Трiснуло дзеркало Agatha Christie Класика англiйського детективу Пiд час урочистого прийому в будинку знаменитоi акторки Марини Грег на очах гостей несподiвано померла жiнка. Провiнцiйна полiцiя, як зазвичай, зайшла в глухий кут. Тож до розслiдування долучаеться мiс Марпл з ii власною детективною методою. Та запобiгти iншим смертям не вдасться… Агата Крiстi Трiснуло дзеркало Агату Крiстi знають у всьому свiтi як королеву детективу. Близько мiльярда примiрникiв ii творiв продано англiйською мовою, ще один мiльярд – у перекладi 100 iноземними мовами. Вона – найпопулярнiший автор усiх часiв i всiма мовами, а за кiлькiстю видань поступаеться лише Бiблii та Шекспiровi. Вона – автор 80 детективних романiв та збiрок оповiдань, 19 п’ес i 6 романiв, опублiкованих пiд iм’ям Мерi Вестмейкот. Перший роман Агати Крiстi – «Таемнича пригода в Стайлзi» – був написаний наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни, у якiй письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загонi. У цьому романi вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгiйського детектива, якому судилося стати найпопулярнiшим героем у лiтературi детективного жанру пiсля Шерлока Холмса. Цей роман був опублiкований у видавництвi «Бодлi-Гед» у 1920 роцi. Пiсля цього Агата Крiстi щороку видавала по книжцi, а в 1926 роцi написала свiй шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була ii перша книжка, опублiкована видавництвом «Колiнз», що започаткувала плiдну й ефективну спiвпрацю автора з видавництвом, яка тривала 50 рокiв i спричинилася до створення 70 книжок. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Агати Крiстi, яка була iнсценована – пiд назвою «Алiбi» – й успiшно поставлена на сценi одного з лондонських театрiв Вест-Енду. «Пастка на мишей», – найславетнiша п’еса письменницi, – була вперше поставлена в 1952 р. i не сходить зi сцени протягом найтривалiшого часу в iсторii театральних вистав. У 1971 р. Агата Крiстi отримала титул Дами Британськоi Імперii. Вона померла в 1976 р., а кiлька ii творiв вийшли друком посмертно. Найуспiшнiший бестселер письменницi – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки роцi, пiсля чого вийшли ii автобiографiя та збiрка оповiдань «Останнi справи мiс Марпл», «Пригода в затоцi Поленза» й «Поки тривае свiтло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’ес Агати Крiстi, на сюжетi якоi iнший автор, Чарлз Осборн, побудував свiй роман. Присвячуеться Маргарет Рузерфорд З любов’ю i захватом Вiтер здмухнув павутину, Трiснуло дзеркало наполовину. «Мене проклято – я ж невинна!» — Зойкнула ледi з Шейлота.     Альфред Теннiсон РОЗДІЛ ПЕРШИЙ І Мiс Джейн Марпл сидiла бiля вiкна. Вiкно виходило в сад, який колись був джерелом ii радостi. Але тепер вiн уже ним не був. Сьогоднi вона дивилася з вiкна, i настрiй у неi був препоганий. Активно працювати в саду iй заборонили вже якийсь час тому. Не можна нахилятися, не можна копати, не можна висаджувати молодi дерева – хiба що пiдрiзати старе гiлля, та й то потроху й дуже обережно. Старий Лейкок, який приходив тричi на тиждень, працював на совiсть, звичайно. Але його сумлiння вимагало вiд нього робити те, що було до вподоби йому, а не те, чого хотiла жiнка, яка його найняла. Мiс Марпл досконало знала, чого iй треба, i давала своему садiвниковi якнайдетальнiшi iнструкцii. Але старий Лейкок був надiлений незрiвнянним талантом – вiн умiв iз великим ентузiазмом на все погоджуватися, а далi робив так, як йому заманеться. – Дуже добре, мiс. Оцi квiти посадимо там, де ви кажете, а дзвiночки отут, попiд стiною, наступного тижня я цим займуся. Виправдання Лейкока були завжди вельми розумними й дуже нагадували виправдання капiтана Джорджа з роману «Трое в одному човнi», якими той обгрунтовував свое небажання виходити в море. На думку капiтана, то вiтер був надто сильний, який мiг або викинути iх на берег чи винести надто далеко в море, або вiяв iз ненадiйного заходу чи з iще бiльш пiдступного сходу. Головним аргументом Лейкока була погода. То надто сухо, то надто мокро – земля геть просякла водою, то вiн нюхав повiтря й казав, що вночi може пiдморозити. Або спершу треба було виконати якусь надзвичайно важливу роботу (зазвичай iшлося про висаджування капусти або брюссельськоi капусти, яку вiн вирощував у неймовiрнiй кiлькостi). Принципи догляду за садом у Лейкока були надзвичайно простi, i жоден працедавець, хоч який би вiн був обiзнаний, не змiг би його вiдвернути вiд них. Вони полягали в тому, аби пити якомога бiльше чаю, солодкого та мiцного, щоб надихнути себе на трудовi подвиги, восени – пiдмiтати листя, а влiтку висаджувати своi улюбленi рослини, переважно айстри та шавлiю, щоб «було приемно дивитися», як вiн мав звичай казати. Вiн погоджувався, що троянди треба оприскувати, бо iнакше iх згубить попелиця, але нiколи не брався за цю роботу вчасно, а коли вiд нього вимагали перекопати землю пiд солодкий горох, то вiн зазвичай вiдповiдав, що подивилися б ви на його власний солодкий горох! Вiн вирiс таким, що кращого й не треба, i нiхто заздалегiдь нiчого не перекопував. Треба вiддати йому належне, вiн шанував своiх працедавцiв, до iхнiх забаганок у садiвництвi ставився прихильно (якщо це не вимагало вiд нього тяжкоi працi), але справжньою його пристрастю були овочi – передусiм капуста в усiх своiх рiзновидах. Квiти вiн вважав химерою жiнок, якi не знали, куди подiти свое дозвiлля. І вiн намагався догодити iм, вирощуючи для них уже згаданi вище айстри, шавлiю, бордюри з лобелiй та лiтнi хризантеми. – Я виконую деяку роботу в тих будинках, що iх споруджують у Новому Кварталi. Тамтешнi люди також хочуть, щоб iхнi садки були гарними. Вони накупили бiльше саджанцiв, анiж iм треба, тому я принiс трохи сюди й висаджу замiсть наших стареньких троянд, якi давно втратили вигляд. Думаючи про це, мiс Марпл вiдвела погляд вiд саду й узялася за плетiння. Доводилося визнати незаперечний факт: Сент-Мерi-Мiд уже не те, яким воно було колись. У якомусь розумiннi, звiсно, нiщо не залишилося таким, яким колись було. У цьому можна звинувачувати вiйну (обидвi вiйни) або молодше поколiння, або жiнок, якi тепер мусили працювати, або загрозу атомноi вiйни, або просто уряд – але насправдi важив лише той простий факт, що вона стала зовсiм стара. Мiс Марпл, жiнка надзвичайно розважлива, знала це дуже добре. У якомусь дивному розумiннi вона з особливою гостротою вiдчувала свою старiсть у Сент-Мерi-Мiд, бо саме тут прожила майже все життя. Село Сент-Мерi-Мiд, його стародавня серцевина, було ще тут. «Синiй кабан» був ще тут, i церква, i будинок вiкарiя, i невеликий квартал будинкiв часiв королеви Анни та короля Георга, до яких належав i ii будинок. Будинок мiс Гармел був iще тут, i була, звичайно ж, сама мiс Гармел, налаштована воювати проти поступу до свого останнього подиху. Мiс Везербi вiдiйшла до кращого свiту, i в ii домi, пiдновленому лише пофарбуванням дверей та вiкон у яскраво-синiй колiр, тепер оселився банкiвський менеджер зi своею родиною. Новi люди мешкали в бiльшостi старих будинкiв, але самi будинки мало змiнили зовнiшнiсть, адже люди купили iх, бо iм подобалося означення «будiвлi, якi дихають чаром старого свiту», що ним зваблював агент iз продажу нерухомостi. Вони лише прибудовували туди ще одну ванну кiмнату й витрачали добрi грошi на замiну сантехнiчного обладнання, купували електроплити й посудомийнi машини. Та хоч будинки мали майже той самий вигляд, що й ранiше, проте сказати те саме про головну вулицю села не випадало. Коли крамницi змiнили власникiв, то разом iз ними прийшла негайна й нестримна модернiзацiя. Рибну крамницю тепер не впiзнати з ii величезною вiтриною, за якою виблискувала свiжозаморожена риба. Проте рiзник не вiдiйшов вiд старих звичаiв – добре м’ясо завжди залишаеться добрим м’ясом, якщо маеш грошi, щоб заплатити за нього. Нема грошей – бери шматки дешевi та жорсткi й не нарiкай! Барнес, бакалiйник, незмiнно залишався на своему мiсцi, за що мiс Гармел та мiс Марпл щодня дякували Небу. Вiн був надзвичайно послужливий, перед прилавком, як i ранiше, стояли зручнi стiльцi, i в нього завжди можна було приемно погомонiти про якiсть шматкiв бекону та рiзновидiв сиру. Проте в кiнцi вулицi, де колись була крамниця мiстера Томса, у якiй продавались кошики, тепер виблискував металом i склом новий блискучий супермаркет, справжня анафема для лiтнiх жительок Сент-Мерi-Мiд. – Безлiч пакетiв, яких нiколи ранiше не бачено! – вигукувала мiс Гармел. – Великi пакети з пластiвцями, якими тепер ти маеш годувати дiтей, замiсть зготувати iм добрий снiданок iз яечнi з беконом. І вiд тебе вимагають, щоб ти сама брала кошика i йшла вибирати собi товар – iнодi доводиться згаяти не менш як пiвгодини, аби знайти все, що тобi треба, причому товар запакований незручними порцiями – або надто великими, або надто малими. А потiм ще й доводиться вистояти в довгiй черзi, щоб заплатити за куплене, перед тим, як вийти на вулицю. Можливо, воно й непогано для людей iз Нового Кварталу… На цьому мiсцi вона замовкала. Бо речення тут закiнчувалося. Нового Кварталу – кiнець цитати, як мають звичай тепер казати. Обидва слова означають цiлком нову данiсть, i обидва пишуться з великоi лiтери. ІI У мiс Марпл вихопився невдоволений вигук. Вона знову пропустила петлю. Та ще й пропустила якийсь час тому. І помiтила тiльки тепер, коли треба було звужувати плетиво до шиi й рахувати стiбки. Вона взяла запасний дротик, нахилила плетиво ближче до свiтла i стала пильно придивлятися. Навiть новi окуляри мало iй допомагали. І причина була в тому, що настав час, коли окулiсти з iхнiми шикарними залами для чекання, найновiшими iнструментами, слiпучими лампами, якi спрямовували прямо у вiчi своiм пацiентам, бiльше не могли нiчого для неi зробити. Мiс Марпл iз тугою подумала про те, який добрий був у неi зiр лише кiлька рокiв тому (хоч, либонь, не кiлька рокiв тому, а значно давнiше). Коли вона виходила у свiй сад, розташований так зручно, що з нього можна було бачити все, що вiдбуваеться в Сент-Мерi-Мiд, нiщо не могло заховатися вiд ii пильного погляду! А коли вона ще й чiпляла на носа окуляри для спостереження за птахами (iнтерес до птахiв приносив iй чималу вигоду!), то могла бачити… Тут думки iй урвалися й перенеслися в далеке минуле. Енн Протероу, що у своiй лiтнiй сукнi прямуе в сад вiкарiя. І полковник Протероу, бiдолаха, безперечно, чоловiк дуже занудний i неприемний, але бути так трагiчно вбитим! Вона похитала головою й перебiгла думками до Гризельди, молодоi й привабливоi дружини вiкарiя. Люба Гризельда, яка вона вiрна подруга, вони обмiнюються вiтальними листiвками на кожне Рiздво. Їi симпатична дитина тепер перетворилася на дужого молодика, що мае добру роботу. Працюе десь iнженером, якщо вона не помиляеться. Вiн так любив колись розбирати своi iграшковi потяги до найдрiбнiших деталей. А за садибою вiкарiя був перелаз, за яким збiгала стежка на луки, де паслася худоба фермера Джайлса. А тепер там… Будинки Нового Кварталу. А чому б iм там не бути? – суворо запитала себе мiс Марпл. Такi речi повиннi вiдбуватися. Будинки потрiбнi, i вони були дуже добре спорудженi, принаймнi, так iй казали. Вони називали це «плануванням» чи якось так. Але вона не могла зрозумiти, чому всi тi новi садиби називалися «клоз». Обрi-клоз, i Лонгвуд-клоз, i Грендiсон-клоз, i решта iх. Вони аж нiяк не були клозами. Мiс Марпл чудово знала, що таке клоз. Їi дядько був канонiком Чичестерського собору. Дитиною вона гостювала в нього в його Клозi. Це була та сама плутанина з назвами, що й у випадку Черрi Бейкер, яка завжди називала старомодну, захаращену меблями залу мiс Марпл «вiтальнею». Мiс Марпл мала звичай лагiдно поправляти ii: «Це не вiтальня, це зала, Черрi». І Черрi, яка була молодою й доброю дiвчиною, намагалася запам’ятати це слово, хоч «зала» здавалася iй дивним словом – «вiтальня» знову й знову зривалося з ii уст. Зрештою вони прийшли до компромiсу й стали називати це примiщення просто «великою кiмнатою». Мiс Марпл дуже любила Черрi. Їi прiзвище було мiсiс Бейкер, i вона приходила сюди з Нового Кварталу. Вона належала до табунця молодих дружин, якi робили своi закупи в супермаркетi й катали дитячi вiзки по тихих вуличках Сент-Мерi-Мiд. Усi жвавi й пристойно вдягненi. З жорстким, кучерявим волоссям. Вони смiялися, розмовляли та перегукувалися одна з одною. Така собi весела зграя щасливих пташок. Через пiдступну систему купiвлi на виплат iм завжди були потрiбнi готiвковi грошi, хоч iхнi чоловiки й мали добру платню; тому вони наймалися виконувати домашню роботу або готувати на кухнi. Черрi була доброю кухаркою, та й розумом ii Бог не скривдив, вона правильно вiдповiдала на телефоннi дзвiнки й вiдразу помiчала неточностi в рахунках, що приходили на дiм. Вона не надто любила перестеляти постiль, а коли доходило до миття посуду, то, проминаючи буфетну, мiс Марпл щоразу вiдвертала голову, не бажаючи бачити метод Черрi, який полягав у тому, щоб навалити у зливальницю гору брудного посуду, насипати туди мийного порошку й пустити на все струмiнь води. Мiс Марпл мусила прибрати зi щоденного використання i заховати до кутовоi шафки свiй старовинний вустерський чайний сервiз, звiдки його брали лише в особливих випадках. Натомiсть вона купила цiлком сучасний сервiз iз блiдим сiрим малюнком на бiлому тлi й без будь-якоi позолоти, що однаково стерлася б у злощаснiй зливальницi. У минулому все було зовсiм iнакше… Старанна Флоренс, наприклад, цей гренадер домашньоi служби, а ще вона мала Емi, Клару й Алiсу – «дiвчаток», що iх присилали з сирiтського притулку «Свята Вiра»: вони вiдбували в неi «практику», а потiм шукали собi бiльш оплачувану роботу. То були дуже простi дiвчата, деякi мали захворювання лiмфатичних залоз, а Емi була вочевидь дебiльна. Вони базiкали й плiткували з iншими служницями та покоiвками в селi й гуляли з помiчником торговця рибою, або молодшим садiвником ратушi, або одним iз численних помiчникiв мiстера Барнса, бакалiйника. Мiс Марпл згадувала про них iз приемнiстю, думаючи про тi численнi вовнянi костюмчики, якi сплела для iхнiх малят. Вони кепсько ладнали з телефоном i дуже погано знали арифметику. Зате вони вмiли мити посуд i застеляти лiжка. Вони не могли похвалитися освiтою, але знали, як давати лад у господарствi. Можна було тiльки дивуватися, що сьогоднi на домашню роботу наймалися переважно дiвчата з освiтою. Студентки з-за кордону, дiвчата, що погоджувалися працювати за житло й стiл, студентки унiверситету на канiкулах, молодi одруженi жiнки, такi, як Черрi Бейкер, що жили в районах новоi забудови з iхнiми фальшивими «клозами». Існують, звичайно, ще такi люди, як мiс Найт. Ця думка прийшла до мiс Марпл несподiвано, коли вгорi почулася хода мiс Найт i склянi пiдвiски на свiчниках, що стояли на поличцi над камiном, попереджувально задзвенiли. Мiс Найт, вочевидь, вiдбула ритуал свого пообiднього вiдпочинку й збиралася вийти на пообiдню прогулянку. Через мить вона прийде й запитае мiс Марпл, чи не треба iй чогось купити в селi. Думка про мiс Найт розбудила в головi мiс Марпл звичайну реакцiю. Звичайно ж, любий Реймонд (ii небiж) учинив вельми великодушно, i важко уявити собi особу, добрiшу, анiж мiс Найт, i, звичайно ж, пiсля того нападу бронхiту вона почувалася дуже слабкою, а доктор Гейдок твердо заявив, що не досить буде, аби хтось щодня навiдував ii, але… i тут думки ii зупинилися. Бо марно було б знову повторювати собi цю фразу: «Якби це тiльки був хтось iнший, а не мiс Найт». Але сьогоднi вибiр для лiтнiх ледi був невеликий. Вiдданi служницi вийшли з моди. Якщо твоя хвороба була тяжкою, ти могла замовити собi квалiфiковану медсестру – але навiть за дуже високу плату знайти ii було не так легко – або лягти до лiкарнi. Але пiсля того як критична фаза хвороби минула, тобi залишалося задовольнятися товариством мiс Найт та схожих на неi. Власне, у мiс Найт та схожих на неi нiчого поганого не було, крiм того факту, що на них не можна було дивитися без роздратування. Вони були сповненi доброти, готовi виявляти любов до людей, яких вiддавали пiд iхню опiку, догоджати iм, бути з ними веселими й життерадiсними й загалом ставитися до них, як до розумово хворих дiтей. – Але ж я, – сказала мiс Марпл, звертаючись до самоi себе, – хоч я й стара, а проте мене не можна вважати розумово вiдсталою дитиною. У цю мить, досить засапана, за своiм звичаем, мiс Найт весело забiгла до кiмнати. Це була велика, досить опасиста жiнка п’ятдесяти шести рокiв iз дуже акуратно укладеним жовтавим сивим волоссям, довгим тонким носом, добродушно усмiхненими губами i слабким пiдборiддям. – А ось i ми! – вигукнула вона, блиснувши осяйною усмiшкою, що мала освiтити й наповнити веселою безтурботнiстю сутiнки старечого вiку. – Сподiваюся, ми трохи подрiмали? – Я плела, – вiдповiла мiс Марпл з легким наголосом на займеннику, i, – додала вона, засоромлено визнаючи свою слабiсть та недосконалiсть: – пропустила один стiбок. – Я спiвчуваю вам, моя люба, – сказала мiс Найт, – але ж ми це зараз виправимо, чи не так? – Ви виправите, – сказала мiс Марпл. – А я, на жаль, неспроможна це зробити. Легка гiркота в тонi ii голосу лишилася непомiченою. Проте мiс Найт, як i завжди, виявила палку готовнiсть допомогти. – От i готово, – сказала вона через кiлька хвилин. – Тепер усе гаразд, моя люба. Хоч мiс Марпл не мала нiчого проти, коли ii називала «моя люба» (або навiть «моя дорогенька») продавщиця городини або навiть дiвчина в крамницi канцелярських товарiв, ii неймовiрно дратувало чути звертання «моя люба» вiд мiс Найт. Ще одна з тих незручностей, якi доводиться терпiти лiтнiм ледi. Проте вона чемно подякувала мiс Найт. – А зараз я пiду на свою невеличку прогулянку, – весело промовила мiс Найт. – Надовго не затримаюся. – Не поспiшайте повертатися, гуляйте, скiльки вам заманеться, – чемно й щиро порадила iй мiс Марпл. – Я не хочу залишати вас саму-одну надовго, моя люба, адже вас може опанувати нудьга. – Запевняю вас, я цiлком щаслива й задоволена, – сказала мiс Марпл. – Я, либонь, трошки (i вона заплющила очi) подрiмаю. – Це добра думка, моя люба. Я можу щось зробити для вас? Мiс Марпл розплющила очi й поринула в роздуми. – Зайдiть до Лонгдонiв i запитайте, чи не готовi моi штори. І, либонь, зазирнiть до мiс Вiслi, купiть там iще один моток синьоi вовни. І коробочку пiгулок iз чорноi смородини – в аптецi. Й помiняйте менi книжку в бiблiотецi – але не дозволяйте iм давати менi щось таке, чого немае в моему списку. Остання книжка була просто жахливою. Я не змогла ii читати. І вона подала мiс Найт книжку «Весна прокидаеться». – Що ви кажете, моя люба? Невже вона справдi вам не сподобалася? Я думала, ви будете вiд неi в захватi. Така мила iсторiя. – І якщо це не буде для вас дуже далеко, можливо, ви не вiдмовитеся дiйти до крамнички Галетiв i подивитися, чи немае в них збивалки для яець, але не тiеi, де треба крутити ручку, а такоi, щоб збивала знизу вгору та згори вниз. (Вона чудово знала, що нiчого подiбного вони не мали, але крамниця Галетiв була найдальшою вiд ii будинку.) – Якщо це не забагато для вас, – промурмотiла вона. Але мiс Найт вiдповiла з очевидною щирiстю: – Нi, аж нiяк. Я з радiстю виконаю всi вашi доручення. Мiс Найт любила ходити по крамницях. Це було для неi подихом життя. Там вона зустрiчала знайомих i мала нагоду побазiкати з ними та потеревенити з продавцями, могла роздивитися рiзнi товари в рiзних крамницях. І довго бавити час на такi приемнi розваги без вiдчуття провини, що обов’язок вимагае вiд неi якомога скорiше повернутися назад. Отож мiс Найт iз великою радiстю вирушила в мандри, кинувши останнiй погляд на тендiтну стару ледi, яка так мирно сидiла бiля вiкна. Зачекавши кiлька хвилин на той випадок, якби мiс Найт заманулося повернутися по свою сумку, гаманець або хусточку (вона завжди щось забувала й завжди по щось поверталася), а також щоб вiдiйти вiд легкоi напруги розуму, спричиненоi намаганням обмiркувати перелiк тих непотрiбних iй речей, якi вона доручила купити мiс Найт, мiс Марпл рвучко пiдхопилася на ноги, вiдклала свое плетиво, рiшуче перейшла через кiмнату й вийшла до зали. Вона зняла з вiшалки свое лiтне пальто, взяла цiпок iз пiдставки для цiпкiв у залi й перевзулася зi своiх пантофель у мiцнi черевики. Пiсля чого вийшла з дому крiзь бiчнi дверi. «Це забере в неi щонайменше пiвтори години – прикинула мiс Марпл. – Нiяк не менше, адже зараз усi люди з Нового Кварталу ходять по крамницях». У своiй уявi мiс Марпл побачила мiс Найт у Лонгдонiв, де вона виконувала ii надумане доручення щодо виготовлення штор. Їi припущення з великою точнiстю вiдповiдали дiйсностi. У цю мить мiс Найт якраз вигукувала: – Звiсно, я чудово розумiла, що вони ще не можуть бути готовi. Та якщо стара ледi звернулася до мене з таким проханням, то я вирiшила прийти й усе з’ясувати. Бiдолашнi старi створiння, адже iм лишилося так мало на що сподiватися. Їм треба догоджати. А вона ж бо така мила старушенцiя. Правда, з мiзками в неi трохи негаразд, вони вже трохи скаламученi в цьому вiцi. Ох, яка ж у вас гарна тканина! А ви маете таку саму якогось iншого кольору? Першi двадцять хвилин минули в такому приемному базiканнi. Коли мiс Найт нарештi пiшла, старша продавщиця зневажливо пирхнула: – У неi негаразд iз мiзками? Я цьому повiрю, коли побачу на власнi очi. Розум у мiс Марпл завжди був гострий, як голка, i думаю, таким i залишаеться. Пiсля чого вона придiлила свою увагу молодiй жiнцi в тугих штанях та парусиновiй блузцi, яка хотiла купити пластикову завiску з крабами для ванноi. – Емiлi Вотерс, ось кого вона менi нагадуе, – промурмотiла мiс Марпл, звертаючись до самоi себе з тiею втiхою, яку вона завжди вiдчувала, коли iй щастило уподiбнити когось до людини, яку вона знала в минулому. – Той самий курячий розум. Що ж пак iз нею сталося? Та нiчого особливого – до такого висновку вона дiйшла. Одного разу вона мало не була заручена з помiчником вiкарiя, але той роман тривав лише кiлька рокiв i зрештою згас. Мiс Марпл викинула з голови компаньйонку й зосередила увагу на своему безпосередньому оточеннi. Вона швидко перейшла через сад, лише куточком ока помiтивши, що Лейкок пiдрiзав старi троянди так, як зазвичай пiдрiзають гiбриднi чайнi кущi, але вона не дозволила, щоб це зiпсувало iй настрiй або вiдвернуло думки вiд солодкоi втiхи, адже сьогоднi iй пощастило втекти на прогулянку, в якiй ii нiхто не супроводжуватиме. У неi навiть виникло щасливе вiдчуття, що попереду ii чекае якась пригода. Вона повернула праворуч, увiйшла у ворота будинку вiкарiя, рушила далi стежкою через сад й повернула праворуч. Там, де колись був перелаз, тепер зробили залiзну хвiртку, що вiдчинялася на заасфальтовану стежку. Стежка вела до невеличкого мiсточка над струмком, а на тому боцi, де колись на луках випасалися корови, тепер будували будинки Нового Кварталу. РОЗДІЛ ДРУГИЙ Либонь, iз тим самим почуттям, iз яким Колумб вирушив на пошуки Нового Свiту, мiс Марпл перейшла мiсточок, пiшла далi стежкою i через чотири хвилини вже вийшла на вулицю, яка називалася Обрi-клоз. Звичайно ж, мiс Марпл бачила будинки Нового Кварталу з вулицi Маркет-Бейзинг-роуд, тобто бачила здалеку цi вулицi-клози та ряди охайних i мiцно споруджених будинкiв iз iхнiми телевiзiйними антенами та дверима й вiкнами, пофарбованими в синiй, рожевий, жовтий i зелений колiр. Але досi вони мали для неi реальнiсть такоi собi географiчноi мапи. Вона не була нi в них, нi бiля них. Але тепер вона тут i дивиться зблизька, як виростае цей чудовий новий свiт, свiт, котрий, за всiма розповiдями, якi чула про нього, був чужий тому, що вона досi знала. Вiн скидався на акуратну модель, збудовану з дитячих цеглинок. І навряд чи здавався реальним для мiс Марпл. Люди теж здавалися iй нереальними. Молодi жiнки в штанях, досить зловiснi на вигляд молодики та пiдлiтки, величезнi груди п’ятнадцятирiчних дiвчат. Мiс Марпл не могла позбутися враження, що це свiт жахливо розбещений. Нiхто не звертав на неi особливоi уваги, поки вона плентала мiж тими будинками. З вулицi Обрi-клоз звернула на Дарлiнгтон-клоз. Ішла повiльно, а йдучи, жадiбно дослухалася до уривкiв, що долiтали до неi з розмов мiж матерями, якi котили дитячi вiзки, мiж дiвчатами й молодиками, мiж зловiсними на вигляд пiжонами (вона анiтрохи не сумнiвалася в тому, що вони пiжони), якi обмiнювалися мiж собою якимись брутальними реплiками. Матерi виходили на ганки своiх осель i кликали дiтей, що, як i завжди, вичворяли все те, що iм заборонено вичворяти. «Дiти нiде й нiколи не змiнюються», – подумала мiс Марпл iз почуттям розчуленоi вдячностi. І незабаром вона стала всмiхатися й перейшла до звичних для себе порiвнянь. Он та жiнка дуже схожа на Карi Едвардс, а ота чорнява – викапана Мерi Гупер, i немае сумнiву, що iй так само не пощастить у шлюбi, як не пощастило Мерi. Отi хлопцi – темноволосий дуже схожий на Едварда Лiка, що любить потелiпати язиком, утiм, жодноi шкоди вiд того нема, вiн непоганий хлопець зрештою, а русявий нiчим не вiдрiзняеться вiд Джоша мiсiс Бедвел. Приемнi хлопцi вони обидва. А отой, схожий на Грегорi Бiнза, навряд чи чогось досягне в життi, певно, i мати в нього така сама… Вона завернула за рiг i вийшла на Волсiнгем-клоз. Настрiй у неi з кожним кроком полiпшувався. Новий свiт нiчим не вiдрiзнявся вiд старого. Будинки iншi, вулицi називаються клозами, одяг iнший, голоси iншi, але люди тут такi, як i всюди. Хоч iхня мова трохи й вiдрiзняеться, але теми розмов тi самi. Знову й знову звертаючи за рiг вулицi у своiх дослiдницьких мандрах, мiс Марпл зрештою втратила вiдчуття напрямку й знову вийшла на самий край новоi забудови. Вона йшла тепер по вулицi Карисбрук-клоз, половина будинкiв на якiй ще будувалися. У вiкнi другого поверху щойно закiнченого будинку стояли хлопець i дiвчина. Їхнi голоси линули над вулицею – вони обговорювали вади та переваги нових осель. – Ти повинен визнати, що цей будинок дуже зручно розташований, Гаррi. – Той перший нiчим не гiрший. – Тут на двi кiмнати бiльше. – За них доведеться бiльше й платити. – Менi до вподоби цей. – Ще б пак, аби вiн був тобi не до вподоби! – О, не будь таким занудою. Ти ж знаеш, що сказала мама. – Твоя мама не стуляе рота. – Не кажи нiчого проти моеi мами. Де б я була, якби не вона? До речi, вона могла б поставитися до тебе набагато суворiше. Вона могла б притягти тебе до суду. – Облиш, Лiлi, змiни тему. – Звiдси такий гарний вид на пагорби. – Вона вихилилася з вiкна далеко вперед, вигнулася лiворуч. – І водойму майже видно… Вона вихилилася ще бiльше, не розумiючи, що злягла майже всiею своею вагою на нiчим на закрiпленi дошки, якi лежали на пiдвiконнi. Пiд тиском тiла вони посунулися й потягли ii за собою. Вона зойкнула, намагаючись вiдновити рiвновагу. – Гаррi! Молодик стояв нерухомо – на вiдстанi фута або двох за нею. Вiн ступив крок назад… Останнiм розпачливим рухом, ухопившись за стiну, дiвчина змогла випростатися. – Ой! – Вона перелякано хапнула ротом повiтря. – Я мало не випала з вiкна. Чому ти не пiдтримав мене? – Усе сталося надто швидко. Але ти зрештою втрималася. – Ти, либонь, i не дивився на мене. А я мало не полетiла вниз, кажу я тобi. І подивися, на що перетворився мiй джемпер. Мiс Марпл рушила далi, але, ступивши кiлька крокiв, пiд впливом раптового iмпульсу повернулася назад. Лiлi уже вийшла на вулицю й чекала на молодика, що замикав дверi будинку. Мiс Марпл пiдiйшла до дiвчини i швидко й тихо заговорила: – На вашому мiсцi, моя люба, я б не стала одружуватися з тим хлопцем. Вам потрiбен чоловiк, на якого ви могли б покластись у хвилину небезпеки. Пробачте менi за моi слова, але я вiдчуваю: вас треба застерегти. Вона пiшла геть, а Лiлi провела ii здивованим поглядом. – Та яке ваше… Їi хлопець пiдiйшов до неi. – Що вона сказала тобi, Лiлi? Лiлi вiдкрила рота – але вiдразу й стулила його. – Дала менi циганське застереження, якщо це тебе цiкавить. Вона змiряла його замисленим поглядом. А мiс Марпл, прагнучи вiдiйти якомога швидше, завернула за рiг вулицi, спiткнулася об камiнь i впала. З будинку навпроти вибiгла жiнка. – О, моя люба, як вам не пощастило! Сподiваюся, ви себе не поранили? Виявивши майже надмiрне спiвчуття, вона обхопила мiс Марпл руками й поставила ii на ноги. – Ви не зламали собi якусь кiстку абощо? Ну, ось ви й на ногах. Мабуть, пережили неабияке потрясiння. Їi голос звучав гучно й приязно. Це була повна, кремезно збудована жiнка рокiв сорока, з каштановим, уже прибитим сивиною волоссям, синiми очима й великим добродушним ротом, у якому дещо приголомшений погляд мiс Марпл побачив забагато бiлоснiжних зубiв. – Заходьте до мене, трохи посидите й вiдпочинете. Я зготую вам чай. Мiс Марпл подякувала. Вона дозволила провести себе крiзь пофарбованi в синiй колiр дверi до невеличкоi кiмнати, де було чимало обтягнутих кретоном стiльцiв та кiлька канап. – Сiдайте, прошу, – сказала ii рятiвниця, показуючи на крiсло з подушками. – Посидьте спокiйно, а я поставлю чайник. Вона швидко вийшла з кiмнати, у якiй запанували тиша й спокiй, пiсля того як вона ii покинула. Мiс Марпл зробила глибокий вдих. Вона не поранилася, але падiння ii добре потрясло. Падати в ii вiцi не рекомендуеться. Але якщо iй трохи пощастить, винувато подумала вона, то мiс Найт, можливо, не довiдаеться про ii лиху пригоду. Вона обережно поворушила руками й ногами. Нiчого не зламано. Якби тiльки iй пощастило нормально дiйти додому. Можливо, пiсля фiлiжанки чаю… Фiлiжанка чаю прибула майже вiдразу по тому, як вона про неi згадала. Господиня дому принесла ii на тацi з чотирма солодкими бiсквiтами на маленькiй тарiлцi. – Ось маете. – Фiлiжанку було поставлено на столик перед нею. – Налити вам? Укиньте побiльше цукру. – Дякую, цукру не треба. – Вам треба пiдсолодити чай. Адже ви пережили потрясiння. Я служила в санiтарних бригадах пiд час вiйни. Цукор чудово лiкуе вiд потрясiння. – Вона вкинула до фiлiжанки чотири грудки й енергiйно iх розмiшала. – А зараз проковтнiть цю рiдину, i ви будете здоровiсiнька. Мiс Марпл виконала наказ. «Добра жiнка, – подумала вона. – Когось менi нагадуе – але кого?» – Дякую за ваше добре ставлення до мене, – сказала вона, усмiхаючись. – О, це пусте. Мене тут називають маленьким янголом-помiчником. Я люблю допомагати людям. – Вона виглянула у вiкно, почувши, як клацнула клямка хвiртки. – Прийшов мiй чоловiк. Артуре, ми маемо гостю. Вона вийшла в хол i повернулася з Артуром. Вiн подивився на мiс Марпл дещо спантеличеним поглядом. Це був високий блiдий чоловiк, досить небалакучий. – Ця дама впала – впала якраз перед нашими ворiтьми, тому я, звичайно, запросила ii до хати. – Ваша дружина дуже добра, мiстере… – Його прiзвище Бедкок. – Мiстере Бедкок, боюся, я завдала iй багато клопоту. – О, для Гiзер це зовсiм не клопiт. Гiзер завжди з великою радiстю робить послуги людям. – Вiн подивився на неi з цiкавiстю. – Ви кудись iшли конкретно? – Нi, просто вийшла прогулятися. Я живу в Сент-Мерi-Мiд, у будинку, що за садибою вiкарiя. Мое прiзвище – Марпл. – От уже нiколи не сподiвалася! – вигукнула Гiзер. – Отже, ви мiс Марпл. Я про вас чула. Ви фахiвець у галузi вбивств… – Гiзер, що ти базiкаеш… – О, ти знаеш, що я маю на увазi. Не в галузi скоення вбивств, а в галузi iхнього розслiдування. Це правда, чи не так? Мiс Марпл скромно промурмотiла, що iй справдi довелося брати участь у розслiдуваннi вбивств раз або двiчi. – Я чула, що були вбивства й у цьому селi. Про одне з них розповiдали однiеi ночi у клубi «Бiнго». Воно сталося в Госiнгтон-Холi. Я б нiколи не купила дiм, у якому було скоено вбивство. Я б не сумнiвалася, що туди приходять привиди. – Вбивство було скоене не в Госiнгтон-Холi. Туди було пiдкинуто труп. – Його знайшли на килимку в бiблiотецi, так розповiдають? Мiс Марпл кивнула головою. – Справдi? Можливо, вони мають намiр зняти фiльм про те вбивство. Можливо, саме тому Марина Грег купила Госiнгтон-Хол? – Марина Грег? – Так. Вона та ii чоловiк. Вiн чи то продюсер, чи то режисер – звати його Джейсон, а як далi, не пам’ятаю. Але Марина Грег, яка вона гарна жiнка, правда ж? Звичайно, вона не грала в багатьох кiнофiльмах останнiх рокiв – бо хворiла протягом тривалого часу. Але я досi думаю, що нiхто не може зрiвнятися з нею. Ви бачили ii в «Карменеллi»? А у фiльмах «Цiна кохання» та «Мерi – королева Шотландii»? Вона вже не така молода, як колись, але завжди буде чудовою актрисою. Я завжди буду ii палкою шанувальницею. У пiдлiтковому вiцi вона менi часто снилася. Я була неймовiрно щаслива, коли для «Служби Святого Іоанна» на Бермудах органiзували доброчинний концерт i Марина Грег приiхала, щоб вiдкрити його. Я мало не збожеволiла вiд збудження, i раптом у той день у мене пiднялася температура, й лiкар заборонив менi виходити з дому. Але я не збиралася визнавати поразку. Власне, я почувалася не так погано. Тож я пiдвелася з лiжка, добре нафарбувалася та напудрилася й пiшла на концерт. Мене вiдрекомендували iй, i ми розмовляли не менш як три хвилини, i вона дала менi свiй автограф. Це було чудово. Я нiколи не забуду той день. Мiс Марпл подивилася на неi пильним поглядом. – Сподiваюся, вам потiм не стало гiрше пiсля таких хвилювань? – зi щирою тривогою в голосi запитала вона. Гiзер Бедкок засмiялася. – Аж нiяк. Я нiколи не почувала себе так чудово. Вважаю, що коли чогось дуже хочеш, то мусиш iти на ризик. Я завжди так роблю. І знову засмiялася – радiсним, дзвiнким смiхом. Артур Бедкок сказав iз захватом у голосi: – Нiщо не може стримати Гiзер. Вона завжди все зробить по-своему. – Елiсон Вайд, – промурмотiла мiс Марпл iз задоволеним виразом обличчя. – Даруйте менi? – перепитав мiстер Бедкок. – Та нiчого. Просто я згадала одну давно знайому менi людину. Гiзер подивилась на неi iз запитанням у поглядi. – Ви нагадали менi про неi, це все. – Справдi? Сподiваюся, вона була приемною жiнкою. – Вона була дуже приемною, – вiдказала мiс Марпл. – Добра, здорова, сповнена життя. – Але вона мала й своi вади, звичайно ж? – засмiялася Гiзер. – Я iх маю. – Елiсон завжди так ясно бачила, чого iй треба, що не завжди бачила, якими можуть здаватися речi iншим людям або як вони можуть впливати на них. – Це як ото ти дала притулок евакуйованiй родинi, що втратила дах над головою, а вони потiм подалися геть, прихопивши всi нашi чайнi ложечки, – сказав Артур. – Але ж, Артуре, я не могла залишити iх просто неба. Це було б не по-людському. – А то ж були сiмейнi ложечки, – сумно промовив мiстер Бедкок. – Георгiанськоi доби. Вони належали бабусi моеi матерi. – О, забудь нарештi про тi старi ложечки, Артуре. Скiльки можна бубонiти про одне й те саме. – Боюся, я не вмiю так легко забувати, як ти. Мiс Марпл подивилася на нього замисленим поглядом. – А що ваша подруга робить тепер? – запитала Гiзер у мiс Марпл iз живою цiкавiстю. Мiс Марпл помовчала якусь хвилину, перш нiж вiдповiсти. – Елiсон Вайлд? О – вона померла. РОЗДІЛ ТРЕТІЙ І – Я рада, що повернулася, – сказала мiсiс Бентрi. – Хоч, звичайно, я дуже приемно провела час. Мiс Марпл схвально кивнула головою й узяла фiлiжанку чаю з рук подруги. Коли ii чоловiк, полковник Бентрi, помер кiлька рокiв тому, мiсiс Бентрi продала Госiнгтон-Хол i досить велику прилеглу до нього дiлянку землi, залишивши собi лише те, що ранiше називалося Іст-Лодж, чарiвний будиночок iз портиком, але позбавлений будь-яких вигод, i де вiдмовлявся жити навiть садiвник. Мiсiс Бентрi обладнала його згiдно з усiма вимогами сучасного життя, прибудувала кухню найновiшого зразка, провела туди воду з водогону, електрику, збудувала ванну й туалет. Це все коштувало iй дуже дорого, але жити самiй у Госiнгтон-Холi обiйшлося б у багато разiв дорожче. Вона також зберегла право власностi на три чвертi акра саду, щiльно оточеного кiльцем дерев, i сказала: – Тепер вони можуть робити з Госiнгтоном усе, що завгодно, бо я не бачитиму його, а тому й переживати чи хвилюватися менi не буде пiдстав. Протягом кiлькох останнiх рокiв вона здебiльшого мандрувала, навiдуючи дiтей та онукiв у рiзних частинах свiту i вряди-годи повертаючись до Англii, щоб навтiшатися спокiйним життям у власному домi. Госiнгтон-Хол уже раз чи двiчi переходив iз рук до рук. Спочатку там зробили готель, але ця витiвка зазнала невдачi, i його купили чотири родини, якi обладнали в ньому чотири окремi квартири, але дуже швидко пересварилися мiж собою. Потiм мiнiстерство охорони здоров’я купило його для якоiсь невiдомоi мети, для якоi вiн зрештою йому не знадобився. Тепер мiнiстерство вже продало його новим власникам, i саме перепродаж двi подруги тепер обговорювали. – До мене дiйшли чутки, аякже, – сказала мiс Марпл. – Чутки, звiсно, були, – пiдтвердила мiсiс Бентрi. – Подейкували навiть, що тут мае намiр оселитися Чарлi Чаплiн зi своiми дiтьми. Це було б надзвичайно цiкаво, але жодного слова правди в цьому, на жаль, немае. Нi, тепер уже точно вiдомо, що будинок купила Марина Грег. – Якою гарною вона була, – сказала мiс Марпл, зiтхаючи. – Я завжди пам’ятаю ii раннi фiльми. «Перелiтний птах» iз прегарним Джоелем Робертсом. «Мерi – королева Шотландii». Або «Через житне поле» – фiльм, звичайно надто сентиментальний, але я могла дивитися його безлiч разiв. О, моя люба, як давно це було! – Так, – сказала мiсiс Бентрi. – Їй уже, певно – скiльки, ти думаеш? Сорок п’ять? П’ятдесят? На думку мiс Марпл, iй було близько п’ятдесяти. – Вона знiмалася в якихось останнiх фiльмах? Звичайно, я тепер не часто ходжу в кiно. – Лише в другорядних ролях, я думаю, – сказала мiсiс Бентрi. – Їi вже давно не вважають зiркою. Вона пережила нервове захворювання. Пiсля одного зi своiх розлучень. – Усi вони мають по кiлька чоловiкiв, – сказала мiс Марпл. – І як вони не стомлюються! – Я цього не розумiю, – сказала мiсiс Бентрi. – Пiсля того як ти закохалася в чоловiка й одружилася з ним, звикла до нього й зручно влаштувала свое життя – усе покинути й усе починати знову. Божевiлля та й годi. – Менi важко про це судити, – сказала мiс Марпл, кахикнувши скромним кашлем староi панни, – адже я нiколи не була одружена. Хоч, думаю, iх можна пожалiти. – Либонь, вони не можуть по-iншому, – неуважно кинула мiсiс Бентрi. – З таким життям, яким вони живуть. Воно в них надто публiчне. Я зустрiчалася з нею, – додала вона. – Тобто я зустрiчалася з Мариною Грег, коли була в Калiфорнii. – І як вона тобi здалася? – з цiкавiстю запитала мiс Марпл. – Чарiвна, – сказала мiсiс Бентрi. – Така природна й незiпсована. – Вона додала замислено: – Це схоже на емблему. – На що? – Бути незiпсованою й природною. Ти вчишся здаватися такою, а потiм нiби за iнерцiею е такою весь час. Ти тiльки подумай, як це збiса незручно – нiколи на дозволяти собi вiдмахнутися вiд когось i сказати: «О, ради Бога, перестань менi набридати!» Менi здаеться, своi оргii та пиятики вони влаштовують лише з почуття самозахисту. – Вона мала п’ятьох чоловiкiв, чи не так? – запитала мiс Марпл. – Щонайменше. Був у неi перший, якого можна й не брати до уваги, потiм другий, чужоземець, чи то принц, чи то граф, а потiм той, що теж був кiнозiркою, здаеться, його звали Роберт Траскот, чи не так? Їхнi стосунки були зображенi як великий роман. Але вiн тривав лише чотири роки. А потiм з’явився Айзидор Райт, драматург. Цi взаемини були серйозними i спокiйними, i вона народила дитину – мабуть, вона завжди мрiяла мати дитину – навiть напiвусиновила кiлькох безпритульникiв, у всякому разi, той шлюб був чимось справжнiм. Збудований мiцно, на пiдвалинах Материнства з великоi лiтери. Але потiм з’ясувалося, що дитина – дебiл чи псих, щось таке. І тодi з нею стався нервовий напад, вона стала приймати наркотики й занедбала своi ролi. – Схоже, ти знаеш багато про неi, – сказала мiс Марпл. – Це природно, – сказала мiсiс Бентрi. – Коли вона купила Госiнгтон, я зацiкавилася нею. З теперiшнiм своiм чоловiком вона одружилася близько двох рокiв тому, i кажуть, що тепер вона знову цiлком нормальна. Вiн чи то продюсер, чи то режисер – я iх завжди плутаю. Закохався в неi, ще коли вони були молодi, але в тi днi вiн мало чого досяг. Проте тепер, якщо не помиляюся, вiн став знаменитий. Як же пак його звати, знаю, що Джейсон, а як далi, точно не пригадую – здаеться, Джейсон Гад, е нi, Джейсон Рад, ось як. Вони купили Госiнгтон, бо в ньому зручно буде розташувати кiностудiю… Як же вона називаеться? «Елстрi»? – спробувала вгадати вона. Мiс Марпл похитала головою. – Не думаю, – сказала вона. – «Елстрi» – в Пiвнiчному Лондонi. – Це якась зовсiм нова кiностудiя. «Гелiнгфорт» – ось ii назва. Звучить по-фiнському, принаймнi, так менi завжди здавалося. Це десь за шiсть миль вiд Маркет-Бейзинга. Вона хоче поставити фiльм про Єлизавету Австрiйську, якщо я не помиляюся. – Як багато ти знаеш про приватне життя кiнозiрок, – здивувалася мiс Марпл. – Ти про все це довiдалася в Калiфорнii? – Власне, нi, – заперечила мiсiс Бентрi. – Я знайшла всю цю iнформацiю в усiляких чудернацьких журналах, що iх читаю у свого перукаря. Я навiть не знаю iмен бiльшостi кiнозiрок, про яких там пишуть, але, як уже сказала, Марина Грег та ii чоловiк купили Госiнгтон, i тому я зацiкавилася ними. Чого там тiльки не пишуть, у тих журналах! Думаю, там немае навiть половини правди – навiть однiеi четвертоi. Я не вiрю в те, що Марина Грег – нiмфоманка, не думаю, що вона п’е, можливо, навiть, не вживае наркотики, i цiлком можливо, пiшла з кiно лише тому, що iй захотiлося вiдпочити, i не було в неi нiякого нервового нападу – але правда те, що вона переселяеться сюди жити. – Наступного тижня, я чула, – повiдомила мiс Марпл. – Так швидко? Я знаю, що двадцять третього вона дае в Госiнгтонi великий прийом для «Служби швидкоi допомоги Святого Іоанна». Сподiваюся, вони добре перебудували дiм? – Фактично вони там перебудували все, – сказала мiс Марпл. – Було б набагато простiше й, мабуть, дешевше зруйнувати його й побудувати новий дiм. – Ваннi кiмнати, певно? – Шiсть нових ванних кiмнат, я чула. І подвiр’я, обсаджене пальмами. І басейн. І широкi вiкна, щоб iз них лiпше було милуватися краевидом, i вони розвалили стiну мiж кабiнетом твого чоловiка та бiблiотекою, перетворивши iх на одну велику музичну залу. – Артур, либонь, перевернеться в могилi. Ти знаеш, як вiн ненавидiв музику. Йому ведмiдь на вухо наступив, бiдолашному. Яке в нього було обличчя, коли хтось iз друзiв запрошував нас на оперу! Вiн ще прийде до них у бiлому саванi. – Вона замовкла, а тодi раптом запитала: – Ти не чула, нiхто не натякав, що в Госiнгтонi можуть з’явитися привиди? Мiс Марпл похитала головою. – Там iх бути не може, – переконано заявила вона. – Це не завадило б людям казати, що вони там е, – зауважила мiсiс Бентрi. – Нiхто нiколи цього не казав. – Мiс Марпл помовчала, а тодi провадила: – Люди не такi вже й дурнi, ти знаеш. А надто в селах. Мiсiс Бентрi скинула на неi швидким поглядом. – Ти завжди наголошуеш на цьому, Джейн. І, вважаю, маеш слушнiсть. Вона несподiвано усмiхнулася. – Марина Грег запитала в мене, дуже лагiдно й делiкатно, чи не буде менi прикро бачити, як у моему колишньому домi живуть чужi люди. Я запевнила ii, що менi зовсiм не буде прикро. Навряд чи вона цiлком повiрила менi. Але зрештою тобi вiдомо, Джейн, що Госiнгтон не завжди був нашим домом. Ми не росли в ньому як дiти – а це головне, що важить. Це був лише дiм, який надавав змогу Артуровi полювати й рибалити, i вiн купив його, коли пiшов у вiдставку. Ми тодi думали, я пам’ятаю, що з цим будинком матимемо небагато клопоту. Як ми могли так думати, не можу тепер собi уявити. Стiльки сходiв та коридорiв! І лише четверо слуг! Лише четверо! Ото були днi, ха-ха! – Несподiвано вона перескочила на iншу тему: – Як же ти примудрилася впасти? Твоя мiс Найт даремно дозволила тобi вибратися з дому самiй. – То не була провина бiдолашноi мiс Найт. Я доручила iй багато чого купити, а коли вона пiшла, я… – Ти вмисне випхала ii з дому? Зрозумiло. Ти не повинна так робити, Джейн. У своему вiцi. – Звiдки ти довiдалася про це? Мiсiс Бентрi широко всмiхнулася. – У Сент-Мерi-Мiд жодну таемницю зберегти неможливо. Ти сама часто менi про це казала. А про твою пригоду менi розповiла мiсiс Мiвi. – Мiсiс Мiвi? – спантеличено перепитала мiс Марпл. – Вона приходить сюди щодня. З Нового Кварталу. – А, з Нового Кварталу. Запала коротка, звична пауза. – А що ти робила в Нових Кварталах? – запитала мiсiс Бентрi з цiкавiстю. – Я ходила туди подивитися. Побачити, якi там люди. – І якими вони тобi здалися? – Такими, як i всi iншi. Я навiть не знаю, чи це сподобалося, чи розчарувало мене. – Розчарувало, я думаю. – Нi. Менi це сподобалося. Я побачила там тi самi типи людей, тож якби там що-небудь сталося, я вiдразу зрозумiла б, чому воно сталося i з якоi причини. – Ти маеш на увазi вбивство? Мiс Марпл здавалася шокованою. – Не знаю, чому ти припускаеш, що я весь час думаю тiльки про вбивство. – Облиш, Джейн. Тобi давно треба прямо оголосити, що ти кримiнолог. Чому ти соромишся? – Бо нiякий я не кримiнолог, – енергiйно заперечила мiс Марпл. – Просто я трохи розумiюся на людськiй природi – недарма ж я прожила все свое життя в маленькому селi. – Певно, у твоiх словах щось е, – замислено проказала мiсiс Бентрi, – хоча бiльшiсть людей не погодилися б iз тобою. Твiй племiнник Реймонд завжди казав, що тут ми маемо затхле болото. – Мiй любий Реймонд, – уточнила мiс Марпл iз великодушною поблажливiстю. І додала: – Вiн завжди ставився до мене так добре. Це вiн тепер оплачуе послуги мiс Найт. Згадка про мiс Найт спрямувала ii думки в iнший бiк, вона пiдвелася й сказала: – Думаю, менi час iти. – Ти ж не пройшла сюди всю дорогу пiшки, сподiваюся? – Нi, звичайно. Я приiхала в Інчi. Це дещо загадкове твердження було прийняте з цiлковитим розумiнням. У дуже далекому минулому мiстер Інч володiв двома кебами, якi зустрiчали поiзди на мiсцевiй станцii i якi також винаймали мiсцевi ледi, щоб поiхати до когось в гостi на чай, а iнодi – зi своiми доньками – i на такi легковажнi розваги, як танцi. Настав час, коли Інч, веселий червонолиций чоловiк десь близько сiмдесяти рокiв, поступився мiсцем своему синовi – вiдомому як «молодий Інч» (йому було тодi сорок п’ять), хоча старий Інч i далi возив тих лiтнiх дам, якi вважали його сина надто молодим i безвiдповiдальним. Щоб не вiдставати вiд часу, молодий Інч обмiняв кiннi екiпажi на автомобiлi. Вiн не дуже ладнав iз технiкою i через якийсь час продав свою фiрму такому собi мiстеровi Бардвелу. Проте iм’я Інч збереглося за фiрмою. Згодом мiстер Бардвел продав свою справу мiстеровi Робертсу, але в телефоннiй книзi «служба таксi» зберегла традицiйну офiцiйну назву, i старi ледi спiльноти й далi подорожували «в Інчi» так, нiби кожна з них була Йоною, а Інч – китом. ІI – Доктор Гейдок телефонував, – сказала мiс Найт докiрливим голосом. – Я сказала йому, що ви пiшли на чай до мiсiс Бентрi. Вiн пообiцяв зателефонувати завтра. Вона допомогла мiс Марпл скинути верхнiй одяг. – А тепер, сподiваюся, ми нарештi стомилися, – висварила ii вона. – Ви, можливо, i стомилися, – вiдповiла iй мiс Марпл. – А я – нi. – Проходьте й сiдайте бiля вогню, – сказала мiс Найт, як зазвичай, пустивши реплiку мiс Марпл повз вуха. («Не слiд особливо дослухатися, що там базiкають цi милi старушенцii. Головне – догоджати iм».) А як нам сподобаеться чашечка овалтiну? Або горлiкс для рiзноманiття? Мiс Марпл подякувала i сказала, що вона вип’е склянку сухого хересу. Мiс Найт подивилася на неi несхвальним поглядом. – Я не певна, що лiкар схвально поставиться до такого вашого бажання, – сказала вона, повернувшись iз повною склянкою. – А ми неодмiнно запитаемо його завтра, – сказала мiс Марпл. Наступного ранку мiс Найт зустрiла доктора Гейдока в холi й щось збуджено зашепотiла йому на вухо. Лiтнiй доктор увiйшов до кiмнати, потираючи руки, бо ранок був холодний. – А ось i наш лiкар прийшов побачитися з нами, – весело сказала мiс Найт. – Можна вашi рукавички, докторе? – Їм буде добре й тут, – сказав Гейдок, недбало кинувши iх на стiл. – Який морозний ранок! – Невеличку склянку хересу, можливо? – запропонувала мiс Марпл. – Менi сказали, що ви призвичаiлися пити. Проте нiколи не пийте сама-одна. Карафа i склянки вже стояли на столику бiля мiс Марпл. Мiс Найт покинула кiмнату. Доктор Гейдок був старим i вiрним другом. Вiн уже покинув практикувати, проте навiдував декого зi своiх давнiх пацiентiв. – Менi сказано, що ви впали, – сказав вiн, допиваючи свою склянку. – У вашому вiцi падати не годиться. Попереджаю вас. І менi сказали, що ви не хочете викликати Сенфорда. Сенфорд був партнером Гейдока. – Проте ваша мiс Найт викликала його, i вона мала цiлковиту рацiю. – Я лише вдарилася й набила собi синець. Так сказав менi й доктор Сенфорд. Я могла б почекати, поки прийдете ви. – Не забувайте, моя люба, я не вiчний. А Сенфорд, дозвольте вам сказати, мае вищу квалiфiкацiю, анiж я. Вiн першокласний лiкар. – Молодi лiкарi всi однаковi, – сказала мiс Марпл. – Вони мiряють тобi кров’яний тиск, i хоч би що з тобою було, приписують тобi якiсь пiгулки масового виробництва. Рожевi, жовтi, коричневi. Сьогоднiшня медицина схожа на супермаркет – усе запаковане. – А вам би хотiлося, щоб я приписав вам п’явки, проносне та натирання грудей камфорною олiею? – Я й сама лiкуюся в такий спосiб, коли в мене кашель, – бадьорим голосом вiдповiла мiс Марпл. – І це менi дуже допомагае. – Нам не подобаеться старiсть, ось у чому проблема, – лагiдно сказав Гейдок. – Я ненавиджу ii. – Ви молода людина супроти мене, – сказала мiс Марпл. – І я, власне, не проти старостi. Я проти принижень, якi вона приносить iз собою. – Мабуть, я розумiю, що ви маете на увазi. – Тебе нiколи не залишають саму-одну! Тобi надзвичайно складно викроiти кiлька хвилин для себе. І навiть мое плетiння не приносить менi стiльки втiхи, як ранiше, а я справдi вмiю плести. Та тепер я весь час пропускаю петлi – i часто навiть не помiчаю, що пропустила iх. Гейдок подивився на неi замисленим поглядом. Потiм його очi зблиснули. – Завжди можна вдатися до протилежного. – Що ви маете на увазi? – Якщо ви не можете плести, то чом би вам для рiзноманiття не порозплiтати вже сплетене? Пенелопа так робила. – Навряд чи я перебуваю в ii становищi. – Але ж ви майстер розплiтання складних вузлiв? Вiн пiдвiвся. – Менi треба йти. Що я вам приписав би – то це привабливе й заплутане вбивство. – Як ви можете таке казати? – А втiм, ви могли б i не занурюватися в нього по шию. Я завжди думаю про методи, до яких удавався друзяка Холмс. Схоже, його методи вже застарiли. Але про нього нiколи не забудуть. Мiс Найт забiгла до кiмнати пiсля того, як пiшов лiкар. – Бачу, ви значно повеселiшали. Доктор приписав вам якийсь тонiк? – Вiн рекомендував менi розважитися вбивством. – Цiкавим детективним романом? – Нi, – сказала мiс Марпл. – Убивством у реальному життi. – Отакоi! – вигукнула мiс Найт. – Але звiдки взяти вбивство в цьому тихому закутнi? – Убивство може бути скоене де завгодно, – сказала мiс Марпл. – І так воно е. – Можливо, у Новому Кварталi? – припустила мiс Найт. – Багато з тих пiжонiв носять ножi. Та коли вбивство було скоене, це трапилося не в Новому Кварталi. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Мiсiс Бентрi вiдступила на крок або два, подивилася на себе у дзеркалi, злегка поправила капелюх (вона не звикла носити капелюхи), натягла шкiрянi рукавички високоi якостi й вийшла з дому, ретельно зачинивши й замкнувши за собою дверi. Минуло близько трьох тижнiв пiсля ii розмови з мiс Марпл. Марина Грег та ii чоловiк прибули до Госiнгтон-Холу й уже бiльш або менш оселилися там. Сьогоднi там мала вiдбутися зустрiч головних персон, якi брали участь у пiдготовцi до прийому на честь «Служби швидкоi допомоги Святого Іоанна». Мiсiс Бентрi не входила до органiзацiйного комiтету, але вона одержала листа вiд Марини Грег, у якому та просила ii прийти на чай, який мав вiдбутися перед засiданням комiтету. У цидулцi було згадано про iхню зустрiч у Калiфорнii, i вона була пiдписана «Зi щирим привiтом, Марина Грег». Звичайно ж, мiсiс Бентрi була вельми задоволена i втiшена. Зрештою знаменита кiнозiрка – це знаменита кiнозiрка, а лiтнi ледi, хоч i можуть мати певну значущiсть у своему провiнцiйному масштабi, не можуть не розумiти, що вони нiчого не означають у свiтi знаменитостей. Тому мiсiс Бентрi переживала приемне вiдчуття дитини, якiй пообiцяли цiнний подарунок. Коли мiсiс Бентрi йшла пiд’iзною дорогою, ii гострий погляд шастав на всi боки, збираючи враження. Садиба стала значно кращою, вiдтодi як кiлька разiв переходила з рук до рук. «Витрат тут не пошкодували», – подумала мiсiс Бентрi, задоволено кивнувши головою. З дорiжки, по якiй iшла мiсiс Бентрi, не видно було квiткових клумб, i вона з превеликим задоволенням могла уявляти iх собi такими, якими вони були в тi уже далекi днi, коли вона жила в Госiнгтон-Холi. Особливо ностальгiйнi спогади пробудили в нiй iриси. Їi iрисовi клумби були найкращими в усiй Англii, твердила вона собi з гордiстю. Пiдiйшовши до нових, пофарбованих свiжою фарбою дверей, вона натиснула на кнопку дзвiнка. На ii превеликий подив дверi вiдчинилися вiдразу. Перед нею стояв дворецький, вочевидь, запрошений сюди з Італii. Вiн провiв ii прямо до кiмнати, в якiй колись була бiблiотека полковника Бентрi. Як вона вже чула, ii було об’еднано з кабiнетом. Результат справляв враження. Стiни були обшитi панелями, пiдлога вистелена паркетом. В одному з кiнцiв новоi зали стояло велике фортепiано, а пiд стiною розташувався висококласний стереопрогравач. У протилежному кiнцi кiмнати видiлявся невеличкий острiв, де були перськi килими, чайний столик i кiлька стiльцiв. За чайним столиком сидiла Марина Грег, а до полицi над камiном прихилився чоловiк, який здався мiсiс Бентрi найбридкiшим з усiх, кого iй ранiше доводилося бачити. Лише за кiлька хвилин до того, як рука мiсiс Бентрi пiднялася, щоб натиснути на кнопку дзвiнка, Марина Грег сказала чоловiковi своiм лагiдним, але сповненим ентузiазму голосом: – Цей будинок менi подобаеться, Джинксе, дуже подобаеться. Це те, чого менi завжди хотiлося. Англiйська тиша й англiйське село. Я можу уявити собi, як я тут живу й проживу до кiнця життя, якщо буде треба. І ми житимемо тут згiдно з англiйськими традицiями. Ми щодня питимемо китайський чай iз мого чудового георгiанського сервiзу. І ми милуватимемося з вiкна цими морiжками та цим англiйським бордюром iз трав. Я нарештi повернулася додому, так себе почуваю. Я вiдчуваю, що можу тут оселитися, що тут менi буде затишно i я тут буду щаслива. Цей будинок стане моiм домом. Ось що я почуваю. Тут – мiй дiм. Дiм. І Джейсон Рад (вiдомий своiй дружинi як Джинкс) усмiхнувся до неi. То була поблажлива i згiдлива усмiшка, але вона була й досить стриманою, бо зрештою вiн чув це вiд своеi дружини вже не раз. Можливо, цього разу й буде, як вона сказала. Можливо, саме тут Марина Грег почуватиме себе вдома. Але вiн надто добре знав, як швидко згасае ii початковий захват. Вона щоразу була цiлком переконана, що знайшла саме те, чого iй ранiше не вистачало. Вiн сказав своiм глибоким голосом: – Чудово, моя люба. Справдi чудово. Я дуже радий, що тобi тут подобаеться. – Подобаеться? Та я в захватi вiд цього мiсця. А ти хiба вiд нього не в захватi? – Звичайно, у захватi, – сказав Джейсон Рад. – Звичайно. Садиба й справдi непогана, подумав вiн. Добра, мiцно збудована, не позбавлена переконливоi потворностi у вiкторiанському стилi. Вона вселяе вiдчуття надiйностi та безпеки, визнавав вiн. Тепер, пiсля того як ii головнi фантастичнi незручностi усунуто, в нiй можна буде досить комфортабельно жити. Непогане мiсце, щоб навiдуватися сюди вряди-годи. Якщо iм пощастить, то Маринi, можливо, протягом бодай двох або навiть двох iз половиною рокiв не набридне перебувати тут. Усе залежатиме вiд багатьох причин. Марина сказала, легко зiтхнувши: – Яка то радiсть, коли тобi знову добре. Коли ти знову почуваеш себе сильною i готовою терпiти проблеми життя. А вiн знову iй вiдповiв: – Це чудово, моя люба, справдi чудово. І саме в цю мить дверi вiдчинилися, й iталiйський дворецький пропустив перед собою мiсiс Бентрi. Марина Грег зустрiла ii надзвичайно приязно. Вона пiшла iй назустрiч, простягаючи перед собою руки й кажучи, яка вона рада знову з нею зустрiтися. І яким чудовим збiгом став той факт, що вони тодi познайомилися в Сан-Франциско, а через два роки вона й Джинкс купили дiм, який ранiше належав мiсiс Бентрi. І вона сподiваеться, вона щиро сподiваеться, що мiсiс Бентрi не стане протестувати проти того, що вони стiльки тут перебудували, i не вважатиме iх непроханими гостями. – Ваш приiзд сюди – одна з найцiкавiших подiй, якi будь-коли тут траплялися, – весело сказала мiсiс Бентрi, дивлячись у бiк камiна. Нiби спохопившись, Марина Грег сказала: – Ви не знайомi з моiм чоловiком? Джейсоне, це мiсiс Бентрi. Мiсiс Бентрi подивилася на Джейсона Рада з певною цiкавiстю. Їi перше враження, що потворнiшого чоловiка вона нiколи не бачила, знайшло пiдтвердження. У нього були дивовижнi очi. Вона ще нiколи не бачила очей, так глибоко занурених у голову. Глибокi спокiйнi озера, подумала мiсiс Бентрi, почувши себе в ролi авторки любовних романiв. Решта його обличчя була вкрай нерiвною, майже до безглуздя суперечною будь-яким пропорцiям. Нiс стримiв угору, i якби його намазати червоною фарбою, вiн би легко перетворився на нiс клоуна. Рот у нього теж був ротом клоуна – великим i сумним. Вона не могла зрозумiти, чи то вiн тепер чимось розгнiваний, чи в нього завжди такий вигляд, нiби вiн розгнiваний. Та коли вiн заговорив, голос у нього виявився напрочуд приемним. Глибоким i спiвучим. – Про чоловiка завжди згадують в останню чергу, – сказав вiн. – Але дозвольте менi слiдом за моею дружиною сказати, що ми дуже радi вiтати вас тут. Я сподiваюся, ви не жалкуете, що могло би бути й навпаки. – Ви не повиннi думати, – сказала мiсiс Бентрi, – що я почуваюся так, нiби мене викинули з мого рiдного дому. Цей будинок нiколи не був моiм рiдним домом. Я рада-радiсiнька, що менi вдалося його продати. Доглядати його було неймовiрно важко. Я любила свiй сад, але будинок завдавав менi щораз бiльше клопоту. Продавши його, я дiстала можливiсть чудово бавити час, подорожуючи за кордоном та навiдуючи своiх одружених дочок та онукiв i своiх друзiв у всiх куточках свiту. – Дочок, – повторила Марина Грег, – ви маете дочок i синiв? – Двох синiв i двох дочок, – сказала мiсiс Бентрi, – i вони розкиданi по всьому свiту. Одне в Кенii, друге – в Пiвденнiй Африцi. Одне неподалiк вiд Техасу, а ще одне, дякувати Боговi, в Лондонi. – Четверо, – сказала Марина Грег. – Четверо – а онукiв? – Дев’ятеро на сьогоднi, – сказала мiсiс Бентрi. – Бути бабусею – велика втiха. Ти вiльна вiд материнських турбот i материнськоi вiдповiдальностi. Ти можеш псувати iх, як тобi заманеться. Джейсон Рад урвав ii. – Боюся, сонце свiтить вам у вiчi, – сказав вiн i пiдiйшов до вiкна поправити штору. – Ви повиннi розповiсти нам усе про це чудове село, – сказав вiн, повертаючись назад. Вiн подав iй фiлiжанку чаю. – Хочете гарячий млинець, або сандвiч, або тiстечко? У нас iталiйська кухарка, i вона готуе дуже смачнi тiстечка та печиво. Як бачите, ми вже цiлком повернулися до традицii англiйського полудневого чаювання. – Чай у вас просто чудовий, – сказала мiсiс Бентрi, попиваючи запашний трунок. Марина Грег усмiхалася i здавалася задоволеною. Раптове нервове пересмикування пальцiв, яке Джейсон Рад помiтив у неi двi хвилини тому, припинилося. Мiсiс Бентрi дивилася на актрису з великим захватом. Марина Грег досягла зенiту своеi слави до того, як стали надавати такого великого значення об’ему грудей, талii та клубiв. Їi нiхто не назвав би «секс-бомбою», «розкiшним бюстом» або «незрiвнянними клубами». Вона була висока, струнка i гнучка. Форми ii обличчя та голови мали щось вiд тiеi краси, яку ми приписуемо Гретi Гарбо. У своi фiльми вона принесла не тiльки секс, а й свою особистiсть. Несподiваний оберт ii голови, погляд глибоких i прегарних очей, легке тремтiння губiв – i серце у глядача завмирало, бо вiн бачив перед собою красу, вiд якоi йому перехоплювало подих i яка залежить не вiд правильностi рис обличчя, а вiд магii тiла, що захоплюе зненацька кожного, хто ii споглядае. Усе це досi в нiй збереглося, хоч i не було таким очевидним. Як i багато актрис кiно та театру, вона була надiлена вмiнням свiдомо змiнювати свою особистiсть. Вона могла замкнутися в собi, бути тихою, лагiдною й у такий спосiб розчарувати шанувальника свого таланту. А потiм несподiваний оберт голови, порух рук, раптова усмiшка – i чари поверталися до неi. Чи не найбiльшу славу вона здобула своею грою у фiльмi «Мерi – королева Шотландii», i саме ii гру в цьому фiльмi пригадала мiсiс Бентрi тепер, коли дивилася на неi. Погляд мiсiс Бентрi ковзнув на чоловiка. Вiн також дивився на Марину. Коли його погляд на мить вiдiрвався вiд неi, на його обличчi вiдбилися всi його почуття. «Господи праведний, – подумала мiсiс Бентрi, – та вiн обожнюе ii». Вона сама не могла збагнути, чому вона так здивувалася. Либонь, тому, що преса придiляла надто багато уваги кiнозiркам, iхнiм любовним та подружнiм стосункам, i мало хто сподiвався побачити все це в реальнiй дiйсностi. Пiддавшись несподiваному пориву, вона сказала: – Я сподiваюся, вам тут сподобаеться й ви зможете пожити тут протягом якогось часу. Ви купили цей будинок надовго? У широко розкритих очах Марини був подив, коли вона обернула голову. – Я хочу жити тут завжди, – сказала вона. – Не думаю, що мене тут часто не буде. Але вряди-годи вiд’iздити звiдси доведеться, звичайно. Існуе можливiсть моеi участi у фiльмi, який знiматимуть в Африцi наступного року, хоч поки що конкретноi домовленостi немае. Хай там як, а мiй дiм буде тут. Я завжди повертатимуся сюди. Я завжди прагнутиму сюди повернутися. – Вона зiтхнула. – Як це чудово, коли ти зрештою знайшла собi дiм. – Я вас розумiю, – сказала мiсiс Бентрi, але водночас подумала: «Проте я нi на хвилину не повiрю, що все буде саме так. Я не вiрю, що ти належиш до людей, спроможних оселитися на одному мiсцi». Вона знову скинула швидким скрадливим поглядом на Джейсона Рада. Вiн уже не супився. Посмiхався натомiсть несподiвано нiжною i лагiдною усмiшкою, але то була сумна усмiшка. «Вiн також це знае», – подумала мiсiс Бентрi. Вiдчинилися дверi, й увiйшла жiнка. – Бартлети кличуть вас до телефону, Джейсоне. – Нехай перетелефонують. – Вони кажуть, це термiново. Вiн зiтхнув i пiдвiвся. – Дозвольте менi вiдрекомендувати вам, мiсiс Бентрi, – сказав вiн. – Елла Зелiнськi, моя секретарка. – Випийте чаю, Елло, – сказала Марина, коли Елла Зелiнськi вiдповiла на слова рекомендацii звичним: «Приемно познайомитися з вами». – Сандвiч я з’iм, – сказала Елла. – А китайський чай пийте без мене. Еллi Зелiнськi можна було дати рокiв тридцять п’ять. На нiй був добре пошитий костюм, мереживна блузка, i вона, здавалося, дихала самовпевненiстю. Коротко пiдстрижене волосся вiдкривало широкий лоб. – Ви тут жили, наскiльки менi вiдомо, – сказала вона, звертаючись до мiсiс Бентрi. – Це було вже досить давно, – вiдповiла мiсiс Бентрi. – Коли помер мiй чоловiк, я продала будинок, i вiдтодi вiн змiнив кiлька власникiв. – Мiсiс Бентрi запевняе, що не мае нiчого проти тiеi перебудови, яку ми тут здiйснили, – сказала Марина. – Я була б дуже розчарована, якби ви тут нiчого не перебудували, – сказала мiсiс Бентрi. – Я прийшла сюди, охоплена цiкавiстю. У селi про цю перебудову ходять просто-таки неймовiрнi чутки. – Я нiколи не думала, що так важко знайти водопровiдникiв у цiй мiсцевостi, – сказала мiс Зелiнськi, дiловито жуючи сандвiч. – Хоч, власне, то була не моя робота, – провадила вона. – Усе тут – твоя робота, – сказала Марина, – i ти це знаеш, Елло. Керувати обслугою, наглядати за встановленням водогону, сперечатися з будiвельниками. – Вони тут навiть не чули про венецiанськi вiкна. Елла подивилася у вiкно. – А краевид тут чудовий, мушу визнати. – Стара добра Англiя, – сказала Марина. – І атмосфера в домi вiдповiдна. – Панорама не здавалася б тут такою сiльською, якби не дерева, – сказала Елла Зелiнськi. – Он там житловий масив росте просто на очах. – Його не було, коли я тут жила, – сказала мiсiс Бентрi. – Ви хочете сказати, що тодi тут не було нiчого, крiм села? Мiсiс Бентрi кивнула головою. – Певно, тут важко було щось купити в крамницях? – Я так не думаю, – сказала мiсiс Бентрi. – Навпаки, з цим нiяких проблем не було. – Вирощувати квiти цiкаво й приемно, – сказала Елла Зелiнськi, – але ж ви тут висаджуете й городину. Чи не простiше й легше було б купувати овочi – сподiваюся, супермаркет тут е? – Думаю, до цього йдеться, – сказала мiсiс Бентрi, зiтхаючи. – Проте овочi iз супермаркету мають зовсiм iнший смак. – Ти даремно хочеш зiпсувати атмосферу доброго англiйського села, Елло, – сказала Марина. Дверi вiдчинилися, й у них зазирнув Джейсон. – Моя люба, – сказав вiн, звертаючись до Марини. – Менi дуже не хотiлося б тебе турбувати, але iх цiкавить твоя особиста точка зору. Марина зiтхнула й пiдвелася. Вона повiльно поплентала до дверей. – Завжди одне й те саме, – пробурмотiла вона. – Пробачте, мiсiс Бентрi. Не думаю, що це забере в мене бiльш як хвилину або двi. – Атмосфера, – сказала Елла Зелiнськi, коли Марина вийшла й зачинила за собою дверi. – Ви вважаете, що цей дiм мав свою атмосферу? – Я нiколи так про нього не думала, – сказала мiсiс Бентрi. – Це був просто дiм. Досить незручний у чомусь одному й досить приемний i затишний – в iншому. – Так я й подумала, – сказала Елла Зелiнськi. Вона скинула швидким поглядом на мiсiс Бентрi. – Якщо ми вже заговорили про атмосферу, то коли тут було скоено вбивство? – Жодного вбивства тут не було скоено, – сказала мiсiс Бентрi. – Ет, облиште. Чутки дiйшли й до мене. Чутки не зупиниш, мiсiс Бентрi. Тiло лежало на килимку, он там? – запитала мiс Зелiнськi, киваючи головою в бiк камiна. – Так, – пiдтвердила мiсiс Бентрi. – Там воно й лежало. – Отже, вбивство було? Мiсiс Бентрi похитала головою. – Убивство скоiли не тут. Дiвчину, яку було вбито, занесли сюди й поклали в цiй кiмнатi. Вона не мала до нас жодного стосунку. Мiс Зелiнськi здавалася зацiкавленою. – Певно, вам було нелегко переконати людей повiрити в це? – зауважила вона. – Тут ви маете цiлковиту слушнiсть, – пiдтвердила мiсiс Бентрi. – Коли ви його знайшли? – Покоiвка щоранку приносила нам чай, – сказала мiсiс Бентрi. – Ми тодi мали покоiвок, ви ж, либонь, знаете. – Та знаю, – сказала мiс Зелiнськi. – У шелестючих ситцевих сукнях. – Щодо суконь, тут у мене певностi нема, – сказала мiсiс Бентрi. – Можливо, на той час вони вже носили робочi комбiнезони. Хай там як, а того ранку вона вбiгла до нашоi кiмнати i сказала, що в бiблiотецi лежить мертве тiло. Я сказала «нiсенiтниця», потiм розбудила чоловiка, i ми пiшли подивитися, що там таке. – І побачили труп, – сказала мiс Зелiнськi. – Чого тiльки не бувае в нашому життi. – Вона рвучко вiдвернулася до дверей, потiм повернула голову знову. – Не розповiдайте про це мiс[1 - У Великiй Британii на «мiс» (а не «мiсiс») звертаються також до жiнок одружених, що зберегли свое дiвоче прiзвище як професiйне iм’я у свiтi мистецтва. (Прим. перекладача.)] Грег, якщо нiчого не маете проти, – попросила вона. – Такi iсторii iй не на користь. – Звiсно, я не скажу iй жодного слова, – пообiцяла мiсiс Бентрi. – Власне, я нiколи про це нiкому не розповiдаю. Це було так давно. Але ж, думаю, мiс Грег почуе це так чи iнак? – Вона не дуже входить у контакт iз реальнiстю, – сказала Елла Зелiнськi. – Кiнозiрки нерiдко живуть дуже усамiтненим життям, ви ж знаете. Нерiдко iх доводиться оберiгати вiд усього на свiтi. Усе на свiтi завдае iм прикростi. Те саме вiдбуваеться i з нею. Вона серйозно хворiла протягом останнього року чи двох. Лише рiк тому почала одужувати. – Схоже, iй подобаеться цей дiм, – сказала мiсiс Бентрi, – i вона вiдчувае, що буде тут щаслива. – Сподiваюся, ця переконанiсть не покине ii протягом року або двох, – сказала Елла Зелiнськi. – А довше вона не триватиме? – Сумнiваюся. Знаете, Марина належить до тих людей, якi завжди думають, що знайшли те, чого бажае iхне серце. А проте життя значно складнiше, чи не так? – Так, звичайно, – мусила погодитися мiсiс Бентрi. – Для нього це означатиме багато, якщо вона буде тут щаслива, – сказала мiс Зелiнськi. Вона поглинула ще два сандвiчi з якоюсь дивною поквапною жадiбнiстю – так iдять люди, якi бояться запiзнитися на поiзд. – Вiн генiй, ви знаете? – провадила вона. – Ви бачили бодай один iз фiльмiв, якi вiн поставив? Мiсiс Бентрi вiдчула легке збентеження. Вона належала до жiнок того типу, якi ходять у кiно лише заради самого кiно. Довгий список акторiв, режисерiв, продюсерiв, операторiв тощо не становив для неi найменшоi цiкавостi. Нерiдко вона навiть не помiчала прiзвища кiнозiрок. Але зiзнаватися в цiй своiй слабкостi iй зовсiм не хотiлося. – Не пригадую, але в мене такий безлад у головi, – сказала вона. – Йому доводиться багато з чим змагатися, – сказала Елла Зелiнськi. – І з ii химерами теж, а це непросто. Вона хоче почуватися щасливою, а зробити людину щасливою дуже й дуже нелегко. Хiба що вона… – Елла Зелiнськi завагалася. – Хiба що вона сама захоче бути щасливою, – продовжила ii думку мiсiс Бентрi. – Деякi люди, – замислено додала вона, – страшенно полюбляють почувати себе нещасними. – О, Марина не така, – сказала Елла Зелiнськi, хитаючи головою. – Проте ii злети й падiння бувають надто бурхливими. Вона може бути неймовiрно щасливою протягом кiлькох хвилин, радiти й усiм розповiдати, як iй добре i як чудово вона себе почувае. Але потiм трапляеться якась дрiбничка, i вона вiдразу скочуеться до протилежноi крайностi. – Я думаю, справа в темпераментi, – туманно зауважила мiсiс Бентрi. – Так воно i е, – погодилася Елла Зелiнськi. – Справа в темпераментi. Усi ми надiленi темпераментом, але Марина Грег мае його значно бiльше, нiж iншi люди. Я могла б розповiсти вам про неi такi iсторii! – Вона з’iла останнiй сандвiч. – Богу дякувати, я лише секретарка. РОЗДІЛ П’ЯТИЙ На прийом на користь «Служби швидкоi допомоги Святого Іоанна» прийшла неймовiрно велика кiлькiсть людей. Вхiдна плата становила один шилiнг, i гiрка монет зростала на очах, набиралася досить пристойна сума. Свою роль вiдiграла погода: день був сонячний i ясний. Але головною притягувальною силою була неймовiрна цiкавiсть мiсцевого люду, який прагнув зблизька подивитися, що ж цi «кiношники» зробили з Госiнгтон-Холом. Висувалися найекстравагантнiшi припущення. Зокрема, велику увагу привертав до себе плавальний басейн. Люди здебiльшого уявляють собi голiвудських зiрок на березi басейну, де вони засмагають на сонцi в екзотичному оточеннi та в екзотичних компанiях. Нiхто не брав до уваги, що клiмат Голiвуду був набагато сприятливiшим для купання в басейнах, анiж клiмат Сент-Мерi-Мiд. Зрештою Англiя мае принаймнi один жаркий тиждень на лiто i принаймнi один такий день, коли недiльнi газети друкують статтi на теми «Як зберегти прохолоду», «Як приготувати прохолодний обiд» i «Як приготувати прохолоднi трунки». Басейн був майже достоту таким, яким кожен його собi уявляв. Великий, наповнений голубою водою, з екзотичним павiльйоном для перевдягання, оточений штучно вирощеними кущами та живоплотами. Реакцiя натовпу була такою, якоi й слiд було сподiватися, i знайшла свое вираження в багатьох вигуках: – О, як гарно! – Приемно було б зануритися туди бодай двiчi! – Я вже бачив такий, коли був на курортi! – Я називаю це розпустою! Їi не слiд дозволяти! – А подивись на мармур! Це, певно, мiльйони коштуе! – Не розумiю, чому вони вважають, що можуть приiздити сюди й смiтити тут грiшми! – Можливо, це все ще покажуть на телеекранi. Ото буде втiха! Навiть мiстер Семпсон, найстарший дiд у Сент-Мерi-Мiд, який нахвалявся, що йому дев’яносто шiсть рокiв, хоч його родичi твердо наполягали, що йому тiльки вiсiмдесят вiсiм, приплентав подивитися на це диво, спираючись на цiпок, щоб допомогти своiм ревматичним ногам. Вiн дав йому свою найвищу оцiнку: – О, тут буде справжня розпуста, я не сумнiваюся. Голi чоловiки та голi жiнки питимуть i куритимуть те, що вони називають косяками. Усе це тут буде, я певен, що буде. Авжеж, – сказав Семпсон iз великою втiхою в голосi, – тут буде добра розпуста. Отже, остаточна печать схвалення сьогоднiшнiм урочистостям була поставлена. За ще один шилiнг доплати людям дозволялося заходити в дiм i роздивлятися нову музичну кiмнату, вiтальню, геть невпiзнавану iдальню, стiни якоi були тепер обшитi панелями з темного дуба й обтягнутi шкiрою, та iншi дивовижнi куточки перебудованого дому. – Я нiколи не подумала б, що це Госiнгтон-Хол, нiколи його не впiзнала б, – сказала невiстка Семпсона. Мiсiс Бентрi прийшла сюди досить пiзно й задоволено вiдзначила, що грошi все надходять i надходять, а кiлькiсть людей, якi прийшли повитрiщатися на ii перебудований дiм, феноменально велика. Велике шатро, де подавали чай, було напхом напхане людьми. Мiсiс Бентрi сподiвалася, що булочки з родзинками просто будуть передавати з рук в руки. Проте всiм розпоряджалися кiлька дiловитих жiнок. Сама вона попрямувала до трав’яного бордюру й стала оглядати його ревнивим оком. Вона з радiстю вiдзначила, що коштiв на нього не шкодували, бордюр вельми пристойний, добре спланований, квiти для нього пiдiбранi дуже гарнi та й недешевих сортiв. Цей бордюр створено не зусиллями окремих людей, вона була певна. Немае сумнiву, що був укладений контракт iз якоюсь авторитетною фiрмою садового будiвництва. Очевидно, iм дали карт-бланш, та й з погодою пощастило, а тому результат вийшов просто чудовий. Оглядаючись навколо, вона все бiльше переймалася вiдчуттям, нiби присутня на якомусь святi з тих, що влаштовують в одному з паркiв Букiнгемського палацу. Усi витягували шиi, щоб побачити все, що можна було побачити, i вряди-годи обраних вели в якiсь потаемнi примiщення дому. До неi також пiдiйшов стрункий молодик iз довгим хвилястим волоссям. – Мiсiс Бентрi? Ви мiсiс Бентрi? – Так, я мiсiс Бентрi. – Гейлi Престон, – вiдрекомендувався вiн, потиснувши iй руку. – Я працюю на мiстера Рада. Я запрошую вас пiднятися зi мною на третiй поверх. Мiстер i мiсiс Рад збирають там кiлькох своiх близьких друзiв. Задоволена тим, що iй вiддають таку шану, мiсiс Бентрi пiшла за ним. Вони увiйшли в будинок крiзь дверi, якi в ii час називалися дверима в сад. Червона стрiчка була натягнута перед головними сходами. Гейлi Престон зняв ii з гачка, i вона пройшла нагору. Якраз перед собою мiсiс Бентрi побачила радника та мiсiс Олкок. Мiсiс Олкок була дуже гладка й геть засапалася. – Чудову роботу вони зробили, правда ж, мiсiс Бентрi? – вiдсапуючись, промовила мiсiс Олкок. – Я хотiла б подивитися на ваннi кiмнати, але навряд чи дiстану таку нагоду, – додала вона майже зi смутком у голосi. Нагорi сходiв Марина Грег та Джейсон Рад приймали свою обрану елiту. Одна з колишнiх спалень була зруйнована й приеднана до горiшнього майданчика сходiв, утворивши там щось на зразок холу. Джузеппе, дворецький, розносив трунки. Гладкий чоловiк у лiвреi називав гостей: – Радник i мiсiс Олкок, – оголосив вiн. Марина Грег була такою, якою й описувала ii мiсiс Бентрi у своiй розмовi з мiс Марпл, цiлком природною й чарiвною. Мiсiс Бентрi вже чула, як мiсiс Олкок згодом захоплено розповiдатиме: «І така вона, знаете, незiпсована попри свою велику славу!» – Яка я рада, що ви прийшли, мiсiс Олкок, i ви, раднику, i сподiваюся, сьогоднi ви чудово збавите час! Джейсоне, будь ласка, потурбуйся про мiсiс Олкок. Радник i мiсiс Олкок були проведенi далi, до Джейсона та трункiв. – О, мiсiс Бентрi, як приемно, що ви прийшли. – Я б не пропустила цю нагоду нiзащо у свiтi, – сказала мiсiс Бентрi й рушила туди, де наливали мартiнi. Молодик на iм’я Гейлi Престон обслужив ii з великою делiкатнiстю, а потiм вiдiйшов, дивлячись на невеличкий список у своiх руках, розшукувати, безперечно, iнших обранцiв, гiдних постати перед Великими. «Усе в них чудово органiзовано», – подумала мiсiс Бентрi, повертаючись iз мартiнi в руцi, щоб подивитися, кого сюди приведуть iще. Привели вiкарiя, довготелесого, аскетичного на вигляд чоловiка з розгубленим i злегка приголомшеним поглядом. Вiн сказав зi щирим почуттям у голосi, звертаючись до Марини Грег: – Я дуже вдячний вам за те, що мене запросили. Я не маю телевiзора, але, звичайно, я… моi молодi люди тримають мене в курсi. Нiхто не знав, що вiн мае на увазi. Мiс Зелiнськi, яка була на чергуваннi, приязно усмiхаючись, налила йому лимонаду. Наступними пiднялися по сходах мiстер i мiсiс Бедкок. Гiзер Бедкок, розчервонiла й радiсна, йшла трохи попереду свого чоловiка. – Мiстер i мiсiс Бедкок, – оголосив лакей у лiвреi. – Мiсiс Бедкок, – сказав вiкарiй, обертаючись, iз келихом лимонаду в руцi, – невтомний секретар нашоi служби. Вона одна з наших найкращих працiвникiв. Я навiть не знаю, як би «Служба святого Іоанна» змогла обходитися без неi. – Не сумнiваюся, що вам справдi цiни немае, – сказала Марина. – Ви мене не пам’ятаете? – грайливим тоном запитала Гiзер. – Та як ви могли б запам’ятати мене, адже ви зустрiчаетеся iз сотнями людей. До того ж це було багато рокiв тому. І не так близько звiдси – аж на Бермудах. Я була там з однiею з наших груп швидкоi допомоги. О, вiдтодi минуло вже багато часу. – Ще б пак, – вiдповiла Марина Грег, чарiвно всмiхаючись. – Я так добре це пам’ятаю, – сказала мiсiс Бедкок. – Я була схвильована, ви знаете, дуже глибоко схвильована. Була тодi зовсiм юною дiвчиною. Подумати тiльки – я матиму нагоду побачити Марину Грег у плотi – о, яке щастя! Я завжди була вашою палкою шанувальницею. – Менi дуже приемно почути це вiд вас, дуже приемно, – лагiдно промовила Марина, ковзаючи поглядом понад плечем Гiзер до наступних запрошених, якi вже наближалися. – Не хочу надто набридати вам, – сказала Гiзер, – але я мушу… «Бiдолашна Марина Грег, – сказала мiсiс Бентрi, звертаючись до самоi себе. – Мабуть, для неi це повсякденна ситуацiя. Якого треба терпiння!» Гiзер, вочевидь, була сповнена рiшучостi завершити свою оповiдь. Мiсiс Олкок важко дихала над плечем мiсiс Бентрi. – Скiльки тут вони всього змiнили! Я не повiрила б, якби не побачила на власнi очi. Це ж скiльки грошей!.. – …загалом-то хворою я себе не почувала. І подумала, що повинна… – Це горiлка, – сказала мiсiс Олкок, iз пiдозрою дивлячись на свiй келих. – Мiстер Рад запропонував менi скуштувати ii. Це щось дуже по-росiйському. Не думаю, щоб вона сподобалася менi… – …І я сказала собi: я не хочу визнавати свою поразку. Добре пiдмалювалася… – Мабуть, буде нечемно, якщо я просто поставлю його кудись. – У голосi мiсiс Олкок пролунали нотки розпачу. Мiсiс Бентрi лагiдно ii заспокоiла: – Зовсiм нi. Горiлку треба просто вилити в горло одним ковтком. – Мiсiс Олкок витрiщилася на неi з подивом. – Але це потребуе практики. Поставте свiй келих на стiл i вiзьмiть мартiнi з тiеi тацi, яку розносить дворецький. Вона вiдвернулася до Гiзер Бедкок, яка ще не закiнчила свою натхненну балаканину. – Я нiколи не забуду, якою гарною ви були в той день. Я сто разiв мала слушнiсть, що знехтувала своiм нездужанням. Цього разу вiдповiдь Марини не була такою машинальною. Тепер ii погляд, який ковзнув понад плечем Гiзер Бедкок, здавалося, прикипiв до стiни десь на половинi сходiв. Вона дивилася туди, i було щось таке моторошне у виразi ii обличчя, аж мiсiс Бентрi ступила крок уперед. Їй здалося, Марина зараз упаде непритомна. Що там могло ii так настрахати? Але перш нiж вона пiдiйшла до Марини, остання опанувала себе. Їi затьмарений i розфокусований погляд повернувся до Гiзер. Вона знову усмiхнулася, хоч ii усмiшка стала тепер ще бiльш машинальною. – Яка цiкава невеличка iсторiя. Що ви будете пити? Коктейль? Джейсоне! – Я краще випила б лимонаду або помаранчевого соку. – Ви повиннi випити чогось мiцнiшого. Сьогоднi в нас свято, не забувайте. – Дозвольте менi вмовити вас спробувати американського дайкiрi, – сказав Джейсон, пiдходячи з двома келихами в руках. – Це улюблений трунок Марини. Вiн простяг один келих дружинi. – Я бiльше не питиму, – сказала Марина. – Це вже четвертий. Але келих узяла. Гiзер також прийняла трунок вiд Джейсона. Марина вiдвернулася, щоб привiтати наступну особу, яка пiдiймалася сходами. Мiсiс Бентрi сказала мiсiс Олкок: – Ходiмо подивимося ваннi кiмнати. – Ви гадаете, буде зручно? Господарям це не здасться безцеремонним? – Я переконана, що нi, – сказала мiсiс Бентрi. Вона звернулася до Джейсона Рада. – Ми хочемо оглянути вашi чудовi новi ваннi кiмнати. Ви дозволите нам задовольнити цю суто домашню цiкавiсть? – Звичайно, – сказав Джейсон, усмiхаючись. – Ідiть i втiшайтеся, дiвчата. Можете прийняти ванну, якщо захочете. Мiсiс Олкок пiшла за мiсiс Бентрi по коридору. – Дуже вдячна вам, мiсiс Бентрi. Я сама нiколи б на таке не наважилася. – Треба бути смiливiшою, якщо ти хочеш чогось досягти, – сказала мiсiс Бентрi. Вони пройшли по коридору, вiдчиняючи рiзнi дверi. Безперервнi «охи» й «ахи» вихоплювалися в мiсiс Олкок та ще у двох жiнок, що приедналися до iхньоi компанii. – Менi дуже подобаеться рожева ванна, – сказала мiсiс Олкок. – Ох, як вона менi подобаеться! – А менi до вподоби та, що викладена плиткою з дельфiнами, – сказала одна з двох жiнок. Мiсiс Бентрi з превеликим задоволенням виступала в ролi господинi дому. На якусь мить вона справдi забула, що дiм уже iй не належить. – Ох, цi душовi, – з благоговiйним страхом промовила мiсiс Олкок. – Не люблю митися в душi. Нiколи не знаеш, як при цьому зберегти волосся сухим. – Було б цiкаво зазирнути в спальнi, – замрiяно промовила одна з жiнок. – Але така цiкавiсть, либонь, буде надмiрною. Ви як вважаете? – Я думаю, нам не слiд цього робити, – сказала мiсiс Олкок. Обидвi з надiею подивилися на мiсiс Бентрi. – Я теж так думаю, – сказала мiсiс Бентрi, але потiм iй стало iх шкода. – Але думаю, нiхто не знатиме, якщо ми зазирнемо туди лише один раз. І поклала руку на ручку дверей. Але проти такоi цiкавостi господарi дому вжили заходiв. Спальнi були замкненi. Глибоке розчарування опанувало цiкавих дам. – Гадаю, кожному дозволено мати своi таемницi, – лагiдно промовила мiсiс Бентрi. Вони пiшли назад коридорами. Мiсiс Бентрi виглянула в одне з вiкон сходового майданчика. Вона побачила внизу мiсiс Мiвi (жiнку з Нового Кварталу), що здавалася дуже ошатною у своiй серпанковiй мереживнiй сукнi. Вона помiтила також, що з мiсiс Мiвi була Черрi, служниця мiс Марпл, чие прiзвище мiсiс Бентрi не могла пригадати. Схоже, тi обидвi жiнки дуже втiшалися, вони весело смiялися й розмовляли. Несподiвано дiм здався мiсiс Бентрi старим, занепалим i дуже штучним. Так, його пофарбували новою блискучою фарбою, цiлком перебудували, але це була не бiльш як стомлена й обтяжена роками вiкторiанська садиба. «Добре, що я звiдси пiшла, – подумала мiсiс Бентрi. – Будинки як i все в цьому життi. Їхнiй час минае. Мiй колишнiй будинок також мав свiй час. Його пiдновили, перебудували, але не думаю, що вiн став кращим». Несподiвано до неi долинув гомiн голосiв, який дедалi гучнiшав. Двi жiнки, якi були з нею, кинулися вперед. – Що вiдбуваеться? – запитала одна. – Чутно якiсь крики, нiби там щось сталося. Вони завернули назад по коридору до сходiв. Елла Зелiнська бiгла iм назустрiч i швидко проминула iх. Вона смикнула за ручку дверей до спальнi i швидко промовила: – О, хай йому чорт! Я ж iх усi позамикала. – Що сталося? – запитала мiсiс Бентрi. – Однiй людинi стало погано, – коротко вiдказала Емма. – О, люба, менi дуже прикро. Чи не можу я чимось допомогти? – Я сподiваюся, серед присутнiх тут е лiкар? – Я не бачила жодного з наших мiсцевих лiкарiв, – сказала мiсiс Бентрi, – але не сумнiваюся, що хтось iз них тут е. – Джейсон телефонуе, – сказала Елла Зелiнськi, – але iй дуже зле. – Кому зле? – запитала мiсiс Бентрi. – Мiсiс Бедкок, здаеться. – Гiзер Бедкок? Але ж iз нею все було гаразд, зовсiм недавно. Елла Зелiнськi нетерпляче вiдповiла: – З нею стався напад або щось подiбне. Ви не знаете, може, вона мае якiсь проблеми iз серцем абощо? – Я взагалi нiчого про неi не знаю, – промовила мiсiс Бентрi. – Вона оселилася тут недавно. Вона з Нових Кварталiв. – Нових Кварталiв? А, ви маете на увазi отi новозбудованi оселi. Я навiть не знаю, де тепер ii чоловiк i який вiн на вигляд. – Середнiх рокiв, русявий, скромний, – сказала мiсiс Бентрi. – Вiн прийшов iз нею сюди, тож вiн повинен бути десь тут. Елла Зелiнськi увiйшла до ванноi кiмнати. – Я не знаю навiть, що iй дати, – сказала вона. – Можливо, нюхальноi солi, як ви вважаете? – Вона знепритомнiла? – запитала мiсiс Бентрi. – Гiрше, – вiдповiла Елла Зелiнськi. – Я подивлюся, чи зможу чимось допомогти, – сказала мiсiс Бентрi. Вона обернулася й швидко рушила до сходiв. Завернувши за рiг, наштовхнулася на Джейсона Рада. – Ви бачили Еллу? – запитав вiн. – Еллу Зелiнськi? – Вона увiйшла до однiеi з ванних кiмнат. Вона там чогось шукае. Нюхальну сiль чи щось таке. – Уже не треба, – сказав Джейсон Рад. Щось у тонi його голосу вразило мiсiс Бентрi. Вона рвучко пiдвела голову. – Їй погано? Їй зовсiм погано? – Можна сказати й так. Та бiдолашна жiнка померла. – Померла? – Мiсiс Бентрi була приголомшена. Вона повторила те, що вже сказала ранiше: – Але ж iз нею все було гаразд зовсiм недавно. – Я знаю. Знаю, – сказав Джейсон. Його обличчя потемнiло. – Це ж треба такому статися! РОЗДІЛ ШОСТИЙ І – Ось маете, – сказала мiс Найт, ставлячи тацю зi снiданком на столик бiля лiжка мiс Марпл. – А як ми себе почуваемо цього ранку? Бачу, ми вже вiдкрили штори, – додала вона з вiдтiнком несхвалення в голосi. – Я прокидаюся рано, – сказала мiс Марпл. – Та й ви не станете спати довго, коли доживете до мого вiку, – докинула вона. – Мiсiс Бентрi телефонувала, – сказала мiс Найт, – десь пiвгодини тому. Вона хотiла поговорити з вами, але я сказала, щоб вона зателефонувала згодом, пiсля того як ви поснiдаете. Я не збиралася турбувати вас тодi, коли ви ще не випили чаю й нiчого не iли. – Коли менi телефонують моi друзi, я хотiла б, щоб про це повiдомляли зразу, – сказала мiс Марпл. – Даруйте менi, – сказала мiс Найт, – але тривожити вас так рано здалося менi вкрай нерозумним. Спершу ви вип’ете чаю, з’iсте варене яечко та грiнку з маслом, а тодi ми подивимося. – Вона телефонувала пiвгодини тому, – замислено промовила мiс Марпл. – Тобто це було – дайте менi подумати – десь о восьмiй годинi. – Ну ж бо, моя люба, не сушiть собi цим голову, – сказала мiс Найт iз нотками втiшання в голосi. – Я сподiваюся, вона скоро зателефонуе знову. Чи ви хочете, щоб я зателефонувала iй для вас? – Нi, дякую, – сказала мiс Марпл. – Я хочу з’iсти свiй снiданок, поки вiн гарячий. – Сподiваюся, я нiчого не забула, – весело кинула мiс Найт. Але нiчого не було забуто. Чай був, як i годиться, залитий окропом, яйце варилося рiвно три хвилини й сорок п’ять секунд, грiнка була пiдсмажена дуже рiвно, масло подане на стiл у невеличкому горнятку, а банка з медом стояла поруч. Мiс Марпл нiяк не могла заперечувати, що, з багатьох поглядiв, мiс Найт – справжнiй скарб. Старенька з’iла свiй снiданок iз великим апетитом. Потiм знизу почувся шум пилососа. Прийшла Черрi. В унiсон iз шумом пилососа лунав дзвiнкий голос, який наспiвував одну з найпопулярнiших мелодiй дня. Мiс Найт, яка прийшла забрати тацю з посудом вiд снiданку, похитала головою. – Менi не до вподоби, коли та молода жiнка спiвае на весь дiм, – сказала вона. – У цьому е якийсь вияв нешанобливостi. Мiс Марпл легенько всмiхнулася. – Черрi нiколи навiть на думку не спадало, що вона мусить виявляти якусь надмiрну шанобливiсть, – зауважила вона. – Навiщо це iй? Мiс Найт пирхнула i сказала: – Тепер усе стало не так, як колись було. – Природно, – сказала мiс Марпл. – Часи змiнюються. З цим необхiдно миритися. – І додала: – Може, тепер ви зателефонуете мiсiс Бентрi й довiдаетеся, чого вона хотiла вiд мене? Мiс Найт поквапилася геть. Через хвилину або двi у дверi постукали, й увiйшла Черрi. Вона здавалася веселою, збудженою i надзвичайно гарною. Пластиковий халат, розмальований матросами та всiлякими морськими символами, був туго зав’язаний поверх ii темно-синьоi сукнi. – У вас гарна зачiска, – сказала мiс Марпл. – Учора ходила до перукарнi, – сказала Черрi. – Волосся ще трохи жорстке, але незабаром стане нормальним. Я прийшла запитати, чи ви чули новину. – Яку новину? – Про те, що вчора сталося в Госiнгтон-Холi. Ви ж знаете, що там улаштували велике свято на користь «Служби швидкоi допомоги Святого Іоанна»? Мiс Марпл кивнула головою. – І що ж там сталося? – запитала вона. – Одна людина померла в самому його розпалi. Така собi мiсiс Бедкок. Живе за рогом вiд нас. Не думаю, що ви з нею знайомi. – Мiсiс Бедкок? – у тонi голосу мiс Марпл пролунали нотки тривоги. – Але я знаю ii. Я думаю – атож, так звали ту жiнку, яка вибiгла й пiдняла мене, коли, йдучи по вулицi, я спiткнулася об камiнець i впала. Вона була дуже добра. – О, Гiзер Бедкок i справдi дуже добра жiнка, – сказала Черрi. – Аж занадто добра, як вважае дехто. Мовляв, надто вона набридлива. Але хай там як, а вона померла. Померла та й годi. – Але чому вона померла? – А звiдки я знаю? – вiдповiла Черрi. – Їi запросили в дiм, мабуть, тому, що вона працюе секретаркою у «Службi Святого Іоанна». Туди запросили i ii, i мера, i багатьох iнших. Наскiльки менi вiдомо, вона випила склянку якогось трунку, i хвилин через п’ять iй стало погано, i нiхто навiть не встиг отямитись, як вона померла. – Яка прикра подiя, – сказала мiс Марпл. – У неi було слабке серце? – Вона була здоровiсiнька – так люди кажуть. Звiсно, нiхто нiколи нiчого не знае, хiба не так? У тебе можуть бути якiсь проблеми iз серцем, але нiкому не буде про це вiдомо. А проте я можу одне вам сказати. Додому вони ii не вiдправили. Мiс Марпл здавалася спантеличеною. – Як це, не вiдправили ii додому? Про що ви говорите? – Про ii тiло, – сказала Черрi, чий веселий настрiй анiтрохи не змiнився. – Лiкар сказав, що треба буде робити розтин. Пост-мортем чи як воно там у них називаеться. Вiн сказав, що нi вiд чого вiн ii не лiкував, i причина ii смертi йому не вiдома. Менi це здаеться дивним, – сказала вона. – Дивним у якому сенсi? – запитала мiс Марпл. – Ну знаете, – на мить замислилася Черрi. – Дивним. Так, нiби щось ховаеться за цiею смертю. – Їi чоловiк дуже засмучений? – Вiн був бiлий, як полотно. Нiколи не бачила чоловiка, якого б так приголомшила чиясь смерть. На нього навiть страшно було дивитися. Вуха мiс Марпл давно були налаштованi на найтоншi нюанси, ось i тепер вона трохи схилила голову набiк, як зацiкавлена птаха. – Ви ii не любили? – запитала вона. – Я майже ii не знаю, – сказала Черрi. – Тобто не знала. Не можу сказати, щоб я ii не любила. Але вона не належить до тих людей, якi могли б сподобатися менi. Надто набридливий тип. – Ви хочете сказати, вона належала до тих людей, якi полюбляють геть у все пхати носа? – Нi, я такого не хочу сказати. Зовсiм не хочу. Вона була дуже доброю жiнкою й усiм хотiла робити добро. І була переконана, нiби знае, що для них найлiпше. Те, що вони самi про це думають, для неi не мало ваги. Я мала таку тiтку. Вона дуже любила тiстечка з тмином i весь час готувала iх, i частувала ними людей, i нiколи не цiкавилася, подобаються вони iм чи нi. А е ж люди, якi терпiти не можуть такi тiстечка, i iх нудить лише вiд запаху тмину. Приблизно такою була й Гiзер Бедкок. – Атож, – замислено промовила мiс Марпл, – вона могла бути такою. Я знала схожих на неi людей. Такi люди, – докинула вона, – наражають себе на небезпеку, хоч вони про це й не здогадуються. Черрi витрiщилася на неi. – Щось ви дивне кажете. Я не зовсiм второпала, що ви маете на увазi. Прибiгла мiс Найт. – Мiсiс Бентрi, схоже, кудись пiшла, – сказала вона. – Вона нiкому не сказала, куди вона йде. – Я можу здогадатися, куди вона йде, – сказала мiс Марпл. – Вона йде сюди. Менi час вставати, – додала вона. ІI Мiс Марпл саме вмостилася у своему улюбленому крiслi бiля вiкна, коли з’явилася мiсiс Бентрi. Вона трохи засапалася. – Менi дуже багато треба розповiсти тобi, Джейн, – сказала вона. – Про вчорашне свято? – запитала мiс Найт. – Ви ходили на вчорашне свято чи не так? Я й сама була там пополуднi протягом короткого часу. Шатро, у якому подавали чай, було напхом напхане. Людей туди зiйшлося видимо-невидимо. Менi проте не пощастило бодай краечком ока побачити Марину Грег, про що я дуже шкодую. Вона змела зi столу кiлька невидимих порошинок i сказала бадьорим голосом: – Гадаю, ви хочете трохи побазiкати наодинцi, – i вийшла з кiмнати. – Схоже, вона нiчого не знае, – сказала мiсiс Бентрi. – Вона подивилася на подругу гострим поглядом. – А ти, Джейн, звичайно, знаеш, я переконана. – Ти маеш на увазi вчорашню смерть? – Ти завжди все знаеш, – сказала мiсiс Бентрi. – Не можу зрозумiти, як тобi це вдаеться. – Тут немае нiчого дивного, моя люба, – сказала мiс Марпл, – я довiдуюся про все в той самий спосiб, що i всi iншi. Моя денна помiчниця Черрi Бейкер принесла менi цю новину. Гадаю, мiс Найт скоро про все довiдаеться вiд рiзника. – І що ти про це думаеш? – запитала мiсiс Бентрi. – Що я про це думаю? – повторила мiс Марпл. – Не прикидайся, Джейн, адже ти чудово розумiеш, що я маю на увазi. Ідеться про ту жiнку – хай там як ii звуть… – Гiзер Бедкок, – сказала мiс Марпл. – Вона приходить на свято, весела й життерадiсна. Я була там, коли вона прийшла. А десь через пiвгодини вона опускаеться на стiлець, каже, iй стало погано, кiлька разiв судомно хапае ротом повiтря й помирае. Що ти думаеш про це? – Не треба так швидко робити висновки, – сказала мiс Марпл. – Уся проблема в тому, що думае про це лiкар? Мiсiс Бентрi кивнула головою. – Мае бути розслiдування й посмертний розтин, – сказала вона. – З цього можна зробити висновок, що вони про це думають, чи не так? – Не обов’язково, – сказала мiс Марпл. – Кожен може несподiвано захворiти й раптово померти, й у такому випадку лiкарi мусять зробити розтин i з’ясувати причину смертi. – Тут iдеться про бiльше, – сказала мiсiс Бентрi. – Звiдки ти знаеш? – запитала мiс Марпл. – Доктор Сенфорд прийшов додому й зателефонував до полiцii. – Хто тобi сказав? – Старий Брiгс, – мовила мiсiс Бентрi. – Хоча, власне, вiн менi не казав нiчого. Але ж ти знаеш, надвечiр вiн ходить працювати в саду доктора Сенфорда, отож вiн обрiзав сухi гiлки бiля вiкон його кабiнету й звiдти почув, як доктор телефонував у полiцiйну дiльницю в Мач-Бенгемi. Брiгс розповiв своiй дочцi, а дочка згадала про це в розмовi з поштаркою, а поштарка сказала менi, – пояснила мiсiс Бентрi. Мiс Марпл усмiхнулася. – Бачу, що Сент-Мерi-Мiд не дуже змiнилося й залишаеться майже таким, яким було й колись. – Чутки розходяться тут так само, – погодилася мiсiс Бентрi. – А тепер скажи менi, Джейн, якоi ти думки про все це. – Насамперед тут треба подумати про чоловiка, – замислено промовила мiс Марпл. – Вiн був там? – Так, вiн був там. Тобi не здаеться, що вона сама заподiяла собi смерть? – припустила мiсiс Бентрi. – Цього не могло бути, – рiшуче заперечила мiс Марпл. – Вона не належала до такого рiзновиду людей. – Як ти на неi натрапила, Джейн? – Того дня я вийшла прогулятися, подивитися на новi квартали i впала навпроти ii будинку. Вона поставилася до мене дуже добре. Вона була надзвичайно доброю людиною. – А ти бачила ii чоловiка? Вiн не скидався на такого, хто мiг би отруiти ii? Мiс Марпл зробила жест заперечення, i мiсiс Бентрi пояснила: – Ти знаеш, що я маю на увазi. Вiн не здався тобi схожим на майора Смiта, або Бертi Джонса, або когось такого, кого ти знала багато рокiв тому й хто отруiв свою дружину або намагався отруiти? – Нi, – сказала мiс Марпл, – вiн не здався менi схожим на жодного чоловiка з тих, кого я ранiше знала. Але вона здалася. – Хто – мiсiс Бедкок? – Атож, – сказала мiс Марпл, – вона нагадала менi жiнку, яку звали Елiсон Вайлд. – І якою вона була, та Елiсон Вайлд? – Вона зовсiм не знала, – повiльно проказала мiс Марпл, – яким е свiт. Вона не знала, якими е люди. Вона нiколи про них не думала. А тому, ти розумiеш, була безпорадною проти всього, що могло з нею трапитися. – Я не думаю, що розумiю бодай одне слово з того, що ти кажеш, – мовила мiсiс Бентрi. – Це дуже важко пояснити точно, – провадила мiс Марпл тоном вибачення. – Це походить вiд того, що людина завжди зосереджена на самiй собi, i я не хочу цим сказати, що вона егоiстична, – додала вона. – Така людина може бути доброю, несебелюбною i навiть розважливою. Але якщо ти схожа на Елiсон Вайлд, ти нiколи ясно не усвiдомлюеш, що ти робиш. А тому ти нiколи не знаеш, що може з тобою статися. – Ти не могла б висловити це трохи яснiше? – запитала мiсiс Бентрi. – Я можу тобi навести метафоричний приклад. Я розповiм тобi про те, що насправдi нiколи не вiдбувалося, бо я все це вигадала. – Розповiдай, – сказала мiсiс Бентрi. – Припустiмо, ти прийшла до крамницi й тобi вiдомо, що крамарка мае сина, схильного жити злочинним життям, хоч вiн ще й перебувае у вiцi пiдлiтка. І вiн слухае, коли ти розповiдаеш його матерi про грошi, якi ти тримаеш удома, або про срiбнi прикраси чи якiсь коштовностi. Цi речi збуджують тебе й тiшать, i ти хочеш поговорити про них. І можливо, у цiй же таки розмовi ти згадуеш про вечiр, коли тебе не буде вдома. Ти навiть розповiдаеш про те, що нiколи не замикаеш своi дверi. Ти зацiкавлена тим, що говориш, у тому, що ти iй розповiдаеш, бо воно весь час у тебе на думцi. А потiм у той самий вечiр ти несподiвано повертаешся додому, бо щось забула, i бачиш, що той поганий хлопець забрався у твiй дiм, ти ловиш його на гарячому, i вiн обертаеться i б’е тебе кийком по головi. – Сьогоднi це може трапитися з ким завгодно, – сказала мiсiс Бентрi. – Я так не думаю, – сказала мiс Марпл, – адже бiльшiсть людей надiленi вiдчуттям самозахисту. Вони усвiдомлюють, що нерозумно казати або робити те чи iнше перед тiею людиною або людьми, якi вас слухають, якщо цi люди надiленi невiдповiдним характером. Але, як я вже тобi сказала, Елiсон Вайлд нiколи не думала нi про кого, крiм самоi себе, – вона належала до того рiзновиду людей, якi розповiдають тобi тiльки про те, що вони робили, що вони бачили, що вони вiдчували або що вони чули. Вони нiколи не згадують про те, що робили або що казали iншi люди. Для них життя – це дорога з одностороннiм рухом, рухаються по нiй лише вони. Іншi люди здаються iм чимось схожим – як би це сказати? – чимось схожим на шпалери, якими обклеена кiмната. – Вона помовчала, а тодi сказала: – Я думаю, Гiзер Бедкок належала до таких людей. Мiсiс Бентрi запитала: – Ти думаеш, вона була такою людиною, яка могла вклепатися в халепу, не розумiючи, що робить? – І не розумiючи, що робити це небезпечно, – сказала мiс Марпл. Вона додала: – Я думаю, це едина причина, з якоi ii могли вбити. Якщо, звичайно, – додала мiс Марпл, – ми не помиляемося у своему припущеннi, що було скоено вбивство. – А ти не думаеш, що вона когось шантажувала? – припустила мiсiс Бентрi. – Ой, нi, – запевнила ii мiс Марпл. – Вона була доброю, приязно до всiх налаштованою жiнкою. Вона нiколи не стала б робити чогось подiбного. – І вона роздратовано додала: – Уся ця iсторiя видаеться менi просто-таки неймовiрною. Цього не мало бути. – Що ти маеш на увазi? – заохотила ii мiсiс Бентрi. – Менi раптом спало на думку, а чи не було це помилкове вбивство? – замислено проказала мiс Марпл. Дверi вiдчинилися, i до кiмнати майже забiг доктор Гейдок. Мiс Найт дрiботiла за ним. – О, я бачу, тут усе гаразд, – сказав доктор Гейдок, дивлячись на двох дам. – Я прийшов з’ясувати, як ваше здоров’я, – сказав вiн, звертаючись до мiс Марпл, – але нiчого запитувати менi не треба. Я бачу, ви стали приймати лiки, якi я вам приписав. Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 У Великiй Британii на «мiс» (а не «мiсiс») звертаються також до жiнок одружених, що зберегли свое дiвоче прiзвище як професiйне iм’я у свiтi мистецтва. (Прим. перекладача.) Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kr-st-_a-ata/tr-snulo-dzerkalo