Скеля червоного сонця
Дарина Гнатко


Заборонений плiд завжди солодкий, як i заборонене кохання. Зажадати чоловiка власноi сестри… Чи ж могла уявити Феодося Тодорович, що ii серце охопить така пристрасть до красеня-сотника i що власна сестра стане перешкодою на шляху? Мирослава не хотiла втрачати свое кохання, але й Феодося не збиралася вiдступати. Того дня, на скелi, ii пальцi сталевим намистом зiмкнулися на шиi старшоi сестри. Мирослава прорекла, що нащадки Феодосii заплатять за ii грiх. Минатимуть роки, змiнятимуться епохи… А жiнки з роду Тодоровичiв будуть приходити на цю скелю, одна за одною, вiдчувши все, що вiдчула тодi Мирослава… Кому вдасться розiрвати замкнене коло давнього прокляття?





Дарина Гнатко

Скеля червоного сонця




Берег Днiпра, 1656 рiк

Промiння червонувате сонця, що повiльно сiдалося за сiрувато-блакитними водами Днiпра, блiдою мов кров’ю омивало сумне лице темноволосоi вродливоi жiнки, котра непорушливо сидiла на скелi, що круто вигиналася над водами рiчки. Чорнi очi задумливо вдивлялися в наче туманливi обриси рiчки, а струнке тiло у червоному кунтушi було нервовим та напруженим. Сотничиха Мирослава Скубiйша, вродлива та молода дружина сотника Пантелеймона Скубiя, була у цей передзахiдний час днини вгасаючоi невеселою, задумливою, навiть i зажурливою, i в очах ii, темних та глибоких, мов та найпiзнiша нiч, зачаiвся сум… А якою ж щасливою вона була ще декiлька мiсяцiв тому, якою радiсною, сяючою – молода дружина та мати чарiвного темночубого синочка, як кохала чоловiка свого – вiдчайного козака з вiйська гетьмана Богдана Хмельницького. Старша донька воеводи Зiньковецького, вона була викоханою татком дитиною, хоча, щоправда, вiд матерi любовi особливо нiколи не вбачала, та бiльш пестила двох старших братiв-близнюкiв, а тодi вже найменшу в родинi Зiньковецьких – рудоволосу дiвчинку, котра народилася на свiт, коли самiй Мирославi виповнилося сiм рочкiв.

Маля те Мирослава одразу не надто полюбила, можливо, через ревнощi до матерi, котра одразу ж чи не до божевiлля залюбила молодшу доньку. З рудим чубчиком та прозорими блакитними оченятами, Феодося Зiньковецька була диво як схожою на матiр – Василину, панi вродливу та шляхетноi, поляцькоi кровi, яка, заробившись навiть дружиною православного воеводи Наума Зiньковецького, так i полишилася вiрною вiрi своiй католицькiй, ляхiвськiй, й роки шлюбу не змiнили того нiяк. Сама Мирослава ще з дитинства збагнула, що мати тата не любить, вийшла вона за нього за примусом батькiв, а тому, певне, i ii, Мирослава то так гостро вiдчувала, й брата ii старшого Василька, таких схожих на воеводу Наума Даниловича, Василина вiдверто не полюбляла, пестувала здебiльш двох старших – близнюкiв Якова та Тодосiя.

А вже як з’явилася на свiт Феодося, схожа на матiр настiльки вражаюче, то семилiтня Мирослава геть позабулася матiр’ю й нiколи не чула вона вiд Василини теплого, лагiдного материнського слова. Пестив один лиш батько, й вона навiть могла оманувати себе, не зiзнаючись самiй собi, що ласки татка достатньо, лиш глибоко в серцi дитячiм ховаючи тугу за материнською ласкою, котра була для неi тепер геть недосяжною, але такою необхiдною, незамiнливою батьком, як той не намагався.

З сестрою молодшою вона теж не стала близькою. Феодося здебiльшого трималася побiля матерi, пануючи у великих та розкiшних покоях панi Василини, до котрих Мирославi заходити хоч i дозволялося, та зовсiм не бажанi були тi заходини старшоi доньки Василиною. Нiколи вона ласкавого слова не промовить, покосуе докiрливо, дорiкне брудом на спiдничцi чи листячком у волоссi, а Феодося, наслiдуючи матiр, i собi позиркне досить недружньо, мов те вовченя маленьке, та почне дражнитися.

У сiмнадцять рокiв до Мирослави заслав сватiв один полковник козацький – Захар Книш, i вона пiшла за нього, й сама не вiдаючи чому. Можливо, намагалася поскорiше полишити неласкавий дiм рiдноi матерi, зробитися вiльною вiд ii ненавистi, господинею у власному домi, нехай i поряд нелюба, та то вже було таке – пусте. Життя з Захаром виявилося спокiйним, безбарвним та нетривалим. Через чотири роки опiсля весiлля полковник тихенько помер вiд поранення, що заятрилося, полишивши молоду Мирославу вiльною та заможною вдовицею. Бездiтний та майже безрiдний, зоставив вiн iй декiлька маеткiв та кутi залiзом скринi з багатим скарбом, що здобув його в численних походах. Життя Мирослави зi смертю Захара мало чим перемiнилося. Як жила в маетку за Чигирином, так i полишилася там жити, до батькiв наiздила рiдко, здебiльше навiдувалися до неi батько та любий брат Василько. Феодося ж полишилася зростати десь у минулому життi, поступово перетворюючись на повну подобу матерi-шляхтянки, й Мирослава завше вiдчувала щось не надто приемне, зустрiчаючи у батькiвському домi високу та струнку юнку з довгими рудавими косами, котра, що дорослiшала, то вродливiшою робилася, маючи й риси лиця, й шкiру вспадкувавши вiд матерi, мов оксамитову.

В шiстнадцять лiт Феодосю, котра досить рано достигла, за лiто перетворившись на принадливу та соковиту дiвицю, висватав заможний поляцький шляхтич Казимир Тодорович, про котрого балакали, що вiн е родичем далеким самого польського короля. Василина, ледь розуму не полишившись вiд радощiв, несподiвано подобрiшала до Мирослави й запросила ту на пишне весiлля до Уманi. Та саме тодi, у великому замку Тодоровича, вона вперше почула прокльони з вуст рiдноi матерi. Невiдомо вже чому старша Зiньковецька раптом так сказилася, тiльки пiд час пишного обiду, коли Феодося, пишаючись багатим вбранням, сидiла з Тодоровичем за головним столом, мати боляче вп’ялася тонкими кiстлявими пальцями в плече Мирослави й потягнула ту на балкон.

– Не смiй вирячатися очицями своiми вiдьомськими на Феодоню! Зурочиш ще, сiм’я вiдьомське!

Мирослава тодi з жахом вiдсахнулася.

– Мамо…

Василина поморщилася.

– Та бiсiвка тобi мама, а не я! Дивися, тiльки зурочиш менi Феодоню, то я тебе власними вустами прокляну.

Мирослава була вражена.

– Та не вмiю я того урочення…

Мати тiльки покривилася.

– Розповiдай! Баба твоя, стара Зiньковецька, вiдьмою була, i ти в неi вроджена, й недарма ж схожа он як…

– Мамо, ну що ви таке кажете…

– Цить! Кажу те, що знаю, й не смiй сперечатися зi мною язиком своiм поганським. Бачила я, як дивилася ти на Феодоню недобре, саме вiдьомським поглядом. Ото тiльки зробиться iй зле, я тобi покажу!

Як у воду дивилася тодi Василина. Феодося – чи впилася вона надто старим витриманим замковим вином зi страху перед майбутньою шлюбною нiччю, чи що вже там таке з нею трапилося – та до вечора вiдчула вона себе й справдi зле. Застогнала жалiбно, закотила оченята блакитнi до високого бiлого чола та й впалася до рук дещо перестрашеного чоловiка.

Ось тут панi Василина й сказилася геть.

– Це все ти! Ти зурочила Феодоню! – кинулася вона до Мирослави пiсля того, як майже непритомну Феодосю Тодорович понiс до своiх покоiв, покликавши лiкаря. – Вiдчувало ж серце мое, що не буде вiд тебе добра дитинi, що таки зурочиш ти Феодоню очицями своiми вiдьомськими. Бодай би ти проклятою була за це, бiсова дочко!

Мирослава вся пополотнiла.

– Мамо, та я ж ваша донька!

Зiньковецька покривилася так, мов кислицями обжерлася.

– Та яка ж ти менi донька? То бiсiвка менi тебе пiсля пологiв пiдкинула, а мое дитинча вкрала!

– Мамо! – Мирослава вся тремтiла.

– Проклинаю тебе! – вишкiрилася на неi Василина, пiдступаючи ближче, страшна якась у лютi, у злостивостi своiй нелюдянiй. – Бодай би ти й смертю померла страшною та спокою довiку не мала, що на цiм свiтi, що й на тiм! Проклинаю тебе!

Мирослава не витримала того всього жаху, втекла до покоiв, котрi iй надали у будинку Тодоровича, забилася в куток лiжка й ночi довгоi та темноi не поснула, трусилася, мов у лихоманцi, вiдчувала себе так гидко, як ще нiколи у життi. А Феодося на ранок вже хихотiла з мужем своiм та гостями, й нiчого не нагадувало в нiй уже вчорашнього нездужання. Мирослава ж не стала залишатися на святкування тi клятi, аби не чути материнських прокльонiв бiльш, i поiхала геть. До батькiвського дому пiсля того випадку не наiздила бiльш жодного разу, тiльки вiд тата та Василька дiзнаючись i про материну хворобу серця, i про те, що Феодося через рiк обродилася первiстком, сином Грегошем.

А потiм Василько познайомив ii з Пантелеймоном.

Нарештi й до проклятоi матiр’ю Мирослави, що нещасливо прожила в шлюбi з нелюбом чотири роки, не пiзнала у життi своiм почуття того, що звалося коханням, прийшло воно – те таемниче кохання. Темночубого, кароокого красеня Скубiя, високого та ставного, вона покохала одразу ж, як Василько привiз його до ii маетку, й погляд очей ii зустрiвся з поглядом очей його вогняних. Закохалася, мов у рiчку, у прiрву стрибнувши, так сильно та палко, що навiть i самiй робилося вiд того якось лячно. А Пантелеймон… вiн теж одразу вiдповiвся на почуття ii палке, й уже по осенi щаслива, п’янка коханням, постала вона перед вiвтарем з козаком своiм коханим. Мати на весiлля приiхати не згодилася, Феодося тiльки обродилася нещодавно, та Мирослава вiдсутностi iхнiй тiльки радiла… А там i сама обродилася дитятком, коханим синочком Наумчиком, i переiхали вони з Пантелеймоном до вотчини його, батькiвськоi маетностi на березi Днiпра, неподалiк мiстечка Кременчук. Дивно гарним виявилося те мiсце, одразу припавши Мирославi до серця, й з першого погляду, як i у Пантелеймона, закохалася вона й у будинок свiтлий та просторий, котрому мала стати господинею, i в маетнiсть ту, у мiсцину на березi Днiпра, порослу кущами калини та дикоi шипшини, у невисоку скелю, на котрiй полюбилося сидiти, зустрiчаючи такi гарнi тут заходи сонця, якi над притихлим до вечора Днiпром видавалися такими по-особливому, на диво чаруючими. Гладка тодi, майже дзеркальна поверхня скелi робилася або золотавою, або ж у днi такi, коли сонце червоно сiдалося на вiтер, вилискувала скеля червоним свiтлом, наче кров’ю свiжою облитою, видавалася. Й так дивно було тодi Мирославi на нiй сидiти. Щось було у скелi тiй такого, що нездоланно мановило до себе, хоча видиратися на влюблену Мирославою верхiвку було й не надто легко, крута стежина лиш одна й вела на верхiв’я й була досить небезпечною. Та саме там, на верхiв’i, й вiдкривалися чаруючi види що на Днiпро, що на маеток.

Сонце закочувалося великою полум’яною кулею, все нижче до Днiпра, й Мирослава, споглядаючи зараз по-особливому гарний червоний передзахiд сонця, не надто вже й звертала увагу на ту красу. Бiльш двох рокiв прожила вона щасливою у шлюбi з Пантелеймоном, вiрнiш сказати – жила. Закохана все також палко та сильно, як i того дня, коли Василько привiз його до маетку, вона не мислила життя без чоловiка. А Пантелеймон…

Мирослава нахмурила високе, шовковою стрiчкою перехоплене чоло.

Сонце озвалося на ту похмуру червоним спалахом.

Пiсля народження Наумчика вона серцем, таким чутливим серцем закоханоi жiнки вiдчула в чоловiковi якусь слабку, ледь помiтну, та все ж холоднiсть. І страх почав крижаними пазурами сковувати серце, вiщуючи щось недобре. Прокльони матерi озивалися тодi в серцi, вона боялася, що, проклята найрiднiшою людиною, утратить свое таке вистраждане щастя.

Мирослава спохмурнiла ще бiльше.

Сонце над Днiпром набуло на якусь мить темно-червоного вiдтiнку, мов потемнiвши вiд думок Мирослави.

Життя ii й стрiмко, й повiльно одночасно почало руйнуватися у той час, коли Феодося несподiвано овдовiла.

Безглузда незграбнiсть якогось там поважного гостя Тодоровичiв – i замiсть дикого кабана було поранено самого пана Казимира. Смертно поранено.

Феодося полишилася молодою, навiть юною вдовицею. Мирослава зовсiм не вiдала того, якi почуття поеднували сестру з чоловiком, так зарано й безглуздо померлим, близькими ж вони нiколи не були, та Василько переповiдав, що не надто сестриця вже й сумуеться за загиблим мужем, одразу ж перебралася назад до батькiвського дому й уже розмiрковуе над тим, аби вдало пiти замiж удруге.

Мирослава болiсно поморщилася.

В недобру, в яку ж недобру хвилину молодшiй сестрi ii спала на думку геть недоречна забаганка – приiхати до Мирослави на гостину. Мирослава скiльки не мiзкувала, а все зрозумiти не могла, чого Феодосi забажалося приiздити? Невже прочула про красеня ii Пантелеймона й зацiкавилася, вирiшила зруйнувати щастя нелюбоi сестри?

Мирослава знову поморщилася.

Нiколи не забуде вона ту кляту мить, коли у ворота маетку вкотився, поскрипуючи, просторий та багатий ридван у супроводi загону козакiв, з котрого, на превеликий подив Мирослави, з’явилася висока та струнка постать сестри, одягнена в свiтло-зелену оксамитову сукню ляхiвського пошиву, та з гарненьким рудочубим хлоп’ям на руках.

Феодося приязно посмiхнулася.

– Не чекала, сестричко?

Мирослава тiльки здивовано глипала темними очима.

– Феодося? Що ти тут робиш?

Феодося продовжувала всмiхатися.

– Приiхала на гостину. Чи не приймеш?

– Чому ж? Тiльки якось це несподiвано все…

У вiдповiдь сестра тiльки дзвiнко розсмiялася.

– А я полюбляю несподiванки!

Такою, неймовiрно гарною у тому дзвiнкому та мелодiйному смiховi, залиту яскравим полуденним сонцем, багато вдягнену, й побачив уперше Феодосю Пантелеймон. Мирослава чомусь внутрiшне помертвiла у ту мить, коли з’явився вiн з боку рiчки, без кунтуша, у самiй лиш сорочцi та в куцих штанях, босий та простоволосий. І гарним, ой лишенько, яким же гарним вiн був у ту гожу днину, що в Мирослави вже звично затислося серце вiд кохання до чоловiка. Затислося, аби занити протяжно, коли помiтила вона, якими очима зиркнула на нього Феодося, й смiх дзвiнкий ii завмер враз на вустах гарних, повновидих.

А Пантелеймон…

Мирослава чи до смертного часу свого зможе забути той погляд, котрий кинув чоловiк коханий на сестру ii. Здавалося, що невидимi блискавицi вдарилися над ними в небi у ту мить, коли погляди iхнi зустрiлися, схрестилися й застигли так… Мирослава вмить дивним чином вiдчула себе геть зайвою та непотрiбною поряд них, тих двох, що застигли у таемничiй нерухомостi й у спiльному мовчаннi. На неi вiн так нiколи не дивився, то вона розумiла дуже добре, й вiд цього робилося так боляче, що кортiло кричати, волати, вовчицею враненою вити на весь маеток… Та Мирослава мовчала. Нi пари з вуст не зронила, допоки тi двiйко дивилися одне на одного з майже голодною пожадiбнiстю, з таким захопленням, i тiльки здригнулася ледь помiтно чужому оку, коли чоловiк запитався веселим голосом:

– А що, Мирославо, гостi у нас?

Мирослава ж, вiдповiдаючи, навiть i голосу свого не впiзнала, настiльки видався вiн iй хрипким та чужим.

– Так, гостi. Сестра моя, удовиця Феодося Тодорович.

Пантелеймон знову позиркнув на Феодосю.

– Що ж ти, дружино, таку сестру-красуню вiд мене ховала?

Феодося знову дзвiнко засмiялася, й похололiй Мирославi смiх той видався поховальним дзвоном за власним коханням.


Передмiстя Кременчука, нашi днi

Ірина дещо роздратованою вийшла з будинку.

Вечiрне сонце спокiйно гойдалося над тихим до вечора Днiпром i видавалося не просто червоним у заходi, а мов кривавим та трiшки зловiсним. Ірина не любила таких кривавих, як сьогоднi, заходiв сонця, з самого дитинства не любила, маючи щирий i неминучий страх перед таким червоним сонцем. Та зараз те сонце ii не так страшило, як дратувало, псувало й без того зiпсований настрiй.

Вадим полишився у Киевi ще на два днi.

Поморщивши привабливе лице з блакитними очима, Ірина повiльним та неквапливим кроком рушила до берега Днiпра, до влаштованого Вадимом приватного пляжу, з надзвичайно дрiбним, перлинно-свiтлим пiском.

Майже тридцятирiчна мати-одиначка, вона за дарунок щедроi долi вважала свое знайомство з пiдприемцем Вадимом Палiем, чоловiком вродливим та вiльним, тридцяти п’яти рокiв вiку, що мав стабiльний бiзнес та найгарнiшi у свiтi темно-карi очi. Переживши багато неприемного, вiдсутнiсть щастя в особистому життi, зраду людини, котру кохала до нестями, Ірина по-особливому цiнувала своi стосунки з Вадимом i кохала його, кохала майже так сильно та палко, як i Владислава.

Майже…

Не дiйшовши до пляжу, вона зупинилася, поморщилася.

Владислав…

Молодий кардiолог, син батькових знайомих, вiн увiрвався до ii спокiйного життя стрiмко та наполегливо. Свiтлоокий високий красень з русявим волоссям, вiн закохав у себе сiмейну лiкарку однiеi з кременчуцьких амбулаторiй з такою вражаючою легкiстю. Ірочка Тодорович, у життi котроi траплялися лиш полишенi глибинностi симпатii та вподобання, у Владислава Боженка закохалася з такою силою, що й самiй зробилося страшно. Швидкiсть та стрiмкий розвиток роману теж страшили ii. А вiн виявився просто бабiем, i вона на власнi очi пересвiдчилася в тiм, коли прийшла до свого кабiнету на годину ранiш… Їi Владислав, найкоханiший у свiтi чоловiк… любився на столi з ii ж медсестрою, у ii власному кабiнетi. Сумно, непристойно та брудно. Ірина й до цих пiр дивувалася тому, як змогла тодi полишитися спокiйною, не вiдчути майже нiчого, окрiм дивного зацiпенiння, й буднiм голосом попросити iх звiльнити ii робочий стiл, навiть спромоглася досить пристойно провести прийом, не вiдчуваючи нi болю, нiчого… Бiль прийшов уже потiм, бiль безмежний i такий пекучий, що гадала – помре. А Владислав навiть i пробачення не попросив, просто зник iз ii життя, зник так само швидко, як i з’явився, розтанув, мов поранковий туман.

За два тижнi вона дiзналася, що вагiтна.

Певне, та вагiтнiсть i врятувала ii вiд найгiршого, вiд страшноi безоднi розпачу та вiдчаю, вiд темних та неясних думок про можливе самогубство. Вiдчувала, що у тiм дитятi е ii порятунок, заради нього, немовляти ненародженого, примушувала себе до спокою й до харчування повноцiнного, обродившись гарним хлопчиком, мiцним та – на щастя – не схожим на батька. Заради нього, коханого свого Сергiйка, тiльки й жила тепер, забувши себе.

А життя подарувало зустрiч iз Вадимом.

І вона покохала його.

Пiсля зради чоловiка, котрого так кохала, пiсля того, що вiдчувала до Владислава, – гадала, що серця ii вже нiколи не торкнеться почуття закоханостi, чоловiками не цiкавилася майже й на високого iмпозантного чоловiка, котрого зустрiла на iменинах знайомих, одразу й уваги не звернула. Але так уже трапилося, що за столом вони опинилися поряд, розгомонiлися, потiм Вадим запропонував пiдвезти додому, бо година була досить пiзньою… Ірина пам’ятала, як, побачивши його автiвку – чорний дорогий позашляховик, – чомусь недоречно подумала, що з цим чоловiком у неi нiчого не може бути. Власникiв таких автiвок, з особистими водiями, загалом зверхнiх та пихатих, мало цiкавили простi жiнки, що мали статус матерi-одиначки та працювали на мiзерну бюджетну зарплатню сiмейного лiкаря.

Але вона помилилася.

Вадим наостанок попросив номер телефону.

Й вони почали зустрiчатися.

Його не злякала нi скромна робота та незаможнiсть, нi наявнiсть у неi Сергiйка, вiн узагалi був просто дивовижним чоловiком, таким не схожим на Владислава, й Ірина поступово поряд нього вилiкувалася вiд свого сердечного болю, ожилася до справжнього життя.

Зiтхнувши, Ірина ступила ще декiлька крокiв i знову зупинилася, поглянувши на скелю, котра височiлася над пляжем, i зараз, залита свiтлом призахiдного сонця, здавалася облитою кров’ю. Не розумiла чому, але завше вiдчувала поряд цiеi скелi якийсь незатишок, якесь неприемне почуття. Щось було в нiй такого, близького й далекого одночасно, що й притягувало до себе, й вiдштовхувало з незбагненною силою.

Вадим придбав цю дiлянку землi неподалiк Кременчука, бiля сiльця Кривушi, бiльш як за рiк до знайомства з Іриною. Побудував двоповерховий будинок, басейн, лазню, влаштував приголомшливо розкiшний сад та квiтник, облагородив занедбаний пляж, та скелi не чiпав. Вона йому подобалася, пiднятися на неi хоча було й складно, але таки можна, та сама Ірина туди нiколи не лазила. Навiщо? Хоча погляд досить часто тягнуло до скелi, й оце така, залита червоним свiтлом призахiдного сонця, вона викликала якесь особливе почуття, та яке саме, того Ірина не могла зрозумiти.

Вони з Сергiйком уже бiльше двох мiсяцiв мешкали у Вадима, й Ірина була тут господинею, продавши батькiвську квартиру й грошi зоставивши на майбутне сина. Молодша вiд неi на два роки сестра Богдана мала свое життя, професор псiхiатрii у своi двадцять вiсiм, мешкала у Киевi, читала лекцii за кордоном, мала успiх та пошану, щоправда, замiж не поспiшалася.

Ірина поморщилася.

А ось вона таки замiж зiбралася. Вадим хотiв життя сiмейного, хотiв справжню родину, народження ще дiтей, хоч i до Сергiйка ставився, як до рiдного сина. Й весiльна сукня, прибрана перлинами та придбана в елiтному салонi Киева, уже чекала свого часу, й спецiально найнятi люди займалися приготуваннями, й Богдана прилiтала з Мюнхена, аби встигнути на весiлля, а Вадим не мiг вiдiрватися вiд справ.

Ірина знову поморщилася.

Вона розумiла, що не мае так поводитися, що це е досить нерозумно, вона за чотири днi стане його дружиною, але не могла нiчого з собою вдiяти. Вона ревнувала Вадима до його заступницi. Й зараз особливо, коли вони були разом у столицi й Вадим повiдомив про затримку.

Знову рушивши до пляжу, Ірина на мить зупинилася, бiчним зором ухопивши на вершинi скелi порух якоiсь тiнi. Придивилася. Скеля була абсолютно порожньою, тiльки сонце на нiй вилискувало червоним… та чомусь зробилося геть муторно, до холоду та онiмiння пальцiв муторно, як бувало в дитинствi, коли перестрашиться вона чогось. Та чого тут страшитися? Будинок Вадима та вся територiя довкола нього були огородженими та добре охоронялися, нiхто сюди не мiг проникнутися, хiба що вiд Днiпра, та й там, бiля берега, було встановлено камери. Проте якась напруга в нiй полишалася, й ця тiнь на скелi, вона продовжувала непокоiти, й Ірина була впевненою й переконаною, що та iй не взрiлася. Тiльки що ж за тiнь то була?

Не встигла Ірина так подумати, як тiнь майнула знову, й цього разу вона побачила ii вже не бiчним зором, а прямо перед собою, й не промельком, а роздивилася жiночу постать у червоному, з довгим чорним волоссям.

Нахмурилася, не розумiючи.

– Що це ще за маячня? – запиталася у самоi себе, не розумiючи, як дивакувата ота жiночка потрапила на верхiвку скель. Хто вона взагалi така й що робить тут, як прогавили ii охоронцi?

Жiноча постать знову з’явилася на верхiвцi скелi.

Тепер Ірина мала змогу добре роздивитися, та побачене не вспокоювало, а навпаки, геть пантеличило та викликало нерозумiння. Одягнена жiнка була у довгий червоного кольору одяг, котрий видавався дивним, такого Ірина ще не бачила, й поводилася вона якось дивно, металася верхiвкою скелi, мов не знаходила собi спокою, й призахiдне сонце заливало примарливим червоним сяйвом i скелю, й ту дивакувату жiнку. В якусь мить вона зупинилася, поглянула на Ірину, й тiй мов хто морозом сипонув за спину, муторно зробилося вiд того погляду так, що ледь на ногах втрималася вiд несподiвано гострого нападу невимовного страху. Кортiло обернутися та кинутися геть, назад до спокою, затишку та безпеки будинку, де була охорона…

Але вона не могла навiть поворушитися.

Погляд дивноi незнайомки, що нерухомо стояла тепер на верхiвцi скелi, оповита червоним свiтлом призахiдного сонця, тримав Ірину прикутою до одного мiсця. Це видавалося неможливим i безглуздим, але так воно й було, й Ірина вiдчувала в собi якусь залежнiсть вiд того погляду, й саме вiн полишав ii здатностi навiть поворушитися. За декiлька хвилин жiнка пiдняла тонку руку, майнула нею в повiтрi, майнула поклично, й Ірина зрозумiла, що мае негайно й неодмiнно опинитися поряд тiеi дивакуватоi незнайомки, опинитися будь-що. Твереза думка об тiм, що потрiбно втiкати вiд цiеi дивачки, засвiтившись десь у свiдомостi, одразу ж зникла геть, i тепер едине, що турбувало Ірину, – то було бажання потрапити на верхiвку скелi якомога швидше. Ноги Ірини, засмаглi та взутi в сандалi зi свiтлоi шкiри, мов самi понесли ii теплим золотавим пiском пляжу до скелi. Перед стежиною, важкою для пiдйому, крутою й небезпечною, вона зупинилася, мов наштовхнулася на неочiкувану перешкоду, але поклик з верхiвки був настiльки сильним та потужним, що викликав у неi лиш коротку й незначну затримку на важкiй стежинi, й вже за мить вона почала дертися вгору, геть не зважаючи на небезпеку обiрватися, на бiль вiд подряпин на долонях та колiнах. Головним було iнше – опинитися якнайшвидше на верхiвцi скелi, поряд темноволосоi жiнки. Все iнше, все життя ii, включаючи Вадима та сина, весiлля, що наближалося, – все то було зараз таким далеким, неважливим i мов неiснуючим. Головне – то жiнка, що терпляче чекала на неi, застигнувши нерухомо.

Й вона таки видерлася туди, ступила ледь помiтно тремтячими ногами на тверду поверхню скелi й завмерла отак перед дивною постаттю, заклiпала блакитними очима, мов тiльки отямившись вiд важкого сну.

Жiнка та виявилася досить молодою, на вигляд рокiв двадцять п’ять, не бiльш того. Довге ii чорне волосся було вiльно закинуте за спину, у свiтлi сонця набувши червонуватого вiдтiнку й… мов зловiсного чогось. Зловiсним видавалося й лице незнайомки, блiде… нi, навiть i не блiде, а таке… наче синього вiдтiнку, мов у втопленицi.

Втоплениця…

Ірина й сама не знала, чому спала iй на думку така уява, то, можливо, вологе волосся незнайомки, котре розвiював вiтерець, а може, справа була у легкому, ледь вiдчутному смородi вiд жiнки, а тхнуло вiд неi застояною водою та ще чимось дивним та нудотливим. Придивившись, Ірина з подивом помiтила у дивному одязi незнайомки… водоростi.

Може, вона купалася та заблукала?

Та хто ж вона така, циганка, чи що?

Повагавшись, Ірина все ж запитала.

– Хто ви?

Жiнка поглянула на неi, пiднявши очi, й Ірина тiльки зараз побачила, якi вони темнi.

Й ледь стримала пронизливий крик.

На неi дивилися очi неживоi людини.

Тонкi синi вуста незнайомки покривив незрозумiлий усмiх.

– Не впiзнала мене, Феодосю?

Ірина здригнулася.

– Вибачте, мене звати Іриною, й…

Із синiх вуст зiрвалося розчароване зiтхання.

– Ти не вона! Знов не вона! Ховаеться вiд мене сестриця моя проклята, ховаеться у втiленнi iншоi! Та все одно, ти з роду ii поганого вийшла, ти з Тодоровичiв, руда й блакитноока…

Іринi зробилося геть муторно й страшно.

– Хто ви?

Тонкi, жахливi вуста покривилися.

– Ти хочеш дiзнатись об тiм, хто я така? О, ти дiзнаешся, обов’язково дiзнаешся, бо е нащадком моеi сестрицi. Та лише зачекай, не все одразу.

Ірина затихла, слухаючи трiшки дивнувату промову жiнки, та що там говорити, дивним у цiй жiночцi було все, й не тiльки оцей говiр i тихий голос, схожий на шепiт. І раптом Іринi сяйнула едина зрозумiла зараз думка – та жiночка ж божевiльна.

Геть божевiльна!

Одразу ж зробилося набагато легше. Божевiльна! Як вона одразу об цiм не подумала! Певне, й справдi якась божевiльна, можливо, мешкае десь неподалiк, утекла з-пiд нагляду й стрибнула до Днiпра. А можливо, й не перший день блукае у такому ось дивному виглядi, й очi такi тому мае – мов неживi, й розмовляе не зовсiм зрозумiло. Щоправда, божевiльнi люди можуть бути досить небезпечними. Ірина вже жалкувала до слiз, що пiдкорилася поклику якогось незрозумiлого тяжiння й подерлася на цю кляту скелю. А що, коли цiй божевiльнiй ще заманеться зiштовхнути ii зi скелi?

Не втримавши дрожу в тiлi, вона обережно запитала:

– А… а як ви опинилися тут, на скелi?

Жiнка несподiвано посмiхнулася.

– Як я тут опинилася? О, ця скеля е моiм найулюбленiшим мiсцем на землi. Знала би ти тiльки, скiльки годин просиджувала я на цiй верхiвцi, особливо пiсля наiздiв твоеi далекоi прабаби…

Ірина зовсiм розгубилася.

– Ви… ви мешкали тут?

На вустах жiнки промайнув сумний усмiх.

– Колись давно… Й знала би ти, якою щасливою колись була я у цьому мiсцi, кохаючи вперше у життi, переконана, що коханою е теж. Але я помилялася, як глибоко я помилялася, як помиляешся зараз i ти, переконана у почуттях свого нареченого.

Ірина здригнулася.

– Про що ви кажете?

– Про життя, про нього, прокляте, про що ж iще?

– Я вас не розумiю…

– Я теж багато чого не розумiла у життi своiм, допоки у маетку моему не з’явилася сестриця моя. Тi вогненно-рудi коси й яснi блакитнi очi витнули у мене серце, полишили вiчного спокою мою душу…

– Ви хворi? – обережно запиталася Ірина.

– Нi, нiколи лiкарiв менi не прикликали. – Сонце за спиною жiнки всiдалося все нижче до обрiю, до густих дерев, що росли на островi навпроти, й вiд того небо й весь простiр довкола неi видавалися кривавими. – Хворiсть у iншому мене пекла, iншою хворiстю мучима я була вiд того дня клятого, коли приiхала до мене на гостину сестра.

Ірина прокашлялася.

– Вас образила сестра?

Синювате лице жiнки раптом зробилося потворно-злим.

– Образила? Та руда вiдьма вкрала в мене чоловiка.

Ірина з жахом помiтила, як лице незнайомки робиться ще бiльш потворним, мов та промайнула на нiм злiсть поклала початок котромусь перетворенню, й молода та вродлива, незважаючи на дещо синювату блiдiсть лиця, вона враз видалася Іринi потворою, страшною й неприемною. Раптово налетiлий вiтер розвiяв ii волосся, й Ірина з подивом помiтила у ньому зеленi цяточки водоростей.

Незнайомка хижо всмiхнулася.

– Вона ховаеться, але я все одно ii вiднайду!

Ірина здригнулася.

– Кого?

– Феодосю!

Ірина досить щиро пожалкувала ту незнайому iй жiнку з дивакуватим iм’ям Феодося, на котру, певне, й полювала ця божевiльна. Невiдомо ще було, якi намiри вона мала стосовно неi, Ірини, й жiнка не мала уяви, як зможе втекти вiд божевiльноi на цiй скелi й чи зможе подужати… кажуть, що божевiльнi часом мають надприродну силу, подужати iх бувае складно.

«Навiщо я сюди видерлася?» – вподумки докорила собi Ірина, з острахом споглядаючи на незрозумiлу спiврозмовницю, мовчання котроi зараз видавалося дещо загрозливим. Сонце, набувши кривавого вiдтiнку, почало повiльно ховатися в зеленому листi дерев острова, й той захiд сонця мовби дав якийсь поштовх дивнiй божевiльнiй. Стояла буцiмто спокiйно, мовчазна зробилася, як раптом вся ожилася, заворушилася, темнi очi, вилискуючи червоним свiтлом, уп’ялися в лице Ірини муторно-наполегливим поглядом. А потiм вона почала рухатися, наближатися до Ірини повiльними кроками, наче надаючи можливiсть утекти, уникнути цього наближення. Та Ірина, повнiстю захоплена дивним, гiпнотизуючим поглядом, не могла не те що втекти, яке там, вона навiть поворушитися не була спроможною, повнiстю пiдвладна тому погляду, мов засудомлена його силою. Й чим ближче пiдходила жiнка, тим слабкiшим робилося бажання втекти, й Ірина просто нерухомо стояла на скелi, й здавалося, що навiть уже й не дихала. А жiнка наближалася, хоча й повiльно, та все ж невпинно, не вiдриваючи погляду темних очей вiд лиця Ірини, вiд очей ii блакитних, геть полишених волi.

– Слабка ти, набагато слабша вiд Феодосi, – прошелестiв над притихлою скелею задумливий голос, й Ірина раптом вiдчула досить гостро та пронизливо те, чого не вiдчула ранiш або вiдчувала, та досить слабко. Вiд незрозумiлоi божевiльноi тхнуло… плiснявою та наче гниллю. Лице жiнки знову набуло потворностi, майнув вираз пекельноi ненавистi, i його залило, мов кров’ю, червоним свiтлом вже майже сiлого за густе листовиння сонця.

Жiнка зупинилася вiд Ірини настiльки близько, що та ледь не задихнулася вiд смороду ii тiла… Обличчя, на котрому стрiмко проступалися бридкi темнi плями, почало наближатися, й Ірина не мала в собi сили вiдхилитися, цiлком пiдвладна тому погляду, що впивався в ii очi зi страшною силою, усе глибше… Вона вже не мала анi сили, анi думки втiкати, те бажання назавше покинуло ii свiдомiсть, i тiльки якось вiдсторонено помiтила, як на iншому березi, десь за спиною жiнки, востанне промиготiвши червоним полиском, поважно закотилося в дерева сонце… й ще побачила руки, тонкi та наче кiстлявi в пальцях руки, що потягнулися до неi… Дивно, але страху вона зовсiм не вiдчула й нiчого вже не вiдчувала, окрiм тiльки слабкого здивування, коли пальцi тi торкнулися беззахисного ii горла й виявилися не просто прохолодними чи холодними, нi, тi пальцi були вражаюче крижаними. Не вiдчула вона страху й тодi, коли пальцi тi почали стискатися довкола горла ii – немилосерднi, крижанi та… смертоноснi. Вони стискалися, поступово набирали сили, та Ірина iм не супротивилася, геть пiдвладна темним, муторно-наполегливим очам.

За хвилину впала мертвою до нiг жiнки.

Десь у будинку заплакала, прокинувшись, дитина.

– Мамо!

Ірина вже не чула поклику сина, нiчого не чула й не бачила, не бачила й того, як слабка з вигляду жiнка пiдхопила ii тiло бездиханне на руки й кинула його до рiчки, заспокоеноi призахiдним сонцем.

Ірина була мертвою.

Вiд будинку до скелi бiгла жiнка…

– Ірино Янiвно… Ірино Янiвно…

Темноволоса жiнка у незвичному червоному одязi озирнулася, поглянула недобрим оком на худеньку постать у чорнiй сукнi, що швидко бiгла до скелi, й тонку нитку ii безкревних, блiдих вуст зазмiiла зловiсна усмiшка. Сонце вже встигнуло геть сховатися за дерева на островi, й тiльки палаюче червоним небо нагадувало про палке сiдання сонця. Жiнка постояла ще мить, i ii темнi очi мов загорiлися червоним, яскравим променистим свiтлом. Порух вiтру… й вона просто зникла, розтанула в повiтрi, зоставивши скелю геть порожньою, на верхiвцi ii тепер тiльки слабко шелестiв вiтер.

Служниця Вадима Палiя здiйняла крик, повiдомивши прибiглим охоронцям про жiнку, котра вкинула до Днiпра наречену господаря.

Розпочалися пошуки…

Й хтось мав сповiстити його про те, що сталося.


Маеток сотника Скубiя, 1656 рiк

Дзвiнкий, срiблястий смiх Феодосi примарою блукав будинком, i такою ж примарою видавалася самiй собi й Мирослава, котра блукала власним будинком уже не як господиня, нi, а як та справжня примара. Мучима, палима пекельним, нещадним та невгасним вогнем, котрий не полишав ii в спокоi нi вдень, нi вночi. Десь у вiтальнiй залi знову пролунав смiх Феодосi, й Мирослава, безцiльно вештаючись порожнiм коридором свого великого маетку, застигла нерухомо, чутливо дослухаючись. І поморщилася болiсно, зачувши за мить, як пролунав у вiдповiдь тому красивому смiховi сестри низький, басовитий смiх коханого Пантелеймона.

Безсило притулилася до стiни онiмiлою спиною.

Феодося приiхала на гостину лиш на декiлька днiв, а затрималася вже на третiй тиждень, про вiд’iзд свiй не маючи жодноi промови. Навпаки, Мирославi видавалося, що вона вже й гадки не мае iхати, маючи намiр залишитися у маетку, у домi ii чи вже не назавше. Й як гостро закарбувався в пам’ятi день той, коли приiхала сестра. Й вечеря того клятого дня. Пантелеймон, котрий вдома нiколи особливо не переймався власним одягом, вештаючись, мов той наймит, у старих штанях та подранiй сорочцi, того вечора одягнувся з несподiваною пишнiстю, натягнувши на себе навiть оксамитового кунтуша, хiба лиш саблi не додав, i сап’янцi взув святковi. Мирослава з упалим серцем помiтила, що й до лазнi вiн навiдався, розвiюючи зараз довкола себе дух свiжостi та безперечноi чоловiчоi привабливостi. Сестриця ii теж приодягнулася пишно, мов до статечного свiтського прийому, та все на ляхiвський манер, не в якогось там задрипаного козацького кунтуша зi звичайною спiдницею. Нi, мов королiвна, зодягнулася в багату сукню, кольору темно-зеленого, з важкого оксамиту, розшиту камiнням, й груди, перса своi пишнi, бiлизни молочноi, вирiзом сукнi на лiфi оголила ледь не до половини, а на шию ж гарну, мов у лебiдки молодоi, навiсила прикрас лискучих, i волосся руде свое, вогняне, розпустила вiльно за спиною. Й увiйшла вечеряти, мов до гетьманського чи королiвського залу, й у Мирослави серце геть захололо, коли побачила вона, якими очима вп’явся ii Пантелеймон у те видиво чарiвне, похлинулася прохолодним квасом, iз ще вчора дружини милоi та любоi – мов i не iснувало бiльш для нього – перетворилася вона ледь не на наймитку непомiтну й невидиму, тепер вся увага його була належна Феодосi, котра почала одразу ж кокетувати з Пантелеймоном. Кидаючи на Мирославу короткi, хитруватi погляди своiми блакитними очиськами, всiлася до Пантелеймона близенько й не стiльки iла вже ту вечерю, як розповiдала про життя свое в Уманi, про частi поiздки з Тодоровичем до Варшави, де таку пишнiсть бачила… Пантелеймон захоплено слухав ii, й не так слухав, як пожадiбно ковтав голодними темними очима кожен порух ii грацiйний, кожну посмiшку та погляд мрiйливий i заманливий, мов синя безодня. Мирослава вiдчувала кожну страву на смак, мов отруту, але продовжувала iсти, незрозумiло й чому, а коли пiшла спати, то Пантелеймон чи не вперше пiсля весiлля пiшов спати в окремi покоi.

– Втомився я, – вiдказав чужо та вiдсторонено, байдуже цiлуючи Мирославу й не дивлячись iй у вiчi. Й Мирослава не втрималася.

– З Феодосею кокетувати втомився? – запиталася жовчно.

Пантелеймон нахмурився.

– Ти про що це?

Мирослава поморщилася.

– Гадаеш, що я е слiпою?

Скубiй нахмурився ще бiльше.

– Дурних ревнощiв у домi своiм не потерплю. Твоя сестра надзвичайно чарiвна й вродлива жiнка, й у моiм захопленнi нею немае нiчого дивного.

– При живiй дружинi?

Пантелеймон зiщулився.

– Я ж тебе не кидаю!

Мирослава здригнулася так, мов отримала вiд нього поличника.

– То ти… ти мене й кинути можеш?

– Нi, то грiх. Ти просто навигадувала собi зайвого.

Та яке там уже навигадувала? Весь наступний тиждень Пантелеймон майже увесь час проводив поряд Феодосi, придiляв тiй стiльки уваги… Все вони про щось розмовляли, а то й шепотiлися, то могли зiрватися й понестися на лови гарячими, баскими кiньми, й тiльки лиш удвох, i Мирославу з собою не запрошуючи, й вона могла лиш тiльки здогадуватися об тiм, чим вони там займалися. Й до опочивальнi Мирослави Пантелеймон так i не повернувся, сваритися вона з ним уже боялася пiсля того випадку, як необережно сказала Феодосi, чи не час iй уже вiд’iздити до батькiв.

Сестра кинула на неi незрозумiлий погляд.

– Женеш, сестро?

Мирослава дещо розгубилася.

– Нi, просто…

Феодося рвучко зiрвалася на ноги з фотеля, у котрому сидiла, читаючи якогось листа, певне, що вiд матерi.

– Нi, сестро, усе-таки женеш. Й вiдаю я чому – до чоловiка ревнощами сходишся, мов гадюка отрутою.

Мирослава зiщулилася.

– А що – дарма?

Феодося хитрувато посмiхнулася й знизала плечима.

– Може, й не дарма… хто ж його знае?

– Ти що… хочеш… хочеш вiдiбрати в мене чоловiка?

Феодося не вiдповiла, та тiльки у поглядi блакитних очей щось пiдказало Мирославi, що питанням цим поцiлила вона досить влучно. Й страх, страх безмежний втратити Пантелеймона охопив ii настiльки владно та заслiпливо, що вона вже й не пам’ятала себе, й не володiла собою, напустившись на сестру.

– Геть з мого дому! – наказала, ледь стримуючи себе, аби не кинутися на Феодосю, не вчепитися в личко ii чарiвне нiгтями, не попсувати краси цiеi довершеноi. – Негайно ж забирайся туди, звiдки прийшла, й щоби нога твоя бiльш не ступала до мого дому!

Та Феодося у вiдповiдь лиш розреготалася.

– Ти не зможеш мене вигнати!

Мирослава поглянула недовiрливо.

– Це чому ж?

– А Пантелеймон не дозволить!

І вона, клята дiвка, геть не помилилася. У той же вечiр розлючений Пантелеймон увiрвався до опочивальнi Мирослави й, затинаючись вiд лютi, накинувся на дружину.

– Хто дозволяв тобi виганяти Феодосю? Чи ж ти забула вже, що будинок цей належний менi? А я кого чемно схочу, того тут i привiтаю. Й ти не маеш пхати свого носа…

– Я твоя дружина, а не наймитка…

– То й що?

– А права вже не маю…

Пантелеймон кинув на Мирославу роздратований погляд:

– За Писанiем саме чоловiк е головою жони, й вона мае перед ним скорятися, в усiм слухатися…

Мирослава поморщилася.

– Та Писанiе ще не дозволяе зраду!

– Я тебе не зраджував!

– А звiдки я то знаю?

Вони посварилися в той вечiр, посварилися чи не вперше за свое подружне життя. Мирослава пiсля сварки кожен день проживала, мов пекельну муку, й на справжне пекло тепер перетворився для неi дiм, ранiш наповнений лиш щастям та свiтлом. І примарою тепер блукала вона будинком, темним для неi, бо потемнiв для неi цiлий свiт i любий дiм вiд горя та розпуки. Вiдчувала, серцем чутливим, кохаючим вiдчувала, що не потрiбна вже чоловiковi вона своему. А сама ж, незважаючи нi на що, продовжувала кохати Пантелеймона, кохати не менш сильно, як i на початку подружнього життя, i його холоднiсть, його зацiкавленiсть Феодосею робили iй боляче, неймовiрно боляче, але кохання до Пантелеймона не вбивало. Серцем панувала дивна мiшанина з кохання до чоловiка, образи на нього, болю та ненавистi до сестри. Усе це полишало Мирославу спокою, апетиту та сну, погрожуючи вiдiбрати на додачу ще й розум.

Вона знала, що наймити вже шепочуться поза спиною про те, що господиня починае божеволiти вiд ревнощiв, блукаючи домом примарою, а сестрицi ii вродливiй тiльки того й потрiбно. Хто-хто, а прислужники завше помiчали все надто добре, й захоплення господаря чарiвною гостею не пройшлося повз iхню увагу. Але ж Мирослава не хотiла нiяк божеволiти, зовсiм нi, й единою ii, бажаною мрiею – то було повернення колишнього, щасливого життя, котрим вони жили з Пантелеймоном до приiзду Феодосi. Життя у iхнiм раi на березi Днiпра, де були тiльки вони вдвох, та ще синочок коханий, та кохання iхне, що видавалося вiчним та невмирущим…

Кохання…

Що то було за кохання з боку Пантелеймона, що минулося воно так швидко, зникнувши пiд чарiвним поглядом блакитних очей сестри ii звабливоi? А може, й не було його зовсiм у серцi Пантелеймона й тiльки видавалося iй увесь час, що кохае ii чоловiк, видавалося в той час, коли насправдi й не було. Та якби ж то вiдав потаемне його серця, а так… Думи – виснажливi та пекельнi, – вони круками зголоднiлими накидалися на змучене серце Мирослави, витинаючи у неi саму ii душу, змучуючи так, що вона вже й не знала, де шукати порятунку.

Та на третьому тижнi перебування у них Феодосi доля раптом зжалкувалася над Мирославою, й вiд панi Василини надiйшов лист iз вимогою до Феодосi, аби та негайно поверталася, бо у Василини трапився серцевий напад, вiд котрого вона мало була не померла й зараз почувалася вкрай погано. А слiдкома за листом прибув i Василь iз суворим материнським наказом без Феодосi не повертатися. Феодося одразу спохмурнiла, закопилила губи, та все ж була змушена повертатися до Уманi.

Мирослава ожилася.

Знову зробилася господинею у власному домi, а не примарою, що безцiльно блукае коридорами. Зодягалася щонайкраще, не з’являючись перед очi Пантелеймона iнакше, як у гарних шовкових сорочках та оксамитових спiдницях, i волосся довге свое, важке та густе, усе частiш випускала вiльною чорною хвилею за спину, i дрожом, трiпотiнням серця помiчаючи, що Пантелеймону це подобаеться, й одного дня ледь не померла вiд щастя, коли вiн несподiвано ласкавою рукою торкнувся ii волосся, прошепотiвши на вухо:

– Наче шовк!

– Справдi? – тихо видихнула, ледь спроможна говорити.

– Дуже гарне.

Весь день проходила пiсля того, мов вином витриманим впита, й пiсля вечерi, боячись розчарування, та все ж вирiшивши битися за чоловiка не на життя, а на смерть, приникла до нього теплим, чутливим тiлом. Пантелеймон не вiдштовхнув ii, не вiдтрутився й сам, i за мить уже його вуста цiлували млiючу вiд щастя Мирославу, а руки пестили тiло, потопаючи долонями у важкому та гладенькому шовковi ii волосся…

Вiн знову повернувся до ii опочивальнi.

Мирослава лякливою, наполоханою птахою берегла хитке щастя, що повернулося до ii дому. Вже не замислювалася над тим, чи ж кохае ii Пантелеймон, то не було зараз важливим таким. Головним тепер було не втратити його, нехай навiть уже не кохае, та тiльки б не покидав. І зрештою – коли ж не кидае, навiть з остраху перед карою Божою, то хоч трiшки, а кохае ж.

Й Небеса дарували iй iще одну милiсть.

Вона зробилася важкою другим дитям.

Пантелеймон, на диво Мирослави, новинi про друге дитя зрадiв, навiть висловив свое бажання мати до сина ще й донечку, й Мирослава тепер перед образами стала слiзно прохати Мати Божу подарувати iм донечку, врятувати вiнчаний перед престолом Божим шлюб. І тiльки глибоко в серцi, мов чорна тiнь, що зачаiлася, жила згадка про сестру та страх ii повернення. Страх знову побачити у будинку своiм очi тi лукавi блакитнi й смiх почути отой дзвiнкий та срiблястий – ненависний. Батько вiдписував, що мати полишаеться ще досить слабкою та хворою й тримае поряд себе Феодосю, котра невiдомо з якого дива вже занадто пнеться до маетку Мирослави, чим неймовiрно злуе та дратуе матiр.

Мирослава, читаючи того листа, геть уже грiшних думок дiйшла, бажаючи рiднiй матерi й далi нездоров’я, аби тiльки тримала вона подовше бiля себе ненависну Феодосю.

Та хiба ж таку втримаеш?

Примчала до них на гостину, й не дочекавшись видужання матерi, й Пантелеймон, котрий було чи призабув Феодосю, чи приохолонув за цей час ii вiдсутностi, знову спалахнув, варто йому було лише взрiти очi тi звабливi та почути смiх срiблястий. Мов зчарувала його Феодося смiхом тим своiм чаклунським, мов зiллям тим вiдьомським обпоiла, й Мирослава, що була трiшки заспокоiлася, вiдчула знову, що втрачае чоловiка. Щоправда, вона тепер мала пiд серцем дитя, й Пантелеймон був у своiм поводженнi з нею набагато м’якшим, нiж навеснi, коли Феодося приiздила вперше. Мирослава помiчала, що сестрi то не надто до вподоби, та вона поки тiльки помовчувала.

Мiж сестрами почалася вiйна за одного чоловiка.

Пантелеймон i надалi вiдмовлявся вiд розлучення з Мирославою, вважаючи особливим що й стан ii, що й грiшнiсть того дiла. Та, побоюючись того грiха, вiн усе ж не мiг встояти перед звабливою спокусою Феодосi, й життя Мирослави знову перетворилося на жахiття.

А Феодося… Вона наче геть сказилася, не ховалася вже в своiх намiрах, в очi Мирославi кидаючи зухвалi слова.

– Вiддай менi Пантелеймона, Мирославо, – приступилася вона до сестри, вилискуючи наполегливо блакитними очима. – Вiн з якогось дуру вважае, що кидати тебе е великим грiхом. – Феодося гмикнула. – Теж менi, святий вишукався. Але якщо ти сама його покинеш, вiдпустиш, йому грiха не буде.

Мирослава вiдсахнулася настрашено назад.

– Нiколи такого не зроблю!

Феодося зiщулила лукавi очиська.

– Та вiн же не кохае тебе!

– А ти почiм то знаеш?

Феодося самовпевнено посмiхнулася.

– О, я багато чого знаю про твого чоловiка, я краще вiд тебе його знаю, сестро. Й рано чи пiзно все одно доскочу свого й стану його дружиною!

Мирослава лиш зневажливо пхикнула.

– Для цього тобi буде потрiбно спершу мене вбити!

Феодося поглянула якось дивно.

– Буде потрiбно, то й уб’ю!

Не повiрила словам сестри, та чого ж у запалi не наговориш, можна багато чого наговорити. Не вважала сестру за вбивцю, та все ж якийсь острах у серцi пiсля розмови тоi оселився. А ще вона, важка дитям, нiби мала тримати в серцi лиш усе добре та свiтле, але розумiла, що таки сильно ненавидить сестру. Нiколи мiж ними не було любовi, то так повелося ледь не вiд самого народження Феодосi, але тодi сестра сприймалася Мирославою геть байдуже, мов чужа. Зараз же в серце в’iлися намертво поростi темноi ненавистi, почуття, котрого не мало би бути до рiдноi людини. Та й навзаем було те почуття, Мирослава вiдчувала то.

Вона бiльш не скнiла примарою блудливою коридорами будинку й у покоях своiх не зачинялася, а йшла до скелi, котра й ранiш була для неi улюбленицею в маетку, а зараз i взагалi видавалася прихистком вiд жорстокоi дiйсностi. Феодося ж чим далi, тим бiльш нахабнiшала. Поводилася так, мов господинею в маетку зробилася, дружиною вiнчаною Пантелеймону, могла на злiсть Мирославi на очах тоi вхопити його в обiйми, настiльки спокуслива та гарна, що той, схоже, не мiг перед нею втриматися.

Кожен день був тепер для Мирослави пеклом.

Вона ще до смертi страждала душею й тiлом.

Й не мала жодноi хвилини спокою.

Тiльки там, на верхiвцi скелi, куди забиралася з ризиком для майбутнього дитяти, почувалася чомусь бiльш-менш спокiйно, мов саме те мiсце мало здатнiсть лiкувати такi глибокi сердечнi рани, котрi мала Мирослава. Могла довго дивитися на сiруватi, то спокiйнi, то бурхливi води Днiпра внизу, годинами не зводити очей то з неба над головою, то з плеса рiчки, заспокоюючись так, вiдсторонюючись вiд того мороку, на котрий перетворилося життя ii з появою сестри.

А ще полюбилося дивним чином спостерiгати, як сiдаеться сонце над Днiпром, особливо таке, що заходилося на вiтер наступного дня – червоно. В тих заходах червоних, наче кривавих, вбачалося iй щось одночасно заспокiйливе й тривожливе, чаруюче й таке, що викликало дивнi почуття, та ще неспокiй i потаемний, ледь помiтний страх.

А потiм настав той день…

Сонце в той день зiбралося сiдати червоно, вiщуючи вiтряний день назавтра. Пантелеймон вiд’iхав у справах до Чигирина, за покликом гетьмана Хмельницького. Феодося вешталася будинком похмурою та невдоволеною. Мати надiслала звiстку, що повнiстю видужала, тому приiде до маетку старшоi доньки, щоби забрати Феодосю, котра вже надто забарилася у гостях.

Мирослава поморщилася.

Бачити матiр у домi своiм вона зараз не надто бажала, вистачало й Феодосi, до нудоти накуштувалася, а мати… Та жiнка, котра породила ii до життя, яка вона взагалi була iй мати? Мати – то та людина, що приголубить, заколихае, утiшить та пiдтримае, а не та, що закляне власними вустами, облаявши пiдкидьком бiсiвки.

Мирослава важко зiтхнула.

Може, вiд того тепер i страждае, що рiдна мати проклинала?

Сонце продовжувало криваво червонiти на очах сумноi, замисленоi Мирослави, мов безмовно висловлюючи спiвчуття.

Мирослава пильнiш поглянула на його червоне, мов розпечене, коло.

І здригнулася.

Щось, невiдомо вже що, змусило ii напружитися й стрiмко обернутися назад, поглянути за спину.

Й здригнутися знову.

На верхiвцi скелi стояла Феодося.

Щось у напруженому, зосередженому лицi, зовсiм неусмiхненому пiдказало Мирославi, що видерлася та сюди, на скелю, не дарма.

В блакитних очах Феодосi плескалася небезпечна муторнiсть.

Мирославi вмить зробилося лячно.

– Феодосю, що ти тут робиш?

На лицi Феодосi промайнув дивний вираз.

– Прийшла до тебе, – вiдповiла незрозумiло.

Мирослава напружилася.

– Навiщо?

Феодося промовчала, та настiльки красномовно промовчала й так позиркнула, що Мирослава раптом усе зрозумiла й без слiв. Зрозумiла, чому сестра видерлася на скелю й що означала та муторнiсть у ii блакитних очах.

То була смерть.

Їi – Мирослави – смерть!

Вражена, приголомшена, поглянула на сестру зневiрливо, гадаючи, що то iй усе лиш видалося, що то сонце так сiдае, що в очах Феодосi вгадуеться щось лиховiсне. Але нi, не привидiлося, й холодом пробрало до нутрощiв, коли таки дотямила, що не взрiлося iй нiчого… Ясно, як сонця коло над притихлим Днiпром, бачила мить тому, так, бачила власну, саме ii смерть у гарних блакитних очах сестри.

Вiдступила назад на декiлька крокiв.

Та куди ж тут утечеш?

– Феодосю? – прошепотiла ледь чутно.

Блакитнi очi прикипiли до неi муторним поглядом, але Феодося чомусь мовчала, мов зважувала для себе щось, i лице ii юне, таке гарне та чарiвне завше, видавалося Мирославi зараз лицем незнайомки. Та сестра навiть старшою за своi роки видавалася.

Погляд Мирослави заметався… Зiйти зi скелi можливо було лиш однiею стежиною, хоча й досить складною, та все ж, а всi iншi шляхи означали вiрну смерть. Та шлях до стежини перегороджувала Феодося, й Мирослава не була певною в тiм, що зможе подужати сестру, бо та була й вищою вiд неi, та й харчувалася не в приклад краще. Мирослава ж останнiм часом переважно нудотами страждала, що через дитя, що через нерви.

Дитя!

Вона мае захистити його, свое неповинне та безпомiчне дитя, те едине створiння, котре ще могло повернути щастя у iхню майже зруйновану родину. Повернути те, що руйнувала сестра своею безжальною рукою, рiдна людина руйнувала, котра була гiршою вiд смертного ворога Мирославi.

Невже вона й справдi прийшла сюди вбити ii?

Мирослава не знала, що iй робити, як порятуватися вiд намiру злого сестри, намiру, що так ясно вбачався в ii очах, незважаючи на мовчання самоi Феодосi. А чому вона вже мовчала? Можливо, не могла наважитися на чорну справу, чи, може, й не було нiчого, й привидiлося все Мирославi, й Феодося просто злуе через те, що Пантелеймон не бажае кидати Мирославу, та ще й мати приiздить, аби повернути ii до Уманi.

Мирослава глибоко зiтхнула.

– Феодосю, я б…

Й ось тут Феодося, мов прокинувшись вiд сну, раптом заговорила, й так пристрасно заговорила, мов греблю прорвало натиском води.

– Ти маеш померти! – вигукнула вона рiзко, змушуючи Мирославу здригнутися й похолонути вiд неприемного, липкого вiдчуття страху. Страху такого, що ранiш вона його й не знала, – то був особливий, нi на що не схожий страх живого створiння за свое життя, дароване лиш раз. Страх загнаноi хижаком у куток тварини, котра чуе власну загибель. Й Мирослава теж чула ii – власну загибель вiдчуттям незрозумiлим. Вона не помилилася, й Феодося таки прийшла сюди з чорними намiрами.

Намiрами вбити власну сестру!

Господи, помилуй!

Сковтнула слину, що зробилася неприемно гiркою.

– Феодосю, що ти кажеш такого? – вжахнулася.

Феодося недобре зiщулилася.

– А що, не подобаються моi слова? Чи ти гадаеш, що менi подобаеться марно чекати, поки Пантелеймон таки визрiе для рiшення тебе покинути? Вiн же не кохае тебе, геть не кохае, мною повнiстю зчарований, а розлучатися за грiх вважае, особливо тепер, коли ти важка.

Мирослава сiпнулася.

– Й ти не пожалкуеш мого дитяти?

Феодося поглянула безжально.

– Нi!

– Але ж ти моя сестра… рiдна сестра…

Знизавши плечима, Феодося вiдгукнулася досить байдуже:

– Ми нiколи з тобою не були досить близькими, i я ще з дитинства навчилася вiд мами нелюбовi до тебе. Ти менi ранiш була швидше байдужою, хоч мама завше вважала, що ти людина недобра й серце в тебе лихе, та мене то все геть не обходило, у материнi забобони я нiколи не вiрилася… Але зараз, зараз я хочу бути поряд Пантелеймона, менi потрiбен цей чоловiк…

Мирослава кинула на сестру сумний погляд.

– Ти кохаеш його?

– Так.

– Та вiн усе ж належний менi! – уперто вигукнула Мирослава, вiдчувши, як обриваеться щось усерединi, коли Феодося розреготалась у вiдповiдь.

– Тому ти й маеш померти! Зiзнаюсь, я довго вагалася, не наважуючись на таке, але… Ти маеш зникнути з життя Пантелеймона, зникнути назавше!

– Заради дитини… я й так пiду, зникну, поiду кудись, дам йому вiльне життя, тiльки пожалiй мое дитя, не вбивай… – Мирослава промовляла те, що лягало на серце, розумiючи, що як не важко iй буде це зробити, та заради дитяти вона й на таке пiде, витне з себе серце живцем, вирве кохання, покине коханого, аби тiльки дитя жило, а вона поступиться чоловiком…

Феодося покривила вродливе лице.

– Я тобi не вiрю!

Мирослава перехрестилася.

– Перед Господом присягаюся!

– Усе одно не вiрю!

Мирослава була вже ладною впасти перед сестрою на колiна.

– Пощади, сестро! Пантелеймон усе одно ж покине тебе, коли дiзнаеться…

Вустами Феодосi сковзнув незрозумiлий посмiх.

– А хто тобi сказав, що вiн дiзнаеться? – Вона розреготалася, щоправда, невесело, а якось нервово та дещо неприродно, й Мирославi морозом обсипало спину вiд того реготу. Поховальними дзвонами лунав вiн зараз для неi. – Ти ж останнiм часом геть дивною зробилася, божеволiти почала вiд горя гiркого, втiкала сюди, до скелi… Й хто ж його тебе там знае, якi думки малися у хворiй головi. Розлюблена чоловiком – взяла та й стрибнула до Днiпра.

Тiлом Мирослави пройшов дрож.

– То ти втопити мене намислила?

– Так.

– А як випливу?

Вуста Феодосi зазмiiлися нелюдяним усмiхом.

– Не випливеш.

Мирослава дивилася в ii холоднi, блакитнi очi й розумiла – так, вона не випливе, Феодося вже потурбуеться об тiм. Але ж вона не хотiла помирати, людоньки добрi, зовсiм не хотiла, особливо зараз, маючи пiд серцем дитя… Темнi, глибокi очi Мирослави загорiлися злим вогнем. Нi, вона ще так задарма й не вiддасть життя свого, вона ще побореться, вона спробуе й себе, й дитя врятувати, а як програе… То що ж, помре, та, помираючи, прокляне сестру, як мати проклинала ii саму, так i вона за дитя свое неповинне прокляне вбивцю цю чарiвнолику.

Роззирнулася довкола. Нiко`го не було видко, н?кого на допомогу покликати, й будинок надто далеко вiд скелi, робiтники були в полi, а рибалки десь далеко посеред Днiпра… Нiхто й не допоможе, хоч i здiйме вона крики, голосно кличучи на допомогу. Єдина надiя полишалася на саму себе та на сили своi, котрi мали врятувати вiд смертi.

Сонце, докочуючись до обрiю, запалало яскраво, наливаючись червоною кров’ю, й з цiкавiстю завислося над Днiпром у ту мить, коли гарна, юна лiтами жiнка у простiй сiрiй сукнi рушила на сестру свою, за подобою прадавнього Каiна здiйняла руку на рiдну людину… Мирослава, звiдки й сили вiдшукавши, штовхнула Феодосю першою, на все здатна, аби вижити, аби звiльнити шлях до рятiвноi стежини на землю, туди, де можна побiгти швидкими ногами геть, де й сама земелька прихистить. Подумалося лиш, що сама себе загнала в цю пастку, полюбивши так оце сидiння на верхiвцi скелi. Та хiба ж вiдала, що отримае тут собi могилу?

Заборонивши страху володiти собою, вона обома руками вдарила Феодосю, збивши ту з нiг. Сестра впала, звiльняючи Мирославi такий жаданий для неi шлях… Ноги хоч i дрижали вiд страху, та вона, не забарившись, кинулася до стежини. Тiльки б опинитися на землi, не розбитися, скочуючись зi скелi, хапаючись тремтячими пальцями за рiдко поросле бур’яниння… Та не встигла, не добiгла жаданоi стежини – сильна рука сестри смикнула за ногу, й Мирослава не втрималась. Зойкнула, падаючи вперед, на черево, в котрому покоiлося дитя, й хоч виставила перед собою руку, та впала незграбно, вiдчувши гострий, пронизуючий бiль. Застогнала болiсно, лячно.

– Дитя мое…

Спробувала звестись на ноги, знову втiкати… Не дали. Сильнi руки сестри наздогнали знову, а бiль пронизував черево, вбиваючи життя, зароджене для народження, а не для смертi. Плакала, вiдчуваючи, як життя те починае витiкатися з неi гарячими хвилями, обливаючи ноги, довгу спiдницю… Й прямо над собою побачила напружене, холодне лице сестри, коли обернула та ii на спину й схилилася молодим до неi, дужим тiлом.

Схилилася, аби вбити.

На очах Мирослави виступилися пекучi сльози.

– Сестро…

Феодося зiщулилася.

– Замовкни!

– Дитя мое… Ти вбила, воно помирае зараз у менi, й душенька ж його невинна волае до небес вiд болю… – Мирослава вiдчула, як ii пронизуе нова хвиля болю й кровi витiкае бiльш. – А в тебе ж самоi син е, сестро, й ще дiти, може, будуть. Чи не боiшся ти, вбивце чужого дитяти, що дiтям твоiм вiдповiдати за тебе?

У блакитних очах Феодосi промайнув страх.

– Не смiй, чуеш, не смiй клясти мого дитяти!

Мирослава лиш позиркнула безжально.

– А ти ж мого не пожалкувала!

– То iнше!

– Для тебе iнше, а для мене воно найдорожче. То ти й Наумчика мого вб’еш, коли той почне тобi заважати? – Мирослава застогнала, бiль почав роздирати наче навпiл, та зло й ненависть до сестри все бiльш входили в силу, притуплюючи той бiль шматуючий. – Гадаеш, що, убивши мене та дитя мое невинне, отримаеш собi щастя? Та щоби ти не дочекалася, й з того свiту тобi за смерть своеi дитини помщуся…

Феодося несподiвано пополотнiла.

– Закрий рота!

Мирославою ж оволодiв якийсь дивний стан, коли бiль вiдчувався вже не так гостро, лиш слабко пульсуючи десь у надрах тiла, а серце… серце заповнювалося темнотою, що насувала на нього, мов пiзня нiч, – швидко й невпинно. Й зривалися з уст страшнi, божевiльнi слова.

– Страшна ти людина, сестро, – шепотiла гарячково, мов у лихоманцi, у пропасницi. – Гадаеш на кровi мого ненародженого дитяти вибудувати собi життя щасливе? Нi, кров його невинна на твоiх руках поганських, i навiть отримавши Пантелеймона, не будеш ти з ним тепер щасливою, жодного дня свого не будеш!

Феодося пополотнiла ще бiльш.

– Замовкни! Це життя тобi не врятуе…

Мирослава посмiхнулася майже спокiйно.

– Нехай, нехай я вже тепер помру, байдуже, бо дитя ж померло… Та й ти, ти, убивце, не будеш щасливою поряд Пантелеймона. Я й з того свiту об цiм потурбуюся. Й дiти твоi, нащадки твоi, схожi на тебе рудоволосi змiенята, вони перемруть через тебе!

Феодося вже тремтiла.

– Та ти ж божевiльна! Таке казати…

Мирослава зiщулилася.

– То ненависть моя промовляе!

– Все! Досить!

Очевидно, не витримавши бiльш страшних промовлянь Мирослави, Феодося навалилася на неi всiм тiлом, i прохолоднi та сильнi, хоч i жiночi пальцi, затислися довкола беззахисного горла. Мирослава захрипiла, надто вже слабка вiд утрати кровi, аби супротивитися, аби захищати життя свое. Феодося ж, мов сама збожеволiвши, все стискала пальцi довкола горла сестри, волiючи змусити ту нарештi змовкнути, не промовляти бiльш страшних слiв прокльону, котрi мороком обгортали ii серце.

Мирослава ж так i померла з прокльонами на вустах, з муторною, неможливою обiцянкою повернутися, аби помститися, аби звести зi свiту й саму Феодосю, й нащадкiв ii рудоволосих.

– Замовкни! Замовкни!

Феодося, напiвбожевiльна вiд несподiваного страху, усе продовжувала стискати занiмiлi пальцi довкола горла Мирослави… мертвоi вже Мирослави. Та мов не помiчала того, й голос сестри, що замовк уже навiки, продовжував лунати довкола неi, мов голос сестриноi смертi, котру сама ж й прикликала безжально на цю скелю.

Отямилася, коли над Днiпром пронизливо закричала чайка.

Вiдхилилася, вiдчуваючи бiль у занiмiлiм тiлi, й здригнулася. Мирослава й померла продовжувала на неi дивитися очима темними, застиглими, в котрих взрiвалася й таемниця, й погрозу можна було вбачити. Тремтячими вiд напруги страшноi пальцями спробувала Феодося прикрити тi страшнi для неi очi, та не змогла. На якусь мить здалося, що Мирослава насмiхаеться з неi, навiть мертва мов усмiхаючись самим краечком рота застиглого.

Феодося скочила на ноги.

– Проклята божевiльна!

Страх перед погрозливим, дарма що мертвим тiлом сестри надав Феодосi зовсiм не жiночих сил. Ухопившись за спiдницю Мирослави, аби тягнути тiло сестри до схилу скелi в бiк Днiпра, одразу ж з огидою вiдсахнулася, поморщившись, поглянула на своi пальцi, червонi вiд кровi, котрою просяклася спiдниця сестри. Гидливо витерла iх об червоного кунтуша Мирослави й, не надаючи собi часу на роздуми, поквапливо вхопила Мирославу попiд руки й потягнула туди – до схилу, внизу котрого виднiлися спокiйнi, червонувато-сiрi води Днiпра. Очi Мирослави так i полишалися розплющеними, коли Феодося, не вiдчуваючи й краплини жалю, штовхнула ii тiло туди, у Днiпро, зiбравши весь залишок сил i важко дихаючи. Мирослава падала безшумливо, й тiльки вода за мить гучно заплескалася, приймаючи в обiйми своi могутнi закривавлене мертве тiло. А потiм знову зробилося так тихо, тiльки чайки пронизливо закричали та змовкли, мов перестрашившись чогось. Феодося не стала довго полишатися на скелi, швидко повернулася до стежини й, ледь не зiрвавшись було на спуску, необачливо вхопившись тремтячими пальцями за суху бур’янину, перестрашливо зойкнула та побiгла геть.

Опустiла мовчазна скеля.

Сонце, наостанок вицяцькувавши ii кривавим лиском, сiлося нарештi за обрiй – червоного кольору на вiтер наступного дня.




1


У дверi пронизливо подзвонили.

Богдана, тiльки почавши розпаковувати валiзу, пiдняла голову й трiшки невдоволено зиркнула в бiк дверей. Вона тiльки двадцять хвилин, як з Борисполя, й нi на кого не чекала, й ще страшно втомилася i волiла побути на самотi. Та у дверi продовжували наполегливо видзвонювати, й треба було все ж таки йти вiдчиняти. Очiкувала побачити на порозi сосiдку або Дениса, але з подивом взрiла за дверима незнайому молоду жiнку з прохолодно-ввiчливим виразом дещо смаглявого вилицюватого лиця.

Незнайомка поглянула уважно.

– Богдана Янiвна Тодорович?

Богдана дещо здивовано кивнула.

– Так, а…

– Я до вас на прохання Вадима Андрiйовича Палiя…

У Богдани чомусь неприемно стислося серце.

– Щось трапилося?

Незнайомка спохмурнiла.

– Трапилося… на жаль.

Богдана вiдступилася, пропускаючи незнайомку до квартири.

– Проходьте.

Посланниця майбутнього зятя обдарувала ii швидкою усмiшкою, в котрiй мало чого було можливо розiбрати, й увiйшла до квартири Богдани впевненою та безперечно грацiйною ходою. Чомусь гостя Богданi не сподобалася з першого ж погляду, а чому саме, вона й сама розiбрати не могла. Одягнена в дiловий костюм з мiцного набивного шовку зеленого кольору, що складався з жакетика та вузькоi спiдницi до колiн довжиною, жiнка мала на вигляд рокiв тридцять, була доглянутою та пахла дорогим парфумом, та й вродою була надiленою. Смагляве лице мало гарнi риси, й глибокi темнi очi надавали лицю тому певноi загадковостi, й всю ii красу вмiло було пiдкреслено декоративною косметикою в спокiйних тонах, що не кидалися надто в очi. Темне волосся – лискуче та гладке – було зачесане назад та зiбране в пучок, що надавало ii образу довершеного вигляду. Та незважаючи на цей вигляд повноi довершеностi, жiнка Богданi вперто не подобалася, однак вона намагалася не виказувати своiх почуттiв. Ввiчлива та привiтна, провела гостю до вiтальнi, усадовила в одне з крiсел карамельного кольору, сама примостилася на краечку диванчика й очiкувально поглянула на гостю.

Та скинула оком на ii валiзу.

– Давно приiхали?

– Пiвгодини тому.

– Вадим Андрiйович боявся помилитися з часом. Йому зараз хоч i дуже важко, але вiн нiчого не полишае поза увагою…

Богданi довелося зупинити гостю.

– Вибачте, але я б хотiла почути, що ж, власне, трапилося? У мене багато накопичилося справ, а ще потрiбно придбати весiльний подарунок…

У темних очах гостi майнув дивний вираз.

– Боюся, що весiлля… як би то сказати… не буде.

Богдана нерозумiюче нахмурилася.

– Я вас не розумiю… Іра i Палiй посварилися?

– Нi.

Богдана стримала невдоволення. Ця жiнка не тiльки не подобалася, а ще й дратувала оцими своiми незрозумiлими вiдповiдями. Невже ж не розумiе, що сама Богдана нiчого втямити не може…

– Я не знаю, як вам це сказати, – поспiшливо почала гостя, мов прочитавши думки роздратованоi Богдани. – Вадим Андрiйович просив повiдомити вас якомога м’якiше, та я й не знаю, як тут можна сказати щось м’якiше чи нi, така вже жахлива iсторiя…

Богдана напружилася й врештi не витримала:

– Так ви менi скажете, у чому саме справа, чи так i будете до вечора тягнути, виспiвуючи свого Вадима Андрiйовича?

Жiнка на мить зiщулилася, в очах ii темних майнув не надто добрий вогник, i Богдана з вiдстороненою байдужiстю помiтила, що сама вона теж не особливо сподобалася своiй гостi. Й це було взаемним. Та гостя швидко опанувала себе, навiть спробувала якось непевно всмiхнутися, та раптом стерла з вуст ту посмiшку й видала несподiване для Богдани:

– Маю для вас не надто втiшну звiстку… Зникла ваша сестра.

Богдана похолонула.

– Як… зникла?

Жiнка важко зiтхнула.

– Подробицi вам розповiсть уже сам Вадим Андрiйович. – Вона кинула на Богдану швидкий погляд. – Мене попрохали вiдвезти вас у готель, де зупинився Палiй, а там вiн сам усе пояснить.

Богдана рвучко пiдхопилася на ноги.

– Добре, тодi поiхали.

Гостя велично пiднялася з крiсла, вишуканим порухом тонкоi руки розгладила спiдницю й кинула на Богдану погляд, у котрiм промайнула ледь помiтна, та все ж осудливiсть. У старих, з домашнiх, джинсах та бiлому бавовняному топику, вона виглядала супроти гостi досить скромно та бiдно, та перевдягатися не бажала. Зрештою, не до якогось прийому ж зiбралася, й так згодиться, головне зараз – Іра. Тому лиш вхопила сумочку й швидко вийшла з квартири слiдком за величною гостею.

Бiля пiд’iзду на них уже чекав чорний лискучий позашляховик. Богдана першою сiла до салону автiвки, мовчки сковзнувши у дверцята, вiдчиненi запобiгливим водiем. Їхали вулицями Киева вони мовчки, й жiнка тiльки раз озвалася до Богдани, сповiстивши:

– Я заступниця Вадима Андрiйовича – Фурсенко Жанна Іванiвна, й у мене до вас буде прохання…

Богдана кинула на неi байдужий погляд.

– Яке?

– Ви спробуйте не надто напружувати Вадима Андрiйовича… Розумiете, йому зараз так важко…

Богдана красномовно гмикнула.

– А ви гадаете, що менi легко?

– Так, але…

– Не хвилюйтеся, навiть не дихну в присутностi вашого дорогоцiнного Вадима Андрiйовича, – уже роздратованим голосом обiрвала ii Богдана, й у салонi запала тривала й не надто приемна мовчанка. Богдана обернула лице до затонованого, темного скла, за котрим мелькотiли вулицi Киева. Вона любила, дуже любила сестру, незважаючи на розлучення батькiв, котре трапилося за iхньоi з сестрою юностi, коли сама Богдана стала на бiк матерi, а Іринка полишилася з татом, вiдмовляючись вiд’iздити з Кременчука. Тому й життя в них склалися настiльки по-рiзному. Мама майже одразу пiсля розлучення з татом побралася з чоловiком, котрий i поклав край iхньому спiльному життю.

Аркадiй Макарович закохався в маму в досить банальному мiсцi – на курортi в Криму. Й чекав декiлька рокiв, доки мама таки пiде на такий крок, як розлучення. Вона дуже не хотiла травмувати ще малих дочок, чекала, поки пiдростуть, особливо через Іру, котра так сильно любила тата. Вона й до цих пiр, навiть пiсля смертi тата, не прийняла вiтчима й досить часто через це сварилася з мамою. Аркадiй Макарович був людиною досить заможною, власне дуже заможною, й Іра через то не любила його чи не найбiльш. Татко в життi своiм нiколи не вмiв заробити грошей так, щоби його коханi жiнки мали гiдне життя. Звичайний iнженер на автозаводi, вiн геть не пнувся до службового зростання, був тихим та спокiйним i безмежно кохав маму. Вона теж його любила. Спочатку. Й Ірину з Богданою вони народили у любовi, але… Зустрiч з Аркадiем Макаровичем щось змiнила у маминому серцi, один чоловiк витиснув з нього iншого. Богдана маму розумiла й малою, Ірина ж цього зробити не могла. Й навiть копiйки, такого-сякого подарунка вiд мами не взяла, дорiкаючи на бруднi грошi вiтчима. Богдана ж вiд його допомоги не вiдмовлялася. На його грошi вона вивчилася, вiн допомiг iй придбати квартиру в новобудовi Киева, й робила вона це не через свою жадiбнiсть, а через повагу до вiтчима й добре знаючи, що якщо ще й вона вчинить так, як Іра, то мама не скоро оговтаеться вiд такого вдару. Й вона любила вiтчима, жила з ним поряд не один рiк i бачила i його поряднiсть, i безмежну любов до мами. Вiн змiг зробити ii щасливою, по-справжньому щасливою жiнкою, й за це лиш одне Богдана була йому безмежно вдячною. А що вже з татком так усе у них склалося…

Тато помер через рiк пiсля розлучення. Серце не витримало. Мама й докоряла себе за його смерть, i з серцевим нападом злягла пiсля того, як вбита горем Іра кинула iй у вiчi:

– Це ти вбила татка!

Та час лiкуе. Час е найлiпшим лiкарем у свiтi, спроможним загоювати такi рани, котрi видаються нам смертними й до божевiлля болiсними. Важко переживши втрату тата, Іра з часом все ж заспокоiлася, навiть замирилася з мамою, вiтчима, щоправда, продовжуючи вiдверто недолюблювати.

Вони з сестрою обое стали лiкарками. Іра за допомогою бабусi вивчилася на терапевта в Харковi. А Богдану Аркадiй Макарович влаштував на навчання до Мюнхена, й вона отримала диплом европейського рiвня, була шанованою в колах лiкарiв-психiатрiв та мала життя, геть вiдмiнне вiд життя сестри. Часто наiздила до Європи, де читала лекцii, мала розкiшну квартиру й дорогу автiвку, пристойний рахунок у банку, котрий уже не був подарований вiтчимом, а разом з автiвкою чесно зароблений власною працею. Сестра ж мала лиш посаду сiмейного лiкаря та вiчну проблему з грiшми, особливо пiсля народження Сергiйка. Хоча за кордоном лiкарi ii рiвня отримували нереальну для Украiни платню. Богдана весь час намагалася iй допомагати, та Іра вiдбрикувалася вiд тоi допомоги з впертiстю та погордiстю справжньоi Тодорович.

Бiдна, та горда!

Богдана важко зiтхнула.

Незважаючи на деякi розбiжностi через грошi та ставлення до вiтчима, вони з Ірою все ж любили одна одну. І як Богдана радiла, коли в життi Іринки з’явився цей Вадим Палiй, вона бачила, що вже вiд нього допомогу Іра отримати не вiдмовиться, бо перейде на утримання законного чоловiка. До того ж сестра закохалася, ожилася пiсля зради Владислава. Щоправда, останнiй дзвiнок сестри вчора Богданi не надто сподобався. Вона розмовляла коротко та якось напружено, зронивши тiльки декiлька слiв, що ображаеться на Вадима, котрий затримався в Киевi з заступницею…

Богдана покосувалася на чiткий профiль Фурсенко.

Неприемна здогадка вразила раптово… Тiльки зараз дiйшло, що ця Жанна Іванiвна, ця витончена та випещена, здаеться, по самi вуха закохана в свого начальника, тому й торочить увесь час про нього, пiклуеться, мов та квочка.

Поморщившись, Богдана знову обернулася до вiкна.

Особисто знайомою з Палiем вона не була. Іра якось приiздила з ним до Киева, познайомила з мамою та вiтчимом, сама ж Богдана у той час була в Лондонi. Бачила його лиш на свiтлинах – вродливого та темноволосого чоловiка. Й усе. Не надто ним цiкавилася, бо це ж був – по-перше, коханий чоловiк сестри, а по-друге, вона була надто зайнята Грантом, аби звертати увагу на iнших чоловiкiв, якими б вони там вродливими та мужнiми не видавалися на свiтлинах чи то в життi.

Богдана знову поморщилася.

Цього разу вiд болю, щемливого сердечного болю.

Грант… Вiн ще продовжував володiти ii думками, ii серцем… Ледь не застогнавши вголос та не викликавши черговий засудливий погляд панi Фурсенко, Богдана прикрила очi. Вона не мае бiльш думати про Гранта. Грант… Грант уже був ii минулим, належним минулому та iншiй жiнцi, ii власним божевiллям та болем. А минуле мае зостатися в минулому – так вона для себе вирiшила, обриваючи стосунки, котрi вiд самого початку не мали майбутнього, а несли лиш бiль.

Роман з жонатим чоловiком.

Богдана зустрiла його на одному зi своiх виступiв у Лозаннi два роки тому. Приiхала геть заклопотаною складним виступом й у коридорi готелю, де розмiстили лiкарiв, ледь не збила з нiг високого свiтловолосого чоловiка. Звела очi й пропала…

Закохалася одразу ж й до божевiлля сильно, тiльки зазирнула в тi очi, що мали дивний колiр морськоi хвилi. Вiн теж не полишився байдужим… Власник приватноi клiнiки для психiчно хворих у Швейцарii, лiкар Грант Штеберг. Виступ, такий складний та важливий, зробився геть неважливим, вона вiдчитала лекцiю, мов у туманi, всi думки були лиш про тi очi, що мали такий рiдкiсний колiр морськоi хвилi.

А ввечерi вiн запросив ii на вечерю.

Й довго цiлував бiля дверей номера.

За два днi вони стали коханцями. Мама казала, що вiд чого найбiльш вiдхрещуешся, тим найшвидше й согрiшиш. Скiльки Богдана себе пам’ятала, то весь час запевняла себе, що не допустить у життi такого неподобства, як стосунки з одруженим чоловiком.

Допустила.

Падала в його обiйми, уже не замислюючись над тим, що десь у Женевi на Гранта чекала дружина та двiйко дiтей… Потонула в очах його й, мов у прiрву загибельну, кинулася у тi його розкритi обiйми, забувши весь свiт.

І ледь була не померла, коли настав час розставання.

Поверталася до Киева напiвживою, везла з собою його обiцянку телефонувати та номер телефону. А в Киевi на неi вiддано чекав Денис, небiж вiтчима, який кохав ii з того часу ще, як мама тiльки побралася з вiтчимом.

Грант обiцяв зателефонувати на другий день.

А не дзвонив бiльше тижня.

Богдана гадала, що геть збожеволiе за той безкiнечний тиждень.

У нього хворiла донька, дружина потребувала його пiдтримки, iй було так важко… Богдана слухала його тодi й розумiла, що бажае зараз до болю, до сердечного трему почути вiд нього про те, що вiн усе добре обмiркував i зрозумiв, що жити без неi не може й вирiшив полишити дружину.

Наiвна!

Грант Штеберг навiть у думках такого не мав. Так, вiн бажав ii, бажав продовження зустрiчей, але й слова не сказав про кохання, а вона якось запiзнiло зрозумiла потiм, що коханок же не кохають – кохають лиш дружин. А коханка… вона лише е втамуванням пекучоi пристрастi, вона лиш та, хто даруе насолоду тiлу, майже не зачiпаючи серця, котрим уже володiе дружина. Грант iще щось розповiдав i сповiстив, що приiде на ii лекцiю до Лондона. Богдана застигла на якусь мить, а тодi вичавила, вимучила з себе лиш одне слово, котре вбивало ii, розриваючи серце.

– Нi!

Грант, видко, розгубився.

Але ж…

– Вибачте, але нашi стосунки були помилкою.

Знав би тiльки хто, яких сил вартувало iй тодi не вiдповiдати на його подальшi дзвiнки. Майже добу не могла зупинити слiз, вимкнувши й телефон, й дверний дзвоник, а потiм полетiла до Лондона, схожа на тяжкохвору. Мала ж працювати, змушувала себе до цього й ледь не закричала на всю залу, в одному з рядiв побачивши його очi.

Й усе почалося знову.

Вбивчий, виснажливий роман довжиною в пiвтора року.

Грант досить мляво обiцявся колись у майбутньому покинути дружину свою Терезу, а Богдана в Киевi давала собi обiтницю покинути його назавше й одразу ж порушувала ii, варто iй було лиш зачути його голос.

Божевiлля!

Вона була одержимою ним, горiла в тiм пекельнiм вогнi пристрасного кохання до нього, мов люта грiшниця у пеклi. Й не витримала. Не витримала оцього життя, оцього виснажливого чекання – його розлучення й таких рiдких зустрiчей, чогось невiдомого. Й то трапилося якось несподiвано. Просто прокинулася якось уранцi i вiдчула, що досить уже. Досить оцього безнадiйного кохання, досить оцього витинаючого душу чекання його дзвiнкiв, зустрiчей потайки в европейських готелях, куди на крилах летiла, кидаючи все, варто йому було лиш зателефонувати. Короткi години щастя поряд нього, а потiм… Потiм були безкiнечно довгi днi самотностi, потаемнi сльози, котрих не хотiла, котрих стидалася й котрi стримувала до болю рiзкого в очах, та все одно не стримувалась i ридала довго на самотi. Вона навiть i не знала, чи вiдчував до неi щось Грант, чи хоч трiшки кохав. Не питалася про те, просто не могла, та й кажуть, що про таке потрiбно не говорити – це потрiбно вiдчувати. А що вiдчувала вона? І сама не знала, знаючи напевно лиш одне – кохала вона, кохала за двох, гадаючи, що цього вистачить для щастя.

Не вистачило.

Вона втомилася, просто втомилася чекати.

Прокинулася з думками про нього, та щось то був за ранок такий, що ii рiзко похитнуло в iнший бiк, обернуло геть. Ясно та чiтко зрозумiла, що не бажае бiльш такого життя… не хоче оцього божевiлля, коли хвилини рахуеш до зустрiчей, а зустрiчi тi короткi та якiсь безрадiснi, такi, що траплялися так рiдко. Нi, iй же, як кожнiй жiнцi, потрiбен був чоловiк коханий поряд, потрiбна родина, а не це виснажливе iснування потаемноi коханки. Й вирiшила рiзати по-живому, нехай воно болить i болем обпiкае… Мине час i все вилiкуе, а якщо й не вилiкуе… ну то що ж, якось уже переживе. Дивно, але пiсля прийняття того рiшення вона вiдчула полегшення, спокiй та полегшення, хоча було й боляче, дуже боляче.

Тиждень прочекала на його дзвiнок, а коли вiн нарештi зателефонував, сповiстивши, що забронював для них номер в готелi у Венецii на найближчi декiлька днiв, спокiйно промовила:

– Я не приiду!

Грант запитався якось напружено:

– Справи? Але ж ти могла б iх, як завше, вiдкласти…

– Нi, у мене зараз вiльний час.

– Тодi…

– Я просто не хочу тебе бiльш бачити, Гранте, – вiдказала все тим же спокiйним голосом, очiкуючи, що зараз бiль просто-таки розшматуе нещасне, змучене серце, але того не трапилося.

Грант помовчав мить.

– Люба, щось я тебе не зрозумiв.

Богдана вiднайшла у собi сили навiть посмiхнутися.

– А що тут розумiти? Мiж нами все скiнчено, Гранте.

– Скiнчено? Та яка муха тебе гризонула?

– Нiяка. Я просто зрозумiла, що страшенно втомилася вiд такого життя, воно, певно, не для мене. Я не стану принижуватися перед тобою, Гранте, й просити покинути дружину, розумiю ж, що це для тебе неможливо. А для мене бiльше неможливими нашi стосунки. Я втомилася бути коханкою, Гранте. Розумiеш, втомилася вiд такого життя.

У голосi Гранта з’явилося роздратування.

– Нiчого я не розумiю, – вiдгукнувся вiн, i Богдана зрадiла чомусь злостивостi в його голосi. – Зiзнаюсь, я якось не чекав, що все так обернеться. Тебе ж весь час усе влаштовувало, у нас усе було так добре…

Богдана покривилася.

– Кому добре, Гранте? Лиш тобi?

– А тобi?

– Менi нi. Ти не знаеш, що вiдчувала я весь цей час, та тобi того знати й не потрiбно. Все, нашi стосунки завершено.

Вона тодi просто вiд’едналася. Наказала собi не думати про нього, хоч вiн i вперто пхався до думок, приходив i бiль, та вона переконувала себе, що е сильною жiнкою, а сильнi жiнки спроможнi на все. Й поступово вона звиклася з думкою, що в життi вже не буде Гранта, що вiн е минулим та вчорашнiм днем, i як неможливо було повернути день, що минув, так неможливо повернути у ii життя й Гранта. Може, якби вiн хоча б куценьким словом згадав про кохання та ймовiрнiсть розлучення з Терезою, сказав, що вона для нього головне у життi, то вона могла б повернутися до нього, та вiн мовчав, i вона вирiшила твердо – все скiнчено.

А потiм ця поiздка до Мюнхена.

Здогадувалася й вiдчувала, що вiн теж там буде.

Не помилилася.

Звичайно, хвилювалася, бо ж не до кiнця ще вистигли у нiй почуття, але слабкостi тоi, що вiдчувала перед ним ранiш, не було вже. Мов новими очима поглянула, й хоч зосталося хвилювання, та щось головне вже зникло, пiшло.

Вiн упiймав ii бiля готелю, вхопив за руку.

– Дано, нам потрiбно поговорити.

Вона тепер майже ненавидiла, коли вiн називав ii Даною, а ранiш так любила. Й з роздратуванням висмикнула руку.

– Нам уже немае про що говорити!

– Люба, менi погано без тебе…

– То знайди собi iншу, – кинула йому зверхньо й пiшла геть. Гордовита, холодна й недоступна. І йому геть не потрiбно було знати об тiм, що, повернувшись до себе в номер, вона раптом розридалася, бiль знову повернувся, шматуючи серце, а воно – слабке та нерозумне – зайшлося тим болем, наполегливо вимагало кинутися назад до нього, в обiйми тi жаданi…

Не кинулася! Витримала!

Й зараз об цiм не жалкувала! Ну, можливо, трiшки…

Автiвка зупинилася.

Фурсенко прокашлялася, вiдриваючи Богдану вiд думок:

– Приiхали.

Богдана стримано дочекалася, поки водiй прочинить дверцята. Не потрiбно iй було згадувати про Гранта, про що вона взагалi думала, в неi ж сестра зникла, невiдомо й чому, ця ж Фурсенко до пуття нiчого не пояснювала, тiльки туману напустила. Задумлива, не помiтила навiть, до якого готелю ii привезли, йшла лиш за Фурсенко, котра, поцокуючи впевнено високими пiдборами, рушила коридором, потiм зупинилася перед дверима, чемно постукалася.

– Вадиме Андрiйовичу…

З глибини номеру долунав чоловiчий голос.

– Заходь, Жанно.

Фурсенко обернулася до Богдани.

– Проходьте.

Богдана ухопила черговий несхвальний погляд, котрий Фурсенко кинула на ii домашнiй одяг, й, задерши голову, увiйшла до номера.

Простора кiмната номера, безперечно, що люкс-класу, дорого мебльованого, потопалася в тiнi, широкi вiкна було затiнено жалюзi, й Богдана не одразу взрiла чоловiка, що сидiв у одному з крiсел. Але ось вiн пiдняв голову, й вона змогла впiзнати Вадима Палiя, чоловiка зi свiтлин, котрi показувала Іра. Прокашлялася й привiталася чемно:

– Добрий день.

Чоловiк повiльно, мов тяжкохворий, витиснув iз себе повiтря, на подив Богдани, швидко втер лице сильними засмаглими долонями, мов змахуючи з нього сльози, й так само повiльно, вдумливо якось, пiднявся на ноги. Богдана, звикла до спiлкування з великою кiлькiстю людей, за звичкою скинула нареченого сестри уважним поглядом. Високого зросту, дужоi статури, широкий у плечах, Вадим Палiй, був, без сумнiвiв, привабливим чоловiком. Темне волосся коротко пiдстрижене, засмагле округле лице, безперечно вродливе й не полишене мужностi та навiть деякоi суворостi, губи тонкi, але не занадто, гарноi форми нiс та уважнi, темнi, майже чорнi очi. Гарний чоловiк, дуже гарний. Тепер зрозумiло було, чому Фурсенко так про нього соловейком заливаеться й чому навiть Іра змогла закохатися. Одягнений вiн був у бiлу шовкову сорочку та чорнi штани, i все то напевне з дорогого бутiка… Взагалi, у нього був такий дiловий вигляд та одяг, що Богдана зрозумiла, чому Фурсенко весь час так косувалася на ii домашне вбрання, й сама вiдчула себе якось незручно за свiй вигляд поряд з такою людиною, не одразу помiтивши, що мовчанка мiж ними дещо затягнулася, ii саму роздивляються та вивчають досить уважно.

Нарештi Палiй хрипко прокашлявся.

– Ви Богдана? – Вiн не питався, а впевнявся.

Богдана ступила крок уперед.

– Так. А…

– Ви схожi на Іру.

Богдану це змусило чомусь знiяковiти.

– Так, можливо. – За ii спиною продовжувала стовбичити Фурсенко, й вона вiдчувала ii присутнiсть, навiть не озираючись. Погляд, далекий вiд доброзичливостi, впiкав спину. – Я б хотiла знати, що з Ірою, – промовила наполегливо, намагаючись не звертати уваги на помiчницю.

Палiй на подив поморщився, болiсно якось, потiм поглянув на мовчазну Фурсенко й попросив:

– Жанно, полиш нас.

За спиною Богдани почувся нарештi порух.

– Так, Вадиме Андрiйовичу. Коли треба, я в сусiдньому номерi.

– Так, дякую.

Пролунали кроки, потiм дверi м’яко причинилися, й Богдана одразу ж вiдчула себе вiльнiше, мов сама присутнiсть тоi жiнки дiяла на неi не надто добре, викликаючи й напруженiсть, i ще щось – дивне та незрозумiле.

Запитливо поглянула на Палiя.

– Ви скажете менi зрештою, де Іра?

Вiн поморщився й вказав на одне з крiсел.

– Вам краще сiсти, – промовив.

Богдана волiла би постояти – перебуваючи в напруженнi та невизначенностi, сидiти не могла, але зараз усе ж сiла. Палiй теж присiв, й мiж ними опинився лиш один скляний журнальний столик, i тiльки зараз Богдана, придивившись уважнiше, помiтила почервонiлi очi свого майбутнього зятя… й бiль у його темних очах.

У неi недобре стислося серце.

– Іра… вона… – почала було досить невпевнено, вражаючись тому, наскiльки ж глибоким враз зробився бiль у його очах.

Палiй важко зiтхнув.

– Їi немае, – видихнув ледь чутно.

Богдана помертвiла.

– Як… як то – немае? Що…

– Ви знаете, я б власного життя не пожалкував, аби тiльки не казати вам цих слiв, але… До вашого приходу менi довелося пережити справжне пекло, i я… Вчора Іру… ii вбито було.

Богдана вiдчула, як свiт погойдуеться.

– Що? – Як добре, що вiн запропонував iй присiсти, бо iнакше б тiло, що враз обм’якло вiд потрясiння, не витримавши власноi ваги, досить негарно, важким кулем гепнулося б до начищених до лиску черевикiв Вадима Палiя. Та Фурсенко ж говорила iнше, й тому поглянула на нього зневiрливо. – Ваша заступниця казала, що вона зникла.

Палiй поморщився.

– Так, зникла. Але моя служниця бачила, як Іру скидала у Днiпро зi скелi якась жiнка…

– Скелi… якоi скелi?

– Бiля мого будинку, на березi Днiпра. Іра ж умiе плавати, вона б мала випливти, але… Зараз ведуться пошуки, що водолазами на Днiпрi, що полiцiею в найближчiй мiсцевостi.

Богдана тiльки глипала.

– І як же це трапилося?

Палiй знизав плечима.

– Поки що нiчого невiдомо…

Богдана обiрвала його, наполегливо поглянувши у вiчi:

– Але ж надiя, що Іра жива… вона е?

Палiй сумно всмiхнувся самими вустами.

– Надiя е завше.

Богдана рiшуче зiрвалася на ноги.

– Я… я маю туди поiхати.

– Так, звiсно. Я виiжджаю до Кременчука за годину, i якщо ви не маете заперечень, вiзьму вас з собою.

Богдана чомусь завагалася.

– Та я можу й автобусом чи…

– Ображаете? – Поглянув гостро i якось так, що Богдана знову вiдчула мимовiльне знiяковiння. – Ви поiдете зi мною, в автiвцi мiсця вистачить. Зрештою, ми ж з вами майже родичi.

Богдана зiтхнула, погоджуючись.

– Добре, але менi потрiбно повернутися додому, взяти речi, – промовила повiльно. Палiй теж звiвся на ноги, поглянув на неi розумiючи, й Богдана раптом вiдчула якесь дивне хвилювання, коли погляд його темних очей сковзнув униз, охоплюючи ii всю, таку, якою вона була зараз, – у домашньому недбалому одязi та з довгим рудавим волоссям, зiбраним у високий хвiст. Погляд той затримався на нiй лиш на якусь коротку хвилину, та його вистачило, аби Богдана вiдчула щось таке… таке, чого не вiдчувала вона з часу знайомства з Грантом. Й одразу ж вилаяла себе за цю незрозумiлiсть. У неi ж зникла сестра, невiдомо, чи жива, а вона… Про що думае вона, недоречно хвилюючись через погляд людини, котру кохае Іра.

Вiдвернулася майже сердито.

Палiй повiльно рушив до неi.

– Моя автiвка у вашому розпорядженнi.

Чомусь його наближення… воно налякало Богдану, й вона, намагаючись бiльше не дивитися на нього, рушила до дверей, пробурмотiвши:

– Дякую.

Вiн усе ж таки рушив за нею слiдкома проводжати, i вона так гостро вiдчувала його близькiсть у себе за спиною… i здригнулася, мов вiд удару електричного струму, коли ii руку, що потягнулася до дверей, накрила його широка й засмагла долоня. Богдана затримала подих i звела на нього збентежений, запитливий погляд – вiн дивився уважно та спiвчутливо.

– Тримайтеся, Богдано, – промовив майже нiжно, бажаючи, певно, втiшити та пiдтримати, та вона вiдчула не полегшення, а гостре бажання розплакатися. Очi обпекло непролитими слiзьми, але рука, що тримала ii руку, заважала плакати…

На довгу мить ii блакитнi очi затрималися поглядом на його темних очах, i в неi виникло дивне вiдчуття, що вона вже зустрiчала його, що вiн не незнайомець й очi iхнi вже зустрiчалися отак поглядами. Та в той же час вона була повнiстю впевнена, що нiколи не зустрiчала цього чоловiка й це просто якесь затьмарення.

Швидко опустила очi.

– Я вiрю, що Іра жива, – прошепотiла, бажаючи переконати швидше саму себе, й поворушила рукою. Палiй зiтхнув i вiдпустив ii руку. Тодi вiдчинив дверi й досить тихо озвався:

– Вiрте… вiра творить дива.

– А ви?

Вiн гiрко усмiхнувся.

– Я? Не будемо про мене. Зараз головне – Іра.

– Так.

Вона пiшла, вiдчуваючи, що Палiй стоiть на порозi й дивиться iй услiд. Автiвка вже чекала на неi, й зараз, коли поряд у салонi не було далекоi вiд приемностi присутностi Жанни Фурсенко, Богдана могла дозволити собi втомлено вiдкинутися на спинку сидiння й прикрити очi. Й справдi втомилася – перелiт iз Мюнхена, потiм ця жахлива iсторiя з Ірою.

Сльози обпекли очi.

Де була зараз ii сестра, й головне – жива вона чи… Про смерть Іри навiть i думати не хотiлося, бо то було надто страшно, надто важко, аби можна було допустити таку вiру, й вона не хотiла вiрити в те, що сестра вже, можливо, мертва. Нi, треба думати про краще, сподiватися на краще, триматися тiею вiрою.

Поморщилася, подумавши про маму.

Мае сповiстити маму… Мае, та геть не знае, як це зробити. Вони з вiтчимом були зараз в Іспанii, на вiдпочинку, й Богдана, витягнувши телефон, з хвилину задумливо дивилася на екран, на котрому вiдбився номер мами. Потiм вiдклала його, зрозумiвши, що не зможе зараз зробити цього. Не зможе подзвонити й сказати про Іру, про весь цей жах… Подумалося про Дениса, й вона вже рiшуче вiднайшла його iм’я у списку контактiв.

Денис вiдповiв майже одразу, мов чекав увесь цей час ii дзвiнка.

– Богданочко?

– Денисе, ти можеш до мене зараз пiд’iхати?

– Звичайно… Щось трапилося?

– Так… З Ірою нещастя.

– Зараз буду.

Вiн поспiвся до неi першим, бо жив зовсiм поряд, i коли позашляховик Палiя зупинився перед ii пiд’iздом, там уже виднiлася висока постать Дениса. Гарне, занепокоене лице розквiтлося враз при появi Богдани, й вiн без слiв, просто та невимушено простягнув до неi руки, й вона пiшла у тi обiйми довiрливо, мов мале дитя. Тi сльози, що просилися на очi ще в номерi Палiя, вони нарештi не втрималися, прориваючи ii стриманiсть, нарештi вилилися назовнi. Вдихнула знайомий запах Дениса й заревiла ще дужче, недоречно подумавши чомусь об тiм, що, якби не втримала вона цих слiз там, у готельному номерi, – плакала б не в знайомих обiймах Дениса, а в зовсiм iнших руках… Та нi, то вже зовсiм зайвi думки, про таке думати не треба…

Денис…

Денис Михайлов.

Небiж ii вiтчима, сирота, котрого майже вiд народження виховував дядько. Вiн закохався в неi бiльше десяти рокiв тому, з першого ж погляду, та, на жаль, без взаемностi. Нi, вона теж любила його, але любов та була сестринською, вони ж з Ірою зростали без брата, хоч завше мрiяли про нього. Й вона його отримала, нехай i закоханого в неi. А Іра… Богдана здригнулася й заридала. Денис обiйняв ii ще мiцнiше.

– Ну-ну, заспокойся.

– Денисе, це просто жахливо!

– Що, що там трапилося?

Богдана звела на нього заплаканi очi, поглянула в блакитнi очi, у яких було стiльки тепла, укотре жалкуючи об тiм, що не кохае його. Схлипнула й тихо промовила:

– Іра зникла, а ii наречений гадае, що ii вбито… Зараз триматися менi допомагае вiра, що ii таки знайдуть, бо тривають пошуки… Але ж, Деня, я не можу повiдомити про це маму, просто не можу, розумiеш?

Денис погладив ii по щоцi.

– Розумiю й сам усе владнаю.

– Дякую. А зараз я маю iхати до Кременчука, бути там, коли знайдуть… знайдуть живу… чи… – Богдана не договорила, знову заплакала, й Денис загойдав ii у обiймах.

– Я поiду з тобою, – промовив згодом.

Богдана заперечливо захитала головою.

– Не треба. Я iду з ii нареченим.

Денис ледь помiтно нахмурився, та промовчав. Допомiг вiднести речi до автiвки, поцiлував по-братньому нiжним поцiлунком у чоло. Богдана перевдяглася в легку лiтню сукню з нiжно-бузкового шовку, волосся зiбрала в гулю, а припухлi, почервонiлi вiд слiз очi заховала за темним склом окулярiв.

– Бережи себе, – прошепотiв Денис.

– Добре, – посмiхнулася сумно.

За хвилину позашляховик вивозив ii з двору. Не знала Богдана Янiвна Тодорович, у святiм хрещеннi Феодосiя, що кидае Киiв, кидае звичне життя свое вже назавше й не повернеться сюди нiколи. Там, за Кременчуком, на скелi, над котрою кривавими заходами сiдалося сонце, на неi вже чекали.

Заплаканi, почервонiлi блакитнi очi дивилися прямо перед собою.


Маеток сотника Скубiя, 1658 рiк

Заплаканi, почервонiлi блакитнi очi дивилися прямо перед собою. Сотничиха Феодосiя Наумiвна Тодорович-Скубiй сидiла у своiй опочивальнi, що виходилася вiкнами на берег, й дивилася, як сонце сiдаеться червоно над Днiпром. Так само воно всiдалося i в той вечiр, коли померла сестра. Феодося здригнулася й зiщулилася, хоча в покоях було тепло, навiть жарко, жарко до нудотноi задушливостi.

Вона не полюбляла згадувати сестру, навiть коротка згадка про Мирославу викликала у Феодосi напади роздратування та невдоволення. А зараз же, коли зробилася важкою, тi напади ii гнiву стали такими постiйними, що сотник Пантелеймон Скубiй уже й не знав, що робити йому з дружиною. Сонце, мов граючись, пiдморгнуло iй червонуватим сяйвом.

Феодося сiпнулася й вiдвернулася вiд вiкна.

Кинула задумливий погляд на власнi покоi й знову вiдчула вiдчайне бажання заплакатися. Плакала ж вона останнiм часом усе бiльше й бiльше, усе посилалася в сльозах своiх на той свiй стан особливий, на очiкування другоi дитини, котре переносила набагато важче, нiж першого разу. Та лиш сама знала, що то е не надто правдою. Можливо, якоюсь мiрою, але… Нiхто в маетку не вiдав того, що терзае молоду господиню, вiд чого вона постiйно роздратована та невдоволена.

Феодося знову поглянула в вiкно.

Сонце продовжувало червонiти, схиляючись до обрiю.

Вродливе лице Феодосi покривилося. Вона зовсiм не жалкувала, жодноi хвилини не жалкувала об тiм, що вбила сестру. Й нiхто не запiдозрив ii у тiм злочиннiм вчинку, та й як можна було подумати таке на вбиту горем, нещасну сестру, котра на власнi очi бачила той жах, як Мирослава кинулася зi скелi у води Днiпра у ту мить, як сiдало сонце. Скубiй, повернувшись другого дня, наскочив невтiшне – весь маеток поринув у смуток… молода ж господиня потонула у Днiпрi.

Скубiй не мiг у то повiрити.

– Цього не може бути!

Й переповiли йому, що панi Феодося бачила все на власнi очi, й через те тепер розхворiлася, й знахурка iй уже кров пускала, й лежала вона зараз в опочивальнi… Змiнилося щось на лицi сотника Скубiя, й кинувся вiн до тих покоiв, де лежала Феодося нездужна.

А вона, як побачила його тривожного на порозi, одразу ж зрозумiла, що не дарма пiшла на такий вчинок, як убивство Мирослави, тоi завади. За неi ж розтривожився, за неi нездужну турбувався, до неi ж кинувся, а не до Днiпра, аби шукати тiло втопленоi своеi дружини в його сiрих водах.

Упав на одне колiно бiля лiжка, поцiлував бiлi, безвiльнi ручки.

– Феодоню, сонце… Вам зле?

Посмiхнулася слабко та болiсно.

– То таке… минеться. Горе ж яке… Мирославочка… – Великi, гарнi блакитнi очi поглянули на Скубiя жалiбно й з виразом болю. – Я зачекалася до вечерi ii, а вона все не йшла… Потiм пiшла кликати до скелi тiеi клятоi, та тiльки ж не встигла дiйти, як вона стала на схилi, й у мене серце обiрвалося… коли дотямила я, що Мирослава намiряеться стрибнути. Я й заголосила до неi, та вона не слухала ж мене геть, кинулася до краю, стрибнула… – Важко сковтнула, змовкнувши на мить. Розповiдаючи, вона уважно слiдкувала за виразом обличчя Пантелеймона, котре все бiльше хмурнiшало.

Вiн поцiлував ii тремтячi пальчики.

– Заспокойтеся, не згадуйте поганого…

Схлипнула жалiбно.

– Та як же не згадувати… Таке ж горе, та на власнi очi!

– Забудьте!

– Бiдна Мирослава, геть розуму вона полишилася… й мене зненавидiла, сестру рiдну… Та хiба ж я провинна у тiм, що покохала вас, покохала всупереч власному бажанню…

– Феодонечко, то правда?

Опустила наче засоромлено очi.

– Правда.

– Щастячко мое блакитноокее!

Цiлував знову бiлi ручки, й гадки не маючи об тiм, що ручки цi панянськi, бiленькi, ще вчора з несподiваною силою душили сестру, а потiм тягнули тiло застигаюче ii до схилу, тягнули, аби вкинути до таемничих вод Днiпра. Нi, об тiм Пантелеймон Скубiй нiколи нi здогадаеться, нi дiзнаеться, вiн свято буде вiрити в те, що Мирослава покiнчила життя самогубством, раптом збожеволiвши. Та й виглядала вона так, що сумнiватися у ii станi не було приводу.

Тiла ii, як не пiрнали довго козаки у неспокiйнi води Днiпра, так i не знайшли. За день прибули Зiньковецькi… Василина сприйняла звiстку про самогубство старшоi доньки досить спокiйно, бiльше вклопотана нездужанням коханоi Феодонечки, тiльки губи пiдкопилила осудливо.

– Як вродилася нечестивою, так i померла нечестиво.

А ось на Наума Зосимовича було боляче й поглянути. Смерть старшоi, любоi доньки, та ще така страшна, як самогубство, настiльки важким ударом стала для полковника, що вiн одразу занедужав, пiдкосившись тiлом своiм мiцним, i, повернувшись додому, злiг з жорстоким, сильним серцевим нападом, вiд котрого й помер, не приходячи до тями.

Воеводi Зiньковецькому було влаштовано пишний, пошанливий похорон, а ось доньки його улюбленоi навiть при церквi не вiдспiвали – самогубця, за словами рiдноi сестри, вона була позбавлена молитви церковноi. Феодосi, за наполяганням матерi, довелося вертати до батькiвського маетку, та й не гоже iй було полишатися в домi сотника Скубiя зараз, коли сестра померла. Мала жити бiля матерi, надписувати милому Пантелеймону нiжних листiв та чекати. Вбивство Мирослави забулося нею, наказала собi забути той вечiр, й тiльки в снах приходила Мирослава до неi, дивилася пильно темними очицями, й волосся ii темне розвiювалося за спиною, й сонце червоно сiдалося, й простягувала вона до Феодосi руки, на котрих спало закривавлене немовля, й питалася тоскно:

– Нащо вбила доню мою, сестро?

Феодося вiдсахалася вiд немовляти того страшного на руках сестри й прокидалася з застигаючим криком на вустах. А потiм поснути не була спроможною до самого ранку. Й прокидалася смертна ненависть до сестри, навiть мертвоi. Й згадувалися тi страшнi слова, що промовляла iх Мирослава, помираючи. Феодося намагалася iх не згадувати, та тi сни знову воскресали iх у пам’ятi, й вона починала боятися за свое майбутне щастя поряд Пантелеймона, за те щастя, заради котрого не побоялася такого грiха, як убивство сестри. А тепер почала боятися того, що померла сестра й справдi помститься iй i з того свiту, завадить бути поряд коханого чоловiка. Й линули до маетностi Скубiя на березi Днiпра все новi та й новi листи, наповненi нiжнiстю та любов’ю, у котрих Феодося почала вимагати зустрiчей, i мчав Пантелеймон до Уманi, й вiдступалася страшна примара вбитоi сестри, й Феодося переконувала себе, що омине вона того страшного прокляття сестри. Скубiй, молодий удiвець з малим сином, вiн був повнiстю зачарований нею, закохавшись так палко, готовий хоч зараз вести до вiвтаря, та треба ж було чекати рiк жалоби… Хоч самiй Феодосi то було байдуже, вона була згодна й зараз вискочити за нього, так люди ж i тi звичаi, невiдомо ким вигаданi. І який то був довгий рiк у життi Феодосi. Вона днi, години рахувала до тоi хвилини, коли мае зробитися панi Скубiйшею.

Й дочекалася-таки.

А яке пишне тодi весiлля влаштувала. Сукню молочного кольору, з лискучого оксамиту придбавала з радiстю, й гостей нагукала з родичами матерi поляцькими таку силу-силенну, що будинок Скубiя ледь умiстив усiх, а вже учту яку зготувала. Наймити ледь не тиждень горiли, мов грiшники в пеклi, наготовляючи всього такого смачного. Вiнчалися в церквi Кременчука, а тодi з почетом весiльним поiздом рушили до маетностi Скубiя. Феодося, щаслива та сяюча, була диво яка вже гарна, й волосся ii вогняно-руде полум’ям горiлося на молочному оксамитi весiльного вбрання, округле личко палахкотiло рум’янцем яскравим щасливого збудження. А вже очi блакитнi, такi гарнi… Ой, мало хто з гостей мiг вiдiрвати захоплений погляд вiд чарiвноi нареченоi. А та свiтилася сяйвом тим неземним лиш для одного чоловiка у залi, у свiтi бiлiм – для мужа свого коханого.

Горiло те весiлля до пiзньоi ночi.

Феодося млiла вiд щастя поряд Пантелеймона, згадуючи свое перше весiлля, свiй страх перед старшим лiтами, ледь знайомим Казимиром Тодоровичем. Вона не кохала його, жодноi хвилини не любила, майже примусом засватана ледь не в дитячих роках та вiддана з благословення матерi. Як та наполягала на тому шлюбовi, вмовляла ii, спокушаючи заможнiстю та вхожiстю до залiв королiвських… Спокусилася й погодилася вийти за Тодоровича, а на весiллi впилася витриманим вином, аби заколисати страх, та так впилася, що й зомлiла. А як побачила Пантелеймона, сотника цього звичайного, з козакiв, так тiльки й зрозумiла всю силу того таемничого почуття – кохання, скуштувала його незнайомого смаку й так впилася ним, що зрозумiла – на все пiде, аби тiльки бути поряд коханого чоловiка.

Так на завадi ж стояла Мирослава.

Феодося вже й не пам’ятала, коли саме заскочила iй думка та чорна вбити Мирославу… Певне, що у ту мить, коли дiзналася вона, що сестра важка вдруге, коли почула вiд Пантелеймона страшнi для себе слова, що не зможе вiн покинути дружину, що то грiх е великий, особливо тепер, коли Мирослава мае пiд серцем дитя, й нiколи вiн не зможе мати пiсля такого щастя. Вона тiльки кривила вуста, слухаючи тi слова… Грiха вона не боялася, нiколи побожливою не була, як тi козаки, та переконати Пантелеймона в тiм, що не треба боятися вдаваного грiха, на жаль, не могла. Й вона вирiшила таки вбити Мирославу, нелюбов до котроi всотувала з молоком матерi, змалечку хапаючи ii слова об тiм, яка погана Мирослава. Нiколи не любила сестри, а коли покохала Пантелеймона, то перетворилася вона для неi на найлютiшого ворога, зненавидiла ii настiльки сильно, аж зрозумiла, що единий шлях до щастя поряд коханого – то смерть Мирослави.

Довго намислювала, як би то його вчинити вбивство.

А Мирослава, мов допомагаючи, почала вештатися до скелi.

Й Феодося раптом зрозумiла, що мае робити.

Немов хижа вовчиця, вичатовувала вона Мирославу, пiддивлялася, як довго та сидить на скелi, як любить нерухомо стояти на схилi, задумливо вдивляючись у води Днiпра… Знала вже, що мае робити – скинути сестру зi скелi у Днiпро. Та завдати удару, поки Пантелеймон був у маетку, не наважувалася. Вiн завше вештався мiсциною, а втрапив би ii за злочином, то невiдомо, що б воно було. Нi, вона не марно мае все зробити, мусить почекати. Й дочекалася його вiд’iзду до Чигирина, й не стала тодi баритися.

Й зараз святкуе свою перемогу над Мирославою.

Феодося поглянула на матiр. Панi Василина нiяк не бажала ii шлюбу iз сотником Скубiем, людиною досить простою, не зважала навiть на те, що вiн був заможним удiвцем i мав гарнi статки та маетностi, отриманi вiд Мирослави, котрiй iх залишив полковник Книш. Та мати бажала для Феодосi бiльш гарноi партii й уже шукала такоi у Варшавi. Але вперлася сама Феодося, витримавши з матiр’ю справжню вiйну за свого коханого Пантелеймона.

Й ось усi перепони усунено, й вона стала панi Скубiй.

Щасливою панi Скубiй.

Й полишиться такою до кiнця свого життя!

В якусь мить, перетанцювавшись до запаморочення та частого серцебиття, що з гостями, що з коханим своiм Пантелеймоном, Феодося вiдчула задуху в переповненiй залi, ii раптом з невимовною силою потягнуло до вулицi, на свiже та прохолодне повiтря. Й вона тихо вислизнула з будинку. Туди, де заливалися, захлиналися спiвом цвiркуни та потайнi соловейки, де було так гарно та прохолодно, де загадковим жовтувато-червоним свiтлом вилискував мiсяць. Вона любила цю мiсцину бiля Днiпра, любила цей маеток, котрому мала зробитися господинею, замiняючи Мирославу.

Пройшлася неквапливо сирою землею, на котрiй так любив бавитися ii син, насолоджуючись владою своею у цiм мiсцi, перемогою своею та щастям…

Якою ж щасливою вона буде тут…

– Гадаеш, що й справдi будеш щасливою, сестро? – прошелестiв за спиною раптом тихий i хоч забутий, та знайомий голос, змушуючи застигнути на мiсцi.

Того просто не могло бути…

То ж неможливо!

Мирослава померла, i Феодося власними руками спочатку задавила сестру, а потiм скинула до Днiпра.

Мирослава вже бiльш року, як мертва!

Запевняючи себе, що просто марить вiд перевтоми, Феодося рiзко обернулася, запевняючи себе, що перепила мiцного вина з батькiвських комор… Мирослави тут нiяк уже не може бути… Й закам’янiла, вiдчувши, як ворушиться на спiтнiлiй головi вогняно-руде волосся.

Перед нею стояла Мирослава!

Блiда лицем, котре свiтилося, мов мiсячне сяйво, з довгим волоссям, що трiпотiлося за спиною… Смолоскипи, котрими освiтлювали дворище у цей святковий вечiр, добре висвiтлювали застиглу постать Мирослави. Одягнена в той же червоний кунтуш, у котрому помирала, з палаючим ненавистю поглядом, вона не була примарою, зовсiм нi, а видавалася живiшою вiд усiх живих.

Але ж… але того просто не могло бути!

Мирослава зловiсно всмiхнулася.

– Впiзнала, сестро?

Феодося спромоглася зневiрливо похитати головою.

– Ти ж… Ти ж померла…

Мирослава посмiхнулася ще бльш зловiсно.

– А ти ж усе для цього зробила?

– Я ж… Ти потонула у Днiпрi! – майже iстерично вигукнула Феодося, усе ще сподiваючись, що це лиш марення. Не треба було, усе ж таки не треба було пити того батькiвського вина.

Блiдим лицем Мирослави промайнув дивний вираз.

– Так, я потонула, – вiдгукнулася вона, зiтхнувши, – й тiло мое лежить зараз на днищi, полишене можливостi впокоiтися в святiй земельцi, й усе через тебе, убивце. А душа… Чи подумала ти, виголошуючи мене самогубцею, як буде моiй безсмертнiй душi?

– Ти це заслугувала!

Мирослава зiщулилася.

– А ти заслугувала ще гiршого! Забула вже слова моi передсмертнi про помсту, сестро?

Феодося перехрестилася.

– Згинь, нечиста сило!

– Грiшнице! – кинула Мирослава майже зневажливо. – Ти, сестровбивце, заслугувала перед Небом, аби тебе було покарано. Господь вiдвернув Свою милiсть вiд серця твого чорного…

Феодося здригнулася.

– Що? Та ти…

– Менi дарована можливiсть помститися. Душа моя не мае спокою й не матиме, допоки ти не загинеш вiд руки моеi. Але й тодi я не вспокоюся, помщуся всiм нащадкам роду твого, допоки не полишиться вiд тебе нiкого на цiм свiтi!

Феодося сiпнулася.

– Божевiльна! Що живою така була, що подохла…

– Це ти збожеволiеш. Я перед смертю заприсяглася дитятi своему, що помщуся тобi за життя його неповинне… Спочатку я полишу тебе щастя, кохання Пантелеймона, розуму, а потiм уже й життя, i не сподiвайся, що зможеш утекти вiд мене. Й усi нащадки твоi рудоволосi жiночоi статi не вiдборикаються моеi помсти, твiй грiх упаде й на них.

– Не вiрю!

– Повiриш!

– Ти мертва, Мирославо, чуеш – ти мертва!

Порух повiтря, мов шелестiння нестримного вiтру, – й Мирослава кинулася до неi, кинулася так стрiмко, що Феодося не встигла навiть поворушитися, як холодна, наче крига взимку, й наче волога рука торкнулася ii з вигляду тонкоi, але сильноi руки, такоi теплоi та живоi… У носа вдарив нестерпний, наче риб’ячий затхлий сопух, нудотний сморiд, i Феодося, спершу оторопiвши вiд огиди та страху, ледь не зомлiвши, усе ж вiднайшла в собi сили закричати. Кричала вона голосно й дужо, та все ж муторний регiт сестри був таки гучнiшим.

– Я жива! Жива, Феодосiе!

Крижана на дотик рука тримала з нелюдяною силою, й перестрашена Феодося вiдчувала, що зараз просто зомлiе вiд цього жаху.

– Нi, ти мертва! Мертва!

Регiт обвiював ii просто нестерпним смородом.

– Це ти помреш, Феодосiе!

– Згинь, згинь, сатано! – Якимсь дивом Феодося спромоглася вхопитись лiвою рукою за золотий хрестик з ладанкою на срiбному ланцюжку, привезений зi Святоi Землi й подарований мамою. Геть не набожлива, вона все ж бажала отримати хоч яку допомогу, шукаючи захисту в святинi. Та на примару в обличчi померлоi сестри то не надто дiяло. Вона не боялася святинi.

– Ти все одно помреш, Феодосiе!

– Згинь!

– Але перед смертю… спочатку в тебе буде вкрадено Пантелеймона!

Феодося здригнулася всiм тiлом.

– Нi!

Мирослава наблизилася до неi настiльки, що Феодося ледь не задихнулася вiд смороду, й посинiлi, страшнi вуста видихнули погрозливо:

– Так!

– Нi! Нi!

Крик Феодосi гучною луною прокотився дворищем маетку, й у дверях людськоi з’явилася одна збентежена постать, за нею iнша… А Феодося все кричала, уже не вiдчуваючи, як крижана долоня вiдпускае ii, бо все ще продовжувала вiдчувати той огидливий дотик, i в якусь мить просто впала, не втримавшись на заслаблих ногах, та просто на сиру, вогку вiд дощу землю, та весiльним, молочним оксамитовим вбранням, продовжуючи триматися лiвою рукою за хрестика з ладанкою. Й заволала так, що нiч ясна та зоряна вмить зробилася тихою й мов лячною, й разом вмовкли спiви соловейкiв та цвiркунiв, i тiльки голоси було чутно стривожених наймитiв, котрi й внесли ii до будинку. Брудна сукня вже не видавалася нi святковою, нi розкiшною, сама ж наречена билася в мiцних чоловiчих руках, мов у пропасницi, страшно вирячивши такi гарнi, чудовi блакитнi очi. Лiва рука ii, затиснувшись з нелюдяною силою, продовжувала триматися за хрестик.

Гостi, гомiнкi, впитi та веселi, втомленi танцями та довгою учтою, враз змовкли, як тiльки наймити внесли Феодосю, що так страшно кричала… Панi Василина пополотнiла й ледь утрималася на ногах.

– Донечко…

Феодосю поклали на звiльнений стiл, та вона продовжувала кричати, вiдтрутивши вiд себе руки Пантелеймона.

– Згинь, згинь, сатано!

Гостi перезирнулися.

– Схоже на зурочення, – прошепотiла стара родичка Пантелеймона, коли Феодося трiшки стишила голосiння. – Треба б святоi води, а то й бабу покликати.

Послали одразу й по воду, й по бабу знахурку. Недалечко в сiльцi жила стара травниця Трьомсиха.

Свята вода Феодосi не допомоглася, замовкла вона тiльки тодi, коли Трьомсиха влила iй до рота якоiсь завареноi травицi. Пошепотiла щось над нею, наказала перенести до спочивальнi, влила в неi ще зiллячка й сказала блiдiй панi Зiньковецькiй:

– Жiнки з минулого злякалася ваша донька.

Та перехрестилася.

– Якоi жiнки?

Трьомсиха покосувала темним оком.

– А то вже вона вам, як захоче, то скаже!

Чи то через нервове потрясiння, чи то травицю, а спала Феодося пiсля того бiльш нiж добу й прокинулася тiльки третього дня опiсля весiлля, коли гостi вже роз’iхалися й маеток Скубiя поринув у дрiмотливу тишу та спокiй. Змучена, невиспана панi Зiньковецька блiдою тiнню сидiла поряд лiжка доньки, майже не вiдлучаючись, налякана ii нерухомiстю та смертно-блiдим лицем. А як Феодося прокинулася, одразу ж заходилася розпитувати, що з тою трапилося.

Феодося, хоч i пам’ятала ту зустрiч iз примарою Мирослави, тепер не вiдчувала страху й вважала те лиш примаренням пiсля мiцного вина, тому лиш плечима знизала.

– Та так, взрiлося… щось бiсiвське.

– Донечко…

– Менш вина треба було впивати.

– Та ти ж так кричала…

Феодося майже не звертала уваги на слова матерi. Вона звелася на ноги, пройшлася опочивальнею, думаючи об останнiх словах примари.

– Де Пантелеймон?

Панi Зiньковецька закопилила тонкi вуста.

– Десь на дворищi… я ж йому не нянька.

– Допоможи менi вдягнутися, – промовила Феодося, бо хоч i не надто вiрила у те, що привидiлася iй дiйсно Мирослава, та все ж страх вiдчувала, страх вiд слiв тих страшних, що промовляв iх дух, – страх втратити коханого чоловiка, якого здобула з такими труднощами. Й видалося чомусь пiсля довгого того сну, що за цей час, поки спала вона, в неi вже було вкрадено Пантелеймона.

Мати поморщилася.

– Ти краще б попоiла…

Феодося кинула на матiр роздратований погляд.

– Мамо, допоможи менi, – промовила вже наказово, й за декiлька хвилин, одягнена у простеньку сукню, кинулася геть з опочивальнi на пошуки коханого.

Пантелеймон вiднайшовся у полi, де вiн об’iздив чорного баского коня. Без сорочки, в одних лиш широких полотняних штанях, лискучий вiд поту, але такий гарний i мужнiй… У Феодосi защемiло, стислося серце при однiм лиш поглядi на чоловiка, й вона пiшла до нього тим полем, потопаючи босими ногами у густiй травi.

Пантелеймон зупинив коня.

– Феодоню?

Вона посмiхнулася йому повновидими вустами.

– Вiтаю тебе, мiй муже!

Скубiй стрiмко зiскочив iз темноi спини коня й пiшов до неi, стривожений.

– Як ти…

Феодося радiсно засмiялася.

– Просто чудово, мiй пане.

– Вчора…

– То пусте, – прошепотiла вона, похитавши головою й пригорнувшись до нього – гарячого та спiтнiлого, звабливим своiм жiночим тiлом, вiдчувши з радiстю, як вiн здригаеться.

– Феодоню…

Притулила бiлий пальчик до його вуст пiд темними вусами.

– Я вам дещо завинила, пане сотнику.

Темнi очi вп’ялися в неi пристрасним поглядом.

– Що?

Феодося сяйнула щасливим посмiхом.

– Шлюбну нiч!

Вони впали в ту густу траву, й поряд iржав чорний кiнь… Обiймаючи широкi плечi чоловiка, Феодося покосувала вбiк, мов притягнена невидимою силою, й здригнулася, побачивши обрис скелi… Страх на мить охопив усе ii ество, але то тiльки на мить… Нi, вона не дасть тiй нещаснiй примарi викрасти у неi щастя. Й усе мiцнiше притискала до себе дуже тiло коханого чоловiка. Й смiх ii щасливий, той срiблястий та дзвiнкий, котрий так до вподоби був завше Пантелеймоновi, – вiн щасливо лунав полем, долинаючи до скелi, залитоi кров’ю ii злочину, та не бачила вона самотньоi постатi жiночоi у червонiм кунтушi, що застигла нерухомо на верхiвцi залитоi золотавим свiтлом скелi… Темнi очi з червоним вiдлиском уважно спостерiгали за пестощами та любощами двох, що кохалися в зеленiй травi, й посинiлi вуста кривив незрозумiлий та злостивий посмiх…

За три тижнi Феодося вперше посварилася з чоловiком.

Не бажала пускати його з гетьманом у похiд, боялася загибелi його й, наштовхнувшись на опiр владного чоловiка, влаштувала таку сварку, що нiколи Мирослава такоi не вчиняла.

Лихий та злий, Пантелеймон усе одно поiхав.

Феодося теж лютувала, рюмсала у себе в спочивальнi, а тодi впадала в таку лють, що прислужники вже й не знали, куди вiд неi подiтися. Не жалкувала нiкого, навiть власноi матерi, котра тепер обживалася в маетку зятя, й не люблячи його, але без коханоi донi жити не бажаючи.

На третiй день прийшла Мирослава.

Просто увiйшла до покоiв Феодосi ввечерi, стала за спиною й тихо, зловтiшно запиталася:

– Лютуеш?

Розлючена Феодося навiть не перестрашилася, вiдчула тiльки гидкий сморiд.

– То твоя помста?

– Похiд? – Мирослава розсмiялася. – Нi, то все його забаганки, й вiд мене ходив, ти не перша. Помста ж моя ще попереду, вона чекатиме на нього в Чигиринi, як повернеться…

Феодося напружилася, але лицем до примари Мирослави не обернулася. Як сидiла на лiжку, спиною до дверей, так i полишилася сидiти.

– Що ти маеш на увазi?

– Там чекатиме на нього та, що вкраде його…

Феодося рвучко зiрвалася на ноги.

– Що ти несеш, клята примаро?

Обернулася, побачила той клятий червоний кунтуш та блiде лице… Мирослава стояла у напiвтiнi, там, де губилося жовтувате свiтло вiд свiчок, i видавалася настiльки примарливою, що Феодося досить холоднокровно подумала, чи, бува, не мариться iй оця постать i голос Мирослави, рiк як померлоi… Страху ж вона не вiдчувала чомусь.

Мирослава муторно розсмiялася.

– Гадаеш, що мене не iснуе? Помиляешся, я ж торкалася тебе…

Феодося згадала той крижаний дотик, i саме вiн – призабутий уже, впевнив у тiм, що та, котра розмовляе зараз iз нею, не е примарою. Й ось тут почав пiдступатися страх…

– Геть звiдси! – наказала владно, ховаючи страх.

Мирослава ворухнулася.

– Вiн не кохае тебе, Феодоню, як не кохав i мене. Його лиш вабить врода твоя спокуслива та проклята. Пристрасть, а не справжне кохання, охопила його до тебе. Але чи знаеш ти, що пристрасть, на вiдмiну вiд кохання, швидко минаеться… У Чигиринi на нього чекае нова пристрасть, яка захопить ще дужче, нiж захопила ти…

Феодося пополотнiла.

– Геть!

Мирослава тiльки розсмiялася й зникла, мов розтанула у повiтрi, тiльки свiчки наполохано замиготiли, мов iх вiтер торкнувся невидимим помахом. Феодося ж полишилася стояти нерухомо поряд свого лiжка, вирячившись невидючим поглядом туди, де стояла сестра… Вона не вiрила, нi, не вiрила жодному слову Мирослави, то клята примара просто знущаеться з неi, мстиво бажае позбавити щастя, того жаданого та довгоочiкуваного…

Феодося роздратовано трусонула рудим волоссям.

Вона не вiрить… але… Зернятко пiдозри, вмiло посiяне Мирославою, ким би вона там не була – примарою чи невпокоеною душею, – на благодатному грунтi ревнивоi натури Феодосi дало свiй врожай. Феодося не могла нi об чiм iншiм думати, як об тiй, зустрiч з котрою чекала на Пантелеймона в Чигиринi, й поволi нею опановував страх, що там i справдi з’явиться жiнка, котра постане мiж нею та Пантелеймоном… Вона божеволiла вiд самоi думки, що в серце й життя Пантелеймона може увiйти iнша, й зараз, пiсля вiнчання, коли вони з’еднанi, коли три тижнi майже не випускав вiн ii з обiймiв… Три тижнi п’янкого впиття пристрастю, три щасливих тижнi…




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/gnatko_darina/skelya-chervonogo-soncya