Карта днiв
Ransom Riggs


Джейкоб Портман, який нещодавно врятував дивний свiт вiд знищення, повертаеться додому, у Флориду. З ним панi Сапсан, кохана Емма й вiрнi друзi. Але е ще дещо… Те, що виривае друзiв з iлюзii спокiйного життя та штовхае у вир по-справжньому дивних подiй. Те, що чатуе на Джейкоба, готуючи для нього моторошнi випробування. Загадкова карта днiв вiдчиняе браму до давнiх епох. За нею – суцiльна невiдомiсть…





Ренсом Рiггз

Карта днiв





ПРОЛОГ


Нiколи ще не сумнiвався я у своему психiчному здоров’i так сильно, як тiеi – найпершоi – ночi, коли жiнка-пташка з’явилася в супроводi своiх вихованцiв, щоб урятувати мене вiд божевiльнi. Отже, iду я на задньому сидiннi машини моiх батькiв, затиснутий мiж моiми мускулястими дядечками, – аж тут раз! – i посеред дороги, наче народженi моею уявою, стоять непорушною стiною моi диво-друзi та сяють у променях дальнього свiтла наших фар, наче бойовий пiдроздiл ангелiв.

Ми вдарили по гальмах. Хмара куряви накрила все, що було перед вiтровим склом. Невже я начаклував собi iхнiх двiйникiв i зараз iз глибини мого мозку назовнi прорвалося щось схоже на мерехтливу голограму? Цiеi митi я ладен був повiрити в що завгодно, тiльки не в те, що зараз тут знаходяться моi друзi. Для дивних, здавалося, не iснувало нiчого неможливого, але в iхньому вiзитi до мене я був упевнений найменше.

То був мiй вибiр – покинути Диявольський Акр та повернутися додому, куди моiм друзям дороги нема. Я сподiвався, що пiсля повернення зможу скласти в одне цiле оцi такi рiзнi фрагменти свого життя – повсякденнi та дивнi, звичайнi та незвичайнi.

І знову про неможливе: мiй дiдусь уже намагався жити одночасно на два свiти, i йому це не вдалося, i, зрештою, вiн став чужим i для незвичайноi своеi сiм’i, i для звичайноi. Вiдмовившись надати перевагу одному способу життя над iншим, вiн програв i там, i там – що от-от мало трапитися i зi мною.

Я звiв погляд на постать, котра наближалася до нас крiзь напiвпрозору завiсу пилу.

– Та хто ви, к бiсу, такi? – озвався мiй батько.

– Альма Ле Фей Сапсан, – почулося у вiдповiдь, – тимчасовий голова Ради iмбрин та директорка цих дивних дiтей. Ми вже зустрiчалися, хоча я не очiкую, що ви це запам’ятали. Дiти, привiтайтеся!




РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Те, як наш мозок здатен сприймати щось нове або опиратися цьому, викликае здивування. Я от щойно був пережив найбiльш сюрреалiстичне лiто, яке лише можна було собi уявити, – попострибавши по минулих столiттях, попоприборкувавши невидимих монстрiв, закохавшись у колишню подругу свого дiдуся, що застрягла в часi, – та тiльки тепер, опинившись у своему безбарвному сьогоденнi, у своему передмiстi у Флоридi, у будинку, де я вирiс, я усвiдомив нарештi всю неймовiрнiсть пережитого мною.

Тут зi мною був i Єнох, що розвалився на нашому бежевому розкладному диванi, знай посьорбуючи собi колу з келиха, який належав моему батьковi та на якому було зображено логотип американськоi футбольноi команди «Тампа-Бей Баккенiрз»; тут була й Олiвiя, котра вiдстебнула своi свинцевi черевики i тепер лiтала попiд стелею, катаючись по колу на лопатях нашого вентилятора; тут були i Горацiй та Г’ю, котрi розташувалися на нашiй кухнi – Горацiй вивчав свiтлини на дверцятах холодильника, а Г’ю тим часом нишпорив у пошуках якогось перекусу; тут була i Клер, котра, вiд здивування вiдкривши обидва своi роти, витрiщалася на величезну чорну громадину нашого настiнного телевiзора; тут був i Мiлард – декор-журнали моеi матусi, коли вiн iх гортав, наче самi собою пiднiмалися понад кавовим столиком, зависали в повiтрi та вiдкривалися, i тiльки обриси його босих стоп, видавленi на нашому пухнастому килимi, свiдчили, що то був саме вiн, а не якийсь полтергейст. Це була якась сумiш свiтiв, яку я тисячу разiв уявляв собi, але нiколи навiть не мрiяв, що таке можливо насправдi. Але тут i зараз передi мною були моi До та Пiсля, якi вступили в конфлiкт зi вселенськими силами.

Мiлард уже намагався був пояснити менi, як так вийшло, що вони змогли опинитися тут, де, без сумнiву, були в повнiй безпецi, не вiдчуваючи жодного страху. Знищення часовоi петлi в Диявольському Акрi, яке мало не вбило всiх нас, перезапустило iхнi внутрiшнi годинники. Вiн так до кiнця i не зрозумiв чому, але тепер iм бiльше не загрожувала небезпека несподiвано та катастрофiчно постарiти пiд час надто довгого перебування в моему часi. Вiднинi вони дорослiшатимуть поступово, день у день, так само, як i я, а роки, якi вони заборгували вiчностi, iм пробачено, наче вони й не пропустили бiльшу частину двадцятого столiття, знову та знову проживаючи один i той же щасливий день. Без сумнiву, це було диво – безпрецедентний успiх у всiй цiй дивнiй iсторii, – i все ж, як виявилося, воно й наполовину не було настiльки дивним для мене, як сам той факт, що вони взагалi опинилися тут: що поруч зi мною стояла Емма, моя чарiвна та жвава Емма, чия рука сплелася з моею, а ii зеленкуватi очi сяяли, здивовано оглядаючи кiмнату. Це була та сама Емма, про яку я так часто марив довгими самотнiми тижнями, що минули звiдтодi, як я повернувся додому. На нiй була проста сiра сукня, що спадала нижче колiн, важкi черевики на пласкiй пiдошвi, у яких вона могла i пробiгтися, якщо було треба, а ii пiщано-рудувате волосся було зiбране на потилицi в кiнський хвостик. Десятилiття, проведенi нею в станi залежностi вiд чиеiсь волi, зробили ii практичною до глибини душi, але нi тi обов’язки, нi той тягар рокiв, якi вона несла на собi, не спромоглися задути в нiй ту молоду, дiвочу iскру, що так яскраво осявала ii зсередини. Емма була водночас i жорсткою, i м’якою; i огидною, i приемною; i старою, i молодою. І все це, що так незбагненно в нiй перемiшалося, я i любив у нiй найбiльше. В ii душi вистачало мiсця для всього.

– Джейкобе?

Вона зверталася до мене. Я намагався вiдповiсти, але моя голова саме загрузла в сипучих пiсках моiх марень.

Вона помахала менi рукою, потiм клацнула пальцями, i ii великий палець заiскрився, наче то був кремiнь, яким щойно вдарили по кресалу. Вiд несподiванки я здригнувся i прийшов до тями.

– Ой, пробач, – вiдповiв я.

– У яких хмарах ти лiтаеш?

– Я просто… – Тут я махнув розчепiреною п’ятiрнею, наче згрiбаючи павутиння, що висiло в повiтрi. – Я такий радий бачити тебе, от i все.

Завершення фрази далося менi нелегко, наче я пробував утримати в руках одразу цiлу дюжину повiтряних кульок.

Їi усмiшка не змогла приховати легкого занепокоення.

– Я знаю, це для тебе, напевне, надзвичайно дивно – те, як ми неждано тут опинилися. Сподiваюся, це не дуже тебе шокувало?

– Та нi. Ну, може, трохи. – Я кивнув у бiк кiмнати, де були всi. Веселий безлад супроводжував наших друзiв скрiзь, де б вони не з’являлись. – А ти впевнена, що я не сплю?

– А ти впевнений, що не сплю я? – Вона взяла мене за другу руку та мiцно стисла ii, i тепло та фiзична справжнiсть дiвчини наче додали цьому свiтовi особливоi ваги. – Менi важко сказати, скiльки разiв, рiк у рiк, я уявляла собi, як навiдуюсь у це мiстечко.

На якусь мить я вiдчув сум’яття, а потiм… ну, звiсно ж. Мiй дiдусь… Ейб жив тут iще до народження мого татуся; я вже бачив цю його флоридську адресу на тих листах, що зберiгала Емма. Зараз ii погляд блукав, наче вона мандрувала своiми спогадами, i я вiдчув непроханий спалах ревнощiв – крiм того, я був усiм цим збентежений. Вона, як i я, мала право на свое минуле, а також повне право почуватися вiльним кораблем у тому штормовому морi, де зiткнулися нашi свiти.

А тим часом, нiби торнадо, до примiщення увiрвалася панi Сапсан. Вона скинула iз себе дорожнiй плащ, пiд яким виявилась яскрава жокейська блуза iз зеленого твiду та брюки для верховоi iзди, наче вона щойно прибула сюди верхи на конi. Перетинаючи кiмнату, вона безперервно вiддавала накази:

– Олiвiе, спускайся звiдти! Єноху, знiми ноги з дивана!

Потiм показала на мене зiгнутим пальцем i кивнула в бiк кухнi.

– Пане Портман, хочу звернути вашу увагу на деякi питання.

Емма пiшла разом зi мною, тримаючи мене за руку, за що я був удячний iй: кiмната ще й досi кружляла в мене перед очима.

– Може, харе вже лизатися? – гукнув Єнох навздогiн. – Ми ж тiльки прийшли!

Емма враз вiльною рукою махнула в його бiк та пiдсмалила йому волосся на макiвцi. Єнох сахнувся назад i став бити себе долонями по тлiючому тiменi. І смiх, який вирвався з моiх грудей, здалося, помiтно освiжив менi голову.

Так, моi друзi були справжнiми i вони були тут. А крiм того, панi Сапсан сказала, що вони трохи погостюють у мене. Дiзнаються трохи про сучасний свiт. Влаштують собi канiкули – чесно заробленi, якщо згадати злиденнiсть Диявольського Акра, котрий став для них тимчасовим притулком, пiсля того як було знищено iхнiй величний стародавнiй будинок на островi Кернгольм.

Звiсно ж, вони були бажаними гостями i я був невимовно радий прийняти iх. Але як? Що робити з моiми батьками та дядьками, котрих у цю саму мить у гаражi стереже Бронвiн? Це неможливо було вирiшити одразу, тож я вiдклав це на потiм.

Уже бiля вiдчиненого холодильника панi Сапсан почала вичитувати Г’ю. Вони обое у своему вбраннi цiеi митi виглядали настiльки недоречно помiж сучасного начиння з iржостiйкоi сталi та ребристих краiв умеблювання модерновоi кухнi моiх батькiв, наче актори, якi випадково забрели не на той знiмальний майданчик. Г’ю розмахував шматком запакованого в полiетилен плетеного сиру й виправдовувався:

– Та тут уся iжа якась ненормальна, а я не iв уже кiлька столiть!

– Не перебiльшуй, Г’ю, – заперечила панi Сапсан.

– А я не перебiльшую! Востанне ми снiдали в Диявольському Акрi у 1886 роцi!

А потiм, виходячи з нашоi комори, озвався Горацiй:

– Я завершив свою iнвентаризацiю i вiдверто шокований. Один мiшечок харчовоi соди, одна бляшанка засолених сардин та одна коробка сумiшi для бiсквiтiв, яка кишить довгоносиками. Уряд що, видае йому продукти за картками? Зараз вiйна?

– Ми зазвичай замовляемо iжу з доставкою, – вiдповiв я, наблизившись до нього. – Моi батьки по-справжньому не готують.

– Тодi навiщо iм оця офiгенно велика кухня? – вигукнув Горацiй. – Може, я i досвiдчений шеф-кухар, але я не можу зробити щось iз нiчого!

Правда була в тому, що мiй батько побачив колись оцю кухню в якомусь дизайнерському журналi й вирiшив, що повинен ii мати. Вiн виправдовував витрати на ii придбання тим, що вони окупляться, щойно вiн навчиться готувати та почне влаштовувати казковi кулiнарнi вечiрки для всiеi сiм’i, але, як i бiльшiсть його планiв, ця затiя також провалилася вже пiсля кiлькох урокiв кулiнарii. Тож тепер ми мали цю надзвичайно дорогу кухню, яку використовували переважно, щоби приготувати замороженi напiвфабрикати або розiгрiти вчорашню доставку. Та, замiсть сказати це вголос, я просто знизав плечима.

– Я впевнена, у найближчi п’ять хвилин вiд голоду ви не помрете, – сказала панi Сапсан та вигнала з кухнi обох: i Горацiя, i Г’ю.

– Отже, так, – звернулася вона потiм до мене. – Я бачила, вас трохи похитувало, пане Портман. Із вами все гаразд?

– Із кожною хвилиною дедалi краще, – вiдповiв я дещо збентежено.

– Імовiрно, це у вас легкий напад петельного десинхронозу, – заявила панi Сапсан. – Певнi процеси уповiльнились. Це абсолютно нормально для мандрiвникiв у часi, особливо для новачкiв.

Усе це вона менi казала через плече, нi на мить не припиняючи ходити по кухнi та зазирати до кожноi кухонноi шафки.

– Симптоми зазвичай безсистемнi, хоча й не завжди. Як довго ви вже вiдчуваете запаморочення?

– Звiдтодi, як ви тут з’явилися. Але, правда, зi мною все добре…

– Як щодо виразок, патологiчних наростiв, мiгреней?

– Нема.

– Раптове порушення розумовоi дiяльностi?

– А-а… це коли щось iз пам’яттю?

– Петельний десинхроноз, якщо його не лiкувати, це не жарт, пане Портман. Вiд цього навiть помирають. О! Печиво! – це вона знайшла в однiй iз шафок коробочку з печивом, витрусила одну штуку собi на долоню та вiдправила ii до рота.

– А слимаки в калi? – продовжила вона, пережовуючи.

Я ледве не вдавився смiхом:

– Нема.

– Незапланована вагiтнiсть?

Емма вiдсахнулася:

– Ви приколюетесь!

– Наскiльки нам вiдомо, принаймнi один раз таке вже було, – сказала панi Сапсан. Вона вiдклала коробку з печивом та пильно подивилася менi в очi. – Та особа була чоловiком.

– Я не вагiтний! – заявив я доволi голосно.

– І слава богу! – почулося з вiтальнi.

Панi Сапсан поплескала мене по плечi:

– Схоже, що ви чистий. Однак, я повинна була вас попередити.

– І добре, що ви не зробили цього ранiше, – вiдказав я, подумавши, що iнакше це перетворило б мене на параноiка, котрий ще мiсяць тому почав би потайки робити тести на вагiтнiсть та вишукувати слимакiв у власному калi. І моi батьки вже давно запроторили б мене до якоiсь психiатричноi лiкарнi.

– Доволi чесно, – пiдсумувала панi Сапсан. – А тепер, перш нiж ми зможемо розслабитися та насолодитися компанiею одне одного, поговорiмо про справи.

І вона почала кроками описувати вузьке коло мiж двокамерною духовкою та кухонною раковиною.

– Пункт перший: безпека та захист. Я вже дослiдила периметр будинку. Усе нiбито спокiйно, але зовнiшнiсть бувае оманливою. Чи е щось, що я повинна знати про ваших сусiдiв?

– Що, наприклад?

– Кримiнальне минуле? Схильнiсть до насильства? Колекцii вогнепальноi зброi?

У нас було лише двое сусiдiв: древня, як свiт, мiсiс Мелловруз – прикута до iнвалiдного вiзка вiсiмдесятирiчна жiнка, котра покидала свiй будинок тiльки за допомогою доглядальницi, що жила разом iз нею, та одна нiмецька пара, котра бiльшу частину року проводила десь у iншому мiсцi, залишаючи свiй дiм, свiй велетенський «Макменшн» у стилi Кейп-Код, порожнiм весь час, окрiм зими.

– Мiсiс Мелловруз може проявляти надмiрну цiкавiсть, – повiдомив я. – Але поки прямо в неi пiд вiкнами не з’явиться хтось обурливо дивний, думаю, клопоту вона нам не завдасть.

– Прийнято, – погодилась панi Сапсан. – Пункт другий: чи не вiдчували ви, звiдтодi як повернулися додому, присутностi порожнякiв?

Я вiдчув, як у мене пiдскочив тиск при тому словi, яке вже протягом кiлькох тижнiв не торкалося нi моiх вуст, нi моiх думок.

– Нi, – вiдказав я швидко. – А що? Були новi напади?

– Нi, не було. Навiть нiчого про них не чути. Але це мене i тривожить. А тепер про вашу сiм’ю…

– А хiба ми iх не всiх повбивали чи полонили в Диявольському Акрi? – зауважив я, не готовий так миттево залишати тему порожнякiв.

– Не всiх. Пiсля нашоi перемоги невелика група iх разом iз деякими витворами врятувалася, i ми думаемо, що вони втекли до Америки. І хоча я й сумнiваюся, що вони коли-небудь наблизяться до вас особисто – насмiлюся висловити думку, що вони засвоiли попереднiй урок, – та все ж, можу припустити, що вони знову щось затiвають. Додаткова обережнiсть зайвою не буде.

– Вони бояться тебе, Джейкобе, – з гордiстю промовила Емма.

– Бояться? – спитав я.

– Пiсля такого прочухана, що ти iм дав, вони були б дурн?, якби не боялися, – з iншого краю кухнi пролунав голос Мiларда.

– Вихованi люди не пiдслуховують особистi розмови! – гнiвно зауважила панi Сапсан.

– Я не пiдслуховував – я зголоднiв. А ще, мене послали попросити вас не викрадати в нас Джейкоба. Ми ж таки пройшли страшенно довгий шлях, щоб побачитися з ним.

– Вони дуже скучили за Джейкобом, – звернулася до панi Сапсан Емма. – Майже як я.

– Здаеться, настав час звернутися вам до всiх, – мовила до мене панi Сапсан. – Виступiть iз вiтальною промовою. Викладiть iм основнi правила.

– Основнi правила? – здивувався я. – Якi саме?

– Вони – моi вихованцi, пане Портман, але це – ваше мiсто i ваш час. Менi буде необхiдна ваша допомога, щоб не дати iм ускочити в халепу.

– Просто не забувай iх годувати, – додала Емма.

Я повернувся до панi Сапсан:

– А що ви казали про мою сiм’ю?

Не можна ж назавжди залишати iх в’язнями в гаражi, i мене хвилювало те, як ми збираемося з ними вчинити.

– Не хвилюйтеся, – заспокоiла мене панi Сапсан, – Бронвiн тримае ситуацiю пiд контролем.

Та ледве цi слова злетiли з ii губ, як iз боку гаража почувся неймовiрний гуркiт, наче впала стiна. Вiд струсу окуляри, що лежали на поличцi коло дверей, котрi вели в гараж, полетiли на пiдлогу та розбились.

– Схоже, що ситуацiя зовсiм не пiд контролем, – прокоментував подiю Мiлард.

А ми вже бiгли.


***

– Усiм лишатися на мiсцi! – заволала панi Сапсан у бiк вiтальнi.

Я рвонув iз кухнi в кiнець холу, Емма зразу за мною. Мене переповнював адреналiн. Я навiть не знав, що побачу, коли ми забiгали до гаража. Дим? Кров? Звук був як вiд вибуху, але чого я нiяк не мiг передбачити, так це те, що знайду своiх батькiв i дядькiв у нашiй машинi в повнiй вiдключцi та блаженно-тихими, наче соннi немовлята. Задньою своею частиною автомобiль знаходився у величезнiй ум’ятинi, яку вiн зробив в опущених ролетних воротах гаража, а бетонна пiдлога навколо була засiяна уламками розбитоi задньоi фари. Двигун був увiмкнений та працював на холостому ходу.

Бронвiн стояла бiля передньоi частини авто з вiдiрваним бампером напереваги.

– Ой, менi так шкода. Я не знаю, що трапилося, – промовила вона та випустила бампер, i той упав iз розкотистим «дзен-н-нь».

Усвiдомлюючи, що менi необхiдно заглушити двигун, перш нiж ми всi тут почадiемо, я пiдбiг до дверцят iз боку водiя. Ручку було заблоковано. Ну, звiсно ж: моя сiм’я зачинилася вiд Бронвiн. Я впевнений, вони були нажаханi.

– Я можу вiдчинити, – озвалася Бронвiн. – Вiдiйди назад!

Вона вперлася ногами та схопилася обома руками за ручку.

– Що ти?.. – Я ще не встиг спитати, а вона одним потужним ривком угору вже вирвала дверцята, зiрвавши iх iз завiс. Але, враховуючи iхню вагу та прикладену до них енергiю, дверцята не припинили свiй рух, а, вирвавшись iз рук дiвчини, пролетiли через усе примiщення та врiзалися в дальню стiну, пробивши ii. Я навiть вiдчув, як ударна хвиля вiд зiткнення штовхнула мене назад.

– Ой, попала, – пролепетала Бронвiн у вiдноснiй тишi (якщо не рахувати роботи двигуна на нульовiй передачi).

Гараж почав нагадувати менi деякi з тих розбомблених будiвель, що я бачив у Лондонi пiд час вiйни.

– Бронвiн! – крикнула Емма, опускаючи руки, якими щойно прикривала собi макiвку. – Ти ледве не вiдiрвала комусь голову!

Я пiрнув в отвiр, що виник на мiсцi вирваних дверцят, потягнувся рукою повз сплячого батька, що знай собi хропiв, та вирвав ключi iз замка запалювання. Моя мати спала в батька на плечi. На задньому сидiннi в обiймах одне одного спали моi дядьки. Незважаючи на гамiр навколо, нiхто з тих, хто в машинi, навiть не ворухнувся. Я знав лише один засiб, який мiг уганяти людей у такий глибокий сон, – це порошкоподiбний вирiб Матiнки Пилок. Коли я вилiз iз машини, то побачив Бронвiн, котра тримала в руцi кисет iз цим засобом та намагалася пояснити, що сталося.

– Той чоловiк iззаду, – промовила вона, показуючи пальцем на мого дядька Боббi, – я бачила, як вiн дiстав свiй… маленький такий…

Вона дiстала з кишенi дядькiв телефон.

– Мобiльник, – пiдказав я.

– Точно, його, – продовжувала вона. – Так я його вiдiбрала. І тодi вони так оскаженiли, як зграя тхорiв у мiшку. І тодi я зробила так, як панi Сапсан менi показувала…

– Ти застосувала порошок? – спитала панi Сапсан.

– Я дмухнула ним точно на них, але вони не заснули одразу. Джейкобiв тато завiв машину, але замiсть поiхати вперед, вiн… вiн… – Бронвiн показала рукою на пом’ятi гаражнi ворота. Слова в неi закiнчилися.

Панi Сапсан погладила ii по руцi:

– Усе гаразд, дорогенька. Ти все зробила правильно i точно.

– Ага, – озвався Єнох. – Точно в стiну.

Ми озирнулися та побачили iнших дiтей, якi спостерiгали за нами, щiльно збившись у проходi до вiтальнi.

– Я наказувала всiм лишатися на мiсцi, – зауважила панi Сапсан.

– Пiсля такого? – заперечив Єнох.

– Пробач менi, Джейкобе, – звернулася до мене Бронвiн. – Вони так сварилися, i я не знала, що робити. Я ж не зашкодила iм?

– Гадаю, нi, – вiдповiв я. Я вже колись був випробував на собi солодкий сон, викликаний порошком Матiнки Пилок, i цей гараж був не найгiршим мiсцем, щоби комусь провести в ньому ще кiлька годин. – Можу я побачити телефон мого дядька?

Бронвiн передала його менi. Екран був розбитий i вкритий трiщинами, схожими на павутину, але, коли засвiтився, виявився читабельним. На ньому я побачив низку есемесок вiд моеi тiтки:

«Що сталося?»

«Коли будеш дома?»

«Все ОК?»

У вiдповiдь дядько Боббi почав був набирати «ВИКЛИЧ КОПІВ», а потiм, вочевидь, збагнув, що вiн i сам легко мiг би iх викликати. Але Бронвiн забрала в нього телефон, перш нiж вiн устиг. Якби вона спiзнилася хоч на кiлька секунд, до нас, либонь, навiдались би спецпризначенцi. У мене аж у грудях здавило, коли я зрозумiв, як легко наше становище могло стати небезпечним та складним. «Блiн, – подумав я, переводячи погляд iз розбитого автомобiля на розбиту стiну, а з неi на розбитi гаражнi ворота. – Уже стало».

– Не хвилюйся, Джейкобе. Я справлялася i з набагато гiршими ситуацiями. – Панi Сапсан походжала навколо автомобiля, оцiнюючи збитки. – Твоя сiм’я мiцно спатиме аж до ранку, i, насмiлюся зауважити, нам слiд спробувати зробити так само.

– А що потiм? – стривожено запитав я. І вже почав пiтнiти: у гаражi з некондицiйованим повiтрям було задушно.

– Коли вони прокинуться, я зiтру iхнi останнi спогади та вiдправлю твоiх дядькiв по домiвках.

– А що як вони?..

– Я поясню iм, що ми – далекi родичi з боку батька, приiхали з Європи, щоб ушанувати пам’ять Ейба на його могилi. А що стосуеться твоеi вiдправки до психiатричноi лiкарнi, то тепер ти почуваешся набагато краще i вiдповiдного лiкування там не потребуеш.

– А що?..

– О, ще й як повiрять; звичайнi дуже добре пiддаються навiюванню пiсля стирання пам’ятi. Можливо, я могла б навiть переконати iх, що ми – гостi з колонii на Мiсяцi.

– Панi Сапсан, будь ласка, припинiть.

Вона посмiхнулася:

– Моi вибачення. Столiття в ролi директорки привчають передбачати запитання з практичних мiркувань. А тепер, дiти, ходiмо: нам необхiдно обговорити правила поведiнки на наступнi кiлька днiв. Нам багато треба вивчити про теперiшнiй час, а часу в нас тепер на це вивчення немае.

Вона стала виштовхувати дiтей iз гаража, а вони тим часом закидали ii питаннями та скаргами:

– А як надовго ми тут? – запитувала Олiвiя.

– А можна нам уранцi сходити роздивитися все навколо? – запитувала Клер.

– Я хотiв би з’iсти що-небудь, перш нiж зникну з лиця Землi, – скаржився Мiлард.

Дуже скоро я залишився в гаражi сам, забарившись почасти тому, що менi було неспокiйно на душi через необхiднiсть покинути тут свою сiм’ю на всю нiч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання iхньоi пам’ятi. Панi Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути бiльшим за те, яке вона проводила на них у Лондонi, коли з iхньоi пам’ятi було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зiтре достатньо або ж зiтре забагато? Що коли мiй тато забуде все, що вiн знав про птахiв, або моя мама цiлковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжi?

Хвилину я дивився, як вони сплять, i на душi було важко. Раптом я вiдчув себе стривоженим дорослим, тодi як моя сiм’я здавалася менi маленькими дiтьми – вразливими, сумирними, трохи заслиненими.

Можливо, був iнший шлях.

Крiзь вiдчиненi дверi наполовину висунулась Емма:

– Усе окей? Я думаю, хлопцi вчинять заколот, якщо якнайскорiше не з’явиться вечеря.

– Я не впевнений, що повинен залишити iх, – сказав я, кивнувши на мою сiм’ю.

– Вони нiкуди не пiдуть, i за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи нiг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.

– Я знаю. Просто… менi трохи неспокiйно на душi.

– Ти не повинен переживати, – вона пiдiйшла i стала поряд, – це не твоя провина. Узагалi.

Я кивнув:

– Це здаеться трохи сумним – усе це.

– Що саме?

– Що син Ейба Портмана нiколи не дiзнаеться, яким незвичайним чоловiком був його батько.

Емма поклала мою руку собi на плечi, опинившись так у моiх обiймах.

– Я думаю, що в сто разiв сумнiше те, що вiн нiколи не дiзнаеться, яким незвичайним чоловiком е його син.

І щойно я нахилився, щоби поцiлувати ii, як у моiй кишенi задзижчав телефон мого дядька. Ми обое вiд несподiванки здригнулися. Я дiстав його та прочитав нову есемеску вiд моеi тiтки:

«Дурко Дж уже в дурцi?»

– Що це? – спитала Емма.

– Нiчого важливого.

Я знову поклав телефон до кишенi та став обличчям до дверей.

І несподiвано iдея залишити свою сiм’ю в гаражi на цiлу нiч здалася менi не такою вже й поганою.

– Ходiмо придумаемо щось iз вечерею.

– Ти впевнений? – спитала Емма.

– Цiлком.

Коли ми виходили, я вимкнув свiтло.


***

Я запропонував замовити пiцу – там, де е пiзня доставка. Лише деякi з дiтей знали взагалi, що таке пiца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.

– Їi готують десь та приносять тобi додому? – спитав Горацiй, наче сама думка про це певною мiрою була ганебною.

А Бронвiн запитала:

– Пiца – це щось iз флоридськоi кухнi?

– Не зовсiм, – вiдповiв я. – Але повiрте, вона вам сподобаеться.

Я подзвонив у прийом групових замовлень, i ми у вiтальнi повсiдалися на кушетках та стiльцях чекати, поки привезуть. Панi Сапсан прошепотiла менi на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоеi промови». І, не чекаючи на вiдповiдь, вона прочистила горло та оголосила на всю кiмнату, що я хочу щось сказати. Тож я пiдвiвся та почав дещо незграбно iмпровiзувати:

– Я такий радий, що всi ви тут. Не впевнений, чи вiдомо вам, куди моя сiм’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше мiсце. Я маю на увазi… – завагався я. – Я маю на увазi, воно може бути хорошим для деяких людей, ну там, знаете, зi справжнiми психiчними проблемами, але… коротше, народе, ви врятували мою жопу.

Панi Сапсан насупила брови.

– А ти врятував нашi… зади, – вiдказала Бронвiн, зиркнувши на директорку. – Ми тiльки повернули борг.

– Ну… дякую. Коли ви тiльки з’явились, я подумав, що ви сон. Звiдтодi, як ми зустрiлися, я безперервно мрiяв про те, щоб ви до мене завiтали. Тож було доволi важко повiрити, що це вiдбуваеться насправдi. Хай там як, рiч у тому, що ви тут, i я сподiваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашiй часовiй петлi.

Несподiвано засоромившись, я рiзко опустив голову та уп’явся поглядом у пiдлогу:

– Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кiнець.

– Ми теж тебе любимо! – вигукнула Клер, зiскочила зi свого мiсця та побiгла мене обнiмати. Зразу ж до неi приедналися Олiвiя та Бронвiн, а за мить уже майже всi намагалися задушити мене у ведмежих обiймах.

– Ми дуже щасливi, що ми тут, – сказала Клер.

– А не в Диявольському Акрi, – додав Горацiй.

– Ми завжди будемо дуже весело проводити час! – проспiвала Олiвiя.

– Пробач, ми зламали частину твого будинку, – озвалася Бронвiн.

– Що означае «ми»? – запитав Єнох.

– Не можу дихати… – Я хапнув ротом повiтря. – Сильно здавили…

Юрба навколо трохи розступилася, щоб я мiг дихнути. І тодi в щiлину, що утворилася, улiз Г’ю та штовхнув мене в груди:

– Ти ж знаеш, що ми не всi тут, правда ж?

Навколо нього швидкi нервовi кола нарiзала самотня бджола. Усi подалися назад, даючи Г’ю та його сердитiй бджолi певний простiр.

– Коли ти сказав, що радий, що ми були усi, – так ми тут не всi.

Менi вистачило митi, щоби зрозумiти, що вiн мав на увазi, i тодi менi стало соромно.

– Пробач менi, Г’ю. Я не забув про Фiону.

Вiн подивився вниз, на своi пухнастi смугастi шкарпетки:

– Інколи менi здаеться, наче всi, крiм мене, про неi забули.

Його нижня губа затремтiла, i тодi вiн мiцно стис кулаки, щоби припинити це.

– Вона не мертва, ти ж знаеш, – продовжив вiн.

– Сподiваюсь, це правда.

Вiн iз викликом глянув менi просто в очi:

– Не мертва.

– Окей. Не мертва.

– Я дуже сумую за нею, Джейкобе.

– Ми всi сумуемо, – вiдказав я. – Я не забув ii й нiколи не забував.

– Вибачення прийнято, – сказав Г’ю, затим витер собi обличчя, повернувся на пiдборах та вийшов iз кiмнати.

– Повiрте менi, – озвався Мiлард за мить, – це був прогрес.

– Тепер вiн iз нами навiть не розмовлятиме, – промовила Емма. – Вiн розлючений i не захоче дивитися правдi в очi.

– А ви не думаете, що, припустiмо, Фiона могла якось вижити? – спитав я.

– Я оцiнив би це як малоймовiрне, – вiдповiв Мiлард.

Панi Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кiмнату, поклала нам руки на спини та почала таемну нараду.

– Ми вiдправили запит до кожноi часовоi петлi та до кожноi громади дивних, iз якими ми контактуемо, – повiдомила вона тихо. – Ми розповсюдили офiцiйнi комюнiке, iнформацiйнi бюлетенi, фотографii, детальний опис Фiони. Я навiть вiдправила голубиних скаутiв панi Королик, щоб вони там оглянули всi лiси. Досi нiчого.

Мiлард зiтхнув:

– Якби вона, бiдолашна, була жива, хiба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.

– Я теж так думаю, – сказав я. – А нiхто не пробував шукати ii… м-м?..

– Їi тiло? – спитав Мiлард.

– Мiларде, будь ласка, – обурилася директорка.

– Це було неделiкатно? Менi слiд було вибрати менш точний термiн?

– Просто розмовляй тихiше, – шикнула на нього панi Сапсан.

Мiларду не бракувало почуттiв; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття iнших.

– Падiння, яке, можливо, убило Фiону, – продовжив Мiлард, – сталося в часовiй петлi, розташованiй у звiринцi панi Королик, котрий звiдтодi лежить у руiнах. Якщо ii тiло було там, його вже неможливо вiдновити.

– Я от усе думаю, чи проводити поминки, – промовила панi Сапсан. – Але я не можу навiть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресii. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…

– Вiн навiть не приймае бiльше нових бджiл, – зауважив Мiлард. – Каже, що не зможе полюбити iх так само, як тих, котрi бачили Фiону, тому вiн тримае тiльки тих, якi на сьогоднi мають уже доволi похилий вiк.

– Схоже, що змiна обстановки може пiти йому на користь, – висловив я надiю.

І в цю мить пролунав дверний дзвiнок. І саме вчасно, бо загальний настрiй у кiмнатi з кожною секундою дедалi погiршувався.

Клер та Бронвiн спробували пiти за мною до вхiдних дверей, але панi Сапсан перехопила iх.

– О, я так не думаю! Ви ще не готовi розмовляти зi звичайними.

Я не думав, що був великий ризик у iхнiй зустрiчi з розносником пiци… поки не вiдчинив дверi та не побачив там хлопця, якого я знав зi школи та який у цей момент балансував стопкою коробок iз пiцою в руках.

– Дев’яносто чотири шiстдесят, – пробубонiв вiн, а потiм, упiзнавши мене, кивнув: – О, блiн! Портман?

– Джастiн! Овва!

Його звали Джастiн Пампертон, хоча всi його називали Памперс. Вiн був одним iз тих обкурених скейтбордистiв, якi часто каталися на наших шкiльних паркувальних майданчиках.

– Гарно виглядаеш, – продовжив вiн. – Тобi, типу, вже краще?

– Ти про що? – поцiкавився я, хоча насправдi й не хотiв знати, що вiн мав на увазi, тому намагався вiдрахувати йому грошi якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комодi моiх батькiв, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксiв у ничцi.)

– Гомонять, що ти, типу, зiйшов iз рейок. Без образ.

– А-а… нi, – вiдповiв я. – Я в порядку.

– Правда, – кивнув вiн на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. – Бо те, що я чув, було…

Вiн зупинився на половинi речення: у домi хтось засмiявся.

– Чуваче, у тебе просто зараз вечiрка?

Я взяв пiцу та запхав купюри йому в руку:

– Щось таке. Тримай бабло.

– Із дiвками? – Вiн спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. – Я кiнчаю за годину. Можу захопити пива…

Я ще нiколи не хотiв так сильно скинути когось зi своеi веранди.

– Пробач, це моi особистi справи.

На нього це справило враження:

– Удачi тобi, друзяко! – Вiн пiдняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дiйшло, що в мене руки зайнятi пiцою, тож вiн стис долоню в кулак та потряс ним. – Побачимось за тиждень, Портмане.

– За тиждень?

– Школа, бро! На якiй планетi ти живеш?!

І вiн, похитуючи головою та смiючись сам до себе, побiг пiдтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собi на холостих обертах.


***

Коли пiцу було розподiлено, розмови припинилися та протягом аж цiлих трьох хвилин чулося тiльки плямкання губ i ненавмисне задоволене порохкування. Пiд час цього вiдносного затишшя я все повторював у головi слова Джастiна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як моi батьки дiйшли висновку, що я божевiльний, та пробували iзолювати мене, я вирiшив був повернутися до школи.

Мiй план полягав у тому, щоб залишатися вдома рiвно стiльки, скiльки необхiдно буде для закiнчення школи, а потiм злиняти до Лондона – i таким чином я мiг би знову бути з Еммою та моiми друзями. Але тепер моi друзi – такi далекi, як я думав, – i iхнiй свiт – такий недоступний, як я думав, – опинилися в мене на порозi, i все змiнилося за одну нiч. Тепер моi друзi могли вiльно мандрувати скрiзь (i в будь-який час), де б захотiли. Чи мiг я тепер уявити себе щодня на нескiнченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тодi як оце все чекало й на мене?

Може й нi, але саме в той момент вирiшити це було доволi складно – iз пiцою на колiнах та головою на плечах, яка йшла обертом вiд можливих перспектив. До школи залишався ще цiлий тиждень. Час був. А просто тодi все, що я мав робити, це iсти та насолоджуватися компанiею своiх друзiв.

– Це найкраща iжа у свiтi! – заявила Клер iз повним ротом розтопленого тягучого сиру. – Я тепер iстиму це щовечора!

– Нi, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, – прокоментував Горацiй, iз досконалою точнiстю вибираючи маслини зi своеi скибочки. – Тут солi бiльше, нiж у всьому Мертвому морi.

– Боiшся розжирiти? – розсмiявся Єнох. – Жирний Горацiй. Я хотiв би на це глянути.

– Я боюсь, що мене рознесе, – поправив Горацiй. – Мое вбрання скроене в строгому стилi, на вiдмiну вiд мiшкiв, у якi вдягаетесь ви.

Єнох оглянув свiй одяг – сiра, без комiра, сорочка пiд чорним жилетом, обшарпанi чорнi штани та лакованi шкiрянi туфлi, якi давно втратили свiй блиск.

– Я придбав це в Пар?, – слово «Париж» вiн вимовив на французький лад, iз вiдповiдним акцентом, – в одного модного хлопця, котрому воно бiльше не було потрiбне.

– У мертвого хлопця, – вставила Клер, i ii губи скривилися вiд огиди.

– Похороннi салони – це найкращi секонд-хенд-бутики у свiтi, – заперечив Єнох, вiдкушуючи величезний шмат пiци. – Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.

– Ну от, весь апетит перебив, – пробурчав Горацiй, пожбуривши свою тарiлку на кавовий столик.

– Вiзьми й доiж! – насварилася на нього панi Сапсан. – Ми не марнуемо iжу!

Горацiй зiтхнув i знову взявся за тарiлку.

– Інколи я заздрю Нулiнгсу, вiн мiг би набрати зайвих сто фунтiв[1 - В англомовних краiнах фунт – це одиниця вимiрювання маси, що, як правило, дорiвнюе 0,45 кг. (Тут i далi прим. перекл.)], i нiхто цього б не помiтив.

– Я доволi стрункий, до твого вiдома, – озвався Мiлард, а затим пролунав звук, наче хтось ляснув себе долонею по голому череву. – Пiдiйди помацай, якщо не вiриш.

– Я пас, дякую.

– Заради пташки, одягнися, Мiларде, – проказала панi Сапсан. – Що я казала про непотрiбну наготу?

– Яке це мае значення, якщо мене нiхто не бачить? – заперечив Мiлард.

– Це поганий смак.

– Але тут так спекотно!

– Негайно, пане Нулiнгс!

Мiлард пiдвiвся iз кушетки та, легким вiтерцем прошелестiвши мимо нас, пробурчав щось про якихось «святенниць», а за хвилину повернувся з нетуго намотаним на поясi банним рушником. Але панi Сапсан цей варiант також не прийняла та вiдправила Мiларда назад. Коли той повернувся вдруге, то на ньому вже було те, що вiн поцупив iз моеi особистоi шафи: туристськi чоботи, шерстянi штани, пальто, шарф, шапка та рукавички.

– Мiларде, так тебе вб’е тепловий удар! – вигукнула Бронвiн.

– Зате нiхто не муситиме уявляти мене в костюмi Адама! – вiдказав вiн, i це справило бажаний ефект на панi Сапсан, розiзливши ii. Вона заявила, що iй наразi треба ще раз перевiрити стан нашоi зовнiшньоi безпеки, та вийшла iз кiмнати.

Вибухнув смiх, який перед цим бiльшостi з нас ледве вдавалося стримувати.

– Ти бачив ii обличчя? – спитав Єнох. – Вона ладна була тебе вбити, Нулiнгсе!

Динамiка стосункiв мiж дiтьми та панi Сапсан трохи зсунулася в iншу площину. Тепер вони здавалися бiльше схожими на тiнейджерiв – справжнiх, якi помалу починали вже пiддавати сумнiву ii авторитет.

– Ви всi невихованi! – крикнула Клер. – Припинiть негайно!

Отже, не всi сумнiвалися в авторитетi iхньоi директорки.

– А не здаеться тобi докучливим, коли тебе повчають через якусь дрiбничку? – запитав Мiлард.

– Дрiбничку! – вигукнув Єнох та знову вибухнув смiхом. – У Мiларда там дрiб… ай!

Це Клер укусила його за плече своiм ротом на потилицi, i поки Єнох потирав те мiсце, вона вiдповiла Мiларду:

– Нi, менi не здаеться. І це дивно з твого боку, що в змiшанiй компанii ти голий без усякоi поважноi причини.

– А, дурня, – не погодився Мiлард. – Чи непокоiть це когось iще?

Усi дiвчата пiдняли руки.

Мiлард зiтхнув.

– Ну, добре. Я постараюсь бути повнiстю одягнутим вiднинi та на вiки, аби моя бiологiя бiльше нiкого не напружувала своiми голими фактами.


***

А далi ми все говорили та говорили. Треба було так багато надолужити. Ми так швидко та непомiтно скотилися до легкого панiбратства, що здавалося, наче ми не бачились лише кiлька днiв, а насправдi минуло вже шiсть тижнiв. Багато що трапилося за цей час – принаймнi з ними, – але до мене долiтали тiльки уривчастi повiдомлення, якi я отримував iз листiв, що iх менi надсилала Емма. Моi друзi по черзi описували менi своi пригоди, що вони пережили, дослiджуючи дивнi мiсця, куди вони потрапляли через Панконтуркон. Правда, вони бували тiльки в тих часових петлях, котрi попередньо були перевiренi iмбринами та визнанi ними безпечними, оскiльки не було достеменно вiдомо, якi загрози чаяться за iншими дверима Панконтуркону.

Вони вiдвiдали часову петлю в Стародавнiй Монголii та бачили там одного дивного пастуха, який розмовляв мовою овець, скеровуючи свою отару без допомоги палицi або пса, а тiльки власним голосом. Олiвii найбiльше сподобалася мандрiвка до петлi в Атлаських горах, що в Пiвнiчнiй Африцi, бо там в одному маленькому мiстечку жили такi ж, як i вона, дивнi, котрi вмiли левiтувати. Скрiзь понад мiстечком було натягнуто сiть, тож люди могли цiлими днями пересуватися в усiх напрямках, не прив’язуючись до чогось важкого внизу, i все знай собi стрибали з мiсця на мiсце, наче акробати в невагомостi. Існувала одна дуже популярна серед мандрiвникiв часова петля i в басейнi Амазонки: там було одне фантастичне мiсто, побудоване з живих дерев, чие корiння та вiття, дивним чином переплетене мiж собою, утворювало дороги, мости та будинки. Тамтешнi дивнi вмiли манiпулювати рослинами так само, як i Фiона, – i Г’ю виявився настiльки шокований та вражений цим фактом, що майже одразу поспiшив звiдти геть та повернувся назад до Диявольського Акра.

– Було спекотно та дуже дошкуляли комахи, – розповiдав далi Мiлард, – але мiсцевi були неперевершено люб’язними та показали нам, як вони виготовляють iз рослин фантастичнi лiки.

– А ще вони ходять на риболовлю зi спецiальною отрутою, яка тимчасово паралiзуе рибу, але не вбивае, – додала Емма, – i вони можуть просто вибрати з води тiльки ту, яка iм потрiбна. Дуже розумно.

– Були ще й iншi мандрiвки, – озвалася Бронвiн. – Ем, покажи Джейкобу своi знiмки!

Емма, що сидiла поруч зi мною, пiдхопилася з кушетки та побiгла дiставати свiтлини зi свого багажу. За хвилину вона повернулася з фотографiями в руцi, i ми всi розсiлися пiд торшером, щоб iх подивитися.

– Я лише недавно почала фотографувати i досi реально не знаю, як це в мене виходить…

– Не будь такою скромною, – сказав я. – Деякi з твоiх фото ти менi вже надсилала в листах, i вони були чудовi.

– Ой, а я й забула.

Емма була якою завгодно, але не хвалькуватою. Та при цьому вона не боялася сурмити на весь свiт про своi досягнення, якщо це стосувалося того, що вона вмiла робити добре. Отже, той факт, що вона засоромилася вiд згадки про ii фотографii, означав лише, що вона дуже до себе вимоглива. На щастя для нас обох – оскiльки прикидатися, зображуючи захоплення, я вмiю дуже погано, – вона була справжнiм талантом. Але, при тому що композицiя, експозицiя i все таке було на висотi (не те щоб я був експертом), по-справжньому цiкавими тi знiмки робив змiст зображеного на них – цiкавими та жахливими.

На першому фото було десь близько дюжини людей, убраних у одяг часiв королеви Вiкторii, якi позували, як позують випадковi люди на пiкнiку, стоячи на неймовiрно перекошених покрiвлях будинкiв, а тi виглядали так, наче iх потрощив якийсь сердитий гiгант.

– Землетрус у Чилi, – пояснила Емма. – Виготовлено на неякiсному фотопаперi, який, на жаль, сильно зiстарився, пiсля того як ми покинули Диявольський Акр.

Сказала i зразу ж перейшла до наступноi свiтлини. Там був потяг, який зiскочив iз рейок та завалився на бiк. А ще там же були дiти – дивнi переважно, – котрi сидiли та стояли довкола, усмiхаючись, наче в тi старi добрi часи ця подiя була для них розвагою.

– Аварiя потяга, – прокоментував Мiлард. – Вiн вiз якiсь леткi хiмiкалii, i за кiлька хвилин по тому, як було зроблено цей знiмок, ми, вiдступивши на безпечну вiдстань, спостерiгали, як вiн загорiвся, а потiм пролунав страшенний вибух.













– А заради чого були цi мандрiвки? – запитав я. – Це менi видаеться набагато менш цiкавим, нiж вiдвiдати якусь круту петлю на Амазонцi.

– Ми допомагали Шарону, – вiдповiв Мiлард. – Пам’ятаеш його – високий такий човняр iз Диявольського Акра, у плащi? Щури замiсть друзiв?

– Як таке забудеш!

– Зараз вiн розробляе нову та покращену версiю свого туру по мiсцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часовi петлi Панконтуркону, i для цього одну з версiй вiн попросив нас протестувати. А ще там, окрiм чилiйського землетрусу та аварii потяга, у Португалii було одне мiстечко, де дощило кров’ю.

– Серйозно? – здивувався я.

– Я там не була, – вiдказала Емма.

– От i добре, – сказав Горацiй. – Наш одяг було там безнадiйно забруднено.

– Бачу, ви проводите час набагато цiкавiше, нiж я, – пiдбив я пiдсумок. – Здаеться, звiдтодi, як я востанне вас бачив, я покидав свiй дiм лише десь разiв iз шiсть.

– Думаю, це скоро змiниться, – озвалася Бронвiн. – Я завжди хотiла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

– Боюся, що так, – вiдповiв я.

– Жаль, – вiдказала вона, занурюючись у диваннi подушки.

– А я хотiла б побувати в Мансi, що в Індiанi, – повiдомила Олiвiя. – Бо в путiвнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансi.

– У якому путiвнику?

– «Дивна Планета. Пiвнiчна Америка», – вiдповiла Олiвiя, показуючи книгу в подертiй зеленiй обкладинцi. – Це, певне, путiвник для дивних. Вiн назвав Мансi таким, що вважалося найбiльш нормальним мiстом Америки аж шiсть рокiв поспiль. Із усiх поглядiв середнi показники.

– Ця книга давно застарiла, – озвався Мiлард. – І вже нi для чого не придатна.

Олiвiя пустила його слова мимо вух:

– Очевидно, там нiколи не вiдбувалося нiчого незвичайного чи надзвичайного. Нiколи!

– Не всi з нас, на противагу тобi, вважають звичайних людей цiкавими, – сказав Горацiй. – А взагалi я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олiвiя, на котрiй не було в цей момент свинцевих черевикiв, пролетiла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу менi на колiна. Вона була розгорнута на сторiнцi, що описувала едине придатне для дивних мiсце поблизу Мансi – будиночок пiд назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовiй петлi, розташованiй на околицi мiстечка. Виправдовуючи свою назву, вiн являв собою примiщення всерединi гiгантськоi гiпсовоi голови клоуна.








Я трохи сiпнувся, i книга закрилася.

– Нам не потрiбно пертися всiм до Індiани, щоб знайти там якесь неекстраординарне мiсце, – сказав я. – У нас iх до бiса прямо тут, у Енглвудi, повiрте менi.

– Усi ви можете робити все, що захочете, – заявив Єнох, – а я наступнi кiлька тижнiв планую тiльки спати до полудня та грiти босi ноги в теплому пiску на пляжi.

– Однозначно, класно! – погодилася Емма. – А е тут поблизу пляж?

– Через дорогу, – вiдповiв я.

Їi очi спалахнули.

– Ненавиджу пляжi, – заявила Олiвiя. – Я нiколи не зможу там зняти своi дурнi металевi боти, що псуе всю забаву.

– Ми б могли прив’язати тебе до скелi бiля краю води, – запропонувала Клер.

– Звучить чарiвно, – буркнула Олiвiя, а потiм схопила «Дивну Планету» з моiх колiн та полетiла в куток. – Але я краще просто сяду на поiзд до Мансi, а ви тут грайтеся собi в шашки щигликами.

– Ти цього не зробиш.

Це панi Сапсан зайшла до кiмнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час пiдслуховувала нас iз холу, замiсть того щоб робити той свiй незапланований обхiд територii.

– Звiсно, дiти, ви заслуговуете хоча б на якийсь вiдпочинок, але ми маемо певнi обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступнi кiлька тижнiв.

– Як?! – обурився Єнох. – Я чiтко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канiкулах!

– На трудових канiкулах. Ми не можемо собi дозволити змарнувати таку можливiсть для навчання, яку надае нам перебування тут.

При словi «навчання» по всiй кiмнатi прокотився стогiн.

– Хiба ми й без того не робимо вже достатньо урокiв? – занила Олiвiя. – Моя голова просто трiсне.

Панi Сапсан, кинувши на Олiвiю суворий погляд, вийшла на середину кiмнати.

– Я не бажаю бiльше чути жодного слова скарги, – сказала вона. – Із тiею екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоцiненними для Реконструкцii. За належноi пiдготовки одного дня ви зможете стати посланцями до iнших дивних людей… дослiдниками нових часових петель i територiй… топографами та картографами, вождями та архiтекторами – такими ж незамiнними для роботи з перебудови нашого свiту, як були ви незамiнними для перемоги над витворами. Хiба вам цього не хочеться?

– Звiсно, – вiдповiла Емма. – Але який це мае стосунок до канiкул?

– Перш нiж ви станете кимось iз цих людей, ви мусите навчитися добре орiентуватись у цьому свiтi – у сьогоденнi. От Америка: ви мусите добре знати характернi для ii мови вислови та ii звичаi i, врештi-решт, навчитися виглядати, як звичайнi. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними i для себе, i для всiх нас.

– Отже, ви хочете, щоб ми… що? – поцiкавився Горацiй. – Почали брати уроки нормалiзацii?

– Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дiзналися якомога бiльше, а не просто попiдсмажували собi мiзки на сонцi. І менi пощастило знайти для вас одного дуже здiбного вчителя. – Панi Сапсан повернулася до мене та всмiхнулася. – Пане Портман, вiзьметеся за цю роботу?

– Я? – спитав я ошелешено. – Я не зовсiм експерт щодо того, що е звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

– Панi Сапсан каже правду, – сказала Емма. – Ти для цього iдеальний. Ти прожив тут усе свое життя. Ти рiс, думаючи, що ти звичайний, але ти один iз нас.

– Узагалi-то, я вже мав у своiх планах провести наступнi кiлька тижнiв в оббитiй матрацами палатi, – почав був я, – та, оскiльки з цим менi не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вiльний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

– Уроки нормалiзацii! – озвалася Олiвiя. – Як прикольно!

– Нам треба встигнути дуже багато, – попередив я. – Коли почнемо?

– Уранцi, – вiдповiла панi Сапсан. – Зараз уже пiзно, i нам усiм треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько пiвночi, а для моiх друзiв цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять рокiв iз гаком) тому в Диявольському Акрi. Ми всi були виснаженi. Мiсце для ночiвлi я знайшов усiм – комусь у гостьових кiмнатах, комусь на диванах, а комусь i на купi шерстяних ковдр у комiрчинi для вiникiв, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальнi мiсця були затемненi та гнiздоподiбнi. Панi Сапсан я запропонував лiжко моiх батькiв, оскiльки цiеi ночi воно iм не знадобилося б, але вона запротестувала:

– Я цiную таку пропозицiю, але краще хай воно буде для Бронвiн та панни Блум. А я цiеi ночi буду на вартi, – i вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тiльки в домi». І менi довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися iй в очi. «Можете не хвилюватися, – ледве не промовив я вголос, – ми з Еммою не поспiшаемо». Але яке до цього дiло було iй? Тодi це мене так роздражнило, що, як тiльки вона пiшла вкладати Олiвiю i Клер у постiль, я знайшов Емму та запитав:

– Хочеш побачити мою кiмнату?

– Авжеж, – вiдповiла вона, i ми прослизнули до холу та стали пiднiматися сходами.


***

Я чув, як iз однiеi з гостьових кiмнат лунав голос панi Сапсан, котра спiвала нiжну та сумну колискову. Як i всi колисковi дивних, вона була журливою та довгою – це була сага про дiвчину, чиiми единими друзями були привиди, – а це означало, що в нас було принаймнi кiлька хвилин до того, як панi Сапсан вирушить шукати Емму.

– У моiй кiмнатi безлад, – попередив я ii.

– Я спала в нiчлiжцi з двома дюжинами дiвчат, – попередила вона. – Мене важко шокувати.

І ми стрiлою пролетiли сходи та опинилися в моiй спальнi. Я ввiмкнув свiтло, й у Емми аж вiдвисла щелепа:

– А що це за речi?

– А-а, точно, – зауважив я i зрозумiв, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповiдати Еммi про все, що вона бачить у моiй кiмнатi, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речi. То були колекцii. І в мене iх було до бiса на книжкових полицях, що знаходились по всiй кiмнатi. Я не назвав би себе посмiтюхою – я не збирав усякий мотлох, – але збирання рiзних речей у ранньому дитинствi було для мене одним зi способiв боротьби iз самотнiстю.

Коли вашим найкращим другом е ваш сiмдесятип’ятирiчний дiдусь, то багато часу ви витрачаете на те саме, що i вiн, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де е якийсь гаражний розпродаж. (Дiдусь Портман, можливо, i був незвичайним героем вiйни та крутожопим мисливцем на порожнякiв, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену рiч.)

На кожному такому розпродажу менi дозволялося вибрати одну штуку, що коштувала менше п’ятдесяти центiв. Помножте це на кiлька таких продажiв за вiкенд i зрозумiете, як я за десять рокiв нагромадив таку купу старих платiвок, дешевих детективних романiв iз дурнуватими обкладинками, гумористичних журналiв «MAD» та iнших речей, що, якщо сказати об’ективно, були барахлом, звiсно, але було в них щось, наче вiд справжнiх скарбiв. Моi батьки часто благали мене прорiдити це «стадо» та викинути геть бiльшу частину. І хоча я i зробив кiлька позбавлених ентузiазму спроб, та нiколи не заходив у цьому надто далеко – решта будинку була настiльки величезною, модерною та порожньою, що в мене з’явилося щось на кшталт боязнi незаповненого простору, – тож у тому, що стосувалося единоi кiмнати в домi, над якою я мав хоч якийсь контроль, то я волiв, щоб вона була добре заповнена. Ось чому, на додачу до всiх переповнених книжкових полиць, я обклеiв одну стiну вiд пiдлоги до стелi картами, а iншу – старими вiнiловими альбомами.

– Ух ти! А ти реально любиш музику! – Емма вiдiрвалася вiд мене та пiдiйшла до стiни, що була, наче лускою, вся обклеена конвертами з вiнiловими грамплатiвками. І я вже починав злитися на цей вiдволiкаючий декор.

– А хiба не всi люблять? – спитав я.

– Не всi отак обклеюють собi стiни.

– Менi переважно подобаються старi записи, – повiдомив я.

– О, менi теж, – зрадiла вона. – Менi не подобаються всi оцi новi групи, з iхнiми гучними гiтарами та довгим волоссям. – Вона показала на альбом «Meet the Beatles!» («Зустрiчайте Бiтлз!») та наморщила носика.

– Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят рокiв тому? – здивувалася вона. – І правда… Але ти нiколи не казав, що так любиш музику. – І вона пiшла вздовж стiни, проводячи рукою по моiх платiвках та оглядаючи кожну. – Існуе так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотiла б.

– Я знаю, про що ти, – промовив я. – Я вiдчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаемо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

– Нас виправдовуе те, що ми були дуже зайнятi, намагаючись не загинути та врятувати всiх отих iмбрин i все таке. Але тепер ми маемо час.

«Ми маемо час». Щойно я почув цi слова, як десь глибоко в моiй душi з’явилося гостре передчуття фантастичноi перспективи.

– Програй менi одну, – попросила Емма, кивнувши на стiну. – Яку завгодно з твоiх улюблених.

– Не знаю навiть, яку вибрати, – вiдказав я. – Їх так багато.

– Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, пiдхожу для танцю.

Вона усмiхнулася та пiшла назад, у мiй бiк, продовжуючи оглядати моi колекцii. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осiннiм рiвноденням» Нiла Янга, дiстав платiвку з конверта, поклав ii на програвач та обережно опустив голку в промiжок мiж третьою та четвертою пiснями. Почулося приемне потрiскування, а потiм, зажурлива та щемливо-солодка, пiшла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподiвався, що Емма долучиться до мене посерединi кiмнати, де я вже розчистив трохи мiсця для нашого танцю, аж тут раптом вона наткнулася поглядом на мою стiну з карт. Вони там були просто нашарованi одна на однiй – карти свiту, карти мiст, карти метро, трискладковi карти, вирванi зi старих журналiв «Нешенл Джiогрефiк».

– Це дивовижно, Джейкобе.

– Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деiнде, – пояснив я.

– Я теж.

Вона наблизилася до мого лiжка, що впиралося в стiну з картами, та стала на ковдру, щоби краще тi карти роздивитись.

– Інколи я згадую, що тобi лише шiстнадцять, – промовила вона. – Насправдi шiстнадцять. І це менi не вкладаеться в голову.

Вона повернулася та глянула на мене згори здивовано.

– Що змусило тебе так сказати? – запитав я.

– Не знаю. Просто це дивно. Ти не виглядаеш на шiстнадцять.

– І ти не виглядаеш на дев’яносто вiсiм.

– Менi лише вiсiмдесят вiсiм.

– О, так. Ти насправдi виглядаеш на вiсiмдесят вiсiм.

Їi мила голiвка затряслася вiд смiху. А потiм Емма знову перевела погляд на стiну.

– Спустись до мене, – покликав я. – Потанцюй зi мною.

Здавалося, вона не чула. Натомiсть вона пiдiйшла до найстарiшоi частини моеi «географiчноi» стiни – до тiеi, яку я обклеював iще разом iз дiдусем, коли менi було вiсiм чи дев’ять, i де були всякi карти, намальованi вiд руки на паперi в клiтинку або на кольоровому ватманi. На створення тих карт ми тодi витратили чимало довгих лiтнiх днiв, вигадуючи картографiчнi символи, малюючи дивних створiнь на полях, iнодi наносячи на тi нашi вигаданi карти реальнi географiчнi мiсцевостi. Коли я зрозумiв, на що вона так пильно дивиться, мое серце трохи стислося.

– Це почерк Ейба? – спитала вона.

– Зазвичай усi тi карти ми робили разом. Власне, вiн був моiм найкращим другом.

Емма кивнула.

– Моiм теж.

Вона провела пальцем по деяких словах, що вiн написав, – «озеро Окiчобi», – а потiм, нарештi, повернулася в мiй бiк та зiскочила з лiжка.

– Але це було дуже давно, – додала вона.

Вона пiдiйшла до мене, взяла мене за руки та поклала свою голiвку менi на плече. І ми почали розхитуватись у такт iз музикою.

– Пробач, – сказала вона. – Це заскочило мене зненацька.

– Усе окей. Ви ж так довго були разом. А тепер ти тут…

Я вiдчув, як вона затремтiла в мене на плечi. «Не руйнуймо це». Їi руки вислизнули з моiх та охопили мiй стан. Я притиснувся щокою до ii чола.

– Ти й досi уявляеш себе деiнде? – запитала вона.

– Бiльше нi, – вiдповiв я. – Уперше за довгий час я почуваюся щасливим там, де е тепер.

– Я теж, – промовила вона та пiдняла голову, i тодi я ii поцiлував.

Ми танцювали та цiлувались, поки не закiнчилась пiсня. І от урештi-решт кiмнату заповнило м’яке шипiння, а ми все ще продовжували танцювати, тому що не були готовi до того, що ця мить мае закiнчитися. Я намагався не думати про те, як дивно все обернулося та як я почувався, коли вона згадала мого дiда. Вона щось переживала, i це було нормально. Навiть якби я цього не зрозумiв.

А наразi, сказав я собi, усе, що дiйсно мало значення, так це те, що ми були разом та в безпецi. І наразi цього було досить. Цього й так було бiльше, нiж будь-коли. І не iснувало в природi таймера, котрий вiдрахував би час до того моменту, коли Емма змарнiе та обернеться на прах. І не було нiяких бомбардувальникiв, котрi весь свiт навколо нас обертали на пожарище. І не було порожняка, котрий чаiвся за дверима. Я не знав, що для нас приготувало майбутне, але в ту мить досить було просто повiрити, що воно в нас е.

Я почув, як на нижньому поверсi з кимось розмовляе панi Сапсан. Для нас це стало сигналом.

– До завтра, – прошепотiла менi на вухо Емма. – На добранiч, Джейкобе.

Ми поцiлувалися ще раз. І наче електричний iмпульс прошив усе мое тiло, i я вiдчув поколювання в кожнiй його частинi, нiби вони раптом усi одночасно затерпли. Потiм Емма вислизнула за дверi, i я вперше за весь час пiсля появи тут моiх друзiв залишився на самотi.


***

Тiеi ночi я майже не спав. І не стiльки через хропiння Г’ю пiд купою ковдр у мене на пiдлозi, як через дзижчання джмелiв у моiй власнiй головi, яку тепер переповнювали невизначенiсть та новi захопливi перспективи. Коли я був покинув Диявольський Акр, щоби повернутися додому, то це було тому, що я вирiшив тодi, що закiнчення середньоi школи та допомога батькам були для мене дуже важливими та вартими того, щоби помарудитися в Енглвудi ще пару рокiв. Для мене час мiж «тодi» та отриманням атестата зрiлостi обiцяв був стати особливою такою тортурою, бо Емма та моi друзi застрягли були в часових петлях на iншому боцi Атлантики.

Та раптом, за один вечiр, багато що змiнилося. І тепер, можливо, я вже не мусив чекати. Можливо, тепер я не мусив обирати те чи iнше: дивне чи звичайне, такий спосiб життя чи iнший. Я хотiв – i потребував – i те, й iнше, хоча й не однаковою мiрою. Мене не цiкавила кар’ера пересiчноi людини – спiлкуватись iз кимось, хто навiть не уявляв собi, ким я був насправдi, або заводити дiтей, вiд котрих я мав тримати в секретi половину мого життя, як це робив мiй дiд.

А втiм, я не хотiв прожити все життя недоучкою, котрий кинув школу – в резюме ж не напишеш «приборкувач порожнякiв», – а щодо моiх мами й тата, то, хоча вони нiколи й не виграють звання «Батьки Року», та я не хотiв викреслювати iх зi свого життя. А ще я не хотiв стати для свiту звичайних людей настiльки чужим, що мiг би навiть забути, як у ньому слiд поводитись. Дивосвiт був сповнений див, i я знав, що без нього нiколи не почуватимусь цiлiсним, але вiн мiг також бути й надзвичайно шокуючим та гнiтючим. Тож заради якнайтривалiшого збереження власного здорового глузду я мусив пiдтримувати зв’язок зi своiм буденним життям. Таке урiвноваження було менi необхiдне.

Отже… Можливо, наступнi рiк-два вже не здадуться менi тюремним термiном, як я думав ранiше. Можливо, я зможу бути з моiми друзями та Еммою i мати свiй дiм i свою сiм’ю. Емма могла б навiть пiти зi мною до школи. Можливо, усi моi друзi могли б! Ми б могли вiдвiдувати заняття разом, обiдати разом, ходити на дурнуватi шкiльнi танцi. Звiсно, де ж iще знайти краще мiсце, щоб дiзнатися про життя та звички пересiчних тiнейджерiв, як не в середнiй школi? І вже за один семестр вони б навчилися видавати себе за звичайних (i врештi-решт навiть я б навчився) та змiшуватися з натовпом, на той випадок, коли б ми згодом ризикнули дослiдити широченний свiт Дивноi Америки. А коли дозволяв би час, ми поверталися б до Диявольського Акра, щоби перебудувати часовi петлi чи допомогти в якийсь спосiб зробити наш Дивосвiт, сподiваюсь, недосяжним для майбутнiх загроз або ж iще якось прислужитися спiльнiй справi.

На жаль, багато що залежало вiд моiх батькiв. Вони б легко змогли посприяти цим планам або ж зробити iх реалiзацiю неможливою. От якби придумати для моiх друзiв якийсь спосiб залишитись тут i щоб моi мама й тато не збожеволiли при цьому, тобто щоб нам не довелося ходити коло них навшпиньки, боячись, що одного разу, через якийсь випадковий прояв нашоi дивностi, моi батьки з криками вибiжать на вулицю, а на нашi голови впадуть усi прокляття свiту.

Це мало бути щось таке, що я мiг би розповiсти своiм батькам i в що б вони повiрили. Треба придумати, як пояснити моiм батькам особливостi поведiнки моiх друзiв. Що вони тут роблять, чому такi дивнi… можливо, навiть розповiсти про iхнi вмiння. Вiд намагання вигадати правдоподiбну iсторiю в мене аж мiзки закипiли. Ну, наприклад, можна було сказати, що моi друзi – учнi за обмiном, котрих я зустрiв був у Лондонi. Вони врятували менi життя, прихистили мене, i тепер я хотiв iм вiддячити. (Менi сподобалось те, що це було недалеко вiд iстини.) А ще вони виявились професiйними фокусниками, котрi повсякчас тренують свою майстернiсть. Майстри iлюзii. І iхнi трюки настiльки досконалi, що ви нiколи не здогадаетесь, як це в них виходить.

Можливо. Можливо, це був вихiд. І тепер усе буде ТІП-ТОП!

Мiй мозок – справжня «надiетворна» машина!




РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Наступного ранку я прокинувся з неприемним щемливим передчуттям у грудях, упевнений, що все це було сном. Наперед налаштувавшись вiдчути розчарування, я наважився спуститись, уже наполовину переконаний, що побачу там своi сумки зiбраними, а своiх дядечкiв – знову бiля дверей, щоб я не втiк. Натомiсть мене зустрiла сцена незвичайноi сiмейноi гармонii.

Увесь нижнiй поверх був наповнений веселим гомоном i теплими запахами з кухнi. Горацiй дзенькав начинням на кухнi, а Емма та Мiлард накривали на стiл. Панi Сапсан, тихо щось насвистуючи, вiдчиняла вiкна, щоби трохи запустити всередину ранкового бризу. А за вiкнами було видно Олiвiю, Бронвiн та Клер, котрi бiгали одна за одною по всьому подвiр’ю. Бронвiн ловила Олiвiю i пiдкидала ii на двадцять футiв[2 - Англо-американська мiра довжини; 30,48 см.] угору, а Олiвiя смiялася, наче божевiльна, коли, iз удвiчi вже меншою швидкiстю, плавно знову опускалася на землю: ваги ii черевикiв було якраз достатньо, щоби подолати ii природну пiдйомну силу. У вiтальнi Г’ю та Єнох прилипли до телевiзора, iз захопленням та здивуванням дивлячись рекламу прального порошку. Усе це було настiльки приемне видовище, яке я тiльки мiг собi уявити, що довгий час я стояв унизу бiля схiдцiв, нiким не помiчений, та насолоджувався ним. Лише за одну-едину нiч моiм друзям удалося зробити мiй дiм бiльш щасливим, бiльш затишним мiсцем, нiж воно було всi цi роки, що я прожив тут iз батьками.

– Добре, що ти з нами! – проспiвала панi Сапсан, повернувши мене до реальностi.

Емма кинулася до мене.

– Що таке? – стривожилась вона. – Знов запаморочення?

– Просто оцiнюю декорацii, – вiдказав я, а потiм притягнув ii ближче та поцiлував. Вона оповила мене руками та поцiлувала у вiдповiдь, i мiй мозок ураз залило потоком тремтливого тепла, i в мене з’явилося вiдчуття, нiби я вийшов iз тiла та пiднявся пiд самiсiньку стелю i тепер дивився зверху вниз на нiжне, прекрасне обличчя цiеi чарiвноi дiвчини, на своiх друзiв i на весь цей радiсний свiт довкола – i не вiрив, що все це вiдбуваеться зi мною i зараз.

Поцiлунок тривав настiльки недовго, що здавалось, наче нiхто, крiм нас двох, його й не помiтив. А потiм ми взялися за руки та рушили в напрямку до кухнi.

– Як давно ви всi попрокидалися? – запитав я.

– О-о, ще кiлька годин тому, – вiдповiв Мiлард, несучи повз нас деко з чимось здобним до iдальнi. – У нас жахливий петельний десинхроноз.

Я помiтив, що вiн був одягнений вiд голови до нiг: темно-фiолетовi штани, легкий светр, шарф навколо шиi.

– Це я одягав його сьогоднi вранцi, – повiдомив Горацiй, вистромивши голову з кухнi. – У вмiннi правильно одягатися вiн як мала дитина.

Сам Горацiй був одягнутий у фартух поверх бiлоi сорочки з комiрцем, на якiй була краватка, а на ногах були випрасуванi штани – i це майже напевне означало, що вiн прокинувся надзвичайно рано, просто щоби попрасувати свiй одяг.

Я перепросив iх та покинув, щоби пiти перевiрити, як там у гаражi моя сiм’я. Моi рiднi й досi спали – точно там же, де я iх залишив. Навряд чи вони навiть крутились увi снi. І щойно я так подумав, як став пiдозрювати щось нехороше. Я негайно ж пiдбiг до машини та заходився пiдносити зовнiшнiй бiк своеi долонi до кожного носа, перевiряючи, чи вони дихають. Із задоволенням переконавшись, що всi живi, я повернувся до своiх друзiв.

Усi зiбралися навколо того, що моi батьки називали «славним столом», – довгоi стiльницi iз чорного скла в нашiй рiдко використовуванiй офiцiйнiй iдальнi. Це мiсце в домi у мене асоцiювалося iз суворими манерами та неприемними розмовами, тому що воно використовувалось тiльки або коли вся сiм’я збиралася за столом у вихiднi, або коли моiм батькам треба було обговорити зi мною «щось важливе», що зазвичай означало лекцiю про моi оцiнки, погану поведiнку, дружбу чи ii вiдсутнiсть тощо. Тож менi приемно було побачити цю кiмнату, наповнену iжею, друзями та смiхом.

Я втиснувся поруч iз Еммою. Горацiй показував велике шоу, вiдкриваючи тарiлки зi стравами, якi вiн приготував.

– Цього ранку в нас pain perdu[3 - Солодкi грiнки, дослiвно «викинутий хлiб» (фр.).], картопля а la royal[4 - «По-королiвськи» (фр.).], viennoiserie[5 - «Вiденська здоба» (фр.).] з французькоi кухнi та вiвсяна каша з карамелiзованими фруктами!

– Горацiю, ти перевершив себе, – заявила Бронвiн iз уже напханим ротом.

Отже, тарiлки було наповнено, а хвалу воздано. Я iв iз таким завзяттям, що минуло аж кiлька хвилин, перш нiж менi спало на думку спитати, звiдкiль узялися всi цi припаси.

– Ну-у, може, вони випали, а може, й не випали, iз полиць одного маркета, що тут далi по дорозi, – вiдповiв Мiлард.

Я припинив жувати.

– Ти вкрав це все?

– Мiларде! – обурилася панi Сапсан. – А що якби тебе схопили?

– Неможливо, я злодiй-спец, – заперечив вiн. – Це мое трете та найбiльш вражаюче вмiння, пiсля мого надзвичайного iнтелекту й майже iдеальноi пам’ятi.

– Але тепер у магазинах е камери, – зауважив я. – Якби тебе засiкли на вiдео, це було б великою проблемою.

– О, – озвався Мiлард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелiзованого шматочка персика на кiнцi його виделки.

– Дуже вражаюча крадiжка, – сказав Єнох. – Нагадай, а яким було твое перше та найбiльш вражаюче вмiння?

Панi Сапсан поклала свое столове срiбло на стiл та клацнула пальцями.

– Гаразд, дiти. Ми додаемо крадiжку у звичайних до списку «Не можна робити».

Усi жалiбно застогнали.

– Я цiлком серйозно! – пiдвищила голос панi Сапсан. – Якби до нас навiдалась полiцiя, це не було б якоюсь маленькою незручнiстю.

Єнох театрально впав на стiлець:

– Цей час такий утомливий. Пам’ятаете, як легко було розбиратися з такими речами в нашiй петлi? – Вiн провiв лiнiю по горлу. – Чик! І: бувай, клопiтний звичайний!

– Ми бiльше не на Кернгольмi, – зауважила панi Сапсан, – i це не гра «Здiйсни налiт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальнi та незворотнi наслiдки.

– Я лише приколовся, – буркнув Єнох.

– Не приколовся, – прошипiла Бронвiн.

Панi Сапсан пiдняла руку, вимагаючи тишi.

– Яке нове правило?

– Не можна красти, – хором та без ентузiазму проказали дiти.

– І?

Минуло кiлька секунд. Директорка спохмурнiла.

– Не можна вбивати звичайних? – ризикнула озватися Олiвiя.

– Правильно. Не вбивати нiкого в цьому часi.

– А що як вони дiйсно дратують? – запитав Г’ю.

– Неважливо. Вам не можна iх убивати.

– Без дозволу вiд вас, – уточнила Клер.

– Нi, Клер! – рiзко вiдрубала панi Сапсан. – Не вбивати нiяк!

– Ну гаразд, – погодилась Клер.

Можливо, цю розмову можна було б назвати цинiчною, якби я не знав цих людей так добре. А втiм, вона безперечно вказувала на те, як багато моi друзi мали ще дiзнатися про життя в моему часi. До речi, щодо дiзнатися…

– А коли ми вже почнемо уроки нормалiзацii? – запитав я.

– Як щодо сьогоднi? – з ентузiазмом запитала Емма.

– Просто зараз! – вигукнула Бронвiн.

– І з чого ж менi почати? Про що ви хочете дiзнатися?

– Чому б тобi не розповiсти нам про останнi десь рокiв сiмдесят п’ять? – запропонував Мiлард. – Історiя, полiтика, музика, поп-культура, недавнi досягнення в науцi i технiцi…

– Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.

– Гадаю, це теж важливо, – погодився Мiлард.

– А я просто хочу вийти на вулицю, – заявила Бронвiн. – Ми тут уже з учора, а все, що ми досi зробили, це помiсили гнiй ногами в якомусь смердючому болотi та покаталися ввечерi на автобусi.

– Так! – пiдтримала Олiвiя. – А я хочу побачити якесь велике американське мiсто. І мунiципальний аеропорт. І олiвцеву фабрику! Я прочитала захопливу книжку про олiвцевi фабрики…

– Авжеж, зараз, – вiдказала панi Сапсан. – Сьогоднi ми не збираемося споряджати нiяких грандiозних експедицiй, тож просто викиньте це з голови. Перед тим як бiгати, слiд навчитися ходити, а, зважаючи на нашi обмеженi транспортнi можливостi, наразi прогулянка – майже те, що треба. Пане Портман, чи е десь тут якесь малолюдне мiсце, де б ми могли походити, i щоб якомога ближче звiдси? Я не хочу, щоб без крайньоi на те потреби дiти почали контактувати зi звичайними, перш нiж набудуть якогось досвiду.

– Тут е пляж, – вiдповiв я. – Улiтку вiн казково пустельний.

– Вiдмiнно, – сказала панi Сапсан та вiдправила дiтей, щоб вони пiдготувались. – Я хочу бачити засоби захисту вiд сонця! – гукнула вона iм услiд. – Капелюхи! Парасольки!

Я також збирався вже пiти пiдготуватись, аж раптом згадав дещо вкрай важливе.

– То що ми вирiшуемо з моею сiм’ею? – спитав я ii.

– Із тiею дозою пилу, що вони отримали, вони спатимуть до другоi половини дня, – вiдповiла вона. – Та про всяк випадок ми залишимо тут когось за ними наглянути.

– Окей, а що потiм?

– Ти хочеш сказати, пiсля того як вони прокинуться?

– Так. Як повинен я пояснити… чи ви?

Вона усмiхнулася:

– Це, пане Портман, вирiшувати тiльки вам. Але, якщо бажаете, ми можемо обговорити все пiд час прогулянки.


***

Заради пiдхожого для пляжу одягу, оскiльки вони такого не мали, я дозволив моiм друзям здiйснити налiт на шафи, i коли за кiлька хвилин вони повернулися, то в сучасному прикидi мали вельми незвичайний вигляд. Для Олiвii та Клер не пiдiйшло нiчого, тому вони до власного одягу додали лише крислатi м’якi капелюшки вiд сонця та темнi окуляри, що зробило iх схожими на знаменитостей, котрi намагаються сховатися вiд папарацi.

На Мiлардовi не було нiчого, крiм величезноi кiлькостi сонцезахисного крему на обличчi та на плечах, вiд чого той став подiбним до якоiсь невиразноi ходячоi брудноi плями. На Бронвiн був квiтчастий топ та безформнi ллянi штани, Єнох натягнув на себе купальнi шорти та стару футболку, а Горацiй, у синiй сорочцi-поло та чiнозах[6 - Зазвичай недорогi моднi лiтнi штани з мiцноi бавовняноi тканини.] кольору хакi, з акуратно пiдкоченими штанинами, виглядав цiлком консервативно. Єдиний, хто не змiнився, це був – як i доти, похмурий та пригнiчений, – Г’ю, котрий сам зголосився залишитись i наглянути за моiми батьками. Я передав йому телефон мого дядька, вивiв на екран номер свого мобiльника та показав, як менi подзвонити, коли вони почнуть прокидатися.

А потiм до кiмнати зайшла панi Сапсан, i звiдусiль почулося «ух!» та «ах!». На нiй був топ iз прорiзами на плечах та прикрашений бахромою, брюки капрi, розмальованi пiд тропiчну рослиннiсть, пiлотськi сонцезахиснi окуляри, а ii вiчно зачесане вгору волосся височiло тепер над рожевим пластиковим сонцезахисним козирком. Трохи збивало з пантелику те, що вона була в одязi моеi мами, зате – i це було найголовнiшим – вона виглядала цiлком звичайно для мого часу.

– Ви виглядаете так модерно! – проворкотала Олiвiя.

– І дивно, – озвався Єнох, наморщивши носа.

– Ми мусимо стати майстрами маскування, якщо вже нам судилося подорожувати рiзними свiтами, – вiдказала панi Сапсан.

– Обережно, панi Сапсан, тепер за вами бiгатимуть усi неодруженi! – зауважила Емма, коли зайшла.

– І хто б казав! – прокоментувала Бронвiн. – Ну ж бо, гляньте, хлопцi!

Я озирнувся на Емму, i в мене перехопило подих. На нiй було купальне платтячко, спiдничка якого досягала лише середини стегна. Це зовсiм не виглядало скандально, але було найбiльш вiдкритою рiччю, що я будь-коли на нiй досi бачив. У неi були ноги! Звiсно, я здогадувався про це ще з нашоi першоi зустрiчi, але зараз Емма Блум була нестерпно звабливою – i настiльки, що менi довелося докласти вiдчутних зусиль, щоб не витрiщатися на неi.

– Ой, перестань, – вiдповiла Емма дiвчинцi, а потiм спiймала на собi мiй погляд i усмiхнулася. І та усмiшка – боже мiй, – вона запалила мене iзсередини.

– Пане Портман.

Я озирнувся, i моя замрiяна усмiшка розтанула: просто передi мною стояла панi Сапсан.

– А, так?

– Ви готовi? Чи ви й досi погано почуваетесь?

– Та нi, добре.

– Хто б сумнiвався, – насмiшкувато прокоментував Єнох.

Зачепивши його плечем, я рушив до вхiдних дверей. Затим я широко розчахнув iх та повiв своiх дивних друзiв у широкий свiт.


***

Я жив на одному з вузьких бар’ерних острiвцiв пiд назвою Голчаста Коса: п’ять миль переповнених туристами барiв, iз будинками вздовж берега, з мостами на обох кiнцях; п’ять миль, що роздiленi навпiл уздовж вузенькою звивистою вуличкою, над якою нависають баньяни[7 - Індiйське фiгове дерево.]. Його називали островом тiльки завдяки довгiй канавi з водою, котра вiддiляла нас вiд материка десь на тисячу футiв, якi пiд час вiдпливу можна було подолати вбрiд, навiть не намочивши сорочки. Будинки багатiiв виходили на Затоку[8 - Тут: Мексиканська затока.], всiх iнших – на Лимонну бухту, котра тихими ранками була дiйсно доволi милою – з вiтрильниками, що пропливали мимо, та чаплями, котрi вздовж берегiв ловили собi рибу на снiданок. Це було безпечне та благословенне мiсце, щоб вирости в ньому, i я, iмовiрно, мав би бути йому бiльш удячним, але я провiв своi раннi роки, постiйно борючись iз вiдчуттям – спершу ледь помiтним, а потiм усепоглинаючим, – що я був тут чужий, що мозок мiй починав плавитись тут i що, якщо я залишусь тут пiсля закiнчення школи ще хоча б на день, вiн розплавиться остаточно, та й витече геть iз моiх вух.

Отже, я сказав друзям заховатися за заростями живоплоту в кiнцi моеi пiд’iзноi алеi, поки не проiдуть усi машини в межах чутностi. А потiм ми стрiмголов кинулись через дорогу до стежки, зарослоi мангровими деревами та навмисне занедбаноi, щоб ii не змогли знайти туристи. За хвилину чи двi «партизанського походу» крiзь хащi стежина вивела нас до головноi принади Голчастоi Коси – на довгий бiлопiщаний пляж на березi широкоi смарагдово-зеленоi затоки, яка йшла за обрiй.

До мене долинуло, як моi друзi кiлька разiв зiтхнули, побачивши цю красу. Вони й ранiше бачили пляжi – усе ж таки бiльшу частину своiх неприродно довгих життiв вони прожили на островi, – але iм рiдко доводилося бачити i таку морську гладiнь, рiвну та спокiйну, наче в озерi, i таку чудову смугу пухкого бiлого пiску, один бiк якоi плавно вигинався вздовж води, а iнший, наче бахромою, був оздоблений пальмами, якi злегка гойдалися на вiтрi. Цей первозданний вигляд був iстинною причиною того, що близько двадцяти тисяч душ не хотiли жити бiльш нiде у свiтi, крiм як тут; i в такi моменти, коли високо в небi сяе сонце, а легенький бриз жене спеку геть, ти вiдчуваеш себе не в правi звинувачувати людей за такий вибiр.

– Благодать, Джейкобе, – промовила панi Сапсан та набрала повнi груди повiтря. – У вас тут просто маленький рай.

– Це Тихий океан? – спитала Клер.

Єнох ехидно пирхнув:

– Це Мексиканська затока. Тихий океан на протилежному кiнцi континенту.

Ми йшли собi пляжем. Навколо нас, збираючи мушлi, крутилися молодшi дiти, решта ж просто насолоджувались краевидом та сонцем. Я сповiльнив крок та, порiвнявшись iз Еммою, узяв ii за руку. Вона глянула на мене й усмiхнулась. Ми одночасно з нею зiтхнули i зразу ж одночасно розсмiялись. Ми трохи поговорили про пляж i про те, яке все навкруги чудове, але ця тема швидко вичерпалась. І тодi я, звернувшись уже до всiх, запитав, як вони жили в Диявольському Акрi без мене. Я знав лише про iхнi, через Панконтуркон, мандрiвки за межi Акра, але ж, напевне, вони не тiльки мандрували.

– Мандрiвки мають надзвичайно важливе значення для розвитку людини, – вiдказала панi Сапсан, наче виправдовуючись. – Без мандрiвок навiть найбiльш освiчена людина залишатиметься недосвiдченою. Це дуже важливо, щоб дiти засвоiли, що наша спiльнота не е центром Дивосвiту.

Далi, пiсля розповiдi про тi поодинокi «шкiльнi екскурсii», панi Сапсан повiдомила, що вона та iншi iмбрини доклали значних зусиль зi створення стабiльних умов iснування для iхнiх пiдопiчних, бiльшiсть iз яких, як i моi друзi, були вiдiрванi вiд своiх часових петель, у яких вони прожили бiльшу частину свого життя. У деяких випадках тi петлi були зруйнованi та зникли назавжди. Багато хто пiд час нападiв порожнякiв утратив друзiв, був поранений чи зазнав iнших травм. І хоча Диявольський Акр iз його мерзотою, хаосом та поганою славою центру iмперii зла, яку створив Коул, i не був iдеальним мiсцем, щоб оправитися вiд травм, та iмбрини зробили все можливе, щоби перетворити його на прихисток. Там знайшли собi новий дiм дiти i дорослi, котрi належали до дивних i котрi врятувались вiд переслiдувань, улаштованих витворами. Там iмбрини заснували нову академiю, де щодня вiдбувалися лекцii та дискусii, що iх проводили або самi iмбрини, якщо мали можливiсть, або тi з дивних дорослих, котрi мали особливi знання, яких не мали iмбрини.

– Інодi там бувае нудно, – повiдомив Мiлард. – Та все ж знаходитись серед учених приемно.

– Тобi там бувае нудно тiльки тому, що ти думаеш, нiби знаеш бiльше за викладачiв, – зауважила Бронвiн.

– Зазвичай я нудьгую, коли викладають не iмбрини, – заперечив вiн. – А в тi днi, коли я там буваю, iмбрини майже завжди зайнятi.

А панi Сапсан сказала на те, що зайнятi вони бувають виконанням «сотнi тисяч неприемних завдань», бiльшiсть яких стосуеться наведення порядку пiсля витворiв.

– Вони залишили по собi жахливий безлад, – сказала вона. А безлад, про який вона згадала, був буквальним: пошматована пiсля битви з витворами територiя, часовi петлi, що витвори iх пошкодили, та не знищили до кiнця. А найбiльше клопоту було iз цiлим потоком дискредитованих та скомпрометованих спiвпрацею з витворами людей, як-от iз амброзiезалежними дивними з Диявольського Акра, котрi потребували лiкування вiд своеi залежностi, але не всi погоджувалися на це добровiльно. А ще необхiдно було вирiшити доволi дражливе питання, кому серед них можна довiряти. Чимало з них спiвпрацювало з витворами: однi пiд тиском, iншi – охоче, i навiть настiльки, що це можна було однозначно потрактувати як злий умисел чи навiть зраду. Необхiднi були судовi процеси. Система правосуддя дивних, яку було розроблено для розгляду щонайбiльше кiлькох справ на рiк, була в процесi стрiмкого переходу на розгляд уже десяткiв справ щороку, та вивчення бiльшостi з них iще навiть не розпочиналося. І, поки цього не було зроблено, обвинуваченi довго та нудно чекали своеi черги у в’язницi, що ii збудував iще Коул для жертв своiх жорстоких експериментiв.

– А коли ми не зайнятi боротьбою з тими неприемними речами, – продовжувала панi Сапсан, – то Рада iмбрин проводить наради. Радимося вдень, радимося вночi.

– Про що? – спитав я.

– Про майбутне, – вiдповiла вона напружено.

– Наразi повноваження Ради пiд сумнiвом, – додав Мiлард. На цих словах обличчя панi Сапсан зацiпенiло. Мiлард продовжував, не звертаючи уваги: – Дехто каже, що настав час змiнити iснуючу систему управлiння. Що система iмбрин застарiла та годиться радше для якоiсь бiльш ранньоi епохи. Що свiт змiнився i ми мусимо мiнятися разом iз ним.

– Гомосеки невдячнi, – вставив Єнох. – Киньте iх у тюрягу до зрадникiв.

– А це вже точно неправильно, – вiдказала панi Сапсан. – Імбрини правлять вiд iменi народу. Тому кожному мусить бути дозволено виголошувати власнi думки, навiть якщо вони помилковi.

– А в чому вони з вами не згоднi? – запитав я.

– Насамперед, у питаннi необхiдностi подальшого проживання в петлях, – вiдповiла Емма.

– А хiба бiльшiсть iз дивних мали вибiр? – спитав я.

– Нi… поки ми не спробували створити великомасштабний колапс часовоi петлi, – вiдповiв Мiлард, – як той, що переналаштував нашi внутрiшнi годинники. Без сумнiву, саме це привернуло до нас загальну увагу.

– Зробило людей заздрiсними, якщо бiльш точно, – додала Емма. – Вони чого тiльки менi не наговорили, коли почули, що ми вiдбуваемо сюди надовго! Аж позеленiли вiд заздрощiв.

– За що заздрити? Ми ж тодi могли загинути в тому часовому колапсi, – сказав я. – Це надто небезпечна штука.

– І такою буде, – додав Мiлард, – принаймнi поки ми не зрозумiемо феномена колапсу часовоi петлi бiльш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно вiдтворити те, що з нами трапилось.

– Але це може забрати чимало часу, – зауважила панi Сапсан, – а дехто з дивних не бажае чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згоднi й життям ризикнути, аби вибратися звiдти.

– Це якесь безумство, – прокоментував Горацiй. – Я навiть уявлення не мав, скiльки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрi поруч iз ними, нiс до носа.

– Але вони й наполовину не такi божевiльнi, як та отара з Нового Свiту, – сказала Емма, а панi Сапсан при цьому важко зiтхнула. – Вони хочуть спiлкуватися iз суспiльством звичайних.

– Я не хотiв би навiть згадувати про тих лунатикiв! – вигукнув Єнох. – Вони думають, що цей свiт уже став настiльки вiдкритим i толерантним мiсцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привiт, свiте! Ми дивнi i пишаемося цим!», наче нас нiколи й не спалювали живцем на вогнищi, як у давнi часи.

– Вони молодi, от i все, – сказала панi Сапсан. – Вони нiколи не знали, що таке полювання на вiдьом чи панiка вiд зустрiчi з дивними.

– Але iхня поведiнка е небезпечною, – заперечив Горацiй, знервовано вимахуючи руками. – А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

– Ми iх теж посадимо, – сказав Єнох. – Я думаю так.

– І тому ти не в Радi, дорогенький, – промовила панi Сапсан. – Ну, годi вже. Полiтика – це остання рiч, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

– Слухайте! – озвалась Емма. – А навiщо на менi цей купальник, якщо ми не збираемося залазити в ту кляту воду?

– Хто останнiй, той трухляк! – прокричала Бронвiн та кинулася бiгти в бiк моря, а за нею iншi.

А ми з панi Сапсан стояли та дивились. Моi думки лiтали десь далеко, та й не дуже хотiлося плавати, а панi Сапсан, попри всi нашi розмови про труднощi та складнощi, узагалi не здавалася нiчим пригнiченою. Хоча в неi завжди, як i в цю мить, клопоту було по самiсiньку макiвку. І в цю мить, як i завжди, найбiльше ii турбували – принаймнi наскiльки я ii знав – розвиток спiльноти дивних, ii зцiлення та вiдновлення, а також права та свободи. І за це iй було слiд подякувати.


***

– Джейкобе, iди до нас!

То Емма гукала до мене, стоячи бiля самiсiнькоi води, показуючи менi морську зiрку, що вона ii спiймала у хвилях прибою. Деякi з моiх друзiв плескалися на мiлководдi, iншi пiрнали та плавали. Улiтку вода в затоцi була тепла, наче у ваннi – жодноi схожостi з Пiвнiчною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своiми хвилями скелi Кернгольма.

– Це розкiшно! – викрикнув Мiлард, котрий у цю мить являв собою виiмку у водi у формi людського тiла.

Навiть Олiвii було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пiсок на три дюйми[9 - Англо-американська мiра довжини, дорiвнюе 2,54 см.].

– Джейкобе! – гойдаючись на хвилi, покликала Емма, змахом руки запросивши мене приеднатися.

– На менi джинси! – гукнув я у вiдповiдь чисту правду, але я i так почувався щасливим, просто спостерiгаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода – просто дивитися, як моi друзi веселяться. І я вже вiдчував, як цей процес споглядання поступово топить у менi той лiд, котрий нашарувався на моему уявленнi про рiдний дiм. І захотiлось менi, щоб у них теж був такий же дiм, колись, коли вони захочуть, – такий же невигадливий затишок, – i, ймовiрно, спосiб для цього вже iснував.

Щойно я нарештi остаточно вирiшив, як менi вчинити з батьками. Це було настiльки просто, що я не знаю, чому не подумав про це ранiше. Менi не треба було винаходити якусь залiзобетонну брехню. Менi не потрiбна була якась майстерно створена сенсацiя для першоi шпальти газети. Сенсацiю могли спростувати, а брехню – розкрити. А якщо й нi, то нам довелось би довiку ходити коло моiх батькiв навшпиньки, у постiйному напруженнi через те, що вони б могли побачити дещо дивне, химерне та розбити наш невигадливий затишок на шматки. Навiть бiльше, iдея хтозна-скiльки приховувати вiд них те, ким я був насправдi, здавалася виснажливою, а особливо тепер, коли лоб у лоб зiткнулися два моi життя, звичайне та незвичайне. А найголовнiше те, що моi батьки були непоганi люди. Вони жодним чином не ображали мене i не зневажали. Просто вони не зрозумiли мене, i я вважав, що вони заслуговують на ще один шанс виправити це.

Отже, я вирiшив, що розповiм iм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити iх iз моiми друзями за спокiйних обставин, по одному, а про iхнi особливостi розповiсти тiльки пiсля того, як моi батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацюе. А чому нi? Мiй тато був як батьком, так i сином дивного. Якщо якийсь звичайний i мiг мене зрозумiти, то це був вiн. А якби моя мама «заводилась повiльно» в цьому планi, то мiй тато «взяв би ii на буксир».

І, можливо, тодi – нарештi – вони менi повiрять та приймуть мене такого, як е. І, можливо, тодi ми вiдчуемо себе справжньою сiм’ею.

Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому пiдiйшов до панi Сапсан, коли поблизу бiльше не було нiкого. Бiльшiсть моiх друзiв i досi плавали або гралися у хвилях прибою на мiлководдi, а панi Сапсан iшла собi в супроводi почту зi зграйки крихiтних куликiв, котрi бiгли за нею та покльовували своiми довгими дзьобиками ii щиколотки.

– Киш! – гукнула вона, вiдганяючи iх ногою. – Я не ваша мати!

Тi змахнули крильцями, i наче невидима хвиля вiднесла iх трохи назад, але вони й далi продовжували йти слiдом.

– Птахи вас люблять, чи не так? – почав я розмову.

– У Британii вони поважають мене… та мiй приватний простiр. А тут вони поводяться, як жебраки. – Вона знову замахнулась ногою: – Геть, киш!

Тi хуркнули у воду.

– Нам належить поговорити, так?

– Я тут подумав… А що як я просто поясню все своiм батькам?

– Єноху, Мiларде, припинiть бешкетувати! – вигукнула вона крiзь складенi рупором долонi, а потiм повернулася до мене: – І ми не стираемо iхню пам’ять?

– Перед тим як остаточно вiддати iх вам, я хотiв би дати iм iще одну спробу, – сказав я. – Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацюе, то все стане набагато простiшим.

Я боявся, що вона одразу ж вiдмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

– Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, – вiдповiла вона. – Дуже мало е звичайних, утаемничених у нашi секрети. Необхiдно буде отримати спецiальний дозвiл вiд Ради iмбрин. Потiм процес прийняття. Церемонiя присяги. Довгий випробний термiн.

– Тобто ви кажете, що це того не варте.

– Я зовсiм так не кажу.

– Правда?

– Я тiльки кажу, що це складно. Але у випадку з твоiми батьками це може коштувати нам великих неприемностей.

– Яких саме?

Позаду нас з’явився Горацiй – i доволi близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тiльки помiж мною та панi Сапсан.

– Я збираюсь розповiсти моiм батькам правду про нас, – повiдомив я йому. – Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

– Що? Навiщо?

Така реакцiя була дещо бiльшою, нiж я очiкував.

– Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

– Але ж вони спробували тебе iзолювати! – вигукнув Єнох, котрий теж пiдiйшов. Тим часом iз води стали виходити й iншi та збиратися навколо нас.

– Я знаю, що вони зробили, – сказав я, – але вони зробили це тiльки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду – i прийняли б ii, – вони б нiколи цього не зробили. І нам би стало набагато простiше вiдвiдувати одне до одного, i в будь-який час.

– Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? – спитала Олiвiя.

Тут якраз iз моря, капаючи водою, вийшла Емма, i коли вона почула цi слова, то примружила очi та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинцi, а тут я раптом обговорюю це з усiма.

– Спершу я збираюсь закiнчити школу, – продовжив я. – Але, якщо я правильно все зрозумiв, наступнi пару рокiв ми зможемо постiйно бачитись.

– Це дуже важливе «якщо», – озвався Мiлард.

– Тiльки уявiть собi, – вiв я далi, – я мiг би приходити допомагати вам iз Реконструкцiею – iмовiрно, по вихiдних, – а ви б усi могли приходити сюди, коли захочете, та дiзнаватися щось нове про звичайний свiт. Ви б навiть могли пiти зi мною до школи, якби захотiли.

Я глянув на Емму. Їi руки були схрещенi на грудях, а вираз ii обличчя не читався.

– Пiти до школи зi звичайними? – перепитала Олiвiя.

– Нам навiть заборонено вiдчиняти дверi, коли привозять пiцу, – сказала Клер.

– Я навчу вас, як iз ними поводитись. Ви станете спецами нараз.

– Із кожною секундою все це звучить дедалi бiльш та бiльш надумано, – пiдбив пiдсумок Горацiй.

– Я просто хочу дати моiм батькам шанс, – не погодився я. – Якщо це не спрацюе…

– Якщо це не спрацюе, панi Сапсан може стерти iм пам’ять, – пiдказала Емма. Вона пiдiйшла до мене та взяла пiд руку. – Хiба це не трагiчно, що син Ейба Портмана не знае, ким був його батько?

Вона сiла в мiй човен! Я стиснув ii руку, дякуючи за пiдтримку.

– Трагiчно, але необхiдно, – заперечив Горацiй. – Його батькам не можна довiряти. Жодному звичайному не можна. Сама тiльки думка про те, що вони можуть накоiти, змушуе мене нервувати. Вони можуть виказати нас усiх!

– Вони цього не зроблять, – запротестував я, хоча слабенький голосок десь у моiй головi спитав: «Чи зроблять?»

– А чому б нам просто не прикидатися звичайними, коли вони поряд? – запропонувала Бронвiн. – Тодi iх нiщо не тривожитиме.

– Якщо реально, то я не думаю, що це спрацюе, – сказав я.

– Дехто з нас не мае можливостi прикинутися звичайними, – зауважив Мiлард.

– А я ненавиджу прикидатися в будь-якому разi, – додав Горацiй. – Як щодо того, щоб ми просто залишалися самими собою, а панi Сапсан могла б витирати iхню пам’ять наприкiнцi кожного дня?

– Коли «витиралок» стае занадто, у людей у головi з’являеться каша, – прокоментував Мiлард. – Скиглення там, нюнi та шмарклi без кiнця i все таке.

Я глянув на панi Сапсан – вона пiдтвердила його слова коротким кивком.

– А що якби вони мали поiхати кудись далеко на вiдпочинок? – запропонувала Клер. – Панi Сапсан могла б закласти iм таку думку в голови пiсля стирання пам’ятi, коли вони найбiльш пiддатливi для навiювання.

– А що робити, коли вони повернуться? – спитав я.

– Тодi ми замкнемо iх у пiдвалi, – вiдповiв Єнох.

– Нам слiд замкнути тебе в пiдвалi, – вiдказала Емма.

Я всiм завдав тiльки стресу та неспокою, а це нiкому не було потрiбно. Вони тепер нервуватимуть. Я тепер нервуватиму. І все заради моiх батькiв, котрi за останнi шiсть мiсяцiв не принесли менi нiчого, крiм нещастя.

Я знову повернувся до панi Сапсан.

– Усе це дуже складно, – сказав я. – Просто витрiть iм пам’ять.

– Якщо ти хочеш розповiсти iм правду, гадаю, тобi слiд спробувати, – вiдповiла вона. – Я вважаю, що майже завжди це варте зусиль.

– Дiйсно? – спитав я. – Ви впевненi?

– Якщо я бачитиму, що це працюе, то заднiм числом проситиму в Ради згоди на це. А якщо не працюе, то, думаю, ми доволi швидко про це дiзнаемось.

– Фантастика! – вигукнула Емма. – А тепер, коли ми з усiм розiбралися… – i вона потягнула мене за руку до води, – час поплавати!

Я був заскочений зненацька, так що навiть не встиг ii зупинити:

– Че-кай-мо-бiль!..

Я ледве встиг витягнути мобiльник iз кишенi джинсiв, перш нiж опинився по груди у водi, а потiм кинув його Горацiю на берег.


***

Затягнувши мене у воду, Емма вiдпливла вбiк, i я, смiючись, похлюпав за нею. Неждано-негадано я вiдчув себе дико щасливим – щасливим вiд того, що перебував серед друзiв i що, заслiплений сонцем, плив слiдом за прекрасною дiвчиною, котрiй я подобався, котра кохала мене, як зiзналася вона якось.

Блаженство.

Ген попереду Емма знайшла пiщану обмiлину та стала на ноги. Води iй було по пояс, хоча до берега було далеко. Це був один iз тих трюкiв, якими славилися тутешнi вiдпливи – i якi я так любив.

– Ну, привiт! – сказав я iй, трохи засапаний, i сам уростаючи ногами в ту обмiлину.

– А ти завжди ходиш купатися в джинсах? – спитала вона, показуючи зубки в милiй усмiшцi.

– Ага. Усi так роблять. Цi джинси – останнiй писк.

– Неправда, – сказала вона.

– Серйозно. Це називаеться «нано-денiм». Вони висихають за п’ять секунд пiсля того, як виходиш iз води.

– Реально? Це дивовижно.

– А ще вони самi складаються.

Вона недовiрливо примружила очi:

– Ти серйозно?

– Та готують снiданок.

Вона бризнула на мене водою:

– Це некрасиво, жартувати над дiвчатами з минулих столiть!

– З тобою це дуже легко! – гукнув я, пiрнувши, а потiм оббризкавши i ii.

– Узагалi я бiльше очiкувала чогось на кшталт летючих машин та роботiв-помiчникiв тощо. А робота-штани вже насамкiнець.

– Ну, звиняйте. Зате в нас е Інтернет.

– Я дуже розчарована.

– Розумiю. Я б теж краще мав летючу машину.

– Я маю на увазi, що розчарована тим, що ти виявився таким брехуном. Я дiйсно дуже сподiвалася, що ми будемо разом. Ну що ж.

– Я просто повинен був так зробити. Жодних викрутасiв бiльш не буде, обiцяю!

– Обiцяеш-обiцяеш?

– Стопудово. Я обiцяю-обiцяю завжди казати тобi правду.

– Окей, – вона широко всмiхнулася, вiдгорнула мокре пасмо з очей та схрестила руки на грудях, – розкажи про свiй перший поцiлунок.

Я вiдчув, що заливаюсь рум’янцем, та спробував пiрнути у воду, щоби приховати колiр свого обличчя… але, звiсно, у мене нiчого не вийшло, тому що я мав якось дихати.

– Я попався, так?

– Ти знаеш практично кожен закуток, кожну шпарину моеi романтичноi iсторii. Хiба це чесно, що я нiчого не знаю про твою?

– Тому що в нiй не було нiчого вартого уваги.

– Дурницi. Навiть поцiлункiв?

Я роззирнувся довкола, сподiваючись побачити щось, що могло б вiдволiкти ii увагу i цим самим зупинити потiк ii питань.

– М-б-р-л… – мiй рот занурився пiд ватерлiнiю та булькав там щось нерозбiрливе.

Тодi вона приклала долонi до поверхнi води. Уже за мить вода почала шипiти та iнтенсивно випаровуватись.

– Вiдповiдай, iнакше я тебе зварю!

Я миттю випростався.

– Окей, окей, зiзнаюсь! Я зустрiчався iз суперрозумною супермоделлю. І з парою близнючок, котрi виграли грант за свою гуманiтарну дiяльнiсть та за чудовi навички екзотичного сексу. Але ти краща вiд усiх!

Стовп пари ненадовго поглинув дiвчину, а коли пара розвiялась, Емми не було.

– Еммо? – у панiцi я вглядався у воду. – Еммо!

А потiм десь за спиною почувся плескiт. Я враз розвернуся i миттево спiймав обличчям цiлий потiк води. То була Емма – стояла та смiялася з мене.

– Ми ж домовились: жодних викрутасiв!

– Ти нереально мене злякала! – вигукнув я, протираючи очi.

– Я нiколи не повiрю, що такий вродливий хлопець нi разу не цiлувався до мене.

– Окей, раз, – визнав я, – але це не рахуеться. Схоже, та дiвчина, типу, експериментувала зi мною.

– Боже. Ну ж, це дуже цiкаво.

– Їi звали Джанiн Вiлкiнз. Вона поцiлувала мене за блiчерами[10 - Дешевi мiсця для глядачiв (на стадiонi тощо).] на днi народження Мехланi Шах, що ми святкували на ролердромi «Зоряний Пил». Вона сказала, що iй набридло бути «нецiлованкою», та хотiла дiзнатись, що вiдчуваеш, цiлуючись. Потiм вона примусила мене поклястися зберегти все в таемницi та сказала, що, якщо я розповiм про це комусь, вона пустить поголос, що я й досi впiсююсь у лiжку.

– Боже. Яка хвойда.

– Оце i вся моя романтична iсторiя.

Їi очi здивовано округлились, а потiм вона вiдкинулася на спину та й просто, наче поплавок, лежала собi на водi. Радiсний щебет наших друзiв як почався, так i закiнчився пiд звуки нiжного шурхотiння прибою.

– Джейкоб Портман… чистий, наче свiжий снiг. Лиш подумай.

– Я, е-е… так, – вiдповiв я, нiяковiючи. – Звучить якось недоладно.

– А знаеш, тут нема чого соромитись.

– Та знаю, – сказав я тодi, хоча й не був упевнений у тому. Кожне кiно чи телешоу, зорiентоване на тiнейджерiв, змушувало думати, що якщо ти не втратив незайманiсть ранiше, нiж отримав водiйське посвiдчення, то ти був невдахою. Що, звiсно, звучало по-iдiотськи – але важко не вбити собi в голову таку дурню, якщо чуеш ii постiйно.

– Це означае, що ти розбiрливий у почуттях, – зробила висновок Емма. – Я високо цiную це, – i вона глянула на мене одним оком. – І мене це нiяк не засмутить. Я певна, що це… – вона провела по водi пальцем, i за ним потягнувся паровий слiд, – у тебе не назавжди.

– Еге? – вичавив я iз себе, а по всьому моему тiлу прокотився легкий нервовий дрож.

– Час покаже, – вiдповiла вона, знову стаючи на ноги. Не вiдриваючи вiд мене погляду, вона все дивилася й дивилася на мене, аж поки в якийсь момент ми не опинилися у водi вже поруч, а нашi руки не з’едналися та ноги не переплелися пiд водою. Та перш нiж щось iще встигло переплестися чи з’еднатися, ми почули крики, i я побачив, як панi Сапсан та Горацiй махали нам iз берега.


***

– Це Г’ю, – сказав Горацiй, передаючи менi мiй телефон, коли я вискочив iз прибою.

З голови капала вода, тому я не притуляв мобiльник до вуха:

– Алло?

– Джейкобе! Твоi дядьки прокидаються! Батьки, здаеться, теж!

– Буду за п’ять хвилин, – вiдповiв я. – Тiльки затримай iх.

– Спробую, але поспiшiть! – вiдповiв Г’ю. – Я не маю того пилу, а твоi дядьки сердитi!

І тодi всi ми, хто мiг бiгти, побiгли.

Бронвiн понесла Олiвiю. Панi Сапсан, котра добре вмiла тiльки ходити чи лiтати, але не бiгати, звелiла нам продовжувати без неi. Уже озирнувшись, я побачив, як вона пiрнула в море та зникла у хвилях, а за мить на поверхню сплив лише ii одяг, а вона сама вилетiла з води у виглядi пташки та залопотiла крилами над нашими головами в напрямку мого дому. Щоразу, коли я бачив, як вона подiбним чином мiняе свiй вигляд, менi хотiлося плескати в долонi та кричати вiд захоплення, але наразi я стримався – на той випадок, якщо раптом якiсь звичайнi нас бачать, – та побiг далi.

Коли ми добiгли до вхiдних дверей, то були всi спiтнiлi, у пiску та захеканi, але приводити себе до ладу часу не було. Крiзь гаражнi дверi було чути розгнiванi голоси моiх дядечкiв. Передусiм нам треба було потурбуватися про них, iнакше старенька мiсiс Мелловруз могла почути галас та викликати копiв.

Щойно ми опинилися всерединi, як я кинувся до гаража та почав вибачатися перед дядьками за завданi iм незручностi. Вони були злi, спантеличенi та налаштованi войовниче, i вже за якусь хвилину пiсля початку моеi перепрошувальноi промови вони повiльно та незграбно продефiлювали повз мене всередину будинку. У холi на них чекала панi Сапсан, озброена лиш своiм пiр’ям та пронизливим поглядом, i невдовзi обидва дядечки були вже тихi, спокiйнi та податливi, як «Плей-До»[11 - Play-Doh – буквально «iгротiсто»; американський рiзновид пластилiну, основним iнгредiентом котрого е не глина, як зазвичай, а тiсто.]. Їхнiй розум так легко пiддався стиранню пам’ятi, що я був майже розчарований. І, коли вони вже перебували наче в наркотичному кумарi, у станi, котрий настав пiсля стирання та був дуже пiдхожим для навiювання, панi Сапсан дозволила менi з ними поговорити. Я посадив iх на кухнi на табурети навпроти себе та повiдомив, що останнi двадцять чотири години були нiчим не вiдзначенi, що мое психiчне здоров’я було бездоганним i що вся недавня сiмейна драма була результатом неправильного дiагнозу, поставленого моiм новим психiатром. Для бiльшоi безпеки я повiдомив iм, що всi отi дивнi британцi, на яких вони можуть наткнутися тут протягом наступних кiлькох тижнiв – особисто чи по телефону, якщо дзвонитимуть сюди, – е далекими родичами з боку мого тата, i вони приiхали вшанувати пам’ять мого дорогого дiда, котрий покинув нас. Дядечко Боббi загiпнотизовано кивнув у вiдповiдь, а дядечко Лез знай бурмотiв «ум-м-гу» та все набивав собi кишенi яечнею, що залишилася вiд снiданку. Я порадив iм трохи вiдiспатися, для кожного окремо викликав таксi та повiдправляв iх по домiвках.

Тепер настав час розiбратися з моiми батьками. Я попросив Бронвiн, перш нiж у них мине дiя сонного порошку, перенести iх нагору до iхньоi спальнi, щоб вони прокинулись у себе в лiжку, а не в розбитiй машинi, в оточеннi спогадiв про неприемнi подii минулого вечора. Вона залишила iх у лiжку та зачинила дверi, а я ще деякий час мiряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимi пiщанi слiди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.

Сходами пiднялась Емма.

– Агов, – прошепотiла вона. – Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.

Я пiдiйшов до неi, i вона схопила мене за руку.

– Ну?

– Вона сохла за тобою.

– Хто?

– Джанiн Вiлкiнз. Знаеш, дiвчата не вiддають свою нецiлованiсть абикому.

– Я, е-е… – Мiй мозок спробував, але не змiг бути одночасно у двох рiзних мiсцях. – Ти жартуеш, правда?

Вона засмiялась та опустила очi:

– Тобто сохла. Але так – я просто прийшла побажати тобi удачi. Не те щоб ти ii потребував. Вона й так iз тобою.

– Дякую.

– Раптом що треба – ми зразу внизу.

Я кивнув. А потiм поцiлував ii. Вона всмiхнулась та швидко майнула сходами назад униз.


***

Крiзь жалюзi пробивалося сонце. Батьки прокидалися повiльно, а я все дивився на них зi стiльця в кутку, покусуючи нiгтi та намагаючись зберiгати спокiй.

Першою очi вiдкрила мама. Вона зморгнула, потерла повiки. Сiла в лiжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собi шию. Вона навiть не здогадувалась, що останнi вiсiмнадцять годин проспала в машинi. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.

А потiм ii погляд упав на мене, i мiж ii бровами пролягла глибока сердита складка.

– Любчику? Що ти тут робиш?

– Я, е-е… я просто хотiв дещо пояснити.

Тут вона вже глянула на себе та помiтила, що одяг на нiй був той самий, що i вчора ввечерi. Обличчям ii промайнуло збентеження:

– Котра година?

– Близько третьоi, – вiдповiв я. – Усе окей.

– Нi, – не погодилась вона, оглядаючи кiмнату поглядом, який дедалi помiтнiше перетворювався зi збентеженого на панiчний.

Я пiдвiвся. Вона показала на мене пальцем:

– Стiй там!

– Мам, не чуди. Дай поясню.

Вона вiдвернулась – мене iгнорували, наче мене тут не було зовсiм.

– Френку, – вона стала термосити мого батька. – Френку!

– Ммм, – перекинувся вiн на iнший бiк.

Вона затрусила сильнiше:

– Френклiне!

Це була вона – моя остання можливiсть; мить, до якоi я готувався. Ранiше я вже прокрутив у головi кiлька рiзних варiантiв, але всi вони тепер здалися менi несерйозними – надто тупi, надто дурнi. І щойно мiй тато пiдвiвся та сiв у лiжку, почавши продирати заспанi очi, як моi нерви майже здали, бо я раптом усвiдомив, що не маю потрiбних слiв.

Але це вже не мало значення. Готовий чи нi, а виставу час було починати.

– Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

Я пiдiйшов до краю iхнього лiжка та почав свою розповiдь. Не пам’ятаю вже, що саме тодi я казав, пригадую тiльки, що почувався, наче мандрiвний продавець, котрого футболять вiд дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останнi слова мого дiда, його дивнi фотознiмки та поштова листiвка вiд панi Сапсан допомогли менi знайти той будинок, де мешкали дивнi, а серед них i старi друзi Ейба, котрi виявилися не тiльки й досi живi, а навiть i не старi.

Та раптом я помiтив, що безнадiйно застряг на мiсцi у своiх поясненнях, бо такi термiни, як «часова петля» чи «надзвичайнi вмiння» видавалися моiм батькам занадто неймовiрними. Моя незграбно цензурована версiя правди в комбiнацii з хвилюванням, здавалося, тiльки довела iм iще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим далi, дюйм за дюймом, вони вiдсовувалися вiд мене – матуся щораз дужче й дужче натягувала ковдру собi на плечi, а тато в якийсь момент так рiзко здав назад, що вдарився потилицею об спинку лiжка, i вираз його обличчя в ту мить був такий самий, як колись, коли вiн танцював джигу, i в нього вiд напруження очi мало на лоба не повилазили, – неначе та манiя, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

– Спинись! – крикнула мама, перервавши врештi-решт мою розповiдь. – Я бiльше не можу це чути!

– Але ж це правда, i якби ви лиш вислухали мене…

Вона скинула покривала та вистрибнула з лiжка.

– Ми почули достатньо! І ми вже знаемо, що сталось. Ти дуже горював за своiм дiдусем. І ти таемно перестав уживати лiки, – виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. – За порадою одного шарлатана ми вiдправили тебе на iнший кiнець свiту та в найбiльш невдалий час, i там у тебе стався нервовий зрив! Тобi нема чого соромитись, i ми повиннi глянути на цю ситуацiю чесно. Окей? Ти не зможеш постiйно прикриватися цими… iсторiями.

У мене було таке вiдчуття, наче менi дали ляпас.

– Ви не волiете дати менi жодного шансу.

– Ти мав iх уже сотню, – вiдповiв тато.

– Нi. Ви нiколи менi не вiрили.

– Ну звiсно ж, нi, – озвалася матуся. – Ти самотнiй хлопчик, котрий утратив дорогу тобi людину. І тодi ти зустрiчаеш тих дiтей, котрi е такими ж… «особливими», яким був твiй дiдусь. І тiльки ти iх бачив? Тут i без психiатра все ясно. Ти вже з двох рокiв дружив iз вигаданими друзями.

– Я б не сказав, що я единий, хто iх бачив, – вiдповiв я. – Ви теж бачили iх учора ввечерi на пiд’iзнiй алеi.

На мить менi здалося, що в моiх батькiв був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, подii вчорашнього вечора в iхнiх головах до цього моменту були заблокованi. Таке iнодi може траплятись, коли якась окрема подiя аж настiльки не спiввiдноситься з концепцiею реальностi якоiсь окремоi людини.

– Про що ти кажеш? – запитала матуся тремтячим голосом.

Здавалось, нiчого вже не залишалося, крiм як познайомити iх iз моiми друзями.

– Хочете iх побачити? – спитав я. – Знов?

– Джейкобе, – вимовив батько загрозливим тоном.

– Вони тут, – сказав я. – Клянусь, вони безпечнi. Лиш… спокiйно, окей?

Я вiдчинив дверi та впустив до кiмнати Емму. Вона тiльки й устигла що сказати «привiт, пане та панi Портман», як моя матуся заверещала.

До кiмнати увiрвалися панi Сапсан та Бронвiн.

– Що сталось? – спитала панi Сапсан.

Моя матуся сильно вiдштовхнула ii – по-справжньому таки вiдштовхнула панi Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!» Я бачив, що Бронвiн ледве стримала себе, щоб не вхопити мою матусю та не запустити нею в стiну.

– Мерiен, заспокойся! – гукнув тато.

– Вони тебе не скривдять! – вигукнув i я.

Я спробував схопити ii за плечi, але вона вирвалась iз моiх обiймiв та рвонулась iз кiмнати.

– Мерiен! – знову гукнув мiй тато. Але, коли вiн спробував побiгти за нею, Бронвiн схопила його за руки. А вiн був iще надто слабкий пiсля дii пилу, щоб iз нею битися.

Я помчав за матусею сходами вниз. Вона забiгла на кухню та схопила нiж для м’яса. Тут зi сховку повиходили й iншi дивнi та – оскiльки вона, ставши спиною до холодильника, розмахувала ножем – обступили ii з усiх бокiв, на достатнiй вiддалi вiд ii зброi.

– Спокiйно, мiсiс Портман! – вигукнула Емма. – Ми не завдамо вам жодноi шкоди!

– Геть вiд мене! – заверещала матуся. – Боже. Боже!

Можливо, причиною тому була Олiвiя, котра пiдкрадалася до неi по стелi, – дiвчинка знайшла в гаражi рибальську сiть та збиралась кинути ii зверху на мою матусю, – чи голос Мiларда, котрий пролунав iз наче завислого в повiтрi банного халата, але, врештi-решт, моя матуся просто знепритомнiла. Нiж заторохтiв по кахлянiй долiвцi, а вона звалилася поряд – видовище було настiльки зворушливе, що я вiдвiв погляд.

Я чув, як нагорi кричав мiй тато. Вiн кликав мою матусю на iм’я. Імовiрно, вiн вирiшив, що ми ii вбили.

– Вона в нас, – звернулася до мене Емма. – Іди до батька.

Я наступив на нiж, який упав, та заштовхнув його пiд кухонну шафку – на той випадок, якщо матуся опритомнiе. І вже потiм Емма, Горацiй, Г’ю та Мiлард пiдняли ii та понесли до дивана. Далi я не був тут потрiбен, тож побiг нагору.

Свого тата я побачив у кутку спальнi, де той присiв, учепившись у подушку.

Бронвiн стояла у дверях iз розпростертими руками, наче голкiпер у воротах, готова ловити мого тата, якби вiн спробував прорватися.

Вираз обличчя мого тата, коли вiн мене побачив, став льодяним.

– Де вона? – спитав вiн. – Що вони з нею зробили?

– Усе окей, – вiдповiв я. – Вона спить.

Вiн заперечно хитнув головою:

– Вона цього не переживе.

– Переживе. Панi Сапсан умiе стирати певнi спогади. Мама цього не згадае.

– А твоi дядьки?

Я кивнув:

– Так само.

Увiйшла панi Сапсан:

– Пане Портман, як вашi справи?

Тато проiгнорував ii. Натомiсть, вiн не вiдривав свого погляду вiд мене.

– Як ти мiг? – Вiн цi слова наче виплюнув. – Як ти мiг привести цих людей у наш дiм?

– Вони прийшли допомогти менi, – вiдказав я. – Переконати тебе, що я не божевiльний.

– Ви не можете витворяти таке з людьми, – тепер вiн уже звертався до панi Сапсан. – Влiзати в iхне життя. Лякати всiх до чортикiв. Стирайте що хочете. Це неправильно.

– Здаеться, дiйснiсть для вашоi дружини дещо заважка – принаймнi поки що, – сказала панi Сапсан. – Але Джейкоб дуже сподiвався, що з вами буде iнакше.

Тато повiльно пiдвiвся. Руки висiли безвiльно вздовж тiла, а сам вiн виглядав покiрним та ображеним.

– Ну що ж. Гадаю, далi вам краще буде покластися на мене, – сказав я, озирнувшись на панi Сапсан.

– Упораешся?

Я кивнув.

– Коли що – ми за дверима, – сказала вона та разом iз Бронвiн вийшла, зачинивши за собою дверi.


***

Я говорив довго. Я сидiв на краечку лiжка, а мiй тато сидiв на стiльцi в кутку. Очi його дивилися вниз, а плечi були опущенi, i схожий вiн був на дитину, котра слухала неприемну нотацiю. Та я не дозволив собi вiдволiкати на це свою увагу, а натомiсть спокiйно розповiв йому все вiд самiсiнького початку.

Я розповiв йому про те, що знайшов на Кернгольмi. Як познайомився з цими дiтьми i ким вони виявилися насправдi. Як я дiзнався, що був одним iз них.

Я навiть розповiв йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що вiдбувалося потiм, – нi про битви, у яких ми брали участь, нi про Бiблiотеку Душ, нi про злих братiв панi Сапсан. Наразi було досить того, що тепер вiн знав, ким був його батько та ким був я.

Коли я закiнчив, вiн кiлька хвилин мовчав. Вiн бiльше не виглядав наляканим. Тiльки засмученим.

– Ну? – спитав я.

– Я б мав здогадатися, – вiдповiв вiн. – Те, як твiй дiдусь i ти спiлкувались. Наче у вас була своя таемна мова, – продовжував вiн, покивуючи собi головою. – Я б мав здогадатися. І думаю, частина мене здогадувалась-таки.

– Що ти маеш на увазi? Ти здогадувався про дiдуся, але не про мене?

– Так. Нi. Чорт, я не знаю. – Вiн пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледiти щось крiзь туман. – Гадаю, десь глибоко в душi я здогадувався, але вiдмовлявся в це вiрити.

Я повiльно пiдсунувся ближче до краю лiжка:

– Вiн сказав тобi?

– Думаю, якось вiн намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав моi спогади. А вчора ввечерi… – Вiн стукнув себе по лобi. – Коли я побачив тих людей, менi згадалося щось давно забуте.

І тепер настала його черга говорити, а моя – слухати.

– Менi було десь рокiв iз десять, коли це сталося. Довгi дiловi поiздки для твого дiда були звичною справою. Бувало, що вiн зникав iз дому на цiлi тижнi. Я завжди хотiв поiхати з ним i часто просився та благав, але вiн завжди, завжди вiдповiдав «нi». До одного дня. А одного дня вiн вiдповiв «так».

Батько пiдвiвся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

– Ми тодi поiхали, точно не пам’ятаю, чи то на пiвнiч Флориди, чи то до Джорджii. Дорогою ми пiдiбрали його товариша. Я знав його: вiн був у нас раз чи двiчi. Чорний хлопець. Завжди тримав сигару в ротi. Ейб називав його Ейч. Просто Ейч. Хай там як, перед тим пiд час наших зустрiчей той завжди ставився до мене справдi приязно, а того разу вiд нього йшла якась моторошна енергетика. І вiн постiйно дивився на мене. А пару разiв я навiть чув, як той питав мого тата: «Ти в цьому певен?»

Згодом стемнiло, i ми спинилися на ночiвлю. У якомусь старому, повному щурiв мотелi. І от десь посеред ночi мiй тато будить мене, i вiн наляканий. Вiн каже: «Френку, збирайся», – а потiм чимдуж тягне мене надвiр до машини. Я в пiжамi, i вже i я наляканий. Тому що зазвичай мiй батько не боявся нiчого. Нiчого. Отже, ми на машинi вилiтаемо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбi, але не здолали ми ще й пари кварталiв, як вiдчуваемо удар – бум! – i машину зносить, наче щось ударило нас у бiк. Тiльки навколо не було iнших машин. І тато зразу ж рiзко пригальмовуе та повертае в поле. Там вискакуе з машини та каже менi: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу вiдвести погляду, i наступне, що я пам’ятаю, як вiн раптом злiтае в повiтря, наче зверху його рiзко пiдняло щось невидиме. Тодi вiн почав видавати страшнi такi горловi звуки, i оте «щось» упустило його на землю. Але вiн i далi продовжив оте свое пекельно жахливе, наче звiряче, гарчання. А його очi – я бачив iх у свiтлi переднiх фар, – його очi закотилися пiд лоба, тiльки бiлки видно. І одяг його весь заляпаний якимось чорним лайном. І я вибiгаю з машини, i як припустив, не розбираючи дороги, прямо в кукурудзяне поле. Не озираючись. Думаю, в якийсь момент я знепритомнiв, тому що наступне, що я пам’ятаю, це я вже в лiжку в нашому мотельному номерi, а поряд мiй тато, Ейч та ще двое чи трое. І вони дивнi такi. Вони всi замащенi брудом та кров’ю, а запах… боже, запах. А один чоловiк – я нiколи не забуду, – вiн узагалi не мав обличчя. Просто маска зi шкiри. Я був такий наляканий. Надто наляканий, щоб навiть закричати. А тато й каже: «Усе окей, Френкi, не бiйся. Ця тьотя хоче поговорити з тобою, не бiйся». А та жiнка, вона була як ця… – i мiй тато показав жестом на панi Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була дверi та напiвпросунулася до кiмнати, слухаючи розповiдь. – Вона зробила зi мною щось таке, що наступного дня я майже нiчого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І пiсля того мiй тато бiльш нiколи про це не говорив.

– Імовiрно, вона стерла вашу пам’ять, – сказала панi Сапсан. – Та, здаеться, вона не довела справу до кiнця.

– Господи, я хотiв би, щоб довела, – сказав мiй тато. – Менi роками снилися жахiття. А потiм протягом деякого часу менi здавалося, що вони нарештi минулися. Але, як видно, мiй батько був сказав iй не видаляти тi спогади повнiстю. Такий собi прояв садизму щодо дитини, вам не здаеться? Бо частина його хотiла, щоб я знав. Це було схоже на… шкiльну дошку, яку нiбито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотiв того читати. Я не хотiв того знати. Тому що я дiйсно, дiйсно не хотiв, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб вiн був… таким.

– Ти просто хотiв нормального батька, – сказав я.

– Точно, – вiдповiв тато, нiби я його нарештi змiг зрозумiти.

– Але вiн не був таким, – додав я. – Як i я.

– Скидаеться на те. – Вiн припинив ходити та всiвся на край лiжка, трохи нахилившись у протилежний вiд мене бiк.

– Ваш син – хоробрий та обдарований юнак, – холодно зауважила панi Сапсан. – Ви б мали пишатися ним.

Батько щось пробурмотiв. Я перепитав у нього, що вiн сказав.

Вiн звiв на мене очi, i в тому поглядi було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

– Ти зробив свiй вибiр.

– То не був мiй вибiр, – вiдповiв я. – Просто я таким е.

– Нi. Ти сам вибрав iх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

– Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо спiвiснувати.

– Скажи це своiй матерi, котра кричала, наче божевiльна! Скажи це своiм дядькам, котрi… де? Що ви з ними зробили?

– З ними все добре, тату.

– Нiчого не ДОБРЕ, – проволав вiн, зiскакуючи знов на ноги. – Ти все знищив!

Панi Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозi, вiтром влетiла до кiмнати, а Бронвiн вiдразу ж за нею:

– Сядьте, пане Портман…

– Нi! Я не житиму в божевiльнi! Я не пiддаватиму свою сiм’ю цьому безумству!

– У нас вийде, – звернувся я до тата, – кажу тобi…

Вiн стрiмко кинувся до мене, i я на мить подумав, що вiн хоче вдарити. Але вiн враз спинився.

– Я зробив свiй вибiр, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свiй, – батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми i стояли навпроти одне одного, лице в лице.

– Я й досi твiй син, – прошепотiв я.

Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтiли його губи, наче вiн збирався щось сказати. Натомiсть вiн розвернувся, пiдiйшов до свого стiльця та знову сiв, обхопивши голову руками. На якусь мить у кiмнатi стало тихо. Чути було тiльки батькове нерiвне, уривчасте дихання.

Нарештi я спитав:

– Скажи менi, що ти хочеш?

Вiн, не дивлячись у мiй бiк, пiдвiв голову й торкнувся пальцем своеi скронi.

– Давайте, – прохрипiв вiн. – Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.

І я миттю впав у вiдчай.

– Нi, якщо ти не схочеш. Нi, якщо ти думаеш…

– Це те, що я хочу, – промовив вiн, дивлячись на панi Сапсан. – Але цього разу доведiть справу до кiнця.

Вiн розслаблено вiдкинувся на спинку стiльця, i його очi, здавалося, свiтилися зсередини.

Панi Сапсан подивилася на мене.

Я вiдчув, як цiпенiю з голови до нiг.

І я кивнув iй. А потiм залишив кiмнату.


***

Емма зупинила мене, коли я бiг сходами вниз.

– Ну, як ти? Як усе пройшло?..

– Зi мною все добре, – вiдповiв я.

Звiсно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

– Джейкобе, будь ласка, поговори зi мною.

– Не зараз, – вiдказав я.

Менi було необхiдно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретнiше, то менi просто необхiдно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вiкно машини, яка мчить на повнiй швидкостi.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотiв бачити виразу ii обличчя. Я пробiг мимо матерi, що лежала на диванi, уся така зiщулена, та мимо ватаги моiх друзiв неподалiк, якi були знервованi та перемовлялися пошепки. Із дерев’яноi чашi на кухонному столi я схопив ключi вiд машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопцi, яка вiдчиняла гаражнi ворота. Але останнi, у спробi вiдчинитися, видали тiльки болiсне, скреготливе скавучання: заднiй бампер автомобiля так мiцно застряг у них, що вiдчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своiх намаганнях, i запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподiбний телевiзор, який ховався пiд гаражним верстатом. Моя боса нога пробила заднiй кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсiбiч. Нога миттево занiмiла i, як менi тодi здалося, порiзалась. Я рiзко ii витягнув i через боковi дверi покульгав у двiр, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гнiву в моiх грудях трохи ослаб.

Я повернув на заднiй двiр, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений вiд палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моiх батькiв не було човна. Навiть каное. Я використовував наш причал завжди тiльки для одного: щоби сидiти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприемнi речi. Що я тепер i робив.

За хвилину чи двi я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бiк прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерiвна хода, а я не мiг собi дозволити бути нечемним iз панi Сапсан.

– Зважайте на цвяхи, – сказав я iй, не повертаючись.

– Дякую, – вiдповiла вона. – Можна сiсти?

Не вiдриваючи очей вiд води, я здвигнув плечима. На вiддалi поперечним курсом повiльно плив човен.

– Усе зроблено, – повiдомила вона. – Наразi твоi батьки перебувають у станi, готовому для програмування. Менi необхiдно знати, що б ти хотiв, аби я iм сказала.

– Байдуже.

Минуло кiлька секунд. Вона сiла на настил причалу поруч зi мною.

– Коли я була твого вiку, – продовжила вона, – я спробувала щось подiбне з моiми батьками.

– Панi Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.

– Тодi слухай.

Інодi з панi Сапсан сперечатися було неможливо.

– На той час я вже чимало рокiв провела була в академii iмбрин панi Шилодзьобки, – почала вона, – коли одного разу менi раптом спало на думку, що в мене й досi е мати з батьком i що менi буде приемно побачити iх знову. Оскiльки вже досить багато часу минуло звiдтодi, як у мене з’явилися крила та мене доволi безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в iншому свiтлi, як на особистiсть i доньку, а не якусь огидливу аберацiю[12 - Вiдхилення вiд норми (а також вiд правильного шляху чи погляду, вiдiстини).]. Вони жили в однiй халупi на околицi нашого села. Через мене всi iх обминали. Навiть нашi родичi вiдмовилися з ними спiлкуватися. Усi вважали, що моi батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити iх на свiй бiк. Вони й досi любили мене, але водночас боялися ще дужче, нiж ранiше. Закiнчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мiй батько вигнав мене з дому, тримаючи в руцi розжарену на вогнi праску. Через роки я дiзналася, що вони померли – позашивали камiння собi в кишенi та зайшли в море.

Вона зiтхнула. Дмухнув свiжий бриз, прогнавши на мить затхлу лiтню спеку. І не вiрилось, що десь поруч iз нашим свiтом мiг iснувати свiт, описаний панi Сапсан.

– Приймiть моi спiвчуття, – промовив я.

– Нашi родиннi стосунки часто не витримують випробування правдою, – вiдповiла вона.

Лише якусь мить я встиг про це подумати, як вiдразу ж розсердився:

– Це не те, що ви казали годину тому. Тодi ви казали, що правда варта неприемностей, чи щось таке.

Вона знiтилася, трохи вiдсунулась i – десь майже внизу – стала обтрушувати собi пiсок зi штанин.

– Я гадала, що мала дати тобi шанс.

– Для чого? – спитав я дещо пiдвищеним тоном.

– Цей свiт не мiй, i я тут не повчатиму тебе, як бути сином своiх батькiв.

– Наскiльки я знаю, у мене нема батькiв.

– Не кажи так, – заперечила вона. – Я знаю, вони наговорили тобi всякого непотребу, але ти не можеш…

Я стрiмко пiдскочив i стрибнув у воду. Опинившись на днi, я затамував подих, сподiваючись, що чорнота i раптовий холод вимиють геть оцi моi думки:

«Вiн не хоче тебе знати».

«Замiсть знати тебе, вiн обрав забуття».

А потiм, перш нiж у мене закiнчився в легенях кисень, я закричав що е духу в каламутну безодню. Коли я знову з’явився на поверхнi, десь футiв за двадцять вiд причалу, панi Сапсан стояла, уже збираючись пiрнати за мною.

– Джейкобе! З тобою все?..

– Добре, добре! – вiдповiв я. Вода була настiльки мiлкою, що я легко мiг дiстати дна. – Я ж казав: я не хочу розмовляти!

– Казав, – погодилась вона.

Вона стояла на причалi, а я стояв по пояс у водi, i ноги моi грузли в мулi, i якась маленька рибка тикалась у них своiм носиком.

– Я зараз тобi дещо скажу, – промовила вона, – тiльки не впадай в iстерику.

– Добре.

– Я знаю, що просто зараз воно тобi дуже не до вподоби, але запевняю, що, якщо ти вiдмовишся вiд свого нормального життя, потiм iще не раз пожалкуеш про це.

– Якого життя? Я не маю тут друзiв! А моi батьки бояться мене та соромляться!

– Вони живi, чого нема в бiльшостi з нас. І вони не пам’ятають нiчого з того, що трапилося п’ять хвилин тому.

– Хай i так. Але менi нецiкаво решту свого життя прикидатися тим, ким я не е. Якщо така цiна за те, щоб бути iхнiм сином, то воно того не варте.

Пiсля цих моiх слiв у неi був такий вигляд, наче вона хотiла щось менi крикнути, але натомiсть вона проковтнула той крик.

– Я нiколи не стверджувала, що бути дивним легко, – сказала вона за мить. – У тому, що стосуеться того, щоб бути одним iз нас, е чимало неприемних та важких моментiв. А найважчим у цьому е, iмовiрно, навчитися домовлятися зi свiтом людей, котрi не можуть чи просто не хочуть тебе розумiти. Багато хто вважае це неможливим – i залишаеться в часових петлях. Але я нiколи не припускала, що ти з таких. Ти маеш дуже особливий талант, i я кажу не про твое вмiння легко обходитися з порожняками. Ти, Джейкобе, е свого роду перевертнем, котрий здатен легко подорожувати мiж свiтами. Такi, як ти, не мусять бути прив’язаними лише до одного дому чи однiеi сiм’i. У тебе iх може бути багато, як було у твого дiда.

Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелiкан, лiниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собi життя мого дiда. Бiльшу частину його той прожив у трухлявiй хатинцi на краю болота. Його дружина та дiти майже не знали його. Вiн рiк у рiк ризикував життям, боровся за iнтереси дивних, а в нагороду за це, урештi-решт, його стали лiкувати, наче якогось забудькуватого старого психа.

– Я не хочу бути схожим на мого дiда. Я не хочу його життя.

– Ти й не будеш схожим, у тебе буде свое життя. Як щодо школи?

– Здаеться, ви мене не слухаете. Я не хочу… – Я повернувся та, широко розкинувши руки, заволав через усю бухту: – НІЯКОГО! ТАКОГО! ГІВНА!

І з розпашiлим обличчям я знову розвернувся до неi.

– Ти вже закiнчив? – спитала вона.

– Так, – тихо вiдповiв я.

– Добре. А тепер, коли я повнiстю проiнформована про все, чого ти не хочеш… що ж хочеш ти?

– Я хочу чимось допомогти единим у свiтi людям, котрi завжди приносили менi тiльки нещастя. Дивним. І я хочу зробити щось важливе. Щось велике.

– Ну гаразд. – Вона присiла та простягла менi руку. – Можеш почати просто зараз.

Я пiдбрiв ближче, i вона допомогла менi видертися на причал.

– Я маю для тебе роботу, яка е дуже важливою та яку в усьому Дивосвiтi не зможе зробити нiхто, крiм тебе, – сказала панi Сапсан, коли ми вирушили.

– Окей. Що це?

– Дiтям потрiбне сучасне вбрання. Менi треба, щоб ти взяв iх на шопiнг.

– Шопiнг? – спинився я. – Ви прикололись.

Вона повернулась до мене обличчям. Його вираз був незворушним.

– Аж нiяк.

– Я сказав, що хочу зробити щось важливе. Для Дивосвiту!

Вона пiдiйшла ближче та промовила тихо i чiтко:

– Я вже казала це ранiше, але можу повторити. Це е вкрай важливим для майбуття того свiту, щоб цi дiти вмiли орiентуватися в цьому свiтi. І нiхто, крiм тебе, не навчить iх, Джейкобе. А хто ще? Тi, хто десятилiттями живе в часових петлях, не знають про це нiчого. Вони не зможуть домовитись навiть iз сучасним пiшохiдним переходом! А тi, хто не жив у петлях, – або дуже старi, або настiльки молодi та новi для нашого Дивосвiту, що самi ще не мають необхiдного досвiду. – Вона схопила мене за плечi та стиснула iх. – Я знаю. Я знаю, що ти гнiваешся та хочеш пiти звiдси. Але я благаю тебе. Залишся ще трохи. Я думаю, що знаю спосiб, як би ти мiг iснувати тут – лише iнколи, коли захотiв би сам, – водночас разом iз нами роблячи важливу роботу в петлях.

– Еге? – запитав я скептично. – І що ж це?

– Дай менi час до… – Вона вивудила свого кишенькового годинника зi штанiв та глянула на нього. – До сутiнкiв. Тодi побачиш. Влаштовуе?

Спершу я подумав, що це якось стосувалося Панконтуркону в Диявольському Акрi, але найближча петля, та, крiзь яку вони потрапили сюди минулого вечора, знаходилася за кiлька годин звiдси посеред болота. А менi, як би там не було, зовсiм не усмiхалося постiйно мотатися туди й назад, наче ком’ютер[13 - У США той, хто щодня iздить на роботу здалеку, наприклад iз передмiстя до мiста чи навпаки.].

Я хотiв залишити свое попередне життя в минулому, пiти звiдси й не повернутись. Але з панi Сапсан важко було сперечатися. І я погодився допомогти моiм друзям дiзнатися дещо про мiй час. Я вiдчував, що це буде неправильно – вiдразу ж вiдмовитись вiд цiеi обiцянки.

– Добре, – сказав я. – До вечора.

– Вiдмiнно, – i, уже збираючись пiти, вона сказала: – Ой, поки не забула, – i з iншоi своеi кишенi вона витягла конверт i простягла менi. – Це на шопiнг.

Я зазирнув усередину. Вiн був набитий купюрами по п’ятдесят доларiв.

– Цього вистачить?

– Е-е… Гадаю так.

Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженнi та з конвертом у руцi.

– Стiльки справ, стiльки справ, – бурмотiла вона, а потiм гукнула менi через плече, показуючи вказiвним пальцем у небо: – До вечора!




РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Оскiльки – тепер-три-дверний – седан моiх батькiв мiг умiстити тiльки половину нашоi ватаги, нам довелося на шопiнг робити два виiзди. У перший виiзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неi привiлейоване ставлення, i я не робив iз цього таемницi; Олiвiя, тому що вона була життерадiсна, а менi в цю мить хотiлося чогось радiсного; Мiлард, тому що вiн безперестану до мене чiплявся iз цим; та Бронвiн, тому що ii м’язи виявились единим способом змусити простромленi гаражнi ворота вiдчинитися. Я пообiцяв Г’ю, Горацiю, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацiй заявив, що новий одяг його все одно не цiкавить.

– Денiм став повсякденним одягом, – сказав вiн, глянувши на мене скоса, – i нинiшня мода втратила будь-яку довiру. Сучасний подiум схожий на табiр одягнутих у джинсу шабашникiв.

– Ти повинен мати новий одяг, – сказала Клер. – Так каже панi Сапсан.

Єнох спохмурнiв:

– «Так каже панi Сапсан, так каже панi Сапсан!» Ти розмовляеш, наче заводна iграшка.

Ми залишили iх сваритися, а самi пiшли в гараж. За допомогою клейкоi стрiчки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на мiсце водiйськi дверцята; правда, вони не вiдчинялися та не зачинялися, але iз чотирма дверцятами iснувала набагато менша ймовiрнiсть бути зупиненими допитливими полiсменами, нiж iз трьома. Закiнчивши, ми залiзли в машину. За хвилину ми виiхали на затiнену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастоi Коси.

По обидва боки вiд нас виднiлися великi будинки, у промiжках мiж ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли моi друзi бачили стiльки всього в цьому свiтi серед бiлого дня. І вони старалися мовчки напитися цим свiтом. Дiвчата поприклеювалися до вiконець позаду, а дихання Мiларда затуманило передне скло навпроти мiсця для пасажира. Я пробував уявити собi, на що це було для них схоже – усi цi краевиди, на якi я давно вже не звертав уваги.

Чим далi ми iхали на пiвдень, тим вужчою ставала коса. Великi будинки поступилися мiсцем трохи меншим, а потiм – колонii приземкуватих кондомiнiумiв родом iз сiмдесятих рокiв та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володiнь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерцiйнiй зонi острова, то кольори навколо просто вибухнули: укритi рожевою покрiвлею крамнички, в яких продавався всiлякий дрiб’язок: вiд сонцезахисного крему до чохликiв для зберiгання охолодженого пива; яскраво-жовтi рибальськi магазинчики; смугастi навiси агенцiй нерухомостi. І, звiсно ж, бари, iхнi «танцюючi» полiнезiйськi смолоскипи, вишикуванi рядами, та дверi, вiдчиненi навстiж, щоб упустити досередини морський бриз i випустити назовнi чийсь скрипучий переспiв у караоке пiснi Джиммi Баффетта, щоби та «трель» безкiнечним потоком котилася собi аж до лiнii прибою. Обмеження швидкостi було таким офiгенним, а дорога була настiльки забита сп’янiлими вiд сонця пляжниками, що, iдучи повз караоке-бар, водii мали час попiдспiвувати. Нiчого й нiколи iз цього в моему життi не мiнялося. Я мiг би, наче пiд час перегляду довготривалоi п’еси, звiряти свiй годинник за черговiстю дiй акторiв або за тривалiстю окремих сцен – щодня одне й те саме: туристи з Європи, червонi, наче омари, нидiють у тiнi тонких, наче олiвцi, листочкiв карибських пальм; рибалки з обвiтреними обличчями та з пониклими донизу капелюхами й животами, ловлячи рибу, стоять уздовж мосту, наче вартовi, та все закидають свою лiску на мiлководдя, не вiдходячи далеко вiд своiх кулерiв фiрми «Іглу».

Із коси ми пiднялися на мiст, помчавши над мерехтливою бухтою, i зумкотiння наших шин залунало над його металевими гратами. З мосту ми з’iхали на Велику Землю, цiлий архiпелаг iз мiнi-маркетiв i ринкових площ, оточених цiлим океаном паркувальних майданчикiв.

– Який дивовижний пейзаж, – сказала Бронвiн, порушуючи режим мовчання. – Чому Ейб iз усiх мiсць у Америцi вибрав саме це?

– Флорида завжди була одним iз найкращих мiсць, де легко могли переховуватися дивнi, – вiдповiв Мiлард. – Принаймнi поки порожняки не прийшли сюди з вiйною. Це була зимова квартира для всiх циркiв, i вся центральна частина штату являе собою величезне непролазне болото. Подейкували, що будь-хто, яким би дивним вiн не був, мiг знайти тут мiсце, щоб остаточно загубитися – тобто зникнути.

Ми залишили позаду бежево-засмагле середмiстя та попрямували в бiк малолюдних околиць. Там, поза зачиненим торговельним центром, поза недобудованим житловим комплексом, що повiльно заростав пiдлiском, виднiлися величезнi супермаркети. Саме туди ми i прямували. Я звернув на Сосновоборовий шлях, коридор завдовжки з милю, уздовж котрого вишикувалися всi мiськi платнi лiкарнi, санаторii та iнтернати для пенсiонерiв, трейлер-парки для тих, кому за п’ятдесят п’ять, та будинки для людей похилого вiку. Вся дорога була утикана нехитромудрими рекламними щитами з iнформацiею про лiкарнi, клiнiки невiдкладноi допомоги та меморiальнi парки. Усi в мiстi називали Сосновоборовий шлях «Хайвей на Небеса».

Коли ми наближалися до великого знака, на якому було зображено коло iз сосен, я почав гальмувати, i тiльки пiсля того, як уже зробив поворот, спiймав себе на думцi, що зробив усе не так. До торговельного центру, куди ми збиралися, вело кiлька маршрутiв, але, за звичкою, я вибрав саме цей тому, що дозволив своему розуму лiтати десь у хмарах, i моя пiдсвiдомiсть зробила поворот за мене. Якраз тут був в’iзд до Круглого Села, i це був райончик мого дiда.

– Упс, не туди, – промовив я, зупиняючи машину i здаючи назад.

Але ледве я встиг розвернутися i знову лягти на попереднiй курс, Емма сказала:

– Зачекай. Джейкобе… стiй.

Моя рука затрималася на перемикачi передач, як раптом мене пронизала невеличка хвиля страху.

– Що?

Емма роззиралася навколо, витягнувши шию, намагаючись розгледiти щось у задне вiкно.

– Хiба це не те мiсце, де жив Ейб? – спитала Емма.

– Так, воно.

– Правда? – спитала Олiвiя, нахилившись мiж пасажирським i водiйським сидiннями. – Воно?

– Я звернув сюди випадково, – сказав я. – Я так часто сюди iздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.

– Я хочу подивитися, – сказала Олiвiя. – Можна нам роззирнутися навкруги?

– Пробач, сьогоднi нема часу, – вiдповiв я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тiльки ii потилицю, бо дiвчина повнiстю вiдвернулася, дивлячись крiзь задне скло на кабiнку охоронця, котра позначала собою початок дiдового кварталу.

– Але ми вже тут, – проказала Олiвiя. – Пам’ятаеш, як ми завжди говорили про вiдвiдини? Хiба ви нiколи не запитували себе, як виглядав його дiм?

– Олiвiе, нi, – сказав Мiлард. – Це погана iдея.

– Так, – погодилась Бронвiн, штовхнувши Олiвiю, а потiм рiзко повернувши голову до Емми: – Може, не сьогоднi.

Олiвiя нарештi зрозумiла поданий знак:

– Ой. Окей. Ви знаете, насправдi, я вже не…

Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виiхати на дорогу, як Емма на своему мiсцi нарештi розвернулася вперед.

– Я хочу сходити, – сказала вона. – Я хочу побачити його будинок.

– Правда? – спитав я.

– Ти впевнена? – спитав Мiлард.

– Так, – нахмурилась вона. – Не дивись на мене так.

– Як? – спитав я.

– Як наче я не зможу iз цим упоратися.

– Нiхто цього не казав, – промовив Мiлард.

– Ви так подумали.

– А як щодо купiвлi одягу? – спитав я, усе ще сподiваючись виплутатись iз цього.

– Я думаю, ми повиннi вшанувати його, – сказала Емма. – Це важливiше за одяг.

Ідея робити гастроль до напiвпорожнього будинку Ейба видавалася ну нiяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неi.

– Гаразд, – сказав я неохоче. – Лиш на хвилину.

А щодо iнших, то, гадаю, iм було просто цiкаво дiзнатися трохи бiльше про те, ким став Ейб пiсля того, як залишив iхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйознiше. Звiдтодi, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого дiда постiйно. Вона багато рокiв намагалась уявити собi, як i де вiн жив, складаючи собi неповну картину його життя в Америцi з нерегулярних листiв. Роками вона мрiяла провiдати його, i тепер, коли вона була, нарештi, тут, вона вже не могла вiдмовитися вiд цiеi думки. Я вiдчував, що вона намагаеться, але в неi не виходить. Вона надто довго мрiяла про те, щоби знову побачити Ейба, а також його будинок. І для мене певною мiрою цiлком новим i тривожним став той факт, що я почав вiдчувати, як в iнтимнi моменти мiж нами наче проявляеться його привид. Можливо, якщо вона побачить, де вiн жив – i помер, – то це ii заспокоiть.


***

Я не був у домi мого дiда вже багато мiсяцiв, i востанне це було перед тим, як мiй тато i я поiхали до Уельсу, – тодi, коли я ще нiчого не знав. З усiх сюрреалiстичних моментiв, котрi я пережив звiдтодi, як моi друзi прийшли, щоб залишитися, нiщо не здавалося менi таким неймовiрним, як проiхатися вздовж лiнивого, схожого на петлю кварталу мого дiдуся з тими самими людьми, на пошук яких вiн вiдправляв мене за кордон.

Як мало тут усе змiнилося. Ось такий (а може, i той) самий охоронець махае нам крiзь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здаеться блiдим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрiзь однаково завмерли гномики на подвiр’ях, пластмасовi фламiнго та iржавi поштовi скриньки у формi риби – просто палiтра вицвiлих пастелей. Ось такi ж самi рiзкi тiнi-примари повiльно крутять педалi своiх ортопедичних триколiсних велосипедiв мiж шафлборд-кортом[14 - Майданчик для гри в шафлборд, змагальну гру з використанням киiв та шайб.] i громадським центром. Неначе це мiсце також застрягло в часовiй петлi. Може, саме це i сподобалося тут моему дiдовi.

– Однозначно, непримiтне мiсце, – сказав Мiлард. – Нiхто не подумав би, що тут живе вiдомий мисливець на порожнякiв, це однозначно.

– Я впевнена, це було навмисне так, – сказала Емма. – Ейб мав жити непримiтно.

– Навiть якщо так, я очiкував чогось бiльш грандiозного.

– А я думаю, це так мило, – сказала Олiвiя. – Маленькi будиночки йдуть уряд. Менi просто шкода, що так багато рокiв ми все збиралися вiдвiдати Ейба, а змогли зробити це лиш тодi, коли його вже немае тут, щоб привiтати нас.

– Олiвiе! – шикнула Бронвiн.

Олiвiя глянула на Емму i спохмурнiла.

– Зi мною все добре, – сказала Емма пiдкреслено байдуже. Але коли я зустрiвся з нею поглядом у дзеркалi заднього огляду, вона швидко вiдвела очi вбiк.

Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якоi вона захотiла приiхати сюди, спроба довести щось менi – що в неi з моiм дiдом уже все, що старi рани вже не болять?

Потiм я звернув за рiг, i ось нарештi вiн – непримiтний, наче коробка з-пiд взуття, будинок у самiсiнькому кiнцi зарослого бур’яном слiпого провулка. У провулку Ранньоi Пташки будинки були дещо занедбаними – бiльшiсть сусiдiв зазвичай лiто проводили десь на пiвночi, – але Ейбiв виглядав iще гiрше: його газон пiшов у насiння, а жовта облямiвка уздовж лiнii покрiвлi почала лущитися та облазити. Коли з настанням осенi сусiди Ейба повернуться, вони дiзнаються, що вiн покинув iх назавжди.

– Ну, це тут, – сказав я, заiжджаючи в пiд’iзну алею. – Просто звичайний будинок.

– Як довго вiн тут жив? – спитала Бронвiн.

Я збирався вже вiдповiсти, але мене вiдволiкло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увiткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку iз землi та й закинув ii до стiчноi канави.

І нiхто менi про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в iстерику, а моi батьки не хотiли мати з нею справи. Моi почуття були надто складною штукою.

Іззаду пiдiйшла Емма:

– Ти в порядку?

– Я мав би спитати тебе про це, – вiдповiв я.

– Я в порядку, – сказала вона. – Це ж просто дiм. Правда?

– Правда, – вiдповiв я. – Але чому мене так непокоiть, що моi батьки продають його?

Вона обняла мене зi спини:

– Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумiю.

– Дякую. І я цiлком зрозумiю, якщо колись ти захочеш вiд мене пiти. Тiльки скажи.

– Зi мною все буде добре, – сказала вона. А потiм додала тихiше: – Але дякую.

Раптом позад нас почалась якась метушня, i ми повернулися та побачили Бронвiн i Олiвiю, котрi стояли бiля багажника машини.

– У багажнику хтось е! – закричала Бронвiн.

Ми пiдбiгли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключiв, i багажник вiдчинився. Звiдти вискочив Єнох.

– Єноху! – вигукнула Емма.

– Що, в бiса, ти тут робиш? – спитав я.

– Ви реально думали, що я дам вам пiти без мене? – Вiн заклiпав вiд несподiвано яскравого для нього сонячного свiтла. – Ви помиляетесь!

– Твiй розум… – сказав Мiлард. – Інколи вiн просто не пiддаеться логiцi.

– Так, мiй неперевершений розум багатьох заставав зненацька. – Єнох вилiз на пiд’iзну алею, потiм збентежено роззирнувся: – Стоп. Це не магазин одягу.

– Боже, вiн правда неперевершений, – прокоментував Мiлард.

– Це будинок Ейба, – сказала Бронвiн.

Єнохiв рот вiдкрився.

– Що?! – Вiн здивовано глянув на Емму: – І чия це була iдея?

– Моя, – вiдповiв я, сподiваючись закiнчити незручну розмову, перш нiж вона почнеться.

– Ми тут, щоб вiддати Ейбовi належну шану, – сказала Бронвiн.

– Ну, як скажете, – погодився Єнох.

Я не брав ключа вiд будинку, але це не мало значення. У городi був запасний, захований пiд мушлею, i тiльки дiдусь Портман та я знали про нього. І щось приемне було в тому, щоб вiднайти його саме там, де вiн мав бути. За якусь мить я вiдiмкнув вхiднi дверi, i ми зайшли усередину.

Кондицiонер, iмовiрно, було вимкнуто бiльшу частину лiта, i повiтря в будинку було гарячим та спертим. Але гiршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг i папери було звалено в неоднаковi купи на пiдлозi, рiзноманiтне хатне начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з пiрамiди смiттевих мiшкiв, звалених у кутку, висипалося смiття. Мiй батько та моя тiтка так i не закiнчили сортувати речi дiдуся Портмана. Тато остаточно вiдмовився вiд цього задуму (i вiд будинку, здаеться, теж), коли ми поiхали до Уельсу. Вiн увiткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподiваючись, що хтось iнший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного лiтнього чоловiка, а як склад Армii Спасiння[15 - Мiжнародна благодiйна органiзацiя.] пiсля обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволi почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити iм та навести хоч якийсь лад у домi, наче я мiг приховати вiд них те, що вони все одно вже побачили.

– Чорт, – сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, – напевне, в останнi своi днi вiн мав реальнi фiнансовi проблеми.

– Нi… нiколи… нiколи так не було, – сказав я, затинаючись та вигрiбаючи старi журнали з Ейбового крiсла. – Принаймнi поки вiн був живий…

– Джейкобе, стiй, – озвалася Емма.

– Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвiр, поки я тут усе зроблю?

– Джейкобе! – Емма схопила мене за плечi. – Стоп.

– Я скоро, – сказав я. – Вiн не жив так. Клянусь.

– Знаю, – мовила Емма. – Ейб навiть не снiдав без чистоi сорочки з комiрцем.

– Саме так, – вiдповiв я. – Тож…

– Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

– Ми хочемо?

– Так! – вигукнула Олiвiя. – Ми всi в дiлi!

– Я згодна, – сказала Бронвiн. – Не слiд усе тут залишати так.

– А чому нi? – спитав Єнох. – Ейб мертвий. Кого хвилюе, чи його будинок чистий?

– Нас хвилюе, – вiдповiв Мiлард, i Єнох спiткнувся, наче той його штовхнув. – І якщо ти не збираешся допомагати, то пiди й залiзь знову в багажник!

– Так! – вигукнула Олiвiя.

– Не треба насильства, друзяки. – Єнох схопив вiник у кутку i закружляв iз ним по пiдлозi. – Дивiться, я в грi. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долонi:

– То зробiмо з цього мiсця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, вiддаючи накази, наче сержант-iнструктор, що допомогло iй, як я думаю, вiдволiктися вiд болiсних спогадiв.

– Книги на полицi! Одяг – у шафи! Смiття – у бачки!

Бронвiн однiею рукою пiдняла крiсло Ейба над головою:

– Куди його?

Ми повитирали пилюку та попiдмiтали пiдлогу. Ми повiдчиняли вiкна, щоб запустити свiже повiтря. Бронвiн повиносила килими, що кожен був завбiльшки з кiмнату, на подвiр’я та повибивала з них пил – сама. Навiть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввiйшли в потрiбний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: i нашi руки, i наш одяг, i наше волосся. Але нiхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарнi образи мого дiда. То вiн нiби у своему картатому крiслi читав один зi своiх шпигунських романiв. То начебто його силует показався був навпроти вiкна у вiтальнi, звiдки мiй дiд зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як вiн казав, а потiм чувся його приглушений смiх. То ось вiн начебто схилився над баночкою польськоi тушонки на кухнi, викладаючи ii на тарiлку, а заразом розповiдаючи менi якiсь iсторii. То ось на великому креслярському столi, котрий вiн тримав у гаражi, вiн разом зi мною малюе географiчнi карти в пообiдню лiтню пору, i тiльки кнопки канцелярськi повсюди та безкiнечна дiдова розповiдь. «Куди мае текти рiка?» – бувало, запитував вiн, вручаючи менi синiй маркер. «А що з мiстом?» І тiльки сивi волосинки, наче кучерi диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» – запитував вiн, ведучи моею рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми iз друзями закiнчили, то вийшли на ланаi[16 - Галерея, тераса, веранда в гавайському стилi, з вiдкритими боками, покрита дахом.], щоб освiжитися пiд легким бризом та повитирати спiтнiлi лоби. Звiсно, Єнох казав правду: нiкого насправдi не хвилювало, чи цю роботу виконае хтось.

Це був жест – даремний, але дуже важливий. Друзi Ейба не змогли побувати на його похоронi, тож прибирання його дому стало свого роду iхнiм прощанням.

– Ви, народе, не повиннi були цього робити, – сказав я.

– Знаемо, – вiдповiла Бронвiн. – Але це було добре.

Вона потягнула за кiльце та вiдкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммi.

– Менi шкода лиш, що iнших тут не було, – зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. – Ми повиннi привезти iх пiзнiше, щоб вони теж це побачили.

– А ми ще не закiнчили? – спитав Єнох, i в голосi його пролунало величезне розчарування.

– З будинком усе, – вiдповiв я. – Якщо не хочеш поприбирати у дворi, звiсно.

– А як щодо оперативного штабу? – поцiкавився Мiлард.

– Як щодо чого?

– Ну, знаете, то таке мiсце, де Ейб планував атаки проти порожнякiв, отримував закодованi повiдомлення вiд iнших мисливцiв тощо… Напевне, вiн мав його.

– Вiн, е-е… Нi, вiн не мав.

– Можливо, вiн не розповiв тобi, – сказав Єнох. – Імовiрно, у штабi було повно всякоi цiлком таемноi фiгнi, а ти був iще надто маленьким i тупеньким, щоб зрозумiти.

– Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, – сказала Емма.

– Так, – погодився я. Хоча i не був таким упевненим. Я й досi залишався все тим же малюком, котрий пiсля того, як мiй дiдусь розповiв був менi правду про дивних, дозволив шкiльним задиракам переконати себе, що то все казка. І тодi ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, вiн i не довiрив би менi таку таемницю, тому що я не довiряв йому. Але загалом, якщо подумати, – як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?

– А як щодо пiдвалу? – спитала Бронвiн. – Ейб, напевне, мав укрiплений пiдвал, котрий захищав вiд атак порожнякiв.

– Якби вiн мав таке мiсце, – сказав я, вiдчуваючи певне роздратування, – то його не вбив би порожняк, чи не так?

Бронвiн виглядала ображеною. Якусь мить тривало нiякове мовчання.

– Джейкобе? – вiдважилася озватись Олiвiя. – Це те, що я думаю?

Вона стояла бiля сiтчастих дверей, що вели на задне подвiр’я, а ii рука повiльно сковзала вниз уздовж довгоi рваноi рани у двернiй сiтцi, краi котроi коливалися вiд вiтру.

Я вiдчув новий спалах гнiву щодо батька. Чому вiн не полагодив сiтку або не зiрвав зовсiм? Чому вона й досi висiла там, наче речовий доказ на мiсцi скоення злочину?

– Так. Ось тут i зайшов порожняк, – вiдповiв я. – Але все вiдбулось не тут. Я знайшов дiдуся… – я показав на лiс, – он там.

Олiвiя i Бронвiн обмiнялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, i ii щоки були блiдими. Можливо, усе це, врештi-решт, було для неi занадто.

– Там нема на що дивитись, реально. Лише кущi i все таке, – сказав я. – І я не знаю, чи знову знайду точне мiсце. Узагалi.

Брехня. Я мiг би знайти його iз зав’язаними очима.

– Якби ти постарався, – мовила Емма, дивлячись менi в очi. Їi обличчя було спокiйне, а брови нахмуренi. – Менi треба побачити те мiсце, де все сталося.


***

У високiй, по колiно, травi я провiв iх аж до узлiсся, а потiм ми заглибились у похмурий бiр. Я показав iм, як пробиратися крiзь колючий пiдлiсок, щоб вони не порiзались об пилкоподiбнi карликовi пальми чи не заплуталися в заростях лiан, i як визначати та обходити тi мiсця, де в змiй могли бути гнiзда. Дорогою я знову переповiв iм iсторiю про те, що трапилося того фатального вечора – вечора, котрий розколов мое життя на До та Пiсля. Про панiчний дзвiнок, що я прийняв вiд Ейба, коли був на роботi. Про мою затримку в дорозi сюди, тому що менi довелося чекати, щоб мене пiдвезли, – про затримку, котра, iмовiрно, i коштувала моему дiдовi життя та врятувала мое. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потiм побачив у травi лiхтарик мого дiда, i той iще свiтився, i промiнь вiд нього вказував на лiс – прориваючись помiж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, – а потiм…

Шурхiт у хащi змусив усiх пiдстрибнути вiд переляку.

– Це просто енот! – сказав я. – Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б вiдчув.

Ми обiгнули частину хащi, яка здалася менi знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне мiсце, де помер мiй дiдусь. Лiс у Флоридi рiс швидко, i звiдтодi, як я був тут востанне, вiн дещо змiнив своi обриси на трохи iншi. Врештi-решт я мав визнати, що знайти потрiбне мiсце iз зав’язаними очима вже не зможу. Забагато мiсяцiв минуло.

Я вийшов на сонячну галявину, де лiани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.

– Це було приблизно тут. Здаеться.

Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, i, не змовляючись, якусь мить помовчали.

А потiм по черзi, одне за одним, моi друзi стали прощатись iз моiм дiдусем.

– Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, – сказав Мiлард. – Дивосвiту б не завадило бiльше таких, як ти. Ми щиро сумуемо за тобою.

– Те, що сталося з тобою, – несправедливо, – сказала Бронвiн. – Шкода, що ми не змогли захистити тебе, як ти захищав нас.

– Дякуемо, що послав нам Джейкоба, – мовила Олiвiя. – Ми б усi померли без нього.

– Тiльки не треба перебiльшувати, – озвався Єнох, i, оскiльки вiн уже заговорив, черга перейшла до нього. Вiн довгенько колупався черевиком у брудi пiд ногами i врештi сказав: – І навiщо ти зробив таку дурню, що дав себе вбити? – i сухо засмiявся. – Вибач, якщо я коли-небудь поводився з тобою, як козел. Якщо це щось мiняе, то я хотiв би, щоб ти був живий. – Потiм вiн вiдвернувся i тихо промовив: – До побачення, старий друже.

Олiвiя приклала руку собi до серця:

– Єноху, це було чудово.

– Окей, заспокойся. – Єнох труснув головою, знiяковiв i вiдступив назад. – Я буду в будинку.

Бронвiн та Олiвiя поглянули на Емму, котра ще не говорила.

– Я б хотiла тут побути сама. Будь ласка, – промовила вона.

Дiвчатка були трохи розчарованi. Та потiм усi, крiм мене, пiшли слiдом за Єнохом.

Емма глянула на мене. Я здивовано пiдняв брови, наче питаючись:

«Я теж?»

Вона виглядала трохи сором’язливою:

– Якщо ти не проти.

– Звiсно. Я просто буду неподалiк. Якщо тобi знадобиться щось.

Вона кивнула. Я пройшов близько тридцяти крокiв, притулився до дерева i став чекати. Емма стояла на одному мiсцi кiлька хвилин. Я намагався не витрiщатися на неi, але що бiльше часу минало, то бiльше я ловив себе на тому, що придивляюся, чи, бува, не хитае вона головою та чи не тремтять ii плечi.

Якоiсь митi мiй погляд перемiстився на яструба, що кружляв високо в небi. Але за мить я знову перевiв погляд униз, бо саме тодi в хащi почувся якийсь шум.

Просто на мене з усiх нiг летiла Бронвiн. Вiд такоi несподiванки я ледве не впав.

– Джейкобе! Еммо! Негайно до нас!

До нас пiдбiгла Емма.

– Що сталось? – спитав я.

– Ми щось знайшли, – вiдповiла Бронвiн. – У домi.

Вигляд ii обличчя змусив мене подумати, що то було щось жахливе. Мертве тiло? І ii голос був дуже схвильований.


***

Вони стояли в кiмнатi, котру Ейб використовував як робочий кабiнет. Старий перський килим, який ранiше застеляв майже всю пiдлогу вiд стiни до стiни, тепер був згорнутий та вiдсунутий набiк, виставивши на показ побляклi, потертi дошки пiд ним.

Ми з Еммою вiдсапувалися пiсля бiганини.

– Бронвiн каже… ви щось знайшли? – проказала Емма.

– Я хотiв перевiрити одну теорiю, – вiдгукнувся Мiлард. – Отже, поки ви двое флiртували в лiсi, я попросив Олiвiю прогулятися будинком.

Олiвiя зробила пару крокiв, i кожне опускання ноги ii свинцевi черевики перетворювали на глухi звуки.

– Уявiть собi мое здивування, коли вона пройшлася цiею кiмнатою. Олiвiе, продемонструеш?

Стартувавши вiд стiни, Олiвiя затупотiла через усю кiмнату. І коли вона досягла самiсiнькоi середини пiдлоги, звук ii свинцевих черевикiв змiнився iз солiдного «гуп-гуп» на щось бiльш порожнисте i трохи металеве.

– Там е щось унизу, – сказав я.

– Пустота. Западина, – озвався Мiлард.

Я почув, як колiно Мiларда торкнулося пiдлоги, а потiм над пiдлогою вознiсся нiж для вiдкривання конвертiв, спрямований вiстрям униз. Нiж залiз мiж двома дошками, i от, крекчучи, Мiлард пiдважив частину пiдлоги завбiльшки десь iз три квадратнi фути. Вона на завiсах вiдкинулася назад, оголивши металевi дверцята, котрi виглядали досить великими, щоби крiзь них мiг протиснутися дорослий чоловiк.

– Свята хрiнь.

Олiвiя глянула на мене очима, повними жаху. Я рiдко висловлювався перед ними не зовсiм лiтературно, але це була, ну, просто… свята хрiнь.

– Це дверцята, – сказав я.

– Скорiш люк, реально, – виправила Бронвiн.

– Ненавиджу повторювати «а я ж казав», – озвався Мiлард, – але… а я ж казав!

Цi металевi дверцята були зробленi зi сталi iз сiрою матовою поверхнею. Вони мали ручку в заглибинi та цифрову панель. Я опустився на колiна та постукав по металу кiсточкою пальця. Звук був глухий i важкий. Потiм я потягнув за ручку, але вона не пiддалася.

– Замкнено, – сказала Олiвiя. – Ми вже пробували вiдчинити.

– А яка комбiнацiя? – спитала в мене Бронвiн.

– Як я можу знати?

– Я ж казав, вiн не знае, – устряв Єнох. – Ти мало що знаеш, правда ж?

Я зiтхнув:

– Дайте секунду подумати.

– А чи не може код бути чиiмось днем народження? – спитала Олiвiя.

І я спробував – мiй, Ейба, мого тата, моеi бабусi, навiть Емми, – але жоден не пiдiйшов.

– Це не день народження, – сказав Мiлард. – Ейб нiколи б не зробив комбiнацiю настiльки очевидною.

– Ми навiть не знаемо, скiльки чисел у комбiнацii, – додала Емма.

Бронвiн стиснула мое плече:

– Давай, Джейкобе. Думай.

Я спробував зосередитись, але болiснi спогади лише розсiювали мою увагу. Я завжди вважав себе ближчим до Ейба, нiж усi iншi. То як же так сталося, що вiн нiколи не згадував про секретнi дверцята в пiдлозi свого кабiнету? Вiн бiльш нiж половину свого життя прожив, вiд усiх шифруючись, i не зробив жодноi реальноi спроби подiлитися цим секретом зi мною. Авжеж, вiн розповiдав менi всякi iсторii, що були схожими на казки, та показував навiть кiлька старих фотографiй, але вiн менi так i не вiдкрив нiколи й нiчого. Я б нiколи не засумнiвався в його розповiдях, якби вiн доклав трохи бiльше зусиль, щоб довести iхню справжнiсть, – наприклад, якби показав менi секретнi дверцята до своеi секретноi кiмнати.

На вiдмiну вiд мого батька, я хотiв повiрити.

Невже вiн реально був настiльки уражений моiм скептицизмом, який змусив його вiдмовитися вiд будь-якого плану розповiсти менi все? Я нiяк не мiг у це повiрити. Якби вiн був щиро розповiв менi всю правду, я охороняв би його секрети цiною власного життя. Думаю, врештi-решт, вiн не хотiв, щоб я щось знав, просто тому, що не довiряв менi. І ось тепер я тут намагаюся вiдгадати комбiнацiю на дверцятах, про якi вiн менi нiколи не розповiдав i за якими були секрети, котрi вiн нiколи не збирався менi вiдкривати.

То чому це мае мене турбувати?

– Я не маю жодних iдей, – сказав я i встав.

– Ти здаешся? – спитала Емма.

– Хтозна, – вiдповiв я. – Можливо, це просто льох.

– Ти ж знаеш, що нi.

Я здвигнув плечима:

– Моя бабуся до зберiгання фруктiв ставилася вельми серйозно.

Єнох зiтхнув i мовив роздратовано:

– Схоже, ти щось приховуеш вiд нас.

– Що? – спитав я, повернувшись до нього.

– Я думаю, ти знаеш код, але хочеш лишити Ейбовi секрети собi. Хоча це ми знайшли дверцята.

Я насупився та зробив крок до нього. Бронвiн стала мiж нами:

– Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.

Я показав йому середнiй палець.

– А-ах, кого хвилюе, що там у запорошенiй старiй Ейбовiй норi в землi, – сказав Єнох та засмiявся. – Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листiв вiд Емми.

Тепер уже Емма показала йому середнiй палець.

– Чи, може, вiвтар iз великою ii свiтлиною та свiчками навколо… – i вiн удавано радiсно заляскав у долонi. – О, це було б так незручно для вас обох!

– Пiдiйди-но сюди, щоб я могла пiдсмалити тобi брови, – сказала Емма.

– Не звертай на нього уваги, – мовив я.

Тримаючи руки в кишенях, ми з нею вiдiйшли до виходу. Вiн дiстав нас обох.

– Я нiчого не приховую, – тихо сказав я. – Я реально не знаю коду.

– Я вiрю, – вiдповiла вона i торкнулася моеi руки. – Я от подумала… Може, то й не номер.

– Але ж панель цифрова.

– Може, то слово. Глянь сам, на клавiшах крiм чисел е i лiтери.

Я пiдiйшов до дверцят i глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавiша мала ще й по три лiтери пiд нею, наче кнопки на телефонi.

– Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? – спитала вона.

– «Е-м-м-а»? – знову встряв Єнох.

Я повернувся до нього.

– Богом клянуся, Єноху… – Бронвiн пiдняла його та кинула через плече.

– Гей! Облиш мене!

– У тебе тайм-аут, – вiдповiла Бронвiн та повела його геть iз кiмнати, хоча той пручався i скиглив.

– Як я вже казала, – промовила Емма, – це якийсь секрет, який був помiж вами двома. Щось, вiдоме тiльки вам двом.

Я на мить задумався, а потiм опустився на колiна бiля люка. Спершу я спробував iмена – мое, Ейба, Емми, – але облом. А тодi, просто зi злостi, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».

Нi. Це надто очевидно.

– Знаете, це може бути навiть iншою мовою, – подав голос Мiлард. – Ейб розмовляв також i польською.

– Тодi, напевне, усе це може затягнутися до ранку, – сказала Емма.

Але мiй мозок уже загудiв на повну. Польською! Так, вiн розмовляв нею iнколи i переважно сам iз собою. Вiн нiколи не навчав мене цiеi мови, окрiм одного слова. «Тигриску» – iм’я, яке дають домашнiм улюбленцям i на яке вiн часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».

Я набрав його.

Тумблери всерединi замка вiдчинилися з гучним «клац!».

Свята хрiнь.


***

Дверцята вiдчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пiтьму. Я поставив ногу на першу щаблину.

– Побажайте менi удачi, – сказав я.

– Дай спершу я, – зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, i з’явилось полум’я.

– Це маю бути я, – вiдказав я. – Якщо там зачаiлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’iли першим.

– Як по-лицарськи, – прокоментував Мiлард.

Я зробив десять крокiв униз i став на бетонну долiвку. Тут було прохолоднiше, нiж у будинку, – десь градусiв на десять-п’ятнадцять.

Передi мною була повна пiтьма. Я дiстав свiй телефон i посвiтив ним навколо себе. Свiтло було достатнiм, щоб я побачив стiни – нерiвний, сiрий бетон. Це був тунель: клаустрофобiчно вузький i настiльки низький, що менi довелося зiгнутись. Свiтла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.

– Ну? – покликала Емма.

– Жодних монстрiв! – гукнув я. – Але менi б не завадило бiльше свiтла!

От i все лицарство.

– Зараз буду! – гукнула Емма.

– Ми теж! – почувся голос Олiвii.

І тiльки тодi, коли я вже чекав, як моi друзi спустяться, мене раптом приголомшила думка – мiй дiдусь наперед призначив менi вiднайти це мiсце!

«Тигриску». Це було наче хлiбнi крихти в лiсi з вiдомоi казки. Так само, як i поштова листiвка вiд панi Сапсан, що ii вiн засунув у той томик Емерсона[17 - Ральф Волдо Емерсон – визначний американський фiлософ, письменник, поет i есеiст (1803—1882).].

А тим часом Емма спустилася i запалила полум’я в руцi.

– Ну-у, – сказала вона, дивлячись у тунель попереду, – без сумнiву, це не льох.

Вона пiдморгнула менi, i я вишкiрився у вiдповiдь. Вона здавалася такою крутою та зiбраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у нiй бринiв у ту мить, як i в менi.

– Можна менi спуститись? – iз кiмнати зверху озвався Єнох. – Чи я маю бути покараний за почуття гумору?

Бронвiн щойно досягла нижньоi частини драбини.

– Стiй, де стоiш! – гукнула вона. – На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!

– На випадок, якщо хто прийде? – спитав вiн.

– Хто завгодно! – вiдповiла Бронвiн.

Ми зiбралися у ватагу з Еммою попереду. Щоб добре все освiтити, ii вогник у долонi дещо збiльшився в розмiрах.

– Отже, рухайтесь повiльно, прислухайтеся до всього незвичного i зберiгайте яснiсть думки, – проiнструктувала вона нас. – Ми не знаемо, що там далi, i, можливо, Ейб мiг понаставити там пасток.

Позгинавши спини та човгаючи ногами, ми почали рух уперед. Орiентуючись на напрямок, куди вiв тунель, я спробував уявити собi, де ми були щодо будинку, який був над нами. Через двадцять чи тридцять футiв ми, найiмовiрнiше, опинилися пiд вiтальнею. Через сорок ми зовсiм вийшли з-пiд будинку, а через п’ятдесят, я був цiлком упевнений, ми були вже пiд передньою частиною подвiр’я.

Нарештi тунель закiнчився бiля якихось дверей. Вони мали такий же монументальний вигляд, як i люк позаду нас, але були трохи прочиненi.

– Хтось е? – гукнув я. Вiд звуку мого голосу Бронвiн усю пересмикнуло вiд несподiванки.

– Пробач, – сказав я iй.

– Ти когось тут чекаеш? – спитав Мiлард.

– Нi. Але нiколи не вгадаеш…

Хоч я i намагався не показувати цього, але я так нервував, що аж тремтiв. Емма зайшла у дверi i там на мить зупинилася, щоб освiтити своiм полум’ям усе довкола.

– Виглядае досить безпечно, – промовила вона. – А це те, що треба…

Вона простягла руку до стiни, клацнула перемикачем, i враз верхом прокотилася цiла серiя флуоресцентних миготливих вогникiв, якi в супроводi невидимих скляних дзвоникiв стали заповнювати кiмнату свiтлом.

– Ух ти! – вигукнула Олiвiя. – Так набагато краще!

Емма закрила долоню та загасила полум’я, i ми всi також позаходили всередину. А потiм я повiльно та уважно оглянув усе навколо. Кiмната була маленька, можливо, двадцять футiв на п’ятнадцять, але тут я нарештi мiг стати на повний зрiст. Усе тут було органiзовано педантично, у дусi мого дiда. Уздовж однiеi стiни знаходилися чотири металевi лiжка, поставленi у два яруси, як двi етажерки, а в ногах кожного з лiжок був щiльний згорток простирадл i ковдр, запакованих у полiетилен. До стiни було пригвинчено велику шафку, що була незамкнена, i в нiй Емма знайшла всiлякi предмети першоi необхiдностi: лiхтарики, батарейки, основнi iнструменти й достатню кiлькiсть консервованих i сухих продуктiв, що iх вистачило б на кiлька тижнiв. Збоку стояла велика синя емнiсть, заповнена питною водою, а поряд iз нею дивний на вигляд пластиковий ящик, що я його визначив як хiмiчний туалет – завдяки журналам, присвяченим екстремальному виживанню, якi iнколи знаходив у гаражi Ейба.

– Вау, гляньте на це! – вигукнула Бронвiн. Вона стояла в кутку, прикипiвши очима до металевого цилiндра, який стирчав униз зi стелi. – Я можу визирати назовнi!

У цилiндра були ручки, приробленi до основи, та окуляр для огляду. Бронвiн вiдiйшла вбiк, щоб i я мiг подивитися, i я iззовнi побачив трохи невиразне зображення завулка. Я взявся за ручки та почав повертати конструкцiю вбiк, i краевид став мiнятися, поки я не побачив дiм, частково затулений дiлянкою високоi трави.

– Це перископ, – сказав я. – Напевне, вiн захований на краю подвiр’я.

– Отже, вiн мiг бачити, як вони наближаються, – промовила Емма.

– І що це все-таки за мiсце? – спитала Олiвiя.

– Напевне, це сховище, – висловила припущення Бронвiн. – На випадок нападу порожнякiв. Бачите чотири лiжка? Отже, його сiм’я теж могла сховатись.

– Це було для чогось iще, нiж просто для перечiкування атак, – зауважив Мiлард. – Це була приймальна станцiя.

Його голос лунав вiд протилежноi стiни, поряд iз великим дерев’яним столом, поверхня котрого була майже повнiстю зайнята якоюсь дивною на вигляд машиною, виготовленою з металу, вкритого хромом та зеленою патиною. То був наче якийсь гiбрид архаiчного принтера та факсимiльного апарата, до передньоi частини якого неакуратно прилiпили клавiатуру.

– Напевне, так вiн пiдтримував зв’язок.

– Із ким? – спитала Бронвiн.

– З iншими мисливцями на порожнякiв. Розумiете, це повiтряний телетайп.

– Овва! – вигукнула Емма, перетнувши всю кiмнатку, щоби краще роздивитися цю штуку. – Я пам’ятаю iх. У панi Сапсан завжди був такий. То що з ним таке?

– Це було частиною схеми пiдтримання зв’язку мiж iмбринами, щоб у них не виникало необхiдностi покидати своi петлi, позбуваючись при цьому iхнього захисту, – пояснив Мiлард. – Однак це не допомогло. Занадто все складне i занадто вразливе для перехоплювання.

Але я був у зацiпенiннi й слухав тiльки упiввуха. Я намагався усвiдомити той факт, що все це було так близько вiд мене – буквально пiд ногами – протягом багатьох рокiв i я не знав цього; що пообiдi зазвичай я грався у травi лише на двадцять футiв вище вiд того мiсця, де стояв зараз.

Це заплело менi всi мiзки та змусило замислитись: наскiльки бiльше незвичайностi було навколо мене насправдi, що я цього навiть не усвiдомлював? Я думав про друзiв мого дiдуся – старих приятелiв, котрi час вiд часу приходили, щоби провести кiлька годин в бесiдах iз Ейбом на заднiй верандi або в його кабiнетi.

«Я знаю його ще з Польщi», – казав мiй дiдусь про одного такого вiзитера.

«Друг iще з вiйни», – так вiн описував iншого.

Але ким вони були насправдi?

– Ви кажете, ця штука призначена для пiдтримання зв’язку з iншими мисливцями на порожнякiв, – сказав я. – А що ви про них знаете?

– Про мисливцiв? – спитала Емма. – Ми мало знаемо, але так було задумано. Вони були вкрай засекреченi.

– Чи знаете ви, скiльки iх було?

– Гадаю, не бiльше нiж дюжина, – припустив Мiлард. – Але це всього лише напрактикований здогад.

– І чи всi вони могли контролювати порожнякiв? – запитав я. Можливо, десь iснували й iншi такi ж дивнi, як i я. І, можливо, я мiг би знайти iх.

– О, я так не думаю, – вiдповiла Емма. – Ось чому Ейб був таким особливим.

– І ви, пане Джейкобе, – сказала Бронвiн.

– Є одна рiч, котра не мае сенсу, – втрутився Мiлард. – Чому Ейб не шукав укриття тут тiеi ночi, коли за ним прийшов порожняк?

– Можливо, у нього не було часу, – вiдказала Олiвiя.

– Нi, – заперечив я. – Вiн знав, що той прийде за ним. У панiцi вiн подзвонив менi, за кiлька годин до того.

– Можливо, вiн забув кодову комбiнацiю, – припустила Олiвiя.

– Вiн не був маразматиком, – сказала Емма.

Було тiльки одне пояснення, але менi важко було висловити його вголос, бо навiть вiд самоi думки про нього менi перехопило подих.

– Вiн не заховався сюди, – усе ж таки сказав я, – тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що вiн благав мене бути якнайдалi звiдси.

Бронвiн ця несподiвана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:

– А якби вiн був унизу тут… поки ти був би нагорi там…

– Вiн захищав тебе, – сказала Емма. – Намагаючись вiдтягти порожняка геть, подалi в лiс.

Я раптом вiдчув, як мое тiло стае надто важким для моiх нiг, i, щоб не впасти, я сiв на одне з лiжок.

– Ти не мiг знати, – мовила Емма, пiдсiвши поруч.

– Нi, – зiтхнув я. – Вiн сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повiрив. Вiн мiг би досi бути живим… а я йому не повiрив. Знову.

– Нi! Не винувать себе, – розсердилася вона. – Вiн мало тобi розповiв… Дуже мало. Якби вiн розповiв бiльше, ти повiрив би. Правда ж?

– Так…

– Але Ейб любив своi секрети.

– Завжди любив, – докинув Мiлард.

– Я думаю, що iнколи вiн любив iх бiльше за людей, – зауважила Емма. – І врештi-решт це його i вбило. Його секрети… Не ти.

– Можливо, – сказав я.

– Напевне.

Я знав, що вона мала рацiю… в основному. Я був злий на нього, що вiн не дiлився зi мною чимось бiльшим. Але було важко позбутися думки про те, що вiн мiг би розповiсти менi все, якби я його був не вiдштовхнув. Тому я почувався водночас i розсердженим, i винним, але я не мiг поговорити про це з Еммою. Тому я просто кивнув i сказав:

– Ну… принаймнi ми знайшли це мiсце. Стало одним секретом менше з тих, що Ейб забрав iз собою в могилу.

– Можливо, i не одним, – озвався Мiлард, витягнувши шухляду зi столу. – Ось дещо тут може тебе зацiкавити, Джейкобе.

Менi вистачило секунди, щоби пiдхопитися з лiжка та перетнути всю кiмнату. У шухлядi була велика, прошита металевими кiльцями папка для документiв, наповнена паперами. На обкладинцi був напис: «ЖУРНАЛ ПРОВЕДЕНИХ ОПЕРАЦІЙ».

– Тпру! – вигукнув я. – Це ж?..

– Тiльки те, що написано, – повiдомив Мiлард.

І всi скупчились навколо нас, щойно я пiдважив папку пальцями та витягнув ii з шухляди. Вона була завтовшки в кiлька дюймiв i важила не менше п’яти фунтiв.

– Ну, давай, – не витерпiла Бронвiн.

– Не пiдганяй мене, – вiдказав я.

І я розгорнув випадкову сторiнку посерединi. То був зроблений на друкарськiй машинцi звiт про одну з мiсiй, доповнений двома фото, прикрiпленими степлером. На одному з фото була якась дитина, що сидiла в карнавальному костюмi на диванi. На iншому фото – якiсь чоловiк iз жiнкою, одягнутi в клоунське вбрання.








Я став читати звiт уголос. Вiн був написаний лаконiчною та сухою мовою правоохоронних органiв. У ньому було написано про мiсiю з порятунку одного дивного хлопчика вiд двох витворiв i порожняка, котрi полювали на нього, та про доставлення дитини до однiеi з безпечних часових петель.

Я перегорнув iще кiлька сторiнок у папцi, яка була вщерть заповнена подiбними звiтами, що сягали назад у часi аж до 1950-х рокiв, а потiм закрив ii.

– Ти здогадуешся, що це означае, чи не так? – спитав Мiлард.

– Ейб робив щось бiльше, нiж просто шукав та вбивав порожнякiв, – сказала Бронвiн.

– Точно, – погодився Мiлард. – Вiн iще й рятував дивних дiтей.

Я глянув на Емму.

– Ти знала?

Вона опустила очi.

– Вiн нiколи не обговорював свою роботу.

– Але ж порятунок дивних дiтей – це робота iмбрин, – заявила Олiвiя.

– Так, – сказала Емма, – але якщо витвори використовували дiтей як приманку, як у цьому випадку, то, iмовiрно, iмбрини не могли.

Мене цiкавила одна деталь, але наразi я вирiшив промовчати.

– Агов! – почувся голос iз дверей, i ми аж попiдскакували вiд несподiванки, повернулися в той бiк та побачили Єноха.

– Я ж сказала, щоб ти не спускався сюди! – гримнула Бронвiн.

– А чого ви ждали? Вас не було цiлу вiчнiсть! – Вiн увiйшов до кiмнати й роззирнувся: – Отже, це через оце була вся метушня i колотнеча? Схоже на тюремну камеру.

Емма глянула на годинника.

– Уже майже шоста. Нам краще повернутися.

– Іншi нас уб’ють, – сказала Олiвiя. – Нас не було всю другу половину дня, i в нас i досi немае нового одягу!

Потiм я згадав, що пообiцяла панi Сапсан. Вона повинна була показати менi щось iз настанням сутiнкiв, як вона сказала, а це вже лише за годину чи двi. Правду кажучи, я не дуже i хвилювався про те, що вона хотiла менi показати. Усе, про що я зараз мiг думати, це чимскорiш добратися додому, замкнутися в спальнi та прочитати журнал мого дiдуся вiд початку до кiнця.


***

Коли ми повернулися додому, сонце саме починало сiдати за дерева. Нашi друзi, котрих ми залишали вдома, досить голосно висловлювали свою образу на те, що нас так довго не було. У мене все ще голова йшла обертом вiд того, що ми вiдкрили цього дня, i я ще не був готовий обговорювати це з усiма, тому вигадав iсторiю про довгу затримку через те, що в нас нiбито пробило колесо, яке Емма латала за допомогою нагрiтого нею шматка асфальту, i нас одразу пробачили.

Моi батьки поiхали. Вони зiбрали своi сумки й вирушили в подорож до Азii. На кухонному столику я знайшов записку, написану почерком моеi мами. Там говорилося, що вони сильно сумуватимуть за мною, постiйно будуть на зв’язку по телефону чи на iмейлi та щоб я, будь ласка, не забув заплатити садiвникам. З огляду на бадьорий та невимушений тон записки – «Любимо тебе, Джейкi!» – я мiг би сказати, що панi Сапсан провела велику роботу, видаливши з iхньоi пам’ятi останнi кiлька мiсяцiв хвилювання за мое психiчне здоров’я. Здаеться, iх уже не турбувало, що, поки iх не буде, у мене може статися новий напад чи я знову втечу. Як факт, вони зовсiм не здавалися занепокоеними. І це було добре. «Скатертю дорога», – подумав я. Принаймнi тепер будинок був повнiстю наш.

Панi Сапсан також нiде не було. Горацiй доповiв, що вона була покинула будинок одразу пiсля нас i звiдтодi цiлий день вiдсутня.

– Вона сказала, куди йде? – спитав я.

– Вона сказала тiльки, що ми повиннi зустрiти ii рiвно о сьомiй п’ятнадцять коло садового сарайчика на задньому дворi.

– Садовий сарайчик.

– Рiвно о сьомiй п’ятнадцять.

У мене в запасi було ще бiльше нiж година вiльного часу.

Я швиденько майнув до своеi кiмнати i поставив на програвач платiвку «IV» гурту «Лед Зеппелiн», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозноi концентрацii. Я забрався на лiжко з журналом мого дiдуся, поклав його перед собою та почав читати.

Та не встиг я прочитати й сторiнки, як у дверi просунулася голова Емми. І я запросив ii приеднатися до мене.

– Нi, дякую, – вiдповiла вона. – На сьогоднi для мене Ейба Портмана було вже задосить, – i вона вийшла.

Журнал мав багато сотень сторiнок, котрi охоплювали цiлi десятилiття. Бiльшiсть записiв вiдповiдали формату того, який я читав у бункерi: увага до деталей, свобода вiд емоцiй i часте супроводження певною свiтлиною або якимось iншим вiзуальним доказом. Щоби прочитати все до кiнця, менi знадобився би тиждень, отож, маючи у своему розпорядженнi тiльки годину, я мiг лише проглянути все «по дiагоналi». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах iз дiяльнiстю Ейба в Америцi.

Зазвичай вiн працював сам, але не завжди. У деяких записах часто згадувалися й iншi «оперативники», котрих було пойменовано тiльки лiтерами англiйського алфавiту – Еф, Пi, Вi. Але найчастiше Ейч.

Ейч був тим чоловiком, iз котрим колись бачився мiй батько, якщо його частково витертiй пам’ятi можна було вiрити. Якщо Ейб довiряв Ейчевi настiльки, що представив йому свого сина, то вiн, напевне, дуже його цiнував. То ким же був Ейч? Якою була структура iхньоi органiзацii? Хто призначав iхнi мiсii? Усяка нова iнформацiя породжувала з дюжину нових запитань.

У першi днi iхня робота була зосереджена майже винятково на пошуку та знищеннi порожнякiв. Але з роками щораз бiльше та бiльше мiсiй присвячувалися пошуку та порятунку дивних дiтей. Що, безумовно, було пречудовим фактом, якби слова Бронвiн не породили в моiй головi питання: а хiба це не робота iмбрин? Чи, може, iснувало щось таке, що заважало американським iмбринам робити це?

Щось було не так iз ними?

Записи почались у 1953 роцi i раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був iще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов iз гри в 1985-му? Чи щось iще сталося?

Пiсля години такого читання я вже мав кiлька нових вiдповiдей i ще бiльше нових запитань. І найпершим iз них було: чи хтось десь iще робив таку роботу? Чи могла й досi десь бути ще якась група мисливцiв на порожнякiв, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотiв ii знайти. Я хотiв би стати ii частиною та використовувати свiй дар для продовження справи мого дiда тут, у Америцi. Урештi-решт, можливо, цього вiн i хотiв! Так, вiн ховав своi секрети вiд мене пiд замок, але ж ключем до того замка вiн зробив iм’я, яким мене називав. Просто вiн надто рано помер, не встигнувши менi розповiсти всього.

Отже, насамперед, щоб отримати вiдповiдi на своi запитання, я мав би знайти едину людину у свiтi, яка, iмовiрно, знала всi секрети Ейба.

Я мав би знайти Ейча.




РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


В очiкуваннi панi Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, i небо вже майже повнiстю почорнiло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, гратчасту дерев’яну конструкцiю, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кiлька рокiв тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янiв i павукiв.

І от, рiвно о сьомiй п’ятнадцять, у повiтрi пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу вiдчули на собi – вiн змусив Горацiя «ухнути», а довге волосся Клер пiднялося й стало дибки, – а потiм сарайчик засвiтився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, i сотнi отворiв у гратчастих стiнах, перш нiж почорнiти знову, на мить стали бiлими. А потiм iзсередини ми почули голос панi Сапсан.

– А ось i ми! – i, широко ступаючи, вона вийшла на траву. – А-ах! – вигукнула вона, вдихнувши на повнi груди. – Як же подобаеться менi така година! – Вона глянула на всiх нас: – Вибачте, я спiзнилася.

– Менш нiж на тридцять секунд, – сказав Горацiй.

– Пане Портман, ви дещо збентеженi.

– Я не дуже догнав, що тут сталося, – вiдповiв я. – І де ви були. І… як?

– Це, – вона показала на сарайчик, – часова петля.

Я перевiв погляд iз неi на сарай:

– У моему дворi була петля?

– Не була, а е. Я створила ii сьогоднi по обiдi.

– Це ж кишенькова петля, – озвався Мiлард. – Панi Сапсан, це пречудово! Я не думав, що Рада схвалюе створення нових таких.

– Тiльки цiеi i тiльки сьогоднi, – сказала вона, широко усмiхаючись вiд гордостi.

– І навiщо ж вам петля iз сьогоднiшнього пообiддя? – спитав я.

– У кишеньковiй петлi головне не час, який ти закiльцьовуеш. Їi перевагою е ii надзвичайно маленький розмiр, що робить ii дуже простою для утримання. На вiдмiну вiд звичайноi часовоi петлi, цю треба перезаписувати тiльки раз чи два на мiсяць, а не щодня.

При цих словах усi розцвiли веселими усмiшками та стали збуджено переглядатися мiж собою, тiльки я все ще був розгублений.

– Але що хорошого в петлi розмiром iз садовий сарай?

– Нiчого як щодо сховища. Але такi петлi вкрай кориснi як портали. – Вона опустила руку до кишенi свого плаття та витягла звiдти невеличкий латунний предмет, схожий на величеньку рушничну кулю зi зробленими в нiй боковими отворами. – Із таким човником – це ще один iз генiальних винаходiв мого брата Бентама – я можу прошити цю петлю у зворотному напрямку та опинитися в його Панконтурконi. І вуаля! У нас е дверi до Диявольського Акра.

– Прямо тут, – промовив я. – На задньому дворi.

– Ти не зобов’язаний приймати моi слова на вiру, – сказала вона, випроставши руку в напрямку садового сарайчика. – Просто сходи? i сам подивись.

Я зробив крок у той бiк.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


В англомовних краiнах фунт – це одиниця вимiрювання маси, що, як правило, дорiвнюе 0,45 кг. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Англо-американська мiра довжини; 30,48 см.




3


Солодкi грiнки, дослiвно «викинутий хлiб» (фр.).




4


«По-королiвськи» (фр.).




5


«Вiденська здоба» (фр.).




6


Зазвичай недорогi моднi лiтнi штани з мiцноi бавовняноi тканини.




7


Індiйське фiгове дерево.




8


Тут: Мексиканська затока.




9


Англо-американська мiра довжини, дорiвнюе 2,54 см.




10


Дешевi мiсця для глядачiв (на стадiонi тощо).




11


Play-Doh – буквально «iгротiсто»; американський рiзновид пластилiну, основним iнгредiентом котрого е не глина, як зазвичай, а тiсто.




12


Вiдхилення вiд норми (а також вiд правильного шляху чи погляду, вiд

iстини).




13


У США той, хто щодня iздить на роботу здалеку, наприклад iз передмiстя до мiста чи навпаки.




14


Майданчик для гри в шафлборд, змагальну гру з використанням киiв та шайб.




15


Мiжнародна благодiйна органiзацiя.




16


Галерея, тераса, веранда в гавайському стилi, з вiдкритими боками, покрита дахом.




17


Ральф Волдо Емерсон – визначний американський фiлософ, письменник, поет i есеiст (1803—1882).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/r-ggz_rensom/karta-dn-v