулькнула пляшка вина.

Тасiта задумливо змiряла очима ii недоладну фiгуру. Жiночцi вiдверто не вистачае компанii, вона, мабуть, не мае нi друзiв, нi сiм’i. Їi варто було б пожалiти, а не кричати на неi. Пiддослiдна в доброму гуморi, тож запрошуе колегу до столу.

– Я тобi того разу наговорила зайвого. Та й твiй душевний стан безсумнiвно не був найкращим.

– Цього разу я принесла вино. Менi здалося, що ти не любиш коньяк. Я б узяла горiлку, але вирiшила, що це буде занадто…

Тасiта раптом усмiхнулася й дiстала з-пiд столу недопиту пляшку червоного.

– Вибачте менi за минулу вiдвертiсть. Але я не забиратиму своiх слiв назад. Тiеi митi я казала так, як думала. Проте не гнiвайтеся через мою прямолiнiйнiсть. Я не хотiла завдати вам болю. Чи образити. Я вiрю, що будь-якi слова примушують людину думати. Навiть коли вони грубi й на перший погляд видаються несправедливими. Я не хочу брехати. Єдине що… Про вашу компанiю. Ви й справдi пересiчна особистiсть i не вiдзначаетеся оригiнальнiстю… Та я рада, що ви заходите до мене. Не тiльки через алкоголь.

Свiтлана Анатолiiвна скривила губи, видавлюючи посмiшку. Гiрку болiсну посмiшку.

– То були справедливi слова. Адже i я не до кiнця чесна з тобою. Ти менi також не iмпонуеш як людина. Та я все одно приходжу. Знов i знов. Я вiдчуваю, що якась частина твого «я» нiколи не буде менi до снаги, але подобу iншоi твоеi сутi я хотiла б мати в собi. Крiм того, я приходжу до тебе через самотнiсть. Менi тридцять вiсiм рокiв. У мене немае сiм’i. Моя мати вже двiчi була замiжньою! А я ще жодного разу. Я хочу дiтей. Хочу покинути цю дурну роботу й стати домогосподаркою. Хочу, прийшовши додому, чути не голос з телевiзора, а гук дитини чи буркотiння чоловiка. Менi самотньо, Тасю…

Пiддослiдна здивовано поглянула на колегу. Жiнка скоцюбилася й прикрила обличчя долонями. Украй неподiбнi, ба бiльше – вони з нею геть вiдмiннi. Якби в кожноi склалося так, як бажали, вони нiколи б не зустрiлися тут. Нiколи б не випили разом вина. Такi рiзнi, але об’еднанi спiльною самотнiстю та болем усерединi. Може, вони нiколи не розмовлятимуть про вiдомих художникiв, як того хотiлося Тасi. Чи про чоловiкiв i стосунки, як того прагнула Свiтлана Анатолiiвна. Та вони все одно вип’ють разом. І помовчать удвох, думаючи кожна про свое.

Тасiта зрозумiла, що вона лише на дещицю вивищилася над iншими. Адже окремi емоцii зблизили ii навiть iз Свiтланою Анатолiiвною.




20.01


Похмурий морозний ранок.

Холод мою пiддослiдну загонить у стан стагнацii, тому вона зникае для навколишнього свiту на зимовий час.

Мобiльний стоiть на беззвучному режимi, i його трусить мов у лихоманцi.

Тасiта сидить за краем робочого столу, прихилившись спиною до батареi й перебираючи папери.

Їi трохи тiпае. Цю частину роботи вона ненавидить.

– Знаеш, – сказала Тася, не вiдривачись вiд папiрцiв, – якби пекло iснувало, воно б виглядало саме так. Стонадцять годин, витрачених на написання папiрцiв, якi нiхто нiколи не прочитае. Це наймiцнiший ланцюг, що еднае тебе й систему. Це ще одна гра – у бюрократiю. Така робота призводить до отупiння й збайдужiння людини. Тисячi однотипних папiрцiв, заповнених машинально, без участi свiдомостi й волi. Основна мета такоi дiяльностi: тримати людину в заданих рамках. Цi документики, заявки, об’яви – усе це засвiдчуе твою зайнятiсть. Тiльки за допомогою цього керiвництво може «помацати» те, що ти робиш. Незалежно вiд реально виконаноi роботи. Заповни кiлька зайвих бланкiв – i твое геройство беззаперечне для твого начальника. Мiфiчна звiтнiсть примарноi роботи. Шарлатанський папiрець для спокою твоiх рабовласникiв…

Персональне земне пекло пiддослiдноi. Добровiльне катування: гарячу смолу до горлянки! Проте невелика рiзниця все ж iснуе. Якщо вiдчуваеш бiль – ти живеш. Коли ж виконуеш механiчну роботу, ти забуваеш, що ти е. Це знищуе особистiсть.

Я бачу байдужу пустку в очах. Зараз Тасiти не iснуе. Вона думае про кiлькiсть клiентiв, яких прийняла протягом останнiх днiв, про ще не прочитанi заяви, про ще не оформленi документи. Руки рухаються немов окремо вiд неi. Поки заповнюються поля з даними фiрми, у головi крутиться: «Назва документа, назва установи, напрям дiяльностi, аналiз виконаноi роботи…» Та хiба тiльки зараз?

І дорогою додому нуртуе думка: «Назва документа, заголовок, посада, прiзвище та iнiцiали керiвника, посада, прiзвище та iнiцiали того, хто подае… дата, пiдпис…»

На порозi квартири круговерть продовжуеться: «Резюме, заява, характеристика, пропозицiя, скарга, трудова книжка…»

Коли роздягаеться: «Довiдка, звiт, план, службовi листи, протокол, конспект, доповiдна записка, повiдомлення…»

І так – поки руки самi собою не знаходять пляшку. Тiльки тут, у цiй порожнiй квартирi з незакiнченими полотнами, сидячи на пiдлозi й наливаючи червоне вино в бокал, – тiльки о першiй годинi ночi вона немов прокидаеться. І думки поволi змiнюють свiй напрям.

Тасiта стае собою:

– Забагато одноманiтностi, стандартiв, сувороi регламентацii в розмiщеннi та побудовi тексту. Структурованiсть у всьому: у папiрцях, стосунках, життi…




21.01


Кров. Червона кров загусла на чорнiй мережанiй спiднiй бiлизнi.

Пiддослiдна приклеюе прокладку, морщиться вiд болю. Їй тяжко витримати критичнi днi. Вони супроводжуються нудотою, запамороченням у головi, постiйною змiною температури тiла та пiдвищеною емоцiйною чутливiстю.

– Ще й на роботу йти… – Вона ковтае двi сильнодiйнi пiгулки, щоб зменшити менструальний бiль. – Сьогоднi комусь буде погано…

Вона стае сентиментальна, до того ж страшенно дратуеться й вихлюпуе агресiю. У такi днi iй украй складно боротися з собою.

– Ти знаеш, що колись практикувалося кровопускання? Це робили в декiлькох випадках. Медики робили це, наприклад, для зниження тиску, для виведення отрути з органiзму, при епiлепсii. Але це мало своi негативнi наслiдки: у людини рiзко знижувався iмунiтет. Мабуть, саме тому я хворобливо почуваюся в цi днi. І не тiльки я. Бiльшiсть жiнок нездужають чи вiдчувають слабкiсть. Але з iншого боку, кровопускання – це жертвоприношення. А ще деякi народи вiрили, що в кровi живуть злi духи i iх потрiбно звiльняти один раз на мiсяць. Цi народи вважали жiнок святими: з iхнього органiзму злi духи виходили самостiйно, без втручання ззовнi.

Вона взуваеться й говорить:

– Що не кажи, а жiнки досконалiшi за чоловiкiв.

Вийшовши на вулицю, Тася вiдразу запалюе цигарку. Бiль ще е, але вже вiдступае. Минаючи смiтник, де в непотребi порпаеться безхатько, вона вiдвертаеться. На очi навертаються сльози. На вулицi страшенний мороз, а цей нещасний не мае анi притулку, анi iжi. Два днi тому Тася вже бачила його, але тодi не звернула на нього жодноi уваги, минула й пiшла далi своею дорогою. А тепер у нiй прокинулась жалiсть: «Бiдний чоловiк! Вiн теж, напевно, чогось прагнув у цьому життi. Може, вiн теж художник, як я? Мрiйник…». Так, моя бездушна пiддослiдна спiвчувае незнайомiй людинi, яку ранiше зневажала.

Тасiта не вiрить у долю чи фатум. Вона вважае, що кожен перебувае там, де й мае бути. Щоб досягнути бажаноi мети, людина отримуе молодiсть. І всупереч матерiальнiй скрутi чи фiзичним вадам, кожен здатен на перемогу. Просто треба докласти зусиль. Тих зусиль, яких не докладае сама Тася.

У маршрутцi невимовно задушливо. Бiль посилюеться, а вiльних мiсць немае. Та й сама дiвчина затиснута мiж здоровенною товстою жiнкою й бабцею, вiд якоi нестерпно несе чоловiчим одеколоном – аромат минулого столiття. Вiд рiзкого запаху ii нудить.

– Невже в цiй маршрутцi немае жодного джентльмена?! На вигляд здоровi бугаi, а майже всi жiнки стоять! – Роздратування пiддослiдноi сягае меж. – Мiж iншим, я погано почуваюся, у мене паморочиться голова. А цю бабусю варто було б посадити, хоча б зваживши на ii вiк!

О-о-о, пiддослiдна ще в змозi пропустити своi думки крiзь решето цензури! Насправдi, на ii язицi крутилося дещо iнше: «Та посадiть хоча б цю стару каргу, бо я зараз наблюю iй прямо на комiр!».

– Ми в ХХІ столiттi, дiвчинко. Кожен сам за себе, – кривить губи в посмiшцi розумник, який сидить просто перед нею. Але все ж пiдводиться. – Якщо погано, нехай буде по-твоему, сiдай.

Тасiта мiряе його зневажливим поглядом i садовить на вiльне мiсце бабцю. Дихати стае легше.

– Справа не в столiттi. А у вихованнi, у власних цiнностях. Якщо у вас на першому мiсцi власна персона – з вас не вийде анi гарного батька, анi вiрного друга. Я вже мовчу про чоловiка, – кинула йому, спершись на сидiння. Бiль став сильнiшим.

Хлопець уважно дивиться на неi, потiм рiшуче плескае по плечу статного парубка, який сидить бiля вiкна.

– Дiвчина ж сказала, що iй погано. Невже в тебе серця немае?

Пiддослiдна здивовано зиркае на «джентльмена». Запаморочення в головi дiйшло того ступеня, що почав зникати слух i перед очима пiшли кола.

– Не моя проблема, – бурчить велет.

Тасiта починае завалюватися набiк. Той самий хлопець пiдхоплюе ii й притискае до себе. Вiд нього пахне шампунем i цигарками. Запах приемний i звичний.

– Гей, козел, ти що, не чуеш? Дiвчинi погано. – Рука лягае на плече «козла».

Несподiвано худобина слухаеться й встае. Хлопець обережно садовить Тасiту на його мiсце. «Слухнянiсть» чоловiка стае зрозумiлою за кiлька секунд – маршрутка пiд’iхала до його зупинки.

– Тобi де виходити?

– Через п’ять зупинок… Бiля лiтака, – вимучуе кожне слово Тасiта, заплющивши очi.

Їй зовсiм зле. Якщо вона зможе сидiти на роботi – це буде якнайкраще.

Вона почала куняти, але мiцна чоловiча рука, схопивши ii за лiкоть, витягла на вулицю на потрiбнiй зупинцi. Тут вона наче протверезiла й нарештi роздивилася хлопця. Вiн був трохи вищим за неi. У широких джинсах з низькою матнею, куртцi кольору хакi й шапкою, як у гнома. Довге свiтле волосся. Свiтлi очi. Обличчя вузьке, з видовженими вилицями.

– Ти в нормi? Може, тебе довести, куди треба?

Тасiта нарештi помiтила, що вiн тримае ii руку. Рiзко висмикнула ii з його долонi, стала в гордовиту позу, виструнчилась i вiдповiла:

– Нема потреби. Дякую, що допомiг.

Крутнулась на пiдборi, щоб iти. Їi наздогнав голос:

– Маеш хлопця чи замiжня?

Тасiта озирнулася й насмiшкувато порснула.

– Не маю. Але й не шукаю.

– Може, ти лесбiйка?

– Я не подiляю кохання на стать.

– Ми ще зустрiнемося! – гукнув iй у спину.

Тасiта лише стенула плечима.

А жаль, я сподiвалася, що цей хлопець гратиме гiдну роль у ii спектаклi.




22.01


Тасiта вже й забула, що означае чекати вихiдних. Цих прекрасних днiв, коли можна байдикувати, висипатися й робити те, що заманеться.

Три години поспiль вона витратила на те, щоб вилiзти з лiжка.

Удома тепло. За вiкном – снiг.

Цього разу вона все ж змусила себе стати до одного з полотен. Навiть не поснiдавши, дiстала фарби, олiвцi, вуглики, мольберт.

На полотнi був ескiз пейзажу. Уявного i фантастичного. Колись, починаючи малювати цю картину, вона хотiла зобразити уявне омрiяне мiсце, оазу свого життя. Правда, тодi надокучали думки про пиво й хотiлося серед пейзажу зобразити жовтавий струмочок, що пробиваеться крiзь камiння. Добре, що зараз перейшла на вино – струмочок можна намалювати прозорим або рожевим (жовтавий занадто скидався на витiк з каналiзацii).

Вона хвилин десять розглядае малюнок, слинячи кiнчик пензлика. Ось чому пiсля малювання в неi завжди рiзнокольоровi губи. Тася суне пензлик до рота, не усвiдомлюючи, що робить.

Робота тривала три години. Спокiй порушив телефонний дзвiнок.

– Привiт! Давно не бачилися! Я вже скучила. Давай сьогоднi здибаемося в пабi? Там, де ми минулого разу були? О шостiй?

– Давай.

Я бачила, що вона вiдчула полегкiсть. Упродовж трьох годин Тася просто дещо пiдправила малюнок, додала пару мазкiв – далi справа не йшла. А зараз вона отримала привiд не продовжувати. Менi стало сумно. Я хочу, щоб вона взяла себе в руки. З iншого боку, те, що вона сьогоднi стала до мольберта, – це вже прогрес.

З дiвчиною, яка зателефонувала, Тася познайомилася недавно. Яскравий екземпляр з максимальними проявами дiвчачих витребеньок. Ганчiрки, хлопцi, iнтим, плiтки – це була ii стихiя. До того ж вона постiйно слухала поп-музику. Пiддослiднiй хотiлося поспостерiгати за регресiею розвитку дiвчини. Саме тому вона завела з нею дружбу. Нову знайому звали Катя. Вона зазирала в рота моiй пiддослiднiй i готова була йти за нею на край свiту.

Моя дiвчинка почала збиратися задовго до виходу. Вона вiдзначалася страшенною пунктуальнiстю й ненавидiла запiзнювання. Окрiм цього, не зрозумiло чому, на зустрiч до дiвчат вона збиралася значно стараннiше, нiж на зустрiчi з хлопцями. Жiнки в планi зовнiшностi набагато прискiпливiшi.

Катя була високою стрункою шатенкою. Довге каре, чорнi очi. Полюбляла одяг у блискiтках. Але сьогоднi вона зрадила власному стилю, вдягнувши облягаючi темнi джинси, простору сорочку поверх светра й капелюх з короткими крисами.

У пабi вони знайшли улюблене мiсце: подалi вiд стороннiх очей. Бiля вiкна. Звiдти було зручно спостерiгати за вiдвiдувачами, але вiзитерам було складно побачити iх. Обидвi замовили пиво. У примiщеннi лунав джаз.

На обличчi Тасiти маска цiкавостi й радостi. Я бачу, що вона не слухае свою компаньйонку – наперед знае, про що пiде мова. Дiвчата геть не вiдрiзняються вiд хлопцiв у цьому планi. Тiльки чоловiки мiряються цюцюрками, а жiнки – цицьками.

Катя саме жалiлася на хронiчну вiдсутнiсть сексу, коли до них пiдiйшли хлопцi.

– Можна вас чимось пригостити?

Тасiта, не пiдiймаючи голови, кивнула. Дармове питво – таке вона любить. Катя помiтно пожвавилася в чоловiчiй компанii.

– Ну от… Ми знову зустрiлися, – сказав один iз хлопцiв, звертаючись до Тасiти, i сiв поруч.

Вона байдуже пiдняла очi.

– А ми бачилися ранiше? – неуважно запитала. Це був хлопець з маршрутки.

– Ага. Я тебе винiс iз транспорту, коли тобi було погано. Учора, – вiдповiв, анiтрохи не образившись.

– Не пам’ятаю.

– Що питимеш?

– Те, на що тобi не шкода грошей. І за що не доведеться вiдробляти в лiжку, – спокiйно вiдповiла пiддослiдна. Інший хлопець i Катя витрiщилися вiд несподiванки.

Хлопчина лише розсмiявся.

– Що любиш?

– Я б випила вiскi…

– З колою?

– Менi що, п’ятнадцять? Я люблю посмакувати гарну випивку, – пхекнула Тася.

– Як тебе звати? Ми так i не познайомилися, – запитав, пiдкликаючи офiцiантку до столика.

– Тасiта, – неохоче вiдповiла пiддослiдна.

– А мене – Жар. Вiд Георгiя, тобто вiд Жорика, – посмiхнувся.

Я вже знала, чим обернеться ця зустрiч. Я бачила того хлопця таким, яким його, можливо, нiколи не побачить моя дiвчинка. Вiн якнайкраще пiдходив iй для пiдтримки. Як не крути, а iй конче потрiбне плече, на яке вона зможе опертися, вона потребуе такого друга, який би втримав ii вiд падiння у прiрву. А вона туди так прагне. Вiн зможе ii зрозумiти. Нi. Не осягнути, а саме зрозумiти. Моя маленька хвора психопатка з часом знайде в ньому те, чого немае i не може бути в iнших людях. Та поки що:

– Я тебе проведу?

– Як хочеш…




23.01


День вiдвiдин.

Вона зобов’язана навiдувати батькiв. Не те, щоб iй хотiлося, але батьки волiють бачити свою дитину хоч iнколи. Для неi ж це гарний привiд вийти на вулицю.

До речi, Тасiта любить розмовляти з мамою. Розумною, мудрою, нереалiзованою жiнкою, яка навчила ii крутити чоловiками, привила любов до лiтератури, художнього мистецтва. Мама вiрить у свою Тасiту, навiть коли та повертаеться додому напiдпитку.

Батько й мати виховували ii по-рiзному. Тато ставився до неi майже як до хлопчика. Вiн нiколи не зважав на сльози. Не дозволяв iй жалiтися, скiмлити й виказувати емоцii. Окрiм цього, у його поняття iдеальноi дочки входила психiчна нормальнiсть, якоi дiвчинi катастрофiчно не вистачало. Розлади почалися ще в тринадцять рокiв. Депресii й агресiя завдали чимало клопоту в школi й у стосунках з батьками.

У школi вона була аутсайдером. Їi гнобили, над нею знущалися. Чи варто казати, що в неi геть не було друзiв. Вона перетворилася на скаженого загнаного звiра. Постiйнi бiйки, рани на руках, обличчi, вiдстороненiсть, недовiра – такою була ця маленька злостива тварючка. У Тасi вже тодi не було страху. Вона протистояла. Вона нiколи не мовчала. Домагалася правди.

– Що в тебе з обличчям? – Мати стурбовано бралася за пiдборiддя пiддослiдноi.

– Не помiтила дерево, – похмуро сахалась дiвчина.

І так – аж до завершення школи. Численнi переломи, рубцi, збитi руки – слiди колишнього життя. Тасiта ненавидiла свою школу. Кажуть, так не бувае. Дiвчат не б’ють. Овва! Дiти бувають вельми жорстокi.

У той перiод свого життя дiвчина не виходила на вулицю. Але й з батьками не розмовляла. Помiтивши, що вони не чiпають ii, коли читае чи малюе, вона весь час намагалася проводити з книжкою чи бiля мольберта. І жодних слiз чи скарг. Так навчив батько. Так виросла прiрва мiж нею та рiднею.

Потрапивши в унiверситет, вона знайшла друзiв, близьких по духу людей i трохи вiдтанула. Але хлопчисько в нiй нiкуди не подiвся. Я думаю, саме в цьому криеться ii подвiйна орiентацiя. Мала риси непритаманнi жiнкам. Тася щиро любила битися, мала сильнi руки й хоробре серце. Їi загадкова замкнутiсть приваблювала до неi iнших дiвчат.

Батько швидко помiтив, що дочка взагалi не носить спiдниць, вбираеться в однi й тi ж джинси протягом трьох рокiв i байдуже ставиться до шмаття. Його це несподiвано схвилювало, вiн став наполягати на змiнi iмiджу. Але було пiзно: пiддослiдна вже виросла.

Та й чого вiн хотiв? Виховував сильний чоловiчий характер i плекав мрii, що вона стане жiночною домогосподаркою? Тепер вiн хотiв бачити ii за плитою i з вiником. І, звiсно, сподiвався, що вона вийде замiж i народить йому онукiв.

Замiсть цього Тасiта почала пити й курити. Пробила вуха, зробила татуювання мiсяця на лопатцi i втратила цноту. Їi чоловiки лякали батька до втрати свiдомостi. Перед його очима пройшла рiзномаста черга брудних тiл у пошматованому одязi й зi статусом безробiтних. Мужчини, яких обирала Тасiта, поводилися неадекватно, вiд них тхнуло дешевим вином i «Прилуками».

Та все ж вiн змирився з поведiнкою дочки. Коли вона була геть п’яна або коли доводилося забирати ii з вiддiлка мiлiцii, приводив Тасiту до тями парою ляпасiв. Звiсно, продовжував бурчати щодо зовнiшнього вигляду, але в цiлому заспокоювався. Тасiта дуже любила його.

Спочатку вона намагалася вберегти батькiв вiд страшних подробиць особистого життя, але брехня не пасувала iй так само, як i роль хорошоi дiвчинки. Тому вона просто задавила iх фактами, поставивши на звикання.

Істерики, крики, зриви, лекцii, материнськi сльози… Через рiк це переросло в легке невдоволення. Вони почали довiряти доньцi, тому що вона казала правду. Вона не прикрашала й не приховувала свою сутнiсть, i батьки любили ii за це.

Якщо батько тиснув дисциплiною, суворiстю, то мати намагалася достукатися до неi в духовному та моральному планi. Вона прагнула побудувати стосунки з дочкою на взаеморозумiннi та довiрi. І досягла в цьому успiхiв. Тасiта все розповiдала iй. Навiть про своiх сексуальних партнерiв i подвiйну орiентацiю.

Мати пробачала й вiрила. Вона пiдтримувала пiддослiдну в усьому, що стосувалося мистецтва. І боялася тiльки одного, щоб та не зiрвалася. Щоб говорила. Розповiдала. І бiльше нiколи не поверталася в той страшний зацькований стан, який мала в тринадцять.

Отже, Тасiта пройшла розвиток вiд жаги дружити, через вiдлюдькуватiсть, а потiм комунiкабельнiсть, до цiлковитоi вiдсутностi бажання спiлкуватися.

У неi справдi вiдпала потреба мати когось поряд, але й вiдлюдькуватою вона не була. Просто Тасiта здолала ще одну умовнiсть.

– Як тобi робота? – Мати турботливо викладала ряд гречаникiв на тарiлцi для дочки.

– Кумедна, – осмiхнулась пiддослiдна. – Багато цiкавих людей можна побачити. Головне не заглиблюватися в iхнi проблеми. Не давати iм розповiдати про те, що iх привело. Не спiвпереживати. Звiсно, я роблю все, що в моiх силах. Але, коли не виходить, вони дивляться такими очима, нiби це я в усьому винна.

Мати стурбовано глянула на неi. Про це слiд було подумати ранiше. Чи пiдходить така робота для людини з нестабiльною психiкою та вразливим серцем?

Тасiта не мала вигляду людини, яка сильно страждае. Вона з насолодою набила повний рот млинцями з гречки й заплющила очi. Вона виглядала цiлком задоволеною своiм життям. Примарна хвилинна радiсть.

Уже ввечерi я могла переконатися в правдивостi своiх суджень. Пiддослiдна налила бокал вина й забилася в куток, пихкаючи димом у пiтьму. Удома можна не ховати своiх монстрiв.




24.01


Людей було мало. Можливо, через холод. А може, понедiлок – важкий день.

Вiд нiчого робити Тасiта почала складати лiтачки з уже непотрiбних резюме.

Коли до кабiнету зайшла Свiтлана Анатолiiвна, на неi дивилася ескадрилья з дванадцяти гостроносих паперових лiтакiв.

– Перевтомилася, напевно? – саркастично зауважила жiнка.

– Я думаю запустити iх усi, коли покину цю роботу… – Тася зосереджено майструвала тринадцятий лiтак.

У всiх лiтачкiв були рiзнi крила: для плавного польоту, стрiмкого, з розворотом… Вона на славу потрудилася над кожним з них.

Жiнка звичним рухом дiстала пляшку дешевого коньяку. Хотiла було одразу вiдпити, та ii зупинила простягнута рука пiддослiдноi.

– Я не взяла склянку.

– Давайте так… – Тася зробила чималий ковток, не вiдриваючи очей вiд нового лiтачка.

– Ти збираешся звiльнятися? – дещо здивовано запитала гостя.

– Нi. – Дiвчина трохи затягнула з вiдповiддю, ii погляд був зосереджений на паперовому виробi. – Але ж i не до вiку менi тут працювати… Я стану вiдомою художницею.

Свiтлана Анатолiiвна насмiшкувато пирхнула.

– Ти? Запам’ятай, рiдна, раз втрапивши на таку роботу, втрачаеш усi своi мрii. Можеш забути про всi творчi плани. Ти до них не повернешся. Та й навiщо? Хороша робота, гарна зарплатня. У тебе окремий кабiнет. Скоро ти почнеш цiнувати це бiльше за малювання. Мистецтво нинi не в цiнi. Не популярне.

Тася рiзко пiдняла очi на неi. Їi погляд нiби обпiк жiнку.

– Я тут тимчасово. Я чекаю свою музу.

– Довго ж тобi доведеться чекати, – насмiшкувато зауважила жiнка.

Тасiта пропустила крiзь вуха слова колеги. Звiсно, iнколи дуже хочеться пiдвищити голос, накричати на того, хто насмiхаеться й не вiрить.

Але дiвчина добре пам’ятала, як виглядають цi дрiб’язковi iстерички, якi чекають тiльки одного слова, погляду, жесту, щоб накинутися на свого ближнього. Вони виглядають смiшно, обмежено й просто нiкчемно.

От звернути увагу на щось навсправжки серйозне, на те, що стосуеться не тiльки тебе, пiдвищити голос, щоб присiкти очевидну несправедливiсть, – це iнша рiч. А коли тебе змiшуе бруд iз брудом, це не варте того, щоб опускатися до незначущого й непотрiбного конфлiкту.

Тася нiколи не була учасницею сварок мiж подругами:

– Уявляеш, вона менi не зателефонувала й сама пiшла на дискотеку…

– Про мене завжди забувають, коли дають роздрукiвки!

– Нi, ну ти скажи, хто не правий: я чи та курва, яка не сказала менi про днюху?

– Уяви, вiн менi сьогоднi не подзвонив. Думав – я йому зателефоную. Ну не дебiл?!

Такi фрази завжди натикалися на незворушнiсть пiддослiдноi. Це був не ii рiвень. Настiльки приземленi проблеми нiколи не бентежили мою дiвчинку. Їi цiкавили виставка в музеi, нова книга улюбленого автора, навiть пляшка пива ii турбувала бiльше, нiж подiбнi запитання. Тасiта якимось чином змогла вивищитися над буденнiстю.

Вона може забути сьогоднiшню дату, мiсце зустрiчi зi знайомим чи правила поведiнки в транспортi, бо ii голова переповнена чимось iншим, проте в неi точно е власна думка. За це ii дехто й недолюблював або навiть вiдверто ненавидiв. Чи хвилювалася вона через це? О! Тiльки не вона.




25.01


Похмурий ранок. Ненависний ранок, коли потрiбно швиденько збиратися i йти на роботу.

Тасiта все частiше звертае погляд на полотна. Та вже не зболеною душею, а задумливими, повними iдей та рiшучостi очима. Сьогоднi вона зосередила увагу на полотнi, через яке почався цей душевний розлад.

Це едина завершена картина. На нiй фонтануе кольоровий струмiнь води в сяйвi яскравого сонячного промiння. За водограем ледь помiтна жiноча постать. Тiльки обрис – неоформлена в тiлесну оболонку душа. Картина намальована аквареллю. Це ii назвали «шедевром», «високомайстерним i високохудожнiм iдеалом». Це вона не виграла мiсцевий конкурс. Це вона змусила думати пiддослiдну, що вона нiкчема.

Усе сталося два роки тому.

На конкурс було подано близько двадцяти полотен, обраних знавцями художнього мистецтва, уже реалiзованими художниками.

Їi картина помiтно вирiзнялася серед iнших. Оригiнальна, душевна, чуттева – так про неi говорило журi.

У конкурсi брав участь один з викладачiв художньоi школи. Був призначений чималий грошовий приз i вторована дорога в майбутне. Хороший стимул показати, на що ти здатен.

Дiвчина була переконана: саме вона переможе. Переглянувши iншi конкурснi роботи, вона вiдзначила, що жодна не була оригiнальною. У багатьох були значнi проблеми iз зображенням свiтла, на деяких були хиби через експерименти з фарбами. Були нуднi. Були вiдверто поцупленi, а не сфантазованi. Були типовi, такi, як учать малювати в школi. Умовно iх можна було назвати картинами художникiв, але тiльки умовно.

У день оголошення переможця Тася одягла своi найкращi джинси, випрасувала сорочку, зробила гарну високу зачiску, яку закрiпила пензликами на манер японських паличок. Вона стояла серед iнших учасникiв й отримувала заслуженi овацii вiд iнших конкурсантiв, якi теж не сумнiвалися, що переможе саме вона. Нiхто не залишився байдужим до ii творiння. Суперечка велася мiж ними за друге мiсце.

Поряд стояв ii викладач. Вiн не брав участi в обговоренi. Тiльки якось дивно посмiхався. Вiн страшенно не подобався дiвчинi. Вона не вiдчувала в ньому душi. Вiн беззаперечно був творчою людиною, але всi його роботи вiдрiзнялися якоюсь стереотипнiстю. Обмежена ж уява для художника – це смертний вирок. Такi стають учителями, бо не здатнi створити власний шедевр.

Один художник з журi пiдвiвся й пiдiйшов до трибуни. Тася слухае його виступ про гарну роботу учасникiв, про вiдомих художникiв: да Вiнчi, Мiкеланджело, Рембрандта. Промовець порiвнюе учасникiв з молодим Пiкассо.

Довго говорить. Вiдверто марнословить. Таке вiдчуття, нiби iнших художникiв не знае. Украiнських. Рiдних. Можна ж згадати й сучасникiв: Олександра Гнилицького, Арсена Савадова, Оксану Мась – вони ж досягли значних вершин. Їхнi твори неординарнi й вiдомi у свiтi. Звiсно, у колах освiчених людей, тих, хто розумiеться на мистецтвi й цiнуе його.

Нарештi промовець дiйшов до моменту, якого всi чекали.

– Усi роботи написанi на високому художньому рiвнi, але нагородити всiх ми не можемо, – осмiхнувся наприкiнцi. – Тож перемога дiстаеться справжньому талантовi, професiоналовi, одним словом – митцю! Вiктору Мутному!

У залi запала тиша. Тася вiдверто витрiщилася на журi. Глядачi шоковано перешiптувалися. Нiхто не очiкував такого. Нiхто не сподiвався, що переможе така посереднiсть, як цей задавакуватий викладач художньоi школи. Лише миттю пiзнiше в залi пролунали невпевненi аплодисменти.

– Ви що?! Уже зовсiм здурiли?! – рiзко крикнула пiддослiдна й розвернулася, щоб пiти.

Оратор на трибунi поспiшно вхопився за мiкрофон:

– Друге мiсце зайняла Тасiта Степ…

Дiвчина навiть не озирнулася. На очi набiгли сльози злостi.

– Та пiшли ви… – сама собi прошепотiла дiвчина й гордовито вийшла iз зали.

Найстрашнiше, коли обмежений нездара намагаеться зламати творчий лет справжнього таланту. Адже будь-кому було зрозумiло, що вiн купив свое перше мiсце. Чи домовився. Адже в журi сидiли його знайомi.

Ще страшнiше, коли пiдстаркуватий безталанний скептик, свято вiрячи у свою генiальнiсть, переходить дорогу справжньому митцю й посилае його долю пiд три чорти. Користуеться зв’язками й просувае власну мазанину, яку навiть картиною назвати складно.

І нiхто не заступиться. Не висловиться на захист. Кожен поспiшае вислужитися, вилiзти наперед, а тебе вiдсунути на узбiччя, збити з нiг. А потiм обговорювати твою невдачу. Насмiхатися. Ця вискочка нiчого не досягла. Сидiла б собi тихо.

Людина завжди заздритиме бiльшим успiхам собi подiбних, таланту iншоi особистостi. При чому досягнення пояснюватиме не невтомною працею чи талантом, а щасливим збiгом обставин. Бачите, цiй людинi просто щастить.

– Не будьте невдахами. Будьте тими, кому заздрять i нiколи не заздрiть iншим. Ви ж бо знаете: це не талан i не везiння, а тяжка повсякденна праця, – так сказала Таciта, прощаючись з iншими учасниками.

Бiльше вона не з’являлася анi в школi, анi в галереi.

А зараз ця дiвчина сидить навпроти картини й посмiхаеться.

– Немае легкоi дороги до мрii. Я думаю, що скоро зможу зробити щось навiть краще за це. – Вона нiжно провела рукою краем полотна. – Все буде.




26.01


– Ох же вiн i злий… – прошепотiла незнайомка Тасiтi, виходячи з кабiнету керiвника.

Пiддослiдна зайшла в знайому простору кiмнату. Цього разу вона не видавалася iй приемною та свiжою. У повiтрi нависло роздратування. Начальник сидiв за столом. Сорочка промокла наскрiзь вiд поту.

– А, новенька… – Маленькi прискiпливi оченята буравили дiвчину. – Я перевiрив вашу звiтнiсть. Ваша робота мене задовольняе.

Пiддослiдна здивовано пiдняла брови.

– Правда?

– Нi! Ви абсолютно безвiдповiдальна особа! – Його обличчя налилося кров’ю. Вiн схопив купу заповнених рукою Тасiти папiрцiв i став вимахувати ними в повiтрi, немов хотiв пожбурити ними в дiвчину. – Що це таке? Що за влаштування iнвалiда без ноги на роботу кур’ером?! Ти з дуба впала?! Що це, б**, за х**?! І цей випадок не поодинокий!!! А потiм менi, б**, скарги надсилають! Добросердечна дуже, б**?!

Тасiта стиха щось сказала. Їi обличчя виражало абсолютний спокiй, хоча всерединi вона палала. Так iз нею вже давно нiхто не розмовляв. Не смiли. Вона закипала гнiвом. Нiхто не смiе з нею так розмовляти! Вiн думае, що статус роботодавця дозволяе йому так поводитися?! Усi внутрiшнi монстри полiзли нагору. Очi наповнилися сльозами. Пiддослiдна терпiти не могла крику. До того ж вона звикла до спокою. Увесь час одна в квартирi. Рiдко виходить на вулицю. Вряди-годи бачиться з людьми. Це для неi було як поверження iдола.

– Що? Що ти там хочеш сказати?! Виправдання, б**, уже не допоможуть! – Вiн швиргонув ii звiти на стiл, i частина з них розлетiлася.

– …не глуха…

– Що ти там булькочеш?! – злостиво вирячився начальник.

– По-перше, я не глуха. Тож, будьте ласкавi, не пiдвищуйте на мене голос. – Тасiта втупилася в нього ображеними вологими очима. Їi тихий голос тремтiв вiд гнiву, слова застрягали в горлi. – По-друге, такi вирази не прийнятнi при спiлкуваннi з жiнкою. Тим паче з працiвником. Для цього iснуе дiловий етикет…

Керiвник кiлька секунд мовчки шоковано слухав. Так до нього ще нiхто не звертався. Боялися, що не виплатить зарплатню. Боялися за свое мiсце. Завжди вислуховували мовчки, опустивши очi. Ввiчливе спокiйне звернення дiвчини ще дужче розлютило його. Вона дивилася просто на нього.

– Ти що, головою вдарилася?! Я для тебе маю бути богом! Я кажу – ти слухаеш! Ти ще не зрозумiла цiеi схеми, дiвчинко?! Хочеш працювати, б**, то виконуй, що кажуть! Мовчки! – Здавалося, його очi зараз вилiзуть з орбiт. Потiм вiн несподiвано заспокоiвся. Розвалився в офiсному крiслi так, що тлустi боковi пруги живота перевалили через пiдлокiтники. – Значить так. Я позбавляю тебе половини зарплатнi. Ти збираеш зараз оцi своi дебiльнi нотатки з пiдлоги й акуратно складаеш на мiй стiл. І надалi затям: це робота, а не, б**, будинок добрих послуг.

Дiвчинi стало важко дихати. Вона нiколи не вiдрiзнялася особливим терпiнням до людей, якi мали право нею керувати, до людей, вiд яких певною мiрою залежала. Чи то в школi, чи то в унiверситетi, чи то на роботi. Терпiти таких нелюдiв – це не про неi.

– У мене немае богiв, – процiдила. – А ви могли б бiльш детально давати вказiвки. Люди приходять до мене, дають грошi – я шукаю роботу. Така схема. Так ви менi сказали. Я так i робила.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Гамельнський щуролов – персонаж нiмецькоi легенди доби середньовiччя, музика, дудар. За допомогою магii допомiг мiсту Гамельн позбутися пацюкiв. Однак магiстрат не видав музицi обiцяну винагороду, тож чарiвник вивiв з мiста усiх дiтей i втопив так само, як напередоднi гризунiв. (Прим. ред.)


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/guk_yul-ya/n-ma