Убивство в будинку вiкарiя
Agatha Christie


Класика англiйського детективу
Багато хто в селi бажав смертi церковному старостi, полковнику Протеро, i якось його застрелили просто в будинку вiкарiя, залишивши на столi годинник, що зупинився, i недописаний лист до господаря маетку. Дверi оселi були навстiж розчи- ненi, тож пiд пiдозрою всi, аж доки вбивця сам не приходить до полiцii. Хтось iнший, але тiльки не досвiдчена мiс Марпл, повiрив би, що злочин отак легко розкрити. Тим паче, що у вбивствi зiзнаеться ще одна особа…





Агата Крiстi

Убивство в будинку вiкарiя



Агата Крiстi е одним iз найбiльш популярних авторiв усiх часiв, адже ii твори, якi друкують усiма мовами свiту, за накладами поступаються лише Бiблii та доробку Шекспiра. Понад мiльярд примiрникiв творiв письменницi продано англiйською мовою, а ще мiльярд – у перекладах iноземними мовами. Крiстi – авторка вiсiмдесяти детективних романiв та збiрок оповiдань, дев’ятнадцяти п’ес, двох автобiографiй, а також шести романiв, написаних пiд псевдонiмом Мерi Вестмейкот.

Уперше Агата Крiстi спробувала себе в жанрi детективноi лiтератури, коли працювала в шпиталi пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Саме тодi вона створила у своему дебютному романi «Таемнича подiя у Стайлзi» нинi вже легендарний образ Еркюля Пуаро. У романi «Убивство в будинку вiкарiя», опублiкованому в 1930 р., письменниця вiдрекомендувала читачам ще одного популярного детектива – мiс Джейн Марпл. Здобули популярнiсть й iншi персонажi авторки – подружжя борцiв зi злочинцями Томмi й Тапенс Бересфорди, приватний детектив Паркер Пайн i представники Скотленд-Ярду – старший офiцер полiцii Бетл та iнспектор Джеп.

За мотивами багатьох романiв та новел Агати Крiстi було створено п’еси, знято кiнофiльми й телесерiали. Вистава за «Пасткою на мишей» – найславетнiшою п’есою письменницi – уперше вiдбулася в 1952 р. i мае найдовше сценiчне життя з-помiж новiтнiх театральних постановок. До найвiдомiших кiнофiльмiв за мотивами творiв Агати Крiстi належать «Вбивство в Схiдному експресi» (1974) i «Смерть на Нiлi» (1978), у яких Еркюля Пуаро грають Алберт Фiннi та Пiтер Устiнов вiдповiдно. На телеекранi Еркюля Пуаро найуспiшнiше втiлив Дейвiд Суше, а мiс Марпл – Джоун Гiксон, Джералдiна Мак-Івен i Джулiя Маккензi.

Агата Крiстi спочатку була одружена з Арчибальдом Крiстi, а потiм – з археологом сером Максом Молловеном, якого часто супроводжувала в рiзноманiтних експедицiях, згодом описуючи побаченi мiсцевостi у своiх творах.

У 1971 р. письменниця здобула один iз найвищих титулiв у Великiй Британii – Дама Британськоi Імперii. Померла Агата Крiстi в 1976 р. у вiцi вiсiмдесяти п’яти рокiв. Сто двадцятий рiк вiд ii дня народження врочисто вiдзначали в усьому свiтi 2010 року.


Присвячуеться Розалiндi







Роздiл перший


Важко зрозумiти, звiдки треба починати цю iсторiю, але я зупинив свiй вибiр на середi, коли ми зiбралися на ланч. У розмовi, що загалом не мала стосунку до головноi теми, про яку я згадав, проте були одна або двi згадки, що з часом вплинули на подальшi подii.

Я щойно вiдрiзав кiлька шматкiв вареноi яловичини (надзвичайно твердоi, до речi) i, повернувшись на свое мiсце, зауважив iз роздратуванням, яке зовсiм не личило моему сану, що якби хтось порiшив полковника Протеро, то зробив би велику послугу свiтовi.

Мiй юний небiж Деннiс негайно заявив:

– Твоi слова неодмiнно пригадають, коли цього старого знайдуть у калюжi кровi. Мерi неодмiнно повiдомить про це полiцiю, правда ж, Мерi? І розповiсть, як ти мстиво розмахував столовим ножем.

Мерi, яка погодилася служити в церковному домi, чекаючи, поки хтось запропонуе iй кращу роботу й бiльшу платню, у вiдповiдь лише буркнула гучним i невдоволеним голосом: «Зелень» – i досить-таки брутально брязнула надбитою тарiлкою, тицьнувши ii Деннiсовi пiд нiс.

Моя дружина запитала мене спiвчутливим тоном:

– Вiн добре дошкулив тобi сьогоднi?

Я вiдповiв не вiдразу, бо, зi стуком поставивши на стiл тарiлку iз зеленню, Мерi тепер пхнула майже менi в обличчя миску з вельми непривабливими на вигляд, недопеченими й вологими пампушками.

– Нi, не треба, дякую, – сказав я, i вона з виляском поставила миску на стiл та вийшла з кiмнати.

– Це справжне лихо, що з мене така погана господиня, – сказала моя дружина з виразом щирого жалю в голосi.

Я був схильний погодитися з нею. Мою дружину звати Грiзельда – надзвичайно добре iм’я для дружини пастора. Але на цьому ii позитивнi якостi вичерпуються. Лагiдною ii аж нiяк не назвеш.

Я завжди дотримувався думки, що священиковi одружуватися не слiд. Чому я запропонував Грiзельдi одружитися пiсля знайомства, що тривало лише двадцять чотири години, для мене назавжди залишиться таемницею. Я був переконаний, що шлюб – дуже серйозна справа: зважитися на нього можна тiльки пiсля тривалих роздумiв i мiркувань, а схожiсть смакiв i схильностей мае бути неодмiнною його умовою.

Грiзельда молодша вiд мене майже на двадцять рокiв. Вона неймовiрно вродлива й цiлком неспроможна сприймати нехай там що серйозно. Вона в усьому некомпетентна й жити з нею – велике випробування. Вона дивиться на парафiю як на щось подiбне до великого цирку, створеного для ii розваг. Я намагався сформувати ii розум, але зазнав невдачi. Тепер я переконаний бiльше, анiж ранiше, що священиковi треба жити парубоцьким життям. Я часто натякав на це Грiзельдi, але вона лише смiялася.

– Моя люба, – казав я, – аби лиш ти постаралася бодай трохи…

– Я намагаюся iнодi, – вiдповiдала менi Грiзельда. – Та коли я докладаю зусиль, щоб виправитися, у мене все виходить ще гiрше. Природа не створила мене господинею. Я волiю перекласти всi турботи на Мерi й змиритися з необхiднiстю жити незручно й харчуватися вельми несмачними стравами.

– А як щодо твого чоловiка, моя люба? – сказав я докiрливим голосом i, наслiдуючи диявола, який цитуе Святе Письмо лише для власних потреб, сказав: «Вона дбае тiльки про себе в домi своему…»

– Ти повинен дякувати долi, що тебе нiхто не вкинув у яму з левами, – сказала Грiзельда, швидко уриваючи мене. – Та й на вогнищi ти мiг би згорiти. Тож який тобi сенс нарiкати на несмачну iжу та поклади пилюки з мертвими осами? Ти лiпше розкажи менi бiльше про полковника Протеро. Хай там як, а першим християнам вельми пощастило, адже вони не мали церковних старост.

– Нахабний старий бовдур, – сказав Деннiс. – Не дивно, що перша дружина втекла вiд нього.

– А iй залишалося щось iнше? – запитала моя дружина.

– Грiзельдо! – гостро кинув я. – Я не хотiв би, щоб ти говорила в такому тонi.

– Розкажи менi про нього, любий, – попросила моя дружина зi спiвчуттям у голосi. – Чому ти з ним посварився? Певно, вiн висловив невдоволення тим, як мiстер Гос щохвилини кивае головою та хреститься?

Гос – наш другий священик. Вiн iз нами лише три тижнi. Вiн дотримуеться поглядiв Високоi Церкви i постуе по п’ятницях. Полковник Протеро – противник ритуалiв у будь-якiй формi.

– Нi, цього разу нi. Вiн торкнувся цiеi теми лише мимохiдь. Нi, уся веремiя почалася з клятущоi фунтовоi банкноти мiсiс Прайс Рiдлi.

Мiсiс Прайс Рiдлi – гiдний член моеi конгрегацii. Пiд час заутренi на рiчницю смертi ii сина вона вкинула фунт стерлiнгiв у торбинку для пожертв. Читаючи згодом повiдомлення про кiлькiсть одержаних грошей, вона була обурена й приголомшена, побачивши, що найбiльшою пожертвою там була названа банкнота в десять шилiнгiв[1 - У фунтi стерлiнгiв налiчуеться 20 шилiнгiв. (Тут i далi примiтки перекладача.)].

Мiсiс Рiдлi поскаржилася на це менi, i я вельми слушно припустив, що вона, либонь, помилилася.

– Ми вже всi не такi молодi, якими були, – сказав я, намагаючись говорити якомога тактовнiше. – Роки беруть свое, нiкуди не дiнешся.

Дивно, але моi слова розпалили ii ще дужче. Вона сказала, що в нас вiдбуваються дуже дивнi подii, i висловила подив, що я цього не помiчаю. Тож вона пiшла геть i, думаю, понесла своi проблеми до полковника Протеро, який мае звичку здiймати бучу з будь-якоi реальноi чи вигаданоi причини. Тож вiн здiйняв ii й тодi, коли вислухав мiсiс Прайс Рiдлi. Але, на превеликий жаль, вiн здiйняв галас у середу. А саме в середу вранцi я викладаю в деннiй церковнiй школi, тому перебуваю у вкрай напруженому нервовому станi, який не вiдпускае мене протягом решти дня.

– Думаю, вiн побачив у цьому можливiсть трохи розважитися, – сказала моя дружина з таким виглядом, нiби хотiла подивитися на справу неупередженим поглядом. – Нiхто не пiдлещуеться до нього, називаючи його «мiй любий вiкарiю»[2 - Вiкарiй – священик, який керуе парафiею, парох.], i не вишивае жахливих капцiв та шкарпеток, щоб подарувати йому на Рiздво. І дружина, i дочка вже ситi ним по саме нiкуди. Тож я думаю, вiн щасливий вiдчути, що десь вважають його важливим.

– Протеро не повинен поводитися так нахабно, – сказав я з роздратуванням у голосi. – Не думаю, щоб вiн зрозумiв, до яких ускладнень може призвести сказане ним. Вiн хоче перевiрити всi церковнi рахунки, щоб з’ясувати, чи не було розтрат. Вiн так i висловився – «розтрат»! Невже вiн натякае на те, що я краду церковнi грошi?

– Нiхто тебе нiколи нi в чому досi не запiдозрив, любий, – сказала Грiзельда. – Ти настiльки вищий за всi пiдозри, що грiх не скористатися з такоi чудовоi нагоди. Я хотiла б, щоб ти привласнив грошi, пожертвуванi на мiсiонерську дiяльнiсть. Терпiти не можу мiсiонерiв i завжди ненавидiла iх.

Я вже наготувався висварити дружину за почуття, не гiдне християнки, але в цю мить увiйшла Мерi з наполовину сирим рисовим пудингом. Я не вельми рiшуче запротестував, але Грiзельда сказала, що японцi завжди iдять недоварений рис, i тому мiзки в них працюють як належить.

– Я переконана, – сказала дружина, – що якби ти iв такий рисовий пудинг вiд сьогоднi до кiнця тижня, то в недiлю виголосив би проповiдь, якоi ми ще нiколи не чули.

– Не доведи, Боже, – сказав я, здригнувшись вiд жаху. – Протеро прийде завтра ввечерi, i ми з ним переглянемо всi рахунки, – провадив я. – Мушу закiнчити пiдготовку до свого виступу на ЧКАЦ[3 - Чоловiча конгрегацiя англiканськоi церкви.] сьогоднi. Шукав цитату й так зачитався «Реальнiстю» канонiка Ширлi, що не змiг закiнчити те, що почав. А що ти маеш намiр робити сьогоднi пополуднi, Грiзельдо?

– Мушу виконувати свiй обов’язок, – вiдповiла Грiзельда. – Обов’язок дружини вiкарiя. Чай iз плiтками о пiв на п’яту.

– А кого ти запросила?

Грiзельда почала загинати пальцi з виразом показноi доброчесностi:

– Мiсiс Прайс Рiдлi, мiс Везербi, мiс Гартнел i ту жахливу мiс Марпл.

– А менi мiс Марпл подобаеться, – сказав я. – Вона мае, принаймнi, почуття гумору.

– Найзлостивiша плiткарка в усьому селi, – не погодилася Грiзельда. – Вона знае до найменших подробиць усе, що тут вiдбуваеться, – i з усього робить найгiршi висновки.

Я вже сказав, що Грiзельда значно молодша за мене. У моему вiцi людина знае, що завжди справджуеться найгiрше.

– Мене принаймнi не чекай до чаю, Грiзельдо, – оголосив Деннiс.

– Негiдник! – сказала Грiзельда.

– Може, й так, але Протеро мене справдi запросили на тенiс.

– Негiдник! – повторила Грiзельда.

Деннiс вирiшив накивати п’ятами, а дружина i я ввiйшли до мого кабiнету.

– Я не надто собi уявляю, кого б iще покликати до чаю, – сказала Грiзельда, сiдаючи на мiй письмовий стiл. – Доктора Стоуна й мiс Крем, думаю, й, можливо, мiсiс Лестрандж. До речi, я заходила до неi вчора, але ii не було вдома. Атож, я переконана, що нам слiд покликати мiсiс Лестрандж до чаю. Їi прибуття сюди оповите такою таемничiстю – треба ж було купити тут будинок i майже не показувати з нього носа. Менi це нагадуе якусь детективну iсторiю. Знаеш, як ото пишуть: «Хто вона, ота загадкова жiнка з блiдим прекрасним обличчям? Яке ii минуле? Нiхто не знае. У ii виглядi е щось зловiсне й моторошне». Думаю, докторовi Гейдоку щось вiдомо про неi.

– Ти читаеш надто багато детективних романiв, Грiзельдо, – лагiдно зауважив я.

– А ти? – вiдрубала вона. – Де тiльки я не шукала «Пляму на сходах», коли ти сидiв тут i писав проповiдь. І нарештi увiйшла до тебе, щоб запитати, чи ти ii не бачив, i що тут знаходжу?

Менi вистачило сором’язливостi, щоб почервонiти.

– Я натрапив на неi випадково. Мiй погляд упiймав якесь випадкове речення i…

– Знаю я цi «випадковi речення», – сказала вона. І з переконливiстю в голосi процитувала: – «І тодi сталася дивна рiч – Грiзельда пiдвелася, перетнула кiмнату й палко поцiлувала свого вже немолодого чоловiка».

Вона пiдкрiпила своi слова дiями.

– Ти вважаеш це дивною рiччю? – запитав я.

– Звичайно, вважаю, – сказала Грiзельда. – Невже ти не розумiеш, Лене, що я могла б одружитися з мiнiстром, iз баронетом, iз багатим промисловцем, з трьома молодшими офiцерами й лоботрясом iз вишуканими манерами, а натомiсть обрала тебе? Це тебе зовсiм не здивувало?

– Тодi – здивувало, – вiдповiв я. – Я не раз запитував себе, чому ти так зробила.

Грiзельда засмiялася.

– Завдяки цьому я вiдчула себе так чудово, – промурмотiла вона. – Іншi вважали мене особою просто прекрасною i, звичайно ж, дуже радiли б, якби домоглися мене. Але я поедную в собi всi тi риси, якi тобi вельми не до вподоби i якi ти не схвалюеш, а проте ти не змiг встояти передi мною. Мое самолюбство такого не витримало. Адже набагато лiпше почуватися, що ти е потаемним i солодким грiхом для когось, анiж чимось таким, чим вiн може вiдверто пишатися. Через мене ти почуваеш себе нiяково, i, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втiм ти кохаеш мене до нестями. Адже ти кохаеш мене до нестями, чи не так?

– О, звiсно ж, я дуже до тебе прихильний.

– Облиш, Лене, ти мене кохаеш, i кохаеш до нестями. Ти пам’ятаеш той день, коли я затрималася в мiстi й надiслала тобi телеграму, яку ти не одержав, бо жiночка, що працювала на поштi, розродилася двiйнею й забула надiслати ii? Ти тодi мало з глузду не зсунувся, почав телефонувати до Скотленд-Ярду i взагалi зчинив неймовiрний переполох.

Існують речi, згадувати про якi бувае вкрай неприемно. У тому випадку я повiвся справдi як останнiй йолоп. Я сказав:

– Якщо ти не заперечуеш, моя люба, то я хотiв би повернутися до свого виступу в ЧКАЦ.

Грiзельда роздратовано зiтхнула, скуйовдила менi волосся, потiм знову пригладила його i сказала:

– Я тебе не гiдна, любий. Справдi не гiдна. Я заведу роман iз художником. Я справдi його заведу. І ти тiльки собi уяви, який це спричинить скандал у парафii.

– У парафii вистачае скандалiв i без твого роману, – лагiдно нагадав я iй.

Грiзельда засмiялася, цмокнула мене i вийшла крiзь заскленi дверi.




Роздiл другий


Грiзельду менi бувае дуже важко терпiти. Пiсля того як я з’iв ланч, я почував себе в чудовому настроi для того, щоб пiдготувати переконливу промову для виступу на зборах Чоловiчоi конгрегацii англiканськоi церкви. Але тепер я був стривожений i схвильований.

А коли нарештi я втихомирив своi нерви й сiв працювати, до мого кабiнету заблукала Летицiя Протеро.

Я недаремно вжив слово «заблукала». Менi доводилося читати романи, у яких молодi люди дихають бурхливою енергiею – joie de vivre[4 - Радiстю життя (фр.).] – чудесною життездатнiстю юностi… Але тi молодi люди, якi менi зустрiчаються, чомусь завжди бiльше схожi на безтiлеснi привиди.

У той день Летицiя була особливо схожа на привида. Вона дуже мила дiвчина – висока, гарна i вкрай неуважна та незосереджена. Вона увiйшла до мене крiзь заскленi дверi, машинальним рухом скинула жовтий берет, який був у неi на головi, i неуважно промурмотiла з чимось на кшталт подиву в голосi:

– А, це ви!

Дорога, яка веде через лiс вiд Староi Садиби, доходить прямо до хвiртки нашого саду, тому бiльшiсть людей, що йдуть по тiй дорозi, заходять у ту хвiртку й прямують до дверей мого кабiнету замiсть обминати довгою дорогою сад, щоб пiдiйти до парадних дверей. Тому я не здивувався, коли Летицiя увiйшла в мiй дiм саме iз саду, крiзь заскленi дверi мого кабiнету, але мене трохи роздратувала ii поведiнка.

Якщо ти прийшла в церковний дiм, то не повинна дивуватися, побачивши перед собою священика.

Летицiя увiйшла до кабiнету й знеможено впала в одне з моiх великих крiсел. Потiм неуважно смикнула себе за пасмо волосся, втупивши погляд у стелю.

– Деннiс десь тут близько?

– Вiн був на ланчi, але потiм кудись пiшов. Здаеться, вiн сказав, що йде до вас грати в тенiс.

– Справдi? – здивувалася Летицiя. – Сподiваюся, вiн пiшов не туди. Бо там вiн нiкого не знайде.

– Вiн сказав, ви його запросили.

– Здаеться, я справдi його запросила. Але на п’ятницю. А сьогоднi вiвторок.

– Сьогоднi середа, – сказав я.

– О, який жах! – мовила Летицiя. – Отже, я знову забула пiти на ланч до людей, якi запросили мене уже втрете.

На щастя, ця забудькуватiсть, схоже, не вельми турбувала ii.

– Грiзельда вдома?

– Сподiваюся, ви знайдете ii в майстернi в саду. Вона позуе там Лоренсовi Реддiнгу.

– Через нього в нас виник справжнiй скандал, – сказала Летицiя. – Його влаштував мiй батько. Ви знаете мого батька – вiн нестерпний.

– Скандал, кажете? А чим Реддiнг так не догодив вашому батьковi?

– Йому не сподобалося, що вiн став малювати мене. Батько якось про це довiдався. Чому я не можу позувати художниковi в купальному костюмi? Якщо я засмагаю в ньому на пляжi, то чому мене не можна малювати в ньому?

Летицiя помовчала, а тодi продовжила:

– Це справдi абсурд – батько заборонив молодому художниковi приходити в наш дiм. Звичайно ж, i Лоренс, i я вкрай обуренi. Я приходитиму до вашоi майстернi, i вiн малюватиме мене тут.

– Нi, моя люба, – сказав я. – Якщо ваш батько це заборонив.

– О Боже, – промовила Летицiя, глибоко зiтхнувши. – Як усi менi остогидли. Я почуваюся геть розламаною. Зовсiм кепсько. Якби я мала грошi, то поiхала б звiдси геть, але я iх не маю. Якби мiй батько мав совiсть i помер, я не мала б жодних проблем.

– Ви не повиннi говорити таких речей, Летицiе.

– Якби вiн не хотiв, щоб я бажала йому смертi, то хай би не був таким жахливо скупим i не тремтiв би так над грiшми. Я не дивуюся, що мати його покинула. Ви знаете, протягом багатьох рокiв я думала, що вона померла. З яким молодим чоловiком вона втекла? Вiн був гарний?

– Це сталося до того, як ваш батько приiхав жити сюди.

– Цiкаво, як склалося ii життя. Менi здаеться, Анна скоро закрутить iз кимось роман. Анна мене ненавидить – вона ставиться до мене цiлком пристойно, але вона мене ненавидить. До неi наближаеться старiсть, i iй це дуже не до вподоби. Старiсть нiкого не тiшить, та ви це знаете лiпше за мене.

Я зi страхом подумав, що Летицiя збираеться просидiти в моему кабiнетi до самого вечора.

– Ви не бачили моiх грамофонних платiвок? – запитала вона.

– Нi, не бачив.

– Яка прикрiсть. Я геть забула, де iх поклала. І собака кудись утiк. І свого наручного годинника я не можу знайти, хоч це невелике лихо, бо вiн усе одно не ходить. О Господи, як хочеться спати! Не можу зрозумiти, чому, адже я провалялася в лiжку до одинадцятоi години. Просто лихо з цим життям та й годi. А ви як думаете? О Боже, менi пора йти. Я обiцяла прийти на третю годину, щоб подивитися на розкопи доктора Стоуна.

Я поглянув на годинник на стiнi й побачив, що вже двадцять п’ять хвилин на четверту.

– О, невже справдi? Жах та й годi. Я запитую себе, чи вони чекають, коли я прийду, чи пiшли без мене. Лiпше я пiду та подивлюся, що там вiдбуваеться.

Вона пiдвелася й попливла геть, озирнувшись через плече й промурмотiвши:

– Ви скажете Деннiсовi, гаразд?

Я сказав машинально: «Гаразд», надто пiзно усвiдомивши, що не знаю, чого вона вiд мене хоче, що саме я мав сказати Деннiсовi. Проте мене заспокоiла думка, що так чи iнак це не мае анiякiсiнькоi ваги. Моi думки перескочили на особу доктора Стоуна, добре вiдомого археолога, який нещодавно до нас приiхав i зупинився в готелi «Синiй кабан», наглядаючи за розкопами кургану, розташованого на територii власностi полковника Протеро. Мiж ним i полковником уже вiдбулося кiлька гострих суперечок. Я став мiркувати, яка причина спонукала професора призначити Летицii побачення, щоб повести ii на розкопи.

Менi спало на думку, що Летицiя Протеро – дiвчина досить легковажноi вдачi. Я намагався вгадати, як складуться ii стосунки iз секретаркою археолога, мiс Крем. Мiс Крем – жiнка рокiв двадцяти п’яти, досить балакуча, з рожевим кольором обличчя, до краю переповнена енергiею життя, з ротом, повним зубiв, яких у неi, схоже, там бiльше, анiж вимагае природа.

Сiльська думка про неi роздiлилася: однi вважають, вона нiчим не краща, анiж мае бути, а другi – що це жiнка iз залiзною вдачею, сповнена рiшучостi за першоi ж нагоди перетворитися на мiсiс Стоун. Мiс Крем в усьому становить разючий контраст iз Летицiею.

Менi неважко уявити, що життя в Старiй Садибi навряд чи вельми щасливе. Полковник Протеро одружився вдруге десь рокiв п’ять тому. Друга мiсiс Протеро – жiнка, обдарована надзвичайною, проте надто своерiдною вродою. Я завжди здогадувався, що стосунки мiж нею та ii падчеркою не зовсiм безхмарнi.

Мене ще раз вiдiрвали вiд роботи. Тепер це був другий священик – Гос. Вiн хотiв знати подробицi моеi розмови з Протеро. Я сказав, що полковник засудив його «схильнiсть до католицьких звичаiв», але мета його вiзиту була зовсiм iншою. Водночас я виголосив йому свiй власний протест i зажадав, щоб вiн безапеляцiйно пiдкорявся моiм розпорядженням. Загалом Гос сприйняв моi зауваження цiлком мирно.

Коли вiн пiшов, я вiдчув докори сумлiння за те, що особисто його недолюблюю. Така iррацiональна любов або неприязнь до людей, я сказав би, почуття, вельми суперечнi духу християнства.

Зiтхнувши, я переконався в тому, що стрiлки годинника на моему письмовому столi показують за чверть п’яту, що реально позначало половину на п’яту, i пройшов до вiтальнi.

Там сидiли четверо моiх парафiянок iз фiлiжанками чаю в руках. Грiзельда сидiла за чайним столом, намагаючись виглядати цiлком природною й у своему середовищi, але здавалася ще бiльш недоречною тут постаттю, нiж звичайно.

Я потиснув усiм руки й сiв мiж мiс Марпл i мiс Везербi.

Мiс Марпл – це лiтня ледi iз сивим волоссям i з приемними, лагiдними манерами, мiс Везербi – сумiш оцту та агресивного лихослiв’я. З них двох мiс Марпл, безперечно, набагато небезпечнiша.

– Ми щойно розмовляли, – сказала Грiзельда медоточивим голосом, – про доктора Стоуна й мiс Крем.

У мене в головi промайнули два вiршованi рядки, якi витворив Деннiс: «Мiс Крем – пряма дорога в гарем».

Менi раптом захотiлося продекламувати iх уголос i подивитися, який ефект вони справлять, але, на щастя, я стримав себе. Мiс Везербi кинула лаконiчну фразу:

– Жодна порядна дiвчина цього не зробить, – i несхвально стиснула своi тонкi губи.

– Чого не зробить? – запитав я.

– Не пiде працювати секретаркою до неодруженого чоловiка, – сказала мiс Везербi з огидою в голосi.

– О, моя люба, – сказала мiс Марпл. – Як на мене, то одруженi чоловiки ще гiршi. Згадайте бiдолашну Моллi Картер.

– Одруженi чоловiки, якi живуть окремо вiд своiх жiнок, справдi являють неабияку небезпеку, – погодилася мiс Везербi.

– І навiть такi, що живуть разом зi своiми дружинами, – промурмотiла мiс Марпл. – Пригадую…

Я урвав цi не дуже приемнi спогади.

– Але сьогоднi дiвчина мае право влаштуватися на будь-яку роботу, як i чоловiк, – сказав я.

– Поiхати до сiльськоi мiсцевостi? Й оселитися зi своiм працедавцем в одному готелi? – сказала мiсiс Прайс Рiдлi з осудом у голосi.

Мiс Везербi прошепотiла на вухо мiс Марпл:

– І iхнi спальнi перебувають на одному поверсi…

Мiс Гартнел – жiнка весела, з обвiтреним обличчям, справжнiй пострах для бiднякiв – зауважила гучним енергiйним голосом:

– Бiдолаху обплутають, вiн навiть отямитися не встигне. Вiн наiвний, як новонароджене немовля, це вiдразу видно.

Дивовижно, куди нас iнодi заводять загальноприйнятi вирази. Жодна з присутнiх тут дам не могла б уявити собi немовля доти, доки не побачила б його сповитого в колисцi й видимого всiм.

– Це просто огидно, – провадила мiс Гартнел iз притаманною iй нетактовнiстю. – Той чоловiк старший за неi щонайменше рокiв на двадцять п’ять.

Трое жiночих голосiв, нiби прагнучи перевести розмову на iншу тему, заговорили невлад про те, що треба було б вивезти на природу хлопчикiв iз церковного хору, про прикрий випадок, який стався на останнiх зборах матерiв, про протяги, що гуляють у церквi. Мiс Марпл пiдморгнула Грiзельдi.

– А чи вам не здаеться, – спитала моя дружина, – що мiс Крем просто подобаеться цiкава робота? А на доктора Стоуна вона дивиться лише як на свого працедавця?

Іншi вiдповiли iй мовчанкою. Було очевидно, що жодна з чотирьох дам не погодилася з нею. Мiс Марпл урвала мовчанку, поплескавши Грiзельду по руцi.

– Ви дуже молода, моя люба, – сказала вона. – Молодi дивляться на свiт такими невинними очима.

Грiзельда обурено вiдповiла, що вона не дивиться на свiт невинними очима.

– Природно, – провадила мiс Марпл, не звернувши уваги на ii протест, – ви бачите в кожнiй людинi найкраще.

– Невже ви справдi думаете, що вона хоче одружитися з цим лисим i занудним чоловiком?

– Я так розумiю, що вiн досить заможний, – сказала мiс Марпл. – Правда, характер у нього, боюся, не вельми лагiдний. Кiлька днiв тому вiн дуже посварився з полковником Протеро.

Усi з цiкавiстю нахилилися вперед.

– Полковник Протеро звинуватив його в невiгластвi.

– Як це схоже на полковника Протеро i як безглуздо, – сказала мiсiс Прайс Рiдлi.

– Це й справдi дуже схоже на полковника Протеро, – погодилася з нею мiс Марпл, – але я зовсiм не переконана в тому, що його звинувачення не мало сенсу. Ви, либонь, пам’ятаете жiнку, яка прийшла до нас i сказала, що вона працюе у вiддiлi соцiального забезпечення, а коли та зiбрала пожертви, то ми бiльше нiколи про неi не чули i з’ясувалося, що вона не мала нiчого спiльного з вiддiлом соцiального забезпечення. Ми надто схильнi довiряти людям i вiрити всьому, що вони про себе розповiдають.

Я нiколи не змiг би уявити собi мiс Марпл у ролi особи, яка довiряе всьому, що про себе розповiдае та чи iнша людина.

– Там також виникла якась сварка через того молодого художника – мiстера Реддiнга, чи не так? – запитала мiс Везербi.

Мiс Марпл кивнула головою.

– Полковник Протеро заборонив йому приходити до себе додому. Якщо не помиляюся, то вiн малював Летицiю в купальному костюмi.

– Я завжди думала: мiж ними щось е, – сказала мiсiс Прайс Рiдлi. – Той молодик надто полюбляв стовбичити бiля iхнього дому. Шкода, що в дiвчини нема матерi. Мачуха нiколи ii не замiнить.

– Я думаю, мiсiс Протеро робить усе вiд неi залежне, – сказала мiс Гартнел.

– Дiвчата, вони такi лукавi, – iз жалем коментувала мiсiс Прайс Рiдлi.

– Це схоже на справжнiй роман, чи не так? – сказала добросерда мiс Везербi. – Вiн молодик вельми привабливий.

– Але вкрай легковажний, – зауважила мiс Гартнел. – А яким вiн може бути? Художник! Париж! Моделi! Нiяких обмежень!

– Малювати ii в купальному костюмi, – мовила мiсiс Прайс Рiдлi. – Це не дуже пристойно.

– Вiн малюе й мене, – сказала Грiзельда.

– Але не в купальному костюмi, моя люба, – зауважила мiс Марпл.

– Могло бути й гiрше, – промовила Грiзельда загадковим тоном.

– Капосна дiвчина, – сказала мiс Гартнел, у якоi вистачило почуття гумору, щоб зрозумiти жарт.

Іншi дами були злегка шокованi.

– Летицiя розповiла вам про свою проблему? – запитала мiс Марпл, звертаючись до мене.

– Розповiла менi?

– Так. Я бачила, як вона пройшла через сад i звернула до дверей вашого кабiнету.

Вiд мiс Марпл нiчого не приховаеш. Обробляти клумби – найкращий спосiб маскування, тут i димовоi завiси не треба, а звичка спостерiгати пташок крiзь потужнi окуляри завжди може стати в пригодi.

– Вона згадала про неi, так, – визнав я.

– Мiстер Гос здався менi стурбованим, – сказала мiс Марпл. – Сподiваюся, вiн не перевтомився?

– О! – збуджено вигукнула мiс Везербi. – Я геть забула. Маю для вас цiкаву новину. Я бачила, як доктор Гейдок вийшов iз котеджу мiсiс Лестрандж.

Усi перезирнулися.

– Може, вона захворiла? – припустила мiсiс Прайс Рiдлi.

– У такому разi ii хвороба мае бути дуже раптовою, – сказала мiс Гартнел. – Бо я бачила, як о третiй годинi вона прогулювалась у своему саду й виглядала здоровiсiнькою.

– Вона й доктор Гейдок, певно, давнi знайомi, – сказала мiсiс Прайс Рiдлi. – Але вiн нiчого про це не розповiдав.

– Диво та й годi, – промовила мiс Везербi. – Вiн не згадав про свое знайомство з нею жодного разу.

– Рiч у тому… – почала Грiзельда тихим i таемничим голосом i замовкла.

Усi збуджено нахилилися до неi.

– Я випадково довiдалася, – мовила Грiзельда з притиском у голосi, – що ii чоловiк був мiсiонером. Жахлива iсторiя. Його було з’iдено, нi бiльше, нi менше. По- справжньому з’iдено. А ii примусили стати головною дружиною вождя. Доктор Гейдок був iз тiею експедицiею i врятував ii.

На мить запанувало збудження, але потiм мiс Марпл сказала докiрливо, але з усмiшкою:

– Капосне дiвчисько!

Вона iронiчно поплескала Грiзельду по руцi.

– Ви лiпше не жартуйте так, моя люба. Коли ви мелете таку нiсенiтницю, люди зазвичай готовi повiрити iй. А це iнодi призводить до ускладнень.

У вiтальнi повiяло холодом. Двi дами пiдвелися, готовi покинути товариство.

– Цiкаво знати, чи е щось мiж молодим Лоренсом Реддiнгом i Летицiею Протеро? – спитала мiс Везербi. – Схоже на те. А що думаете ви, мiс Марпл?

Мiс Марпл на хвилину замислилася.

– Я б цього не сказала. Тiльки не Летицiя. Думаю, тут iдеться про зовсiм iншу особу.

– Але полковник Протеро, певно, вважае…

– Вiн завжди вражав мене своею дурiстю, – сказала мiс Марпл. – Цей чоловiк спроможний запхати собi в голову якусь нiсенiтну думку й уперто триматися за неi. Ви пам’ятаете Джо Бакнела, якому колись належав «Синiй кабан»? Вiн переконав себе в тому, що його дочка гуляе з молодим Бейлi. А насправдi з тим чоловiком злигалася його дружина, хвойда розбещена.

Кажучи це, вона не вiдривала погляду вiд Грiзельди, i я несподiвано вiдчув, як мене охоплюе гнiв.

– А вам не здаеться, мiс Марпл, – сказав я, – що ми звикли надто телiпати язиками, не думаючи про ту шкоду, якоi можемо завдати своiм ближнiм? Треба бути до них милосердними, а не поливати iх брудом за кожноi нагоди.

– Дорогий панотче, – вiдповiла менi мiс Марпл, – ви такий наiвний i непрактичний. Але щодо мене, то я надто довго спостерiгала людську природу й тому знаю, що нiчого доброго вiд неi чекати не доводиться. Я згодна, що в пустому базiканнi й плiткуваннi немае сенсу, але ж воно так часто виявляеться правдивим, чи не так?

Ця остання парфянська стрiла[5 - Парфянськi вершники мали звичай обертатися на конi й стрiляти по ворогах, що iх переслiдували.] влучила в цiль.




Роздiл третiй


– Бридка, нахабна старушенцiя, – сказала Грiзельда, коли дверi зачинилися.

Вона скривила гримасу, дивлячись у спину гостям, що виходили, а тодi подивилася на мене й засмiялася.

– Лене, а ти справдi пiдозрюеш, що в мене роман iз Лоренсом Реддiнгом?

– Моя люба, звiсно ж нi.

– Але ти подумав, що мiс Марпл на це натякае. І ти вiдважно кинувся захищати мене. Як… ну, скажiмо, як розлючений тигр.

– Я вiдчув, що повинен заявити протест, – сказав я. – Але, Грiзельдо, менi хочеться, щоб ти була трохи обережнiшою у своiх словах.

– Ти маеш на увазi iсторiю про людожерiв? – запитала вона. – Чи мое побажання, щоб Лоренс малював мене голою? Якби вони тiльки знали, що вiн малював мене в сукнi з грубоi тканини з високим хутряним комiром – у такому одязi можна прийти й на зустрiч iз Папою Римським, жоден клаптик грiшноi плотi не проглядае крiзь нього. Нашi стосунки напрочуд чистi. Лоренс жодного разу не спробував залицятися до мене – не можу збагнути, чому.

– Безперечно, тому, що вiн знае: ти жiнка одружена…

– Не прикидайся, нiби ти щойно звалився з неба, Лене. Ти чудово знаеш, що приваблива молода жiнка з лiтнiм чоловiком – це небесний дар для кожного молодика. Тут мае бути якась iнша причина, а не та, що я неприваблива – непривабливою я себе не вважаю.

– Невже ти справдi хочеш, щоб вiн тобi освiдчився в коханнi?

– Нi… – сказала Грiзельда з бiльшим ваганням у голосi, анiж здалося менi пристойним.

– Якщо в нього роман iз Летицiею Протеро…

– Мiс Марпл не думае, що в нього з нею роман.

– Мiс Марпл може й помилитися.

– Вона нiколи не помиляеться. Стара кицька з таким гострим нюхом завжди мае слушнiсть. – Вона замовкла на хвилину, а тодi сказала, скоса поглянувши на мене швидким поглядом: – Ти менi вiриш, правда ж, вiриш? Я маю на увазi те, що мiж мною i Лоренсом нiчого нема.

– Звичайно, вiрю, моя люба Грiзельдо, – з подивом вiдповiв я. – Звичайно, вiрю.

Моя дружина пiдiйшла ближче, щоб поцiлувати мене.

– Я хотiла б, щоб ти не дозволяв так легко себе ошукати, Лене. Ти готовий повiрити кожному моему слову.

– Мабуть, що так. Але, моя люба, я благаю тебе притримувати свiй язик i стежити за тим, що ти кажеш. Нiколи не забувай про те, що цi жiнки не мають i крихти гумору й усе сприймають серйозно.

– Чого iм бракуе, – сказала Грiзельда, – то це бодай невеличких аморальних пригод у iхньому життi. Тодi вони не докладали б таких зусиль, щоб знайти iх у життi iнших людей.

І з цими словами вона вийшла з моеi кiмнати, а я, поглянувши на свого годинника, поквапився зробити кiлька вiзитiв, якi мав би зробити ще ранiше в цей день.

На вечiрнiй службi в середу, як i завжди, людей було мало, i коли я пiшов через церкву на вихiд, спочатку перевдягнувшись у ризницi, вона була вже порожня, крiм однiеi жiнки, яка стояла, дивлячись угору на одне з вiкон. Ми маемо кiлька гарних вiкон iз кольоровим склом, i наша церква варта того, щоб замилуватися нею. Жiнка озирнулася, почувши шарудiння моiх крокiв, i я побачив, що то була мiсiс Лестрандж.

Ми обое трохи помовчали, а тодi я сказав:

– Сподiваюся, вам подобаеться наша невеличка церква.

– Я милувалася вiтражем, – сказала вона.

Голос у неi був приемний, низький, з гарною й чiтко окресленою вимовою. Вона додала:

– Менi шкода, що ваша дружина не застала вчора мене вдома.

Ми поговорили ще кiлька хвилин про церкву. Мiсiс Лестрандж явно була культурною жiнкою, яка дещо знала про iсторiю та архiтектуру церкви. Ми вийшли з будiвлi разом i пiшли по дорозi, бо одна з дорiг до церковного дому проминала ii будинок.

– Заходьте до мене, будь ласка. І скажiть, якоi ви думки про те, що я тут зробила.

Я прийняв запрошення. Дiм пiд назвою Мала Брама ранiше належав полковниковi, що служив в Індii, i я не мiг не вiдчути полегкостi, побачивши, що тут уже немае анi бронзових столiв, анi бiрманських iдолiв. Тепер кiмнати були вмебльованi дуже просто, але з винятково вишуканим смаком. Навколо витав дух гармонii й миру.

Але я вiдчував усе бiльший i бiльший подив, мiркуючи, що могло привести таку жiнку, як мiсiс Лестрандж, до Сент-Мерi-Мiд. Вона з такою очевиднiстю була жiнкою свiтською, що годi було збагнути, чому вона вирiшила закопатися в невеличкому селi.

У прозорому свiтлi ii вiтальнi я отримав нагоду вперше побачити ii зблизька.

Це була дуже висока жiнка. Вона мала золотаве волосся з вiдтiнком рудого кольору. Брови та вii були в неi чорнi чи то вiд фарби, чи то вiд природи – я не мiг зрозумiти. Якщо, як я насамперед подумав, вона нафарбувалася, то це було зроблено дуже майстерно. Їi обличчя, коли воно було спокiйне, мало риси сфiнкса, i в неi були найдивовижнiшi очi з тих, якi менi доводилося бачити, – вони здавалися майже золотими.

Одягнена була з досконалою елегантнiстю, вiдчувалася легкiсть манер добре вихованоi жiнки, а проте було в нiй щось парадоксальне й загадкове. Помiтно було, що ця жiнка ховае в собi таемницю. Менi згадалося слово, яке вжила Грiзельда: «Зловiсна». Дурниця, звичайно, але чи така вже дурниця? У моiй свiдомостi промайнула непрохана думка: «Ця жiнка не зупиниться нi перед чим».

Ми розмовляли про цiлком нормальнi речi: картини, книжки, старi церкви. А проте мене мучила думка, що йшлося про iнше, що мiсiс Лестрандж хоче сказати менi щось зовсiм не те. Вона спрямовувала розмову, як менi здалося, на теми, що не мали жодного стосунку до ii особистого життя. Вона не згадала анi про свого чоловiка, анi про своiх родичiв.

Але протягом усiеi нашоi розмови в ii поглядi вiдчувалося благання. Вiн нiбито промовляв: «Чи можу я довiритися вам? Я хотiла б. Але чи допоможете ви менi?»

Втiм зрештою той вираз розтанув, зник – чи, може, то була тiльки моя фантазiя? У мене виникло вiдчуття, що моя присутнiсть стала небажаною. Я пiдвiвся й рушив до дверей. Виходячи з кiмнати, я оглянувся й побачив, що вона дивиться навздогiн менi з розгубленим виразом обличчя, у якому застиг сумнiв. Пiдкоряючись несподiваному iмпульсу, я обернувся й пiдiйшов до неi:

– Чи можу я вам чимось допомогти?..

Вона сказала iз сумнiвом у голосi:

– Це дуже люб’язно з вашого боку…

Ми обое помовчали. Потiм вона сказала:

– Хотiла б я знати. Але це дуже складно. Нi, я не думаю, що хтось може допомогти менi. Але дякую за те, що запропонували свою допомогу.

Ця фраза здалася менi завершальною, i я пiшов. Але, йдучи додому, я сушив собi голову. Ми не звикли до таемниць тут, у Сент-Мерi-Мiд.

На додачу до всiх сьогоднiшнiх подiй на мене було вчинено напад, щойно я встиг зачинити за собою хвiртку. Мiс Гартнел притаманне дивовижне умiння нападати на людей, вiдрiзаючи iм усi шляхи до вiдступу.

– Я вас бачила! – вигукнула вона з важкою iронiею в голосi. – І я така збуджена. Зараз ви менi все розкажете!

– Що я вам розкажу?

– Про таемничу ледi! Вона вдова чи мае десь чоловiка?

– Не знаю. Вона менi не сказала.

– Невже справдi? Таж вона просто не могла не згадати про це бодай мимохiдь. Схоже, вона мала якусь причину не розповiдати про себе.

– Менi так не здалося.

– Он як! Але, як каже наша дорога мiс Марпл, ви живете десь поза нашим свiтом, любий панотче. Скажiть, вона давно знайома з доктором Гейдоком?

– Вона про нього не згадала, тому я нiчого не знаю.

– Справдi? Але про що ж ви тодi розмовляли?

– Про картини, музику, книжки, – вiдверто зiзнався я.

Мiс Гартнел, единою темою розмов для якоi е питання суто особистого характеру, подивилася на мене пiдозрiливим i недовiрливим поглядом.

Скориставшись iз того, що вона на мить розгубилася, не знаючи, як iй бути далi, я сказав «на добранiч» i швидко пiшов геть.

Я навiдав одного зi своiх парафiян у селi й повернувся в церковний дiм через садову хвiртку, проминувши на своему шляху небезпечний паркан, який обгороджував сад мiс Марпл. Проте я не бачив, як би вона могла довiдатися про мою зустрiч iз мiсiс Лестрандж, адже це було вище людських можливостей, тому почував себе у вiдноснiй безпецi.

Коли я взяв хвiртку на засув, то менi спало на думку зазирнути до сарайчика в саду, що його молодий Лоренс Реддiнг використовував як майстерню, i на власнi очi побачити, як просуваеться його робота над портретом Грiзельди.

Я коротко розповiдаю тут про речi, якi можуть згодитися менi у свiтлi подальших подiй, але торкаюся лише найнеобхiднiших подробиць.

Я не мав найменшоi пiдозри, що в сарайчику, можливо, хтось е. Звiдти не лунав жоден голос, який би мiг мене остерегти, i, думаю, моi власнi кроки були зовсiм нечутнi в густiй травi.

Я вiдчинив дверi й розгублено зупинився на порозi. Бо в сарайчику було двое людей – чоловiк i жiнка. Чоловiк обiймав жiнку й палко ii цiлував.

Тi двое були художником Лоренсом Реддiнгом i мiсiс Протеро.

Я швидко зачинив дверi й вiдступив до свого кабiнету. Там я сiв у крiсло, закурив люльку й спробував обмiркувати ситуацiю. Вiдкриття, яке я зробив, стало справжнiм шоком для мене. Тим бiльше, що моя розмова з Летицiею сьогоднi пополуднi вселила менi майже впевненiсть у тому, що мiж нею й молодим чоловiком виникло певне взаеморозумiння. Тим бiльше, що я був переконаний – вона думае так само. Так чи iнак, але не виникло жодних пiдстав сумнiватися: вона не мае найменшого уявлення про почуття художника до ii мачухи.

Нiчогенький собi клубок. Долаючи внутрiшне роздратування, я вiддав належне мiс Марпл. Вона не дала себе одурити, а з великою точнiстю вгадала, як розвиваються подii. Я хибно витлумачив ii багатозначний погляд на Грiзельду.

Я нiколи не думав, що мiсiс Протеро може брати якусь участь у цiй iсторii. Мiсiс Протеро радше справляла на мене враження дружини Цезаря – спокiйна, врiвноважена жiнка, яку нiхто не запiдозрив би в глибоких почуттях.

Я саме дiйшов до цiеi точки у своiх роздумах, коли стук у заскленi дверi мого кабiнету повернув мене до реальностi. Я пiдвiвся на ноги й пiдiйшов до них. За дверима стояла мiсiс Протеро. Я вiдчинив дверi, i вона увiйшла, не чекаючи запрошення з мого боку. Вона перетнула кiмнату, важко вiдсапуючись, i впала на канапу.

У мене виникло враження, що я нiколи не бачив ii ранiше. Спокiйна жiнка з урiвноваженим характером, яку я знав ранiше, кудись зникла. На ii мiсцi сидiло засапане створiння з розпачем у поглядi. Уперше до мене дiйшло, що Анна Протеро – дуже вродлива жiнка.

Вона була шатенкою з блiдим обличчям i глибоко посадженими сiрими очима. Вона розчервонiлася, i груди iй здiймалися вiд напруженого дихання. Я мав таке враження, нiби статуя раптово повернулася до життя. Я заклiпав очима перед таким перетворенням.

– Я визнала за лiпше прийти до вас, – сказала вона. – Ви все бачили, так?

Я кивнув.

Вона мовила дуже спокiйним голосом:

– Ми кохаемо одне одного…

Я не сказав нiчого, i вона додала:

– Думаю, наша поведiнка здаеться вам дуже аморальною.

– А ви чекаете, я вам скажу щось iнше, мiсiс Протеро?

– Нi… нi. Думаю, що нi.

Я продовжив, намагаючись говорити якнайлагiднiшим голосом:

– Ви жiнка одружена…

Вона урвала мене:

– О, я знаю, я це знаю! Ви ж не думаете, що я не нагадувала собi про це безлiч разiв?! Я не така вже погана жiнка, справдi не дуже погана. І взаемини мiж нами не зайшли так далеко, як ви, можливо, собi уявляете.

– Радий це почути, – сказав я серйозним голосом.

Вона досить боязко запитала:

– Ви скажете моему чоловiковi?

Я досить сухо iй вiдповiв:

– Існуе загальна думка, що священик неспроможний поводитися, як джентльмен. Це неправда.

Вона подивилася на мене iз вдячнiстю.

– Я така нещасна. О, так жахливо нещасна. Я просто не можу жити далi так, як живу. І я не знаю, що менi робити, – ii голос пiднявся зi злегка iстеричною нотою в ньому. – Ви собi не уявляете, на що схоже мое життя. Я страждала з Луцiем вiд самого початку. Жодна жiнка не може почуватися з ним щасливою. Я хочу, щоб вiн помер… Це жахливо, але я справдi так хочу… Я в розпачi. Повiрте менi, я справдi в розпачi.

Вона пiдхопилася на ноги й визирнула в заскленi дверi.

– Що то було? Менi щось почулося. Може, то був Лоренс?

Я пiдiйшов до засклених дверей, що iх забув як слiд причинити. Вийшов назовнi й подивився в сад, але не побачив там нiкого. Проте я був майже впевнений – менi теж щось почулося. Чи, можливо, мене до цього схилила ii переконанiсть.

Коли я повернувся до кiмнати, вона сидiла, нахилившись уперед i низько опустивши голову. Вона була картиною розпачу. Вона знову повторила:

– Я не знаю, що менi робити. Я не знаю, що менi робити.

Я пiдiйшов i сiв поруч iз нею. Мовив тi речi, що iх, як я думав, було моiм обов’язком говорити, i намагався, щоб моi слова звучали з достатньою переконливiстю, хоч пам’ять докiрливо нагадувала менi: сьогоднi ж таки вранцi я вголос заявив, що свiт став би набагато кращим, якби полковника Протеро не було в ньому.

Насамперед я просив ii утриматися вiд будь-яких необмiркованих дiй. Покинути дiм i свого чоловiка було б надзвичайно серйозним кроком.

Не думаю, що вона зi мною погодилась. Я жив достатньо довго на свiтi i знаю: переконувати закохану людину нехай там у чiм – означае марнувати своi зусилля, але я тiшив себе надiею, що моi слова принесли iй бодай невеличку розраду.

Коли вона пiдвелася, то подякувала менi й пообiцяла обмiркувати все те, що я сказав.

Проте, коли вона пiшла, мене охопило досить кепське вiдчуття. Я зрозумiв, що досi хибно оцiнював характер Анни Протеро. Вона вразила тепер мене як жiнка вiдчайдушна, як той рiзновид жiнки, котра не зупиниться нi перед чим, якщо ii емоцii будуть розбудженi. І ось вона розпачливо, дико й божевiльно закохалася в Лоренса Реддiнга – чоловiка, на кiлька рокiв молодшого, нiж вона. Менi це не сподобалося.




Роздiл четвертий


Я зовсiм забув, що ми сьогоднi запросили Лоренса Реддiнга на обiд. Коли Грiзельда забiгла до мого кабiнету й висварила мене, нагадавши, що залишаються тiльки двi хвилини до обiду, а я не готовий, це повiдомлення захопило мене цiлком зненацька.

– Сподiваюся, усе буде гаразд! – гукнула Грiзельда менi навздогiн, коли я пiдiймався сходами. – Я обмiркувала все те, що ти сказав, пiд час ланчу i розпорядилася пiдготувати на обiд кiлька справдi смачних страв.

Я тут хотiв би лише мимохiдь зауважити, що сьогоднiшня трапеза, яка вiдбулася досить пiзно, пiдтвердила слова Грiзельди про те, що в неi все виходить набагато гiрше, коли вона стараеться, анiж тодi, коли ставиться до своiх обов’язкiв господинi дому цiлком байдуже. Меню було вельми амбiтним у своему задумi, i Мерi, здавалося, вiдчувала якусь хворобливу втiху, зi злостивою винахiдливiстю подбавши про те, щоб недосмаженi страви чергувалися з пересмаженими. Устриць, якi Грiзельда замовила i якi, здавалося, було неможливо анi недосмажити, анi пересмажити, бо iх подавали на стiл сирими, ми, на жаль, не змогли скуштувати, бо в домi не знайшлося жодного iнструменту, який би мiг iх вiдкрити, i це з’ясувалося тiльки тодi, коли iх уже треба було iсти.

Я сумнiвався, що Лоренс Реддiнг прийде до нас обiдати – адже знайти якийсь привiд, щоб не з’явитися, йому було б зовсiм неважко.

Проте вiн прийшов iз належною пунктуальнiстю, i ми четверо посiдали за стiл. Лоренс Реддiнг – чоловiк, безперечно, привабливий. Вiн мае приблизно рокiв тридцять вiку. Волосся в нього темне, але очi блискучого, майже осяйного синього кольору. Вiн належить до тих молодих людей, якi все роблять добре. Вiн успiшно грае в рiзнi iгри, влучно стрiляе, з нього добрий актор-аматор, i вiн здатен розповiсти надзвичайно цiкаву iсторiю. Вiн може органiзувати будь-яку вечiрку. Гадаю, у нього в жилах iрландська кров. Вiн аж нiяк не справляе враження типового художника. А проте, я думаю, вiн розумний живописець у сучасному стилi. Щодо мене, то я знаю про живопис дуже мало.

Було б цiлком природно, якби на сьогоднiшнiй обiд вiн прийшов дещо стриманим i замкненим у собi. Проте вiн поводився з цiлковитою невимушенiстю. Думаю, анi Грiзельда, анi Деннiс не помiтили нiчого дивного в його поведiнцi. Мабуть, i я нiчого не помiтив би, якби не знав наперед, що сталося в тому сарайчику, який ми називаемо художньою майстернею.

Грiзельда й Деннiс були напрочуд веселi – вони безперервно жартували на тему доктора Стоуна та мiс Крем, тему Головноi Плiтки в нашому селi. Несподiвано я з болем усвiдомив, що Деннiс за вiком набагато ближчий до Грiзельди, анiж я. Вiн називав мене дядьком Леном, а ii – Грiзельдою. Це вiдкриття наповнило мене вiдчуттям самотностi.

Думаю, менi неабияк зiпсувало настрiй те, що я вiдкрив про мiсiс Протеро. Не можу сказати, що я часто поринаю в такi думки, адже нi до чого доброго вони не приводять.

Грiзельда й Деннiс заходили iнодi дуже далеко у своiх жартах, але в мене не вистачало духу зупинити iх. Менi завжди було прикро усвiдомлювати, що сама присутнiсть священика стримуе людей вiд невимушених розмов.

Лоренс брав активну участь у iхнiй веселiй бесiдi. Проте я вiдчував, що його погляд постiйно ковзав туди, де сидiв я, i тому не здивувався, коли пiсля закiнчення обiду вiн увiйшов за мною до мого кабiнету.

Коли ми опинилися наодинцi, його поведiнка змiнилася.

– Ви вiдкрили нашу таемницю, сер, – сказав вiн. – Що ви збираетесь iз нею робити?

Я мiг говорити набагато вiдвертiше з Реддiнгом, анiж говорив iз мiсiс Протеро, i я скористався з цiеi нагоди. Вiн сприйняв моi слова дуже добре.

– Звичайно, – сказав вiн, коли я закiнчив, – ви зобов’язанi говорити саме те, що менi сказали. Ви – священик. Я аж нiяк не хочу принизити вас цим твердженням. Правду кажучи, я розумiю, що ви маете цiлковиту слушнiсть. Але те, що вiдбуваеться мiж Анною i мною, – це не зовсiм звичайна рiч.

Я сказав йому, що люди промовляють такi слова вiд першопочатку часiв, i дивна маленька усмiшка скривила йому губи.

– Ви хочете сказати, кожен думае, що його iсторiя унiкальна? Може, i так. Але одному ви повиннi повiрити.

Вiн запевнив мене, що досi «мiж ними не було нiчого поганого». Анна, сказав вiн, – це одна з найщирiших i найвiрнiших жiнок iз тих, якi iснують на свiтi. Але що станеться далi, йому невiдомо.

– Якби це вiдбувалося в романi, – похмуро сказав вiн, – то старий помер би – i то був би чудовий вихiд для всiх.

Я сказав йому кiлька докiрливих слiв.

– О, я зовсiм не мав на увазi, що хочу штрикнути його ножем у спину, хоч був би глибоко вдячний кожному, хто так би зробив. Немае у свiтi такоi людини, яка сказала б добре слово про нього. Я, можна сказати, здивований, що перша мiсiс Протеро не порiшила його. Я зустрiчався з нею кiлька рокiв тому, i вона здалася менi жiнкою, яка на це здатна. Одна з тих небезпечних жiнок, якi вмiють приховати своi емоцii в собi. Вiн бiситься й лютуе, повсюди влаштовуе скандали, вiн пiдлий, як диявол, а таку паскудну вдачу, як у нього, годi знайти. Ви не можете собi уявити, що довелося витерпiти вiд нього Аннi. Якби я мав у кишенi бодай кiлька пеннi, то давно вивiз би ii звiдси.

І тодi я заговорив iз ним дуже вiдверто. Я попросив його покинути Сент-Мерi-Мiд. Залишаючись тут, вiн тiльки погiршить нещасливу долю Анни Протеро, яка справдi гiрко страждае. Люди почнуть базiкати, iхнi балачки дiйдуть до вух полковника Протеро – i ii становище стане зовсiм нестерпним.

Лоренс запротестував:

– Нiхто нiчого про це не знае, крiм вас, отче.

– Мiй любий хлопче, ви недооцiнюете детективний iнстинкт сiльського життя. У Сент-Мерi-Мiд кожному вiдомо все про вашi найiнтимнiшi справи. В Англii не знайдеш детектива, кращого за стару панну непевного вiку, яка мае необмежене дозвiлля.

Але вiн заперечив, що в iхньому випадку все гаразд. Усi думають, вiн залицяеться до Летицii.

– А вам не спадало на думку, – запитав я, – що й Летицiя може думати так само?

Це припущення неабияк його здивувало. Летицii до нього байдужiсiнько – заперечив вiн. Вiн переконаний у цьому.

– Вона дивна дiвчина, – сказав вiн. – Схоже, вона завжди витае в якихось мрiях, але пiд ними, я думаю, мiркуе досить практично. Гадаю, уся ii замрiянiсть – лише поза. Летицiя чудово знае, що вона робить i що iй треба робити. І iй притаманна риса якоiсь дивноi мстивостi. Дивне в нiй те, що вона ненавидить Анну. Вона терпiти ii не може. А проте Анна завжди була янголом у стосунку до неi.

Рiч не в тому, що я повiрив його словам. В уявленнi закоханих молодикiв iхня кохана завжди поводиться мов янгол у всiх ситуацiях життя. Проте, за всiма моiми спостереженнями, Анна справдi ставилася до своеi падчерки лагiдно й справедливо. Я сам був неабияк здивований гiркотою, яку вiдчув у тонi Летицii в той день.

Ми мусили урвати свою розмову на цьому, бо Грiзельда й Деннiс вдерлися до мого кабiнету й сказали, що я не повинен налаштовувати Лоренса поводитися, як старий зануда.

– О Господи! – вигукнула Грiзельда, падаючи в крiсло. – Як менi хочеться, щоб тут сталася якась несподiванка. Убивство або принаймнi пограбування.

– Я не думаю, що тут е що пограбувати, – сказав Лоренс, намагаючись пiдлаштуватися пiд ii настрiй. – Хiба що ми вкрадемо вставнi щелепи мiс Гартнел.

– Вони клацають жахливо, – сказала Грiзельда. – Але ви помиляетеся, що тут нема чого пограбувати. У Старiй Садибi е чудове старе срiбло. Чудовi сiльнички, i чаша Карла Другого, i багато чого подiбного. Вартiстю в кiлька тисяч фунтiв, я думаю.

– Старий, либонь, пiдстрелить вас зi свого армiйського револьвера, – сказав Деннiс. – І зробить це з превеликою втiхою.

– А в мене е пiстолет «маузер», – сказав Лоренс.

– Справдi? Як цiкаво! А навiщо вiн вам?

– Сувенiр iз вiйни, – коротко вiдповiв Лоренс.

– Старий Протеро показував сьогоднi свое срiбло Стоуну, – повiдомив Деннiс. – Старий Стоун прикидався, нiби це йому надзвичайно цiкаво.

– Я чула, вони посварилися за курган, – сказала Грiзельда.

– О, вони вже помирилися, – сказав Деннiс. – А проте я не можу собi уявити, що люди сподiваються викопати з того кургану.

– Старий Стоун вельми мене дивуе, – сказав Лоренс. – Вiн бувае якийсь дуже неуважний. Інодi виникае враження, що вiн нiчого не тямить у своiй професii.

– Це кохання, – сказав Деннiс. – Чарiвна Крем, тобi пряма дорога в гарем. Твоi зуби бiлi й наповнюють мене захватом. Прилинь до мене, стань моею нареченою. І в «Синьому кабанi», в однiй зi спалень…

– Годi, Деннiсе, – сказав я.

– Ну, то гаразд, – сказав Лоренс. – Менi пора йти. Дуже вам дякую, мiсiс Клемент, за чудовий вечiр.

Грiзельда й Деннiс пiшли його проводжати. Деннiс повернувся до кабiнету сам-один. Щось, певно, сталося, бо мiй небiж був сердитий i роздратований. Вiн блукав по кiмнатi, спохмурнiлий, i копав меблi.

Нашi меблi такi обшарпанi, що навряд чи iх можна бiльше пошкодити, проте я наважився висловити несмiливий протест.

– Даруйте, – вибачився Деннiс.

Вiн помовчав хвилину, а тодi раптом вибухнув:

– Якою безглуздою е ця плiтка!

Я був трохи здивований.

– Ти про що? – запитав я.

– Я не знаю, чи повинен вам казати, – засумнiвався вiн.

Мiй подив усе зростав.

– Це так гидко, так неприемно, – знову озвався Деннiс. – Блукати повсюди й розповiдати плiтки. Навiть не розповiдати, а лише натякати. Нi, пробачте, я прокляв би себе, якби вам розповiв! Це надто гидко.

Я подивився на нього з цiкавiстю, але наполягати далi не став. Хоч менi справдi було дуже цiкаво. Деннiс не мав звичаю брати щось так близько до серця.

У цю хвилину увiйшла Грiзельда.

– Щойно зателефонувала мiс Везербi, – сказала вона. – Мiсiс Лестрандж вийшла з дому о чверть на дев’яту й досi не повернулася. Нiхто не знае, куди вона пiшла.

– А чому хтось мае про це знати?

– Бо вона пiшла не до доктора Гейдока. Мiс Везербi це знае, бо телефонувала мiс Гартнел, яка живе по сусiдству з ним, i вона не могла б ii не побачити.

– Для мене справжня таемниця, – сказав я, – як люди примудряються iсти в цьому селi. Певно, вони iдять, стоячи бiля вiкон i тримаючи тарiлку в руках, аби нiчого не прогавити.

– І це ще далеко не все, – сказала Грiзельда голосом, що тремтiв вiд утiхи. – Вони вже розвiдали ситуацiю в «Синьому кабанi». Доктор Стоун i мiс Крем живуть у сусiднiх кiмнатах, але, – i вона врочисто помахала вказiвним пальцем, – спiльних дверей мiж ними нема!

– Уявляю розчарування, яке iх спiткало, – сказав я.

Грiзельда весело засмiялася.

Четвер почався погано. Двi дами з моеi парафii надумали посваритися через церковне декорування. Мене покликали, щоб я розмирив двох жiнок середнього вiку, якi буквально тремтiли вiд лютi. Це було б досить цiкаве явище, якби воно не завдавало обом стiльки болю.

Потiм менi довелося висварити двох хлопчикiв iз хору за те, що тi не переставали смоктати цукерки пiд час служби Божоi, i мене опанувало прикре вiдчуття, що я не вiддавав своiй справi стiльки серця, скiльки мав би вiддавати.

Потiм наш органiст, який е надзвичайно вразливим, на щось образився, i я мусив його заспокоювати.

Крiм того, четверо моiх бiднiших парафiян вiдкрито повстали проти мiс Гартнел, яка кипiла гнiвом, коли прийшла повiдомити менi про це.

Уже йдучи додому, я зустрiв полковника Протеро. Вiн був у пречудовому гуморi, бо щойно засудив трьох браконьерiв у своiй ролi мирового суддi.

– Рiшучiсть! – вигукнув вiн своiм гучним голосом. Вiн трохи глухий, тому в розмовi пiдвищуе голос, як це властиво бiльшостi глухих людей. – Ось що нам треба сьогоднi – рiшучiсть! Зараз я вам наведу приклад. Той мерзотник Арчер учора вийшов iз в’язницi й заприсягся помститися менi, як я довiдався. Нахабний сучий син. «Люди, яким погрожують, довго живуть», – так говорить давне прислiв’я. Я покажу йому, що означае помста, коли наступного разу вiн набереться нахабства полювати на моiх фазанiв. Слабкiсть! Ми всi сьогоднi виявляемо слабкiсть! Ми неспроможнi покарати негiдника так, як вiн того заслуговуе. Вас завжди закликають пам’ятати про те, що вiн мае дружину й дiтей. Клята нiсенiтниця. Дурницi. Чому чоловiк мае уникнути вiдповiдальностi за своi вчинки, якщо вiн скиглить, згадуючи про свою жiнку й дiтей? Для мене все одно, хто ти такий, – доктор, адвокат, священик, браконьер, безнадiйний пияк, – але якщо тебе спiймали на порушеннi закону, то нехай закон тебе покарае. Ви зi мною згоднi, я в цьому переконаний.

– Ви забуваете про те, що мое покликання спонукае мене шанувати одну якiсть над усiма – якiсть милосердя, – вiдповiв йому я.

– Щодо мене, то я чоловiк справедливий. Нiхто цього заперечувати не стане.

Я промовчав, i вiн рiзко мене запитав:

– Чому ви не вiдповiдаете? Про що ви думаете, чоловiче?

Я завагався, але потiм вирiшив заговорити.

– Я думаю про те, – сказав я, – що коли настане мiй смертний час, менi буде шкода, якщо я не зможу нiчим похвалитися, крiм того, що був справедливим. Адже це може означати, що й до мене поставляться лише справедливо.

– Ет! Чого нам бракуе, то це бойового духу в християнствi. Я завжди виконував свiй обов’язок, так менi здаеться. Та годi про це. Я прийду до вас сьогоднi ввечерi, як i пообiцяв. Але ми зустрiнемося не о шостiй, як домовлялися, а на чверть години пiзнiше. О шостiй п’ятнадцять, якщо ви нiчого не маете проти. Я маю зустрiтися з одним чоловiком у селi.

– О шостiй п’ятнадцять мене цiлком влаштовуе.

Вiн змахнув своiм цiпком i пiшов геть. Обернувшись, я мало не зiткнувся зi своiм помiчником Госом. Вiн здався менi зовсiм хворим сьогоднi. Я хотiв лагiдно висварити його, бо вiн припустився деяких похибок у своiй службi, але, побачивши його блiде напружене обличчя, зрозумiв: вiн почувае себе дуже зле.

Я сказав йому про це, але вiн став заперечувати, хоч i не вельми енергiйно. Зрештою вiн зiзнався, що йому й справдi недобре, i прийняв мою пораду пiти додому й лягти в лiжко.

Я поквапно з’iв ланч i пiшов зробити кiлька вiзитiв. Грiзельда поiхала до Лондона дешевим поiздом, який ходив у четвер.

Повернувся додому десь за чверть години до четвертоi, маючи намiр накидати бодай обриси недiльноi проповiдi, але Мерi сказала менi, що мiстер Реддiнг чекае мене в кабiнетi.

Я побачив, що вiн ходить туди-сюди зi стурбованим обличчям. Вiн здавався блiдим i змученим.

Коли я увiйшов, вiн рвучко обернувся до мене.

– Знаете, сер, я багато думав про те, що ви менi сказали вчора. Я не спав усю нiч, мiркуючи над вашою порадою. Ви маете рацiю. Я повинен iз цим порвати й тiкати звiдси.

– Мiй любий хлопче, – сказав я.

– Ви мали слушнiсть, коли сказали про те, що дiеться з Анною. Я лише побiльшую ii нещастя, залишаючись тут. Вона надто порядна жiнка, щоб дозволити менi щось iще. Я бачу, що повинен розлучитися з нею. Я й так надто ускладнив ii життя, а воно й без того було тяжке. Допоможи менi, небо.

– Бачу, ви прийшли до единого можливого рiшення, – сказав я. – Я знаю, вам тяжко ухвалити його, але, повiрте менi, воно найкраще з того, що ви маете.

Я бачив: вiн вважае, що так легко говорити людинi, яка не дуже добре собi уявляе, про що iй розповiдають.

– Ви подбаете про Анну? Вона потребуе друга.

– Можете бути певнi, я зроблю все, що зможу.

– Дякую вам, сер. – Вiн мiцно потис менi руку. – Ви хороша людина, отче. Я зустрiнуся з нею сьогоднi ввечерi, щоб попрощатися, i я, мабуть, спакуюся й поiду звiдси завтра. Немае сенсу продовжувати агонiю. Дякую вам за дозвiл скористатися вашим сарайчиком як художньою майстернею. Я шкодую, що не встиг закiнчити портрет мiсiс Клемент.

– Не турбуйтеся про це, мiй любий хлопче. До побачення, i нехай Господь вас благословить.

Коли вiн пiшов, я спробував сiсти за свою проповiдь, але з малим успiхом. Я не мiг перестати думати про Лоренса та Анну Протеро.

Я випив фiлiжанку чаю, холодного й чорного, який менi зовсiм не смакував, а о пiв на шосту задзвонив телефон. Менi повiдомили, що мiстер Ебот iз Нижньоi Ферми помирае, i просили, щоб я негайно приiхав.

Я вiдразу ж зателефонував до Староi Садиби, бо до Нижньоi Ферми майже двi милi вiдстанi i я нiяк не мiг повернутися на чверть сьомоi. Я так i не навчився iздити на велосипедi.

Проте менi сказали, що полковник Протеро щойно виiхав iз дому на автомобiлi, тож я пiшов, попросивши Мерi повiдомити полковниковi, що мене викликали до вмирущого, але я спробую повернутися додому о пiв на сьому або трохи пiзнiше.




Роздiл п’ятий


Було ближче до сьомоi години, нiж до пiв на сьому, коли я наблизився до хвiртки церковного дому, повертаючись звiдти, куди мене викликали. Перш нiж я пiдiйшов до неi, вона розчинилася i з неi вийшов Лоренс Реддiнг. Побачивши мене, вiн завмер на мiсцi, i я був вражений його виглядом. Вiн був схожий на чоловiка, який перебувае на межi божевiлля. Його очi дивилися дивним поглядом, вiн був смертельно блiдий i тремтiв та смикався всiм тiлом.

На мить менi здалося, вiн п’яний, але я вiдкинув це припущення вiдразу.

– Вiтаю вас, – сказав я. – Ви знову приходили побачитися зi мною? Пробачте, що мене не було вдома. Але я вже повернувся. Я мушу побачитися з полковником Протеро, щоб переглянути деякi рахунки – але це, я думаю, не займе багато часу.

– Протеро, – сказав вiн. І раптом засмiявся. – Протеро?! Ви хочете побачитися з полковником Протеро?! О, ви скоро його побачите! Богом присягаюся – ви його побачите!

Я витрiщився на нього й iнстинктивно простяг руку, щоб торкнутися його. Вiн рвучко вiдсахнувся вiд мене.

– Нi! – майже викрикнув вiн. – Я повинен пiти геть – щоб подумати. Я маю подумати. Мушу подумати.

Вiн зiрвався бiгти й швидко зник дорогою до села, залишивши мене стояти на мiсцi. Моя перша думка про те, що вiн вихилив добру порцiю якогось мiцного трунку, повернулася до мене.

Зрештою я похитав головою й пiшов у дiм. Параднi дверi ми завжди залишаемо вiдчиненими, проте я натиснув на кнопку дзвiнка. Мерi вийшла менi назустрiч, обтираючи руки фартухом.

– То ви нарештi повернулися, – зауважила вона.

– Полковник Протеро тут? – запитав я.

– Вiн у кабiнетi. Сидить тут вiд чвертi на сьому.

– А мiстер Реддiнг тут був?

– Вiн прийшов кiлька хвилин тому. Запитав про вас. Я сказала йому, що ви повернетеся додому за кiлька хвилин i що полковник Протеро чекае вас у кабiнетi, i вiн сказав, що теж вас почекае, i пiшов туди. Вiн зараз там.

– Нi, його там немае, – сказав я. – Щойно зустрiв його на дорозi.

– Ну, то я не чула, щоб вiн вийшов. У такому разi вiн тут залишався не довше, як хвилину або двi. Господиня ще не повернулася з мiста.

Я неуважно кивнув головою. Мерi повернулася на свою кухонну територiю, а я пройшов коридором i вiдчинив дверi до кабiнету.

Пiсля коридорноi темряви промiння вечiрнього сонця, яке вливалося до кiмнати, примусило мене заклiпати очима. Я ступив крок або два вперед i завмер на мiсцi.

Протягом якоiсь хвилини моя свiдомiсть вiдмовлялася сприймати картину, що постала передi мною.

Полковник Протеро лежав, розкинувши руки, на письмовому столi в жахливо неприроднiй позi. На столi бiля його голови стояла калюжа червоноi рiдини, що капала на пiдлогу з жахливим звуком «плюх-плюх-плюх».

Я опанував себе й пiдiйшов до нього. Його шкiра на дотик була холодна. Рука, яку я пiдняв, безживно впала назад. Чоловiк був мертвий – йому прострелили голову.

Я пiшов до дверей i покликав Мерi. Коли вона прийшла, я наказав iй бiгти так швидко, як тiльки зможе, i привести сюди доктора Гейдока, який жив на розi вулицi. Я сказав iй, що в нас стався нещасливий випадок.

Потiм я зачинив дверi кабiнету й став чекати, коли прийде лiкар.

На щастя, Мерi застала його вдома. Гейдок – дуже порядний чоловiк, високий, стрункий, мiцний, iз чесним, суворим обличчям.

Його брови пiдскочили вгору, коли я мовчки показав йому через кiмнату. Але, як справжнiй лiкар, вiн не виявив жодного знаку емоцiй. Нахилився над трупом i швидко його оглянув. Потiм випростався й подивився на мене.

– Ну то що? – запитав я.

– Вiн мертвий-мертвiсiнький – мертвий уже протягом пiвгодини, я думаю.

– Самогубство?

– Цiлком виключено, чоловiче. Подивiться, у якому мiсцi рана вiд пострiлу. Крiм того, якщо вiн сам себе застрелив, то де зброя?

Справдi, нiде нiчого подiбного не було.

– Нам не слiд нi до чого тут доторкатися, – сказав Гейдок. – Я лiпше негайно зателефоную в полiцiю.

Вiн пiдняв слухавку й промовив у неi кiлька фраз. Вiн виклав факти так лаконiчно, як тiльки змiг, потiм поклав слухавку й пiдiйшов туди, де я сидiв.

– Справа кепська. Як ви його знайшли?

Я йому пояснив.

– Це… вбивство? – запитав я слабким голосом.

– Схоже на те. Та й що б це зрештою могло бути? Дивна iсторiя. Хто мiг затаiти таку злiсть на старого бiдолаху? Звiсно, я знаю, мало хто його любив, але людину не часто вбивають лише тому, що ii не люблять, отже, йому вельми не пощастило.

– Тут сталася ще одна дивна подiя, – сказав я. – Менi сьогоднi зателефонували й попросили прийти до вмирущого парафiянина. Коли я туди прийшов, усi були дуже здивованi побачити мене. Хворому було набагато краще, нiж у попереднi днi, i його дружина категорично заперечила, що телефонувала менi.

Гейдок насупив брови.

– Це дуже й дуже пiдозрiло. Вас вирiшили прибрати з дороги. А де ваша дружина?

– Вона поiхала до Лондона на цiлий день.

– А служниця?

– Вона на кухнi – у протилежному кiнцi будинку.

– Де вона не могла почути нiчого з того, що вiдбувалося тут. Паскуднi справи. Хто знав, що Протеро ввечерi прийде сюди?

– Вiн кричав про це вранцi на вулицi, як завжди, своiм найгучнiшим голосом.

– Отже, про це знало все село? Зрештою воно завжди знае про все. Вам часом не вiдомо, хто мав до нього якiсь претензii?

Думка про бiле обличчя Лоренса Реддiнга i його вибалушенi очi прийшла менi в голову. Мене врятувало вiд вiдповiдi човгання крокiв у коридорi за дверима.

– Полiцiя, – сказав мiй друг i пiдвiвся на ноги.

Нашу полiцiйну силу уособлював констебль Герст, який мав надзвичайно поважний, але дещо стурбований вигляд.

– Добрий вечiр, джентльмени, – привiтався вiн iз нами. – Інспектор буде тут через кiлька хвилин. Тим часом я мушу виконати його iнструкцii. Я так розумiю, що полковника Протеро знайдено застреленим – у церковному домi?

Вiн зробив паузу i з холодною пiдозрою спрямував на мене погляд, який я спробував зустрiти з належним виразом свiдомоi невинностi.

Вiн пiдiйшов до письмового столу i заявив:

– Нiчого не торкайтеся, поки прийде iнспектор.

Для зручностi читачiв я подаю план свого кабiнету.

Констебль дiстав записник, послинив олiвець i спрямував очiкувальний погляд на нас обох.

Я повторив свою розповiдь про те, як натрапив на тiло. Коли вiн ii записав, – а це забрало певний час, – то обернувся до лiкаря.

– Йому вистрiлили в голову з близькоi вiдстанi.

– З якоi зброi?

– Я не можу сказати остаточно, поки ми не витягнемо кулю. Але з великою певнiстю припускаю, що куля вилетiла з пiстолета малоi конструкцii – скажiмо, з маузера-25.

Я здригнувся, пригадавши свою вчорашню розмову з Лоренсом Реддiнгом i його зiзнання. Полiцiйний констебль втупив у мене погляд своiх холодних риб’ячих очей.

– Ви щось сказали, сер?

Я похитав головою. Хай би якi пiдозри виникли в мене, вони були тiльки пiдозрами, i тому я мусив тримати iх при собi.

– Коли, на вашу думку, сталася трагедiя?

Лiкар завагався на хвилину, перш нiж вiдповiсти. Потiм сказав:

– Смерть настала близько пiвгодини тому. Але не ранiше, у цьому можна не сумнiватися.

Герст обернувся до мене.

– А служниця щось чула?

– Наскiльки менi вiдомо, вона нiчого не чула, – сказав я. – Але ви лiпше запитайте в неi.

Та саме в цю хвилину прибув iнспектор Слек, вiн приiхав на автомобiлi з мiстечка Мач Бенгем, що розташоване за двi милi вiд нас.

Про iнспектора Слека я можу лише сказати, що нiколи не бачив чоловiка, який би з такою енергiею намагався поводитися всупереч своему прiзвищу[6 - Slack (англ.) – млявий.]. Вiн був темноволосий, з неспокiйною i жвавою поведiнкою, з чорними очима, якi безперервно клiпали. Манери в нього були вкрай нахабними й брутальними.

Вiн вiдповiв на нашi привiтання коротким кивком, схопив записник свого пiдлеглого, уважно його прочитав, пошепки обмiнявся з ним кiлькома словами, потiм пiдiйшов до тiла.

– Тут уже, певно, все обмацане i зрушене з мiсця, – сказав вiн.

– Я нi до чого не доторкався, – сказав Гейдок.

– І я теж, – сказав я.

Інспектор протягом якогось часу дивився на те, що лежало на столi, й оглядав калюжу кровi.

– Ага! – сказав вiн тоном трiумфу. – А ось i те, що нам треба. Годинник перекинувся, коли полковник упав грудьми на стiл. Вiн покаже нам час, коли стався злочин. Двадцять двi хвилини на сьому. Коли, ви сказали, жертва померла, докторе?

– Я сказав: близько пiвгодини тому, але…

Інспектор подивився на свого наручного годинника.

– П’ять хвилин на восьму. Я одержав повiдомлення десять хвилин тому, за п’ять хвилин до сьомоi. Тiло було знайдене близько чвертi до сьомоi. Я так розумiю, що ви прийшли негайно. Скажiмо, ви оглянули труп за десять хвилин до сьомоi. Ви визначили термiн смертi з точнiстю майже до хвилини.

– Я не можу вказати, коли сталася смерть, з абсолютною точнiстю, – сказав Гейдок. – Це приблизна оцiнка.

– Але вона у вас досить точна, сер, досить точна.

Я спробував утрутитися до розмови:

– Щодо годинника…

– Пробачте, сер, але я сам поставлю вам запитання, якi вважатиму необхiдними. У мене мало часу. Тому вимагаю вiд вас абсолютноi мовчанки.

– Так, але я хочу сказати вам…

– Абсолютноi мовчанки, – вiдрубав iнспектор, люто глипнувши на мене.

Я дав йому те, що вiн вiд мене хотiв.

Вiн усе ще пильно оглядав письмовий стiл.

– Чого вiн тут сидiв? – пробурчав вiн. – Вiн хотiв написати записку? О, що це таке?

Вiн трiумфально пiдняв догори клаптик паперу. Вiн був такий щасливий своею знахiдкою, що дозволив нам пiдiйти до нього й подивитися на папiрець разом iз ним.

То був клапоть мого канцелярського паперу, i нагорi стояла цифра 6:20.

– «Шановний Клементе, – так починалася цидулка. – Пробачте, я бiльше не можу чекати, бо менi треба…»

На цьому словi записка закiнчувалася закарлючкою.

– Яснiше очевидного! – вигукнув iнспектор Слек iз трiумфом у голосi. – Вiн сiдае сюди, щоб написати цидулку, а його ворог тихенько заходить у склянi дверi i стрiляе в нього, поки вiн пише. Що тут незрозумiлого?

– Я лише хотiв вам сказати… – почав я.

– Нiчого не кажiть, сер, я не маю коли вас слухати. Зараз я пошукаю слiди.

Вiн опустився навкарачки й посунув до скляних дверей.

– Я вважаю, ви повиннi знати… – вперто правив я своеi.

Інспектор пiдвiвся на ноги. Вiн сказав iз хвилюванням у голосi, але твердо:

– Ми поговоримо про це згодом. А зараз я попрошу вас, джентльмени, покинути примiщення. Будь ласка, вийдiть звiдси негайно.

Ми дозволили йому виштовхати нас iз кабiнету, як дiтей. Здавалося, минули години. Але було тiльки чверть на восьму.

– Ну, от i все, – сказав Гейдок. – Коли цей самозакоханий осел захоче мене бачити, то скажете йому, нехай приходить до моеi приймальнi. До побачення.

– Господиня повернулася, – сказала Мерi, на мить з’явившись iз кухнi. Очi в неi були круглi й схвильованi. – Вона увiйшла в дiм хвилин п’ять тому.

Я знайшов Грiзельду у вiтальнi. Вона здавалася зляканою, але й збудженою.

Я розповiв iй про все, i вона уважно вислухала мене.

– Цидулка позначена цифрою 6:20, – закiнчив я свою розповiдь. – А годинник на столi впав, i стрiлки зупинилися на позначцi 6:22.

– Он як, – сказала Грiзельда. – Але ти хiба йому не пояснив, що той годинник ми завжди ставимо на чверть години вперед?

– Нi, не пояснив, – сказав я. – Вiн не захотiв мене слухати. Моi зусилля нi до чого не призвели.

Грiзельда спохмурнiла, вираз обличчя в неi був геть спантеличений.

– Але ж, Лене, це геть заплутуе справу, – сказала вона. – Бо коли цей годинник показував двадцять хвилин на сьому, насправдi було тiльки п’ять хвилин пiсля шостоi, а в п’ять хвилин на сьому, я думаю, полковник Протеро ще сюди навiть не прийшов.




Роздiл шостий


Ми протягом певного часу сушили собi голову над загадкою годинника, але так до жодного висновку й не дiйшли. Грiзельда сказала, я повинен зробити ще одне зусилля й розповiсти про це iнспекторовi Слеку, але тут мене опанувало вiдчуття протесту, що його я iнакше як ослячою впертiстю назвати не можу.

Інспектор Слек повiвся зi мною вкрай брутально – i то без будь-якоi потреби. Я чекав тiеi митi, коли зможу зробити свiй цiнний внесок у розслiдування й поставити його в незручне становище, сказавши тоном лагiдного докору:

– Якби ви тодi погодилися вислухати мене, iнспекторе Слек…

Я сподiвався, вiн принаймнi перекинеться кiлькома словами зi мною, перш нiж покинути мiй дiм, але на свiй подив почув вiд Мерi, що вiн уже пiшов, замкнувши дверi кабiнету й наказавши, щоб нiхто не смiв туди заходити. Грiзельда запропонувала пiти до Староi Садиби.

– Це, певно, такий жах для Анни Протеро – з полiцiею та всiм iншим, – сказала вона. – Можливо, я зможу щось зробити для неi.

Я щиро схвалив цей план, i Грiзельда пiшла, отримавши iнструкцii негайно зателефонувати, якби iй здалося, що я зможу стати там у пригодi або принести розраду котрiйсь iз жiнок.

Я став телефонувати вчителям недiльноi школи, якi мали зiбратися в церковному домi на сьому годину сорок п’ять хвилин, щоб опрацювати плани на наступний тиждень. Я подумав, що за тих обставин, якi склалися, цi збори буде лiпше вiдкласти.

Наступним на сцену подiй вийшов Деннiс, який щойно повернувся з тенiсноi гри. Той факт, що вiдбулося вбивство й вiдбулося воно в церковному домi, схоже, дало йому глибокоi втiхи.

– Це ж треба – опинитися на самому мiсцi вбивства! – вигукнув вiн. – Менi завжди хотiлося бути в самому його центрi. Навiщо полiцiя замкнула кабiнет? Чи не пiдiйде туди ключ вiд якихось iнших дверей?

Я заборонив удаватися до будь-яких таких спроб. Деннiс пiдкорився з вельми невдоволеною фiзiономiею. Випитавши в мене всi подробицi, вiн вийшов у сад шукати там слiдiв, весело зауваживши, що нам пощастило. Адже вколошкали тiльки старого Протеро, якого нiхто не любив.

Його весела черствiсть роздратувала мене, але, помiркувавши, я подумав, що, певно, ставлюся з надмiрною суворiстю до хлопця. У тому вiцi, у якому перебував Деннiс, детективний роман був чимось чи не найцiкавiшим у життi, а виявивши реальну детективну iсторiю з реальним трупом, так би мовити, на ганку свого дому, хлопець iз цiлком нормальною психiкою може опинитися на сьомому небi вiд щастя. Смерть означае дуже мало для хлопця, якому шiстнадцять рокiв.

Грiзельда повернулася додому десь через годину. Вона бачилася з Анною Протеро, прийшовши вiдразу по тому, як iнспектор повiдомив iй новину.

Довiдавшись, що Анна Протеро востанне бачила свого чоловiка в селi близько чвертi до шостоi i що вона не може пролити на подiю нiякого свiтла, iнспектор пiшов геть, попередивши, що завтра вiн повернеться для бiльш серйозноi розмови.

– Як на нього, то вiн був досить делiкатним, – сказала Грiзельда з роздратуванням у голосi.

– Як мiсiс Протеро сприйняла те, що сталося? – запитав я.

– Ну, знаеш, була досить спокiйна, але вона завжди така.

– Атож, – погодився я. – Я не уявляю собi Анну Протеро в станi iстерики.

– Звичайно, iй довелося пережити великий шок. Це було по нiй видно. Вона подякувала за те, що я прийшла, i сказала, що нiчим допомогти iй не можу.

– А як Летицiя?

– Їi не було вдома – десь грала в тенiс. Вона ще не повернулася.

Запала пауза, а тодi Грiзельда сказала:

– Ти знаеш, Лене, вона справдi була дуже спокiйна – спокiйна аж занадто.

– Це шок, – припустив я.

– Так, мабуть. А проте… – Грiзельда розгублено насупила брови. – Вона була якоюсь дивною. Не розгубленою, а, я сказала б, нажаханою.

– Нажаханою?

– Так – хоч вона цього й не показувала. Принаймнi не хотiла показувати. Але в ii очах застиг химерний насторожений погляд. Менi здалося, вона мае якесь уявлення про те, хто його вбив. Вона знову й знову запитувала, кого пiдозрюють.

– Справдi? – замислено перепитав я.

– Так, справдi. Звичайно, Анна володiе досконалим самовладанням, та було видно, що вона геть вибита з рiвноваги. Набагато бiльше, нiж можна було б припустити, адже нi для кого не таемниця, що вона не була йому дуже вiддана. Радше, вона ставилася до нього з вiдвертою неприязню, якщо шукати мiж ними якесь почуття.

– Смерть iнодi впливае на почуття людини, – сказав я.

– Так, я думаю, що так.

Увiйшов Деннiс, вiн був украй схвильований, бо знайшов на однiй iз клумб вiдбиток ноги. Вiн був переконаний, що полiцiя його не помiтила й що виявлення того слiду стане поворотним пунктом розслiдування.

Я перебув тривожну нiч. Деннiс пiдхопився на ноги й вибiг iз дому, не чекаючи снiданку, щоб «продовжити пошук слiдiв», так вiн менi сказав.

А проте не вiн, а Мерi принесла нам найсенсацiйнiшу вранiшню новину.

Ми саме сiли снiдати, коли вона вбiгла до кiмнати з червоними щоками й блискучими очима й звернулася до нас iз притаманною iй безцеремоннiстю.

– Чи повiрите ви? Пекар щойно менi сказав. Вони заарештували молодого мiстера Реддiнга.

– Заарештували Реддiнга? – недовiрливо вигукнула Грiзельда. – Це неможливо. Певно, йдеться про якусь дурну помилку.

– Нiякоi помилки бути не могло, мем, – сказала Мерi тоном зловтiшноi радостi. – Мiстер Реддiнг сам прийшов у полiцiю й зiзнався в убивствi. Учора пiзно ввечерi. Вiн увiйшов до вiддiлка, кинув на стiл пiстолет i сказав: «Це я зробив». Ось так.

Вона подивилася на нас обох, енергiйно кивнула головою й повернулася на кухню, задоволена ефектом, який справило на нас ii повiдомлення. Грiзельда i я витрiщилися одне на одного.

– О, це неправда, – сказала Грiзельда. – Це не може бути правдою.

Вона звернула увагу на те, що я мовчу, i сказала:

– Лене, ти ж не думаеш, що це правда?

Я не знав, що iй вiдповiсти. Я сидiв мовчки, хоч думки вирували менi в головi.

– Певно, вiн збожеволiв, – сказала Грiзельда. – Абсолютно збожеволiв. Чи, може, ти думаеш, вони оглядали удвох пiстолет i вiн несподiвано вистрелив?

– Таке припущення видаеться менi цiлком неймовiрним.

– Але полковник загинув унаслiдок якогось нещасливого випадку. Бо я не бачу найменшого мотиву до вбивства. Яка реальна причина могла примусити Лоренса вбити полковника Протеро?

Я мiг би вiдповiсти на це запитання з достатньою переконливiстю, але хотiв у мiру своiх можливостей уберегти Анну Протеро вiд будь-яких пiдозр. Ще залишалася можливiсть не вплутувати ii iм’я в цю справу.

– Не забувай, нещодавно вони дуже посварилися, – сказав я.

– З приводу Летицii та ii купального костюма. Але хiба це серйозна причина, адже навiть якби вiн та Летицiя таемно заручилися, вiн не мав би жодних пiдстав убивати ii батька.

– Ти не знаеш, якi факти могли спричинитися до цiеi справи, Грiзельдо.

– То ти вiриш у це, Лене?! О, як ти можеш! Я переконана, Лоренс нiколи не зiрвав би жодноi волосинки з його голови.

– Ти забула, що я зустрiв його бiля самоi хвiртки. Вiн мав вигляд божевiльного.

– Нехай i так! Але вбити вiн нiкого не мiг.

– Це також пояснюе iсторiю з годинником, – сказав я. – Лоренс, певно, поставив стрiлки назад на 6:20 з думкою створити для себе алiбi. Ти ж знаеш, що iнспектор Слек потрапив у цю пастку.

– Ти помиляешся, Лене. Лоренс знав, що цей годинник поспiшае на п’ятнадцять хвилин. «Наш вiкарiй не хоче нiкуди запiзнюватися!» – мав звичай казати вiн. Лоренс нiколи б не помилився, поставивши стрiлки назад, на 6:22. Вiн поставив би iх на ймовiрнiший час – скажiмо, за чверть до сьомоi.

– Вiн мiг не знати, коли Протеро прийшов сюди. Або просто забув, що годинник поспiшае.

– Нi, якщо ти замислив убивство, мусиш поставитися з пильною увагою до таких речей.

– Ти нiчого не знаеш про це, моя люба, – лагiдно заперечив я. – Ти нiколи нiкого не вбивала.

Перш нiж Грiзельда встигла менi вiдповiсти, на стiл, за яким ми снiдали, впала тiнь i дуже приязний голос сказав:

– Сподiваюся, ви не подумаете, що я вдерлася до вас нахабно. Прошу вас пробачити менi. Але за тих сумних обставин, якi склалися…

Це була наша сусiдка – мiс Марпл. Ми чемно вiдповiли, що вона анiтрохи нам не заважае, i, почувши цi слова, вона увiйшла в заскленi дверi. Я пiдсунув для неi стiлець. Вона була така збуджена, що ii щоки зарожевiли.

– Це жахливо, чи не так? Бiдолашний полковник Протеро. Можливо, вiн був не надто приемним чоловiком i його не дуже любили в селi, але все одно його смерть засмучуе. І якщо я не помиляюся, то його застрелили тут, у кабiнетi церковного дому, чи не так?

Я вiдповiв iй, що так, вона не помиляеться.

– Але ж наш любий панотець не був тут присутнiй, правда ж? – запитала мiс Марпл, звертаючись до Грiзельди.

Я пояснив iй, де я був.

– Мiстера Деннiса сьогоднi тут немае? – запитала мiс Марпл, озираючись навкруги.

– Деннiс уявив себе детективом-аматором, – сказала Грiзельда. – Вiн страшенно збуджений тим, що знайшов слiд вiд ноги на однiй iз клумб, i, думаю, пiшов до полiцiйного вiддiлка повiдомити про свою знахiдку.

– О Господи, – сказала мiс Марпл. – Така дивна iсторiя i стiльки шуму вона наробила! А мiстер Деннiс думае, вiн знае, хто скоiв убивство. Я думаю, ми всi переконанi в тому, що знаемо це.

– Ви вважаете це очевидним? – запитала Грiзельда.

– Нi, моя люба, я так не вважаю. Навпаки, я думаю, кожен пiдозрюе когось iншого. Ось чому так важливо мати докази. Я, наприклад, цiлком переконана, що знаю, хто це зробив. Але мушу зiзнатися, у мене немае щонайменшого доказу. Я знаю, треба бути дуже обережним у тому, що ти кажеш, коли виникають такi ситуацii, бо тебе можуть звинуватити в умисному наклепi, чи не так? Тому я налаштувалася бути надзвичайно обережною в розмовi з iнспектором Слеком. Вiн надiслав повiдомлення, що прийде сьогоднi вранцi побачитися зi мною, але вiн щойно зателефонував менi й сказав, що необхiднiсть у нашiй зустрiчi вiдпала.

– Думаю, пiсля арешту вона й справдi для нього вiдпала, – сказав я.

– Пiсля арешту? – Мiс Марпл нахилилася вперед, ii щоки ще бiльше зарожевiли вiд збудження. – Я не чула, що вiдбувся якийсь арешт.

Надто рiдко бувае, щоб мiс Марпл була гiрше поiнформована, анiж ми, тому я не мав анi найменшого сумнiву, що iй усе вiдомо про подальший розвиток подiй.

– Схоже, ми з вами говорили про рiзнi речi, – сказав я. – Атож, арешт вiдбувся, заарештували Лоренса Реддiнга.

– Лоренса Реддiнга? – Мiс Марпл здавалася дуже здивованою. – Я нiколи не подумала б…

Грiзельда урвала ii схвильованим голосом:

– Я не можу повiрити в це навiть тепер. Навiть тепер, коли вiн зiзнався.

– Зiзнався? – перепитала мiс Марпл. – Ви кажете, вiн зiзнався? Диво та й годi! Виходить, я нiчого не розумiла!

– Я не можу позбутися вiдчуття, що то був нещасний випадок або щось подiбне, – сказала Грiзельда. – Тобi так не здаеться, Лене? Я хочу сказати, той факт, що вiн сам зiзнався в убивствi, веде до такого висновку.

Мiс Марпл енергiйно нахилилася вперед.

– То вiн сам зiзнався, кажете?

– Так.

– О, – сказала мiс Марпл, глибоко зiтхнувши. – Я така рада, така дуже рада.

Я з подивом подивився на неi.

– Це свiдчить про те, що вiн щиро розкаявся, – припустив я.

– Розкаявся? – Мiс Марпл здавалася вкрай здивованою. – Але ж, любий панотче, ви не можете думати, що вiн справдi винний?

Настала моя черга з подивом витрiщитися на неi.

– Але ж, якщо вiн зiзнався…

– То це е очевидним доказом, хiба нi? Я хочу сказати, доказом того, що вiн цiлком непричетний до вбивства.

– Нi, – заперечив я. – Можливо, я геть тупий, але я не бачу цього доказу. Якщо ви не скоiли вбивства, то не розумiю, який вам сенс навiшувати його на себе.

– О, звiсно ж, така причина iснуе, – сказала мiс Марпл. – Вона цiлком природна. Для будь-якого вчинку причина iснуе, хiба нi? А молодi люди мають такi гарячi голови i часто схильнi вiрити в найгiрше.

Вона обернулася до Грiзельди.

– А ви зi мною згоднi, чи не так, моя люба?

– Я… я не знаю, – сказала Грiзельда. – Не знаю, що тут i думати. Я не можу пояснити, чому Лоренс мае поводитися, як круглий iдiот.

– Якби ти бачила його обличчя вчора ввечерi… – почав я.

– Розкажiть менi, – попросила мiс Марпл.

Я розповiв iй, як повернувся вчора додому, i вона уважно вислухала мою розповiдь.

Коли я закiнчив, вона сказала:

– Я знаю, що iнодi мiркую по-дурному й не розумiю подii так, як треба iх розумiти, але й ваш погляд менi здаеться незрозумiлим. Я думаю, якщо молодий чоловiк налаштувався вчинити великий злочин, забравши життя у свого ближнього, то вiн не буде розгубленим i збентеженим пiсля того, як його скоiть. Це буде добре обмiркованою й холоднокровною акцiею й, хоч убивця може бути трохи схвильованим i може припуститися якоiсь дрiбноi помилки, я не думаю, щоб вiн прийшов у стан такого збудження, який ви описуете. Нелегко уявити себе на мiсцi такоi людини, але не бачу, щоб я могла довести себе до нестями.

– Ми не знаемо, якими були обставини, – заперечив я. – Якщо мiж ними виникла сварка, пострiл став наслiдком спалаху пристрастей i Лоренс мiг бути приголомшений тим, що вiн учинив. Власне кажучи, я волiю думати, що саме це й сталося.

– Я знаю, мiй любий мiстере Клемент, що ми полюбляемо дивитися на речi пiд багатьма кутами. Але людина мусить бачити факти такими, якими вони е, ви зi мною згоднi? І менi не здаеться, що факти пiдтримують те витлумачення, яке ви iм хочете накинути. Ваша служниця ясно пiдтвердила, що мiстер Реддiнг був у вашому будинку не довше, як двi хвилини, а цього часу замало для виникнення сварки, про яку ви говорите. А крiм того, я так розумiю, що полковник був застрелений у задню частину голови, коли писав записку, принаймнi так повiдомила менi моя служниця.

– Це правда, – сказала Грiзельда. – Схоже, вiн саме писав цидулку, у якiй повiдомляв, що бiльше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столi був перекинутий i зупинився о 6:22, i саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цiлковитому нерозумiннi.

Вона пояснила, що ми маемо звичку ставити стрiлки годинника на чверть години вперед.

– Дуже дивно, – сказала мiс Марпл. – Справдi дуже дивно. Але сама записка викликае в мене ще бiльший подив. Я хочу сказати…

Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летицiя Протеро стояла за вiкном. Вона увiйшла, кивнувши нам головою i промурмотiвши:

– Доброго ранку.

Вона з розгону опустилася в крiсло й сказала бiльш схвильованим тоном, анiж зазвичай:

– Я чула, вони заарештували Лоренса.

– Так, – сказала Грiзельда. – Це стало для нас великим шоком.

– Я нiколи не думала, що хтось уб’е батька, – сказала Летицiя. Вона вочевидь пишалася тим, що не висловлюе анi горя, анi будь-яких людських почуттiв. – Хоча чимало людей хотiли б його пристукнути, я в цьому не сумнiваюся. Були часи, коли менi хотiлося зробити це самiй.

– Ти не хочеш чогось поiсти або випити, Летицiе? – запитала Грiзельда.

– Нi, дякую. Я прийшла тiльки довiдатися – чи не тут я залишила свого маленького жовтого берета. Думаю, я забула його вчора в кабiнетi.

– Якщо ти його забула, то вiн досi там, – сказала Грiзельда. – Мерi нiколи нiчого не прибирае.

– Я пiду подивлюся, – сказала Летицiя, пiдводячись на ноги. – Пробачте, що потурбувала вас, але я маю звичай забувати все, що ношу на головi.

– Боюся, ви не зможете зараз його забрати, – сказав я. – Інспектор Слек замкнув кабiнет.

– О, який зануда! А ми не зможемо проникнути туди через заскленi дверi?

– Боюся, нi. Вони замкненi зсередини. Але ж, Летицiе, жовтий берет навряд чи личитиме вам за тих обставин, якi склалися.

– Ви маете на увазi жалобу й усе таке? Я не стану клопотати собi голову через траур. Я думаю, це напрочуд архаiчний звичай. Прикро, що так сталося з Лоренсом, атож, дуже прикро.

Вона пiдвелася на ноги i стояла, неуважно хмурячись.

– Я думаю, усе сталося через мене та через мiй купальний костюм. Така дурна вийшла iсторiя…

Грiзельда розкрила рота й хотiла щось сказати, але з якихось лише iй вiдомих мiркувань знову його закрила.

Дивна усмiшка скривила губи Летицii.

– Я гадаю, менi треба пiти додому й повiдомити Анну про арешт Лоренса, – сказала вона лагiдним тоном.

Вона пiшла. Грiзельда обернулася до мiс Марпл.

– Чому ви наступили менi на ногу?

Стара дама усмiхнулася.

– Менi здалося, ви хотiли щось сказати, моя люба. А часто бувае лiпше дозволити, щоб подii розвивалися самi собою. Навряд чи ви розумiете, що ця дитина далеко не така неуважна й безневинна, яку вдае iз себе. Вона мае дуже чiткi iдеi й дiе так, як вони пiдказують.

Мерi гучно постукала у дверi iдальнi й вiдразу увiйшла.

– Що там сталося? – запитала Грiзельда. – І пора тобi вже запам’ятати, Мерi, що у дверi стукати не слiд. Я вже не раз казала тобi про це.

– Я подумала, ви, можливо, чимось надто заклопотанi, – сказала Мерi. – Прийшов полковник Мелчет. Хоче поговорити з хазяiном.

Полковник Мелчет – головний констебль нашого графства. Я вiдразу пiдвiвся на ноги.

– Я не наважилася залишити його в холi, тому провела до вiтальнi, – провадила Мерi. – Прибрати зi столу?

– Нi, поки що не треба, – сказала Грiзельда. – Я подзвоню.




Роздiл сьомий


Полковник Мелчет був невисоким елегантним чоловiчком, що мав дивну манеру раптово й несподiвано форкати носом. У нього було руде волосся й досить гострi блакитнi очi.

– Доброго ранку, панотче, – сказав вiн. – Прикра iсторiя, чи не так? Бiдолашний старий Протеро. Хоч не скажу, що вiн подобався менi. Звiсно, не подобався, та й нiкому вiн не подобався. Для вас вiн теж становив проблему. Сподiваюся, ваша дружина не вельми переживае?

Я сказав, що дружина пережила цей випадок як годиться.

– От i гаразд. Не велика радiсть, коли у вашому домi когось убивають. Мушу зiзнатися, молодий Реддiнг мене здивував, учворивши те, що вiн учворив. Нiякоi пошани до чужих почуттiв.

Невтримне бажання зареготати охопило мене, але полковник Мелчет, схоже, не бачив нiчого дивного в тому, що вбивця повинен зважати на почуття людей, якi його оточують, i я стримався.

– Мушу зiзнатися, я був трохи розгублений, коли почув, що той хлопець прийшов до полiцii i зiзнався в убивствi, – провадив полковник Мелчет, опускаючись на стiлець.

– Як це, власне, сталося?

– Учора, близько десятоi вечора. Хлопець забiг до вiддiлка, кинув на стiл пiстолет i заявив: «Ось я перед вами. Я це зробив». Десь приблизно так.

– Вiн якось пояснив мотив свого вчинку?

– Майже нi. Його, звiсно, попередили про вiдповiдальнiсть за надання неправдивих вiдомостей. Але вiн тiльки засмiявся. Сказав, що вiн прийшов побачитися з вами й застав у вас Протеро. Вони посварилися, i вiн застрелив його. Не став розповiдати про те, чому мiж ними виникла сварка. Послухайте-но мене, Клемент, – лише мiж нами двома, – вам щось про це вiдомо? До мене дiйшли чутки про те, нiби йому було заборонено приходити в дiм, i все таке. У чому була рiч – вiн звабив його дочку чи щось iнше? Ми не хочемо залучати дiвчину бiльшою мiрою, анiж це буде потрiбно для прояснення справи. То в чому була проблема?

– Дiвчина тут зовсiм нi до чого, – сказав я. – Повiрте менi, це було щось зовсiм iнше, але поки що я не можу сказати бiльше на цьому етапi розслiдування.

Вiн кивнув головою й пiдвiвся на ноги.

– Я радий це чути. Адже чого лишень не базiкають. У нашiй частинi свiту iснуе надто багато жiнок. Гаразд, я мушу йти. Менi треба побачитися з Гейдоком. Вiн одержав кiлька викликiв, але тепер вiн уже мае бути вдома. Не стану вiд вас приховувати, менi шкода, що таке сталося з Реддiнгом. Вiн завжди здавався менi дуже пристойним молодиком. Можливо, вони придумають якесь виправдання для нього. Тяжкi спогади про вiйну, контузiя вiд снарядного вибуху чи щось подiбне. Якщо не знайдеться якийсь iнший адекватний мотив. Ну, менi пора йти. Ви хочете пiти зi мною?

Я сказав, що дуже хочу, i ми вийшли з дому разом.

Будинок Гейдока стоiть поруч iз моiм. Його слуга сказав, що доктор щойно прийшов, i провiв нас до iдальнi, де Гейдок уже сидiв перед тарiлкою з яешнею й беконом, над якою клубочилася пара. Вiн привiтав мене дружнiм кивком голови.

– На жаль, менi довелося негайно iхати. Термiновi пологи. Бiльшу частину ночi я присвятив вашiй справi. Я дiстав для вас кулю.

Вiн посунув по столу невеличку коробку. Мелчет роздивився кулю.

– Нуль двадцять п’ять?

Гейдок кивнув головою.

– Я прибережу технiчнi деталi для розслiдування, – сказав вiн. – Зараз вам треба знати тiльки те, що смерть була миттевою. Дурний молодик, навiщо йому було вбивати старого? Але надзвичайно дивно, що нiхто не почув пострiлу.

– Так, – погодився Мелчет. – Це й мене дуже дивуе.

– Вiкно кухнi виходить на протилежний бiк дому, – сказав я. – Якщо дверi кабiнету, дверi до буфетноi i дверi до кухнi зачиненi, я сумнiваюся, що можна було б щось почути, до того ж у домi не було нiкого, крiм служницi.

– Гм… – сказав Мелчет. – Це дивуе однаково. Я себе запитую, чи стара ледi – як пак ii звуть – мiс Марпл нiчого не почула. Склянi дверi до кабiнету були вiдчиненi.

– Може, вона й почула, – сказав Гейдок.

– Не думаю, – вiдповiв я. – Вона щойно до нас приходила й нiчого про це не згадала, а вона, безперечно, згадала б, якби iй було що розповiсти.

– Вона могла почути звук пострiлу й не звернути на нього уваги – подумала б, що то вихлоп автомобiля.

Мене вразило, що сьогоднi Гейдок набагато веселiший i добродушнiший, нiж учора. Вiн здавався чоловiком, який намагаеться приборкати свiй надзвичайно добрий настрiй.

– А що, як пiстолет був iз глушником? – запитав вiн. – Це цiлком iмовiрно. Тодi нiхто нiчого не почув би.

Мелчет похитав головою.

– Слек нiчого подiбного не знайшов i звернувся з таким запитанням до Реддiнга, i Реддiнг спочатку взагалi не зрозумiв, про що йдеться, а потiм категорично заперечив, що користувався чимось подiбним. І я думаю, йому цiлком можна повiрити, адже вiн не мав нiякоi причини брехати.

– А таки й справдi не мав, от бiдолаха.

– Клятий молодий йолоп, – сказав полковник Мелчет. – Пробачте менi за грубiсть, Клемент. Але вiн таки справдi йолоп. Я не можу звикнути до того, щоб уявити його в ролi вбивцi.

– Вiн мав якийсь мотив? – запитав Гейдок, зробивши останнiй ковток кави й вiдсунувши свiй стiлець.

– Вiн сказав, вони посварилися, вiн скипiв i сам не знае, як вистрелив у полковника.

– Сподiваеться, йому це зарахують як ненавмисне вбивство, так? – лiкар похитав головою. – Така гiпотеза не тримаеться купи. Вiн пiдкрався до полковника ззаду, коли той писав цидулку, i вистрелив йому в голову. Хiба це схоже на сварку?

– Та вiн просто не мав часу для сварки, – сказав я, пригадавши слова мiс Марпл. – Вiн би витратив весь свiй час для того, щоб пiдкрастися до нього, застрелити його, перевести стрiлки годинника назад на 6:20 i вибiгти з дому. Я нiколи не забуду його обличчя, коли я зустрiв його вже за хвiрткою й коли вiн менi сказав: «То ви хочете побачити Протеро – о, зараз ви побачите його, не сумнiвайтеся!» Така дивна поведiнка сама собою мала вселити менi пiдозру про те, що вiдбулося в домi лише кiлька хвилин тому.

Гейдок витрiщився на мене.

– Що, ви думаете, могло там вiдбутися лише кiлька хвилин тому? Коли, на вашу думку, Реддiнг застрелив його?

– За кiлька хвилин до того, як я пiдiйшов до дому.

Лiкар похитав головою.

– Неможливо. Нiяк неможливо. Вiн був мертвий набагато довше, нiж ви припускаете.

– Але ж, чоловiче! – вигукнув полковник Мелчет, – ви самi сказали, що пiвгодини – приблизна оцiнка.

– Пiвгодини, тридцять п’ять хвилин, двадцять п’ять хвилин, навiть двадцять хвилин – можливо, але менше нiяк. У такому разi тiло було б iще тепле, коли я добувся до нього.

Ми витрiщилися один на одного. Обличчя Гейдока змiнилося. Воно раптом посiрiло й постарiло. Я не мiг збагнути, чому воно так змiнилося.

– Але подумайте, Гейдок. – Полковник вiднайшов свiй голос. – Якщо Реддiнг визнае, що застрелив його за чверть до сьомоi…

Гейдок пiдхопився на ноги.

– Я вам кажу, це неможливо! – з люттю викрикнув вiн. – Якщо Реддiнг каже, що вбив Протеро за чверть до сьомоi, то Реддiнг бреше. Нехай котиться все до бiса, я лiкар i я знаю. Кров у нього вже почала згортатися.

– Якщо Реддiнг бреше… – почав Мелчет.

Вiн замовк i похитав головою.

– Лiпше ходiмо до вiддiлка й поговорiмо з ним, – сказав вiн.




Роздiл восьмий


Ми йшли майже мовчки до полiцiйного вiддiлка. Гейдок трохи вiдстав i прошепотiв до мене:

– Ви знаете, менi це не подобаеться. Зовсiм не подобаеться. Тут е щось таке, чого ми не розумiемо.

Вiн здавався вкрай стурбованим i збитим iз пантелику.

Інспектор Слек був у вiддiлку, i незабаром ми опинилися вiч-на-вiч iз Лоренсом Реддiнгом.

Вiн був блiдий i напружений, проте цiлком стриманий. «Чудово стриманий, – подумав я, – зважаючи на обставини». Мелчет форкав i мугикав, вочевидь нервуючи.

– Послухайте-но мене, Реддiнг, – сказав вiн. – Я так розумiю, ви тут зробили зiзнання iнспекторовi Слеку. Ви зiзналися, що прийшли в церковний дiм приблизно о чверть за сьому, зустрiли там Протеро, посварилися з ним, застрелили його й пiшли звiдти геть. Я не зачитую ваше зiзнання, але переказав вам його суть.

– Так.

– Я хочу поставити вам кiлька запитань. Вам уже сказали, що ви можете не вiдповiдати на них, якщо не захочете, без свого адвоката…

Лоренс урвав йому промову:

– Менi немае чого приховувати. Я вбив Протеро.

– Он як! Гаразд, – форкнув Мелчет. – Звiдки ви взяли пiстолет?

Лоренс завагався.

– Вiн був у моiй кишенi.

– Ви взяли його до церковного дому?

– Атож.

– Навiщо?

– Я завжди ношу його iз собою.

Вiн трохи завагався, перед тим як вiдповiсти, i я був абсолютно переконаний, що вiн сказав неправду.

– Навiщо ви вiдвели назад стрiлки годинника?

– Стрiлки годинника?

Вiн здавався спантеличеним.

– Так, стрiлки показували 6:22.

Вираз страху промайнув на його обличчi.

– А, он ви про що. Так, я змiнив час на годиннику.

Несподiвано озвався Гейдок:

– Де ви застрелили полковника Протеро?

– У кабiнетi церковного дому.

– І в яку частину його тiла ви стрiляли?

– Думаю, що в голову. Атож, у голову.

– Ви не зовсiм у цьому переконанi?

– Якщо ви знаете, то я не розумiю, навiщо запитуете мене.

Це була не вельми впевнена спроба викрутитися. За дверима почулося шарудiння крокiв. Увiйшов констебль без шолома з листом у руцi.

– Лист для вiкарiя. На конвертi написано, що це дуже термiнове повiдомлення.

Я розiрвав конверта й прочитав:



Благаю, прошу вас, прийдiть до мене. Я не знаю, що менi робити. Те, що сталося, надто жахливо. Я хочу комусь розповiсти. Будь ласка, приходьте негайно й приведiть iз собою, кого захочете.

    Анна Протеро.

Я подивився на Мелчета значущим поглядом. Вiн зрозумiв мiй натяк. Ми всi вийшли. Глянувши через плече, я побачив краечок обличчя Лоренса Реддiнга. Його очi були прикутi до клаптика паперу в моiй руцi, i менi навряд чи коли доводилося бачити вираз такого жахливого болю й розпачу на людському обличчi.

Я пригадав, як Анна Протеро, сидячи на моiй канапi, сказала: «Я жiнка, доведена до повного розпачу», – i серце менi боляче стислося: тепер я побачив можливу причину героiчного самозвинувачення Лоренса Реддiнга.

– Ви маете якiсь вiдомостi про пересування Реддiнга ранiше, протягом дня? – запитав Мелчет, звертаючись до Слека. – Чи е якiсь пiдстави вважати, що вiн застрелив Протеро ранiше, нiж вiн каже? З’ясуйте це, гаразд?

Вiн обернувся до мене, i я мовчки подав йому листа вiд Анни Протеро. Вiн прочитав його й здивовано випнув губи. Потiм обернувся до мене iз запитанням у поглядi.

– Це те саме, на що ви натякали сьогоднi вранцi?

– Так. Я тодi не був переконаний, що повинен розповiсти про це. Тепер я знаю, що це мiй обов’язок.

І я розповiв йому про те, що побачив того вечора в сарайчику-майстернi.

Полковник перекинувся кiлькома словами з iнспектором, пiсля чого ми пiшли до Староi Садиби. Доктор Гейдок пiшов iз нами.

Надзвичайно чемний дворецький вiдчинив нам дверi – в його поведiнцi було саме стiльки жалоби, скiльки йому годилося мати.

– Доброго ранку, – сказав Мелчет. – Чи не доручите ви покоiвцi повiдомити мiсiс Протеро, що ми тут i хочемо побачитися з нею? А потiм негайно повертайтеся сюди, бо ми хочемо поставити вам кiлька запитань.

Дворецький поспiшив геть i незабаром повернувся зi словами, що передав наше повiдомлення.

– А зараз поговорiмо трохи про те, що сталося вчора, – сказав полковник Мелчет. – Ваш хазяiн був присутнiй на ланчi?

– Так, сер.

– І настрiй у нього був такий, як звичайно?

– Наскiльки я мiг судити, сер, то так.

– Що сталося потiм?

– Пiсля ланчу мiсiс Протеро пiшла лягти й вiдпочити, а полковник пiшов до свого кабiнету. Мiс Летицiя поiхала грати в тенiс у двомiсному автомобiлi. Полковник i мiсiс Протеро випили чай о пiв на п’яту у вiтальнi. На пiв на шосту був замовлений автомобiль, щоб вiдвезти iх до села. Вiдразу по тому, як вони поiхали, зателефонував мiстер Клемент, – вiн вклонився в мiй бiк, – i я повiдомив йому, що вони поiхали.

– Гм, – сказав полковник Мелчет. – Коли мiстер Реддiнг був тут востанне?

– У вiвторок пополуднi, сер.

– Я так розумiю, вони посварилися?

– Я так думаю, сер. Полковник наказав менi не пускати в майбутньому мiстера Реддiнга в дiм.

– А ви чули, з якоi причини вони сварилися? – запитав полковник Мелчет навпростець.

– Полковник Протеро, сер, мав надзвичайно гучний голос, а надто тодi, коли пiдвищував його у гнiвi. Я просто не мiг не почути кiлька слiв iз тiеi розмови.

– Ви почули досить, щоб зрозумiти причину сварки?

– Я так зрозумiв, сер, вони сварилися через портрет, який малював мiстер Реддiнг, – портрет мiс Летицii.

Мелчет щось пробурчав собi пiд нiс.

– Ви бачили мiстера Реддiнга, коли вiн пiшов iз дому?

– Так, сер, я його провiв.

– Вiн не здався вам розгнiваним?

– Нi, сер. Якщо менi дозволено буде так сказати, то вiн був навiть веселий.

– Он як! А вчора вiн до вас не приходив?

– Нi, сер.

– А хтось iнший приходив?

– Учора нiхто не приходив, сер.

– А позавчора?

– Позавчора пополуднi приходив мiстер Деннiс Клемент. І доктор Стоун був тут протягом певного часу. А ввечерi приходила ледi.

– Ледi? – здивовано перепитав Мелчет. – Хто вона була?

Дворецький не мiг пригадати ii iм’я. То була ледi, якоi вiн ранiше нiколи не бачив. Так, вона назвала йому свое iм’я, а коли вiн повiдомив, що родина обiдае, сказала, що зачекае. Тож вiн провiв ii до невеличкоi вранiшньоi вiтальнi.

Вона прийшла до полковника Протеро, а не до мiсiс Протеро. Вiн повiдомив про неi полковниковi, i полковник пiшов до вранiшньоi вiтальнi вiдразу по обiдi.

Як довго та ледi залишалася в домi? Вiн вважав, що близько пiвгодини. Потiм полковник сам провiв ii з дому. Ага! Тепер вiн пригадав ii iм’я. Їi звали мiсiс Лестрандж.

Це було сюрпризом.

– Цiкаво, – сказав Мелчет. – Справдi дуже цiкаво.

Але ми не продовжили цю розмову, бо надiйшло повiдомлення, що мiсiс Протеро чекае на нас.

Анна лежала в постелi. Обличчя в неi було блiде, а очi променилися яскравим свiтлом. Вираз ii обличчя спантеличив мене – то був вираз похмуроi рiшучостi. Вона заговорила до мене.

– Дякую, що прийшли так швидко, – сказала вона. – Я бачу, ви зрозумiли, що я мала на увазi, коли сказала, що можете привести iз собою, кого захочете.

Вона помовчала.

– Найкраще буде покiнчити з цим якнайшвидше, – сказала. Посмiхнулася дивною напiвпатетичною усмiшкою. – Я думаю, ви та особа, якiй я повинна все розповiсти, полковнику Мелчет. Рiч у тому, що це я вбила свого чоловiка.

Полковник Мелчет лагiдно сказав:

– Моя люба мiсiс Протеро…

– О, повiрте, це правда. Мабуть, я сказала це надто прямо, але я нiколи не належала до тих жiнок, якi впадають в iстерику хай там iз якоi причини. Я ненавидiла його вже давно, а вчора його застрелила.

Вона знову опустила голову на подушки й заплющила очi.

– Це все. Я думаю, ви заарештуете мене й заберете з дому. Я пiдведуся з лiжка й одягнуся так швидко, як тiльки зможу. Зараз я почуваю себе досить зле.

– А чи вам вiдомо, мiсiс Протеро, що мiстер Лоренс Реддiнг уже зiзнався в тому, що це вiн скоiв убивство?

Анна розплющила очi й жваво кинула головою.

– Я знаю. Дурний хлопчисько. Вiн закоханий у мене, якщо ви не знаете. Тому вiн пiшов на цей учинок – дуже шляхетний i дуже дурний.

– А вiн знав, що злочин скоiли ви?

– Так.

– А звiдки вiн це знав?

Вона завагалася.

– Ви йому сказали?

Вона знову завагалася.

– Атож… Я йому сказала.

Вона стенула плечима з видимим роздратуванням.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


У фунтi стерлiнгiв налiчуеться 20 шилiнгiв. (Тут i далi примiтки перекладача.)




2


Вiкарiй – священик, який керуе парафiею, парох.




3


Чоловiча конгрегацiя англiканськоi церкви.




4


Радiстю життя (фр.).




5


Парфянськi вершники мали звичай обертатися на конi й стрiляти по ворогах, що iх переслiдували.




6


Slack (англ.) – млявий.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kr-st-_a-ata/ubivstvo-v-budinku-v-kar-ya