Хто боiться смертi
Nnedi Okorafor


У далекому майбутньому сталося те, що ледь не знищило все людство. Тепер уже нiхто не покладаеться на технiку. Магiя – ось у що вiрять люди. І Велика Книга, якiй поклоняються нуру, каже, що в цiй катастрофi винний темношкiрий народ океке. Тож тепер iх усiх необхiдно знищити.

Наджiбi вдалося вижити пiсля нальоту нуру на ii рiдне селище. Вона народжуе дiвчинку, зовнi не схожу нi на матiр, нi на батька, i нарiкае ii Оньесонву. Давньою мовою це означае «Хто боiться смертi?». Оньесонву ще не знае, що обрана й мае загадкову магiчну долю…





Ннедi Окорафор

Хто боiться смертi




Неймовiрнi схвальнi вiдгуки про «Хто боiться смертi»

Волею Окорафор дiя цiеi емоцiйноi iсторii вiдбуваеться в постапокалiптичнiй сахарськiй Африцi. Молода чаклунка Оньесонву (iм’я якоi означае «Хто боiться смертi?») народилася еву; в нiй змiшалися риси ii матерi та чоловiка, що згвалтував ii матiр i кинув помирати в пустелi. Коли Оньесонву входить у силу, стае очевидно, що ii доля переплетена з долею ii народу, пригноблених океке, i що вона мае померти, щоб виконати свое призначення. У своiй страхiтливо реалiстичнiй iсторii Окорафор розглядае цiлу низку зол (найбiльше уваги одержують гендерна та расова нерiвнiсть, а також жiноче обрiзання та бездiяльнiсть пiд час зiткнення з руйнiвними традицiями) та створюе з цих розрiзнених понять фантастичну, магiчну сумiш грандiозноi оповiдi.

Publishers Weekly (обрана рецензiя)



«Хто боiться смертi» не схожа нi на що з того, що читав цей рецензент. Оньесонву – незабутня героiня з потужною, захопливою, сумною та неймовiрною iсторiею. Темп i ритм ii голосу в оповiдi затягуе читача й не вiдпускае. Окорафор – майстерна оповiдачка, що створюе з нещодавньоi iсторii, фантазii, традицiй, новiтньоi технiки та культури дещо чудове й нове, чого не варто пропускати.

RT Book Reviews (обране, золота медаль)



Може, фантастична творчiсть Окорафор i зазнала сильного впливу Октавii Батлер, але завдяки стилю письма та похмурому пiдходу до тематики ii можна порiвняти з майстром жахiв Стiвеном Кiнгом.

Lansing City Pulse



Книжки [Окорафор] свiжi, оригiнальнi та продуманi. Нам потрiбно бiльше таких авторiв.



Патрiк Ротфусс, автор «Страху мудреця», бестселера № 1 за версiею The New York Times



[«Хто боiться смертi»] – нетрадицiйний фентезiйний роман… Правдоподiбнi, складнi небiлi персонажi й неупереджений погляд на Африку, повну технiки, мiстицизму, зiткнень культур та iстинноi любовi.

Ebony



Письменниця Ннедi Окорафор створюе розкiшну та цiкаву iсторiю, насичену драматичною i трагiчною iронiею та абсолютно непередбачувану… Читачам, якi зазвичай не читають фантастики, не слiд боятися футуристичностi цiеi книжки… Окорафор показуе, що вiд минулого нiкуди не подiтися… «Хто боiться смертi» – це постапокалiптична притча, яка наочно показуе, що невiгластво, бездiяльнiсть i упередженiсть можуть убивати, а правда та знання – то ключi до життя.

New York Journal of Books





Лауреат Всесвiтньоi премii фентезi 2011 року за найкращий роман

Лауреат премii Carl Brandon Kindred Award 2010 року

Лауреат премii RT Reviewer’s Choice у номiнацii «Найкраща книжка (наукова фантастика)» 2010 року

Фiналiст премii журналу «Локус» за найкращий фентезi-роман 2010 року

Номiнацiя на премiю Nebula 2010 року

Книжка з почесного списку Тiптрi 2011 року

Фiналiст премii Black Excellence Award 2010 року

Найкраща книжка 2010 року за версiею Publishers Weekly

Найкраща книжка 2010 року за версiею Amazon.com

Найкраща книжка 2010 року за версiею Library School Journal



Моему неймовiрному батьковi, Годвiну Сандею Денiелу Окорафору, доктору медицини та членовi Американськоi колегii хiрургiв (1940—2004 рр.)





Любi друзi, чи боiтеся ви смертi?

    Патрiс Лумумба, перший i единий обраний прем’ер-мiнiстр Республiки Конго






Частина I

Становлення





Роздiл 1

Обличчя мого батька


Мое життя зруйнувалося, коли менi було шiстнадцять. Помер тато. Вiн мав дуже сильне серце, та все ж помер. Чи сталося це через спеку та дим у його кузнi? Нiде правди дiти, його неможливо було вiдiрвати вiд роботи, вiд творчостi. Вiн обожнював гнути метал, пiдкорювати його своiй волi. Але робота його, здавалося, лише змiцнювала; у своiй кузнi вiн був дуже щасливий. То що ж його вбило? Я досi не можу сказати напевне. Сподiваюся, до цього не доклалася нi я, нi те, що я тодi робила.

Одразу пiсля його смертi моя мати, схлипуючи, вибiгла з iхньоi спiльноi спальнi й кинулася до стiни. Тодi я зрозумiла, що стану iнакшою. Тiеi митi я збагнула, що бiльше нiколи не зможу повнiстю контролювати вогонь усерединi себе. Того дня я стала iншою iстотою, в менi стало менше людського. Тепер я розумiю: все, що вiдбулося згодом, почалося тодi.

Церемонiю провели на околицi мiста, бiля пiщаних дюн. Була середина дня, i стояла жахлива спека. Його тiло лежало на вiдрiзку щiльноi бiлоi тканини, оточене гiрляндою з переплетених пальмових гiлок. Я стала на колiна в пiсок бiля його тiла й попрощалася з ним востанне. Нiколи не забуду його обличчя. Воно вже не було схожим на татове. У тата була темно-брунатна шкiра та повнi губи. Це обличчя мало запалi щоки, губи на ньому здулися, а шкiра скидалася на сiрувато-коричневий папiр. Татiв дух кудись пiшов.

Я вiдчула поколювання на карку. Мое бiле покривало кепсько захищало вiд нерозумних i боязких людських очей. Тепер за мною постiйно всi стежили. Я зцiпила зуби. Довкола мене ридали i стогнали, стоячи на колiнах, жiнки. Тата щиро любили попри те, що вiн одружився з моею матiр’ю, жiнкою з такою донькою, як я, – донькою-еву. Це вже давно пробачили, зарахувавши до помилок, яких може припуститися й найвидатнiша людина. За стогонами я розчула тихе скиглiння матерi. Вона зазнала найбiльшоi втрати.

Настала ii черга прощатись. Опiсля його понесуть на кремацiю. Я поглянула на його лице ще раз, востанне. Подумала: «Я бiльше нiколи тебе не побачу». До цього я не була готова. Я клiпнула i торкнулася своiх грудей. Тодi воно й сталося… коли я торкнулася своiх грудей. Попервах це скидалося на лоскiт, вiд якого свербiло. Невдовзi це виросло у щось бiльше.

Що завзятiше я намагалася встати, то бiльше воно посилювалось i то далi розросталася моя скорбота. «Його не можна забирати, – гарячково подумала я. – В його кузнi лишаеться так багато металу. Вiн не закiнчив своеi роботи!» Це вiдчуття повнiстю охопило моi груди та розiйшлося променями по всьому тiлу. Я згорбила плечi, щоб його стримати. Тодi заходилася витягувати його з людей довкола себе. Здригнулася i скреготнула зубами. Мене наповнював гнiв. «Ох, тiльки не тут! – подумала я. – Не на татовiй церемонii!» Життя не давало менi спокою достатньо надовго, щоб я бодай оплакала свого померлого батька.

За мною припинилися стогони. Тiльки й було чути, що легенький вiтерець. Це було вiдверто моторошно. Пiдi мною, в землi чи, може, деiнде, щось з’явилося. Раптом мене вдарило болiсними почуттями до тата, якi плекали всi довкола мене.

Я несвiдомо поклала долоню йому на руку. Люди закричали. Я не повернулася. Я була надто зосереджена на тому, що мала зробити. Мене нiхто не намагався вiдтягнути. Мене нiхто не торкався. Дядька моеi подруги Лую якось ударило блискавкою пiд час незвичноi для сухого сезону бурi унгва. Вiн вижив, але без упину торочив про те, як воно було – вiдчувати жахливий дрож iзсередини. Саме так я почувалася зараз.

Я нажахано охнула. Я не могла прибрати пальцiв iз татовоi руки. Вони злилися з ним. Шкiра пiсочного кольору в мене на долонi плавно перетiкала в його сiро-брунатну шкiру. З’явився горбок змiшаноi плотi.

Я закричала.

Крик застряг у мене в горлi, i я закашляла. Тодi витрiщилася. Татовi груди неквапливо рухалися вгору та вниз, вгору та вниз… вiн дихав! Я одночасно вiдчула вiдразу й вiдчайдушну надiю. Глибоко вдихнула i скрикнула:

– Живи, тату! Живи!

На моi зап’ястки опустилася пара рук. Я точно знала, чиi це руки. Один його палець був зламаний i перев’язаний. Якщо вiн не прибере вiд мене руки, я завдам йому значно страшнiшого болю, нiж п’ять днiв тому.

– Оньесонву, – промовив Аро менi на вухо й хутко прибрав руки з моiх зап’ясткiв. Ох, як же я його ненавидiла. Але послухала.

– Вiн пiшов, – сказав Аро. – Вiдпусти, щоб ми всi змогли вiд цього звiльнитися.

Чомусь… я так i зробила. Вiдпустила тата.

Довкола знову запала мертва тиша.

Неначе свiт на мить опинився пiд водою.

Тодi сила, що накопичилася всерединi мене, вирвалася. Менi здуло з голови покривало, i звiльненi коси полетiли назад. Усiх i все – Аро, мою матiр, рiдних, друзiв, знайомих, незнайомцiв, стiл iз iжею, п’ятдесят бульб ямсу, тринадцять великих плодiв баобаба, п’ятьох корiв, десятьох кiз, тридцятьох курей i купу пiску – вiдкинуло назад. У мiстi на тридцять секунд вимкнулася електрика; згодом iз будинкiв доведеться вимiтати пiсок, а комп’ютери, пошкодженi пилом, понесуть на ремонт.

Знову та пiдводна тиша.

Я поглянула на свою долоню. Коли спробувала вiдiрвати ii вiд холодноi, нерухомоi, мертвоi руки тата, почулося, наче щось лущиться, наче вiдходить слабенький клей. Вiд моеi долонi на татовiй руцi зостався обрис iз висохлого слизу. Я потерла пальцями об пальцi. Мiж ними потрiскалося й вiдлущилося ще трохи цiеi речовини. Я поглянула на тата ще раз. А тодi впала на бiк i знепритомнiла.



То було чотири роки тому. Тепер поглянь на мене. Тут знають, що в усьому винна я. Хочуть побачити мою кров, хочуть змусити мене страждати, а потiм хочуть мене вбити. Хоч що станеться пiсля цього… дозволь менi зупинитися.

Сьогоднi ти хочеш знати, як я стала такою, яка е. Ти хочеш знати, як я до цього дiйшла… Це довга iсторiя. Але я тобi розповiм… Я тобi розповiм. Якщо ти вiриш у те, що кажуть про мене iншi, ти дурень. Я розповiдаю тобi свою iсторiю на противагу всiм цим побрехенькам. На щастя, в цьому твоему ноутбуцi помiститься навiть моя довга оповiдь.

У мене е два днi. Сподiваюся, iх вистачить. Усе це скоро вийде менi боком.

Мати назвала мене Оньесонву. Це означае «Хто боiться смертi?» Вона нарекла мене влучно. Я народилася двадцять рокiв тому, пiд час лихолiття. За iронiею долi, виросла я далеко вiд усiх убивств…




Роздiл 2

Тато


Всякий може зрозумiти, що я – дитина вiд згвалтування, лише поглянувши на мене. Але тато, вперше мене побачивши, геть не звернув на це уваги. Вiн – едина людина, крiм моеi матерi, про яку я можу сказати, що вона полюбила мене з першого погляду. Почасти саме тому менi було так важко його вiдпустити, коли вiн помер.

Саме я обрала тата для своеi матерi. Менi було шiсть рокiв.

Ми з матiр’ю нещодавно прийшли до Джвагiра. До цього ми були пустельними кочiвницями. Якось, коли ми блукали пустелею, мати зупинилася, нiби почувши iнший голос. У неi часто бували такi дивацтва: вона мовби розмовляла з кимось, але не зi мною. Тодi вона сказала:

– Тобi час iти до школи.

Я була ще надто малою, щоби зрозумiти ii справжнi мотиви. У пустелi я почувалася цiлком щасливою, але невдовзi пiсля того, як ми прибули до мiста Джвагiра, моiм iгровим майданчиком став мiсцевий ринок.

За першi кiлька днiв мати продала бiльшiсть своiх кактусових десертiв, щоб швидко заробити. У Джвагiрi кактусовi десерти були цiннiшi за грошi. Це був смачний делiкатес. Моя мати самотужки навчилася його виробляти. Вона, певно, завжди мала намiр повернутися до цивiлiзацii.

За кiлька тижнiв вона висадила шматочки кактуса, якi зберегла, i поставила ятку. Я допомагала iй як могла. Носила та розкладала речi, а також закликала покупцiв. За це вона щодня видiляла менi годину вiльного часу на блукання. У пустелi ясними днями я наважувалася вiдходити вiд матерi на милю з лишком. Я нiколи не губилася. Тож ринок для мене був малий. Однак там було на що подивитись, а халепа могла чигати за кожним рогом.

Я була щасливою дитиною. Коли я проходила, люди невдоволено прицмокували, бурчали й вiдводили очi. Та менi було байдуже. Треба ж було ганятися за курми та свiйськими лисами, презирливо перезиратися з iншими дiтьми, спостерiгати за суперечками. Пiсок на землi часом бував мокрим вiд розлитого верблюжого молока; також вiн бував маслянистим i пахучим вiд ароматичноi олii з переповнених пляшечок, яка змiшувалася з попелом вiд пахощiв i часто липнула до верблюжого, коров’ячого чи лисячого гною. Тутешнiй пiсок був дуже забруднений, тодi як у пустелi видавався неторканим.

На той час, коли я знайшла тата, ми прожили у Джвагiрi всього кiлька мiсяцiв. Того доленосного дня було спекотно й сонячно. Я пiшла вiд матерi, взявши з собою чашку води. Найперше менi захотiлося пiти до найдивнiшоi будiвлi Джвагiра – Дому Осугбо. Мене завжди щось вабило до цiеi великоi квадратноi будiвлi. Вона, прикрашена дивними фiгурами та символами, була найвищою спорудою у Джвагiрi, а також единою повнiстю збудованою з каменю.

– Колись я туди зайду, – сказала я, пильно дивлячись на неi. – Але не сьогоднi.

Я вiдiйшла далi вiд ринку та опинилася в районi, якого ще не дослiджувала. У магазинi електронiки продавали потворнi вiдновленi комп’ютери. То були невеликi чорнi та сiрi прилади з оголеними материнськими платами та потрiсканими корпусами. Я замислилася: може, вони й на дотик такi огиднi, як на вигляд? Менi ще не довелося торкатися комп’ютера. Я потягнулася до одного з них.

– Та![1 - Та – вигук з мови гауса, що приблизно вiдповiдае украiнському «стiй», «стоп». (Тут i далi прим. пер.)] – вигукнув власник iз-за рундука. – Не чiпай!

Я вiдпила трохи води й пiшла далi.

Врештi-решт ноги принесли мене до печери, повноi вогню та шуму. Параднi дверi тiеi бiлоi цегляноi будiвлi стояли вiдчиненi. Всерединi було темно – лише вряди-годи спалахувало вогненно-червоне свiтло. З примiщення, наче iз роззявленоi пащi чудовиська, виходив жар, гарячiший за вiтерець. На фасадi будiвлi висiла чимала вивiска:

КУЗНЯ ОГУНДІМУ – БРОНЗИ НЕ ЗЖЕРТИ БІЛИМ МУРАХАМ, ЗАЛІЗА НЕ ЇДЯТЬ ЧЕРВИ

Я примружилася й розгледiла всерединi високого, дуже мускулистого чоловiка. На його смаглявiй лискучiй шкiрi темнiла сажа. «Схожий на якогось героя з Великоi Книги», – подумала я. На руках вiн мав рукавицi, сплетенi з тонких металевих ниток, а на його обличчi були мiцно закрiпленi чорнi захиснi окуляри. Вiн, роздувши нiздрi, бив по вогню великим молотом. На його велетенських руках iз кожним ударом грали м’язи. Вiн мiг би бути сином Огун, богинi металу. У його рухах було видно велику радiсть. «Але вiн, здаеться, дуже хоче пити», – подумала я. Уявила собi, як палае його горло, повне попелу. Чашка води досi була при менi. Вона була наполовину повною. Я зайшла до його кузнi.

Всерединi було ще спекотнiше. Однак я виросла в пустелi. Я звикла до крайньоi спеки та холоду. Я насторожено стежила, як з металу, по якому вiн б’е, розсипаються iскри. А тодi якомога поштивiше сказала:

– Ого[2 - Ога – пан (мова йоруба).], у мене для вас е вода.

Мiй голос його наполохав. А побачивши, що в кузнi стоiть довготелеса маленька дiвчинка з тих, кого люди звуть еву, вiн наполохався ще бiльше. Вiн пiдняв захиснi окуляри. Шкiра довкола його очей, там, куди не падала сажа, мала приблизно такий колiр, як i темно-брунатна шкiра моеi матерi. «Бiлки його очей страшенно бiлi як на людину, що весь день дивиться на вогонь», – подумала я.

– Дитино, тобi тут не мiсце, – сказав вiн. Я вiдступила. Голос у нього був лункий. Звучний. Якби ця людина заговорила в пустелi, ii б почули тварини за багато миль.

– Тут не так уже й жарко, – сказала я. Простягнула йому воду.

– Ось, – я пiдiйшла ближче, гостро усвiдомлюючи, хто я така. Я була вдягнена в зелену сукню, яку менi пошила мати. Матерiя, хоч i легка, але вкривала мене повнiстю, аж до щиколоток i зап’ясткiв. Вона була б рада закрити менi лице покривалом, але не наважувалася.

Це було дивно. Здебiльшого мене цуралися, тому що я була еву. Але часом довкола мене збиралася юрба жiнок.

– Але ж ii шкiра… – казали вони одна однiй, нiколи не звертаючись безпосередньо до мене. – Вона така гладенька й нiжна. На вигляд – майже як верблюже молоко.

– А волосся в неi дивовижно пишне, схоже на хмарку з висушеноi трави.

– Очi в неi – як у пустельноi кiшки.

– Анi творить з потворностi дивну вроду.

– Можливо, до свого Одинадцятого ритуалу вона стане вродливою.

– А нащо iй його проходити? Їi ж нiхто не вiзьме замiж.

А тодi – смiх.

На ринку чоловiки пробували мене вхопити, але я завжди була швидша та вмiла дряпатися. Навчилася в пустельних котiв. Усе це збивало з пантелику мiй шестирiчний розум. Тепер, стоячи перед ковалем, я боялася, що вiн теж оцiнить моi потворнi риси як дивовижно чарiвливi.

Я простягнула йому чашку. Вiн узяв ii й почав довго, жадiбно пити, втягуючи кожну краплинку. Я була висока як на свiй вiк, але й вiн був високий як на свiй. Побачити усмiшку на його обличчi я змогла, лише вiдкинувши голову назад. Вiн протяжно й полегшено зiтхнув i вiддав менi чашку.

– Добра вода, – сказав вiн i повернувся до свого ковадла. – Ти надто висока i вже точно надто смiлива, щоб бути водяним духом.

Я всмiхнулась i сказала:

– Мене звати Оньесонву Убайд. А вас, ого?

– Фадiль Огундiму, – вiдповiв вiн i поглянув на своi руки в рукавичках. – Я б потиснув тобi руку, Оньесонву, але рукавицi в мене розпеченi.

– То пусте, ого, – сказала я. – Ви ж коваль!

Вiн кивнув.

– Як i мiй батько, його батько, його батько i до нього.

– Ми з матiр’ю всього кiлька мiсяцiв як сюди дiсталися, – бовкнула я. Аж тут усвiдомила, що вже вечорiе. – Ой. Менi час iти, ого Огундiму!

– Дякую за воду, – сказав вiн. – Ти правильно подумала. Я хотiв пити.

Пiсля того я ходила до нього часто. Вiн став моiм найкращим i единим другом. Якби моя мати знала, що я воджуся з чужим чоловiком, вона б побила мене й на кiлька тижнiв позбавила вiльного часу. Учень коваля, чоловiк на iм’я Джi, ненавидiв мене й показував це, шкiрячись з огидою щоразу, коли мене бачив, нiби я була хворою дикою твариною.

– Не зважай на Джi, – порадив коваль. – З металом вiн справляеться добре, але уяви йому не вистачае. Прости йому. Вiн примiтивний.

– А ви вважаете, що в мене лихий вигляд? – спитала я.

– Ти прекрасна, – всмiхнувся вiн у вiдповiдь. – Те, як дитину було зачато, – не ii провина i не ii тягар.

Я не знала, що означае слово «зачато», а питати не стала. Вiн назвав мене прекрасною, i я не хотiла, щоб вiн узяв своi слова назад. На щастя, Джi зазвичай приходив пiзно, коли ставало прохолоднiше.

Невдовзi я почала розповiдати ковалевi про свое життя в пустелi. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такi дражливi вiдомостi при собi. Я не розумiла, що мое минуле, саме мое iснування – дражлива тема. Вiн, своею чергою, розповiв менi дещо про метал – скажiмо, який метал легко пiддаеться теплу, а який – нi.

– Якою була ваша дружина? – якось запитала я. Насправдi це я просто патякала, аби не мовчки. Мене бiльше цiкавив невеликий стосик хлiба, який вiн менi купив.

– Нджерi. Вона була чорношкiра, – сказав вiн i обхопив одне стегно обома великими руками. – А ще мала дуже сильнi ноги. Вона була наiзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.

Я проковтнула хлiб, який жувала.

– Справдi? – вигукнула я.

– Казали, що вона тримаеться на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.

– Який дар? – запитала я, нахилившись уперед. – Вона вмiла проходити крiзь стiни? Лiтати? Їсти скло? Обертатися на жука?

Коваль засмiявся.

– Ти дуже багато читаеш, – сказав вiн.

– Я двiчi прочитала Велику Книгу! – похвалилася я.

– Це вражае, – промовив вiн. – Що ж, моя Нджерi вмiла розмовляти з верблюдами. Розмовляти з верблюдами – це чоловiча робота, тож вона обрала замiсть цього перегони на верблюдах. І Нджерi не просто змагалася в перегонах. Вона в них перемагала. Ми познайомилися пiдлiтками. Одружилися, коли нам було по двадцять.

– Який у неi був голос? – запитала я.

– О, ii голос був бентежний i прекрасний, – сказав вiн.

Тут я спантеличено насупилася.

– Вона була дуже гучна, – пояснив вiн i взяв шматочок мого хлiба. – Вона дуже багато смiялася, коли радiла, i дуже багато кричала, коли дратувалася. Розумiеш?

Я кивнула.

– Якийсь час ми були щасливi, – сказав вiн i зупинився.

Я стала чекати, коли вiн продовжить. Знала, що зараз буде найгiрше. Коли ж вiн просто витрiщився на свiй шматочок хлiба, я сказала:

– Ну? Що було далi? Вона вас образила?

Вiн реготнув, i я зрадiла, хоч i питала всерйоз.

– Нi, нi, – вiдповiв вiн. – У день найшвидших перегонiв у ii життi сталося дещо жахливе. Це треба було бачити, Оньесонву. Це був фiнал перегонiв на честь свята дощу. Вона вже перемагала в цих перегонах, але того дня збиралася побити свiтовий рекорд швидкостi на дистанцii в пiвмилi.

Вiн зупинився.

– Я був на фiнiшнiй прямiй. Ми всi там були. Земля ще лишалася слизькою пiсля сильного дощу, який пройшов уночi. Перегони треба було проводити в якийсь iнший день. Їi верблюд наближався, бiг так, що в нього аж ноги пiдгиналися. Вiн бiг так швидко, як ще не бiг жоден верблюд. – Коваль заплющив очi. – Зробив один неправильний крок i… впав. – У нього урвався голос. – Кiнець кiнцем Нджерi погубили саме сильнi ноги. Вони втрималися, коли верблюд упав, i вiн розчавив ii своею вагою.

Я охнула й затиснула рота руками.

– Якби вона впала з верблюда, то вижила б. Ми прожили у шлюбi всього три мiсяцi. – Вiн зiтхнув. – Верблюд, на якому вона iхала, вiдмовився йти вiд неi. Вiн повсюди ходив за ii тiлом. За кiлька днiв пiсля ii кремацii верблюд помер вiд туги. Верблюди повсюди плювалися та стогнали ще кiлька тижнiв.

Вiн знову надягнув рукавицi й повернувся до ковадла. Розмова скiнчилася.

Минали мiсяцi. Я й далi ходила до нього раз на кiлька тижнiв. Я знала, що випробовую долю з моею матiр’ю. Але вважала, що тут варто ризикувати. Якось вiн запитав, як у мене справи.

– Нормально, – вiдповiла я. – Про вас учора говорила одна панi. Сказала, що ви – найвидатнiший коваль усiх часiв i що якийсь Осугбо добре вам платить. Це йому належить Дiм Осугбо? Я завжди хотiла туди зайти.

– Осугбо – не людина, – вiдповiв вiн, оглядаючи шмат кутого залiза. – Це група джвагiрських старiйшин, якi пiдтримують лад, голови нашого уряду.

– О, – сказала я, не знаючи й не бажаючи знати, що означае слово «уряд».

– Як твоя мати? – запитав вiн.

– Добре.

– Я хочу з нею познайомитися.

Я затамувала подих i насупилася. Якщо вона довiдаеться про нього, я отримаю найстрашнiшого прочухана в життi, а тодi втрачу единого друга. «Нащо йому з нею знайомитися?» – замислилася я, раптом вiдчувши, що сильно ревную матiр. Але як менi перешкодити iхньому знайомству? Я закусила губу i з великою неохотою сказала:

– Гаразд.

На превеликий жаль для мене, вiн прийшов до нашого намету того ж вечора. Та все ж таки вiн мав приголомшливий вигляд у довгих бiлих вiльних штанях i бiлому кафтанi[3 - Кафтан – вiльний, подiбний до тунiки верхнiй одяг, популярний у Захiднiй Африцi.]. На головi в нього було бiле покривало. Повнiстю вдягнутись у бiле означало показати себе дуже скромною людиною. Зазвичай так робили жiнки. Якщо ж так робив чоловiк, то це був дуже незвичний випадок. Вiн знав, що до моеi матерi слiд пiдходити обережно.

Попервах моя мати боялась i сердилася на нього. Коли вiн розповiв iй про свою дружбу зi мною, вона так сильно ляснула мене по сiдницях, що я втекла i проплакала кiлька годин. Однак менш нiж за мiсяць тато i моя мати одружилися. Наступного дня пiсля весiлля ми з матiр’ю переiхали до нього жити. Пiсля цього все мало бути iдеально. П’ять рокiв нам було добре. А тодi почалися дива.




Роздiл 3

Перервана Розмова


Тато був тим, що тримало мене з матiр’ю у Джвагiрi. Але я все одно врештi-решт опинилася б тут, навiть якби вiн був живий. Я взагалi не мала залишатись у Джвагiрi. Я була надто неспокiйною, i мною керувало дещо iнше. Вiд мене були проблеми з моменту мого зачаття. Я була чорною плямою. Отрутою. Це дiйшло до мене, коли менi сповнилося одинадцять рокiв. Коли зi мною сталося дещо дивне. Цей випадок змусив матiр нарештi розповiсти менi мою огидну iсторiю.



Був вечiр, швидко наближалася гроза. Я стояла в заднiх дверях i дивилася, як вона насуваеться, аж тут у материному садку просто в мене перед носом великий орел напав на горобця. Орел повалив горобчика на землю й полетiв iз ним геть. Із тiла пташинки впало три скривавлених брунатних пiр’iнки. Вони приземлилися серед материних помiдорiв. Коли я пiдiйшла й узяла одну пiр’iну, загуркотiв грiм. Я потерла кров мiж пальцями. Чому я це зробила, не знаю.

Вона була липка. А ii мiдний запах обпалив менi нiздрi так, нiби я вся була нею вкрита. Я чомусь схилила голову набiк, слухаючи й вiдчуваючи. «Тут щось коiться», – подумала я. Небо потемнiло. Вiтер посилився. Вiн принiс… iнший запах. Дивний запах, який я вiдтодi навчилася впiзнавати, але нiколи не зумiю описати.

Що бiльше я вдихала цей запах, то бiльше у мене в головi щось коiлося. Я подумала, чи не забiгти менi всередину, але не хотiла заносити це до хати, хоч що то було. Далi я вже не могла рухатися навiть за власним бажанням. Щось задзижчало, потiм стало боляче. Я заплющила очi.

У моiй головi були дверi, дверi зi сталi, з дерева, з каменю. Бiль з’явився через те, що цi дверi прочинялися. Крiзь них проходило гаряче повiтря. Мое тiло стало якимось дивним – з кожним моiм рухом нiби щось розбивалося. Я впала на колiна й виблювала. Всi м’язи у моему тiлi скрутило. А тодi я перестала iснувати. Нiчого з того часу не пам’ятаю. Навiть темряви.

Це було жахливо.



Далi я застрягла високо на гiлках велетенського дерева iроко, що росло в центрi мiста. Я була гола. Йшов дощ. Приниження i спантеличення постiйно супроводжували мене в дитинствi. Хiба дивно, що гнiв нiколи за ними не барився?

Я затамувала подих, щоб не захлипати вiд шоку та страху. Гiлляка, за яку я трималася, була слизька. А ще я не могла позбутися вiдчуття, нiби щойно вмерла наглою смертю й повернулася до життя. Але тодi це не мало значення. Як же менi злiзти?

– Стрибай! – крикнув хтось.

Унизу стояли мiй батько i якийсь хлопчина, що тримав над головою кошик. Я скреготнула зубами i вчепилася в гiлку ще сильнiше, розгнiвана i знiчена.

Тато витягнув руки.

– Стрибай! – крикнув вiн.

Я завагалася, думаючи: «Не хочу вмирати знову». Пхинькнула. Щоб уникнути подальших думок, я стрибнула. Ми з татом повалилися на мокру землю, вкриту плодами iроко. Я сяк-так пiднялась i притиснулася до нього, намагаючись сховатись, а вiн зняв iз себе сорочку. Я швидко накинула ii на себе. Завдяки дощу добре вiдчувався гiркий запах розчавлених плодiв. Вивести зi шкiри цей запах i пурпуровi плями ми зможемо, лише добре скупавшись. Татiв одяг було зiпсовано. Я роззирнулася довкола. Хлопчина зник.

Тато взяв мене за руку, i ми мовчки пiшли додому, враженi. Плентаючись крiзь дощ, я ледве тримала очi розплющеними. Я була страшенно виснажена. Додому ми добиралися неначе цiлу вiчнiсть. «Я що, так далеко зайшла? – подумалося менi. – Що… як?» Опинившись удома, я зупинила тата бiля дверей.

– Що сталося? – нарештi запитала я. – Звiдки ти знав, де мене знайти?

– Поки що тебе треба просто висушити, – заспокiйливо промовив вiн.

Коли ми вiдчинили дверi, до нас пiдбiгла мати. Я наполягла на тому, що в мене все добре, але це було не так. Я знову провалювалась у забуття. Я попростувала до своеi кiмнати.

– Хай iде, – сказав матерi тато.

Я заповзла в лiжко й тепер уже провалилася в нормальний глибокий сон.



– Вставай, – прошепотiла мати. Минуло кiлька годин. У мене злиплись очi й болiло все тiло. Я повiльно сiла, тручи собi обличчя. Мати пiдсунула свiй стiлець ближче до мого лiжка.

– Не знаю, що з тобою сталося, – сказала вона. Але при цьому вiдвела вiд мене погляд. Навiть тодi я замислилася, чи правду вона каже.

– Я теж не знаю, мамо, – вiдповiла я. Зiтхнула, розтираючи зболiлi руки та ноги. Моя шкiра ще пахла плодами дерева iроко.

Вона взяла мене за руки.

– Я розповiм це тобi лише один раз – зараз. – Вона, завагавшись, хитнула головою i сказала сама до себе: – О Анi, iй же тiльки одинадцять рокiв. – Тодi вона схилила голову набiк i я впiзнала ii погляд. Мати знову дивилася так, наче до чогось прислухалася. Шумно зiтхнувши, вона кивнула.

– Мамо, що…

– Сонце було високо в небi, – промовила вона тихим голосом. – Воно освiтлювало все. Тодi вони i прийшли. Коли бiльшiсть жiнок, тi, якi були старшi п’ятнадцяти, вели Розмову в пустелi. Менi було рокiв двадцять…



Бойовики нуру чекали на це усамiтнення – чекали, коли жiнки океке пiдуть у пустелю i залишаться там на сiм днiв, щоб ушанувати богиню Анi. «Океке» означае «створенi». Люди океке мають шкiру кольору ночi, тому що iх було створено ранiше за день. Вони були першi. Згодом, коли вiдбулося вже багато, з’явилися нуру. Вони прийшли з зiрок i саме тому мають шкiру кольору сонця.

Про цi назви, напевне, домовилися в мирнi часи, бо було добре вiдомо: океке народилися, щоб бути рабами нуру. Колись давно, в епоху Давньоi Африки, вони зробили щось жахливе i змусили Анi обтяжити iх цим обов’язком. Так написано у Великiй Книзi.

Наджiба, хоч i жила з чоловiком у маленькому селi океке, де рабiв не було, знала свое мiсце. Якби вона (та й усi iншi мешканцi ii села) жила усього за п’ятнадцять миль на схiд, у Королiвствi Семи Рiк, де могла б мати бiльше, вона б усе життя служила нуру.

Бiльшiсть дотримувалася старого прислiв’я: «Дурна та змiя, що мрiе стати ящiркою». Але якось, за тридцять рокiв до того, група чоловiкiв i жiнок океке з мiста Зiна його вiдкинули. Їм обридло. Вони повстали – почали бунтувати, вимагати й вiдмовлятися. Їхня пристрасть поширилася в сусiднiх мiстах i селах Семирiччя. Цi океке дорого заплатили за честолюбство. Заплатили всi, як завжди бувае пiд час геноциду. Вiдтодi це перiодично повторювалося. Тих бунтiвних океке, якi уникали винищення, гнали на Схiд.

Наджiба опустила голову на пiсок, заплющивши очi та звернувши увагу всередину себе. Розмовляючи з Анi, вона всмiхалася. Десятирiчною вона почала подорожувати соляними шляхами разом з батьком i братами, якi торгували сiллю. Тодi вона й полюбила вiдкриту пустелю. А ще вона завжди обожнювала мандри. Вона всмiхнулася ширше й занурила голову в пiсок iще глибше, не зважаючи на звуки жiночих молитов довкола себе.

Наджiба розповiдала Анi, як вони з чоловiком кiлька днiв тому сидiли ввечерi надворi та побачили, як з неба падають п’ять зiрок. Як кажуть, скiльки зiрок у падiннi побачать дружина та чоловiк, стiльки дiтей у них буде. Вона засмiялася собi пiд носа. Вона й гадки не мала, що пiсля цього дуже довго не смiятиметься.

– Ми маемо небагато, але мiй батько б цим пишався, – проказала Наджiба глибоким голосом. – Ми маемо будинок, у який весь час проникае пiсок. Свiй комп’ютер ми купили вже старим. Наша вловна станцiя збирае з хмар аж удвiчi менше води, нiж мае. Знову почалися вбивства, та ще й недалеко. Дiтей ми ще не маемо. Але ми щасливi. І я дякую тобi…

Замурчали скутери. Вона пiдняла голову. Їх було чимало, i кожен – iз жовтогарячим прапором на спинцi сидiння. Скутерiв, вочевидь, було щонайменше сорок. Наджiбу та ii групу вiддiляло вiд села кiлька миль. Вони пiшли чотири днi тому, при цьому пили воду та iли тiльки хлiб. Тож вони були не лише самi, а ще й слабкi. Вона точно знала, що це за люди. «Звiдки вони знали, де нас знайти?» – подумала вона. Пустеля замела iхнi слiди кiлька днiв тому.

Нарештi ненависть дiсталася ii домiвки. Їi село було тихим мiсцем, де хати зовсiм малi, але добре збудованi, ринок – невеликий, але з добрим запасом товарiв, а найвизначнiшою подiею було весiлля. Це було миле, нешкiдливе мiсце, сховане лiнивими пальмами. Було дотепер.

Скутери об’iжджали жiнок колами, а Наджiба тим часом озирнулася на рiдне село. Вона застогнала так, нiби ii вдарили в живiт. У небо здiймався чорний дим. Богиня Анi не потурбувалася сказати жiнкам, що вони ось-ось помруть. Що, поки вони ховають голови в пiску, iхнiх дiтей, чоловiкiв, родичiв, якi лишилися вдома, вбивають, а iхнi оселi палять.

На кожному скутерi iхало по чоловiковi, а на кiлькох iз чоловiками сидiли жiнки. Вони ховали сонячнi обличчя за жовтогарячими покривалами. Їхнiй дорогий вiйськовий стрiй – штани та футболки пiсочного кольору, а також шкiрянi чоботи, – мабуть, був оброблений термiчним гелем, щоб не нагрiвався на сонцi. Витрiщившись на дим i вставши з роззявленим ротом, Наджiба згадала, що ii чоловiк завжди хотiв собi термiчного гелю для одягу, коли працював на пальмах. Гель нiколи не був йому по грошах. «І нiколи не буде», – подумалося iй.

Жiнки океке закричали та побiгли хто куди. Наджiба закричала так голосно, що з ii легень начисто вилетiло повiтря, а тодi вiдчула, як у глибинi ii горлянки щось слабшае. Згодом вона збагне, що так ii назавжди покинув голос. Вона побiгла у протилежному до села напрямку. Але нуру оточили iх великим колом i знову зiгнали разом, наче диких верблюдiв. Жiнки океке зiщулилися, iхня довга одiж барвiнкового кольору затрiпотiла вiд вiтерцю. Чоловiки нуру злiзли зi скутерiв, за ними – жiнки нуру. Вони пiдiйшли ближче. Тодi й почалося гвалтування.

Усiх жiнок океке, i молодих, i зрiлих, i старих, було згвалтовано. Неодноразово. Тi чоловiки не стомлювалися – вони нiби були зачарованi. Розрядившись в одну жiнку, вони вiддавали наступним ще бiльше. Гвалтуючи, вони спiвали. Жiнки нуру, якi приiхали з ними, смiялися, тицяли пальцями й теж спiвали. Вони спiвали спiльною мовою сiпо, щоб iх розумiли жiнки океке.

		Кров океке тече як водиця,
		Ми грабуем iх i ганьбим iхнiх предкiв.
		Б’ем вiд душi ми iх усiх
		І женемо з земель чужих.
		А що в нас сила Анi е,
		То ми на порох вас зiтрем.
		Потворнi бруднi раби, Анi нарештi вас знищила!

Наджiбi дiсталося найгiрше. Інших жiнок океке били i гвалтували, а тодi iхнi насильники йшли далi, даючи iм перепочити якусь мить. А чоловiк, який заволодiв Наджiбою, лишився з нею, i з цього не смiялася, спостерiгаючи, жодна жiнка нуру. Вiн був високий i сильний, як бик. Як тварина. Покривало приховувало його обличчя, але не його лють.

Вiн схопив Наджiбу за пишнi чорнi коси й вiдтягнув на кiлька футiв вiд iнших. Вона спробувала пiдвестись i тiкати, але вiн кинувся на неi занадто швидко. Побачивши його нiж, блискучий i гострий, вона перестала битися. Вiн засмiявся й розрiзав тим ножем iй одяг. Вона вдивилася в його очi – едину частину ворожого обличчя, яку бачила. У них, золотаво-карих i злих, посмикувалися кутики.

Стримуючи ii, вiн витягнув iз кишенi прилад у формi монети й поклав бiля неi. За допомогою таких приладiв люди стежили за часом i погодою, зберiгали файл Великоi Книги. У цьому приладi був записний механiзм. Пiднявшись, крихiтне чорне очко його камери клацнуло, задзижчало й почало записувати. Чоловiк заспiвав i встромив ножа в пiсок бiля Наджiбиноi голови. На його колодку сiли двое великих чорних жукiв.

Вiн розсунув iй ноги i, не припиняючи спiву, вдерся у неi. А мiж пiснями вiн вимовляв незрозумiлi iй слова мовою нуру. Розпаленi, колючi, сердитi слова. За якийсь час у Наджiбi закипiв гнiв i вона плюнула в нього й загарчала йому у вiдповiдь. Вiн схопив ii за шию, взявся за нiж i наставив його вiстря на ii лiве око так, що вона знову завмерла. Тодi вiн заспiвав iще голоснiше i вдерся в неi ще глибше.

Врештi-решт Наджiба захолола, потiм занiмiла, а тодi – затихла. Вона перетворилася на два ока, якi стежили за тим, що вiдбувалося. Певною мiрою вона завжди була такою. Дитиною вона впала з дерева i зламала руку. Вона спокiйно пiднялася попри бiль, пiшла вiд переляканих друзiв, прийшла додому й розшукала матiр, яка вiдвела ii до подруги, що вмiла вправляти зламанi кiстки. Наджiба завжди дратувала батька незвичною поведiнкою, коли ii били за бешкети. Хоч як сильно вiн ii шльопав, вона не видавала анi звуку.

«Алусi цiеi дитини не мае сорому!» – завжди казав вiн ii матерi. Але у звичному для себе доброму настроi батько хвалив цей бiк Наджiби, часто кажучи: «Хай твiй алусi мандруе, дочко. Побач те, що можеш побачити!»

Тепер заявив про себе ii алусi, безтiлесна ii частина, здатна притлумлювати бiль i спостерiгати. Їi розум фiксував подii, як прилад того чоловiка. Фiксував кожну деталь. Їi розум помiтив: коли цей чоловiк спiвае, голос у нього гарний, незважаючи на те, про що вiн спiвае.

Це тривало години зо двi, хоча Наджiбi здавалося, що минуло пiвтори доби. Їй запам’яталося, що вона бачила, як сонце перетнуло небо, зайшло i знову зiйшло. Важливо тут одне: це тривало довго. Нуру спiвали, смiялися, гвалтували, а декiлька разiв i вбили. Потiм вони поiхали. Наджiба лежала на спинi розхристана, з виставленим на сонце животом, побитим i в синцях. Прислухавшись (може, хтось дихае, стогне, плаче?), вона якийсь час не чула нiчого. Добре.

А тодi вона почула крик Амаки:

– Вставай!

Амака була на двадцять рокiв старша за Наджiбу. Вона була сильна й часто ставала голосом жiноцтва в ii селi.

– Вставайте, всi! – вигукнула Амака й заточилася. – Пiдйом!

Вона пiдйшла до кожноi жiнки, кОпаючи iх.

– Ми пропали, але якщо ще дихаемо, помирати тут не будемо.

Амака кОпала жiнок у стегна й тягнула iх за руки, а Наджiба слухала й не рухалася. Вона сподiвалася досить добре прикинутися мертвою, щоб обдурити Амаку. Вона знала, що ii чоловiк загинув, а якщо й нi, то вiн бiльше нiколи ii не торкнеться.

Чоловiки нуру, та й iхнi жiнки, зробили те, що зробили, не лише для того, щоб помучити та осоромити. Вони хотiли створити дiтей-еву. Такi дiти – не дiти забороненого кохання нуру та океке й не ноа, безбарвнi вiд народження океке. Еву – це дiти насильства.

Жiнка океке нiзащо не вб’е дитину, що в нiй зародилася. Щоби зберегти життя дитинi у своему лонi, вона пiде навiть проти власного чоловiка. Однак звичай твердить, що дитина е дитям свого батька. Цi нуру посiяли отруту. Жiнка океке, народивши дитину-еву, ставала пов’язаною через дитину з нуру. Нуру прагнули знищувати родини океке в самiсiнькому коренi. Цей iхнiй жорстокий задум Наджiбу не цiкавив. У нiй не зародилася дитина. Їй хотiлося лише померти. Коли до неi добралася Амака, Наджiба закашляла вiд одного-единого копняка.

– Тобi мене не обдурити, Наджiбо. Вставай, – сказала Амака.

Лiвий бiк обличчя Амаки був синьо-бузковим. Лiве око в неi розпухло й закрилося.

– Чому? – промовила Наджiба своiм новим безсилим голосом.

– Тому що ми так робимо. – Амака простягнула руку.

Наджiба вiдвернулася.

– Дай менi закiнчити вмирати. Дiтей я не маю. Так буде найкраще.

Наджiба вiдчула важкiсть у лонi. Якщо вона пiдведеться, усе влите в неi сiм’я вихлюпаеться. Вона похлинулася вiд цiеi думки, а тодi повернула голову набiк i ii вивернуло – щоправда, марно. Коли ii шлунок заспокоiвся, Амака ще нiкуди не подiлася. Вона плюнула на землю бiля Наджiби. Слина була червоною вiд кровi. Амака спробувала пiдняти Наджiбу. Наджiба вiдчула рiзкий бiль у черевi, але ii тiло з ii ж волi залишилося безвiльним i важким. Врештi-решт Амака, роздратувавшись, вiдпустила Наджiбину руку, знову плюнула й пiшла далi.

Жiнки, якi вирiшили жити, сяк-так пiдвелись i пiшли назад до села. Наджiба заплющила очi, вiдчуваючи, як з порiзу в неi на лобi точиться кров. Невдовзi повернулася тиша. «Залишити це тiло буде легко», – подумала вона. Вона завжди дуже любила подорожувати.

Вона лежала там, доки ii обличчя не згорiло на сонцi. Смерть надходила повiльнiше, нiж iй хотiлося. Вона розплющила очi й сiла. Їi зiр пристосувався до яскравого сонця лише за хвилину. Тодi ж вона побачила тiла й калюжi кровi; пiсок вбирав кров у себе так, нiби жiнок було принесено в жертву пустелi. Вона поволi встала, пiдiйшла до своеi торби й пiдняла ii.

– Облиш мене, – сказала Тека кiлька хвилин по тому, коли Наджiба ii потрусила.

Тека одна лишалася живою серед п’яти тiл. Наджiба важко сiла бiля неi. Потерла зболiлу шкiру голови в тому мiсцi, де ii так грубо потягнув за волосся напасник. Вона поглянула на Теку. Їi «кукурудзянi ряди»[4 - «Кукурудзянi ряди» – численнi тоненькi кiски, що заплiтаються дуже близько до голови.] були вкритi пiском, а лице кривилося з кожним подихом. Наджiба повiльно встала i спробувала зiп’яти Теку на ноги.

– Облиш мене, – повторила Тека, гнiвно дивлячись на неi. Наджiба так i зробила.

Вона посунула назад, до села, йдучи в цьому напрямку суто за звичкою. Вона молила Анi послати щось таке, що ii вб’е, – скажiмо, лева або нових нуру. Але воля Анi була iнакша.

Їi село палало. Тлiли домiвки, сади було знищено, палахкотiли скутери. На вулицi лежали тiла. Багато з них були обпаленi до невпiзнанностi. Пiд час таких набiгiв вояки нуру хапали найсильнiших чоловiкiв океке, зв’язували, обливали керосином i пiдпалювали.

Наджiба не бачила нiкого з чоловiкiв чи жiнок нуру – нi мертвих, нi живих. Село, що нiчого не чекало, не пiдозрювало, не хотiло знати, було легкою здобиччю. «Дурнi», – подумала вона. На вулицi стогнали жiнки. Ридали перед рiдними оселями чоловiки. Вешталися спантеличенi дiти. Спека, що розходилася вiд сонця, пiдпалених будинкiв, скутерiв i людей, була задушлива. Ще до заходу сонця почнеться нове переселення на схiд.

Дiставшись свого з чоловiком будинку, Наджiба тихо покликала чоловiка. Тодi обмочилася. Сеча потекла та обпалила iй побитi до синцiв ноги. Половина будинку була у вогнi. Їхнiй садок знищено дощенту. Але Ідрiс, ii чоловiк, був поруч – сидiв на землi, поклавши голову на руки.

– Ідрiсе, – ще раз тихо промовила Наджiба.

«Я бачу привида, – подумала вона. – Вiтер повiе i звiе його». Його обличчям не текла кров. І вiн був неушкоджений, хоча колiна його блакитних штанiв були вкритi пiском, а пахви блакитного кафтана потемнiли вiд поту. Це був вiн, а не його привид. Наджiбi захотiлося сказати: «Анi милосердна», – але богиня такою не була. Аж нiяк. Оскiльки, хоч Наджiбин чоловiк i вцiлiв, Анi вбила Наджiбу, але водночас лишила ii живою.

Побачивши ii, Ідрiс радiсно скрикнув. Вони кинулися в обiйми одне до одного i пробули в них кiлька хвилин. Ідрiс пах потом, тривогою, страхом i загибеллю. Чим пахла вона сама, було лячно подумати.

– Я – чоловiк, але змiг хiба що сховатись, як дитина, – сказав вiн iй на вухо. Поцiлував ii в шию. Вона заплющила очi, бажаючи, щоб Анi там-таки забила ii на смерть.

– Так було найкраще, – прошепотiла Наджiба.

Тодi вiн вiдсторонився вiд неi, i Наджiба все зрозумiла.

– Дружино, – сказав вiн, дивлячись на ii розiрваний одяг. Було видно ii лобкове волосся, вкритi синцями стегна, живiт. – Прикрийся! – сказав вiн i стулив поли ii сукнi. Його очi зволожилися.

– П-п-прикрийся, о![5 - «О» – унiверсальний вигук у нiгерiйськiй англiйськiй; зазвичай додаеться наприкiнцi речення.] – На його обличчi вiдобразився ще бiльший бiль, i вiн узявся за бiк. Вiдступив на крок. Іще раз, примружившись, глянув на Наджiбу, а тодi захитав головою, нiби намагаючись щось вiдiгнати. – Нi.

Наджiбин чоловiк вiдступав, виставивши руки перед собою, а вона просто стояла.

– Нi, – повторив вiн. Із його очей лилися сльози, але обличчя стало суворим.

Із застиглим лицем вiн провiв Наджiбу поглядом до пiдпаленого будинку. Всерединi Наджiба не стала звертати уваги на жар i звуки будiвлi, що трiщала, ляскала й умирала. Вона сумлiнно зiбрала кiлька речей, грошi, якi перед цим вiдкладала, один горщик, iхню вловну станцiю, портативну гру, яку багато рокiв тому iй подарувала сестра, фотографiю, на якiй усмiхався ii чоловiк, i полотняний мiшечок солi. Сiль ставала в нагодi пiд час походiв у пустелю. Єдина свiтлина ii покiйних батькiв, яка в неi була, палала.

Наджiба вже не збиралася жити довго. На свiй погляд, вона стала тим алусi, який, за словами ii батька, завжди в нiй жив, – пустельним духом, який любив вiдходити кудись далеко. Опинившись у селi, вона вiдчула надiю, що ii чоловiк живий. Знайшовши його, вона вiдчула надiю, що вiн буде iнакший. Але вона була океке. Нащо iй плекати надii?

Вона могла вижити в пустелi. Цього ii навчили щорiчнi усамiтнення з жiнками та мандрiвки Соляним шляхом разом iз батьком i братами. Вона вмiла добувати питну воду, витягуючи з неба опади за допомогою вловноi станцii. Вмiла ставити пастки на лисиць i зайцiв. Умiла знаходити яйця черепах, ящiрок i змiй. Знала, якi кактуси iстiвнi. А позаяк вона вже була мертва, то не боялася.

Наджiба йшла та йшла, шукаючи, де б його дати своему тiловi померти. «За тиждень», – думала вона, отаборившись. «Завтра», – думала вона, плентаючись далi. Коли вона усвiдомила, що вагiтна, смерть перестала бути варiантом. Але в душi вона залишалася алусi, керувала своiм тiлом i обслуговувала його так, як обходяться з комп’ютером. Вона йшла на схiд, подалi вiд мiст нуру, до безплiдних земель, де жили вигнанцi-океке. Уночi, лiгши в наметi, вона чула ззовнi голоси жiнок нуру, iхнi смiх та спiви. Вона беззвучно кричала iм у вiдповiдь – мовляв, хай прийдуть i доб’ють ii, якщо можуть.

– Я повiдриваю вам груди! – казала вона. – Я питиму вашу кров, i вона живитиме ту, що зростае в менi!

Увi снi вона часто бачила, як поруч стоiть ii чоловiк Ідрiс, збентежений i сумний. Ідрiс щиро кохав ii два роки. Вона прокидалася i згадувала, яким вiн був ранiше, дивлячись на його свiтлину. За якийсь час це перестало допомагати.

Наджiба мiсяцями перебувала у невизначеному станi, а тим часом ii живiт рiс i день пологiв наближався. Не маючи чим зайнятися, вона сидiла та вдивлялася в порожнечу перед собою. Інколи грала у свою портативну гру «Похмурi тiнi», знов i знов перемагаючи в нiй i щоразу здобуваючи вищий результат. Інколи вона розмовляла з дитиною в собi.

– Людський свiт жорстокий, – казала Наджiба. – А пустеля прекрасна. Тут можуть спокiйно жити алусi, ммуо, всi духи. Коли ти прийдеш, тобi тут теж дуже сподобаеться.

Вона кочувала – подорожувала у прохолодний час доби, уникаючи мiст i сiл. Десь на четвертому мiсяцi ii вжалив за п’яту скорпiон. У неi болiсно розпухла стопа, i довелося вiдлежати два днi. Але зрештою вона встала та пiшла далi.

Коли у неi нарештi почалися пологи, Наджiба була змушена визнати: те, що вона казала собi всi цi мiсяцi, не було правдою. Вона була не алусi, що скоро народить дитину-алусi. Вона була самотньою жiнкою в пустелi. Вона лежала налякана у своему наметi на тонкому килимку, вдягнена у зношену в пустелi нiчну сорочку – единий предмет ii одягу, у який влiзало, розпухаючи, ii тiло.

Тiло, яке вона нарештi визнала своiм, снувало план проти неi. Шалено стискаючись i розтягуючись, воно неначе билося з невидимим чудовиськом. Вона лаялася, кричала й напружувалася. «Якщо я помру тут, дитина помре самотою, – у вiдчаi думала вона. – Жодна дитина не заслуговуе на самотню смерть». Вона трималася. Вона зосередилася.

За годину жахливих переймiв ii алусi нарештi заступив ii. Вона розслабилася, дала йому дорогу й почала стежити, дозволивши своему тiлу робити те, для чого воно було створене. За кiлька годин з’явилася дитина. Наджiба могла заприсягтися, що дитина заверещала, ще навiть не вийшовши. Така сердита. Щойно дитина народилася, Наджiба зрозумiла, що вона не любитиме несподiванок i буде нетерплячою. Вона перерiзала пуповину, зав’язала пуп i притиснула до грудей дитину. Дiвчинку.

Колишучи ii, Наджiба з жахом дивилася, як сама невпинно стiкае кров’ю. Їй у голову постiйно лiзли Образи: вона лежить у пiску, а з неi витiкае сiм’я. Тепер, знову ставши людиною, вона втратила невразливiсть до цих спогадiв. Вона зусиллям волi прогнала iх i зосередилася на сердитiй дитинi в себе на руках.

Годину по тому, коли вона сидiла i кволо роздумувала, чи помре, спливши кров’ю, потiк кровi сповiльнився, а потiм зупинився. Вона заснула, тримаючи дитину. Прокинувшись, спромоглася встати. Здавалося, ii нутрощi ладнi були випасти iз мiжнiжжя, але стояти вона могла. Наджiба придивилася до своеi дитини. Дiвчинка мала ii повнi губи та високi вилицi, але при цьому й вузький прямий нiс незнайомоi iй людини.

А ii очi… ох, ii очi. Вони були золотаво-карi, вiд нього. Здавалося, то вiн дивиться на неi через дитину. Шкiра та волосся немовляти мали дивний пiсочний вiдтiнок. Наджiба знала про це явище, характерне лише для насильницьки зачатих дiтей. «Про це взагалi говориться у Великiй Книзi?» Вона не знала напевне. Вона мало що звiдти читала.

Люди з народу нуру мали жовто-брунатну шкiру, вузькi носи, тонкi губи та темне або чорне волосся, що скидалося на гриву добре доглянутого коня. Океке мали темно-брунатну шкiру, широкi нiздрi, повнi губи та густе чорне волосся, схоже на овечу шкуру. Нiхто не знав, чому дiти-еву завжди виглядають так, а не iнакше. Вони не схожi нi на океке, нi на нуру й швидше подiбнi до пустельних духiв. Характерне ластовиння з’явиться на щоках маляти лише за кiлька мiсяцiв. Наджiба вдивилася в очi своеi дитини. Тодi притиснула губи до вуха немовляти й вимовила його iм’я.

– Оньесонву, – сказала Наджiба ще раз. Воно було правильне. Їй хотiлося крикнути це запитання в небеса: «Хто боiться смертi?» Але, на жаль, Наджiба не мала голосу й могла його лише прошепотiти. «Колись Оньесонву вимовить свое iм’я правильно», – подумала вона.

Наджiба повiльно пiдiйшла до своеi вловноi станцii та пiдключила до неi великий бурдюк для води. Ввiмкнула прилад. Вiн видав гучне «вжух» i, як зазвичай, хутко нагнав прохолоди. Оньесонву рiзко прокинулась i заплакала. Наджiба всмiхнулася. Помивши Оньесонву, вона помилася сама. Тодi попила й поiла, не без труднощiв погодувала Оньесонву. Дитина не зовсiм розумiла, як узяти груди. Настав час iти. Кров, яка лишилася пiсля пологiв, привабить диких тварин.

Наджiба мiсяцями була зосереджена на Оньесонву й тому була змушена пiклуватися про саму себе. Але рiч була не тiльки в цьому. «Вона сяе, як зiрочка. Вона – моя надiя», – думала Наджiба, дивлячись на свою дитину. Поза сном Оньесонву була галасливою i вередливою, але спала так само несамовито, залишаючи Наджiбi вдосталь часу на справи та вiдпочинок. Цi днi були спокiйними для матерi та доньки.

Коли Оньесонву захворiла, в неi почався жар, а жоднi Наджiбинi лiки не спрацювали, настав час розшукати цiлителя. Оньесонву було чотири мiсяцi. Вони нещодавно проминули мiсто океке, що звалося Дiлiза. Їм довелося повернутися. Так Наджiба вперше за рiк з лишком опинилася поруч з iншими людьми. Мiсцевий ринок стояв на околицi мiста. Оньесонву борсалася й горiла в неi на спинi.

– Не турбуйся, – сказала Наджiба, йдучи пiщаною дюною.

Наджiба ледве стримувалася, щоб не пiдскакувати вiд кожного звуку та кожного випадкового дотику до своеi руки. Коли з нею хтось вiтався, вона схиляла голову. Довкола були пiрамiди з помiдорiв, бочки з фiнiками, купи вживаних вловних станцiй, пляшки олii для смаження, ящики з цвяхами – предмети зi свiту, чужого iй i ii доньцi. У неi ще були при собi грошi, якi вона забрала, йдучи з дому, а тут валюта була така сама. Питати в когось дорогу вона боялася, тож цiлителя знайшла аж за годину.

Вiн був низенький i мав гладеньку шкiру. У його невеличкому шатрi стояли брунатнi, чорнi, жовтi та червонi флакони з рiдинами та порошками, рiзноманiтнi зв’язанi стеблини та кошики листя. Палала одна паличка пахощiв, що пiдсолоджувала повiтря. У Наджiби на спинi кволо запищала Оньесонву.

– Добрий день, – сказав цiлитель i вклонився Наджiбi.

– Моя… дитина хвора, – обережно промовила Наджiба.

Вiн насупився.

– Будь ласка, голоснiше.

Вона погладила себе по горлу. Вiн кивнув i пiдiйшов ближче.

– Як ви втратили…

– Не для мене, – сказала вона. – Для моеi дитини.

Пiд пильним поглядом цiлителя вона розповила Оньесонву, мiцно тримаючи ii на руках. Цiлитель позадкував, i Наджiба мало не заридала. Вiн вiдреагував на ii доньку майже так само, як ii чоловiк вiдреагував на неi.

– Вона?..

– Так, – сказала Наджiба.

– Ви кочуете?

– Так.

– Самi?

Наджiба стиснула губи.

Вiн глянув iй за спину, а тодi сказав:

– Хутко. Дайте подивлюсь на неi.

Вiн оглянув Оньесонву та спитав Наджiбу, що вона iла, позаяк анi вона, анi ii дитина не були виснаженi голодом. Дав iй заткнутий корком флакон iз рожевою речовиною.

– Давайте iй по три краплi раз на вiсiм годин. Вона сильна, але якщо ви не даватимете iй цього, вона помре.

Наджiба витягнула корок i понюхала. Запах був солодкий. Що це було, невiдомо, але його було змiшано зi свiжою пальмовою смолою. Лiки обiйшлися у третину ii грошей. Вона дала Оньесонву три краплi. Мала втягнула рiдину i знову заснула.

Решту грошей вона витратила на запаси. Мiсцевий дiалект був iнакший, проте вона все ж могла спiлкуватися як мовою сiпо, так i мовою океке. Поки вона гарячково скуповувалася, за нею почали стежити. Втекти назад у пустелю, щойно купивши лiки, iй не дала лише рiшучiсть. Дитинi були потрiбнi пляшечки та одяг, а самiй Наджiбi – компас, мапа i новий нiж для м’яса. Купивши торбинку фiнiкiв, вона повернулася й побачила, що навпроти неi стiною стоять люди. Головно чоловiки – трохи старих i трохи молодих. Здебiльшого – приблизно однолiтки ii чоловiка. Ось вона знов i вскочила. Втiм, цього разу вона була сама, а чоловiки, що iй загрожували, були океке.

– Що це? – тихо запитала вона, вiдчуваючи, як у неi на спинi вовтузиться Оньесонву.

– Чия то дитина, матусю? – запитав юнак рокiв вiсiмнадцяти.

Вона знову вiдчула, як вовтузиться Оньесонву, i раптом розлютилася до краю.

– Я тобi не матуся! – огризнулася Наджiба, шкодуючи, що в неi не працюе голос.

– Твоя дитина, жiнко? – той старий скрипiв так, наче десятилiттями не пив холодноi води.

– Так, – сказала вона. – Дiвчинка моя! І бiльше нiчия.

– Ти що, не можеш говорити? – спитав один чоловiк i поглянув на свого сусiда. – Вона ворушить ротом, але без звуку. Їi брудний язик забрала Анi.

– Ця дитина – нуру! – сказав хтось.

– Вона моя, – якнайгучнiше прошепотiла Наджiба. Їi голосовi зв’язки натягнулись, i вона вiдчула смак кровi.

– Спить з нуру! Тф-фья! Пiди знайди свого чоловiка!

– Рабиня!

– Носiйка еву!

Цi люди вважали вбивства океке на Заходi радше за вигадку, нiж за факт. Вона пройшла далi, нiж гадала. Цi люди не хотiли знати правди. Тож вони проводжали поглядом матiр i дитину, що ходили ринком; при цьому зупинялися й говорили з друзями, промовляючи огиднi слова, що ставали раз по раз огиднiшi. Вони дедалi бiльше сердилися й збуджувалися. Врештi-решт вони заговорили до Наджiби та ii дитини-еву. Осмiлiли, сповнилися пихи. І нарештi атакували.

Коли в Наджiбинi груди влучив перший камiнь, вона була надто вражена, щоб побiгти. Було боляче. Це було не попередження. Коли другий камiнь влучив iй у стегно, вона згадала, як помирала рiк тому. Тодi ii било не камiння, а чоловiче тiло. Коли iй у щоку влучив третiй камiнь, вона зрозумiла: якщо не побiжить, ii донька загине.

Вона побiгла так, як мала побiгти того дня, коли атакували нуру. Камiння влучало iй у лопатки, шию та ноги. Вона чула, як репетуе i плаче Оньесонву. Вона бiгла, доки не вирвалася з ринку в безпечну пустелю. Сповiльнилася, лише видершись на третю дюну. Вони, мабуть, гадали, що погнали ii вмирати. Неначе жiнка з дитиною не здатна вижити сама в пустелi.

Вiдiйшовши на безпечну вiдстань вiд Дiлiзи, Наджiба розповила Оньесонву. Охнула i схлипнула. Просто над бровою, там, куди влучив один камiнь, у дитини точилася кров. Мала кволо потерла собi личко, розмазуючи червоне. Наджiба притримала ii крихiтнi ручки, але Оньесонву й далi борсалася. Рана була неглибока. Тiеi ночi, хоч Оньесонву i спала добре – лiки здолали ii жар, – Наджiба без упину плакала.

Шiсть рокiв вона ростила Оньесонву сама в пустелi. Оньесонву виросла, ставши сильною жвавою дитиною. Вона обожнювала пiсок, вiтри та пустельних тварин. Наджiба, хоч i могла лише шепотiти, завжди смiялася та всмiхалася, коли Оньесонву кричала. Коли Оньесонву викрикувала слова, яких ii навчила мати, Наджiба цiлувала та обiймала ii. Так Оньесонву навчилася користуватися своiм голосом, не почувши жодного чужого.

А голос в Оньесонву був чудовий. Вона навчилася спiвати, слухаючи вiтер. Вона часто стояла перед вiдкритими просторами й спiвала iм. Часом, спiваючи ввечерi, вона приваблювала здалеку сов. Вони сiдали в пiску i слухали. Завдяки цьому Наджiба вперше запiдозрила, що ii донька – не просто еву, а дуже особлива, незвичайна.

Того, шостого, року Наджiба усвiдомила: ii доньцi потрiбнi iншi люди. У глибинi душi Наджiба розумiла, що ii дитина може стати тим, ким стане, лише в цивiлiзованому середовищi. І тому вона повела доньку туди за допомогою своеi мапи, компаса та зiрок. Яке мiсце могло видатися iй перспективнiшим для ii пiсочноi доньки, нiж Джвагiр, тобто «Оселя Золотоi Панi»?

За джвагiрською легендою, сiмсот рокiв тому на свiтi жила велетенська жiнка океке, вся iз золота. Батько вiдвiв ii до вiдгодовувальноi хатини, i за кiлька тижнiв вона вийшла звiдти гладка i красива.

Вона вийшла замiж за юного багатiя, i молодята вирiшили переiхати до великого мiста. Однак дорогою панi стомилася через свою величезну вагу (була ж бо дуже гладка i iз золота), так стомилася, що iй довелося прилягти.

Золота Панi не змогла пiдвестися, тож парi довелось там оселитися. Тому землю, яку вона вирiвняла своею вагою, назвали Джвагiром, а тамтешнi мешканцi стали процвiтати. Мiсто колись давно побудували однi з перших океке, що втекли iз Заходу. Нiде правди дiти, предки джвагiрцiв були непростого роду.

Наджiба молилася, щоб у неi нiколи не виникло потреби розповiсти своiй дивнiй доньцi iсторiю ii зачаття. Але при цьому Наджiба була реалiстка. Життя непросте.



Пiсля того, як мати розповiла менi цю iсторiю, я була ладна когось убити.

– Вибач, – сказала мати. – Ти дуже юна. Та я пообiцяла собi: щойно з тобою почне щось коiтись, я розповiм тобi це. Знання може стати тобi у пригодi. Те, що трапилося з тобою сьогоднi… на тому деревi… гадаю, це лише початок.

Я трусилася та обливалася потом. Заговорила – i вiдчула бiль у горлi.

– Я… Я пам’ятаю той, перший день, – сказала я й витерла з лоба пiт. – Ти обрала те мiсце на ринку, щоби продавати кактусовi десерти. – Я затнулася й насупилася: до мене прийшли спогади. – А той хлiботорговець змусив нас пiти деiнде. Вiн накричав на тебе. А на мене дивився так, нiби…

Я торкнулася крихiтного шрамика в себе на лобi й натиснула на нього. «Я спалю свiй примiрник Великоi Книги, – подумала я. – Це все через неi». Менi захотiлося впасти на колiна й заблагати Анi спалити Захiд дощенту.

Я знала дещицю про секс. Навiть вiдчувала до нього певну цiкавiсть… ну, мабуть, радше пiдозру, нiж цiкавiсть. Але я не знала про це – про секс як насильство, насильство, що породжуе дiтей… що породило мене, що сталося з моею матiр’ю. Я придушила в собi сильне бажання виблювати, а потiм – сильне бажання роздерти собi шкiру. Менi хотiлось обняти матiр, але водночас не хотiлося ii торкатися. Я ж отрута. Я не маю права. Я була зовсiм не готова осягнути, що той… чоловiк, той монстр, зробив з нею. Менi ж було одинадцять рокiв.

Чоловiк на фотографii, единий чоловiк, якого я взагалi бачила першi шiсть рокiв свого життя, не був моiм батьком. Вiн навiть хорошою людиною не був. «Зрадливий покидьок, – подумала я, вiдчуваючи, як менi щипае очi вiд слiз. – Як знайду тебе, вiдрiжу тобi пенiс». Подумавши, що з чоловiком, який згвалтував мою матiр, я хочу вчинити ще гiрше, я здригнулася.

До цiеi митi я гадала, що я – ноа. У ноа обое батькiв – океке, але вони пiсочного кольору. Я не зважала на те, що не маю звичних для них червоних очей i чутливостi до сонячного свiтла. І на те, що, як не зважати на колiр шкiри, ноа, по сутi, були схожi на океке. Я не зважала на те, що iншi ноа без перешкод заводили дружбу з «нормальними на вигляд» дiтьми. Вони не були такими iзгоями, як я. А ще ноа дивилися на мене з таким самим страхом i вiдразою, як смаглявiшi океке. Навiть для них я була iнша. Чому моя мати не спалила ту свiтлину свого чоловiка Ідрiса? Вiн зрадив ii, захищаючи свою дурнувату честь. Вона сказала менi, що вiн помер… вiн мав померти – бути ВБИТИМ – жорстоко!

– А тато знае? – менi був огидний звук власного голосу.

«Чий голос вона чуе, – замислилася я, – коли я спiваю?» Мiй бiологiчний батько теж умiв солодко спiвати.

– Так.

«Тато знав, вiдколи мене побачив, – усвiдомила я. – Це знали всi, крiм мене».

– Еву, – повiльно вимовила я. – То ось що воно означае?

Я нiколи про це не питала.

– Народженi з болю, – вiдповiла вона. – Люди вважають, що тi, хто народжуеться еву, врештi-решт стають жорстокими. Думають, нiби акт насильства може породити лише нове насильство. Я знаю, що це не так, i ти теж маеш це знати.

Я поглянула на матiр. Вона, здавалося, знала дуже багато.

– Мамо, – сказала я. – З тобою коли-небудь траплялося щось подiбне до того, що сталося зi мною на деревi?

Вона сказала лиш одне:

– Сонечко, ти забагато думаеш. Ходи сюди.

Вона пiдвелася й огорнула мене обiймами. Ми плакали, схлипували, ридали та стiкали слiзьми. Але коли ми закiнчили, нам лишалося тiльки одне: жити далi.




Роздiл 4

Ритуал одинадцятого року


Так, одинадцятий рiк мого життя був важкий.

Мое тiло рано розвинулося, тож на той час у мене вже виросли груди, почалися мiсячнi та окреслилася жiночна фiгура. Також менi довелося давати вiдсiч дурнуватим чоловiкам i хлопцям, якi похабно на мене дивились i мацали. Потiм настав той дощовий день, коли я невiдомо як опинилася голою на деревi iроко, а мою матiр це так схвилювало, що вона вирiшила: час розповiсти менi огидну правду про мое походження. Тиждень по тому настав час мого Одинадцятого ритуалу. Життя заледве давало менi спокiй.

Одинадцятий ритуал – це двохтисячолiтня традицiя, яку вшановують у перший день сезону дощiв. У ньому беруть участь дiвчатка, яким цього року виповнюеться одинадцять. Моiй матерi здавалося, що ця практика примiтивна та безглузда. Вона взагалi не хотiла, щоб я була якось iз цим пов’язана. У ii селi практикувати Одинадцятий ритуал було заборонено за багато рокiв до ii народження. Тож я виросла з упевненiстю в тому, що обрiзатимуть лише iнших дiвчаток, дiвчаток, якi народились у Джвагiрi.

З дiвчинкою, що пройшла Одинадцятий ритуал, можна розмовляти як iз дорослою. Хлопчикам така честь дiстаеться аж у тринадцять рокiв. Тож вiк вiд одинадцяти до шiстнадцяти для дiвчинки найщасливiший, оскiльки тодi вона i дитина, i доросла. Вiдомостей про ритуал не приховували. У шкiльному книжковому домi було вдосталь книжок про цей процес. Однак нiкого не змушували й не заохочували iх читати.

Тож ми, дiвчатка, знали, що пiд час ритуалу мiж ногами вирiзають шматочок плотi i що обрiзання не змiнюе нашого «я» i не робить нас кращими в буквальному розумiннi. Але ми не знали, що дае цей шматочок плотi. А оскiльки ця практика була стара, нiхто достеменно не пам’ятав, чому ii дотримуються. Тож цей традицiйний ритуал приймали, на нього чекали i його проводили.

Я цього не хотiла. Там не давали знеболювального. Це було умовою ритуалу. Минулого року я бачила двох нещодавно обрiзаних дiвчаток i запам’ятала, як вони ходили. А ще менi неприемно було думати про те, щоб менi вiдрiзали якусь частину тiла. Я навiть стригтися не любила – звiдси в мене й довгi коси. І, звiсно, я була не такою людиною, щоб робити щось заради традицiй. Не так мене виховували.

Але, сидячи на пiдлозi та вдивляючись у порожнечу, я зрозумiла, що минулого тижня, коли я опинилася на тому деревi, у менi щось змiнилося. Невiдомо, що це було, але через це моя хода стала трохи хиткою – такою, що помiтила тiльки я. Я почула вiд матерi не лише iсторiю свого зачаття. Вона жодним словом не прохопилася про те, що сподiваеться на мене. Сподiваеться на те, що я помщуся за ii страждання. Про згвалтування вона теж розповiдала без подробиць. Усе це читалося мiж ii словами.

У мене було багато запитань, на якi неможливо було вiдповiсти. Але я знала, що робити з моiм Ритуалом одинадцятого року. Того року одинадцятирiчних дiвчаток було всього четверо. Хлопчикiв – п’ятнадцятеро. Трое дiвчаток iз мого гурту, без сумнiву, розкажуть усiм, що мене не було на ритуалi. У Джвагiрi ходити необрiзаною пiсля одинадцяти рокiв означало накликати на свою родину нещастя й ганьбу. Якщо дiвчинка не народилась у Джвагiрi, всiм було байдуже. Вiд дiвчинки, що зростала у Джвагiрi, очiкували, що вона через це пройде.

Я принесла своiй матерi безчестя власним iснуванням. Я зганьбила тата, ввiйшовши в його життя. Якщо ранiше вiн був шанованим удiвцем i потенцiйним нареченим, то тепер люди зi смiхом казали, що його зачарувала океке з кривавого Заходу, жiнка, якою скористався чоловiк нуру. Моiм батькам вистачало сорому.

На додачу до всього цього я у своi одинадцять iще плекала надii. Я вiрила, що можу бути нормальною. Що мене можна зробити нормальною. Одинадцятий ритуал був давнiй i шанований. Потужний. Цей ритуал зупинить дива, що вiдбуваються зi мною. Наступного дня перед школою я пiшла додому до Ади, жрицi, що мала виконати Одинадцятий ритуал.

– Доброго ранку, ада-м, – шанобливо привiталася я, коли вона вiдчинила дверi.

Вона насуплено глянула менi у вiчi. Вона, ймовiрно, була старша за мою матiр на десятилiття чи два й майже однакового зi мною зросту. Їi довга зелена сукня була елегантна, а коротке афро[6 - Афро – пишна, схожа на хмаринку або кульку зачiска, для якоi волосся зачiсують угору.] мало бездоганну форму. Вiд неi пахло ладаном.

– Що таке, еву?

Почувши це слово, я скривилася.

– Вибачте, – сказала я й позадкувала. – Я вас потурбувала?

– Я ще подумаю, – вiдповiла вона i схрестила руки на маленьких грудях. – Заходь.

Я ввiйшла й мимохiдь зауважила, що спiзнюся до школи. «Я справдi це зроблю», – подумала я.

Зовнi ii будинок був невеличкою оселею з пiщаноi цегли i всерединi теж виявився невеличким. Однак йому якось удавалося вмiщувати в собi твiр мистецтва колосальноi вiзуальноi сили. Розпис, що розливався на стiнах, був незавершеним, але кiмната вже здавалася зануреною в одну iз Семи рiк. Бiля дверей був намальований рибочоловiк завбiльшки з людину, що мав напрочуд живе обличчя, старезнi очi, сповненi предвiчноi мудростi.

У книжках розповiдалося про величезнi водойми. Але я нiколи не бачила таких навiть на малюнках, а тим паче – на велетенських барвистих картинах. «Такого не може бути насправдi», – подумала я. Стiльки води. А в нiй – срiблястi комахи, черепахи з пласкими зеленими ногами та панцирами, воднi рослини, золотавi, чорнi та червонi… риби. Я роззиралася на всi боки. У кiмнатi пахло мокрою фарбою. Адинi руки теж були в плямах вiд неi. Я вiдiрвала ii вiд роботи.

– Подобаеться? – спитала вона.

– Нiколи нiчого подiбного не бачила, – тихо промовила я, пильно дивлячись.

– Моя улюблена реакцiя, – сказала вона з явним i щирим задоволенням.

Я сiла, а вона вмостилася навпроти мене i стала чекати.

– Я… Менi б хотiлося внести свое iм’я до списку, ада-м, – сказала я й закусила губу. Вимовити це прохання, тим паче в розмовi з цiею жiнкою, означало дати йому життя.

Вона кивнула.

– Я все думала, коли ти прийдеш.

Ада знала, що вiдбуваеться з усiма мешканцями Джвагiра. Саме вона пильнувала за дотриманням належних традицiй, пов’язаних зi смертю, народженням, святкуванням на честь менструацii, вечiркою на честь ламання голосу в хлопця, Ритуалом одинадцятого року, Ритуалом тринадцятого року – всiма вiхами життя. Вона спланувала весiлля моiх батькiв, i я ховалася вiд неi щоразу, коли вона опинялася поруч. Я сподiвалася, що вона мене не пам’ятае.

– Я додам твое iм’я. Список буде подано Осугбо, – сказала вона.

– Дякую, – вiдповiла я.

– Прийди сюди на другу ночi рiвно за тиждень. Прийди у старому одязi. Сама. – Вона оглянула мене. – Волосся – розплети його, розчеши й заплети наново у слабкi коси.



Тиждень по тому я потай вилiзла з вiкна своеi спальнi за двадцять хвилин до другоi ночi.

Коли я прийшла, дверi Адиного будинку лишалися вiдчиненi. Я поволi зайшла всередину. Вiтальня, з якоi прибрали всi меблi, була прикрашена свiчками. У свiтлi свiчок Адин розпис, майже закiнчений, видавався як нiколи живим.

Іншi трое дiвчаток уже були на мiсцi. Я швидко долучилася до них. Вони з подивом i не без полегшення поглянули на мене. Ще одна людина, яка роздiлить з ними страх. Ми не розмовляли, навiть вiтатися не стали, але стояли близько одна до одноi.

Крiм Ади було ще п’ятеро жiнок. Серед них – моя двоюрiдна бабуся, Абео Огундiму. Я iй нiколи не подобалася. Якби вона збагнула, що я прийшла сюди без згоди тата, ii небожа, менi було б непереливки. Інших чотирьох жiнок я не знала, але одна з них була дуже стара i ii присутнiсть вимагала поваги. Я здригнулася вiд почуття провини, раптом засумнiвавшись, що менi там мiсце.

Я позирнула на невеличкий столик у центрi кiмнати. На ньому були розкладенi марля, пляшечки зi спиртом, йодом, чотири скальпелi та iншi предмети, яких я не впiзнала. Менi закрутило в животi вiд нудоти. За хвилину Ада розпочала. Вони, певно, чекали на мене.

– Ми – жiнки Одинадцятого ритуалу, – промовила Ада. – Ми вшiстьох стережемо перехрестя мiж жiноцтвом i дiвоцтвом. Лише з нами можна вiльно переходити вiд одного до iншого. Я – Ада.

– Я – Ледi Абадi, мiська цiлителька, – сказала низенька жiночка поруч iз нею, що мiцно притиснула руки до своеi вiльноi жовтоi сукнi.

– Я – Очi Нака, – промовила iнша. Вона мала дуже темну шкiру та пишну фiгуру, яку пiдкреслила стильною пурпуровою сукнею. – Швачка з ринку.

– Я – Зунi Ван, – сказала ще одна. Пiд вiльною синьою сукнею середньоi довжини на нiй були штани, якi жiнки у Джвагiрi носили рiдко. – Архiтекторка.

– Я – Абео Огундiму, – з усмiхом вимовила моя двоюрiдна бабуся. – Мати п’ятнадцятьох дiтей.

Жiнки розсмiялися. Ми всi розсмiялися. Справдi, мати п’ятнадцятьох дiтей – робота клопiтка.

– А я – Нана Мудра, – проказала солiдна старезна жiнка, яку невпинно пiдштовхувала вперед згорблена спина, i поглянула на кожну з нас единим здоровим оком. Моя двоюрiдна бабуся була стара, але молода – порiвняно до цiеi жiнки. Голос у Нани Мудроi був чистий i сухий. Менi вона дивилася у вiчi довше, нiж iншим дiвчаткам. – А тепер познайоммося. Як звати вас? – спитала вона.

– Лую Чiкi, – сказала дiвчинка поруч зi мною.

– Дiтi Хотсемодiме.

– Бiнта Кейта.

– Оньесонву Убайд-Огундiму.

– Ти, – сказала Нана Мудра, показавши на мене. Я затамувала подих.

– Вийди вперед, – промовила Ада.

Я надто довго морально готувалася до цього дня. Весь тиждень iла та спала через силу, боялася болю та кровi. Нарештi я змирилася з усiм цим. А зараз стара заступить менi дорогу.

Нана Мудра оглянула мене з нiг до голови. Неквапом обiйшла мене, дивлячись одним оком, наче черепаха з панцира. Вона гмикнула.

– Розплети волосся, – наказала вона. Достатньо довге для кiс волосся було тiльки в мене. Джвагiр вiдрiзнявся вiд рiдного села моеi матерi ще й тим, що тутешнi жiнки ходили зi стильним коротким волоссям.

– Це ii день. Їi нiщо не мае стримувати.

Я вiдчула дивовижне полегшення. Коли я розплела слабку косу, заговорила Ада.

– Хто прийшла сюди неторкана?

Руку пiдняла тiльки я. Почула, як дiвчинка на iм’я Лую зареготала. Коли Ада заговорила знову, вона хутко замовкнула.

– Хто, Дiтi?

У Дiтi вирвався тоненький знiчений смiшок.

– Шкiльний… товариш, – тихо промовила вона.

– Його iм’я?

– Фанасi.

– Чи були ви близькi?

Я тихо охнула. У мене це не вкладалося в головi. Ми ж були дуже юнi.

Дiтi хитнула головою i сказала:

– Нi.

Ада пiшла далi.

– Хто, Лую? – запитала вона.

Лую тiльки зухвало подивилась у вiдповiдь, i Ада вийшла уперед так швидко, що я була впевнена: зараз вона дасть Лую ляпаса. Лую не пiддалася. Вона пiдняла пiдборiддя, кидаючи виклик Адi. Це мене вразило. Я помiтила, який у Лую одяг. Із найвишуканiших тканин. Яскравий, жодного разу не випраний. Лую була з грошовитоi родини i явно не вважала, що мае пiдкорятися комусь – навiть Адi.

– Я не знаю його iменi, – нарештi сказала Лую.

– Звiдси не вийде нi слова, – вiдповiла Ада. Але я вiдчула в ii голосi погрозу. Лую, напевно, теж.

– Вокiке.

– Чи були ви близькi?

Лую не сказала нiчого. Тодi поглянула на рибочоловiка на стiнi й промовила:

– Так.

У мене вiдвисла щелепа.

– Як часто?

– Багато разiв.

– Чому?

Лую гнiвно зиркнула.

– Не знаю.

Ада кинула на неi строгий погляд.

– Вiдсьогоднi ти утримуватимешся до одруження. Вiдсьогоднi ти маеш бути обачною.

Вона перейшла до Бiнти, яка весь цей час плакала.

– Хто?

Бiнта зiгнула плечi ще сильнiше. І заплакала ще гiркiше.

– Хто, Бiнто? – спитала Ада знову. Тодi глянула на п’ятьох жiнок, i вони пiдiйшли до Бiнти – так близько, що ми з Лую та Дiтi могли ii побачити, лише схиливши голови набiк. Вона була найменша з нас. – Тут ти у безпецi, – сказала Ада.

Іншi жiнки торкнулися Бiнтиних плечей, щiк, шиi i тихенько проспiвали:

– Тут ти у безпецi, у безпецi, у безпецi.

Нана Мудра поклала руку Бiнтi на щоку.

– Вiдсьогоднi всi присутнi в цiй кiмнатi будуть пов’язанi, – проказала вона своiм сухим голосом. – Ви з Дiтi, Оньесонву та Лую захищатимете одна одну, навiть пiсля одруження. А ми, Старi, будемо захищати вас усiх. Але цей зв’язок сьогоднi забезпечить лише правда.

– Хто? – втрете запитала Ада.

Бiнта опустилася на пiдлогу i схилила голову до стегон однiеi з жiнок:

– Мiй батько.

Ми з Лую та Дiтi охнули. Іншi жiнки нiби не здивувалися зовсiм.

– Близькiсть була? – запитала Нана Мудра; ii лице посуворiшало.

– Так, – прошепотiла Бiнта.

Дехто з жiнок вилаявся, зацокав язиком i сердито забурчав. Я заплющила очi й потерла скронi. Бiнтин бiль був подiбний до болю моеi матерi.

– Як часто? – запитала Нана Мудра.

– Багато разiв, – сказала Бiнта вже сильнiшим голосом. А тодi бовкнула: – Я… я… я… хочу його вбити.

І рiзко накрила рота руками.

– Вибачте! – сказала вона; ii реплiку заглушили руки.

Нана Мудра прибрала Бiнтинi руки.

– Тут ти у безпецi, – сказала вона. Явно вiдчуваючи огиду, стара хитнула головою. – Тепер ми нарештi зможемо щось iз цим вдiяти.

Насправдi цей гурт жiнок уже досить давно знав про поведiнку Бiнтиного батька. Поки Бiнта не пройшла Одинадцятий ритуал, вони не мали можливостi втрутитися.

Бiнта енергiйно захитала головою.

– Нi. Його заберуть i…

Жiнки засичали й зацокали язиками.

– Не турбуйся, – промовила Нана Мудра. – Ми захистимо тебе i твое щастя.

– Моя мати не…

– Тс-с-с, – урвала ii Нана Мудра. – Може, ти ще й дитина, але сьогоднi ти також станеш дорослою. Твоi слова нарештi матимуть значення.

На мене Ада й Нана Мудра ледве глянули. Мене нi про що не питали.

– Сьогоднi, – звернулася Ада до нас усiх, – ви станете дiтьми та дорослими. Ви будете безсилими й сильними. На вас не зважатимуть, i вас чутимуть. Ви пристаете на це?

– Так, – промовили ми всi.

– Не кричiть, – сказала цiлителька.

– Не хвицайтеся, – сказала швачка.

– Пролийте свою кров, – сказала архiтекторка.

– Анi велика, – сказала моя двоюрiдна бабуся.

– Ви вже зробили перший крок до зрiлостi, пiшовши з дому в небезпечну нiч самi, – вимовила Ада. – Кожна з вас одержить невелику торбинку з травами, марлю, йод i солi для тiла. Додому ви повернетеся самi. За три ночi вам слiд прийняти тривалу ванну.

Нам наказали роздягнутись i дали по шматку червоноi тканини, щоб загорнутися. Нашi кофтини мали прибрати в дальнiй кiнець хати та спалити. Кожнiй iз нас мали дати нову бiлу сорочку та покривало, символи щойно досягнутоi зрiлостi. У рапах[7 - Рапа – популярний у Захiднiй Африцi предмет одягу; великий широкий шматок тканини, що зазвичай пов’язуеться на талii на кшталт максi-спiдницi.] ми мали пiти додому: вони символiзували наше дитинство.

Бiнта була перша: ii ритуал був найнагальнiший. Далi Лую, Дiтi, а потiм я. На пiдлозi розстелили червону тканину. Лiгши на неi та поклавши голову на червону подушку, Бiнта знову заплакала. Ввiмкнули свiтло, у якому те, що мало невдовзi статися, здавалося ще страшнiшим. «Що я роблю? – подумала я, дивлячись на Бiнту. – Це божевiлля! Менi не треба цього робити! Менi слiд просто вибiгти з дверей, побiгти додому, прослизнути в лiжко й удати, нiби цього нiколи не було». Я зробила один крок до дверей, знаючи, що вони точно не замкненi. Дiвчата самi вирiшували, чи брати участь у ритуалi. Примушували до нього лише в минулому. Я зробила ще крок. На мене нiхто не дивився. Всi погляди були спрямованi на Бiнту.

У кiмнатi було тепло, а надворi – як завжди бувае вночi. Моi батьки спали так, нiби ця нiч була абсолютно звичайна. Але Бiнта лежала на червонiй тканинi, ii тримали за розсунутi ноги цiлителька та архiтекторка. Ада дезiнфiкувала скальпель, а тодi погрiла його над полум’ям. Дала йому остигнути. Зазвичай цiлителi оперують за допомогою лазерних ножiв. Вони рiжуть найчистiше, а за потреби можуть миттево припекти розрiз. Я ненадовго замислилася, чому замiсть цього Ада користуеться примiтивним скальпелем.

– Затамуй подих, – сказала Ада. – Не кричи.

Не встигла Бiнта закiнчити вдих, як Ада торкнулася ii скальпелем. Вона потягнулася до невеличкого пiдозрiлого шматочка темно-рожевоi плотi майже на вершечку Бiнтиноi йейе. Коли скальпель його розрiзав, бризнула кров. Менi закрутило в животi. Бiнта не закричала, але так сильно закусила губу, що з ii рота збоку потекла цiвочка кровi. Їi тiло смикнулося, та жiнки ii втримали.

Цiлителька зупинила кровотечу загорнутим у марлю льодом. На кiлька секунд усi завмерли – крiм Бiнти, яка важко дихала. Тодi одна з iнших жiнок допомогла iй пiдвестись i провела на iнший бiк кiмнати. Бiнта сiла з ошелешеним виразом обличчя, розсунувши ноги й утримуючи марлю. Настала черга Лую.

– Я не можу, – забелькотiла Лую. – Я не можу!

Та все ж вона дозволила цiлительцi та архiтекторцi себе втримати. Швачка та моя двоюрiдна бабуся про всякий випадок притримали iй руки, тодi як Ада взяла ще один скальпель i дезiнфiкувала його. Лую не закричала, але рiзко писнула. Поки вона боролася з болем, iз ii очей крапали сльози. Настала черга Дiтi.

Дiтi повiльно лягла i глибоко вдихнула. Тодi сказала щось так тихо, що я не почула. Щойно Ада торкнулася ii плотi скальпелем, Дiтi пiдскочила, i ii стегнами потекла кров. Вона спробувала мовчки вiдповзти з гримасою болю на обличчi. Жiнки, напевно, бачили таке часто, бо без жодного слова схопили ii та швидко знерухомили. Ада закiнчила рiзати, швидко й чисто.

Настала моя черга. Я ледве тримала очi розплющеними. Бiль iнших дiвчаток оточив мене роем ос i кусючих мух. Дер мене кактусовими колючками.

– Пiдходь, Оньесонву, – сказала Ада.

Я стала твариною в пастцi. Не в пастцi жiнок, будинку чи традицiй. Я опинилася в пастцi життя. Нiби тисячолiттями була вiльним духом, а потiм мене раптом щось пiдхопило, щось жорстоке, гнiвне та мстиве, i мене затягнуло до тiла, в якому я жила тепер. Перебувала пiд його владою, стримувана його правилами. Тодi я згадала про матiр. Заради мене вона вбереглася вiд божевiлля. Вона жила для мене. Я могла зробити це для неi.

Я лягла на тканину, стараючись не зважати на очi iнших трьох дiвчаток, якi витрiщалися на тiло еву. Я була готова дати ляпаса кожнiй iз них. Я не заслужила на те, щоб терпiти цi допитливi погляди в таку приголомшливу мить. Цiлителька та архiтекторка взяли мене за ноги. Швачка та моя двоюрiдна бабуся схопили мене за руки. Ада взяла скальпель.

– Спокiйно, – промовила менi на вухо Нана Мудра.

Я вiдчула, як Ада розсувае губи моеi йейе.

– Затамуй подих, – сказала вона. – Не кричи.

Вона рiзонула помежи мого вдиху. Бiль вибухнув. Я вiдчула його в кожнiй частинi тiла й мало не знепритомнiла. А тодi закричала. Я не знала, що здатна видавати такi звуки. Я ледь розумiла, що мене втримують iншi жiнки. Мене приголомшило, що вони не кинули мене й не втекли. Не припиняючи крику, я усвiдомила, що все зникло. Що я перебуваю в якомусь мiсцi, забарвленому в барвiнковий, жовтий, а найбiльше – зелений колiр.

Якби в мене був рот, здатний охнути, я б охнула вiд жаху. Я б iще покричала, заборсалася, задряпалася, поплювалася. Думалося лише про одне: я померла… вже вкотре.

Та якийсь час усе лишалося як е; я заспокоiлася. Поглянула на саму себе. Я була лише блакитною iмлою, схожою на туман, який лишаеться пiсля швидкоi сильноi зливи. Тепер я побачила довкола себе iнших. Однi були червонi, другi – зеленi, третi – золотi. Все стало чiткiшим, i я також побачила кiмнату. Дiвчаток i жiнок. У кожноi була своя кольорова iмла. Дивитися на власне тiло, що лежало там, менi не хотiлося.

Тодi я помiтила його. Червоне, овальне, з бiлим овалом посерединi, схоже на велетенське око джина. Воно шкварчало й шипiло, наближаючись, його бiла частина розросталася. Воно перелякало мене до глибини душi. «Треба вибиратися звiдси! – подумала я. – Негайно! Воно мене бачить!» Але я не знала, як ворухнутися. Чим ворушитися? Тiла в мене нема. Червоний колiр був гiркою отрутою. Бiлий нагадував розпечене до краю сонце. Я знову почала кричати i плакати. А тодi поступово розплющила очi й побачила чашку з водою. Всi всмiхнулися.

– Ох, хвала Анi, – промовила Ада.

Я вiдчула бiль i пiдскочила, готова встати й побiгти. Я мусила бiгти. Вiд того ока. Я так заплуталася, що якусь мить не сумнiвалася в тому, що болить менi саме через те, що я щойно побачила.

– Не ворушися, – сказала цiлителька. Вона саме притискала менi мiж ногами шмат загорнутого в марлю льоду, i я не могла зрозумiти, вiд чого болiло сильнiше – вiд порiзу чи вiд холоду. Я швидко оглянула кiмнату. Щоразу, коли мiй погляд падав на щось бiле чи червоне, мое серце на мить зупинялося, а долонi сiпалися.

За кiлька хвилин я почала розслаблятися. Сказала собi, що все це – просто кошмар вiд болю. Розслабила щелепу. Повiтря висушило менi нижню губу. Тепер я була ана м-бобi. Моi батьки бiльше не знатимуть ганьби. Принаймнi через те, що я ходжу необрiзаною в одинадцять рокiв. Мого полегшення вистачило десь на хвилину. Це був аж нiяк не кошмар. Я це знала. А ще знала, що тiльки-но сталося щось страшенно погане, хоч i не розумiла, що саме.

– Коли вона обрiзала тебе, ти просто заснула, – розповiла Лую, лiгши на спину. Вона дивилася на мене з величезною повагою. Я була збентежена.

– Так, а ще ти стала зовсiм прозорою! – швидко додала Дiтi. Вона, здавалося, вже оклигала вiд шоку.

– Щ-що? – перепитала я.

– Тс-с-с-с! – сердито зашипiла Лую на Дiтi.

– Справдi! – прошепотiла Дiтi.

Менi захотiлося дряпнути нiгтями пiдлогу. «Що це взагалi було?» – замислилася я. Менi аж чувся запах напруження на власнiй шкiрi. А ще, зрозумiла я, чувся той, iнший запах. Той, який уперше вiдчула пiд час пригоди з деревом.

– Їй слiд поговорити з Аро, – сказала Ада Нанi Мудрiй.

Нана Мудра тiльки буркнула, суплячись на неi. Ада з острахом вiдвела очi.

– А хто це? – запитала я.

Нiхто не вiдповiв. Жодна з iнших жiнок не наважувалася на мене глянути.

– Хто такий Ар-О? – запитала я й повернулася до Дiтi, Лую та Бiнти.

Всi вони знизали плечима.

– Без поняття, – вiдповiла Лую.

Жодна з жiнок не стала розповiдати про цього Ар-О далi, i я забула iхнi слова. Менi й без цього було через що тривожитися. Наприклад, через оте свiтле барвисте мiсце. Наприклад, через овальне око. Наприклад, через кровотечу та печiння в себе мiж ногами. Наприклад, через необхiднiсть розповiсти батькам, що я зробила.

Ми пiвгодини пролежали там поруч учотирьох, вiдчуваючи бiль. Кожнiй з нас дали по ланцюжку з тонкого нiжного золота, який слiд було носити на животi вiчно. Старiйшини задерли своi сорочки вище живота, щоб показати нам своi ланцюжки.

– Вони одержали благословення в сьомiй iз Семи рiк, – сказала Ада. – Вони житимуть iще довго пiсля нашоi смертi.

Ще кожнiй з нас дали по камiнчику пiд язик. Це називалося «талембе етану». Цю традицiю моя мати схвалювала, хоча ii призначення також давно було забуто. У неi був малесенький гладенький помаранчевий камiнчик. У всiх груп океке камiнчики рiзнi. Нашi камiнчики були дiамантами – я про такi каменi ще й не чула. Вони скидалися на гладенькi овальнi крижинки. Я з легкiстю втримувала свiй пiд язиком. Виймати його можна було лише на час прийому iжi або сну. І попервах треба було поводитись обережно, щоб його не проковтнути: це вiщувало нещастя. Я ненадовго замислилася, як моя мати не проковтнула свiй камiнчик пiд час мого зачаття.

– Врештi-решт ваш рот iз ним потоваришуе, – сказала Нана Мудра.

Ми вдягнулися, натягнувши спiдню бiлизну на притиснуту до плотi марлю та обгорнувши голови покривалами. Пiшли разом.

– Ми добре впоралися, – сказала Бiнта, поки ми йшли. Говорила вона не зовсiм розбiрливо через розгризену та розпухлу нижню губу. Ми рухалися повiльно, з болем на кожному кроцi.

– Так. Жодна з нас не закричала, – докинула Лую. Я насупилася. Я ж точно закричала. – Моя мати казала, що в ii гуртi закричало п’ятеро дiвчаток з вiсьмох.

– Оньесонву це було так приемно, що вона заснула, – всмiхнулася Дiтi.

– Я… я думала, що закричала, – сказала я i потерла собi лоба.

– Нi, ти одразу знепритомнiла, – заперечила Дiтi. – А тодi…

– Дiтi, стули пельку. Ми про таке не говоримо! – прошипiла Лую.

Ми на мить затихли, а наша хода до дороги сповiльнилася ще бiльше. Неподалiк гукнула сова, i повз нас протрюхикав якийсь чоловiк на верблюдi.

– Ми нiзащо не скажемо, так? – запитала Лую, дивлячись на Бiнту та Дiтi. Вони кивнули. Вона повернулася до мене iз зацiкавленням в очах. – То… що сталося?

Я насправдi не знала жодноi з них. Але здогадувалася, що Дiтi любить плiткувати. Лую теж, хоча вона старалася поводитися так, нiби не любить. Бiнта мовчала, але я задумалася про неi. Я iм не довiряла.

– Я наче заснула, – збрехала я. – Що… що ви побачили?

– Ти дiйсно заснула, – сказала Лую.

– Ти була наче скляна, – промовила Дiтi, округливши очi. – Я бачила крiзь тебе.

– Так тривало всього кiлька секунд. Усi були ошелешенi, але тебе не вiдпустили, – додала Бiнта. Вона торкнулася губи й скривилася.

Я притягнула покривало до обличчя.

– Тебе хтось прокляв? – запитала Лую. – Може, через те, що ти…

– Не знаю, – швидко вiдказала я.

Дiставшись дороги, ми розiйшлися. Повернутися до своеi кiмнати потай виявилося досить легко. Влягаючись у лiжку, я не могла позбутися вiдчуття, нiби за мною досi щось стежить.



Наступного ранку я скинула з нiг ковдри та побачила, що моя кров протекла крiзь марлю на лiжко. Менструальний цикл у мене почався за рiк до цього, тож побачене мене не надто збентежило. Але вiд крововтрати менi замакiтрилось у головi. Я загорнулася в рапу й повiльно пройшла на кухню. Там моi батьки смiялися з якоiсь татовоi реплiки.

– Доброго ранку, Оньесонву, – сказав тато, досi хихочучи.

Коли мати побачила мое обличчя, ii усмiшка розтанула.

– Що таке? – прошепотiла вона.

– У… у мене все гаразд, – вiдповiла я, не бажаючи йти звiдти, де стояла. – Я просто…

Я вiдчувала, як по моiй нозi бiжить кров. Менi була потрiбна свiжа марля. І трохи чаю з вербового листя вiд болю. «І щось вiд нудоти», – подумала я й за мить обблювала всю пiдлогу. Батьки кинулися до мене й посадовили на стiлець. Коли я сiла, вони побачили кров. Мати тихо пiшла з кiмнати. Тато витер рукою блювотиння в мене на губах. Мати повернулася з рушником.

– Оньесонву, в тебе мiсячнi? – запитала вона, витираючи менi ногу. Коли вона перейшла до верхньоi частини стегна, я зупинила ii руку.

– Нi, мамо, – сказала я, дивлячись iй у вiчi. – Це не вони.

Тато насупився. Мати напружено на мене дивилася. Я затамувала подих. Вона повiльно встала. Я не насмiлилася ворухнутись, а вона сильно вдарила мене по обличчю, так, що в мене з рота мало не вилетiв дiамант.

– Ой-йой, жiнко! – вигукнув тато i схопив ii за руку. – Годi! Дитинi болить.

– Чому? – запитала вона мене. Тодi глянула на тата, який досi тримав ii за руки, щоб не вдарила мене знову. – Вона зробила це цiеi ночi. Пiшла на обрiзання, – сказала вона.

Тато поглянув на мене вражено, але й, як я помiтила, не без захвату. Саме так вiн дивився, побачивши мене на тому деревi.

– Я зробила це заради тебе, мамо! – крикнула я.

Вона спробувала вирвати руки з татовоi хватки, щоб дати менi ще одного ляпаса.

– Не смiй мене винуватити! Ідiотко дурна! – заволала вона, не зумiвши визволити руки з його хватки.

– Я не винувачу… – Я вiдчувала, як iз мене, тепер уже швидше, точиться кров. – Мамо, тату, я ганьблю вас, – сказала я й заплакала. – Мое iснування – це ганьба! Мамо, я – твiй бiль… вiд дня мого зачаття.

– Нi, нi, – заперечила мати, завзято хитаючи головою. – Я не тому тобi розповiла. – Вона поглянула на тата. – От бачиш, Фадiлю! Бачиш, чому я так довго iй не казала?

Тато ще тримав ii за руки, але тепер мав такий вигляд, нiби в цей спосiб стримувався сам.

– Таке тут роблять кожнiй дiвчинцi, – сказала я. – Тату, ти – популярний коваль. Мамо, ти – його дружина. Вас обох поважають. Я – еву. – Я ненадовго замовкла. – Не зробити цього означае накликати нову ганьбу.

– Оньесонву! – вигукнув тато. – Менi байдуже, що думають люди! Хiба ти досi цього не знаеш? Га? Ти мала пiдiйти до нас. Невпевненiсть – не причина це робити!

У мене заболiло серце, та я все одно вiрила, що зробила правильний вибiр. Може, вiн i прийняв мою матiр i мене такими, якими ми е, але ми жили не у вакуумi.

– У моему селi такого обрiзання не вимагали вiд жодноi жiнки, – просичала мати. – Що за варварська… – Вiдвернулася вiд мене. Справу вже було зроблено. Вона плеснула в долонi та сказала: – Моя рiдна донька!

Вона потерла лоба, нiби розгладжуючи сердитi зморшки. Взяла мене за руку.

– Вставай.

Того дня я не пiшла до школи. Натомiсть мати допомогла менi очистити рану та накрити ii чистою марлею. Заварила менi знеболювального чаю з вербовим листям i солодкою кактусовою м’якоттю. Я весь день пролежала в лiжку, читаючи. Мати взяла вихiдний, щоб посидiти бiля мого лiжка, i через це менi було трохи незатишно. Я не хотiла, щоб вона побачила, що я читаю. Наступного дня пiсля того, як мати розповiла менi iсторiю мого зачаття, я пiшла до книжкового дому. Як не дивно, я знайшла те, що шукала, – книжку про мову нуру, мову мого бiологiчного батька. Я самостiйно навчалася ii основ. Це б неабияк розлютило мою матiр. Тож поки вона сидiла бiля мого лiжка, я читала цю книжку, сховавши ii за iншою.

Вона весь день просидiла на тому стiльцi нерухомо, встаючи лише щоб швиденько поiсти чи справити природнi потреби. Одного разу вона пiшла до свого садка на Розмову з Анi. Менi стало цiкаво, що вона каже Всемогутнiй Богинi-Всезнавицi. Я не могла зрозумiти, якi стосунки взагалi можуть бути в моеi матерi з Анi пiсля всього того, що з нею сталося.

Коли моя мати повернулася, я, читаючи свою книжку про мову нуру й перекочуючи в ротi камiнець, замислилася, про що вона думае, сидячи поруч i вдивляючись у стiну.




Роздiл 5

Той, хто кличе


Нiхто з них нiкому нiчого не розповiв. Це було першою ознакою iстинностi зв’язку, який мiж нами встановив Одинадцятий ритуал. А тому, коли я тиждень по тому повернулася до школи, менi нiхто не дошкуляв. Усi знали, що тепер я – i доросла, i дитина. Я – ана м-бобi. Мене мусили шанувати принаймнi за це. Звiсно, ми також жодним словом не прохопилися про сексуальне насильство над Бiнтою. Згодом вона сказала нам, що наступного дня пiсля ритуалу ii батьковi довелося зустрiтися зi старiйшинами Осугбо.

– Коли вiн пiсля цього прийшов додому, вiн здавався… зламаним, – сказала Бiнта. – Гадаю, його вiдшмагали.

Треба було зробити ще бiльше. Я вже тодi так вважала. До старiйшин викликали й Бiнтину матiр. Обом ii батькам, а також самiй Бiнтi, ii братам i сестрам, наказали три роки вiдвiдувати консультацii Ади.

Моя дружба з Бiнтою, Лую та Дiтi розквiтала, i почалося дещо iнше. Опосередковано це почалося наступного дня пiсля мого повернення до школи. Я притулилася до будiвлi школи, тим часом як учнi довкола мене грали у футбол i спiлкувалися. Менi досi болiло, але рана швидко гоiлася.

– Оньесонву! – гукнув хтось. Я пiдскочила й нервово роззирнулася довкола, негайно уявивши собi те червоне око. Лую розсмiялася, повiльно наближаючись до мене разом iз Бiнтою. На одну коротку мить ми витрiщились одна на одну. У цiй митi було дуже багато: оцiнка, страх, невпевненiсть.

– Доброго ранку, – нарештi сказала я.

– Доброго ранку, – вiдповiла Бiнта i, вийшовши вперед, потиснула менi руку й вiдпустила ii, клацнувши нашими пальцями.

– Ти сьогоднi тiльки повернулася? Ми – так.

– Нi, – сказала я. – Я повернулася вчора.

– Маеш гарний вигляд, – промовила Лую i теж по-дружньому потиснула менi руку.

– Ти теж, – вiдповiла я.

Запала нiякова тиша. Потiм Бiнта сказала:

– Всi знають.

– Що? – надмiру гучно перепитала я. – Знають? Що знають?

– Що ми – ана м-бобi, – з гордiстю пояснила Лую. – А ще – що жодна з нас не закричала.

– А, – розслабилася я. – Де Дiтi?

– Не встае з лiжка вiд тiеi ночi, – засмiялася Лую. – Така слабачка.

– Нi, вона просто користуеться можливiстю пропускати школу, – сказала Бiнта. – Дiтi знае: вона все одно така гарненька, що школа iй нi до чого.

– Їй, певно, добре, – буркнула я, хоч i не любила пропускати школу.

– Ой! – вигукнула Лую, витрiщивши очi. – Ти чула про нового хлопчика?

Я хитнула головою. Лую з Бiнтою перезирнулись i засмiялися.

– Що таке? – спитала я. – Хiба ви не повернулися тiльки сьогоднi?

– Новини ширяться швидко, – сказала Бiнта.

– Принаймнi серед деяких з нас, – самовдоволено докинула Лую.

– Просто скажiть, що зiбралися сказати, – роздратувалась я.

– Його звати Мвiта, – iз захватом почала Лую. – Вiн прийшов сюди, поки нас не було. Нiхто не знае, де вiн живе та чи е у нього взагалi батьки. Вiн, схоже, дуже розумний, але до школи йти вiдмовляеться. Чотири днi тому вiн прийшов сюди на один день i посмiявся з учителiв – сказав, що сам може iх навчати! Не найкращий спосiб справити добре перше враження.

Я знизала плечима.

– Чому це мае мене обходити?

Лую всмiхнулася, схилила голову набiк i сказала:

– Тому що я чула, що вiн – еву!

Решта того дня минула наче в туманi. На уроках я шукала обличчя кольору верблюжоi шкури з ластовинням, схожим на брунатний перець, i з очима, не властивими ноа. Пiд час денноi перерви я шукала його на шкiльному подвiр’i. Пiсля школи, йдучи додому з Бiнтою та Лую, я ще роззиралася довкола. Менi хотiлося розповiсти про нього матерi, прийшовши додому, але я вирiшила цього не робити. Чи справдi iй варто було знати про ще одне породження насильства?

Наступний день був таким самим. Я шукала його без упину. Два днi по тому до школи повернулася Дiтi.

– Мати нарештi випхала мене з лiжка, – зiзналася Дiтi. Вона зобразила суворiсть у голосi: – «Ти не перша, хто це проходить!» А ще вона знала, що всi ви повернулися до школи.

Вона позирнула на мене, а тодi вiдвела погляд, i я негайно зрозумiла, що ii батькам не подобаеться те, що я пройшла ритуал в одному гуртi з iхньою донькою. Наче менi не байдуже, що думають ii батьки.

Хай там як, тепер нас однозначно було четверо. Друзi, якi були в Лую, Бiнти та Дiтi ранiше, втратили свое значення. Я ж не мала друзiв, яких могла кинути. Бiльшiсть дiвчаток, якi проходили Одинадцятий ритуал разом, хоч i були «пов’язанi», не зберiгали цього зв’язку опiсля. Але для нас ця змiна була природна. Ми вже мали таемницi. І це був тiльки початок.

«Лiдерки» серед нас не було, але Лую подобалося верховодити. Вона була швидка й нахабна. Як виявилося, вона мала близькiсть iще з двома хлопцями. «Та хто така Ада? – плюнула Лую. – Я не мусила розповiдати iй усього».

Бiнта постiйно ходила, опустивши очi, та мало розмовляла перед iншими людьми. Насильство батька сильно ii вразило. Але коли поруч були тiльки ми, вона чимало говорила та смiялася. Сумнiваюся, що Бiнта б витримала батькове збочення, якби не була зроду так сповнена життя.

Дiтi була принцесою, любителькою весь день валятися в лiжку, поки слуги носили iй iсти. Пухкенька та гарненька дiвчинка, якiй зазвичай усе просто падало з неба. Коли вона була поруч, вiдбувалося щось чудове. Торгiвець хлiбом продавав нам його за пiвцiни, бо поспiшав додому. Або ми йшли, й до нiг Бiнтi з дерева падав кокос. Богиня Анi любила Дiтi. Як воно – користуватися любов’ю Анi? Я цього ще не знаю.

Пiсля школи ми вчили уроки бiля дерева iроко. Попервах це мене бентежило. Було страшно, що червоно-бiле створiння, яке я побачила, якось пов’язане з iсторiею з тим деревом. Здавалося, сидячи пiд ним, я мало не напрошувалася на новий напад ока. Згодом я трохи розслабилася, бо не сталося нiчого. Часом навiть ходила туди сама, просто подумати.

Я трохи забiгаю вперед. Дозволь менi дещо роз’яснити.

Інша подiя сталася через одинадцять днiв пiсля мого Одинадцятого ритуалу, через чотири днi пiсля мого повернення до школи, через три днi пiсля того, як я усвiдомила, що пов’язана з трьома своiми ровесницями, та наступного дня пiсля повернення Дiтi до школи. Я повiльно йшла додому. Моя рана пульсувала болем. Цей глибокий бiль невiдомо вiд чого з’являвся, мабуть, двiчi на день.

– Вони все одно думатимуть, що ти лиха, – сказав хтось за моею спиною.

– Га? Що? – перепитала я, повiльно розвертаючись. І застигла на мiсцi.

Це було все одно що дивитись у дзеркало, ще жодного разу не побачивши свого вiдображення. Я вперше зрозумiла, чому люди, помiтивши мене, зупинялися, впускали свою ношу з рук i витрiщалися. Вiн мав мiй колiр шкiри, моi веснянки, а його жорстке золотаве волосся було пiдстрижено так коротко, що скидалося на шар пiску. Можливо, вiн був трiшки вищий, може, на кiлька рокiв старший за мене. Якщо моi очi були золотаво-карi, як у пустельноi кiшки, то його очi були сiрi, як у шакала.

Я негайно зрозумiла, хто вiн, хоча бачила його лише мить, бувши в нiкчемному станi. Всупереч тому, що сказала менi Лую, вiн прожив у Джвагiрi бiльше, нiж кiлька днiв. Це був той хлопчик, який побачив мене голою на деревi iроко. Вiн сказав менi стрибнути. Тодi йшов сильний дощ i вiн тримав над головою кошика, та я зрозумiла, що це вiн.

– Ти…

– І ти теж, – сказав вiн.

– Так. Я нiколи… Ну, тобто я чула про iнших.

– Я бачив iнших, – байдужо сказав вiн.

– Ти звiдки? – одночасно спитали ми. Одночасно вiдповiли: – Із Заходу.

А тодi кивнули. Всi еву iз Заходу.

– У тебе все гаразд? – запитав вiн.

– Що?

– Ти дивно ходиш, – пояснив вiн. Я вiдчула, як у мене запалало обличчя. Вiн знову всмiхнувся й хитнув головою. – Менi не варто бути таким зухвалим. – Вiн помовчав. – Але повiр менi: вони завжди бачитимуть нас лихими. Навiть якщо ти пройдеш… обрiзання.

Я насупилася.

– Навiщо тобi до нього вдаватися? – спитав вiн. – Ти ж нетутешня.

– Але я тут живу, – оборонилася я.

– І?

– Ти хто такий? – роздратовано спитала я.

– Тебе звати Оньесонву Убайд-Огундiму. Ти – донька коваля.

Я закусила губу, намагаючись лишатися роздратованою. Але вiн назвав мене донькою, а не падчеркою коваля, i тому менi захотiлося всмiхнутися. Вiн усмiхнувся на весь рот.

– А ще ти – та, хто опиняеться на деревах голяка.

– Ти хто такий? – спитала я знову. Ми, певно, мали дуже дивний вигляд, коли стояли там, на узбiччi.

– Мвiта, – сказав вiн.

– А прiзвище?

– У мене немае прiзвища, – сказав вiн iз холодком у голосi.

– О… ясно.

Я поглянула на його одяг. Вiн був у типовому хлопчачому вбраннi – полинялих синiх штанях i зеленiй сорочцi. Сандалi в нього були ношенi, зате шкiрянi. Вiн нiс торбу зi старими пiдручниками.

– Ну… де ти живеш? – запитала я.

Холодок зник iз його голосу.

– Не турбуйся про це.

– Чого це ти не ходиш до школи?

– Я навчаюсь у школi, – сказав вiн. – Вона краща за твою. – Вiн сягнув у кишеню й витягнув конверт. – Це для твого батька. Я йшов до тебе додому, але ти можеш передати це йому.

Це був конверт iз пальмового волокна, позначений символом Осугбо, ящiркою, що йде. Кожна ii нога означала когось зi старiйшин.

– Ти живеш далi по дорозi, за чорним деревом, так? – запитав вiн, дивлячись поза мене.

Я байдужо кивнула, не зводячи погляду з конверта.

– Добре, – сказав вiн. І пiшов. Я ж стояла i проводжала його поглядом, практично не помiчаючи, що бiль у мене мiж ногами запульсував ще сильнiше.




Роздiл 6

Ешу


Пiсля того дня я, здавалося, бачила Мвiту повсюди. Вiн часто приходив до нас додому з повiдомленнями. А ще я кiлька разiв натрапляла на нього, коли вiн iшов до татовоi кузнi.

– Чого це ви не розповiдали менi про нього ранiше? – запитала я батькiв якось за вечерею. Тато саме долонею набирав до рота рису зi спецiями. Вiн вiдкинувся назад, жуючи та опустивши праву руку на свою iжу. Мати поклала йому на тарiлку ще один шматок козлятини.

– Я гадав, що ти знаеш, – вiдповiв вiн, заговоривши одночасно з матiр’ю, яка сказала: – Я не хотiла тебе засмучувати.

Тодi моi батьки знали дуже багато. А ще вони мали знати, що не можуть берегти мене вiчно. Що мае статися, те станеться.

Ми iз Мвiтою розмовляли щоразу, коли бачилися. Недовго. Вiн завжди поспiшав.

– Ти куди? – спитала я пiсля того, як вiн доставив татовi черговий конверт вiд старiйшин. Тато виготовляв для Дому Осугбо величезний стiл, i символи на ньому слiд було вигравiрувати iдеально. У конвертi, який принiс Мвiта, були новi малюнки символiв.

– Деiнде, – посмiхнувся Мвiта.

– Чому ти постiйно кудись бiжиш? – запитала я. – Ну давай. Усього одну вiдповiдь.

Вiн повернувся, щоб пiти, а тодi знову обернувся до мене.

– Гаразд, – погодився вiн. Ми сiли на сходах до будинку. За якусь мить вiн сказав: – Якщо пробути в пустелi достатньо часу, неодмiнно почуеш, як вона розмовляе.

– Звiсно, – сказала я. – Найгучнiше вона розмовляе на вiтрi.

– Правильно, – пiдтвердив Мвiта. – Метелики добре розумiють пустелю. Тому вони й пурхають туди-сюди. Вони постiйно ведуть Розмову iз землею. Однаково говорять i слухають. Метеликiв кличуть саме мовою пустелi.

Вiн пiдняв пiдборiддя, глибоко вдихнув i видихнув. Я знала цю пiсню. Їi пустеля спiвала, коли все було добре. Кочуючи, ми з матiр’ю в тi днi, коли пустеля спiвала цю пiсню, ловили скарабеiв, якi повiльно пролiтали повз нас. Зривали твердi панцирi та крила, висушували м’ясо на сонцi, додавали спецiй – i виходила смакота. Мвiтина пiсня прикликала трьох метеликiв – крихiтного бiлого i двох великих чорно-жовтих.

– Дай менi спробувати, – захоплено попросила я. Згадала свою першу домiвку. Тодi вiдкрила рота й заспiвала пiсню пустелi про спокiй. Я прикликала двох колiбрi, якi промайнули довкола наших голiв, а тодi полетiли геть. Мвiта вражено вiдхилився вiд мене.

– Ти спiваеш, як… у тебе прекрасний голос, – сказав вiн.

Я вiдвела очi та стиснула губи. Мiй голос був подарунком вiд лихоi людини.

– Ще, – попросив вiн. – Заспiвай ще.

Я заспiвала йому пiсню, яку вигадала у п’ять рокiв, бувши щасливою й вiльною. Моi спогади про тi часи були нечiткi, але я чудово пам’ятала пiснi, якi спiвала.

Так вiдбувалася кожна моя зустрiч iз Мвiтою. Вiн трохи навчав мене простого чаклунства, а потiм чудувався легкостi, з якою я його засвоювала. Вiн був третiй, хто побачив це в менi (першою та другим стали моi мама й тато), – мабуть, тому що це було i в ньому. Мене цiкавило, де вiн навчився того, що знав. Хто його батьки? Де вiн живе? Мвiта був такий таемничий… i дуже гарний.

Бiнта, Дiтi й Лую вперше зустрiлися з ним у школi. Вiн чекав на мене на подвiр’i, чого не робив ще нiколи. Побачивши, як я виходжу зi школи разом iз Бiнтою, Дiтi та Лую, вiн не здивувався. Я вже чимало розповiла йому про них. Усi витрiщилися. Не сумнiваюся, що пiсля цього дня про мене та Мвiту розповiдали багато всякого.

– Добрий день, – сказав вiн, гречно кивнувши.

Лую тим часом надмiру широко всмiхалася.

– Мвiто, – швидко сказала я. – Знайомся: Лую, Дiтi та Бiнта, моi подруги. Лую, Дiтi, Бiнто, знайомтеся: Мвiта, мiй друг.

Тут Дiтi реготнула.

– Отже, Оньесонву – добрий привiд сюди прийти? – запитала Лую.

– Єдиний привiд, – сказав вiн.

На мене перевели очi всi четверо, i в мене запалало обличчя.

– Ось, – сказав вiн i дав менi книжку. – Я гадав, що загубив ii, але нi.

Це була брошурка про людську анатомiю. Пiд час нашоi останньоi розмови його стривожило те, як мало я знаю про численнi м’язи у тiлi.

– Дякую, – вiдповiла я, дратуючись через присутнiсть подруг.

Менi захотiлося ще раз сказати iм, що ми iз Мвiтою – просто друзi. Лую та Дiтi взаемодiяли з хлопцями лише сексуально або кокетуючи.

Мвiта позирнув на мене, а я схвально подивилася на нього у вiдповiдь. Опiсля вiн пiдходив до мене лише тодi, коли вважав, що я точно сама. Здебiльшого вiн не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моiми подругами. Його все влаштовувало.



Я завжди була рада бачити Мвiту. Але якось, кiлька мiсяцiв по тому, зустрiч iз ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як вiн iде дорогою з конвертом у руцi, я пiдскочила. До цього я сидiла на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.

– Мвiто! – закричала я й побiгла. Але коли дiсталася до нього, менi вiдiбрало мову i я просто застигла на мiсцi.

Вiн узяв мене за руку. Ми сiли на сходи.

– Я… я… я не знаю, – пробелькотiла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний схлип. – Цього не могло статися, Мвiто. Потiм я замислилася, чи не сталося колись саме цього. Зi мною щось вiдбуваеться. На мене щось полюе! Менi треба до цiлителя. Я…

– Просто скажи менi, що сталось, Оньесонву, – нетерпляче сказав вiн.

– Я стараюся!

– Що ж, постарайся краще.

Я зиркнула на нього, а вiн зиркнув на мене й жестом наказав розповiдати далi.

– Я була за будинком, дивилася на материн садок, – сказала я. – Все було нормально, i… тодi все почервонiло. Стало червоним iз тисячею вiдтiнкiв…

Я зупинилася. Я не могла розповiсти йому, як до мене пiдповзла величезна червоноока брунатна кобра й пiднялася до мого обличчя. А потiм на мене раптом найшла така глибока, вiдверта ненависть до самоi себе, що я почала пiдiймати руки, щоб видряпати собi очi! Потiм я збиралася нiгтями роздряпати собi горло. «Я жахлива. Я лиха. Я – бруд. Я не маю iснувати!» Ця червоно-бiла мантра крутилась у мене в головi, поки я з жахом дивилася на овальне око. Я не розповiла йому, як за мить iз неба прилетiв маслянисто-чорний гриф, закричав, а тодi заходився клювати змiю, доки вона не поповзла геть. Як я ледве встигнула з цього вирватися. Все це я опустила.

– З’явився гриф, – сказала я. – Вiн дивився просто на мене. Достатньо близько, щоб я бачила його очi. Я жбурнула в нього камiнь, а коли вiн полетiв геть, з нього випала одна пiр’iна. Довга й чорна. Я… пiшла й пiдняла ii. Я стала там i захотiла вмiти лiтати, як вiн. А тодi… Я не…

– Ти змiнилася, – промовив Мвiта, дуже уважно дивлячись на мене.

– Атож! Я стала грифом. Присягаюся! Я не вига…

– Я тобi вiрю, – сказав Мвiта. – Закiнчуй.

– Я… Менi довелося скинути з себе одяг, – сказала я, витягнувши вперед руки. – Я чула все. Я бачила… здавалося, нiби свiт менi вiдкрився. Я злякалася. А далi лежала там, знову ставши собою, голяка, а бiля мене лежав мiй одяг. Дiаманта в мене в ротi не було. Я знайшла його за кiлька футiв звiдти i… – Я зiтхнула.

– Ти – ешу, – сказав вiн.

– Що-що? – слово прозвучало схоже на пчих.

– Ешу. З-помiж iншого, ти можеш кимось обертатися. Я знав це, вiдколи ти обернулася на горобця та полетiла на дерево.

– Що?! – скрикнула я, вiдсахнувшись вiд нього.

– Ти знаеш, що ти знаеш, Оньесонву, – спокiйно промовив вiн.

– Чому ти менi не сказав? – Я стиснула кулаки, i вони затремтiли.

– Ешу нiколи не вiрять у те, хто вони, доки не усвiдомлюють цього самi.

– То що менi робити? Що… звiдки ти все це знаеш?

– Звiдти, звiдки й усе iнше, – сказав вiн.

– А звiдки це?

– Це довга iсторiя, – вiдповiв вiн. – Послухай, не розказуй про це подругам.

– Я й не збираюся.

– Перший раз – це важливо. Горобцi вмiють виживати. Грифи – благороднi птахи.

– Що благородного в поiданнi мертвечини та крадiжках м’яса з колод для рубання?

– Всi iстоти мусять iсти.

– Мвiто, – сказала я. – Навчи мене бiльшого. Я маю навчитися захищати себе.

– Вiд чого?

З моiх очей закрапали сльози.

– Здаеться, хтось хоче мене вбити.

Вiн помовчав, глянув менi в очi, а тодi сказав:

– Я нiколи цього не допущу.

Моя мати каже, що все незмiнне. Вона вважала, що все, вiд кривавих розправ на Заходi до кохання, яке вона знайшла на Сходi, мае свою причину. Але розум, який за всiм стоiть (я називаю його Долею), жорстокий i холодний. Цей розум такий логiчний, що навряд хтось мiг би стати кращою людиною, схилившись перед ним. Доля незмiнна, як крихкий кришталь у темрявi. Однак за Мвiту я схиляюся перед Долею i дякую iй.



Ми зустрiчалися двiчi на тиждень, пiсля школи. Мвiтинi уроки чудово допомагали менi стримувати страх перед червоним оком. Я борець за природою, i, щойно в мене просто з’явилися знаряддя для боротьби, нехай i вбогi, моя тривога перестала мене паралiзовувати. Принаймнi в тi днi.

Добре вiдволiкав i сам Мвiта. Вiн був красномовний, гарно вдягався й шанобливо поводився. А ще вiн не мав такоi репутацii iзгоя, як я. Лую та Дiтi заздрили менi через зустрiчi з ним. Вони iз задоволенням переповiдали менi чутки про те, що йому буцiмто подобаються старшi замiжнi дiвчата, майже двадцятирiчнi. Дiвчата, що вже закiнчили школу та могли запропонувати бiльше в iнтелектуальному планi.

Мвiту нiхто не мiг розкусити. Дехто казав, що вiн самоук i живе з однiею старою, якiй читае книжки в обмiн на кiмнату та грошi на витрати. Дехто казав, що вiн сам володiе своiм будинком. Я про це не питала. Знала, що вiн менi не скаже. Однак вiн був еву, i тому я раз у раз чула, як хтось каже, що в нього «нездорова» шкiра та «огидний» запах i що з нього, хоч скiльки книжок вiн прочитае, однаково нiчого доброго не вийде.




Роздiл 7

Засвоенi уроки


Я вийняла дiамант iз рота й пiд швидкi удари свого серця передала його Мвiтi. Торкнувшись мого каменя, чоловiк здобуде можливiсть заподiяти менi велику шкоду чи велику милiсть. Мвiта, хоч i не поважав джвагiрських традицiй, знав, що iх поважаю я. Тож брав дiамант обережно.

Був ранок вихiдного дня. Сонце щойно зiйшло. Моi батьки спали. Ми сидiли в садку. Я була саме там, де хотiла бути.

– Як я розумiю, ти вiчно зберiгатимеш знання про те, на кого перетворилася, – сказав вiн. – Це правильно, як гадаеш?

Я кивнула. Зосередившись на цiй думцi, я вiдчула просто в себе пiд шкiрою грифа й горобця.

– Це тут, пiд поверхнею, – повiльно вимовив вiн. – Помацай пiр’iну пальцями. Почухай ii, потри. Заплющ очi. Згадай. Зiпрись на це. А тодi стань цим.

Пiр’iна в моiй руцi була гладенька й тендiтна. Я знала, де саме вона опиниться. На порожньому стрижнi в мене на крилi. Цього разу я була при тямi й усе контролювала. Не було так, що я розтанула, перетворившись на безформну калюжу, а тодi прибрала iншоi форми. Я весь час кимось була. Моi кiстки злегка гнулися, потрiскували та зменшувалися. Болю не вiдчувалося. Тканини мого тiла гойдались i змiщувались. Мiй розум змiнив фокус. Я все-таки була собою, але з iншого ракурсу. Я чула нiби тихе ляскання, всмоктування та вiдчувала той потужний запах, який помiчала лише коли вiдбувалося щось дивне.

Я летiла високо. Чуття дотику в мене було притлумлене, бо мою плоть захищало пiр’я. Зате я бачила все. Слух у мене був такий гострий, що я чула, як дихае земля. Повернулася я виснаженою та зворушеною до слiз. Усi моi чуття напружено працювали навiть пiсля того, як я обернулася назад. Менi було байдуже, що я гола. Мвiтi довелося загорнути мене в рапу, поки я плакала в нього на плечi. Я вперше в життi змогла вирватися. Коли все здаватиметься надто тiсним, надто близьким, я зможу втекти в небо. Звiдти легко розгледiти пустелю, що тягнеться далеко за Джвагiром. Можна летiти так високо, що мене не побачить навiть овальне око.

Того дня, коли ми сидiли перед садком моеi матерi, я багато розповiла Мвiтi про себе. Розповiла йому iсторiю своеi матерi. Розповiла йому про пустелю. Розповiла йому, як полинула кудись пiд час обрiзання. І нарештi детально розповiла йому про червоне око. Мвiту не вразило навiть це. Тут менi варто було б замислитись, але я була надто закохана в нього, щоб цим перейматися.

Пiти в пустелю додумалася я. Зробити це тiеi ж ночi додумався вiн. Тодi я потай пiшла з дому вдруге. Ми пройшли пiском кiлька миль. Зупинившись, розвели багаття. Нас оточувала пiтьма. Пустеля не змiнилася, вiдколи я покинула ii за шiсть рокiв до цього. Нам було так спокiйно посеред прохолодноi тишi, що наступнi десять хвилин ми не могли нiчого сказати. Тодi Мвiта тицьнув у вогонь i заявив:

– Я не такий, як ти. Не зовсiм такий.

– Тобто? – перепитала я. – Ти про що?

– Зазвичай я просто даю людям залишатися при своiй думцi, – сказав вiн. – Я ставився так i до тебе. Навiть пiсля того, як тебе пiзнав. Вiдколи я побачив тебе на тому деревi, минуло вже бiльше року.

– Давай до сутi, – нетерпляче попросила я.

– Нi, – гарикнув вiн. – Я скажу це так, як хочу, Оньесонву. – Роздратувавшись, вiн вiдвiв вiд мене погляд. – Маеш навчитися часом промовчати.

– Нi.

– Так.

Я закусила нижню губу, намагаючись промовчати.

– Я не зовсiм такий, як ти, – нарештi сказав вiн. – Просто послухай, гаразд?

– Добре.

– Твоя мати… на неi напали. На мою матiр – нi. Всi вважають, що дитина-еву – це така, як ти, коли на матiр нападае чоловiк нуру i йому вдаеться ii заплiднити. Ну а моя мати закохалася в чоловiка нуру.

Я пирхнула.

– Це не тема для жартiв.

– Так бувае, – наполiг вiн. – І так, ми народжуемося з такою самою зовнiшнiстю, як дiти… вiд згвалтувань. Тобi не слiд вiрити всьому, що ти чуеш i читаеш.

– Гаразд, – тихо сказала я. – Про… продовжуй.

– Моя тiтка розповiдала, що моя мати працювала на родину нуру, а син господарiв потай розмовляв iз нею. Вони закохались, а за рiк моя мати завагiтнiла. Коли я народився, розiйшлася звiстка про те, що я – еву. В тому районi нападiв не було, тож люди не могли збагнути, звiдки я взявся. Невдовзi стало вiдомо про кохання моiх батькiв. Моя тiтка казала, що хтось побачив моiх матiр i батька разом одразу пiсля мого народження, що батько потай пробрався до ii намету. Я нiколи не дiзнаюся, хто нас зрадив – нуру чи океке.

Прийшов натовп – я знов-таки не знаю, нуру чи океке. Вони накинулись на мою матiр iз камiнням. Накинулись на батька з кулаками. Про мене вони не згадали. Мене сховала в безпечному мiсцi тiтка, батькова сестра. Вони з чоловiком залишили мене в себе. Смерть батька наче виправдала мое iснування.

Якщо батько – нуру, то дитина – теж нуру. Тож мене ростили як нуру в домi тiтки та дядька. Коли менi було шiсть, дядько вiддав мене в учнi до чаклуна на iм’я Даiб. Гадаю, я мав бути за це вдячний. Даiб часто iздив на виставки. Дядько казав, що колись вiн був вiйськовим. А ще знався на лiтературi. Мав багато книжок… i всi iх зрештою знищили.

Мвiта насупився й замовкнув. Я стала чекати, коли вiн продовжить.

– Дядьковi довелося благати Даiба, щоб вiн мене навчав, i заплатити йому… тому що я – еву. Я бачив, як дядько його благав. – Мвiтi явно було бридко. – Накарачках. Даiб плюнув на нього i сказав, що зробив йому цю ласку лише тому, що знав мою бабусю. Ненависть до Даiба заохочувала мене навчатися. Я був малий, але ненавидiв як дорослий чоловiк на пiку своеi зрiлостi.

Дядько так благав i принижувався не без причини. Вiн хотiв, щоб я був здатен захищатися. Вiн знав, що мое життя буде важке. Життя тривало, роки минали не без приемностi. Доки менi не виповнилося одинадцять. Це було чотири роки тому. У мiстах знову розпочалися кривавi розправи, якi швидко дiсталися й нашого села.

Океке давали вiдсiч. І знову, як уже було ранiше, вони програвали за числом та озброенням. Але в моему селi океке лютували сильно. Вони штурмували наш будинок i вбили моiх тiтку з дядьком. Згодом я дiзнався, що полювали вони на Даiба та на будь-яких пов’язаних iз ним людей. Я казав, що Даiб колись був у вiйську, – що ж, там усе було не так просто. Схоже, вiн прославився своею жорстокiстю. Моiх тiтку та дядька вбили через нього, через те, що вiн навчав мене.

Даiб навчив мене робитися нехтовним. Так я й утiк. Побiг у пустелю i сховався там на один день. Врештi-решт бунти було придушено, а всiх океке в селi вбито. Прийшовши до Даiба додому в надii знайти його труп, я застав дещо iнше. Посеред його напiвзгорiлого будинку лежав одяг, у якому я бачив його востанне, розкиданий по пiдлозi так, нiби Даiб просто розтанув у повiтрi. А вiкно було вiдчинене.

Я зiбрав, що змiг, i помандрував на схiд. Я знав, як зi мною поводитимуться. Я сподiвався знайти Червоний народ, плем’я людей, якi не е нi океке, нi нуру й живуть у пустелi посеред велетенськоi пiщаноi бурi. Кажуть, Червоний народ знае неможливе джуджу[8 - Джуджу – загальна назва низки захiдноафриканських магiчних практик.]. Я був малий i зневiрений. Червоний народ – це просто вигадка.

Дорогою я заробляв грошi дурнуватим чаклуванням – наприклад, примушував ляльок танцювати, а дiтей – лiтати. Люди, як нуру, так i океке, спокiйнiше ставляться до еву, якi корчать iз себе дурникiв, танцюють або показують фокуси, – аби тiльки уникали зорового контакту i йшли далi, закiнчивши розважати. Тут я опинився лише випадково.

Мвiта договорив, а я просто сидiла мовчки. Замислилася про те, як далеко Мвiтине село вiд залишкiв села моеi матерi.

– Вибач, – сказала я. – Вибач усiх нас.

Вiн хитнув головою.

– Не вибачайся. Це все одно що казати, нiби тобi соромно за власне iснування.

– Так i е.

– Не применшуй випробувань i успiхiв у життi своеi матерi, – похмуро сказав Мвiта.

Я втягнула повiтря крiзь зуби й вiдвела погляд, схрестивши на грудях руки.

– То ти хочеш не бути тут зараз? – запитав вiн.

На це я не сказала нiчого. «Принаймнi його батько не був чудовиськом», – подумалося менi.

– Життя не таке просте, – сказав вiн. І всмiхнувся. – Особливо для ешу.

– Ти не ешу.

– Ну, тодi для будь-кого з нас.




Роздiл 8

Брехня


Пiвтора року по тому я випадково пiдслухала розмову двох хлопцiв, якi проходили повз мене. Їм було рокiв по сiмнадцять. В одного були синцi на обличчi та перев’язана рука. Я читала книжку пiд деревом iроко.

– Ти так виглядаеш, наче тобi хтось на голову наступив, – сказав неушкоджений хлопець.

– Знаю, – сказав ушкоджений. – Я ледве ходжу.

– Кажу тобi, цей чолов’яга злий, вiн не справжнiй чаклун.

– О, Аро – справжнiй чаклун, – заперечив ушкоджений хлопець. – Злий, але справжнiй.

Вловивши iм’я, побiжно згадане у нiч мого Одинадцятого ритуалу, я нашорошила вуха.

– Гадаю, вивчати Великi мiстичнi аспекти годен тiльки той хлопака-еву, – сказав постраждалий хлопчина з великими мокрими очима. – Це безглуздо. Треба ж мати чисту кров, щоб…

Я встала й пiшла геть; думки менi затуманила лють. Я сердито обшукала ринок, книжковий дiм, навiть до себе додому зайшла. Мвiти не було. Я навiть не знала, де вiн жив. Це роздратувало мене ще бiльше. Вийшовши з хати, я побачила, як вiн чимчикуе дорогою. Наблизилася до нього й ледве втрималася вiд того, щоб зацiдити йому в обличчя.

– Чому ти менi не сказав? – закричала я.

– Не кидайся на мене так, – забурчав вiн, коли я до нього добралася. – Ти знаеш, що це безглуздо.

Я гiрко розсмiялася.

– Я нiчого про тебе не знаю.

– Я серйозно, Оньесонву, – застерiг вiн.

– Менi начхати на твою серйознiсть! – закричала я.

– Жiнко, що на тебе найшло?

– Що ти знаеш про Великi мiстичнi аспекти? Га? – Я гадки не мала, що то за Мiстичнi аспекти, але iх вiд мене приховували i я хотiла негайно iх пiзнати. – А… а як щодо Аро? Чому… – Я так розiзлилася, що почала захлинатися повiтрям. Я стояла мовчки й важко дихала.

– Ти… ти – брехун! – заверещала я. – Як менi взагалi тобi довiряти?!

Тут Мвiта позадкував. Я перейшла межу. І я кричала далi.

– Щоб про них дiзнатися, менi довелося пiдслухати двох хлопцiв! Двох дурних, недолугих, звичайних хлопцiв! Я бiльше нiколи не зможу тобi довiряти!

– Вiн тебе не навчатиме, – з гiркотою промовив Мвiта, розвiвши руками.

– Що? – перепитала я з надривом у голосi. – Чому?

– Хочеш знати чому? Гаразд, я тобi розповiм. Сподiваюся, це тебе порадуе. Вiн тебе не навчатиме, тому що ти – дiвчина, жiнка! – вiн кричав на мене зi сльозами гнiву на очах. Ляснув мене рукою по животу. – Через те, що ти носиш отут! Ти можеш приносити життя, а з вiком ця здатнiсть переростае в щось iще бiльше, небезпечнiше, нестабiльнiше!

– Що? – знову перепитала я.

Вiн сердито розсмiявся й пiшов геть.

– Ти надто завзята, – сказав вiн. – Фу, ти погано на мене дiеш.

– Не кидай мене, – наказала я.

Вiн зупинився.

– Бо iнакше що? – Вiн розвернувся. – Ти що, менi погрожуеш?

– Можливо, – сказала я. Ми ще постояли якийсь час. Не пам’ятаю, чи був бiля нас хтось. Напевно, таки був. Люди в захватi вiд добрих суперечок. А суперечка мiж двома пiдлiтками-еву, хлопцем i дiвчиною, взагалi безцiнна.

– Оньесонву, – промовив вiн. – Вiн тебе не навчатиме. Ти не в тому тiлi народилася.

– Так, i я можу цьому зарадити, – сказала я.

– Нi, цьому аж нiяк не можна зарадити.

Хоч на кого я оберталася, я могла обернутися на цю iстоту лише в жiночiй подобi. Це було правилом мого вмiння, що завжди здавалося менi незначущим.

– Вiн навчае тебе, – промовила я.

Вiн кивнув.

– А я навчав тебе того, що знаю.

Я схилила голову набiк.

– Але… вiн не навчае тебе отих… отих Аспектiв, так?

Мвiта не вiдповiв.

– Бо ти – еву, правильно? – запитала я.

Вiн усе одно нiчого не сказав.

– Мвiто…

– Доведеться задовольнитися тим, чого я тебе навчаю, – заявив вiн.

– А якщо цього не вистачить?

Мвiта вiдвiв погляд.

Я хитнула головою.

– Замовчувати означае брехати.

– Якщо я i брешу тобi, то лише для того, щоб тебе захистити. Ти – моя… Ти особлива для мене, Оньесонву, – бовкнув вiн i стер зi щоки трохи гнiвних слiз. – Нiкому, нiкому не мае бути дозволено тебе кривдити.

– Хтось намагався зробити саме це! – поскаржилася я. – Те… оте жахливе червоно-бiле око! Воно лихе!.. Здаеться, воно часом дивиться на мене, поки я сплю…

– Я його питав, – сказав вiн. – Ясно? Я його питав. Я дивлюся на тебе i розумiю… Я розумiю. Я розповiв йому про тебе. Розповiв йому пiсля того, як ти опинилася на тому деревi. Пiсля того, як ти зрозумiла, що ти ешу, я спитав його ще раз. Вiн тебе не навчатиме.

– Ти розповiв йому про червоне око?

– Так.

Тиша.

– Тодi я спитаю його сама, – просто сказала я.

– Не треба, – заперечив вiн.

– Хай вiдмовить менi безпосередньо, – сказала я.

У Мвiтиних очах спалахнув гнiв, i вiн вiдступив вiд мене.

– Менi не слiд любити таку дiвчину, як ти, – процiдив вiн крiзь зцiпленi зуби. Тодi повернувся й пiшов геть.

Я зачекала, поки Мвiта не опинився достатньо далеко. Тодi вiдiйшла на узбiччя дороги й зосередилася. Пiр’iни в мене при собi не було, тож спершу довелося заспокоiтися. Пiсля суперечки iз Мвiтою мене аж трусило, тож заспокоювалася я кiлька хвилин. За цей час Мвiта зник. Але, як я вже казала, у подобi грифа менi вiдкривався весь свiт. Я вiдшукала його з легкiстю.

Я пролетiла за ним на пiвдень вiд свого будинку, перетнувши пальмовi ферми на пiвденному кордонi Джвагiра. Хатина, до якоi вiн прийшов, була мiцна, але проста. Довкола неi блукало четверо кiз. Мвiта зайшов у меншу хатину поряд iз головною. За обома хатинами вiдкривалася пустеля.

Наступного дня я пiшла туди пiшки, залишивши вiкно своеi спальнi вiдчиненим на випадок повернення в подобi грифа. Перед хатиною Аро росли ворота з кактусiв. Я смiливо пройшла крiзь отвiр, обабiч якого стояли два високих кактуси. Я постаралася уникнути колючок, але одна таки зачепила менi передплiччя, коли я проходила. «Байдуже», – подумала я.

Головна хатина була велика, складена з пiщаноi цегли та саману й накрита солом’яною стрiхою. Неподалiк я бачила Мвiту, що сидiв бiля единого дерева, якому вистачило смiливостi рости бiля хатини. Я лукаво всмiхнулася самiй собi. Якщо це – хатина Аро, я можу прокрастися всередину, перш нiж Мвiта мене побачить.

Коли я ще не була й на пiвдорозi до входу в хатину, звiдти неквапом вийшов якийсь чоловiк. Найперше я помiтила блакитний туман довкола нього. Коли вiн пiдiйшов ближче, туман зник. Вiн був рокiв на двадцять старший за мого батька. Волосся в нього було дуже коротко пiдстрижене. Темна шкiра виблискувала вiд сухостi та спеки. На його бiлому кафтанi було видно кiлька скляних i кварцових амулетiв. Вiн пiдiйшов поволi й оглянув мене. Вiн менi зовсiм не сподобався.

– Що таке? – запитав вiн.

– Ой, гм… – затнулася я. – Ви Аро, чаклун?

Вiн гнiвно подивився на мене.

Я не здалася.

– Мене звати Оньесонву Убайд-Огундiму, я донька… падчерка Фадiля Огундiму та донька Наджiби Убайд-Огундiму…

– Я знаю, хто ти така, – холодно промовив вiн. Витягнув iз кишенi жувальну паличку та засунув собi до рота. – Ада каже, що ти можеш ставати прозорою, а Мвiта – що ти можеш обертатися на горобця.

Я помiтила, що про моi перетворення на грифа вiн не згадав.

– Зi мною дещо вiдбуваеться, так, – погодилася я. – І я вважаю, що я в небезпецi. Якось, десь iз рiк тому, щось спробувало мене вбити. Таке величезне овальне червоне око. Здаеться, воно й досi за мною стежить. Менi потрiбно захистити себе. Ого Аро, я стану найкращим i найвидатнiшим учнем у вашому життi! Я це знаю. Я це вiдчуваю. Майже… фiзично.

Я замовкнула зi сльозами на очах. Лише зараз я усвiдомила, як рiшуче налаштована. Вiн дивився на мене з таким подивом, що я замислилася, чи раптом не сказала щось не те. Здавалося, вiн не з тих, кого легко зворушити. Його обличчя знову набуло, як я зрозумiла, звичного для нього виразу. За ним я побачила, як до нас швидко крокуе Мвiта.

– Ти сповнена вогню, – сказав вiн. – Але я тебе не навчатиму.

Вiн змахнув рукою вгору-вниз, показуючи на мое тiло.

– Твiй батько був з нуру, огидного, брудного народу. Великi мiстичнi аспекти – це мистецтво океке тiльки для чистих духом.

– А… але ж ви навчаете Мвiту, – зауважила я, ледве стримуючи вiдчай.

– Не Мiстичних аспектiв. Я даю йому обмеженi знання. Вiн хлопець. Ти дiвчина. Ти не можеш дорiвнятися. Навiть у… м’якiших умiннях.

– Як ви можете таке казати?! – закричала я так, що в мене з рота мало не вилетiв дiамант.

– І до того ж зараз, коли ми з тобою говоримо, ти нечиста вiд жiночоi кровi, – сказав вiн. – Як ти смiеш приходити сюди в цьому станi?

Я тiльки клiпнула, не розумiючи, що вiн мае на увазi. Згодом до мене дiйде, що це стосувалося моiх мiсячних. До кiнця залишалося ще близько одного дня, i кров виходила з мене поодинокими краплинками. Вiн же говорив так, нiби я вся була в нiй.

Вiн з огидою показав на мiй стан:

– А це мае бачити лише твiй чоловiк.

Я знову спантеличилась, а тодi опустила очi й побачила, як виблискуе ланцюжок у мене на животi, нависнувши над рапою. Я хутко його сховала.

– Хай те, що тебе переслiдуе, доконае тебе. Так краще, – сказав вiн.

– Будь ласка, – промовив Мвiта, пiдiйшовши до нас. – Не ображайте ii, ого. Вона менi дорога.

– Так, знаю, ви всi тримаетеся купи, – сказав Аро.

– Я не казав iй прийти! – твердо вiдповiв йому Мвiта. – Вона нiкого не слухае.

Я витрiщилася на Мвiту, приголомшена та ображена.

– Менi байдуже, хто ii послав, – сказав Аро, змахнувши своею великою рукою.

Мвiта опустив погляд, i я мало не закричала. «Вiн в Аро наче в рабствi, – подумалось менi. – Наче океке в нуру. Але ж його ростили як нуру. Яка вiдсталiсть!»

Аро пiшов геть. Я швидко повернулася й пiшла назад, до кактусових ворiт.

– Ти сама це на себе накликала, – загарчав Мвiта, йдучи за мною. – Я ж казав тобi не…

– Ти менi нiчого не казав, – вiдповiла я i пришвидшила крок. – Ти з ним живеш! Вiн отак думае про таких, як ми, а ти ЖИВЕШ У ЙОГО ОСЕЛІ! Б’юсь об заклад, що ти йому куховариш i прибираеш! Мене дивуе, що вiн узагалi iсть те, що ти готуеш!

– Усе не так, – заперечив Мвiта.

– Нi, так! – закричала я. Ми пройшли кактусовi ворота. – Мало того, що я – еву, i того, що та штука хоче до мене добратися! Я ще й жiночоi статi. Той божевiльний, з яким ти живеш, любить тебе й ненавидить, але мене вiн просто ненавидить! Мене всi ненавидять!

– Твоi батьки тебе не ненавидять, i я теж, – зауважив вiн. – Твоi подруги тебе не ненавидять.

Я його не слухала. Я вже побiгла. Я бiгла, доки не впевнилася в тому, що вiн не бiжить за мною. Я пригадала маслянисто-чорне пiр’я, що вкривае могутнi крила, сильний дзьоб, голову з мозком, розумнiсть якого могла осягнути лише я та ще, може, той козлячий прутень Аро. Я полетiла високо й далеко, думаючи й думаючи. А дiставшись нарештi додому, проскочила у вiкно своеi спальнi та обернулася на себе – тринадцятирiчну, майже чотирнадцятирiчну дiвчинку. Я заповзла голяка в лiжко, не зважаючи на краплинки кровi, й повнiстю накрилася ковдрами.




Роздiл 9

Нiчне жахiття


Я перестала розмовляти iз Мвiтою, а вiн перестав до мене ходити. Минуло три тижнi. Я сумувала за ним, та моя злiсть на нього була сильнiшою. Мiй вiльний час заповнювали Бiнта, Лую й Дiтi. Якось уранцi, коли я, набурмосившись, чекала iх на шкiльному подвiр’i, повз мене пройшла Лую. Спершу я подумала, що вона мене просто не побачила.

Тодi помiтила, що в неi нещасний вигляд. Їi очi були червонi й розпухлi, наче вона поплакала чи не виспалася. Я побiгла за нею.

– Лую! – гукнула я. – Ти в порядку?

Вона повернула до мене порожне обличчя. Тодi всмiхнулась i стала бiльш схожою на себе.

– Ти виглядаеш… стомленою, – промовила я.

Вона засмiялася.

– Правильно. Менi дуже погано спалося. – Ох уже ця Лую та ii двозначнi заяви. Як-от ця. Але я знала Лую. Якщо вона хотiла щось розповiсти, то розповiдала, коли вважала за потрiбне. Прийшли Бiнта й Дiтi, ми сiли, i Лую вже була далеко вiд мене.

– Чудовий день, – сказала Дiтi.

– Ну якщо ти так кажеш… – пробурчала Лую.

– Якби ж то я могла завжди бути такою щасливою, як ти, Дiтi, – сказала я.

– Ти не в гуморi лише через те, що ви iз Мвiтою почубилися, – зауважила Дiтi.

– Що? З-звiдки ти знаеш? – Я випрямилася, сама не своя з тривоги. Якщо вони знають про нашу сварку, то чули i про те, через що ми сварилися.

– Ми знаемо тебе, – сказала Дiтi. І Лую, i Бiнта схвально гмикнули. – Останнi два тижнi ми бачили тебе вдвiчi частiше.

– Ми не дурнi, – докинула Бiнта i вгризлася у бутерброд з яйцем, який витягнула зi своеi торби. Вiн розплющився мiж ii книжками i здавався дуже тонким.

– То що сталося? – запитала Лую, потираючи лоба.

Я знизала плечима.

– Твоi батьки проти? – спитала Бiнта. Вони пiдсунулися ближче.

– Просто облиште цю тему, – вiдрiзала я.

– Ти вiддала йому свою цноту? – запитала Лую.

– Лую! – вигукнула я.

– Я просто питаю.

– Ланцюжок у тебе на животi позеленiв? – запитала Бiнта. У ii голосi вчувався мало не вiдчай. – Я чула, нiби саме це вiдбуваеться, якщо мати з кимось близькiсть пiсля Одинадцятого ритуалу.

– Я сильно сумнiваюся, що вона була з ним близька, – холодно сказала Дiтi.



Перш нiж лягти спати, я сiла на пiдлогу для медитацii. Щоб заспокоiтися, менi знадобилося чимало зусиль. Коли я закiнчила, мое обличчя було мокрим вiд поту та слiз. Пiд час медитацii я майже завжди не лише рясно пiтнiла (що було дивно, оскiльки зазвичай пiтнiю дуже мало), а й плакала. Мвiта пояснював, що я так звикла до постiйного напруження, що, геть його позбувшись, буквально плакала вiд полегшення. Я прийняла душ i побажала батькам доброi ночi.

Опинившись у лiжку, я заснула, i менi наснився заспокiйливий пiсок. Сухий, м’який, неторканий i теплий. Я була вiтром, який котився з нього дюнами. Тодi пересувалася щiльними розтрiсканими землями. Я пересувалася пiд спiви листя впертих дерев i сухих кущiв. А далi – натоптана дорога, iншi дороги, мощенi та запорошенi пiском, повнi людей, якi мандрували з важкими клунками, скутерами, верблюдами, кiньми. Дороги були чорнi, гладенькi та блищали так, нiби пiтнiли. Люди, що йшли дорогами, несли небагато речей. Це були не подорожнi. Вони були недалеко вiд дому. Вздовж дороги стояли крамницi та великi будiвлi.

У Джвагiрi люди не провадили Розмови край дороги чи на ринку. А ще там було зовсiм небагато людей зi свiтлою шкiрою – i нiхто з них не був нуру. Вiтер вiднiс мене далеко.

Тут бiльшiсть людей була нуру. Я спробувала придивитися. Що бiльше старалася, то бiльше вони втрачали чiткiсть. Усi, крiм одного. Вiн стояв до мене спиною. Я чула його смiх за багато миль. Вiн був дуже високий i стояв посеред групи чоловiкiв нуру. Пристрасно промовляв слова, яких я геть не чула. Його смiх вiдлунював у мене в головi вiбрацiею. Вiн був одягнений у блакитний кафтан. Вiн почав повертатися до мене… я бачила лише його очi. Вони були червонi, зi слiпучо-бiлою рухливою серединою. Вони злилися в одне велетенське око. Жах отрутою пронизав мiй розум. Наступнi почутi слова я зрозумiла бездоганно.

«Перестань дихати, – загарчав вiн. – ПЕРЕСТАНЬ ДИХАТИ!»

Я рiзко прокинулася, не маючи змоги вдихнути. Хриплячи, скинула з себе ковдри. Сiла, схопившись за зболену шию. Клiпаючи, я щоразу бачила в головi те червоне око. Я захрипiла сильнiше й зiгнулася. Перед очима з’явилися чорнi плями. Визнаю, що почасти менi стало легше на душi. Вмерти було краще, нiж жити в страху перед тiею штукою. Минали секунди, i в мене розслаблялися груди. Горло стало потроху впускати повiтря. Я закашлялася. Зачекала, потираючи зболiлу горлянку. Настав ранок. Хтось на кухнi смажив снiданок.

Тодi сон повернувся до мене в усiх подробицях. Я пiдскочила, зiп’явшись на хиткi ноги. Посерединi коридору зупинилася. Повернулася до своеi кiмнати та стала бiля дзеркала, витрiщившись на яскравi синцi в себе на шиi. Сiла на пiдлогу та поклала голову на руки. Червоне овальне око належало гвалтiвниковi, моему бiологiчному батьковi. І вiн щойно спробував задушити мене ввi снi.




Роздiл 10

Ндiiчi


Якби не прийшов божевiльний фотограф, я б увесь той день пролежала в лiжку, надто боячись виходити надвiр. Того дня моя мати прийшла додому по обiдi та одразу заговорила про нього. Вона, здавалося, жодного разу не сiла.

– Вiн був весь забрьоханий i обвiтрений, – розповiла вона. – Прийшов на ринок просто з пустелi. Навiть не спробував спершу помитися!

Вона сказала, що йому було рокiв двадцять з гаком, але визначити напевне було важко через прилипле до його обличчя волосся. Бiльшiсть зубiв у нього випала, очi були жовтi, а засмагла на сонцi шкiра мала попелястий вiдтiнок вiд недоiдання та бруду. Хто його знае, як вiн зумiв вижити, пройшовши так далеко в такому психiчному станi.

Але того, що вiн принiс, вистачило, щоб довести до панiки весь Джвагiр. Вiн принiс цифровий фотоальбом. Свою камеру вiн уже давно загубив, але фото зберiгав на тому приладi завбiльшки з долоню. Зробленi на Заходi фотографii мертвих, обпалених, понiвечених океке.

Згвалтувань жiнок океке. Дiтей океке з вiдтятими кiнцiвками та роздутими животами. Чоловiкiв океке, повiшених на будiвлях або зогнилих майже на порох у пустелi. Пробитих голiв немовлят. Розрубаних животiв. Кастрованих чоловiкiв. Жiнок, яким вiдрiзали груди.

– Вiн iде! – кричав фотограф, показуючи людям свiй альбом. Із його потрiсканих губ злiтала слина. – Вiн приведе десять тисяч мужiв. Нiхто з вас не захищений. Збирайте манатки, тiкайте, летiть, летiть, дурнi!

Вiн дозволяв людям по черзi, група за групою проклацати свiй альбом. Моя мати проглянула фотографii двiчi. Весь цей час вона ридала. Люди блювали, плакали, кричали, нiхто не ставив побачене пiд сумнiв. Врештi-решт його заарештували. Судячи з того, що я чула, йому дали добре поiсти, скупатися, постригли та передали якiсь запаси, а тодi ввiчливо попросили пiти з Джвагiра. Хай там як, люди говорили й новини поширювалися. Вiн так усiх збаламутив, що на той вечiр було призначено ндiiчi, найнагальнiшi збори громади у Джвагiрi.

Щойно тато прийшов додому, ми пiшли – разом, утрьох.

– У тебе все гаразд? – запитав вiн, поцiлував мою матiр i взяв ii за руку.

– Жити буду, – сказала вона.

– Гаразд. Ходiмо. Швидко, – сказав вiн i пiшов швидше. – Ндiiчi рiдко тривають бiльше п’яти хвилин.

На мiськiй площi вже ряснiло людьми. Було встановлено сцену, на якiй стояли чотири крiсла. За кiлька хвилин туди сходами зiйшли четверо. Юрба затихла. З усiх, хто зiбрався, тiльки немовлята перегукувались далi. Я стала навшпиньки, рада, що нарештi погляну на старiйшин Осугбо, про яких стiльки чула. Побачивши iх, я зрозумiла, що з двома старiйшинами вже зустрiчалася. Одна з них була одягнена у блакитну рапу з кофтиною такого ж кольору.

– Це Нана Мудра, – сказав менi на вухо тато. Я просто кивнула. Не хотiла згадувати про свiй Ритуал одинадцятого року.

Вона поволi вийшла на сцену i зайняла свое мiсце. За нею прийшов старий слiпець iз дерев’яною тростиною. Його довелося провести сходами. Сiвши, вiн оглянув юрбу так, нiби бачив нас усiх такими, якi ми е насправдi. Тато сказав менi, що це Дiка Провидець. Потiм прийшов Аро Творець. Я сильно насупилася. Як же менi не подобався цей чоловiк, що вiдмовив менi в такому багатствi, вiдмовився вiд мене. Вочевидь, мало хто знав, що вiн чаклун, оскiльки тато пояснив, що саме вiн формуе владу.

– Ця людина створила найсправедливiшу систему в iсторii Джвагiра, – прошепотiв вiн.

Четвертим був Ойо Мислитель, низенький i худий, з рiденькими пучками сивого волосся обабiч голови. Вуса в нього були пишнi, а злегка посивiла борода – довга. Тато сказав, що Ойо вiдомий своiм скептицизмом. Якщо iдею не завертае Ойо, то вона принесе плоди.

– Джвагiр, квену! – промовили всi старiйшини, викинувши кулаки в повiтря.

– Я! – вiдповiла юрба. Тато штурхнув лiктем маму та мене, щоб ми зробили так само.

– Джвагiр, квену!

– Я!

– Джвагiр, квену!

– Я!

– Добрий вечiр, Джвагiре, – проказала Нана Мудра i встала. – Фотографа звати Абабуо. Вiн прийшов з Гадi, одного з мiст Семирiччя. Вiн попрацював i подолав велику вiдстань, аби принести нам новини. Ми вiтаемо його та висловлюемо йому похвалу.

Вона сiла. Встав i заговорив Ойо Мислитель.

– Я думав про ймовiрнiсть, межу похибки, малоймовiрнiсть. Хоча доля наших людей на Заходi трагiчна, малоймовiрно, що це лихо зачепить нас. Молiть Анi про щось краще. Але збирати речi не потрiбно.

Вiн сiв. Я оглянула юрбу. Схоже, людей його слова переконали. Я не знала напевне, що вiдчувала. «Чи справдi рiч у нашiй безпецi?» – подумала я. Встав i заговорив Аро. З усiх старiйшин Осугбо старезним не був лише вiн. Однак я все одно замислилася про його вiк i зовнiшнiсть. Може, вiн був старший, нiж здавалося.

– Абаду несе реальнiсть. Споглядайте ii, але не панiкуйте. Хiба ми всi жiнки? – запитав вiн. Я пирхнула й закотила очi.

– Панiка вам нiчого доброго не принесе, – продовжив вiн. – Якщо ви хочете навчитись орудувати ножем, Обi – ось вiн – вас навчить. – Вiн показав рукою на м’язистого чолов’ягу, що стояв бiля сцени. – Також вiн може навчити вас бiгати на далекi дистанцii, не втомлюючись. Але ми – сильнi люди. Страх для слабких. Не журiться. Живiть своiм життям.

Вiн сiв. Повiльно встав, спираючись на тростину, Дiка Провидець. Щоб почути його слова, менi довелося напружитися.

– Як я бачу… так, журналiст показуе правду, хоч вона й вибила з колii його розум, – сказав провидець. – Але вiрте! Ми всi маемо вiрити у краще!

Вiн сiв. На мить запала тиша.

– На цьому все, – промовила Нана Мудра.

Коли старiйшини пiшли зi сцени та з площi, всi негайно заговорили. Вони сперечалися про фотографа та стан його психiки, його фотографii та подорож i погоджувались одне з одним. Але ндiiчi спрацювало: люди вже не панiкували. Вони перебували в енергiйнiй задумi. Мiй батько долучився до дискусii, а мати тихо слухала.

– Побачимося вдома, – сказала iм я.

– Давай, – сказала мати й нiжно погладила мене по щоцi.

Вибратися з площi було нелегко. Я ненавидiла велелюднi мiсця. Вийшовши з натовпу, я одразу побачила Мвiту. Вiн угледiв мене перший.

– Привiт, – сказала я.

– Добрий вечiр, Оньесонву, – привiтався вiн.

І так зв’язок було встановлено. Ранiше ми були друзями, сварилися, навчалися, смiялися разом, але цiеi митi ми усвiдомили, що закоханi. Це усвiдомлення було подiбне до ввiмкнення електрики. Але гнiв на нього мене не полишив. Я переминалася з ноги на ногу, дещо бентежачись через те, що на нас дивилося кiлька людей. Я почимчикувала додому, а коли вiн пiшов зi мною, менi полегшало на серцi.

– Як ти? – обережно запитав вiн.

– Як ти мiг? – запитала я.

– Я ж казав тобi: не йди.

– Коли ти кажеш менi щось зробити, це не означае, що я послухаю!

– Я мав зробити так, щоб ти не змогла пройти крiзь його кактуси, – пробурмотiв вiн.

– Я б знайшла шлях, – запевнила я. – Це був мiй вибiр, i ти мав поставитися до нього з повагою. А ти стояв там i торочив Аро, що я прийшла не з твоеi вини, i намагався прикрити власну дупу. Я тебе мало не вбила.

– Тому вiн i не буде тебе навчати! Ти поводишся як жiнка. Керуешся емоцiями. Ти небезпечна.

Менi довелося постаратися, щоб не пiдтвердити Мвiтинi слова знову.

– Ти в це вiриш? – запитала я.

Вiн вiдвiв погляд.

Я змахнула сльозинку з ока.

– Тодi ми не можемо бути…

– Нi, я в це не вiрю, – вiдповiв Мвiта. – Часом ти буваеш нерацiональною, нерацiональнiшою за будь-яку жiнку чи будь-якого чоловiка. Але не через те, що в тебе мiж ногами. – Вiн усмiхнувся i саркастичним тоном додав: – До того ж хiба ти не пройшла Одинадцятого ритуалу? Навiть нуру знають: пiсля нього розум жiнки узгоджуеться з ii емоцiями.

– Я не жартую, – сказала я.

– Ти iнакша. Твоя пристрасть сильнiша, нiж у бiльшостi людей, – сказав вiн пiсля нетривалоi паузи.

– Тодi чому…

– Аро потрiбно було знати, що ти прийшла з власноi волi. Люди, якими керують iншi… повiр менi, вiн таких нiзащо не приймае. Ходiмо, нам треба поговорити.

Прийшовши до мене додому, ми сiли на ганку перед садком моеi матерi.

– Мiй тато знае, хто такий Аро насправдi?

– Певною мiрою, – сказав вiн. – Про нього знае вдосталь людей – тi, хто хоче знати.

– Просто не бiльшiсть.

– Саме так.

– Як я гадаю, здебiльшого чоловiки, – додала я.

– І деякi старшi хлопцi.

– Вiн навчае й iнших, так? – роздратовано спитала я. – Ну, крiм тебе.

– Намагаеться. Є один iспит, який треба скласти, щоб вивчати Мiстичнi аспекти. Пройти його можна лише один раз. Провал – це щось жахливе. Що ближче людина пiдходить до успiху, то болючiшим виявляеться провал. Тi хлопцi, яких ти пiдслухала, були випробуванi. Всi вони повертаються додому побитi та в синцях. Їхнi батьки гадають, що хлопцi пройшли iнiцiацiю та стали учнями Аро. Насправдi ж вони провалились. Аро навчае цих хлопцiв якихось дрiбниць, щоб вони дещо вмiли.

– А що то взагалi за Мiстичнi аспекти?

Вiн пiдсунувся до мене досить близько, щоб я почула його тихий шепiт.

– Не знаю, – вiн усмiхнувся. – Знаю, що людинi мусить бути на роду написано iх вивчити. Хтось мае попросити про це, про те, щоб людина БУЛА такою.

– Мвiто, я маю iх вивчити, – сказала я. – Це мiй батько! Я не знаю, як я…

А тодi вiн нахилився вперед i поцiлував мене. Я забула про свого бiологiчного батька. Забула про пустелю. Геть забула про своi запитання. Цей поцiлунок був не безневинний. Вiн був глибокий i вологий. Менi було майже чотирнадцять, а йому – рокiв сiмнадцять. Ми обое втратили невиннiсть за багато рокiв до цього. Я не думала про свою матiр i чоловiка, який ii згвалтував, хоча завжди вважала, що подумаю, якщо дiйду до близькостi з хлопцем.

Його руки без жодних вагань пробралися менi пiд сорочку. Я не заважала йому м’яти моi груди. Вiн не заважав менi цiлувати його шию та розстiбати його сорочку. Я вiдчула бiль мiж ногами, гострий вiдчайдушний бiль. Такий гострий, що мое тiло аж пiдскочило. Мвiта вiдсторонився. Швидко встав.

– Я пiду, – сказав вiн.

– Нi! – заперечила я й пiдвелася. Тепер бiль розходився по всьому моему тiлу i я не могла остаточно випрямитися.

– Якщо я не пiду… – Вiн потягнувся вперед i торкнувся ланцюжка в мене на животi, який вилiз назовнi, коли Мвiта вовтузився з моею кофтиною. У мене в головi промайнули слова Аро. «Це мае бачити тiльки твiй чоловiк», – сказав вiн. Я здригнулася. Мвiта сягнув собi до рота й передав менi мiй дiамант. Я з кволою усмiшкою взяла його й повернула собi пiд язика.

– Я заручилася з тобою, сама про це не знаючи, – сказала я.

– Хто вiрить у цю вигадку? – запитав вiн. – Це надто легко. Я зайду до тебе за два днi.

– Мвiто, – видихнула я.

– Тобi краще лишатися неторканою… поки що.

Я зiтхнула.

– Твоi батьки скоро повернуться, – додав вiн. Задер мою сорочку й нiжно поцiлував менi сосок. Я здригнулася, мiж ногами в мене спалахнув бiль. Я стиснула ноги. Вiн сумовито поглянув на мене, досi тримаючи одну мою грудь у долонi.

– Боляче, – винувато промовив вiн.

Я кивнула, стиснувши губи. Бiль був такий жахливий, що в мене перед очима з’явилися темнi плями. По моему обличчю текли сльози.

– За кiлька хвилин ти вiдновишся. Якби ж то я спiзнався з тобою ранiше, нiж ти це пройшла, – сказав вiн. – Скальпель, яким там користуються, обробляе Аро. На нього накладено джуджу, завдяки якому жiнка завжди вiдчувае бiль, коли надмiру збуджуеться… до одруження.




Роздiл 11

Рiшучiсть Лую


Коли вiн зник, я пiшла до себе в кiмнату й заридала. Для мене це було единою можливiстю стримати свою лють. Тепер я зрозумiла, чому замiсть лазерного ножа використовувався скальпель. Простiший у конструкцii скальпель набагато легше зачаклувати. Аро. Завжди винний Аро. Майже всю нiч я роздумувала над усiма можливими способами, в якi могла б нашкодити цiй людинi.

Я подумала, чи не зiрвати менi зi стану золотий ланцюжок i не виплюнути камiнець у смiття, але не змогла примусити себе до цього. Цi два предмети якось непомiтно стали частиною мого «я». Без них менi було би страшенно соромно. Тiеi ночi я не спала нi хвилини – надто сильно гнiвалася на Аро й надто сильно боялася, що мене ввi снi знову вiдвiдае бiологiчний батько.

Наступноi ночi я спала лише тому, що була виснажена. На щастя, червоне око не з’явилося. Зустрiвшись наступного дня пiсля школи з Бiнтою й Дiтi, я вже почувалася трохи краще.

– Знаеш того фотографа? Я чула, в нього повiдпадали всi нiгтi, – сказала Дiтi, грайливо перекочуючи дiамант у ротi.

– І? – запитала я, притулившись спиною до стiни школи.

– І це огидно! – вигукнула Бiнта. – Що то за чоловiк такий?

– А де Лую? – запитала я, змiнюючи тему.

Дiтi гигикнула.

– Мабуть, з Касi. Або Гваном.

– Клянуся, за Лую як за наречену дадуть найбiльший викуп, – сказала Бiнта.

Чи спробував хтось iз цих хлопцiв торкнутися Лую?

– А що Матан? – запитала я.

Матан був улюбленцем Лую. А ще вiн мав найвищi оцiнки з математики. Всi три моi подруги мали по кiлька залицяльникiв. Найбiльше iх мала Лую, а за нею – Дiтi. Бiнта вiдмовлялася говорити зi своiми.

Лую вийшла з-за рогу, коли ми ще теревенили. Йшла вона зiгнувшись, пiд очима залягли темнi кола.

– Лую! – заверещала Дiтi. – Що сталося?!

Бiнта заплакала i схопила Лую за руку.

– Посадовiть ii! – крикнула я. Руки Лую, трусячись, стискалися в кулаки й розтискалися. Тодi ii обличчя скривилось, i вона заволала вiд болю.

– Я пiду приведу когось, – сказала Бiнта й пiдскочила.

– Нi! – видушила з себе Лую. – Не треба!

– Що сталося? – запитала я.

Ми всi схилилися над нею. Лую витрiщилася на мене великими запалими очима.

– Ти… може, ти знаеш, – сказала вона менi. – Зi мною щось не так. Здаеться, я проклята.

– Що ти?..

– Я була з Матаном. – Вона трохи помовчала. – Бiля дерева, оточеного кущами.

Ми закивали. Саме туди ходили учнi, коли потребували усамiтнення.

Лую мимохiть усмiхнулася.

– Я не така, як ви. Ну, може, Дiтi мене зрозумiе. – Бiнта сягнула у свою торбинку й передала Лую пляшку води. Лую зробила невеликий ковток, а тодi заговорила з такою люттю, на яку я не вважала ii здатною. – Я старалася, але менi це подобаеться, – заявила вона. – Менi завжди це подобалося! А чому ж нi?

– Лую, що… – заговорила Дiтi.

– Поцiлунки, доторки, близькiсть, – промовила Лую, дивлячись на Дiтi. – Ти знаеш. Це добре. Ми рано про це дiзналися. – Вона поглянула на Бiнту. – Це добре, коли це правильно. Я знаю, що тепер нас не мае торкатися жодний чоловiк, а я ж старалася!

Я взяла ii за руку. Лую вiдсмикнула ii.

– Я старалася три роки. Тодi якось прийшов Гван, i я дозволила йому себе поцiлувати. Було добре, а потiм стало погано. Менi… стало боляче! Хто це зi мною зробив? Не можна ж просто… – Дихала вона надмiру важко. – Скоро нам буде вiсiмнадцять, ми станемо повноправними дорослими! Нащо чекати до шлюбу на можливiсть насолодитися тим, що дала менi Анi? Хоч що це за прокляття, я хочу його знищити. Я старалася… Сьогоднi я наче помирала. Матан вiдмовився продовжувати… – Вона поглянула за мене i скрикнула: – Подивiться на нього!

Ми всi повернулися та побачили, що Матан стоiть за шкiльним парканом. Вiн швидко попростував геть.

– Я не буду твоiм убивцею! – крикнув вiн.

– Анi тобi пенiс скрутить! – крикнула Лую.

– Лую! – верескнула Дiтi.

– Менi все одно, – сказала Лую, вiдвiвши погляд.

– Це минеться, – запевнила я. – За кiлька хвилин тобi стане краще.

Я вже не вперше бачила ii такою. «Той день, коли вона пройшла повз мене з нездоровим виглядом», – згадалося менi.

– Менi нiколи не стане краще, – вiдповiла вона.

– Це прокляття? – спитала мене Бiнта.

– Не думаю, – сказала я, роздратована тим, що вони думають, нiби я знаю все про прокляття.

– Так, – сказала Дiтi. – Два роки тому я дозволила Фанасi… торкнутися себе. Ми цiлувалися, i… Менi стало так боляче, що я заплакала. Вiн образився й досi зi мною не розмовляе.

– Це не прокляття, – раптом заявила Бiнта. – Це Анi нас захищае.

– Вiд чого? – загарчала Лую. – Вiд приемних стосункiв iз хлопцями? Не треба менi такого захисту!

– А менi треба! – вiдказала Бiнта. – Ти не знаеш, що для тебе корисно. Тобi пощастило, що ти не завагiтнiла! Анi тебе захистила. І мене захищае. Мiй батько… – Вона швидко накрила рота долонею.

– Що твiй батько? – насупилася Лую.

Я гортанно загарчала.

– Бiнто, говори, – наказала я. – Ой-йой, Бiнто, що це таке?

– Вiн що, знову спробував? – запитала Дiтi, коли Бiнта не стала говорити. – Спробував, так?

– Вiн не змiг цього зробити, бо ти корчилася вiд болю? – запитала я.

– Анi мене захищае, – наполягла Бiнта. Їi щоками покотилися сльози.

Ми всi затихли.

– Вiн… тепер вiн розумiе, – сказала Бiнта. – Вiн мене бiльше не чiпае.

– Менi байдуже, – заявила Лую. – Його треба каструвати, як iнших гвалтiвникiв.

– Тс-с-с, не кажи так, – прошепотiла Бiнта.

– Я казатиму й робитиму те, що хочу! – закричала Лую.

– Нi, – заперечила я та обняла Бiнту однiею рукою. Ретельно пiдiбрала слова. – Гадаю, пiд час Одинадцятого ритуалу на нас було накладено джуджу. Воно… мабуть, зникае пiсля одруження. – Я суворо подивилася на Лую. – Гадаю, ти помреш, якщо зважишся на близькiсть.

– Воно зникае пiсля одруження, – сказала Дiтi й кивнула. – Моя двоюрiдна сестра постiйно каже, що лише чиста жiнка приваблюе до себе достатньо чистого чоловiка, який може принести на подружне ложе насолоду. Вона каже, що ii чоловiк – найчистiший iз тутешнiх чоловiкiв… мабуть, тому що вiн був першим, хто не принiс iй болю.

– Фу, – гнiвно сказала Лую. – Нас обманюють, змушуючи думати, нiби нашi чоловiки – боги.



Дорогою додому я зустрiла Мвiту. Вiн читав бiля дерева iроко. Я сiла бiля нього й гучно зiтхнула. Вiн закрив свою книжку.

– Ти знала, що Ада й Аро колись кохали одне одного? – запитав вiн.

Я пiдняла брови.

– А що сталося?

Мвiта вiдкинувся назад.

– Коли вiн тiльки прийшов сюди багато рокiв тому, Товариство Осугбо негайно викликало його на збори. Провидець, напевно, побачив, що Аро – чаклун. Невдовзi пiсля цього його запросили працювати зi старiйшинами Осугбо. Пiсля того, як вiн мирним шляхом владнав суперечку мiж двома найбiльшими торговцями Джвагiра, йому запропонували повноправне членство. Вiн перший не надто старий старiйшина у Джвагiрi. Судячи з вигляду, Аро було щонайбiльше сорок. Нiхто не був проти, тому що вiн пiшов Джвагiру на користь. Знаеш Дiм Осугбо?

Я кивнула.

– Його було зведено за допомогою джуджу, – пояснив Мвiта. – Вiн стояв тут iще до появи Джвагiра. Хай там як, вiн умiе багато чого… добиватися. Якось Нана Мудра попросила Єре – так звали Аду замолоду – зустрiтися там iз нею. Вийшло так, що Аро того дня теж там був. Обое завернули не туди й зiткнулися нiс до носа. Вони одразу, щойно познайомившись, не сподобались одне одному.

Кохання часто плутають iз ненавистю. Але часом люди дiзнаються, що помилялися, як невдовзi й сталося iз цими двома. Нана Мудра вже побачила в Єре наступну Аду. Тож Єре часто просили зайти до Дому з тiеi чи iншоi причини. Аро проводив там майже весь свiй час. Розумiеш, Дiм Осугбо постiйно iх зводив.

Аро про щось просив, а тодi Єре на це приставала. Вiн говорив, а вона слухала. Вона чекала, а тодi вiн приходив до неi. Їм здавалося, нiби вони розумiють, як усе завжди мае бути. Врештi-решт Єре призначили Адою пiсля смертi попередньоi Ади. Аро утвердився в ролi Творця. Вони iдеально доповнювали одне одного.

Мвiта помовчав.

– Саме Аро спало на думку накласти на скальпель джуджу, але пристала на це Ада. Їм здавалося, що вони роблять щось добре для дiвчат.

Я гiрко розсмiялась i хитнула головою.

– Нана Мудра знае?

– Знае. Їй це теж видаеться слушним. Вона стара.

– Чому Аро й Ада не побралися?

Мвiта всмiхнувся.

– А я хiба казав, що вони не побралися?




Роздiл 12

Зухвальство грифа


Сонце щойно зiйшло. Я сидiла на деревi, нахилившись уперед.

Я прокинулася п’ятнадцять хвилин тому й побачила його перед своiм лiжком. Воно витрiщилося на мене. Нематерiальна червона поверхня з овалом iз бiлоi пари посерединi. Око гнiвно зашипiло i зникло.

І саме тодi я помiтила, як моею постiллю повзе блискучий брунатно-чорний скорпiон. Із тих, чие жало може вбити. Якби я не прокинулася, вiн би дiстався мого обличчя за кiлька секунд. Я рiзко пiдняла ковдри так, що вiн полетiв. Вiн приземлився з майже металевим «дзiнь!» Я схопила найближчу книжку й розчавила нею скорпiона. Я топталася по книжцi, доки не перестала труситися. Сама не своя вiд злостi, я скинула з себе одяг i вилетiла з вiкна.

Сердита вiд природи подоба грифа вiдображала моi вiдчуття. Сидячи на деревi, я подивилася, як проходять крiзь кактусовi ворота двое хлопцiв. Полетiла назад, до спальнi, та знову обернулася на саму себе. Надто довго пробувши в подобi грифа, я завжди почувалася вiдiрваною вiд того, що могла визначити лише як буття людиною. Дивлячись на Джвагiр у подобi грифа, я вiдчувала зверхнiсть, нiби знала величнiшi мiсця. Менi хотiлося лиш одного – летiти з вiтром, вишукувати мертвечину й не повертатися додому. Обернення завжди мае певну цiну.

Також я оберталася на деяких iнших iстот. Я спробувала впiймати невелику ящiрку. Натомiсть здобула ii хвiст. З його допомогою обернулася на ящiрку. Як не дивно, це виявилося майже так само легко, як перетворитися на птаха. Згодом в однiй старiй книжцi я вичитала, що плазуни та птахи – близькi родичi. Мiльйони рокiв тому навiть iснував птах iз лускою. Втiм, пiсля зворотного перетворення менi по кiлька днiв бувало вкрай складно не мерзнути вночi.

Я перетворилася на муху, скориставшись мушачими крильцями. Процес був жахливим: я наче рiзко стискалася. А позаяк мое тiло змiнилося дуже сильно, я не могла вiдчути нудоту. Уявiть собi: хочеш вiдчути нудоту, але не можеш. У подобi мухи я думала передусiм про iжу, була швидкою та пильною. Я геть не мала складних почуттiв грифа. Найбiльше в буттi мухою мене турбувало почуття власноi смертностi, вiдходу з життя за якихось кiлька днiв. Мусi цi днi, певно, здавалися цiлим життям. Я, людина, що обернулася на муху, гостро усвiдомлювала як повiльнiсть, так i швидкоплиннiсть часу. Обертаючись назад, я вiдчувала полегшення вiд того, що досi виглядала та почувалася на свiй вiк.

Коли я оберталася на мишу, основним моiм почуттям був страх. Страх бути розчавленою, з’iденою, знайденою, померти з голоду. Пiсля перетворення назад я мала таку сильну залишкову параною, що не могла вийти з кiмнати по кiлька годин.

Того дня я пробула грифом понад пiвгодини, а коли повернулася до хатини Аро у власнiй подобi, це вiдчуття сили мене ще не покинуло. Я знала тих двох хлопцiв. Дурних, неприемних, балуваних хлопцiв. Бувши грифом, я чула, як один iз них сказав, що краще полежав би в лiжку i проспав би весь ранок. Інший схвально засмiявся. Вдруге в життi пiдходячи до кактусових ворiт, я заскреготiла зубами. Коли я проходила, мене знову подряпав один кактус. «Покажи себе з найгiршого боку», – подумала я i попрямувала далi.

Коли я обiйшла хатину Аро, виявилося, що вiн сидить на землi перед двома хлопцями. За ними навсiбiч ширилася пустеля, широка i прекрасна. Моi очi зволожили гнiвнi сльози. Те, чого мiг навчити мене Аро, було менi потрiбне. Сльози закрапали, i тут на мене поглянув Аро. Я була готова ляснути себе по обличчю. Йому не треба було бачити моеi слабкостi. Двое хлопцiв розвернулись, i iхнi порожнi, тупi, недоумкуватi обличчя роздратували мене ще бiльше. Ми з Аро витрiщились одне на одного. Менi захотiлося його побити, роздерти йому горло та покусати його дух.

– Забирайся звiдси, – промовив вiн спокiйним тихим голосом.

Його категоричний тон остаточно позбавив мене надii. Я повернулася й побiгла. Але не з Джвагiра. Поки що не з нього.




Роздiл 13

Сонце Анi


Того дня по обiдi я загрюкала iй у дверi сильнiше, нiж хотiла. Я ще була збудженою. У школi я зберiгала сердитий спокiй. Бiнта, Лую й Дiтi розумiли, що мене слiд залишити саму. Пiсля вранiшнього вiзиту до хатини Аро менi слiд було прогуляти школу. Та обое моiх батькiв були на роботi, а сама я не почувалася в безпецi. Пiсля школи я пiшла просто до будинку Ади.

Вона без поспiху вiдчинила дверi й насупилася. Ада, як завжди, була елегантно вбрана. Їi стегна та ноги були щiльно загорнутi в зелену рапу, а кофтина того ж кольору мала такi пишнi плечi, що якби вона зробила крок уперед, то вони б не пройшли у дверi.

– Ти ходила знову, так? – запитала вона.

Я була надто збаламучена, щоб замислитися, звiдки вона це знае.

– Вiн покидьок, – гарикнула я. Вона взяла мене за руку й затягнула всередину.

– Я стежила за тобою, – промовила вона, дала менi чашку гарячого чаю i сiла навпроти мене. – Вiдколи планувала весiлля твоiх батькiв.

– І що? – пирхнула я.

– Чому ти прийшла сюди?

– Ви маете менi допомогти. Аро мае мене навчити. Ви можете його переконати? Вiн – ваш чоловiк. – Я посмiхнулася. – Чи це брехня, як i Одинадцятий ритуал?

Вона пiдскочила й дала менi доброго ляпаса. Менi запекло щоку, i я вiдчула в ротi смак кровi. Якусь мить вона гнiвно дивилася на мене згори вниз. Знову сiвши, вона сказала:

– Випий свiй чай. Кров змиеться.

Я трохи надпила, мало не впустивши чашку з рук.

– П-прошу вибачення, – забелькотiла я.

– Скiльки тобi зараз рокiв?

– П’ятнадцять.

Вона кивнула.

– На що ти сподiвалася, пiшовши до нього?

Якусь мить я сидiла мовчки, боячись говорити. Позирнула на закiнчений розпис.

– Можеш говорити, – запевнила вона.

– Я… я про це не думала, – тихо сказала я. – Просто…

Як можна це пояснити? Натомiсть я поставила те запитання, заради якого прийшла.

– Вiн – ваш чоловiк, – сказала я. – Ви, певно, знаете те, що знае вiн. Так мають жити чоловiк i дружина. Прошу, ви ж можете навчити мене Великих мiстичних аспектiв? – Я скорчила найскромнiше обличчя, на яке була здатна. Вигляд у мене, напевно, був напiвбожевiльний.

– Як ти про нас дiзналася?

– Менi Мвiта розповiв.

Вона кивнула й гучно втягнула в себе повiтря.

– Отой хлопчисько. Треба намалювати його на розписi. Я зроблю з нього рибочоловiка. Вiн сильний, мудрий i ненадiйний.

– Ми дуже близькi, – холодно сказала я. – А близькi люди дiляться секретами.

– Наш шлюб – не секрет, – вiдповiла вона. – Старшi люди знають. Вони всi це бачили.

– Ада-м, що сталося? Мiж вами та Аро.

– Аро набагато старший, нiж здаеться. Вiн мудрий, i дорiвнятися до нього може лише кiлька людей. Оньесонву, вiн за бажання мiг би позбавити тебе життя i змусити всiх, i твою матiр теж, забути про твое iснування. Будь обережна. – Вона ненадовго замовкла. – Я знала все це, вiдколи його зустрiла. Саме тому й зненавидiла його пiсля першоi нашоi зустрiчi. Нiхто не повинен мати таку владу. Але вiн неначе знаходив мене знов i знов. Щоразу, коли ми сперечалися, щось зросталося.

І я, пiзнаючи його, усвiдомила, що головне для нього – не влада. Вiн застарий для цього. Принаймнi я так думала. Ми одружилися з кохання. Вiн кохав мене, тому що я заспокоювала його й допомагала мислити чiткiше. Я кохала його, тому що, коли я здолала його нахабство, вiн став добре зi мною поводитись, а ще… ну, менi хотiлося навчитися всього, чого вiн мiг мене навчити. Мати казала менi, що виходити замiж треба за того, хто може не лише забезпечити, а й збiльшити моi знання. Наш шлюб мав бути мiцним. Якийсь час так i було… – Вона зупинилася. – За потреби ми працювали разом. Джуджу Одинадцятого ритуалу допомагае дiвчинi захищати свою честь. Я сама знаю, як це складно.

Вона зупинилася й несвiдомо поглянула на зачиненi параднi дверi.

– Щоб тобi стало легше, Оньесонву… я розповiм тобi секрет, якого не знае навiть Аро.

– Добре, – погодилася я. Але не знала точно, чи хочу взагалi його почути.

– У п’ятнадцять рокiв я кохала одного хлопця, а вiн скористався цим, щоб домогтися близькостi зi мною. Менi ii насправдi не хотiлося, та вiн вимагав, погрожуючи, що перестане зi мною розмовляти. Так тривало мiсяць. Тодi вiн втомився вiд мене й усе одно перестав зi мною розмовляти. Мое серце було розбито, але це виявилося найменшою з моiх проблем. Я завагiтнiла. Коли розповiла батькам, моя мати закричала i обiзвала мене ганьбою, а батько заволав i схопився за серце. Вони вiдправили мене до материноi сестри та ii чоловiка. Туди довелося iхати мiсяць на верблюдi. Їхне мiсто звалося Банза.

Менi заборонялося виходити надвiр, доки я не народила. Я в дитинствi була кощавою i залишалася такою пiд час вагiтностi – тiльки живiт розростався. Дядько вважав, що це смiшно. Вiн казав, що той хлопчик, якого я ношу, певно, е нащадком велетенськоi золотоi панi з Джвагiра. Якщо я взагалi всмiхалася в той час, то лише завдяки йому.

Та здебiльшого я була нещасна. Я весь день ходила по хатi, бажаючи вийти надвiр. А через вагу свого тiла почувалася страшенно чужою. Тiтка зглянулася надi мною i якось принесла додому трохи фарби з ринку, пензлик i п’ять пальмових гiлок, знебарвлених i висушених. До цього я жодного разу не пробувала малювати. Я дiзналася, що можу намалювати сонце та дерева, те, що е надворi. Тiтка з дядьком навiть продали деякi моi картини на ринку! Оньесонву, я мати двiйнят.

Я охнула i сказала:

– Анi добре з вами обiйшлася!

– Виносивши двiйню у п’ятнадцять, я в цьому сумнiваюся, – вiдповiла вона. Але всмiхнулася. Близнята – яскравий знак любовi Анi. Також близнятам часто платять за те, щоб вони жили в якомусь мiстi. Якщо стаеться якась халепа, завжди кажуть: якби не близнята, було б iще гiрше. У Джвагiрi, наскiльки я знала, близнят не було.

– Дiвчинку я назвала Нууму, а хлопчика – Фанта, – продовжила Ада. – Коли iм було близько року, я повернулася сюди. Малеча залишилася з моiми тiткою та дядьком. Банза була досить далеко, щоб я не мала змоги просто так узяти й побiгти туди. Моiм дiтям зараз мае бути по тридцять з лишком рокiв. Вони жодного разу до мене не приiхали. Фанта i Нууму. – Вона трохи помовчала. – То ти розумiеш? Дiвчат слiд захищати вiд iхньоi ж дуростi, i вони не мають страждати через дурiсть хлопцiв. Джуджу змушуе дiвчину проявити твердiсть, коли це необхiдно.

«Але iнколи дiвчину все одно примушують», – подумала я, згадавши Бiнту.

– Аро нiчого не став мене навчати, – сказала вона. – Я запитала про Мiстичнi аспекти, а вiн лише посмiявся з мене. Мене це влаштовувало, та коли я питала його про якiсь дрiбницi – скажiмо, як сприяти зростанню рослин, вiднаджувати мурах вiд кухнi, захищати наш комп’ютер вiд пiску, – вiн завжди був надто заклопотаний. Вiн навiть накладав джуджу Одинадцятого ритуалу на скальпелi, коли мене не було поруч! Це здавалося… неправильним.

Ти маеш рацiю, Оньесонву. Мiж чоловiком i дружиною секретiв бути не повинно. Аро повен секретiв i нiяк не виправдовуеться, зберiгаючи iх. Я сказала йому, що пiду. Вiн попросив мене залишитися. Вiн кричав i погрожував. Я – жiнка, а вiн – чоловiк, казав вiн. І справдi. Пiшовши вiд нього, я пiшла проти всього, чого мене навчили. Це було важче, нiж полишити власних дiтей.

Вiн купив менi цей будинок. Вiн часто до мене приходить. Ще залишаеться моiм чоловiком. Саме вiн описав менi озеро Семи Рiк.

– Ого, – сказала я.

– Вiн завжди надихав мене на малювання. Та коли йдеться про щось глибше, вiн нiчого менi не розповiдае.

– Тому що ви – жiнка? – зневiрено спитала я, згорбивши плечi.

– Так.

– Будь ласка, ада-м, – сказала я. Подумала, чи не стати менi на колiна, але тут згадала, як Мвiтин дядько благав чаклуна Даiба. – Попросiть його змiнити свою думку. Ви самi казали пiд час Одинадцятого ритуалу, що менi слiд пiти до нього.

Вона явно роздратувалася.

– Я була дурною, i прохання в тебе теж дурне, – заявила вона. – Перестань виставляти себе дурепою, приходячи сюди. Йому подобаеться вiдмовляти.

Я випила трохи чаю.

– Ой! – вигукнула я: мене раптом осяйнуло. – Той рибочоловiк бiля дверей. Дуже старий, з напруженими очима. Це ж Аро, чи не так?

– Звiсно ж, так, – сказала вона.




Роздiл 14

Оповiдачка


Чоловiк однiею рукою жонглював великими блакитними кам’яними кулями. Це давалося йому так легко, що я замислилася, чи не користуеться вiн джуджу. «Вiн – чоловiк, тож це можливо», – ображено подумала я. Вiдколи Аро вiдмовив менi вдруге, минуло три мiсяцi. Не знаю, як я витримала тi днi. Як знати, коли мiй бiологiчний батько атакуе знову?

Лую, Бiнта й Дiтi не були так зачарованi жонглером. Був День вiдпочинку. Їх бiльше цiкавили плiтки.

– Я чула, що Сiгу заручилася, – сказала Дiтi.

– Їi батьки хочуть вкласти викуп за неi у свiй бiзнес, – докинула Лую. – Уявляете собi, як це – замiжжя у дванадцять рокiв?

– Можливо, – тихо промовила Бiнта й вiдвела погляд.

– Можу уявити, – сказала Дiтi. – І я була б не проти мати чоловiка, набагато старшого за себе. Вiн би добре про мене пiклувався, як i мусить.

– Твоiм чоловiком буде Фанасi, – вiдповiла Лую.

Дiтi роздратовано закотила очi. Фанасi досi з нею не розмовляв.

Лую розсмiялася i сказала:

– Просто зачекай – i побачиш, помиляюся я чи нi.

– Нiчого я не чекатиму, – пробурчала Дiтi.

– А я хочу якнайшвидше вийти замiж, – сказала Лую з хитрим усмiхом.

– Це – не причина для шлюбу, – вiдповiла Дiтi.

– Хто сказав? – запитала Лую. – Люди одружуються i з дрiб’язковiших причин.

– Я взагалi не хочу замiж, – промимрила Бiнта.

Про замiжжя менi не думалося зовсiм. До того ж дiти-еву вважалися негiдними шлюбу. Я була б образою для будь-якоi родини. А Мвiта не мав родини й тому не мiг увiйти до нашоi зi шлюбом. На додачу до всього цього я замислилася про те, якою була б наша близькiсть, якби ми справдi побралися. У школi нам розповiдали про жiночу анатомiю. Найбiльше ми зосереджувалися на тому, як прийняти пологи без цiлителя. Ми вивчали способи попередження зачаття, хоча нiхто з нас не мiг зрозумiти, нащо це може знадобитися. Ми вивчили, як працюе чоловiчий пенiс. А от параграф про жiноче збудження пропустили.

Я прочитала цей роздiл самостiйно й дiзналася, що Одинадцятий ритуал позбавив мене не тiльки справжньоi iнтимноi близькостi. У мовi океке немае слова на позначення плотi, яку з мене вирiзали. Був медичний термiн, запозичений з англiйськоi, – «клiтор». Вiн значною мiрою вiдповiдае за збудження жiнки пiд час близькостi. «Заради Анi, нащо його видаляють?» – спантеличено замислилася я. Кого менi спитати? Цiлительку? Вона ж була зi мною в нiч мого обрiзання! Я згадала те розкiшне, бентежне вiдчуття, яке Мвiта завжди пробуджував у менi поцiлунком, за мить до появи болю. Я замислилася, чи не скалiчено мене. Менi ж узагалi було необов’язково це робити.

Я абстрагувалася вiд розмови Лую та Дiтi про шлюб i подивилася, як жонглер пiдкидае своi кулi в повiтря, робить сальто й ловить iх. Заплескала в долонi, i жонглер менi всмiхнувся. Я всмiхнулася у вiдповiдь. Побачивши мене вперше, вiн придивився уважнiше, а тодi вiдвiв погляд. Тепер я була найцiннiшою його глядачкою.

– Океке та нуру! – виголосив хтось. Я пiдскочила. Жiнка, що заговорила, була дуже, дуже висока й мiцно збудована. Довга бiла сукня прилягала до ii тiла згори, де випинався пишний бюст. Голос незнайомки легко перекривав ринковий гамiр.

– Я несу новини та оповiдки iз Заходу. – Вона пiдморгнула. – Якщо хочете дещо знати, повертайтеся сюди, коли зайде сонце. – Тут вона театрально крутнулася й пiшла з ринковоi площi. Вона робила це оголошення, мабуть, раз на пiвгодини.

– Тю, хто хоче знову чути поганi новини? – забурчала Лую. – З нас вистачило того фотографа.

– Згодна, – сказала Дiтi. – Ради всього святого. Сьогоднi ж День вiдпочинку.

– Все одно тамтешнiм проблемам нiяк не зарадити, – додала Бiнта.

Бiльше нiчого моi подруги сказати з цього приводу не могли. Про мене, про те, хто я така, вони чи то забули, чи то просто не подумали. «Тодi я просто пiду iз Мвiтою», – подумала я.



Якщо вiрити чуткам, оповiдачка, як i фотограф, була iз Заходу. Моя мати не хотiла йти. Я ii розумiла. Вона розслаблялася в татових обiймах на диванi. Вони грали у варi[9 - Варi – настiльна логiчна гра африканського походження.]. Готуючись до виходу, я гостро вiдчула свою самотнiсть.

– А Мвiта там буде? – запитала мати.

– Сподiваюся, що так, – сказала я. – Вiн мав прийти сьогоднi сюди.

– Потiм одразу йди додому, – наказав тато.

Мiська площа була освiтлена лiхтарями на пальмовiй олii. Перед деревом iроко було поставлено барабани. Людей прийшло небагато. Здебiльшого старшi чоловiки. Серед молодих чоловiкiв був Мвiта. Менi було добре його видно попри тьмяне освiтлення. Вiн сидiв далеко злiва, спершись на огорожу з рафii, що вiддiляла ринковi ятки вiд перехожих. Бiля нього нiхто не сидiв. Я сiла поряд, i вiн обняв мене однiею рукою за талiю.

– Ти мав зустрiтися зi мною у мене вдома, – сказала я.

– У мене була iнша зустрiч, – вiдповiв вiн, злегка всмiхнувшись.

Здивовано помовчавши, я сказала:

– Менi байдуже.

– Нi.

– Так.

– Ти гадаеш, що це iнша жiнка.

– Менi байдуже.

Звiсно, менi було не байдуже.

За барабанами сiв чоловiк iз блискучою лисою головою. Вибив руками тихий ритм. Усi перестали розмовляти.

– Добрий вечiр, – сказала оповiдачка i вийшла на свiтло лiхтарiв. Люди заплескали в долонi. У мене округлились очi. З ланцюга на ii шиi звисав крабовий панцир. Вiн був невеличкий i тендiтний, а у свiтлi лiхтарiв так i виблискував бiлизною на тлi темноi шкiри. Вiн, певно, був з якоiсь iз Семи рiк. У Джвагiрi вiн однозначно не мав цiни.

– Я жiнка бiдна, – сказала вона, оглядаючи невеличкий натовп слухачiв. Показала на пляшковий гарбуз, прикрашений помаранчевими скляними намистинками. – Це я одержала за оповiдку, коли була в Гадi, поселеннi океке бiля Четвертоi рiки. Люди, я мандрувала аж туди. Але що далi я йду на схiд, то бiднiшою стаю. Чимраз менше людей бажае почути моi найсильнiшi оповiдки, а саме такi менi й хочеться розповiдати.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Та – вигук з мови гауса, що приблизно вiдповiдае украiнському «стiй», «стоп». (Тут i далi прим. пер.)




2


Ога – пан (мова йоруба).




3


Кафтан – вiльний, подiбний до тунiки верхнiй одяг, популярний у Захiднiй Африцi.




4


«Кукурудзянi ряди» – численнi тоненькi кiски, що заплiтаються дуже близько до голови.




5


«О» – унiверсальний вигук у нiгерiйськiй англiйськiй; зазвичай додаеться наприкiнцi речення.




6


Афро – пишна, схожа на хмаринку або кульку зачiска, для якоi волосся зачiсують угору.




7


Рапа – популярний у Захiднiй Африцi предмет одягу; великий широкий шматок тканини, що зазвичай пов’язуеться на талii на кшталт максi-спiдницi.




8


Джуджу – загальна назва низки захiдноафриканських магiчних практик.




9


Варi – настiльна логiчна гра африканського походження.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/okorafor_nnedi/hto-bo-t-sya-smert