За спиною Гаська Шиян Сучасна проза Украiни 27-рiчна Марта iз поколiння солом’яних сирiт – понуре дитинство у маленькому мiстечку, мама, яка покинула сiм’ю заради заробiткiв в Італii. Але це лише стало поштовхом до того, щоб зробити успiшну кар’еру ейчара в айтi-галузi. Марта щиро насолоджуеться комфортом та добробутом, який створюе для себе i для свого бойфренда Макса, i намагаеться триматися осторонь полiтичних новин. Аж ось в один момент ii затишний свiт перевертаеться догори ногами. Макс бере повiстку в армiю. Марта намагаеться вiдповiдати суспiльним очiкуванням i прийняти такий крок, але внутрiшнiй конфлiкт i образа за те, що вiн не залишився з нею, не дають iй спокою. Їй здаеться, що це дуже хибний спосiб довести свою маскулiннiсть, i це вiдчуття загострюеться iз наростанням сексуальноi фрустрацii. Гострий внутрiшнiй конфлiкт, який намагаеться подолати головна героiня, спровокований переоцiнкою цiнностей i тiлеснiстю, яку не завжди вдаеться приборкати. Як вона долае депресiю? Якi рiшення приймае? І головне: куди ii приводить намагання втечi? Гаська Шиян За спиною © Г. Шиян, текст, 2019, 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! * * * Цей роман не просто стилiстично вправний i зрiлий, але й важливий для сучасностi, адже вписуе вiйну в Украiнi в унiверсальний людський контекст. Авторка переводить цю вiйну з безпечноi рубрики «десь там на дикому Сходi» у тривожну рубрику «тут, у нашiй спiльнiй Європi». Бо цей конфлiкт – справдi тут, на нашому континентi, i вiн у той чи iнший спосiб стосуеться всiх нас, европейцiв. Гаська Шиян переконливо нагадуе: iнший свiт, свiт насильства i смертi, ран i калiцтва, молодих удiв i вiйськових шпиталiв – зовсiм поруч, i нiхто з нас не знае, коли доведеться переступити межу, яка iх роздiляе. Сучасне життя, просочене технологiями i переповнене iнформацiею, аж нiяк не е стабiльнiшим i безпечнiшим, нiж у минулi вiки, а людина – аж нiяк не кращою. Проте, як i завжди, е люди, що здатнi зрозумiти i допомогти. Роман «За спиною» – про сучасну Украiну, але не лише про неi. Вiн – про наш псевдобезпечний сучасний свiт, який е всуцiль крихким, починаючи вiд сiм’i, i закiнчуючи суспiльствами, державами, глобальними iнституцiями. Украiнське журi Лiтературноi Премii Європейського Союзу 1 Бiлий вигин наiвного дитячого сердечка, наче з дiвчачоi анкети, розпливаеться у всепоглинаючiй мряцi i губить половину. Рябить в очах. Навiть у намальованому на асфальтi «Я ? Мерi» читаеться «С МЕРТ». Снiг лягае на стару дерев’яну шаткiвницю, якою вчора пересiкли на закваску якiсь нескiнченнi лiтри капусти i менi здаеться, що я витягаю з грудей серце, погризене блохами, при нарiзаннi на скибочки воно охолоджуеться i знеболюеться. Скибочка тобi, скибочка менi, скибочка засушити в дорогу. Покласти пiд сiдло. Сховати мiж сторiнок листiв. Хоч якi листи. Нiхто тепер не пише листiв. Так, скупi есемески, максимум складенi з трьох повiдомлень, дозволеного оператором обсягу. За звичкою, латинкою, щоб було дешевше, хоч в грошi давно не впираеться. Блохи наших гризот невгодованi i непригрiтi, вони дрiбнi i жвавi. Пiдстрибують, наче корiвки до водопою, до озерець свiжоi кровi, якi бубнявiють багряними гумовими краплями i застигають у чудернацькi покручi на нарiзцi з мого пружного серцевого м’яза. Таке м’ясо погано жуеться i не смакуе без приправи для бастурми. Я нiби розтинаю собою мряку. Дихаю, як риба. Волочу важку сумку. Ступаю на розкислий снiг. Хапаю повiтря. І, як дитина, тупцяючи щiльними маленькими крочками, вичовгую на напiврозталому багнi другу половину сердечка. Ситуацiя довкола дратуе, як iдiот, який iздить узимку на лiтнiй гумi, п’яний, зневажаючи правила. Ти можеш безсило махати кулаками i сигналити. Можеш навiть встигнути зняти на вiдео, як вiн рвонув на червоне i викласти це в соцмережi. Але вiд того безсилля розростеться ще бiльше, бо анi кiлькiсть поширень, анi прокльони в коментарях групи ВАРТА-1, анi тегання публiчних представникiв новоi полiцii нiчого не змiнять. Я несу якiсь банки квашеноi капусти i мороженi вареники. Сушенi фрукти i овочi. Шкарпетки i бiлизну. У мене вища освiта i добра робота. Я б могла сiсти на машину i транспортувати значно бiльшi об’еми. Швидко й ефективно. Ще й позбирати по мiсту i у волонтерок з дiтьми, якi тiльки те й роблять, що лiплять, сушать, варять i перекидають грошi мiж картками. Їм нiчим бiльше себе розрадити. Вони загрузли у другому декретi, не вийшовши iз першого, тож розгортають свою дiяльнiсть, наче з ув’язнення. Але я чомусь пхаю цю сумку – як покуту i покарання. Ти пiшов учора. Ми гарно попрощалися. Випили i потрахалися. Мало би вийти пристрасно. Бо ти йдеш надовго i не знати, чи взагалi повернешся. Але починали ми лiниво, нiби з обов’язку, роздягатися з домашнього одягу було незатишно, i я думала, коли ти вже, нарештi, перестанеш за вiдпрацьованим алгоритмом гризти мiй сосок. На очi менi виступали сльози. Ти рухався ритмiчно i дихав важко. Здавалося, що, аби кiнчити, зосереджуешся i думаеш про щось свое. Морщив чоло, притулившись менi до скронi, вiдкривав рота i гортанно скрикував. Я теж так роблю, коли недостатньо збуджена. Але цього разу й це було лiнь. Я зависала в якiйсь порожнечi, наповнювалася нею, глухою, в’язкою i безпросвiтною. Падала i ловила сама себе. Не вiдчувала нiчого. Твiй голос долинав звiдкись здалека, так, наче менi заклало вуха. Я втупилася очима, повними слiз, у твiй спакований наплiчник. Обiйняла тебе iстерично. Вкусила за плече – намагаючись спитати своiми зубами, чи приваблива я як жiнка, чи виникае у тебе непереборне бажання ляскати мене по сiдницях, чи не надто випирають моi ключицi, чи не загострi колiна? Може й взимку треба фарбувати нiгтi на ногах? Гарнiше, коли я широко розводжу ноги, чи коли пiднiмаю iх вгору i схрещую? Чи достатнiй у мене вигин спини, коли ти ззаду, чи я нагадую квадратний брусок? Але ти, чомусь, не розчув цих запитань – лише, витрiщившись у стелю, гладив мене по головi, правою рукою, а лiву поклав собi на груди, нiби дослухаючись долонею до власного серцебиття. Як лiкар. Нiби перевiряв, чи все там в твоiх грудях на мiсцi, чи все з усiм збiгаеться – рiшення з почуттями, вибiр з бажаннями. Моiх слiз ти не зауважив. Чи зробив вигляд, що не зауважив. Тож я рвучко встала i пiшла в душ. Гарячi струменi пiд тиском були единим, що мене тодi змусило знову вiдчути свое тiло. Тодi. Насправдi учора. Сьогоднi я завезла тебе на вокзал о п’ятiй. Ми минали кучугури пiску i брукiвки, якi повивергали iз землi пiд час ремонту колiй. «Прохiд до церкви. Проходу до центру творчостi немае» – дорожнiй знак нiби сповiщав про тимчасову вiдсутнiсть вибору власного шляху, адже ремонт, у зв’язку з погодними умовами, може затягнутися на невизначений термiн. Пiсля порожнього мiста на Двiрцевiй площi виявилося вкрай жваво. Призовники в очiкуваннi шикування кулилися, як пуцьвiрiнки у густiй крижанiй мжичцi. Ти став осторонь хаотичного натяку на шеренгу i, щойно я вiд’iхала, одягнув на голову своi бiлi бездротовi навушники. Менi чомусь одразу подумалося, що у тебе iх вiдберуть цi загартованi селяни, якi у такий час звикли порати худобу, тому не були анi блiдими, анi наляканими. Курили i спльовували. Хукали червоними обличчями на червонi руки. Думали, мабуть, дивлячись на твою свiтлу куртку, черевики Коламбiя i новесенький наплiчник, що ти один iз тих, кого мама з татом не вiдмазали з якихось дивних причин – може, зажерся з ними, а може, в вiйськкоматi задохуя попросили. Я вiддаляюся вiд тебе у цю ранкову нiч – усi вiкна нiби ховають за собою чорнi дiри iндивiдуального використання, концентрують у собi екстракти з дна людських душ. У мене вiдчуття, що на потилицi маю ще пару очей, якi дивляться у лункий тунель вулиць, наче у бiнокль через дзеркало заднього огляду. Твоя фiгурка у цiй зворотнiй, безперспективнiй перспективi вiддаляеться, але якийсь надпотужний пристрiй у моiй головi дозволяе макронаближення до твоiх нiгтiв без жодноi задирки – блискучих, наче вiдполiрованих, до вистрижених скронь пiд довшим волоссям, до подразнень вiд бритви на пiдборiддi, до щетинок, що наче мобiлiзуються i починають ворушитися в глибинi шкiри, щойно ти поголився. Як у комп’ютернiй грi, я сканую крiзь шари одягу, ти обертаешся, як 3D модель всерединi моеi голови, i я мну твоi пiдплилi нiжним жирком боки i проводжу по заросту пiд пупком – цi мiсця якiсь особливо нiжнi, м’якi i рiднi для мене, хочеться притулитися до них щокою, одночасно перебираючи пальцями нервовi закiнчення мiж вухом i рiвчачком на потилицi. Але я припускаюся якоiсь помилки, й аплiкуха вимагае апгрейду, несумiсного з моiм iOs. На наступному свiтлофорi пам’ять буксуе i зависае, а батарея замерзае i гасне. 31 жовтня. Перший снiг раннiй i гострий. Так бувае. Вiн разом з дощем сiче по щоках, i холод пробирае настiльки, що, здаеться, нiчим не зiгрiешся. Одяг незграбний й одночасно тiсний та мiшкуватий. Я здаюся собi не просто непривабливою, а безнадiйно сiрою, постарiлою i важкою. Так, нiби за добу додалося рокiв i кiлограмiв. Очi моi провалилися в ями з синцями. Груди обвисли. Живiт i сiдницi втратили пружнiсть. Шкiра посинiла i вкрилася капiлярами. Таке враження, що вiдучора я виносила, народила i вигодувала мiнiмум трьох дiтей. Я вiдкриваю рот, щоб закричати, але звiдти тiльки вилiтае ватною кулею нiма порожнеча. Глухо розриваеться парою серед снiжинок i падае на землю друзками новорiчноi кульки. Найбiльше я зараз хочу опинитися вдома пiд ковдрою. Накритися з головою i не виходити до весни. Зрештою, нiщо цьому не перешкоджае, мушу от тiльки спершу позбутися цiеi торби. Пальцi вiд неi синiють. У головi паморочиться. Я розумiю, що вiд нашоi спiльноi вечерi нiчого не iла. Сiдаю на сходи пiд магазином. Вiдкриваю сумку. Дiстаю пакетик саморобного кривенького печива з пiдписаною дитячим почерком листiвкою. Мартуся, яка, мабуть, була серед тих дiтей, якi збивали мене з нiг на перервi у коридорах будiвлi староi школи, дякувала солдатам за мужнiсть i бажала iм божоi опiки. Я ще звернула увагу, що гардероб був увесь завiшаний маскувальними сiтками, понурими, як крила кволого янгола, якому годi уже пiднести себе до неба. І якiйсь старшокласницi давали нашатир, бо iй прийшло есемес, що тата забрали на полiгон. Я розв’язую синьо-жовту стрiчечку i кладу до рота одного цiлого коржика. Щоб почати його жувати, менi доводиться докласти зусиль. В горлi стоiть камiнь. Я натужно сковтую i крихти деруть менi стравохiд. Вiдчуття голоду у мене не було, тож минати немае чому. Минати немае чому. Окрiм безконечних днiв, якi доведеться долати самотужки. Коли печиво у пакетику закiнчуеться, у головi паморочиться вже трохи менше. Просто залишаеться вiдчуття, наче пiсля глухого удару в потилицю. Позаду вiдчиняються дверi i продавщиця хоче вихлюпнути вiдро з брудною водою. Пiдлогу у таку погоду доводиться мити постiйно. Вона помiчае мене в останню мить, але стримати iнерцiю уже не вдаеться. Я ледь ухиляюся i багнюка вихлюпуеться просто у наготовану сумку. Грудки болота, пiсок, шматки розмоклого картону, коричнева вода – все стiкае стiнками банок з капустою, затiкае в пакетики з саморобним печивом i мороженими варениками, розмочуе листiвки, намальованi фломастерами i гелевими ручками з блискiтками. Продавщиця зойкае, хапаеться за серце, кидаеться перепрошуватися, вихоплюе у мене сумку i починае рятувати пакунки. Витирае руками дитячi написи, пальцi i?i? спрацьованi i маснi, у трiщинках шкiра темнiша, але нiгтi тим не менше оздобленi розписом на бордовому шелаку, який хоч уже i вiдрiс – на око тижнi десь так на пiвтора, вигляд ще мае бiльш-менш прийнятний. Я пiдводжу очi i бачу, що вона тихо плаче. Схлипи накочуються на мене один за одним, я ридаю i захлинаюся до втрати можливостi дихати, падаю на ii м’якi, теплi груди. Вона з тих жiнок, якi не мерзнуть, дрябла шкiра ii декольте пахне свiжим потом i дешевими парфумами, а руки – ковбасою i хлоркою. Вона обiймае мене, як дитину, i я ридаю, ридаю, ридаю. Здаеться, цей потiк нiколи не скiнчиться. Аж ось, таке враження, що заведений механiзм починае сповiльнюватися i зупинятись. Краник закриваеться. Я затихаю. Вона, гладячи мене по головi, теж заспокоюеться i послаблюе своi обiйми. Їi густий макiяж весь потiк i перетворився на мiсиво – золотистi тiнi i потужна чорна пiдводка, туш, яка потовщуе i подовжуе втричi вii, доповненi накладними, темна перламутрова помада чудово поеднуеться з золотим зубом одразу за правим верхнiм iклом. Менi здаеться, я нiколи не бачила таких коричневих вилиць, таке враження, що вона засмагала на Балi. Загалом, вона належить до тiток, якi не можуть викликати нiчого, окрiм страху та небажання зв’язуватися. Такi завжди мовчки зверхньо кидають замовлене на прилавок, як кiстку псовi, i недораховують решту. Натомiсть вона втирае обличчя, як дiвчинка, просить зачекати, зриваеться, бiжить кудись, шльопаючи пластмасовими капцями, взутими на колготи i шкарпетки, а за хвилину повертаеться з пакетом BO$$, напханим тушонкою, згущеним молоком, цукерками, чаем, кавою i сигаретами. – Занесеш? – скупо питае вона i вiдвертаеться, навiть не встигнувши глянути, чи я кивнула. Вона повертаеться до прилавка i гавкае на стару, яка старанно колупае пазуром вареник у вiддiлi кулiнарii, перевiряючи тiсто – чи не надто тверде для ii зубiв? Вони зчиняють традицiйну колотнечу, але в результатi стара бере один голубець, три вареники i два квашенi огiрки. Вона прикра i вибаглива – ненавидить готувати, бо для себе треба мало, а бiльше нiкому. Продавщиця ж уiдлива i знервована – готувати теж ненавидить, але на чоловiка i двох дорослих синiв, у вiльний вiд роботи час, сотнями лiпить вареники i крутить голубцi. Вiд ii миттевого нападу людяностi не залишаеться й слiду. Жiнки змагаються у побутово-класовiй ненавистi i потiм розходяться iз вiдчуттям полегшення, пiдживленi отрутою одна одноi. Пакунки ж моi тепер стають iще важчими. А я – якоюсь умиротворено-байдужо-безсилою. Бiля найближчого смiтника я ставлю iх на землю i йду далi, слухаючи спиною, як iх кидаються шматувати тi, хто щойно рився в контейнерах. Навпроти смiтника сидить волоцюга в чорнiй синтетичнi шубi, схожiй на халат. Хоч у нього пiд ногами i стоiть емкiсть для жебрання, здаеться, це скорше прикриття. В руках вiн тримае маленьку мiдну амфору. Прочищае своiми довгими брудними нiгтями борозенки рiзьби. Шепче у пожовклi вiд тютюну вуса заклинання: на снiг, на слизькiсть, на депресiю. Вони розлiтаються у атмосферi, пiдсиленi ядучим духом його немитостi. З цiею його персональною лампою Аладдiна чи скринькою Пандори все неодмiнно збудеться. З-за рогу рiзко повертае старий чорний жигуль з фiгуркою ягуара на капотi й обтраскуе волоцюгу з баюри так, наче це единий душ, на який той iще може розраховувати у своему нiкчемному життi. Назустрiч менi сунуть зграйки зомбi, вiдьом i трупiв. Один з них iз сокирою в головi. Всi вони радiсно регочуть i штовхаються. Один пiдскакуе, щоб налякати мене. Я вiд того наче прокидаюся й озираюся довкола. Бар навпроти весь уквiтчаний павутинням, а офiцiантки загримованi пiд сексуальних скелетiв. Перед входом фотографуеться компанiя в костюмах ку-клукс-клану, вони просять, щоб я зробила знiмок, зiгують i вигукують «Слава Нацii!». «Смерть Ворогам?!» – пошепки видушую я вiдповiдь. А ще кажуть, Гелловiн не наше свято! Всерединi душно i шумно, я одна без спецiального гриму, але, думаю, мое блiде обличчя, синцi пiд очима i скуйовджене волосся дуже добре вписуються в концепцiю, бракуе хiба що цiвок кровi з носа. П’ятдесят вiскi я перехиляю одним махом i замовляю ще. Поруч двое ку-клукс-кланiвцiв обговорюють вартiсть медичноi довiдки, яка допоможе ухилитися. «Чорт! Це ж можливо! Це ж так просто! Це ж тiльки пiв моеi зарплати за мiсяць!» – думаю я i вiдчуваю, як починаю млiти. У напiвсвiдомостi я йду довгим коридором, помальованим олiйною фарбою. Пiд кабiнетом, у який менi потрiбно, – черга, але дверi вiдчиняються, i мене запрошуе всередину товстенька чоловiча рука у формi. Рука лiтае в повiтрi без свого господаря, галантно пропонуе сiсти на стiлець, а тодi лягае на мое колiно i починае, наче тарантул, повзти вгору. Я боюся поворухнутися, так, наче то справдi гiгантська отруйна комаха. Коли пальцi доповзають до трусикiв i починають терти в улоговинi мiж губами, я верещу i трiпаю ногою. Рука вилазить з-пiд моеi спiдницi, спершу пiднiмае вказiвний палець i прикладае до моiх губ – я встигаю вiдчути свiй запах, а тодi долоня розкриваеться i очiкувально зависае на рiвнi моiх очей. Я починаю нервово розщiбати сумочку, замок заiдае на серединi, я його смикаю i виламую, шукаю конверт, який завбачливо приготувала. Я ж точно знаю. Вiн мае бути десь тут. Але його нiде немае. Рука починае помiтно дратуватися i вказуе менi спершу на годинник, а тодi на дверi. «Все гаразд?!» – чую я вiд хлопця у формi в кутку коридору. Рiзкiсть наводиться повiльно. Чомусь на тлi грае Джо Дасен. Який, з бiса, Джо Дасен, мене завжди пiднуджувало вiд цього його приторного «Люксембурзького саду», теж менi саундтрек для вiйськкомату. Офiцiантка-привид простягае менi склянку води. Я прошу сигарету у хлопця, який трясе мене обома руками за щоки. Закурюю. Закашлююся. Мене морозить. Я кусаю порепанi губи, згризаю шкiрку до солонуватого смаку кровi. Довершую, нарештi, свiй образ для сьогоднiшньоi вечiрки, для свята, яке завжди з тобою, чигае з-за кожного рогу, сьогоднi банькатими гарбузами, а далi – iншими декорацiями згiдно з маркетинговим планом. Я двiчi про себе схлипую i, тримаючись за перенiсся пальцями, задушую ридання всерединi. Прошу винести ще п’ятдесят вiскi, занюхую кiсточками на кулацi й закусую холодним вогким повiтрям. Пiдводжуся, обтрiпую мокрий зад куртки i неквапливо рушаю в напрямку дому. В церквi правлять вечiрню. Повз неi туди-сюди ходять радiснi зграйки нечистi. Жiнка волочить клiтчасту сумку, таку, як я залишила бiля смiтника, пiдходить до хреста, тулиться до нього чолом, хреститься, цiлуе, щось шепоче. Таке враження, що той хрест – ii коханий. Тiльки вiн чомусь не зрушуеться з мiсця, щоб допомогти волочити ношу. Я б хотiла, щоб вiдвiдування церкви принесло менi таке ж полегшення, як i iй – сумка наче стала майже невагомою. Вона понесла ii далi так жваво, наче зграя янголiв, наспiвуючи своiх пiсень, пiдхопила вантаж з обох бокiв. Менi ж у сакральних спорудах завжди незатишно, бiльше того, мене там часто наздоганяють бруднi думки, а перед очима крутиться автопортретне порно, в якому задiянi дiвчата, що роблять селфi-качечки на фонi вiвтарiв. Можливо, це наслiдки дитячоi травми вiд вiдвiдин Почаiвськоi лаври, не знаю точно, але дуже iмовiрно. Бо звiдти у мене залишився якийсь каламутний спогад про понурий, тьмяний простiр з дурманним запахом i манiакальними жiнками, якi незалежно вiд бiологiчного вiку були не просто старими, а якимись древнiми. Вiдтодi вiдчути себе затишно в жодному храмi, особливо в обрядовi моменти, менi так i не вдалося. Завжди було нiби на дискотецi з музикою, яка не гребе. Якщо просто встати i вийти не пасуе, то тiльки й думаеш, коли ж ця сумiш незручностi й нудностi, це вiдчуття абсолютно чужоi тарiлки, закiнчиться. Здаеться публiчне клякання мае на метi нагадати присутнiм довкола, що всi ми грiшнi, тож варто позмагатися у масштабностi покути. Бо хто ж з людей не вiдчувае особливого хворобливого тремору, який штовхае глянути на результати власного шмаркання i випорожнення, що вже говорити про щоденнi переступи. Того единого разу, коли ти мене за компанiю нiби випадково затягнув до причастя, мене плющило тиждень. Вiруючi, мабуть, сказали би, що то виходили бiси. Я дивлюся на маленький лiтачок угорi, праворуч хреста. Це, скорiш за все, громовiдвiд. Але дуже схожий на лiтачок. «Забери мене кудись, лiтачку!» – адресую я йому iмпровiзовану молитву, свое цiлком людське прагнення перекласти камiнь з душi на крила вищих сил. Як я опинилася у закутку внутрiшнього подвiр’я церкви, я не пам’ятаю. 2 Котра ж година?! Shit![1 - От лайно! (Англ.) – Тут i далi примiтки авторки.] Де я?! Розплющити очi рiвноцiнно ядерному вибуху десь мiж сiткiвкою i мозком. Якого хрiна воно дзвонить?! Куди менi?! Будильник розривае простiр i свердлить мою голову. Зрештою, далi лежачи на боцi, я таки по-курячи розплющую одне око, побiжно зауважуючи, що перебуваю вдома (хоч це я тактильно впiзнала за дотиком ковдри). Положення на лiжку дiагональне. Перегар сильний. Екран телефону розпливаеться i перевертаеться. Але паскудний девайс, як на зло, дзеленчить нав’язливою мелодiйкою i нiяк не перестае. Врештi, я наводжу рiзкiсть. 7:30. При спробi пiдвести голову мене охоплюють блювотнi спазми. Волосся пiдозрiло смердить. Я розумiю, що вчора нiкому його було потримати – тебе, друга перевiреного зi студентських часiв у хвилини, коли дешева закуска лягала на снiг вишиванкою, як вiдомо, не було поруч. Врештi, я таки iз зусиллям пiдводжуся i йду до туалету, переступаючи через одяг, розкиданий дорогою вiд дверей. Таке враження, що разом з випорожненнями з мене виходить нерозчинений алкоголь, а також душевнi страждання. Менi так паршиво, що аж на все байдуже. Я чвалаю на кухню i запихаю в себе двi столовi ложки ентеросгелю, проштовхуючи цю клейку гидоту в стравохiд водою. Заварюю чай. Нудить уже менше. Заходжу в робочий чат i пишу, що менi треба взяти sick day[2 - Лiкарняний листок (англ.).]. Залажу назад у лiжко, але спати вже не можу, серце стугонить i тарабанить, то набираючи обертiв, то майже затихаючи. Я заплющую очi i вглядаюся у психоделiчнi кольоровi кола. Не пiду на роботу нi сьогоднi, нi завтра. Може, взагалi бiльше нiколи не пiду. У мене достатньо заощаджень, щоб звалити в Азiю перезимувати. Я ж так нiколи i не була за кордоном, як доросла, тiльки маму вiдвiдувала пару разiв – тобi було задорого, а за мiй кошт ти не хотiв. Але враховуючи, що я навiть не збираюся пiдводитися з лiжка найближчi декiлька рокiв, усi цi грошi менi не так уже й потрiбнi. Скронi гулко пульсують, аж здаеться, наче вилицями стiкають тонесенькi цiвочки кровi, струмочки-дерева вкорiненi у моi стигми. Я бачу безкраi пляжi, пiсок i бiрюзову гладiнь моря. Красивих людей з iдеальною засмагою. Всi настiльки сповненi радостi, що навiть не усмiхаються. В них немае потреби виплюскувати це повногруде щастя, якого кожному тут вдосталь. Самотнi i сiмейнi, старенькi i щойно закоханi, дiти i тварини. Всi плещуться i засмагають, лижуть морозиво i п’ють фанту. Я розчиняюся в солоному повiтрi, вiд якого пече очi, i поринаю в поверхневу невротичну дрiмоту. З неi мене висмикуе телефонний дзвiнок. – Ти як? – бринить сповнений енергii голос по той бiк. – Норм, – напiвпошепки, хрипло вiдповiдае мiй. – Ну слухай, не кумарся, вiн же скоро повернеться, iм же дають вiдпустки. – Звiдти не повертаються. – Ой, ну перестань уже, ну. – Повертаються iншими. Коротше, Соф, в мене просто жосткий бодун… – Давай, ну, коротше, попустить i виходь завтра. – Окей. Не кумар, коротше. Па. Я перериваю зв’язок. Заходжу у фейсбучек. Бездумно бровзаю i ставлю лайки. Таке враження, що нiчого нi у кого не змiнилося. Та й, зрештою, у мене тут не все так погано, можу розкинутися на все лiжко i нормально виспатися. Не дiлити ковдру. Раз ти обрав собi панцирну койку в учебцi, чи, ще гiрше, нари в блiндажi. Раз тобi це важливiше. Я сама не помiчаю, як простягаюся на лiжку зiрочкою, i розумiю, що зараз зовсiм не хочу тут нiчиеi присутностi. З-пiд пахв у мене тхне тим мiцним, токсичним потом, який даруе нам похмiлля. Але крiм нього похмiлля даруе спокiй духу й еротичне збудження. Нам настiльки боляче думати, що ми зосереджуемося на нашому тваринному, простому, приземленому. Ми готуемося померти, тому хочемо на десерт насолод. Я гуглю порносайт. Femalе choice[3 - Жiночий вибiр. (англ.).]. Двое дiвчат лижуть одна однiй, а тодi до них приеднуеться чоловiк. Я пощипую своi соски, запускаю руку пiд ковдру i запихаю пальцi в щiлину мiж губами. Рухи моi набувають ритмiчностi разом iз фрикцiями самця на екранi, я дивлюся, як дiвчачий язик торкаеться м’якого рожевого м’яса. У неi з рота вириваеться стогiн. У мене з рота вириваеться стогiн. Мою руку нiби засмоктуе мiж ноги спазмами, i я, нарештi, вiдчуваю полегшення, нарештi вибухнув i розчинився в повiтрi тиск незбутого оргазму, який нависав десь за потилицею, вiд позавчорашнього вечора. Вiн сходить на мене ззовнi i виплiскуеться у мене зсередини. Легкий i невимушений, швидкий i стрiмкий, як першi, ще школярськi. Кров гаряче пульсуе у найтонших капiлярах i виштовхуе через пори iнтоксикацiю. Примiтивна тiлесна радiсть котиться звивинами мозку, як ртуть. Я навiть думаю, що добре було би поiсти. Вiдкриваю холодильник, нишпорю очима, бачу, що ще залишилися гурманськi витребеньки, якi я приготувала на прощальну вечерю. Але чомусь беру баночку маринованого iмбиру й починаю захлано жерти його просто пальцями. Дзвонить телефон. Дякую, що не сiм хвилин тому. Твоя мама. Ця жiнка, до якоi я завжди вiдчувала сумiш остраху й ворожостi, тож завжди тримала з нею дистанцiю, зараз несподiвано здаеться менi рiдною, i я нiби п’ю з ii дбайливих рук похмiльний бульйон. Голос у неi водночас стривожений i бадьорий, так, наче у неi з’явився новий сенс життя, який складнi обставини лише пiдсилюють. – Значить так! Вияснила! Їх розквартирували в учебцi пiд Киевом. Все там добре! Ти як? – Та нормально. Дзвонив? – Я не витримала. Йой. Але мало мав часу. Не поговорили толком. Тiльки такий: «Всьо, мамо, па!» Ти не гризися, зозулечко. Вернеться нашими молитвами. Тре в то вiрити. – Угу… – Йой, дiти-дiти, за шо Бозя вам таке вдiлила?! Але значить, мало так бути! Я вiдчуваю, що зараз заскиглю i кладу слухавку. Зрештою, вона мама, у неi е це беззаперечне право докучати по телефону, навiть коли ти будеш пiд кулями. Щоб ти ii заспокоював. Повертав те, що вона колись вклала, вiддаючи тобi усю свою увагу. Я ж не вклала у тебе нiчогiсiнько, нiчим не пожертвувала. Що ти взагалi менi винен? Фондюшницю, куплену мною для спiльних вечорiв iз друзями? Чи джойстик для улюблених iгор, подарований на Миколая з першоi гiдноi зарплати? Щоб якось збадьоритися i перемкнутися, я виходжу на балкон. Зовсiм гола, лише накидаю на плечi куртку. Закурюю i махаю сусiду навпроти. Холод аж гойдаеться i висне на штурпаках покручених гiлок. Тротуаром проiжджае на вiзку молодий хлопець у навушниках. Вiн часто кружляе районом, мабуть, живе поруч. Його ампутована кiнцiвка така суголосна iз обрубками дерев. Вiн часто зупиняеться, привстае на вцiлiлому колiнi i пiдводить голову з музикою у вухах до крон – так, нiби вони розумiють щось особливе. Повернувшись, я йду гуглити учебки Киiвщини. Мене кидае на сторiнку ВКонтакте «Воинская часть (учебка) А 0704 г. Васильков». На аватарцi радiснi мужлани у формi в казармi, а першим постом – дiвчисько, на вигляд так узагалi п’ятнадцятилiтне, така собi провiнцiйна малолеточка, схилила голiвку i тримае написаний вiд руки, обрамлений квiточками i сердечками плакат на аркушi з зошита: «Вадим, Полина тебя очень любит и ждёт». Далi один за одним йдуть пости в основному неграмотною росiйською: дiвчата розшукують своiх коханих, солдати обмiнюються досвiдом про умови i стверджують, що хоч до комфорту е запитання, цей веселий час разом вони б нi на що не промiняли. На запитi «кто знает работает ищё в сталовке т, Катя» менi стае смiшно. Так тобi i треба, хай тепер тебе годуе «т-кома-Катя». Але на постi «Привет родной учебке из АТО!» юзера на прiзвище Хохлов, який поруч iз синьо-жовтим прикладом виклав на землi гiльзами номер 0704, мене знову починае нудити. Порно у цьому браузерi було значно приемнiшим. Я клацаю на твою сторiнку. Там загальний чекiн, який вже назбирав 438 лайкiв i 142 коментарi, якi бажають, щоб ангели тебе берегли, i питають, чи вам, бува, чого не бракуе. Чи не мерзнете? Чи е сигарети? Я нервово захлопую комп. Ангели зайнятi – вони носять важкi сумки спрацьованих жiнок! Мене там взагалi немае у цьому твоему просторi. Хоча на останньому фото, яке ти навiть поки тримаеш на аватарцi, ти мене пригортаеш, коли ми прощаемося на вокзалi. Воно збирае рекорднi 694 реакцii (лайки, плаксивi смайлики i сердечка). Та що ви, 694 юзернейми, знаете?! Третина з вас у мене не в друзях, у 79 вiдсоткiв з вас це фото випадково спливло в стрiчцi за алгоритмом соцмереж, бо активно лайкалося. Якби цей хлопець iз фотки мене безумовно любив, то залишився б поруч i пiдписувався би на моi спроби пошукати спiльних розваг. І нашi зимовi фотки з Тайланду лайкiв збирали б не менше. Хоч би хтось поставив злий чи регочучий емоджi, вставив би якусь тупу гiфку. Але нi, ви тут коментите про любов, про те, якi ми сильнi i класнi. Ага, любов… – ситуативний збiг. Полюбиш того, хто трапиться тобi у вiдповiдний час у вiдповiдному мiсцi. Ось якась юна патрiоточка, громадська активiстка, волонтерка, яка привезе сигарет, запростяк закрутить там тобi голову своею пасiонарнiстю, бо матиме те, чого бракуе менi. І потiм писатимуть до дня Валентина отi нудотнi романтичнi статтi про вас у районних газетах. І ти скажеш, ну хто ж винен, ти не була такою пристрасною, як вона, навiть жодного разу не органiзувала нам збiр якихось потрiбних речей. Я з’iдаю ще трохи iмбиру i закусую шоколадкою. Тобi там, курва, весело в казармах. Пацанчики. Двiж. Тестостерончик. Дiвчатка i дiтки пишуть послання, про те, якi ви потрiбнi. Я розумiю, що накручую своi гнiв i образу, але нiчого не можу з собою вдiяти, щоб стриматися. Я розумiю, що значна причина тому – похмiлля i голод, але навiть не можу змусити себе нормально поiсти. Я бездумно гортаю стрiчку новин. Позитивненькi пости сильно дратують, але палко патрiотичнi з хештегом #зрада виводять з рiвноваги ще бiльше. Я хочу уiдливо коментувати, але, на щастя, навiть на це не маю сил i вберiгаюся вiд виснажливих срачiв. Я долаю в собi бажання щось зламати, знищити, понiвечити. Хоч можна сильно не переживати: все, на що я здатна в такому станi,– це стиснути кулаки. Вечори зараз довгi й чорнi, як яма. Щойно починае сутенiти, навiть як слiд не розвиднiвшись, тобто десь по четвертiй, грудну клiтку заливають якiсь помиi. Таке враження, що прорвало серцевий клапан, а там каналiзацiя. Гноiвка наших почуттiв. Я намагаюся почати дивитися серiал, але рухливе зображення i гiпнотичний звук мене миттево заколисують i десь о шостiй я вiдрубуюся з думкою, що добре було би таки поiсти, але, мабуть, вiдкладу це до завтра. Прокидаюся о першiй одночасно вiд спраги i сильного бажання пiсяти. В холодильнику натрапляю на банку квашених помiдорiв вiд твоеi бабусi й захлано п’ю розсiл. Потiм iду в туалет. Повертаюся на кухню i випиваю двi склянки води, двi пiгулки аспiрину, для профiлактики, i шiсть пiгулок бiлого вугiлля. Хоч, може, вiд того, що я iх мiшаю, лiки нейтралiзуються. Дивлюся ще раз, котра година, i зауважую, що вiд тебе три пропущенi i одна довжелезна есемеска, стислого змiсту «добрався, влаштувався, сумую, люблю». Мене огортае якась несподiвана радiсть, я натискаю reply[4 - Вiдповiсти (англ.).], i пустий рядок блимае менi перед очима курсором, а я не знаю, з чого почати. І чим продовжити. І чим закiнчити. Навiть коротко. Хоч би три слова. А я iх не знаю. Не маю звiдки взяти. Чи може це «якого, блять, хуя?!». Радiсть i гнiв змiшуються у моему тiлi, як два вибуховi реактиви. Здаеться, ротом зараз повалить кривава пiна, сумiш розпачу, нiжностi, одинокостi – я ж без тебе навiть не маю бажання вийти провiтритися. Але чи мае право на iснування те, що на вiдстанi? Чи трактують його однаково отримувач i вiдправник? Чи той момент, який раптово пройняв когось по один бiк, ще буде актуальним, коли його вiдгомiн досягне боку iншого? Бо ось тут, зараз я так вiдчуваю, а за хвилину, дивлячись на зорi з балкона i накинувши куртку на голе тiло, – уже нi. А що вже говорити про там i потiм. І, що найгiрше, щойно натиснеш send[5 - Вiдправити (англ.).] – це миттево означатиме очiкування реакцii: побачив? – поставив сердечко? – друкуеш вiдповiдь? – чому так довго? – що ти там стер? Як тiльки колись могли покладатися на термiни i точнiсть доставки поштовими голубами? Але чи чуемо голос одне одного таким, як вiн е, з усiма цими сучасними комунiкацiи?ними технологiями, у цих телефонних розмовах i вiдеочатах, сповнених незграбностi, невлучностi i невчасностi. Чи пишеш ти повiдомлення, бо хочеться, чи з якогось невидимого примусу? Бо всi пишуть. Бо це те, що повинно бути. Ця вiчна Пенелопа-тотем. Яка вiками не рушить з мiсця. Лиш тче i розпускае. Тче i розпускае. Я б, мабуть, мала почати шукати собi якесь хенд-мейд хобi. Типу валяти з шерстi, варити мило. Чи плести сiтi. 3. Шалене вiдчуття голоду подолало сон незвично рано, як для мене – десь перед дев’ятою. Почуваючись значно жвавiшою i бадьорiшою, нiж учора, я вирiшую, що все ж заслуговую на ще один вихiдний. Звiдкись виникла недоречна паралель про законнi днi, якi належаться пiсля поховання. В iснуючому контекстi, мабуть, краще бути забобонною, анiж цинiчною. Чи, може, цинiчною таки краще? Зрештою, чорний гумор завжди супроводжуе найстрашнiшi моменти. Зараз же, якщо чесно, не дуже-то i страшно. Так уже влаштована людська психiка, що навiть якщо iстимеш бiфштекс у дорогому столичному ресторанi i раптом побачиш на вулицi танки, то таки намагатимешся доiсти, перш нiж бiгти. Бо ось вiн, цей трендовий заклад – сяють великi шиби i дорогий посуд, метушаться офiцiанти в стильнiй формi, а у тебе до м’яса вино або ж «Кривава Мерi». Ти кладеш шматок нiжноi телятини з кров’ю собi на язик, вона пахне i тане, приправлена досконалими соусами. Вона реальна. Танки ж – мiраж на вiдстанi простягнутоi руки. Вiд цих думок мене заливае слина. Я дiстаю з холодильника позавчорашню пасту з лососем за рецептом Джеймi Олiвера. Не всi iнгредiенти в нас легко роздобути, але я знаю мiсця i потрiбнi сайти. Навiть знаю, де взяти у груднi свiжу домашню руколу. Така iжа – то, звичайно, не борщ чи голубцi, якi на другий день стають тiльки кращими, але, хоч паста вже трохи втратила свiй тонус аль-денте, менi цiлком смакуе. Буду вiдвертою, той факт, що тепер ти iстимеш якийсь примiтивний харч сумнiвноi поживностi, з рук «т-кома-Катi» мене щиро зловтiшае. І перший порив знести пiсля твого вiд’iзду з телефону аплiкейшн вiд Джеймi, бо розваги i делiкатеси зараз не на часi, минае безслiдно. Зрештою, що бiльш непевнi часи, то бiльше люди прагнуть гурманських i плотських утiх, тож не варто нехтувати такими стовiдсотковими покращувачами настрою, якщо можеш iх собi дозволити. Вiдтепер те, що ти заробляв менше, не ставитиме мене у незручне становище, якщо я захочу якусь витребеньку в супермаркетi, та й не доведеться час вiд часу доплачувати за тебе в ресторанах, терпляче очiкуючи, поки почнуть з’являтися дивiденди вiд iнвестицiй твоiх батькiв у навчання на юридичному i працевлаштування помiчником суддi (фактично кур’ером сумнiвних пухкеньких конвертiв). Їжа дiе магiчно. Мене вже нiчого не злить. Навiть те, що з дзеркала на мене дивиться зачухане чепiрадло. Я плескаю себе по дупi й черевцю i думаю, що саме час вiдновити походи в спортзал. Бо як воно завжди бувае? Купуеш собi абонемент, але ввечерi завжди щось виринае: як не дрiнк, то кiно, та й просто хочеться бiльше часу проводити разом (тобi ж зал чи то лiньки, чи то дорого), а вранцi годi мобiлiзуватися – коли поруч у лiжку хтось непробудно спить, стае себе шкода. Але тепер того, хто спав, мобiлiзували самого, i фiзпiдготовка у нього буде примусова та безкоштовна – точнiше, така, яку можна собi дозволити за грошi платникiв податкiв. Тож варто i собi встановити режим, просто у бiльш комфортних умовах, нiж старi та самопальнi тренажери з фоточок вашого казарменого життя. Питання тiльки в тому, помити голову до чи пiсля басейну. Врештi, я закручую маснi пасма у дульку, зауважую, що давно би час пофарбуватися, але я дивним чином досi не помiчала, що моя геометрична стрижка iз бадьорим поеднанням попелясто-чорнильного та смарагдового давно перетворилася на сiро-буро-малинову понурiсть. Я настовбурчую на все це неподобство дурнувату шапку i беру з вiшака сумку зi спортивною формою, яка висить там нерозпакована тижнi зо три. Сподiваюся, купальник я висушила, але вже розберуся на мiсцi. Полохливо виповзаю на вулицю, як крiт з нори, i дивуюся, що сьогоднi навiть трохи сонячно, а тодi констатую, що за мiсяць краiна, принаймнi захiдна ii частина, порине у перiод, коли кожний другий день хоч i не е офiцiйно вихiдним, але пропонуе чудову нагоду для святкування. Звiсно, такi народнi традицii зовсiм не викликають подиву, щоб не повiшатися вiд холоду i темряви, якi домiнують о цiй порi, люди винаходили причини ходити одне до одного в гостi, якось розважатися, пити, здiйснювати поганськi ритуали i дарувати дiтям подарунки. Дочекатися Миколая, проскочити найкоротшi днi, а там уже свiтла стае на зернинку бiльше. Те, що наша краiна таки на шляху позитивних змiн, демократизацii, европеiзацii i толерантностi до людського розмаiття, зауважуеш у закладах, де на рецепцii на тебе клiпають очима з накладними вiями дiвицi особливоi породи. Ще декiлька рокiв тому вони б мали тебе, у цiй придуркуватiй шапцi, за порожне мiсце, бо незрозумiло, хто взагалi погодився проплатити цей абонемент такому нещастю, як ти. Тодi як iншим вiдвiдувачкам при повному макiяжi i в коротесеньких шортиках i топах доводиться ох як попiтнiти (тобто посидiти статично на тренажерi, не зронивши жодноi краплинки), щоб дядьки з золотими ланцюгами звернули на них увагу. Це абсолютно зрозумiла i чiтка бiзнес-модель: все, що вони вкладають у себе, треба вiдбити. Проте тепер ця закрита екосистема поступово зазнала змiн. З’явилися iноземнi студенти i айтiшники, якi дбають про свiй зовнiшнiй вигляд за зовсiм iншою парадигмою, керуючись незрозумiлою дiвчаткам у шортиках системою координат. Тож мiй абонемент адмiнiстраторка бере мовчки, а тодi усмiхаеться щиро i питае, чи пiду я сьогоднi в спа. Я вiдповiдаю, що для спа сьогоднi чи не найкращий день i дякую iй, що нагадала, бо сама якось не додумалась. На шляху до своеi шафки в роздягальнi менi доводиться обiйти двох тiток пiд шiстдесят. Вони стоять абсолютно голi, щось дотирають рушниками i теревенять про буденнi проблеми. Одна товста й округла, з декiлькома здутими рятiвними колами на талii. Сiдницi ii нагадують вiд того двi квасолинки, хоч, насправдi, кожна з них втричi бiльша за мою. У мене ж, прошу зауважити, цiлком пристойний зад. Груди у неi масивнi й важкi, права звисае трохи бiльше за лiву, ореоли навколо соскiв гiгантськi та розпливчатi, а шкiра на тiлi ряба, втiм, вiд натягнутостi доволi пружна. Їi подруга абсолютна протилежнiсть – сухий стручок зi шкiрою у безлiч дрiбних слонячих зморшок. Коротка стрижка, хлопчакувата фiгура, одразу бачу ii найвищi результати при здачi нормативiв ГТО. Тепер ГТО у iхньому виконаннi – це ЄДСВ, КВЕД, вiдшкодування ПДВ та iншi абревiатури, якими цi двi жiночки щедро сиплять мiж обговореннями зготованого сьогоднi о шостiй ранку для сiм’i. Зрештою, може й справдi у такому вiцi хочеться менше спати. Вони такi рiзнi i такi однаковi, непоголенiстю своiх лобкiв i втратою життедайноi iскри в очах. Повз них проскакуе молода газель. З тих, що викликають бажання ущипнути, але навiть не з еротичним натяком (принаймнi не в першу чергу), а щоб повiрити, що перед тобою не мiраж i не картинка з журналу, конвертована хитрим менеджментом спортклубу в 3D i оснащена функцiею кодування вiдвiдувачiв нечутним ультразвуковим месиджем: «Ходiть до нас i будете такi!». Тiло ii вкрите рiвнесенькою оливковою засмагою, очевидно солярiйною, але не гидкою; досконало проепiльоване, в тому числi на руках. Епiляцiя рук – то для мене щось таке уже перфекцiонiстське, що я навiть не знаю, як на це реагувати. Тонесенька iдеальна смужка волосся на лобку, не здивуюся, якщо штучно приклееного або ж, як мiнiмум, пiдфарбованого, довершуе ii образ. Вона швидко загортаеться в рушник i йде сушити волосся, ii груди розгледiти я не встигаю. І ловлю себе на тому, що шкодую про це. Але вона невдовзi повертаеться й обтирае своi делiкатнi перса рушником так, що вони ще якийсь час погойдуються, як два м’ячi, наповненi чимось пружним i теплим. Але навiть якщо це тiльки силiкон – менi плювати, вигляд у нього природний i запаморочливий. І соски стирчать, як кнопки на старому дверному дзвiнку. Вона уся намащуеться кремами, рiзними для рiзних частин тiла, ретельно накладае макiяж i одягаеться у розвiшанi на плiчках блузку i спiдницю – очевидно, речi вона прасуе щодня. Вiдсутнiсть багна на помiрних пiдборах замшевих чобiткiв лише пiдтверджуе мою теорiю про вiртуальнiсть цiеi iстоти, та якщо вона все ж таки справжня, делiкатна норкова шубка огортае ii теплом i явно полегшуе доживання до весни. Залипши на спостереженнях за навколишнiм середовищем, я ще навiть не почала перевдягатися. Сиджу, втикаю i шкодую про двi речi: що не вмiю малювати скетчi, а також не знаю, як виглядати сексi у спортивнiй формi. Але, не дозволяючи зневiрi взяти гору над ентузiазмом, я нап’ялюю розтягнутi легiнси i якусь твою стару футболку – кажуть, коли нам не вистачае людини, ми носимо ii речi,– шнурую яскравi кросiвки i пiдтюпцем вирушаю у спортзал. Мiй тренер радий мене бачити. Я його теж. Як не як, а товариство дотепного чоловiка з гарним тiлом завжди тiшить. Я починаю завзято тягати залiзо. Присiдаю. З кожним пiдходом називаю висiченi на металi тренажера зазублини з цифрами, промовляю iх уголос, як дитина, що вчиться лiчби. І чомусь росiйською. Я вiдчуваю, як iз мене виходять залишки позавчорашнього алкоголю, аж поки не починаю вiд’iжджати. Тренер засипае менi до рота цукор. Я озираюся довкола i думаю, що загалом завантаженiсть такого мiсця у бiзнес-час не може не дивувати. Таке враження, що мало хто у цьому мiстi працюе, але звiдкись мае бабло на цiлком комфортне життя з елементами неспiшноi розкошi. У багатьох на виходi з роздягальнi червонi губи. Вони роблять селфi та фарбують вii. Застеляють килимки рушниками, нiби сакральнi столи килимами. Перш нiж пiти танцювати румбу, чи сальсу, чи що там iще, важаться i дивляться в дзеркало. Серед зграйки iз спецiальними набедреними пов’язками, грайливими намистами на шиях i кульчиками у вухах одна вагiтна iз округлим декiлькамiсячним черевцем, яке iй дивним чином не заважае виписувати дуги на пiдборах-пляшечках. У неi немае страху падiння. А у мене вiн звiдкись береться. Жiночки-танцiвницi споглядають за чоловiками в залi, захопленими своiми пацанячими розминками: один гамселить двома канатами так, що тi вигинаються, наче змii, iнший заплигуе на тумбочку усiма своiми ста двадцятьма кiлограмами переважно м’язовоi маси, третiй стрибае довкола тенiсного м’ячика, наче в його кремезне тiло вселився цуцик фокстер’ера, ще з трiйко луплять боксерськi грушi, двое стрибають на скакалцi. Тi, кому не вистачило iнвентарю, просто бiгають колами: пiдстрибом, пiдтюпцем, обертаючись довкола власноi осi. Вони заохочують один одного вигуками: «Пацани – давайте!» – i тодi мiняються спецзавданнями, такими важливими, наче вiд iхнього виконання залежить, як мiнiмум, вiдтермiнування кiнця свiту. Або ж перемога у визвольнiй операцii. Я прилягаю на лавочку i вiдкладаю гантелi вбiк. Слухаю хрускiт своiх суглобiв. Тут так не заведено. Така розхлябанiсть у цьому середовищi неприйнятна, але я просто лежу i накручую на пальцi свое масне волосся, масую череп, зiшкрiбаю струпи, набираючи пiд нiгтi вмiст пор i залоз, шкiра ние, i менi здаеться, що я плавно лисiю iз кожним волоcком, який залишаеться на моiх долонях. Я розглядаю незаретушований шрам вiд апендикса на плакатi iдеального тiла на всю стiну, неiдеально обрiзанi нiгтi крупним планом, майже макрозйомку поту, прищикiв i волоcкiв, а потiм перемикаюся по черзi то на шортики юноi нiмфетки на кросфiтi, то на мохнату руку грiзного дядька, яка ритмiчно тягне велику вагу до спiтнiлого чола. Я майже впадаю у транс, аж поки до мене не наближаеться дiвчина в канаркових лосинах й топi в обтяжку, вiд одного вигляду якоi я зриваюся, наче мене з сигаретою застукала в туалетi завучка. Канарка ж, навiть не кинувши у мiй бiк зневажливого погляду, розтягуеться бiля шведськоi стiнки, пощипуючи, поправляе свою другу шкiру i позуе подрузi, яка негайно зливае фотки в iнстаграм. Вона теж лягае на лавочку, але на вiдмiну вiд мене, щоб шiстнадцять разiв пiдняти штангу, рiвно над грудьми, якi зрадливо зберiгають незворушно-опуклу форму. Над головою у неi майорить банер: «Мрiеш стати програмiстом?». Дивне питання, якщо вона навiть не зважае на блiдих нердiв в окулярах, якi у супроводi тренерiв сновигають час вiд часу мiж снарядами, наче каторжники з наглядачами. Нiде час не здаеться таким оманливим, як тут. Переходячи на дорiжцi iз кроку на бiг, отримуеш iлюзiю, що й секундомiр мае прискоритися вдвiчi, але хвилини тягнуться безжально довго. Я прискорююся до дев’яти кiлометрiв за годину. Пульс 179. Можна 220 мiнус вiк. Менi ще б розiгнатися, але я сходжу з дистанцii, спираюся долонями на колiна у напiвприсiдi, важко дихаю – в головi памороки. Я дивлюся на своi ноги, i так не очiкуючи там побачити нiчого надто втiшного, аж тут ще й зауважую, що одягнула штани навиворiт. Хоч у випадку з цими спортивками це не мае жодного значення. Навiть якби я iх натягнула як належиться, своiми мiшками на колiнах, вони би не затьмарили усiх цих суцiльних костюмiв з фрагментами комiксiв, якi заполонили простiр довкола. Куди менi з моiми лахами до он тих яскравих кислотних лiтер BOOM на увесь вiд природи розкiшний зад?! Але очевидно клiентурi провiдного фiтнес бренду ефекту двох «О_О» було недостатньо: щоб сiдницi здавались ще круглiшими, шов посерединi призбираний за спецiальною технологiею. Моi? нещаснi розтягнутi i запранi котоновi легiнси не в тому станi, щоб скласти хоч наи?меншу конкуренцiю еластичним комбiнезонам пiд камуфляж, або ж з принтами у квiточки чи навiть у листя конопель, якi магiчним чином, напевно, завдяки якимось космiчним нановолокнам, не формують мiж ногами у своi?х власниць верблюжих лапок. Чи це i е заслуга тiеi iнтимноi контурноi пластики, яку тут рекламують одразу пiсля школи тестування i перед лiкуванням надмiрноi пiтливостi? Пiсля неi, у свою чергу, пропонуеться англiйська, а далi по колу: бiлизна, ресторан з мангалом, масаж, готовi здоровi обiди в модних ланч-боксах, котеджi DUPLEX-KHOLODNOVIDKA, в яких не те що жити – вмерти не хочеться. Але пiсля естетичноi хiрургii статевих губ на свiт, мабуть, дивишся по-iншому. Бiльш оптимiстично, чи що. Дзеркала на стiнах – на будь-який смак i за будь-якою потребою: одне виструнчуе, друге розширюе. Дiвчина присiдае зi штангою, а хлопець тримае ii за талiю i змушуе сильнiше випнути задок. Кожного разу iй доводиться докладати бiльше зусиль, щоб виштовхнути вагу на плечах, i вона заплющуе очi, кривить рот i закушуе губу, уся вкрита легким полиcком свiжого поту. Фанатично худнуча огрядна базарна баба видае з кожним пiдходом дедалi сильнiшi зойки, якi запускають у мене перед очима мерехтливий калейдоскоп брутальних фрикцiй. Мiж сетами вправ вона веде розмови про тампакси i протеiн. Вона iз тих жiнок, яких нiчого не зупинить, навiть те, що, присiдаючи iз вагою, вона ось-ось пукне. Звук завжди можна заглушити вигуком, а запахи тут так змiшалися, що легко кивнути на iншого, як на улюбленого домашнього песика, який вiдбувае у таких ситуацiях i за дiтей, i за бабусь. Дзеленчить залишений на пiдлозi телефон, його власник обговорюе з якоюсь Тетяною Іванiвною бакс по 30, розрахунки налiчкою – дядько одягнутий у футболку, яку привiз iз загранки часiв залiзноi завiси. Давнi фарцовщики й апаратчики переродились тут у пiдприемцiв i вiдставних рiшал. Я повертаюся у роздягальню, виявляю, що мiй купальник затхлий i вологий, але я з огидою напинаю на себе липку тканину, запаковую волосся у тiсну шапку, яка миттево перетворюе мене на гуманоiда, i присмоктую до очей окуляри. Востанне я одягала iх, коли ми збиралися з тобою поплавати, але по дорозi забили i пiшли тусити з друзями. Я так веселилася вiд нашоi нерозважливостi, що одягнула iх на себе на вулицi i з реготом впивалася реакцiею перехожих. Регiт – щось таке дивне, навiть не уявляю, як моi апатичнi нутрощi колись могли видавати таку реакцiю. З-за дверей туалету долинають схлипи i скиглення. Жiнка-яку-нiчого-не-зупинить скiмлить на плечi у стрункоi атлетки, яка взяла над нею шефство у заплутаному свiтi силових i кардiо, що автоматично поширилося i на справи сердечнi. «Я понимаю, молодая тёлка, приведет потрахаться…». Смаглява, iдеально вилiплена антична статуя поруч лише подае iй серветки i гладить по головi – для статуi це i так багато. Щойно вона розповiдала, як не iсть пасту, коли iздить вiдпочивати в Італiю з коханцем. Такi колiбрi, як вона, здаеться, живляться лише нектаром. Зараз вона одягне шубку авто-ледi вiд нього. І може, вперше задумаеться, чи е таки у нього сiм’я i чи правда його слова про давню сепарацiю. Дiвчатка-пiдлiтки з останнiми айфонами i виразними бровами – господи, тут усi з бровами, а в мене iх зроду не було, – обговорюють сварки з батьками, якi дають на усе це бабло лише за умови регулярного прибирання вдома. Нашому поколiнню солом’яних сирiт таке i не снилось. Наш пiдлiтковий вiк припав на вiдсутнiсть свiтла i тепла, холод видував зi щiлин усе, i тодiшне мое вiдчуття трагедii та виживання дуже хочеться прирiвняти до солдатського, в окопах. Але зараз на такi порiвняння жорсткий бан. Інструкторка з плавання читае за столиком молитовник. Вона не надто наглядае за людьми в блакитнiй, приемно хлорованiй, прозорiй водi басейну, яка мерехтить у холодному сонцi. На протилежнiй частинi дорiжки зблискуе щетина i м’язи чоловiка, який, мов велика рибина, хапае ротом повiтря. Вiн торкаеться мене пiд водою своею дельфiновою шкiрою i я вiдчуваю, як десь глибоко у суглобових сумках стегон у мене тихо роiться бажання розсувати ноги. Я занурююся з головою, i мене охоплюе драматичне видiння, наче у цей елiтний заклад влучила бомба. Один суцiльний мокрий стовп, а тодi серед бризок снепшотом видно, як пролiтають плавки «Waterpolo Galicia». Їхнiй власник щойно був единим, хто намагався перекричати луну приглушеного плюскотiння i гулу помп. З усiеi його експресивноi промови моi залитi водою i закупоренi гумовою шапкою вуха вихоплювали тiльки окремi фрази: «Жалко, такую страну развалили в девяносто первом! Строй был плохой, а страна хорошая!». Набряклим, як розмоклi родзинки, галицьким тiтонькам апелювати до нього було важко. Вони шукали якiсь кволi аргументи: «Хочецца, штоби детi нармальна жилi, нам уже позна», але бiльше запитували: «А-что-же-делать?», занурювалися в воду по плечi, нiби ховаючись у пiсок, промовляли тихо, невпевнено i з прибалтiйським акцентом. Ще хвилину тому вiн гучно iм заперечив: «Мне вот не поздно, я бы пожил!», вистрибнув своiм сухорлявим тiлом на бортик, як на трибуну, поправив синьо-жовтi плавки – напис «Waterpolo Galicia» на правiй квасолеподiбнiй сiдницi, лев – на лiвiй. Золотий гiмнаст, наче маятник ритмiчно розгойдувався на товстому ланцюгу над його впалими грудьми iз срiблястою порослю. Ще хвилину тому тiтоньки запитально похитували своiми вiчними кульчиками у розтягнутих мочках i якомога мiцнiше, як за рятiвну соломинку, хапалися за поролоновi трубки. І тут – БАБАХ! – суцiльний водяний стовп виносить iх усiх у зимове повiтря. Виносить аж до неба. І нiякi поролоновi соломинки iх уже не врятують. Я виринаю на поверхню, тяжко вiдсапуюся, виливаю видiння разом з водою з окулярiв. На усю стiну майорить банер: «СЛАВА УКРАЇНІ! – (тризуб) – ГЕРОЯМ СЛАВА!». Все довкола на мiсцi. Як i тривога у моiх грудях, що цього всього може не стати будь-якоi митi. Бо таке враження, що у кожного всерединi сидить маленький солдатик, який метушиться постiйно туди-сюди, пiдстрибуе, щомитi бере когось на мушку i зводить курок. Його плющить вiд бажання знищувати, причому не мiфiчну росу на сонцi,– вiн прагне перетворювати людей на шматки м’яса з очима. Але знаеш що? Я собi так вирiшила, що фiг з тим усiм! Для мене ти просто серфиш на Балi – поiхав собi в бойз-трiп кудись туди ж, де пiдрум’янила своi вилицi позавчорашня розчулена золотозуба продавчиня. І хай уже тi дiвчата-волонтерки витискають вам сiк iз помаранчiв у полiетиленовi пакетики i рубають мачете ананаси, я закрию на це очi. Головне, щоб без нещасних випадкiв. Як от з хлопцем у нас по сусiдству, тим на вiзку з пошкодженими кiнцiвками. То ж, мабуть, просто мачете зiрвалося з твердоi шкiрки плоду або акула запливла куди не слiд, еге ж?! І немае цих усiх радiо, газет, розмов на вулицi, роздратованих водiiв i вiйськових, якi не знiмають форму пiд час вiдпустки. Просто на мiлiтарi зараз тренд. Як i на жiночi портупеi та сумочки з витисненим муляжем пiстолета. Така моя легенда. Домовились? Загорнувшись у халат, я ледь пiднiмаюся сходами i, несучи в собi цей безперервний дiалог з тобою, якого ти, звiсно, не чуеш, знервовано прочовгую повз вишикуваних у ряд людей, яким земля втiкае з-пiд нiг. Але вони при цьому не виглядають розгубленими, а лише зосередженими, вiдстороненими i навiть якимись розчервонiло-щасливими. Можливо тому, що самостiйно регулюють швидкiсть та нахил бiговоi дорiжки i мають iлюзiю контролю над власною екзекуцiею, вiд якоi на спинi у них через футболки проростають крила, наче у метеликiв, зав’язуючись пуп’янками i розквiтаючи з кристалiв солi, екстрагованоi з iхнього поту. Така моя легенда! Ясно вам всiм?! Але нiхто не звертае на мене уваги. І не знаю, чи виголошення мого запитання вголос змiнило би реакцiю публiки. «Я-буду-буду-буду-самой-яркою-звездой» – спiвае на всю роздягальню жiнка з обличчям щирохтивоi зiрки старечого порно i голим торсом, декорованим обвислими грудьми. Вона згинае руки в лiктях, наче бодiбiлдери на змаганнях, але у ii виконаннi це загрозливо i смiшно водночас. На дупi у неi свiтлiший за решту тiла трикутник вiд плавок. Телефон постiйно пiкае – розриваються вайбер i месенджер. «Господи, как ты себя любишь!» – вигукуе вона через усе примiщення подрузi в мереживнiй бiлизнi, яка, наче адепт секти 3D симуляцiй iдеальноi людини, втирае в кожну частину тiла якийсь iнший крем. Але до ранкового еталонного зразка iй ще далеко. А потiм огризаеться у вiдповiдь на черговий сигнал телефону: «12:08! В 12 я должна уже была помыться!» «Ну ты ж из тех, кто будет до последней капли крови биться!» – вiдповiдае iй мереживна. «За свет 230 заплатила» – апелюе бодiбiлдерка. І, завершивши цiею реплiкою iхнiй не надто змiстовний дiалог, одягае флiсовий комбiнезон плямистого пса з вухатим капюшоном, взувае золотi угги i вшиваеться, справдi схожа на собаку, яка радiсно бiжить на прогулянку. Я напружую перед дзеркалом сiдницi й з острахом зазираю з-за плеча на неоране поле целюлiту. Канарка обговорюе зi своею фоторепортеркою вiдпочинок у Альпах. «І взагалi, здаеться, деяким чоловiкам потрiбна вiйна, щоб не дарувати брюлiки!» – вловлюю я ii життествердну тезу. «Кровi? Крапля? Остання? Господи, як знайти серед усього цього натхнення помити голову?» – думаю я i, нап’яливши шапку, рухаюся до виходу через жаровню фенiв, але тодi розумiю, що забула ключ у дверцятах шафки. Повертаюся, йду знову i знову виходжу в зал. Менi здаеться, що я десь у пекельному лабiринтi, який з третьоi спроби таки вдаеться покинути. В холi лисий кремезний молодик iз стараннiстю школяра поiдае з пластикового контейнера рис з родзинками i запивае бiлковим коктейлем. Дверi вiдчиняються автоматично. У них заходить отець з дяком i починають всiх без розбору кропити. Хтось хреститься, хтось сахаеться, аж поки дiвчина на рецепцii не дае iм пожертву, клiпаючи своiми накладними вiями, – чи то з переляку, чи то з каяття. На вулицi зовсiм замело, таке враження, що хтось патрае небесну курку. Технiчний працiвник спорткомплексу у шльопанцях на босу ногу пiдмiтае бiля входу i посипае пiском, мамусi пхають по снiгах вiзки й абсолютно очевидно, що за таких умов спортзал iм не потрiбен. Пияк вiдкопуе з кучугури машину, такого ж фiолетового кольору, як його обличчя. Сподiваюся, не сяде за кермо. Повз спiлку ветеранiв Афганiстану, бiля якоi рiвно пiд чорно-червоним i синьо-жовтим прапорами стоять порожня пляшка з-пiд горiлки i пачка вiд соку, на тонких леопардових ногах швидкою пiнгвiнячою ходою поспiшае духовна сестра канарки зi спортзалу. Їй ледь вдаеться розминутися з сiрим чоловiком, який буденно несе у файлику свiдоцтво про смерть i сякаеться на тротуар. На зупинцi опасиста жiнка присiдае навпочiпки i припалюе тонку сигарету. Менi хочеться приеднатися, замкнутися з нею у тимчасовому iнтимному свiтi спiльного перекуру, але до неi улюлюкають чоловiки, якi вздовж усього мого шляху риють траншеi, наче окопи. Їхнi кашкети i ватнi бушлати притрушуе снiгом: ремонт електромереж – безжальна i вкрай вiдповiдальна мiсiя, гiдна супергероiв. Вiйськова машина з прозаiчним, роздрукованим на аркушi А4 написом «ГРУЗ 200» – нiби йдеться про пiдвищену плату за проiзд, старий, деренчливий локально-вiнтажного розливу джип з чорною стрiчкою на дзеркалi протискаеться в заторах мiж каретами, маршрутками i «Чудо-поiздом». Водii позаду сигналять, конi харапудяться, бо трамвай попереду зупинився перевести стрiлки. А студентки медколеджу в бiлих халатиках тим часом iдять сосиски i слухають у рожевих навушниках якiсь радiснi мелодii. Можливо, пiдуть сьогоднi на боулiнг чи на ковзанку. З-за кожного рогу нависають оголошення про збiр коштiв i заклики поставити лайк на фейсбуцi, щоб отримати крутий комiкс про Кiборгiв. Я навiщось забрiдаю в центр. Юрба безтурботно дефiлюе пiд волання з вiйськового намету – ветерани розриваються спiвами пiд фонограму так, наче ось тут просто вiдбуваеться весiлля iхнього побратима, який знайшов-таки щастя у групi «АТОшнi знайомства». О, це все вже зовсiм хибний контекст i невiдповiдний саунтрек, щоб плекати мою легенду. Я застрибую в перше-лiпше таксi, у якусь зовсiм роздовбану iномарку на польських бляхах. Називаю адресу. Водiла вiд такого щастя аж потирае змерзлi руки – точно здере з мене мiнiмум дабл-рейт, як iз дурочки-туристки. Хоча, якби вiн бодай заткнувся, я б йому ще доплатила. Але ж нi, верзе якусь ахiнею – полiтичний аналiз, пересипаний скаргами i приправлений радiо «Мелодiя». Моему внутрiшньому солдатику уже пiна йде з рота, але я так сильно хочу скорше додому, що згрiбаю залишки сил, щоб не реагувати на таксисто-ефiр та iзолювати його в якiйсь густiй хмарi, обмотанiй скловатою та скотчем. До мене долинае тiльки глухе бубнiння, i я втуплююся у вiкно. У напiвтемрявi, з мерехтiнням вогникiв, все виглядае не так уже й безнадiйно. Головне не мати можливостi вглядатися у деталi. Я сперлася чолом до холодноi шиби i заплющила на секунду очi. І вiдчула, що серце попускае. – Ей, ти чьо! Потасканий життям мужик при ближчому аналiзi виявляеться приблизно моiм ровесником. Всю дорогу вiн iхав, пригинаючись до керма своiм опецькуватим тiлом у шкiрянцi. Але тепер я бачу його обличчя у чорнiй трикотажнiй шапочцi майже впритул. Щоб розбудити мене, йому довелося перехилитися через спинку свого сидiння i добряче поторсати мене за плече своею лапою в обрiзаних засмальцьованих рукавичках. – Ти чьо? Нормально всьо? Закинулась чимось? Шолi? – Та не, просто мiсячнi,– огризаюсь я. І виявляю, що гаманець порожнiй. Бля. Завтикала зупинитися бiля банкомату зняти готiвку. Найменше зараз менi хочеться кружляти з цим стрьомним типом вечiрнiми заторами. Ну i гаманець порожнiй таки не зовсiм, там лежать 10 баксiв – смiшна данина звичцi з тих часiв, коли це було найцiннiшим подарунком на день народжння вiд хресноi i коли на цi грошi можна було вдвох з’iздити на вихiднi на лижi. Я iх ношу неторканими останнiх рокiв п’ять, декiлька разiв думала сховати, але таки перекладала з гаманця в гаманець, бо не знала куди приткнути. Аж ось – пригодилися. Мовчки тицяю iх стрьомному типу. Вiн такий метушиться по кишенях, каже, що сьогоднi ще не було виручки, дзвонить комусь перепитати курс, але я, навiть не кинувши легковажне «здачi не треба» або стервозне «купи собi на решту дезiк», затраскую дверцята машини i ховаюся в колодязi пiд’iзду. Конец ознакомительного фрагмента. notes Примiтки 1 От лайно! (Англ.) – Тут i далi примiтки авторки. 2 Лiкарняний листок (англ.). 3 Жiночий вибiр. (англ.). 4 Вiдповiсти (англ.). 5 Вiдправити (англ.). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/shiyan_gas-ka/za-spinoyu